47998

Соціологія та соціологічні теорії

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Тобто людина не існує в одномірному просторі аналізує можливі альтернативи. Тобто будьяка людина є громадянином. Побачивши що всі тварини дбайливо всім забезпечені а людина гола і не взута без ложа і без зброї Прометей краде премудре вміння Гефеста і Афіни. Людина – недостатня істота бо їй бракує надійної системи інстинктів що забезпечує автоматизм поведінкових реакцій як це здійснюється у тварин.

Украинкский

2013-12-13

219.5 KB

6 чел.

Лекція №2. Розуміюча соціологія Макса Вебера та її сучасна інтерпретація

  1.  Проект розуміючої соціології  та її основні категорії
  •  соціальна дія
  •  суб’єктивний смисл
  •  ідеальний тип
  •  типи соціальної дії
  1.  Методологічні засади розуміючої соціології: принцип свободи від ціннісних суджень та віднесення до цінностей.
  2.  Влада і панування.
  3.  Ренесанс соціології Вебера (60-70 роки):
  •  проблема раціональності (формальна та матеріальна);
  •  парадокс раціоналізації

1.Соціологія вимагає:

  •  зрозуміти дійсність в її різноманітності
  •  встановити культурну значущість феноменів дійсності
  •  пояснити чинники їхньої історичної неповторності

За Вебером ані економіка, ані культура не є первинними. Його задача є констеляційною (констеляція – безліч рухів в різних сферах) – опис багатомірності. Суттєве від несуттєвого в соціумі відрізняється повторюваністю.

Соціологія за Вебером – це наука, яка намагається зрозуміти соціальну дію за допомогою інтерпретацій.

Соціальна дія має такі характеристики: 1) інтерсуб’єктність; 2) очікування; 3) суб’єктивний смисл.

Субєктивний смисл – наміри діючих осіб по відношенню одне до одного. В конструкції ідеального типу «смисл» - це дії вигаданих осіб в абстрактній конструкції.

Ідеальний тип долає історичні межі. Це теоретична конструкція, в якій представлені певні процеси, які відповідають інтересу епохи.

Соціальні факти – відхилення реального соціального феномену від можливого, фактичного від належного, а також чинники такого відхилення.

Отже, ідеальний тип пов’язує дві сфери людської культури, а саме ціннісно-нормативну і емпірично-буттєву.

Ця проблема своїх коренів сягає ще з філософії Девіда Юма, який розділив існуюче і належне (существующее и должное). Потім цю проблему підхопив Кант. У Канта категоричний імператив завжди формулюється в формі: «…, як би хотів ти, щоби ставились до тебе». Тобто сягає категорій належного, можливого, правильного. Вебер взагалі неокантіанець. Він дуже поважно ставиться до вчення Канта.

Отже як він формулює типи соціальної дії? Ви їх знаєте: два раціональних – цілераціональний та ціннісно-раціональний, і ще два – афективна і традиційна. Афективна дія також називається реактивною, бо це реакція на щось. Традиційну та афективну Вебер розглядає найменше. Зосереджується на двох типах – ідеальних типах раціональної дії. В природі такого не існує. Проте – це дуже ефективна модель, яка дає нам можливість порівнювати ситуацію і факти з мисленєвим конструктом.

Отже, цілераціональна соціальна дія орієнтована на мету. Це дія «ціль-засіб». Здійснюючи цю дію індивід осмислює поведінку іншої людини, а також функціонування предметів зовнішнього життя (артефакти, опредметнення діяльність іншого в нормах, фактах, предметах). Передбачення реакції на дію, як умова і засіб для досягнення власних продуманих цілей. Тобто те, що ми осмислили і те, що ми передбачили є умовою і засобом для наших подальших дій.

Далі: цілераціональна дія здійснює прорахунок, діалектику мети, засобів та наслідків. При чому наслідки можуть бути прямі, а є побічні наслідки. (Якщо ви мене зараз роздратуєте своє поведінкою, то я вас вижену і це буде прямий наслідок. А є побічним негативним наслідком тут наприклад є те, що ви не ознайомитесь з дуже цікавою та корисною соціальною теорією. Проте, якщо ви не хочете бути соціологом, а хочете бути директором палатки, то Вебер вам не потрібен. І даний засіб не є потрібним для вашої цілі.) Остання ознака цілеравціональної дії – аналіз можливих альтернатив. Тобто, людина не існує в одномірному просторі, аналізує можливі альтернативи.

Цінніснораціональна дія ґрунтується на свідомій дії орієнтовану на цінність – етичну, естетичну, незалежно від успіху. Успіх в розуміючій соціології розташовується в цілераціональній дії. Цінніснораціональна дія орієнтована на підпорядкувана виконанню заповідей, писаних і неписаних правил, морального закону за умов, якщо вони стають цінністю для особи.

Емоційно-афективна дія визначається афектами та емоціями, характеризуються відсутністю раціональної орієнтації, а традиційні дії підпорядковані звичкам і традиціям.

Також Вебер виокремлює історичні типи і соціологічні типи. До категорії історичних типів входять історичні ознаки того чи іншого історичного явища: капіталізм, античний поліс, середньовічне місто, сучасна держава. А до соціологічних належать абстрактні понятійні конструкції: панування, бюрократія, церква тощо.

Принцип свободи від ціннісних суджень. Критерієм упорядкування соціальних фактів є цінності. Цінність – це здатність індивіда розпізнавати, ранжувати соціальні феномени через віднесення їх до цінностей. В науці є принцип об’єктивності. У Вебера є стаття «Об’єктивність соціально-наукового і соціально-політичного пізнання».

2. Головною методологічною вимогою аналізу дійсності Вебер вважає три позиції, три умови: ми вивчаємо соціальний феномен через інтерес, цінність значення і ціннісну культуру.

Індивід не може бути незаангажованим. Нас виховують в сімї, нас виховує школа. Тобто будь-яка людина є громадянином. Проте, коли вчений досліджує соціальний світ, то він нав’язує соціальному світові свої ціннісні орієнтації. Вебер каже, що це природа людини. Ми не можемо бути поза цінностями. Проте ми не можемо нав’язувати об’єктивному дослідженню наші ціннісні критерії. Через це Вебер вимагає дотримання принципу свободи від ціннісних суджень. Цей принцип про чітке виокремлення в процесі соціологічного дослідження емпіричних фактів від цінностей, істинності від значущості. Вебер вважає, що істинність емпіричних фактів тобто їхнє об’єктивне існування і їхня значущість належать до різних гетерогенних площин.

3. Вебер розділяє владу і панування. Загальним в цих поняттях є те, що воля однієї особи підкорює волю інших. Тобто їх об’єднує те, що вони виходять з волі одного і спрямовані на волю іншого. Відмінність у тому, як діє ця воля.

Влада – означає будь-яку можливість стверджувати власну волю,не зважаючи на спротив і не рефлексуючи щодо підстав для влади. Тобто «я здійснюю свою волю попри все, не зважаючи ні на що». Влада діє за допомогою сили в різноманітних способах її застосування. Влада і панування мають ієрархію. Це ієрархічні соціальні створення. Той, хто посідає вищу сходинку ієрархії може владу вжити, тоді коли вважає за потрібним. Отже, влада своїми діями придушує, розтрощує, паралізує вольові прагнення, конфронтуючих з нею сил. На цьому ґрунтується її шанс і за такою схемою розгортаються перевороти, заколоти, придушення. Адже ситуація, коли влада не легітимна, то сила є найважливішим фактором перемоги.

Панування – інституційні форми влади і передбачає диференціювання суспільства на панівні класи і підпорядковані, а також виокремлення особливо управлінського апарату. Панування виникає з появою держави, яка монопольно володіє правом застосовувати силу щодо своїх підданих. Панування відрізняється від влади жорстко закріпленою ієрархією. Панування вимагає легітимації та консенсусу у вигляді взаємного визнання правил та порядків.

Вебер за допомогою ідеально-типового методу виокремлює три типи панування: легітимний – панування має раціональний характер, ґрунтується на визнанні порядків та правових передумов здійснення панування; традиційний – легітимація ґрунтується на вірі у святість і недоторканність традицій; харизматичний – легітимація на основі визнання сильної особистості.

Кожна з досліджуваних форма панування має свою соціологічну структуру. Легальне панування характеризується раціональним бюрократичним управлінням. Традиційне панування припускає корпоративне, кланове управління. В харизматичному може варіювати структура в залежності від історичної ситуації.

Критерієм модернізації держави Вебер вважав розгалужену структуру чиновників бюрократичного апарату.

4. Ренесанс теорії Вебера пов'язаний з двома датами: 50 років з дня смерті і 100 років з дня народження Вебера. Це припало на 60-70 роки і було пов’язано з  новим станом капіталістичного суспільства, яке називалось суспільство споживання, гедоністичне суспільство, криза свідомості. Це діагноз епохи. Ці ознаки трансформації капіталістичного суспільства пов’язані були із руйнацією таких засад як етика індивідуальної праці, приватна ініціатива, особиста відповідальність.

Саме на 60-70 роки припадає виникнення такого феномену в житті західного суспільства як контркультура. Ідеологи контркультури виходили з тотальної війни проти трудової етики і з заперечення цінності праці, тобто те на чому ґрунтувалась капіталістична культура.

Неоконсерватори казали в цей час: до чого призвели трудова етика, дух капіталізму? До зростання злочинності, руйнації сім’ї, сексуальної революції, руху хіпі.

Дуже слушною тут виявилась методологія Вебера, яка будувалась на двох різних рівнях соціального дослідження: конкретно-емпіричного та абстрактно-теоретичного.

Панівною проблемою цей час стала проблема раціональності і раціоналізації.

Раціональність – це спроба людини логічно, послідовно, аргументовано пояснити щось чи зробити щось.

Вебер виокремлює формальну раціональність та матеріальну раціональність.

Формальна раціональність пов’язана з тим, що вона орієнтується на форму і ігнорує зміст, матерію. Це послідовне упорядкування соціальних інтересів певним ідеям. Формальна раціональність – це історичне утворення. Вона здійснюється за Вебером в умовах економіки капіталістичного суспільства, де виокремлюється економічна сфера і господарство орієнтована на рентабельність на основі розрахунку.

