47973

Аграрна політика. Курс лекцій

Конспект

Лесное и сельское хозяйство

Соціальноекономічний стан аграрного виробництва. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу Економіці належить виняткова роль у забезпеченні життя суспільства як сфери виробництва і відтворення матеріальних благ.

Украинкский

2013-12-04

2.2 MB

85 чел.

В.Й. Шиян, І.о. Шарко

аграрна політика

Харків – 2007


Міністерство аграрної політики України

Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва

В.Й. Шиян, І.о. Шарко

аграрна політика

Курс лекцій

Харків – 2007

УДК 631.15.001.7 (075.8)

Ш 55

ББК У 9 (2) 32 – 18 я 7

Рецензенти: 

канд. екон. наук, професор Г.О. Андрусенко,

канд. екон. наук, доцент Н.В. Статівка

(Харківський регіональний інститут державного управління Національ-ної академії державного управління при Президентові України),

канд. екон. наук, доцент Л.О. Ломовських

(Харківський національний аграрний університет ім. В.В. Докучаєва)

Шиян В.Й., Шарко І.О.

Ш 55  Аграрна політика: Курс лекцій / Харк. нац. аграр. ун-т. – Х., 2007. – 204 с.

Курс лекцій включає теоретичний і практичний матеріал щодо інструментів державної політики в аграрному секторі економіки, історії становлення та перспектив розвитку внутрішньої аграрної політики в Україні та зовнішньоекономічної стратегії розвитку. Тематика і наповнення курсу відповідає програмі навчальної дисципліни, затвердженої Департаментом аграрної освіти та науки Мінагрополітики України.

Призначений для підготовки бакалаврів, спеціалістів і магістрів економічних спеціальностей у аграрних вищих навчальних закладах.

ББК У 9 (2) 32 – 18 я 7

© Шиян В.Й., Шарко І.О., 2007

© Харківський національний аграрний університет, 2007


ЗМІСТ

[1] Тема 1. Соціально-економічний стан аграрного
виробництва. Сутність і цілі аграрної політики держави

[1.1] 1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва

[1.2] 1.2. Аграрна політика як складова економічної політики
держави. Сутність і принципи аграрної політики

[1.3] 1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери

[1.4] 1.4. Модель процесу формування аграрної політики.
Групи інтересів в аграрній політиці

[1.5] 1.5. Система цілей аграрної політики держави

[2] Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора

[2.1] 2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу

[2.2] 2.2. Державне регулювання агропродовольчих ринків

[2.3] 2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку:
завдання та основні інструменти

[2.4] 2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві

[3] Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного
сектора в Україні

[3.1] 3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського
виробництва у період існування Радянського Союзу

[3.2] 3.2. Етапи реформування економічних відносин
в аграрному  секторі

[4]
Тема 4. Основні напрями аграрної політики України

[4.1] 4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України

[4.2] 4.2.Особливості бюджетно-податкової та
кредитно-фінансової політики в аграрному секторі

[4.3] 4.3. Технічна політика держави

[4.4] 4.4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості

[4.5] 4.5. Державна політика щодо аграрної науки та освіти

[5] Тема 5. Проблеми продовольчої безпеки в Україні

[5.1] 5.1. Формування внутрішнього продовольчого ринку
в Україні. Показники самозабезпеченості основними
видами продовольчих товарів

[5.2] 5.2. Тенденції споживання продовольства в Україні, відповідність структури харчування раціональним нормам

[5.3] 5.3. Державна політика щодо вирішення продовольчої проблеми в країні

[6] Тема 6. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією

[6.1] 6.1. Сутність і завдання зовнішньоторговельної
політики держави в аграрному секторі

[6.2] 6.2. Регулювання світової агропродовольчої торгівлі
в рамках СОТ

[6.3] 6.3. Основні підходи до оцінювання державної підтримки аграрного сектора

[7] Тема 7. Аграрна політика окремих іноземних країн
та блоків

[7.1] 7.1. Сутність і механізми функціонування САП ЄС

[7.2] 7.2. Історія і сучасність аграрної політики США


__________________________________________________________________

ВСТУП

Нормальний розвиток суспільства можливий тільки на основі тісної і гармонійної взаємодії основних сфер життєдіяльності – політичної, економічної, соціальної та духовної. Економіці належить виняткова роль у забезпеченні життя суспільства як сфери виробництва і відтворення матеріальних благ. Це змушувало державну владу у тій чи іншій мірі втручатися в економічні процеси, здійснювати їх корегування, тобто розробляти і проводити
економічну політику.

Аграрна політика, здійснювана в Україні із часу здобуття нею політичної незалежності, пройшла шлях розвитку, неоднозначно оцінюваний за сутністю, рівнем організації та соціально-економічною результативністю. З одного боку, неоднозначність пов’язана з великою різноманітністю питань, що формують проблематику аграрної політики, а з другого – із широким колом критеріїв здійснюваної оцінки. Усе це актуалізує систематизацію етапів і напрямів аграрної політики держави в історичному та соціально-економічному плані.

Багатоаспектність проблематики курсу «Аграрна політика» вимагає ознайомлення студентів з величезною масою інформації, різної за напрямом, джерелами та формою. Специфічність дисципліни полягає ще і в необхідності постійної актуалізації інформації за окремими темами, що унеможливлює використання у повному обсязі класичних посібників. З урахуванням цього постає необхідність, з одного боку, у систематизованому викладенні матеріалу, а з другого – в ознайомленні студентів з такими показниками, які б відповідали сучасності.

Конспект лекцій охоплює більшість тем, зазначених у типовій програмі, а також містить посилання на літературу, необхідну при вивченні дисципліни.


Тема 1. Соціально-економічний стан аграрного
виробництва. Су
тність і цілі аграрної політики держави

  1.  Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва.
    1.  Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сутність і принципи аграрної політики.
    2.  Аргументи на користь і проти державного втручання в аграрне виробництво.
    3.  Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці.
    4.  Система цілей аграрної політики держави.

1.1. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного виробництва

В економіці України однією з найголовніших галузей є сільське господарство. Його частка в народному господарстві країни за загальноприйнятими макроекономічними показниками досить висока. Зокрема тут зосереджено понад 19 % трудових ресурсів, 71,2 % земельного фонду і 92 % сільськогосподарських угідь і 5,6 % основних засобів. Від рівня економічного розвитку сільського господарства значною мірою залежить економіка країни в цілому, оскільки саме в цій сфері матеріального виробництва у 2005 р. створено 11 % валової доданої вартості, разом з харчовою промисловістю – більше 60 % загальнодержавного фонду споживання та 12,4 % додатного сальдо зовнішньоторговельного обороту України (21,7 млрд грн). Україна спроможна цілковито задовольняти внутрішні потреби в сільськогосподарській продукції завдяки власному виробництву. За умов стабілізації і зростання виробництва вона має всі реальні можливості стати експортером сільськогосподарської продукції.

Особливу роль і місце сільського господарства в економіці України визначають такі незаперечні факти:

  •  сільське господарство визначає розвиток переробних галузей, де швидко здійснюється обіг коштів, що прямо впливає на нагромадження та інвестиційний процес;
  •  агропромислове виробництво належить до найголовніших сфер, що забезпечують обсяги внутрішнього валового продукту (ВВП). Загальновідомо, що за нормальних умов господарювання 1 % росту виробництва сільськогосподарської продукції забезпечує 3 – 4 % зростання ВВП;
  •  нарощування експортних можливостей агропромислового виробництва є гарантією швидкого і надійного подолання дефіциту торговельного і платіжного балансів країни;
  •  від усебічного розвитку агропромислового комплексу значною мірою залежить зростання життєвого рівня всього населення;
  •  забезпечення стабільного розвитку власного агропромислового виробництва слід вважати надійною запорукою економічної незалежності держави [70].

У результаті проведення аграрної реформи та реалізації земельної реформи як її найважливішої складової, головний засіб виробництва в сільському господарстві – земля – став об’єктом приватної власності. У результаті розпаювання земель колективних сільськогосподарських підприємств більше 22 млн га передано у власність 6,9 млн громадян, середній розмір паю – 4,1 га. Із числа  цих земель 17,3 млн згодом було передано в оренду сільгосппідприємствам, середній розмір річної орендної плати – 132,5 грн за 1 га [76]. Станом на 1.01.2006 р. 22 116,7 тис. га (59,7 %) перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, а у користуванні громадян – 14 922,7 тис. га (40,3 %).

У той же час у сучасному виробництві сільськогосподарської продукції України переважають господарства населення (зазначимо ще раз, що їх частка у користуванні землею істотно менша, ніж сільгосппідприємств). У 2005 р. вони забезпечили 59,3 % виробництва загального обсягу валової продукції сільського господарства, у тому числі 66,7 % продукції тваринництва. Динаміка індексів продукції сільського господарства показує, що найглибше зниження (39 %) обсягів виробництва сільгосппродукції в Україні припало на 1999 р., після чого намітилося зростання цього показника. Винятком став несприятливий за погодними умовами 2003 р. (рівень валової продукції порівняно з 1990 р. становив 63 %), тоді як у 2004 і 2005 рр.  вал становив 81 % відносно рівня 1990 р., або 66,3 млрд грн у порівнянних цінах 2000 р.

Скорочення виробництва мало неоднакові тенденції за різними видами продукції сільського господарства. У 2005 р. порівняно з рівнем 1990 р. найбільш тотальним було скорочення виробництва продукції тваринництва: м’яса – на 63,4 %, молока – на 44 %. Серед видів продукції рослинництва найпомітнішим було скорочення виробництва цукрових буряків – на 65 %, плодів і ягід – на 41,8 %, зерна – на 25 %. У той же час зросли обсяги  виробництва картоплі – на 16 %, овочів – на 9,4 %, що відбулося за рахунок частки господарств населення, тоді як збільшення виробництва соняшнику (на 83 %) відбулося за рахунок сільськогосподарських підприємств [40, 71].

Зростання ролі особистих господарств населення (ОСГ), особливо у галузі тваринництва, значною мірою обумовлено скороченням обсягів виробництва сільськогосподарськими підприємствами. Свідченням тому є порівняння обсягів виробництва цієї продукції в ОСГ у 1990 і 2005 рр.: в обидва роки обсяг продукції був приблизно однаковим (17 млрд грн). Виробництво сільгосппродукції в підсобному секторі відіграє важливу роль у забезпеченні населення продуктами харчування у такий спосіб, у той же час через це рівень товарності продукції в таких підприємствах є відносно низьким. У перспективі з урахуванням ефективності виробництва сільськогосподарської продукції та необхідності інноваційного розвитку перевага надаватиметься сучасним технологічно оснащеним підприємствам різних форм власності.

Станом на 1.01.06. в Україні функціонувало 57 877 сільськогосподарських підприємств, з них 42 447 фермерських господарств, 7 900 господарських товариств, 4 123 приватні підприємства, 1 521 виробничий кооператив, 386 державних підприємств та 1 500 підприємств інших форм господарювання [71]. Розвиток багатоукладності на селі мав на меті перш за все створення умов для формування найбільш пристосованих до ринкових умов господарських структур, у яких би головним важелем підвищення ефективності господарювання  виступав економічний інтерес усіх учасників. Дослідження фінансової результативності функціонування підприємств різних організаційно-правових форм, проведені ученими, показали, що прямої залежності між прибутковістю й обраною формою господарювання немає. Проте, за даними вибіркового обстеження, в якому досліджувалися  підприємства України всіх регіонів і районів, у 2005 р. найвищий рівень рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції було досягнуто в господарських товариствах, а найвищий рівень збитковості – у державних підприємствах [67]. Середній рівень рентабельності сільськогосподарських підприємств за результатами діяльності у 2005 р. становив 6 %, що на 6,2 процентного пункту нижче рівня попереднього року. Зниження загального рівня рентабельності сільського господарства відбулося переважно за рахунок зниження її рівня при виробництві зернових культур з 20,1  до 2,0 %, питома вага яких становить близько 35 % усієї продукції сільського господарства. Така значна залежність економіки галузі від одного виду продукції свідчить про необхідність диверсифікації виробництва.

Проблема підвищення прибутковості сільськогосподарського виробництва є багатогранною і вимагає розгляду багатьох аспектів. З одного боку, стратегічним напрямом вважається розвиток земельного ринку, який, забезпечивши активізацію механізму іпотеки, дав би змогу підвищити рівень кредитоспроможності сільгосппідприємств і сприяв надходженню коштів, необхідних для оновлення матеріально-технічної бази (зношеної за різними оцінками на 60 – 90 %), відновлення і розвитку соціальної інфраструктури і стабілізації демографічної ситуації на селі, запровадження прогресивних енергозберігальних і екологобезпечних технологій виробництва тощо.

З другого боку, введення землі в економічний оборот дасть змогу враховувати її вартість при обчисленні середньої норми прибутку на авансований капітал. Аналіз динаміки цього показника протягом різних періодів (1996 – 2005 рр. – 0,1 %, 2001 – 2005 рр. – 0,6 %, 2003 – 2005 рр. – 1,0 % та у 2005 р. – 1,5 %) показує, що у галузі сільського господарства спостерігається тенденція зростання віддачі на вкладені ресурси, проте віддача залишається найнижчою порівняно з іншими галузями економіки. Дається взнаки низька інвестиційна привабливість аграрного виробництва з позицій підвищеного рівня ризику ведення бізнесу, тривалого періоду обороту капіталу, загального занепаду сільських територій, до яких додається політична нестабільність, невизначеність умов торгівлі на аграрних ринках (внутрішньому і зовнішньому) тощо. Складність ситуації вимагає підвищення відповідальності державних органів влади за відпрацювання стратегії розвитку галузі і розробки дієвих механізмів її реалізації. Такі заходи мають відповідати вимогам комплексності, пріоритетності розвитку вітчизняного сільського господарства, узгодженості з інтересами держави щодо її інтеграції у світове товариство, збереження і посилення  екологічної безпеки для забезпечення сталого розвитку суспільства.

1.2. Аграрна політика як складова економічної політики
держави. Сутність і принц
ипи аграрної політики

Нормальний розвиток суспільства можливий тільки на основі тісної і гармонійної взаємодії основних сфер життєдіяльності – політичної, економічної, соціальної та духовної. Економіці належить виняткова роль у забезпеченні життя суспільства як сфери виробництва і відтворення матеріальних благ. Це змушувало державну владу в тій чи іншій мірі втручатися в економічні процеси, здійснювати їх корегування, тобто розробляти і здійснювати економічну політику.

Економічна політика – це поведінка держави відносно національної економіки; певна система дій, спрямованих на заохочення або зміну економічних процесів.

Складність економічної політики полягає в тому, що на шляху досягнення певної цілі (виходу з кризової ситуації, стабілізації економіки, підвищення темпів економічного розвитку тощо) вона зачіпає численні господарські сфери: фінанси, кредит, грошовий обіг, податкову систему, промисловість, сільське господарство, зовнішню торгівлю тощо. У рамках кожної із цих сфер економічна політика конкретизується і реалізується як фінансово-кредитна, податкова, бюджетна, структурна, зовнішньоекономічна, промислова, аграрна і т.д. На відміну від економічної політики конкретних фірм і груп товаровиробників, що мають приватні чи корпоративні інтереси, економічна політика держави повинна визначатися суспільними (загальнонаціональними) інтересами, бути орієнтована  на неуклінне підвищення добробуту суспільства. Економічна політика держави покликана вирішувати конкретні завдання:

  •  стимулювати макроекономічне зростання і стабільність;
  •  створювати і підтримувати на відповідному рівні необхідну для нормального розвитку ринку інфраструктуру;
  •  корегувати рівновагу ринку в тих ситуаціях, коли механізм його саморегуляції дає «збої».

Аграрна політика – складова частина економічної та загальної політики держави. Формується аграрна політика в тісному взаємозв’язку з іншими складовими політики – зовнішньоторговельною, промисловою, екологічною, соціальною тощо.

Існує два принципові підходи до розуміння аграрної політики:

  1.  У вузькому розумінні під аграрною політикою розуміють систему цілей і заходів, спрямованих на розвиток аграрного сектора економіки. У даному випадку «аграрну політику можна визначити як діяльність держави, спрямовану на створення господарсько-фінансових і політичних ринкових умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на економічні процеси, що протікають у ньому, через форми та методи, найбільш дієві в області аграрної економіки» [8].
  2.  У широкому розумінні до аграрної політики включають:
    •   політику розвитку аграрного сектора;
    •   продовольчу політику, що стосується споживання продуктів харчування основними групами і шарами населення;
    •   агропромислову політику, пов’язану з проблемами обслуговування сільського господарства, включаючи торгівлю, переробку, сферу виробництва засобів виробництва для сільського господарства;
    •   зовнішньоторгову політику.

Таким чином, аграрна політика може бути визначена як сукупність принципів і дій, які здійснює держава у вирішенні комплексу проблем, пов’язаних з функціонуванням агропромислового комплексу (власне сільськогосподарського виробництва, структур агробізнесу, ринку сільгосппродукції, споживання, розвитку сільських територій тощо).

Широкого трактування традиційно дотримуються в ЄС. Про це свідчать сформульовані в ст. 39 Римського договору цілі Спільної аграрної політики країн європейської співдружності:

  1.  збільшувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу і забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання факторів виробництва, особливо праці;
    1.  таким чином забезпечувати достатньо високий рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів осіб, зайнятих в сільському господарстві;
    2.  підтримувати стабільність ринків;
    3.  забезпечувати можливості для пропозиції сільськогосподарської продукції;

ґ) сприяти тому, щоб сільськогосподарська продукція продавалася споживачам за прийнятними цінами.

Із 80-х років минулого століття аграрна політика ЄС найтіснішим чином пов’язувалася з розвитком сільських територій. Сьогодні вона все більше орієнтується на природоохоронні і ландшафтні заходи, більш повноцінне соціальне забезпечення сільського населення.

Відповідно до офіційної методики Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), аграрна політика поділяється на сільськогосподарську (на користь виробників) і продовольчу  (на користь споживачів)1.

Предметом аграрної політики є ті сторони соціально-економічних відносин  в АПК, які не можуть бути відрегульовані механізмами ринкової економіки і потребують участі держави.

Методи аграрної політики – це прийоми (інструменти) державного регулювання економіки АПК. Державне регулювання агропромислового виробництва являє собою систему законодавчого, адміністративного та  економічного впливу держави на виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, сировини та продовольство.

За способом функціонування розрізняють методи прямого та непрямого впливу на аграрну економіку. Методи прямого впливу передбачають таке регулювання, за якого суб’єкти економіки змушені приймати рішення, основані не на самостійному економічному виборі, а на вказівках держави. Наприклад, це можуть бути зміни в податковому законодавстві, адміністративні обмеження в галузі контролю якості продовольства тощо. Методи прямого впливу часто бувають найбільш ефективними у досягненні економічного результату, проте в них є серйозні недоліки, пов’язані зі створенням перешкод у ринковому процесі.

Методи непрямого впливу виявляються в тому, що держава, не впливаючи прямо на рішення, що приймають суб’єкти економічної діяльності, створює передумови для цього, щоб при самостійному виборі суб’єкти віддавали перевагу тим варіантам економічних рішень, які відповідають цілям економічної та аграрної політики. Ці методи не порушують ринкової ситуації, стан динамічної рівноваги.

В Україні основні засади аграрної політики було остаточно визначено з прийняттям 18 жовтня 2005 р. Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року». Згідно із цим законом метою заходів аграрної політики до 2015 року є забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки, системності і комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Основними складовими аграрної політики визначено комплекс правових, організаційних та економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора економіки, розв’язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій [11].

Реалізація завдань, що стоять перед аграрною політикою, здійснюється через дотримання певних принципів, головними серед яких є  такі:

  1.  Принцип пріоритетності національних особливостей та інтересів при формуванні аграрної економіки. Створюючи ринкову економіку, не слід сліпо копіювати будь-яку закордонну модель агроринку;
  2.  Принцип однакового підходу до функціонування різних форм власності в аграрній економіці. Існування різних форм власності в системі аграрного виробництва і їх рівність випливає з механізму конкуренції. Через нього виявляється ефективність різних форм господарювання, раціонально розподіляються ресурси, формуються ринкові ціни, стимулюється зниження витрат виробництва, відбувається перехід до виробництва нових видів продукції;
  3.  Принцип розвитку аграрної економіки на засадах ринку. «Сьогодні більшість економістів світу погоджується, що ефективний розподіл ресурсів через центральний план є занадто складним завданням навіть для найбільш здібної команди спеціалістів. Для того, щоб вирішити, як найефективніше розподілити наявні економічні ресурси країни, плановикам потрібна інформація. Зокрема їм треба знати, які саме ресурси є в наявності, скільки коштує підприємствам виробництво товарів за умови використання цих ресурсів та яким чином домашні господарства оцінюють вироблені товари. Оскільки кожне домашнє господарство має свої вподобання, а кожне підприємство має свою собівартість продукції, то плановикам потрібен величезний обсяг інформації, значно більший від того, який можна реально та швидко зібрати за найсприятливіших умов. Прихильники централізованої планової системи часто стверджують, що необхідна інформація є і завжди була. Проте вони, як правило, посилаються на інформацію, що містить лише середні величини. Навіть точність такої інформації (що є маловірогідним) не забезпечила б її корисності на практиці, якщо нею користуватися як базою для ухвалення рішень стосовно розподілу ресурсів, тому що середні величини не відображають розбіжностей у собівартості продукції та вподобань в економіці країни. Це зазначав професор Гьоттінгенського університету, член Німецької консультативної групи при уряді України Штефан фон Крамон-Таубадель [10].
  4.  Принцип поєднання ринкового механізму з державним регулюванням. Без утручання держави, створення чіткого механізму регулювання, результати функціонування будь-якої форми власності і господарювання будуть незначними;
  5.  Принцип соціальної справедливості і соціальної відповідальності. Аграрні перетворення здійснюються заради селянина, підтримки його статусу, турботи про умови його праці та побуту.

1.3. Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери

Адам Сміт стверджував, що «невидима рука ринку» приводить до оптимального результату, незважаючи на те, що окремі люди мають не суспільні, а власні інтереси. Ринок дійсно довів свою ефективність у вирішенні проблеми задоволення матеріальних потреб суспільства. Разом з тим жодна із сучасних економічних систем не функціонує в чисто ринковому вигляді. Світовий досвід довів, що самого ринкового механізму недостатньо, щоб забезпечити стабільний розвиток народного господарства. Він потребує доповнення та корегу-вання – державного регулювання.

Ринковий механізм регулювання процесів суспільного виробництва в аграрному секторі небезпечний так званими провалами ринку, що посилюються внаслідок сезонності виробництва в сільському господарстві. Одним зі слабких місць ринкової економіки також є забезпечення територіальних пропорцій розміщення виробництва, капіталовкладень, доходу і зайнятості. Постійний процес концентрації виробництва, капіталу і робочої сили на невеликих територіях (розвиток господарських агломерацій) за рахунок інших районів базується в значній мірі на ринкових механізмах.  У відносно слабо розвинутих регіонах гірші умови заробітку та інвестицій.  Конкурентоспроможні робітники та службовці, підприємці та активна молодь прямує до міських агломерацій. Платоспроможний попит у цих регіонах скорочується, а разом з ним зменшується стимул капіталовкладень, незважаючи на відносно низьку заробітну плату та ціну землі. Особливо актуальна ця проблема для сучасної України з її депресивними сільськими регіонами. Перебуваючи в об’єктивно нерівних з містом умовах, село потребує відповідної державної підтримки, у тому числі стосовно аграрної політики.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення й ефективне функціонування неможливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найрельєфніше виявилася під час світової кризи 1929 – 1933 рр. Для того, щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавати матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості.

Державне регулювання зробилося органічною частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дієвого державного регулювання та підтримки потребує сільське господарство. Це зумовлено тим, що, по-перше, галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку держави; по-друге, сільськогосподарське виробництво порівняно з іншими видами діяльності найбільше залежить від природно-кліматичних умов, що посилює ризикованість бізнесу та залежність від ринкових коливань;  по-третє, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави [1].

Короткострокова проблема сільгосптоваровиробників полягає у нестабільності цін на аграрну продукцію та доходів її виробників. Це є наслідком, з одного боку, нееластичного попиту на сільськогосподарську продукцію, а з другого – коливань обсягів її виробництва. Коефіцієнт еластичності попиту за ціною на сільгосппродукцію лежить у діапазоні 0,20 – 0,25 в середньому, тобто ціни на сільгосппродукцію мають знизитися як мінімум на 40–50 %, щоб попит зріс хоча б на 10 %. Коливання обсягів виробництва продукції відбуваються щороку як через свідоме бажання товаровиробників, так і через природно-кліматичні зміни. Через високу конкурентність сільгоспвиробництва аграрники не можуть створювати крупних об’єднань, які дозволять у великих масштабах контролювати обсяг продукції.

Поєднавши нееластичний попит на сільгосппродукцію та нестабільність сільгоспвиробництва, можна зрозуміти, чому ціни й доходи аграріїв нестабільні. Навіть за умови стабільного ринкового попиту його нееластичність на сільгосппродукцію перетворює відносно невеликі зміни обсягу її виробництва на суттєві зміни цін і доходів. Якщо погодні умови сприятливі, а отриманий урожай достатньо високий, збільшення кількості проданої продукції супроводжуватиметься непропорційно великим зниженням ціни, в результаті сумарний дохід сільгосптоваровиробника знизиться. І навпаки, поганий урожай, викликаний посухою чи морозами, може помітно збільшити дохід аграрника: зменшення обсягу продукції викличе непропорційне зростання цін і доходів (рис. 1).

