47969

Лекції з анатомії, фізіології дитини з основами генетики

Конспект

Биология и генетика

Далі прибавки росту в довжину щороку зменшуються і в дошкільному віці становлять 7 8см а в дітей молодшого шкільного віку ще менше в середньому 4 5см за рік. Неодмінною умовою яка може забезпечити всебічний як фізичний так і психічний розвиток дитячого організму є правильна постановка фізичного виховання навчальних занять ігор та трудової діяльності дітей з урахуванням їх вікових анатомофізіологічних особливостей. Завдання педагогів використати у справі виховання і навчання дітей усі можливості які надають розвитку людського...

Украинкский

2013-12-13

544 KB

17 чел.

PAGE  55

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ

з анатомії, фізіології дитини з основами генетики

за кредитно-трансферною системою навчання

для студентів ВНЗ

за напрямом 0101 “Педагогічна освіта”

спеціальності 6. 010102  Початкова освіта

Миколаїв 2012


ЛЕКЦІЯ I

РІСТ ТА РОЗВИТОК ОРГАНІЗМУ ДИТИНИ

Розвиток людського організму починається з заплідненої яйцеклітини і проходить спочатку період утробного, а потім позаутробного розвитку.

Наука, що вивчає тільки початкову стадію (перші два з лишком місяці утробного розвитку організму), називається ембріологією. Під поняттям «ембріон» прийнято розуміти зародок до третього місяця його розвитку, коли відбувається початкове закладання всіх органів. З третього ж місяця і до кінця утробного розвитку зародок називається плодом.

З народженням дитини її розвиток не припиняється. Він триває до повної зрілості організму, яка настає приблизно в 25 років. Далі йде період зрілості, після чого настає період старіння, який закінчується смертю. Весь цикл розвитку організму, починаючи з заплідненої яйцеклітини і кінчаючи смертю, об’єднується під назвою онтогенезу, тобто індивідуального розвитку даної особини.

Запліднення та розвиток плода

Як і більшість тваринних організмів, людина розмножується статевим шляхом, тобто внаслідок відокремлення від жіночого (материнського) організму жіночих статевих клітин (яйцеклітин) та від чоловічого (батьківського) організму чоловічих статевих клітин (сперматозоїдів) при умові запліднення, тобто злиття чоловічої і жіночої статевих клітин (гамет). Процес дозрівання яйцеклітини і сперматозоїда є складним. Він завершується редукційним поділом, внаслідок якого кількість хромосом в ядрах обох клітин зменшується вдвічі - утворюються клітини з гаплоїдним набором хромосом (23 хромосоми, одна з яких є статевою).

Запліднення звичайно відбувається в ампулярній частині маткової труби. Після того, як яйцеклітина потрапляє в цей відділ, до неї прямують мільйони сперматозоїдів. На поверхні яйцеклітини утворюється сприймаючий горбик. Ферменти сперматозоїдів (трепсиноподібні, гіалуронідаза, мукоциназа та інші), діячі на променистий венець і прозору оболонку, підвищують їх проникливість для сперматозоїдів. З декількох сперматозоїдів, що проникли до яйцеклітини, тільки один бере участь у заплідненні. Внаслідок злиття яйцеклітини і сперматозоїда утворюється єдине ядро зиготи з диплоїдним набором хромосом, що несе по 50% спадкової інформації від обох батьків. Диплоїдний хромосомний набір нормального людського яйця продовжений в подальшому в усіх клітинах організму, у жінки - 46 хх, а у чоловіка 46 xy, при чому складається він з 22 пар аутосом і пари гоносом хх або xy. Одна половина хромосомного набору материнського походження, а друга батьківського (23х або 23y). Нормальна сексуалізація індивідуума визначається головним чином наявністю каріотипів яйця пари гоносом: хх - для жінки і xy - для чоловіка. Таким чином каріотип 46хх або 46xy визначає генетичну стать дитини. Але процес формування статі значно складніший за пропонованої схеми. Для нормального розвитку і адекватного прояву генетичної статі в фенотипі необхідний ще цілий ряд наступних умов: гонадна стать, гонофорна стать, стать зовнішніх органів, відтворення і сексуалізація гонадостата утворення яких завершується в період внутрішньоутробного життя; а також психо-афективна сексуалізація, яка визначається в перші 18-30 місяців позаутробного існування і підтримується протягом всього життя. Статевий розвиток та дозрівання є тривалим процесом, котрий розпочинається в плодовозародковому та продовжується в дитячому і статевозрілому періодах. Однак індивідуум набуває здатність до відтворення лише наприкінці останнього етапу.

Розвиток дитячого організму

Дитина відрізняється від дорослої людини не тільки тим, що вона менша вагою, зростом, силою і витривалістю, але також будовою і розвитком як окремих органів і систем органів, так і всього організму. Дитина — це перш за все організм, який росте і розвивається, він надзвичайно пластичний, легко (значно легше, ніж дорослий) піддається впливам зовнішнього середовища і змінюється під його впливом.

Ріст і розвиток організму — це складний комплексний процес глибоких якісних змін, які виявляються не тільки в морфологічній перебудові і диференціюванні всіх органів та тканин і всього організму в цілому, але і в розвитку його функціональних здатностей. В цьому складному процесі органічно пов’язані фізичний розвиток (ріст і диференціювання органів і тканин) і розвиток психіки дитини.

Ріст організму відбувається внаслідок росту клітин, їх розмноження і збільшення маси міжклітинних утворень. Ріст відбувається нерівномірно, і періоди посиленого росту змінюються періодами його сповільнення. В період сповільнення росту відбувається найбільш інтенсивне диференціювання тканин і органів та їх формотворення. Одночасно з цим розвиваються функції окремих органів і вдосконалюється їх взаємна функціональна залежність, яка регулюється вищими відділами центральної нервової системи і перш за все корою головного мозку.

Найінтенсивніший ріст тіла в довжину спостерігається на першому році життя дитини (20—25см за рік). Далі прибавки росту в довжину щороку зменшуються і в дошкільному віці становлять 7—8см, а в дітей молодшого шкільного віку ще менше — в середньому 4—5см за рік. Для хлопчиків цей показник трохи менший, а для дівчаток більший, особливо під кінець молодшого шкільного віку. В період статевого дозрівання ріст тіла у довжину знову посилюється, досягаючи 8—9см за рік.

Крім росту в довжину, показниками нормального фізичного розвитку дитини служать такі показники, як вага тіла, окружність грудної клітки, життєва ємкість легень, м’язова сила та ін.

Процеси росту, диференціювання тканин і органів та формотворення відбуваються в організмі під впливом зовнішнього і внутрішнього середовища, за участю нервової і ендокринної систем. Причому провідна роль в регуляції всіх процесів в організмі належить центральній нервовій системі і, зокрема, її вищому відділу — корі головного мозку, яка, за висловом І. П. Павлова, тримає в своєму віданні всі явища, що відбуваються в тілі.

Процеси розвитку організму в цілому і окремих органів та систем у різних індивідів відбуваються неоднаково і нерівномірно. Це залежить, головним чином, від тих умов, в яких живе і виховується дитина. Якщо умови, що оточують дитину, відповідають її анатомо-фізіологічним особливостям, а також вимогам гігієни, то, як правило, її організм розвивається нормально, тому що в даному разі відбувається врівноваження організму з середовищем. У такому випадку ріст, диференціювання тканин і формотворення, тобто те, що ми називаємо фізичним розвитком, взаємно між собою пов’язані і становлять єдиний гармонійний процес.

Коли ж немає потрібних умов середовища, тоді значно важче гармонійно врівноважити організм з середовищем, пристосувати його до середовища, внаслідок чого може порушитись нормальний розвиток організму. При такому порушенні можливі відхилення в окремих ланках процесу розвитку, внаслідок чого можуть виникнути дефекти розвитку тих чи інших органів і систем, що в кінцевому підсумку позначається на всьому організмі як єдиному цілому. Наприклад, іноді спостерігається відхилення в розвитку окремих органів і систем дитини: раннє, пізнє або неправильне прорізування зубів, відхилення в строках окостеніння скелета, передчасний або запізнений розвиток статевих та інших залоз внутрішньої секреції. Ці процеси розвитку залежать від середовища (природного і суспільного), в якому перебуває ростучий організм, від умов життя, навчання та виховання і від самого стану організму.

Окремі органи і системи органів розвиваються не відособлено, а в тісному взаємозв’язку і взаємообумовленості. Сучасний рівень знань в галузі будови і функцій організму людини дає можливість і зобов’язує нас підходити до організму як до єдиного цілого.

Розвиток одних його органів певним чином впливає на розвиток інших, сприяючи розвиткові всього організму як єдиного цілого. Так, наприклад, нормальний розвиток органів дихання сприятливо позначається на серцево-судинній системі, і, навпаки, стан останньої, тобто серцево-судинної системи, впливає на розвиток органів дихання. Розвиток головного мозку впливає на розвиток органів чуття. Особливо стає очевидною ця взаємна обумовленість і взаємозв’язок та вплив одних органів і систем на інші тоді, коли втручається в це активна сила вправ. Наприклад, вправляння м’язової системи за допомогою рухів позитивно впливає на розвиток головного мозку, органів дихання, кровообігу, кісткової системи та ін.

Можливості безмежного розвитку головного мозку відкривають перед педагогами найширші перспективи для вдосконалювання особи людини, що розвивається. Неодмінною умовою, яка може забезпечити всебічний як фізичний, так і психічний розвиток дитячого організму, є правильна постановка фізичного виховання, навчальних занять, ігор та трудової діяльності дітей з урахуванням їх вікових анатомо-фізіологічних особливостей.

Розвиток і формування ростучого організму дитини залежить насамперед від соціальних умов, в яких вона живе. Суспільний лад наперед визначає загальні умови виховання і навчання підростаючого покоління. Проте тільки соціалістичний лад створює всі необхідні умови для всебічного, гармонійного розвитку організму людини.

Завдання педагогів — використати у справі виховання і навчання дітей усі можливості, які надають розвитку людського організму сприятливі умови.

Не можна виховувати дітей як тепличну рослину, позбавляючи їх благотворного впливу необхідної їм рухливості, зміцнюючої дії свіжого повітря, сонця, води, усуваючи з їх дороги всякі труднощі, розглядаючи будь-яку фізичну або розумову працю лише як «навантаження».

Але треба враховувати вікові особливості дітей, дбати про створення сприятливих умов для їх росту й розвитку, не перевантажувати дітей надмірними завданнями.

§ 2. Вікові періоди розвитку дитячого організму та їх анатомо-фізіологічна характеристика

Наявність закономірних зв’язків між змінами, що відбуваються в організмі, і певним віком дає можливість виділити в розвитку дитини кілька періодів. Різними авторами було запропоновано кілька класифікацій вікових періодів. У кожній з них взято за основу ту або іншу сторону розвитку організму, що росте, наприклад зміну зубів (беззубе, молочнозубе і постійнозубе дитинство), збільшення довжини і ваги тіла (перша повнота, перше витягування, сповільнений ріст, друге витягування), статевий розвиток (препубертатний, пубертатний і постпубертатний період) та інші ознаки.

Проте більшість класифікацій хибують односторонністю і часто не враховують умов зовнішнього середовища, в яких виховуються і розвиваються діти.

В основу класифікація періодів розвитку дитячого організму покладено анатомо-фізіологічні зміни дітей, що розвиваються в найсприятливіших умовах.

  1.   Період новонародженості (перші 3—4 тижні життя).
  2.   Грудний, або період немовляти (до одного року).
  3.   Переддошкільний, або ясельний, період (від одного до трьох років).
  4.   Дошкільний період (молодший, середній, старший) — від 3 до 7 років.

5. Шкільний період (від 7 до 17—18 років). Шкільний період в свою чергу ділиться на:

а) початковий шкільний вік — діти семи років;

б) молодший шкільний вік (від 7—8 до 11—12 років);

в) середній шкільний, або підлітковий, вік (від 12 до 14—15 років);

г  старший шкільний, або юнацький, вік (до 17—18 років).

На сьогоднішній час найбільш розповсюдженою схемою ділення на вікові періоди постнатального розвитку людини є схема за А.А. Маркосян.

Новонароджений  1-10 днів.

Грудний період    10 днів-1рік.    

Раннє дитинство   1-3 роки.

Перше дитинство  4-7 років.

Друге дитинство    8-12 років хлопчики.

                               8-11 років дівчатки.

Підлітковий вік     13-16 років хлопчики.

                              12-15 років дівчатка.

Юнацький вік        17-21 рік хлопчики.

                              16-20років дівчатка.

Зрілий вік: І період 22-35 років чоловіки.      

                               21-35 років жінки.

                ІІ період  36-60 років чоловіки.

                               35-55 років жінки.

Похилий вік           61-74 роки чоловіки.

                               56-74 роки жінки.

Старечий вік          75-90 років чоловіки і жінки.

Довгожителі            90 років і більше.

Період вонародження являє собою проміжний етап розвитку, в організмі немає ще точності і злагодженості в роботі регуляторних механізмів. В результаті спостерігаються різкі зміни в діяльності органів (наприклад, різкі коливання частоти серцевих скорочень та ін.). Відбувається процес перебудови  функцій органів та систем, що їх утворюють у зв’язку зі зміною умов впливу факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. Другими словами відбувається процес адаптації всього дитячого організму до змін середовища.

Новонароджена дитина починає дихати через дихальні шляхи і легені і живитися через рот молоком матері. У цьому періоді різко змінюється зовнішнє середовище організму і надзвичайно збільшується кількість подразників, що впливають на нього. Але реакції організму на вплив середовища нестійкі і некоординовані. Опірність організму впливам зовнішнього середовища дуже низька, а тому дитина легко піддається захворюванням. Всі процеси обміну речовин в організмі немовляти відбуваються дуже нерівномірно. Утворення корових зв’язків обмежене: кора великих півкуль, швидко стомлюючись і знижуючи свою збудливість, перебуває в стані тривалого гальмування, впадаючи в фізіологічний сон. В цей короткий період звикання до життя поза материнським організмом немовля особливо потребує точного виконання гігієнічних вимог. Враховуючи недосконалість її .терморегуляційних механізмів, не можна допускати в кімнаті дитини різких коливань температури та вологості повітря, протягів, а також шуму, яскравого світла (щоб не збуджувати нервову систему), приходу сторонніх осіб (щоб уникнути занесення інфекції).

Грудний період — перший рік позаутробного життя дитини характеризується високою енергією росту (за рік дитина виростає на 20—25 см), поступовим удосконаленням нервової системи дитини і відповідно зменшенням тривалості сну. Починає розвиватись в організмі функція опору і адаптації до мінливих умов середовища, зокрема, посилюється поступово терморегуляційний рефлекс.

У першій половині грудного віку (до 6 місяців) дитина харчується тільки молоком матері; у другій половині — в дитини появляються зуби, її починають підгодовувати.

Основним показником фізичного розвитку немовляти є вага, зріст та психомоторний розвиток. Протягом першого року вага нормально розвиненої дитини збільшується втроє (якщо після народження дитина важила 3,5 кг, то до року вона важитиме 10 кг), зріст її, що дорівнює при народженні близько 50 см, до року досягає 75 см.

Вища нервова діяльність дитини грудного віку перебуває в стадії диференціювання і вдосконалення, хоч переважає перша сигнальна система. Починає формуватись друга сигнальна система — мова. Виробляються численні умовні рефлекси. Дитина починає пізнавати і розрізняти навколишні предмети. Удосконалюється емоційний розвиток дитини. Вона відповідає усмішкою на усмішку, на ввічливий тон звернення і на загравання з нею. Може розплакатись, коли з нею розмовляють підвищеним тоном. Негативно реагує на появу незнайомих людей.

Продовжується ріст і розвиток усіх систем організму. Розвивається статика (дитина вчиться сидіти, потім стояти), а під кінець періоду — і моторика (вчиться ходити).

Опірність організму проти інфекційних захворювань у дітей грудного віку зумовлюється імунітетом, набутим від матері. Проте через недостатній ще розвиток терморегуляційних механізмів та недосконалість процесів травлення діти в цьому віці схильні до простудних захворювань та розладів травлення. Дитина грудного віку потребує високоякісної їжі, багатої на вітаміни, суворого нормування її щодо кількості, щоб не порушити діяльність органів травлення. В цьому періоді найчастіше в дітей виникає рахіт від нестачі вітаміну Д в організмі і в їжі.

Недодержання гігієнічних вимог у грудному віці може призвести до затримки темпів росту і розвитку дітей, до різних розладів травлення, особливо при штучному годуванні, до гіповітамінозів, зокрема, гіповітамінозу Д (рахіт), хвороби вуха, носа, носоглотки, грипу тощо.

В переддошкільному (ясельному) періоді (після 10—12 місяців) дитина повністю переходить на штучне харчування. У неї швидко розвивається руховий апарат, і вона починає самостійно ходити, бігати. Збільшується головний мозок, значно виразнішими стають борозни і закрутки великих півкуль; інтенсивно розвивається психіка, дитина вчиться говорити, на кінець третього року словниковий фонд дитини значно збагачується, досягає 500—700 слів і більше, але мова її ще не виразна, окремі слова вимовляються ще неправильно.

Тривалість фізіологічного сну поступово зменшується, функція захисного опору і адаптації до мінливих умов середовища, зокрема функція теплорегуляції, продовжує розвиватись. А реактивний імунітет періоду новонародженості і пасивний материнський імунітет періоду грудного віку втрачаються. Швидко костеніє скелет.

У цей період важливе значення має додержання гігієнічних норм дітей в яслах і вдома, порушення яких може призводити до затримки розвитку дитини, зокрема її моторики, до гострих інфекційних захворювань, таких, як кір, скарлатина, дифтерія, коклюш, краснуха, свинка, грип та ін., до захворювань на дизентерію, недокрів’я, рахіт, глистяні хвороби, туберкульоз.

У дошкільному періоді збільшення ваги й зросту відбувається ще досить швидко, хоч значно повільніше, ніж у ясельному періоді. Дуже швидко відбувається психічний розвиток дитини та розвиток моторики. Триває процес окостеніння скелета, хоч і менш інтенсивно, ніж у переддошкільному періоді. В кінці дошкільного віку починається зміна молочних зубів на постійні. Продовжують розвиватись корові і підкорові центри, закінчується формування чіткої мови. У зв’язку з переважанням у цьому віці іррадіації процесів збудження велике гігієнічне значення мають ритм діяльності дитини (режим і розпорядок дня), який сприяє своєчасному переключенню її з одного виду діяльності на інший, а також забезпечення достатньої тривалості сну.

Недостатнє забезпечення гігієнічних умов виховання в дошкільному віці може призвести до затримки фізичного і психічного розвитку дитини, зокрема її мовного апарата, а також до зараження повітрянокрапельними і кишковими інфекціями, коростою, гельмінтозами, до різних травм, хвороб носа, горла і вуха, ревматизму, туберкульозу, косоокості, короткозорості тощо.

Період семирічних дітей стоїть на межі між дошкільним періодом і шкільним. Характеризується він насамперед тим, що, ставши школярем, дитина із сфери гри, довільних рухів переходить до сфери, де обмежують її рухливість, її прагнення, де панують дисципліна і спільні інтереси класу. Нехтування педагогами чи батьками цієї різкої зміни в житті семирічної дитини, організм якої, звісно, неспроможний з першого вересня відразу перебудуватися, може призвести до непорозумінь між учителем і першокласником, між батьками і дитиною, до розладу в дитячому організмі.

Організм дитини на межі дошкільного й шкільного періоду зазнає значних змін. До цього часу звичайно закінчується диференціювання структури кори головного мозку, а також інтенсивне наростання маси головного мозку. Гальмівний контроль кори головного мозку над інстинктивними реакціями підкори починає розвиватися помітніше, ніж у дошкільному віці, якщо тільки відповідним вихованням (дисципліна, режим) сприяти поступовому розвиткові регулюючої функції кори головного мозку дитини. Конфігурація тіла семирічної дитини наближається до пропорцій частин тіла дорослого: відносно меншою стає голова, ноги стають довші за тулуб.

У сім років стійкішими стають шийний і грудний вигини хребта, зростає витривалість хребта відносно статичного напруження: дитина, користуючись зручними меблями, може зберігати сидяче положення тіла протягом 15—20 хв. Проте хребет, в якому є значний хрящовий прошарок, ще податливий і неправильна посадка дитини, тривале перебування в одній позі може легко викривити хребет.

До семи років костеніють сім з восьми кісток зап’ястка, а також епіфізи п’ясткових кісток, фаланг та променевої кістки. Внаслідок цього дитина тепер більш підготовлена до писання і малювання, які вимагають твердішої руки. Цьому сприяє і значний розвиток нервово-рухового апарата кисті руки семирічної дитини. У цьому віці великі м’язи більш розвинені, хода і рухи певніші і більш координовані, але точні рухи, пов’язані з діяльністю дрібних м’язів кисті, ще не досить розвинуті. Малювання, ліплення, писання, в’язання сприяють розвиткові м’язів кисті. Проте одноманітні рухи кисті, навантаження на одну групу м’язів призводять до перевтоми їх.

У молодшому шкільному віці міцніє скелет дитини, розвиваються і сильнішають м’язи, особливо дрібні, всі органи досягають значної досконалості у своєму розвитку і пристосованості до мінливих умов зовнішнього середовища. Темпи росту організму сповільнюються (вага дитини щороку збільшується в середньому на 2 кг і зріст на 4—5 см). В цьому віці відбувається заміна молочних зубів на постійні, перегруповується діяльність залоз внутрішньої секреції — припиняється домінуюча роль зобної залози, зменшується вплив гіпофіза, більш відчувається вплив статевих залоз.

Під впливом шкільного навчання і виховання швидко розвиваються функції кори великих півкуль головного мозку, розвивається пам’ять, здатність до узагальнення; значно удосконалюється координація рухів, особливо кисті і пальців рук. Функція дихання продовжує розвиватись, підсилюється вентиляційна функція легень, що проявляється в збільшенні життєвої ємкості легень (до 2000 мл). Проте в цьому віці нерідко спостерігаються механічні утруднення внаслідок відносно вузьких верхніх дихальних шляхів, особливо при запальних процесах у них, і схильність до розростання лімфатичної тканини в ділянці носоглотки (аденоїди).

Підпорядкування шкільному режимові, зокрема вимушене сидіння на місці протягом тривалого часу, є для дітей молодшого шкільного віку (особливо для дітей 7—8 років) відносно важким фізіологічним завданням. Для полегшення його важливе значення має раціональна організація зовнішнього середовища (у школі і дома), зокрема робочого місця, добір книжок для читання, правильний режим навчання і відпочинку (режим дня, режим уроку, режим зорової роботи, фізкультхвилинка на уроці, організація дозвілля, сон і т. п.), раціональне харчування, гімнастичні вправи, ігри тощо. Додержання необхідних гігієнічних вимог у цьому віці є не тільки засобом профілактики так званих «шкільних хвороб» — короткозорості, викривлення хребта, але й сприяє підвищенню працездатності учнів, їх успішності та загального розвитку.

Слід мати на увазі, що кістки таза протягом шкільного віку (молодшого і середнього) ще не зрослися остаточно, що має особливе значення для дівчаток: їм особливо протипоказане так зване «нерухливе виховання», оскільки сидіння, як і стояння, протягом довгого часу викликає застій крові, отже, гальмує процес окостеніння таза.

У молодшому шкільному віці дуже розвивається диференціювання кольорів і правильне сприймання форми. Підвищується здатність розрізняти тони і висоту звуку. Дитина починає вільно розуміти різницю між "грою і дійсністю і освоювати абстрактні поняття. В цьому віці учні люблять І запам’ятовувати, причому їм важко заучувати що-небудь напам’ять, але заучене вони пам’ятають.

Середній шкільний вік — це період статевого дозрівання, або інакше його називають ще перехідним періодом. В цьому віці в організмі відбуваються глибокі зміни в діяльності ендокринних залоз, особливо статевих. Розвиваються вторинні статеві ознаки.

Процес окостеніння скелета значно посилюється. Ріст кісток відбувається нерівномірно: в той час як кістки кінцівок, хребта, таза (особливо у дівчаток) і плечового пояса у хлопчиків ростуть швидко, кістки грудної клітки іноді відстають від загального росту тіла, грудна клітка виявляється в таких випадках вузькою по відношенню до вирослого в довжину тіла.

У цьому віці спостерігається значне збільшення м’язової сили. Підліток відчуває приплив м’язової сили, але він нерідко переоцінює свою витривалість. Разом з тим у підлітків спостерігається нерівномірність в розвитку м’язів і кісток, непропорційність в розвитку тулуба і кінцівок; в своїх рухах підліток трохи незграбний. Загальна фігура підлітка має вигляд «вузько-довгої», і він здається навіть вищим від свого справжнього зросту. Кровоносні судини розвиваються повільніше, ніж серце, тому просвіт артерій на одиницю маси серця зменшується. Це призводить до підвищення кров’яного тиску.

Маса головного мозку збільшується мало, зате дуже ускладнюється структура нервових клітин кори головного мозку. Нервова система стає дуже збудливою. Характер підлітків нерідко значно змінюється: одні з них стають замкнутими і соромливими; інші, навпаки, дуже товариськими і розв’язними; настрій часто змінюється.

Внаслідок підвищеної збудливості нервової системи підлітки швидко стомлюються і схильні до зайвої дратливості. У них розвивається самосвідомість і критичне ставлення до дорослих. Вони ще не вміють ясно висловити те, що відчувають, а дорослі не завжди розуміють, що дитина стає дорослою людиною. В цьому віці підлітки жваво цікавляться навколишнім життям, докладають значних зусиль, виконуючи фізичну або розумову роботу.

Гігієнічно обґрунтований режим дня, який виключає повторні перенапруження центральної нервової системи, є однією з найважливіших умов розвитку для дітей середнього шкільного віку.

У старшому шкільному віці ще триває окостеніння в різних частинах скелета. Але непропорціональність в розвитку кісток скелета кінцівок і тулуба зникає. Значно зміцнюється м’язова система, підвищується м’язовий тонус, рухова активність і працездатність організму. Дуже збільшується вага тіла. Тіло школяра (як юнака, так і дівчини) набуває під кінець періоду пропорцій, які вже типові для дорослої людини.

У 17—18 років школяр за розвитком м’язової системи наближається до остаточно сформованого типу дорослої людини; він володіє порівняно великою силою, витримкою, швидкістю рухів і стає цілком готовим до трудової діяльності.

У цьому віці удосконалюються і стають стійкішими функції центральної нервової системи, що проявляються в швидкому наростанні сили, спритності і досконалості координації рухів. Порівняно високого рівня досягає діяльність другої сигнальної системи. В юнаків і дівчат спостерігається глибший і багатогранніший прояв абстрактного і логічного мислення, пов’язаного з самостійною постановкою, під впливом життєвих потреб, навчальних, спортивних, суспільне корисних і трудових цілей і завдань, з плануванням доцільних дій, .обмірковуванням цих дій та практичним розв’язанням поставлених завдань.

ЛЕКЦІЯ ІІ

Вікова фізіологія функціональних систем організму дитини

АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ

Опорно-руховий апарат людини складається з двох основних частин: кісткової і м’язової систем. Кістки — пасивна частина апарата руху, а м’язи — активна, яка приводить у рух кістки.

У нормальних умовах скорочення м’язів викликається нервовими імпульсами, які виникають в рецепторах під впливом дії подразника і по нервових шляхах передаються до м’язів.

Усі рухи людини чи тварини зумовлюються впливами зовнішнього середовища або процесами, що відбуваються в організмі. І. М. Сєченов довів, що причинне обумовленими є не тільки мимовільні (рефлекторні) рухи, але й рухи довільні, свідомі..

Таким чином, у здійсненні рухової функції, крім кісток і м’язів, важливу роль відіграє нервова система.

Значення рухів у житті людини важко переоцінити: за допомогою різноманітних і складних рухів людина здійснює трудову діяльність, спілкується з іншими людьми (мова, письмо), займається спортом, створює твори мистецтва і т. д.

У дітей руховий апарат ще недосконалий. Аж до повного змужніння організму він перебуває в стані бурхливого морфологічного і функціонального розвитку. Тому кістки і м’язи дітей потребують бережного ставлення до них і забезпечення оптимальних гігієнічних умов для нормального їх розвитку.

