47966

Цивільне процесуалне право

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Цивільне процесуальне право як галузь права – це сукупність правових норм що регулюють діяльність суду загальної юрисдикції осіб які беруть участь у справі та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільноправових спорах щодо справ наказного окремого провадження а також такі що виникають у зв’язку із цією діяльністю суспільні відносини щодо розгляду та вирішення зазначених категорій справ1. Цивільний процес – це сукупність процесуальних дій суду інших осіб які беруть участь у справі а також інших...

Украинкский

2013-12-13

1000.5 KB

1 чел.

ПЛАНИ ЛЕКЦІЙ

Лекція №1

ТЕМА 1. Предмет і система цивільного процесуального права

ПЛАН

  1.  Поняття цивільного процесуального права.
  2.  Процесуальний порядок захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб.
  3.  Предмет та метод цивільного процесуального права, як критерії визначення самостійності галузі права.
  4.  Система цивільного процесуального права.
  5.  Цивільне судочинство.
  6.   Стадії цивільного судочинства.
  7.   Види цивільного судочинства.
  8.  Джерела цивільного процесуального права.

На самостійне вивчення

  1.  Процесуальний порядок захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб.
  2.  Система цивільного процесуального права.

1. Поняття цивільного процесуального права.

Цивільне процесуальне право (як галузь права) – це сукупність правових норм, що регулюють діяльність суду загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу щодо здійснення правосуддя у цивільно-правових спорах, щодо справ наказного, окремого провадження, а також такі, що виникають у зв’язку із цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду та вирішення зазначених категорій справ1.

Цивільне процесуальне право (як наука) – це вчення, яке складається із системи взаємопов’язаних і взаємоузгоджених понять, суджень, висновків, ідей, концепцій і теорій про цивільне процесуальне право, як галузь права, про цивільний процес, про цивільні процесуальні правовідносини, про цивільне процесуальне законодавство і практику його застосування2.

2. Процесуальний порядок захисту цивільних прав фізичних та юридичних осіб.

Право на судовий захист закріплено у частині 1 статті 55 Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Відповідно до ч.1 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі.

 Охорона суб’єктивних прав – правове регулювання суспільних відносин з метою забезпечення їх нормального розвитку.

 Захист суб’єктивних прав – сукупність процесуальних заходів, що вживаються у зв’язку з порушенням, невизнанням чи оспорюванням суб’єктивних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, держави Україна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб’єктів цивільного права та спрямовані на захист або відновлення суб’єктивних цивільних прав і особистих майнових та немайнових інтересів їх володільців. Захист прав можливий не лише в судовому порядку, а й у адміністративному порядку – Президентом України, органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦКУ), нотаріусом (ст.18 ЦКУ), самозахистом свого суб’єктивного права та права іншої особи (ст. 19 ЦКУ).

 Цивільний процес – це сукупність процесуальних дій суду, інших осіб, які беруть участь у справі, а також інших учасників процесу, що здійснюється у встановленому законом порядку, та тих, що виникають у зв’язку із цими діями, процесуальних правовідносин, пов’язаних із здійсненням правосуддя у цивільних справах. Для процесуальних дій характерними є такі риси3:

Зміст і форма процесуальних дій визначаються законом: позовна заява – ст. 119 ЦПК, заява про видачу судового наказу – ст.98 ЦПК; порядок прийняття рішень і постановлення ухвал судом першої інстанції – ст.209 ЦПК…;

Існує певна послідовність процесуальних дій: апеляційна скарга подається після ухвалення рішення чи постановлення ухвали, касаційна – після розгляду справи в апеляційному порядку…

3. Предмет та метод цивільного процесуального права, як критерії визначення самостійності галузі права.

Право поділяється на галузі права за предметом і методом правового регулювання.

Предметом ЦПП є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя4.

Предметом ЦПП є діяльність судів загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу зі здійснення правосуддя у цивільних спорах, у справах наказного, а також окремого провадження і ті, що виникають у зв’язку з цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду вказаної категорії справ5.

Метод цивільного процесуального правового регулювання – це сукупність закріплених у цивільному процесуальному праві способів впливу норм права на суспільні відносини, що регулюються цією галуззю права. Цивільний процесуальний метод правового регулювання є диспозитивно-імперативним. Владні повноваження суду, який здійснює судову владу (ст. 6 Конституції України) поєднуються з рівноправ’ям сторін, диспозитивністю їх поведінки, що виявляється у свободі вибору поведінки сторін (ст.ст. 27, 31 ЦПК), та інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). Держава не визначає ці відносини від себе й примусово, а лише є тим органом, який охороняє те, що буде визначено іншими6.

Водночас суд має не лише права, а й обов’язки. Основним правом і обов’язком суду є винесення законного і обґрунтованого рішення (ст.213 ЦПК).

ЦПП виконує три функції:

  1.  виховна функція ЦПП спрямована на забезпечення належної поведінки суб’єктів цивільно-правових та матеріальних правовідносин, з яких виникають спори і справи, що розглядаються у цивільному процесі;
  2.  охоронна функція ЦПП спрямована на відновлення майнових і особистих немайнових прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права;
  3.  регулятивна функція ЦПП при розгляді цивільно-правових спорів шляхом захисту прав, свобод і таких, що охороняються законом, інтересів суб’єктів цивільного права на забезпечення впливу на економічну сферу і цим сприяє створенню та розвитку нормальних економічних відносин у суспільстві; при розгляді справ наказного провадження – спрямована на забезпечення належного виконання обов’язків і сприяння тим самим захисту суб’єктивних прав і законних інтересів суб’єктів права; при розгляді справ окремого провадження – покликана шляхом встановлення юридичних фактів і фактів цивільно-правового становища осіб сприяти охороні прав і законних інтересів суб’єктів права.

4. Система цивільного процесуального права.

Система ЦПП – це сукупність інститутів, зумовлених предметом правового регулювання. Система ЦПП є пандектною та поділяється на Загальну і Особливу.

Загальна частина об’єднує норми, які є визначальними для всієї галузі цивільного процесуального права. У цій частині передбачені завдання цивільного судочинства, регулюється право на звернення до суду за судовим захистом, відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду, передбачені основні принципи ЦПП. До Загальної частини входять норми, що визначають склад суду, порядок вирішення питань судом, підстави для відводу суддів, прокурора, експерта, секретаря судового засідання, регулюють питання компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, норми, які регулюють поняття і види доказів, питання дослідження доказів, питання судових витрат, заходів процесуального примусу, процесуальних строків, правове становище осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, їх права та обов’язки.

Норми Особливої частини ЦПП регулюють провадження у суді першої інстанції у різних категоріях справ, перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному і касаційному порядку, а також перегляд рішень, які набрали законної сили, у зв’язку із нововиявленими обставинами та у Верховному Суді Украни. До Особливої частини ЦПП належать норми, які регулюють процесуальні питання, пов’язані із виконанням судових рішень у цивільних справах і рішень інших органів; щодо здійснення судового контролю за виконанням судових рішень; щодо визнання і виконання рішень іноземних судів в Україні; щодо оскарження та виконання рішень третейських судів; щодо провадження у справах за участю іноземних громадян.

5. Цивільне судочинство.

 Цивільне судочинство – це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов’язаних цивільних процесуальних прав та обов’язків і цивільних процесуальних дій, що реалізуються суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин, а саме судом і учасниками процесу. Завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК).

6. Стадії цивільного судочинства.

Розгляд справ у цивільному процесі послідовно проходить ряд етапів, які називаються стадіями цивільного процесу. Стадія цивільного процесу – сукупність процесуальних дій, об’єднаних певною процесуальною метою. У цивільному процесі виділяють такі стадії:

  1.  Відкриття провадження у справі. Момент відкриття провадження у справі залежить від дій зацікавленої особи (позивача, стягувача, заявника) та від дій судді – прийняття позовної заяви, заяви.
  2.  Провадження у справі до судового розгляду. На цій стадії вчиняються ряд дій як суддею, так і сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. На цій стадії проходить попереднє судове засідання, яке призначається протягом 1 місяця з дня відкриття провадження у справі (ст.129 і 130 ЦПК). Попереднє судове засідання не є обов’язковим.
  3.  Судовий розгляд. Це центральна стадія процесу, на якій справа завершується її вирішенням по суті.
  4.  Перегляд судових рішень та ухвал в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішень і ухвал суду першої інстанції, які не набрали законної сили, в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ст. 303 ЦПК).
  5.  Перегляд рішень і ухвал у касаційному порядку. У касаційному порядку перевіряється законність та обґрунтованість рішень і ухвал суду, що набрали законної сили.
  6.  Перегляд судових рішень Верховним Судом Україні. Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПКУ (ст.353 ЦПКУ). Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
    1.  неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
    2.  встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. (ст.355 ЦПК).
  7.  Перегляд рішень і ухвал суду, які набрали законної сили, а також судових наказів у зв’язку з нововиявленими обставинами. Переглядається судом, що постановив такі рішення, ухвали, накази.

У літературі стадією цивільного процесу вважають також виконавче провадження. М.Й. Штефан об’єднує п’яту і шосту стадії в одну, а сьомою стадією вважає звернення судового рішення до виконання7.

7. Види цивільного судочинства.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об’єднаних за матеріальними ознаками в два види із підвидами:

  1.  Позовне провадження. Розглядаються справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, та ін. правовідносин (п. 1 ст. 24 ЦПК). Правила позовного провадження є загальними для цивільного судочинства у цілому. У позовному провадженні виділяють:
    •  власне позовне провадження;
    •  заочне провадження, тобто скорочений розгляд справ позовного провадження (гл.8 ЦПК);
    •  відновлення втраченого судового провадження, порядок якого визначається у розділі ІХ ЦПК.
  2.  Непозовне провадження. Справи у непозовному провадженні розглядаються з деякими винятками і доповненнями, встановленими спеціальними нормами для деяких справ порівняно із загальними правилами судочинства. Підвидами непозовного провадження є:
    •  Окреме провадження. В окремому провадженні розглядаються справи, у яких відсутні спори про право (ст. 234 ЦПК);
    •  Наказне провадження. Провадження по безспірним справам, перелік яких обмежений чинним ЦПК (розділ ІІ ЦПК);
    •  Провадження по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень (розділ VІІ ЦПК);
    •  Провадження по справах про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (розділ VІІІ ЦПК).
    •  Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів (розділ VII1).

М.Й. Штефан виділяє три види цивільного судочинства: позовне провадження, провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (точніше — з конституційних, адміністративних, фінансових) – по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішення виборчої комісії; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничої виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; по заявах прокурора про визнання незаконними правового акта органу чи дії посадової особи; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і обов’язковому державному страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесених законом до їх компетенції; окреме провадження – у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим; встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; встановлення фактів, що мають юридичне значення; встановлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами8.

Ю.С. Червоний вказує на існування трьох видів судового провадження відповідно до ч.3 ст.15 ЦПК: позовне, окреме, наказне9.

 

8. Джерела цивільного процесуального права.

Джерела цивільного процесуального права – це способи або форми вираження державної волі українського народу, щодо яких ця воля стає правом. Джерелами ЦПП є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах. Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду (розд. VIII), правовий статус громадян (розд. II), у тому числі і в цивільному судочинстві (статті 55, 59, 24, 29, 31, 31, 32).

До джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI , яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації і діяльності органів правосуддя в Україні.

Основним джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, виступає затверджений Законом України від 18 березня 2004 року № 1618-IV Цивільний процесуальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2005 року. ЦПК складається з 11 розділів:

  1.  Розділ I. Загальні положення;
  2.  Розділ II. Наказне провадження;
  3.  Розділ III. Позовне провадження;
  4.  Розділ IV. Окреме провадження;
  5.  Розділ V. Перегляд судових рішень;
  6.  Розділ VI. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб);
  7.  Розділ VII. Судовий контроль за виконанням судових рішень;
  8.  Розділ VII1. Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів.
  9.  Розділ VIII. Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні;
  10.  Розділ IX. Відновлення втраченого судового провадження;
  11.  Розділ X. Провадження у справах за участю іноземних осіб;
  12.  Розділ XI. Прикінцеві та перехідні положення.

Джерелами цивільного процесуального права виступають інші закони України, де визначені окремі положення цивільного процесу. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV. ЦКУ визначає осіб, які можуть звертатися до суду за захистом своїх суб’єктивних прав, свобод і законних інтересів (ст. 2 ЦКУ), визначає порядок захисту цивільних прав (ст.ст. 16, 17, 18, 19 ЦКУ), регулює питання про допустимість засобів доказування у спорах щодо правочинів, укладених з недотриманням обов’язкової простої письмової форми (ст. 218 ЦКУ). ЦКУ регулює питання щодо цивільної дієздатності фізичних осіб (ст.ст. 30-42 ЦКУ), встановлення й припинення опіки й піклування (ст.60, 75 ЦКУ).

Сімейний Кодекс визначає склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов’язкову участь прокурора, органів опіки і піклування у деяких справах із сімейних правовідносин, регулює питання усиновлення, скасування усиновлення, визнання його недійсним, позбавлення батьківських прав.

Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІІ врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві.

Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі (статті 33-42).

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР надає право виконавчим органам сільських, селищних, міських рад та їх головам звертатися до суду про стягнення з фізичних осіб збитків, завданих інтересам населення, навколишньому середовищу, місцевому господарству та про припинення права власності на земельну ділянку.

Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року № 4038-ХІІ врегульовує принципи судово-експертної діяльності, її організацію та правовий статус експертів.

Закон України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI визначає правові засади справляння судового збору, платників, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.

Джерелами цивільного процесуального права виступають також укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори і угоди, які визначають порядок співробітництва між національними й іноземними органами юстиції. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів «Про визначення розміру витрат, пов’язаних з розшуком відповідачів у цивільних справах» від 1 лютого 1995 року № 78 та ін.

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм цивільного процесуального права мають роз’яснення, що даються постановами Пленуму Верховного Суду України, які не мають нормативного характеру, але є обов’язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз’яснення.


Лекція №2

ТЕМА 2.Принципи цивільного процесуального права

план

  1.  Поняття, значення та класифікації принципів цивільного процесуального права.
  2.  Характеристика конституційних принципів цивільного процесуального права.
  3.  Система принципів цивільного процесуального права, закріплених в законодавстві про цивільне судочинство.

На самостійне вивчення

  1.  Характеристика конституційних принципів: недоторканості особи та житла; таємниці телефонних розмов та переписки.
  2.  Характеристика принципу об’єктивної істини.

1. Поняття, значення та класифікація принципів цивільного процесуального права.

Принципи цивільного процесуального права – це основні ідеї, уявлення про суд і правосуддя, які закріплюються в нормах цивільного процесуального права і внаслідок цього стають його основними положеннями, якісними особливостями, що визначають характер процесуального права, порядок його здійснення і перспективи розвитку10.

Принципи ЦПП характеризуються такими ознаками:

  1.  Принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;
  2.  Така ідея має бути закріплена в нормі(ах) цивільного процесуального права;
  3.  Принцип повинен бути безпосередньо пов’язаним з цивільним процесом, визначаючи його основні властивості;
  4.  Принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;
  5.  Принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не є принципом;
  6.  Принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;
  7.  Принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять11.

Значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв’язку з чим вони дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у цілому, а також окремих інститутів.

З метою виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками:

  •  за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві;
  •  за формою нормативного закріплення – закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство;
  •  за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб’єктів правовідносин – на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу;
  •  за предметом регулювання – на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні – принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об’єктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність);
  •  за їх значимістю – на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і на конструктивні (відносні — всі інші принципи).

Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного закріплення.

2. Характеристика конституційних принципів цивільного процесуального права.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать такі принципи:

  1.  здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);
  2.  принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125);
  3.  участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ст. 124);
  4.  виборність і призначуваність суддів (ст. 128);
  5.  здійснення правосуддя суддею одноособово і колегією суддів (ч. 2 ст. 129);
  6.  незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки закону (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129);
  7.  здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями (ст. 127);
  8.  законність (п. 1 ст. 129);
  9.  рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129);
  10.  змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129);
  11.  гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129);
  12.  державна мова судочинства (ст. 10);
  13.  забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129);
  14.  ухвалення судами рішень іменем України і їх обов’язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129);
  15.  доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини та громадянина (ч. 3 ст. 8, ч. 4 ст. 32, чч. 1,2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129);
  16.  участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36);
  17.  публічність (ст. 3, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121);
  18.  недоторканність людини (статті 3, 29);
  19.  недоторканність житла (ст. 30);
  20.  таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
  21.  охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).

Здійснення правосуддя виключно судами. Конституція (ст. 124) визначила, що правосудця в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції закріплено у ст. 125 Конституції України. Відповідно до ст.17 Закону «Про судоустрій і статус суддів» систему судів загальної юрисдикції складають місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Спеціалізованими судами загальної юрисдикції будуть господарські суди, які здійснюють правосудця в господарських відносинах (ст. 1 Закону України «Про господарські суди»). В Україні діють Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди — господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя (ст. 5).

Ознаки спеціалізованих судів мають військові суди гарнізонів, регіонів, Військово-Морських Сил, що розглядають цивільні справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій (ст. 123 ЦПК).

Спеціалізованими судами є адміністративні суди.

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, закріплений у ч. 4 ст. 124 Конституції України та ч.3 ст.5 Закону України «Про судоустрій України». Відповідно до ч.2 ст. 18 ЦПК у випадках, передбачених ЦПК, цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді та двох народних засідателів, які користуються усіма правами судді. Наприклад, відповідно до ч. 4. ст. 234 ЦПК розгляд справ в окремому провадженні проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів у наступних випадках:

  1.  обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  2.  визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
  3.  усиновлення;
  4.  надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  5.  обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Принцип виборності і призначуваності суддів закріплений у ст. 128 Конституції, за якою перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстрокове, в порядку, встановленому законом.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ закріплений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться суддею одноособово і колегією суддів. Відповідно до ст. 18 ЦПК:

  1.  Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.
  2.  У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
  3.  Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку.
  4.  Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів.
  5.  Цивільні справи переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених цим Кодексом, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.
  6.  Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України). Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу (ст. 16 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Здійснення судочинства державною мовою. Згідно зі ст. 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою. 

У судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України (положення частини четвертої та п’ятої статті 12 ЦПК згідно з якими допускається використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин, визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 р. N 17-рп/2011).

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними засідателями. На посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддею Верховного Суду України може бути особа, яка має стаж роботи на посаді судді не менше п’ятнадцяти років або суддя Конституційного Суду України (ст.39 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129 Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача, відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені процесуальним законом за такими суб’єктами процесуальні права і обов’язки.

Законність. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1 ст. 129 Конституції).

Відповідно до ст. 8 ЦПК суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення.

Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв’язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Висловлення міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень протилежної сторони – є зовнішньою формою цивільного процесу.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Принцип недоторканності людини. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції). Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції).

Недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду (ст. 30 Конституції). Цей принцип характеризує демократичний характер правового статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників процесу і реалізацію різних процесуальних дій та судових актів. Житло як об’єкт, на котрий можуть бути спрямовані цивільні процесуальні дії або який тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації процесуальних дій: 1) по здійсненню судового виклику і повідомлення; 2) приводу учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конституції). Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), котрі мають значення для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають офіційний і неофіційний характер. Офіційні – службове листування, службові телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші. Неофіційні – походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється в судовому засіданні в усній і безпосередній формі. Вони оголошуються в судовому засіданні і пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також експертам і свідкам.

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції). Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. За порушення недоторканності приватного життя передбачена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК).

Публічність. Як державно-правовий принцип публічність закріплена у ч. 2 ст. 3, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121, статтях 124, 129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві в публічних, державних інтересах, на захист прав і охоронюваних інтересів громадян.

У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду реалізований чинним ЦПК, який містить главу 1 розділу V «Апеляційне провадження» і главу 2 розділу V «Касаційне провадження», якими врегульований процесуальний порядок апеляційного і касаційного оскарження і перегляду рішень і ухвал суду.

3. Система принципів цивільного процесуального права, закріплених в законодавстві про цивільне судочинство.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать:

  1.  диспозитивність,
  2.  об’єктивна істина,
  3.  процесуальна рівність сторін,
  4.  раціональна процесуальна форма,
  5.  неможливість процесуального сумісництва,
  6.  усність,
  7.  безпосередність,
  8.  оперативність.

Диспозитивність (від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів.

Принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

  1.  хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це — vigi-lantibusjura scripta sunt;
  2.  особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum поп fit injuria;
  3.  нікого не можна примушувати пред’явити позов проти своєї волі — nemo inventus cogere cogitur, немає судді без позивача — nemo judex sine actore;
  4.  суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita поп cognoscitur, за винятками, встановленими законом;
  5.  правом розпоряджатися об’єктом процесу — res injudicatum deducta. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд;
  6.  суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє (ст. 11 ЦПК).

Об’єктивна істина. Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, зобов’язаний створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Об’єктивне з’ясування обставин справи – це обґрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору.

Процесуальна рівність сторін. Чинний ЦПК встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов’язків (ст. 27, 31, 130 (п.5 ч.6), 137 (ч.4), 10 (ч.4), 174 (ч.4,5), 140 (ч.2,5), 74, 168 ЦПК), а не тотожність прав позивача і відповідача. Зміст даного принципу обумовлюється характером спірних матеріальних правовідносин, підвідомчих суду, і є відображенням загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх громадян перед законом і судом (ст. 154).

Раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний розвиток процесу і надає суб’єктам процесуальної діяльності можливість виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю, гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи, по набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання, по оскарженню судових рішень і розгляду справ у апеляційній і касаційній інстанції; наданими судові можливостями встановлювати певні строки для виконання окремих процесуальних дій і покладанням на нього обов’язку протистояти намаганням осіб, які беруть участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих процесуальних дій.

Неможливість процесуального сумісництва. Відповідно до цього принципу суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою особою, відповідач — свідком тощо). (ч.3 ст. 32, ст. 123 ЦПК).

