47993

Психологія спілкування

Книга

Психология и эзотерика

Навчальна дисципліна Психологія спілкування є складовою психологопедагогічного циклу підготовки фахівців з економіки як до викладацької так і до професійноспеціалізованої діяльності. Вивчення студентами дисципліни Психологія спілкування передбачає оволодіння теоретичними положеннями в галузі основ спілкування психології особистості і групи засад навчального і фахового спілкування; спрямоване на підготовку фахівців як для викладацької діяльності так і для керування колективом робітників а також щодо високоякісного виконання іншої...

Украинкский

2013-12-04

739 KB

11 чел.

Вступ

Навчальний посібник підготовлений для вивчення дисципліни «Психологія спілкування».

Навчальна дисципліна «Психологія спілкування» є складовою психолого-педагогічного циклу підготовки фахівців з економіки як до викладацької, так і до професійно-спеціалізованої діяльності.

Вивчення студентами дисципліни «Психологія спілкування» передбачає оволодіння теоретичними положеннями в галузі основ спілкування, психології особистості і групи засад навчального і фахового спілкування; спрямоване на підготовку фахівців як для викладацької діяльності, так і для  керування колективом робітників, а також щодо високоякісного виконання іншої конкретної праці, пов’язаної зі спілкуванням з іншими працівниками.

Після вивчення курсу «Психологія спілкування» студенти повинні знати:

  •  теоретичні положення щодо основ спілкування, його структурних компонентів;
  •  суттєві ознаки різних видів та рівнів спілкування;
  •  особливості вербальної та невербальної комунікації;
  •  засвоєння маніпулятивних технік поведінки;
  •  особливості процесу міжособистісного конфлікту;
  •  особливості процесу ділового спілкування, комунікативної взаємодії в малих групах.

та уміти:

  •  свідомо використовувати теоретичні знання щодо підвищення ефективності комунікативних процесів;
  •  розробляти власну стратегію і тактику взаємодії у спілкуванні на підставі подолання бар’єрів взаєморозуміння;
  •  уміти аналізувати конкретні ситуації взаємодії, визначати позитивне та негативне;
  •  визначати власні позиції та пріоритети у спілкуванні;
  •  набувати практичних навичок спілкування, самопрезентації, формування іміджу, виступу в аудиторії, веденні дискусії, використання активних засобів під час проведення занять;
  •  аналізувати особистісні поведінкові переваги у розв’язанні проблемних ситуацій;
  •  набувати практичних навичок для розроблення й реалізації стратегії

поведінки та здійснення комунікації під час навчання в різних      освітньо - вікових групах;

  •  здійснювати аналіз конкретної ситуації та розробляти рекомендації щодо її розв’язання на основі бази знань з комунікації;
  •  уміти моделювати ситуації взаємодії за запропонованими умовами.

У посібнику розглядаються:

- теоретичні аспекти курсу, пов’язані з визначенням, особливостями, структурними компонентами спілкування;

- дається характеристика вербальним та невербальним засобам спілкування;

- розкриваються способи взаємодії в процесі спілкуванні, техніки впливу на партнера по спілкуванню;

- розглядаються основні механізми сприйняття у процесі спілкування;

- розкриваються особливості педагогічного спілкування, сутність та компоненти педагогічної майстерності;

- розглядаються особливості конфліктної взаємодії, типи конфліктних особистостей, стратегії поведінки у конфліктних ситуаціях;

- висвітлюються особливості ділового спілкування, правила організації та проведення  бесід, переговорів, дискусій.

Після кожної теми надані питання для самоперевірки, які дозволяють студентам здійснити самооцінку засвоєння теоретичних знань; проблемні питання, що спрямовані на розвиток творчих здібностей студентів.

Навчальний посібник призначений для викладачів і студентів вищих навчальних закладів, фахівців, керівників, вчителів та учнів,  усіх, хто цікавиться проблемами спілкування.

Тема. Процес спілкування та його складові

План

  1.  Сутність, поняття спілкування.
  2.  Форми, види та структура спілкування.
  3.  Комунікативна сторона спілкування.
  4.  Бар’єри спілкування.
  5.  Функції та структура педагогічного спілкування.
  6.  Комунікативні здібності та вміння викладача.

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь – яка спільна діяльність, і в першу чергу  трудова,  не може здійснюватися успішно, якщо між тими хто її виконує , не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування – явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у змісті інформації, що є предметом (знання, відомості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царині людського буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли формуються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні дії тощо. Людина не може існувати поза спілкуванням з іншими людьми. Потреба в спілкуванні – одна з базових потреб суспільного індивіда.

  Спілкування – це багатогранний процес, що реалізується в різноманітних формах і вивчається різними науками (філософією, соціологією, педагогікою і т.д.). Цей процес містить: розвиток суспільства і суспільних відносин; формування і розвиток особистості; соціалізацію особистості; створення і розвиток суспільних способів взаємодії людей; соціально-психологічну адаптацію людей; обмін емоціями; навчання, передачу вмінь і навичок; обмін інформацією; обмін діяльністю; формування ставлення до себе, до інших і до суспільства в цілому.

Спілкування можна охарактеризувати як специфічну міжособистісну взаємодію людей як членів суспільства, представників певних соціальних груп, що здійснюється на основі відображення соціальної дійсності.

Спілкування можна визначити як найбільш широку категорію для позначення усіх видів комунікативних, інформаційних та інших контактів людей, включаючи прості форми взаємодії – наприклад, присутність.

Генетичною основою спілкування є матеріальна діяльність. Виникнувши спочатку на основі матеріальної діяльності, будучи включеним у неї безпосередньо і зумовленим розвитком продуктивних сил й виробничих відносин, спілкування перетворюється у самостійний соціальний фактор, особливу соціальну форму активності індивіда, яка впливає на діяльність і предметом якої є відносини з іншою людиною, людьми.

Таким чином, спілкування – це умова спільної діяльності. Завдяки спілкуванню досягається розподіл функцій між індивідами, включеними в спільну діяльність, узгодження індивідуальних зусиль, їхня координація, обмін досвідом, знаннями, спільне планування і спільна діяльність, контроль за її результатами.

Виникнувши на початку людського суспільства у найпримітивніших формах, спілкування пройшло довгий шлях розвитку. Вдосконалюючись разом із розвитком суспільного виробництва і суспільної свідомості. Спілкування ускладнювалося у своїх конкретних формах, збагачувався його зміст. Будь-яка взаємодія людини з предметним світом завжди опосередкована спілкуванням.

Будучи важливою стороною життєдіяльності суб’єкта, спілкування відіграє важливу роль у формуванні і розвитку людини. Саме виникнення людської свідомості у його сучасному вигляді мало своєю передумовою, крім розвитку праці і суспільних відносин, існування мови як засобу спілкування.

Через спілкування, безпосереднє й опосередковане, людина отримує знання про навколишній світ, «привласнює» суспільні цінності, створені людством. Пізнає природу і навколишній світ. Вступаючи у спілкування з людьми, індивід формує критерії їхньої оцінки, що є також важливою умовою розвитку його самооцінки й самосвідомості. Під час спілкування здійснюється комунікативний процес: обмін інформацією, думками, почуттями, способами й результатами діяльності і т. ін., відбувається взаємодія, взаємовплив індивідів виникає взаєморозуміння. У процесі спілкування людина завжди прагне певним чином впливати на свого партнера, і сама піддається впливу з боку останнього. У цьому полягає специфіка спілкування як міжособистісної взаємодії.

Функції спілкування можна теоретично розділити на дві категорії:

1) власне соціальні, орієнтовані на задоволення потреб суспільства в цілому чи окремих його груп у процесі функціонування і взаємодії; 2) соціально-психологічні, пов’язані з потребами окремих особистостей.

До соціальних функцій належать: функції планування і координації спільної трудової діяльності; функції управління; функція соціального контролю; функція забезпечення між групової взаємодії й ін..

До соціально-психологічних функцій належать: функція контакту і функція ототожнення; функція соціалізації.

Використовуючи мету спілкування як критерій класифікації, можна виділити наступні функції спілкування:

1) контактна функція – встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому й передачі повідомлень і підтримки взаємозв’язку у вигляді постійної взаємоорієнтованості;

2) інформаційна функція – обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями;

3) спонукальна функція – стимуляція активності партнера, щоб направити його на виконання певних дій;

4) координаційна функція – взаємне орієнтування й узгодження дій при організації спільної діяльності4

5) функція розуміння  - адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлення і взаємне розуміння – намірів, настанов, переживань, станів;

6) емотивна функція – формування у партнера потрібних емоційних переживань, а також зміна з його допомогою своїх переживань і станів;

7) функція встановлення відносин – усвідомлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків співтовариства, у якому діє індивід;

8) функція здійснення впливу – зміна стану, поведінки, індивідуально-значеннєвих станів партнера.

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і може бути охарактеризоване за різними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, завершеності.

1. Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкування  міжособистісне, особистісно-групове та між групове.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді. Коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу – група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника – з колективом підлеглих, оратора – з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його обстоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відбивають колективну позицію.

2.Залежно від міри опосередкування виділяють безпосереднє та опосередковане спілкування.

Безпосереднє спілкування характеризується тим, що співрозмовники безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби.

Опосередковане спілкування – це комунікація, в яку входить проміжна ланка – третя особа, технічний засіб або матеріальна річ (телефон, лист).

3.Залежно від тривалості стосунків виділяють короткочасне, довготривале спілкування.

Короткочасне спілкування виникає із ситуаційних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо (консультація, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо).

Довготривале спілкування  це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування.

4.За завершеністю  виділяють завершене та незавершене спілкування.

Спілкування вважається завершеним , коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови залишається нерозкритим до завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об’єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз’єднаність людей) або проблеми щодо засобів зв’язку та стосовно інших необхідних умов для підтримування контактів. До суб’єктивних причин належать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування.

Спілкування між людьми може відбуватися в різних формах: анонімній, функціонально-рольовій та неформальній.

Анонімне спілкування – взаємодія між незнайомими чи між не пов’язаними особистісними стосунками людьми. Це можуть бути тимчасові зв’язки між суб’єктами, в яких вони виступають як громадяни, жителі одного району, пасажири, глядачі. Вони зустрічаються, вступають у контакти один з одним і розходяться. Партнери зі спілкування залишаються анонімними.

Функціонально-рольове (офіційне, формальне) спілкування передбачає зв’язки між його учасниками, які виконують певні соціальні ролі в часових відрізках різної тривалості. Партнерів у цьому спілкуванні поєднують взаємні обов’язки: лікар – хворий, керівник – підлеглий, вчитель – учень тощо.

Неформальне спілкування здійснюється поза межами офіційних стосунків, скажімо, спілкування між друзями. Його особливістю є вибірковість щодо партнера.

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. До аналізу структури спілкування можна підійти по-різному. Найпоширенішою є аналітична модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні сторони: комунікативну, перцептивну, інтерактивну.

Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються. Людська комунікація має свою специфіку, тому що в умовах людського спілкування інформація не лише передається, а й формується, уточнюється, розвивається.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи  конфлікт)

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Сприймання іншої людини означає співвіднесення її зовнішніх ознак з її особистісними характеристиками і інтерпретацію на цій основі її вчинків. У процесі розуміння людини виокремлюють два рівні. На першому відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов іншої людини. Другий рівень взаєморозуміння характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, настанови іншої людини, як свої власні. Механізмами міжособистісного сприймання є:

  •  ідентифікація – спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнювання її з собою;
  •  рефлексія – усвідомлення суб’єктом, як він сприймається і оцінюється іншими індивідами або спільностями;
  •  емпатія – здатність проникати в психічний стан іншої людини та спрямованість емоційного відгуку на її проблеми (співпереживання, співчуття).

В структурі спілкування також виділяють три рівні: макро-, мезо-, мікрорівень.

На макрорівні спілкування розглядають як найважливіший аспект способу життя індивіда. Цей рівень передбачає вивчення розвитку спілкування протягом життя людини, виявлення основного змісту діяльності, кола осіб, з якими переважно вона спілкується, соціальних груп, до яких належить, тощо. Цей рівень є основним у дослідженні особистості, спрямованості її діяльності, мотиваційній сфері і міжособистісних стосунках.

На мезорівні реалізуються контакти, в які вступають люди при виконанні певних завдань чи спілкуванні на певну тему. Реалізація теми може потребувати одного контакту чи декількох зустрічей. Спілкування в межах певної теми обмежене в часі: воно має початок і кінець, тобто є процесом. Залежно від завдання чи обраної теми загальна картина спілкування виявляється дуже своєрідною за формою і способами.

Мікрорівень охоплює окремі акти спілкування, які є його елементарними одиницями. Таким актом спілкування може бути «питання –відповідь», потиск рук, багатозначний погляд – мімічний рух у відповідь та ін. За допомогою елементарних актів реалізуються теми, з яких складається вся система спілкування особистості в певний період її життя.

Коли говорять про комунікацію у вузькому розумінні цього слова, то насамперед мають на увазі той факт, що в процесі спільної діяльності люди обмінюються між собою різними ідеалами, уявленнями, інтересами, настроями, почуттями, настановами й ін. Усе це можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може розумітися як процес обміну інформацією.

По-перше, спілкування не можна розглядати як відправлення інформації якоюсь передавальною системою або прийом її іншою системою, тому що, на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями, тут ми маємо справу з відносинами двох індивідів. Кожний з яких є активним суб’єктом: взаємне інформування їх припускає налагодження спільної діяльності. Тобто кожен учасник комунікативного процесу припускає активність також і у свого партнера, а направляючи йому інформацію, необхідність на нього орієнтуватися (тобто аналізувати і власні, і його мотиви, цілі, настанови).

Таким чином, у комунікативному процесі відбувається не лише «рух інформації», але і активний обмін нею, реально існують в єдності діяльність, спілкування і пізнання.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть вплинути один на одного. Тобто, обмін інформацією обов’язково припускає вплив на поведінку партнера. Комунікативний вплив, що при цьому виникає, є психологічним впливом одного комунікатора на іншого для зміни його поведінки. Ефективність комунікації виміряється саме тим, наскільки результативним є цей вплив. Це означає зміну самого типу відносин, що склалися між учасниками комунікації.

По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, що направляє інформацію (комунікатор), і людина, що приймає її (реципієнт), мають єдину чи подібну систему кодифікації і декодифікації. Це правило виражається тезою: « усі повинні говорити однією мовою».

По-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати специфічні комунікативні бар’єри. Вони мають соціальний або психологічний характер. З одного боку, ці бар’єри можуть виникати через те, що відсутнє адекватне розуміння ситуації спілкування, зумовлене не лише різною «мовою», якою розмовляють учасники комунікативного процесу, але й розходженнями більш глибокого плану, що існують між партнерами. Це можуть бути соціальні, релігійні, політичні, професійні розходження, різне світовідчуття, світогляд, світорозуміння. Такого роду бар’єри породжені об’єктивними соціальними причинами, приналежність партнерів по комунікації до різних соціальних груп. З іншого боку, бар’єри можуть під час комунікації можуть мати безпосередньо виражений психологічний характер, вони можуть виникати внаслідок індивідуальних психологічних особливостей тих, що спілкуються (надмірна сором’язливість одного з них, скритність іншого, відсутність у когось риси, що має назву «комунікабельність»), чи в силу обставин, що складаються.

По-п’яте, у процесі спілкування для передачі інформації люди використовують як вербальні, так і невербальні засоби спілкування (мову, міміку, жести й ін.).

Спілкування сучасної людини базується не тільки на уміннях та комунікативній компетентності, але і на уміннях налагоджувати контакти, у тому числі й поза рамками ділових інтересів. У чому ж причина виникнення бар’єрів на шляху до розуміння людини людиною? Відомо, що люди по-різному сприймають, осмислюють й оцінюють взаємини, в залежності від особливостей свого внутрішнього світу та положення у соціальному оточенні. Бар’єри виникають у разі зіткнення стилів спілкування, у яких простір відкритий для власних індивідуальних проявів і закритий для розуміння індивідуальності іншої людини, а також коли зіштовхуються люди, що належать до різних соціальних груп, культур.

З численних термінів, що позначають труднощі у спілкуванні виділяють три основних поняття: порушення, труднощі і бар’єри (В.М.Куніцина), які виникають ненавмисно, протікають зовні безконфліктно і супроводжуються внутрішнім напруженням, незадоволеністю у спілкуванні, негативними емоціями. Розрізняються вони за важкістю протікання та психологічними наслідками, за ступенем незадоволеності спілкуванням і участю в ньому обох партнерів, за можливостями й способами їхнього усунення.

За ступенем виразності цих критеріїв проблеми спілкування можна розташувати у наступному порядку: порушення (як найбільш глибокі переживання), труднощі, бар’єри.

Порушення міжособистісного спілкування – двостороннє ускладнення спілкування і відносин, психологічна сторона якого зумовлена такими особистісними властивостями тих, що спілкуються, як егоїзм, підозрілість,авторитарність, нещирість та ін. Руйнування відносин з ким-небудь унаслідок підозрілості, маніпулятивності, заздрості, ревнощів і т. ін. веде до затяжних порушень в зоні міжособистісних контактів, при цьому у певній мірі «страждають» і контакти з іншими людьми, збільшуються незручність, неадекватність, дратівливість.

Порушення міжособистісного неформального спілкування являють собою найбільш важкі за своїми психологічними наслідками міжособистісні ускладнення у сфері спілкування. Їх важко подолати, вони вимагають втручання психотерапевта чи психолога, коректуються через усвідомлення і зміну системи відносин. Найчастіше вони є наслідком міжособистісних відносин, що руйнуються у даній парі, і не поширюються на інші контакти.

Труднощі міжособистісного неформального спілкування супроводжуються нервово-психічною напруженістю. Виділяють дві групи труднощів: 1) «суб’єктивно пережиті», що не завжди виявляються у конкретній соціальній взаємодії і не очевидні для партнера; 2) «об’єктивні», тобто виявляють себе в умовах безпосередніх контактів та спілкування, що знижують їхню успішність і задоволеність ними.

До першої групи відносяться соціальна непевність, боязкість, сором’язливість, невміння встановити психологічний контакт.

Соціальна непевність часто виникає в умовах рольового спілкування (начальник-підлеглий, вчитель-учень); вона пов’язана із соціальним інтелектом.

Боязкість – поведінкова і характерологічна риса, що зумовлює труднощі, які виникають при необхідності прийняти рішення, зробити вибір.

Сором’язливість не є науковим терміном, однак широко використовується у повсякденному мовленні для позначення поведінкових і особистісних особливостей людини. Соромливою називають людину, що постійно відчуває зніяковілість, незручність у спілкуванні з малознайомими людьми чи в таких ситуаціях, де вона хоча б ненадовго стає центром загальної уваги.

Крім сором’язливості можна виділити й інші властивості особистості, що призводять до труднощів іу спілкуванні; їх можна охарактеризувати так:

  •  людина хоче і може, але не вміє спілкуватися (невихованість, безсоромність, егоцентричність);
  •  не хоче, не вміє і не може спілкуватися (античність, глибока самотність);
  •  уміє, але вже не може і не хоче спілкуватися (відчуженість, виключеність із соціальних зв’язків, самотність у юрбі);
  •  і може, і хоче, але боїться спілкуватися (соціофобія).

Можна говорити про невміння встановити контакт і про нездатність його встановити. Якщо перше пов’язане з комунікативною компетентністю, навичками, уміннями, яким можна навчитися, то друге випливає з особливостей особистості й важче піддається корекції.

До об’єктивних труднощів відносять труднощі комунікативного характеру (пов’язані з психофізіологічними особливостями особистості, повнотою знання вербальних і невербальних засобів здійснення контакту) і комунікабельного характеру (знання норм, правил, сформованість психологічної культури спілкування).

Комунікативний бар’єр – це абсолютна чи відносна перешкода ефективному спілкуванню, суб’єктивно пережита чи реально наявна у ситуаціях спілкування, причинами якої є мотиваційно-операційні, індивідуально-психологічні, соціально-психологічні особливості тих, що спілкуються.  Комунікативні бар’єри з’являються під впливом зовнішніх факторів з боку об’єкта чи ситуації взаємодії. Спілкування може йти «різними мовами» через різницю культурно зумовлених норм спілкування у взаємодії представників різних культур, націй, внаслідок великої різниці у віці, коли кожен співрозмовник є носієм культури, цінностей, ідеалів, норм свого покоління.

Б.Д.Паригін пропонує розрізняти два види соціально-психологічних бар’єрів: 1) внутрішні бар’єри особистості, пов’язані з такими утвореннями, як норми, настанови, цінності, а також з такими особистісними особливостями, як ригідність, конформність, слабовілля і т. ін.; 2)  бар’єри, причина яких – поза особистістю: нерозуміння з боку іншої людини, дефіцит інформації і т. ін.

Можна говорити про власне комунікативні бар’єри, що перешкоджають взаємодії й успішному спілкуванню (на стадії здійснення контакту це насамперед недостатнє володіння соціальними техніками ведення бесіди, навичками й уміннями взаємодії), і про психологічні бар’єри, що в першу чергу переш-коджають взаєморозумінню, а потім вже ускладнюють взаємодію (упередження, забобони, соціальні стереотипи).

Серед  чинників, що впливають на особливості комунікації, виокремлюють соціальний, фізичний, психологічний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють такі бар’єри комунікації:

1) соціальний бар’єр, зумовлений переважанням рольової позиції одного із співрозмовників;

2) фізичний бар’єр, який пов’язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії: неправильно організований простір зумовлює ізольованість одного з учасників взаємодії;

3) смисловий бар’єр, який породжує надмірна насиченість мовлення незрозумілими словами, науковими термінами;

4) естетичний бар’єр, який виникає через не сприйняття співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки іншого учасника взаємодіє;

5) емоційний бар’єр, який є наслідком невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання;

6) психологічний бар’єр, який проявляється як сформована на підставі попереднього досвіду негативна установка, розбіжність інтересів партнерів спілкування тощо.

Психологічні помилки у спілкуванні можуть бути спричинені такими соціально - перцептивними викривленнями:

- судження про людину за аналогією з собою (несвідоме перенесення на інших власних якостей, переживань);

- прагнення до внутрішнього не протиріччя (схильність сприймання «витісняти» всі аспекти образу людини, які суперечать концепції про неї);

- «ефект ореолу» (вплив загального враження про співрозмовника на  сприй-мання й оцінку окремих якостей і проявів його особистості);

- «ефект стереотипизації» (накладення на сприймання індивіда стереотипів, узагальненого образу класу, групи, категорії людей);

- «ефект інерційності» (тенденція до збереження одного разу створеного уявлення про людину);

- «ефект послідовності» (вплив на сприймання послідовності одержання відомостей про людину).

Як відомо, спілкування виступає однією з найважливіших умов об’єднання людей для будь-якої спільної діяльності. Це положення справедливе для навчання і виховання, що являють собою опосередковану спілкуванням спільну діяльність людей, одні з яких передають, а інші засвоюють накопичений людством досвід.

Професійно-педагогічне спілкування визначається в психології як система прийомів органічної взаємодії педагога і вихованців, змістом якої є обмін інформацією, пізнання один одного, організація діяльності і стимулювання діяльності вихованців, організація і корекція взаємин у колективі вихованців, обмін ролями, співпереживання і створення умов для самоствердження особистості вихованця.

Мета педагогічного спілкування полягає як у передачі суспільного і професійного досвіду (знань, умінь, навичок) від педагога учням, так і в обміні особистісними характеристиками, пов’язаними з досліджуваними об’єктами і життям в цілому. У спілкуванні відбувається становлення (тобто виникнення нових властивостей і якостей) індивідуальності як учнів, так і педагога.

У педагогічному процесі воно виконує такі функції:

- контактну (встановлення контакту як стану обопільної готовності до приймання і передавання повідомлення, змісту взаємозв’язку);

- інформаційну (обмін повідомленнями: прийом, передавання інформації; обмін думками, задумами, рішеннями тощо);

- спонукальну (стимуляція активності партнера з комунікації, спрямування його на певні дії);

- координаційну (взаємне орієнтування й узгодження дій для організації спільної комунікативної діяльності);

- пізнавальну (сприйняття, осмислення змісту інформації, пізнання внутрішнього стану співрозмовника; розуміння і вивчення навколишнього світу, особистості, колективу, себе);

- експресивну (можливість доступно, цікаво й емоційно-виразно передавати знання, формувати уміння і навички; збудження в партнерові необхідних емоційних переживань – «обмін емоціями»);

- встановлення відносин (усвідомлення власного місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших комунікативних зв’язків);

- організація впливу (зміна стану, поведінки, рівня комунікативних знань, умінь, досвіду, ціннісно-мотиваційної сфери співрозмовника тощо);

- управлінську (керування своєю поведінкою, вплив на інших людей).

У професійному спілкуванні педагога можна виділити два взаємопов’язаних компоненти:

1. По-перше, це загальні принципи (основа) спілкування, що закладаються самим характером суспільного ладу, наслідуванням цінностей минулого, в яких реалізується педагогічна діяльність педагога, єдина мета і задачі навчання і виховання.

2. По-друге, його індивідуальні принципи (основа) спілкування, громадська позиція, стиль спілкування – сукупність конкретних прийомів і засобів, які викладач доцільно, залежно від конкретних умов і можливостей навчання і виховання реалізує у своїй діяльності на основі власних знань, професійного досвіду, здібностей.

Педагогічно грамотне спілкування знімає у вихованців негативну емоційну напругу (страх, невпевненість); воно має викликати радість, бажання спільної діяльності; створює найкращі умови для розвитку мотивації тих, хто навчається, творчого характеру діяльності; забезпечує сприятливий психологічний клімат, попереджує створення психологічних бар’єрів; дозволяє максимально використовувати у навчальному процесі особистісні та професійні якості викладача. Серед викладачів можна виділити притаманні їм рівні спілкування:

 Примітивний – в основу ставлення до учнів (студентів) покладено примітивні правила і реакції поведінки – амбіції, самовдоволення, зловтіха. Викладач демонструє свою зверхність. Учень (студент) виступає для педагога засобом досягнення мети.

 Маніпулятивний – взаємини з учнями (студентами) будуються на грі, суть якої полягає у бажанні будь-що виграти, використовуючи різні прийоми, лестощі. Учень (студент) при цьому є об’єктом маніпуляції. Він заляканий, інфальтивний.

Стандартизований – домінує формальна структура спілкування. Спостерігається слабка орієнтація на особистість; викладач дотримується стандартів етикету, але така поведінка є поверховою і, не зачіпаючи особистісного рівня, реалізується на рівні масок, і фактично залишається об’єктом маніпуляцій.

Діловий – орієнтуючись на справу, викладач бере до уваги особистісні характеристики учня (студента) лише в контексті ефективності діяльності. Педагог дотримується стандартів етикету, визнає за учнем (студентом) право на самостійність. Учень (студент) для педагога є значущим залежно від внеску у спільну діяльність. В особистісному житті учень (студент) залишається самостійним.

Особистісний – спілкування базується на глибокій зацікавленості до учня (студента), визнанні самостійності його особистості. Викладач любить учнів (студентів), вся його діяльність спрямована на розвиток їхньої духовності. Учень (студент) довіряє педагогові, який є авторитетом і найкращим посередником між ним і знаннями про навколишній світ, людей, себе.

Професійно - педагогічне спілкування є складною системою, яка у своєму ставленні і розвитку долає такі етапи:

1.Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап).Це перший етап, на якому закладаються контури майбутньої взаємодії: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування. Змістом його є визначення мети взаємодії (для чого?), аналіз стану співрозмовника (чому він такий?) та аналіз ситуації (що сталося?). Вирішальне значення має цільова установка. Педагог повинен подбати про залучення вихованця до взаємодії, створення творчої атмосфери, відкрити простір для його індивідуальності. Для цього педагогу потрібна увага, здатність сприймати й адекватно оцінювати людину.

Даний етап вимагає знання особливостей аудиторії: характеру її пізнавальної діяльності, можливих утруднень, динаміки роботи.

2.«Комунікативна атака» - завоювання ініціативи, встановлення емоційного і ділового контакту. Вона можлива, якщо у педагога сформовані комунікативні вміння (побудови змісту спілкування, створення творчого самопочуття, володіння професійно-педагогічною увагою, орієнтування в ситуації, установлення й підтримання зворотного зв’язку в спілкуванні, реалізація плану спілкування, володіння вербальними і невербальними засобами комунікації, соціальної перцепції  тощо.). Ефективність «комунікативної атаки» залежить від розвиненості професійного мислення, мовлення педагога, його професійно-лексичного запасу, вміння визначати комунікативну структуру комунікації. Оволодіти технікою швидкого входження у взаємодію, а також такими прийомами динамічного впливу:

а) зараження (підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з іншими людьми на підставі співпереживання з ними);

б) навіювання (цільове свідоме «зараження» однією людиною інших мотиваціями певних дій, змістом чи емоціями за допомогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації);

в) переконання (усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивіда);

г) наслідування (засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації з нею).

3. Керування спілкуванням. Це свідома і цілеспрямована організація взаємодії з коригуванням процесу спілкування відповідно до визначеної мети. На цьому етапі відбувається обмін інформацією, оцінками її, взаємооцінка співрозмовників. Важлива при цьому атмосфера доброзичливості, за якої учень може вільно виявляти своє «Я», відчувати позитивні емоції від спілкування.

4.Аналіз спілкування – порівняння мети, засобів взаємодії з її результатами, які демонструють змістовий і емоційний зворотний зв’язок, моделювання подальшого спілкування (етап самокоригування).

На кожному етапі взаємодії педагогові слід дотримуватися таких правил, які оптимізують її:

- формування почуття «ми», демонстрування єдності поглядів;

- установлення особистісного контакту, за якого кожен учень відчуватиме, що звертаються саме до нього;

- візуальний контакт виражає ставлення до співрозмовника та його висловлювань;

- демонстрування власного ставлення (усмішка, інтонація, експресивність рухів тощо);

- застосування у спілкуванні психологічних, мімічних, пантомімічних, мовленнєвих та інших прийомів;

- вияв розуміння внутрішнього стану учнів;

- постійний інтерес до учнів;

- створення ситуації успіху.

Усе це допомагає долати бар’єри, що виникають у викладача, а особливо на початку педагогічної діяльності. По-перше, це страх перед класом. Він знімається психологічним настроюванням, переключенням уваги на інтерес до  майбутньої роботи, пошуком «емоційного ядра» спілкування. По-друге – фізичний бар’єр, тобто простір, дистанція та час, за допомогою яких вчитель віддаляє себе від учнів, «закриває» себе, намагаючись «сховатися» за стіл, стілець, у кут. По-третє, соціальний бар’єр, який створюються постійним підкресленням власної позиції «зверху» («Перед вами вчитель!»), своєї переваги. По-четверте, гностичний – коли вчитель не адаптує власну мову до рівня розуміння школярів, висловлюється великими реченнями (понад 17 слів), надто швидко – 2,5 слова за секунду, недоказово.

Окремою групою виділяються психологічні бар’єри (В.О.Кан-Калик):

1) бар’єр незбігу установ; 2) бар’єр боязні класу; 3) бар’єр відсутності контакту; 4) бар’єр звуження функцій спілкування; 5) бар’єр негативної настанови на клас; 6) бар’єр попереднього негативного досвіду спілкування з цим класом або учнем; 7) бар’єр боязні педагогічних помилок; 8) бар’єр наслідування; 9) естетичний бар’єр; 10) емоційний бар’єр.

Однією з умов, за яких реалізується процес комунікації, є урахування унікальних індивідуальностей суб’єктів комунікації, наявних у них комуніка-тивних знань, умінь, навичок, здібностей.

Комунікативні знання – узагальнений досвід людства в комунікативній діяльності, відображення у свідомості людей комунікативних ситуацій у їх причинно-наслідкових зв’язках і відношеннях. Їх особливістю є комплексність, що потребує від педагога вміння синтезувати матеріал для успішного розв’язання комунікативних задач, аналізу комунікативних ситуацій, вибору ефективних засобів комунікації. Їм притаманна індивідуальна забарвленість, оскільки комунікатор не лише озвучує здобуту інформацію, а й передає власний комунікативний досвід.

Комунікативні знання є основою комунікативних умінь – комунікативних дій, заснованих на ґрунтовній теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати комунікативні знання, навички для відображення і перетворення дійсності. Так, О.О.Леонтьєв виділяє наступні комунікативні уміння:

1.Перцептивні уміння – вміння читати за зовнішніми засобами виразності дитини (в основі лежить увага і спостережливість).Досвідчені педагоги, наділені спостережливістю і увагою, вміють безпомилково розпізнавати деякі ознаки душевних переживань учнів за їх зовнішніми реакціями та проявами. Але педагогу важливо не лише бачити прояви того чи іншого настрою, а й розуміти внутрішній психологічний стан учня, вміти впливати на його позицію.

