47985

Господарське право

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Єдина транспортна система України. Поняття іноземних інвестицій і їх роль в економіці України. Інтеграція України до світової економічної системи стимулює розвиток міжнародних господарських звязків зовнішньоекономічної діяльності субєктів господарювання. Указ Президента України від 22 січня 2000 р.

Украинкский

2013-12-13

4.01 MB

2 чел.

 ЗМІСТ

Вступ        И

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділі

ПОНЯТТЯ, МЕТОДИ І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Глава 1. Господарські правовідносини

та господарське право  14

§ 1. Предмет регулювання господарського права  14

§ 2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види  20

§ 3. Методи господарського права  25

Запитання і завдання для самоконтролю  26

Глава 2. Правові форми участі держави і місцевого

самоврядування в регулюванні господарської діяльності 27

§ 1. Основні напрями економічної політики держави  27

§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності 35
§ 3. Особливості управління господарською діяльністю

у державному та комунальному секторах економіки  49

Запитання і завдання для самоконтролю  51

Глава 3. Правові засади

захисту економічної конкуренції        52

§ 1. Законодавство про захист економічної конкуренції. Види

порушень законодавства про економічну конкуренцію 52

§2. Правове становище Антимонопольного комітету        62

§ 3. Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання ...       65

§ 4. Відповідальність за порушення законодавства про захист

економічної конкуренції        69

§ 5. Розгляд справ про порушення законодавства про захист

економічної конкуренції        75

Запитання і завдання для самоконтролю        81

Глава 4. Господарське законодавство        82

§ 1. Поняття, ознаки та особливості господарського

законодавства        82


§ 2. Нормативні акти господарського законодавства:

поняття і види  87

§ 3. Система господарського законодавства  91

Запитання і завдання для самоконтролю  99

Розділ II

СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

Глава 5. Суб'єкти господарського права.

Суб'єкти господарювання  100

§ 1. Поняття та види суб'єктів господарського права  100

§ 2. Утворення суб'єктів господарювання, їх державна

реєстрація  102

§ 3. Припинення суб'єкта господарювання  116

Запитання і завдання для самоконтролю  123

Глава 6. Правове становище

підприємств  124

§ 1. Поняття підприємства як організаційної форми

господарювання  124

§ 2. Види та організаційно-правові форми підприємств  126

§ 3. Організаційна структура та управління підприємством... 128

§ 4. Правове становище державних підприємств  130

§ 5. Правове становище комунального унітарного підприємства 137
§ 6. Поняття, види та правове становище підприємств

колективної власності  138

§ 7. Правове становище приватних та інших підприємств .... 141

Запитання і завдання для самоконтролю  144

Глава 7. Правовий статус

господарських товариств  145

§ 1. Поняття господарського товариства  145

§ 2. Види господарських товариств  148

§ 3. Майно та майнові права у господарському товаристві.... 156

§ 4. Права і обов'язки учасників господарського товариства 161

§ 5. Управління господарським товариством  162

Запитання і завдання для самоконтролю  170

Глава 8. Правове становище

об'єднань підприємств  171

§ 1. Поняття об'єднання підприємств  171

§ 2. Види та організаційно-правові форми об'єднань

підприємств  174

§ 3. Функції та компетенція об'єднання підприємств.

Управління об'єднанням підприємств  177

 § 4. Правовий статус промислово-фінансових груп  179

§ 5. Асоційовані підприємства та холдингові компанії  183

Запитання і завдання для самоконтролю  184

Глава 9. Правовий статус громадянина як суб'єкта господарювання. Особливості правового статусу

інших суб'єктів господарювання  185

§ 1. Правовий статус громадянина-підприємця  185

§ 2. Особливості правового статусу кредитних спілок

у сфері господарювання  187

§ 3. Особливості правового статусу благодійних та інших

неприбуткових організацій у сфері господарювання  188

Запитання і завдання для самоконтролю  190

Розділ III

МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 10. Загальні засади майнових відносин

у сфері господарювання  191

§ 1. Правовий режим майна суб'єктів господарювання  191

§ 2. Види майна суб'єктів господарювання та джерела

його формування  192

§ 3. Право власності та похідні права (право господарського відання, право оперативного управління) у сфері

господарювання .•  202

§ 4. Корпоративні права  209

Запитання і завдання для самоконтролю  212

Глава 11. Правові засади приватизації державного

та комунального майна  213

і 1. Поняття і головні цілі приватизації. Законодавство

про приватизацію  213

§ 2. Об'єкти приватизації  220

§ 3. Суб'єкти приватизації  222

§ 4. Приватизаційний процес  228

§ 5. Способи приватизації  232

І б. Договірні відносини приватизації  235

Запитання і завдання для самоконтролю  244

Глава 12. Правовий режим цінних паперів

у господарській діяльності    245

§ 1. Поняття та види цінних паперів  245

§ 2. Умови і порядок емісії і розміщення цінних паперів  264

§ 3. Регулювання ринку цінних паперів  273

Запитання і завдання для самоконтролю  280


Розділ IV

ГОСПОДАРСЬКІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Глава 13. Загальні положення

щодо господарських зобов'язань      281

§ 1. Поняття, види,.та підстави виникнення господарських

зобов'язань      281

§ 2. Виконання господарських зобов'язань, забезпечення

виконання господарських зобов'язань      284

§ 3. Припинення господарських зобов'язань      288

§ 4. Розірвання господарських зобов'язань. Недійсність

господарського зобов'язання      290

Запитання і завдання для самоконтролю      292

Глава 14. Господарські договори  293

§ 1. Поняття та ознаки господарського договору  293

§ 2. Види господарських договорів  296

§ 3. Функції господарського договору   299

§ 4. Зміст і форма господарського договору  301

§ 5. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських

договорів  304

Запитання і завдання для самоконтролю  310

Розділ V

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИНАХ

Глава 15. Основні засади

господарсько-правової відповідальності  311

§ 1. Поняття, ознаки та принципи господарсько-правової

відповідальності  311

§ 2. Підстави та межі господарсько-правової відповідальності 316
§ 3. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової

відповідальності  319

§ 4. Відшкодування збитків у сфері господарювання  320

§■5. Штрафні та оперативно-господарські санкції  323

§ 6. Адміністративно-господарські санкції  328

Запитання і завдання для самоконтролю  332

Глава 16. Правове регулювання банкрутства  333

§ 1. Поняття банкрутства. Суб'єкти у відносинах

банкрутства  333

§ 2. Організаційно-правові питання запобігання банкрутству 337

§ 3. Підстави для застосування банкрутства  341

§ 4. Провадження у справах про банкрутство  344

 § 5. Ліквідаційна процедура      353

§ 6. Мирова угода       360

Запитання і завдання для самоконтролю       362

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ОКРЕМИХ ГАЛУЗЯХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 17. Правове регулювання

господарсько-торговельної діяльності  364

§ 1. Правове регулювання матеріально-технічного постачання

та збуту  365

§ 2. Правове регулювання контрактації сільськогосподарської

продукції  377

§ 3. Правове регулювання енергопостачання  379

Запитання і завдання для самоконтролю  393

Глава 18 . Правове регулювання

біржової торгівлі  394

§ 1. Поняття та юридичні ознаки біржі  394

§ 2. Функції, права та обов'язки товарної біржі  396

§ 3. Види біржових угод  398

§ 4. Правила біржової торгівлі  402

§ 5. Правовий статус фондової біржі  404

Запитання і завдання для самоконтролю  407

Глава 19. Правове регулювання оренди та лізингу

у сфері господарювання  408

§ 1. Поняття договору оренди. Об'єкти оренди  408

§ 2. Сторони в договорі оренди  412

§ 3. Порядок укладання договору оренди  413

§ 4. Умови договору оренди  416

§ 5. Припинення договору оренди  420

§ 6. Правове регулювання лізингових операцій в Україні  421

Запитання і завдання для самоконтролю  428

Глава 20. Правове регулювання інших видів господарсько-торговельної діяльності

(бартер, зберігання у товарному складі)  429

§ 1. Правове регулювання товарообмінних (бартерних) операцій 429

§ 2. Правове регулювання зберігання у товарному складі  430

Запитання і завдання для самоконтролю  432


Глава 21. Правове регулювання комерційного посередництва

(агентських відносин) у сфері господарювання  433

§ 1. Комерційне посередництво (агентська діяльність):

поняття, види, суб'єкти  433

# 2. Агентський договір: зміст, виконання та припинення  434

Запитання і завдання для самрконтролю 437

Глава 22. Правове регулювання

діяльності транспорту     438

§ 1. Види транспорту в Україні. Єдина транспортна система

України  438

§ 2. Законодавство про транспорт  441

§ 3. Правове становище транспортних організацій  442

§ 4. Транспортні господарські договори      446

Запитання і завдання для самоконтролю  455

Глава 23. Правове регулювання

капітального будівництва  456

§ 1. Поняття капітального будівництва та джерела його

фінансування  456

§ 2. Правове регулювання підрядних відносин у капітальному

будівництві г.  458

Запитання і завдання для самоконтролю  461

Глава 24. Правове регулювання

інвестиційної та інноваційної діяльності  462

§ 1. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності  462

і 2. Державне регулювання інвестиційної діяльності  467

§ 3. Правові форми реалізації інвестиційної діяльності  468

§ 4. Особливості правового регулювання інноваційної

діяльності і :  469

Запитання і завдання для самоконтролю  472

Глава 25. Правове регулювання

банківської діяльності  473

§ 1. Поняття, види та правове становище банків. Банківські

операції та їх види  473

§ 2. Поняття та види кредиту. Кредитний договір  483

§ 3. Порядок відкриття рахунків у байках  490

і 4. Порядок та форми розрахунків у господарському обороті 500

Запитання і завдання для самоконтролю  510

Глава 26. Правове регулювання

страхової діяльності     512

§ 1. Поняття страхової діяльності. Законодавство про

страхову діяльність   512

 § 2. Правове становище учасників страхової діяльності  516

§ 3. Державний нагляд за страховою діяльністю  522

Запитання і завдання для самоконтролю  526

Глава 27. Правове регулювання

цін та ціноутворення  527

§ 1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення  527

§ 2. Види цін та порядок їх встановлення  529

§ 3. Правове регулювання контролю за додержанням

дисципліни цін та відповідальність за її порушення  533

Запитання і завдання для самоконтролю  536

Глава 28. Правові засади бухгалтерського обліку,

фінансової звітності та статистичної інформації.  537

§ 1. Організація та ведення бухгалтерського обліку

в господарських організаціях  537

§ 2. Державне регулювання бухгалтерського обліку

та фінансової звітності  543

§ 3. Фінансова звітність суб'єктів господарювання  544

§ 4. Статистична інформація суб'єктів господарювання  551

Запитання і завдання для самоконтролю  554

Глава 29. Правові засади

аудиторської діяльності  555

§ 1. Поняття та зміст аудиторської діяльності  555

§ 2. Форми та зміст аудиторських послуг. Види аудиту  559

# 3. Суб'єкти аудиторської діяльності  562

§ 4. Проведення аудиту, надання інших аудиторських послуг 566

Запитання ізавданнядлясамоконтролю  569

Глава ЗО. Правове регулювання

комерційної концесії     570

§ 1. Поняття, зміст та сфера застосування комерційної

концесії  570

§ 2. Договір комерційної концесії  571

Запитання і завдання для самоконтролю      576

Розділ VII

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Глава 31. Загальні засади правового регулювання

зовнішньоекономічної діяльності  577

§ 1. Поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність  577


§ 2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності  580

§ 3. Види зовнішньоекономічної діяльності  586

§ 4. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності  588

§ 5. Компетенція органів державного регулювання

зовнішньоекономічної діяльності  590

§ 6. Правове становище торгово-промислових палат  595

Запитання і завдання для самоконтролю  598

Глава 32. Правовий режим

іноземних інвестицій  599

§ 1. Поняття іноземних інвестицій і їх роль в економіці

України  599

§ 2. Форми і види іноземних інвестицій  600

§ 3. Державна реєстрація іноземних інвестицій  601

§ 4. Особливості правового регулювання іноземних інвестицій,

що здійснюються за окремими договорами (контрактами) 602

§ 5. Гарантії і компенсації іноземним інвесторам  605

Запитання і завдання для самоконтролю  608

Розділ VIII

СПЕЦІАЛЬНІ РЕЖИМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Глава 33. Правовий режим

спеціальних (вільних) економічних зон

та спеціальний режим господарювання  609

§ 1. Поняття та види спеціальних (вільних) економічних зон. 609
§ 2. Порядок створення спеціальної (вільної) економічної

зони  612

§ 3. Спеціальний інвестиційний режим на територіях

пріоритетного розвитку  615

§ 4. Правове регулювання концесійної діяльності в Україні .. 620
§ 5. Правове регулювання інших спеціальних режимів

господарювання  627

Запитання і завдання для самоконтролю  628

Список літератури  629

Предметний покажчик  632

 ВСТУП

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність суб'єктів господарювання, які функціонують в народному господарстві, вступаючи при цьому в різноманітні господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Всі ці суспільні відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності (як між суб'єктами господарювання, так і між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання) регулюються, зокрема, Господарським кодексом, завдяки чому вони набувають характеру правовідносин.

