47944

Правознавство. Теорія держави і права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Держава у різних народів формувалась не однаково. Окрім закономірних причин виникнення держав, що проявлялися у всіх народів були в окремих народів і специфічні причини, які Ф. Єнгельс у своїй праці „Походження сім’ї, приватної власності і держави” назвав форми виникнення держави : а) афінська; б) римська; в) германська.

Украинкский

2013-12-13

1.42 MB

5 чел.

Тематичний план

з дисципліни „Правознавство”

для студентів ОКР «Молодший спеціаліст»

                    спеціальності   5. 03050801 «Фінанси і кредит», 5. 03050802 «Оціночна діяльність», 5.03050901 «Бухгалтерський облік», 5. 03051001 «Товарознавство та комерційна діяльність», 5. 05010201 «Обслуговування комп’ютерних систем і мереж»

                              Назва теми

Всього

год.

Лекції, год.

Семінари, практичні,

год.

Самостійна робота,

год.

Частина перша: ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 

Тема 1. Загальна характеристика держави та державної влади

3

1

-

2

Тема 2. Державний лад. Особа, суспільство, держава

3

1

-

2

Тема 3 . Поняття і загальна характеристика права

3

2

-   

1

Тема 4. Правопорядок і правопорушення та юридична відповідальність

5

2

2

1

Частина друга: ОСНОВИ ПУБЛІЧНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Тема 5 . Конституційне право. Основні права, свободи і обов'язки громадян України

4

2

-  

2

Тема 6. Особливості організації державної влади і місцевого самоврядування в Україні

5

2

2   

1

Тема 7. Фінансове право

4

2

-

2

Тема 8. Адміністративне право 

3

2

-

1

Тема 9. Екологічне право

3

2

-

1

Тема 10. Кримінальне право

5

2

2

1

Частина третя: ОСНОВИ ПРИВАТНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Тема 11. Цивільне право

5

2

-

3

Тема 12. Сімейне право. Житлове право

3

2

-

1

Тема 13. Земельне право

3

2

-

1

Тема 14. Трудове право

5

2

2

1

Всього годин

54

26

8

20

Тема 1. Загальна характеристика держави та державної влади

Лекція – 1 год.

План

Походження, виникнення держави і права..

Теорії походження держави.

Поняття та ознаки держави.

Органи держави. 

Поняття і види влади.

Самостійна робота: 2 год.

План

  1.  Історичні типи держави.
  2.  Функції держави.

Основні поняття: держава, державний суверенітет, органи держави, влада, історичний тип держави, функції держави.

1. Походження, виникнення держави і права..

Передумовами виникнення держави (загальні) теорія держави і права називає:

  1.  Економічні причини – це умови розвитку економічної системи, що спричинили необхідність державно-правової регламентації економічних відносин, це : а) три великих суспільних поділи праці; б) поява надлишкового продукту; в)внутрішньо родова нерівність і поява приватної власності;
  2.  Політичні причини, що визначили необхідність вдосконалення владних повноважень, це : а)неможливість існування родоплемінної організації суспільства за нових історичних умов; б) поява соціальних груп з різноманітними інтересами і виникнення міжкласових конфліктів, а звідси неспроможність суспільної влади первісного  ладу їх врегулювати та виникнення держави як політичної організації публічної влади і можливістю здійснювати примус;
  3.  Соціальні причини – це умови, що спричинились ускладненням відносин між людьми, це : а) ліквідація общинного колективізму; б); поява соціальних суперечностей; в) упорядкування відносин між людьми ;
  4.  Психологічні причини   визначили особливості розвитку психіки та свідомості людей, це : а)усвідомлення таких понять, як права та обов’язки, а також відчуття провини.
  5.  Культурні причини – це умови, що визначилися рівнем духовного розвитку суспільства, це :  а) необхідність управління суспільством більш цивілізованими методами; б) поява релігії соціально-неоднорідного суспільства та писемності.

Особливості формування державно-правових інститутів у різних народів:

Держава у різних народів формувалась не однаково. Окрім закономірних причин виникнення держав , що проявлялися у всіх народів були в окремих народів і специфічні причини, які Ф. Єнгельс у своїй праці „Походження сім’ї, приватної власності і держави” назвав форми виникнення держави : а) афінська; б) римська; в) германська. Наприклад, класично із класових протиріч в середині родового суспільства виникла держава у Стародавніх Афінах. У Стародавньому Римі особливості виникнення держави характеризуються боротьбою патриціїв (родової знаті) і плебеїв (прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення держави було завоювання ними колишніх територій Римської імперії, яка на той час вже розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці ставили своїх намісників, що з часом перетворювалися на князів. Тому ці процеси спонукали прискорення розпаду первісного ладу у німців і утворення ранньофеодальної держави. У виникненні держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль відіграла організація суспільних робіт при будівництві каналів. Створенню держави у народів

Центральної і Південної Америки (інки і майя) сприяло землеробство. У східнослов'янських племен, що групувалися навколо Київського князівства, результатом виникнення державності було переродження органів військової демократії в державні органи.

Особливістю виникнення державності у слов'ян і німців було те, що вони виникли як ранньофеодальні, минувши рабовласництво.

Таким чином, виникнення держави в результаті розпаду первісного суспільства мало свої передумови. Держава з'явилась там і тоді, де і коли суспільство розділилось на класи з протилежними інтересами. Отже, хоча у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі була класова боротьба.

Право, як і держава, виникло з огляду на необхідність управляти суспільними процесами, вчасно корегувати їх.

У суспільства з'явилася погреба в такому регулюванні, яке: по-перше, було б динамічнішим, ніж традиції і звичаї, що давало б змогу оперативніше реагувати на зміни, котрі відбуваються в суспільстві; по-друге, було б менш догматичним, ніж релігійні норми; по-третє, мало б під собою раціональне і логічне обгрунтування, що давало б змогу переконати в правильності запропонованої поведінки окремого індивіда. Отже, таке пояснення появи права свідчить як про становлення людської особистості, так і про розвиток суспільства. Та оскільки уявлення про "правильне" в різних людей (їх груп) різне, до того ж воно залежить від їх становища в соціальній структурі суспільства, не виключена можливість

конфліктів навколо понять справедливого і правильного. Щоб не допустити цього, суспільство почало виробляти те, що прийнято називати "право", як приписи, забезпечені силою примусу.

Юридичне право - це задекларовані державою правила поведінки суб'єктів. Воно встановлюється чи санкціонується лише державою, тобто може виникнути лише за наявності держави.

Право - це система загальнообов'язкових, об’єктивних, формально визначених  правил (норм) поведінки встановлених державою, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, і за недотримання яких застосовується державний примус.

Причини виникнення права:

1) переростання первісних звичаїв, традицій в юридичні норми:

2) правотворча діяльність компетентних державних органів чи посадових осіб;

3) перетворення рішень судових органів щодо конкретних справна загальну норму, що с обов'язковою для вирішений аналогічних справ (т.зв. прецедент).

Через право держава прагне впроваджувати в життя свою волю. Право, у свою чергу, встановлює межі державного втручання у життя громадян.

2. Теорії походження держави.

Патріархальна теорія походження держави була започаткована китайським філософом Конфуцієм (VV ст. до н.е.) і глибоко опрацьована англійським філософом XVIII ст. Р. Фільмером. За цією теорією, держава виникла в процесі механічного об'єднання родів у племена, племен - в ширші утворення аж до державних. Відтак, лада королів та інших монархів бере початок безпосередньо від прародича Адама, а піддані - лише його Діти.

Теологічна теорія бере свій початок у міфах Стародавнього Сходу, в яких стверджується про божественне походження правителя. В епоху середньовіччя дана теорія, яка ґрунтувалася на принципі "нема влади не від Бога, існуючі ж влади Богом встановлені", була надалі розвинена Фомою Аквінським (XIII ст.). Він вважав, що порядок відносин панування і підпорядкування, за якого воля осіб у вищій людській ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений Богом.

Органічна теорія, яскравим представником якої був Габріел Спенсер (1820-1903), базується на тому, що держава як "політичний агрегат" виникла внаслідок органічного розвитку суспільства - його поділу за достатком та спеціалізацією. За Г. Спенсером, у процесі воєн найпристосованіші до умов боротьби за виживання народи створювали урядовий апарат, який, неначе нервово-м'язовий апарат живого організму, регулював суспільні процеси.

 Насильницька теорія найбільш поширена серед так званих соціал-дарвіністських теорій. Найвідомішим її представником був Л. Гумплович (1838-1909). На його думку, не Боже провидіння, суспільний договір чи ідея свободи, а зіткнення ворожих-племен,  груба перевага сили породили державу. Тому, за Л.  Гумпловичем,  держава є формою панування переможців над переможеними.

 Психологічна теорія наріжним каменем появи права і виникнення держави визначає психобіологічні потреби людини у покорі та пануванні. За Зігмундом Фрейдом (1856-1939), створення держави диктувалося необхідністю придушити агресивні потяги (зокрема, статеві), які існували у людей патріархальної орди.

•   Представники елітної теорії були переконані в тому, що державу "вигадали" еліти.

 Космічна теорія побудована на переконаності в тому, що держава і право запроваджені на Землі Вищим Космічним Розумом для проведення якогось, невідомого людям, експерименту над ними.

 Марксистська теорія ґрунтується на тезі, що держава виникла з поділом суспільства на класи. Родоплемінна організація перетворюється на державу, коли виникає потреба захищати інтереси економічно панівного класу. Зокрема, Фрідріх Енгельс вказував на три ознаки, які відрізняють державу від родової організації:

1)  поділ населення за територіальною ознакою, внаслідок чого родова організація перетворюється на територіально-адміністративну;

2) встановлення публічної влади;

3) запровадження податкової системи.

Отож, для розуміння причин та обставин виникнення держави і права необхідно враховувати різні чинники:

- географічні умови, які сприяли виникненню й існуванню зрошувальних систем (як це мало місце у долинах річок Стародавнього Сходу);

- суспільний поділ праці;

- соціально-класові зміни, що вели до загострення суперечностей;

- спілкування і засвоєння державного досвіду сусідів (вплив Риму на утворення держави у готських племен), наявність зовнішньої загрози, яка прискорює формування держави за умови зрілості внутрішніх державотворчих чинників;

- завоювання-державними народами інших територій (наприклад, завоювання вікінгів).

Історичні умови виникнення права ті ж, що й держави, оскільки, на думку більшості (хоч і далеко не всіх) дослідників, держава і право формувалися паралельно й виникають одночасно.

У процесі становлення держави право складалося шляхом розщеплення первісних номонорм (номонорми у перекладі з грец. - "єдине правило". Цей термін означає обов'язкові для виконання правила поведінки, в яких ще чітко не розділено мораль, право й етикет) на право і мораль, етику (під етикою розуміють сукупність норм, дотримання яких забезпечено лише силою громадської думки).

Спочатку право виступало як звичаєве право.

 Звичаєве право - це система норм, які базуються на звичаєві як регуляторові суспільних відносин у певній державі, місцевості, або діють у межах певної етнічної чи соціальної групи. (У країнах Сходу звичаєве право називалося "адатовим" (від араб, "адат" - звичай).

   Правляча верхівка суспільства вибирала найвигідніші для неї норми звичаєвого права І перетворювала їх на власне право, тобто - писані закони. Особливо це стосується тих положень адатового права, які регулювали відносини власності, господарського життя, цілісності суспільства, привілеїв тощо.

3. Поняття та ознаки держави.

    У науковій, зокрема юридичній, літературі даються різні тлумачення поняття "держава". Одні, відповідно до своїх поглядів, розуміють під державою організоване в певні об'єднання населення, інші - устрій суспільства, треті - апарат влади, державні та правові органи, які здійснюють державну владу. У міжнародному сенсі держава трактується як суб'єкт міжнародних відносин, єдність:

а) території;

б) населення;

в) суспільної влади.

    Відмінність держави від публічної влади у первісному суспільстві полягає у тому, що:

1) вона є захисником домінуючої у суспільстві групи;

2)  влада поширюється на всіх, хто проживає на території держави, незалежно від національності;

3) регуляторами виступають правові норми (право) як особливі загальнообов'язкові правила поведінки;

4) носії влади організаційно виділені у спеціальні структури;

5) існують податки;

6)   наявний розподіл функцій між органами державної влади;

7) держава виступає як офіційний представник суспільства;

8) держава має верховну владу (суверенна) і ні від кого не залежить;

9) влада є політичною, оскільки регулює відносини між різними групами населення.

Отже, державаце політичний апарат влади (знаряддя), який поширює свою владу на певну територію, має свій суверенітет, видає закони (право), створює систему податків і здійснює управління суспільством в інтересах окремого класу (групи) або всього народу.

      Суттєві ознаки держави:

  1.  Суверенітет (державний) - верховенство, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її кордонів та незалежність держави у зовнішніх відносинах.
  2.  Територіальне розселення населення країни, територія якої поділяється на певні одиниці (адміністративно- чи політико-територіальні). Суверенітет, політична влада держави поширюються на всіх, хто проживає на її території, у тому числі й на осіб, що не є громадянами цієї держави.
  3.  Апарат влади - система законодавчих, виконавчих, судових та контрольно-наглядових органів: армія, правоохоронні органи тощо.
  4.  Виняткове право видавати закони - загальнообов'язкові правила поведінки, закріплені в нормах права.
  5.  Здатність стягувати податки, робити позики і надавати кредити.

4. Органи держави.

Виконання багатьох функцій держави покладається на спеціально створені органи держави. Орган держави — це особа або орган, які виступають від імені держави, мають певні владні повноваження відповідно до свого призначення. До органів нашої держави, зокрема, належать Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, суди тощо.

Усі органи держави мають спільні риси й характерні для них ознаки. Вони створюються для виконання державних функцій. Кожний державний орган має державно-владні повноваження. Це означає, що орган держави діє від її імені, може приймати певні рішення, іноді навіть застосовувати примус щодо тих, хто не хоче виконувати ці рішення добровільно. Державний орган діє в порядку, установленому законом. Існує чимало державних органів, усі вони взаємопов'язані і мають певне підпорядкування При цьому державні органи утворюють єдину, цілісну систему, яку наливають апаратом держави.

Усі органи держави діють на основі законності й гуманізму. Вони повинні діяти в інтересах людини, забезпечуючи її права й свободи.

Частина державних органів створюється безпосередньо народом шляхом виборів — це, наприклад, Верховна Рада України, Президент України тощо. Такі органи називають первинними. Інші створюють ці первинні органи — Верховна Рада України обирає уряд, президент призначає суддів — такі органи називають похідними, вони підзвітні тим органам, які їх створили. Органи державної влади також можуть бути виборними й призначуваними. За характером і змістом діяльності органи влади поділяють на органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органи держави відрізняються за територією, на якій вони діють (загальнодержавні й місцеві), за часом дії (поспішні й тимчасові), за своїм складом (одноособові й колегіальні).

Згадайте з практичного курсу правознавства, який ви вивчали в 9 класі, які завдання виконують органи законодавчої, виконавчої й судової влади. Які органи належать до законодавчої, виконавчої й судової влади в Україні?

5.Поняття і види влади.

Влада - це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, хто має владу, визначають поведінку підвладних осіб. Це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав'язування її іншим людям при використанні різних засобів і методів, включаючи примус. Звідси, влада - це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного.

Владу можна класифікувати за різними підставами:

а)  за сферою реалізації розрізняють: економічну і політичну владу;

б)  відповідно до суб'єктів, що беруть участь у владовідносинах - державну владу, владу формальних і неформальних об'єднань.

Ми зупинимося на понятті політичної та державної влади.

Політична влада - це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи.

Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського апарату на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і законодавче встановленого примусу і насильства.

Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу Божу і владу кесареву. Монтеск'є, видатний філософ XVIII століття, доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод.

Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією.

Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Законодавча влада - це влада, на яку покладена функція прийняття та видання законів - нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не передбачено референдумом.

Виконавча влада - це правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів: пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм.

Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя - захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну систему, права і свободи громадян.

 

Самостійна робота:

1. Історичні типи держави.

Історичний тип держави – це сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих державам, що існували на певних етапах історії суспільства.

Історії відомі рабовласницький, феодальний, буржуазний і перехідний від буржуазного до соціально-демократичного (раніше останній називали соціалістичним) типи держави і права. До основних причин зміни типів держави і права належать зміна виробничих відносин внаслідок розвитку продуктивних сил, зміна соціально-класової структури суспільства; встановлення нового співвідношення соціальних сил, зміна панівної групи суспільства; зміна соціальної суті держави і права внаслідок переходу державної влади до представників іншого класу чи групи.

(Найголовніші риси держави і права різних соціально-економічних формацій)

Кожній класовій суспільно-економічній формації відповідає певний історичний тип держави.

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення , рабовласницьких держав сягає IVIII тисячоліть до н. е. У межах цього типу держави вирізняють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія), в яких зберігалися пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин зумовили значну економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У рабовласницьких державах існували різні форми правління: монархія, аристократична й демократична республіки. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичного режиму—авторитарна (деспотична).

Право за своїм змістом мало суто рабовласницький характер: раби не були суб'єктом права і прирівнювалися до неживих предметів. Водночас до скарбниці світової правової культури увійшли демократичні норми державного права Греції, класичне приватне (майнове) право Риму тощо.

Феодальна держава виникла у зв'язку із зародженням феодальних виробничих відносин. Основу суспільства становила власність феодала на землю, а держава і право стали інструментами диктатури класу феодалів. Основною формою правління була монархія в різних варіантах (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалася багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх відносин. Феодальне право — жорстке, відверто класове, неузгоджене і розпорошене. Значний вплив тут мали релігійно-правові норми.

 Буржуазна держава й буржуазне право виникли внаслідок буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:

  •  формальне закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності і договорів, невтручання держави в суспільне життя;
  •  цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;
  •  зосередження основних зусиль держави в основному на політичних функціях;
  •  збереження в механізмі держави значних позицій дворянсько-поміщицьких сил;
  •  поступове пристосування старого державного механізму до потреб капіталістичної системи;
  •  множинність форм правління (конституційна монархія в країнах, де буржуазія йшла на компроміс із дворянством; демократична республіка в країнах, де буржуазія досягла повного панування);
  •  зростання апарату держави, розширення сфери впливу та функцій держави;
  •  процес зрощення фінансових монополій з державним апаратом;
  •  зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин;
  •  підвищення ролі зовнішніх функцій держави, що часто мають експансивний характер.

І нарешті, держави перехідного від буржуазного до соціально-демократичного періоду з'явилися в процесі поступового чи революційного розвитку суспільства.

Соціальна демократія може існувати лише в такому суспільстві, де ліквідовано відчуження працівників, трудящих від засобів і результатів їхньої виробничої діяльності. Це таке суспільство, де всі трудящі є (тією чи іншою мірою) власниками або співвласниками засобів і результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії —це, хоч би як там було, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство. А держава в такому суспільстві має бути за її сутністю державою трудящих-власників.

Одним із варіантів держави такого перехідного періоду стала радянська соціалістична держава, але попри безперечні здобутки вона все ж не виправдала тих надій, які на неї покладалися. Такі характеристики соціалістичної держави, як її антиексплуататорська спрямованість, демократизм, поєднання законності й дисципліни, вдосконалення напрямів і методів діяльності держави, лишилися лише теоретичними постулатами. Декларативність основних конституційних прав і свобод людини, відсутність механізму реалізації нормативних актів і відповідальності держави перед громадянином були характерними рисами соціалістичної держави. Проте цей етап в історичному розвитку держави мав і свої позитивні риси, що виявилися в усвідомленні необхідності поступального розвитку суспільства до демократичної держави, відпрацюванні механізмів соціального захисту населення, визначенні суперечностей соціального розвитку та основних шляхів їх подолання, оцінці можливих перспектив розвитку суспільства і вдосконалення держави. Тому закономірним є перехід від соціалістичної до соціал-демократичної форми держави.

Держава соціальної демократії — це організація політичної влади трудящих-власників (що становлять більшість суспільства), яка, керуючи суспільством відповідно до їхньої волі, забезпечуватиме реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу, а також задоволення загальносоціальних потреб на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності.

Типова належність даної держави визначається, як і в інших випадках, врешті, якісною своєрідністю виробничих відносин. Ідеться про поєднання таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова чи індивідуальна), комунальна (муніципальна) і суспільна (державна). Хоча всім їм забезпечуються формально рівні умови співіснування, проте переважна частина засобів виробництва є приватною власністю. При цьому трудящі — абсолютна більшість населення країни — мають можливість так чи інакше розпоряджатися використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів.

Такого варіанта організації економічного життя суспільства, такої структури виробничих відносин ще ніколи не існувало в історії людства. Отже, це буде історично новий різновид (тип) економічного підґрунтя суспільства, що й становитиме об'єктивну основу його якісно нового соціального утворення —трудящих-власників і відповідного типу держави (держави соціальної демократії).

Якісно новому етапу всесвітньо-історичного розвитку людства, його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії відповідає у політико-юридичній сфері і перехідний тип держави, зорієнтованої на соціальну демократію.

Нині розрізняють два основні різновиди держав такого перехідного типу: а) держави, які існують у промислово розвинених країнах соціальне орієнтованого, «соціалізованого» капіталізму; б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення.

2. Функції держави.

У перекладі з латини "функція" означає виконання, звершення. Також цей термін використовується і для позначення обов'язку. Отже, функціями держави є головні напрямки її діяльності, в яких відображаються і конкретизуються завдання і мета держави, проявляються її сутність і зміст, а також соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Держава як форма організації суспільства має чимало обов'язків (функцій), які поділяють на декілька видів:

а)  за соціальним значенням:

основні (оборона, підтримання зовнішніх відносин, охорона правопорядку, інформаційна, економічна, соціальна, екологічна та ін.);

-  неосновні (управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління майном, правосуддя, контроль за видатками бюджету, бухгалтерський облік тощо);

б) за територіальною ознакою:

- внутрішні (економічна, культурно-виховна, охорона й захист усіх форм власності, соціальне обслуговування населення, екологічна, охорона правопорядку, громадянських прав та прав і .свобод людини);

- зовнішні (організація співробітництва з іншими країнами та зарубіжними організаціями, захист державного суверенітету, підтримка миру в регіоні, мирне співіснування з іншими державами світу);

в)  за часом здійснення:

-  постійні (здійснюються на всіх етапах розвитку держави);

- тимчасові (здійснюються таке на певних етапах її розвитку, наприклад захист від агресії, створення власної банківської системи і т.д.);

г) за сферами суспільного життя:

-  гуманітарні (забезпечення належних умов життя для кожної людини) ;

- економічні (розвиток господарства країни);

-  політичні (забезпечення умов для формування і здійснення державної влади на засадах демократії) та ін.

Форми здійснення функцій держави - це спеціальні напрямки її діяльності, за допомогою яких держава виконує свої обов'язки. За правовими наслідками ці форми поділяються на:

-  правові (такі, що тягнуть за собою правові наслідки: підготовка й прийняття законів, виконання законів, охорона правопорядку, нагляд за дотриманням законності, винесення обов'язкових для виконання рішень і т.д.);

- не правові (організаційні) (такі, що, на відміну від попередніх, не тягнуть за собою правових наслідків: підбір і розстановка керівних кадрів, організація недержавного контролю, організація виховання).

Тема 2. Державний лад . Особа, суспільство, держава.

      Лекція – 1 год.

План

  1.  Форма держави.
  2.  Форма правління.
  3.  Державний (територіальний) устрій.
  4.  Політичний  (державний) режим.

Самостійна робота: 2 год.

План

  1.  Людина – індивід – особистість - особа - громадянин.
  2.  Поняття громадянства.
  3.  Поняття та ознаки правової держави і громадянського суспільства.

Основні поняття: держава, державний суверенітет, форма держави, форма державного правління, форма державного устрою, форма державно-правового режиму, функції держави, правова держава, громадянське суспільство, механізм держави, апарат держави, історичний тип держави.

1. Форма держави.

Організація державної влади значною мірою залежить від форм держави.

Форма держави – це порядок формування і здійснення державної влади. Розрізняють складові форми держави: форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового режиму.

2. Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління - монархія і республіка.

Монархія - це така форма правління, за якої верховну владу в Державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор тощо).

Монархія буває абсолютною та обмеженою.

Абсолютна монархія - це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноосібного глави держави (монарха).

За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються.

Республіка - це така форма правління, за якої верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними.

У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).

У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними або якщо їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані. У парламентських республіках:

- президент обирається парламентом;

-  уряд формується з представників партій,  що мають більшість у парламенті;

- уряд підзвітний парламентові;

- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.

У президентській республіці:

-   президент обирається всенародне або за особливою процедурою;

- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;

- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові);

- президент має право вето та інші права (як-то, право розпустити парламент).

-  президент має право вето та інші права (як-то, право розпустити парламент).

У змішаній республіці є елементи як президентської, так і парламентської форм правління (як, зокрема, в Україні).

3. Форма територіального устрою - національно-територіальна та адміністративно-територіальна організація державної влади. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Залізничний район та ін.).

Теорія права розрізняє просту й складну форми державного устрою.

Проста (унітарна) держава - це єдина держава, що не містить відокремлених державних утворень, які мають певну самостійність. Для державних органів характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної символіки тощо.

Складна держава формується з відокремлених державних утворень, що мають певну самостійність. До такої форми держави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням деяких авторів - й імперія.                                                       

Федерація - це суверенне державне утворення (союз держав) з особливою структурою державного механізму, що криє в собі як загально федеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єктів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, здебільшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, США).                                 

Конфедерація - це добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.

Імперія - примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

4. Державно-правовий режим - це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний режими. Основними ознаками демократичного режиму є:

- проведення виборів державних органів у центрі і на місцях та органів місцевого самоврядування,

-  плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

-  рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання обов'язків;

- демократизм правосудця, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.

Отже, демократичний правовий режим - це здійснення державної влади на засадах чинного права з використанням демократичних форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяльності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, виконання кожним своїх обов'язків.

Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.

Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства і кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства; існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.

Авторитарний режим - така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких вона концентрується в руках правлячої верхівки; допускаються деяке розмежування політичних сил легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включається механізм дії реакційного закону чи прямого насильства.

За іншими ознаками демократичні режими класифікуються як. демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний та ш. Серед недемократичних розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу іншої групи чи прошарку в соціальне неоднорідному суспільстві тощо.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з особою і громадянським суспільством.

Самостійна робота: 2 год.

1. Людина — індивід — особистість — особа — громадянин.

