47965

Трудове право. Конспект лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Переведення працівників. Зміна істотних умов праці. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника ст. Розірвання трудового договору у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці у тому числі ліквідації реорганізації банкрутства або перепрофілювання підприємства установи організації скорочення чисельності або штату працівників ст.

Украинкский

2013-12-04

1.3 MB

8 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Луцький національний технічний університет

Трудове право

Конспект лекцій

для студентів денної та  заочної

форм навчання  галузей знань

0305 Економіка і підприємництво,

0306 Менеджмент і адміністрування

 

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

Луцьк-2009

УДК 34(07)

З-51

ББК 67я7

Трудове  право. Конспект лекцій   для студентів денної та  заочної форм навчання  галузей знань 0305 Економіка і підприємництво, 0306 Менеджмент і адміністрування /А.М. Земко. - Луцьк: ЛНТУ, 2009.-196 с.

Посібник містить конспект лекцій для студентів усіх напрямів денної та заочної форми навчання. Видання також містить питання до екзамену та список рекомендованої літератури.

 

Укладач: Земко А.М., к.ю.н., доцент кафедри філософії  Луцького національного технічного університету.

Рецензент: Степко І.П., старший викладач кафедри філософії Луцького національного технічного університету.

Відповідальний за випуск: Ситник О.І., к. політ. н., доцент, зав. кафедри філософії  Луцького національного технічного університету.

Затверджено науково – методичною радою ЛНТУ, протокол № ____від___.___2009р.

Затверджено науково-методичною радою навчально-науково-виробничого інституту економіки та управління, протокол № 11 від 17.06. 2009р.

Затверджено на засіданні кафедри філософії, протокол № 12 від 16.05. 2009р.

Зміст

ЛЕКЦІЯ 1. Трудове право як галузь права України

1.1. Поняття трудового права. Предмет і метод правового регулювання...........................................7

1.2. Принципи трудового права......................................13

1.3. Функції трудового права....................................... ..18

1.4. Джерела трудового права....................………….....20

1.5. Трудові правовідносини…………………...…........25

1.6. Суб’єкти трудових правовідносин..........................27

ЛЕКЦІЯ 2. Колективний договір

2.1. Поняття колективного договору та його роль у забезпеченні трудових відносин................................34

2.2.   Сторони колективного договору та сфера його                                          укладення..........................................................................37

  1.     Зміст і структура колективного договору...............38
    1.     Чинність колективного договору в часі і

              просторі....................................................................42

  1.     Порядок укладення і підписання колективного договору.........................................................................43
    1.  Контроль за виконанням колективного

         договору та    відповідальність за його

         порушення і невиконання............................................46

ЛЕКЦІЯ 3. Трудовий  договір

3.1. Поняття і сторони трудового  договору.......................48

3.2.   Види трудового  договору............................................52

3.3.   Контракт як особлива форма

         трудового  договору..................................................57

3.4.   Порядок укладення трудового  договору................59

  1.  Випробування при прийнятті на роботу...................63
    1.     Переведення працівників. Зміна істотних умов

праці. Переміщення.......................................................64

ЛЕКЦІЯ 4.  Припинення трудового  договору

4.1.  Правові підстави припинення трудового договору (ст.36 КЗпП України)...................................................69

4.2. Розірвання трудового договору з ініціативи

         працівника (ст.38, 39  КЗпП України)..........................76

4.3.   Участь профспілок у розірванні трудового договору  з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.............................................................................77

4.4. Розірвання трудового договору у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи,  організації, скорочення чисельності або штату працівників (ст.40 п.1; ст.42; глава 3-А КЗпП України)......................................................................81

  1.  Розірвання трудового договору з ініціативи

          власника або уповноваженого ним органу

        (ст.40  КЗпП України).....................................................87

4.6. Додаткові підстави для розірвання трудового

       договору з ініціативи власника або

       уповноваженого ним органу з окремими

       категоріями працюючих за певних умов

       (ст.41  КЗпП України).......................................................96

4.7. Правове регулювання процесу відсторонення працівника від роботи.............................................100

4.8. Оформлення звільнення, виплата вихідної

      допомоги. Трудові книжки працівників.................102

ЛЕКЦІЯ 5.  Правове регулювання робочого часу та часу відпочинку

5.1. Робочий час та його види.............................................107

               5.2. Режим робочого часу.......................................................109

           5.3. Порядок встановлення та обмеження щодо

                 нічних та надурочних робіт.....................................112

  1.  Поняття і види часу відпочинку: перерви,

                             вихідні, святкові та неробочі дні................................114

  1.   Поняття, види та тривалість відпусток......................117
    1.   Порядок надання та оплати відпусток..................123

ЛЕКЦІЯ 6. Оплата праці та юридична відповідальність за трудовим правом

6.1. Правове регулювання оплати праці....................127

        6.2.  Види регулювання оплати праці........................130

6.3. Юридична відповідальність за трудовим

      правом України: загальна характеристика

      та підстави....................................................133

6.4. Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень..............................................135

6.5.  Матеріальна відповідальність працівників:

        види і порядок застосування.............................138

ЛЕКЦІЯ 7. Правове регулювання охорони праці

7.1. Охорона праці та її правове забезпечення.........143

7.2.  Загальні гарантії прав працівників на

       охорону праці.......................................................147

7.3. Особливості правового регулювання

       праці жінок.....................................................150

7.4. Особливості правового регулювання

       праці молоді....................................................152

7.5. Організація охорони праці на підприємствах, .

       в установах, організаціях....................................157

        ЛЕКЦІЯ 8. Трудові конфлікти та порядок

їх вирішення

8.1. Поняття, класифікація трудових спорів та

      органи, що їх розглядають...................................162

8.2.  Розгляд трудових спорів у комісіях з

       трудових спорів (КТС)........................................163

8.3. Розгляд трудових спорів у місцевих судах........166

8.4. Поновлення на роботі та оплата за

      вимушений прогул...........................................168

8.5. Порядок вирішення колективних трудових

      спорів.....................................................................169

8.6. Правове регулювання проведення страйків......176

ЛЕКЦІЯ 9. Правова організація працевлаштування

9.1. Правове регулювання забезпечення

      залучення громадян України у сферу

      трудової діяльності та система гарантій

      права на працю.......................................................180

9.2. Інститут працевлаштування та

       забезпечення зайнятості........................................181

9.3.   Права безробітного...........................................186

9.4. Обов’язки осіб, які шукають роботу

       та безробітних........................................................188

9.5. Порядок виплати допомоги з безробіття..............189

      Список нормативно-правових актів

       та використаної літератури...........................191

 

ЛЕКЦІЯ 1. Трудове право як галузь права України

ПЛАН

1.1. Поняття трудового права. Предмет і метод правового регулювання.

1.2.  Принципи трудового права.

1.3.  Функції трудового права.

1.4.  Джерела трудового права.

1.5.  Трудові правовідносини.

1.6.  Суб’єкти трудових правовідносин.

1.1. Поняття трудового права. Предмет і метод правового регулювання

В теорії права вироблено спеціальні критерії, за допомогою яких здійснюється поділ усієї системи права на окремі самостійні галузі. Такими критеріями є:

  •  предмет правового регулювання;
  •  метод;
  •  принципи права;
  •  наявність системи законодавства;
  •  зацікавленість законодавця у виділенні окремої галузі тощо.

Більшість з цих критеріїв мають другорядне значення, а деякі можуть бути навіть об'єктом спору. Але основним і чи не єдиним критерієм, що не викликає сумніву, є предмет правового регулювання.

Предмет правового регулювання складають якісно відособлені суспільні відносини, правове забезпечення яких досягається за допомогою норм певної галузі. В трудовому праві ними, в першу чергу, виступають трудові відносини -  відносини найманої праці, тобто відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між: працівником і власником або уповноваженим органом чи фізичною особою.    

Трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору, складають основу предмета трудового права, його ядро.

Крім того, до предмета трудового права належать також відносини:

  •  працевлаштування (зайнятості);
  •  з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації на виробництві;
  •  щодо контролю за дотриманням законодавства про працю;
  •  щодо встановлення умов праці (колективно-трудові);
  •   з вирішення трудових спорів або, як їх ще називають, процедурні відносини.

Суспільні відносини працевлаштування (зайнятості) передують виникненню власне трудових відносин. Вони поділяються на три групи взаємопов'язаних відносин:

  •  між громадянином і органом працевлаштування;
  •  між: органом працевлаштування і роботодавцем з приводу направлення на роботу;
  •  між роботодавцем і громадянином з приводу укладення трудового договору.

Перші дві групи стосунків іноді пропонують зараховувати до предмета адміністративного права, посилаючись на їх управлінський характер, оскільки виникають вони у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної адміністрації. Але враховуючи, що ця діяльність спрямована на забезпечення трудових відносин, і при ній необхідно оперувати основними термінами і категоріями трудового права, то її можна віднести до предмета трудового права. Останнім часом відносини працевлаштування отримали своє належне юридичне оформлення. З прийняттям Закону України «Про зайнятість населення» гарантії трудових прав громадян значно зросли.

Суспільні відносини з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації або перекваліфікації певною мірою пов'язані з відносинами працевлаштування і можуть виникати як в період існування трудових відносин, так і тоді, коли останні припиняються і особа набуває статусу безробітного. Так, під час існування трудових відносин, що виникли на підставі укладення трудового договору, працівник може тимчасово не виконувати свою трудову функцію, а навчатися безпосередньо на виробництві або ж підвищувати власну кваліфікацію в інших спеціалізованих установах. Такого виду відносини виникають на основі розпорядження або наказу адміністрації та підлягають правовій регламентації. У тому випадку, коли відносини з перепідготовки кадрів і перекваліфікації виникають у період тимчасового припинення трудових відносин і підставою їх виникнення є відповідне розпорядження (за згодою громадянина) органу працевлаштування, вони входять до складу відносин працевлаштування. В обох випадках відносини з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, незалежно від того, в який період і на якій підставі вони виникають, є предметом трудового права.

І, нарешті, відносини з розгляду трудових спорів. Вони теж складають предмет трудового права. Особливістю, яка відрізняє їх від подібних цивільно-правових процесуальних відносин, є те, що для вирішення трудових спорів закон передбачає спеціальний порядок досудового розгляду. Для цього створюються уповноважені органи для розгляду трудових спорів безпосередньо на підприємствах. Це комісії з розгляду трудових спорів (КТС), які і виступають одним із суб'єктів таких відносин. Законом визначено спеціальний порядок створення КТС, встановлено процедуру розгляду спору, прийняття і виконання рішення.

Перелічені вище відносини виникають, як правило, у зв'язку із застосуванням загальних норм трудового права. Однак, останнє регулює і відносини з приводу встановлення умов праці з урахуванням специфіки конкретного підприємства шляхом прийняття локальних правових норм, які визначають:

  •  умови робочого часу;
  •  відпочинку;
  •  оплату праці тощо.

Ці відносини теж є предметом трудового права. Часто їх суб'єктами виступають колективні органи (наймані працівники, профспілки), і тому в юридичній літературі їх іноді називають колективно-трудовими. Проте, за умов переходу до ринкової економіки, розширюється коло відносин з приводу встановлення умов праці, у яких пріоритетна роль належить власникові підприємства, і навіть коли він виступає в особі колегіального органу (на колективних підприємствах), колективістський характер таких відносин вже не є таким яскравим, як це було раніше. Тому правильніше буде називати їх відносинами з  приводу встановлення умов праці.

Отже, предметом трудового права є трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору, і відносини, що тісно пов’язані з трудовими: працевлаштування, з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо контролю за дотриманням законодавства про працю, з вирішення трудових спорів, а також: відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах.

Якщо предмет правового регулювання визначається шляхом з'ясування суспільних відносин, які врегульовуються нормами відповідної галузі права, і це можна виразити запитанням «що регулюється?», то метод правового регулювання співвідноситься із запитанням «як регулюється?». Отже, метод тієї чи іншої галузі права - це сукупність засобів (прийомів, способів) регулювання, що обумовлюються специфікою відносин, які регулюються.

Юридична наука визначає низку ознак, які характеризують метод правового регулювання окремої галузі права залежно від того, як ці ознаки у ній проявляються. До таких ознак належать:

  •   порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин;
  •   правовий стан учасників правовідносин;
  •  характер встановлення прав і обов'язків;
  •  засоби забезпечення виконання обов'язків (санкції).

При визначенні методу права необхідно виходити з усієї сукупності суспільних відносин, що складають предмет трудового права. Лише за такої умови можна сформулювати метод правового регулювання всієї галузі права.

Порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин. Юридичним фактом, що породжує виникнення трудових відносин, які складають основу предмета трудового права, є трудовий договір. Він базується не на імперативних приписах, а на свободі вибору (відповідно до своїх потреб та можливостей) суб'єкта, який шукає собі роботу, і суб'єкта (роботодавця), котрий підшукує собі працівника.

Дещо інші юридичні факти породжують правовідносини працевлаштування, перекваліфікації і підготовки кадрів. Тут характерним є владний акт (наказ, розпорядження) адміністрації, але йому неодмінно передує взаємна погодженість суб'єктів. Якщо особа не зареєструється в органах працевлаштування або ж відмовиться пройти перекваліфікацію чи підвищення кваліфікації, тобто не дає у той чи інший спосіб згоди на виникнення правовідносин, то вони не виникнуть. Так само можна прослідкувати, наприклад, за виникненням правовідносин із встановлення умов праці. Тут також переважає договірний фактор. Колективний договір схвалюється трудовим колективом і підписується роботодавцем та профкомом, режим робочого часу встановлюється за погодженням між роботодавцем і профкомом.

Зміна і припинення правовідносин теж здійснюються, в основному, за взаємним погодженням сторін.

Отже, в трудовому праві юридичними фактами, котрі породжують, змінюють або припиняють правовідносини, є вольові дії суб’єктів, що базуються на їх взаємній згоді.

Правовий стан суб'єктів правовідносин. Правовий стан дуже часто використовують в науковій і навчальній літературі для ілюстрації відмінностей цивільного і адміністративного права. В першому яскраво проявляється рівність суб'єктів правовідносин, в другому - їх підпорядкованість, нерівність. В трудовому праві ситуація дещо складніша. На стадії виникнення правовідносин суб'єкти є рівноправними, але в процесі їх здійснення сторони перебувають у певній взаємній підпорядкованості. Найбільше це проявляється у правовідносинах щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю і охорону праці.

У трудових правовідносинах, а також у правовідносинах працевлаштування, з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, підпорядкованість однієї сторони іншій виникає в результаті добровільних зобов'язань щодо дотримання обов'язкових правил дисципліни праці, обов'язкового виконання приписів для осіб, визнаних безробітними тощо. Тобто, добровільний (договірний) характер виникнення правовідносин в трудовому праві має певний вплив і на подальше становище учасників цих правовідносин. Навіть якщо вони підпорядковані один одному, то ця підпорядкованість є результатом добровільно взятих на себе зобов'язань.

Характер встановлення прав та обов'язків. Найбільш суттєвою рисою правових норм, що відрізняє їх від інших соціальних норм, є їх державно владний характер. Держава встановлює загальнообов'язкові приписи. За певних умов вона може делегувати право встановлювати правила нормативного характеру окремим недержавним структурам. Одним з таких видів делегованого (санкціонованого) законодавства, досить поширеного в трудовому праві, є локальні норми права.

На державному (централізованому) рівні повинні визначатись тільки основні принципи правового регулювання найманої праці для забезпечення єдиного підходу в охороні трудових прав громадян, що укладають трудовий договір, незалежно від форми власності та виду підприємництва. Це може бути встановлення:

  •  максимальної тривалості робочого часу;
  •  мінімальної тривалості відпусток;
  •  гарантій мінімальної заробітної плати тощо.

Основна ж маса  трудових відносин має забезпечуватись за допомогою локального  (децентралізованого)  правового регулювання. Права і обов’язки суб’єктів можуть визначатися  шляхом  локального право встановлення з урахуванням специфіки праці в окремих галузях і на окремих підприємствах. При  цьому  критерієм законності таких локальних норм  виступає принцип, за яким права працівників, визначені на державному рівні, не повинні погіршуватись  їх конкретизацією на рівні підприємства.

Розширення сфери локального встановлення прав  і обов’язків  суб’єктів характерне здебільшого для трудових правовідносин. Стосовно правовідносин щодо нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства, матеріальної відповідальності суб’єктів та з приводу розгляду трудових спорів, то тут перевага залишається за централізованим способом визначення прав і обов’язків, оскільки в цих правовідносинах саме він може забезпечити належний рівень правових гарантій.

Санкції в трудовому праві.. Трудове право має самостійні, властиві лише йому, юридичні санкції. Вони застосовуються для забезпечення виконання суб’єктами правовідносин своїх прав і обов’язків. До таких санкцій належать заходи дисциплінарної та матеріальної відповідальності.

Отже, розгляд особливостей прояву основних рис (ознак) методу правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними правовідносин дозволяє сформулювати визначення методу трудового права. Це специфічний спосіб, що виражається переважно в договірному виникненні, зміні і припиненні правовідносин, в поєднанні централізованого і локального правового регулювання і в можливості застосування спеціальних правових санкцій для забезпечення належного здійснення учасниками цих правовідносин своїх прав та обов’язків.

Трудове право України – це система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору, та тісно пов’язані з ними суспільні відносини (працевлаштування, з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю, з розгляду трудових спорів і щодо встановлення умов праці на підприємствах) на основі поєднання договірних засад і централізованого та локального встановлення прав та обов’язків суб’єктів із застосуванням специфічних санкцій для їх належного здійснення.

  1.   Принципи трудового права

Слово принцип (лат. principium) означає основу, начало, засади. Тобто, принципи права – це такі засади, вихідні положення, на яких ґрунтується право як система норм. Вони є основою права.

Встановлення та вивчення принципів трудового права має важливе як теоретичне, так і практичне значення. Без урахування загальних засад, на яких формується українське трудове право, неможливо ні належно його тлумачити, ні ефективно застосовувати його норми, що особливо важливо в умовах ринкових відносин.

Принципами трудового права як системи норм, що покликані забезпечувати трудові та тісно пов’язані з ними відносини, є такі засадничі ідеї (засади), які визначають сферу його дії, порядок встановлення прав та обов’язків суб’єктів, гарантії захисту їх прав та законних інтересів.

До таких принципів, які визначають сутність і закономірності розвитку трудового права, можна віднести:

  •  обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці;
  •  оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання;
  •  соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці;
  •  забезпечення єдності та диференціації правового регулювання;
  •  визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідносинах порівняно з умовами, встановленими в нормативно-правових актах.

У юридичній літературі до трудового права іноді відносять й такий принцип, як безпека праці або принцип охорони праці, згідно з яким усе трудове право пронизане ідеєю забезпечення безпеки праці найманих працівників. Однак важливо пам'ятати, що охорона праці, створення безпечних і нешкідливих умов для працівників у трудових відносинах є головним завданням і призначенням трудового права, а ототожнювати принципи права з його завданнями не можна.

Трудовому праву властиві і деякі загальноправові принципи, зокрема ті, що визначають сферу соціально-правових відносин. До них можна віднести:

  •  принцип пріоритетності норм міжнародного права щодо норм національного права;
  •  принцип забезпечення захисту законних інтересів учасників  правовідносин та ін.

Розглянемо основні принципи трудового права.

Принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці. Цей принцип є визначальним для всієї галузі права. Трудове право виникло саме як інструмент захисту інтересів найманої праці. Зароджуючись у надрах цивільного приватного права, воно на ранніх етапах розвитку ринкових відносин забезпечувало юридичне оформлення купівлі-продажу робочої сили як товару. Однак робоча сила - це товар особливого порядку, невід'ємний від особи його власника, тому й регламентація відносин, пов'язаних з наймом робочої сили, не вписувалась у сферу цивільно-правових угод. У результаті виник трудовий договір як юридична форма використання найманої праці.

З усього розмаїття суспільно-трудових відносин трудове право обирає тільки відносини, які постають в результаті застосування і найманої праці, тобто праці на когось, праці, що виникає на підставі укладення трудового договору у його різних формах і видах.

Принцип оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання. Він визначає порядок та умови встановлення прав і обов'язків суб'єктів трудових та пов'язаних з ними правовідносин. Його зміст зводиться до того, що основні гарантії захисту прав учасників трудових правовідносин встановлюються законами і підзаконними актами, а решту правил регулювання праці сторони визначають за погодженням між собою або в порядку, передбаченому централізованими нормами, самостійно. Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки спостерігається тенденція до розширення сфери локального регулювання, не варто думати, що з часом потреба у централізованому регулюванні праці цілком відпаде, тобто, що цей принцип трудового права не є перспективним. Держава продовжуватиме виконувати свою функцію гаранта основних трудових прав громадян, тому відповідний мінімум таких гарантій визначатиметься як у Конституції, так і її Кодексі законів про працю та інших нормативних актах. Крім того, сфера локального регулювання - це, переважно, власне трудові відносини:

  •  трудовий договір;
  •  робочий час;
  •  час відпочинку;
  •  трудова дисципліна тощо.

Інші ж інститути трудового права - працевлаштування, нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, вирішення трудових спорів, вважаються ділянками централізованого правового забезпечення.

Принцип соціального партнерства і договірного встановлений умов праці. Соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці як принцип трудового права виявляється в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучають недержавні структури (об'єднання роботодавців, об'єднання трудящих), які разом з органами виконавчої влади (або і без їхньої участі), на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узгоджених рішень встановлюють обов'язкові для учасників трудових право відносин правила регулювання праці. Соціальне партнерство як явище і як принцип трудового права є новими для вітчизняної правової системи, на відміну від правових систем у країнах з розвиненою ринковою економікою.

В Україні соціальне партнерство здійснюється на:

  •  галузевому;
  •  регіональному;
  •  національному;
  •  локальному рівнях.

На перших трьох з них практикуються тристоронні відносини (між об’єднаннями роботодавців, об'єднаннями трудящих, органами виконавчої влади), а на локальному рівні колективний договір укладається між роботодавцем і органом, який представляє найманих працівників.

Принцип єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин. Це один з найстаріших принципів трудового права, передбачає подвійну мету:

  •  встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх найманих працівників;
  •  диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Єдність правового регулювання трудових відносин означає, що норми трудового права встановлюють високий рівень умов праці, яких повинні дотримуватись усі роботодавці, що здійснюють найом працівників на підставі трудового договору.

Такі єдині норми поширюються на трудові відносини працівників державних підприємств, установ, організацій, працівників приватних і колективних підприємств, а також тих осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб (роботодавців).

Єдність правового регулювання забезпечується переважно нормами централізованого рівня. Зокрема, це норми Кодексу законів про працю, які носять загальний характер, а також норми спеціальним законів «Про оплату праці», «Про колективні договори й угоди», «Пре порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» та ін. Водночас трудове право не може не враховувати об'єктивних обставин, зумовлених специфікою галузей виробництва, професійними, статевими, віковими особливостями працівників, місцезнаходженням підприємств, тощо, які потребують особливого підходу до правового забезпечення умов праці. Всі ці обставини у підсумку приводять до відхилення від єдиних правил, і вимагають видання спеціальних норм, які пристосовують загальні правові приписи до специфічних умов праці. У юридичній літературі з трудового права визначають три напрями диференціації, які залежать від:

  •  характеру і особливостей виробництва (галузева, міжгалузева і локальна диференціація);
  •  статевих, вікових та інших особливостей працівників (суб'єктна диференціація);
  •  місця розташування підприємств, установ, організацій (територіальна диференціація).

Принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників. Він тісно пов'язаний з попередніми принципами і полягає у тому, що ті норми, гарантії, державні стандарти в галузі регулювання трудових відносин, які визначені на рівні держави, за жодних обставин не повинні погіршуватись при встановленні умов праці на:

  •  галузевому;
  •  регіональному;
  •  локальному рівнях.

Термін договори про працю треба розглядати у широкому значенні. Це можуть бути як договори у прямому розумінні цього слова (трудовий, колективний, про повну матеріальну відповідальність), що виражаються у формі власне договору, так і угоди, які стосуються умов праці (про випробування при прийнятті на роботу, про переведення чи переміщення працівника, про встановлення неповного робочого часу та ін.).

Крім того, дія цього принципу поширюється і на акти локальної нормотворчості, які ухвалюються за погодженням між роботодавцем і профспілковим комітетом чи іншим уповноваженим найманими працівниками органом. Більше того, очевидно, що і акти локального характеру, які приймаються роботодавцем одноособово або ж затверджуються трудовим колективом, так само повинні визнаватися незаконними у тій частині, яка містить норми, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством України.

Наявність цього принципу є важливою гарантією трудових прав найманих працівників, що особливо відчувається в умовах переходу до ринкових відносин та утвердження приватного підприємництва в Україні. У разі, коли приватні підприємці з метою одержання прибутків намагаються не дотримуватися при використанні праці найманих працівників загальних вимог трудового законодавства, погіршуючи при цьому права громами Такі трудові договори повинні визнаватися недійсними у тій частині, що суперечить чинному трудовому законодавству.

  1.  Функції трудового права

Соціальне призначення права в суспільстві, його місце і роль у сфері соціального регулювання виявляється у його функціях. За визначенням сучасної теорії права, його функціями є основні напрямки впливу права на людину і суспільство (суспільні відносини). Загалом праву притаманні певні функції, які за різними критеріями поціляються на декілька видів (груп). Розрізняють, наприклад, соціальні функції і спеціально-юридичні функції права. Перші забезпечують взаємодію права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту, а другі - владно-правовий вплив на суспільні відносини. І в цьому випадку називають регулятивну і охоронну функції права.

Оскільки трудове право є лише однією з галузей (складових) системи права, то йому притаманні всі ті ж самі загально - правові функції, що й праву в цілому.

Для трудового права можна виділити свої, специфічні напрямки владно-правового впливу на суспільні відносини, що складають його предмет. Такими функціями є захисна, виробнича і виховна. Перша стосується охорони інтересів працівників у трудових відносинах, друга - охорони інтересів роботодавців, третя - забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах.

Захисна функція трудового права тісно пов'язана з його соціальною функцією, якою є охорона праці. Вона спрямована на охорону трудових прав та інтересів одного з безпосередніх учасників трудових правовідносин. У цьому плані трудове право захищає інтереси працівника як сторони, певною мірою слабшої у трудових відносинах. Правда, не можна вважати, що цим і вичерпується захисна функція трудової права. Воно покликане захищати також інтереси інших учасників трудових та тісно пов'язаних з ними відносин. Але передусім ця функція забезпечує охорону інтересів найманих працівників, які змушені через об'єктивні обставини продавати свою робочу силу. Захисна функція трудового права виявляється ще й в тому, що трудове право створює рівні можливості для реалізації громадянами своєї здатності працювати, встановлюючи єдині правила щодо умов праці на підприємствах різних форм власності. Обмежуючи ступінь експлуатації і закріплюючи мінімальний рівень гарантій оплати праці, відпочинку, соціального забезпечення тощо, трудове право ґарантує особі можливості відчути себе повноправним громадянином своєї держави.

