47978

ЕКОЛОГІЯ. БІОСФЕРА – СЕРЕДОВИЩЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Контрольная

Экология и защита окружающей среды

Короткий нарис історії екології. Українська екологічна школа Історія розвитку екології як синтетичної наукової дисципліни порівняно нетривала. Протягом XIX та початку XX століття розвиток спеціальних аналітичних наук сприяв накопиченню фактичних даних без яких було б неможливим формування екології як сучасної синтетичної науки. У становленні екології помітну роль зіграли праці К.

Украинкский

2013-12-13

331 KB

13 чел.

1.1. Короткий нарис історії екології. Українська екологічна школа

Історія розвитку екології як синтетичної наукової дисципліни порівняно нетривала. Одним із перших, хто на межі XVIII та XIX століть усвідомив необхідність цілісної оцінки природних комплексів, був німецький натураліст А.Гумбольт. Його наукова спадщина величезна – понад 600 робіт. Ці праці послужили поштовхом до синтезу даних геології, геоботаніки, гідрології, ґрунтознавства, кліматології багатьма вченими. Протягом XIX та початку XX століття розвиток спеціальних аналітичних наук сприяв накопиченню фактичних даних, без яких було б неможливим формування екології як сучасної синтетичної науки.

Термін “екологія” (від грец. oikos – дім, помешкання і logos - наука) ввів в обіг німецький біолог і натураліст Е.Геккель. Так, у 1866 році він назвав “науку, яка вивчає відносини між живими організмом і тим природним середовищем, де він перебуває”. Отже, у широкому розумінні екологія – це наука, яка цікавиться організацією природи та її механізмів, а також взаємодією її складових.

У становленні екології помітну роль зіграли праці К.Мобіуса (1877 р.) і, зокрема, запропоноване ним поняття біоценозу, як сукупність організмів, що існують разом. Ф.Даль (1890 р.) у свою чергу запропонував термін біотоп, що означав комплекс абіотичних факторів, які визначають життєдіяльність організмів. К.Фрідерікс доповнив цей підхід ідеєю про “голоцен” як про цілісну одиницю, що включає в себе біоценоз та його екотоп.

Синтетичний погляд на природні комплекси поділяв Г.Ф.Морозов (1912 р.), засновник учення про ліс як цілісну природну систему. Видатний учений В.В.Докучаєв у першій половині ХХ століття створив учення про ґрунти як особливе біокосне природне тіло, яке є результатом взаємодії материнських гірських порід та живих організмів. Прогресивну роль в історії екології відіграло поняття екосистеми, яке було введене англійським вченим А.Теслі (1948 р.).

Особливе місце в історії екології посідають відкриття всесвітньо відомого вченого В.І.Вернадського (1930-1945 рр.), автора вчення про біосферу. Він довів наявність широкомасштабного впливу живих організмів на абіотичне середовище, та запропонував учення про біосферу як про одну з оболонок Землі, що визначається присутністю живої речовини. В.І.Вернадський уперше ввів у вивчення біосфери кількісний підхід, що дозволило об’єктивно оцінити обсяги біогеохімічного кругообігу речовин. Вчення Вернадського про ноосферу додатково узагальнило численні дані про нерозривність зв’язку людини з природним середовищем.

Середина та друга половина XX століття ознаменувалися проведенням широкого фронту екологічних досліджень, у яких помітну роль відіграють і екологи України. Першим науковим центром екологічних досліджень в Україні став створений у 1930 році сектор екології при Інституті зоології та ботаніки Харківського університету. Дослідження в галузі екології, виконані в цьому центрі В.В.Станчинським (1930-1940), мали пріоритет з багатьох питань і відзначалися оригінальністю. Він на 10 років раніше за В.М.Сукачова підійшов до ідеї біогеоценозу як функціональної єдності біоценозу та абіотичних факторів. Праця В.В.Станчинського “До розуміння біоценозу” (1933) є класичною в галузі вивчення зв’язків між організмами в центричних системах.

Світового визнання набули проведені в 1940-1980 роках дослідження українських учених І.Г.Підоплічка, Ф.А.Гриня, С.М.Стопка, П.С.Погребняка, Д.В.Воробйова та багатьох інших (принципи раціонального природокористування, типологія лісів на основі едафічних мереж, роботи в екології ландшафтів та ін.).

Широко визнаними є дослідження штучних лісів України, виконані О.Л.Бельгардтом (1971); А.П.Травлєєв (1980-1985) є засновником учення про лісові підстилки та їх екологічне значення.

Праці академіка М.Г.Холодного в екології залізобактерій є значним внеском у розвиток концепції про біогеохімічні цикли. Він же першим знайшов фітогенні речовини в атмосфері та заклав фундамент нової науки − алелопатії.

Нині в провідних наукових центрах України − Києві, Львові, Дніпропетровську − здійснюються активні розробки складних екологічних проблем. Широке визнання мають роботи академіків М.А.Голубця, К.М.Ситника, Ю.Р.Шеляг-Сосонка.

Екологи України, зокрема Д.М.Гродзинський, зробили вагомий внесок у розробку методів оцінки рівня радіоактивного забруднення великих територій та обґрунтування заходів зниженню екологічних збитків від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Українським екологам завжди був притаманний інтерес до філософських проблем, що виникають при аналізі системи “людина − природне середовище”.

У табл. 1.1 наведений календар подій, який ілюструє довгий шлях становлення екології як науки.

Таблиця 1.1

Календар становлення екології як науки (за К.Петровим)

Роки

Автор

Країна

Результати екологічних досягнень та відкриттів

VІ-ІV ст. до н.е.

Древня Індія

Епічна поема “Махабхарата” і “Рамаяна” – опис способу життя і місць середовища існування близько 50 видів тварин

490-430 до н.е.

Емпедокл

Древня Греція

Розглянув зв’язок рослин із середовищем

384-285 дон.е.

Арістотель

Древня Греція

“Історія тварин” – класифікація тварин, що мають екологічне забарвлення

370-285 до н.е.

Теофраст

(Феофраст)

Древня Греція

“Дослідження про рослини” описав близько 500 видів рослин і їхніх угрупувань

79-23 до н.е.

Пліній старший

Древній Рим

“Природна історія” – узагальнив дані із зоології, ботаніки, лісового господарства

1749

К.Лінней

Швеція

“Економіка природи” – типологія місцеперебувань. Основи систематики

1749

Ж.Бюффон

Франція

“Природна історія” – ідеї мінливості видів під впливом середовища

1798

Т.Мальтус

Англія

“Досвіди про закон народонаселення”. Запропонував рівняння геометричного (експонентного) росту популяції. Перша математична модель росту популяції

1802

Ж.Ламарк

Франція

“Гідрогеологія” – заклав основи концепції про біосферу. Запропонував термін “біологія”

1809

Ж.Ламарк

Франція

“Філософія зоології” – уявлення про сутності взаємодії в системі “організм – середовище”

1836

Ч.Дарвін

Англія

Кругосвітня подорож на кораблі “Бігль” –  екологічні спостереження й описи, що лягли в основу праці “Походження видів...”

1840

Ю.Лібіх

Німеччина

Сформулював закон лімітуючи факторів

1845

А.Гумбольдт

Німеччина

Праця “Космос” у 5 томах. Закони географічної зональності і вертикальної поясності в розподілі рослин і тварин

1859

Ч.Дарвін

Англія

“Походження видів...” - приводиться великий матеріал про вплив абіотичних і біотичних факторів середовища на мінливість організмів

1861

І.Січновий

Росія

“...організм без зовнішнього середовища, що підтримує його існування, неможливий; тому в наукове означення організму повинне входити і середовище, що впливає на нього”

1866

Е.Геккель

Німеччина

Запропонував поняття “екологія”

1870

М.Спенсер

Англія

“Вивчення соціології” – заклав основи екології людини

1875

Е.Зюсс

Австрія

Запропонував поняття  “біосфера”

1877

К.Мебіус

Німеччина

Запропонував поняття “біоценоз”

1895

Е.Вармінг

Данія

“Екологічна географія рослин”. Уперше використовував термін “екологія” стосовно рослин. Запропонував поняття “життєва форма”

1896

У.Хедсон

Англія

Запропонував поняття “хвилі життя” для опису динаміки чисельності тварин

1898

А.Шімпер

Німеччина

“Географія рослин на фізіологічній основі” – одна з перших робіт з екофізіології

1903

К.Раункієр

Данія

Створив навчання про життєві форми рослин на основі поняття, введеного Е.Вармінгом

1910

Рішенням III Міжнародного ботанічного конгресу закріплений поділ екології на екологію організмів (аутекологію) і екологію угрупувань (сенекологію)

1911

В.Шелфорд

США

Сформулював закон толерантності

1912

Г.Морозов

Росія

“Навчання про ліс” – класична робота з вивчення лісових угрупувань

1915

Г.Висоцький

Росія

Запропонував поняття “екотоп”

1915

І.Пачоський

Росія

Запропонував поняття “фітоценоз”

1918

X.Гаме

Швейцарія, Австрія

Запропонував поняття “біоценологія” – наука про угрупування живих організмів; “фітоценологія” – наука про рослинні угрупування

1921

X.Берроуз

США

“Географія як людська екологія” – сформував задачу вивчення взаємин людини і території, на якій вона проживає

1926

В.Вернадський

Україна у складі СРСР

“Біосфера” – визначив глобальні функції живої речовини

1927

Е.Леруа

Франція

Запропонував поняття “ноосфера”. Його подальший розвиток – у працях Т. де Шардена, В.І.Вернадського

1933

Д.Кашкаров

СРСР

“Середовище і угрупування ”, “Основи екології тварин” – перші вітчизняні підручники з екології

1935

А.Тенслі

США

Запропонував поняття “екосистема”

1939

Ф.Клементс, В.Шелфорд

США

Ввели термін “біоекологія”, опублікувавши однойменну монографію

1939

К.Троль

Німеччина

Обґрунтував новий науковий напрямок – “екологія ландшафту”

1942

В.Сукачов

СРСР

Запропонував поняття “біогеоценоз”. Заклав основи біогеоценології

1942

Р.Ліндеман

США

Розвив уявлення про трофічні рівні і “піраміди енергій”. Встановив правило 10%

1944

В.Вернадський

Україна у складі СРСР

“Кілька слів про ноосферу”

1953

Ю.Одум

США

“Основи екології” і “Екологія” – одні з кращих сучасних підручників з екології. Неодноразово перевидані. Російські переклади - 1975 і 1986 р.