Коли ми звертаємося до когось з оточуючих нас людей чи говоримо про кого-небудь, то використовуємо різні слова — знайомого називаємо на ім'я, прізвище, про незнайомого говоримо людина, громадянин. Чи однакові за змістом ці поняття з точки зору права? Найширшим є поняття «людина». Воно визначає належність до біологічного виду Людина розумна — хомо сапіенс. Це поняття ми можемо застосувати до будь-якої живої істоти, яка належить до цього біологічного виду, незалежно від віку, статі, рівня інтелектуального розвитку. При цьому поняття «людина» є узагальнюючим. Ми застосовуємо його як для позначення однієї людини, так і для позначення (формою множини, словом «люди») певної групи, кількох людей.

Коли ж нам треба визначити не людину взагалі, а певну конкретну людину, ми застосовуємо поняття «індивід». Якщо ми говоримо про право на життя чи на повагу до честі й гідності, доцільно застосувати поняття «людина» — адже це право мають всі люди, якщо ж ідеться про право бути присутнім на заняттях у вашому класі - ідеться про конкретних людей — індивідів, які є учнями вашого класу. Так само, коли ми кажемо про право керувати певним автомобілем, це стосується конкретної людини — власника, водія. Для індивідуалізації конкретної людини, її «позначення» використовують прізвище, ім'я та по батькові, які є персональними й індивідуальними в кожної людини. Отже, індивід — це конкретна людина, яка має унікальні, притаманні саме їй якості.

Особливістю людини є те, що вона існує в суспільстві. Кожний із нас є членом сім'ї, трудового чи навчального колективу, належить до нації, дехто є членом релігійної громади, політичної партії чи громадського об'єднання. Відносини людини із суспільством, її становище в ньому характеризуються поняттям «особистість». При цьому важливо зазначити, що людина формується як особистість тільки в людському суспільстві. Якщо людина житиме поза суспільством, вона, маючи всі біологічні ознаки, залишиться на тваринному рівні. Без спілкування з людьми в дитини не сформується мова, на тваринному рівні залишаться побутові навички тощо. Адже відома казка про Мауглі має реальне підґрунтя — подібні випадки відомі в історії, і діти, які зростали у тваринному оточенні, поза людським

суспільством, значно відставали в розвитку від своїх однолітків, за поведінкою були більше подібні до тварин, із якими вони жили. Неважко здогадатися, що дитина, яка виховується в серці цивілізації - великому місті-мільйонері, та дитина, яка зростатиме в племені в джунглях Амазонки, отримають різне виховання, суспільство, яке їх оточує, буде впливати на них. Однак і людина впливає на суспільство, передусім на своє близьке оточення, на той колектив, у якому навчається, працює, відпочиває.

Щодо людини, яка вступає в правові відносини, застосовують поняття «особа». Особа — це людина, яка є суб'єктом правовідносин.

І нарешті, поняття «громадянин». Саме так звертаються до людини правоохоронці, прикордонники, саме це слово можна побачити в українському паспорті. Неважко помітити, що це звертання застосовують здебільшого представники держави. Громадянин — це поняття, яке характеризує правовий зв'язок між людиною й певною державою. Якщо особистість, особа — поняття загальнолюдські, то громадянином можна бути лише певної держави — України, Росії, Франції тощо.

Отже, поняття «людина» — здебільшого біологічне, стосується кожної істоти людського роду від самого народження. Поняття «особистість» — переважно соціальне поняття, а поняття «громадянин» — політико-правове, пов'язане з існуванням держави й права.

Сукупність прав та обов'язків особи, визначених законодавством, називають правовим статусом.

Будь-яка людина має статус. Для окремих категорій осіб держава встановлює особливий статус, передбачає певні додаткові вимоги або ж, навпаки, — особливі прана й гарантії.

Законодавство України визначає особливий правовий статус для народних депутатів, суддів, іноземців, які є дипломатами. певні особливості має правовий статус неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців,

правоохоронців тощо.

2. Поняття -«громадянство».

Громадянство — це юридичне визначений, стійкий, необмежений у просторі правовий зв'язок між особою й певною державою, що визначає їхні взаємні права й обов'язки.

Правовий статус осіб на території України: громадяни України, іноземці, громадяни інших держав (крім України), особи без громадянства.

Кожна держава самостійно встановлює норми, які регулюють відносини, пов'язані з громадянством. В Україні прийнято та діє Закон України «Про громадянство». Саме цим законом визначено порядок набуття й припинення громадянства нашої держави.

Однак на території будь-якої держави можуть знаходитися не лише її громадяни. Нині люди багато подорожують, вирушають до інших держав у справах, на навчання, у відпустку, на лікування. Особи, які не є громадянами держави, у якій вони знаходяться, уважаються іноземцями. Більшість із них має громадянство чи підданство інших держав. Однак іноді виникає ситуація, коли людина не належить до громадянства жодної держави. Людину, яка не має громадянства жодної держави, називають особою без громадянства — апатридом.

Деякі держави світу — зокрема Росія, Ізраїль тощо — дозволяють своїм громадянам мати подвійне громадянство, таких осіб називають біпатридами. Такі ситуації виникають унаслідок різних причин. З одного боку — це є наслідком різних норм законодавства щодо отримання громадянства. Так, у деяких державах будь-яка людина, котра народилася на її території, отримує право на громадянство ( такий порядок надання громадянства має назву «принцип землі»), в інших громадянство батьків - саме його успадковує дитина (це - "принцип крові").

3. Поняття та ознаки правової держави і громадянського суспільства.

Правова держава характеризується такими суттєвими рисами (їх іще називають принципами правової держави):

1. Джерелом державної влади має бути народ. Через представницьку чи пряму демократію він формує органи влади. Виключно народові належить право визначати і змінювати форми та зміст свого державно-правового життя, створювати й ліквідовувати інститути державної влади.

Одне з основних прав людини —ставити над собою ту владу, яка забезпечує реалізацію її інтересів. Наявність гарантій, які дають можливість у будь-який час змінити антинародну владу,—свідчення існування правової держави.

2. Панування права в управлінні державними справами. Це означає, що влада здійснюється не шляхом суто наказних методів чи інших командно-адміністративних засобів, а шляхом права, у визначених правом формах і методах.

3. Верховенство законів у регулюванні суспільних відносин. У сферах суспільного життя, що підлягають правовому регулюванню, мають панувати закони, а не підзаконні акти (накази, інструкції та ін.). Закон не може бути відмінений, замінений чи зупинений підзаконним актом. І, нарешті, підзаконні акти повинні відповідати законам.

4. Наявність законодавчих органів і процедур, за допомогою яких створюються ефективні закони. Процедура підготовки закону має бути гласною, з участю максимальної кількості спеціалістів. Процес прийняття закону має виключати можливість внесення некомпетентних змін у нього й водночас бути вільним, демократичним.

 5. Пріоритет прав і свобод особи. Важливо наголосити, що у правовій державі категорично недопустиме нехтування правами і свободами особи не лише заради егоїстичних групових чи партійних інтересів, а навіть і з посиланням на «високі» державні або національні інтереси. Тобто цим правам і свободам надається перевага (пріоритет) порівняно з будь-якими іншими інтересами.

6. Зв'язаність правом діяльності держави її органів. «Закони зв'язують тих, хто їх пропонує». Ця риса означає, що виконавчі органи керуються передусім законами, а не відомчими нормами. Судові органи (за римською юридичною аксіомою: «Що пропущено законом, не пропустить добросовісність судді»).

7. Наявність ефективної правоохоронної системи. Під цим мається на увазі відповідна структурі суспільних потреб організація, правове, кадрове і матеріальне забезпечення суду, прокуратури, міліції та інших органів, які охороняють права громадян.

8. Висока правова культура суспільства та особи —одна з важливих рис правової держави. Правова культура особи містить знання права, повагу до нього, уміння правильно реалізувати правові знання на практиці, безумовне виконання громадянами правових заборон та обов'язків.

9. Відповідальність держави перед суспільством. Це означає, що держава в особі винних осіб мусить нести моральну і юридичну відповідальність за рішення і дії, які призвели до шкоди суспільству.

10. Наявність поділу державної влади. Поділ влади на різних рівнях з метою запобігання її узурпації або надмірної концентрації в одних руках є важливою рисою правової держави, яка не допускає наявності якої-небудь абсолютної влади, у тому числі й державної. Це необхідно для того, щоб влада не перетворювалась у ніким не обмежену силу, яка придушує суспільство.

Розподіл єдиної за своєю суттю державної влади можна розглядати у трьох аспектах: а) розподіл законодавчої, судової, виконавчої діяльності шляхом створення трьох відповідних видів органів держави, які функціонують не втручаючись у компетенцію один одного; б) розподіл влади (повноважень) між соціальними верствами, групами шляхом їх пропорційного представництва в законодавчих органах; в) розмежування влади (повноважень) між вищими і нижчими структурами однієї й тієї само гілки влади. За допомогою цього забезпечується правова автономність державних органів, підкорених закону, а не наказу вищого керівництва.

Для сучасної цивілізованої держави, а тим паче такої, що претендує на означення правової, має бути притаманним і чітке розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Отже, правова держава — це така держава, яка характеризується всіма вищезазначеними рисами. Якщо ж вибрати лише найголовніші ознаки, то можна запропонувати таке визначення.

Правова держава — це держава, яка складаєгься з громадян, котрі мають високу правову культуру і формують державну владу, яка є демократично організованим і залежним від суспільства апаратом управління, що за допомогою ефективних законів забезпечує реалізацію суверенних прав і свобод громадян.

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань, та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, котрі характеризуються високим рівнем суспільної свідомості, політичної культури, які перебувають за межами регулювання державою, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави. Громадянське суспільство відрізняється від суспільства тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою життя людей та державою, об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних відносин.

Теорія громадянського суспільства грунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян і невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, стежать за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, який усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділеним певним комплексом прав і свобод, і у той же час несе відповідальність перед суспільством.

Зміст поняття "громадянське суспільство" передбачає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, таких як економічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, яка опосередковує їх взаємодію з індивідами. Демократичність політичного режиму визначається не в останню чергу тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, тим, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян. Підґрунтям громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства; багатопартійність; не директивно сформована громадська думка, вільна особистість із розвинутим почуттям громадянськості та власної гідності.

Основні риси (ознаки)  громадянського суспільства:

  •  Наявність демократичної правової державності
  •  Самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян
  •  Різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка
  •  Плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність
  •  Доступ усіх громадян до участі в державних і суспільних справах
  •  Взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів
  •  Наявність розвинутої соціальної структури
  •  Розвинена громадянська політична культура і свідомість
  •  Цінування прав громадян вище за державні закони
  •  Багатоманіття соціальних ініціатив
  •  Контроль суспільства за діяльністю державних органів.

 

 Тема 3. Поняття і загальна характеристика права. 

Лекція – 2 год. 

План

  1.  Поняття і види соціальних норм.
  2.  Право та його ознаки.
  3.  Правові відносини: поняття, види, склад .
  4.  Система права та система законодавства.
  5.  Поняття і структура правової норми.
  6.  Форми (джерела) права.

План

Самостійна робота: : 1 год.

  1.  Функції права.
  2.  Види і загальна характеристика правових актів.
  3.  Систематизація правових актів. 
  4.  Юридичні факти.

Основні поняття: право, соціальні норми, держава, правові відносини , система права, система законодавства, галузі права, інститути права, норми права, нормативні приписи, гіпотеза , диспозиція, санкція , форма (джерело) права, правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативний договір, релігійно-правові норми, міжнародно-правовий акт, законність, закон, підзаконний нормативно-правовий акт.

1.  Поняття і види соціальних норм.

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомо-вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на: а) юридичні(правові); б) моральні; в) корпоративні; (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); г) звичаї чи традиції.

Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: а) економічні; б) політичні; в) сімейні; г) релігійні; д) етичні й естетичні; е)організаційні; є) соціально-технічні та ін.

Юридичні (правові) норми — це загальнообов'язкові формально визначені правила поведінки, що встановлю (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються гарантуються нею; вони визначені в нормативно-правових актах.

Моральні норми — правила поведінки, що грунтуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе і несправедливе, гуманне і негуманне та інше, що забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми — правила поведінки, що встановлюються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.

Звичаї чи традиції — правила поведінки, які історичні склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Щоб показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Так, правові норми: а) виникають разом з виникненням держави; б) встановлюються чи санкціонуються державою в) виражають волю більшої частини суспільства; г) утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систем) права); д) існують у суспільстві як одна система норм; ж) формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків; є) виступають правилами поведінки, формальні визначеними за змістом; ж) мають певні форми зовнішнього вираження; з) точно визначають межі дії; і) забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми: а) існують у будь-якому суспільстві; б) встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами; в) виражають волю різноманітних частин населення; г) можуть існувати і безсистемне, не будучи внутрішньо узгодженими; д) існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання; е) виражаються не тільки через права і обов'язки, але й через загальні принципи, цілі, гасла тощо; є) позбавлені, як правило, формальної визначеності; ж) можуть виражатися у будь-яких, не завжди фіксованих формах; з) не завжди мають точно визначені межі дії; і) забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Таким чином, норми права відрізняються від соціальних норм їхнім взаємозв'язком з державою, напрямами їхнього впливу на суспільні відносини.

2. Поняття й ознаки права (Право - особливий вид соціальних норм).

Право - це система загальнообов'язкових, об’єктивних, формально визначених  правил (норм) поведінки встановлених державою, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, і за недотримання яких застосовується державний примус.

Право, як і держава, - категорія історична. Воно виникає лише на певному етапі розвитку людства, майже водночас із виникненням держави. Право нерозривно пов'язане з державою, оскільки саме вона забезпечує реалізацію правових приписів, застосовуючи у разі необхідності державний примус до правопорушників. У свою чергу, право визначає компетенцію державних органів, конструює механізм держави, встановлює податки, необхідні для утримання цього механізму, закріплює взаємні права держави і громадянина. Також право є важливим інструментом регулювання суспільних відносин, їх упорядкування й стабілізації. Це - об'єктивне розуміння поняття права, яке зводиться саме до того, що право є системою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки.

Однак цей термін також застосовується для означення суб'єктивних прав особи, тобто закріплених у юридичних нормах меж її можливої поведінки щодо інших суб'єктів права.

Право як сукупність правових норм, тобто системи діючих у державі норм права, закріплених в юридичних законах, посідає серед соціальних норм особливе місце, оскільки воно:

- є юридичною підставою для виникнення держави;

- завжди пов'язане з суспільним життям особи, що, з одного боку, є носієм, а з іншого - джерелом правових норм. Право існує винятково для людей і вони є його "авторами";

-  виступає гарантом загального порядку у суспільстві, домінуючи над волею кожної окремої особи;

- відбиває інтереси не всіх громадян, а більшості;

- не лише вказує, як поводитися, а й закріплює, охороняє, захищає дотримання правових приписів;

-  є загальнообов'язковим для всіх, хто проживає на території держави, навіть якщо вони не є її громадянами;

- чітко визначає права й обов'язки, розмежовуючи їх;

- об'єднує людську спільноту в державу;

- не регулює емоційні сторони життя (настрій, радість і т.д.), а лише суспільні ( активні - дія чи пасивні - бездіяльність) вчинки;

- право існує  лише як система норм (у вигляді структури);

- якщо інші соціальні норми є переважно виражаючими, то право є регулюючим і захисним;

- правові норми завжди мають чітку форму - декрет, указ, постанова;

- право завжди є національним (це не суперечить наявності міжнародного права);

- правові норми не можуть змінюватися довільно, а лише державними структурами, які їх встановили, або вищою за них владою.

Об'єктивне право - це право, яке діє у конкретній державі як загальна об'єктивна (тобто незалежна від волі окремого суб'єкта права) потреба врегулюванні суспільних відносин між людьми.

Суб'єктивне право - це закріплена законом і забезпечена державним захистом міра поведінки суб'єкта права. Воно реалізовується у правовідносинах і його зміст полягає у можливості суб'єкта права здійснювати дозволені законом позитивні (законні) дії та вимагати певних дій від тих осіб, які повинні вжити таких дій; звертатися до компетентних державних органів за захистом порушеного права.

Суб'єктивне право закріплюється в Конституції та інших актах чинного законодавства.

У теорії права розглядається також така категорія, як суб'єктивне юридичне право особи, під якою мається на увазі закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особи, спрямованої на здійснення природних прав людини.

3. Правові відносини: поняття, види, склад .

(Складові правовідносин: суб’єкти, об’єкти, юридичні факти, зміст (фактичний, юридичний). Види правовідносин..)

Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правові відносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються.

Правовідносини — це урегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин такі:

а)  вони виникають на основі норм права;

б)   характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права і юридичні обов'язки;

в)  є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільнот;

г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати правовідносини можна за різними ознаками:

а)  залежно від кількості суб'єктів (прості, складні);

б) за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.);

в)  за дією в часі (довготривалі, короткотривалі);

г)  за методом правового регулювання (договірні, керувальні);

д)  за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні, активні);

е)  залежно від функціонального призначення (регулятивні, охоронні).

Правовідносини мають складну будову і включають в себе такі елементи:

а)  суб'єкти; б)  об'єкти; в)  зміст правовідносин; г) юридичні факти.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. Суб'єктами правовідносин вважають їх учасників, що є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Суб'єкти правовідносин можна поділити на:

а)  фізичні і юридичні особи;

б)  державні і громадські організації;

в)   різні спільноти   (трудовий колектив, нація, народ, населення відповідного регіону та ін.);

г)  громадянське суспільство.

Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідальність за свої дії.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можна поділити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальних суб'єктів.

Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному чи арбітражному суді і нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, що задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Їх поділяють на матеріальні і духовні блага, дії суб'єктів правовідносин, результат їх діяльності.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного.

 Юридичний зміст — це суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів.

Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Юридичними фактами є конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення. Вони є необхідною умовою правовідносин.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато:

1)  залежно від врегульованості законодавством, вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані - природні правовідносини;

2) залежно від галузей права (предмета правового регулювання), вони можуть бути конституційні, адміністративні,  цивільно-правові,  фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо;

3) в залежності  від кількості суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах, їх можна поділити на прос-

ті (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів;

4) за методом правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні);

5)  за змістом суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин тощо;

6)  за змістом поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) і пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій);

7) у залежності від функціонального призначення, вони можуть бути регулятивні (статичні — закріплювальні і динамічні - розвивальні) і охоронні (соціальні цінності);

8)  за терміном тривалості: короткочасні,- які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжувальні,- які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору);

9)  за характером відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права,- внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

4. Система права та система законодавства.

Різноманітні види норм права і нормативних актів у національних системах права тісно взаємопов'язані. Останнім часом виділяють два поняття: "система права" і "правова система". Поняття "правова система" є ширшим поняттям, яке включає у себе всі правові явища: систему права і законодавства, правовідносини, правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок.

Регулювання і охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему. Система права — це внутрішня форма права, що має об'єктивний характер своєї побудови, який відображається в єдності і узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами і нормами права.

Право як елемент правової системи складається з багатьох правових норм. Щоб правильно вибрати ту чи іншу правову норму при їх реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, а між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній зумовленості і характерним ознакам схожості, відмінностей правових норм усе право можна подати як певну систему.

Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що, 

по-перше, воно є явищем другорядним щодо економіки і входить до надбудови суспільства.

По-друге, право включається в ширшу систему, що іменується правовою системою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:

а)  воно розвивається через правовідносини, які породжуються економічними відносинами, а вже потім установлюються чи санкціонуються державою;

б)  під впливом правовідносин і правосвідомості розвиваються не тільки норма права, право, а й правова система і правова надбудова;

в)  право не слід зводити тільки до правових норм, його слід розглядати у взаємодії з іншими елементами правової системи (наприклад, правове регулювання і його механізм, правовідносини, правосвідомість та ін.);

г)  система норм права є елементом системи правового регулювання, взаємодії об'єктивного і суб'єктивного права, правовідносин і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і антисистемні тенденції (наприклад, конкуренція норм права та ін.);

д) ступінь розвинутості системних властивостей права багато в чому залежить від розвинутості всієї правової системи. Це означає, що систему права слід вивчати в межах певної правової системи.

До основних ознак системи права слід віднести:

а)  розподіл усієї сукупності норм права на взаємозв'язані між собою правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права;

б)  єдність і узгодженість норм права між собою, що складають систему права;

в)  об'єктивний характер побудови цієї системи.

Таким чином, для будь-якої держави право функціонує як єдина, юридичне цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'язкових правил поведінки. Важливою стороною такої внутрішньої узгодженості є структура права як закономірна організація його елементів.

Структуру права можна розглядати по-різному; наприклад, як приватне і публічне право, об'єктивне і суб'єктивне право, матеріальне і процесуальне право та ін.

У будь-якому суспільстві існують різні інтереси: загальнонаціональні і приватні, з яких логічно випливає поділ права на публічне і приватне. Приватне право (цивільне, сімейне, торгове) охоплює норми, які, на думку західних юристів, відбивають інтереси особи або захищають інтереси приватних власників. Оскільки за комуністичного режиму в Україні приватної власності не існувало, то не було й такого поняття, як приватне право. Тепер у новому проекті Цивільного кодексу цю недоречність виправлено й пропонується встановити в Україні загальноприйняті стандарти права.

Публічне право (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне) складається з норм, що регулюють відносини між державою і громадянам».

Отже, система права складається з різних інститутів і галузей права. Система права, її галузі й правові інститути складаються історично. Вони не створюються за бажанням законодавчих органів або вчених. Водночас на формування і розвиток системи права впливають різні чинники, тому у різних державах можуть існувати різні системи права.

Система права - це об'єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і узгодженість юридичних, норм та об'єктивний поділ їх на галузі й інститути відповідно до особливостей суспільних відносин.

Сьогодні у світі існують різні системи права.

Так звана "соціалістична" система права існує в Китаї, на Кубі, у В'єтнамі.

Континентальна система права, під якою розуміється система цивільного права, що склалася на підставі Римського права. Так її називають тому, що вона виникла у континентальній Європі, а звідти внаслідок колонізації поширилася на інші країни, інколи її ще називають Романо-германською системою,, але це менш точно і до того ж не зовсім вдало щодо скандинавських країн і системи австрійського права.

Система мусульманського права. У нинішньому вигляді мусульманське право є так званим доктринальним правом. Його дія не збігається з географічними кордонами країн, де проживає мусульманське населення. Є надії і народи, що прийняли мусульманство як релігію, але не сприйняли мусульманське право (бербери у Північній Африці, індонезійці). Оскільки це право містить положення Корану, то воно не поширюється на осіб - громадян цієї країни, які сповідують інші релігії або не є віруючими взагалі. Воно продовжує діяти у сфері сімейного, спадкового права, дарування та інших інститутів.

Що ж до майнового, зобов'язального і торгового права, то тут домінує право англійського або континентального походження.

Мусульманське право поділяється на: 1) суннісальне (ортодоксальне); 2) шиїтське (гетеродоксальне). Останнє застосовується лише у двох країнах світу - Ірані та Іраці.

Релігійне (крім мусульманського) і традиційне право є звичаєвим правом племен або ж релігійним правом у країнах Африки. Існує воно там паралельно з системами права колишніх їх метрополій.

4\1. Правові інститути і галузі права.

Норми права, як первинні ланки системи права, можуть об'єднуватися в інститути і галузі права. Є різні визначення інституту права. Його розглядають як:

а)   певну  сукупність правових норм, що  регулюють однорідні суспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна відокремлена група;

б)  сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що   утворюють   окремий   інститут    права   в   межах комплексної галузі права (наприклад, морського права);

в)   сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рід суспільних відносин і становлять відокремлену частину галузі права.

До ознак інституту права належать:

а)  наявність сукупності нормативних приписів;

б)  юридична однорідність названих приписів;

в)  об'єднання правових норм стійкими закономірностями і зв'язками, які відбиваються в юридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Таким чином, правовий інститут можна визначити як відокремлену групу взаємозв'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.

Залежно від підстав розрізняють такі групи правових інститутів:

а)  за галузями права (державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.);

б)  за роллю, що вони виконують (предметні, функціональні);

в)   залежно від відносин, що ними регулюються (матеріальні, процесуальні).

Важливим є також питання об'єднання правових інститутів, розгляд комплексних інститутів. Загальновизнано, Що між галузями права не існує закритих кордонів, які б роз'єднували галузі на винятково ізольовані. Правові інститути, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднання також називають правовими інститутами.

У теорії права розглядають загальні й предметні об'єднання інститутів права.

Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожний простий інститут, як комплекс правових приписів, визначає предмет, завдання, принципи, межі дії, функції галузі (підгалузі) права.

Предметне об'єднання — це об'єднання двох і більше правових інститутів, що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм у межах конкретного предмета правового регулювання.

Найбільш розвинутою формою об'єднання правових інститутів є підгалузь права. Це таке об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути або їх асоціації.

Таким чином, інститут права, об'єднання інститутів права можна розглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.

Наступним структурним елементом системи права є галузь права, що має такі ознаки:

а)   сукупність юридичних норм (приписів) і правових інститутів;

б)  регульована такою сукупністю певна сфера суспільних відносин;

в)   критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет і метод правового регулювання;

г)   враховуються принципи, завдання, мета правового регулювання.

Отже, галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну галузь суспільних відносин у межах конкретного предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання.

Галузі права можна класифікувати за різними підставами.

 Залежно від предмета і методу правового регулювання розрізняють:

а)  конституційне право;

б)  адміністративне право;

в)  фінансове право;

г)  земельне право;

д)  цивільне право та ін.

   За місцем, яке галузі права посідають у правовій системі, вони діляться на:

а)  основні; б)  комплексні.

Основні галузі права — це такі, що утворюють головний масив права в правовій системі держави. Серед них розрізняють профілюючі (традиційні); процесуальні; спеціальні та ін.

Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право). Процесуальні галузі — це такі, що закріплюють порядок застосування матеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші процеси). До спеціальних галузей належать ті, які на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для певного виду суспільних відносин (трудове, колгоспне, екологічне, земельне, сімейне, фінансове право).

Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основними галузями, що зовні відособлюються значно менше, ніж основні галузі (наприклад, страхове, банківське, морське, залізничне, гірниче, податкове, житлове, авторське, винахідницьке, виправно-трудове та ін.).

Таким чином, внутрішня форма права характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі і галузі права.

Загальна характеристика основних галузей права України

Галузь права 

Які відносини регулює 

Державне право

Сукупність юридичних норм, які регулюють відносини у сфері державного устрою України, засади, порядок і характер взаємовідносин між елементами державного механізму, а також між ними та іншими складовими політичної системи й громадянського суспільства держави. 

Адміністративне право

Сукупність юридичних норм, які регулюють відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. 

