47953

Економічна статистика. Впровадження економічної статистики на підприємства різних типів господарювання

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Предмет і метод статистичної науки та її завдання в умовах формування ринкової економіки. Статистичне спостереження. Зведення і групування матеріалів статистичного спостереження. Абсолютні та відносні величини. Середні величини. Ряди динаміки. Графічні зображення. Статистика засобів виробництва

Украинкский

2015-01-16

953.5 KB

7 чел.

Зміст

Передмова

  1.  Предмет і метод статистичної науки та її завдання в умовах формування ринкової економіки
  2.  Статистичне спостереження

3.Зведення і групування матеріалів статистичного спостереження

4. Абсолютні та відносні величини

5. Середні величини

6. Ряди динаміки

7. Графічні зображення

8. Статистика засобів виробництва

9. Статистика продукції

10. Статистика чисельності та продуктивності персоналу

11. Статистика витрат

12. Статистика ефективності виробництва

Перелік використаної літератури


Передмова

Як фундаментальна економічна наука статистика є основоположною навчальною дисципліною, з вивченням якої починають формуватися необхідні професійні якості економістів вищої кваліфікації, менеджерів, підприємців, комерсантів. Оволодіння статистичною методологією є однією з неодмінних умов пізнання кон'юнктури ринку, вивчення тенденцій та прогнозування попиту і пропозицій, прийняття оптимальних рішень на всіх рівнях підприємницької діяльності, на ринку товарів і послуг.

В умовах переходу до ринкових відносин, реформування економіки України робота підприємців, економістів, менеджерів наповнюється новим змістом Це вимагає нових підходів в організації статистичної роботи, в підвищенні рівня статистичної підготовки управлінських кадрів.

Статистика – це наука, яка вивчає розміри і кількісні співвідношення масових суспільно-економічних явищ і процесів у нерозривному зв’язку з їх якісним змістом.

Дана методична розробка допоможе студентам засвоїти питання вивчення статистики і застосовувати одержані знання для впровадження їх на підприємствах різних типів господарювання в сучасних умовах.

Тема: ПРЕДМЕТ І МЕТОД СТАТИСТИЧНОЇ НАУКИ ТА ЇЇ ЗАВДАННЯ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.

План.

  1.  Статистика як суспільна наука.
  2.  Предмет статистичної науки.
  3.  метод статистики.

4. Поняття, категорії і показники статистичної науки.

  1.  Статистика як суспільна наука.

Життєдіяльність людських індивідуумів, груп чи спілок, робота підприємців, комерсантів, менеджерів, економістів в умовах формування ринкових відносин наповнилась якісно новим змістом.

Це в свою чергу, не мого не позначитися на зростаючій ролі статистичної науки, оволодіння методологією якої є неодмінною умовою вивчення наслідків підприємницької діяльності, тенденцій попиту і пропозицій, прийнятті оптимальних рішень на всіх рівнях підприємницької діяльності.

Термін «статистика» у практичній і науковій діяльності вживається в різних значеннях. По-перше, під статистикою розуміють галузь практичної діяльності, спрямованої на збір, обробку і аналіз масових суспільно-економічних явищ і процесів. По-друге, статистика розглядається як галузь знань, тобто як спеціальна наукова дисципліна (статистична наука) і відповідно як навчальна дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах всіх рівнів, Як навчальна дисципліна статистика складає важливий блок навчального плану підготовки підприємців, менеджерів, комерсантів, економістів вищої кваліфікації. По-третє, під статистикою розуміють сукупність зведених підсумкових цифрових показників, зібраних для кількісної характеристики будь-якої галузі суспільних явищ чи окремого питання.

Слово «статистика» походить від латинського слова «статус» (status), що означає стан, становище. Вживалось воно також в значенні «політичний стан», звідси італійське слово: «stato» - держава і «statista» - знавець держав. В науковий обіг слово «статистика» увійшло вже в XVIII столітті і вживалось спочатку в розумінні «державознавство».

Однак статистика як наука почала розвиватися ще в середині XVII століття у формі так званої «політичної арифметики». її засновниками були англійські вчені Джон Граунт (1620-1674) і особливо Вільям Петті (1623-1687).

Засновником іншого напряму розвитку статистичної науки визнаний німецький вчений Г.Конринг (1606-1681), який розробив описову систему державного ладу. Його послідовник професор філософії і права Г.Ахенваль (1719-1772) вперше у Марбургському університеті (1746 р.) започаткував читання нової дисципліни і назвав її статистикою. Основним змістом цієї дисципліни був опис політичного стану держав.зніше професор Геттингенського університету А.Шлщер (1736-1809) спростував точку зору про те, що статистика повинна давати лише описову характеристику політичного ладу держав. На думку А.Шліцера, предметом статистики є все суспільство.

Значний вклад в розробку теорії стійкості статистичних показників вніс бельгійський вчений-статистик А.Кетлє (1796-1874). Він вперше здійснив спробу осмислити статистику як науку про закономірності суспільних явищ.

Математичний напрям у статистиці отримав розвиток в працях таких провідних вчених, як Ф.Гальтон (1822-1911), К.Пірсон (1857-1936), В.Госсет (1876-1936), Р.Фішер (1890-1962), М.Мітчел (1874-1948) та ін.

Отже, історія розвитку статистики показує, що статистична наука сформувалась внаслідок теоретичних узагальнень накопиченого людством досвіду обліково-статистичних робіт, зумовлених потребами управління виробництвом та життям суспільства.

Сучасна статистична наука є складною, багатогалузевою системою наукових дисциплін. Основними розділами статистичної науки є загальні питання теорії статистики, де розглядаються загальні принципи і методи вивчення суспільно-економічних явищ і процесів; соціально-економічна статистика, яка вивчає методологію побудови макроекономічних показників і їх аналіз на рівні народного господарства країни чи регіону як єдиного цілого, а також соціальних умов життя і праці населення, споживання ним матеріальних благ і послуг; демографічна, промислова, сільськогосподарська і інші галузеві статистики вивчають окремі галузі народного господарства чи суспільного життя.

Оволодіння методами статистичного вимірювання і аналізу складних суспільно-економічних явищ і процесів є невід'ємним елементом підготовки висококваліфікованих підприємців, менеджерів, економістів для народного господарства України.

2. Предмет статистичної науки

Статистика як суспільна наука вивчає явища суспільного життя. Однак суспільство є об'єктом вивчення не лише статистики, а й багатьох інших суспільних наук, кожна з яких має свою специфіку, свій предмет вивчення, досліджує певні особливості суспільних явищ, суспільних відносин.

В чому ж полягає специфіка предмету статистики?

Статистика - це наука, яка вивчає розміри і кількісні співвідношення масових суспільно-економічних явищ і процесів у нерозривному зв'язку з їх якісним змістом. Вона досліджує кількісно закономірності розвитку суспільних явищ в конкретних умовах місця і часу.

Отже, статистика вивчає кількісні характеристики підприємницької діяльності в єдності продуктивних сил і виробничих відносин та явища культурного і політичного життя суспільства. Вона вивчає також вплив природних і технічних факторів на зміну кількісних характеристик суспільного життя та вплив суспільного виробництва на природні умови життя суспільства.

У наведеному визначенні можна виділити три основні елементи предмету статистики. По-перше, статистика вивчає суспільні явища. Це зумовлено особливостями суспільних явищ, законів їх розвитку і методів пізнання. Суспільні явища складні, різноманітні, динамічні і мають в історичному плані незворотний характер. На їх розмір і динаміку впливають різні фактори, які криються в матеріальних умовах життя суспільства, у способі виробництва, проте і вони перебувають під впливом інших факторів.

Для того, щоб відкрити закони суспільного розвитку, необхідно зібрати та узагальнити багаточисельні факти суспільного життя і силою наукової абстракції виявити та дослідити їх сутність. І саме тут на допомогу приходить статистика, що покликана зібрати дані про масові явища і процеси, відповідно опрацювати їх та зробити належні висновки. Без широкого залучення масових науково-опрацьованих статистичних даних неможливе глибоке вивчення стану і розвитку суспільства. Саме за цих обставин статистика визначилась як наука.

По-друге, статистика вивчає суспільні явища за допомогою кількісних характеристик, якими можуть бути обсяги, рівні, кількісні співвідношення і пропорції, темпи розвитку, що виражені в певних числах-показниках. Вивчаючи кількісні характеристики явищ, не можна не розкрити одночасно їх кількісного складу, оскільки якісний склад, сутність суспільних явищ визначають притаманні їм кількісні характеристики.

При порівнянні роботи підприємств виділяють ті з них, які мають найбільш високі кількісні характеристики, і відносять їх до передових, тобто характеризують ці підприємства з якісної сторони. Отже, за допомогою статистики пізнається міра масових суспільних явищ як єдність їх якісної і кількісної сторін. Саме тому у визначенні статистики зазначено, що статистика вивчає кількісні характеристики суспільних явищ і процесів, щоб на цій основі пізнати їх якісний зміст.

Кількісні характеристики суспільних явищ відрізняються у просторі і змінюються в часі. Кількість промислових підприємств і їх галузевий склад у різних містах неоднакові, змінюються їх кількість і склад в часі. Змінюється обсяг виробленої продукції і кількість перевезених вантажів. Звідси характерна особливість статистичних даних - конкретність з точки зору часу, місця і обсягу сукупності фактів досліджуваних масових суспільних явищ.

По-третє, у визначенні предмету зазначено, що статистика вивчає масові суспільні явища, тобто такі, що складаються з достатньо великої сукупності, кількості одиниць чи фактів. Статистика вивчає закономірності зміни кількісних характеристик на основі масового узагальнення фактів.

3. метод статистики

Для того, щоб виявити та охарактеризувати розм6іри, їх зміни і кількісні співвідношення конкретних масових суспільних явищ, необхідно послідовно здійснити такі три основні стадії економіко-статистичного дослідження:

  1.  статистичне спостереження;
  2.  статистичне зведення і групування первинних даних;
  3.  аналіз статистичної інформації.

На цих трьох стадіях статистичного дослідження застосовується комплекс специфічних, властивих лише статистиці методів, який утворює статистичну методологію і зумовлений специфікою предмету статистики.

На першій стадії статистичного дослідження основним завданням є одержання конкретних значень досліджуваних ознак від кожної одиниці статистичної сукупності шляхом реєстрації (обліку) їх на основі ретельно розробленої програми. Причому статистичне спостереження повинно мати масовий характер. Вимога масовості одиниць спостереження зумовлюється тим, що вивчення статистичної закономірності проявляється у достатньо великому масиві даних на основі дії закону великих чисел, суть якого полягає в тому, що у зведених статистичних характеристиках вплив елементів випадковості взаємопогашається, хоча вони і можуть проявлятися в окремих одиницях статистичної сукупності. Так, в умовах ринкових відносин кожний покупець вибирає у магазині той товар, який йому потрібен в даний момент. В цілому по магазину можна достатньо точно передбачити як загальний обсяг, так і структуру попиту за рік, окремі сезони і навіть дні тижня.

Друга стадія - зведення і групування - ставить своїм завданням всебічно систематизувати отримані внаслідок статистичного спостереження матеріали. Основна суть її зводиться до перевірки даних, їх групування за рядом певних ознак, підбиття групових і загальних підсумків, розрахунку різних показників, проектування таблиць і занесення в них даних. Результати зведеної обробки статистичних матеріалів, що являють собою сукупність взаємопов'язаних цифрових характеристик суспільних явищ і процесів, представляють у вигляді системи таблиць та графічних ілюстрацій. Метод групувань дозволяє виділити у досліджуваній сукупності соціально-економічні типи явищ, охарактеризувати їх структуру, виявити взаємозв'язки і взаємозалежності між показниками.

Третя стадія - аналіз даних передбачає проведення аналізу статистичної інформації на основі обчислення узагальнюючих показників: абсолютних, відносних і середніх величин, статистичних коефіцієнтів показників варіації ознак і динаміки явищ, індексів та показників, що характеризують щільність зв'язку між явищами, і ін. Аналіз статистичних даних дозволяє розкрити причинні зв'язки досліджуваних явищ, визначити вплив і взаємодію різних

рів, оцінити ефективність прийнятих управлінських рішень та можливі економічні і соціальні наслідки від ситуації, що склалася на підприємстві. Порівнюючи узагальнюючі статистичні показники досліджуваних явищ, визначають кількісні оцінки їх поширення у просторі та розвиток в часі, виявляють характеристики зв'язку і взаємозалежності, формулюють наукові і практичні висновки.

Перераховані етапи статистичного дослідження є реальними його ступенями; як правило, між собою вони відокремлені в часі і реалізуються різним колом виконавців. Разом з тим вони тісно і нерозривно зв'язані між собою. Ще на стадії підготовки і проведення статистичного спостереження враховуються завдання аналізу досліджуваного об'єкту. Значно більшою мірою цьому підпорядкована обробка первинних даних, у процесі якої певним чином здійснюється їх аналіз.

При вивченні соціально-економічних явищ статистика керується положенням матеріалістичної діалектики про перехід кількісних змін у якісні. Це має важливе значення при вивченні кількісних змін у масових соціально-економічних явищах для пізнання глибоких якісних змін. При цьому статистика опирається на діалектичні категорії випадкового і необхідного, одиничного і масового, індивідуального і загального.

4. Поняття, категорії і показники статистичної науки

Для вивчення кількісного аспекту масових суспільно-економічних явищ і процесів статистика використовує ряд понять і категорій: 1) ознака; 2) варіація; 3) статистична сукупність; 4) показник; 5) система показників.

Ознакою в статистиці називають відмінну рису, властивість, якість, що є характерною для окремих одиниць, об'єктів (явищ). Так, ознаками промислового підприємства можуть бути: розміри виробництва, величина основних виробничих фондів, чисельність промислово-виробничого персоналу і ряд інших.

Демографічними і соціально-економічними ознаками людини можуть служити вік, рівень освіти, професія, стать тощо.

Систему ознак широко використовують при складанні програми статистичного спостереження та наступного групування зібраних матеріалів.

У статистичній літературі ознаки умовно поділяють на якісні (атрибутивні) і кількісні. До якісних (атрибутивних) відносяться ознаки, варіанти яких, характеризуючи особливості окремих одиниць, не мають кількісного вираження. Наприклад, при вивченні населення атрибутивними ознаками можуть бути: стать людини - жінка, чоловік; професія - механік, електрик, водій, комбайнер. Якщо якісні ознаки можуть приймати лише одне з двох протилежних значень, їх називають альтернативними.

Кількісними називають ознаки, які мають числове вираження.

Наприклад, стаж роботи робітника, урожайність певної культури, вага певного виробу є кількісними ознаками. Розрізняють ознаки основні і другорядні. Основні ознаки визначають головну суть досліджуваних явищ і процесів. Другорядні - це ознаки, що не зв'язані безпосередньо з внутрішнім змістом явищ. Статистика веде спостереження і реєстрацію переважно основних ознак, оскільки у її завдання входить вивчення головних рис досліджуваних явищ. Тому при складанні переліку ознак важливо відокремити основні від другорядних.

Крім того, ознаки поділяються на варіаційні і постійні. Варіаційними є ознаки, які приймають різні значення в окремих одиниць досліджуваного явища. Так, при вивченні підприємницької діяльності обсяг виробленої чи реалізованої продукції є ознакою варіаційною, оскільки його величина в окремих підприємствах, як правило, різна. Постійні ознаки мають незмінні значення у всіх одиниць досліджуваного явища. Окремі значення ознаки називають варіантами.

Важливою особливістю статистики є те, що вона, вивчаючи свій предмет, утворює статистичні сукупності (колективи).

Статистична сукупність - це велика кількість одиниць, об'єктів, явищ, об'єднаних будь-якими загальними властивостями (ознаками), що піддаються статистичному вивченню. Наприклад, сукупність промислових підприємств України. Окремі об'єкти, явища, що складають статистичну сукупність, називаються одиницями сукупності.

Всі соціально-економічні явища і процеси статистика вивчає за допомогою статистичних показників. За допомогою статистичних показників створюється, передається і зберігається статистична інформація.

Під статистичним показником розуміють узагальнену кількісну характеристику соціально-економічних явищ і процесів у їх якісній визначеності щодо конкретних умов місця і часу. Так, в якості статистичних показників можуть виступати: чисельність населення, товарна і нормативно-чиста продукція промислового підприємства, рівень продуктивності праці, рівень рентабельності і інші. Сукупність показників, які всебічно характеризують розвиток суспільства, утворюють систему показників. Зведені економічні показники, що характеризують складний комплекс економічних явищ, інколи називають синтетичним. Наприклад, національне багатство, національний дохід держави, валовий національний продукт.

Величина показника є результатом вимірювання об'єктів (елементів) і змінюється в залежності від методологічних особливостей його побудови, зумовлених, в свою чергу, ступенем охоплення досліджуваних процесів. Показники називаються натуральними, якщо вони виражені у фізичних одиницях виміру (штуках, метрах, тоннах і ін.), та вартісними, якщо вони виражають грошову оцінку економічних об'єктів. У статистиці часто умовно поділяють статистичні показники на об'ємні і якісні. До перших відносять показники, за допомогою яких вимірюють величину сукупності об'єктів (елементів), наприклад, обсяг виробленої продукції, чисельність працівників на підприємстві чи в галузі і т.д.; до якісних відносять показники, які характеризують рівень розвитку явища, наприклад, собівартість одиниці продукції, рівень рентабельності роботи підприємства, рівень продуктивності праці і т.д.

Для статистики важливо правильно встановити зміст статистичних показників і методи їх побудови. На перший погляд, визначення розміру основних фондів промислових підприємств не створює труднощів. Однак для цього необхідно визначити, які підприємства відносяться до промисловості, що слід розуміти під основними виробничими фондами, в яких одиницях і цінах їх обліковувати, як бути з фондами, які не використовуються, тощо. З'ясувати ці питання можна на основі економічної теорії, яка визначає економічну суть явищ.

 

ТЕМА: СТАТИСТИЧНЕ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

План

1. Поняття про статистичне спостереження як перший етап статистичного дослідження.

2. Основні організаційні форми статистичного спостереження, його види і способи проведення.

3. Програмно-методологічні питання статистичного спостереження.

4. Організаційні питання статистичного спостереження.

5. Організація статистичної звітності.

6. Переписи і інші види спеціально організованого статистичного спостереження.

7. Помилки статистичного спостереження та заходи щодо їх усунення.

1. Поняття про статистичне спостереження як перший етап статистичного дослідження

Статистичне дослідження базується на масових первинних даних, одержаних шляхом обліку окремих фактів про явища і процеси, що вивчаються.

Так, наприклад, для того, щоб визначити рівень продуктивності праці робітників підприємства, необхідно з документів підприємства відібрати відомості про обсяг виробленої продукції і затрати праці, пов'язаної з її виробництвом, зокрема, чисельності працівників і шляхом ділення першого на друге розрахувати цей показник. Якщо потрібно встановити, які види і сорти товарів користуються попитом у населення і в якій мірі цей попит задовольняється існуючою мережею підприємств торгівлі, то для цього слід організувати в магазинах реєстрацію попиту населення і ступінь його задоволення.

У всіх цих випадках відповідно до мети і завдання дослідження розпочинають з обліку фактів і збирання первинного матеріалу. Метод, що використовується на цьому етапі дослідження, називається статистичним спостереженням.

Статистичне спостереження - це перша стадія статистичного дослідження, науково-організований збір даних про явища і процеси суспільного життя.

У процесі статистичного спостереження формується необхідна статистична інформація, яка потім піддається систематизації, зведенню, обробці, аналізу і узагальненню.

Важливість цього етапу дослідження визначається тим, що використання лише об'єктивної і достатньо повної інформації, одержаної внаслідок статистичного спостереження, на наступних етапах дослідження забезпечить науково обґрунтовані висновки про характер і закономірності розвитку досліджуваного об'єкта. Первинний статистичний матеріал - це фундамент статистичного дослідження і чим надійніший він, тим міцніша конструкція будівлі дослідження.

Статистичне спостереження не можна ототожнювати з власне спостеріганням, тобто безпосереднім сприйняттям явищ за допомогою органів чуття, наприклад, спостереження покупця за якістю товарів або зміною цін на міському ринку чи в комерційних структурах. У багатьох випадках статистичне спостереження здійснюється на основі даних, зібраних раніше. Так, одержуючи звіти про роботу підприємств, статистик сам нічого не спостерігає, а лише використовує дані спостереження, що здійснювались на підприємстві. Ось чому статистичним можна назвати лише таке спостереження, яке забезпечує реєстрацію установлених фактів в облікових документах для подальшої їх обробки.

Як би не здійснювався облік фактів і збір первинних матеріалів, у всіх випадках спостереження повинно бути організовано таким чином, щоб, спираючись на одержаний первинний матеріал, внаслідок відповідної обробки можна було б зробити правильні узагальнюючі висновки. А для цього облік фактів і збір первинних матеріалів повинні бути ретельно продумані і організовані на науковій основі.

Не всі первинні дані можуть бути покладені в основу висновків і узагальнень. Тому до статистичних даних, придатних для науково обґрунтованих узагальнень, ставиться ряд вимог, зокрема, вони повинні бути:

повними, а не випадковими, уривчастими. Повні дані одержують на основі реєстрації значення ознак всіх одиниць сукупності за певний період чи на певний момент часу;

достовірними і точними Статистичні дані тільки в тому випадку доказові, якщо вони правдиві і достовірні;

одноманітними, порівняльними Одноманітність одержаних даних необхідна для узагальнення і зіставності їх в часі і просторі.

Наукова організація статистичного спостереження необхідна для того, щоб створити найкращі умови для одержання об'єктивних матеріалів. Це забезпечується відповідним рівнем роботи на кожному із трьох етапів, зокрема - підготовці спостереження, безпосередньому збиранні матеріалу і його контролі. Підготовка спостереження складається з розробки програми спостереження, в якій знаходить відображення мета цієї роботи, і організаційні питання спостереження. При цьому вирішується питання про зміст вихідної інформації, про те, яким способом і за який період буде проведено облік фактів, яким чином здійснюватиметься перевірка одержаного матеріалу.

Таким чином, завданням статистичного спостереження є одержання достовірної вихідної інформації, яка об'єктивно висвітлює фактичний стан речей. Якщо ж внаслідок неякісне проведеного спостереження буде одержаний дефектний матеріал, то і все дослідження в цьому випадку втрачає сенс.

2. Основні організаційні форми статистичного спостереження, його види і способи проведення

У статистичній практиці застосовують різні форми і види статистичного спостереження. З точки зору організації розрізняють дві його форми - звітність і спеціально організоване спостереження.

Звітністю називають форму спостереження, при якій статистичні дані надходять у статистичні органи від підприємств і фірм у вигляді обов'язкових звітів про їх роботу за установленими формами та у відповідні строки.

Статистична звітність складається на основі даних первинного обліку, який ведеться на всіх підприємствах, організаціях і установах.

Дані первинного обліку на підприємствах підсумовуються, їх результати заносяться у форми статистичної звітності, яка згідно табеля звітності подається в органи державної статистики та свої вищі органи. Розрізняють звітність: загальнодержавну і відомчу. Перша - подається як у вищу організацію, так і в органи державної статистики. Друга подається лише у вищу організацію.

За строками подання звітність поділяється на поточну, що подається на протязі року, і річну, яка складається за більш широкою програмою.

На основі даних звітності базується вся поточна статистика, вивчаються закономірності розвитку окремих підприємств, об'єднань та галузей народного господарства.

Поряд зі звітністю важливим джерелом статистичних даних є спеціально організоване спостереження.

Спеціально організоване спостереження є одержання статистичних даних на основі перепису, разових обліків та обстежень. Прикладом спеціально організованих спостережень можуть бути соціологічні обстеження, переписи населення, переписи худоби, переписи залишків матеріалів, вивчення бюджетів сімей робітників, службовців та селян, на основі якого одержують відомості про рівень доходів населення.

За допомогою спеціально організованих статистичних досліджень вивчають явища і процеси, які не охоплені статистичною звітністю інколи вони використовуються і для перевірки звітних даних.

Статистичне спостереження може поділятися на окремі види за такими ознаками за повнотою охоплення одиниць сукупності, за часом реєстрації фактів, за способом збирання даних та за джерелами відомостей, на основі яких встановлюються факти.

За повнотою охоплення одиниць досліджуваної сукупності статистичне спостереження поділяється на два види суцільне і несуцільне.

Суцільним вважається спостереження, при якому обліком охоплюються всі без винятку одиниці досліджуваної сукупності Наприклад, суцільне спостереження застосовується при визначенні обсягу промислової продукції, оскільки головне завдання - це повний облік всієї промислової продукції на всіх підприємствах регіону чи країни в цілому. Або при визначенні обсягу капітальних вкладень обліком повинні бути охоплені всі без винятку Інвестори

Несуцільним називається спостереження, при якому обліком охоплюються не всі одиниці сукупності, що досліджуються, а лише їх певна частина Завданням такого дослідження є одержання достовірних і надійних узагальнюючих характеристик всієї сукупності на основі певної їх частини. Так, несуцільне спостереження застосовується при вивченні якості продукції, дослідженні бюджетів сімей робітників, службовців і селян, вивченні цін на ринку. Суцільне спостереження має широке застосування в статистичній практиці і здійснюється переважно у вигляді статистичної звітності, яку подають всі без винятку підприємства (фірми) Проте в статистиці широко застосовують і несуцільне спостереження, яке має порівняно з суцільним певні переваги. Воно дешевше, а отже, вимагає менше сил і засобів, дозволяє використовувати детальнішу програму і оперативніше одержувати результати дослідження. У деяких випадках несуцільне спостереження є єдино можливим у здійсненні дослідження, наприклад, при вивченні якості продукції.

Несуцільне спостереження залежно від завдань дослідження і характеру об'єкта поділяється на такі різновиди вибіркове, основного масиву, монографічне, анкетне. Основним видом несуцільного спостереження є вибіркове спостереження.

Вибірковим спостереженням називається такий вид несуцільного спостереження, при якому характеристика всієї сукупності одиниць подається по їх частині, відібраній у випадковому порядку. При правильній організації воно дає матеріали досить високої якості, придатні для характеристики всієї сукупності, що досліджується. Вибіркове спостереження - найбільш поширений вид несуцільного спостереження. Випадковість відбору одиниць сукупності, що підлягають вивченню, гарантує незалежність результатів вибірки від волі осіб, що її здійснюють, а значить, і від зумисних (тенденційних) помилок. Тому воно широко використовується в різних галузях народного господарства. У промисловості його застосовують для контролю за якістю продукції, використанням устаткування, в сільському господарстві - при контрольних обходах під час перепису худоби, визначенні рівня врожайності чи втрат врожаю, в торгівлі - вибірковим методом вивчають попит населення, у статистиці споживання населення - вивчення рівня життя трудящих.

Спосіб основного масиву як різновид несуцільного спостереження полягає у відборі найбільш крупних одиниць спостереження, в котрих величина досліджуваної ознаки є домінуючою у всьому обсязі. Так, наприклад, організовано спостереження за міськими ринками, що дозволяє показати, як змінюється кон'юнктура торгових оборотів і цін на окремі групи товарів. Якщо врахувати, що в Україні нараховується 1356 міст і поселень міського типу, в яких є міські ринки, організувати постійний облік надзвичайно складно та цього і не слід робити, оскільки економічно він недоцільний. В таких випадках застосовують несуцільне спостереження. Міські поселення для включення їх в обстеження відбирають не у випадковому, а в порядку основного масиву і в першу чергу крупні міста і промислові центри, де проживає понад 50% населення держави.

Монографічне спостереження є особливим видом статистичного дослідження, яке полягає в глибокому і детальному вивченні та описі окремих, характерних в певному відношенні одиниць сукупності, наприклад, окремих підприємств, регіонів. Монографічне дослідження здійснюється з метою виявлення наявних або таких, що зароджуються, тенденцій явищ, тобто закономірностей розвитку суспільних явищ і процесів. Особливо важливе значення, з цієї точки зору, має вивчення досвіду організації роботи передових підприємств (фірм), господарств чи об'єднань. Шляхи, за допомогою яких ці підприємства чи колективи досягай успіху, заслуговують детального опису для того, щоб вони стали надбанням широкого кола господарників. Монографічне дослідження може також застосовуватися для виявлення недоліків в роботі окремих підприємств.

Несуцільне спостереження може здійснюватись у вигляді анкетного, при якому особам, від яких необхідно одержати відомості, висилають анкети з проханням заповнити їх і вислати за відповідною адресою. Як правило, заповнених анкет одержують значно менше, ніж надсилають. І, отже, спостереження виявляється несуцільним. Недоліком цього виду спостереження є те, що добровільність заповнення і відсилання анкет часто породжує невисокий рівень достовірності одержаної інформації. Правильність заповнення анкет цілком залежить від волі того, хто заповнює, й дуже складно перевірити. Наприклад, якщо розсилають анкети з проханням охарактеризувати своєчасність доставки пошти, то, як правило, скоріше відгукнуться на це прохання і надішлють відповіді ті громадяни, які мають претензії до служби зв'язку. Таким чином, несуцільне спостереження, проведене за допомогою анкет, може дати дещо викривлені результати, в яких дані про несвоєчасність доставки пошти будуть дещо завищені.

Ось чому цей спосіб спостереження може застосовуватися в тих випадках, коли не вимагається висока точність одержаних відомостей, а потрібні лише наближені дані. До нього звертаються при здійсненні соціологічних досліджень, в бібліотеках - для опитування читачів, у зв'язку - для оцінки роботи підприємств, у торгівлі - для вивчення попиту населення та ін.

Статистика вивчає явища і процеси в безперервному розвитку. За моментом реєстрації фактів розрізняють спостереження поточні, періодичні і разові (або одноразові).

При поточному спостереженні облік фактів здійснюють в міру їх виконання, тобто систематично, Такими, наприклад, є факти, що характеризують роботу підприємства, господарства чи виручку магазинів від реалізації товарів, реєстрацію актів громадянського стану чи роботу транспорту. При поточному спостереженні не можна допускати значного розриву між моментом виникнення факту і моментом його реєстрації, бо це може негативно позначитися на повноті і якості первинного матеріалу.

Спостереження може здійснюватись регулярно, але не постійно, а через певні проміжки часу або одноразово. Періодичним вважається таке спостереження, яке повторюється через певні проміжки часу. Найчастіше такі спостереження характеризують стан явищ на певний момент. Це, зокрема, щорічний облік худоби, який проводиться станом на 1 січня, облік спеціалістів у народному господарстві, облік залишків матеріальних цінностей та ін.

Одноразові спостереження здійснюються за необхідністю час від часу, без дотримання певної періодичності або ж взагалі проводяться один раз. Прикладом одноразових спостережень можуть виступати вивчення думки читачів чи глядачів з приводу того чи іншого питання, думки покупців про якість товарів і ін.

Основою для обліку фактів, що спостерігаються, можуть бути: безпосередній їх облік; дані документального обліку; опитування людей. Відповідно до цього за джерелом одержання відомостей статистичне спостереження поділяється на три види.

Безпосереднє - при якому особи від органів статистики, що здійснюють облік фактів, шляхом особистого підрахунку, зважування одержують необхідну інформацію про досліджувану сукупність. Наприклад, при інвентаризації основних засобів в обліковий формуляр відомості заносяться на основі особистого огляду реєстратором кожного об'єкту.

Документальний облік фактів є спостереженням, при якому джерелом відомостей виступають відповідні документи. Цей спосіб використовується при складанні підприємствами і організаціями звітності, яка базується на основі документів первинного обліку. І якщо врахувати те, що органи державної статистики здійснюють роботу по забезпеченню організації первинного обліку на підприємствах і господарствах, документальний облік спостереження забезпечує високу точність даних.

Опитування - це спостереження, при якому відомості фіксуються зі слів опитуваного. До нього звертаються в тому випадку, коли інформацію про явища і процеси не можна одержати на основі безпосереднього чи документального спостереження, наприклад, при здійсненні перепису населення.

У свою чергу опитування може бути організоване по-різному. Розрізняють три способи опитування: експедиційний (усне опитування), самореєстрація і кореспондентський.

При експедиційному способі спеціально визначена особа опитує іншу особу (яка є одиницею спостереження), і з її слів заповнює бланк дослідження.

При самореєстрації відповідні документи заповнюють самі опитувані. Особа, що здійснює дослідження, відвідує опитуваного, вручає йому бланки, пояснює порядок їх заповнення і у визначений час забирає готові матеріали, перевіривши їх якість.

При кореспондентському способі відомості в органи, які ведуть спостереження, повідомляють їх кореспонденти. При цьому способі висилаються бланки дослідження з вказівками щодо їх заповнення підприємствами чи особам з проханням заповнити і надіслати на адресу організації, що їх вислала.

Вибір способу опитування визначається завданнями дослідження, а також засобами, які є у виконавця дослідження. Хоч кореспондентський та са-мореєстрація не потребують великих затрат, проте вони не забезпечують відповідної якості матеріалу, особливо останній. Не завжди можна безпосередньо перевірити одержані відповіді.

Експедиційний спосіб вимагає найбільших витрат і найбільшої кількості осіб (обліковців), проте гарантує високу якість матеріалу. Тому в практиці органів державної статистики України всі найбільш важливі статистичні дослідження, наприклад, перепис населення та інші роботи здійснюються експедиційним способом.

3. Програмно-методологічні питання статистичного спостереження

В процесі підготовки до проведення статистичного спостереження виникає ряд питань, які необхідно вирішувати. Ці питання знаходять своє відображення в плані проведення спостереження, де вони формуються як програмно-методологічні і організаційні.

До першої групи, тобто програмно-методологічних, відносяться питання, пов'язані з визначенням мети, об'єкта, одиниці спостереження, програми спостереження, облікового формуляра і інструкції та способів збирання даних.

Друга група включає питання організації спостереження, складання карт території спостереження та списків одиниць сукупності, що вивчається, підготовки кадрів, способу розробки матеріалів спостереження і ін.

Будь-яке спостереження розпочинається з визначення чіткої мети його проведення. Ось чому перш за все необхідно сформулювати мету і завдання всієї роботи, а вже потім вирішувати інші питання.

Мета спостереження - це основний очікуваний результат статистичного дослідження, її чітке формулювання дозволяє уникнути збирання неповних або зайвих даних. Мета статистичного спостереження в загальному вигляді ставиться у документі, на основі якого організовується спостереження. Таким документом може бути постанова уряду, указ Президента чи інший документ.

Відповідно до поставленої мети визначається об'єкт статистичного спостереження. Об'єктом статистичного спостереження називається сукупність одиниць досліджуваного явища, про яке повинні бути зібрані статистичні дані. Наприклад, при здійсненні перепису промислового устаткування об'єктом спостереження буде сукупність верстатів, машин, механізмів і інших одиниць устаткування, що знаходяться на промислових підприємствах. Успіх всієї роботи в значній мірі залежить від точності визначення об'єкта спостереження, встановлення меж досліджуваної сукупності. Якщо об'єкт визначено невірно, то, можливо, якась його частина не буде досліджена.

Наукове дослідження об'єкта статистичного спостереження передбачає глибоке знання суті досліджуваної сукупності явищ і здійснюється на основі таких критеріїв: точного визначення явищ, що підлягають спостереженню; встановлення територіальних меж і часу спостереження.

Інколи для забезпечення однорідності об'єкта спостереження вдаються до цензу, під яким розуміють обмежуючу ознаку, яку повинні задовільнити всі одиниці сукупності, що досліджуються. Коли в 40-і роки проводили перепис складського господарства, то був встановлений ценз: перепису підлягали склади, що мали місткість не менше трьох двовісних вагонів.

Поряд з визначенням об'єкта статистичного спостереження необхідно визначити і одиницю цієї сукупності, а також встановити одиницю спостереження. Одиниця сукупності - це первинний елемент-об'єкта статистичного спостереження, який є носієм ознак, що підлягають спостереженню. Від одиниці статистичної сукупності слід відрізняти одиницю спостереження.

Одиниця спостереження - це та первинна ланка, від якої повинні бути одержані необхідні статистичні дані. Інакше кажучи, одиниця сукупності - це те, що піддається дослідженню, а одиниця спостереження - це джерело одержання відомостей.

Наприклад, при здійсненні перепису населення об'єктом спостереження є сукупність людей, що проживають в даній країні на момент перепису. Одиницею сукупності тут буде окрема людина і вона співпадає в цьому випадку з одиницею спостереження. Проте не завжди і частіше не співпадає. Так, наприклад, при здійсненні перепису промислового устаткування одиницею спостереження буде окреме промислове підприємство, від якого будуть одержувати відомості про устаткування. Одиницею сукупності буде окрема одиниця устаткування, тому що ознаки, які реєструються, характеризують не підприємство, а окрему одиницю устаткування. Аналогічно при переписах худоби одиницею сукупності буде окрема тварина, а одиницею спостереження в дослідженні виступатиме селянська спілка, господарство селян чи робітників і службовців.

Після того, як визначені мета, об'єкт та одиниця сукупності і одиниця спостереження, переходять до складання програми спостереження, яка є основним питанням статистичного спостереження.

Програма спостереження - це перелік чітко сформульованих питань, на які необхідно одержати відповіді. Якість будь-якого спостереження залежить перш за все від того, наскільки вірно і повно складена програма. В програму слід включати тільки ті питання, які відповідають завданням дослідження і на які будуть одержані достовірні відповіді. У ній не повинно бути місць, що можуть викликати непорозуміння і неоднозначне тлумачення. Якщо ж такі місця є, то доцільно у програмі подати в дужках підказку у вигляді можливих варіантів відповіді.

Для забезпечення однакового тлумачення програми спостереження у формулярі, в якому вона міститься, подаються пояснення, викладені в документі, котрий називається інструкцією. Обов'язковим елементом статистичного формуляра є його окрема частина, яка необхідна для перевірки зібраних даних і їх обробки. Сам же формуляр може мати вигляд карточки, звітності, переписного листа і т. ін., в якому дані подаються за списком або індивідуально по кожній одиниці сукупності. Кожен з цих формулярів має свої позитивні і негативні сторони. У карточних формулярах затрачається багато часу на заповнення титульної і адресної частини, нераціонально витрачається папір. Списковий формуляр більш зручний для машинної обробки, при якій меншими затратами часу виконується ряд робіт: шифровка, набір і ін., проте вони не прийнятні при широкій програмі дослідження.

4. Організаційні питання статистичного спостереження

У процесі статистичного спостереження вирішується цілий ряд організаційних питань. Порядок їх вирішення знаходить відображення в організаційному плані статистичного спостереження, який є складовою плану спостереження. Це основний організаційний документ, в якому фіксуються всі важливі організаційні заходи, здійснення яких необхідне для успішного проведення статистичного спостереження.

В організаційному плані статистичного спостереження вказується місце і час проведення спостереження, органи спостереження, а також підготовча робота; у зв'язку з тим, що на різних рівнях статистичної ієрархії вирішуються різні питання, то і, відповідно, складаються різні організаційні плани спостереження на найвищому рівні розробляється загальна схема заходу, яка відповідно деталізується на найнижчих шаблях структури органів спостереження.

Орган спостереження - це організатор і виконавець статистичного спостереження, яким в Україні переважно виступає Комітет статистики з його широкою мережею управлінь і інспектур. Саме тут вирішуються питання про час проведення спостереження, включаючи вибір сезону спостереження, встановлення терміну і критичного моменту спостереження. Термін чи час спостереження - це час, протягом якого здійснюється збір даних про об'єкт спостереження. Сезон спостереження слід вибирати в такий період року, коли об'єкт перебуває у звичному для нього стані. Наприклад, перепис населення країни здійснюється, як правило, взимку, в час, коли спостерігається його найменша міграція. Термін спостереження повинен максимально наближатися до критичного моменту. Для того, щоб фотографія була чіткою, об'єкт повинен бути нерухомим, тобто незмінним. Щоб відобразити об'єкт дослідження в такому стані, необхідно встановити критичний момент.

Критичний момент - це момент, на який фіксуються дані про явища. Так, критичним моментом при проведенні Всесоюзного перепису населення 1989 року було 12 год. ночі з 12 на 13 січня. Всі дані про кожного жителя країни фіксувалися такими, якими вони були станом на цей момент. Померлі після 12-ої години ночі заносилися в переписні листи, а народжені після 12-ої год. ночі не враховувалися і в переписні листи не записувалися.

Під періодом проведення спостереження розуміють початок і закінчення збирання відомостей.

Серед розділів організаційного плану спостереження велике значення мають підготовчі заходи щодо його проведення. В першу чергу, це складання різних списків одиниць спостереження, підготовка картографічного матеріалу, розбивка території, підготовка та інструктаж кадрів про порядок проведення і заповнення переписних формулярів. Наприклад, при переписі населення складають списки населених місць, домоволодінь, формують переписні дільниці. Це потрібно для того, щоб не допустити пропусків при спостереженні, для перевірки повноти обліку, розрахунку необхідної кількості працівників, які проводитимуть спостереження.

В організаційному плані спостереження вказуються способи збирання статистичних даних, терміни підготовки і забезпечення спостереження необхідним інструментарієм. У ряді випадків, як наприклад, при переписі населення, проводиться відповідна роз'яснювальна робота серед населення з використанням засобів преси, радіо, телебачення. Розкривається мета, завдання та порядок проведення перепису.

5. Організація статистичної звітності

Статистична звітність - це основна організаційна форма статистичного спостереження.

Статистична звітність - офіційний документ, в якому містяться статистичні дані про роботу підзвітного підприємства у вигляді заповненого формуляра, що подається в установлені строки за вказаними адресами. Звітність має юридичну силу за умови наявності в ній підпису керівника підприємства чи організації, і базується на даних первинного обліку. Чітко налагоджений первинний облік і звітність мають велике практичне значення. Програма і принципи організації первинного обліку повинні виходити із інтересів, потреб і умов діяльності підприємств, організацій і установ, а також із потреб вищих органів і народного господарства в цілому.