1963

В.Сочава

СРСР

Запропонував поняття “геосистема”

1968

Дж.Форрсетер, Д.Медоуз

США, (Італія)

Ідеї глобальної екології в роботах “Римського клубу”. Прогнози перспектив людства

1971

Б.Коммонер

США

Сформулював чотири закони екології

1995

Г.Білявський

Україна

Сучасне означення екології. Серія одних з найкращих вітчизняних підручників з основ екології

1999-2003

В.Кучерявий

Україна

Серія підручників з екологічних дисциплін, а саме: “Урбоекологія”, “Екологія”, “Фітомеліорація”

2003

В.Некос

Україна

Розвиває термін “неоекологія”

1.2. Об’єкт, предмет та завдання екології

Наприкінці ХХ ст. зміст екології став дещо ширшим, та її місце в системі наук значно змінилося. Екологія виникла як суто біологічна наука, але в наш час вона трансформувалася і стала наукою про структуру та функцію природи в цілому, наукою про біосферу, наукою, що вивчає місце людини на нашій планеті, наукою про взаємозв’язки всього живого на нашій планеті між собою та довкіллям.

Основний об’єкт досліджень сучасної екології – планетні екосистеми всіх рівнів та їх елементи.

Екосистема – це одне з основних понять сучасної екології. Під екосистемою розуміють сукупність живих організмів, що проживають на певній території, та умови їх існування. Тобто екосистема – це сукупність біоценозу і біотопу, поєднаних в єдине функціональне ціле.

Залежно від розмірів досліджуваних об’єктів екологію поділяють на:

Аутекологія (організм і середовище його існування);

Популяційну екологію або демекологію (популяція та її середовище);

Синекологію (біотичне угруповання, екосистема та їхнє середовище);

Географічна або ландшафтна екологія (великі геосистеми та географічні процеси, що відбуваються за участю живих організмів);

Глобальну екологію (мегаекологія, біосфера Землі).

Головний предмет досліджень – вивчення особливостей та розвитку взаємозв’язків між організмами, їхніми угрупованнями різних рангів, екосистемами й неживою компонентою екосистем і біосфери в цілому.

Основні завдання науки про довкілля:

вивчення загального стану сучасної біосфери, умов його формування та причин змін під впливом природних і антропогенних факторів;

прогнозування динаміки стану біосфери в часі й просторі;

розробка (з урахуванням основних екологічних законів) шляхів гармонізації взаємовідносин людського суспільства й природи, збереження здатності біосфери до самоочищення, саморегулювання й самовідновлення.

1.3. Структура екології та її зв’язок з іншими дисциплінами

З наведеної вище інформації бачимо, що фундамент сучасної екології заклали фахівці у області ботаніки, зоології, ґрунтознавства, географії, пантеології, геохімії тощо, які займалися питаннями взаємин живих організмів з навколишнім природним середовищем.

Таким чином, як міждисциплінарна наука, екологія має у своєму арсеналі всі методи теорії систем і знаходиться немов на стику біологічних і гуманітарних наук. З одного боку, екологія залишається точною біологічною наукою в тому розумінні, що вона досліджує живі об’єкти та їх сукупності, але водночас вона стала гуманітарною наукою, оскільки визначає місце людини в природі, формує її світогляд і сприяє оптимізації розвитку соціальних і виробничих процесів.

Існує досить багато класифікацій екології. Так К.М.Ситник і М.І.Будико (1990-1992) поділяють екологію на три частини: загальна екологія, що вивчає основні закономірності функціонування екологічних систем; глобальна екологія, яка вивчає біосферу в цілому (в іншій термінології це біосферологія), і приватна екологія, об’єктом вивчення якої є взаємозв’язки живих організмів із середовищем існування. На думку Г.Білявського і М.Падун (1991), екологія складається з п’яти основних блоків: а) біоекології, б) геоекології, в) техноекології, г) соціоекології, д) космічної екології.

У ході активного розвитку загальна екологія диференціювалася на окремі наукові підрозділи. Це енвайронментальна екологія, яка зосереджена на дослідженні стану природного середовища. Біосферна екологія вивчає біосферу і екосистеми нашої планети. Соціальна екологія досліджує роль людської діяльності в існуванні біосфери і способи екологічної оптимізації соціальних процесів. Екологія антропогенних територій займається міськими, промисловими і сільськогосподарськими екосистемами.

Відмінності в поглядах вчених значною мірою визнаються також тим, на яких позиціях вони стоять: біоцентризмом або геоцентризмом. У зв’язку з цим на рис. 1.1. наведена схематично класифікація основних напрямків сучасної екології.


Рис. 1.1. Структурна схема сучасної екології


Таким чином, починаючи з 1866 року, поняття “екологія” еволюціонувало із розширенням і поглибленням знань у області біології, географії і т.д. Останніми роками “екологія” широко вживається для позначення всіх форм взаємозв’язку людини і навколишнього природного середовища, не тільки природного, але і створюваного самою людиною (включаючи правові, інженерно-технологічні, етнічні та інші аспекти проблеми). Це зручне слово виявившись дуже ємним, багато разів повторювалося засобами масової інформації, загубило значення строго наукового терміну, але придбало важливий соціальний, а де коли і політичний сенс. Часто екологія при цьому подається не як цілісна наука, а як ідеологія, принцип, який пронизує всі науки і сфери людської діяльності.

Структура сучасної екології свідчить про її тісний взаємозв’язок з іншими науковими дисциплінами (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Місце екології в системі наук

Таким чином, в останні десятиріччя сформувалася нова міжгалузева наукова дисципліна, яка спрямована на вивчення взаємовідносин людини і природи з метою збереження навколишнього природного середовища та поліпшення якості життя нинішнього і майбутніх поколінь людей.

1.4. Основні екологічні закони

Накопичення наукових даних про структуру і функціонування біосфери дозволило виявити певні загальні закономірності, які стали називати законами чи принципами. Згідно з новими екологічними довідниками існує понад 60 різних екологічних законів, більшість з яких мають біоекологічний характер. Наведемо найголовніші з них.

1. Закон біогенної міграції атомів (закон Вернадського): міграція хімічних елементів на земній поверхні та в біосфері в цілому здійснюється під переважним впливом живої речовини. Так було і в геологічному минулому, мільйони років тому, так відбувається й у сучасних умовах. Жива речовина або бере участь у біохімічних процесах безпосередньо, або створює відповідне, збагачене киснем, вуглекислим газом, воднем, азотом, фосфором та іншими речовинами середовище. Цей закон має важливе практичне і теоретичне значення. За допомогою цього закону можна свідомо й активно запобігати розвитку негативних явищ, керувати біохімічними процесами, використовуючи м’які екологічні методи.

2. Закон внутрішньої динамічної рівноваги: речовина, енергія, інформація та динамічні якості окремих природних систем і їх ієрархії дуже тісно пов’язані між собою. Так що будь-яка зміна одного з показників неминуче приводить до функціонально-структурних змін інших, але при цьому зберігаються загальні якості системи – речовинно-енергетичні, інформаційні та динамічні. Наслідки дії цього закону проявляються в тому, що після будь-яких змін елементів природного середовища (речовинного складу, енергії, інформації, швидкості природних процесів) обов’язково розвиваються ланцюгові реакції, які намагаються нейтралізувати ці зміни. Слід зазначити, що незначна зміна одного показника може спричинити великі відхилення в інших і в усій екосистемі.

3. Закон генетичної різноманітності: все живе генетично різне і має тенденцію до збільшення біологічної різнорідності. Закон має важливе значення в природокористуванні, особливо в сфері біотехнології (генна інженерія, біопрепарати), коли не завжди можна передбачити результат нововведень під час випробувань нових мікрокультур через виникаючі мутації або поширення дії нових біопрепаратів не на ті види мікроорганізмів, на які вони розраховані.

4. Закон історичної необоротності: розвиток біосфери і людства як цілого не може відбуватися від пізніших фаз до початкових, загальний процес розвитку однонапрямлений. Повторюються лише окремі елементи соціальних відносин (рабство) або типи господарювання.

5. Закон константності (сформульований Вернадським): кількість живої речовини біосфери (за певний геологічний період) є величина стала. Цей закон тісно пов’язаний із законом внутрішньої динамічної рівноваги. За законом константності будь-яка зміна кількості живої речовини в одному з регіонів біосфери неминуче приводить до такої ж за обсягом зміни речовини в іншому регіоні, тільки із зворотним знаком.

6. Закон кореляції (сформульований Кюв’є): в організмі, як цілісній системі, всі його частини відповідають одна одній як за будовою, так і за функціями. Зміна однієї частини неминуче викликає зміни в інших.