P

Pp          p

Pn               п

     D

Pb                    b

0                                    Q

Рис. 1. Дія ринкового механізму на аграрному ринку

Іншою причиною короткострокової нестабільності доходів сільгосптоваровиробників є нестабільність попиту на аграрну продукцію на світових ринках. І що більшою є залежність аграрників від експортних цін, то більшою буде така нестабільність. Довгостроковою проблемою сільськогосподарського виробництва є те, що сільське господарство у світових масштабах належить не до динамічних галузей, а швидше до галузі, що скорочується. Це пов’язано, з одного боку, з тим, що з розвитком науково-технічного прогресу пропозиція сільськогосподарської продукції різко зросла, а з другого – попит на сільгосппродукцію з плином часу зростав відносно повільніше, оскільки він є нееластичним за доходом. Сполучення нееластичного і повільно зростаючого попиту на сільськогосподарську продукцію зі швидко зростаючою пропозицією чинить суттєвий вплив на бізнес і викликає зниження цін та доходів сільськогосподарських товаровиробників.

У економічно розвинутих країнах Заходу в довгостроковому періоді фінансові втрати в сільському господарстві, обумовлені наведеними причинами, викликали відхід робочої сили в інші галузі економіки. Цей процес викликав масову консолідацію малих ферм у більші за розміром, що можуть забезпечити зниження собівартості продукції і вижити в умовах зниження цін на неї [2].

Необхідність державної підтримки сільського господарства в Україні має ряд специфічних особливостей, пов’язаних і з минулим нашої країни у складі СРСР, і з реформами, розпочатими наприкінці минулого сторіччя.

В Україні до 1990 р. аграрним виробництвом займалися державні господарства, колгоспи й особисті підсобні господарства громадян, їхня частка у валовому виробництві відповідно становила 39, 34, 27 %. За часів Радянського Союзу сільському господарству надавалися значні субсидії, які наприкінці 80-х рр. ХХ ст. становили 80 % валового доходу аграрних підприємств, що у кілька разів перевищувало рівень підтримки найбагатших країн світу. Внутрішні ціни в Україні у цей період були у 6,6 раза вищі за світові, що дозволяло отримувати валовий дохід у 4,6 раза більший від можливого за світовими цінами. Після розпаду Радянського Союзу різке зниження рівня субсидування аграрного сектора призвело до значного падіння виробництва і доходів виробників сільського господарства. У Радянському Союзі виробництво орієнтувалося не на ринковий попит, а на обсяги субсидій, що зумовило створення нетипово великих для ринкової економіки аграрних структур із слабким зв’язком з кінцевим споживачем.

Якщо проаналізувати ситуацію в Україні у 2001 – 2003 рр., то вона кардинально змінилася. У середньому за цей період відсоток показника підтримки виробника дорівнював нулю, а у 2002 р. навіть був від’ємним (-5 %). Середні ціни на аграрну продукцію були нижчими за ціни світового ринку, особливо у 2002 р. Середній розмір відсотка показника підтримки виробника у 2001 – 2003 рр. у країнах ОЕСР становив 31 %, у Новій Зеландії – 2 %, в Австралії – 4, у США – 20, у країнах ЄС – 35 %.

У порівнянні з країнами ОЕСР рівень підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні є дійсно дуже низьким. Водночас бюджетні витрати на аграрний сектор були досить високими: бюджетна підтримка становила 3,8 млрд грн. Пояснюється це тим, що в Україні підтримка цін протягом 2001 – 2003 рр. була від’ємною, тобто середні ціни на продукцію сільського господарства були нижчими за ціни світового ринку. Занижені ціни на аграрну продукцію зводили нанівець бюджетну підтримку [3].

Після суто адміністративного регулювання всіх процесів аграрної економіки, повна їх лібералізація з початком реформ у 1991 р. стала однією з причин глибокої економічної кризи, у якій опинилася Україна. Життєздатність народного господарства  в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної й грошової емісії. Відсутність ефективного державного управління економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення. Таким чином, відсутність своєчасного відпрацювання аграрної політики, з одного боку, та недосконала адаптованість сільського господарства до ринкових умов – з другого боку, стали основними причинами аграрної кризи.

Для України, яка поки що не має достатнього досвіду регулювання економічних процесів у ринкових умовах, корисним є історичний досвід розвинутих країн, який переконує, що існуюче протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко-правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Водночас слід мати на увазі, що в умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності, а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких перевірених світовою практикою економічних і правових важелів, як ціни, тарифи, відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито.

Досвід США, країн - учасниць ЄС переконує у необхідності підтримки аграрних виробників на стадії їх переходу на етап високоефективного розвитку. Яскравим є приклад політики ЄС, де програмою підтримки сільського господарства до розширення у 2004 р. виділялося дотацій більше 40 млрд євро, тобто 40 – 45 % витратної частини загального бюджету Союзу. З розрахунку на одного зайнятого в сільському господарстві в країнах, що є крупними експортерами агропродовольчої продукції, дотація виробництва становила приміром в Австралії 3 тис., Аргентині 5 тис. євро, у країнах ЄС у 2002 р. вона дорівнювала 18 тис. євро.  Така підтримка призвела до значного росту обсягів виробництва продукції сільського господарства. Але внутрішні ціни були набагато вищі за ціни світового ринку, вивезення продуктів сільського господарства супроводжувалося дотуванням експорту [7].

Крім економічних, соціально орієнтована економіка потребує адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі, корисних копалин; захисту навколишнього середовища; соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних; політики протекціонізму для захисту внутрішнього ринку; обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни; регулювання розвитку соціальної інфраструктури (охорони здоров’я, культури) і витрат держави; підтримки валютного курсу тощо.

При формуванні політики підтримки сільгосптоваровиробників постає питання про економічну доцільність такої підтримки в рамках концепції ефективного використання ресурсів. Суспільство в цілому зазнає збитків, оскільки цінова підтримка спричиняє неефективний розподіл ресурсів. Мінімальна ціна (ціна підтримки) залучає надмірну кількість ресурсів у сільськогосподарський сектор, чого не сталося б на вільному ринку.

Суспільство несе витрати ще у трьох напрямах: 1) платники податків сплачують вищі податки, щоб фінансувати державні закупівлі надлишку сільгосппродукції; 2) втручання органів влади призводить до додаткових адміністративних витрат; 3) політика «гонитви за рентою», тобто пошук політичних прибічників того, щоб законодавство забезпечувало збереження та збільшення багатства в групи осіб, є руйнівною для суспільства [2]. Останнім часом уряди розвинутих країн Заходу переглядають політику підтримки аграрного виробництва щодо її зменшення.

1.4. Модель процесу формування аграрної політики.
Групи інт
ересів в аграрній політиці

У процесі формування аграрної політики на неї впливає ряд факторів:

  •  традиційні погляди на місце і роль галузей АПК в житті суспільства;
  •  проблеми, що періодично виникають або існують постійно;
  •  значні зміни еволюційного характеру.

Аграрна політика як єдине ціле складається з певних структурних елементів: сільськогосподарської, агропромислової, продовольчої та зовнішньоекономічної. Кожному структурному елементу відповідають свої об’єкти (рис.2).

Наведені об’єкти можуть бути логічно об’єднані в таке поняття, як «ринок сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства», існуючий незалежно від того, реалізується аграрна політика чи ні. Впливаючи на різні

Рис. 2. Основні  структурні елементи й об’єкти аграрної політики [6]

групи учасників ринкових відносин, держава впливає тим самим на ринкову ситуацію. Держава може підтримувати як пріоритетну галузь і сільськогосподарське виробництво (впливаючи наприклад, на рівень цін і доходів товаровиробників), і переробку (дотуючи закупівельні ціни) або споживання  (шляхом встановлення низьких споживчих цін). Подібна практика існувала в радянський період.

Підприємства та організації агропромислового комплексу – тільки частина об’єктів аграрної політики. Вони забезпечують виробництво ресурсів для села, виробництво і переробку сільськогосподарської продукції. Разом з тим без взаємозв’язку з формуванням попиту на дану продукцію проведення аграрної політики позбавляється будь-якого сенсу. Системний підхід передбачає розробку пріоритетів для кожного напряму аграрної політики з подальшим розглядом у взаємозв’язку.

Основним об’єктом державної політики виступає як правило сільськогосподарський товаровиробник. Проте й інші об’єкти, наприклад малозабезпечені верстви населення, не залишаються без уваги. Приміром, у США з 1964 р. реалізується програма продовольчих талонів. Отримуючи їх від держави безплатно, громадяни США з низьким рівнем доходів можуть придбавати у звичайних магазинах продукти харчування. З 1985 р. по 1994 р. витрати федерального бюджету зросли з 1 до 25 млрд дол.

До суб’єктів аграрної політики належать державні та суспільні інститути, що приймають і реалізують агрополітичні рішення або здійснюють вплив на їх розробку (рис. 3).

Рис. 3. Суб’єкти аграрної політики та їх функції [6]

Право приймати рішення з питань політики належить вищим посадовим структурам законодавчої і виконавчої влади держави. Вони також здійснюють контроль за виконанням рішень, що приймаються. Державне регулювання покликано не підмінювати собою ринковий механізм, а створювати умови для ефективного розвитку об’єктів регулювання, що одночасно виступають як суб’єкти ринку. Недержавні суб’єкти аграрної політики за ступенем політичної активності можна умовно поділити на три великі групи:

  •  політичні партії;
  •  суспільно-політичні організації;
  •  суспільні організації.

Особливо потрібно відзначити роль аграрної науки у ролі суб’єкта аграрної політики. Розробка аграрної політики повинна здійснюватися на основі серйозних наукових досліджень.

Серед суб’єктів аграрної політики, важливе місце займають засоби масової інформації, які мають чималий вплив на формування суспільної думки стосовно тих чи інших програм, дій, рішень влади, політичних партій, політиків тощо.

Аграрна політика, як і політика в цілому, визначається різноманіттям суспільних, групових та приватних інтересів.

Носіями інтересів є вітчизняні товаровиробники і споживачі сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства. У цій групі суб’єктів ринкових відносин можливі певні протиріччя. Наприклад, товаровиробники і споживачі продукції не завжди можуть дійти згоди з питань її ціни і якості. За такої ситуації у сфері торгівлі в цілому, серед населення та сількогосподарських і переробних підпрєимств можливі порушення паритетних основ і відповідні претензії. Крім того товаровиробники певних видів продукції перебувають в умовах конкуренції за ринки збуту.

Виразниками інтересів є політичні партії, суспільні професійні об’єднання. В Україні активно виявила себе Аграрна партія. Крім політичних партій, активними захисниками інтересів сільськогосподарських товаровиробників можуть виступати їх професійні об’єднання, наприклад фермерські спілки, галузеві союзи. Досить впливовими можуть бути спілки захисту прав споживачів. Не останню роль у формуванні суспільної думки відіграють засоби масової інформації. Групи виразників інтересів іще називають групами тиску – лобі, які тісно пов’язані з державними структурами, що формують державну політику. Такий стан називають аграрним корпоратизмом. Лобістські організації, як правило, встановлюють тісні стосунки з таким впливовим суспільним класом, як державна бюрократія.

Бюрократія – це прошарок службовців-професіоналів, що беруть безпосередню участь у підготовці, реалізації та контролі за ходом реалізації рішень, які приймаються керівним суб’єктом. Бюрократія – впливова верства суспільства. Макс Вебер пов’язував суспільний прогрес з наявністю в суспільстві значного класу «раціональної бюрократії». Проте вона не може приймати політичних рішень.

Політики виступають першими в ряду суб’єктів, що формують аграрну політику держави. У законодавчих органах економічно розвинутих країн не так багато представників фермерів, оскільки на сьогоднішній день даний клас становить 1 – 2 % загальної чисельності населення цих країн. Однак політики активно голосують за підтримку аграрного сектора. З одного боку, це свідчить про розуміння ними виняткової ролі агропродовольчого сектора у задоволенні однієї з першочергових суспільних потреб, а з другого – політики керуються прагматичнішими міркуваннями – бути переобраними на наступний термін, отримати політичні та суспільні дивіденди.

У цьому зв’язку виникає закономірне питання про те, чому в країнах, що розвиваються, аграрний сектор майже не підтримується, тоді як розвинуті країни демонструють високий рівень його підтримки. Існує думка, що в країнах, які розвиваються, сільське господарство, як правило, використовується у ролі джерела для фінансування індустріалізації країни. Як тільки країна проходить стадію індустріалізації, ситуація докорінно змінюється: фермери стають освіченішими, мобільними, легше організуються, зростає частка І та ІІІ сфер АПК у валовому внутрішньому продукті країни. Через це сільське господарство здобуває союзницькі групи тиску. Зростає аграрна бюрократія, відстоюючи свої інтереси у боротьбі за збільшення державної підтримки агропродовольчого сектора. Але, що найголовніше, загальне зростання економіки дозволяє підняти доходи населення. У такій ситуації згідно з законом Енгеля (1821 – 1896, Німеччина) питома вага витрат населення на продукти харчування зменшуються. Зростання цін на продовольчі товари в результаті реалізації фермерських програм для споживачів стає менш помітним і вони не чинять опору політиці державної підтримки АПК. У результаті витрати на цей сектор зростають до тих пір, поки дозволяють суспільна думка та можливості національного бюджету [18].  

1.5. Система цілей аграрної політики держави

Аграрна політика як складова соціально-економічної політики держави повинна передбачати реалізацію певної мети. Генеральною метою економічної політики держави є економічна та соціальна стабільність, удосконалення суспільного ладу, адаптація його до мінливих умов. Через специфічні властивості сільського господарства (іммобільність землі та інших засобів виробництва, низька оборотність поточних активів, нееластичність цін на продукти харчування, територіальна розосередженість і розрізненість товаровиробників, монополізм І та ІІІ сфер АПК, диспаритет у відносинах села й міста) ринкові механізми господарювання не забезпечують його розвитку і нормального відтворення. У цьому зв’язку метою аграрної політики є створення сприятливих умов для функціонування ринкових відносин, нейтралізація або послаблення негативного впливу ряду механізмів, забезпечення розширеного відтворення АПК, а також виробництво необхідних суспільних благ, які не можуть бути створені стихійними механізмами ринкової економіки, що  орієнтують суб’єктів економічної діяльності. Формуванню цілей аграрної політики передує всебічний аналіз агропромислового комплексу, його дія на загальний стан економіки країни та життєвий рівень населення, місце держави у суспільному поділі праці на світовому ринку, стан продовольчої безпеки.

Основними завданнями аграрної політики є:

  •  організаційно-економічні: а) формування еквівалентних міжгалузевих відносини сільського господарства з іншими галузями економіки країни; б) державне регулювання агропромислового виробництва, спрямоване на підвищення його ефективності, освоювання досягнень науково-технічного прогресу, зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників; в) розвиток вертикальної та горизонтальної інтеграції, в першу чергу кооперації як одного з основних напрямів формування економічно справедливих відносин між учасниками процесу виробництва, переробки та реалізації кінцевої продукції; г) впорядкування функцій державного управління та їх розмежування; д) формування системи земельних відносин: підвищення ефективності використання землі та збереження за безпосередньо зайнятими в сільськогосподарському виробництві права власності на неї;
  •  інвестиційні: а) створення сприятливих економічних умов для інвестиційної активності – розвиток лізингу, підтримка середньострокового комерційного кредиту, реалізація інвестиційних програм і проектів; б) ефективна амортизаційна політика;
  •  інноваційні: а) підтримка фундаментальної та особливо важливої прикладної аграрної науки; б) створення нового покоління машин і обладнання, освоєння їх на виробництві;в) розвиток інформаційних систем в АПК;
  •  галузеві: а) нарощування і підвищення стійкості виробництва зерна як необхідної умови розвитку АПК, засобу забезпечення продовольчої безпеки країни; б) вирішення білкової проблеми шляхом відновлення та збільшення виробництва продукції тваринництва і птахівництва;
  •  соціальні: а) зростання доходів сільськогосподарських товаровиробників, подолання бідності значної частини сільського населення; б) зниження рівня безробіття на селі шляхом створення нових і модернізації існуючих робочих місць, що дозволить отримувати доходи, достатні для забезпечення високого рівня життя; в) проведення цілеспрямованої та ефективної молодіжної політики, яка б зробила і сільськогосподарську працю, і проживання в сільській місцевості привабливими; г) відновлення і подальший розвиток соціальної інфраструктури сільських територій [6].

У економічній політиці для позначення взаємопов’язаних цілей використовується поняття «магічних багатокутників». У трикутнику постають три внутрішньоекономічні цілі: стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості населення, стабільність цін. У чотирикутнику додається ціль забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги, у п’ятикутнику – соціальна ціль зі справедливого розподілу доходів і власності, у шестикутнику – охорона навколишнього середовища. У країнах ЄС головними цілями вважаються справедливість, безпека, добробут, свобода.

Залежно від  критерію розрізняють макроекономічні, галузеві, довгострокові, тактичні та інші види цілей. До макроекономічних цілей належать забезпечення продовольчої безпеки країни, задоволення платоспроможного попиту населення на продовольство за кількістю та якістю, переробної промисловості – на сировину, проведення активної експортної політики, забезпечення найбільш високих податкових надходжень.

Складніші за своєю будовою галузеві цілі, оскільки вони пов’язані з визначенням перспектив розвитку не тільки сільського господарства, але і взаємопов’язаних з ним галузей, що входять до агропромислового комплексу, а також соціальними проблемами сільських територій.

Оскільки цілі виражають найбільш суттєві об’єктивні потреби суспільства, слід розглядати високоефективне виробництво, що передбачає прибутковість, високу продуктивність праці, низьку витратність ресурсів, достатній обсяг виробництва продукції високої якості й інші показники. Обсяг виробництва для конкретного підприємства та організації агропромислового комплексу – не головний показник ефективності, але не враховувати його неможливо.

Інша важлива ціль аграрної політики – забезпечення конкурентоспроможності продукції, що реалізується на вітчизняному, а за певних умов і на світових ринках. Ще одна мета аграрної політики на сучасному етапі – створення умов для високої доходності сільськогосподарської праці. Фактор доходності або оплати праці робітників, зайнятих у сільському господарстві, визначає багато в чому рівень їх кваліфікації, мотивацію до праці. Ціль екологізації агропромислового виробництва пов’язана із поліпшенням середовища існування людини, і з виробництвом екологічно чистої продукції, що забезпечує реалізацію завдання здорового харчування населення.

В Україні згідно із Законом «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» стратегічними цілями державної аграрної політики є:

  •  гарантування продовольчої безпеки держави;
  •  перетворення аграрного сектора на високоефективний, конкуренто-спроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави;
  •  збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації;
  •  комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Таким чином, загальна мета може і має складатися з декількох цілей, які мають і функціональний, і часовий характер. Тобто на кожному етапі необхідно визначати проміжну ціль, що приведе врешті-решт до досягнення кінцевої мети.


Тема 2. Інструменти регулювання аграрного сектора 

2.1.Система заходів (інструментів) державного регулювання агропромислового комплексу.

2.2. Державне регулювання продовольчих ринків.

2.3. Завдання та основні інструменти цінової політики на агропродовольчому ринку.

2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються у сільському господарстві.

2.1.Система заходів державного регулювання агропромислового комплексу

Державне регулювання аграрного сектора можна розглядати як систему заходів впливу на нього для створення оптимальних умов розвитку. У залежності від різних критеріїв державне регулювання класифікується за методами регулювання, характером регулювання, за галузями регулювання, сферами регулювання, ступенем впливу на виробництво й торгівлю, за видами торгівлі.

За методами регулювання розрізняють адміністративне та економічне регулювання. Адміністративне регулювання проявляється в рішеннях управлінських структур, що стосуються виробництва і торгівлі або впливають на них. Однією з форм адміністративного регулювання є розробка законодавчих актів з регулювання виробництва і торгівлі. Крім законів, це можуть бути різного роду накази, інструкції, вказівки положення, розпорядження, інші правові акти. До заходів адміністративного регулювання також належить регулювання технічних аспектів виробництва і торгівлі. Стандарти, технічні регламенти, система ліцензування і сертифікації суттєво впливають на виробництво, імпорт тих чи інших продуктів.

У плановій економіці адміністративні методи управління є пріоритетними. У ринковій економіці адмінуправління також існує, наприклад, приватизація (реприватизація) тих чи інших підприємств. Під час переходу до ринку таке регулювання найбільше впливає на економіку галузей. Іншим прикладом є квоти на площі оброблюваних земель, виробництво, збут продукції. Зокрема, квотування площ картоплі існувало у Великобританії до 90-х років у рамках існуючої на той час Ради з картоплі. Відоме квотування збуту цукру і молока, існуюче в ЄС. З 80-х років до 2000 р. в Австралії існувало квотування продажів молока у питних цілях. При цьому воно поєднувалося зі становленням гарантованих цін. У ринковій економіці на відміну від адміністративної регулювання має принципові відмінності. По-перше, відсутнє пряме втручання у виробничі процеси, немає директивних планів та адресних завдань, держава тільки створює правила гри. По-друге, держава виступає в ролі посередника, що регулює ринок, корегує можливі кон’юнктурні спад та підйоми економіки. У ринковій економіці виробники мають право брати чи не брати участі у програмах квотування.

За допомогою адміністративних важелів – законів, постанов тощо ініціюється здійснення того чи іншого заходу економічного регулювання. Економічне регулювання передбачає створення умов та стимулів, які заохочують розвиток виробництва у потрібному напрямі. Таке регулювання може здійснюватися через фінансові, кредитні, податкові, цінові заходи. Фінансові заходи – це субсидії (дотації), компенсації, різні схеми реструктуризації боргів, підтримка страхування, створення резервів при закупівлі чи продажі продукції за ринковими цінами, витрати на освіту, наука, стимулювання структурних зрушень, розвиток сільської інфраструктури.

Кредитні заходи регулювання виражаються у наданні державою можливостей отримання товаровиробниками  в сільському господарстві пільгових  кредитів. Крім того, можуть створюватися умови для розвитку кредитних організацій. Податкові заходи визначають важкість податкового тягаря. Формування пільгового режиму сільгосппідприємств – серйозний внесок у поліпшення їх економічного стану.

Регулювання цін передбачає використання гарантованих цін, в тому числі цільових, інтервенційних та інших їх різновидів, також застосовуються різного роду цінові субсидії. У світовій практиці вони мають різні назви – компенсаційні платежі для зернових, олійних та ряду інших культур, для молочних продуктів у США.

Отже, за характером регулювання заходи можна класифікувати на прямі (адміністративні заходи) та непрямі (економічні).

За галузями регулювання слід виділити регулювання в рослинництві, тваринництві, інших галузях АПК. Заходи підтримки  виробництва у найбільшій мірі реалізуються в галузі тваринництва, що пояснюється складною економічною ситуацією в сільгосппідприємствах цього напряму. Особливо збитковими є галузь м’ясного скотарства та виробництва вовни. Найбільш сприятлива ситуація у виробництві яєць. Ця галузь завжди була прибутковою. Регулювання галузей агропромислового комплексу носить програмний характер.

За сферами регулювання можна виділити регулювання виробництва, споживання, доходів, цін і ринків, а також соціального розвитку і структурної політики. Регулювання виробництва може бути спрямоване і на збільшення виробництва, і на його обмеження. Програми підтримки традиційно проявляються в субсидіях, компенсаціях. Приклад програми обмеження – платежі з розрахунку на фіксовану площу угідь, фіксований урожай чи кількість голів в ЄС. У США також до 1996 р. такі програми широко використовувалися.

Регулювання споживання. Прикладом є США, де обсяги фінансування внутрішньої продовольчої допомоги бідним верствам населення чи його групам зростають щороку.

Регулювання доходів включає різного роду платежі, програми страхування або стабілізації доходів виробників. Наприклад, у Канаді існує програма стабілізації чистого доходу (NISA) ферми. Її учасники можуть робити вкладення на депозити до 7,5 тис. дол., що становить 3 % необхідної чистої виручки. Сума депозиту доповнюється такою ж сумою, яка фінансується федеральними і регіональними урядами. На загальну суму грошей виплачується відсоток фінансовими інститутами, що зберігають депозити, і урядом. Учасники можуть знімати з рахунка кошти для компенсації валового прибутку, якщо він упаде нижче середньорічного рівня за останні п’ять років або якщо сімейні доходи з усіх джерел стануть нижчими за 35 тис. дол. У випадку участі у програмі окремого фермера мінімальний рівень доходу становить 20 тис. дол.

Регулювання цін і ринків у ринковій економіці має пріоритетне значення. Крім безпосереднього регулювання цін важливе значення має створення системи ринкової інформації, формування ринкової інфраструктури (портів, сховищ). Особливе значення має зняття адміністративних бар’єрів у міжрегіональній торгівлі, які не дозволяють товаровиробникам отримувати справедливу ціну.

Регулювання соціального розвитку і структурної політики включає заходи розвитку сільської інфраструктури (будівництво доріг, електромереж, водопроводів, газопроводів тощо). У розвинутих країнах проведення структурної політики в АПК здійснюється через програми стимулювання виходу фермерів на пенсію. Вони доповнюються програмами стимулювання виведення земельних угідь, тварин з ринкового сільськогосподарського обороту. Також важливою складовою є програми інвестиційної допомоги під час диверсифікації економічної діяльності в сільській місцевості.