Виробнича функція трудового права значно змінилася в сучасних умовах. Від традиційного її розуміння як функції, що забезпечувала виробництво, належну продуктивність праці і суворе дотримання правил трудової дисципліни, вона переросла у функцію захисту інтересів роботодавців.

Виробнича функція трудового права спрямована також на охорону права власності роботодавців; на захист їхніх інтересів як власників майна. Якщо захисна функція забезпечує, наприклад, обмеження утримань із заробітної плати працівників, то виробнича повинна ґарантувати роботодавцю можливості стягнути збитки, завдані в результаті заподіяння шкоди працівником, що перебуває у трудових відносинах.

Щодо  виховної функції трудового права, то вона притаманна не лише трудовому праву, а й іншим галузям права. Тому цю функцію можна вважати загально-правовою функцією. У трудовому праві, де роль санкцій незначна, а застосування заходів дисциплінарної відповідальності є лише правом, а не обов'язком роботодавця, ця функція, яка направлена перш за все на забезпечення правової культури учасників суспільно-трудових відносин. Про виховну функцію трудового права можна говорити лише за умови, що існує високий рівень правового регулювання трудових відносин, який ґрунтується на принципах дотриманням прав людини і високій загальній правовій культурі у суспільстві. І тільки тоді можна досягнути відповідного рівня правової культури учасників суспільно-трудових відносин.

  1.  Джерела трудового права

Джерела права розглядають як зовнішню форму функціонування права ту оболонку, без якої неможливе існування правової норми. Основним видом джерел трудового права є нормативно-правові акти. Вони відзначаються певними особливостями, що відрізняють їх з-поміж джерел (форм) інших галузей права.

По-перше, в трудовому праві крім актів, виданих на державному (централізованому) рівні, широко застосовуються локально-правові акти, які розробляються і приймаються безпосередньо на підприємствах. Такі акти забезпечують більшу ефективність дії трудового законодавства стосовно конкретних умов виробництва.

По-друге, в переліку джерел трудового права останнім часом з'являються акти договірного характеру, які або в цілому, або в певній частині носять нормативний характер і регулюють виробничі, трудові і соціально-економічні відносини. Такими є генеральна, галузеві та регіональні угоди.

По-третє, особливе місце серед джерел трудового права належить актам, прийнятим Міністерством праці і соціальної політики України. Правила, положення та інструкції Міністерства сприяють правильному і однаковому застосуванню трудового законодавства.

По-четверте, для джерел трудового права характерна наявність нормативних актів, які носять так званий конститутивний характер. Ці акти самі не забезпечують регулювання трудових відносин, а вимагають прийняття на їх основі локальних актів, котрі і здійснюють регулятивну функцію. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, що містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюється не цими типовими, а прийнятими на їх основі правилами внутрішнього трудового розпорядку даного підприємства (ст.142 КЗпП України).

По-п'яте, трудове право має значний ступінь диференціації в правовому регулюванні праці залежно від умов виробництва, кліматичних умов, суб'єктних ознак і соціальних груп працівників.

Крім нормативно-правових актів, у сфері трудового права застосовуються й інші відомі світовій системі права види зовнішніх форм (джерел) права, що може вважатися ще однією з особливостей, яка відрізняє джерела трудового права від джерел деяких інших галузей права. Такими новими видами джерел трудового права є нормативно-правовий договір та судовий прецедент - судова практика вищих судових інстанцій - Конституційного Суду України та Верховного Суду України, яка містить нормативні положення.

Сучасне договірне регулювання трудових відносин вийшло за рамки конкретного підприємства і втратило тим самим свій локальний характер. З прийняттям Закону України «Про колективні договори і угоди» нормативного значення набули генеральна, галузеві та регіональні угоди, які приймаються за погодженням сторін і забезпечують регулювання умов праці найманих працівників.

Важливе місце у системі актів договірного характеру належить міжнародно-правовим актам. Переважна їх більшість приймається у вигляді угод, а тому вони мають властивості нормативних договорів. Це можуть бути як багатосторонні угоди (конвенції МОП та інші договори, учасником яких є Україна) або ж двосторонні договори між нашою державою та іншим суб'єктом міжнародного права, якими врегульовуються питання забезпечення трудових відносин на міжнародному рівні.

Джерела трудового права - це такі зовнішні форми виразу правових норм, з допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин на підприємствах, в установах і організаціях, чи у фізичних осіб, що використовують найману працю. Основними джерелами (формами) трудового права є нормативно-трудові акти, нормативно-правові договори (угоди), у тому числі ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори, а також: акти вищих судових інстанцій.

Для класифікації джерел трудового права застосовують найрізноманітніші критерії. За видами відносин, які вони регулюють, джерела трудового права можна поділити на такі, що регулюють трудові відносини, і на такі, що регулюють відносини, тісно пов'язані з трудовими. За сферою дії нормативних актів - на загальні і локальні.

Найбільш поширеним є поділ нормативних актів джерел трудового права залежно від юридичної сили актів, що містять норми трудового права. Класифікація за цим критерієм дає можливість найбільш повного з'ясування характерних ознак і особливостей джерел трудового права. Це традиційний поділ на закони і підзаконні акти. Закони при цьому можна поділити на загальні (про господарські товариства) і спеціальні (про охорону праці, про оплату праці). Окремо слід виділити спеціалізований, кодифікований закон - Кодекс законів про працю. Підзаконні акти, в свою чергу, поділяються на акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти і акти локально-правового характеру. Серед законів, що виступають джерелами трудового права, основне місце, безперечно, належить Конституції України. Вона визначає принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права громадян як суб'єктів трудового права. В них встановлюються вихідні положення оплати праці, регулювання робочого часу і часу відпочинку, дисципліни праці, охорони праці, соціального забезпечення та інші.

Окрім Конституції, принципово важливими законодавчими актами, що є джерелами трудового права, можна назвати Закони України «Про оплату праці», «Про охорону праці», «Про господарські товариства», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», низка інших. Цими актами законодавець або ж визначає сферу дії трудового законодавства, або ж встановлює деякі особливості правового регулювання праці на підприємствах різних форм власності.

Найвагоміше місце серед законодавчих актів, що виступають джерелами трудового права, належить, звичайно, Кодексу законів про працю України. Він є основним джерелом трудового права. Кодекс був прийнятий ще 10 грудня 1971 р. Звичайно, що за більш як 30 років свого існування він неодноразово підлягав змінам і доповненням. Однак, незважаючи на внесені зміни, КЗпП все ще не відповідає тим вимогам, що ставляться до правових норм, покликаних регулювати працю у ринкових відносинах. Тому зараз триває робота над новим кодексом України про працю. Чинний Кодекс законів про працю складається з 18 глав та 265 статей. Деякі з цих статей виключені з Кодексу на підставі відповідних Законів України. Глави III та XVI доповнені додатковими главами ІІІ-А і ХVІ-А.

До джерел трудового права слід віднести постанови Кабінету Міністрів України; відомчі акти - накази, розпорядження, інструкції галузевих міністерств, що містять приписи з окремих питань регулювання праці на підприємствах певної галузі; інструкції та роз'яснення Міністерства праці та соціальної політики України.  З прийняттям Закону України «Про колективні договори та угоди» важливе місце серед джерел трудового права зайняли Генеральна, галузеві та регіональні угоди, які укладаються між профспілками (їх об'єднаннями), що представляють інтереси найманих працівників, і роботодавцями (або їх представниками). Угодами на відповідному рівні (державному, регіональному, галузевому) регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики щодо зайнятості, гарантій оплати праці, розміру прожиткового мінімуму, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці та інше. Після їх підписання сторонами і реєстрації галузевих та регіональних угод в Міністерстві праці і соціальної політики вони набувають нормативного характеру і є обов'язковими до виконання для підприємств, на які вони поширюються, та для сторін, які їх уклали.

Останню сходинку в переліку джерел трудового права займають локальні правові акти. Це акти, які приймаються безпосередньо на підприємствах. Тенденцією вдосконалення правового регулювання трудових відносин в умовах переходу до ринкової економіки є розширення сфери локального правового забезпечення. Локально-правові акти можуть прийматися в розвиток централізованого законодавства, тобто для конкретизації окремих норм, що своїм характером потребують прив'язки до місцевих умов того чи іншого підприємства. Наприклад, відповідна норма КЗпП встановлює, що тривалість робочого часу при п'ятиденному робочому тижні визначається Правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства. А, отже, локальна норма тут виступає результатом конкретизації норми, що має вищу юридичну силу. Однак локально-правові норми існують не лише для конкретизації. Їх роль вагоміша, вони, крім цього, покликані також заповнювати певні прогалини в правовому регулюванні праці. І в сучасних умовах саме цьому напрямку локальної нормотворчості надається пріоритет. Його основний зміст - розширення гарантій трудових прав працівників, покращення їх умов праці.

Дія локально-правових актів в часі може обмежуватись певним терміном або ж вони можуть вважатися чинними до їх відміни чи зміни в установленому порядку.

Найпоширенішими актами локального характеру на підприємствах є: колективний договір, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про преміювання, посадові інструкції, інструкції з охорони праці, графіки відпусток тощо.

1.5.  Трудові правовідносини

Трудові правовідносини є різновидом правових відносин, що складаються у суспільстві. Визначаючи поняття трудових правовідносин, потрібно керуватися тим, що правовідносинами визнають суспільні відносні які врегульовані правовими нормами, а, отже, нормами трудового права. Правовідносин як таких, абстрактних, що не належать до якоїсь конкретної сфери суспільних зв'язків, тобто поза галузевою приналежністю, не існує. Отже, відповідні загальнотеоретичні критерії визначення правовідносин можуть себе конкретно виявити лише в межах якихось конкретних галузевих правовідносин. Характеризуючи правові відносини у сфері трудового прана, необхідно брати до уваги узагальнююче поняття трудових правовідносин, яке охоплює весь комплекс самостійних суспільних відносин. Саме в його основі лежить трудовий договір як головний юридичний факт, що породжує взаємні права і обов'язки суб'єктів цих правовідносин.

Трудовими правовідносинами є всі суспільні відносини, які врегульовані нормами трудового права. Тобто весь комплекс суспільних відносин (а не лише власне трудові), які становлять предмет трудового права як самостійної галузі, називають трудовими.

Трудові правовідносини - це врегульовані нормами трудового права суспільні відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору (власне трудові), а також: відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах, навчання й перекваліфікації за місцем праці та відносини, пов’язані  з наглядом і контролем за дотриманням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.

Ядром і основним видом трудових правовідносин є власне трудові відносини, або, як їх ще прийнято називати, індивідуально-трудові. Це правовідносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов'язаний виконувати роботу, визначену договором, дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець відповідно зобов'язаний виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Елементами власне трудових правовідносин є правовідносини робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці. Всі ці елементи випливають із визначення поняття трудових правовідносин на підставі ст. 21 КЗпП. Зокрема, правовідносини робочого часу виникають після укладення трудового договору на підставі правової норми, яка визначає нормальну тривалість робочого часу протягом тижня. Угодою сторін може бути обумовлено застосування неповного робочого тижня.

Другу групу трудових правовідносин становлять колективно-трудові правовідносини (соціального партнерства та встановлення умов праці на підприємствах). Їх ще називають організаційно-управлінськими правовідносинами між трудовим колективом (чи профспілковим органом) і роботодавцем, хоча більш відомі вони саме як колективно-трудові. Ці правовідносини, які існують задля функціонування і обслуговування власне трудових правовідносин, відрізняються суб'єктним складом та підставами виникнення. У такому значенні вони виходять за межі конкретного підприємства і можуть існувати навіть у масштабах усієї країни. Йдеться, насамперед, про правовідносини соціального партнерства, які виникають на національному рівні в результаті проведення переговорів, погодження взаємних інтересів та укладення Генеральних угод.

Правовідносини працевлаштування традиційно входять в систему трудових правовідносин. Вони виникають у результаті пошуку роботи громадянином і становлять єдність трьох взаємопов'язаних, але відносно самостійних правовідносин:

  •  між органом працевлаштування і громадянином, який звернувся з заявою про працевлаштування;
  •  між органом працевлаштування і роботодавцем, який потребує кадрів;
  •  між громадянином і роботодавцем, до якого він скерований на роботу органом працевлаштування.

Окрему групу у структурі трудових правовідносин становлять правовідносини навчання і перекваліфікації на виробництві. І хоча питома вага таких правовідносин в умовах економічної кризи суттєво знизилась, вони все ще продовжують фігурувати як відносини, що тісно пов'язані з трудовими, формуючи предмет трудового права. Особливістю цих правовідносин є те, що вони здебільшого існують разом із власне трудовими правовідносинами, не зупиняючи і не перериваючи останніх.

Ще одним видом трудових правовідносин є правовідносини, що виникають з приводу розгляду трудових спорів. Іноді їх називають процесуально-трудовими або процедурно-трудовими. На відміну від цивільного процесу, вирішення трудового спору уповноваженим органом не має таких чітко визначених стадій, хоча Кодекс законів про працю визначає спеціальну процедуру розгляду індивідуальних трудових спорів. Тому в даному випадку можна говорити про процедурно-трудові правовідносини, тобто такі, що виникають під час розгляду трудового спору комісією  з трудових спорів.

  1.    Суб’єкти трудових правовідносин

Суб’єктами трудових правовідносин є працівники, роботодавці, трудовий колектив, профспілкові організації тощо. Статус працівників громадяни набувають з факту укладення трудового договору. Громадяни як суб’єкти трудових правовідносин повинні мати трудову правоздатність і бути дієздатними. За загальним правилом трудова правоздатність наступає з 16-ти років. За згодою одного із  батьків  або  особи,  що  його  замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а за необхідністю забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу  на ринкову економіку. Суб’єктами  трудових правовідносин можуть бути як громадяни України, так іноземці та особи без громадянства. Відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994р., іноземці мають рівні з громадянами України права та обов'язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачене  законодавством України та міжнародними договорами, учасником яких є Україна.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляють за умови, якщо в Україні або у певному регіоні немає працівників, які спроможні виконувати цей вид робіт, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України.

Отримання іноземцем дозволу на працевлаштування є підставою для видачі йому візи на в'їзд в Україну. За загальним правилом дозвіл на працевлаштування видається строком до одного року. Хоча допускають його продовження за заявою іноземця, однак максимальний термін праці іноземного громадянина в Україні не може перевищувати чотирьох років. Якщо є потреба у подальшому використанні такого спеціаліста, то дозвіл на працевлаштування може бути оформлено у встановленому порядку лише після шестимісячної перерви.

Бути учасниками трудових правовідносин іноземці, як і громадяни нашої держави, можуть лише за наявності у них правосуб'єктності, що визначається настанням трудової дієздатності при досягненні певного, визначеного законом, віку. Трудове законодавство, встановлюючи мінімальний вік, з якого допускається прийняття на роботу, не може встановлювати граничного віку, до якого можна працювати за трудовим договором. Законом України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р. «забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з мотивів досягнення пенсійного віку». Тобто проблема граничного віку у сфері трудової правосуб'єктності вирішена на користь зняття будь-яких обмежень трудових прав працівників.

Ще однією ознакою, яка характеризує правосуб’єктність працівників за трудовим правом, є стан здоров'я. В трудовому праві стан здоров'я має специфічне значення. Йдеться не про стан здоров'я як юридичний факт, що може бути підставою для припинення, наприклад, трудового договору чи переведення на іншу, легшу роботу, а про, власне, сам стан здоров'я як одну з характерних ознак суб'єкта трудового права працівника.

Стан здоров'я як ознаку суб'єкта трудових правовідносин беруть до уваги і враховують не лише з метою встановлення фізичної та психофізіологічної придатності осіб до роботи за конкретно визначеною професією, спеціальністю чи посадою, а й тоді, коли негативний стан здоров'я працівника може небажано позначитися на здоров'ї інших осіб під час виконання таким працівником функцій з обслуговування населення.

Згідно зі Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р., обов'язкові попередні і періодичні медичні огляди повинні проходити працівники:

  •  громадського харчування і торгівлі;
  •  водопровідних споруд;
  •  підприємств харчової промисловості;
  •  лікувально-профілактичних;
  •  дошкільних і навчально-виховних закладів;
  •  об'єктів комунально-побутового обслуговування, інших підприємств, установ, організацій, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення і може спричинити поширення інфекційних захворювань, виникнення харчових отруєнь тощо.

За певних обставин на реалізацію громадянами своєї правосуб'єктності має вплив судимість, проте тільки в тому випадку, коли вона настала внаслідок кримінального покарання за корисливі злочини, і коли особа претендує на посаду, пов'язану з матеріальною відповідальністю. Якщо ж, відповідно до рішення суду, за вчинення адміністративного правопорушення особі призначено покарання у вигляді позбавлення спеціального права (наприклад, права керування транспортними засобами чи права полювання) або, згідно з вироком суду, за вчинення злочину заборонено займати певні посади чи займатися певною діяльністю, то тут ми маємо лише часткове обмеження трудової дієздатності громадян на певний строк. Сама по собі така перешкода автоматично зникає зі спливом терміну, на який призначено покарання, за винятком випадків, коли беруть до уваги судимість за вчинений раніше злочин.

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні і колективні трудові спори та ін.

Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудового права, а не у трудовому законодавстві. Чинний Кодекс законів про працю такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд нормативних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у деяких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Застосування цього терміна для позначення сторони трудового договору передбачає і проект нового Кодексу України про працю.

Роботодавець як суб'єкт трудового права — це фізична або юридична особа, яка надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, в тому числі при обранні чи призначенні на посаду. Трудова правосуб'єктність громадян-роботодавців за віком її настання не збігається з трудовою правосуб'єктністю громадян-працівників. І хоча суб'єктом права власності громадяни можуть бути навіть до досягнення повноліття, використовувати працю інших громадян як роботодавці вони можуть лише після досягнення вісімнадцятирічного віку.

Трудова правосуб'єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації. Саме факт державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності чи легалізації, наприклад, громадського об'єднання у встановленому законом порядку, коли вони набувають статусу юридичної особи, є тим моментом, з якого виникає як загальна цивільна, так і трудова правосуб'єктність власників-юридичних осіб.

Всіх роботодавців, які мають трудову правосуб'єктність, можна поділити на окремі групи:

  •  роботодавці - фізичні особи;
  •  роботодавці - юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб;
  •  роботодавці - державні органи.

Така класифікація з точки зору правового становища роботодавців є певною мірою умовною, оскільки залишає за своїми межами деякі інші види суб'єктів трудових правовідносин. Але вона дозволяє найповніше характеризувати роботодавчу правосуб'єктність названих груп роботодавців. Найчисельнішу групу роботодавців становлять юридичні особи.

Професійні спілки, як суб’єкти трудових правовідносин, є громадськими організаціями, що об'єднують працівників, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності. Вони створюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Основним завданням профспілок є захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів. І хоч профспілки можуть вступати у відносини, які регулюються різними галузями права (конституційним, адміністративним, цивільним, соціального забезпечення тощо), визначальними все ж є суспільно-трудові відносини, що регулюються трудовим правом. Саме трудове право концентрує абсолютну більшість прав і обов'язків профспілок, які дозволяють визначати їх правове становище, правосуб'єктність, розглядати як учасників трудових правовідносин.

Правосуб'єктності профспілки набувають за фактом легалізації, яка відповідно до ст. 16 Закону України «Про профспілки» здійснюється шляхом їх реєстрації відповідними органами Міністерства юстиції. У разі реєстрації профспілки та їх об'єднання набувають статусу юридичної особи.

Конституція України та Закон «Про профспілки» визначають правосуб'єктність за профспілками та їх об'єднаннями. Загалом на таких же позиціях перебуває і трудове законодавство. Однак, поряд із правосуб'єктністю профспілок, Кодекс законів про працю окремо визначає право участі у трудових правовідносинах також і за профспілковими органами. При цьому, як випливає із відповідних норм чинного КЗпП, профспілкові органи (комітети) у трудових правовідносинах мають право представляти інтереси працівників безпосередньо, а не від імені профспілки, чиї повноваження вони здійснюють у межах прав, наданих їм статутом.

Повноваження профспілок за трудовим правом є досить широкими та різноплановими. Вони здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян. У питаннях колективних інтересів працівників профспілки здійснюють представництво та захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках. Профспілки та їх об'єднання мають право представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом своїх прав до судових органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також міжнародних судових установ.

Представництво інтересів членів профспілки у взаємовідносинах з роботодавцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування здійснюється на основі системи колективних договорів та угод, а також відповідно до законодавства. Профспілки та їх об'єднання ведуть колективні переговори, здійснюють укладення колективних договорів, генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників.

Вони також здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об'єднаннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки та їх об'єднання мають право направляти їм подання про усунення цих порушень. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений термін, профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.

Профспілки та їх об'єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. Проекти законів, які стосуються соціально-економічних відносин, подаються відповідними органами виконавчої влади з урахуванням пропозицій всеукраїнських профспілок та їх об'єднань. Проекти нормативно-правових актів, які стосуються трудових відносин або соціального захисту громадян, розглядаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з урахуванням думки відповідних профспілок та їх об'єднань.

Профспілки та їх об'єднання мають також право вносити пропозиції суб'єктам права законодавчої ініціативи і відповідним органам державної влади про прийняття або внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів, які стосуються соціально-трудової сфери. Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Утому випадку, якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний погодити ці питання з профспілковим органом.

Профспілкам надається право брати участь у:

  •  визначенні головних критеріїв життєвого рівня, прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення;
  •  розробці соціальних програм, спрямованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини та соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також старості та в інших випадках, передбачених законом.

Профспілки, їх об'єднання мають право представляти інтереси працівників в органах, що розглядають індивідуальні трудові спори, а також при вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів). Представники профспілок беруть участь у діяльності примирних комісій, трудових арбітражів та інших органів, які розглядають колективний трудовий спір (конфлікт). Вони мають право на організацію та проведення страйків, зборів, мітингів, походів, демонстрацій на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників відповідно до закону.

Профспілкові органи мають право вимагати розірвання трудового договору (контракту) з роботодавцем, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори та угоди.

ЛЕКЦІЯ 2. Колективний договір

ПЛАН

  1.     Поняття колективного договору та його роль у забезпеченні трудових відносин.
    1.   Сторони колективного договору та сфера його укладення.
    2.   Зміст і структура колективного договору.
    3.   Чинність колективного договору в часі і просторі.
    4.   Порядок укладення і підписання колективного договору.
    5.   Контроль за виконанням колективного договору та відповідальність за його порушення і невиконання.

2.1. Поняття колективного договору та його роль у забезпеченні трудових відносин

У системі трудового права колективний договір виступає одним із основних інститутів галузі права, що включає в себе досить значну кількість правових норм різного рівня – як централізованого, так і локального.1 липня 1993 р. прийнято Закон України «Про колективні договори і угоди», яким встановлені правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців. На основі цього закону в новій редакції викладено главу II Кодексу законів про працю України.

Система правових норм, що утворюють інститут колективного договору, має загальне значення і забезпечує правове регулювання всієї сукупності суспільно-трудових відносин, які складають предмет трудового права. До сфери цього інституту можна віднести лише норми трудового законодавства (КЗпП та ін.), а й норми законів, що регулюють й інші, крім трудових, відносини.

Колективний договір, якщо він прийнятий на конкретному підприємстві, виступає уже не як інститут трудового права, а як специфічний локально-правовий договір. Нормативність колективного договору випливає безпосередньо із змісту ст.1 Закону України «Про колективні договори і угоди», в якій визначається, що останній укладається з метою регулювання виробничих, трудових та соціально-економічних відносин.

Умови колективних договорів і угод, укладених відповідно  до чинного законодавства, є обов'язковими  для  підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.                                                                                                                                                                             Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.

    Забороняється включати до трудових договорів  умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорами та угодами.

Умови колективного договору поділяються на три групи:

  •  інформативні;
  •  зобов'язальні;
  •  нормативні.

Інформативні умови містять норми здебільшого централізованого законодавства з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці та ін. Перенесені з відповідних законодавчих актів і повторені в колективному договорі, ці норми фактично ніякої регулятивної функції не виконують і жодної додаткової юридичної сили при цьому не набувають. Але через те, що до роботи над колективним договором залучається по суті більшість найманих працівників, і оскільки ознайомитися з текстом колективного договору є значно більше можливостей, ніж з текстами відповідних правових актів, то згадані розділи колективного договору відіграють відповідну інформативну роль. Це і дало підстави іменувати такі умови колективного договору інформативними.

Зобов'язальні умови колективного договору - це взаємні зобов'язання сторін. Виходячи із загальних засад договірного регулювання, ця частина колективного договору є основною і визначальною в забезпеченні взаємних прав і обов'язків учасників договору. Вони є обов'язковими до виконання, і кожна із сторін має право вимагати від іншої належного дотримання своїх зобов'язань. Оскільки в усіх випадках стороною колективного договору виступають наймані працівники, то стосовно окремого працівника зобов'язання носить нормативний характер. Воно не є персоніфікованим, визначеним конкретному працівникові, а має загальне значення.

Нормативні умови колективного договору - це такі умови, в яких сторони на рівні підприємства встановлюють умови праці. Це можуть бути умови, що випливають з конкретизації окремих положень і статей Кодексу законів про працю. Разом з тим в колективному договорі можуть бути встановлені норми, які надають даткові, порівняно з централізованим законодавством, пільги і переваги (скорочений робочий час, додаткові оплачувані відпустки тощо). В усіх випадках при встановленні в колективному договорі таких норм важливо, щоб визначені ними умови не погіршували права найманих працівників порівняно з тими, що їм гарантовані централізованим законодавством.

3 огляду на наведене вище, колективний договір можна розглядати як локально-правовий договір, що містить норми, обов'язкові до виконання суб'єктами трудових та тісно пов'язаних з ними відносин на рівні підприємства.

Виходячи зі ст.1 Закону України «Про колективні договори і угоди», колективний договір – це локальний нормативно-правовий договір між роботодавцем і найманими працівниками, за допомогою якого забезпечується регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів працівників і роботодавців.

2.2. Сторони колективного договору та сфера його укладення

Відповідно до ст.12 КЗпП України колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і первинною профспілковою  організацією, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності - представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони. 

Якщо на підприємстві, в установі, організації створено кілька первинних  профспілкових  організацій,  вони  повинні на засадах пропорційного представництва (згідно з кількістю членів кожної первинної профспілкової організації) утворити об'єднаний представницький орган для укладення колективного договору. В цьому разі кожна первинна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов'язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Первинна профспілкова організація, що відмовилася від участі в об'єднаному представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси працівників при підписанні колективного договору.