7. Закон максимізації енергії (сформульований Г. і Ю. Одумами та доповнений Реймерсом): у конкуренції з іншими системами зберігається та з них, яка найбільше сприяє надходженню енергії та інформації й використовує максимальну їх кількість найефективніше.

8. Закон максимуму біогенної енергії (закон Вернадського-Бауера): будь-яка біологічна та “біонедосконала” система з біотою, що перебуває в стані “стійкої нерівноваги” (динамічно рухливої рівноваги з довкіллям), збільшує, розвиваючись, свій вплив на середовище. У процесі еволюції видів, твердить Вернадський, виживають ті, які збільшують біогенну геохімічну енергію.

9. Закон мінімуму (сформульований Лібіхом): стійкість організму визначається найслабшою ланкою в ланцюзі його екологічних потреб. Якщо кількість і якість екологічних факторів близькі до необхідного організму мінімуму, організм гине, екосистема руйнується. Тому під час прогнозування екологічних умов або виконання експертиз дуже важливо визначити слабку ланку в житті організмів.

10. Закон обмеженості природних ресурсів: усі природні ресурси в умовах Землі вичерпні. Планета є природно обмеженим тілом, і на ній не можуть існувати необмежені складові частини.

11. Закон однонаправленості потоку енергії: енергія, яку одержує екосистема і яка засвоюється продуцентами, розсіюється, або разом з їх біомасою безповоротно передається консументам першого, другого, третього та інших порядків, а потім редуцентам, що супроводжується втратою певної кількості енергії на кожному трофічному рівні в результаті процесів, які супроводжують дихання. В зворотний потік (від редуцентів до продуцентів) потрапляє дуже мало початкової енергії (не більше 0,25%).

12. Закон оптимальності: ніяка система не може звужуватися або розширюватися до нескінченності. Ніякий цілісний організм не може перевищити певні критичні розміри, які забезпечують підтримку його енергетики. Ці розміри залежать від умов живлення та факторів існування. У природокористуванні закон оптимальності допомагає знайти оптимальні з точки зору продуктивності розміри для ділянок полів, вирощуваних тварин, рослин. Ігнорування закону – створення величезних площ монокультур, вирівнювання ландшафту масовими за будовами тощо – призвело до неприродного одномаїття на великих територіях і викликало порушення в функціонуванні екосистем, екологічні кризи.

13. Закон піраміди енергій (сформульований Ліндеманом): з одного трофічного рівня екологічної піраміди на інший переходить у середньому не більше 10% енергії. За цим законом можна виконувати розрахунки земельних площ, лісових угідь з метою забезпечення населення продовольством та іншими ресурсами.

14. Закон рівнозначності умов життя: всі природні умови середовища, необхідні для життя, відіграють рівнозначні ролі. З нього випливає інший закон – сукупної дії екологічних факторів. Цей закон часто ігнорується, хоча має велике значення.

15. Закон розвитку довкілля: будь-яка природна система розвивається лише за рахунок використання матеріально-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток неможливий – це висновок із законів термодинаміки. Дуже важливими є наслідки із названого закону. 1. Абсолютно безвідходне виробництво неможливе. 2. Будь-яка більш високо організована біотична система в своєму розвитку є потенційною загрозою для менш організованих систем. Тому в біосфері Землі неможливе зародження нового життя – воно буде знищене вже існуючими організмами. 3. Біосфера Землі, як система, розвивається за рахунок внутрішніх і космічних ресурсів.

16. Закон зменшення енерговіддачі в природокористуванні: у процесі одержання з природних систем корисної продукції з часом (в історичному аспекті) на її виготовлення в середньому витрачається дедалі більше енергії (зростають енергетичні витрати на одну людину). Так, нині витрати енергії на одну людину на добу майже в 60 разів більші, ніж у часи наших далеких предків. Збільшення енергетичних витрат не може відбуватися нескінченно. Його можна й слід розрахувати, плануючи свої стосунки із природою з метою їх гармонізації.

17. Закон сукупної дії природних факторів (закон Міттерніха-Тінемана-Баулса): величина урожаю залежить не від окремого, нехай навіть лімітуючого фактора, а від усієї сукупності екологічних факторів одночасно.

18. Закон толерантності (закон Шелфорда): лімітуючим фактором процвітання організму може бути як мінімум, так і максимум екологічного впливу, діапазон між якими визначає ступінь витривалості (толерантності) організму до даного фактора. Відповідно до закону, будь-який надлишок речовини чи енергії в екосистемі стає її ворогом.

19. Закон ґрунтостомлення (зменшення родючості): поступове зниження природної родючості ґрунтів відбувається через тривале їх використання і порушення природних процесів ґрунтоутворення, а також внаслідок тривалого вирощування монокультур (в результаті накопичення природних речовин, що виділяються рослинами, залишків пестицидів і мінеральних добрив).

20. Закон фізико-хімічної єдності живої речовини (сформульований Вернадським): уся речовина Землі має єдину фізико-хімічну природу. З цього випливає, що шкідливе для однієї частини живої речовини шкодить й іншій її частині, тільки, звичайно, іншою мірою. Різниця полягає лише в стійкості видів до дії того чи іншого агента. Тривале вживання пестицидів екологічно неприпустиме, бо шкідники, які розмножуються, значно швидше і швидше пристосовуються та виживають, а обсяги хімічних забруднень доводиться дедалі збільшувати.

21. Закон екологічної кореляції: в екосистемі всі види живої речовини функціонально відповідають один одному. Випадіння однієї частини системи (виду) неминуче призводить до випадання пов’язаних з нею інших частин екосистеми і функціональних змін.

На початку 70-х рр. ХХ ст. американський вчений Баррі Коммонер сформулював 4 закони:

1. Усе пов’язане з усім – закон про біосферу і екосистему.

2. Усе повинно кудись дітися – закон господарської діяльності людини, відходи від якої неминучі, тому треба думати про зменшення відходів та вилучення їх із біосферних циклів речовин.

3. Ніщо не дається задарма – загальний закон раціонального природокористування: платити треба енергією за додаткове очищення відходів, добривами − за підвищення врожаю, санаторіями і ліками – за погіршення стану здоров’я людини.

4. Природа знає краще – найбільш важливий закон природокористування. Він означає, що не можна намагатися підкорити природу, а треба співпрацювати з нею, використовуючи біологічні механізми і для очищення стоків, і для підвищення врожаїв культурних рослин, а також не забувати про те, що сама людина – біологічний вид, що вона – дитя природи, а не її господар.

1.5. Методи екологічних досліджень

Екологія – комплексна наука. Вона використовує широкий арсенал різноманітних методів, які можна поділити на три основні групи:

  1.  польові спостереження;
  2.  польові і лабораторні експериментальні дослідження;
  3.  моделювання (реальне і математичне).

Як правило, в екології найбільш ефективним є комплексне використання натурних спостережень, вимірювань і досліджень, експериментальних лабораторних і польових досліджень, екологічного картування і математичного моделювання. У сучасних екологічних дослідженнях широко використовують методи інших наук − хімії, фізики, геології, біології, математики. До таких належать:

методи реєстрації та оцінки якості довкілля, насамперед різні типи екологічного моніторингу, зокрема геоекологічний, біомоніторинг і біоіндикація, дистанційний аерокосмічний моніторинг;

методи кількісного обліку організмів і методи оцінки біомаси та продуктивності рослин і тварин;

вивчення особливостей впливу різних екологічних чинників на життєдіяльність організмів (як складні й тривалі спостереження в природі, так і експерименти в лабораторних умовах - токсикологічні, біохімічні, біофізичні, фізіологічні та ін.);

методи вивчення взаємозв’язків між організмами в багатовидових угрупованнях;

методи математичного моделювання екологічних явищ і процесів, а також імітаційне моделювання екосистем; моделювання від локальних до регіональних і глобальних екологічних процесів і ситуацій;

створення геоінформаційних систем і технологій для розв’язання екологічних питань різних масштабів і в різних сферах діяльності;

комплексний еколого-економічний аналіз стану різних об’єктів, територій, галузей виробництва;

технологічні методи екологізації різних виробництв з метою зменшення їх негативного впливу на довкілля;

медико-екологічні методи вивчення впливу різних чинників на здоров’я людей;

методи екологічного контролю стану довкілля: екологічна експертиза, екологічний аудит, екологічна паспортизація.

Оскільки серед перелічених методів сучасної екології в навчальній літературі найменш висвітлені методи біоіндикації, наведемо більш детальну характеристику цих екологічних досліджень.

Біоіндикація (лат. іndісаtіо − вказувати, виявляти) − метод оцінки абіотичних і біотичних чинників середовища за допомогою біологічних систем.

Організми або їх угруповання, життєві функції яких тісно корелюють з певними чинниками середовища і можуть використовуватися для їх оцінки, називаються біоіндикаторами. Ними можуть бути рослини, тварини, мікроорганізми, гриби.

Форми біоіндикаторів:

неспецифічна, якщо різні чинники зумовлюють однакову реакцію;

специфічна − зміна, пов’язана лише з одним чинником;

чутлива − коли біологічний об’єкт реагує значним відхиленням життєвих проявів від норм;

акумулятивна − біоіндикатор накопичує дію чинника, але тривалий час її не виявляє;

пряма − чинник діє безпосередньо на біологічний об’єкт;

непряма − біоіндикація виявляється лише після зміни стану під впливом інших елементів, на які безпосередньо діє даний чинник;

рання − коли реакція організму помітна за низьких доз і короткочасної дії чинника і відбувається в місці впливу чинника на елементарні молекулярні або біологічні процеси.