Критерій ступеня впливу на виробництво був уперше використаний у ході Уругвайського раунду переговорів з лібералізації торгівлі та зафіксований в Угоді із сільського господарства Світової організації торгівлі. Заходи регулювання, що не чинять впливу або мінімально впливають на виробництво і торгівлю, об’єднані в так звану «зелену скриньку». Конкретні заходи цієї скриньки – це загальні послуги (витрати на освіту, наука, захист тварин, рослин і людини від хвороб, інформаційні та консультаційні послуги, проведення виставок, будування різних інфраструктурних об’єктів) зберігання запасів для забезпечення продовольчої безпеки, продовольча допомога, підтримка доходів, не пов’язаних з виробництвом, державна підтримка страхування доходів, витрати на проведення структурної політики, на екологічні програми, компенсацію втрат в результаті стихійного лиха, підтримку регіонів з несприятливими умовами життя.

Заходи з обмеження виробництва – «блакитна скринька». Платежі базуються на фіксованих площах або врожаях сільськогосподарських культур, здійснюються з розрахунку на не більш ніж 85 % обсягу виробництва базового періоду, а в тваринництві – з розрахунку на фіксовану кількість худоби. Заходи «блакитної скриньки» застосовуються обмеженою кількістю країн, серед яких країни ЄС, Ісландія, Норвегія, США, Словаччина, Словенія, Японія.

Заходи, що впливають на виробництва, торгівлю – «жовта», або «бурштинова скринька». Ці заходи не заборонені, але підлягають скороченню. Серед них програми підтримки цін, а також пов’язані з виробництвом окремих продуктів.

Регулювання за видами торгівлі включає регулювання зовнішньоторговельного режиму, яке в умовах інтеграції України в систему міжнародної торгівлі набуває особливого значення. Найважливіші заходи даного типу регулювання – імпортні та експортні мита, різного роду захисні заходи (антидемпінгові та компенсаційні мита, спеціальні заходи), тарифні квоти і кількісні обмеження. У зовнішній та внутрішній торгівлі виділяють також нетарифні заходи, що включають фітосанітарні, процедури митної оцінки, правила походження тощо.

У залежності від стану економіки, окремих галузей, рівня їх розвитку, можливостей бюджету і потреб застосовують ті чи інші конкретні заходи і програми.

2.2. Державне регулювання агропродовольчих ринків

Один з найважливіших елементів у системі державного регулювання ринкової аграрної економіки – регулювання продовольчих ринків. У широкому розумінні будь-який вплив (субсидії, пільгове кредитування, податкова система тощо) на виробника має регулювальний вплив і на ринок. Проте у вузькому розумінні до державного регулювання продовольчих ринків слід віднести цінове регулювання, у тому числі товарні і закупівельні інтервенції, внутрішнє квотування виробництва і збуту, субсидування споживання, обмеження виробництва, інтенсивного застосування землі. Вплив у цих умовах здійснюється на ціни, попит і пропозицію. Крім того, на внутрішній ринок чинить вплив зовнішньоторговельне регулювання.

Державне управління аграрного ринку передбачає вплив на формування ринкової інфраструктури, що забезпечує вихід на ринок рядового товаровиробника – фермера, сільгосппідприємства, селянського господарства. Біржі, агроторгові доми і збутові кооперативи поки що не змогли зайняти більш-менш помітне місце на конкурентному ринку. Їх місце займають переважно або посередники, або регіональні представництва експортних компаній.

Хоча перші постанови Кабінету Міністрів України з питань організації біржового  ринку сільгосппродукції з'явилися ще у 1995 р., система аграрних товарних бірж фактично не працює на обслуговування сільгоспвиробників. Біржі або займаються посередницькою діяльністю, або реєструють зовнішньоторговельні угоди (відповідно до Указу Президента України від 29.06.2000 р. № 832 «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна»).

Біржовий товарний ринок в Україні одразу після створення опинився у глибокій системній кризі. Однією з причин є недостатня нормативна база. Закон «Про товарну біржу», що діє з 1991 р., застарів і не задовольняє потреб біржової торгівлі. Практики біржової торгівлі вважають головною причиною кризи українського біржового ринку відсутність гарантій виконання біржового контракту [29]. У 1995 р. в Національному банку розпочалися аукціонні торги сільгосппродукцією і було створено Українську аграрну біржу. Хоча більшість зерна для державних та регіональних контрактів було закуплено через біржі, відбулася дискредитація цього механізму через низьку дисципліну виконання контрактів. Гальмує розвиток біржової торгівлі повільне впровадження складських свідоцтв, які також є біржовим товаром.

Заходи державного регулювання ринку слід зосередити на тому, щоб система публічних торгів змогла витіснити невигідну для виробника схему скуповування продукції трейдерами. Слід ураховувати ту обставину, що біржі наявного товару протягом багатьох десятиріч вже не існують у розвинених країнах. Але ф’ючерсна торгівля в Україні може розвиватися лише за умови передбачуваності, стабільності і ринкового характеру аграрної політики. Поки що в Україні відсутнє коло виробників, що були б упевнені у завтрашньому дні і зважилися на укладання ф’ючерсних контрактів. Якщо будуть прийматися заборони на переміщення зерна за межі області, непередбачувані рішення щодо квот, інтервенцій тощо, то це унеможливить ф’ючерсну торгівлю сільгосппродукцією в Україні [26].

Безпосередньою метою регулювання продовольчого ринку є усунення глибоких та різких коливань цін, характерних для українського ринку у зв’язку з різкими змінами погодних умов. Крім того, система регулювання дозволяє створити резерви, дає змогу уникнути дефіциту продовольства на ринку. Основні заходи державного регулювання продовольчих ринків – товарні та фінансові інтервенції.  

Прийнятий у 2004 р. Закон «Про державну підтримку сільського господарства України» містить основні положення щодо регулювання аграрного ринку. Згідно із цим законом державна аграрна інтервенція визначається як продаж або придбання сільськогосподарської продукції на організованому аграрному ринку для забезпечення цінової стабільності.

Товарна інтервенція - продаж сільськогосподарської продукції при зростанні цін на організованому аграрному ринку понад максимальний рівень, що здійснюється з метою досягнення рівня рівноваги, у тому числі шляхом продажу товарних деривативів.

Фінансова інтервенція – це придбання сільськогосподарської продукції при падінні спотових цін на організованому аграрному ринку нижче мінімального рівня, яке здійснюється для досягнення рівня рівноваги, у тому числі шляхом купівлі товарних деривативів [12].

Законом передбачено державне регулювання цін окремих видів сільськогосподарської продукції через механізм установлення ціни рівноваги (фіксінг) на рівні, не нижчому за мінімальну закупівельну ціну та не вищому за максимальну закупівельну ціну при дотриманні антимонопольного законодавства і правил добросовісної конкуренції. Водночас цим законом зазначено, що держава не буде втручатися в процес ціноутворення за межами організованого аграрного ринку, крім нормативно визначених випадків тимчасового адміністративного регулювання цін. При цьому Кабінет Міністрів України може застосовувати такі інструменти впливу:

  1.  обмеження рівня торгової націнки (знижки) на гуртовому або роздрібному ринку;
  2.  установлення граничних рівнів рентабельності переробників товару і осіб, які надають послуги із зберігання аграрної продукції;
  3.  установлення граничних цін продажу на рівні максимальної (мінімальної) закупівельної ціни (лише на період прийняття висновку Антимонопольним комітетом України про наявність узгоджених дій суб'єктів ринку та/або рішення на захист економічної конкуренції;
  4.  установлення нетарифних обмежень (квот) щодо імпорту або експорту;

ґ)  визначення як обов'язкової передумови митного оформлення експорту придбання об'єктуа цінового регулювання на експортній сесії аграрної біржі. 

Для реалізації державних функцій ініціювалося створення нових структур - Аграрного фонду, Фонду аграрних страхових субсидій, Аграрної біржі, розрахунково-клірингового центру та інших агентів, діяльність яких спрямована на комплексне забезпечення переходу від наявної ситуації «слабкої держави, контрольованої сильними компаніями» на тлі ринкової стихії до «сильної держави, яка на засадах партнерства прозоро, в інтересах суспільства і бізнесу співпрацює із сильними компаніями» задля прогнозованості і стабільності на агропродовольчому ринку [17].

Законом передбачено механізм використання заставних операцій. Заставна закупівля – зарахування до державного продовольчого резерву об'єкта державного цінового регулювання – предмета застави у разі, коли бюджетна позика та/або плата за її використання не були погашені у строк, передбачений договором.

Започатковано створення системи заставних закупок сільськогосподарської продукції Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» від 29 червня 2000 р. З огляду на безперечну важливість для національної економіки зернової складової аграрного ринку даним Указом за об’єкт застави обрано саме зерно. Подібна система передбачає закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників у сезон збирання за заставними цінами та гарантування їх права наступного продажу цього зерна за ринковими цінами в разі, якщо вони вищі за заставні за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна. Метою запровадження даного механізму є подолання негативних наслідків сезонних і кон’юнктурних коливань обсягів продажу й цін на зерно та хлібопродукти [13].

Світова практика досить давно використовує такий механізм страхування своїх товаровиробників від загрозливого зниження ринкових цін на зерно в моменти негативного впливу кон’юнктури ринку. У Польщі система зернових квитанцій (документ, що засвідчує позичку під заставу товарів) діє протягом шести останніх років. В Угорщині, де відповідне законодавство було прийнято у 1996 р., за рахунок цієї системи фінансується до 30 % виробництва. Більш як 80-тирічний досвід роботи з документами на зразок варанта (заставної) мають США [12].

В Україні, незважаючи на існування наведених вище законів, механізм інтервенцій досі не відрегульований у повній мірі. Після аналізу використання коштів Аграрного фонду в 2005 р. Рахунковою палатою було зроблено висновок про неефективне їх використання. Фінансові інтервенції для формування державного продовольчого резерву були проведені з обсягом зерна 73,8 тис. т (4,9 % від законодавчо встановленого) та цукру (із цукрових буряків) 25,2 тис. т (14 %). Значна кількість зерна залишилася в сільгосппідприємствах і не була реалізована, внаслідок чого село не отримало очікуваних грошових надходжень, які були вкрай необхідні для проведення посіву озимих культур та виконання інших сільськогосподарських робіт. При цьому 48,8 млн грн загального фонду не були використані, їх повернено до державного бюджету.

Непрямою формою підтримки стабільності на ринку є здійснення цільових дотацій з державного бюджету виробництва певних видів продукції. Як правило, такою продукцією є продукція галузі тваринництва. Товаровиробники отримують доплати за рахунок повернення ПДВ щодо операцій з продажу вказаної продукції, крім того з 2001 р. в Україні введено доплати сільськогосподарським товаровиробникам за проданий ними для забою переробним підприємствам і заготівельним організаціям молодняк великої рогатої худоби підвищених вагових кондицій. З 2003 р. введені також доплати за кондиційних свиней та курей-бройлерів.

Крім інтервенцій та державних доплат за продукцію, існують і інші різновиди регулювання продовольчого ринку. У США, наприклад, фермери за умови падіння ціни нижче заставної отримують право повертати кошти за цінами, нижчими застави, тобто фактично отримувати субсидію. Такий захід називається маркетинговим кредитом. Після 1996 р. система підтримки дещо змінилася: припинили застосовувати в прямому вигляді цільові ціни, проте вони використовуються в розрахунках платежів для підтримки доходів, що отримали назву антициклічних. Такі ціни використовують за умови зниження доходів фермерів нижче певного рівня. Крім того, були введені компенсаційні платежі як різниця між заставною та ринковою ціною. З’явилися фіксовані платежі, не пов’язані з виробництвом.

У країнах ЄС проводиться активна цінова підтримка вітчизняних сільгосптоваровиробників. Установлюють цільові ціни для визначення бажаного рівня ринкових цін. Зокрема розрізняють контрольні та орієнтовані цільові ціни. Контрольні – встановлюються на бездефіцитну в країнах Спільного ринку продукцію (зерно, овочі, фрукти тощо), що експортується в інші країни. Орієнтовані ціни поширюються на дефіцитну в ЄС продукцію (м’ясо великої рогатої худоби, телятину тощо), щоб стимулювати збільшення обсягу виробництва такої продукції, рівень цих цін установлюється відносно вищим. Цільові ціни слугують базою для визначення порогових та шлюзових цін. Основна їх функція – захистити внутрішні фермерські ціни від нижчих світових. Порогові ціни встановлюються на імпортовану продукцію (зерно, цукор, олію, молочні продукти) таким чином, щоб їх рівень був дещо вищим за цільову ціну. Складовими порогової ціни є її вихідний рівень плюс транспортні й торговельні витрати. Імпортер власним коштом відшкодовує різницю між світовою і пороговою ціною. Шлюзові ціни встановлюються на свинину, домашню птицю і яйця, що завозяться до ЄС з країн третього світу, де собівартість їх виробництва дуже низька. Цінові надбавки встановлюються до такого рівня, щоб це не вплинуло на зниження внутрішніх фермерських цін.

Важливим засобом регулювання ринку є квотування. У ЄС вони введені з 1984 р. по молоку. По цьому продукту в кожній країні існує національна квота. ЇЇ розмір залежить від обсягу виробництва у попередні роки. Виробник, що перевищив квоту незначно, не карається. Фермеру, що значно перевищив квоту, доводиться сплачувати мито, що прогресивно зростає, кратне цільовій ціні на кожний літр перевищення плюс певний відсоток. Відсоток залежить від розміру перевищення квоти та інших факторів.

Система квотування існувала до 2000 р. в Австралії, для «ринкового» молока застосовувалася система гарантованих закупівельних цін, які зазвичай перевищували ціни на «нерегульоване» молоко.

2.3. Цінова політика на агропродовольчому ринку:
завдання та осно
вні інструменти

На початку зміни адміністративно-командних методів регулювання аграрної сфери реформатори поділяли гіпотезу, сутність якої полягала в тому, що сільське господарство повинне стати локомотивом структурних реформ всієї економіки. Підставою для таких припущень був хронічний дефіцит найбільш цінних продовольчих товарів в Україні за часів СРСР та уявлення про «справедливий» ринковий механізм ціноутворення, що повністю замінить централізоване визначення цін, в автоматичному режимі налагодить еквівалентність міжгалузевих відносин та сприятиме вирішенню секторальних умов господарювання. Посилена увага до питань ціноутворення цілком виправдана в системі ринкового механізму, оскільки ціна виконує облікову, розподільчу, стабілізувальну, стимулювальну та інші, не менш важливі економічні функції. Звідси цінові си-гнали є найбільш очікуваним і вирішальним чинником під час прийняття рішень щодо виробничих програм підприємствами.

При плановій економіці органами державного управління пріоритет надавався натуральним показникам виробництва, а ціни як на макро-, так і мікроекономічному рівні відігравали допоміжну роль. На товари сільського господарства існувало чотири ціни: заготівельні – для державних підприємств, закупівельні – для колгоспів, ціни споживчої кооперації та колгоспних ринків. При цьому заготівельні і закупівельні ціни встановлювалися державою на однаковому рівні, але для товаровиробників були різними, оскільки залежали від зональних умов виробництва, перевиконання планів продажу окремих видів продукції (або перевищення рівня фактично досягнутого за попередні роки), її якості і сезонності поставок у так звані державні засіки. Передбачалися надбавки до державних цін для недостатньо ефективних і збиткових господарств. Наприкінці 80-х рр. така цінова надбавка становила 4 млрд крб. на рік, що забезпечувало підвищення рентабельності виробництва від нуля до 22 %. Щодо цін споживчої кооперації і колгоспних ринків, то вони визначалися за угодою сторін купівлі-продажу, тобто частково діяв квазіринковий механізм ціноутворення.

До 1992 р. держава включала в закупівельні ціни бюджетні дотації. На зернові культури вони становили від 20 до 30 %, насіння соняшнику до 35 – 40 %, на цукровий буряк – 23 – 33 %. На основну продукцію тваринного походження (яловичину, свинину, молоко) питома вага дотацій коливалася від 60 до 75 % сукупного рівня ціни. З 1978 по 1990 рр. цінові дотації зросли від 25 до 100 млрд. крб., що становило в середньому майже 20 % бюджетних видатків Радянського Союзу (за іншими оцінками – на рівні 11 % ВВП).

Зважаючи на всеохоплююче державне регулювання економіки, проблема диспаритету цін або «цінових ножиць» розв’язувалася такими ж адміністративними методами, шляхом періодичного підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Це консервувало затратний підхід до формування цін, знижувало мотивацію керівників підприємств до поліпшення показників ефективності використання ресурсів, пошуку порівнянних переваг виробництва і підвищення конкурентоспроможності їх продукції. У програмному документі КПРС зазначалося, що державна політика у сфері заготівельних (закупівельних) цін на сільськогосподарські товари і відпускних цін на засоби виробництва для села повинна враховувати потреби розширеного виробництва і в промисловості, і в сільському господарстві. Водночас у програмі застерігалося, що рівень цін поивнен стимулювати підвищення продуктивності праці та зниження собівартості продукції.

Найбільш сприятливими для розвитку сільського господарства вважаються 1988 – 1990 рр., період, коли галузь функціонувала в умовах самофінансування. Паритетність була досягнута встановленням прейскурантних цін (тарифів) на товари промислового походження і подвійних цін на продукцію сільського господарства, що закуповувалася державою. Перша – тверда закупівельна ціна, яка становила третину повної закупівельної ціни, друга – ціна з бюджетною надбавкою, що становило дві третини повної закупівельної ціни. На стадії перероблення сільськогосподарської сировини враховувалася лише перша частина закупівельної ціни, на основі якої обраховувались оптові і роздрібні ціни на продовольчі товари. Таким чином, споживачам пропонувалося продовольство за штучно заниженими цінами, а сільськогосподарські підприємства одержували бюджетну надбавку, диференційовану за регіонами.

За період 1991 – 2004 рр. система адміністративного ціноутворення зазнала істотних змін. Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 р. № 507 мав забезпечити: а) об’єктивне співвідношення в цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію; б) рівні економічні умови і стимули для розвитку всіх форм власності; в) збалансування ринку засобів виробництва, товарів і послуг; г) протидію монопольним тенденціям; ґ) розширення сфери застосування вільних цін; д) підвищення якості продукції; є) соціальні гарантії для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян; є) орієнтацію цін внутрішнього ринку на світовий рівень з урахуванням обмінного курсу, трансакційних витрат та інших чинників, у тому числі політичного характеру. Для цього започатковано вільні ціни і тарифи. Закон установив, що механізм державних регульованих цін упроваджується через установлення державних фіксованих цін, граничних рівнів цін або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. У разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під контролю, допускалося тимчасове повернення до державних регульованих цін і тарифів. При здійсненні експортних та імпортних операцій повинні застосовуватися контрактні ціни, що корелюються з відповідним рівнем цін та кон'юнктурою світового ринку. Для впорядкування діяльності у цій сфері було видано Указ Президента України від 18 листопада 1994 р. «Про індикативні ціни на товари при здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України експортно-імпортних операцій».

Утім за аналізований період лібералізація цін і тарифів мала руйнівні наслідки для сільського господарства. Вона здійснювалася на тлі різкого скорочення дотацій виробникам і споживачам продукції, посилення монополізації ринків матеріально-технічних засобів, заготівель, перероблення, збуту і сервісу в умовах непрогнозованої інфляції, зниження реальної купівельної спроможності населення і адміністративного втручання в процес ціноутворення місцевих органів виконавчої влади. Як наслідок, рівень цін не міг компенсувати нарощуванні витрати аграрних товаровиробників. Нездійсненими виявилися також спроби індексації закупівельних цін на основні види сільськогосподарської продукції державного замовлення в умовах гіперінфляції 1992 – 1995 рр., в результаті чого проблема «цінових ножиць» на сільськогосподарські і промислові товари стала основною причиною суцільної збитковості підприємств галузі.

Загрозливе для галузі розведення «цінових ножиць» почалося в 1992 р. і досягло пікового значення в 1997 р., коли співвідношення індексів цін на реалізовану сільськогосподарську продукцію і спожиті для її виробництва промислові товари (послуги) сягнуло майже шестикратного розміру (табл. 1).

1. Динаміка індексів цін реалізації сільськогосподарської продукції
та на промислові товари і тарифи на послуги, спожиті аграрним виро
бництвом, 1991 – 2003 рр., разів

1991

1992

1993

1994

1995-2000**

2001

2002

2003

Індекси цін до базового рівня 1990 р.

Сільгосппродукція

1,92

35,6

1,4*

9,4*

85*

162*

141*

171*

Матеріально-технічні ресурси

1,83

79,0

4,5*

37,0*

471*

851*

808*

873*

Співвідношення індексів цін

1,04

0,45

0,32

0,25

0,18

0,19

0,17

0,20

Індекси цін до попереднього року

Сільгосппродукція

1,92

18,52

39,60

6,65

1,82

1,05

0,87

1,21

Матеріально-технічні ресурси

1,82

43,17

56,57

8,29

2,05

1,05

0,95

1,08

Співвідношення індексів цін

1,04

0,43

0,70

0,80

0,96

1,00

0,92

1,12

* Тисяч;

** За 1995 – 2000 рр. співвідношення цін до базового рівня коливалося в межах 0,17-0,19, а до попереднього року – 0,76-1,14.

За розрахунками науковців Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», за 1990 – 2000 рр. через нееквівалентність обміну між сільським господарством та іншими галузями економіки аграрні товаровиробники втратили 57,1 млрд грн. Це, у свою чергу, негативно позначилося на відновленні матеріально-технічної бази, заборгованості перед бюджетами усіх рівнів та із заробітної плати. У натуральних показниках нееквівалентність міжгалузевого товарообміну виглядає таким чином: у 1990 р. на придбання одного трактора класу ЮМЗ-6 АКЛ (без ПДВ) необхідно було продати 24 т пшениці III класу чи 18 т молока або 2,6 т м’яса великої рогатої худоби, то у 2000 р. відповідно 78 т (у 3,3 раза більше), 71 т (у 3,9 раза більше), 18,3 т (у 7 разів більше). Таке ж співвідношення спостерігається і для іншої енергоємної техніки. При цьому якість вітчизняної техніки, її експлуатаційні характеристики не тільки не поліпшилися, а навіть погіршилися. Незмінними залишилися споживчі якості одиниці діючої речовини мінеральних добрив, пально-мастильних матеріалів та інших засобів виробництва. Це поставило в скрутне фінансове становище не лише аграрні, а й промислові підприємства, оскільки різко зменшився попит на їх продукцію.

Зазначена проблема загострилася не лише через прояв загальноекономічних тенденцій, а й у зв’язку з переходом від планової до ринкової економіки. Наприклад, на його початку ціни на продукцію тваринництва значно перевищували світові, а на рослинницьку і засоби виробництва для села, навпаки, були нижчими на 20 − 30 % і 40 – 80 % відповідно. Звідси перевищення темпів приросту цін на промислові товари порівняно з аграрною продукцією розглядається окремими вченими як адаптація процесу ціноутворення до умов ринкової економіки.

Негативні наслідки цінових диспропорцій у міжгалузевих відносинах характерні також для інших постсоціалістичних країн. У Росії за 1990 – 2000 рр. ціни на сільськогосподарську продукцію зросли в три рази, на промислові товари і послуги, які споживаються в аграрному виробництві, – у 30 раз, а в цілому витрати на виробництво продукції галузі підвищилися в 40 раз. У результаті купівельна здатність одиниці сільгосппродукції щодо промислових товарів (робіт, послуг) залежно від виду зменшилася від 13 до 17 раз. Виділяють чотири найбільш типові підходи до розв'язання цієї проблеми.

1. Прихильники ринкового фундаменталізму вважають, що сама постановка завдання стосовно досягнення еквівалентності міжгалузевих відносин між основними сферами АПК засобами державного регулювання недоцільна з урахуванням економічної сутності цього явища, оскільки державна підтримка цін у будь-який спосіб не усуває, а заганяє в «глухий кут» дану проблему. Звідси їх рекомендації зводяться до таких загальнотеоретичних постулатів: нарощувати більшими темпами продуктивність праці, підвищувати ефективність використання ресурсів, а для вивільнених працівників створювати на селі сучасні несільськогосподарські робочі місця. За цих умов у сільському господарстві в довгостроковій перспективі має формуватися конкурентно-ринкове середовище, відбуватися процес концентрації і спеціалізації виробництва, упроваджуватимуться інтенсивні технології, а якість продукції відповідатиме потребам споживачів світового ринку.

Саме цей сценарій було реалізовано в Україні за аналізований період. У сфері ціноутворення було лише задекларовано впровадження механізмів стабілізації кон’юнктури аграрного ринку та захисту цін від деструктивних коливань попиту і пропозиції. Результати дії ринкової стихії, лібералізації цін і торгівлі загальновідомі. Як зазначає І. Кириленко, міністр аграрної політики у 2000 – 2001 рр. і віце-прем’єр-міністр України з питань агропродовольчої сфери у 2003 – 2004 рр., цінова політика на селі до 2003 р. була найслабшою ланкою державного менеджменту.

2. В Україні серед економістів і політиків немало тих, які доводять безальтернативність активного втручання держави в цінову політику на продукцію сільського господарства. Проте існує широке розмаїття думок: від повернення до планово-адміністративних методів регулювання цін до підтримання споживчих цін і доходів виробників шляхом вилучення природної земельної ренти та її перерозподілу на потреби сталого сільського розвитку. Незважаючи на деяку розбіжність думок про вплив держави на ціноутворення, майже всі сходяться на тому, що до тих пір, поки не буде знайдено адаптованого до сучасних соціально-економічних реалій «механізму управління ціною», галузь сільського господарства не матиме перспектив розвитку, оскільки буде збитковою і неконкурентоспроможною на аграрному ринку.