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього покладений обов’язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і оглянути речові докази. Судове засідання по розгляду справи має починатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий розгляд починається спочатку.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться усно (ст. 6 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які беруть у ній участь, - реально і точно довести їх до відома суду, сприймати зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування, заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи.

Принцип оперативності, що виділяється окремими авторами, є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення цивільних справ.


Лекція №3

ТЕМА 3. Цивільні процесуальні правовідносини

план

  1.  Поняття цивільних процесуальних правовідносин. Їх особливості.
  2.  Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.
  3.  Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.
  4.  Суд – як обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин.
  5.  Особи які беруть участь у справі.
  6.  Інші учасники цивільного процесу.
  7.  Зміст та об’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

На самостійне вивчення

  1.  Зміст та об’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин. Їх особливості.

Цивільні процесуальні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного процесуального права суспільні відносини, що виникають між судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками цивільного процесу в зв’язку з їх діяльністю із забезпечення правосуддя в цивільних справах, у справах наказного та окремого провадження12.

Цивільні процесуальні правовідносини — це врегульовані нормами цивільного процесуального права відносини, що виникають між судами як між собою, так і з учасниками процесу – громадянами і організаціями в цивільному судочинстві13.

Ознаки цивільних процесуальних правовідносин:

  1.  Виникають на основі норм ЦПП внаслідок їх реалізації;
  2.  Існують між учасниками суспільних відносин – між судом та іншими учасниками процесу в зв’язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах, у справах наказного й окремого провадження, юридично закріплюють взаємну поведінку вказаних суб’єктів через їх суб’єктивні цивільні процесуальні права і обов’язки;
  3.  Реалізація суб’єктивних цивільних прав і виконання суб’єктивних обов’язків забезпечується методами правового впливу – санкціями ЦПП.

Цивільним процесуальним правовідносинам притаманні такі особливості:

  1.  Відносність. У відносних правовідносинах конкретно визначені як правомочні, так і зобов’язані суб’єкти.
  2.  Двосторонність. Цивільні процесуальні правовідносини завжди є двосторонніми, тобто у процесуальних правовідносинах обидві сторони мають права й обов’язки одна стосовно іншої; двосуб’єктними, тобто завжди складаються між двома суб’єктами: судом та іншим учасником процесу.
  3.  Системність. Цивільні процесуальні правовідносини складаються й видозмінюються під час судової діяльності згідно з її стадіями, утворюючи систему.
  4.  Обов’язкова правова форма. Цивільні процесуальні правовідносини не можуть існувати поза правовою формою, у якій вони завжди виступають. Кожна процесуальна дія особи, яка бере участь у справі, має бути дозволена законом. Дія чи бездіяльність, не дозволені законом, породжують негативні правові наслідки для особи, яка їх вчинила. Приклад: вимоги до форми і змісту позовної заяви, невиконання яких тягне за собою повернення заяви.

Відмінності між цивільними процесуальними й матеріальними правовідносинами:

  1.  Цивільні процесуальні правовідносини на відміну від матеріальних завжди є двосуб’єктними.
    1.  Цивільні матеріальні правовідносини мають таку особливість, як рівність суб’єктів. У цивільних процесуальних правовідносинах рівність є лише між особами, які беруть участь у справі, а не між судом й іншими учасниками процесу.
    2.  Цивільним процесуальним правовідносинам притаманна системність, що не притаманно матеріальним правовідносинам.
    3.  У цивільних процесуальних правовідносинах обов’язковим їх суб’єктом завжди є суд.
    4.   Цивільним правовідносинам можуть передувати фактичні відносини, а процесуальним – ні.

 

2. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідні наступні передумови:

  1.  Норми цивільного процесуального права.
  2.  Процесуальна правосуб’єктність суб’єктів ЦПП.
  3.  Юридичні процесуальні факти.
  4.  Наявність між суб’єктами цивільного процесу матеріальних правовідносин.
  5.  Підвідомчість справи суду14.

Цивільні процесуальні норми, як передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин, мають наступні ознаки:

  1.  Встановлюються лише державою.
  2.  Є загальнообов’язковими.
  3.  Мають загальний характер.
  4.  Регулюють суспільні відносини лише в галузі здійснення правосуддя у цивільних справах, у справах наказного і окремого провадження судом загальної юрисдикції.
  5.  Забезпечуються можливістю застосування державного примусу і процесуальних заходів, не пов’язаних із державним примусом (скасування судом заходів забезпечення позову у разі несвоєчасного подання позовної заяви – ч.7 ст. 154 ЦПК).
  6.  Мають метою забезпечення правильного і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ, віднесених законом до відання суду загальної юрисдикції.

Юридичні факти – це передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносини. До юридичних фактів відносяться:

  1.  Дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, встановленій цивільним процесуальним законодавством.
  2.  Процесуальна бездіяльність – невиконання процесуальних обов’язків суб’єктами ЦПП. Процесуальна бездіяльність сама не породжує процесуальне правовідношення, а є підставою для вчинення дій учасниками процесу (наприклад, застосування заходів процесуального примусу).
  3.  Події, які теж самі по собі не породжують процесуальне правовідношення, а є підставою для вчинення дій учасниками процесу (наприклад, факт смерті є підставою для постановлення ухвали про зупинення провадження у справі).

Юридичні факти поділяються на:

  •  прості юридичні факти, якщо юридичним фактом є лише одна умова (наприклад, залучення належного відповідача);
  •  складні юридичні факти, якщо юридичним фактом є більше однієї умови (наприклад, для відкриття провадження у справі необхідно пред’явлення позивачем позовної заяви та прийняття її до провадження судом). Такий юридичний факт називається юридичним складом.

3. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин.

Суб’єктами ЦПП є суд і всі особи, які беруть участь у цивільному процесі. ЦПК розрізняє такі основні групи суб’єктів ЦПП:

  1.  суд;
  2.  особи, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК);
  3.  інші учасники цивільного процесу (ст. 47 ЦПК).

М.Й. Штефан виділяє такі групи учасників ЦПП15:

  1.  особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:
    1.  суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції;
    2.  суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами;
  2.  особи, які беруть участь у справі:
    1.  з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження;
    2.  з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни;
  3.  особи, які не беруть участі в справі: особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.

Фізичні особи – учасники ЦПП повинні мати цивільну процесуальну правоздатність. Інші учасники ЦПП, за винятком свідків, повинні мати не лише цивільну процесуальну правоздатність, а й цивільну процесуальну дієздатність.

Цивільна процесуальна дієздатність – це здатність особи особисто здійснювати цивільні процесуальні права і виконувати обов’язки в суді (ч.1 ст. 29 ЦПК). У фізичних осіб у повному обсязі вона виникає з моменту досягнення повноліття, тобто з 18 років.

Цивільна процесуальна правоздатність так само, як і цивільна матеріальна правоздатність, виникає у фізичних осіб з моменту народження і припиняється в момент смерті (ст. 25.ЦКУ). Цивільна процесуальна правоздатність – це здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки.

 

4. Суд – як обов’язковий суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Суд є обов’язковим суб’єктом ЦПП на всіх стадіях цивільного процесу, незважаючи на те, що правовідносини можуть виникати з одноособових дій судді, який виступає від імені суду.

Суддя, секретар судового засідання і секретар суду є посадовими особами суду, перебувають з ним в трудових правовідносинах, тому суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин буде суд. Посадові особи суду є носіями службових прав і обов’язків, наданих їм для участі у виконанні завдань державного органу і не є самостійними суб’єктами, які замінюють державний орган. Одноособові дії судді, секретаря судового засідання призводять до виникнення, розвитку і припинення правовідносин не з ними особисто, а із судом.

Здійснюючи правосуддя, суд діє як орган судової влади і водночас є суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин.

Суд має не лише владні повноваження, а й обов’язки. Суд зобов’язаний:

  1.  розглядати клопотання осіб, які беруть участь у справі;
  2.  прийняти до розгляду та вирішити у певні строки підвідомчу та підсудну йому справу.

Особливістю прав суду як суб’єкта ЦПП є те, що ці права співпадають з обов’язками суду: винести законне й обґрунтоване рішення (ст.213 ЦПК).

Процесуальна правосуб’єктність суду пов’язана з його компетенцією та виконуваною функцією.

5. Особи, які беруть участь у справі.

До осіб, які беруть участь у справі, належать:

  1.  сторони,
  2.  треті особи,
  3.  представники сторін і третіх осіб,
  4.  Уповноважений Верховної Ради України з прав людини,
  5.  прокурор,
  6.  органи державної влади та місцевого самоврядування,
  7.  у передбачених ЦПК випадках фізичні та юридичні особи, які за законом діють на захист прав і свобод інших осіб,
  8.  заявники, інші заінтересовані особи та їхні представники у справах наказного та окремого провадження (ст. 26 ЦПК).

Характерним для цієї категорії учасників ЦПП є те, що вони мають юридичну заінтересованість у вирішенні справи. Вони захищають або свої права та інтереси, або права та інтереси інших осіб, державні та суспільні інтереси.

Ці особи мають не лише процесуальний, а й матеріальний (сторони, треті особи, їх представники, заявники у справах окремого і наказного провадження) інтерес у вирішенні справи, оскільки в результаті рішення суду в них виникають, змінюються, або припиняються суб’єктивні матеріальні права й обов’язки.

Такі особи можуть здійснювати вплив на хід та розвиток цивільного процесу.

6. Інші учасники цивільного процесу.

До інших учасників цивільного процесу відносяться:

  1.  секретар судового засідання,
  2.  судовий розпорядник,
  3.  свідки,
  4.  експерт,
  5.  перекладач,
  6.  спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст.47 ЦПК).

Такі учасники процесу характеризуються відсутністю юридичної заінтересованості у вирішенні справи.

Секретар судового засідання:

  •  здійснює судові виклики і повідомлення;
  •  перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;
  •  забезпечує фіксування судового засідання технічними засобами;
  •  веде журнал судового засідання;
  •  оформлює матеріали справи;
  •  виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.

Секретар судового засідання може уточнювати суть процесуальної дії з метою її правильного відображення в журналі судового засідання (ст. 48 ЦПК).

Судовий розпорядник:

  •  забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу;
  •  з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;
  •  оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім встати;
  •  слідкує за додержанням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;
  •  виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;
  •  під час судового засідання приймає від учасників цивільного процесу документи та інші матеріали і передає до суду;
  •  запрошує до залу судового засідання свідків та виконує вказівки головуючого щодо приведення їх до присяги;
  •  виконує інші доручення головуючого, пов’язані із створенням умов, необхідних для розгляду справи (ст. 49 ЦПК).

Вимоги судового розпорядника, пов’язані з виконанням вказаних обов’язків, є обов’язковими для учасників цивільного процесу.

Правове становище судового розпорядника визначається Тимчасовим положенням про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, затвердженим Наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 року № 51/04, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 5 травня 2004 року за № 564/9163.

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК). Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків - відповідальність, встановлену законом.

ЦПК встановлює перелік осіб, які:

  1.  не підлягають допиту як свідки:
    1.  недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
      1.  особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;
      2.  священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
      3.  професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.
  2.  мають право відмовитися від давання показань: фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб).

Експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 53 ЦПК). Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу», і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

Експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності – роз’яснити його. Експерт має право:

  1.  знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;
  2.  заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;
  3.  викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;
  4.  бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об’єктів дослідження;
  5.  задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;
  6.  користуватися іншими правами, встановленими Законом України «Про судову експертизу».

Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок (ст. 54 ЦПК). Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими (ст. 55 ЦПК).

Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

Особа, яка надає правову допомогу. Правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК). Така особа має право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

7. Зміст та об’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

 Зміст ЦПП становлять сукупність цивільних процесуальних прав і обов’язків та процесуальних дій щодо їх реалізації зацікавленої особи і суду.

ЦПП є формою (способом, методом) здійснення учасниками процесу суб’єктивних прав і обов’язків. Права і обов’язки учасників ЦПП разом із процесуальними діями становлять зміст ЦПП.

Об’єктом ЦПП є різні матеріальні й нематеріальні блага, заради охорони і захисту яких суб’єкти цивільного процесуального права вступають у цивільні процесуальні правовідносини. Розрізняють загальний об’єкт ЦПП та спеціальні об’єкти окремих ЦПП та їх груп.

Загальний об’єкт ЦПП – це те, заради чого виникають і на що спрямовані цивільні процесуальні правовідносини, тобто процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовані процесуальні права і обов’язки учасників цивільних процесуальних правовідносин та процесуальні дії суб’єктів цих правовідносин.

Кожне з видів проваджень має свій спеціальний об’єкт:

Спеціальний об’єкт ЦПП у справах позовного провадження – це захист порушених, невизнаних чи оспорюваний прав, свобод або інтересів, фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.1 ЦПК).

Спеціальним об’єктом у справах окремого провадження є встановлення певних юридичних фактів, які визначають цивільно-правове чи сімейно-правове становище фізичної особи, мають значення для захисту та охорони прав та інтересів фізичної особи (ст.234 ЦПК).

Спеціальним об’єктом у справах наказного провадження є захист суб’єктивних прав та майнових інтересів кредитора (ст.95 ЦПК).

Спеціальний об’єкт ЦПП мають окремі стадії цивільного процесу: об’єктом перегляду рішень в апеляційному порядку є перевірка законності та обґрунтованості рішень та ухвал суду першої інстанції, які не набрали законної сили; а в касаційному порядку – перевірка законності та обґрунтованості рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішень і ухвал апеляційного суду, ухвалених за результатами апеляційного розгляду, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29 ч.1 ст. 293 ЦПК, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженні у справі (ст. 324 ЦПК).


Лекція №4

ТЕМА 4. Сторони в цивільному процесі

план

  1.  Поняття сторін в цивільному процесі.
  2.  Позивач та відповідач, як основні суб’єкти цивільного процесу.
  3.  Права та обов’язки сторін.
  4.  Процесуальна співучасть.
  5.   Підстави процесуальної співучасті, її види.
  6.  Належна та неналежна сторона в цивільному процесі. Наслідки заміни неналежної сторони.
  7.  Процесуальне правонаступництво: види та значення.

На самостійне вивчення

  1.  Види процесуальної співучасті.

1. Поняття сторін в цивільному процесі.

Сторонами у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві.

Сторони мають у переданій на розгляд судовій справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий характер – визначається спірними цивільними, трудовими, іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий характер – наслідками розв’язання матеріально-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Позивачособа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.

Відповідач – особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання його права і охоронюваного законом інтересу.

Сторони в цивільному процесі характеризуються такими ознаками:

  1.  це особи, між якими виник спір про право цивільне;
  2.  вони ведуть процес у справі від свого імені;
  3.  з приводу їх справи ухвалюється судом рішення;
  4.  на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення;
  5.  вони несуть судові витрати;
  6.  їх правосуб’єктність допускає процесуальне правонаступництво;
  7.  процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності.

2. Позивач та відповідач, як основні суб’єкти цивільного процесу.

Позивачособа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.

Процесуальний інтерес позивача полягає в одержанні від суду рішення про задоволення позову. Матеріальний інтерес позивача визначається тією матеріальною вигодою, яку йому надасть судове рішення щодо задоволення позову.

Відповідач – особа, котра на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Процесуальний інтерес відповідача полягає в одержанні від суду рішення про відмову в задоволенні позову. Матеріальний інтерес відповідача зводиться до підтвердження судовим рішенням відсутності будь-яких його правових обов’язків перед позивачем.

3. Права та обов’язки сторін.

Цивільні процесуальні права сторін:

  1.  Права, які характеризують повноваження на порушення провадження в справі:
    1.  права на пред’явлення позову (ст. 5 ЦПК),
    2.  зустрічного позову (ст. 140 ЦПК),
    3.  вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив (ст. 213–215 ЦПК);
    4.  права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал (ст. 290, 320 ЦПК),
    5.  про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (ст. 3473 ЦПК),
    6.  на пред’явлення вимоги про поворот виконання (ст. 421 ЦПК);
  2.  Права на зміну в позовному спорі:
    1.  права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову,
    2.  права відповідача на повне або часткове визнання позову,
    3.  права сторін на укладення мирової угоди (ст. 103 ЦПК),
    4.  права на доповнення, зміну апеляційної і касаційної скарг або відмову від них (ст. 298, 327 ЦПК);
  3.  Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб: права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління, прокурора (ст. 104, 105, 108, 121 ЦПК);
  4.  Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні:
    1.  подавати до суду свої пояснення (ст. 40 ЦПК),
    2.  подавати письмові та речові докази (ст. 46, 52 ЦПК),
    3.  вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи (ст. 41, 57 ЦПК);
  5.  Права сторін при розгляді справи:
    1.  ставити питання один одному, свідкам, експертам (ст. 180, 182, 190 ЦПК), представникам органів державного управління і громадськості (ст. 191, 192 ЦПК);
    2.  ознайомлюватись з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці (ст. 186, 188, 189 ЦПК);
    3.  ознайомлюватись з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування, заперечення тощо (ст. 99 ЦПК);
  6.  Права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і у здійсненні окремих процесуальних дій:
    1.  у суді першої інстанції, у провадженні справи, в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами (ст. 99, 159, 213–215, 300, 303, 330, 3476 ЦПК),
    2.  на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника (ст. 110 ЦПК),
    3.  на пояснення, заяви та виступи в суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 94 ЦПК),
    4.  на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні окремих процесуальних дій (ст. 90 ЦПК);
  7.  Права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивності розгляду справи, — права сторін заявляти клопотання про відводи суддів (ст. 18 ЦПК), прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання (ст. 20 ЦПК);
  8.  Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі:
    1.  вибір підсудності (ст. 126–129 ЦПК),
    2.  забезпечення доказу і позову (ст. 35, 149 ЦПК),
    3.  приєднання співучасників до апеляційної і касаційної скарг сторони (ст. 297, 326 ЦПК),
    4.  передання справи на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК) та ін.

Процесуальні обов’язки сторін:

  1.  загальні — добросовісне користування належними процесуальними правами (ст. 99 ЦПК)
  2.  спеціальні — виконання певних процесуальних дій:
    1.  суд може визнати обов’язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів(ст. 74 ЦПК);
    2.  кошти на оплату свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання (ст. 73 ЦПК);
    3.  сторони зобов’язані повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 95 ЦПК);
    4.  позивач зобов’язаний подати копії позовної заяви, сторони як скаржники – копії апеляційних і касаційних скарг (ст. 293, 322 ЦПК).

4. Процесуальна співучасть.

 Процесуальна співучасть – спільне пред’явлення позову кількома позивачами або до кількох відповідачів. Характеризується тим, що вимоги виникають з одних правовідносин, в яких збігаються предмет і підстави (ст. 104 ЦПК).

Характеристика прав та обов’язків співучасників:

  1.  Співучасники користуються рівними процесуальними правами.
  2.  Відносини між ними побудовані на основі автономії і кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає у процесі самостійно; їх відносини залишилися б такими, якщо позови судом розглядалися окремо.
  3.  Співучасники можуть доручити вести справу одному з них (ст. 104 ЦПК) і приєднатися до апеляційної або касаційної скарги особи, на стороні якої вони виступають (ст. 297, 326 ЦПК).
  4.  Процесуальна діяльність одних співучасників може викликати правові наслідки для інших, затримати розвиток процесу, зокрема при відкладенні розгляду справи, зупинення у справі, залишення заяви без розгляду (ст. 172, 221, 229 ЦПК).

5. Підстави процесуальної співучасті, її види.

Підставами процесуальної співучасті є можливість чи необхідність пред’явлення позову кількома позивачами до одного, або кількох відповідачів.

За формою процесуальна співучасть має такі види:

  1.  активна: коли позивачами є дві особи чи більше, а відповідачем – одна,
  2.  пасивна: коли одним позивачем пред’явлено позов до двох і більше відповідачів,
  3.  змішаною: коли одна й інша сторони представлені кількома особами.

За обставинами матеріально-правового і процесуального характеру або за ступенем обов’язковості процесуальна співучасть поділяється на:

  1.  обов’язкову. Обов’язкова співучасть настає при спільності матеріальних прав і обов’язків кількох осіб, тоді, коли права і обов’язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав і обов’язків інших суб’єктів спірних матеріальних правовідносин.
  2.  факультативна. Факультативна (необов’язкова) співучасть настає з обставин процесуального характеру: в силу доцільності одночасного розгляду кількох справ, з метою економії коштів і часу на їх провадження. Замість кількох процесів провадиться один, витрати по справі скорочуються, зменшується кількість судових засідань, викликів свідків та ін., а головне – усувається постановлення протилежних за змістом рішень.

6. Належна та неналежна сторона в цивільному процесі. Наслідки заміни неналежної сторони.

 Належна сторона в процесі – це суб’єкт спірного (наявного чи ймовірного) матеріального правовідношення. Належний позивач – особа, якій належить право вимоги; належний відповідач – особа, яка повинна відповідати за позовом.

Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб’єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист прав та інтересів позивача.

 Неналежна сторона в процесі – це особа, стосовно якої за матеріалами справи виключається припущення про те, що вона є суб’єктом спірного матеріального правовідношення.

Належний позивач визначається судом при прийнятті позовної заяви. При поданні позовної заяви позивач легітимує себе, та суд перевіряє це одразу (ч.2.ст. 119 ЦПК).

Для заміни неналежного відповідача необхідно клопотання або згода позивача.

За клопотанням позивача: якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, суд, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

У разі відсутності клопотання та згоди на заміну неналежного відповідача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача (ст.33 ЦПК).

Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

7. Процесуальне правонаступництво: види та значення.

 Процесуальне правонаступництво – це заміна осіб (фізичних і юридичних), які є сторонами, третіми особами внаслідок переходу до них суб’єктивних прав чи обов’язків.

Умови процесуального правонаступництва:

  1.  наявність одного з двох видів правонаступництва матеріального цивільного права:
    1.  універсальне правонаступництво матеріального цивільного права. Можливе в разі смерті сторони, третьої особи із самостійними вимогами, ліквідація юридичної особи, що є стороною у справі. У цьому разі спадкоємець громадянина, правонаступник юридичної особи, стає стороною в матеріальних правовідносинах, а відповідно й процесуальним правонаступником у цивільній справі, або
    2.  сингулярне правонаступництво матеріального цивільного права. Можливе при уступці вимоги, переведенні боргу або прийнятті обов’язку на себе. У цьому разі правонаступництво в матеріальних правовідносинах зумовлює процесуальне право наступництво;
  2.  наявність судового процесу, порушеного на захист указаного права.