Організація статистичної звітності і управління нею покладені на Комітет державної статистики України. Кожна підзвітна одиниця подає в органи державної статистики декілька видів різних форм звітності, що характеризують її діяльність. Порядок, терміни та способи подання статистичної звітності підприємствами та організаціями визначаються табелем звітності, що фіксує перелік форм звітності і їх найважливіші реквізити. У кожній формі звітності повинні бути такі обов’язкові реквізити (відомості): а) назва форми; б) номер і дата затвердження форми звітності; в) адреси, за якими подається звітність; г) період, за який подаються дані; д) термін подачі звітності; е) назва підзвітного підприємства; с) посади осіб, що підписали звітність і відповідальні за достовірність поданих даних.

Всі форми статистичної звітності затверджуються органами державної статистики, а форми річних бухгалтерських звітів - Міністерством фінансів України за погодженням із Комітетом державної статистики України. Затверджені форми статистичної звітності містять систему показників, що складають програму звітності. У звіті можуть бути показники, які не передбачені в роботі підприємства, їх збирають для того, щоб глибше вивчити його діяльність.

Розрізняють загальнодержавну і внутрівідомчу звітність.

Загальнодержавна - це звітність, що подається в органи державної статистики, а потім у зведеному вигляді керівним органам держави. Відомча звітність збирається міністерствами і відомствами для своїх оперативних потреб. Відомчу звітність називають також спеціалізованою.

За періодичністю подачі звітність поділяється на поточну і річну. В свою чергу поточна - на термінову (щоденну, п'ятиденну, декадну); місячну; квартальну.

За способом подачі матеріалу звітність поділяється на поштову, телеграфну і телетайпну. В останній час використовується електронна пошта, що забезпечує оперативну передачу інформації. Враховуючи те, що місячна, квартальна і річна звітність містить широке коло показників, її передають через пошту. Термінову - через телеграф чи телетайп.

При переході до ринкової економіки з усіх видів звітності виключені планові показники і відображаються тільки фактичні.

Значно скоротилася оперативна, термінова звітність, яка досить широко використовувалася в роки адміністративно-командної системи. Організовуючи звітність в Україні, слід дотримуватися термінів подачі звітності, оскільки тільки своєчасно подана інформація має цінність для оперативного аналізу і управління народним господарством.

6. Переписи і інші види спеціально організованого статистичного спостереження

Крім статистичної звітності, важливим джерелом інформації про явища і процеси є спеціально організовані спостереження, які виступають у вигляді переписів, одноразових обліків та обстежень. Спеціально організовані статистичні спостереження охоплюють ті суспільні явища чи їх окремі сторони, котрі не одержали достатнього відображення в первинному обліку і звітності, а часто здійснюються для доповнення і уточнення даних обліку і звітності. Ця форма спостереження має переважно вибірковий характер і набуває нині все більшого поширення. Прикладом таких спостережень є обстеження рівня заробітної плати за професіями та розподіл робітників за розрядами.

Серед окремих видів статистичних спостережень найбільше поширення одержали переписи. Перепис - це спеціально організоване спостереження, основне завдання якого полягає в повному обліку чисельності і характеристиці складу будь-якого явища шляхом запису в статистичний формуляр даних про досліджувані одиниці сукупності.

Розрізняють два види перепису. Перший, в якому статистичні формуляри заповнюють на основі даних первинного обліку. Такі переписи називають одноразовим обліком. Це, наприклад, перепис невстановленого устаткування, тощо. На базі даних одноразових обліків вирішуються питання, пов'язані з аналізом нагромадженого потенціалу, його науково-технічних характеристик. Готові дані первинного обліку, а також широке залучення робітників підприємств і організацій до заповнення формулярів дозволяє проводити ці обліки (переписи) з мінімальними витратами у дуже стислі строки і з добрими результатами.

Другий вид перепису (це, власне, самі переписи), при якому формуляри заповнюються на основі спеціально організованої реєстрації фактів. Прикладом такого виду перепису є перепис населення.

Перепис населення - це спеціально організоване статистичне спостереження, метою якого є одержання даних про чисельність, склад та розташування населення.

Перший перепис населення в нашій країні був проведений в 1897 р. В двадцятому сторіччі таких переписів на території нашої країни було здійснено в серпні 1920 р., в грудні 1926 р., в січні 1939, 1959, 1970,1979,1989 pp.

При проведенні перепису населення складається програма, яка оформляється у вигляді переписного листа, що має вигляд індивідуальних карток чи списку на певну кількість осіб. В останні роки при проведенні перепису населення переписний лист складався на окрему сім'ю, квартиру чи кімнату в гуртожитку. Це дає змогу зекономити час для запису адреси, повніше обліковувати населення. Індивідуальні картки зручніші в користуванні, особливо при перевірці даних чи їх машинній обробці. Переписні листи перепису 1979 і 1989 pp. одночасно були носіями інформації і з них як з перфокарт вона вводилася в машину.

Програма перепису населення в Україні у 1989 р. складалась з 19 питань, з яких на 13 питань відповіді одержували від всього населення (суцільний перепис) і останні заповнювали лише господарі житла (житлове обстеження).

Питання в суцільному переписі:

Відношення до члена сім'ї, записаного першим.

Стать.

Тимчасово відсутній.

Тимчасово проживає.

Дата народження.

Місце народження (республіка, край, область).

Перебування в шлюбі.

Національність. Для іноземців вказати громадянство.

Рідна мова.

Освіта (для осіб у віці 6 років і старших).

Чи закінчив професійно-технічний учбовий заклад (для осіб у віці 15 років і старших).

Тип навчального закладу, в якому навчається, (для осіб у віці 6 років і старших).

Джерела засобів існування (вказати одне чи двоє джерел).

На карточці переписного листа для механічного зняття даних використовується не простий запис відповідей, а відповідне затушовування спеціальним олівцем.

Послідовність формування питань в переписному листі має свою логіку: їх розміщують таким чином, щоб відповіді на наступні запитання пов'язувались з відповіддю на попереднє. Так, наприклад, з віком пов'язаний громадянський стан - перебування в шлюбі, освіта та навчання, тому питання про вік поставлено раніше вказаних, щоб, знаючи його вік, оцінити правильність наступних відповідей.

В організаційному плані проведення перепису знаходять своє відображення питання про час та строки, про порядок проведення перепису, про спосіб опитування населення, про організацію переписних дільниць, про підбір та підготовку кадрів обліковців і інструкторів, про забезпечення інструментарієм, про порядок прийому матеріалів перепису, про порядок його розробки і т. ін.

Матеріали перепису всебічно узагальнюються по розроблених макетах різних таблиць. При точній і достовірній вихідній інформації ці розробки, здійснені за допомогою машин, дають надійні матеріали для аналізу.

Видатний статистик другої половини XIX століття Ю. Янсон, узагальнивши статистичну практику, сформулював п'ять умов успішного проведення переписів, які лишаються актуальними і сьогодні: 1) всі явища суспільного життя мінливі, тому перепис повинен проводитись максимально швидко і фіксувати стан явища на певний момент; 2) перепис повинен проводитися одночасно по всій території країни; 3) перепис необхідно проводити в той час, коли об'єкт перепису найбільш стабільний, тобто найменш рухомий; 4) перепис слід проводити через однакові проміжки (інтервали) часу; 5) прийоми перепису слід по можливості залишати незмінними.

7. Помилки статистичного спостереження та заходи щодо їх усунення

Одержані в процесі статистичного спостереження дані по окремих одиницях повинні бути зведені і опрацьовані так, щоб отримати точну і об'єктивну відповідь на всі питання, передбачені метою дослідження. Якість і точність відповідей, що одержують на основі зведених даних, залежить від

якості і повноти вихідного матеріалу. Ось чому точність та достовірність статистичних матеріалів - важливі завдання статистичного дослідження. Точність статистичної інформації - це рівень відповідності величини показника що вивчається, показникові, одержаному внаслідок статистичного спостереження. Однак навіть при досконалій організації статистичного спостереження можливі помилки чи погрішності, які необхідно попередити. Відхилення або різницю між одержаними показниками і істинними величинами ознак досліджуваних явищ називають помилками статистичного спостереження.

Залежно від характеру, джерел та причин виникнення помилки поділяються на помилки реєстрації і помилки репрезентативності (представництва). Помилки реєстрації виникають внаслідок неправильного встановлення фактів у процесі спостереження або невірного їх запису. В свою чергу вони бувають випадковими і систематичними і виникають як при суцільному, так і несуцільному спостереженні.

Випадкові помилки - це, як правило, помилки реєстрації, які можуть бути допущені як опитуваним, так і реєстратором в процесі заповнення бланків. Це, власне, описки, недостатнє знання чи ін., які зумовлені випадковими причинами. Наприклад, замість того, щоб вказати у переписному бланку вік 52 роки, може бути записано 62 роки.

Систематичні помилки можуть бути навмисними і ненавмисними. Навмисні помилки (тенденційні) виникають тоді, коли опитувані чи реєстратор, знаючи дійсний стан явища, навмисно повідомляють чи записують невірні дані. Це, наприклад, приписки обсягу виробленої продукції з метою одержання премії чи інших виплат.

Ненавмисні помилки зумовлюються різними випадковими причинами (несправність контрольних приладів, неуважність реєстратора і т. ін.).

Інший вид помилок - помилки репрезентативності, які характерні лише для несуцільного спостереження, коли висновки про всю сукупність роблять на основі частини, відібраної у випадковому порядку. Вони виникають внаслідок того, що склад відібраної для дослідження частини одиниць сукупності недостатньо повно відтворює склад всієї (генеральної) досліджуваної сукупності. Величину випадкової помилки або помилки репрезентативності оцінюють за допомогою відповідних показників, що розробляються в математичній статистиці, виходячи з положень закону великих чисел. Про це мова йтиме в темі „Вибіркове спостереження”.

Попередження, недопущення помилок спостереження - важливіше завдання статистики. Першочергове значення тут має якісна організація статистичного спостереження, коли забезпечується успішне вирішення не тільки організаційних, але й програмно-методологічних питань дослідження, зокрема, розробка програми спостереження. Правильна програма статистичнего спостереження та забезпечення перевірки одержаних даних - важлива умова якості зібраного матеріалу.

Якщо статистичне спостереження здійснюється у вигляді звітності, яку подають підприємства і організації, то основне джерело помилок спостереження-помилки в обліку на підприємстві. Помилки такого характеру попереджуються шляхом якісної організації обліку, контролем за достовірністю даних. Тому на органи державної статистики покладено завдання загального керівництва організацією первинного обліку на підприємствах і організаціях, перевірка його даних.

У спеціально організованому статистичному дослідженні основна причина помилок - недостатня підготовленість кадрів, що проводять спостереження, нечітке визначення об'єкту та одиниці сукупності, недоліки в складанні програми. Тому при організації переписів слід чітко визначити межі об'єкту і одиниці спостереження. Здійснюючи підготовку кадрів реєстраторів, звертають увагу на їх детальний інструктаж, щоб запобігти опискам, нечіткому розумінню суті питання.

Виявленню і усуненню помилок, допущених в процесі статистичного спостереження, допомагає контроль статистичних матеріалів при їх прийманні: контроль буває арифметичний (лічильний) і логічний. Арифметичний контроль - це лічильна перевірка одержаних сум і зіставлення показників, які взаємопов'язані між собою і випливають один з іншого.

Логічний контроль полягає у взаємному зіставленні одержаних відповідей на питання програми, виходячи з їх логічного зв'язку, або їх порівняння з іншими джерелами та виявлення невідповідностей у цих відповідях. Наприклад, якщо в переписному листі вказано, що даній особі 10 років і вона має вищу освіту, то зрозуміло, що відповідь на одне із запитань невірна.

Розглянуті способи контролю, статистичних даних можуть використовуватися при перевірці матеріалів як спеціально організованих статистичних спостережень, так і звітності.

Тема : ЗВЕДЕННЯ І ГРУПУВАННЯ МАТЕРІАЛІВ

СТАТИСТИЧНОГО СПОСТЕРЕЖЕННЯ.

План.

  1.  Суть, організація і техніка статистичного зведення.
  2.  Методологічні питання статистичних групувань та їх значення в економічному дослідженні.
  3.  Основні завдання і види статистичних групувань.
  4.  Принципи вибору групувальної ознаки та утворення груп.
  5.  Статистичні ряди розподілу.
  6.  Вторинне групування.
  7.  Статистичні таблиці.

  1.  Суть, організація і техніка статистичного зведення

Другим етапом статистичного дослідження є зведення і групування зібраних в результаті спостереження даних про явища і процеси.

Статистичне спостереження дає велику кількість відомостей про кожну одиницю досліджуваної сукупності. Наприклад, внаслідок перепису одержують відомості про кожну людину: стать, вік, освіту і ін. У звітності підприємств з праці приводяться дані про чисельність робітників, нараховану їм заробітну платню і ін. Ці відомості статистика використовує для одержання узагальнюючих показників, що характеризують сукупність в цілому або її окремі частини (чисельність всього населення, в тому числі чоловіків і жінок; чисельність працівників, в тому числі робітників, ІТП, службовців тощо). При цьому зібрані відомості про явища повинні бути науково опрацьовані, приведені в певну систему, підсумовані, узагальнені.

Систематизація та підсумовування даних з метою одержання узагальненої характеристики досліджуваного явища за рядом істотних ознак називають статистичним зведенням.

Отже, статистичне зведення - це систематизація одиничних фактів, яка дозволяє вийти на узагальнюючі показники, що стосуються всієї досліджуваної сукупності та її окремих частин, здійснити аналіз та прогнозування досліджуваних явищ і процесів.

Застосування відповідних способів статистичного зведення зумовлено характером і формами розвитку досліджуваних явищ. З їх зміною повинні видозмінюватися і способи здійснення статистичного зведення. Перехід до ринкових відносин об'єктивно змінює принципові підходи до статистичного зведення і групування.

Статистичні зведення розрізняються за рядом ознак: за складністю побудови, місцем проведення і способом розробки статистичних матеріалів. За складністю побудови зведення поділяють на прості і групові. Просте підсумкове зведення проводиться без попереднього розподілу одержаних відомостей на групи. При простому зведенні визначають загальний підсумок всіх одиниць сукупності або загальний обсяг досліджуваного показника. Наприклад, для того, щоб одержати загальну чисельність студентів в Україні, достатньо скласти дані про чисельність студентів в усіх вищих навчальних закладах.

Просте зведення застосовується відносно рідко, оскільки досліджувані статистикою масові явища і процеси суспільного життя складні, багатогранні та суперечливі. Наприклад, при загальних відносно непоганих підсумках господарської діяльності всіх промислових підприємств, взятих разом, з поля зору випадають ті, що досягай значних успіхів, і ті, що ледве функціонують, рентабельні і збиткові і т.д. За підсумками простого зведення цього не видно. Для того, щоб виявити кращі і гірші підприємства, необхідно підрахувати підсумки в розрізі окремих груп підприємств, використовуючи групове зведення.

Групове зведення передбачає попередній розподіл одиниць на групи (наприклад, рентабельні і збиткові підприємства). Це дозволяє підрахувати кількість одиниць сукупності і обсяг досліджуваної ознаки у кожній групі. У більшості випадків матеріал спостереження групується за певними ознаками, після чого зводиться. Таким чином, під статистичним зведенням у широкому значенні розуміють складну операцію наукової обробки первинних статистичних даних, яка включає групування матеріалів, розробку системи показників для характеристики типових груп і підгруп, підбиття підсумків в розрізі груп і в цілому по всій сукупності та представлення згрупованих матеріалів у вигляді таблиць.

Виділення однорідних груп є основою статистичного зведення вихідної Інформації, неодмінною умовою його наукової обробки і практичного використання у підприємницькій діяльності.

Зведення статистичних матеріалів здійснюється на основі науково розробленої програми.

Вся багатогранна і складна робота, що зв'язана з статистичним зведенням вихідної інформації, поділяється на такі етапи:

1) визначення завдання статистичного зведення;

  1.  вибір групувальної ознаки, кількості груп та величини інтервалу, формування груп і підгруп;
  2.  перевірка повноти і якості матеріалів спостереження, підбиття підсумків, обчислення необхідних показників для характеристики всієї сукупності та її окремих частин.

За способом здійснення статистичне зведення поділяється на централізоване і децентралізоване.

При централізованому зведенні весь первинний матеріал спостереження зосереджується, систематизується і узагальнюється у центральному органі державної статистики - Комітеті статистики України.

При децентралізованому зведенні узагальнення матеріалу здійснюється знизу до верху по ієрархічних сходинках управління, піддаючись на кожній з них відповідній обробці. Отже, при децентралізованому зведенні матеріалів послідовно розробляють відповідні ланки по інстанції за єдиною програмою. 

Основною перевагою централізованого зведення є можливість його автоматизації, застосування єдиної методології розробки даних з включенням додаткових групувань та обчислення похідних показників. Проте при централізованому зведенні важче зрівняти первинні дані, збільшуються затрати на його організацію, створюється великий розрив у часі між збиранням даних і результатами їх обробки. Децентралізоване зведення у порівнянні з централізованим оперативніше і дешевше.

В умовах зміни форм господарювання, реальних ринкових відносин принципово змінюються способи зведення статистичної інформації.

По-перше, скорочується загальнодержавна і галузева звітність при одночасному збільшенні обсягу та розширенні різних даних, зв'язаних з підприємницькою діяльністю. Проходить упорядкування способів одержання інформації, її зведення та ефективного використання.

По-друге, розвиваються такі джерела даних, як вибіркове обстеження, одноразові обліки та інші способи одержання відомостей, необхідних для управління діяльністю підприємства.

По-третє, поліпшується координація і регулювання пропорційного територіально-галузевого розвитку суспільства, вдосконалюється зміст централізованої форми зведення.

По-четверте, методи і форми організації статистичної звітності як одного з видів зведення пропонується диференціація різних соціальних типів підприємств (державних, в тому числі: орендних, акціонерних, кооперативних і ін.) з метою одержання реальної оцінки становлення багатоукладності економіки, соціальної структури народного господарства.

В сучасних умовах у зв'язку зі зміною способу збору, обробки та видачі інформації, які здійснюються на базі створення автоматизованих робочих місць з використанням сучасної комп'ютерної техніки, співвідношення у способах зведення змінюється на користь децентралізованого зведення.

2. Методологічні питання статистичних групувань та їх значення в економічному дослідженні

Серед методів, які роблять статистику одним з наймогутніших знарядь соціального пізнання, групування є одним з найбільш ефективних. Його значення і роль у статистичному дослідженні випливає з характеру об'єкта статистики. Всі явища суспільного життя, що вивчаються статистикою, відрізняються між собою багатогранністю форм і стадій розвитку, вони складаються з відмінних частин, які володіють специфічними властивостями.

При вивченні кількісної сторони масових суспільних явищ у нерозривному зв'язку з їх якісними особливостями статистика характеризує сукупність явищ у диференціації, в різноманітності їх типів, розглядає взаємозв'язок і співвідношення між ними.

Статистика, спираючись на діалектичну єдність синтезу і аналізу як взаємодоповнюючих один одного способів пізнання, допускаючи певний ступінь абстракції, поділяє велику кількість одиниць досліджуваної сукупності на відмінні між собою, але внутрішньо однорідні частини, об'єднуючи їх у типові групи за певною істотною ознакою. Саме при таких підходах до вивчення соціально-економічних явищ групування виступає важливим методом статистичного дослідження, який дозволяє простежити перехід кількісних змін в якісні, виявити закономірності їх розвитку. Методологічну сутність групування можна сформулювати таким чином: групування - це процес утворення однорідних груп на основі розподілу всієї сукупності досліджуваного явища на окремі групи (частини) за найбільш істотними ознаками.

Отже, в залежності від змісту і форм досліджуваних ознак статистичне групування здійснюється або за допомогою розподілу сукупності на окремі частини, які характеризуються внутрішньою однорідністю і відрізняються між собою рядом ознак, або завдяки об'єднанню окремих одиниць сукупності в групи за типовими ознаками. Наслідком здійснення такого двоєдиного процесу є розподіл об'єкта спостереження на групи.

Маючи дані про сукупність підприємств, можна провести групування за однією або кількома ознаками: за розміром основних фондів, обсягом виробництва, чисельністю працюючих тощо.

Ознаки, за якими проводиться розподіл одиниць певної сукупності на групи, називаються групувальними ознаками або основою групування. Вибір групувальної ознаки проводиться на основі наукового аналізу законів розвитку тих явищ і процесів, за ознаками яких утворюються різні групи.

Особливим видом групувань є класифікації, які широко використовуються у статистиці. Потреба у розробці класифікацій зумовлена різноманітністю атрибутивних ознак при вивченні великої кількості явищ і процесів (класифікації затрат, основних фондів і ін.), що створюють певні труднощі при віднесенні одиниць сукупності до певної групи. За допомогою класифікацій суспільних явищ варіація їх ознак фіксується у певному системному вигляді. Вона виступає у ролі своєрідного статистичного стандарту. З великої кількості такого виду номенклатур в якості прикладу можна навести декілька нині діючих класифікацій: класифікація виробленої продукції, товарів народного споживання, витрат виробництва, обігу, класифікації за професіями тощо.

У зв'язку з переходом до ринкової економіки сьогодні виникає потреба внесення відповідних змін у нині діючі класифікації та створення нових, які відповідали б завданням підприємницької діяльності. Перш за все сюди можна віднести класифікації декларацій доходів окремих осіб чи їх груп, що працюють у різних галузях народного господарства, розширення номенклатури продукції промисловості, класифікації типів покупців за характером попиту, родом занять, величиною і складом сім'ї інших, сегментації ринку.

В умовах ринку багаторазово зростає потреба у відповідній систематизації і групуванні інформації для характеристики договірних зв'язків між виробниками товарів і підприємствами торгівлі при вивченні місткості і насиченості ринку окремих регіонів конкретними виробами (швейними і пральними машинами, телевізорами, холодильниками, автомобілями тощо), при вивченні інтенсивності вантажопотоків на транспорті і інші.

Значення статистичних групувань полягає в тому, що вони дозволяють виявити об'єктивний стан речей, властивості досліджуваних явищ, одержати інформацію про розміри окремих груп, їх співвідношення в загальній сукупності та про зв'язки між досліджуваними показниками.

3. Основні завдання і види статистичних групувань

За допомогою методу групувань статистика вирішує різні завдання. Однак в підсумку всі вони переслідують одну мету - упорядкувати первинний статистичний матеріал, розділити його на окремі групи за істотними варіюючими ознаками. Групування як перша сходинка статистичного аналізу виступає важливою підготовчою стадією для більш глибокого аналізу статистичних матеріалів. У цьому його основне значення і роль у зведенні первинного статистичного матеріалу.

З усієї різноманітності завдань, які вирішуються за допомогою статистичних групувань, прийнято виділяти найголовніших три:

  1.  розподіл всієї сукупності на якісно однорідні групи, тобто виділення соціально-економічних типів явищ;
  2.  вивчення складу досліджуваних явищ і структурних змін;
  3.  дослідження взаємозв'язку і залежності між ознаками суспільних явищ.

Відповідно до цих завдань виділяють три види групувань: типологічні, структурні, аналітичні Слід зауважити, що наведена класифікація статистичних групувань за завданнями, які вирішуються ними, носять дещо умовний характер, оскільки в практиці статистичної роботи вони застосовуються в комплексі. Це зумовлено багатогранністю процесів, які проходять в суспільному житті.

Типологічне – це групування, за допомогою якого виділяють соціально-економічні типи явищ, визначають істотні відмінності між ними та ознаки, що є спільними для всіх груп. Необхідність проведення типологічного групування зумовлена перш за все потребою теоретичного узагальнення первинної статистичної інформації та одержання на цій основі узагальнюючих статистичних показників. Типологічні групування застосовуються при вивченні розподілу підприємств за формами власності, при розподілі суспільного виробництва за економічним призначенням продукції, при групуванні населення за суспільними групами та ін. Одним з найбільш важливих і складних питань типологічного групування є вибір групувальної ознаки чи ознак, істотних для формування типів. Це повинні бути ознаки, які найповніше виражають сутність, якісні характеристики того чи іншого типу явищ. Складність у виборі істотних ознак часто пов'язана з тим, що складні економічні, соціальні, політичні, технічні і інші категорії необхідно перекласти на мову лічильних категорій. Наприклад, для ефективного управління динамікою виробництва важливе значення має групування підприємств на передові, середні і відстаючі. Враховуючи переваги крупних підприємств перед малими, прийнято ділити підприємства на крупні, середні і малі. Але для того, щоб так згрупувати, необхідно відібрати такі статистичні ознаки, які достатньо точно відображали б соціально-економічну сутність названих і інших подібних категорій та виразити їх статистично.

Слід зауважити, що типологічні групування відрізняються від структурних лише метою дослідження, за формою ж вони повністю збігаються.

Структурні групування характеризують розподіл якісно однорідної сукупності на групи за певною ознакою. Вони використовуються для пізнання явищ суспільного життя, виявлення закономірностей розподілу одиниць сукупності за варіюючими значеннями досліджуваної ознаки, складу сукупності та структурних зрушень. Структурні групування застосовуються при вивченні підприємств за галузями виробництва, величиною основних виробничих фондів, рівнем механізації виробництва, кількістю працюючих, обсягом продукції; склад населення - за статтю, віком, національністю, освітою та іншими ознаками.

Структурні групування як і типологічні, можуть здійснюватися за атрибутивними і кількісними ознаками. При групуванні за атрибутивною ознакою групи відрізняються між собою не величиною, а характером ознаки. Кількість груп, на які поділяється досліджувана сукупність, часто визначається кількістю різновидностей атрибутивної ознаки. Так, групування працівників за статтю передбачає дві групи, а групування працівників за професіями дозволяє утворення такої кількості груп, скільки є професій.

При здійсненні структурних групувань на основі кількісних ознак необхідно визначити оптимальну кількість груп. При цьому необхідно стежити, щоб не зникли особливості досліджуваного явища.

Аналітичними називаються групування, за допомогою яких виявляють і вивчають взаємозв'язок між показниками. Структурні групування є описовими, за їх допомогою не можна пояснити причини виявлення закономірностей і їх зміни в часі та просторі. Ці завдання статистика вирішує іншими методами, серед яких основним вважають метод аналітичних групувань.

Всі явища суспільного життя та їх ознаки тісно пов'язані між собою і залежать одне від одного. У підприємницькій діяльності зустрічаються різноманітні взаємозв'язки між ознаками, які можуть виступати в ролі причини або наслідку явища. З них можна виділити такі:

1) коли в ролі фактора виступає кількісна ознака, а наслідку - якісна (стаж роботи і кваліфікація робітника, тривалість договірних зв'язків з постачальниками матеріальних ресурсів і їх якістю);

2) коли в ролі факторної ознаки виступає якісна ознака, а результативної - кількісна (наприклад, кваліфікація робітників і продуктивність їх праці);

3) коли в ролі фактора і результату виступають якісні ознаки, (наприклад, категорії працівників і їх освіта);

4) коли в ролі фактора і результату виступають кількісні показники (наприклад, продуктивність праці і середня заробітна плата).

Характерною особливістю аналітичних групувань є те, що кожна група факторної ознаки характеризується середніми значеннями результативної ознаки.

Ступінь впливу факторної ознаки на результативну оцінюється за допомогою дисперсійного аналізу.

4. Принципи вибору групувальної ознаки та утворення груп

Всі соціально-економічні явища і процеси відрізняються між собою розмаїттям форм свого розвитку, тому при групуванні виникає питання про вибір тієї ознаки, якій адекватна мета дослідження і характер вихідної інформації. Керуючись теоретичними положеннями економічної науки та враховуючи завдання дослідження, для проведення групування необхідно з великої кількості ознак вибрати визначальні. До визначальних відносять ті ознаки, які найбільш повно і точно характеризують досліджуваний об'єкт, дозволяють вибрати його типові риси і властивості. Наприклад, розмір промислового підприємства може характеризуватися різними ознаками, кожна з яких має певне значення. Серед них найбільш істотною, основною ознакою є вартість основних виробничих фондів, які виражають потенційні можливості, його потужність.

При виборі групувальної ознаки важливим моментом є дотримання умови місця і часу. Все розмаїття ознак, на основі яких можуть здійснюватися статистичні групування, можна класифікувати таким чином:

1) за формою вираження групувальні ознаки поділяються на атрибутивні, які характеризують властивість, якість явищ і не мають кількісного виразу (стать, професія, освіта і інші), та кількісні (варіаційні), які приймають різні цифрові характеристики в окремих одиницях досліджуваної сукупності (кількість працюючих, обсяг виробництва, вартість основних виробничих фондів). Кількісні ознаки при цьому, у свою чергу, можуть бути дискретними (переривними), значення яких виражається цілими числами, між якими не має проміжних значень (розряд працівників) та безперервними, які можуть набувати різного значення в певних межах, тобто виражатися не лише цілими числами, а й дробовими. Так, рівень оплати праці можна показати не лише в гривнях, а й у гривнях з копійками. Коли групування проводиться за ознаками, що мають кількісний вираз, потрібно правильно вирішити питання не лише про кількість груп, а й про вибір інтервалу групування;

  1.  за характером коливності групувальні ознаки можуть бути альтернативними - в тих випадках, коли одним одиницям властиві певні параметри якості, а іншим - ні (наприклад, випущена продукція може бути якісною або неякісною), - і варіаційними, які мають велике число кількісних значень (наприклад, розмір підприємств за вартістю основних виробничих фондів, за чисельністю працюючих);
  2.  за роллю, яку відіграють ознаки у взаємозв'язку досліджуваних явищ, їх поділяють на факторні, що впливають на інші ознаки, і результативні, розмір і динаміка яких формуються під впливом інших ознак. Причому в залежності від об'єктивних умов і мети дослідження ознаки можуть обмінюватися ролями. В одних випадках вони можуть виступати в ролі факторних, в інших - у ролі результативних ознак. Так, величина продуктивності праці, з одного боку, залежить від рівня кваліфікації (розряду) працівника, з іншого - вона є основним чинником збільшення обсягів виробництва, зниження собівартості одиниці продукції. Отже, у першому випадку показник продуктивності праці виступає у ролі результативної ознаки, в другому - факторної.

Після визначення групувальної ознаки наступним важливим кроком є розподіл одиниць сукупності на групи. І тут постає питання про кількість груп, які необхідно утворити, та величину інтервалу. Ці два моменти взаємопов'язані між собою: чим менша величина інтервалу, тим більша кількість груп і навпаки. Важливою вимогою при вирішенні цього питання є вибір такої кількості груп і величини інтервалу, які дозволяли б більш-менш рівномірно розподілити всі одиниці сукупності в розрізі груп, забезпечили їх представництво і якісну однорідність.

Питання про кількість груп і величину інтервалу необхідно вирішувати з урахуванням багатьох обставин і, перш за все, до уваги повинна братися мета дослідження, значення досліджуваної ознаки, обсяг одиниць сукупності і ін.

Кількість груп у багатьох випадках залежить від того, яку ознаку покладено в основу групування. Так, часто атрибутивні групувальні ознаки визначають кількість груп (групування працівників за освітою, за статтю). Аналогічно розподіляється сукупність за дискретною ознакою, яка змінюється; відносно неширокому діапазоні (при групуванні робітників за розрядами, сімей - за кількістю їх членів).

Інтервали груп використовуються лише при значній коливності дискретної ознаки, при безперервній зміні кількісної ознаки (наприклад, величина середньої заробітної плати, розмір основних виробничих фондів тощо).

Залежно від ступеня коливності групувальної ознаки, характеру розподілу статистичної сукупності застосовують інтервали рівні або нерівні. У тих випадках, коли варіація ознаки проявляється у порівняно вузьких межах і розподіл носить більш-менш рівномірний характер, використовуються рівні інтервали.

Величину інтервалу при групуванні з застосуванням рівних інтервалів визначають за формулою:

(Xmax - Xmіn) / n,

де Xmax - максимальне значення ознаки;

Xmіn - мінімальне значення ознаки;

і - величина інтервалу;

 n- кількість груп.

Припустимо, що найбільша продуктивність праці робітників цеху складала 180 штук деталей за зміну, а найменша - 60. Розділивши розмах варіації, тобто різницю між максимальним і мінімальним значеннями ознаки (продуктивності праці) на кількість груп (3), визначимо величину інтервала -40 штук деталей.

І= (180-60) / 3=40 шт. деталей

Внаслідок послідовного додавання величини інтервалу до нижньої границі кожної групи одержимо таке групування з рівними інтервалами: 60-100,100-140,140-180.

Кількість груп тісно пов'язана з обсягом сукупності. Орієнтовно кількість груп при рівних інтервалах можна розраховувати за формулою, запропонованою американським ученим Стерджесом:

n=1 +3,322 LqN,

де N - кількість одиниць сукупності.

Знаючи розмах варіації досліджуваної ознаки у всій сукупності і кількість груп, які необхідно утворити, величину рівного інтервалу можна визначити за формулою:

I= (Xmax - Xmіn) / (1+3,322 LqN)

Однак користуватися цією формулою можна лише в тих випадках, коли досліджувана сукупність досить велика і зміна групувальної ознаки має відносно плавний характер. Механічне застосування наведеної формули може привести до незадовільних наслідків.

У практиці економічної роботи в більшості випадків застосовуються групування з нерівними інтервалами, прогресивно зростаючими або прогресивно спадаючими. Необхідність застосування групування з нерівними інтервалами виникає у тих випадках, коли коливність ознаки має нерівномірний характер і у великих межах. Наприклад, застосовувати рівнозначний інтервал за обсягом виробництва для малих, середніх і крупних підприємств буде неправильно, оскільки різниця в обсягах виробництва навіть у невеликих сумах має вирішальне значення для малих підприємств, тоді як для крупних - неістотне. Потрібно передбачати невеликі інтервали для малих підприємств і більш широкі інтервали - для крупних підприємств.

При обчисленні величини інтервалу та розподілі одиниць об'єкту спостереження на окремі групи важливе значення має точне визначення границь, які у більшості випадків позначаються «від» і «до» для одиниць, включених в дану групу.У практиці застосовуються обидва ці методи, однак перевага надається першому.

Інтервали при групуванні можуть бути відкритими (у них дається одна межа - верхня або нижня) і закритими, (що мають верхню і нижню межі). У наведеному прикладі перший і останній інтервали є відкритими, всі інші -закритими. Потреба у відкритих інтервалах зумовлена великою коливністю досліджуваної ознаки, розкиданістю її кількісних значень.

5. Статистичні ряди розподілу

Внаслідок зведення і групування матеріалів статистичного спостереження одержують ряди розподілу, які представляють собою упорядкований розподіл одиниць досліджуваної сукупності на групи за певною ознакою. Вони характеризують склад досліджуваного явища, закономірності його розвитку, дозволяють судити про його однорідність.

Ряди розподілу можуть бути утворені: а) за кількісною ознакою; б) за якісною ознакою. Відповідно розрізняють два види рядів розподілу: а) варіаційні; б) атрибутивні.

Ряд розподілу одиниць сукупності за кількісною ознакою називають варіаційним рядом. Варіаційний ряд складається з двох елементів: варіантів і частот.

Варіантами називають окремі значення варіюючої ознаки.

Частотами називають числа, які показують кількість повторень того чи іншого варіанту. Частоти можуть бути виражені як в абсолютних, так і у відносних величинах (у коефіцієнтній чи відсотковій формі). Сума частот складає обсяг ряду розподілу.

Атрибутивні ряди розподілу показують склад сукупності за певними ознаками.

6. Вторинне групування

При статистичному дослідженні інколи виникає потреба у проведенні вторинного групування, тобто у перегрупуванні статистичних матеріалів, раніше зведених в групи. Вторинне групування застосовують тоді, коли раніше проведене групування не задовольняє дослідника. Воно проводиться шляхом зменшення або збільшення кількості раніше утворених груп для одержання порівняльних даних в часі і просторі.

Розрізняють два способи вторинного групування:

  1.  просте укрупнення інтервалів;
  2.  перегрупування за часткою окремих груп в загальному їх підсумку. Застосовуючи метод вторинного групування, виходять з припущення про рівномірний розподіл ознаки всередині інтервалу.

На основі вторинного групування дані по обох підприємствах приведено у порівняльний вигляд, який дозволяє зробити висновок про те, що на першому підприємстві працівники за рівнем продуктивності праці в основному однорідні. Понад 80 % - це працівники з продуктивністю праці від 140 до 220 штук виробів.

7. Статистичні таблиці

Статистичними таблицями називають спосіб раціонального, наочного, систематизованого викладу і аналізу цифрових характеристик суспільних явищ і процесів.

Статистичні таблиці дозволяють найбільш стисло, компактно, без будь-яких словесних пояснень викласти наслідки зведеної обробки статистичних матеріалів. Це досягається тим, що об'єкти і характеризуючі їх показники розташовуються у певній системі, яка дозволяє внести їх назви у вигляді заголовків.

Значення статистичних таблиць полягає в тому, що вони дозволяють охопити матеріали статистичного зведення в цілому, значно полегшують їх аналіз, дозволяють без додаткових розрахунків зіставляти різні показники, виявляти ті чи інші характерні особливості досліджуваних явищ (подібність чи відмінність явищ, взаємозв'язок ознак та ін.).

Зовні статистична таблиця представляє собою ряд горизонтальних і вертикальних ліній, які перетинаються і утворюють відповідно рядки та графи (колонки), в сукупності складаючи скелет таблиці. Утворені клітини заповнюють відповідною інформацією. Складену, але не заповнену цифрами таблицю називають макетом таблиці.

У будь-якій статистичній таблиці можна виділити статистичний підмет і статистичний присудок.

Статистичним підметом називають те, про що говориться в таблиці. Статистичним присудком називають числові підсумки, які характеризують статистичний підмет.

Як правило, складові елементи досліджуваного об'єкту, які утворюють статистичний підмет, розміщують у лівій частині таблиці, а показники, що формують статистичний присудок, - у правій. Однак зустрічаються випадки, коли статистичний підмет частково або повністю переноситься на місце статистичного присудка. Складена і оформлена статистична таблиця повинна лати загальний, бокові та верхні заголовки. Загальний заголовок розміщується над таблицею і виражає у стислій формі її зміст. Розміщені, як правило, зліва бокові заголовки розкривають зміст рядків підмету, а верхні - зміст граф (статистичного присудка).

У підприємницькій діяльності використовуються різні таблиці, які залежно від побудови статистичного підмета поділяються на три види: прості, групові і комбінаційні.

Простими називаються таблиці, підмет яких не поділяється на окремі групи, а становить перелік будь-яких об'єктів чи територіальних одиниць. За характером матеріалу прості статистичні таблиці поділяються на перелікові, територіальні і хронологічні. У підметі простої статистичної таблиці подається перелік одиниць досліджуваної сукупності.

Часто застосовуються територіально-хронологічні таблиці, в яких присудок містить показники в розрізі років чи кварталів і т.д., а в підметі дається перелік районів чи областей. Наявність такого поєднання у побудові простих таблиць підсилює їх інформаційні можливості. Та все ж цей вид таблиць носить в основному описовий характер, хоча роль їх у висвітленні підприємницької діяльності досить значна.

Груповими називають статистичні таблиці, підмет яких поділяється на окремі групи за однією з істотних ознак.

На основі групових статистичних таблиць одержують більше інформативного матеріалу для аналізу досліджуваних явищ, що зумовлено утворенням у їх підметі груп за певною істотною ознакою.

Комбінаційними називають таблиці, статистичний підмет яких поділяється на окремі групи за двома і більше ознаками, узятими в комбінації.

Найпростішим видом комбінаційної таблиці є така, що показує розподіл населення одночасно за місцем проживання і статтю.

Більш складними є таблиці, частина статистичного підмета яких знаходиться на місці статистичного присудка.

Якщо прості таблиці головним чином носять описовий характер досліджуваних явищ, дають інформацію, необхідну для здійснення статистикою контрольно-організаційної функції, то групові і комбінаційні служать в основному для науково-пізнавальної мети - виділення типів та виявлення зв'язків між ознаками явищ.

При побудові статистичних таблиць найбільш відповідальним моментом є розробка присудка, окреслення його змісту, виявлення зв'язків між групувальними ознаками та показниками, що їх характеризують. Лише такий органічний зв'язок цих двох складових робить таблиці єдиним цілим, що дозволяє виконати ряд завдань у статистичному дослідженні. Статистичний присудок, об'єктивно перебуваючи у діалектичному взаємозв'язку з статистичним підметом таблиці, повинен будуватися таким чином, щоб за допомогою системи його показників можна було одержати повну характеристику виділених груп, охарактеризувати їх істотні особливості.

Показники в присудку розміщуються в суворій логічній послідовності. Присудок таблиці повинен являти собою не набір випадкових цифр, а певну систему думок, висловлених мовою цифр.

З точки зору теорії і практики статистики при побудові таблиць необхідно дотримуватися таких правил:

1. Для того, щоб таблиці були наочними і виразними, вони не повинні бути громіздкими та перевантаженими зайвими деталями. Інколи доцільніше замість однієї великої таблиці побудувати декілька органічно зв'язаних між собою, послідовно розміщених таблиць.

  1.  Загальний заголовок таблиці повинен у стислій, виразній формі розкривати зміст таблиці, включаючи відомості про те, до якої території і періоду відносяться наведені у ній дані, одиниці виміру, якщо вони виступають єдиними для всієї сукупності. Заголовки (назви) рядків і граф також повинні бути сформульовані стисло і виразно. Слова у таблиці пишуться повністю, без скорочень. При відсутності загальної одиниці виміру у кожній графі проставляється своя одиниця виміру.
  2.  У таблиці повинні бути всі необхідні підсумки: групові і загальні.
  3.  Якщо таблиця складається з великої кількості граф, то їх слід нумерувати.
  4.  До таблиці необхідно давати пояснення у вигляді посилання, примітки у тих випадках, якщо наведені у ній дані відрізняються між собою певними особливостями, наприклад, є попередніми, відносяться лише до частини якоїсь території, не охоплюють всіх одиниць сукупності тощо.
  5.  Відсутність значень ознаки у певних одиниць позначають знаком ти ре, а відсутність відомостей - трьома крапками.
  6.  Аналіз статистичних таблиць логічніше починати з загальних підсумків, які дозволяють одержати загальну характеристику сукупності, після чого можна переходити до вивчення даних окремих строк та граф.