Існує кілька типів чутливості біоіндикаторів відповідно до часу розвитку біоіндикаційних процесів:

1) біоіндикатор діє через деякий час, упродовж якого він не реагує на вплив (одноразова реакція), і одразу втрачає чутливість;

2) реакція миттєва, але триває певний час, а потім зникає;

3) біоіндикатор реагує з моменту появи зовнішнього впливу з однаковою інтенсивністю тривалий час;

4) після швидкої і сильної реакції відбувається її поступове згасання;

5) при появі стресора починається реакція, яка посилюється, досягаючи максимуму, а потім згасає;

6) реакція має синусоїдний характер і багаторазово повторюється.

Для біоіндикації можна використати організми з типами чутливості І, II, V.

Біоіндикатори використовують при здійсненні двох типів моніторингу:

  •  пасивний моніторинг − дослідження видимих і непомітних пошкоджень чи відхилень від норми − ознак стресового впливу в організмів, що вільно живуть у природі;
  •  активний моніторинг − виявлення впливу біотичних і абіотичних чинників на тест-організми, які перебувають у стандартизованих умовах на досліджуваній території.

Екологія широко використовує результати стихійних експериментів, які є наслідком виробничої діяльності людини (наприклад виверження вулкану, вирубка лісу).

Важливим критерієм достовірності результатів спостережень та експерименту є відтворність. Вона досягається, як правило, багаторазовим повторенням спостережень та експериментів. Результати таких повторюваних спостережень або обліків у сукупності складають так звану вибірку.

Питання для самоконтролю

  1.  Дайте сучасне визначення екології.
  2.  Пригадайте основні події в історії розвитку екології.
  3.  Що є об’єктом і предметом досліджень екології?
  4.  Як поділяють екологію залежно від розмірів досліджуваних об’єктів?
  5.  Назвіть основні структурні блоки сучасної екології.
  6.  Які ви знаєте основні завдання екології?
  7.  Поясніть, яке місце екології в системі інших наук і в чому полягає її взаємозв’язок з іншими науковими дисциплінами?
  8.  Дайте характеристику основним екологічним законам.
  9.  Сформулюйте закони Б.Коммонера і дайте їм пояснення.
  10.  Які методи використовуються при екологічних дослідженнях?


ІІ. БІОСФЕРА – СЕРЕДОВИЩЕ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

2.1. Поняття біосфери. Межі, структура та компоненти біосфери

Біосфера (грец. bіоs − життя, sрhаіrа − куля) − оболонка Землі, в якій існує життя. Цей термін вперше запропонував австрійський геолог Едвард Зюсс у 1873 році. Цілісне вчення про біосферу було створене видатним вітчизняним ученим В.І.Вернадським. До складу біосфери входять такі частини геосфери (рис. 2.1):

нижня частина атмосфери − від поверхні Землі до озонової оболонки, тобто до висоти близько 25…30 км. Атмосфера складається із суміші газів (азот − 78%, кисень − 21%, аргон − 0,93%, діоксид вуглецю − 0,03%, інші гази − менше 0,005% за об’ємом) та колоїдних домішок (пил, краплі води, кристали тощо);

вся гідросфера − водна оболонка, яка покриває 2/3 поверхні планети (її найбільша глибина − у Маріанській впадині в Тихому океані – 11030 м). Більше 40% води міститься в земних надрах (у літосфері). Об’єм гідросфери складає близько 137∙107 км3, а хімічний склад наближається в середньому до складу морської води. Із загальної маси води близько 98% знаходиться в океанах і морях, 2% її загальної кількості складають прісні води;

верхня частина літосфери − верхня “тверда” оболонка Землі, яку складають земна кора та верхня частина мантії Землі. Товща літосфери становить 50...200 км, у тому числі земної кори − до 75 км на континентах і 10 км під дном океану. Між літосферою, гідросферою і атмосферою постійно відбувається речовинний і енергетичний взаємообмін, проявом якого є, зокрема, землетруси і виверження вулканів.

Усі ці сфери є складовими середовища, у якому існують всі живі організми планети. Ці організми, у свою чергу, не лише існують у біосфері, а й є її творцями. За В.І.Вернадським, жива речовина − це біогеохімічний фактор планетарного масштабу, під дією якого відбуваються перерозподіл, міграція і розсіювання хімічних елементів.

Біосфера сформована з різних речовин. В.І.Вернадський вирізняв шість типів речовин біосфери:

Жива речовина – сукупність усіх існуючих на Землі рослин, тварин, мікрооганізмів, грибів;

Біогенна речовина – продукт життєдіяльності організмів (торф, крейда, горючі, апатит);

Нежива (косна) речовина – в утворенні якої організми не брали участі (гірські породи абіогенного походження);

Біокосна речовина – продукт взаємодії живої речовини і неживої матерії (ґрунт);

Радіоактивна речовина – радіонукліди, які зумовлюють існування радіогенної теплоти, та продукти їх розпаду;

Космічна речовина – космічний пил та метеорити.

Рис. 2.1. Склад біосфери та її межі

Між живим і неживим непереборної межі не існує. Живою називають динамічну систему, яка активно сприймає і перетворює молекулярну інформацію з метою самозбереження.

Основна функція живої системи − самозбереження шляхом випереджального реагування. Для відновлення і збереження енергії в системі необхідне надходження енергії ззовні, з навколишнього середовища, та обмін речовин і енергії − метаболізм. У метаболізмі поєднані процеси асиміляції і дисиміляції (синтезу і розпаду) речовин. Наявність програми відтворення у вигляді дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) та її висока стабільність порівняно з іншими структурами біологічної системи зумовлюють спадковість. Під впливом змін екологічних чинників спадковість може змінюватися, відбуваються мутації − індуковані зміни в генетичному апараті.

Успадковані зміни та їх відбір під впливом екологічних чинників зумовлюють видоутворення і збільшення біологічного різноманіття. Різноманіття видів забезпечує більшу ймовірність збереження життя завдяки існуванню найкраще пристосованих до змін довкілля форм, тобто відбувається біологічна еволюція.

Нині виділяють шість основних рівнів організації живої матерії:

молекулярно-генетичний − редуплікація генів, формування ідентичних молекул на основі матеріалів, що забезпечують спадковість і мінливість;

клітинний;

організмений − цілісність функцій, ріст, онтогенетичний розвиток;

популяційно-видовий − еволюція, тривале існування, таксономічні характеристики;

біоценотичний − трофічні, хімічні, енергетичні зв’язки, кругообіг хімічних елементів, перетворення енергії;

біосферний − форма життя, яка поза біосферою не існує.

Кожний з цих рівнів має особливості, але всі вони тісно пов’язані між собою, взаємно впливають один на одного, створюючи єдине ціле − живу речовину. На всіх структурних рівнях організації матерії реалізована лише дуже незначна частка можливих комбінацій молекул. Це означає, що кожен біологічний вид, кожна жива істота є унікальними, оскільки вони мають набір властивостей, за допомогою яких ефективно адаптуються до навколишнього середовища та його змін.

Біосфера є відкритою термодинамічною системою. Енергію вона одержує від Сонця і з надр Землі. Отримана ззовні енергія трансформується і розсіюється, підпорядковуючись двом фундаментальним законам термодинаміки. Перший закон термодинаміки − це закон збереження енергії (енергія не може ні з’явитися, ні зникнути, вона лише трансформується з однієї форми в іншу). Другий закон термодинаміки вивчає напрямок якісних змін енергії в процесі її трансформації з однієї форми в іншу (закон описує співвідношення корисної та марної роботи під час трансформацій форм енергії). За другим законом термодинаміки будь-яка робота супроводжується трансформацією високоякісної енергії в енергію нижчої та найнижчої якості − теплоту − і призводить до зростання ентропії (збільшення енергії найнижчої якості, не придатної до корисної роботи, тобто розсіювання енергії).

Вважають, що еволюція біосфери відбувалась у напрямку зменшення ентропії. Чим довшими є ланцюги живлення, тим вони енергетично досконаліші. Саме завдяки ланцюгам живлення в біосфері постійно відбувається не лише кругообіг води та обмін енергії, а й кругообіг речовин, які живі організми використовують для побудови і підтримання життєдіяльності своїх тіл та забезпечення процесів розмноження.

Отже, біосфера − це частина земної кори, атмосфери і гідросфери, склад, структура та енергетика в істотних рисах зумовлені минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Біосфера існує з часу виникнення життя на Землі. Її структура неоднорідна в біогеохімічному плані, що є наслідком різноманітних речовинно-енергетичних кругообігів, спричинених діяльністю живих істот. В біосфері відбувається перетворення сонячної енергії та нагромадження її в органічній речовині.

2.2. Біологічний та геологічний кругообіги речовин у біосфері

Біогеохімічний цикл − кругообіг хімічних речовин, який бере початок з неорганічної природи через рослинний і тваринний організми і переходить знову в неорганічну природу. Здійснюється з використанням сонячної енергії та енергії хімічних реакцій.

За рахунок процесів міграції хімічних елементів усі геосфери Землі зв’язані єдиним циклом кругообігу цих елементів. Такий кругообіг, рушійною силою якого є тектонічні процеси та сонячна енергія, отримав назву великого (геологічного) кругообігу. Цей кругообіг має абіотичний характер. Тривалість його існування − близько 4 млрд. років. Потужність великого (геологічного) кругообігу речовин в атмосфері, гідросфері та літосфері оцінюється в 2∙1016 тонн/рік.

Виникнення життя на Землі спричинило появу нової форми міграції хімічних елементів − біогенної. За рахунок біологічної міграції на великий кругообіг наклався малий (біогенний) кругообіг речовин. У малому біологічному кругообігу переміщуються в основному вуглець (1011 тонн у рік), кисень (2∙1011 тонн у рік), азот (2∙1011 тонн у рік) та фосфор (108 тонн у рік).