3. Чимало прихильників має метод вирівнювання умов господарювання і підтримання доходів сільськогосподарських товаровиробників (за принципом «рівновеликий прибуток – на рівновеликий авансований капітал») шляхом визначення нижнього рівня ціни або ціни підтримки, що дорівнює нормативній собівартості і мінімальному прибутку. Вважається, що специфіка сільського господарства наперед погіршує його стартові можливості у міжсекторальній конкуренції, а закон середньої норми прибутку модифікується в тенденцію менш привабливого інвестування галузі. Отже, на сільське господарство нібито не поширюється процес міжгалузевого вирівнювання норми прибутку навіть за тривалий період часу. Остаточний розрахунок за сільськогосподарську продукцію має здійснюватися за еквівалентною ціною або ціною відтворення, визначеною за такою формулою:

,

де ZВ – ціна відтворення; SР – повна собівартість; р – середня норма прибутку; Wф – середньорічна вартість основних фондів (включаючи вартість землі); ОФ – оборотні засоби (з урахуванням авансування на оплату праці); k – коефіцієнт оборотності обігових засобів. При цьому середня норма прибутку має забезпечувати еквівалентний товарообмін з іншими виробничими і обслуговуючими галузями економіки. Якщо ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію нижчі нормативної ціни відтворення, то різниця повинна дотуватися товаровиробникам з державного бюджету за рахунок коштів спеціального фонду підтримки і стабілізації їх доходів.

Рекомендації прихильників цього методу базуються на концепції «паритету доходу» або «паритету віддачі ресурсів» на рівні не меншому, ніж в інших секторах економіки. Це знайшло відображення в Законі України від 18 січня 2001 р. № 2238 «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років». Для сільськогосподарських товаровиробників та інших суб'єктів агропродовольчої сфери ціни мали б формуватися на базі попиту і пропозиції з урахуванням державної підтримки (дотацій та субсидій) на основі галузевих нормативних витрат і норми прибутку, що складається в середньому в економіці держави. З різних об’єктивних і суб’єктивних причин цей підхід не було матеріалізовано в практичній діяльності уряду. Адже для недопущення перекачування ресурсів з державного бюджету несільськогосподарським підприємницьким структурам через програми підтримки галузі держава мала б одночасно обчислювати нормативні витрати і норми прибутку в переробній, харчовій, хімічній промисловості, в енергетиці, сільськогосподарському машинобудуванні, транспорті, будівництві, агросервісі та інших галузях економіки і видах діяльності, що поставляють товари і надають послуги селу. Очевидно, така «нормотворчість» органів державного регулювання не сприятиме ефективному використанню ресурсів та розвитку конкуренто-ринкового середовища і фактично означатиме повернення до планово-централізованого управління відтворювальними параметрами розвитку всього народного господарства.

4. Зміст іншого способу полягає у визнанні продовольчого комплексу єдиним сектором споживання і виробництва, де «показники споживання –результативні, а виробництва – факторні». Це означає, що механізм державного регулювання процесу ціноутворення має задовольняти потреби і споживачів, і виробників. Тобто нормативне визначення нижньої межі ціни при знижуваному попиті на продовольство зачіпає інтереси споживачів та порушує закони ринкової рівноваги. З огляду на глобалізацію економіки, тенденцію до зближення рівня цін внутрішнього і зовнішнього ринку, вважається виправданою державна підтримка для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Дійсно, в сучасних умовах внутрішня цінова політика має враховувати національні, регіональні та світові процеси в цій сфері. Адже на формування, нарпиклад, експортних цін на зернові культури, вироблені в Україні, мають вплив результати торгів на біржах у Чикаго, Роттердамі, Будапешті та інших ділових центрах світу.

Навіть концептуальне висвітлення різних шляхів урегулювання міжгалузевого цінового диспаритету дає підстави для висновку про необхідність доповнення ринкового механізму ціноутворення на сільськогосподарську продукцію виваженим, прозорим і передбачуваним державним впливом на цей процес та активну участь у гарантуванні мінімального рівня доходів її виробників. Але при цьому бажано унеможливити спотворювальний вплив на поведінку контрагентів аграрного ринку, деформацію ринкової мотивації при укладенні контрактів, утворення монопольних ніш, надання персональних преференцій структурам-фаворитам, бюрократизацію економіки, зростання її корумпованості й інших негативних наслідків, що, як правило, супроводжують участь державних органів регулювання у перерозподілі суспільних ресурсів.

Досвід розвинутих країн свідчить, що підтримка сільського господарства адміністративно завищеними цінами на продовольство або додатковими податками на його споживачів призводить до втрати виробниками ринкових стимулів розвитку галузі, кризи перевиробництва і неефективних бюджетних видатків. Крім світової практики, українська модель цінового регулювання міжгалузевих відносин має враховувати національні особливості аграрної економіки, характер і сучасний стан її розвитку та історичні традиції взаємин держави і аграрного бізнесу. У першу чергу, мається на увазі рівень зайнятості в галузі, специфіка сільського ринку праці, питома вага сільського господарства у валовій доданій вартості економіки, структура доходів і витрат міських і сільських домогосподарств та необхідність забезпечення конкурентоспроможності продукції на регіональних і глобальних ринках тощо.

Сьогодні межі втручання держави у формування цін на сільгосппродукцію визначено головним чином у Законі Україні «Про державну підтримку сільського господарства», де прописано перелік товарів, що підлягають державному ціновому регулюванню, а також повноваження органів влади щодо встановлення граничних цін на такі товари. Крім того, існують спеціальні законодавчі документи, що регулюють ціноутворення на окремі види аграрної продукції (наприклад, закони України «Про зерно та ринок зерна в Україні», «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», «Про молоко і молочні продукти»). Головною метою такого регулювання є, з одного боку, недопущення глибоких цінових коливань на ринку відповідної продукції, з другого – забезпечення умов для формування державного продовольчого резерву країни.

Одним з головних завдань держави в перехідних умовах є налагодження механізму ціноутворення сучасними біржовими технологіями. Незважаючи на зростання обсягів біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, частка її реалізації на біржовому ринку (за спотовими контрактами) в загальному обсязі реалізації не перевищує 5 − 7 %. Біржові ціни ще не стали невід’ємною складовою ринкового механізму ціноутворення як основи для розроблення бізнес-планів. Основними каналами збуту продукції для 59 % опитаних фермерів і 54 % реформованих підприємств є прямий продаж з полів, майже 50 % реалізують продукцію через посередників і лише 1 % – через біржу.

Для формування об’єктивних цінових індикаторів украй важливо створити правову базу для системи гарантій виконання форвардних контрактів та розвитку товарних деривативів. Це буде важливим додатковим заходом у контексті запровадження торгівлі спотовими та форвардними контрактами. Адже, як показує досвід інших країн, вони створюють належні передумови для торгівлі ф’ючерсами та опціонами, а головне – зазначений механізм визначення цін і укладення страхових угод є невід'ємним елементом ефективно функціонуючих ринків, оскільки забезпечує прогнозування цін та захист товаровиробників сільськогосподарської продукції і її покупців від непередбачуваних коливань.

У сучасних умовах сільськогосподарські товаровиробники змушені приймати господарські рішення в інформаційному вакуумі, при обмеженому доступі до ринкової інформації чи свідомому її перекрученні. У період реформування аграрного сектора значного поширення набуло таке явище, як надання недостовірної інформації про господарські витрати, їх структуру в собівартості продукції і фінансові результати діяльності аграрних формувань. Викривлена таким чином первинна інформація через систему статистичної звітності узагальнюється в масштабах регіонів, держави, виконуючи функцію зворотного (об'єктно-суб'єктного) зв'язку, використовується органами державного регулювання усіх рівнів для аналізу стану економічних одиниць, при оцінюванні ефективності аграрної політики та прийнятті відповідних рішень для її вдосконалення. Звичайно, в умовах недоступності об'єктивної інформації про стан ринків та в умовах значних обсягів тіньового обігу продуктів сільського господарства ефективність регуляторних рішень стосовно аграрної сфери залишається низькою, про що і свідчить недостатній рівень дієвості державних інструментів за період 2000 – 2005 рр.

Регулювання ринків продукції сільськогосподарського виробництва є необхідним, але не достатнім заходом державного регулювання. Потребує активної державної політики і втручання і ринок матеріально-технічних засобів, що використовуються в аграрному виробництві.

2.4. Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві

Основними факторами виробництва у сільському господарстві є матеріально-технічні ресурси, земля і праця. Серйозною перепоною на шляху відновлення та розвитку агропромислового виробництва є зниження рівня технічної оснащеності сільського господарства. Машинно-тракторним парком аграрні підприємства забезпечені лише на 40 – 50 %, понад 92 %  з якого відпрацювали свій амортизаційний строк, він дійшов до межі, за якою експлуатація стає неможливою [14]. Потреба в оновленні машинно-тракторного парку та впровадження нових ресурсозберігальних технологій диктує необхідність налагодження ефективно діючого ринку матеріально-технічних ресурсів.

У свою чергу, формування і розвиток ринку матеріально-технічних ресурсів потребує створення цілісної системи комплексного вирішення проблеми виробництва конкурентоспроможних вітчизняних матеріально-технічних засобів, організації їх реалізації, техсервісного обслуговування та надання інженерно-виробничих послуг аграрним товаровиробникам. Цей процес потребує скоординованих дій не тільки машинобудівних, хімічних і нафтохімічних підприємств, обслуговуючих організацій, а й державних органів управлінської сфери. Йдеться, у першу чергу, про забезпечення часткового відшкодування сільськогосподарським товаровиробникам вартості придбаної ними техніки, насамперед тракторів і зернозбиральних комбайнів, про здійснення компенсації господарським структурам відсотків за користування кредитами комерційних банків, використаних на придбання технічних засобів.

Важливою формою державної підтримки ринку матеріально-ресурсних засобів є розширення фінансового лізингу сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва, залучення до лізингових операцій банківські структури. Досвід зарубіжних країн переконливо свідчить про суттєву роль лізингу у розвитку агарного бізнесу. Так, у США, ряді країн ЄС лізинговий бізнес поширений серед збутових служб машинобудівних підприємств. У Франції лізингові операції здійснюють 120 компаній, Німеччині – 96, Великобританії – 68. В Україні фінансовий лізинг техніки започаткований у 1997 р. зі схваленням Закону України «Про лізинг» і створенням Державного лізингового фонду. З 1 квітня 2001 р. на базі державного лізингового підприємства «Украгролізинг», яке було правонаступником Державного лізингового фонду, створено Національну акціонерну кампанію «Украгролізинг». Загальна сума видатків за період з 1 січня 1998 р. до 1 липня 2005 р. становила 1 131,2 млн грн. За рахунок цих коштів закуплено 16,8 тис. од. техніки на 1 100 млн грн [16]. Передбачається, що зі стабілізацією аграрного виробництва, розвитком ринкових відносин за рахунок лізингу придбання техніки сільськогосподарськими товаровиробниками становитиме близько 50 %.

Одним з пріоритетних напрямів забезпечення сільгосптоваровиробників технікою є розвиток вітчизняного машинобудування. У Законі України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» наголошується, що кошти державного бюджету, які виділяються у 2003 – 2010 рр. на заходи, пов’язані із закупівлею техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та кредиту, надані сільськогосподарським товаровиробникам за умови часткової компенсації, спрямовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки.

У сучасних умовах дефіциту технічних засобів у сільськогосподарських товаровиробників та низької їх платоспроможності доцільно розвивати вторинний ринок техніки. Ринок уживаних сільськогосподарських машин поширений  у більшості країн. Так, у фермерів США, Великобританії, Німеччини, Франції на кожний куплений новий трактор припадає три-чотири, які придбані ними на вторинному ринку. В Україні цей ринок техніки набуває розвитку. За період з 1994 по 2004 рр. сільськогосподарські товаровиробники придбали на вторинному ринку 162 тис. тракторів, 9,3 тис. зернозбиральних комбайнів, 66 тис. плугів, 20 тис. сівалок, 59 тис. культиваторів. Хоча вторинний ринок техніки не може бути провідною формою здійснення державної технічної політики на селі, розвивати його потрібно, зокрема потребує негайної розробки нормативно-правове забезпечення його функціонування [15].

У розвитку ринку матеріально-ресурсних засобів сільгоспвиробництва значне місце посідає створення та функціонування ринку засобів хімізації його галузей. Серед них особливого значення набуває внутрішньодержавний ринок мінеральних добрив. До проголошення незалежності України матеріально-технічні ресурси, в тому числі і мінеральні добрива, централізовано розподілялися в плановому порядку через державний орган управління – об’єднання «Украгрохім» – з подальшим визначенням обсягів для сільськогосподарських підприємств. Нині ринок мінеральних добрив та інших хімічних засобів фактично тільки почав створюватися. До останнього часу сільськогосподарські підприємства одержували мінеральні добрива переважно від державних постачальницьких структур. За цей період обсяг надходжень скоротився у 9 разів переважно через низьку платоспроможність покупців [15]. 

На початок 2006 р. у сільгосппідприємствах було в наявності (з урахуванням залишків на 1 липня 2005 р.) 166 тис. т мінеральних добрив (у поживній речовині), або 57 % до заявлених обсягів на період проведення осінньо-польових робіт. Науково обґрунтована потреба вітчизняного АПК у мінеральних добривах оцінюється спеціалістами в 4,4 млн т щороку, у тому числі в азотних – 2,2 млн т, фосфорних – 1,2 млн т, калійних – 1 млн т. Виробничі потужності українських підприємств розраховані на випуск близько 5,5 млн т міндобрив щороку, з них 4 млн т – азотних добрив, 1,3 млн т – фосфорних та 200 тис. т – калійних добрив. Упродовж останніх років сільськогосподарські підприємства та домашні господарства закуповують і використовують приблизно 10 % міндобрив від потреби  (500 – 600 тис. т) [19]. 

Намагання держави підтримати розвиток аграрного сектора економіки в цьому напрямі реалізуються через бюджетну цільову підтримку, яка поки що залишається недостатньою. Між сільськогосподарськими виробниками та промисловими підприємствами – хімічними заводами – укладаються угоди про встановлення визначених цін. Згідно з такою угодою на період з 31 листопада 2003 р. до 1 березня 2004 р. та з 1 червня по 1 листопада 2004 р. було встановлено фіксовані ціни на мінеральні добрива. 

Ринок пально-мастильних матеріалів в аграрній сфері України тільки формується. Існуюча в Радянському Союзі державна система постачання пально-мастильних матеріалів, що ґрунтувалася на централізовано-розподільчих засадах, у нинішніх умовах переходу до ринкової економіки не змогла адаптуватись до нових умов. Разом з тим практика діяльності вільного  підприємництва щодо забезпечення сільськогосподарських товаровиробників нафтопродуктами призвела до появи надмірної кількості постачальницьких структур, нескоординована діяльність яких з державними постачальницькими організаціями стала причиною перебоїв з постачанням нафтопродуктів та значного подорожчання дизельного пального у напружені періоди сільськогосподарських робіт. Назріла потреба у створенні нової системи ринкового забезпечення сільського господарства пально-мастильними матеріалами.

Для цього було прийнято ряд урядових постанов, а також Верховною Радою України схвалено Постанову «Про тимчасове оподаткування операцій виготовлення та продажу нафти сирої та деяких пально-мастильних матеріалів» у березні 2000 р. У результаті пільгового оподаткування підприємств – виробників пально-мастильних матеріалів певною мірою було досягнуто стабілізації цін на дизельне пальне. Запропонованою новою схемою постачання агропромисловому виробництву пально-мастильних матеріалів передбачалося, що визначення операторів і агентів з постачання нафтопродуктів повинно здійснюватися на конкурентних засадах з урахуванням пропозицій обласних державних адміністрацій. Контроль за здійсненням постачання пально-мастильних матеріалів сільгосптоваровиробникам покладено на Міністерство аграрної політики. 

Для надання допомоги сільгосптоваровиробникам у забезпеченні нафтопродуктами протягом останніх років укладалися угоди з нафтопереробними компаніями. Згідно з ними, зокрема, у 2004 р. сільгосптоваровиробникам поставлено 222,1 тис. т пільгового дизпального. У 2005 р. до весняно-польових робіт за станом на середину травня 2005 р. відвантажено понад 216,8 тис. т дизпального (за ціною 2 400 грн/т).

Отже, державне регулювання і сприяння розвитку ринків матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства полягає у такому:

  •  моніторинг і маркетинг ринку матеріально-технічних та енергетичних ресурсів і послуг;
  •  розробка та реалізація заходів з регулювання ринків захисту виробників сільськогосподарської продукції від недобросовісної конкуренції та зловживань.

Першочерговими заходами з регулювання ринків є:

  •  організаційні:
  •  сприяння створенню і функціонуванню ефективної дилерської системи реалізації і обслуговування сільськогосподарської техніки, обладнання, запчастин;
  •  удосконалення форм і методів взаємодії структур ринку;
  •  сприяння розвитку експорту сільськогосподарської техніки та обладнання;
  •  сприяння розвитку фірмового технічного обслуговування;
  •  моніторинг стану енергетичного забезпечення аграрного сектора;
  •  посилення відповідальності виробників і продавців ресурсів за їх якість;
  •  забезпечення контролю якості матеріально-технічних і енергетичних ресурсів, що реалізуються підприємствами АПК;
  •  нормативно-правові заходи:
  •  розробка нормативно-правових засад створення та функціонування вторинного ринку сільгосптехніки;
  •  розробка та реалізація нормативно-правових актів з регулювання ринку енергоресурсів;
  •  удосконалення і реалізація нормативно-правових актів з регулювання імпорту сільськогосподарської техніки і обладнання;
  •  фінансово-економічні заходи:
  •  розширення фінансового лізингу сільгосптехніки і обладнання для АПК із залученням до лізингової діяльності виробників техніки та різних фінансових інститутів;
  •  створення сприятливих умов доступу до енергоресурсів;
  •  забезпечення виконання Закону України «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин»;
  •  фінансове забезпечення функціонування лабораторій контролю якості пально-мастильних матеріалів [20].

Ринок матеріально-технічних ресурсів в Україні є найрозвинутішим з усіх ринків факторів сільськогосподарського виробництва. Питання запровадження ринку землі залишається дискусійним. Земельні ресурси через свою специфічність перебувають під особливим контролем і наглядом у будь-якій державі. Наприклад, у Німеччині дозвіл на відчуження земельної ділянки видає місцевий орган державної влади, яким є сільськогосподарський орган чи адміністративні органи районів. Можлива і відмова у відчуженні, наприклад, якщо купівля-продаж ділянки призводить до «нездорового розподілу землі» (покупцем земельної ділянки є особа, що не займається сільським господарством) або якщо відчуження призведе до «безгосподарського зменшення» (площа сімейного селянського господарства стає меншою 1 га). Іншим випадком відмови може стати «груба диспропорція» з вартістю ділянки ( різниця між фактичною і ринковою ціною становить більше 50 %). У Франції земельна політика спрямована на вдосконалення аграрної структури, перерозподіл землі та регулювання ринку сільськогосподарських земель.

В Україні поки що не створені умови для вільного обороту сільськогосподарських земель. У червні 2004 р. Верховна Рада України прийняла за основу (в першому читанні) Закон України «Про ринок земель». Законопроект визначає правові засади ринкового обороту земельних ділянок з урахуванням попиту і пропозиції на земельні ділянки. Згідно із чинним законодавством громадяни України поки що можуть вільно здійснювати земельні операції лише із земельними ділянками, які вони одержали у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, присадибними ділянками – для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва. На відчуження інших земель сільськогосподарського призначення у нашій державі відповідно до Закону України «Про внесення змін до Земельного Кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів»» від 19 грудня 2006 р. подовжено мораторій до 1 січня 2008 р.[76]. 

В умовах формування земельного ринку державі належить вирішальна роль, зокрема, право на обмеження обороту земельних ділянок у ринковій сфері, здійснення контролю за ціноутворенням. Аналіз стану формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні свідчить, що за умов існуючого диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, збитковості виробництва останньої і відсутності законодавчих актів щодо регулювання ринку цих земель можливі спроби розвитку спекулятивно-тіньового ринку. Це може призвести до обезземелення значної частини селян. Тому потрібне ефективне державне регулювання економічного обороту землі, особливо на початковому етапі його функціонування, спрямоване на забезпечення:

  •  формування ринкової інфраструктури, яка опосередковує оборот земельних ділянок;
  •  оподаткування доходів, одержаних від трансакцій на ринку земель;
  •  установлення заборони на відчуження земельних ділянок та обмежень щодо набуття їх у власність;
  •  надання пріоритетних прав на придбання земельних ділянок; гарантування та захисту прав суб’єктів ринку земель. 

На купівлю-продаж сільськогосподарських земель необхідно законодавчо ввести ряд жорстких обмежень, наприклад щодо мораторію на п’ять-сім років купленої земельної ділянки або справляння митних платежів з продажу її в підвищеному розмірі, а, можливо, на початку запровадити дозвільний порядок відчуження земельних ділянок, який застосовують у багатьох цивілізованих країнах світу. Сьогодні актуальним є широке розповсюдження оренди земельних ділянок, що створює умови для руху землі до ефективнішого власника.

Запровадження ринкового обороту сільськогосподарських земель через купівлю-продаж потребує ґрунтовного дослідження і застосування ефективних регуляторних механізмів. Із цією метою необхідно невідкладно прийняти Закон «Про ринок земель» із наперед визначеним терміном введення його в дію, приміром за один-два роки. Протягом цього періоду повинні бути підготовлені всі нормативно-правові акти для реалізації закону, що дозволить уникнути прорахунків у формуванні і функціонуванні ринку землі [21].

Становлення і розвиток ринку земель та іншої нерухомості пов'язані, насамперед з його інфраструктурою, що відповідає вимогам структурних та інституціональних перетворень в економіці країни, і повинні забезпечити реалізацію ряду взаємозалежних державних заходів, спрямованих на подолання проблем функціонування ринку нерухомості.

Основні напрями державної політики щодо розвитку інфраструктури ринку земель охоплюють, по-перше, розвиток ринкового обороту земельних ділянок, у тому числі в комплексі з пов’язаною з ними нерухомістю; по-друге, інформаційне забезпечення земельного ринку.

Державна політика щодо розвитку обороту земель та іншої нерухомості спрямована на:

  •  установлення категорій земель, які можуть бути приватизовані, з одночасним визначенням таких, що обмежені в обороті і виключені з обороту;
  •  стимулювання викупу земельних ділянок, зайнятих приватизованими підприємствами, для включення їхньої вартості у статутний капітал цих підприємств і забезпечення реалізації принципу «підприємство — майновий комплекс»;
  •  підвищення ефективності управління земельними ділянками, що перебувають у державній і комунальній власності, шляхом їх розмежування для безпосереднього використання з метою забезпечення державних функцій і з комерційною метою;
  •  перехід в основному на аукціонний та конкурсний принципи надання (продажу) вільних земельних ділянок, що перебувають у державній і комунальній власності;
  •  розвиток іпотечного кредитування громадян та інших учасників ринку, які інвестують свої засоби в придбання або відтворення нерухомості, підвищення родючості ґрунтів, забезпечення державного контролю за ринком земельних заставних;
  •  розширення можливостей оренди землі, що перебувають в державній і комунальній власності;
  •  забезпечення взаємодії ринку земель та ринку цінних паперів;
  •  удосконалення процедур надання землі під житлове й промислове будівництво;
  •  законодавче встановлення принципу дозволеного використання земель у містах та інших населених пунктах, а також процедур правового зонування їхніх територій.

Інфраструктура ринку земель та іншої нерухомості передбачає:

  •  розробку механізму формування земельних ділянок та інших об’єктів нерухомого майна, а також розвиток ринку землевпорядних послуг;
  •  створення системи ведення державного земельного кадастру і на його основі – державного кадастру нерухомості;
  •  проведення нормативної грошової оцінки землі та іншого нерухомого майна з метою оподаткування;
  •  запровадження системи ведення державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно;
  •  створення системи добровільного страхування різноманітних ризиків учасників ринку земель та іншої нерухомості;
  •  уведення адміністративної й кримінальної відповідальності за правопорушення на земельному ринку та вдосконалення цивільно-правових засобів захисту прав й інтересів учасників ринку.

Інформаційне забезпечення ринку земель та іншої нерухомості передбачає:

  •  формування баз даних державної системи реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно, а також державного кадастру нерухомості, що об'єднує дані про землю та інше нерухоме майно;
  •  запровадження й обов'язкове використання державними органами і всіма учасниками ринку земель та іншої нерухомості єдиних загальноукраїнських стандартів і параметрів програмно-технічних комплексів, форматів обміну даними, класифікаторів, технологічних процедур;
  •  розширення доступу громадян України та юридичних осіб до інформації про об'єкти нерухомості й про права на них;
  •  створення інформаційної бази про земельні ділянки та іншу нерухомість з використанням сучасних технологій, а також організація захисту інформації і баз даних.


Тема 3. Історія державної політики щодо аграрного
сектора в Укр
аїні

3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського виробництва у період існування Радянського Союзу.

3.2. Реформування економічних відносин в аграрному секторі.

3.3. Мета і пріоритети сучасної аграрної політики.

3.1. Державна політика щодо сільськогосподарського
виробни
цтва у період існування Радянського Союзу

Історія державної політики щодо сільськогосподарського виробництва в Україні у складі СРСР починається з прийняттям у 1918 р. декрету «Про соціалізацію землі». Соціалізацію значною мірою провокувала наявність великого поміщицького землеволодіння, а також бажання малоземельного селянства отримати земельні наділи без викупу. Політика воєнного комунізму, а також продрозкладка на селі спричинили різке скорочення обсягів виробництва, дефіцит продукції і голод.