ТЕМА: АБСОЛЮТНІ ТА ВІДНОСНІ ВЕЛИЧИНИ.

План

1. Види, значення і функції узагальнюючих статистичних показників.

2. Абсолютні статистичні величини і їх види.

3. Відносні величини, їх суть і значення.

4. Форми вираження відносних величин.

5. Види відносних величин і способи їх обчислення .

1. Види, значення і функції узагальнюючих статистичних показників

Зібрані внаслідок статистичного спостереження первинні матеріали за допомогою зведення і групування узагальнюються, в результаті чого одержують зведені статистичні таблиці, в яких сукупності одиниць подаються в цілому та в розрізі груп.

Показники, за допомогою яких статистика характеризує сукупності одиниць в цілому або її окремих груп, називаються узагальнюючими показниками.

Узагальнюючі статистичні показники характеризують кількісно величину ознаки досліджуваної сукупності суспільних явищ в певних одиницях виміру.

Статистичні показники виконують функції: пізнавальну, управлінську, контрольну, стимулюючу.

Узагальнюючі статистичні показники служать базою для аналізу та прогнозування соціально-економічного розвитку держави, її окремих галузей і регіонів, стану і розвитку досліджуваних явищ, напряму і інтенсивності процесів, що проходять у суспільстві. Вивчаючи кількісну сторону явищ, економіст аналізує, пізнає її якісну сторону, проникає в її суть. У цьому і проявляється пізнавальна функція статистичних показників.

Управлінська функція статистичних показників полягає в тому, що вони є важливим елементом процесу управління на всіх його рівнях. З розвитком ринкових відносин ця роль статистичних показників зростає. Зростає і контрольна функція статистичних показників і, перш за все, за ходом виконання договірних умов.

Серед показників, які розраховуються в практиці статистичної роботи, можна виділити три групи за такими ознаками:

  1.  за суттю досліджуваних явищ розрізняють показники об'ємні, що характеризують розміри явищ, процесів (обсяг виробництва, реалізації), і якісні, що характеризують кількісні співвідношення, характерні властивості досліджуваних явищ (наприклад, продуктивність праці);
  2.  за ступенем агрегування явищ можна виділити індивідуальні, що виражають розміри ознаки окремих одиниць сукупності, і загальні (узагальнюючі), що виражають розміри ознаки окремих груп або всієї сукупності;
  3.  залежно від характеру досліджуваних явищ розрізняють статистичні показники інтервальні, які виражають розміри кількісної ознаки за певні періоди часу (обсяг капітальних вкладень за місяць, квартал), і моментні, що виражають розміри кількісної ознаки на певний момент (дату), наприклад, запаси товарно-матеріальних ресурсів, спискова чисельність робітників на підприємстві.

Для того, щоб статистичні показники правильно відображали досліджувані явища, необхідно дотримуватися таких вимог:

  1.  при їх побудові слід опиратися на положення економічної теорії та статистичну методологію їх побудови;
  2.  домагатися одержання повної інформації як за охопленням кількості одиниць сукупності, так і за кількістю сторін (ознак) досліджуваного явища;
  3.  забезпечити порівняльність статистичних показників в часі і просторі, в одиницях виміру;
  4.  забезпечити точність і достовірність вихідної інформації, на основі якої розраховуються показники.

Статистичні показники, будучи відображенням об'єктивної дійсності, перебувають у тісному взаємозв'язку між собою. Тому розглядають їх не ізольовано один від одного, а в певному взаємозв'язку. Наприклад, для характеристики діяльності промислового підприємства необхідно розглядати декілька показників (обсяг виробництва, основні фонди і ін.), які, перебуваючи у певному взаємозв'язку, утворюють систему статистичних показників.

2. Абсолютні статистичні величини і їх види

Абсолютні величини - це показники, які виражають розміри суспільно-економічних явищ і процесів в конкретних умовах місця і часу. Одержують їх внаслідок статистичного спостереження і зведення вихідної інформації. Абсолютні величини широко використовуються у практиці підприємницької діяльності, в її аналізі і прогнозуванні. На їх основі складають господарські угоди, визначають обсяги попиту на окремі види виробів і їх виробництво.

Джерелом формування статистичної інформації є абсолютні величини, за допомогою яких вимірюють всі сторони суспільного життя, їх значення в умовах формування ринкових відносин важко переоцінити. Сьогодні необхідно мати точну інформацію про ступінь збалансованості попиту покупців на конкретні товари з можливостями їх виробництва.

За способом вираження розмірів досліджуваних явищ абсолютні величини поділяються на індивідуальні і загальні (підсумкові). Індивідуальні характеризують розміри кількісних ознак в окремих одиниць, наприклад, рівень виробітку окремого робітника за конкретний період. Підсумкові абсолютні величини характеризують розмір ознаки сукупності, одержаної від складання кількісних значень ознак окремих одиниць сукупності. Так, підсумовування посівної площі сільськогосподарських підприємств за даними річної звітності дозволяє одержати показник абсолютного її розміру в межах району, області і т.д. Отже, внаслідок зведення звітних даних промислових підприємств одержують сумарні абсолютні дані про чисельність робітників, суми виплаченої заробітної плати, про кількість і вартість виробленої продукції в розрізі окремих галузей і загалом по народному господарству.

Абсолютні статистичні величини - числа іменовані. Вони завжди мають певну розмірність, певні одиниці вимірювання. Одиниці вимірювання - важливий елемент статистичного дослідження. Вони можуть бути простими, складними (наприклад, квт-год. спожитої електроенергії) і умовними (7000 -калорійне паливо).

Залежно від різних причин і завдань аналізу застосовуються одиниці виміру: натуральні, вартісні і трудові. Натуральні одиниці вимірювання у більшості випадків відповідають природним або споживчим властивостям предмету і виражаються у фізичних одиницях вимірювання ваги, довжини тощо. Так, виробництво цукру в тоннах, рідких продуктів - у літрах, в декалітрах, взуття - у парах.

У тих випадках, коли облік в одному з одиниць вимірювання не дає достатньої уяви про явище, воно може обліковуватися у двох одиницях вимірювання. Так, наприклад, шкіра обліковується у квадратних дециметрах і у вагових одиницях, скло - у квадратних метрах і за вагою і т.д.

Одиниця вимірювання може бути виражена і сумою добутків двох різних вимірників. Так, наприклад, робота вантажного транспорту обліковується у тонно-кілометрах, які є добутком кількості перевезених тонн вантажів на відстань (кілометри).

При виробництві однорідної, але неоднакової продукції вона може бути перерахована в умовно-натуральні одиниці. Суть такого перерахунку полягає в тому, що один з продуктів приймається за одиницю, решта прирівнюється до нього на основі розрахованих коефіцієнтів. Наприклад, якщо вагонобудівний завод виготовив 2000 чотиривісних вагонів і 4000 двовісних, то загальну кількість вагонів необхідно перерахувати у двовісні (2000 • 2 + 4000 = 8000), оскільки один чотиривісний вагон дорівнює за своєю місткістю двом двовісним. Однак умовно-натуральні одиниці вимірювання мають обмежене застосування, оскільки вони придатні лише для підсумовування однорідної продукції. Щодо різноіменної продукції, то тут загальний обсяг виробництва (реалізації) визначають у вартісному (грошовому) вираженні. Облік продукції у грошовому вираженні застосовується як спосіб обчислення наслідків виробництва і як спосіб вимірювання її вартості. А це необхідно тому, що сукупний суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт визначають у вартісному вираженні.

3. Відносні величини, їх суть і значення

Для того, щоб провести повний аналіз досліджуваних соціально-економічних явищ і процесів, виявити взаємозв'язки і закономірності, зробити правильні висновки, одних абсолютних величин недостатньо.

Абсолютні величини самі по собі не дають належної уяви про досліджувані явища і процеси. В аналізі статистичної інформації важливе місце займають відносні величини.

Відносними статистичними величинами називаються показники, які виражають кількісні співвідношення між явищами-суспільно-економічного життя, їх одержують як частку від ділення двох абсолютних величин.

При обчисленні відносних величин слід мати на увазі, що чисельник — це показник, який вивчається. Його називають звітною величиною. Величина, з якою зіставляються інші величини (знаменник), називають основою, базою порівняння, базисною величиною. База порівняння виступає в якості своєрідного вимірювача. Зіставляючи звітну величину з базисною, визначають, в скільки разів зрівнювальна величина є більшою чи меншою від базисної величини.

Відносні величини мають велике значення при аналізі соціально-економічних явищ, оскільки абсолютні величини не завжди дозволяють правильно оцінити явища з точки зору їх динаміки, складу, інтенсивності поширення тощо. Лише у зіставленні з іншою величиною дана абсолютна величина проявляє свою істинну значимість. Якщо, наприклад, відомо, що у певній державі за рік померло 3 мільйони чоловік, то це ще не дає підстав для висновку про рівень смертності населення у цій державі. Лише зіставивши цю величину з середньорічною чисельністю населення держави, ми зможемо прийти до правильних висновків щодо рівня смертності у даній державі.

4. Форми вираження відносних величин

Відносні величини утворюються внаслідок зіставлення двох одноіменних чи різноіменних величин.

Залежно від того, до якого числового значення прирівнюється база порівняння, частка від ділення може бути виражена або у формі коефіцієнта чи відсотка, або у формі проміля чи продециміля. Крім того, у практиці статистики широко використовуються іменовані відносні величини. Наприклад, показник фондовіддачі у промисловості визначають шляхом ділення обсягу випущенної продукції на середньорічну вартість основних виробничих фондів. Цей коефіцієнт показує, скільки продукції знімають з кожної гривні основних фондів.

У тих випадках, коли значення основи (бази) порівняння приймаються за одиницю (прирівнюється до одиниці), то відносна величина (результат порівняння) є коефіцієнтом, який показує, у скільки разів досліджувана величина більша (менша) від бази порівняння. Розрахунок відносних величин у вигляді коефіцієнтів застосовується у тих випадках, коли зрівнювальна величина є більшою від тої, з якою вона зрівнюється.

Якщо значення бази (основи) порівняння приймається за 100%, то результат порівняння (відносна величина) буде виражена у відсотках. Відсоткова форма вираження відносних величин є найбільш поширеною у практиці економічної роботи.

У тих випадках, коли база порівняння приймається за 1000 (наприклад, при обчисленні показників природного руху населення), результат порівняння виражається у промілях (%о).

У деяких випадках при обчисленні відносних величин база порівняння приймається за 10000 одиниць (продецимілі, %оо), за 100000 (просантимілі, %ооо), за 1000000. Так, часто на 10000 чоловік населення розраховують кількість лікарів, кількість лікарняних ліжок, кількість підприємств громадського харчування. Наприклад, у 1995 році на кожних 10000 чоловік населення України припадало 45 лікарів.

Форма вираження відносних величин залежить від кількісного співвідношення зрівнювальних величин, а також від смислової суті одержаного результату порівняння.

У тих випадках, коли зрівнювальна величина є більшою від бази порівняння, відносна величина може бути виражена або у коефіцієнтній, або у відсотковій формі. Якщо рівнювальна величина є меншою від бази порівняння, відносну величину доцільніше виражати у відсотках. Якщо ж числові значення зрівнювальної величини відносно малі, то відносні величини виражаються в промілях. Так, у промілях розраховують показники природного руху населення: народжуваності, смертності, природного приросту, одруження, розлучення і ін.

У кожному окремому випадку слід вибирати ту форму вираження відносних величин, яка забезпечує більшу наочність та краще сприйняття. Наприклад, краще сказати, що продуктивність праці за звітний період зросла майже у 1,5 (півтора) раза, ніж говорити, що продуктивність праці проти базисного періоду складає 149,7%.

Для того, щоб відносні величини були правильними, необхідно, щоб зрівнювальна величина і база (основа) були зіставними між собою.

5. Види відносних величин і способи їх обчислення

За своєю суттю і пізнавальним значенням відносні величини поділяються на такі види: відносні величини виконання договірних зобов'язань, динаміки, структури, координації, порівняння у просторі, інтенсивності.

Щодо відносної величини виконання плану, то вона в зв'язку з переходом економіки України на ринкові умови розраховуватися не буде. Замість неї розраховується відносна величина виконання договірних зобов'язань - показник, що визначається шляхом ділення обсягу фактично виконаних зобов'язань (наприклад, обсяг фактично поставленої продукції) на обсяг зобов'язань, передбачених договором (обсяг поставки продукції згідно договору). Розрахований таким способом показник характеризує ступінь виконання підприємством своїх договірних зобов'язань.

Відносними величинами динаміки називаються показники, які виражають ступінь зміни явищ в часі Вони характеризують напрям і швидкість зміни явищ в часі, темпи їх розвитку.

Відносні величини динаміки мають велике значення та широке застосування у статистиці і соціально-економічних дослідженнях. Це зумовлено тим, що вивчення розвитку явищ в часі, зокрема, розвитку народного господарства держави - важливе теоретичне і практичне завдання.

Відносну величину динаміки визначають відношенням рівня (значення) показника за звітний період (рік, квартал, місяць і т.д.) до його рівня за минулий період. Для того, щоб розрахувати відносну величину динаміки, необхідно мати дані щонайменше за два періоди або моменти часу.

Для того, щоб охарактеризувати інтенсивність зміни виробництва електроенергії атомними електростанціями України за період 1985-1995 pp., можна відносну величину динаміки обчислювати двояко. Зокрема, можна виробництво електроенергії у кожному наступному році, починаючи з 1992 року, співвідносити з виробництвом електроенергії у кожному попередньому році. Але ж можна виробництво кожного року зіставляти з виробництвом одного будь-якого року, взятого за базу порівняння, наприклад, з виробництвом у 1985р. Отже при обчисленні відносних величин динаміки постає питання про вибір бази(основи) порівняння. Залежно від характеру бази порівняння розрізняють два види відносних величин динаміки: відносні величини динаміки з змінною базою порівняння (ланцюгові) і відносні величини динаміки з постійною базою порівняння (базисні).

Якщо відносні величини динаміки з змінною базою порівняння характеризують швидкість зміни величини показника від одного періоду до іншого, то базисні відносні величини характеризують поступове віддалення цього ж показника від періоду, який взято за базу порівняння.

Питання про вибір бази порівняння для базисних відносних величин, має істотне значення. За базу порівняння слід брати дані за роки, які мають особливо важливе значення для розвитку досліджуваного процесу.

Відносні величини структури характеризують склад досліджуваної сукупності, їх розраховують як відношення абсолютної величини кожного складового елементу до абсолютної величини всієї сукупності, тобто як відношення частини до цілого. Як правило, відносні величини структури виражаються у відсотках (база порівняння приймається за 100). Показники структури можуть бути виражені і в коефіцієнтній формі (база порівняння приймається за одиницю).

Зіставляючи структуру одної і тої ж сукупності за різні періоди часу, можна простежити за структурними змінами.

Відносні величини структури широко використовуються в аналізі підприємницької діяльності. За їх допомогою вивчають структуру випущеної продукції, структуру затрат на її виробництво, склад робітників підприємства за різними ознаками (статі, віку, стажу роботи).

Відносними величинами координації називають співвідношення окремих частин певної сукупності між собою. Вони показують, у скільки разів зрівнювальна частина сукупності є більшою чи меншою від тої частини, яку взято за базу порівняння.

Наприклад, у 1996 році чисельність міського населення України складала 34,8 млн. чоловік, а сільського - 16,5 млн. чоловік. Прийнявши за базу порівняння чисельність сільського населення України, розрахуємо відносну величину координації: 34,8 : 16,5 = 2,1. Це означає, що чисельність міського населення України більше, ніж у два рази перевищує чисельність сільського населення.

Відносні величини порівняння у просторі - це співвідношення одно-іменних величин різних об'єктів. Так, наприклад, можна зіставляти чисельність населення, розміри територій, величину посівних площ, обсяг промислової продукції між окремими країнами, областями, районами.

Методику обчислення відносної величини порівняння в просторі розглянемо на такому прикладі. Станом на 1 січня 1996 року чисельність населення Києва складала 2630 тис., а Харкова- 1555 тисяч чоловік. Розрахуємо відносну величину порівняння у просторі, взявши за базу порівняння чисельність населення міста Харкова: 2630:1555=1,69. Отже, чисельність населення міста Києва в 1,69 раза більша від чисельності населення міста Харкова.

Відносними величинами інтенсивності називаються показники, які характеризують ступінь поширення, розвиток явища у певному середовищі. За їх допомогою вимірюють інтенсивність його поширення, ступінь насиченості певного середовища даним явищем.

Відносні величини інтенсивності завжди є відношенням двох різноіменних величин. За чисельник цього відношення береться величина явища (показник), ступінь поширення якого вивчається, а у знаменнику - величина того середовища, в якому розвивається (поширюється) це явище. Відносна величина інтенсивності показує, скільки одиниць однієї сукупності припадає на одиницю іншої сукупності. На відміну від інших видів відносних величин відносні величини інтенсивності завжди є величинами іменованими.

Прикладом відносних величин інтенсивності може послужити показник, який характеризує кількість лікарів всіх спеціальностей в розрахунку на 10000 чоловік населення. Його розраховують шляхом ділення кількості лікарів всіх спеціальностей на загальну чисельність населення держави. Наприклад, кількість лікарів всіх спеціальностей в Україні станом на 1 січня 1996 року складала 230 тисяч чоловік. Загальна чисельність населення України на цю ж дату становила 51300 тис. чоловік. Отже, на кожних 10000 чоловік в Україні припадає 45,0 лікарів (230000-10000 : 51300000).

Ефективність використання статистичних показників у значній мірі залежить від дотримання ряду вимог і перш за все - врахування специфіки і умов розвитку суспільно-економічних явищ і процесів, а також комплексного застосування абсолютних і відносних величин в економіко-статистичних дослідженнях. Саме такий підхід забезпечує найбільш повне відображення досліджуваної дійсності.

Важливою умовою правильного використання статистичних показників є вивчення явищ через застосування абсолютних і відносних величин у їх єдності.

ТЕМА: СЕРЕДНІ ВЕЛИЧИНИ

План.

1. Середня, її суть і види.

2. Середня арифметична проста і зважена.

3. Математичні властивості середньої арифметичної і техніка її обчислення.

4. Середня гармонійна та умови її застосуванням.

5. Структурні середні величини.

1. Середня, її суть і види

Серед узагальнюючих показників, що застосовуються для характеристики суспільних явищ і виявлення закономірностей їх розвитку, велике значення мають середні величини. Це пояснюється тим, що статистика вивчає сукупності за варіюючими ознаками, зміна яких проявляється у зміні їх кількісних значень в окремих одиниць цих сукупностей. На величину індивідуальних значень кожної одиниці спостереження діють декілька причин, певний вплив мають також і їх індивідуальні особливості. Наприклад, розподіл робітників двох підприємств можна охарактеризувати за їх кваліфікацією, яка виражається розрядом. Для цього слід розраховувати показник середнього тарифного розряду окремо по кожному підприємству. Одержані середні можна порівняти і дати однозначну відповідь, на якому з підприємств рівень кваліфікації робітників вищий.

Рівень кваліфікації робітників, що досліджуються, одержує узагальнюючу характеристику у вигляді середньої величини. В середній величині виражається те типове, що характерне для всієї сукупності. Середня є одним з найбільш поширених способів узагальнення.

Середньою величиною в статистиці називають узагальнюючий показник, який характеризує типовий рівень варіюючої ознаки в розрахунку на одиницю однорідної сукупності. Вивчаючи суспільні явища з метою виявлення характерних, закономірних рис в конкретних умовах місця і часу, статистика широко використовує середні величини. Важко без визначення середніх дати порівняльну характеристику продуктивності праці, рівня урожайності і ін.

Важливість середніх величин для статистичної практики і науки відзначається в роботах багатьох вчених. Так, відомий англійський економіст В.Петті (1623-1687) пропонував широко використовувати середні величини при вивченні економічних проблем, зокрема, використовувати як міру вартості затрат на середнє денне харчування одного дорослого працівника. Він вважав стійкість середньої величини як відображення закономірностей явищ, що вивчаються, і його зовсім не хвилювало те, що дані по окремих робітниках не співпадають з середньою величиною.

Значний вклад у розробку теорії середніх величин належить бельгійському вченому А.Кетле (1796-1874). Згідно Кегле на кожне явище діють як постійні (загальні), так і індивідуальні причини, причому перші роблять ці явища подібними одне до одного, стверджують загальні для всіх них закономірності. Наслідком вчення А.Кетле про загальні і індивідуальні причини стало виділення середніх величин як основного методу статистичного аналізу. Він підкреслював, що статистичні середні величини є не просто методом математичного вимірювання, а категорією об'єктивної дійсності. Типову, реально існуючу середню він ототожнював з істинною величиною, відхилення від якої можуть бути тільки випадковими. В підтвердження цьому є обгрунтована ним теорія «середньої людини».

За його твердженням середня людина - це людина, наділена всіма рисами у середньому розмірі. Вона є середньою на зріст і вагу, має середню смертність і народжуваність, середній нахил до шлюбу і самогубства, до добрих і поганих справ і т.ін. Для Кегле «середня людина» не проста абстракція. Це ідеал людини. Проте помилковість теорії «середньої людини» Кегле була доказана ще в кінці минулого сторіччя. Відомий статистик Ю.Янсон писав, що Кегле передбачає існування в природі типу середньої людини як чогось даного, від якого життя відхилило «середніх людей» цього суспільства і даного часу, а це, природньо, приводить його до абсолютно механічного погляду і на закони руху соціального життя: рух - це не розвиток, а поступове зростання середніх властивостей людини, поступове відновлення типу; тому таке нівелювання всіх проявів життя соціального тіла, за якого всякий поступальний рух припиняється.

Вірне розуміння суті середньої визначає її особливу значущість в умовах ринкової економіки, коли середня через взаємне погашення індивідуальних значень дозволяє виявити загальну тенденцію розвитку. Тому при тлумаченні суті середніх слід виходити із положень закону великих чисел і його значення для середніх. Закон великих чисел створює умови, щоб в середній проявлявся типовий рівень варіюючої ознаки. Сам же розмір цього рівня визначається зовсім не законом великих чисел, а суттю того явища, що характеризується середньою.

Середні, що застосовуються в статистиці, відносяться до класу степеневих середніх, формула яких має вигляд:

де X - степенева середня; X - рівень ознаки - варіант; n - число варіантів;

m - показник ступеня середньої.

Зміна значення степеня (m) середньої визначає її вид: при m = 1, середня арифметична; m = 0, середня геометрична; m = -1, середня гармонійна.

m = -2, середня квадратична; m = -3, середня кубічна, їх формули мають такий вигляд:

середня арифметична ;

середня геометрична ;

середня гармонійна ;

середня квадратична ;

середня кубічна .

Із степеневих середніх в статистиці найчастіше використовується середня арифметична, рідше - середня гармонійна, середня геометрична використовується тільки при обчисленні середніх темпів динаміки, а середня квадратична - при розрахунках показників варіації. Середня кубічна практично не використовується. Питання про те, який вид середньої необхідно використовувати в окремому випадку, вирішується шляхом конкретного аналізу сукупності, що вивчається. Вірну характеристику сукупності за варіюючою ознакою в кожному окремому випадку дає тільки певний вид середньої.

Крім степеневих середніх, в статистиці використовують описові характеристики розподілу варіюючої ознаки - моду і медіану. Застосовуються вони для характеристики структури сукупності, тому їх ще називають структурними середніми.

Застосування середніх повинне виходити із позицій діалектичного розуміння категорій загального і індивідуального, масового і одиничного. У кожному конкретному випадку слід пам'ятати про вимоги, які ставляться перед середніми, що визначаються. По-перше - це вимога визначення середньої на основі масових даних. Індивідуальні значення досліджуваної ознаки у окремих одиниць сукупності повинні бути різними. Щоб одержати науково обґрунтовану типову величину, слід обчислення середньої здійснювати за даними, до яких залучається якнайбільше одиниць цієї сукупності. При узагальненні масових фактів випадкові відхилення індивідуальних величин від загальної тенденції взаємно погашаються у середній величині. Ця вимога в статистиці пов'язує середні з законом великих чисел. По-друге - це вимога якісної однорідності, одноманітності сукупності, по якій визначається середня. Ця вимога полягає в тому, що не можна застосовувати середні до таких сукупностей, окремі частини яких підлягають різним законам розвитку відносно осереднюваної ознаки. Якщо, наприклад, визначити середню врожай-ність сільськогосподарських культур, то ніяк не можна її розраховувати, склав ши разом урожай зернових і технічних культур. Така середня не відобразить особливостей цього явища і буде не науковою, а фіктивною. Ось чому застосування методу середніх пов'язують з методом групування. Потрібно будь-яку досліджувану сукупність розчленувати спочатку на однорідні групи за певною ознакою, а вже потім визначати середню досліджуваної ознаки.

2. Середня арифметична проста і зважена.

Одним із найбільш поширених видів середньої є середня арифметична. Вона застосовується в тих випадках, коли обсяг варіюючої ознаки для всієї сукупності формується як сума значень ознаки у окремих одиниць сукупності, що вивчається. Щоб розрахувати середню арифметичну, потрібно скласти всі окремі варіанти (індивідуальні значення ознаки) і суму поділити на їх

кількість.

Позначивши варіанти через X1, X2 і т.д., розрахунок середньої арифметичної можна податитакою формулою:

 Середня арифметична буває двох видів: а) проста; б) зважена. Наведена вище середня є середньою арифметичною простою і визначається вона виконанням двох простих операцій - складанням значень варіантів і діленням одержаної суми на їх кількість.

Проте наведений вище розрахунок середньої можна дещо спростити: перед сумуванням помножити варіанти на частоти, тобто на число, що показує скільки раз цей варіант зустрічається у відповідному ряді. Таке множення варіантів на їх частоти у статистиці називається зважуванням, а розрахована на цій основі середня - середньою арифметичною зваженою.

Якщо частоти (ваги) позначити через f, то формула середньої арифметичної зваженої матиме такий вигляд:

В нашому прикладі за цією формулою обчислювати середню значно легше, ніж за формулою простої. Таким чином, для визначення середньої арифметичної зваженої виконують такі операції: множення кожного варіанту на його частоту, сумування одержаних добутків і, врешті, ділення одержаної суми на суму частот.

Переважно середню арифметичну визначають за формулою середньої зваженої. Просту середню використовують тільки в тих випадках, коли у кожного варіанту частота дорівнює одиниці, тобто варіант зустрічається один раз. Якщо частоти у всіх варіантів рівні, то при визначенні середньої арифметичної можна теж відмовитись від зважування. Часто вирахування середніх величин здійснюється за даними не тільки дискретних, але й інтервальних рядів розподілу, коли варіанти ознаки подаються у вигляді інтервалу (від – до).

Для обчислення середньої спочатку потрібно перетворити інтервальний ряд в дискретний, для чого по кожній групі визначають середнє значення інтервалу. Середнє значення інтервалу знаходять як півсуму його верхньої і нижньої границі. Якщо є відкритий інтервал, то для визначення його середнього значення виходять з величини інтервалу наступної групи або попередньої, тобто в сусідніх групах.

Після того, як знайдено середнє значення інтервалів, подальші розрахунки здійснюють так само, як і в дискретному варіаційному ряді: варіанти перемножуються на частоти і суму добутків ділять на суму частот.

У наведеному прикладі середній рівень виробітку по підприємству складає:

 

3. Математичні властивості середньої арифметичної і техніка її обчислення.

Середня арифметична має ряд математичних властивостей, важливих для спрощеного її обчислення. Найбільш важливі з них такі:

  1.  Добуток середньої на суму частот завжди дорівнює сумі добутку варіантів на частоти. Тобто:

Доведення:

Якщо ліву і праву сторони поділити на постійну величину, яка дорівнює сумі Х, то одержимо

 

  1.  

Якщо від кожного варіанта відняти яке-небудь довільне число, то одержана середня зменшиться на те ж число. Тобто:

звідси X = ХА + А, де - середня розрахована із варіантів, зменшених на величину А.

Таким чином, для того, щоб визначити середню величину, слід до одержаної зменшеної середньої додати число (А), на яке зменшували кожний варіант.

3. Якщо до кожного варіанта додати будь-яке число, то середня збільшиться на це ж число. Тобто:

звідси X = ХА - А. Таким чином, для того, щоб визначити середню величину, слід від одержаної збільшеної середньої відняти число (А), на яке збільшували кожний варіант.

4. Якщо кожний варіант поділити на будь-яке число (і), то середня арифметична зменшиться у стільки ж разів.

Таким чином, щоб визначити середню величину, слід одержану зменшену в і - разів середню величину збільшити в і - разів.

5. Якщо кожний варіант помножити на будь-яке число (і), то середня арифметична збільшиться у стільки ж разів. Тобто:

Таким чином, щоб визначити середню величину, слід одержану збільшену в і - разів середню величину зменшити в і - разів.

6. Якщо всі частоти поділити чи помножити на будь-яке число, то середня арифметична від цього не зміниться.

Ця властивість базується на тому, що частоти при розрахунку середньої арифметичної мають значення ваги не як абсолютні величини, а як питомі ваги, що мають окремі варіанти у всьому варіаційному ряді. Збільшуючи чи зменшуючи в однаковій мірі частоти всіх варіантів, тим самим не міняють питомої ваги кожного окремого варіанта в ряді.

7. Сума відхилень варіантів від значення їх середньої завжди дорівнює нулю:

Це значить, що в середній арифметичній взаємно погашаються відхилення варіантів в одну і іншу сторони.

Викладені вище властивості середньої арифметичної дозволяють в багатьох випадках значно спростити її обчислення. Виходячи з другої та четвертої властивостей можна: по-перше, відняти від всіх варіантів постійне число, найкраще взяти варіант з найбільшою частотою; по-друге, поділити всі варіанти на постійне число, як правило, за таке беруть величину інтервалу; по-третє, інколи доцільно частоти виражати в процентах.

Обчислення середньої арифметичної вказаним способом дістав у статистиці назву способу відліку від умовного нуля або «спосіб моментів». Він використовується в рядах з рівними інтервалами і формула для його обчислення має такий вигляд:

де m1 - момент першого порядку, який визначається за формулою:

Потреба у використанні спрощених способів обчислення середньої сьогодні досить незначна, оскільки все більшого поширення набуває використання електронних машин. Це дозволяє виконувати розрахунки на основі індивідуальних даних незалежно від їх кількості.

4. Середня гармонійна та умови її застосування

Статистичні середні завжди виражають якісні властивості суспільних явищ і процесів. В процесі досліджень важливо правильно вибрати форму середньої, яка б відповідала природі взаємозв'язків явищ і їх ознак. Поряд із середньою арифметичною в статистичних дослідженнях використовують інші види, зокрема, середню гармонійну.

За своїми властивостями середня гармонійна може застосовуватись тоді, коли загальний обсяг ознаки формується як сума зворотних значень варіантів. Таких випадків у сфері соціально-економічних явищ зустрічається відносно мало. Проте, не дивлячись на це, середня гармонійна застосовується в статистиці досить широко. До неї звертаються тоді, коли ваги (тобто добуток варіантів на частоти) ділять на варіанти, або це те ж саме, що множать на зворотнє їм число. Таким чином, середня гармонійна - це величина зворотня середній арифметичній із зворотніх значень ознаки.

Звернемося до прикладу. Розрахунок середніх затрат часу, необхідного для виготовлення однієї деталі в бригаді токарів, що виробляють цю продукцію, здійснюється відношенням:

Формула середньої гармонійної простої має такий вигляд:

Вона використовується в тому випадку, коли обсяг явищ, тобто добутки по кожній ознаці рівні. У тих випадках, коли ці добутки по кожній ознаці нерівні, використовується середнягармонійна зважена, яка має такий вигляд:

де W - добуток варіанта на частоту (Xf), звідси

 - зворотні значення варіантів.

5. Структурні середні величини

Середні арифметична і гармонійна є узагальнюючими характеристиками сукупностей за тією чи іншою варіюючою ознакою. В той же час для характеристики структури цих сукупностей застосовуються особливі показники, які називають у статистиці структурними середніми. Зокрема, це мода і медіана. , Мода (Мо) - це величина, яка найчастіше зустрічається в даній сукупності. У варіаційному ряді це буде варіант, що має найбільшу частоту.

Мода широко використовується в комерційній діяльності, в соціологічних дослідженнях, коли вивчають ринковий попит, при реєстрації цін, встановленні рейтингу популярності осіб чи товарів і т. ін.

Медіаною (Me) в статистиці називають варіант, що знаходиться в середині упорядкованого варіаційного ряду, тобто ділить його на дві рівні частини: одна частина має значення варіюючої ознаки менше, ніж середня, а друга - більше. Медіана показує величину варіюючої ознаки, якої досягла половина одиниць сукупності.

Мода і медіана, на відміну від степеневих середніх є конкретними характеристиками варіаційного ряду, мають певні значення, тому їх ще називають описовими характеристиками, їх описовий характер пов'язаний з тим, що в цих величинах не погашаються індивідуальні відхилення, як це відбувається в середніх. Вони завжди відповідають повному варіанту. Мода і медіана не є типовими характеристиками в тих випадках, коли досліджуються сукупності однорідні і з великою чисельністю одиниць.

Знайти моду і медіану в дискретному варіаційному ряді не складає труднощів. Тут значення варіантів мають певні числа.

Інколи зустрічаються ряди розподілу, в яких не один, а два варіанти однаково модальні, тобто мають найбільші частоти. Це значить, що є дві моди, і розподіл тут бімодальний. Бімодальні розподіли вказують на якісну неоднорідність сукупності за досліджуваною ознакою.

Отже, визначення моди і медіани в дискретному варіаційному ряді не викликає проблем. В інтервальному варіаційному ряді для визначення приблизного значення моди і медіани у межах певного інтервалу звертаються до спеціальних розрахунків, використовуючи для цього відповідні формули. Зокрема, для визначення певного значення модальної величини ознаки, що знаходиться в певному інтервалі, вона має такий вигляд:

де Х0 - нижня границя модального інтервалу; іm - величина модального інтервалу;  - частота модального інтервалу;  - частота інтервалу, що передує модальному;  - частота інтервалу, що іде за модальним інтервалом.

Для визначення медіани з інтервального ряду використовується така формула:

де Хme - нижня границя медіанного інтервалу;

і - величина медіанного інтервалу;

Sme - сума нагромаджених (кумулятивних) частот до медіанного інтервалу;

 - частота медіанного інтервалу.

Медіана є серединним центральним значенням і це робить її смисл зрозумілішим. У порівнянні з модою вона виразніша. Завдячуючи своїй особливій властивості, яка полягає в тому, що сума абсолютних відхилень рівнів ряду від медіани є величина найменша І(х - мг) = min. Ця властивість широко використовується в маркетинговій діяльності.

Додатково до медіани для характеристики структури варіаційного ряду вираховують квартілі, які поділяють ряд за сумою частот на чотири рівні частини, децілі - поділяють ряд на десять частин і працентілі - ділять ряд розподілу на сто рівних частин. Другий квартіль К2 рівний медіані, а перший квартіль K1 і третій – К3 визначають аналогічно розрахунку медіани. При визначенні К1 замість медіанного інтервалу береться інтервал, в якому знаходиться варіант, що відсікає 1/4 чисельності частот, а для третього квартіля К2 - варіант, що відсікає 3/4 чисельності частот.

 Тема : РЯДИ ДИНАМІКИ.

План.

  1.  Поняття про ряди динаміки, їх види та правила побудови.
  2.  Основні характеристики рядів динаміки.
  3.  Середні показники динаміки.
  4.  Основні прийоми аналізу рядів динаміки.
  5.  Вимірювання сезонних коливань.

1. Поняття про ряди динаміки, їх види та правила побудови

У статистичній практиці доводиться мати справу з великою кількістю чисел, що характеризують розвиток явищ у часі. Для кращого розуміння і аналізу досліджуваних статистичних даних їх потрібно систематизувати, побудувавши хронологічні ряди, які називаються рядами динаміки або часовими рядами. Отже, рядами динаміки в статистиці називаються ряди чисел, що характеризують закономірності зміни суспільних явищ і процесів у часі.

Кожний ряд динаміки складається з двох елементів:

  1.  періодів або моментів часу, до яких відносяться рівні ряду (t);
  2.  статистичних показників, які характеризують рівні часу (Y). Залежно від характеру рівнів ряду розрізняють два види рядів динаміки: моментні і інтервальні (періодичні).

Моментним називається ряд динаміки, величини якого характеризують розмір явищ на певні моменти часу.

Підсумовування рівнів моментного ряду не має змісту, оскільки це приводить до повторного рахунку, однак різниця рівнів має певний економічний зміст.

Інтервальним називається такий ряд чисел, величини якого характеризують розміри суспільних явищ за певні періоди часу (день, місяць, квартал і т.д.).

Важливе економічне значення має підсумовування рівнів інтервального ряду. Сума рівнів інтервального ряду динаміки характеризує рівень даного явища за більш тривалий проміжок часу.

Ряди динаміки бувають одномірні і багатомірні.

Одномірні ряди динаміки характеризують зміну в часі одного показника (валовий збір картоплі).

Багатомірні ряди динаміки характеризують зміну в часі двох, трьох і більше показників.

У свою чергу багатомірні динамічні ряди поділяються на паралельні і ряди взаємозв'язаних показників.

Паралельні ряди динаміки відображають зміну в часі або одного показника різних об'єктів (чисельність населення різних країн), або різних показників одного об'єкта (валовий збір пшениці, цукрових буряків і картоплі в районі).

Ряди взаємозв'язаних показників характеризують залежність одного явища від іншого (залежність заробітної плати робітників від їхнього тарифного розряду).

За повнотою часу динамічні ряди поділяються на повні і неповні.

У повних динамічних рядах дати або періоди ідуть один за одним з рівними інтервалами.

У неповних динамічних рядах в послідовності часу спостерігаються нерівні інтервали.

За способом вираження рівнів динамічного ряду вони поділяються на ряди абсолютних, середніх і відносних величин

При побудові динамічних рядів потрібно дотримуватись порівняльності всіх рівнів ряду між собою за періодами часу, за територією, колом охоплюваних об'єктів, методом обчислення показників, одиницями виміру і іншими параметрами.

Важливою вимогою будь-яких динамічних порівнянь є вимога порівняльності території, до котрої відносяться рівні динамічного ряду. Межі територіальних одиниць держав, областей, районів протягом досліджуваного періоду змінюються внаслідок приєднання до них нових територій або відокремлення їх певної частини. У кожному окремому випадку питання порівняльності розглядається залежно від мети дослідження. Для приведення даних динамічного ряду до порівняльного виду проводиться перерахунок попередніх даних з урахуванням нових меж (кордонів).

Статистичні дані, які необхідні для побудови ряду динаміки, повинні бути порівняльні за колом охоплюваних об'єктів Непорівняльність може виникнути внаслідок переходу деяких об'єктів із одного підпорядкування в інше.

Порівняльність за колом охоплюваних об'єктів забезпечується зімкненням динамічних рядів шляхом заміни абсолютних рівнів відносними.

У моментних рядах динаміки виникає непорівняльність за критичним моментом реєстрації рівнів явищ, які піддаються сезонним коливанням.

Рівні динамічного ряду повинні бути порівняльні за методикою їх обчислення. 

Статистичні дані динамічного ряду можуть бути непорівняльними за різними періодами або тривалістю часу. Для того, щоб виявити закономірності розвитку явищ із значними сезонними коливаннями, потрібно порівнювати між собою дані за одні і ті ж періоди часу і за однаковою тривалістю періоду. Так, наприклад, обсяг виробництва молока за різні роки потрібно порівнювати тільки січень з січнем, квітень з квітнем, липень з липнем і т.д. Також не можна порівнювати виробництво продукції за місяць і за квартал, за квартал і за півріччя і т.д. Тобто, інтервали часу, за які наведено дані динамічного ряду, повинні бути рівними.

Важливе значення має правильне визначення інтервалів і віддалі між моментами в рядах динаміки, що залежить від характеру досліджуваних явищ. Для явищ, які змінюються повільно, інтервал беруть більш широкий, для динамічних явищ, навпаки, потрібно брати менший розмір інтервалу.

Часто статистичні дані виражені в різних одиницях виміру, що веде до непорівняльності таких динамічних рядів. Непорівняльність через різні одиниці виміру виникає внаслідок того, що ряд явищ обліковується паралельно в двох одиницях виміру або за однією із них. Наприклад, стальні труби обліковуються в тоннах і метрах, електромотори - в штуках і кіловатах потужності і т.д. Будуючи ряд за одним вимірником, отримуємо одну динаміку розвитку явища, а за другим - іншу, які можуть бути протилежними. Вага стальних труб може зростати, а метраж зменшуватись. Порівняльність за одиницями виміру вимагає, щоб рівні динамічного ряду завжди були виражені в одних і тих же одиницях виміру. Статистичний аналіз такого ряду доповнюють паралельним аналізом за іншим способом вимірювання.

Непорівняльність рядів динаміки через одиниці виміру виникає внаслідок непорівняльності грошової оцінки (зміна грошової одиниці, інфляція, зміна курсу валюти та ін.). Для приведення до порівняльного виду таких рядів динаміки всі попередні рівні досліджуваних ознак перераховуються за діючою грошовою оцінкою.

Непорівняльність статистичних показників динаміки може бути обумовлена також різною структурою сукупності за ряд років. Для приведення даних таких рядів до порівняльного виду використовують так звану стандартизацію структури (стандартизовані коефіцієнти народжуваності, смертності, природнього приросту і т.д.), Щo значною мірою залежить від вікової структури населення у різні роки. В якості стандартної структури використовують структуру певного періоду часу, а всі показники інших періодів розраховуються за цією ж структурою, що робить такі показники порівняльними.

2. Основні характеристики рядів динаміки.

Завдання статистики полягає в тому, щоб шляхом аналізу рядів динаміки розкрити і охарактеризувати закономірності, що проявляються на різних етапах розвитку того чи іншого явища, виявити тенденції розвитку та їх особливості.

У процесі аналізу рядів динаміки обчислюють і використовують наступні аналітичні показники динаміки: абсолютний приріст, темп зростання, темп приросту і абсолютне значення одного проценту приросту.