Матеріальна раціональність притаманна традиційним суспільствам, де економіка керується не розрахунком, а традиціями та цінностями, а не за законами і правилами.

Раціоналізація – це тенденція історичного процесу. Носієм є соціальна служба. Метою раціональності є формування несуперечливої , внутрішньо упорядкованої системи взаємин.

Проблема раціональності – це поле вивчення для сучасної соціології. Два напрямки вивчення даної проблеми: розвиток структур раціональності і поглиблення раціоналізації.

Розвиток структур раціональності: здійснюється процес інституціоналізації різних сфер людського життя – господарства, економіки, науки, освіти, політики, проф. діяльності та іншого. Розвиток структур здійснення як розподіл видів діяльності, нормування та стандартизації діяльності. Процес раціональності пов'язаний із зростанням цілераціональної дії, її експансії, поширення і через зростання соціальної ролі науки, її проникнення в управління, побуту.

Поглиблення раціоналізації відбувається через політичне і бюрократичне панування. Парадокс раціоналізації. Те, чого прагнуло просвітництво з рештою призвело до першої світової війни.

Парадокс раціоналізації Вебер пов’язує з розчаклуванням світу. Наука, яка проникає в суть і дає відповідь на питання, призводить до розчаклування світу, яке відображене, на думку Вебера, в таких культурних феноменах: перетворення первісної магії в релігію, не розвинена релігія перетворюється в розвинену, а потім світову релігію. Також виникає філософія і наука – іррелігійність світу.

Раціоналізація призводить до втрати смислу і свободи.


Лекція №3  Соціальна антропологія

1.Теоретичні засади і витоки німецької соціальної антропології

2.Теорія соціальної дії та соціальних інституцій Арнольда Гелена.

3. Культурна антропологія Плеснера

4. Структурна антропологія Клода Леві-Стоса.

1. Антропологія – це вчення про людину. В першу половину 20 століття проблеми людини, так звана «картина людини», як теоретична проблема постала через досягнення нового значення різних гуманітарних наук (психології, соціології, етнографічні дослідження, зокрема Костомарова, теорія фрейдизму). Тож виникає філософська антропологія, тобто зібрання всіх знань про людину і цілеспрямоване дослідження людини.

Філософська антропологія – один з напрямів сучасної західної філософії поряд з психоаналізом, філософією життя Ніцше, волюнтаризмом Шопенгауера, феноменологією. Це інтегративне людинознавство, цілісне розглядання біологічних, душевних, духовних та соціальних якостей.

Засновник філософської антропології є Макс Шеллер («Місце людини в космосі»). Він вирішує питання людини через апеляцію до міфів подібно Фрейду. Міф – це усвідомлення людиною себе. Для філософської антропології центральним є міф про Епіметея і Промітея. Ми всі знаємо про Прометея («предвидящий»), проте ми не дуже знаємо про його брата, Епіметея («той, хто розумний згодом»). Прометею і Епіметею боги доручили розподілити здібності між всіма живими істотами. Саме Епіметей винен у беззахисності людей, так як витратив усі здібності до життя на землі на тварин, тому Прометей мав подбати про людей. Побачивши, що всі тварини дбайливо всім забезпечені, а людина "гола і не взута, без ложа і без зброї", Прометей краде "премудре вміння Гефеста і Афіни.

З цього Шеллер пропонує людину називати хворою твариною, глухим кутом еволюції, помилкою природи чи недостатньою природою. Шеллер вказує, що природна недостатність компенсується духовністю, відкритістю світові (як за Марксом – може володіти будь-якою діяльністю) і протистоїть світу та водночас є сумірною та співставною зі світом. Тобто доля людини – і герой, і не герой. Сартр: «Обрєчєнний бить свободним».

Людина – недостатня істота, бо їй бракує надійної системи інстинктів, що забезпечує автоматизм поведінкових реакцій, як це здійснюється у тварин. Через це вона має здійснити надійну адаптацію до середовища. На противагу тваринам, людина може бути присутня в усіх географічних зонах, не через свою природу, а через те, що вона добудовує, створює культуру.

Ратардація  - це довге дозрівання після народження. Факт того що людина народжується фізіологічним недоноском, дозрівання якої відбувається в тісній емоційній та фізичній єдності з батьками, може розглядатись як вада розвитку і як шанс і можливість, що криється в фізіологічній недозрілості людської душі.

Шанс і можливість стати ким завгодно – це відкритість світові. Наслідком цієї відкритості є необхідність навчання і створення штучного середовища, культури. Це, на думку Шеллера, здійснюється через можливість людини трансцендувати, тобто виходити за межі сприйняття.

Щоб реалізувати трансцендентність необхідно пройти соціалізацію (соціокультурне переродження). Людина відкрита не лише в горизонті місця, але і в горизонті часу. Людина живе в теперішньому, минулому і майбутньому. Вона є історичною і соціальною істотою. Золоте правило моральності теж сягає майбутнє і диктує теперішнє.

2. Арнольд Гелен (1976) «Людина. Її природа та становище у світі». Автор теорії соціальних інституцій та теорії соціальної дії. Він як і Шеллер виходить з положення про людину як недостатню істоту та її відкритість світові. Подвійна природа людини робить її культурною і приреченою навчатися.

Гелен задає питання: Як може бути життєздатною недостатня істота. У відповіді він використовує поняття перевантаження людини зовнішніми подразниками, враженнями, впливами. Бо якщо ми живемо в світі, який дуже швидко змінюється, то дуже багато впливає на наші органи чуття, розум, підсвідомість. Щоб вижити в такій ситуації людина має себе розвантажити, а здійснити це можна за допомогою дії. Тобто людина є діюча істота, може підпорядкувати свою дію і практику смислу (відголосок Вебера).

Тварина діє через: інстинкти поведінка ситуація.

Людина діє через: смисл дія ситуація.

У тварини поведінка запрограмована генотипом, а у людини дія, яка може бути і є свобідною.

Смисл розкривається через символічну систему. Перша символічна система, з якою стикається людина є мова. Мова є передумовою розвантаження людини.

Мова уможливлює комунікацію в формі дискурсів, які знаходяться в різних просторових та часових вимірах. Вона надає можливість людині планувати своє життя, передбачати життєві ситуації, діяти незалежно від фізіологічних потреб і робить людину культурною.

3.Теорія соціальних інституцій Гелена. Соціальна інституція – це форма взаємин між людьми, яка опосередкована нормами, правилами, порядками. Соціальні інституції існують на основі інстинкту взаємності. Соціальні інституції окультурюють цей інстинкт. Через соціальні інституції здійснюється зовнішнє розвантаження людини, виступають ерзацем (замінником) систем інстинктів, яких бракує людині як недостатній істоті. Інституції забезпечують надійність і передбачуваність поведінки, це здійснюється через встановлення правил і норм.

Приклад інституцій.

Родина : забезпечення виживання та самовідтворення людини.

Школа: навчання та виховання.

Господарство: виробництво і розподіл матеріальних благ.

Політика і держава: прийняття спільні рішення.

Релігія: останнє обґрунтування смислів.

Інституції забезпечують безпеку людського існування за умови дотримання їхніх норм і правил, здійснюють селекцію (ранжування) подразників спрямовуючи у відповідні канали енергію людських потягів та бажань, відповідає людській природі і є з нею функціонально узгодженою.

Особистість, свідомість

------------

Духовний світ

Інституція

Ідея-Персонал-Механім

Фізичний світ

<-----------

Суспільство, духовна культура

Соціальні інституції – своєрідні підприємства, на яких виробляються історично-обумовлені способи опанування життям та людського існування.

Їхня функція – забезпечення упорядкованого тривалого співробітництва людей, є стабілізуючими чинниками суспільного життя, є взірцями культури є путівниками по життю.

В своєму функціонуванні є де персоніфікованими та політично непов’язаними з діючими індивідами.

За Геленом  будь-яка інституційно несанкціонована діяльність є деструктивною. Він є теоретиком політичного консерватизму.

Гелен будує свою соціальну теорію на засадах таких загальнолюдських цінностей: власність, свобода, антропологічна нерівність, проте рівність як суб’єктів правових відносин, батьківщина, держава та інституції. Він вража, що їх (інституції) руйнувати не можна.

3. Плеснер «Ступені органічного і людина». Він критикує Гелена за ідею неповноцінності людини.

Сутність людини – ексцентричність (можливість покинути центр). Через ексцентричність  людина переживає себе як особистість  і єдність біологічного та духовного начала. Ексцентричність дає можливість людині усвідомити своє існування у трьох вимірах: як тіло, як душу і поза тілом. Person – особистість, істота яка є суб’єктом своїх переживань, сприйняття та дій. Ексцентричність переживається через плач та сміх, є характеристикою відношення до себе і до світу, є станом рівноваги, перехрещення сили і безсилля, влади і її відсутності. Ексцентричність говорить, що людина одночасно знаходиться і не знаходиться. Особистість має ексцентр, з якого людина пізнає речі, предмети, своє тіло, душу. Таким центром є Я. Для того щоб бути особою, а не індивідом треба розрізняти є індивідуальне Я і загальне Я, дивитись на іншу особу з позиції «ми» - сфери культури.

4. Структурна антропологія Леві-Строса (1958 року робота). Представник французького структуралізму. Етнограф, досліджує безпосередньо аборигенів, а саме структури, які є типовими для будь-якого суспільства. Він пов’язував без свідомі структури розуму з без свідомими соціальними структурами.

Обмін – центральне поняття існування суспільства. Виділяє три види обміну: 1) повідомленнями; 2) речами; 3) жінками.

Культура складається з форм обміну і правил, що поширюються на види обмінної гри. Важливою методологічною установою Леві-Строса є те, що він намагався через форми шлюбу, структури міфів визначити глибинні несвідомі структури розуму і соціальної організації, які інтегрують людей в суспільство, там, де поверхнево розглядаючи можна зіткнутися із хаосом. Користується індуктивним методом, від конкретного до абстрактного, від особливого до загального.


Лекція №4  Феноменологія

Феноменологічна соціологія є наслідком формування напряму феноменології, засновником якого є Гусерль. Феноменологія Гусерля змінює предмет, метод дослідження філософії.