Точились гострі дискусії з приводу вибору шляху розвитку. В.І. Ленін наполягав на новому економічному курсі. Зрештою було запропоновано нову економічну політику, що передбачала замість розкладки натуральний податок, що по-перше, був нижчим за розкладку, по-друге, встановлювався як частка зібраного в господарстві врожаю і мав до певної міри фіксований характер, а залишки продукції залишалися у власності селянського господарства. Нова економічна політка (неп) передбачала існування товарно-грошових відносин між державною промисловістю і дрібним селянським господарством , економічні методи господарювання, побудовані на господарському розрахунку та матеріальному стимулюванні, а також приватного капіталу.

Нова економічна політика дуже пожвавила сільське господарства. За сім років (1922 – 1928) сільгоспвиробництво в СРСР подвоїлося. Кількість селянських господарств зросла (з 3,8 млн у 1916 р. до 5,2 млн у 1929 р.), зростала частка заможних селянських господарств. Однак у такому процесі керівництво країни вбачало зміцнення капіталістичних і послаблення соціалістичних засад. І правляча партія зробила різкий поворот у аграрній політиці – відбулися відмова від непу і перехід до вищої форми соціалізації землі – колективного господарювання.

Програма партії, прийнята VIII з’їздом ВКП(б), містила такі положення стосовно сільського господарства:

  •  організація радянських господарств, тобто великих соціалістичних економій;
  •  підтримка товариств для спільного обробітку землі;
  •  організація державного засіву всіх незасіяних земель незалежно від приналежності;
  •  державна мобілізація всіх сил на підвищення сільськогосподарської культури; підтримка сільськогосподарських комун.

У результаті запровадження колективізації за п’ять років (1929 – 1933 рр.) – основний період – поголів’я коней, великої рогатої худоби та свиней скоротилося вдвічі. Колективізація спрямовувалася на знищення заможних (так званих «куркульських») і середняцьких селянських господарств. В Україні колективізація завершилася фактично в 1937 р. Тоді було 28,3 тис. колгоспів, в них було сконцентровано 96,1 % селянських господарств і 99,7 % посівних площ.

На західних землях України урядами Польщі, Румунії, Чехословаччини також були започатковані аграрні реформи, які тривали протягом 20-30-х років. Їх суть полягала у розпаюванні (розпарцеляції) спеціально виділеної для цього частки державних та поміщицьких земель. Така земля продавалася селянам за плату. На Галичині було розпарцельовано 353 тис. га, у Волинському воєводстві – 336 тис. На Галичині було створено 25 тис. нових селянських господарств, на Волині – понад 10 тис. Середній їх розмір становив відповідно 5,0 і 9,8 га. Крім того, було створено декілька сотень фермерських господарств із середньою площею 30 га. Приблизно дві третини землі було розпродано 200 тис. селян для розширення їх господарств.

У результаті проведеної аграрної реформи на західних землях України поміщицьке землеволодіння зменшилося на 25 %. Водночас зберігалася значна частина земельних латифундій. У 1939 р. приватні латифундії площею понад 3 тис. га кожна становили від 30 до 50 % поміщицького землеволодіння. Проте основна маса поміщиків мала маєтки площею від однієї до кількох сотень гектарів землі. Це – середні розміри нинішніх фермерських господарств у США.

Завдяки реформі на західних землях України збільшилася кількість селянських господарств та їх землеволодіння. На Галичині кількість господарств зросла на 12 – 15 %, а їх площа – на 10 %. Кількість дрібних господарств збільшилась у середньому на 10 – 15 %. Загалом дрібних господарств з площею до 5 га на Галичині було майже 90 %, на Волині – 62, Буковині – 95, Закарпатті – 75 %.

Наслідки колективізації сільського господарства справили негативний вплив на економіку галузі. Валовий збір зерна в Україні в 1940 р. лише на 14 % перевищував рівень 1913 р. Тобто за 27 років соціалізації і колективізації середньорічний приріст виробництва зерна становив лише 0,5 %, переважно за рахунок позитивного впливу непу. Виробництво м’яса в 1940 р. було на рівні 1913 р., вовни – скоротилось на 9 %.

У післявоєнні роки порівняно з 1940 р. посівна площа зменшилася на 3 %, виробництво зерна – на 22,5, молока – на 4,4, вовни – на 11,7 %, виробництво м'яса і яєць зросло лише на 6 %. На початку 50-х років становище в сільському господарстві країни залишалося важким. Для виправлення ситуації політичне керівництво держави змушене було шукати шляхи докорінного оздоровлення сільського господарства. Питання «Про заходи дальшого розвитку сільського господарства СРСР» було поставлене на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС. Ці заходи заклали основи цінової реформи.

Суть заходів зводилася переважно до підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Підвищення було істотним, оскільки ціни були надто низькими. Так, на худобу і птицю заготівельні ціни підвищувались в 5,5 раза, молоко і м'ясо – у 2,0, картоплю – у 2,5 раза, на овочі – в 1,2 – 1,4 раза. При цьому були дещо знижені норми обов'язкових заготівель.

Зазначені заходи дали певний результат. Валова продукція в галузі в 1954-1958 рр. зросла порівняно з 1949 – 1953 рр. на 35 % при середньорічному темпі приросту 7 %. Переважно приріст було досягнуто за рахунок тваринництва. Виробництво зерна у 1956 – 1960 рр. практично було на рівні 1951 – 1955 рр. За радянських часів ціни на сільськогосподарську продукцію фіксувалися на тривалий період внаслідок незмінності асортименту продукції, а ціни на промислову продукцію постійно зростали внаслідок частої зміни її асортименту і марочного складу техніки, знарядь праці, ресурсів, матеріалів тощо.

У 20-х роках процес колективізації почався зі створення товариств зі спільного обробітку землі (ТОЗів). У 1927 р. вони становили більше половини колективних господарств України, решта – артілі (41,3 %) і комуни (4,6 %). ТОЗ було схоже на сільську общину і не передбачало повної колективізації, зокрема, засобів та предметів праці. У ТОЗах була найвища мотивація до праці, оскільки більше половини продукції розподілялося за працю і на паї. До речі, ТОЗи були єдиною формою з розподілом доходів на паї, що найповніше відповідало засадам кооперації. Саме за рахунок збільшення кількості ТОЗів у 20 – 30-ті роки масштаби колективізації швидко зростали. У 1929 р. ТОЗи становили вже 74,5 % колективних господарств, решта – артілі (22,6 %) і комуни – 2,9 %.

Однак у подальшому основою колективізації стала артільна форма, яка передбачала повне усуспільнення землі, знарядь праці, самої праці і примітивний рівень мотивації до неї. У 1929 р. в Україні було 14,2 тис. колективних господарств, середній розмір яких становив менше 7 га землі і 20 дворів. По суті це було пайове господарство, кооператив чи товариство з обмеженою відповідальністю. З такою кількістю партнерів у зарубіжній практиці трапляються партнерські ферми. У такому складі колгоспи організаційно мали шанс на успіх. У них був високий рівень захисту прав та інтересів селян.

Однак такий «пайовий егоїзм селян» не відповідав принципам соціалізації землі. Тому почалося швидке укрупнення колгоспів, спрямоване на знеосіблення селянських інтересів і одержавлення управління господарствами. У 1940 р. середній розмір колгоспу зріс до 773 га посівної площі і 141 двору. У середньому на одне село припадав один колгосп. Середні розміри колгоспу в 10 разів перевищували середні розміри фермерського господарства у Західній Європі.

Проте у 1950 р. кількість колгоспів порівняно з 1940 р. знову скоротилася, а їх середній розмір збільшився до 1 289 га землі та 285 дворів. За 20 років середні розміри колгоспів (за площею землі і кількістю дворів) зросли майже в 30 разів. У 1960 р. колгоспи в Україні було знову укрупнено, середній їх розмір зріс до 3,4 тис. га землі і більш як 500 дворів.

Таке укрупнення колгоспів політичне керівництво держави пояснювало піднесенням продуктивних сил та чинниками науково-технічного прогресу. Однак середній розмір ферм у США, де науково-технічний прогрес не відставав, у 1950 р. був у 20 – 30 разів менший, ніж середній розмір колгоспу в Україні. Середній же розмір ферм у Великобританії, Франції, Німеччині, Бельгії був у 100 разів менший. Середні розміри ферм в інших країнах Західної Європи були ще меншими.

Певною мірою це виправдовували показники продуктивності: рівень виробництва на одного працівника у великих колгоспах (понад 3 тис. га) у 1950 р. був на 42,6 % вищим, ніж у малих (до 2 тис. га). Однак заробітки колгоспників у великих господарствах порівняно з малими були більші лише на 24,1 %. Одним з негативних наслідків укрупнення господарств було те, що крім колгоспів почали зникати хутори і малі села, середні села деградували.

У перші п'ять років цінової реформи (1953 – 1959 рр.) сільськогосподарське виробництво зростало задовільними темпами. Однак у 1960 – 1962 рр. динаміка порушилася, а в 1963 р. навіть знизилася. Це сталося внаслідок короткочасної дієвості заходів адміністративної цінової реформи ,яка не передбачала змін у базових засадах господарювання на селі.

Стан галузі погіршувався внаслідок одержавлення колгоспів шляхом їх перетворення у радгоспи. У СРСР кількість радгоспів, утворених з колгоспів, зросла від 2,8 тис. у 1930 р. до 15,0 тис. в 1970 р. В Україні кількість радгоспів збільшилася майже вдвічі. Мета і суть такого процесу полягали в посиленні командно-адміністративного впливу на економіку галузі. Негативним моментом цього періоду було зниження ролі особистих селянських господарств, скорочення їх землеволодіння, позбавлення засобів виробництва, обмеження прав селян на індивідуальну трудову діяльність.

Госпрозрахункова реформа. Важкий економічний стан сільського господарства у 1963 – 1964 рр. спонукав до нової хвилі реформ. Їх початок заклав березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому було розглянуто питання «Про невідкладні заходи подальшого розвитку сільського господарства СРСР». Основна суть цих заходів зводилася до такого:

  •  забезпечення дотримання економічних законів розвитку виробництва і господарювання;
  •  забезпечення дотримання принципів матеріальної зацікавленості господарств та їх працівників;
  •  забезпечення правильного поєднання суспільних та особистих інтересів;
  •  обмеження адміністрування і командування сільськогосподарським виробництвом;
  •  зниження рівня закупівель і встановлення стабільних обсягів закупівель на п'ятирічку;
  •  підвищення закупівельних цін і встановлення стабільних цін на п'ятирічку;
  •  збільшення капіталовкладень у галузь.

Таким чином, суть заходів полягала у розв'язуванні господарської ініціативи і лібералізації економічного життя. Узагальнюючи зміст наведених заходів, слід зазначити, що в комплексі їх суть зводилася до розширення госпрозрахункових відносин. Тому заходи цього періоду можна назвати госпрозрахунковою реформою. Слід зазначити, що з початку 70-х років було прийнято рішення про переведення радгоспів на повний госпрозрахунок. Тепер уже не колгоспи перетворювалися в радгоспи, а навпаки, економічна діяльність радгоспів наближалася до колгоспів.

Комплекс заходів з удосконалення системи госпрозрахункових відносин у сільському господарстві дав позитивні наслідки. За 1966 – 1970 рр. приріст валової продукції становив 21,5 % при середньорічному показнику 4,3 %. Але динаміка зростання, як і в 50-ті роки, після цінової реформи, швидко загальмувалася. За 1971 – 1975 рр. валова продукція зросла на 13 %, а середньорічний темп приросту становив 2,6 %. За 1975 – 1980 рр. приріст валової продукції був ще нижчий –  лише 8,6 % при середньорічному темпі приросту 1,7 %.

Знизилася ефективність капітальних вкладень у сільське господарство. Загальний їх обсяг протягом 1961 –1980 рр. зріс більш як у 2,5 раза. Однак віддача капітальних вкладень (виробництво валової продукції на карбованець вкладених інвестицій) зменшилася на 70 % – від 2 крб. у 1965 – 1970 рр. до 1,3 крб. у 1976 – 1980 рр. У 1965 – 1970 рр., незважаючи на зростання виробництва валової продукції проти 1961 – 1965 рр. на 21,5 %, віддача капітальних вкладень знизилася на 15 %.

У цілому ж госпрозрахункова реформа (1965 р.) мала більш комплексний характер, ніж цінова (1953 р.). Однак вона не дала бажаного результату і також мала короткочасний ефект. Причина полягала в тому, що і госпрозрахункова реформа не зачіпала основ виробничих відносин, а здійснювалася в контексті збереження планової командно-адміністративної системи.

Агропромислова реформа. Зниження темпів зростання виробництва, особливо ефективності, знову змусило політичне керівництво держави до чергових заходів з підтримки галузі та вдосконалення економічних відносин. Дані питання були розглянуті на травневому (1982 р.) Пленумі ЦК КПРС, на якому була прийнята Продовольча програма СРСР до 1990 р. Одночасно з Програмою було прийнято пакет постанов ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Основний зміст цих положень зводився до такого:

  •  формування з галузей сільського господарства, харчової промисловості та обслуговуючої сфери інтегрованого агропромислового комплексу (АПК);
  •  поліпшення управління сільським господарством та іншими галузями АПК;
  •  удосконалення економічного механізму господарювання та економічних відносин між галузями АПК;
  •  підвищення рівня матеріальної зацікавленості підприємств і працівників галузей АПК.

Наведений перелік свідчить, що всі ці заходи раніше включалися в різні рішення з питань сільського господарства. Новий напрям – посилення інтеграції сільського господарства з галузями харчової і переробної промисловості й обслуговуючої сфери. Тому дану реформу можна назвати агропромисловою.

Агропромислова спрямованість Продовольчої програми була зумовлена значним відставанням сфери зберігання, транспортування та переробки продукції (особливо рослинництва) від її виробництва. Внаслідок цього від чверті до половини вирощеної продукції рослинництва гинуло на полі, не доходило до столу громадян. У цілому втрати власної сільськогосподарської продукції вдвічі перевищували її імпорт.

Характерно, що по основних продуктах харчування тваринного походження (м'ясо, молока та яйця) Продовольчу програму було виконано. Однак по продукції рослинництва виконання становило 70 – 75 %. Незадоволення населення станом продовольчого забезпечення, у тому числі продуктами тваринного походження зростало. Особливо масовим було незадоволення споживачів по м'ясу, молоку, рибі, овочах, плодах та цукру.

Таким чином, Продовольча програма хоча і була частково виконана, але досягнуті параметри суттєво відставали від збільшуваних споживчих запитів населення. Детальніше можна виділити такі причини:

  •  відсутність радикальних структурних реформ, спрямованих на інтеграцію агропромислового комплексу;
  •  неефективна розподільна, постачальницька, заготівельна і збутова система;
  •  невиконання заходів з поліпшення матеріально-технічного забезпечення підприємств АПК;
  •  збереження одержавленої колгоспно-радгоспної системи, яка сковувала ініціативу селян, їх творчість, підприємливість;
  •  продовольча програма за своєю суттю мала техніко-технологічний, а не соціально-економічний характер.

У цілому агропромислова реформа була обтяжена заходами командно-адміністративного розподільного характеру, не торкалася базових виробничих відносин, а тому мала ті ж самі недоліки, що й госпрозрахункова.

Перебудова аграрних відносин. Незважаючи на загалом задовільне виконання Продовольчої програми, рівень продовольчого забезпечення населення країни порівняно з іншими країнами світу був низьким. Причини цього полягали в низькому рівні інтенсифікації і низькій ефективності сільського господарства. У 1985 р. урожайність зернових і зернобобових у СРСР була вдвічі нижчою, ніж у Фінляндії і Китаї, та втричі нижчою, ніж у США, Угорщині, Великобританії, Франції, ФРН. Надій молока від корови в СРСР у 1985 р. був удвічі нижчим, ніж в Угорщині, Великобританії, Фінляндії, і у 2,5 раза нижчим, ніж у США, Данії і Швеції. Таке велике відставання у розвитку сільського господарства проти провідних країн світу негативно позначалося на економіці галузі і на продовольчому забезпеченні населення, його соціальному становищі. Тому потрібні були нові, більш ефективні заходи з реформування аграрного сектора.

Реформи радянських часів, крім непу, не торкалися глибинних основ виробничих відносин, що спричинило системні недоліки. Тому чергові заходи реформи давали короткочасні результати. У зв'язку із цим у контексті загальних перебудов, започаткованих у 1985 р., намітилися спроби змін певних напрямів аграрних відносин, а саме:

  •  запровадження підрядно-орендних відносин;
  •  розвиток особистих підсобних господарств населення;
  •  зародження фермерства;
  •  розвиток агропромислових інтегрованих формувань;
  •  розвиток кооперації.

З наведеного переліку видно, що перебудова вперше після непу торкнулася виробничих відносин і впритул наблизилася до їх базових основ – власності. Підрядно-орендні відносини та кооперація надавали особливого значення внутрішньогосподарському розрахунку. У нових агропромислових формуваннях (комбінати, агрофірми) міжгалузеві відносини також були підняті до рівня госпрозрахункових. Нарешті, фермерам та особистим селянським господарствам надавалася майже повна економічна свобода у сфері матеріально-технічного постачання, виробничого обслуговування, збуту продукції, структури виробництва, ціноутворення, організації виробництва, праці та її оплати. Тому перебудова аграрних відносин слугувала підґрунтям для реальних аграрних перетворень, які зачіпали базові основи: власність на землю, засоби виробництва і продукцію, взаємовідносини з державою, економічну свободу підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності сільськогосподарських товаровиробників [28].

3.2. Етапи реформування економічних відносин
в аграрному  секторі

Аграрна реформа та її основна складова – земельна реформа – розпочалися в нашій країні у 1991 р. Їх головна мета – створити необхідні економічні та політичні умови для формування в аграрному секторі ринкового середовища і появі на землі реального власника – господаря, спроможного по-новому, раціонально організувати ведення сільськогосподарського виробництва, забезпечити його високу ефективність і нести повну відповідальність за результати господарювання.

Агарні перетворення, що відбуваються в Україні, здійснюються у п’яти напрямах:

  1.  земельна реформа –спрямована на захист права власності селян на землю;
  2.  господарська реформа – її метою була реорганізація колгоспно-радгоспної системи у ринкові структури, вільний вибір селянами форми господарювання;
  3.  формування аграрного ринку – він замінив планово-розподільчу систему збуту продукції;
  4.  фінансова стабілізація – її метою є оздоровлення галузі, відкриття шляху для кредитів та інвестицій, усунення цінових диспропорцій;
  5.  соціальний розвиток – його сутність полягає у формуванні нормальних умов життя, побуту, праці і відпочинку селян.

За хронологічною ознакою більшість дослідників одностайно виділяють три основні етапи аграрної реформи: перший був еволюційним і охоплював 90-ті рр., другий – більш інтенсивний – припадає на початок третього тисячоліття (2000 – 2004 рр.), а третій пов’язується з процесом становлення та функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення і приведення у відповідність з правилами і нормами СОТ механізму державної підтримки товаровиробників за визнанням України як держави з ринковою економікою.

Для поглибленого аналізу перетворень, які відбувалися завдяки державному регулюванню процесу аграрної реформи, доцільно поділити перший етап на три періоди, поєднавши ринкову трансформацію аграрного виробництва (становлення приватного сектора) з її базовою компонентою - реформуванням земельних відносин.

Перший період (1991 – 1993 рр.) був переломним, оскільки ще переважало адміністративне регулювання земельних відносин, характерне для централізовано-планової системи господарювання, але одночасно створювалася національна законодавча база з метою проведення земельної реформи. Усі землі, що були виключно державною власністю, постановою Верховної Ради України з 15 березня 1991 р. оголошено об'єктом земельної реформи. Так було започатковано процес демонополізації власності на землю, визначено порядок передавання громадянам України у приватну власність земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств (ОСГ), будівництва й обслуговування житлового будинку, дачі, гаража, а також городництва і садівництва. За цей період здійснено інвентаризацію та перерозподіл земель, виділено землі запасу. Закладено більш прогресивну базу земельної реформи внесенням змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР, законами про форми власності на землю та плату за неї. Нормативними актами про фермерське господарство, про колективне сільськогосподарське підприємство, про сільськогосподарську кооперацію, про господарське товариство визначено альтернативні колгоспно-радгоспній системі організаційно-правові форми господарювання на селі. У ці ж самі роки спостерігаються суперечливі явища в аграрній політиці: провадиться курс на лібералізацію ринків, у тому числі продовольчих, за збереження надмірного втручання державних органів у господарську діяльність КСП, особливо в регіонах.

Другий період (1994-1996 рр.) став можливим завдяки прийняттю указів Президента України про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері аграрного виробництва, про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям. На цій нормативній основі проведено роздержавлення та паювання сільськогосподарських угідь. За вказаний період 2,7 млн членів КСП, або 41,5 % загальної їх кількості, отримали сертифікати, що дають право на земельну частку (пай), яка може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Зазначеними інституціями фактично започатковано ринок земельних часток (паїв), оформлених відповідними сертифікатами.

З прийняттям 28 червня 1996 р. нової Конституції України колективна власність утратила свою легітимність. Відійшовши від поділу права власності за формами, Основний закон визнав громадян, юридичних осіб, державу і територіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах суб'єктами права власності на землю. Для втілення економічних методів регулювання земельних відносин Кабінетом Міністрів України затверджено Методику грошової оцінки сільськогосподарських угідь. Із земель, що були в користуванні КСП, виділено землі запасу і резервного фонду, які залишилися у власності держави, але передавалися, як правило, їм же на умовах постійного користування. Це викликало справедливе невдоволення керівників селянських і фермерських господарств та громадських організацій, які підтримували курс радикальних реформ на селі.

Водночас було створено прецедент, який мав негативні наслідки для реформи: колективна власність на землю у цей час функціонувала як власність окремих керівників КСП. Нерідко вони використовували її безконтрольно і переважно для власного збагачення, оскільки орендна плата за користування нею не була обов'язковою для орендарів. Як наслідок, більшість зайнятих у КСП працівників залишилися ще більше, ніж у колгоспах, відчуженими від землі, результатів господарювання і управління виробництвом. Селянам, як правило, не видавали на руки сертифікати про право на земельну частку (пай), вони не могли виділити її в натурі (на місцевості). У результаті на перший план вийшла не криза аграрного сектора, а криза самої реформи і навіть дискримінація її основних ідей. Підтвердженням цієї тези є результати опитування близько 2 тис. респондентів, проведеного в березні 1996 р. Всесвітнім банком та Національним науковим центром «Інститут аграрної економіки» (ННЦ ІАЕ). Лише 8 % опитаних власників земельної частки (паю) знали, що її дозволяється продати, 22 % – здавати в оренду іншим особам і 26 % усвідомлювали, що вона може бути отримана у власність з видачею державного акта для створення фермерського господарства. Разом з тим, понад 80 % охоплених вибіркою керівників фермерських господарств указували на порушення їх законних прав на отримання земельної частки і майнового паю після виходу з КСП.

Важливу роль у подоланні кризової фази реструктуризації КСП відіграли проекти міжнародної технічної допомоги. Починаючи з 1995 р., відповідно до міждержавних угод почали діяти два найбільш масштабних для аграрної сфери проекти: «Паювання сільськогосподарських земель в Україні, що виконувався корпорацією «РОНКО» і фінансувався Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), та «Приватизація землі і реорганізація колективних сільськогосподарських підприємств в Україні» за участю Міжнародної фінансової корпорації (МФК) та фінансової підтримки урядів Великобританії, Канади, Японії, Нідерландів і Скандинавських країн.

Третій період (1997 –1999 рр.) відмічений удосконаленням відносин у використанні земельних часток (паїв), указами Президента України про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельний пай, та про оренду землі, що була заборонена з 1937 р. Згодом було прийнято і відповідний закон. Як показує аналіз звернень громадян у цей період до центральних і місцевих органів державної влади, потрібно було невідкладно врегулювати засади оренди земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначити суб'єктів договорів оренди, надати можливість здавати в оренду земельний масив кільком особам, що мають відповідні земельні сертифікати. Проте й ці заходи щодо здійснення селянами своїх правомочностей стосовно земельних ділянок і земельних часток (паїв) були декларативними. Унаслідок зазначеного системна криза сільському господарстві викликала депресивний стан. Небезпека полягала в тому, що формально-юридичний акт передачі землі з державної у колективну власність створив в органах державного управління ілюзію доконечного завершення земельної реформи в державі і здійснення в повному обсязі реструктуризації підприємств колективної форми власності. Тому станом на 1 січня 1998 р. 66,6 % сільськогосподарських угідь залишалося у власності КСП і відкритих акціонерних товариств, створених шляхом приватизації радгоспів та інших державних підприємств.

Для поглиблення аграрної реформи в даний період здійснюється зовнішній тиск на керівництво держави. Міжнародні фінансові установи обумовлюють відкриття програм розширеного фінансування (EFF) для України з конкретними її зобов'язаннями щодо завершення реструктуризації КСП, вдосконалення управління аграрною сферою, створення умов для функціонування прозорого ринку землі, продовольства, промислової продукції і енергоносіїв, які споживаються сільським господарством.