Обчислення цих показників ґрунтується на абсолютному або відносному зіставленні між собою рівнів ряду динаміки. Рівень, який зіставляється, називають поточним, а рівень, з яким зіставляють інші рівні - базисним. За базу зіставлення приймають або попередній, або початковий (перший) рівень ряду динаміки.

Якщо кожний наступний рівень зіставляють з попереднім, то отримують ланцюгові показники динаміки, а якщо кожний наступний рівень зіставляють з рівнем, що взятий за базу зіставлення, то одержані показники називаються базисними.

За постійну базу порівняння можна прийняти не лише початковий, а й будь-який інший рівень ряду динаміки. Іноді за базу зіставлення приймають середній рівень будь-якого попереднього періоду. Вибір бази зіставлення повинен бути обґрунтований історичними та економічними особливостями розвитку досліджуваного явища.

Абсолютний приріст обчислюється як різниця між поточним і базисним рівнями і показує, на скільки одиниць підвищився чи зменшився рівень порівняно з базисним за певний період часу.

Абсолютний приріст виражає абсолютну швидкість зміни рівнів ряду динаміки. Для вичерпної та глибокої характеристики явища абсолютні величини доповнюють відносними.

Темп зростання (Т3) обчислюється як відношення зіставлюваного рівня з рівнем, прийнятого за базу зіставлення, і показує, у скільки разів (процентів) зрівнюваний рівень більший чи менший від базисного.

Темп приросту (Тпр) визначається як відношення абсолютного приросту до абсолютного попереднього або початкового рівня і показує, на скільки процентів порівнювальний рівень більший або менший від рівня, взятого за базу порівняння.

Абсолютне значення одного проценту приросту визначається шляхом ділення абсолютного приросту на темп приросту за один і той же період. Абсолютне значення одного проценту приросту можна вирахувати технічно легшим способом - діленням початкового рівня на 100, оскільки за 100% завжди приймається базисний рівень, то 1% буде в 100 раз менший від базисного рівня.

3. Середні показники динаміки

Динамічні ряди складаються з багатьох динамічних рівнів, а тому як будь-яка статистична сукупність вони потребують деяких узагальнюючих характеристик. Для цього вираховують середні показники: середні рівні ряду, середні абсолютні прирости, середні темпи зростання і приросту.

При обчисленні середніх показників динаміки необхідно користуватись загальними положеннями теорії середніх.

Методи обчислення середнього рівня інтервального і моментного рядів динаміки залежать від їх виду.

В інтервальних рядах з рівними інтервалами середній рівень ряду обчислюють за формулою середньої арифметичної простої.

Якщо окремі періоди інтервального ряду динаміки мають різну довжину, то для визначення середнього рівня використовують середню арифметичну зважену.

В економічних дослідженнях для аналізу динаміки середніх рівнів часто практикують укрупнення інтервалу ряду.

Укрупнення інтервалів в інтервальних рядах динаміки використовують для виявлення тенденції розвитку явища. Якщо інтервальний ряд динаміки має різні інтервали, тоді потрібно застосувати середню арифметичну зважену.

4. Основні прийоми аналізу рядів динаміки.

Виявлення основної тенденції (тренду) ряду є одним з головних методів аналізу і узагальнення динамічних рядів. Зображена на графіку лінія тренду динамічного ряду покаже плавну зміну досліджуваного явища в часі, що звільнене від короткочасних відхилень, викликаних різними причинами. У статистичній практиці виявлення основної тенденції розвитку явищ в часі проводиться методами укрупнення інтервалів, ковзної середньої і аналітичним вирівнюванням.

Одним з найпростіших способів обробки ряду з метою виявлення закономірності зміни його рівнів є укрупнення інтервалів (періодів) часу. Суть цього методу полягає в тому, що дані динамічного ряду об'єднуються в групи по періодах, розраховується середній показник за період - триріччя, п'ятиріччя і т.д. Такій обробці доцільно піддавати динамічний ряд з більш-менш систематичними коливаннями рівня, що дозволяє точніше з'ясувати загальну тенденцію розвитку явища.

Важливим способом виявлення загальної тенденції ряду динаміки є згладжування за допомогою ковзної середньої. Тут також вдаються до укрупнення періодів, але воно проводиться шляхом послідовних зміщень на одну дату при збереженні постійного інтервалу періоду.

Згладжування способом ковзної середньої можна проводити також і за парним числом членів ряду. Однак таке згладжування дещо складніше, оскільки середня мусить бути віднесена тільки до середини між двома датами, котрі знаходяться в середині інтервалу. Щоб ліквідувати такий зсув, застосовують спосіб перетворення рівнів або центрування.

При перетворенні рівнів рівень першого інтервалу ділять на два і його половина входить в суму, за якою обчислюється ковзна середня. Потім беруться всі наступні рівні в повному розмірі і до них додається половина рівня, який виходить за межі згладжування.

Центрування полягає в тому, що із кожної пари згладжених ковзних середніх розраховується середня арифметична проста.

При застосуванні методу ковзної середньої важливе значення має вибір періоду або інтервалу згладжування, який повинен відповідати періоду коливань в даному ряду динаміки.

5. Вимірювання сезонних коливань

Сезонним коливанням називаються більш-менш стійкі внутрішньорічні коливання в рядах динаміки, які зумовлені специфічними умовами виробництва чи споживання певного виду продукції.

Для дослідження внутрішньорічних коливань можуть використовуватись різні методи (простої середньої, Персонса, ковзної середньої, аналітичного вирівнювання, рядів Фур'є), які дозволяють оцінити сезонність з різною точністю, надійністю і трудомісткістю.

Аналіз сезонності розглянемо на прикладах реалізації товарів культурно-побутового призначення за допомогою різних методів, з поступовим переходом від простих способів дослідження до більш складних.

Сезонні коливання характеризуються спеціальним показником, який називається індексом сезонності (Іs). В сукупності ці індекси утворюють сезонну хвилю. Індекс сезонності - це процентне відношення одноіменних місячних (квартальних) фактичних рівнів рядів динаміки до їх середньорічних або вирівняних рівнів. Наочну уяву про зміну попиту населення на товари культурно-побутового призначення в окремі періоди року дають графіки. Індекс сезонності за методом простої середньої визначається за формулою:

де Yi - середні місячні або квартальні рівні;

Yз - загальна середня (місячна або квартальна).

Сезонну хвилю методом Персонса можна також визначити і за медіанними значеннями ланцюгових індексів. При обчисленні індексів сезонності враховують зсув сезонної хвилі під впливом тренду. Виходячи з гіпотези, що загальна тенденція ряду динаміки розвивається за прямою лінією, вилучення тренду із сезонної хвилі проводять шляхом рівномірного розподілу зсуву за квартальними значеннями базисних індексів.

Розвиток загальної тенденції різних динамічних рядів за прямою лінією зустрічається в реальній дійсності далеко не завжди. Він може приймати найрізноманітніші форми, а тому для обчислення сезонної хвилі доцільно використовувати і інші методи елімінування тренду, такі як рухома середня, аналітичне вирівнювання і ряд Фур'є.

Для вивчення сезонності часто доводиться обчислювати ковзну середню з парним числом членів ряду, оскільки характер динамічного ряду визначає тривалість періоду рухомої середньої, який повинен співпадати з періодом коливання або бути кратним йому.

Згладжування по парному числу членів ряду незручне тим, що середня мусить бути віднесена тільки до середини між двома датами, тобто проходить зсув періоду, до якого відноситься рівень.

Статистика для ліквідації такого зсуву використовує розглянуті нами раніше способи перетворення рівнів і центрування.

Тема : ГРАФІЧНІ ЗОБРАЖЕННЯ.

План.

  1.  Поняття про статистичні графіки і правила їх побудови.
  2.  Графіки порівняння статистичних величин.

1. Поняття про статистичні графіки і правила їх побудови

В результаті опрацювання даних різних видів спостережень одержують велику кількість цифрового матеріалу, який розміщують у таблицях. Застосування табличного методу значно полегшує орієнтацію в зібраному та згрупованому матеріалі. Проте в багатьох випадках статистичних досліджень не можна обмежуватись самими таблицями.

Таблична форма викладу цифрового матеріалу не завжди дозволяє достатньо наочно і чітко відобразити загальну картину стану чи розвитку якоro-небудь явища, розкрити закономірності зв'язку статистичних показників між собою або їх розподілу. А тому для розв'язку цих та інших завдань поряд із статистичними таблицями широко застосовується графічний спосіб зображення статистичних величин.

Статистичний графік - це особливий спосіб наочного зображення і узагальнення статистичних даних про соціально-економічні явища і процеси через геометричні образи, малюнки або схематичні географічні карти та пояснення до них. Графіки застосовуються, головним чином, для характеристики (порівняння) розвитку показників у часі і просторі, вивчення структури і структурних зрушень, контролю за виконанням планових завдань, характеристики розміщення і поширення явищ в просторі, а також для аналізу зв'язків і залежностей між різними показниками або між значеннями варіаційної ознаки і частотами чи частками.

При побудові статистичного графіка потрібно знати, з якою метою складається графік, вивчити вихідний матеріал та володіти методикою графічних зображень.

Основними елементами графіка є: поле графіка, графічні образи, масштабні орієнтири і експлікація графіка. Кожний елемент має своє призначення і виконує відповідну роль в побудові і інтерпретації графіка.

Поле графіка - це простір, на якому розміщуються геометричні та інші знаки, що виражають графічне зображення. Цей простір обмежується або аркушем чистого паперу, або географічною чи контурною картою.

Розмір поля залежить від призначення графіка. В статистичних дослідженнях найчастіше зустрічаються графіки у вигляді прямокутників з нерівними сторонами по вертикалі і горизонталі, хоча застосовуються також і графіки у вигляді квадратів. У практиці співвідношення нерівних сторін полів графіка береться від 1 : 1,33 до 1 : 1,50, якщо вертикальну сторону прийняти за 1.

Просторові орієнтири задаються у вигляді прямокутної системи координат, тобто координатної сітки. В картограмах засобами просторової орієнтації виступають географічні карти.

Графічний образ - це сукупність різноманітних геометричних та графічних знаків, за допомогою яких відображаються статистичні величини. У статистичних графіках використовуються такі геометричні знаки, як крапки, відрізки прямих ліній, квадрати, прямокутники, кола, півкола, сектори, а також негеометричні знаки-символи у вигляді силуетів або малюнків. Це і є основою графіка, його мовою.

Масштабні орієнтири статистичних графіків - це масштаб, масштабні шкали і масштабні знаки, які використовуються для визначення розмірів геометричних та інших графічних знаків.

Масштаб - умовна міра переводу числової величини статистичного явища в графічну і навпаки. Тобто, це довжина відрізка шкали, прийнята за числову одиницю. Наприклад, 1 см на графіку відповідає 1000 одиницям виробленої продукції, або 1 см2 дорівнює 100 км2 на досліджуваній території.

При побудові графіка масштаб повинен бути таким, щоб ясно і чітко проявлялися відмінності зображення статистичних величин і легко можна було їх порівнювати між собою. Найбільш розповсюджуваною при побудові статистичних графіків є система прямокутних координат. При цьому найкраще співвідношення масштабу по осі абсцис і ординат 1,41 : 1, відоме під назвою «золотого перетину». На осі ординат графіка повинна бути нульова точка. У випадках, коли мінімальне значення ознаки значно вище нуля, доцільно робити розрив вертикальної шкали (див.рис. 1.).

Масштабна шкала - це лінія, поділена на відрізки точками відповідно до прийнятого масштабу. Носієм шкали можуть виступати пряма або крива лінії. Залежно від цього масштабні шкали поділяють на прямолінійні і кругові.

Довжину відрізків між сусідніми поділками шкали називають графічним інтервалом, а різницю між числовими значеннями цих поділок - числовим інтервалом. Обидва інтервали можуть бути рівними і нерівними.

Шкалу, в якій рівним графічним інтервалам відповідають рівні числові інтервали, називають рівномірною або арифметичною.

Якщо рівним графічним інтервалам відповідають нерівні числові інтервали, шкалу називають нерівномірною або функціональною. Для побудови статистичних графіків з функціональною шкалою найчастіше застосовують логарифмічну функцію у = lqx.

Масштабні знаки - це еталони, які зображають на графіку статистичні величини у вигляді квадратів, кругів, силуетів тощо. Ними користуються для визначення розмірів і співвідношень статистичних величин, зображених на графіку, тобто для порівняння графічних знаків із знаком-еталоном.

Експлікація графіка - це словесні пояснення, що розкривають його зміст і основні елементи: заголовок графіка, одиниці виміру, умовні позначення.

Загальний заголовок повинен зрозуміло, чітко і стисло розкрити основний його зміст і відповісти на три питання - що? коли? де?

На кожній масштабній шкалі графіка вказуються розміщені на них статистичні величини і одиниці їх вимірювання.

Пояснювальні надписи до окремих елементів графічного образу можуть знаходитись на полі графіка або у формі умовних позначень виноситись за його межі.

Класифікація статистичних графіків. Класифікація графіків дає можливість визначити їх загальні риси, аналітичні можливості та техніку побудови. Графіки класифікуються за функціонально-цільовим призначенням, видами, формами і типами основних елементів.

За загальним призначенням графіки поділяються на аналітичні, ілюстративні та інформаційні.

За функціонально-цільовим призначенням розрізняють графіки групувань і рядів розподілу, динаміки, взаємозв'язку і порівняння.

За формою графічних образів графіки поділяють на крапкові, лінійні, площинні, просторові і фігурні.

За типом системи координат розрізняють графіки у прямокутній і полярній системі координат, а за масштабними шкалами - графіки з рівномірними, функціональними і змішаними шкалами.

Класифікація графіків за видом їх поля дає змогу виділити дві великі групи графіків: а)діаграми; б) статистичні карти.

З точки зору розв'язуваних завдань статистичні графіки поділяються на: 1) графіки порівняння статистичних величин; 2) графіки структури і структурних зрушень; 3) графіки зображення динаміки статистичних показників; 4) графіки контролю виконання плану; 5) графіки розміщення і поширення у просторі; 6) графіки варіаційних рядів (вони будуть розглянуті в розд.7); 7) графіки взаємозв'язку і взаємозалежності (будуть розглянуті в розд.9).

Графіки, які застосовуються для зображення статистичних даних, надзвичайно різноманітні. У даній главі розглянемо графіки, які найчастіше зустрічаються в статистичній практиці.

2. Графіки порівняння статистичних величин

У статистичній практиці для графічного порівняння величин статистичного показника, які характеризують його зміну в просторі, застосовують діаграми.

Діаграми - це вид графіків, в якому цифрові дані зображаються за допомогою різних геометричних фігур і ліній. Діаграми є стовпчикові, стрічкові, секторні, лінійні та інші.

Стовпчикові діаграми - найбільш простий, наочний і широко вживаний вид графіків в одному вимірі. В них статистичні дані зображаються у вигляді стовпчиків-прямокутників однакової ширини, розміщених вертикально на осі абсцис і однакової або різної висоти. Кожний окремий стовпчик характеризує окремий об'єкт. Загальне число стовпчиків дорівнює числу порівнювальних об'єктів. Віддаль між стовпчиками береться однакова, але інколи стовпчики розташовують впритул один до одного.

Для побудови діаграми на осі абсцис на однакові відстані один від одного відкладемо три відрізки рівної довжини - основи стовпчиків. Заводи розмістимо на графіку ранжировано: в порядку зменшення чисельності виробництва телевізорів кольорового зображення. Масштаб на осі ординат- 5 тис.шт. телевізорів на 1 см.

Тема : СТАТИСТИКА ЗАСОБІВ ВИРОБНИЦТВА.

План.

  1.  Поняття основного капіталу і завдання статистики.
  2.  Основні фонди, їх склад і класифікація.
  3.  Види оцінки основних фондів.
  4.  Статистичне вивчення амортизації і зношення основних фондів.
  5.  Показники наявності, стану і динаміки основних фондів.
  6.  Показники використання основних виробничих фондів – на самостійне опрацювання.

7. Показники озброєності праці основними виробничими фондами –на самостійне опрацювання.

1. Поняття основного капіталу і завдання статистики

Одним із важливих факторів виробництва є капітал. Капітал - це сукупність матеріальних благ (нагромаджена праця, знаряддя праці, сировина, матеріали, дороги, мости, комп'ютери і ін.) і нематеріальних елементів (освіта, людські здібності тощо).

Щодо поняття «капітал» серед економістів є різні точки зору. Одні з них «капітал» ототожнюють з засобами виробництва. Такої позиції дотримується, наприклад, Д.Рикардо.

П.Самуельсон та Нордхаус капітал розглядають як блага довгостроко-вого користування, що створені для виробництва інших товарів. Часто капітал трактується як сума грошей, інвестовані ресурси, що використані на виробництво товарів і послуг, їх доставку до споживача.

Капітал можна подати в таких трьох формах: засоби виробництва (продуктовий капітал), гроші (грошовий), товари (товарний капітал).

Частину продуктивного капіталу (будівлі, споруди, машини і устаткування, транспортні засоби) називають основним капіталом (основними засобами або основними фондами). Іншу частину продуктивного капіталу (сировину, матеріали, енергетичні ресурси і ін.) називають оборотним капіталом (оборотними фондами).

Продуктивний капітал залежно від функцій, які ним виконуються в процесі виробництва, поділяється на засоби праці і предмети праці. Якщо предмети праці передають продукту праці свої матеріально-речові властивості, то засоби праці своїми матеріально-речовими властивостями уможливлюють цю передачу. Отже, до предметів праці належить та частина засобів виробництва, на які людина впливає у процесі своєї діяльності, надаючи їм властивості, які задовольняють потреби суспільства.

Засоби праці виражають комплекс елементів суспільної праці, за допомогою яких людина впливає на предмети праці, вступає у виробничий контакт з природою, видозмінюючи її.

Для того, щоб визначити, куди належать певні засоби виробництва - до предметів праці чи до засобів праці, необхідно враховувати не їх фізико - хiмічні властивості чи форму, а те, яку роль вони відіграють у процесі виробництва. Від того, як використовуються ті чи інші засоби, залежить у кожному конкретному випадку, чи будуть вони засобом, чи предметом праці. Так, автомобіль, який використовується для перевезення вантажів, виступає як засіб праці, а автомобіль, який перебуває у якості готової продукції на складі підприємства-виготовлювача - як предмет праці.

Серед засобів праці вирішальну роль відіграють знаряддя праці, механічні, фізичні і хімічні властивості, які людина використовує відповідно до своєї мети. Рівень розвитку техніки і технології є головним показником ступеня оволодіння суспільством силами природи і характеризує ступінь володіння нею. До основних виробничих фондів належать не всі засоби праці, а лише ті, що мають вартість, тобто створені працею, беруть участь в утворенні вартості продукту і піддаються відтворювальному процесу. Основними фондами стають об'єкти з моменту їх функціонування в якості засобів праці, тобто з моменту зарахування їх на баланс основної діяльності промислового підприємства.

Предмети праці є складовою виробничих оборотних фондів.

Основні виробничі фонди - це засоби праці, які багаторазово беру участь у виробничому процесі, зберігаючи при цьому свою первісну матеріально-речову форму, і поступово зношуючись, переносять свою вартій на заново створений продукт.

На практиці до основних фондів промислових підприємств не відносяться і включаються до оборотних:

а) предмети, які служать менше одного року незалежно від їх вартості;

б) предмети вартістю нижче від 250 грн. за одиницю незалежно від строку їх служби (крім сільськогосподарських машин і знарядь, дорослої робочої і продуктивної худоби , включаючи дрібну і дорослу птицю), оскільки вони належать до основних фондів незалежно від їх вартості;

в) спеціальні інструменти і спеціальні пристрої незалежно від їх вартості;

г) молодняк тварин і тварини на відгодівлі;

д) спеціальний одяг, спеціальне взуття, постільні речі незалежно від вартості і строку служби.

Основними завданнями статистики основних фондів є:

  1.  визначення обсягу, складу і структури основних фондів;
  2.  характеристика стану і динаміки основних виробничих фондів;
  3.  вивчення рівня використання основних фондів;
  4.  характеристика озброєності праці основними виробничими фондами,

вивчення ефективності використання виробничих площ підприємства (фірми).

2. Основні фонди, їх склад і класифікація

Внаслідок того, що підприємства, як правило, виконують не лише основну, а й інші види виробничої і невиробничої діяльності, склад їх основних фондів надзвичайно різноманітний.

Ділення основних фондів підприємства на виробничі і невиробничі дозволяє встановити їх склад за економічною ознакою.

До основних виробничих фондів належать засоби праці, які прямо чи опосере-дковано беруть участь у промислово-виробничій діяльності підприємства (фірми) і підсобних непромислових виробництвах інших галузей матеріального виробництва) (капітальне будівництво, сільське господарство, торгівля і ін.).

До невиробничих відносяться основні фонди, які використовуються для задоволення культурно-побутових потреб працівників підприємства (фірми). Невиробничі основні фонди поділяються за сферами застосування праці (житлове господарство, комунальне і побутове обслуговування, освіта, фізкультура і соціальне забезпечення, наука і ін.).

Основні промислово-виробничі фонди підприємства складаються з комплексу видів засобів праці, які різняться своєю матеріальною, натуральною формою та виробничим призначенням.

Беручи до уваги різні ознаки, які властиві різним елементам основних виробничих фондів, їх поділяють на окремі групи, тобто класифікують. У практиці роботи підприємств найчастіше застосовується класифікація, згідно

якої всі основні фонди поділяються на окремі групи за своїм призначенням і натурально-речовими характеристиками. Така класифікація використовується для організації обліку і планування основних фондів, характеристики їх структури, встановлення диференційованих норм амортизаційних відрахувань і розрахунку щорічного розміру амортизації, визначення технічної озброєності праці, інших техніко-економічних показників.

У нині діючій класифікації основних фондів виділяються такі групи:

I. Будівлі - об'єкти, що забезпечують нормальні умови для здійснення виробничого процесу (корпуси цехів, адміністративні, складські, господарські, інші приміщення).

II. Споруди - інженерно-будівельні об'єкти, які виконують технічні функції у виробничому процесі (шахти, нафтові і газові свердловини, греблі, шлюзи, канали, дамби, мости, дороги, естакади, резервуари для зберігання нафтопродуктів, димові труби, водонапірні башти і ін.).

ІІІ. Передавальне устаткування - засоби праці, що призначені для передачі різних видів енергії, рідких і газоподібних речовин (електро-, тепломережі, нафтопроводи і т.п.).

IV. Машини і устаткування, до яких належать такі засоби праці:

  1.  силові машини і устаткування - засоби праці, за допомогою яких виробляють і перетворюють енергію (електрогенератори, електромотори, трансформатори і ін.);
  2.  робочі машини і устаткування - знаряддя праці, які впливають на предмети праці (верстати, преси, вугільні комбайни, доменні і сталеплавильні печі і т.п.);
  3.  вимірювальні і регулювальні прилади, обладнання та лабораторне устаткування - засоби праці, які призначені для управління, регулювання, контролю і вимірювання параметрів виробничого процесу;
  4.  обчислювальна техніка - сукупність машин і пристроїв, які застосовуються для виконання обчислювальних робіт і управління технологічними процесами (електронно-обчислювальні машини і т.д.).

V. Транспортні засоби - засоби для переміщення вантажів і людей все редині цехів і між цехами (автомобілі, локомотиви, електрокари і т.ін.).

VI. Інструменти загального призначення - немеханізовані і механізовані знаряддя ручної праці (гайковерти, електродрелі і ін.).

  1.  Виробничий інвентар і приладдя - предмети для охорони праці (огорожі машин, верстаки, чани і т.п.).
  2.  Господарський інвентар - предмети організації конторської праці (меблі, друкарські машинки тощо).

IX. Інші основні засоби (технічні бібліотеки і ін.).

Розглянуті групи основних фондів відрізняються призначенням у виробничому процесі, конструктивними особливостями, іншими якісними параметрами, що дозволяє використовувати дану класифікацію для вирішення різних завдань загального характеру в економіко-статистичному дослідженні. Однак вона не завжди дозволяє вивчити основні фонди стосовно їх ролі у виробничому процесі, створює певні труднощі в техніко-економічних розрахунках при плануванні і дослідженні показників технічної оснащеності підприємств і ефективності їх використання. Позиції їх не завжди точно визначають технологічну структуру основних фондів у вигляді співвідношення їх активної і пасивної частин, не дають можливості вивчати галузеве походження і функціональний склад. Перешкоджають цьому укрупнені групи нині діючої класифікації основних фондів. Так, у групу «Будівлі», наприклад, входять виробничі корпуси, де розміщені цехи, майстерні і будівлі адміністративно-господарського призначення - склади, контори тощо.

Окремо слід зупинитися на групі «Споруди», яка особливо завантажена різними за своїм призначенням і матеріально-речовим складом об'єктами. Сюди відносять як споруди, що виконують, по суті, активні функції знарядь праці (шахти, свердловини, залізничні і автомобільні дороги, мости, канали), так і споруди, що забезпечують умови виробництва (огорожі, сховища і ін.).

Аналогічний недолік мають інші групи діючої класифікації основних фондів, що створює певні перешкоди у дослідженні співвідношення їх активної і пасивної частин, технологічної структури галузевого походження і прогресивних тенденцій.

У сучасній економічній літературі пропонуються детальніші класифікації основних фондів.

Класифікація основних фондів періодично уточнюється, вносяться певні зміни залежно від науково-технічного прогресу і утворення нових галузей народного господарства. Науково обґрунтована класифікація має велике значення для потреб планування і обліку основних фондів, вивчення їх структури і ефективності використання.

Залежно від поставлених завдань основні фонди можуть групуватися і за іншими ознаками. Особливий інтерес викликає їх ділення залежно від ступеня участі різних елементів у виробничому процесі на активну і пасивну частини. За прийнятою методологією до активної частини основних фондів відносять виробничі і силові машини та устаткування. В широкому розумінні поняття активних основних фондів, крім машин і устаткування, включає також вимірювальні та регулювальні прилади, виробничі інструменти, транспортні засоби і окремі види споруд. До пасивної частини основних фондів належать засоби праці, які забезпечують нормальні умови процесу виробництва (будівлі, споруди, виробничий та господарський інвентар, інші основні фонди).

Необхідно відзначити, що кожна галузь промисловості має властиву їй структуру основних фондів. Наприклад, для машинобудування, металообробної та легкої промисловості характерна висока питома вага машин і устаткування в загальному обсязі основних фондів, для мукомельної, круп'яної і комбікормової промисловості, - навпаки, - висока питома вага будівель і споруд.

По всій сукупності промислових підприємств України у загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їх видів впродовж останніх років коливалась в межах: будівель і споруд - 45-47%, машин і устаткування - 40-42%, у тому числі робочих - 30-32%, транспортних засобів - 2,5-3,0%.

Питома вага активної частини основних виробничих фондів у їх загальному обсязі становить по промисловості в цілому 53,9%, з них у важкій промисловості - 54,2%, легкій - 55,1%, харчовій - 49,2%.

Важко уявити, що у таких галузях, як паливна промисловість, активну участь у виробничому процесі беруть лише 30% основних виробничих фондів. З іншого боку, викликає сумнів правомірність віднесення до активної частини основних фондів таких споруд у галузі електроенергетики, як шлюзи і греблі електростанцій.

3. Види оцінки основних фондів

Планування і облік основних фондів здійснюється в натуральному і вартісному виразах. У натуральному виразі основні фонди обліковуються в розрізі окремих елементів у фізичних одиницях виміру (штуках, кілограмах, тоннах, метрах і ін.). Використовується він для характеристики складу основних фондів, їх технічного стану, складання балансів у розрізі окремих видів устаткування, розрахунку виробничої потужності дільниць, цехів і підприємства в цілому.

Для того, щоб визначити загальний обсяг основних фондів, охарактеризувати їх структуру, вивчити технічний стан і ступінь використання, розрахувати амортизаційні відрахування, визначити розмір плати за користування фондами і показники рентабельності роботи, необхідна вартісна (грошова) оцінка основних фондів.

Оскільки кожний вид (тип) основних фондів на певний момент має водночас кілька вартісних оцінок, що характеризуються тривалістю періоду їх функціонування, протягом якого вони зношуються, змінюються умови відтворення, розрізняють три види їх вартісної оцінки: повна первісна вартість, повна відновна вартість і залишкова вартість основних фондів.

Повна первісна вартість основних фондів - це загальна сума фактичних затрат на придбання (будівництво), включаючи витрати на доставку і монтаж засобів виробництва в діючих на той час цінах. Складовим елементом повної первісної вартості основних фондів можуть бути також додаткові затрати, викликані розширенням і модернізацією засобів праці в процесі їх експлуатації. За цією оцінкою (за винятком випадків, коли проводиться переоцінка) основні фонди обліковуються на балансі підприємства протягом всього періоду функціонування. Визначають її таким чином.

Повна відновна вартість - це сума витрат на придбання (будівництво), включаючи витрати на доставку і монтаж за цінами і умовами виробництва на момент переоцінки основних фондів. Повна відновна вартість основних фондів визначається за матеріалами переоцінки. При цьому ліквідується різномасштабність цін, що забезпечує можливість розкрити правильне співвідношення обсягів старих і нових засобів праці, які надійшли в різні роки. Однотипні види основних фондів включаються в підсумок за однаковою вартістю незалежно від їх первісної оцінки. Так, якщо оцінити придбаний у 1990 р. верстат за цінами 1997 р., то повна відновна вартість становитиме 6600 грн., а за два верстати разом взятих - 13200 грн. (6600 + 6600).

Залишкова вартість - це та частина повної первісної вартості об'єкта основних фондів, яка ще не перенесена на продукт, її визначають як різницю між повною первісною (повною відновною) вартістю кожного об'єкта основних фондів і сумою нарахованого за весь період функціонування зношення. Якщо сума зношення придбаного у 1990 р. верстата становила у 1997 р. 4200 грн., то його залишкова вартість дорівнюватиме 2940 грн. (7140 - 4200), а двох верстатів - 9540 гр. (2940 +6600).

Дані про залишкову вартість основних фондів наводяться у річному звіті (форма №11) «Рух основних фондів і амортизація основних фондів».

Застосування різних видів оцінки основних фондів зумовлюється тривалим періодом їх функціонування. Зіставляючи роль і значення повної первісної і повної відновної вартості основних фондів, можна надати перевагу другому виду оцінки, особливо при вивченні їх обсягу і динаміки.

Дані про повну відновну вартість одержують на основі переоцінки основних фондів, проведення якої вимагає залучення великої кількості спеціалістів, значних затрат часу і коштів. І не випадково в Україні за весь період радянської влади проведено лише п'ять переоцінок основних фондів промисловості. Перша проведена за станом на 1 жовтня 1925 р. У 1940 р. інвентаризація і переоцінка основних фондів була проведена на території СРСР.

Така ж часткова інвентаризація і переоцінка були проведені у 1945 р. У 1960 р. за станом на 1 січня по всій території колишнього СРСР була проведена генеральна інвентаризація і переоцінка основних фондів всіх галузей народного господарства (крім колгоспів). Аналогічна переоцінка основних фондів була проведена за станом на 1 січня 1972 р. Цими переоцінками охоплено 1453 тис. підприємств, організацій і установ, обраховано 180 млн. інвентарних об'єктів. Для їх проведення було складено 125 спеціальних цінників і 45 збірників укрупнених показників вартості будівель і споруд. Результати переоцінки в розрізі видів основних фондів відбилися у 50 спеціалізованих формах.

У процесі інвентаризації і переоцінки основних фондів уточнювалися дані обліку, всі наявні об'єкти оцінювались за цінами, що відбивали реальні умови відтворення на момент їх переоцінки, враховано моральне зношення основних фондів, беручи до уваги співвідношення продуктивності сучасних і старих машин та устаткування, уточнювався ступінь фізичного зношення об'єктів.

За переоцінкою станом на 1 січня 1972 р. основні фонди оцінені за повною відновною і залишковою (з урахуванням фізичного і частково морального зношення) вартістю. Внаслідок переоцінки одержано однакову оцінку основних фондів на момент їх переоцінки.

Переоцінка основних фондів зміцнює госпрозрахункові відносини в народному господарстві, дозволяє правильно оцінити ефективність їх використання, є основою для уточнення і упорядкування системи амортизаційних відрахувань.

4. Статистичне вивчення амортизації і зношення основних фондів

У процесі функціонування основний капітал зношується. Розрізняють зношення фізичне і моральне. Фізичне розуміють як поступове зниження споживної вартості основних засобів внаслідок виробничого їх споживання (деформація деталей, конструкцій), а також під впливом сил природи (корозія металу, гниття дерев'яних конструкцій і т.п.). Ступінь фізичного зношення основних фондів залежить не лише від режиму їх експлуатації, кількості годин роботи на добу, робочих днів у році та інтенсивності їх використання, а й від якості і надійності виготовлених верстатів, устаткування, транспортних засобів, інших видів засобів праці. Тому підвищення якості надійності основних виробничих фондів, збільшення строків їх експлуатації є одним з найважливіших напрямів економії суспільної праці.

Моральне зношення основних фондів є наслідком науково-технічного прогресу. Старі основні фонди, незважаючи на їх фізичну придатність для експлуатації, з економічного боку себе вже не виправдовують. Розрізняють два види морального зношення основних фондів. Перший проявляється в тому, що внаслідок підвищення продуктивності праці у галузях, які виготовляють верстати, машини, устаткування, затрачають на їх виробництво менше часу, і тому вартість їх знижується. При цьому машини і устаткування, які виготовлялися раніше при більш високих затратах праці, втрачають частину своєї вартості незалежно від ступеня фізичного зношення.

Другий вид морального зношення пояснюється винаходом і впровадженням у виробництво нових, більш продуктивних і досконалих машин внаслідок науково-технічного прогресу, у зв'язку з чим експлуатація старих машин стає економічно невигідною. Моральному зношенню першого і другого виду підлягають всі основні виробничі фонди підприємств, проте у різних рівнях. Порівняно з робочими машинами і устаткуванням в меншій мірі піддаються моральному зношенню виробничі будівлі.

Моральне зношення основних фондів ураховується при визначенні строків служби окремих видів засобів праці, норм амортизації, економічної ефективності капітальних вкладень. У процесі виробництва основні фонди зношуються і поступово втрачають свою вартість, яка переноситься на собівартість заново створеного продукту. З метою повного чи часткового відновлення зношення основних фондів встановлені норми амортизаційних відрахувань.

Відшкодування фізичного і морального зношення основних фондів проходить шляхом включення частини їх вартості в затрати на виробництво продукції у вигляді амортизаційних відрахувань, розміри яких залежать від норм амортизації.

Нарахування амортизації починається з кварталу наступного за кварталом їх зарахування на баланс підприємства.

Під основними фондами, що підлягають амортизації, розуміють матеріальні цінності, експлуатаційний період і вартість яких відповідно перевищують один календарний рік та 15 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Річні норми амортизаційних відрахувань встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного періоду в таких розмірах:

на будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальне устаткування - 5%;

на транспортні засоби, включаючи вантажні та легкові автомобілі, меблі, конторське (офісне) обладнання, побутові електромеханічні прилади та інструменти; інформаційні системи, включаючи електронно-обчислювальні та інші машини для автоматичної обробки інформації - 25%;

інші основні фонди, що не ввійшли у дві перші групи, включаючи сільськогосподарські машини і знаряддя, робочу і продуктивну худобу та багаторічні насадження - 3-15%.

Сума амортизаційних відрахувань, що підлягає віднесенню на витрати виробництва (обігу) у звітному кварталі, визначається як добуток балансової вартості окремих основних фондів відповідної групи за станом на початок звітного кварталу та встановленої для цієї групи основних фондів норми амортизаційних відрахувань.

У разі застосування прискореної амортизації сума амортизаційних відрахувань після 1 січня 1997р. визначається як сума відповідних добутків первинної вартості окремих видів основних фондів та норм амортизаційних відрахувань, визначених в таких розмірах (%):

перший рік експлуатації - 15

другий рік експлуатації - 30

третій рік експлуатації - 20

четвертий рік експлуатації - 15

п'ятий рік експлуатації - 10

шостий рік експлуатації - 5

- сьомий рік експлуатації - 5

Балансова вартість окремих видів і груп основних фондів на початок звітного кварталу для нарахування амортизації розраховується за формулою:

бп = БП-1 + ПП-1 - ВП-1 - АП-1 • ІП-1, де Бп - балансова вартість окремих основних фондів на початок звітного кварталу;

бП-1 – балансова вартість окремих основних фондів на початок попереднього кварталу;

ПП-1 - витрати на придбання та введення в експлуатацію основних фондів відповідних груп (крім будівель, споруд, їх структурних компонентів та передавальних пристроїв); витрати на виконаний капітальний ремонт, реконструкцію, модернізацію та інші види поліпшення основних фондів протягом попереднього кварталу з врахуванням транспортних, митних і страхових платежів, а також інших витрат, спричинених придбанням без урахування сплаченого податку на додану вартість. У разі самостійного виготовлення основних фондів для власних потреб балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму всіх виробничих витрат, пов'язаних з їх виготовленням та введенням в експлуатацію без урахування сплаченого податку на додану вартість;

ВП-1 – вартість виведених з експлуатації основних фондів (крім будівель, споруд та передавального устаткування) протягом попереднього кварталу;

АП-1 – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у попередньому кварталі. При цьому частина фактичних витрат на проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації, технічного переоснащення та інших видів поліпшення основних фондів відносяться на витрати виробництва (обігу) в сумі, яка не перевищувала б 5% сукупної балансової вартості основних фондів на початок звітного року.

Витрати, що перевищують зазначену суму, відносяться на збільшення балансової вартості основних фондів.

І П-1 – індекс інфляції у попередньому кварталі.

Балансова вартість окремих основних фондів, введених в експлуатацію до 1 січня 1997 p., визначається на рівні їх залишкової вартості, а нематеріальних активів - на рівні їх балансової (первинної) вартості за станом на 1 січня 1 997 p. з урахуванням індексації, що проводиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Підприємства і організації всіх форм власності проводять щоквартальну індексацію балансової вартості груп основних фондів та нематеріальних активів згідно з офіційним індексом інфляції кварталу, що передує звітному. Індексація не проводиться у тому випадку, якщо протягом кварталу, який передує звітному, індекс інфляції не перевищував 102,5%.

Віднесення сум амортизаційних відрахувань на витрати виробництва (обігу) здійснюється щоквартально в розмірі 1/4 норми амортизаційних відрахувань. При цьому на витрати виробництва (обігу) підприємство відносить щомісячно 1/3 суми квартальних відрахувань.

Нарахування амортизаційних відрахувань на будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальне устаткування проводиться до досягнення кожним об'єктом групи балансової вартості 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Залишкова вартість таких основних фондів відноситься на витрати виробництва (обігу) за результатами податкового періоду, в якому досягнута така вартість.

У багатьох розвинених зарубіжних країнах діє політика прискореної амортизації основних фондів. Це обумовлено високими темпами морального зношення в результаті науково-технічного прогресу, інфляції, намагання власників знизити розміри податків. У США, наприклад, амортизаційні відрахування складають біля 70 відсотків до обсягу приватних інвестицій.

Прискорену амортизацію розраховують кількома методами:

1. Метод так званої лінійної амортизації основних фондів, який застосовується в Україні. Його суть полягає в тому, що норма амортизації і річна вартість основних фондів є незмінними. Визначається вона за формулою:

At=( Ф0+ К- Л) / Т,

де At - річна сума амортизації у t-му році; Ф0 - повна первісна (балансова) вартість основних фондів; К - витрати на капітальний ремонт і модернізацію; Л - ліквідаційна вартість.

2. Метод, який передбачає обчислення амортизаційних відрахувань за формулою:

At= N Фt / (1 + N)Т-t+1,

де N - норма позичкового проценту;

Фt - вартість основних фондів з урахуванням зносу на початок t-ro року; Т - загальний строк служби основних фондів.

3. Метод застосування постійної норми амортизації основних фондів:

At= N Фt,

де N - постійна норма амортизації;

Фt - реальна вартість основних фондів на початок t-гo року.

Амортизаційні відрахування у більшості розвинених країн використовуються в основному на реновацію. Щодо витрат на капітальний ремонт, то вони фінансуються за рахунок капітальних вкладень і він як самостійний вид витрат не розглядається. Капітальний ремонт збільшує залишкову вартість основних фондів.

5. Показники наявності, стану і динаміки основних фондів

У статистичній звітності наявність основних засобів відбивається за повною і залишковою вартістю на початок і кінець звітного року, а також їх середньорічна величина. Наявність основних фондів на кінець кожного місяця визначають за даними бухгалтерського обліку. Для обчислення середньої річної вартості основних фондів за місячними даними застосовується формула середньої хронологічної:

Y = (1/2 Y1+Y2+Y3+...+1/2 Yn) / (n-1).

Якщо нововведене в експлуатацію підприємство працювало неповний рік, то середню річну вартість основних фондів слід визначати таким чином: у чисельнику формули підсумовуємо основні фонди, які рахуються на перші числа кожного місяця у періоді функціонування підприємства, знаменник при цьому залишається попереднім.

Більш точні дані про середню річну вартість основних фондів можна одержати, розрахувавши її за формулою середньої арифметичної зваженої, оскільки вона більш чутлива до змін вартості основних фондів у часі:

Фс = ∑ФД / ∑ Д,

де Ф - вартість основних фондів, яка рахувалась на балансі підприємства протягом певного періоду без змін;

Д - кількість днів перебування обсягу основних фондів на підприємстві.

При складанні планів середню річну вартість основних фондів розраховують за формулою:

Фс = Фн+ Фв Ме/12- Фу Мзал./12,

де Фн - вартість основних фондів на початок року;

Ме - кількість місяців їх експлуатації;

Фв - вартість введених в експлуатацію основних фондів у звітному році;

Фу - вартість вибулих у звітному році основних фондів;

Мзал. - кількість місяців, що залишилися до кінця року після вибуття основних фондів.

Однією з важливих умов забезпечення безперервного виробництва є стан засобів праці. Серед показників, які характеризують стан основних фондів на певний момент, головне місце в економічній літературі відводиться показникам зношення і придатності.