Феноменологія вважає, що людина може пізнати не світ як такий, а тільки феномени, тобто ми не можемо відповісти на питання що є буття цього світу ми не можемо, ми можемо сказати у який спосіб буття видається нашій свідомості. В соціологічний імплікаціях феноменологія споріднена з розуміючою соціологією Вебера.

Категорії феноменології:

  •  Життєвий світ – Lebenswelt – це світ людського досвіду, дотематизований, до предикативний (згадується в «Криза європейських наук і феноменологічна соціологія»)
  •  Інтерсуб’єктивність  - це спільна об’єктивна основа досвіду різних суб’єктів, незалежно від їхніх особистісних властивостей., це основа комунікації. Інтерсуб’єктивність – це така структура суб’єкта, що є адекватною в факторі індивідуальної множини. Тобто власне Я є результатом безлічі змін і обставин.

Гусерль відкрив два парадокси:

Парадокс людської суб’єктивності полягає в тому, що людина водночас є суб’єктом, що конституює світ, тобто творить світ, і об’єктом цього світу.

Парадокс людською інтерсуб’єктивності: людство конституює весь світ і одночасно є його частиною.

Феноменологія протистоїть позитивізму, натуралізму, соціологізму, бо вони поглиблюють відчуження, об’єктивують людину і уречевлюють соціальні явища.

Шеллер в роботі «Форми знання і суспільства» припускає про подвійний характер людського акту – він є інстинктивним (вітальний) і духовним. Дві складові соціології - базису та надбудови. Базис – дії, обумовлені інстинктами. Надбудова – світ ідей та цінностей і дії, що обумовлені ними.

Основні форми соціальності

Господарство

Держава

Шлюб

Голод

Влада

Сексуальність

Базові інстинкти людини

Базис і надбудова в своїй реалізації керуються різними логіками. Базис керується логікою долі (порядок народження і смерті), надбудова – логіка смислу. Співвідношення цих логік є різними в різних соціальних формах. Майбутнє людства – доба рівноваги логік. рівновага – це бажаний стан.

Протилежності:

Мета рівень: Європа і Азія, національні і расові, капіталізм і соціалізм

чоловік і жінка, різні ментальні типи, різна фізична і духовна організація.

Макрорівень:людини,як вираз антропологічної нерівності.

Соціологія політики Шеллера: відносини панування і служіння є антропологічно визначеними основами соціальних стосунків, які можна простежити і у тварин. Він пропонує вчення про вождя-фюрера та тих, хто за ним іде. Вождь – це та людина, яка уособлю цінності, що сповідують люди, які йдуть за вождем.

Типологія особистостей Вождя: 1)святий; 2)герой; 3)політик; 4)державний діяч. Вождь є відповідальним перед народом і богом.

Суспільство, на думку Шеллера, турує собі шлях на основі принципу солідарності – регулятивного принципу соціального життя. За цим принципом інтереси кожної держави мають обмежуватися солідарністю усього людства.

Розвиток людства, на думку Шеллера, прямує від права сили до сили права, від панування над людьми до панування над речами.

Соціологія знання – термін Шеллера; одна з соціологічних дисциплін, що вивчає виникнення і функціонування різних форм мислення і знання. До таких форм належать: релігійні і філософські вчення, наукові теорії, політичні ідеології, художні твори.

Проблеми соціології знання: 1) детермінація форм передачі і зберігання знання; 2) соціальна обумовленість типів мислення в різні періоди історії; 3)типологія виробів мислення; 4) інституційні форми духовної творчості.

Виникнення науки як феномену культури Шеллер пояснює через трансформацію структури потягів, яка здійснюється в урбанізованому суспільстві і пов’язана з волею до влади над природою і душею (Бекон: Пізнання заради володіння природою).

Наукове знання дає техніко-інструментальне знання. Наука ототожнюється з технічною і соціальною інженерією.

Форми знання: філософія, релігія і наука.

Критикує капіталізм, бо він 1) мотивується корисними розрахунками; 2)підлягає системі раціоналізації (негативно впливають на емоційну сферу, унеможливлюють солідарність)

Соціологічні ідеї Шеллера набули популярність в працях Габермаса.


Лекція №5  Феноменологія: продовження

Щюц написав роботу «Структура життєсвіту» спільно з Лукманом. Тут йдеться про світ і про те, що він є результатом дії якогось будівничого. Будівничий – це людина, яка творить своє буття.

Основні категорії за Альфредом Шюцом та Томасом Лукманом:

  •  життєсвіт (Lebenswelt);
  •  інтерсуб’єктивність;
  •  повсякденність;
  •  біографічно визначена ситуація;
  •  комунікація.

Також роботи: «Структура повсякденного мислення».

Велич і актуальність Шюца в тому, що він намагається досліджувати повсякденність, те в чому перебуває кожна людина. Він висловлює гіпотезу, що структура повсякденності, а перш за все вони визначаються і існують в мові повсякденній, є детермінантою соціальних взаємин. Тобто те, як ми говоримо і про що ми говоримо, є структурами повсякденності, соціальних відносин.

Вчителі Шюца є Гусерль (як феноменолог) і Вебер (Розуміюча соціологія). Головною теоретичною проблемою є розуміння дії в соціальному світі. Що таке соціальна реальність? Шюц в одній з робіт пише, що однією з задач суспільних наук – це визначити і отриапти вполрядкованге знання про соціальну реальність.

Соціальна реальність за Шюцом – це уся сукупність об’єктів та подій соціокультурного світу*; досвід повсякденної свідомості людей; люди живуть повсякденним життям серед людей (інтерсуб’єктивність), подібних до них і пов’язаними з ними різнобічними відносинами, інтеракціями. В цьому світі ми народилися та живемо, маємо знайти точки дотику і опертя, Тобто ми маємо вбудуватися в соціально-культурний світ, який існує до нашого народження і буде існувати після нашої смерті, тобто він наперед заданий культурними суб’єктами: батьки, школа, друзі знайомлять нас із цим світом соціальних явищ. Ми його сприймаємо не як суб’єктивний, а як інтерсуб’єктивний (така риса суб’єкта, яка адекватно описує його множинність: людина може стати будь-ким і стає вона через те, що спілкується з Іншим – людиною чи нормою). Інтерсубєктивний світ надається через комунікацію та через мову.

*Тобто світ нам дається з боку його культури і його значущості, а не сукупності природних речей. Тобто на думку феноменологів ми живемо не в світі реальних предметів «кафедра», «стіл», «інша людина», а в світі значущості кафедри, стола, іншої людини.

Значущість не належить безпосередньо онтологічним якостям речей. Ми казали вже, що є суб’єктні цінності та предметні цінності. І ми казали, що цінність – це така характеристика речей, яка необов’язково безпосередньо пов’язана з її об’єктивними якостями. Наприклад, цінність амулета, талісмана. Талісманом може бути коштовна річ, а також копієчна річ. Проте цінність талісману в тому, що він допомагає людині незважаючи на свої природні якості.

Феноменологічна соціологія досліджує соціальний світ та соціальну дію, яка реалізується в повсякденності, яка є інтерсуб*єктивною і смислонасиченою.

Шюц виходить з позиції природної настанови. Позиція природної настанови – це позиція Я (Его) та АльтерЕго. Тобто іншими словами – це позиція соціальної природи людини. Людина не монада, не можу існувати сама. Навіть Робінзон був соціальною істотою, бо він використовував соціально набутий запас знання та розмовляє мовою, яка є результатом спілкування і соціальної взаємодія.

Позиція природної настанови в безпосередньої даності Его і АльтерЕго. І ця данність існує як інтерсуб’єктивність, суб’єкт-суб’єктні взаємини, Ми-стосунки.

Базова категорія «життєсвіт» є категорією Гусерля, проте у Шюца вона має соціологічну інтерпретацію.

Просторова структура життєсвіту за Шюцем:

  1.  Соціальне оточення: Має тенденцію до розширення, а також тенденцію до конституювання соціального світу за межами тілесної закріпленості просторової безпосередності (за допомогою технічних засобів та розуму – ми можемо спілкуватись через книги поза часом, інтернетом – поза простором, піти з лекції подумки кудись деінде. Особливо це зростає за умов інформаційних змін).

До опосередкованого досвіту соціального світу належать сучасники, з якими можна встановити безпосередні соціальні контакти. При встановленні соціальних контактів індивід використовує ідеально-типові схеми інтерпретацій (кліше). Ці типізації допомагають і заважають комунікації.

Життєсвіт – це безпосередня реальність, з якою стикається людина. Людина занурюється в життєсвіт: соціальне оточення, предмети, ситуації, події, які не рефлектується, не прроблематизуються, проте людина має знайти своє місце і порозумітись з іншими – ближніми і дальніми.

  1.  Попередній світ – це світ наших попередників: шанування батьків, історії. Сьогодні в нас є дискурс про коріння українців, що ми є аріями, що ми є частиною руського народу. Сьогодні є актуальним питання хто ми такі і звідки ми? Структура життєсвіту полягає в тому, що ми переживаємо попередність, що зберігається в нашій пам*яті. Все що відбувається в індивідуальному житті теж залишаються в «Попередньому світі». Згадати лише Фрейда і його вчення про корені з дитинства. Тут формуються Ми- і Вони-стосунки.
  2.  Наступний світ. Тут теж є Ми-стосунки. Тут про те, що нас чекає в майбутньому, через те, що ми робиться в сучасному
  3.  Співсвіт (MitWelt) – співіснування разом.

Ці структури життєсвіту мають бути конгруентними (узгодженими між собою).

Це була просторова структура життєсвіту. Є часова структура життєсвіту, яка складається із світового часу, актуального і потенційного або суб’єктивного часу.

Суб’єктивний час має біографічну артикуляцію, що визначає такі аспекти часу: 1) скінченність – усвідомлення обмеження цього ресурсу; 2)неминучість; 3) ситуація – нав’язані елементи тутбуття.

Той час, в якому ми живемо вимірюється астрономічно і суб’єктивно. Час сприймаємо суб’єктивно. Для когось він розтягується, для когось пришвидшується. Або сприймається як зима-літо, понеділок – понеділок.

Субєктивночасові кореляти ситуації - це актуальна досяжність (теперішній час), відтворювана досяжність (пригадування), здобутна досяжність (очікування). Шюц не перший хто каже, що людина живе в минулому, теперішньому та майбутньому. Та він намагається виділити часову структуру життєсвіту.