Значення процесуального правонаступництва полягає в ухваленні та виконанні судового рішення стосовно належної сторони – суб’єкта спірних матеріальних правовідносин.

Відмінність правонаступництва від заміни неналежного відповідача:

  •  усі процесуальні дії, вчинені неналежним відповідачем, не мають ніяких процесуальних наслідків для належного відповідача;
  •  правонаступник вступає у справу на будь-якій стадії цивільного процесу, а неналежний відповідач має бути замінений належним лише на стадії судового розгляду. При правонаступництві розгляд справи продовжується, а при заміні неналежного відповідача починається спочатку.


Лекція №5

ТЕМА 5. Треті особи в цивільному процесі

план

  1.  Поняття третіх осіб у справах позовного провадження. Види третіх осіб.
  2.  Статус третіх осіб із самостійними вимогами щодо предмету спору.
  3.  Статус третіх осіб без самостійних вимог щодо предмету спору.
  4.  Відмінність третіх осіб від співучасників.

На самостійне вивчення

  1.  Відмінність третіх осіб від співучасників.

1. Поняття третіх осіб у справах позовного провадження. Види третіх осіб.

 Треті особи – це суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену цивільну справу в суді для захисту особистих суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Як і сторони, треті особи заінтересовані в результатах розгляду судом справи: наслідки розгляду судом спірної справи між сторонами можуть вплинути на їх правове становище.

Так, автотранспортне підприємство, автомашина якого заподіяла шкоду громадянинові, і сам громадянин, котрий пред’явив про це позов до автопідприємства, насамперед, заінтересовані у результатах його розгляду, але заінтересованість у цьому має і водій автомашини, який перебував із заводом у трудових правовідносинах. У разі присудження із заводу збитків водій буде зобов’язаний відшкодувати заводові присуджене позивачеві.

Заінтересованість третіх осіб має матеріально-правовий і процесуально-правовий характер.

Матеріально-правовий характер цієї заінтересованості полягає в тому, що рішення, яке буде ухвалено судом по конкретному спору, може порушити матеріальні права третьої особи або стати підставою для сторони вимагати відшкодування збитків від неї – пред’явити до третьої особи позов за правом регресу.

Процесуально-правова заінтересованість третьої особи полягає в недопущенні постановлення судом несприятливого для себе рішення.

Залежно від способу вступу в процес по справі треті особи поділяються на два види:

  •  треті особи, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК). Така третя особа вважає себе суб’єктом спірного матеріального правовідношення, що розглядається судом за первісним позовом;
  •  треті особи, які не заявляють самостійних вимог (ст. 35 ЦПК). Така особа вступає у спір між сторонами, маючи опосередкований матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.

2. Статус третіх осіб із самостійними вимогами щодо предмету спору.

 Треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - це ймовірні суб’єкти спірного матеріального правовідношення, які для захисту самостійних прав щодо предмета спору вступають у процес, що вже виник між позивачем та відповідачем. Вони характеризуються наступним:

  1.  вступають у вже розпочатий процес шляхом подання позову. Положення статей 123 (Зустрічний позов) і 124 (Форма і зміст зустрічної позовної заяви) ЦПК застосовуються до позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, у якій відкрито провадження (ст. 125 ЦПК);
  2.  втручаються у спір, що вже виник між сторонами;
  3.  їх інтереси, як правило, суперечать інтересам сторін;
  4.  заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Самостійність вимоги третьої особи визначається перш за все тим, що її позов має свій предмет і свою підставу. Предмет спору – матеріальні правовідносини між сторонами, а також між сторонами і третьою особою;
  5.  відстоюють у процесі свої інтереси, тобто претендують на предмет спору, а тому їх юридична заінтересованість має особистий характер;
  6.  вступають у справу, пред’явивши позов до однієї або до двох сторін. Відповідачами за позовом третьої особи є або обидві сторони, або ж лише відповідач, якщо позивач є неналежним і не бажає відмовлятися від позовних вимог, а третя особа є ймовірно належним позивачем:
    •  позов про присудження (про витребування речі) пред’являється до особи, в якої знаходиться ця річ (до відповідача);
    •  позов про визнання права пред’являється до особи, яка стверджує, що це право належить їй (до позивача);
    •  позов про присудження, коли невідомо, кому належить право на річ пред’являється до позивача і відповідача.
  7.  користуються усіма правами і несуть усі обов’язки позивача.

Вступ у процес третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, має супроводжуватися визначенням судом її статусу – постановлення ухвали про прийняття позову третьої особи. Процесуальні права і обов’язки такої особи виникають уже з моменту подання позовної заяви.

Суд зобов’язаний забезпечити третій стороні однакові процесуальні можливості з первісними сторонами для захисту суб’єктивного права, роз’яснити право заявити клопотання про розгляд справи спочатку (ч.2. ст.34 ЦПК).

3. Статус третіх осіб без самостійних вимог щодо предмету спору.

 Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у процесі по справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів.

Одна й та ж особа може брати участь у справі як третя особа тільки з боку однієї сторони, але на боці однієї сторони можуть брати участь декілька третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Юридична заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог у результатах розгляду судом справи між сторонами визначається тим, що ухвалене судом по такій справі рішення може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між ними і сторонами – вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін, тобто між третьою особою і позивачем існують певні матеріально-правові відносини.

Юридичний інтерес третьої особи без самостійних вимог полягає у встановленні юридичних фактів.

Матеріально-правова заінтересованість третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору є опосередкованою заінтересованістю в ухваленні позитивного рішення щодо тієї особи, на стороні якої вона виступає, і полягає в забезпеченні в майбутньому захисту своїх прав та інтересів стосовно однієї із сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін (ст.35 ЦПК). Вони характеризуються такими ознаками:

  1.  відсутність самостійної вимоги щодо предмета спору;
  2.  вступ у вже розпочату справу та участь у ній на стороні позивача чи відповідача;
  3.  наявність матеріально-правового зв’язку лише з тією особою, на стороні якої третя особа виступає;
  4.  захист третьою особою інтересів тієї особи, на стороні якої ця третя особа виступає, оскільки рішення у справі може в майбутньому вплинути на її права й обов’язки стосовно однієї із сторін;
  5.  поєднання захисту інтересів тієї особи, на стороні якої виступає третя особа без самостійних вимог, із власною заінтересованістю (тобто третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, виступає в цивільному процесі на захист інтересів іншої особи, але від свого імені).

Підставами участі в процесі третіх осіб без самостійних вимог є:

  •  загальна підстава: опосередкована юридична заінтересованість у матеріальних правовідносинах, що входять до сфери судового розгляду;
    •  спеціальна підстава: залежить від категорії справи (наприклад, можливість виникнення регресного зобов’язання (ст.1191 ЦК).

Підстави (процесуальні форми) вступу у процес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору:

  1.  з власної ініціативи;
  2.  за ініціативою суду;
  3.  за клопотанням сторони.

Права та обов’язки третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору виникають після постановлення ухвали судом про допуск до процесу і полягають у сприянні забезпеченню розгляду спору.

4. Відмінність третіх осіб від співучасників.

 Треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору відрізняються від співпозивачів наступним:

  1.  Треті особи вступають у процес, що вже виник, а співпозивачі можуть одночасно порушити справу;
  2.  Вимоги, що пред’являються співпозивачами, не виключають одна одну. Задоволення чи відмова в задоволенні вимог одного із співпозивачів не впливає на вирішення інших вимог. Вимоги позивача і третьої особи виключають одна одну повністю або частково.
  3.  Вимоги співпозивачів завжди спрямовані до протилежної сторони. Вимоги третьої особи можуть бути спрямовані до відповідача за позовом такої третьої особи, якою може бути як відповідач, так і позивач за первісним позовом.

 Треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору відрізняються від співучасників наступним:

  1.  Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, вступають у процес, не пред’являючи позовної заяви та не заявляючи позовних вимог;
  2.  Треті особи мають не пряму, а опосередковану матеріальну заінтересованість у результаті розгляду справи;
  3.  Треті особи не мають процесуальних прав, направлених на розпорядження предметом спору: зміна підстави та предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог, відмова від позову, визнання позову чи укладення мирової угоди, право на вимогу примусового виконання рішення.


Лекція №6

ТЕМА 6. Представництво в цивільному процесі

план

  1.  Поняття та значення представництва в цивільному процесі, його особливості.
  2.  Види представництва.
  3.  Законне представництво.
  4.  Договірне представництво.
  5.  Права і обов’язки судового представника.

На самостійне вивчення

  1.  Участь адвоката в цивільному процесі.
  2.  Питання адвокатської етики.

1. Поняття та значення представництва в цивільному процесі, його особливості.

Представництво у цивільному процесі – це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння суду у всебічному, повному і об’єктивному з’ясуванні обставин справи, в ухваленні законного і обґрунтованого рішення.

Процесуальний представник діє у цивільному процесі від імені і в інтересах іншої особи у межах наданих нею повноважень.

Значення представництва в цивільному процесі полягає у виконуваних ним функціях:

  1.  захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво);
  2.  представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». В деяких державах здійснення правозаступництва відокремлене від представництва.

Особливості представництва у цивільному процесі полягають у тому, що:

  1.  правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві у громадській організації, факті родинних зв’язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Так, відповідно до ч. 3 ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
  2.  Правовідносини між судом і представником є процесуально-правовими (ст.38-44ЦПК), тобто реалізуються відповідно до норм процесуального права.

2. Види представництва. 

У навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі процесуальне представництво поділяється на такі види:

  1.  За ступенем обов’язковості:
    1.  Обов’язкове – передбачене законом в силу службових обов’язків;
    2.  Факультативне – необов’язкове.
  2.  За способом виникнення:
    1.  Добровільне (факультативне);
    2.  Необхідне (обов’язкове).
  3.  За ознаками осіб, інтереси яких представляють:
    1.  Представництво сторін (позивача і відповідача);
    2.  Заявників і заінтересованих осіб;
    3.  Третіх осіб (із самостійними вимогами і без самостійних вимог);
    4.  Органів державної влади, місцевого самоврядування, профспілок, ін. організацій, які захищають права інших осіб.
  4.  За ознаками осіб, які є представниками:
    1.  Адвокатами;
    2.  Уповноваженими профспілок та ін. громадськими організаціями;
    3.  Громадянами, які допущені судом до представництва конкретної особи по конкретній справі;
    4.  Юрисконсультами та іншими представниками організацій;
    5.  Батьками, опікунами, піклувальниками;
    6.  Співучасниками.
  5.  За підставами виникнення:
    1.  Договірне – у його основі лежить договір, а повноваження підтверджуються довіреністю;
    2.  Законне – представництво по справах недієздатних і обмежено дієздатних осіб;
    3.  Громадське – представництво сторін і третіх осіб у суді. Можуть бути уповноважені організації, яким за статутом або положенням надано право представляти інтереси цих організацій.

Неоднозначність поділу на види процесуального представництва можна пояснити також відсутністю чіткості в правовому регулюванні цього питання. Так, ст. 38 ЦПК України прямо ці види не називає, проте її аналіз дає змогу зробити висновок про наявність двох видів представництва: громадян і юридичних осіб. Стаття 39 ЦПК України називає третій вид — законне представництво, яке здійснюється в інтересах недієздатних і обмежено дієздатних осіб, тобто охоплюється, якщо виходити зі змісту ст. 38 ЦПК України, представництвом громадян.

3. Законне представництво.

 Законне представництво – це представництво по справах недієздатних і обмежено дієздатних осіб. Законними представниками є:

  1.  батьки. Підстави для представництва – факт походження, що підтверджується:
    1.  паспортом,
    2.  свідоцтвом про народження неповнолітніх дітей;
  2.  опікуни і піклувальники по справах опікуваних і підопічних. Підстава для представництва – факт призначення їх опікунами і піклувальниками, що підтверджується посвідчуючим документом органу опіки та піклування, яким є рішення про опіку і піклування, прийняте державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських чи районних у містах, сільських і селищних рад (ст. 215 СК України), а також рішенням суду.
  3.  усиновителі по справах усиновлених. Підстава для представництва – факт усиновлення, що підтверджується документом (судовим актом) про усиновлення.

Законні представники мають вчиняти всі ті процесуальні дії, виконувати які могли б особи, яких вони представляють, якщо вони мали б цивільну процесуальну дієздатність. Окрім того, без окремих на те повноважень виконувати розпорядчі дії, визначені ст. 44 ЦПК України, за окремими випадками передбаченими статтями 68, 70, 71 ЦК України. Стаття 68 ЦК України забороняє опікуну, а ч. 3 ст. 7 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-ІП батькам і особам, які їх замінюють, без дозволу органів опіки та піклування укладати угоди, зокрема договори, які підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації; відмовлятися від належних підопічному майнових прав, ділити майно, розділяти чи обмінювати житлову площу, видавати письмові зобов'язання тощо. Органи опіки та піклування мають право, якщо це необхідно для захисту прав підопічних, обмежити право одного з батьків або опікуна (піклувальника) розпоряджатися вкладом, внесеним будь-ким на ім’я підопічного.

Опікуну та піклувальнику, їхнім дружинам і близьким родичам забороняється укладати з підопічним договори, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички (ч. 1 ст. 68, ст. 70 ЦК України). Вони також не мають права представляти осіб, які перебувають у них під опікою та піклуванням, при укладенні угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їхніми близькими родичами. Опікун та піклувальник не мають права здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою (ч. 2 ст. 68, ст. 70 ЦК України).

4. Договірне представництво.

 Договірне представництво – це представництво, в основі якого лежить договір. Договірними представниками є:

  1.  адвокати, які представляють інтереси сторін і третіх осіб. Підстава: матеріально-правова домовленість у формі договору доручення на ведення справи в суді між особою, яку представляють, і організацією адвокатів, адвокатом та довіреність, або ордер;
  2.  юрисконсульти, які представляють інтереси підприємств, організацій, установ, ґрунтуючись на трудовому договорі. Підстава: матеріально-правові відносини у формі довіреності або іншого документа про повноваження;
  3.  окремі громадяни, які представляють інтереси сторін і третіх осіб у суді:
    1.  працівники підприємств, організацій, установ – по справах цих підприємств, організацій, установ;
    2.  один із співучасників за дорученням інших співучасників (ч.3 ст. 32 ЦПКУ);
    3.  інші особи, допущені судом, який розглядає справу.

Не можуть бути договірними представниками:

  1.  особи, які не досягли повноліття;
  2.  особи, які не мають цивільної процесуальної дієздатності і правоздатності;
  3.  адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням встановлених законом правил, а також особи, щодо яких припинена дія свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю або воно анульовано. Виняток: випадки, коли вони є законними представниками, представниками по справах організацій, де вони працюють, представниками інтересів співучасників за своєю справою.
  4.  судді, слідчі та прокурори. Виняток: випадки, коли вони є законними представниками або представниками відповідного суду чи органів прокуратури, які є стороною у справі, або співучасниками у справі (ч.2.ст. 41 ЦПКУ);
  5.  секретар засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Виняток: якщо вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або як представники відповідного суду, органу, що є стороною чи співучасником у справі (ч.1 ст.41 ЦПКУ).

5. Права і обов’язки судового представника.

Цивільний процесуальний представник зобов’язаний сумлінно вести справу у суді, користуватися належними йому правами і виконувати цивільні процесуальні обов’язки. Права судового представника є аналогічними правам особи, інтереси якої він представляє, а саме:

У суді першої інстанції:

  1.  право на відкриття цивільної справи (ст. 38 ЦПК), подача позовної заяви – у справах позовного провадження або заяв у справах окремого провадження;
  2.  право на збирання та вивчення матеріалів справи;
  3.  на стадії досудового розгляду: право на участь у попередньому судовому засіданні (ст.130 ЦПК); порушувати питання про сприяння у витребуванні доказів, забезпечення доказів і позову (ст. 131, 133, 137 ЦПК); про зміну способу забезпечення позову та його скасування (ст. 154 ЦПК); подавати заперечення проти позову (ст.28, 123 ЦПК); вчиняти інші процесуальні засоби захисту (ст. 27,31 ЦПК); подати зустрічну позовну заяву (ст. 119, 120 ЦПК);
  4.   на стадії судового розгляду: право знати склад суду, прізвища спеціаліста, експерта, перекладача, секретаря судового засідання (ст.166 ЦПК) і заявляти їм відвід за наявності підстав (ст. 20-22 ЦПК); заявляти клопотання про витребування доказів та інші; подавати заяву про зміну предмету чи підстав позову, про залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державної влади, місцевого самоврядування, заміну неналежної сторони та ін.

У провадженнях по перевірці законності та обґрунтованості судових рішень:

  1.  на стадії апеляційного провадження: право на подання апеляційної скарги або заяви (ст.44, 294, 295 ЦПК); доповнювати, змінювати, відкликати чи відмовлятися від апеляційної скарги чи заяви (ст.300 ЦПК); приєднуватися до апеляційної скарги як представник співучасників, третіх осіб (ст.299 ЦПК); давати пояснення на апеляційну скаргу або заяву, як представник осіб, які беруть участь у справі, виступати в дебатах (ст.298, 304 ЦПК); укласти мирову угоду (ст. 306 ЦПК); здійснювати інші дії (ст. 27, 31, 33, 306, 318 ЦПК).
  2.  на стадії касаційного провадження: подавати касаційну скаргу (ст. 326 ЦПК); як представник співучасника чи третьої особи приєднуватися до касаційної скарги (ст.329 ЦПК); доповнювати, змінювати або відмовитися від касаційної скарги (ст.44, 330 ЦПК).
  3.  на стадії перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами: загальні повноваження (ст.44 ЦПК).

На стадії звернення рішення суду до примусового виконання:

  1.  Представник стягувача і суб’єкта захисту прав має право:
    1.  звертатися до суду про видачу виконавчого листа на його примусове виконання, про видачу дубліката загубленого оригіналу виконавчого листа, брати участь у розгляді судом такої заяви та оскаржувати ухвалу суду з цих питань (ст.370 ЦПК);
    2.  подавати заяву про поновлення процесуального строку на пред’явлення виконавчого листа до виконання до суду (ст. 293, 371 ЦПК);
    3.  відмовитися від примусового виконання (ст.372 ЦПК);
    4.  подати заяву про оголошення розшуку боржника або дитини (ст.375 ЦПК);
  2.  Представник боржника має право:
    1.  Подати до суду заяву про відстрочку або розстрочку виконання рішення чи про зміну способу і порядку виконання (ст. 373 ЦПК);
    2.  Подати заяву про поворот виконання, брати участь у розгляді заяви та оскаржити ухвалу суду з питань повороту виконання (ст.381 ЦПК);
  3.  Представники сторін мають право укласти мирову угоду та взяти участь у судовому засіданні щодо її затвердження (ст.372 ЦПК) та вчиняти інші дії, встановлені ЦПК.

 


Лекція №7

ТЕМА 7. Участь У цивільному процесі органів та осіб, які захищають права інших осіб

план

  1.  Завдання прокуратури в цивільному процесі.
  2.  Підстави та процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі.
  3.  Процесуальна правосуб’єктність прокурора.
  4.  Прокурорське представництво.
  5.  Мета і підстави участі в цивільному процесі державних органів, органів місцевого самоврядування та фізичних осіб, які захищають права інших осіб.
  6.  Форми участі цих осіб у цивільному процесі.

На самостійне вивчення

  1.  Прокурорське представництво.

1. Завдання прокуратури в цивільному процесі.

Відповідно до Наказу Генеральної Прокуратури України від 29 листопада 2006 року № 6гн «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень» основними завданнями представництва прокурором в суді є:

  1.  реальний захист прав і законних інтересів осіб, які не спроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження, невизначеного кола осіб, права яких одночасно порушуються,
  2.  а також захист інтересів держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних діянь фізичних або юридичних осіб.

Представницькі функції прокуратури здійснюються шляхом:

  1.  підготовки та звернення до суду з позовами, заявами, адміністративними позовами;
  2.  участі у розгляді судами справ;
  3.  ініціювання перегляду незаконних судових рішень;
  4.  захисту прав громадянина або інтересів держави при виконанні судових рішень;
  5.  вжиття передбачених законом заходів щодо усунення порушень закону при здійсненні судочинства, відповідальності винних у цьому осіб.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-XII завданням прокурора в судовому процесі в розгляді справ у судах є, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Суть представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від свого імені процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

2. Підстави та процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі.

Відповідно до ст. 361 ЗУ «Про прокуратуру» підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави – наявність або загроза порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Єдиною процесуальною формою, в якій може виступати прокурор у цивільному процесі, є представництво (ч.2.ст.45 ЦПК), що включає можливість звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах, як це передбачено ч. 1 ст. 45 ЦПК16.

Форми представництва прокурора в цивільному процесі відповідно до ст. 361 ЗУ «Про прокуратуру»:

  1.  звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;
  2.  участь у розгляді судами справ;
  3.  внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

За підставами участі прокурора в цивільному процесі форми участі прокурора поділяються на17:

  1.  Факультативну, яка характеризується:
    1.  процесуальною формою участі прокурора в цивільному процесі. Закріплена в процесуальному законі можливість впливу його діяльності на розвиток цивільного провадження, а саме на відкриття провадження цивільної справи в суді чи вступ у вже розпочатий іншими особами цивільний процес по справі;
    2.  власною ініціативою прокурора. Відкриття провадження у справі в цивільному процесі шляхом звернення до суду із заявою на захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та інтересів держави (ст. 45 ЦПК); про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про відібрання дітей у батьків та їх передачу на піклування до органів опіки і піклування (ст. 170 СК); про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК).
  2.  Обов’язкову, яка має місце:
    1.  у випадках, встановлених законом. Звернення до суду із заявою про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, якщо це передбачено чинним законодавством (ст.35 ЗУ «Про прокуратуру»). Наприклад відповідно до ст.281 ЦПК та ст.22 ЗУ «Про психіатричну допомогу» справа за заявою про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку або про припинення надання психіатричної допомоги, госпіталізацію в примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирішується таке питання, її представника за обов’язкової участі прокурора, лікаря-психіатра чи представника психіатричного закладу, який подав заяву;
    2.   з ініціативи суду. При підготовці справи до розгляду суддя (суд) може визнати за необхідне участь прокурора у справі при вирішенні питання про склад осіб, які беруть участь у справі в попередньому судовому засіданні (п. 2, 4, 6 ст. 130 ЦПК). 