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях (далі - підприємства) незалежно від форм власності і господарювання, які  використовують найману працю і мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися також і в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів.

У поєднанні цих двох факторів - використання найманої праці і наявності статусу юридичної особи - визначається сфера укладення колективного договору. Юридичні особи, які не використовують праці найманих працівників, колективний договір не укладають. Громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, якщо вони при цьому використовують найману працю інших осіб, колективний договір не укладають.

 2.3. Зміст і структура колективного договору

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

  •  зміни в організації виробництва і праці;
  •  забезпечення продуктивної зайнятості;
  •  нормування і оплати праці, встановлення форми,
  •  системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);
  •  встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
  •  участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);
  •  режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;
  •  умов і охорони праці;
  •  забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;
  •  гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих;
  •  умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці;
  •  забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

У нинішніх умовах роботодавець та профспілкові організації самостійно визначають структуру самого колективного договору, виходячи зі специфіки підприємства. 

У загальній частині колективного договору викладаються цілі, завдання, функції, які він виконує, його становище стосовно законодавства, взаємовідносини між сторонами, їх обов'язки та відповідальність за виконання зобов'язань, а також на кого розповсюджується даний договір.

Головне місце в структурі колективного договору мають займати розділи, в яких встановлюються норми використання праці і відтворення робочої сили. У них можуть включатися такі положення:

  •  особливості прийому і звільнення працівників;
  •  забезпечення зайнятості;
  •  підвищення кваліфікації;
  •  змінність роботи;
  •  режим праці і відпочинку;
  •  умови праці;
  •  надурочна робота;
  •  тривалість відпусток, доплата праці;
  •  облік стажу роботи;
  •  соціально-побутові умови;
  •  матеріальна допомога і грошові компенсації;
  •  медичне обслуговування тощо.

При формуванні цієї частини колективного договору необхідно чітко викласти зміст норми, за необхідності обґрунтувати її включення, а також зробити потрібні розрахунки, тобто відобразити механізм її впровадження. Слід також визначити, на кого розповсюджується норма, умови і процедури її застосування, права сторін.

Виходячи з концепції профспілок щодо соціального захисту прав та інтересів трудящих при переході до регульованої ринкової економіки, існуючої практики колективно-договірної роботи на підприємствах, у відповідний розділ колективного договору про гарантії зайнятості і росту професійної майстерності можна включити такі заходи:

  •  надання працівникам можливостей для створення приватних підприємств, цехів надомної праці, включаючи виділення коштів під ці цілі;
  •  створення додаткових робочих місць для менш конкурентноспроможних груп працівників: інвалідів, багатодітних жінок, молоді в розмірі до п'яти відсотків від загальної кількості робочих місць;
  •  скорочення робочого тижня;
  •  збільшення тривалості оплачуваної відпустки;
  •  надання працівникам можливості дострокового виходу на пенсію за рахунок коштів роботодавця;
  •  виплата стипендії в розмірі 100% середньої заробітної плати за рахунок роботодавця на період перекваліфікації;
  •  виплата додаткової відносно діючого законодавства вихідної допомоги при звільненні з урахуванням віку працівника, стажу роботи працівника;
  •  право розподілу існуючих робіт між: усіма працівниками навіть з неповною завантаженістю і неповною заробітною платою.

У розділ «Підвищення життєвого рівня трудящих, регулювання заробітної плати» можна включити зобов'язання, які б передбачали:

  •  виплату одноразової допомоги працівникам при виході на пенсію;
  •  укладення договорів на додаткове медичне, оздоровче обслуговування працівників за рахунок коштів роботодавця;
  •  надання молодим сім'ям безпроцентної позики на поліпшення житлових умов;
  •  розмір доплат за роботу у несприятливих умовах праці;
  •  метод гарантування базового рівня заробітної плати і надбавок на зріст вартості життя;
  •  підвищення заробітної плати (окладів, премій) керівним працівникам за умови росту заробітної плати робітників;
  •  зниження норм виробітку із збереженням розцінок для осіб передпенсійного віку, інвалідів;
  •  більш пільгові порівняно з державною допомогою виплати багатодітним і неповним сім’ям;
  •  допомогу молоді, яка призивається на військову службу;
  •  допомогу при народженні дітей, на утримання в дитячих дошкільних закладах;
  •  видачу безоплатної допомоги на кооперативне чи індивідуальне житлове будівництво або часткове погашення кредиту;
  •  здешевлення харчування працівників підприємств.

У цьому розділі бажано визначити заходи впливу за порушення трудової, виробничої дисципліни, громадського порядку.

У розділі «Охорона праці, режим робочого часу і часу відпочинку» можливі такі зобов'язання:

  •  створення здорових і безпечних умов праці: впровадження інженерно-технічних засобів безпеки праці, менш шкідливих і небезпечних технологій, матеріалів тощо;
  •  виведення всіх працюючих жінок з важких фізичних робіт з обов’язковим працевлаштуванням, а також обладнання спеціальних робочих місць, дільниць, цехів для вагітних жінок згідно з медичними рекомендаціями;
  •  впровадження економічних методів управління охороною праці;
  •  додаткове забезпечення працівників (понад установлені норми) спецодягом, спеціальним взуттям, іншими засобами індивідуального захисту за рахунок коштів роботодавця;
  •  надання безкоштовного лікувально-профілактичного харчування (молока та інших продуктів);
  •  надання можливості особам передпенсійного віку працювати за скороченим робочим тижнем із збереженням зарплати;
  •  введення режимів роботи з єдиними вихідними днями;
  •  скорочення робочого дня для вагітних жінок із збереженням зарплати;
  •  надання оплачуваних відпусток (1-4 дні) за сімейними обставинами.

В окремому розділі колективного договору можуть викладатися зобов'язання профспілкової організації щодо здійснення нею захисних функцій:

  •  відстоювати інтереси найманих працівників при розробці і прийнятті плану економічного і соціального розвитку;
  •  контролювати перегляд норм праці;
  •  здійснювати перевірки правильності застосування встановлених умов оплати праці, своєчасної виплати членам колективу компенсацій уразі підвищення цін, вживати заходів щодо усунення виявлених недоліків;
  •  забезпечувати правовий захист винахідників і раціоналізаторів.

Виходячи з особливостей підприємства, у колективному договорі можуть передбачатися інші питання і визначатися додаткові розділи. В сьогоднішніх умовах - це кошторис витрат фондів економічного стимулювання, угоди щодо охорони праці. На деяких підприємствах створюються також фонди соціальної допомоги, резервні фонди і т.п.

До колективного договору у якості додатків долучається низка переліків, положень тощо, які є його складовою частиною, уточнюють і конкретизують його положення і, як правило, носять нормативний характер. Це, зокрема, Перелік посад працівників, яким надається щорічна додаткова відпустка за ненормований робочий день; Перелік посад працівників, яким видаються засоби індивідуального захисту; Правила і норми видачі спецодягу, спецвзуття та інше.

2.4. Чинність колективного договору в часі і просторі

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства.

Колективний договір, набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі. Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором.

Колективний договір зберігає чинність у разі зміни складу, структури, найменування уповноваженого власником органу, від імені якого укладено цей договір. У разі реорганізації підприємства колективний договір зберігає чинність протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін. У разі зміни власника підприємства чинність колективного договору зберігається протягом строку його дії, але не більше одного року. У цей період сторони повинні розпочати переговори про укладення нового чи зміну або доповнення чинного колективного договору. У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.

На новоствореному підприємстві колективний договір укладається за ініціативою однієї із сторін у тримісячний строк після реєстрації підприємства, якщо законодавством передбачено реєстрацію, або після рішення про заснування  підприємства, якщо не передбачено його реєстрацію.

Усі працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором власником або уповноваженим ним органом.

Колективні договори реєструються місцевими органами державної виконавчої влади.

  2.5. Порядок укладення і підписання колективного          договору

Процедура укладення і підписання колективного договору на підприємстві визначена в Законі України «Про колективні договори і угоди». Розпочинається вона з проведення переговорів з приводу підготовки і укладення колективного договору. Право на ведення переговорів і укладення колективних договорів від імені найманих працівників надається професійним спілкам, а у разі їх відсутності - представникам, вільно обраним на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів. При наявності на підприємстві кількох профспілок чи їх об'єднань або інших уповноважених трудовими колективами на представництво органів вони повинні сформувати спільний представницький орган для ведення переговорів і укладення колективного договору. У разі недосягнення згоди щодо колективного договору у спільному представницькому органі загальні збори  (конференція) трудового колективу приймає найбільш прийнятний проект колективного договору і доручає профспілці або іншому уповноваженому трудовим колективом органу, який розробив проект, на його основі провести переговори і укласти затверджений загальними зборами (конференцією) колективний договір  від імені трудового колективу з власником або уповноваженим ним органом.

Забороняється будь-яке втручання, яке може обмежити законні права працівників та їх представників або заборонити їх здійснення, з боку органів представницької і виконавчої влади та господарського управління, політичних партій, власників або уповноважених ними органів при укладенні та виконанні колективних договорів.

Не допускається ведення переговорів та укладення  колективних договорів і угод від імені працівників організаціями або органами, які створені чи фінансуються власниками або уповноваженими ними органами, політичними партіями. У разі коли інтереси трудового колективу представляє профспілковий орган, інтереси власника або уповноваженого ним органу не можуть представляти особи, які є членами виборного органу цієї профспілки.

Укладенню колективного договору, угоди передують колективні переговори. Ініціатива проведення колективних переговорів може належати як роботодавцю, так і профспілкам. Будь-яка із сторін не раніш як за три  місяці до закінчення строку дії колективного договору, угоди або у строки, визначені цими документами, письмово повідомляє інші сторони про початок переговорів. Друга сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори. Порядок ведення переговорів з питань розробки, укладення або внесення змін до колективного договору, угоди визначається сторонами і оформляється відповідним протоколом. Для ведення переговорів і підготовки проектів колективного договору утворюється робоча комісія з представників сторін. Склад цієї комісії визначається сторонами.

Сторони можуть переривати переговори з метою проведення консультацій, експертиз, отримання необхідних даних для вироблення відповідних рішень і пошуку компромісів. Сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учасникам переговорів всю необхідну інформацію щодо змісту колективного договору, угоди. Учасники переговорів не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею, і підписують відповідні зобов'язання. Робоча комісія готує проект колективного договору з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників, і приймає рішення, яке оформляється відповідним протоколом.

Для врегулювання розбіжностей під час ведення колективних переговорів сторони використовують примирні процедури. Якщо в ході переговорів сторони не дійшли згоди з незалежних від них причин, то складається протокол  розбіжностей, до якого вносяться остаточно сформульовані пропозиції сторін про заходи, необхідні для усунення цих причин, а також про строки відновлення переговорів. Протягом трьох днів після складання протоколу розбіжностей сторони проводять консультації, формують із свого складу примирну комісію, а у разі недосягнення згоди звертаються до посередника, обраного сторонами. Примирна комісія або посередник у термін до семи днів розглядає протокол розбіжностей і виносить рекомендації щодо суті спору. У разі недосягнення згоди між сторонами відносно внесення рекомендації допускається організація та проведення страйків у порядку, що не суперечить законодавству України. Для підтримки своїх вимог під час проведення переговорів щодо розробки, укладення чи зміни колективного договору, угоди профспілки, інші уповноважені працівниками органи можуть проводити у встановленому порядку збори, мітинги, пікетування, демонстрації.

Особи, які беруть участь в переговорах як представники сторін, а також спеціалісти, запрошені для участі в роботі комісій, на період переговорів та підготовки проекту звільняються від основної роботи із збереженням середнього заробітку та включенням цього часу до трудового стажу. Всі витрати, пов'язані з участю у переговорах і підготовці проекту, компенсуються в порядку, передбаченому законодавством про працю, колективним договором

Проект колективного договору обговорюється у трудовому колективі і виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу. У разі якщо збори (конференція) трудового колективу відхилять проект колективного договору або окремі його положення, сторони відновлюють переговори для пошуку необхідного рішення. Термін цих переговорів не повинен перевищувати 10 днів. Після цього проект в цілому виноситься на розгляд зборів (конференції) трудового колективу. Після схвалення проекту колективного договору загальними зборами  (конференцією)  трудового колективу він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніш як через 5 днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами (конференцією) трудового колективу.

Зміни і доповнення до колективного договору протягом
строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором.

2.6. Контроль за виконанням колективного договору та відповідальність за його порушення і невиконання

Контроль за виконанням колективного договору проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками. У разі здійснення контролю сторони зобов'язані надавати необхідну для цього наявну інформацію. Сторони, що підписали колективний договір, щорічно в строки, передбачені колективним договором, звітують про їх виконання.

Законодавством не передбачено відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання колективного договору. Проте щодо фізичних осіб, на яких покладено обов'язки виконання колективного договору, незалежно від того, чи представляють вони роботодавця чи найманих працівників, встановлено і дисциплінарну, і адміністративну відповідальність.

На осіб, які представляють роботодавця чи профспілки або інші уповноважені органи і з вини яких порушено чи невиконано зобов'язання за колективним договором, накладається штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони також несуть дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

За вимогою профспілок, іншого уповноваженого органу роботодавець зобов'язаний вжити заходи, передбачені законодавством, до керівника, з вини якого порушуються чи не виконуються зобов'язання за колективним договором.
           Діючим законодавством передбачена відповідальність за порушення і невиконання колективного договору. Так, згідно зі ст. 45 КЗпП України, на вимогу профспілкового органу роботодавець повинен розірвати трудовий договір з керівником, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди.

На осіб, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи і ухиляються від участі в переговорах щодо укладення, зміни чи доповнення колективного договору, угоди, або навмисно порушили строк початку проведення колективних переговорів, або не забезпечили роботу відповідної комісії у визначені сторонами строки, накладається штраф до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони несуть також дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.
            Особи, які представляють власника або уповноважений ним орган чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи і винні в ненаданні інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, несуть дисциплінарну відповідальність або підлягають штрафу до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Порядок і строки накладення штрафів регламентуються Кодексом  України про адміністративні правопорушення. Справи з цих питань розглядаються судом за поданням однієї із сторін колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора.

ЛЕКЦІЯ 3. Трудовий  договір

ПЛАН

  1.     Поняття і сторони трудового  договору.

3.2.   Види трудового  договору.

3.3.   Контракт як особлива форма трудового  договору.

3.4.   Порядок укладення трудового  договору.

3.5.   Випробування при прийнятті на роботу.

3.6.   Переведення працівників. Зміна істотних умов праці. Переміщення.

  1.  Поняття і сторони трудового  договору

Трудовий договір є основним інститутом в системі трудового права. Він розглядається також як підстава виникнення трудових правовідносин і водночас як форма залучення до праці. Трудовий договір широко використовується в усіх країнах з ринковою економікою для найму робочої сили.

За юридичною природою трудовий договір - це угода про працю між роботодавцем і найманим працівником Ця основна його ознака характерна для всіх видів трудових договорів. Трудовий договір - універсальна модель найму.

На підставі трудового договору працівник здає в найм власнику засобів виробництва (роботодавцю) свою здатність до праці.

Як конкретний юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення трудових правовідносин відповідно до ст. 21 КЗпП України, трудовий договір - це угода між: працівником і власником підприємства, установи, організації, уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник, уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою, сторін.

Сторонами трудового договору є роботодавець і працівник.

Працівником є особа, яка реалізує свою здатність до праці, той, кого приймають на роботу. За загальним правилом, приймати на роботу за трудовим договором дозволено громадян по досягненню ними віку 16 років. Тим не менше, ст. 188 КЗпП України встановлює, що за письмовою згодою одного з батьків або особи, що його заміняє (усиновителів, піклувальників), як виняток, допускається прийняття на роботу неповнолітніх, що досягли віку 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці, допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ та студентів вищих закладів І-ІІ рівнів акредитації для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Стати працівником може як громадянин України, так і іноземний громадянин чи особа без громадянства. Однак законодавством встановлюється певні обмеження при прийнятті на роботу іноземних громадян та осіб без громадянства. Це зумовлено двома основними чинниками:

  •  потребою захисту інтересів держави (державна служба, роботи, пов'язані з державною таємницею тощо);
  •  необхідністю захисту вітчизняного ринку робочої сили.

Різні законодавчі акти доволі неоднозначно підходять до визначення другої сторони трудового договору. На відміну від КЗпП України, Трудовий кодекс Російської Федерації, що вступив у силу з 1 лютого 2002 р., містить визначення поняття "роботодавець", називаючи таким фізичну або юридичну особу.

У новій редакції Закону України «Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р. під роботодавцем розуміється «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання і фізична особа, яка використовує найману працю» (ст.1).

Саме юридична особа є власником підприємства, установи чи організації і діє у правовідносинах через уповноважені органи (директора, керуючого, голову правління і т.д.), залишаючись при цьому фактичною стороною договірних зобов'язань, у тому числі і трудових. Якщо найм на роботу на підставі трудового договору здійснює фізична особа, то саме вона вважатиметься роботодавцем.

Отже, трудовий договір - це двостороння угода, за якою працівник зобов'язується особистою працею виконувати обумовлену договором роботу з дотриманням встановленого трудового розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати працівникові відповідну заробітну плату та забезпечити належні умови праці, визначені трудовим законодавством, колективним договором та угодою сторін.

Основними характерними ознаками сучасного трудового договору вважаються насамперед:

  •  добровільність;
  •  від платність;
  •  рівність сторін.

Зміст трудового договору формулює взаємні зобов'язання його сторін.

Найбільш загально про зміст трудового договору можна судити з огляду на ст. 21 КЗпП України, яка передбачає обов'язок працівника виконувати роботу, передбачену договором, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, та обов'язок роботодавця «виплачувати заробітну плату і забезпечити умови праці, необхідні для виконання даної роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін». Переважно права і обов'язки сторін, що складають зміст трудового договору (їх ще називають його умовами), встановлюються за взаємною згодою працівника і роботодавця. Тим не менше, розрізняють і такі умови трудового договору, що визначені законодавством. Це, як правило, умови - гарантії, які передбачають мінімальний розмір заробітної плати, мінімальну тривалість відпустки і т.д.

Основну частину змісту трудового договору усе ж складають договірні (погоджувальні) умови, тобто ті умови, які встановлюють за взаємною домовленістю сторін. Як правило, вони стосуються трудової функції, місця роботи, прав і обов'язків працівника, прав і обов'язків роботодавця, розміру оплати праці доплат і надбавок, заохочувальних виплат, режиму робочого часу, тривалості щорічної відпустки, умов підвищення кваліфікації, соціально-побутового обслуговування і т.п. Основною вимогою, що ставиться до договірних умов, є те, що умови трудового договору не повинні погіршувати становище працівника у порівнянні з тими, що вже встановлені чинним законодавством. Якщо такі умови у трудовому договорі все ж передбачено, то вони є недійсними.

3а трудовим правом, умови трудового договору, що становлять його зміст, поділяють на два види: необхідні (обов'язкові) та факультативні (додаткові). Необхідні умови повинні бути обов'язково відображені у трудовому договорі. Без них трудовий договір не можна укласти взагалі. Факультативні умови можуть і не включатися до змісту трудового договору, тобто його можна укласти і за відсутності таких умов.

До істотних (необхідних) умов трудового договору відносяться:

  •  місце роботи;
  •  трудова функція;
  •  час початку роботи;
  •  оплата праці.

Місце роботи як одна з необхідних умов трудового договору характеризує правове становище роботодавця як учасника трудових правовідносин. Місце роботи вказує передусім на роботодавця. Це завод, фабрика, акціонерне товариство, університет, виконком, прокуратура тощо. Ця умова має істотне значення і не підлягає змінам в односторонньому порядку на відміну від робочого місця.

Робоче місце - це вже, як правило, конкретне місце праці окремого працівника. Воно характеризується чітко визначеними параметрами: цех, дільниця, відділ, відповідний агрегат (автомобіль, трактор, тепловоз). Як правило, конкретне місце праці не уточнюється у трудовому договорі, а тому за трудовим законодавством дозволено зміну робочого місця (переміщення) працівника без його згоди у межах місця роботи та інших істотних умов трудового договору. Разом з тим, робоче місце може бути об'єктом обговорення сторін при укладенні трудового договору, коли це має суттєве значення, залежно від характеру майбутньої роботи.

Трудова функція працівника характеризується поєднанням суб'єктивних чинників:

  •  професією;
  •  спеціальністю;
  •  кваліфікацією;
  •  відповідною посадою чи виконуваною роботою (ця умова є істотною для трудового договору і обов'язково повинна бути об'єктом переговорів при його укладенні).

Трудова функція як одна з обов'язкових умов трудового договору - це вид роботи або посада, виконання чи заміщення яких можливе з огляду на професію, спеціальність, кваліфікацію працівника. Трудова функція визначається угодою сторін.

Факультативними умовами, які можуть бути об'єктом погодження при укладенні трудового договору, вважаються будь-які додаткові вимоги сторін, якщо вони не погіршують становище працівників порівняно із законодавством про працю. До таких умов можна віднести умови:

  •  про неповний робочий час;
  •  про сумісництво;
  •  про випробувальний термін;
  •  про володіння іноземною мовою;
  •  про наявність власного автомобіля в особи, яка влаштовується на роботу;
  •  про нерозголошення комерційної таємниці тощо.

  1.  Види трудового  договору

Види трудового договору визначаються за різними критеріями:

  •  терміном дії;
  •  характером і кількістю виконуваних трудових функцій;
  •  порядком виникнення трудових правовідносин тощо.

Найбільш традиційним вважається поділ трудового договору за термінами його дії. Згідно зі ст. 23 КЗпП України, розрізняють такі його види:

  •  безстрокові, тобто укладені на невизначений строк;
  •  строкові, укладені на строк, визначений угодою сторін;
  •  такі, що укладаються на час виконання певної роботи.

За загальним правилом, трудовий договір укладається на невизначений термін. Закон надає перевагу такого виду договорам, оскільки вони сприяють стабільності трудових правовідносин, а також забезпечують належний рівень гарантій трудових прав найманих працівників. Це найбільш поширений вид трудового договору як в Україні, так і за кордоном. Він триває впродовж необмеженого часу, аж поки не буде розірваний сторонами або не з'являться інші законні підстави для його припинення.

Трудове законодавство обмежує застосування строкових трудових договорів. Укладаючи їх, працівник бере на себе зобов'язання працювати на підприємстві протягом конкретного терміну. Такий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за взаємною згодою сторін. Цей термін може бути визначений або певним часовим (календарним) відрізком, або ж закінчення договору зумовлюється настанням конкретного юридичного факту, наприклад, виходом на роботу жінки, що перебувала у відпустці по догляду за дитиною, чи поверненням працівника, що був обраний на виборну посаду тощо. Строк трудового договору може також визначатися терміном виконання певної роботи. В наказі про укладення строкового трудового договору обов’язково  повинна міститись вказівка про його строковий характер.

Ст. 23 КЗпП України встановлює правило, згідно з яким строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Тим самим, сфера укладення строкових трудових договорів обмежена.

Тимчасовий характер виконуваної роботи означає, що вона є такою, оскільки не може тривати постійно (сезонні роботи, які викопуються протягом сезону, тривала відсутність працівника, за яким зберігається місце роботи чи посада). Наприклад, строковий трудовий договір укладається для заміщення відсутнього працівника, який довгий час хворіє і за ним зберігається посада, або ж тоді, коли жінка перебуває у відпустці по догляду за дитиною.

Умови виконуваної роботи вказують передусім на умови самої праці, яка може відбуватися не за місцем постійного проживання або ж в особливо шкідливих чи небезпечних умовах.

Строковий трудовий договір може бути укладений і тоді, коли цього вимагають інтереси працівника.

Серед різноманітних видів трудових договорів особливо слід виділити трудовий договір з надомниками.

Надомниками вважаються особи, які уклали трудовий договір про виконання роботи особистою працею за місцем свого проживання. Особливості цього виду договору визначаються "Положенням про умови праці надомників", що затверджене 29 вересня 1981 р. ще Держкомпраці СРСР та ВЦРПС. Надомники виконують роботу, використовуючи матеріали і засоби праці власності роботодавця, або придбані за його рахунок. Праця надомників, як правило, використовується для виробництва товарів споживання, а також при наданні окремих видів послуг.

Переважне право на укладення трудового договору на дому надається:

  •  жінкам, що мають віком дітей до 15р.;
  •  інвалідам незалежно від групи і причини інвалідності;
  •  пенсіонерам;
  •  особам, яким рекомендована праця в домашніх умовах за станом здоров'я згідно з медичним висновком;
  •  особам, які доглядають за інвалідами або іншими членами сім’ї  що потребують догляду, в тому числі жінкам, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною;
  •  особам, які зайняті на сезонних роботах (в міжсезонний період);
  •  студентам.

На тих надомників, які раніше не працювали, трудові книжки заводяться після здачі ними першого виконаного завдання. Перед укладенням трудового договору з надомниками обстежуються їх житлово-побутові умови. Для цього створюється відповідна комісія, до якої входять представники роботодавця і профспілкового органу підприємства, а у випадках, передбачених законом, - представники санітарного і пожежного нагляду. Лише після позитивного висновку комісії про те, що житлово-побутові умови дозволяють надомну працю, з особою укладається трудовий договір у письмовій формі. Конкретний вид роботи для надомників визначається з урахуванням їх професійних навиків і стану здоров'я. Забороняється також доручати надомникам роботи, які створюють незручності для сусідів.

Строковими за своїм характером є трудові договори з тимчасовими та сезонними працівниками.

Тимчасовими вважаються особи, прийняті на роботу на термін до 2 місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників - до 4 місяців. Особливості трудових відносин з ними визначені Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 вересня 1974 р. «Про умови праці тимчасових працівників і службовців». Особи, які приймаються на роботу як тимчасові працівники, повинні бути про це попереджені при укладенні трудового договору. Це ж зазначається і у наказі або розпорядженні про прийом на роботу. Для них не встановлюється випробування при прийнятті на роботу.

Сезонними вважаються працівники, з якими укладено трудовий договір на певний сезон. Сезонні роботи через природні і кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), що не перевищує 6 місяців. Існує спеціальний перелік сезонних робіт та сезонних галузей. Він був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 р. Такими, зокрема, є роботи, що виконуються в лісовій промисловості, лісовому господарстві, у торф'яній промисловості, сільському господарстві, переробних галузях промисловості, а також роботи в санаторно-курортних закладах і закладах відпочинку. При укладенні трудового договору з сезонними працівниками застосовуються правила, визначені, як і у випадку з тимчасовими працівниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах» від 24 вересня 1974 р., а також «Положенням про порядок організації сезонних робіт», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України 7 квітня 1998 р. Особи, які приймаються на сезонні роботи, попереджуються про сезонний характер трудових відносин і про це зазначається у наказі чи розпорядженні про прийом на роботу. Випробовування щодо цієї категорії працівників також не встановлюється. Державна служба зайнятості має право направляти на сезонні роботи громадян, які звернулися до неї за сприянням у працевлаштуванні. Переважне право на участь у сезонних роботах надається тим із них, які зареєстровані як безробітні. Не допускається направлення на сезонні роботи громадян, які підлягають призову на військову службу, крім тих, які мають право на відстрочку.