Ринкова економіка породила різноманітні організаційні форми суб'єктів господарювання: господарські організації, грома-дяни-підприємці, структурні одиниці господарських організацій. Існує потреба у врегулюванні правового статусу об'єднань підприємств (господарських об'єднань, державних та комунальних об'єднань тощо), встановлення правового режиму вільних (спеціальних) економічних зон та визначення правового режиму іноземного інвестування.

З'явилися нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання (банкрутство, свобода конкуренції, антимонополь-не регулювання). Все більшого розвитку, в тому числі завдяки приватизаційним процесам, набуває ринок цінних паперів.

Інтеграція України до світової економічної системи стимулює розвиток міжнародних господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб'єктами господарської діяльності, запроваджується ефективне державне регулювання підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва1 тощо.

Усі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки відповідного правового регулювання, але і вивчення правових засад господарської діяльності.

1 Указ Президента України від 22 січня 2000 р. «Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва».


12

 Вступ

Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Українська держава сьогодні потребує висококваліфікованих спеціалістів на всіх напрямах економічного розвитку та державного будівництва. З метою підготовки саме таких спеціалістів, озброєних знаннями в галузі господарського законодавства, написано цей підручник.

У підручнику на основі чинного законодавства та відповідно до програми курсу висвітлюються основні правові інститути Загальної частини господарського права та питання правового регулювання в окремих галузях господарювання (Особлива частина) на основі Господарського кодексу України та нового Цивільного кодексу України, а також інших нормативно-правових актів господарського законодавства України. Автор намагався у стислій та доступній для сприйняття формі розкрити зміст основних нормативних актів господарського законодавства, показати їх роль у регулюванні суспільних відносин.

Труднощі формування господарського законодавства України, відсутність єдиних методологічних підходів до формулювання предмету та системи господарського права як навчальної дисципліни, безперечно, позначилися на змісті даної праці. У запропонованому переробленому і доповненому виданні підручника, виданого з урахуванням положень Господарського кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, та практики їх застосування, враховано конструктивні зауваження і рекомендації щодо поліпшення його структури та змісту.

 ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА


Господарські правовідносини та господарське право

 15

Розділ І

ПОНЯТТЯ, МЕТОДИ І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Глава 1

ГОСПОДАРСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

§ 7. Предмет регулювання господарського права

Господарське право, як і будь-яку іншу юридичну дисципліну, можна визначити, насамперед, за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського права.

З цієї точки зору господарське право є системою норм, що регулюють господарські відносини, тобто відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Отже, саме господарські відносини у сфері економіки України і становлять предмет господарського права.

Зміст предмета господарського права визначається двома поняттями: «організація господарської діяльності» та «здійснення господарської діяльності».

Зазначені поняття вживаються в Господарському кодексі України від 16 січня 2003 p., який набрав чинності з 1 січня 2004 р.\ та в інших актах законодавства України.

Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію

 продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК).

В наведеному визначенні зазначені такі ознаки господарської діяльності як:

особливий суб'єктний склад (господарську діяльність здійснюють суб'єкти господарювання);

особлива сфера здійснення господарської діяльності сфера суспільного виробництва;

вартісний характер результатів господарської діяльності, що мають цінову визначеність.

Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно корисна діяльність членів суспільства, їх спілок (об'єднань) щодо виготовлення продукції надання послуг, виконання робіт.

Така суспільно-корисна господарська діяльність має наступні ознаки:

по-перше, вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва);

по-друге, вона виконується на професійних засадах;

по-третє, результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто функціонують як товар;

по-четверте, ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних прошарків населення тощо).

Закріплені в ГК ознаки господарської діяльності характеризують її набагато повніше ніж ознаки, вживані в інших актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 1 Закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»1 господарська діяльність — це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару. А Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»2 під господарською діяльністю розуміє будь-яку, у тому числі підприємницьку, юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язану з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18. — Ст. 144; № 19— 20. - Ст. 144; № 21-22. - Ст. 144.

 1 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377.

2 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.


16

 Глава 1

 Господарські правовідносини та господарське право

 17

Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік яких встановлено в ст. 6 ГК. До них відносяться:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності ч. 2 ст. З ГК виділяє два її види — господарську комерційну діяльність і некомерційну господарську діяльність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти такої діяльності (підприємництва) є підприємцями.

Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) здійснюється суб'єктом господарювання (підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

Підприємництво є основним видом господарської діяльності. Основні положення щодо здійснення підприємництва встановлені нормами Глави 4 ГК (ст. 42—51).

Так, згідно з ч. 1 ст. 43 ГК «Свобода підприємницької діяльності» підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

 Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами (ч. 2 ст. 43 ГК).

Разом з тим, ч. З ст. 43 ГК встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, що полягають:

а) у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік
яких встановлює Закон України від
1 червня 2000 р. «Про ліцен
зування певних видів господарської діяльності» без спеціально
го дозволу (ліцензії);

б) у встановленні законом переліку видів діяльності, підпри
ємництво в яких забороняється.

Частина 4 ст. 43 ГК встановлює загальне правило, відповідно до якого здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

Законом обмежується підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво, законодавчо закріплені в статті 44 ГК. До них належать:

а) вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяль
ності;

б) самостійне формування підприємцем програми діяльнос
ті, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляєть
ся, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших ви
дів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встанов
лення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

в) вільний найм підприємцем працівників;

г) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

д) вільне розпорядження прибутком, що залишається у під
приємця після сплати податків, зборів та інших платежів, пе
редбачених законом;

є) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Важливим чинником активізації підприємництва в умовах побудови ринкової економіки є державна підтримка підприємництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ГК з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підпри-


18

 Глава 1

 Господарські правовідносини та господарське право

 19

ємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

подають підприємцям інші види допомоги.

Як зазначено в ч. 2 ст. 48 ГК, держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необхідні умови для цього.

На формування і розвиток малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці спрямований Закон України від 19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку малого підприємництва»1 , який визначає суб'єктами малого підприємництва фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності; юридичних осіб суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, іншими центральними органами виконавчої влади за такими напрямами:

  1.  формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
  2.  встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

1 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 51—52. — Ст. 447.

 

  1.  запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
  2.  фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
  3.  залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (такою є діяльність частини казенних, експериментальних та інших планово-збиткових підприємств, які фінансуються за рахунок держави).

Згідно з ч. 1 ст. 52 ГК некомерційне господарювання це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (ч. 2 ст. 52 ГК).

У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення ГК та інших законів, якими регулюється підприємництво (ч. З ст. 53 ГК).

На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються ГК та іншими законодавчими актами (ч. 1 ст. 54 ГК).

Господарський кодекс вперше закріпив таке поняття, як «господарче забезпечення діяльності негосподарюючих суб'єктів». Відповідно до ч. З ст. З ГК це діяльність негосподарюючих


20

 Глава 1

 Господарські правовідносини та господарське право

 21

суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, наприклад, ремонт гуртожитків університету як силами залучених ремонтно-будівельних організацій, так і власними силами; закупівля обладнання, устаткування, підручників, меблів тощо для їх використання в навчальній та науково-дослідній роботі.

Організація господарської діяльності друга складова господарських відносин. На жаль, ГК України не розкриває змісту поняття «організація господарської діяльності». Не завжди розкривається зміст цього терміну і в навчальній літературі1, незважаючи на те, що прихильниками господарського права він розглядається як одне з наріжних понять господарсько-правової науки, за допомогою якого, зокрема, розмежовуються предмети цивільного і господарського права.

Можна погодитися з узагальненим визначенням поняття організації господарської діяльності як системи заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі і просторі всіх елементів господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), певного суб'єкта господарювання. До елементів господарської системи відносяться суб'єкти, майнова база, нормативна та інформаційна системи2.

§ 2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції загального управління економікою. З цією метою у центрі й на місцях діють органи державної виконавчої влади — міністерства, державні комітети, інші центральні органи, місцеві державні адміністрації. Отже, у сфері господарювання складаються управлінські відносини між цими орга-

1 Див., напр.: Хозяйственное право: Учебник / В. К. Мамутов, Г. Л. Зна
менский, К. С. Хахулииа и др.; Под ред. В. К. Мамутова. — К.: Юринком
Интер, 2002. — С. 9—18; Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред.
А. С. Васильева, О. П. Подцерковного. — Харьков: Одиссей, 2005. — С. 10—17.

2 Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2004. —
С. 14-15.

 нами і суб'єктами господарювання. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами.

У сфері господарювання застосовується наймана праця працівників. Відносини щодо організації її застосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій та компенсацій тощо регулює трудове право.

Суб'єкти господарювання у процесі своєї діяльності володіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, екологічне тощо).

Суб'єкти господарювання є платниками податків, зборів та інших платежів, формують з прибутку і використовують власні фінансові ресурси тощо. Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідносин.

Між суб'єктами господарювання та громадянами-спожива-чами виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини регулює цивільне право.

Визнавати всі зазначені відносини господарськими, як це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної категорії господарських відносин взагалі не існує. Об'єктивно необхідні для здійснення господарської діяльності, зазначені вище відносини за своєю економічною природою не є господарськими. Ці відносини лише створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші передумови функціонування господарських відносин.

Господарсько-правова концепція і Господарський кодекс (ст. 1) визначають господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме: господарськими є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів — організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у сфері господарювання.


22

Глава 1

Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене ст. 4 ГК, в частині 1 якої зазначено, що не є предметом регулювання Господарського кодексу:

а) майнові та особисті немайнові відносини, що регулюють
ся Цивільним кодексом України;

б) земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини
щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу,
територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосфер
ного повітря;

в) трудові відносини;

г) фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання,
що виникають у процесі формування та контролю виконання
бюджетів усіх рівнів;

д) адміністративні та інші відносини управління за участі
суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або міс
цевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською
компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-гос
подарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

Господарські відносини мають певні ознаки.

Насамперед, це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів. Такими суб'єктами є учасники відносин у сфері господарювання, перелік яких встановлено ст. 2 ГК. Це:

суб'єкти господарювання,

споживачі,

органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією,

громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Особливим суб'єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи.

Другою характерною ознакою господарських відносин є існування організаційно-господарських зобов'язань як окремого виду господарських зобов'язань, а також поєднання в господарських відносинах організаційних і майнових елементів. Таке поєднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських правовідносин між суб'єктами господарювання та їх контрагентами є, зокрема, державні замовлення і державні завдання (ст. 13 ГК). Правовою підставою ви-

 Господарські правовідносини та господарське право 23

никнення господарських правовідносин є рішення їхніх суб'єктів укласти відповідний договір: господарський (ст. 184 ГК) або організаційно-господарський (ст. 186 ГК). Ці рішення ґрунтуються, зокрема, на планах учасників господарських відносин (плани економічного і соціального розвитку, бізнес-плани тощо).

Третя ознака господарських відносин їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) суб'єктами господарювання продукції (виконання робіт, надання послуг).

За наведеними ознаками господарських відносин можна розмежувати предмети регулювання цивільного і господарського права. Отже, норми цивільного права універсальні і поширюються на фізичних і юридичних осіб незалежно від діяльності, якою вони займаються. Норми господарського права спеціальні в тому розумінні, що діють лише стосовно юридичних осіб, їх структурних підрозділів, громадян-підприємців, які здійснюють суспільну господарську діяльність і споживають її результати. Тобто предмет господарського права вужчий від предмета цивільного права. Цивільне право складається з норм однієї галузі, які на засадах юридичної рівності суб'єктів регулюють майнові і особисті немайнові відносини; господарське право відповідно до законодавства є комплексною галуззю. Воно ґрунтується на загальних нормах цивільного права про правоздатність юридичних осіб, зобов'язання та нормах про окремі види господарських договорів. У господарському праві об'єднуються також ті норми адміністративного, фінансового й інших галузей права, які регулюють господарську діяльність підприємств та інших суб'єктів господарювання.

Сукупність господарських відносин, які складаються між суб'єктами господарювання, їхніми контрагентами, органами управління в процесі організації і здійснення господарської діяльності — виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг — становить предмет господарського права.