Кримінальне право

Сукупність юридичних норм, котрі регулюють відносини, пов'язані із встановленням видів злочинів та покарання, які застосовуються до правопорушників. 

Процесуальне право

Сукупність юридичних норм, що регулюють відносини, які складаються в ході розгляду та розв'язання кримінальних справ (кримінально-процесуальне право), цивільних (цивільно-процесуальне право) та господарських спорів (арбітражно-процесуальне право). 

Бюджетно-фіиансове право

Сукупність юридичних норм, що регулюють відносини у сфері нагромадження і розподілу державних коштів (бюджетні витрати, по -датки, збори тощо) та між суб'єктами фінансових відносин. 

Цивільне прова

Сукупність юридичних норм, які регулюють майнові відносини і пов'язані з ними немайнові відносини, а також окремі особисті немайнові права. 

Сімейне право

Сукупність юридичних норм, які регулюють відносини, що виникають із шлюбу, родинних зв'язків тощо. 

Трудове право

Сукупність юридичних норм, що регулюють трудові відносини між працівником і роботодавцем. 

Нормами міжнародного права регулюються відносини України з іншими державами, відносини між суб'єктами, які належать до різних державних утворень.

4\2. Поняття про законодавство. Система законодавства .

Досить часто у своєму житті Ви користуєтеся поняттями «закон» (законодавство) та «право».

Ви   маєте запам'ятати, що це різні категорії. Право визначається як система правових норм, а законодавство — як система документів, які є зовнішнім виявом права.

У юридичній літературі немає єдиного підходу до питання про законодавство. Існуючі точки зору можна звести до двох, за якими законодавство—це система:

1)  сукупність усіх чинних нормативно-правових актів у країні як зовнішньої форми вияву права (законів, постанов, декретів, указів, інструкцій правотворчих органів, які регулюють правові відносини в державі).  Відрізняють законодавство в цілому та законодавство окремих галузей права: конституційне законодавство, адміністративне законодавство, кримінальне законодавство, трудове законодавство, цивільне законодавство і т.д.;

2)   діяльність правотворчих органів, насамперед вищого законодавчого органу (в Україні - Верховної Ради) та вищих органів виконавчої влади (в Україні - Кабінету Міністрів) з правового регулювання суспільних відносин в державі шляхом прийняття законів та інших нормативно-правових актів, їх зміни, а також скасування.

Гадаємо, перше визначення є найбільш вдалим; воно дає можливість, по-перше, найповніше відобразити повноваження органів держави щодо прийняття рішень нормативного характеру і, по-друге, визначити систему нормативних актів та їх підпорядкованості.

Право відрізняється від закону тим, що:

категорія "право" є більш широкою, ємкою щодо закону, право ніби "зіткане" із законів, є їх сукупністю;

закон, на відміну від права взагалі, завжди є нормативно-правовим актом вищого представницького органу державної законодавчої влади або самого народу.

У повсякденному житті нерідко поняття "право" й "закон" вживаються як синоніми, вони розрізняються здебільшого в юридичній науці. До того ж, серед теоретиків права існують різні погляди на природу та суть зазначених категорій.

   Система законодавства - це сукупність взаємопов'язаних між собою форм права.

                       Система законодавства України

  Аналіз чинного законодавства показує, що воно являє собою не просту сукупність нормативно-правових актів, а їх систему, яка має складну структуру.

Структура законодавства може розглядатися у трьох аспектах:

1.  Вертикальна    (ієрархічна)    структура    законодавства зумовлюється  різницею  юридичної сили  актів,  які  приймаються різними нормотворчими органами, а також різними формальними ознаками актів, що приймаються одним органом.

Ця структура грунтується на принципах верховенства закону; вищої юридичної сили актів парламенту; прийняття підзаконних актів на основі, у відповідності та на виконання закону; найменшої юридичної сили локальних актів.

Вертикальна структура законодавства України складається з таких елементів: Конституція України; конституційні та звичайні закони; підзаконні акти: постанови Верховної Ради України, укази Президента України, нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, нормативні накази та рішення керівників міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій і нормативні накази та інструкції адміністрацій підприємств, установ та організацій.

2.  Горизонтальна    (галузева)    структура    законодавства заснована на поділі нормативних актів за сферами суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання. Вона значною мірою наближається до структури системи права, хоча цілком з нею не збігається.

У горизонтальній системі визначаються галузі законодавства, що збігаються з галузями права, та комплексні галузі, що об'єднують норми декількох правових галузей. Підпорядкованість актів цієї системи законодавства здійснюється у межах певної сфери відносин.

3. Державно-організаційна структура законодавства відображає особливості форми державного устрою. Як відомо, законодавство діє  не лише в межах певних відносин та юридичної сили акта, а й у межах певної території держави, відображаючи особливості її устрою.

Законодавство унітарної держави є єдиним. Воно засновується на єдиній конституції та системі нормативних актів, що мають вертикальну й горизонтальну структуру.

Законодавство федеративної держави є складним. Воно засновується на загальнофедеральній конституції, однак кожен із суб'єктів федерації може мати свій основний закон, що відображає особливості його розвитку. Федеративна система законодавства передбачає наявність двох і більше рівнів: союзного (центрального) законодавства та законодавства суб'єктів федерації.

Україна є унітарною децентралізованою державою. Вона надала Автономній Республіці Крим дещо ширші можливості самоврядування, ніж іншим адміністративним одиницям. Тому державно-організаційна система законодавства України складається з нормативних актів України та нормативних актів Автономної Республіки Крим.

Нормативні акти Автономної Республіки Крим повинні цілковито відповідати Конституції України, в іншому разі вони визнаються неконституційними і можуть бути скасовані. Водночас вони можуть мати певні особливості, що відображають своєрідність цього регіону та потреби самоврядування на цій території.

Галузі законодавства, нормативні інститути та нормативні приписи.

Ви вже знаєте, що законодавство є складною категорією, що характеризується системністю та узгодженістю. Упорядкованість законодавства досягається завдяки певному співвідношенню внутрішніх його елементів — галузей, нормативних інститутів і нормативних приписів.

Галузь законодавства — це сукупність нормативних приписів, що регулюють певну сферу суспільних відносин.

До основних ознак галузі належить:

сукупність законодавчих актів, що мають єдиний предмет, метод і зміст;

певний рівень єдності форми виразу правових норм, що визначаються узгодженістю нормативних актів;

наявність системних зв'язків між актами однієї та суміжних галузей;

наявність основного акта (як правило, кодексу), що визначає зміст і правову цілісність галузі.

Основою для вирізнення окремої галузі законодавства є предмет і метод правового регулювання.

Нормативний інститут — це система взаємозв'язаних і взаємодоповняльних нормативних приписів, що регламентують певний вид сфери суспільних відносин.

Зовнішньою формою прояву нормативного інституту є, як правило, структурні підрозділи (розділи, глави) кодексів.

Нормативний припис —це логічно завершене положення, що формулюється в тексті нормативного акта й містить обов'язкове рішення державної влади. Як правило, нормативний припис відображається у тексті нормативного акта у формі статті, пункту чи абзаца.

Припис є первинним елементом горизонтальної системи законодавства, який забезпечує конкретизоване, детальне регулювання певної сфери відносин.   

5. Поняття та структура правової норми.

Первинною ланкою системи права є нормативно-право-вий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що містить в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Ознаки норми права, що відрізняють її від індивідуально-правового припису:

а)  узагальнює типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації;

б)   розрахована на невизначену кількість суспільних відносин;

в)  адресована неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяє окреслити межі поведінки усіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;

г)  діє в часі і просторі, за колом осіб безперервно;

д)  чинність дії правової норми припиняється чи скасовується уповноваженими суб'єктами.

Стаття нормативно-правового  акта виступає зовнішньою формою норми права і нормативно-правового припису -як цілісного, логічно завершеного державно-владного веління нормативного характеру.

Стаття нормативно-правового акта і норма права часто збігаються, коли структурні елементи норми права відображені в статті закону (НПА). Проте здебільшого в статті викладаються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий, посилальний чи бланкетний (відсилальний) способи викладу норми в статті.

Прямий спосіб має місце тоді, коли всі елементи норми права викладені в статті нормативно-правового акта. Посилальний — коли робиться посилання на іншу статтю чи статті. Відсилальний (бланкетний) спосіб має місце тоді, коли стаття відсилає до іншого нормативно-правового акта.

Норма права має свою внутрішню структуру, яка виражається в її внутрішньому поділі на окремі елементи, що зв'язані між собою: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

У структурі виділяють три елементи правової норми.

Гіпотеза - це така складова правової норми, у якій вказується на обставини та умови, за наявності яких ця норма діятиме. Гіпотеза встановлює й обумовлює сферу і межі регулюючої дії іншої складової правової норми - диспозиції.

Диспозиція - це складова правової норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів, що виражається в юридичних правах і обов'язках. Вона вказує, що суб'єкти можуть і повинні робити, яка поведінка і діяльність заборонена цією частиною норми. "Гіпотеза" у перекладі з грецької - "основа", тоді як "диспозиція"у перекладі з латини - "влаштовую".

Санкція (у перекл. з лат. - "найсуворіша постанова") - це частина правової норми, яка вказує на міру відповідальності за невиконання обоє 'язків або порушення диспозиції. Санкція настає або може наставати за наявності фактів протиправної, винної і суспільна небезпечної (шкідливої) діяльності (бездіяння) чи поведінки.

У цілому ж, для кращого розуміння, структуру правової норми можна відобразити такою схемою:

Проте на практиці більшість статей нормативно-правових актів має лише двочленну структуру правової норми. Через це деякі фахівці права, наприклад, російський професор С. Алексєєв, пропонують окремо розглядати структуру норми-припису. Справа у тому, що тричленна схема не відповідає структурі реальних норм-приписів, не збігається зі статтею закону і, навпаки, в однієї статті може бути 2-3 і навіть більше різних норм права.

Для правових норм-приписів типовою є побудова, що має два основних елементи: гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію, які вказують на ті юридичні наслідки, що настають за наявності передбачених нормами умов. У регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина називається диспозицією, а в охоронних (заборонних) - санкцією.

Приклад.

У п. 1 ст. 147 Кодексу законів про працю України вказано, що "за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосований тільки один з таких заходів стягнень: 1) догана; 2) звільнення". Повну логічну структуру цієї норми можна висловити так: якщо працівник порушить трудову дисципліну, то щодо нього може бути застосовано або тільки догану, або звільнення. Цей приклад ілюструє випадок, коли маємо справу з двочленною структурою правової норми.

Наприклад, у Кримінальному кодексі України вказується: "Таємне викрадення індивідуального майна громадян (крадіжка) - карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років". Теоретики права першу частину таких норм називають гіпотезами, оскільки це заборонні норми права. Фахівці з кримінального права цю частину норми називають диспозицією.

Бувають випадки, коли санкція відсутня у правовій нормі, тобто міститься в іншій нормі, або ж це означає, що порушення цієї норми не породжує для порушника юридичних наслідків або має місце "санкція незначущості" - дії не відбулися, не здійснилися. Так, наприклад, ряд статей Конституції України та інших законів не мають посилань на умови їх застосування (тобто, у них відсутня гіпотеза) або на наслідки їх порушення (відсутня санкція). Інколи в законодавстві трапляються відсилкові санкції типу: "відповідальність настає згідно з законом". Як правило, така відповідальність може визначатися Кримінальним кодексом та іншими законодавчими актами.

Усі гіпотези, диспозиції та санкції бувають різних видів:

1) за складом:

а) прості; б) складні;

2) за ступенем визначеності змісту:

а) абсолютно визначені; б) відносно визначені; в) оцінкові;

г) альтернативні.

Крім того, санкції поділяються на:

а)  каральні (штрафні);

б) відновлювальні - поновлення в правах чи заохочуючими (або позитивними) і т.д. .

Види правових норм.

 Правові    норми    регламентують    різноманітні    сфери відносин, вони приймаються різними суб'єктами та мають різну юридичну силу. Це зумовлює необхідність класифікації норм, тобто їх розподілу на окремі види за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного різновиду норм у процесі регулювання суспільних відносин.

Юридичні норми класифікують за різними підставами:

1.  За функціями права:

регулятивні норми, що визначають зміст суб'єктивних юридичних прав і обов'язків та умови їх дії (наприклад, норма, що визначає порядок укладення шлюбу);

охоронні норми, що визначають умови застосування до суб'єкта засобів державно-примусового характеру у випадку скоєння правопорушення, а також зміст цих засобів (норма цивільного права про покладення відповідальності за спричинення матеріальних збитків).

2. За галузями права визначають норми конституційного, адміністративного, трудового, цивільного, кримінального та інших галузей права.

3. За   юридичною   силою   розрізняють   норми   законів (конституційних, звичайних, кодифікованих) і підзаконних актів (указів президента, постанов уряду та ін.).

4. За характером диспозиції ( правил   поведінки),   що   міститься   в нормі, тобто відповідно до встановлення нормою обов'язку, права чи заборони вирізняють:

зобов 'язуючі норми, що встановлюють обов'язок вчиняти позитивні дії (норма про сплату за проїзд у міському транспорті);

уповноважуючі норми, що дають учасникам правовідносин можливість здійснювати конкретні дії з метою задоволення своїх інтересів (право отримати певний рівень освіти);

забороняючі норми, що встановлюють заборону вчиняти недозволені дії чи зловживати правом (заборона переходити вулицю на червоне світло світлофора).

5.За способом вираження правила в диспозиції розрізняють імперативні і диспозитивні норми.

6. За способом вираження правила в диспозиції розрізняють імперативні і диспозитивні норми. .

7. За функціями у правовому регулюванні правові норми діляться на матеріальні та процесуальні (процедурні).

8. За терміном дії в часі — на постійно і тимчасово діючі.

9. За дією в просторі — на загальнодержавні і місцеві.

10. За колом осіб, на яких норма поширює свою дію,— загальні (діють на всіх громадян), спеціальні (діють на певне коло осіб, наприклад військовослужбовець, посадова особа та ін.), виняткові (усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

Можна розглядати й інші підстави для класифікації норм права.

  1.   Форми (джерела) права.

(Правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативний договір, релігійно-правові норми, міжнародно-правовий акт).

Термін «джерела права» має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права - правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, право-застосувальна практика, звичаї народу і т. п.); в іншому — як історичні пам'ятки права, які колись мали значення діючого права (Руська Правда, Закони XII таблиць); в третьому випадку, як формальне джерело права - спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна «джерела права» вимагає замінити його терміном «форма права».

Форма права - це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством. Це, по суті, різні види права, зовнішня форма існування змісту норм права.

Історія правознавства знає 4 форми права:

1) правовий звичай;

2) правовий прецедент;

3) нормативно-правовий договір;

4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - це історично обумовлене неписане правило поведінки і діяльності людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом трипалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглася. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття, особливо в Запорізькій Січі, які описані Пантелеймоном Кулішем у творі «Чорна рада»: вибори кошового отамана, покарання запорожців за різні провини і злочини. Правові звичаї були поширені в родоплемінному суспільстві, рабовласницькому і феодальному суспільствах.

Правовий прецедент - це рішення суду чи адміністрації з конкретної справи, яка розглядалась вперше, і яка мала загальнообов'язковий характер для вирішення наступних аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того, хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді таке право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір - це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в усній або письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і внутрінаціональний характер. Наприклад, Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (1991 р.) у процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т. ч. іноземними, між окремими громадянами.

Нормативно-правовий акт - це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, загальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді єдина форма права в багатьох державах, у т. ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти, які складають систему писаного права. Наприклад, Закон «Про вибори народних депутатів України», Декрети Кабінету Міністрів, Укази Президента.

Простіший варіант пояснення суті джерела (форми) права:

Джерела (форми) права -   це державні офіційні способи вираження і закріплення норм.

1.    Правовий звичай - це правило поведінки, яке  увійшло в звичку і охороняться державою. 

Переваги : виростає із життя складається поступово входить в звичку і легше забезпечується;

Недоліки: звичай, який увійшов у свідомість важко     піддається змінам.

У сучасному праві звичаї мають обмежене використання. за винятком деяких країн Азії і Африки.

2.    Судовий чи адміністративний прецедент - це рішення суду чи іншого органу, що було зразком для аналогічних справ. 

Переваги : швидко реагує на зміни життя вимагає високого професіоналізму;

Недолік:  може бути використаний для свавілля.

Притаманний англо-саксонській системі права. Там судові органи наділені правотворчими функціями (Англія. США. Індія).

3.Нормативний договір - рішення двох чи більше сторін, в якому містяться правила загального характеру.

Переваги :дає  врахувати  реальність  і   волевиявлення сторін  

Недолік:обмежене вживання, тому що не всім галузям права властивий.

В основному застосовується в міжнародному  праві, коли виражається воля декількох держав.

4.    Нормативний акт -  це рішення компетентних су6'єктів права, які встановлюють юридичні норми.

Переваги :виходить від чітко визначених оріанів, чітка форма, процедура прийняття.

Недолік:  схильність до відставання від суспільного розвитку.

Розрізняють закони і підзаконні нормативні акт.

Самостійна робота:

1. Функції права.

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позицій його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права діляться на загальносоціальні і спеціально юридичні.

До загальносоціальних функцій впливу права на суспільні відносини належать:

а)    гуманістична — право  охороняє  і  захищає  права людства, народу, людини;

б)  організаторсько-управлінська — право суб'єктів права на розв'язання певних соціальних проблем;

в)    інформаційна   (комунікативна) —право   інформує людей про волю законодавця;

г)  оціночно - орієнтаційна — поведінка людей оцінюється з позицій законів держави, вказує на безконфліктні, соціальне допустимі шляхи і засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

д)  ідеологічно-виховна — право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

е)  гносеологічна (пізнавальна) —право само виступає Джерелом знань та інші функції.

До спеціально юридичних функцій права відносять:

а)  регулятивну (статичну й динамічну);

б)   охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки в тих чи інших галузях чи інститутах права.

Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок в соціальне неоднорідному суспільстві. Регулятивно-динамічна —. забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їх недоторканності з боку правопорушників, на недопущення право, порушень, зменшення або усунення їх з повсякденного життя.

  1.   Види і загальна характеристика правових актів.

Нормативно-правові акти поділяють на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Закон - це нормативно-правовий акт, який приймається найвищим законодавчим органом держави або всенародним референдумом, з дотриманням спеціальної процедури, має вищу юридичну силу встановлює, змінює або скасовує норму права.

Підзаконний нормативно-правовий акт – це такий нормативно-правовий акт, який приймається уповноваженим органом держави чи посадовою особою  на основі закону,  у відповідності до закону і на виконання закону.  

Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні; органічні; звичайні.

Крім конституції країни є ще такі види законів: конституційні, органічні, звичайні.

Конституційні закони — це закони, що вносять зміни і доповнення до конституції. Вони, як і конституція, приймаються кваліфікованою більшістю голосів депутатів або шляхом референдуму.

Органічні закони закріплюють порядок організації і функціонування певного державного органу.

Звичайні закони регулюють усі інші суспільні відносини і приймаються більшістю депутатів від складу парламенту.

Конституція - це основний закон держави, що об'єднує групу норм з найвищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи й обов'язки людини та громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо.

Конституціям притаманні такі риси:

- конституція є основним законом держави;

- має найвищу юридичну силу, тобто всі інші нормативно-правові акти мають відповідати її положенням;

- є законом з підвищеним ступенем стабільності, який забезпечується  спеціальною процедурою внесення змін і доповнень.

Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:

а)   ніхто, крім  органів законодавчої влади, не  може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;

б)  усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися у відповідності з законами;

в)   у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;

г)  тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладним вето.

Нормативно-правові акти існують у вигляді законів та підзаконних правових актів.

Підзаконні нормативно-правові акти - це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави та посадових осіб, уповноважених на те державою громадських об'єднань із встановлення, впровадження в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, які розвивають чи уточнюють окремі положення законів.

Розрізняють такі види підзаконних нормативно-правових актів залежно від суб'єктів, що їх видали: а) нормативні акти Президента України; б) акти Верховного Суду, Вищого арбітражного суду, Конституційного Суду, Генерального прокурора України, Верховного Суду Автономної Республіки Крим; в) акти Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; г) акти міністерств, державних комітетів, відомств; д) нормативні акти державних адміністрацій у регіонах; е) акти (нормативні) органів регіонального і місцевого самоврядування; є) нормативні акти відділів і управлінь відповідних центральних органів на місцях; ж) нормативні акти керівників підприємств, установ, організацій на місцях; з) інші підзаконні нормативні акти.

Індивідуальний правовий акт - це правовий акт, який стосується конкретного випадку чи конкретної справи. Прикладом такого правового акта є Указ Президента України про нагородження Почесною відзнакою конкретної особи.

3. Систематизація нормативно-правових актів.

       Нормативно-правових актів дуже багато. Вони видаються різними державними органами і в різний період. Ними важко користуватись і важко їх знайти. У зв'язку із цим проводиться систематизація.

 Систематизація - це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесені коректив в них і пристосування до змін, які відбулись економічному, політичному і моральному житті суспільства, заміни застарілих нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.

  Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомо чотири головних види систематизації: 1)консолідація, 2)інкорпорація, 3)кодифікація і 4)створення Зводу законів.

   Консолідація - це поєднання, об'єднання багатьох нормативних актів з одного питання різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. При консолідації не міняється зміст правовідносин. Так, в багатьох країнах Європи в ХVІ-ХVІІ століттях відбулась рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії. Консолідація - одна із форм правотворчості держави, хоч і не зводиться до законотворчості.

   Інкорпорація - це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін у зміст норм права цих актів. Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно - по роках видання, за сферами правового регулювання, за галузями права тощо. Наприклад, у минулому був виданий Збірник Постанов Ради міністрів УРСР. Інкорпорація може бути за юридичною силою офіційною (державною) і неофіційною - кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію. За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права). За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, за суб'єктами (хто приймав ці акти).

     Кодифікація - це така систематизація, або впорядкування нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною. За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо. Наприклад, в 1992 р. Верховна Рада України створила депутатські комісії і робочі групи спеціалістів для проведення і підготовки проектів нових кодексів України: кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового (виконавчого), цивільного, цивільно-процесуального.

  Звід законів - це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т. ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше. 

4.Юридичний факт як підстава виникнення, зміни та припинення правовідносин. Види юридичних фактів.

 Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, які передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів.

1.  За юридичними наслідками — правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі.

2.  Залежно від форми їх прояву — позитивні й негативні.

3. За характером дії розглядають юридичні факти одноразової чи безперервної дії (одноразова дія—договір дарування, безперервна — перебування в шлюбі). Деякі автори виділяють триваючі юридичні факти, наприклад, процесуальні.

4. За наявності волі суб'єктів виділяють юридичні дії, тобто такі життєві факти, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, їх зовнішнє вираження волі і свідомості.

Виділяють також юридичні події, тобто життєві обставини, що виникають, розвиваються й припиняються незалежно від волі суб'єктів правовідносин.

Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні й неправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою викликати юридичні наслідки (наприклад, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнання людини безвісно зниклою чи померлою та ін.). Виділяють ще й правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають спеціальної мети спричинити юридичні наслідки.

Неправомірні юридичні дії — правові аномалії, зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушень відносять злочини і різні проступки.

До юридичних подій відносять — народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події.

Отже, юридичні факти, як життєві обставини, що передбачаються нормами права, мають велике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теорії правовідносин, юрист зможе аналізувати конкретні життєві ситуації, правильно використовувати юридичні норми.

Тема 4. Правопорядок і правопорушення та юридична відповідальність

Лекція – 2 год. 

План

  1.  Правопорядок і дисципліна.
  2.  Поняття і гарантії законності.
  3.  Правопорушення: поняття, причини, види.
  4.  Юридична відповідальність: поняття, види, мета.

План

Самостійна робота: : 1год.

  1.  Поняття правосвідомості.
  2.  Обставини, що її виключають юридичну відповідальність.

Основні поняття: правопорядок, дисципліна, законність, правопорушення, злочин, проступок, юридична відповідальність.

1. Правопорядок і дисципліна.

Правопорядок це відповідність суспільних відносин приписам норм права. Оскільки норми права є одним з видів соціальних норм, то правопорядок виступає як складова частина, елемент суспільного порядку.

Законність - невід'ємний елемент демократії. Результатом законності є правопорядок. Це стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих правом, який виражає реальне, практичне здійснення режиму законності.

Правопорядку притаманні такі вимоги:

а)  непорушність загальноправових заборон;

б)  безпосереднє здійснення правового становища людини і громадянина, державних і громадських організацій, їх об'єднань; реалізація учасниками правовідносин суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків;

в)  невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконання обов'язків.

Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичні категорії, як суспільний порядок, громадський порядок, дисципліна.

Суспільний порядок реальний порядок суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а й іншим соціальним нормам, за якого поведінка учасників відносин є суспільне корисною.

Громадський порядок порядок у громадських місцях.

Дисципліна своєчасне й точне виконання вимог, що випливають з нормативних і індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних, моральних, громадських та інших соціальних норм.

Розрізняють такі види дисципліни: а) державну; б) партійну і громадських організацій; в) виробничу; г) трудову; д) військову; е) навчальну; є) екологічну та ін.

Результатом додержання законності як режиму відповідності правових відносин чинним законам (іншими нормативно-правовим актам), що здійснюються суб'єктами права, є правопорядок.

Результатом додержання дисципліни як режиму відповідності суспільних відносин чинним соціальним нормам, що здійснюються соціальними суб'єктами, є суспільний порядок.

2. Поняття і гарантії законності.

   Термін «законність» з'явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підкорення громадян, адміністрації, посадових осіб і суду приписам закону і до заборони виходити за його межі. Зокрема, в ст. 5 Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) записано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом.

У нас в одних випадках «законність» розглядали, як метод управління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотриманню законів і інших підзаконних актів. У другому випадку розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських об'єднань і громадян по точному і неухильному дотриманню законодавства. В зв'язку з цим часто траплялось, що чим точніше виконувались закони, тим більше здійснювалось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком.

У зв'язку з цим потрібно сказати, що законність починається із досконалості самих законів.

Законність це правовий режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативних актів у всіх сферах державного і суспільного життя. Поняття законності означає явище, яке покликане створювати сприятливі умови для втілення приписів законів і підзаконних актів у повсякденну практику життя держави і суспільства.

Законність - це особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:

  1.  наявність добре продуманої системи демократичних правових законів і підзаконних нормативних актів;
  2.  точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників суспільних відносин, зокрема державних органів і посадових осіб;
  3.  точне і неухильне дотримання законів і інших нормативно-правових  актів  всіма  посадовими  особами  і громадянами.