Правовими підставами участі прокурора в цивільному процесі є наступні правові норми:

  1.  Конституції України (ст.121-123);
  2.  Закон України «Про прокуратуру» (п.6 ст.1, ст.19, 33-40 та ін.);
  3.  ЦПК (ст.26, 27, 45, 46, та ін.);
  4.  СК (ст.42, 165, 170, 240, та ін.);
  5.  накази Генерального Прокурора України та ін..

3. Процесуальна правосуб’єктність прокурора.

 Цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора – це його право бути суб’єктом захисту прав та інтересів інших осіб та держави, набувати цивільні процесуальні права і мати цивільні процесуальні обов’язки.

При визначенні процесуальної правосуб’єктності прокурора необхідно виходити із суті прокуратури як органу, що здійснює конституційну функцію представництва інтересів держави та громадянина в суді. Цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора характеризується наступним:

  1.  Цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора відрізняється від процесуальної правосуб’єктності сторони тим, що він захищає права сторони, а сторона – свої матеріальні права й інтереси.
  2.  Прокурор має державний характер заінтересованості в справі, сторона - суб’єктивний матеріально-правовий.
  3.  Прокурор – не сторона у процесуальному розумінні, оскільки ЦПП невідомий поділ суб’єкта процесуальних правовідносин на дві частини – матеріальну і процесуальну.
  4.  Прокурор не є представником сторони, навіть, особливого роду, оскільки в цивільному процесі він діє самостійно, без повноважень сторони, на підставі закону і керуючись тільки законом.
  5.  Прокурор не є представником держави і не діє від імені держави. Він виступає як посадова особа державного органу — прокуратури, який без особливих довіреностей від цього органу, а на підставі закону, свого посадового становища виконує покладені на органи прокуратури завдання і функції.
  6.  Прокурор у цивільному процесі не є процесуальним представником громадянина або держави, а має інший зміст – здійснення ним захисту їх прав та інтересів у суді.
  7.  Назва суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин «прокурор» відображає суть його участі в процесі, завдання і процесуальні функції, які він виконує, характеризує участь прокурора в цивільному процесі як самостійного суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин, учасника розгляду цивільних справ у суді, як особу, яка бере участь у справі, з метою захисту прав і законних інтересів громадян та державних інтересів (статті 13, 121 ЦПК).

Відповідно до ЗУ «Про прокуратуру» характерними рисами правосуб’єктності прокурора у ЦП є наступні:

  1.  прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили.
  2.  Прокурор має рівні права з іншими учасниками судового засідання.
  3.  Прокурор має процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду (ст.46 ЦПК).
  4.  Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у судовому процесі, визначаються ЗУ «Про прокуратуру» та процесуальним законодавством України.
  5.  З метою вирішення питання наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.
  6.  Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.
  7.  Право внесення апеляційного, касаційного і окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні, касаційні і окремі подання тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь.
  8.  Апеляційне, касаційне і окреме подання на вирок, рішення, ухвалу і постанову суду можуть бути доповнені або змінені прокурором, який їх вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом.

4. Прокурорське представництво.

 Прокурорське представництво інтересів громадянина або держави в суді – це процесуальна діяльність, відповідно до якої прокурор, який реалізує повноваження, визначені Конституцією та законами України, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави і громадянина.

Участь прокурора в цивільному процесі – це самостійний інститут цивільного процесуального права, який має свій предмет регулювання, свій суб’єктивний склад, зміст, об’єкт, а також свою мету, відмінні від таких в інституті представництва.

Прокурорське представництво, як і представництво, передбачене ст. 38 ЦПК, за своєю природою є цивільним процесуальним представництвом, так як в суді прокурор вчиняє процесуальні дії на захист порушених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів громадян і держави, однак воно суттєво відрізняється від закріпленого чинним законодавством інституту представництва в суді наступним:

  1.  прокурорське представництво є самостійною формою діяльності, що здійснюється особливим органом. Воно є публічним представництвом, що є самостійною функцією прокуратури.
  2.  прокурор здійснює представництво інтересів громадян або держави в суді від свого імені без довіреності чи інших підтверджень.
  3.  прокурор не перебуває в матеріально-правовому зв’язку з особою, яку він захищає.
  4.  прокурор може представляти в суді інтереси громадянина чи держави лише за наявності підстав, указаних в законі (законне представництво).
  5.  особа, яку захищає прокурор, не може обмежити процесуальні права прокурора, на відміну від звичайного представника.
  6.  прокурор хоча й має вступити у справу на будь-якій стадії, проте на відміну від звичайного представника прокурор повинен цей вступ обґрунтувати нормами закону (наприклад, неможливістю подання скарги самою заінтересованою особою).

Точки зору на прокурорське представництво:

  1.  Прокурорське представництво – це один з видів представництва в суді (Фурса С., Головченко В).
  2.  Прокурорське представництво – це офіційне представництво (Руденко Н.В., Штефан М.Й.).
  3.  Прокурорське представництво є цивільним процесуальним представництвом, проте з певними особливостями, закріпленими у законі (Червоний Ю.С.).

5. Мета і підстави участі в цивільному процесі державних органів, органів місцевого самоврядування та фізичних осіб, які захищають права інших осіб.

Органи та особи, яким надано право захищати прав інших осіб та мета такої діяльності:

  1.  Уповноважений Верховної Ради України з прав людини з метою захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб,
  2.  прокурор з метою захисту прав та охоронюваних інтересів осіб та інтересів держави,
  3.  органи державної влади з метою здійснення покладених на них повноважень і для захисту прав, свобод громадян, інтересів держави та суспільства,
  4.  органи місцевого самоврядування з метою здійснення ними компетенції у галузі виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності,
  5.  фізичні та юридичні особи (профспілки, підприємства, установи, організації та громадяни) з метою виконання ними своєї соціальної ролі по захисту трудових, інших соціально-економічних прав та інтересів працівників, фізичних осіб.

Підставами участі у процесі зазначених суб’єктів, на відміну від прокурора, який самостійно визначає підстави для судового представництва і форму його здійснення, є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які, надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб. Наприклад: органи опіки і піклування управомочені подавати позови: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав (ст.170 СК); органи опіки та піклування чи наркологічного чи психіатричного диспансеру – про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст.237 ЦПК); органи місцевого самоврядування – про визнання спадщини відумерлою (ст.274 ЦПК).

6. Форми участі цих осіб у цивільному процесі.

Процесуальні форми захисту прав інших осіб у цивільному процесі:

  1.  звернення до суду із заявою (відкриття провадження у цивільній справі). Право на порушення процесу у справі надано органам державної влади, органам місцевого самоврядування, профспілкам, підприємствам, установам, організаціям та громадянам (ч. 1 ст. 45 ЦПК України);
  2.  вступ у процес розгляду справи для подання висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на подання висновку надано лише органам державної влади і органам місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 45 ЦПК України).

Умови надання органам державної влади і місцевого самоврядування, профспілкам, підприємствам, установам, організаціям і окремим громадянам статусу суб’єктами захисту прав і охоронюваних інтересів інших осіб:

  1.  наявність закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб у конкретних справах;
  2.  для подання заяви – наявність у осіб, захист прав і інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної правосуб’єктності (права бути позивачем, заявником у справі);
  3.  для подання висновку органами державної влади і органами місцевого самоврядування - наявність справи у провадженні суду;
  4.  наявність у них цивільної процесуальної правосуб’єктності (права бути суб’єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права і мати обов’язки).

Суб’єкти захисту прав інших осіб (відповідно до ст. 26 ЦПК) є особами, які беруть участь у справі, тому вони мають права і обов’язки, визначені ст. 27 ЦПК, незалежно від процесуальної форми участі.

У випадку, коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації відкривають провадження у справі в інтересах інших осіб, вони мають права і процесуальні обов’язки сторони, за винятком права укладати мирову угоду.


ТЕМА 8. Процесуальні строки

На самостійне вивчення

Лекція №8

ТЕМА 9.СУДОВІ ВИКЛИКИ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ

ПЛАН

  1.  Судові повістки.
  2.  Судова повістка про виклик..
  3.  Судова повістка-повідомлення.
  4.  Зміст судової повістки і оголошення про виклик у суд.
  5.   Порядок вручення судових повісток.
  6.  Розшук відповідача

На самостійне вивчення

  1.  Розшук відповідача

1. Судові повістки

 Судові повістки та судові повістки-повідомлення – це процесуальні засоби, застосування яких має на меті виконання судом його зобов’язання щодо своєчасного повідомлення осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу, щоб зобов’язати їх прибути у судове засідання, або повідомити їх та надати їм можливість належно підготуватися і взяти участь у справі.

Відповідно до частини 2 ст. 6 ЦПК ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.

Метою застосування судових повісток та судових повісток-повідомлень є надання можливості учасникам процесу скористатися їх процесуальними правами та захистити свої права та інтереси у суді.

Метою застосування судових повісток є також надання можливості учасниками процесу виконати свої процесуальні обов’язки.

2. Судова повістка про виклик

 Судові повістки є засобом здійснення виклику у суд у разі обов’язкової участі учасника у процесі. Вони надсилаються наступним учасникам процесу:

  1.  особам, які беруть участь у справі;
  2.  свідкам;
  3.  експертам і спеціалістам;
  4.  перекладачам;
  5.  іншим особам, участь яких у судовому засіданні або вчиненні окремих процесуальних дій є обов’язковою.

Виклик вказаних осіб у суд може здійснюватися також через оголошення у пресі, в друкованому органі, встановленому КМУ.

Умови виклику осіб через оголошення у пресі:

  1.  позивачу невідомо місце проживання або місце знаходження відповідача, третіх осіб та інших учасників процесу;
  2.  звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ не дало результату щодо встановлення місця знаходження зазначених осіб.

Порядок визначення друкованого засобу масової інформації, у якому розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідоме, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 2006 р. № 52. Оголошення про виклик до суду публікується в установлені законодавством строки у друкованому засобі масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та в друкованому засобі масової інформації місцевої сфери розповсюдження за останнім відомим місцем проживання (перебування) на території України відповідача, третіх осіб, свідків. Державна судова адміністрація щороку до 1 листопада подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо визначення на наступний рік друкованих засобів масової інформації загальнодержавної та місцевої сфери розповсюдження, у яких розміщуються оголошення про виклик до суду.

Особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику.

3. Судова повістка-повідомлення

Повістки-повідомлення є засобом повідомлення про судове засідання, що надсилається особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є обов’язковою.

 Зміст судової повістки-повідомлення:

  1.  найменування та адреса суду,
  2.  назва справи,
  3.  вказівка про те, яку дію буде вчинено,
  4.  місце, день і час її вчинення,
  5.  вказівка про те, що участь у її вчиненні для цієї особи не є обов’язковою (ст. 75 ч.3 ЦПК).

4. Зміст судової повістки і оголошення про виклик у суд

Зміст судової повістки і оголошення про виклик у суд:

  1.  ім’я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується повістка;
  2.  найменування та адреса суду;
  3.  зазначення місця, дня і часу явки за викликом;
  4.  назва справи, за якою робиться виклик;
  5.  зазначення, в якості кого викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач);
  6.  зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у попереднє судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв’язку з необхідністю дати особисті пояснення – про потребу дати особисті пояснення;
  7.  у разі необхідності – пропозиція особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше неподані докази;
  8.  зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку в зв’язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;
  9.  роз’яснення про наслідки неявки залежно від процесуального статусу особи, яка викликається (накладення штрафу, примусовий привід, розгляд справи за відсутності, залишення заяви без розгляду), і про обов’язок повідомити суд про причини неявки.

В оголошенні про виклик вказуються ті самі дані, окрім зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку в зв’язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату.

Якщо разом із судовою повісткою надсилаються копії відповідних документів, у повістці особі, якій вони надсилаються, повинно бути зазначено, які документи надсилаються і про її право подати заперечення та відповідні докази на їх підтвердження.

5. Порядок вручення судових повісток

Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання.

Судове повідомлення повинно бути вручено завчасно.

Судова повістка надсилається:

  1.  Фізичній особі:
    1.  за адресою проживання, вказаною позивачем у позовній заяві чи повідомленою суду іншим способом;
    2.  якщо фізична особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.
  2.  Юридичній особі:
    1.  за місцезнаходженням юридичної особи;
    2.  за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у зв’язку з їх діяльністю.

Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються:

  1.  самим фізичним особам під розписку;
  2.  будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею у разі, якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання,
  3.  відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування, якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, та відсутні повнолітні члени сім’ї;
  4.  фізичній особі, яка бере участь у справі, та перебуває під вартою або відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду;
  5.  особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в разі відсутності таких – працівником дипломатичного представництва чи консульської установи України у відповідній державі.

Судові повістки юридичним особам вручаються відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.

Вручення судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі.

Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.

У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою.

 Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному ЦПК.

6. Розшук відповідача

 Розшук відповідача – це процесуальна дія, яка здійснюється у разі якщо місцеперебування відповідача в справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, невідоме, на підставі ухвали суду про його розшук та включає у себе комплекс розшукових заходів, які проводяться з метою встановлення місцеперебування боржника. Розшук проводиться органами внутрішніх справ (територіальними підрозділами служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (ГІРФО)), а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду.

Порядок розшуку боржника - фізичної особи затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 серпня 2008 р. № 408, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 5 листопада 2008 р. за № 1078/15769.

Розшук оголошується відповідно за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або за місцем проживання (перебування) стягувача. Ухвалою суду визначається підрозділ внутрішніх справ, на який покладається розшук боржника.

Порядок здійснення розшуку:

  1.  протягом 10 діб з часу отримання ухвали суду про оголошення розшуку боржника (за датою реєстрації в канцелярії органу внутрішніх справ) працівник підрозділу ГІРФО, який за своїми службовими обов’язками відповідає за розшук боржників, заводить розшукову справу з установлення місцеперебування боржника та виносить постанову про оголошення державного розшуку та заведення розшукової справи. Після цього розшукова справа реєструється в журналі обліку розшукових справ.
  2.  Водночас із постановою про заведення розшукової справи працівник заповнює розшукову картку з фотокарткою у двох примірниках, інформаційно-статистичну та облікову картки на боржника в одному примірнику. Зазначені документи підписуються начальником відповідного органу внутрішніх справ і протягом 3 діб направляються до управління (відділу) інформаційних технологій. Примірник розшукової картки також надсилається до адресно-довідкового бюро. Копія розшукової картки надсилається до У(В)ГІРФО головних управлінь, управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі для здійснення контролю. Крім того, до Адміністрації Державної прикордонної служби надсилається повідомлення про те, що особа перебуває в розшуку як боржник. Повідомлення підписується начальником ГУМВС, УМВС або його заступником.
  3.  Після цього складається план першочергових розшукових заходів, який затверджується начальником органу внутрішніх справ або особою, яка його замінює, відповідно до якого початкові заходи щодо встановлення місцеперебування боржника здійснюються протягом 10 діб після винесення органом внутрішніх справ постанови про оголошення державного розшуку. На етапі першочергових розшукових заходів:
    1.  вивчається інформація про боржника, унесена до ухвали суду, акта державного виконавця про неможливість стягнення боргу, копії виконавчого листа, які обов’язково мають додаватися до ухвали суду, інші матеріали, у яких міститься інформація про боржника;
    2.  здійснюється перевірка боржника за обліками У(В)ІТ, адресно-довідкового бюро ГУМВС, УМВС тощо, довідки про результати перевірок долучаються до розшукової справи;
    3.  здійснюється опитування стягувача, під час якого з’ясовуються наявні в нього відомості про боржника, а також установлюється коло осіб, з якими боржник підтримував стосунки і які ймовірно можуть мати відомості про його місцеперебування;
    4.  складається довідка про боржника, у якій зазначаються такі дані:
      1.  прізвище, ім’я, по батькові;
      2.  дата і місце народження;
      3.  місце проживання;
      4.  освіта, останнє відоме місце роботи;
      5.  стосунок до військової служби;
      6.  сімейний стан та інші дані.
    5.  Надсилається інформація про розшук:
      1.  до територіального підрозділу служби громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб за місцем отримання боржником паспорта для внесення її до графи службові відмітки заяви про видачу паспорта;
      2.  до відповідного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем його народження на випадок його звернення з приводу видачі повторного свідоцтва про народження або зміни імені.
  4.  Після здійснення першочергових розшукових заходів не пізніше ніж через місяць з початку провадження працівник вивчає наявні матеріали та складає план подальших заходів з встановлення місцеперебування боржника, до якого включає пункти щодо перевірки:
    1.  за оперативно-розшуковими та профілактичними обліками органів внутрішніх справ;
    2.  відомостей щодо можливості отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон та оформлення документів для виїзду на постійне проживання за межі України;
    3.  за обліками житлово-комунальних підприємств органів місцевого самоврядування, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, житлово-будівельних кооперативів та інших житлово-комунальних органів, сільських, селищних рад, у тому числі за адресами попередніх місць проживання;
    4.  за реєстрами та обліками:
      1.  Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів щодо отримання ідентифікаційного номера або відмови від нього;
      2.  військкоматів;
      3.  підрозділів Державтоінспекції щодо реєстрації транспортних засобів;
      4.  підрозділів дозвільної системи щодо реєстрації зброї;
      5.  у банківських установах щодо наявності рахунків (у встановленому законодавством порядку);
      6.  за місцем навчання або роботи з метою отримання відомостей, які можуть бути використані в розшуку.
    5.  за результатами аналізу наявної про боржника інформації до плану також можуть бути включені додаткові пункти.

Перевірки здійснюються шляхом надсилання належним чином оформлених запитів з обов’язковим посиланням на те, що запитувана інформація необхідна для встановлення місцеперебування боржника, розшук якого оголошено відповідно до ухвали суду.

Якщо протягом місяця місцеперебування боржника (який не сплачує аліменти) не встановлено, до відділу соціального захисту населення за місцем проживання особи, на користь якої мають бути сплачені аліменти, для призначення їй тимчасової допомоги направляється повідомлення про розшук боржника. Повідомлення може бути видано особисто стягувачеві.

Крім того, до територіальних органів внутрішніх справ, на території обслуговування яких може перебувати боржник, направляються розшукові завдання з установлення місцеперебування боржника з долученням його фотокартки.

Про виконання плану щомісяця складається довідка, у якій відображаються результати проведених заходів.

  1.  При встановленні місцеперебування боржника працівник у день закриття справи інформує державного виконавця, який приймає рішення щодо подальших дій відносно боржника, стягувача та орган соціального захисту населення (відносно боржника, який не сплачує аліменти).
  2.  Від боржника відбирається письмове пояснення щодо причин несплати аліментів, боргу тощо. Крім того, боржник, який не сплачує аліментів, письмово попереджається про кримінальну відповідальність відповідно до статті 164 Кримінального кодексу України.
  3.  Витрати органів внутрішніх справ, пов’язані з розшуком боржника, стягуються з нього за ухвалою суду. Про суму витрат на проведення розшуку про встановлення місцеперебування боржника повідомляється суд, який виніс ухвалу про його розшук.
  4.  Закриття розшукової справи. Розшукова справа закривається в разі:
    1.  установлення місцеперебування боржника;
    2.  документального підтвердження смерті боржника або визнання його безвісно відсутнім або померлим;
    3.  винесення судом ухвали про припинення розшуку (за відмовою стягувача від стягнення);
    4.  якщо за результатами розшукових заходів установлено, що боржник понад шість місяців відсутній за місцем проживання і фактично перебуває за кордоном (свідчення родичів або інших осіб, які підтверджуються надходженням поштової кореспонденції, грошових переказів, та повідомлення Адміністрації Державної прикордонної служби України або компетентних органів держави, де встановлено місцеперебування боржника). У такому випадку стягувачеві рекомендується подати відповідні документи до органу державної виконавчої служби для вирішення питання щодо стягнення боргу за кордоном відповідно до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 року, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.93 або інших міжнародних актів із зазначених питань.
  5.  Про закриття розшукової справи виноситься постанова у двох примірниках, яка затверджується начальником органу внутрішніх справ. Перший примірник постанови долучається до розшукової справи, а другий - надсилається до управління (відділу) ГІРФО ГУМВС, УМВС за підлеглістю. До зазначеної постанови також долучається інформаційно-статистична картка про припинення розшуку.

 


Лекція № 9

ТЕМА 10. Судові витрати

план

  1.  Поняття і види судових витрат.
  2.  Стягнення судового збору за цивільним процесуальним законодавством.
  3.  Витрати, пов’язані з розглядом справи. Критерії визначення витрат, пов’язаних з розглядом справи.
  4.  Розподіл судових витрат та їх відшкодування.
  5.  Звільнення від сплати судових витрат.

На самостійне вивчення

  1.  Звільнення від сплати судових витрат.

1. Поняття і види судових витрат

Судові витрати (у науковій літературі «витрати по провадженню справи у цивільному судочинстві») – це витрати, які несуть сторони, треті особи із самостійними вимогами у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження, стягувачі у справах наказного провадження за вчинення в їхніх інтересах цивільних процесуальних дій, пов’язаних з розглядом справи у порядку цивільного судочинства. У ЦПК України вони мають назву «Судові витрати» (розділ І, глава 8), яка не зовсім точно відображає їх правову природу.

Види судових витрат:

  1.  судовий збір – це грошовий збір, що справляється в судових органах із заяв і скарг, які подаються фізичними та юридичними особами до суду, та за видання їм копій документів (судових рішень, ухвал). Судовий збір зараховується до місцевого бюджету.
  2.  витрати, пов’язані з розглядом справи у суді – це витрати, що покладені на сторін та інших заінтересованих осіб, покликані гарантувати добровільне виконання ними своїх обов’язків із спірних матеріальних правовідносин, запобігати затягуванню розгляду спору, пред’явленню безпідставних позовів, виникненню недобросовісних спорів проти законних та обґрунтованих вимог сторони, сприяти економії процесуальних засобів.