А. КІСТКОВА СИСТЕМА ДИТИНИ

§ 1. Загальні відомості про скелет

Значення скелета. Під скелетом розуміють сукупність кісток, хрящів, зв’язок і інших щільних утворів, які разом становлять механічну опору — кістяк (скелет) людського тіла. Деякі кістки скелета виконують захисну функцію: з’єднуючись одна з одною, вони утворюють порожнини, в яких містяться життєво важливі органи. Так, у порожнині черепа міститься головний мозок; у каналі хребта — спинний мозок; у грудній клітці — легені і серце; в порожнині таза — органи розмноження, частина органів виділення і кінець кишечника. Нарешті, скелет є пасивною частиною рухового апарата: значна частина кісток, з’єднуючись між собою рухомо, утворює важелі, які приводяться в рух прикріпленими до них м’язами.

Всіх кісток у скелеті людини налічують понад 200. Кожна кістка в живому організмі — живий орган, що складається з кількох тканин (кісткової, хрящової), а також із кісткового мозку, кровоносних судин і нервів.

Частини скелета. В скелеті людини розрізняють хребетний стовп, грудну клітку, череп, верхні кінцівки з плечовим поясом і нижні кінцівки з тазовим поясом.

§ 2. Хребетний стовп і грудна клітка

Хребетний стовп, або хребет,— це механічна вісь і опора всього тіла. Загальна будова хребта у дітей шкільного віку така сама, як і в дорослої людини: він складається з 33—34 хребців, між якими лежать хрящові прокладки — міжхребцеві диски, які надають хребтові гнучкості.

У хребетному стовпі розрізняють 7 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових і 4—5 куприкових хребці. Рухомі хребці шийного, грудного і поперекового відділів хребта називаються справжніми хребцями (їх 24), а нерухомі — крижові і куприкові — несправжніми.

У хребті новонародженої дитини слабко розвинуті поперечні і остисті відростки. На день народження окремі окостенілі ділянки хребців ще розділені прошарками хряща, який починає замінюватись кістковою тканиною лише на другому році життя. В молодшому шкільному віці триває окостеніння тіл (діафізів) хребців, а епіфізарні пластинки їх ще не оформлені і являють собою суцільну хрящову масу між тілами хребців. Тому хребет дитини гнучкіший, ніж у дорослої людини. Повне окостеніння хребців настає лише в 23—26 років. В цей період закінчується ріст хребта.

Відносна довжина різних відділів хребта змінюється з віком дитини. У новонародженої дитини поперековий відділ відносно коротший, ніж у дорослої людини, а шийний, навпаки, довший. З ростом дитини поперековий відділ значно витягується.

Вигини хребта. У новонародженої дитини хребетний стовп, крім невеликого крижового вигину, майже прямий. Хребет дорослої людини має два вигини вперед (шийний і поперековий) і два назад (грудний і крижовий). Вигини роблять хребет пружним, завдяки чому послаблюються поштовхи голови і тулуба під час ходьби, бігу і стрибків, зберігається рівновага тіла. Крім того, грудний і крижовий вигини збільшують передньо-задній діаметр грудної і тазової порожнин.

Вигини хребта в людини є наслідком прямоходіння. У немовляти вигини хребта появляються в міру розвитку в неї статики (здатності зберігати певне нерухоме положення — сидіти, стояти) і моторики (рухів). Коли дитина починає тримати голову, в неї утворюється шийний вигин хребта. Коли дитина починає стояти і ходити — формується поперековий вигин. Грудний вигин утворюється в дошкільному віці, коли дитина сидить за столом. Крижовий вигин появляється ще в період утробного розвитку, а остаточно формується під впливом ваги верхньої частини тіла і розвитку м’язів та зв’язок таза.

У перші роки життя дитини вигини її хребта ще не сталі: в лежачому положенні вони згладжуються. Лише в молодшому шкільному віці остаточно формуються і стають постійними шийний і грудний вигини, а в період статевого дозрівання — поперековий вигин. Цим створюються сприятливі умови для стійкого тримання всього тіла у вертикальному положенні, тобто в положенні, властивому лише людині.

У дітей шкільного віку іноді розвиваються надмірно великі вигини хребта наперед (лордози) і назад (кіфози). Хребет може викривитись убік (сколіоз). Такі викривлення можуть статись внаслідок неправильного положення тіла дитини під час занять у школі і вдома, неправильної побудови шкільної парти і невідповідності її зросту дитини. При тривалому сидінні за партою перевтомлюються м’язи-розгиначі спини і розслаблюються зв’язки хребта. Дитина мимоволі набирає найлегшу косу посадку, яка поступово стає в неї звичною і приводить до появи сколіозу. Для запобігання ненормальним викривленням хребта необхідно правильно чергувати навчання і відпочинок, влаштовувати фізкультхвилинки на уроках (у молодших класах), стежити за правильною посадкою дітей в класі і вдома, за їх поставою під час стояння і ходіння, систематично проводити фізкультурні вправи, давати можливість їм рухатись під час перерв. В учнів молодших класів сколіоз може розвинутись і внаслідок постійного носіння в одній і тій самій руці портфеля з книжками та іншими предметами. Тому необхідно час від часу нагадувати учням про те, що книжки та інші важкі речі треба носити по черзі в обох руках.

При швидкому окостенінні скелета після 10—12 років ненормальні викривлення хребта можуть залишитись на все життя, що негативно вплине на розвиток грудної клітки і на роботу органів дихання, загальний фізичний розвиток дитини — на її здоров’я.

Грудна клітка. В утворенні грудної клітки беруть участь грудні хребці, ребра, реберні хрящі і грудна кістка. В порожнині грудної клітки містяться легені, серце, стравохід, дихальне горло і великі судини. Ребер у людини 12 пар. З них верхні 7 пар називаються справжніми ребрами; вони переходять у хрящі, якими з’єднуються з грудною кісткою. Восьма, дев’ята і десята пари ребер називаються несправжніми: їх хрящові кінці з’єднуються з хрящем ребра, що знаходиться вище. Одинадцята і дванадцята пари ребер хрящів не мають, їх передні кінці вільні.

Грудна кістка, або груднина,— плоска кістка, в якій розрізняють рукоятку (вгорі), тіло (посередині) й мечовидний відросток (внизу). У чоловіків грудна кістка довша, ніж у жінок.

Верхній отвір грудної клітки закривається в тілі людини трахеєю, стравоходом, кровоносними судинами і нервами, що проходять у ній. Нижній отвір замикається діафрагмою. Міжреберні проміжки затягнуті міжреберними м’язами. Так утворюється герметичне замкнена грудна порожнина.

У дитячому віці тіло грудної кістки складається з кількох відрізків, з’єднаних між собою хрящовою тканиною. Процес окостеніння триває досить довго. Так, нижні її відрізки зростаються у 15—16 років, а верхні тільки у 21—25 років. Мечовидний відросток зростається з грудниною після 30 років.

У новонародженої і в грудної дитини ребра розміщені горизонтально, майже під прямим кутом до хребта. У дорослої людини передні кінці ребер трохи звисають донизу. Внаслідок горизонтального положення ребер і високого стояння діафрагми глибокі дихальні рухи в немовлят неможливі, тому в них більша частота дихальних рухів.

Ці особливості дитячої грудної клітки згладжуються до 6—7 років. До 12—13 років формування грудної клітки закінчується, і вона відрізняється від грудної клітки дорослої людини тільки розмірами. В період статевого дозрівання грудна клітка дуже швидко росте (причому влітку швидше, ніж взимку). Грудна клітка дітей дошкільного і молодшого шкільного віку дуже еластична і податлива. Тому при тривалі й неправильній посадці (коли дитина спирається грудьми на край кришки парти), а також при сильному стягуванні тіла поясом, можуть статись викривлення грудної клітки і порушення її розвитку. Це в свою чергу відіб’ється на розвитку і діяльності легень, серця і великих кровоносних судин, які містяться в грудній порожнині. Тому вчитель повинен постійно турбуватись про усунення всіх причин, які можуть викликати деформацію грудної клітки дитини і порушити її нормальний розвиток.

Правильному розвиткові грудної клітки дітей сприяє посильна фізична праця, фізкультура і спорт.

§ 3. Верхні кінцівки

Скелет верхньої кінцівки складається з вільної кінцівки — руки і плечового пояса, який з’єднує її з тулубом.

Плечовий пояс утворений двома кістками: ключицею і лопаткою. Спереду він замкнутий, бо обидві ключиці щільно з’єднуються з рукояткою груднини, а ззаду відкритий, бо лопатки не з’єднуються між собою. Плечовий пояс служить опорою для вільної верхньої кінцівки, збільшує амплітуду її рухів.

Процес окостеніння скелета верхньої кінцівки у дітей відбувається нерівномірно. Повне його окостеніння закінчується лише до 25 років. В педагогічній практиці особливо важливо знати процес окостеніння кисті руки, бо за допомогою кисті дитина вчиться писати і виконувати різні трудові рухи.

У новонародженої дитини ще немає зап’ясткових кісток. Вони розвиваються поступово і стають добре помітними при просвічуванні рентгенівським промінням лише на сьомому році життя дитини. Але і в цьому віці кістки зап’ястка ще не цілком розвинені. Лише в 10—13 років закінчується процес їх окостеніння. Окостеніння фаланг пальців руки закінчується у 9—11 років. В результаті цього значно підвищується працездатність дітей щодо швидкості і тривалості письма.

Знання особливостей окостеніння кисті руки має важливе значення для правильної постановки навчання дітей письма і трудових процесів. Внаслідок того, що кисть руки в дітей молодшого шкільного віку ще не окостеніла, вона ще не цілком працездатна і швидке письмо дітям молодших класів, не вдається, кисть швидко стомлюється. Тому не можна перевантажувати дітей, особливо учнів І і II класів, письмовою роботою.

§ 4. Нижні кінцівки

Скелет нижньої кінцівки складається з тазового пояса, або таза, і вільної кінцівки — ноги.

Таз дорослої людини утворений двома тазовими кістками, які з допомогою малорухомих суглобів сполучаються з крижами в замкнуте кільце. Спереду тазові кістки з’єднуються між собою з допомогою хряща (так зване лобкове зрощення). У дітей і підлітків кожна тазова кістка складається з трьох кісток: клубової, сідничної і лобкової, з’єднаних між собою хрящовою тканиною. Зростання їх починається з початком статевого дозрівання і закінчується у 18—20 років. На місці їх зростання утворюється вертлужна западина, з якою зчленовується головка стегнової кістки.

Порожнина таза є прямим продовженням черевної порожнини. Вона поділяється на два відділи: верхній, або великий, і нижній, або малий таз. У великому тазі розміщена частина кишечника, у малому — органи сечостатевої системи і пряма кишка.

У зв’язку з вертикальним положенням тіла таз людини відносно ширший і масивніший, ніж таз тварин; він підтримує органи, що лежать над ним.

У жінок таз ширший, коротший і має більшу порожнину, ніж у чоловіків. Ці статеві відмінності таза формуються в період статевого дозрівання. Розміри жіночого таза (особливо відстань між верхніми краями крижів і лобкового зрощення — прямий розмір входу) мають значення при родах.

Кістки таза дітей і підлітків ще не зрощені і тому легко зміщуються. Неправильне положення тіла під час сидіння або стояння, носіння взуття на високих каблуках та інші умови можуть спричинити в дітей і підлітків неправильний ріст або затримку в рості тазових кісток і, зрештою, звуження та виродливі зміни форми таза. Це особливо негативно проявиться у дівчини, коли настане для неї пора стати матір’ю. Неодмінною умовою правильного розвитку таза дівчини є рухливість.

Завдяки прямоходінню та праці відмінності в будові рук і ніг людини стали далеко більші, ніж відмінності в будові грудних і тазових кінцівок тварин. Ноги людини довші, ніж руки, а кістки їх значно масивніші. У новонародженої дитини довжина верхньої і нижньої кінцівок майже однакова. За період росту відносна довжина (щодо довжини тіла) верхньої кінцівки лише трохи збільшується (з 41 до 45%), а нижня кінцівка інтенсивніше росте і досягає 50% довжини всього тіла.

Стопа людини має склепінчасту форму, що зумовлює її пружність. Нога з вищим склепінням (підйомом) більш витривала під час ходьби, ніж нога з нижчим підйомом. Склепінчасте розміщення кісток стопи підтримується численними міцними зв’язками. При роботі, зв’язаній з перенесенням вантажів або з довготривалим стоянням, стопа може втратити свою склепінчасту форму. Плоска стопа може розвинутись у дітей і внаслідок постійного носіння взуття без каблуків (сандалі, тапочки). Сплющена стопа швидко стомлюється і болить при ходьбі.

Велику увагу слід звертати на дитяче взуття, бо від нього в значній мірі залежить розвиток стопи. Розмір дитячого взуття повинен точно відповідати величині ноги. Тісне і незручне взуття стискує кровоносні судини, спричиняючи застій крові, деформує ногу (пальці скручуються, налягають один на одного, вкриваються мозолями, деформується стопа), посилює пітливість. Крім того, в тісному взутті взимку холодніше, бо стискування кровоносних судин перешкоджає нормальному кровообігові, немає також достатнього шару повітря між ногою і взуттям. Дуже велике взуття натирає ноги. Каблук дитячого взуття повинен бути на всю ширину ступні (навіть в учениць старшого віку) і не вище 2 см.

Літнє дитяче взуття повинно бути максимально відкрите. Не рекомендується дітям носити гумове, а також лаковане взуття, бо в ньому утворювана волога не випаровується, внаслідок чого на ногах появляються опрілості і потертості.

§ 5. Череп

Скелет голови називається черепом. В ньому розрізняють дві частини: мозкову (черепну коробку) і лицеву. В черепній коробці міститься головний мозок, а лицева частина черепа служить опорою для початкових відділів дихального і травного апаратів.

Мозковий череп. Мозкова частина черепа має форму неправильної кулі. До її складу входять вісім плоских кісток: лобова, дві тім’яні, дві вискові, потилична, основна і решітчаста. Всі вони з’єднані між собою швами. Верхня частина черепної коробки називається кришкою, а нижня — основою.

Лобова кістка закриває порожнину черепної коробки спереду. Нижня її частина утворює верхні стінки очних ямок. Всередині лобової кістки, під надбрівними дугами, є порожнини — лобні пазухи, сполучені з порожниною носа, звідки в них проникає повітря.

Середина черепної кришки утворена двома тім’яними кістками, які з допомогою зубчастого шва з’єднуються одна з одною, а також з лобовою і потиличною кістками. Лускатим швом тім’яні кістки сполучаються з висковими. Останні утворюють бічні поверхні черепної коробки. Всередині вискових кісток (у так званих пірамідах) лежать органи слуху і рівноваги, до яких веде зовнішній слуховий прохід.

Потилична кістка утворює задню стінку мозкового черепа і його основу. В нижній частині потиличної кістки (в основі черепа) є великий потиличний отвір, через який спинний мозок з’єднується з головним. По обидва боки від великого потиличного отвору на нижній поверхні потиличної кістки є суглобові відростки, якими череп зчленовується з атлантом, утворюючи двоосьовий атланто-потиличний суглоб.

В утворенні основи черепа бере участь також клиновидна, або основна, кістка, яка має форму метелика. На верхній поверхні клиновидної кістки (зверненій у порожнину черепа) є заглибина — турецьке сідло, в якій міститься нижній мозковий придаток — гіпофіз.

Решітчаста кістка лежить у верхньому відділі носової порожнини у вирізці лобової кістки. Крізь численні отвори решітчастої кістки від головного мозку до слизової оболонки носа проходять гілочки нюхового нерва.

Зовнішня і бічні поверхні мозкового черепа майже гладенькі, а основа черепа має різні виступи і шорсткості, до яких прикріплюються м’язи. Крім того, в основі черепа є отвори, крізь які проходять кровоносні судини і нерви.

На внутрішній поверхні черепної кришки помітно відбитки кровоносних судин і так звані пальцьові відбитки, що відповідають закруткам великих півкуль головного мозку. На внутрішній поверхні основи черепа є виступи, які ділять її на три пари черепних ямок — передні, середні і задні.

Лицевий череп. До складу лицевого черепа входять 15 кісток, з них 6 парних (верхньощелепна, вилична, носова, піднебінна, слізна і нижня носова раковина) і 3 непарних (леміш, нижня щелепа і під’язикова кістка).

Верхньощелепна кістка складається з тіла і чотирьох відростків: лобового, виличного, альвеолярного і піднебінного. Ця кістка бере участь в утворенні очної ямки, носової і ротової порожнин. Лобовий відросток сполучається з лобовою і носовою кістками, виличний відросток — з виличною кісткою. В альвеолярних відростках є заглибини, в яких містяться корені зубів. Піднебінні відростки обох кісток, з’єднуючись між собою, утворюють передню частину твердого піднебіння.

Вилична кістка має форму неправильного чотирикутника. З допомогою чотирьох кутів і верхнього краю вона з’єднується з сусідніми кістками. Сполучаючись з виличним відростком вискової кістки, вона утворює виличну дугу, до якої прикріплюються м’язи і зв’язки обличчя.

Носові кістки — дві невеликі видовжені кісткові пластинки, які, з’єднуючись одна з одною, утворюють перенісся і кісткову частину спинки носа. Слізна кістка — найменша з усіх кісток черепа. Вона міститься в передньо-внутрішньому кутку очної ямки.

Піднебінна кістка складається з двох пластинок: горизонтальної і вертикальної. Перша утворює задню частину твердого піднебіння, а друга входить до складу бічної стінки носа.

Нижня носова раковина — цілком самостійна кістка, що має форму зігнутої пластинки. Вона міститься на бічній стінці носової порожнини і відокремлює середній носовий хід від нижнього.

Леміш — непарна кістка, що має форму неправильної чотирикутної пластинки. Він утворює верхню частину носової перегородки.

Нижня щелепа — велика непарна кістка, що складається з двох частин, які зростаються на другому році життя. У нижній, як і в верхній щелепі, є заглибини, в яких містяться корені зубів.

Задні кінці нижньої щелепи мають по два відростки з вирізкою між ними. Передній відросток називається вінцевим, задній — зчленівним. З допомогою останнього нижня щелепа рухомо зчленовується з висковими кістками. Всі кістки черепа, крім нижньої щелепи, сполучені між собою нерухомо — з допомогою швів.

До черепа належить також невелика підковоподібна кістка — під’язикова, яка лежить на передній поверхні шиї (біля основи язика) між нижньою щелепою і гортанню. Вона є місцем прикріплення багатьох м’язів. Безпосередньо з кістками черепа вона не зчленовується.

Вікові особливості черепа. У новонародженої дитини череп ще не повністю окостенів. Лобова, основна і вискові кістки складаються з двох частин кожна, потилична кістка поділена на чотири частини. Процес їх зростання триває 3—4 роки.

Шви між окремими кістками черепа новонародженої дитини не сформовані: їх краї з’єднуються між собою сполучнотканинними перетинками.

Особливо значні сполучнотканинні проміжки там, де сходяться краї кількох кісток — так звані тім’ячка. Розрізняють шість тім’ячок: лобове (велике), потиличне (мале), два передніх бічних і два задніх бічних. Коли процес окостеніння черепа відбувається нормально, бічні тім’ячка заростають вже до моменту народження дитини. Потиличне тім’ячко заростає на другому-третьому місяці життя дитини. Найдовше заростає лобове тім’ячко — 12—18 місяців. Черепні шви остаточно формуються тільки в 3—4 роки, а іноді й пізніше.

Тім’ячка і сполучнотканинні шви черепа новонародженої дитини зумовлюють легке зміщення кісток, завдяки чому полегшується процес родів.

За розмірами череп новонародженої дитини значно менший, ніж череп дорослої людини. Він має відносно більшу мозкову частину і відносно мало розвинену лицеву частину. Якщо в дорослої людини мозковий череп більший від лицевого вдвічі, то в новонародженої дитини — у вісім раз. Це пояснюється дуже раннім розвитком головного мозку.

Найінтенсивніше росте череп протягом першого року життя дитини; до 4 років він росте ще досить інтенсивно, потім ріст його дуже сповільнюється, особливо у віці 7—12 років. Інтенсивний розвиток лицевого черепа починається в 13—14 років, і в період статевого дозрівання встановлюється остаточне співвідношення між мозковою та лицевою частинами черепа. В цей період мозковий череп стає ширшим, лицевий — видовжується; посилено росте лобова кістка.

Шви черепа до 30 років життя людини майже повністю заростають. Лише в деяких випадках вони залишаються не зарослими до глибокої старості.

Статеві відмінності в будові черепа полягають у тому, що чоловічий череп більший, лицева частина його більш розвинена, а виступи й горбики, до яких прикріплюються м’язи, помітні виразніше, ніж в черепі жінки. Порожнини очних ямок у жінок більші, ніж у чоловіків, а хоани — менші.

§ 6. Гігієна кісткової системи дитини

Як бачимо, процеси окостеніння скелета ще не повністю закінчені не тільки в дітей дошкільного віку, але і в дітей молодшого і середнього шкільного віку і тривають у багатьох частинах скелета аж до повної зрілості.

Цим пояснюється значна гнучкість, податливість кісток скелета дітей шкільного віку.

Правильна посадка дітей за партою (яка за своєю конструкцією і розмірами повинна відповідати їх зростові) є однією з важливих умов нормального розвитку скелета дітей. Якщо кришка парти низька по відношенню до сидіння, то при читанні й письмі дитина змушена дуже нахилятись. А оскільки це відбувається щоденно, то таке зігнуте положення стає стійким і хребет викривляється вліво (лівосторонній сколіоз) внаслідок постійного опускання під час писання правого плеча і піднімання лівого. При відносно високій кришці парти, навпаки, відбувається піднімання правого плеча й опускання лівого, а тому хребет викривляється вправо (правосторонній сколіоз).

При неправильній посадці дитини хребці здавлюють кровоносні судини, що містяться між ними. В результаті погіршується живлення хребців, що негативно відбивається на їх розвитку. Крім того, при неправильному положенні тіла може збільшуватись тиск на грудну клітку, внаслідок чого змінюється її форма (запалі, вдавлені груди), а це шкідливо відіб’ється на діяльності серця і легень.

Особливо небезпечні для скелета дітей шкільного віку надмірні, тривалі та однобічні напруження. Навпаки, посильна і недовготривала фізична праця, помірні і доступні для дітей фізичні вправи е одним із засобів зміцнення кісткової тканини. Дуже корисні для ростучого організму фізичні вправи, зв’язані з дихальними рухами (розширення і звуження грудної клітки сприяють її росту і зміцненню кісткової тканини).

Вправи для верхніх і нижніх кінцівок (ходьба, біг та ін.) сприяють розвиткові довгих кісток і, навпаки, недостатність рухів, носіння тісного одягу і взуття і т. п., неправильне положення тіла спричиняють неправильний ріст кісткової тканини. Для нормального розвитку кісткової системи дитини потрібні чисте повітря, добре освітлення приміщення (особливо постійний доступ прямого сонячного проміння), раціональне харчування і вільні рухи всіх частин організму.

Б. М’ЯЗОВА СИСТЕМА ДИТИНИ

Значення м’язів. Одним з найважливіших проявів життєдіяльності організму є його рухи. Всі рухи організму здійснюються м’язами. Функцію руху м’язи виконують завдяки їх властивості скорочуватись у відповідь на подразнення. У людини діяльність м язів відіграє особливу роль, насамперед у трудових процесах. Пересування в просторі, міміка і жести, членороздільна мова неможливі без скорочення відповідних м’язів. Більшість процесів, що відбуваються в організмі (робота серця, перистальтика кишечника та ін.), забезпечується скороченням м’язів. Тримання тіла у вертикальному положенні, надання йому певної пози під час сидіння і лежання можливе завдяки постійному напруженню, або тонусу, м’язів.

Робота м’язів

Динамічна і статична робота м’язів. Скорочуючись або напружуючись, скелетні м’язи переміщують частини тіла або тримають тіло чи частину його в певному положенні. В обох цих випадках, як і при піднятті вантажів, м’язи виконують механічну роботу. Розрізняють динамічну і статичну роботу м’язів. Динамічною називають роботу, зв’язану з рухами (підняття вантажів, копання землі і т. д.); при цьому скорочення м’язів чергується з їх розслабленням. При статичній роботі (наприклад, тримання вантажу) м’яз перебуває в безперервному (тетанічному) скороченні.

Значення ритму і навантаження. Виконувана м’язами робота залежить від ритму їх скорочень та від величини навантаження. В цьому можна переконатись, якщо з допомогою ергографа виміряти роботу м’язів пальця.

Виявляється, що максимальну роботу м’яз виконує не обов’язково при піднятті найбільшого вантажу. Це видно з наведених нижче цифр, одержаних на ізольованому литковому м’язі жаби.

Вантаж у г

0

50

100

150

200

250

Висота підняття вантажу в мм

15

9

7

5

2

0

Робота м’язів у г/мм

0

450

700

750

400

0

З таблиці видно, що найбільшу роботу м’язи виконали при піднятті вантажу вагою 150 г на висоту 5 мм.

Запис роботи м’язів пальця з допомогою ергографа показує також, що збільшення до певної межі завантаження підвищує механічну роботу м’яза. Після досягнення цієї межі дальше збільшення навантаження приводить до зменшення виконуваної роботи.

Так само вивчають і вплив ритму скорочень на роботу м’яза, змінюючи проміжки часу, через які скорочуються м’язи пальця. Порівняння ергограм при різних ритмах показує, що при дуже частих і дуже рідких скороченнях м’яз виконує меншу роботу, ніж при скороченнях середньої частоти.

Таким чином, найпродуктивніше м’язи працюють при середньому навантаженні і середньому ритмі скорочень. Причому, середні величини навантаження і ритму різні для різних людей. Для осіб фізичної праці і спортсменів вони значно вищі, ніж для людей, які не займаються фізичною працею і спортом. Кожна людина може, вправляючи м’язи, збільшити межі цих величин і, отже, підвищити свою працездатність.

Велике значення для продуктивності праці має також елемент свідомості. Інтерес, цілеспрямованість, розуміння необхідності і важливості виконуваної роботи значно підвищують працездатність людини.

Обмін речовин у працюючих м’язах. Для виконання роботи при своєму скороченні м’яз потребує енергії. Джерелом її є складні органічні речовини, які входять до складу м’яза. При збудженні м’яза ці речовини розпадаються «а простіші сполуки; наявна в них потенціальна енергія перетворюється в кінетичну і забезпечує процес скорочення.

Частина енергії, що звільняється у м’язах під час їх роботи, переходить у механічну роботу, а друга, більша частина, перетворюється в тепло. Цим і пояснюється підвищення температури тіла при фізичній роботі, яке іноді досягає до 39°.

Стомлення м’язів. Тимчасове зменшення працездатності м’язів в результаті тривалої роботи називається м’язовим стомленням. Так, тримаючи вантаж у зігнутій чи піднятій руці людина через певний час відчуває бажання опустити його. Зусиллям волі людина переборює втому і може ще якийсь час потримати вантаж. Але настає момент, коли м’язи розслаблюються і рука опускається. Це результат надмірного стомлення м’язів. Стомлення зникає після більш-менш тривалого відпочинку. Чим тренованіша людина, тим пізніше настає стомлення. Тому для підвищення працездатності людини і боротьби з стомленням велике значення має систематичне заняття посильною фізичною працею і фізкультурою. Це в однаковій мірі стосується як дорослих, так і дітей.

Стомлення м’яза можна спостерігати не тільки в організмі, а й на ізольованому м’язі. Так, на ізольованому м’язі жаби це можна простежити, часто подразнюючи його. Висота скорочень м’яза при цьому поступово зменшується, поки м’яз, нарешті, не перестане скорочуватись. Чим частіші подразнення, тим швидше настає стомлення.

Стомлення ізольованого м’яза настає внаслідок накопичення в ньому продуктів розпаду (молочної і фосфорної кислот та ін.), а також витрачення запасів складних поживних речовин, які є джерелом енергії для скорочення м’яза. Пропускання через судини м’яза, який не працював, розведених розчинів молочної кислоти та інших продуктів розпаду, викликає всі ознаки стомлення, а пропускання розчину Рінгера відновлює працездатність м’яза.

Стомлення м’язів в організмі не можна пояснити тільки причинами, які діють в ізольованому м’язі. Воно зумовлюється в основному змінами в центральній нервовій системі, яка найшвидше стомлюється. Вирішальну роль центральної нервової системи в тривалому збереженні працездатності і в настанні стомлення було показано в дослідженнях І. М. Сєченова, І. П. Павлова, М. Є. Введенського і О. О. Ухтомського.

На працездатність м’язів дуже впливає кора головного мозку. Пригнічений стан, відсутність інтересу до роботи сприяють розвитку стомлення, тоді як хороший настрій бадьорить людину, підвищує її працездатність.