Такий підхід відповідає вимогам ст.  8 Конституції України, де проголошується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, на якому ґрунтується ця Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Сьогодні ставиться питання про введення нового поняття - правозаконність.

      Громадяни здійснюють свої права за принципом «дозволено все, що не заборонено законом». Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом «дозволено лише те, що визначене законом». Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції).

Основними принципами законності, які забезпечують її дієвість на практиці, є: 

а) верховенство закону в системі нормативно-правових актів;

6) єдність законності;

в) зв'язок законності і культурності;

г) недопустимість протиставлення законності та доцільності;

д) притягнення до відповідальності за правопорушення лише за наявності вини за його скоєння;

е) невідворотність покарання за скоєне правопорушення.

     Законність у суспільстві повинна бути гарантована не тільки державою, а й іншими суб'єктами суспільних відносин. Гарантії законності - це система різноманітних, у тому числі юридичних, засобів, за допомогою яких реалізуються права і обов'язки всіх суб'єктів суспільних відносин, охороняються і відновлюються порушені суб'єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому.

   Всі гарантії можна поділити на загальносоціальні і юридичні.

До загальносоціальних відносяться: політичні, економічні, ідеологічні та інші.

       Юридичні гарантії - передбачена правовим законодавством система юридичних засобів, включаючи практичну діяльність державних органів, по реалізації, охороні і відновленню порушених суб'єктивних прав і обов'язків.

 Юридичних гарантій є багато і їх можна класифікувати:

  1.  за суб'єктами застосування гарантій: парламентські президентські, судові, прокурорські, самоврядні (муніципальні), адміністративні (управлінські), контрольні, громадські (партійні);                                                   
  2.  за видами правових норм, які забезпечують законність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норм матеріального права);
  3.  за характером юридичної діяльності: правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні, ідеологічні (правова пропаганда, правова просвіта, правовий всеобуч).

Можуть існувати й інші юридичні гарантії законності зокрема міжнародно-правові. 

Правопорядок — це відповідність суспільних відносин приписам норм права. Оскільки норми права є одним з видів соціальних норм, то правопорядок виступає як складова частина, елемент суспільного порядку.

3. Правопорушення: поняття, причини, види.

Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням норм права. Одним з видів такої поведінки і є правопорушення.

Правопорушення характеризується конкретно визначеними ознаками, до яких належать:

1) суспільно небезпечне або шкідлеве діяння, що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків;

2) протиправне діяння (дія чи бездіяльність);

3) винне протиправне діяння ( 1)умисел, 2)необережність: недбалість, самонадіяність);

4)  юридично каране діяння;

5) наявність причинного зв’язку між протиправними діями і наслідками.

Отже, правопорушення — це юридичний факт, який має місце за наявності всіх вищеназваних ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення як наявність конкретних елементів, закріплених у законі як модель правопорушення.

Правопорушення - це протиправне винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке завдає шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом, і тягне за собою юридичну відповідальність.

Правопорушення - це відступ окремої людини чи юридичної особи від виконання вимог, викладених в юридичних нормах, переважно - це невиконання певних зобов'язань або використання права всупереч його призначенню, що завдало шкоди іншим людям, юридичним особам, суспільству, державі.

Структура правопорушення (склад):

Найбільш   важливі    з    ознак    правопорушення утворюють поняття "склад правопорушення", який включає такі елементи, як -  об'єкт правопорушення; -об'єктивна сторона правопорушення; -  суб'єкт правопорушення; -  суб'єктивна сторона правопорушення.

Відсутність хоча б одного із перерахованих елементів, як правило, свідчить про відсутність правопорушення, а отже, і виключає юридичну відповідальність.

ОБ'ЄКТ ПРАВОПОРУШЕННЯ - це ті соціальні цінності (матеріальні або духовні: здоров'я, майно, честь, гідність), які взяті під охорону правовою нормою і на які посягнув правопорушник.

Розрізняють загальний, родовий і безпосередній об'єкти правопорушення, а також предмет протиправного посягання.

ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ПРАВОПОРУШЕННЯ — це зовнішній прояв протиправної поведінки, це власне протиправний вчинок (протиправне діяння) і його наслідки (наявність завданої шкоди), причинно-наслідковий зв'язок між шкодою і вчинком (діянням). 

Слід мати на увазі, що не всі з перелічених ознак мають значення для кожного правопорушення. Тому ознаки об'єктивної сторони правопорушення, як і ознаки інших елементів, поділяють на обов'язкові і факультативні.

Обов'язковою ознакою, тобто такою, без якої не може бути сконструйований склад правопорушення, є діяння (дія або бездіяльність).

Факультативні ознаки — це ті, які мають значення лише для окремих складів правопорушень. До них належать суспільне небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням та наслідками, умови, обстановка, час, місце, спосіб, знаряддя та засоби скоєння правопорушення.

СУБ'ЄКТ ПРАВОПОРУШЕННЯ -- це осудна і дієздатна особа (фізична або юридична), яка скоїла правопорушення і здатна нести юридичну відповідальність.

Осудною визнається особа, яка розуміє характер і значення свого діяння і може керувати своїми вчинками.

Дієздатною визнається особа, що досягла визначеного законом віку, з якого можливе притягнення її до конкретного виду юридичної відповідальності.

Оскільки суб'єктами правовідносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, то зазначені особи можуть бути і суб'єктами правопорушень.

Окремі правопорушення можуть бути скоєні не будь-якими, а лише певними особами.

СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ПРАВОПОРУШЕННЯ — це внутрішнє, психічне ставлення правопорушника до свого протиправного діяння та його суспільне небезпечних наслідків.

Це означає, що, як правило, визнається правопорушником лише особа, винна у скоєнні правопорушення, тобто така, що скоїла його умисно або з необережності.

Правопорушення визнається скоєним умисно, коли особа, яка його скоїла, усвідомлювала протиправний характер свого діяння, передбачала можливість настання його суспільне небажаних наслідків і бажала або свідомо допускала їх настання.

Коли особа бажає настання таких наслідків, мова іде про прямий умисел, коли вона свідомо допускає їх настання -про непрямий (евентуальний) умисел. Правопорушення визнається скоєним з необережності, коли особа, яка його скоїла, передбачала можливість настання суспільне небажаних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самонадіяність), або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (протиправна недбалість).

Слід мати на увазі, що в цивільному праві до складу правопорушення входять такі елементи, як протиправність діяння, винність, наявність шкоди та причинний зв'язок між цим діянням та наслідками, що наступили. Таке поняття складу правопорушення традиційно склалось у цивільному праві, і воно не суперечить раніше викладеному, але акцентує увагу на деяких інших аспектах правопорушення.

Види правопорушень — це класифікаційні групи правопорушень за різними підставами.

Види правопорушень (традиційно   правопорушення   класифікують за такими ознаками):

1)  Залежно від ступеня суспільної небезпеки правопорушення поділяються на:

- злочини;

- проступки.

Злочин - це передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке посягає на суспільний лад, політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи, а також інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, що посягає на правопорядок .

Проступки - це суспільне шкідливі протиправні діяння, що посягають лише на окремі сторони існуючого в суспільстві правопорядку.

Види проступків:

а)  адміністративний проступок - протиправне винне діяння, яке посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, встановлений порядок управління;

б)   дисциплінарний проступок - правопорушення у сфері трудових правових відносин;

в) цивільний проступок - правопорушення у сфері майнових та особистих немайнових правовідносин.

2) Залежно від виду правовідносин, у сфері яких вони скоюються, а отже, і галузі права, яка врегульовує ці відносини і норми якої при цьому порушуються, розрізняють цивільні, адміністративні, дисциплінарні, кримінальні, екологічні, фінансові та ін. правопорушення;

Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється у порядку, визначеному нормами процесуального права — кримінально-процесуального, цивільно-процесуального, адміністративно-процесуального та ін.

4.  Юридична відповідальність: поняття, види, мета.

Юридична відповідальність - це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних прав, благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства), на підставі закону або іншого нормативного акта з метою попередження правопорушень у перспективі і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.

Як правило, юридична відповідальність має публічний характер і здійснюється шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватися добровільно, без втручання держави.

Юридична відповідальність здійснюється на таких засадах (принципах):

- законність;

- обгрунтованість;

- невідворотність;

- індивідуалізація;

- справедливість.

Юридична відповідальність виконує функцію забезпечення існуючого правопорядку, боротьби з правопорушеннями та їх попередження.

Метою юридичної відповідальності є не тільки кара за вчинене правопорушення, але й виховання і перевиховання правопорушників та запобігання скоєнню правопорушень як ними, так і іншими особами.

Виходячи з цього юридична відповідальність виконує такі завдання, як:

-  відновлення порушеного права;

-  відшкодування спричинених збитків або заподіяної шкоди;

-  позбавлення винного можливості і далі скоювати правопорушення;

-  присікання правопорушень;

- виховання у правопорушника та інших осіб поваги до права і бажання діяти згідно з приписами правових норм;

-  покарання винного.

Залежно від виду юридичної відповідальності домінуючим може бути одне із перерахованих завдань.

Види юридичної відповідальності.

Вид і характер правопорушення визначає вид і характер юридичної відповідальності, тому розрізняють такі види юридичної відповідальності, як кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, дисциплінарну, матеріальну, конституційну.

Кримінальна відповідальність. Наступає за скоєння злочину і є найбільш суворим видом юридичної відповідальності, її суб'єктами можуть бути лише фізичні особи, що скоїли злочин (не може бути перекладена на інших осіб). Вона заснована на презумпції невинності особи, тобто особа визнається невинною доти, поки її вина не буде доведена судом. Вона зумовлює судимість, тобто визначені законом негативні наслідки, які супроводжують особу і після вібдуття нею покарання.

Адміністративна відповідальність. Наступає за скоєння адміністративного проступку. До неї, як правило, притягують уповноважені органи виконавчо-розпорядчої влади безпосередньо (контролери, інспектори, начальники та ін.). І лише в окремих випадках - суди, її суб'єктами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Цивільно-правова відповідальність - це відповідальність фізичної або юридичної особи перед іншою особою, а в окремих випадках  і перед державою за невиконання або неналежне виконання покладених на неї законом або договором цивільно-правових обов'язків, а також у інших випадках заподіяння шкоди іншій особі. Вона заснована на презумпції винності особи, тобто доводити, що шкода наступила не з його вини повинен сам правопорушник. У випадках, визначених законом, вона можлива і при відсутності вини. Носить майновий і компенсаційний характер, тобто збитки відшкодовуються грішми або майном, а розмір відшкодування визначається розміром спричинених збитків. Накладається лише за таке правопорушення, яке спричинило збитки, її метою є відновлення порушених прав потерпілого та відшкодування збитків, тому вона, як правило, є повною відповідальністю.

Дисциплінарна відповідальність - це відповідальність працівника перед власником або уповноваженим ним органом за невиконання або неналежне виконання покладених на нього трудових обов'язків або за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку. Регулюється нормами трудового законодавства. Розрізняють загальну і спеціальну дисциплінарну відповідальність. Загальна відповідальність передбачена Кодексом законів про працю, який визначає загальні принципи цієї відповідальності, і яка може бути застосована до будь-якого працівника. А спеціальна дисциплінарна відповідальність передбачена Статутами (Положеннями) про дисципліну і застосовується лише до окремих категорій працівників, наприклад, посадових осіб.

Матеріальна відповідальність - це відповідальність працівника перед власником, з яким він знаходиться у трудових правовідносинах, за спричинену йому шкоду в зв'язку з виконанням трудових обов'язків. Вона врегульована нормами трудового законодавства. Як правило, вона носить обмежений характер, тобто обмежується середньомісячним заробітком працівника, але у випадках, передбачених законом, вона може бути повною і навіть підвищеною.

Покриття працівником заподіяної шкоди у розмірі, що не перевищує серед-ньюмісячного заробітку, проводиться за

розпорядженням власника або уповноваженого ним органу; щодо керівників — за розпорядженням вищестоящого у порядку підлеглості органу, а у решті випадків — шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до суду. Конституційна    відповідальність    ~    це    відповідальність державного органу або посадової   особи   за   порушення  конституції або конституційного  законодавства. Наприклад, імпічмент, тобто недовіра президенту або міністру, висловлена парламентом, що зумовлює його відставку. Це може  бути  також  розформування  державного      органу,      визнання      виборів недійсними,   відкликання   депутата   або дострокове   припинення   його   повноважень   та   ін.   Ця   відповідальність   може реалізовуватись у процесі  конституційно-правових        відносин,        наприклад, імпічмент, розформування органу. Іноді -через норми інших галузей права. Наприклад, якщо у діях особи, що порушує конституційну норму є і склад злочину, то така  особа має бути притягнута  до кримінальної відповідальності за скоєння цього злочину. Зокрема, згідно зі ст. 52 Конституції   "Будь-яке  насильство   над дитиною   та   її    експлуатація   переслідується за законом".

Докладна характеристика кожного з цих видів юридичної відповідальності дається у відповідних розділах посібника, присвячених конкретним галузям права.

Самостійна робота:

1. Поняття правосвідомості.

Правосвідомість вид (форма) суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

Характерні риси правової свідомості:

1.  Є однією з форм суспільної свідомості і разом з політичною, моральною, філософською та іншими формами свідомості відображає суспільне буття.

2.  Містить у собі поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми.

3.   Зумовлена   соціально-економічним   устроєм   конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури.

4.  Ідеологічні елементи правосвідомості виступають як головні елементи правової культури та правового виховання.

Структура правової свідомості:

правова ідеологія;

- правова психологія.

Правова ідеологія сукупність принципів, теорій концепцій, які формуються у результаті наукового узагальнення правового розвитку суспільства.

Правова психологія — сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, елементів настрою, які домінують у суспільстві, виявляються у суспільній думці.

Види правової свідомості: За рівнем:

—  буденна;

—  професійна;

—  наукова.

Буденна сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів і емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси громадянського суспільства щодо чинного і бажаного права та правової системи.

Професійна сукупність юридичних професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, які характерні для представників відповідної групи та формуються в результаті професійної діяльності і навчання.

Наукова сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців щодо існуючої і бажаної правової системи громадянського суспільства.

За ступенем узагальнення:

—  масова;

—  групова;

—  індивідуальна.

Масова правосвідомість характеризує основну масу населення певної країни.

Групова правова ідеологія і правова психологія, що характерні для певної групи населення країни.

Індивідуальна сукупність правових знань, емоцій та настанов конкретного суб'єкта щодо чинного чи бажаного права.

2.Обставини, що виключають юридичну відповідальність.    

Якщо людина була позбавлена можливості вибору і діяла під тиском непереборної сили або ж під впливом насильства чи небезпечних для неї погроз з боку інших людей, то її дії як правило не визнаються правопорушенням - порушниками закону в таких випадках є ті, хто вдався до насильства чи погроз. Зокрема, не несе відповідальності касир, який під дулом пістолета віддав грабіжникам гроші, що знаходилися в касі; відповідальність повинні нести самі нападники.

Наведений приклад є одним із тих випадків, коли особа не несе, і в принципі не повинна нести відповідальності за свої дії. Законодавство передбачає ще декілька обставин, за наявності яких дії, котрими завдано шкоди, не вважаються правопорушеннями.

Не є правопорушенням заподіяння шкоди без вини, яке у праві називають казусом. Подібна ситуація виникає тоді, коли особа не передбачала і не могла передбачити тих шкідливих наслідків, що сталися від її дій. Саме у зв'язку з відсутністю вини не несе відповідальності водій, який задавив пішохода, якщо встановлено, що пішохід сам несподівано вискочив на проїжджу частину вулиці прямо під колеса автомобіля: адже подібної поведінки водій не може передбачити.

Для певних ситуацій закон прямо визнає заподіяння шкоди правомірною дією, за яку особа не несе відповідальності. Такою ситуацією є передусім необхідна оборона. Правила щодо необхідної оборони встановлено Кримінальним кодексом України та Кодексом України про адміністративні правопорушення. Згідно з цими правилами, громадянин має право вжити заходів для оборони себе, інших осіб, суспільних і державних інтересів від протиправного посягання і при цьому заподіяти нападникові шкоду. Якщо вжиті для оборони заходи не були явно невідповідними характеру й небезпечності нападу, особа, яка оборонялася, не може бути притягнена до будь-якої відповідальності. Однак варто пам'ятати, що оборона допускається лише проти нападу, який не закінчився; заподіяння шкоди порушникові, котрий явно припинив напад, не припускається.

Заходи оборони мають бути такими, щоб забезпечити відбиття нападу. Але закон не дозволяє "надмірної" оборони. Зокрема, не буде правомірним застосування рушниці для відбиття нападу й заподіяння нападникові смерті, якщо він намагався тільки вдарити потерпілого, не користувався якимись небезпечними для життя чи здоров'я предметами і міг бути знешкоджений без застосування зброї. Однак за перевищення меж необхідної оборони особа, що оборонялася, нестиме відповідальність лише у випадках смерті нападника чи заподіяння тяжкої шкоди його здоров'ю.

Закон визначає ситуації, коли допускаються будь-які засоби оборони: Це оборона від нападу групи осіб або озброєної особи та від протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення. У цих випадках особа, що оборонялася, не підлягає відповідальності, хоч би якою була заподіяна нападникам шкода.

До необхідної оборони прирівнюється ситуація затримання злочинця потерпілим чи іншими особами безпосередньо після вчинення злочину. Дії осіб, які затримували злочинця, вважатимуться вчиненими в стані необхідної оборони, якщо вони були необхідними для затримання і відповідали серйозності вчиненого злочину та обставинам, що виникли під час затримання. Не є правопорушенням також дії, вчинені особою в стані крайньої необхідності для відвернення серйозної небезпеки за умов, що цій небезпеці не можна було запобігти іншими засобами і якщо заподіяна шкода є меншою, ніж та, якої вдалося уникнути. Ситуації крайньої необхідності досить часто виникають під час дорожнього руху: наприклад, якщо водій звернув з траси і пошкодив інший автомобіль для того, щоб не задавити дитину, яка несподівано опинилася перед його автомобілем.

Тема 5 . Конституційне право. Основні права, свободи і обов'язки громадян України

Лекція – 2 год.

План

  1.  Основи Конституційного права.
  2.  Конституція України як Основний закон держави.
  3.  Характеристика загальних засад конституційного ладу України.
  4.  Поняття і загальна характеристика прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

Самостійна робота:  1 год.

План

  1.  Загальна характеристика прав, свобод і обов'язків громадян України.
  2.  Гарантії та механізми захисту прав і свобод: поняття і види.

Основні поняття: конституційне право, Конституція України, загальні засади конституційного ладу України, конституційні права і свободи та обов’язки людини і громадянина (знати перелік), система державних органів України за Конституцією України (знати перелік та повноваження), громадянство України, виборча система, місцеве самоврядування, Конституційний Суд України.

1. Основи Конституційного права.

Кожна галузь права займає певне місце в системі національного права конкретної держави. Це місце визначається колом суспільних відносин, які регулюються даною галуззю права. Конституційне право є провідною галуззю в системі національного права України, оскільки воно врегульовує відносини, пов'язані із здійсненням народовладдя, його політико-юридичними формами і гарантіями, включаючи відносини з організації та здійснення державної влади і місцевого самоврядування, визначення правового становища людини і громадянина в державі. Тобто, нормами конституційного права врегульовується, закріплюється устрій української держави.

Конституційне право України являє собою систему правових норм, які регулюють відносини владарювання, суть яких полягає в організації державної влади та місцевого самоврядування. Ці норми визначають об'єкт конституційних (основних) прав і свобод людини та громадянина, встановлюють систему політико-правових гарантій реалізації цих прав та свобод. Оскільки людина визнається найвищою соціальною цінністю в державі, нормами конституційного права врегульовуються суспільні відносини, які виникають у зв'язку із закріпленням базового рівня основ правового статусу особи (розділ II Конституції України "Прана, свободи та обов'язки людини і громадянина"). Зміст основ правового становища особи складають ті правові інститути, які фіксують відносини, що існують між особою, з одного боку, і суспільством, державою, з другого. Конституційно-правовий зміст відносин, що виникають між особою та державою, обумовлюється інститутом громадянства або конституційно-правовим статусом особи як іноземця (у т.ч. біжинця, іммігранта) чи апатрида (особи без громадянства)

Отже, громадянство є складовою частиною основ правового становища особи в державі, воно є юридичною підставою для розповсюдження на особу влади держави - як всередині країни, так і поза її межами. Наявність у людини громадянства України обумовлює розповсюдження на неї прав і обов'язків, закріплених законодавством нашої держави. Права і обов'язки займають центральне місце в характеристиці правового становища громадян. Причому, визначаються вони всіма галузями національної системи права: цивільним, адміністративним, трудовим, фінансовим та ін.

У зарубіжній юридичній літературі поряд з терміном "Конституційне право" використовується також термін "державне право". Як правило, застосування того чи іншого терміну пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу.

Основою конституційного права є конституція.

 Конституція - це основний установчий юридичний акт держави. Преамбула Конституції України визначає її як Основний Закон нашої країни. Кожна галузь українського законодавства мас свій виток у тому чи іншому положенні Конституції України. Конституція регулює найважливіші суспільні відносини в країні.

Серед усієї сукупності прав і обов'язків наших громадян особливе значення мають конституційні права і обов'язки.

2. Конституція України як Основний Закон держави.

Термін "конституція" латинського походження і означає встановлення, устрій, упорядкування. В Стародавньому Римі так називали окремі акти імператорської влади, які мали силу джерел права. В Стародавній Греції це слово розуміли як державний устрій, який офіційно закріплений в основному законі. Сьогодні Конституцію розуміють, як основний закон або закони держави, в якому відображаються і закріплюються державний і суспільний лад (устрій), система державних органів і місцевого самоврядування, форма правління, державний устрій і політичний режим, права і обов'язки людини і громадянина, виборче право, політична і економічна система тощо.

Конституція - це Основний Закон держави, який закріплює державний і суспільний лад, порядок організації й здійснення державної влади, визначає основні державно-правові інститути, порядок їх організації та компетенцію, принципи взаємовідносин особи і держави і таким чином встановлює принципи регулювання суспільних відносин у конкретній державі.

Виходячи з цього можна зробити висновок, що особливістю Конституції як правового акту є те, що вона:

  •  є державним політико-правовим документом встановлюючого характеру, яким визначені найважливіші державні інститути;
  •  це закон, що визначає принципи регулювання суспільних відносин і є юридичною базою для інших галузей права;
  •  носить перспективний характер, тобто поєднує закріплення існуючих суспільних відносин з програмними положеннями, чим визначає перспективи розвитку суспільства і держави;
  •  закріплює правовий статус особи і цим визначає принципи взаємовідносин особи і держави;
  •  має найвищу юридичну силу, пріоритет перед іншими правовими актами, а тому для неї встановлено особливий порядок її прийняття та внесення змін і доповнень.

За структурою Конституція України складається з Преамбули та 15 розділів.

Преамбула (у перекл. з лат. - "той, що передує") - це вступна частина законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій викладено обставини, що стали підставою для його видання або укладення.                                

Як частина будь-якої конституції, Преамбула здебільшого містить положення ідейно-правового характеру, часто з явним ідеологічним навантаженням. Зазвичай у преамбулах зазначено причини прийняття конституцій, мета, завдання і мотиви прийняття. В Преамбулі Конституції України зокрема зазначено:

"Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян усіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю "Конституцію - Основний закон України".

Розділи І-ХІV об'єднують 161 статтю; останній XVрозділ "Перехідні положення" містить приписи, пов'язані з поступовим введенням у дію окремих положень Конституції, об'єднаних у 14 пунктів.

За загальними класифікаційними ознаками Конституцію України можна визначити як:

- писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

-  жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до неї, на відміну від внесення змін і доповнень до інших законів, потребує в окремих випадках як спеціальних суб'єктів, так і кваліфікованої більшості голосів (не менше 2/3 голосів від конституційного складу ВР);

-  за порядком прийняття Конституція України є конституцією народною (демократичною), оскільки прийнято її було 26 червня 1996 р. парламентом від імені народу України - громадян усіх національностей.

Структура Конституції

Преамбула.

Розділ І. Загальні засади.

Розділ П. Права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Розділ III. Вибори. Референдум. Розділ IV. Верховна Рада України. Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосуддя.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.

3. Характеристика загальних засад конституційного ладу України.

Поняття конституційного ладу.

Під терміном конституційний лад зазвичай розуміють такий порядок, при якому дотримуються права і свободи людини і громадянина, держава підпорядкована праву (є конституційною), сприяє утвердженню справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

Конституційна держава характеризується такими рисами:

- обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним

суверенітетом;

- забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями; 

Не можна ототожнювати поняття "конституційний лад" і "державний лад". Останнє є більш ширшим, ніж перше.

Державний лад - це системи основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами.

Конституційний лад передбачає наявність юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування. Конституційний лад може набути реального змісту лише за умови: 1) демократичного характеру конституції та 2) реального дотримання її положень.

 Засади конституційного ладу - це система основних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносини держави з людиною, громадянським суспільством.

Основні принципи конституційного ладу України, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин, закріплені у першому розділі Конституції У країни "Загальні засади". Він складається з 20 статей.

Стаття 1 Конституції проголошує У країну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Основні принципи конституційного  ладу України:

1) Суверенітет - необхідний атрибут державної влади і становить важливу засаду конституційного ладу України.

2) Демократизм передбачає правління,

створеного і діючого за волею народу. Тільки народ є єдиним джерелом влади безпосереднього та через органи державної влади і місцевого самоврядування.

3) Соціальність. Кажучи про Україну як соціальну державу, слід брати до уваги її орієнтацію на здійснення ефективної соціальної політики. Держава допомагає перш за все тим групам населення, які не можуть самостійно підтримувати гідний людини рівень існування (сироти, інваліди, безробітні та ін.).

4) Гуманізм конституційного ладу означає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначається в Україні найвищою цінністю. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина с головним обов'язком держави.

5) Плюралізм. Цей принцип виключає можливість існування в суспільстві будь-якої обов'язкової ідеології, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших партій, діяльність яких не суперечить положенням Конституції і чинного законодавства України. Держава гарантує свободу ідеологічного вибору і політичної діяльності, рівність усіх суб'єктів права власності та господарювання.

6) Розподіл влади. Організація державної влади в Україні здійснюється на принципі її розподілу на Законодавчу, виконавчу, Судову. Три гілки влади діють відносно самостійно і незалежно одна від одної таким чином, щоб не допустити можливості домінування однієї з них та узурпації внаслідок цього всієї повноти влади в одних руках.