Суму зношення окремого об'єкта основних засобів на початок року розраховують добутком річної суми амортизаційних відрахувань на кількість років його фактичної служби. Суму зношення на всі основні засоби разом взяті визначають як різницю між їх повною і залишковою вартістю.

Відношенням нагромадженої суми зношення (амортизації) діючих основних засобів на певний момент часу (на початок чи кінець року) до їх повної первісної вартості визначають коефіцієнт зношення. Він виражає частину вартості основних засобів, передану на вироблений продукт.

Якщо відняти від 100% коефіцієнт зношення, одержимо коефіцієнт придатності основних засобів. Цей показник можна розрахувати і як відношення залишкової вартості до повної первісної (відновної) вартості основних засобів. Коефіцієнт придатності відбиває частку вартості основних засобів, яка ще не зносилася, і, отже, не передана на вироблений продукт. Як слушно відзначає професор А.К.Устинов, коефіцієнт придатності характеризує непридатність основних засобів до роботи, а тому зручніше його називати коефіцієнтом збереження основних засобів.

Слід зауважити, що сума нарахованого зношення, а отже, і коефіцієнт зношення, і коефіцієнт придатності не завжди достатньо точно відбивають ступінь фізичного зношення основних фондів, оскільки зношення засобів праці нараховується за нормами амортизації, у зв'язку з чим оцінка стану основних фондів є дещо умовною.

Уяву про наявність і динаміку основних фондів, їх зміну на окремому підприємстві, галузі чи промисловості загалом, а також про вплив на цю зміну їх надходження і вибуття дає баланс основних фондів. Останній може складатися як за окремими видами, так і за всіма основними фондами разом взятими за повною первісною (відновною) або залишковою вартістю. У балансі основних фондів за повною первісною (відновною) вартістю відбивається зміна їх фізичної маси. Джерелами даних для складання балансів за повною вартістю є форма №1 1 річного звіту «Звіт про наявність і рух основних засобів (фондів) і амортизаційного фонду». У розділі 1 «Наявність і рух основних засобів (фондів)» подано баланс основних фондів промислового підприємства (виробничого об'єднання) за повною вартістю. У цьому ж розділі наведені дані про величину основних фондів за залишковою вартістю на кінець року. У розділі II «Склад і амортизація основних засобів (фондів)» наводяться детальні дані про наявність основних фондів у розрізі видів на початок і кінець за повною вартістю і про величину нарахованих амортизаційних відрахувань.

Баланс основних фондів за повною первісною вартістю можна виразити у такий спосіб:

ФП+П = В + ФК.

Дані балансів використовуються для визначення показників інтенсивності руху основних фондів - розрахунку абсолютного приросту, темпів зростання і приросту, абсолютного значення 1% приросту і відповідних середніх показників (середнього рівня, середнього абсолютного приросту, середньорічних темпів зростання і приросту і ін.).

Для того, щоб розрахувати показники динаміки, необхідно спочатку перерахувати повну первісну вартість тих матеріально-речових елементів основних фондів, які придбані після їх переоцінки, у порівняльний вигляд, тобто за відповідними цінами. Повна первісна вартість об'єктів, придбаних після переоцінки основних фондів, перераховується шляхом ділення їх первісної вартості на індекс цін капітальних вкладень.

Важливими показниками динаміки основних фондів є коефіцієнти надходження, оновлення і вибуття. Коефіцієнт надходження основних фондів визначають як відношення загальної суми основних фондів, які надійшли за звітний період, до їх вартості на кінець даного періоду. Коефіцієнт оновлення - як частку від ділення вартості нових основних фондів, які надійшли за звітний період, на їх повну вартість на кінець цього періоду. Коефіцієнт вибуття - як відношення вартості вибулих за звітний період основних фондів до їх вартості на початок періоду.

Нині діюча методологія побудови цих показників є небездоганною. По-перше, у чисельнику і знаменнику цих показників зіставляються непорівняльні величини (в чисельнику використовуються інтервальні, а у знаменнику - моментні дані). По-друге, оскільки база порівняння цих показників різна, вони між собою непорівняльні. За їх величиною важко судити про те, що переважало у звітному періоді: оновлення чи вибуття основних фондів.

У практиці роботи підприємств з метою одержання порівняльних даних обидва коефіцієнти часто розраховують відносно однієї бази - вартості основних фондів на початок періоду, що теоретично також неправильно.

6. Показники використання основних виробничих фондів

Економічна ефективність функціонування основних виробничих фондів -складне, багатофакторне явище. Вона формується під впливом результатів використання основних виробничих фондів, робочої сили і оборотних фондів.

Оцінка використання основних виробничих фондів значною мірою залежить від правильного визначення критерію і показників ефективності. Економічна наука і практика виробили систему показників ефективності використання основних фондів промисловості, в якій можна виділити дві основні групи: економічні і техніко-економічні. До складу першої увійшли показники, що пов'язані з дією закону вартості, товарно-грошових відносин і господарського розрахунку. До другої групи належать якісні і кількісні показники, за допомогою яких характеризують використання основних виробничих фондів і, передусім, їх активної частини.

Техніко-економічні показники характеризують лише окремі сторони ефективності використання основних виробничих фондів, тоді як економічні відбивають їх використання більш комплексно, систематично. До економічних показників відносять співвідношення темпів зростання випуску продукції і темпів зростання основних фондів, показники рентабельності, фондовіддачі і продуктивності праці.

Основним критерієм ефективності використання основних фондів багато економістів вважають рентабельність, яку визначають відношенням суми прибутку до середньорічної вартості основних і нормованих оборотних фондів. Перевагою цього показника є те, що він забезпечує можливість враховувати якісну сторону використання основних фондів (зниження собівартості). Однак йому властиві і певні недоліки. Найістотнішим є велика чутливість до факторів, які нерідко мало залежать від роботи підприємства і використання основних фондів (зміна цін, асортиментні зрушення).

Особливе місце в системі показників ефективності використання основних фондів посідає фондовіддача, в основу обчислення якої покладено вираження кількісного зв'язку між результатами виробництва і розмірами зужитковуваних засобів праці. Таким чином, показник фондовіддачі базується на основі співвідношення між ефектом і затратами, які пов'язані з його одержанням. У якості ефекту, тобто чисельника фондовіддачі, може виступати обсяг виробленої продукції в натуральному, умовно натуральному і вартісному виразі. Однак у натуральних вимірниках він може розраховуватися лише на підприємствах, які випускають один вид продукції. У більшості галузей промисловості фондовіддача розраховується на основі вартісних показників, виходячи з обсягу виробленої продукції у поточних (порівняльних) цінах і середньорічної вартості основних фондів (власних і орендованих) за виключенням фондів, які перебувають на консервації, в резерві і здані в оренду. Вимірниками фондовіддачі можуть виступати нормативна чиста продукція, товарна, валова продукція. В якості знаменника фондовіддачі береться величина середньорічних промислово-виробничих основних фондів за повною вартістю. Існують і інші точки зору. Одні економісти при побудові показника фондовіддачі віддають перевагу залишковій вартості основних фондів, обґрунтовуючи це тим, що вони в процесі використання втрачають свою продуктивність немов би пропорційно зношенню. Інші пропонують в якості знаменника фондовіддачі брати не вартість основних фондів, які використовувались у звітному періоді, а їх спожиту частину, тобто амортизацію основних фондів.

Всі ці методи обчислення показника фондовіддачі збагачують статистичну методологію вивчення ефективності використання основних фондів, оскільки кожен з них має свій економічний зміст.

Наявність різних точок зору щодо методології побудови показника фондовіддачі не применшує його ролі і значення в оцінці використання основних фондів.

Фондовіддача - це узагальнений показник ефективності використання основних виробничих фондів. Він досить простий, наочний і характеризує не лише рівень використання засобів праці, він відбиває і якісні зміни в динаміці основних фондів.

У галузях промисловості, як і в інших галузях народного господарства, показник фондовіддачі (f) вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції (Q) до середньорічної вартості основних виробничих фондів (Фс):

f = Q / Фс

Показник фондовіддачі залежить від тривалості періоду, за який він розраховується. Отже, фондовіддача за один місяць у три рази менша, ніж за квартал, і у дванадцять разів менша, ніж за рік. Цю умову необхідно враховувати при проведенні економічних аналізів.

Характерною особливістю показника фондовіддачі є те, що його зменшення не завжди свідчить про зниження ефективності виробництва. Водночас його зростання завжди свідчить про підвищення ефективності виробництва. Так, впровадження у виробництво нової техніки нерідко призводить до зниження фондовіддачі. Однак це не може бути основою для того, щоб стверджувати про зниження ефективності використання основних фондів, оскільки ефективність їх використання може характеризуватися не зростанням рівня фондовіддачі, а економією поточних витрат виробництва і живої праці. І, отже, ефективність виробництва може зростати не лише при зростанні, а й при зниженні показника фондовіддачі. Це спостерігається тоді, коли збільшення вартості основних виробничих фондів перекривається зниженням затрат живої праці.

Одним із важливих показників ефективності використання основних фондів є фондомісткість, яку визначають як відношення середньорічної вартості основних фондів (Ф) до обсягу випущеної продукції за відповідний рік (Q). Інколи фондомісткість розглядається як величина, обернена фондовіддачі. Це правильно лише для нововведених підприємств. У зв'язку із змінами складу і структури продукції та основних виробничих фондів збільшується кількість устаткування, яке слабо або зовсім не використовується. І тоді фондомісткість не буде величиною, оберненою показнику фондовіддачі, оскільки при визначенні фондомісткості у розрахунок береться лише та частина основних фондів, яка справді потрібна для випуску продукції, тоді як при обчисленні фондовіддачі у розрахунок беруться всі основні фонди, які рахуються на балансі підприємства, об'єднання, галузі.

Показник фондомісткості перебуває у певному взаємозв'язку з показниками фондоозброєності і продуктивності праці. Остання може бути тим вищою, чим вищою буде фондоозброєність праці і нижчою при підвищенні продуктивності праці. Зростанню фондоозброєності праці повинні відповідати темпи зростання продуктивності праці. Якщо темпи зростання фондоозброєності випереджають підвищення продуктивності праці, неодмінно збільшиться фондомісткість.

Динаміку показників ефективності використання основних виробничих фондів за групою однотипних підприємств вивчають за допомогою індексів фондовіддачі (фондомісткості) змінного складу, постійного складу і структурних зрушень.

Індекс змінного складу розраховується відношенням двох середніх величин фондовіддачі за звітний і базисний періоди:

На індекс фондовіддачі змінного складу впливають два фактори:

а) змінна фондовіддачі на окремих підприємствах у звітному періоді порівняно з базисним;

б) змінна структури основних виробничих фондів.

Кількісну характеристику цього впливу можна одержати, розрахувавши індекси фіксованого (постійного складу) і структурних зрушень.

Індекс фондовіддачі фіксованого складу:

Вплив структурних зрушень на зміну фондовіддачі визначають за допомогою індекса структурних зрушень:

Індекс змінного складу дорівнює добутку індекса постійного складу й індекса структурних зрушень:

Аналогічно розраховуються індекси фондомісткості:

а) постійного складу;

б) структурних зрушень.

При вивченні фондовіддачі вирішується два завдання:

  1.  виявляється вплив фондовіддачі на обсяги виробництва;
  2.  вимірюються окремі фактори, що впливають на рівень і динаміку фондовіддачі.

Порядок визначення фондовіддачі і вплив величини основних виробничих фондів на зміну обсягу нормативної чистої продукції розглянемо на основі таких даних:

7. Показники озброєності праці основними виробничими фондами

За сучасних умов науково-технічного поступу, коли вартість основних виробничих фондів зростає швидкими темпами, важливим питанням є правильне визначення показника фондоозброєності праці. Практика роботи свідчить, що чим вищий рівень озброєності робітників основними виробничими фондами, тим вища їх продуктивність праці, тим більше можна виробити продукції за певний період часу при незмінній чисельності робітників. При цьому важливо правильно установити оптимальне кількісне співвідношення між засобами праці і чисельністю робітників, визначити динаміку цього співвідношення як на окремих підприємствах (в об'єднаннях), так і у галузях промисловості.

В сучасній економічній літературі утвердилась думка про те, що показник фондоозброєності праці слід розраховувати як відношення середньорічного обсягу основних виробничих фондів за повною вартістю до середньоспискової чисельності робітників у найбільшій зміні.

На перший погляд перевага такого способу обчислення показника фондоозброєності праці виражається в тому, що за його допомогою можна визначити ступінь оснащеності робітників знаряддям праці і рівень завантаженості робітників у найбільшій зміні. Однак, якщо вникнути в суть цього показника, то неважко помітити властиві йому певні недоліки. По-перше, можна не погоджуватися з точкою зору про те, що показник фондоозброєності праці характеризує ступінь забезпеченості робітників знаряддям праці, оскільки в середньорічну вартість основних виробничих фондів включають не лише вартість знарядь праці, за допомогою яких виготовляють матеріальні блага, а й такі види основних фондів, як будівлі, споруди і ін., що складають досить велику частку в їх загальній вартості. По-друге, цей показник не можна зіставляти не лише між підприємствами різних галузей, а й між підприємствами всередині окремої галузі і навіть виробничого об'єднання, оскільки різні підприємства при тотожних обсягах основних фондів і середньосписковій чисельності робітників можуть мати різну фондоозброєність праці. Причиною цьому є неідентичність у розподілі робітників між змінами. По-третє, розрахований у такий спосіб показник фондоозброєності незіставний і непов'язаний з такими важливими показниками ефективності виробництва, як продуктивність праці і фондовіддача основних виробничих фондів.

Як справедливо зауважив професор В.Н.Сивцов, доцільно було б визначити три показники: фондоозброєність праці, техноозброєність праці і машиноозброєність праці.

Фондоозброєність праці слід визначати як відношення середньорічного обсягу основних виробничих фондів за повною вартістю до середньоспискової чисельності всього промислово-виробничого персоналу підприємства за формулою:

О = Ф / Т,

де Ф - середньорічна вартість основних фондів;

Т - середньоспискова чисельність всього промислово-виробничого персоналу.

Розрахований у такий спосіб показник фондоозброєності позбавлений тих недоліків, які властиві йому при обчисленні способом, що рекомендується в економічній літературі. Його можна визначати і зіставляти на будь-якому рівні, починаючи від цеху і закінчуючи галуззю. У разі необхідності цей показник можна зіставляти між окремими галузями промисловості і народного господарства. На його величину не впливає те, що на різних підприємствах по-різному розподіляється чисельність робітників між змінами.

фондовіддача може зростати лише при випереджуючих темпах зростання продуктивності праці порівняно з темпами зростання фондоозброєності праці. В іншому випадку вона падатиме.

Одним з важливих факторів зростання продуктивності праці є показник її техноозброєності, який розраховують як частку від ділення середньорічної вартості активної частини основних виробничих фондів Фа на середньоспискову чисельність промислово-виробничого персоналу Т:

ОТ = Фа / Т.

Динаміка технічної озброєності праці:

іот = іо∙іфа.

Показник машиноозброєності праці визначають шляхом ділення вартості виробничого устаткування на середньоспискову чисельність промислово-виробни-чого персоналу: Ом = Ву / Т.

Його можна розраховувати як добуток показника техноозброєності праці на частку виробничого устаткування у вартості активної частини основних фондів.

Показник машиноозброєності праці може розраховуватись і як частка від ділення відпрацьованих машиногодин на відпрацьовані людино-години або як відношення продуктивності праці робітників до продуктивності устаткування.

 Тема : СТАТИСТИКА продукції.

План.

  1.  Поняття продукції та завдання її статистичного вивчення.
  2.  Облік промислової продукції.
  3.  Система вартісних показників обсягу продукції.
  4.  Визначення динаміки обсягу продукції.
  5.  Аналіз ритмічності роботи підприємств і фірм.
  6.  Статистика якості промислової продукції.

1. Поняття продукції та завдання її статистичного вивчення

Основою життя і розвитку суспільства є виробництво матеріальних благ. Суму матеріальних благ, вироблених суспільством за певний період часу у галузях виробничої сфери, називають сукупним суспільним продуктом, матеріальна частина якого створюється у таких галузях, як сільське господарство, будівництво, лісове господарство і, особливо, промисловість, на яку припадає біля двох третіх його загального обсягу. Завдання промисловості - провідної галузі матеріального виробництва - забезпечення особистих і суспільних потреб своєю продукцією. Обсяги і структура промислової продукції визначають економічну могутність держави, здатність забезпечити певний рівень добробуту її народу.

За 1996 р. обсяг промислової продукції в Україні становив 72,5 млрд. грн. (у фактичних цінах), що на 5,0% менше, ніж в попередньому році, і на 50,0% порівняно з 1990р. Здійснювана в Україні реструктуризація, перехід народного господарства до ринкової економіки повинні забезпечити стабілізацію виробництва, його динамізм у найближчій перспективі.

Промислова продукція - це прямий корисний результат промисло-во - виробничої діяльності підприємства (фірми), виражений у формі продуктів або у формі виробничих послуг.

У цьому визначені головні ознаки промислової продукції, однак не вся вироблена на даному підприємстві продукція може належати до неї. До промислової продукції відносять вироби, які є результатом праці на даному підприємстві, в його цехах, де здійснюється обробка сировини чи предметів праці. Закуплена сировина не може зараховуватися до складу продукції даного підприємства. По-друге, промислова продукція - це результат лише основної виробничо-промислової діяльності. Тому до промислової продукції не належить продукція непромислових, хоча і виробничих підрозділів підприємства, наприклад, транспортного цеху, будівельного підрозділу чи підсобного сільськогосподарського виробництва (теплиці). Продукція цих підрозділів відноситься до відповідних галузей народного господарства - вантажного транспорту, капітального будівництва чи сільського господарства.

По-третє, промислова продукція - це прямий результат основної діяльності, тому побічні результати виробництва - відходи, одержані в процесі виготовлення продукції (стружка, тирса), не можуть бути промисловою продукцією, навіть якщо вони реалізовані. Від відходів виробництва слід відрізняти попутні продукти, які враховуються у складі промислової продукції нарівні з основною.

По-четверте, промислова продукція - це лише корисний результат виробничої діяльності, тобто те, що може використовуватися за призначенням. З огляду на це не можна вважати промисловою продукцією непридатні вироби чи деталі, тобто виробничий брак навіть за умови його реалізації.

До робіт промислового характеру відносять ремонт, операції часткової обробки матеріалів і деталей (наприклад, різка металу на стандартні розміри, термообробка, розкрій тканин і ін.). Особливістю робіт промислового характеру є те, що вони відновлюють споживні вартості раніше виготовлених виробів, або є необхідними складовими при створенні нових матеріальних благ.

Промислова продукція, як правило, виражена у речовій формі. Щодо послуг, то вони не створюють матеріальних благ, а лише відновлюють або підвищують їх споживну вартість (наприклад, ремонт устаткування, хромування окремих деталей).

Стосовно ступеня завершеності виробництва на даному підприємстві промислова продукція може виступати у вигляді готових виробів, напівфабрикатів, незавершеного виробництва.

До готових виробів належать продукти основного і побічного виробництва, що є кінцевим результатом промислово-виробничої діяльності підприємства, пройшли на ньому всі стадії обробки і прийняті відділом технічного контролю (ВТК), мають доку-ментальне підтвердження про їх якість і придатність і здані на склад готової продук-ції, їх особливістю є те, що вони призначені для відпуску на сторону, тобто іншим під-приємствам, збутовим організаціям, а також своїм непромисловим підрозділам – влас-ному капітальному будівництву, підсобному сільському господарству чи установам культури і побуту та іншим. Наприклад, для машинобудівного заводу готовим виро-бом будуть верстати, для комбайнового - готові комбайни.

До напівфабрикатів підприємства належать вироби, завершені виробництвом у межах однієї виробничої одиниці (цеху) і підлягають подальшій обробці в інших ви-робничих одиницях. Деяка частина їх може відпускатися на сторону. За своїм еконо-мічним призначенням такі напівфабрикати не відрізняються від готових виробів і справа лише в організаційно-виробничій структурі підприємства чи фірми.

Крім того, до готової продукції та напівфабрикатів належать також продукти підсобних і допоміжних цехів, які забезпечують нормальну роботу основних цехів підприємства і лише незначна їх частина відпускається на сторону. Це виготовлена тара в підсобних цехах чи інструменти, форми штампів - в допоміжних. За своєю натурально-речовою формою - це готові вироби і напівфабрикати неосновного виробництва та роботи промислового характеру.

До незавершеного виробництва належать продукти, які не пройшли виробничого процесу в окремому цеху підприємства або технологічно завершена виробництвом продукція, що не прийнята ВТК і не здана на склад готової продукції. Це, зокрема, всі види виробів, які ще не набули закінченого товарного вигляду (наприклад, заготовка, яка обробляється на металорізальному верстаті і ін.).

Поділ на незавершене виробництво і напівфабрикати залежить від організацій-ної структури підприємства. При безцеховій структурі управління, що характерна для невеликих підприємств, напівфабрикатів немає. Всі незавершені обробкою предмети праці вважаються незавершеним виробництвом. При об'єднанні цехів продукти, які раніше вважалися напівфабрикатами, будуть враховуватися в складі незавершеного виробництва, а при розукрупненні цехів частина предметів праці, яка раніше вважала-ся незавершеним виробництвом, враховуватиметься в складі напівфабрикатів.

Слід відзначити, що з народногосподарської точки зору поділ продукції на гото-ву і напівфабрикати також має дещо умовний характер. Готові вироби даного підпри-ємства можна розглядати як напівфабрикати, які передаються для подальшої перероб-ки на інших промислових підприємствах (наприклад, стальний прокат - готовий виріб для доменного виробництва, але це напівфабрикат для машинобудівного виробниц-тва). Тому поділ на готові вироби і напівфабрикати за межами підприємства втрачає своє значення, виникає необхідність розрізняти проміжні і кінцеві продукти галузі і промисловості загалом.

Важливе значення для обліку продукції, розрахунку її обсягу має виз-начення моменту готовності. Тут вихідним є те, що готовою вважається про-дукція, яка завершена виробництвом, укомплектована, відповідає державним стандартам, прийнята ВТК, має документ, який підтверджує її готовність і якість і передана на склад готової продукції чи замовнику. Ця вимога стосується також і напівфабрикатів, продукції підсобних і допоміжних цехів та робіт промислового характеру.

У процесі вивчення виробництва та збуту промислової продукції статистикою розв'язуються такі завдання. Передусім визначаються обсяги виробництва окремих видів і всієї продукції в натуральному і вартісному виразах. По-друге, вивчаються взаємозв'язки виробленої та реалізованої продукції. По-третє, проводиться аналіз виконання планів виробництва і договірних зобов'язань з поставки продукції. По-четверте, вивчається динаміка виробництва і збуту продукції. По-п'яте, вивчається асортимент, комплектність і ритмічність випуску продукції. По-шосте, аналізується якість продукції, визначаються економічні наслідки змін її якості.

2. Облік промислової продукції

Вивчення обсягу промислової продукції, виявлення закономірностей його зміни в часі та ступеня задоволення населення окремими її видами здійснюється на основі обліку продукції в натуральних одиницях. Такий облік є основою для здійснення ін-ших способів обліку продукції. Облік продукції в натуральному виразі характеризує обсяг виробництва у прийнятих для неї фізичних одиницях виміру (штуках, кілогра-мах, метрах і ін.). Відповідний вимір відбиває кількість споживних вартостей, вироб-лених за звітний період.

Без обліку продукції в натуральному виразі неможливо уявити побудову системи показників обсягу продукції; його роль і значення важко переоцінити.

Наукова організація обліку продукції в натуральному виразі потребує нині розв'язання методологічних проблем. Зокрема, це проблема номенклатури (перелік найменувань) продукції, яка підлягає обліку в натуральних одиницях та вибір одиниць її виміру. Номенклатура продукції, що виробляється промисловістю, нараховує понад 110 млн. назв, не рахуючи окремих її сорторозмірів. Вести такий облік надзвичайно важко, тому в статистиці облік продукції у натуральному виразі здійснюється в згрупованому вигляді, за номенклатурою найважливіших видів продукції, яка затверджується відповідними державними відомствами. Ця номенклатура доводиться до промислових підприємств і згідно з нею у звіті цих підприємств наводять дані про випуск продукції в натуральному виразі незалежно від того, яка її питома вага у загальному обсязі.

Важливе значення для правильної організації натурального обліку має також вибір одиниці виміру, яка повинна найповніше відбивати споживні властивості продукції. Одиниці виміру виробів включаються в номенклатуру і є обов'язковими для всіх підприємств. Цим забезпечується тотожність підходу до обліку продукції по всій території України і можливість визначення загального її обсягу за кожним видом згідно з затвердженою номенклатурою.

Наприклад, чавун і сталь вимірюються в тоннах, електроенергія - в кіловат-годинах, газ - у метрах кубічних, верстати - у штуках.

Одиниці виміру продукції у фізичних величинах повинні відповідати єдиній міжнародній системі одиниць «СИ», яка прийнята у 1960 р.

Для більш повного відбиття споживних вартостей окремих видів продукції при її обліку використовують не одну, а дві одиниці. Так, стальні труби обліковуються у тоннах і метрах погонних, папір - у тоннах і квадратних метрах, електродвигуни - в штуках і кіловатах потужності.

При всій важливості натурального обліку продукції слід враховувати і його обмеженість, яка дещо звужує можливості його використання, особливо при визначенні узагальнюючих показників. Натуральний облік у фізичних одиницях виміру характеризує обсяг виробництва лише конкретного виду продукції чи його підвиду. Проте, практика постійно вимагає визначення показників обсягу продукції, яка складається з кількох різновидів однієї і тієї ж споживної вартості або з кількох різних видів продукції. Як же визначити обсяг продукції в кожному з цих випадків?

У першому разі використовують умовно-натуральні одиниці виміру, які дозволяють дещо розширити межі натурального обліку, будучи його різновидом. Суть цього методу полягає в тому, що одиниця одного різновиду продукту береться за умовну (еталон), а всі інші переводяться в умовні одиниці шляхом множення її кількості в натуральному виразі на перевідні коефіцієнти.

Цей метод може бути використаний лише відносно продукції, яка має різновиди виробів, об'єднаних основною споживною ознакою. Наприклад, потужність у двигунах різного типу, теплотворність вугілля в його різних сортах, процент жирності в милі різних видів і т.п.

При визначенні перевідних коефіцієнтів перерахунку за умовну одиницю беруть один з різновидів продукції, а всі інші споріднені види порівнюють з нею.

Звичайно, використання названих методів обліку полегшує обчислення показників обсягу продукції. Однак, чим більша номенклатура різнойменної продукції, тим складніше визначити узагальнюючі показники.

Натуральні і умовно-натуральні показники продукції не дають можливості безпосередньо визначити узагальнюючі показники, які характеризують обсяг всієї виробленої продукції як окремого підприємства, так і галузі загалом. Ця обставина зобов'язує залучати інші одиниці виміру, зокрема, вартісні.

За умови товарно-грошових відносин вироблена продукція повинна знайти своє суспільне визнання на ринку в процесі обміну товару на гроші за відповідними цінами. На відміну від натурального вартісний облік охоплює не лише готові вироби і напівфабрикати, а й продукцію, незавершену виробництвом, і роботи промислового характеру. Враховує він також і якість продукції. Таким чином, поруч з натуральним обліком продукції існує об'єктивна необхідність її обліку у вартісному виразі.

Виникає питання, який вимірник повинен бути взятий за основу при вартісному обліку? Собівартість? Оптові ціни? Чи роздрібні?

Для характеристики виконання плану не підходять ні собівартість, ні роздрібні ціни. Перша тому, що не включає прибутків, які створені на підприємстві і повинні бути враховані у вартості створеного виробу. Друга -тому, що не включає, крім витрат виробництва, витрати обігу і прибуток торгових організацій, тобто елементи, які не мають нічого спільного з виробництвом даного продукту і створені за межами промислового виробництва. Тому для оцінки промислової продукції можуть бути використані оптові ціни, зокрема, оптові ціни підприємства або промисловості.

Суть вартісного методу обліку полягає в тому, що обсяг промислової продукції визначається за допомогою цін, тобто ∑qp (де q - кількість окремих видів продукції, а р - ціна одиниці кожного виду). Оптові ціни підприємства охоплюють елементи варто-сті, які входять у собівартість продукції і прибуток. Оптові ціни промисловості, окрім оптових цін підприємства, включають додану вартість і націнки збутових організацій.

Розрізняють поточні і фіксовані (порівняльні) оптові ціни підприємства, які діють у певних межах простору і часу. Для оцінки господарської діяльності підприємств і характеристики виробничих зв'язків використовують поточні (діючі) ціни. Для планування і обліку виконання планів за рік, квартал, місяць, для визначення динаміки обсягу продукції використовують порівняльні (незмінні) ціни. Точніше буде називати такі ціни фіксованими оптовими цінами підприємства.

На промислових підприємствах у ролі порівняльних (фіксованих) цін до 1960 р. використовувались незмінні ціни 1926/27 років, з 1950 по 1955 pp. - ціни, які діяли на 1 січня 1952 p., з 1955 р. по 1967 р. - ціни, які діяли з 1 липня 1955 р. З 1967 р. по 1975 р. - ціни на 1 липня 1967 p., а з 1975 по 1982 pp., діяли ціни на 1 січня 1975 р. З 1982 р. до 1992 р. діяли ціни на 1 січня 1982 р. Вони використовувались також при складанні планів, де враховувались часткові зміни і доповнення. Зараз в якості фіксованих у промисловості використовують ціни на 1 січня 1992р.

3. Система вартісних показників обсягу продукції

Вартісний облік промислової продукції дозволяє обчислювати ряд показників її обсягу на будь-якому рівні: починаючи від цеху і закінчуючи галуззю загалом. Цього не може забезпечити облік продукції в натуральних вимірниках, при якому різнойменна продукція не може підсумовуватись. Неможливо у цьому випадку складати і елементи продукції, які перебувають на різних стадіях її готовності: напівфабрикати і незавершене виробництво - це продукти, які розрізняються рівнем кристалізованої в них праці, здатністю задовольнити потреби суспільства.

Серед вартісних показників, які характеризують діяльність підприємства, розрізняють показники валового обороту, валової продукції, товарної продукції, реалізованої продукції, обсягу продукції в нормативах собівартості і вартості обробітку та чистої продукції. Кожен із цих показників має певний економічний зміст, методику обчислення, а загалом вони становлять систему взаємопов'язаних вартісних показників. Всі ці показники, крім валового обороту, можуть бути розраховані заводським чи галузевим методами. На практиці найширше застосовуються показники обсягу продукції, що обчислені заводським і об'єднанським методами. Це зумовлено тим, що саме вироблена ними продукція включається в народногосподарський оборот. Розглянемо методику визначення цих показників.

Порядок оцінки і обліку окремих елементів продукції промисловості регламентується відповідними нормативними документами Міністерства статистики України.

Валовий оборот

У практиці обліку і планування окреме підприємство не можна розглядати як єдине ціле, що не має внутрішньої організаційної структури: цехів, виробництва. А втім, такі підрозділи існують, і без їх діяльності неможливо виробляти продукцію, яка проходить обробку в цих підрозділах, перетворюючись з сировини в незавершене виробництво, напівфабрикати, і зрештою, в готові вироби. Тому виникає необхідність визначати загальний обсяг продукції, виробленої за даний період, всіма промислово-виробничими цехами незалежно від мети виробництва (відпуск на сторону споживачам, передача в інші цехи цього підприємства для подальшої переробки). В такому разі валовий виробничий оборот, який найчастіше називають валовим оборотом, дає можливість охарактеризувати обсяг продукції, створеної в усіх структурних підрозділах підприємства.

Під валовим оборотом розуміють вартість всього обігу сукупної продукції, виробленої всіма промисловими цехами підприємства незалежно від її подальшого призначення.

До складу валового обороту (ВО) включають такі елементи продукції:

- вартість готових виробів всіх промислово-виробничих цехів;

вартість напівфабрикатів основного виробництва;

вартість продукції допоміжних цехів у вигляді інструментів, оснастки;

вартість виконаних робіт промислового характеру, таких як нікелювання, роз-крій, розфасовка, капітальний ремонт і модернізація власного виробничого устаткува-ння і інших підприємств;

зміна залишків незавершеного виробництва.

Щодо незавершеного виробництва, то його як результат виробничої діяльності включають в розмірі різниці залишків на кінець і початок періоду. Ця величина може бути зі знаком (+), коли залишок на кінець періоду перевищує його розмір на початок періоду, і знаком (-), якщо, навпаки, залишок на початок більший, ніж на кінець періоду.

У зв'язку з тим, що незавершене виробництво обліковується в бухгалтерських реєстрах за собівартістю, при розрахунку показників обсягу продукції слід перерахувати його у вартість, виражену в оптових цінах. Це можна здійснити кількома способами. Зокрема, способом оцінки залишків незавершеного виробництва, при якому використовують дані інвентаризації заготовок чи деталей. У деяких виробництвах використовують спосіб, що базується на визначенні проценту готовності виробу. Проте найчастіше на практиці використовується метод переоцінки незавершеного виробництва в оптові ціни за коефіцієнтами, що відбивають співвідношення вартості готових виробів в оптових цінах і планової чи фактичної собівартості цих же виробів.

Облік у складі валового обороту незавершеного виробництва необхідний для більш точного визначення цього показника. Річ у тім, що в окремих виробництвах у даний період витрачаються тільки матеріали і праця, а в наступному при незначних затратах праці незавершене виробництво перетворюється в готову продукцію. У таких випадках неврахування незавершеного виробництва в складі виробленої продукції призвело б до заниження обсягу продукції в одному періоді і до завищення - в іншому.

На практиці зміна залишків незавершеного виробництва при визначенні показників продукції враховується лише на підприємствах з тривалим (не менш, як два місяці) виробничим циклом. До таких виробництв належать підприємства машинобудування, виробництва металоконструкцій і ремонтні заводи.

Величина валового обороту залежить від ступеня внутрішньозаводського комбінування, а її частину, часто значну, становлять елементи повторного рахунку, який називається внутрішньозаводським оборотом.

Внутрішньозаводський оборот - це вартість продукції, виробленої одними цехами підприємства і спожитої в інших цехах цього підприємства у цьому ж періоді.

Залежність показника валового обороту від організаційної структури робить проблематичним використання його для характеристики діяльності підприємства. Не знаходить відбиття він і у звітності промислових підприємств. Тому оцінка виробничої діяльності промислового підприємства здійснюється за допомогою ряду інших показників.

Валова продукція, методи її розрахунку

Валова продукція характеризує в грошовому виразі кінцевий результат промислово-виробничої діяльності підприємства чи об'єднання за звітний період.

Якщо валовий оборот характеризує обсяг сукупної продукції підприємства, то валова продукція, на відміну від нього, - кінцевий результат діяльності підприємства. І хоч у натуральному виразі ці показники співпадають, перший завжди кількісно більший від другого на величину внутрішньозаводського обороту, що і знаходить відображення у методах визначення валової продукції.

Вартість валової продукції визначається заводським методом, суть якого полягає у тому, що до складу валової продукції включають суму виробленої продукції, яка призначається для відпуску на сторону, тобто за межі основного виробництва, або для виробничого споживання на тому ж підприємстві у наступні за звітним періодом місяці у вигляді зміни залишків напівфабрикатів, інструментів чи оснастки і незавершеного виробництва, (якщо тривалість виробничого циклу перевищує два місяці). Взагалі валову продукцію підприємства можна визначити двома способами. По-перше, шляхом виключення з вартості валового обороту величини внутрішньозаводського обороту; по-друге, прямим сумуванням тих елементів, які становлять валову продукцію. На практиці у валову продукцію включають:

- вартість готових виробів (ГВ);

вартість напівфабрикатів, які йдуть за межі основного виробництва (НФ);

вартість робіт промислового характеру, виконаних на замовлення зі сторони, включаючи капітальний ремонт власного устаткування і транспортних засобів (Дн);

різницю у залишках напівфабрикатів (Рн), продукції допоміжних цехів (Рп) і зміну залишків незавершеного виробництва (Рз).

У машинобудівній промисловості у зв'язку з особливостями організації бухгал-терського обліку не розрізняють напівфабрикатів і незавершеного виробництва, проте окремо обліковують зміну в залишках інструменту і оснастки власного виробництва.

При обчисленні валової продукції в її обсяг включається вартість виробів незалежно від того, виготовлені вони з власної сировини і матеріалів чи з сировини і матеріалів замовника. У зв'язку з цим величина валової продукції підприємств, особливо обробної промисловості, в значній мірі залежить від частки минулої праці, головним чином, вкладеної в предмети праці. Якщо, наприклад, на годинниковому заводі перейти від виробництва годинників в хромонікелевому корпусі до годинників у золотому корпусі, то вартість валової продукції збільшиться в кілька разів при незмінній кількості виробів і обсягу виробництва.

Хоча заводський метод визначення валової продукції підприємства є основним, у ряді галузей промисловості допускається відступ від нього: у валову продукцію включається вартість внутрішньозаводського обороту, у зв'язку з чим величина валової продукції наближається за своєю величиною до валового обороту. Це стосується, зокрема, продукції забійно-роздільних цехів м'ясокомбінатів (м'ясо, субпродукти), з якої виготовляють консерви, ковбасні вироби, котлети і ін. Аналогічно в цукровій промисловості, де у валову продукцію включається цукор-пісок, витрачений на виробництво цукру-рафінаду на цьому ж підприємстві. Це має місце і на підприємствах текстильної і рибної промисловості, причому якщо ця продукція передається із цеху в цех за оптовими цінами, а не за собівартістю.

Інший порядок передбачений для поліграфічної промисловості. У валову продукцію підприємства цієї галузі не включається вартість паперу і палітурних матеріалів, які використовуються для виробництва газетної і книжково-журнальної продукції. Тому показник валової продукції в цій галузі за своїм економічним змістом наближається до показника обсягу виробництва.

Відступ від загальної схеми визначення валової продукції зумовлений необхідністю створення однакових госпрозрахункових умов діяльності підприємства, прагненням поставити в рівні умови підприємства, які забезпечують себе напівфабрикатами, з підприємствами, що одержують їх від інших. У практиці обліку та аналізу результатів діяльності промислових підприємств і фірм валова продукція виражається у фіксова-них цінах, зокрема, в оптових цінах підприємства на 1 січня 1992 р. і дістала останнім часом назву товарної продукції підприємства у фіксованих цінах. Проте з такою наз-вою важко погодитися, оскільки вона не відповідає економічній суті розглянутого показника.

Зміна назви показника не змінила його змісту та практичної цінності. Це один із найважливіших показників, який дає змогу характеризувати виробництво, зокрема, обсяг продукції, рівень продуктивності праці, фондовіддачі і ін.

У зв'язку із створенням у промисловості нових організаційних форм у вигляді виробничих об'єднань, починаючи з 1976 р. введений новий порядок обліку продукції, в основу якого покладено об'єднанський метод визначення вартості валової продукції. Валова продукція виробничого об'єднання, що складається із продукції головного підприємства й інших виробничих одиниць (незалежно від місця їх знаходження), розраховується так само, як і валова продукція підприємства, тобто без повторного рахунку, із валового обороту в цьому разі вилучається внутрішньооб'єднанський оборот, до складу якого включаються напівфабрикати власного виробництва, що пішли на пере-робку у звітному періоді в середині даного об'єднання. Якщо у складі виробничого об'єднання знаходиться підприємство на самостійному балансі, то валова продукція об'єднання визначається як сума валової продукції цього підприємства і виробничих одиниць, включаючи головне підприємство. Продукція самостійного підприємства даного об'єднання, що перероблена у звітному періоді у виробничих одиницях як і продукція виробничих одиниць, що спожита самостійним підприємством, у внутрішньооб'єднанський оборот не включається; вона розглядається як відпущена на сторону (за межі об'єднання). Отже, по самостійних підприємствах, які входять до складу виробничого об'єднання, валова продукція визначається за заводським методом і в цьому ж розмірі включається у валову продукцію об'єднання, а за виробничими одиницями - за об'єднанським методом за виключенням тієї частини їх продукції, що спожита на виробничі цілі в інших виробничих одиницях даного об'єднання.

Товарна, відвантажена і реалізована продукція

Значну частину виробленої продукції, а часто й всю становить товарна продукція.

Товарна продукція промислового підприємства чи фірми виражає в грошовій формі обсяг продукції, яка підготовлена в звітному періоді для відпуску за межі основної діяльності (для виробничого чи особистого споживання). Власне кажучи, товарна продукція є частиною валової продукції, яка підготовлена для передачі в народногосподарський оборот, тобто для її реалізації. При визначенні її обсягу використовують заводський метод.

В товарну продукцію включаються: вартість готових виробів, виготовлених у звітному періоді основними, підсобними і побічними цехами підприємства; вартість напівфабрикатів власного виробництва і виробів допоміжного виробництва, відпуще-них у звітному періоді за межі основної діяльності; вартість робіт промислового ха-рактеру, виконаних на замовлення зі сторони.

До складу товарної продукції входить також вартість сировини і матеріалів замовника, якщо підприємство-виробник їх оплатило, вартість капітального і середнього ремонту власного устаткування і транспортних засобів. Як відомо, вартість сировини і матеріалів замовника до складу валової продукції входить незалежно від того, оплачена вона чи ні.

Таким чином, обсяг товарної продукції відрізняється від валової на величину вну-трішньозаводських елементів (вартість зміни залишків незавершеного виробництва, напівфабрикатів, інструментів власного виробництва), яка є складовою валової про-дукції. Ці елементи валової продукції називаються нетоварними елементами. Зазначе-ні відмінності між товарною і валовою продукцією належать до всіх методів її визна-чення. Товарна продукція планується і обліковується в оптових цінах підприємства, які закладені в план, і фактично діючих.