Другий етап (2000 – 2004 рр.) реструктуризації КСП був значно інтенсивнішим, ніж перший. Значною мірою цьому сприяло прийняття грудневого (1999 р.) Указу Президента України про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки. Центральні і місцеві органи виконавчої влади зобов'язувалися до квітня 2000 р. реструктурувати колективні підприємства на засадах приватної власності на землю та майно з використанням різних організаційно-виробничих форм господарювання. Тобто передбачалося завершити трансформацію права колективної власності на зазначені ресурси у право приватної власності на них за три місяці – до початку весняно-польових робіт. Указ фактично визнав прийнятними для поширення в Україні підходи до реструктуризації КСП, апробовані за роки реформи, у тому числі здійснені у рамках указаної вище міжнародної технічної допомоги. Завдяки останній упродовж 1996 – 2000 рр. було реструктуризовано майже 1 000 КСП.

Діяльність органів управління всіх рівнів і технічних проектів прискорила процес удосконалення нормативного забезпечення реструктуризації КСП в аграрні формування потенційно ринкового типу. Упродовж 2000 р. було розроблено (з урахуванням відомчих розпорядчих документів центральних органів виконавчої влади) понад 30 нормативно-правових актів. Серед них такі: законопроекти про угоди стосовно земельної частки (паю), про іпотеку, про сплату фіксованого податку новоствореними приватними формуваннями, про списання заборгованості зі сплати податків і зборів платників податків, про соціальне страхування та пенсійне забезпечення селян, що здають в оренду земельні частки (паї) і майно, а також зайнятих в ОСГ, про деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств, про формування і функціонування аграрного ринку та ін.

Унаслідок вжитих адміністративних заходів щодо реструктуризації КСП відбулися суттєві зміни в структурі земельного фонду за формами власності. Якщо станом на 1 січня 2000 р. у колективній власності перебувало 44,3 % загальної площі земель, то протягом року вона скоротилася до 1,8 %, а питома вага приватної власності за цей період зросла від 7,2 до 48,2 %.

Відповідно до зміни структури земельного фонду за формами власності відбулася трансформація організаційно-правової структури підприємств, зайнятих у сільськогосподарському виробництві (табл. 2, 3). Протягом 2000 р. на базі майнових комплексів КСП створені нові господарські структури, зокрема в 10 разів збільшилася кількість сільськогосподарських виробничих кооперативів, у 5 – приватних підприємств (приватно-орендних), у 3,3 раза − господарських товариств. Додатково зареєстровано 8 % від загальної кількості юридичних осіб фермерських господарств, створених у результаті реструктуризації недержавних підприємств.

У першій половині 2000 р. у процесі реструктуризації 11,1 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств, здійсненої під адміністративним тиском, було створено 14,7 тис. приватних структур з коефіцієнтом фрагментації 1,32. Тобто на земельних і майнових комплексах з кожних 100 реструктуризованих підприємств у середньому розпочали діяльність 132 приватних формування. У Дніпропетровській області цей показник становив 2,28, Луганській – 2,1, Автономній Республіці Крим − 1,63, а в Запорізькій − 1,61. За

2. Зміна структури земельного фонду за формами власності, станом на 1 січня

Роки

Землі, які перебувають у власності згідно з державними актами

державній

приватній

колективній

тис. га

%

тис. га

%

тис. га

%

1991

60 354,8*

100,0

-

-

-

-

1996

36 310,5

60,2

1 925,4

3,2

2 2118,9

36,6

2000

29 265,5

48,5

4 327,3

7,2

2 6762,0

44,3

2001

30 166,5

50,0

29 109,2

48,2

1 079,1

1,8

2002

30 027,1

49,7

29 807,0

49,4

520,7

0,9

2003

29 872,2

49,5

30 178,0

50,0

304,6

0,5

2004

29 796,8

49,4

30 326,3

50,2

231,7

0,4

* Загальна площа земель України.

3. Трансформація організаційно-правової структури сільського господарства у процесі реструктуризації недержавних підприємств

Види підприємств

Станом на

2004 р. до

01.01.2000 р.

01.01.2001 р.

01.01.2004 р.

2000 р., %

2001 р., %

Кількість, тис. од.

Питома вага, %

Кількість, тис. од.

Питома вага, %

Кількість, тис. од.

Питома вага, %

КСП

7,1

64,0

0,3

2,0

0,3

1,0

4,2

100,0

Господарські товариства

1,5

14,0

6,7

45,0

7,8

48,0

5,1 р. б.

116,4

Приватні (приватно-орендні) підприємства

0,4

4,0

2,9

20,0

3,7

23,0

9,2 р. б.

127,6

Кооперативи

0,2

2,0

3,3

23,0

2,4

15,0

12 р. б.

72,7

Фермерські господарства

-

-

1,2

8,0

1,8

11,0

-

125,0

Інші (колгоспи, спілки селян, агрофірми)

1,9

16,0

0,3

2,0

0,4

2,0

21,0

133,3

Всього

11,1

100,0

14,7

100,0

16,4

100,0

145,0

109,5

даними обстеження стану реформування аграрного сектора, проведеного Державним комітетом статистики України, на земельних площах колишніх КСП збереглося 56,9 % єдиного масиву новостворених формувань, а 79,5 % набули право користування цілісним майновим комплексом. Середній розмір сільськогосподарських угідь з розрахунку на одне підприємство був найбільшим у закритих акціонерних товариствах (2874 га), а найменшим – у фермерських господарствах (79,1 га).

Отже, суцільна реструктуризація КСП у першій половині 2000 р. відбулася з урахуванням досвіду, набутого в попередні роки, без надмірного їх подрібнення, із збереженням новоствореними приватними формуваннями цілісності господарського використання землі та майна на основі оренди земельних і майнових паїв селян. Щодо вибору певної форми підприємства, то експерти дають різні оцінки стосовно гарантування захисту інтересів селян залежно від організаційно-правового статусу господарських одиниць та потенційних можливостей ефективного функціонування в ринкових умовах. Зокрема, виділяються: а) приватні підприємства, у яких працівники зайняті на умовах трудового найму і не мають права на участь в управлінні та розподілі доходів; б) колективні підприємства, засновані на спільній частковій власності колишніх членів КСП на умовах обов'язкової трудової участі і номінального управління в їх діяльності.

Найбільш логічним з погляду реалізації довгострокових економічних і соціальних інтересів селян - власників земельних і майнових паїв було завершення процесу оформлення реального передавання землі і майна колишнім членам КСП у приватну власність незалежно від правового статусу підприємства, що використовувало колективну форму організації виробництва.

Підтвердженням цієї думки є результати соціологічного дослідження, яке було проведено Центром соціальних експертиз і прогнозів Інституту соціології НАН України у квітні-травні 1999 і 2000 рр., тобто під час еволюційного етапу реформ і при адміністративному тиску для завершення реструктуризації КСП. За рік серед 1 тис. опитаних селян (власників земельних і майнових паїв) кількість прихильників реструктуризації КСП зменшилася удвічі – від 44 до 22 %.

За висновками аналітиків, причиною зростання негативного ставлення селян до реструктуризації КСП, порівняно з періодом до 2000 р., був прискорений характер, спричинений натискними методами і відсутність прозорості доленосних для них процедур з розподілу землі та майна. Крім того, істотно зросла кількість невдоволених селян через неможливість реалізувати на практиці задеклароване право і виділити земельні частки (паї) в натурі.

Суттєвою подією в рамках другого етапу реорганізації аграрних підприємств стало підписання Меморандуму про взаєморозуміння між урядами України та США щодо ініціативи з видачі державних актів на право приватної власності на землю (жовтень, 2001 р.). Метою цього документа є, зокрема, сприяння видачі близько 1,8 млн державних актів на землі сільськогосподарського призначення. Для цього Сторони зобов'язалися: а) удосконалити процедури з видачі державних актів; б) розвивати нормативно-правову базу для функціонування інфраструктури земельного ринку; в) поширювати інформацію про права власників земельних ділянок та розвитку земельних відносин; г) розробити єдині екологічні вимоги до видачі державних актів на землю.

Логічним кроком у контексті зазначеного Меморандуму став Указ Президента України від 17 лютого 2003 р. № 134 «Про заходи щодо створення єдиної державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру». Ним доручено уряду до 2006 р. забезпечити всіх громадян, які мають право на земельну частку (пай), державними актами. Законом України від 5 червня 2003 р. «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв)» визначено організаційні та правові засади цієї роботи. У подальшому еволюційним шляхом відбувалася поглиблена реструктуризація підприємств – правонаступників КСП, яка здійснювалася з метою адаптації їх до вимог ринкового середовища. Після завершення цього періоду можливе остаточне врегулювання земельних і майнових питань, які виникли внаслідок масової реструктуризації КСП, формування раціонального землекористування та оптимальне розміщення виробництва в масштабах усієї держави.

Указ Президента від 26 липня 2006 р. «Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок» передбачає прискорене створення в Україні правових засад для повноцінного функціонування ринку землі як важливого фактора підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, поліпшення умов для залучення інвестицій в аграрний сектор економіки, збільшення надходжень до державного та місцевих бюджетів, раціонального використання земельних ресурсів. Указом доручається Держкомзему  створити  у 2006 – 2007 рр. загальнодержавний, регіональні і місцеві банки даних про результати експертної грошової оцінки та ціну земельних ділянок. Крім цього в указі викладено орієнтири для вдосконалення законодавства у сфері ринку земель, а саме:

1) забезпечення захисту прав на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави і особливо інтересів національного сільськогосподарського виробника;

2) вдосконалення існуючих та формування нових механізмів формування та реалізації державної політики у сфері земельних відносин, особливо щодо оцінки вартості земельних ділянок, охорони та організації раціонального використання земель, землеустрою, економічного регулювання обороту земель на ринку тощо;

3) прискорений розвиток інфраструктури ринку земель, особливо сільськогосподарських.

У ході обговорення шляхів реалізації пріоритетів, викладених в указі, було запропоновано створити інститут сільських товариств з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення, задля чого прийняти відповідний Закон «Про сільські товариства з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення». Обґрунтовано потребу встановити обмеження на площі сільськогосподарських земель, що можуть бути придбані у приватну власність (Земельним кодексом передбачене таке обмеження до 2010 р. площею 100 га); необхідність правового закріплення вимог до покупця земельної ділянки сільськогосподарського призначення (наприклад, наявність сільськогосподарської освіти і проживання на території місцевого самоуправління). Нагальну необхідність має прийняття законів України «Про ринок земель», «Про державний земельний кадастр», що пройшли перше читання та «Про сільські товариства з регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення».


Тема 4. Основні напрями аграрної політики України

4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України.

4.2. Особливості бюджетно-податкової та кредитно-фінансової політики в аграрному секторі.

4.3. Політика держави щодо регулювання ринків сільськогосподарської продукції та матеріально-технічного забезпечення виробників.

4.4. Розвиток сільських територій та соціальна політика у сільській місцевості.

4.5. Державна політика щодо аграрної науки, освіти й інформаційного забезпечення виробників.

4.1. Мета і пріоритети аграрної політики України

Поняття «пріоритети аграрної політики» передбачає скорочення цілей і уточнення уже відібраних цілей з подальшою їх характеристикою за допомогою відповідних показників. Щоб визначити найкращу концепцію пріоритетів аграрної політики, необхідно розглянути широке коло можливих варіантів відповідно до наявних ресурсів. У світовій практиці склалося декілька методичних підходів до обґрунтування пріоритетів аграрної політики: метод аналогів, метод формування системи стандартних показників, продуктовий підхід і метод «економічного ядра».

Сутність методу аналогів полягає в проведенні порівняльного аналізу різних типів аграрних політик країн, що домоглися значних успіхів у забезпеченні населення продовольством, і подальшому виділенні на цій основі загальних пріоритетних напрямків державної підтримки сільського господарства. Однак у кожній країні проводиться своя специфічна аграрна політика, напрями якої обумовлені і потребами внутрішнього розвитку країни, і її становищем на світовому продовольчому ринку. Вона не може бути прикладом для наслідування в іншій країні. Значення цього методу для України полягає в тому, що він дозволяє виділити ряд загальних закономірностей формування аграрної політики в ринкових умовах господарювання.

Розробка системи стандартних показників у країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) була викликана необхідністю пошуку універсального вимірника державної підтрими сільськогосподарських товаровиробників, який би враховував основні напрямки їхньої аграрної політики і допускав міждержавне зіставлення. Основним показником підтримки виробників аграрного сектора є оцінка підтримки виробників РSЕ (Producer Support Estimate) вартості трансфертів, переданих виробникам від споживачів сільськогосподарської продукції і платників податків (абсолютний РSЕ, процентний РSЕ, питомий РSЕ). Оригінальне визначення РSE включає чотири компоненти, що оцінюються в рамках абсолютного показника:

  •  підтримка ринкової ціни, яка включає заходи, що одночасно впливають на виробника і на ціну продукції;
  •  пряма підтримка доходу, що передбачає заходи прямого перерозподілу коштів від платників податків до виробників без урахування впливу на ціну продукції;
  •  непряма підтримка доходу, головним чином скорочення вартості витрат на виробництво продукції;
  •  інші форми підтримки (структурні перетворення, цільові урядові програми, маркетингова підтримка, допомога в пошуку і залученні довгострокових капіталовкладень та ін.).

Поряд з показником РSЕ використовується показник оцінки підтримки споживачів СSЕ (Consumer Support Estimate), який ураховує всі види внутрішніх державних трансфертів споживачам і розраховується як відсоток зниження витрат на придбання продукції аграрного сектора в ринкових цінах. При розрахунку СSЕ приймаються два види заходів агропродовольчої політики:

  •  трансферти від споживачів продовольства сільськогосподарським товаровиробникам у результаті проведення агропродовольчої політики (ринкові трансферти);
  •  бюджетні виплати споживачам у результаті здійснення агропродовольчої політики (інші трансферти).

Методологія РSЕ/СSЕ широко застосовується офіційними міжнародними організаціями для оцінки і зіставлення різних видів національної агропродовольчої політики.

Обґрунтування пріоритетів аграрної політики на основі третього, продуктового підходу, передбачає встановлення співвідношення потреб країни і фактичного виробництва сільськогосподарської продукції, вибір пріоритету державної фінансової підтримки тієї або іншої продуктової підгрупи на основі економічного аналізу «витрати-вигоди». На загальнонаціональному рівні цей підхід утілений в продуктових програмах «Зерно України», «Цукор України» тощо. Досвід реалізації даного підходу на регіональному рівні виявив його істотну обмеженість, пов’язану з тим, що алгоритм визначення пріоритетів аграрної політики не містить можливостей вироблення формалізованих правил і заходів, що створюють основу вибору форми підтримки сільськогосподарських товаровиробників. Крім того, і на загальнонаціональному, і на регіональному рівнях досить складно акумулювати кошти для реалізації більшості продуктових програм.

Процес вибору пріоритетів аграрної політики на основі аналізу «дерева цілей» привів до появи методу «економічного ядра», який передбачає, що в економічній системі і на макро-, і на мікрорівні існують «точки росту», вплив на які позначається на розвитку інших елементів системи, дозволяє досягти декілька цілей економічної політики, у тому числі й аграрної. У закордонних дослідженнях цей метод одержав назву «концепції полюсів росту», яку активно розробляв французький економіст Ф. Перру.

Необхідність формування економічного ядра обумовлена, як правило, обмеженістю ресурсів і можливостей, а також кількістю і гостротою господарських проблем, що склалися в економічній системі. Результати впливу сучасної економічної політики на стан сільськогосподарських товаровиробників свідчать про те, що метод «економічного ядра» прийнятний і для розробки пріоритетів аграрної політики в Україні. Відомо, що одним з діючих інструментів державного впливу на економічну ситуацію у вітчизняному АПК є інвестиції. Використовуючи метод «економічного ядра», ефективність інвестицій можна істотно підвищити шляхом спрямування інвестиційних ресурсів у галузі і підприємства, розвиток яких істотно впливає на функціонування інших сегментів АПК. Добір елементів економічного ядра (точок росту) здійснюється на основі використання визначеного числа відносних та абсолютних економічних і технічних критеріїв і показників.

Цілі аграрної політики можуть досягатися за допомогою комбінації різних інструментів. Держава з позицій оцінки ефективності і справедливості повинна визначити не лише необхідний рівень підтримки, але і використовувані при цьому інструменти, беручи до уваги витрати застосування різних інструментів політики. Економічні витрати аграрної політики поділяються на прямі і непрямі, що приводять до утворення так званих мертвих утрат; трансакційні витрати, пов'язані із застосуванням інструментів державної політики, і непрямі адміністративні витрати фінансування бюджетних витрат, що забезпечують трансферти.

При аналізі необхідно оцінити два рівні витрат: найбільш очевидні витрати бюджету або споживачів і менш очевидні суспільні витрати, що включають, крім часткових, зовнішні витрати. Результуюче визначення співвідношення ефекту і витрат дозволяє оцінити ефективність проведення аграрної політики. Політика підтримки доцільна, якщо її вигоди перевищують утрати економічної ефективності, пов'язаної із затримкою ефективного переміщення ресурсів. Але варто враховувати, що ряд соціальних ефектів (зокрема рівень життя населення) виявляється в короткостроковому періоді, а втрати економічної ефективності – у довгостроковому. У зв’язку із цим, крім стратегії аграрної політики, виділяють її тактику – сукупність заходів і методів вирішення конкретних завдань кожного даного етапу розвитку агропромислового виробництва і задоволення потреб населення в продуктах харчування, а виробничої сфери – у сировині.

 Основні пріоритети державної аграрної політики України на вищому рівні визначено у Законі «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», якими є:

  •  забезпечення в сільськогосподарському виробництві за допомогою системи державних організаційно-правових заходів прибутку на авансований капітал, включаючи вартість земельних ресурсів не нижче середнього рівня по економіці держави;
    •  створення умов для реалізації та захисту прав селян на землю, формування ринкових земельних відносин, охорони земель;
    •  посилення соціального захисту сільського населення, встановлення заробітної плати і пенсійного забезпечення працівників сільського господарства не нижче середнього рівня в галузях економіки держави;
    •  створення рівних умов для функціонування різних організаційно-правових форм господарювання в аграрному секторі, які сприяють гармонізації інтересів власників та найманих працівників;
    •  розроблення і запровадження державних та регіональних програм комплексного розвитку сільських територій, удосконалення державної підтримки розвитку підприємництва для розв’язання проблеми зайнятості сільського населення;
    •  державна підтримка розвитку конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва на основі кооперації та інтеграції;
    •  запровадження сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції, продовольства, капіталу, зокрема виробничих ресурсів та робочої сили;
    •  державна підтримка суб’єктів аграрного сектора шляхом концентрації державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку, формування сприятливої цінової, фінансово-кредитної, страхової, податкової та бюджетної політики, забезпечення раціональних внутрішньогалузевих і міжгалузевих економічних відносин;
    •  створення сприятливих умов для реалізації експортного потенціалу аграрного сектора економіки;
    •  державна підтримка підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, виконання наукових досліджень для аграрного сектора;
    •  створення умов для закріплення у сільській місцевості кваліфікованих спеціалістів сільського господарства, освіти, культури, охорони здоров’я та побутового обслуговування;
    •  державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників, які використовують меліоровані землі, особливо для утримання внутрішньогосподарських меліоративних систем та оплати електроенергії, що витрачається під час подачі води для поливу;
    •  удосконалення системи державного управління, ефективне поєднання загальнодержавної  і регіональної політики в аграрному секторі [11].

Розробка стратегії має велике значення для досягнення цілі, але, крім того необхідною умовою є і конкретизація тактичних кроків. Шляхи реалізації основних пріоритетів державної аграрної політики передбачають, перш за все розвиток земельних відносин. Згідно із законом розвиток земельних відносин здійснюватиметься шляхом розширення і вдосконалення нормативно-правового забезпечення, формування відповідних інституційних засад, посилення державної підтримки земельної реформи.

Основними шляхами розвитку земельних відносин є:

  •  повна персоніфікація власників та користувачів земельних ділянок сільськогосподарського призначення;
  •  створення державної системи реєстрації прав власності на земельні ділянки та розташоване на них нерухоме майно;
  •  удосконалення методики оцінки земель, урахування вартості землі сільськогосподарського призначення при збалансуванні міжгалузевих відносин;
  •  формування інфраструктури ринку землі; створення системи земельного іпотечного кредитування;
  •  упровадження і фінансове забезпечення загальнодержавних програм використання та охорони земель, зокрема зменшення розораності земель, системи їх захисту від водної і вітрової ерозії, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, агролісомеліорації та меліорації земель, рекультивації порушених земель, стандартизації та нормування у сфері охорони земель;
  •  включення проектів організації територій новостворених землеволодінь та землекористувань до бізнес-планів відповідних сільськогосподарських підприємств;
  •  запровадження ефективної системи охорони родючості ґрунтів та системи моніторингу ґрунтів, проведення суцільної агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення.

Урегулювання земельних відносин стане однією з підвалин формування сприятливого економічного середовища для ефективної діяльності суб'єктів аграрного сектора. Крім того, законом передбачені інші напрями підвищення ефективності діяльності суб'єктів аграрного сектора, а саме:

  •  підвищення рівня менеджменту в організації господарської діяльності суб'єктів аграрного сектора, удосконалення державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, посилення державної підтримки  створення та функціонування системи сільськогосподарського дорадництва та ринку консультативних послуг;
  •  поліпшення наукового забезпечення розвитку аграрного сектора;
  •  удосконалення державної регуляторної політики щодо побудови збалансованих міжгалузевих економічних відносин, недопущення монопольної діяльності у забезпеченні потреб суб'єктів аграрного сектора в ресурсах;
  •  сприяння впровадженню ресурсозберігальних безпечних та екологічно чистих технологій виробництва сільськогосподарської продукції і продовольства;
  •  створення умов для підвищення ролі самоврядних галузевих і міжгалузевих об'єднань у регулюванні економічних відносин між сільськогосподарськими товаровиробниками, заготівельними, переробними, сервісними та торговельними підприємствами;
  •  розвиток системи державної підтримки сільськогосподарського виробництва з урахування вимог Світової організації торгівлі та міжнародних зобов'язань України стосовно аграрного сектора, зокрема запровадження механізмів державної підтримки страхування ризиків у сільському господарстві, створення та функціонування сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, розвиток довготермінового кредитування інноваційних проектів, створення системи іпотечного кредитування сільськогосподарських товаровиробників;
  •  удосконалення системи підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників шляхом запровадження дотацій державного і місцевих бюджетів на утримання маточного поголів'я тварин, посівів стратегічно важливих видів сільськогосподарських культур, збільшення фінансової підтримки господарств у регіонах з несприятливими для ведення сільського господарства природно-кліматичними умовами;
  •  удосконалення податкової політики в аграрному секторі для оптимізації податкового навантаження та посилення стимулювальної функції податків;
  •  розвиток фінансово-кредитних механізмів, зокрема тих, що передбачають удосконалення часткової компенсації кредитних ставок у разі значного перевищення облікових ставок, формування фонду, кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників та гарантій повернення кредитів, запровадження бюджетного фінансування на умовах пріоритетності власних коштів, створення належної ринкової фінансової інфраструктури;
  •  створення умов для технічного переоснащення заводів сільськогосподарського машинобудування з метою випуску техніки, яка забезпечуватиме запровадження сучасних високопродуктивних ресурсозберігальних технологій в агропромислове виробництво;
  •  переоснащення матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств шляхом удосконалення довготермінового кредитування, часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки за рахунок Державного бюджету України, системи фінансового лізингу, підтримки розвитку інфраструктури матеріально-технічного забезпечення;
  •  розроблення та впровадження програми розвитку виробництва дизельного біопального на період до 2010 р.;
  •  посилення державної підтримки боротьби із шкідниками і хворобами рослин і тварин, упровадження надійних запобіжних систем;
  •  державне стимулювання структурної перебудови сільськогосподарського виробництва, галузей харчової промисловості та перероблення сільськогосподарських продуктів;
  •  створення та вдосконалення елементів сучасної ринкової інфраструктури (оптових ринків, торгових домів, бірж, аукціонів, ярмарків) для реалізації сільськогосподарської продукції та продовольства, стимулювання розвитку приватних і приватно-кооперативних підприємств у сфері агросервісу, переробки, збуту продукції та маркетингового обслуговування особистих селянських та фермерських господарств.

У свою чергу,  розвиток ринків продукції сільського господарства і продовольства є окремим важливим напрямом державної аграрної політики, що спрямовується на забезпечення платоспроможного попиту населення у продовольчих товарах, потреб підприємств харчової промисловості і перероблення сільськогосподарських продуктів у сировині, на створення умов для ефективного захисту внутрішнього ринку та сприяння просуванню сільськогосподарської продукції і продовольства на зовнішній ринок.

Основними напрямами розв'язання проблем формування ринків продукції сільського господарства і продовольства є:

  •  удосконалення правових та організаційно-економічних засад забезпечення діяльності учасників таких ринків з урахуванням інтеграції України до Європейського Союзу та до світового економічного простору;
  •  стимулювання розвитку спотового та форвардного ринку на основі розвинутої біржової інфраструктури, удосконалення системи регулювання біржового товарного ринку;
  •  створення державної системи цінового моніторингу, аналізу кон'юнктури та прогнозу ринків, поширення цієї інформації серед їх учасників;
  •  створення умов для підтримання стабільної цінової ситуації та прозорості на ринку шляхом запровадження заставних та інтервенційних операцій із сільськогосподарською продукцією і продовольством, удосконалення системи формування державних та регіональних продовольчих ресурсів, запровадження адресної державної продовольчої допомоги соціально незахищеним верствам населення, удосконалення державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, удосконалення системи державної статистики суб'єктів ринку;
  •  удосконалення державного регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності, запровадження квотування імпорту окремих стратегічних видів господарської продукції та продовольчих товарів; недопущення їх неконтрольованого переміщення через кордон;
  •  посилення захисту прав споживачів шляхом удосконалення державного контролю якості та безпеки продовольчих товарів, гармонізація національних стандартів з міжнародними, зокрема стандартами Європейського Союзу;
  •  удосконалення конкуренційного законодавства і механізмів застосування антидемпінгових та інших заходів для запобігання недобросовісній конкуренції;
  •  реалізація загальнодержавних програм розвитку інфраструктури аграрного ринку та відповідних регіональних програм.