7) Верховенство права. Сутність цього принципу полягає в тому, що держава може видавати лише такі закони, які відповідають принципам природного (надпозитивного) права. Складовими елементами принципу верховенства права є: верховенство закону, зокрема, визнання за Конституцією найвищої юридичної сили;  панування закону, безумовне підпорядкування закону всіх членів суспільства та держави в цілому;  визнання пріоритету прав людини перед державою;  віднесення до предмету законодавчого регулювання найважливіших суспільних відносин у всіх сферах суспільного життя.

8) Унітаризм. Конституція (ст.2) проголошує Україну унітарною державою, що означає відсутність на її території інших утворень, які б мали ознаки суверенітету і право вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України.

9)  Республіканізм. В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції), що відповідає історичним традиціям української державності і принципу демократизму. Конституція закріплених за народом виключне право визначати і змінювати в Україні конституційний лад.

4. Поняття і загальна характеристика прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

Правовий статус особи - це сукупність або система суб'єктивних юридичних прав і обов'язків особи, відповідальності та гарантій, які закріп пені в діючому законодавстві і інших формах права.

Основу цього статусу складає конституційно-правовий статус, який базується на принципах:

  •  загальності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина;
  •  рівності;  
  •  єдності прав і обов'язків;
  •  гарантованості прав і свобод;
  •  невід'ємності прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина;
  •  взаємної відповідальності держави і громадянина;
  •  невичерпності конституційних прав і свобод людини і громадянина;
  •  вільного розвитку особистості.

Конституція України визнає можливість громадян здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, встановлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативних правових актах.

Суб'єктивне право - це міра можливої і бажаної поведінки особи, яка направлена на задоволення своїх чи інших правових (законних) потреб і інтересів. Суб'єктивні права - це такі права, які належать конкретній особі, на відміну від об'єктивного законодавства, яке є підставою для реалізації суб'єктивних прав особи. Реалізація суб'єктивних прав особи залежить від волі самої особи і соціально-економічних і політичних умов існування людини. Суб'єктивний юридичний обов'язок - це міра необхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або інших формах права і направлена на задоволення потреб і інтересів інших суб'єктів суспільних відносин.

Правовий статус громадянина визначається Конституцією України, конституційними правами і обов'язками, законом про громадянство і іншими законами і поширюється тільки на громадян України.

В ст. 3 Конституції України закріплено, що права і свободи людини та х гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції).

Юридичних прав, свобод та обов’язків особи надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті:

      фізичні (життєві, або вітальні) або природні, які необхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на безпеку, на власність і т.п. Обов'язки батьків - утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обов'язки дорослих дітей - утримувати своїх престарілих батьків, які потребують допомоги;

особистісні, немайнові (духовні), які направлені на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім'я, честь і гідність, таємниця переписки, телефонних розмов і іншої кореспонденції, свобода совісті, Тобто вільно сповідувати яку-небудь релігію або ніякої; обов'язок поважати честь і гідність, національні почуття інших людей, не порушувати особистісних прав інших людей тощо;

 економічні права і обов'язки пов'язані із реалізацією особи в сфері виробничих відносин: право на працю, професію, на відпочинок, на оплату праці, право на власність стосовно засобів виробництва. Обов'язок - чесно добросовісно працювати, дотримуючись дисципліни праці і технології виробництва, обов'язок сплачувати податки;

політичні права і обов'язки - це такі права і обов'язки, які пов'язані з участю громадян в політичному житті суспільства: це право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, приймати участь в діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; обов'язки - парламентським чи конституційним шляхом добиватись політичної влади, виражати і захищати інтереси народу, обороняти державу в необхідних випадках тощо;

культурні права і обов'язки - це такі права і обов'язки, які пов'язані із реалізацією в сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту і Інформацію, користування закладами культури. Обов'язок берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою;

громадянські права і обов'язки - це такі права і обов'язки, які пов'язані із правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства, права на місце проживання, пересування, в'їзд і виїзд за кордон. Обов'язок

захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права і обов'язки дуже тісно пов'язані з політичними правами і обов'язками, іноді їх дуже важко відрізнити;

соціальні права і обов'язки. Це такі права, які пов'язані з реалізацією права на соціальний захист особи, право на матеріальну допомогу, право на безпечні умови праці, право на пенсію тощо. До обов'язків можна віднести обов'язок держави дбати про соціальне забезпечення пенсіонерів, престарілих, дітей і інвалідів тощо;

екологічні права і обов'язки - це такі права і обов'язки, які направлені на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо. Право користуватись широко розповсюдженими корисними копалинами. Обов'язок берегти і не забруднювати природу, фауну і флору тощо;

трудові права і обов'язки, які виникають із реалізації права на працю і укладання трудового договору. ЦІ права і обов'язки передбачені в Кодексі законів про працю, в колективному трудовому договорі, в Правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну;

спеціально-юридичні права До них відносяться: право знати свої права і обов'язки (ст. 57 Конституції); право на правову допомогу, право на захист (ст. 59); право на правомірну поведінку і діяльність (право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази) (ст. 60); право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними діями держави і її органів (ст. 56); право на законність і правосудність і гарантії законності в судовому процесі (ст. 62); право на невід'ємність і необмеженість основних конституційних прав і свобод (ст.ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 60-63 Конституції) (ст. 64).

Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають

               

Самостійна робота:  1 год.

1. Загальна характеристика прав, свобод і обов'язків громадян України.

Конституційні права - це гарантовані Конституцією України можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про покращення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у громадських об'єднаннях.

Конституційним правам і свободам громадян України присвячено розділ II Конституції України, який називається "Права, свободи та обов'язки людини й громадянина".

Політичні права і свободи - це такі права і свободи, які пов'язані з участю громадян в політичному житті суспільства

Конституційні права нерозривно пов'язані з політичними свободами - юридично закріпленими реальними можливостями громадян впливати на суспільно-політичні процеси в державі через вираження своїх переконань, поглядів з найрізноманітніших проблем громадського й державного життя.

  •  ст 34 Конституції України - право на свободу думки і слова , кожен має право на вільне вираження своїх поглядів і переконань, вільно зберігати, використовувати і поширювати інформацію на свій вибір. Це право не повинно наносити шкоди законним інтересам держави, суспільства і особи.
  •  Ст. 36 -  гарантує громадянам право об'єднуватися у політичні партії та громадські організації.
  •  Ст. 38 - право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади й місцевого самоврядування, право доступу до державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.
  •  Ст. 39 - право збиратися мирно, без зброї, й проводити мітинги, походи й демонстрації.
  •  Ст. 40 - направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових і службових осіб.

Право брати участь в управлінні державними справами означає гарантовану громадянам України можливість безпосередньо або через своїх представників висловлювати власну думку, виражати волю з усіх питань життя держави і суспільства, сприяти їх втіленню та здійснювати контроль за їх виконанням. Кожен громадянин України має можливість реалізувати це право спільно з іншими громадянами.

Дане право забезпечується можливістю вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38). Конституція надає право кожному громадянину України, який має право голосу, користуватися рівним правом обіймати державні посади, а також посади в органах місцевого самоврядування.

З метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів громадяни мають право на участь у професійних спілках. На відміну від політичних партій професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.

Не допускається ніяке переслідування чи обмеження у правах за неналежність або належність до політичних партій і громадських організацій.

Особисті (громадянські) права і свободи громадян України за Конституцією України.

Особистісні права і свободи –передбачають гарантовані державою можливості людини, необхідні для її фізичного існування та задоволення її життєвих потреб.

Отже вони спрямовані на конкретизацію немайнових прав, свободи і вільний розвиток особи. Іноді ці права називають особистими, іноді громадянськими.

Разом із тим всі суб'єктивні права є особистими, а громадянські права пов'язані з громадянством особи, людини, тому вони можуть мати політичний, економічний характер. До особистісних прав відносяться такі:

  •  право на вільний розвиток особистості (згідно зі ст. 23 Конституції кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
  •  право на життя (ст. 27);
  •  право на честь і гідність ст. 28 Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю);
  •  на свободу і особисту недоторканість (ст. 29 );
  •  на недоторканість житла (ст. 30 );
  •  на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 );
  •  право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) (ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів сімї, а також відшкодування матеріальної і моральної шкоди.
  •  на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, вільно залишати територію України, за винятком обмежень, визначених законом (ст. 33);
  •  свобода думки (ст. 34); свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), хоча деякі спеціалісти відносять їх до політичних прав і свобод. Ці права означають, що громадяни можуть дотримуватись різного світогляду: релігійного, ідеалістичного, матеріалістичного, комуністичного, ліберального, консервативного, націоналістичного тощо. Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
  •  право на судовий захист та оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55);
  •  право на добровільних шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст 52).

Соціально-економічні права громадян України за Конституцією України.

У Конституції України зафіксовано такі основні соціально-економічні права:

(Економічні права – це права у сфері економічних і насамперед майнових відносин)

1) право власності як непорушне (ст. 41);

2) право на підприємницьку діяльність (ст. 42);

3) право на працю(ст. 43);

4) право на страйк (ст. 44);

(Соціальні права – забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність, а тому вони є завжди пріоритетними)

5) право на житло (ст. 47);

6) право на достатній життєвий рівень (ст. 48);

7) право на охорону здоров'я (ст. 49);

8) право на забезпечене життя та здорове довкілля (ст., 50);

9) право на відпочинок (ст. 45);

10) право на соціальний захист(ст. 46);

(Культурні права - це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу чи нації та усього людства.)

11) право на освіту (ст. 53);

12) право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Конституція України надає громадянам право розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52),

Стаття 41 закріплює принцип приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Конституція України визначає гарантії свободи підприємництва на території України і основи його державної підтримки. Ст. 42 Конституції встановлює певні обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності окремими категоріями громадян: депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Держава правовими засобами забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, встановлює розумні види і межі монополій, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів робіт і послуг.

Наповнено новим змістом конституційне право на працю, закріплено право на страйк. Праця - право кожної людини. Право на працю внесено до Загальної декларації прав людини і конституцій багатьох держав. Воно полягає в можливості заробляти собі на життя працею, яку вільно обираєш, право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти та з урахуванням суспільних потреб (ст. 43). В умовах переходу до ринкової економіки право на працю полягає в можливості отримання не будь-якої роботи за бажанням громадянина, а з урахуванням суспільних потреб, тобто за наявності вільних місць за певними професіями, спеціальностями.

Держава створює умови праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни праці і не є шкідливими, забезпечує заробітну плату не нижчу від визначеної законом. Конституція застерігає про неможливість використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах, гарантує захист від незаконного звільнення. Закон захищає право на своєчасне одержання винагороди за працю.

Для захисту своїх економічних і соціальних інтересів ті, хто працюють, мають право на страйк (ст. 44). Порядок здійснення права на страйк, як і заборона страйку, можливі лише на підставі закону.

Важливим соціально-економічним правом громадян України, яке пов'язане з правом на працю, є право на відпочинок (ст. 45). Відповідно до Конституції України це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час.

Відповідно до ст. 25 Загальної декларації прав людини, гідний людини життєвий рівень передбачає забезпечення її та її сім'ї їжею, одягом, житлом, медичним доглядом та необхідним соціальним обслуговуванням. Це право на достатній життєвий рівень формулює ст. 48 Конституції України.

Конституція України забезпечує громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості (можливі інші випадки, передбачені законом) (ст. 46). Право на соціальний захист гарантується системою соціального страхування і соціального забезпечення. Одним з видів соціального забезпечення є виплата пенсій, які повинні забезпечувати рівень життя людей, не нижчий від прожиткового мінімуму.

Громадяни України мають право на житло (ст. 47). Ніхто не може бути позбавлений житла без законних підстав. Держава створює умови, за яких кожний громадянин, відповідно до своїх потреб і можливостей, зміг би спорудити житло, придбати його у власність чи взяти в оренду. Соціальне незахищеним громадянам, які потребують поліпшення житлових умов, житло надається безоплатно або за доступну для них плату.

Громадяни України мають право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Для ефективного і доступного усім громадянам медичного обслуговування держава повинна створити необхідні, належні умови. В Україні забезпечується безоплатна медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, і в той же час держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Стаття 50 Конституції України кожному надає право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Культурні права громадян України за Конституцією України.

Конституція України гарантує громадянам такі культурні права:

- ст. 53: "Кожен має право на освіту. ...Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства";

- ст. 54 Конституції гарантує свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності;

- кожному громадянину Конституцією (ст. 54) гарантовано право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком, встановленим законом.

Конституційні обов'язки людини та громадянина.

Основні права громадян України гарантовані їм Конституцією, нерозривно пов'язані з їхніми обов'язками. Основний обов'язок громадянина України - це встановлені Конституцією держави вид і міра його необхідної обов'язкової поведінки.

Для того щоб людина могла успішно реалізовувати свої права і користуватися свободами, отримувати від суспільства матеріальні й духовні блага, вона повинна виконувати покладені на неї обов'язки, віддавати суспільству свою працю, піклуватися про громадські та державні справи.

Основні обов'язки громадян закріплено в Конституції України. Умовно їх поділяють на такі групи:

1) у сфері економічного й соціального життя:

-  сплачувати податки і збори у розмірах, встановлених законом;

- усі громадяни зобов'язані щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції України);

2)  у сфері культурної діяльності:

- кожен зобов'язаний не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 Конституції України);

3)  у сфері суспільно-політичного життя:

-  додержуватися Конституції та законів України (ст. 68 Конституції України);

- захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України;

- шанувати державні символи України;

- відбувати військову службу відповідно до закону (ст. 65 Конституції України);

4)  у сфері особистої та індивідуальної свободи:

-  не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

2. Гарантії та механізми захисту прав і свобод: поняття і види.

Права людини, проголошені Конституцією України, необхідно забезпечити, їх має гарантувати держава. Для цього створено певну систему гарантій прав людини. Гарантії прав і свобод людини — це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі й всебічну охорону прав і свобод особи. Прийнято розрізняти чотири види гарантій прав і свобод людини.

Гарантії прав і свобод людини:

  1.  Економічні
  2.  Ідеологічні       
  3.  Політичні
  4.  Ідеологічні
  5.  Юридичні

Економічними гарантіями є досконалі економічні відносини, раціональна система господарства, наявні матеріальні та фінансові ресурси, які забезпечують реалізацію проголошених прав і свобод, Адже зрозуміло, що, наприклад, для реалізації права на. освіту потрібні відповідні навчальні заклади, підручники, фінансування роботи педагогів тощо.

Політичні гарантії — це повновладдя народу, яке здійснюється як безпосередньо, так і за допомогою передбачених законом представницьких органів. Важливою політичною гарантією  

і свобод людини й громадянина є забезпечення демократичних засад у діяльності всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, багатопартійна система. До політичних гарантій належить також плюралізм (від латин. множинний) у різних сферах суспільного життя — різноманітність поглядів, підходів, позицій у правовій, економічній, культурній та іншій діяльності.

Ідеологічні гарантії — це загальна культура суспільства та його членів, рівень їхньої правосвідомості тощо.

І нарешті, юридичні гарантії — правові норми й інститути, які забезпечують можливість безперешкодного здійснення прав особи, їх охорону, захист і поновлення в разі потреби.

В українській державі створено систему механізмів захисту прав людини. В разі порушення прав людини вони підлягають судовому захисту. Особа може звертатися за допомогою до правоохоронних органів, інших органів державної влади або місцевого самоврядування. Якщо права особи, порушені державою, не вдалося захистити в Україні, вона має право звернення до міжнародних органів захисту прав людини.

Тема 6. Особливості організації державної влади і місцевого самоврядування в Україні.

Лекція – 2 год.

План

  1.  Загальні      засади      організації державної влади в Україні.
    1.  Поняття і призначення референдуму в Україні.
    2.   Вибори в Україні.
    3.  Конституційний статус, компетенція і структура Верховної Ради України.
    4.  Правовий статус і повноваження Президента України.

Самостійна робота:  1 год.

План

  1.  Поняття та завдання виконавчої влади.
  2.  Виборча система України.
  3.  Судова система України.
  4.  Система місцевого самоврядування в Україні.
  5.  Правоохоронні органи України.

Основні поняття: референдум, система державних органів України за Конституцією України (знати перелік та повноваження), громадянство України, виборча система, місцеве самоврядування, судова система України, міліція, СБУ, прокуратура.

1. Загальні засади організації державної влади в Україні.

Конституція України проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Це означає, що саме народ має приймати найважливіші рішення в житті держави чи окремого району, міста, області, тільки народ може довірити своїм обранцям здійснювати владу. Ніхто не має права позбавляти народ чи окремого громадянина можливості висловити свою думку з будь-яких питань життя країни. Воля народу — найвища воля.

При цьому всі органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією України й законами України.

Конституція України визначає шляхи здійснення народом свого

права на народовладдя.

З курсу правознавства 9 класу пригадайте, які форми народовладдя (демократії) передбачено Конституцією України.

Громадяни мають право безпосередньо здійснювати свою владу. Для цього передбачено проведення всенародних голосувань — референдумів. Безпосередньо воля громадян виявляється також під час проведення виборів народних депутатів України, депутатів органів місцевого самоврядування, Президента України. Свою волю громадяни України можуть висловити й під час загальних зборів громадян за місцем проживання, сільських або селищних сходів, обговорення проектів законів чи інших рішень, винесених на загальнонародне обговорення, під час громадських слухань із різних питань суспільного життя.

Водночас у складному житті суспільства багато питань необхідно розв'язувати швидко й оперативно. Зробити це шляхом прямої участі кожного громадянина неможливо: це дорого коштує, складно організувати технічно, не кожне питання привертатиме увагу громадян, через те важко забезпечити їхню участь у референдумі. Тому Конституція та законодавство України передбачають, що народ може здійснювати владу не лише безпосередньо, а й через обраних представників — депутатів. У нашій країні функціонують обрані народом Верховна Рада України й органи місцевого самоврядування, народ обирає главу держави — Президента України.

Уперше в незалежній українській державі загальнодержавний референдум відбувся 1 грудня 1991 р., на ньому було підтверджено Акт проголошення незалежності України. До цього в УРСР проводили загальнореспубліканське опитування, громадяни республіки брали участь у загальносоюзному референдумі СРСР 17 березня 1991 р-

16 квітня 2000 р. в Україні відбувся загальнонародний референдум, який був призначений Президентом України за народною ініціативою. Під час проведення референдуму виникло чимало проблем, більшість із яких була зумовлена неузгодженістю між Законом України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» (прийнятим ще у 1991 р.) і Конституцією України, неврегульованістю значної частини питань. Це стало приводом для критики референдуму рядом міжнародних організацій, два з шести запропонованих питань референдуму були визнані неконституційними Конституційним Судом України. Питання референдуму стосувалися зміни конституції щодо статусу народних депутатів, чисельності та підстав розпуску Верховної Ради України тощо.

2. Поняття і призначення референдуму в Україні.

Референдум — це прийняття рішення з найважливіших питань державного життя громадянами України всенародним голосуванням. Порядок його призначення і проведення регулюється Конституцією України і Законом України «Про Всеукраїнський і місцеві референдуми».

В Україні передбачено проведення кількох типів референдумів. Всеукраїнський референдум організовують на всій території країни

з питань загальнодержавного значення. Для розв'язання проблем, що стосуються жителів окремих регіонів України, проводять місцеві референдуми. Вони можуть бути організовані в межах будь-якої адміністративно-територіальної одиниці України.

З курсу географії України пригадайте, які існують одиниці адміністративно-територіального поділу України.

Рішення на референдумі приймає безпосередньо народ, якому належить, вища влада в державі. Тому вони мають найвищу юридичну силу на відповідній території. Змінити або скасувати рішення референдуму може лише новий референдум.

Конституцією України передбачено, що питання про зміну території України може вирішувати лише Всеукраїнський референдум. Тільки референдум остаточно приймає рішення про внесення змін до таких розділів Конституції України, як «Загальні засади» (розділ 1), «Вибори. Референдум - (розділ 3), «Внесення змін до Конституції України» (розділ 13).

Місцеві референдуми можуть розв'язувати лише ті питання, що належать до відання органів місцевого самоврядування, не виходять за межі відповідної території. Без рішення місцевого референдуму не можна перейменовувати населені пункти, області, райони.

Разом із питаннями, які можуть бути вирішені лише референдумом, Конституцією України визначеної питання, що не можуть бути винесені на референдум, зокрема щодо податків, амністії та бюджету, а також питання, які належать до компетенції слідчих і судових органів.

Всеукраїнський референдум може бути призначений Верховною Радою України або Президентом України. У разі потреби Верховна Рада призначає референдум щодо зміни території України. Президент має повноваження призначити референдум щодо внесення змін до Конституції України.

Референдум може бути проведений за народною ініціативою. Для цього має бути зібрано не менше трьох мільйонів підписів громадян України, не менше аніж у двох третинах областей України і не менше аніж 100 тисяч у кожній з них. У разі виконання цих умов президент проголошує Всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Рішення референдуму вважається прийнятим, якщо за нього проголосує більше половини тих, хто взяв участь у голосуванні. Якщо в голосуванні візьме участь менше половини виборців, які мають право голосу, референдум уважається таким, що не відбувся.

3. Вибори в Україні.

Найважливішою формою прямої демократії є вибори, за допомогою яких здійснюється формування складу представницьких органів державної влади й місцевого самоврядування.

Конституція України визначила основні принципи проведення виборів. Вибори до органів державної влади й органів місцевого самоврядування є вільними й відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Загальне виборче право передбачає, що кожний громадянин України, який досяг 18 років, має право голосу під час проведення виборів і референдумів. Установлення такої вікової межі зрозуміле, адже для участі у виборах громадянин повинен мати певний рівень самосвідомості, політичної й громадянської зрілості, що пов'язано з відповідним віком. Громадян, які мають право брати участь у голосуванні, називають виборцями. Права голосу позбавлені особи, які визнані судом недієздатними (унаслідок психічного захворювання). Будь-яке інше обмеження виборчих прав громадян заборонено.

Вибори повинні бути вільними. Це означає, що кожний виборець самостійно вирішує: брати йому участь у голосуванні чи відмовитися від нього. Якщо громадянин бере участь у виборах, він сам вирішує, за кого віддати свій голос. Будь-який примус, тиск на виборців заборонені й караються законом, боротися за їхні голоси можна тільки шляхом агітації й пропаганди.

Рівне виборче право означає, що кожний виборець може одержати однакову з іншими виборцями кількість бюлетенів для голосування незалежно від соціального, матеріального стану й будь-яких інших обставин. Своє виборче право громадянин може використати тільки особисто, тобто заборонено одержувати бюлетень за друзів і родичів навіть за їхнім дорученням. Крім того, під час підготовки до виборів рівні права мають усі кандидати в депутати, забороняється використовувати для передвиборчої кампанії своє службове становище.

В Україні депутатів усіх рівнів, Президента України, сільських, селищних, міських голів обирають безпосередньо виборці. Кожний виборець отримує бюлетень із прізвищами кандидатів або з назвою партій, яка висунула список кандидатів, і висловлює своє ставлення саме до них. Таке голосування називають прямим.

Неодмінною умовою демократизму виборів є таємність голосування, тобто ніхто не має права контролювати

волевиявлення громадян, своє право вони реалізують у спеціальних приміщеннях або кабінах для голосування наодинці.

Нині в багатьох країнах (США, ФРН, Японії та ін.) діє ценз осілості — виборець повинен прожити певний установлений час на території виборчого округу чи країни загалом.

В окремих країнах участь у виборах є обов'язковою, виборцям роблять спеціальну позначку в паспорті, її відсутність може призвести до чималого штрафу.

Вибори проводять у більшості країн світу, кожна з них виробляє свою виборчу систему. Всі системи можна умовно поділити на кілька видів. Розрізняють пропорційну, мажоритарну й змішану виборчі системи. Коли застосовують пропорційну систему, кандидатів висувають партії й виборчі блоки, а місця в органі влади розподіляють пропорційно — залежно від кількості одержаних відповідною партією чи блоком голосів виборців. Якщо використовують мажоритарну виборчу систему, для обрання кожному кандидату треба набрати більшість голосів виборців певної території або країни загалом. У змішаній системі поєднують елементи обох систем: частину депутатів обирають за пропорційною, частину — за мажоритарною системою.

У мажоритарній системі є два різновиди залежно від того, яку кількість голосів потрібно набрати кандидату для обрання. Якщо кандидат має набрати більше половини голосів тих, хто взяв участь у голосуванні, систему називають мажоритарною абсолютної більшості. Якщо обраним вважається кандидат, за якого проголосувало більше виборців, аніж за інших кандидатів (не обов'язково більше половини від усієї кількості), ідеться про мажоритарну систему відносної більшості.

Розглянемо наприклад. У голосуванні на виборах узяло участь 80 тис. виборців. З них за кандидата К. проголосувало 36 тис. виборців, за кандидата Р. — 24 тис., за кандидата Н. — 20 тис. Якщо діятиме система абсолютної більшості, нікого з кандидатів не можна вважати

обраним. Як правило, у цьому випадку проводять другий тур виборів — повторне голосування за двома кандидатурами, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі, — у нашому прикладі це кандидати К. і Р. Якщо ж діятиме система відносної більшості, обраним вважатиметься кандидат К., який набрав більше голосів, аніж інші кандидати.

У різних країнах діють різні види виборчих систем. У Великій Британії, США використовують мажоритарну виборчу систему, у Франції, Ізраїлі й Норвегії — пропорційну, у Грузії й Росії — змішану. Вважається, що пропорційна виборча система забезпечує більшу стабільність у роботі парламенту, адже депутати є представниками певних партій і сформувати потрібну більшість для прийняття рішення значно простіше. Утім вона ефективна за наявності в країні розвиненої системи партій як представників різних верств населення. Жодна виборча система не є абсолютно довершеною.

Для проведення виборів за будь-якою системою створюють виборчі округи. Якщо в окрузі обирається один депутат, такий округ називають одномандатним, якщо кілька — багатомандатним.

Нині вибори народних депутатів України відбуваються за пропорційною системою. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, районних у містах, міських рад — за змішаною: половина депутатів обирається за партійними списками, половина — в одномандатних округах — за мажоритарною системою. Вибори сільських і селищних рад відбуваються за мажоритарною системою відносної більшості.

Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Стаття 70. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцять років (...).

Стаття 71. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян.

4. Конституційний статус, компетенція і структура Верховної Ради України.

   Народні депутати України є повноважними та відповідальними представниками народу України у Верховній Раді. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функції Верховної Ради.

При виконанні своїх функцій і повноважень народні депутати України керуються Конституцією, законами України, постановами Верховної Ради, а також своєю совістю.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Повноваження депутата починаються з дня відкриття першої сесії Верховної Ради і закінчуються в день відкриття першої сесії ВР наступного скликання. Перед вступом на посаду народні депутати складають присягу. Відмова скласти присягу веде до втрати депутатського мандата.

