48005

Соціологія як наука про суспільство, соціальні закони та їх типологізація

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Приступаючи до вивчення цього питання слід перш за все з’ясувати що являє собою соціологія як наука Поява соціології як самостійної науки була зумовлена розвитком суспільства й суспільствознавства наприкінці ХVIII на початку ХIХ ст. У цей час світ зазнав глибоких соціальних змін пов’язаних з переходом від традиційного до сучасного індустріального суспільства. статистика Розвиток і функціонування суспільства Предмет соціології Соціальна поведінка Соціальна структура Структурні особливості соціології як науки в єдності її предмета і...

Украинкский

2013-12-06

451.5 KB

23 чел.

Лекція № 1. Соціологія як наука про суспільство,

соціальні закони та їх типологізація.

План

  1.  Об’єктивні  умови виникнення соціології як науки.
  2.  Предмет , об’єкт, структура соціології як науки.
  3.  Соціальні закони, сутність, типологізація.
  4.  Структура соціологічного знання.
  5.  Характеристика функцій соціології як науки.

    1.Об’єктивні  умови виникнення соціології як науки. Приступаючи до вивчення цього питання, слід перш за все з’ясувати, що являє собою соціологія як наука? Поява соціології як самостійної науки була зумовлена розвитком суспільства й суспільствознавства наприкінці ХVIII — на початку ХIХ ст. У цей час світ зазнав глибоких соціальних змін, пов’язаних з переходом від традиційного до сучасного індустріального суспільства. Нові форми економічного та політичного життя вимагали конкретного наукового аналізу. Виникла потреба переходу від загальних абстрактних філософських роздумів про суспільство, про тенденції розвитку до позитивної науки про суспільство як живе функціонуюче утворення. Оскільки тоді суворі наукові методи продукувалися і використовувалися головним чином природознавством, то й соціологія відчуває його вплив. Її становлення проходить під загальним прапором позитивізму. У становленні соціології можна виділити ряд етапів.

      Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 — 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, котру він спочатку називав “соціальною фізикою”, має запозичувати у природничих наук об’єктивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Г. Спенсера та К. Маркса також був позитивізм.

    Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання.

    Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціологічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Г. Парсонс, Р. Мертон та інші.

2. Предмет , об’єкт, структура соціології як науки.

  Термін “соціологія” походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово “соціологія” — це наука про суспільство. Дуже важливо провести строгий розподіл між об’єктом і предметом соціології.                                                                                                                                  Об’єктом тієї чи іншої науки завжди виступає певна сфера суспільного життя. Прийнято вважати, що об’єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв’язків і відносин, котрі носять назву соціальних.         Соціальні зв’язки, соціальна взаємодія, соціальні відносини і спосіб їх організації є об’єктами соціологічного дослідження.

Предмет же соціології, оскільки він виступає результатом дослідницьких дій, не може бути визначено однозначно. Справа не тільки в тому, що вивчає наука. Важливо зрозуміти, як вона це робить. Відповіді на такі різні запитання — “що” та “як” — характеризують відмінність між об’єктом та предметом науки. Питання про предмет науки — це визначення характерного для саме цієї науки кута погляду на об’єкт.

Об’єкт соціології

Суспільство як цілісна соціальна реальність

Об’єктивні соціальні явища і процеси

Емпірична реальність: оцінки,судження,думки. статистика

Розвиток і функціонування суспільства

Предмет соціології

Соціальна поведінка

Соціальна структура

Структурні особливості соціології як науки в єдності її предмета і об’єкта

Соціологія як наука

Об’єктивна і суб’єктивна реальність

Становлення, розвиток і функціонування суспільства як цілісної системи:

  •  спільноти
  •  класи

Соціальні відносини як механізми взаємозв’язку між структурними елементами суспільства:

  •  соціальні групи
  •  особистість

соціальні інститути  

Закономірності соціальних дій і соціальної поведінки людей:

  •  соціальні процеси та явища
  •  соціальні відносини

       Що являє собою соціологія як наука:

Погляд 1. Дж.Смелзер – Соціо - означає  суспільство, логос – вчення, тобто «наука про суспільство»

Погляд 2. О.Конт вважав, що соціологія – позитивна наука про суспільство. Суспільство, за Контом, це складна система відносин. Цілісний організм, про окремі елементи якого можна говорити тільки по відношенню з цілим.