Основну частину товарної продукції переважної більшості промислових підприємств (крім ремонтних заводів) становлять закінчені виробництвом готові вироби, які передані в склад і можуть бути відпущені на сторону. Проте у зв'язку з різними причинами виготовлені в звітному періоді готові вироби не завжди відвантажуються замовнику. У даному періоді можуть бути відвантажені готові вироби, які виготовлені в цьому періоді, нерідко відвантажуються в наступні періоди. Тому для характеристики обсягу товарної продукції, яка відвантажена на адресу замовника, обчислюється показник відвантаженої продукції. До складу відвантаженої продукції звітного періоду включають ту продукцію, на яку в даному періоді складені відповідні розрахункові документи на відвантаження. В статистичній звітності цей показник не наводиться, проте на основі даних звітів підприємства може бути обчислений на базі даних про обсяги виробництва і залишки готових виробів на складах підприємства. Арифметично відвантажена продукція дорівнює товарній продукції за мінусом зміни залишків готових виробів на складі підприємства.

Збіг обсягів відвантаженої і товарної продукції не означає, що у звітному періоді була відвантажена вся продукція підприємства. У системі вартісних показників продукції промислового підприємства важливе місце займає реалізована продукція.

Реалізованою називають продукцію промислового підприємства, що відвантажена споживачу і за яку на розрахунковий рахунок надійшли грошові кошти.

На відміну від товарної продукції, що вироблена і підготовлена для її включення в народногосподарський оборот, реалізована продукція вже вступила в цей оборот. Водночас вона ідентична товарній продукції за сукупністю тих елементів, що її становлять. В обсяг реалізованої продукції за звітний період входять вартість:

готових виробів;

напівфабрикатів власного виробництва, реалізованих на стороні;

продукція допоміжних і побічних цехів, що реалізована на сторону;

робіт промислового характеру, виконаних на замовлення зі сторони і оплачених у звітному періоді.

Продукція вважається реалізованою з моменту її оплати, а інколи і після оформлення її відповідними документами. Вартість модернізації, капітального і середнього ремонтів власного устаткування і транспортних засобів, а також робіт промислового характеру, виконаних для власного підприємства, включається у реалізовану продукцію з моменту відбиття їх на рахунку «Реалізація». Арифметичне реалізована продукція дорівнює відвантаженій продукції мінус зміна залишків відвантаженої, але неоплаченої продукції. Це заводський метод визначення реалізованої продукції.

По виробничому об'єднанню загалом обсяг реалізованої продукції визначається як вартість продукції, що виготовлена всіма виробничими одиницями і реалізована об'єднанням за його межі і підпорядкованим об'єднанню самостійним підприємствам, та продукція, яка виготовлена і реалізована самостійними підприємствами, підпорядкованими виробничому об'єднанню.

Реалізована продукція оцінюється в оптових цінах підприємства, що закладені у план виробництва, і фактично діючих оптових цінах підприємства та використовується для визначення суми прибутку від реалізації й пов'язаних з ним фінансових показників.

У практиці планування та оцінки виконання завдання по реалізованій продукції допускають деякі відхилення від заводського методу. Підприємства, які передають напівфабрикати свого виробництва іх цеху в цех (для подальшої переробки) не за собівартістю, а за встановленими оптовими цінами, визначають обсяг реалізованої продукції з уведенням внутрішньозаводського обороту, якщо такий порядок передбачений планом (це має місце на підприємствах і в об'єднаннях харчової, легкої та деяких інших галузей промисловості). Зрозуміло, що таке відхилення зумовлює на цих підприємствах єдиний метод визначення величини валової, товарної і реалізованої продукції, проте порушує ідентичність у визначенні обсягу реалізованої продукції.

Між розглянутими показниками обсягу промислової продукції існує взаємозв'язок, який можна охарактеризувати за допомогою ряду методів, серед яких слід виділити так званий коефіцієнтний.

Суть коефіцієнтного методу полягає в тому, що аналіз взаємозв'язків базується на попередньому визначенні ряду відносних показників, які відбивають співвідношення обсягів валового обороту, валової, товарної, відвантаженої і реалізованої продукції. Ці показники або коефіцієнти виражають взаємозв'язок обсягів продукції у вигляді функціональної моделі:

Реалізована продукція = Валовий оборот * Валова продукція/ Валовий оборот * Товарна продукція/ Валова продукція * Відвантажена продукція/Товарна продукція * Реалізована продукція/ Відвантажена продукція.

Замінивши всі елементи моделі символами, взаємозв'язок показників можна подати у такому вигляді:

РП=В Кв KmKв Кр,

де РП - обсяг реалізованої продукції; Кр - коефіцієнт реалізації, який виражає, скільки гривень реалізованої продукції припадає у даному періоді на 1 грн. відван-таженої продукції; Кв - коефіцієнт відвантаження, який показує, скільки гривень від-вантаженої продукції припадає на 1 грн. виробленої товарної продукції. Чим більший цей показник, тим швидше відбувається відправка готової продукції споживачам; Кт - коефіцієнт товарної виробленої валової продукції, що відбиває, скільки гривень товарної продукції припадає на 1 грн. виробленої валової продукції; Кв - коефіцієнт, який відбиває співвідношення валової продукції і валового обороту. Чим більший цей по-казник, тим менший внутрішньозаводський оборот і вищий ступінь готовності виробів цехів підприємства.

Розглянута модель може бути використана для комплексної оцінки впливу всіх введених у неї факторів на зміну результативного показника, яким є реалізована продукція. Ця оцінка може мати як абсолютний, так і відносний вираз.

Чиста продукція та інші показники обсягу промислового виробництва

Розглянуті вище показники продукції (валова, товарна, реалізована), розраховані за заводським чи об'єднанським методами, залежать від організаційної структури управління промисловістю чи самого підприємства.

Наприклад, створення виробничих об'єднань і на цій основі вилучення із вартості продукції внутрішньооб'єднанського обороту значно зменшує величину показників виробленої продукції порівняно з періодом, коли виробничі одиниці були самостійними підприємствами. І навпаки, зростання малого бізнесу, представленого середніми і малими підприємствами, що ґрунтуються на різних формах власності, ведуть до її збільшення.

Для окремих підприємств значний вплив на величину вартісних показників має вартість, що перенесена з сировини чи матеріалів, з яких виготовлена продукція. Це залежить від обсягу спожитих у процесі виробництва покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, наприклад, виготовлення годинників із золота чи хромонікелю на підприємстві з повним циклом чи на підприємствах, де здійснюється лише складання комплектуючих елементів. Отже, розглянуті вартісні показники продукції, що відбивають її обсяг, не завжди відповідають обсягу роботи, виконаної підприємством, від якого залежить чисельність необхідних для виробництва робітників. Поруч з обчисленням обсягу продукції не менш важливим є визначення обсягів робіт. Це зумовило використання на ряді підприємств промисловості таких показників, як чиста продукція, нормативна вартість обробки і нормативна собівартість обробки.

Чисту продукцію розуміють як частину виробленої у промисловості продукції, що відповідає заново створеній вартості.

Методика обчислення чистої продукції полягає в тому, що з валової продукції вираховують суму матеріальних затрат на її виробництво. При цьому валова продукція визначається в оптових цінах промисловості, тобто включаючи додану вартість. Якщо позначити вартісний склад валової продукції через С + V + m, то чиста продукція складатиме V + т, де С - матеріальні виробничі витрати; V - вартість продукту, створеного необхідною працею (продукт для себе); m - вартість продукту, створеного додатковою працею (продукт для суспільства). Проте розрахувати чисту продукцію у такий спосіб на промисловому підприємстві непросто, оскільки існуюча там система обліку не пристосована для цього. Дані про затрати на виробництво можна одержати лише через деякий період по закінченні звітного періоду, з комплексних затрат слід виділити окремо матеріальні затрати і затрати на оплату живої праці, що теж вимагає відповідного часу. Зрештою, необхідно вести облік матеріальних затрат у діючих і фіксованих цінах. Тому на підприємствах чисту продукцію не розраховують, а визначають у деяких галузях лише модифіковані від нього показники, такі як умовно-чиста продукція та інші, за допомогою яких характеризують обсяг виробництва.

Обсяг продукції підприємства в натуральному чи грошовому виразі відбиває кінцевий результат його виробничої діяльності незалежно від ступеня участі даного підприємства в досягненні результату. Водночас практичне значення має встановлення внеску кожного колективу у виробництво продукції, тобто визначення обсягу його виробництва. Адже при однаковому обсязі вартості виробленої продукції обсяг виробництва не завжди буде однаковим, і залежить це від багатьох причин, насамперед, вартості спожитих матеріалів і сировини. Так, якщо згадуваний годинниковий завод випускатиме годинники в золотому корпусі, а не в хромонікелевому, то вартість продукції при її незмінному обсязі значно зросте. Тому для характеристики результатів виробничої діяльності підприємств потрібні показники обсягу як продукції, так і виробництва. Дані про обсяг продукції кожного підприємства необхідні для обчислення загальних підсумків по промисловості, складання народногосподарських балансів, визначення рентабельності й інших цілей. Водночас для планування чисельності робітників на виробництві, використання робочого часу, фонду оплати праці, основних фондів виходять з обсягу виробництва.

Серед показників обсягу виробництва розрізняють, зокрема, умовно-чисту продукцію, нормативну вартість обробки, нормативну трудомісткість та нормативну заробітну плату. Кожен з названих показників розрізняється ступенем повноти складу суспільне необхідних затрат живої і раніше уречевленої праці.

Показник умовно-чистої продукції складається із заробітної плати з нарахуванням амортизаційних відрахувань за рік та прибутку і відрізняється від показника нормативно-чистої продукції лише методом її визначення, а не сукупністю елементів, які входять до її складу. НЧП розраховується на основі встановлених нормативів затрат на одиницю продукції. Причому зазначений норматив розробляється на кожний вид продукції, окремо на готові вироби, напівфабрикати і види робіт промислового характеру, що дозволяє визначити загальний обсяг продукції підприємства незалежно від ступеня її готовності. Норматив чистої продукції одного виробу - це частина його оптової ціни, яка включає заробітну плату промислово-виробничого персоналу, відрахування на соціальне страхування і прибуток.

Деякий час, зокрема, у двох попередніх десятиріччях, НЧП був основним оціночним показником роботи підприємств більшості міністерств і відомств. Він використовувався не лише для визначення динаміки фізичного обсягу витрат виробництва. На його основі визначали показники продуктивності праці, фондовіддачі, нормативи заробітної плати і відрахування у єдиний фонд розвитку науки і техніки.

У ряді галузей використовується показник обсягу виробництва, який обчислюється на основі нормативної собівартості обробки (НСО). Суть його в тому, що кожний виріб входить до його складу не за повною вартістю, а лише за нормативною собівартістю його обробки, що складається із нормативних затрат на заробітну плату, цехових і загальновиробничих затрат. Тому на цей показник не впливають різні рівні рентабельності, оскільки він не включає прибутку і може розраховуватися і для окремих ділянок виробництва.

Показник обсягу промислової продукції в нормативах собівартості обробки був введений на підприємствах швейної і поліграфічної промисловості в 1957 p., в консервній, бавовноочисній - з 1962 p., у взуттєвій - з 1964 р.

Серед інших показників обсягу виробництва слід назвати показник нормативної трудомісткості, при розрахунку якого кожний виріб включається в загальну суму залежно від того, яку кількість живої праці слід затратити на виготовлення цього виробу. Якщо позначити кількість одиниць кожного виду продукції через q, а нормативну трудомісткість через tн, то сума їх добутку qtH і буде загальною нормативною трудомісткістю. Цей показник відбиває обсяг виконаної роботи робітниками, тому ним широко користуються при вимірюванні обсягу виробництва і його динаміки в цехах, де виробляють різнорідну продукцію, на яку не розроблені цінники. Проте при його використанні слід вважати, що нормативні затрати праці відбивають затрати праці лише основних робітників і не відбивають кваліфікаційної складності затраченої праці.

Ось чому в подальшому цей метод розвивається шляхом використання у вигляді сумірника різних видів продукції чи різних виробничих операцій нормативної заробіт-ної плати, яка, як відомо, виражає кваліфікаційну складність затраченої праці. Проте і нормативна заробітна плата визначається стосовно тільки основних робітників і не ви-ражає затрат праці інших категорій робітників так само, як і не відбиває створення жи-вою працею додаткового продукту. Тому нормативна заробітна плата як і нормативна трудомісткість лише приблизно, а не повністю характеризує обсяг виробництва. І то-му цей показник не знайшов широкого застосування у практиці роботи підприємств.

4. Визначення динаміки обсягу продукції

Велике значення для вивчення закономірностей випуску промислової продукції мають показники динаміки виробництва, темпи зростання промислового виробництва. Динаміка виробництва продукції характеризується індексами фізичного обсягу продукції. Використовуються як індивідуальні (при характеристиці випуску окремих видів продукції), так і загальні індекси. Останні розраховуються на основі валового випуску, товарного випуску одного підприємства чи їх групи. Для окремого підприємства індивідуальний індекс має вигляд:

де q1 і qo - виробництво даного виду продукції у натуральному виразі відповідно у звітному і базисному періодах.

Більш складною є проблема побудови загального індексу фізичного обсягу продукції, що відбиває динаміку випуску різноманітної продукції на окремому підприємстві чи галузі. Зумовлена вона не сумарністю різнойменної продукції, а пошуком вимірника. Ним у статистиці промисловості можуть бути фіксовані ціни.

Загальний індекс фізичного обсягу продукції, що застосовується у вітчизняній статистиці, має такий вигляд:

де ро - фіксована оптова ціна підприємства за одиницю відповідного виду продукції.

Як видно з наведеної формули агрегатного індексу, головною умовою її побудови виступає наявність у чисельнику та знаменнику дробу порівняльних цін, що дозволяє елімінувати вплив цього фактора на фізичний обсяг продукції. Аналогічно розраховується індекс виконання плану фізичного обсягу продукції, для цього в чисельнику враховуються фактичний випуск окремих видів продукції q1 а в знаменнику - плановий qn.

Індекс фізичного обсягу продукції можна визначити також, виходячи з системи взаємопов'язаних індексів, зокрема, індексу вартості продукції

індексу цін на цю продукцію

 

Якщо поділити перший індекс на другий, то одержимо індекс фізичного обсягу:

 

Загальний індекс фізичного обсягу продукції може обчислюватися і як середній арифметичний з індивідуальних, що характеризують зміну обсягу продукції в натуральному виразі.

Слід зауважити, що величина середнього арифметичного індексу співпадає з величиною агрегатного індексу за умови тотожності продуктів, за якими проводиться обчислення. Тому його використовують здебільшого, коли відсутні повні статистичні дані, а відомі індивідуальні індекси обсягу продукції окремих видів і загальні дані про обсяг виробництва в базисному періоді.

Однією з важливих проблем статистики продукції залишається обчислення індексу обсягу продукції за тривалий період, протягом якого діяли різні порівняльні ціни

Як відомо, виробничий план підприємства включає показники не тільки загального виробництва і виконання держзамовлення, а й виробництва продукції в натуральному виразі як за конкретними асортиментними видами продукції, так і за груповою номенклатурою найважливіших виробів. Тому в процесі аналізу виконання завдання з виробництва особливу увагу слід звернути на відповідність фактичного випуску окремих видів продукції встановленому планом. Невиконання плану по асортименту продукції - найважливіша причина неритмічної роботи інших підприємств через відсутність необхідних матеріалів. Це, зрештою, призводить до затримки введення в експлуатацію основних фондів, некомплектних поставок устаткування, порушення асортименту товарів у роздрібній торгівлі.

З іншого боку, значне перевиконання завдання за окремими видами продукції має теж негативні наслідки: надвиробництво веде до затоварення, збільшення залишків готової продукції, а звідси - зниження оборотності оборотних засобів. Тому відповідність номенклатури продукції, що виробляється, в заданому асортименті має велике значення для гармонійного розвитку всього народного господарства.

При визначенні виконання завдання з асортименту продукції розраховують показники виконання за кожним видом і на основі цього роблять висновок про те, по якому виду продукції завдання виконано, а по якому - ні. Вважається, що завдання з виробництва певного виробу виконано, якщо кількість фактично виробленої продукції цього виду дорівнює чи більша від плану; відповідно план з виробництва виробу вважається невиконаним, якщо вироблено продукції менше, ніж передбачено плановим завданням. Отже, якщо по будь-якому виробу план невиконаний, вважається невиконаним і завдання з асортименту. Таким чином, при виконанні чи перевиконанні плану з обсягу продукції кожного виду процент виконання плану по асортименту становитиме 100; якщо план по випуску невиконаний хоча б по одному виду продукції, процент виконання плану з асортименту завжди буде меншим від 100.

При моделюванні цього показника слід керуватися принципом: якщо завдання з виробництва продукції можна виконати чи перевиконати, то завдання з номенклатури можна лише виконати. А тому в основу розрахунку коефіцієнта виконання завдання з асортименту покладений метод заліку, суть якого зводиться до того, що величина фактичного обсягу продукції порівнюється з плановим обсягом qnp0. Причому при невиконанні завдання з будь-якого виробу в залік по ньому береться вартість фактичного обсягу, а за виробами, завдання по яких виконано чи перевиконано, - вартість планового завдання qnp0. Тобто, коефіцієнт визначається за формулою:

На підприємствах ряду галузей виготовляються вироби, з яких комплектуються інші, більш складні види продукції, наприклад, випуск складових для комплектування автомобілів на складальних заводах. У цьому разі оцінка виконання плану з асортименту доповнюється показником виконання завдання з комплектності виробництва продукції. Цей показник визначається найменшою величиною процента виконання плану з певної деталі, що входить у цей комплект. Особливістю некомплектної продукції є те, що відсутність у комплекті будь-якої деталі робить неможливим її використання.

5. Аналіз ритмічності роботи підприємств і фірм

Виконання завдання з виробництва продукції, її якості і ефективності роботи значною мірою залежить від того, на скільки рівномірно працювало підприємство, об'єднання чи фірма. Часто план з обсягу продукції виконується і навіть перевиконується, проте не за рахунок її рівномірного випуску, а внаслідок штурмівщини наприкінці періоду. Така практика приводить до надурочних робіт, до браку, неефективного використання, а часто і поломки виробничого устаткування, перевитрат по заробітній платі.

Тому вивчення ритмічності роботи підприємства дозволяє вести цілеспрямовану роботу по усуненню штурмівщини, підвищити ефективність виробництва.

Ритмічну роботу підприємства розуміють як виробництво і реалізацію продукції відповідно до встановленого графіка. Тому слід відрізняти від неї рівномірність роботи підприємства, яку розуміють як рівний випуск продукції за рівні проміжки часу у звітному періоді. Хоча ці два явища тісно переплетені, оскільки рівномірна робота підприємства є основою його ритмічності.

При статистичному вивченні ритмічності виробництва і реалізації продукції вирішується ряд методологічних питань. Передусім це визначення суті ритмічності, зокрема, що слід вважати порушенням ритму, а також вибір показників ритмічності. В сучасній економічній літературі відомо багато різних показників і способів оцінки ритмічності роботи підприємства. Одні з них зорієнтовані на використання лише фактичних даних, тобто вони розраховуються, виходячи з фактичних показників виробництва за певні проміжки часу досліджуваного періоду. Інші базуються на порівнянні фактичних даних з плановими.

Перша група показників, якщо бути точним, характеризує не ритмічність, а рівномірність виробництва продукції. Найпростішим показником цієї групи може бути питома вага продукції, виробленої чи реалізованої за кожну декаду в загальному обсязі випуску продукції за місяць загалом. Якщо вважати, що при рівномірній роботі загальний місячний випуск повинен складати 31-35%, то, виходячи з цього, можна оцінити фактичну нерівномірність виробництва продукції. Зрозуміло, що оцінка рівномірності виробництва продукції за декадними даними має досить умовний характер: поза спостереженням залишаються добові коливання всередині декад. Цей недолік згаданого показника можна частково усунути, використовуючи коефіцієнт варіації, який розраховується на основі середнього квадратичного відхилення.

Проте для всіх цих показників характерний загальний недолік, зумовлений методикою їх обчислення, де порівнюються лише фактичні показники виробництва продукції за певні проміжки часу із загальним виробництвом за весь період. Тому розраховані частки відбивають лише рівномірність виробництва, тоді як при вимірюванні ритмічності виробництва, відвантаження і реалізації продукції фактичні показники слід розглядати порівняно з відповідними плановими. Щоправда, тут слід розв'язати таке методологічне питання: що вважати порушенням ритму - лише випадки невиконання плану чи і випадки його перевиконання.

Більш точним є показник ритмічності, який відбиває ступінь невиконання планових завдань. Він розраховується подібно до показника виконання плану з асортименту, тобто методом заліку, коли в чисельнику за дні невиконання плану в розрахунок включають фактичні показники обсягу виробництва, а за дні виконання і перевиконання плану - планове завдання виробництва продукції.

Дещо звужує аналітичні можливості цього показника те, що він відбиває тільки недовиконанім добових планів, а між тим їх перевиконання слід також вважати відхиленням від графіка. Тому більш повним показником, який відбиває порушення ритму (з урахуванням невиконання і перевиконання планових завдань), слід вважати числа аритмічності (А).

При визначенні цього показника сумують відносні відхилення фактичного виробництва від планового окремо за дні невиконання (від'ємні числа) і за дні перевиконання плану (додатні числа), їх загальна сума без урахування знаку дає загальне число аритмічності. Безсумнівною перевагою чисел аритмічності слід вважати також те, що за їх допомогою легко здійснювати порівняння різних виробництв, підприємств.

6. Статистика якості промислової продукції

Важливим фактором зростання ефективності виробництва виступає підвищення якості продукції. З точки зору суспільства поліпшення якості продукції на місці її безпосереднього виробництва еквівалентне збільшенню її обсягу в сфері споживання. Продукція промисловості, як відомо, забезпечує зростання продуктивності суспільної праці, з одного боку, і з іншого - дозволяє більш повно задовольнити попит населення у необхідних товарах.

Під якістю продукції розуміють здатність її задовольнити конкретну потребу відповідно до її призначення. Науково-технічний прогрес дозволяє виявити і використати нові, раніш невідомі корисні властивості виробів, що значно поліпшує їх якість. Остання виявляється лише в процесі споживання, тут проявляється її економічна суть і значення.

Якість продукції тим вища, чим вища культура виробництва, що проявляється в ступені досконалості технічних процесів, рівні механізації і автоматизації виробництва, ритмічності роботи підприємств, рівні кваліфікації робітників. Підвищення якості продукції безпосередньо залежить від якості роботи, тобто від додержання організаційної і технологічної дисципліни, підвищення технічного рівня виробництва, ефективного використання ресурсів, удосконалення організації виробництва і праці.

Статистичне вивчення якості продукції охоплює такі питання, як контроль за виконанням технологічних процесів і операцій, зв'язаних з виготовленням продукції, забезпеченням ритмічності і рівномірності виробництва, відповідністю якості продукції встановленим нормам і стандартам, зниженням виробничого браку та зменшенням рекламацій. Якість багатьох виробів визначається не одним, а кількома параметрами. Деякі з них, зокрема, відповідність моді, доцільність конструкції важливі для багатьох виробів, проте не можуть безпосередньо виражатися кількісно. Водночас інші хоча і піддаються кількісному вираженню, наприклад, міцність виробу, не можуть бути виражені в момент випуску, оскільки вони пов'язані з різними умовами експлуатації цих виробів, їх споживання. Тому перед статистикою якості стоять дві важливі методологічні проблеми: по-перше, розробка методик одержання єдиної оцінки рівня якості виробу, якщо він характеризується кількома ознаками; по-друге, розробка методик одержання достовірної оцінки споживної якості продукції, яка проявляється лише в процесі її споживання.

Основними завданнями статистики є характеристика якості однорідної і різнойменної продукції, вивчення економічного ефекту від випуску продукції різної якості, визначення абсолютних і відносних показників браку.

Рівень якості виробу визначається відповідністю одержаних у процесі виробництва параметрів державним чи галузевим стандартам, стандартам підприємств чи об'єднань, а також технічним умовам (ТУ), в яких фіксуються вимоги до цих параметрів. Більшість параметрів має кількісний вираз. Виріб з параметрами, які виходять за межі, встановлені стандартами і технічними умовами, вважається браком. У деяких виробів ці параметри можуть бути неоднаковими, але вони не повинні виходити за межі встановлених допусків.

Рівень якості виробів визначається працівниками відділу технічного контролю (ВТК) за допомогою вимірювальних, контрольних приладів чи експертним методом. Якість виробу може виражатися в балах, різними методами у вигляді сортності. У зв'язку з різноманітністю видів промислової продукції використовують різні показники оцінки її якості. Якщо виріб може бути достатньою мірою охарактеризований одним параметром, необхідно його вибрати. Так, якість деяких видів продукції машинобудування може оцінюватися довговічністю, тобто тим терміном, що охоплює строк використання виробу до першого капітального ремонту чи повного зносу. Інколи якість окремих видів продукції цієї галузі характеризується надійністю виробу, тобто часом його роботи до першої відмови. Показник надійності виробу - середнє напрацювання на одну відмову або середня кількість відмов в одиницю часу (на 100, на 1000 годин). Якість багатьох продуктів може бути охарактеризована вмістом корисного компонента (вміст залізного концентрату в залізній руді і ін.), теплотворною спроможністю, іншими параметрами.

Значно складніше виконати зведену оцінку рівня якості виробу, якщо вона може бути виражена водночас кількома параметрами. Спосіб може бути різним, проте принциповим в кожному випадку залишається зіставлення фактичних параметрів з еталонними (стандартними) чи кращими, на основі яких розраховується зведений показник якості.

За такою оцінкою вважається, що всі властивості виробу мають рівне значення в формуванні зведеного показника якості, хоча по суті це далеко не так. Одні властивості впливають більше, інші - менше. Тому загальний показник якості виробу повинен ураховувати значення кожного індивідуального показника, хоч на практиці зробити це надзвичайно складно. В кожному окремому випадку слід виходити з конкретних умов виробництва.

Рівень якості виробів, які контролюються за багатьма параметрами, на практиці часто характеризується сортом (класом). За сортами поділяють продукцію легкої і харчової промисловості, за класами - продукцію радіопромисловості, приладобудування і інших галузей. У стандартах і ТУ в таких випадках регламентується порядок віднесення продукції до відповідного сорту чи класу залежно від конкретних значень контрольованих параметрів якості, які вибираються з таким розрахунком, щоб їх можна було перевірити при виході виробів з виробництва шляхом зважування, обміру чи інших методів контролю.

Якщо вироби розподіляються за сортами, то оцінка їх якості здійснюється на основі частки того чи іншого сорту в загальному випуску, а також на основі його середньої ціни.

Якщо на підприємстві виготовляють різнойменну продукцію, якість якої не виражається сортом чи класом, то зміну її якості визначають за допомогою загального індексу якості, запропонованого проф. А.Я. Боярським:

де q1 - фактична кількість виробленої продукції кожного виду; р - порівняльні ціни на продукцію;

ія - індивідуальний індекс якості кожного виду продукції, що розраховується за формулою:

ія = Я1/Я0, де Я1 і Я0 - рівень якості кожного виду продукції відповідно у звітному і базисному періодах.

Починаючи з 1972 р. на підприємствах враховуються результати атестації про-дукції за категоріями якості. Спочатку виділяли три категорії якості: вищу, першу і другу. В даний час при атестації продукцію поділяють на дві категорії - вищу і першу. До вищої належать вироби, що відповідають рівню якості кращих світових зразків або їх перевершують, а також їх конкурентоспроможність на світовому ринку. Таким ви-робам присвоюється знак якості. До першої категорії якості відносяться вироби, які відповідають вимогам сучасних стандартів, що діють на території України. Промис-лова продукція, що пройшла атестацію, повинна періодично переатестовуватися: това-ри народного споживання - через два роки, продукція виробничого призначення – че -рез три роки, а особливо складні види продукції - через п'ять років.

Випуск продукції вищої категорії якості стимулюється встановленням надбавки до оптових цін, а на продукцію першої категорії і неатестовану - знижкою з оптових цін. При обчисленні показників динаміки обсягу промислової продукції сума знижок і націнок не враховується.

Тема : СТАТИСТИКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ТА ПРОДУКТИВНОСТІ ПЕРСОНАЛУ.

План.

  1.  Вивчення складу та чисельності працівників підприємства.
  2.  Характеристика руху робочої сили.
  3.  Поняття продуктивності праці і завдання її статистичного вивчення.
  4.  Рівень продуктивності праці та методи його обчислення.
  5.  Використання індексного методу при вивченні продуктивності праці.
  6.  Факторний аналіз продуктивності праці у виробництві. 

1. Вивчення складу та чисельності працівників підприємства

Вирішальним фактором процесу суспільного відтворення виступає жива праця як прояв свідомої діяльності людини. При поєднанні робочої сили із засобами виробництва відбувається процес праці, результатом якої є створення продукції або ж виконання певних послуг, здатних задовольнити запити фірм чи населення. Відомий англійський економіст В.Петті (1623-1687рр.), підкреслюючи цю важливу тезу, стверджував, що праця - це батько багатства, а земля - його мати.

Сучасна статистика вивчає потенційну робочу силу, трудові ресурси, що зайняті у суспільному виробництві, а також ту їх частину, яка зайнята безпосередньо у сфері матеріального виробництва. Для їх характеристики використовуються поняття і значення, що запропоновані міжнародною організацією праці (МОП) з врахуванням особливостей організації статистики в Україні.

В останні роки відбуваються значні зміни у соціальній структурі суспільства: збільшилась частка осіб, зайнятих розумовою працею. На початку 90-х років у США вона становила 60% сукупної робочої сили, зменшилась кількість промислових робітників, зросла чисельність працівників у галузях нематеріального виробництва (торгівлі, комунальному господарстві, сфері послуг). Тепер у цій галузі працює 75% найманої робочої сили.

Становлення ринку праці в Україні започатковано в 1991 р. з прийняттям законодавства про зайнятість населення, згідно якого всі громадяни держави мають виключне право самостійно розпоряджатися своєю здатністю до продуктивної чи творчої праці. Цим, власне, визначено право людини бути власником своєї робочої сили (володіти, розпоряджатися та використовувати її), регламентувати відносини між наймачами та працівниками.

Перехід до ринкових відносин ставить перед статистикою ряд важливих завдань щодо вивчення працевлаштування та зайнятості населення, перерозподілу робочої сили, підготовки і перепідготовки кадрів, їх використання, ринку праці і ін.

Для забезпечення виробництва певного обсягу продукції чи послуг потрібна певна кількість праці, найбільш загальним показником якої є чисельність працівників, зайнятих у відповідному виробництві чи сфері діяльності. Чисельність працівників в народному господарстві постійно змінюється, відбувається безперервний процес її поповнення за рахунок природного приросту населення, перерозподілу сільськогосподарського населення, міграції.

Проте структурні зрушення зумовлені реструктуризацією виробництва, ведуть до міжгалузевого перерозподілу трудових ресурсів на тлі їх загального скорочення. Основними завданнями статистики робочої сили є вивчення складу і чисельності працівників галузей народного господарства, їх розподілу за статтю, віком, рівнем освіти, ступенем забезпеченості виробництва працівниками відповідних професій і кваліфікації, вивчення руху робочої сили та її використання.

Обсяг виробленої продукції у будь-якій галузі народного господарства і зокрема, промисловості - це результат діяльності всього виробничого колективу підприємства, в якому об'єднані різні категорії працівників, що виконують одну з функцій переважно складного виробничого процесу. Виробничі підприємства - це, за деяким винятком, складні організаційні ланки галузі, які здійснюють не тільки промислову діяльність. У їх складі є ряд невиробничих підрозділів, зокрема, житлово-комунальне господарство, а також Непромислових – підсобне сільськогосподарське виробництво, капітальне будівництво, вантажний транспорт і ін. Тому незалежно від розміру підприємств і фірм, їх форм власності необхідність чіткої організації виробництва потребує визначення не лише чисельності, а й характеристики його складу. Причому склад робочої сили підприємства, об'єднання чи фірми вивчається на основі групування за певною ознакою залежно від мети дослідження.

За характером діяльності персонал промислового підприємства поділяють на промислово-виробничий (персонал основної діяльності) та персонал непромислових господарств. До промислово-виробничого персоналу відносять працівників основних, допоміжних, підсобних і побічних цехів; осіб, зайнятих на вантажно-розвантажувальних роботах; працівників науково-дослідних, конструкторських, проектно-конструкторських організацій, які знаходяться на балансі підприємства, а також працівників апарату управління.

До персоналу непромислових господарств відносять працівників, праця яких прямо не пов'язана з промислово-виробничою діяльністю підприємства (працівники підсобного сільського господарства, житлово-комунальних організацій, дитячих і лікувальних установ). У статистиці детально вивчається персонал основної діяльності.

Працівники основної діяльності виконують різні функції, відповідно з цим виділяють шість категорій: робітники, учні, інженерно-технічні працівники (ІТП), службовці, молодший обслуговуючий персонал (МОП) і охорона. Категорія робітників найчисельніша у складі персоналу підприємства. До них належать особи, які безпосередньо зайняті випуском продукції, виконанням робіт промислового характеру, здійсненням ремонту і нагляду за устаткуванням, переміщенням вантажів тощо. Залежно від характеру виконуваних функцій робітників поділяють на основних і допоміжних. До перших згідно з інструкцією відносять тих, хто безпосередньо зайнятий у технологічному процесі виготовлення основної продукції даного підприємства. Це - слюсарі-складальники, фрезерувальники, інші - у машинобудуванні; прядильниці, тріпальниці - у прядильному виробництві. До допоміжних належать робітники, які переважно працюють у допоміжних цехах, а також в основних, зокрема, обслуговують робочі місця (зайняті транспортуванням, зберіганням, складанням предметів і продуктів праці, технічним обслуговуванням машин і механізмів, їх ремонтом, налагодженням, підтриманням приміщень у робочому стані).

Учнями вважаються особи, що навчаються на підприємстві виконанню певних виробничих операцій для того, щоб стати робітниками. До цієї категорії належать не лише підлітки, а й дорослі, що проходять навчання на підприємстві у вигляді індивідуального чи бригадного учнівства і оплачуються за тарифною ставкою учнів.

Інженерно-технічні працівники - це особи, які здійснюють організаційно-технічне керівництво виробничим процесом. До них належать керівники підприємств і їх заступники з виробничо-технічних питань, інженери-механіки, конструктори, начальники заводських і цехових відділів та бюро, їх заступники, начальники цехів, відділів, дільниць, змін, майстри, інші працівники, які займають посади, що вимагають кваліфікації інженера.

До категорії службовців відносять осіб, які виконують адміністративно-господарські і канцелярські функції, а також обліковий персонал: це робітники збуту і постачання, фінансування, статистики, обліку і діловодства.

Молодший обслуговуючий персонал - це особи, які зайняті обслуговуванням службових приміщень - прибиральниці невиробничих приміщень, двірники, кур'єри, гардеробники.

До персоналу охорони відносять працівників сторожової та протипожежної охорони підприємства.

У даний час на підприємствах і фірмах прийнято виділяти і відображати у звітності такі категорії персоналу: робітники, службовці, спеціалісти і керівники. Залежно від характеру виконуваних функцій керівники можуть бути віднесені до спеціалістів, якщо їх діяльність вимагає наявності спеціальних технічних знань, або до службовців, якщо виконувані ними функції таких спеціальних знань не вимагають.

В межах окремих підприємств у складі робітників виділяють основних і допоміжних. Такий поділ важливий тому, що робітники складають найбільш чисельну категорію, і функції, виконувані основними і допоміжними робітниками, досить різноманітні.

У складі функціональних груп є поділ їх за професіями, спеціальностями і кваліфікацією. Професія - це комплекс знань і вмінь, необхідних для виконання певної роботи. Кваліфікація відбиває ступінь оволодіння цими знаннями, вміннями і навиками. Спеціальність пов'язана з поглибленням професійного поділу праці. Так, у професії шахтаря можна виділити забійників, машиністів, прохідників і т. ін.

Кваліфікація робітника відбивається в тарифному розряді, який йому присвоюється. Мірою кваліфікації робітників підприємства виступає показник середнього тарифного розряду, який розраховується методом середньої арифметичної зваженої за кількістю робітників кожного розряду.

Хс=σХf/σf,

де X - тарифний розряд;

f - чисельність робітників кожного розряду.

Слід пам'ятати, що тарифні розряди враховують не лише складність робіт, але й інтенсивність праці та інші фактори, зокрема, умови праці. Не завжди однакові тарифні розряди свідчать про однаковий рівень кваліфікації. На їх основі можна одержати лише приблизну характеристику рівня кваліфікації в окремих галузях, в яких прийнята одна і та сама тарифна сітка. Залежно від розподілу робітників за тарифними розрядами можна виділити такі кваліфікаційні групи (при 6-розрядній сітці): висококваліфіковані робітники - 5 і 6 розряди, кваліфіковані - 3 і 4 розряди, низькокваліфіковані - 1 і 2 розряди і некваліфіковані робітники, що не мають розряду.

Крім того, для характеристики складу працівників підприємств широко використовуються групування за ознаками: статі, віку, освіти, стажу роботи, ступеня автоматизації праці робітників тощо. Групування працівників за статтю і віком допомагають виявити частку праці жінок, а також спостерігати за надходженням молоді у виробництво, визначати чисельність осіб пенсійного віку.

Групування працівників за рівнем освіти характеризує їх якісний склад. Досить сказати, що на 1000 чоловік зайнятого в Україні населення у 1992 р. припадало 974 особи з вищою і середньою освітою проти 813 чоловік у 1979 р. і 928 чоловік у 1989 р.

Групування робітників і службовців за стажем роботи необхідне для вивчення стабільності кадрів, їх плинності, продуктивності праці, визначення розміру пенсії. Стаж роботи - це час трудової діяльності робітника. Розрізняють загальний трудовий стаж, безперервний і стаж роботи на даному підприємстві. В загальний трудовий стаж зараховується будь-яка робота працівника чи службовця, включаючи і час служби в армії, навчання в училищах, на курсах підготовки і підвищення кваліфікації кадрів. При визначенні права на пенсію за загальним стажем роботи виділяють такі групи працівників: до 5 років, 5-10, 10-15, 15-20, 20-25, більше 25 років. За стажем безперервної роботи розрізняють такі групи робітників: менше одного року, 1-2, 2-3, 3-4, 4-5, 5-8, 8-10, 10-12, 12-15, 20-25, 25-30, 30-35, 35-40, більше 40 років. Залежно від тривалості безперервного трудового стажу визначається розмір оплати за тимчасовою непрацездатністю працівника.

Групування робітників за рівнем механізації і автоматизації праці проводиться лише за категоріями робітників. Воно дозволяє визначити чисельність робітників, зайнятих механізованою і немеханізованою, тобто ручною працею. Це групування проводиться за матеріалами спеціальних обстежень, на основі яких робітників відповідних професій поділяють на такі групи:

а) робітники, які виконують роботу на автоматах, автоматизованих лініях і установках;

б) робітники, які виконують роботу за допомогою машин і механізмів;

в) робітники, які виконують роботу вручну при машинах і механізмах;

г) робітники, які виконують роботу вручну без машин;

д) робітники, які виконують роботу вручну при налагодженні і ремонті машин та механізмів.

Органами державної статистики періодично, здебільшого раз у три роки, проводиться облік чисельності робітників промисловості, будівництва, сільського господарства і транспорту в розрізі професій і систем оплати праці. На основі матеріалів розраховуються такі показники, як рівень механізації праці робітників, співвідношення між чисельністю основних і допоміжних робітників і ряд інших.

Чисельність і склад робочої сили формуються згідно з виробничою програмою підприємства.

Відповідно до завдання чисельність працівників може визначатися на певний момент або за певний проміжок часу, і отже, характеризуватися відповідними моментними чи інтервальними показниками. Вони можуть розраховуватися для різних категорій працівників залежно від мети дослідження. Розрізняють такі категорії працівників на виробництві: спискова, явочна і чисельність працівників, фактично працюючих. Всі три показники розраховують для категорій робітників, за всіма останніми категоріями працівників основної діяльності (ІТП, службовці і т. ін.) визначають лише спискову чисельність.

Для обліку чисельності робітників на підприємствах ведуться списки, в які заносяться з дня зарахування всі постійні, сезонні і тимчасові працівники, що прийняті на роботу, пов'язану з основною і неосновною діяльністю на день і більше. На таких працівників заводять трудові книжки.

Постійними вважаються працівники, які прийняті на роботу без обумов-лення строку її закінчення. До тимчасових відносять працівників, які прийняті на роботу на строк до 2 місяців, а у разі заміщення тимчасово відсутнього працівника - до 4 місяців. Сезонними вважаються працівники, які прийняті на роботу, яка в силу сезонних чи кліматичних умов виконується протягом сезону, проте не більше 6 місяців (цукрове виробництво, переробка інших сільськогосподарських продуктів і т. ін.).

Чисельність всіх працівників, які є у списках підприємства, називають списковою чисельністю або списковим складом працівників підприємства. До нього включаються не тільки ті, хто фактично працював у той день, а й відсутні на роботі з різних причин (працівники, які перебувають у чергових відпустках, у відрядженнях, тимчасово залучені до виконання державних обов'язків, у зв'язку з хворобою, прогулами тощо). Не включають в списко-вий склад осіб, зарахованих на штатні посади для виконання робіт за сумісництвом; працівників, залучених для виконання разових робіт (дрібний ремонт, натирання підлоги і т. ін.), які одержують плату з неспискового фонду заробітної плати; робітники, які відряджені на інші підприємства чи організації і одержують там заробітну плату; учні навчальних закладів, які проходять виробничу практику на підприємстві і т. ін.

Явочний склад - це чисельність осіб, які з'явились на роботу незалежно від того, приступили вони до роботи чи ні, а фактична чисельність працюючих - це особи, які з'явились і приступили до роботи незалежно від її тривалості.