Ритм в роботі і нормальне навантаження, чергування роботи з відпочинком, правильна організація праці і її нормування сприяють меншому стомленню.

Думка про те, що найкращий спосіб відновлення працездатності при стомленні це повний спокій, є помилковою. І. М. Сєченов показав, що найшвидше відновлюється працездатність м’язів при так званому активному відпочинку (виконання якоїсь роботи).

Допускається, що потік імпульсів від працюючого органу в центральну нервову систему збуджує сусідні стомлені ділянки центральної нервової системи, підвищуючи їх працездатність.

Розвиток мускулатури і моторики у дітей

Особливості будови, хімічного складу і функцій дитячих м’язів. М’язова система у дітей розвинена слабо. Вага м’язів по відношенню до ваги всього тіла менша, ніж у дорослих; це видно з таких даних.

М’язи дітей своєю будовою, хімічним складом і функціями відрізняються від м’язів дорослої людини. Вони блідіше і ніжніші, містять більше води, але бідніші на білок, жири, а також на мінеральні солі та екстрактивні речовини, ніж м’язи дорослої людини. Тому вони менше пристосовані до виконання рухів; скорочуючись, вони не стільки виробляють механічну енергію, скільки беруть участь в утворенні тепла.

М’язи дітей відносно довші, ніж у дорослих, але мають коротші і ширші сухожилки, які прикріплюються до кісток в суглобах далі від осей обертання. Тому при скороченні м’язів дитини витрачається менше енергії, ніж при скороченні м’язів дорослої людини.

М’язи дітей еластичніші, при скороченні більше вкорочуються.

Розвиток м’язів у дітей. М’язи у дітей розвиваються нерівномірно. Так, у перші роки життя розвиваються великі м’язи тулуба і кінцівок, зв’язані з ходінням і рухами рук і т. п. (наприклад, м’язи плеча і передпліччя), але ще зовсім не розвинені м’язи кисті руки. Тому точні рухи пальців і кисті у цьому віці дітям ще не доступні. Дрібні м’язи кисті руки починають розвиватись лише у 6—7 років, коли дитина може вже виконувати такі роботи, як плетіння, ліплення та інші вправи з матеріалом невеликої опірності. У зв’язку з розвитком м’язів кисті руки в цьому віці стає можливим починати поступово навчати дитину письма. Але вправи в письмі, особливо в І і II класах, повинні бути короткочасними, щоб не стомлювати ще не зміцнілі м’язи кисті руки.

У дітей молодшого шкільного віку (особливо після 8—9 років) спостерігається посилення темпу розвитку всієї мускулатури: значно збільшується об’єм і сила м’язів, зміцнюються зв’язки. Сила стиску правої руки у 12-річних хлопчиків дорівнює приблизно 40% сили стиску у 20-річного юнака, а в 15 років— близько 60%. Особливо інтенсивно зростає м’язова сила у підлітків наприкінці періоду статевого дозрівання. У ці роки енергійно збільшується і маса м’язів. У зв’язку з збільшенням сили і маси м’язів зростає і швидкість їх скорочення, особливо здатність до тривалого скорочення (статична робота). Це пояснюється тим, що ріст м’язів з віком супроводжується зміною їх будови, складу і розвитком нервового апарата м’язів, який керує всіма їх рухами.

У дітей м’язи під час роботи стомлюються швидше, ніж у дорослих. Але завдяки швидшому обміну і кращому кровопостачанню, стомлення м’язів у дітей проходить швидше. Тому при організації і проведенні фізичних вправ, спортивних занять і фізичної праці з дітьми молодшого шкільного віку не можна переобтяжувати їх мускулатуру, треба правильно дозувати навантаження і проводити ці заняття в уповільненому темпі з відповідними паузами для відпочинку.

Розвиток моторики у дітей. Розвиток моторики у дітей відбувається поступово, але не рівномірно, стрибкоподібне. За період дошкільного віку діти опановують різні рухи-дії. Вони дуже люблять гру з м’ячем, яка вимагає певної координації рухів. Ця якість розвивається з віком у зв’язку з вправами: чим рухливіша дитина, тим енергійніше розвивається її мускулатура, тим досконалішою стає координація рухів.

У три роки дитина може вже самостійно їсти, застібати і розстібати ґудзики і з невеликою допомогою дорослих одягатись і роздягатись.

У 5 років дитина вже може ходити на лижах, розвиваючи при цьому витривалість, спритність і уміння зберігати. рівновагу під час руху. Дуже захоплюються діти катанням на санчатах, особливо з невисоких гір. Нарешті, як правило, з 7-річного віку можливе катання на ковзанах.

Між 5—7 роками, завдяки ускладненню центральної нервової системи і розвитку дрібної мускулатури, в дітей удосконалюються м’язові рухи (вони можуть ліпити, плести, малювати).

У 6—7 років діти вже вільно володіють своїми м’язами, але точні рухи ще потребують великих зусиль. Коли примушувати дитину до точних рухів, вона швидко стомлюється. Недосконалість рухів у дітей цього віку пояснюється недостатнім розвитком координаційних механізмів у центральній нервовій системі;

Координація рухів, яка виявляється в їх точності й спритності, стає досконалішою в дітей 8—12 років. При цьому збільшується рухливість дітей, і їх рухи стають різноманітними. Але через те, що великі м’язи руки молодших школярів розвинені порівняно сильніше, ніж дрібні м’язи кисті, то діти, особливо першокласники, легше виконують сильні, розмашисті рухи і важче — точні дрібні рухи. Це треба враховувати при навчанні дітей письма, малювання і ручної праці. Діти молодшого і частково середнього шкільного віку все ще нездатні до тривалої продуктивної праці, до тривалого м’язового напруження. Це слід враховувати при організації занять з фізичної культури і трудової діяльності дітей.

У дітей 10—12 років уже спостерігається деяка гармонія рухів. Але в період статевого дозрівання ця гармонія порушується, бо в цей час у підлітка перебудовується руховий апарат, що зв’язано з особливостями розвитку в цьому періоді нервової системи. Зовнішньо у підлітка це виявляється у великій кількості рухів, деякій незграбності їх, недостатності їх .координації і в порушенні гальмування. Наприкінці періоду статевого дозрівання ці недоліки моторики підлітка зникають, і розвиток рухового апарата в основному закінчується.

Гігієна м’язової системи дитини

З описаних вище особливостей розвитку м’язів і моторики дітей випливає ряд гігієнічних вимог, спрямованих, з одного боку, на охорону їх м’язової системи, а з другого,— на ЇЇ розвиток і зміцнення. Враховуючи порівняно швидку стомлюваність м язів і відповідних нервових центрів у дітей, необхідно уникати довготривалих, а тим більше надмірних фізичних напружень, які можуть шкідливо вплинути на розвиток дитячого організму, викликати тяжкі захворювання серця, легень та інших органів. Серце при цьому працює значно інтенсивніше і може бути перевтома серцевого м’яза. Довготривале напруження ще не зміцнілих м’язів кистей рук під час гри на фортепіано, при шитті і письмі іноді спричиняє захворювання, яке дістало назву писальної судороги. Все це треба враховувати при проведенні навчально-виховної роботи з дітьми молодшого шкільного віку, зокрема під час занять з фізичної культури, на шкільній навчально-дослідній ділянці, при виконанні суспільне корисної роботи і т. д.

Несприятливо впливають на організм дитини не тільки надмірні тривалі напруження м’язів, але й недостатня їх діяльність. Щоб правильно розвивались м’язи і весь опорно-руховий апарат, діти повинні систематично займатись гімнастикою, спортом, посильною фізичною працею (відповідно до їх віку і фізичного розвитку). Під час роботи м’язи краще постачаються кров’ю, яка приносить поживні речовини і кисень. Цього досягається посиленням роботи серця та розширенням кровоносних капілярів у працюючому м’язі. Кров, що надходить до працюючого м’яза, живить і кістки, до яких він прикріплений. Цим самим створюються кращі умови і для діяльності органу кровотворення — червоного кісткового мозку. М’язова праця позитивно впливає на весь організм, зокрема на такі органи, як серце і легені, на обмін речовин.

Робота м’язів тісно пов’язана з роботою центральної нервової системи — вони взаємно впливають одне на одного. Діяльність м’язів сприяє розвитку кори великих півкуль головного мозку і органів чуття.

ГІГІЄНІЧНІ ВИМОГИ ДО ОБЛАДНАННЯ ШКОЛИ

§ 1. Шкільне обладнання та основні гігієнічні вимоги до нього

До шкільного обладнання належать меблі (парти, столи, шафи та ін.); фізкультурні снаряди, дитячий сільськогосподарський інвентар, верстати і станки навчальних майстерень, підручники, наочні посібники, шкільно-письмове приладдя тощо.

Всі види шкільного обладнання повинні відповідати таким гігієнічним вимогам:

а) відповідність основних розмірів різного обладнання зростові та іншим віковим особливостям дітей і підлітків;

б) забезпечення правильного положення тіла і виключення зайвого напруження організму під час занять;

в) безпечність обладнання і виключення можливості травматизму дітей (відсутність гострих кінців, виступів, кутів, шипів, отруйних фарб та ін.);

г) зручність при користуванні; д) доступність і легкість підтримання обладнання в чистоті.

§ 2. Обладнання класної кімнати

Парти. Основним обладнанням класів для учнів І—ІХ класів є парта. Для учнів X—XІ класів середніх шкіл парти можна замінити столами зі стільцями. Моделей парт існує багато. Проте далеко не всі вони відповідають педагогічним, гігієнічним та виробничо-технічним вимогам. Найповніше задовольняє згадані вимоги парта конструкції Ф.Ф.Ерісмана, яка виготовляється з дерева і парта на металевій основі. Парти Ерісмана бувають одно- і двомісні.

Одномісні парти використовуються в спеціальних школах-інтернатах, допоміжних школах для розумово відсталих дітей, в санаторно-лісових школах, в школах для дітей із слабким зором. Гігієнічні переваги одномісної парти полягають в тому, що вона полегшує підбір кожному учневі партії необхідного йому номера, полегшує прибирання класної кімнати, дозволяє при потребі відділити учнів одного від другого, використати парту в домашньому побуті.

У масових школах прийнята двомісна шкільна парта (дерев'яна і на металевій основі). Основними гігієнічними перевагами парт на металевій основі є наявність подвійної спинки сидіння, яка сприяє більшій опорі для тулуба, і «прозорість», яка полегшує тримання парт в чистоті.

Основні розміри парт. Парти виготовляються семи різних номерів (від № 6 до № 12 включно). Кожен номер відповідає певній групі зросту дітей. За партою одного й того самого номера можуть сидіти і зберігати правильне положення тіла учні з різницею зросту в межах 10-15см.

В таблиці показані основні розміри парт, затверджені Державним стандартом. Однією з вимог до парти є наявність нахильної кришки стола (нахил 13—15°) і з'єднання лавки з столом. Похила кришка стола забезпечує кращі умови для зорового сприймання під час читання і письма (зменшується акомодація очей). Частину кришки парти роблять відкидною (на шарнірах); це дозволяє учневі вільно вставати, коли він відповідає. З'єднання стола і лавки парти полегшує умови посадки за партою і дає учням можливість опиратися на спинку сидіння; це зменшує їх стомлюваність і є одним з важливих засобів проти викривлення хребта.

Основні розміри парт умм

Назва елементів

№6

№7

№8

№9

№10

№ 11

№12

Висота переднього краю кришки над підлогою

610

650

715

775

830

865

900

Висота заднього краю кришки над підлогою

520

560

620

680

730

765

800

Глибина всього сидіння

260

270

280

300

320

340

360

Довжина сидіння

1000

1000

1000

1100

1100

1100

1200

Висота     нижнього     краю спинного бруска над підлогою

430

460

510

550

590

635

660

Висота    нижнього     краю     спинного бруска над сидінням

115

120

130

140

150

170

180

Ширина спинного бруска

100

110

120

130

140

150

160

Відстань найбільш  опуклої  частини спинного бруска від заднього краю кришки (дистанція спинки)

200

210

220

240

260

280

300

Дистанція лавки

40

40

40

40

40

40

40

Ширина парти:

А) з дерева

770

780

818

828

868

893

928

Б) на металевій основі

732

742

770

790

830

855

890

Висота лавки над підлогою повинна відповідати довжині гомілки з стопою плюс 2см на висоту каблука. Глибина лавки (передньо-задній розмір її) дорівнює 2/3 довжини стегна. Така глибина лавки забезпечує стійке і зручне положення. Якщо лавка буде ширша, ніж 2/3 стегна, то край лавки впиратиметься в підколінну западину і стискуватиме кровоносні судини. Якщо ж лавка буде вузькою, то половина стегна висітиме в повітрі, а це створює неміцну опору. Брусок спинки парти повинен бути на рівні поперекового вигину хребта і своїм профілем відповідати вигину хребта.

Правильне співвідношення кришки стола парти і її лавки зумовлюється правильними дистанціями спинки і лавки та диференцією парти.

Диференцією парти називається відстань по вертикалі від заднього краю кришки стола до лавки. Диференція вважається нормальною, коли вона дорівнює відстані від лавки до ліктя руки, притиснутої до тулуба, плюс 2—2,5см. При меншій диференції учень змушений нахилятись над столом парти, що утруднює дихання і спричиняє швидке стомлення. Крім того, при малій диференції (низька парта) учень змушений дуже опускати праве плече, що призводить до викривлення хребта вліво (лівосторонній сколіоз). Коли ж диференція парти буде вище норми, що може бути, наприклад, при великій висоті стола і низькій лавці, то учневі доводиться значно піднімати праве плече, що може спричинитись до правостороннього сколіозу.

Дистанція спинки, тобто відстань по горизонталі від заднього краю кришки парти (зверненого до учня) до спинки, повинна дорівнювати передньо-задньому діаметру грудної клітки учня з прибавкою 3-5см на її екскурсію. При більшій дистанції спинки школяр не зможе під час читання і письма опиратись на спинку, а це швидко стомлюватиме спинні м'язи. Учень змушений буде набирати неправильної пози, яка спричинятиме викривлення хребта, вдавлювання грудної клітки, порушення нормального зору тощо. Якщо ж величина дистанції спинки буде малою, то школяр виявиться стиснутим між краєм кришки стола і спинкою, що сковуватиме його рухи.

Дистанцією лавки називається відстань по горизонталі від заднього краю кришки стола до переднього краю лавки. Дистанція лавки буває трьох видів: від'ємна, нульова і додатна.

Від'ємною дистанцією лавки вважається така, коли задній край кришки стола заходить на 4см за передній край лавки або коли перпендикуляр, спущений від заднього краю кришки, падає прямо на лавку. Така від'ємна дистанція забезпечує учневі найбільш зручну, найменш стомлюючу і правильну посадку за партою і створює міцну опору на спинку при таких заняттях, як читання, писання та ін. Наявність від'ємної дистанції лавки при відповідності парти зростові учня виключає можливість викривлень хребта і порушень зору при посадці за партою.

Нульовою дистанцією лавки називається така, при якій задній край кришки стола знаходиться на одному рівні з переднім краєм лавки або коли перпендикуляр, спущений від краю кришки стола, падає прямо на передній край лавки.

Додатною дистанцією лавки називається така, при якій задній край кришки стола знаходиться на певній відстані по горизонталі від переднього краю лавки або коли перпендикуляр, опущений від краю кришки стола, падає на вільний простір прямо перед лавкою. Парти з нульовою і додатною дистанціями лавки непридатні для занять, бо учень змушений відсуватись вперед від спинки парти, що призводить до таких самих небажаних наслідків, як і при надто великій дистанції спинки. Тому промисловість тепер не випускає парт з нульовою та додатною дистанцією, але серед старих парт ще є такі, їх необхідно переробити.

Досить зручною в гігієнічному відношенні є універсальна парта зі змінною висотою лавки і стола, а отже, і диференцією. Цього досягається спеціальним підйомним механізмом. За такою партою можуть сидіти учні різного зросту.

Розсаджування учнів за парти. В перші дні занять (а ще краще— перед початком навчального року) учителі разом з активом учнів під керівництвом шкільного лікаря повинні промаркірувати парти і раціонально розподілити відповідні номери парт по класах. Маркірують парти вимірюванням висоти сидіння і висоти заднього (зверненого до учня) краю кришки парти над рівнем підлоги. Вимірюють звичайною лінійкою або спеціально виготовленою планкою завдовжки 1 м, на якій з обох боків зроблено по 7 позначок (поперечних рисок) на рівні:

Визначивши висоту лавки і краю стола, на зовнішній стороні правого стояка ставлять відповідний номер парти.

На початку навчального року і на початку третьої чверті вчитель (в V-XІ класах — класний керівник) вимірює зріст учнів і встановлює, відповідно до їх зросту, потрібний номер парти. Зріст учнів вимірюють або звичайним зростоміром, або спеціально виготовленою дерев'яною рейкою довжиною в 2м з поділками, нанесеними через кожні 10см, починаючи з 110см. У проміжках між цими поділками послідовно наносять всі номери парт. Між поділками від 110 до 119 наносять цифру 6, від 120 до 129 — 7, від 130 до 139 — 8, від 140 до 149 — 9, від 150 до 159 — 10, від 160 до 169 — 11, від 170 і вище — 12; ці цифри відповідають номеру парти. Вимірюючи зріст учня з допомогою такої рейки, зразу можна визначити номер парти, за яку слід посадити даного учня. В кожному класі звичайно потрібні парти трьох-чотирьох суміжних номерів, бо діапазон зросту дітей одного й того самого класу може доходити до 25—29см і більше.

Номер парти можна визначити за методом А.Ф.Лістова. Визначивши зріст учня ростоміром, відняти від перших двох цифр зросту (десятки) число 5. Число, що залишилось, і відповідатиме номеру парти. Наприклад, зріст учня 117см. Перші дві цифри 11, від них треба відняти 5; буде 6. Отже, учневі потрібна парта №6. Для учня зростом 135см (13—5=8) потрібна парта №8 і т.д.

Розміри парти повинні обов'язково відповідати зростові учня. За такою партою учневі легше сидіти, виробляється правильна постава, не так швидко настає стомлення, не буває бічного викривлення хребта, короткозорості, розладу функцій органів дихання та кровообігу тощо.

Розміщуючи учнів за партами, необхідно, крім зросту, враховувати їх зір та інші індивідуальні особливості кожного учня. Учнів, малих на зріст, а також з недостатнім зором або слухом необхідно розсаджувати за передніми партами біля вікна. Учнів, схильних до простудних захворювань, не слід саджати за парти, розміщені біля вікон. Дітей із слабким типом нервової системи, а також дуже збудливих краще саджати поближче до стола вчителя, бо такі учні потребують особливо чуйного і уважного ставлення з боку вчителя.

Посадка учня за партою. Кожен учитель повинен виховувати в дітей звичку (умовний рефлекс) правильно сидіти під час занять.

При правильній посадці створюються найкращі фізіологічні і гігієнічні умови для роботи учня за партою — нормальне зорове сприймання, вільне дихання, найменше напруження м'язів-розгиначів спини, нормальний кровообіг. Правильна посадка характеризується такими ознаками: учень сидить глибоко на сидінні, тулуб відкинутий назад і наближений до вертикального положення, поперековим вигином учень спирається на спинку парти, між тулубом і заднім краєм кришки парти залишається вільний простір у 3—5см (на екскурсію грудної клітки); плечі—на одному рівні; голова трохи нахилена вперед, відстань від очей до книжки або зошита 35—40см. Передпліччя вільно лежать на поверхні кришки парти приблизно під прямим кутом одне до одного, лікті —майже біля краю парти. Ноги зігнуті в кульшовому і колінному суглобах під прямим кутом, ступні опираються на підлогу або підніжку.

Для такої посадки потрібна парта правильної конструкції, основні розміри якої відповідають зростові учня.

Підбір та розставляння парт у класі. В кожному класі, як правило, бувають учні двох-чотирьох зростових груп. Для учнів 1—II класів найчастіше потрібні парти двох-трьох номерів, а для НІ—IV — трьох-чотирьох номерів, бо в цих класах буває більша різниця в зрості учнів.

Спеціальними дослідженнями встановлено, що для обладнання класів восьмирічної школи потрібно парт: № 6 — 5%; № 7 — 22%; № 8 — 27%; № 9 - 23%; № 10 - 16%; № 11 - 6%; № 12 - 1%.

Для учнів І класу потрібно парт: № 6 —28%; № 7 — 61 %; № 8 — 11%; для учнів II класу —№ 6 — 24%; № 7 — 64%; № 8— 12%; для учнів ІІІ класу — № 6 - 6%; № 7 — 53%; № 8 — 37%; № 9 — 4%; для учнів ІV класу - № 7 - 23%; № 8 - 59% і № 9 - 18%.

Останнім часом наша промисловість почала випускати парти з змінною диференцією. Такі парти особливо зручні для тих шкіл і класів, в яких заняття відбуваються в дві зміни. Парти в класі ставлять у три ряди вздовж класу з таким розрахунком, щоб світло падало на них з лівого боку.

Парти менших номерів ставлять ближче до класної дошки, за ними — парти більших номерів. Для дітей з недостатнім зором або слухом парти (якщо вони більшого розміру) ставлять у третьому ряді. Розставляючи парти, слід додержувати таких відстаней:

між внутрішньою стіною в класі і першим рядом парт 50—60см;

між першим і другим рядами парт — 70—75см;

між другим і третім рядами парт — 70—75см;

між третім рядом парт і зовнішньою стіною  — 60—70см.

Учнів, які сидять у першому і третьому рядах, протягом навчального року слід двічі міняти місцями. Наприклад, учнів, які в першому півріччі сиділи в третьому ряді, в другому півріччі треба посадити за парти відповідних номерів у першому ряді, і навпаки. Це необхідно для того, щоб не вироблялася в них звичка нахиляти тулуб і голову вправо або вліво, що зв'язано з читанням записів на класній дошці або розгляданням наочних посібників, карт і схем, розміщених над класною дошкою.

Класна дошка. Класні дошки бувають настінні і пересувні. Настінну класну дошку довжиною 3,0—3,5м і шириною (висотою) 1,2м розміщують посередині передньої стінки класу. Для учнів І—IV класів дошку розміщують так, щоб нижній край її був на висоті 80—85см, а для учнів V—XІ класів — на висоті 90—95см від підлоги.

Для найкращого зорового сприймання поверхня класної дошки повинна бути рівною, матовою, без подряпин і тріщин, чорного кольору, який дає найкращий контраст записів крейдою. У старших класах можна використати класні дошки, покриті темно-коричневим лінолеумом. Як настінні, так і пересувні дошки біля нижнього свого краю повинні мати жолобок для крейдяного пилу, збоку — ящик для крейди і гачок для рушника.

Витирати дошку слід вологою ганчіркою або губкою, які треба мити гарячою водою з милом. Для витирання крейди з рук слід користуватись рушником, який треба міняти щодня на чистий.

Стіл і стілець учителя. Найзручніший для роботи вчителя стіл заввишки 77см (площа кришки 110 70см) з ящиками або тумбочкою, що закриваються. Висота стільця 45см з площею сидіння 40 41см і спинкою, яка забезпечує опору тіла в попереково-крижовій та підлопатковій ділянках. Стіл і стілець для вчителя ставлять перед першою партою середнього ряду або третього ряду (біля вікна). З обох положень учителеві зручно спостерігати за роботою і поведінкою учнів.

Шафи. Шафи в класі потрібні для зберігання книг, зошитів і наочних посібників. У новозбудованих школах влаштовують внутрішньостінні шафи. Цим економиться площа і менше збирається пилу в класі. Розміри шафи (висота і глибина полиць) узгоджуються із зростом дітей і довжиною їх рук.

ЛЕКЦІЯ ІІІ

ОСОБЛИВОСТІ КРОВІ ТА АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ ДИТИНИ

§ 1. Кров

Значення кросі. Кров разом з лімфою е внутрішнім середовищем організму, з якого клітини одержують все необхідне для свого існування і в яке віддають продукти своєї життєдіяльності. Кров виконує в організмі такі функції:

- приносить до всіх органів і тканин поживні речовини, які всмоктуються в кров з кишечника;

- виносить з органів і тканин продукти розпаду, які виділяються з організму через органи виділення;

- приносить клітинам кисень, яким вона збагачується в легенях, і виносить вуглекислий газ, що утворюється в результаті окислювальних процесів у клітинах;

- підтримує рідинний (гуморальний) взаємозв’язок між органами, переносячи від одних органів до інших речовини, що їх вони виробляють;

- бере участь у захисті організму від хвороботворних бактерій, які проникли в організм;

- рухаючись безперервно по кровоносних судинах, кров забезпечує постійний перерозподіл тепла, яке утворюється в результаті обміну речовин в органах і тканинах, і збереження сталої температури тіла, бо зайве тепло віддається назовні через шкіру і легені.

Кількість крові. У дорослої людини кров становить близько 1\16 (6—7%) ваги тіла. Це означає, що в людини вагою 65 кг є близько 4 л крові.

У дітей крові відносно більше, ніж у дорослих. Вага всієї крові в організмі по відношенню до ваги тіла становить у %:

На 1 кг ваги тіла у новонародженої дитини припадає близько 150 мл крові, у дітей 6—10-річних — близько 70 мл, у дорослої людини — 60 мл. Відносна кількість крові зв’язана з рівнем обміну речовин, який є найінтенсивнішим у новонароджених дітей. У хлопчиків крові трохи більше, ніж у дівчаток.

При спокійному стані організму по кровоносних судинах циркулює лише частина крові. Решта крові перебуває в кров’яних депо — в капілярах печінки, селезінки і шкіри. Коли ж виникає потреба в негайному збільшенні циркулюючої крові (при м’язовій роботі і т. п.) депонована кров викидається в кров’яне русло.

Втрата організмом 1/41/3 кількості крові загрожує смертю.

Склад крові. Кров — це тканина, що складається з рідкої міжклітинної речовини, або плазми (близько 55—58%), і кров’яних клітин, або формених елементів (42—45%).

Відокремити формені елементи від плазми можна центрифугуванням або відстоюванням крові, додавши до неї речовин, які перешкоджають зсіданню крові. При відстоюванні кров утворює два шари: верхній — жовтувата напівпрозора рідина — плазма крові і нижній темно-червоний — еритроцити (червоні кров’яні тільця). Між кров’яною плазмою і шаром еритроцитів лежить тонкий прошарок лейкоцитів (білих кров’яних тілець).

§ 2. Плазма крові

Склад плазми. У дітей шкільного віку плазма крові має такий самий склад, як і в дорослих: води — 90—92%; глюкози — 0,1—0,12%; білків — 7—8%; мінеральних солей (переважно NaС1) — близько 1%, а також в невеликій кількості жир, продукти розпаду (азотисті речовини, молочна кислота та ін.) і речовин, що їх виділяють у кров залози внутрішньої секреції. З білків у плазмі є: альбумін, глобулін і фібриноген, який відіграє важливу роль у зсіданні крові. В плазмі крові є ще так звані антитіла, які відіграють захисну роль.

З мінеральних речовин є катіони натрію, калію, кальцію, магнію, заліза, а також аніони хлору, йоду, сульфату, карбонату, фосфату. Найбільше в плазмі іонів натрію і хлору, тому для підтримання роботи серця при великих втратах крові у вени вводять 0,9% розчин кухонної солі. Іони калію і кальцію впливають на збудливість нервових і м’язових клітин. Уже незначний надлишок у плазмі крові іонів калію пригнічує життєдіяльність клітин, послаблює роботу серця. При підвищеному вмісті в крові іонів кальцію частішають скорочення серцевого м’яза, при зниженому — підвищується збудливість нервової системи, внаслідок чого навіть незначні подразнення спричиняють сильні судороги. Дія іонів магнію подібна до дії іонів кальцію. В здоровому організмі склад плазми крові відносно сталий.

§ 3. Формені елементи крові

Еритроцити. Серед формених елементів крові найбільше червоних кров’яних тілець — еритроцитів. Це без’ядерні клітини, що мають форму двояковгнутого диска з діаметром близько 8 мкм і товщиною близько 2 — 2,5 мкм.

Утворюються еритроцити в червоному кістковому мозку з особливих клітин — еритробластів, які мають ядра. У процесі дозрівання еритробласти втрачають ядро і перетворюються в еритроцити; останні надходять в кров’яне русло.

В 1 л крові дорослої людини міститься близько 4,5—5×1012 еритроцитів. У немовлят еритроцитів значно більше. Так, у новонародженої дитини 5,5—6,5×1012 в 1 л крові, але з роками кількість їх зменшується, досягаючи уже в 2—3 роки норми дорослої людини.