2.Емпатія – це уміння, які надають можливість вчителю розуміти емоційний стан дитини в формі співпереживань. Емпатія значною мірою полегшує взаємодію в тих випадках, коли треба уявити себе на місці іншого, урахувати його переживання.

3.Самопрезентація (вміння «подати себе») під час спілкування з учнями, передбачає вміння педагога взаємодіяти з учнями (батьками, колегами тощо) саме через свої найсильніші сторони та найпривабливіші характеристики.

4.Основним засобом спілкування для педагога є слово, тому спілкування полегшується, коли вчитель володіє словом, орієнтується в ситуації взаємодії і знає, що, де, як, кому сказати. А для цього педагогу треба володіти словом на рівні техніки і культури мовлення, тобто необхідні вербальні комунікативні вміння

5.Контакт здійснюється не лише за допомогою слова, а й за допомогою інших засобів: жестикуляції, міміки, виразних рухів головою, плечима тощо, тобто необхідні вербальні комунікативні вміння.

В.О.Кан-Калик до комунікативних вмінь педагога, необхідних для реалізації цілісного педагогічного процесу відносить:

1) вміння педагога спілкуватись на людях; 2) уміння цілеспрямовано організо-вувати спілкування й управляти ним; 3) уміння швидко, оперативно й правильно орієнтуватись в умовах спілкування, що змінюються; 4) вміння правильно планувати й здійснювати систему комунікацій; 5) вміння швидко й точно знаходити адекватні змісту спілкування комунікативні засоби, які водночас відповідають творчій індивідуальності педагога й ситуації спілкування, а також індивідуальним особливостям вихованця; 6) вміння постійно відчувати й підтримувати зворотній зв’язок у спілкуванні. Представлена В.О.Кан-Каликом класифікація комунікативних вмінь носить загальний характер й потребує конкретизації. Тому він підкреслює, що вказані групи комунікативних вмінь включають до себе інші уміння, а саме:

- встановлення психологічного контакту;

- завоювання ініціативи та організацію «пристосувань»;

- сприймання й розуміння людини людиною;

- використання жестів.

Формуючись у процесі комунікації, комунікативні уміння є наслідком розвитку комунікативних здібностей – здатності до спілкування з іншими людьми. Вони виявляються у навичках суб’єкта комунікації вступати у соціальні контакти, регулювати повторювані ситуації взаємодії, досягати в міжособистісних стосунках комунікативних цілей.

До комунікативних здібностей належать кілька підструктур: гностична (здатність розуміти інших людей: прагнення до розуміння співрозмовника, уміння слухати, психологічна спостережливість, здатність до ідентифікації), експресивна (здатність до самовираження своєї особистості: прагнення бути зрозумілим іншими, правдивість , довіра до партнерів), інтеракційна (здатність адекватно впливати на партнерів по комунікації: вимогливість, увічливість, уміння переконувати, рішучість, такт, дисциплінованість).

Комунікативні здібності, знання, уміння трансформуються у комунікативні навички – автоматизовані усвідомлені дії, що сприяють швидкому й точному відображеною комунікативних ситуацій. Обумовлюють адекватність сприйняття, розуміння об’єктивного світу, вплив на нього у процесі педагогічної комунікації.

Таким чином, спілкуванням називається складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який породжується потребами у спільній діяльності й обміні інформацією, що включає в себе вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння людиною іншої людини.

 

Питання для самоперевірки

1.Охарактеризуйте процес спілкування.

2.У чому полягає сутність різних видів та форм спілкування?

3.Назвіть три сторони спілкування. У чому полягає їх сутність?

4.Які можуть бути рівні спілкування?

5.У чому полягає специфіка обміну інформацією в процесі спілкування?

6.Охарактеризуйте порушення, труднощі і бар’єри у спілкуванні.

7.Дайте характеристику педагогічному спілкуванню.

8.Назвіть і охарактеризуйте функції педагогічного спілкування.

9.Дайте характеристику етапів педагогічного спілкування.

10.Назвіть і охарактеризуйте комунікативні знання, вміння, здібності і навички викладача.

Проблемні питання

1.Які комунікативні уміння та навички необхідні в роботі: викладача, економіста, керівника?

2. Що означає поняття «уміння спілкуватися» в сучасних умовах ринкової економіки?

Тема. Вербальні та невербальні засоби спілкування

План

1.Характеристика засобів спілкування.

2.Мова як головний засіб спілкування. Ораторська майстерність.

3.Бар’єри у мовній комунікації.

4.Активне слухання, його види.

5.Характеристика невербальних засобів спілкуванні.

Однією з передумов досягнення педагогом комунікативної мети є досконале володіння засобами спілкування. Основним засобом комунікації, властивим тільки людині, є мова. Разом з тим, люди передають одна одній інформацію, використовуючи не тільки слова, але і безліч інших засобів, серед яких – жести, міміка, пози, одяг, зачіска, навіть предмети, що оточують їх (дизайн кімнати, квартира, машина). Те, чим людина захоплюється, як вона говорить, як поводиться – усе це є також певним видом повідомлень, що мають назву «невербальні повідомлення», чи невербальна комунікація.

Невербальні повідомлення можуть передаватися за допомогою:

- виразних рухів тіла, так званої експресивної поведінки особистості (міміка, жести, пози і т. ін.);

- звукового оформлення мови (висота, голосність, швидкість, ритмічність і ін..);

- певним чином організованого простору, що оточує людину, і який ця людина може контролювати, змінювати;

- візуального контакту;

- використання матеріальних предметів, що мають символічне значення.

Таким чином, розрізняють вербальну комунікацію (що використовує мову як знакову систему)  і невербальну комунікацію (де використовуються різні немовні знакові системи). Остання , в свою чергу, підрозділяється на чотири форми: кінесика, паралінгвістика, проксеміка і візуальне спілкування.

Вербальна комунікація як знакову систему використовує мову. Мова є найуніверсальнішим засобом комунікації, тому що при передачі інформації за допомогою мови найменше втрачається зміст повідомлення.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідом-леннями між людьми, а також їхню інтерпретацію.

Невербальна комунікація надає тим хто спілкується, велику кількість додаткової інформації, яку вони не можуть отримати по вербальних каналах спілкування. По-перше, це інформація про особистість комунікатора, що свідчить про темперамент людини, її емоційний стан в даній ситуації, самооцінку і «Я»- концепцію, особисті властивості та якості, соціальний статус, комунікативну компетентність і т. ін.

По-друге, це інформація про ставлення учасників комунікації один до одного, що визначає бажаний рівень спілкування (соціальна й емоційна близькість або віддаленість), характер чи тип відносин (домінування/залежність, симпатія/неприхильність) і динаміку взаємин (прагнення підтримувати спілкування, припинити його, конфліктувати і т. ін.).

По-третє, це інформація про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дозволяє їм регулювати взаємодію. Вона містить інформацію про зануреність в дану ситуацію (комфортність, спокій, інтерес) або прагнення вийти з неї (нервозність, нетерпіння).

Вербальна і невербальна комунікація, супроводжуючи одна одну, знаходяться у складній взаємодії.

Розходження між вербальною і невербальною комунікацією можна представити таким чином:

Невербальна комунікація

Вербальна комунікація

1.Обмін повідомленнями про те, що відбувається «тут і зараз», у рамках конкретної ситуації, з людьми, що вступають у безпосередню взаємодію.

1.Обмін повідомленнями, що можуть існувати окремо від людини, яка передає їх; дозволяють інформувати про відсутні предмети чи явища.

2.Невербальне повідомлення важко розкласти на окремі одиниці; їхнє ядро складають різні рухи тіла, обличчя, голосу, просторових переміщень і ін.

2.Складові елементи вербального повідомлення (букви, слова, речення, фрази) чітко відділені один від одного, їхнє співвідношення підпорядковане певним правилам.

3. Невербальна поведінка спонтанна, довільні рухи переважають над контрольованими, неусвідомлені над усвідомленими.

3. Вербальні висловлення в значній мірі усвідомлені, їх легше піддати аналізу, оцінити, зрозуміти, проконт-ролювати.

4. Невербальну мову люди, як правило, засвоюють самі спостереженням, копіюванням, наслідуванням.

4. Говорити дітей вчать спеціально, родина і суспільство приділяють цьому досить багато сил і часу.

Універсальним знаряддям міжособистісної взаємодії є вербальна комунікація. Вербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами, вимагає активної розумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм.

Мова – це система словесних знаків, яка включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис – набір правил, за якими будується речення.

Саме за допомогою мови люди передають і отримують інформацію, «упаковану» у тому чи іншому тексті. Як засіб спілкування мова обслуговує всі сфери суспільно-політичного, професійно-ділового, наукового і культурного життя.

До основних функцій мови у спілкуванні відносяться:

- конструктивна (формулювання думок);

- комунікативна (функція обміну інформацією);

- емотивна (висловлення ставлення того, хто говорить, до предмета мовлення, і безпосередня емоційна реакція на ситуацію);

- впливу на адресата (ділового партнера).

Мова реалізується у мовленні і тільки таким чином виконує своє комуні-кативне призначення. Мовлення – це зовнішній прояв мови, це послідовність одиниць мовлення, організована й структурована за його законами і відповідно до потреб інформації, що висловлюється. Людське мовлення виникає у відповідь на необхідність вступити у спілкування з ким-небудь чи повідомити що-небудь. Більш точно мовлення можна визначити як використання мови в комунікативних цілях. Якщо основними структурними одиницями мови вважати слова і речення, то в мовному спілкуванні це – вислів як одиниця змісту.

Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова. Функція мовлення властива лише корі людського мозку, оскільки воно виникло в процесі трудового спілкування людей.

Серед функцій мовлення слід відокремити базові та додаткові. До базових відносять: 1) комунікативна – яка визначає зміст повідомлення, його мовну форму, канал інформації; 2) сігніфікативна – яка є відображенням об’єктивної реальності через поняття; 3) формотворча – формування думок.

До додаткових функцій відносять:1) активізаційна, яка не дає можливість блокувати мовлення; 2) регулятивна, яка здійснює вплив на образ мислення, регулює емоціями, здійснює керівництво процесом засвоєння інформації, розкриває моральний зміст вчинку; 3) інформативна забезпечує передачу інформації; 4) кумулятивна забезпечує збереження сукупного досвіду людства, індивідуального досвіду; 5) емотивна формує і корегує міжособисті відносини.

У своїй комунікативній практиці людина здійснює внутрішнє і зовнішнє мовлення, які становлять певну єдність, що не виключає специфічності кожної з форм мовленнєвої діяльності.

Внутрішнє мовлення – внутрішній, не звуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; механізм мовного мислення; процес народження думки у слові.

У мовленнєвій комунікативній практиці внутрішнє мовлення забезпечує підготовку зовнішнього мовлення (обдумування, планування, постановка й розв’язання у свідомості мовця різноманітних пізнавальних завдань), сприйняття мовлення співрозмовника, внутрішній діалог («розмова» із собою), спогади, роздуми, мрії, регуляцію поведінки, опрацювання отриманої інформації. Будучи складною єдністю біологічного і соціального досвіду людини, воно є й одним із важливих засобів і механізмів її психічної діяльності, «пусковим механізмом» довільних дій, свідомої регуляції зовнішньої і внутрішньої поведінки. Відбувається внутрішнє мовлення значно швидше за зовнішнє, за структурою воно більш фрагментарне, згорнуте, іноді навіть схематичне. Внутрішнє мовлення оперує не тільки словами, словесними елементами, а й образами, наочними схемами, простими символами, які сприяють реалізації задуму мовця у цілісному мовному тексті. Повноцінне внутрішнє мовлення неможливе без рефлексії – психічного процесу, спрямованого на пізнання людиною себе (поведінки, дій, вчинків, психічних станів, почуттів, здібностей, характеру тощо).

Зовнішнє мовлення поділяють на усне (звукове) і писемне, які різняться за формою, способом використання мови як системи.

Усне мовлення – засіб безпосередньої комунікації в присутності обох мовців чи обох сторін, яка відбувається завдяки сприйманій органами слуху артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу  на їхню поведінку і діяльність.

У педагогічному процесі мовлення застосовується для повідомлення знань (інформація, навчання), формування умінь і навичок (навчання), спонукання до безпосередніх дій (навіювання, переконування), вироблення мотивів, потреб, установок, цінностей, орієнтацій (переконування), впливу на емоційну сферу тощо. Воно є не тільки засобом спілкування, а й представляє дійсність у свідомості учня.

Різновидами усного мовлення є: а) монолог (монологічне мовлення) – тривале, одностороннє говоріння, не розраховане на негайну словесну реакцію у відповідь; акт тривалого і цілеспрямованого впливу на слухачів;

б) діалог (діалогічне мовлення) – мовлення безпосередньо протиставлених один одному мовців, ланцюг словесних взаємодій.

Їх формами є розповідь, лекція, коментар, пояснення, оцінне судження, публічна промова, наукова доповідь (монолог), бесіда (діалог). Поширені і проміжні між ними форми усного мовлення: репліка, запитання, короткий виступ, повідомлення, висловлення, відповідь.

Монолог характеризується розгорнутістю, активністю, організованістю, зв’язкістю, граматичною правильністю, конкретністю, послідовністю, доказовістю. Йому не властиві неправильна побудова фраз, скоромовки, монотонність чи надмірна жестикуляція.

Другим, найдавнішим, видом усного мовлення є діалог як безпосереднє спілкування двох і більше людей у формі розмови чи обміну репліками. Діалогічне мовлення завжди мотивоване, оскільки містить у собі прохання чи наказ, передачу повідомлення чи висловлення почуттів. Мотив включається у поведінку одного з партнерів у спілкуванні. В ході діалогу ставляться уточнюючі запитання, подаються репліки. Це полегшує тому, хто говорить, можливість висловити свою думку, уточнити її.

Характерним для діалогічного мовлення є й те, що воно здебільшого відбувається в умовах конкретної ситуації і супроводжується невербальними засобами спілкування – жестами, мімікою, пантомімікою тощо. Діалогічне мовлення ситуативне, неповне, скорочене, фрагментарне, але зрозуміле, оскільки кожне висловлювання зумовлене попереднім. Воно мало організоване, особливу велику роль відіграють у ньому різноманітні кліше й шаблони.

Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Писемне мовлення адресується суб’єкту комунікації і розраховане на зорове сприйняття. Його мета полягає в точному передаванні і сприйняття висловлення, особливість – у переважному вживанні непрямої мови.

Писемне мовлення не має ніяких додаткових засобів впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і розділових знаків. Воно характеризується високою довільністю. Будуючи кожне речення, ми порівнюємо його з попереднім і за необхідності вносимо корективи, тим часом як у монологічному мовленні це не завжди можливо.

Усне і писемне мовлення мають спільні і тільки їм притаманні елементи. Усне мовлення ситуативне, а писемне – контекстне, проте це не означає, що в писемному мовленні немає елементів ситуативності, а в усному – контексту. У писемному мовленні може бути докладно описана ситуація, в якій воно відбувається, а в усному – основний зміст може бути зрозумілим не з ситуації, а з контексту, слів, фраз, якими обмінюються співбесідники. Усне мовлення, як і писемне, може бути заздалегідь підготовленим і спланованим. Однак оформ-лення виступу за всіма вимогами писемного викладу думок перетворить його на звичайне озвучення писемного мовлення (читання написаного).Усне мовлення насичене інтонацією, супроводжується паузами, мімікою і жестами, у процесі його відбувається виправлення тексту. Отже, усне мовлення твориться і відтворюється у словесному, інтонаційному і візуальному (міміка, жести) виявах. Писемному мовленню інтонація, міміка, жести не властиві.

Обидва види мовлення розвиваються на взаємних основах: усне не тільки є основою розвитку писемного, а й розвивається на його основі;зберігаючи свою специфіку, усне мовлення багатьма своїми компонентами зближується з писемним; елементи обох видів мовлення у процесі взаємовпливу починають або співіснувати, або взаємно перебудовуватися, синтезуватися, але їх специфічні особливості при цьому не зникають.

Ораторське мистецтво античного походження і означає публічну промову, тобто слово, звернення до аудиторії. При цьому важливо володіти певною сукупністю норм і прийомів, які забезпечують цілеспрямований і ефективний вплив усного виступу на свідомість слухача. Батьківщина ораторського мистецтва – Стародавня Греція. В ті часи теорія ораторського мистецтва (наука про ораторське мистецтво) мала назву – риторика, а вчитель красномовства називався – ритором.

Оратор – поняття більш пізнього походження , - це людина, яка виступає перед аудиторією. При цьому оратором може бути будь-яка людина (лектор, доповідач тощо). Ще стародавні греки вважали, що завдання оратора: роз’яснити, побудити до дії, доставити задоволення.

Ораторське мистецтво має велике значення в діяльності викладача. Інколи лекція, невдало побудова доповідь  наводять сум на студентів, що пов’язано з ораторською безграмотністю викладача. Важливо володіти вмінням поєднувати форму і зміст для того, щоб знайти що і як сказати. Ораторське мистецтво можна вважати діяльністю, оволодіти якою може кожен, навіть коли людина не має для цього особливих здібностей. Важливо навчитись проголошувати промову перед аудиторією переконливо, зрозуміло, з захопленням. Велику роль грають особисті якості людини. Особливо важливо щоб людина мала бажання оволодіти ораторською майстерністю, основними родами та видами красномовства.

Род красномовства – усталений розділ красномовства, якому характерні: мета, тематика, специфіка завдань, предмет промови, структура тощо. До родів красномовства відносять: соціально-політичне,академічне, судове, соціально-побутове, богословське.

1.Соціально-політичне красномовства включає в себе наступні види: а) доповідь на соціально-політичні і політично-економічні теми; б) звітна доповідь; в) політична промова; г) дипломатична промова; д) політичний огляд; е) військо-во-патріотична промова; є) мітингова промова; ж) агітаторська промова.

2. Академічний рід красномовства складається з: а) вузівської лекції; б) наукової доповіді; в) наукового огляду; г) наукового повідомлення або інформації.

3.Судовий рід красномовства включає: а) промова прокурора (обвинувач); б) суспільно-обвинувальна промова; в) промова адвоката (захисна промова); г) суспільно-захисна промова.

4.Соціально-побутовий рід красномовства включає: а) ювілейна промова;

б) застольна промова (тости); в) надгробне слово (паніхіда, промова над могилою, поминальна промова).

5.Богословський рід красномовства включає проповідь та промову на соборі.

Використання мовлення як засобу передачі інформації може призводити до виникнення специфічних бар’єрів.

Логічний бар’єр виникає найчастіше в партнерів з неоднаковим видом мислення. Кожна людина бачить світ, ситуацію, проблему під своїм кутом зору. Крім того, ті самі слова в тій чи іншій ситуації можуть мати зовсім інший зміст, який завжди є індивідуально-особистісним. Він народжується у свідомості того, хто говорить, але не завжди зрозумілий партнеру. Для розуміння інформації необхідно будь-який вислів співвідносити з реальністю, тому у реальному спілкуванні можливі комунікативні непорозуміння. Для адекватного розуміння інформації важливою є зустрічна розумова діяльність, активність одержувача інформації, що запускає механізм випереджаючого розуміння, прогнозування в мовленнєвій діяльності.

Операційна розумова діяльність у людей різна; широта, гнучкість, швидкість, критичність, оригінальність розуму в усіх виявляється по-різному. Такі операції мислення, як порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, абстрагу-вання використовуються з різним ступенем глибини, і поки один заглиблюється в розгорнутий аналіз проблеми, інший, зібравши поверхневу інформацію, вже має готову відповідь чи рішення,  цінність яких часом залишає бажати кращого.

Таким чином, логічний бар’єр у комунікації виникає кожен раз, коли партнери розрізняються за особливостями розумової діяльності і не вважають за потрібне враховувати специфіку партнера по спілкуванню.

Перебороти логічний бар’єр можна лише одним шляхом: йти від партнера, намагаючись зрозуміти, як він будував свої умовиводи й з чого складаються розбіжності.

Стилістичний бар’єр виникає тоді, коли форма комунікації та її зміст не відповідають одне одному; коли інформація передається функціонально-книж-ковою мовою, сприйняти яку на слух досить важко; коли стиль повідомлення не відповідає його змісту.

Стиль це співвідношення форми подання інформації до її змісту, звідси – подолання даного бар’єру  пов’язано  з відповідністю форми змісту. Стиль може бути недоречним, занадто важким чи легковажним, не відповідним ситуації й намірам партнера. Для того, щоб бути добре сприйнятим, потрібно чітко викласти інформацію, основні доводи, аргументи, що підтверджують їх,  структурувати інформацію таким чином, аби вона була взаємозалежна, й одна думка ніби випливала з іншої.

Існує два основних прийоми структурування інформації у діловій взаємодії: правило рамки й правило ланцюга.

Суть правила рамки полягає в тому, що початок і кінець будь-якої ділової розмови повинні бути чітко окреслені. На початку, як правило, повідомляються цілі і наміри, перспективи й сподівання, можливі результати; наприкінці повинні бути підбиті підсумки, зроблені висновки з приводу реалізованих або нереалізованих надій і сподівань, показана ретроспектива. Це сприяє не тільки кращому розумінню й сприйняттю інформації, але і запам’ятовуванню, бо існує психологічний феномен, який блискуче використовують знамениті оратори: люди запам’ятовують найкраще початок і кінець, причому початок сприяє виникненню симпатії чи ворожості, а це, в свою чергу, впливає на слухання й довіру до партнера. Кінець, що завершує інформацію, залишається в пам’яті, отже, сформульовані наприкінці виступу висновки і є тим основним, що звичайно запам’ятовується аудиторією.

Правило мети, ланцюга на відміну від правила рамки, спрямованого на «зовнішнє» структурування спілкування, визначає «внутрішнє» структурування, задаючи будівлю інформації ніби «зсередини». Необхідні інформації повинні бути вибудовані відповідним чином, ніби з’єднані в ланцюг за певними ознаками: у залежності від обраних ознак способи з’єднання інформаційних ланцюжків можуть бути різними: а) «по-перше, по-друге, по-третє» і т. ін. ; б) ранжування інформації: спочатку – сказати найголовніше: потім – викласти основне, наступне за значимістю: далі – надати менш значиму інформацію; в) «логічні ланцюжки»: «якщо це так, то напрошується наступний висновок»; «оскільки ми згідні з тим, отже це теж правильно».

Використовуючи правило ланцюга, ми не тільки упорядковуємо, зв’язуємо, організуємо зміст, але й полегшуємо партнеру сприйняття і розуміння інформації, а також її запам’ятовування. Повідомлення сприймається краще, коли воно побудовано наступним чином:

  •  від уваги до зацікавленості;
  •  від зацікавленості до основних положень;
  •  від основних положень до заперечень і питань;
  •  відповіді, висновки, резюмування.

Передаючи інформацію, варто враховувати, що найкраще запам’ятовується фраза, яка складається з 4-14 слів, із 15-18 слів – вже гірше, з 18-25 слів запам’ятовується задовільно, а фраза, що налічує понад 30 слів, на слух прак-тично не сприймається. Тому для подолання стилістичного бар’єра необхідно не тільки добре структурувати інформацію, використовувати зміст, адекватний формі, але говорити коротко й у тому темпі і ритмі, що є найбільше ситуативно доречним і пасує до ділового партнера.

Семантичний і лінгвістичний бар’єри, тобто значеннєві бар’єри, можуть бути викликані різноманітними причинами:

- розбіжністю лінгвістичного словника мови, з повною значеннєвою інформа-цією;

- обмеженим лексиконом одного з партнерів і багатим – іншого;

- соціальними, культурними, психологічними, національними, релігійними й іншими розходженнями.

Індивідуальні розбіжності людей у їхній системі цінностей і потреб часто не дозволяють знайти спільну мову, а тим більше домовитися, навіть під час обговорення спільних проблем. У кожного – своя думка, свої вихідні позиції. Коли партнер зрозумів зовсім не те, що йому сказали, чи те, але не того змісту, тоді можна констатувати наявність семантичного бар’єра, що й призводить до неефективної комунікації. Більшість ділових партнерів найчастіше недооціню-ють різницю лінгвістичного словника мови, виходячи з припущення «оскільки зрозуміло мені, то зрозуміло й іншому». Щоб звести нерозуміння до мінімуму, необхідно або говорити «однією мовою з партнером»; або заздалегідь домови-тися про ключові моменти; або постійно підтримувати детальний зворотний зв’язок, щоб знати, чи розуміє партнер, про що йде мова.

Таким чином, щоб перебороти семантичний бар’єр, необхідно зрозуміти особливості партнера й говорити з ним ніби «однією мовою», використовуючи зрозумілу для нього лексику.

Фонетичний бар’єр, тобто перешкода, створювана особливостями мов-лення того, хто говорить. Щоб такого бар’єра не було, треба говорити виразно, досить голосно, уникаючи при цьому скоромовності.  Фонетичні бар’єри вини-кають щоразу, коли темп і швидкість мовлення, якість дикції й вимови могли б бути кращими. Фонетичний бар’єр у слухача виникає кожного разу, коли у партнера нерозбірлива дикція, погана артикуляція. Відволікають від розуміння змісту мовлення того, хто говорить, практично всі немовні прояви голосу, що нерідко супроводжують процес мовлення. Це хихикання, смішки, пхикання, шепіт, лемент, стогін, подих, позіхання й ін., а також так звані назалізації (негативні білямовні прояви, звуки-роздільники) «хм-м-м-м»,»е-е-е-е» та ін. дратує слухача й невисока культура мовлення, помилки, що припускаються при наголошенні слів, у їхніх закінчення і т. ін.

Таким чином, щоб перебороти фонетичний бар’єр у слухача, необхідно працювати якнайбільше над собою, не тільки освоюючи способи ефективної вербалізації, але й постійно удосконалюючи власне мовлення.

Як показує практика, вміння цілеспрямовано, активно слухати інших має велике значення для взаєморозуміння. Однак чути і слухати – не зовсім те саме. Більшість людей народжується здатними слухати, тобто здійснювати природний і фізіологічний процес, що не вимагає свідомих зусиль. Чути означає прагнути зрозуміти і запам’ятати почуте. Цей процес вимагає наявності складного комплексу вмінь, які людина опановує протягом усього свого життя.

Уміння слухати – це необхідна умова правильного розуміння позиції партнера, підстава для успішної комунікації. Уміння слухати у людей розвинуто неоднаково: про одних говорять, що «вони вміють слухати», про інших, що «вони не вміють слухати». Перші більш приємні у спілкуванні, з ними легше спілкуватися, вести переговори, домовлятися. Стиль слухання кожної людини залежить від багатьох факторів: від особистості, характеру й інтересів, від статі, віку, статусу учасників спілкування, від конкретної ситуації.

Існують внутрішні і зовнішні перешкоди, що заважають слуханню.

До зовнішніх перешкод слухання відносяться:

1) Фізичний дискомфорт. Спека, холод, утома чи головний біль погіршують здатність слухати і приділяти увагу співрозмовнику.

2) Переривання і перешкоди. Телефонні дзвінки, стукіт друкарської машинки, гул вентилятора й інші зовнішні подразники можуть відволікати від ходу бесіди.

3) Зайнятість думками про інші речі. Думки про інші зустрічі, невідкладні справи і термінові повідомлення можуть відволікати.

4) Заздалегідь підготовлені відповіді. Відповіді-заготовки на реальні проблеми людей чи спроби швидко віднести ці проблеми до тієї чи іншої категорії можуть заважати вам уважно слухати.

5) Готовність до нудьги. Чекання нудьги від спілкування з певними людьми означає, що ви заздалегідь намагаєтеся віддалитися від них, не давши їм жодних шансів.

6) Розмови про самого себе. Надмірна заклопотаність самим собою і власними проблемами руйнує процес спілкування.

7) Персоналізація. Припущення, що співрозмовник говорить про вас, хоча це не так, обмежує ваше сприйняття.

8) Ставлення до співрозмовника. Симпатія чи ворожість до співрозмовника можуть зіпсувати слухання.

9) Вибіркове слухання. Сприйняття тільки частини того, що говорить співрозмовник, через розбіжність особистих переконань чи думок слухача зі змістом сприйнятого повідомлення веде до неприйняття всієї розмови, тому що думка співрозмовника не має значення для нього.

10) Співрозмовник говорить недостатньо голосно чи пошепки.

11) Акцент у того, хто говорить, монотонність, занадто швидкий чи повільний темп мовлення.

12) Відволікаюча зовнішність співрозмовника, його манери (манірність чи неадекватність міміки і т. ін.).

13) Оточення чи пейзаж.

14) Погана акустика.

15) Обмеженість у часі, відчуття, що регламент вичерпано.

16) Надмірне завантаження роботою, необхідність робити кілька речей одночасно.

17) Колір стін у приміщенні (червоний — дратує, темно-сірий — гнітить).

Внутрішні перешкоди слухання пов’язані, як правило, зі шкідливими звичками того, хто слухає, «міркувати про що-небудь ще» (про співрозмовника, про те, як він мене сприймає, що думає про мене і т. ін.).

Ефективне слухання припускає наявність складного комплексу умінь, опанування яким вимагає від індивіда активності і свідомих зусиль. Це процес, у ході якого людина відбирає зі всіх зовнішніх звуків ті, що відповідають її потребам і інтересам.

Слухаючи ефективно, ви можете у більшій мірі впливати на ситуацію і на її результат. Таке уміння дає можливість зрозуміти, що саме було сприйнято неправильно, і вчасно зупинитися, щоб щось прояснити.

Американський дослідник спілкування Келлі виділяє чотири види слухання.

СПРЯМОВАНЕ, КРИТИЧНЕ СЛУХАННЯ. За такого виду слухання учасник спілкування спочатку здійснює критичний аналіз повідомлення (найчастіше роблячи це превентивно, тобто упереджено, будучи настроєним на критичне сприйняття інформації), а потім робить спробу його розуміння. Таке слухання буває корисним, коли використовується ситуативно; воно доречне, наприклад, на діловій нараді, дискусії, конференції, тобто там, де обговорюються рішення, проекти, новий досвід, погляди та інше. Однак там, де обговорюється нова інформація, повідомляються нові знання, наприклад, на лекції, інформаційній доповіді, семінарі, критичне слухання менш доречне.

ЕМПАТИЧНЕ СЛУХАННЯ. За емпатичного слухання учасник взаємодії приділяє велику увагу «зчитуванню» почуттів, а не слів, розумінню того, як людина ставиться до того, що говорить. Емпатичне слухання буває ефективним, якщо той, хто говорить, викликає в слухача позитивні (стенічні) емоції (радість, впевненість у собі, надію на краще, задоволення та ін.), та неефективним, якщо той, хто говорить, викликає своїми словами негативні (астенічні) емоції (страх, тривогу, сум, засмучення, розчарування і т. ін.).

НЕРЕФЛЕКСИВНЕ СЛУХАННЯ. Цей вид слухання припускає мінімальне втручання у мовлення співрозмовника за максимальної зосередженості на ньому. Вміння уважно мовчати, не втручатися в мовлення партнера власними зауваженнями, репліками, коментарями, демонструючи при цьому доброзичливість і підтримку, полегшує для того, хто говорить, процес самовираження і допомагає тому, хто слухає, краще зрозуміти зміст переданої інформації, уловити, що саме постає за словами того, хто говорить.

Таке слухання доцільне у наступних ситуаціях:

- партнер горить бажанням виразити власну думку, ставлення до чого-небудь;

- партнер хоче обговорити наболілі питання, він відчуває негативні емоції: стурбований, скривджений чимось, незадоволений;

- партнеру важко виразити словами те, що його хвилює; будь-яке втручання в розмову створює ще більші труднощі;

- партнер сором’язливий, невпевнений у собі, йому легше «спілкуватися» з технікою, речами, ніж із собі подібними;

- партнер просить: «Вислухай мене до кінця, а потім порадь, як мені бути». У цій ситуації можлива часова «пастка», тому необхідно відразу ж обумовити регламент тривалості висловлення і співвіднести його з вашими можливостями витрати часу.

За нерефлексивного слухання доцільно подавати сигнали партнеру, які підтверджують ваше розуміння й увагу, типу «так-так», кивок головою, «я розумію», «продовжуй, я тебе слухаю» та ін. Іноді буває достатнім просто уважно вислухати партнера, однак, якщо ваша думка відрізняється від думки співрозмовника, тоді необхідно вступити в бесіду і висловитися, тобто перейти до рефлексивного слухання.

АКТИВНЕ РЕФЛЕКСИВНЕ СЛУХАННЯ. За цього виду слухання здійснюється така організація комунікації, в якій партнери краще розуміють один одного: всі осмислено висловлюються, перевіряють і уточнюють власне розуміння, спільно з’ясовують ступінь його адекватності.