Виходячи з цього, господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини.

Відповідно до ч. 4 ст. З ГК сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності (ч. 5 ст. З ГК).


24

 Глава 1

 Господарські правовідносини та господарське право

 25

Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК).

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами (ч. 7 ст. З ГК). Слід зазначити, що регулювання цих відносин у зв'язку з їх особливим характером здійснюється не нормами ГК, а положеннями локальних правових актів, що приймаються самими господарськими організаціями стосовно своїх структурних підрозділів.

Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Так, за характером правовідносин розрізняють:

відносини з безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг);

відносини з організації господарської діяльності (державна реєстрація, ліцензування, патентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).

За взаємним становищем сторін правовідносини поділяються на:

горизонтальні, учасники яких рівноправні;

вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган
управління, в тому числі власник майна чи уповноважений ним
орган.

За сферою дії правовідносини поділяються на:

внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її структурними підрозділами, а також між господарською організацією та її структурними підрозділами;

міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання.

За галузями господарювання і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

у галузі промисловості;

у галузі сільського господарства;

у галузі транспорту;

 

у галузі капітального будівництва;

у сфері приватизації;

у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;

у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

§ 3. Методи господарського права

Методи господарського права це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Концептуально методи господарського права будуються на двох принципах: загаль-нодозвільному («дозволено все, що не заборонено законом»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов'язуючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Цей принцип в основному стосується органів державного управління економікою. Як зазначається в статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні) елементи. Тому у господарському праві як комплексній галузі права загалом діють три (а не один, як у некомплексних галузях) основні методи правового регулювання. При цьому щодо певних конкретних відносин може діяти лише один з названих методів. Інші ж відступають на «другий план» і застосовуються тоді, коли це прямо передбачено (не заборонено) законодавством, якщо в них виникає потреба.

В умовах становлення ринкової економіки переважно застосовується метод автономних рішень суб'єктів господарських відносин. Він ґрунтується на тому, що суб'єкти господарювання мають, право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не руперечать законодавству України. Це означає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: а) планують свою господарську діяльність; б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають зобов'язання в них, інші умови господарських взаємовідносин.


26

 Глава 1

Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів господарювання підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема, обов'язковість дотримання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у законодавстві суб'єктів господарювання укладати з державою державні контракти та ін.

У господарському праві діє також метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, примірні форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у сфері господарювання це приклади застосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників, що регулюють господарське життя, можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1.  Дайте визначення поняття «господарська діяльність».
  2.  Назвіть ознаки суспільно-корисної господарської діяльності.

Назвіть загальні принципи здійснення господарської діяльності.

  1.  На яких принципах здійснюється підприємницька діяльність?
  2.  Що таке некомерційна господарська діяльність?
  3.  Які відносини становлять сферу господарських відносин?
  4.  Класифікуйте господарські відносини.
  5.  Які методи господарського права ви знаєте?

 Глава 2

ПРАВОВІ ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ

І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

В РЕГУЛЮВАННІ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ І. Основні напрями економічної політики держави

Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

Проте, як зазначалося у попередній темі, господарське право регулює відносини щодо державного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування у певних правових формах і за допомогою певних методів.

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. З ст. 8 ГК).

Головними об'єктивними чинниками, що спричиняють необхідність державного регулювання господарського життя, є:

а) виконання державою соціальних функцій забезпечення
умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому чис
лі—у сфері економіки (відповідно до ст.
13 Конституції України
держава забезпечує соціальну спрямованість економіки). Таким
чином держава виконує функцію організації господарського жит
тя суспільства;

б) наявність у держави на праві власності ще досить значно
го масиву майна (передусім, засобів виробництва), що зумов
лює управління державним сектором економіки з боку держа-
ви-власника.

Як носій політичної влади і як власник певної частини засобів виробництва, держава реалізує економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах у формі довго-


28

Глава 2

строкової (стратегічної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).

Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабно економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика згідно з ч. З ст. 9 ГК — це сукупність найблиоісчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Відповідно до ст. 10 ГК основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    29

коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів гос-


зо

Глава 2

подарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

В теорії господарського права виділяють правові форми здійснення державного регулювання економіки:

державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку є одним із основних напрямів економічної політики Української держави і однією з правових форм державного управління економікою. Виходячи з цього, у своїй діяльності суб'єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГК, принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    31

документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях визначаються законом.

Згідно з ст. 1 Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»1 державне прогнозування економічного і соціального розвитку це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обґрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми (ч. З ст. 11 ГК).

Програма економічного і соціального розвитку України це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку складається з:

прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо— та короткостроковий періоди;

Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

прогнозів економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньостроко-вий період;

1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 25. - Ст. 195.


32

Глава 2

програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період;

прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період;

програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 Закону «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»).

Державний бюджет можна визначити як план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади1.

Державна цільова програма це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Державні цільові програми поділяються на: загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі загальнодержавні програми) це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки2.

Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності (ч. 5

ст. ПГК);

управління як правова форма державного регулювання

економіки означає прийняття компетентним органом юридич-

1 Ст. 2 Бюджетного кодексу України від 21 червня 2001 р, // Відомості
Верховної Ради України.
- 2001. - № 37-38. - Ст. 189.

2 Ст. 1 Закону України від 18 березня 2004 р. «Про державні цільові
програми»
// Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 352.

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    33

но значущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (державна реєстрація суб'єктів господарювання, ліцензування певних видів господарської діяльності, встановлення лімітів використання природних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій тощо);

контроль як правова форма державного регулювання економіки це сукупність організаційно-технічних і правових заходів, спрямованих на визначення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень в діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю) визначені Законом України від 5 квітня 2007 р. «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»1.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності2;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни3;

1 Відомості Верховної Ради України. — 2007. — № 29. — Ст. 389.

2 Закон України від 26 січня 1993 р. «Про державну контрольно-ревізій
ну службу в Україні»
// Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. —
Ст. ПО; Закон України від 16 липня 1999 р. «Про бухгалтерський облік та
фінансову звітність в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. —
№ 40. - Ст. 365.

3 Ст. 2 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову
службу в Україні»
// Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 6. —
Ст. 37.


34

Глава 2

цін і ціноутворення з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги1;

монополізму та конкуренції з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства2;

земельних відносин за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праці за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності3;

споживання за якістю і безпечністю продукції та послуг4;

зовнішньоекономічної діяльності з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не

1 Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» // Ві
домості Верховної Ради України.
— 1990. — № 52. — Ст. 650.

2 Ст. 4 Закону України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної
конкуренції»
// Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

3 Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці»; Закон Украї
ни від
17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку»; Положення про державний
архітектурно-будівельний контроль, затверджене постановою Кабінету Міні
стрів України від
25 березня 1993 р.

4 Закон України від 12 травня 1991 р. (в ред. Закону України від 1 груд
ня
2005 р.) «Про захист прав споживачів» // Відомості Верховної Ради Украї
ни.
- 2006. - № 7. - Ст. 84.

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    35

пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом;

нормативне регулювання як правова форма державного регулювання економіки означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб'єктів господарювання, правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за порушення у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньоекономічної діяльності та митної справи тощо.

§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

державне замовлення;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;


36

Глава 2

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

а) Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

Детально відносини щодо формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі продукція) для задоволення державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності регулюються Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб»1.

Згідно з ч. 1 ст. 1 цього закону пріоритетні державні потреби це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    37

органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення це суб'єкти господарювання усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють чи поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону. Так, відносини, що виникають у зв'язку з формуванням, розміщенням, фінансуванням і виконанням державного оборонного замовлення, регулюються Законом України від 3 березня 1999 р. «Про державне оборонне замовлення»1.

б) Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 ГК.

Ліцензія це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»2. Цей закон визначає види господарської діяльності, що підлягають

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.

 1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 17. — Ст. 111.

2 Там само. - 2000. - № 36. - Ст. 299.


38

Глава 2

ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до статті 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:

пошук (розвідка) корисних копалин;

виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, окремих видів пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними товарами;

виробництво вибухових матеріалів промислового призначення (за переліком, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці та державного гірничого нагляду);

виробництво особливо небезпечних хімічних речовин (за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

видобування корисних копалин із родовищ, що мають за-гальнодерл--.гіне значення та включені до Державного фонду родовищ корисних копалин;

видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорого-цінного каміння;

виробництво дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдоро-гоцінного каміння;

виготовлення виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння, торгівля виробами з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння;

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    39

виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами;

виробництво ветеринарних медикаментів і препаратів, оптова, роздрібна торгівля ветеринарними медикаментами і препаратами (всього стаття налічує понад 60 найменувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:
найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, іден
тифікаційний код
для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9
Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник
має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;


40

Глава 2

документи подані з порушенням встановлених вимог.

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюється Кабінетом Міністрів України1. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються:

найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9 Закону (в повному обсязі або частково), на право провадження якої видається ліцензія;

найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікаційний номер фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

строк дії ліцензії;

посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов;

рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;

нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності;

1 Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» // Офіційний вісник України. - 2000. - № 48. - Ст. 2093.

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    41

акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;

акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

акт про невиконання розпорядження про усунення пору-, шень ліцензійних умов;

неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарю-

Gdriri-Я.

Торговий патент це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»1, а більш детально — Положенням

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 20. — Ст. 82.


42

Глава 2

про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077і.

Торговий патент придбавається:

по-перше, на здійснення операцій з роздрібної торгівлі для кожного пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо).

Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готівкові кошти, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки.

Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгаданому Законі розуміються:

магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та мають торговельний зал для покупців, площа якого не перевищує 20 квадратних метрів;

кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;

автомагазини, розвозки та інші види пересувної торговельної мережі;

лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведених для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, що надаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності фізичним особам та знаходяться на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;

стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції, заправні пункти, які здійснюють роздрібну торгівлю нафтопродуктами;

по-друге, на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, що здійснюються банківськими установами у власних операційних залах.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів.

1 Офіційний вісник України. - 1998. - № 28. - Ст. 1049.

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    43

Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів:

на території міста Києва, обласних центрів від 60 до 320 гривень;

на території міста Севастополя, міст обласного підпорядкування (крім обласних центрів) і районних центрів від ЗО до 160 гривень;

на території інших населених пунктів до 80 гривень. У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прийняття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відповідних місцевих бюджетів.

Вартість торгового патенту на здійснення операцій з торгівлі валютними цінностями встановлюється у фіксованому розмірі 960 гривень за календарний місяць.

Спеціальні ставки вартості торгового патенту встановлені законом на здійснення операцій з надання послуг у сфері грального бізнесу.

Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служби, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприємницької ді-яльності-юридичної особи (або структурного підрозділу цього суб'єкта).

Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяльності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.

Термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності та діяльності з надання побутових послуг становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі валютними цінностями — 36 календарних місяців.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або


и

Глава 2

обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. Наприклад, квоти на виробництво молока та поставку молочної продукції до державного резерву в цілому щорічно встановлюються Кабінетом Міністрів України, по областях та підприємствах центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики за участю галузевих формувань та обласних державних адміністрацій (ст. 18 Закону України від 24 червня 2004 р. «Про молоко та молочні продукти»1.

в) Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ГК, що має назву «Технічне регулювання у сфері господарювання», у сфері господарювання застосовуються:

технічні регламенти;

стандарти;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови.

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України, державні стандарти України.

Стандарт це документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності

1 Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 47. — Ст. 513.

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    45

чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги (ст. 1 Закону України «Про стандартизацію»1;

Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом. На сьогодні це Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»2.

Важливе значення для визначення правових та організаційних засад розроблення і застосування національних стандартів, технічних регламентів та процедур оцінки відповідності має Закон України від 1 грудня 2005 р. «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності»3, який встановлює також основоположні принципи державної політики у сфері стандартизації, технічного регулювання та оцінки відповідності.

г) Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання регулюються, передусім, ст. 16 ГК, згідно з якою держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших ви-

1 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 31. — Ст. 145.

2 Там само. - 1993. - № 27. - Ст. 289.

3 Офіційний вісник України. — 2005. — № 52. — Ст. 3246.


46

Глава 2

падках, передбачених законом. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2006 р. № 239 затверджено Порядок використання у 2006 році коштів державного бюджету, що виділяються на фінансову підтримку виробництва продукції рослинництва шляхом дотування.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом. Як приклади, можна назвати Закони України від 21 вересня 2000 р. «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії»1, від 23 грудня 1997 р. «Про державну підтримку суднобудівної промисловості України»2, від 12 липня 2001 р. «Про державну підтримку літакобудівної промисловості України»3.

д) Особливе місце в механізмі державного регулювання господарської діяльності посідають податки. Відповідно до ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 48. - Ст. 406.