Фізіологічна роль еритроцитів визначається наявністю в їх складі червоного пігменту — гемоглобіну, від якого й залежить червоний колір крові. Гемоглобін — це складна хімічна сполука, що складається з білка — глобіну і барвної речовини — гема, в складі якого є залізо Fe(II).

Абсолютний вміст гемоглобіну в дорослої людини становить в середньому 14—16% від ваги крові і досягає 17% (17г гемоглобіну в 100 г крові). При аналізі крові визначають звичайно відносний вміст гемоглобіну. Він показує в процентах відношення фактичної кількості гемоглобіну в 100 г крові до 17 г. У новонароджених дітей відносна кількість гемоглобіну — 110—145%; у дітей шкільного віку —80—90%.

Гемоглобін легко сполучається з киснем. Коли кров проходить крізь капіляри легень, гемоглобін утворює нетривку сполуку з киснем — оксигемоглобін. Кров, яка має в собі оксигемоглобін (тобто насичена киснем), називається артеріальною. Вона переносить оксигемоглобін з легень у тканини, де він легко віддає тканинній рідині свій кисень і відновлюється в гемоглобін. Кров, у якій оксигемоглобін перейшов у стан відновленого гемоглобіну, називається венозною. Отже, основна функція еритроцитів — перенесення кисню від легень до тканин. Крім того, вони беруть участь і в перенесенні вуглекислого газу від тканин до легень.

Швидкому приєднанню гемоглобіном кисню в легенях і швидкому відщепленню його в тканинах сприяють також порівняно повільна течія крові. Еритроцити людини живуть в середньому120—130 днів. Руйнуються вони в селезінці і печінці, де з гемоглобіну утворюються пігменти жовчі. За 1 добу в здорової людини руйнується близько 300 мільярдів еритроцитів. На місце зруйнованих у кров безперервно надходять молоді еритроцити з кровотворних органів.

Лейкоцити. Білі кров’яні тільця (лейкоцити) — безбарвні клітини, які мають ядро і протоплазму. Діаметр їх 7—30 мкм.

Форма лейкоцитів дуже мінлива. При цьому вони роблять амебоїдні рухи і можуть протискуватись між клітинами стінок капілярів у міжклітинні простори.

Лейкоцити здатні до внутрішньоклітинного травлення. Цим і визначається їх основна функція, яка полягає в захисті організму від мікроорганізмів, що проникають у кров і тканини. Активно рухаючись, лейкоцити обволікають своїми відростками різні сторонні органічні частинки (бактерії та ін.), які потрапили в організм, і з допомогою ферментів перетравлюють їх у своїй протоплазмі.

Лейкоцити знищують не тільки бактерії, але й зруйновані клітини організму. Іноді вони поглинають цілі органи, які втратили своє значення для організму, — так зникає хвіст у пуголовка жаби.

Значення лейкоцитів в організмі з’ясував видатний російський учений І.І. Мечников, який вперше спостерігав процес поглинання і перетравлювання бактерій лейкоцитами крові — фагоцитоз.

В 1 л крові дорослої людини міститься 6—8 ×109 лейкоцитів. Кількість їх постійно змінюється залежно від стану організму. Після їди, при м’язовій роботі, під час вагітності кількість лейкоцитів у крові значно збільшується. Особливо різко збільшується їх кількість у крові при запальних процесах та інфекційних захворюваннях. Але при таких захворюваннях як черевний тиф і грип спостерігається зменшення кількості лейкоцитів у крові. Збільшення кількості лейкоцитів називається лейкоцитозом, а зменшення — лейкопенією.

Лейкоцити ділять на дві групи: зернисті і незернисті. Зернисті лейкоцити характеризуються наявністю в їх протоплазмі особливих зерняток, і від того, якими барвниками вони забарвлюються, їх ділять на три підгрупи: нейтрофіли, еозинофіли і базофіли. Серед них найбільше нейтрофілів, що забарвлюються як кислими, так і основними фарбами; еозинофіли забарвлюються кислими фарбами, а базофіли — основними.

Незернисті лейкоцити, протоплазма яких не має специфічної зернистості, діляться на дві підгрупи: лімфоцити і моноцити. Лімфоцити — невеликі клітини з великим ядром, оточеним тонким шаром незернистої протоплазми. Моноцити — найбільші за своїми розмірами клітини крові.

Кількість лейкоцитів у крові зменшується з віком дитини. Так, у новонародженої дитини їх 10—30 ×1012  в 1л, а в 5—6-річної дитини — 8—9 ×1012.

У дітей молодшого шкільного віку кількість лейкоцитів в крові приблизно така сама, як і в дорослої людини. Проте фізіологічне значення має не тільки загальна кількість лейкоцитів, але й процентне співвідношення між різними їх формами, яке називається лейкоцитарною формулою. З цієї таблиці видно, що основну масу білих кров’яних тілець становлять лімфоцити і нейтрофіли. Причому процентний вміст цих видів лейкоцитів з віком дитини змінюється: кількість нейтрофілів збільшується, а лімфоцитів — зменшується. Лімфоцити порівняно з іншими формами лейкоцитів мало рухливі, тому нездатні боротись з хвороботворними мікробами, які проникли в організм. Нейтрофіли, навпаки, досить рухливі: випускаючи вирости протоплазми, вони активно пересуваються до місць скупчення мікробів, захоплюють їх і перетравлюють. Тому для опірності організму проти інфекційних захворювань велике значення має співвідношення в крові нейтрофілів і лімфоцитів.

З таблиці бачимо, що в дітей аж до початку молодшого шкільного віку переважає малоактивний вид лейкоцитів — лімфоцити. В дітей молодшого шкільного віку хоч вже й переважають нейтрофіли, проте ще далеко не досягають норми дорослої людини. Крім того, у дітей молодшого шкільного віку не всі наявні нейтрофіли повністю дозрілі. Цим у певній мірі пояснюється порівняно нижча опірність дитячого організму проти ряду інфекційних захворювань.

Тромбоцити. Серед формених елементів крові тромбоцити, або кров’яні пластинки, найменші. Кількість їх в 1 мл крові дітей 115—425тис (в середньому 230 —250 тис).

Давно вже встановлено, що тромбоцити відіграють важливу роль у процесах зсідання крові. Тромбоцитам належить важлива роль в забезпеченні організму киснем. При інтенсивній м’язовій діяльності відбуваються різкі кількісні і якісні зміни тромбоцитів. Це явище названо міогенним тромбоцитозом. При м’язовій діяльності тромбоцити посилено руйнуються, з них звільняються дихальні ферменти, які сприяють енергійній утилізації кисню. Чим молодший організм, тим яскравіше явище міогенного тромбоцитозу.

§ 4. Захисні властивості крові

Фагоцитоз. Як уже згадувалось вище, лейкоцити крові здатні здійснювати самостійні амебоїдні рухи і пересуватись в організмі. Протискуючись крізь стінки капілярів, лейкоцити виходять з кров’яного русла і, рухаючись по міжклітинних проміжках, збираються в місця скупчення сторонніх тіл (бактерій та ін.). Сюди притягують лейкоцитів хімічні речовини — продукти життєдіяльності бактерій, що проникли в організм. Рух клітин або найпростіших організмів в бік хімічного подразника — називається позитивним хемотаксисом.

Зустрівшись з бактерією, лейкоцит охоплює її виростами своєї протоплазми і потім перетравлює. Нерідко в цій боротьбі лейкоцити гинуть самі, внаслідок чого утворюється гній. Таке поглинання лейкоцитами прониклих в організм шкідливих мікроорганізмів називається фагоцитозом, а самі лейкоцити — фагоцитами. Так їх назвав видатний російський учений І. І. Мечников, який перший відкрив роль лейкоцитів в організмі і створив учення про фагоцитоз.

Фагоцитарну, тобто захисну, функцію в організмі здійснюють, крім лейкоцитів, і інші клітини, зокрема особливі клітини сполучної тканини — гістіоцити.

Імунітет. Хвороботворні бактерії, потрапивши в організм, в процесі своєї життєдіяльності виробляють і виділяють отрути, які назвали токсинами. Токсини викликають різні порушення в життєдіяльності організму, що приводить до захворювання. Проти токсинів в організмі виробляються протиотрути — антитоксини (імунні тіла), які нейтралізують токсини. Деякі антитоксини роками зберігаються як постійна складова частина крові, тому людина не захворює вдруге на деякі інфекційні хвороби (кір, скарлатина та ін.). Така несприйнятливість організму до тієї чи іншої інфекційної хвороби називається імунітетом. Імунітет зумовлюється діяльністю фагоцитів і виробленням в організмі імунних тіл. Розрізняють природжений і набутий імунітет.

Природжений імунітет — коли організм людини від народження несприйнятливий до тієї чи іншої інфекційної хвороби. Він зумовлений високорозвиненою фагоцитарною здатністю клітин і наявністю в організмі імунних тіл вже при народженні.

Набутий імунітет виникає в результаті перенесення інфекційної хвороби або введення в організм невеликої дози ослабленого токсину (щеплення). В обох цих випадках в організмі утворюються антитоксини. Вони специфічні, тобто захищають організм від збудника тільки даної хвороби. Це — активний імунітет; він звичайно зберігається багато років. Від активного відрізняють пасивний імунітет, який набувається в результаті введення в організм сироватки крові тварин або людини, що містить у собі імунні тіла. Пасивний імунітет зберігається лише кілька тижнів.

§ 5. Зсідання крові

Процес зсідання. При пораненнях дрібних судин кровотеча звичайно скоро припиняється. Це пояснюється тим, що кров, яка витікає з судин, зсідається, утворюючи згустки, або тромби (пробки). Останні закривають отвори поранених судин і перешкоджають витіканню крові.

Зсідання крові настає в результаті того, що один з білків плазми — фібриноген переходить в нерозчинний фібрин. Останній випадає в осад у вигляді ниток, у петлях яких затримуються кров’яні клітини. Процес переходу фібриногену у фібрин відбувається під впливом ферменту тромбіну. В кровоносних судинах кров не зсідається, бо фермент тромбін перебуває в недіяльній формі, у вигляді так званого протромбіну. Протромбін перетворюється в тромбін, якщо на нього діє в присутності іонів кальцію активізуючий фермент тромбокіназа. Остання міститься в тромбоцитах, а також у лейкоцитах і стінках кровоносних судин. У плазмі крові тромбокінази немає.

При пораненнях стінки кровоносних судин і сусідні з судинами тканини пошкоджуються, лейкоцити і тромбоцити руйнуються. При цьому вивільняється тромбокіназа, яка діє на протромбін, перетворюючи його в активний тромбін, а останній викликає зсідання крові.

Схема зсідання крові

Тромбокіназа протромбін (при наявності іонів кальцію)

                               

                           тромбін фібриноген

                                                  

                                              фібрин

Фібриноген можна видалити з крові, якщо збивати випущену з організму кров жмутком тоненьких паличок. На паличках скупчуються нитки фібрину. Дефібринована, тобто позбавлена фібрину, кров уже не зсідається, хоч би як довго вона зберігалась. Не зсідається і так звана сироватка — плазма крові, позбавлена фібриногену.

На холоді зсідання крові сповільнюється. Перешкоджають зсіданню крові і деякі речовини, наприклад гепарин, який добувають із печінки тварин, а також гірудин — препарат із медичних п’явок.

Зсідання крові можливе лише в тих випадках, коли в ній є іони кальцію. Якщо до крові додати лимоннокислого натрію, то іони кальцію зв’язуються. Така кров називається цитратною. Вона вже не зсідається і може довго зберігатись. Такий спосіб зберігання крові називається консервуванням. Консервовану кров широко застосовують у медицині для переливання хворим і пораненим.

Прискорюють зсідання крові висока температура, а також вітамін К.

В нормальних умовах кров у кровоносних судинах не зсідається, але при пошкодженні внутрішньої оболонки судини і при деяких захворюваннях серцево-судинної системи кров зсідається. При цьому в кровоносній судині утворюється згусток — тромб.

У новонародженої дитини здатність крові зсідатись різко підвищена (в 2—3 рази). Але, починаючи вже з другого тижня життя, ця здатність доходить до норми дорослої людини. Отже, тривалість кровотечі в дітей така сама, як і в дорослих.

Аглютинація. При значних втратах крові, а також при деяких захворюваннях застосовують переливання крові (еритроцитів).

Явище склеювання, або аглютинації, еритроцитів пояснюється тим, що в плазмі міститься особлива аглютинуюча (склеююча) речовина аглютинін, а в еритроцитах — аглютиноген (речовина, що склеюється). Аглютинінів у плазмі є два. їх позначають першими буквами грецького алфавіту: (альфа) і (бета). Аглютиногенів в еритроцитах також два. Вони позначаються буквами латинського алфавіту — А і В. Аглютинація відбувається в тому разі, якщо аглютиноген А зустрінеться з аглютиніном або аглютиноген В — з аглютиніном . В інших комбінаціях аглютинації не буває.

Групи крові. Залежно від наявності в крові тих або інших аглютинінів і аглютиногенів розрізняють чотири групи крові. В плазмі І-ої групи є обидва аглютиніни і , але в її еритроцитах немає аглютиногенів. Еритроцити IV групи, навпаки, містять у собі обидва аглютиногени, але в її плазмі немає аглютинінів. Кров II групи містить аглютиноген А і аглютинін , а кров III групи — аглютиноген В і аглютинін .

Групу крові можна визначити, маючи сироватку II і III груп. Для цього на скло капають по краплі сироватки II і III груп і в кожну з них вносять по краплі свіжої крові, групу якої хотять визначити. Внесену кров змішують скляною паличкою з сироваткою і по тому, чи настає аглютинація визначають групу крові. Якщо аглютинація не настає в сироватці ні II, ні III групи, то це кров І групи. Якщо аглютинація настане в сироватці II групи і не буде в сироватці III групи, то це кров III групи; якщо ж, навпаки,— в сироватці II групи аглютинації не буде, а в сироватці III групи буде — це кров II групи. Коли ж аглютинація відбудеться в обох краплях крові, то кров належить до IV групи.

Переливання крові. При переливанні крові особливо важливо, щоб не було аглютинації еритроцитів донора (особи, яка дає кров), бо при цьому відносно невеликий обсяг їх зустрічається з масою плазми, яка містить у собі аглютиніни. Еритроцитам реципієнта (особи, що одержує кров) не загрожує небезпека аглютинації, бо плазма крові донора розводиться в десятки разів кров’ю реципієнта і тим самим знешкоджується.

§ 7. Лімфа і лімфообіг

Лімфатична система. Найтонші щілини між клітинами і невеликі порожнини між органами заповнені тканинною рідиною, через яку здійснюється обмін речовин між кров’ю і клітинами. Тканинна рідина не стоїть на одному місці: повільно, але безперервно вона проникає у так звані лімфатичні капіляри, які беруть початок у дуже вузьких міжклітинних проміжках. Лімфатичні капіляри зливаються між собою і утворюють більші лімфатичні судини, які своєю будовою схожі на дрібні вени. Рідина, що заповнює лімфатичні судини, називається лімфою. Вона трохи відмінна за своїм складом від тканинної рідини.

Як і вени, лімфатичні судини мають всередині клапани, які забезпечують рух лімфи тільки в напрямку до серця. Лімфатичні судини в різних ділянках тіла (в паху, під пахвами, на шиї і т. д.) заходять у лімфатичні вузли, де втрачають свою стінку і лімфа надходить в між-тканинні простори —лімфатичні синуси, з яких виходить по виносних лімфатичних судинах. Останні зливаються у більші судини, так звані лімфатичні стовбури (поперекові, підключичні, яремні та ін.), які утворюють дві протоки — праву і ліву. У праву лімфатичну протоку збирається лімфа від правої половини голови, правої руки і органів правої половини грудей. У ліву лімфатичну протоку, яка називається ще грудною, збирається лімфа від інших частин тіла. Обидві лімфатичні протоки впадають у верхню порожнисту вену. По ходу лімфатичних судин лежать особливі потовщення — лімфатичні вузли, діаметр яких 1-30мм; вони складаються з так званої ретикулярної тканини, в петлях якої міститься скупчення утворюваних тут лімфоцитів.

У лімфатичних вузлах затримуються і знищуються мікроби, які доносяться сюди лімфою. Остання на своєму шляху проходить 2—3 лінії вузлів. Отже, раніш ніж попасти в кров’яне русло, лімфа знешкоджується в лімфатичних вузлах. При різних захворюваннях лімфатичні вузли дуже збільшуються і болять.

У результаті дуже повільного руху лімфи іноді буває такий стан, коли тканинна рідина утворюється швидше, ніж відпливає. В таких випадках у міжклітинних проміжках скупчується багато рідини, що може спричинити набряк, тобто збільшення об’єму органу або всього тіла.

§ 8. Органи серцево-судинної системи

Кров в організмі безперервно рухається по замкнутій кровоносній системі, яка складається з серця і кровоносних судин. В системі кровоносних судин розрізняють артерії, вени і капіляри. Центральним органом, який спричиняє рух крові по судинах, є серце.

Форма, положення і величина серця. Серце людини за своєю формою схоже на стиснений в передньо-задньому напрямі конус. Основа серця звернена вверх і вправо, а верхівка — вниз, вліво і вперед. Розташоване серце в грудній клітці між легенями. Більша частина його зсунута вліво від серединної площини тіла. Розрізняють передню і задню поверхні серця, правий і лівий краї.

У новонародженої дитини серце майже кулясте, зміщене воно значно більше вправо, ніж у дорослої людини, положення його близьке до поперечного. До дворічного віку, завдяки високому положенню діафрагми, серце набирає горизонтального положення. Тільки в 2— 3-річної дитини воно набирає косого положення.

За величиною серце людини дорівнює приблизно величині кулака. У дітей раннього віку маса серця відносно більша, ніж у дорослих. Так у перші роки життя дитини серце важить 0,63—0,89% ваги тіла, тоді як у дорослої людини — тільки 0,48— 0,52%. Росте серце нерівномірно. Найінтенсивніше росте воно на першому році життя і частково на другому. Особливо різке збільшення серця буває в період статевого дозрівання (з 14—15 років). Найповільніше росте серце в молодшому шкільному віці (від 7 до 12 років). Протягом перших восьми місяців життя дитини вага серця подвоюється, до двох років збільшується в три рази, до п’яти років — у чотири рази і до 16 років — більш, ніж у 10 раз. Серцевий м’яз продовжує розвиватись і диференціюватись до 18—20 років. Вага серця у хлопчиків більша, ніж у дівчаток.

Будова серця. Серце являє собою порожнистий мускульний мішок, розділений суцільною перегородкою на дві половини — праву і ліву, кожна з них складається з передсердя і шлуночка. Таким чином, серце людини, як і серце ссавців, має чотири камери: праве передсердя і правий шлуночок, ліве передсердя і лівий шлуночок.

Між передсердям і шлуночком кожної половини серця є перегородка з отвором, який закривається стулковим, або атріовентрикулярним, клапаном. У правій половині серця цей клапан складається з трьох, а в лівій половині — з двох стулок. Стулкові клапани відкриваються лише в бік шлуночків. У бік передсердь їм перешкоджають відкриватись сухожильні нитки, які одним кінцем прикріплюються до країв стулок, а другим — до сосочкових м’язів стінок шлуночків. Під час скорочення шлуночків сухожильні нитки натягуються і перешкоджають клапанам вивертатись у бік передсердь.

У шлуночках, крім вхідних отворів із передсердь, є і вихідні отвори: з правого шлуночка в легеневу артерію, а з лівого — в аорту. На межі між правим шлуночком і легеневою артерією, між лівим шлуночком і аортою містяться півмісяцеві клапани, кожен з яких утворений трьома кишеньками. Півмісяцеві клапани побудовані так, що вільно проускають кров із шлуночків у судини, але перешкоджають зворотній течії крові із судин у шлуночки.

Стінка серця складається з трьох шарів. Внутрішній (епітеліальний) шар називається ендокардом, середній (м’язовий) — міокардом і зовнішній (сполучнотканинний) — епікардом.

Останній біля основи серця переходить у навколосерцеву сумку —перикард, яка оточує все серце й утворює навколо нього щілиноподібну порожнину, заповнену рідиною.

Найтовщим шаром є міокард, від якого в основному і залежить товщина стінки серця. Складається він з поперечносмугастої м’язової тканини, характерною особливістю якої є те, що її волокна з’єднані між собою протоплазматичними містками. Така будова серцевого м’яза зумовлює собою особливість його скорочення: збудження, що виникло в одній точці, охоплює весь м’яз і всі його волокна скорочуються одночасно.

У стінці шлуночків м’язовий шар значно товщий, ніж у стінці передсердь. У стінці лівого шлуночка він товщий, ніж у стінці правого шлуночка. Ця особливість будови міокарда зв’язана з функцією, яку виконують різні відділи серця. Уже в б-місячної дитини товщина стінок лівого шлуночка серця вдвічі перевершує товщину правого (так само і в дорослої людини).

Між правим і лівим шлуночками міститься масивна перегородка, яка складається з м’язової тканини. Лише верхня її частина побудована з сполучної тканини. Перегородка між передсердями має сполучнотканинну будову.

Провідна система серця. Серцевий м’яз складається з поперечносмугастої м’язової тканини (як і скелетні м’язи). Проте серцевий м’яз відрізняється від скелетного значно довшим періодом незбудливості і меншою швидкістю проведення збудження (1—4 м/сек).

В серці є окремі ділянки, які відзначаються високою збудливістю. Складаються вони з нервових і видозмінених м’язових клітин, які разом утворюють провідну систему серця В окремих ділянках цієї системи є скупчення клітин — вузли.

Перший вузол провідної системи серця міститься у правому передсерді біля місця впадання в нього верхньої порожнистої вени і називається синусовим. Це провідний вузол; він зумовлює ритм серцевих скорочень. Другий вузол, який називається передсердно-шлуночковим, міститься в нижній частині перегородки, яка розділяє передсердя. Від цього вузла по перегородці серця іде пучок Гіса, який спускається в шлуночки. В перегородці між шлуночками пучок Гіса ділиться на дві ніжки, одна з яких заходить у м’яз правого, а друга — у м’яз лівого шлуночка.

Збудження, яке ритмічно виникає у вузлі Кейт-Флака, поширюється на передсердя, викликаючи їх скорочення. Дійшовши до вузла Ашоф-Тавара, який має меншу збудливість, збудження тут трохи затримується, а потім швидко розходиться по пучку Гіса на м’язи шлуночків. Збудження охоплює шлуночки лише після скорочення передсердь. Цим самим забезпечується послідовне ритмічне чергування в роботі відділів серця.

Артерії. Артеріями називаються судини, по яких кров рухається в напрямі від серця. По артеріях кров, виштовхнута серцем, розходиться до всіх органів і тканин тіла.

Порівняно товсті стінки артерій складаються з трьох шарів: внутрішнього ендотеліального — шар плоских клітин, які щільно прилягають одна до одної, середнього м’язового і зовнішнього сполучнотканинного. Найтовщий середній шар, який складається з кільцевих гладеньких м’язів. Крім того, в стінках артерій є багато еластичних волокон, які разом з м’язовими волокнами надають міцності й пружності стінкам судин.

Вени. Венами називаються судини, по яких кров, що відпливає від органів тіла, рухається в напрямі до серця. Стінки вен складаються з таких самих трьох шарів, що й стінки артерій. Але м’язовий шар у стінках вен менш розвинутий, і еластичних волокон у них мало. Ці особливості зв’язані з навантаженням, які виконують різні судини: тиск крові в артеріях значно більший, ніж у венах. Еластичність стінок артерій, крім того, зумовлює безперервність течії крові в артеріях.

На відміну від артерій, всередині вен є кишенькоподібні клапани, які під час руху крові в бік серця притискуються до стінок судин, а при зворотному русі крові розправляються і перегороджують їй шлях.

Капіляри. Капілярами називають найтонші судини, які зв’язують дрібні артерії з найдрібнішими венами. Стінки капілярів складаються з одного шару плоских епітеліальних клітин, які дістали назву ендотелію. Через тонісінькі стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров’ю і тканинами. Довжина окремого капіляра близько 0,5 мм, а діаметр 3—25 мк. Капіляри утворюють густу сітку, яка пронизує всі органи і тканини. Тому досить уколоти булавкою в будь-яке місце, щоб пошкодити капіляри і показалась краплинка крові. Загальна кількість капілярів великого кола кровообігу 2 млрд., а загальна довжина їх 100 тис. км. У дітей капіляри мають більший просвіт, ніж у дорослих, тому тканини дитячого організму інтенсивніше постачаються кров’ю, ніж тканини організму дорослої людини.

Особливості кровообігу у плода. В утробному періоді організм людини дістає необхідні поживні речовини і кисень з крові матері через дитяче місце (плаценту). Вже під кінець другого місяця життя зародка встановлюється плацентарний кровообіг — через дитяче місце. Із плаценти по пупковій вені в тіло плода надходить артеріальна кров, багата на кисень і поживні речовини. Частина цієї крові надходить у печінку, а частина — в нижню порожнисту вену, де вона змішується з венозною кров’ю, що відтікає з нижньої частини тіла. У правому передсерді до цієї крові домішується ще венозна кров, що надходить верхньою порожнистою веною від верхньої частини тіла.

Із правого передсердя частина змішаної крові попадає в правий шлуночок, а частина через овальний отвір у перегородці між передсердями — у ліве передсердя, куди вливається і невелика кількість крові з легень. З лівого шлуночка змішана кров виштовхується в аорту, звідки вона по артеріях розходиться по всьому тілу і по двох пупкових артеріях потрапляє в плаценту, де вона окислюється і збагачується поживними речовинами.

Частина крові, яка з правого передсердя потрапила в правий шлуночок, виштовхується в легеневу артерію, звідки менша її частина надходить у капіляри легень, які ще не функціонують, а більша частина через боталлову протоку — безпосередньо в аорту. При такому кровообігу найбагатша на кисень кров надходить в печінку; до голови і верхньої частини тулуба надходить кров, багатша на кисень і поживні речовини, ніж до нижньої частини тулуба.

Після народження дитини хід кровообігу різко змінюється. Внаслідок перев’язування пуповини рух крові по пупкових артеріях і вені припиняється. Під час першого вдиху дуже розширюються легеневі судини і в них надходить вся кров з легеневої артерії, внаслідок чого боталлова протока спадається і вже на першому тижні життя немовляти перетворюється в артеріальну зв’язку. Овальний отвір між передсердями заростає і перетворюється в овальну ямку правого передсердя. Мале коло кровообігу починає виконувати функцію забезпечення газообміну організму з навколишнім середовищем.

§ 9. Робота серця

Цикл серцевої діяльності. Безперервний рух крові по судинах зумовлюється роботою серця, яка складається з правильного чергування скорочень серцевого м’яза — систол і його розслаблень — діастол. Під час діастоли кров через верхню і нижню порожнисті вени надходить у праве передсердя, а через легеневі вени — у ліве передсердя. М’язи серця в цей час розслаблені, стулкові клапани відкриті, і кров, не затримуючись, перетікає з передсердь у шлуночки. В наступний момент відбувається систола одночасно обох передсердь. Скорочення серцевого м’яза починається в синусному вузлі, тому отвори вен закриваються вже на самому початку систоли, і кров з передсердь може виходити лише в бік шлуночків.

Виштовхнувши кров у шлуночки, передсердя розслаблюються. Негайно починається одночасна систола обох шлуночків. Тиском крові стулкові клапани зразу ж закриваються. Натяг сухожильних ниток не дає стулкам вивернутися в бік передсердь, тому шлуночки герметичне закриваються. В результаті скорочення шлуночків у їх порожнинах різко збільшується тиск крові. Коли він стає вищий, ніж тиск в аорті і легеневій артерії, півмісяцеві клапани відкриваються, і кров із шлуночків виштовхується в ці судини.

Слідом за систолою шлуночків настає діастола, тиск у їх порожнинах стає меншим, ніж в аорті і легеневій артерії. Внаслідок цього півмісяцеві клапани закриваються і перешкоджають поверненню крові у серце. Деякий час все серце перебуває в розслабленому стані (загальна пауза серця). За паузою серця знову настає систола передсердь, потім систола шлуночків, загальне розслаблення серця і так протягом усього життя людини. Період від початку однієї систоли передсердь до початку другої називається серцевим циклом.

У дорослих людей серце скорочується 60—80 раз на хвилину. Один серцевий цикл триває 0,8с (систола передсердь — близько 0,1с, систола шлуночків — близько 0,3с і діастола серця близько 0,4с). Отже, протягом серцевого циклу передсердя 0,1с працюють, а 0,7с відпочивають; шлуночки працюють 0,3 с, а відпочивають 0,5с.