2. Стягнення судового збору за цивільним процесуальним законодавством

 Об’єкти справляння судового збору у судах – це цивільні процесуальні документи та дії з їх подання, вичерпний перелік яких визначений у нормативному порядку. Відповідно до ст.3 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI судовий збір справляється:

  1.  за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством;
  2.  за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України;
  3.  за видачу судами документів.

Не є об’єктами сплати судового збору:

  1.  заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;
  2.  заяви про скасування судового наказу;
  3.  заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення;
  4.  заяви про поворот виконання судового рішення;
  5.  заяви про винесення додаткового судового рішення;
  6.  заяви про розірвання шлюбу з особою, визнаною в установленому законом порядку безвісно відсутньою або недієздатною, або з особою, засудженою до позбавлення волі на строк не менш як три роки;
  7.  заяви про встановлення факту каліцтва, якщо це необхідно для призначення пенсії або одержання допомоги за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням;
  8.  заяви про встановлення факту смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;
  9.  заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  10.  заяви про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
  11.  заяви про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  12.  заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
  13.  позовні заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду;
  14.  заяви про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у разі, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України та/або органи опіки та піклування або служби у справах дітей.

Сплачена сума судового збору підлягає поверненню повністю або частково у випадках і в порядку, передбачених ст.83 ЦПК, ст.7 Закону України «Про судовий збір» а саме:

  1.  зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом;
  2.  повернення заяви або скарги;
  3.  відмови у відкритті провадження у справі;
  4.  залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, якщо такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв’язку з повторним неприбуттям позивача або за його клопотанням);
  5.  закриття провадження у справі.

3. Витрати, пов’язані з розглядом справи. Критерії визначення витрат, пов’язаних з розглядом справи

Види витрат, пов’язаних з розглядом судової справи:

  1.  витрати на правову допомогу – це витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги (ст. 84 ЦПК України). Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом: Постанова КМУ від 27 квітня 2006 р. № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави». Витрати фізичних осіб, пов’язані з оплатою правової допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій;
  2.  витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду – це витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їх представників, а також найманням житла (ст. 85 ЦПК України). Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати;
  3.  витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз – це витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз, які несе сторона, що заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи (ст. 86 ЦПК України). Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неоплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи. Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача;
  4.  витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи – це витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, які несе сторона, що заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.

Критерії визначення витрат, пов’язаних із розглядом справи:

  1.  їх несуть сторони, треті особи із самостійними вимогами у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи у справах наказного і окремого провадження;
  2.  це витрати за вчинення процесуальних дій;
  3.  вказані процесуальні дії повинні вчинятися в інтересах зазначених вище осіб;
  4.  ці процесуальні дії повинні бути пов’язані із розглядом справи в порядку цивільного судочинства.

4. Розподіл судових витрат та їх відшкодування.

Судові витрати розподіляються в залежності від результату, яким закінчується провадження по справі (ст. 88 та 89 ЦПК України):

  1.  при задоволені позову у повному обсязі стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати;
  2.  при задоволені позову частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено;
  3.  при повному чи частковому задоволені позову якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог;
  4.  при повному чи частковому задоволені позову якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
  5.  при повному чи частковому задоволені позову якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог;
  6.  у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави;
  7.  у разі зміни рішення без передачі справи на новий розгляд чи ухвалення нового рішення судом апеляційної або касаційної інстанції, суд відповідно змінює розподіл судових витрат;
  8.  у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Виключення: якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову;
  9.  у разі укладення мирової угоди, якою не передбачено порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат;
  10.  в інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

5. Звільнення від сплати судових витрат.

 Підстави для звільнення від сплати судових витрат:

  1.  Майновий стан сторони: відповідно до ст.82 ЦПК України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, або звільнити від їх оплати;
  2.  Попереднє понесення судових витрат: у разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову;
  3.  Чинне законодавство: відповідно до ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються:
    1.  позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин;
    2.  позивачі - за подання позовів про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи;
    3.  позивачі - за подання позовів про стягнення аліментів;
    4.  позивачі - за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з виплатою компенсації, поверненням майна, або за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»;
    5.  особи, які страждають на психічні розлади, та їх представники - за подання позовів щодо спорів, пов’язаних з розглядом питань стосовно захисту прав і законних інтересів особи під час надання психіатричної допомоги;
    6.  позивачі - за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину;
    7.  державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі - за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав;
    8.  інваліди Великої Вітчизняної війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи;
    9.  інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп;
    10.  позивачі - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи;
    11.  органи прокуратури - при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді;
    12.  Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення у справах, що вирішуються на підставі законодавства про захист економічної конкуренції та законодавства про здійснення державних закупівель;
    13.  Державне агентство резерву України - у справах, що вирішуються на підставі законодавства про державний матеріальний резерв;
    14.  Міністерство юстиції України - за подання позовів про відшкодування збитків, завданих Державному бюджету України внаслідок виконання рішень Європейського суду з прав людини, постановлених проти України;
    15.  позивачі - за подання позовів про уточнення списку виборців;
    16.  органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування - за подання позовів щодо спорів, пов'язаних з відчуженням земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності;
    17.  військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори і проходять службу у військовому резерві, - за подання позовів, пов'язаних з виконанням військового обов’язку;
    18.  позивачі - за подання позовів про відшкодування збитків, завданих внаслідок неповернення у строки, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, залучених до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян;
    19.  Пенсійний фонд України та його органи; органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального захисту інвалідів і його відділення;
    20.  громадські організації інвалідів (спілки та інші об’єднання громадських організацій інвалідів), їх підприємства, установи та організації, громадські організації ветеранів, їх підприємства, установи та організації - за подання позовів, з якими вони звертаються до суду;
    21.  органи праці та соціального захисту населення - за подання позовів щодо призначення і виплати всіх видів державної соціальної допомоги, компенсації, виплат та доплат, установлених законодавством;
    22.  Міністерство фінансів України, місцеві фінансові органи, Державна податкова служба України, Державна митна служба України, Державна казначейська служба України, Державна фінансова інспекція України та їх територіальні органи, Державна служба фінансового моніторингу України і Національний банк України - у справах, пов’язаних з питаннями, що стосуються повноважень цих органів.


ТЕМА 11. ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

На самостійне вивчення.

Лекція №10

ТЕМА 12. Доказування і докази в цивільному процесі

план

  1.  Значення і поняття доказування та доказів у цивільному процесі.
  2.  Обов’язки доказування та подання доказів.
  3.  Класифікація доказів.
  4.   Засоби доказування.
  5.   Звільнення від доказування.
  6.  Належність доказів. Допустимість засобів доказування.
  7.  Характеристика засобів доказування. Забезпечення доказів.
  8.  Оцінка доказів.

На самостійне вивчення

  1.  Показання неповнолітніх свідків як засіб доказування.
  2.  Оцінка доказів.

1. Значення і поняття доказування та доказів у цивільному процесі.

Пізнання у цивільному процесі – це процес відбиття у свідомості суддів та осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об’єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи.

Види пізнавальної процесуальної діяльності:

  1.  доказування фактичних обставин, які з’ясовуються під час розгляду справи;
  2.  встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні;
  3.  пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов’язків сторін;
  4.  пізнання, яке здійснюється апеляційним та касаційним судами у процесі перевірки законності та обґрунтованості судового рішення у цивільній справі.

Мета пізнання – це встановлення об’єктивної істини у справі.

Засобами пізнання – доказування і докази.

Процесуальна форма пізнання – це судовий розгляд.

Об’єкти пізнання в цивільному судочинстві:

  1.  матеріали справи;
  2.  обставини справи;
  3.  докази, на підставі яких встановлюються обставини справи.

Доказування – це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, яка спрямована на встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірного правовідношення.

Докази в цивільному судочинстві – це одержувані за допомогою передбачених у законі і допустимих засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.57 ЦПК).

Значення доказів і доказування у цивільному судочинстві полягає у тому, що вони є невід’ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

2. Обов’язки доказування та подання доказів.

Доказування у цивільному процесі є діяльністю, яка містить у собі права та обов’язок осіб, що беруть участь у справі.

 Обов’язок доказування відповідно до ст. 60 ЦПК покладається на кожну сторону, яка є зобов’язаною довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім обставин, що не підлягають доказуванню.

Обов’язок подання доказів покладається на сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Права щодо доказування. Сторони, треті особи, прокурор, органи державного управління й інші особи, які беруть участь у справі та прирівнюються у правовому становищі до сторін (ст. 27, 45, 46 ЦПК), мають право:

  1.  подавати докази;
  2.  брати участь у їх дослідженні;
  3.  давати суду усні й письмові пояснення;
  4.  подавати свої докази, міркування та заперечення.

Обов’язок подання доказів ґрунтується на необхідності виконання відповідних дій, що має потенційні несприятливі правові наслідки у разі його невиконання, а саме:

  1.  відмова суду визнати наявність юридичного факту в разі невиконання стороною обов’язку по його доказуванню;
  2.  відмова у позові у разі не доведення позивачем підстави вимоги.

Етапи доказової діяльності:

  1.  твердження про факти: позивач та інші особи, що пред’являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, які обґрунтовують вимоги (п.5. ч.2 ст. 119 ЦПК України);
  2.  визначення заінтересованих осіб щодо доказів: сторони і інші заінтересовані особи зазначають докази (ч.2 ст. 119 ЦПК України). Зазначення доказів – це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін (ст. 136, ч.2 ст. 137, ч.5 ст. 119, п.4. ч.6 ст.130 ЦПК України);
  3.  подання доказів сторонами та іншим особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст. 131, ст. 132, 137 ЦПК України);
  4.  пропозиція суду подати додаткові докази, сприяння судом у витребуванні доказів (ч.1 ст.131, ч. 132, ч.1 ст. 137 ЦПК);
  5.  дослідження доказів: безпосереднє сприйняття судом у судовому засіданні інформації про обставини справи, поданої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених у законі засобів доказування на підставі усності й безпосередності;
  6.  оцінка доказів: розумова діяльність суб’єктів доказування що ґрунтується на законах логіки і процесуального права.

3. Класифікація доказів.

Докази в цивільному судочинстві – це одержувані за допомогою передбачених у законі і допустимих засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.57 ЦПК).

Характерні риси доказів:

  1.  зміст: фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи;
  2.  процесуальна форма, в якій закладена така інформація (засоби доказування);
  3.  процесуальний порядок одержання, дослідження й оцінки змісту та процесуальної форми.

Докази класифікуються:

  1.  за характером зв’язку:
    1.  прямі – дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню;
      1.  побічні – навпаки характеризуються численністю зв’язків з фактами, тому у процесі пізнання дають можливість зробити кілька вірогідних висновків про них;
  2.  за процесом формування:
    1.  первинні – формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню;
      1.  похідні (копії) – відтворюють данні, одержані від інших джерел;
  3.  за джерелами одержання:
    1.  особисті, речові, змішані;
      1.  первинні, похідні.

4. Засоби доказування.

Засоби доказування – це процесуальна форма вираження доказів. Особами доказування є:

  1.  пояснення сторін і третіх осіб, їх представників;
  2.  показання свідків;
  3.  письмові докази;
  4.  речові докази;
  5.  висновки експертів;
  6.  інформація про фактичні дані, яка надається особами, що беруть участь у справі.

5. Звільнення від доказування.

Факти, що не підлягають доказуванню, - це факти, щодо яких не здійснюється процесуальна діяльність, оскільки вони відповідно до законодавства є визнаними сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК). До таких фактів відносяться:

  1.  обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;
  2.  загальновідомі факти: обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й складу суду. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу;
  3.  преюдиції: обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою;
  4.  законні презумпції – факти, які згідно з законом припускаються встановленими. Законні презумпції за галузевою належністю поділяються на:
    1.  матеріально-правові (презумпція дійсності правочину);
    2.  процесуально-правові (правоздатність особи).

6. Належність доказів. Допустимість засобів доказування.

Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Це також юридична категорія, на пізнання якої спрямована уся доказова діяльність суду. До предмета доказування відносяться:

  1.  обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстави позову);
  2.  обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);
  3.  інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Належні докази – такі докази, які:

  1.  мають значення для справи – можуть підтвердити пов’язані зі справою істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин;
  2.  входять до складу підстав позову або підстав заперечення проти нього і характеризуються значимістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Допустимість засобів доказування означає, що будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК) – поняття допустимості у широкому значенні.

Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК) – поняття допустимості у вузькому значенні. (Приклад: відповідно до ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків).

7. Характеристика засобів доказування. Забезпечення доказів.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників. Відповідно до ч.2 ст. 57 ЦПК пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є засобом доказування. Сторони і треті особи, що беруть участь у справі мають право:

  1.  давати суду усні і письмові пояснення, порядок і форма здійснення яких передбачені ст.176 ЦПК:
    1.  після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі;
    2.  якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими;
    3.  якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них;
    4.  якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді – «так» чи «ні»;
    5.  сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному;
    6.  якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень;
  2.  одержувати від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання.

Показання свідків.

Свідок (testis)це особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України). Свідок повинен бути здатним за фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання.

Не можуть бути свідками:

  1.  недієздатні фізичні особи;
  2.  особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
  3.  особи, які за законом зобов’язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем (про такі відомості);
  4.  священнослужителі стосовно відомостей, одержаних ними на сповіді віруючих;
  5.  професійні судді, народні засідателі та присяжні стосовно обставин обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку;
  6.  особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України);
  7.  фізична особа щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб), з повідомленням про причини відмови (ст. 52 ЦПК України).

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та психологічним станом, що викликається процесуальною формою судового засідання, а саме:

  1.  свідки, які не досягли 16 років, не попереджаються про кримінальну відповідальність;
  2.  допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов’язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі;
  3.  у виняткових випадках, коли це необхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не досягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає можливість поставити йому запитання;
  4.  з дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України).

Письмові докази. – це виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об’єднані у відповідну систему і структуру, у яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали. Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Вони класифікуються:

  1.  залежно від суб’єктів, які склали письмові докази, на:
    1.  офіційні: документи, акти, службове листування державних і громадських органів. Можуть бути спростовними і неспростовними. Неспростовні звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами у межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі;
    2.  неофіційні: письмові докази, що походять від громадян.
  2.  за змістом письмові докази поділяються на:
    1.  розпорядчі: різного роду документи – договори, заповіти, накладні тощо);
    2.  довідково-інформаційні: довідки, посвідчення, листування службового і особистого характеру.
  3.  за формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

Речові докази – це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. У речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Висновки експертів. Відповідно до ч. 1 ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи і дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань

Експертиза – це дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом (ст. 66 ЦПК України).

Види висновків експерта: категоричний (позитивний або негативний); вірогідний, про неможливість відповісти на поставлені питання за наявності вихідних даних; умовний.

Забезпечення доказів – це вжиття судом термінових заходів закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Підстава для забезпечення доказів – побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або ускладненою (ст.133 ЦПК). Заявник має подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. При неподанні позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

У заяві про забезпечення доказів зазначаються: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити (ст. 134 ЦПК України).

Заява про забезпечення доказів розглядається у п’ятиденний строк відповідно судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред’явлено – судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При обґрунтованості заяви, а також, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред’явити позов, заява про забезпечення доказів розглядається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє у забезпеченні доказу.

Способи забезпечення доказів:

  1.  допит свідків;
  2.  призначення експертизи;
  3.  витребування та огляд письмових і речових доказів.

Тимчасові заходи забезпечення доказів (відповідно до ст. 53 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»):

  1.  заява розглядається за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що постановляється ухвала;
  2.  ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень органом державної виконавчої служби за участю заявника.

8. Оцінка доказів.

Оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування що ґрунтується на законах логіки і процесуального права.

Судовій оцінці підлягають тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні з додержанням правил про належність доказів і допустимість засобів доказування.

Правила оцінки доказів (ст.212 ЦПК):

  1.  суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;
  2.  жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;
  3.  суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності;
  4.  результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Непогодження з висновками суду сторони та інші учасники процесу втілюють в касаційній скарзі в касаційному поданні, або в інших процесуальних документах, якщо справа переглядається в судовому нагляду.


Лекція №11

ТЕМА 13. Цивільна юрисдикція.

Підсудність цивільних справ

ПЛАН

  1.  Поняття, значення та види цивільної юрисдикції. Загальна характеристика.
  2.  Поняття підсудності та її види.
  3.  Функціональна підсудність.
  4.  Територіальна підсудність.
  5.   Види територіальної підсудності.
  6.  Недопустимість суперечок між судами про підсудність.
  7.  Наслідки порушення правил про підсудність.
  8.  Зміна підсудності.

На самостійне вивчення

  1.  Види цивільної юрисдикції. Загальна характеристика.
  2.  Функціональна підсудність.
  3.  Недопустимість суперечок між судами про підсудність.

1. Поняття, значення та види цивільної юрисдикції. Загальна характеристика.

У теорії цивільного права розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної відноситься діяльність уповноважених державних органів щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. 

Юрисдикція (підвідомчість) – це розмежування компетенції між органами держави. Відповідно до ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. У буквальному перекладі з латинської «юрисдикція» означає «говорю про право» (jus – право, dice – говорю).

Цивільна юрисдикція – це підвідомчість, під якою розуміють повноваження (компетенцію) з розгляду та вирішення юридичних справ загальними судами, іншими державними органами, третейськими судами, а також змішаними органами (наприклад КТС).

Для можливості з’ясування підвідомчості (суди загальної юрисдикції) необхідно визначити:

  1.  наявність спірних правовідносин;
  2.  суб’єктний склад;
  3.  відсутність винятку у віднесені таких спорів до компетенції інших органів.

Значення цивільної юрисдикції полягає у тому, що з її допомогою держава виконує свої завдання і реалізує функції через систему створених нею для цього органів, сукупність яких для певного виду діяльності називається відомством. Норми цивільної юрисдикції покликані не лише розмежовувати повноваження різних юрисдикційних органів, а й визначати сам порядок реалізації вказаних повноважень.

Види цивільної юрисдикції (підвідомчості) залежно від належності вирішення цивільних справ до відання загальних судів чи інших органів:

  1.  Виключна. Виключною називається така підвідомчість, за якою розгляд певної категорії цивільних справ становить компетенцію виключно суду, наприклад, справи про захист честі і гідності (ст. 297 ЦКУ), справи про обмеження цивільної дієздатності або визнання недієздатною особи та поновлення дієздатності фізичної особи (ст. 36-38, 42 ЦКУ), про позбавлення батьківських прав (ст. 164 ЦКУ).
    1.  Альтернативна. Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, відповідно до ч.3 ст. 6 ЗУ «Про виконавче провадження» дії державного виконавця по виконанню рішення можуть бути оскаржені. Відповідно до ст.82 зазначеного Закону рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду.
      1.  Договірна. Договірною є підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін. Так, відповідно до ст. 17 ЦПК сторони за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком спорів, передбачених законом.
      2.  Імперативна (умовна). Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Наприклад, трудові спори розглядаються: комісіями по трудових спорах, районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП України). (8. З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує) (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя).
      3.  Змішана. Змішана підвідомчість поєднує у собі ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній підвідомчості. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 СК України особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ч. 2).

2. Поняття підсудності та її види.

 Підсудність – це інститут ЦПП, норми якого регулюють належність підвідомчих судам цивільних справ до відання конкретного суду єдиної системи судів загальної юрисдикції для розгляду в першій інстанції, як сукупність цивільних процесуальних норм, що встановлюють правила розмежування повноважень судів загальної юрисдикції.

У процесуальній цивілістичній літературі підсудність визначають:

  •  і як розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки з розгляду підвідомчих їм цивільних справ,
  •  і як належність підвідомчої судам цивільної справи до відання конкретного суду в межах єдиної судової системи,
  •  або як повноваження судів загальної юрисдикції з розгляду й вирішення підвідомчих їм юридичних справ, які розмежовуються на підставі загальних правил, передбачених законом.

Залежно від функцій, які здійснюють суди, та території, на яку поширюється діяльність певного суду, визначається компетенція різних судів, що входять до системи судів загальної юрисдикції, а підсудність поділяється на функціональну та територіальну.

3. Функціональна підсудність.

Функціональна підсудність – це підсудність, відповідно до якої визначається компетенція окремих ланок єдиної системи загальних судів України з розгляду й вирішення цивільних справ.

За функціональною підсудністю районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди є судами першої інстанції, що виконують функцію розгляду і вирішення по суті усіх справ, підвідомчих цивільному судочинству (ст. 21 і 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 107 ЦПК України).

Ці суди є судами, що переглядають свої рішення та ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 363 ЦПК України).

Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди:

  1.  перевіряють у апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішень, ухвал суду першої інстанції (ст. 291 ЦПК України; ст. 26 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»);
  2.  переглядають у зв’язку з нововиявленими обставинами ухвалені ними рішення, ухвали, що набрали законної сили (ст. 363 ЦПК України).

У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних. Вищим спеціалізованим судом є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. (ст. 31 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 323 ЦПК України).

У теорії ЦПП родова (предметна) підсудність визначається як підсудність справ залежно від їх ознак судам, що належать до різних ланок судової системи. Родова підсудність визначає компетенцію різних ланок судової системи щодо розгляду цивільних справ у першій інстанції залежно від роду справи (предмета цивільного спору) або суб’єктного складу сторін спірних правовідносин18. Відповідно до ст.32 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції. Прикладом родової підсудності щодо адміністративних справ є: відповідно до частини четвертої статті 18 КАСУ Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, дострокового припинення повноважень народного депутата України, а також оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

4. Територіальна підсудність.

Територіальна підсудність – це підсудність, яка розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня діяльність. Таке просторове розмежування компетенції називається особистою або суб’єктивною компетенцією. Вона персоніфікує суди по розгляду справ, визначає, який конкретно суд може розглянути конкретну справу по першій інстанції.