2 Там само. - 1998. - № 18. - Ст. 90.

3 Там само. - 2001. - № 50. - Ст. 261.

 Правові форми участі держави 1 місцевого самоврядування...    47

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Господарську компетенцію мають не лише органи держави, але і органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 23 ГК органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися також на договірних засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єк-


48

Глава 2

тами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом.

Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

Правові форми державного регулювання економіки реалізуються за допомогою певних способів впливу на поведінку суб'єктів господарювання. Такі, передбачені законодавством, способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного суспільству результату можна іменувати методами державного регулювання економіки.

Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на економіку, на поведінку суб'єктів господарювання адміністративні і економічні.

Адміністративні методи це такі способи впливу держави, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов'язкового припису) компетентного органу, що підлягає виконанню суб'єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні.

Економічні методи це такі способи впливу держави на економіку, на суб'єктів господарювання, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання суспільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допомогою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).

Адміністративні і економічні методи застосовуються в межах чинного господарського законодавства в залежності від конкретних економічних, політичних та інших умов, а також виходячи з мети і завдань, що стоять перед державою і суспільством на певному історичному проміжку часу.

З часом елемент державного регулювання зменшуватиметься, норми господарського права України будуть «комерціалізуватися». Воно перетворюватиметься у комерційне право, яке діятиме паралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають комерційне (не господарське, як у нас) право. Це

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    49

системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і купівлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні «правил торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки комерційне право кодифіковане в формі комерційних кодексів (в Японії Господарського кодексу), які діють паралельно з цивільними кодексами.

§ 3. Особливості управління господарською

діяльністю у державному та комунальному

секторах економіки

Як встановлено ст. 22 ГК, держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Особливість державного сектору економіки полягає в тому, що суб'єктами господарювання в ньому є:

суб'єкти, що діють на основі лише державної власності,

суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків,

суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Суб'єктами управління у державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. їх повноваження щодо суб'єктів господарювання (господарська компетенція) визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Від-


50

Глава 2

носини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

Законом встановлюються особливості здійснення антимонопольно-конкурентно! політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 ГК.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених ГК та іншими законами.

Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки визначені ст. 24 ГК.

Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є:

суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності,

 Правові форми участі держави і місцевого самоврядування...    51

суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності перевищує п'ятдесят відсотків,

суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної власності становить величину, яка забезпечує органам місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентно!' політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1.  Які чинники спричиняють необхідність державного регулювання господарського життя?
  2.  Назвіть напрями економічної політики, що визначаються державою.
  3.  Які правові форми державного регулювання економіки виділяють у теорії господарського права?
  4.  Назвіть основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання.
  5.  Яким чином здійснюється ліцензування певних видів господарської діяльності?

Назвіть підстави для анулювання ліцензії.

  1.  Що таке торговий патент і в яких випадках він придбава-ється?
  2.  За допомогою яких методів держава впливає на поведінку суб'єктів господарювання?
  3.  У чому полягають особливості управління господарською діяльністю в державному секторі економіки?

10. У чому полягають особливості управління господарською діяльністю в комунальному секторі економіки?


Глава 3

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ЕКОНОМІЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

§ 7. Законодавство про захист економічної

конкуренції. Види порушень законодавства

про економічну конкуренцію

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.

З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї «соціалістичний» монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави в складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її в єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм в нашій державі є також породженням політики концентрації та спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність України»1 зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного закону включила в перелік законодавчих актів, які забезпечували б дію

1 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 34. - Ст. 500.

 Правові засади захисту економічної конкуренції 53

Закону «Про економічну самостійність України», антимонополь-не законодавство.

За час, що пройшов, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»1, який визначав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. З набуттям чинності Законом України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції»2 Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон «Про Антимоно-польний комітет України»3, яким визначено правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції»4.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначається нормами розділів VII та XI Закону «Про захист економічної конкуренції» та приведеними у відповідність до них Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 р. зі змінами і доповненнями від 12 лютого 2002 p.).

Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається з законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції»,

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 21. — Ст. 296.

2 Там само. - 2001. - № 12. - Ст. 64.

3 Там само. - 1993. - № 50. - Ст. 472.

4 Там само. - 1996. - Х° 36. - Ст. 164.


54

Глава 3

інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон «Про захист економічної конкуренції», яким регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до статті 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, об'єднання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, об'єднання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання, або вступ до такого об'єднання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

 Правові засади захисту економічної конкуренції 55

  1.  обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно-логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
  2.  розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
  3.  спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
  4.  усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;
  5.  застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
  6.  укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
  7.  суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Антиконкурентними узгодженими діями вважається також вчинення суб'єктами господарювання схожих дій (бездіяльності) на ринку товару, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції у разі, якщо аналіз ситуації на ринку товару спростовує наявність об'єктивних причин для вчинення таких дій (бездіяльності).

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Разом з тим зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;

раціоналізації виробництва.


56

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 57

Проте, зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.

Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання в установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету або Кабінету Міністрів України1.

Особа, що вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої статтею 52 Закону.

Разом з тим така особа не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона:

не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету України;

була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконку-рентними узгодженими діями;

не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.

Відповідно до статті 12 Закону «Про захист економічної конкуренції» суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку

1 Про порядок отримання дозволу див. § 3 цієї глави.

 товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону, тобто на цьому ринку у них немає жодного конкурента або вони не зазнають значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків

і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої статті 12 Закону.

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єкта господарювання не визнається порушенням антимонопольного законодавства. Таким порушенням Закон «Про захист економічної конкуренції» визнає зловживання монопольним становищем на ринку.

Відповідно до статті 13 зазначеного закону зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається;

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;


58

Глава 3

  1.  застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;
  2.  обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;
  3.  обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;
  4.  часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;
  5.  суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;
  6.  створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Зловживання монопольним становищем на ринку становлять другу групу порушень антимонопольного законодавства.

До третьої групи порушень входять антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Такими діями стаття 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» визнає прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

 

59

Правові засади захисту економічної конкуренції

заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення узгоджених дій концентрації суб'єктів господарювання в інших формах;

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;

будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов;

надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;

дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.

Вчинення антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.


60

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 61

Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Статтею 17 Закону «Про захист економічної конкуренції» забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.

Четверту групу порушень законодавства про захист економічної конкуренції складає обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань, яка полягає в тому, що суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також примушувати інших суб'єктів господарювання:

до антиконкурентних узгоджених дій, визначених ст. 6 Закону;

до узгоджених дій, визначених ст. 7, 8, 9 та 10 Закону;

до участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної ст. 22 Закону (ст. 18 Закону «Про захист економічної конкуренції»).

Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Статтею 19 Закону встановлено й інші заборони неправомірного використання суб'єктами господарювання ринкового становища.

Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у гос-

 подарській діяльності малим або середнім підприємцям (дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання), зокрема вчинення дій, заборонених згідно з ч. 1 та 3 ст. 19 Закону.

Статтею 21 Закону «Про захист економічної конкуренції» не допускається обмежувальна діяльність об'єднань (об'єднань юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об'єднань підприємств, а також громадських організацій) шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необгрунтованою і невиправданою.

Значної шкоди розвитку конкуренції в економіці України завдає недобросовісна конкуренція будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ч. 1 ст. 1 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визнає недобросовісною конкуренцією, зокрема, такі дії:

неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;

неправомірне використання товару іншого виробника;

копіювання зовнішнього вигляду виробу;

порівняльна реклама;

дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця);

купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;

схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця);

схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);

схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника;

підкуп працівника покупця (замовника);

досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

неправомірне збирання комерційної таємниці;

розголошення комерційної таємниці;

схилення до розголошення комерційної таємниці;

неправомірне використання комерційної таємниці (ст. ст.4— 19 Закону).


62

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 63

§ 2. Правове становище Антимонопольного комітету

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю. З метою забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державних орган Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є: здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції;

захист законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законодавства в межах своїх повноважень;

сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначене Законом «Про Антимонопольний комітет України», а його діяльність щодо контролю за концентрацією суб'єктів господарювання, розгляду заяв та справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та про недобросовісну конкуренцію регламентується законами «Про захист економічної конкуренції» та «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні відділення (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Антимонопольний комітет відповідно до покладених на нього завдань:

 контролює дотримання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при перетворенні органів управління в об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;

розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;

звертається до суду чи господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства, в тому числі:

а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих
органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіо
нального самоврядування та припинення ними дій, що обмежу
ють конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені стро
ки розпорядження
Антимонопольного комітету про скасування
неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;

б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням ан
тимонопольного
законодавства;

в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єк
тами підприємницької діяльності в результаті порушення
анти
монопольного
законодавства;

г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством, а
також надсилають до суду протоколи про адміністративні пору
шення для накладання штрафів на посадових осіб відповідно до
чинного законодавства;

дає рекомендації державним органам щодо провадження заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;

бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольно!' політики та демонополізації економіки;

бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету;


64

Глава 3

узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;

розробляє і організовує провадження заходів, спрямованих на запобігання порушень антимонопольного законодавства;

систематично інформує населення України про свою діяльність;

здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.

Державні уповноважені є незалежними у здійсненні покладених на них повноважень щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства та під час розгляду справ про його порушення. Для виконання покладених на них функцій державні уповноважені наділені широкими правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно входити на підприємства і в організації, мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; право вимагати усні або письмові пояснення посадових осіб та громадян; право розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства та ін.

Вимоги державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в межах їхніх повноважень є обов'язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не перебачене чинним законодавством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Територіальне відділення Антимонопольного комітету України є органом Антимонопольного комітету України, утвореним для реалізації завдань, покладених на Комітет Законом України «Про Антимонопольний комітет України», іншими актами законодавства про Антимонопольний комітет України.

Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України 23 лютого 2001 р.1.

Відділення утворюється Комітетом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, інших адміністративно-територіальних одиницях, йому підпорядковане і підзвітне.

1 Офіційний вісник України. — 2001. — № 14. — Ст. 622.

 Правові засади захисту економічної конкуренції 65

Відділення є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Основними завданнями відділення є:

здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;

контроль за економічною концентрацією;

сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

Свої завдання відділення здійснює у відповідному регіоні, а у випадках, передбачених законодавством, та за дорученням Голови Комітету за межами регіону.

§ 3. Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання

З метою запобігання монополізації1 товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.

Відповідно до частини 2 статті 22 Закону «Про захист економічної конкуренції» концентрацією визнається:

  1.  злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;
  2.  набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію

Монополізацією визнається досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища.


66

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 67

чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи.

  1.  створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який протягом тривалого періоду буде самостійно здійснювати господарську діяльність, але при цьому таке створення не призводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.
  2.  безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.

Така концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи його адміністративної колегії у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 Закону та іншими нормативно-правовими актами, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом, встановленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:

1) вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній

 день фінансового року у кожного, та вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.

2) у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 Закону та іншими нормативно-правовими актами, незалежно від сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів учасників концентрації, коли:

частка на певному ринку товару будь-якого учасника концентрації або сукупна частка учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує 35 відсотків, та концентрація відбувається на цьому чи суміжному з ним ринку товару.

Концентрація, яка потребує дозволу, забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.

Відповідно до ст. 26 Закону «Про захист економічної конкуренції» учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України, звертаються: із заявою про надання дозволу на узгоджені дії до Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень; із заявою про надання дозволу на концентрацію до Антимонопольного комітету України.

За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії або концентрацію справляється плата в розмірах, передбачених ч. 2 ст. 34 Закону «Про захист економічної конкуренції».

Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду.

Якщо дозвіл на узгоджені дії було надано органами Антимонопольного комітету України на конкретно визначений строк,


68

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 69

суб'єкти господарювання мають право звернутися до органів Антимонопольного комітету України із заявою про продовження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку дії дозволу.

Органи Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців, а заяву про надання дозволу на концентрацію протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.

Якщо протягом строку розгляду заяви органи Антимонопольного комітету України не розпочали розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію, рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію вважається прийнятим.

У разі виявлення підстав для заборони узгоджених дій, концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про узгоджені дії чи концентрацію, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку заявник повинен надати для прийняття органами Антимонопольного комітету України рішення у справі.

Строк розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію не повинен перевищувати трьох місяців. Якщо протягом строку розгляду справи рішення не прийнято, вважається, що на узгоджені дії чи концентрацію надано дозвіл.