Стаття 81. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

1) складення повноважень за його особистою заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6)  невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до    складу

депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції:

7) його смерті.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України - в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини другої цієї статті, приймається Верховною Радою України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини другої цієї статті, - судом.

У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо народного депутата України, визнання народного депутата України недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України - з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення.

Стаття 82. Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Порядок роботи ВР встановлюється Конституцією та Законом «Про регламент Верховної Ради».

    Стаття 83. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня  кожного

року.

Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад.

   Голова ВРУ : веде засідання ВРУ; організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; підписує акти, прийняті ВРУ; представляє ВРУ у зносинах органами державної влади України та органами влади інших країн; організовує роботу апарату ВРУ. Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України

   Засідання ВР проводяться відкрито. Закриті засідання проводяться за рішенням більшості депутатів від конституційного складу ВР. Рішення приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.  Голосування здійснюється особисто депутатом.

До повноважень ВРУ належать (ст. 85 Конституції України):

•  внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

•  призначення всеукраїнського референдуму;

• прийняття законів;

•  затвердження державного бюджету України, контроль за його виконанням, прийняття рішень щодо звіту про його виконання;

•  визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

• затвердження загальнодержавних програм;

•  Призначення виборів Президента України;

•   заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

•  оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України:

• усунення Президента з поста в порядку процедури імпічменту;

• розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми Діяльності Кабінету Міністрів;

•   надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

• здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів;

•  надання і отримання позик, економічна допомога іноземним державам і міжнародним організаціям;

• призначення та звільнення з посад вищих посадових осіб центральних органів управління і влади тощо;

• дострокове припинення повноважень Верховної Ради АР Крим;

•  утворення і ліквідація районів, зміна меж районів і міст, найменування і перейменування населених пунктів;

• призначення чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

•  затвердження указів Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення зон надзвичайної екологічної ситуації;

•  ратифікація (згода на обов'язковість) міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів;

• здійснення парламентського контролю у межах Конституції;

•  прийняття рішень про направлення запиту до Президента на вимогу

народного депутата або групи народних депутатів тощо;

•  призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату ВР, затвердження кошторису, структури і апарату;

•  затвердження переліку об'єктів, права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів

права приватної власності.

ВР здійснює інші повноваження, які віднесені до її відання за Конституцією України.

5. Правовий статус і повноваження Президента України.

    Правовий статус Президента України і його повноваження закріплені в Конституції України, в Законах «Про Президента України» від 5.07.1991 р., «Про вибори Президента України» від 24.02.1994 р.

    Президент України відповідно до попередньої Конституції і законів був одночасно главою держави і главою виконавчої влади. За новою Конституцією Президент е главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні ВРУ. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду. Присяга складається у 5-денний строк після офіційного оголошення результатів виборів. Президент України урочисто присягає на вірність Україні, заступаючи на цей високий

пост. Він зобов'язаний усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі (ст. 104 Конституції). Президент користується правом недоторканості на час виконання своїх повноважень. Звання Президента України охороняється законом і зберігається

за ним довічно, якщо тільки він не був усунений з поста в порядку імпічменту. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягуються до відповідальності на підставі закону (ст. 105 Конституції).

Президент України має такі повноваження ст.. 106 Конституції):  

  1.  він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
  2.  звертається з посланням до народу та з щорічним і позачерговими посланнями до ВР про внутрішнє і зовнішнє становище;
  3.  представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
  4.  приймає рішення про визнання іноземних держав;
  5.  призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і лри міжнародних організаціях;
  6.  призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
  7.  призначає позачергові вибори до ВРУ у строки, встановлені цією Конституцією;
  8.  припиняє повноваження ВРУ, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
  9.  призначає за згодою ВРУ Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку;
  10.  призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
  11.  призначає за згодою ВР Генерального прокурора України та звільняє його з посади;
  12.  призначає половину складу Ради Нацбанку України; і призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
  13.  призначає на посади та звільняє з посад Голову Антимонопольного комітету. Голову Фонду держмайна, Голову Держкомітету телебачення і радіомовлення (за згодою ВРУ);
  14.  утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи, діючи в межах коштів (за поданням Прем'єр-міністра);
  15.  скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
  16.  123
  17.  є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, призначає та звільняє з посад вище командування Збройних сил України;
  18.  здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України;
  19.  вносить до ВР подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних сил України у разі збройної агресії проти України; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про введення надзвичайного стану, про зони надзвичайної екологічної безпеки;
  20.  призначає третину складу Конституційного Суду; утворює суди у визначеному законом порядку; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги і класні чини, нагороджує державними нагородами;
  21.  приймає рішення про прийняття до громадянства України та його припинення; про надання притулку в Україні; здійснює помилування;
  22.  підписує закони, прийняті ВР;
  23.  має право вето щодо прийнятих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд.

Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. У разі дострокового припинення повноважень Президента у разі:

  •  відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті -

виконання його обов'язків на період до обрання і вступу на пост новообраного Президента покладається на Прем'єр-міністра України.

Таким чином,

Президент України є главою держави, гарантом розвитку демократи, гарантом держави і державотворення; він формує Державні органи, виконує внутрішні і зовнішні функції держави, приймає участь у законотворчому

процесі, представляє Україну на міжнародній арені.

Самостійна робота:  1 год.

1. Поняття та завдання виконавчої влади.

Головне завдання виконавчої влади — організація державного управління, забезпечення реалізації законів та інших нормативних актів держави, її функцій у господарській, соціально-культурній та адміністративно-політичній галузях.

Виконавча влада організовує діяльність державних підприємств і транспорту, органів освіти, охорони здоров'я, правопорядку. До складу виконавчої влади входять уряд, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети тощо), обласні, :районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Органи виконавчої влади будують свою діяльність на принципах законності (на основі Конституції і законів України), демократизму (формуються за участю представницьких органів і звітують перед ними), гласності (інформують населення й органи, що їх сформували, про свою діяльність). Важливе значення мають також принципи, що убезпечують права громадян, зокрема пріоритет прав людини й рівноправність усіх незалежно від національності, соціального стану тощо.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є уряд — Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України, з одного боку, відповідальний перед Президентом України, з іншого — підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Очолює уряд прем'єр-міністр, який керує його роботою.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є уряд - Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України, з одного боку, відповідальний перед Президентом України, з іншого — підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Очолює уряд прем'єр-міністр, який керує його роботою.

Кабінет Міністрів України координує діяльність міністерств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади. Кожен із них здійснює керівництво певною сферою державного життя, несе відповідальність за. її розвиток. Серед міністерств України є такі, що безпосередньо займаються економічними питаннями, зокрема фінансами, економікою, транспортом тощо, керують окремими сферами соціального розвитку — освіти та науки, охорони здоров'я, культури і туризму та ін. Є силові міністерства — Міністерство оборони і Міністерство внутрішніх справ. Важливу роль відіграють Міністерство закордонних справ, Міністерство юстиції тощо. Крім міністерств, у структурі центральних органів державної виконавчої влади діють державні комітети та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом — Державка прикордонна служба, Державна податкова адміністрація тощо.

Для забезпечення виконавчих функцій на місцях створюють місцеві органи державної виконавчої влади. Ними є обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, їх повноваження визначає закон України «Про місцеві державні адміністрації». Голову адміністрації призначає президент за поданням Кабінету Міністрів України.

Виконавча влада на місцях забезпечує виконання Конституції України і законів України, законність і правопорядок, відповідає за здійснення програм соціально-економічного й культурного розвитку свого регіону, складає відповідні місцеві бюджети, подає їх на затвердження органі в місцевого самоврядування і звітує про їх виконання.

2. Судова система України.

Головне завдання судової влади — відправлення правосуддя, тобто застосування державним органом — судом — нормі права до конкретних подій, випадків, розв'язання суперечок. Судова влада

має забезпечити захист суспільного ладу, прав і свобод громадян, інтересів держави, підприємств, організацій і установ. Діяльність органів судової влади регулюється Конституцією України, Законами України «Про судоустрій», «Про Конституційний Суд»>, «Про статус суддів» тощо. 

Судова система України :

1) Суд конституційної юрисдикції; 2) Суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання відповідності законів та інших нормативно-правових актів Конституції України (їх конституційності), а також дає їх офіційне тлумачення.

Другою ланкою судової системи є суди загальної юрисдикції. Вони розглядають справи, що виникають у будь-яких правовідносинах, крім тих, які розглядає Конституційний Суд. В Україні діють загальні суди (вищим серед них є Верховний суд України) і спеціалізовані (господарські та адміністративні) суди.

До складу Конституційного Суду України входять 18 суддів, яких призначають на дев'ять років.

Для забезпечення рівноваги гілок влади по шість суддів призначають Президент України, Верховна Рада України і з’їзд  суддів України.

Для обрання суддею Конституційного Суду кандидат повинен досягти віку 40 років, мати вищу юридичну освіту й досвід роботи за фахом, а також володіти державною мовою. Судді Конституційного Суду не можуть бути депутатами, членами будь-яких партій і рухів, займатися іншою діяльністю, за винятком викладацької і наукової. Конституційний Суд розпочав свою роботу з 1 січня 1997 р. Першою справою, яку він розглянув, була справа про можливість суміщення депутатської діяльності з іншою роботою, про тлумачення відповідної статті Конституції України. За роки, що минули, Конституційний Суд розглянув чимало справ. Серед справ, що викликали найбільший відгук у суспільстві, — рішення Конституційного Суду про визнання неконституційним застосування смертної кари як кримінального покарання (1999), про невідповідність Конституції України двох із шести запитань, винесених на Всеукраїнський референдум за народною ініціативою (2000), тощо.

Найбільше справ розглядають загальні суди. Вони вирішують різноманітні кримінальні, цивільні справи, справи з трудових, сімейних, майнових питань і багато інших. Спеціалізовані суди розглядають справи відповідно до своєї спеціалізації. Господарські суди розглядають суперечки між юридичними особами з господарських питань (наприклад, невиконання або порушення договорів), справи, пов'язані з банкрутством, тощо. До юрисдикції адміністративних судів відносять справи, пов'язані з діяльністю державних органів та їх посадових осіб. Саме до такого суду вам необхідно звернутися в разі незгоди з певними рішеннями органів державної влади (зокрема, податкових органів, митників, виборчих комісій) або місцевого самоврядування (наприклад, сільської чи районної рад).

Якщо людина незгодна з прийнятим судовим рішенням, вона має право подати апеляцію або касацію з проханням переглянути прийняте рішення. Вищою ланкою в системі загальних судів є Верховний суд України.

Під час виконання своїх повноважень судді є незалежними, підкоряються лише закону.

3. Система місцевого самоврядування в Україні.

Конституція України гарантує право територіальної громади - спільноти жителів села, селища, міста (тобто певного населеного пункту) — на місцеве самоврядування.

Представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські, районні й обласні ради.

Місцеві ради є представницькими органами, тому до їх складу входять повноважні представники населення відповідної території -села, міста, селища — депутати відповідної ради, строк повноважень яких — п'ять років.

Крім депутатів, населення села, селища чи міста обирає прямим голосуванням строком на чотири роки сільського, селищного або міського голову. Він є головною посадовою особою відповідної територіальної громади. На відміну від голів населених пунктів голову районної та обласної рад депутати обирають на своєму засіданні.

На відміну від народних депутатів України депутати органів місцевого самоврядування працюють на непрофесійній основі - інженерами, учителями, лікарями, підприємцями — тими, ким були до обрання. Час від часу вони збираються на нетривалі сесії, вирішуючи питання місцевого життя. Постійно працюють лише голови рад та їхні заступники. Місцеві ради можуть створювати свої виконавчі органи, які здійснюють повсякденну роботу, або передавати частину своїх повноважень місцевим державним адміністраціям.

Органи місцевого самоврядування від імені територіальної громади розпоряджаються майном, що є її власністю, мають право встановлювати місцеві податки, призначають у разі потреби місцевий референдум, можуть створювати або ліквідовувати комунальні підприємства, контролюють їхню діяльність. Сільські, селищні, районні, міські та обласні ради затверджують бюджети відповідних територій чи населених пунктів, програми соціально-економічного й культурного розвитку, контролюють їх виконання.

Органи місцевого самоврядування співпрацюють із місцевими державними адміністраціями. Конституція України передбачає можливість передачі органам місцевого самоврядування окремих повноважень державної виконавчої влади. Щодо виконання цих, як прийнято говорити, делегованих повноважень органи місцевого самоврядування підпорядковуються органам виконавчої влади. Також передбачено, що обласна чи районна рада може делегувати окремі свої повноваження відповідній державній адміністрації.

Іноді громадяни пропонують створити органи самоорганізації населення — комітети чи ради будинків, вулиць, мікрорайонів тощо. Вони вже діють у багатьох містах нашої країни. Конституція України передбачила можливість їх функціонування, а також передачі їм частини повноважень, коштів, майна органами місцевого самоврядування.

Конституція України визнала велике значення місцевого самоврядування, гарантувала судовий захист його прав.

4. Правоохоронні органи України.

Як і в будь-якому суспільстві, в Україні є, на жаль, люди, які порушують законодавство нашої держави. Для того щоб протистояти правопорушникам, у державі створено спеціальні правоохоронні органи.

З курсу правознавства 9 класу пригадайте, які правоохоронні органи існують в нашій державі та які функції покладено на кожен із них.

Усі правоохоронні органи у своїй діяльності керуються Конституцією України й законами України, зобов'язані поважати права громадян. Під час виконання своїх завдань вони взаємодіють між собою, а також із громадянами, їхніми об'єднаннями, трудовими колективами. Водночас співробітники правоохоронних органів незалежні від політичного впливу, не можуть бути членами партій та політичних рухів.

Кожен із правоохоронних органів має певні чітко визначені законом функції та завдання. Розглянемо завдання основних з них — міліції, Служби безпеки України та Прокуратури України.

Основні функції та завдання:

1)Міліція:

Профілактика і припинення злочинів та інших правопорушень, розслідування злочинів, розшук осіб, які їх скоїли, та осіб, які пропали безвісти, організація дорожнього руху, контроль за дотриманням Правил дорожнього руху

2) Служба безпеки України:

Захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, у тому числі від посягань іноземних спецслужб, попередження, припинення й розкриття злочинів проти миру й безпеки людства, тероризму, корупції

3) Прокуратура України:

Підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за дотриманням прав і свобод людини й громадянина, дотриманням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами; нагляд за дотриманням і застосуванням законів; проведення попереднього слідства

Тема 7. Фінансове право.

Лекція – 2 год.

План

1. Поняття, предмет та джерела фінансового права.

2. Бюджетна система України. 

3. Система    оподаткування.

Самостійна робота – 2 год.

План

  1.  Платники податків, їхні права та обов'язки.
  2.  Види податків і зборів.
  3.  Відповідальність за порушення фінансового законодавства.

Ключові поняття теми: фінанси, фінансове право, фінансова діяльність держави, централізовані фінанси, децентралізовані фінанси, система фінансового права, фінансові правовідносини, фінансовий контроль, бюджет, Державний бюджет України, місцеві бюджети, бюджетне право, бюджетна система України, бюджетний устрій, державні доходи, податок, система оподаткування , банк.

1. Поняття, предмет та джерела фінансового права.

Поняття фінансової діяльності держави. Фінансова політика та фінансова система України.

Фінансове право - це галузь права, яка регулює економічні, а саме фінансові відносини. Тому для розуміння природи й особливостей цієї галузі права необхідно мати чітке уявлення проте, що таке фінанси.

Термін “фінанси” походить від латинського finis — строк сплати будь-чого, закінчення справи. У середньовічній латині слова finatio, finatia означали обов’язковий грошовий платіж.

Фінанси - це не всі грошові відносини у суспільстві, а лише їх частина, а саме ті, які пов'язані зі створенням, розподілом і використанням фондів коштів держави, її територіальних утворень, а також підприємств і організацій, необхідних для забезпечення розширеного відтворення і соціальних потреб, у процесі яких відбувається розподіл і перерозподіл сукупного суспільного продукту та контроль за задоволенням суспільних потреб.

При висвітленні даного питання необхідно розкрити зміст таких понять, як державні фінанси та їх види. Так, державні фінанси - це цілісна система суспільних відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом i використанням централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів, з метою виконання завдань i функцій держави.

Грошові фонди коштів – це відокремлені кошти зі своїм спеціальним цільовим призначенням (н-д: Пенсійний фонд, Державний бюджет, статутний фонд державного підприємства).

Державні фінанси охоплюють: державний бюджет, централізовані та децентралізовані фонди коштів, фінанси підприємств і організацій державної та комунальної форм власності, державний кредит, державне особисте і майнове страхування.

Централізовані державні фінанси формуються на рівні держави, а децентралізовані — на рівні підприємств, організацій, установ, для забезпечення їх господарської діяльності.

Отже, фінансова діяльність держави — це діяльність держави по утворенню, розподілу i використанню централізованих i децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують виконання функцій держави.

Фінансова діяльність держави здійснюється в правовій форм пов’язана з акумуляцією доходів i проведенням необхідних витрат, обов’язково планова діяльність, заснована на фінансовому плані

Метою фінансової діяльності є відповідність доходів видаткам i, як ідеальний результат, одержання по кожному фонду балансу доходів i видатків, а також забезпечення законності збирання, розподілу i використання фондів грошових коштів.

Правовою формою відображення фінансової діяльності держави є :фінансово-правові акти (закони і підзаконні акти) – це належним чином прийняті органами державної влади та місцевого самоврядування відповідні рішення з питань фінансової діяльності, що віднесені до їх компетенції та мають юридичні наслідки

Систему органів управління державними фінансами, складають: державні органи законодавчої влади; державні органи виконавчої влади загальної компетенції; спеціальні органи державної виконавчої влади з управління фінансами.

Державні та приватні фінанси:

Централізовані фінанси формуються на рівні держави згідно з прийнятими законодавчими і нормативними документами і охоплюють державний та місцеві бюджети, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд зайнятості населення тощо. На відміну від централізованих,

децентралізовані фінанси формуються на рівні підприємств для забезпечення їхньої господарської діяльності за рахунок своїх прибутків і включають фонд обігових коштів, амортизаційний фонд, ремонтний фонд, фонд оплати праці, фонди економічного стимулювання, резервний фонд тощо.

На сьогодні фінансову систему України складають такі елементи:

1) - Державний бюджет України;

- бюджет Автономної республіки Крим;

- бюджети м. Києва та Севастополя;

- бюджети областей, міст, селищ;

- цільові державні i місцеві фонди;

- фінанси обов’язкового державного соціального страхування;

- фінанси галузей народного господарства (децентралізовані фінанси);

- державний кредит.

Фінансове право виділено в окрему галузь права, оскільки воно мас свої специфічні ознаки, предмет i метод правового регулювання.

Фінансове право — це самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини в сфері мобiлiзацiї, розподілу i використання централізованих i децентралізованих фондів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань i функцій.

Система фінансового права — це об’єктивно обумовлена внутрішня побудова, об’єднання i розміщення фiнансово-правових норм в певному взаємозв’язку i послідовності.

Складається з: - частин; - інститутів; - розділів; - пiдроздiлiв.

Система фінансового права як галузі права складається з 2-х частин:

1. У загальну частину включаються норми, що закріплюють:

  •  загальні принципи, правові форми i методи фінансової діяльності держави;
  •  систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність, їх ієрархію, компетенцію, правовий статус, завдання, функції, форми i методи роботи;
  •  основні риси фiнансово-правового положення інших суб’єктів з якими ці органи вступають в фiнансово-правовi відносини;
  •  зміст, форми, методи фінансового контролю тощо.

2. Особлива частина складається з певних розділів, які називаються підгалузями, які в свою чергу складаються з фiнансово-правових інститутів — це система фiнансово-правових норм, що регулюють групу однорідних фінансових відносин, а в розділи об’єднуються групи споріднених фінансово правових інститутів,

н-д, розділ ІІІ “Правове регулювання державних витрат” складається з інститутів:

1) „Правовий режим кошторисно-бюджетного фінансування” i

2)“Правовий режим фінансування окремих галузей народного господарства”.

Джерела фінансового права — це правові акти органів законодавчої i виконавчої влади та місцевого самоврядування, в яких містяться норми фінансового права: закони i підзаконні нормативні акти.

Всі нормативно-правові акти, що регулюють фінансові відносини в державі складають систему фінансового законодавства, що с зовнішньою формою фінансового права i відображає його внутрішню структуру.

Основним джерелом фінансового права є Конституція України, яка:

- містить норми, які конкретизуються в інших фiнансово-правових актах визначає принципи фінансової діяльності держави, загальногалузевi принципи фінансового права тощо;

- містить норми прямої дії, визначає компетенцію кожної з гілок влади в сфері фiнансової діяльності держави (наприклад, ст.82 до повноважень Верховної Ради України відносить затвердження державного бюджету).

Основними джерелами фінансового права крім Конституції України є: Бюджетний кодекс України, Податковий кодекс України, а також ряд інших законів та підзаконних нормативно-правових актів. Ураховуючи особливості фінансового права, важливе значення мають підзаконні нормативно-правові акти Національного банку України, Державної податкової адміністрації, Міністерства фінансів України.

Фінансові правовідносини – це суспільні економічні відносини, які базуються на фінансово-правовій нормі та виникають в сфері фінансової діяльності держави і органів місцевого самоврядування, мають владно-майновий характер і виражають фінансовий інтерес держави у сфері мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Фінансовий контроль – це цілеспрямована діяльність законодавчих і виконавчих органів публічної влади і недержавних організацій, спрямована на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в ході мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів держави з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку усіх суб’єктів фінансових правовідносин.

2. Бюджетна система України. 

Виходячи з того, що в усіх країнах світу існують різні види бюджетів, можна говорити про їх систему і про бюджетний устрій.

Поняття бюджетної системи у широкому і вузькому розумінні. Бюджетна система у вузькому значенні - це комплекс видів бюджетів, а у широкому значення - це бюджетний устрій, бюджетний процес, доходи і видатки бюджету.

Бюджетна система Україна може бути визначена як:

а) сукупність усіх бюджетів, що існують на території країни,

б) сукупність бюджетів усіх адміністративно-територіальних складових України.

Відповідно до БК:

Бюджетна система України - це сукупність Державного бюджету України та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права .

Бюджетна система України є дворівневою і складається з Державного бюджету та місцевих бюджетів (ст. 5 БК).

Місцевими бюджетами визнаються: бюджет АРК; обласні бюджети; районні бюджети; бюджети районів у містах; бюджети місцевого самоврядування. До бюджетів місцевого самоврядування належать бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань (ст. 5 БК).

Від поняття "бюджетна система" слід відмежовувати інше поняття "бюджетний устрій": бюджетна система відображає тільки загальну структуру бюджетів в Україні, натомість бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи.

Отже, бюджетний устрій - більш широке поняття, яке охоплює бюджетну систему, взаємозв'язок між бюджетами і принципи їх функціонування.

Структура бюджетної системи України

  1.  Бюджетна система України складається з державного бюджету та
  2.  місцевих бюджетів : бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань, бюджет АРК, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Принципи бюджетної системи України (БК ст..7):

1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування і навпаки;

4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування;

5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6) принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10) принцип публічності та прозорості - Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно ВРУ, ВР АРК;та відповідними радами;

11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

3. Система    оподаткування.

Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого використовує держава , який переходить у її власність у вигляді різного роду платежів. Саме ця частина валового внутрішнього продукту, яка переходить у власність держави, і складає державні доходи, якими можуть розпоряджатися органи державної влади.

Державні доходи – це різноманітні грошові надходження, які в процесі розподілу і перерозподілу національного доходу надходять державі і використовуються нею для здійснення своїх завдань і функцій.

Податок – це встановлений законом, для досягнення загальнодержавних або місцевого значення цілей, обов’язковий індивідуальний безвідплатний грошовий платіж, який вноситься юридичними та фізичними особами до Державного чи місцевого бюджетів за наявності матеріальних передумов (доходу, прибутку чи майна) у чітко визначені строки та у передбачених законодавством розмірах і не призначений для конкретних витрат.

Визначення податку як правової категорії мусить містити головну ознаку фінансових відносин.

Відповідно до Податкового кодексу України (ПКУ) податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу. Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Податок є формою фінансових відносин між державою і членами суспільства з метою створення загальнодержавного централізованого фонду коштів, необхідного для здійснення державою своїх функцій.

Податок – категорія не тільки економічна, але й правова, оскільки встановлюється виключно вищим органом державної законодавчої влади і базується на актах вищої юридичної сили.

Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України.

На зміну багатьох спеціальних законів щодо оподаткування було прийнято 2 грудня 2010 року Податковий кодекс України, що набрав чинності з 1 січня 2011 року.

Кожна держава встановлює власну систему оподаткування, тобто визначає:

1) платників податків;

2) об’єкти оподаткування;

3) види податків і порядок їх сплати.

Тип системи оподаткування визначається співвідношенням чотирьох секторів формування податків і зборів (обов’язкових платежів):

1) державного; 2) комерційного; 3) фінансового сектора; 4) населення.

Систему оподаткування в Україні умовно можна поділити на три підсистеми, в яких знаходять своє відображення сукупність діючих на території України податків, зборів та інших обов’язкових платежів:

  1.  Підсистема оподаткування юридичних осіб (підприємств).
  2.  Підсистема оподаткування фізичних осіб.
  3.  Внески до державних цільових фондів.

Самостійна робота – 2 год.

  1.  Платники податків, їхні права та обов'язки.

Платниками податків є юр. і фіз. Особи, на яких згідно із законами України покладено обов’язок сплачувати податки.

Обов’язки платників податків:

  1.  вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її зберігання в терміни встановлені законом;
  2.  подавати до податкових та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості пов’язані з обчисленням і сплатою податків;
  3.  сплачувати належні суми податків у встановлені законом терміни;
  4.  допускати посадових осіб ДПС до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, для перевірок зпитань обчислення і сплати податків.

Платники податку наділені правом :

1) подавати ДПО документи, що потверджують право на пільги з оподаткування в порядку встановленому законами України;

2) одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених ДПО;

3) оскаржувати в установленому порядку рішення ДПО і дії посадових осіб,

4) на відстрочення платежу та на розстрочку платежу;

5)  на податковий кредит;

6)  на повернення переплачених податкових сум;

7)  на оскарження дії податкових інспекторів тощо.

2. Види податків і зборів.

В Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені Податковим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом:

  1.  податок на прибуток підприємств;
  2.  податок на доходи фізичних осіб;
  3.  податок на додану вартість;
  4.  акцизний податок;
  5.  збір за першу реєстрацію транспортного засобу;
  6.  екологічний податок;
  7.  рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;
  8.  рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні;
  9.  плата за користування надрами;
  10.  плата за землю;
  11.  збір за користування радіочастотним ресурсом України;
  12.  збір за спеціальне використання води;
  13.  збір за спеціальне використання лісових ресурсів;
  14.  фіксований сільськогосподарський податок;
  15.  збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;
  16.  мито;
  17.  збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;
  18.  збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податковим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

 До місцевих податків належать:

  1.  податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;
  2.  єдиний податок.
    До місцевих зборів належать:
  3.  збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;
  4.   збір за місця для паркування транспортних засобів;
  5.   туристичний збір.


         Місцеві ради обов'язково установлюють податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

Місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених ПКУ, забороняється.

Спеціальний податковий режим - система заходів, що визначає особливий порядок оподаткування окремих категорій господарюючих суб'єктів. Спеціальний податковий режим може передбачати особливий порядок визначення елементів податку та збору, звільнення від сплати окремих податків та зборів.

 Податки можна класифікувати за різними критеріями.

  1.  За формою оподаткування:
    1.  прямі – податки, що стягується з майна чи доходів платника, визначається розміром об’єкта оподаткування і сплачується власником майна чи доходу.

2) непрямі (на споживання) – податки, що стягуються під час використання матеріальних цінностей, визначається розміром споживання і включається до ціни товару чи послуги і сплачуються продавцем за рахунок покупця.

  1.  За платником податків:
    1.  з юридичних осіб – податки, що сплачуються лише юридичними особами (податок на прибуток підприємств);
      1.  з фізичних осіб – податки, що сплачують лише фізичні особи (прибутковий податок з громадян, податок на промисел);
        1.  універсальні – податки, що сплачують як юридичні так і фізичні особи (податок з власників транспортних засобів, плата за землю та ін).
    2.  За характером використання:
      1.  загальні (абстрактні) – податки, що призначені для формування загальної частини бюджетів (є не цільовими);
        1.  спеціальні (цільові) – податки, що стягуються для фінансування конкретних витрат держави і зараховуються до спеціального фонду бюджетів чи до державних цільових фондів (носять цільовий характер).
    3.  За строком стягнення:
      1.  систематичні – податки, що стягуються регулярно через певний проміжок часу (податковий період);
        1.  разові – стягуються один раз при настанні якогось факту чи здійсненні певних дій (державне мито за посвідчення заповіту).

5 .    За спрямованістю:

  1.  загальнодержавні – повністю сплачуються до Державного бюджету (ПДВ);
    1.  місцеві – є джерелом формування доходів місцевих бюджетів і повністю зараховуються до місцевих бюджетів (місцеві податки та збори);
    2.  пропорційні –податки, що розподіляються частинами між державним та місцевими бюджетами;
    3.  позабюджетні – збори, що сплачуються до позабюджетних державних цільових фондів (збори на загальнообов’язкове державне соціальне страхування).

3. Відповідальність за порушення фінансового законодавства.

Фінансово-правова відповідальність (ФПВі), будучи різновидом юридичної відповідальності містить всі її ознаки, а саме:

а) наступає лише за правопорушення;

б) встановлюється державою і пов'язана із застосуванням до правопорушника санкцій правових норм уповноваженими на це суб'єктами;

в) пов'язана із заподіянням правопорушнику певних негативних наслідків;

г) реалізується в процесуальній формі.

Фінансово-правову відповідальність можна визначити, як застосування до правопорушника фінансово-правових норм-заходів державного примусу уповноваженими на те державними органами, що покладають на правопорушника додатковий тягар майнового характеру.

Фінансове правопорушення - це винне діяння, яке скоєне і направлено на порушення норм фінансового права, за яке законодавством встановлена фінансово - правова відповідальність.

Для притягнення особи до фінансово-правової відповідальності необхідно, щоб мав місце склад фінансового правопорушення - це встановлена сукупність ознак, при наявності яких діяння є фінансовим правопорушенням:

1.Об”єкт правопорушення це ті відносини, на які направлена протиправна і суспільно-небезпечна поведінка суб'єкта правопорушення.

2. Суб'єкт правопорушення - може бути індивідуальним і колективним.

Індивідуальний:

а) фізичні особи, що виступають в якості платників податків, свідків, експертів, перекладачів та ін.;

б) фізичні особи, які зобов’язані дотримуватися умов роботи з грошовою готівкою.

Колективний:

а) організації, що вступають в якості платників податків, податкових агентів;

б) одержувачі бюджетних коштів і ті, що повинні дотримуватися умов роботи з грошовою готівкою і порядку ведення касових операцій;

в) організації, н-д, за несвоєчасне повернення бюджетних коштів, несуть відповідальність у вигляді пені.

Фізичні особи є суб’єктами фінансових, точніше, податкових правопорушень з 16 років.

3. Об’єктивна сторона фінансового правопорушення полягає в діях або бездіяльності, заборонених фінансовим правом. Частина правопорушень, за які передбачена фінансова відповідальність скоюється в формі бездіяльності. Н-д, ухилення від постановки на облік в податковому органі, несплата або неповна сплата сум податку та ін.

Певна частина фінансових правопорушень скоюється в формі дії: несвоєчасне повернення коштів державного бюджету, нецільове використання коштів, порушення правил складання податкових декларацій та ін.

4. Суб'єктивна сторона складу правопорушення виражається в психічному

відношенні суб'єкта до протиправних дій або бездіяльності і їх наслідкам, що проявляється в формі умислу (н-д, порушення порядку цільового використання коштів, невчасне повернення державного кредиту) або необережності (невірне вирахування сум податку).

За фінансові правопорушення до правопорушника застосовуються фінансові санкції - це міри державного примусу, що передбачені фінансово-правовими нормами, і покладають на правопорушника додаткові обов'язки у вигляді фінансових штрафів і пені. Інакше кажучи, фінансово-правові санкції - це міри ФПВі.

Фінансова відповідальність за порушення податкового законодавства виступає в формі:

а) стягнення всієї суми укритого або заниженого платежу в бюджету у формі податку;

б) штрафу (що накладається податковими органами);

в) пені, що стягується з платника за затримку внесення податку.

Всі фінансово-правові санкції поділяються на два види:

1.Правовідновлювальні- направлені на відшкодування шкоди, заподіяної державі або органам місцевого самоврядування фінансовим правопорушенням. Такою санкцією є пеня - це грошова сума, яку платник податку, збору повинен виплатити у випадку сплати сум податку або збору в більш пізній в порівнянні з встановленим законодавством строк.

2. Каральні   (штрафні)    фінансово-правові   санкції встановлюються   за фінансові правопорушення з метою покарання правопорушника. Вони встановлюються   у   вигляді   штрафу,   розмір   якого   встановлюється законодавством.

Тема 8. Адміністративне право.

Лекція – 2 год.

                                           План

  1.  Загальна характеристика адміністративного права.
  2.  Суб'єкти адміністративного права.
  3.  Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
  4.  Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень.

Самостійна робота:  1 год. 

План

1.  Державна служба в Україні.

2. Адміністративна відповідальність неповнолітніх.

Основні поняття: адміністративне право,    суб'єкт    адміністративного    права, державне управління, адміністративне переконання , адміністративне примус, адміністративний проступок (правопорушення),  адміністративна відповідальність, підстави адміністративної відповідальності, адміністративні стягнення, державна служба в Україні, правовий акт управління.

1. Загальна характеристика адміністративного права.

    Адміністративне право це галузь права, що регулює суспільні відносини,  які виникають у процесі державного управління та  виконавчо-розпорядної діяльності держави.

Предметом адміністративного права є відносини між органами державної виконавчої влади та, по-перше, підпорядкованими їм структурами виконавчої влади; по-друге, іншими органами управління, що мають самостійний характер і повноваження; по-третє, підконтрольними їм підприємствами та установами; по-четверте, недержавними підприємствами та громадськими об'єднаннями і, по-п'яте, громадянами.

                  Методи адміністративного права – це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

Суб'єктами адміністративних правовідносин є   державні   органи,    підприємства,   установи,    організації, службові особи і громадяни, які реалізують свої права  і обов'язки у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

    Сукупність виконавчо-розпорядчих органів, що діють від імені держави (виконавчої влади) і наділені для цього відповідними повноваженнями (компетенцією) охоплюється поняттям "державна адміністрація".

 Значення адміністративного права визначається насамперед тим, що воно є засобом удосконалення державного управління й водночас закріплює організаційні та правові форми участі громадян в управлінні державою.

 Адміністративне право –це управлінське право.

       Державне управління – це підзаконна виконавча й розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально – культурним та адміністративно – політичним будівництвом.

       Види державного управління:

законодавче (законотворче);

виконавчо – розпорядче (власне управлінське);

судове (правосудне);

контрольно – наглядове.

Переконання, і примус є методами державного управління.

   АДМІНІСТРАТИВНЕ ПЕРЕКОНАННЯ - це активний, систематичний вплив уповноважених державних органів на свідомість і поведінку суб'єктів адміністративних правовідносин, з метою виховання у них внутрішньої потреби, звички дотримання правових норм.

    Метод     переконання    є     основним     засобом    державного управління.

    Способи переконання:

  -  роз'яснення рішень державних органів і шляхів їх реалізації;

   - обмін досвідом практичної діяльності, що дозволяє пропагувати передовий досвід, викривати недоліки та намічати заходи по їх усуненню;

  -   проведення нарад, семінарів, інструктажів тощо;

  -   застосування заохочень за досягнення в роботі.

Переконання виявляється у використанні пояснювальних, виховних, організаційних, заохочувальних заходів для формування волі владного суб'єкта чи її перетворення у волю підвладних. Саме переконання формує правосвідомість, внутрішню готовність до сприйняття пі виконання загальнообов'язкових велінь.

    Змістом виконавчо-розпорядчої діяльності є державне управління всіма сферами суспільного життя.

      АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС - це вольовий вплив уповноважених державних органів на свідомість і поведінку суб'єктів адміністративних правовідносин, з метою спонукання їх до дотримання правових норм і виконання покладених на них обов'язків.

     У державному управлінні адміністративний примус має допоміжний характер. Він виступає засобом зміцнення законності та правопорядку, засобом виховання громадян.

       Поряд із кримінально-правовим, цивільно-правовим тощо, адміністративний примус є одним із видів державного примусу.

  Види (заходи) адміністративного примусу   визначаються законодавче і поділяються на три групи:

1. Заходи адміністративного (присікання) припинення:

а)  затримання, тобто короткочасне обмеження особистої свободи з метою припинення порушення строком до 3 годин;

б)  привід та  офіційна  пересторога  про  недопустимість антигромадської поведінки, що застосовуються до осіб у випадку, якщо вони добровільно не з'являються за викликом до органів міліції:

в) вказівка  порушникові   на   протиправність  його  дій   і   вимога негайного припинення їх;

г) вилучення майна, документів, що можуть стати об'єктами адміністративних   правопорушень,   або   перебувають   у   неправомірному володінні, чи є речовими доказами;

д)  тимчасове  відсторонення   працівників   від   виконання   робіт   з метою запобігання шкідливим наслідкам певних виробничих функцій;

ж) огляд осіб і речей за наявності інформації про можливість скоєння правопорушення;

з)   перевірка документів, що посвідчують особу;

і) застосування заходів фізичного впливу та спецзаходів, зокрема наручників, зв'язування, дубинки (забороняється застосування цих заходів до жінок з ознаками вагітності, малолітніх, осіб похилого віку та інвалідів).

2.  Заходи адміністративного попередження застосовуються з метою запобігання   адміністративним   правопорушенням,   попередження   та боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, сільськогосподарськими шкідниками. Серед них: закриття окремих ділянок кордону;   заборона   в'їзду  та   ввезення   (вивезення)   вантажів,   карантин, припинення руху транспортних засобів; адміністративний  нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі.

3.  Адміністративні стягнення, тобто передбачені санкціями адміністративних  норм  примусові  заходи,  що застосовуються  внаслідок порушення адміністративних заборон. Вони є формою осуду поведінки   порушника та  обмеження   його  правових  інтересів.  Серед  них: попередження,  сплатне  вилучення  предмета,  конфіскація  предмета, позбавлення  спеціального права,  наданого громадянинові,  виправні роботи, арешт.  

    У цілому адміністративне право складається з двох частин — Загальної і Особливої.

  Загальна частина адміністративного права визначає: основні принципи державного управління, правове положення суб'єктів, його форми і методи виконавчо-розпорядчої діяльності, способи забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні тощо.

  Особливу частину адміністративного права утворюють норми, що врегульовують порядок управління окремими галузями народного господарства (промисловістю, транспортом, капітальним будівництвом, зв'язком тощо), соціальним розвитком і культурою (освітою, наукою тощо), адміністративно-політичною діяльністю та міжгалузевим державним управлінням (у галузі планування, матеріально-технічного постачання, ціноутворення тощо).

Джерела адміністративного права.

   Основними джерелами і формами адміністративного права є нормативно-правові акти держави, які можна поділити на дві групи: закони і підзаконні нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Найважливішими джерелами цієї галузі права є:

1) Конституція України яка визначає систему органів виконавчої влади та основні принципи виконавчо-розпорядчої діяльності;

2) кодекси: Митний кодекс, Кодекс України про адміністративні правопорушення;

3) органічні і звичайні поточні закони, що регулюють основні аспекти виконавчо-розпорядчої діяльності;

4) Укази Президента, Постанови Кабінету Міністрів: статути, правила, регламенти, положення, інструкції, які видаються на підставі закону і визначають правовий статус посадових осіб, державних службовців і громадян.

Всі вони мають характер нормативно-правових актів. Особливість цих актів полягає в тому, що вони регулюють адміністративні правовідносини, адміністративну відповідальність і охороняють правопорядок і порядок управління різними сферами державного і громадянського життя або громадянського суспільства.

  Оскільки адміністративне право врегульовує дуже широкий комплекс відносин і являє собою величезну кількість нормативних актів, то ця галузь права не кодифікована і створення Адміністративного кодексу є актуальною і надзвичайно складною проблемою.

   Всі норми адміністративного права можна поділити на норми адміністративно-публічного права, які стосуються регулювання між державою та юридичними особами, які не належать до іноземної держави і норми адміністративно-приватного права, які регулюють правовідносини між державою та фізичними особами (громадянами). В цілому норми адміністративного права мають публічний і публічно-приватний характер.

      Адміністративне  право  визначає  також діяння,  які  є  адміністративними правопорушеннями і які стягнення належить застосовувати до осіб, що їх скоїли. 

  Ця частина норм систематизована у Кодексі про адміністративні правопорушення (КпАП), прийнятий 7.12. 1984 р. як законодавчий акт, що об'єднує та систематизує норми адміністративного права, які регламентують суспільні відносини, пов'язані із запобіганням адміністративним правопорушенням і боротьбою з ними.

Кодекс про адміністративні правопорушення складається з п'яти розділів.

Розділ І. Загальні положення. Тут визначені завдання законодавства про адміністративні правопорушення, його чинність І тощо.

Розділ II. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність. Включає Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині дано поняття адміністративного правопорушення, поняття і види адміністративних стягнень тощо.

Особлива частина визначає діяння, що визнаються адміністративними правопорушеннями в конкретних сферах адміністративних відносин і стягнення, які повинні застосовуватись до осіб, що їх скоїли.

Розділ III. Визначає систему і компетенцію органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення.

Розділ IV. Визначає порядок притягнення до адміністративної  відповідальності.

Розділ V. Визначає порядок виконання постанов про накладення  адміністративних стягнень.

 На даний час в Україні немає Адміністративного кодексу, і тому проблема кодифікації адміністративного законодавства остаточно ще не вирішена. Вона вирішена лише частково шляхом кодифікації норм про адміністративні правопорушення. Проте в 20-ті роки був цікавий досвід створення і функціонування Адміністративного кодексу УСРР (до речі, єдиного подібного кодексу в усіх радянських республіках). Адміністративний кодекс було затверджено другою сесією ВУЦВК десятого скликання 12 жовтня 1927 р. і введено дію з 1 лютого 1928 р. з одночасним скасуванням 55 актів республіканського законодавства. Він містив 528 статей, які групувалися у 15 розділах: І. Загальні положення; II. Адміністративні акти; III. Заходи адміністративного впливу; IV.    Інші   адміністративні   заходи   примусового   характеру; V.   Трудова  повинність  по  попередженню  стихійних  лих і боротьби   з   ними;   VI.   Обов'язки   населення   по   охороні громадського   порядку;   VII.   Громадянство  УСРР,   порядок його набуття і втрати; VIII. Реєстрація і облік руху населення; IX. Товариство, союзи, клуби, з'їзди, зібрання, вуличні походи,  маніфестації; X.  Правила про культи; XI.  Публічні видовища,  веселощі та ігри; XII.  Користування державним флагом  УСРР   і   печатками;   XIII.   Нагляд  адміністративних органів у галузі промисловості; XIV. Нагляд адміністративних органів у галузі торгівлі; XV. Порядок оскарження дій адмі ністративних органів.

Після прийняття Адміністративного кодексу в нього регуляр но  вносилися  зміни  й  доповнення,  але  згодом   він став гальмом   для   адміністративної   сваволі   і   без   офіційі скасування наприкінці 30-х років перестав застосовуватися.

  1.  Суб'єкти адміністративного права.

Суб'єкти адміністративних правовідносин.

       Ними   є   державні   органи,    підприємства,   установи,    організації, службові особи і громадяни, які реалізують свої права  і обов'язки у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності.

   Серед суб'єктів адміністративно-правових відносин слід розрізняти фізичні і юридичні особи.

   Поняття "суб'єкти адміністративно-правових відносин" не слід ототожнювати з поняттями "суб'єкти адміністративного права"    і    "суб'єкти    адміністративно-правовог   відповідальності", оскільки:

   суб'єкт    адміністративного    права    —    це    носій    прав    і обов'язків, визначених адміністративно-правовими нормами.

      Він стає суб'єктом адміністративно-правових відносин лише тоді, коли по своїй волі або за розпорядженням уповноваженого органу вступає у ці правовідносини;

   Адміністративна правоздатність - це здатність особи мати адміністративні права і обов'язки, а адміністративна дієздатність означає здатність особи своїми діями реалізовувати свої адміністративні права і обов'язки.

   Адміністративна правоздатність фізичних осіб настає з моменту їх народження і припиняється зі смертю.

  Часткова адміністративна дієздатність фізичних осіб наступає з 14-ти років, а повна - з 18-ти років.

  Адміністративна правосуб'єктність державних органів і юридичних осіб настає з моменту їх заснування і припиняється з моменту їх припинення.

Зміст адміністративної дієздатності державних органів і юридичних осіб визначається їх компетенцією, а посадових (службових) осіб  сукупністю їх прав і обов'язків.

2. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.

     Адміністративний проступок - це винне діяння, що посягає на цінності, які охороняються адміністративним законом, і зумовлює адміністративну відповідальність.

     Поняття адміністративного проступку визначене у ст. 9 КпАП, де, зокрема, зазначено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, встановлений порядок управління і за яку законодавством кредбачено адміністративну відповідальність.

      Адміністративне правопорушення має такі ознаки:

суспільна небезпека або шкода – діяння за своєю природою є антигромадським і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави;

протиправність діяння ( ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства );

вина, тобто психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків;

караність за вчинене діяння;

причинний зв’язок між протиправними діями і наслідками.

 Основні ознаки, що характеризують конкретний вид адміністративного правопорушення утворюють поняття "склад адміністративного правопорушення" і ними є — об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення.

    Об'єкт адміністративного правопорушення — це ті цінності, які взяті під охорону нормами адміністративного права і на які посягнув правопорушник. Це, наприклад, громадський порядок, власність, правила дорожнього руху, правила проїзду в громадському транспорті тощо.

  Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення - це зовнішній прояв протиправної поведінки, яка завжди є діянням, але може набирати форму дії або бездіяльності. Це, наприклад, дрібне хуліганство, дрібна крадіжка, порушення правил дорожнього руху, порушення правил проїзду в громадському транспорті тощо.

 Суб'єкт адміністративного правопорушення - це осудна особа, що досягла на момент скоєння правопорушення 16 років, або особа, яка займає певну керівну посаду (службова чи посадова особа), а також юридична особа.

  Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення — це внутрішнє, психічне ставлення правопорушника до свого протиправного діяння та його суспільне небажаних наслідків. Тобто адміністративним правопорушенням визнається лише винне діяння (таке, що скоєне умисно або з необережності).

    Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер свого діяння, передбачала його суспільне небажані наслідки і бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. Коли бажала цих наслідків - умисел прямий, а коли свідомо їх допускала — умисел непрямий (евентуальний).

   Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільне небажаних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самонадіяність), або коли вона не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити (протиправна недбалість).

                Види адміністративних правопорушень.

    Залежно від сфери суспільних відносин, у якій правопорушення скоюється і специфіки об'єктів, на які при цьому спрямовані посягання правопорушника КпАП розрізняє такі види адміністративних правопорушень:

1.  Правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення. Наприклад: Порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці; Невиконання колективного договору; Порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм; Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу; Умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою і т. ін.

2.   Правопорушення, що  посягають  на  власність.  Наприклад:  Порушення  права  державної  власності  на  надра,  ліси; Дрібне розкрадання державного або колективного майна і т. ін.

3.  Правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії і культури. Наприклад: Псування і забруднення земель, самовільне зайняття земельної ділянки, знищення межових знаків; Порушення правил охорони водних ресурсів,  незаконна  порубка,  пошкодження та знищення лісових культур і молодняка, засмічення лісів побутовими відходами і покидьками; Порушення вимог пожежної безпеки в лісах; Викид в атмосферу забруднюючих речовин з перевищенням    нормативів; Експлуатація    автомототранспортних    та інших  пересувних  засобів  з  перевищенням  нормативів  вмісту забруднюючих речовин у викидах; Порушення правил полювання, рибальства;  Жорстоке  поводження  з тваринами;  Збирання рослин, занесених до Червоної книги; Порушення правил охорони і використання пам'яток історії та культури і т. ін.

4.  Правопорушення у промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії. Наприклад: Порушення правил і норм ядерної та радіаційної безпеки при використанні   джерел   іонізуючого   випромінювання;   Недодержання державних стандартів, норм і правил під час проектування і будівництва; Самовільне будівництво будинків або споруд; Марнотратне витрачання електричної і теплової енергії; Порушення, пов'язані з використанням газу і т. ін.

5.  Правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил. Наприклад:  Потрава  посівів, псування або знищення зібраного врожаю с/г культур, пошкодження насаджень; Порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками і хворобами рослин та бур'янами; Незаконний посів та вирощування снотворного маку чи конопель; Порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог; Грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації с/г машин і техніки безпеки.

6.  Правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку. Наприклад: Порушення правил по охороні порядку і безпеки руху на залізничному транспорті; Порушення правил користування засобами залізничного транспорту; Порушення правил безпеки польотів; Порушення правил поведінки на повітряному судні; Порушення правил пожежної безпеки на залізничному, морському, річковому і повітряному транспорті; Порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, правил користування ременями безпеки або мотошоломами (ст. 121); Невиконання водіями вимог про зупинку, залишення місця ДТП; Перешкоджання проведенню огляду транспортних засобів; Порушення   правил   дорожнього   руху   пішоходами,   велосипедистами, водіями та іншими особами (ст. 127); Керування транспортними засобами у стані оп'яніння; Безквитковий проїзд і т. ін.

7. Правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою. Наприклад: Порушення правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями; Самоправне зайняття жилого приміщення; Пошкодження або самовільна порубка озеленювальних насаджень у містах; Порушення правил тримання собак та котів і т. ін.

8. Правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності. Наприклад: Порушення правил торгівлі, громадського харчування та сфери послуг громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю; Порушення правил торгівлі спиртними напоями; Порушення правил про валютні операції; Ухилення від подання декларації про доходи; Недобросовісна конкуренція; Зловживання монопольним становищем на ринку.

9.   Правопорушення  в  галузі  стандартизації,  якості продукції,   метрології   та   сертифікації.   Наприклад:   Випуск   і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів; Порушення правил користування засобами вимірювань і т. ін.

10.  Правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку. Наприклад: Дрібне хуліганство; Поширювання неправдивих чуток; Стрільба з вогнестрільної збро в населених пунктах; Порушення або невиконання правил пожежної безпеки; Доведення неповнолітнього до стану сп'яніння Азартні ігри, гадання в громадських місцях; Заняття проститу цією; Порушення тиші в громадських місцях; Завідомо неправ дивий виклик спеціальних служб; Невиконання батьками аб особами, що їх замінюють, обов'язків по вихованню дітей і т. ін.

11.  Правопорушення, що посягають на встановлений поря док управління. Наприклад: Злісна непокора законному розпс рядженню або вимозі працівника міліції чи образа їх; ПорушеІ ня порядку організації і проведення зборів, мітингів, вулични походів і демонстрацій; Прояв неповаги до суду; Злісне ухилеї ня свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до о] ганів попереднього слідства або дізнання; Публічні заклики ; невиконання  вимог  працівника   міліції;  Самоуправство;   Пор; шення порядку подання даних державних статистичних спостережень; Порушення законодавства про референдум; Порушен: правил адміністративного нагляду; Порушення порядку при бання, зберігання, передачі іншим особам або прода: вогнестрільної гладкоствольної мисливської зброї; Порушення правил застосування спеціальних засобів самооборони; Порушення правил навчання карате; Порушення митних прав і контрабанда (ст. 209); Порушення правил військового обліку; Повідомлення неправдивих відомостей органам загсу і т. ін.

3. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень.

    Адміністративна відповідальність - це один видів юридичної відповідальності, яка являє собою регламентовані нормами адміністративного права відносні між порушником адміністративно-правової норми та уповноваженим державним органом з приводу скоєного адміністративного правопорушення.

     Хоча суть цих відносин і зводиться до обов'язку порушника перетерпіти ті обмеження, позбавлення або інші несприятливі наслідки, що визначені санкцією порушеної статті закону, поняття "адміністративна відповідальність" зводити до поняття "адміністративне стягнення" не слід, оскільки адміністративна відповідальність включає такі елементи, як державний осуд діяння і особи, яка його скоїла, і застосування до порушника заходів, визначених санкцією порушеної статті закону, тобто адміністративного стягнення.