Частота серцевих скорочень у здорових людей може збільшуватись з різних причин (підвищення температури навколишнього середовища, після їди, при емоціях і особливо при м’язовій роботі). У цих випадках час кожного серцевого циклу зменшується (головним чином за рахунок тривалості діастоли, серця).

Пульс. Періодичні коливання стінок аорти, зумовлені періодичним надходженням у неї крові, поширюються у вигляді хвилі по всіх артеріях. Ці коливання стінок артерій називаються пульсом. Пульс можна промацати у тих місцях, де артерії лежать на кістці безпосередньо під шкірою (променева і вискова артерії, артерії тильної сторони стопи та ін.). З пульсу можна судити про роботу серця, бо кожному ударові пульсу відповідає одне скорочення серця. Пульсова хвиля, що пробігає по артеріях з швидкістю 7—10 м/сек, поступово затухає і в капілярах пульсації зовсім нема.

У дітей серцевий м’яз збуджується швидше, ніж у дорослої людини. Тому в дитини скорочення серця і пульс частіші, ніж у дорослої людини. Чим менша за віком дитина, тим частіший ритм її серцевих скорочень.

Частота пульсу в дітей одного й того самого віку коливається в значних межах. У дівчаток пульс майже завжди частіший, ніж у хлопчиків.

Ударний і хвилинний об’єм крові. При кожній систолі лівий і правий шлуночки виштовхують в аорту і легеневу артерію однакову кількість крові. Кількість крові, що виштовхується серцем при одному скороченні, називається ударним, або систолічним, об’ємом крові, а кількість крові, що виштовхується за 1 хв. — хвилинним об’ємом. Ударний об’єм крові найбільше зростає протягом першого року життя (в 4 рази) та у період статевого дозрівання.

Ритм серцевих скорочень у дітей частіший, тому й хвилинний об’єм крові в них відносно більший, ніж у дорослих. Це має велике значення, бо в тканинах ростучого організму процеси обміну речовин відбуваються значно інтенсивніше, ніж у дорослої людини. Так, наприклад, в дитини наприкінці першого року життя на 1кг ваги тіла споживається кисню в 2—3 рази більше, ніж у дорослої людини. Потім у дітей потреба у кисні поступово зменшується і до періоду змужнілості організму наближається до потреб дорослої людини.

Робота тренованого і натренованого серця. При різній діяльності організму, особливо при м’язовій, потреба тканин у кисні і поживних речовинах зростає, тому робота серця в цих випадках посилюється. Серце може збільшувати свою роботу частішими скороченнями і збільшенням ударного об’єму крові. При дуже напруженій фізичній праці частота скорочень серця може подвоїтись, а ударний об’єм крові — потроїтись; вся робота серця збільшується в шість раз порівняно з роботою, яку воно виконує, коли організм перебуває в спокійному стані.

Але так збільшується робота серця тренованої людини, яка систематично займається фізичною працею, фізкультурою, спортом. Нетреноване серце, подвоївши частоту своїх скорочень, може збільшити ударний об’єм крові тільки в 1,5 рази, а вся робота його зросте лише в три рази.

Серце дитини працює так само, як серце нетренованої людини. Через невелику потужність серцевого м’яза і велику частоту скорочень збільшення ударного об’єму крові у дітей майже неможливе. Дитяче серце, подібно до серця нетренованої людини, посилює свою роботу, головним чином за рахунок частіших скорочень. Тому необхідне правильне, систематичне тренування серця дитини. Цю особливість серця дітей необхідно також враховувати при дозуванні фізичних навантажень (фізичної праці, фізичних вправ і т. д.) для дітей різного віку, бо перевантаження їх серця може викликати значні порушення його діяльності, що шкідливо відіб’ється на розвитку і здоров’ї дитини.

Слід відзначити, що хоч м’язові волокна серця дитини молодшого шкільного віку розвинені ще порівняно слабо, воно порівняно більш виносливе, бо серцевий м’яз дитини краще постачається кров’ю, ніж у дорослої людини.

Нервова регуляція серцевої діяльності. Серце іннервується двома блукаючими і двома симпатичними нервами. Блукаючі нерви беруть початок у довгастому мозку, де міститься їх центр, а симпатичні — відходять від шийного симпатичного вузла. Імпульси, які надходять до серця по блукаючому нерву, гальмують діяльність серця, тобто сповільнюють ритм і зменшують силу серцевих скорочень. Імпульси, що надходять по симпатичному нерву, навпаки, прискорюють і посилюють роботу серця.

Подразнюючи окремі гілочки симпатичного нерва, які йдуть до серця, І.П. Павлов ще в 80-х роках XIX ст. виявив спеціальну гілочку, подразнення якої викликає тільки посилення роботи серця, не змінюючи ритму .серцевих скорочень. І.П. Павлов довів, що цей нерв посилює процеси обміну речовин у серцевому м’язі, в результаті чого посилюється і сила його скорочень. Нерви, які посилюють обмін речовин, Павлов назвав трофічними.

Іннерваційний апарат серця е уже в новонародженої дитини. Але розвиток симпатичної іннервації серця випереджає розвиток парасимпатичної іннервації, яка добре проявляється в дітей лише після трьох років, і з віком посилюється. Переважанням симпатичної іннервації пояснюється як більша частота пульсу в ранньому дитинстві і молодшому шкільному віці, так і частіші серцеві скорочення під впливом на дитину зовнішніх подразників.

Розвиток іннерваційного апарата серця в основному закінчується до 7—8 років. Але серцевий м’яз ще не закінчив свого розвитку на цей час, тому у молодших школярів можливе перевантаження серця при інтенсивній м’язовій роботі.

Робота серця може змінюватись рефлекторно внаслідок впливу факторів зовнішнього і внутрішнього середовища. По доцентрових нервах у центральну нервову систему надходять імпульси від органів чуття, від м’язів, що скорочуються під час роботи, від внутрішніх органів, що працюють. Ці імпульси можуть у головному або спинному мозку перейти на будь-які відцентрові нерви, в тому числі й на волокна блукаючого і симпатичного нервів, які йдуть до серця. В результаті робота серця зміниться відповідно до потреби окремих органів і всього організму.

Діяльність серця зв’язана також з корою великих півкуль. Про це свідчить вплив на роботу серця стану психіки. Такі психічні емоції, як радість, страх, переляк, сором, горе (особливо, коли вони з’являються несподівано), викликають прискорення або сповільнення ритму серцевих скорочень. Тяжкі психічні переживання можуть шкідливо відбитися на серцевій діяльності. Вплив емоцій та інших психічних переживань на діяльність серця особливо сильно проявляється у дітей та підлітків.

Гуморальні впливи на діяльність серця. На роботу серця впливають також різні хімічні речовини, які виділяються в кров різними органами.

Особливо великий вплив має гормон надниркових залоз — адреналін, який спричиняє збільшення частоти і сили серцевих скорочень. Ацетилхолін, в утворенні якого бере участь парасимпатична нервова система, сповільнює і послаблює серцеву діяльність.

На роботу серця впливають іони деяких солей, що надходять у кров. Так, збільшення концентрації іонів кальцію в крові викликає прискорення і посилення серцевих скорочень, а збільшення концентрації іонів калію, навпаки,— гальмує серцеву діяльність.

Аритмія серцевої діяльності у дітей. У дітей молодшого шкільного віку (7—9 років) спостерігається нерівномірний ритм серцебиття в спокої в сидячому положенні. Після короткочасних прискорень серцебиття в них спостерігаються поодинокі різкі сповільнення серцевих скорочень, які співпадають з видихом. Дихальна аритмія серця — нормальне фізіологічне явище. Вона зменшується в 13—15 років і знову посилюється в 16—18 років, а потім поступово зменшується. Аритмії в юнацькому віці, на відміну від аритмії в молодшому шкільному віці, властиве поступове сповільнення і прискорення пульсу, що відповідає фазам дихання. В юнацькому віці під час вдиху тривалість пульсу вкорочується, а під час видиху — збільшується. Сповільнення і прискорення пульсу є результатом змін ритму дихання, які відбиваються на роботі серця, викликаючи зміну тонусу блукаючих нервів.

§ 11. Гігієна серцево-судинної системи дитини

З точки зору гігієни дуже важливо забезпечити умови, необхідні для нормального розвитку і діяльності дитячого серця та правильної циркуляції крові по всьому організму. Для цього слід насамперед уникати надмірних фізичних і психічних напружень дитини, які порушують нормальний ритм роботи серця. Не менш важливою, можна сказати — обов’язковою умовою нормального розвитку серця дитини, є поступове і систематичне його тренування раціональними і доступними для дітей того чи іншого віку фізичними вправами та фізичною працею.

Слід пам’ятати, що розвиток іннерваційного апарата серця дитини закінчується в основному вже до 7—8 років, тоді як серцевий м’яз в молодших школярів ще далеко не досяг повного свого розвитку. По відношенню до маси тіла серце в дітей молодшого шкільного віку росте повільніше, воно ще дуже мале. Тому надмірне навантаження може підірвати сили дитини.

Для гігієни серця велике значення має нормальний сон, під час якого серце працює спокійніше, ніж удень.

Для гігієни органів кровообігу дітей має значення і їх одяг та взуття. Дитячий одяг не повинен бути тісним, щоб не стискував грудну клітку і не утруднював дихання, бо тоді зменшується постачання тканин киснем. Тісні комірці стискують кровоносні судини шиї, погіршуючи кровопостачання мозку. Тугий пояс стискує кровоносні судини черевної порожнини, утруднюючи кровообіг в органах травлення. Тісне взуття і підв’язки для панчіх порушують нормальний кровообіг у нижніх кінцівках. Отже, гігієні одягу і взуття дітей треба приділяти велику увагу.

ЛЕКЦІЯ IV

АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

ДИТИНИ

§ 1. Значення, загальний план будови і властивості нервової системи

Значення нервової системи. У життєдіяльності і розвитку людського організму нервовій системі належить провідна роль. Нервова система регулює і погоджує діяльність різних органів, тканин і клітин, об’єднуючи тим самим всі частини організму в єдине ціле.

З допомогою складних рецепторних апаратів — органів чуття — нервова система безперервно сприймає зміни, що відбуваються в зовнішньому середовищі, і в тій або іншій формі реагує на них, перебудовуючи діяльність окремих органів і всього організму відповідно до цих змін. Інакше кажучи, нервова система здійснює зв’язок організму із зовнішнім середовищем.

Вищим об’єднуючим і координуючим відділом нервової системи людини е головний мозок, в якому, в свою чергу, головна роль належить корі великих півкуль, яка в людини є також органом свідомості, мислення.

Загальний план будови. Нервова система побудована з нервової тканини. Нервову систему прийнято ділити на центральну, яка складається з головного і спинного мозку, і периферичну, до якої належать черепномозкові і спинномозкові нерви, їх сплетення, а також нервові вузли, або ганглії — невеликі скупчення тіл нейронів, що лежать в різних частинах тіла.

Окремий відділ нервової системи становить вегетативна нервова система.

Головний і спинний мозок складаються з сірої і білої речовини. Сіра речовина утворена тілами нервових клітин та їх короткими відростками — дендритами, а біла — довгими відростками — аксонами. Тіла нейронів, сполучаючись одне з одним своїми відростками, утворюють окремі скупчення, які називаються ядрами і нервовими центрами.

Одні аксони сполучають між собою мозкові ядра і нервові центри, а інші виходять за межі мозку і дають початок стовбурам черепномозкових і спинномозкових нервів. Кожен нерв складається з дуже багатьох нервових волокон.

Нерви зв’язують центри головного і спинного мозку з різними органами тіла — м’язами, шкірою, серцем і т. д. Нервові волокна, які передають збудження від центральної нервової системи до органів тіла, називаються еферентними (відцентровими), а волокна, які несуть збудження від периферичних органів у центральну нервову систему — аферентними (доцентровими).

Властивості нервової системи. Основними властивостями нервової системи є збудливість, провідність і гальмування. Збудливість проявляється у виникненні збудження у відповідь на дію того чи іншого подразника. Нервове збудження, або нервовий імпульс,— це складний фізіологічний процес, в основі якого лежать біохімічні реакції, які ще недостатньо вивчені.

Лабільність нервової тканини нестала: вона зменшується при стомленні і дії наркотичних речовин; підвищення концентрації іонів калію в навколишньому середовищі підвищує її, а іонів кальцію — знижує.

Провідність — здатність передавати виникле збудження — є другою уважливою властивістю нервової тканини. Проведення збудження можливе лише при умові цілості нерва і збереженні його життєвих властивостей. Якщо ж перерізати нерв або ж туго перев’язати його, то провідність порушується. В межах одного нейрона збудження проводиться в обидві сторони від місця виникнення. Але в умовах цілого організму всі імпульси в нервовій системі проводяться лише в одному напрямку. Пояснюється це тим, що контакти між сусідніми нейронами, так звані синапси, проводять збудження лише в напрямі від доцентрового. нейрона на відцентровий і не здатні проводити його в зворотному напрямі.

Збудження проводиться окремими нервовими волокнами строго ізольовано, тобто без передачі на сусідні волокна того самого нерва. Це досягається завдяки наявності мієлінових оболонок, які відіграють роль ізоляційного матеріалу. Швидкість проведення нервового збудження нестала. У людини в волокнах рухових нервів вона коливається від 60 до 120 м/с, а в волокнах вегетативних нервів — від 1 до 30м/с. У холоднокровних тварин швидкість проведення нервового збудження значно нижча.

Для збуджених ділянок нервової системи характерне виникнення в них електричних явищ, які дістали назву струмів дії. Причому збуджені ділянки нерва завжди електронегативні по відношенню до не збуджених. Напруга струмів дії вимірюється тисячними і навіть мільйонними частками вольта.

Будь-які зміни в діяльності нервової системи супроводяться зміною струмів дії як у її центральній частині, так і в нервових волокнах. Електричні явища в головному мозку, які одержали назву біострумів мозку, змінюються як під впливом зовнішніх подразників, так і при розумовій роботі.

Рефлекс. В основі діяльності нервової системи лежить здійснення рефлекторних реакцій, або рефлексів. Рефлексом називається закономірна реакція організму на подразнення, здійснювана через центральну нервову систему. Механізм всякого рефлексу такий: збудження, що виникло в рецепторах в результаті подразнення, йде спочатку по доцентрових нервах в центральну нервову систему, а звідти по відцентрових нервах до органу, який відповідає на подразнення.

Рефлекторні реакції організму можуть виникати у відповідь на найрізноманітніші впливи як із зовнішнього, так і з внутрішнього середовища і можуть проявлятись у виникненні або зміні діяльності будь-якого органу або системи їх. Так, рефлекторно скорочуються скелетні м’язи, виділяються травні соки, змінюється діяльність дихальної і серцево-судинної систем і т. п.

Шлях, по якому збудження, що виникло в рецепторі, передається до робочого органу, називається рефлекторною дугою. В її складі розрізняють п’ять ланок: 1 — рецептори — чутливі нервові закінчення, які сприймають подразнення; 2 — доцентровий (аферентний) нерв, який передає збудження від рецептора в центральну нервову систему; 3 — ділянка нервової системи (нервовий центр), де збудження, зазнавши складних змін, передається на відцентровий нейрон; 4 — відцентровий (еферентний) нерв, що несе збудження від центральної нервової системи до робочого органу; 5 — ефектор (виконавчий орган), який відповідає на подразнення (м’язи, залози, кровоносні судини). Здійснення рефлексу можливе лише при умові фізіологічної цілості всіх перерахованих ланок рефлекторної дуги. Якщо схематично уявити собі рефлекторну дугу, то вона повинна складатись щонайменше з двох нейронів —доцентрового і відцентрового. Прикладом такої двонейронної рефлекторної дуги може бути дуга, по якій здійснюється колінний рефлекс. Але більшість рефлекторних дуг складається з більшої кількості нейронів: між доцентровим і відцентровим нейронами лежать ще проміжні нейрони.

Згідно з вченням І. П. Павлова, будь-який рефлекторний акт складається з трьох ланок: подразник — мозкова робота — виконавча діяльність організму у відповідь на цей подразник. Такий тричленний рефлекс названо дугоподібним. Але найновіші відкриття в фізіології внесли істотні уточнення в це уявлення. Дуже тонкими експериментами встановлено, що будь-який рефлекс не закінчується роботою виконавчих органів у відповідь на зовнішнє подразнення. Коли виконавчі органи здійснюють ту чи іншу рефлекторну роботу, вони в свою чергу посилають в мозок аферентні (чутливі) сигнали, які інформують його про те, які зміни відбуваються в організмі. Цей потік інформацій П. К. Анохін назвав зворотною аферентацією. Таким чином, рефлекс відбувається не за принципом дуги, а кільцеподібне: подразник (який викликає аферентні імпульси в перший раз) — мозкова робота — діяльність організму у відповідь на подразник — зворотна аферентація (імпульси від виконавчих органів) — нова мозкова робота — нові уточнені «накази» виконавчим органам і т.д.

Складність рефлекторної діяльності. У здійсненні рефлекторної реакції беруть участь нейрони однієї рефлекторної дуги лише тоді, коли на рецептори діє подразник невеликої сили. При збільшенні ж сили і тривалості подразнення збудження, яке надійшло в певний нервовий центр, іррадіює, тобто поширюється на інші ділянки центральної нервової системи. В таких випадках у здійсненні рефлекторної відповіді на подразнення бере участь багато нейронів. Так, уколовши зненацька палець, людина відсмикує руку; одночасно з цим у неї може статись різкий рух усього тіла, змінитись частота скорочень серця і дихальних рухів, вона може крикнути від переляку і т. д.

Сумація збудження. Якщо на рецептори діють дуже слабкі подразники, то викликане ними збудження хоч і доходить до центральної нервової системи, але виявляється недостатнім для того, щоб перейти з одного нейрона на інший. Але при повторенні таких подразнень з невеликими інтервалами в нервових центрах відбувається сумація збудження, яке в результаті цього стає достатньо сильним, щоб перейти на еферентний нейрон і викликати рефлекторну реакцію. Так, людина часто не реагує, коли муха сяде їй на обличчя, але робить рух рукою, коли муха починає повзати. В цьому випадку відбувається подразнення значної кількості рецепторів, і слабкі збудження, надходячи в центральну нервову систему, сумуються і викликають рефлекторну реакцію. Другим прикладом сумації може бути чхання, яке настає рефлекторно в результаті тривалого подразнення рецепторів носової порожнини слизом, пилом та іншими речовинами.

Явище сумації збудження пояснюється властивостями нервового центра, в якому кожне збудження, що надійшло сюди, викликає ряд змін, зокрема, підвищує збудливість нервового центра. Наступні подразнення, якщо вони досить часті, попадають в період підвищеної збудливості і, сумуючись, стають достатніми для виникнення хвилі збудження, яке переходить на еферентний нейрон.

Взаємодія процесів збудження і гальмування та їх єдність. Крім процесів збудження, в діяльності центральної нервової системи важливу роль відіграють і процеси гальмування, яке є своєрідним діяльним станом, що викликаний збудженням і з ним зв’язаний.

Гальмування в центральній нервовій системі вперше відкрив І. М. Сєченов на досліді, відомому під назвою сеченовського гальмування. Подразнюючи у жаби ділянку зорових горбів проміжного мозку кристаликом кухонної солі, Сєченов спостерігав подовження часу згинального рефлексу на одночасне подразнення задніх лапок кислотою. Збудження, яке виникає в проміжному мозку при подразненні сіллю, викликає гальмування в центрах спинного мозку, які здійснюють згинальний рефлекс. Якщо ж прийняти сіль і змити поверхню зорових горбів від її слідів, то час рефлексу повертається до попередньої величини.

І. М. Сєченов довів також, що гальмування в нервових центрах може виникнути і під впливом подразнень з периферії. Так, якщо кінчик лапки спінальної жаби (в якої видалено головний мозок) занурити в слабкий розчин кислоти, то лапка згинається. Проте, якщо одночасно з подразненням лівої лапки кислотою праву лапку стиснути пінцетом, то можна загальмувати рефлекс на кислоту.

Численними дослідами встановлено, що збудження в одних центрах нервової "системи викликає гальмування в інших. Особливо чітко проявляється така взаємна індукція процесів збудження і гальмування в акті ходьби. Коли м’язи — згиначі правої ноги і розгиначі лівої скорочуються, розгиначі правої ноги і згиначі лівої перебувають у розслабленому стані. А потім навпаки. Така координована діяльність м’язів нижніх кінцівок пояснюється тим, що збудження в нервових центрах згиначів викликає гальмівний стан в центрах розгиначів цієї ж кінцівки. При цьому збудження в центрі згиначів однієї кінцівки зв’язане з гальмуванням у центрі згиначів другої. Згідно з вченням видатного російського фізіолога М. Є. Введенського, гальмування і збудження є лише два прояви одного й того самого нервового процесу, які залежать лише від сили і частоти подразнення.

Дальший свій розвиток вчення про гальмування одержало в працях І. П. Павлова. Йому належить відкриття охоронної ролі гальмування, яке запобігає виснаженню нервових клітин при дуже сильних і частих подразненнях. Збудження і гальмування е основними процесами в діяльності нервової системи.

Стомлення. Для центральної нервової системи характерна швидка стомлюваність. На відміну від нервових волокон, які майже не стомлюються, нервові центри стомлюються дуже швидко. Подразнюючи певний час доцентровий нерв, можна досягти спочатку ослаблення, а потім і цілковитого припинення рефлекторного акту. Але якщо після цього перенести подразнення на відцентровий нерв, тс м’яз відповість скороченням. Такі експерименти свідчать про те, що стомлення настало саме у центральній нервовій системі.

Особливості нервової системи дитини. У дітей нервова система більш збудлива, ніж у дорослих. Внаслідок високої збудливості нервова система дітей швидше виснажується. Цю особливість центральної нервової системи дітей слід враховувати вчителям при організації навчально-виховної роботи в школі. Так, якщо на уроці діти довгий час займаються одноманітною розумовою працею, при якій збуджуються одні й ті самі ділянки центральної нервової системи, то остання швидко стомлюється і діяльність її дуже утруднюється. В результаті в дітей знижується інтерес, увага і взагалі їх працездатність. Тому на уроках учитель мусить застосовувати різні методи і прийоми роботи, тривалість кожного з яких повинна бути по можливості невеликою. При зміні методів і видів роботи навантаження з одних ділянок центральної нервової системи переноситься на інші, і тому значно віддаляється час настання її стомлення. З цією ж метою після тривалої розумової праці слід влаштовувати перерви, протягом яких нервові центри, що посилено працювали, могли б відпочити.

Вегетативна нервова система

Довгий час вважали що вегетативна нервова система іннервує лише внутрішні органи. Але пізніше було встановлено, що вона іннервує і скелетні м’язи, не викликаючи, проте, їх скорочення, а лише регулюючи в них процеси обміну речовин і стан тонусу.

Таким чином, вегетативна нервова система бере участь у іннервації всіх органів тіла. Вона не є якимсь самостійним утвором в організмі, а є частиною всієї нервової системи організму.

Волокна вегетативної нервової системи значно тонші від соматичних, збудливість їх нижча і процес збудження відбувається в них повільніше.

За морфологічними, функціональними і фармакологічними особливостями вегетативну нервову систему поділяють на два відділи: симпатичний і парасимпатичний.

Функція вегетативної нервової системи. Всі внутрішні органи мають подвійну іннервацію — до кожного з них підходять волокна, як симпатичного, так і парасимпатичного відділів вегетативної нервової системи. Імпульси, що надходять до органу по цих волокнах, діють на нього по-різному. Так, під впливом імпульсів симпатичних нервів зіниця розширюється, а під впливом імпульсів парасимпатичних нервів — звужується; симпатичний нерв прискорює і підсилює скорочення серця, парасимпатичний — послаблює скорочення і сповільнює ритм; симпатичний нерв пригнічує перистальтику шлунково-кишкового тракту, а парасимпатичний — підсилює і т. д. В нормальних умовах обидва відділи вегетативної нервової системи функціонують в тісній взаємодії. Тому подвійна іннервація внутрішніх органів не тільки не заважає нормальній діяльності органів, а, навпаки, забезпечує точнішу її регуляцію і краще пристосування до змін, що відбуваються у зовнішньому або внутрішньому середовищі.

Діяльність вегетативної, як і соматичної нервової системи, збуджується рефлекторно, внаслідок впливів на рецептори з зовнішнього або внутрішнього середовища.

Особливості вегетативної нервової системи у дітей. Функціонально вегетативна нервова система в основному формується вже на першому році життя дитини. Проте її розвиток і удосконалення триває ще довгий час і відбувається одночасно з розвитком центральної нервової системи. Характерним для вегетативної нервової системи дітей дошкільного і молодшого шкільного віку є ще не цілковита зрівноваженість симпатичного й парасимпатичного відділів її щодо впливу їх на іннервовані органи. Спостереження і спеціальні дослідження показують, що у більшості дітей, особливо у віці до 7 років, переважає вплив парасимпатичної нервової системи. Внаслідок цього в таких дітей часто бувають порушення ритму дихання і серцевої Діяльності, звуження зіниці, часто змінюється колір обличчя (почервоніння і збліднення), підвищена пітливість та ін. Такі односторонні впливи парасимпатичної нервової системи особливо різко виражені у фізично ослаблених і хворобливих дітей.

Але є діти, в яких переважає вплив симпатичної нервової системи. В таких дітей спостерігається підвищена збудливість нервів, що регулюють діяльність серця і кровоносних судин. Крім того, в них помітна блідість і сухість шкіри та слизових оболонок, розширення очної щілини і зіниці, мерзлякуватість, ніжність всього складу тіла та ін.

Розвиток великих півкуль головного мозку в дітей. Формування і вдосконалення психіки дитини відбувається на основі розвитку кори великих півкуль і при безпосередній її участі. Ось чому розвиток нервової системи, особливо головного мозку, у дітей має велике значення.

У новонародженої дитини центральна нервова система ще дуже слабо розвинена. А найменш розвиненою з усіх відділів центральної нервової системи є кора великих півкуль головного мозку.

Головний мозок у дітей, особливо у новонароджених, відзначається своїм значним відносним розміром. Так, відношення ваги головного мозку до ваги тіла у новонародженої дитини становить 1 : 9, а у дорослої людини 1 : 40. Проте абсолютна вага головного мозку у дітей менша, ніж у дорослих людей.

Головний мозок немовляти якісно ще мало розвинений, хоч і має велику масу. Поверхня кори великих півкуль у дітей в перші місяці їх життя порівняно гладенька. Головні борозни хоч і помітні вже, але неглибокі, а борозни другого і третього порядків ще не сформувались. Закрутки ще не чітко виражені. Нервових клітин у великих півкулях новонародженої дитини майже стільки, скільки й у дорослої людини (12—14 мільярдів), але вони ще дуже прості за своєю будовою, мають майже веретеноподібну форму з невеликою кількістю відростків, а дендрити їх ще тільки починають формуватись. Після народження нові високодиференційовані нервові клітини появляються в невеликій кількості.

У трирічної дитини вже чітко виражене диференціювання клітин кори головного мозку, які на цей час мало чим відрізняються від клітин дорослої людини.

Ускладнення будови нервових клітин відбувається повільно і триває до 40 і більше років. Хоч основна маса нервових клітин після народження  втрачає здатність до розмноження, проте вони ще протягом багатьох років збільшуються в розмірах, поступово розвиваються їх відростки, у дендритів утворюються деревовидні розгалуження. Тільки група клітин, що регулюють координацію смоктальних м’язів, добре розвинена у новонародженої дитини. Диференціювання клітин кори великих півкуль відбувається в основному до 7—8 років.

Борозни на поверхні великих півкуль починають утворюватись на З—5-му місяцях утробного життя. Вони утворюються неодночасно. У семимісячного плода є майже всі великі борозни. Після народження дуже швидкий розвиток борозен і закруток сповільнюється, але продовжується до 1—2 років. У п’ятирічної дитини, незважаючи на зовнішню схожість з поверхнею мозку дорослої людини, борозни ще не досягають повної глибини, інше співвідношення часток мозку. Спочатку розвиваються глибокі шари кори, а потім уже поверхневі.

Велике значення для діяльності центральної нервової системи має мієлінізація провідних шляхів, тобто утворення мієлінових оболонок. Мієлінізація починається ще в утробному періоді розвитку і триває після народження. В головному мозку раніше мієлінізуються доцентрові шляхи, і через 5—6 місяців, а іноді через 4—10 років після народження — відцентрові. До двох років закінчується мієлінізація зорових і слухових шляхів.