За такого слухання з тим, хто говорить, встановлюється зворотний зв’язок, що дозволяє усунути перешкоди, перекручування інформації, продемонструвати співпереживання, співчуття, бажання допомогти.

Як уже було розглянуто, у процесі спілкування правильному розумінню інформації заважають багато факторів. Аби забезпечити розуміння той, хто слухає, повинен дати знати тому, хто говорить, що саме сприйнято точно, а що перекручено, щоб останній міг скоригувати своє повідомлення і зробити його більш зрозумілим. Саме такий обмін сигналами прямого й зворотного зв’язку являє собою процес активного рефлексивного слухання.

Фахівці в галузі спілкування виділяють чотири прийоми встановлення зворотного зв’язку: розпитування, перефразування, відображення почуттів і резюмування.

Розпитування чи з’ясування — це пряме звертання до того, хто говорить, за допомогою різноманітних питань, спрямоване на те, щоб полегшити розуміння, звернути увагу того, хто говорить, на те, що він висловлюється не зовсім точно. Після додаткових роз’яснень комунікація, як правило, відновлюється. Цей прийом можна використовувати за допомогою таких питань: «Що ви маєте на увазі?», «Якщо я вас правильно зрозумів, то…», «Чи у цьому полягає проблема, як ви її розумієте?» та ін.

Перефразування чи вербалізація, означає висловлення тієї ж думки, але іншими словами. Слухач перефразує думку того, хто говорить, тобто повертає йому суть повідомлення, щоб він міг оцінити, чи правильно його зрозуміли. Перефразування можна почати словами: «Отже, Ви думаєте...», «Наскільки я міг Вас зрозуміти…», «Виходить, з Вашого погляду, як я зрозумів…» та ін.

Звичайне перефразування як прийом зворотного зв’язку використовується для виділення тільки істотних, головних думок партнера. Акцент робиться саме на змістовному значенні думки, ідеї, а не на почуттях, настановах співрозмовника, до того ж думка висловлюється своїми, іншими словами, а не механічно копіюється те, що сказав партнер.

Відображення почуттів. У даному разі основна увага приділяється не змісту повідомлення, а почуттям, що виражає той, хто говорить, емоційній складовій його висловів. Особливо важливо використовувати цей прийом у тих випадках, коли помітна невідповідність того, що людина говорить, невербальним сигналам, які вона демонструє. Відображення почуттів допомагає і тому, хто говорить, більш чітко й точно усвідомити свій емоційний стан. Задача слухача в цій ситуації — показати співрозмовнику, що його розуміють і його почуття поділяють чи не поділяють. При цьому можна використовувати наступні фрази: «Імовірно, Вас це дуже роздратувало», «Я бачу, як Ви переживаєте...», «Я розумію Ваші почуття...» та ін.

Для розуміння почуттів співрозмовника варто стежити за виразом його обличчя, рухом рук, позою, інтонацією та іншими невербальними проявами. Відображення почуттів припускає наявність у співрозмовника психологічної культури, коректності і делікатності, уміння усім своїм виглядом показати щире переживання, співчуття.

Резюмування чи узагальнення, допомагає зв’язати окремі частини почутої інформації в одне ціле. Тим самим, підбиваючи підсумки тому, що було сказано, партнер дає зрозуміти партнеру, що його основні думки зрозумілі й сприйняті. Такий спосіб встановлення зворотного зв’язку особливо доречний у дискусіях, на діловій нараді, на переговорах.

Резюме варто формулювати своїми словами, використовуючи, наприклад, такі вступні фрази: «Якщо підбити підсумок тому, що було сказано...», «Отже, ви вважаєте, що...», «Узагальнюючи те, що Ви сказали...» та ін.

Резюмування корисне також тоді, коли наслідком розмови ділових партнерів повинні бути будь-які дії з боку слухача.

Таким чином, активне слухання має на увазі, що потрібно на цей час «притримати при собі» свої власні цінності та спробувати зрозуміти, як дивиться на речі той, хто говорить, — поставити себе на місце цієї людини.

Перший компонент активного слухання — це вислухати абсолютно усе, що говорить співрозмовник. Іноді говорять, що це слухання заради «звучання музики за словами». Недостатньо почути лише зміст того, що говорить співрозмовник. Необхідно почути почуття й емоції того, хто говорить, котрі надають додаткового забарвлення тому, що він говорить.

Другий компонент — відповідь на почуття, які ви чуєте. Недостатньо просто уловити почуття, що виражаються. Потрібно відповісти на них, аби той, хто говорить, знав, що його слухають. Іноді важливим є не так зміст повідомлення, як почуття, що намагається виразити людина.

Третім компонентом активного слухання є необхідність звертати увагу на все, що використовує співрозмовник для передачі свого повідомлення.

Це можуть бути як вербальні сигнали, так і невербальні. Мова рухів тіла, тон голосу і вираз обличчя теж є складовими повідомлення.

Активне слухання — це особлива навичка, і її можна розвивати.

Дуже важливо хотіти «почути» партнера. Багато проблем пов’язано з тим, що ми не «настроєні» чути те, що говорить інший.

Окрім основного засобу спілкування – мови, люди використовують й безліч інших засобів, серед яких жести, міміка, пози, одяг, зачіска, навіть предмети, що оточують їх (дизайн кімнати, квартира, машина). Те, чим людина захоплюється, як вона говорить, як поводиться – усе це є також певним видом повідомлень, що мають назву «невербальні повідомлення», чи невербальна комунікація.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомлен-нями між людьми, а також їхню інтерпретацію.

Невербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень невербальних (немовних)  засобів комунікації.

Невербальні повідомлення можуть бути закодовані за допомогою:

- виразних рухів тіла – так званої експресивної поведінки особистості (міміки, жестів, поз і т. ін.);

- звукового оформлення мовлення (висоти, голосності, швидкості, ритмічності і т. ін.);

- певним чином організованого мікросередовища, що оточує людину (тобто простору, який індивід може контролювати чи змінювати: від вигляду квартири до відстані, на якій він воліє говорити зі співрозмовником);

- використання матеріальних предметів, що мають символічне значення (наприклад, букет на свято).

Виділяють кілька функцій, які невербальні повідомлення виконують під час взаємодії з вербальними:

1. Доповнення вербальних повідомлень: а) невербальні повідомлення роблять мовлення більш виразним, уточнюють і прояснюють його зміст; б) можуть використовуватися для посилення найбільш важливих моментів мовлення.

2. Спростування вербальних повідомлень: іноді невербальне повідомлення суперечить вербальному. Це пов’язано з тим, що невербальна поведінка в значній мірі є спонтанною і менше контролюється свідомістю.

3. Заміщення вербальних повідомлень: використання невербального повідомлення замість вербального (наприклад, викладач може без слів, за допомогою погляду, запропоновувати якомусь учню відповісти на поставлене запитання).

4. Регулювання розмови: використання невербальних знаків для координації взаємодії між людьми (поворот голови убік, дотик до руки співрозмовника, як символ його підтримки, схвальні чи несхвальні вигуки).

Вербальна комунікація має багато відмінностей від невербальної. Особливістю невербальних повідомлень є їх ситуативність: міміка і тон голосу вказують на нинішній стан того, хто говорить, і його ставлення до співрозмов-ника, але не можуть свідчити про його переживання через тиждень.

Важливою особливістю невербальних повідомлень є їхня синтетичність: на відміну від мовлення, у якому виділяють окремі слова і речення. Експресивну поведінку важко розкласти на окремі одиниці.

Мимовільність, спонтанність багатьох невербальних дій – ще одна їхня особливість: навіть, якщо люди намагаються приховати свої наміри чи емоції, замаскувати свої справжні переживання, у більшості людей вони неодмінно заявлять поро себе через експресивні прояви, що «вислизають» з-під контролю.

Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою різних сенсорних систем: зору, слуху, шкірно-тактильного почуття, смаку, нюху. На основі полісенсорної природи невербальної комунікації виділяють різні її види.

Кінесика включає жести, міміку, пантоміміку. Ця загальна моторика різних частин тіла відображає емоційні реакції людини.

Тактильно-кінестатична система невербальної комунікації (такесіка) містить інформаційне навантаження, яке мають рукостискання, поглажування, поплескування, поцілунки.

Паралінгвістична й екстралінгвістична системи знаків являють собою також «додатки» до вербальної комунікації. Паралінгвістична система – це система вокалізації, тобто якість голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система – це включення в мовлення пауз, інших вкраплень, наприклад, покахикування, плачу, сміху, а також сам темп мовлення.

Проксеміка займається нормами просторової і часової організації спілкування.

Наступна специфічна знакова система, використовувана у комунікатив-ному процесі, - це «контакт очей», що має місце у візуальному спілкуванні, його значення доповнення до вербальної комунікації.

Засоби невербальної комунікації можна об’єднати в наступні групи:

1.Тілесний контакт, що виражається у різноманітних формах – поштовхи, поплескування, поглажування і т. ін.

2.Дистанція між тими, що спілкуються, яка свідчить про формальність чи неформальність спілкування, про ставлення партнерів один до одного, про ступінь зацікавленості у розмові.

3.Орієнтація, тобто розташування тих, що сидять (чи стоять), відповідно один до одного. Орієнтація може змінюватися в залежності від ситуації і свідчить про ступінь суперництва чи співробітництва.

4.Зовнішній вигляд, основна мета якого – повідомлення про себе. Через свій імідж партнери інформують оточуючих про свій соціальний стан, вид діяль-ності, самооцінку і т. ін.

5.Поза тіла, яка вказує на ті чи інші міжособистісні відносини, на соціальний стан партнера. Вона може змінюватися в залежності від настрою й емоційного стану людини.

6.Кивок головою – використовується для схвалення чи підтвердження чого-небудь, а також як сигнал, що дає партнеру підставу вступити в діалог.

7.Вираз обличчя (міміка) - дає можливість для широкої інтерпретації емоцій, які приховуються чи демонструються, допомагає зрозуміти інформацію, що передається за допомогою мовлення, сигналить про ставлення до кого-небудь чи чого-небудь.

8.Жести – можуть бути не дуже виразні, наприклад, рухи голови чи тіла, але використовуються паралельно з мовленням, щоб щось у ньому виділити, під-креслити, а іноді й замінити його.

9.Погляд – дозволяє зчитувати найрізноманітніші сигнали: від прояву інтересу до когось чи чогось до демонстрації абсолютної зневаги.

10.Паравербальні і екстравербальні сигнали. Зміст висловлення може змінюва-тися в залежності від того, яка інтонація, ритм, тембр голосу були використані для його передачі. Мовленнєві відтінки впливають на зміст висловлення, сигна-лізують про емоції, стан людини, її впевненість чи сором’язливість.

Невербальна комунікація підкорюється певним правилам, яким ми підкорюємось несвідомо, але чуйно реагуємо на їхнє порушення. До цих правил можуть бути віднесені наступні:

1) використання невербальних знаків повинно бути визначеним і таким, що пізнається;

2) ми повинні бути здатними переводити наші почуття і наміри у невербальні засоби («кодувати»);

3) спостерігач повинен бути здатен до інтерпретації невербальних знаків («декодувати»).

Розглянемо докладніше невербальні засоби виразності.

Міміка – зовнішній прояв психічних станів, передусім емоційних, через сукупність координованих рухів м’язів обличчя; виражальні рухи м’язів облич-чя. Надзвичайно рухлива міміка свідчить про жвавість і швидку змінюваність сприйняття вражень і внутрішніх переживань, про легку збудливість від зовнішніх подразників. Малорухлива міміка асоціюється зі спокоєм,надійністю.

Міміка підвішує емоційну значущість інформації, сприяє кращому її засвоєнню. Вона має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість,зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох їх варіантах.

Жести – рухи, що мають сигнальне значення; виражальні рухи головою, рукою у процесі комунікації, це зовнішній прояв внутрішнього емоційно-психологічного стану людини. Основне призначення жестів полягає в посиленні впливу сказаного слова. Вони можуть супроводжувати, доповнювати, уточ-нювати, а інколи і замінювати слово. Використовуючи жести, педагог зображує, вказує, виражає прохання, вимогу, вдячність, здійснює емоційні дії (вітання, прощання, запрошення тощо).

Жести не тільки супроводжують мову, часто вони випереджають думку. Аналізуючи їх, можна зробити висновок про ставлення людини до події, осо-бистості, її бажання, внутрішній стан, особисті якості.. Жестикуляція посилює-ться при емоційному піднесенні, ускладненому передаванні інформації. Саме тому їх відносять до виразних рухів.

Виражена жестами експресія може бути спонтанною (заснованою на інтуїції), довільною (змодельованою залежно від комунікативної  ситуації). Довільні жести (рухи голови, рук, кистей) відбуваються свідомо. Та якщо вони використовуються часто, можуть перетворитися на мимовільні жести (несвідомо здійснювані, рефлекторні рухи).У сукупності жестів розрізняють вроджені (оборонний рефлекс) і сформовані:описові (ілюструють хід думки – показ розміру, форми, швидкості) і психологічні (виражають почуття – розведені в сторони руки демонструють подив, притиснутий до губ палець руки виражає застереження).

За іншими класифікаціями виокремлюють:

- комунікативні  замінюють елементи мови, мають самосійне значення поза мовленнєвою ситуацією, зрозумілі поза контекстом повідомлення – привітання, прощання, запрошення тощо;

- описово-образотворчі не мають самостійного значення поза текстом, супроводжують опис форми, розмірів, змісту предметів;

- модальні виражають оцінку, ставлення до предметів, явищ;

- вказівні спрямовані на предмети або людей;

- підсилюючі підсилюють висловлювання;

- демонстративні пояснюють стан справ;

- дотикові сприяють встановленню соціального контакту, виявляють увагу до партнера: потискування руки, поплескування, поглажування, дотик до одягу.

- комплексні жести відносин виражають недовіру, іронію, розгубленість тощо.

Зміст, результативність комунікації, самопочуття, поведінка співрозмов-ника залежать від їх розміщення у просторі. Йдеться про відстань між ними, положення їхніх тіл. Особливо важливим щодо цього є дотримання параметрів міжособистісного комунікативного простору.

Міжособистіний комунікативний простір (дистанція спілкування) – відстань між тими, хто спілкується.

Мірою міжособистісного комунікативного простору є відстань (дистанція), на яку можна наблизитися до людини у процесі спілкування.

Ближня зона: а) інтимна зона – 15-45 см; б) особиста зона – 45 см – 1-2 м.    Дальня зона: а) соціальна зона – 1-2 м – 3-4 м; б) суспільна зона – 3-6 м.

Інтимна зона (15-45 см) – у цю зону допускаються лише близькі, добре знайомі люди; для неї характерна довіра, тихий голос у спілкуванні, тактильний контакт, дотик. Дослідження показують, що порушення інтимної зони викликає певні фізіологічні зміни в організмі: частішання биття серця, підвищене виділення адреналіну, прилив крові до голови й ін.. Передчасне вторгнення в інтимну зону в процесі спілкування завжди сприймається співрозмовником як замах на його недоторканність.

Особиста чи персональна зона (45-120 см) – для повсякденної бесіди з друзями і колегами, припускає тільки візуально-зоровий контакт між співрозмовниками.

Соціальна зона (120-400 см) звичайно витримується під час офіційних зустрічей у кабінетах, як правило, з тими, кого не дуже знають.

Публічна зона (понад 400 см) має на увазі спілкування з великою групою людей – у лекційній аудиторії, на мітингу й ін.

Основою довірливого, культурного спілкування є візуальний контакт, який виражає ступінь зацікавленості партнером, зосередженості на його словах. Психологи доводять, що до 80% чуттєвих вражень людина одержує через органи зору. Відомо, що поглядом можна позитивно або негативно вплинути на іншу людину («очі бігають», «очі випромінюють блискавки», «затьмарені очі», «недобрі очі» та ін.). Розмовляючи, люди дивляться один на одного у середньому 35-50% часу. Погляд затримується на очах співрозмовника 5-7 секунд. Співрозмовники дивляться один на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Спрямований на співрозмовника тривалий погляд мовця підтверджує сказане.

У комунікації погляд може виконувати функцію інформаційного пошуку, повідомляти про звільнення каналу зв’язку, намагання сховати або виставити своє «Я», встановити і підтримати соціальну взаємодію. Під час обміну репліками він виконує сигнальну функцію, сприяє вираженню інтимності, регулюванню дистанції.

За смисловим навантаженням погляд може бути діловим, соціальним, інтимним. Під час ділового спілкування бажано дивитися на умовний трикутник на лобі співрозмовника, тоді погляди будуть приблизно на одному рівні. Якщо погляд спрямований на символічний трикутник, який проходить через лінію очей, але зміщується нижче підборіддя, спускаючись на тіло, то він може бути соціальним або інтимним.

Наступний компонент невербальних засобів – поза, під якою потрібно розуміти не тільки положення, що приймає людина, але й рухи, що змінюють це положення чи впливають на нього. Для того, щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: не складати руки на грудях, повертатись обличчям до співрозмовника, зменшувати дистанцію, що створює ефект довіри. Рекомендуються рухи вперед і назад, а не в бік. Крок підсилює значення повідомлення, допомагає зосереджувати увагу аудиторії, а відступаючи назад дає можливість їй відпочити. Слід уникати вольової пози, ознаками якої можуть бути: зрив на крик, або надмірна байдужість; чіплятися до кожного слова; сидіти за чужим робочим столом;читати через плече, стоячи за спиною у когось, коли він працює привітати сидячи, того хто увійшов й ін. Великого значення набуває і хода людини. Розрізняють кілька типів ходи: а) ритмічна хода – типова для тих, що гуляють; б) рівномірна хода – вольова діяльність чи прагнення до мети; в) широкі кроки – ознака екстраверсії, цілеспрямованості, невимушеності; г) широкі, маленькі кроки – ознака інтроверсії, обережності, стриманості; д) хода, що шаркає – відмова від болючих зусиль і прагнень, повільність, млявість; є)тверда, дерев’яна хода – «зажатість», боязкість, недостатність контактів; ж) постійне підведення вверх – прагнення догори, почуття переваги.

Таким чином, характер відносин, а також деякі особистісні особливості людини можуть відбиватися в її поставі, посадці, ході, інших типових для неї позах.

Значний комунікативний потенціал має голос як інструмент спілкування, джерело інформації, засіб впливу. Він наділений унікальними можливостями щодо передавання інформації, сигналів, не обмежених словесним змістом. Голос має наступні особливості:

- сила звука, яка залежить від активної роботи органів мовленнєвого апарату;

- зльотність, тобто здатність посилати голос на відстані, долати перешкоди і регулювати гучність голосу;

- гнучкість, вміння легко змінювати голос, підпорядковуючись змісту та слухачам;

- висота – тональний рівень голосу (за висотою голос змінюється в межах двох октав);

- діапазон – об'єм голосу, межі якого визначаються самим високим і самим низьким тоном;

- тембр – яскравість, теплота, лагідність, індивідуальність;

- витривалість – здатність говорити тривалий час без перенапруження;

- благозвучність (милозвучність) – відсутність в голосі шумових перешкод.

У комунікативній взаємодії багато залежить від тону мови, інтонації, інтонаційної виразності. Інтонація виражає думки і почуття, супроводжуючи слово, а іноді -  всупереч йому. Інтонаційне багатство мовлення залежить від лексичного наповнення, синтаксичної побудови тексту. Інтонаційний спектр утворюють питальна, спонукальна, розповідна інтонація; інтонація запитання, відповіді, підтвердження, згоди, сумніву, заперечення, роздуму, впевненості, інтимності, ласкавості, фамільярності, інтонація офіційності, оскарження, осуду, звинувачення тощо. Засобами інтонаційної виразності є темп мовлення, паузи, логічні наголоси.

Темп мовлення – швидкість вимови складів, слів, фраз, який залежить від індивідуальних звичок людини, її характеру, темпераменту, позначається на ньому і мета, вікові та індивідуальні особливості аудиторії, специфіка матеріалу та складність його змісту.

Пауза – тимчасова зупинка, перерва у мовленні, яка сприяє смисловому уточненню змісту, розділяє мовленнєвий потік на частини, відіграючи значну роль у сприйманні та засвоєнні матеріалу. Вона може упорядковувати вислів, привернути увагу до найважливішої інформації. Доцільне щодо цього засто-сування логічних пауз (дають змогу обдумати наступну фразу) та організаційних (допомагають зосередитися, перейти від одного етапу спілкування до іншого, стимулюють мимовільну увагу).

На смислову структуру мовлення впливають і наголоси – виділення складу в слові, слова силою голосу, підвищення тону; логічні наголоси – виділення в мові (реченнях) слів, які несуть більше смислове навантаження (підсилюють смисл того, про що йдеться), силою голосу, підвищенням тону. Правильне використання логічних наголосів робить мовлення зрозумілим, точним. Надмірна кількість їх збіднює мовлення, спричинює перекручення думки.

Таким чином, невербальна комунікація – це обмін і інтерпретація людьми невербальних повідомлень, тобто повідомлень, закодованих і переданих особ-ливим чином, а саме: за допомогою виразних рухів тіла; звукового оформлення мовлення; певним чином організованого мікросередовища, що оточує людину; використання матеріальних предметів, що мають символічне значення. Від вер-бальних повідомлень невербальні відрізняє велика багатозначність, ситуатив-ність, синтетичність, спонтанність.

Питання для самоперевірки

1.Які засоби передачі інформації в процесі спілкування Ви знаєте?

2.Розкрийте зміст вербальних засобів спілкування.

3.Охарактеризуйте внутрішнє та зовнішнє мовлення.

4.Назвіть особливості різновидів мовлення (монолог, діалог).

5.Охарактеризуйте спільні й відмінні характеристики усного і писемного мовлення.

6.Яку роль виконує внутрішнє мовлення?

7.Дайте характеристику родам та видам красномовства.

8.Охарактеризуйте бар’єри у вербальній комунікації.

9.Назвіть бар’єри, що перешкоджають ефективному слуханню.

10.Чим відрізняється рефлексивне слухання від нерефлексивного?

11. Що дає людям уміння слухати?

12.Яку функцію виконують невербальні засоби спілкування?

13.Назвіть і дайте характеристику невербальних засобів спілкування.

14.Яку роль відіграє просторово-часовий фактор у спілкуванні?

15.Охарактеризуйтеможливості використання візуального контакту у спілкуванні.

16.Які бувають зони й дистанції в діловому та міжособистісному спілкуванні?

17.Що можна сказати про людину за її позою та ходою?

18.Що визначає якість мовлення педагога?

Проблемні питання

1.Як можна використовувати знання про проксеміку в діяльності вчителя?

2.Якого слухача можна назвати «ідеальним»?

3.Як співвідноситься вербаліка та невербаліка у діяльності викладача, керівника?

Тема. Спілкування як взаємодія

План

1.Характеристика інтерактивної сторони спілкування.

2.Стилі спілкування.

3.Маніпуляції у спілкуванні.

4.Основні положення асертивної поведінки

5.Специфіка взаємодії в навчальному процесі.

Спілкуючись, людина не тільки обмінюється інформацією з іншими людьми. Вона звертається до них із проханням, запитанням чи вимогою, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, добитися потрібної відповіді чи виконання доручення. У таких випадках спілкування виступає як інтеракція – сукупність зв’язків і взаємовпливів людей, що складається у спільній діяльності.

Інтерактивна сторона спілкування – це умовний термін, який позначає характеристику тих компонентів спілкування, що пов’язані зі взаємодією людей, з безпосередньою організацією їхньої спільної діяльності.

Якщо комунікативний процес народжується на основі деякої спільної діяльності, то обмін знаннями й ідеями з приводу цієї діяльності неминуче припускає, що досягнуте взаєморозуміння реалізується в нових спільних пробах розвинути далі діяльність, організувати її. Одночасна участь багатьох людей у цій діяльності означає, що кожен повинен зробити свій внесок у неї, що й дозволяє інтерпретувати взаємодію як організацію спільної діяльності. У ході її для учасників надзвичайно важливо не тільки обмінюватися інформацією, але й організовувати «обмін діяльністю», погодити спільну діяльність. Інтерактивна сторона спілкування розкривається у характеристиках тих людських дій, що самі виступають частиною взаємодії.

На практиці люди вступають у нескінчену кількість різних видів взаємодії. Для їхньої класифікації в соціальній психології найпоширенішим є дихотомічний розподіл усіх можливих видів взаємодій на два протилежних види: кооперація і конкуренція. Різні автори позначають ці два основних види різними термінами: згода і конфлікт, пристосування й опозиція, асоціації та дисоціації і т. ін. За всіма цими поняттями ясно постає принцип виділення різних видів взаємодії. У першому випадку аналізуються такі його прояви, котрі сприяють організації спільної діяльності, а до другої групи належать взаємодії, що так чи інакше «розхитують» спільну діяльність, являють собою певного роду перешкоди для неї.

Ряд учених( Гібш, Форберг) найбільш значимим типом вважають кооперацію. Однак це не зовсім правильно. Уже давно соціальна психологія відійшла від такого розуміння конфлікту, коли він трактується тільки як негативне явище. Слід пам’ятати також і про такий вид взаємодії, як змагання, специфіка якого полягає насамперед у тому, що його важко однозначно віднести до однієї сторони «кооперація – конкуренція». Це пояснюється тим, що в змаганні здійснюється дуже складне поєднання як моментів кооперативної діяльності (взаємодопомога, співробітництво), так і моментів, що характеризують конкуренцію (суперництво, змагання). Змагальність, як загальне прагнення особистості виявити себе, сполучається тут із прагненням допомогти іншому. У змаганні формується особливий вид особистісної активності – «змагальна активність». Важливим завданням є аналіз того, як співвідносяться між собою змагальна активність і конфлікт не абстрактно, а в контексті реальних колективів. При аналізі різних типів взаємодій не можна не зважати на зміст діяльності, у рамках якої дані ті чи інші види взаємодії, тому що цей зміст діяльності може бути різним (кооперація на в рибництві і при крадіжках).

Кожна людина має свій, цілісний стиль спілкування, що накладає цілком пізнаваний, характерний відбиток на її поведінку і спілкування в будь-яких ситуаціях. Стиль спілкування залежить від різних моментів – від історії життя самої людини і від ставлення до інших людей, і від того, яке спілкування найбільш схвалюється в суспільстві, у якому вони живуть. Разом з тим стиль спілкування визначає те, як людина схильна будувати і розуміти різні ситуації; сам стиль впливає на її життя, формуючи її ставлення до людей, способи вирішення проблеми та її особистість.

Стиль спілкування – це індивідуально-стабільна форма комунікативної поведінки людини, яка проявляється в будь-яких умовах взаємодії: в ділових і особистісних стосунках, у керівництві, вихованні дітей, прийняття рішень і розв’язанні конфліктів, у прийомах психологічного впливу на людей.

Стиль спілкування характеризується перш за все такими параметрами, як мінливість, ситуаційна адекватність та специфічність. Він являє собою рухливу, мінливу в залежності від ситуації систему використання засобів і способів спілкування.

За ступенем адекватності засобів і способів спілкування ситуаційним умовам, в яких відбувається взаємодія, виділяють гнучкий, ригідний та перехідний стилі.

Гнучкий стиль характеризується високим рівнем орієнтації в ситуації спілкування, адекватною оцінкою інших та самооцінкою, розумінням підтексту спілкування, емоційного стану співбесідника.

Ригідний стиль відрізняє відсутність достатнього аналізу своєї і чужої поведінки, неадекватна оцінка інших і самооцінка, погане володіння собою, нерозуміння підтексту спілкування, відсутність вміння знаходити доцільну форму спілкування для здійснення ефективного впливу на співрозмовника.

Перехідний стиль є проміжним. Для нього характерний вияв певною мірою як одних, так і інших тенденцій, тобто розуміння людей і ситуацій неповне, вплив на інших не завжди ефективний і відповідний ситуації.

Існує три базових стилі спілкування, які пов’язані з базовими ситуаціями спілкування: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний.

Ритуальне спілкування – індивідуальний стиль спілкування, притаманний багатьом людям. У подібному спілкуванні здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, нецілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату. У ритуальному спілкуванні головним є підкріплення свого зв’язку зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Характерними ознака цього стилю є не спрямованість, не інформованість, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкуванні. У ритуальному спілкуванні партнери звичайно строго виконують свої ролі і тому сприймають один одного схематично, для нього надзвичайно важливо правильно розпізнати ситуацію спілкування, з одного боку, і уявити собі, як в ній поводитися, - з іншого. Метою ритуального спілкування є не зміна іншого, не вплив на нього, а підтвердження себе – своїх думок, своїх уявлень. Якщо людина добре орієн-тується в ситуації, якщо вона компетентна у ритуалах, то ефективність спілку-вання буде для неї високою – вона зміцнить свою самооцінку і уявлення поро світ. Якщо ж відбудеться якийсь збій, наприклад, виникне непередбачений ритуалом спір, то спілкування перестає бути ритуальним, і ефективність його буде оцінюватися по-іншому – буде низькою. Ритуальне спілкування – це суто соціальне спілкування, з якого «за правилами гри» виганяються всі «психолог-гічні», тобто індивідуальні, особистісні риси, де вони не важливі, не потрібні, навіть заважають, де головне – досягнення злиття із соціумом, проявлення себе як члена суспільства і підтримка цієї єдності з ним.

Маніпулятивне спілкування – це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішніх стосовно нього цілей. До меха-нізмів соціального сприйняття у такому спілкуванні відносять стереотипізацію, соціальну чи індивідуальну.

Якщо в будь-якій ситуації для людини найважливішою є групова прина-лежність партнера (професійна, вікова, етнічна) і пов’язані з нею функції (наприклад, професійні), то вступає в дію механізм соціальної стереотипізації. Спираючись на одну характеристику партнера, людина у маніпулятивному спілкуванні додатково до потрібних їй властивостей добудовує інші за стереотипом (зразком), і надалі спілкується з цим утіленим стереотипом. Однак може бути ситуація, коли «включається» індивідуальна стерео типізація, коли, знаючи чи припускаючи одну з якостей партнера (наприклад, доброту), людина добудовує решту його якостей у відповідності зі  своїми уявленнями про те, які якості з якими повинні сполучатися (терплячість, погоджуваність з усім). У маніпулятивному спілкуванні замість свого образу ми «підсуваємо» партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у даний момент. Звідси – у даному виді спілкування відбувається маніпуляція не тільки партнером, але й собою. Істотною особливістю інтерактивної сторони в маніпулятивному спілкуванні є точний вибір позиції у спілкуванні, тому що, головне – ціль, а інша людина – засіб її досягнення, необхідно знайти до неї підхід. Тому з однією людиною розмова буде з позиції «Батька», з іншою – з позиції «Дитини», оскільки варто обрати саме ту позицію, що є зручною, вигідною в даній ситуації. Одним з важливих моментів є і ставлення людини до маніпулятивного спілкування, яке залежить від розуміння його особливостей і специфіки. Людина може ставитися до нього, як до необхідного інструмента, яким треба уміти користуватися, щоб досягти власних цілей; може ставитися як до неминучого зла, з яким треба вміти поводитися, чи як до єдиного реального спілкування, що віддзеркалює «природу людей». Від того, як людина ставиться до маніпулятивного типу спілкування, дуже багато чого залежить, і насамперед, ставлення до неї оточуючих.

Гуманістичне спілкування – найбільшою мірою особистісне, що дозволяє задовольнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Цілі гуманістичного спілкування пов’язані з партнером, вони не закріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж можуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю такого спілкування є те, що очікуваним результатом є не підтримка соціальних зв’язків, як в ритуальному, не зміна партнера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування. Ситуації гуманістичного спілкування усім відомі – це інтимне, сповідальне, психотерапевтичне,а іноді просто розмова в купе потягу далекого прямування. Гуманістичне спілкування припускає щире, довірче спілкування, яке детерміноване не стільки зовні (метою, умовами, ситуацією, стереотипами), скільки зсередини (індивідуальністю, настроєм, ставленням до партнера). Особливості комунікативної сторони спілкування випливають з особливостей взаємин партнерів. Основним механізмом впливу в гуманістичному спілкуванні є механізм навіювання, але важливо також і те, що це не просто навіювання, тому що обидва партнери довіряють один одному, - і тому результатом комунікації в гуманістичному спілкуванні є не зміна одного з них, а взаємна, спільна переміна обох. Інтерактивна сторона даного типу спілкування передбачає, що партнери можуть не витрачати сили на те, щоб захищати себе чи шукати вигоду в якій-небудь сторонній справі, і тому взаємодія будується на організації спілкування взаєморозуміння, основою якого буде співпереживання, активне слухання, інтимний момент. Механізмами соціального сприйняття у цьому стилі спілкування виступають емпатія, ідентифікація. Емпатія – це такий механізм сприйняття і розуміння іншого, коли пізнання іншого відбувається через «відчуття» іншого, «перевтілення в нього», «вживання в його світ». Емпатія – це таке пізнання іншого, коли він сприймається, пізнається ніби в «чистому вигляді», без стереотипів, що звичайно супроводять сприйняття, пов’язані з його членством у якійсь групі, з його функціональними можливостями в даній ситуації; тобто людина пізнається «зсередини», «через себе». Емпатія, ідентифікація – найбільш точний «спосіб» сприйняття іншого, бо на нього мало впливають фактори, що спотворюють сприйняття з боку стереотипних уявлень і пояснень. У гуманістичному спілкуванні партнер сприймається цілісно, без поділу на потрібні чи непотрібні функції, на важливі і неважливі в даний момент якості, не стереотипно.