Рішення органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може бути обумовлено виконанням учасниками узгоджених дій, концентрації певних вимог і зобов'язань, які усувають або пом'якшують негативний вплив узгоджених дій, концентрації на конкуренцію. Такі умови і зобов'язання можуть стосуватися, зокрема, обмеження стосовно управління, користування чи розпорядження майном, а також зобов'язання суб'єкта господарювання здійснити відчуження майна.

Рішення про надання дозволу на узгоджені дії може бути надано на невизначений або конкретно визначений строк, який, як правило, не повинен перевищувати п'яти років.

 Інформація про прийняті рішення за результатами розгляду заяв, справ про узгоджені дії, концентрацію може бути опублікована в «Офіційному віснику України», інших друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена в інший спосіб.

У тридцятиденний строк від дня прийняття рішення Анти-монопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію. Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про падання дозволу на узгоджені дії, концентрацію або про відмову у наданні такого дозволу.

Процедура надання Кабінетом Міністрів України такого дозволу визначається Порядком надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. 219і.

§ 4. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції

Питанням відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції присвячений розділ VIII Закону «Про захист економічної конкуренції».

Згідно зі ст. 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є:

  1.  антиконкурентні узгоджені дії;
  2.  зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України або їх виконання не в повному обсязі;

1 Офіційний пісник України. — 2002. — № 9. — Ст. 405.


70

 Глава З

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 71

  1.  здійснення учасниками узгоджених дій-суб'єктами господарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст. 10 Закону;
  2.  делегування повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування у випадках, заборонених згідно із ст. 16 Закону;
  3.  вчинення дій, заборонених згідно із ст. 17 Закону;
  4.  обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена згідно із ч. 2 ст. 18, ст. 19 і 20 Закону;
  5.  обмежувальна діяльність, заборонена згідно із ч. 1 ст. 18 Закону;

10) недотримання умов, передбачених пунктом 2 ч. З ст. 22

Закону;

  1.  порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;
  2.  концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна;
  3.  неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
  4.  подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;

  1.  подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню;
  2.  створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації;
  3.  надання рекомендацій суб'єктами господарювання, об'єднаннями, органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяють вчиненню таких порушень;

 

  1.  обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
  2.  невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;
  3.  обмежувальна діяльність об'єднань, заборонена згідно зі ст. 21 Закону.

За порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб'єктів господарювання застосовуються такі види санкцій:

1. Штрафи відповідно до ст. 52 Закону «Про захист економічної конкуренції» накладаються органами Антимонопольного комітету на об'єднання, суб'єктів господарювання за такі порушення:

а) антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монополь
ним (домінуючим) становищем; невиконання рішення, поперед
нього рішення органів
Антимонопольного комітету або їх вико
нання не в повному обсязі
у розмірі до десяти відсотків дохо
ду (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував
року, за який накладається штраф. У разі наявності незаконно
одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазна
ченого доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не
перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибут
ку. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу ор
ганів Антимонопольного комітету України, голови його терито
ріального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф
накладається у розмірі до двадцяти тисяч неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян;

б) здійснення учасниками узгоджених дій суб'єктами гос
подарювання дій, заборонених згідно з ч.
5 ст. 10 Закону; обме
жувальну та дискримінаційну діяльність, заборонену згідно із
ч.
2 ст. 18, ст. 19 і 20 Закону; недотримання умов, передбачених
пунктом
2 ч. З ст. 22 Закону; порушення положень погоджених
з органами
Антимонопольного комітету України установчих
документів суб'єкта господарювання, створеного в результаті
концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;


72

Глава 3

концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

в) обмежувальну діяльність, заборонену згідно із частиною першою статті 18 Закону; неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню; створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

 Правові засади захисту економічної конкуренції 73

Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.

Відповідно до Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» вчинення господарюючими суб'єктами — юридичними особами та їх об'єднаннями дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб'єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі, якщо обчислення виручки господарюючого суб'єкта неможливе або виручка відсутня, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Вчинення дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, юридичними особами, їх об'єднаннями та об'єднаннями громадян, що не є господарюючими суб'єктами, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Примусовий поділ, як вид господарсько-організаційних санкцій за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, застосовується Антимонопольним комітетом у випадках, коли суб'єкт господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, зловживає ним.

Примусовий поділ не застосовується у таких випадках:

при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконай-


74

Глава 3

ню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

3. Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду вна
слідок порушення законодавства про захист економічної кон
куренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із за
явою про її відшкодування.

Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону «Про захист економічної конкуренції», відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.

Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом «Про захист від недобросовісної конкуренції» як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.

4. Вилучення товарів. У разі встановлення факту неправо
мірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів,
упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи
можуть звернутися до
Антимонопольного комітету України,
його територіальних відділень із заявою про вилучення това
рів з неправомірно використаним позначенням або копій ви
робів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у
продавця.

Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.

Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання застосовується у разі, коли можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

Слід мати на увазі, що суб'єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції становить п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення з дня закінчення вчинення порушення.

 Правові засади захисту економічної конкуренції 75

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачені пунктами 13—16 ст. 50 Закону «Про захист економічної конкуренції», становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення з дня закінчення вчинення порушення.

Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

§ 5. Розгляд справ

про порушення законодавства

про захист економічної конкуренції

Однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Антимонопольного комітету здійснюється у відповідності з Законом «Про захист економічної конкуренції» та Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, норми яких визначають порядок розгляду Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, виконання, перевірки, перегляду прийнятих ними рішень, а також порядок оскарження рішень органів Антимонопольного комітету.

Справи у межах компетенції розглядаються органами Комітету:

Комітетом;

Постійно діючою адміністративною колегією Комітету;

тимчасовою адміністративною колегією Комітету;

державним уповноваженим Комітету;

Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за:

заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції;


76

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 77

поданнями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.

У випадках, коли порушення законодавства про захист економічної конкуренції не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку, заявнику може бути відмовлено у розгляді справи.

У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи, яке надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Заявнику та третім особам надсилається повідомлення про початок розгляду справи.

Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи, їх представники.

Сторонами у справі є відповідач і заявник (у разі якщо справу розпочато за відповідною заявою).

Відповідачем є особа, щодо якої здійснюється розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв'язку з тим, що рішення може суттєво зачепити її права та інтереси, охорошовані законом. Про визнання третьою особою органами Антимонопольного комітету України приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі.

Особи, які беруть (брали) участь у справі, мають право: ознайомлюватися з матеріалами справи (крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть (брали) участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи);

наводити докази, подавати клопотання, усні й письмові пояснення (заперечення);

одержувати копії рішень у справі (витяги з них, крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення

 якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі);

оскаржувати рішення в порядку, визначеному законом.

Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно користуватися належними їм правами.

У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про:

заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів;

обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним виходячи із законних прав та інтересів інших осіб.

Попереднє рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному ст. 60 Закону «Про захист економічної конкуренції», у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання.

Попереднє рішення, якщо в ньому не зазначено коротший строк, втрачає чинність з дня отримання відповідачем рішення, прийнятого за результатами розгляду справи.

За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:

визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;


78

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 79

накладення штрафу; блокування цінних паперів;

усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених згідно із ст. 19 Закону;

оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;

закриття провадження у справі.

Розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції підлягає закриттю без прийняття рішення по суті, якщо:

справа не підлягає розгляду в Антимонопольному комітеті України, його територіальному відділенні;

не встановлено відповідача або його місцезнаходження; відповідача юридичну особу ліквідовано; вже розглянуто чи розглядається органами Антимонопольного комітету України справа з тих же підстав щодо того самого відповідача;

не доведено вчинення порушення; є інші підстави, передбачені законом.

Рішення (витяг з нього), розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома в інший спосіб.

У разі, якщо вручити рішення немає можливості внаслідок відсутності посадових осіб чи уповноважених представників суб'єкта господарювання, органу адміністративно-господарського управління та контролю за відповідною юридичною адресою, рішення органів Антимонопольного комітету України вважається таким, що вручене відповідачу, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення в офіцій-

 ному друкованому органі (газета Верховної Ради України «Голос України», газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр», «Офіційний вісник України», друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання чи місцем прописки, юридичної адреси відповідача).

Рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов'язковими до виконання.

Рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення Антимонопольного комітету України, державним уповноваженим Антимонопольного комітету України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у заявах, справах про узгоджені дії, можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України.

Заява про перевірку рішення може бути подана до Антимонопольного комітету України у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України перевіряються адміністративною колегією Антимонопольного комітету України чи Антимонопольним комітетом України, рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України Антимонопольним комітетом України.

Органи Антимонопольного комітету України, які здійснюють перевірку рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі.

За результатами перевірки рішення органи Антимонопольного комітету України мають право:

залишити рішення без змін;

змінити рішення;

скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині;

скасувати рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі.


80

 Глава 3

 Правові засади захисту економічної конкуренції

 81

Підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:

неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи;

недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;

невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до Господарського суду м. Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських господарських судів.

Прийняття судом, господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків порушення судом, господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого:

згідно з ч. 1 ст. 48, ч. 1 ст. ЗО Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;

за результатами перевірки відповідно до ч. 5 ст. 57 Закону;

за результатами перегляду відповідно до ч. З ст. 58 Закону.

За загальним правилом перевірка в апеляційному порядку чи перегляд за нововиявленими обставинами за заявою сторони відповідного рішення (постанови) суду, господарського суду зупиняє виконання рішення органу Антимонопольного комітету, якщо судом, господарським судом не визначено інше.

 Запитання і завдання для самоконтролю

  1.  Назвіть основні акти законодавства про захист економічної конкуренції.
  2.  Які дії визнаються антиконкурентними узгодженими діями?
  3.  Дайте визначення поняття монопольного становища.
  4.  Які дії (бездіяльність) визнаються зловживанням монопольним становищем?
  5.  Що таке недобросовісна конкуренція?
  6.  Що таке економічна концентрація?
  7.  Назвіть основні види порушень законодавства про захист економічної конкуренції.
  8.  Які види санкцій застосовуються до суб'єктів господарювання за порушення законодавства про захист економічної конкуренції?
  9.  Якими органами розглядаються справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції?
  10.  


Господарське законодавство

 83

Глава 4 ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

§ 1. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства

Норми господарського права як загальні правила поведінки суб'єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі формі нормативних актів. Саме у формі нормативних актів норми господарського права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто функціонують як загальні обов'язкові правила господарювання. Відповідно господарське законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які згідно із законом є інституційними джерелами господарського права. Основними джерелами господарського права є саме закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий прецедент, у цій сфері застосовуються рідко.

Система господарського законодавства загалом обумовлена предметом регулювання. Офіційно межі цього предмета сьогодні визначені у кодифікованому нормативному акті Господарському кодексі України.

Згідно з ст. 1 ГК цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Отже предметом господарського законодавства є господарські відносини, тобто відносини між організаціями щодо виробництва і реалізації (поставки, купівлі-продажу, міни) продукції, відносини у капітальному будівництві, відносини у закупівлі сільськогосподарської продукції в аграрних товаровиробників (агропідприємств та фермерських господарств), відносини організацій всіх видів транспорту з клієнтами та між собою, відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності тощо. Це точка зору представників теорії господарського права. Згідно з нею господарське законодавство являє собою самостійну галузь систему нормативних актів, правила яких ре-

 гулюють господарські відносини щодо організації та здійснення господарської діяльності в галузі суспільного виробництва і обігу.

Теорія господарського права виходить з того, що як галузь господарське законодавство окреслене лише господарськими відносинами і не включає всіх нормативних актів (фінансового, адміністративного, трудового права тощо), які теж регулюють народне господарство. У такому спеціальному значенні господарське законодавство кодифіковане шляхом прийняття Господарського кодексу.

Друге визначення предмета господарського законодавства тривалий час формулювалося не за предметом регулювання («господарські правовідносини»), а за «критерієм адресата» за відношенням нормативних актів до народного господарства, адресуванням їх цьому об'єктові. Згідно з цим визначенням господарське законодавство є сукупністю нормативних актів, які регулюють усі, а не тільки господарські, відносини у народному господарстві. Таке визначення терміну «господарське законодавство» узагальнювало адресоване економіці цивільне (насправді господарське), трудове, фінансове, земельне, екологічне та інші окремі системи законодавства. Тобто це безмежно широка «суперсистема» законодавства («безмежний нормативний масив»). Прихильники цієї теорії називають господарське законодавство не галуззю, а «нормативним масивом» терміном, змістовно-понятійні межі якого з'ясувати важко. Він охоплює всі нормативні акти, котрі так чи інакше стосуються народного господарства. З урахуванням того, що і суто господарсько-правових актів у нас дуже багато, наукова цінність цієї теорії досить сумнівна.