Мієлінізація всіх спинномозкових нервів закінчується до трьох років (іноді до 5—10 років), але мієлінова оболонка і осьовий циліндр ростуть і після трьох років.

Мієлінова оболонка ізолює одне нервове волокно від другого. Гадають, що мієлінова оболонка, крім того, бере участь і в самому нервовому процесі, бо діяльність нерва супроводжується фізіологічними змінами в його оболонці. Коли на нервових волокнах немає мієлінової оболонки, збудження, що йдуть по цих волокнах від рецепторів до кори півкуль головного мозку, можуть перейти і на сусідні волокна, в результаті чого в корі головного мозку не утвориться чітко обмежених вогнищ збудження.

У молодшому шкільному віці і в період статевого дозрівання у дітей триває дальший розвиток центральної нервової системи. Удосконалюються окремі нервові клітини і розвиваються нові нервові шляхи, відбувається функціональний розвиток всієї нервової системи. Відмічається посилений ріст лобових часток великих півкуль, у зв’язку з чим збільшується точність і координованість рухів.

Метод умовних рефлексів, розроблений І. П. Павловим. Це основний і найбільш ефективний метод вивчення фізіологічних функцій кори великих півкуль головного мозку. На відміну від перелічених вище методів, які дають можливість з’ясувати лише окремі питання діяльності великих півкуль, метод умовних рефлексів дозволяє строго об’єктивно на цілком здоровому організмі тварини чи людини досліджувати різноманітні акти поведінки, в основі яких лежать фізіологічні процеси, що відбуваються в корі великих півкуль головного мозку. Завдяки методу умовних рефлексів, або методу об’єктивного вивчення вищої нервової діяльності, І. П. Павлов розкрив фізіологічні механізми діяльності кори великих півкуль головного мозку. Для вивчення поведінки дітей тепер широко застосовують різноманітні психологічні та педагогічні методи.

Рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку

Безумовні і умовні рефлекси. Питання про фізіологічні закономірності діяльності кори великих півкуль головного мозку залишалось не з’ясованим аж до початку XX ст. Вчені розуміли, що з функцією кори великих півкуль зв’язана психіка, «душевна» діяльність, тобто довільні дії, які нібито здійснюються за бажанням або наміром тварини чи людини незалежно від будь-яких впливів ззовні. Але до І. М. Сєченова і І. П. Павлова фізіологи не знали шляхів і методів вивчення психічної, «душевної» діяльності.

І. М. Сєченов — основоположник російської матеріалістичної фізіології — перший із фізіологів підійшов до вивчення діяльності кори великих півкуль з матеріалістичних позицій. У своїй книзі «Рефлекси головного мозку», яка вийшла в світ у 1863р., І. М. Сєченов доводив, що і в основі психічної діяльності людини лежать рефлекторні реакції, здійснювані у відповідь на вплив зовнішнього середовища. Він доводив, що між психічними і фізіологічними процесами є тісний зв’язок і вважав, що навіть в основі мислення лежить рефлекторний механізм.

І. П. Павлов за допомогою розробленого ним об’єктивного методу дослідження поведінки тварин — умовних рефлексів — відкрив фізіологічні закони діяльності кори великих півкуль і створив вчення про вищу нервову діяльність. Численні експерименти, проведені І. П. Павловим і його учнями за допомогою цього методу, підтвердили думку І. М. Сєченова проте, що вся діяльність організму, в тому числі і психічна, причинно зумовлена, тобто є реакцією організму на подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища. Всю рефлекторну діяльність людини і тварини І. П. Павлов поділив на дві категорії: безумовні і умовні рефлекси.

Безумовні рефлекси — це природжені реакції організму на подразнення з зовнішнього або внутрішнього середовища. Вони неминуче проявляються в усякого здорового організму тварини і людини в певний момент його життя, якщо діє подразник, що їх викликає. Рефлекси чхання, кліпання, кашлю і т.п.— це прості безумовні рефлекси; а такі безумовні рефлекси, як харчовий, оборонний, статевий і т.п., — це складні рефлекси, що називаються інстинктами.

Безумовні рефлекси є видовими: вони властиві кожній особині даного виду тварин.

Здійснення безумовних рефлексів зв’язане з діяльністю нижчих відділів центральної нервової системи — спинного мозку і стовбура головного мозку. Про це свідчить той факт, що при наявності цих відділів безумовні рефлекси зберігаються у тварин і після видалення кори великих півкуль головного мозку. Але в нормальних умовах діяльності здорового організму безумовні рефлекси відбуваються під значним впливом кори великих півкуль головного мозку. Безумовні рефлекси постійні.

Навколишнє середовище безперервно змінюється; тварини, і особливо людина, поведінка якої визначається сукупністю суспільних відносин, виявляються все в нових і нових умовах. Тому в житті тварин, і особливо людини, виключно велике значення мають тимчасові зв’язки організму з середовищем — умовні рефлекси.

Умовні рефлекси, на відміну від безумовних, є індивідуальними: в одних організмів даного виду вони можуть бути, а в інших їх може не бути. Це рефлекси набуті. Вони виробляються у тварин чи людини в процесі індивідуального життя і надбудовуються на базі безумовних рефлексів.

Умовні рефлекси є функцією вищого відділу центральної нервової системи — кори великих півкуль головного мозку. Якщо у тварини видалити кору великих півкуль головного мозку, то всі умовні рефлекси зникнуть.

Утворення умовних рефлексів. Умовні рефлекси утворюються на основі безумовних, природжених рефлексів. Основною умовою утворення умовного рефлексу є поєднання того чи іншого індиферентного (байдужого) подразника з дією подразника, який викликає безумовний рефлекс. Так, звук дзвоника не викликає у собаки слиновиділення. Але якщо звук дзвоника кілька разів поєднати з годівлею тварини, то пізніше один лише звук дзвоника викличе у собаки всю ту складну реакцію, яку раніш викликала їжа: тварина буде облизуватись, шукатиме їжу, у неї почне виділятися слина. Виділення слини на їжу, що потрапила в рот, є прояв природженого, безумовного рефлексу. Слиновиділення на звук дзвоника, який кілька разів «підкріплювався» годівлею тварини, — це набутий, умовний рефлекс.

Подразники, що викликають природжені, спадкові рефлекси, називаються безумовними. Подразники, що викликають набуті рефлекси, називаються умовними, або сигналами.

Умовний рефлекс може вироблятись на будь-який сигнал, якщо він кілька разів поєднувався з дією безумовного подразника. Умовні рефлекси можуть вироблятись не тільки на поодинокі зовнішні подразники, але й на комплекси їх, на порядкове місце подразника, на припинення його дії тощо. Нарешті умовним подразником може бути час: якщо собаці давати їжу через кожні п’ять хвилин, то після кількох дослідів у нього виділятиметься слина тільки на п’ятій хвилині після попередньої годівлі.

Вироблений умовний рефлекс може бути основою для утворення нового умовного рефлексу — умовного рефлексу другого порядку, а на основі другого може утворитись умовний рефлекс третього порядку і т. д.

В утворенні тимчасових нервових зв’язків, комплексних умовних рефлексів і рефлексів вищого порядку проявляється синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. Утворення умовного рефлексу е проявом фізіологічного синтезу.

Механізм утворення умовних рефлексів. Умовний рефлекс утворюється внаслідок встановлення в корі великих півкуль тимчасового зв’язку між двома вогнищами збудження. Коли собака їсть, їжа подразнює смакові рецептори ротової порожнини. Збудження, що виникає в рецепторах, по доцентрових нервах надходить у слиновидільний центр в довгастому мозку. Звідси воно йде по відцентрових нервах до слинної залози і викликає секрецію слини. Це безумовний рефлекс. Одночасно з довгастого мозку збудження надходить у відповідну ділянку кори півкуль головного мозку, де також виникає вогнище збудження.

Якщо перед собакою засвітити електричну лампочку, то ніякого слиновидільного рефлексу не буде (тут світло лампочки є індиферентним подразником). Але нервові імпульси, що виникли в зорових рецепторах ока, проводяться в зорову зону кори півкуль головного мозку і там виникає вогнище збудження.

Якщо ж одночасно або перед годівлею тварин засвічувати електричну лампочку, то в корі півкуль виникають два вогнища збудження: в харчовому центрі і в зоровій зоні. Збудження з цих центрів поширюється по корі і підвищує її збудливість (особливо на шляху між обома вогнищами, де проходять зустрічні хвилі нервових імпульсів). При повторному застосуванні обох подразників між цими вогнищами збудження встановлюється тимчасовий зв’язок, або, за висловом І. П. Павлова, відбуваються «замикання».

Тепер нервові імпульси від рецепторів ока йдуть у зоровий центр кори півкуль, звідти вони переходять по протореному шляху в харчовий центр кори, потім у слиновидільний центр довгастого мозку і до слинних залоз, збуджуючи їх роботу. Так замикається дуга умовного рефлексу, і світло електричної лампочки стає умовним подразником (сигналом) їжі.

Такий фізіологічний механізм встановлення тимчасових зв’язків і в людей між різними уявленнями, ідеями, словами, вчинками і т. д.

Таким чином, основна функція кори великих півкуль головного мозку полягає в замиканні тимчасових зв’язків, завдяки яким виробляються умовні рефлекси. Цим самим кора півкуль є вищим органом індивідуального пристосування організму до умов середовища.

Вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність

Діяльність нервової системи, що здійснює єдність функцій організму і умов його життя, називається вищою нервовою діяльністю; вона складається з умовних і безумовних рефлексів.

За І. П. Павловим ці умовні і безумовні рефлекси і є об’єктивним проявом психічної, або душевної, діяльності тварин.

Характерною особливістю вищої нервової діяльності є її надзвичайна мінливість, пластичність. Вона здатна тонко і швидко змінюватись відповідно до змін зовнішнього середовища, умов життя.

Вища нервова діяльність, ця перша і основна діяльність нервової системи, яка забезпечує єдність Організму і умов його життя, тісно зв’язана з другою, нижчою нервовою діяльністю, з об’єднанням роботи всіх частин організму, а саме з об’єднанням і регулюванням роботи всіх внутрішніх органів. Цілком зрозуміло, що вища нервова діяльність, яка визначає поведінку, — рухи тварини, скорочення скелетних м’язів, — неможлива без узгодження з нижчою нервовою діяльністю — роботою серця, кровоносних судин, органів дихання і травлення, залоз внутрішньої секреції та інших внутрішніх органів.

Вища нервова діяльність притаманна всім тваринам, які мають нервову систему. На відміну від тварин, людині властива не тільки складна вища нервова діяльність, але і вища форма психіки — свідомість, яка є відображенням суспільного буття в мозку людини. Людина (доросла чи дитина), на відміну від тварин, здатна до вольових, свідомих цілеспрямованих дій.

Умовні рефлекси у дітей

Умовні рухові рефлекси утворюються у новонароджених дітей в перші дні їх життя. Але через недостатній ще розвиток нервової системи, тонусу і скоротливості скелетних м’язів, безумовні і умовні рефлекторні рухи короткочасні, нестійкі і не координовані, крім рефлексів ссання, ковтання та відсмикування кінцівок при больових подразненнях.

Спочатку у дитини утворюється слуховий умовний руховий рефлекс, або рефлекс на положення тіла (вестибулярний), потім зоровий і, нарешті, шкірно-дотиковий. Нюхові і смакові умовні рухові рефлекси виробляються на другому місяці життя дитини. У два місяці дитина повертає голову на звук, може піднімати голову і тримати її в такому положенні 1—1,5хв. У віці 1—2 місяців у дитини появляються усмішка і сміх.

Умовні харчові рухові рефлекси утворюються у новонароджених дітей в перший день їх життя (залежно від адекватності умовних і безумовних подразників). Умовний смоктальний рефлекс на тактильне (дотикове) подразнення шкіри (поза безумовною рефлексогенною зоною) можна утворити в перший день життя дитини.

У здорової дитини у 10—14-денному віці, якщо покласти її в таке положення, в якому її годують, появляються харчові реакції ще до годування. Вона повертає голову набік, розкриває рот і починає робити смоктальні рухи. Це умовний рефлекс на комплексний натуральний подразник рецепторів травного тракту і рухового аналізатора.

Умовні рефлекси, вироблені протягом першого місяця життя немовляти, дуже нестійкі. Чим менша за віком дитина, тим більше підкріплень безумовним рефлексом необхідно для утворення стійкого умовного рефлексу. Під кінець другого місяця життя дитина може диференціювати умовні подразники, які значно відмінні один від одного. На третьому місяці дитина розпізнає близьких і незнайомих людей. У 6 місяців у дітей виробляються негативні (гальмівні) рефлекси.

Шестимісячна дитина легко розрізняє запахи, механічні, температурні і пропріоцептивні (м’язові) подразнення. Аналіз слухових подразнень ще недостатній. Зорові умовні подразники дитина добре розрізняє. Вже на першому році життя дитина розрізняє форму і рух предметів, а також різні кольори.

У 1,5—2-річних дітей умовні рухові рефлекси на поодинокі подразнення швидко утворюються і зразу стають стійкими. До 2,5 років значно удосконалюється вища нервова діяльність: легко утворюються і швидко закріплюються, а при непідкріпленні швидко згасають прості і складні умовні рефлекси.

Умовні рефлекси утворюються у дітей як на подразнення зовнішніх органів чуття, так і на подразнення рецепторів внутрішніх органів. Вони швидко закріплюються і стають автоматизованими. Умовні рефлекси виробляються у дітей не тільки на різні подразники, але й на різні інтенсивності одного й того самого подразника.

У дітей дошкільного і шкільного віку синтезуюча здатність кори великих півкуль значно посилюється, особливо щодо вироблення умовних рефлексів вищих порядків. Так, у дітей-дошкільнят вироблялись умовні рефлекси шостого порядку, а у школярів — ще складніші. У вищих тварин можна виробити умовні рефлекси не вище третього порядку.

Утворення умовних рефлексів вищих порядків краще забезпечує відповідність поведінки дітей до умов їх життя, ніж умовні рефлекси першого порядку.

Нові умовні рефлекси утворюються тим легше і швидше, чим менша за віком дитина. В період статевого дозрівання нові умовні рефлекси у дітей утворюються повільніше. Це залежить, напевне, від гальмування з боку нейронів центра статевих органів (який перебуває в стані підвищеної збудливості), тобто від негативної індукції.

В лабораторії  Л. А. Орбелі встановлено, що чим менша за віком дитина, тим довше зберігаються вироблені у неї умовні рефлекси.

Гальмування умовних рефлексів у дітей

Безумовне (зовнішнє) індукційне гальмування виникає у дітей при дії сторонніх подразників з зовнішнього середовища та дії нервових імпульсів з внутрішніх органів і тканин. Так, переповнення сечового міхура гальмує умовні рефлекси. Зовнішнє гальмування залежить від сили стороннього подразника (воно більше при дії сильних подразників), від міцності умовного рефлексу (легше загальмовуються нові, ще нестійкі рефлекси), від віку дитини (чим менша за віком дитина, тим легше загальмовуються умовні рефлекси).

Безумовне замежове гальмування виникає як при дії надсильних подразників, так і при дії слабких подразників, що повільно і довго діють при стомленні, виснаженні нервової системи і при емоціях. У всіх цих випадках воно має охоронне значення, оберігаючи від руйнування нервові клітини головного мозку в результаті сильного або тривалого збудження.

Умовне (внутрішнє) гальмування. Якщо умовний подразник не підкріплюється безумовним, то позитивний умовний рефлекс поступово згасає. У здорових дітей через деякий час (10-15 хв.) згаслий умовний рефлекс знову з’являється, навіть без підкріплення.

Згасання умовних рефлексів залежить від індивідуальних особливостей (типів) нервової системи. Новоутворені рефлекси швидше згасають, ніж старі, стійкі рефлекси. У голодних дітей умовні харчові рефлекси згасають важче, ніж у нагодованих.

Гальмування під час згасання рефлексу іррадіює і може перейти в фізіологічний сон. Згасальне гальмування піддається вправлянню. Чим частіше воно утворюється, тим скоріше воно виникає при згасанні не тільки даного умовного рефлексу, але й при наступному згасанні інших рефлексів. На згасальному гальмуванні ґрунтується здатність позбавлятись непотрібних або шкідливих звичок, коли умовний подразник, що викликав непотрібну або шкідливу дію, систематично не підкріплюється.

Умовне гальмо. Коли індиферентний подразник передує умовному подразнику, який в даному випадку не підкріплюється, то він стає умовним гальмом, сигналом непідкріплення. У здорових дітей умовне гальмо утворюється після 2—6 непідкріплень.

У дітей умовне гальмування специфічне і диференційоване. Подразник, перетворений в умовне гальмо, гальмує тільки той умовний рефлекс, з яким він зв’язаний, а інших умовних рефлексів він не затримує. Вони починають гальмуватись лише в тому випадку, коли умовне гальмо кілька разів співпадає з ними без підкріплення.

Умовні гальма зберігають свою затримуючу дію протягом місяців і років, але швидко перестають діяти, якщо їх комбінація з умовним подразником починає підкріплюватись.

У дітей можуть бути утворені умовні гальма другого, третього і вищих порядків, якщо будь-який новий індиферентний подразник кілька разів співпадає з дією умовного гальма першого або другого і т. д. порядків.

Умовні гальма мають велике значення у вихованні та навчанні дітей, особливо у вихованні дисципліни.

Запізнювальні умовні рефлекси. Якщо поступово збільшувати проміжок часу між початком дії умовного подразника і початком підкріплення його безумовним подразником (їжею), то виробляється запізнювальний умовний рефлекс.

У дітей дошкільного і молодшого шкільного віку запізнювальні умовні рефлекси утворюються важче і повільніше, ніж інші гальмівні умовні рефлекси. При частому застосуванні запізнювальних умовних рефлексів появляється дрімота, сонливість і фізіологічний сон. Часте і посилене утворення запізнювальних умовних рефлексів може викликати у дітей тимчасові порушення вищої нервової діяльності.

Диференціювальне гальмування. Ця різновидність внутрішнього гальмування виробляється при підкріпленні умовних подразників певної якості і інтенсивності і непідкріпленні умовних подразників, близьких за якістю і інтенсивністю. В першому випадку виникає збудження, а в другому— диференціювальне розрізнювальне гальмування. Наприклад, завдяки диференціювальному гальмуванню в ділянці зорового аналізатора розрізняються відтінки світла, кольорів та їх інтенсивності; в ділянці слухового аналізатора — висота, сила, склад і локалізація звуків і т. д.

У дітей тонке диференціювання виробляється поступово. Щоб утворити тонке диференціювання, яке дітям важко дається, треба спочатку утворити більш грубе, яке легко виробляється. Якщо ж не переходити поступово від легких завдань до важких, то може настати порушення вищої нервової діяльності (неврози та ін.).

Спочатку диференціювальне гальмування утворюється важко, потім його утворення дедалі прискорюється і удосконалюється. Перш ніж переходити до вироблення нового диференціювання, потрібно міцно закріпити попереднє. Чим складніше диференціювання, тим більше часу необхідно для його утворення. У різних дітей спостерігається різний оптимальний час вироблення диференціювань.

Чим менша за віком дитина, тим більша іррадіація (поширення) збудження і тим менша його концентрація, а отже, і диференціювання внутрішнім гальмуванням.

Диференціювальне гальмування підвищує ефективність навчального процесу. Прикладом може бути використання порівняння та зіставлення.

Перша і друга сигнальні системи

Досліджуючи утворення умовних рефлексів у тварин, процеси збудження і гальмування в корі великих півкуль головного мозку, І. П. Павлов завжди цікавився питанням, чи не можна перенести встановлені в дослідах на тваринах закономірності на людину. Визнаючи той факт, що вища нервова діяльність людини незрівнянно складніша, ніж у тварин, І. П. Павлов в той же час вказував, що основні фізіологічні закономірності діяльності кори головного мозку, найзагальніші основи вищої нервової діяльності однакові у вищих тварин і у людини. Це означає, що найскладніша діяльність кори великих півкуль головного мозку людини здійснюється шляхом аналізу і утворення тимчасових зв’язків (синтезу), що в ній відбуваються процеси іррадіації і концентрації збудження і гальмування, процеси взаємної індукції цих процесів і формування складних динамічних стереотипів. Звичайно, проявляються всі ці основні закономірності у людини далеко складніше, ніж у тварин. І. П. Павлов завжди підкреслював і своєрідність вищої нервової діяльності людини. В основі цієї своєрідності лежить насамперед те, що людині властива мова.

Якщо у тварин умовні рефлекси виробляються на безпосередні сигнали дійсності — зорові, слухові, нюхові, смакові і т. д., то у людини умовні рефлекси утворюються ще й на словесні подразники, тобто на слова, сказані або написані, які є ніби сигнали сигналів дійсності.

Сукупність безпосередніх сигналів (звуків, кольорів запахів і т.д.) І. П. Павлов назвав першою сигнальною системою дійсності; вона властива всім тваринам і людині. Словесні подразники утворюють другу сигнальну систему, властиву людині.

Друга сигнальна система склала, за висловом І. П. Павлова, надзвичайний додаток до механізму нервової діяльності, який відбувся в процесі еволюції тваринного світу на фазі людини. Вона виникла і розвинулась під впливом розвитку суспільних відносин на базі колективної праці. «Якщо наші відчуття і уявлення, що стосуються навколишнього світу, є для нас перші сигнали дійсності, конкретні сигнали, то мова, спеціально насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть у кору від мовних органів, є другі сигнали, сигнали сигналів. Вони являють собою абстрагування від дійсності і допускають узагальнення, що й становить наше додаткове, спеціально людське, вище мислення, яке створює спершу загальнолюдський емпіризм, а нарешті і науку — знаряддя вищого орієнтування людини в навколишньому світі і в собі самій».

Друга сигнальна система розвивається на основі першої сигнальної системи, на основі сприймань, образів, уявлень, які виникають про предмети зовнішнього світу та їх взаємовідношення між собою завдяки діяльності мозкових кінців аналізаторів. Умовні рефлекси на слова утворюються завдяки тому, що при навчанні дітей мови предмети і явища поєднуються у дитини з їх словесним позначенням. На відміну від тварин, дитина реагує не на звукосполучення слова, а на його значення, на те, що узагальнює слово. Так, слиновидільний рефлекс, що утворився у дитини, коли вона бачила булку, проявиться на вимовлення слів «булка» і «білий хліб». Дресирований собака, який стає на задні лапи при слові «служи», зовсім не реагуватиме на слова «стань вертикально».

Слова означають не тільки окремі предмети, певні якості і дії, але й риси, характерні для групи більш або менш однорідних предметів і явищ. Цим пояснюється той факт, що рефлекси, які виробляються на словесні подразники, набагато складніші від тих, які утворюються на безпосередні сигнали. Наприклад, якщо собака доторкнеться до гарячого чайника, то, якщо він лише побачить чайника, в нього утвориться умовний рефлекс. Він обминатиме чайник, але може обпектись об утюг або інший гарячий предмет, з яким він ще не стикався.

А дитині досить сказати: гаряче або боляче, щоб вона не тягнулась ні до чайника, ні до утюга, ні до тарілки з гарячою стравою. Хоч предмети зовні відмінні, їх спільна властивість — гарячі, спричиняють біль, виражається словом, яке дитина чує, розуміє і реагує на нього. В даному випадку реакція дитини доцільна.

Головне в слові — це поняття, як абстрагування або узагальнення предметів і явищ навколишнього світу, узагальнення об’єктивної реальності, тобто внутрішній смисл слова, його зміст, а не звуковий або письмовий образи слова. Слова діють на людей не звуками усної мови і не зоровим зображенням письмової мови, а своїм внутрішнім смислом, своїм змістом.

Словесна, тобто друга сигнальна система, об’єднує і спрямовує діяльність першої сигнальної системи, але постійно коригується останньою, якщо словесна стає неадекватною (невідповідною) по відношенню до реальних подразників. Так, якщо у школяра молодших класів виробляється умовний рефлекс на червоний колір (умовний подразник — червоний колір) і під час дії червоного кольору ввести в експеримент словесний подразник «немає червоного кольору», то дитина реагуватиме не на слова, а на червоний колір.

У здорових дітей при порушенні відповідності другої сигнальної системи першій, тобто відповідності слів реальним фактам дійсності, перша сигнальна система відразу починає коригувати другу. Реальний подразник перемагає словесного подразника.

Звідси важливий педагогічний висновок: знання дітей, їх уявлення і поняття міцніші і точніші тоді, коли вони набуті шляхом наочного, предметного навчання.

У складній взаємодії першої і другої сигнальних систем провідна роль належить другій сигнальній системі. Вона регулює діяльність першої сигнальної системи і безумовні рефлекси. Людина може свідомо загальмувати умовні і безумовні рефлекси. Слово, як умовний подразник соціального порядку, на відміну від умовних подразників тварин, може стати (особливо для дорослих людей) набагато сильнішим фактором впливу, ніж безумовні подразники.

Завдяки словесній, тобто другій сигнальній системі, сприймання зовнішнього світу у людини значно багатше і глибше, ніж у тварин. Завдяки другій сигнальній системі можливе узагальнення, абстрактне мислення, що є спеціально людським, вищим мисленням.

Значення словесної, другої сигнальної системи в житті людей надзвичайно велике: мова служить для дітей і дорослих людей засобом спілкування, словами люди передають один одному свій досвід і знання, виражають свої думки і почуття, бажання і т. д. Весь індивідуальний розвиток дитини, набування нею знань і майстерності зв’язані з мовою. Взаємний вплив людей здійснюється через мову. Художнє виховання дітей, розуміння художнього твору (картин, скульптур, музики) також здійснюється через другу сигнальну систему.

У вищій нервовій діяльності дітей молодшого шкільного віку (особливо в учнів І—II класів) ще переважає перша сигнальна система, яка зумовлює конкретний, наочно-образний характер їх мислення. Але й друга сигнальна система в цьому віці розвивається з наростаючою швидкістю. Це проявляється насамперед в утворенні тонших і міцніших зв’язків, що утворюються на основі єдності чуттєвих вражень і слова, яке відіграє для дитини дедалі більшу роль.

Динамічний стереотип. Вища нервова діяльність як людини, так і тварин ґрунтується не на поодиноких умовних рефлексах, а здебільшого на цілих комплексах, системах реакцій, які відбуваються часто в певній закономірно повторюваній послідовності. Кора великих півкуль головного мозку дітей уже в перші два роки проявляє величезну синтезуючу (зв’язуючу, об’єднуючу) силу. В наступні роки її функція посилюється і вдосконалюється. Завдяки синтезуючій функції кора півкуль може створювати дуже складні системи діяльності. Систему корової діяльності, яка виробляється при повторюваних впливах подразників, що діють в певній послідовності, І. П. Павлов назвав динамічним стереотипом.

При навчанні спортивних, трудових, музикальних та інших рухів в результаті багаторазового їх повторення формуються навички, фізіологічною основою яких є система закріплених, автоматизованих умовних рефлексів — динамічний стереотип. Останній має величезне значення: звична робота виконується людиною швидко, злагоджено, без зайвих рухів, економно витрачається енергія м’язів і нервової системи.

Динамічний стереотип утворюється, якщо протягом багатьох днів в один і той самий час і водному й тому самому порядку, з однаковими інтервалами застосовується система позитивних і негативних умовних подразників. Постійне застосування в одному й тому самому порядку умовних подразників приводить до утворення певної системи умовних рефлексів, певної послідовності в діяльності різних аналізаторів у великих півкулях і підкорових центрах та певних тимчасових нервових зв’язків між ними. Між вогнищами збудження і гальмування у великих півкулях і підкорових центрах утворюється певний нервовий зв’язок в часі і просторі. Цей зв’язок стає міцним, і тому переробити динамічний стереотип важко.

Прикладами стереотипу є навчальні заняття за розкладом у школі, де уроки відбуваються в певному порядку: певний, систематично повторюваний режим дня, виконання трудових і спортивних рухів тощо.

У дітей віком 1,5—3 роки легко відбувається послідовне утворення багатьох стереотипів без їх зміни. Утворення стереотипів з наступною їх переробкою для дітей цього віку — значно важче завдання, що проявляється в подовженні часу їх утворення.

У віці 5—6,5 років послідовне утворення багатьох стереотипів без їх зміни відбувається ще швидше і легше, ніж у дітей 1,5—3 років.

У дітей молодшого шкільного віку дуже швидко порівняно з дорослими утворюються нові і відновлюються попередні стереотипи. У дітей середнього (12—14 років) і старшого (15—16 років) шкільного віку утворення динамічного рухового стереотипу відбувається в основному так само, як у молодших школярів, тобто спочатку збудження іррадіює, що проявляється в значній тривалості рухів і в великих коливаннях їх амплітуди, а потім воно концентрується, зменшується прихований період і тривалість рухів, вирівнюється їх амплітуда. Проте, чим старші діти, тим швидше утворюється і зміцнюється руховий динамічний стереотип.