Дві ідеалізації, два припущення, якими користуються люди:

  1.  «я можу завжди знов» - можливість повтору;
  2.  «і так далі» - соціальний світ триває, продовжується.

Якщо ці припущення не спрацьовують здійснюється розсування горизонту життєсвіту.

Феноменологію Шюца називають дескриптивною.

Шюц виділяє соціологію знання серед інших об’єктів суспільства. Знання може бути релевантними і не релевантними. Релевантні знання – це найбільш важливі, прозорі і чіткі знання щодо досягнення поставленої мети Нерелевантні знання мають фрагментарний характер, невизначений, випадковий або поверховий. Людина намагається організувати свої знання у поняттях релевантного знання, щоб опанувати дійсність. релевантне знання не є теоретичним або проблематичним, воно існує як рецептурне знання. Тут мета – слідувати рецепту. Джерело такого знання: родина, вчителі, сусіди, знайомі, культурні і національні традиції.

Системи релевантності (відносини) природної настанови – це системи надії та страху, потреб та задоволень, шансів та ризиків, які у різний спосіб переплітаються між собою і спонукають людину опанувати життєсвіт, долати перешкоди і здійснювати плани.

Ще одна важлива проблема в феноменологічній соціології – це криза впевненості та шляхи її подолання. Знання людини є обмеженим. Немає жодної людини, яка знає все. Така обмеженість усвідомлюється і проявляється, коли змінюється оточення. Наприклад, коли людина опиняється в іншій країні. виникає криза впевненості. Та система релевантного знання, яку ми набули в процесі соціалізації, виховання нашого досвіду, виявляється неадекватною. «В чужой монастырь со своим уставом не ходят». Через це треба змінити свої знання,доповнити до релевантного знання необхідне. Перш за все, вона має опанувати нову мову в лінгвістичному і символічному сенсі. Людина має навчатися і набувати звичок активного застосування кодів іншої культури для досягнення своєї мети: порозумітися, відчувати себе адекватним в новій ситуації. Криза впевненості пов’язана з тим, що підривається довіра до «мислення як завжди».

Після смерті Шюца повсякденність почав вивчати такий напрям соціології як етнометодологія.

Структура життєсвіту:

  1.  Ядро  - це базисне знання, а саме знання власного тіла, знання стандартних ситуацій діяльності.
  2.  структура релевантностей, за допомогою якої формуються зони реальностей. Зони реальностей так само можуть бути структурованими просторово, часово і соціально.
  3.  Типологічне структурування предметного та символічного середовища діяльності. Типологічне – тобто позбавлене унікальності, своєрідності, неповторності.

Кожна ситуація в рамках Лебенцвейт є єдністю базисного знання, структури релевантностей і структури типів.

Життєсвіт – це донаукова дійсність, перша найближча реальність, самозрозуміла для людини, яка перебуває у природній настанові. Природна настанова – це уявлення по те, що соціальні відносини складаються з Его і АльтерЕго, тобто, що ми живемо світі, населеного іншими людьми і наше існування є співіснуванням. Ми маємо порозумітися, спільно діяти.

Людина постійно бере участь у лебенцвельті через своє тіло. Є обмеження втручання в життєсвіт. Це можуть бути предмети, а також дії і наслідки дій інших людей. Те що чинить опір або можна, або не можна подолати.

Лебенцвельт не є приватним, а є інтерсуб*єктивним світом, є основою для життя в мітвельті – спільно.

Через Лебенцвельт ми можемо отримати знання про ближніх людей, їхні переживання, мотиви, фантазії. І можемо самі висловити свої переживання, мотивацію, «поплакатися в жилетку». Знайти співбесідника для людини є дуже важливим.

Лебенцвельт включає в себе природу, соціальний світ і культурний світ. Соціальний і культурний світ є смислонасиченими світами і саме через них людина перетворює природні речі на культурні об’єкти, людські тіла на ближніх людей (не просторово), а рухи – на дії, жести, повідомлення.

Лебенцвельт підлягає тлумаченню людиною.


Лекція №6  Франкфуртська школа

  1.  Інститут соціальних досліджень Франкфурта на Майні: проблеми , методологія, завдання.
  2.  Критична теорія Мартіна Горкгаймера
  3.  Концепція соціального характеру Еріха Фромма.
  4.  Герберт Маркузе «Одновимірна людина»
  5.  Теодор Адорно «Негативна діалектика»

В Німеччині на початку 20-их років був створений незалежний від держави інститут соціальних досліджень, що існував на пожертвування однодумців, щоб бути незаангажованими. Для того, щоб цей інститут визнали, отримаати академічний статус, вони приєдналися до Франкфуртського університету, через що ця соціальна теорія називається Франкфуртська школа. Перший директор – Карл Брюнберг. Був професором права і політичних наук у Відденському університеті, мав погляди переконаного марксиста, батько австро-максизму. Ця установа підтримала зв'язок з Московським інститутом марксизм - ленінізму.

Головне завдання школи – об’єктивний критичний аналіз суспільних явищ. Учасники школи дають не публіцистичний опис, а намагаються відшукати механізм який є і механізм покращення.

З 30-го року директором стає Мартін Горкгаймер. Він дуже довго очолював цей інститут. Він виходить з того, що ситуація в німецькому сіспільствознавсті кризова. Робітний рух занепадає, марксова теорія не має запиту. Тож треба взяти позитивне від Маркса і доповнити його новими здобутками. В програмі Інституту – емпіричні дослідження суспільства мають міждисциплінарний характер, тобто це комплекс досліджень капіталістичного суспільства в якому беруть участь економісти, культурологи, філософи, психологи, історики, мовознавці. Інститут пропагує польові дослідження, а не теоретичні. Поступова відмова від ортодоксальною марксової парадигми економічного детермінізму, в жорстокій обумовленості свідомості буттям. Різні форми суспільної свідомості, а саме ідеологія, наука, мораль, політика, мистецтво, починають бути визначальними, не виробничі відносини, а культурні взаємини. Поворот до проблеми Культура та Людина – це домінанта подальшої роботи Франкфуртської школи.

Так сталось, що фундатори були євреями і мали після 33 року поїхати з Німеччини. в 33 році вони їдуть до Женеви і до Парижа. Коли нацисти дійшли до Парижа, в 39 році вони переїхали до США в Нью-Йоркський та Колумбійський університет. Більшість з них пізніше повернулись в Німеччину. Проте, дехто залишився і назавжди, зокрема Фромм, який всюди вказується як німецько-американський соціолог, філософ.

Вони повертаються в 49 році під керівництвом Горкгаймера, а потім Адорна. Сильно вплинули 50-60-і роки. Американська та французька молодь створює маргінальний рух нових лівих. Всім своїм виглядом і поведінкою вони показують свій протест сучасного стану соціуму. Горкгаймер та Маркузе були глашатаями для Нових Лівих, які відстоювали ідеологію емансипації, тобто звільнення, проти нав’язування певної поведінки та роду занять.

Горкгаймер «Критика інструментального розуму». Назва запозичена у Канта - «Критика чистого розуму» і «Критика практичного розуму». У Сартра була робота «Критика діалектичного розуму». І у одного німецького дослідника 70-х років була робота «Критика цинічного розуму». Що мається під словом «критика»? Критика і критиканство, як кажуть в Одесі, две большие разницы. «Я критикую», – це не означає, що мені не подобається і я відсторонююсь від предмету. Тобто критична теорія має бути спрямована на дослідження суспільства і він критикує традиційні соціальні теорії Маркса, Вебера, Дюркгейма, Тьоніса. Він вважає, що ці теорії особистість, яку треба дослідити, підтягують умоглядні конструкції. Особистість в такому випадку спотворюється. Ці теорії є інструментом самозбереження суспільного ладу і їхня функція – підвести предметний зміст умоглядній конструкції. Філософською мовою це означає протиставлення суб’єкта і об’єкта.

Предметом є дослідження суспільства. Проте дослідження суспільства проводиться з огляду на те, що воно інтегрується, конституюється, існує через соціальну творчість. Пошук соціальних  носіїв своїх ідей не в пролетаріаті, а в творчій особистості – мистецтвознавцях, художниках і тому подібних. Проблема соціальної творчості, творення умов, в яких ми живем. Якщо нам не подобаються ці умови, ми через дискурси ми визначаємо що не так, який орієнтується на аргументацію.

Завдання Критичної теорії: 1)опис соціальних феноменів; 2)вітальний порівняльний аналіз; 3) розробка категоріально-понятійного апарату з позиції радикальної критики суспільства.

Вони вважають, що капіталістичне суспільство не є адекватним щодо людини. Вони його критикують як і Маркс. Вони вважають, що капіталізм – це історична невічна форма суспільства. Критикують його за гноблення, анти людський характер, відчуження, експлуатацію, причому в двох сферах – соціально-економічній і культурній. В культурній – через масову культуру та уречевлення довкілля. Масова культура не має в собі тонкощів, вона робить людей примітивнішими. Уречевлення довкілля – все на продаж, «не продается вдохновенье, но можно рукопись продать». Уречевлення приходить на людину, яка теж подається і продає саму себе.

В Критичній теорії використовується поняття класової боротьби, класу, доданої вартості тощо.

Соціальний ідеал Горкгаймера – асоціація вільних людей, кожен з яких має рівні можливості розвитку. Вимога міждисциплінарного аналізу – комплексний підхід до суспільства і до соціальної теорії накласти інші вчення (фрейдизм, екзистенціалізм, феноменологія, математичні методи обробки інформації та інші).

Горкгаймер, Маркузе, Фромм «Авторитет і сім*я» 1936. Використання психоаналітичних категорій. Розглядається проблема авторитарного характеру. Що таке авторитарний характер? Як він виникає в дитинстві? В чому полягає його суспільні функція і так далі. Центральна категорія – авторитет, який має амбівалентну природу. З одного боку, авторитет може служити емансипаторським цілям, звільненню від застарілих норм, виконуючи революційні задачі. З іншого боку, авторитет здатний зберігати старі форми громадського життя, виконуючи консервативні засади.