У діловому , та й у повсякденному спілкуванні маніпуляції – звичайна річ. В основі маніпуляції завжди лежить використання слабостей співрозмовника. Ніхто не бажає показатися боягузом, нерішучим, жадібним, нерозумним. Навпаки, кожний бажає виглядати гідно, бути великодушним, захисником, відчувати перевагу, значимість, достати похвалу і т. ін. Маніпуляції дозволяють одержати для себе щось бажане, не виражаючи прямо своєї потреби.

За критерієм «відносини до людей» особистість може бути або актуаліза-тором, або маніпулятором.

Актуалізатор (той, що рухається до оптимальності) відрізняється більшою незалежністю від нав’язаних схем, щирістю в почуттях, волею вираження.  Вірою в себе й інших і розумінням себе й інших.

Маніпулятор відрізняється нещирістю, байдужістю чи недружелюбністю до партнера, прагне до експлуатації й контролювання інших.

Маніпулятор прагне використовувати людей, актуалізатор – взаємодіяти з ними. Причини маніпулятивної поведінки: а) недовіра; б) неготовність зізнатися в людських слабостях; в) непередбачуваність життя; г) уникнення інтимності і скрутних станів; д) прагнення догодити усім.

І.Шостром виділив особливості маніпулятора, тобто його характерні риси:

- неправда (фальш, шахрайство) – використання різних прийомів, методів і маневрів, розігрування ролей;

- неусвідомленість дійсного значення життя, обмеженість сприйняття локальними цілями; апатія, нудьга;

- закритість, навмисність, прагнення контролювати ситуацію;

- цинізм (безвір’я) – не довіряє ні собі, ні іншим; поділяє людей на контрольо-ваних і тих, хто контролює.

Можливість маніпулювати людьми криється в них самих. У їхньому нерозумінні самих себе. Можна назвати чотири джерела маніпулювання: 1) людьми керують їхні потреби; 2) кожна людина має якісь слабкості; 3) кожний характеризується деякими пристрастями; 4) усі люди звикли діяти за певними правилами, дотримуватися ритуалів.

Маніпулювати можна по-різному, тобто використовувати різні маніпуля-тивні ролі. При цьому на вибір тієї чи іншої ролі впливають як особистісні характеристики маніпулятора, так і особливості конкретної ситуації.

Системи маніпулятивної поведінки:

Активна: маніпулятор прагне очолювати і панувати за будь-яку ціну, за допомогою активних методів, користуючись більш високим положенням у відносинах. Спирається на безсилля інших і домотається контролю над ними.

Пасивна: маніпулятор ніколи не виявляє роздратування; млявий і пасивний. Прикидається безпомічним і дурним. Дозволяє іншим думати і працювати на себе. Виграє, терплячи поразку.

Змагальна: маніпулятор прагне виграти за будь-яку ціну. Пильний боєць. Сполучення активної і пасивної системи.

Байдужа: відкидання турботи; маніпулятор грає в байдужість, намагається піти, відсторонитися від контактів. Йому ніби на все «наплювати».

У рамках тієї чи іншої маніпулятивної системи кожен з тих,що маніпулю-ють, прагне вибрати ту роль, яка йому більше знайома, була ним використана раніше і принесла бажаний результат; найбільшою мірою відповідає ситуації та цілям; відповідає його внутрішнім уявленням й особистісним якостям.

Відповідно можна говорити про певні маніпулятивні ролі (чи типи маніпуляторів) у різних авторів бачимо свої специфічні підходи до їх класифікації, однак по суті усі вони говорять про ті самі типи поведінки. Чеські фахівці Новак і Каппоні наводять наступну типологію маніпуляторів:

«Тато-мама» - оберігає своїх обранців від хвилювань повсякденного життя. Піклується по них, однак під тягарем добровільних обов’язків часто забуває запитати, чи хочуть інші його опіки. Він «впевнений», що робить саме те, що найкраще як для нього, так і для його найближчого оточення, не допускає думки, що може помилятися.

«Останній з праведників» – основні його риси  постійний контроль, критика і пробудження комплексу неповноцінності в іншої людини. Намагається викликати в оточуючих почуття провини, довести, нібито вони погані, слабохарактерні, безвідповідальні і т. ін. Сам поводиться як «диктатор», будучи впевненим у власній безгрішності.

«Диктатор» - мова йде про начальника, що не терпить заперечень, чи батька, чиє «Я сказав!» звучить вагомо.

«Неборака» -  охоче б виконав усе, що необхідно, але йому нібито не вистачає здібностей. Випинає свою удавану ущербність, виказує себе людиною, комплекс неповноцінності якої виник не на порожньому місці. Малоприємні доручення «не чує», «забуває».

«Математик» - швидко, легко й успішно прораховує, що для нього най-вигідніше в сформованій ситуації. Обирає тактику пряника або батога, чи зне-нацька про все «забуває», «хворіє». Однак про те, що йому дійсно цікаво чи потрібно, він прекрасно пам’ятає.

«Плющ» - схожий на «небораку». Маніпулює оточуючими, симулює повну від них залежність, нібито інші більш сильні, повинні про нього піклуватися, а він буде на них паразитувати. Даний тип схильний до випинання власних проблем і нелегкої долі.

«Грубіян» - просто перекрикує своє оточення. Маніпулює за допомогою хамської поведінки, перебуваючи в абсолютній впевненості, що  саме він має право на істину в останній інстанції. Люди поступаються його натиску головним чином тому, що їм неприємно бути схожими на нього.

«Самовіданний» - маніпулятор декларує, нібито йому для себе нічого не потрібно, він старається заради блага інших, не думаючи ні про яку подяку. Готовий віддати останню сорочку, жертвувати і любити до повної самовіддачі, а від вас, мовляв, потрібна лише дрібниця: зробити те і те.

«Мафіозі» -  використовуєте наступну ідеологію: «Я твій захисник, надія й опора. Я багато чого готовий для тебе зробити, але ти не повинен робити нічого такого, що мені не подобається чи  може мені перешкодити. Хто не зі мною, той проти мене!».

Альтернативним маніпулятивній поведінці є асертивний метод, який дозволяє висловлювати свою думку, не боячись заперечувати. Цей метод є тактикою задоволення справедливих вимог і відмови від неправомірних домагань у відповідь так, щоб при цьому не уражалися права інших людей. Цей метод дозволяє знаходити шляхи примирення з критикою і з власними помилками; дає уміння просити іншого про послугу, не відчуваючи незручності.

Людина, яка поводить себе асертивно, здатна чітко і ясно формулювати те, про що йде мова, як вона бачить ситуацію, що вона про неї думає і як її переживає. Таку людину відрізняє позитивне ставлення до інших людей і адекватна самооцінка. Вона досить впевнена в собі, вміє слухати інших та йти на компроміс, здатна змінити свій погляд під тиском серйозних аргументі.

Для асертивної поведінки характерним є спокій, складається враження, що людина розслаблена. Мовлення такої людини виразне і зрозуміле, погляд – відкритий; вона створює навколо себе приємну атмосферу; добре орієнтується в сформованій ситуації; нічого собі не навіює заздалегідь, уміє зустрічати гідно невдачу.

Реалізація асертивної поведінки передбачає використання різних асертив-них технік. Їх застосування залежить від конкретних ситуацій взаємодії, відносин між тими, хто спілкується, і деяких інших факторів. Існує ряд асертивних технік, що розрізняються, в основаному, дидактичними ознаками:

1.Техніка «заїжджена платівка». Нею можна користатися завжди, коли хочете домогтися задоволення своїх справедливих вимог. Але мова повинна йти про що-небудь таке, на що ви дійсно маєте незаперечне право. За допомогою даної техніки можна робити покупки, можна висувати претензії з приводу чого-небудь, наполягати на одержанні страховки, діяти під час звертання в різні інстанції, можна висувати вимоги до підлеглих. Принцип дії даної техніки заснований на ясному, однозначному і найбільш лаконічному враженні своїх вимог.  Нехай протилежна сторона говорить що завгодно, ми будемо повторювати своє.

2.Техніка «перманентної відмови», по суті, мало чим відрізняється від «задоволення справедливих вимог». Різниця в тому, що замість «я хочу» той, хто говорить, невпинно повторює «я не хочу». Ми однозначно, чітко і, по можливості, більш лаконічно формулюємо те, чого не бажаємо. «Відмови» прийнятні у всіх ситуаціях, коли ви що-небудь відхиляєте на законній основі. Чітке і ясне «ні», промовлене відразу, скоріше позбавить вас від багатьох більш складних проблем, ніж коли ви дозволите втягти себе в маніпуляції протилежною стороною.

3.Техніка «прохання про надання люб’язності».

4.«Компроміс» - досягнення консенсусу, коли обидві сторони вважаються «не в програмі» - одна з головних задач технології асертивності. «Компроміс» можливий усюди, де задоволення вимог чи прохань іншої сторони не надто глибоко торкається наших особистих інтересів і не зачіпає нашого самолюбства. Необхідно з повагою ставитися до іншої сторони, не нападати на неї і не намагатися маніпулювати нею за допомогою почуття провини. Свої побажання і пропозиції формулюйте чітко і лаконічно; слухайте з користю, застосовуючи ідентифікацію.

5.Критика – це великий маніпулятор. Краще обмежитися лише описом поведінки, тобто використовувати так звану позитивну критику. Правила асертивної поведінки: ви повинні чітко висловити свої побажання. Принципово кажіть про справу, конкретну поведінку, а не про особистість партнера. Погоджуйтесь з усім, що виглядає правдоподібним і не має особливого відношення до проблеми. Не забудьте похвалити партнера за усе, що хоч скількись гідне похвали. Тобто, цей метод – інтеграція методів «заїждженої платівки», «дипломатичної відмови» і «прохання про надання люб’язності».

У будь-якій взаємодії люди впливають один на одного – усвідомлено й несвідомо, вербально і не вербально. Педагогічний процес є одним із можливих видів такої взаємодії. Педагог здійснює на своїх учнів не тільки начальний вплив, він також впливає на них своєю особистістю, духовністю, емоційністю, отримуючи від них відповідний відгук, пов’язаний з їх індивідуально-особистісними особливостями й емоційним станом у кожен конкретний момент.

Метою навчання є передача знань, розвиток умінь і навичок, яка досягається за допомогою певного впливу, без чого неможливо передати і сприйняти жодну інформацію. У зв’язку з цим логічно припустити, що ефективність педагогічного процесу буде вище, якщо враховувати певні закономірності і принципи.

Успішність навчання насамперед визначається готовністю і бажанням учнів бути тими, кого навчають. Добровільне прагнення опанувати знаннями, активність й ініціативність розширюють можливості сприйняття і засвоєння інформації. У цьому плані особистість викладача відіграє важливу роль, тому що довіра і відношення до нього, як до партнера в процесі навчання, створює в учнів почуття безпеки і стимулює прояв пізнавальних та творчих здібностей. Доброзичливе, довірливе ставлення завжди надає право вільно думати і почувати себе, що сприяє кращій реалізації творчого потенціалу кожної людини. Великого значення набуває і здатність педагога бути самим собою у процесі міжособистісної взаємодії, а також постійне прагнення до особистісного росту і само актуалізації.

Крім основних особистісних передумов у педагогічному процесі можна виділити групу методично важливих параметрів, що визначають успішність взаємодії викладача з учнями. До цих параметрів відносяться наступні  перемінні (допоміжні засоби в організації взаємодії викладача з учнями).

1.«Присутність».Мається на увазі взаємне залучення педагога і його учнів у безпосередній процес навчання, що відбувається в даний конкретний момент часу. Викладач повинен, по можливості, повно і чітко усвідомлювати мету, намір, думки і дії, що він здійснює в даний момент для вирішення педагогічної задачі. При цьому варто фіксувати реакцію аудиторії, яка виражає ступінь «присутності», зацікавленості й уваги тих, хто навчається, до того, що відбувається «тут і тепер». Таким чином підтримується постійний контакт зі слухачами і з’являється можливість вільної та більш адекватної взаємодії з ними.

2.«Рівень комунікації». У педагогічному процесі найчастіше спілкування відбувається на звичайному середньому рівні, що дозволяє учасникам процесу перебувати у певних «ділових рамках», які сприяють засвоєнню необхідної науково-практичної інформації. Варто пам’ятати, що зменшення формальності у взаєминах обмежує можливості викладача в пред’явленні необхідної вимог-ливості до своїх учнів. Дотримання ж певної домірності між формальним і неформальним рівнями комунікації є проявом його творчої свободи вибору.

3.«Рівень впливу». Можливі різні рівні впливу на співрозмовника в ході бесіди, семінару, лекції. У разі звичайного слухання здійснюється найслабший «тиск». Постановка питань від широких (що дають більший діапазон відповідей) до більш вузьких (звужуючих тему  і структуруючи розмову) підсилює тиск на співрозмовника, тобто веде, спрямовує бесіду у певному руслі.  Коли відбуває-ться безпосереднє навчання, тоді:  даються завдання, вказівки, поради, виклада-ються концепції і теорії – тиск (вплив) стає сильнішим. Найпотужніший тиск відбувається, коли співрозмовника закликають зробити (у вигляді команд, посилань на авторитет) щось конкретне, а також у разі суб’єктивного зворотного зв’язку, як за осудження, так і за похвали.

4.«Локус уваги». В процесі комунікації «локус уваги» співрозмовників може бути звернений або на одного з них, або на їхні відносини з іншими людьми чи подіями, які не включені в контекст даної взаємодії.

5.«Рівні усвідомлення розв’язуваної проблеми». Якщо система змістів, що вкладає у свої слова педагог, не вписується в систему відомих понять його учнів, то виклад матеріалу значно ускладнюється. Задача викладача – допомогти слухачам зрозуміти досліджувану проблему настільки глибоко, щоб вона міцно закріпилася в їхній свідомості не як формальна і зовнішня, а як особистісно значима, що має внутрішній зміст і цінність.

Залежно від орієнтації (особистісна чи рольова), взаємозвернення (відкрите чи закрите) , а також активності учасників педагогічне спілкування може розвиватися за двома основними типами: як діалогічне або як монологічне. У монологічному спілкуванні відбувається поляризація за активністю: одні інструктують, наказують, диктують, інші – пасивно сприймають цей вплив; у діалогічному – активні всі, хто бере участь у конструктивному співробітництві. Діалогічне педагогічне спілкування – це тип професійного спілкування, що відповідає критеріям діалогу, забезпечуючи суб’єкт-суб’єктний принцип взаємодії педагога та учнів. До таких критеріїв відносять:

1.Визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра партнерів.

У педагогічному спілкуванні це -  визначення активної ролі, реальної участі вихованця у процесі виховання. Це забезпечується спільним (вчителя і учня, вчителя і батьків) пошуком, спільним аналізом, спільним виправленням помилок.

2.Домінанта педагога на співрозмовникові і взаємовплив поглядів. Зосередженість на співрозмовникові – така позиція  педагога в професійному спілкуванні, коли в центрі уваги вчителя є особа співрозмовника, його мета, мотиви, погляди, рівень підготовки до діяльності. У такій позиції учень, його особистість стає цікавим і важливим для педагога. Він уважний до реакцій дитини, будує своє взаємодію в площині інтересів співрозмовника і пропонує шляхи розв’язання проблем залежно від його потреб. Зосередженість на спів розмовникові передбачає не лише увагу до іншого, а й готовність змінювати свої наміри, свої думки відповідно до реакції співрозмовника. Педагог виходить з усвідомлення: «Я готовий змінити свою думку, зважаючи на твоє рішення, це допомагає нам спільно розв’язати проблему». Зосередженість на співрозмов-никові і взаємовплив поглядів свідчать про ціннісну орієнтацію педагога на вихованця як мету у професійному діалозі. Орієнтація ж на іншого, як засіб власної мети, реалізується у монологічному спілкуванні.

3.Модальність висловлювання і персоніфікація повідомлення. Спілкування-діалог пов’язане з відкритою позицією, засобом реалізації якої є персоніфікована манера висловлювання («Я вважаю»; «Я гадаю») і бажаною – мінімізація знеособлених суджень («Вважається…»; «Кажуть…»), якими часто замінюють висловлювання власної думки. Персоніфікація тексту передбачає виклад інформації від першої особи, звернення педагога та учнів до особистого досвіду, що пов’язаний з предметом повідомлення. Персоніфікація, як уособлення, і модальність, як суб’єктивно-особистісне ставлення педагога та учнів до інформації, створюють саме ті умови, що спонукають до обміну змістом (діалогу). У разі недотримання цих умов відбувається формальний обмін інформацією.

4.Поліфонія взаємодії і надання вчителем розвиваючої допомоги. Поліфонія у спілкуванні передбачає можливість для кожного учасника комунікації викладу своєї позиції. Вона передбачає пошук розв’язків у процесі взаємодії з урахуванням думок кожного учасника, протистоїть монологічному спілкуванню, яке представляє думку лише однієї особи, переважно вчителя. В індивідуальній бесіді з учнем вона реалізується у формі розвиваючої допомоги. Надаючи таку допомогу вчитель не прагне знайти за іншого рецепт розв’язання його проблем. Учень сам проживає своє життя, і, якщо ми хочемо йому допомогти, слід залишити йому простір для власних зусиль, для праці його душі, тобто так  побудувати взаємодію, щоб допомогти партнерові самому впоратися із своїми проблемами.

5.Двоплановість позиції педагога у спілкуванні. У процесі професійного спілкування педагог веде діалог не лише з партнером, а й з самим собою: активно включаючись у взаємодію, він водночас аналізує ефективність втілення власного задуму. Це дає йому змогу зберегти ініціативу у спілкуванні, дотримуватися над завдання в педагогічній дії і перестроїтися під час діалогу. Бути природним, щирим, займати позицію «позаперебування» у спілкуванні – ознака майстерності в педагогічній взаємодії.

Унікальність особистісних якостей, комунікативних можливостей вчителя, його творча індивідуальність, характер стосунків з учнями, специфіка учнівського колективу виявляються у стилі педагогічного спілкування.

Стиль педагогічного спілкування – усталена система способів і прийомів, які застосовує вчитель під час взаємодії.

Принципово важливими особистісними якостями педагога є його ставлення до дітей: активно-позитивне, пасивно-позитивне, негативне (ситуативно-негативне, стійке негативне).

За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність учнів. Допомагає їм, відчуває потребу в неформальному спілкуванні з ними. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю в учнях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність.

Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості, суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, невиразною емоційністю, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток вихованців.

Негативне ставлення, що залежить від перепадів настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, нерідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, учитель працює «проти предмета», який викладає, проти  школи, суспільства загалом. За стійкого негативного ставлення вчитель виявляє грубість, використовує образливі, принизливі вислови, що не сумісні з професією педагога.

Стиль спілкування залежить передусім від ставлення до дитини і може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.

Авторитарному стилю спілкування  притаманний диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічує його самостійність та ініціативу. Головним формами взаємодії за такого стилю спілкування є наказ, вказівка, інструкція, догана.

Демократичний стиль спілкування ґрунтується на повазі, довірі, орієн-тації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в учнів упевненість, ініціативність.

За ліберального стилю спілкування позиція вчителя виявляється в невтручанні, низькому рівні вимог до учнів. Форми його роботи начебто демок-ратичні, але через пасивність і незацікавленість, нечіткість програми й брак відповідальності комунікативний процес стає некерований.

Педагогічне спілкування має певну систему стилів. Їх особливості залежать від обставин та індивідуальних характеристик учасників (В.О.Кан-Калик). Серед них виокремлюють:

1) спілкування на основі захопленості спільною творчою діяльністю. Головними його ознаками є активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи, спів-роздуми та співпереживання щодо спільної діяльності.

2) спілкування на основі дружнього ставлення. Воно базується на особистому позитивному сприйнятті учнями вчителя, яки й виявляє приязнь, повагу до дітей. Але іноді педагоги перетворюють дружні стосунки на панібратські, що негативно впливає на весь навчально-виховний процес.

3) спілкування-дистанція, яке обмежується формальними взаєминами. Навіть позитивне ставлення педагога до дітей не дає йому змоги уникнути авторитар-ності, що знижує загальний творчий рівень спільної з учнями роботи. В системі взаємин педагога і учнів фігурує дистанція: «Ви не знаєте – я знаю»; «Слухайте мене – я старше, маю досвід, наші позиції непорівнянні».

4) спілкування – залякування, для якого характерне негативне ставлення до учнів і авторитарність. Вдаються до нього педагоги нездатні організувати спільну діяльність. Такий стиль звичайно створює атмосферу нервозності, емоційного неблагополуччя, гальмує творчу діяльність, тому що орієнтує не на програму дії, а на її обмеження і заборони.    Ознаки такого спілкування проявляються в репліках: «Я не погрожую, але попереджаю», «Спробуйте тільки…, попереду іспит», «Слухайте уважно, а то викличу і  двійку поставлю», «Ви в мене взнаєте, я вам завдам».

5) спілкування – загравання, яке поєднує позитивне ставлення до дітей з лібералізмом. Педагог прагне завоювати авторитет, подобатися дітям, але не шукає доцільних способів організації взаємодії, не гребує дешевими прийомами.

За іншою класифікацією (А.Маркова, Л.Мітіна), яка ґрунтується на орієнтації вчителя на процес або результат своєї праці, на динамічні характер-ристики стилю (гнучкість, стійкість та ін.), результативність педагогічного спілкування (рівень знань і навичок навчання учнів, їх інтерес до навчальної дисципліни), розрізняють такі його стилі:

1) емоційно-імпровізаційний (орієнтація вчителя переважно на процес навчання, недостатньо адекватне планування навчально-виховного процесу, використання різноманітних методів навчання);

2) емоційно-методичний (орієнтація на процес і результат навчання, переважання інтуїтивності над рефлективністю, адекватне планування навчально-виховного процесу, висока оперативність);

3) міркувально-імпровізаційний (орієнтація на процес і результат навчання, адекватне планування навчально-виховного процесу, оперативність, поєднання інтуїтивності та рефлексивності, недостатня винахідливість у виборі методів навчання);

4) міркувально-методичний (орієнтація переважно на результат навчання).

Вчителів, яких характеризують емоційні стилі, відрізняють підвищена чутливість, гнучкість, імпульсивність. Схильні до міркування вчителі мають знижену чутливість, обережні, традиціоналістські.

Запорукою продуктивного стилю спілкування педагога є його спрямо-ваність на дитину, захопленість своєю справою, професійне володіння  організаторською технікою, делікатність у стосунках.

Питання для самоперевірки

1.Дайте характеристику інтерактивної сторони спілкування.

2.Що таке стиль спілкування?

3.Для чого використовується ритуальне спілкування?

4.Охарактеризуйте маніпулятивне спілкування.

5.У чому полягає сутність гуманістичного спілкування?

6.Сутність маніпуляції. Системи маніпулятивної поведінки.

7.Дайте характеристику типам маніпуляторів.

8.Розкрийте сутність асертивної поведінки, асертивних технік.

9.Які особливості взаємодії в навчальному процесі?

10.Дайте характеристику діалогічному спілкуванню.

11.Назвіть і охарактеризуйте стилі педагогічного спілкування.

 Проблемні питання

1.Який тип маніпулятивної поведінки найчастіше зустрічається в навчанні?

2.Які основні причини неефективної взаємодії між викладачем і студентом?

3.Чи доцільно викладачеві використовувати маніпулятивну поведінку у спілкуванні зі студентами?

Тема. Сприйняття у спілкуванні

План

1. Характеристика перцептивної  сторони спілкування.

2. Механізми сприйняття у спілкуванні.

3.Формування першого враження. Самоподача у спілкуванні.

4. Імідж, його формування та складові.

5. Імідж викладача.

Внутрішній механізм контакту між людьми – інтелектуальне й емоційне переживання.  Перше вникає під час активної спільної діяльності і є можливим в тому випадку, коли партнери поважають один одного,  щиро обмінюються враженнями, досвідом, спільно вирішують складне завдання. Друге викликає сама особистість учасника спілкування; зацікавленість людиною, її активністю, предметом спілкування.

Взаємодія неможлива без взаєморозуміння. при цьому дуже важливо. як сприймається партнер по спілкуванню ,тобто мова йде про особливості   – міжособистісної перцепції – про пізнання людини людиною.

Під час взаємодії людей велике значення має той факт, як сприймається партнер по спілкуванню, іншими словами, процес сприйняття однією людиною іншої виступає як обов’язкова складова спілкування й умовно може бути названий перцептивною стороною спілкування.

У процесі розуміння людини виокремлюють два рівні. На першому відбувається усвідомлення цілей, мотивів, настанов іншої людини. Другий рівень взаєморозуміння характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, настанови , іншої людини, як свої власні. Точність міжособистісної перцепції зумовлена такими чинниками: 1) чим краще, точніше людина знає себе, тим краще і точніше вона може сприйняти іншого; 2) чим більше особистостей знає людина, тим краще вона може зрозуміти конкретну особу; 3) тільки за добро зичливого ставлення одна людина може краще пізнати іншу.

Даючи узагальнене визначення феномену міжособистісного сприйняття, можна казати, що сприйняття іншої людини є процес, у якому відбувається відображення її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з особистісними властиво-стями індивіда, якого сприймають, і здійснення на цій основі  розуміння його внутрішнього світу і поведінки.  Оскільки людина завжди вступає в спілкування як особистість, тому вона сприймається іншою людиною – партнером по спілкуванню – також як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми ніби «читаємо» іншу людину, розшифровуємо значення її зовнішніх даних. Враження , що виникають при цьому, грають важливу регулятивну роль у процесі спілкування, по-перше, тому, що, пізнаючи іншого, формується і сам індивід, що пізнає. По-друге, тому, що від міри точності «прочитання» іншої людини залежить успіх організації з нею погоджених дій. У ході пізнання іншої людини одночасно здійснюється кілька процесів: і емоційна оцінка її, і спроба зрозуміти сенс її чинків, і побудова  стратегії своєї власної поведінки.

Взаєморозуміння людей в процесі спілкування здійснюється за рахунок особливих психологічних механізмів. Процес спілкування мстить, як мінімум, двох людей,  кожен з яких є активним суб’єктом. Кожний зіставляє себе з іншим, враховуючи не тільки мотиви. потреби й настанови іншого, але і те, як цей інший розуміє власні мотиви, потреби й настанови. Кожен з учасників,  оцінюючи іншого, прагне побудувати певну систему інтерпретації поведінки, зокрема її причин. У звичайному житті люди, як правило, не знають дійсних причин поведінки іншої людини  чи знають їх недостатньо. Тому  умовах дефіциту інформації вони починають приписувати один одному причини поведінки або на основі подібності поведінки особи, яку сприймають, з якимось іншим зразком, або на основі аналізу власних мотивів, що мали місце в аналогічній ситуації. Таким чином, людина усвідомлює себе через іншу людину за допомогою певних механізмів міжособистісної перцепції, до яких належать: 1) пізнання і розуміння людьми один одного (ідентифікація, емпатія, атракція); 2) пізнання себе в процесі спілкування (рефлексія); 3) прогнозування поведінки партнера по спілкуванню (каузальна атрибуція).

Ідентифікація – це спосіб пізнання іншої людини, за якого припущення про її внутрішній стан будується на основі спроб поставити себе на місце партнера по спілкуванню. Це неусвідомлений процес ототожнення себе з іншою людиною, групою, зразком. Особистісна ідентифікація – природний процес формування особистості. Вона надзвичайна важлива для нормального інтелектуального і фізичного розвитку людини, є найпростішим механізмом засвоєння міжособистісного досвіду взаємодії є основою набуття досвіду в будь-якій сфері життя, а без такого досвіду неможлива активна адаптація до навколишнього середовища.

Емпатія – це емоційне співпереживання іншому, це розуміння іншої людини без допомоги слів, не спираючись на мислення, а за допомогою відчуттів, емоцій і наступного усвідомлення їх, прояв емоційної чуйності. Емпатія заснована на уміння правильно уявити собі, що відбувається в душі іншої людини, що  вона переживає, як оцінює навколишній світ. Механізм емпатії включає два етапи. Спочатку особистість, спираючись на виразні рухи, міміку партнера, ніби «вживається» в нього. Знання про те, що він переживає, досягається постановкою себе на його місце. отім, на другому етапі, здійснюється аналіз переживань партнера. Якщо другого етапу немає, емпатія неповна. Тоді спостерігається «зараження» чужим станом, але не відбувається ясного усвідомлення переживань співрозмовника.

Атракція (залучення) – являє собою форму пізнання іншої людини, засно-вану на формуванні стійкого позитивного почуття до неї. У даному випадку розуміння партнера по спілкуванню виникає завдяки формуванню прихильності до нього, дружнього чи більш глибокого інтимно-особистісного ставлення Атракцію можна розглядати як особливий вид соціальної настанови на іншу людину, у якій переважає емоційний компонент, коли цей «інший» оцінюється переважно в категоріях, властивих афективним оцінкам.

Рефлексія – це механізм самопізнання у процесі спілкування, в основі якого лежить здатність людини уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню. Це вже не просто знання чи розуміння іншого, а знання того,  як інший розуміє мене, своєрідний подвоєний процес дзеркальних відображень один одного. Особистість, що опанувала рефлексію, багаторазово програє подумки власну тактику поведінки і поведінки партнера по спілкуванню, легко змінює характер своїх дій у разі потреби. Складний процес рефлексії включає в себе позиції, які показують взаємне відображення осіб, що вступили у спілкування: сама особистість, яка вона є в дійсності; як ця особистість сприймається партнером; як вона бачить сама себе і ставлення до цих трьох позицій іншого партнера.

Каузальна атрибуція – механізм інтерпретації вчинків і почуттів іншої людини (прагнення з’ясування причин  поведінки суб’єкта). На підставі дослідження явища каузальної атрибуції виділяють чотири основні засоби інтерпретації в процесі міжособистісного розуміння: 1) аналітичний, коли кожний з елементів зовнішності пов’язується з конкретною психологічною властивістю особистості (високе чоло – розумна людина); 2) емоційний, коли особистісні властивості приписуються людині залежно від естетичної принадності її зовнішності; 3) перцептивно - асоціативний, коли людині приписуються властивості іншої людини, зовні на неї схожої; 4) соціально-асоціативний. Коли людині приписуються властивості того соціального типу, до якого вона віднесена на підставі сприймання її зовнішності.

Центральними проблемами в галузі соціальної перцепції є:

- вікові, статеві, професійні особливості соціальної перцепції;

- умови і фактори, що впливають на точність й адекватність оцінки однієї людини іншою;

- вплив на ці процеси минулого досвіду, характеру взаємин, самооцінки й особистісних властивостей взаємодіючих людей.

Під час сприйняття людьми один одного виникають певну «ефекти».    «Ефект ореолу» означає вплив загального враження про іншу людину на сприйняття й оцінку часткових властивостей його особистості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, її позитивні якості переоцінюються, а негативні або применшуються, або так чи інакше виправдовуються. І навпаки: якщо загальне враження про людину негативне, то навіть шляхетні її вчинки не помічаються чи витлумачуються як своєкорисливі. Ефект ореолу найбільш виявляється тоді, коли той, що сприймає, має мінімальну інформацію про об’єкт сприйняття, а також коли судження стосуються моральних якостей.

«Ефект послідовності» полягає в тому, що на судження про людину найбільше впливає та інформація, що пред’явлена у першу чергу, а якщо справа стосується знайомої людини, - остання інформація по неї.

«Ефект поблажливості» - щедра, зайва доброзичливість у сприйнятті й оцінюванні іншої людини – найчастіше спостерігається в тих, хто має рясну емоційну підтримку з боку інших людей і не піддається тривогам.

У більш широкому плані всі ці ефекти можна розглядати як прояв особливого процесу, що супроводжує сприйняття людини людиною, а саме – явища стереотипізації.

Стереотип – це деякий стійкий образ будь-якого явища чи людини, який використовують як певне «скорочення» у разі взаємодії з цим явищем.