Доволі поширеним випадком трудового договору є договір про роботу за сумісництвом. Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної роботи, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору, у вільний від основної роботи час, на того ж або іншого роботодавця. Тобто сумісництво передбачає укладення двох трудових договорів: основного і за сумісництвом.

Розрізняють два види сумісництва:

  •  внутрішнє (на тому ж підприємстві);
  •  зовнішнє (в іншого роботодавця).

Законодавство встановлює низку обмежень щодо укладення трудового договору із сумісниками. Так, Законом України «Про державну службу» заборонено державним службовцям займатися підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики). Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. „Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій” передбачено, що не мають права працювати за сумісництвом керівники державних підприємств, установ і організацій, їхні заступники, керівники структурних підрозділів та їх заступники (за винятком наукової, викладацької, медичної і творчої діяльності). Також керівники державних підприємств, установ і організацій, разом із профспілковими комітетами, можуть запроваджувати обмеження на сумісництво щодо працівників окремих професій та посад, зайнятих на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, додаткова робота яких може призвести до наслідків, що негативно позначаться на стані їхнього здоров'я та безпеці виробництва. Обмеження також поширюються на осіб, які не досягли віку 18 років і вагітних жінок. Цією ж постановою обмежено тривалість роботи за сумісництвом. Вона не може тривати більше чотирьох годин на день або повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу. Оплата праці сумісників здійснюється за фактично виконану роботу. Працівники-сумісники мають право на відпустку нарівні з іншими працівниками. Оплата відпустки чи виплата компенсації за невикористану відпустку проводиться їм на загальних підставах згідно із Законом України «Про відпустки».

Ще одним видом трудовим договором є договір про суміщення професій (посад). На відміну від сумісництва, суміщення професій (посад) є такою формою організації праці, коли працівник, за його власною згодою, поряд зі своєю основною роботою виконує додаткову роботу за іншою професією чи посадою на тому ж підприємстві в межах тривалості робочого дня або зміни. Різновидом суміщення вважається так зване тимчасове заступництво. Воно передбачає виконання обов'язків тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи.

Суміщення відрізняється від сумісництва за наступними ознаками:

  •  при суміщенні робота виконується в межах одного трудового договору, а при сумісництві укладається кілька трудових договорів;
  •  суміщення можливе лише за місцем основної роботи, тоді як працювати за сумісництвом можна також і на іншому підприємстві;
  •  суміщувана робота виконується в межах робочого часу чи зміни передбаченого дня основної роботи, а сумісництво відбувається у вільний від основної роботи час.

  1.  Контракт як особлива форма трудового  договору

Серед договорів, які безпосередньо впливають на факт виникнення трудових правовідносин, особливе місце займає контракт.  Він отримав своє юридичне оформлення у трудовому праві з березня 1991 р., коли було внесено доповнення до ст. 21 КЗпП. У третій частині цієї статті контракт визначається як особлива форма трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Контракт обов'язково укладається у письмовій формі. Контракт спрямований передусім на виявлення ініціативності та самостійності працівника, а одним зі шляхів максимальної віддачі працівником індивідуальних здібностей та професійних навичок є визначення у контракті відповідного рівня оплати праці та матеріального забезпечення із врахуванням складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності роботодавця-підприємця. Контракт може містити положення щодо основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями, компенсацій та інших грошових матеріальних виплат, які не передбачені актами чинного законодавства або які встановлюються понад нормами, передбаченими згаданими актами). Сторонам надається право визначення порядку встановлення розміру заробітної плати. Для підвищення зацікавленості працівника рекомендується встановлювати не мінімальний розмір майбутньої заробітної плати з наступним її підвищенням, а передбачити середній рівень з визначенням випадків її збільшення або зменшення. У будь-якому разі виплати, що встановлюються контрактом, не повинні бути меншими, ніж це передбачено чинним законодавством, угодами і колективним договором, та залежать від виконання умов контракту.

Строк контракту є однією з його умов, і оскільки контракт - це завжди строковий договір, то лише з огляду на цю обставину його можна вважати угодою, що в основі своїй погіршує правове становище працівника.

Термін контракту визначається за угодою сторін. Тому в самому контракті вони можуть передбачити будь-яку тривалість трудових відносин аж до автоматичної пролонгації його на наступний строк, якщо жодна зі сторін не виявить бажання припинити контракт за п. 2 ст. 36 КЗпП після закінчення терміну договору.

Сплив строку, на який було укладено контракт, є лише однією із підстав для припинення існуючих на його основі трудових правовідносин. Контракт може бути розірваний достроково й за наявності інших підстав, що визначені чинним законодавством (ст.ст. 36, 37, 39, 40, 41 КЗпП). У частині третій ст. 21 КЗпП передбачено, що за угодою сторін у самому контракті можуть бути передбачені умови розірвання договору, в тому числі дострокового.

У більшості випадків на практиці з огляду на існуючі нормативні акти, які були прийняті Кабінетом Міністрів для впорядкування контрактної форми найму на роботу, це правило трактується як можливість встановлювати у контракті додаткові, стосовно визначених на законодавчому рівні, підстави дострокового припинення трудових правовідносин.

3.4.   Порядок укладення трудового  договору

При укладенні трудового договору роботодавець має право вимагати від особи, що наймається на роботу, трудову книжку і документ, який посвідчує особу. Якщо така особа поступає на роботу вперше і у неї відсутня трудова книжка, то необхідно подати довідку з місця проживання. Особи, звільнені зі Збройних Сил, подають при вступі на роботу військовий квиток.

Ст. 25 КЗпП України забороняє при укладенні трудового договору вимагати від осіб, які влаштовуються на роботу, документи, подання яких не передбачено законодавством. Тому не можна вимагати відомості про партійну, національну приналежність, а також про етнічне походження особи та її прописку. Разом з тим, законодавство передбачає подання додаткових документів у тих випадках, коли займання посади чи виконання певної роботи вимагає відповідної освіти або кваліфікації, наприклад, диплому про освіту, посвідчення водія тощо. Ст. 24 КЗпП України забороняє укладати трудовий договір з громадянином, якому запропонована робота згідно з медичним висновком протипоказана за станом здоров'я.

За загальним правилом, особи, молодші 18 років, приймаються на роботу після обов'язкового медичного огляду. Існує перелік категорій працівників, які також можуть бути прийняті на роботу лише після попереднього медичного огляду. Такі медичні огляди при прийнятті на роботу проводяться з метою встановлення фізичної і психофізіологічної придатності осіб до роботи за конкретно визначеною професією, спеціальністю, посадою, запобігання захворюванням і нещасним випадкам, виявлення захворювань, які становлять загрозу зараження працівників і продукції, що випускається.    

Забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Необґрунтованою відмовою при наявності вакантного робочого місця вважається відмова з посиланням на обставини, що не належать до ділових якостей працівника.

Відповідно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Для деяких категорій працівників встановлено додаткові гарантії прийому на роботу. Зокрема, Законом України "Про зайнятість населення" передбачено бронювання на підприємствах до 5 відсотків загальної кількості робочих місць для наступних категорій громадян:

  •  жінки, які мають дітей віком до 6 років;
  •   одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років чи дитину-інваліда;
  •  молоді особі, яким надається перше робоче місце;
  •  особи передпенсійного віку (чоловіки - 58років, жінки - 53роки);
  •  звільнені після відбування покарання чи примусового лікування, за умови реєстрації у державній службі зайнятості не пізніше одного року після звільнення.

Цим особам забороняється відмовляти у прийомі на роботу, якщо вони направлені на підприємство органами державної служби зайнятості в рахунок встановленого бронювання.

Трудове законодавство встановлює заборону необґрунтованої відмови у прийомі на роботу також:

  •  молодим фахівцям, які закінчили вищий навчальний заклад і у встановленому порядку направлені на роботу на дане підприємство;
  •  вагітним жінкам з мотивів вагітності, жінкам, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а також: одиноким матерям що мають дитину віком до чотирнадцяти років - з мотивів наявності дитини;
  •  виборним працівникам після закінчення строку їх повноважень;
  •  працівникам, яким надано право повторного прийняття на роботу;
  •  інвалідам, які направлені органами Фонду соціального захисту інвалідів в рахунок бронювання;
  •  особам, які були звільнені у зв’язку  із призовом на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу;
  •  працівникам, запрошеним на роботу в порядку переведення з іншого підприємства.

Трудовий договір укладається,  як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим:

  •  при організованому наборі працівників;
  •  при  укладенні  трудового договору про роботу в районах з особливими  природними  географічними  і  геологічними  умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я;
  •  при укладенні контракту;
  •  у  випадках,  коли  працівник   наполягає   на   укладенні трудового договору у письмовій формі;
  •  при укладенні трудового договору з  неповнолітнім;
  •  при  укладенні  трудового  договору  з  фізичною  особою;
  •  в інших  випадках,  передбачених  законодавством  України.

У разі укладення трудового договору між працівником і фізичною  особою  фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати  укладений у  письмовій  формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у  порядку,  визначеному  Міністерством праці та соціальної політики України.

Порядок укладення трудового договору умовно можна поділити на декілька етапів:

  •  звернення особи до роботодавця з пропозицією про укладення трудового договору;
  •  розгляд заяви роботодавцем і прийняття ним рішення;
  •  видання наказу або розпорядження про зарахування працівника на роботу;
  •  оформлення трудової книжки.

На першому етапі працівник, попередньо переговоривши з роботодавцем, з'ясовує можливості свого працевлаштування. Після цього він подає заяву з проханням прийняти його на роботу, де зазначає, яку посаду чи вид роботи може виконувати та термін початку роботи. До заяви додається необхідні, передбачені законодавством документи: про освіту, про стан здоров'я і т.п. Останнім часом до уже традиційних вимог на цьому етапі додалися ще й прохання претендента на посаду представити резюме про себе. Тут він зазначає відомості про свою попередню трудову діяльність, а також власні побажання щодо використання його на посаді, на яку він претендує. У багатьох випадках роботодавець проводить усну співбесіду з претендентом на зайняття відповідної посади.

Ст. 24 КЗпП України встановила правило, за яким укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу. У наказі чи розпорядженні необхідно зазначити, хто приймається на роботу, трудову функцію працівника, встановити розмір заробітної плати, термін початку роботи. Якщо укладено строковий трудовий договір, то необхідно встановити строк, на який укладено договір. Згідно зі ст. 26 КЗпП України, у наказі потрібно застерегти умови про випробування, якщо таке обумовлено сторонами, із зазначенням його тривалості. Наказ також повинен містити номер і дату його видання. Працівник зобов'язаний ознайомитися з наказом під розписку. У випадку відмови працівника від ознайомлення з наказом про прийом на роботу складається акт, де зазначається про таку відмову.

Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження про прийом працівника на роботу не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи. 

До початку роботи роботодавець зобов'язаний:

  •  роз'яснити працівнику його права та обов'язки, проінформувати про умови праці, а також його права на пільги та компенсації за роботу на шкідливих та небезпечних роботах;
  •  ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
  •  визначити працівнику робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
  •  проінформувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітари, гігієни праці і протипожежної охорони.

  1.  Випробування при прийнятті на роботу

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін  випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.

В період випробування на працівників поширюється
законодавство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

  •  осіб, які не досягли вісімнадцяти років;
  •   молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;
  •  осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;
  •   інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи;
  •  при прийнятті на роботу в іншу  місцевість;
  •  при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших  випадках, якщо це передбачено законодавством.

Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати:

  •  трьох місяців;
  •  в окремих випадках, за погодженням з відповідним
    виборним органом первинної профспілкової організації, -
    шести місяців;
  •  при прийнятті на роботу робітників - одного місяця.

Якщо працівник  в період випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших  поважних причин, строк  випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору  допускається лише на загальних підставах.

Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

3.6.  Переведення працівників. Зміна істотних умов         праці. Переміщення

Законодавство розрізняє переведення на іншу постійну роботу і тимчасове переведення. При цьому існує декілька видів переведення на іншу постійну роботу. А саме:

  •  переведення на тому ж підприємстві;
  •  переведення на інше підприємство;
  •  переведення в іншу місцевість, в тому числі разом з підприємством.

Найпоширенішим видом переведення вважається переведення на іншу постійну роботу на тому ж підприємстві, тобто у межах трудового договору, укладеного з роботодавцем. При переведенні на тому ж підприємстві, законом не встановлено, якої форми має бути згода працівника на переведення. Переведення працівника на інше підприємство має певні особливості. В основі такого переведення лежить або розпорядження власника чи уповноваженого ним органу, якому підпорядковані нове і старе підприємства, або ж взаємопогодження двох керівників підприємств (роботодавців) про переведення працівника за його згодою від одного роботодавця до іншого. При такому переведенні за старим місцем роботи дія трудового договору припиняється, а за новим місцем він повинен бути укладений не пізніше наступного дня, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Переведення до іншої місцевості, в тому числі разом з підприємством, також має свою специфіку. Якщо при цьому роботодавець переїжджає до іншої місцевості і працівник дає свою згоду на переїзд, то трудовий договір не припиняється. Інша місцевість - це, як правило, місцевість, розташована поза межами відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Натомість якщо трудовим договором обумовлено, що працівник буде виконувати роботи на об'єктах, розташованих у декількох населених пунктах, то доручення роботи на об'єктах, розміщених в іншій місцевості, не буде вважатися переведенням. Особливістю такого переведення є те, що при відмові від нього працівника дія трудового договору з цим працівником припиняється.

Трудове законодавство також передбачає можливість тимчасових переведень працівника на іншу роботу. Основною відмінністю їх від постійних переведень є те, що термін переведення з працівником погоджується заздалегідь. Після закінчення строку, на який переводився працівник, його необхідно поновити на попередній роботі.

Норма ст. 33 КЗпП України передбачає загальне правило, яке встановлює обов'язкову згоду працівника на тимчасове переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором. Тим не менше, існують і деякі винятки з цього загального правила. Зокрема, законом встановлено, що у певних випадках роботодавець може тимчасово перевести працівника на іншу роботу без його згоди. Але таке переведення буде вважатися правомірним, якщо дотримано відповідні умови. Передусім таке переведення допускається для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей. Наступною умовою такого переведення є його термін. Воно може тривати не більше одного місяця. І при цьому законодавство не встановлює обмежень щодо кількості таких переведень протягом календарного року. Ще однією умовою є заборона тимчасових переведень працівників на роботи, що протипоказані їм за станом здоров'я. Забороняється також переводити у зв'язку з цим на іншу роботу вагітних жінок, жінок, які мають дитину-інваліда або дитину віком до 6 років, В також осіб віком до 18 років без їхньої згоди. Останньою умовою такого тимчасового переведення є гарантії заробітної плати. На новій роботі оплата праці здійснюється за виконану роботу, але вона не повинна бути нижчою від середнього заробітку за попередньою роботою.

Окремо серед тимчасових переведень виділяється переведення на іншу роботу в разі простою.

Простоєм, як зазначено у ст. 34 КЗпП, вважається призупинення роботи, що викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою, працівники можуть бути переведені за їх згодою і урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але у тій же самій місцевості на строк до одного місяця.

Одним з видів переведення вважається також переведення працівників за станом здоров'я і переведення вагітних жінок на легшу роботу. Відповідно до ст. 170 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний перевести працівника за його згодою на легшу роботу, якщо за станом здоров'я він такої потребує. Переведення, що пов'язане з погіршенням стану здоров'я, може бути на легшу постійну роботу і на легшу тимчасову роботу. Висновок про необхідність постійного переведення із зазначенням переліку робіт, на які можна перевести працівника, надає медико-соціальна експертна комісія. Для тимчасового переведення потрібен висновок лікарсько-консультаційної комісії лікувального закладу за місцем проживання або роботи працівника, де так само вказуються види робіт, на яких працівник може працювати. За такими особами протягом двох тижнів зберігається їхній попередній середній заробіток. У тих випадках, коли працівник переведений на легшу роботу у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, то за ним зберігається середній заробіток за попередньою роботою аж до поновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Вагітним жінкам, відповідно до медичного висновку, знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до 3 років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років. Якщо заробіток осіб, зазначених у частинах першій і третій цієї статті, на легшій роботі є вищим, аніж той, який вони одержували до переведення, то їм виплачується фактичний заробіток.

Ст. 32 КЗпП України називає переміщенням працівників доручення їм роботи на іншому робочому місці, в іншому структурному підрозділі у тій же місцевості, а також доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації" чи посади, обумовленої трудовим договором. При цьому попередні інші істотні умови трудового договору повинні залишитись незмінними. Переміщення не потребує згоди працівника. Законодавство, тим не менше, забороняє переміщення працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я. Пленум Верховного Суду України у Постанові «Про практику розгляду судами трудових спорів» вказав також, що переміщення працівників не може бути невмотивованим. Воно повинно зумовлюватись інтересами виробництва.

    У зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 КЗпП України.

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові №9 від 6 листопада 1992 р. спробував до змін в організації виробництва іпраці віднести також раціоналізацію робочих місць, введення нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадження передових методів, технологій тощо. Тобто йдеться про такі об'єктивні обставини, запровадження яких зумовлює необхідність внесення змін до змісту трудового договору окремих працівників. І такі зміни інших істотних (крім спеціальності, кваліфікації, посади) умов трудового договору, що здійснюються роботодавцем за вказаною вже процедурою, не вважаються переведенням на іншу роботу, а трактуються як зміна істотних умов праці.

ЛЕКЦІЯ 4.  Припинення трудового  договору

ПЛАН

  1.   Правові підстави припинення трудового договору (ст.36 КЗпП України).

4.2. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст.38, 39  КЗпП України).

4.3.   Участь профспілок у розірванні трудового договору  з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

4.4. Розірвання трудового договору у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи,  організації, скорочення чисельності або штату працівників (ст.40 п.1; ст.42; глава 3-А КЗпП України).

  1.  Розірвання трудового договору з ініціативи власника  або уповноваженого ним органу (ст.40  КЗпП України).

4.6. Додаткові підстави для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працюючих за певних умов (ст.41  КЗпП України).

4.7. Правове регулювання процесу відсторонення працівника від роботи.

4.8. Оформлення звільнення, виплата вихідної допомоги. Трудові книжки працівників.

  1.  Правові підстави припинення трудового договору (ст.36 КЗпП України)

Трудове законодавство України та правнича наука використовують різні терміни для позначення припинення

трудових правовідносин. При цьому припинення трудових правовідносин загалом пов'язане з припиненням дії трудового договору.

Термін «припинення дії трудового договору» є узагальненим для всіх випадків закінчення його дії. Сюди належать підстави, передбачені як КЗпП України, так і спеціальним законодавством.

«Розірвання трудового договору»  вживається у випадках, коли трудовий договір припиняється з ініціативи однієї із його сторін або осіб, які не є стороною трудового договору.

Термін «звільнення» застосовується для припинення дії трудового договору, пов'язується передусім з процедурою технічного оформлення вже припинених трудових правовідносин.

Припинення дії трудового договору допускається лише при дотриманні наступних умов:

  •  існують законні підстави для припинення його дії;
  •  дотримано встановленого порядку звільнення з роботи.

Законними підставами для припинення дії трудового договору вважаються такі обставини, які визначені законодавчими актами. Переважно вони передбачені КЗпП України. Однак ст. 7 КЗпП України встановлює, що, крім передбачених кодексом для припинення дії трудового договору деяких категорій працівників, за певних умов спеціальним законодавством можуть бути передбачені й інші підставні Зокрема, такі підстави визначені у законах про державу службу, про прокуратуру, про альтернативну (невійськову) службу, або ж вони можуть міститися у підзаконних нормативно-правових актах чи  в контрактах.

Стосовно другої умови, то закон встановлює порядок припинення дії трудового договору для певних груп підстав, наприклад, з ініціативи працівника або роботодавця. Існує також порядок припинення дії трудового договору для кожної підстави.

 Відповідно до статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є:

    1) угода сторін;

    2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично  тривають  і  жодна  з  сторін  не поставила вимогу про їх припинення;

    3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

    4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника  або  уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу ;

    5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

    6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною  істотних  умов праці;

    7) набрання  законної сили вироком суду, яким працівника засуджено  (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

    8) підстави, передбачені контрактом.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

Однією з підстав для припинення дії трудового договору, що безпосередньо випливає з його договірної природи, є правило, яке визначене п. 1 ст. 36 КЗпП України, де вказано, що дія трудового договору може бути припинена за угодою його сторін. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що ініціатива про припинення дії трудового договору на цій підставі може виходити від будь-якої із сторін трудового договору. В той же час, згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення його за власним бажанням до закінчення двохтижневого терміну попередження не вважається припиненням дії трудового договору за угодою сторін. Для того, щоб дія трудового договору вважалася припиненою за п. 1 ст. 36 КЗпП України, необхідно, щоб сторони домовились про припинення трудового договору саме на цій підставі. Вони повинні досягнути домовленості також про строк припинення дії трудового договору та про інші умови його розірвання, наприклад, про додаткові виплати працівнику. Вважається, що такі домовленості мають бути закріплені у письмовому вигляді. Анулювання їх може мати місце лише при взаємній згоді роботодавця і працівника.

Для укладеного на певний термін трудового договору може бути припинена по спливу його строку, якщо закінчився зазначений у ньому термін або наступив юридичний факт, з настанням якого було пов'язане його закінчення, або завершилося виконання визначеної у договорі роботи. Однак сам по собі факт спливу терміну трудового договору ще не припиняє автоматично його дії. Він вважається припиненим, якщо сторони за взаємною згодою не поновлять його на новий термін. Пунктом 2 ст. 36 КЗпП України визначено, що в разі, якщо трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення, то договір вважається таким, що укладений на невизначений строк. Нез'явлення працівника на роботу на наступний день після спливу строку трудового договору свідчить про його волевиявлення припинити дії трудового договору.

Стосовно строкового договору необхідно врахувати, що за правилами ст. 39-1 КЗпП України, коли трудовий договір був переукладений один або декілька разів, він вважається укладеним на невизначений строк. Це правило не поширюється на випадки, коли, відповідно до ст. 23 КЗпП України, укладення строкового трудового договору є обов'язковим. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику розгляду трудових спорів» вказав, що при припиненні дії трудового договору за п. 2 ст. 36 КЗпП України з вагітними жінками, жінками, які мають дітей віком до 3 років (або які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати по догляду за дитиною до досягнення нею віку 6 років), одинокими матерями за наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда необхідно попередньо вирішити питання про їх працевлаштування. Вважається, що обов'язок щодо працевлаштування роботодавець виконав, якщо такій особі було запропоновано на тому ж або іншому підприємстві нова робота, від якої вона відмовилася без поважних причин. Якщо відмова від запропонованої роботи була з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я), то це розглядається як невиконання роботодавцем обов'язку щодо працевлаштування.

За п.3 ст. 36 (призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу), органом, на вимогу якого розривається трудовий договір, виступає військкомат або комісія у справах альтернативної (невійськової) служби. Підставами у цьому випадку є: призов на строкову військову службу, вступ на військову службу, вступ на навчання у військовий навчальний заклад, направлення на альтернативну (невійськову) службу. Для розірвання трудового договору працівник має подати роботодавцю повістку з військкомату чи інший документ, який підтверджує призов або вступ його на військову службу згідно зі Законом України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», а у випадку вступу до військового навчального закладу - довідку про зарахування його на навчання. Працівники, направлені на альтернативну (невійськову) службу, пред'являють направлення комісії для проходження альтернативної служби.

У п. 5 ст. 36 КЗпП України передбачено дві підстави для припинення трудового договору: переведення працівника за його згодою на інше підприємство та перехід працівника на виборну посаду. Переведення працівника за його згодою на інше підприємство є однією з підстав для припинення дії трудового договору. При цьому не має значення, з чиєї ініціативи здійснюється таке переведення. Необхідними умовами є лише наявність згоди працівника на таке переведення та взаємне погодження переведення між роботодавцями за старим і новим місцем роботи. У наказі роботодавця за місцем роботи обов'язково зазначається про припинення дії трудового договору у зв'язку з переведенням працівника зі зазначенням підприємства, куди він переводиться. Перехід працівника на виборну посаду вважається підставою для припинення дії трудового договору лише у тому випадку, коли він обраний на цю посаду у встановленому законом порядку. Тут важливо, щоб умовою зайняття відповідної посади було передбачено проведення виборів.

Дві самостійні підстави для припинення дії трудового договору також вказано у п. 6 ст. 36 КЗпП. Тут передбачено припинення дії говору у разі відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством та відмова його від продовження роботи у зв'язку зі змінами істотних умов праці. Місце роботи є однією з істотних умов трудового договору і означає як конкретне підприємство, так і його місцезнаходження. Ось чому при переміщенні підприємства в іншу місцевість необхідна взаємна згода сторін трудового договору. В той же час, відмова працівника від такого переведення унеможливлює його роботу на підприємстві, і тому дія трудового договору з ним припиняється. Ця підстава досить рідко застосовується для припинення дії трудового договору. Натомість відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці на нинішній день є досить поширеним явищем. Про зміну істотних умов праці вже йшлося вище, а тому тут важливо відзначити, що коли зміна істотних умов праці не була зумовлена змінами в організації виробництва і праці, то, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України, йдеться про переведення з усіма правовими наслідками. Особливістю припинення дії трудового договору при відмові працівника продовжувати роботу у зв'язку зі зміною істотних умов праці є те, що про такі зміни згідно з частиною четвертою ст. 32 КЗпП України працівник повинен бути письмово попереджений за два місяці. У тих випадках, коли підстави для зміни істотних умов праці фактично існують, але працівник, який відмовився від продовження роботи, не був попереджений за два місяці про їх зміну або звільнений до закінчення цього терміну після попередження, суд відповідно змінює дату звільнення.