Сім*ї вони приписали 4 функції:

  1.  відтворює авторитарні типи характеру
  2.  є необхідною ланкою капіталістичного суспільства;
  3.  делегує функції виховання державі, а держава через систему спільного виховання, правову регуляцію та молодіжну політику заповнює прогалина авторитарності;
  4.  сімейне виховання має класовий характер, сприяючи відносинам панування і гноблення

Фромм З 29 року є членом Інституту. Радикальний гуманіст, фрейдомарксист. Поставив завдання дослідження проблеми взаємодії трьох факторів суспільного розвитку: психологічного, економічного, ідеологічного. У відповідь на питання «Що таке людина?» обіймає дві позиції. Людська природа – сукупність універсальних потреб і має історичний вимір, постійно модифікується (перша і друга соціалізація).

Соціальний характер – сукупність рис характеру, що є присутньою у більшості членів даної соціальної групи, яка виникла в результаті спільних для них переживань і спільного способу життя.

Функція соціального характеру:

1)зміцнює наявне суспільство, будучи активним психологічним  чинником;

2) дозволяє найефективніше пристосуватися до умов суспільства;

3) почувати себе в безпеці і захищеності;

4) функція стабілізації соціальної системи.

Соціальний характер – продукт суспільства, який містить у собі людську природу, результат динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Адаптація може бути статична (не впливає на менталітет) і динамічна (змінює особистість).

Фромм формулює 4 реальні типи і 5-ий ідеальний тип соціального характеру:

  1.  рецептивний або пасивний (мазохістський)
  2.  експлуататорський (садистський)
  3.  накопичувальний (деструктивістський)
  4.  ринковий (конформістський).

Фромм каже, що особливості соціального характеру робітника – пунктуальність, дисципліна, здатність до спільної праці. У селянина – індивідуалізм, завзятість, слабке відчуття часу. це пояснює непунктальність українців, в яких лишився рудимент селянина.

Концепт соціального характеру – це абстракція, як ідеальний Вебера, тобто в реальному світі не існує. Це риси, які мають більшість представників певної соціальної групи.

Рецептивний тип. Джерело позитиву поза ним. Залежність, пасивність. Самотність, сумнів у смислі життя. Завдання людини, яка має цей характер – бути коханою більше, ніж кохати. Вони довірливі, пасивні, сентиментальні. Позитивні риси такого характеру: оптимізм, ідеалізм (в сенсі романтичності).

Експлуататорський тип. Досягає мети через силу, наполегливість. Нездатні до творчості. Домагання любові, володіння, ідей, емоцій через запозичення у інших. Фромм вважає, що вони не можуть самореалізовуватись, шукати джерело натхнення у собі. Агресивність, зверхність, самовпевненість, егоцентризм. Позитивні риси – впевненість, імпульсивність.

Ринковий тип. Продукт сучасного капіталістичного суспільства, переважно Європи і США. Особистість дорівнює товару, що продається чи обмінюється. Гарно виглядають. Знайомство з потрібними людьми. Орієнтовані на демонстрацію успіху. Взаємини поверхові, «я такий, якими ви мене хочете бачити» (такі ситуації прямують до стресів, бо людина втрачає своє Я). Цей характер опортуністичний, без мети, безтактний, нерозбірливий у засобах, спорожнілий. Позитивні риси: відкритість, допитливість, доброта.

Накопичувальний тип. Намагаються оволодіти найбільшою кількістю матеріальних благ, влади, любові. Активна боротьба проти зазіхання на їхні володіння. Потяг до минулого. Ця людина холодна, підозрілива і вперта. Позитивні риси: передбачуваність, лояльність, стриманість.

Це чотири типи характери, які існують в історії. Фром пише проект продуктивного характеру, для того щоб люди жили у суспільстві, який є адекватним потребам людини. Тобто цей тип, це мета людського розвитку. Незалежність, чесність, любов, творчість, соціально корисні вчинки. Це реакція на суперечності людського існування. Здатність до продуктивного логічного мислення, любові, праці.

Продуктивна любов – біофілія – піклування (культура, піклування, доглядання, передача), відповідальність, повага, знання.

Продуктивна праця надає можливість виробництва предметів, необхідних для життя через творчість.

Соціальний характер інтеріорізує (робить внутрішнім) зовнішню необхідність і тим самим мобілізує людську енергію на виконання задач даними соціальними типами. Тоді існування в суспільстві стає зрозумілим індивіду. Як у Фрейда система заборон.

Зміни людської свідомості і поведінки не є автоматичним наслідком змін економічних і політичних структур.

Фромм розробив докладну програму зміни людини і суспільства, яка складається з таких позицій:

1) докорінна зміна характеру людини, тобто перехід від домінування установки на володіння, на домінування установки на буття (праця «Иметь или быть»). Проте цей перехід пов’язаний із історичним розвитком суспільства;

2)перехід від індиферентного і патологічного споживання до здорового споживання

3) максимальна децентралізація промисловості і політики. Фромм був проти вестернізації, процесів демократизації, як американізації;

4) здійснення індустріальної і політичної демократії, тобто залучення якнайширших верств населення до прийняття рішення, співучасть в управлінні

5) заміна бюрократичного способу управління на гуманістичний.

Далі ми розглянемо тему «Фашизм і антисемітизм як предмет соціологічних досліджень». Ця тема фінансувалась американським єврейським комітетом, і роботи були опубліковані в 60-у році.

Один з натхненників – Теодор Адорно. Він розкрив функціональний характер антисемітизму. Він помітив, що інтерв’ю, анкетування, спостереження не виявляють таємні думки, бо вони приховані не лише від оточуючих, але і від самих людей. Людські комплекси часто побудовані на тому, що людина не може визначити свої недоліки. Цензура не дозволяє виявити ці думки. Щоб відповісти на ряд питань, на які потрібно шукати відповіді, необхідно знаходити  адекватний методичний інструментарій.

В 50-у році Адорно видає книгу «Авторитарна особистість», де досліджує тип особистості, що може стати джерелом тоталітаризму. Це дуже потужне видання, понад тисячі сторінок. Досліджуючи тип особистості, він виділяє такі її рівні, а саме ментальність, свідомість, цінності і психологія особистості.

Базова структура фашиської особистості:

1) підкорення антидемократичній пропаганді;

2) крайній етноцентризм або націоналізм;

3) ксенофобія, агресивність;

4) потяг до застосування сили;

5) жадоба крові;

6) презирство до людського життя;

7) деструктивність;

8) цинізм.


Лекція №8 Комунікативна соціальна теорія

  1.  Загальна характеристика соціальної теорії Габермаса
  2.  Поняття громадськості (Offentlichkeit). Історичні форми громадськості
  3.  Теорія соціальної дії
  4.  Форми соціальної інтеграції: система і життєсвіт.

Габермас учень Франкфуртської школи. Габермас – найвідоміший німецький соціальний теоретик. 1929 року народження. Викладає в університетах. Досі живий і читає лекції. Два роки тому приїжджав у справах до Москви, виступав з лекціями.

Габермас належить до Кантівської школи. Одна з позицій – критична теорія суспільства. Габермас  критик капіталізму, капіталістичне суспільство –негуманне, приносить щастя одним і експлуатує інших, тобто це неадекватна щодо людини форма суспільства.

Дослідження встановлення соціальності. Тут два феномени: громадськість і комунікація. Дослідження цих феноменів здійснюється під кутом зору вільного динамічного перетворення. Як і в Маркса є принцип історизму, розвитку, перетворення, руху.

Ще одна теорія – теорія соціальної дії. Далі – докладніше. Виокремлює інструментальну і комунікативну дії. І ще одна теорія – проблема соціальної інтеграція (як можливий соціальний устрій).

Габермас належить до 2-го покоління ФШ, його називають неомарксистом. Очолював інституту дослідження життєвих умов науково-технічного світу міста Штанберг. Вплив Горкгаймера і Маркузе. Поєднання марксової методології з новими тенденціями сучасної соціології і філософії (лінгвістична філософія, герменевтика, феноменологія).

Провідна тема соціології Габермаса – активна громадськість (висвітлено в роботі «Структурні перетворення у сфері відкритості (общественности, громадськості)»).

Автономні утворення угруповання громадськості. Тут синтез підходів: історичний, економічний, соціологічний, історико-філософський. Сфера відкритості – сфера сумісності людей. МИ – онтологія. Її призначення – постійно сприяти встановленню різноманітних зв’язків комунікації. Модуси (способи існування) Offentlichkeit (офёнтлишкайт): відкритість, сумісність, комунікативність.

В античному суспільстві виникає полярність приватного і політичного. Є поліс і ойкос (дім). Агарос – ринкова площа Громадськість конституюється в бесідах, що мають форму ради, суду, спільної дії (практик, практична філософія).

Габермас досліджує ліберальну модель Offentlichkeit. Вважає, що є плебейська модель, яка живе в анархізмі (суб’єкт – темний народ).

Вона на думку Габермаса виникає у 18 столітті як результат руйнування відносин, результатом чого стає ситуація, коли суспільство і держава існують як дві різні сфери. Індивід стає представником громадськості за умов усунення абсолютизму, коли монархія руйнується, або перетворюється в конституційну. Виникає сфера громадського життя, де громадськість поєднується з публікою, тобто виникає новий соціальний феномен – публіка (в найширшому розумінні цього слова), яка бере участь в формуванні громадської думки.

Габермас досліджує ці процеси на прикладі Англії, Франції і Німеччині 18 століття і описує цю сферу як процеси виникнення інституціоналізації (коли від держави відокремлюються різні сфери – мистецтво, освіта, політика та інші; соціальний інститут – узгоджені щодо правил і норм взаємодії) і легітимації (правової) сфери громадськості.

Через Offentlichkeit держава здійснює свою політику, а саме через ЗМІ і через фінанси. В середньовіччі казали: Чого немає в книжках, того немає в світі. Сьогодні: чого немає в ЗМІ, того немає в світі. Дуже важливим є висвітлення подій у ЗМІ, це і є феномен публіки.

Габермас в 90 році пише свою передмову до українського читача, і каже що для України актуальною є побудова громадянського суспільства, яке має бути плюральним, ефективним, відповідальним.