Дуже часто стереотип виникає щодо групової приналежності людини (наприклад, до якоїсь професії). Тоді яскраво виражені професійні риси зустрінутих у минулому представників цієї професії розглядаються як риси, що властиві всім представникам цієї професії.

Стереотипізація у процесі пізнання людьми один одного може привести до двох різних наслідків.

З одного боку, це приводить до певного спрощення процесу пізнання іншої людини; у цьому випадку стереотип не обов’язково несе на собі оцінне навантаження: у сприйнятті іншої людини не відбувається «зрушення» у бік його емоційного сприйняття чи неприйняття. Залишається спрощений підхід, який часто змушує заміняти побудову образу іншого його штампом, що допомагає скорочувати процес пізнання.

В другому випадку стереотипізація призводить до виникнення упередження. Якщо судження будується на основі минулого обмеженого досвіду, що був негативним, будь-яке нове  сприйняття представника тієї самої групи забарвлюється ворожістю. Виникнення таких упереджень може завдати серйозної шкоди не тільки спілкуванню людей між собою, але і їх взаєминам.

На сприйняття і розуміння іншої людини впливає також соціальна дис-танція між людьми. Поняття соціальної дистанції пов’язане з політичними, еко-номічними, культурними й іншими розходженнями між соціальними групами, до яких належать взаємодіючі індивіди. Ці розходження  і створюють відчуття дистанції.

Найпоширенішим способом підтримки і збільшення соціальної дистанції є нав’язування певних соціальних стереотипів (аморальні, ледачі, неосвічені люди).

Інший спосіб збільшення соціальної дистанції – просторовий поділ учас-ників (розселення по різних районах і кварталах). Розмір соціальної дистанції зумовлений і соціально-економічним ладом суспільства.

Особливе коло проблем міжособистісної перцепції виникає у зв’язку з включенням у цей процес специфічних емоційних регуляторів. Люди не просто сприймають один одного, а формують один стосовно одного певні стосунки, на основі зроблених оцінок народжується різноманітна гама почуттів – від неприй-няття тієї чи іншої людини до  симпатії, навіть любові до неї.

Процес сприйняття іншої людини розпочинається з формування першого враження. Перше враження О.О.Бодальов розглядає як складний психологічний феномен, у якому поєднуються почуттєвий, логічний і емоційний компоненти, наявне емоційне ставлення, а також більш-менш усвідомлювані оцінні судження.

Психологічні дослідження формування першого враження дозволили знайти деякі типові схеми, за якими будується образ іншого і в якійсь мірі використовуються всіма людьми.

Побудова образу партнера за цими схемами іноді приводить до так званих ефектів першого враження, чи систематичних помилок соціального сприйняття. Знання цих схем дуже багато може дати для розуміння того, як формується перше враження про людину.

Найчастіше застосовується схема сприйняття, що запускається у випадку нерівності партнерів у тій чи іншій сфері — соціальній (різний соціальний статус), інтелектуальній, нерівності позицій у групі (груповий статус) і т. ін.

Помилки нерівності виявляються в тому, що люди схильні систематично переоцінювати різні психологічні якості тих людей, що перевершують їх за якимось параметром, істотним для них.

Ця схема починає працювати не за будь-якої, а тільки за дійсно важливої для людини нерівності. Наприклад, якщо хтось — хворобливий та слабкий, а хоче бути здоровим і сильним, то, зустрівши здорову і сильну людину, він переоцінює її по всіх параметрах — вона в його очах одночасно буде і красивою, і розумною, і доброю. Якщо ж для нього головне — ерудиція, освіченість, то в разі зустрічі з сильною людиною нічого не відбудеться, проте в разі зустрічі з тим, хто інтелектуально переважає, — помилка буде мати місце.

Отже, можна вважати, що в даному випадку схема сприйняття така: зустрівши людину, що перевершує нас за якимось важливим для нас параметром, ми оцінюємо її трохи більш позитивно, ніж було б, якби вона була нам рівною. Якщо ж ми маємо справу з людиною, яку ми в чомусь перевершуємо, то ми недооцінюємо її.

Дуже важливо, що перевага фіксується за якимось одним параметром, а переоцінка (чи недооцінка) відбувається за багатьма параметрами.

Такого роду помилки в спілкуванні пояснюватимемо впливом фактора «переваги».

Не менш важливими і пізнаваними є помилки, пов’язані з «загальною естетичною виразністю людини», тобто з тим, подобається нам зовні наш партнер по спілкуванню чи ні.

Помилки полягають в тому, що якщо людина нам подобається (зовні!), то одночасно ми схильні вважати її більш гарною, розумною, цікавою і т. ін., тобто знову-таки переоцінювати багато її психологічних характеристик.

Наприклад, в одному з експериментів (Леонтьев А. А. Педагогическое общение. М., 1979) вчителям були запропоновані для оцінки «особисті справи» учнів. Перед ними була поставлена задача визначити рівень інтелекту школяра, ставлення його батьків  до школи, його плани відносно подальшої освіти і ставлення до нього однолітків.

Секрет експерименту полягав у тому, що усім давалася одна особиста справа, але до неї додавалися різні фотографії — одна свідомо приваблива, інша свідомо неприваблива.

Виявилося, що «привабливим» дітям, за інших рівних умов, учителі приписували більш високий інтелект, намір вступити в коледж, кращий статус у групі однолітків, батьків, що більше займаються їх вихованням.

Таким чином, цей тип помилки дуже нагадує попередній: тут теж під впливом одного фактора переоцінюються чи недооцінюються властивості людини. Тільки тут ми маємо справу з впливом фактора «привабливості» — чим більше зовні приваблива для нас людина, тим краща вона у всьому; якщо ж вона неприваблива, то й інші її якості недооцінюються.

Наступна схема всім добре відома: ті люди, що нас люблять (добре до нас ставляться), здаються нам значно кращими тих, хто нас ненавидить (погано до нас ставиться).

Це прояв дії фактора «ставлення до нас», що приводить до зміни оцінки якостей людей у залежності від знака цього ставлення.

Показовим у цьому плані є результат дослідження Р. Нісбета і Т. Вільсона. Студенти протягом півгодини спілкувалися з новим викладачем, що з одними випробуваними поводився доброзичливо, з іншими відсторонено, підкреслюючи соціальну дистанцію.

Після цього студентів просили оцінити ряд характеристик викладача. Результати були досить однозначні. Оцінки викладача доброзичливого виявилися значно вищими, ніж оцінки «холодного».

Отже, можна зробити висновок про те, що позитивне ставлення до нас дійсно породжує сильну тенденцію до приписування  позитивних властивостей і відкидання (чи неуважності до них) негативних, і навпаки, — явне негативне ставлення викликає стійку тенденцію не зауважувати позитивних сторін партнера і випинати негативні.

Такі загалом типові схеми формування першого враження. Однак важливо знати не тільки саму схему сприйняття, але також і ті знаки в зовнішності іншої людини чи в ситуації, що запускають в дію сприйняття за цією схемою, тобто важливе значення мають ті «гачки», за які зачіпається та чи інша схема сприйняття — за фактор «переваги», «привабливості» чи «ставлення до нас».

Традиційно в дослідженнях формування першого враження всі три види помилок, описаних вище, охоплюються вже розглянутим нами «ефектом ореола».

«Ефект ореола» виявляється в тому, що у формуванні першого враження загальне позитивне враження про людину призводить до переоцінки, а негативне враження — до недооцінки невідомої людини.

Дійсно, механізм помилок у всіх трьох випадках схожий, однак «джерелом» ореола в кожному випадку є різні причини, що і дозволило виділити три основні помилки — переваги, привабливості й ставлення до нас.

Отже, якщо в ситуації спілкування діє хоча б один з розглянутих факторів (переваги, привабливості чи ставлення до нас), то людина, швидше за все, застосує одну зі схем сприйняття і, можливо, помилиться в оцінці партнера.

Важливо відзначити, що ці три фактори охоплюють практично всі можливі ситуації спілкування.

У сучасному житті часто трапляються ситуації, що вимагають уміння цілеспрямовано формувати враження про себе. Ці уміння можуть бути складовою професійних умінь, що забезпечують успішність діяльності. Політик, викладач, дипломат, продюсер — ці і цілий ряд інших діючих осіб і ситуацій об’єднує періодично повторювана дія — презентація.

Будь-яка презентація містить й самопрезентацію, коли в обмежених умовах часу і простору необхідно пред’явити спеціально організовану, продуману, структуровану, коротку інформацію про себе таким чином, аби досягти заздалегідь поставлених цілей.

Самопрезентація — процес, який розгортається в заздалегідь визначених рамках. Соціально-психологічні параметри ситуації включають рольову взаємодію, що припускає певні правила й обмеження. Змістовні характеристики самопрезентації включають уявлення про те, яка саме інформація про себе пред’являється, які перетворення з нею відбуваються на підставі аналізу відповідних реакцій, наскільки успішно здійснюється процес саморегуляції й самоорганізації, якою є частка вербального і невербального компонента на різних стадіях самопред’явлення.

У спілкуванні беруть участь, як мінімум, дві людини, і кожна з них може активно впливати на сприйняття партнера. Партнер у спілкуванні — це не пасивний об’єкт сприйняття, а жива людина, що має свої цілі, своє уявлення про характер взаємодії, і головне — здатна рішучим чином вплинути на те, як її побачать інші.

Саме ця здатність «втручання» живого об’єкта сприйняття у процес формування свого образу в співрозмовника і називається самоподачею. По суті, самоподача, самопред’явлення полягає в управлінні увагою партнера.

Самоподача є засобом управління увагою інших, але не його метою. Звичайно під час взаємодії людина, вільно чи мимоволі, очікує, що той чи інший «акцент», який вона зробила у самоподачі, викличе не тільки і не стільки увагу до неї, скільки приведе до потрібної інтерпретації певних параметрів, необхідних для завершення бажаного образу.

Основою для самопред’явлення є наше інтуїтивне знання про основні способи соціального сприйняття: типові схеми формування першого враження, емоційне розуміння, закономірності каузальної атрибуції.

Самоподача полягає в умінні (у більшості випадків неусвідомленому) направити сприйняття партнера визначеним шляхом. Це може бути нав’язування того чи іншого стереотипного уявлення, що повинно задати потім специфічний «ореол» ставлення партнера, зафарбувати його в потрібний колір; або управління партнером у тісному міжособистісному спілкуванні, що сприяє більш повному і точною взаєморозумінню. Можливо, це повідомлення інформації, що повинна викликати ті причини і мотиви які здаються нам відповідними дійсності або просто вигідними.

Самоподача «переваги». Для того, щоб подіяв фактор переваги, і ми застосували відповідну схему сприйняття-переоцінки будь-яких характеристик людини, що перевершує нас, наприклад, за соціальним статусом, нам треба спочатку цю перевагу оцінити.

Дослідження показують, що для визначення цього параметра в нашому розпорядженні є два основних джерела інформації:

1) одяг людини, усе зовнішнє оформлення, включаючи такі атрибути, як ознаки походження, окуляри, оформлення волосся, нагороди, коштовності; у певних випадках розглядається навіть такий «одяг», як машина, крісло, оформлення кабінету і т. ін.;

2) манера поведінки людини (як сидить, ходить, розмовляє, куди дивиться і т. ін.).

Отже, інформація про перевагу звичайно так чи інакше «закладається» в одяг і манеру поведінки, в них завжди є елементи, що свідчать про приналежність людини до тієї чи іншої соціальної групи чи про її орієнтацію на якусь групу (що важко встановити за кольором очей чи овалом обличчя і т. ін.).

Ці елементи служать знаками групової приналежності як для самого «носія» одягу і «автора» поведінки, так і для оточуючих його людей. Розуміння свого місця в тій чи іншій ієрархії, групі, у всій системі суспільних відносин, а також положення інших людей багато в чому визначають спілкування і взаємодію.

У першу чергу в одязі свідчить про перевагу— ціна, чим вона вище, тим вище статус. Вартість ми «обчислюємо», бачачи якість одягу, прямо пов’язану з ціною. Знаючи, як часто зустрічається дана модель (дефіцитність) і її співвідношення з модою (модність), ми можемо судити про ціну одягу.

Із соціальним статусом, крім ціни, тісно пов’язаний вибір силуету одягу. Багато людей називають одяг людей високого соціального стану «строгим», «офіційним», причому найчастіше ці слова відносяться до силуету.

Дослідження показують, що «високостатусним» вважається силует, який наближається до витягнутого прямокутника з підкресленими кутами, а «низькостатусним» — що наближається до кулі (тобто з високим статусом звичайно несумісні, наприклад, пухнатий светр, м’які штани чи джинси і т. ін.).

Усі ці особливості не усвідомлено фіксуються нами і впливають на оцінку статусу.

Третім фактором в одязі, що завжди відзначається як ознака статусу, є його колір. У різних країнах конкретні кольори можуть мати різні значення. У нас ознаку високого статусу являє собою одяг ахроматичний, чорно-білої гами, а чим яскравіше, насиченіше і чистіше колір одягу (не чорний і білий), тим нижче передбачуваний статус.

Однак ці ознаки важливі не тільки самі по собі, кожен окремо, але й у взаємодії.

Для з’ясування значення певних знаків в одязі дуже важливим є співвідношення їх із ситуацією спілкування. Ті самі елементи одягу в різному ситуативному контексті свідчать про різне.

У манері поведінки, як і в одязі, завжди наявні елементи, що дозволяють судити про статус людини. За манерою поведінки також можна визначити рівність чи нерівність з іншою людиною.

Ознакою переваги тут є незалежність поведінки в різних обставинах і ситуаціях. Сюди відноситься незалежність від партнера: людина демонструє, що її не цікавить той, з ким вона спілкується, його реакції, настрій чи стан, те, про що він говорить.

Така незалежність «зовні» може виглядати як зарозумілість, нахабність, впевненість у собі і т. ін.

Незалежність від ситуації спілкування виявляється в наступному: людина ніби «не зауважує» деяких її аспектів — наявності свідків, різних перешкод, невдало обраного моменту і т. ін. Така поведінка може сприйматися по-різному, але майже завжди свідчить про певну перевагу. Про це ж свідчить незалежність від різних дрібних, неписаних норм спілкування.

Таким чином, сприйняття і подача переваги в манері поведінки залежить від оцінки незалежності поведінки і від готовності оточуючих визнати цю незалежність обґрунтованою, тобто від позиції тих, які спілкуються в момент взаємодії, що визначається значимістю для них ситуації.

Самоподача переваги має дуже велике значення для професійного спілкування керівників, менеджерів, фахівців, викладачів, політиків і ін. Вони, як правило, знають про це, але не завжди розуміють конкретні шляхи досягнення успіху. Тому в багатьох країнах існують консультативні фірми, що допомагають «поставити» потрібну самоподачу. Робота консультантів заснована на тонкому знанні того, як у конкретних умовах певної соціальної групи сприймаються представники інших груп і як вони «повинні» виглядати, щоб їхня самоподача була ефективною. Тобто самоподача завжди будується не взагалі, а відповідно до конкретних стереотипів, прийнятих у певних групах.

Самоподача привабливості. Привабливість теж є предметом управління. При цьому, якщо самоподача переваги не завжди важлива для людини, то самоподача привабливості важлива для всіх.

Сприйняття привабливості — процес, що має ту саму соціальну природу, що і сприйняття переваги; отже, механізми їх повинні бути схожі.

З цього випливає, що знаки привабливості треба шукати не в тій чи іншій зовнішній характеристиці (кольорі очей чи волосся), а в соціальному значенні певної ознаки, що служить знаком привабливості.

Існують схвалювані і не схвалювані суспільством чи конкретними соціальними групами типи зовнішності. І привабливість — це не що інше, як ступінь наближення до того типу зовнішності, що максимально схвалюється групою, до якої належать індивіди.

Знаками привабливості можуть бути витрати людини на свій зовнішній вигляд, тобто ті зусилля, та робота, яку вона має виконувати для створення певного зовнішнього вигляду — соціально схвалюваного типу зовнішності.

Самоподача ставлення. Самоподача переваги і привабливості за важливістю і «частотою вживання» значно програють самоподачі відносин.

Дійсно, завжди дуже важливо вміти показати партнеру своє ставлення до нього — частіше гарне, але іноді і не дуже. Недооцінка самоподачі ставлення до партнера по спілкуванню негативно позначається на ефективності спілкування.

Знаками ставлення, котрі запускають відповідну схему формування враження, є усе, що свідчить про згоду чи незгоду партнера з нами.

Способи самоподачі ставлення можна розділити на вербальні і невербальні. У використанні вербальних основною метою є максимальне вираження згоди зі співрозмовником у значимих для нього питаннях. Гарним прийомом при цьому є використання загальної теми для розмови, де погляду свідомо збігаються.

Арсенал невербальних засобів різноманітний: не тільки роз-
глянуті прийоми, але і використання пози, розташування тіла стосовно співрозмовника. Дуже важливо, щоб вербальні сигнали с
амоподачі відносин збігалися з невербальними.

По суті, дія фактора ставлення — це теж використання стереотипу особливого роду. У даному випадку дія стосується не реальних соціальних груп, а суб’єктивних. Ці групи не існують реально в природі, тобто не задані суспільними відносинами, вони існують у нашій свідомості, у нашому сприйнятті.

Самоподача об’єктивно наявна в будь-якому спілкуванні, хоче цього людина чи ні. Самоподача завжди впливає на спілкування, незалежно від того, наскільки повно люди її собі уявляють і як вони до неї ставляться.

Тому важливо зрозуміти її закономірності, засоби та методи для того, щоб враховувати це у сприйнятті інших людей та у формуванні власного іміджу.

Для кожної людини важливо, як вона виглядає в очах оточуючих. Цією проблемою займається спеціальна галузь знань – іміджелогія.  Імідж – (від англ.Imaqeобраз) – це цілеспрямовано сформований образ, покликаний здійснити емоційно-психологічний вплив на іншу людину.

Вигляд людини, його імідж в очах знайомців і  незнайомців сьогодні ви-конує дуже важливу комунікативну функцію. Можна сказати, що імідж – це розповідь про себе. Зовнішній вигляд людини – це символ, що без слів розпові-дає оточуючим про те, на якому східці суспільних сходів перебуває людина, до якого передбачуваного кола професій належить , про її характер, темперамент, фінансові можливості, смак, іноді навіть про родинний стан і багато чого іншого.  Вважається, що люди оцінюють один одного за зовнішнім враженням, що складається протягом перших п’яти секунд знайомства і першими п’ятьма се-кундами розмови. Сам такі якості особистості, як зовнішність, голос, уміння вести діалог, можуть зіграти вирішальну роль у створенні кар’єри і навіть у всьому житті.

Не завжди люди чітко усвідомлюють і фіксують свої враження, «розкла-дають їх по поличках». Зазвичай велика часина цих вражень сприймається несвідомо. Але, проте, усі вони глибоко закарбовуються у свідомості і «видають результат», програмуючи те чи інше ставлення до людини. І цю «програму» надалі змінити дуже не просто.

Сприятливі зовнішні дані є важливим природним надбанням, що дозволяє подобатися оточуючим. Однак ними теж треба вміло розпоряджатися. Поза всяким сумнівом, красивим людям легше створювати ефект особистої чарівності. Психологи знають, що з 10 випадків принаймні у 8 наше перше враження про інших людей складається за їхніми зовнішніми даними. Однак відсутність привабливих зовнішніх даних не перекриває дорогу до створення сприятливого особистого іміджу. Треба тільки хотіти і вміти щонайкраще самовиразити свої позитивні особистісні якості. Як показують дослідження, чим більше додається зусиль у прояві здатності подобатися людям, тим яскравіше буде видно інте-лектуальні, художні й інформаційні характеристики особистості. Це проявляє-ться ще краще, якщо в людини є схильність до спілкування і лідерства.

Робота над власним іміджем є формуванням враження по себе, яке має конкретні цілі і задачі. Імідж – спрямоване формування враження про себе, спеціальним чином  організоване і структуроване в контексті «Я», що має від-силання до більш загальної, престижної категорії людей. Центральну частину іміджу складає осмислений зовнішній вигляд, що повинен сигналізувати про професійно-ціннісні властивості особистості і сприяти формуванню репутації.

Крім використання приймів поліпшення зовнішнього вигляду за допомо-гою різних засобів, використовуються різноманітні стратегічні техніки само-презентації, що їх люди використовують у повсякденному житті (Е.Джонс, Т.Пітман):

1) інграціація – прикрашання, самовихваляння, прагнення зробити себе приваб-ливим, особливо для тих, хто має високий статус;

2) самопідтримка – прагнення справити враження, описуючи свої таланти і видатні знання;

3) «грітися в променях чужої слави» - вибудова свого образу через підкреслення тісного зв’язку з успішними, знаменитими, видатними людьми;

4) врівноважування успіхів і помилок – створення перешкод і обґрунтування виправдань для поганих результаті і невдач.

До пріоритетних якостей, що формують позитивний імідж людини, можна віднести наступні:

Перша група якостей: а) комунікабельність (здатність легко сходитися з людьми); б) емпатичність (здатність до співпереживання); в) рефлективність (здатність зрозуміти іншу людину); г) красномовність (здатність впливати словом). Ці якості складають матрицю природних обдарувань, що характер-ризують як «уміння подобатися людям». Як підтверджує практика, дані здібності та постійне удосконалення їхнього використання – підстава успішного створення особистого іміджу.

Друга група якостей: до них відносяться характеристики особистості, що є наслідком її освіти і виховання. Це – моральні цінності, психічне здоров’я, комунікативні вміння.

Третя група якостей: до них відноситься те, що пов’язане з життєвим і професійним досвідом особистості. Цінним є те, коли цей досвід допомагає людині бути більш інтуїтивною у ситуаціях спілкування, що має величезне значення у формуванні іміджу. У той же час самовпевненість і стандартність поведінки негативно впливають на сприйняття людьми особистості, що зацікав-лена у визнанні і доброзичливому ставленні до себе. У багатьох ситуаціях імідж таких людей – це результат вмілої орієнтації в конкретній ситуації, а тому правильного вибору своєї моделі поведінки.

Імідж, що подається оточуючим, складається з трьох частин:

- власного уявного іміджу;

- проекційного іміджу – того, як , на вашу думку, вас сприймає навколишній світ. Чим ближче ця репрезентація до власного уявлення, тим впевніше може почувати себе людина відносно власного іміджу;

- набутого іміджу – того, як інші бачать вас насправді. Якщо цей імідж розхо-диться з проекційним, це означає, що людина погано обміркувала, яким чином представити себе.

До складових іміджу відносять: зовнішність, манеру спілкування, ора-торську майстерність, невербаліку, ставлення до співрозмовника, поведінку.

Педагогічний імідж – це професійний образ, який створює педагог відпо-відно до його уяви про зовнішній вигляд, поведінку, характер діяльності у зада-ній ситуації. Сутність позитивного іміджу викладача можна визначити як педа-гог-майстер. Педагог –майстер своєї справи – це фахівець високої культури, який досконало володіє своїм предметом, добре знайомий з відповідними сферами наук або мистецтва, досконало володіє методикою навчання і виховання, практично розбирається в питаннях загальної (особливо дитячої) психології.

Ситуації педагогічного життя несхожі одна на іншу. Щоразу педагог повинен твердо знати, яким він хоче постати перед учнями.

Велике інформаційне навантаження несе зовнішній вигляд педагога. Професійні вимоги до педагога: він повинен ідеально виглядати, триматися впевнено і мати почуття гумору, зовнішній вигляд викладача  бути естетично виразним. Неприпустиме недбале ставлення до своєї зовнішності, але неприємна і надмірна увага до неї. І зачіска, і костюм, і прикраси в одязі педагога завжди повинні бути підпорядковані вирішенню педагогічної задачі – ефективному впливу на формування особистості того, кого навчають. У використанні косметики, підборі одягу й аксесуарів викладач повинен завжди дотримуватись почуття міри і розуміння ситуації. Естетична виразність педагога виявляється й у тому, наскільки привітний в нього вираз обличчя, у зібраності, стриманості рухів, у поставі і ході.

Цікаві дані опитувань про ознаки, за якими у студентів складається перше враження про викладача:

1.Зовнішні дані (манера триматися, як ввійшов в аудиторію, чи представився студентам, виразність обличчя, жестикуляція) – 37,2% опитаних назвали цю ознаку.

2.Особливості першої лекції (мовлення, емоційність, уміння викладати матеріал, відразу переходити до справи) – 34% опитаних.

3.Ставлення до студентів (вимогливість, уміння стежити за поведінкою студентів, контакт зі студентами, увага до них) – 17% опитаних.

4.Ерудиція, що виявляється, інтелект – 8,5% опитаних назвали цю ознаку.

Мрією кожного викладача є зацікавлена його лекцією уважна аудиторія, що не нудьгує, не виражає нетерпіння і не займається сторонніми справами, тільки імітуючи процес слухання. Однією з перших і найголовніших задач, що постають перед викладачем в аудиторії, є утвердження себе як авторитетного джерела інформації. Авторитет відразу забезпечить йому довіру аудиторії й інтерес до тієї інформації, що він збирається запропонувати. Існує цілий ряд стереотипних джерел авторитетності: приналежність до авторитетної соціальної групи, більш високий соціальний статус, вік, приналежність до авторитетної професійної сфери й ін. Викладач, що вперше входить в аудиторію, може для посилення авторитетності скористатися прийомами самореклами, щоб підкреслити важливі професійні особливості, що збільшать довіру аудиторії (повідомити про свої виступи і публікації, послатися на співробітництво з відомими для даної аудиторії людьми). Найчастіше самореклама починається з вибору одягу, зачіски, сумки чи портфеля, тобто зі створення власного іміджу зовнішніми «даними».

Якщо самореклама «за одягом» з якихось причин не реалізована, то саморекламу своєю поведінкою виключити взагалі неможливо. Особливо велику і виразну інформацію дають невербальні засоби поведінки, усе, що називається мовою рухів тіла. Насамперед, треба вибрати правильну дистанцію між собою й аудиторією, для викладача ця відстань дорівнює від 1,2 до 3 метрів і більше (соціальна і суспільна зони). Треба також подбати про положення корпусу тіла стосовно тих, хто слухає. Оптимальна позиція – обличчям до аудиторії, найгірша – спиною. Бічна позиція з косими поглядами на аудиторію частіше усього викликає почуття відсутності й небажання близьких довірчих відносин.

Елементами самореклами можуть бути і такі невербальні засоби, як поза, постава, хода, жести. Правильна постава створює відчуття впевненості, спокою і високої самооцінки. Досить упевненою має бути й хода: усе говорить про зібраність і діловитість.

Самостійне і досить значне місце серед невербальних засобів самореклами займають міміка і жестикуляція. Ними можна продемонструвати своє ставлення до аудиторії й емоційний стан. Найбільша увага приділяється експресії обличчя. У ряді досліджень було встановлено, що по ній, головним чином за положенням губ і брів, можна дуже добре визначити сім емоційних станів: страх, страждання, гнів, відразу, інтерес, подив і щастя. Обличчя не повинно бути похмурим, пихатим, зарозумілим, презирливим. Бажано надати йому привітний вигляд, зосередженість і діловитість. Погляд при цьому має бути прямим, відкритим, привабливим для довіри і контакту, дуже погане враження на аудиторію справляють очі, що бігають, чи погляд, який увесь час ковзає кудись убік. На слухачів в аудиторії треба дивитися прямо, але не пильно, а періодично обводячи поглядом усіх. Було доведено, наприклад, що той слухач, на якого частіше дивиться викладач, оцінює його більш позитивно, ніж той, на кого він взагалі не дивився.

Таким чином, у сучасному житті трапляються ситуації, що вимагають уміння цілеспрямовано формувати враження про себе. Ці уміння можуть бути складовою професійних умінь, що забезпечують успішність діяльності.

Питання для самоперевірки

1.Дайте характеристику перцептивної сторони спілкування.

2.Що таке емпатія?

3.Яке значення мають ідентифікація і рефлексія у спілкуванні?

4.Як стереотипізація впливає на процес сприйняття в спілкуванні?

5.Що таке атракція? Яку роль вона відіграє в процесі сприйняття?

6.Що таке каузальна атрибуція? Як вона впливає на процеси спілкування?

7.Назвіть помилки сприйняття, що виникають під час формування першого враження.

8. Яка мета самоподачі у спілкуванні?

9.Дайте визначення іміджу. Які якості формують позитивний імідж?

10.Охарактеризуйте структуру іміджу.

11.Що впливає на формування іміджу педагога?

 Проблемні питання

1.Які найважливіші складові іміджу викладача?

2. Які особливості іміджу фахівця на сучасному етапі?

3.Як помилки у сприйнятті впливають на оцінювання діяльності учнів (студентів)?

Тема. Конфлікти у спілкуванні та взаємодії

План

1.Поняття, сутність, типи конфліктів.

2.Структура та динаміка конфлікту.

3.Типи конфліктних особистостей.

4.Стилі поведінки у конфлікті.

5. Конфлікти у навчанні: причини,  види, шляхи вирішення.

Спілкування з іншими людьми – невід’ємна частина , необхідна умова повноцінного життя кожної людини. Міркуючи про те, що заважає нормальному спілкуванню, взаємодії, ми найчастіше згадуємо про конфлікти і все те, що з ними пов’язане: відсутність взаєморозуміння погрози, ворожість, образи… Ми звикли ставитися до конфліктів як до явища тільки негативного. Нам хочеться їх уникнути. Але чи можна прожити без конфліктів?

У психології конфлікт визначається як зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій в окремо взятому епізоді у свідомості, у міжособистісних взаємодіях або міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей. Пов’язаних з негативними емоційними переживаннями.  Звідси видно. Що основу конфліктних ситуацій у групі між окремими людьми становить зіткнення між протилежно спрямованими інтересами, думками, цілями, різними уявленнями про спосіб їхнього досягнення.

Конфлікт (від лат.conflictus) – виникнення складних для подолання протиріч, зіткнення протилежних інтересів на підставі суперництва. Відсутності взаєморозуміння у різних питаннях, пов’язаних з гострими емоційними переживаннями.

В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, що включає або проти-лежні позиції сторін з якогось питання, або протилежні цілі чи засоби їхнього досягнення в даних обставинах, або розбіжність інтересів, бажань, спрямувань опонентів і т. ін. Конфліктна ситуація припускає обов’язкову наявність суб’єктів і об’єктів конфлікту. Однак, щоб конфлікт почав розвиватися, необхідний інцидент, коли одна зі сторін починає діти, ущемляючи інтереси іншої. Якщо протилежна сторона відповідає тим самим, конфлікт з потенційного переростає в актуальний і може розвиватися надалі, як прямий чи опосередкований, дест-руктивний чи конструктивний. Конфлікти можуть бути прихованими чи явними, але в основі їх завжди лежить відсутність згоди між двома чи більше сторонами – особами чи групами. Відсутність згоди зумовлена наявністю різних думок, поглядів, ідей і т. ін. Проте вона не завжди проявляється у формі явного зіткнення, конфлікту. Це відбувається тільки, коли існуючі протиріччя, розбіжності порушують нормальну взаємодію людей, перешкоджають досяг-ненню поставлених цілей. У цьому випадку люди, щоб перебороти розбіжності, вступають у відкриту конфліктну взаємодію, у процесі якої вони дістають можливість висловлювати різні думки, виявляти більше альтернатив для ухвалення рішення – саме в цьому і полягає явний позитивний зміст конфлікту. З конфліктами, як явищем неминучим, не треба боротись – ними треба керувати.

Відомо досить багато класифікацій конфліктів, що базуються на різних критеріях.

Конфлікти можуть відбуватися усередині нас і між нами. За цим критерієм виділяють внутріособистісні, міжособистісні, між особистістю і групою, міжгрупові конфлікти.

Внутріособистісні конфлікти. Учасниками такого конфлікту є не люди, а різні психологічні фактори внутрішнього світу особистості. Конфлікт характер-ризується як ситуація (К.Левін), у якій на людину одночасно діють протилежно спрямовані сили рівної ваги. Можливі три типи таких ситуацій:

1.Людина повинна вибрати одну з двох привабливих можливостей. Сам по собі об’єкт не є ні привабливим, ні відразливим. Позитивний чи негативний зміст надає йому людина. Вибрати між двома приємними альтернативами легше, ніж між негативними, якщо мова не йде про питання, що мають глибоке життєве значення. Коли рішення на користь однієї з альтернатив уже прийнято, приваб-ливість іншої знижується.

2.Коли людина виявляється між двома приблизно рівними за значимістю не-приємними можливостями. Показовою є ситуація «покарання» за погано вико-нане завдання, добре знайома викладачам і студентам. Студент повинен вибрати один з двох небажаних варіантів – відмовитися від запланованого відпочинку і розваг чи одержати «непрестижну» трійку. Ця ситуація вибору меншого з двох зол.