Чисельність працівників на певну дату (момент) має важливе значення, проте внаслідок прийому і звільнення вона постійно змінюється, а значить, не дає вичерпного уявлення про робочу силу підприємства. Тому розраховують середньоспискову чисельність як таку, що характеризує чисельність працюючих за певний проміжок часу (інтервал), що рахується в списках підприємства. Цей показник потрібний ще і тому, що в економіко-статис-тичному аналізі виробництва чисельність працівників зіставляється з такими інтервальними показниками, як обсяг продукції, фонд оплати праці, інші показники. Такі зіставлення не можуть проводитися на основі спискової чисельності і вимагають обчислення середньоспискової чисельності. При цьому слід зауважити, що деякі працівники, які рахуються в списках, не враховуються при обчисленні середньоспискової чисельності. Серед них жінки, що отримали додаткову відпустку без оплати по догляду за дитиною; інваліди війни, що працюють неповний робочий день; працівники, які навчаються у вищих навчальних закладах заочно і отримують додаткову відпустку без збереження оплати і т. ін. Водночас у середньоспискову чисельність працівників підприємства включаються працівники, які залучені за спеціальними договорами і розраховуються за роботу у людино-днях явок.

У практиці статистики застосовують різні методи визначення середньоспискової чисельності персоналу залежно від наявної вихідної інформації.

Найпоширеніший варіант, коли у вихідних даних є спискова чисельність за всі дні періоду (спискова чисельність у вихідні і святкові дні приймається такою, якою вона була у передвихідний чи передсвятковий день). Якщо позначити через Т спискову чисельність працівників за кожний день, а число календарних днів - через Д, то середньоспискову чисельність можна розрахувати таким способом:

де Т - середньоспискова чисельність;

Т - чисельність працівників, які не враховуються при визначенні середньоспискової чисельності працівників.

Наприклад, сума списковом чисельності працівників за листопад місяць становила 90330 людино-днів, сума всіх явок на роботу - відповідно 65516 людино-днів і сума фактично відпрацьованих людино-днів - 65494. Тоді середньоспискова чисельність робітників даного підприємства за листопад становитиме: 

Середньоспискова чисельність персоналу за квартал чи за рік визначається, як правило, на основі даних про середньоспискові показники за окремі місяці, наприклад, за квартал:

При умові наявності даних про спискову чисельність персоналу за окремі інтервали, неоднакові за своєю тривалістю, середньоспискову чисельність розраховують за формулою:

де n - число календарних днів, протягом яких чисельність залишалась незмінною.

Якщо підприємство розпочало свою діяльність не з початку місяця, то середньоспискова чисельність персоналу визначається діленням суми спискової чисельності за дні функціонування підприємства не на число днів функціонування, а на повне число календарних днів у місяці.

Поряд з середньосписковою чисельністю персоналу визначають середньоявочну чисельність працівників шляхом ділення числа явок на роботу на число робочих днів. Явочне число працівників слід відрізняти від числа працівників, які фактично працювали, тобто таких, які фактично приступили до роботи. Ця чисельність менша від явочної чисельності на кількість людино-днів цілоденних простоїв.

2. Характеристика руху робочої сили

Категорія чисельності працівників за деяким винятком є надзвичайно мінливою. Вона змінюється внаслідок того, що одних робітників включають у списки, інші вибувають з підприємства, крім того відбувається також внутрішнє переміщення працівників. Цей процес зумовлений рядом причин, вивчення і виявлення закономірностей яких важливе завдання статистики.

Рух кадрів, як внутрішній, так і зовнішній - явище суспільне необхідне, оскільки дозволяє розв'язувати питання про забезпечення підприємств кадрами робітників. Не менш важливою є роль, яку відіграє він у процесі відтворення робочої сили. Хоча це призводить до певних втрат. Знижується продуктивність праці у період адаптації працівника на новому місці, витрачаються кошти на його перепідготовку, знижується якість продукції, інші показники.

Розрізняють зовнішній оборот робочої сили, коли приймають нових робітників або їх звільняють з роботи, і внутрішній оборот - переміщення працівників у межах підприємства, коли їх переводять з однієї категорії персоналу в іншу. І якщо при зовнішньому обороті змінюється як середньоспискова чисельність, так і чисельність працівників окремих категорій, то при внутрішньому - змінюється лише чисельність окремих категорій.

Статистичне вивчення руху працівників підприємства здійснюється в розрізі джерел комплектування персоналу і причин їх вибуття з списків підприємства. Джерелами комплектування є: організований набір, випускники ПТУ, переведені з інших підприємств, прийняті самим підприємством. Загальну чисельність всіх прийнятих на роботу на даному підприємстві називають абсолютним показником загального обороту робочої сили.

Вибуття працівників з підприємства визначається також у розрізі причин: переведення на інші підприємства чи в організації, у зв'язку із закінченням строку договору, звільненням за власним бажанням, за рішенням судових органів чи адміністрації.

За даними про наявність і рух персоналу в цілому і за категоріями та групами персоналу при необхідності будують баланс руху кадрів (баланс ресурсів робочої сили) за такою схемою:

Категорії і групи персоналу 

Наявність на початок періоду 

Поступило за період 

Вибуло за період 

Наявність на кінець періоду 

Втому числі тих, що працювали весь період 

Всього 

в т.ч. за джерелами 

Всього 

в т.ч. за джерелами 

1 

2 

3 

4

5

6

7

8 

9 

10

11

12

13 

14 

Загальна чисельність працівників, які прийняті і вибули з підприємства у звітному періоді, є абсолютними показниками загального обороту прибуття і вибуття. Абсолютні показники руху характеризують лише зовнішній аспект

цього процесу, не розкриваючи його закономірностей. Тому поряд з абсолютними показниками руху робочої сили розраховують відносні показники, які розкривають інтенсивність руху і виражаються у вигляді коефіцієнтів. Показники інтенсивності обороту визначаються окремо по прийому і вибуттю шляхом зіставлення кількості прийнятих чи звільнених з середньосписковою чисельністю працівників. Найдетальніше вивчають рух робітників.

Деякі економісти вважають, що названі показники слід розраховувати іншим методом. Так, В.Н.Сивцов у навчальному посібнику «Статистика промышленности» зіставляє кількість прийнятих Тпр і кількість звільнених Тзв включаючи переведених з одних категорій в інші даного підприємства, зі списковою чисельністю працівників на кінець року. З цим важко погодитись, оскільки у таких випадках коефіцієнти обчислюються некоректно, порушується один із головних принципів статистики - зіставність величин. У даному випадку порівнюють інтервальний показник (число прийнятих чи звільнених за рік) з моментним показником (спискова чисельність на кінець року).

Державні і статистичні органи систематично вивчають плинність робочої сили. Детально вивчаються її причини: невдоволеність умовами праці, заробітною платою, побутовими умовами, використання працівника не за спеціальністю і т. ін. Особлива увага при цьому приділяється молоді, оскільки за цією категорією спостерігається найбільша плинність. Створення нормального клімату в колективі, сприятливих умов праці і побуту дозволяють запобігти плинності кадрів, забезпечити їх стабільність.

Для характеристики стабільності кадрів використовують коефіцієнт стабільності, який, як правило, визначають за категорією робітників. Обчислюють його, зіставляючи чисельність працівників, які рахувались у списках підприємства протягом всього року, з чисельністю працівників на кінець року.

3. Поняття продуктивності праці і завдання її статистичного вивчення

Серед показників ефективності виробництва чільне місце належить показнику продуктивності праці. Це зумовлено тією суспільною значущістю і роллю, яку відіграє цей показник у збільшенні виробництва матеріальних благ, підвищенні рівня матеріального добробуту населення, вирішенні соціальних питань суспільства. Продуктивність праці - це спроможність робітника виробляти певну кількість продукції за одиницю часу.

Рівень продуктивності праці завжди виражає ступінь розвиненості виробничих відносин. Водночас характер розвитку виробничих відносин створює відповідні передумови для зростання ефективності живої праці. За умов, коли вичерпуються джерела збільшення трудових ресурсів як фактор нарощування виробництва, незрівнянно зростає роль показника продуктивності праці.

Основними завданнями статистики продуктивності праці є:

розробка методики визначення рівня продуктивності праці;

вивчення динаміки продуктивності праці і закономірностей її зміни у часі;

аналіз впливу факторів на рівень і динаміку продуктивності праці;

вивчення впливу зміни продуктивності праці на зміну обсягу продукції і затрат робочого часу;

міжнародні порівняння рівня і динаміки продуктивності праці.

4. Рівень продуктивності праці та методи його обчислення

Рівень продуктивності праці може характеризуватися кількістю продукції, виготовленої за одиницю часу одним робітником або затратами часу на виробництво одиниці продукції. У першому випадку рівень продуктивності праці W розраховують шляхом ділення обсягу продукції q на затрати праці Т, що зв'язані з його виготовленням; у другому як зворотну величину t Взаємозв'язок між ними можна виразити таким чином:

тобто між виробітком продукції трудомісткістю існує зворотний зв'язок:

Розрізняють індивідуальну продуктивність (продуктивність живої праці) та продуктивність суспільної (сукупної, тобто живої і уречевленої) праці. У першому випадку враховують тільки затрати праці робітників підприємств, виробництв, на яких виготовляється продукція, у другому - включається також минула праця, що затрачена на попередніх стадіях суспільного виробництва! уречевлена в сировині, матеріалах, паливі, енергії, засобах виробництва, які спожиті в процесі виробництва даної продукції. Підвищення продуктивності праці проявляється у тому, що жива праця приводить в дію все більшу масу уречевленої праці.

Продуктивність суспільної праці характеризує економічну ефективність сукупних затрат праці, що виникали на всіх стадіях суспільного виробництва, вираховується в цілому по народному господарству як відношення національного доходу до середньої річної чисельності працівників сфери матеріального виробництва.

При вивченні продуктивності праці зіставляють, з одного боку, показники продукції, з іншого - показники затрат праці на її виготовлення. Звідси випливає важлива методологічна проблема, яка пов'язана з різними методами вимірювання продукції і різними одиницями вимірювання затрат робочого часу при моделюванні системи показників продуктивності праці.

Різноманітність методів вимірювання обсягу промислової продукції вимагає застосування відповідно натуральних, трудових і вартісних методів вимірювання продуктивності праці. Якщо на підприємстві виробляють од-ноіменну продукцію, то виробіток визначають у натуральних одиницях (штуках, кілограмах, метрах, літрах і т.д.). Інколи виробляють одноіменну

продукцію, що розрізняється за деякими ознаками - видами, марками (електромотори - за потужністю, мило - за жирністю). У таких випадках виробіток доцільно вимірювати в умовно-натуральних одиницях, попередньо перерахувавши окремі види продукції в один вид, що взятий за умовний, нa-туральний і його різновид - умовно-натуральний метод виміру продуктивності праці - застосовується, головним чином, на підприємствах галузей видобувної промисловості, а також на окремих робочих місцях, виробничих дільницях підприємств. Натуральні показники найбільш прості і зрозумілі, тому їм слід надавати переваги де це можливо.

Однак на більшості підприємств виробляється різноіменна продукція, яка не піддається вимірюванню в натуральному виразі (устаткування, машини, меблі). Крім того, при цьому методі вимірювання продуктивності праці не враховується незавершене виробництво, якість продукції. Тому застосовують трудовий і вартісний методи вимірювання продуктивності праці, які базуються на відповідних методах обліку продукції.

Трудовий метод, що базується на вимірюванні продукції в трудових одиницях, знаходить поки що обмежене застосування. Він використовується в основному на машинобудівних підприємствах, - в окремих дільницях, цехах

Найпоширеніший у практиці економічних розрахунків вартісний метод, в основі якого лежить вартісний облік продукції. Його універсальність полягає в тому, що різноіменні вироби, а також елементи продукції, що перебувають на різних стадіях готовності, можуть з'єднуватися в одному підсумку. Це відкриває можливості для обчислення узагальнюючих показників продуктивності праці на різних рівнях виробництва. Показниками продуктивності праці у цьому разі є виробіток товарної (валової, нормативної чистої) продукції на одного робітника чи одного працюючого основної діяльності.

Наступним важливим методологічним питанням вимірювання продуктивності праці є вибір одиниці виміру затрат праці, що пов'язана з виробництвом продукції. Затрати робочого часу на виробництво продукції можуть бути виражені в людино-годинах, людино-днях і середньосписковим числом робітників чи працюючих. Діленням обсягу продукції на затрати робочого часу (в людино-годинах, людино-днях, середньоспискову чисельність) розраховують середньогодинний, середньоденний і середньомісячний (квартальний, річний) виробіток на одного робітника чи працюючого. Вибір одиниці виміру робочого часу залежить від мети дослідження.

Середній годинний виробіток характеризує продуктивність праці за годину чистого робочого часу (без втрат) і обчислюється шляхом ділення виробленої продукції за місяць (чи інший період) на число людино-годин, відпрацьованих робітниками за цей період.

Середній денний виробіток розраховують як частку від ділення виробленої за місяць продукції на кількість відпрацьованих робітниками за цей період людино-днів.

Середньомісячний виробіток робітника розраховується діленням кількості виробленої продукції на середню спискову чисельність робітників. Він залежить від середнього денного виробітку і числа днів роботи, які припадають на одного робітника.

Аналогічно розраховується і показник середнього місячного виробітку одного працюючого.

На практиці використовуються різні показники продуктивності праці, що зумовлено метою і завданням дослідження. Серед них економічну ефективність найповніше виражає годинна продуктивність. Всі інші (денна, місячна, річна) показники - інтегральні, вони відбивають рівень годинної продуктивності праці і ступінь використання робочого часу в середині робочого дня, місяця, року.

У даний час у промисловості України основним показником продуктивності праці є виробіток продукції на одного середньоспискового працівника промислово-виробничого персоналу, а не на одного робітника. Такий підхід точніше відбиває поняття «сукупного» робітника, який бере участь у виробничому процесі. Річ у тім, що середній виробіток може зростати не тільки внаслідок збільшення продуктивності праці робітників, а й за рахунок змін у структурі персоналу, наприклад, збільшення частки робітників.

У будівництві основним показником рівня продуктивності праці є середній виробіток обсягу будівельно-монтажних робіт в розрахунку на одного працівника, зайнятого на цих роботах і в підсобних виробництвах.

Взаємозв'язані показники середнього виробітку створюють відповідну ієрархію, що дозволяє переходити від одного показника до іншого. Якщо середньогодинний виробіток Wr перемножити на середню фактичну тривалість робочого дня в годинах Г, то одержимо середньоденний виробіток WД. Якщо середньоденний виробіток WД помножити на середню тривалість робочого місяця (року) в днях Д, то одержимо середній місячний виробіток одного робітника за місяць Wp. Нарешті, перемноживши середній місячний виробіток Wp на частку робітників d у загальній чисельності працюючих, одержимо виробіток одного працюючого Wn.

Існуючий взаємозв'язок показників рівня продуктивності праці може використовуватися для кількісної оцінки впливу окремих факторів на зміну середнього денного чи середнього місячного виробітку.

5. Використання індексного методу при вивченні продуктивності праці

Одним з найважливіших завдань статистики продуктивності праці є вивчення закономірності зміни її рівня. Це завдання виконують за допомогою індексного методу. Залежно від вихідних даних і мети дослідження застосовують різні види індексів.

Уявлення про динаміку продуктивності праці можна одержати, зіставивши рівні продуктивності праці звітного і базисного періодів (W1 : W0). Якщо підприємство випускає одноіменну продукцію, динаміку продуктивності праці характеризують за допомогою індивідуального індексу, який має вигляд:

Це натуральний індекс продуктивності праці, який найбільш придатний для вивчення характеристики продуктивності праці на окремих ділянках, робочих місцях, бригадах. Його можна розраховувати на базі даних окремих виробництв чи галузі, де виробляється одноіменна продукція, зокрема, у вугільній, нафтовій, газовій, цукровій, цементній та інших галузях. У цих випадках динаміка продуктивності праці визначається за допомогою загального індексу продуктивності праці:

Без сумніву, перевагою цього індекса слід визнати те, що одержані показники можуть бути використані для міжзаводських і міжнародних зіставлень.

Співвідношення середнього виробітку звітного і базисного періодів є індексом змінного складу. Він показує, що на середні величини, які порівнюються, впливають не лише зміни рівня продуктивності праці на окремих підприємствах, а й структурні зрушення у співвідношенні затрат праці, які мають різний рівень продуктивності праці. Ось чому статистика і дає кількісну оцінку впливу цих факторів на загальний результат, доповнюючи до цього індекс змінного складу індексами постійного складу і структурних зрушень. Індекс продуктивності праці постійного (фіксованого) складу дозволяє елімінувати вплив зміни затрат праці і виявляти вплив лише зміни рівня продуктивності праці на окремих підприємствах на загальний результат.

Індекс впливу структурних зрушень, елімінуючи вплив змін у рівнях виробітку на окремих підприємствах, характеризує зміну середнього виробітку під впливом лише зрушень у співвідношенні затрат праці на окремих підприємствах.

Між розглянутими індексами існує певний зв'язок, що дозволяє побудувати систему взаємозв'язаних індексів:

При моделюванні індексів постійного складу та структурних зрушень доводиться вирішувати важливе методологічне питання, що пов'язане з вибором ваг індексованих ознак. У індексі продуктивності праці постійного складу як і в аналогічних індексах інших якісних показників (фондовіддача, собівартість і ін.), вагами, на нашу думку, повинна виступати структура відповідного кількісного (об'ємного) показника звітного періоду. В статистичній літературі, зокрема, в підручнику «Статистика промисловосгі» за редакцією В.Е.Адамова пропонується дещо інший підхід до порядку вибору ваг при побудові індексів постійного складу. Зокрема, у зазначеному підручнику в індексах постійного складу структурні зрушення фіксуються на рівні базисного періоду, а в індексах структурних зрушень виробіток - на рівні звітного періоду:

Така система зважування не узгоджується з принципами зважування в індексах, що розроблені у вітчизняній статистиці, згідно з якими в усіх індексах якісних показників (цін, собівартості, фондовіддачі, продуктивності праці і т.ін.) в якості ваг використовуються відповідні кількісні (об'ємні) показники звітного періоду.

Натуральний індекс продуктивності праці використовується для характеристики динаміки або виконання завдання з продуктивності праці за умови, якщо виробляється однорідна продукція. Проте це швидше випадок, аніж закономірність; на підприємствах виробляють, як правило, різноіменну продукцію значної номенклатури, що робить неможливим використання цього індексу для загальної характеристики продуктивності праці по підприємству загалом. За умов випуску різноіменної продукції показники виконання завдання та динаміки продуктивності праці вимірюють і аналізують за допомогою загальних індексів, у яких в ролі співвимірника використовують трудомісткість або ціни. Відповідно з цим розрізняють два види загальних індексів: трудовий і вартісний.

Трудовий індекс продуктивності праці моделюється у двох варіантах: на основі фактичних і нормативних затрат часу. Метод нормо-годин використовується там, де здійснюється нормування праці і робіт. Зокрема, для зазначених причин у практиці обліку і статистики підприємств машинобудування часто використовують індекси продуктивності праці, що розраховані за обсягом виконаної роботи у фіксованих нормо-годинах. Розрізняють індекс продуктивності праці змінного та постійного складу:

де σqtн - нормативні затрати робочого часу при фіксованих рівнях трудомісткості на обсяг робіт відповідно звітного і базисного періодів.

Якщо нормативну трудомісткість зафіксувати на рівні базисного періоду tb, то індекс змінного складу буде перетворений на індекс постійного складу:

Це класична формула трудового індекса продуктивності праці, який розрахований на базі фактичної трудомісткості. Крім відносного показника зміни продуктивності праці він дозволяє визначити абсолютну величину економії робочого часу, одержану внаслідок підвищення продуктивності праці:

Трудовий індекс продуктивності праці не знаходить широкого застосування у виробництві. Однією з причин цього є відсутність у галузі єдиних норм виробітку і норм часу на виконання однотипних робіт, оскільки ступінь технічної оснащеності і умови виконання робіт на різних підприємствах суттєво розрізняються. Тому цей метод порівняння не став основним в економічних дослідженнях продуктивності праці, це місце зайняв вартісний метод, який, дякуючи простоті вимірювання, перетворився в універсальний.

Вартісний метод вимірювання продуктивності праці використовується в практиці планування і статистики як найбільш загальний, що охоплює весь результат виробництва. Він забезпечує можливіть використання узагальнюючих показників по території, галузі, і, отже, всі показники продуктивності праці, що публікуються на сторінках періодичних видань, в дослідженнях, розраховані на основі вартісного методу.

На основі цього методу і моделюється відповідний індекс продуктивності праці, який є головною формою загального індексу.

Важливим методологічним питанням побудови вартісних індексів продуктивності праці є питання про те, який із вартісних показників продукції слід брати для вимірювання рівня продуктивності праці: валову, товарну, чисту, нормативну чисту продукцію чи нормативну вартість обробки. Показник валової продукції не дає об'єктивної характеристики продуктивності, оскільки його величина в значній мірі залежить від розміру перенесеної вартості (затрат уречевленої праці). Цей недолік притаманний і показнику товарної продукції. Для того, щоб виключити спотворюючий вплив нашарувань матеріаломісткості на показники продуктивності праці, починаючи з 1979 р. у якості її вимірника стали використовувати показники чистої і нормативної чистої продукції. У деяких галузях промисловості, зокрема, у швейній, хутряній продуктивність праці вимірюють за нормативною вартістю обробки.

Важливим методологічним питанням побудови вартісних індексів продуктивності праці є питання про те, який із вартісних показників продукції слід брати для вимірювання рівня продуктивності праці: валову, товарну, чисту, нормативну чисту продукцію чи нормативну вартість обробки. Показник валової продукції не дає об'єктивної характеристики продуктивності, оскільки його величина в значній мірі залежить від розміру перенесеної вартості (затрат уречевленої праці). Цей недолік притаманний і показнику товарної продукції. Для того, щоб виключити спотворюючий вплив нашарувань матеріаломісткості на показники продуктивності праці, починаючи з 1979 р. у якості її вимірника стали використовувати показники чистої і нормативної чистої продукції. У деяких галузях промисловості, зокрема, у швейній, хутряній продуктивність праці вимірюють за нормативною вартістю обробки.

Запроваджений у 80-х роках на промислових підприємствах країни показник нормативної чистої продукції не виправдав сподівань. Через технічну складність і відсутність відповідної нормативної бази він не став основним оціночним показником, і у даний час переважна більшість промислових підприємств вимірюють продуктивність праці на основі товарної продукції.

Індекс продуктивності праці постійного складу може бути розрахований у інший спосіб - осередненням індивідуальних індексів. Ще в 20-ті роки акад. С.Г.Струмилін при складанні першого п'ятирічного плану для елімінування структурних зрушень застосував середньоарифметичний індекс, який з того часу увійшов в статистичну літературу під його іменем.

Слід пам'ятати, що використання середнього арифметичного індексу продуктивності праці у ролі індексу постійного складу на доповнення до індексу вартісного правомірно лише, якщо перерозподіл чисельності працюючих і обсягу продукції відбувається в одному і тому ж напрямку.

Різниця між чисельником і знаменником кожного індекса0 характеризує абсолютну величину зміни обсягу продукції під впливом відповідного фактора: виробітку і чисельності працюючих.

2. Факторний аналіз продуктивності праці у виробництві Рівень продуктивності праці формується під впливом різних факторів, що діють з різною силою, у різних напрямах і комбінаціях. Вивчення характеру і сили впливу, закономірностей зміни її рівня і на цій основі виявлення резервів подальшого зростання ефективності праці статистикою здійснюється за допомогою методів групування, кореляції і регресії, дисперсії та індексів.

Метод групування дає уяву про наявність і напрям залежності, дозволяє приблизно розрахувати зміну результативної ознаки на кожну одиницю зміни факторної ознаки.

Важливим статистичним методом, що дозволяє кількісно виміряти інтенсивність впливу на продуктивність праці одного чи сукупності кількох факторів при елімінуванні впливу інших, є метод кореляції і регресії, який, по суті, є логічним продовженням методу статистичних групувань.

Кореляційно-регресійний аналіз служить інструментом кількісної характеристики напряму і сили впливу факторів на рівень продуктивності праці у конкретних умовах місця і часу.

Сам аналіз як такий має кілька етапів, зокрема:

виявлення наявності зв'язку між ознаками;

вибір відповідного математичного рівняння, яке б теоретично описувало наявний зв'язок між ознаками;

розрахунок параметрів цього рівняння;

інтерпретація одержаного рівняння і його використання для прогнозу зміни рівня продуктивності праці.

Тема : СТАТИСТИКА ВИТРАТ.

План.

  1.  Поняття собівартості продукції і завдання статистики.
  2.  Статистичне вивчення структури витрат на виробництво продукції.
  3.  Статистичне вивчення виконання плану і динаміки собівартості продукції.
  4.  Вивчення собівартості за допомогою показника затрат на 1 грн. товарної продукції.
  5.  Способи аналізу впливу окремих факторів на зміну собівартості.
  6.  Статистика браку і втрат від браку.

1. Поняття собівартості продукції і завдання статистики

Серед показників ефективності виробничо-господарської діяльності промислових підприємств (фірм) одне із центральних місць посідає собівартість продукції. Це один з основних якісних показників, який в узагальненому вигляді всебічно відбиває виробничо-господарську діяльність підприємств (фірм), їх успіхи і втрати в роботі. Рівень собівартості залежить від обсягу виробництва і якості продукції; ефективності використання робочого часу, сировини, матеріалів, устаткування, витрачання фондів заробітної плати, організації виробництва та багато інших факторів. Зниження собівартості продукції веде до збільшення суми прибутків, підвищення рівня рентабельності і ефективності виробництва. На основі собівартості встановлюються ціни на продукцію.

Собівартість продукції - це вартісний вираз спожитих у процесі виробництва засобів виробництва (сировини, матеріалів, палива, електроенергії, зношення основних фондів) та затрат, пов'язаних з використанням живої праці (заробітна плата робітників і службовців; відрахування на соціальне страхування). У собівартість продукції повинні включатися лише виробничі затрати, які передбачені техніко-економічними та іншими нормативами і нормами.

Невиробничі видатки (необґрунтовані відхилення від техніко-економіч-них і технологічних нормативів, штрафи, пені і неустойки, які сплачені за порушення договірних умов поставки, недопоставки і втрати товарно-матеріальних цінностей, затрати на виправлення браку) та видатки, які пов'язані із зниженням цін на товари і продукти у зв'язку з пониженням сортності та інші, не входять до складу собівартості продукції.

У практиці роботи підприємств (об'єднань) до витрат на виробництво і реалізацію продукції включаються витрати, які пов'язані з перевитратами ресурсів, і навіть витрати від безгосподарності. Це веде до виправдання будь-яких витрат, а отже, і до формування затратного механізму ціноутворення.

Розрізняють дві категорії собівартості продукції: виробничу (фабрично-заводську) і повну (собівартість реалізації). Перша об'єднує лише ті затрати, що пов'язані з процесом виробництва продукції, починаючи з моменту запуску сировини (матеріалів) у виробництво і закінчуючи документальним підтвердженням готовності виробів і здачею їх на склад готової продукції. Друга, тобто повна собівартість, до свого складу включає виробничу собівартість і позавиробничі видатки (видатки, які пов'язані із зберіганням і реалізацією продукції). І виробнича, і повна собівартість використовуються по всьому обсягу виготовленої і реалізованої товарної продукції. Валова продукція обліковується за виробничою собівартістю.

При вивченні виробничих затрат необхідно розрізняти собівартість всієї продукції, виготовленої у даному періоді - загальну суму затрат на виробництво і собівартість одиниці продукції (рівень собівартості). Рівень собівартості визначають шляхом ділення загальної суми затрат, пов'язаних з виробництвом певного виду продукції, на обсяг виробництва в натуральних одиницях. Рівень собівартості для окремого підприємства чи галузі здебільшого величина середня.

Середня галузева собівартість використовується в якості основи для встановлення рівня оптової ціни на конкретний вид продукції. В середньому по промисловості питома вага собівартості в ціні в даний час становить 80%. Тому вдосконалення методів калькулювання (розрахунку) собівартості є важливою умовою підвищення якості цін, відбиття у них суспільне необхідних затрат.

Важливим завданням статистики собівартості продукції є:

  1.  забезпечення правильного обчислення рівня собівартості продукції;
  2.  систематичне спостереження за виконанням плану по собівартості продукції;
  3.  вивчення структури собівартості за видами затрат і виявлення впливу зміни структури на динаміку собівартості продукції;
  4.  аналіз факторів, що впливають на рівень і динаміку собівартості про- дукції, виявлення резервів подальшого її зниження.

2. Статистичне вивчення структури витрат на виробництво продукції

Для того, щоб організувати належну роботу по зниженню затрат на виробництво продукції, необхідно знати, з яких складових елементів формується собівартість, яку питому вагу займають у ній затрати на оплату праці і матеріальні ресурси (матеріали, енергія, паливо), амортизація, інші витрати.

Склад собівартості продукції вивчають за допомогою двох видів класифікацій витрат: за економічними елементами, статтями калькуляції.

При вивченні затрат за економічними елементами не береться до уваги те, де і з якою метою витрачається той чи інший вид ресурсів, важливо, щоб затрати підприємства (об'єднання) були однорідні за економічним змістом. Наприклад, витрати на придбання палива належать до одного елемента незалежно від того, як це паливо використовувалось, безпосередньо у виробництві чи на опалення приміщень.

Класифікація затрат за економічними елементами є єдиною і обов'язковою для всіх виробничих об'єднань (підприємств) промисловості. Вона включає: сировину і основні матеріали (за вирахуванням поворотних відходів); покупні вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру; допоміжні матеріали; паливо із сторони; заробітна плата основна і додаткова; відрахування на соціальне страхування; амортизація основних фондів; інші грошові витрати.

Витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію, амортизацію виражають величину витрат минулої уречевленої праці. Решта елементів витрат (заробітна плата з відрахуванням на соціальне страхування) є витратами на оплату живої праці і утворює частину заново створеної вартості. Винятком є елемент «Інші грошові витрати», який включає як матеріальні, так і витрати живої праці.

Дані про затрати на виробництво за економічними елементами визначаються у розрахунках до бізнес-плану фірм, приводяться у звітності в обсязі всіх затрат даного періоду, незважаючи на те, що деяка частина може бути не зв'язаною з виробництвом продукції.

Головним завданням вивчення собівартості продукції за економічними елементами є визначення величини витрат живої і минулої праці, співвідношення між ними. Одержані дані використовуються для обчислення чистої продукції галузі і національного доходу країни. Отже, якщо із валової продукції в діючих оптових цінах промисловості відняти матеріальні витрати, то одержимо обсяг чистої продукції.

Оскільки класифікація витрат за економічними елементами відбиває витрати підприємства (об'єднання), що пов'язані з виробництвом продукції, то її ще називають кошторисом затрат на виробництво. За її допомогою підсумовують витрати підприємств незалежно від номенклатури продукції, яка ними випускається.

Вивчення структури собівартості за економічними елементами дає можливість визначити роль окремих елементів собівартості у загальних витратах, виявити резерви подальшого зниження собівартості за рахунок змін у співвідношеннях між уречевленою і живою працею, розкрити їх вплив на зміну продуктивності суспільної праці.

Залежно від структури собівартості продукції виділяють матеріало-, фондо- і трудомісткі галузі. До матеріаломістких належать галузі промисловості, які переробляють первинну сировину, а також ті, які мають багаторазові технологічні процеси. Характерною особливістю таких галузей є висока питома вага матеріальних затрат у собівартості продукції.

Фондомісткі галузі промисловості характеризуються високим рівнем автоматизації і механізації виробництва, що і визначає високу питому вагу амортизації у собівартості продукції. У нафтовій промисловості цей елемент становить близько 40%, у електроенергетиці - 25%.

До трудомістких належать галузі видобувної промисловості, де затрати живої праці досить великі і відповідно висока питома вага заробітної плати в собівартості продукції. Так, у вугледобувній промисловості частка витрат на оплату праці з нарахуванням на соціальне страхування становить близько 50%, в лісозаготівельній - 40%. Така класифікація галузей промисловості дозволяє виявити їх специфічні особливості, показує, за рахунок яких елементів можна досягнути зниження собівартості продукції.

Класифікація витрат за економічними елементами є основою для визначення завдань по зниженню собівартості продукції, обчисленню потреб в оборотних коштах, розрахунку порівняльної ефективності витрат.

Будучи важливим знаряддям галузевого і внутрішньовиробничого планування і контролю витрат на виробництво загалом, класифікація витрат за економічними елементами не дозволяє визначити собівартість одиниці продукції, особливо тоді, коли виготовляються два і більше видів продукції, оскільки кожний елемент витрат, хоч і однорідний за економічною суттю, проте неоднорідний з боку відношення витрат виробництва конкретних виробів. Так, елемент «Заробітна плата», наприклад, відбиває витрати на оплату праці як працівників, які безпосередньо зайняті виконанням основних технологічних операцій, так і тих, які зайняті обслуговуванням виробництва. І якщо заробітну плату перших легко розподілити між окремими видами продукції, знаючи трудомісткість продукції і поопераційні розцінки, то відносно інших це зробити неможливо.

Для внутрішньовиробничого планування і виявлення резервів зниження собівартості необхідно знати не лише загальну суму затрат підприємства за певним економічним елементом, а й величину витрат залежно від місця їх виникнення і конкретної форми виробничого використання; знати, яка частина витрат припадає на основне і допоміжне виробництво, на управління. Одержати такі дані за допомогою поелементної класифікації неможливо. Цьому завданню відповідає групування затрат за статтями калькуляції, згідно з якою виділяються такі групи затрат: 1) сировина і матеріали; 2) зворотні відходи (віднімаються); 3) покупні вироби, напівфабрикати і послуги кооперативних підприємств; 4) паливо і енергія на технологічні цілі; 5) основна заробітна плата виробничих робітників; 6)додаткова заробітна плата виробничих робітників; 7)відрахування на соціальне страхування; 8) витрати на підготовку і освоєння виробництва; 9) витрати на утримання і експлуатацію устаткування; 10) цехові витрати; 11) загально - заводські витрати; 12) втра-ти від браку; 13) інші виробничі витрати; 14) позавиробничі витрати.

Суть цієї класифікації полягає в тому, що всі витрати групуються за ознакою спільності їх виробничого призначення.

У різних галузях промисловості використовується різна за своїм складом номенклатура калькуляційних статей, що зумовлено особливостями формування у них собівартості.

Структура собівартості продукції за статтями калькуляції відбиває співвідношення затрат у повній собівартості: що витрачено, куди витрачено і на які цілі спрямовані кошти. Вона дозволяє виділити витрати кожного цеху чи підрозділу підприємства (об'єднання), що є необхідною умовою ведення госпрозрахунку.

Якщо у кожному елементі об'єднуються лише однорідні витрати, то у статтях калькуляції - тільки деякі є однорідними, а більшість з них включають різні види видатків, тобто є комплексними.

До однорідних належать статті калькуляції, які включають витрати на сировину і матеріали, покупні вироби, напівфабрикати і послуги виробничого характеру, паливо і енергію на технологічні цілі, заробітну плату виробничих робітників та відрахування на соціальне страхування.

Решта статей калькуляції «Витрати на підготовку і освоєння виробництва», «Видатки на утримання і експлуатацію устаткування», «Цехові витрати», «Загальнозаводські витрати», «Інші виробничі витрати» є комплексними, оскільки вони об'єднують кілька елементів витрат (матеріали, амортизацію, заробітну плату). Витрати, які відносяться на ці статті, розподіляються між окремими видами продукції лише опосередковано (шляхом застосування коефіцієнтів чи інших показників).

За характером участі у виробничому процесі витрати підприємства поділяють на основні і накладні. До основних належать витрати, які безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції. Накладними називають витрати, які пов'язані з управлінням, організацією, технічною підготовкою і обслуговуванням виробництва.

За способом віднесення витрат на собівартість окремих виробів їх поділяють на прямі і непрямі.

Прямими називають витрати, які безпосередньо пов'язані з виготовленням певних виробів і включаються у собівартість продукції прямою лічбою: наприклад, витрати сировини чи основних матеріалів. До непрямих належать витрати, які розподіляються між окремими видами продукції умовно, пропорційно будь-якому виду прямих витрат. До них відносять загаль-ноцехові, загальнозаводські і позавиробничі витрати. Ділення витрат на прямі і непрямі пов'язано із складанням калькуляції собівартості і має значення для тих підприємств, які випускають кілька видів продукції.

Залежно від обсягу виробництва витрати поділяються на змінні і умовно-постійні.

Змінні витрати зростають або зменшуються в абсолютній сумі залежно від обсягу виробництва. Частина з них змінюється прямо пропорційно до динаміки обсягу виробництва (затрати на сировину, основні матеріали, заробітну плату виробничих робітників).

Умовно-постійні не залежать або мало залежать від зміни обсягів виробництва (наприклад, заробітна плата працівників апарату управління підприємством, величина амортизаційних відрахувань, витрати на охорону праці).

3. Статистичне вивчення виконання плану і динаміки собівартості продукції

У практиці роботи промислових підприємств характеристика рівня і динаміки собівартості продукції здійснюється за допомогою абсолютних і відносних показників. До складу показників, які характеризують абсолютну величину собівартості, належать собівартість одиниці продукції, собівартість всієї товарної продукції.

Собівартість одиниці продукції - це виражена у грошовій формі сума витрат за калькуляційними статтями на виробництво одиниці відповідного

виду продукції чи послуг виробничого характеру. Якщо підприємство випускає продукцію широкого асортименту, то калькуляції можуть складатись у розрізі окремих однорідних груп виробів.

Показник «Собівартість всієї товарної продукції» є узагальнюючим, що характеризує максимально допустимі абсолютні сумарні затрати на виробництво і реалізацію продукції в розрізі статей калькуляції. Він тісно пов'язаний з першим показником, оскільки собівартість всієї товарної продукції дорівнює сумі добутків собівартості одиниці кожного виду продукції на обсяг їх виробництва в даному періоді. Цей показник виконує важливу роль в аналізі ефективності використання матеріальних і трудових ресурсів, дає можливість аналізувати затрати за місцем їх виникнення і завдяки цьому виявити зміни їх рівня в розрізі окремих підрозділів підприємства.

Однак абсолютні показники не дають вичерпної всебічної характеристики собівартості, на їх основі не можна судити про те, як змінилась собівартість продукції в поточному році порівняно з минулим. На величину абсолютних показників впливають такі фактори, як рівень собівартості продукції, зміна норм витрачання матеріальних ресурсів, удосконалення організації виробництва і праці та ряд інших факторів.

Характеристика динаміки собівартості продукції здійснюється на основі відносних показників, звільнених від впливу перерахованих факторів. До відносних належать показники планового завдання по зниженню собівартості, динаміки і виконання плану, затрати на одну гривню товарної продукції.

Сума різниць між чисельником і знаменником індивідуальних індексів планового завдання і виконання плану дорівнює різниці між чисельником і знаменником індексу динаміки собівартості продукції.

Отже, якщо підсумувати планову і надпланову економію від зниження собівартості одиниці продукції, то одержимо економію від фактичного зниження її собівартості.

Загальна сума економії від зниження собівартості продукції (Zпл. - Z0)q1 складається з суми економії, передбаченої планом, (Zпл -Zo) qпл., суми економії від надпланового зниження собівартості продукції (Z1 – Zпл.)q1 і додаткової економії (перевитрат) за рахунок відхилення обсягу фактично випущеної продукції порівняно з запланованим обсягом: (Zпл. – Z0) • (qiqпл.).

Отже, (Z1 - Z0)q1 = (Zпл. -Zo) qпл. + (Z1 – Zпл.)q1 + (Zпл – Z0) • (q1 – qпл..).

При наявності необхідної інформації по групі підприємств, які випускають продукцію одного і того ж виду, динаміка собівартості вивчається на основі загальних індексів змінного і постійного складу та індексу структурних зрушень.

На підприємствах, що виробляють різнойменну продукцію, переважна більшість якої є порівняльною, розраховують показники зниження собівартості за допомогою загальних агрегатних індексів.

Порівняльною називають продукцію, яка вироблялась на даному підприємстві (в об'єднанні) у масовому чи серійному порядку у минулому

(базисному) і у звітному роках. Якщо у звітному році вносилися часткові зміни в конструкцію виробу, змінювалися маса і вид спожитої сировини і при цьому не втрачались його споживні властивості, такі вироби вважаються порівняльними. Отже, основною ознакою порівняльної продукції є однакове споживче призначення виробу у минулому і звітному роках.

Не можуть відноситись до порівняльної продукції ті вироби, які вироблялись у минулому році в дослідному порядку, а у звітному - масово чи серійно.

Порівняльність продукції може розглядатися на рівні підприємства, виробничого об'єднання, галузі промисловості. Коло порівняльної продукції при цьому, як правило, ширше для галузі, ніж для підприємства чи виробничого об'єднання.

Для вивчення зміни собівартості продукції на кількох підприємствах чи галузях застосовують два методи визначення кола порівняльності продукції: заводський і галузевий.

Якщо порівняльність товарної продукції розглядається в межах одного підприємства, то цей метод називають заводським. За цим методом може визначатись обсяг порівняльної товарної продукції не лише на окремому підприємстві, а й по групі підприємств, у галузі, районі, республіці.

Для вивчення собівартості порівняльної товарної продукції за заводським методом застосовується така система загальних індексів: Індекс планового завдання: IZ = ∑Zпл.qпл. / Z0qпл.,

де Zпл.qпл. - планові витрати на виробництво порівняльної товарної продукції;

Z0qпл. - витрати минулого року на плановий обсяг порівняльної товарної продукції.

Цей же індекс планового завдання може бути скоректованим на фактичний випуск і асортимент продукції: IZпл.=Zпл.q1/ Z0q1., де Zпл.q1 - планові витрати на фактичний обсяг порівняльної товарної продукції; Z0q1 - витрати минулого року на фактичний обсяг порівняльної товарної продукції.

Індекс фактичної зміни собівартості порівняльної товарної продукції (індекс динаміки собівартості): IZ.=Z1q1/ Z0q1, де Z1q1 - фактичні витрати порівняльної товарної продукції.

Індекс виконання плану собівартості порівняльної товарної продукції:

IZ.= ∑Z1q1/ ∑Zпл.q1.

Якщо перемножити індекс планового завдання на індекс виконання плану, то одержимо індекс динаміки собівартості:

Zпл.q1/ ∑Z0q1Z1q1/ ∑Zпл.q1 = ∑Z1q1/ ∑Z0q1.