На основі громадянського суспільства творяться культурні, церковно-релігійні, профспілкові, спортивні об’єднання, а також політичні партії і рухи. Тобто Offentlichkeit – це такі об’єднання, в межах яких формуються думки, ідеї, ідеали, цінності, мотиви, орієнтації. Дослідивши структури Offentlichkeit, Габермас дійшов висновку, що вони формуються спонтанно на противагу державі, яка здійснює інтервенцію в приватне життя і бюрократизує суспільні відносини. Структура Offentlichkeit справжні, відповідають історичному соціальному призначенню, будуть актуальними, функціональними, у разі коли вони творяться спонтанно, на противагу державі, яка має багато важелів впливу.

Габермас пояснює все через історичні кроки становлення суспільства. Тут виникає деліберативна (від слова «обговорення») демократія.

3. Теорія соціальної дії. Габермас виходить з дуальності сфер людського існування – сфера праці і сфера інтеракцій. Сфера праці або трудової діяльності – це відносини із природою, основна функція – підкорити природу. Це здійснюється через експансію інструментальної дії, тобто дії підкорення природи, розширення панування людини над природою. Таке ставлення до природи започатковує ще Френсіс Бекон, який казав, що природу треба знати для того, щоб нею володіти. Це необхідна умова існування. У такий спосіб здійснюється матеріальне виробництво. Через техніку, технологію ми досі джерело ресурсів беремо в природі: нафта, газ, вода, повітря.

Друга - сфера інтеракції, відносини між суб’єктами.

Сфера праці здійснюється через цілераціональну дію (категорія Вебера), має інструментальний характер, визначається технічними правилами, ґрунтується на емпіричних знаннях. Прикладами такої дії є використання технічних пристроїв. Або ж це раціональний вибір поведінкових альтернатив. Приклад: стратегічні дії ціноутворення з урахуванням цінової політики конкурента. Інструментарна дія є монологічною, інтерпретується з власних позицій.

Комунікативна дія – символічно визначена дія. Основа координації дії – взаєморозуміння. Вона діалогічна. Габермас описує три типи комунікативної дії: теоретичний дискурс, практичний дискурс, терапевтичний дискурс.

Теоретичний дискурс – дії визначаються істиною. Автор дії (соціальний актор) і об’єктивний світ (наприклад, науковий). Якщо наукова діяльність орієнтується на якісь інші ознаки, то це вже навколонауковий світ.

Практичний дискурс: дія визначається нормами. Актор і соціальний світ у визначенні «як діяти?»

Терапевтичний дискурс – драматична дія. Актор ставиться до суб’єктивного та об’єктивного світу. Драматична ігрова дія.

Комунікативна дія здійснюється на тлі символічно-структурованого соціокультурного життєсвіту. Структурні компоненти життєсвіту: культура, суспільство і особистість. Вони постійно відтворюються і розвиваються. Ресурсами вони стають через накопичення досвіду розуміння і соціальне навчання. Комунікативна дія сприяє інтеграції суспільства.

4. Інтеграція через системи і життєсвіт

Поняття соціальної системи Габермас запозичує у Ніколоса Лумана, який вважав, що суспільство існує через окремі соціальні системи (господарство, політика і так далі). Питання Габермаса: як люди об’єднуються через системну інтеграцію і через життєсвіт. Він дійшов висновку, що в сучасному суспільстві відбувається колонізація життєсвіту соціальними системами.

Система – це окремі одиниці (економіка, управління), кожна з яких спрямовані на окреме завдання. Економіка - на продукування засобів існування, політика – на отримання влади і консенсус інтересів. Освіта спрямована на формування сучасного  актуального і потрібного суспільству фахівця. Системи – функціонально закриті, кожна орієнтується на свій код. Не підлягають трансформацію ззовні. Будь-яка система намагається зберегти свою герметичність. Системи виробляють механізм селекціонування зв’язків. Підкорюється власним імперативам. Окремі системи використовують власні коди саморегуляції: монетарні і владні.

Життєсвіт-інтеграція

Системна інтеграція

Орієнтація на учасників дій

Орієнтація на наслідки дій

Взаємозв’язок між діями членів суспільства

Редукція комплексності (орієнтація на самопідтримку, егоїстичний інтерес, успіх будь-якою ціною)

Габермас діагностує сучасне суспільство як те, яке здійснює колонізацію. Системна інтеграція безособистісна.


Лекція № 9: Системна теорія Ніколаса Лумана (протилежність розуміючої соціологія)

1. Соціальна система як само референтна система

2. Розрізнення персональних та соціальних систем (Лумана часто називають соціологом розрізнення)

3. Три рівні утворення соціальних систем

4. Комплексність і контингентність (випадковість) в системах Н. Лумана.

5. Поняття смислу (Вебер, Габермас про смисл в мовленнєвих практиках, Щюц) та комунікації у Лумана

Ніколас Луман – німецький теоретик. Основна робота «Соціальні системи. Нарис загальної теорії» 1974 рік. Представник системного і функціонального підходів в соціології. Головне дослідницьке питання: «Як можливий соціальний порядок попри всі суспільні проблеми, конфлікти, суперечності і негаразди, незбіг інтересів». Це наскрізне питання соціальної філософії, теоретичної соціології.

Вплинули:

Стажування у Парсонса. поняття соціальної системи – це поняття Парсонса, яке Луман наповнив своїм змістом.

Арнольд Гелен, представник філософської антропології, і його ідея про неповноцінність людини.

Феноменологія;

Кібернетика – уявлення про систему взагалі, не лише соціальну.

Луман активно не сприймає дві позиції в соціології:

1) теліологія (теліос – мета), тобто ідея самодостатності буття. Аристотель вважав, що все, що існує є розгортання наперед закладеного змісту.

2) онтологічна метафізика – ідея самоцінного смислу.

Луман виступає проти уявлення, що людина може робити що завгодно, а бог чи природа її врятує. Сьогодні майбутнє не гарантоване.

Основні терміни теорії Лумана:

Контингентність – те, що відбувається, може відбуватися інакше; можливість іншого розвитку подій, ймовірність.

Комплексність – складність системи, але не онтологічна властивість, а відповідна характеристика системи і навколишнього середовища. Залежить від кількості елементів, станів і зв’язків, що виникають між ними. Має опосередкований зв'язок в складно побудованих системах. (Я як персональна система із вами як навколишнім середовищем опосередковую свій зв'язок мовою, яка не порушує людську гідність. Мова – опосередкована ланка між нами.) Є селекцією зв’язків між елементами системи

Редукція комплексності. Редукція – звузити, зменшити, спростити. Намагання прояснити складність, встановлення функціональної еквівалентності між системою і світом. Це вибір серед безлічі можливостей, через взаємопереходи актуального і потенціального. В психічних і соціальних системах редукція комплексності має смисловий характер. Редукція комплексності – необхідна стратегія життя і виживання.

Соціальна система – предмет соціологія. Луман виділяє два типи систем: 1) психічна (персональна, індивід): 2) соціальна (спільнота, соціальна група, суспільство).

Луман не приймає проект Франкфуртської школи, яка вважала, що соціальна теорія має запропонувати зміни суспільства. Луман вважає, що її метою є лише опис суспільства. Соціальна теорія не є нормативною, предписувати мають інші інститути – церква, школа, сім*я та інші.

Луман розрізнює систему і довкілля.

Автопоезис - самостворення системи, саморегулювання. Термін запозичений з біології, де автопоезис – гомеостаз.

Автопоезис – це характеристика операційної автономності соціальної системи, яка є замкнена. Дає можливість самовідтворення і самостворення системи на принципах зворотного зв’язку. Автопоезис дає можливість селекції того, що слід стерти з пам’яті, а що зберегти. Селекція здійснюється на вході в систему (ставиться блок).

Луман досліджує риси автопоезисних систем:

1) рекурсивність – система може повернутися до попереднього стану;

2) операційна та інформаційна замкненість;

3) самореферентність – всередині системи здійснюється координація, співвідношення елементів і операцій. Це процеси само виробництва і самвідтворення. Самореферентність – саморегулювання власних залежностей і незалежностей.

Індивіди ніколи не належать якійсь системі повністю, завжди частково.

Три рівні утворення соціальної системи:

1) системи інтеракції – співприсутність з психічними системами

2) система організації – характеризується правилами чинництва;

3) система суспільства – найскладніший тип соціальних систем, охоплює комунікативну можливість взаємодії.

Сучасне суспільство у Лумана – утворення, яке має такі ознаки:

1) функціональна автономізація – суспільство складається з соціальних систем;

2) оперативна замкненість цих систем;

3) підсистеми (сім*я, релігія, господарство, підприємство, держава, ринкова економіка).

Кожна система є самореферентною, здійснює самоорганізацію і самоконтроль.

Характеристики довкілля:

1) непередбачуваність; 2) позаконтрольне з боку системи; 3) є джерелом вад.

5. Комунікація – 1) суспільство складається не з індивідів, а з комунікацій між ними. Комунікація творить порядок, який виникає внаслідок трьох селекцій: інформація, повідомлення, розуміння.

Смисл – ти виміри:

1) предметний – всі предмети мають свій смисл;

2) часовий – розрізнення в часі, минуле і майбутнє надає смисл теперішньому;

3) соціальний – розрізнення Я та іншого Я. Це найважливіший момент. Тут твориться смисл, смисл вибудовується в процесах взаємодії.

Луман є представником теорії соціальних систем. Вважає, що окремі соціальні підсистеми керуються бінарним кодом.

Функціональна підсистема

Бінарний код

Засоби

Господарство

Мати/не мати

Гроші, власність

Наука

Істина/хиба

Наукове пізнання

Політика

Уряд/опозиція, консервативний/прогресивний

Влада

Освіта

Добрі/погані оцінки

Очікування щодо кар’єри

Мораль

Добро/Зло

Чесноти

Релігія

Іманентне/Трансцендентне

Віра

Лекція № 10. Соціологія Бурдьє

П*єр Бурдьє – один з найвідоміших соціологів в світі. Він найбільш цитований соціолог-теоретик. Він був важливою публічною особою. Бурдьє народився в 30-у році в периферії Франції (географічній і соціальній). Життєвий шлях Бурдьє склався таким чином, що йому довелось навчатися в Еколь Нормаль (вивчає філософію).