Визначити територіальну підсудність цивільної справи означає установити , в якому конкретному місцевому загальному суді має розглядатися й вирішуватися конкретна цивільна справа.

Законодавець, установлюючи різні види територіальної підсудності, переслідує певну мету: в одних випадках – надання одній із сторін пільгових умов для захисту своїх суб’єктивних прав і законних інтересів, а в інших – створення найбільш сприятливих умов для вирішення спору.

5. Види територіальної підсудності.

Види територіальної підсудності: загальна, альтернативна, договірна, виключна, за зв’язком справ.

Загальна підсудність визначається компетенцією суду по розгляду справи залежно від знаходження відповідача (ст. 109 ЦПК України). Якщо ним є фізична особа, то позови пред’являються до суду за місцем її проживання. Позови до юридичних осіб (підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності) пред’являються за їх місцезнаходженням. Правила загальної підсудності поширюють свою дію на всі справи позовного провадження, за винятком тих, для яких ЦПК України встановлює інший вид підсудності. Пред’явлення позову за місцем проживання відповідача створює сприятливі умови для захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах з позивачем, оскільки самим пред’явленням позову він поставлений у скрутніше становище за позивача. Крім того, первісні витрати у справі, при її відкритті в суді, несе позивач, тому загальна підсудність дисциплінує його, стримуючи від пред’явлення безпідставних позовів, оскільки у разі відмови в їх задоволенні судом він буде позбавлений можливості стягнути витрати у справі з відповідача і зазнає невиправних матеріальних збитків.

Альтернативною називається підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути справу. Позов може бути пред’явлений до одного із судів, визначених законом. Оскільки право вибору належить позивачеві, то ця підсудність названа ст. 110 ЦПК України підсудністю за вибором позивача. Альтернативна підсудність є пільговою, вона встановлена для невеликої категорії справ, які мають особливо важливе життєве значення для громадян. Відповідно до ст. 110 ЦПК України:

1. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.

3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди.

4. Позови, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

5. Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

6. Позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних або юридичних осіб, можуть пред’являтися також за місцем завдання шкоди.

7. Позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням.

8. Позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.

9. Позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).

10. Позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні.

11. Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі, можуть пред’являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна.

12. Позови до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса, можуть пред’являтися також за місцем його виконання.

13. Позови Міністерства юстиції України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, в інтересах і за довіреністю позивача, який не має в Україні зареєстрованого місця проживання чи перебування, можуть також пред’являтися за місцезнаходженням міністерства або його територіальних органів.

14. Позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 114 ЦПК.

Виключна підсудність встановлює, що пред’явлення позовів у деяких справах можливе тільки у точно визначеному законом суді. Вона передбачена ст. 114 ЦПК України для позовів з приводу нерухомого майна, про зняття арешту з майна, позови кредиторів спадкодавця, пред’явлені до прийняття спадщини спадкоємцями, підсудні суду за місцем знаходження цього майна або його основної частини. Виключна підсудність передбачена: для позовів клієнтів до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, пошти або багажу, які підсудні судові за місцем знаходження перевізника управління транспортної організації.

Договірна підсудність встановлюється за угодою сторін, вона ще називається добровільною. Такий вид територіальної підсудності розглядається теоретично, оскільки він виключений з чинного ЦПК. Сторонам надавалося право встановлювати тільки договірну територіальну підсудність (виключена з ЦПК ст. 112), але не родову, а також не дозволялося змінювати виключну підсудність. Угода сторін про підсудність може бути викладена у формі окремого письмово договору або включена до змісту конкретного цивільного договору: поставки, купівлі-продажу тощо. Встановлена цивільна підсудність є обов’язковою для сторін, але вони можуть відмовитися від одержаних ними переваг у підсудності. Сторона договору про підсудність може оспорювати його законність і обґрунтованість. Суд, встановивши, що такий договір порушує інтереси сторін або інших осіб, має право визнати його недійсним і застосувати до справи правила про підсудність, передбачені законом.

Підсудність за зв’язком справ встановлює, що позов має розглядати суд, який розглядає іншу, пов’язану з ним справу. Так створюються кращі умови для дослідження всіх матеріалів у справі з метою виявлення дійсних обставин, прав і обов’язків сторін, а також для економії процесуальних засобів і часу. Статтею 113 ЦПК України передбачено, що позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред’являються за місцем проживання чи знаходження одного з них за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсудності подається до суду за місцем розгляду первісного позову. Цивільний позов, що випливає з кримінальної справи, розглядається судом разом з такою справою.

Підсудність за ухвалою суду. Підсудність цивільних справ, у яких однією із сторін є суд або суддя цього суду, визначається ухвалою судді суду вищої інстанції без виклику сторін (ст.108 ЦПК). Підсудність справ за участю громадян України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК).

6. Недопустимість суперечок між судами про підсудність.

З метою усунення перенесення спору у сферу процесуальних відносин, не доступних сторонам та іншим учасникам процесу ст. 117 ЦПК встановлює правило про те, що спори між судами про підсудність не допускаються.

Відповідно до цього правила справа, передана з одного суду до іншого в порядку зміни підсудності, встановленому ст. 116 ЦПК, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Тобто повторна зміна підсудності заборонена.

7. Наслідки порушення правил про підсудність.

Підсудність справи встановлюється суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження — під час відкриття справи у суді.

Наслідки порушення правил про підсудність залежать від стадії, на якій таке порушення виявлено:

  1.  якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (статті 115 ЦПК).
  2.  якщо непідсудність позовної заяви даному судові була виявлена не при прийнятті, а після відкриття провадження у справі і до початку її розгляду, суд повинен переслати заяву разом зі своєю мотивованою ухвалою до належного суду після закінчення строку на оскарження цієї ухвали, а в разі подання скарги — після постановлення ухвали судом апеляційної інстанції про залишення скарги без задоволення (ст. 116 ЦПК України).

Подана до суду позовна заява з додержанням правил про підсудність повинна бути прийнята ним до свого провадження і розглянута по суті.

8. Зміна підсудності.

Зміна підсудності – це передача справи з одного суду до іншого в межах України, яка є можливою у наступних випадках:

  1.  якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи;
  2.  якщо ліквідовано суд, який розглядав справу;
  3.  якщо відповідач, місце проживання якого не було відоме, до початку слухання справи по суті подасть заяву про передачу справи за місцем його дійсного проживання або знаходження і таке прохання буде задоволено судом (ст. 116 ЦПК України).

Справа у цих випадках передається до суду, найбільш територіально наближеного до ліквідованого суду. Передача справи до іншого суду можлива, якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності. Суд, який вирішує питання про передачу справи до іншого суду, постановляє про це мотивовану ухвалу і повідомляє позивача.


Лекція №12

ТЕМА 14. ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ. ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ

план

  1.  Право на позов і порядок його реалізації в судах України.
  2.  Зміст позовної заяви. Особливості змісту заяви по певних категоріях справ.
  3.  Зміни в позовному спорі.
  4.  Об’єднання та роз’єднання позовів: підстави, проблеми.
  5.  Процесуальні засоби захисту інтересів відповідача в суді.
  6.  Забезпечення позову: підстави, значення, види.

На самостійне вивчення

  1.  Право на позов та право на пред’явлення позову.
  2.  Порушення справ окремого провадження, та які випливають з адміністративних правовідносин.

1. Право на позов і порядок його реалізації в судах України.

Відповідно до ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист здійснюється у формі позовного провадження, яке характеризується такими ознаками:

  1.  між сторонами наявний матеріально-правовий спір;
  2.  спір стосується не лише обставин справи, а й самого правовідношення;
  3.  вимога до суду про судовий захист оформляється позовною заявою (ст. 118 ЦПК).

Право на позов – це єдність повноважень процесуально-правового та матеріально-правового характеру: права на пред’явлення позову та права на задоволення позову.

Право на пред’явлення позову – це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

Право на задоволення позову – це право позивача на одержання захисту і позитивне вирішення справи, що здійснюється суддею чи судом після розгляду справи в судовому засіданні у процесі постановлення рішення.

Позов – це вимога позивача до відповідача, звернена через суд, про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права чи інтересу, здійснена у визначеній законом процесуальній формі.

Напрями визначення позову в теорії ЦПП:

  1.  Позов – це звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або інтересу, що охороняється законом (К.Юдельсон, К.Комісаров, В.Семенов, Н.Масленнікова);
  2.  Позов у матеріально-правовому розумінні – це така, що ґрунтується на цивільному праві та звернена через суд матеріально-правова претензія позивача до відповідача. Позов у процесуальному розумінні – це звернена до суду вимога про захист суб’єктивного цивільного права або про визнання наявності чи відсутності певного цивільного правовідношення (С.Абрамов, П.Єлисейкін, М.Гурвич);
  3.  Позов – це єдине поняття, яке має два аспекти: матеріально-правовий - претензія позивач до відповідача, та процесуально-правовий – вимога до суду про захист права (А.Клейнман, А.Добровольский, С.Іванова, Є.Пушкар, В.Тертишников, М.Штефан).

Право на позов реалізується шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, з дотриманням порядку, встановленого частинами другою і третьою статті 111 цього Кодексу, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді. Позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов’язані між собою.

Для реалізації права на позов необхідними є:

  1.  наявність чи відсутність певних обставин (умов):
    1.  абсолютні або загальні (для всіх справ позовного провадження), які бувають:
      1.  залежно від змісту – позитивні (наприклад, наявність рішення КТС) та негативні (наприклад, третейське застереження);
      2.  залежно від їх відношення до спірних сторін і предмету спору – суб’єктивні (наприклад, дієздатність) та об’єктивні (наприклад, наявність предмету спору);
    2.  відносні або спеціальні (для певного кола справ) (наприклад, справи про розірвання шлюбу – за наявності дітей);
  2.  додержання встановленого законом порядку пред’явлення позову.

Умови реалізації права на пред’явлення позову:

  1.  наявність цивільної процесуальної правоздатності;
  2.  відсутність рішення третейського суду;
  3.  наявність спору про право;
  4.  підвідомчість справи суду;
  5.  відсутність рішення суду, що набрало законної сили, ухваленого по тотожній справі;
  6.  вибуття із справи фізичної сторони (смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи без правонаступництва).

Процесуальний порядок пред’явлення позову включає:

  1.  додержання процесуальної форми позову;
  2.  подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність;
  3.  оплата позовної заяви судовим збором;
  4.  дієздатність особи, яка подає заяву;
  5.  наявність повноваження у представника, який подає позовну заяву, на ведення справи.

Елементи позову:

  1.  Предмет – частина позову, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить суд постановити рішення (суть або зміст позовних вимог) (п.3.ч.2.ст.119 ЦПК).
  2.  Підстави – обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п.5. ч.2 ст. 119 ЦПК):
    1.  активна – підтверджує, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов’язки (правовстановлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі);
    2.  пасивна – покликана обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача;
  3.  Зміст – звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту.

2. Зміст позовної заяви. Особливості змісту заяви по певних категоріях справ.

Відповідно до ч. 2 ст.119 ЦПК України позовна заява повинна містити:

  1.  найменування суду, до якого подається заява;
  2.  ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв’язку, якщо такі відомі;
  3.  зміст позовних вимог;
  4.  ціну позову щодо вимог майнового характеру;
  5.  виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
  6.  зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;
  7.  перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору.

Особливості змісту позовної заяви за категоріями справ:

  1.  у разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення;
  2.  якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження;
  3.  позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна містити відомості про забезпечення доказів або позову.

3. Зміни в позовному спорі.

 Види змін у позовному спорі:

  1.  зміни підстав позову. Необхідність у зміні підстав позову настає, якщо у процесі розгляду справи встановлюється невідповідність між фактами, що обґрунтовують позов, і обставинами, за якими така вимога може бути задоволена. Зміна підстави позову означає, що замість юридичних фактів, які обґрунтовували позовну вимогу, покладені нові;
  2.  зміни предмету позову. Зміна предмета позову настає, коли у процесі розгляду справи замість первісних спірних матеріально-правових вимог заявлені нові. При уточненні, доповненні чи конкретизації формулювання вимоги предмет позову залишається незмінним, а змінюється, як правило, зміст позову - збільшується або зменшується спірна сума або пред’являється альтернативна вимога. Зміна предмета позову можлива у межах спірних правовідносин, якщо така зміна слугує захисту інтересів і відповідає дійсним взаємовідносинам сторін у справі;
  3.  збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Для захисту своїх прав позивач може спрямовувати дії на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог;
  4.  відмова від позову. Це один із засобів відмови від належних особі суб’єктивних цивільних і цивільно-процесуальних прав, що означає відмову від заявленої у суді матеріально-правової вимоги до відповідача і від судового захисту своїх прав;
  5.  визнання позову відповідачем (повністю чи частково). Безспірна згода відповідача, висловлена ним у судовому засіданні, про задоволення пред’явлених до нього вимог і спрямована на закінчення спору шляхом ухвалення позитивного для позивача судового рішення;
  6.  укладення мирової угоди. Мирова угода – це укладена у цивільному процесі угода між сторонами у справі про умови припинення спору про право цивільне на підставі взаємних уступок – відмови позивача від частини своїх вимог або зміни їх, визнання відповідачем зміненого позову чи зменшеного розміру позовних вимог.

Зазначені права сторін випливають з принципу диспозитивності, за яким кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми правами на свій розсуд (ч. 2 ст. 11 ЦПК України).

4. Об’єднання та роз’єднання позовів: підстави, проблеми.

 Об’єднання позовів – це можливість об’єднання в одному провадженні у справі декількох однорідних позовних вимог, пов’язаних між собою, одного і того самого позивача до того самого відповідача чи до різних відповідачів (ч. 1 ст. 126 ЦПК України).

Мета об’єднання позовів: сприяння економії процесуальних засобів і перешкоджання прийняттю судом протилежних рішень.

Підстава об’єднання позовів – наявність однорідних вимог.

Однорідні вимоги – це вимоги, які випливають з одних і тих самих правовідносин, зокрема: поновлення на роботі і виплата середнього заробітку за вимушений прогул; із сімейних правовідносин — розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання дітей, поділ майна тощо (статті 71, 105 СК України). Вимоги можуть бути обумовлені особливостями спірних матеріальних правовідносин (наприклад, розірвання договору найму житлового приміщення та виселення).

Процесуальні підстави об’єднання позовів:

  1.  з ініціативи позивача (ч.2. ст.118 ЦПК);
  2.  з ініціативи суду (ч.1. ст.126 ЦПК).

Проблеми:

  1.  наявність перешкод: обставин, які свідчать, що одні з них підвідомчі цивільному судочинству, а інші — іншому виду судочинства (ст. 16 ЦПК України);
  2.  ускладнення справи через збільшення обсягу обставин, які повинні бути дослідженими для встановлення об’єктивної істини. Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших (поновлення на роботі і виплата заробітної плати за вимушений прогул). Якщо щодо певної позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення, то такий недолік може бути виправлено ухваленням додаткового рішення (ч. 1 ст. 220 ЦПК України);
  3.  ускладнення розгляду справи через спільний розгляд позовів (коли розгляд одного позову заважає розглядові іншого). Залежно від обставин справи суддя має право постановити ухвалу про роз’єднання одного або декількох об’єднаних в одне провадження позовів у самостійне провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ч. 2 ст. 126 ЦПК України). Так, коли разом з розірванням шлюбу заявлена вимога про поділ спільного майна подружжя і такий поділ впливає на інтереси інших осіб, то така вимога виділяється в самостійне провадження.

Роз’єднання позовів – це необхідність залежно від обставин справи роз’єднати кілька поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ч.2 ст. 126 ЦПК).

Мета: спрощення розгляду справ із самостійними позовними вимогами.

Уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен з’ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З’ясовується правильність об’єднання кількох однорідних вимог, наявність у позивача інших вимог до відповідача, які можуть бути пов’язаними між собою, для вирішення питання про їх об’єднання або роз’єднання (стаття 126 ЦПК). У відповідача суд з’ясовує суть заперечення проти позову та характер такого заперечення (процесуальний чи матеріально-правовий) (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 р. № 5).

5. Процесуальні засоби захисту інтересів відповідача в суді.

 Процесуальні засоби забезпечення захисту прав та інтересів відповідача це сукупність засобів, що складаються з процесуальних прав та обов’язків відповідача, процесуальних дій щодо їх реалізації і процесуальних форм їх вираження.

Такі процесуальні засоби поділяються на:

  1.  загальні, тобто такі, яким можуть скористатися відповідач, позивач та інші особи, що беруть участь у справі;
  2.  спеціальні, тобто такі, що можуть бути використані тільки відповідачем:
    1.  заперечення проти позову – мотивовані пояснення відповідача, яким повністю чи частково, назавжди або тимчасово відхиляються або спростовуються позовні вимоги (ст. 128 ЦПК);
    2.  зустрічний позов – заявлена відповідачем до позивача у справі самостійна позовна вимога для сумісного її розгляду з первісним позовом (ч. 1, ст. 123 ЦПК: відповідач має право пред’явити зустрічний позов до початку розгляду справи по суті).

6. Забезпечення позову: підстави, значення, види.

Забезпечення позову – вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують за його позовом про присудження, реальне виконання позитивного для нього рішення суду (ст.151-155 ЦПК).

Характерні риси забезпечення позову:

  1.  вживаються на вимогу позивача або інших осіб, що беруть участь у справі;
  2.  вжиття цих заходів допускається на будь-якій стадії;
  3.  суд може вимагати від позивача забезпечення його вимоги про забезпечення позову заставою не більшою ціни позову;
  4.  спеціальна процесуальна форма вжиття. Заява про забезпечення позову вирішується:
    1.  у день її подання без повідомлення відповідача та інших осіб, що беруть участь у справі;
    2.  заява про забезпечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання;
    3.  залежно від обставин справи позовна вимога може бути забезпечена повністю чи частково.

Способи забезпечення позову (ст.152 ЦПК):

  1.  накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;
  2.  заборона вчиняти певні дії;
  3.  встановленням обов’язку вчинити певні дії;
  4.  заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;
  5.  зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;
  6.  зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;
  7.  передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам;
  8.  інші види забезпечення позову.

Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на:

  1.  заробітну плату,
  2.  пенсію та стипендію,
  3.  допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
  4.  допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями;
  5.  вихідну допомогу, допомогу по безробіттю;
  6.  на предмети, що швидко псуються.

Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов’язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку.

На самостійне вивчення

7. Право на позов та право на пред’явлення позову.

Право на позов – це єдність повноважень процесуально-правового та матеріально-правового характеру: права на пред’явлення позову та права на задоволення позову.

Право на пред’явлення позову – це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

Право на задоволення позову – це право позивача на одержання захисту і позитивне вирішення справи, що здійснюється суддею чи судом після розгляду справи в судовому засіданні у процесі постановлення рішення.

Позов – це вимога позивача до відповідача, звернена через суд, про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права чи інтересу, здійснена у визначеній законом процесуальній формі.

Напрями визначення позову в теорії ЦПП:

  1.  Позов – це звернення до суду першої інстанції з вимогою про захист спірного цивільного суб’єктивного права або інтересу, що охороняється законом (К.Юдельсон, К.Комісаров, В.Семенов, Н.Масленнікова);
  2.  Позов у матеріально-правовому розумінні – це така, що ґрунтується на цивільному праві та звернена через суд матеріально-правова претензія позивача до відповідача. Позов у процесуальному розумінні – це звернена до суду вимога про захист суб’єктивного цивільного права або про визнання наявності чи відсутності певного цивільного правовідношення (С.Абрамов, П.Єлисейкін, М.Гурвич);
  3.  Позов – це єдине поняття, яке має два аспекти: матеріально-правовий - претензія позивач до відповідача, та процесуально-правовий – вимога до суду про захист права (А.Клейнман, А.Добровольский, С.Іванова, Є.Пушкар, В.Тертишников, М.Штефан).

8. Порушення справ окремого провадження, та які випливають з адміністративних правовідносин.

Судова діяльність по розгляду справ окремого провадження розпочинається на підставі заяви, в якій міститься вимога до суду підтвердити певні обставини чи певний юридичний стан особи. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені Розділом IV ЦПК. Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу.

Заява повинна містити:

  1.  найменування суду, до якого подається заява;
  2.  ім’я заявника, а також ім’я особи стосовно якої заявник просить установити чи підтвердити факт, їх місце проживання, місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий;
  3.  юридичний факт, або стан, який заявник просить суд установити;
  4.  перелік документів, що додаються до заяви.

Інші особливості заяв, що подаються у рамках окремого провадження встановлюються для окремих категорій справ (див. Лекцію «Окреме провадження»).

Відповідно до пункту 5 Розділу VII «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» Кодексу адміністративного судочинства України до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів підсудні їм справи вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні загальні суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. У місцевих та апеляційних загальних судах запроваджується спеціалізація суддів з розгляду адміністративних справ.

До адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом (ст.104 КАС).

Адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою.

Адміністративний позов може містити вимоги про:

  1.  скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;
  2.  зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;
  3.  зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;
  4.  стягнення з відповідача – суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;
  5.  виконання зупиненої чи невчиненої дії;
  6.  встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень;
  7.  примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;
  8.  інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Зміст позовної заяви:

  1.  найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;
  2.  ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;
  3.  ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;
  4.  зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;
  5.  у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;
  6.  перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом.

До позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів, документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її підписання.

Якщо позовна заява подається представником, то у ній зазначаються ім’я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.


Лекція №13

ТЕМА 15. ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ ДО СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

план

  1.  Значення стадії провадження у справі до судового розгляду, як самостійної стадії цивільного процесу.
  2.  Попереднє судове засідання.
  3.  Діяльність суду в стадії підготовки справи до судового розгляду.
  4.  Діяльність осіб, що беруть участь у цивільному процесі, в стадії підготовки справи до судового розгляду.

На самостійне вивчення

  1.  Діяльність осіб, що беруть участь у цивільному процесі, в стадії підготовки справи до судового розгляду.

1. Значення стадії провадження у справі до судового розгляду, як самостійної стадії цивільного процесу.