На основі наведених індексів розраховують вплив зрушень в обсязі і структурі виробленої продукції на собівартість за формулою:

Id = ∑Z1q1/ ∑Z0q1: (∑Zпл.qпл. / ∑Z0qпл.).

Якщо поділити індекс планового завдання в перерахунку на фактичний обсяг і склад продукції на індекс планового завдання у плановій структурі, то одержимо показник впливу зрушень в асортименті на динаміку собівартості порівняльної товарної продукції:

Iаc. = ∑Zпл.q1/ Z0q1:Zпл.qпл. / Z0qпл.

Зміна собівартості порівняльної товарної продукції характеризується не лише відносними, а й абсолютними показниками: економією витрат, або їх перевитратами. Так, планову суму економії (перевитрат) визначають як різницю між чисельником і знаменником індексу планового завдання, тобто як різницю між запланованими витратами на виробництво порівняльної товарної продукції і витратами минулого року на плановий обсяг продукції.

Сума фактичної економії розраховується на основі індексу динаміки собівартості як різниця між фактичними витратами порівняльної товарної продукції і витратами минулого року на фактичний обсяг порівняльної товарної продукції звітного року.

Загальну суму економії від надпланового зниження собівартості розраховують як різницю між фактичними витратами порівняльної товарної продукції і плановими витратами на фактичний обсяг порівняльної товарної продукції.

4. Вивчення собівартості за допомогою показника затрат на 1 грн. товарної продукції

Протягом тривалого часу планове завдання по собівартості промислової продукції визначалось у вигляді показника зниження собівартості порівняльної товарної продукції (тобто тієї, що вироблялась у звітному і базисному періодах) в процентах до попереднього року. Порівняння фактично досягнутого рівня собівартості продукції з планом і середньорічним рівнем за минулий рік проводилось на основі розрахунку індивідуальних і загальних індексів собівартості порівняльної товарної продукції. Однак порівняльна продукція - це, як правило, лише частина продукції підприємства (об'єднання), галузі.

За умов науково-технічного прогресу швидко оновлюється промислова продукція, змінюється її склад. Це стосується, передусім, галузей машинобудування, де частка порівняльної продукції становить приблизно 55-60%, а в окремих галузях - лише 20-25%. При низькій питомій вазі порівняльної продукції розрахований за нею індекс собівартості значною мірою втрачає свою практичну значущість. Він не ув'язаний з такими показниками, як індекси обсягу продукції, продуктивності праці, показниками рентабельності і іншими, що охоплюють всю (порівняльну і непорівняльну) продукцію підприємства, галузі чи промисловості загалом. Ця обставина викликала потребу у побудові зведеного показника, який дозволяв би вимірювати рівень і динаміку собівартості всієї (порівняльної і непорівняльної) продукції підприємства, об'єднання чи галузі промисловості. І таким показником став впроваджений в 1958 р. у практику статистики показник затрат на 1 грн. товарної продукції, який розраховується як відношення повної собівартості товарної продукції до товарної продукції в оптових цінах підприємства (без податку на додану вартість).

Його можна виразити у загальному вигляді за допомогою такої формули:

де h - рівень затрат на 1 грн. товарної продукції, коп.;

Z - собівартість одиниці продукції;

q - кількість одиниць кожного виду продукції;

р - оптова ціна підприємства за одиницю виробу.

Показник затрат на 1 грн. товарної продукції наводиться в статистичній звітності всіма промисловими підприємствами незалежно від того, який показник прийнято при складанні плану по собівартості: собівартість одиниці виробу, собівартість порівняльної товарної продукції чи затрати на 1 грн. товарної продукції.

Плановий рівень затрат на 1 грн. товарної продукції: hпл.= Zпл.qпл. / Рпл.qпл.

Фактичний показник затрат на 1 грн. товарної продукції:

h1. = ∑Z1q1 / ∑Р1.q1.

Зіставляючи фактичний і плановий рівні затрат на 1 грн. товарної продукції, одержимо індекс виконання плану:

Іh = h1./ hпл..

Розбіжність між фактичним і плановим рівнями затрат на 1 грн. товарної продукції може бути зумовлена, по-перше, зміною складу продукції, по-друге, відмінностями між плановою і фактичною собівартістю одиниці продукції кожного виду, по-третє, відхиленням фактично діючих оптових цін за одиницю продукції від цін, які прийняті при складанні плану. Для того, щоб усунути вплив зазначених факторів, необхідно передусім плановий рівень затрат на 1 грн. товарної продукції перерахувати на фактичний обсяг і асортимент продукції. Скоректований показник набуде такого вигляду:

hпл.= ∑Zпл.q1 / ∑Рпл.q1.

Якщо фактичні затрати зіставити з фактичним випуском товарної продукції, виходячи з оптових цін, які прийняті при складанні плану, то формула фактичного рівня затрат на 1 грн. товарної продукції матиме вигляд:

hпл.= ∑Z1q1 / ∑Рпл.q1.

Якщо у звітному періоді змінювалися ціни на спожиті в процесі виробництва предмети праці, куповані напівфабрикати, паливо; змінювалися тарифи на електричну і теплову енергію, вантажні перевезення, а також оптові ціни на продукцію, що вироблялася у звітному періоді, то порівняльності фактичного показника з плановим досягають шляхом внесення у чисельник і знаменник фактичного показника відповідних поправок. У чисельнику до фактичної собівартості додається сума подорожчання або віднімається сума здешевлення фактично виробленої товарної продукції від зміни цін на спожиті в процесі виробництва предмети праці, куповані напівфабрикати тощо, оскільки ця сума не могла враховуватись при складанні плану. У знаменнику скоректованого фактичного рівня затрат на 1 грн. товарної продукції показують фактичний випуск товарної продукції в оптових цінах, прийнятих у плані.

5. Способи аналізу впливу окремих факторів на зміну собівартості

Рівень собівартості продукції формується під впливом різних факторів. До числа найважливіших відносять ті статті затрат, які мають найбільшу питому вагу в загальній сумі планових і фактичних витрат на виробництво товарної продукції.

За характером впливу на собівартість їх можна об'єднати в три основні групи. В першу групу - вартість спожитих у процесі виробництва предметів праці (сировина, основні матеріали, куповані напівфабрикати та комплектуючі вироби, технологічне паливо і енергія тощо). В другу - затрати на оплату праці. В третю - затрати, що пов'язані з використанням засобів праці, Відповідно з цим аналіз собівартості продукції можна проводити в розрізі основних економічних елементів затрат, виявляючи: 1) випереджувальне зростання продуктивності праці порівняно з середньою заробітною платою, що приводить до зниження частки заробітної плати у вартості продукції (у незмінних оптових цінах); 2) економію предметів праці, яка приводить до підвищення матеріаловіддачі і зниження частки затрат предметів праці у вартості продукції; 3) раціональне використання техніки і основних виробничих фондів загалом, що приводить, як правило, не лише до підвищення фондовіддачі, а й до зниження частки амортизації у вартості продукції.

При аналізі собівартості за економічними елементами затрат виникають певні труднощі в зв'язку з відсутністю необхідних облікових і звітних даних: облік затрат і калькулювання собівартості ведуть за статтями витрат, в яких елементи можуть бути подані в комплексі. Тому аналіз собівартості, як правило, проводиться в розрізі окремих статей калькуляції і видів продукції. Затрати підприємства на матеріали, що пов'язані з виготовленням одиниці продукції, можна розглядати як суму добутків кількості витрачених на виробництво одиниці продукції матеріалів (питомих витрат) і затрат підприємства на одиницю витраченого матеріалу. Відзначимо, що затрати підприємства на одиницю матеріалу включають їх купівельну ціну і транспортно-заготівельні витрати (витрати на доставку: навантаження, розвантаження і збереження).

При аналізі динаміки собівартості продукції розраховують індекс питомих витрат матеріалів і індекс цін. Індекс питомих витрат матеріалів відбиває ступінь впливу на величину собівартості зміни фактичних матеріальних витрат на одиницю продукції за умови елімінування впливу зміни цін. Індекс цін на матеріали відбиває ступінь впливу зміни цін за умови елімінування впливу зміни питомих витрат матеріалів. Ці індекси обчислюють за такими формулами:

де то, т1- виграти сировини, матеріалу та інших предметів праці на одиницю продукції відповідно в базисному і звітному періодах;

ро, р1 - ціна одиниці сировини, матеріалів, інших предметів праці відповідно у базисному і звітному періодах.

Якщо на виготовлення різних видів продукції витрачаються різні види матеріалів, то ці формули мають такий вигляд:

Перемноживши індекси питомих витрат на індекси цін, одержимо індекс затрат на матеріали:

Різниця між чисельником і знаменником відповідного індекса виражає І абсолютній сумі розмір економії (перевитрат) внаслідок дії даного фактора:

Застосування індексного методу дозволяє провести аналіз зміни витрат за всіма передбаченими в обліку і калькуляції матеріальними елементам] оборотних фондів.

Крім затрат матеріальних елементів на величину собівартості мають певний вплив затрати на оплату праці.

Сума затрат на оплату праці залежить від кількості затраченої праці на одиницю продукції і середньої заробітної плати на одиницю робочого часу. Звідси індекс затрат на оплату праці дорівнює добутку індексу затрат праці на індекс середньої заробітної плати:

де Т0 і Т1 – затрати праці відповідно у базисному і звітному періодах;

q0 і q1 - кількість продукції відповідно у базисному і звітному періодах;

f0 і f1 - фонд заробітної плати відповідно у базисному і звітному періодах;

to і t1 - трудомісткість продукції відповідно у базисному і звітному періодах;

f0 і f1 - середня заробітна плата одного працівника відповідно у базисному і звітному періодах.

На цей індекс впливають два фактори: зміна трудомісткості і зміна середньої заробітної плати. Вплив їх можна визначити за допомогою таких індексів:

Перший індекс відбиває вплив зміни трудомісткості, другий - вплив зміни середньої заробітної плати.

Якщо на підприємстві (об'єднанні) випускається різнойменна продукція, то аналіз собівартості може проводитись за кожним видом продукції на основі даних звітних калькуляцій. Однак, оскільки більшість статей калькуляції є комплексними, то зміну рівня заробітної плати за даними калькуляції можна визначити лише в частині, яка стосується основних робітників.

Крім матеріальних і трудових затрат значне місце у формуванні рівня собівартості продукції посідають затрати, що пов'язані з раціональним використанням основних виробничих фондів. Участь основних виробничих фондів в утворенні собівартості продукції виражається у формі амортизаційних відрахувань, вартості основних фондів і обсягу виробленої продукції.

Цю залежність можна виразити такою формулою:

де Aq - сума амортизаційних відрахувань на одиницю продукції;

N - норма амортизаційних відрахувань;

Ф - вартість основних фондів;

q - обсяг виробленої продукції.

Як правило, обсяг основних фондів, а відповідно, і сума амортизаційних відрахувань зростають нижчими темпами, ніж обсяги виробництва продукції. Це приводить до підвищення ефективності використання основних фондів, до зниження суми амортизаційних відрахувань у розрахунку на одиницю продукції, а отже, і до зниження її собівартості.

Такі розрахунки доцільно проводити тоді, коли на підприємстві виробляється одноіменна продукція і коли немає різких змін в структурі основних фондів.

Якщо випускається продукція різних видів, то вплив зміни ефективності використання основних виробничих фондів на зміну рівня і динаміки собівартості можна визначити за процентом зміни обсягу виробництва товарної продукції.

6. Статистика браку і втрат від браку

Брак продукції — це непродуктивні затрати матеріальних, трудових і грошових коштів. Виникнення браку зумовлюється, як правило, тим, що в процесі виробництва деталей, вузлів, виробів допускаються різні відхилення від установлених стандартів, креслень, технічних умов.

Розрізняють брак виправний і невиправний. До виправного браку відносять вироби, деталі, які не відповідають прямому призначенню, але шляхом додаткових операцій можуть бути доведеними до доброякісних. Невиправним браком називають вироби, деталі, напівфабрикати, виправлення яких технічно неможливе або економічно недоцільне.

Брак класифікують залежно від місця виявлення, характеру, причин виникнення і винних. Брак, виявлений покупцем після видачі йому продукції, називають зовнішнім, а виявлений безпосередньо на виробництві - внутрішнім. Потреба в такому діленні виявляється в тому, що на суму зовнішнього браку випуск продукції зменшується, як правило, в періодах після закінчення ч звітного. Вартість внутрішнього браку в обсяг випущеної товарної продукції звітного місяця не включається. В обох випадках втрати від браку підвищують собівартість товарної продукції.

Основними причинами виникнення браку є недоліки в організації виробництва, порушення технологічної дисципліни, неправильна наладка устаткування, застосування несправних інструментів, помилки в технічній документації, використання недоброякісних матеріалів, неохайне ставлення робітника до своєї роботи і т.ін.

Облік браку ведеться в розрізі виробів і окремих операцій в натуральному або трудовому (нормогодинах) виразах. При виробництві різних видів продукції загальний розмір браку може визначатися у трудовому або вартісному виразах. У цехах і на дільницях, де виготовляється однорідна продукція, облік браку здійснюється в натуральних одиницях, визначають абсолютний показник - розмір браку і відносні показники: питому вагу бракованих виробів, деталей в загальній їх кількості і у кількості доброякісних виробів.

У трудових вимірниках показники браку можуть застосовуватись для характеристики втрат робочого часу у зв'язку з допущенням браку в цехах, на виробничих дільницях, на робочих місцях.

Показники про брак і втрати від браку у грошовому виразі застосовуються на рівні підприємств, галузей і промисловості загалом. При цьому розраховують абсолютні і відносні показники розміру браку і втрат від браку.

Абсолютний розмір браку складається з собівартості остаточно забракованих виробів і затрат на виправлення браку.

Якщо від абсолютного розміру браку відняти вартість остаточного браку за ціною можливого використання, суми, стягнені з постачальників за постачання недоброякісних матеріалів і суми, утримані з осіб, з вини яких допущено брак, то одержимо абсолютний розмір втрат від браку.

Відносні показники розміру браку і втрат від браку визначають як частку від ділення відповідних абсолютних показників на виробничу собівартість валової (товарної) продукції.

Тема : СТАТИСТИКА ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА.

План.

  1.  Система показників фінансових результатів.
  2.  Показники статистики оборотних засобів підприємств і організацій.
  3.  статистика вивчення прибутку та рентабельності підприємства.
  4.  Оцінка фінансового стану підприємства.

1. Система показників фінансових результатів

Особливістю розбудови країн з ринковою економікою є зростання ролі фінансів як найважливішої підойми інтенсифікації виробництва, забезпечення його самоокупності, посилення режиму економії, мобілізації внутрігосподарських резервів, ліквідації непродуктивних витрат і втрат.

Фінанси підприємств, об'єднань і організацій визначають процес створення валового внутрішнього продукту та національного доходу, їх обсяг і структуру, процес їх розподілу та кінцевого використання. Вони активно впливають на процес виробництва та реалізації продукції, формування фінансових ресурсів, найповнішу мобілізацію внутрішньовиробничих резервів. Фінанси підприємств і організацій є основою загальнодержавних фінансів: грошові нагромадження - основне джерело формування загальнодержавних фінансових ресурсів, фінансування розвитку всіх галузей народного господарства. А отже, від стану фінансів підприємств і організацій залежить стійкість і стан всієї фінансової системи держави.

Грошові відносини, які в сукупності складають фінанси галузей, формуються у процесі:

• виробництва і реалізації продукції між підприємствами, об'єднаннями, постачально-збутовими і іншими організаціями;

• виплати заробітної плати і використанні фондів матеріального стимулювання між підприємствами і їх робітниками;

• розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів (прибутку, амортизаційних відрахувань, оборотних коштів та інших) між підприємствами і вищими організаціями;

• платежів у бюджет і при одержанні асигнувань з бюджету між підприємствами і фінансовою системою держави;

• залучення і погашення банківських коротко - і довготермінових позик між підприємствами і кредитною системою.

Отже, фінанси підприємств і організацій - це сукупність економій -них (грошових) відносин, що об'єктивно виникають у процесі утво -рення, розподілу і використання фондів грошових коштів, необхідних для обслуговування кругообігу засобів у процесі виробництва і реалізації продукції, утворення різних фондів та здійснення грошового контролю за їх господарською діяльністю.

В цьому зв'язку роль статистики фінансів як найважливішого важеля в управлінні фінансово-господарською діяльністю підприємства, об'єднання постійно зростає.

Основними показниками статистики фінансів є:

• затрати на виробництво і реалізацію продукції;

• виручка від реалізації продукції;

• забезпечення підприємства основними і оборотними фондами, тобто основним і оборотним капіталом;

• показники оборотності оборотних засобів (оборотного капіталу);

• прибуток і рентабельність;

• ефективність використання банківського кредиту і його матеріальне забезпечення;

• стан і динаміка дебіторської та кредиторської заборгованості.

Значна частина перерахованих показників розглянута раніше, тому в даному розділі висвітлюються лише показники статистики оборотних засобів, прибутку і рентабельності як найважливіші показники господарської діяльності підприємств. Досягти певних фінансових результатів можна за умови забезпечення виробництва відповідними матеріальними і фінансовими ресурсами, значну частину яких становлять оборотні засоби. Завдяки їх оборотності забезпечується одержання прибутку. Прибуток - це важлива економічна категорія, яка являє собою чистий дохід підприємства. Завдяки йому здійснюється розширене відтворення, фінансується будівництво нових підприємств та розширення діючих. За рахунок прибутку здійснюється також покриття додаткової потреби в оборотних засобах, фінансуються затрати на розвиток науки і техніки, створюються різні фонди. Прибуток - це одне з основних джерел формування бюджету держави. Так, прибуток в народному господарстві України склав у 1995 р. 16896,9 млрд. грн., що в 3 рази більше, ніж в попередньому 1994 році.

Важливим принципом господарського розрахунку виступає принцип зіставлення результатів з затратами, що зумовлені їх одержанням. Тому поруч з показником прибутку визначають рівень рентабельності, який обчислюють діленням відповідних сум прибутку на поточні затрати чи авансові ресурси. Таким чином, якщо прибуток характеризує госпрозрахунковий ефект діяльності підприємств, то рентабельність відбиває ефективність застосованих у виробництві ресурсів чи затрат.

До основних завдань статистики фінансових наслідків слід віднести:

- вивчення структури і обсягу оборотних засобів підприємств;

- аналіз використання оборотних засобів у виробництві та їх обігу;

- характеристика складу загальної суми прибутку підприємств і організацій та аналіз їх використання;

- вивчення факторів зміни загальної суми прибутку та рентабельності підприємства і продукції.

2. Показники статистики оборотних засобів підприємств і організацій

Для здійснення своєї господарської діяльності кожне підприємство забезпечується оборотними засобами, обсяг і склад яких формується під впливом виробничої програми.

Оборотні засоби - це сукупність виражених у грошовій формі оборотних виробничих фондів і фондів в обороті, які забезпечують безперервність процесу виробництва і реалізації продукції. В умовах ринкової економіки це власне оборотний капітал підприємства.

Оборотні виробничі фонди - це грошові засоби, які вкладені у предмети праці (сировину, матеріали, пальне, мастильні матеріали, паливо і т. ін.), в засоби праці строком служби менше одного року або вартістю не більше встановленого ліміту за одиницю, в незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва і затрати майбутніх періодів.

Фонди в обороті - це сукупність виражених у грошовій формі залишків готової продукції на складі, відвантаженої, але неоплаченої продукції, а також засоби на розрахунковому рахунку в банку і в касі підприємства.

В цілому оборотні засоби (оборотний капітал) охоплює фінансові ресурси, які вкладені в елементи, що використовуються на протязі одного виробничого циклу або в межах нетривалого проміжку часу (не більше одного року).

Оборотні засоби перебувають у постійному русі, здійснюючи кругообіг, при якому окремі їх частини міняють свою форму. Одна частина їх знаходиться у виробництві у вигляді виробничих запасів, друга - в обігу і виступає у вигляді грошової і товарної форми. Переходячи з однієї форми в іншу, оборотні засоби одночасно виступають у грошовій і товарній формі. Загальна сума оборотних засобів визначається як сума коштів, що перебувають на всіх стадіях обігу. Закінченим вважається обіг в тому випадку, коли грошові кошти від реалізації продукції надійшли на рахунок підприємства.

Застосування економічних методів управління за умов ринкової економіки передбачає підвищення ролі інтенсивних факторів господарювання, зокрема, прискорення оборотності оборотних засобів. Скорочення часу перебування оборотних засобів у обігу забезпечує зменшення матеріальних і грошових затрат як у виробничій сфері, так і безпосередньо у сфері обігу.

Статистика оборотних засобів вивчає їх обсяг, структуру і ефективність використання.

Різні галузі мають різну потребу в засобах, що зумовлено специфікою галузей. Так, на підприємствах важкої промисловості частка оборотних засобів нижча, ніж на підприємствах легкої промисловості.

У складі оборотних засобів (оборотного капіталу) перш за все виділяються товарно-матеріальні цінності, грошові засоби і короткотермінові фінансові вклади (облігації і інші цінні папери; депозити; займи, що надаються контрагентам підприємств і фірм; векселі, видані клієнтам і т. ін.), які можуть бути джерелом додаткового прибутку фірми. Якщо товарно-матеріальні цінності формують оборотні фонди, то грошові засоби, засоби в розрахунках і короткотермінові фінансові вкладення складають фонди в обороті.

Склад короткотермінових фінансових вкладень, засобів в розрахунках і грошових засобів, які рахуються на балансі підприємства чи фірми, не залежить від профілю основної діяльності (виробничої чи торгово-посередницької). В той час як склад товарно-матеріальних елементів засобів підприємства чи фірми значно змінюється залежно від характеру діяльності. Так, якщо основна діяльність підприємства має виробничий характер, то найбільшу частину засобів будуть складати запаси виробничого характеру і запаси готової продукції. І навпаки, в постачальницьких торговельно-посередницьких організаціях і фірмах левову частку майнових запасів складають товари, що призначені для реалізації.

При вивченні структури оборотних засобів широко використовуються групування, в основі яких лежить певна ознака, зокрема, оборотні засоби можуть характеризуватися за елементами, за місцем в процесі кругообороту, лімітуванням і джерелами утворення. У схемі 1. наведена класифікація обігових засобів в промисловості. У складі обігових засобів промисловості найбільшу частину становлять товарно-матеріальні цінності, їх частка - понад 60% всіх засобів.

Рис.1. Структура оборотних засобів промисловості

Статистика детально вивчає структуру оборотних засобів, зокрема, їх товарно-матеріальні цінності з метою виявлення закономірностей зміни їх складу в часі. Залежно від місця в процесі кругообігу оборотні засоби поділяють на оборотні засоби у виробництві і в обігу. Основна частина засобів перебуває у виробництві у вигляді оборотних виробничих фондів. Вони складаються з предметів праці у вигляді виробничих запасів і відповідно до вимог бухгалтерського обліку охоплюють: сировину і матеріали, покупні напівфабрикати, комплектуючі вироби, конструкції і деталі, паливо, пальне та мастильні матеріали, тару і тарні матеріали, запасні частини для ремонту власного устаткування, будівельні матеріали, інші матеріали, малоцінні і швидкозношувані матеріали, молодняк тварин на відгодівлі і в окремих випадках матеріали, що передані в переробку на сторону.

За лімітуванням оборотні засоби поділяються на нормовані оборотні фонди, які складаються з товарно-матеріальних цінностей, і ненормовані оборотні засоби, до складу яких входять товари, відвантажені та виконані послуги, грошові засоби, дебітори, інші оборотні засоби. Норма оборотних засобів встановлюється у розмірі мінімальної їх потреби для безперебійної роботи підприємства і забезпечення його стійкого фінансового стану. Як правило, норма потреби засобів встановлюється у днях.

За джерелами утворення оборотні засоби поділяють на власні і запозичені. Власні засоби формуються за рахунок статутного фонду, прибутку і стійких пасивів (мінімальна заборгованість по заробітній платі робітникам і службовцям, що виникає за рахунок різниці між датою її нарахування і днем виплати).

Запозичені оборотні засоби (оборотний капітал) складаються в основному з короткотермінових кредитів, одержаних в комерційних банках, нормальної кредиторської заборгованості постачальникам і залучених засобів юридичних і фізичних осіб (депозити, реалізовані стороннім особам облігації, видані векселі та інше).

Орієнтуючись на структуру діючого плану рахунків бухгалтерського обліку, склад оборотних засобів підприємства (фірми) галузей народного господарства можна подати в такій схемі:

Рис.2. Речево-грошова структура оборотних засобів підприємств і організацій

Ефективність виробництва, його фінансові наслідки значною мірою залежать від того, як використовуються оборотні засоби. Раціональне, господарське використання останніх - додаткове джерело економії матеріальних і

фінансових ресурсів. Для характеристики економічної ефективності використання оборотних засобів важливе значення мають показники їх оборотності, які розкривають швидкість руху засобів у процесі виробництва і обігу.

Розраховують три показники оборотності засобів: коефіцієнт швидкості обігу, який показує кількість оборотів оборотних засобів за даний період -ko; коефіцієнт закріплення оборотних засобів - К3; середня тривалість одного обороту в днях - П. Всі вони розраховуються, виходячи з середнього залишку оборотних засобів (ос). Якщо потрібно визначити середні залишки оборотних засобів за період, що включає декілька рівних за тривалістю відрізків часу (наприклад, за рік на основі даних про залишки на початок кожного місяця), то використовують середню хронологічну з моментного ряду:

Якщо ж відрізки часу, за які відомі середні залишки оборотних засобів різні, то для визначення їх середнього залишку за весь період використовують середню зважену.

Коефіцієнт швидкості обігу К0 розраховують діленням вартості реалізованої товарної продукції в діючих оптових цінах підприємств РП на середній залишок оборотних засобів за цей же період ос:

Коефіцієнт швидкості обігу часто називають коефіцієнтом оборотності засобів і відносять до найбільш простих показників використання оборотного капіталу, що вважається його безсумнівним достоїнством.

Коефіцієнт закріплення оборотних засобів:

Цей показник є оберненою величиною відносно коефіцієнта швидкості обігу - відбиває, скільки потрібно оборотних засобів на 1 грн. вартості реалізованої продукції.

Тривалість одного обороту в днях П визначають діленням кількості днів у періоді Д на коефіцієнт швидкості обігу К0:

Показники оборотності оборотних засобів можуть бути розраховані як за всіма, так і за нормованою їх частиною. З метою поглиблення аналізу використання оборотних засобів визначають поряд із загальними показниками часткові показники оборотності окремих елементів засобів на різних стадіях кругообігу. Вони, наприклад, показують час перебування засобів у виробничих запасах, в незавершеному виробництві і напівфабрикатах власного виробництва, в затратах на підготовку виробництва, у короткотермінових фінансових вкладеннях.

Скорочення тривалості одного обороту свідчить про прискорення оборотності оборотних засобів і, як наслідок, відбувається їх вивільнення з обігу. Суму таких засобів, що вивільнились з обороту, визначають таким чином:

де П1 і П0 – тривалість одного обороту у звітному і базисному періодах; П1 - обсяг товарної продукції, реалізованої у звітному періоді.

В окремих галузях народного господарства швидкість обігу оборотних засобів різна, що зумовлено особливостями цих галузей. У промисловості найшвидше рухаються засоби в ряді галузей харчової і видобувної промисловості, повільніше - в автомобільній, приладобудівній, металургійній і особливо в суднобудівельній.

3. Статистичне вивчення прибутку та рентабельності підприємства

Ефективність виробничої господарської діяльності підприємства знаходить своє відображення у досягнутих фінансових результатах, які характеризуються розміром одержаного прибутку, рівнем рентабельності та обсягом виручки від реалізації.

Прибуток підприємства, організації чи фірми виступає важливою економічною категорією, що характеризує кінцевий фінансовий ефект від діяльності колективу за певний період. Тому статистика здійснює всебічне і глибоке вивчення його обсягу, складу, джерел утворення та цільового використання.

Прибуток - це чистий дохід, який одержує підприємство внаслідок виробничої діяльності за певний період часу. Він виступає одним з джерел формування державного бюджету, покриття витрат відтворення та прискорення науково-технічного прогресу, вирішення соціальних завдань.

Розрізняють: балансовий, або загальний прибуток; прибуток від реалізації товарної продукції; прибуток або збитки від реалізації продукції і послуг підрозділів неосновної діяльності; доходи від позареалізаційних операцій.

Основним джерелом одержання балансового або загального прибутку є прибуток від реалізації товарної продукції підприємства; він становить біля 90% загального його обсягу, а часто є єдиним джерелом формування балансового прибутку і визначається на основі виручки від реалізації.

Виручка від реалізації характеризує загальний фінансовий результат (валовий дохід) від реалізації продукції (робіт, послуг) і включає: виручку від реалізації готової продукції, напівфабрикатів власного виробництва, робіт і послуг, товарів в торговельних, постачальницьких і збутових організаціях, послуг, пов'язаних з перевезенням вантажів та пасажирів на підприємствах транспорту.

Різниця між виручкою від реалізації продукції без податку на додану вартість (ПДВ) і акцизів та затратами на виробництво реалізованої продукції , (робіт, послуг), тобто повною собівартістю продукції, складає валовий або просто прибуток від реалізації. Якщо собівартість продукції перевищує її вартість, то наслідком виробничої діяльності підприємства буде не прибуток, а збитки.

Прибуток від реалізації іншої продукції та послуг, створених в підрозділах неосновної виробничої діяльності (підсобне промислове, сільськогосподарське виробництво, послуга транспорту і т. ін.), визначається також як різниця між її вартістю і повною собівартістю.

До складу доходів (втрат) від позареалізаційних операцій включають доходи, одержані від пайової участі в спільних підприємствах, від передачі майна в оренду, дивіденди по акціях, облігаціях та інших цінних паперах, а також інші доходи від операцій, безпосередньо непов'язаних з виробництвом і збутом продукції, одержаних і сплачених у вигляді економічних санкцій. Значна частина позареалізаційних збитків виникає, на відміну від прибутків, з вини підприємства внаслідок безгосподарності, порушення договірних зобов'язань чи недостатньої правової компетенції. Це втрати від нестач, крадіжок, штрафів і т. ін.

Загальний фінансовий результат характеризує балансовий прибуток. До його складу входять, крім прибутку від реалізації продукції основної діяльності, прибуток (збитки) від реалізації продукції і послуг підрозділів неосновної діяльності, від реалізації матеріальних оборотних засобів і інших активів; прибуток (збитки) від реалізації та вибуття основних засобів; доходи і втрати від валютних курсових різниць; доходи від цінних паперів і інших довготермінових фінансових вкладень, включаючи вкладення в майно інших підприємств; витрати і втрати, пов'язані з фінансовими операціями; позареалізаційні доходи (втрати).

Якщо з балансового прибутку підприємства відняти обов'язкові платежі у вигляді податків з урахуванням пільг, що здійснюються відповідно до податкового кодексу, одержимо чистий прибуток.

Чистий прибуток підприємства, що залишається в його розпорядженні, використовується на такі цілі:

- формування фінансового резерву;

- інвестування у розвиток виробництва;

- фінансування соціально-культурної сфери;

- відрахування в фонд оплати праці.

Характеристика показника прибутку, особливо впливу факторів на зміну його обсягу, має важливе значення в економічному дослідженні.

На величину прибутку підприємства впливають ціни на реалізовану товарну продукцію, рівень собівартості продукції, обсяг і асортимент продукції.

Вплив цін на продукцію залежить від роботи колективу, оскільки при підвищенні цін за умови незмінності рівня інших факторів величина прибутку зросте, хоч в цьому немає ніякої заслуги підприємства, і навпаки.

Вплив зміни собівартості проявляється в тому, що при зниженні її рівня прибуток збільшується або зменшується, коли її рівень підвищується.

При зростанні обсягу виробництва за умови рівності інших факторів зростає також і прибуток. На величину прибутку впливають також зміни в асортименті виробів.

1. Для виявлення впливу зміни цін продукції на величину прибутку необхідно зіставити фактичну суму прибутку з тією, яка була б одержана за умови збереження планового рівня цін:

2. Для виявлення впливу зміни рівня собівартості слід фактичну суму прибутку за умови збереження цін на плановому рівні зіставити з плановим прибутком, перерахованим на фактичний обсяг і асортимент реалізованої продукції:

3. Щоб визначити вплив обсягу реалізованої продукції на зміну розміру прибутку, слід розрахувати індекс фізичного обсягу продукції. Зміна розміру прибутку прямо пропорційна зміні обсягу продукції.

4.У зв'язку з тим, що асортимент виробленої продукції не завжди співпадає з запланованим, міняється і сума прибутку. Вплив цього фактора визначають у такий спосіб:

Поряд з обчисленням абсолютних показників зміни прибутку від реалізації продукції можна розрахувати відносні показники впливу цих факторів за такою моделлю системи індексів:

Абсолютна сума прибутку підприємства і галузі дає досить повне уявлення про їх діяльність, проте не характеризує ефективності здійснених витрат. Тому поруч з показником прибутку (абсолютний показник) розраховують і широко застосовують відносні показники прибутковості - рентабельність. Прибуток характеризує ефект, рентабельність - ефективність. Вона дозволяє визначити, яка результативність авансованих засобів чи здійснених витрат, і виражається у коефіцієнтній або процентній формі.

Розраховують кілька показників рентабельності, зокрема, показники рентабельності виробництва і рентабельності продукції.

Рівень рентабельності виробництва розраховують як загальну рентабельність, що відображає ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства.

Загальну рентабельність промислового підприємства визначають шляхом ділення суми прибутку на середньорічну вартість виробничих фондів. У вартість виробничих фондів включають: середньорічну вартість всіх основних виробничих фондів, що обліковуються на балансі промислового підприємства за їх первісною вартістю, а також нормовані оборотні засоби:

де П - загальний (балансовий) прибуток; В - середньорічна вартість основних виробничих фондів; ОС - середні залишки нормованих оборотних засобів; В+ОС- середня вартість капіталу виробничого призначення (KB) за період:

Рівень рентабельності виробництва - це узагальнюючий якісний показник діяльності підприємства, який залежить від багатьох факторів. Так, передусім на рівень рентабельності впливають зміни в розмірі прибутку: чим більша його сума, тим вищий рівень, і навпаки. Водночас, чим більший обсяг основних фондів, тим нижчий рівень рентабельності. У свою чергу кожен з цих факторів залежить від ряду інших. Так, прибуток залежить від обсягу виробленої продукції, рівня її собівартості і т. ін.

Виходячи з даних таблиці, розглянемо методику обчислення впливу окремих факторів на зміну рівня рентабельності виробництва. При цьому прибуток вважається якісною ознакою, а основні фонди - кількісною.

Поглиблюючи аналіз, можна виявити вплив на рівень рентабельності виробництва такого важливого фактора, як фондовіддача.

Рівень загальної рентабельності виробництва, загальна сума балансового прибутку значною мірою залежить від рівня рентабельності товарної продукції, яка реалізується. Тому поряд з показником рівня рентабельності промислового виробництва розраховують показник рентабельності продукції Рп, який, на відміну від першого, характеризує ефектвність здійснених поточних затрат живої і уречевленої праці і визначається діленням суми прибутку від реалізації товарної продукції Пр на її повну собівартість С:

На основі цього показника можна провести аналіз виконання завдання і динаміки ефективності роботи підприємства, визначити вплив окремих факторів на його зміну. Якщо зіставити фактичний рівень рентабельності продукції із запланованим, то неважко побачити, що його зміна відбувається під впливом зміни:

цін на товарну продукцію;

собівартості товарної продукції;

складу (асортименту) продукції,

що залежать від ефективності роботи підприємства, несприятливо вплинули на рівень рентабельності продукції, що виявилось у його зниженні.

Крім показника рентабельності всієї товарної продукції розрізняють показники рентабельності окремих її видів, які розраховують шляхом ділення прибутку від реалізації окремих видів виробів на їх повну собівартість. Для кожного підприємства важливо знати, яке місце посідає окреме виробництво у формуванні загальної суми прибутку від реалізації всієї товарної продукції.

У практиці фінансового аналізу обчислюють, крім того, ще й такі показники:

- рентабельність сумарного капіталу (сукупних активів):

де ЧП - чистий прибуток; СА - середня величина активів; Р - рентабельність поточних активів:

де ПА - середня величина поточних активів.

Важливим показником в інвестиційному аналізі є рентабельність акціонерного капіталу (АК), показник, що характеризує норму прибутку на вкладений у підприємство чи фірму власний капітал. Розраховується за формулою:

4. Оцінка фінансового стану підприємства

Важливе місце в статистичному вивченні результатів діяльності підприємств і організацій посідає оцінка їх фінансового стану, що є суттєвим елементом управління в умовах ринку. Визначення фінансового стану і фінансової стійкості має певне значення для встановлення контактів з іншими підприємствами, вирішення питань, пов'язаних з інвестиціями і таке інше.

Для оцінки фінансового стану підприємства розраховують цілу систему показників, які базуються на даних балансу підприємства та звіту про його фінансові результати. Якщо об'єднати деякі однорідні за складом елементи статей активу і пасиву балансу, то можна одержати досить компактну його структуру, зручну для проведення статистичного аналізу.

В активі балансу подаються: основні засоби, тобто і мобільні засоби (необоротні активи), які складаються з основних засобів, довготермінових інвестицій і нематеріальних активів; оборотні засоби, або мобільні засоби (поточні активи), які складаються з наявних грошей, цінних паперів, дебіторської заборгованості, запасів товарно-матеріальних цінностей і витрат майбутніх періодів.

Оборотні засоби поділяються на змінну частину, що формується за рахунок короткотермінової заборгованості, і постійний мінімум, який формується за рахунок довготермінових позичених коштів і частини власних коштів.

Різницю між загальною сумою оборотних засобів (мобільні засоби) і сумою короткотермінової заборгованості називають чистими оборотними засобами (чистими мобільними засобами).

Різниця між чистими оборотними (мобільними) засобами і довготерміновими позиченими засобами показує розмір мобільних засобів, сформованих за рахунок власних коштів.

Фінансовий стан підприємства залежить перш за все від того, як швидко засоби, вкладені в активи, перетворюються в реальні гроші.

Для характеристики фінансової стійкості підприємств застосовуються і інші показники, зокрема, це коефіцієнт фінансової стійкості, коефіцієнт автономії (або незалежності) і, особливо, коефіцієнт ліквідності, який одержав найбільше поширення в оцінці фінансового стану підприємств і фірм.

Коефіцієнт фінансової стійкості (Кф.с.) розраховується шляхом ділення суми власних коштів (ВК) і довготермінових позичених коштів (ПК) на загальну суму коштів по балансу(валюту балансу ВБ):

Коефіцієнт автономії (Ка) розраховується шляхом ділення власних коштів (ВК) на загальну суму коштів по балансу (ВБ):

Коефіцієнт ліквідності дозволяє оцінити здатність підприємства погасити короткотермінові зобов'язання. Розраховується він у вигляді коефіцієнта абсолютної ліквідності (Кал) і загального коефіцієнта ліквідності (Кзл). Перший визначається діленням суми грошових засобів (ГЗ) і цінних паперів (ЦП) на суму короткотермінової заборгованості (КЗ):

Другий - діленням суми оборотних засобів (ОЗ), тобто поточних активів (мобільних засобів), на суму короткотермінової заборгованості (КЗ):

У практиці діяльності підприємств і фірм одержані коефіцієнти порівнюють з їх еталонними значеннями:

Перелік використаної літератури

  1.  Вашків П.Г. Статистика підприємництва: Навч. посібник. – К.: „Слобожанщина”, 1999. – 600 с.
  2.  Вашків П.Г., Сторожук В.П. Статистика промисловості. - К. Ін-тут системних досліджень, 1993. - 262 с.
  3.  Вашків П.Г. Факторний аналіз ефективності використання виробничих фондів вантажного автомобільного транспорту. 1993. - 78 с.
  4.  Головач А.В., Черноскулова З.А. Экономико-статистический анализ потребления и спроса. - К.: Техника, 1978. - 183 с.
  5.  Герчук Я.П. Графические методы в статистике. - М.: Статистика, 1972. - 78с.
  6.  Ежов А.И. Статистика промышленности. - М.: Финансы и статистика, 1988.-317 с.Економічний словник-довідник. - К.: Femina, 1995. - 367 с.
  7.  Елисеев И.И., Костеева Т.В., Хоменко Л.М. Международная статистика. Минск: Высшая школа, 1995. - 223 с.
  8.  Кулинич О.І. Теорія статистики: Підручник. - К.: Вища школа, 1992. - 135с.
  9.  Общая теория статистики. Под ред. Спирина А.А., Башиной О.Э. - М.:Финансы и статистика, 1995. - 296 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

31594. ПАТОФІЗІОЛОГІЯ СИСТЕМИ КРОВІ 82 KB
  Численні форми патології і реактивні зміни в системі крові умовно можна об’єднати у 5ть груп. Типові форми патології і реактивних змін загального об’єму співвідношення плазми і формених елементів крові. Типові форми патології зсідаючої та протизсідаючої систем крові порушення гемостазу.
31595. ПАТОФІЗІОЛОГІЯ ТРАВЛЕННЯ 85.5 KB
  Класифікація недостатності травлення: За масштабами порушення: а загальна тотальна порушення засвоєння всіх видів поживних речовин і б селективна парціальна – порушення засвоєння окремих класів поживних речовин. інфекційного походження вплив бактерій бактеріальних токсинів вірусів найпростіших гельмінтів обумовлену дією фізичних факторів травми гостра променева хвороба пов’язану із дією хімічних агентів отруєння неорганічними і органічними речовинами дисрегуляційну – різні види порушення нервової і гуморальної...
31596. ПОРУШЕННЯ БІЛКОВОГО та ВУГЛЕВОДНОГО ОБМІНІВ 80.5 KB
  Порушення білкового обміну проявляється розвитком білкової недостатності яка може обумовлюватися: 1 Аліментарними причинами. 2 Порушенням біосинтезу білка. 3 Порушенням проміжного обміну амінокислот.