3.Людина зіштовхується з об’єктом, що має як негативну, так і позитивну привабливість, як говориться, «і хочеться, і колеться». Сили притягання і від-штовхування діють у тому самому напрямі, виходять від одного об’єкта. Осно-вою конфлікту може бути, наприклад, те, що приваблива мета містить і негативні сторони: високооплачувана, але шкідлива для здоров’я робота.

Невирішені внутрішньособистісні конфлікти викликають фрустрацію і почуття тривоги, перешкоджають особистісному росту, роблять людину більш уразливою.

Міжособистісний конфлікт. У навчальних закладах він може виникати між учасниками педагогічного процесу одного чи різних статусів: викладач – студент, викладач – викладач, студент – студент і т. ін. В основі таких конфліктів лежать об’єктивні причини.

Конфлікт між особистістю і групою. Неформальні групи встановлюють свої норми поведінки, спілкування. Кожен член такої групи повинен їх дотри-муватися. Відступ від прийнятих норм група розцінює як негативне явище, виникає конфлікт між особистістю і групою. Типовим є конфлікт між групою і викладачем. Найважче такі конфлікти протікають за авторитарного стилю педагогічного спілкування.

Міжгруповий конфлікт. Навчальний заклад, як і будь-яка інша організація, складається з безлічі формальних і неформальних груп, між якими можуть виникати конфлікти: між керівництвом і виконавцями, між співробітниками різних підрозділів, кафедр, між неформальними групами усередині підрозділів, між адміністрацією і профспілкою.

Конфлікти розрізняють і за їхнім значенням для організації, а також спо-собом їхнього розв’язання. Виділяють конструктивні і деструктивні конфлікти. Для конструктивних конфліктів характерні розбіжності, що торкаються прин-ципових сторін, проблем життєдіяльності організації та її членів, і вирішення яких виводить організацію на новий, більш високий і ефективний рівень розвитку. Деструктивні конфлікти призводять до негативних, часто руйнівних дій, які іноді переростають у склоку й інші негативні явища, що призводить до значного зниження ефективності роботи групи чи організації.

Відповідно до класифікації Л.Коузера конфлікти можуть бути реалістич-ними (предметними) і нереалістичними (безпредметними). Реалістичні конфлікти викликані незадоволенням певних вимог учасників чи несправедливим, на думку однієї чи обох сторін, розподілом між ними будь-яких переваг, і спрямовані на досягнення конкретного результату (конфлікт між студентом і викладачем з приводу екзаменаційної оцінки). Нереалістичні конфлікти мають своєю ціллю відкрите висловлення негативних емоцій, що нагромадилися, образ, ворожості; гостра конфліктна взаємодія стає не засобом досягнення будь-якого реального результату, а самоціллю.

Можна виділити кілька основних причин конфліктів між учасниками взаємодії.

Розподіл ресурсів. В організаціях ресурси завжди обмежені. Час, гроші, приміщення, устаткування й ін. – усе це ресурси, необхідні для виконання роботи, і найкоштовніший ресурс будь-якої організації – працівники. Необхідність щось розподіляти практично неминуче веде до конфліктів. Природно, що люди хочуть мати не менше, а більше, і власні бажання завжди видаються кожному найбільш обґрунтованими.

Взаємозалежність. Можливість конфліктів існує скрізь, де одна людина (чи група) залежить від іншої людини (чи групи) у виконанні задачі: спільне вирішення задач фахівцями різної кваліфікації.

Розходження у цінностях. Учасники діяльності наділяють її певним ціннісним змістом. Усвідомлення людиною ціннісного аспекту своєї роботи дозволяє їй відповісти на запитання: «Навіщо?», «Заради чого?», «Що головне?». Нерідко виниклі протиріччя стосуються саме цінностей діяльності.

Розходження з  метою. Групи усередині організації й окремі люди, як відомо, можуть дбати лише про власні цілі, що не збігаються з цілями інших учасників взаємодії. Імовірність конфлікту цілей зростає у разі необхідності організаційних змін, зокрема , у зв’язку зі зміною потреб суспільства.

Розходження в способах досягнення цілей. Учасники спільної діяльності можуть мати різні погляди на шляхи і способи досягнення спільних цілей. Багато проблем можна вирішити по-різному, і кожний вважає, що його рішення найкраще.

Незадовільні комунікації. Неповна чи неточна передача інформації, відсутність необхідної інформації можуть бути причиною конфлікту. «Чому мені не повідомили вчасно?», «Я не знав про зміни в розкладі» і т. ін. – претензії, часто обґрунтовані і проте провокуючі конфлікт.

Розходження в психологічних особливостях. Кожна нормальна людина має певний темперамент, характер, потреби, настанови, звички і т. ін. Кожна людина своєрідна й унікальна. Часто психологічні розходження учасників спільної діяльності настільки великі, що істотно ускладнюють її.

Будь-який конфлікт, незалежно від причин виникнення, форм розвитку, складу має певну структуру, динаміку.

Структура конфлікту – сукупність стійких зв’язків конфлікту, що забез-печують його цілісність, тотожність, відмінність від інших явищ соціального життя, без яких він не може існувати як динамічно взаємозалежна цілісна сис-тема і процес.

Основними його елементами є сторони (учасники, суб’єкти), об’єкт, умови перебігу, образи конфліктної ситуації (предмет конфлікту), мотиви, позиції сторін,  можливі дії учасників конфлікту, наслідки конфліктних дій.

Сторони (учасники, суб’єкти) конфлікту – учасники конфліктної взаємодії, конфліктуючі або протилежні сторони, якими можуть бути окремі індивіди, група або соціальна структура. Поняття «суб’єкт» і «учасник» конфлікту не завжди тотожні.  Суб’єктом конфлікту є активна сторона, здатна створити конфліктну ситуацію, впливати на хід конфлікту залежно від своїх інтересів. Учасник конфлікту може свідомо (або не цілком усвідомлюючи цілі й завдання протистояння) взяти участь у конфлікті, а може проти своєї волі, випадково бути втягнутим у конфлікт.

Часто справжній суб’єкт конфлікту дії приховано, прагне сховатися за діями інших, незадоволених поведінкою офіційного лідера. Тому для пізнання характеру, спрямованості конфлікту необхідно виявити спільне і відмінне у поглядах, позиціях суб’єктів, внутрішні протиріччя кожного.

Поведінка і дії суб’єктів конфлікту обумовлюються конфліктною свідо-містю – усвідомленням ними протилежності своїх інтересів, цінностей, цілей і перетворенням їх на мотивацію активності. Суб’єкти й учасники конфлікту можуть мати різні ранги, статуси, силу.

Ранг суб’єкта (учасника) конфлікту – звання, чин, розряд, категорія, які означають позицію, займану одним із суб’єктів конфлікту щодо протиборчої сторони. У конфліктних ситуації розрізняють такі ранги їх суб’єктів: 1) людина, що виступає від  свого імені і переслідує власні інтереси; 2) індивіди, які захи-щають групові інтереси; 3) структура, сформована з безпосередньо взаємодіючих груп; 4) структури, що виступають від імені закону (вищий ранг).

Соціальний статус суб’єктів (учасників) конфлікту – загальне становище особистості, зумовлене певною сукупністю її прав і обов’язків. Статус може суттєво впливати на становище (позицію) суб’єкта (учасника) конфлікту.

Сила у конфлікті – можливість і здатність сторін конфлікту реалізувати свої цілі всупереч протидії супротивника (опонента). Вона охоплює сукупність безпосередньо задіяних у протиборстві і потенційних засобів і ресурсів.

Об’єкт конфлікту – конкретна його причина, мотивація, рушійна сила. Об’єкт конфлікту часто дуже важко виявити, оскільки суб’єкти й учасники конфлікту, переслідуючи свої реальні чи уявні цілі, можуть приховувати, під-мінювати мотиви, що спонукали їх до протиборства. Нерідко сторони можуть по-своєму бачити об’єкт конфлікту (для вчителя об’єктом його є дисципліна в класі, а для учня – намагання самовиразитись). Виявлення об’єкта конфлікту є неодмінною умовою його успішного розв’язання. В іншому разі він або не буде усунений (тупикова ситуація), або буде врегульований не цілком, і у взаємодії суб’єктів залишаться причини для нових зіткнень.

Умови перебігу конфлікту. На виникнення, розвиток, подолання конфлікту завжди, хоч і по-різному, впливають такі зовнішні умови:

  •  просторові (сфера виникнення і прояву конфлікту, умови і причини його виникнення, конкретні форми і результати, засоби і дії, до яких вдаються сторони в конфлікті);
  •  часові (тривалість, частота, повторюваність конфлікту, тривалість участі в конфлікті кожної із сторін, особливості етапів розвитку конфлікту);
  •  соціально-психологічні (психологічний клімат у групі, тип і рівень взаємодії – спілкування, ступінь конфронтації і психологічний стан учасників, діапазон і рівень залучення до суперечності інтересів різних соціальних груп – сімейних, професійних, статевих, етнічних, національних).

Образи конфліктної ситуації (предмет конфлікту) – охоплюють уявлення його учасників про себе (свої потреби, можливості, цілі, цінності та ін.), протилежну сторону (її потреби, цілі, цінності, можливості інших учасників конфлікту та ін.), а також уявлення учасників конфлікту про середовище й умови його перебігу. Аналіз образів конфліктної ситуації пов’язаний з багатьма особливостями учасників конфлікту: позитивністю/негативністю їх уявлень про себе (Я-концепцією), рівнем егоцентризму, самооцінки, домагань; ступенем тривожності, розвитком пізнавальних процесів; сформованістю рефлексії й навичок спілкування.

Мотиви конфлікту – внутрішні спонукальні сили, що підштовхують суб’єктів соціальної взаємодії до конфлікту. Фігурують вони у формі потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань.

Позиції конфліктуючих сторін – зміст своїх претензій, вимог, умов їх розв’язання, бажаних результатів. Структура конфліктної ситуації складається з внутрішньої та зовнішньої позиції учасників взаємодії та об’єкта конфлікту. Внутрішню позицію учасників конфлікту утворюють мета, зацікавлення й мотиви. Вона безпосередньо впливає на конфліктні ситуації, перебуваючи немовби «за кадром», і часто не обговорюється у процесі конфліктної взаємодії. Зовнішня позиція учасників конфлікту виявляється в їх мовленнєвій поведінці, віддзеркалюється в їх поглядах. Розрізнення внутрішньої і зовнішньої позиції учасників конфлікту дає змогу побачити за зовнішнім, ситуативним внутрішнє, суттєве.

Можливі дії учасників конфлікту – визначають різні боки конфлікту. Оскільки ці дії взаємообумовлені, вони стають «взаємодіями» (протидіями), визначають стратегію поведінки, яка виражається не стільки словами, скільки діями.

Наслідки конфліктних дій уплетені в контекст конфлікту. Вони включені в конфлікт на ідеальному рівні: учасники конфлікту мають певний образ можливих результатів і відповідно до цього вибирають свою поведінку. Але й самі реальні наслідки конфліктних дій є складовим елементом процесу конфліктної взаємодії. Усвідомлення цих результатів, корекція своїх уявлень про конфліктну ситуацію – важливий бік конфліктної взаємодії.

Кожен конфлікт має свою динаміку розвитку – раптову або поступову зміну відносин між учасниками, що залежить від характерологічних особливостей, значущості переслідуваних ними цілей, факторів, що на них впливають. Розгляд динаміки конфлікту вимагає поділу його на стадії. Це виникнення об’єктивної конфліктної ситуації, усвідомлення її, здійснення конфліктної поведінки, розв’язання конфлікту.

У більшості випадків конфлікт зумовлений об’єктивною ситуацією. Але певний час вона не усвідомлюється. Тому цю стадію названо стадією потенцій-ного конфлікту. Об’єктивація конфлікту здійснюється лише після усвідомлення об’єктивної ситуації як конфлікту. Саме усвідомлення породжує конфліктну поведінку. Та нерідко реальний конфлікт виникає, коли об’єктивних умов конфлікту нема. Можливі такі варіанти співвідношення між образом конфліктної ситуації та реальністю:

1. Об’єктивно конфліктна ситуація існує, її учасники вважають, що їхні цілі, інтереси конфліктні, і правильно розуміють сутність себе, інших, ситуацію в цілому. Це адекватно усвідомлений конфлікт.

2. Об’єктивно конфліктна ситуація існує, сприймається як конфліктна, але усвідомлюється з певними відмінностями від реального контексту. Це неадекватно усвідомлений конфлікт.

3. Об’єктивно конфліктна ситуація існує, але не усвідомлюється. У цьому разі конфліктна взаємодія відсутня.

4. Об’єктивно конфліктної ситуації немає, але стосунки сприймаються як конфліктні. Це удаваний, помилковий конфлікт.

Усвідомлення ситуації як конфліктної завжди має емоційне забарвлення. Виникнення та вплив емоцій на перебіг конфлікту є дуже важливою проблемою адекватного розв’язання конфліктних ситуацій. Конфліктні дії різко загострюють емоційний фон перебігу конфлікту, а негативні емоції, що виникають у цей час, у свою чергу, стимулюють конфліктну поведінку.

Конфліктна поведінка – дії, спрямовані на захоплення, утримання об’єкта конфлікту або змушування опонента до відмови від своїх цілей чи до їх зміни. Така поведінка може бути активно-конфліктною (виклик); пасивно-конфліктною (відповідь на виклик); конфліктно-компромісною; компромісною.

Залежно від установок і поведінки сторін конфлікт набуває певної логіки розвитку, нерідко створюючи додаткові причини для його поглиблення і розростання. На цій стадії його розвиток охоплює такі основні фази:

1) перехід з латентного стану у відкрите протиборство сторін. Конфлікт ще є локальним: боротьба ведеться обмеженими ресурсами, існують реальні можливості для його припинення і розв’язання проблеми іншими методами;

2) подальша ескалація протиборства. Для досягнення своїх цілей і блокування дій супротивника сторони використовують нові ресурси, упустивши можливості знайти компроміс. Конфлікт стає некерованим і непередбаченим;

3) апогей конфлікту. Конфліктуючи сторони мовби забувають його істинні причини і цілі, намагаючись завдати максимальних втрат противнику.

Тривалість та інтенсивність конфлікту залежать від цілей і установок сторін, ресурсів, засобів і методів введення боротьби, реакції на конфлікт середовища, пошуку консенсусу та ін. на певній стадії розвитку конфлікту сторони можуть істотно змінити уявлення про себе і противника, усвідомити неможливість досягти цілей, побачити непомірну їх ціну, внаслідок чого змінюється тактика і стратегія конфліктної поведінки, починається пошук шляхів примирення, настає процес завершення конфлікту, що не виключає нових загострень.

Розв’язання, вирішення – це заключна стадія розвитку конфлікту.

На цій стадії можливі різні варіанти розвитку подій: очевидна перевага однієї сторони є передумовою нав’язання слабшому опоненту своїх умов припинення конфлікту; продовження боротьби до цілковитої поразки однієї зі сторін; затягування боротьби через дефіцит ресурсів; взаємні поступки сторін внаслідок вичерпання ресурсів для боротьби; припинення конфлікту під дією третьої сили.

Конфлікт у колективі триватиме, доки не буде створено умов для його припинення. Ними можуть бути: усунення об’єкта конфлікту; заміна одного об’єкта іншим; усунення однієї сторони конфлікту; зміна позицій однієї зі сторін; зміна характеристик об’єкта і суб’єкта конфлікту; одержання нової інформації від об’єкта; недопущення безпосередньої чи опосередкованої взаємодії учасників; вироблення учасниками узгодженого рішення. Розв’язання конфлікту охоплює такі два етапи:

- часткова нормалізація відносин (відбувається за наявності негативних емоцій, переживань, обмірковувань своєї позиції, корекції самооцінок, домагань, ставлення до протилежної сторони; загострюється відчуття провини за свої дії в конфлікті, однак негативні настанови заважають нормалізувати відносини);

- цілковита нормалізація відносин (настає після усвідомлення сторонами важливості подальшої конструктивної взаємодії, чому сприяють подолання негативних настанов, продуктивна участь у спільній діяльності, встановлення довіри).

Майже в кожній групі бувають проблемні особи – конфліктні особистості. Буває чотири типи конфліктних особистостей.

Демонстративний – найчастіші це холерики і  сангвініки, яким притаманна бурхлива діяльність у найрізноманітніших напрямах. Для них конфлікт, як для риби вода, це життя, середовище існування. Вони люблять увесь час бути на очах, мають завищену самооцінку.

Ригідний (млявий, відсталий) – люди цього типу не вміють пристосову-ватися, тобто враховувати у своїй поведінці зміни ситуації та обставин, брати до уваги думки оточуючих. Вони честолюбні. Виявляють хворобливу вразливість, підозріливість.

Педант – особистість «надточного» типу, що завжди пунктуальна, причеплива, нудотна, хоч є добрим виконавцем, відштовхує людей від себе.

Безконфліктний – особистість, що свідомо йде, тікає від конфлікту, перекладає відповідальність в ухваленні рішення на інших, безпринципна. Тим часом конфлікт наростає, як снігова  грудка, і обрушується на таку особу. Це особливо болісно і  має негативні наслідки, якщо такий тип особистості прита-манний педагогу.

Під час взаємодії з «проблемними» типами особистостей доцільно дотримуватися певних правил:

1.Треба пам’ятати, що кожна людина – індивідуальність, і вміти сприйняти погляд іншого, а не дивитися на усе «зі своєї дзвіниці».

2.Чим ближче відносини, тим складніше особистостям в конфліктних ситуаціях. Особливо це виявляється в групі. Тому близькі стосунки, тісні взаємини в одному колективі небажані і навіть небезпечні.

3.Не  треба намагатися цілком переробити, перевиховати іншу людину. Це невдячне заняття. Краще зайнятися самовихованням, психологічним аналізом власної поведінки.

4.Варто пам’ятати, що в групі поєднуються чоловіки і жінки, які мають свої специфічні чоловічі і жіночі особливості психології. У жінок  своя, суто жіноча логіка, що відрізняється інтуїтивністю, ситуативністю та асоціативністю. Чоло-вікам властивий точний розрахунок, зіставлення фактів, логічний аналіз і раціо-нальний підхід. Чоловіки і жінки по-різному чутливі до власної індивідуальності. Жінки дуже чутливі до тону розмови і манери поведінки людей.

5. Корисно накопичувати «багаж» позитивних знань про іншу людину, а не підсилювати негативну домінанту, увесь час її обновляючи спогадами про негативні моменти взаємодії і негативні якості.

6. Ясна інформація дає можливість уникнути появи чуток і непотрібних зіткнень. Якщо до людини є претензії, найкраще наодинці з нею поговорити, перш ніж виносити це на загальний огляд.

7. Варто дуже уважно стежити за тоном і формою розмови з людиною, намагатися уникати категоричності, різкої форми, уміти викликати до себе симпатії людей.

Для розв’язання виниклих конфліктів, управління конфліктною ситуацією необхідно визначитися з тим, які форми поведінки притаманні індивідам. Які з них є найбільш продуктивними, які деструктивні. Яким чином можна стимулювати продуктивну поведінку. В основі типології конфліктної поведінки К.Томаса знаходяться два стилі поведінки: це кооперація, що пов’язана з увагою людини до інтересів інших людей, які перебувають з нею у конфлікті, та наполегливість, що передбачає захист власних інтересів. Відповідно до цих двох основних вимірів К.Томас відокремлює наступні методи регулювання конфлікту, які також відомі як п’ять основних стилів розв’язання конфліктів, чи стратегій поведінки в конфліктних ситуаціях:

1.Стиль ухилення використовується в ситуаціях, коли позиція нестійка і відсутня співпраця з іншими з метою розв’язання проблеми. Цей стиль доцільно застосовувати, якщо проблема не дуже важлива або коли відчувається помилковість власної позиції та правильність позиції іншої сторони конфлікту, коли сили не рівні або коли інший наділений владою. У цих випадках превалює прагнення задовольнити власні чи інші інтереси, характерні відхід від проблеми, перекладання відповідальності за її вирішення на інших, прагнення відкласти рішення або використати інші засоби. Людина, що дотримується цієї стратегії прагне піти від конфлікту.

2.Стиль пристосування означає, що ви дієте разом з іншою людиною, не нама-гаючись захищати власні інтереси. Цей стиль застосовується, якщо результати дуже важливі для іншої людини й не дуже суттєві для вас. Цей стиль підкоряє-ться девізам «Давайте жити дружно», «Не треба розгойдувати човен». Людина. що дотримується цієї стратегії, намагається не виявляти ознак конфлікту, кон-фронтації, закликає до солідарності і терпимості. При цьому часто забувається проблема, що лежить в основі конфлікту. У результаті може тимчасово насту-пити спокій, негативні емоції не виявляються, але вони накопичуються. Рано чи пізно залишена без уваги проблема і негативні емоції, що нагромадилися, приз-ведуть до вибуху, наслідки якого будуть дисфункціональні.

3.Стиль конкуренції використовується, коли людина завжди активна і прагне розв’язувати конфлікт власним способом. Вона не зацікавлена у співпраці з ін-шими, але здатна до вольових рішень, прагне передусім задовольнити власні інтереси за рахунок інших, нав’язуючи своє рішення. Даний стиль пов’язаний з агресивною поведінкою; для впливу на інших людей тут використовується влада, заснована на примусі, і традиційна влада. Використання цього стилю має сенс, якщо результат для вас дуже важливий, якщо маєте певний авторитет і вважаєте свій варіант найкращим, якщо рішення треба прийняти терміново і для цього є достатньо влади, якщо немає іншого шляху і втрачати немає чого, якщо не можете переконати групу, що ситуація кризова, але групу треба вести далі. Цей стиль приведе до визнання, якщо буде досягнутий позитивний результат.

4.Стиль компромісу полягає в частковому задоволенні власних інтересів. Ви частково поступаєтеся іншим учасникам, але й вони роблять те саме. Стиль компромісу найбільш ефективний тоді, коли обидві сторони прагнуть одного й того самого, хоча розуміють, що одночасно задовольнити їх інтереси неможливо. Найпоширеніші випадки його застосування: обидві сторони мають однакову владу та протилежні інтереси; треба швидко досягти рішення і немає часу на обговорення; влаштовує тимчасове вирішення; інші шляхи неефективні; компроміс дає змогу зберегти нормальні стосунки. Здатність до компромісу високо цінується, тому що зменшує недоброзичливість, і це дозволяє відносно швидко розв’язати конфлікт.

5.Стиль співпраці. За цієї стратегії учасники визначають право один одного на власну думку і готові її зрозуміти, що дає їм можливість проаналізувати причини розбіжностей і знайти прийнятний для усіх варіант рішення проблеми. Людина, орієнтована на співробітництво, не намагається домогтися своєї цілі за рахунок інших, а шукає вирішення проблеми. Цей стиль вимагає більшої внутрішньої роботи порівняно з іншими стратегіями. Спочатку треба виявити прагнення, цілі, інтереси обох сторін, а потім обговорити їх. Якщо у вас є час і рішення має неабияке значення, то це гарний спосіб отримання найбільш ефективного результату й задоволення обопільних інтересів. З  метою успішного використання стилю співпраці треба витратити певний час на пошук внутрішніх, прихованих інтересів, щоб розробити засіб задоволення справжніх прагнень обох сторін. Якщо обидві сторони розуміють, у чому полягає причина конфлікту, то вони мають можливість шукати нові засоби його розв’язання.  Проте такий шлях вимагає певних зусиль. Обидві сторони мають витратити на це певний час, з’ясувати свої реальні бажання, вислухати одна одну і, нарешті, відпрацювати варіанти вирішення проблеми. Стиль співпраці найважчий, але дуже ефективний.  

Важливо зрозуміти, що кожний з названих стилів ефективний тільки за певних умов. Треба вміти адекватно використовувати кожен із них і робити свідомий вибір, ураховуючи конкретні обставини. Для розв’язання конфлікту доцільно використовувати наступні правила:

- виявити предмет і джерело конфлікту;

- не розширювати предмет конфлікту, скорочувати кількість претензій, особливо емоційного характеру;

- уважно ставитися до обох конфліктуючих сторін – «ініціатора» і «обвинувачуваного»;

- правильно оцінювати обидві сторони;

- не можна переоцінювати заслуги одних і недооцінювати заслуги інших;

- особливу увагу треба виявляти до конфліктних особливостей.

Провідним організатором спілкування у навчанні є викладач і, отже, у більшій мірі ним визначається характер взаємин, що складатимуться між учас-никами навчального процесу. Індивідуальні і групові цілі вчителів і учнів, викладачів і студентів, способи, до яких усі вони вдаються для здійснення своїх намірів, помітно розрізняються. Унаслідок названих розходжень виникають протиріччя в їхніх оцінках, поглядах, відносинах, думках, у поведінці та вчинках, що можуть розвитися в конфліктну ситуацію. Ступінь виразності конфлікту визначається ступенем значимості вимог, висунутих кожною стороною протидіючому партнерові.

Суб’єктивними причинами виникнення конфліктних ситуацій з боку тих, кого навчають, можуть бути: невідповідність вчинків учнів нормам суспільної поведінки, розбіжність особистих інтересів і цілей навчання, що задаються ззовні; індивідуальних і колективних цілей; протиріччя між особистим внеском у спільну справу і рівнем домагання на соціальне визнання; недоліки минулого досвіду спілкування та ін. З боку педагога причинами конфлікту часто виступають його неправильна і ригідна власна поведінка, що не змінюється згідно з віковим і психічним розвитком учнів, педагогічний егоцентризм, тобто небажання бачити учня як активного і рівноправного суб’єкта діяльності, спілкування і поводження.

Конфлікти в навчальній діяльності поділяють на прості та складні.     Прості педагог вирішує, не викликаючи протидії учнів, за допомогою організації їх поведінки в школі (припинення бійки, сварки між учнями).

Складні конфлікти класифікують за різними критеріями, виокремлюючи серед них конфлікти діяльності, конфлікти поведінки, вчинків, конфлікти взаємин, а також мотиваційні конфлікти, конфлікти, зумовлені слабкою організацією навчання в школі і конфлікти взаємодії між учнями й учителями, між учителями та адміністрацією школи.

1.Конфлікти діяльності виникають з приводу виконання учнями навчальних завдань, успішності, пізнавальної діяльності, ситуацій, у яких вони не виявляють готовності оперативно виправити власну помилку. Учитель висловлює незадоволення, учні вступають у суперечку або демонструють образу.

2.Конфлікти поведінки, вчинків. Приводом до них стають порушення учнями правил поведінки в школі та поза нею, стосовно яких вчитель висловлює незадоволення. Проявами таких порушень бувають грубощі учнів педагогам, агресивна поведінка серед однокласників, пустощі, які нерідко є протестом проти низької оцінки.

3.Конфлікти взаємин виникають у сфері емоційно-особистісних стосунків учнів і вчителів. Вони найбільш тривалі та деструктивні, оскільки є породженням постійних попередніх конфліктів діяльності або поведінки, вчинків, створюють взаємно упереджене сприйняття вчителем і учнем.

4.Мотиваційні конфлікти розгортаються між педагогами та учнями у зв’язку зі ставленням учнів до навчання. Іноді призводять до взаємної неповаги, проти-річ, навіть до боротьби.

5.Конфлікти, зумовлені слабкою організацією навчання в школі. У процесі навчання учні долають чотири конфліктні періоди. Перший – переживає першокласник, коли змінює ігрову діяльність на навчальну; другий – у зв’язку з переходом до п’ятого класу, коли доводиться взаємодіяти з учителями – пред-метниками, адаптуватися до їх вимог, опановувати нові предмети;третій – після закінчення дев’ятого класу, коли через низьку успішність змушені починати доросле життя; четвертий – пов’язаний із закінченням школи, вибором майбутньої професії, початком особистого й інтимного життя, який часто супроводжують сумніви, невдачі, зриви тощо.

6.Конфлікти взаємодії між учнями й учителями, між учителями та адміністра-цією. В основі їх – суб’єктивні причини. Найпоширеніші серед школярів «конфлікти лідерства» - боротьба 2-3 лідерів та їх угруповань за першість у класі. Конфлікти «учитель-учень» можуть бути мотиваційними, особистісно-етичними. Учителі не завжди надають значення цьому у взаєминах з дітьми: можуть не дотримати слова, розкрити дитячі таємниці. Конфлікти між учителями можуть бути породжені виробничими й інтимно - особистісними чинниками. У взаємодії «учитель-адміністратор» (завуч, директор) проблеми спричинює здебільшого фактор субординації. Останнім часом заявили про  себе конфлікти, пов’язані із запровадженням педагогічних інновацій.

Ініціатива у врегулюванні конфлікту має належати педагогу. За будь-яких обставин педагог має зробити все, щоб перетворити протидію сторін на взає-модію, деструктивний конфлікт – на конструктивний. При цьому важливо керуватися такими настановами:

1.Для того, щоб сторони конфлікту розпочали пошук взаємовигідного рішення, вони повинні адекватно сприймати одна одну. Педагог зобов’язаний контролюючі власні емоції, знизити емоційну напругу у відносинах з учнем, колегою.

2.Діалог є метою і засобом урегулювання конфлікту. На першій стадії діалог – спосіб налагодження комунікації між опонентами; на другій – засіб для обговорення суперечливих питань і пошуку взаємоприйнятних способів врегулювання конфлікту. Під час діалогу необхідно дотримуватись такту, бути коректним, дбаючи про комунікативну рівноправність сторін. Під час діалогу опоненти уточнюють відносини, позиції, наміри, цілі один одного, стаючи більш інформованими, краще уявляючи конфліктну ситуацію, що склалася.

3.Взаємодія, яка полягає у спільній діяльності всіх опонентів щодо його вирішення. Завдяки їй опоненти уточнюють проблеми і варіанти їх розв’язання; встановлюють терміни їх виконання і з’ясовують, які заходи необхідно здійснити для їх подолання, визначають систему контролю. Взаємодія допускає додаткові зустрічі, консультації, обмін думками  та ін.

Поведінка вчителя при подоланні конфліктної ситуації має враховувати його комунікативний стиль, а також стилі інших її учасників. Найчастіше вона реалізується як комбінація елементів таких стилів поведінки в конфліктній ситуації, як конкуренція, уникнення, пристосування, компроміс, співробітництво (див. попереднє питання). Вирішення кожного типу конфлікту (конфлікт діяльності; конфлікт поведінки, вчинку; конфлікт взаємин) передбачає відповідну стратегію дій педагога.

Під час подолання конфлікту діяльності ефективними можуть бути такі дії: а) відстрочене виконання педагогічної вимоги (педагог не наполягає на не-гайному виконанні його розпорядження);б) компроміс (послаблення вимог, згода на їх часткове виконання або невиконання за певних умов);в) поступка (вчитель ніби погоджується з аргументами учня, розуміє його почуття і скасовує своє рішення, висловлюючи віру в його належну поведінку в  майбутньому).

Конфлікти поведінки, вчинку вирішити складніше, бо їх учасниками здебільшого є «важкі» учні. Порушення поведінки найкраще коригувати через усунення їх причин, якими можуть бути: незадоволення учня своїм статусом в класі, знервованість внаслідок неблагополуччя в сім’ї. Причинами конфлікту бувають і особливості темпераменту, характеру дитини (збудливість, вразливість, надмірний потяг до  самоствердження).

Найважчі конфлікти взаємин, оскільки вони супроводжуються проявами упередженості, ворожнечі, що заважає їх учасникам бути привітними та прияз-ними, без чого важко поліпшити стосунки. Педагог повинен бути вищим за почуття образи, неприязні, продемонструвати культуру стосунків. Переломним моментом при цьому може стати  розмова з учнем, у якій учитель відверто визнає свої помилки, упередженість до нього, попросить вибачення, запропонує забути образи. Зміцненню стосунків сприяє активізація співробітництва і дружнього спілкування.

У конфліктній ситуації педагог може спрямувати свою активність на те, щоб оптимізувати свій психологічний стан, краще зрозуміти співрозмовника, досягти взаєморозуміння. У цій непростій справі він може скористатися арсе-налом таких методів:

а) метод інтроспекції передбачає уявлення себе на місці опонента, його думок, почуттів і виробленні завдяки цьому обґрунтованих висновків про мотиви і зовнішні спонуки його поведінки. За невмілого використання цього методу можна прийняти власні думки і почуття за думки і почуття іншої людини, неправильно відтворити образ опонента;

б) метод емпатії заснований на техніці проникнення в переживання іншої людини;

в) метод логічного аналізу полягає в тому, що людина з раціональним мисленням, щоб зрозуміти співрозмовника, відтворює інтелектуальні уявлення про нього, моделює ситуацію, в якій він перебуває.