Основною умовою для припинення дії трудового договору на підставі, що передбачена п. 7 ст. 36 КЗпП України (набрання  законної сили вироком суду, яким працівника засуджено  (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи), є факт засудження працівника до покарання, яке виключає можливість продовження виконання ним роботи, передбаченої трудовим договором. На вказаній підставі трудовий договір припиняється у випадках, якщо працівника засуджено до позбавлення волі, до арешту, довічного позбавлення волі, до позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю. Не може вважатися підставою для припинення трудового договору факт умовного його засудження або відстрочка виконання вироку, оскільки тут немає перешкод для продовження працівником роботи. Однак це правило не поширюється на випадки, коли зайняття певної посади зумовлюється відсутністю судимості. Не може вважатися підставою для припинення дії трудового договору факт звільнення від покарання з випробуванням, оскільки тут немає перешкод для продовження працівником роботи. Підставою для припинення дії трудового договору є набрання обвинувальним вироком законної сили. Тобто якщо вирок суду винесено, але він ще не вступив у законну силу чи є оскарженим, то звільняти працівника за п. 7 ст. 36 ще не можна. Днем припинення дії трудового договору на цій підставі є вступ вироку суду у законну силу. Якщо до працівника було застосовано запобіжний захід взяття під варту, то днем припинення дії трудового договору буде вважатися останній день перебування його на роботі.

Правило частини третьої ст. 21 КЗпП України надає право сторонам контракту встановлювати додаткові підстави для його дострокового припинення, крім тих, що передбачені ст.ст. 36-41 Кодексу. Тому його дія може бути припинена на підставах, вказаних у самому контракті. У цьому випадку сторони можуть погодити особливий порядок припинення, відмінний від того, що вже визначений законодавством. При цьому необхідно мати на увазі, що дія контракту може бути припинена як по закінченні його строку, так і на загальних підставах, передбачених ст. ст. 36 - 41 КЗпП України.

  1.  Розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст.38, 39  КЗпП України)

При розірванні трудового договору з ініціативи працівника важливе значення має те, чи він укладений на невизначений строк чи має строковий характер. Щодо безстрокового трудового договору, то ст. 38 КЗпП України диференціює його розірвання залежно від причин, якими працівник мотивує своє звільнення. Загальне правило передбачає, що працівник має право розірвати трудовий договір, попередивши про це роботодавця за два тижні. Якщо до закінчення вказаного двотижневого терміну працівник самовільно залишив роботу, то він може бути звільнений за прогул. Протягом терміну попередження працівнику надається право відізвати раніше подану заяву. Однак закон не встановлює, у якій формі працівник може це зробити. Переважно використовується нова письмова заява. Законодавство також передбачає, що, коли по закінченні терміну попередження працівник не був звільнений, продовжує працювати і не наполягає на залишенні роботи, роботодавець не має права звільнити його відповідно до раніше поданої заяви. Виняток становить тільки випадок, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому, згідно з законом, не можна відмовити у прийомі на роботу. Тоді працівник позбавляється права на відкликання раніше поданої заяви.

Трудовий договір може бути розірваний і до закінчення двохтижневого терміну попередження, якщо роботодавець і працівник про це домовились. Якщо ж роботодавець не звільняє працівника по спливу двохтижневого терміну, то працівник має право припинити роботу.

Разом з тим, ст. 38 КЗпП зобов'язує роботодавця за наявності поважних причин звільнити працівника у такий строк, про який він просить у заяві. Поважними причинами закон називає такі, за наявності яких працівник не може продовжувати виконання роботи (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також  з інших поважних причин).

Інші правила встановлені для припинення дії строкового трудового договору з ініціативи працівника. Тут він має право розірвати договір лише за наявності поважних причин. Без таких причин працівник позбавлений права звільнитися з роботи за власним бажанням. До поважних причин, що можуть братися до уваги при розірванні строкового трудового договору, ст. 39 КЗпП України відносить:

  •  хворобу чи інвалідність працівника, що перешкоджають продовженню ним роботи за трудовим договором;
  •  порушення роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору;
  •  причини, що визначені ст. 38 Кодексу, за наявності яких працівник має право на звільнення за власним бажанням у визначений ним строк.

4.3. Участь профспілок у розірванні трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

При розірванні трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з певних підстав потрібна попередня згода виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Такими підставами розірванні трудового договору є:

  •  зміни в організації виробництва і праці, в тому числі реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
  •  виявлена невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній  роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;
  •  систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
  •  прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
  •  нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при  певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
  •  поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
  •  винні дії працівника, який безпосередньо обслуговує грошові,  товарні  або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
  •  вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове  подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності  працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати  інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах п'ятнадцятиденного строку. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

У разі, якщо виборний орган первинної  профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає  профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом.

Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.

Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації,  згоду  на  його  звільнення  дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся власник або уповноважений ним орган.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)  про  відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Власник або уповноважений ним орган має право  розірвати трудовий  договір  не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного     органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового  представника)  і  після  її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника розглядає спір по суті.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках:

  •  ліквідації підприємства, установи, організації;
  •  незадовільного результату випробування, обумовленого  при прийнятті  на роботу;
  •  звільнення з суміщуваної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством;
  •  поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
  •  звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації;
  •  звільнення з підприємства, установи,  організації, де немає первинної профспілкової організації;
  •  звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу,  представництва, відділення та іншого  відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних  органів, державних податкових  інспекцій,  яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян;
  •  звільнення працівника, який вчинив за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібне) майна власника, встановлене вироком суду, що набрав законної сили,  чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного  стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого  ним органу без згоди відповідного виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

На вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган  повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство  про працю, про колективні договори і угоди, Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії  діяльності". Якщо власник або уповноважений ним  орган, або  керівник, стосовно якого  пред'явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у двотижневий строк з дня отримання  рішення.  У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення. У разі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)  не  виконано  і  не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду  діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.

4.4. Розірвання трудового договору у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (ст.40 п.1; ст.42; глава 3-А КЗпП України)

П. 1 ст. 40 КЗпП України передбачає можливість розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця при проведенні змін в організації виробництва і праці. Під змінами в організації виробництва і праці у цьому випадку розуміють ліквідацію, реорганізацію, банкрутство чи перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності чи штату працівників. Загалом розірвання трудового договору за п. 1 ст. 40 у редакції цієї підстави після внесення змін до КЗпП у лютому 1988 р. отримало назву вивільнення. З таким формулюванням підстави звільнення працівників встановлювались додаткові пільги та гарантії їхніх трудових прав, в тому числі і при реєстрації їх у державній службі зайнятості як таких, що шукають роботи, та безробітних. При ліквідації підприємства відбувається припинення існування юридичної особи, з усіма правами та обов'язками, що їй належать. Сам порядок ліквідації підприємства регулюється законодавством та його статутом.

Підприємство (юридична особа) вважається ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України. Факт виключення підприємства з державного реєстру України є підставою для розірвання трудових договорів з працівниками ліквідованої юридичної особи.

Під реорганізацією розуміють такий спосіб припинення юридичної особи, який передбачає перехід всіх прав і обов'язків до новоутвореної юридичної особи. Реорганізація юридичної особи може проводитись як за рішенням власника чи власників, так і за рішенням суду, наприклад, при порушенні антимонопольного законодавства. Частина друга ст. 36 КЗпП України передбачає, що зміна підпорядкованості підприємства не є підставою для розірвання трудового договору. Це ж саме стосується випадку зміни власника, а також реорганізації підприємства. Тут також дія трудового договору продовжується. Розірвання трудового договору можливе лише у разі, якщо в результаті реорганізації проводиться скорочення чисельності або штату працівників. Інша норма міститься у Законі України «Про приватизацію державного майна» від 19 лютого 1997 р., частина друга ст. 26 якого не допускає звільнення працівників приватизованого підприємства з ініціативи нового роботодавця протягом шести місяців від дня переходу до нового власника права власності.

Підставою для розірвання трудового договору, передбаченою п. 1 ст. 40 КЗпП України, є звільнення працівника у зв'язку з банкрутством.

У всіх цих випадках з працівником трудовий договір може бути розірвано, якщо проводилось скорочення чисельності або штату працівників. Скорочення чисельності полягає у зменшенні кількості працівників на підприємстві, а під скороченням штатів розуміють зменшення кількості посад, передбачених штатним розкладом.

Розірвання трудового договору за п. 1 ст. 40 КЗпП України допускається лише у разі, якщо:

  •  скорочення чисельності або штату дійсно мало місце;
  •  звільнення працівника продиктовано інтересами виробництва;
  •  про наступне вивільнення працівник попереджений за два місяці;
  •  враховано переважне право працівника на залишення його на роботі;
  •  роботодавець не може перевести працівника на іншу роботу або останній відмовився від такого переведення.

Стаття 42 КЗпП передбачає, що при розірванні трудового договору у зв'язку зі скороченням чисельності або штату працівників переважне право для залишення на роботі мають працівники з вищою кваліфікацією і продуктивністю праці. Доказами вищої кваліфікації і продуктивності праці можуть бути документи та інші відомості, в тому числі про оплату, про присвоєння кваліфікаційних розрядів, про виконання норм виробітку. Верховний Суд України щодо розгляду судами окремих категорій цивільних прав роз'яснив, що при врахуванні кваліфікації і продуктивності праці необхідно брати до уваги і дисциплінованість працівника. При цьому переважне право залишення на роботі стосується всіх працівників підприємства, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу, а не лише тих, хто працює у структурному підрозділі, у якому виконував роботу чи займав посаду працівник, що підлягає звільненню.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації переважне право для залишення на роботі при скороченні чисельності або штату мають:

  •  сімейні - при наявності двох і більше утриманців;
  •   особи, в сім'ї яких немає інших працівників із самостійним заробітком;
  •  працівники з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві;
  •   працівники, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах без відриву від виробництва;
  •  учасники бойових дій, інваліди війни та особи, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
  •  автори винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
  •  працівники, які дістали на цьому підприємстві трудове каліцтво або професійне захворювання;
  •   особи з числа депортованих з України протягом п’яти років з часу повернення на постійне місце проживання в Україну;
  •   працівники з числа колишніх військовослужбовців строкової військової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перелік категорій працівників, що мають переважне право для залишення на роботі, передбачений ст. 42 КЗпП, не є вичерпним. Так, Законом України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» передбачено, що переважне право для залишення на роботі надається також особам, що мають особливі трудові заслуги перед батьківщиною. Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» надає переважне право залишення на роботі Героям Радянського Союзу і повним кавалерам ордена Слави, а також особам, нагородженим чотирма і більше медалями "За відвагу ". Відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», переважне право для залишення на роботі мають громадяни, віднесені до 1-4 категорій потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Згідно з Законом України «Про статус ветеранів військової служби та їх соціального захисту», ветерани військової служби мають переважне право на залишення на тій роботі, на яку вони були зараховані вперше після звільнення з військової служби.

При звільненні працівників за п. 1 ст. 40, роботодавець має право провести перегрупування працівників. Воно полягає у переведенні більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на посаду, що не підлягає скороченню, звільнивши з неї, у зв'язку зі скороченням штату, менш кваліфікованого працівника. Не допускається перегрупування працівників з однаковою кваліфікацією або продуктивністю праці. Якщо право на перегрупування працівників роботодавцем не використовувалось, то, вирішуючи справу про поновлення на роботі, суд не повинен обговорювати питання про доцільність його проведення.

Про вивільнення працівників за п. 1 ст. 40 роботодавець зобов'язаний персонально попередити кожного з них не пізніше ніж за два місяці і  під розписку. З цього двомісячного строку попередження не виключається час перебування працівника у відпустці, період його тимчасової непрацездатності та інший час, протягом якого працівник не працював. Пленум Верховного Суду України вказав, що при недотриманні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підлягає  поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, врахувавши строк попередження, протягом якого він працював. Законом України «Про зайнятість населення» встановлено обов'язок роботодавця попереджувати Державну службу зайнятості про майбутнє вивільнення працівників не пізніше, ніж за два місяці. Згідно зі ст. 22 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності», не пізніше трьох місяців після прийняття рішення про скорочення чисельності або штату працівників роботодавець зобов'язаний провести консультації з профспілками, аби звести кількість звільнень до мінімуму.

Працівникам, трудовий договір з якими розривається у зв'язку зі скороченням чисельності або штату, має бути запропонована інша робота за відповідною спеціальністю, а в разі її відсутності - будь-яка інша робота. У випадку відсутності роботи, а також при відмові працівника від переведення він після звільнення звертається за допомогою до органів служби зайнятості.

Пленум Верховного Суду України рекомендує застосовувати п. 1 ст. 40 КЗпП України для припинення дії трудового договору також:

  •  при відмові працівника укласти договір про повну матеріальну відповідальність з поважних причин;
  •  з особою, яка прийнята для заміщення відсутнього працівника, за яким зберігалось місце роботи, на невизначений строк або тимчасово, і яка працювала більше чотирьох місяців, при поверненні цього працівника на роботу, якщо відсутня можливість для переведення її на іншу роботу.

За скороченням штатів можуть бути також звільнені працівники, які займають не передбачені штатним розкладом посади.

Працівник, з яким розірвано трудовий договір з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), протягом одного року має право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, якщо власник або уповноважений ним орган проводить прийняття на роботу працівників аналогічної кваліфікації. Переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу надається особам, зазначеним у статті 42 КЗпП України (особи, які мають переважне право на залишення на роботі), та в інших випадках, передбачених колективним договором. Умови відновлення соціально-побутових пільг, які працівники мали до вивільнення, визначаються колективним договором.

  1.  Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ст.40  КЗпП України)

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір, до закінчення його строку, можуть бути розірвані роботодавцем лише на підставах, передбачених у законі із додержанням встановленого порядку. Роботодавець, на відміну від працівника, позбавлений права на свій розсуд розірвати трудовий договір. Це зумовлено передусім охороною трудових прав працівників та є важливою гарантією захисту від необґрунтованих звільнень з ініціативи роботодавця.

Ст. 40 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця. Зокрема, останній має право розірвати договір у випадках:

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

    2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов'язків вимагає доступу до державної таємниці;

    3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

    4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин  протягом робочого дня) без поважних причин;

    5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом  або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

    6) поновлення на роботі працівника,  який раніше виконував цю роботу;

    7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного
або токсичного сп'яніння;

    8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому  числі дрібного) майна  власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Звільнення з підстав,  зазначених у пунктах 1, 2 і 6 , допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства,  установи, організації.

Особливості звільнення працівників за п. 1 ст. 40 КЗпП України ми розглядали в попередньому питанні, тому додатково на цьому зупинятися не будемо.

Трудовий договір також може бути розірваний роботодавцем у випадку виявленої невідповідності працівника щодо займаної посади або виконуваної роботи внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи. П. 2 ст. 40 КЗпП України містить дві причини для розірвання трудового договору: виявлення невідповідності працівника щодо виконуваної роботи або займаної посади внаслідок стану здоров'я і виявлення невідповідності щодо займаної посади або виконуваної роботи внаслідок недостатньої кваліфікації. Спільним для цих причин є те, що виявлена невідповідність перешкоджає продовженню тієї роботи, яку в силу трудового договору повинен виконувати працівник. Недостатня кваліфікація працівника може виявлятись у відсутності необхідних знань і навичок, без яких неможливо належним чином виконувати обов'язки, передбачені трудовим договором. Водночас, на цій підставі не можна звільнити працівника, в якого відсутній досвід через коротку тривалість виконання роботи. Також не можна звільнити працівника лише з мотивів відсутності у нього документа про освіту, якщо, відповідно до чинного законодавства, наявність її не є обов'язковою умовою виконання роботи за трудовим договором. Пленум Верховного Суду України вказав, що у випадку, коли згідно зі законодавством виконання певної роботи допускається лише при наявності відповідної освіти або після надання в установленому порядку спеціального права (водії автомобільного та електротранспорту), позбавлення цього права може бути підставою для розірвання трудового договору з працівником з мотивів невідповідності щодо займаної посади або виконуваної роботи. Виявленою невідповідністю також може бути неякісне виконання робіт, неналежне виконання трудових обов'язків з причин недостатньої кваліфікації. Невідповідність працівника щодо займаної посади може бути виявлена за результатами атестації. При цьому Пленум Верховного Суду України вказав, що висновки атестаційної комісії щодо кваліфікації працівника підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами по справі. Рішення атестаційної комісії має рекомендаційний характер. За результатами атестації трудовий договір може бути розірваний не пізніше двохмісячного терміну з дня проведення атестації. Причиною розірвання трудового договору за п. 2 ст. 40 КЗпП України може бути також стан здоров'я працівника: стійке зниження працездатності, яке перешкоджає належному виконанню трудових обов'язків. Пленум Верховного Суду України вказав, що за цією підставою можна розірвати трудовий договір з працівником, якщо виконання трудових обов'язків протипоказане йому за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує. Тимчасова втрата працездатності не є підставою для розірвання трудового договору. Неможливість належного виконання трудових обов'язків за станом здоров'я повинна бути підтверджена медичним висновком. Наявність, наприклад, інвалідності не може слугувати підставою для розірвання трудового договору, якщо працівник належним чином виконує доручену йому роботу. На підставі, що передбачена у п. 2 ст. 40, можна розірвати трудовий договір з керівником підприємства або структурного підрозділу, якщо він не здатний забезпечити належну дисципліну праці підлеглих працівників.

При звільненні за цією підставою роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику іншу роботу. За відсутності такої роботи або за відмови працівника від запропонованої роботи, його звільняють.

Ще однією підставою для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця є правило, що міститься у п. 5 ст. 40 КЗпП України. Тут передбачено право роботодавця розірвати трудовий договір у зв'язку з тривалим нез'явленням на роботу працівника внаслідок тимчасової непрацездатності. Весь термін непрацездатності можна поділити на два види: загальний і спеціальний. П. 5 ст. 40 КЗпП України встановлює загальний термін тимчасової непрацездатності, який дає право роботодавцю розірвати трудовий договір в разі відсутності працівника понад чотири місяці поспіль. У цей термін не враховується відпустка через вагітність та пологи. Спеціальний термін тимчасової непрацездатності залежить від виду захворювання. Зокрема, при захворюванні на туберкульоз працівник може бути звільнений з роботи, якщо він продовжує лікуватися протягом десяти місяців поспіль. Вихід працівника на роботу хоча б на один день перериває термін тимчасової непрацездатності, який дає право роботодавцю розірвати трудовий договір. Також не можна розривати трудовий договір, якщо працівник приступив до роботи, хоча його непрацездатність продовжувалась більше чотирьох місяців. Додаткові гарантії встановлені для працівників, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням. Закон України «Про охорону праці» встановлює обов'язок роботодавця зберігати за цими особами місце роботи до відновлення працездатності або встановлення їм інвалідності.

П. 6 ст. 40 передбачає право роботодавця розірвати трудовий договір з працівником при поновленні на роботу працівника, який раніше виконував цю роботу. Таке звільнення відбувається у випадках, якщо за рішенням суду працівник поновлюється на роботі, з якої він був незаконно звільнений, або коли роботодавець змушений в силу закону виконати припис органів, що здійснюють контроль за дотриманням трудового законодавства. На підставі, що передбачена у п. 6 ст. 40, працівника можна звільнити лише за умови, якщо він відмовляється від переведення на іншу роботу або на іншу роботу його перевести немає можливості.

Окрему групу серед підстав, що передбачені у ст. 40 Кодексу законів про працю, складають підстави, які постають у результаті порушення працівником правил внутрішнього трудового розпорядку. Тобто звільнення тут застосовуються як вид дисциплінарного стягнення. До таких звільнень, що застосовуються за порушення трудової дисципліни, належать:

  •  систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (п. З ст. 40);
  •  прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ст. 40);
  •  з’явлення на роботі у нетверезому стані, стані наркотичного або токсичного сп'яніння (п. 7ст. 40);
  •  вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна роботодавця, встановленого вироком суду, що набрав законної сили чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу (п. 8 ст. 40).

Загальні правила застосування роботодавцем цих підстав для звільнення за порушення трудової дисципліни є єдиними і передбачають:

  •  наявність факту вчинення дисциплінарного проступку, який визначений у відповідному пункті ст. 40;
  •  дотримання роботодавцем при розірванні трудового договору термінів, передбачених ст. 148 КЗпП України. Зокрема, ця стаття встановлює місячний термін для застосування дисциплінарного стягнення з дня виявлення проступку, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці, і шестимісячний термін з дня його вчинення;
  •  врахування роботодавцем ступеня тяжкості проступку, заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника;
  •  дотримання інших правил накладення дисциплінарних стягнень, передбачених ст.149 КЗпП України.

Щодо особливостей застосування кожного з передбачених у ст. 40 пунктів, то для розірвання трудового договору на підставі, що вказується у п.3 ст. 40 КЗпП України (систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення), необхідно дотримуватись наступних умов:

  •  належним чином зафіксовано факт протиправного винного невиконання або неналежного виконання працівником трудових обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку;
  •  невиконання трудових обов'язків мало систематичний характер;
  •  до працівника раніше протягом року вже застосовувалися заходи дисциплінарного або громадського стягнення.

Для застосування цієї підстави важливим є невиконання працівником обов'язків, передбачених трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. А отже, не може вважатися порушенням трудової дисципліни невиконання ним обов'язків, які виходять за межі трудових або не випливають з трудового договору. Можна застосувати цю підставу для звільнення працівника у разі його відмови без поважних причин від виконання посадових обов'язків через зміни у встановленому порядку норм праці; відмови або ухилення без поважних причин від проходження медичного огляду, а також відмови від здачі іспитів з техніки безпеки, якщо це є обов'язковою умовою допущення до роботи; відмови без поважних причин від укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо зайняття посади чи виконання роботи передбачають укладення такого договору.

Систематичним може бути повторне невиконання працівником без поважних причин своїх трудових обов'язків. Тут важливо враховувати конкретні обставини і характер вчиненого працівником дисциплінарного проступку, а тому вже друге порушення протягом одного року може розглядатися як систематичне невиконання ним обов'язків за трудовим договором. Отже, при застосуванні п. 3 ст. 40 КЗпП України важливе значення має не кількість застосовуваних до працівника стягнень, а ступінь тяжкості проступку, заподіяна ним шкода та обставини, за яких вчинено правопорушення. Систематичне невиконання трудових обов'язків можливе лише тоді, коли до працівника протягом року вже застосовувались дисциплінарні або громадські стягнення. Якщо він систематично не виконує свої трудові обов'язки, але до нього дисциплінарні або громадські стягнення не застосовувались, то він не може бути звільнений за п. З ст. 40. Перелік дисциплінарних стягнень міститься у ст. 147 КЗпП України, а також у статутах і положеннях про дисципліну, що, як правило, передбачають додаткові дисциплінарні стягнення для окремих категорій працівників. Поряд з дисциплінарними стягненнями, при застосуванні п. З ст. 40 КЗпП враховуються і громадські стягнення. Однак потрібно мати на увазі, що зараховуються лише ті громадські стягнення, які застосовуються щодо працівників за невиконання або неналежні виконання ними своїх трудових обов'язків. При визначенні систематичності необхідно враховувати, що дисциплінарні і громадські стягнення діють лише впродовж одного року з дня їх накладення. При цьому не беруться до уваги стягнення, з часу накладення яких минуло більше року, а також зняті достроково в силу ст. 151 КЗпП України.

П. 4 ст. 40 КЗпП України передбачає, що роботодавець може розірвати трудовий договір у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Отже, прогулом вважається нез'явлення на роботу працівника без поважних причин протягом всього робочого дня (зміни), а також відсутність його на роботі без поважних причин більше трьох годин поспіль або сумарно протягом робочого дня, оскільки така відсутність прирівнюється до прогулу.

Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що прогулом можна вважати також:

  •  самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки;
  •  залишення роботи без поважних причин до спливу терміну строкового договору;
  •  залишення роботи без поважних причин до закінчення строку, який працівник зобов'язаний відпрацювати за призначенням після закінчення навчального закладу;
  •   нез'явлення без поважних причин на роботу, якщо працівник був переведений на неї згідно зі законом;
  •  залишення працівником без повалених причин роботи до спливу двохтижневого терміну попередження про розірвання трудового договору за власним бажанням.

Не вважається прогулом невихід працівника на роботу у зв'язку з незаконним переведенням його на легшу роботу, якої він потребував за станом здоров'я відповідно до медичного висновку, або відмова від такого переведення, а отже, звільнення за п. 4 ст. 40 КЗпП України не допускається. Розірвання трудового договору на цій підставі можливе як у тих випадках, коли працівник після вчинення прогулу приступив до роботи, так і тоді, коли він не має наміру продовжувати працювати. У першому випадку датою звільнення буде або дата, зазначена у наказі про звільнення, або останній день роботи такого працівника, в другому випадку - день, коли він фактично залишив роботу.

З'явлення працівника на роботі в нетверезому стані, стані наркотичного або токсичного сп’яніння. Така підстава для розірвання трудового договору передбачена п. 7 ст. 40 КЗпП. Звільнення на вказаній підставі допускається при умові, що працівник перебував у нетверезому стані, стані наркотичного чи токсичного сп'яніння у робочий час на робочому місці. Такий стан може бути підтверджений як медичним висновком, так й іншими видами доказів. Не може бути підставою для розірвання трудового договору за цим пунктом з'явлення працівника у нетверезому стані на робочому місці у вільний від роботи час, у вихідний день чи під час відпустки. Це правило не застосовується щодо працівників з ненормованим режимом робочого часу, адже перебування їх на роботі можливе і по закінченні робочого дня. Тому, якщо буде виявлено перебування їх у нетверезому стані на робочому місці і по завершенні роботи, до них можна застосовувати п. 7 ст. 40. Розірвання трудового договору на вказаній підставі допускається незалежно від того чи був працівник попередньо відсторонений від роботи, чи ні.

Підставою, що вказана у п. 8 ст. 40 КЗпП України, є правило, за яким трудовий договір може бути розірваний з працівниками, які вчинили за місцем роботи розкрадання майна, що належить роботодавцю. Розмір викраденого при застосуванні цієї підстави для звільнення жодного значення не має. Однак для застосування п. 8 при розірванні трудового договору необхідно, щоб факт розкрадання був встановлений вироком суду, що набрав законної сили, або постановою органу, до компетенції якого відноситься застосування адміністративного стягнення чи заходів громадського впливу, якщо відповідно до ст. 21 Кодексу про адміністративні правопорушення матеріали про розкрадання передано на розгляд товариського суду, громадської організації або трудового колективу. За правилами ст. 221 КпАП України, органом, що має право розглядати адміністративні справи про розкрадання майна, є суд. Не можуть бути підставою для застосування п. 8 ст. 40 акти органів позавідомчої охорони, що, як правило, фіксують факт розкрадання майна, оскільки вони не мають права накладати адміністративні стягнення.

4.6. Додаткові підстави для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працюючих за певних умов (ст.41  КЗпП України)

Стаття 41 КЗпП України передбачає додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Крім підстав, передбачених статтею 40 КЗпП України, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

    1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

    1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих  від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

    2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

    3) вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Звільнення працівника з цих підстав не допускається в   період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.

Випадки порушення працівником трудової дисципліни регулюються правилом п. 1 ст. 41 КЗпІТ. Тут підставою для звільнення є одноразове грубе порушення працівником своїх трудових обов'язків. Крім того, звільнити за цією статтею можна лише тих працівників, які прямо зазначені у диспозиції правової норми.