Погляд 3. Е.Дюргейм називав предметом соціології соціальні факти. При цьому, соціальне по Дюргейму означає колективне, тому предметом, на його думку, є колективне в усіх його проявах.

Погляд 4. М.Вебер. соціологія – це наука про соціальну поведінку, яку вона  намагається зрозуміти та пояснити. Поведінка вважається соціальною, коли за змістом, який надає йому суб’єкт , вона співвідноситься з поведінкою інших індивідів. Суспільство – це соціальна взаємодія.

Погляд 5. У марксизмі предметом соціологічного дослідження є наукове вивчення суспільства як соціальної системи та складаючи його структурних елементів – особистостей, соціальних організацій та соціальних інститутів.

      У багатьох посібниках наводяться різні визначення предмету соціології. Так, у “Короткому словнику” соціологія визначена як “наука про закони становлення й розвитку суспільства загалом, соціальних відносин та соціальних спільнот”. У “Соціологічному довіднику” під соціологією мається на увазі “наука про закони й форми соціального (суспільного) життя людей у його конкретних проявах: різних за складністю соціальних системах, спільнотах, інституціях, процесах”. Колишній президент Радянської соціологічної асоціації академік Т. І. Заславська визначає соціологію як науку про закономірності функціонування, розвитку й взаємодії соціальних спільнот різного типу. Цю точку зору поділяє і відомий російський соціолог В. О. Ядов. Нам здається, що таке визначення предмета соціології найбільш привабливе.

       Саме поширене визначення соціології у сучасній літературі є : Соціологія – це наука про суспільство як соціальної системи в цілому, функціонування і розвитку цієї системи через її складові елементи : особистість, соціальні організації, інститути.

3. Соціальні закони, сутність, типологізація. Дуже важливим питанням є питання про основні категорії, основні наукові поняття соціологічної науки. Мова йде про виділення таких вихідних категорій, які лежать у фундаменті науки. Як і у визначенні предмета соціології тут немає єдності думок. Одні вважають, що такою категорією виступає поняття “суспільство”, інші — “громадянське суспільство”, треті — “соціальна система” або “соціальна структура”, четверті — “соціальна група”, п’яті — “соціальна спільнота” і т. ін. Враховуючи вищерозглянуту загальну характеристику предмета соціології, найбільш правильною уявляється остання позиція, а саме — визнання ключовою категорією соціології категорії “соціальна спільнота”.

Якщо категорії соціології відбивають ті чи інші суттєві сторони, риси, властивості об’єкта цієї науки, то закони соціології виражають глибинні, суттєві, необхідні зв’язки між ними. Це, перш за все, закони дії та взаємодії суспільства, соціальних спільнот, груп та особистостей. Це означає, що соціальні закони регулюють поведінку людей і їхніх груп, визначаючи стосунки між особистостями, їхніми спільнотами, і проявляються в діяльності людей та їхніх об’єднань.

До числа соціальних відносяться, наприклад, закони соціальної диференціації та інтеграції, соціальної мобільності, інтернаціоналізації суспільного життя, соціалізації індивіда, урбанізації суспільства та інші. У житті соціальні закони реалізуються конкретними людьми і в конкретних умовах, а тому проявляються як закони-тенденції.

Класифікація законів соціології може бути проведена за різними основами. За ступенем спільності ці закони можуть бути поділені на загальні, тобто такі, що визначають розвиток суспільства, соціуму, соціальної системи як цілого, і спеціальні, тобто характерні для окремого елемента соціальної системи, частини суспільства.

За характером, способом прояву соціальні закони поділяються на динамічні й статичні. Перші виражають жорсткий, однозначний зв’язок між послідовністю подій у конкретних умовах і визначають напрямки, фактори й форми соціальних змін. Другі — детермінують соціальні явища не суворо, а з певною мірою вірогідності, вони відбивають основні напрямки і тенденції соціальних змін у межах збереження даного соціального цілого.

  4. Структура соціологічного знання.

     Соціологію можна поділити на теоретичну, спеціальні галузеві соціологічні теорії і прикладну соціологію.