Зараз обидва кругообіги протікають одночасно та тісно зв’язані між собою.

Живі організми в біосфері ініціюють кругообіг речовин та призводять до виникнення біогеохімічних циклів. Пріоритетні дослідження біогеохімічних циклів були розпочаті В.І.Вернадським ще на початку 20-х років XX ст. Біогеохімічні цикли становлять собою циклічні переміщення біогенних елементів: вуглецю, кисню, водню, азоту, сірки, фосфору, кальцію, калію та ін. від одного компоненту біосфери до інших. На певних етапах цього кругообігу вони входять до складу живої речовини.

Просторове переміщення речовин у межах геосфер або, інакше кажучи, їхня міграція підрозділяється на п’ять основних типів:

1. Механічне перенесення (йде без зміни хімічного складу речовин).

2. Водне (міграція здійснюється за рахунок розчинення речовин та їх наступного переміщення у формі іонів або колоїдів). Це один із найбільш важливих видів переміщення речовин у біосфері.

3. Повітряне (перенесення речовин у формі газів, пилу або аерозолів із потоками повітря).

4. Біогенне (перенесення здійснюється за активної участі живих організмів).

5. Техногенне, що проявляється як результат господарської діяльності людини.

Центральне місце в біосфері посідають біогеохімічні цикли: кисню, водню, вуглецю, азоту та фосфору.

Кругообіги кисню й водню. Кисень і водень входять до складу всіх органічних сполук. Вони поглинаються продуцентами в складі води й вуглекислого газу в процесі фотосинтезу, всіма іншими організмами − з органічною речовиною, створеною продуцентами, під час дихання (з атмосфери чи з водного розчину) й уживання питної води. Як кінцеві продукти біологічного кругообігу, водень і частина кисню повертаються в неживе середовище також у вигляді води, а кисень, окрім того, виділяється в молекулярній формі в атмосферу рослинами-продуцентами як один із кінцевих продуктів фотосинтезу.

Кругообіг вуглецю. Вуглець − це основа органічних речовин. Він входить до складу білків, жирів, вуглеводів, нуклеїнових кислот та інших речовин, необхідних для існування живої речовини. До первинних джерел вуглецю в біосфері належать атмосферний вуглекислий газ, що становить 0,036% загального об’єму тропосфери, й вуглекислий газ, розчинений у воді Світового океану, де його кількість у 50 разів вища, ніж в атмосфері.

Неорганічний вуглець доступний лише для продуцентів − рослин і невеликої групи хемотрофних бактерій. Унаслідок процесів фото- й хемосинтезу вуглець зв’язується в молекули сахарів, які потому використовуються для створення інших органічних сполук. У такому вигляді вуглець стає доступним для консументів і редуцентів. У результаті процесів дихання й бродіння органічні речовини в клітинах окиснюються з виділенням енергії й вуглекислого газу, який знову або потрапляє в атмосферу, або розчиняється у воді, а також утворює іони карбонатів. Органічна речовина загиблих особин також розпадається з утворенням вуглекислого газу. Цей процес здійснюється редуцентами. Якщо з якихось причин відмерлі рештки не були використані редуцентами, вони нагромаджуються в літосфері і з часом трансформуються у вуглецевмісні копалини − торф, вугілля, нафту.

Кругообіг азоту. Атмосферний азот, що перебуває в молекулярній формі, доступний тільки для нечисленної групи азотфіксувальних бактерій і синьозелених водоростей. Азотфіксатори, засвоюючи молекулярний азот, залучають його до складу органічної речовини свого тіла, тобто переводять в органічну форму. Після відмирання органічний азот трансформується в мінеральну форму (амоній, нітрати або нітрити) амоніфікуючими й нітрифікуючими бактеріями. Мінеральний азот доступний лише для рослин, які засвоюють його й переводять в органічну форму (зокрема в білки й нуклеїнові кислоти), й у такому вигляді азот стає доступним для консументів − тварин і грибів. Після їх відмирання азот знову використовується бактеріями амоніфікаторами й нітрифікаторами. Мінеральний азот використовують також бактерії денітрифікатори, які, врешті-решт, переводять його в молекулярну форму й повертають в атмосферу. Цикл замикається.

Кругообіг фосфору. На відміну від азоту, джерелом фосфору є не атмосфера, а земна кора. В процесі вивітрювання гірських порід фосфор переходить у ґрунтовий розчин і стає доступним для рослин. Він входить передусім до складу нуклеїнових кислот, аденозинтрифосфорної кислоти (АТФ), фосфоліпідів. Із цими органічними речовинами фосфор передається ланцюгами живлення від продуцентів до консументів і повертається в ґрунт у вигляді органічних решток і продуктів життєдіяльності. В результаті процесів мінералізації, які здійснюються бактеріями-редуцентами, фосфор знову переходить у неорганічні форми й стає доступним для рослин.

Проте в природі найчастіше саме нестача фосфору стримує розвиток біоти. З одного боку, фосфорні сполуки швидко вимиваються в Світовий океан. Цьому сприяють процеси ерозії ґрунту. Багато фосфору виноситься в океан і з неочищеними стічними водами. В океані цей фосфор частково використовується мікро- й макроскопічними водоростями, а потім споживається морськими консументами та редуцентами. Деяка частина фосфору може перевідкладатися на суші. Наприклад, послід морських рибоїдних птахів, який містить багато фосфору, нагромаджується в пташиних колоніях і на пташиних базарах, утворюючи так зване гуано − корисну копалину, що інтенсивно добувається в деяких країнах і використовується для виробництва фосфатних мінеральних добрив (наприклад, у Чилі). Але більша частина фосфору нагромаджується на дні з відмерлими рештками морської біоти. Цей фосфор може знову стати доступним для біоти тільки з часом у геологічному вимірі, наприклад після підняття певних ділянок морського дна (щоправда, сьогодні людина вже почала розробляти й морські родовища фосфоритів). З іншого боку, на суші значна частина мінерального фосфору утворює нерозчинні комплекси з ґрунтовими частинками й стає недоступною для продуцентів, отже, й для інших ланок трофічних ланцюгів. Лише деякі ґрунтові гриби здатні вилучати фосфорні сполуки з цих комплексів.

Ці цикли в найбільшій мірі зазнали трансформації при формуванні техносфери та агросфери, і вивчення їх стало важливою задачею екології. Розглянемо головні причини порушення кругообігу речовин у біосфері.

По-перше, це досить сильне штучне прискорення процесів вивітрювання осадових і гранітних порід, пов’язане з видобуванням і переробкою корисних копалин, спалюванням вугілля, нафти, торфу, природного газу. В результаті в атмосфері збільшується вміст вуглекислого газу, оксидів сірки, через кислотні дощі зменшується рН ґрунту, що призводить до переходу багатьох елементів у розчинений стан. Деякі з них у великих концентраціях токсичні й небезпечні для живого (наприклад, важкі метали − мідь, цинк, свинець). Процеси кругообігу речовин у біологічному циклі вповільнюються − адже гинуть носії живої речовини. Та чим більше елементів переходить у розчин, тим більше їх вимивається у Світовий океан. Прискорені темпи загибелі біоти, вповільнені темпи повторного використання доступних мінеральних речовин, зростання швидкості їх вимивання спричиняють перезбагачення Світового океану біогенними елементами. Внаслідок цього частішають спалахи “цвітіння” океану мікроскопічними водоростями, які нерідко бувають токсичними й пригнічують розвиток консументів, котрі їх споживають. Так, порівняно з минулими століттями частота спалахів “цвітіння” в Світовому океані зросла в 50…130 разів! Усе це прискорює процеси вилучення з біосфери доступних біогенних речовин і їх консервації в донних відкладеннях.

По-друге, людина в процесі своєї господарської діяльності створює численні речовини (наприклад, пластмаси), які надалі не можуть бути ні використані продуцентами, ні розкладені до доступних мінеральних речовин редуцентами. Вони утворюють особливу групу антропогенних “осадових” порід — відходи нашої цивілізації, які археологи чомусь назвали “культурним шаром”. Ці відходи зрештою будуть трансформовані в літосфері в граніти й потім у процесі вивітрювання знову стануть доступними для живої речовини, але відбудеться це в геологічних вимірах часу − через мільйони років. Тому є реальна загроза того, що доступні ресурси біосфери можуть бути перероблені на відходи швидше, ніж завершиться цикл геологічного кругообігу. Що в цьому разі станеться з біосферою (в тому числі й з людиною), передбачити нескладно.

2.3. Природні компоненти біосфери (біоценози, біогеоценози, агроценози)

Процеси зв’язування сонячної енергії, її трансформації й накопичення в живій речовині, поглинання поживних речовин та їх перетворення, нагромадження осадових відкладень і вивітрювання гірських порід відбуваються в конкретних екосистемах, які є основними структурними одиницями, що складають біосферу.

Тому поняття про екосистеми надзвичайно важливе для аналізу усього різноманіття екологічних явищ. Основоположником учення про екосистеми є англійський еколог А.Тенслі (1946). Вагомий внесок до розробки цього поняття зробили Р.Маргалеф (1974) та Ю.Одум (1971).

Екосистема, екологічна система – сукупність організмів, які мешкають разом, та умов їх існування, закономірно взаємозв’язаних між собою, що утворюють систему взаємозумовлених біотичних, абіотичних явищ і процесів; під час взаємодії останніх відбувається більш-менш повний абіотичний колообіг за участю продуцентів, консументів і редуцентів.