Трудове законодавство не визначає, що саме можна вважати грубим порушенням трудових обов'язків. Для цього необхідно враховувати передусім характер самого проступку та його наслідки. Тобто грубим буде вважатися таке порушення трудових обов'язків, яке завдало або могло завдати значної шкоди. У різних конкретних випадках до розміру шкоди потрібно підходити диференційовано. Як приклад одноразового грубого порушення працівником трудових обов'язків, можна назвати суттєве порушення фінансової дисципліни, відмову допустити посадових осіб контролюючих органів до перевірки діяльності підприємства тощо. 

Ще однією підставою для звільнення керівників є вчинення винних дій, внаслідок чого заробітна плата виплачується несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати. 

На цій підставі можна звільнити лише керівника підприємства, установи, організації незалежно від форм власності. Підставою для звільнення є неналежна виплата заробітної плати - несвоєчасна або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати. Оскільки для звільнення має значення факт винних дій, то вони повинні бути встановлені компетентними органами - або правоохоронними, або органами, які здійснюють контроль у сфері дотримання законодавства про працю. При цьому необхідно пам'ятати, що мова йде про вину у формі умислу. Законодавством передбачено, що виплата заробітної плати повинна здійснюватися два рази на місяць з проміжком, що не перевищує 16 календарних днів у строки, визначені колективним договором. Керівник може бути звільнений, якщо затримка виплати заробітної плати перевищує один місяць відносно строків, встановлених колективним договором. При цьому немає значення, чи компенсувалася працівникам втрата частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати чи ні. Якщо ж з вини керівника заробітна плата виплачується у розмірі, нижчому за встановлений мінімальний розмір заробітної плати, то він також може бути звільнений. При цьому необхідно виходити з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на період виконання роботи, за який виплачується заробітна плата. Законом України «Про оплату праці» передбачено, що у випадку, коли працівникові, який виконав норму праці, нарахована заробітна плата нижча встановленого законодавством мінімуму мінімальної плати, підприємство проводить доплату до належного рівня. Отже, керівник підлягатиме звільненню у випадку, коли з його вини не проводилася доплата до мінімального розміру заробітної плати. Оскільки для звільнення керівника має значення факт вчинення винних дій, то на цій підставі не може бути звільнений керівник якщо перед підприємством мають заборгованість інші підприємства, Державний бюджет України або місцеві бюджети.

Вчинення винних дій особою, яка безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до неї з боку роботодавця (п. 2 ст.41).За цією підставою трудовий договір може бути розірваний лише з працівниками, які безпосередньо обслуговують грошові або товарні цінності. Це переважно такі особи, які зайняті прийманням, збереженням, транспортуванням і розподілом матеріальних цінностей та з якими укладено договір про повну матеріальну відповідальність, або ж повна матеріальна відповідальність покладена на них спеціальним законодавством. Не можуть бути звільнені за цією підставою обліковці, бухгалтери, товарознавці, контролери, сторожі та інші працівники, оскільки їм безпосередньо матеріальні цінності не довіряються. За вказаною статтею трудовий договір зі згаданими працівниками може бути розірваний за умови, якщо вони вчинили винні дії, що дають роботодавцю підставу для втрати до них довір'я. Такими діями, наприклад, можуть бути:

  •  використання довіреного майна працівником в особистих цілях;
  •  обважування;
  •  обрахування покупців, дотримання плати за послуги без оформлення відповідних документів;
  •  порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями тощо.

При цьому необхідно враховувати, що факт вчинення винних дій повинен бути належно встановлений відповідними органами. При встановленні у передбаченому законом порядку факту вчинення працівниками розкрадання, хабарництва та інших корисливих правопорушень працівники можуть бути звільнені на підставах втрати довір'я до них і тоді, коли зазначені дії не пов'язані з їх роботою. Якщо вина працівника у вчиненні конкретних дій не встановлена належним чином, то трудовий договір з мотивів втрати довір'я з ним розірваний бути не може.

На підставі, передбаченій п. З ст. 41 КЗпП України (вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи), трудовий договір може бути розірвано лише з тими працівниками, які виконують виховні функції, тобто коли виконання таких функцій є основним змістом їхньої роботи. Пленум Верховного Суду України до таких працівників відносить насамперед вихователів, вчителів, викладачів, практичних психологів, соціальних педагогів, майстрів виробничого навчання, методистів, педагогічних працівників позашкільних закладів тощо. Розірвання трудового договору на підставі, передбаченій п. 3 ст. 41 КЗпП України, допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов'язків, так і при перебуванні в громадських місцях чи в побуті. Аморальним проступком вважаються такі випадки порушення суспільної моралі, які негативно впливають на виконання працівником своїх виховних функцій. Це може бути з’явлення працівника, що виконує виховні функції, в нетверезому стані у громадському місці, втягнення неповнолітніх у пияцтво, негідна поведінка в побуті тощо. Факт вчинення аморального проступку повинен бути зафіксований належним чином. Звільнення за вчинення аморального проступку не може вважатися законним, якщо воно проведене лише в результаті оцінки загальної негативної поведінки працівника, що не підтверджена конкретними фактами. Для звільнення достатньо вчинення працівником одного проступку, який несумісний з виконанням виховної роботи.

4.7. Правове регулювання процесу відсторонення працівника від роботи

Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи завжди є тимчасовим заходом. Воно може передувати переведенню працівника за його згодою на іншу роботу за станом здоров'я або з інших причин, припиненню дії трудового договору або поверненню на попередню роботу.

При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються, тому тут не йдеться про звільнення з роботи. Однак при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов'язків. Незалежно від причин відсторонення, заробітна плата за цей період не зберігається, хоч у деяких випадках виплачується допомога за рахунок коштів фондів загальнообов'язкового держаного соціального страхування або ж нараховується середній заробіток,

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що перед бачені законодавством. Воно оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його викликали. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

Ст. 46 КЗпП України передбачає правило, за яким працівник може бути відсторонений від роботи роботодавцем при появі його на роботі у нетверезому стані, стані наркотичного або токсичного сп'яніння; при відмові або ухиленні від обов'язкових медичних оглядів, навчання інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної безпеки, а також в інших випадках, передбачених законодавством. У цих випадках відсторонення від роботи здійснюється роботодавцем за поданням компетентних посадових осіб без збереження заробітної плати.

Спеціальним законодавством встановлено додаткові підстави для відсторонення окремих категорій працівників від роботи. Так, ст. 147 Кримінально-процесуального кодексу України передбачено, що у випадку притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин слідчий зобов'язаний відсторонити її під займаної посади. Про відсторонення цієї особи від роботи слідчий приймає постанову. Відсторонення від роботи проводиться з санкції прокурора або його заступника. Посадова особа також може бути відсторонена від роботи, якщо їй інкримінується кримінальна відповідальність не за посадовий злочин, але вона в силу займання нею відповідної посади може негативно впливати на хід досудового чи судового слідства. Таке відсторонення так само здійснюється без збереження заробітної плати. При винесенні виправдувального вироку або при припиненні кримінальної справи щодо особи, яку було відсторонено від роботи, їй виплачується середній заробіток за весь час відсторонення за рахунок коштів державного бюджету.

Згідно із Законом України «Про державну службу», державний службовець може бути відсторонений від виконання повноважень за посадою із збереженням заробітної плати, якщо невиконання чи неналежне виконання ним службових обов'язків призвело до людських жертв або заподіяло значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об'єднанню громадян. Рішення про відсторонення державного службовця від роботи приймається керівником державного органу, у якому цей службовець працює. Підставою для відсторонення державного службовця від виконання повноважень за посадою може бути і факт проведення щодо нього службового розслідування. У цьому випадку рішення про відсторонення приймається керівником органу, де працює цей службовець, за поданням голови комісії з проведення службового розслідування. Тривалість відсторонення державного службовця не повинна перевищувати двох місяців.

Законодавством передбачена також можливість для відсторонення від роботи без збереження заробітної плати водіїв, у яких відсутні відповідні документи, що дають право на керування транспортними засобами, або у разі вчинення ними порушення, наслідки якого можуть загрожувати безпеці руху, життю та здоров'ю громадян.

4.8. Оформлення звільнення, виплата вихідної допомоги. Трудові книжки працівників

Трудовим законодавством передбачено, що припинення дії трудового договору незалежно від підстав оформляється наказом або розпорядженням роботодавця, де обов'язково вказується підстава припинення дії трудового договору згідно з чинним законодавством та з посиланням на відповідну статтю чи пункт закону. Наприклад, «звільнений за угодою сторін, п. 1 ст. 36 КЗпП України». Якщо ж трудовий договір розривається з ініціативи працівника за наявності для цього поважних причин, то сама причина також вказується у наказі. Часто в наказах або розпорядженнях про звільнення працівника дається вказівка для бухгалтерії підприємства провести з таким працівником розрахунок.

Днем звільнення вважається останній день роботи. Він обов'язково повинен бути зазначений у наказі або розпорядженні роботодавця. В окремих випадках законодавство дозволяє розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця лише після того, як працівнику буде запропонована інша робота. Це стосується звільнення на підставах скорочення чисельності або штату працівників, виявлення невідповідності працівника щодо займаної посади або виконуваної роботи, а також поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

Трудове законодавство встановлює цілий ряд гарантій для працівників при розірванні трудового договору. їх можна умовно поділити на загальні - ті, що стосуються всіх або більшості працівників, та спеціальні - ті, що застосовуються щодо окремих їх категорій.

Однією з загальних гарантій при звільненні працівників є необхідність отримання роботодавцем попередньої згоди профспілкового органу.

Важливою умовою при розірванні трудового договору є вимога, яка забороняє звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності. Вказане правило не застосовується при розірванні трудового договору з ініціативи роботодавця при нез’явленні працівника на роботу протягом більше як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, ліквідації підприємства чи розірванні трудового договору з ініціативі працівника. Також закон забороняє звільняти працівника з ініціативи роботодавця в період перебування його у відпустці. Це правило не поширюється на звільнення у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.

Для деяких категорій працівників встановлені додаткові гарантії при розірванні трудового договору.

Зокрема, щодо  вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 3 років, а також жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку без збереження заробітної плати, одиноких матерів, що мають дитину віком до 4 років або дитину-інваліда, встановлено заборону їх звільнення з ініціативи роботодавця. Їх звільнення допускається лише випадку ліквідації підприємства. При цьому роботодавець зобов'язаний працевлаштувати таких жінок.

Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з працівниками, що не досягли віку 18 років, допускається лише за згодою районної служби у справах неповнолітніх.

Додаткові гарантії при розірванні трудового договору з ініціативи роботодавця встановлені для виборних профспілкових працівників. Зокрема, звільнення роботодавцем осіб, обраних до складу профспілкових органів і не увільнених від виробничої роботи, допускається, крім дотримання загального порядку звільнення, лише за попередньою згодою профспілкового органу, членами якого вони є, а голів і членів профспілкових органів - тільки за згодою відповідного об'єднання профспілок. Звільнення профспілкових організаторів профгрупоргів з ініціативи роботодавця можливе лише за наявності згоди органу відповідного профспілкового об'єднання. Ті працівники, які обирались до складу профспілкових органів, не можуть бути звільнені з ініціативи роботодавця протягом двох років після закінчення виборних повноважень, крім випадків ліквідації підприємства, а також у разі звільнення їх за вчинення дисциплінарного проступку.

Додаткові гарантії передбачені трудовим законодавством також для членів рад підприємств та членів рад трудових колективів. Члени ради підприємства, обрані до її складу від трудового колективу, не можуть бути звільнені з ініціативи роботодавця без згоди загальних зборів (конференцій) трудового колективу, які їх обрали. Звільнення членів ради трудового колективу з ініціативи роботодавця, крім дотримання загального порядку звільнення, допускається лише за згодою ради трудового колективу.

При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку;  у  разі  призову  або вступу на військову  службу,  направлення  на  альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного  чи  трудового  договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у ці строки, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. 

Трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових  працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. понад п'ять днів. Працівникам, що стають на роботу вперше, трудова  книжка оформляється не пізніше п'яти днів після прийняття на роботу. 

До трудової книжки заносяться:

  •  відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження;
  •   відомості про прийняття на роботу із зазначенням дати прийняття і посади чи виду роботи, переведення на іншу постійну роботу, звільнення із зазначенням підстави і дати звільнення;
  •  відомості про нагородження державними нагородами та відзнаками України, а також: про заохочення, які передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку, статутами та положеннями про дисципліну;
  •  відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.

До трудової книжки не заносяться дисциплінарні стягнення, які можуть бути накладені на працівника, відомості про тимчасові переведення, а також премії, передбачені системою заробітної плати або виплата яких має регулярний характер. Усі записи у трудовій книжці вносяться роботодавцем після видання відповідного наказу не пізніше тижневого строку, а про звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу і нормі закону. Записи про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення завіряються печаткою.

Обов'язок щодо забезпечення ведення на підприємстві трудових книжок покладається на роботодавця. Він зобов'язаний постійно мати у наявності необхідну кількість бланків трудових книжок. Суму вартості трудової книжки роботодавець має право стягнути з працівника. Трудова книжка зберігається у відділі кадрів підприємства протягом всього часу дії трудового договору і видається працівнику належно оформленою у день його звільнення.

Крім трудової книжки, на кожного працівника заводиться страхове свідоцтво. За чинним законодавством України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, підставою для здійснення виплат по соціальному забезпеченню є не трудовий стаж, а страховий стаж, тобто період, протягом якого особа підлягала загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та сплачувала, або за неї сплачувались, страхові внески. Страхове свідоцтво є єдиним для всіх видів загальнообов'язкового державного соціального страхування документом суворої звітності, що підтверджує право застрахованої особи на отримання послуг та матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Свідоцтво видається кожній особі, яка підлягає будь-якому виду загальнообов'язкового державного соціального страхування, на підставі анкети застрахованої особи після обов'язкової реєстрації цієї особи в органах Пенсійного фонду. Страхове свідоцтво зберігається у застрахованої особи. Воно пред'являється у разі отримання послуг та матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, укладення трудового договору (контракту), договору цивільно-правового характеру, предметом якого є виконання робіт та надання послуг, під час прийому на навчання, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

ЛЕКЦІЯ 5.  Правове регулювання робочого часу та часу відпочинку

ПЛАН

  1.  Робочий час та його види.

  5.2. Режим робочого часу.

  5.3. Порядок встановлення та обмеження щодо нічних та надурочних робіт.

  5.4. Поняття і види часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові та неробочі дні.

5.5. Поняття, види та тривалість відпусток.

  1.   Порядок надання та оплати відпусток.

5.1. Робочий час та його види

Робочий час це встановлений законом  або на його основі час, протягом якого працівники зобов’язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором.

Серед видів робочого часу розрізняють:

  •  основний робочий час;
  •  неосновний, або надурочний, робочий час.

Основний робочий час в свою чергу можна поділити на:

  •  нормальний;
  •  скорочений;
  •  неповний робочий час.

Нормальний робочий час є найпоширенішим видом робочого часу. Це час, визначений законом як норма протягом робочого тижня. В Україні вона не може перевищувати 40 годин. Разом з тим, на рівні окремого підприємства вона може бути зменшена, якщо це буде обумовлено колективним договором. Тоді для цього підприємства нормальним буде вважатися робочий час, визначений колективним договором.

Скорочений робочий час законодавство передбачає для окремих категорій працівників. При цьому, незважаючи на досить суттєве його скорочення порівняно з нормальним робочим часом, він так само є нормою для тих, на кого він поширюється. А отже, для них нема жодного погіршення в оплаті праці, тривалості відпустки та ін. порівняно з тими, що працюють на умовах нормального робочого часу.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

  •  для  працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14  до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку;
  •  для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується  в порядку, встановленому законодавством.
  •  для окремих категорій працівників (працівників освіти, медичних працівників, а також для деяких категорій інвалідів).

 Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.

На відміну від скороченого робочого часу, який встановлюється законодавством, неповний робочий час як різновид основного робочого часу встановлюється за згодою між працівником і роботодавцем. Такий робочий час може бути встановлено як безпосередньо при прийнятті на роботу, так і згодом, в процесі існування трудових відносин. Договірне встановлення неповного робочого часу характеризує рівність сторін трудового договору і належить до істотних умов трудового договору. Разом з тим, законом передбачено, що на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або жінки, що здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, роботодавець зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий час. Неповний робочий час можна поділити на два види: неповний робочий тиждень і неповний робочий день. Перший передбачає скорочення кількості робочих днів протягом робочого тижня без скорочення тривалості робочого дня, другий - скорочення тривалості робочого дня без скорочення кількості робочих днів у тижні. На практиці застосовується і поєднання обох цих видів неповного робочого часу.

Робота на умовах неповного робочого часу за загальним правилом не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. Щодо оплати праці, то вона проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

 Неосновний, або надурочний, робочий час як різновид робочого часу - це час, протягом якого працівник виконує обумовлену трудовим договором роботу понад встановлену норму тривалості робочого часу. В законодавстві така робота називається надурочною роботою.

5.2. Режим робочого часу

Під режимом робочого часу розуміють встановлений локальним правовим актом (графіком, розпорядком і т.п.) і обов'язковий для даного колективу працівників порядок розподілу норми тривалості робочого часу протягом доби, тижня та інших календарних періодів. Залежно від сфери застосування та кола осіб, режими робочого часу можна поділити на загальні і спеціальні.

Під загальними режимами робочого часу слід розуміти такий розподіл норми робочого часу, при якому її виконання досягається за тижневий або інший обліковий період.

До загальних режимів робочого часу належать:

  •  п'ятиденний робочий тиждень;
  •  шестиденний робочий тиждень;
  •  режим, що базується на підсумованому обліку робочого часу. 

Найпоширенішим є п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Тривалість щоденної роботи визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності Виходячи із загальної норми тривалості робочого тижня - 40 годин, робочий день може тривати по 8 годин щоденно або ж по 8 годин 15 хвилин щоденно зі скороченням тривалості робочого часу на одну годину напередодні вихідного дня. 

На тих підприємствах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при нормі 40 годин і відповідно 6 годин при нормі 36 годин та 4 години при тижневій нормі 24 години. Право вибору того чи іншого режиму робочого часу належить самому підприємству. Однак встановлення того чи іншого режиму потребує дотримання досить ускладненої процедури. Законом передбачено, що п'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з органами місцевого самоврядування.

Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників, крім працівників, яким законом передбачена скорочена тривалість робочого часу, скорочується на одну годину як при п'ятиденному,  так  і при шестиденному робочому тижні.

Режим з підсумованим обліком робочого часу встановлюється на безперервно діючих підприємствах, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і деяких видах робіт, де за умовами виробництва не може бути додержана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу. Суть такого режиму полягає в тому, що обирається найоптимальніший період (місячний, квартальний, річний), протягом якого здійснюється сумування робочого часу з умовою, що в розрахунку на тиждень норма на кожного працівника не повинна перевищувати 40 годин.

Спеціальні режими робочого часу застосовуються лише у виняткових випадках і стосовно певного кола осіб.                                               Найпоширенішими спеціальними режимами робочого часу є: 

  •  ненормований робочий день;
  •  поділ робочого дня на частини.

 Ненормований робочий день - це особливий режим праці, що встановлений законом для певної категорії працівників, який полягає в тому, що вони в окремі дні у випадку виробничої необхідності повинні виконувати на пропозицію роботодавця чи з своєї власної ініціативи роботу в позаурочний час, який не визнається надурочною роботою. На працівників з ненормованим робочим днем поширюються правила, що визначають час початку і закінчення роботи, перерв протягом робочого дня, порядок обліку робочого часу. Ці особи на загальних підставах звільняються від роботи в дні щоденного відпочинку і святкові дні. Переліки посад працівників з ненормованим робочим часом, згідно з чинним законодавством, визначаються колективним договором. Як компенсація, працівникам з ненормованим робочим часом надається додаткова відпустка тривалістю до 7 календарних днів.

    На роботах з особливими умовами і характером праці в  порядку і  випадках,  передбачених законодавством,  робочий день може бути поділений на частини з тією умовою, щоб загальна тривалість роботи не перевищувала встановленої тривалості робочого дня. За загальним правилом, норма годин щоденної роботи розподіляється таким чином, щоб вона була відпрацьована працівником протягом робочого дня при одній перерві тривалістю не більше двох годин.

5.3. Порядок встановлення та обмеження щодо нічних та надурочних робіт

Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується  на  одну  годину.  Це  правило  не  поширюється   на працівників,  для  яких  уже  передбачено скорочення робочого часу.

Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли  це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.

Забороняється залучення до роботи в нічний час:

  •  вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;
  •  осіб, молодших вісімнадцяти років;
  •  інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Робота жінок в нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Власник або  уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, таких як:  

    1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

    2) при проведенні громадсько-необхідних робіт щодо водопостачання, газопостачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту,  зв'язку - для усунення  випадкових  або  несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

    3) за необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин  чи  випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її  може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення  робіт  для  значної  кількості трудящих;

    4) за необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт  з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

    5) для продовження роботи при нез'явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або  уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

До надурочних робіт забороняється  залучати:

  •  вагітних жінок і жінок,  які мають дітей віком до трьох років;
  •  осіб, молодших вісімнадцяти років;
  •  працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва,  в дні занять.

Законодавством можуть бути передбачені і інші категорії працівників, що їх забороняється залучати до надурочних робіт.

Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатись до надурочних робіт лише за їх згодою.

Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям .

Надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника.

5.4. Поняття і види часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові та неробочі дні

 До часу відпочинку відносяться:

  •  перерви протягом робочого дня;
  •  щоденний відпочинок;
  •  щотижневий відпочинок (вихідні дні);
  •  святкові і неробочі дні;
  •  відпустки.

Перерви протягом робочого дня

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця  роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі  протягом  робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим  ним органом  за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування  дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години. Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим  ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи,  організації і з врахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини  включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Власник або уповноважений ним орган, зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників.

Вихідні дні

При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним  вихідним днем.

У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюються органами місцевого самоврядування.

На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в  різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством, а саме:

    1)  для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій,  епізоотій,  виробничих аварій і негайного  усунення  їх наслідків;

    2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя  чи  нормальні  життєві  умови  людей, загибелі або псування майна;

    3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

    4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Святкові і неробочі дні

    Законодавством встановлені такі святкові дні:

    1 січня - Новий рік.

    7 січня - Різдво Христове.

    8 березня - Міжнародний жіночий день.

    1 і 2 травня  - День міжнародної солідарності трудящих.

    9 травня - День Перемоги.

    28 червня - День Конституції України.

    24 серпня - День незалежності України.

    Робота також не провадиться в дні релігійних свят:

    7 січня - Різдво Христове

    один день (неділя) - Пасха (Великдень);

    один  день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. У ці дні допускаються роботи, припинення яких  неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування  населення. У ці дні допускаються роботи із залученням працівників у випадках та в  порядку, передбачених для робіт у вихідні дні. Робота у зазначені дні компенсується в подвійному розмірі.

5.5. Поняття, види та тривалість відпусток

Одним з видів часу відпочинку, що передбачений трудовим законодавством, є відпустки. Ст. 45 Конституції України передбачає право працюючих на відпочинок, яке забезпечується наданням оплачуваної щорічної відпустки. Порядок надання відпусток регулюється КЗпП України, Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. З наступними змінами та доповненнями, а також іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами.

Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з  підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за  трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України.

Право на відпустки забезпечується:

  •  гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням  на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
  •  забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених законодавством.

 Види відпусток: 

    1) щорічні відпустки:

  •  основна відпустка (надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за  відпрацьований  робочий  рік,  який відлічується з дня укладення трудового договору);
  •  додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України); Конкретна тривалість цієї відпустки, встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від результатів атестації робочих місць за  умовами  праці та часу зайнятості працівника в цих умовах);
  •  додаткова відпустка за особливий характер праці (надається окремим категоріям  працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих  природних  географічних  і  геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, - тривалістю до 35  календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, а також працівникам з ненормованим робочим днем - тривалістю до  7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою. Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах);
  •  інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

 Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не  може  перевищувати  59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 69 календарних днів;     

2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (надається у зв’язку з навчанням у середніх навчальних закладах професійно-технічних навчальних закладах вищих навчальних закладах,  навчальних закладах післядипломної освіти та аспірантурі з вечірньою та заочною формами навчання. Така відпустка є оплачуваною, її тривалість залежить від типу навчального закладу, виду занять, старшинства курсу тощо);

    3) творча відпустка (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість, порядок,  умови   надання та оплати творчих відпусток установлюються Кабінетом Міністрів України;

    4) соціальні відпустки:

  •  відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (оплачувана, надається жінкам на підставі медичного  висновку тривалістю:

    1) до пологів - 70 календарних днів;

    2) після пологів - 56 календарних днів (70 календарних днів - у разі народження двох і більше дітей та у разі  ускладнення пологів), починаючи з дня пологів. Особам,  які  усиновили  новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається  відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних  днів - при усиновленні двох і більше дітей).У разі усиновлення дитини (дітей) обома батьками  вказана відпустка надається одному з батьків на  їх розсуд);

  •  відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (надається після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки. Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину. За бажанням жінки або інших осіб, які скористались правом на цю відпустку, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. При  цьому за ними зберігається право на одержання допомоги в період відпустки для догляду за дитиною);
  •  додаткова відпустка  працівникам,  які мають дітей (надається жінці,  яка працює і має двох або більше дітей віком до 15  років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері,  батьку,  який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, щорічно, тривалістю 7 календарних днів без урахування святкових  і  неробочих  днів. За наявності  декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 14 календарних днів);

    5) відпустки без збереження заробітної плати (може надаватись за бажанням працівника в обов’язковому порядку:

  •  матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого  перебування матері в лікувальному закладі),  що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
  •  чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;
  •  матері або іншим особам, які здійснюють догляд за дитиною, в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку,  але  не  більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного  віку;
  •  ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
  •  особам, які мають особливі трудові заслуги  перед Батьківщиною, - тривалістю до 21 календарного дня щорічно;
  •  пенсіонерам за віком та інвалідам III групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно;
  •  інвалідам I та II груп - тривалістю до 60 календарних днів щорічно;
  •  особам, які одружуються, - тривалістю до 10  календарних днів;
  •  працівникам у разі смерті рідних по крові  або  по  шлюбу: чоловіка (дружини),  батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчірки), братів, сестер - тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу,  необхідного для проїзду до місця поховання та назад; інших рідних - тривалістю до 3 календарних  днів  без урахування часу, необхідного для  проїзду до місця поховання та назад;
  •  працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу,  який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, - тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів;
  •  працівникам для завершення санаторно-курортного лікування - тривалістю, визначеною у медичному висновку;
  •  працівникам, допущеним до вступних  іспитів у вищі навчальні заклади, - тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду  до  місцезнаходження навчального закладу та назад;
  •  працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від  виробництва, а також працівникам, які навчаються без відриву  від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, - тривалістю, необхідною для проїзду до місцезнаходження вищого навчального закладу або закладу науки і назад;
  •  сумісникам - на термін до закінчення  відпустки  за основним місцем роботи;
  •  ветеранам праці - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
  •  працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи щорічну основну  та додаткові відпустки повністю або частково і одержали за них грошову компенсацію, - тривалістю до 24 календарних днів у перший рік роботи на даному підприємстві до настання  шестимісячного терміну безперервної роботи;
  •  працівникам, діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, - тривалістю 12 календарних днів без урахування часу, необхідного для  проїзду до місцезнаходження навчального закладу та у зворотному напрямі.