Реалізація загальнодержавної політики можлива лише за умови ефективного поєднання загальнодержавної і регіональної політики в аграрному секторі. Основними напрямами вдосконалення системи державного регулювання в аграрному секторі є:

  •  реформування системи органів виконавчої влади, що здійснюють державне регулювання аграрного сектора, шляхом перегляду та чіткого розмежування їх повноважень і запровадження прямої підпорядкованості, починаючи з районного рівня, наближення її до стандартів Європейського Союзу;
  •  розроблення та впровадження з урахуванням положень загальнодержавних програм регіональних програм розвитку аграрного сектора;
  •  спрямування діяльності органів виконавчої влади на посилення стратегічного аналізу, прогнозування та моніторингу, інспекційних і контрольних функцій.

Одним з головних пріоритетів аграрної політики України  є розвиток сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня сільських жителів. Основними напрямами реалізації означених цілей є:

  •  забезпечення надійного функціонування соціальної інфраструктури села в нових економічних умовах, формування механізмів і визначення управлінських структур, які забезпечуватимуть їх реалізацію на всіх рівнях;
  •  відновлення, створення і забезпечення державою формування системи державного регулювання демографічних процесів сільського розвитку, реалізація програм стимулювання розвитку депресивних територій;
  •  наближення та вирівнювання умов життєдіяльності міського і сільського населення, формування комплексної системи підприємств, установ та організацій, які надаватимуть необхідні послуги сільському населенню;
  •  сприяння збільшенню зайнятості сільського населення шляхом державної підтримки розвитку підприємництва; створення умов для збереження та розвитку малих, віддалених і таких, що занепадають, сільських поселень;
  •  сприяння підвищенню рівня доходів сільського населення, удосконалення загальнообов'язкового пенсійного страхування працівників сільського господарства;
  •  стимулювання закріплення на селі спеціалістів сільського господарства, освіти, культури, охорони здоров'я та побутового обслуговування.

Законодавчо окреслені цілі й пріоритети аграрної державної політики України потребують своєї конкретизації через розробку і прийняття законів прямої дії, які б забезпечили реалізацію кожного з означених пунктів.

4.2.Особливості бюджетно-податкової та
кредитно-фінансової політ
ики в аграрному секторі

В умовах перехідного періоду, реформування власності на селі одним з головних шляхів досягнення стабілізації є державна підтримка агропромислового комплексу, що здійснюється через спеціальні заходи бюджетної, податкової, кредитної і фінансової політики.

Серед засобів державного регулювання аграрної сфери особлива роль відведена політиці бюджетної підтримки галузі. За рахунок фінансування з державного бюджету здійснюється цілеспрямоване регулювання виробничої діяльності господарюючих суб'єктів. Бюджетна політика держави передбачає перерозподіл національного доходу для розв’язання першочергових завдань аграрного сектора.

Бюджетні засоби, що найбільш широко застосовувалися в останні роки, поділяються на дві основні групи. Перша група − безповоротні субсидії, субвенції, дотації, кредити (у тому числі товарні), надання гарантій щодо повернення іноземних кредитів суб'єктами господарювання тощо; друга − кошти, що мали надійти до державного бюджету як фіскальні платежі, проте держава свідомо відмовилася від них на користь товаровиробників шляхом надання різноманітних пільг. Зазначені інструменти виконують функцію не лише господарського, а й соціального регулювання, оскільки мають значний вплив на доходи підприємств і зайнятих у них працівників, на платоспроможний попит домогосподарств і в кінцевому підсумку на суспільно-політичну стабільність у країні.

З огляду на потреби галузі бюджетні трансферти становлять незначні суми які є на порядок менші, ніж у радянські часи  (у 1992 р. видаткова частина державною бюджету СРСР па підтримку сільського господарства та його соціальної сфери становила 33 %). За даними Державного казначейства України, фінансування сільського господарства в середньому за 1993 − 2003 рр. не перевищувало 2 % видатків державного бюджету і тільки у 2003 р. досягло законодавчо визначених 5 % завдяки додатковому виділенню 676,6 млн грн для здійснення заходів з подолання наслідків стихійного лиха. Зокрема, частково було компенсовано вартість мінеральних добрив, зміцнено резервний насіннєвий фонд, відшкодовано витрати сільськогосподарських підприємств на посів ярих зернових культур тощо.

До основних статей за програмною кваліфікацією видатків державного бюджету, спрямованих на розвиток безпосередньо сільського господарства шляхом підтримки доходів товаровиробників, належать такі: часткова компенсація відсоткових ставок за кредитами банків; підтримка галузей тваринництва; селекція у тваринництві та рослинництві; закладення і догляд за молодими садами, виноградниками та ягідниками; боротьба із шкідниками і хворобами рослин; протиепізоотичні заходи та лізингові операції (табл. 4). Усього у 2003 р. Міністерством аграрної політики України реалізовано понад 30 виробничих програм, більшість з яких за критеріями СОТ віднесена до «жовтої скриньки», тобто підлягають скороченню на 20 % протягом шести років після набуття членства в цій організації, або бюджетна підтримка повинна бути не більше 5 % вартості валового виробництва конкретного сільськогосподарського продукту.

На початковому етапі трансформації економіки політика бюджетної підтримки сільськогосподарського виробництва виявилася найбільш консервативною і закритою для участі в її реформуванні іншими заінтересованими суб'єктами, а також недоступною для контролю громадськими професійними організаціями, створеними аграрними підприємствами. Лише після затвердження постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378 Порядку проведення консультацій з громадськістю стосовно формування та реалізації державної політики обов'язковими стали звіти головних розпорядників коштів державного бюджету про їх витрачання за минулий рік. У результаті бюджетна політика протягом зазначеного періоду  не сприяла достатньою мірою інноваційно-структурним перетворенням у галузі. В цьому контексті бюджетна підтримка сільського господарства була ніби ізольована від проголошених державою пріоритетів на проведення реформи земельних і майнових відносин, сприяння в роботі новостворених підприємств приватного типу, в оновленні матеріально-технічної бази та освоєнні новітніх

4. Видатки державного бюджету (загального і спеціального фондів) на фінансування цільових програм і заходів у сільському господарстві, млн. грн

Статті видатків

2001 р.

2003 р.

2004 р.

2006 р. (план)

Сума

%

Сума

%

Сума

%

Сума

%

Часткова компенсація ставок за кредитами банків

134,5

31,8

93,6

7,2

220,0

10,5

260,0

7,8

Протиепізоотичні заходи

39,4

9,3

50,3

3,9

70,8

3,4

114,9

3,5

Селекція у рослинництві

30,3

7,2

39,3

3,0

50,0

2,4

90,0

2,7

Закладення і догляд  за молодими садами, виноградниками та ягідниками

100,3

23,8

151,3

11,6

126,0

6,0

204,9

6,2

Селекція у тваринництві

36,0

8,5

76,6

5,9

124,0

5,9

110,0

3,3

Підтримка виробництва продукції тваринництва і рослинництва

61,0

14,4

236,2*

18,1

429,5

20,6

1 992,5**

60,1

Формування насіннєвого страхового запасу

5,0

1,2

13,5

1,0

70,0

3,3

10,0

0,3

Фінансування господарств, що перебувають в особливо складних кліматичних умовах

1,3

0,4

4,0

0,3

70,0

3,3

20,0

0,6

Докорінне поліпшення земель

3,6

0,8

3,6

0,3

10,0

0,5

-

-

Агрохімічна паспортизація земель

1,1

0,3

1,9

0,1

2,0

0,1

5,0

0,2

Боротьба зі шкідниками і хворобами рослин

0,8

0,2

2,0

0,1

5,0

0,2

5,0

0,2

Підтримка фермерських господарств

9,0

2,1

13,4

1,0

13,0

0,6

28,0

0,8

Лізингові операції

-

-

182,9

14,2

357,0

17,3

413,0

12,5

Часткова компенсація:

вартості сільгосптехніки

-

-

34,2

2,6

50,0

2,4

32,0

1,0

мінеральних добрив

-

-

39,9

3,1

140,0

6,7

-

-

витрат на посів ярих

-

-

360,0

27,6

350,0

16,8

-

-

Забезпечення діяльності Аграрного фонду

-

-

-

-

-

-

20,1

0,6

Здешевлення вартості страхових премій суб’єктів аграрного ринку

-

-

-

-

-

-

10,0

0,3

Загальна сума

422,3

100,0

1 302,7

100,0

2 087,3

100,0

3 315,4

100,0

Усього коштів, спрямованих Мін-агрополітики

1 264,5

-

2 835,6

-

3 124,6

-

7 327,5

-

Питома вага асигнувань с./г. у загальних видатках Мінагрполітики, %

33,4

45,9

66,6

45,2

Питома вага видатків держбюджету, спрямованих Мінагрополітики, %

3,6

5,0

4,3

5,3

Питома вага податкових надходжень від сільського господарства до державного бюджету, %

1,4

0,8

0,7

нд

_________________________

*У 2003 р. це: 1) доплата за молодняк великої рогатої худоби підвищених вагових категорій; 2) доплата за наявне маточне поголів'я корів м'ясного напряму продуктивності; 3) доплата за наявне поголів'я вівцематок і ярок старше одного року; 4) підтримка виробництва продукції льонарства; 5) доплата за екологічно чисте молоко для виробництва продукції дитячого харчування; 6) підтримка виробництва продукції шовківництва; 7) підтримка виробництва продукції хмелярства; 8) вирощування озимих культур із застосуванням регуляторів росту; 9) підтримка виробництва продукції бджільництва.

** У 2006 р. – фінансова підтримка шляхом дотування на одиницю продукції тваринництва та на гектар посівів у рослинництві

технологій. За даними Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради України, в державних програмах, як правило, беруть участь усього 10 − 12 % сільськогосподарських підприємств. Серед фермерів цей показник становить не більше 2 – 3 %, а особисті селянські господарства взагалі перебувають поза державною увагою. Підтвердженням цьому може бути також практика підтримки фермерських господарств. Державна підтримка фермерських господарств регламентується розділом ІІІ Закону України «Про фермерське господарство» [51]. Відповідно до п. 1 ст. 9 цього закону фінансова підтримка здійснюється за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств (Укрдержфонд).

Згідно з додатками 3, 4 Закону України від 20.12.2005 р. № 3235-1V «Про Державний бюджет України на 2006 рік» у державному бюджеті передбачено видатки за програмами КПКВ 2801230 «Фінансова підтримка фермерських господарств» загальним обсягом 28 млн грн та КПКВ 2801460 «Надання кредитів фермерським господарствам» загальним обсягом 20 млн грн.

Порядок використання коштів державного бюджету України для надання підтримки новоствореним фермерським господарствам та фермерським господарствам з відокремленими садибами затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08 2004 р. № 1102. Цей Порядок визначає механізм використання коштів державного бюджету для надання підтримки новоствореним фермерським господарствам у період становлення (перші три роки після їх державної реєстрації, а в трудонедостатніх населених пунктах — п'ять років) та фермерським господарствам з відокремленими садибами, іншим фермерським господарствам через Укрдержфонд і його регіональні відділення на безповоротній основі за бюджетною програмою «Фінансова підтримка фермерських господарств» та на конкурсних засадах на поворотній основі за бюджетною програмою «Надання кредитів фермерським господарствам».

У 2006 р. фінансова підтримка надається фермерським господарствам у межах обсягів розподілів коштів, затверджених Наказом Міністерства аграрної політики від 3.03.2006 р. №95. Для отримання фінансової підтримки на безповоротній основі фермерські господарства подають до регіональних відділень Укрдержфонду, а для отримання фінансової підтримки у визначених цілях – до регіональних відділень Укрдержфонду згідно з переліком, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики України, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 4.03.2005 р. № 88223/52.  

За 2001−2004 рр. частка в загальній сумі виділених для фермерських господарств коштів коливалися від 0,9 % у 2002 р. до 2,1% у 2001 р. Якщо в 1992 р. за виділені з державного бюджету асигнування номінально можна було придбати 5 тис. тракторів марки МТЗ-80, то в 1994 р. − 2 111, у 1996 р. − 68, у 1998 р. − 69, а у 2000 р. − лише 45 од., або в 110 разів менше, ніж у перші роки відродження фермерських господарств. Водночас чисельність сімейних господарств фермерського типу щорічно збільшувалася і на 1 січня 2004 р. становила понад 43 тис. юридичних осіб. У їх користуванні перебувало 3 094,6 тис. га сільськогосподарських угідь, з них 2 891,1 тис. га ріллі, що дорівнювало 8,5 % загальної площі в Україні (1992 р. − 0,7 %). У середньому на одну середньостатистичну ферму припадало 72 га проти 20 га у 1992 р., що значно перевищує цей показник європейських країн (у середньому припадає земель на одну ферму, га: Греція − 4,5, Італія − 5,9, Польща − 7,6, Португалія − 8,7, Австрія − 15,4, Нідерланди 17,7, Бельгія − 18,8, Іспанія − 19,7, Фінляндія − 21,7, Ірландія − 28,2, Німеччина − 30,3, Швеція − 30,1, Данія − 39,6, Франція − 38,5, Люксембург − 39, Великобританія − 70,1). Але забезпеченість основними засобами виробництва була і залишається незадовільною. За даними обстежень Державного комітету статистики України, на 100 фермерських господарств припадає 65 тракторів, 17 вантажних автомобілів, 15 зерно-, 1,9 буряко- і 1,3 кормозбиральних комбайнів і 30 сівалок. Як результат, фермери виробляють лише 3 % валової продукції, у тому числі тваринницької − до 1 %, а в структурі посівів переважають зернові культури і соняшник (до 80 %), більше половини господарств не утримують худобу і птицю. У недостатніх обсягах також фінансувалися заходи на проведення земельної реформи, у тому числі видачу селянам державних актів на право приватної власності на землю.

Існує ряд недоліків, що заважають реалізації поставлених перед бюджетною політикою держави цілей. По-перше, бюджетна підтримка галузі майже повністю зводиться нанівець диспаритетом цін. На 100 грн бюджетних виплат припадає 100 грн цінових утрат. У ЄС, навпаки, на 100 євро бюджетних виплат фермерам припадає 130 євро цінової підтримки. У Росії – на 100 рублів бюджетних виплат припадає 200 рублів цінової підтримки. У країнах ЄС та Росії через політику цін споживачі надають підтримку виробникам сільськогосподарської продукції (споживачі платять за вітчизняну продукцію вище світових цін). В Україні, навпаки, через деформовану політику цін виробники надають трансферти споживачам (споживачі платять за вітчизняну продукцію нижче світових цін). По-друге, бюджетна підтримка аграрних виробників України у структурі їхньої загальної підтримки становить 98 %, у той же час негативна цінова підтримка (-45 %) призводить до надмірного навантаження на бюджет країни.

В умовах реформування аграрної економіки особливо актуальною є проблема створення ефективної системи сільськогосподарського кредитування. Така система повинна складатися з трьох частин: законодавчого регулювання, організаційно-інституційного забезпечення, фінансово-економічного забезпечення. Підсистема законодавчого регулювання має на меті створення науково обґрунтованих норм і правил суб’єктів кредитних відносин.

Підсистема організаційно-інституційного забезпечення містить у собі органи державного управління, підприємства АПК, фінансово-кредитні банківські й небанківські установи, лізингові й страхові компанії, органи землевпорядкування.

Підсистема фінансово-економічного забезпечення – це фінансово-економічні важелі й інструменти регулювання кредитних відносин: рівень відсоткових ставок, способи погашення кредитної заборгованості і мобілізації кредитних ресурсів, критерії оцінки інвестиційного проекту і страхування ризиків.

Якщо у 1980 – 1990 рр. питома вага кредитів сільськогосподарських підприємств становила 35 – 40 %, то в подальшому вона зменшилася: в 1991 р. – до 12 %, у 1993 р. – до 7 %, у 2000 – 2002 рр. – 1 – 2 %. Сталося це через кредиторську заборгованість за банківськими кредитами, яка збільшувалася з року в рік. Так, якщо в 1991 р. вона становила 20 % від загального обсягу банківських кредитів, то у 2002 р. заборгованість за кредитами збільшилася до 78 %. У зв’язку із цим ситуація із забезпеченням аграрного сектора економіки кредитними ресурсами негативно позначилася на господарській діяльності сільськогосподарських підприємств, ході аграрних реформ в Україні. Підприємства переробної промисловості й споживчої кооперації в перші роки реформ також по-страждали в результаті подорожчання кредитних ресурсів. Проблема зменшення грошових надходжень і ефективності діяльності – це ті чинники, які не дають змоги підвищити платоспроможність аграрних підприємств та їх фінансові можливості.

Специфіка агропромислового виробництва, зокрема сільського господарства, накладає відбиток на кредитні відносини. Це насамперед неможливість організації поточного виробництва, що потребує значних кредитних ресурсів із різними термінами погашення; наявність сезонного розриву між вкладеннями коштів та їх надходженням від реалізації виробленої продукції; безперервність процесів відтворення у сільськогосподарському виробництві, що  не можуть бути припинені, а тому потребують постійного і своєчасного вкладення коштів і своєчасного надання кредитів; необхідність тримати в обороті значний запас сировини і матеріалів, що уповільнює швидкість обігу коштів і потребує відповідних форм кредитного забезпечення необхідного обсягу обігових коштів. За таких умов державна політика щодо кредитного забезпечення аграрних підприємств має бути активною [34].

Основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій діяльності законодавчо закріплено в Законі України від 24 червня 2004 р. № 1877−IV «Про державну підтримку сільського господарства України». Цим законом було передбачено, що кредитна підтримка виробників сільськогосподарської продукції здійснюється у вигляді кредитної субсидії, що полягає у субсидуванні частини плати (процентів) за використання короткострокових та середньострокових кредитів, наданих банками в національній валюті. Кредитна субсидія надається особам, які є сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють об'єкти державного цінового регулювання (пшениця і суміш пшениці та жита (меслин), жито, ячмінь, кукурудза, овес, борошно пшеничне або суміші пшениці та жита (меслину), соєві боби (тільки неподрібнені), насіння льону (тільки неподрібнене), насіння з ріпаку (тільки неподрібнене), насіння соняшнику (тільки  неподрібнене), цукор із цукрових буряків, шишки хмелю свіжі або сухі, подрібнені або не подрібнені)).

Згідно із законом субсидуванню підлягає частка процентів за кредитом, основна сума якого використовується за цільовим призначенням на потреби виробництва окремого об'єкта державного цінового регулювання. Кредитна субсидія не надається особі, яка є стороною договору заставної закупівлі зерна (стосовно об'єкта такої закупівлі). Розмір кредитної субсидії надається до 50 % від розміру процента, нарахованого на основну суму кредиту, але не вище 50 % від розміру середньозваженого процента за кредитами банків у національній валюті, повністю забезпечених заставою, який фактично склався в Україні станом на 1 лютого бюджетного року, та наданих:

а) для короткострокових кредитів – строком до 12 календарних місяців;

б) для середньострокових кредитів – строком до 36 календарних місяців.

Кредит, проценти за яким субсидуються, має цільове призначення:

а) короткострокові кредити використовуються виключно для придбання товарів (запасів) на потреби виробництва окремого об'єкта державного цінового регулювання;

б) середньострокові кредити використовуються виключно для: придбання або будівництва основних фондів сільськогосподарського призначення I групи та проведення їх капітальних поліпшень; придбання основних фондів III групи сільськогосподарського призначення, у тому числі на умовах фінансового лізингу, та проведення їх капітальних поліпшень [33].

До 2000 р. кредити були майже недоступними для сільгоспвиробників. У 1999 р. в аграрний сектор економіки було залучено лише 390 млн грн за надзвичайно високими ставками – 65 %, хоча за розрахунками Інституту аграрної політики і Мінагрополітики, потреба в кредитах становить 8 млрд грн.

У 2000 р. уперше з державного бюджету було виділено кошти в сумі 175 млн грн на компенсацію ставок (до 50 % облікової ставки Національного банку України) за кредитами комерційних банків. За даними Міністерства аграрної політики України, завдяки здешевленню кредитних ресурсів у сільське господарство за період до 2004 р. залучено пільгових кредитних ресурсів на суму 10,1 млрд грн, а кількість позичальників становить 44,5 тис. юридичних осіб. У середньому на 100 грн бюджетної компенсації кредитних ставок залучено майже 1 800 грн кредитних ресурсів. Якщо у 2000 р. цей показник дорівнював 1 636 грн, то у 2004 р. − 2 525 грн, або в 1,54 раза більше. Середньозважена відсоткова ставка за надані кредити мала стійку тенденцію до зниження з 54 % у 2000 р. до 17 % у 2004 р., або на 37 відсоткових пункти. Відповідно стало зростав і рівень повернення кредитів сільськогосподарськими підприємствами до 96 %, що більше, ніж у середньому в агропродовольчій сфері.

Важливою проблемою агрокредитування є здешевлення кредитів через механізм часткової компенсації. Урядова політика пільгового кредитування привела до того, що обсяги кредитування після 2000 р. почали стрімко зростати. Ставка, за якою видаються банківські кредити для сільгосптоваровиробників, у 2005 р. коливалася від 9,3 % до 25,0 %. У 2005 р. аграрії одержали 7,4 млрд грн кредитних ресурсів, з них пільгових − близько 6,1 млрд, що в 1,5 раза більше показника 2004 р.

Зниження відсоткових ставок вдалося досягти за допомогою співпраці з ЄБРР. Наприклад, у 2003 р. банку «Аваль», який після ліквідації банку «Україна» став головним банком з обслуговування сільгосптоваровиробників, було надано 13 млн дол. США для кредитування сільськогосподарських підприємств. Згідно з вимогами ЄБРР, на 85 % забезпеченою кредитуванням мала бути сільськогосподарська продукція на складах, підтверджена відповідними складськими документами.

Уведення механізму компенсації не завжди зменшує вартість кредиту: підприємства вдаються переважно до короткострокового залучення коштів, які через кілька місяців повертаються, тоді як компенсація досить часто надходить, коли підприємства встигають повністю розрахуватися по платі за користування. У результаті такої невідповідності фактично сплачується повна вартість кредиту, тобто він не дешевшає, а компенсація, що надійшла, являє собою авансовані кошти для майбутнього використання. Ситуація з компенсацією змінюється, якщо термін кредиту близький або більший одного року. Асоціацією українських банків був підписаний відповідний меморандум. А ось банки, які в минулі роки підписали документ під тиском уряду, у 2005 р. ставити свої підписи під меморандумом відмовились, причиною цього стала низька ставка [35].

Позитивним аспектом механізму пільгового кредитування сільськогосподарських та інших підприємств АПК є те, що на відміну від практики минулих років держава не бере безпосередньої участі і не несе ризиків. Вона сприяє збільшенню його дії і поліпшенню умов кредитного забезпечення не директивним шляхом, а через дійсно ринковий інструмент, яким є програма фінансової підтримки агропідприємств через механізм здешевлення кредитів. У той час для забезпечення сільського господарства матеріально-технічними ресурсами щорічно надавалося товарних кредитів на суму понад 2 млрд грн, рівень виконання договірних зобов'язань за якими не перевищував 50 %.

Кредитування комерційними банками підприємств АПК за компенсаційною схемою у 2000 − 2002 рр., крім скорочення розміру державних субсидій, забезпечило повернення наданих кредитів за досліджуваний період на рівні 86,0 − 92,3 % відповідно, що є позитивним фактором, який сприяє відновленню довіри до агропідприємств-позичальників. Про останнє свідчить також зростання кількості банківських установ, що здійснюють кредитне обслуговування підприємств АПК.

Нині, безпосередньо на аграрному ринку, серйозно працюють понад 10 банків, зокрема Промінвестбанк, Аваль, Укрексімбанк, Правексбанк, Приватбанк, Райфайзенбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк. Серед них Промінвестбанк лідирує в галузі надання кредитів сільгоспвиробникам. Він надає кредити на умовах 17 %, застава становить 1,25 % вартості. Бюджет компенсує від 10 до 14 % тим банкам, які надають кредити під мінімальну відсоткову ставку, при цьому позичальник платить 3 − 7 %. За деякими оцінками, в Україні потреба в кредитуванні становить 2,0 − 2,5 млрд грн, «Промінвестбанк» надав кредити в розмірі 850 млн грн.

Поряд з банківськими установами набувають поширення кредитні спілки. Нині в Україні їх зареєстровано понад 400, членами яких є 50 тис. українських громадян. Передбачається, що створення кредитних спілок і кооперативів підірве монопольне становище банків на ринку кредитних ресурсів і сприятиме поширенню конкуренції, що має призвести до здешевлення кредитів суто ринковим шляхом [34].

Отже, основними проблемами в налагодженні системного кредитування агробізнесової діяльності є такі: невідповідність фінансово-економічних показників підприємств вимогам комерційних банків; перебування значної частини їх майна в податковій заставі; укладання угод на термін поточного господарського року, що змушує виробників реалізовувати продукцію за несприятливої для них цінової кон'юнктури; нерозвиненість ринку страхових послуг; відсутність позитивної кредитної історії у більшості реформованих підприємств; низький рівень фінансового менеджменту; недосконалість законодавства в частині захисту прав позичальників і кредиторів; спекулятивне завищення відсоткових ставок окремими комерційними банками та ін. Про це свідчить щорічне укладання меморандумів про взаєморозуміння і співробітництво між сільськогосподарськими товаровиробниками, банками та страховими організаціями за участю Кабінету Міністрів України і Національного банку.