Важливою властивістю екосистем є їх відкритий характер − вони обмінюються з навколишнім середовищем і енергією, і речовинами. При цьому екосистеми характеризуються саморегуляцією і здатні певною мірою протистояти зовнішнім впливам та відновлюватися, якщо порушення не зачепило суттєво важливих зв’язків або повністю не знищило їх компоненти.

Поняття екосистем поширюється і на штучно створювані людиною об’єкти. Екосистемами є сільськогосподарські угіддя, садки, очисні споруди тощо.

Для характеристики екосистем звичайно використовують досить великий набір ознак:

а) видовий склад живих організмів, типовий для даної екосистеми;

б) співвідношення в екосистемі організмів із різними типами живлення;

в) розмір створюваної в екосистемі первинної та вторинної біопродукції;

г) інтенсивність потоку енергії через екосистему та швидкість кругообігу речовин;

д) режим абіотичних умов та ресурсів.

Біотичну структуру екосистем складають продуценти, консументи і редуценти.

Продуценти (автотрофи) – організми, переважно зелені рослини, які з вуглекислого газу і води продукують органічну речовину, використовуючи для процесу фотосинтезу сонячну енергію і виділяючи кисень.

Консументи (гетеротрофи) – організми, що використовують готові органічні сполуки як джерело їжі та енергії. Відповідно до способу живлення консументи поділяються на:

первинних консументів – живляться рослинною їжею;

вторинних консументів – споживають тваринну їжу;

паразитів, які живуть за рахунок хазяїна.

Детритофаги і редуценти – організми, які також споживають готові органічні сполуки, але мертвих решток (опале листя, коріння, гілочки дерев − детрит), трупи та продукти життєдіяльності тварин (гриби, бактерії, найпростіші, черви, жуки-гнойовики, раки). Завдяки їх діяльності знов утворюються форми, доступні для живлення рослин. Це санітари, що очищають екосистему від сміття і замикають ланцюг коло обігу хімічних елементів.

Наведені вище матеріали показують, що між живими організмами екосистем виникають різноманітні зв’язки. Одним з центральних зв’язків є харчові або трофічні. Це призводить до виникнення харчових, або трофічних ланцюгів. Цей термін запропонований Ч.Елтоном. Ланцюги, які починаються з фотосинтезуючих організмів, називаються ланцюгами виїдання. Ланцюги, які беруть початок з відмерлих решток рослин, трупів і екскрементів тварин, називають ланцюгами розкладання, або детритними ланцюгами (рис. 2.2).

Відповідно до початкового визначення, екосистеми не мають просторової вираженості та пристосованості до конкретної ділянки чи акваторії. У той же час досвід вивчення природних явищ показує, що більшість із них досить чітко окреслені територіально. Це привело до необхідності введення в екологію ще одного важливого поняття − біогеоценозу. Біогеоценоз − історично сформований взаємозумовлений комплекс живих і неживих компонентів певної ділянки земної поверхні, пов’язаних між собою обміном речовин і енергії. Сукупність живих компонентів біогеоценозу становить біоценоз, неживих – біотоп.

Рис. 2.2. Один з варіантів трофічного ланцюгу

Термін “біоценоз” був запропонований у 1877 р. німецьким вченим К.Мьобіусом на підставі вивчення устричних мілин. Він включав до біоценозу всі рослини і тварини, які мешкають на мілинах, вважаючи, що організми, які входять до складу біоценозу, повинні розмножуватись в його межах. На сьогодні встановлено, що рослини  справді розмножуються завжди в своєму біоценозі, але тварини для розмноження можуть перекочовувати в інші місця.

Серед структур біоценозу, звичайно виділяють три їх види:

а) видова, що розкриває видове різноманіття живих організмів;

б) трофічну, що демонструє характер харчових взаємин між організмами біоценозу;

в) просторову, що показує територіальне розміщення рослин, тварин та мікроорганізмів.

Функціональні складові біоценозу: сукупність усіх продуцентів даного біотопу (вищі рослини, водорості, автотрофні бактерії) − так званий фітоценоз; сукупність тварин-консументів – зооценоз; сукупність редуцентів (бактерій і грибів-сапротрофів) − мікробоценоз.

Межами фітоценозу, тобто контуром однорідної рослинності, визначаються межі біогеоценозу, оскільки саме рослини-продуценти є першою ланкою трофічних ланцюгів (ланцюгів живлення) біогеоценозу.

Цілісність біоценозів зумовлюється дією ряду механізмів, але головним серед них вважаються два.

Перший із них полягає в тому, що добір видів в біоценоз будь-якої екосистеми йде на основі спільності їхніх екологічних вимог щодо середовища.

Другий – полягає в наявності коадаптацій рослин та тварин щодо спільного життя. Співмешкання видів в одному ценозі є результатом того, що один вид потрібен іншому так, що без нього він не може існувати.

Агроценоз − біотичне угруповання, створене людиною з метою отримання сільськогосподарської продукції і регулярно підтримуване нею, має незначну екологічну надійність, але високу врожайність певних видів, сортів рослин.

У світі відомо 1,5 тис. рослин, але масово вирощується лише 90 видів і з них 14 належить до злакових і бобових. А чим багатша на види екосистема, тим вона стійкіша. Стійкість агроценозів забезпечується лише надходженням ззовні енергії у вигляді добрив, поливної води, засобів боротьби з бур’янами, шкідниками, захворюваннями. З урожаєм з агроекосистеми виноситься величезна кількість поживних речовин і навіть родючого ґрунту.

Агроценози зернових і овочевих культур стійкі лише впродовж одного року, багаторічних трав і ягідних – 3…4 років, плодових культур – 30…40 років. Поява агроценозів – величезних площ окремої культури спричинює надмірне зростання чисельності окремих видів шкідників, бур’янів чи захворювань. Постійна турбота, важка людська праця, витрати пального та різних засобів підвищення врожайності підтримують продуктивність агроценозів на вищому рівні, ніж природних екосистем.

2.4. Класифікація екологічних факторів

Фактори, що впливають на функціонування екологічних систем, називають екологічними. Всі вони можуть бути об’єднані в три групи: абіотичні, тобто фактори неживої природи; біотичні − фактори взаємодії живого з живим; антропогенні − пов’язані з господарською діяльністю людини.

Екологічні чинники за ставленням до них організмів поділяють на:

  •  життєво необхідні для організмів (вода, температура);
  •  не необхідні, але впливові (вітер, радіаційний фон);
  •  нейтральні − байдужі для організмів (інертні гази).

Абіотичні фактори. Абіотичні чинники навколишнього середовища − це фізичні та хімічні чинники (світло, температура, вологість, вітер, вогонь, солоність вод і ґрунтів, рН середовища, наявність біофільних елементів тощо). Всі вони по-різному впливають як один на одного, так і на біотичний компонент екосистеми.

Для кожного виду організму існує:

зона оптимуму (організм існує в найсприятливіших для розвитку умовах);

зона песимуму (стресова зона);

діапазон стійкості, за межами якого організм гине (стосовно кожного чинника середовища).

Температура. Живі організми можуть існувати тільки в певних температурних умовах. При температурі близько 100°С руйнуються білки організму, а при низькій температурі уповільнюється, а потім і припиняється обмін речовин. Залежно від температурного режиму виділяють чотири основні кліматичні зони: тропічний пояс (температура не нижче +15...20°С), субтропічний пояс (найнижча температура +4 °С), помірний пояс (коливання температури від -20 до +30°С) та холодний пояс. Важливим для організмів є сезонний розподіл температур. Тут виникає цілий ряд пристосувань організмів: зимова сплячка, сезонні міграції тощо. Наприклад, риби обживають водойми з різним температурним режимом: у гарячих джерелах Каліфорнії живе рибка луканія; риба далія мешкає в промерзлих водоймах Чукотки і Аляски; карась, вмерзаючи в лід, залишається живим.

За здатністю витримувати коливання температур риб поділяють на евритермних (грец. еvrуs − широкий), що можуть жити в широкому інтервалі температур (щука, карась, короп) і стенотермних (грец. stenos − вузький), пристосованих до життя у вузькому температурному інтервалі, − це риби тропічних і полярних зон та риби значних глибин, де температура мало змінюється.

Залежно від потреб рослин у теплі їх поділяють на:

термофільні (теплолюбні) − пальма, фікус, цитрусові;

кріофільні (холодостійкі) − рослини тундри та альпійських зон;

мезотермні − рослини помірного клімату.

Тварини за ставленням до тепла поділяють на типи:

  •  гомойотермні (ендотерми, або теплокровні) − регулюють і підтримують сталу температуру тіла (ссавці, птахи);
  •  пойкілотермні (ектотерми, або холоднокровні) − змінюють температуру відповідно до температури навколишнього середовища (земноводні, плазуни).

Вологість. Вміст води в живих клітинах у середньому становить 80…92%. Джерелом води є опади та ґрунтові води. Тут лімітуючим фактором є кількість опадів. Вона визначає навіть тип екосистем. При опадах менш ніж 250 мм на рік формуються пустельні екосистеми; 250...750 − степові, лісостепові та савани; 750...1250 − субтропічні ліси, а більш як 1250 − вологі тропічні ліси.

По відношенню до вологи рослини поділяють на такі групи:

  •  гідрофіти − рослини, повністю занурені у воду (водорості, квіткові рослини тощо);
  •  гігрофіти − напівзанурені (рогіз, комиш, осока, очерет тощо);
  •  мезофіти − суходільні рослини з достатнім зволоженням;
  •  ксерофіти − що мешкають на сухих територіях.

Тварини також мають певні пристосування для добування та утримування води. У ссавців і водних тварин відсутній дефіцит води, тому основний продукт азотистого обміну виводиться з організму у вигляді водного розчину сечовини. Більшість наземних тварин економлять воду, виводячи азот у вигляді нерозчинної у воді сечової кислоти.