Оптимізація педагогом свого внутрішнього  стану дає йому змогу зберігати внутрішній спокій і стабільність, і завдяки цьому уникнути конфлікту, бо якщо один із опонентів зберігає стриманість, рівновагу, інший втрачає можливість розпочати конфлікт чи взаємодіяти у «конфліктному режимі».

Питання для самоперевірки

1.В чому полягає сутність конфлікту? Які є типи конфліктів?

2.Дайте характеристику причинам конфлікту.

3.Які основні структурні компоненти конфлікту?

4.Яка динаміка розвитку конфлікту?

5.Охарактеризуйте типи конфліктних особистостей.

6.В чому полягають особливості стилів поведінки у конфлікті?     

7.Які типи педагогічних конфліктів ви знаєте?

8.Які причини виникнення конфліктів у навчанні?

9.Які стилі поведінки педагога в конфлікті є найбільш доцільними?

 Проблемні питання

1.Які причини виникнення конфліктів найчастіше зустрічаються у навчанні між викладачами та студентами, між студентами?

2.Чи можна використовувати конфлікт для покращення стосунків? Відповідь обґрунтуйте.

3. Як можна налагодити контакт зі студентами в разі виникнення конфліктної ситуації?

Тема. Ділове міжособистісне спілкування

План

1.Ділове спілкування, його види та функції.

2. Основні види та правила проведення бесід.

3. Принципи проведення переговорів.

4. Етапи проведення дискусії.

5. Культура спілкування керівника.

6. Поняття педагогічної майстерності.

Групова діяльність складається із взаємовідносин індивідів під час спільного вирішення певних задач (економічних, виробничих, виховних, правоохоронних і т. ін.). Найважливішою умовою взаємодії людей у групах є спілкування, яке об’єктивно породжується спільною життєдіяльністю людей у системах їхніх зовнішніх відносин із соціальним середовищем і внутрігруповими міжособистісними відносинами. Існування людського суспільства без спілкування неможливе. Воно виступає в суспільстві як спосіб об’єднання індивідів і, разом з тим, як спосіб їхнього розвитку в особистісному та професійному плані.  За змістом та характером спілкування поділяється на формальне (ділове) і неформальне (світське, повсякденне, побутове).

Ділове спілкування – це процес взаємозв’язку і взаємодії, у якому відбу-вається обмін інформацією і досвідом, діяльністю, що передбачає досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми чи реалізацію певної мети. Ділове спілкування можна умовно розділити на пряме (безпосередній контакт) і непряме (коли між партнерами існує просторова або часова дистанція). Пряме ділове спілкування має більшу результативність, силу емоційного впливу і навіювання, ніж непряме; у ньому безпосередньо діють різні соціально – психо-логічні механізми.

Основна відмінність ділового спілкування від повсякденного (нефор-мального) полягає у тому, що в його процесі ставляться мета і конкретні завдання, які вимагають свого вирішення. У діловому спілкуванні ми не можемо припинити спілкування з партнером. У неформальному спілкуванні найчастіше не ставляться конкретні задачі, не переслідуються визначені цілі. Таке спілкування можна припинити (за бажанням учасників) у будь - який момент.

Ділове спілкування реалізується в різних формах: ділова бесіда, ділові переговори, ділові наради, публічні виступи, дискусії й ін. Кожна з цих форм спілкування характеризується не лише певною технологією та етичними принципами реалізації, але й психологічними особливостями безпосередніх учасників ділового спілкування, їхнім умінням і можливістю впливати на партнера, здатністю досягати ефективних результатів. До основних характер-ристик ділового спілкування відносять: функції, зміст, сторони, манера спілкуванні і стиль.

Функції ділового спілкування:

- інструментальна функція – характеризує спілкування як соціальний механізм управління, що дозволяє одержати і передати інформацію, необхідну для здійснення якоїсь дії, прийняття рішення, комунікативного наміру;

- інтегративна функція – спілкування використовується як засіб об’єднання ділових партнерів, фахівців і виконавців для спільного комунікативного процесу: вирішення задачі, генерування ідей, розробки спільного договору й ін.;

- функція самовираження – дозволяє самовиразитися і самоствердитися, продемонструвати особистісний інтелектуальний і психологічний потенціал;

- трансляційна функція – служить для передачі конкретних способів діяльності, думок, оцінок, суджень й ін.;

- функція соціального контролю – для регламентації поведінки і діяльності, а в деяких випадках (мова йде про комерційну таємницю) і мовних акцій учасників ділової взаємодії;

- функція соціалізації – розвиток навичок культури ділового спілкування, ділового етикету;

- експресивна функція – за допомогою якої ділові партнери прагнуть виразити і зрозуміти емоційні переживання один одного, що частіше виражаються через невербальні засоби.

У діловому спілкуванні можна виділити три основних сторони: інформативну, інтерактивну і перцептивну.

У системах управління комунікативна сторона спілкування виявляється насамперед в обміні інформацією, тому що люди передають один одному різні відомості, накази, обмінюються своїми ідеями, планами. В умовах людського спілкування інформація не тільки передається, але піддається кількісним і якісним перетворенням, сприймається і інтерпретується різними людьми по-різному, відповідно до їхньої мотивації, досвіду й інших властивостей їхньої психіки.

Комунікативне спілкування, як обмін інформацією, можливе лише за умови, що партнери мають єдину чи подібну систему кодування і декодування, тобто «розмовляють однією мовою». Обмін інформацією можливий лише за умови, що знаки та закріплені за ними значення відомі всім учасникам спілкування і тим  самим забезпечують можливість взаєморозуміння. В умовах людської комунікації можуть виникати специфічні комунікативні бар’єри, що носять соціальний або психологічний характер. це можуть бути соціальні, політичні, релігійні й інші розходження, що породжують зовсім різну інтерпретацію тих самих подій, а також різний світогляд і світорозуміння. Такі бар’єри бувають породжені об’єктивними соціальними причинами, приналежністю партнерів по комунікації до різних соціальних груп. Комунікативні бар’єри можуть носити й інший, суто психологічний характер. Вони можуть винити або в силу індивідуально-психологічних особливостей партнерів (надмірна сором’язливість, скритність, некомунікабельність і т. ін.), або через сформовані між партнерами неприязні стосунки.

За своїм характером інформація, що виходить від комунікатора (керівника), може бути двох типів: спонукальною і констатуючою.

Спонукальна інформація виражається в наказах, проханнях, порадах. Вона повинна стимулювати певну дію. Стимуляція, у свою чергу, теж може бути різною: активація – спонукання до дії в заданому напрямі; ітердикція – спонукання, що забороняє певну дію; дестабілізація – неузгодженість або порушення деяких форм поведінки і діяльності.

Констатуюча інформація – це повідомлення, яке має місце в різних освітніх та управлінських системах: доповідь, інструктаж. Характер повідомлення може бути різний за ступенем об’єктивності, емоційності, наявності елементів переконання.

Передача інформації (ділової, управлінської, особистісної та ін.) здійснюється за допомогою знакових систем. Відповідно до виду використаних знаків виділяють вербальну і невербальну комунікацію. Вербальна комунікація спирається на використання людьми звукової і письмової мови, за допомогою якої найбільш повно передається семантична сторона інформації – зміст пові-домлення. У мовленнєвому спілкуванні велике значення мають такі виразні властивості мови, як інтонація, голосність, темп, логічні наголоси, паузи. Усе служить додатковою інформацією, що виражає ставлення до співрозмовника і до переданого повідомлення. Невербальна комунікація – це виразні рухи (міміка і пантоміміка), жести, використання предметів, які значно розширюють можливості спілкування: вони виразні і лаконічні.

З комунікативною стороною спілкування взаємопов’язана інтерактивна сторона, що має свою специфіку. В умовах групової діяльності її учасникам важливо не тільки обмінюватись інформацією, але й організовувати  спільну діяльність, у яку кожен член групи робить свій особливий внесок. У процесі групової діяльності люди вступають у нескінчену кількість різних взаємодій, тому існують численні спроби побудови їхніх класифікацій. Найпоширенішою є дихотомічна класифікація, що поділяє всі можливі взаємодії на два види: кооперацію і конкуренцію.

Кооперація позначає такі види взаємодії, котрі сприяють організації спільної діяльності. Тут психологічний механізм діяльності спирається на взаємодопомогу людей, на їхнє співробітництво.

Конкуренція – це тип поведінки, що охоплює взаємодії, які так чи інакше розладжують спільну діяльність.

Процес спілкування обов’язково містить формування суб’єктом спілкування образу іншої людини. При цьому мається на увазі не тільки сприйняття зовнішніх фізичних особливостей людини, але і розуміння її психологічних рис, особливостей поведінки.

Манера і стиль спілкування залежать від індивідуально-типологічних особливостей партнерів та їхніх комунікативних намірів. Розрізняють наступні стилі взаємодії партнерів: творчо-продуктивний, гнобливий, дистанційний, прагматично-діловий, популістський, дружній. Вибір стилю ділової взаємодії залежить від багатьох факторів: статусу людини; цілей, задач і комунікативних намірів; особливостей ситуації. що складається під час спілкування; індивідуальних особливостей учасників взаємодії; морально-етичних і ціннісних настанов.

Таким чином, ефективне спілкування вимагає знання всіх його компонентів, володіння якими забезпечує комунікативну компетентність ділової людини.

Комунікативна компетентність – це сукупність знань, умінь, навичок, що включають: функції спілкування й особливості комунікативного процесу; види спілкування й основні його характеристики; засоби спілкування (вербальні і невербальні); репрезентативні системи і ключі доступу до них; види слухання і техніки його використання; «зворотній зв’язок» (питання і відповіді); психо-логічні і комунікативні типи партнерів, специфіку взаємодії з ними; форми і методи ділової взаємодії; технології і прийоми впливу на людей; методи генерування ідей і інтеграції персоналу для конструктивної комунікації; самопрезентацію і стратегії успіху. Розвиток комунікативної компетентності – необхідна умова ефективної професійної діяльності.

Найпоширенішою формою ділового спілкування є бесіда.

Бесіда – це форма спілкування з метою обміну думками, інформацією. почуттями тощо. Бесіда сприяє активізації зусиль партнерів для забезпечення співробітництва та впливу одне на одного.

Функції бесіди: обмін інформацією; формування перспективних заходів і процесів; контроль і координація вже розпочатих дій; підтримка ділових контактів на рівні виробничих підрозділів, регіонів, держав; пошук, висунення і оперативна розробка робочих ідей; стимулювання людської думки в новому напрямку; розв’язання етичних проблем, що виникли в якійсь ситуації , та ін. Існують різні види бесід. Якщо за основу класифікації взяти мету спілкування та зміст бесіди, то можна виокремити бесіди ритуальні, глибинно-особистісні та ділові.

Під час ритуальних бесід люди спілкуються, дотримуючись певного мовленнєвого етикету. Як правило, ці бесіди характерні для обрядів, звичаїв будь-якої спільноти людей. Уміння людини підтримувати ритуальні бесіди свідчить про те, що вона опанувала перший рівень культури спілкування.

Глибинно - особистісні бесіди відіграють в нашому житті велику роль. Вони характерні у спілкуванні між близькими людьми – рідними, коханими, дітьми, друзями та ін. Вступаючи в контакт із близькими, людина сподівається на те, що її не лише зрозуміють, а головне, сприймуть такою , якою вона є, захистять і нададуть допомогу. Основна особливість таких бесід полягає в тому, що саме в них найповніше проявляються й реалізуються наші гуманістичні комунікативні установи та моральні норми.

Ділові бесіди, предмет яких конкретне діло. Серед ділових бесід виділяють інформаційні, управлінські, педагогічні, правові. медичні та ін. Тут основна увага приділяється особливостям саме ділових бесід і їх різновидам. Майже всі справи, трудові акції, будь-яка спільна праця людей починаються, здійснюються і завершуються за допомогою різних за формою, змістом і функціями ділових бесід.

Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на індивідуальні та групові.

Індивідуальна бесіда – це діалог двох співучасників, які є значущими одне для одного і прагнуть досягти певної мети. Індивідуальна бесіда стає такою формою, яка сприяє зближенню поглядів співрозмовників, встановленню між ними контакту, довіри і взаєморозуміння.

Розрізняють такі етапи індивідуальної бесіди: початок, передавання інформації, аргументування, спростування доказів співбесідника та прийняття рішення. Оскільки успіх в індивідуальній бесіді значною мірою залежить від контакту, що встановлюється між співрозмовниками, можна назвати такі її етапи: підготовка до бесіди, встановлення контакту, орієнтування в ситуації й людях, обговорення питання і прийняття рішення, вихід із контакту. Такий поділ на етапи чіткіше визначає спрямованість у пошуку способів і засобів спілкування, правил проведення бесід.

Підготовка до бесіди. При підготовці до індивідуальної бесіди аналізується ситуація, в якій вона відбуватиметься, вивчаються типові та індивідуальні особливості співбесідника, зокрема його інтереси та установки.  Виходячи з аналізу літератури, можна запропонувати такі правила підготовки до бесіди:

- обрати найбільш вдалі момент і місце для проведення бесіди і лише після цього домовлятися про зустріч;

- з’ясувати все про співрозмовника, зокрема його ставлення до ініціатора та рівень моральної культури;

- зібрати і систематизувати інформацію, необхідну для розмови;

- створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;

- визначити мету, стратегію та тактику проведення бесіди, скласти детальний план розмови, виділити базові слова, ключові речення;

- уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити нюанси, які можуть вплинути на її перебіг і результат.

Встановлення контакту в бесіді. Контакт – це дотик, поєднання. Психологічний контакт – це духовний зв’язок між людьми, який забезпечує можливість взаєморозуміння і взаємовпливу. Контакт буває емоційним та інтелектуальним, епізодичним і постійним, усвідомленим і неусвідомленим, поверховим і глибинно - особистісним, вербальним і невербальним, ефективним і неефективним тощо. Найчастіше контакт починається із «зустрічі поглядів». Перший погляд може бути миттєвим, пристрасним, зацікавленим, відкритим, довірливим. Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу, яка потрібна для того, щоб інша людина мала змогу включитися в розмову. Після взаємного привітання відбувається знайомство, де дуже важливо запам’ятати прізвище, ім’я співбесідника, його посаду. Після вербального контакту йде знову невербальний. Партнери розміщуються на дистанції, яка відповідає загальноприйнятим правилам і власним бажанням. Після встановлення контакту на рівні очей та дистанції, доцільно «приєднатися» до співрозмовника. Можна зайняти позу, схожу на його позу, використовувати найчастіше вживані ним слова, посміхатися до нього, якщо він це робить, доцільно спочатку поговорити про те, що об’єднує вас, про спільні інтереси, сказати партнерові щось приємне, цікаве для нього; тон бесіди має бути привітним, доброзичливим.

Орієнтування в ситуації й людях. Даний етап передбачає вивчення особливостей зовнішнього середовища та врахування власного емоційного стану, а також сану співрозмовника. На етапі орієнтування треба з’ясувати тривалість бесіди: якщо ви – ініціатор зустрічі  треба дійти згоди із співбесідником щодо її мети; якщо вас запросили на бесіду, мети якої ви не знаєте, краще одразу запитати «Чим можу бути корисний?», що дасть змогу розібратися в очікуваннях співбесідника, бо вони є регулятором його поведінки під час спілкування. Успіх бесіди багато в чому залежить від того, чи вдасться адекватно уявити собі образ партнера. Насамперед важливо встановити тип особистості співрозмовника. Люди, які живуть, керуючись принципом «мати» (Е.Фромм), бажають обов’язково отримати щось від спілкування: цікаву роботу, знання з метою престижу, грошову винагороду тощо. Тому вони старанно готуються до зустрічі обмірковують тему розмови, добирають засоби, за допомогою яких можуть вплинути на співрозмовника і досягти своєї мети. Для цього вони готові використати все: і своє становище в суспільстві, і знайомства, і зв’язки, і зовнішність. Цілковитою протилежністю такому типу людей є ті, хто керується в житті принципом «бути». Вони заздалегідь не добирають засобів, щоб підтримувати впевненість в собі. Їхня реакція безпосередня і продуктивна, вони знають, що вірність собі сприятиме тому, що під час спілкування обов’язково з’явиться щось нове. І тому в них не виникає занепокоєння, що вони можуть щось втратити. Такі люди – не суперники, а партнери, які намагаються отримати від спілкування радість, а не перемогу будь-якою ціною.

П.Міцич наводить цікаву класифікацію співбесідників, де описує теоретичні моделі «абстрактних типів» людей і характерні риси їхньої поведінки. Існує дев’ять типів співрозмовників.

1.Безглузда людина – нетерпляча, невитримана, збуджена, своєю поведінкою несвідомо підштовхує співбесідника до того, щоб він не погоджувався з висловленими тезами та твердженнями. Маючи справу з такою людиною, треба бути спокійним і спростовувати її твердження.

2.Статечна людина – доброзичлива та спокійна під час розмови. Їй слід давати змогу проявити себе, коли підбиваються підсумки зустрічі, обговорюються пропозиції.

3.Всезнайко – людина, у якої завжди і на все є «своя» думка, вона обов’язково хоче її виголосити, не прислуховуючись до думки співрозмовника. Маючи справу з такою людиною, треба трохи збити з неї пиху, спеціально ставлячи складні запитання, треба залучати її до обговорення ідей, запропонованих іншими.

4.Балакун – не вміє вислуховувати інших, часто перебиває співрозмовника, не цінуючи його часу. Щоб марно не гаяти час, його треба своєчасно й тактовно зупинити,  бо цікавих ідей він однаково не внесе.

5.Боягуз – людина, яка відмовчується, щоб не виставляти себе на посміховисько або не здатися безглуздою. Таку людину варто підтримати, підкресливши, що в неї вірять, до неї прислуховуються.

6.Неприступна людина – має відсутній вигляд; те, що відбувається поза її особою, їй видається не вартим уваги та зусиль. Спілкуючись з такою людиною, краще одразу визнати її знання та досвід, виявити інтерес до неї самої та її справ.

7.Незаціклена людина – безцеремонно демонструє, що все, що відбувається навколо, її аж ніяк не цікавить. Вступаючи в контакт з такою людиною, треба все-таки знайти те, що для неї може мати істотне значення.

8. «Велике цабе» - зовсім не терплять критики, вони вважають себе кращими від інших, а власні пропозиції єдино правильними. З такими людьми треба бути обережним, не критикувати. Водночас варто показати, що вона така сама людина, як й інші, використовуючи прийом протиставлення на зразок: «Так…, проте».

9. «Чомучка» - не може втриматися, щоб не поставити запитання про все і про всіх. Спілкуючись з такою людиною, доцільно переадресовувати їй її ж запитання, що змусить «чомучку» розмірковувати над проблемою, яку винесено на обговорення.

На встановлення контакту та перебіг бесіди накладає серйозний відбиток темперамент співрозмовників, їх вікові особливості та статеві відмінності.

Обговорення проблеми і прийняття рішення. На цьому етапі особливого значення набувають вміння слухати співрозмовника, передавати інформацію та обґрунтовувати свою позицію. Доцільно дотримуватися деяких правил, які по-легшують розуміння співрозмовника і дають змогу обмінюватись інформацією:

- уважно слухати і чути;

- намагатися перейти від монологу до діалогу;

- давати змогу співрозмовникові спокійно висловити свою думку;

- викладати свою інформацію чітко, коротко й послідовно;

- добирати способи й засоби аргументування залежно від індивідуальних   особливостей співрозмовника (рівня його мислення, віку, статі, типу темпераменту тощо);

- викладати докази в коректній формі.

Аргументуючи свою позицію, доцільно навести цифрові дані, факти, виявити суперечності, розглянути їх, вилучити висновки по частинах.

Приймаючи рішення, доцільно керуватися такими рекомендаціями:

- спостерігаючи за співрозмовником, визначити момент для закінчення бесіди;

- заздалегідь сформулювати мінімальну мету й обміркувати альтернативні варіанти розв’язання проблеми;

- намагатися добитися добровільної згоди партнера;

- не виявляти невпевненості, розгубленості наприкінці бесіди, навіть якщо її мети не було досягнуто;

- закінчуючи бесіду, доцільно використати свій найсильніший аргумент.

Вихід із контакту. Наприкінці бесіди доцільно виказати сподівання на подальше співробітництво, «подати» себе так, щоб лишити у співрозмовника добру згадку про себе, бажано бути доброзичливим, привітним. Якщо спів-розмовник не вирішив своє питання позитивно, треба дати йому змогу зберегти «добрий вираз обличчя при поганій грі». та й співрозмовник для того, щоб мати змогу ще раз вийти на контакт, не повинен «грюкати дверима».

Важливу роль у діловому житті людей відіграють різні форми спільного обговорення проблем, завдяки яким людина проявляє активність у їх розв’язанні, впливає на прийняття та реалізацію рішень. До форм колективного обговорення належать наради, збори, мітинги, переговори, дискусії, різні форми активного навчання (зокрема, «мозковий штурм», ділові та рольові ігри).

Переговори – це обмін думками, який зазвичай відбувається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рінях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. На практиці склалося кілька стратегій, підходів до ведення переговорів залежно від індивідуальних психологічних якостей їх учасників.

Перша стратегія проведення переговорів зводиться до протистояння крайніх позицій партнерів. Коли одна людина, м’яка за характером, завжди прагне до позитивного вирішення питання, а інший учасник переговорів, більш жорстокий за характером, розглядає кожну ситуацію як змагання волі, виявляє крайню позицію, вперто стоїть на своєму. Він ігнорує етичні норми і хоче досягти лише перемоги, але його дії спонукають опонента також зайняти жорстку позицію.

Другий стратегічний підхід – це середина  між м’якістю та жорсткістю. Однак дотримуватися «золотої» середини, тобто вести переговори так, щоб досягти своєї мети і водночас не зіпсувати відносини з людьми, досить важко і не всім вдається.

Третій стратегічний підхід до переговорів передбачає розв’язання проблеми з їх змісту, а не торг з приводу позиції, якої кожна зі сторін жорстко дотримується. Такі переговори називаються принциповими. У цьому разі нама-гаються враховувати інтереси обох сторін і прагнуть отримати такий результат, який був би обґрунтований справедливими нормами, критеріями незалежно від волі жодної зі сторін. Ця стратегія передбачає жорсткий підхід до розгляду суті справи, але м’який підхід до учасників переговорів і дає змогу прийняти справедливе рішення з погляду етики, яке б задовольнило обидві  сторони.

Переговори як форма колективного обговорення передбачають три стадії: а) аналіз ситуації, тобто проблем учасників, їхніх емоцій, відносин, інтересів, можливих варіантів прийняття рішення; б) планування; в) дискусія.

Готуючись до переговорів, доцільно відвести певний час для попереднього аналізу майбутніх переговорів з позицій та інтересів їхніх учасників – це буде запорукою успіху. Аналізувати доцільно такі принципи ведення переговорів:

1.Розмежування учасників і предмета переговорів (конструювати підтримувати робочі стосунки; відокремлювати відносини від дискусії по суті справи).

2.Урахування інтересів обох сторін, а не їхніх позицій ( пояснити свої інтереси, визначити інтереси іншої сторони ; обговорити  спільну мету, бути конкретним, але гнучким).

3.Аналіз усіх можливих варіантів розв’язання проблеми  (відмежувати процес обміркування можливих рішень від процесу вибору між ними; розширити підходи, шукати взаємовигоду; допомагати партнерові прийняти рішення).

4.Визначення певного критерію для прийняття рішення.

Помилковою є думка про те, що на переговорах треба в будь-який спосіб відстоювати свої інтереси або працювати за принципом: «сприймайте нас такими, як ми є». переговори треба вести, дотримуючись етичних норм: чесно, справедливо і на рівноправних умовах. З погляду етики гарантом виконання досягнутої угоди можуть бути такі якості учасників переговорів, як довіра і чесність. Саме на це слід зважати, якщо люди зацікавлені встановити міцне дулове й довготривале партнерство.  

Дискусія – форма колективного обговорення, мета якої – виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання. Які будуть винесені на колективне обговорення, добрати відповідну літературу для підготовки. Визначити час і місце проведення дискусії. Учасників дискусії краще розмістити у приміщенні так, щоб усі присутні бачили одне одного в обличчя й добре чули. Добір теми багато в чому визначає ефективність дискусії, краще формулювати її проблемно. На обговорення не бажано виносити понад п’ять питань. Якщо тема складна, доцільно зробити невеликий вступ, щоб учасникам дискусії було легше визначитись щодо основних понять.

На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Від виконання ним своєї ролі багато в чому залежить хід і результати дискусії. Ведучому треба ставитися до всіх поважливо і однаково, не засуджувати будь-кого з учасників за його некомпетентну думку. До поведінки учасників дискусії також є певні вимоги. По-перше, вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію. По-друге, кожен повинен уважно  слухати інших і чути, про що саме вони говорять. По-третє,всім бажано поводитися відповідно до загально - прийнятих етичних норм поведінки. Не слід перетворювати дискусію на суперечку. Не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників.

Третій етап дискусії – підбиття підсумків, яке робить ведучий. Він оцінить повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні точки зору, наголосить на значущих результатах обговорення. Добре, якщо до аналізу дискусії будуть залучені й інші учасники. Це допоможе всім краще усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а також сприятиме підви-щенню рівня культури спілкування під час дискусії.

По результативність дискусії можна говорити  тоді, коли в учасників сформувалася певна думка щодо обговорюваного питання або підтвердилися погляди, що їх мав дехто з присутніх до початку колективного обговорення. Якщо під впливом дискусії у частини учасників змінились установки,  то це означає, що подіяв «ефект переконання». Він появляється навіть тоді, коли в декого зароджуються сумніви щодо правильності своїх поглядів. «Нульовий ефект» дискусії буває  тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінюються. Це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та через відсутність підготовки до неї. Якщо під час дискусії в декого сформуються погляди, протилежні тим, які хотілося сформувати при її організації, то це означає дію «ефекту бумерангу», тобто негативний результат дискусії.

Психологія і техніка проведення ділових зустрічей і переговорів у сучас-ному діловому світі відіграють важливу роль. Під культурою спілкування розу-міють, насамперед, основні загальнолюдські норми моральності. Можна назвати, принаймні, три найважливіші правила, що характеризують норми спілкування.

По-перше, сформульоване ще стародавніми римлянами правило: «договори повинні виконуватися». Воно широко відомо, як принцип взаємин між державами, на якому базується міжнародне право. Так само цей принцип є необхідною нормою будь-якого людського спілкування.

По-друге, визнання людини найвищою цінністю.

По-третє, так зване золоте правило моральності: «поводь себе стосовно інших так, як ти хотів би, щоб вони поводили себе стосовно тебе».

Мистецтву ділового спілкування навчають в усьому світі. Уміння прово-дити ділові переговори – одна з основних складових професійної діяльності менеджера, що визначає його особистий успіх.

Спілкування керівника – це процес передачі й одержання інформації, за рахунок чого відбувається вплив на вчинки і стан членів колективу. Керівник повинен знати такі основні функції спілкування:

- інформаційну (передавання й одержання );

- пізнавальну (активний  пошук інформації, вміння її добувати);

- управлінську (уміння впливати на людей);

- розвиваючу (педагогічний аспект впливу на підлеглих у плані виховання в них бажаних професійних і особистісних аспектів);

- емоційну (обмін емоціями, передавання психічних станів).

Керівник використовує вербальні і невербальні засоби спілкування. Мова в її усній і письмовій формах використовується керівником як основний канал передачі співробітникам семантичної складової інформації, змісту цілей, задач і способів діяльності. опанування невербальними засобами відіграє також велику роль у передачі інформації. Поза, характер рукостискання й інші рухи входять у визначений ритуал культури поведінки, прийняті норми ділового етикету, що можуть розрізнятися в різних  соціокультурних групах.

Висока культура спілкування надає керівнику впевненість, що його правильно зрозуміють. Порушуючи соціально вироблені способи спілкування, керівник вводить підлеглих у стан тривоги, невизначеності, непевності, образи й інших негативних емоційних станів.

Керівник може використовувати різні канали спілкування: прямий і непрямий. Прямий канал – це коли ми повідомляємо інформацію в прямому вигляді, тобто у вигляді фактів і доказів. Непрямий канал – це інформація з приводу основного повідомлення прямого каналу, яку люди здобувають самостійно. Джерелом таких дій є недовіра до основного джерела інформації. Засобами непрямого каналу спілкування можуть служити мимовільні інтонаційні, темпові, ритмічні невербальні характеристики мови і поведінки (наприклад, людина усміхається, а очі сумні чи щось ін..). Використання прямих і непрямих каналів пов’язано з таким феноменом людського спілкування, як довіра. Саме недовіра підлеглих до керівника й інших офіційних джерел інформації змушує людей «харчуватися» чутками.

Керівник у різних ситуаціях може використовувати різні типи спілкування.

Функціонально-рольове спілкування здійснюється на рівні соціальних ролей партнерів (начальник і підлеглий, вчитель і учень), де існують певні статусні ролі і очікування.

Міжособистісне спілкування будується на емоційний основі, виражає позитивні чи негативні відносини між партнерами (довіра, недовіра, повага, неповага і т.п.).

Ділове спілкування спрямоване на досягнення за домовленістю якоїсь конкретної мети. У цьому спілкуванні в основному зачіпають не рольові інтереси, а інтереси самого індивіда. У діловому спілкуванні керівника є свої особливості. За будь-якої мети завжди ставляться певні задачі: а) оцінити людину як ділову; б) одержати чи передати ділову інформацію; в) вплинути на мотиви і рішення партнера.

Спрямованість суб’єкта спілкування може бути різною:

- потреба у співрозмовникові, заклопотаність собою (податливий стиль);

- потреба в досягненні успіху через контроль над іншими (агресивний стиль);

- збереження емоційної дистанції, незалежності, самотності (негативний стиль);

- співробітництво;

- компроміс;

- суперництво;

- пристосування (конформізм);

- уникнення (чогось небажаного).

Спілкування керівника відповідно до загального стилю управління може бути авторитарним (з перевагою одноособових рішень), демократичним (орієнтованим на групу), ліберальним (залежно від випадку).

Спілкування керівника з групою чи з окремими її представниками, як правило, проходить ряд стадій (етапів):

1.Підготовка, планування, визначення місця і часу, настанова на певний результат.

2.Входження в контакт із партнером, де важливу роль відіграє само налаштування, здатність зрозуміти стан і настрій партнера, наявність можливості зорієнтуватися самому і надати таку можливість своєму партнеру. Цей період має закінчитися встановленням психологічного контакту.

3.Концентрація уваги на конкретній проблемі і розробка теми.

4.Мотиваційний етап: проведення зондажу для розуміння мотивів і інтересів співрозмовника.

5.Підтримка уваги, боротьба з відволіканням.

6.Стадія аргументації і переконання у випадку, якщо є розбіжності в думках.

7.Стадія фіксації результатів.

Процес спілкування завжди активний з обох боків, тому керівник повинен уміти не тільки говорити, наказувати, переконувати, але і вміти слухати. Процес ефективного слухання вимагає концентрації уваги, виділення змісту і логічного перероблення сприйнятої інформації, її перекладу в довгострокову пам’ять. Свій мовний вплив, слухання і навіть мовчання в процесі бесіди керівник повинен навчитися робити максимально інформативним.

Майстерність педагога можна розглядати як найвищий рівень педагогічної діяльності, як вияв творчої активності особистості педагога. Коли ж ми прагнемо усвідомити витоки розвитку майстерності, зрозуміти шляхи професійного самовдосконалення, доцільно сформулювати визначення цієї педагогічної категорії так: педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі. До таких властивостей належать гуманістична спрямованість вчителя, його професійна компетентність, педагогічні здібності і педагогічна техніка. В цьому визначенні слід наголосити на таких особливостях:

1) педагогічна майстерність у структурі особистості – це система, здатна до самоорганізації, системо твірним є гуманістична спрямованість;

2) підвалиною професійної майстерності є професійна компетентність (спря-мованість і професійні знання становлять той кістяк високого професіоналізму в діяльності, який забезпечує цілісність системи, що само організується);

3) педагогічні здібності забезпечують швидкість самовдосконалення;

4) техніка, що спирається на знання і здібності, дає змогу виявити внутрішній потенціал учителя, гармонізуючи структуру педагогічної діяльності.

Усі складники педагогічної майстерності взаємопов’язані, їм властивий саморозвиток, а не лише зростання під впливом зовнішніх чинників.

Розглянемо докладно складники педагогічної майстерності.