До того ж обсяги зазначених кредитних ресурсів, з одного боку, є недостатніми з урахуванням фінансового стану та потреб підприємств галузі, а з другого − до 2004 р. включно вони не могли бути залученими на розвиток тваринництва та реалізацію інших довгострокових інвестиційних проектів, які потребують зовнішніх джерел фінансування на прийнятних умовах. У цьому контексті заслуговують на більш ґрунтовне опрацювання численні пропозиції щодо створення в державі системи кредитної кооперації на селі. Особливої актуальності вона набула у зв'язку з ліквідацією через банкрутство агропромбанку «Україна» (2002 р.).

На початку перехідного періоду набув поширення такий засіб прямого субсидування підприємств, як державні гарантії за іноземні кредити, надані для придбання сільськогосподарської техніки, кормових домішок, насіннєвого матеріалу та інших ресурсів. Загалом, з 1992 р. підприємствами агропродовольчої сфери отримано 1,4 млрд дол. США. Цей механізм залучення зовнішніх інвестицій позитивно зарекомендував себе в інших державах з перехідною економікою, але виявився не зовсім ефективним в умовах України, оскільки вказані гарантії надавалися за недостатньої інформованості суб'єктів господарювання щодо умов конкурсу, а в окремих випадках тим комерційним структурам, які створювалися спеціально під зазначену схему кредитування, а тому їх проекти були недосконалими і проблемними з погляду валютної самоокупності. Не було забезпечено надійних гарантій їх повернення. Протекціонізм у наданні кредитів окремим підприємствам порушував принцип створення рівних умов доступу до ресурсів, а в кінцевому підсумку − гальмувалися структурні перетворення в сільському господарстві, оскільки фактично галузь була позбавлена цього джерела підтримки інноваційних проектів.

Необґрунтоване надання державних гарантій окремим підприємствам-фаворитам призвело до появи простроченої заборгованості за отриманими кредитами і значних бюджетних видатків на їх погашення та обслуговування. Підтвердженням цього є постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня
2001 р. № 544 «Про стан відшкодування у 2000 р. витрат державного бюджету на виконання державою гарантійних та креди
тних зобов'язань за іноземними кредитами» та від 4 березня 2002 р. № 257 «Про заходи щодо залучення надходження коштів у рахунок погашення заборгованості за кредитами, залученими державою або під державні гарантії для закупівлі сільськогосподарської техніки іноземного виробництва, інших засобів для потреб сільського господарства».

У рішенні Уряду від 18 травня 2001 р. № 544 зазначалося, що на 1 січня 2001 р. прострочена заборгованість перед державним бюджетом, яка виникла через невиконання суб'єктами господарської діяльності зобов'язань за іноземними кредитами, становила 987 млн дол. США, у тому числі за кредитами, спрямованими на задоволення потреб агропродовольчої сфери, − 419 млн дол. США, або 42 % загальної суми заборгованості. На 1 вересня 2004 р. вона зросла більше ніж удвічі − до 835,9 млн дол. США, а відшкодовано витрат державного бюджету підприємствами-позичальниками за 1999 − 2004 рр. на суму 250,6 млн грн. Для погашення вказаної заборгованості Урядом заборонено проводити реструктуризацію та/або списання недоїмки, яка виникла з 1 січня 2000 р., а також надавати відстрочку щодо термінів її сплати. Затверджено відповідний графік погашення боргів згідно з умовами кредитних угод, укладених з юридичними особами-позичальниками. Логічним, хоча і запізнілим рішенням була заборона з 2000 р. забезпечення державними гарантіями кредитів, одержаних підприємствами, крім тих, які надаються міжнародними фінансовими організаціями.

Специфічним засобом довгострокового кредитування стало запровадження фінансового лізингу на закупівлю сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва та часткове відшкодування її вартості. Цей вид кредитування детальніше розглядатиметься в наступному підрозділі.

Іншим напрямом державної політики в аграрній сфері є податкове поле, що повинне створювати сприятливі умови для розвитку аграрного сектора, оскільки, крім суто фіскальної функції оподаткування, може виконувати і функцію фінансової підтримки. Остання проявляється через отримання податкових кредитів, пере-направлення податків на розвиток підприємства, одержання податкових пільг за їх розміром та сплатою в майбутньому тощо.

У період реорганізації сільськогосподарської галузі оподаткування господарств зазнало істотних змін, основою яких став перехід від загального оподаткування до спрощеної системи, що дозволила знизити рівень податкового тиску за рахунок податку на прибуток, зборів на обов'язкове пенсійне забезпечення і соціальне страхування; спростити механізм адміністрування ряду податків та обов'язкових платежів через запровадження фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП), наблизивши строки та суми його сплати до реальних можливостей і специфіки роботи господарств; запровадити додаткову фінансову підтримку через направлення сум податкових зобов’язань щодо податку на додану вартість (ПДВ) на розвиток господарств. Запровадження даних змін дозволило змістити акцент з фіскальної сторони у бік фінансової підтримки. У результаті відбулося зниження податкового навантаження та збільшення бюджетного фінансування сільськогосподарських підприємств.

Серед методів оподаткування, які справляють позитивний (стимулювальний) вплив на фінансове становище господарств, насамперед виділяється фінансова підтримка через механізм обчислення та справляння податку на додану вартість. Ще одним методом є наявність пільгового строку переходу на загальний рівень сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що дозволяє заощаджувати частину коштів упродовж перехідного періоду (передбачено, що 2005 – 2006р. господарства зобов'язанні сплачувати 20 % загальної величини збору, у 2007 р. – 40 %, 2008 р. – 60 % і 2009 р. – 80 %).

Окремим особливим методом податкової фінансової підтримки, який не пов'язаний з пільгами, особливостями справляння того чи іншого податку є несплата уже нарахованих податків та зборів, так зване вимушене кредитування. У результаті, залучення бюджетних коштів відбувається шляхом утворення та накопичення податкового боргу. Уведення в дію Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. відкрило підприємствам можливість управління своїми податковими зобов'язаннями через їх відстрочення та розкладення, тобто передбачається отримання звичайного податкового кредиту – іще одного методу податкової підтримки [47]. Найбільшу фінансову підтримку забезпечує механізм справляння податку на додану вартість Відповідно до статті 8 Закону «Про податок на додану вартість» даний режим передбачає можливість переходу підприємств галузі на нарахування ПДВ при реалізації сільськогосподарської продукції за ставками 9 % (рибницької – 6 %) та загальним порядком обчислення та сплати [48].

Позитивною стороною даного режиму є те, що при виникненні зобов'язань до сплати ці суми залишаються у розпорядженні платника і можуть бути використані ним для відшкодування податкового кредиту та в інших цілях. Негативним є те, що при виникненні від'ємної різниці платник не отримує передбаченого загальним режимом бюджетного відшкодування. Тому в теперішніх умовах більш привабливим для виробників є діючий режим, який забезпечує більшу підтримку насамперед завдяки бюджетному відшкодуванню. За умови скасування дії пунктів 11.21 та 11.29 статті 11 відповідного закону господарства переходитимуть на спеціальний режим, який не дає відчутної підтримки, але запобігає появі заборгованості при звичайному порядку справляння ПДВ. Тобто спеціальний ПДВ-режим є в більшій мірі методом мінімізації податкового навантаження, в меншій – методом підтримки. Саме діючий метод ПДВ-підтримки в даний час є найбільш значущим для господарств: з одного боку, відсутній відплив частини виручених від реалізації коштів, які спрямовуються на поточні виробничі потреби, а з другого – частина коштів повертається через дотації та втримується через бюджетне відшкодування. При його відсутності рівень загального податкового навантаження міг становити 10 – 14 %.

При дослідженні структури податкових зобов'язань господарств податок на додану вартість виділяється окремо, тому що він не входить в їх структуру. Це невключення пов'язане з дією уже згаданих пунктів ст. 11 Закону «Про податок на додану вартість» та відповідних постанов № 271 та № 805 КМУ. Згідно
зі згаданими документами господарства при обчисленні ПДВ пов
инні окремо нараховувати податкові зобов'язання та податковий кредит на реалізацію несільськогосподарської та сільськогосподарської продукції. Остання передбачає різні ставки оподаткування для рослинницької і тваринницької продукції окремо: якщо перша оподатковується згідно з діючою 20-відсотковою ставкою, то для другої вона становить 0 %.

При цьому в ході діяльності податковий кредит нараховувався за звичайними правилами, при його перевищенні над сумою зобов'язань відповідного періоду він відносився на зменшення податкових зобов'язань наступного періоду, в іншому випадку різниця за відрахунком раніше не відшкодованих податкових кредитів підлягає перерахуванню на окремий банківський рахунок (спеціальний рахунок). У результаті при наявності ПДВ-зобов’язань, що перераховані на рахунок, господарства отримували змогу використовувати ці кошти на власний розвиток, здійснюючи самофінансування без перерахування відповідних коштів у бюджет. Несільськогосподарська продукція оподатковується ПДВ за звичайним режимом з пропорційним розподілом податкового кредиту та віднесенням знайденої суми на зменшення податкових зобов’язань щодо її реалізації.

Нульова ставка оподаткування тваринницької продукції формує іншу схему ПДВ-підтримки господарств. Ця схема ґрунтується на тому, що при виробництві та реалізації м'яса, молока формуватиметься від’ємний результат, який дорівнює сумі податкового кредиту відповідного періоду. Сума цієї від'ємної різниці і є сумою ПДВ-підтримки, яка створюється за рахунок відшкодування податкового кредиту, пов'язаного з виробництвом і реалізацією цієї продукції.

Дотаційні надходження також безпосередньо пов'язанні з нульовою ставкою оподаткування продажу тваринницької продукції. Даний зв'язок проявляється в тому, що, реалізовуючи продукцію переробним підприємствам податкове зобов'язання продавців переноситься в зобов'язання переробника, збільшуючи його суму до сплати, а отже збільшується сума майбутньої дотації. Тобто нульова ставка на придбане молоко, м’ясо не спричиняє у переробника зростання податкового кредиту по ПДВ, підвищуючи різницю між зобов'язанням та кредитом (ПДВ до сплати). Єдиною сумою цього кредиту є сплачений переробниками ПДВ при купівлі ними товарів, послуг потрібних для переробки. Іншу частину дотації становить уже чистий ПДВ самої переробки – різниця між його зобов’язаннями та фактичним і умовним кредитом, що виникла б у випадку оподаткування виробників молока, м'яса за звичайним порядком. У разі перевищення суми податкового кредиту над сумою зобов'язань така сума перераховується переробником з окремого рахунка на його поточний рахунок в порядку, передбаченому для бюджетного відшкодування, що зменшує суми дотації [49].

Одним з напрямів державної фінансової політики в аграрній сфері є політика щодо розвитку страхування сільськогосподарських ризиків. З початку проведення аграрної реформи держава постійно звертала увагу на необхідність розвитку страхування сільськогосподарських ризиків. Так, за ці роки була прийнята низка нормативно-правових актів щодо розвитку страхування сільськогосподарських ризиків.

Закон України від 18 січня 2001 р. № 2238-ІІІ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років» передбачав компенсацію страхових платежів у розмірі 50 %.

Крім того, Законом України від 4 жовтня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» передбачено обов'язковість страхування. Згідно зі статтею 7 даного закону застрахувати свій урожай зобов'язані виробники сільськогосподарської продукції всіх форм власності, причому для державних підприємств ця вимога поширюється на врожай багаторічних насаджень і всіх сільськогосподарських культур, а для підприємств інших форм власності – лише на врожай зернових культур і цукрових буряків. Але це було лише декларування і оскільки у державному бюджеті відповідні кошти у цих цілях не були передбачені, дані положення не було реалізовано.

Активізація кредитного ринку у 2000 – 2002 рр. зумовила зростання попиту на ринку страхування з боку сільськогосподарських позичальників. Об'єктами страхування, у першу чергу, виступали об'єкти застави за кредитними договорами (у тому числі і майбутній урожай). Для врегулювання ринку страхових послуг щодо обґрунтованості розміру страхових тарифів створення надійного страхового забезпечення була розроблена та прийнята постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 р. № 1000 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими підприємствами всіх форм власності». Вона затвердила уніфіковані правила та порядок обов'язкового страхування урожаю, на основі регіональних особливостей, фактичних витрат на страхування та забезпечення надійного покриття можливих утрат від страхового випадку.

Доцільно відмітити, що незважаючи на обов'язковість заходу, розроблений механізм містить також і елементи стимулювання. Зокрема, для підприємств, які застрахують свій врожай на умовах, визначених постановою протягом двох років і за цей період страховий випадок не настане, розмір страхових тарифів у подальшому для них може бути зменшений на 10 %. Однак досвід показав, що страхування за такими тарифами є занадто дорогим механізмом і не відповідає фінансовій спроможності сільськогосподарських підприємств, як і, відповідно потужність багатьох страхових компаній не є достатньою для виплати відшкодування за усіма сільськогосподарськими ризиками. Крім того, було прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 року № 590 «Про затвердження Порядку і правил проведення обов'язкового страхування тварин на випадок загибелі, знищення, вимушеного забою, від хвороб, стихійних лих та нещасних випадків». Але ця постанова, як і попередня, також не відіграла тієї ролі для розвитку страхування сільськогосподарських ризиків, яку на неї покладали.

Певним досягненням можна визнати прийняття Закону України від 24 червня 2004 р. № 1877-1V «Про державну підтримку сільського господарства України». Варто відзначити, що у порівнянні з попереднім у діючому Законі відповідно до 10 статті суб’єкт господарської діяльності зобов’язаний попередньо застрахувати свої ризики загибелі сільськогосподарської продукції та капітальних активів у випадку, якщо:

–  продає на організованому аграрному ринку будь-який вид товарного деривативу, базовим активом якого є сільськогосподарська продукція;

– даний суб'єкт отримує бюджетну дотацію або субсидію, пов'язану з виробництвом сільськогосподарської продукції або здешевлення її ціни;

– отримує банківський кредит (позику) на виробництво сільськогосподарської продукції або придбання капітальних активів, якщо проценти за таким кредитом (позикою) частково або повністю здешевлюються (відшкодовуються) за рахунок бюджету;

– отримує бюджетний кредит (позику) або банківський кредит під гарантію держави чи органу місцевого самоврядування для виробництва сільськогосподарської продукції або придбання капітальних активів.

Для виконання означених вимог суб'єкт господарської діяльності зобов’язаний застрахувати ризики загибелі (втрати) сільськогосподарської продукції чи її частини за правилами індексного чи комплексного страхування. Ці положення також не враховуються на практиці.

Хоча у цьому законі багато надзвичайно суперечливих і дискусійних положень щодо страхування агроризиків, але саме завдяки йому у 2005 р. вперше було виділено 54 млн грн бюджетних коштів на здешевлення вартості страхових внесків, фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку. Доцільно зазначити, що ця сума не відповідає розрахункам потреби у державних коштах для цього (470 млн грн).

Крім того, вперше було розроблено Порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2005 р. № 325, а також прийнято Наказ Міністерства аграрної політики від 18 травня 2005 р. № 209 «Про затвердження розподілу коштів, передбачених у Державному бюджеті України на 2005 рік, що спрямовуються для здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку, та інших документів щодо здешевлення вартості страхових премій (внесків), фактично сплачених суб'єктами аграрного ринку». І на 2006 р. зазначений порядок залишився без змін, лише Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2006 р. № 243 «Питання використання коштів державного бюджету за деякими бюджетними програмами у сфері агропромислового комплексу» до нього внесені деякі технічні корективи.

Відповідно до наказу кошти державного бюджету були розподілені між регіонами з урахуванням посівних площ сільськогосподарських культур за 2002 − 2004 рр. Таке запізніле прийняття механізму проходження коштів вплинуло на те, що фактично весняні та літні сільськогосподарські ризики майже не були застраховані, і з виділених коштів лише 5,8 млн грн (10,7 %) фактично було використано на часткову компенсацію страхових внесків сільськогосподарським товаровиробникам. Але навіть такі невеликі суми дозволили значно пожвавити страхування агроризиків серед сільськогосподарських товаровиробників [50].

4.3. Технічна політика держави 

Державна технічна політика в АПК − це система організаційно-економічних заходів, які здійснюються органами державного управління з метою підвищення його ефективності завдяки вдосконаленню формування та раціональному використанню матеріально-технічної бази, підвищенню рівня технічного забезпечення, переоснащенню сільськогосподарського виробництва. Схема управління матеріально-технічним забезпеченням АПК України наведена на рис 3.

Згідно з проектом Концепції програми державної технічної політики в аграрному секторі на період 2006 – 2015 рр. було передбачено фінансову підтримку системи інженерно-технічного забезпечення, формування системи державного цільового кредитування технічного переоснащення аграрного виробництва, підвищення ефективності використання машинно-тракторного парку та його сервісного забезпечення. За останні п'ять років Департаментом науково-технічної політики Мінагрополітики України проведено дослідно-конструкторські роботи з виготовлення нових зразків техніки для механізації рослинництва і вирішено питання про впровадження у виробництво ґрунтообробних машин, техніки для хімічного захисту рослин, впроваджено уніфіковані апарати для доїння високопродуктивних корів, дозатори молока з електронним лічильником для визначення надою корів, комплект обладнання для фермерських господарств з оцінки молочної продуктивності і захворюваності корів маститом, спецавтомобіль «Ветамбулаторія» на шасі автомобіля «ГАЗель», станок для утримання свиноматки з приплодом, розробляється модульна установка типу «Паралель» для оснащення доїльних залів, пересувний молочний блок на шасі автомобіля «ГАЗель», приймальний пункт блочно-модульного типу з комплектом обладнання для приймання та первинної обробки молока від господарств та населення; для кормоприготування – обмотувальник рулонів поліетиленовою плівкою, мобільний агрегат для заготівлі високопоживної частини врожаю зернофуражних культур на базі кормозбирального комбайна типу «Марал» тощо.

Сьогодні необхідно продовжити механізацію тваринництва,


Рис. 3. Схема управління матеріально-технічним забезпеченням АПК України [14]


свинарства та птахівництва.

Складною проблемою в державі є експлуатація наявної сільськогосподарської техніки, своєчасна її підготовка до польових робіт і особливо парку зернозбиральних комбайнів, орних тракторів. Щорічна потреба в коштах на її ремонт становить 1,8 млрд грн, в тому числі для закупівлі запасних частин та ремонтних матеріалів для відновлення комбайнового парку – 850 млн грн, запасних частин критичного імпорту – 50 млн грн. Наприклад, підвищення готовності техніки лише на 1 % дозволяє додатково поставити на озброєння 500 – 600 зернозбиральних комбайнів, понад 2 – 3 тис. тракторів. Запровадження такого механізму державної підтримки дає змогу започаткувати впровадження заходів щодо налагодження ритмічної роботи парку сільськогосподарської техніки та поліпшення функціонування окремо сервісних підприємств системи АПК.

Нестача техніки вимагає пошуку ефективних шляхів використання наявного парку. Створені з ініціативи попередніх урядів державні машинно-технологічні станції (МТС) виявилися збитковими через допущені помилки в їх комплектуванні та організації роботи. Підвищення ефективності їх роботи потребує вдосконалення взаємодії між ними і сільськогосподарськими підприємствами, формування парку машин за рахунок кооперування коштів господарств на їх придбання та завершення приватизації наявних державних МТС.

Підвищення ефективності взаємодії між сільськогосподарськими та сервісними підприємствами, а також заводами-виробниками можна досягти на основі створення інформаційного центру моніторингу, аналізу та прогнозування ринку техніки, послуг і матеріально-технічних ресурсів для потреб АПК, використавши для цього достатньо розвинуту комп'ютерну мережу інспекції «Держтехнагляду». До завдань цього центру слід віднести інформування сільськогосподарських товаровиробників та машинобудівних підприємств про розроблену перспективну Систему технологій і машин для АПК, якою передбачено реалізацію зонально-адаптованих технологій, технічних засобів, технологічних карт виробництва основних видів сільськогосподарської продукції в Україні.

Згідно зі статтями 4, 6 і 8 Закону України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» від 7 лютого 2002 р. за № 3023-3 передбачено формування видатків у проектах Державного бюджету у цих цілях. На сучасному етапі даний закон України не виконується.

Департамент науково-технічної політики Мінагрополітики України продовжує виконання розпочатого у 2000 р. спільно з Федеральним міністерством з питань захисту прав споживачів, продовольства та сільського господарства ФРН проекту з гармонізації до вимог ЄС і впровадження в Україні системи стандартів та правил і процедур випробувань і сертифікації сільськогосподарської техніки. В Україні зазначений проект реалізується на базі Українського державного центру випробувань та сертифікації сільськогосподарської техніки, а з боку ФРН відповідним партнером виступала спілка виробників сільськогосподарської техніки (WDMA) із залученням випробувальної організації (DLG).

Специфічним засобом довгострокового кредитування стало запровадження фінансового лізингу на закупівлю сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва та часткове відшкодування її вартості. Таким чином, держава впливає на формування національної технічної політики, активізує інноваційну діяльність підприємств сільськогосподарського машинобудування та розвиток ринку техніки і супутнього сервісу. Привабливість лізингових операцій для комерційних банків пов'язана з наявністю реального забезпечення завдяки механізму застави об'єктів лізингу.

НАК «Украгролізинг» надає сільськогосподарську техніку на термін
п’ять – сім років. За цей період лізингоодержувач техніки відшк
одовує її вартість і сплачує НАК винагороду за передану в лізинг техніку за договором, яка не може перевищувати 10 % річних її невідшкодованої вартості. Середньорічна плата винагороди НАК на період дії договору становить 2,8 %, що в п’ять – вісім разів менше проти плати за кредит комерційним банкам. З урахуванням лізингових платежів вартість техніки зростає для лізингоодержувача на 20 – 30 % у разі надання техніки НАК «Украгролізинг», тоді як вартість техніки приватних лізингових компаній нерідко підвищується на 50 %. Характерна риса фінансового лізингу – несвоєчасність лізингових платежів, що пов’язано з нестабільним фінансовим станом лізингоодержувачів. Проблемою є також низька відповідальність заводів-виробників за якість і комплектність лізингової техніки та відсутність гарантій на певний термін її використання.

За моніторинговими даними НАК «Украгролізинг», у 1998 – 2004 рр. сільськогосподарські товаровиробники та інші структури, які надають агротехнологічні послуги, придбали через нього близько 16 тис. од. техніки, у тому числі 4,9 тис. тракторів, 527 зерно-, 371 буряко- і 230 кормозбиральних комбайнів, 8,5 тис. од. ґрунтообробної та посівної техніки на загальну суму понад 1 млрд грн (табл. 5).

5. Поставка сільськогосподарської техніки, одиниць

Назва

Всього

1998-2001 рр.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

Трактори

4 927

3 720

250

438

516

Комбайни

1 128

769

56

60

243

Ґрунтообробна та посівна техніка

8 455

5 232

522

1133

1568

Інше (жатки, машини хімічного захисту рослин тощо)

1 375

511

135

291

438

Всього

техніки, од.

15885

10232

963

1922

2765

на суму, млн грн

1019,0

524,6

55,6

114,8

324,0

Проте внутрішній попит на технічні засоби виробництва значно перевищує пропозицію, а через НАК «Украгролізинг», за експертними оцінками, поставлено лише 6,4 % тракторів і 11,0 % зернозбиральних комбайнів від загальних обсягів реалізації вітчизняної та іноземної техніки, які мали місце у 2003 – 2004 рр. (У розвинутих країнах придбання основних засобів виробництва на умовах фінансового лізингу займає друге місце після банківського кредиту. За даними Європейської федерації асоціації лізингових компаній, у формі лізингових операцій в Англії здійснюється 28,2 % усіх інвестицій, Швеції – 26,3 %, Франції – 17,5 % і ФРН – 16,6 %).

На початок 2004 р. аграрні підприємства були забезпечені сільськогосподарськими машинами в середньому на 45 – 65 %, а понад 90 % відпрацювали свій амортизаційний строк, тому їх готовність до комплексу польових робіт останніми роками не перевищує 60 – 70 %. Темпи щорічного списання зношеної техніки на порядок перевищують її закупівлі, а для заміни всього машинно-тракторного парку необхідно близько 50 млрд грн.

Недостатній розвиток лізингових операцій зумовлено, зокрема, й тим, що видатками державного бюджету на їх забезпечення передбачалися асигнування із спеціального фонду, тобто кошти, які ще мали надійти від платежів за раніше надану техніку та погашення заборгованості за кредитами, залученими під державні гарантії для закупівлі сільськогосподарської техніки іноземного виробництва, повернення яких здійснюється вкрай незадовільно. Станом на 1 вересня 2004 р. прострочена заборгованість лізингоотримувачів становила 25 % суми, належної до сплати.

Використання коштів спеціального фонду державного бюджету, що спрямовуються на 30 %-ву компенсацію вартості складної сільськогосподарської техніки, започатковано у 2002 р. За три роки на це надійшло майже 86,3 млн грн, що дало змогу сільгосппідприємствам закупити більше 2 тис. од. складної сільськогосподарської техніки на загальну суму 319,1 млн грн, з них 305 зернозбиральних комбайнів, 1 580 тракторів та 119 од. іншої сільгосптехніки.

Указаний інструмент бюджетної підтримки потребує суттєвого доопрацювання: по-перше, ціни на техніку, що закуповується з част