Типи вищої нервової діяльності

На основі експериментальних досліджень І. П. Павлов встановив, що характер умовнорефлекторної діяльності в значній мірі залежить від індивідуальних особливостей нервової системи. І. П. Павлов створив вчення про типи вищої нервової діяльності, в основу якого було покладено три основні властивості нервових процесів, які визначають індивідуальні особливості: 1) сила процесів збудження і гальмування, 2) зрівноваженість процесів збудження і гальмування, 3) рухомість процесів збудження і гальмування.

На основі цих властивостей нервової системи І. П. Павлов виділив 4 основних типи вищої нервової діяльності:

перший тип — сильний неврівноважений — характеризується достатньою силою нервових процесів, але збудження переважає над гальмуванням; надмірно збудливий, метушливий, рухи поривчасті;

другий тип — сильний зрівноважений рухливий — має достатню силу і рухомість нервових процесів, добру їх зрівноваженість. Рухливий, товариський, легко орієнтується в новій обстановці, швидко реагує на кожний новий подразник;

третій тип — сильний зрівноважений малорухливий — відзначається малою рухливістю, застійністю нервових процесів при достатній їх силі і врівноваженості. Нетовариський, спокійно і обережно реагує на нові подразники, важко переробляє навички;

четвертий тип — слабкий — нервова система слабка; легко гальмується різними зовнішніми подразниками, має низьку працездатність, швидко стомлюється.

Наведена класифікація включає в себе лише основні типи; в житті існують різні варіації цих типів.

В основі типу нервової діяльності лежать природжені властивості нервової системи, які, проте, змінюються з віком під впливом виховання, праці і соціальних умов.

Типи нервової системи дітей. Загальноприйнятої класифікації типів нервової системи дітей ще немає.

Нижче наводимо як найбільш прийнятну на даному етапі дослідження класифікацію нервової системи дітей А. Г. Іванова-Смоленського. Ґрунтуючись на дослідженнях з застосуванням об’єктивних методів, А. Г. Іванов-Смоленський розрізняє чотири основних типи нервової системи у дітей шкільного віку: збудливий, лабільний, інертний і гальмівний.

У дітей збудливого типу нервової системи швидко і легко утворюються умовні рефлекси, але важко і повільно виробляються диференціювання. Такі діти багато розмовляють на уроках, не можуть сидіти спокійно, рухаються, неуважні, легко заводять товаришування то з одним, то з іншим учнем.

Діти лабільного типу швидко орієнтуються в новій для них обстановці; у школі вони спокійні, товариські, точно виконують уроки, добре встигають з багатьох предметів. Умовні рефлекси і диференціювання утворюються швидко.

У дітей інертного типу дуже важко утворюються як рефлекси, так і диференціювання. Вони мовчазні, мало проявляють інтересу до навчання; намагаються залишатись на самоті, піддаються навіюванню, погано виконують уроки.

У дітей гальмівного типу важко виробляються умовні рефлекси і легко утворюється диференціювання, що характерно для процесу гальмування. На уроках і під час перерв вони ведуть себе спокійно, зосереджено. Заводять товаришування з іншими дітьми повільно і важко.

Звичайно, наведені типи нервової системи далеко не охоплюють всіх відмінностей темпераментів і характерів дітей шкільного віку. Найчастіше нам доводиться мати справу не з «чистими» типами дітей, а з досить своєрідним поєднанням різноманітних рис характеру.

Вчитель повинен не просто враховувати особистість кожного учня, не пристосовуватись до неї сліпо, а прагнути шліфувати цю особистість, ставити до неї оптимальні вимоги, вести її розвиток вперед. Слід пам’ятати, що типи нервової системи не залишаються незмінними від народження дитини. З дня народження організм зазнає різних впливів оточення. За І. П. Павловим, остаточно складається характер як сплав з природжених рис нервової системи (типу) і змін її властивостей, зумовлених зовнішнім середовищем, які часто закріплюються на все життя.

Поведінка дитини і дорослої людини зумовлюється не тільки природженими властивостями нервової системи, а насамперед тими впливами, які діяли і постійно діють на організм протягом індивідуального життя, тобто залежить від постійного виховання і навчання.

Отже, типи нервової системи у дітей створюються і змінюються головним чином вихованням. Так, систематичним вправлянням гальмування можна до певної міри змінити сильний неврівноважений (збудливий) тип, зробити його більш урівноваженим. Слабкий (інертний) тип важче піддається змінам.

ГІГІЄНІЧНІ ОСНОВИ НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ

§ 1. Стомлення і перевтома

Основним гігієнічним завданням організації всієї навчально-виховної роботи є збереження оптимальних взаємовідношень між процесом збудження і гальмування в корі півкуль головного мозку дитини. Навчально-виховну роботу і відпочинок учнів треба організовувати так, щоб створити оптимальні умови, які сприяють росту, розвитку, підвищенню працездатності та зміцненню здоров'я дітей і підлітків.

Навчальна робота — це в основному розумова праця, зв'язана головним чином з діяльністю кори півкуль головного мозку і органів чуття. Клітинам кори головного мозку властива висока реактивність, а отже, функціональне руйнування. Під функціональним руйнуванням сучасна фізіологія розуміє ряд дуже складних, ще остаточно не розкритих процесів, які зумовлюють зниження функціональної рухливості мозкових клітин і тимчасове зменшення їх працездатності, тобто стомлення.

Таким чином, стомлення — це фізіологічний стан, який характеризується в основному тимчасовим порушенням діяльності клітин кори головного мозку; воно цілком зникає під час відпочинку. Стомлення можна розглядати як кінцевий результат гальмування, яке спочатку охоплює тільки клітини кори головного мозку, а потім поширюється на нижчі-відділи нервової системи, викликаючи послаблення всього організму. Значення гальмування полягає в тому, що воно припиняє надмірне і небезпечне функціональне руйнування нервової клітини і сприяє відновленню витраченої подразнюваної речовини. У дітей процес гальмування, а отже, і стомлення розвивається поступово, через деякий час після чергового відпочинку (у молодших школярів — на третьому або четвертому уроці, тобто під кінець навчального дня). Тому після школи діти повинні відпочити, а потім готувати уроки.

На уроках в учнів стомлення відбувається в дві фази. Проявом першої фази стомлення, яке розвивається, є руховий неспокій (збудження) школярів, що свідчить про широку іррадіацію збудження. Якщо вчитель не дасть учням відпочинку або не переключить їх на інший вид діяльності, а намагатиметься заспокоїти дітей словесно, то перша фаза стомлення перейде в другу, яка, залежно від індивідуальних особливостей школярів, може проявлятись у сильному перезбудженні або млявості, неуважності, сонливості. Діти погано концентрують увагу на поясненні вчителя. Порушується дисципліна.

У випадках несвоєчасного або недостатнього відпочинку стомлення, поступово наростаючи, переходить у патологічний стан — перевтому. Останнє дужехворобливо відбивається на організмі дитини, бо воно зв'язане з перебільшенням функціональних можливостей клітин мозку. Перевтомлені діти вже під кінець першого уроку відчувають стомлення (головний біль, запаморочення, поганий апетит). Іноді такі діти, навпаки, різко збуджені, а вночі прокидаються, сидять, кричать.

У перевтомлених дітей ослаблюються психічні функції (сприймання, увага, мислення, пам'ять та ін.), вони починають відставати в навчанні. Тривале перевтомлення призводить до порушення вищої нервової діяльності (неврози та ін.), зменшує опірність організму до інфекцій.

Перевтома в дітей може виникнути внаслідок перевантаження навчальною і позанавчальною роботою, недосипання або неспокійного сну, нераціонального харчування, порушення режиму дня і недостатнього перебування на свіжому повітрі. Розвитку перевтоми дітей сприяють антигігієнічні умови навколишнього середовища (погане повітря, висока температура в приміщенні, недостатнє освітлення та ін.). Перевтома може проявитись відразу після перевантаження організму або через деякий час. Наприклад, неправильно проведене загартовування влітку може відбитись на стані дитини або відразу або восени чи навіть взимку.

Для лікування перевтоми насамперед необхідний нормальний режим дня учня. Іноді дитині необхідний тривалий відпочинок.

§ 2. Гігієнічні основи режиму дня школяра

Найважливішою умовою, яка забезпечує працездатність учнів, їх успішне навчання і дисципліну, є правильне нормування робочого дня, тижня, навчальної чверті і року. Суть і основа гігієнічного режиму або розпорядку дня школяра полягають у правильному чергуванні, розподілі і дозуванні різних видів занять, навчального навантаження в школі і дома, перерв у навчанні, перерв між уроками в школі, приймання їжі, перебування на повітрі, культурних розваг, відпочинку і сну.

При правильному режимі дня педагогічні вимоги повинні поєднуватися з вимогами гігієни ростучого організму, навколишнього середовища. Правильно побудований режим дня сприяє збереженню відносно високої працездатності організму протягом тривалого часу, створює бадьорий настрій і інтерес до розваг, ігор та творчої праці, сприяє нормальному фізичному розвитку та зміцненню здоров'я. Нераціонально організований режим дня, особливо гігієнічно неповноцінний сон, негативно впливає на діяльність багатьох органів дитини, особливо на процеси відновлення в клітинах кори головного мозку, що відбивається на працездатності і успішності школярів.

Правильно організований режим дня передбачає раціональний, відповідно до вікових особливостей, розподіл навчальної і позакласної роботи і відпочинку учнів. Складений на 24 год. він передбачає такі основні положення:

  1.  певну тривалість різних  видів діяльності  при їх раціональному чергуванні та регулярності;
  2.  достатній  відпочинок  з  максимальним  перебуванням на  свіжому повітрі;
  3.  регулярне  повноцінне харчування;
  4.  гігієнічно повноцінний сон.

Регулярність та чергування окремих видів діяльності забезпечують вироблення певного ритму в роботі організму. При цьому утворюються ланцюгові умовні рефлекси, внаслідок чого кожна попередня діяльність організму стає умовним подразником (сигналом) наступної. Цьому сприяє також рефлекс, що виробляється на час.

Шкільний режим повинен тісно пов'язуватись з добовим режимом школяра. Порушення гігієнічно обґрунтованого режиму дня в сім'ї негативно відбивається і на шкільному режимі учня. Тому вчителі повинні добре знати режим дня учнів у сім'ї і відповідно впливати на правильну його побудову. В свою чергу треба ознайомити батьків з режимом дня в школі.

Режим дня школяра в сім'ї починається з моменту вставання з ліжка вранці і закінчується сном.

Повернувшись із школи додому, учень миє руки, обідає. Після обіду— відпочиває. Найкращим післяобіднім відпочинком для школяра є прогулянка на свіжому повітрі.

Відпочивши, учень виконує домашні завдання. Потім полуднує (стакан молока, чай з булкою тощо), після чого вільний час проводить за власним вибором (допомога батькам по господарству, ігри на свіжому повітрі, читання художньої літератури та ін.).

Батьки повинні створити дома сприятливі умови для навчальної роботи дітей, організувавши куточок школяра (окремий стіл, поличку для книг) або відвівши окреме місце для занять. Перед готуванням уроків кімнату слід добре провітрити, а в теплу пору року готувати уроки при відкритому вікні. Робоче місце школяра повинно достатньо освітлюватись як природним, так і штучним світлом. Бажано, щоб вікно було зліва від робочого стола учня. Настільну лампу також треба ставити з лівого боку, щоб світло падало безпосередньо на книжку або зошит. Під час готування домашніх завдань в кімнаті повинна бути спокійна обстановка, тиша, що необхідно для охорони нервової системи і успішних занять.

Приблизний режим дня школярів сесредніх класів, які  навчаються

в першу зміну

7-00

Пробудження.

7.00-7.20

Ранкова гімнастика, загартовуючи процедури, прибирання ліжка, умивання.

7-20-7.45

Сніданок

7.45-8.00

Дорога до школи (прогулянка)ю

8.00-13.30

Навчання в школі (сніданок на великій перерві)

13.30-14.00

Позакласна і громадська робота. Суспільне корисна праця. Дорога із школи додому (прогулянка)

14.00-14.30

Обід

14.30-17.00

Перебування на свіжому повітрі. Прогулянка, рухливі ігри і розваги, спорт (у старших класах)

17.00-19.00

Готування уроків, прибирання робочого місця

19.00-19.30

Перебування на свіжому повітрі

19.30-21.30

Вечеря і вільні заняття (творча діяльність, читання літератури, музика)

21.30-22.00

Готування до сну. Догляд за одягом, взуттям, провітрювання кімнати, вечірній туалет

22.00-7.00

Сон

Школа і батьки повинні дбати і про дозвілля учнів, створюючи їм можливість для занять рухливими і спортивними іграми на свіжому повітрі. При житловому будинку або групі будинків слід організувати дитячий майданчик, обсаджений деревами чи кущами, взимку — каток, снігову гірку та ін.

§ 3. Гігієнічні вимоги до шкільного режиму

Основною передумовою успішної навчально-виховної роботи та зміцнення здоров'я школярів є правильно побудований режим дня у школі. В зв'язку з віковими особливостями вищої нервової діяльності для учнів

початкових, середніх і старших класів встановлено різний режим шкільних занять: різна тривалість навчального року, дня і уроку.

Навчальний рік. Навчальний рік у всіх класах починається 1 вересня. Тривалість навчального року для учнів І—IV класів передбачається менша на два тижні, ніж для учнів V—ІX класів, і на три тижні менша, ніж для учнів X—XІ класів. Відповідно збільшена тривалість літнього відпочинку учнів молодшого і середнього шкільного віку. Тривалість канікул в навчальному році встановлюється єдина для всіх класів восьмирічної і середньої школи. Канікули — необхідний відпочинок, який відновлює працездатність учнів, зміцнює їх здоров'я.

Згідно з законодавством, обов'язковому навчанню в школі підлягають діти, яким до початку навчання в школі минуло 6-7 років. Досвід показує, що діти цього віку в перші дні перебування в школі повільно звикають до нового для них шкільного режиму, регулярного навчального навантаження, швидко стомлюються. Тому навчальні заняття і режим дня учнів І класу необхідно на початку навчального року будувати в послідовному зв'язку з заняттями і режимом в дитячому садку, навчальне навантаження збільшувати поступово.

Діти, які вступають до школи, повинні пройти медичний огляд, що необхідно для встановлення їх розвитку, стану здоров'я тощо.

До початку навчального року шкільний будинок та його обладнання повинні бути повністю підготовлені до прийому учнів. За два-три дні до початку занять слід влаштовувати попередню зустріч дітей з учителями, під час якої вчителі ознайомлять дітей із школою, з режимом дня, правилами поведінки в школі і поза школою, їх обов'язками, зв'язаними з навчанням у школі. Такі бесіди зближують дітей з учителями, створюють у них бадьорий життєрадісний настрій, підготовляють їх до систематичного навчання в школі.

Навчальний день. Навчальний день у школі повинен починатись о 9-й год. ранку. При двозмінній роботі школи заняття можна починати на півгодини раніше. Раніше розпочинати заняття не слід, бо це негативно відіб'ється на всьому розпорядку дня школярів: недосипання, сніданок наспіх, спізнення. Все це несприятливо впливає на самопочуття учнів, на їх здоров'я і насамперед на їх нервову систему.

Протягом звичайного шкільного дня спостерігається типова динаміка розумової працездатності учнів. Найвища працездатність в учнів молодших класів на 1—2-му уроках, а в учнів середніх і старших класів — на 3-му уроках. Тому саме ці уроки слід відводити для занять з тих предметів, які вимагають від учнів напруженої уваги (математика, мова, фізика, хімія). В ці ж години найдоцільніше проводити і контрольні роботи.

Зниження працездатності в учнів молодшого шкільного віку спостерігається через 1,5 год. від початку занять (тобто з 3-го уроку), а в учнів середнього і старшого шкільного віку з 4-го уроку. Але під впливом ряду конкретних особливостей викладання (раціональна структура уроку і методика роботи, майстерність учителя тощо) можливі і деякі відхилення від згаданої типової динаміки.

Спеціальні дослідження показали, що заняття фізичною працею є для школярів своєрідним видом активного відпочинку. Під їх впливом підвищується тонус головного мозку, збільшується швидкість простих психічних і словесних реакцій, поліпшується якість відповідей, стають міцнішими диференціювання. Уроки ручної праці в молодших класах, в шкільних майстернях, на навчально-дослідній ділянці, а також уроки фізичної культури, якщо вони проводяться в сприятливій гігієнічній обстановці, зокрема на відкритому повітрі, сприяють підвищенню працездатності учнів не тільки безпосередньо після їх закінчення, але й протягом всього навчального дня. Найбільший ефект від цих занять буває тоді, коли вони проводяться на 3-му (в молодших класах) і на 4-му (в старших класах) уроках, тобто в період початкової стадії розвитку стомлення.

Недоцільно проводити два уроки підряд з одним і тим самим змістом занять. Це стомлює учнів, зменшує їх працездатність на наступних уроках. Пояснюється це тим, що тривале збудження клітин кори головного мозку певним подразником або комплексом подразників змінюється гальмуванням, яке проявляється в зниженні величини умовних рефлексів.

У загальноосвітній школі в І—IV класах передбачається чотири уроки на день, а починаючи з V класу — по п'ять уроків. Допускається додатково два рази на тиждень п'ятий урок в V класі і шостий урок у VІ класі. Учні І класу в перші два місяці навчаються по три уроки на день, потім поступово переходять на чотиригодинне заняття.

Велике значення для збереження максимальної працездатності учнів має раціональна організація і побудова уроку, особливо в молодших класах. Так званий комбінований урок, який передбачає зміну видів діяльності, чергування подразників першої і другої сигнальних систем цілком себе виправдовує в II і IV  класах. У середніх і старших класах уроки будуються по-різному, залежно від характеру предмета, змісту теми, мети уроку і т. д. Рекомендована типова, але не стандартна структура уроку — перевірка і повторення пройденого на попередньому уроці, подача нового матеріалу, закріплення його, задавання додому — фізіолого-гігієнічно цілком обґрунтована. При такій структурі уроку працездатність учнів поступово підвищується, зберігаючи максимальний рівень у другій і третій чвертях уроку. На цій же основі рекомендуються на уроках різні форми самостійної роботи, поєднання словесного пояснення з наочністю і т. д.

Працездатність дитячого організму не залишається незмінною протягом тижня. За даними спеціальних досліджень, найбільша працездатність учнів звичайно припадає на вівторок і середу. Відносно найнижча працездатність у суботу і в понеділок. Зниження працездатності в суботу пояснюється значним стомленням учнів за тиждень відносно низька працездатність їх у понеділок, мабуть, є впрацьовуванням — поступовим включенням організму в роботу після більш чи менш тривалі перерви. Отже, на ці дні слід відводити меншу кількість уроків і стави в розклад переважно ті предмети, які не вимагають від учнів значного розумового напруження (читання, співи, малювання та ін.). Складаючи розклад уроків на тиждень, слід враховувати вікові особливості учнів, динаміку їх працездатності протягом тижня, особливості навчального предмета, зокрема можливість зміни видів діяльності на уроці, застосування наочності, характер і обсяг домашніх завдань та ін. При правильному і рівномірному розподілі різних видів навчальних занять протягом тижня можна уникнути надмірного стомлення учнів.

Даючи завдання додому, кожен вчитель повинен враховувати, наскільки важкий і складний навчальний матеріал і рекомендувати учням найбільш раціональні способи виконання домашнього завдання. Для цього необхідно передбачити спеціальний час на подачу домашнього завдання, щоб не давати його наспіх після дзвінка. На понеділок домашні завдання давати не рекомендується, щоб учні могли спокійно відпочити в неділю.

Тривалість уроків і перерв. Тривалість уроку встановлена в 45хв. для всіх класів середньої школи. А тривалість активної уваги, зумовлена віковими особливостями вищої нервової діяльності, становить: в учнів віком 7—10 років — 15—20хв, 10—12 років — 25хв, 12—15 років — 30хв, 15—18 років — 40хв. Стійкість уваги залежить від реактивності і втоми клітин кори головного мозку. Чим менша за віком дитина, тим швидше витрачаються речовини мозкових клітин, тим швидше настає стомлення. Тому діти швидко стомлюються і не можуть довгий час бути уважними. Це треба враховувати вчителям і відповідно дозувати різні види роботи на уроці, зокрема, уникати довгих безперервних пояснень нового навчального матеріалу.

Для учнів І класу 45-хвилинні уроки дуже стомливі. Рекомендується провадити 35-хвилинні уроки і відповідно збільшувати до 15—20хв. перерви або проводити «комбіновані уроки», наприклад, 25-хвилинний урок з арифметики змінюється малюванням або читанням коротких цікавих оповідань учителем. Урок читання закінчується інсценівкою якої-небудь казки тощо. Доцільно переривати урок короткими фізкультпаузами, під час яких учні виконують кілька нескладних фізичних вправ. Подібні фізкультпаузи слід проводити і з учнями II—IV класів.

Кожен урок змінюється перервою — відпочинком, необхідним учням для відновлення їх працездатності. Учні стомлюються на уроках не тільки від розумової діяльності, але й від значної статичної роботи: тривалого сидіння за партою. Тому під час перерв дуже важливо, щоб учні, особливо початкових класів, переключились на динамічну м'язову роботу. Найкращий відпочинок під час перерв — вільні рухи або ігри на відкритому повітрі (активний відпочинок). Проте надмірно рухливих і шумних ігор під час перерв допускати не можна, бо після них учні повертаються в клас дуже збудженими, довго не можуть заспокоїтись, зосередити увагу і включитись у роботу. В несприятливу і дуже холодну погоду перерви учні проводять у добре провітрених рекреаційних приміщеннях. Під час перерв не можна дозволяти учням повторяти навчальний матеріал та готуватись до наступних уроків, бо в таких випадках замість відпочинку наростає стомлення організму. Тривалість перерв — 10хв., а другої або третьої перерви — 30хв. Проте досвід підтверджує доцільність і педагогічну ефективність двох суміжних перерв по 20хв. На цих перервах частина учнів снідає, частина перебуває на відкритому повітрі.

Однією з обов'язкових умов збереження і зміцнення здоров'я учнів та їх успішного навчання є регулярне харчування. Дуже великі перерви в прийманні їжі негативно відбиваються на функціональному стані організму. Тому на великій перерві учні всіх класів повинні забезпечуватись гарячими сніданками.

Режим груп подовженого дня. У групах подовженого дня учні (І—IV класів) перебувають до 18год. вечора. Кожна група складається з 25—30 учнів одного або різних класів. Керівник групи — вихователь, який має педагогічну освіту, проводить з дітьми прогулянки, різні ігри, позакласне читання, підготовку домашніх завдань. В режим групи подовженого дня входить денний сон протягом години, тригодинне перебування на повітрі і дворазове харчування (обід і полудень).

Гігієна екзаменів. Точне додержання режиму дня особливо необхідне в період підготовки учнів до екзаменів. В цей час необхідно допомогти учням правильно розподілити свій час, чергуючи навчальну роботу з відпочинком.

Екзамени слід проводити в спокійній обстановці. В приміщенні, де проводяться екзамени повинні  бути необхідні  умови освітлення,  повітряного і температурного

§ 4. Основні положення гігієни навчання

Основною гігієнічною вимогою до викладу нового матеріал є профілактика стомлення учнів. Чим цікавіший урок для дітей, чим активніше вони беруть участь у вивченні нового матеріалу, тим менше вони стомлюються. Інтерес учнів до навчального матеріалу залежить від його змісту і головним чином, від методу викладання. З фізіології відомо що слабкі ритмічні  подразники при тривалій дії викликають розлите гальмування в корі півкуль головного мозку, яке переходить у сон. Це явище особливо проявляється під час стомлення. Монотонна мова вчителя, яка є по суті слабким, ритмічним подразником, що довго діє, сприяє виникненню в учнів сонливого стану, і навчальний матеріал вони сприймають погано. Навпаки, емоційний і цікавий виклад навчального матеріалу, застосування методів! при яких новий матеріал сприймається одночасно зоровим, слуховим і іншими аналізаторами, сприяє легшому засвоєнню його учнями. Цей принцип емоційного, цікавого і наочного викладання особливо важливо враховувати в проведенні навчально-виховної роботи з учнями початкових класів. Словесний метод сприяє швидшому стомленню, ніж викладання з використанням наочних посібників, демонстрацій дослідів, спостережень.

Гігієна читання та писання. Основні гігієнічні вимоги до читання такі:

1) добре освітлення книжки;

2) чіткий, виразний шрифт;

3) під час читання тримати книжку на відстані 35—40см від очей у похилому положенні (для цього рекомендується школяреві дома мати спеціальну підставку;

4) не можна читати лежачи, в трамваях, автобусах, бо це порушує зорову функцію очей;

5) робити перерви між читанням для відпочинку очей;

6) при читанні вголос слід читати виразно, але без зайвого напруження голосових зв'язок, щоб не зіпсувати голосу.

Під час писання, крім достатнього освітлення  і правильної посадки учня, дуже важливо виробляти в учнів звичку правильно тримати ручку і зошит. Ручку треба брати пальцями на відстані 4—5см від гострого кінця пера і тримати без напруження, між ручкою і зошитом повинен бути кут 60°. При цьому кисть руки  спирається   на зовнішній край мізинця.   Зошит  при косому  письмі  повинен лежати на парті так, щоб його нижній край утворював з краєм стола кут в 30—40°.

Учням І—III класів ще важко писати. Діти І класу можуть писати без перерви не більше 5хв., діти віком 8—10 років — 10хв.; 10—років— 15хв.; 13—15 років — 20хв.; 15—18 років — 25—30хв.

Велике значення має правильне положення тулуба, освітлення робочого місця розсіяним світлом. Для малювання з натури потрібне світло з тінями. Відстань від поверхні, на якій зображується об'єкт, до очей повинна бути — 35—40см. Заняття з малювання, і особливо з креслення, вимагають значного напруження зору. Тому вони повинні тривати не більше 45хв., бо треба дати відпочинок очам. Після уроку з малювання не можна проводити уроки, зв'язані з напруженням зору (читання, писання та ін.).

Лекція V

АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І ГІГІЄНА ЗАЛОЗ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ

§ 1. Значення залоз внутрішньої секреції та методи їх дослідження

До залоз внутрішньої секреції (або ендокринних) належать залози, які не мають вивідних проток,— щитовидна, паращитовидні, зобна (або вилочкова), надниркові залози, гіпофіз, епіфіз, підшлункова та статеві залози; речовини, які вони виробляють (гормони), надходять безпосередньо в кров.

Залози внутрішньої секреції складають систему органів, які роблять надзвичайний вплив як на фізичний, так і на психічний розвиток дитини і підлітка. Найменші порушення функції (виділення гормонів) цих залоз проявляються в різких порушеннях нормального розвитку дитини, що спричиняється до виродливості.

Від діяльності залоз внутрішньої секреції в значній мірі залежить ріст, вага тіла, сила м’язів, ожиріння або схуднення, обмін білків, жирів, вуглеводів і мінеральний обмін; виділювані ними гормони впливають на розвиток вторинних статевих ознак і на такі реакції організму, як, наприклад, запалення.

Гормони залоз внутрішньої секреції мають дуже велику фізіологічну активність: вони можуть діяти в надзвичайно малих концентраціях. Так, адреналін (гормон надниркових залоз) в розведенні 1 : 30 млн може помітно впливати на діяльність серця, прискорюючи і підсилюючи його скорочення, на артеріальні судини (викликаючи їх звуження) та інші органи. Хімічний склад деяких гормонів добре вивчений і їх тепер добувають синтетичним способом у лабораторіях.

Вивчення залоз внутрішньої секреції має велике практичне значення для медицини. Знання функцій цих залоз дає можливість лікарям лікувати захворювання, які раніше здавались загадковими, а насправді є результатом порушення нормальної діяльності тієї або іншої залози внутрішньої секреції.

Функції окремих залоз внутрішньої секреції і значення гормонів, які вони виробляють, вивчають різними методами, з яких найважливіші такі: видалення в тварини тієї чи іншої ендокринної залози; годівля тварини препаратом, добутим із залози, а також введення його в кров або під шкіру тварини; пересаджування залози від однієї тварини того самого виду до іншої; дослідження властивостей крові, що надходить до залози і виходить від неї; спостереження над захворюваннями людини, які виникають при недостатній або, навпаки, надмірній функції тієї чи іншої залози.