Ознаки та особливості господарського законодавства, однією з яких є комплексний зміст основних нормативних актів, більш повно характеризують цю галузь законодавства. Переважна більшість нормативних актів господарського законодавства включає норми двох і більше галузей права.

Як приклад можна навести транспортні кодекси і статути.

Другою ознакою і особливістю господарського законодавства є те, що воно включає в себе одногалузеві акти господарського законодавства. Такими, зокрема, слід вважати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання. Вони


84

 Глава 4

 Господарське законодавство

 85

одногалузеві, бо регулюють відносини щодо укладання та виконання відповідних господарських договорів.

Об'єктивною ознакою господарського законодавства є множинність актів, зумовлена тим, що:

  1.  це законодавство регулює різні види господарської діяльності (промислову, будівельну, транспортну, інноваційну тощо), кожен з яких має суттєві особливості, які враховуються у спеціальних актах;
  2.  в економіці наявні різні форми власності (приватна, колективна, державна, комунальна), що теж відповідним чином диференціює акти господарського законодавства;
  3.  на території України до цього часу застосовуються окремі акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України (в тому числі і стосовно законодавчого регулювання господарських відносин), за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України;
  4.  тривалий час був відсутній кодифікований акт господарського законодавства, натомість, діяла значна кількість актів, прийнятих вищим та центральними органами державної виконавчої влади.

З названих об'єктивних факторів і суб'єктивних причин напрошується висновок про те, що кодифікувати господарське законодавство навіть у великому акті (Господарському кодексі) буде дуже важко. Сьогодні ми це бачимо вже після прийняття Господарського кодексу, який, на нашу думку, так і не виконав до кінця завдання кодифікації.

Наступною ознакою господарського законодавства України є його поєднання з комерційним правом інших країн та міжнародними договорами з господарських питань. Воно здійснюється згідно з певними принципами, зазначеними нижче.

Принцип пріоритету спеціальних норм міжнародного договірного права над загальними нормами господарського права України. Цей принцип сформульований, зокрема, у статті 50 ГК: «у разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент прийняття Конституції України, застосовуються відповідно до

 Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами».

Принцип надання нормам міжнародних економічних договорів статусу національного законодавства України. Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»1 чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19 Закону). Якщо такого порядку не встановлено, пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних договорів.

Третім принципом поєднання господарського законодавства України з комерційним правом інших країн є право сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджувати вибір) право країни, яким визначаються права та обов'язки сторін договорів. Водночас законодавством України встановлено, що у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до ч. 2, 3 ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право», при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є: продавець, дарувальник, одержувач ренти, наймодавець, позикодавець, підрядник тощо (ст. 44 Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право»2).

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що поняття «господарське законодавство» охоплює як господарські закони у власному значенні, так й інші нормативні акти з питань господарської життєдіяльності. Це законодавство включає в себе і так зване відомче господарське законодавство. До відомчих нормативних актів належать у такому разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав і обов'язків суб'єктів господарських відносин. Це нормативні акти міністерств, державних ко-

1 Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 50. — Ст. 540.

2 Офіційний пісник України. - 2005. - № 29. - Ст. 1694.


86

 Глава 4

 Господарське законодавство

 87

мітетів, інших органів виконавчої влади, що здійснюють державне управління економікою.

Незважаючи на те, що стосовно господарських відносин впроваджено принципи прямої дії законів і сфера дій відомчого господарського законодавства, таким чином, обмежується, його питома вага у складі господарського законодавства ще досить значна. З метою забезпечення законності актів відомчого законодавства, їх відповідності законам та підзаконним нормативним актам Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»1 в Україні введено державну реєстрацію відомчих нормативних актів. її здійснюють: Міністерство юстиції України — щодо нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю; Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим — щодо нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції — щодо нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю; районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції — щодо нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів.

До господарського законодавства належать також нормативні акти, які в теорії права називають локальними, або статутними. Це статути і засновницькі договори підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань, положення про структурні підрозділи господарських організацій, у тому числі відособлені (філії, представництва, відділення). Сукупність цих нормативних актів є, з юридичної точки зору, своєрідним елементом господарського законодавства.

По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються), як правило, тими суб'єктами, статутні процедури функціонування яких вони регулюють, тобто підприємствами (щодо дер-

1 Голос України. — 1992. — 8 жовтня.

 жавних підприємств діє порядок затвердження їхніх статутів уповноваженими на це органами), товариствами, концернами, корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юридичної сили статутів, установчих договорів тощо є нормотворчі повноваження саме цих осіб як заснованих на законі соціальних інститутів. Межі таких повноважень визначені законом, тобто статутне право ґрунтується на законі. По-друге, за колом осіб такі акти є «суб'єктними», тобто поширюються лише на тих суб'єктів, що їх прийняли. Звідси визначення локальні.

§ 2. Нормативні акти господарського законодавства: поняття і види

Визначення нормативного акта господарського законодавства грунтується на загальнотеоретичному понятті «нормативний акт».

Нормативний акт господарського законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми господарського права.

Норма господарського права це елемент системи комплексної галузі господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми господарського права, елемент комплексної галузі господарського законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта господарського законодавства.

Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері господарської діяльності.

Друга ознака стосується форми. Нормативний акт це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм господарського права.

Як форма, господарське законодавство є основним видом правової інформації, визначення якої дає Закон України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»1. Згідно із ст. 22 цього закону господарське законодавство є «сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела,

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 48. — Ст. 650.


88

 Глава 4

 Господарське законодавство

 89

реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо».

З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності. Ця норма Закону, на жаль, виконується неналежним чином, особливо щодо підзаконних актів господарського законодавства.

Поняття нормативного акта господарського законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дії нормативні акти. Тому вони класифікуються на види шляхом визначення актів господарського законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм господарського права, які вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою господарське законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання господарської діяльності. В ній можна виділити декілька блоків, головним з яких є господарське законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні господарської діяльності.

Згідно з ст. 5 ГК «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання» правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ч. 1 ст. 5 ГК).

Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу орга-

 нами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ч. 2 ст. 5 ГК).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (ч. З ст. 5 ГК).

Другий блок становлять господарські закони. їх можна класифікувати як:

загальні (Господарський кодекс України від 16 січня 2003 p., Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 p., який регулює окремі види господарських відносин і договорів);

закони про види і правовий статус суб'єктів господарювання (Закони «Про господарські товариства», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» тощо);

закони про окремі види господарської діяльності (Закони «Про зв'язок», «Про поштовий зв'язок», «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про автомобільний транспорт», Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України тощо);


90

 Глава 4

 Господарське законодавство

 91

Третій блок нормативних актів господарського законодавства становлять так звані законодавчі акти:

а) постанови Верховної Ради України з господарських пи
тань, які були прийняті як акти поточного законодавства;

б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які
приймалися Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасо
вих повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок господарського законодавства становлять підзаконні нормативні акти:

а) укази Президента України з господарських питань (на
приклад, «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від
19 лютого 1994 р., «Про додаткові заходи щодо вдосконалення
діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового рин
ку» від
25 вересня 2002 р., «Про державну комісію з цінних па
перів та фондового ринку» від
11 грудня 2002 p.);

б) розпорядження Президента України з окремих господар
ських питань, які видаються як оперативні господарські акти
(наприклад, «Про заходи щодо майна загальносоюзних громад
ських організацій колишнього Союзу РСР» від
24 травня 1994 p.,
«Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості під
приємств» від
14 травня 1997 p.);

в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів Украї
ни з господарських питань, які приймаються відповідно до стат
ті
117 Конституції України;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних ко
мітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці ак
ти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо,
затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи
відомчого законодавства належать також акти, прийняті госпо
дарськими об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концер
нами тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів господарю
вання;

д) нормативні акти господарського законодавства місцевих
рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські ак
ти територіальної дії).

Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів господарського законодавства на види за змістом тих норм господарського права, які офіційно встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів:

 

акти, норми яких є загальними правилами функціонування господарських відносин. Такі норми містяться у кодексах (передусім, в Господарському кодексі), які кодифікують окремі інститути господарського права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів; інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів і т.ін. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти господарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;

компетенційні акти, які визначають види суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, а також їхні права і обов'язки щодо господарювання, тобто господарську компетенцію;

нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема, технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є, зокрема, стандарти, технічні умови, а також державні будівельні норми і правила;

нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто ви
значають своїм адресатам конкретні результати, яких мають до
сягти суб'єкти господарських відносин при належній правомір
ній поведінці, а не загальні правила поведінки. Юридично-тех
нічною формою актів цього виду є акти планування, програми
(технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження
(юридична форма).

§ 3. Система господарського законодавства

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.


92

 Глава 4

 Господарське законодавство

 93

Оскільки на сьогодні господарське законодавство України до певної міри кодифіковане, його система визначається структурою Господарського кодексу.

Господарський кодекс України (ГК) складається з дев'яти розділів:

Розділ І «Основні засади господарської діяльності»

Глава 1. Загальні положення

Глава 2. Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання

Глава 3. Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції

Глава 4. Господарська комерційна діяльність (підприємництво)

Глава 5. Некомерційна господарська діяльність

Розділ II «Суб'єкти господарювання»

Глава 6. Загальні положення

Глава 7. Підприємство

Глава 8. Державні та комунальні унітарні підприємства

Глава 9. Господарські товариства

Глава 10. Підприємства колективної власності

Глава 11. Приватні підприємства. Інші види підприємств

Глава 12. Об'єднання підприємств

Глава 13. Громадянин як суб'єкт господарювання, особливості статусу інших суб'єктів господарювання

Розділ III «Майнова основа господарювання»

Глава 14. Майно суб'єктів господарювання

Глава 15. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Глава 16. Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Глава 17. Цінні папери у господарській діяльності

Глава 18. Корпоративні права

Розділ IV «Господарські зобов'язання»

Глава 19. Загальні положення про господарські зобов'язання

Глава 20. Господарські договори

Глава 21. Ціни і ціноутворення у сфері господарювання

Глава 22. Виконання господарських зобов'язань. Припинення зобов'язань

Глава 23. Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом

Розділ V «Відповідальність за порушення у сфері господарювання»

 Глава 24. Загальні засади відповідальності учасників господарських правовідносин

Глава 25. Відшкодування збитків у сфері господарювання

Глава 26. Штрафні та оперативно-господарські санкції

Глава 27. Адміністративно-господарські санкції

Глава 28. Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства

Розділ VI «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання»

Глава 29 Галузі та види господарської діяльності

Глава ЗО. Особливості правового регулювання господарсько-торговельної діяльності (поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, енергопостачання, біржова торгівля, оренда майна та лізинг, інші види господарсько-торговельної діяльності)

Глава 31. Комерційне посередництво (агентські відносини) у сфері господарювання

Глава 32. Правове регулювання перевезення вантажів

Глава 33. Капітальне будівництво

Глава 34. Правове регулювання інноваційної діяльності

Глава 35. Особливості правового регулювання фінансової діяльності (фінанси і банківська діяльність, страхування, посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами, фондова біржа, аудит)

Глава 36. Використання у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)

Розділ VII «Зовнішньоекономічна діяльність»

Глава 37. Загальні положення

Глава 38. Іноземні інвестиції

Розділ VIII «Спеціальні режими господарювання»

Глава 39. Спеціальні (вільні) економічні зони

Глава 40. Концесії

Глава 41. Інші види спеціальних режимів господарської діяльності

Розділ IX «Прикінцеві положення».

Така система господарського законодавства, встановлена ГК.

Структурними підрозділами системи господарського законодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу (підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності.


94

 Глава 4

 Господарське законодавство

 95

Основою господарського законодавства є система статусных, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище суб'єктів господарювання (законодавчий інститут суб'єктів господарювання). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються.

Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств, які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»1 враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад — Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»2, в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиціями» врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, які регулюють правове становище об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється ГК (об'єднань кооперативів у сільському господарстві Законом «Про сільськогосподарську кооперацію»). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: засновницькі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, зокрема, Закону від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції».

1 Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 39. — Ст. 261.

2 Там само. - 1996. - № 19. - Ст. 80.

 Фундаментальним інститутом господарського законодавства є система нормативних актів, які на основі ГК України та ЦК України регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту (крім ГК) входять нормативні акти:

про управління державною власністю. Це, зокрема, закони України від 16 травня 2008 р. «Про Кабінет Міністрів України»1, від 21 вересня 2006 р. «Про управління об'єктами державної власності»2 тощо;

про оренду державного та комунального майна;

про приватизацію державного майна.

Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут господарського договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча система законодавства про договірне господарське право ґрунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти це: Господарський та Цивільний кодекси України, що містять норми про зобов'язальне право, окремі види зобов'язань, господарські договори. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими регулюються окремі види договорів (поставки Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання; підряду на капітальне будівництво Законом України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»3; концесії Законом України від 16 липня 1999 р. «Про концесії»4.

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунтується на Законі «Про власність», охоплює такі основні закони і декрети:

Закон України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України»5, яким визначено юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації Національного банку України;

1 Відомості Верховної Ради України. — 2008. — № 25. — Ст. 241.

2 Там само. - 2006. - № 46. - Ст. 456.

Л Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 47. — Ст. 646.

4 Там само. - 1999. - № 41. - Ст. 372.

5 Там само. - 1999. - № 29. - Ст. 238.


96

 Глава 4

 Господарське законодавство

 97

Закон України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність»1, який визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків;

Закон України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»2;

Закон України від ЗО жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»3, який визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні;

Закон від 10 грудня 1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»4, який визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні;

Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок»5, який регулює відносини щодо розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фондовому ринку;

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. «Про довірчі товариства»6, яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»7. Він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства;

1 Тим само. - 2001. - № 5-6. - Ст. ЗО.

2 Там само. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

3 Там само. - 1996. - № 51. - Ст. 292.

''■ Відомості Верховної Ради України. — 1998. - № 15.     Ст. 67. 3 Урядовий кур'єр. — 2006. — 19 квітня.

(> Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 19. — Ст. 207. 7 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 17. — Ст. 184.

 Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії»1. Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників.

Закон України від 15 березня 2001 р. «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»2.

Законодавство про страхування (зокрема, Закон України від 7 березня 1996 р. «Про страхування»3) регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Законодавство про захист економічної конкуренції, як атрибут правової системи ринкового спрямування, представлене в першу чергу Законом України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

До нього відносяться також Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції, та інші нормативні акти.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України від 16 квітня 1991 р.

1 Урядовий кур'єр. - 1994. - 19 березня.

2 Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 21. - Ст. 103.
Там само. - 1996. - № 18. - Ст. 78.


98

 Глава 4

 Господарське законодавство

 99

«Про зовнішньоекономічну діяльність», який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю; економічне і науково-технічне співробітництво; спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні зв'язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експедиторські операції; надання різноманітних послуг; банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції. Окремі види зовнішньоекономічних операцій регулюються спеціальними законами: від 15 вересня 1995 р. (в редакції від 4 жовтня 2001 р.) «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічній діяльності»1; від 23 грудня 1998 р. «Про регулювання бартерних (товарообмінних операцій) у галузі зовнішньоекономічних відносин»2. Важливу роль в регулюванні господарських відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності відіграють норми Закону України «Про міжнародне приватне право».

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене Декретами Кабінету Міністрів: від 8 квітня 1993 р. «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення»3, від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»4, а також Законом України від 18 листопада 1997 р. «Про державне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними»5, Законом України від 11 лютого 1998 р. «Про метрологію та метрологічну діяльність»6 та Законом України від 1 грудня 2005 р. «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності».

Зазначене законодавство:

встановлює правові основи державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і еко-

1 Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 6. — Ст. 40.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5—6. -• Ст. 44.

3 Там само. - 1993. - № 23. - Ст. 247.

4 Там само. - 1993. - № 27. - Ст. 289.

5 Там само. - 1998. - № 9. - Ст. 34.

6 Там само. - 1998. - № 30-31. - Ст. 194.

 помічному прогресу на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

визначає правові та економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;

встановлює правові основи державного контролю за видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контролю за операціями з ними;

визначає правові та організаційні засади розроблення і застосування національних стандартів, технічних регламентів та процедур оцінки відповідності, а також основоположні принципи державної політики у сфері стандартизації, технічного регулювання та оцінки відповідності.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1.  Які відносини є предметом регулювання господарського законодавства?
  2.  В чому полягають особливості господарського законодавства?
  3.  На яких принципах здійснюється поєднання господарського законодавства з комерційним правом інших країн та міжнародними договорами з господарських питань?
  4.  Назвіть види нормативних актів господарського законодавства.
  5.  Яким чином визначається система господарського законодавства?
  6.  На які види (блоки) поділяється господарське законодавство за юридичною силою?
  7.  Як класифікуються господарсько-правові нормативні акти залежно від змісту їх норм?
  8.  Дайте загальну характеристику системи статусних (компе-тенційиих) законів.
  9.  Назвіть основні нормативні акти, що регулюють відносини щодо управління майном.

10. Назвіть основні акти регулювання ринків капіталу.


Розділ II

СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН

Глава 5

СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА. СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ І. Поняття та види суб'єктів господарського права

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно з ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання,

б) споживачі,

в) органи державної влади та органи місцевого самовряду
вання, наділені господарською компетенцією,

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо
них організаційно-господарські повноваження на основі відно
син власності.

Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і не-

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 101

суть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

по-третє, він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарського правосуб'єктністю. Суб'єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов'язків;

по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі і від власника) майно;

по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у межах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

  1.  господарські організації юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
  2.  громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

В теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. струк-


102

Глава 5

турні одиниці без належних для того підстав і наукового обгрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання1.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом.

Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

§ 2. Утворення суб'єктів господарювання, їх державна реєстрація

Термін «утворення» це правове поняття господарського права. Це поняття включає врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб'єкта господарювання, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують суб'єкти господарювання різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальний і спеціальний порядок їх створення. Так, згідно ч. 1 ст. 56 ГК суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, щодо державних унітарних підприємств — це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення державних підприємств, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність ви-

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 103

користання закріпленого за підприємствами майна, його збереження (закони України «Про управління об'єктами державної власності», «Про Кабінет Міністрів України»).

Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. ЗО ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»1), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»2).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

обрання організаційної форми суб'єкта господарювання; визначення цілей і предмета його діяльності;

прийняття рішення про його створення; затвердження в установленому порядку статуту;

передачі безоплатно на баланс суб'єкта господарювання основних фондів та обігових коштів;

формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта господарювання, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. При необхідності виділення для новостворюваного суб'єкта господарювання земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України. Дозвіл на користування утворюваним суб'єктом господарювання земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням суб'єкта господарювання в порядку, встановленому Земельним кодексом України (ст. 19, 21,23, 32, 34 та ін.);

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів

1 Щербина В. С, Ющик О. І. Хотіли як краще... а вийшло як завжди // Юридичний вісник України. — 2005. — № 45.

 1 Там само. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

2 Там само. - 1999. - № 21-22. - Ст. 190.


104

Глава 5

України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб'єкта господарювання:

шляхом заснування нового суб'єкта господарювання;

шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання;

шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства. Так, примусовий поділ суб'єкта господарювання здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-мо-нополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішенням про примусовий поділ визначається строк утворення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців;

Закон вимагає, щоб створення суб'єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

15 травня 2003 р. прийнято Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»1, який набрав чинності з 1 липня 2004 р., тому розглядати порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання слід, виходячи із загальних положень ГК, закріплених в ст. 57 та 58, а також з положень зазначеного Закону.

Згідно з Законом порядок проведення державної реєстрації суб'єктів господарювання (юридичних осіб та фізичних осіб підприємців) включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці;

' Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31—32. — Ст. 283.

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 105

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи підприємця.

Державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців;

проводить резервування найменувань юридичних осіб;

передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;

формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну;

оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного державного реєстру;

проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені або місця проживання фізичних осіб підприємців;

проводить державну реєстрацію припинення юридичних осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичними особами підприємцями;

звертається до суду із заявою про зміну мети установи у встановленому законом порядку.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні


106

Глава 5

особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи. Реєстраційна картка це документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Форма реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи, утвореної шляхом заснування нової юридичної особи, затверджена наказом Держкомпідприєм-иицтва від 9 червня 2004 р. № 67;

копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

два примірники установчих документів. ГК визначає зміст засновницького договору, у якому засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону (ч. З ст. 57 ГК).

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про:

його найменування,

мету і предмет діяльності,

розмір і порядок утворення статутного та інших фондів,

порядок розподілу прибутків і збитків,

про органи управління і контролю, їх компетенцію,

про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання,

інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.

Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству;

документ., що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи (ч. 1 ст. 24 Закону). Відповідно до ст. 10 Закону реєстраційний збір за проведення державної реєстрації справляється у такому розмірі:

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 107

десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за проведення державної реєстрації юридичної особи;

два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця.

За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків реєстраційного збору, встановленого за проведення державної реєстрації.

За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв'язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Кошти, одержані як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання фізичної особи підприємця.

Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.

У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

У випадках, що передбачені законом, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.

У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім зазначених документів, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.

У разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається звіт про проведення підписки на акції, засвідчений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.


108

Глава 5

У разі державної реєстрації фермерського господарства крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.

У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, який відповідає вимогам ч. 6 ст. 8 Закону.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені законодавством.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження.

Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 109

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлено і видано (надіслано рекомендованим листом за описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи засновнику або уповноваженій ним особі видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб підприємців є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи зазначаються:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;

місцезнаходження юридичної особи;

місце проведення державної реєстрації;

дата проведення державної реєстрації;

прізвище та ініціали державного реєстратора.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця;

копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів;

документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, якщо вони не передбачені законом.


110

Глава 5

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів на проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, якщо:

документи подані за неналежним місцем проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця;

документи не відповідають вимогам ч. 1 та 2 ст. 8 та ч. 5 ст. 10 Закону;

документи подані не у повному обсязі.

Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видаються (надсилається рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, без розгляду зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи підприємця. Перевірка на відсутність підстав для відмови у проведенні держав-

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 111

ної реєстрації здійснюється з використанням відомостей Єдиного державного реєстру.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи підприємця.

Строк державної реєстрації фізичної особи підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи підприємця повинно бути оформлено державним реєстратором і видано (надіслано рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи підприємця.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи підприємця зазначаються:

ім'я фізичної особи підприємця;

ідентифікаційний номер фізичної особи платника податків та інших обов'язкових платежів з Державного реєстру фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів (далі ідентифікаційний номер фізичної особи платника податків);

місце проживання фізичної особи підприємця;

дата проведення державної реєстрації;

місце проведення державної реєстрації;

прізвище та ініціали державного реєстратора.

Свідоцтво про державну реєстрацію підписується державним реєстратором та засвідчується його печаткою.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та


112

Глава 5

відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця для взяття фізичної особи підприємця на облік.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток (ч. 1 ст. 17 Закону).

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб підприємців з Єдиного державного реєстру.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

ідентифікаційний код юридичної особи;

форма власності;

організаційно-правова форма;

центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери управління якого належить юридична особа державної форми власності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка держави становить не менше 25 відсотків;

місцезнаходження юридичної особи;

перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи платника податків, якщо засновник фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник юридична особа;

основні види діяльності;

прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери фізичних осіб платників податків;

дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи;

дані про розмір статутного фонду (статутного або складеного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників (учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (статутного або складеного капіталу) на дату проведення державної реєстрації та дата закінчення його формування;

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 113

дата та номер запису про проведення державної реєстрації юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін до нього;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів;

дата та номер запису про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

дані про перебування юридичної особи в процесі припинення, зокрема дата реєстрації рішення засновників (учасників) або уповноважених ними органів про припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо);

дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

місце проведення державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного державного реєстру;

прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи;

дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження (ч. 2 ст. 17 Закону).

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про відокремлені підрозділи юридичної особи:

ідентифікаційний код юридичної особи;

ідентифікаційний код філії, представництва;


114

Глава 5

повне найменування відокремленого підрозділу;

місцезнаходження відокремленого підрозділу;

основні види діяльності відокремленого підрозділу;

прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери платників податків;

дату постановки на облік та зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

дату та номер запису про включення або виключення відомостей до/з Єдиного державного реєстру, дату та номери запису про внесення змін до нього;

місце проведення запису про включення або виключення відомостей до/з Єдиного державного реєстру;

місцезнаходження реєстраційної справи юридичної особи;

прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про включення відомостей про відокремлений підрозділ юридичної особи, внесла зміни до цього запису або внесла запис про виключення відокремленого підрозділу юридичної особи.

В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відомості щодо фізичної особи підприємця:

ім'я фізичної особи;

ідентифікаційний номер фізичної особи платника податків;

місце проживання;

основні види діяльності;

дата та номер запису про проведення державної реєстрації фізичної особи підприємця, дати та номери записів про внесення змін до нього;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до відомостей про фізичну особу підприємця;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування;

дані про перебування фізичної особи підприємця в процесі припинення підприємницької діяльності;

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 115

дата та номер запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою підприємцем, а також підстава для його внесення;

дата та номер запису про відміну державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою підприємцем, а також підстава для його внесення;

місце проведения державної реєстрації, а також місце проведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою підприємцем;

дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження (ч. З ст. 17 Закону).