 За сімейними обставинами та з інших  причин  працівнику  може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або  уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік).

Законодавством, колективним  договором,  угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

5.6. Порядок надання та оплати відпусток

Відпустки надаються працівникам за наявності у них відповідного робочого стажу, який дає на неї право. Законодавством України визначено порядок вираховування стажу, який дає право на щорічні відпустки. При цьому встановлені правила вираховування стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, і окремо визначається стаж роботи, з яким пов'язується право на щорічну додаткову відпустку.

Щорічні основна і додаткова відпустки повної тривалості за перший рік роботи надаються після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У тому випадку, коли працівнику щорічні основна та додаткова відпустка надаються до закінчення шести місяців, їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу. Однак Законом України «Про відпустки» передбачено певні категорії працівників, яким щорічна відпустка повної тривалості надається до спливу шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік за їхнім бажанням. Щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються:

    1) жінкам - перед відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

    2) інвалідам;

    3) особам віком до вісімнадцяти років;

    4) чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами;

    5) особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу  протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання;

    6) сумісникам - одночасно з  відпусткою за основним місцем роботи;

    7) працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних,  курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;

    8) працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не одержали за неї грошової компенсації;

    9) працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;

    10) батькам - вихователям дитячих будинків сімейного типу;

    11) в інших випадках, передбачених законодавством,
колективним або трудовим договором.

Щорічні відпустки за наступні роки роботи надаються працівнику у будь-який час відповідного робочого року згідно з графіком відпусток. Цей графік затверджується роботодавцем за погодженням з профспілковим органом. Якщо профспілкова організація відсутня на підприємстві, то графік погоджується з іншим уповноваженим на представництво органом найманих працівників.

Законодавством визначено певний порядок та умови складання графіку відпусток. Зокрема, при його розробці необхідно враховувати інтереси виробництва, а також особисті інтереси працівників та можливості для її відпочинку. Крім того, законодавство встановлює перелік категорій працівників, яким відпустки надаються у зручний для них час, що теж має бути враховано при складанні графіку.

Право працівника на відпустку у зручний для нього час означає обов'язок роботодавця, враховуючи інтереси виробництва, надані відпустки працівнику у період, коли він того бажає.

Якщо працівник має право на щорічні основну та додаткову відпустку, то вони можуть надаватися як одночасно, так і окремо. У тих випадках, коли працівник має право на щорічні додаткові відпустки на декількох підставах, то йому надається лише одна додаткова відпустка на підставі, яку він сам обирає. Це правило не застосовується, якщо у Списку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 2003 р., конкретна професія чи посада позначена спеціальним значком. У цих випадках щорічні додаткові відпустки надаються за кількома підставами.

Працівник має право вимагати перенесення відпустки на інший період, незалежно від графіка відпусток, у разі, якщо роботодавець не повідомив працівника про дату її початку не пізніше ніж за два тижні. При цьому бажано, щоб працівник повідомляв про час настання відпустки у письмовому вигляді під розписку.

Перенесення відпустки на вимогу працівника передбачено також при несвоєчасній виплаті роботодавцем заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки. Згідно з частиною третьою ст.115 КЗпП України, щорічна відпустка повинна бути оплачена не пізніше ніж за три дні до її початку. Несвоєчасну оплату відпустки необхідно у таких випадках трактувати як порушення прав працівника на заробітну плату з усіма негативними наслідками для роботодавця.

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або її тривалість має бути продовжена у наступних випадках, передбачених законодавством:

  •  тимчасової непрацездатності працівника;
  •  виконання працівником державних або громадських обов'язків, якщо на час їх виконання згідно з законодавством він підлягає звільненню від основної роботи зі збереженням заробітної плати;
  •  настання строку відпустки з причин вагітності та пологів;
  •  збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв'язку з                  навчанням.


           У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за погодженням між працівником і роботодавцем. Заборонено ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років поспіль, а також ненадання їх протягом робочого року неповнолітнім і працівникам, що мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу в шкідливих і важких умовах чи з особливим характером праці.

Закон передбачає право працівника використати щорічну відпустку повністю або частково. Поділ щорічної відпустки на частини допускається на прохання працівника при наявності згоди роботодавця за умови, щоб основна безперервна її частина становила не менше 14 календарних днів.

Відкликати працівників з щорічної відпустки допускається за законодавством лише у наступних випадках:

  •  для запобігання стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
  •  для запобігання нещасних випадків, простою, загибелі чи зіпсуття майна підприємства.

Крім того, відкликання працівника з відпустки допускається за наявності згоди самого працівника, а також за умови надання невикористаної частини щорічної відпустки не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який вона надається. Закон також встановлює, що основна безперервна частина відпустки до відкликання має становити не менше 14 календарних днів.

ЛЕКЦІЯ 6. Оплата праці та юридична відповідальність за трудовим правом

ПЛАН

6.1. Правове регулювання оплати праці.

6.2.  Види регулювання оплати праці.

6.3. Юридична відповідальність за трудовим правом України: загальна характеристика та підстави.

6.4. Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень.

6.5.  Матеріальна відповідальність працівників: види і порядок застосування.

6.1. Правове регулювання оплати праці

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим  договором власник  або уповноважений ним орган  виплачує працівникові за  виконану  ним роботу. Розмір заробітної  плати  залежить  від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства і максимальним розміром не обмежується.
           
Структура заробітної плати:

  •  Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно  до  встановлених  норм  праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
  •  Додаткова заробітна  плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
  •  Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені  зазначеними актами норми.  

Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної  плати  може  бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.

 Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.

 Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов'язань і розписок або у будь-якій іншій формі забороняється. Заробітна плата може виплачуватися банківськими чеками у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України.

Колективним  договором, як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою  (за  цінами не вище собівартості) у розмірі, що не перевищує 30 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за  вартістю  оплаті  праці у грошовому виразі, є звичайною або бажаною для працівників, крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні  в строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. У разі, коли день  виплати заробітної плати збігається  з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок власника або уповноваженого ним органу.

 Відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством. При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти відсотків, а у випадках,  передбачених законодавством, - п’ятдесяти  відсотків заробітної плати, що належить до виплати працівникам. Ці обмеження не поширюються на відрахування із заробітної плати при відбуванні покарання  у  вигляді виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У цих випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70 відсотків. Не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно  з законодавством стягнення не звертається.

При кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці:

  •  загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат;
  •  розміри і підстави відрахувань із заробітної плати;
  •  сума заробітної плати, що належить до виплати.

 Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник  або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

 При звільненні працівника виплата всіх сум,  що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення  звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати з вини власника або  уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у ці строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

  1.  Види регулювання оплати праці.

 Законом України „Про оплату праці” передбачені такі види регулювань оплати праці:

  •  Державне. Держава здійснює регулювання оплати праці  працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати  праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом  Міністрів  України, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання. Ст. З Закону України «Про оплату праці» визначає її як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати за роботу надурочний час, у важких, шкідливих, особливо шкідливих умовах праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, а також премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, матеріальна допомога. 

При визначенні розміру мінімальної заробітної плати враховуються:

  •  вартісна величина мінімального споживчого бюджету;
  •  загальний рівень середньої заробітної плати;
  •  продуктивність праці, рівень зайнятості та інші економічні умови.

Мінімальна заробітна плата, як це визначено Законом України «Про оплату праці», не повинна бути нижчою за величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України», як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України. При затвердженні мінімальної заробітної плати, держава має за мету гарантувати працівникові мінімальний рівень, який не може бути пониженим ні особисто роботодавцем, ні угодою сторін, якщо працівник повністю відпрацював норму праці і виконав свої трудові обов'язки. Закон передбачає, що у разі, коли працівникові, який виконав місячну (годинну) норму праці, нарахована заробітна плата нижча від законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати, підприємство проводить доплату до належного її рівня. Цим самим забезпечується гарантований рівень заробітної плати у розмірі, не нижчому мінімальної.

На державному рівні забезпечується також регулювання заробітної плати при відхиленні від тарифних умов. Такими умовами вважається виконання робіт, які не відповідають нормальним вимогам, що встановлені законодавством про працю, колективним чи трудовим договором. У якості компенсації за роботу при відхиленні від нормальних умов праці, законодавство передбачає відповідні доплати понад тарифну ставку або посадовий оклад. Такі доплати є своєрідними гарантіями оплати праці, оскільки вони дозволяють диференціювати заробітну плату залежно від умов праці.

До сфери державного регулювання віднесено також встановлення ;норм оплат праці: в надурочний час; у святкові, неробочі і вихідні дні; в нічний час; за час простою, що мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилась браком не з вини працівника. Зокрема, у останньому випадку місячна заробітна плата працівника не може бути нижчою від двох третин тарифної ставки (окладу).

Закон України «Про оплату праці» до сфери державного регулювання відносить також встановлення гарантій для працівників при: оплаті щорічних відпусток; часу, протягом якого працівник виконував державні обов'язки; нарахуваннях особам, які направляються на підвищення кваліфікації і на обстеження до медичного закладу; переведені працівника за станом здоров'я на легшу і нижче оплачувану роботу; тимчасових переведеннях на іншу роботу, необумовлену трудовим договором; переведенні вагітних жінок і жінок, які мають дітей до 3 років, на легшу роботу; різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; використанні донорів; переїзді на роботу до іншої місцевості чи направленні  у службові відрядження та при роботі у польових умовах.

Держава також регулює порядок обчислення середньої заробітної плати для різноманітних виплат, зокрема для оплати відпусток, для нарахування гарантійних і компенсаційних виплат і т.п. Обчислення середньої заробітної плати для оплати відпусток або виплати компенсації за невикористану відпустку проводиться, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи. У тих випадках, коли працівник пропрацював на підприємстві менше року, середня заробітна плата обчислюється за фактично відпрацьований час. У всіх інших випадках середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за 2 останні календарні місяці роботи. Якщо протягом цих 2 місяців працівник не працював, то середня заробітна плата обчислюється за попередні два місяці. Той період, впродовж якого за ним, згідно з чинним законодавством, не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

  •  Договірне. Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод,  що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода),  регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний  договір) рівнях відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною,  галузевою  або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період  подолання фінансових труднощів підприємства  терміном не більш  як шість місяців. У тих випадках, коли колективний договір не укладено, роботодавець зобов'язаний погодити питання заробітної плати з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, у разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво органом.

6.3. Юридична відповідальність за трудовим правом України: загальна характеристика та підстави

Галузева приналежність юридичної відповідальності до трудового права визначається характером правопорушення та суб'єктним складом. Юридична відповідальність за трудовим правом полягає в обов'язку суб'єктів трудових правовідносин відповідати за недотримання трудової дисципліни. Переважно суб'єктом юридичної відповідальності за трудовим правом виступає працівник. Однак законодавство про працю передбачає підстави та порядок застосування заходів юридичної відповідальності і до роботодавця.

Правовою підставою для застосування юридичної відповідальності в трудовому праві є трудове правопорушення.

Трудове правопорушення можна визначити як винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків суб'єктами трудових правовідносин.

Трудове правопорушення відрізняється від інших галузевих правопорушень суб'єктами та змістом.

Суб'єктом трудового правопорушення є працівник як суб'єкт трудових правовідносин. Трудова дієздатність, а відтак і здатність нести відповідальність за трудовим правом наступає з віку 16 років, у певних випадках - з віку 15 років, а учнів -з віку 14 років (ст.188 КЗпП України).

Суб'єктивну сторону трудового правопорушення характеризує вина, тобто психічне ставлення особи до своїх протиправних дій та їх шкідливих результатів. Вина є обов'язковою умовою притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Юридична відповідальність за трудовим правом наступає незалежно від форми провини працівника: умислу чи необережності. Однак не слід і   вважати винним невиконання чи неналежне виконання обов'язків з причин, що не залежать від працівника (наприклад, за відсутності необхідних матеріалів і т. ін.)

Об'єктом трудового правопорушення є суспільні відносини, що складають зміст трудової дисципліни як елементу трудових правовідносин.

Об'єктивна сторона трудового правопорушення передбачає неправомірне діяння (протиправну поведінку чи бездіяльність) суб'єкта, шкідливі наслідки, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою правопорушника та шкідливими наслідками, що наступили. Неправомірність діяння проявляється у невиконанні трудових обов'язків, що складають зміст трудової функції працівника, та порушенні норм трудового права (наприклад, з'явлення на роботі працівника в нетверезому стані і т. ін.).

Порушення трудової дисципліни вважається таким за умови, якщо воно відбулося у робочий час. Для працівників з ненормованим робочим днем час після закінчення роботи теж вважається робочим. Шкідливий наслідок як складовий елемент об'єктивної сторони трудового правопорушення виступає єдиним критерієм визначення виду юридичної відповідальності працівника. Якщо наслідком трудового правопорушення є порушення встановленого на підприємстві внутрішнього трудового розпорядку, має місце дисциплінарна відповідальність. Якщо шкідливі наслідки виражаються у нанесенні майнової шкоди іншій стороні трудового договору, застосовуються заходи матеріальної відповідальності.

Трудове правопорушення може бути підставою для застосування  й інших видів юридичної відповідальності (ст. 41 КпАП; ст.ст. 172, 173, 174 КК України). Це буває тоді, коли норми трудового права мають відсилочний характер, в результаті чого можливе застосування санкцій адміністративної чи кримінальної відповідальності. За одне й те саме трудове правопорушення може застосовуватись лише одне стягнення в рамках одного виду юридичної відповідальності.

6.4. Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень

Трудова дисципліна – це сукупність, норм, які встановлюють обов'язки сторін трудового договору, режим їх виконання, внутрішній трудовий розпорядок, засоби заохочення та відповідальності, що складають механізм забезпечення виконання цих зобов'язань.

Трудова дисципліна передбачає взаємні зобов'язання двох сторін трудового договору:

  •  обов'язок роботодавця створювати працівнику умови праці, необхідні для найбільш ефективного виконання трудової функції;
  •  обов'язок працівника неухильно дотримуватись правил поведінки, встановлених законодавчими актами, локальними нормами та угодами сторін.

Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати  трудової і технологічної дисципліни,  вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за  сумлінну працю.

 Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони  праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

 Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за  поданням власника або уповноваженого ним органу і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.

Правилами внутрішнього розпорядку визначаються трудові обов'язки працівника, які умовно можна поділити на дві групи:

  •  обов'язки щодо виконання трудової функції (виконувати роботу, обумовлену трудовим договором; продуктивно використовувати робочий час; своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця і т. ін.);
  •  обов'язки щодо дотримання правил поведінки, які забезпечують нормальний трудовий процес (дотримуватись режиму роботи; правил охорони праці, заходів безпеки, гігієни праці, виробничої санітарії, утримувати своє робоче місце в чистоті та порядку; бережливо ставитись до майна власника тощо).

Обов'язки роботодавця полягають у правильній організації процесу праці, належному забезпеченні умов безпеки та гігієни праці, наданні необхідних засобів для виконання працівниками трудових обов'язків тощо.

За успіхи у роботі до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку. Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в  урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ведення.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

    1) догана;

    2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні), повідомляється працівникові під розписку, до трудової книжки працівника не заноситься і може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе  як сумлінний  працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

  1.   Матеріальна відповідальність працівників: види і порядок застосування

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні  матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови,  коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття  заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов'язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді.

Види матеріальної відповідальності:

  •  Обмежена (накладається у розмірі середнього місячного заробітку працівника). У відповідності з законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:

   1) працівники - за зіпсуття  або знищення через  недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність  за  зіпсуття  або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших  предметів,  виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх  заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних,  грошових  чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові  недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних, грошових чи культурних цінностей.

  •  Повна (у  повному розмірі шкоди, заподіяної  підприємству, установі, організації, з  вини працівника) у випадках, коли:

    1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно  до законодавств укладено письмовий договір про взяття на себе  працівником  повної   матеріальної відповідальності   за  незабезпечення   цілості  майна  та  інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

    2) майно  та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

    3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

    4) шкоди  завдано працівником,  який був у нетверезому стані;

    5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів,  спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

    6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну
матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

    7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;

    8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;

    9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм
власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад
один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення
строків її  виплати, і за умови, що Державний бюджет України та
місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

  •  Підвищена (кратна) (має місце тоді, коли шкоду, завдано підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір).

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують   роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем  (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва  переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв'язаних із зберіганням,  обробкою, продажем (відпуском), перевезенням  або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися  колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Вона встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий  договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність є різновидом повної матеріальної відповідальності працівників, що базується на договорі між роботодавцем та працівником і може застосовуватись лише за умов, передбачених ст. 135-2 КЗпП України:

  •  виконувана бригадою робота повинна бути пов'язана зі зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих бригаді цінностей;
  •   вказана робота здійснюється спільно членами бригади;
  •  відсутність розмежування обсягу матеріальної відповідальності кожного члена бригади та укладення з кожним працівником договору про індивідуальну повну матеріальну відповідальність.

Така відповідальність встановлюється роботодавцем за погодженням з профспілковим комітетом. Умови застосування колективної (бригадної) матеріальної відповідальності визначаються діючим законодавством та письмовим договором, укладеним між роботодавцем та всіма членами бригади на підставі Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, який був затверджений наказом Міністерства праці України від 12 травня 1996 р.

Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, затверджений наказом Міністерства праці і соціальної політики України від        12 травня 1996 р. (наприклад: виконання касових операцій, прийом від населення платежів і т. ін.).

У випадку відмови працівника від укладення договору про колективну (бригадну) відповідальність, роботодавець за згодою працівника може перевести його на іншу роботу, а при відмові працівника від іншої роботи або її відсутності звільнити його.

Підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, завдана роботодавцю розкраданням, нестачею, умисним знищенням або псуванням матеріальних цінностей, а також їх знищенням або псуванням через недбалість, що підтверджується інвентаризаційними документами. Шкода, яка підлягає відшкодуванню, розподіляється між членами даного колективу пропорційно місячній тарифній ставці (посадовому окладу) і фактично відпрацьованому часу за період від останньої інвентаризації до дня виявлення шкоди. При цьому звільнення працівника з роботи не припиняє його обов'язку відшкодування розміру недостачі, що складає його долю.

Члени бригади звільняються від відшкодування шкоди, якщо шкоду завдано не з їх провини або якщо встановлені конкретні винуватці заподіяної шкоди серед членів колективу.

Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття  матеріальних цінностей розмір шкоди визначається  за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за  розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Таке розпорядження має  бути  зроблено  не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня  повідомлення  про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством. У решті випадків покриття шкоди провадиться  шляхом  подання власником  або  уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

ЛЕКЦІЯ 7. Правове регулювання охорони праці

ПЛАН

7.1. Охорона праці та її правове забезпечення.

7.2.  Загальні гарантії прав працівників на охорону праці.

7.3. Особливості правового регулювання праці жінок.

7.4. Особливості правового регулювання праці молоді.

7.5. Організація охорони праці на підприємствах, в установах, організаціях.

7.1. Охорона праці та її правове забезпечення

Загальна декларація прав людини проголосила право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, складовою частиною якого є такі умови, які відповідають вимогам безпеки та гігієни. Право на безпечні і здорові умови праці визнано в Україні одним з конституційних прав людини і громадянина. Забезпечення цього права здійснюється за допомогою системи правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що утворюють охорону праці.

У широкому значенні під охороною праці розуміють сукупність правових норм, що регулюють весь комплекс суспільних відносин у сфері застосування праці. До них належать також норми, що забороняють необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу чи незаконне звільнення, що встановлюють максимальну тривалість робочого часу та мінімальну тривалість часу відпочинку тощо. Сукупність норм, що регулюють встановлення безпечних та нешкідливих умов праці з метою запобігання негативного впливу виробничого середовища на життя та здоров'я працівників, розглядають як поняття охорони праці у вузькому значенні.

Наукою трудового права охорона праці розглядається також як:

  •  інститут трудового права;
  •  правовий принцип;
  •  елемент трудових правовідносин;
  •  система законодавства.

Охорона праці як інститут трудового права є сукупністю правових норм, що регулюють відносини з охорони життя, здоров'я та працездатності працівників шляхом встановлення безпечних і нешкідливих умов праці.

Відповідно, до цього інституту входять:

  •  норми, що встановлюють загальні вимоги охорони праці;
  •  норми, що спрямовані на попередження (профілактику) виникнення виробничого травматизму і професійних захворювань;
  •  норми, що встановлюють обов'язки роботодавців та працівників з питань охорони праці;
  •  норми, що містять спеціальні заходи охорони праці окремих категорій працівників.

Як правовий принцип трудового права, охорона праці відображає зміст усіх норм трудового права, які своєю сутністю спрямовані на охорону життя, здоров'я та працездатності працівників. У цьому значенні охорона праці є галузевим правовим принципом, оскільки відображає його соціальну спрямованість на захист трудових прав працівників.

Сторони трудового договору наділені комплексом взаємних прав і обов'язків щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці. Тому охорону життя, праці розглядають як елемент трудових правовідносин. Працівники мають право на безпечні та нешкідливі умови праці та охорону здоров'я в процесі професійної діяльності. Роботодавець зобов'язаний створити у кожному структурному підрозділі і на кожному робочому місці умови праці, що відповідають вимогам нормативних актів, а також забезпечити дотримання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці. Цей обов'язок роботодавця є комплексом зобов'язань, що встановлені чинним законодавством, колективним та трудовим договорами і угодами.

Законодавством на працівника також покладаються зобов'язання з охорони праці. Він зобов'язаний знати і виконувати нормативно-правові акти з охорони праці, дотримуватись зобов'язані. щодо охорони праці, передбачених колективним та трудовим договорами, проходити обов'язкові медичні огляди і співпрацювати і з роботодавцем в організації безпечних і нешкідливих умов праці. Порушення працівниками зазначених обов'язків вважається дисциплінарним проступком, відповідно роботодавець має право застосувати до працівника заходи дисциплінарної відповідальності.

Охорону праці розглядають як своєрідну систему законодавства. Найважливіші норми, що регулюють питання охорони праці, передбачені в Конституції України, КЗпП України та Законі України «Про охорону праці».

Враховуючи основні міжнародні стандарти у сфері охорони праці, національне законодавство:

  •  встановлює пріоритетність життя та здоров'я працівників, право на одержання інформації з питань охорони праці, повну та всебічну інформованість працівника про наявні шкідливі і небезпечні умови праці;
  •  передбачає систему організації управління охороною праці на національному і виробничому рівнях, створення спеціальних служб, що здійснюють комплексне управління охороною праці;
  •  запроваджує принципи пільгового оподаткування доходів роботодавця, гнучких важелів корегування розмірів страхових внесків роботодавця на загальнообов'язкове державне соціальне страхування нещасних випадків і професійних захворювань, застосування штрафних санкцій тощо.

Центральне місце у системі законодавства України про охорону праці займає Закон України «Про охорону праці».Він містить 8 розділів, 44 статті, які встановлюють загальні положення з охорони праці, гарантії прав працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

За сферою дії нормативні акти з охорони праці поділяються на міжгалузеві та галузеві. До державних міжгалузевих нормативних актів з охорони праці належать акти, дія яких поширюється на всі підприємства, установи, організації, незалежно від їх відомчої належності та виду трудових відносин. До державних галузевих нормативних актів з охорони праці належать акти, дія яких поширюється на підприємства, установи, організації певної галузі економіки.

Важливе значення у правовому забезпеченні охорони праці на підприємстві, в установі, організації належить колективному договору. Зобов'язання сторін колективного договору з питань охорони праці передбачають систему інженерно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, їх до ведення до нормативних, запобігання виникненню виробничого травматизму і професійних захворювань, зменшенню факторів шкідливого впливу на організм працівників та скорочення кількості робочих місць з шкідливими та важкими умовами праці, зростання культури виробництва. Такі заходи можуть бути викладені у вигляді додатку до колективного договору.

Зобов'язання роботодавця полягають у запровадженні ефективної системи управління охороною праці шляхом створення відповідних служб, які забезпечують комплексне вирішення питань з охорони праці, усунення причин, що призводять до нещасних випадків, у тому числі і виведення з експлуатації будівель та споруд, які перебувають в аварійному стані, проведенні лабораторних досліджень умов праці на їх відповідність встановленим нормативам, стимулюванні запровадження у виробництво екологічно чистих технологій та створення безпечних умов праці.

  1.  Загальні гарантії прав працівників на охорону праці

Законодавство України встановлює загальні гарантії права на безпечні і нешкідливі умови праці, що надаються всім працівникам, а також передбачає спеціальні гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров’я. До таких категорій належать працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про охорону праці», умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці, що діють в Україні. Тому у разі включення до його змісту умов, які погіршують правове становище працівників порівняно із законодавством про охорону праці, вони визнаються недійсними.

Важливою гарантією охорони праці є надання працівнику інформації про умови праці на підприємстві і, зокрема, на робочому місці. Крім загальних питань з охорони праці, роботодавець зобов'язаний проінформувати громадянина про наявні на майбутньому робочому місці шкідливі та небезпечні виробничі фактори, які ще не усунено. Водночас роботодавець повинен повідомити майбутнього працівника про можливі шкідливі, негативні наслідки впливу виробничих факторів на його здоров'я та ознайомити його з правом на відповідні пільги і компенсації за роботу в таких умовах.

Гарантією права на безпечні і нешкідливі умови праці є виконання працівниками лише тих робіт, які не протипоказані їм за станом здоров'я, що забезпечується встановленням законодавчих обмежень при укладенні трудових договорів і переведенні працівників на легшу роботу.

Законодавством України передбачено гарантії у випадках виникнення загрози життю і здоров'ю працівників, не створення роботодавцями відповідних умов праці, що забезпечують їх безпеку та гігієну. До таких належать:

  •  право працівника відмовитися від виконання роботи уразі виникнення виробничої ситуації, що загрожує життю і здоров'ю;
  •  право працівника розірвати трудовий договір з власної ініціативи;
  •  встановлення юридичної відповідальності роботодавця за порушення законодавства про охорону праці.

У випадку невиконання роботодавцем зобов'язань щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, порушення законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань працівник має право розірвати трудовий договір з власної ініціативи. Роботодавець зобов'язаний розірвати трудовий договір у строк, визначений працівником. Оскільки звільнення працівника на цій підставі відбувається не з його провини, то працівникові виплачується вихідна допомога. Розмір вихідної допомоги визначається у колективному договорі, але у будь-якому випадку не може бути менший тримісячного заробітку працівника. У трудову книжку вноситься запис про підставу та причини звільнення працівника.

Однією з гарантій, що забезпечує право працівника на безпечні і нешкідливі умови праці, є встановлення юридичної відповідальності за порушення нормативно-правових актів з охорони праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, представників професійних спілок, найманих працівників. У разі вчинення цих правопорушень настає адміністративна, кримінальна, цивільно-правова відповідальність, відповідальність за трудовим правом. Законодавство України про охорону праці передбачає також сплату роботодавцями штрафних санкцій. Слід зазначити, що штрафи, застосовані до підприємств, установ, організацій, скеровуються до Державного бюджету України.

Важливою гарантією, що встановлена у Законі України «Про охорону праці», є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким кардинально змінено основи захищеності працівників на виробництві. 23 вересня 1999 р. В Україні прийнято Закон «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Ним визначено систему, принципи та види соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, суб’єкти та об'єкти страхування, порядок відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров'я.

 На роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту.

Роботодавець зобов'язаний організувати комплектування та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативних актів про охорону праці. Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється.

Роботодавець повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов'язаний замінити їх за свій рахунок.

На роботах, зв'язаних з забрудненням, видається безплатно за встановленими нормами мило. На роботах, де можливий вплив на шкіру шкідливо діючих речовин, видаються безплатно за встановленими нормами змиваючі та знешкоджуючі засоби.

На роботах з шкідливими умовами праці працівникам видаються безплатно за встановленими  нормами  молоко  або інші  рівноцінні харчові продукти. На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування.

Роботодавець зобов'язаний безплатно постачати працівників гарячих цехів і виробничих ділянок газованою солоною водою. Цехи і виробничі ділянки, де організовується  постачання газованою солоною водою, визначаються органами санітарного нагляду за погодженням з роботодавцем.

Працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних  приміщеннях, вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Роботодавець зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників, а також за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язкового  медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій,  працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

7.3. Особливості правового регулювання праці жінок

Диференціація правового регулювання охорони праці жінок зумовлюється фізіологічними особливостями жіночого організму, у тому числі у зв'язку з материнством. Норми, що регулюють охорону праці жінок, можна поділити на дві групи:

  •  ті, що регулюють охорону праці всіх працюючих жінок;
  •  ті, що регулюють охорону праці жінок у зв'язку з їх материнством.

Забороняється застосування праці жінок:

  •  на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню);
  •  до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми;
  •  у нічний час за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Ці обмеження не поширюються на жінок, які працюють на  підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.

Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років.

Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди.

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. До вирішення цього питання така жінка підлягає звільненню від роботи із збереженням  середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років. Якщо заробіток таких жінок на легшій роботі є вищим, ніж той, який вони одержували до переведення, їм виплачується фактичний заробіток.

Відпустки, пов’язані з материнством, розкриті у питанні „Поняття, види та тривалість відпусток”. У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році.

Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години. Такі перерви для включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям - за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (якщо дитина потребує домашнього догляду-до шести років), одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове  працевлаштування зазначених жінок  здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

  1.  Особливості правового регулювання праці молоді

Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов  праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли вісімнадцяти років, із  зазначенням  дати їх народження.

 Забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років:

  •  на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах;
  •  до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми;
  •  до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.

 Усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові.

Для робітників віком до вісімнадцяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно встановленому для них скороченому робочому часу.

Заробітна плата працівникам молодше вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

 Щорічні відпустки працівникам віком до вісімнадцяти років надаються у зручний для них час, а у перший рік роботи – повної тривалості за їх заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Для всіх підприємств і організацій встановлюється броня прийняття на роботу і професійне навчання на виробництві молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні  навчально-виховні заклади, а також інших осіб молодше вісімнадцяти років. Відмова у прийнятті на роботу і професійне навчання на виробництві зазначеним особам, направленим в рахунок броні, забороняється. Така відмова може бути оскаржена ними до суду.

Працездатній молоді - громадянам України віком від 15 до 28 років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби надається перше робоче місце на строк не менше двох років.

Молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) служби у справах дітей. При цьому звільнення з підстав, зазначених в пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.

 Батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.

Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням

Працівникам, які проходять виробниче навчання або навчаються в навчальних закладах без відриву від виробництва, власник або уповноважений ним орган повинен створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням.

 При підвищенні кваліфікаційних розрядів або при просуванні по роботі повинні враховуватись успішне проходження працівниками виробничого навчання, загальноосвітня і професійна підготовка, та успішне проходження працівниками навчання в навчальних закладах.

 Для працівників, які навчаються без відриву від виробництва в середніх і професійно-технічних навчальних закладах, встановлюється скорочений робочий тиждень або скорочена тривалість щоденної роботи із збереженням заробітної плати у встановленому порядку; їм надаються також і інші пільги, передбачені навчальною програмою.

Працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах без відриву від виробництва та бажають приєднати відпустку до часу проведення настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів, часу підготовки і захисту дипломного проекту та інших робіт, передбачених навчальною програмою, щорічні відпустки повної тривалості  за перший рік роботи надаються до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі навчальні заклади, надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та назад. Працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, а також інші пільги, передбачені законодавством.

Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:

    1) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому та другому курсах у вищих навчальних закладах:

  •  першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 10 календарних днів;
  •  третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 20 календарних днів;
  •  незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання - 30 календарних днів;

    2) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на третьому і наступних курсах у вищих навчальних закладах:

  •  першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 20 календарних днів;
  •  третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 30 календарних днів;
  •  незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання - 40 календарних днів;

    3) на період складання державних іспитів у вищих навчальних закладах незалежно від рівня акредитації - 30 календарних днів;

    4) на період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання першого та другого рівнів акредитації, - два місяці, а у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації - чотири місяці.

Тривалість додаткових оплачуваних відпусток працівникам, які здобувають другу (наступну) вищу освіту за заочною (вечірньою) формою навчання у навчальних закладах післядипломної освіти та вищих  навчальних  закладах, що мають у своєму підпорядкуванні підрозділи післядипломної освіти, визначається як для осіб, які навчаються на третьому і наступних курсах вищого навчального закладу відповідного рівня акредитації.

Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та  складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит. Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів.

На час додаткових відпусток у зв'язку з навчанням за працівниками за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата.

Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих навчальних закладів, протягом десяти учбових місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається щотижнево при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи  день для підготовки до занять з платою його в розмірі 50 відсотків одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати.

Протягом десяти навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів працівникам, за їх бажанням, може бути надано додатково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, за їх бажанням протягом чотирьох років навчання надається один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати працівника, а протягом четвертого року навчання - додатково ще один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати.

Власник або уповноважений ним орган оплачує працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами  навчання, проїзд до місця знаходження навчального закладу і назад один раз на рік на настановні заняття, для виконання лабораторних робіт і складання заліків та іспитів, а також для підготовки і захисту дипломного  проекту  (роботи) або складання державних іспитів - у розмірі 50 відсотків вартості проїзду.

7.5. Організація охорони праці на підприємствах, в установах, організаціях

Закон України «Про охорону праці» містить окремий розділ про організацію охорони праці, її управління на підприємствах, в установах, організаціях. Система управління охороною праці передбачає:

  •  створення роботодавцем відповідних служб, які            забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці;
  •  досягнення встановлених нормативів з охорони праці шляхом впровадження прогресивних технологій, дотримання вимог при проектуванні, будівництві та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва;
  •  проведення лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність щодо нормативних актів про охорону праці та надання пільг і компенсацій за результатами їх проведення;
  •  проведення обов'язкових медичних оглядів певних категорій працівників, навчання з питань охорони праці з метою попередження виробничого травматизму;
  •  усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, здійснення їх розслідування й обліку та ін.

На виробництві можуть впроваджуватися й інші заходи з організації охорони праці. До кола питань з управління охороною праці включають:

  •  навчання працюючих безпеці праці;
  •  забезпечення безпеки виробничого устаткування;
  •  забезпечення безпеки виробничих процесів, будівель та споруд;
  •  нормалізацію санітарно-гігієнічних умов праці;
  •  забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту;
  •  встановлення оптимальних режимів праці та відпочинку працюючих, санітарно-побутового обслуговування працюючих та їх професійний відбір за окремими спеціальностями.

Одним із елементів управління охороною праці на підприємстві є створення служби охорони праці. Вона створюється на всіх підприємствах, в установах, організаціях і може функціонувати в різних організаційних формах, залежно від чисельності працюючих. Служба охорони праці може створюватися у вигляді самостійного структурного підрозділу, групи спеціалістів чи одного спеціаліста, у тому числі того, що працює на умовах сумісництва.

Спеціалісти з охорони праці мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків. Ці приписи, у тому числі про зупинення робіт, може скасовувати в письмовій формі лише посадова особа, якій підпорядкована служба охорони праці - керівник підприємства.

Система заходів організації ефективного управління охороною праці передбачає постійну співпрацю роботодавця з найманими працівниками та їх представниками, створення з ними спільних органів, які здійснюють організацію охорони праці. До таких органів належить комісія з питань охорони праці підприємства. Вона створюється на принципі паритетності представництва роботодавця та найманих працівників. Комісія з питань охорони праці підприємства є постійно діючим консультативно-дорадчим органом найманих працівників та роботодавця, тому, на відміну від служби охорони праці, її рішення носять рекомендаційний характер.

Навчання працівників з питань охорони праці є однією зі складових системи управління організацією охорони праці. Усі працівники при прийнятті на роботу і в процесі роботи проходять навчання з питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки при виникненні аварій.

Попереднє навчання проводиться з особами, що приймаються на роботи з підвищеною небезпекою, роботи, де є потреба у професійному доборі, посадові особи і спеціалісти, згідно зі спеціальним переліком. Ці категорії працівників проходять також і періодичне навчання. У виняткових випадках, що характеризуються непередбачуваністю, обов'язково проводиться позачергове навчання.

Законодавство України передбачає навчання з питань охорони праці у вигляді інструктажів. Відповідні категорії працівників проходять такі види інструктажів: вступний, первинний, повторний, позаплановий, цільовий. На прохання працівника проводиться додатковий інструктаж.

З метою поновлення знань правил безпечної експлуатації, технологічних і посадових інструкцій, засвоєння в конкретних умовах технологічних процесів і обладнання, методів безаварійного керування, навчання з питань охорони праці проводиться у вигляді стажування (дублювання). Воно проводиться після вступного інструктажу до самостійного виконання працівником дорученої роботи.

Розглянуті заходи спрямовані на попередження виникнення нещасних випадків і професійних захворювань. На роботодавця також покладаються обов'язки щодо розслідування та обліку нещасних випадків і професійних захворювань, вивчення причин, що спричинили настання негативних наслідків виробничого травматизму. Порядок їх здійснення регулюється Положенням про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві (далі — Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 2001 р. № 1094.

Процедура розслідування і обліку нещасного випадку передбачає:

  •  повідомлення відповідних суб'єктів про нещасний випадок, що трапився, і надання необхідної допомоги потерпілим та вжиття заходів щодо попередження виникнення інших нещасних випадків;
  •  створення комісії з розслідування нещасних випадків;
  •  проведення розслідування нещасних випадків;
  •  оформлення результатів розслідування та облік нещасних випадків.

Працівник, з яким трапився нещасний випадок, працівник, який виявив нещасний випадок, або свідок нещасного випадку терміново повідомляє безпосереднього керівника робіт або іншу уповноважену особу про нещасний випадок.

У свою чергу, посадова особа зобов'язана терміново організувати надання медичної допомоги потерпілому, а при необхідності доставити його до лікувально-профілактичного закладу та зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому місці і вжити всіх засобів з метою запобігти виникненню подібних випадків у ситуації, що склалася. Вона також повідомляє роботодавця та відповідну профспілкову організацію про нещасний випадок, що трапився. Повідомлення про нещасний випадок може надходити також від лікувально-профілактичного закладу у разі звернення до нього потерпілого з посиланням на те, що такий випадок трапився на виробництві.

Наступним етапом проведення розслідування нещасних випадків є формування і призначення комісій з розслідування. За загальним правилом, комісію з розслідування нещасного випадку призначає роботодавець. Залежно від виду нещасних випадків, ця комісія може призначатися відповідними структурними органами державного нагляду  за охороною праці чи Кабінетом Міністрів України.

До складу комісії, що проводить розслідування нещасних випадів у загальному порядку, входять представники служби охорони праці підприємства, працівника і роботодавця. У разі необхідності в її склад включаються представники санепідемстанції, фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у разі виявлення гострого професійного захворювання та інші особи.

Розслідування нещасного випадку проводиться протягом 3 днів. Соціальне розслідування та розслідування аварій проводяться протягом 10 робочих днів. У разі необхідності строк спеціального розумування може бути продовженим органом, який призначив розслідування.

Положення містить окремий розділ, що встановлює порядок розвідування і обліку хронічних професійних захворювань. Зв'язок профзахворювання з умовами праці працівника визначається на підставі клінічних даних і санітарно-гігієнічної характеристики умов праці, яка складається санепідемстанцією за участю спеціалістів (представників) підприємства, профспілок та відповідного робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від  нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

ЛЕКЦІЯ 8. Трудові конфлікти та порядок їх вирішення

ПЛАН

8.1. Поняття, класифікація трудових спорів та органи, що їх розглядають.

8.2.  Розгляд трудових спорів у комісіях з трудових спорів (КТС).

8.3. Розгляд трудових спорів у місцевих судах.

8.4. Поновлення на роботі та оплата за вимушений прогул.

8.5. Порядок вирішення колективних трудових спорів.

8.6. Правове регулювання проведення страйків.

8.1. Поняття, класифікація трудових спорів та органи, що їх розглядають

Під трудовими спорами розуміють неврегульовані в результаті взаємних переговорів протиріччя, які виникають з приводу застосування або зміни умов праці. Вони розглядаються в порядку, передбаченому трудовим законодавством. Трудові спори розрізняються за:

  •  змістом;
  •  характером;
  •  порядком розгляду.

За змістом всі трудові спори поділяються на індивідуальні і колективні. Змістом індивідуального трудового спору є вимога про поновлення або визначення прав індивідуального працівника. Як правило, такі спори виникають з приводу застосування нормативно-правових актів про працю і нормативно-правових договорів (колективний договір). Разом з тим, індивідуальний трудовий спір може виникнути і з приводу встановлення нових умов або зміни існуючих умов праці.

Змістом колективних трудових спорів є вимога про встановлення нових або зміну існуючих умов праці, які стосуються всіх працівників підприємства або його структурного підрозділу, а також виконання конкретних зобов'язань роботодавця стосовно всього трудового колективу чи його частини.

За характером трудові спори поділяються на позовні та непозовні. До спорів позовного характеру належать протиріччя, що виникають у зв'язку зі застосуванням нормативних актів. В ході їх вирішення працівник добивається (подає позов) про поновлення чи визнання за ним конкретного права. До спорів непозовного характеру належать протиріччя, що виникають з приводу зміни діючих або встановлення нових умов праці.

Спори непозовного характеру можуть бути як індивідуальними, так і колективними. Для їх розгляду законодавством визначено спеціальний порядок розгляду. Порядок вирішення індивідуальних трудових спорів регулюється главою 15 КЗпП України.

Згідно з чинним законодавством, індивідуальні трудові спори розглядаються такими органами:

  •  комісіями з трудових спорів (КТС);
  •  місцевими судами.

Порядок, передбачений главою XV КЗпП України, поширюється на індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій, незалежно від форми трудового договору, форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності. Встановлений порядок не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється спеціальним законодавством.

8.2.  Розгляд трудових спорів у комісіях з трудових спорів (КТС)

Комісія по трудових спорах (КТС) обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік. Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у складі комісії по трудових спорах підприємства повинна бути не менше половини її складу. Комісія по трудових спорах обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря комісії. Організаційно-технічне забезпечення комісії по трудових спорах (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень і т. ін.) здійснюється власником або уповноваженим ним органом. КТС має печатку встановленого зразка.

Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, віднесених до компетенції інших органів.

Трудовий спір підлягає розглядові в КТС, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом. Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли  він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати - без обмеження будь-яким строком. У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.

Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації.

КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

КТС має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи. Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні питання про відвід. На засіданні комісії  ведеться  протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.

Комісія по трудових спорах приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім'я та по батькові працівника,
який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.

 У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі, коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах.

Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження
У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк КТС видає працівнику посвідчення, що має силу виконавчого листа.

На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення комісії по трудових спорах у примусовому порядку.

8.3. Розгляд трудових спорів у місцевих судах

У районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:

           1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу);

         2) прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству.

 Безпосередньо в місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами:

         1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

         2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи;

         3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб, митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень;

         4) власника або уповноваженого ним органу  про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

         5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в місцевих судах розглядаються спори про відмову у прийнятті на роботу:

         1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

         2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

         3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - за наявності дитини віком до чотирнадцяти років;

         4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;

         5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

         6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. У разі пропуску з поважних причин цих строків суд може їх поновити.

 У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених при поновленні.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

 

8.4. Поновлення на роботі та оплата за вимушений прогул

Судова практика свідчить, що найбільша кількість спорів, що вирішуються в судах, пов'язана зі звільненням працівників. У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не  з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Працівник може звернутися з заявою до суду про поновлення його на роботі - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

 Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

У разі скасування судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, повернення виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або підроблених документах. В інших випадках виплачені суми стягненню з працівника не підлягають.

8.5. Порядок вирішення колективних трудових спорів

Відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», під колективним трудовим спором розуміють розбіжності, що виникли між сторонами соціально - трудових відносин щодо встановлення умов праці або застосування законодавства про працю.

 Сторонами вказаного спору є, з однієї сторони, колектив найманих працівників або окремі категорії найманих працівників, профспілки або їх об'єднання, а з другої - роботодавець, об'єднання роботодавців або їхні представники.

Предметом колективного трудового спору є встановлення нових або зміна існуючих умов праці, а також застосування законодавства про працю.

За рівнем виникнення і вирішення колективні трудові спори поділяються на наступні види:

  •  виробничі - на рівні підприємства, установи чи організації;
  •  галузеві і територіальні - на рівні однієї або кількох галузей чи окремої адміністративно-територіальної одиниці, якщо участь у спорі беруть наймані працівники більшості підприємств галузі або адміністративно-територіальної одиниці;
  •   національні на рівні держави, якщо участь у спорі беруть наймані працівники більшості регіонів України (області, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь).

Процедура розгляду колективних трудових спорів складається з двох стадій (етапів). На першій стадії колективні трудові спори вирішуються за допомогою примирних процедур. Сюди належить розгляд спору примирними комісіями і трудовими арбітражами. На стадії примирних процедур до участі у розв'язанні спору можуть залучатися незалежні посередники і представники Національної служби посередництва і примирення. Другою стадією вирішення колективних трудових спорів є проведення страйку.

В особливому порядку вирішуються колективні трудові спори працівників органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку (крім технічного та обслуговуючого персоналу). Вказаним категоріям працівників заборонено проведення страйку. Забороняється проведення страйку також за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей або може призвести до інших небезпечних наслідків.

Чинне законодавство передбачає застосування примирних процедур при вирішенні колективних трудових спорів.

Під примирними процедурами розуміють особливий спосіб вирішення колективного трудового спору без припинення роботи шляхом пошуку взаємоприйнятного для сторін рішення. Законодавство України про працю передбачає органи, які сприяють примиренню сторін:

  •  примирна комісія;
  •  трудовий арбітраж;
  •  незалежний посередник;
  •  Національна служба посередництва і примирення.

 Якщо примирна комісія і трудовий арбітраж мають чітко окреслену компетенцію і починають брати участь у вирішенні спору в порядку і у терміни, передбачені законом, то незалежний посередник і представники Національної служби посередництва і примирення можуть взяти участь у вирішенні спору у будь-який час. Законодавство не встановлює термінів і порядку їхньої роботи для сприяння сторонам у пошуках компромісу.

Колективний трудовий спір розпочинається з формування вимог найманих працівників. Закон по-різному регулює порядок формування вимог залежно від рівня спору.

На виробничому рівні вимоги можуть формуватися двома шляхами:

  •  шляхом збору підписів;
  •  на зборах (конференції) найманих працівників.

Вимоги вважаються сформованими, якщо зібрано не менше половини підписів найманих працівників підприємства або його структурного підрозділу. Рішення зборів або конференції вважається прийнятим, якщо за нього проголосували більше  половини присутніх. Разом з формуванням вимог наймані працівники обирають орган або особу, які будуть представляти їхні інтереси при вирішенні колективного трудового спору. Вимоги працівників на галузевому, територіальному, національному рівнях формуються і затверджуються тим органом, який представляє їхні інтереси.

Викладені в письмовому вигляді вимоги направляються для розгляду роботодавцеві. Копія вимог направляється у відповідне регіональне представництво Національної служби посередництва і примирення, яке їх реєструє і сприяє у вирішенні колективного трудового спору. На роботодавця покладається обов'язок прийняти до розгляду направлені йому вимоги працівників і повідомити про своє рішення у письмовій формі протягом 3 днів від дня отримання вимог разом із соціально-економічним обґрунтуванням. Якщо задоволення вимог найманих працівників чи профспілок виходить за межі компетенції роботодавця, то він зобов'язаний надіслати їх у 3-денний термін до відповідного органу, в компетенцію якого входить вирішення вимог. Роботодавець зобов'язаний розглянути ті вимоги,  вирішення яких входить до його компетенції. Строк розгляду вимог кожною інстанцією не повинен перевищувати 3 днів. А загальний строк розгляду не повинен перевищувати 30 днів від дня одержання їх роботодавцем до моменту отримання найманими працівниками чи профспілкою повідомлення про рішення роботодавця. Закон передбачає вимогу, що рішення роботодавця повинно бути обґрунтованим.

Колективний трудовий спір виникає, коли представницький орган найманих працівників чи профспілки отримав від роботодавця повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням роботодавця. Колективний трудовий спір виникає також тоді, коли сплинув передбачений законом 3-денний або 30-денний термін для розгляду вимог роботодавцем, а відповіді від нього представницький орган найманих працівників або профспілки не отримав.

Про виникнення колективного спору орган, який представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов'язаний у 3-денний термін з моменту його початку письмово проінформувати роботодавця, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства і відповідне регіональне представництво Національної служби посередництва і примирення. Після цього колективний трудовий спір підлягає вирішенню за допомогою примирних процедур.

Відповідно до Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», у випадках, якщо предметом колективного спору є встановлення нових або зміна існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту або укладення чи зміна колективного договору чи угоди, то цей спір розглядається примирною комісією.

Примирна комісія - це орган, який утворюється сторонами колективного трудового спору і складається з їхніх представників, метою якого є вироблення рішення, що може задовольнити сторони колективного трудового спору. Залежно від рівня спору, закон встановлює різні терміни утворення примирної комісії. Вона утворюється за письмовою заявою однієї із сторін:

  •  на виробничому рівні - у 3-денний термін;
  •  на галузевому або територіальному рівні - у 5-денний термін;
  •   на національному рівні - у 10-денний термін з моменту виникнення колективного трудового спору.

Примирна комісія складається з рівної кількості представників сторін. Ініціатором утворення комісії може виступати будь-яка сторона. Рішення про встановлення кількості представників сторін визначається ними спільно і оформляється відповідним протоколом. Сторони самостійно визначають порядок делегування представників до комісії, персональний склад представників та їхні повноваження. Визначення представників сторін до комісії оформляється відповідним рішенням кожної сторони. Основним завданням примирної комісії є вироблення рішення, що може задовольнити сторони колективного трудового спору (конфлікту). Організаційне та матеріально-технічне забезпечення роботи примирної комісії здійснюється за домовленістю сторін, а якщо сторони про це не домовились, то в рівних частках.

Відповідно до Закону, комісія повинна розглянути спір і прийняти рішення у такі терміни:

  •  виробнича примирна комісія - у 5-денний термін;
  •  галузева або територіальна примирна комісія - у 10-денний термін;
  •  національна примирна комісія - у 15-денний термін з моменту утворення комісії.

Примирна комісія розглядає спір на своїх засіданнях. У разі потреби, вона залучає до свого складу незалежного посередника.

 Незалежний посередник - це визначена за спільним вибором сторін особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення.

За домовленістю між сторонами, у роботі примирної комісії можуть брати участь інші особи: експерти чи консультанти.

У випадку неприйняття примирною комісією взаємоприйнятного рішення, колективний трудовий спір розглядається трудовим арбітражем. Він також вирішує колективні трудові спори, якщо їхнім предметом є:

  •  виконання колективного договору, угоди або їх окремих положень;
  •  невиконання законодавства про працю.

Трудовий арбітраж - це орган, який складається із залучених сторонами колективного трудового спору фахівців, експертів та інших осіб і приймає рішення по суті колективного трудового спору. Він утворюється з ініціативи однієї із сторін спору або з ініціативи незалежного посередника. Незалежно від рівня колективного спору, трудовий арбітраж утворюється або у 3-денний термін, або з моменту спливу строків прийняття рішення примирною комісією, або з моменту виникнення спору, якщо він не підлягає розгляду примирною комісією.

Кількісний і персональний склад трудового арбітражу визначається за погодженням між сторонами. Трудовий арбітраж повинен розглянути спір і прийняти рішення у 10-денний строк від дня його створення. Сам арбітраж може продовжити цей термін до 20 днів. Рішення про продовження терміну приймається більшістю членів трудового арбітражу. Рішення трудового арбітражу приймається більшістю голосів його членів, оформляється протоколом, який підписується усіма членами трудового арбітражу. Рішення цього органу є обов'язковим для сторін спору, якщо вони про це домовились. Така домовленість приймається при утворенні трудового арбітражу. Рішення трудового арбітражу надсилається сторонам у 3-денний термін з моменту його прийняття, а його копія його - регіональному відділенню Національної служби посередництва і примирення.

Крім вказаних вище органів, які виконують функцію примирення сторін колективного трудового спору, сприяє вирішенню спору спеціально створений державний орган - Національна служба посередництва і примирення (НСПП).

Національна служба посередництва і примирення - це постійно діючий орган, створений Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів).

Основними завданнями НСПП є:

  •  сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних спорів;
  •  прогнозування виникнення трудових спорів та сприяння своєчасному їх вирішенню;
  •  здійснення посередництва і примирення