       Найкращі наслідки дає поєднання кількох методів. Так, при видаленні у тварини підшлункової залози збільшується вміст цукру в її крові; при введенні препарату цієї залози в кров або під шкіру, а також при пересаджуванні залози, взятої від іншої тварини, кількість цукру в крові падає до норми або навіть буває нижче норми. Наслідки всіх цих дослідів свідчать про те, що гормон підшлункової залози впливає на обмін цукру в організмі.

Дослідженням властивостей крові, що проходить через надниркові залози, встановлено, що кров, яка відпливає від залози, має інший вплив на різні органи, ніж кров, яка припливає до залози. Спостереженнями над хворими в клініці було встановлено зв’язок між різними захворюваннями та ураженнями тієї чи іншої залози.

Ендокринні залози мають густу сітку кровоносних судин, велику кількість нервових волокон. Вся їх діяльність регулюється нервовою системою.

При порушеннях діяльності ендокринних залоз виникають різні захворювання. Ці порушення бувають двоякого роду: а) посилення діяльності залози — гіперфункція, коли утворюється і виділяється в кров надмірна кількість гормону; б) послаблення діяльності залози — гіпофункція, коли утворюється і виділяється в кров мало гормону.

§ 2. Щитовидна залоза

Щитовидна залоза розташована на передній поверхні шиї під шкірою і тонким шаром м’язів, трохи нижче гортані. Складається вона з двох бічних часток, з’єднаних між собою перешийком, і пірамідної частки, яка відходить від перешийка вгору в напрямку до під’язикової кістки.

У новонародженої дитини щитовидна залоза важить в середньому 1 г, під кінець першого року життя — 1—2 г, в 2 роки — 3 г, з 5 до 7 років її вага швидко збільшується з 6 до 10 з. У період статевого дозрівання вага залози продовжує збільшуватись і в дорослих чоловіків вона важить до 25 г, а в жінок — до ЗО г.

Щитовидна залоза складається з міхурців, або фолікулів, стінки яких утворені епітеліальними клітинами, а порожнини заповнені особливою речовиною — колоїдом. Фолікули оточені сполучнотканинними оболонками, в яких проходять численні кровоносні і лімфатичні судини.

Щитовидна залоза дітей має дуже ніжну сполучнотканинну оболонку, багато кровоносних судин і малі за розміром фолікули. Функціональна активність щитовидної залози змінюється в певні періоди життя. Вона особливо активно функціонує в 5—7 років, в 13—15 років, а також у дорослої людини. Під старість залоза поступово атрофується, і її функція зменшується. Якщо в ранньому віці порушується діяльність щитовидної залози, то затримується або й зовсім припиняється ріст, прорізування зубів, розвиток внутрішніх органів і головного мозку.

Щитовидна залоза виділяє два гормони: тироксин і тиреоїдин, до складу яких входить йод. Під впливом цих гормонів збуджується центральна нервова система, прискорюється скорочення серця, підсилюється обмін речовин. Збільшене надходження в кров гормонів щитовидної залози потрібне людині при фізичній праці, підніманні на гору або перебуванні на морозі. Зміна діяльності щитовидної залози (збільшене або зменшене виділення нею гормонів) допомагає людині пристосовуватись до нових кліматичних умов, до зміни трудової обстановки.

При надмірному виділенні гормонів (гіперфункції) людина захворює на базедову хворобу, а при недостачі гормонів (гіпофункції) — на мікседему та кретинізм.

Базедова хвороба. Основними ознаками цієї хвороби є збільшення щитовидної залози і з’явлення на шиї зоба, витрішкуватість, прискорене серцебиття, підвищена збудливість нервової системи, різка емоціональність. Людина стає дуже дратливою, лякливою, неспокійною. Підсилюється обмін речовин, причому особливо активізуються окислювальні процеси, в результаті чого людина худне. Людина швидко стомлюється і дуже пітніє. При різко виражених формах базедової хвороби вдаються до видалення частини щитовидної залози.

Гормони щитовидної залози впливають на організм дорослої людини і на ростучий організм протилежно. У дорослих вони викликають втрату ваги, а в дітей підсилений ріст, збільшення ваги і прискорене формування організму.

Мікседема. Мікседема, або слизовий набряк, розвивається при зниженні функції щитовидної залози, тобто при недостатньому виділенні в кров гормонів. У хворих на мікседему тіло стає одутлим і набряклим, шкіра стає сухою і грубою, волосся випадає, обмін речовин різко падає. Збудливість нервової системи зменшується, психічна діяльність порушується, спостерігається розумова відсталість, працездатність різко падає. Дитина, хвора на мікседему від народження, повільно росте, довго (іноді до чотирьох років) не ходить, має товсті набряклі кінцівки і обличчя, в напіввідкритому роті видно товстий язик, шкіра воскоподібна і бліда, волосся сухе, ламається. У психічному відношенні — це дитина — ідіот: нікого не пізнає, не просить їсти, не рухається, до всього байдужа. Тіло не має пропорцій нормальної дитини, вигляд його виродливий.

Якщо мікседема розвивається пізніше (з 2—3 років), то ознаки захворювання виражені тим менше, чим пізніше з’явилось захворювання.

При слабо вираженій формі мікседеми діти мляві, апатичні, люблять спокій, а не ігри і рухи, лагідні, слухняні, вчаться погано і неохоче. Загальна ознака — недостатній і запізнений статевий розвиток.

Завдяки успіхам науки ендокринології, яка вивчає залози внутрішньої секреції, мікседему тепер успішно виліковують препаратами щитовидної залози, які виготовляють в спеціальних лабораторіях.

Кретинізм. У гірських місцевостях зустрічається хвороба — кретинізм, схожа на мікседему. Щитовидна залоза при цьому захворюванні перероджується і, дуже збільшуючись, звисає на шиї у вигляді зоба. Незважаючи на великі розміри залози, її функція, тобто секреція гормонів, дуже знижена. Вигляд хворої дитини такий самий, як і при мікседемі: карликовий зріст, розумова відсталість, непропорційна будова тіла — короткі кінцівки, велика голова, шкіра товста і груба. Вторинні статеві ознаки недорозвинуті.

Для утворення гормонів щитовидної залози потрібний йод. В організм людини йод надходить з питною водою, м’ясом, молоком, овочами, хлібом та іншими продуктами. Всмоктуючись у кишечнику, йод течією крові доноситься до щитовидної залози, де й затримується. Захворювання на кретинізм та деякі інші хвороби, пов’язані з порушенням діяльності щитовидної залози, зустрічаються переважно в гірських районах; це пояснюється нестачею йоду в ґрунті, воді, а отже, і в продуктах харчування. В таких місцевостях, з метою запобігання кретинізму та зобу, населення вживає в їжу кухонну сіль з домішками солей йоду.

§ 3. Паращитовидні, зобна і надниркові залози

Паращитовидні залози розміщені на задній поверхні щитовидної залози у вигляді чотирьох маленьких тілець овальної форми. Загальна вага їх всього 0,1—0,13 г. Зовні вони вкриті сполучнотканинною оболонкою. Довгий час ці залозки вважали складовими частинами щитовидної залози і тому при видаленні переродженої щитовидної залози нерідко видалялись Паращитовидні. Видалення всіх чотирьох залозок спричиняє смерть при сильних судорогах.

Дослідами на тваринах встановлено, що тільця — це окремі залози, видалення яких веде до різкого підвищення збудливості нервової системи, спричиняє сильні судороги всіх м’язів, у тому числі й дихальних, внаслідок чого настає смерть від задухи. Встановлено також, що після видалення паращитовидних залоз різко зменшується кількість кальцію в крові. Якщо ввести в кров солі кальцію, то судороги припиняються.

Паращитовидні залози виділяють у кров особливий гормон, який називається паратгормоном (або паратиреоїдином). Хімічний склад його ще невідомий. Паратгормон підтримує вміст кальцію в крові на нормальному рівні, регулює відкладання кальцію в кістках і сприяє зв’язуванню кальцію білками та фосфатами.

У дітей паращитовидні залози ростуть повільно. У перші два роки життя вони мало активні, далі активність їх поступово розвивається, а повністю починають функціонувати вони лише в період змужнілості. Під впливом паратгормона в дітей відбувається окостеніння скелета.

Гіперфункція паращитовидних залоз спричиняє надмірне окостеніння, підвищення вмісту кальцію в крові, тимчасове підвищення збудливості великих півкуль головного мозку, а потім гальмування. При гіпофункції паращитовидних залоз у дітей (рідше і в дорослих) спостерігається захворювання — тетанія, при якій з’являються судороги м’язів передпліччя, глотки і дихальних м’язів. Спостерігаються й інші явища: розм’якшення кісток, випадання волосся, руйнування зубів, схуднення, м’язова і розумова млявість. Гіпофункція паращитовидних залоз може з’явитись після інфекційних захворювань (скарлатини, висипного тифу, дифтерії та ін.).

Зобна (вилочкова) залоза міститься в грудній порожнині зразу за грудниною, зверху вона прилягає до трахеї, внизу — до аорти. Функція зобної залози досі ще цілком не з’ясована, гормон її в чистому вигляді не виділено. Проте встановлено, що вона значно впливає на ріст організму і обмін кальцію, затримуючи солі кальцію в кістковій тканині. Недостатній ЇЇ розвиток спричиняє сповільнення росту і порушення розвитку кісткової тканини (кістки стають крихкими, викривляються і легко ламаються).

Зобна залоза пригнічує розвиток статевих залоз, які в дітей молодшого віку перебувають у стадії бездіяльності. Після її видалення відбувається сильний ріст статевих залоз. Крім того, вона впливає на обмін речовин у ростучому організмі, зменшує кров’яний тиск, підсилює процес утворення білих кров’яних тілець, впливає, на функцію інших залоз внутрішньої секреції. Найбільше значення має зобна залоза в перші шість років життя. З початком періоду статевого дозрівання вона поступово зменшується і замінюється жировою тканиною. В 40 років вона має таку вагу, як у новонародженої дитини.

Надниркові залози розміщені над нирками, з якими вони зв’язані лише прошарком пухкої сполучної тканини. За своїм походженням, будовою і функціями ці залози є цілком самостійними органами. У новонародженої дитини вага обох надниркових залоз відносно велика — 6—8 г, в 1—2-річної дитини — 5г, 3—5-річної — 5,5 г, 6—10-річної — 7г, 11—15-річної — 8,5 г, 16—20-річної людини — 10 г, у дорослої — 14—15 г.

Кожна надниркова залоза складається з двох шарів: зовнішнього — корового і внутрішнього — мозкового. Обидва шари відрізняються між собою як за походженням, так і за будовою та функціями.

У новонародженої дитини коровий шар більш розвинений, ніж мозковий. З восьми років ріст мозкового шару значно підсилюється, у дорослої людини обидва шари приблизно однакові, а в літніх людей мозковий шар удвічі більший за коровий. У людей похилого віку надниркові залози атрофуються.

Функція надниркових залоз підсилюється з початком статевого дозрівання. Частина статевих гормонів виробляється в коровому шарі надниркових залоз. Тому порушення функції кори надниркових залоз відбивається на статевому розвитку. Гіперфункція кори надниркових залоз супроводжується передчасним утворенням статевих гормонів, що викликає ранню статеву зрілість. Відомі випадки у 4—6-річних хлопчиків виростання бороди, появи статевого потягу і розвитку статевих органів. Описані також випадки настання менструацій у 2-річних дівчаток. При гіперфункції кори надниркових залоз іноді у дорослих жінок з’являються вторинні чоловічі статеві ознаки, а в чоловіків розростаються грудні залози і атрофуються статеві органи.

Гормони корового шару надниркових залоз — кортикостероїди — регулюють білковий, вуглеводний і водно-сольовий обмін, беруть участь в рості організму, в обміні речовин під час м’язової діяльності, в регуляції вмісту лейкоцитів у крові.

Мозковий шар надниркових залоз виділяє гормон адреналін, хімічний склад якого добре вивчено і тепер його виготовляють у промисловості. Адреналін впливає майже на всі функції організму так само, як і симпатична нервова система. Він збуджує симпатичну нервову систему. В малих дозах адреналін збуджує розумову діяльність, а в великих — гальмує.

Під впливом адреналіну підсилюються і прискорюються скорочення серця, звужуються судини (крім судин серця та мозкових судин), внаслідок чого підвищується кров’яний тиск. Адреналін пригнічує перистальтику кишечника, а діючи на поперечносмугасті м’язи, підвищує їх працездатність. На вуглеводний обмін адреналін діє протилежно до інсуліну — гормона підшлункової залози. Під впливом адреналіну глікоген печінки перетворюється в глюкозу і надходить у кров.

Надходження адреналіну в кров особливо підсилюється при різких емоціях (гніві, страху, хвилюванні тощо). Це свідчить про вплив кори півкуль головного мозку на діяльність надниркових залоз.

При гіпофункції надниркових залоз у дитини виникає загальна слабість, пригнічений стан, нерухомість, іноді сильний біль в животі, блювання, холонуть кінцівки. У дорослої людини гіпофункція надниркових залоз спричиняє захворювання — аддісонову (бронзову) хворобу. При цьому захворюванні різко падає кров’яний тиск, дуже ослаблюються м’язи, шкіра набуває бронзового забарвлення, хворий худне, втрачає апетит. Хвороба закінчується смертю. Основною причиною цих розладів є розлади вуглеводного та сольового обміну, а також порушення співвідношення між-кількістю калію і натрію в організмі.

§ 4. Гіпофіз

Гіпофіз, або нижній мозковий придаток,— це невеликий орган, що міститься в заглибині клиновидної кістки, яка називається турецьким сідлом. Анатомічне гіпофіз зв’язаний з основою головного мозку (точніше, з проміжним мозком), але функціонально він є окремим органом — залозою внутрішньої секреції. Він регулює обмін речовин і утворення гормонів у всіх залозах внутрішньої секреції.

Гіпофіз поділяють на три частки: передню, проміжну (або середню) і задню. Передня і проміжна частки складаються з залозистої тканини, а задня — з нервової. Проміжна частка гіпофіза більше розвинена у дітей, а в дорослої людини її майже немає. Більшість гормонів утворюється в передній частці гіпофіза. В задній його частці гормони не утворюються, тут депонуються гормони, які виробляються в клітинах нейроглії гіпоталамічної ділянки («нейросекреція»).

Вага гіпофіза дорослого чоловіка 0,55—0,8 г (з них на передню частку припадає 70—80%, проміжну — 2—10% і задню — 15—20%). Вага гіпофіза жінок трохи більша (в середньому 0,75 г), у вагітних під кінець вагітності доходить до 1,65 г. Вага гіпофіза новонародженої дитини 0,1—0,15 г, добре виражена проміжна частка; в 10 років — 0,3 г, а в період статевого дозрівання досягає ваги гіпофіза дорослої людини.

Гормони, що їх виділяє гіпофіз, надходять частково в кров, а частково в спинномозкову рідину через третій мозковий шлуночок. Порушення діяльності гіпофіза у дітей спричиняє цілий ряд серйозних розладів в організмі, зокрема в рості.

Серед гормонів, що їх виділяє передня частка гіпофіза, особливе значення має гормон росту. Недостатнє виділення гіпофізом цього гормона (гіпофункція) в ранньому віці призводить до карликового зросту. Ріст дитини при цьому дуже сповільнюється або й зовсім припиняється, обмін речовин послаблюється, вторинні статеві ознаки не розвиваються, розвиток статевих органів припиняється. Гіпофізарний карлик відрізняється від карлика-кретина правильними пропорціями тіла і нормальним розвитком психіки.

При надмірному розростанні передньої частки гіпофіза і посиленій секреції гормона росту (гіперфункції) дитина росте ненормально швидко і виростає гігантом заввишки до 260 см. Ріст відбувається в основному за рахунок нижніх кінцівок, але грудна клітка відстає в своєму розвитку, плечі вузькі, діти кволі. Іноді кисті і ступні ненормально великі; кінцівки холодні, але серце часто збільшене внаслідок розширення шлуночків, пульс прискорений, травлення в шлунку утруднене. Розумова робота, яка вимагає уваги, швидко стомлює хворого, часті головні болі заважають шкільним заняттям.

Якщо розростання передньої частки гіпофіза настає в дорослої людини, то виникає захворювання — акромегалія. У людини непропорційно збільшуються і потовщуються кисті рук, ступні, язик, губи, ніс і нижня щелепа; збільшуються також внутрішні органи, порушується функція статевих органів, спостерігається слабкість м’язів, значне сечовиділення. При швидкому збільшенні пухлини гіпофіза ЇЇ успішно видаляють хірургічним способом. Акромегалія частіше зустрічається у чоловіків.

Передня частка гіпофіза, крім гормона росту, виділяє ще інші гормони, які впливають на утворення молока, обмін речовини, а також на діяльність інших залоз внутрішньої секреції — щитовидної, паращитовидної, підшлункової, статевих та надниркових. Гіпофункція передньої частки гіпофіза спричиняє припинення розвитку статевих органів. При гіперфункції, навпаки, настає передчасна статева зрілість.

Вироблення і виділення гормонів гіпофіза регулюється корою півкуль головного мозку.

§ 5. Епіфіз

Епіфіз, або верхній мозковий придаток,— це невеличка непарна залоза вагою до 0,2 г. Розташована вона в головному мозку: своїм переднім потовщеним кінцем вона прилягає до третього шлуночка, а задній, вільний кінець її лежить між верхніми горбиками чотиригорбикового тіла. У дітей епіфіз відносно більший, ніж у дорослих.

Функція епіфіза ще недостатньо з’ясована, бо його важко досліджувати. Гадають, що епіфіз виділяє в кров гормон, який гальмує секрецію статевих залоз. При захворюванні епіфіза в дитячому віці, яке спричиняє припинення секреції гормона, настає рання зрілість. У 8—10-річних хлопчиків з’являються всі статеві ознаки дорослих чоловіків.

Епіфіз, разом із зобною залозою, впливає також на ріст.

Найбільш активний епіфіз до 7-річного віку дитини. Після 7 років діяльність його зменшується. Тому в наступні роки, які передують періодові статевого дозрівання, прискорюється процес розвитку статевих залоз. Цьому сприяє стимулюючий вплив на них гіпофіза і щитовидної залози. Гормон епіфіза не виділено.

§ 6. Підшлункова залоза

Підшлункова залоза складається з двох видів тканин. Одна з них виділяє травний сік, який надходить через протоку в дванадцятипалу кишку, а друга, так звана інсулярна тканина, виконує ендокринну функцію. Інсулярна тканина розкидана в залозі у вигляді окремих острівців, які називаються острівцями Лангерганса. Ці острівці добре розвинені в тримісячного плода людини, і навіть раніше.

Острівці виділяють у кров гормон інсулін, який бере участь в обміні вуглеводів: він підсилює окислення вуглеводів у клітинах і підтримує здатність печінки відкладати глікоген. При порушенні діяльності підшлункової залози, коли перестає виділятись інсулін, виникає тяжке захворювання — діабет (цукрова хвороба). При діабеті в крові дуже збільшується кількість цукру, бо коли немає інсуліну, то здатність організму використовувати (окислювати) цукор різко знижується, а печінка перестає утворювати глікоген.

У здорової людини цукру в крові 0,1—0,12%. При цьому нирки не пропускають цукор і в сечі його немає. При діабеті вміст цукру в крові різко збільшується і тому нирки починають виділяти його з сечею — настає глюкозурія. Хворі на діабет відчувають спрагу і вимушені випивати щодня 6—8 л води, бо видалення цукру з організму супроводиться виведенням великої кількості сечі (цукрове сечовиснаження).

Крім вуглеводного, при діабеті порушується також білковий і жировий обмін, що нерідко приводить до смерті. Тепер хворих на діабет лікують спеціальною дієтою та введенням у кров інсуліну, який добувають з підшлункової залози рогатої худоби. Введений у кров інсулін викликає зменшення цукру в ній і збільшення кількості глікогену в печінці, тобто його дія протилежна дії адреналіну.

Утворення інсуліну регулюється нервовою системою (через блукаючий нерв) і надходженням цукру в кров. Коли вміст цукру в крові збільшується, інсуліну виробляється більше, і навпаки.

§ 7. Статеві залози і статевий розвиток

Статеві залози (яєчники у дівчат і сім’яники у хлопців) є одночасно залозами внутрішньої і зовнішньої секреції. Такі залози називають мішаними. Як залози внутрішньої секреції вони виділяють у кров гормони, які впливають на появу і розвиток вторинних статевих ознак, тобто тих особливостей, які відрізняють чоловіка від жінки. Вторинними статевими ознаками є: особливості будови скелета (наприклад, форма таза), розміри і форма гортані і голосових зв’язок, які зумовлюють особливості чоловічого і жіночого голосу, появу волосся під пахвами і в області зовнішніх статевих органів, а у чоловіків і на обличчі (вуса і борода), розвиток у жінок грудних залоз, інтенсивніше відкладання жиру у підшкірній клітковині у жінок з характерним розподілом у певних місцях тіла та ін. Як залози зовнішньої секреції статеві залози мають функцію органів розмноження. В яєчниках утворюються яйцеклітини, а в сім’яниках — сперматозоїди.

У дитини в перші роки життя обидві функції статевих залоз перебувають у зародковому стані. Лише з 10-річного віку починається посилений ріст статевих органів, в тому числі статевих залоз (у дівчаток в середньому з 11—12 років, а у хлопчиків з 12—13 років починається період статевого дозрівання). Для цього періоду характерний інтенсивний розвиток обох функцій статевих залоз: з одного боку, розвиваються і виявляються вторинні статеві ознаки, а з другого,— нормально дозрівають статеві клітини. У дівчат статеве дозрівання супроводжується появою місячних кровотеч, або менструацій.

Нормальний розвиток статевих органів, і, зокрема, перебіг нормального менструального циклу в значній мірі залежить від загального стану організму, а також від трудового і гігієнічного режиму. Нерідко менструації супроводжуються хворобливими відчуттями (болі в животі і попереку, головні болі, нудота, блювання, відсутність апетиту і сну), які часто залежать від неправильного положення матки. Неправильне положення матки (наприклад, викривлення шийки) може розвиватися внаслідок загального ослаблення організму, частого порушення нормального режиму дня, неправильного положення тулуба (наприклад, при носінні взуття на високих каблуках) та від інших причин. Якщо в дівчини хворобливі, часті або тривалі менструації, їй слід негайно звернутися до лікаря.

Матері, вчителі, шкільний лікар повинні дуже тактовно і уважно ставитись до дівчат у період статевого дозрівання. 11—12-річним дівчаткам треба обов’язково розповісти, що менструації, які в них можуть незабаром з’явитись,— це природне явище, яке, проте, потребує спеціальних гігієнічних заходів.

Під час менструального періоду треба дбати про чистоту зовнішніх статевих органів і прилеглих до них ділянок шкіри, підмиватися два рази на день (вранці та ввечері), уникати сильних і різких рухів (дівчат під час менструації треба звільняти від занять з фізкультури, зокрема від гімнастики з предметами, на снарядах, стрибків, бігу, катання на ковзанах, ходіння на лижах та ін.), важкої фізичної праці (наприклад, миття підлоги і прання білизни), більше бувати на свіжому повітрі і своєчасно лягати спати.

Взаємодія залоз внутрішньої секреції (ендокринних). Гормони, які виділяються тією чи іншою ендокринною залозою, впливають на діяльність інших органів, у тому числі і на деякі залози внутрішньої секреції. Дослідами встановлено тісний взаємозв’язок між гіпофізом і статевими залозами, щитовидною і паращитовидною залозами, наднирковими і підшлунковою залозою і т. д. Причому, взаємодія залоз внутрішньої секреції починається вже на ембріональних стадіях розвитку організму. Тому видалення однієї залози з організму або порушення її функції неминуче відбивається на діяльності майже всіх інших залоз.

Регуляція діяльності ендокринних залоз. Діяльність залоз внутрішньої секреції регулюється нервовою системою. Майже до всіх залоз внутрішньої секреції підходить багато нервів вегетативної нервової системи.

У центральній нервовій системі є центри, які регулюють роботу ендокринних залоз.

У залозах внутрішньої секреції є як секреторні, так і рецепторні нервові закінчення. Отже, діяльність залоз може змінюватись рефлекторно. Завдяки наявності рецепторів і самі залози можуть бути місцем утворення рефлексів.

Велика роль у регуляції діяльності ендокринних залоз належить корі півкуль головного мозку. Значна частина розладів у діяльності ендокринних залоз і зв’язаних з ними захворювань є результатом певних порушень у центральній нервовій системі. Гадають, що виділювані залозами гормони діють насамперед на нервові закінчення, розміщені в різних органах, і рефлекторно викликають зміну діяльності цих органів.

Регулюючи діяльність ендокринних залоз, нервова система об’єднує їх у єдину систему як безпосереднім впливом на їх секрецію, так і посиленням діяльності тієї чи іншої залози, гормони якої впливають на діяльність інших залоз. Гормони, виділені ендокринними залозами, у свою чергу впливають на діяльність кори півкуль головного мозку. Деякі розлади в діяльності ендокринних залоз спричиняють порушення нормальних функцій центральної нервової системи аж до психічних розладів. Отже, гормони залоз внутрішньої секреції впливають на нервову систему, а остання регулює діяльність цих залоз.

Внутрішня секреція настільки тісно зв’язана з нервовою системою, що в цілому організмі функції обох систем можна вважати невіддільними. У зв’язку з цим виникло вчення про нейрогуморальну регуляцію, яка характеризує їх зв’язок при провідній ролі кори півкуль головного мозку.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

72292. Учреждения и органы, исполняющие наказания 346 KB
  Нормы уголовно-исполнительного законодательства закрепляющие виды исправительных учреждений правила их назначения и изменения различным категориям осужденных а также правила определения места отбывания лишения свободы содержат существенные недостатки выражающиеся в их рассогласованности отсутствии...
72293. Економічне обґрунтування конкурентоспроможності продукції (на прикладі ПАТ «Поліссяхліб») 827 KB
  Дослідження конкурентоспроможності підприємства в умовах економічної ситуації, яка склалась в Україні, дає змогу розглядати її як комплексну характеристику потенціальних можливостей забезпечення конкурентних переваг у перспективі.
72294. Бизнес-план по созданию дополнительного гостиничного комплекса ЗАО «ГК «Крона №2» 442.09 KB
  Одновременно план является руководством к действию и исполнению. Он используется для проверки идей, целей, для повышения эффективности управления предприятием и прогнозирования результатов деятельности организации.
72295. Определение рыночной стоимости имущественного комплекса ЗАО «Саянстрой» 147.45 KB
  Процесс оценки бизнеса предприятий служит основанием для выработки их стратегии. Эффективность принимаемых управленческих решений зависит от качества проведения оценки. Качество самой оценки предприятия зависти от достоверности используемой информации применяемых подходов и методов оценки.
72296. Разработка технических параметров проектируемого издания 1.34 MB
  Целью курсового проекта является разработка технических параметров проектируемого издания, подбор технологического оборудования, материалов, выполнение необходимых технологических расчетов для выпуска заданной продукции.
72297. Психолого-педагогические основы контроля и оценки деятельности учащихся на уроках русского языка 244 KB
  Выполняя функцию руководства учебно – познавательной деятельностью учащихся, контроль не всегда сопровождается выставлением оценок. Он может выступать как способ подготовки учащихся к восприятию нового материала, выявления готовности учеников к усвоению знаний, навыков и умений, их обобщению и систематизации.
72298. Анализ видов социальной работы с детьми-инвалидами в процессе реабилитации 559.91 KB
  Опыт социальной адаптации детей инвалидов Организация исследования цели и задачи.2 Социально-психологический статус умственно-отсталых детей при поступлении в абилитационное отделение. Данные всемирной организации здравоохранения ВОЗ свидетельствуют что число таких жителей в мире достигает...
72299. Выявление условий и форм внеклассной работы, способствующих повышению качеств знаний учащихся 61.99 KB
  Цель работы: выявить условия и формы внеклассной работы способствующие повышению качеств знаний учащихся. Гипотеза: использование внеклассной работы по физике способствует повышению качества знаний учащихся. Задачи квалификационной работы: дать психолого-педагогическое обоснование внеклассной работы...
72300. Локомотивное эксплуатационное депо. Выполнение разреза аккумуляторной батареи «75 КРН-150 Р» 481.01 KB
  Основные задачи железнодорожного транспорта – своевременное, качественное и полное удовлетворение потребностей народного хозяйства и населения в перевозках, повышение экономической эффективности его работы, безопасность движения на единицу перевозок, повышение скорости и сроки доставки грузов...