 Стадія цивільного процесу – сукупність процесуальних дій, які вчиняються суб’єктами цивільного процесу й спрямовані на досягнення не кінцевої, а найближчої процесуальної мети: відкриття провадження у цивільній справі, підготовка справи до судового розгляду, проведення судового розгляду, тощо

Провадження у справі до судового розгляду (підготовка справи до судового розгляду) – це самостійна та обов’язкова стадія цивільного процесу, яка складається із сукупності процесуальних дій, що вчиняються судом та іншими учасниками процесу, спрямованих на врегулювання спору до судового розгляду або забезпечення правильного і швидкого вирішення цивільної справи.

Значення стадії підготовки справи до судового розгляду полягає у:

  1.  створенні умов щодо врегулювання спору до судового розгляду;
  2.  забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи, ухвалення законного і обґрунтованого рішення суду.

Завдання підготовки справи до судового розгляду:

  1.  створення умов для врегулювання спору до судового розгляду шляхом:
    1.  відмови позивача від позову;
    2.  визнання позову відповідачем;
    3.  укладення мирової угоди;
    4.  передачі справи на розгляд третейського суду.
  2.  визначення характеру спірного правовідношення і норм матеріального права, які належать застосовувати;
  3.  визначення належних до встановлення юридичних фактів, на які посилаються позивач і відповідач в обґрунтування своїх вимог та заперечень (предмета доказування);
  4.  визначення кола осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, їх процесуального становища, вжиття заходів щодо забезпечення своєчасної їх явки в судове засідання.

2. Попереднє судове засідання.

Попереднє судове засідання – це процесуальна форма провадження і підготовки справи до судового розгляду, передбачена ЦПК України (статті 129, 130).

 Попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом десяти днів з дня відкриття провадження у справі. Про час і місце проведення попереднього судового засідання суддя вказує в ухвалі про відкриття провадження у справі. Попереднє судове засідання не є обов’язковим. Питання про необхідність його проведення вирішується суддею під час відкриття провадження у справі.

Попереднє судове засідання не пов’язане з розглядом і вирішенням справи по суті, у ньому не повинні досліджуватися докази, встановлюватися факти, що мають матеріально-правове значення, правове становище суб’єктів спору та інші питання, які стосуються суті правового конфлікту.

Попереднє судове засідання проводиться з метою врегулювання спору до судового розгляду та забезпечення правильного та швидкого вирішення спору. За заявою однієї або обох сторін про неможливість явки до суду проведення попереднього судового засідання може бути відкладено, якщо причини неявки буде визнано судом поважними. Відкладання попереднього засідання допускається один раз. Неявка на попереднє засідання належно повідомлених третіх осіб не перешкоджає його проведенню.

 У попередньому судовому засіданні для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає відповідач позов, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

3. Діяльність суду в стадії підготовки справи до судового розгляду.

Діяльність суду в стадії підготовки справи до судового розгляду залежить від досягнення мети цієї стадії:

Врегулювання спору у попередньому судовому засіданні:

  1.  У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.
  2.  При визнанні відповідачем позову за наявності законних підстав, суд ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання позову суперечить закону чи порушує права інших осіб суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання позову і продовжує судовий розгляд (ст. 174 ЦПК України).
  3.  У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Якщо мирова угода суперечить закону чи порушує права інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ст. 175 ЦПК України).
  4.  При укладенні сторонами договору про передачу спору на вирішення третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Дії суду у випадках, коли спір не був врегульований у зазначеному порядку:

  1.  уточнює позовні вимоги та заперечення проти позову. Для цього визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при розв’язанні спору. При з’ясуванні у позивача суті заявлених вимог суддя покликаний допомогти йому визначити предмет позовної вимоги (позову) і його підставу та зміст. Необхідно також встановити правильність об’єднання ним позовних вимог і наявність у позивача пов’язаних між собою вимог до того самого або інших відповідачів з метою їх об’єднання чи роз’єднання (ст. 32 ЦПК України). Уточненню підлягають також заперечення відповідача як матеріально-правового, так і процесуально-правового характеру, що надає можливість залучення до справи належних і допустимих доказів і дослідження їх у судовому засіданні;
  2.  вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі. Підлягає встановленню належність сторін до справи – чи є позивач справді тією особою, якій належить право вимоги, а відповідач – особою, яка повинна відповідати за позовом. Вирішується питання про заміну належного відповідача, про участь у справі співвідповідача і третьої особи. З урахуванням характеру справи – про участь у справі законного представника та суб’єкта захисту прав інших осіб (ст. 39, 45 ЦПК України);
  3.  визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування). Для цього підлягає визначенню предмет доказування: обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстава заперечення); інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи Із сукупного складу юридичних фактів предмета доказування виділяються: ті з них, які визнаються сторонами, а також загальновідомі факти та преюдиціальні, що не потребують доказування (ст. 61 ЦПК України), та ті з них, які підлягають доказуванню;
  4.  з’ясовує, які докази подані чи подаються на попередньому судовому засіданні кожною стороною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень щодо невизнаних обставин;. Відповідно до частин 2, 3 ст. 60 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, на доказування обставин, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір;
  5.  за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання у встановленому порядку:
    1.  про витребування доказів, коли щодо їх отримання є складнощі (ст. 137 ЦПК України);
    2.  про виклик свідків (ст. 136);
    3.  про проведення експертизи (статті 143-150);
    4.  про залучення до участі у справі спеціаліста (ст. 54);
    5.  про залучення до участі у справі перекладача (ст. 55);
    6.  про залучення до участі у справі особи, яка надає правову допомогу (ст. 56);
    7.  про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132);
    8.  у невідкладних випадках проводить огляд на місці, огляд письмових і речових доказів у порядку, встановленому статтями 140-142 ЦПК України;
  6.  за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, вирішує питання про вжиття заходів забезпечення позову, які застосовуються відповідно до нормативно встановлених правил статтями 151-155 ЦПК України;
  7.  вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду та забезпечення правильного і своєчасного вирішення справи. Зокрема, на заяву осіб, які беруть участь у справі, приймає заходи забезпечення доказів (статті 133-135 ЦПК України);
  8.  визначає час і місце судового розгляду.

Призначене до проведення попереднє судове засідання може бути відкладено за заявою сторони чи сторін у разі неможливості явки їх до суду з причин, визнаних судом поважними. При неявці сторони у попереднє судове засідання без поважних причин або неповідомлення нею причин неявки призводить до того, що з'ясування обставин у справі проводиться на підставі тільки тих доказів, про подання яких було заявлено до або під час попереднього судового засідання. Прийняття інших доказів судом залежить від поважності причин їх неподання.

Попереднє судове засідання є обов’язковим для кожної справи і провадиться за правилами, встановленими ЦПК України для судового розгляду (глава 4 розділу III) з окремими винятками, передбаченими главою 3 розділу III ЦПК України.

При визнанні підготовки справи до судового розгляду закінченою, суддя постановляє ухвалу, в якій перераховуються всі підготовчі дії, які були ним проведені у цій стадії судочинства, і встановлюється дата розгляду справи, що має бути не пізніше п’ятнадцяти днів після закінчення дій щодо підготовки її до судового розгляду (ст. 156 ЦПК України).

4. Діяльність осіб, що беруть участь у цивільному процесі, в стадії підготовки справи до судового розгляду.

 Дії осіб, що беруть участь у справі:

  1.  сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі (ст. 131 ЦПК). Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин;
  2.  особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів (ст. 133 ЦПК). Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.
  3.  особи, які беруть участь у справі, можуть подати заяву про вжиття заходів забезпечення позову. У заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено: причини, у зв’язку з якими потрібно забезпечити позов; вид забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Позов забезпечується:
    1.  накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;
    2.  забороною вчиняти певні дії;
    3.  встановленням обов’язку вчинити певні дії;
    4.  забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;
    5.  зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про звільнення майна з-під арешту;
    6.  зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;
    7.  передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

Дії відповідача: після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову, або пред’явити зустрічний позов (ст. 128 ЦПК). Відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. Заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу.


Лекція №14

ТЕМА 16. Судовий розгляд цивільної справи

план

  1.  Значення та зміст судового розгляду справи, як окремої стадії цивільного процесу.
  2.  Підготовча частина судового засідання: значення та зміст.
  3.  Розгляд справи по суті.
  4.  Судові дебати.
  5.  Постановлення рішення чи ухвали.
  6.  Ускладнення в цивільному процесі: проблеми, юридичні наслідки.
  7.  Зміст та значення журналу та протоколу судового засідання.
  8.  Особливості заочного провадження.

На самостійне вивчення

  1.  Ускладнення в цивільному процесі: проблеми, юридичні наслідки.
  2.  Зміст та значення журналу та протоколу судового засідання.

1. Значення та зміст судового розгляду справи, як окремої стадії цивільного процесу.

Судовий розгляд як інститут ЦПП – це система норм, що регулюють відносини між судом, особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесу, діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу, спрямовану на розгляд та вирішення по суті цивільно-правового спору та справ наказного і окремого провадження.

Судовий розгляд як стадія цивільного процесу – це система процесуальних дій суду та інших учасників процесу, спрямована на розгляд і вирішення по суті цивільно-правового спору.

Судовий розгляд є обов’язковою стадією процесу.

Зміст стадії судового розгляду – розгляд справи по суті.

Судове засідання – це процесуальна форма судового розгляду, а також процесуальна форма розгляду справ у апеляційній та касаційній інстанціях та перегляду рішень і ухвал у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Судове засідання має наступні частини (під стадії):

  1.  Підготовча частина судового засідання.
  2.  Розгляд справи по суті.
  3.  Судові дебати.
  4.  Постановлення і проголошення рішення.

2. Підготовча частина судового засідання: значення та зміст.

 Значення підготовчої частини судового засідання: визначити наявність необхідних умов для розгляду справи по суті у даному судовому засіданні (ст. 163-172 ЦПК).

Зміст підготовчої частини:

  1.  Головуючий (суддя) відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядається, особи позивача та відповідача, пропонує останнім та їх представникам зайняти місце у залі судового засідання.
  2.  З’ясовуються питання про можливість за даної явки осіб, які беруть участь у справі, розглянути дану цивільну справу (перевірка явки осіб, вирішення питання про наслідки неявки);
  3.  З’ясовуються питання про можливість у даному складі суду розглянути дану цивільну справу (вирішення питання про відводи);
  4.  З’ясовуються питання про можливість за даних доказів розглянути справу (перевірка явки та вирішення питань про наслідки неявки свідків, експертів);
  5.  Роз’яснюються права і обов’язки учасникам процесу.

3. Розгляд справи по суті.

Розгляд справи по суті – частина судового розгляду, в якій відбувається дослідження обставин справи.

Значення розгляду справи по суті: встановлення і перевірка обставин даної цивільної справи (ст. 173-190 ЦПК).

Зміст розгляду справи по суті:

  1.  Викладення обставин справи суддею.
  2.  З’ясування позицій сторін, між якими виник спір. На цьому етапі провадження у справі закривається, про що постановляється відповідна ухвала якщо:
    1.  позивач відмовляється від позову і відмова приймається судом;
    2.  сторони укладають мирову угоду і вона затверджується судом;
    3.  сторони укладають угоду про передачу спору на вирішення третейського суду і суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду;
    4.  якщо відповідач визнає позов, то суд ухвалює рішення.
  3.  Заслуховування пояснення сторін, третіх осіб, інших осіб, які беруть участь у справі.
  4.  Встановлюється порядок дослідження доказів у справі і відбувається їх дослідження:
    1.  Допит свідків;
    2.  Дослідження письмових доказів;
    3.  Дослідження речових доказів;
    4.  Дослідження висновків експерта;
    5.  Оголошення висновків органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
  5.  Постановляється ухвала про закінчення з’ясування обставин справи та перевірки доказів.

4. Судові дебати.

 Значення стадії судових дебатів: підбиття підсумку дослідження обставин справи (фактів) і доказів, яке здійснюється особами, що беруть участь у справі.

 Порядок проведення судових дебатів встановлено ст. 193 ЦПК України із дотриманням принципу рівних процесуальних можливостей осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі. Після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку.

 Черговість виступу учасників процесу у судових дебатах:

  1.  Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (за наявності таких).
  2.  Особи, в інтересах яких відкрито провадження у справі (за наявності таких).
  3.  Позивач та його представник, прокурор.
  4.  Треті особи без самостійних вимог, що виступають на стороні позивача (за наявності таких).
  5.  Відповідач та його представник.
  6.  Треті особи без самостійних вимог, що виступають на стороні відповідача (за наявності таких).
  7.  Треті особиідповідоі позивачаучасників процесу у судових дебатах:можливостей осіб, які беруть участь у справі.ть участь у справі.у на роз, які заявили самостійні позовні вимоги щодо предмета спору, та їх представники (за наявності таких).

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом. Головуючий може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється. З дозволу суду промовці можуть обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить відповідачеві та його представникові.

5. Постановлення рішення чи ухвали.

 Значення ухвалення рішення чи постановлення ухвали: підбиття підсумку судового розгляду.

 Судове рішення як процесуальний акт – документ, який фіксує висновок суду як акт судової влади, в якому здобуває відображення та завершення процес застосування судом норм матеріального і процесуального права при вирішенні цивільних справ. Рішенням суду ліквідується спір між сторонами, вирішується питання про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Правові засади ухвалення рішення:

  1.  Рішення ухвалюється з дотриманням таємниці нарадчої кімнати, що означає:
    1.  ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу;
    2.  під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи;
    3.  судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті.
  2.  При ухваленні рішення суд робить наступні висновки по справі:
    1.  чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
    2.  чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
    3.  які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
    4.  яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
    5.  чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
    6.  як розподілити між сторонами судові витрати;
    7.  чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;
    8.  чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ст.214 ЦПК).
  3.  Рішення ухвалюється більшістю голосів, а при одноособовому розгляді справи – ухвалюється суддею, який розглянув справу.
  4.  Ухвалене судове рішення оголошується прилюдно головуючим. Суд роз’яснює зміст ухваленого і оголошеного рішення, порядок і строк його оскарження.

6. Ускладнення в цивільному процесі: проблеми, юридичні наслідки.

 Ускладнення в цивільному процесі – це виникнення обставин, що перешкоджають розгляду справи до їх усунення або виконання заінтересованими особами необхідних дій, та мають наслідком зупинення чи закриття провадження у справі.

Процесуальні форми ускладнень у процесі судового розгляду цивільних справ:

  1.  Відкладення розгляду справи (ст. 169, 170 ЦПК). Справа не розглядається, а переноситься судом на призначений ним день нового судового засідання. При відкладенні розгляду справи вчиняються процесуальні дії, спрямовані на усунення обставин, що стали причиною для відкладення;
  2.  Оголошення перерви (ст. 191 ЦПК). У разі неможливості продовження розгляду справи у зв’язку з необхідністю подання нових доказів суд оголошує перерву на час, необхідний для цього;
  3.  Зупинення провадження у справі (ст.201-204 ЦПК). Тимчасово на невизначений строк провадження у справі зупиняється при настанні обставин, визначених нормами ЦПК. Настання таких обставин може породжувати право або обов’язок суду зупинити провадження у справі в залежності від обставин;
  4.  Закриття провадження у справі без ухвалення рішення (ст.205 ЦПК). За наявності певних обставин суд не може продовжувати розгляд справи та ухвалити рішення. Такими обставинами є:
    1.  справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;
    2.  набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;
    3.  позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом;
    4.  сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом;
    5.  є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або повернув справу на новий розгляд до третейського суду, який ухвалив рішення, але розгляд справи у тому самому третейському суді виявився неможливим;
    6.  померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва;
    7.  ліквідовано юридичну особу, яка була однією із сторін у справі.
  5.  Залишення заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК). Провадження у справі закінчується без ухвалення рішення за наявності точно встановлених у законі обставин, що свідчать про недотримання умов реалізації прав на звернення до суду за захистом і можливість яких не втрачена, а також при повторній неявці сторін. Підстави для постановлення ухвали про залишення заяви без розгляду:
    1.  заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;
    2.  заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;
    3.  належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;
    4.  спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;
    5.  позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;
    6.  між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді;
    7.  особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;
    8.  провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк;
    9.  позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності.

7. Зміст та значення журналу та протоколу судового засідання.

Способи фіксування цивільного процесу:

  1.  фіксування судового засідання технічними засобами (ст. 197 ЦПК);
  2.  ведення журналу судового засідання (ст. 198 ЦПК);
  3.  складання протоколу про окремі процесуальні дії (ст. 200 ЦПК).

Фіксування судового засідання технічними засобами. Повне фіксування судового засідання у цивільних справах здійснюється секретарем судового засідання або іншим працівником апарату суду за розпорядженням головуючого та за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 197 ЦПК України). Носій технічного запису судового засідання (касета, дискета тощо) є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

Журнал судового засідання веде секретар судового засідання по конкретній справі у письмовій формі і встановленого ст. 198 ЦПК України змісту. У журналі зазначаються:

  1.  рік, місяць, число і місце судового засідання;
  2.  найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;
  3.  справа, що розглядається, імена (найменування) сторін та інших осіб, що беруть участь у справі;
  4.  порядковий номер вчинення процесуальної дії;
  5.  назва процесуальної дії;
  6.  час вчинення процесуальної дії;
  7.  інші відомості, визначені ЦПК України.

Протокол про окремі процесуальні дії. Про кожну окрему процесуальну дію, вчинену поза судовим засіданням, складається протокол у письмовій формі за змістом, передбаченим ст. 200 ЦПК України. У протоколі зазначаються:

  1.  рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;
  2.  час початку вчинення процесуальної дії;
  3.  найменування суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання;
  4.  справа, що розглядається, назва (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
  5.  відомості про явку осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків;
  6.  відомості про роз’яснення сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав та обов’язків;
  7.  усі розпорядження головуючого та постановлені ухвали;
  8.  заяви і клопотання осіб, які беруть участь у справі;
  9.  основний зміст пояснень осіб, які беруть участь у справі, а також показання свідків, усне роз’яснення експертам своїх висновків і відповідей на поставлені йому додаткові запитання;
  10.  консультації та висновки спеціалістів;
  11.  докази, а у разі, якщо докази не додаються до справи – номер, дата та зміст письмових доказів, опис доказів;
  12.  час закінчення вчинення процесуальної дії, інші відомості, передбачені ЦПК України.

Протокол окремої процесуальної дії повинен бути оформлений не пізніше наступного дня вчинення такої дії і приєднується до матеріалів справи

8. Особливості заочного провадження.

 Заочне провадження – це судовий розгляд справи, здійснений за відсутності відповідача, попередженого належним чином про дату і місце судового засідання.

Заочне рішення суду – це рішення, яке прийнято за відсутності відповідача (заочно) і зберігає усі ознаки судового рішення, прийнятого у звичайному судовому провадженні.

Умови здійснення заочного розгляду справи:

  1.  неявка в судове засідання відповідача;
  2.  наявність у справі доказів, що підтверджують повідомлення відповідача належним чином про час і місце судового засідання;
  3.  неповідомлення відповідачем про причини неявки чи визнання судом зазначених відповідачем причин неявки неповажними;
  4.  наявність у справі доказів;
  5.  відсутність заперечень з боку позивача проти заочного розгляду справи.

Інші особливості заочного розгляду справи:

  1.  Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше трьох днів з дня його проголошення.
  2.  Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути подана у письмовій формі та містити:
    1.  найменування суду, який ухвалив заочне рішення;
    2.  ім’я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку;
    3.  обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;
    4.  посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;
    5.  клопотання про перегляд заочного рішення;
    6.  перелік доданих до заяви матеріалів.
  3.  Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п’ятнадцяти днів з дня її надходження. Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви.
  4.  Заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви.
  5.  У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою:
    1.  залишити заяву без задоволення;
    2.  скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.
  6.  У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення.


Лекція №15

ТЕМА 17. Рішення суду першої інстанції

план

  1.  Поняття та види постанов суду першої інстанції.
  2.  Рішення суду. Заочне рішення.
  3.  Законність та обґрунтованість судового рішення. Порядок оскарження рішення суду.
  4.  Ухвали суду першої інстанції.
  5.  Ухвали, постановлені в нарадчій кімнаті та ухвали постановлені на місці: набрання ними законної сили, порядок оскарження.
  6.  Окремі ухвали.

На самостійне вивчення

  1.  Порівняльна характеристика змагального та заочного рішення.
  2.  Окремі ухвали.
  3.  Порядок оскарження ухвал суду першої інстанції.

1. Поняття та види постанов суду першої інстанції.

 Постанова суду першої інстанції – це узагальнена назва процесуальної форми вираження діяльності суду першої інстанції із застосування права.

Форми постанов суду першої інстанції (відповідно до ст.208 ЦПК):

  1.  рішення ухвалюються. Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. А у випадках, передбачених статтями 3896 та 38911 ЦПК, - постановленням ухвали: за наслідками розгляду справи про оскарження рішення третейського суду суд постановляє ухвалу за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення (ст. 3896 ЦПК); за результатами розгляду заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд постановляє ухвалу про видачу виконавчого листа або про відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення (ст. 38911 ЦПК);
  2.  ухвали постановляються. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

2. Рішення суду. Заочне рішення.

 Судове рішення – це акт правосуддя, що ґрунтується на встановлених у ході судового розгляду обставинах та застосуванні норм права; акт, яким вирішуються вимоги, заявлені в позовному провадженні, або вимоги, спрямовані на охорону й захист свобод та інтересів у порядку окремого провадження.

Вимоги до судового рішення:

  1.  Законність.
  2.  Обґрунтованість.
  3.  Вичерпність (повнота).
  4.  Безумовність.
  5.  Формальність.

Види судових рішень:

  1.  Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають:
    1.  Про присудження до виконання або утримання від виконання певних дій. Це рішення, якими підтверджуються права, обов’язки та законні інтереси сторін, і одна сторона зобов’язується виконати на користь іншої сторони певні дії або утриматися від їх виконання (стягнення заборгованості, виселення…);
    2.  Про визнання наявності або відсутності правовідносин (або юридичних фактів). Це рішення, якими підтверджується наявність чи відсутність між сторонами певних юридичних відносин чи юридичних фактів (визнання права власності, факту родинних стосунків…);
    3.  Конститутивні про перетворення правовідносин або перетворювальні. Це рішення, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (припинення договору, розірвання шлюбу…).
  2.  Залежно від обсягу розв’язуваних ними питань:
    1.  Завершальні (основні). Ними повністю вирішуються усі правові вимоги, передані на розгляд суду;
    2.  Додаткові. Ними вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, які не були вирішені основним рішенням.
  3.  Залежно від рівня покладених зобов’язань:
    1.  Альтернативні. Постановляються у раз наявності альтернативних зобов’язань, або альтернативних позовних вимог і передбачають два альтернативних способи виконання;
    2.  Факультативні. Зобов’язують відповідача до виконання певних дій, а в разі неможливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб.