Бурдьє в свої теорії відходить від стуктураліської позиції  Клода Леві-Стросса – уявлення про те, що індивідів спрямовують і обмежують структури. Натомість, Бурдьє досліджуючи суспільства, говорить, що структурні правила не є визначальними, що існують такі простори для соціальної творчості. Тобто люди скеровуються в своїх діях стратегіями. Бурдьє досліджує, перш за все, матримоніальні стратегії, тобто шлюбні стратегії. Це класична тема для антропології – тема спорідненості. В цій системі спорідненості Леві-Стросс знаходить структури, що вони будуються тим чи іншим чином. Бурдьє визначає, що ці правила не є визначальним. А, отже, має місце так зване подвійне структурування. Самі правила стають об’єктом боротьби. Ця боротьба відбувається на символічному полі, тобто це є символічна боротьба.

Після цього Бурдьє переходить до досліджень в інших полях. Тобто перед тим ключовим полем його досліджень була родина. Він намагається знайти вже не стратегії, властиві традиційним суспільствам, а стратегії модерних суспільств, де інститут освіти має визначальну роль в структуруванні соціального простору. Він віднаходить стратегії публічної боротьби в академічній сфері, досліджує концепт гомо академіс.

Бурдьє померає в 2002 році, що викликає надзвичайний резонанс, оскільки він був дуже важливою постаттю не лише інтелектуальною, але й публічною. Цей аспект його життя і творчості, відображає теоретичні інтенції Бурдьє про роль інтелектуала.

Три стовпи концепції Бурдьє:

1) концепт символічної боротьби;

2) рекурсивність – з постановки питання соціології знання; концепція подвійного структурування – щодо того як можливе соціальне пізнання і як існує суспільство;

3) концепт публічності.

З’ясувати теоретичну і ідеологічну орієнтацію Бурдьє досить складно. Бурдьє віднаходить соціологію натовпу. Він не має опертя на класиків. Соціологія Бурдьє є незалежної, хоча вона іде в руслі структуралістської традиції так і марксизму.

Що дає нам теорія Бурдьє? Теорія Бурдьє дає нам виток поміж  історико-соціологічних досліджень, які зосереджуються на вивчені матеріальних структур, та культурологічної критики, критики влади Фуко. Бурдьє утворює політичну економію культури. Змінюється сфера застосовності марксівського вчення. Культура в даному випадку не є набором об’єктивованих цінностей (матеріальних, духовних), вона розглядається як поле конкурентної боротьби, в якому кожен має певні позиції і намагається їх або зберегти або змінити. Бурдьє відмовляється від матеріалізованих підходів марксизму (матеріалізованих в сенсі економічного детермінізму). Економічне поле не є єдиним полем, яке потребує розгляду. Потрібно звертати увагу на інші поля, на яких так само відбувається боротьба.

Окрім того, продовжуючи історичні корені соціології Бурдьє, потрібно згадати про Норберта Еліаса. Він так само намагається поєднати веберіанський історичний підхід з інтеракціонічною традицією. Таким чином він відкриває можливість таких концептів, як концепти Гофмана і Бурдьє. Він розширює сферу повсякденної побутової реальності і в зв’язку з особистою поведінкою, у зв’язку поміж повсякденними структурами і суб’єктивними структурами. Це важливий аспект соціології, важлива проблема, яка розділяє соціологію. Бо одні намагаються займатися мікросоціологією, а інші мікросоціологією. Бурдьє виходить з тої точки зору, що позиція суб’єктивізму (феноменологічна традиція) і об’єктивізму в соціальній науці є для неї найбільш згубною. Проблема феноменологічного суб’єктивізму в тому, що він не ставить під сумнів достовірності досвіду, який для нього є життєсвітним досвідом. Соціальна реальність включає в себе об’єктивні структури і наше відображення цих структур. Обидві ці сторони беруть участь у відтворенні соціальної реальності. Не структури самі по собі відтворюються, і з іншої сторони соціальний світ не конструюється в нашій уяві. Соціальний світ не є ані продуктом об’єктивних структур, тобто того як вони реально розміщені в соціальному просторі, ані продуктом того, як ми конструюємо соціальний світ.

Об*єктивіська позиція хибує на тому, що з точки зору об’єктивізму соціальний світ постає для спостерігача як спектакль. Інакше кажучи, є відстороненість спостерігача, погляд на все згори, все є відірваним від практики. Таким чином Бурдьє пропонує відійти від цих крайнощів, він пропонує теорію практики, в якій предмети пізнання повинні бути сконструйовані, утім принципом такого конструювання є система структуруючих і структурованих диспозицій. Тобто фактично тих структур, які відповідають за наше пізнання, мислення, дію. Отже, Бурдьє критикує як об’єктивістську позицію (структуралізм, марксизм) так і суб*єктивістьску. Марксизм і структуралізм не задовольняє його через однобокий детермінізм структури і не врахування її конструктивності. Утім панування суб’єкта, який конструює світ з точки зору суб’єктивізму так само є незадовільним (етнометодологія).

Тому вчення Брудьє називають структуралістським конструктивізмом чи конструктивіським структуралізмом. Отже в його підході є і те, і те. Як вони поєднуються? Бурдьє каже, що підхід передбачає існування певних соціальних структур, які не залежать від свідомості і волі агентів, ці структуи є певними обмеженнями. Ми не можемо діяти виходячи за рамки структури. Але з іншого боку існує соціальна ґенеза, тобто це ґенеза габітусів (схема сприйняття, мислення і дій) і ґенеза соціальних структур.

Соціологія є перед усім соціальною топологією. Тобто соціологія не працює з стабільними категоріями, вона завжди працює з відносиннєвими реляційними категоріями. Вона працює з відносним положенням, яке є визначальним. Тобто соціальна реальність не є сукупністю індивідів, інститутів. Соціальна реальність, соціальний простір є сукупністю позицій, відносин поміж різними позиціями, які створюють поля напруження. Таким чином соціальна реальність виступає ансамблем невидимих зв’язків, що формують простір позицій.

З чого ми повинні починати соціальний аналіз? Відправною точною соціологічної теорії є уявлення про соціальний простір. Соціальний простір можна уявити як наше оточення, повсякденність; як сукупність суспільств. Для Бурдьє соціальний простір – це багатовимірний простір, сформований сукупністю сформований сукупністю діючих властивостей. Тобто соціальний простір – це простір відносних позицій, кожна відносна позиція характеризується певними козирями, тим, що ми можемо пред’явити іншим. Таким чином позицію можна використовувати для того, щоб здобувати блага, продукувати блага, перерозподіляти блага і так ділі. Отже, саме від вашої позиції в соціальному просторі відносно інших, залежить те, якою владою ви володієте. Ця влада – це капітал (економічний, культурний, соціальний), яким наділені агенти. Агенти (актори, індивіди) не володіють капіталом ніби нагромадженням якихось благ. Капітал – це ваша відносна позиція щодо іншого. Якщо ця позиція визнається, тобто капітал стає легітимним, тут – символічним, то він може бути задіяний в подальшій грі. Капітал є капіталом лише в той момент, коли він буде застосований (активізований). Специфіка цієї об’єктивної позиції визначається тим, яким ви капіталом володієте і його обсягом. В цьому соціальному просторі агенти розподілені по двом вимірам. В одному вимірі йдеться про сукупний обсяг капіталу, інакше кажучи, які ресурси ви можете задіяти. І з іншої позиції вона визначається розподілом поміж іншими формами капіталу (економічним, культурним, соціальним). Отже структура ваших шансів на присвоєння чогось залежить від того, який обсяг капіталу ви маєте.

Тепер потрібно перейти до поняття поля. Що таке поле? Соціальний простір – це простір позицій і є багатошаровим, в ньому задіяні різні форми капіталу, тут постійно відбуваються обміни, ігри. Існують різні поля, на яких відбувається ігри; поля, для яких буде характерні той чи інший вид благ. Найвідоміше і найпрозоріше поле – економічне: той, хто має більший капітал, має більше шансів на присвоєння, правила прозорі та ясні.

Таким чином, кожне з цих полів структурується по принципу того, яким обсягом хто капіталом володіє. Тобто вгорі поля буде той, хто володіє найбільшою кількістю легітимного капіталу. Зрозуміло, що агенти розділені по двом параметрам: загальному обсягу капіталу і по відносним обсягам поле-капіталу.

Таким чином це поле завжди є полем напруження, це є поле напруження сили, простором боротьби, де агенти намагаються зберегти свою позицію або завоювати нову, тобто відбувається певна гра. В межах цієї гри структура поля визначається відносним певним положенням агентів, але кожен агент є залежним від загального положення поля.

Залежність агента від тої структури поля, яку він має, залежить від обсягу капіталу, який йому належить. Чим більше в нього капіталу, тим більше він має простору для маневру, ти більше він має змог змінювати правила. Якщо ж в нього мало капіталу, то він може лише скеруватися цими правилами і обмеженнями.

Таким чином, орієнтація агента у полі залежить від багатьох факторів, але найважливішим для орієнтації у полі є знання тенденцій поля, неписаних правил, за якими відбувається гра на цьому полі. Бурдьйо називає це відчуттям гри. Він все життя грав в регбі і використовує багато метафор пов’язаних з ним. Це чуття гри – це передчуття де і коли ви маєте бути на полі. Це інтуїтивне відчуття поля.

Бурдьє розділяє уявлення про гру і уявлення про поле. Відмінність поміж полем і грою в том у, що поле – це така гра, в якій правила гри є ставками гри. Кожен намагається не тільки змінити своє положення в полі, але й нав’язати іншому свої правила, тобто зробити так, щоб його правила стали легітимними.

Поняття поля дозволяє Бурдьє здійснювати дослідження культурного виробництва і категоризацію. Поле є визначальним, дозволяє зрозуміти міру автономності від контексту агента, поєднує інтернальний і екстернальний підхід. Різні поля мають різний ступінь автономії. Автономія економічного поля найбільша.

Для кожного поля є відповідна форма капіталу, яка дозволяє йому здійснювати владу. Капітал може знаходитися в трьох станах: 1) стан об’єктивований (артефакти культури); 2) стан інкорпорований (те, що від вас не можна відірвати); 3) стан інституалізований. 

* Я нашла в одном ЖЖ такой вот текст, который, на мой взгляд, доступно все объясняет про типы капитала на примере:

Для кожного поля є відповідна форма капіталу, яка дозволяє йому здійснювати владу. Капітал може знаходитися в трьох станах: 1) стан об’єктивований; 2) стан інкорпорований; 3) стан інституалізований.  Жив колись в якісь країні один великий мудрець, і звали його не по-нашому, а по-іноземному – П’єр Бурдьє. І чого його так звали – про то ніхто не знає. Лиш знають, що був то дуже мудрий чоловік і відав він одну правду з тисяч інших, і вмів нею скористатись А знав він про те, що культура є насправді не просто собі лиш щось таке, що можна помацати. Знав він, що культура - то капітал і має він три стани. От як вода буває газоподібна, рідка, і замерзла – так і культура: інкорпорована, об’єктивована й інституалізована. (Певно, так мудро назвав, аби хто темний та неосвічений тої таємниці не дізнався…) 

         Отже, об’єктивований культурний капітал, себто як рідка вода, що можем її пити, купатись в ній чи зупу на ній зварити – це матеріальна культурна спадщина: книжки усілякі старі дуже, знаряддя там доісторичні, пам’ятки архітектури, прикраси поважних панів і панусь минулих епох і таке інше. 

         Інкорпорований культурний капітал, себто як вода в парі, що не зловиш, але знаєш, що воно таке є – це вже коли знання якісь, чи таланти, чи вроджені особливості. Ніхто їх не забере, як маєш, і не віддасть, як попросиш. Щоб по-справедливому. 

         Ну а третій стан того капіталу – інституціалізований, себто як вода замерзла, твердий та усталений – це вже різні статуси чи академічні звання. Бо вже ж навіть якщо ти мудрий, а хтось теж мудрий, і обом їсти хочеться, то треба відрізняти, хто що вміє ї чиї вміння для людей корисніші. Це от як селянин і аристократ, інтелегент і пролетарій, студент і доктор наук. Маєш той чи інший статус, то вже можеш бути певен, що то є і визнання суспільне, і прибутки, і ставлення відповідне. Ті статуси від волі окремої людини не залежать, а є вони такі для спільної вигоди – аби конкуренція була, аби мудріші, спритніші та кмітливіші тим світом рухали. І є воно так само правдою, як те, що вода замерзає при температурі нище одного градуса. 

         От вже почали про воду, то і продовжим. Як то джерело всього живого на землі переходить з одного стану в інший залежно від умов, так і культура, аби зберігатись та розвиватись, переходить з одного стану в інший, та ба – навіть може перебувати в трьох станах водночас. От як книжка – то об’єктивований капітал. Як її прочитаєш, то вже інкорпорований А як ще розкажеш прочитане на екзамені – то вже й інституалізований. А все одна книжка. Таке багатство.  

         От там хтось щось винайде чи придумає, то вже і вискочить вперед. А за ним інші. А потім ще хтось вдосконалить. А люди повторять. Так і накопичуєм досвід віками. І продовжуєм. Тільки що, власне, впливає на людей, аби вони повторювали? Певно, як бачать, що який чоловік робить так, і йому добре, а вони інакше, і їм зле, то й повторюють. Себто, впроваджують якісь правила «лідери думки». А вже як перевірено на досвіді, що то зле чи добре для всіх, то і канонізують, себто освячують, надають тому знанню чи вмінню певного статсу – це як відзначка, що от пробували, підходить (правило поведінки) \ не підходить (табу). Емпіричний такий, знаєте, підхід. А вже як щось ритуалізоване, то його нечіп, а то люди осудять. Так і встановлюються правила культури як гри – всім цікаво і корисно. Але що, коли вже знання непотрібні, щось нове у світі з’явилось, а святість правил гри забороняє їх порушувати? Ну, тоді… 

Окрім того, можна розділити капітал на три форми: економічний, культурний і соціальний. Іноді говорять ще й про символічний капітал. Символічний капітал є окремою формою капіталу, тому що символічний капітал – це капітал престижу, визнання.

Символічний капітал – це будь-яка форма капіталу, яка є легітимною, тобто будь-який капітал стає символічним капіталом, коли він радіюється.

Щодо трьох форм капіталу: економічного, культурного і соціального. Окрім них також є інші: політичні, адміністративні та інші. Всі ці форми здатні перетворюватися одна в одну. Взагалі розмноження капіталу відбувається через постійну конвертацію форм капіталу.

Економічне поле є центральним, оскільки належить найвищим рівнем автономії. Обмін є найпростішим. Але у випадку економічного поля і економічного капіталу є аспект хронології і каузальності, тобто всі поля є схожими, гомологічними, діють по схожим правилам. Економічне поле буде структурувати поля культурного виробництва та інші поля. Це дозволяє уникнути економічного і культурного детермінізму. Поля є гомологічними і пов’язані казуальними зв’язками.

Економічний капітал завжди присутній приховано. В обмінах в культурному полі завжди лежить економічний інтерес.

Питання про габітус. Габітус є інтерналізованою системою диспозицій, тобто це система постійних і стійких у часі способів поведінки. Ця система залежить від позиції, яку ви займаєте в соціальному просторі. Габітус – загальна схема, за якою ми сприймаємо соціальних, мислите і намагаєтесь діяти у цих схемах відображення соціального простору. Соціальний простір відображається у габітусі. Воно не є прямим відображенням. Він формується в один момент, але реалізується і розкривається в інший момент. Габітус – це всі правила полів, вписані в тіло людини, тобто це ваша ментальна структура. Габітус – інкорпороване поле.

Габітус обумовлює те, як ви дієте. Він визначає те, як  ви будете вчиняти. Він у вчинках завжди намагатиметься відтворити умови свого формування. Габітус не є очевидним для нас. Він автоматично спричиняє наші дії, він автономний від соціальних умов, в яких ви дієте. Габітус – це історія, він тримає в собі історію.

Щодо автономії габітусу. Практики, які формують габітус, є непередбачувані. Проте ця непередбачуваність є обмеженою у своїй різноманітності. Ми ніколи не можемо вийти за це обмеження, яке існує. Тобто ваш габітус уже є наперед обмеженим. Габітус є джерелом оцінки практики, тобто це відчуття свого місця в соціальному просторі і відчуття місця інших. Поведінку інших ми оцінюємо відповідно до того, яким є наш габітус. Тобто через габітус ми класифікуємо інших і себе. Ми розрізняємо себе і інших і це розрізнення є ключовим для розуміння соціального світу.

Питання про символічний капітал і символічне володіння. Прийняття соціального світу є предметом подвійного структурування. З об’єктивної сторони – це відображення в соціальному просторі позицій, а в символічному – це є наслідок попередньої символічної боротьби. Символічна боротьба – це боротьба за легітимний образ світу. Тобто в будь-якому полі, щоб отримати кращі позиції, вам потрібно мати легітимний капітал, отже вам потрібно нав’язати свій образ світу. Таким чином, ті хто займають привілейовані позиції в полях, завжди нав’язують свій образ світу, здійснюють тим самим символічне насилля тим, хто займає підлеглі позиції в полях (згадуємо Марксову надбудову).

Таким чином соціальний простір, який відображається в просторі символічному є завжди простором символічної боротьби за легітимний образ світу. Процес символічної боротьби робить насильство невидимим для нас. Ми не можемо зрозуміти умови експлуатації, бо це не входить до нашого габітусу.

Як діє символічний капітал. Він пов'язаний з класифікацією символічного капіталу:

1) наіменування: влада називати щось так, а не інакше. влада делегування, влада називати себе групою. Можливість називати себе і інших, класифікувати.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10881. Художнє конструювання. Прорізне різьблення. Пірографія 35.5 KB
  Тема. Художнє конструювання. Прорізне різьблення. Пірографія. Мета: сформувати уявлення про процес створення виробу процес проектування та його основні етапи із художнім конструюванням як складовою процесу проектування; розвивати вміння застосовувати графічні в...
10882. Історія і сучасна релігійна ситуація в Україні 149 KB
  Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є важкодосліджуваними, оскільки всі письмові свідчення сучасників про них належать християнським авторам, які вороже ставилися до язичництва або замовчували його існування. Проте язичництво дожило до наших днів — у народних піснях
10884. Оцінка результатів проектної діяльності. Виставка робіт. Тематичне оцінювання 15.72 KB
  Тема: Оцінка результатів проектної діяльності. Виставка робіт. Тематичне оцінювання. Мета: виявити рівень сформованості навичок обробки фанери і ДВП; розвивати навички самоконтролю та політехнічне мислення; виховувати культуру праці. Об'єкти практичної діяльності ...
10885. Типові і спеціальні деталі 57.5 KB
  Типові і спеціальні деталі. Види з'єднань деталей Мета: дати поняття про типові й спеціальні деталі; ознайомити з призначенням та загальною будовою коловорота ручного дриля затискачів столярних верстаків; розвивати інтерес до техніки розширювати технічний кругозір
10886. Поняття про провідники та ізолятори. Проводи та їх види 155 KB
  Тема уроку: Поняття про провідники та ізолятори. Проводи та їх види. Мета уроку. Засвоєння знань про будову і призначення ізольованих проводів правила безпечної роботи під час виконання електротехнічних робіт. Формування умінь здійснювати монтаж простого електричного...
10887. Конструкційні матеріали і їх вибір Види конструкційних матеріалів 78 KB
  Тема. 1.4. Конструкційні матеріали і їх вибір Види конструкційних матеріалів. Мета: ознайомити учнів з різними видами конструкційних матеріалів видами та породами дерев особливостями їх будови характерними ознаками способами заготівлі та одержання пиломатеріалів...
10888. Технологія робіт лобзиком. Технологічний процес пиляння. Прийоми пиляння лобзиком. Організація робочого місця 75 KB
  Тема. Технологія робіт лобзиком. Технологічний процес пиляння. Прийоми пиляння лобзиком. Організація робочого місця. Мета: сформувати в учнів поняття про процес різання та уявлення про технологію пиляння фанери і ДВП; розвивати політехнічне мислення; виховувати культу...
10889. Процес випилювання з фанери й ДВП, обпилювання, шліфування 237 KB
  Тема уроку: Процес випилювання з фанери й ДВП обпилювання шліфування. Мета уроку. Формування вмінь виконувати обпилювання фанери; закріплення знань про обпилюваяння деревини. Розвивати точність окомір. Виховувати акуратність виконавчу дисципліну творче ставлення д