Гуманістична спрямованість – найголовніша характеристика майстерності, яка включає  покликання, ідеали, інтереси, мотиви, ціннісні орієнтації. Гуманістична спрямованість – спрямованість на особистість іншої людини, утвердження словом і працею найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки і стосунків. Це вияв професійної ідеології вчителя, його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб’єктів. Педа-гогічна спрямованість особистості кожного вчителя багатоаспектна. Її становлять ціннісні орієнтації: на себе – самоутвердження (щоб вбачали в мені квалі-фікованого, вимогливого, справжнього вчителя); на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для вчителя – програма, заходи, способи їх пред’явлення); на учня (учнівський колектив – адаптація); на мету педагогічної діяльності (на допомогу учневі в розвитку – гуманістична стратегія). Для педагога провідною є орієнтація на головну мету за гармонійної узгодженості  всіх інших: гуманізація діяльності, гідного самоутвердження, доцільності засобів, врахування потреб вихованців. Лише за умови почуття відповідальності перед майбутнім, усвідомлення мети і великої любові до дітей починає формуватися професійна майстерність учителя. Гуманістична спрямованість педагога визначає стратегію його уроку, вона завжди виявляється як активна позиція, є виявом здатності бачити великі завдання у малих справах. Вона дає змогу оцінювати свою діяльність з погляду не лише безпосередніх, а й опосередкованих результатів, тобто тих позитивних індивідуальних змін у життєдіяльності і структурі особистості своїх вихованців, частковим організатором яких ти є сам як особа, відповідальна за якість організації виховного процесу.

Підвалиною педагогічної майстерності є професійна компетентність. Знання вчителя звернені, з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з іншого – до учнів, психологію яких мусить добре знати. Зміст педагогічної компетентності – це знання предмета, методики його викладання, педагогіки і психології. Важливою особливістю професійних педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від вчителя вміння синтезувати матеріал для успішного розв’язання педагогічних задач, аналізу педагогічних ситуацій, що зумовлюють необхідність осмислення психологічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Знання педагога – не сума засвоєних дисциплін, а особистісна забарвлена усвідомлена система, де є місце власним оцінкам, критичним поглядам. На ґрунті професійних знань формується педагогічна свідомість – принципи і правила, які є засадовими щодо дій і вчинків учителя. Ці принципи і правила кожний педагог виробляє на підставі власного досвіду, але осмислити, усвідомити їх можна лише за допомогою наукових знань, що потребують систематичного поповнення.

Третім елементом у структурі педагогічної майстерності є здібності до педагогічної діяльності. Вони залежать від особливостей перебігу психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Аналіз педагогічних здібностей здійснено у багатьох фундаментальних дослідженнях (Ф.М. Гоноболін, Н.В.Кузьміна, В.М.Крутецький та ін.). Спираючись на дослідження, можна виокремити такі шість провідних здібностей до педагогічної діяльності:

1) комунікативність – професійна здатність педагога, що характеризується потребою у спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовника й мати задоволення від спілкування;

2) перцептивні здібності – професійна проникливість, пильність, педагогічна інтуїція, здатність сприймати й розуміти іншу людину;

3) динамізм особистості – здатність активно впливати на іншу особистість;

4) емоційна стабільність – здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив;

5) оптимістичне прогнозування – передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній і перетворення всієї структури особистості через вплив на позитивні якості;

6) креативність – здатність до творчості, спроможність генерувати незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв’язувати проблемні ситуації.

Ще один елемент педагогічної майстерності – педагогічна техніка як форма організації поведінки вчителя. Знання, спрямованість і здібність без умінь, без володіння способами дій не є гарантією високих результатів. Педагогічна техніка – це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою) і прийоми впливу на інших (вербальними й невербальними засобами).

Елементи педагогічної майстерності дають змогу з’ясувати системність цього явища в педагогічній діяльності. Високий рівень майстерності надає нової якості всій роботі педагога: формується професійна позиція, що акумулює в с собі вищі рівні спрямованості, знання і готовність до дії;розвинуті знання стають інструментом для самоаналізу і виявлення резервів саморуху; високий рівень здібностей стимулює саморозкриття особистості, а вдосконалення педагогічної техніки – пошук результату, адекватного задумові.

Критеріями майстерності педагога є доцільність ( за спрямованістю), продуктивність (за результатом), діалогічність (за характером стосунків з учнями), оптимальність у виборі засобів, творчість (за змістом діяльності).

В оволодінні майстерністю можна виокремити кілька рівнів.

Елементарний рівень. У вчителя наявні лише окремі якості професійної діяль-ності. Найчастіше – це володіння знаннями для виконання педагогічної дії, во-лодіння предметом викладання. Проте через брак спрямованості на розвиток учня, техніки організації діалогу продуктивність його навчально-виховної діяльності є невисокою.

Базовий рівень. Учитель володіє основами педагогічної майстерності: педагогічні дії гуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами розвиваються на позитивній основі, добре засвоєно предмет викладання, методично впевнено і самостійно організовано навчально-виховний процес на уроці. Цього рівня, як правило, досягають наприкінці навчання у вищому навчальному закладі.

Досконалий рівень. Характеризується чіткою спрямованістю дій учителя, їх високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні. Педагог самостійно планує й організовує свою діяльність на тривалий проміжок часу, маючи головним завданням розвиток особистості учня.

Творчий рівень. Характеризується ініціативністю і творчим підходом до орга-нізації професійної діяльності. Вчитель самостійно конструює оригінальні педагогічно доцільні прийоми взаємодії, діяльність будує, спираючись на реф-лексивний аналіз. Сформовано індивідуальний стиль професійної діяльності.

Завдання вищого навчального закладу – допомогти студентові опанувати основи майстерності для усвідомленого і продуктивного початку професійної діяльності: сформувати гуманістичну спрямованість, дати ґрунтовні знання. розвинути педагогічні здібності, озброїти технікою взаємодії, підготувати до професійного аналізу різноманітних педагогічних ситуацій.

Питання для самоперевірки

1.Дайте характеристику діловому спілкуванню.

2.Які існують види ділового спілкування?

3.Назвіть функції ділового спілкування.

4.У яких формах може здійснюватися ділове спілкування?

5.Охарактеризуйте етапи та правила проведення ділових бесід.

6.Які типи співрозмовників ви знаєте?

7.Дайте характеристику стратегіям та принципам ведення переговорів.

8.Які існують етапи дискусії? Охарактеризуйте їх.

9.У чому полягає культура спілкування керівника?

10.Які типи спілкування може використовувати керівник?

11.Що таке педагогічна майстерність?

12.Дайте характеристику складникам педагогічної  майстерності.

13.Які існують рівні педагогічної майстерності?

 Проблемні питання

1.Який викладач вважається «хорошим»?

2.У чому проявляється поважне ставлення опонентів дискусії одне до одного?

3.Як комунікативна компетентність учасників ділового спілкування впливає на результати діяльності?

4. Які чинники впливають на успіх ділової бесіди?

ГЛОСАРІЙ

Авторитарність (вплив, влада) – соціально-психологічна характеристика особистості, що відбиває її прагнення максимально підкорити своєму впливу партнерів по взаємодії і спілкуванню.

Авторитет (вплив, влада) – 1) загальновизнаний вплив індивіда, заснований на положенні, яке він обіймає, посаді, статусі; 2) визнання за індивідом права на ухвалення відповідального рішення в умовах спільної діяльності.

Агресія (нападати) – індивідуальне чи колективне поводження, дія, спрямована на нанесення фізичної чи психологічної шкоди, збитку або на знищення іншої людини чи групи людей.

Активність особистості – активна життєва позиція людини, яка виражається в її ідейній принциповості, послідовності у відстоюванні своїх поглядів, єдності слова і діла.

Амбівалентний (обидва) – неоднозначний, двоїстичний, суперечливий за своєю природою.

Асертивність – практичний метод з галузі міжособистісної комунікації.

Атракція – форма пізнання іншої людини, яка заснована на формуванні стійкого позитивного почуття до неї.

Бар’єри психологічні – психічний стан, який виявляється в неадекватній пасивності суб’єкта, який перешкоджає виконанню ним тих чи інших дій.

Вербальний (словесний) – термін, застосовуваний у психології для позначення форм знакового матеріалу, а  також процесів оперування з цим матеріалом.

Взаємодія міжособистісна – 1) у широкому сенсі – випадковий чи навмисний, приватний чи публічний, тривалий чи короткочасний, вербальний чи невербальний особистісний контакт двох чи більше людей, що має наслідком взаємні зміни  їх поведінки, діяльності, ставлення, установок; 2) у вузькому значенні – система взаємно обумовлених індивідуальних дій, зв’язаних циклічною причинною залежністю, при якій поводження кожного з учасників виступає одночасно і стимулом, і реакцією на поводження інших.

Взаємодія соціальна – форма соціальної комунікації чи спілкування принаймні двох осіб чи спільнот, у якій систематично здійснюється їхній вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягаються пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, змісту дій і визначений ступінь солідарності чи згоди між ними.

Взаєморозуміння – механізм міжособистісної взаємодії, пов’язаний з когнітивними процесами, який забезпечує формування спільного значеннєвого поля учасниками взаємодії, об’єднання інтересів сторін, вироблення подібного бачення завдань у конкретній ситуації.

Внутрішнє мовлення – внутрішнє, не звукове звертання особи до  себе чи до уявного співрозмовника; особливий внутрішній план мовлення, глибший, ніж семантичний; механізм мовного мислення; живий процес народження думки в слові.

Вплив (у психології) – процес і результат зміни індивідом поведінки іншої людини, її настанов, намірів, уявлень, оцінок і т. п. у ході взаємодії з нею.

Декодування інформації ( роз’яснення, виклад, поінформованість) – перекладання інформації мовою одержувача (адресата).

Деструктивний – неефективний, неплодотворний, руйнівний.

Джерело інформації (комунікатор) – суб’єкт, який формує зміст, структуру інформації, що передається.

Дискусія (розгляд) – широке публічне обговорення спірного питання.

Диспут (міркую, сперечаюсь) – спір на наукову, літературну чи іншу тему.

Дистанція соціальна – ступінь близькості чи відчуження соціальних груп і осіб по їхньому положенню в суспільстві.

Діалог (бесіда, розмова) – репліки у процесі комунікації двох або кількох осіб.

Ділова взаємодія – така взаємодія людей, що полягає у рішенні конкретної задачі, що стоїть перед організацією, що накладає визначені рамки на поведінку людей.

Ділова нарада – форма організованої, цілеспрямованої взаємодії керівника з колективом завдяки обміну думками.

Ділове спілкування – процес взаємозв’язку і взаємодії, у якому відбувається обмін діяльністю, інформацією і досвідом, що передбачає досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми чи реалізацію певної мети.

Експресія – виразність; сила прояву почуттів, переживань.

Емпатичне слухання – безоцінний зворотний зв’язок, мета якого – надати співрозмовникові підтримку, дати зрозуміти, що проблема, яка його турбує, сприймається як важлива.

Емпатія – здатність індивідуума емоційно відгукуватися на переживання інших людей.

Ефект ореолу – вплив загального враження про іншу людину на сприйняття й оцінку часткових властивостей її особистості.

Жести (положення, поза, рух тіла) – рухи, які мають сигнальне значення; виражальні рухи головою, рукою у процесі комунікації.

Засоби інформації – інструменти передавання повідомлення каналами комунікації.

Зараження – несвідома, мимовільна схильність індивіда до певних психологічних станів, яке виявляється в процесі передачі певного емоційного стану.

Зворотний зв’язок – реакція на почуте, прочитане або побачене; інформація (у вербальному або невербальному вигляді), яку відсилає відправнику реципієнт, демонструючи ступінь розуміння, довіри до повідомлення, засвоєння й погодження із повідомленням.

Знакові (комунікативні) системи – системи обміну й передавання інформації; природні (вербальні, невербальні засоби), штучні (засоби комп’ютерної комунікації).

Ідентифікація – психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою людиною, групою, колективом, що допомагає йому успішно опановувати різні види соціальної діяльності, засвоювати і перетворювати соціальні норми і цінності, виконувати соціальні ролі.

Імідж – цілеспрямовано формований образ, покликаний зробити емоційно-психологічний вплив на кого-небудь з метою популяризації, реклами і т.п.

Інтерпретація – тлумачення, розкриття змісту, пояснення.

Інтонація – ритміко-мелодійна сторона мови (підвищення і зниження тону); манера вимови, що виражає почуття.

Інцидент – ситуативна провокація конфліктної ситуації, що виникла в результаті збігу обставин і зумовила привід для конфлікту.

Канали комунікації – шляхи, якими пряма і зворотна інформація рухається до різноманітних суспільних груп та від них.

Каузальна атрибуція – механізм інтерпретації вчинків і почуттів іншої людини (прагнення до з’ясування причин поведінки суб’єкта). Каузальна атрибуція – механізм соціальної перцепції в ситуаціях соціальної взаємодії у спільній діяльності.

Кінесика – різновид невербальної комунікації, яка використовує оптико-кінетичну систему знаків, що містить жести, міміку, пантоміміку.

Компроміс – угода між представниками різних інтересів, думок та ін. на основі взаємних поступок.

Комунікабельність – здатність, схильність до спілкування, комунікації, до всиновлення контактів і зв’язків, психологічна сумісність, товариськість.

Комунікація – специфічно культурна форма спілкування, обмін інформацією між людьми за допомогою знаків і символів, при якому інформація передається цілеспрямовано, приймається вибірково, а взаємодія здійснюється відповідно до визначених правил і норм.

Комунікативна компетентність – здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми.

Комунікативний намір – це бажання вступити в спілкування з іншою людиною.

Комунікативна поведінка педагога – така організація мовлення і відповідної йому мовленнєвої поведінки педагога, що впливає на створення емоційно - психологічної атмосфери спілкування педагогів і учнів, на характер взаємин між ними, на  стиль їхньої роботи.

Комунікативний процес – безпосередній або опосередкований обмін інформацією між суб’єктами комунікації.

Комунікативні бар’єри – абсолютна чи відносна, суб’єктивно пережита чи реально наявна перешкода ефективній комунікації.

Комунікативні звички – комунікативні дії, що стали потребою.

Комунікативні здібності – якості, що забезпечують ефективність комунікативної діяльності.

Комунікативні навички – автоматизовані усвідомлені дії, що сприяють швидкому й точному відображенню комунікативних ситуацій, обумовлюють адекватність сприйняття, розуміння об’єктивного світу й вплив на нього у процесі педагогічної комунікації.

Комунікативні уміння – комунікативні дії, засновані на ґрунтовній теоретичній і практичній підготовленості, що дає змогу творчо використовувати комунікативні знання, навички для відображення і перетворення дійсності.

Комунікативність (зв’язок, повідомлення) – сукупність істотних, відносно стійких властивостей особистості, що сприяють успішному прийманню, розумінню, засвоєнню, використанню й передаванню інформації.

Конкуренція – тип поведінки, що охоплює взаємодії, які так чи інакше розладнують спільну діяльність.

Конфлікт – зіткнення протилежних інтересів на підставі суперництва, відсутності взаєморозуміння з різних питань, пов’язаних з гострими емоційними переживаннями.

Конфліктна ситуація – граничний випадок загострення протиріччя в колективі.

Конформність – психологічна характеристика поводження людини, що виражається в її піддатливості «тиску» групи, тобто в ситуації конфлікту між власною думкою і думкою групи вона формує думку, що збігається з думкою більшості.

Конфронтація – протиставлення, протиборство.

Кооперація – види взаємодії, що сприяють організації спільної діяльності.

Координація – пошук таких засобів спілкування, що найкраще відповідають намірам і можливостям партнерів.

Культура мови – галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.

Культура мовлення – упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.

Маніпулювання – складна, заплутана дія; спритна витівка, підтасовування; система приймів і способів впливу на свідомість з метою нав’язування яких –небудь ідей чи введення в оману.

Міжособистісна взаємодія – взаємні дії учасників спілкування, спрямовані на співвіднесення цілей кожної зі сторін і організацією досягнення їх в процесі спілкування.

Міжособистісна комунікація – взаємний обмін суб’єктивним досвідом людей, які перебувають в просторовій близькості і  мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснювати зворотний зв’язок.

Міжособистісне спілкування – взаємодія між кількома людьми, здійснювана за допомогою засобів мовного і немовного впливу, у результаті якого виникають психологічний контакт і визначені стосунки.

Міжособистісне сприйняття – сприйняття іншої людини, відображення її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з особистісними властивостями індивіда, якого сприймають, і здійснення на цій основі розуміння його внутрішнього світу і поведінки.

Міжособистісний простір – організація всіх елементів міжособистісної взаємодії у певному порядку, що припускає: 1) вибір позиції у відношенні до іншого, прибудову до позицій один одного; 2) чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза якими обрана позиція стає доречною; 3) оформлення зайнятої позиції за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікації.

Міміка – виразні рухи обличчя, що відбивають почуття, стосунки людини.

Мова – система знаків, що служить засобом людського спілкування, розумової діяльності, способом вираження самосвідомості особистості, передавання і збереження інформації.

Мовлення – історично сформована в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей форма спілкування за допомогою мови.

 Мовне спілкування – процес встановлення і підтримки цілеспрямованого, прямого чи опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови.

Навіювання – особливий вид впливу, а саме: цілеспрямований, неаргументований вплив однієї людини  на іншу чи на групу людей.

Наслідування – механізм, спосіб впливу людей один на одного в результаті відтворення індивідом рис і зразків поведінки, яка демонструється.

Настанова – готовність, схильність суб’єкта до дії, що виникає при передбаченні ним появи визначеного об’єкта й забезпечує стійкий, цілеспрямований характер діяльності стосовно даного об’єкта.

Невербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією шляхом використання для передавання повідомлень немовних засобів комунікації.

Норми групові – сукупність правил і вимог, вироблюваних кожною реально функціонуючою спільністю і таких, що відіграють роль найважливішого засобу регуляції поводження членів даної групи, характер їх взаємин, взаємодії і спілкування.

Об’єкт конфлікту – проблемна ситуація на основі пересічних інтересів опонентів, що бажають контролювати її і керувати нею.

Одержувач інформації (реципієнт) – особа (група осіб), яка приймає інформацію та відповідно реагує, визначає результативність комунікації.

Опоненти – це учасники конфлікту (окремі особи, групи людей, організації).

Пантоміміка – виражальні рухи всього тіла або окремої його частини.

Педагогічне спілкування – система соціально-психологічної взаємодії між вчителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов для спільної діяльності.

Педагогічна техніка – сукупність використовуваних педагогом прийомів, її засобами є мова і невербальні засоби спілкування.

Педагогічний такт – це міра педагогічно доцільного впливу педагога на тих, хто вчиться, уміння встановлювати продуктивний стиль спілкування.

Переконання – механізм впливу на особистість, що здійснюється за допомогою логічного обґрунтування інформації, це переважно інтелектуальний вплив.

Перцепція – сприйняття, представлення, відображення.

Писемна мовлення – мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків.

Предмет конфлікту – протиріччя (проблема), що протиборчі сторони намагаються вирішити.

Презентація – урочисте, публічне представлення чого-небудь нового, що недавно з’явилося, новоствореного.

Престиж – авторитет, вплив; значимість, привабливість, приписувані в суспільній свідомості різним сторонам діяльності людей; повага, якою користується хто-небудь.

Привабливість – ступінь наближення до того типу зовнішності, що максимально схвалюється певною групою, до якої належать індивіди.

Проксеміка – просторові взаємини людей у процесі спілкування.

Психологічний вплив – зміна психологічних характеристик особистості, групових норм, суспільної думки чи настрою за рахунок використання психологічних, соціально-психологічних закономірностей.

Психотип – модель поведінкової структури особистості і її взаємодій з навколишнім середовищем.

Реципієнт – суб’єкт, який сприймає адресоване йому повідомлення, реагує на повідомлення.

Рефлексія – механізм самопізнання у процесі спілкування, в основі якого лежить здатність людини уявляти, як вона сприймається партнером по спілкуванню.

Ритуал – сукупність установлених дій, що у символічній упорядкованій формі відтворюють зв’язок індивідів, соціальних груп, суспільства з найбільш значимими для них явищами: соціальними цінностями, інститутами, історичними подіями, людьми, природними об’єктами і процесами тощо.

Ритуали міжособистісні – стереотипні моделі поводження, обмін прийнятими в суспільстві фразами і жестами, доречними в даній ситуації, що виконують функції стабілізації стосунків, соціального контролю, передавання досвіду.

Рівень спілкування діловий – рівень спілкування, на якому людей об’єднують інтереси, справи, спільна діяльність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва; спілкування психологічно відсторонене, домінує Я - Ви контакт.

Рівень спілкування інтимно-особистісний – рівень, на якому основною метою спілкування є задоволення потреби в розумінні, співчутті, переживанні; від партнерів очікуються психологічна близькість, емпатія, довірливість.

Рівень спілкування соціально-рольовий – рівень спілкування, на якому від людини очікується виконання визначеної рольової функції, демонстрація знання норм соціального середовища, підтвердження себе, свого статусу; спілкування, як правило, має анонімний характер.

Роль – соціальна функція особистості; відповідний усталеним нормам спосіб поводження людей залежно від їхнього статусу чи позиції в суспільстві, у системі міжособистісних сосунків.

Самоактуалізація – прагнення людини до можливо більш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей.

Самопрезентація – короткочасний, специфічно мотивований і організований процес пред’явлення інформації про себе у вербальній і невербальній поведінці.

Соціальна перцепція – процес, який виникає під час взаємодії між людьми на основі природного спілкування і який відбувається у формі сприйняття і розуміння однієї людини іншою.

Спілкування – 1) складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами в спільній діяльності та обміні, що включає в  себе обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини; 2) здійснювана знаковими засобами взаємодія суб’єктів, викликана потребами спільної діяльності і спрямована на значиму зміну в стані, поводженні і  особистісно-змістовних утвореннях партнера.

Спілкування керівника – процес передачі й одержання інформації, за рахунок чого відбувається вплив на вчинки і стан членів  колективу.

Стереотип – деякий стійкий образ будь-якого явища чи людини, який використовують, як певне «скорочення», у взаємодії з цим явищем.

Стиль педагогічного спілкування – усталена система способів і прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії.

Стиль спілкування – індивідуальна стабільна форма комунікативної поведінки людини, що виявляється в будь-яких умовах взаємодії – у ділових і особистих стосунках, у способах прийняття і здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у  методах розв’язку міжособистісних і ділових конфліктів.

Стратегія мовленнєвого спілкування -  процес побудови комунікації, спрямований на досягнення довгострокових результатів.

Структура конфлікту – сукупність стійких зв’язків конфлікту, що забезпечують його цілісність, тотожність, відмінність від інших явищ соціального життя, без яких він не  може існувати як динамічно взаємозалежна цілісна система і процес.

Суб’єкт конфлікту – конфліктна особистість чи проблеми, здатні спровокувати конфлікт.

Такесика – невербальна комунікація, зв’язана з тактильною системою сприйняття; включає найрізноманітніші дотики – рукостискання, поцілунки, погладжування, поплескування, обійми і т.д.

Тактика мовленнєвого спілкування – сукупність прийомів ведення бесіди і лінії поведінки на певному етапі в рамках окремої розмови.

Тактика спілкування – реалізація в конкретній ситуації комунікативної стратегії на основі опанування технік спілкування і знання правил спілкування.

Техніка спілкування – сукупність конкретних комунікативних умінь, що дозволяють використовувати різноманітні, придатні для конкретної ситуації взаємодії прийоми і  методи спілкування.

Толерантність – терпимість, допущення.

Трансактний аналіз – наукова теорія, що дозволяє проаналізувати вплив позицій, які займають ті, що спілкуються, на ефективність процесу спілкування.

Трансакція -  одиниця взаємодії партнерів по спілкуванню, що супроводжує визначення позицій кожного.

Узгодження – механізм взаємодії, що стосується спілкування з погляду мотивації та потреб; його результатом є відносна згода з метою, змістом, намірами, що задає основний тон міжособистісним відносинам, визначає їхнє емоційне забарвлення.

Усне мовлення – засіб безпосередньої комунікації в присутності обох мовців чи обох сторін, яка відбувається завдяки сприйманій органами слуху усній артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність.

Фрустрація – психологічний стан, що виникає в ситуації розчарування, нездійснення якої-небудь значимої для людини мети, потреби; гнітюча тривога, почуття напруженості, безвихідності.

Читання – процес сприйняття й смислового оброблення (розуміння) писемного мовлення; процес комунікації посередництвом мовлення («автор -читач»).

Ціннісні орієнтації особистості – поділювані особистістю соціальні цінності, які виступають як мета життя й основних засобів досягнення її з огляду на це набувають функції найважливіших регуляторів соціального поводження індивідів.

Основна література

1. Андреева Г.М. Социальная психология / Андреева Г.М. – М., 1998. – 450 с.

2. Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская В.Е. Психология управления / Бандурка А.М., Бочарова С.П., Землянская В.Е. - Харьков: ООО«Фортуна-пресс», 1998. – 356 с.

3.Бутенко Н.Ю. Комунікативні процеси у навчанні: [Підручник] / Бутенко Н.Ю.  – Вид.2-ге, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. – 384 с.

4. Бутенко Н.Ю., Приходько В.М., Федоренко Н.І. Комунікативні процеси у навчанні: [Навч.метод. посіб. для самост. вивч. дисц.] / Бутенко Н.Ю., Приходько В.М., Федоренко Н.І. /За заг. ред. Н.Ю.Бутенко. – К.: КНЕУ, 2004. – 334 с.

5.Берн Э. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры / Берн Э. – Л.: Лениздат, 1992. - 186 с.

6. Бодалев А.А. Восприятие и понимание человека человеком / Бодалев А.А. – М., 1989. – 167 с.

7. Добрович А. Общение: наука и искусство / Добрович А.– М.: АОЗТ «Яуза», 1996. – 234 с.

8. Загальна психологія: [Підручник] /Скрипченко О.В., Долинська Л.В., Огороднійчук З.В. та ін.- К.: Либідь, 2005. – 386 с.

9. Кан-Калик В.А. Основы профессионально-педагогического общения / Кан-Калик В.А.   – Грозный: Чеч.-Инг. Изд-во, 1979. – 176 с.

10. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении: [Кн. для учителя] / Кан-Калик В.А. – М.: Просвещение, 1987. – 196 с.

11. Лабунская В.А. Невербальное поведение / Лабунская В.А. – Ростов-н / Д.: РГУ, 1986. – 246 с.

12. Леонтьев А.А. Педагогическое общение / Леонтьев А.А. – 3-е изд.- М.: Смысл, 1999. – 152 с.

13. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія: [Навч. посібник] / С.Д.Максименко, В.О.Соловієнко - К.:МАУП, 2000. – 236 с.

14.Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента / Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. /Пер. с англ.- М.: Дело, 1992. – 458 с.

15. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: [Навч. посібник] / М’ясоїд П.А. - 4-те вид., стер. – К.: Вища шк., 2005. – 368 с.

16. Основы педагогического мастерства: [Учеб. пособие для пед. спец. высш. учеб. Заведений]  /Под ред. И. А. Зязюна. – М.: Просвещение, 1989. – 244 с.

17. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс: [учебник для студентов пед. ВУЗов]: кн.1 / Подласый И.П. – М.: Владос, 1999. – 256 с.

18. Педагогічна майстерність: [Підручник]/ Під ред. І.А. Зязюна. – К.: Вища шк.., 1997. – 346 с.

19. Почепцов Р.Р. Имидж и выборы. Имидж политика, партии, президента / Почепцов Р.Р.– К.: Украина, 1997.

20. Психология и педагогика: [Учебное пособие] / Под ред. А.А.Радугина. – М.: Изд-во ЦЕНТР, 1996. -  218 с.

21. Психологія: [Підручник] / Трофімов Ю.Л., Рибалка В.В., Гончарук П.П. та ін..; за ред. Ю.Л.Трофімова. – К.: Либідь, 1999. – 416 с.

22. Савенкова Л.О. Комунікативні процеси у навчанні: [Навч. посібник] / Савенкова Л.О.  – К.: КДЕУ, 1996. – 112 с.

23. Савенкова Л.О. Педагогічне спілкування: [Навч. посібник] / Савенкова Л.О. – К.: КДЕУ, 1997. – 178 с.

24. Семиченко В.А. Психология общения / Семиченко В.А. – К.: «Магистр-S», 1997. – 152 с.

25. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології і педагогіки: [Посібник] / О.М.Степанов, М.М. Фіцула– К.: Академвидав, 2003. - 368 с.

26. Шейнов В.П. Конфликты в нашей жизни и их разрешение / Шейнов В.П. – Мн.: Амалфея, 1997.

27. Шейнов В.П. Психология и этика делового контакта / Шейнов В.П.  – Мн.: Амалфея, 1997.

28. Шепель В.М. Секреты личного обаяния (Имиджелогия) / Шепель В.М.  – М.: «ЮНИТИ», 1994.

29. Якунин В.А. Педагогическая психология: [Учеб. пособие] / Якунин В.А. - Европ. ин-т экспертов.- СПб.: Изд-во Михайлова В.А.; Полиус, 1998.

Додаткова література

1. Зубенко Л.Г., Нємцов В.Д. Культура ділового спілкування: [навч. посібник] / Л.Г.Зубенко, В.Д. Нємцов - К.: ЕксОб, 2000.

2. Карнеги Д. Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей. Как вырабатывать уверенность в себе и влиять на людей, выступая публично / Карнеги Д.  – Лениздат, 1982.

3. Кузин Ф.А. Имидж бизнесмена / Кузин Ф.А. – М.: Ось-89, 1997.

4. Леви В. Искусство быть собой / Леви В. – М.: Просвещение, 1986.

5. Леви В. Искусство быть другим /Леви В. – М.: Просвещение, 1986.

6. Палеха Ю.І., Водерацький Ю.В. Етика ділових стосунків: [Навч. - метод. посібник] / Ю.І.Палеха, Ю.В. Водерацький– К.: Вид-во Укр. Фін. ін.-ту менеджм. і бізнесу, 1999.

7. Хрящева Н.Ю. Деловое общение руководителя / Хрящева Н.Ю. – М., 1990.

8. Шейнов В.П. Риторика / Шейнов В.П. – Минск.: Амалфея, 2000.

9. Шейнов В.П. Скрытое управление человеком (Психология манипулирования) /Шейнов В.П.  – Минск: Харвест: М.: АСТ, 2000.

10. Шепель В.М. Управленческая этика / Шепель В.М. – М.: Экономика, 1993.

11. Щекин Г.Б. Культура делового общения / Щекин Г.Б. – К., 1989.

PAGE  141


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58898. Океани Землі 49.5 KB
  Мета: продовжувати формувати уявлення про поверхню Землі, її зображення на карті, уміння читати карту і працювати з нею, сформувати уявлення про океани Землі; розвивати пізнавальний інтерес, висвітлити значення океанів та використання їх багатств людиною...
58899. Управление карьерой молодых специалистов на Красноярской дистанции электроснабжения 604.5 KB
  Изучить научную литературу отечественных и зарубежных авторов по проблемам управления карьерой молодых специалистов; дать общую характеристику изучаемому объекту, проследить его основные производственно-финансовые показатели; проанализировать состояние работы по управлению карьерой молодых специалистов на Красноярской дистанции электроснабжения...
58900. Зона мішаних лісів на території України 90.5 KB
  Хто здогадався чому на нас сипнув такий сніжок Це тема уроку. Щоб ви хотіли дізнатися про зону мішаних лісів Чи потрібно нам вивчати цю тему Дівчинка співає строфу пісні. А тепер детальніше зупинимось на зоні мішаних лісів.
58901. Закріплення знань про прислівник 38 KB
  Робота в групах на картках Визначити спосіб творення прислівників: забагато нещиро понашому рановранці заново Смачнесенько Отже прислівники утворюються за допомогою префіксального...
58902. Складнопідрядні речення з кількома підрядними 43 KB
  Мета: створити умови для ознайомлення із складнопідрядними реченнями з кількома підрядними; дати поняття про послідовну однорідну і неоднорідну підрядність; формувати вміння визначати вид підрядно сті; сприяти розвитку логічного мислення уваги...
58903. Оценка привлекательности новых сегментов смежной деятельности компании «Строймеханизация» и разработка стратегии конкурентоспособного выхода на них 836.5 KB
  Целью данного исследовательского проекта является создание диверсификационной стратегии развития компании «Строймеханизация» через поиск, изучение и оценку новых или смежных сегментов рынка, которые могли бы позволить Компании, оптимально используя имеющиеся административные
58904. ВИХОВНА ГОДИНА. СИМВОЛИ РІДНОЇ БАТЬКІВЩИНИ 199.5 KB
  Юнак Тризуб можна зустріти і на цеглинах підмурків Десятинної церкви у Києві і на плитах Успенської церкви у Володимир-Волинському що збудована в другій половині XI століття.