Наприклад, відкладання яєць у комах відбувається лише за певної вологості повітря. Комарі не кусаються, якщо відносна вологість повітря нижча за 40%. Верблюд і одежна міль отримують воду метаболічним шляхом, окислюючи жири свого тіла.

Світло відіграє вирішальну роль у життєдіяльності рослин, оскільки рослини синтезують органічні речовини з неорганічних, використовуючи світлову енергію сонця. Одним із видів конкуренції в рослин є конкуренція за світло. У тварин зміна тривалості дня викликає зміну поведінки. Так, деякі птахи готуються до перельотів, інші починають линяти, розмножуватися тощо. Середня ефективність використання сонячної енергії в рослин 1%, максимальна продуктивність фотосинтезу за сприятливих умов 3...10%.

За потребою у світлі рослини поділяють на:

  •  світлолюбні (геліофіти) − рослини, які ростуть на освітлених місцях: трави степів і лісів, лишайники на голих скелях, водяні рослини з плаваючим на поверхні листям;
  •  тіневитривалі (факультативні геліофіти) − мають широку екологічну ампліту ду щодо освітлення;
  •  тінелюбні (сціофіти) − полюбляють незначну освітленість і ростуть у нижніх ярусах (зелені мохи, плауни).

По-різному реагують на світло і тварини: кроти живуть у землі і позбавлені сонячного світла; сови і кажани ведуть нічний спосіб життя.

Тварини використовують світло для орієнтації. До фотофілів належить півень, до фотофобів − кажани. Деякі тварини сприймають інфрачервоне випромінювання і можуть полювати в темряві.

Інтенсивність освітлення впливає на активність тварин, що ведуть:

денний спосіб життя (метелики, ящірки);

присмерковий (комарі, хрущі);

нічний (сова, гримуча змія).

Білан капустяний розвивається лише в умовах довгого дня, сарана є представником тварин короткого дня.

Територія є важливим фактором у житті і рослин, і тварин. Всім відомо, як ретельно оберігають свою територію тварини, ставлячи відповідні мітки. Це й зрозуміло, бо всяке життя починається з відмірювання життєвого простору, на якому організми мешкають та виводять потомство.

Біотичні фактори. Проживаючи в угрупованнях, організми вступають у певні стосунки. Так, серед рослин можна виділити три головних типи взаємодій: мутуалізм (відомий також як симбіоз), конкуренція та відносини з травоїдними тваринами.

Мутуалізм (від лат. тиtииs − взаємний) − це біологічна взаємодія двох видів партнерів, що сприяє їх росту та виживанню. У природі такі види не можуть жити один без одного.

Прикладом мутуалізму є відносини між вищими рослинами та грибами. Грибниця густо оплітає коріння, утворюючи складну структуру, яка називається мікоризою (від грец. mукеs − гриб + rhiza − корінь). Вважають, що такі структури забезпечили цим рослинам завоювання суші, тому що нитки грибниці утворюють додатковий потужний всмоктувальний апарат. Гриб, у свою чергу, отримує від рослини необхідні йому для живлення органічні речовини. Ще один приклад мутуалізму цікавий тим, що багато дерев у лісі часто зростаються своїми коренями. Це дозволяє передавати поживні речовини один одному найскладнішими і несподіваними шляхами. У результаті таких взаємовідносин життя одного виду залежить від іншого. Старі пеньки, наприклад, можуть необмежено довго жити, не маючи фотосинтезуючих органів, тому що вони пов’язані кореневою системою з іншими деревами, від яких отримують органічні речовини.

У рослинних угрупованнях постійно відбувається “боротьба за світло”, тому що єдиним джерелом енергії для них є сонячне світло. Це явище дістало назву конкуренції (від лат. соnсиrrеrе − бігти разом). Конкуренція за світло є найсильнішою порівняно з конкуренцією за воду та мінеральні речовини. В конкурентній боротьбі за світло в рослин в угрупованнях виробилися різноманітні пристосування. Це відмінності у висоті, розміщенні листків, формі крони. Особливо добре видно такі пристосування в угрупованні мішаного лісу, де рослини розміщуються ярусами. В першому (верхньому) ярусі царюють крони високих дерев: дубів, берез, лип. У другому ярусі ростуть менш високі дерева: горобина, черемха, яблуні. В третьому − кущі та напівкущі, у четвертому − трави. П’ятий ярус представлений мохами. Кожний нижче розташований ярус отримує все менше і менше світла, тому в нижньому ярусі ростуть найбільш: тіньовитривалі рослини.

Ще одна біологічна особливість життя рослин в угрупованнях. Це як правило, з двох видів, які певний час живуть у споріднених умовах, один обов’язково гине. Ця закономірність була доведена в експерименті і дістала назву принцип конкурентного виключення. Якщо дві чи більше рослин використовують однакові поживні речовини, кількість яких обмежена, то ці рослини будуть меншого розміру і чисельність їх буде меншою.

Для рослин дуже важлива також боротьба за територію. У зв’язку з цим у них сформувався ряд пристосувань. Особливо ефективним при захопленні території є вегетативне розмноження.

Наприклад, кульбаба має потужну кореневу систему, міцно вкорінюється в ґрунті і має високу стійкість до витоптування. Спориш утворює суцільний трав’яний покрив, крізь який не вдається пробитися практично жодному паростку іншого виду. Подібним чином захоплює територію і барвінок. В інших випадках швидке розмноження забезпечується високою насіннєвою продуктивністю без запліднення (апоміксис), як у тієї ж кульбаби або нечуйвітра.

Нерідко конкуруючі організми виробляють хімічні речовини, які пригнічують ріст і розвиток або особин свого ж виду, або інших видів. Наприклад, шавлії виділяють токсичні леткі речовини, що мають саме таку дію.

Особливі взаємовідносини виникають між рослинами і травоїдними тваринами. Загальновідомі приклади використання рослинами біологічних пристосувань, що захищають їх від поїдання тваринами. Це колючки, шипи, шипики, жалкі волоски та інше. Але мало відома і тим цікава справжня «хімічна війна» між рослинами і тваринами, що ними живляться. Протягом довгого еволюційного шляху рослини набули цілий ряд захисних хімічних речовин. Наприклад, горох виділяє пізантин, що захищає його від грибів-паразитів. Інші речовини, наприклад хромени, відлякують комах. Піретрини, що містяться в рослинах роду хризантем, згубно діють на багатьох шкідників. Восковий наліт на пагонах та листках багатьох рослин робить їх важкодоступними для комах і грибів.

У випадку ураження грибами або бактеріями багато рослин виділяють жироподібні антибіотики, що називаються фітоалексинами. Інші рослини замість фітоалексинів виділяють таніни та леткі речовини. Так, після поїдання листків дуба гусінню непарного шовкопряда нові листки, що відростають, містять велику кількість танінів. Такі листки стають малоїстівними, і личинки шовкопряда гинуть. Подібний захист мають також інші рослини. Коли зайці об’їдають кору берези, то нові пагони містять значно більше смол та отруйних речовин, ніж попередні. У верби та вільхи було виявлено, що при нападі гусені ці дерева утворюють певні леткі сполуки. Вони поширюються, напевно через повітря, від дерева, до дерева, і неушкоджені рослини реагують таким самим чином, як і ушкоджені. Але цю речовину, попри всі зусилля вчених, ще не вдалося отримати.

На відміну від рослин тварини значно менше залежать від наявності світла. Якщо автотрофні організми конкурують здебільшого саме за світло, то тварини весь час проводять в пошуку їжі. Їжа − це те основне, що забезпечує організм поживними речовинами. На довгому шляху еволюції виникало і вдосконалювалося безліч варіантів добування харчів. Тварини вимушені були вступати в певні взаємовідносини між собою. Такі взаємовідносини можна поділити на групи.

Взаємовідносини хижак-жертва є найбільш показовими і відомі. Вислів “хижак” можна застосувати в різних значеннях. Звичайно хижаками називають тварин, що живляться іншими тваринами, близькими за систематичним положенням. Наприклад, такими, що належать до одного з ними класу або ряду (вовк і заєць, тріска та оселедці тощо). Ссавців, що живляться молюсками, комахами або червами, звичайно не відносять до хижаків. Іноді, як відомо з біології рослин, деякі комахоїдні рослини теж називаються хижаками.

При вивченні біології тварин можна спостерігати цікаві пристосування для ловіння здобичі в хижаків та пристосування в жертв − щоб уникнути пазурів хижака.

Досить різноманітне за формами у тварин, як і в рослинах явище симбіозу − взаємовигідного співіснування (мутуалізму), співіснування, вигідного для одного з партнерів, або нейтрального співіснування.

Можна навести багато прикладів таких форм взаємовідносин. Рак-самітник і актинія, де рак використовує щупальця актинії для захисту, а актинія живиться залишками їжі рака. Це типовий приклад мутуалізму. Особливо поширені форми симбіозу між деякими морськими тваринами та одноклітинними водоростями. Наприклад, найбільший молюск тридакна, що досягає розміру 1,5 м і ваги 200…300 кг, надає притулок великій кількості одноклітинних водоростей, без яких не може існувати. У цьому випадку тварини постачають водоростям вуглекислий газ та азотисті сполуки (продукти метаболізму), а отримують від рослин кисень і частково органічні речовини. Часто можна спостерігати зграйки рибок, що ховаються поміж щупалець медуз, − це є приклад одностороннього симбіозу.