       Будучи одним із видів юридичної відповідальності адміністративна відповідальність має всі загальні ознаки юридичної відповідальності, але, крім того, вона відзначається тим, що:

  •  вона передбачена і врегульована нормами адміністративного права;
  •  вона наступає за скоєння адміністративного проступку, тобто порушення адміністративно-правової норми;
  •  її суб'єктами можуть бути осудні фізичні особи, що досягли 16 років, службові і посадові особи, а також юридичні особи;
  •   до неї притягують, як правило, уповноважені органи виконавчо-розпорядчої влади безпосередньо і лише в окремих   ,   випадках суди.

      У ст. 24.1  КУпАП зазначаються особливості відповідальності неповнолітніх віком від 16 до 18 років, - це:

1. зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2. застереження;

3. догана або сувора догана;

4. передача неповнолітнього під нагляд батькам або іншим особам, що їх замінюють, педагогічному, або трудовому колективу.

      У разі вчинення такими особами порушень, передбаченими статтями 173 (дрібне хуліганство), 174 ( стрільба з вогнепальної, пневматичної зброї), 44 ( незаконне пересилання та збут наркотичних засобів) та іншими, відповідальність настає на загальних підставах.

Підстави адміністративної відповідальності -це ті умови, за наявності яких можливе притягнення особи до адміністративної відповідальності.

      Розрізняють фактичну і процесуальну підстави адміністративної відповідальності.

      Фактичною підставою адміністративної відповідальності є наявність у діянні особи складу адміністративного правопорушення (тобто його об'єкту, об'єктивної сторони, суб'єкту і суб'єктивної сторони).

     Процесуальною підставою адміністративної відповідальності є рішення уповноваженого органу (тобто індивідульний правовий акт) про притягнення конкретної особи до адміністративної відповідальності.

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРОВАДЖЕННЯ - це врегульована нормами адміністративно-процесуального права діяльність уповноважених органів, спрямована на притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які скоїли адміністративні правопорушення.

Залежно від виду органів, які здійснюють адміністративне провадження, розрізняють три його види:

-   адміністративний;

-   судовий;

-   здійснюваний громадськими органами.

Адміністративні стягнення - це  заходи примусу,, що   застосовуються   уповноваженими   органами   від   імені держави до осіб, винних у скоєнні адміністративного правопорушення.

     Зокрема, КпАП передбачає такі види стягнень:

  1.  -   попередження (виноситься у письмовій формі);
    1.  -   штраф, тобто грошове стягнення в доход держави;
    2.  -   сплатне   вилучення   предмета,   який   став   знаряддям об'єктом адміністративного правопорушення;
    3.  -    конфіскація  предмета,  який  став  знаряддям  або  об'єктом адміністративного правопорушення;
    4.  -  позбавлення спеціального права, наданого особі (права керування транспортними засобами, права полювання, відібрання ліцензії тощо);
    5.  - виправні роботи - на строк до двох місяців. Відбуваються за місцем основної роботи порушника з відрахуванням із його заробітної плати до 20% в доход держави;
    6.  - адміністративний арешт — на строк до 15 діб.

    До іноземців, крім стягнень, які застосовуються до громадян України, може бути застосоване і таке адміністративне стягнення як видворення за межі України.

   Залежно від особливостей застосування серед адміністративних стягнень розрізняють такі, що можуть застосовуватись лише як основні адміністративні стягнення і такі, що можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові адміністративні стягнення.

   Адміністративними стягненнями, які можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові є сплатне вилучення предмета і його конфіскація. Всі інші адміністративні стягнення можуть бути застосовані лише як основні.

   За одне правопорушення може бути накладене лише одне основне або одне основне і одне додаткове адміністративне стягнення.

   Іноді, залежно від характеру впливу на правопорушника, адміністративні стягнення поділяють на:

  •  стягнення морального характеру (наприклад, попередження);
  •   стягнення матеріального характеру (грошові або майнові);
  •   стягнення,  звернені  на  особу  порушника  (наприклад,  адміністративний арешт).

Самостійна робота:  1 год. 

1.  Державна служба в Україні.

 Питання про державну службу і статус державного службовця регулюється Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року і іншими Законами України. Цей закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

       Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

     Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: 

1) служіння народу України; 2) демократизму і законності; 3) гуманізму і соціальної справедливості; 4) пріоритету прав людини і громадянина; 5) професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; 6) персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; 7) дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; 8) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

      Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів.

       У законі закріплена етика поведінки державного службовця. Він повинен: 1) сумлінно виконувати свої службові обов'язки; 2) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; 3) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

       Указаний закон також закріплює і регулює:

1) Державну політику в сфері державної служби; 2) Правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату; 3) Проходження державної служби в державних органах та їх апараті; 4) Службову кар'єру; 5) Припинення державної служби; 6) Матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців; 7) Відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

      Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових обов’язків.

     Згідно з нормами Закону України «Про державну службу» державним службовцям присвоюються ранги.( Див. табл.1)       

     Ранг присвоюється відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Для чергового підвищення за рангами необхідно відпрацювати 2 роки.

Таблиця 1.

Категорії посад службовців

      Ранги

Хто присвоює  ранги

                  1

    3, 2, 1

Президент

                  2

    5, 4, 3

Кабінет Міністрів

                  3

    7, 6, 5

Керівник державного органу, в системі якого працює службовець.

                  4

    9, 8, 7

******

                  5

   11, 10, 9

******

                  6

  13, 12, 11

******

                  7

  15, 14, 13

******

Не можуть бути обраними чи призначеними на посади в державну службу особи, які:

  •  визнані у встановленому порядку недієздатними;
  •  мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;
  •  у разі прийняття на роботу будуть безпосередньо підпорядкованими або підлеглими особам, що є їх близькими родичами;
  •  в інших випадках.

 Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.

 1. Державна служба в Україні.

 Питання про державну службу і статус державного службовця регулюється Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року і іншими Законами України. Цей закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

       Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

     Державна служба ґрунтується на таких основних принципах: 

1) служіння народу України; 2) демократизму і законності; 3) гуманізму і соціальної справедливості; 4) пріоритету прав людини і громадянина; 5) професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; 6) персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; 7) дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; 8) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

      Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів.

       У законі закріплена етика поведінки державного службовця. Він повинен: 1) сумлінно виконувати свої службові обов'язки; 2) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; 3) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

       Указаний закон також закріплює і регулює:

1) Державну політику в сфері державної служби; 2) Правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату; 3) Проходження державної служби в державних органах та їх апараті; 4) Службову кар'єру; 5) Припинення державної служби; 6) Матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців; 7) Відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

      Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових обов’язків.

     Згідно з нормами Закону України «Про державну службу» державним службовцям присвоюються ранги.( Див. табл.1)       

     Ранг присвоюється відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Для чергового підвищення за рангами необхідно відпрацювати 2 роки.

Таблиця 1.

Категорії посад службовців

      Ранги

Хто присвоює  ранги

                  1

    3, 2, 1

Президент

                  2

    5, 4, 3

Кабінет Міністрів

                  3

    7, 6, 5

Керівник державного органу, в системі якого працює службовець.

                  4

    9, 8, 7

******

                  5

   11, 10, 9

******

                  6

  13, 12, 11

******

                  7

  15, 14, 13

******

Не можуть бути обраними чи призначеними на посади в державну службу особи, які:

  •  визнані у встановленому порядку недієздатними;
  •  мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;
  •  у разі прийняття на роботу будуть безпосередньо підпорядкованими або підлеглими особам, що є їх близькими родичами;
  •  в інших випадках.

 Державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень.

Тема 9. Екологічне право .

Лекція – 2 год.

                                           План

  1.  Основи  екологічного права.
  2.  Екологічні   права і   обов'язки громадян.
  3.  Використання природних ресурсів.      

Самостійна робота:  1 год. 

План

  1.  Права і обов'язки власників   природних ресурсів   та природокористувачів.
  2.  Червона книга України.

Ключові поняття теми: екологічне право, право природокористування, Червона книга України.

1. Основи  екологічного права.

Екологічне право - система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища ірраціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини). До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів.

Охорона навколишнього природного середовища - складова раціонального природокористування. Вона здійснюється різними, в тому числі й правовими, засобами. Сучасними головними нормативно-правовими актами, що регулюють основи організації охорони навколишнього природного середовища є Конституція України та Закони: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16.101992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р., «Про тваринний світ» від 3.03.1993 р., «Про карантин рослин» від 30.06.1993 р. і деякі інші. До того ж деякі відносини у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища врегульовані кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а також Законами України «Про плату за землю» від 3.07 1992 р. та «Про ветеринарну медицину» від 25.061992 р., затверджений постановою ВРУ Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища від 29.10.1992 р.

Отже, основу правової охорони навколишнього природного середовища складають норми земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра. Вони встановлюють різні види юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства і відшкодування шкоди, яка нанесена природі і природному середовищу.

В статтях 13, 14 Конституції України записано, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу... Кожний громадянин мас право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону».

Земля с особливим і основним національним багатством, що перебуває під охороною держави.

Ст. 16 Конституції проголошує, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

Кожний громадянин має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. В ст. 66 Конституції закріплено обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки

В Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. вказується, що державній охороні і регулюванню при використанні підлягають на території України: • навколишнє середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів; • природні ресурси, які залучені і не залучені в господарський обіг. Особливій державній охороні підлягають: • території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені законодавством. Державній охороні підлягають також життя і здоров'я людей.

Закон містить такі питання: • загальні положення; • екологічні права і обов'язки громадян; * повноваження Рад народних депутатів у галузі охорони; • повноваження органів управління, • прогнозування, спостереження, облік та інформація в галузі навколишнього природного середовища. • екологічна експертиза; • стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища, • контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища; • регулювання використання природних ресурсів; • заходи щодо забезпечення екологічної безпеки; • надзвичайні екологічні ситуації; • вирішення спорів і відповідальність за порушення екологічного Законодавства тощо.

2. Екологічні   права і   обов'язки громадян.

Екологічні права та обов'язки громадян України - система юридично закріплених за громадянами повноважень і зобов'язань в екологічній сфері.

Всі екологічні права і обов'язки громадян можна поділити на конституційні, законні і природні.

Згідно зі ст. 50 Конституції України «кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення» .

В ст. 66 Конституції закріплено обов'язок не заподіювати шкоду природі, відшкодовувати завдані їм збитки.

Природні права і обов'язки значною мірою відображені в законодавстві, але можуть бути і такі права, які не виражені в законах

Згідно із законодавством громадяни мають право:

• на безпечне для їх життя та здоров'я навколишнє середовище; • на участь у обговоренні проектів законодавчих актів, проектів будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на природу; • на участь здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; • на здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів; • на об'єднання в громадські природоохоронні формування; • на одержання інформації про стан природного середовища; • брати участь у проведенні громадської екологічної експертизи; • на одержання екологічної освіти; • на подання до суду позовів до різних суб'єктів про відшкодування збитків (шкоди), заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

• берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства відповідно до вимог законодавства; • діяти з додержанням вимог екологічної безпеки і інших екологічних нормативів; • не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів; * вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення; • компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище (ст. 12 Закону).

Громадяни зобов'язані виконувати і інші обов'язки, передбачені Конституцією і іншими законами. Держава гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, встановлених законодавством. Порушені права громадян мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку.

3. Використання природних ресурсів.   

Право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямованих на врегулювання відносин щодо ефективності використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і спеціальних інтересів та законних прав суб'єктів природокористування.

Право природокористування засноване на таких основних принципах:

  •  коштовність і безкоштовність природокористування;
  •  багатогранність цільового використання природних ресурсів;
  •  диференційованість правових форм права природокористування;
  •  комплексність використання і охорони природних ресурсів;
  •  оплата за погіршення якості природних ресурсів;
  •  нормування видового природокористування;
  •  екологічна безпека природокористування;
  •  нормативність і лімітування природокористування;
  •  множинність правових форм природокористування;
  •  стабільність права природокористування;
  •  стимулювання ефективного природокористування;
  •  ефективність і економічність природокористування.

Всі види права природокористування можна поділити на такі види :

І.Залежно від підстав виникнення права природокористування:

право загального природокористування і

право спеціального природокористування.

ІІ. Залежно від об'єктів природокористування:

•  право землекористування; • право надрокористування; • право водокористування; • право лісокористування; • право користування тваринним світом; • право користування рослинним світом нелісового походження; • право користування атмосферним повітрям в якості сировини основного виробництва: • право користування об'єктами природно-заповідного фонду.

ІІІ. Залежно від строків природокористування:

• безстрокове (постійне); • строкове (тимчасове); • короткострокове (до 5 років); • довгострокове (більше 5 років) і • оренда.

ІV. Залежно від суб'єктів і форм організації природокористування:

•  право державного землекористування; • право колективного природокористування; • право індивідуального природокористування.

V. Залежно від способів виникнення природокористування:

•  право первинного природокористування; • право вторинного природокористування.

Право загального і спеціального природокористування.

 

Суб'єктами природокористування є держава, юридичні і фізичні особи. Суб'єктами права загального природокористування є всі фізичні і юридичні особи, а суб'єктами спеціального права природокористування є спеціальні суб'єкти, які відрізняються від суб'єктів загального природокористування його об'єктами.

До об'єктів загального природокористування відносяться такі об'єкти: 

• об'єкти, які не передаються і не закріплюються за конкретними суб'єктами;

• не надаються дозволи на їх користування;

• санкціоновано державою (суспільством) і закріплено правом їх загальнодоступного користування;

• не підлягають юридичній фіксації;

• безоплатність;

• не потребують державно-правової реєстрації;

• вони обумовлені невід'ємним природним правом людини на використання властивостей природи.

Об'єктами права загального природокористування є майдани, проїзди, проходи, парки, сінокоси, вулиці, шляхи, пасовища. До них також відносяться - земля, землі населених пунктів, землі сільськогосподарського призначення.

Особливість права спеціального природокористування полягає в наступних положеннях (принципах):

• підлягають передачі і закріпленню за конкретними суб'єктами;

• обов'язкове надання дозволів; 4 платність користування;

• юридичне фіксуються в природноресурсових кадастрах;

•  підлягають державно-правовій реєстрації,

• їх використання спрямоване на задоволення рекреаційних, естетичних, оздоровчих, матеріальних та інших потреб особи.

До об'єктів права спеціального природокористування відносяться:

•  землі сільськогосподарських підприємств;

• землі підсобного сільського господарства;

• землі особистого сільського господарства;

• орендні ділянки; • городи;

• землі сільськогосподарських наукових, навчальних закладів;

• землі фермерських господарств;

• садові земельні ділянки;

• землі традиційних народних промислів.

Землі міст, землі селищ, землі сіл:

•  присадибні ділянки; • гаражні ділянки; • дачні ділянки; • земельні ділянки житлових та інших кооперативів; • землі промисловості; • землі транспорту; • землі оборони; • землі зв'язку; • землі ліній електропередач; • землі іншого несільськогосподарського призначення; • смуги відведення транспорту; • смуги земель трубопроводів, ліній зв'язку, електропередач.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, іншого призначення поділяються на загальні та спеціальні.

Землі природоохоронного призначення (спеціальне природокористування):

•  землі заповідників; • землі заказників;  • землі національних природних парків; • землі регіональних ландшафтів; • землі пам'яток природи; •  землі заповідних урочищ: • землі ботанічних садів; • землі дендрологічних парків;   • землі зоологічних парків; • землі пам'яток садово-паркового мистецтва.

Крім того, існують і інші види спеціального природокористування:

•   землі оздоровчого призначення; • землі рекреаційного призначення; • землі історико-культурного призначення; •  землі лісового фонду;• землі водного фонду; • надра (корисні копалини).

  

Самостійна робота:  1 год. 

1. Права і обов'язки власників   природних ресурсів   та природокористувачів.

Згідно із ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 (із змінами і доповненнями) також закріплено, що природні ресурси України є власністю народу, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами.

Зміст права власності на природні ресурси - це сукупність повноважень суб'єктів права власності щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами.

Суб'єктами права власності на природні ресурси є народ України, держава. Від їх імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ці органи мають право володіння, право користування, право розпорядження природними ресурсами.

Суб'єктами природокористування є юридичні і фізичні особи. Власники природних ресурсів мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належними їм природними ресурсами. Власники мають право на отримання диференційної ренти від юридичних і фізичних осіб за платне використання природних ресурсів, а також самостійно господарювати на землі та ефективно використовувати, експлуатувати інші ресурси для задоволення своїх потреб. Вони мають право визначати режим природних ресурсів, встановлювати загальні засади природовикористання, порядок та розміри плати, розподілу та перерозподілу природних ресурсів, передачу їх у власність та надання у користування юридичним і фізичним особам. Органи самоврядування мають право розподілу і перерозподілу природних ресурсів, визначення середніх часток, які підлягають передачі у власність юридичним та фізичним особам, надання у користування цих ресурсів, відчуження їх іншим особам відповідно до умов чинного законодавства.

Суб'єкти колективної приватної власності мають право використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення, надання у використання та відчуження іншим суб'єктам на договірних засадах. Власники природних ресурсів мають право добровільно відмовлятись від права власності або іншим чином припиняти право власності.

Власники природних ресурсів зобов'язані: 

  •  використовувати природні ресурси за призначенням;
  •   сплачувати податки;
  •   берегти природні ресурси;
  •  дотримуватись законів, які регулюють право власності і охорону природи та її ресурсів;
  •  забезпечувати екологічну безпеку і підтримувати екологічну рівновагу на території України, берегти її фауну і флору.

Права і обов'язки природокористувачів закріплені в різних законодавчих актах, їх можна розглядати в галузі ефективного використання природних ресурсів, в галузі відтворення і комплексної охорони природних ресурсів, в галузі реалізації інших майнових і немайнових прав.

Природокористувачі мають право:

• використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення; • використовувати для своїх потреб природні ресурси, які знаходяться на їх землях, корисні копалини місцевого значення, лісові угіддя, водні ресурси тощо; • використовувати корисні властивості природних ресурсів; • передавати природні ресурси у вторинне користування; • отримувати додаткові природні ресурси під заставу, • здійснювати загальне і спеціальне природокористування (об'єкти загальнонародної власності і приватної колективної власності); • отримувати доходи від використання природних ресурсів і реалізовувати продукцію на свій розсуд; • розміщувати виробничі, житлові, комунальні та інші будівлі; • оскаржувати рішення державних органів і посадових осіб, які порушують права природокористування в установленому порядку; • вимагати через судові органи компенсацію шкоди, яка заподіяна природним ресурсам, і усунення перешкод у користуванні природними ресурсами; • отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення або добровільної відмови від користування ними.

Обов'язки природокористувачів:

• забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення; раціонально і економне використовувати природні ресурси;

• впроваджувати новітні технології;

• додержуватись строків у природокористуванні;

• не допускати безгосподарського використання;

• своєчасно вносити плату за використання природних ресурсів;

• не порушувати права інших власників;

• своєчасно компенсувати шкоду, заподіяну іншим особам у процесі використання природних ресурсів;

• відновлювати якості природних ресурсів;

• суворо дотримуватись вимог екологічної безпеки у процесі використання природних ресурсів тощо

• зв'язку зі зростанням негативного впливу господарської діяльності людей і підприємств на фауну і флору постала необхідність захистити, зберегти зникаючі їх види.

2. Червона книга України.

Червона книга України - це основний державний документ, який містить узагальнені відомості про сучасний стан видів представників фауни і флори республіки, над якими нависла небезпека або загроза зникнення, про заходи для їх збереження та науково обгрунтованого відтворення.

Положення про Червону книгу України затверджено Постановою ВРУ від 29.10.1992 р. Цей документ служить збереженню і захисту зникаючих видів тварин і рослин на території України і направлений на охорону природного середовища І діє як незаконний нормативно-правовий акт.

Тема 10. Кримінальне право.

Лекція – 2 години

План

1.Загальна характеристика кримінального права.

2.Кримінальний кодекс України.

3.Поняття та ознаки злочину, класифікація злочинів, склад злочину.

4. Стадії скоєння злочину. Співучасть у злочині.

5.Поняття і підстави кримінальної відповідальності.

                              Самостійна робота – 1 година 

План

1. Поняття і мета кримінальних покарань.

2. Види кримінальних покарань.

3.Обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність.

4. Призначення покарання.

5. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Основні поняття: кримінальне право, злочин, склад злочину, суб’єкт злочину, суб’єктивна сторона злочину, об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину, кримiнальна вiдповiдальнiсть, пiдстава кримiнальної вiдповiдальностi.

1.Поняття і загальна характеристика кримінального права.

Кримінальне правоце галузь права, яка регулює правові вiдносини, що виникають у зв’язку з вчиненням злочину i застосуванням за це певних покарань,.

Під кримінальним правом розуміють також i науку, тобто теорiю кримiнального права, систему його вчень.

Норми кримiнального права — це правила, що охоплюють соцiальнi ситуацiї й конкретнi життєві ситуації Цi норми є загальнообов’язковими до виконання. Здебiльшого вони виступають як норми-заборони, як пересторога певних вчинкiв людей (злочиннi дiї або злочинну бездiяльнiсть). За їх вчинення настає кримiнальне покарання.

Кримiнальнi закони видаються тiльки Верховною Радою України. Тим самим це право вiдрiзняється вiд iнших галузей права (наприклад, норми цивiльного права можуть встановлюватися урядом, а норми адмiнiстративного права — навiть й органами мiсцевого самоврядування).

Кримiнальне право має властивий тiльки йому предмет i метод правового регулювання.

Злочин і покарання — двi головнi iнституцiї що визначаються нормами кримiнального права. Вiдносини, що виникають у зв’язку з вчиненням злочину i застосуванням за це певних покарань, становлять предмет кримiнального права. Застосування покарання до конкретно особи, яка вчинила злочин, є методом правового регулювання вiдносин, що виникають у зв’язку з вчиненням цього злочину.

Отже, криминальне право має загальнообов’язкову нормативнiсть, формальну визначенiсть і державну забезпеченiсть, а також властивi йому предмет i метод правового ре гулювання.

Основна функцiя кримiнального права — охоронна. Охоронна функцiя кримiнального права чiтко виражена вже у ст. 1 ККУ, де сказано, що Кримiнальний кодекс має своїм завданням охорону вiд злочинних посягань найбiльш важливих соцiальних цiнностей: прав i свобод людини i громадянина, власностi, громадського порядку i громадської безпеки, довкiлля, конституцiйного устрою України, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобiгання злочинам.

Кримiнальному праву властива також регулятивна функцiя, яка проявляється в тому, що норми кримiнального права, забороняючи вчинювати суспiльно небезпечнi дiї (бездiяльнiсть), у той самий час вимагають певної правомiрної поведiнки. Деякi громадяни виконують заборони кримiнального закону, побоюючись вiдповiдальностi та покарання, але бiльшiсть громадян не вчиняють злочинiв тому, що їх поведiнка в цiлому є позитивною й правомiрною ( регулюють поведiнку людини у ризикованих ситуаціях).

 У кримiнальному правi головує принцип особистої вiдповiдальностi. Суб’єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримiнальну вiдповiдальнiсть, є лише фiзична особа, яка обов’язково є осудною й досягла вiку, з якого можлива кримiнальна вiдповiдальнiсть (ст. 18 КК). Особистий характер вiдповiдальностi полягає ще й у тому, що саме покарання носить персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

другий принцип кримiнального правапринцип iндивiдуалiзацii кримінальної вiдповiдальностi й покарання. Вiн вимагає, щоб і кримiнальна вiдповiдальнiсть, і призначення покарання були максимально конкретизованi та iндивiдуалiзованi виходячи з конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного.

Отже, можна сказати, що кримiнальне право — це сукупнiсть юридичних норм, що складають їх цілісну систему, структурні частини (пiдсистеми), які пов’язанi мiж собою.

2. Характеристика Кримiнального кодексу України.

Верховною Радою України 5 квiтня 2001 р. був прийнятий новий Криминальний кодекс України, що набрав чинностi з 1 вересня 2001 р. Новий Кримiнальний кодекс України стане базою до прийняття нового Кримiнально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексiв України.

Концептуальними положенням Кримiнального кодексу є:

1) криминально-правова охорона основ нацiональної безпеки України, особи, її прав i свобод, власностi та правового порядку вiд злочинних посягань;

2) закрiплення принципу про те, що КК України — це єдиний законодавчий акт, який включає в себе закони про кримiнальну вiдповiдальнiсть;

3) наявнiсть фактичного складу злочину в діях особи, що встановлений (описаний) в кримiнальному законi;

4) закрiплення особистої i винної вiдповiдальностi;

5) посилення вiдповiдальностi за вчинення тяжких i особливо тяжких злочинiв та посилення боротьби з органiзованою злочиннiстю;

6) урiзноманiтнення кримiнально-правового впливу, що сприяє справедливостi кари залежно вiд тяжкостi вчиненого злочину й особи засудженого.

7) iстотне зниження санкцiй порiвняно з Кримiнальним кодексом України 1960 року;

8) широка можливiсть звiльнення вiд кримiнальної вiдповідальностi (при дiйовому каяттi, примиреннi з потерпiлим у справах про злочини невеликої тяжкостi та iн.), а також звiльнення вiд покарання (наприклад, з певними випробовуваннями, при умовно-достроковому звiльненнi;

9) вiдмова вiд покарання у виглядi смертної кари i замiна її довiчним позбавленням волi;

10) заохочення позитивної посткримiнальної поведiнки (наприклад, звiльнення вiд вiдповiдальностi учасника органiзованої групи, який повiдомив в органи влади про дiяльнiсть цiєї групи i сприяв її розкриттю;

11) пом’якшення вiдповiдальностi неповнолiтнiх порiвняно з дорослими злочинцями.

Кримiнальний кодекс України подiлено на Загальну й Особливу частини.

Загальна частина(15 розділів): 

Роздiд 1.Загальні положення.

Стаття 1. Завдання Кримiналыюго кодексу України

Стаття 2.Пiдстава кримiнальної вiдповiдальності .

Роэдiл II.Закон про кримiнальну вiдповiдальность.

Стаття 3. Законодавство України про кримінальну відповідальність.

Стаття 4. Чиннiстъ закону про кримінальну відповідальність у часi.

Стаття 5. Зворотна дiя закону про кримінальну відповідальністьу часi .

Стаття 6. Чинність закону про криминальну відповiдальність щодо злочинів вчинених на територїї Ураїни

Стаття 7. Чинність закону про Кримінальну відповiдальність щодо злочинів вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України

Сгаття 8. Чиннiсть закону про Кримінальну відповiдальність щодо злочинів вчинених іноземцями або особами без  громадянства за межами України

Стаття 9. Правовi наслідки засудження особи за межами України

Стаття. 10 Видача особи яка обвинувачується у вчиненні  злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину . .

Розділ ІІ. Злочин, його види та стадії.

Стаття 11. Поняття злочину.

Стаття 12. К