Зміст (структура) судового рішення:

  1.  Вступна частина. У ній зазначаються:
    1.  час і місце ухвалення рішення, найменування суду, що його ухвалив;
    2.  прізвище та ініціали судді;
    3.  прізвище та ініціали секретаря судового засідання;
    4.  імена (найменування) сторін та інших осіб, що брали участь у справі;
    5.  предмет позовних вимог;
  2.  Описова частина:
    1.  узагальнений виклад позиції відповідача;
    2.  пояснення осіб, які беруть участь у справі;
    3.  інші докази, дослідженні судом;
  3.  Мотивувальна частина:
    1.  встановлені судом обставини і правовідносини;
    2.  мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;
    3.  чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;
    4.  назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;
  4.  Резолютивна частина:
    1.  висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;
    2.  висновок суду по суті позовних вимог;
    3.  розподіл судових витрат;
    4.  строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Заочне рішення суду – це рішення суду першої інстанції, ухвалене за наявними у справі доказами, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином був повідомлений і від якого не надійшло інформації про причини неявки або зазначені ним причини визнані судом неповажними, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Заочне рішення зберігає усі ознаки судового рішення, прийнятого у звичайному судовому провадженні.

Форма і зміст заочного рішення встановлені є аналогічними формі та змісту звичайного рішення із зазначенням строк і порядок подання заяви про його перегляд:

  1.  заочне рішення не пізніше 3-х днів з дня проголошення направляється відповідачам;
  2.  протягом 10 днів з дня отримання заочного рішення може бути подана заява про його перегляд до суду, що його ухвалив;
  3.  розгляд заяви про перегляд заочного рішення відбувається протягом 15 днів з дня її надходження.

3. Законність та обґрунтованість судового рішення. Порядок оскарження рішення суду.

 Вимоги до судового рішення:

  1.  Законність. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше.
  2.  Обґрунтованість. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
  3.  Вичерпність (повнота). Вичерпним (повним) є рішення, яке містить відповіді на усі правові вимоги, заявлені позивачем, і висунуті проти них заперечення відповідача, або на вимоги про підтвердження наявності чи відсутності фактів, заявлені у окремому провадженні.
  4.  Безумовність. Безумовним є рішення, яке виключає можливість покладення на відповідача обов’язку вчинення будь-яких дій за умови зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.
  5.  Формальність. Судове рішення за формою повинно відповідати вимогам ст. 215 ЦПК.

Набрання законної сили рішенням суду:

  1.  Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
  2.  У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Право апеляційного оскарження реалізується шляхом подання апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ст.294 ЦПК).

.

Апеляційна скарга подаються у письмовій формі. В апеляційній скарзі мають бути зазначені:

  1.  найменування суду, до якого подається скарга;
  2.  ім’я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;
  3.  ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;
  4.  рішення або ухвала, що оскаржуються;
  5.  в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин);
  6.  нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції;
  7.  клопотання особи, яка подала скаргу;
  8.  перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. До апеляційної скарги, поданої представником, має бути додана довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо ці документи раніше не подавалися. До апеляційної скарги додаються копії скарги та доданих письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Суд першої інстанції на наступний день після закінчення строку для подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до апеляційного суду. Апеляційні скарги, що надійшли після цього, не пізніше наступного робочого дня після їхнього надходження направляються до апеляційного суду.

4. Ухвали суду першої інстанції.

Ухвали суду першої інстанції – це процесуальні акти, якими справа по суті не вирішується, але якими оформляються процесуальні правомочності суду в ході розгляду цивільної справи.

 Мета постановлення ухвал – забезпечення своєчасного і правильного вирішення цивільних справ.

 Види ухвал суду першої інстанції:

  1.  Ухвали, пов’язані із рухом справи в суді першої інстанції:
    1.  ухвала про залишення позовної заяви без руху;
    2.  про об’єднання і роз’єднання позовів;
    3.  про судові доручення щодо збирання доказів;
    4.  про призначення експертизи;
    5.  про призначення справи до розгляду;
    6.  про прийняття чи відхилення заперечень осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів щодо дій головуючого у судовому засіданні та ін…
  2.  Ухвали щодо клопотань та заяв осіб, які беруть участь у справі:
    1.   про відвід судді (суддів);
    2.  про забезпечення доказів;
    3.  про витребування доказів…
  3.  Ухвали щодо питання про відкладення розгляду справи;
  4.  Ухвали про оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках.

Класифікація ухвал суду першої інстанції:

  1.  за суб’єктом постановлення:
    1.  одноособові,
    2.  колегіальні.
  2.  за способом оформлення:
    1.  протокольні – заносяться до журналу судового засідання;
    2.  самостійні – оформлюються окремим процесуальним документом;
  3.  за змістом:
    1.  підготовчі – постановляються при підготовці справи;
    2.  з питань, що виникають при розгляді справи;
    3.  припиняючі – про відмову у прийнятті позовної заяви, про зупинення провадження у справі тощо;
    4.  заключні – ухвали, що завершують розгляд справи без ухвалення рішення;
    5.  з приводу ухваленого рішення – про роз’яснення;
    6.  окремі – ухвали про встановлені у ході розгляду справи порушення законності посадовими особами або громадянами чи суттєві недоліки в роботі підприємств, установ, організацій;
    7.  щодо застосування санкцій. 
  4.  За способом оскарження:
    1.  ухвали, які можуть бути оскарженні окремо від рішення суду (ст. 293 ЦПК);
    2.  ухвали, які включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

5. Ухвали, постановлені в нарадчій кімнаті та ухвали постановлені на місці: набрання ними законної сили, порядок оскарження.

За способом оформлення ухвали поділяються на ухвали, оформленні окремим документом, та ухвали, що заносяться до журналу судового засідання.

Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

Ухвали суду, постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи.

Зміст ухвали, постановленої у нарадчій кімнаті:

  1.  вступна частина, у якій зазначаються:
    1.  час і місце її постановлення;
    2.  прізвище та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді);
    3.  прізвища та ініціали секретаря судового засідання;
    4.  імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;
    5.  предмет позовних вимог;
  2.  описова частина, в якій зазначається суть питання, що вирішується ухвалою;
  3.  мотивувальна частина, в якій зазначаються мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
  4.  резолютивної частини із зазначенням:
    1.  висновку суду;
    2.  строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Зміст ухвали, яка постановляється судом не виходячи до нарадчої кімнати:

  1.  мотивувальна частина;
  2.  резолютивна частина.

Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання.

Якщо ухвала має силу виконавчого документа і підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень, така ухвала оформлюється з урахуванням вимог, встановлених Законом України «Про виконавче провадження».

Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються та набирають законної сили негайно після їх постановлення.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п’яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали.

Ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду. Окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо:

  1.  відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу;
  2.  забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову;
  3.  повернення заяви позивачеві (заявникові);
  4.  відмови у відкритті провадження у справі;
  5.  відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності;
  6.  передачі справи на розгляд іншому суду;
  7.  відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк;
  8.  визнання мирової угоди за клопотанням сторін;
  9.  визначення розміру судових витрат;
  10.  внесення виправлень у рішення;
  11.  відмови ухвалити додаткове рішення;
  12.  роз’яснення рішення;
  13.  зупинення провадження у справі;
  14.  закриття провадження у справі;
  15.  залишення заяви без розгляду;
  16.  залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду;
  17.  відхилення заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами;
  18.  видачі дубліката виконавчого листа;
  19.  поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання;
  20.  відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення;
  21.  тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу;
  22.  оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини;
  23.  примусового проникнення до житла;
  24.  звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках;
  25.  заміни сторони виконавчого провадження;
  26.  визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами;
  27.  рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби;
  28.  повороту виконання рішення суду;

28) повороту виконання рішення суду;

281)виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню;

29) відмови в поновленні втраченого судового провадження;

30) звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника;

31) відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду;

32) повернення заяви про скасування рішення третейського суду;

33) повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

У разі подання апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції, передбачені пунктами 2, 7, 9, 18 - 30 частини першої цієї статті, до апеляційного суду передаються лише копії матеріалів, необхідних для розгляду скарги. У разі необхідності апеляційний суд може витребувати також копії інших матеріалів справи.

Подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції не перешкоджає продовженню розгляду справи цим судом.

6. Окремі ухвали.

Окрема ухвала – це ухвала, яку постановляє суд у разі виявлення під час розгляду справи порушення закону. Встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, суд може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов (ст.211 ЦПК). Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постановив окрему ухвалу.

Окрема ухвала може бути постановлена:

  1.  при закінченні справи з ухваленням рішення;
  2.  при закінченні справи без ухвалення рішення;
  3.  судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Окрема ухвала може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується, у загальному порядку, встановленому ЦПК України.


Лекція №16

Тема 19. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

ПЛАН

  1.  Поняття судового наказу.
  2.  Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ.
  3.  Форма і зміст заяви про видачу судового наказу.
  4.  Судовий збір за подання заяви про видачу судового наказу.
  5.  Порядок розгляду заяв про видачу судового наказу.
  6.  Набрання наказом законної сили.
  7.  Скасування судового наказу.

1. Поняття судового наказу.

 Наказне провадження – це спрощений вид цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються справи про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

За способом усунення порушень прав та охоронюваних інтересів наказне провадження є подібним позовному за позовами про присудження.

Судовий наказ – це особлива форма судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Характерні риси судового наказу:

  1.  У спрощеному і прискореному порядку можливе задоволення безспірних вимог, підтверджених документами, зазначеними у ст.96 ЦПК, на підставі яких видається судовий наказ.
  2.  Судовий наказ є особливою формою судового рішення.
  3.  Судовий наказ, набравши законної сили, є обов’язковим до виконання на всій території України і одночасно підставою для примусового виконання (виконавчим документом).

Відмінність судового наказу від виконавчого напису нотаріуса:

  1.  виконавчий напис – це не судовий, на відміну від судового наказу, вид захисту;
  2.  підстави видачі судового наказу зазначені в статті 96 ЦПК, а підстави вчинення виконавчого напису – у ст. 87-91 гл.14 Закону України «Про нотаріат» та в Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 (пункти 282-293 розділу 32).

 

2. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ.

Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ – це встановлені законом підстави, існування яких робить можливим здійснення наказаного провадження.

Вимогами, за якими може бути видано судовий наказ є вимоги про:

  1.  стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
  2.  компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника;
  3.  стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;
  4.  присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов’язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб;
  5.  повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів (ст.96 ЦПК).

3. Форма і зміст заяви про видачу судового наказу.

 Форма заяви про видачу судового наказу – письмова (ст.98 ЦПК України).

 Зміст заяви про видачу судового наказу:

  1.  найменування суду, в який подається заява;
  2.  ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;
  3.  вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;
  4.  перелік документів, що додаються до заяви.

Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.

До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження.

До неналежно оформленої заяви застосовуються положення статті 121 ЦПК, тобто заява залишається без руху до усунення недоліків:

  1.  залишення заяви без руху та повернення заяви (ст. 98 та 121 ЦПК;
  2.  відмова у прийнятті заяви (ст. 100 ЦПК).

До заяви про видачу судового наказу додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

4. Судовий збір за подання заяви про видачу судового наказу.

За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50 відсотків ставки, що визначається з оспорюваної суми в разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження, а також витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ст.99 ЦПК, ст.4 Закону України «Про судовий збір»).

У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи стягувачу не повертається.

У разі пред’явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.

5. Порядок розгляду заяв про видачу судового наказу.

У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог.

Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.

Зміст судового наказу (ст.103 ЦПК):

1) дата видачі наказу;

2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ;

3) ім’я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження;

4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги;

5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником;

6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника;

7) відомості про порядок та строки подання заяви про скасування судового наказу.

Судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження» та обов’язково містити положення про дату видачі судового наказу стягувачу, дату набрання судовим наказом законної сили та строк пред’явлення судового наказу до виконання. Зазначені відомості вносяться до судового наказу у день його видачі стягувачу для пред’явлення до виконання.

Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили..

6. Набрання наказом законної сили.

Порядок видачі судового наказу:

  1.  видається у спрощеному порядку – у триденний строк з дня прийняття заяви стягувача, суд без проведення судового засідання, без заслуховування пояснень стягувача і боржника, приймає рішення про видачу чи відмову у видачі судового наказу, ґрунтуючись на наявних матеріалах.
  2.  наказ складається у двох примірниках (один – залишається в матеріалах справи; другий – після набрання законної сили скріплюється печаткою суду і видається стягувачу), підписується суддею, який прийняв заяву про видачу судового наказу.
  3.  Копія винесеного судового наказу невідкладно надсилається боржникові рекомендованим листом із повідомленням; одночасно надсилається й копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів з роз’ясненням йому прав у разі наявності заперечень проти вимог стягувача протягом 10 днів з дня отримання копії судового наказу подати заяву про його скасування. 

Після видачі судового наказу (оголошення, а не видачі стягувачу) суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. . Копія судового наказу разом з додатками надсилаються фізичній особі - боржнику на адресу, зазначену в документах, передбачених частиною шостою статті 100 ЦПК, а боржнику - юридичній особі чи фізичній особі - підприємцю, - за адресою місцезнаходження (місця проживання), зазначеній в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Умова набрання судовим наказом законної сили та видачі його стягувачу для пред’явлення до виконання: ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення 10-денного строку на її подання.

7. Скасування судового наказу.

Заява про скасування судового наказу реєструється у день її надходження до суду та не пізніше наступного дня передається визначеному судді. Питання про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду суд вирішує не пізніше наступного дня після її передачі визначеному судді.

Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення 13-денного строку (10 + 3) з дня отримання судового наказу, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви. Про залишення заяви про скасування судового наказу без розгляду чи про прийняття такої заяви до розгляду суд постановляє ухвалу. У разі якщо суд прийшов до висновку про поновлення строку на подання заяви про скасування судового наказу, який набрав законної сили, то в ухвалі про прийняття такої заяви до розгляду суд має вирішити питання про зупинення виконання судового наказу.

Заява про скасування судового наказу розглядається судом протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про прийняття такої заяви до розгляду у відкритому судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, не перешкоджає розгляду такої заяви.

За результатами розгляду заяви про скасування судового наказу суд має право:

1) залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення;

2) скасувати судовий наказ та роз’яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову;

3) змінити судовий наказ.

Про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення та про скасування судового наказу суд постановляє ухвалу, а в разі зміни судового наказу видає судовий наказ. Змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.


Лекція №17

темА №20 Окреме провадження

план

  1.  Поняття та особливості окремого провадження.
  2.  Суб’єкти в справах окремого провадження: особливості їх процесуального становища.
  3.  Порядок та підстави порушення справ окремого провадження. Особливості заяв у окремому провадженні.
  4.  Процесуальний порядок розгляду окремих категорій справ.

На самостійне вивчення

  1.  Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами.
  2.  Справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.
  3.  Порядок визнання спадщини відумерлою

  1.  Поняття та особливості окремого провадження.

ЦПК передбачає три види провадження, у порядку яких розглядаються і вирішуються цивільні справи. Одним із таких видів є окреме провадження.

Відповідно до ч.1 ст. 234 ЦПК окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Новий ЦПК у порівнянні з ЦПК 1963 року розширив коло справ, що підлягають розгляду в порядку окремого провадження, та встановив, що у випадках, передбачених законом, у порядку окремого провадження можуть розглядатися й інші справи.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про:

  1.  обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  2.  надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
  3.  визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
  4.  усиновлення;
  5.  встановлення фактів, що мають юридичне значення;
  6.  відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;
  7.  передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
  8.  визнання спадщини відумерлою;
  9.  надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  10.   обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
  11.  розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження можуть бути розглянуті справи про:

  1.  надання права на шлюб;
  2.  про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі;
  3.  встановлення окремого режиму проживання за заявою подружжя та інші.

Особливості справ окремого провадження:

  1.  предметом судового розгляду цих справ в основному є інтереси заявників, що охороняються законом. Інтерес, що охороняється законом, – це самостійний предмет захисту в справах окремого провадження, який є складовою частиною права і має місце в окремому провадженні внаслідок відсутності в справі сторін із протилежними юридичними інтересами19;
  2.  у справах окремого провадження виключається розгляд матеріально-правового спору, оскільки це суперечить природі цього виду цивільного судочинства, в якому суд лише підтверджує наявність, а бо відсутність фактів, з якими пов’язана реалізація суб’єктивного права;
  3.  у справах окремого провадження можливий спір про факт, що вимагає судового підтвердження, але не матеріально-правовий спір;
  4.  окреме провадження має мету, відмінну від мети позовного провадження. Метою позовного провадження є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод і інтересів. Метою окремого провадження може бути як охорона інтересів заявника та заінтересованих осіб, так і захист прав заінтересованої особи (наприклад, у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, а також про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (гл. 2 і 3 розділу IV ЦПК);
  5.  у окремому провадженні застосовуються принципи диспозитивності, безпосередності, усності, гласності судового процесу та його повної фіксації технічними засобами. Не застосовуються положення щодо змагальності та меж судового розгляду (ч. 3 ст.235 ЦПК);
  6.  заявник та заінтересована особа мають загальні права та обов’язки, встановлені ст. 27 та ч. 5 ст. 31 ЦПК, за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК;
  7.  справи окремого провадження проходять ті самі стадії цивільного процесу, що й стадії справи позовного провадження, однак доповнюються певними процесуальними діями, віднесеними до тієї чи іншої категорії справ;
  8.  у справах окремого провадження у зв’язку з відсутністю спору відсутні й сторони (позивач та відповідач) а також треті особи;
  9.  особливістю на стадії попереднього розгляду є те, що окремі категорії справ окремого провадження можуть порушуватися лише за заявами осіб, указаних у законі.

Особливості розгляду встановлюються ЦПК для кожної категорії справ окремого провадження конкретно.

2. Суб’єкти у справах окремого провадження: особливості їх процесуального становища.

Суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин у окремому провадженні є суд, особи, які беруть участь у справі, інші учасники цивільного процесу.

Суд є обов’язковим суб’єктом незалежно від виду цивільного судочинства. Новелою ЦПК є розгляд деяких категорій справ окремого провадження суддею і двома народними засідателями. Це справи про:

  1.  обмеження цивільної дієздатності фізичної особи;
  2.  визнання фізичної особи недієздатною і поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  3.  визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою;
  4.  усиновлення;
  5.  надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  6.  обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Особи, які беруть участь у справі, в справах окремого провадження є заявники та заінтересовані особи.

Заявник – це особа, в інтересах якої в суді порушується справа про встановлення якої-небудь обставини, необхідної для здійснення цією особою суб’єктивних майнових або особистих немайнових прав. Справа може бути порушена також на вимогу прокурора, органу державної влади, органу місцевого самоврядування та особи, якій законом надано право захищати права, свободи, інтереси інших осіб.

Заінтересовані особи – це особи, які беруть участь у справі і мають у ній юридичну заінтересованість. Коло заінтересованих осіб визначається взаємостосунками із заявником у зв’язку з обставинами, які підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права і обов’язки.

Інші учасники цивільного процесу у справах окремого провадження – це секретар судового засідання; судовий розпорядник; експерт; спеціаліст; свідки; перекладач; особи, які надають правову допомогу при розгляді справи (§2 гл.4 розділу І ЦПК).

3. Порядок та підстави порушення справ окремого провадження. Особливості заяв у окремому провадженні.

Судова діяльність по розгляду справ окремого провадження розпочинається на підставі заяви, в якій міститься вимога до суду підтвердити певні обставини чи певний юридичний стан особи. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені Розділом IV ЦПК. Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу.

Заява повинна містити:

  1.  найменування суду, до якого подається заява;
  2.  ім’я заявника, а також ім’я особи, стосовно якої заявник просить установити чи підтвердити факт, їх місце проживання, місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий;
  3.  юридичний факт, або стан, який заявник просить суд установити;
  4.  перелік документів, що додаються до заяви.

Інші особливості заяв, що подаються у рамках окремого провадження, встановлюються для окремих категорій справ.

4. Процесуальний порядок розгляду окремих категорій справ.

1) Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім’ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. У цій заяві повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. У цій заяві повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.

Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом. У цій заяві повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану.

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.

У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

4) усиновлення.

У Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім’я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім’я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров’я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір’ю або батьком дитини. До заяви за наявності мають бути додані такі документи:

  1.  копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним із подружжя;
  2.  медичний висновок про стан здоров’я заявника;
  3.  довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;
  4.  документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;
  5.  інші документи, визначені законом.

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Суди розглядають справи про встановлення таких фактів:

  1.  родинних відносин між фізичними особами;
  2.  перебування фізичної особи на утриманні;
  3.  каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;
  4.  реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;
  5.  проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу;
  6.  належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім’я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім’ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;
  7.  народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;
  8.  смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У заяві повинно бути зазначено:

  1.  який факт заявник просить встановити та з якою метою;
  2.  причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт;
  3.  докази, що підтверджують факт.

До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі.

У заяві до суду про визнання втраченого цінного папера на пред’явника або векселя недійсним та відновлення прав на них повинно бути зазначено:

  1.  ім’я і місце проживання заявника, найменування та місцезнаходження юридичної особи - заявника;
  2.  обставини, за яких втрачено цінний папір на пред’явника або вексель;
  3.  повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред’явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику, зобов’язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність.

Заява про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади за умов, визначених Цивільним кодексом України, подається до суду за місцезнаходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади. У цій заяві повинно бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіальної громади, основні характеристики нерухомої речі, посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, друковані засоби масової інформації, в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

8) визнання спадщини відумерлою.