Надзвичайно різноманітний також паразитизм, коли організми використовують інших тварин як середовище існування та джерело їжі. Особливо він поширений серед одноклітинних тварин, а також серед безхребетних. При паразитизмі між тваринами встановлюються взаємовідносини паразит − хазяїн.

Коменсалізм, або нахлібництво, − харчування залишками їжі інших тварин також поширений серед тварин. Наприклад, у мурашниках живуть кілька видів жуків, що живляться за рахунок запасів працелюбних мурашок. Також коменсалами можна вважати рибок-лоцманів, рибок-прилипал, що постійно супроводжують акул і харчуються залишками їхньої їжі.

Вільна конкуренція − взаємовідносини, що виникають між організмами одного або різних видів в однакових умовах середовища. Наприклад, гризуни, саранові, копитні, що споживають трави. Такі ж відносини складаються і серед хижаків, наприклад, між хижими птахами та лисицями, які живляться гризунами.

У сучасній екології, як зазначено вище, до екологічних факторів середовища відносять не лише абіотичні та біотичні фактори, а й антропогенні. Ці фактори обумовлені господарською діяльністю людини, і їх вплив на функціонування екосистем має здебільшого негативний характер.

Антропогенні фактори − сукупність різних видів впливу людини на природне середовище, рослинний і тваринний світ та на саму себе:

  •  вирубування лісів;
  •  розорювання цілинних земель;
  •  полювання на окремі види тварин і птахів;
  •  забруднення водойм і загибель риби;
  •  зміна стану довкілля і зростання захворюваності людей.

Питання для самоконтролю

  1.  Що таке біосфера? Які вчені розробили концепцію біосфери?
  2.  Які частини геосфери входять до складу біосфери? Чим біосфера відрізняється від інших оболонок Землі?
  3.  Які типи речовин біосфери виділив В.І.Вернадський?
  4.  Що розумів В.І.Вернадський під живою речовиною та які біохімічні
  5.  принципи лежать в основі біогенної міграції?
  6.  Назвіть функції, які виконує жива речовина в атмосфері, гідросфері, літосфері.
  7.  Охарактеризуйте основні рівні організації живої матерії.
  8.  Назвіть основні абіотичні і біотичні фактори навколишнього середовища і дайте їм характеристику.
  9.  Що таке популяція?
  10.  Що таке біоценоз?
  11.  Які існують взаємовідносини між живими організмами в біоценозах?
  12.  Які зв’язки називають харчовими (трофічними)? Дайте характеристику організмам, що складають трофічні ланцюги.
  13.  Поясніть термін “екосистема”. Які властивості мають екосистеми?
  14.  Яке значення мають у природі адаптивні реакції живих організмів?
  15.  Як класифікують фактори, що впливають на функціонування екологічних систем?
  16.  Назвіть абіотичні фактори навколишнього середовища та дайте характеристику їх впливу на живі організми.
  17.  Зазначте, які типи взаємодії між живими організмами ви знаєте. Наведіть приклади.
  18.  До яких факторів відносять сукупність різних видів впливу людини на природне середовище? Перерахуйте їх.


тропосфера

стратосфера

мезосфера

екзосфера

ідземні води

ЛІТОСФЕРА

геоекоінформація

грунти

родовища корисних копалин

геоаномальні зони

екологія будівництва

дистанційний

геоекомоніторинг

маневри, війни

хімізація с/г

ЕКОЛОГІЯ

НАУКИ ПРО

ОХОРОНУ

ПРИРОДИ

екологічна

освіта

екологічний менеджмент і маркетинг

екологічна

етика

етнічна

екологія

близький

космос

екологія космобіонтів

ТЕОРЕТИЧНА

ЛАНДШАФТНА ЕКОЛОГІЯ

АТМОСФЕРА

ГІДРОСФЕРА

океани

моря

ріки

озера

болота

водосховища

ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВННЯ

ЕКОЛОГІЯ ЛЮДИНИ

(біол.аспекти)

аутекологія

екологічні

аспекти

рекреації

радіоекологія

демекологія

екологічна

токсикологія

ЕКОЛОГІЯ

ЖИВИХ

ОРГАНІЗМІВ

екологія

мікроогранізмів

екологія

рослин

екологія

грибів

екологія

тварин

аутекологія

демекологія

синекологія

аутекологія

демекологія

синекологія

аутекологія

демекологія

синекологія

аутекологія

демекологія

синекологія

теорія екосистем

теорія заповідної

справи

палеоекологія

основи біоіндикації

БІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ПРИРОДНА СФЕРА

ГЕОЛОГО-ГЕОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ

меліорація

тваринництво

промислова

транспортна

випроб. зброї

захор. відходів

залізничний

водний

трубопровідний

легка

харчова

автомобільний

повітряний

будівельна

теплова

гідро

атомна

нетрадиційна

хімічна

нафтопереробна

машинобудівна

паперова

металургійна

електро

лісогосподар.

ПРАКТИЧНА

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

ТЕХНОСФЕРА

СУСПІЛЬСТВО І ПРИРОДА

ТЕХНО-ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

НАУКИ ПРО

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ

СУСПІЛЬСТВА І ПРИРОДИ

НАУКИ ПРО

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКИ

СУСПІЛЬСТВА І ПРИРОДИ

енергетика

промисловість

транспорт

військова діяльність

аграрництво

економіка і

екологія

екологічне

право

урбоекологія

національна екополітика

екологія і

демографія

міжнародна

екополітика

екотехніка

міжнародна

екополітика

космічний екомоніторинг

планети Сонячної с-ми

зовнішній

космос

Біохімія та геохімія

Сільськогосподарські науки

Загальна екологія

Економіка

Право

Соціологія та демографія

Етика та естетика

Інженерно-технічні дисципліни

Атмосфера

(до 30 км)

Біосфера

Жива речовина (організми)

Косна речовина (гірські породи)

Біогенна речовина (нафта, кам’яне вугілля, вапняки)

Радіоактивна речовина (радіонукліди)

Біокосна речовина (ґрунт, мул)

Космічна речовина (метеорити)

Гідросфера

(до 11 км)

Літосфера

(до 5 км)

Автотрофні рослини (дуб, липа)

Комахи-фітофаги (гусінь листовійок, п’ядун, хрущі)

Комахоїдні птахи (повзик, дятел, дрізд)

Хижі птахи (сокіл, яструб)


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73801. Реконструкция, модернизация и капитальный ремонт общественных и жилых зданий 45.5 KB
  Характеристика существующего фонда общественных и жилых зданий. Фонд общественных и гражданских зданий составляют в основном здания постройки второй половины Х1Х века и нашего столетия. Кроме того в тот период для выполнения строительно-монтажных работ имелся достаточный парк строительных машин и механизмов способных обеспечить строительство зданий такой высоты.
73803. Немецкая классическая философия XIX века 67.5 KB
  Общая характеристика Становление немецкой классической философии проходило на фоне радикальных социально-экономических преобразований в некоторых европейских странах высшей точкой которых стала Французская буржуазная революция 1789-1794 гг. Критическая философия Иммануила Канта Иммануил Кант 1724-1804 основатель немецкой классической философии...
73804. Примеры программ с циклическим алгоритмом 458.5 KB
  Вычисление суммы конечного числа слагаемых алгоритм накопления суммы Рассмотрим сумму конечного числа слагаемых: 1 Здесь n – слагаемое или общий член суммы с номером n. В математике принята следующая сокращенная запись такой суммы: Здесь n слагаемое или общий член суммы с номером индексом суммирования n. Вычислять данную сумму будем последовательно добавляя очередное слагаемое к ранее вычисленному значению суммы. Алгоритм накопления суммы:...
73805. Основные направления западной философии конца XIX-XX веков 123 KB
  Основные направления западной философии конца XIX-XX веков. Основными тенденциями в развитии современной философии выступают сциентизм и антропологизм. Первая проявляется в позитивизме философии науки структурализме и других. Необходимо также отметить что тенденции к ограничению теоретического разума отчетливо проявлялись в недрах самой классической философии.
73806. Русская философия 104.5 KB
  Исследователи неоднократно отмечали что самое оригинальное и значительное было создано русскими мыслителями в области философии истории историософия и социальной философии. Высокая духовность обоснование нравственности как необходимого условия человеческого бытия – важнейшая черта русской философии неизменный вектор многовековой социокультурной традиции. Кажется что грани этой вечной проблемы во многом определяют напряженное поле отечественной культуры и философии стремящихся определить свое собственное место в лоне мировой цивилизации....
73807. Учение о бытии (онтология) 84.5 KB
  Исторические корни возникновения понятия бытия. В европейской культуре первые определения бытия возникли еще в Древней Греции что исторически совпало со становлением философского знания переходом от образномифологического к теоретикологическому мышлению. Понятие бытия отвлекается от бесконечного многообразия свойств и качеств конкретных предметов кроме одного быть существующими. Исторические корни возникновения понятия бытия Бытие производное от слов быть есть весьма распространенных во многих языках мира имеет свое...
73808. Учение о развитии. Диалектика 113 KB
  Диалектика – теория и метод познания действительности, учение о всеобщей связи и развитии. Представления об изменчивости и взаимосвязанности всего сущего возникли в глубокой древности.
73809. Сознание. Современные представления о сознательной деятельности 95 KB
  Историческое развитие понятия сознания. Проблема сознания во все века привлекала внимание философов ибо она рассматривает одну из наиболее значимых и специфических сторон человеческой жизнедеятельности. В истории философии существуют различные иногда диаметрально противоположные точки зрения объясняющие сущность сознания его происхождение и роль в обществе. В современной отечественной философии возобладающим является понимание сознания как идеальной формы деятельности направленной на отражение и преобразование действительности.