В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.

Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовіриість чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Переліки підстав для відмови у проведенні державної реєстрації суб'єктів господарювання юридичних та фізичних осіб встановлено відповідно ст. 27 та 44 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-під-приємців». Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших підстав не допускається.

Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Стаття 29 Закону визначає порядок державної реєстрації змін до установчих документів, що проводиться у таких випадках:

у разі зменшення статутного фонду (статутного або складеного капіталу) суб'єкта господарювання юридичної особи,


116

 Глава 5

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання

 117

у разі зміни складу засновників (учасників) суб'єкта господарювання юридичної особи,

у разі зміни найменування юридичної особи суб'єкта господарювання.

Суб'єкт господарювання юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

Порядок проведення державної реєстрації суб'єкта господарювання юридичної особи із зазначених підстав регламентується статтями 36—39 Закону.

Суб'єкт господарювання юридична особа є таким, що припинився, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання. Наприклад, такі спеціальні правила встановлені сьогодні для банків і деяких інших фінансових установ, товарних і фондових бірж, промислово-фінансових груп.

§ 3. Припинення суб'єкта господарювання

Припинення суб'єкта господарювання одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення суб'єкта господарювання як суб'єкта права. Ці піде ґави, акти та дії передбачені господарським законодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності1 суб'єктів господарювання

' На пашу думку, більш правильним є термін «припинення суб'єкта господарювання», оскільки суб'єкт господарювання, що припинив свою господарську діяльність (наприклад, якщо ного виключний вид діяльності здійснюється на підставі ліцензії, строк якої закінчився), залишається суб'єктом права. Водночас, припинення суб'єкта господарювання як суб'єкта права означає і припинення його господарської діяльності.

 усіх видів визначені Господарським кодексом (ст. 59). ГК (ст. 60) встановлює також загальний процесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб'єкта господарювання. У разі банкрутства суб'єкта підприємництва відносини припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р.(в редакції від ЗО червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Особливі підстави і форми припинення суб'єктів господарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб'єктів (наприклад, ст.19—22 Закону України «Про господарські товариства», ст. 87—98 Закону України «Про банки і банківську діяльність» тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію та ін.).

Суб'єкт господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів), за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правона-стушіиків, а у випадках, передбачених ГК та іншими законами, за рішенням суду.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення суб'єкта господарювання є ініціатива власника цього суб'єкта чи уповноважених ним органів або передбачені законом чи установчими документами обставини (наприклад, у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено). Мотиви ініціативи суб'єкта господарювання закон не визначає. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення суб'єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примірно-го переліку (наприклад, ч. 2 ст. 38 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»).

Примусово суб'єкт господарювання припиняється відповідно до судового рішення, постановленого на підставі:

визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні суб'єкта господарювання юридичної особи, які не можна усунути;

провадження суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом;


118

Глава 5

невідповідності мінімального розміру статутного фонду суб'єкта господарювання юридичної особи вимогам закону;

неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону;

наявності в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність суб'єкта господарювання юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Крім того, згідно з ч. 1 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» суб'єкт господарювання припиняється на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припинення суб'єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб'єкта господарювання одного або більше нових суб'єктів господарювання. У разі реорганізації суб'єкта господарювання усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Загалом законодавство визначає чотири правових способи реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ та перетворення (ч. 1 ст. 59 ГК). З юридичної точки зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а суб'єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб реор-

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 119

галізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів господарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності в іншу (наприклад, державної або комунальної в колективну або приватну) і, відповідно, зміну організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовувався в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у частині першій ст. 59 ГК;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом1.

Слід зазначити, що ЦК встановлює обов'язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припинення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК). Такий же обов'язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Державний реєстратор в порядку, встановленому законодавством, повинен (як правило, не пізніше наступного робочого дня з дати надходження відповідних документів про реорганізацію або ліквідацію юридичної особи) заповнити реєстраційну картку про державну реєстрацію припинення суб'єкта господарювання юридичної особи, внести до Єдиного державного

1 Ця норма ГК України не узгоджується з положенням ч. 1 ст. 36 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців», згідно з якою ліквідація передує державній реєстрації припинення юридичної особи.


120

Глава 5

реєстру запис про проведення державної реєстрації припинення юридичної особи та передати органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення для зняття юридичної особи з обліку.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення суб'єкта господарювання юридичної особи є датою його припинення.

Частина 8 ст. 59 ГК містить норму, згідно з якою оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення суб'єкта господарювання.

Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 111 ЦК та ст. 60 ГК, відповідно до якої ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Ч. 2 ст. 105 ЦК передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) призначаються за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб'єкта господарювання наступних заходів:

  1.  Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
  2.  Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в тих же друкованих органах, в яких публікувалося оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяль-

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 121

пості індивідуального підприємця, повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки.

  1.  Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.
  2.  Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Проте слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 111 ЦК ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду, Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Саме від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу починається виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується (за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (ч. 2 ст. 111 ЦК).

Майнові претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами, При цьрму законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів для задоволення претензій може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Так, залежно від підстав ліквідації суб'єкта госпрдарювацця встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу.


122

Глава 5

Якщо суб'єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена статтею 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Звичайна черговість це першочергові та інші борги під-приємства-боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

  1.  у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
  2.  у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
  3.  у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.
Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі ви
мог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволен ні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. 2 ст. 112 ЦК).

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно (ч. Зет. 112 ЦК)

При ліквідації суб'єкта господарювання застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 61 ГК) В ч. 4 ст. 112 ЦК вони іменуються погашеними вимогами. Погашеними згідно з законом визнаються претензії:

 Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання 123

а) не задоволені через відсутність майна суб'єкта господа
рювання;

б) не визнані ліквідаційною комісією якщо їх заявники у мі
сячний строк після одержання повідомлення про повне або част
кове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним
позовом;

в) претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредито
рові відмовлено

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1.  Дайте визначення поняття «суб'єкти господарювання».
  2.  Хто належить до суб'єктів господарювання?

Якими способами можуть утворюватися суб'єкти господарювання?

Які дії включає порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання?

Які документи подаються для державної реєстрації суб'єкта господарювання-юридичної особи?

Які відомості щодо суб'єкта господарювання-юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі?

Які відомості щодо фізичної особи-підприємця містяться в Єдиному державному реєстрі?

Які відомості щодо відокремленого підрозділу юридичної особи містяться в Єдиному державному реєстрі?

В яких випадках проводиться державна реєстрація змін до установчих документів?

  1.  Назвіть підстави примусового припинення суб'єкта господарювання.

Назвіть підстави ліквідації суб'єкта господарювання.

Які заходи включає в себе ліквідаційний процес?

  1.  У якій черговості задовольняються вимоги кредиторів у разі ліквідації платоспроможного суб'єкта господарювання-юридичної особи?
  2.  


Правове становище підприємств

 125

Глава 6

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПІДПРИЄМСТВ

§ І. Поняття підприємства як організаційної форми господарювання

Домінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загаль-ногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарювання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

 Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства.

Підприємство має необхідне для суб'єкта господарювання майно — основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші на поточному рахунку підприємства в банку.

Підприємство має печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як суб'єкта господарювання, з другого зазначає, що підприємство є юри-


126

 Глава б

 Правове становище підприємств

 127

дичною особою, яка не має у своему складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК) Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи.

§ 2. Види та організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Господарським кодексом, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в урахуванні в законодавстві (в першу чергу, в ГК і в спеціальних законах) особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом вид і організаційна форма визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства.

Залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК виділяє такі види підприємств:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. Ця назва є умов-

ною, оскільки таке підприємство створюється і діє на території України відповідно до її законодавства1.

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства .

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ч. З ст. 63 ГК поділяє підприємства на унітарні і корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до категорії малих підприємств, середніх або великих підприємств (ч. 7 ст. 63 ГК).

1 3 метою уникнення непорозумінь і узгодження норм ГК з нормами Законів України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» та «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підириємців» уявляється за доцільне виключити з ч. 2 ст. 63 ГК друге речення.


128

Глава б

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середиьооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільйонів гривень.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середиьооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму сто мільйонів гривень.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених от. 126 ГК, підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).

Юридичне значення виділення видів і організаційних форм підприємств полягає в тому, що для них законом можуть встановлюватися особливості господарювання.

§ 3. Організаційна структура та управління підприємством

У господарському законодавстві (ст. 64 ГК) вперше закріплено організаційну структуру підприємства.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають

 Правове становище підприсмств        І£9

статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається договір (контракт).

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори (Закон України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди*1).

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі

1 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36. — Ст. 361.


130

 Глава 6

 Правове становище підприємств

 131

трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог цього Кодексу, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.

Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів.

Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються ГК та законами про такі підприємства.

§ 4. Правове становище державних підприємств

Одним із видів підприємств є державне унітарне підприємство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство (міністерства, державні комітети, інші підпорядковані Кабінету Міністрів України центральні органи виконавчої влади), є представником власника і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління (поняття і зміст категорій «право господарського відання» і «право оперативного управління» ми розглянемо у відповідній темі).

Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство».

Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

 Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК).

Розглянемо їх правовий статус детальніше, і почнемо з державного комерційного підприємства.

Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності. Цей суб'єкт діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

Отже, майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним, як за суб'єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності, і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 190 ЦК)..

Частина 3 ст. 74 ГК вперше встановила, що в унітарному підприємстві утворюється статутний фонд. До прийняття цієї норми статутний фонд утворювався лише в деяких видах господарських товариств. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом (на сьогодні цей розмір не встановлено).

У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.


132

 Глава 6

 Правове становище підприємств

 133

Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, у кор-поратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються ГК та іншими законами.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств визначені ст. 75 ГК.

Перша з них полягає у тому, що державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Для закупівель матеріально-технічних ресурсів державне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», з урахуванням особливостей та в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України1.

Друга особливість діяльності державного комерційного підприємства полягає в тому, що таке підприємство зобов'язане складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожен наступний рік.

Фінансовий план підлягає затвердженню до 1 вересня року, що передує плановому:

підприємств, що є суб'єктами природних монополій, та підприємств, плановий розрахунковий обсяг чистого прибутку

1 Див.: Про особливості закупівлі товарів, робіт і послуг державними (казенними) підприємствами та господарськими товариствами, в статутному фонді яких державна частка перевищує 50 відсотків. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 січня 2006 р. № 73 // Офіційний вісник України. — 2006. - № 5. - Ст. 215.

 яких перевищує 50 мільйонів гривень, Кабінетом Міністрів України;

інших підприємств органами, до сфери управління яких вони входять.

Органи, до сфери управління яких входять державні комерційні підприємства, надають центральному органу виконавчої влади з питань економіки до 1 серпня року, що передує планованому, зведені показники фінансових планів та фінансові плани у розрізі окремих державних комерційних підприємств, які входять до сфери їх управління.

Форма та методичні рекомендації по розробці фінансового плану затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань економіки.

Третя особливість: державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Четверта особливість: кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

П'ята особливість: списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Шоста особливість це встановлення в імперативному порядку переліку фондів, утворення яких є обов'язковим для державних комерційних підприємств. Вони утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;


134

 Глава б

 Правове становище підприємств

 135

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Порядок використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану.

Сьома особливість полягає в тому, що розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів. У фінансовому плані затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до Державного бюджету України. Органи, до сфери управління яких відносяться державні комерційні підприємства, до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при формуванні державного бюджету.

Восьма особливість це обов'язкове проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом, у разі зміни керівника державного комерційного підприємства.

Законом визначаються і інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

На відміну від державних комерційних підприємств, які утворюються органами державної влади, підпорядкованими Кабінету Міністрів, казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення казенного підпри-

 ємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку із своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України від ЗО червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні»1, якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені в казенні; від 16 червня 1998 р. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства»2, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенними підприємствами»3, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

Особливості господарської діяльності казенних підприємств встановлені ст. 77 ГК.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що

1 Офіційний вісник України. — 1998. — № 26. — Ст. 953.

2 Там само. - 1998. - № 24. - Ст. 891.

3 Там само. - 1998. - № ЗО. - Ст. 1120.


136

 Глава 6

 Правове становище підприємств

 137

визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Для закупівель матеріально-технічних ресурсів казенне комерційне підприємство застосовує процедури закупівель, визначені Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти».

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного п