48004

Основи права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Конституційне право України. Конституція України. Конституційне право України являє собою систему правових норм що регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи.

Украинкский

2013-12-06

372.5 KB

0 чел.

PAGE  1

Основи права

Конспект лекцій

ТЕМА 1. Держава і право.

  1.  Держава: її походження, поняття та ознаки. Форми держави.
  2.  Поняття права. Джерела права. Право і економіка.
  3.  Структура та зміст норми права.
  4.  Галузі права. Система галузей законодавства.
  5.  Законність. Поняття правовідносин.
  6.  Правопорушення, їх види. Юридична відповідальність, підстави.

  1.  Виникнення держави мало свої передумови. Одні автори вважають, що держава з’явилась там і тоді, де і коли суспільство розділилось на класи з протилежними інтересами. Тобто, хоча у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі була класова боротьба. Інші пов’язують виникнення політичної організації суспільства, держави та права з необхідністю здійснювати управління суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що характеризували початок цивілізації. До основних теорій походження держави належать:
  2.  теологічна (автор – Фома Аквінській, ієрархія форм: від Бога — чистого розуму — до духовного і матеріального світу);
  3.  патріархальна (Арістотель, Фільмер);
  4.  договірна (Спіноза, Гоббс, Руссо, Радіщев — держава — це об’єднання людей на основі добровільної згоди);
  5.  насильства (теорія завоювання — держава є тією силою, яку утворюють завойовники для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення влади переможців — Каутський, Дюрінг);
  6.  органічна (Г.Спенсер — держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине; має політичне тіло — голову, тулуб і т.д.);
  7.  психологічна (людській психіці притаманна потреба покори, наслідування, усвідомлення залежності від видатної особистості — Петражицький);
  8.  космічна.

Держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

Основні ознаки держави:

  1.  суверенітет;
  2.  наявність території, територіальне розселення населення країни;
  3.  наявність публічної влади.

Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни у зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для  виконання своїх завдань.

Крім того, держава встановлює загальнообов’язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права; збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

Під поняттям “форма держави” мається на увазі:

  1.  форма правління;
  2.  форма державного устрою;
  3.  форма державно-правового режиму.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення та діяльності, компетенція та взаємозв’язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни. Розрізняють дві форми правління:

Монархія — така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії. Буває абсолютною та обмеженою (конституційна, парламентська).

Республіка — форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. В теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В свою чергу, демократичні поділяються на парламентські, президентські і змішані.

Форма державного устрою — національно-територіальна та адміністративно-територіальна організація державної влади. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які характеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою.

Проста (унітарна) держава — єдина держава, що не має всередині відокремлених державних утворень, які користуються певною самостійністю. Характерні риси: єдина система державних органів, єдине законодавство, єдина територія, єдине громадянство, єдина символіка тощо.

Складна держава — формується з відокремлених державних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми належать: федерація, конфедерація, імперія.

Форма державно-правового режиму — сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних засад. Розрізняють демократичний і недемократичний правові режими. Останній, в свою чергу, поділяють на тоталітарний і авторитарний.

Отже, форма держави характеризується відповідною організацією та реалізацією публічної влади, взаємозв’язком держави з особою і громадянським суспільством.

2. Кант визначав право як сукупність умов, за яких свавілля одного може бути співвіднесеним зі свавіллям іншого за загальним для них правилом свободи.

Основні ознаки права:

  •  правові норми встановлюються державою в офіційних актах;
  •  норми права охороняються в необхідних випадках примусовою силою державного апарата;
  •  право являє собою єдину систему норм, яка обов’язкова для всього населення, що проживає на території певної держави;
  •  право виражає загальну і індивідуальну волю громадян держави в їх гармонійній взаємодії.

Право — це система норм і принципів (правил поведінки), встановлених або визнаних (санкціонованих) державою в якості регуляторів суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності і справедливості у відповідності до суспільних, групових і індивідуальних інтересів (волі населення країни) і забезпечуються всіма мірами легального державного впливу, в тому числі примусу. Розрізняють:

об’єктивне право — сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, виражених в системі юридичних норм, що утримуються в законах і підзаконних нормативних актах.

суб’єктивне право — це право, що належить конкретній особі, тобто надана даній особі законом можливість певного варіанта поведінки в конкретних правовідносинах. Суб’єктивне право забезпечує учасникам правовідносин певну міру свободи дії із врахуванням їх можливостей проявляти самостійність і ініціативу.

Джерело права — це спеціальний правовий термін, який визначає спосіб, зовнішню форму втілення і закріплення юридичних норм. Він являє собою єдине місце знаходження юридичних норм.

В залежності від суб’єктів правотворчої діяльності в теорії права розрізняють такі правові джерела:

  1.  Правовий звичай — це санкціоноване державою правило поведінки, яке склалося в результаті тривалого повторення людьми певних дій, завдяки чому закріпилося як стала норма. Держава визнає не всі звичаї, а тільки ті, що відповідають інтересам суспільства на певному етапі його розвитку (закони Дракона — Афіни VІІ ст. до н. е., закони ХІІ таблиць в Давньому Римі, Салічна правда, Руська правда). Певні звичаєві норми збереглися в цивільному праві, в міжнародному праві.
  2.  Юридичний прецедент — це судове чи адміністративне рішення по даній юридичній справі, якому держава надає загальнообов’язкового значення. А тобто, це слідування не загальному правилу, встановленому нормою права, а норма, що склалася в результаті практичного вирішення аналогічних справ (Великобританія, США).
  3.  Нормативно-правовий акт — це виданий в установленому порядку уповноваженим на це державним органом акт правотворчості, що встановлює, змінює чи відміняє правові норми. Тобто, це офіційний акт правотворчості, в якому утримуються норми права.

В Україні джерелом права є саме нормативно-правовий акт.

Види нормативно-правових актів:

  1.  Закон — це нормативно-правовий акт, що має найвищу юридичну силу, приймається в особливому законодавчому порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини. Поділяються на основні і звичайні. Основні закони — це конституції.
  2.  Нормативно-правові акти, що приймаються у відповідності до закону, на основі і на виконання закону, визначаються як підзаконні. В залежності від суб’єктів, які їх видають, виділяють такі види підзаконних актів:
  3.  укази Президента;
  4.  постанови Кабінету Міністрів;
  5.  акти міністерств, відомств, державних комітетів;
  6.  акти місцевих органів влади і управління.

Взаємодія права і економіки підкорена загальним закономірностям суспільного розвитку. З одного боку, економічні потреби суспільства породжують необхідність правової форми регулювання певних економічних відносин, юридичного закріплення і охорони різних форм власності, забезпечення самостійності виробників. З іншого боку, правова форма економічних відносин є не просто необхідністю, а виконує активну організуючу функцію і тому глибоко входять в економічне життя суспільства в якості важливого компонента механізму економічних процесів.

3. Норма права — загальне правило (зразок) поведінки, приписане відповідним законом чи іншим нормативним актом. В нормі права закріплюється відповідна модель поведінки, дотримання якої забезпечується і гарантується державою.

В структурі правової норми виділяють такі елементи:

  1.  гіпотеза — вказує на ті умови, при яких повинно виконуватись встановлене правило;
  2.  диспозиція — це елемент правової норми, в якому вказується якою може чи повинна бути поведінка за наявності умов, передбачених гіпотезою;
  3.  санкція — передбачає ті примусові міри впливу, які можуть бути застосовані  компетентними державними органами у випадку порушення (невиконання) правила поведінки, сформульованого в диспозиції.

Іншими словами, правова норма являє собою таке загальне встановлене (чи санкціоноване) державою правило, яке регулює поведінку людей і їх соціальних колективів шляхом надання їм суб’єктивних прав і покладення на них відповідних юридичних обов’язків і відповідальності.

Основні ознаки норми права:

  •  встановлюються чи санкціонуються державою;
  •  визначають загальнообов’язкові межі можливої обов’язкової поведінки;
  •  мають дозволяюче-зобов’язувальний характер;
  •  їх реалізація в необхідних випадках забезпечується примусовими державними мірами;
  •  виступають державним регулятором типових суспільних відносин.

4. Система права — це його внутрішня побудова, яка виражається в єдинстві і узгодженості діючих в державі правових норм і разом з тим в розділенні права на відносно самостійні частини. Такий поділ зумовлений великою різноманітністю суспільних відносин, кожен вид яких регулюється строго визначеною групою юридичних норм, що відбивають їх специфічні особливості і конкретну суспільну спрямованість. Таким чином, системність самих суспільних відносин надає системні властивості праву.

Галузь права — це відносно самостійний підрозділ системи права, що складається з правових норм, які  регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин.

Для інституту, як і для галузі права, властиві виокремленість юридичних норм і самостійність функціонування. Інститут права цілком входить до складу відповідної галузі права. Його відмінність від галузі полягає в тому, що він регулює не всю сукупність суспільних відносин, а лише окремі його сторони.

Таким чином, правовий інститут — це виокремлений комплекс юридичних норм, який є специфічним елементом галузі права і регулює незначне коло однорідних суспільних відносин.

Споріднені інститути однієї й тієї ж галузі права у своїй сукупності створюють підгалузь права. Норми підгалузі права регулюють групи близьких відносин певного виду (приміром, інститут “зобов’язальне право” у складі цивільного права об’єднує цілий ряд правових інститутів (міни, підряду тощо).

Таким чином, система права складається з галузей, що включають в себе підгалузі права і правові інститути.

Система законодавства побудована за іншим принципом.

Система законодавства — це сукупність джерел права, що є формою вираження правових норм. Різноманітність і взаємозв’язок соціальних відносин, що виникають в різних сферах суспільного життя, необхідність їх ефективної організації зумовлює створення в системі законодавства таких структурних елементів, які не співпадають з системою права. Тому галузі законодавства не завжди відповідають галузям права.

Система законодавства включає в себе такі основні види галузей законодавства:

  •  Галузеве законодавство — утримує норми, які регулюють якісно визначений вид суспільних відносин, що є предметом однієї галузі права. Тут галузь законодавства співпадає з галуззю права (земельне, сімейне т.і.).
  •  Внутрішньогалузеве законодавство — виражає норми підгалузі чи інститута права, які регулюють різновид галузевих суспільних відносин (авторське законодавство у складі галузі цивільного права).
  •  Комплексне законодавство — включає норми кількох галузей права, які регулюють різноманітні за своїм видовим змістом суспільні відносини, що складають відносно самостійну сферу  суспільного життя (господарське законодавство).

5. Законність — це суворе і повне здійснення приписів правових законів і заснованих на них юридичних актів всіма суб’єктами права. Основні ознаки законності:

  •  її всезагальність;
  •  те, що вона нерозривно пов’язана з правом. Оцінити стан законності в країні можна лише на підставі того, в якій мірі закони держави відображають об’єктивні потреби суспільного розвитку.

Нормативною основою законності є правові закони, що адекватно відображають загальні і індивідуальні інтереси всіх учасників суспільних відносин.

Основні вимоги законності:

  •  верховність закону по відношенню до всіх решта правових актів;
  •  єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії;
  •  рівна можливість для всіх громадян користуватись захистом закону і їх рівний обов’язок слідувати його приписам (рівність всіх перед законом і судом);
  •  здійснення прав і свобод людиною не повинно порушувати права і свободи інших осіб;
  •  недопустимість протиставлення законності і доцільності.

В процесі життєдіяльності люди вступають у різноманітні свідомі вольові відносини одне з одним з приводу створення, використання чи захисту соціальних благ або забезпечення якихось інтересів. Найбільш важливі, життєво необхідні для даного співтовариства людей відносини держава закріплює за допомогою правових норм, перетворюючи їх тим самим в обов’язкові охоронювані законом суспільні відносини, тобто правовідносини. Таким чином, правовідносини це такі суспільні відносини, в яких сторони пов’язані між собою взаємними юридичними правами і обов’язками, що охороняються державою.

Ознаки правовідносин:

  •  виникають на підставі правових норм;
  •  учасники правовідносин наділені взаємними юридичними правами і обов’язками;
  •  правовідносини мають усвідомлено-вольовий характер;
  •  гарантуються державою і охороняються в необхідних випадках її примусовою силою.

Основні елементи структури правовідносин:

1). Суб’єкти правовідносин — це окремі індивіди і організації, які у відповідності з нормами права є носіями суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Міра участі суб’єктів у правових відносинах визначається їх:

  •  правоздатністю — а тобто, закріпленою в законодавстві здатністю суб’єкта мати юридичні права і нести юридичні обов’язки;
  •  дієздатністю — а тобто, визнаною нормами об’єктивного права здатністю суб’єкта самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати юридичні права і обов’язки.

2). Об’єкти правовідносин — те, на що впливає правовідношення, а тобто, фактична поведінка його учасників.

3). Суб’єктивне право — надана і охоронювана державою можливість суб’єкта за власним розсудом задовольняти ті інтереси, які передбачені об’єктивним правом.

4). Юридичний обов’язок — передбачена і охоронювана державою необхідність обов’язкової поведінки учасника правового відношення в інтересах уповноваженого суб’єкта (індивіда, організації, держави в цілому).

6. Правопорушення — це винна поведінка праводієздатної особи, яка протирічить приписам норм права, спричинює шкоду іншим особам і тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

  1.  Це поведінка людини, яка виражається у дії чи бездіяльності;
  2.  Це така поведінка, що протирічить приписам норм права.
  3.  Тільки винна поведінка суб’єкта права.
  4.  Поведінка, що спричинює шкоду суспільству, державі, громадянам.
  5.  Тягне за собою міри державного впливу.

Види правопорушень:

  1.  Проступок.
  2.  Дисциплінарний проступок.
  3.  Адміністративний проступок.
  4.  Цивільний проступок
  5.  Злочин.

Юридична відповідальність означає застосування до правопорушника санкцій правових норм, вказаних в них певних мір відповідальності. Підставою юридичної відповідальності є правопорушення.

Види юридичної відповідальності:

Дисциплінарна, адміністративна, цивільно-правова і кримінальна.


ТЕМА 2. Конституційне право України.

  1.  Поняття, принципи та джерела конституційного права. Конституція України.
  2.  Конституційний лад в Україні: загальні засади, поняття, основні принципи.
  3.  Правовий статус особи в Україні. Інститут громадянства в Україні.
  4.  Загальна характеристика державної влади в Україні.
  5.  Місцеве самоврядування в Україні. Місцеві органи виконавчої влади.
  6.  Статус прокуратури в Україні.

1. Конституційне право України являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя. Через них забезпечується організаційна й функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система державних органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

Під принципами конституційно-правового регулювання розуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила поведінки, у яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин. Принципи:

  •  верховенства права;
  •  верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів;
  •  загальної демократії;
  •  політичного, економічного та ідеологічного плюралізму;
  •  поділу влади;
  •  гуманізму;
  •  державного та іншого гарантування прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суверенітету і територіальної цілісності України.

Джерелами конституційного права України, а тобто нормативно-правовими актами, що містять конституційно-правові принципи і норми, є:

  •  Конституція України — Основний Закон;
  •  конституційні закони — закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції;
  •  звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи і норми;
  •  інші акти Верховної Ради України та акти всеукраїнського референдуму;
  •  певні нормативні акти Президента України;
  •  деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України;
  •  деякі акти Конституційного Суду України;
  •  окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, наприклад, їхні регламенти.

Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на п’ятій сесії 28 червня 1996 р., вона одночасно є і політичним і правовим актом, має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку правові акти, що видаються і діють у країні. Конституція складається з преамбули, 15 розділів (161 стаття).

2. Розділ І Конституції України має назву “Загальні засади”, в ньому закріплено основні принципи конституційного ладу.

Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. За територіальним устроєм Україна є унітарна держава. В Україні встановлено республіканську форму правління, тому носієм і єдиним джерелом влади визнається лише народ.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Відповідно до ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

В І розділі Конституції також закріплені:

  •  основні принципи побудови і функціонування національної правової системи (ст.ст.8, 9, 19);
  •  основи національного розвитку та міжнаціональних відносин (ст.ст.10 - 12);
  •  об’єкти, які є власністю українського народу (ст.ст.13, 14, 16);
  •  гарантія побудови суспільного життя “на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності” (ст.15);
  •  засади національної безпеки та зовнішньоекономічної діяльності України;
  •  державні символи України.

3. Правовий статус особи в Україні закріплено в розділі ІІ Конституції України “Права, свободи та обов’язки людини та громадянина”.

Одним з основних принципів правового статусу особи, гарантованих Конституцією України, є те, що “усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними” (ст.21), “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність” (ст.29), ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за присудом суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до Конституції України, основне право громадянина — це його можливість здійснювати певні дії для задоволення  своїх життєво важливих матеріальних та духовних інтересів, встановлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

Згідно до Конституції України, виділяють такі види прав особи: громадянські, політичні, економічні, культурні, сімейні, соціальні, екологічні. Механізм реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина складається з гарантій їх забезпечення також закріплених у Конституції України. Виділяють такі види гарантій: особисті, політичні, економічні, ідеологічні, юридичні.

Громадянство — це стійкий правовий зв’язок особи з державою, що виражається в сукупності їх взаємних прав і обов’язків. Держава визнає і гарантує права і свободи громадянина, захищає і заступається за нього за межами держави, а громадянин, в свою чергу, дотримується законів і приписів держави, виконує встановлені нею обов’язки. Громадянство України регулюється Конституцією України і Законом України “Про громадянство України”. Відповідно до цих нормативних актів в нашій країні існують такі підстави для набуття громадянства:

  •  за народженням;
  •  за походженням;
  •  шляхом прийняття громадянства;
  •  за іншими підставами, передбаченими Законом України “Про громадянство України”.

Іноземці на території України мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачене Конституцією України, законами України, а також міжнародними договорами України. Статус іноземців на території України регулюється Конституцією України, законами України “Про громадянство України”, “Про правовий статус іноземців” та іншими нормативно-правовими актами.

4. Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Президент є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції будується за принципом територіальності і спеціалізації.

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Кабінет Міністрів України. Основними напрямками діяльності органів державної виконавчої влади є реалізація двох основних функцій: виконавчої і розпорядчої.

Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади.

Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади — відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України; в своїй діяльності керується Конституцією України і законами України, актами Президента України.

Судова влада — це незалежна влада, що охороняє права, виступає арбітром в спорі про право, здійснює правосуддя.

Конституційний суд України покликаний забезпечити відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої та виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особистості, офіційне тлумачення Конституції України та законів.

Призначення судових органів — захист прав і свобод громадян, конституційного ладу, національної безпеки, територіальної цілісності, дотримання законності і справедливості в суспільстві. Згідно до Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України, є обов’язковими для всіх суб’єктів на території України, за їх невиконання встановлено юридичну відповідальність.

Конституцією та законами України гарантується незалежність та недоторканність суддів. Незалежність суддів означає, що вони підкоряються тільки законам і будь-який вплив на них заборонений. Недоторканість суддів поширюється на листування, засоби зв’язку, документи, службові та приватні приміщення. Судді всіх рівнів без згоди Верховної Ради України не можуть бути затриманими і заарештованими до винесення обвинувального вироку.

Арбітражні суди України покликані захищати права і охоронювані законом інтереси учасників господарських відносин.

5. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватись територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, які репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради (Закон України “Про місцеве самоврядування”).

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Їх склад формують голови місцевих держадміністрацій. Останні призначаються та звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

6. Прокуратура України — це специфічний орган державного управління, наділений правоохоронними та контрольно-наглядовими .

Законодавчою підставою для існування та діяльності прокуратури є:

  •  Конституція України;
  •  Закон України “Про прокуратуру”;
  •  Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс України, Кодекс про шлюб та сім’ю та ін.

Система органів прокуратури — це впорядкована побудова прокурорських органів різних рівнів і компетенції, об’єднаних спільністю цілей і єдиною підпорядкованістю.

Завдання органів прокуратури:

  •  підтримання державного обвинувачення в суді;
  •  представництво інтересів громадян чи держави у випадках, визначених законом;
  •  нагляд за дотриманням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
  •  тощо.


ТЕМА 3. Адміністративне право України.

  1.  Поняття та особливості відносин, що регулюються адміністративним правом України. Джерела адміністративного права України.
  2.  Органи виконавчої влади. Їх система.
  3.  Основні принципи державної влади. Правовий статус держслужбовців.
  4.  Поняття, форми і методи державного управління.
  5.  Адміністративна відповідальність. Мета, види та зміст.

1. Адміністративне право України регулює суспільні відносини, які складаються в сфері реалізації державної виконавчої влади, а саме — в сфері державного управління, охорони публічного суспільного порядку і захисту прав і законних інтересів громадян.

Однією з сторін в адміністративно-правових відносинах завжди виступає уповноважений суб’єкт державної виконавчої влади, тобто, адміністративно-правові відносини між громадянами неможливі.

Особливості адміністративно-правових відносин:

  1.  Це відносини влади.
  2.  Ці відносини носять ярко виражений організаційний характер, що зумовлено виконавчою і розпорядчою діяльністю органів державної виконавчої влади, які безпосередньо організують управління різними сферами суспільного життя, забезпечують охорону порядку в суспільстві і т.і.
  3.  Один з учасників цих відносин (а саме, державний орган чи посадова особа) вступає в них не тільки з власної волі, але і в силу прямої вказівки закону.

Джерела адміністративного права:

  1.  Конституція України. В ній визначені основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовані повноваження між центральними та місцевими органами влади, закріплені права та свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами.
  2.  Закони України “Про об’єднання громадян”, “Про державну службу”, “Про місцеве самоврядування” та ін.
  3.  Кодекс України про адміністративні правопорушення — законодавчий акт, в якому об’єднані і систематизовані норми адміністративного права, які регулюють відносини, що виникають в процесі боротьби з адміністративними правопорушеннями і здійснення мір по їх профілактиці.
  4.  Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру.

Отже, джерелом адміністративного права України виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який криє в собі адміністративно-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.

3. Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їхньому апараті , та на яких покладене практичне виконання завдань і функцій держави.

Державна служба здійснюється на професійній основі в органах законодавчої, виконавчої, судової влади і т.д., і, в залежності від специфіки сфер державної діяльності, до державної служби належать державні службовці, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, Служби безпеки України і т.і.

Принципи державної служби:

  •  служіння народові України;
  •  демократизм і законність;
  •  персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни;
  •  дотримання прав і законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;
  •  дотримання прав підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян.

Для проходження державної служби громадянин України має отримати відповідну освіту і професійну підготовку та пройти в установленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою нормативними актами.

Посада — визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами вважаються керівники й заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

На державних службовців покладаються передбачені законодавством обов’язки і права. Коло повноважень державного службовця визначається його посадою. Державний службовець повинен діяти в межах його повноважень. У разі отримання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а в разі наполягання на його виконанні — повідомити вищу за посадою особу.

4. Державне управління — підзаконна виконавча і розпорядча діяльність органів державного управління, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного та безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Форма державного управління — зовнішнє вираження змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління та їхніми представниками (посадовими особами) з метою реалізації функцій державного управління. Сучасна система форм державного управління складається з таких видів:

  •  видання правових актів управління (нормативних та індивідуальних);
  •  здійснення організаційних дій (розробка, обговорення та узгодження проектів правових актів, напрацювання рекомендацій, надання практичної допомоги підлеглим органам);
  •  проведення матеріально-технічних операцій (необхідні для обслуговування всіх стадій управлінського процесу – складання інформаційних довідок; підготовка та узагальнення матеріалів для розробки проектів актів управління; діловодство, доведення управлінських рішень до виконавців);
  •  здійснення юридично значимих дій (правове оформлення державними нотаріусами різноманітних угод, посвідчень документів і фактів, провадження органами ЗАГС реєстрації актів громадянського стану т.і.).

Методи державного управління — спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління (посадовими особами) через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян. Існують такі методи державного управління:

  •  переконання (формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов’язкові правила поведінки);
  •  примусу (застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну);
  •  адміністративний метод (органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб’єктам (органам, колективам, організаціям) певну поведінку, у разі порушення якої застосовуються заходи адміністративного впливу);
  •  економічний метод (застосування різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового та тарифного регулювання тощо).

5. Адміністративна відповідальність — застосування у встановленому нормами адміністративного права порядку уповноваженими на це органами (посадовими особами) адміністративних стягнень до винних у скоєнні адміністративних правопорушень з метою їх покарання, виправлення і перевиховання.

Підставою до застосування адміністративної відповідальності є адміністративний проступок, а тобто, винне протиправне діяння, яке посягає на встановлені правом і забезпечені адміністративно-правовими санкціями правила поведінки громадян і посадових осіб в сфері державного управління. Також, адміністративний проступок, є діянням, що за своїм характером не тягне за собою, відповідно до чинного законодавства, кримінальну відповідальність.

Ознаки адміністративного проступку:

  •  протиправність;
  •  винність;
  •  відповідальність.

Склад адміністративного правопорушення — це передбачена нормами адміністративного права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення. Він криє в собі: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону. Відповідальність настає тільки за наявності складу правопорушення. 

Види адміністративної відповідальності:

  •  попередження;
  •  штраф;
  •  адміністративний арешт (на строк до 15 діб, накладається виключно судами (суддями));
  •  позбавлення спеціальних прав (на термін до 3 років);
  •  виправні роботи (на строк до 2 місяців із відбуванням їх за основним місцем роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, з відрахуванням 20% її заробітку в дохід держави; накладається тільки судами);
  •  оплатне вилучення предмета, що став знаряддям злочину;
  •  конфіскація предмета, що став знаряддям злочину.

Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення:

  •  адміністративні комісії при виконавчих комітетах районних, міських, районних в містах, селищних, сільських рад; виконавчі комітети селищних, сільських рад;
  •  районні (міські) суди (судді);
  •  органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій, ін. органи (посадові особи), уповноважені на те Кодексом про адміністративні правопорушення.


ТЕМА 4. Цивільне право України.

  1.  Поняття, предмет та система цивільного права України. Джерела цивільного права України.
  2.  Цивільно-правові відносини: їх виникнення, зміна та припинення. Суб’єкти цивільно-правових відносин. Об’єкти цивільно-правових відносин.
  3.  Здійснення цивільних прав та виконання юридичних обов’язків. Захист цивільних прав.
  4.  Поняття і форми власності в Україні. Суб’єкти права власності та захист їх прав.
  5.  Зобов’язальне право. Цивільно-правові договори: поняття, види.
  6.  Цивільно-правова відповідальність.
  7.  Спадкове право.
  8.  Авторське право.
  9.  Шлюбно-сімейне право.

1). Шлюб:

а) порядок укладання шлюбу;

б) рівність прав і обов’язків подружжя;

в) розірвання шлюбу.

2). Правові відносини між батьками і дітьми:

а) реєстрація новонародженої дитини в органах ЗАГСу;

б) усиновлення;

в) обов’язки батьків щодо дітей;

г) позбавлення батьківських прав;

д) обов’язки дітей щодо батьків.

3). Право власності у сім’ї.

4). Державна допомога сім’ям з дітьми. Опіка й піклування.

  1.  Житлове право.
  2.  Житловий кодекс України.
  3.  Договір найму житлового приміщення.
  4.  Правове регулювання приватизації державного житлового фонду.

1. Цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Предмет правового регулювання:

  1.  Майнові відносини — правові відносини, що пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном.
  2.  Особисті немайнові відносини — виникають завдяки здійсненню особою її особистих прав і свобод:

а) особисті права, пов’язані з майновими (права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

б) особисті права, не пов’язані з майновими (права особи на честь, гідність, ім’я тощо).

Система цивільного права України:

  1.  Загальна частина цивільного права. Її складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єктів та об’єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовна давність.
  2.  Особлива частина. Її складають норми права, що регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Це інститути права власності, зобов’язальне право, авторське право, спадкове право, застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів тощо.

Джерела цивільного права:

  1.  Конституція України. Ст.41 “Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним”.
  2.  Цивільний кодекс України — єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано цивільно-правові норми. Складається з Загальної та Особливої частин.

Закони України “Про власність”, “Про підприємства в Україні”, “Про підприємництво” тощо.

  1.  Укази Президента України, постанови і розпорядження Уряду, положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.

2. Цивільно-правові відносини — врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівними носіями прав та обов’язків.

Елементи цивільно-правових відносин:

  1.  Суб’єкти цивільно-правових відносин. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.
  2.  Об’єкти цивільно-правових відносин — речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага.
  3.  Зміст цивільно-правових відносин — цивільні права та обов’язки суб’єктів таких відносин.

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Юридичні факти поділяються на:

  1.  юридичні дії — такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжують певні правові наслідки. Поділяються на правомірні і неправомірні;
  2.  юридичні події — юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, стихійні лиха).

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава.

Фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Для визнання особи суб’єктом цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності. Цивільна правосуб’єктність складається з двох елементів:

  1.  Цивільна правоздатність — здатність особи мати цивільні права та нести цивільні обов’язки. Виникає з народження і припиняється зі смертю (або з визнанням громадянина померлим).
  2.  Цивільна дієздатність — здатність особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я особи. Види дієздатності:
  •  мінімальна (її мають діти віком до 15 років. Мінімальна дієздатність означає, що діти віком до 15 років можуть укладати лише дрібні побутові угоди за дорученням чи з дозволу батьків, наприклад, купувати в магазині недорогі товари тощо);
  •  часткова (її мають особи віком 15 — 18 років, що, за законодавством України, вже мають право укладати угоди за згодою батьків (усиновителів, піклувальників), влаштовуватись на роботу і розпоряджатись самостійно своїм заробітком, робити вклади в установах банків і розпоряджатись ними тощо);
  •  повна (настає з 18 років чи з моменту вступу особи до шлюбу);
  •  обмежена дієздатність — може бути визначена за рішенням суду громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Такі особи всі угоди, крім дрібних побутових угод, можуть укладати лише за згодою піклувальника;
  •  визнання громадянина недієздатним — здійснюється за рішенням суду у випадку, коли через стан психічного здоров’я особа не здатна усвідомлювати свої вчинки.

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати від свого імені майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у судових органах.

Ознаки юридичної особи:

  •  організаційна єдність;
  •  наявність відокремленого майна;
  •  можливість виступати в цивільному обороті від  власного імені;
  •  здатність самостійно нести  майнову відповідальність.

Юридична особа повинна мати: статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження.

Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності, що передбачена її статутом.

Цивільна дієздатність юридичної особи здійснюється її відповідними органами.

Цивільна правосуб’єктність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з моменту її ліквідації чи реорганізації; порядок ліквідації чи реорганізації юридичної особи визначається чинним законодавством.

В окремих випадках суб’єктом цивільних правовідносин може бути Україна як суверенна держава (приміром, у відносинах власності — надходження у власність держави безгосподарного майна, конфіскованого майна тощо).

Об’єктом цивільно-правових відносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою в зазначені відносини. (див. початок питання 2 — елементи цивільних правовідносин)

3. Здійснення цивільного суб’єктивного права — це реалізація його змісту через учинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки. Може бути реалізоване як особисто, так і через уповноважених осіб-представників.

Представництво — відносини, за яких угода укладається представником від імені іншої особи, що створює для останньої відповідні права та обов’язки. Буває обов’язкове (при представництві інтересів недієздатної особи) і добровільне. Відбувається на підставі довіреності, укладеній в письмовій формі.

Будь-яка угода укладається з метою досягнення бажаного результату. При цьому розглядаються такі основні моменти:

  •  Предмет виконання юридичного обов’язку — певні матеріальні і нематеріальні блага.
  •  Суб’єкт виконання юридичного обов’язку — боржник, на якому лежить зобов’язання щодо виконання певних дій і від якого кредитор має право вимагати їх вчинення.
  •  Місце виконання цивільно-правового обов’язку — визначається законом, договором або іншим нормативним актом.
  •  Строки виконання цивільно-правового обов’язку — відрізок часу або конкретна дата, протягом якого чи до якої зобов’язання має бути виконане.

Для належного і своєчасного виконання юридичних обов’язків цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення:

неустойка, застава, порука, завдаток і гарантія.

Право на захист являє собою суб’єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міру їх можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Ст. 55 Конституції України “Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”.

Способи захисту цивільних прав особи:

  •  визнання права;
  •  відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права, та припинення дій, що порушували право;
  •  присудження до виконання обов’язку в натурі;
  •  припинення або зміна правовідношення;
  •  компенсація моральної шкоди;
  •  тощо.

4. Власність — економічна категорія, яку можна визначити як приналежність (привласненість) матеріальних благ одним особам і одночасну відчуженість цих благ від всіх решта осіб.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

В суб’єктивному аспекті право власності — це сукупність повноважень власника з приводу володіння, користування і розпорядження майном. Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Буває законним і незаконним (в свою чергу, незаконне поділяється на — добросовісне і недобросовісне). Користування — право вилучати з речі її корисні властивості. Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю речі.

Законодавство виділяє такі форми права власності:

  •  власність народу України (надра землі, повітряний простір, водні та інші ресурси);
  •  приватна власність;
  •  колективна власність;
  •  державна власність — майно, необхідне державі для виконання її функцій.

Суб’єкти права власності:

  •  фізичні особи, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавством;
  •  юридичні особи;
  •  Україна;
  •  іноземні держави, фізичні та юридичні особи цих держав, міжнародні організації.

Способи захисту права власності:

  •  відшкодування збитків, вчинених порушенням права власності;
  •  усунення порушень права власності, що не пов’язані з утратою з утратою володіння;
  •  витребування майна з чужого незаконного володіння.

Захист права власності здійснюється судом, арбітражним судом, третейским судом в позовному порядку. Застосовуються майново-правові (віндикаційний позов, тобто витребування майна; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном) та зобов’язально-правові позови (здебільшого засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями — позови про відшкодування збитків; про повернення речей, відданих у користування за договором.).

5. Зобов’язальне право — система цивільно-правових норм, які на засадах юридичної рівності регулюють майнові відносини у сфері товарообігу, а також майнові відносини з покриття заподіяної шкоди за участю юридичних та фізичних осіб. Загальна частина складається з норм, які поширюються на всі зобов’язання, що виникають у цивільно-правових відносинах (поняття і підстави виникнення зобов’язань, виконання зобов’язань тощо); Особлива частина містить норми, що регулюють окремі види зобов’язань (купівлю-продаж, поставку, підряд тощо).

Зобов’язання являє собою таке правовідношення, згідно з яким одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, сплатити гроші т. і.) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Як і будь-який інший вид цивільно-правових відносин, зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів і змісту (див. початок питання 2 — елементи цивільних правовідносин).

Підстави виникнення зобов’язань:

  •  за договорами;
  •  за адміністративними актами;
  •  внаслідок заподіяної шкоди;
  •  через настання інших юридичних фактів.

Підстави припинення зобов’язань:

  •  виконання зобов’язання;
  •  зарахування (виконання зустрічної вимоги);
  •  збіг кредитора і боржника в одній особі;
  •  угода сторін;
  •  об’єктивна неможливість виконання;
  •  смерть громадянина або ліквідація юридичної особи.

Угода — це дії юридичних і фізичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Її суть складають воля і волевияв, де:

воля — це бажання особи укласти угоду;

волевияв — це виражена воля.

Угоди укладаються в усній і письмовій формі.

Умови дійсності угоди:

  •  її зміст повинен бути законним;
  •  особи, що її укладають, повинні бути здатні до участі в угоді;
  •  воля повинна відповідати волевияву;
  •  повинна бути дотримана форма угоди.

Договір — це дво- чи багатостороння угода, а тобто він являє собою дію юридичних чи фізичних осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, і підкоряється загальним для всіх угод правилам. Предметом договору завжди є певна правомірна дія.

Види договорів:

1. Односторонні (дарування, заповіт).

   Багатосторонні (поставки, оренди).

2. Реальні — вважаються укладеними з моменту здійснення певних дій (договір позики).

   Консенсуальні — вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з основних умов договору (купівля-продаж, найом).

3. Усні.

   Письмові (в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені).

Стадії укладання договору:

  1.  Оферта — пропозиція укласти договір.
  2.  Акцепт — прийняття пропозиції.

6. Цивільно-правова відповідальність — встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи в накладенні на неї обов’язків майнового характеру.

Підстави цивільно-правової відповідальності:

  •  наявність майнової шкоди;
  •  протиправність поведінки;
  •  вина;
  •  причинний зв’язок між збитком і протиправною поведінкою.

Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.

Види цивільно-правової відповідальності:

  •  договірна (випливає з умов договору) та позадоговірна (відповідальність за спричинення шкоди здоров’ю або майну);
  •  часткова (відповідальність в межах своєї частки в спільному майні) і солідарна (стягнення звертається на майно всіх боржників, частини їх або одного з них);
  •  основна і субсидіарна (додаткова — за наявності, крім основного боржника, ще й додаткового);
  •  повна чи обмежена.

7. Спадкове право — сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав та обов’язків померлої особи за правом спадкування.

Спадкодавець — власник, після смерті якого залишилось майно. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи.

Спадкоємець — особи, до яких майно переходить після смерті його власника. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Підстави спадкування:

  1.  За заповітом.
  2.  За законом. Коли заповіту немає або він визнаний недійсним, коли призначені в заповіті спадкоємці померли до відкриття спадщини чи відмовились прийняти її. Закон передбачає в такому випадку дві черги спадкування:
  3.  діти (в тому числі усиновлені); дружина та батьки померлого; онуки та правнуки (у випадку, коли їхніх батьків, тобто дітей померлого, на день відкриття спадщини немає в живих);
  4.  брати та сестри померлого; дід та бабка; утриманці.
  5.  За законом і заповітом.

Обов’язкова частка — застосовується при спадкуванні за заповітом у випадку, коли спадкодавець не врахував в заповіті осіб, що знаходились на його утриманні (малолітніх або непрацездатних дітей, непрацездатну дружину; інших утриманців — при умові, що вони знаходились на утриманні померлого не менше року до дня його смерті). Обов’язкова частка означає, що кожна з цих осіб отримає 2/3 від тієї частки, на яку вона має право при застосуванні спадкування за законом.

8. Авторське право — сукупність правових норм, спрямованих на регулювання відносин, які виникають внаслідок створення і використання творів літератури, мистецтва та науки.

Джерела авторського права:

  1.  Конституція України.
  2.  Цивільний кодекс України. Закони України “Про авторське право та суміжні права”, “Про власність”.

Охороні підлягають як оприлюднені так і неоприлюднені твори. Твір вважається випущеним в світ, якщо він виданий, публічно виконаний.

Завдання авторського права – встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству. Його основними принципами є поєднання інтересів авторів та інтересів всього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

Охорона авторського права діє на протязі життя автора і 50 років після його смерті.

Майнові права можуть бути передані автором або особою, що має авторське право, іншій особі, що оформлюється договором, також можуть бути успадковані.

9. Шлюбно-сімейне право — сукупність правових норм, які регулюють особисті і пов’язані з ними майнові відносини громадян, що випливають із шлюбу і належності до сім’ї. Це окрема галузь права.

Джерела шлюбно-сімейного права:

  1.  Конституція України.
  2.  Кодекс про шлюб та сім’ю — регламентує порядок та умови одруження, особисті і майнові відносини, що виникають між подружжям, між батьками і дітьми т. і.

Шлюб — добровільне укладення подружжям (жіночої і чоловічої статі) договору про одруження, внаслідок чого в них виникають взаємні права і обов’язки.

Загальна декларація прав людини називає сім’ю природним і основним осередком суспільства. Природним тому, що сім’я відповідає сутності людини як біологічної субстанції, котра може бути людиною лише у спілкуванні з собі подібними. Основним - тому що посідає головне місце у житті людини порівняно з іншими формами людської спільності. Сім’я впливає на відносини у суспільстві і сама зазнає його впливу. Кризові явища у суспільстві спричиняють кризові явища у сім’ї, для подолання яких потрібно докласти значних економічних, юридичних, ідеологічних, психологічних зусиль.

Загальна декларація прав людини проголошує право чоловіка та жінки вступати у шлюб і засновувати сім’ю без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії. Шлюбом в Україні визнається лише той союз чоловіка і жінки, який зареєстрований в органах ЗАГСу (реєстрації актів громадянського стану).

Закон не забороняє релігійного обряду шлюбу, але і не надає йому правового значення. Вінчання - право наречених.

Закон надає право на шлюб кожній особі, яка розуміє значення своїх дій, з моменту досягнення шлюбного віку: 18 років - для чоловіків і 17 років - для жінок.

При наявності поважної причини, якою здебільшого є вагітність або народження дитини, міський, районний виконавчий комітет може знизити шлюбний вік. При чому таке зниження не має зараз мінімальної вікової межі.

Закон не надає правового значення згоді чи запереченню батьків щодо шлюбу дітей. Однак при виборі чоловіка чи дружини до порад батьків варто прислухатися.

Шлюб є союзом моногамним, тобто чоловік та жінка можуть перебувати одночасно тільки в одній шлюбній парі. Наступне одруження можливе лише у разі смерті одного з подружжя чи розірвання шлюбу.

Не можуть вступити у шлюб батько з дочкою, брат з сестрою. Забороняються і шлюби між усиновителем та усиновленою дитиною.

Кожен з подружжя має рівні права та обов’язки. Усі питання сімейного життя повинні вирішуватись за взаємною згодою. Закон не містить такого поняття, як голова сім’ї, фактично головою сім’ї стає, як правило, той, хто є виконавцем основної маси обов’язків.

Порушення законів шлюбу на момент його реєстрації (порушення принципу моногамії, укладення шлюбу з недієздатним), а також укладення шлюбу без наміру створити сім’ю (фіктивний шлюб) може привести до визнання шлюбу недійсним.

Зберегти на все життя шлюбний союз вдається не кожному. Не всі, на жаль, усвідомлюють, що любов - це не стільки слова, скільки щоденна праця рук та душі, постійна турбота одне про одного. Неготовність до нової соціальної ролі чоловіка та жінки, батька і матері провокує непорозуміння, які, підсилені побутовими негараздами, врешті ведуть до суду. Складається так, що найчастіше з вимогою про розірвання шлюбу звертаються жінки, оскільки вони є здебільшого скривдженою стороною у шлюбі.

Чоловік не має права звернутись до суду з позовом про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і до досягнення дитиною одного року. Жінка, одначе, таке право має, хоч таке правове регулювання не можна вважати ідеальним.

Позов про розірвання шлюбу може бути задоволений тоді, коли буде доведено, що дальше спільне проживання та збереження сім’ї є неможливим. Суд може і відмовити у позові. Якщо, на думку судді, шлюб може бути збережений, подружжю призначається строк для примирення, який сьогодні не може перевищувати шести місяців.

Що стосується позиції дітей у такій ситуації, то вони повинні поважати як право одного з батьків на збереження шлюбу, так і право другого на його розірвання. Дуже часто від поведінки дітей у такий складний період залежать їх наступні відносини з батьками. Діти повинні докласти максимум зусиль, щоб зберегти для себе і матері і батька.

Закон дає право розлучатися і без суду, якщо подружжя не має неповнолітніх дітей, не бажає спільно проживати і між ними не виникає жодних спорів, якщо один з подружжя визнаний судом недієздатним, безвісно відсутнім або засуджений за скоєння злочину до позбавлення волі строком не менше трьох років.

Закон не надає правового значення союзові чоловіка і жінки, не зареєстрованому в органах ЗАГСу. Такі особи не вважаються подружжям, їх майнові інтереси охороняються законом значно слабше.

Новонароджена дитина повинна бути зареєстрована в органах ЗАГСу. Така реєстрація пов’язана з присвоєнням дитині імені, тобто є реалізацією її права на ім’я, яка передбачена ст. 7 Конвенції про права дитини.

Ім’я громадян України на сьогодні складається з трьох елементів: власного імені, по-батькові та прізвища, тобто родового імені, під яким дана сім’я відома у суспільстві.

Батьки зобов’язані зареєструвати дитину негайно.

Батьки мають право вибирати дитині будь-яке ім’я, але при цьому все ж варто не забувати народні традиції, враховувати співзвучність імені з прізвищем та по батькові. Закон не забороняє батькам називати дітей подвійними іменами.

Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, якщо ж батьки мають різні прізвища, які не перебувають у шлюбі, можливе добровільне визначення батьківства батьком дитини. Для цього потрібно подати до ЗАГСу спільну заяву батька і матері дитини. Таку заяву можуть подати і неповнолітні батьки.

У разі відмови того, хто є батьком дитини, від подання такої заяви, можна вимагати судового встановлення батьківства.

Для задоволення позову про встановлення батьківства достатньо довести одну з таких обставин: спільне проживання і ведення господарства матір’ю і відповідачем, участь гаданого батька (відповідача) у вихованні або утриманні дитини, усне або письмове визнання відповідачем свого батьківства (в листах, анкетах тощо).

Щодо дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі, закон встановлює дискримінаційну норму: її прізвище в актовому записі та у свідоцтві про народження записується за прізвищем матері, яке водночас стає і прізвищем дитини.

Прізвище дитини може бути змінене за згодою батьків. Проте така зміна може відбутися: без згоди одного з батьків, з дозволу органу опіки та піклування, якщо, наприклад, батько, прізвище якого носить дитина, вчинив злочин, не виховує дитину або якщо це прізвище є немилозвучним.

По-батькові дитина записується за власним іменем батька.

Прізвище, ім’я, по-батькові громадянин після досягнення повноліття може змінити на загальних підставах.

УСИНОВЛЕННЯ. Усиновлення можливе лише щодо неповнолітньої дитини.

Усиновлення є правовою формою забезпечення дитини, яка втратила батьків або одного з них, батьківським, сімейним оточенням і піклуванням.

Усиновителем може бути кожен повнолітній громадянин, за винятком тих, які обмежені у дієздатності у зв’язку з зловживанням алкоголем або наркотичними речовинами, і тих, хто визнаний судом недієздатним через психічну хворобу або недоумство.

Якщо дитині минуло десять років, на усиновлення потрібна її згода, а також згода батьків, якщо вони є. Усиновлення може відбутися і без згоди батьків, якщо вони протягом шести місяців не виховують та не утримують дитину.

Усиновлення здійснюється за рішенням міського, районного виконавчих комітетів. З цього моменту усиновитель одержує права та обов’язки батька (матері), а правовий закон між дитиною та рідним батьком (матір’ю) припиняється.

Керуючись правом дитини на індивідуальність, при виборі варіантів усиновлення повинна бути врахована наступність виховання, етнічне походження, релігійна і культурна приналежність та рідна мова дитини.

Усиновлення не може суперечити інтересам дитини.

Усиновлення має здійснюватись таємно. Для цього дозволяється змінити ім’я, прізвище, по-батькові, місце і навіть дату народження дитини. Однак проголошене у Конвенції про права дитини право дитини знати своїх батьків ставить під сумнів можливість законодавчого закріплення вимоги щодо такої таємниці.

Усиновлення може бути скасоване судом, якщо усиновителі не виконують своїх батьківських обов’язків.

Обов’язки батьків щодо дітей.

Кожна дитина незалежно від стану здоров’я визнається носієм права на життя. Батьки є першими серед тих, хто повинен піклуватися про здійснення дитиною цього права..

Батьки зобов’язані виховувати дитину, дбаючи про її фізичне і психічне здоров’я, матеріальне забезпечення та навчання, готувати до самостійного життя.

Щоденні клопоти батьків про своїх дітей дають їм можливість переживати радість материнства і батьківства, задовольняти природну потребу спілкуватися з ними.

Батько і матір мають однакові права та обов’язки щодо дітей. Кожен з них може бути притягнутий до відповідальності за шкоду, заподіяну дітьми, з кожного з них можуть стягнути аліменти.

Від їх спільної згоди залежить вирішення питань, що стосуються виховання дитини. Так, вони можуть домовитися про передачу дитини на виховання бабусі, дідусеві, іншим родичам чи іншим особам, про школу у якій навчатиметься дитина, тощо.

Якщо батьки не досягають згоди, спірне питання щодо виховання дитини може бути вирішено органом опіки та піклування. Але до цього, якщо батьки живуть спільно, як правило, не доходить. Батьки врешті знаходять компроміс або один з них уступає.

Розірвання шлюбу між батьками зумовлює питання про місце проживання дитини. Якщо дитині виповнилося п’ятнадцять років, вона має право сама вирішити, з ким їй проживати. Якщо дитина досягла десятирічного віку, вона може висловлювати своє бажання жити з одним з батьків, Але таке бажання дитини може не бути враховане судом, якщо стане відомо, що дитину підмовили або що дитина не усвідомлює ще повною мірою своїх справжніх інтересів.

Суди здебільшого виносять рішення про проживання дитини з матір’ю, беручи до уваги, що саме вона виконує основні обов’язки щодо дитини, а також існування між нею і дитиною тісного психологічного зв’язку, хоча можливе рішення і про проживання з батьком.

Та нерідко трапляється що, проживаючи з дитиною, мама прагне припинити будь-які контакти дитини з батьком. У цій ситуації порушується право батька на особисте виховання дитини, а також інтереси самої дитини, якщо тільки батько не впливає на неї негативно.

Конфлікт може бути вирішений органом опіки та піклування, а якщо його рішення не виконується - то судом. Суд, зокрема, може визначити місце і час зустрічей батька з дитиною, надати йому право проводити з дитиною вихідні дні, канікули тощо.

Батьки зобов’язані утримувати дитину. Якщо вони не проживають з дитиною або не беруть участь в її утриманні, закон передбачає стягнення за рішенням суду.

Аліменти присуджуються з дня подання заяви суду і до досягнення дитиною повноліття. Аліменти стягуються у частці від заробітку: 1/4 - на одну дитину, 1/3 - на дві і 1/2 - на трьох і більше дітей, але на кожну дитину не може припадати менше як 25% мінімальної заробітної плати. Максимальної суми аліментів суд не встановлює.

Від аліментного обов’язку батьки можуть бути звільнені лише тоді, коли дитина перебуває на повному утриманні державної або громадської організації.

Закон передбачає і можливість зменшення розмірів аліментів, якщо, наприклад, дитина працює і має достатній заробіток або коли батько є інвалідом 1 та П груп, а також, коли батько має дітей у новій сім’ї, які при стягненні аліментів у встановленому законом розмірі виявляється менш матеріально забезпечені, ніж діти, які одержують аліменти.

З досягненням дитиною повноліття стягнення аліментів з батьків припиняється. Повнолітня дитина має право на аліменти лише тоді, коли є не працездатною і потребує матеріальної допомоги.

ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ.

Батьківські та материнські обов’язки ґрунтуються на любові до дітей, тому дуже часто трактуються ними як радість, як великий дар природи, як милість Божа, а не як важка ноша. Та непоодинокими є випадки, коли батьки цураються своїх дітей, не беруть участі у їх вихованні та утриманні. Серед покарань до таких батьків доволі часто застосовується позбавлення батьківських прав.

У разі позбавлення батьківських прав, батько перестає бути законним представником дитини, звільняється від прав на особисте її виховання, втрачає право бачитися з дитиною, але не звільняється від обов’язку її утримувати. Після досягнення дитиною повноліття він не матиме права вимагати від неї надання утримання.

Якщо ставлення такого батька до дитини у майбутньому істотно зміниться, він може бути поновлений судом у батьківських правах. Але це можливе лише тоді, коли дитина не усиновлена.

Закон передбачає і відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав; якщо дитині загрожує небезпека, наприклад, у зв’язку з психічною чи іншою тяжкою хворобою батьків.

ОБОВ’ЯЗКИ ДІТЕЙ ЩОДО БАТЬКІВ.

Конституція України зобов’язує дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Ці обов’язки стосуються кожної дитини, яка вже здатна усвідомлювати свої дії, піклуватися про батьків - значить насамперед не завдавати їм прикрощів. Діти повинні надавати своїм батькам посильну допомогу у веденні домашнього господарства, догляді за немічними членами сім’ї тощо.

З моменту досягнення дітьми повноліття у дітей виникає обов’язок по утриманню батьків, якщо вони через непрацездатність потребують матеріальної допомоги. У разі невиконання дітьми цього обов’язку за рішенням суду з них можуть стягуватись аліменти.

Діти зобов’язані утримувати своїх батьків доти, поки вони потребують матеріальної допомоги, тобто, як правило, довічно.

Діти можуть бути звільнені судовим рішенням від цього обов’язку, якщо свого часу батьки ухилялись від виконання своїх батьківських обов’язків щодо дитини. Таким, що ухиляється від обов’язку, вважається той, хто має змогу його виконувати.

З метою забезпечення дійсної рівності у шлюбі закон встановив, що майно, нажите подружжям у шлюбі, є їх спільною сумісною власністю. Цим майном вони спільно володіють, користуються і розпоряджаються. Частки кожного з подружжя у цьому майні визначаються рівними незалежно від того, що один з подружжя не працює на виробництві чи в установі у зв’язку з тим, що веде господарство чи виховує дітей.

Кожен з подружжя може вимагати поділу подружнього майна і претендувати на половину. Суд може присудити одному з них більшу частку, якщо цього вимагають його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей, які з ним проживають.

Кожен з подружжя є власником майна, яке він мав до шлюбу, або яке було йому подароване чи ним успадковане. За час шлюбу майно подружжя є сумісним і спільним.

Закон України “Про власність” у ст. 17 передбачає існування сімейної власності. Таким сімейним майном є речі, нажиті спільною працею членів сім’ї. Суб’єктом такої сімейної власності можуть бути і неповнолітні діти, якщо вони працюють і вкладають зароблене у сімейний бюджет.

Діти є власниками одягу, інших речей, придбаних для їх індивідуального користування, а також майна, яке вони набули на підставі договору дарування, прийняття спадщини чи внаслідок своєї праці.

ОПІКА Й ПІКЛУВАННЯ.

Якщо діти з певних причин залишилися без батьківської опіки, то стосовно них може встановлюватися опіка і піклування місцевими органами влади.

Безпосереднє ведення справ щодо піклування покладається на органи освіти, охорони здоров’я або соціального забезпечення.

Опіка або піклування - це форма захисту особистих і майнових прав та законних інтересів громадян. Обов’язки опіки і піклування безплатно. Цим вони відрізняються від інституту патронату.

Опіка встановлюється :

а) над дітьми, які не досягли 15-річного віку;

б) над особами визначеними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства;

Піклування встановлюється:

а) над неповнолітніми віком від 15 до 18 років у разі відсутності у них батьків;

б) в інших випадках: коли підліток з певних причин залишається без батьківського опікування;

в) у випадку позбавлення батьківських прав.

Над повнолітніми дієздатними - лише на їхнє прохання, якщо вони за станом здоров’я не можуть самостійно захищати свої права та виконувати свої обов’язки.

Опікуни й піклувальники зобов’язані дбати про осіб, які знаходяться під опікою і піклуванням, створювати необхідні умови життя, забезпечувати їм догляд і піклування.

Угоди, для укладення яких потрібне нотаріальне посвідчення, можуть здійснюватися опікунами й піклувальниками з дозволу органів опіки й піклування.

Опікун і піклувальник можуть бути звільнені від виконання своїх обов’язків, якщо з’являються поважні причини. Опіка та піклування можуть бути припинені, якщо відпали для цього підстави (особа досягла повноліття).

  1.  Житлове право — окрема галузь права, сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян з державними та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на житло.

Громадяни мають право на одержання в безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадянського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів. Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України.

Житлові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Житловим кодексом України, законами України про приватизацію, “Про власність”, Цивільним кодексом України, підзаконними актами.

ЖИТЛОВИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ.

Житловий кодекс України (1984 р.) складає основу житлового права і регулює весь комплекс житлово-правових відносин:

а) житлові права та обов’язки громадян;

б) утримання житлового фонду та управління ним;

в) компетенцію місцевих державних органів влади, відомчих органів щодо використання, експлуатації та збереження житлового фонду;

г) встановлює відповідальність за порушення житлового законодавства;

д) регулює питання розв’язання житлових спорів та інші;

ж) особливе місце займає питання про конституційне право громадян на житло. Це важливе соціально-економічне право громадян, елемент цивільної правоздатності.

Конституційне право на житло вважається забезпеченим лише тоді, коли громадянин має окрему житлову площу, що відповідає встановленим нормам і є придатною для проживання. За відсутності цих умов громадянин вважається таким, що потребує житла.

Договір по найму житлового приміщення.

Забезпечення громадян житлом в основному здійснюється  шляхом укладення договору житлового найму приміщення, який за своєю сутністю є різновидом договору майнового найму.

За договором житлового найму наймач - громадянин, на ім’я якого виданий ордер, користується житловим приміщенням у будинках державного та суспільного житлового фондів, які надані йому наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією, а за її відсутність - відповідним підприємством, організацією, установою.

Цей договір є:

а) двостороннім;

б) оплатним;

в) письмовим на основі ордера;

г) необмеженим у часі.

Його предметом може бути квартира чи ізольована кімната. Це правило не поширюється на договір найму житлового приміщення у будинках, що належать громадянам. У такому разі договір укладається із власником будинку й обумовлюється його предметом та іншими умовами.

Наймодавець зобов’язаний:

а) забезпечити збереженість, належне утримання будинку і його обладнання;

б) здійснювати капітальний ремонт та виконувати інші дії;

в) має право подавати позови про відселення (капремонт);

г) звернутися до прокуратури з матеріалами про адміністративне виселення.

Наймач зобов’язаний:

а) вживати заходів для усунення несправностей у квартирі;

б) вносити квартплату та плату за послуги;

в) не допускати самовільного перепланування приміщення;

г) економічно використовувати воду, електроенергію та ін.

За наймачем залишається право обліку, бронювання, приватизації, здавання житла у піднайом, за згодою членів у будь-який час розірвати договір найму.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ.

Закон “Про приватизацію державного житлового фонду” (1992 р.) визначає правові основи приватизації житла, що знаходиться у державній власності, його подальшого використання та утримання.

Метою приватизації житлового фонду є створення умов для реалізації права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення їх до участі в утриманні й збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Приватизацією житла визнається відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв...) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад, державних підприємств, організацій, установ. До об’єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, що використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації:

а) квартири-музеї;

б)кімнати в гуртожитках;

в)квартири розташовані на території військових поселень;

г)квартири розташовані на території національних парків;

д)квартири (будинки) ботанічних садів та ін.

Приватизація здійснюється шляхом безплатної передачі громадянам квартир (будинків), продажу надлишкової загальної площі квартир уповноваженими органами, створеними місцевими органами влади та місцевого самоврядування.

Утримання приватизованого житла здійснюється за рахунок коштів власників, які щорічно сплачують податок на нерухоме майно.

Власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою на свій розсуд:

а)продавати;

б)подарувати;

в) заповісти

г) здати;

д)обміняти;

е)закласти та ін.


ТЕМА 5. Кримінальне право України.

  1.  Поняття та джерела кримінального права України.
  2.  Кримінальна відповідальність.
  3.  Поняття і види злочинів. Обставини, що виключають злочинність діяння.
  4.  Поняття та види покарань.

1. Кримінальне право України — сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку з вчиненням злочину і застосуванням відповідних покарань.

Джерела кримінального права України:

  1.  Конституція України.
  2.  Кримінальний кодекс України — систематизований звід законів, виданих чи затверджених Верховною Радою України. Загальна частина Кримінального кодексу утримує норми, що визначають завдання, принципи, підстави та умови кримінальної відповідальності, поняття, цілі і систему покарань т. і. Особлива частина дає вичерпний перелік злочинів, розміщених по главах, в залежності від об’єкту посягань, а також вид і розмір покарань за кожен злочин.

2. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом.

 Кримінальна відповідальність — вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у скоєнні злочину та мають нести зобов’язання особистого, майнового чи організаційного характеру.

3. Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Ознаки злочину:

  1.  Суспільна небезпека, яка визначається за такими критеріями:
  2.  цінність того блага, на яке посягає злочин;
  3.  шкідливість наслідків, що настають через учинення злочину;
  4.  спосіб діяння;
  5.  мотиви діяння, форма та ступінь діяння.
  6.  Кримінальна протиправність — лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатись злочином.
  7.  Винність —вина у формі умислу чи з необережності.
  8.  Караність — за будь-який злочин в законі існують певні вид і термін покарання.

Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення.

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин.

Елементи складу злочину:

  1.  Об’єкт злочину — суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.
  2.  Об’єктивна сторона — це зовнішній вираз злочину. Його складає діяння (дія чи бездіяльність), спричинені діянням суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок між діянням та його наслідками.
  3.  Суб’єкт злочину — фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Осудність особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.
  4.  Суб’єктивна сторона — внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб’єктивної сторони є провина (у формі наміру чи з необережності), мотив і мета злочину.

В залежності від об’єкта злочинного посягання злочини поділяються на окремі види: злочини проти основ національної безпеки України, проти життя та здоров’я особи, волі, честі та гідності особи, проти власності, проти правосуддя т. і.

Обставини, що виключають кримінальну відповідальність:

  1.  Необхідна оборона — дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або з метою захисту іншої особи, інтересів суспільства тощо через завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.
  2.  Крайня необхідність — правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом, здійснене за обставин, коли ця небезпека не могла бути усунена іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвернена.
  3.  Затримання особи, що вчинила злочин – дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.
  4.  Уявна оборона.
  5.  Фізичний або психічний примус.
  6.  Виконання наказу або розпорядження.
  7.  Діяння пов’язане з ризиком.

4. Кримінальне покарання — захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Мета покарання — кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Види покарання:

1. Основні покарання:

  •  позбавлення волі на певний строк (від 1 до 15 років);
  •  довічне позбавлення волі;
  •  тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців(від 6 місяців до двох років);
  •  обмеження волі (від ! до 5 років; полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства);
  •  арешт (тримання засудженого в умовах ізоляції на строк від 1 до 6 місяців);
  •  службове обмеження для військовослужбовців (від 6 міс. до 2 років);
  •  виправні роботи (від 6 міс. до 2 років за місцем роботи засудженого; із суми заробітку провадиться відрахування в доход держави в розмірі від 10 до 20%);
  •  громадські роботи (від 60 до 240 годин, які засуджений повинен відпрацювати безоплатно у вільний від роботи чи навчання час);
  •  штраф;
  •  позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

2. Додаткові покарання:

  •  конфіскація майна;
  •  позбавлення військового або спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
  •  штраф.

Покарання призначаються судом. Також, судом вирішуються питання про звільнення засудженого від покарання, а також про пом’якшення призначеного покарання.


ТЕМА 6. Трудове право України та право соціального захисту.

  1.  Поняття та джерела трудового права.
  2.  Колективний договір: сторони, зміст, порядок укладання. Відповідальність за порушення колективного договору.
  3.  Трудовий договір: сторони і зміст трудового договору; порядок укладення, форми і строки трудових договорів.
  4.  Припинення трудового договору. Підстави припинення трудового договору. Гарантії при скороченні чисельності чи штату працівників.
  5.  Робочий час і час відпочинку. Заробітна плата. Трудова дисципліна.
  6.  Трудові спори.
  7.  Право соціального забезпечення.

1. Трудове право — окрема галузь права, яка регулює відносини, що виникають у процесі реалізації особою права на працю.

Тобто, всі відносини, що виникають з приводу працевлаштування, зміни істотних умов праці (до яких належать умови роботи, оплати праці тощо); відносини, тісно пов’язані з трудовими — участь працівників в управлінні підприємствами; вирішення трудових спорів; розірвання трудового договору — всі ці відносини регулюються трудовим правом України.

Джерела трудового права:

  1.  Конституція України. Ст. 43 “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”, “Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом”; ст. 44 “Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів”; ст. 45 “Кожен, хто працює, має право на відпочинок”.
  2.  Кодекс законів про працю України — єдиний кодифікований акт, що містить норми, які регулюють всю сукупність трудових відносин. Закони України “Про зайнятість населення”, “Про колективні договори і угоди”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про відпустки” т. і.
  3.  Підзаконні нормативні акти.
  4.  Міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України. Міжнародні акти загального значення — Загальна декларація прав людини, Пакт про економічні, соціальні та культурні права.

2. Колективний договір укладається з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Сторони колективного договору:

  1.  Власник (уповноважений ним орган).
  2.  Орган, уповноважений трудовим колективом на представництво його інтересів (профспілкова організація (одна чи кілька); рада трудового колективу).

До змісту колективного договору віднесено такі питання:

  •  зміни в організації виробництва і праці;
  •  встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
  •  участь трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);
  •  умов і охорони праці;
  •  режиму праці;
  •  тощо.

Умови колективного договору, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними.

За порушення і невиконання умов колективного договору ст. 18 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачено такі види відповідальності:

  1.  Штраф в розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
  2.  Дисциплінарна відповідальність до звільнення з посади.

3. Визначення трудового договору дає Кодекс законів про працю України.

Трудовий договір — угода між працівником і власником підприємства (уповноваженим ним органом) чи фізичною особою, за якою (угодою) працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому розпорядку, а власник (уповноважений ним орган) зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право працювати на одному або одночасно на декількох підприємствах, якщо це не суперечить законодавству, колективному договору або угоді сторін.

Контракт — особлива форма трудового договору. В ньому вказується строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору (в тому числі дострокового).

Строки трудових договорів:

  1.  Безстрокові.
  2.  На визначений строк.
  3.  На виконання певної роботи.

Укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ ще не виданий, але працівника вже фактично допущено до виконання роботи.

Додержання письмової форми трудового договору є обов’язковим:

  1.  При організованому наборі працівників.
  2.  При укладенні трудового договору про роботу в районах з умовами підвищеного ризику для здоров’я.
  3.  При укладенні контракту.
  4.  При укладенні трудового договору з неповнолітніми.
  5.  Коли на цьому наполягає працівник.
  6.  У випадках, передбачених законодавством.

При прийнятті на роботу може бути встановлений випробувальний період, який не повинен перевищувати 3 місяці (в окремих випадках — 6 міс.), а для робітників —1 місяця.

Забороняється укладання трудового договору з особою, якій за медичним висновком протипоказана дана робота.

Працівникам, які стають на роботу вперше, протягом 5 днів після прийняття на роботу оформлюється трудова книжка.

4. Кодексом законів про працю передбачено підстави припинення трудового договору, які умовно можна поділити на три групи:

  1.  Настання певної події (закінчення строку договору, смерть працівника).
  2.  За ініціативою працівника чи власника (уповноваженого ним органу), а тобто за ініціативою сторін договору.
  3.  На вимогу органу, що не є стороною трудового договору, так званої третьої особи (призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну — невійськову службу; на вимогу профспілкового комітету; коли набрав чинності судовий вирок; на вимогу батьків, усиновителів, опікунів щодо неповнолітніх працівників).

Найбільш поширеною на практиці є друга група, яка включає припинення трудового договору за ініціативою працівника і ініціативою власника (уповноваженого ним органу).

Припиненню трудового договору за ініціативою працівника присвячено ст.ст. 38 та 39 КЗпП України. Перш за все, законодавством передбачено обов’язкове письмове попередження працівником власника (уповноваженого ним органу) про звільнення за два тижні до припинення трудових відносин. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка чи дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання в даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; прийняття на роботу за конкурсом а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, запропонований працівником.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не може звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому, згідно з законодавством не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань.

По закінченні терміну попередження власника (уповноваженого ним органу) про припинення трудового договору працівник може залишити роботу, а власник (уповноважений ним орган) у цьому випадку повинен здійснити з ним розрахунок і видати йому трудову книжку.

Що ж стосується строкових трудових договорів, то відповідно до чинного законодавства вони не можуть бути розірваними за ініціативою працівника, крім деяких випадків (приміром, в разі хвороби працівника або його інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором).

Припинення трудового договору за ініціативою власника (уповноваженого ним органу) регулюється ст.ст. 40, 41 КЗпП України.

Трудовий договір може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом лише на загальних або спеціальних підставах. До загальних підстав відносять випадки:

  •  змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації чи перепрофілювання підприємства, установи організації, скорочення чисельності або штату працівників;
  •  виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи;
  •  систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
  •  прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
  •  нез’явлення на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні;
  •  поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
  •  появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;
  •  тощо.

Спеціальними підставами розірвання трудового договору вважаються:

  •  одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;
  •  скоєння винних дій працівником, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;
  •  вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням роботи;
  •  коли працівника зараховано з порушенням спеціальних правил прийняття на роботу (наприклад, коли особа зараховується на посаду, яку їй заборонено обіймати протягом певного терміну за вироком суду);
  •  тощо.

Окрім указаних підстав, передбачених КЗпП України, правовідносини деяких категорій працівників можуть припинятись з інших підстав. Зокрема, Законом України “Про державну службу” (ст.30) визначено специфічні підстави, за яких припиняється державна служба (приміром, при порушенні умов реалізації права на державну службу. При відмові державного службовця від прийняття присяги або її порушення т.і.).

Для звільнення працівника за ініціативою власника (уповноваженого ним органу) в більшості випадків потрібна згода профспілкового комітету чи органу, уповноваженого репрезентувати інтереси трудового колективу (ради трудового колективу) — ст. 43 КЗпП України.

Підстави припинення трудового договору на вимогу третіх осіб розглянуті в ст.45 КЗпП України — “Розірвання трудового договору на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу”. На вимогу органу, який за дорученням трудового колективу підписав трудовий договір (профспілковий орган, рада трудового колективу), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір (контракт)з керівником аби усунути його із займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов’язань за колективним договором. Якщо власник або уповноважений ним орган, або працівник, щодо якого пред’явлено вимогу про розірвання договору, не згодні з цією вимогою, вони можуть оскаржити її до суду у двотижневий строк. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

До підстав розірвання трудового договору на вимогу третіх осіб також можна віднести підстави, наведені в п.п.3, 7, ст.36 (призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи), в ст.37 КЗпП України (припинення трудового договору з працівником, направленим за постановою суду на примусове лікування); а також припинення трудового договору на вимогу батьків (усиновителів, піклувальників) неповнолітніх працівників.

Додаткові підстави припинення трудового договору:

  •  угода сторін;
  •  закінчення строку договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
  •  підстави, передбачені контрактом;
  •  смерть працівника.

6. Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то виплата всіх сум, які належать йому від підприємства, установи, організації, мають бути виплаченими не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (ст.ст.47, 116 КЗпП України).

Працівникам, вивільнюваним з підприємств, установ, організацій, при розірванні трудового договору у зв’язку зі змінами в організації виробництва та праці (п.1 ст.40 КЗпП України) зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більш як на три місяці з дня звільнення з урахуванням виплати вихідної допомоги (розмір вихідної допомоги — від однієї та більше середніх місячних заробітних плат).

Припинення трудового договору оформлюється наказом. Про припинення трудового договору робиться відповідний запис в трудовій книжці з посиланням на підстави, за яких трудовий договір був припинений.

5. Законодавство передбачає такі види робочого часу:

  •  Нормальна тривалість робочого часу — більше 40 годин на тиждень. Колективним договором може бути передбачена менша норма тривалості робочого часу. Крім того, для неповнолітніх працівників встановлена така нормальна тривалість робочого часу: віком 16 — 18 років — 36 годин на тиждень; віком 14 — 16 років — 24 години на тиждень.
  •  Скорочена тривалість робочого часу (може встановлюватись за власні кошти підприємства) для жінок, які мають дітей, віком до 14 років або дитину-інваліда. Оплата в такому випадку здійснюється в повному розмірі ставки.
  •  Неповний робочий час — на прохання працівника у зв’язку з певними життєвими обставинами — оплата здійснюється за фактично відпрацьований час.
  •  Ненормований робочий день — в залежності від специфіки роботи.

Види часу відпочинку:

  1.  Перерви в робочому дні для відпочинку і харчування.
  2.  Щоденний відпочинок після роботи.
  3.  Щотижневі дні відпочинку.
  4.  Святкові і неробочі дні.
  5.  Щорічні і додаткові відпустки (перша після працевлаштування на підприємство відпустка надається не раніше ніж через 6 місяців роботи; мінімальна тривалість відпустки — 24 календарних дні).

Трудова дисципліна це:

  •  чесна і сумлінна праця;
  •  своєчасне і точне виконання розпоряджень власника;
  •  підвищення продуктивності праці;
  •  додержання вимог охорони праці;
  •  виконання технологічної дисципліни;
  •  тощо.

Забезпечення трудової дисципліни здійснюється методами:

  •  Переконання.
  •  Заохочення (подяка, премії, цінні подарунки, державні відзнаки і нагороди).
  •  Примусу (дисциплінарного характеру, матеріальна відповідальність, громадський вплив).

Виділяють такі види дисциплінарних стягнень:

  •  Догана.
  •  Звільнення.

Для окремих категорій працівників спеціальним законодавством можуть бути передбачені й інші види дисциплінарних стягнень. Приміром, до державних службовців застосовуються такі види дисциплінарних стягнень, як попередження про неповну службову відповідність, затримка до 1 року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду тощо.

Дисциплінарні стягнення можуть бути накладені:

  •  Органом, якому надано право прийняття на роботу.
  •  Вищим за ієрархією органом для працівників, які несуть відповідальність за статутом.

Дисциплінарне стягнення застосовується не пізніше 1 місяця з дня виявлення проступку. Для його накладення необхідно взяти в працівника письмове пояснення. За одне порушення накладається одне стягнення. Дисциплінарне стягнення оголошується наказом і повідомляється працівнику під розписку. Якщо протягом року працівник не мав більше дисциплінарних стягнень, він вважається таким, що не мав дисциплінарних стягнень.

6. Індивідуальні трудові спори — непорозуміння між працівником і власником (уповноваженим ним органом), що виникли в трудових правовідносинах.

Чинне трудове законодавство передбачає два органи, які мають право розглядати трудові спори: комісії з трудових спорів (КТС) і районні (міські) суди. Відповідно до ст.224 КЗпП КТС є обов’язковим первинним органом з розгляду трудових спорів, за винятком спорів, що безпосередньо розглядаються в судах, або спорів деякої категорії працівників. Щоправда, за Конституцією України будь-який працівник може звертатися до суду для вирішення трудового спору без попереднього звернення до КТС.

Спори про незаконне звільнення працівника розглядаються безпосередньо у районних (міських) судах за заявою працівника незалежно від формулювання причини звільнення (п.2 ст.232 КЗпП України).

Працівник може звернутись з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин вказаного строку, районний (міський) суд може поновити ці строки.

Спори про незаконне переведення працівника на іншу роботу (якщо працівник самостійно або за участю профспілкової організації чи іншої організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом) підлягають розгляду комісіями по трудових спорах. Працівник може звернутись до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про незаконне переведення. У разі пропуску з поважних причин цього строку КТС може його поновити. Спір має бути розглянутим в десятиденний строк з дня подання заяви в присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Процедура розгляду спорів комісією по трудових спорах встановлюється КЗпП України.

У випадку, якщо на підприємстві, установі, організації не обираються комісії по трудових спорах, або коли рішення КТС не задовольнило працівника, такі спори теж підлягають розгляду в районних (міських) судах. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи її копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі, коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах.

Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає спір, одночасно вирішує вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Працівник може звернутись з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк від дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється один рік від дня виявлення заподіяної шкоди.

— це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом з питань: встановлення нових чи зміни чинних соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення або зміни колективного договору; виконання колективного договору або окремих його положень; невиконання вимог законодавства про працю.

Якщо сторони не дійшли згоди в переговорах, вони формують примирювальну комісію, яка розглядає спір протягом 5-10-15 днів. У разі несхвалення комісією рішення зі спору, яке задовольнило би сторони конфлікту, створюється трудовий арбітраж — орган, що складається з залучених сторонами спеціалістів, експертів, інших осіб. Він ухвалює рішення протягом 10-20 днів від дня його утворення.

Сторони конфлікту, примирювальна комісія, трудовий арбітраж зобов’язані використати для врегулювання колективного спору всі можливості, не заборонені законодавством. Для вирішення спору, одержання підтримки своїх вимог трудовий колектив має право організовувати і проводити страйк, збори, мітинги, пікетування в порядку і формах, передбачених законодавством.

7. У ст.46 Конституції України зазначено: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом”.

Джерела права соціального захисту:

  1.  Конституція України.
  2.  Закони України “Про пенсійне забезпечення”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, “Про страхування” т. і.
  3.  Підзаконні акти.

Соціальне забезпечення визначається як система державних і соціальних заходів із матеріального забезпечення громадян на випадок старості, інвалідності, втрати годувальника та в інших встановлених законом випадках (приміром, державне соціальне страхування робітників та службовців; соціальний захист військовослужбовців т. і.).

Систему пенсійного забезпечення складають:

1. Державне пенсійне забезпечення, яким передбачені такі види пенсій:

1) трудові:

а) за віком (чоловіки — по досягненні 60-річного віку при стажі роботи не менш як 25 років; жінки — по досягненні 55-річного віку при стажі роботи не менш як 20 років);

б) з інвалідності (призначаються особам, які повністю або частково втратили здоров’я, незалежно від того, коли настала інвалідність — у період роботи, до влаштовування на роботу чи після припинення роботи);

в) на випадок втрати годувальника (призначаються непрацездатним членам сім’ї померлого, які знаходились на його утриманні, а також малолітнім дітям);

г) за вислугу років (встановлюється для окремих категорій працівників, зайнятих на роботі, яка може спричинити втрату професійної працездатності до настання віку, що дає право на отримання пенсій — робітники локомотивних бригад, льотно-випробувального складу і т.і.).

2) соціальні (призначаються непрацюючим громадянам, крім інвалідів дитинства, за відсутності права на трудову пенсію).

2. Комерційне пенсійне забезпечення (здійснюється на добровільній основі та на доповнення до державної пенсійної системи). В його систему входять:

  •  недержавні пенсійні фонди;
  •  страхові компанії;
  •  пенсійні каси підприємств;
  •  пенсійні рахунки банків.


Тема 7. Законодавство про підприємницьку діяльність.

  1.  Поняття підприємницької діяльності.
  2.  Обмеження в занятті окремими видами підприємницької діяльності.
  3.  Умови здійснення підприємницької діяльності. Права підприємців.
  4.  Організаційно-правові форми підприємницької діяльності.
  5.  Взаємовідносини держави та суб’єктів підприємницької діяльності.
  6.  Господарський договір. Порядок укладення і виконання господарських договорів.
  7.  Підвідомчість господарських спорів. Арбітражно-процесуальний кодекс.

Перехід до ринкових відносин потребує побудови нової правової основи господарської діяльності. В цих умовах у регулюванні майнових відносин в економіці основного значення набуло цивільне право.

У законодавстві введено нові поняття, терміни, виникли нові правові інститути. Зокрема, в законах України з’явилися поняття “підприємництво”, “підприємницька діяльність”. Розвивається законодавство, що закріплює нові форми і методи державного регулювання ринку, майнових відносин підприємців. Право на підприємницьку діяльність громадян закріплене в Конституції України.

Серед відносин у сфері ринкової економіки слід відмітити дві найбільш значимі неоднорідні групи: товарно-групові (майнові) відносини підприємців і управлінські відносини.

В основі товарно-групових (майнових) відносин підприємців лежить юридична рівність сторін. Права і обов’язки сторін, як правило, виникають з договору. Водночас важливе значення мають і управлінські відносини підприємців з органами управління.

За законом України від 7 лютого 1991 року “Про підприємництва”, який визначає правові, економічні та соціальні заходи підприємницької діяльності в Україні, підприємництвом називається самостійна, індивідуальна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Такий же зміст характерний для будь-якої господарської діяльності. Проте підприємницька діяльність відрізняється рядом ознак, що дозволяє говорити про підприємницьку діяльність у більш вузькому понятті, ніж господарську.

Основні ознаки підприємницької діяльності -- в Законах України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”. Серед цих ознак названа мета підприємництва як господарської діяльності, що спрямована на одержання прибутку. Основна мета виділяє підприємницьку діяльність з більш широкого поняття господарської діяльності як діяльності по виробництву і реалізації матеріальних благ.

До інших ознак підприємницької діяльності закони відносять її здійснення суб’єктом підприємницької діяльності (підприємцем):

а) від свого імені;

б) на свій ризик;

в) під свою майнову відповідальність.

Ці ознаки свідчать про те, що підприємцем визнають лише того суб’єкта права, який здійснює господарську діяльність, діючи від свого імені, тобто фізичну та юридичну особу. Діяльність, спрямована на одержання прибутку, але не господарська, не є підприємницькою.

Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. регулює правові, економічні й соціальні принципи здійснення підприємницької діяльності громадян і юридичних осіб в Україні. Закон  має три розділи (17 статей):

  1.  Загальні положення. Визначаються поняття підприємницької діяльності, її суб’єкти, види діяльності, на які підприємницька діяльність забороняється та на які ліцензується.
  2.  Умови здійснення реєстрації.
  3.  Взаємозв’язок держави і підприємця.

Відповідно до ст.2 Закону “Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

  •  громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;
  •  юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність”.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових осіб прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, а також органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, а також займатися в підприємницьких товариствах керівні посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.

Суб’єкти підприємницької діяльності (підприємці) мають право без обмежень прийняти рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Проте, в деяких випадках діяльність у зв’язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління підприємництва застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

Закон “Про підприємництво” встановлює ряд обмежень у здійсненні підприємницької діяльності. Так, діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї і вибухових речовин, а також по виготовленню цінних паперів і грошових знаків можуть здійснювати тільки державні підприємства. А проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами. Без спеціального дозволу (ліцензії), що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом, не можуть здійснюватися:

  1.  пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин;  
  2.  ремонт спортивної , та мисливської або іншої зброї;
  3.  виготовлення і реалізація медикаментів і хімічних ;
  4.  внутрішні і міжнародні перевезення пасажирів і вантажів річним, залізничним, морським та повітряним транспортом;
  5.  виготовлення цінних паперів, грошових знаків
  6.  виготовлення пива і вина, виготовлення спирту, горілчаних, лікерних та коньячних виробів; торгівля напоями виготовленими з використанням спирту;
  7.  виготовлення тютюнових виробів; торгівля тютюновими виробами;
  8.  медична практика;
  9.  ветеринарна практика;
  10.  юридична практика;
  11.  створення та утримання гральних закладів, організація азартних ігор та ін.

Перелік видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню, вміщено в Законі “Про підприємництво”, але і він не є вичерпним...Дозвіл (ліцензія) на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом у строк не більше як за 30 днів з дня одержання заяви.

Положення про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності, затверджені постановою КМ України від 17 липня 1994 року № 316

Ліцензія видається за заявою суб’єкта підприємницької діяльності. До заяви додаються:

а)підприємцем - юридичною особою - копії засновницьких документів;

б)підприємцем - громадянином - копії документів, що засвідчують рівень освіти і кваліфікації, необхідний для здійснення відповідного виду діяльності (крім випадків, зазначених у законодавстві).

За видачу ліцензій встановлюється така платня: з громадян - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; з юридичних осіб - у розмірі шести (6) мінімальних заробітних плат.

Строк ліцензії визначає орган, що її видав (як правило, це уповноважені КМ України міністерства, державні комітети, відомства), але не може бути менше 3 років. Продовження цього строку здійснюється у порядку, встановленому для її одержання. Після припинення суб’єктом підприємництва своєї діяльності надана ліцензія втрачає силу.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво, законодавчо закріплені в ст.5 Закону “Про підприємництво”. До них відносяться:

а/.  Вільний вибір діяльності;

б/. Залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

в/. Самостійне формування програми діяльності і вибір постачальників продукції, що виробляється, і встановлення цін у відповідності з законодавством;

г/.  Вільний найом працівників;

д/. Залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене законодавством;

е/. Вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

є/.  Самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності.

Законом  передбачені умови здійснення підприємницької діяльності.

Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємства. Інші умови - право найму працівників і соціальні гарантії при використанні їхньої праці; дотримання законодавства про підприємство; юридична відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності; право держави на припинення підприємницької діяльності.

Порядок створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації підприємств визначає Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 р. За цим законом, підприємство - це самостійний господарюючий суб’єкт,/ який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку.

Кожне підприємство має свій баланс, розрахунковий та інші рахунки в банку, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство також товарний знак. У складі підприємства не може бути інших юридичних осіб.

Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна. Воно набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації.

Для державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності подаються такі документи:

а/. Установчі документи:

 -- рішення власника майна про створення підприємства (установчий договір);

 -- статут,/ якщо це необхідно для створеної організаційної форми суб’єкта підприємництва;

б/. Реєстраційна картка встановленого зразка;

в/. Документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Підприємці - громадяни, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, подають заповнену реєстраційну картку та документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

Органи, які уповноважені здійснювати реєстрацію, повинні зареєструвати підприємство протягом 5 робочих днів від дня подання документів. Після державної реєстрації виготовляються печатки і штампи підприємства, в банківських установах відкриваються рахунки.

У вищевикладеному порядку проводиться і перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності. Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку.

Кожне підприємство у своїй діяльності керується, крім чинного законодавства, також і власним статутом.

За державну реєстрацію вноситься плата, розмір якої встановлюється КМ України залежно від суб’єкта підприємництва, обраної організаційної форми та виду підприємницької діяльності. Так, згідно з Додатком до постанови КМ України від 29.04.1994 року “Про затвердження Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та про реєстраційний збір за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності” розмір плати коливається від 1,5 мінімальних заробітних плат (для громадян у сфері освіти і культури) до 9 мінімальних заробітних плат (для юридичних осіб, у сфері надання торгівельно-посредницьких послуг). Закон “Про підприємництво” місцевим Радам народних депутатів надано право встановлювати пільгову плату за державну реєстрацію.

Законодавчими актами України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм підприємництва...

Реєстрація банків здійснюється у місячний строк з моменту одержання заяви та інших необхідних документів.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати законні права й інтереси громадян, юридичних осіб держави. За завдану шкоду і збитки підприємець несе майнову й іншу передбачену законом відповідальність.

Суб’єкт підприємництва - юридична особа може бути визначена арбітражним судом банкрутом у порядку, передбаченому Законом України “Про банкрутство”.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Види організаційно-правових форм підприємницької діяльності.

Правову основу підприємництва складають законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, фінансово-кредитного, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей законодавства України. Центральне місце в цій системі посідають закони про підприємництво, про банки і банківську діяльність, про інвестиції, про банкрутство, про антимонопольне законодавство, про систему оподаткування та ін.

Організаційно-правова форма має велике значення, так як визначає характер відносин між засновниками, режим майнової відповідальності по зобов’язаннях підприємства, ступінь захисту інтересів кредитора, порядок керівництва і розподіл одержаних прибутків, можливі джерела фінансування його діяльності.

ФОРМИ ГОСПОДАРСЬКИХ ТОВАРИСТВ.

ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ТОВАРИСТВА” ВІД 19.09.1991Р.

Для підприємницької діяльності Законом передбачено вибір організаційно-правових форм.

Так, підприємництво може здійснюватися приватною особою без утворення підприємств виключно за рахунок особистої праці. Підприємці також можуть обирати різноманітні види підприємства: приватні, колективні (командитні (змішані) товариства, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні, орендні та інші)., спільні підприємства.

Взаємовідносини держави та суб’єктів підприємницької діяльності.

Гарантії прав суб’єктів підприємницької діяльності.

Вони поділяються на загальні і майнові. Загальні гарантії полягають у  тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріальних ,технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних, та інших ресурсів.

У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом може бути залученим до виконання в робочий час державних обов’язків. Орган, що приймає таке рішення відшкодовує підприємцю відповідні збитки.

Гарантії майнових прав підприємця полягають у тому, що держава  гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця.

Збитки завданні підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцями відповідно до чинного законодавства.

Державна підтримка підприємця є важливим фактором його активізації в умовах побудови ринкової економіки. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення, законсервовані та недобудовані об’єкти та споруди, невикористовуване устаткування) необхідні для здійснення підприємницької діяльності. За допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) держава стимулює модернізацію технологій, інноваційну діяльність, створення нових видів продукції та послуг. Вона надає підприємцям цільові кредити та подає їм інші види допомоги.

Важливе значення для розуміння взаємовідносин між підприємцями і державою мають норми Закону України “Про підприємництво”, щодо державного регулювання підприємництва. Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.

В умовах ринкової економіки докорінним чином змінюється характер організаційно-правових відносин органів державного управління з суб’єктами підприємництва. Сьогодні ці відносини будуються з використанням:

  1.  податкової та фінансово-кредитної політики, включаючи встановлення податків і процентів по державних кредитах;
  2.  податкових пільг;
  3.  цін і правил ціноутворення;
  4.  цільових дотацій;
  5.  валютного курсу;
  6.  розмірів економічних санкцій;
  7.  державного майна і системи резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних та інших норм та нормативів;
  8.  науково-технічних, економічних та соціальних республіканських та регіональних програм;
  9.  договорів на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів контролю за діяльністю підприємців.

Спори по відшкодуванню збитків підприємцю вирішуються судом або арбітражним судом.

ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР. ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ І ВИКОНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ.

Термін “господарський договір” у право України введено арбітражним процесуальним кодексом України, який регулює порядок розгляду і вирішення господарських спорів, тобто спорів між підприємствами, установами та організаціями, які виникають при укладенні та виконанні господарських договорів (ст.1 АПК).

Господарські договори на Україні (за відсутності Господарських або Торгового кодексів) регулюються: а/. Загальними статтями Цивільного кодексу про зобов'язання, договір, зобов’язання, що випливають з договорів; б/. Спеціальними статтями Цивільного кодексу про майнові відносини між суб’єктами (підприємствами, установами і організаціями). Крім того в данні договори регулюються загальними законами про господарюючі суб’єкти. Господарчі договори регулюються також законами  України про окремі види господарської діяльності: інвестиційну, транспортну, зовнішньоекономічну тощо.

Господарський договір - це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв’язків) між суб’єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі ці суб’єкти.

Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних сторонам господарських і комерційних результатів.

Господарські договори як законодавчо-правова категорія, мають особливі ознаки. Вони поділяються на планові (укладається на підставі державного замовлення) і регульовані (тобто регулюються самими сторонами).

Господарський договір - це майнова угода господарюючого суб’єкта з контрагентом, яке встановлює (змінює, припиняє) зобов’язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності: при виробництві і реалізації продукції та виконання робіт надані послуги.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов’язання.

Зміст господарського договору - це сукупність господарських зобов’язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов’язків, що виникають саме з даного договору. Господарський договір - це юридичне джерело договірних господарських зобов’язань.

Класифікація і система господарських договорів за законодавством України. За суб’єктним складом розрізняють два - і багатосторонні договори.

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консесуальні господарські договори.

За змістом істотних умов розрізняють прості і складні господарські договори.

За регулятивними функціями розрізняються:

а)попередні і основні господарські договори;

б)генеральні і поточні господарські договори.

Систему господарських договорів дає Цивільний кодекс як основний закон про господарські договори (підрозділ 2 “Окремі види зобов’язань” розділ 3 “Зобов’язальне право”). Цивільний кодекс систематизує господарські договори разом з цивільними.

Щодо господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у письмовій формі (ст.44 ЦК) встановлено загальний порядок укладення будь-яких цивільних договорів (незалежно від їх видів).

Особливості укладання господарських договорів:

  1.  Коли пропозицію укласти договір зроблено  із зазначенням строку для відповіді, договір вважається укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала від іншої сторони відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.
  2.  Доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні господарського договору. Розглядаються керівниками, або їх заступниками. При наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору складають протокол розбіжностей, та в 20-ти денний строк надсилають іншій стороні в 2-х примірниках разом з підписним договором. Підприємство, організація, які одержали протокол розбіжностей, зобов’язані протягом 20 днів розглянути його, вжити заходів до врегулювання розбіжностей з другою стороною. В випадку, коли залишаються розбіжності, що не врегульовуються, то вони в той же строк передаються на вирішення арбітражного суду (ст.10 АПК).
  3.  Третьою особливістю укладення господарського договору є те, що передбачає спеціальні порядки (на противагу попередній особливості де передбачений загальний порядок) укладення господарських договорів окремих видів. Суть її полягає в тому, що форми строків укладення таких договорів та ін. регулюються нормами кодексів, статутів, правил та положень про конкретні види господарських договорів.

Виконання господарських договорів.

Загальні принципи і умови виконання договорів (у тому числі господарських) врегульовані р.15 (виконання зобов’язань) ЦК (ст.161-177). Щодо господарських договорів діють і спеціально умови виконання, передбачені нормативними актами про окремі види договорів.

На господарські договори поширюються такі інститути і категорії загально-зобов’язального права, як загальні умови виконання зобов’язань(ст161 ЦК), забезпечення виконання зобов’язань (ст.178-196 ЦК) відповідальність за порушення зобов’язань (ст.203-215 ЦК),умови про строк(ст.165-166ЦК) та місце виконання зобов’язань(ст.167ЦК)тощо.

Принципи виконання господарських договорів.

Ці принципи є загально-договірними (ст.161 ЦК). Коротко їх суть можна визначити по формулою: “виконання господарських договорів має бути чітким і точним”.

Основним принципом є принцип належного виконання господарського договору.

З цього принципу випливають другий принцип реального виконання господарського договору (ст.208 ЦК).

З принципу належного виконання випливає і третій принцип - виконання господарського договору в установлений строк.

Наступний принцип виконання господарських договорів відповідальність виконання вказівкам закону. (Ст.20, 21, 22,24 та ін. Закону “Про підприємства в Україні”, правила ЦК та ін. Законодавчі акти).

Щодо так званих планових договорів діє принцип виконання їх відповідно до актів планування.

Господарський договір, щодо яких не існує будь-яких “вказівок”, виконуються “відповідно до вимог, що звичайно ставляться” (ст.161 ЦК).

АРБІТРАЖНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС.

Арбітражним судом підвідомчі спори, що виникають:

  1.  При укладені, зміні, розірвані договорів між організаціями;
  2.  Про визнання недійсними актів не нормативного характеру, крім спорів, що виникають при погоджені стандартів та технічних умов спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін, спори, що віднесені до компетенції інших органів.

Вищий арбітражний суд розглядає справу у спорах:

  1.  Що виникають при укладені, зміні та розірвані господарських договорів на суму понад 100 тис. розмірів мінімальних заробітних плат (без індексації);
  2.  Про визнання недійсними актів ненормативного характеру;
  3.  Матеріали, які містять державну таємницю;
  4.  Що прямо віднесені до його компетенції Законами України;
  5.  А також будь-яку справу в межах підвідомчості арбітражним судом.

Арбітражно-процесуальний кодекс України був прийнятий ВР України 6 листопада 1991 р. Зміни внесені законом України від 30 червня 1993 р. Складається з 14 розділів (122 Статей):

  1.  Загальні положення.
  2.  Доарбітражне врегулювання господарських спорів.
  3.  Підвідомчість господарських спорів та компетенція арбітражних судів щодо їх розгляду.
  4.  Учасники арбітражного процесу.
  5.  Докази.
  6.  Арбітражні витрати.
  7.  Процесуальні строки.
  8.  Подання позову.
  9.  Порушення, провадження у справі та підготовка матеріалів до розгляду засідання арбітражного суду.
  10.  Забезпечення позову.
  11.  Вирішення господарських спорів.
  12.  Перевірка рішення ухвали постанови порядку нагляду.
  13.  Виконання рішення ухвали постанови арбітражного суду за новоявленими обставинами.
  14.  Виконання рішень ухвал постанов.


ТЕМА 8. Основи екологічного та земельного права України.

  1.  Поняття, особливості і зміст екологічного права України. Джерела екологічного права України.
  2.  Поняття, особливості і зміст екологічних правовідносин. Екологічні права та обов’язки.
  3.  Поняття та зміст права природокористування.
  4.  Правова основа та правовий статус природно-заповідного фонду.
  5.  Основи земельного права.
  6.  Особливості та зміст земельних правовідносин. Суб’єкти і види права власності на землю.
  7.  Правові основи і порядок переходу права власності на землю.

1. Екологічне право — система правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини).

До складу системи екологічного права входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче та ін.

Тобто, предметом екологічного права є нормативно врегульовані відносини з охорони навколишнього середовища і раціонального використання певних видів природних ресурсів.

Джерела екологічного права:

  1.  Конституція України. Ст. 50 “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення”.
  2.  Закони України “Про охорону навколишнього середовища”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про природно-заповідний фонд України”, “Про тваринний світ”, “Про плату за землю”; Кодекси України — земельний, водний, лісовий, про надра та ін.

2. Екологічні права та обов’язки громадян України — система юридично закріплених за громадянами повноважень і зобов’язань в екологічній сфері.

Згідно до Закону України “Про охорону навколишнього середовища ” громадянин України має право на:

  •  безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
  •  об’єднання в громадські природоохоронні формування;
  •  одержання в установленому порядку повної та достовірної екологічної інформації;
  •  тощо.

Право людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля — одне з головних прав людини. Цьому праву відповідає обов’язок держави забезпечувати здійснення санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення навколишнього природного середовища. Усі екологічні права громадян захищаються в судовому порядку.

Екологічні обов’язки громадян України:

  •  берегти, охороняти і раціонально використовувати природні багатства;
  •  не порушувати екологічні права інших суб’єктів;
  •  компенсувати завдану ними шкоду.

3. Право природокористування — процес раціонального використання людиною природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.

Принципи природокористування:

  •  цільовий характер;
  •  плановість і тривалість;
  •  ліцензування;
  •  врахування надзвичайного значення в житті суспільства.

Класифікація права природокористування:

  1.  В залежності від виду природних ресурсів: право землекористування, право користування надрами, тваринним світом, природно-заповідним фондом т.і.
  2.  За об’ємом повноважень природокористувачів:
  3.  загальне природокористування. Його суб’єктами можуть бути всі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб та інтересів (приміром, право використання парків, скверів, водоймищ, лісів, збирання дикорослих ягід тощо);
  4.  спеціальне природокористування. Використання конкретних природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами та організаціями у випадках, коли відповідна, визначена в законодавстві, частина природних ресурсів передається їм у використання. Зазвичай така передача є платною і такою, що визначена у часі. Надання природних ресурсів відбувається на основі спеціальних дозволів. Цілі спеціального використання можуть бути різними, але вони завжди обумовлюються.

4. Природно-заповідний фонд — це ділянки суходолу і водного простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виокремлені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України.

До природно-заповідного фонду відносять:

  •  природні об’єкти — заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища;
  •  штучні об’єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки.

Охорона об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується встановленням відповідного режиму, організацією систематичних спостережень і досліджень, здійсненням державного і громадського контролю тощо. За порушення законодавства України про природно-заповідний фонд винна особа може притягуватись до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності.

5. Земельне право — галузь права, що регулює земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення їхньої ефективності, охорони прав організацій та громадян як землевласників та землекористувачів.

Отже, предметом правового регулювання земельного права є відносини з володіння, користування та розпорядження земельними ресурсами, а також з їх охорони і раціонального використання.

Головними джерелами земельного права є Конституція України, Земельний та Цивільний кодекси.

Земельний кодекс України був прийнятий 13 березня 1992 р. і діє із змінами та доповненнями від 5 травня 1993 р.

Регулює земельно-правові відносини і питання охорони землі.

Передбачає державну, колективну та приватну форми власності на землю.

Ради народних депутатів виділяють землю для постійного користування, тимчасового, на умовах оренди (до 50 років).

Визначає компетенцію Рад народних депутатів різних видів у регулюванні земельних відносин.

Окремо визначає компетенцію держави, до відання якої входить законодавче регулювання земельних відносин, встановлення ставок плати за землю, контроль за правильністю використання земель.

Регулює порядок передачі земель у власність, надання їх у користування, питання викупу землі, плати за неї, права та обов’язки землекористувачів.

Передбачено земельний кадастр, тобто систематизоване зведення відомостей про природний, господарчий і правовий стан земель , з метою раціонального їх використання і охорони.

Громадяни можуть отримувати землю у приватну власність, у спадщину, шляхом купівлі-продажу, дарування, обміну.

Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються. Користування землею може бути на умовах оренди. Плата за землю береться у вигляді земельного податку чи орендної плати.

Земельний кодекс визначає відповідальність за неправильне землекористування.

Види земельного фонду

Усі землі України поділяються на:

1). землі сільськогосподарського призначення;

2). землі населених пунктів;

3). землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення;

4). землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

5). землі лісового фонду;

6). землі водного фонду;

7). землі запасу.

Земельні спори

Земельні спори, пов’язані із земельними відносинами, розглядають місцеві Ради народних депутатів, районні, міські, арбітражні, третейські суди.

Спори щодо порядку користування земельною ділянкою між громадянами, яким належить будинок, господарські будівлі і земельна ділянка на права спільної власності, вирішується судом.

Спори про розмежування земель населених пунктів вирішують Ради народних депутатів.

Спори про спільне землекористування громадян розглядають узгоджувальні комісії, склад яких обирається відповідною Радою.

Земельні спори розглядаються Радами у строк від 10 до 20 днів залежно від складності справи. Це рішення може бути оскаржене в суді, арбітражному суді у місячний термін.


Література

1. Конституцiя  України.

2. Загальна  теорiя  держави  i  права. /За  ред. В. Копєйчикова. Навчальний  посiбник.  Киiв:" Юрiнком ", 1997.

3. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Iсторiя  української  конституцiї. Київ, 1993.

4. Цивiльне  право:  навчальний  посiбник  в  2-х  ч./За  ред.  професорiв  О.А. Пiдопригори  i  Д.В.  Бобрової. Київ: Вентурi, 1996 р.

5. Пилипенко А.Я., Щербина  В.С. Господарське  право: Курс  лекцiй. Киiв:  Вентурi, 1996.

6. Прокопенко  В.I.  Трудове  право.  Курс  лекцiй. - Киiв:Вентурi,1996.

7. Молдаван В.  Основи  держави  i  права.  Курс  лекцiй.- Київ: Юмана, 1996.

8. Котюк  В.О.  Основи  держави  i  права: навч. посiбник.-  Київ: Вентурі, 1997.

9. Основи  держави i права: Навч.  посiбник  /За ред. А.М. Колодiя  i А.Ю. Олiйника. - Київ: Либiдь, 1997

10. Правознавство /За  ред. М. Настюка.- Львiв: Свiт, 1995.

11.  Хрестоматiя  з  правознавства.  Посiбник,  Киiв,  1996.

12. Цивільний  кодекс  України.

13. Кодекс  про  адмiнiстративнi  правопорушення  України.

14. Кодекс  законiв  про  працю  України.

15. Кодекс  законiв  про  шлюб  та  сiм’ю.

16. Житловий  кодекс.

17.  Арбiтражно - процесуальний  кодекс.

18. Кримiнальний  кодекс.

19. Земельний  кодекс  України.

20. Закони  України : " Про  громадянство ",  " Про  власнiсть ",  " Про  авторське  право  та  сумiжне  право", "Про заставу", "Про  приватизацiю  житла", "Про  пiдприємства  в  Українi", "Про  пiдприємництво", "Про  господарськi  товариства", "Про приватизацiю  майна  державних  пiдприємств", "Про  цiннi  папери  i  фондову  бiржу ", " Про  селянське  (фермерське)  господарство", "Про колективне  сiльськогосподарське  пiдприємство", " Про  запобiжне  затримання  особи", "Про  охорону  навколишнього  природного  середовища",  " Про  пенсiйне  забезпечення ".

21. Червона  книга  України.(від 1994р.).

22. Положення  про  порядок  реєстрацiї  суб’єктів  підприємницької  дiяльностi.

23.  Положення  про  лiцензування  окремих  видiв  дiяльностi.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73644. Реформирование и адаптация предприятия к новым условиям хозяйствования 78 KB
  Реформирование и развитие предприятий промышленного комплекса. Проблемы реформирования и адаптации предприятий к новым условиям хозяйствования. Управление предприятием при его реформировании и реабилитации.
73645. Интерфейс ведения журнала кардиологических операций 969 KB
  Компьютеризация медицины идет по самым разным направлениям. На данный момент налицо все технические предпосылки для этого - наличие надежных сетей, серверов, компьютеризированного медицинского инструментария и пр. Большое число медицинских работников активно использует в своей работе самые разнообразные возможности вычислительной техники.
73650. Организация надзора за метрологическим обеспечением единства измерений 64.5 KB
  Организация надзора за метрологическим обеспечением единства измерений Студент должен иметь представление: о целях и задачах государственного метрологического надзора; о сферах применения государственного и ведомственного надзора; о видах государственного надзора; знать: порядок проведения и оформления государственного надзора. Государственный надзор за состоянием и применением средств измерений эталонами аттестованными методиками выполнения измерений и соблюдением метрологических правил. Права государственных...
73651. Економічна система 430.38 KB
  Сутність та структура економічної системи. Національні та міжнародна економічні системи. Формування глобальної економічної системи У результаті вивчення даної теми студенти зможуть поглибити власні знання які стосуються розуміння природи визначальних характеристик і особливостей функціонування економічних систем. Сутність та структура економічної системи Проблема економічних систем суспільства їх генезису чинників та логіки становлення є однією з найбільш актуальних у сучасній економічній науці.
73652. Опыт единоличной власти в России в XVI-XX веков 52.54 KB
  В многовековой истории России за редким исключением государство брало верх над обществом. как системы политических и экономических мер установление в России режима личной власти царя. Сложившаяся геополитическая ситуация благоприятствовала национальному возрождению России и превращению ее в крупное европейское государство.