    Теоретична соціологія — це багатоманітні концепції, що розглядають різні аспекти соціального розвитку суспільства, а саме: всю сферу соціального життя — соціальні спільноти, соціальні відносини, процеси, інститути. Інакше кажучи, соціологічна теорія охоплює на високому рівні абстрагування, причинні зв’язки у розвитку соціальних явищ, описує соціальні взаємозв’язки у загальному вигляді. Слід наголосити, що є багато концепцій розвитку суспільства, тому теоретична соціологія — це велика кількість усіляких течій, шкіл, напрямків, які по-своєму, зі своїх методологічних позицій пояснюють специфіку розвитку суспільства.

      Спеціальні соціологічні теорії — це галузі соціологічного знання, які мають своїм предметом дослідження відносно самостійні, специфічні підсистеми суспільного цілого і соціальних процесів (наприклад, соціологія соціальних груп, соціологія міста або села, етносоціологія, економічна соціологія, соціологія освіти, соціологія політики, соціологія сім’ї, соціологія культури, соціологія управління та праці тощо).

      Спеціальні соціологічні теорії :

  •  молодіжні проблеми – О.Конт
  •  теорії бюрократії – Макс Вебер
  •  проблеми праці – К.Маркс

     Прикладна соціологія — практична частина соціологічної науки. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій. У цьому виявляється єдність емпіричного та теоретичного, яка становить фундамент кожної науки. Прикладна соціологія має свої категорії, які у загальному та концентрованому вигляді відображають соціальну дійсність, а також методи дослідження: опитування, спостереження, аналіз документів тощо.

      Західні вчені поділяють соціологію на :

  1.  мікросоціологію
  •  особистість
  •  соціальні інститути та організації
  •  соціальні спільноти
  1.  макросоціологію
  •  мікросоціологія
  •  сфера життєдіяльності суспільства
  •  суспільство

      Кожна наука, досліджуючи певну сферу життя, виробляє і свій специфічний метод дослідження, яким вона користується поряд із загальнонауковими методами, притаманними й іншим наукам.

      Якщо визначення предмета соціології дозволяє отримати відповідь на запитання, що вивчає ця наука, то характеристика її методу повинна дати відповідь на запитання: як, яким чином соціологія підходить до вивчення суспільства.

     Своєрідність методу соціології полягає, по-перше, у тому, що цей метод не можна правильно зрозуміти без визнання методологічної ролі соціальної філософії відносно соціології та інших суспільних наук. І в цьому плані метод соціології — це перш за все специфічний прояв, конкретизація соціально-філософського методу при всебічному вивченні суспільства як цілісної соціальної системи.

      По-друге, вивчення в соціології суспільства саме як цілісної соціальної системи зумовлює широке використання цією наукою методу структурно-функціонального аналізу, згідно з яким кожна сфера суспільного життя (економічна, політична, соціальна або духовна) і кожен її суб’єкт (особистість, клас, нація, сім’я та ін.) розглядаються як відповідні підсистеми і з’ясовуються їх місце й роль у суспільстві (як системі), їх дії та взаємодії. Метод соціології вимагає вивчати суспільство під кутом зору його структури, функціонування та розвитку.

      По-третє, в структуру методу соціології включаються методологічні принципи соціологічного дослідження суспільства і на макрорівні, тобто як цілісної соціальної системи, і на середніх рівнях, тобто на рівнях окремих її елементів, підсистем, і на мікрорівні, тобто на рівні міжособистісних взаємовідносин.

     По-четверте, одна з найважливіших характеристик методу соціології полягає в тому, що при вивченні соціальної реальності соціологія спирається на емпіричне її дослідження. У межах такого дослідження, у свою чергу, використовуються різноманітні методи: спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент та ін.

   По-п’яте, як зазначає відомий американський соціолог Нейл Смелзер, соціологічне знання має такі складові: факти, гіпотези й теорії. При цьому соціологічні методи він розглядає як правила й прийоми, за допомогою яких факти, гіпотези й теорії взаємопов’язуються. Під гіпотезою, з якої починається соціологічне дослідження, мається на увазі припущення про причинний зв’язок одних фактів з іншими, а під теорією — система взаємопов’язаних вихідних положень і гіпотез.

   5. Характеристика функцій соціології як науки.

Різноманітність зв’язків соціології з життям суспільства, її суспільне призначення визначається, насамперед, тими функціями, які вона виконує. Основні функції соціології: теоретична, описова, інформаційна, прогностична, ідеологічна.

Теоретична функція — це концентрація, роз’яснення, поповнення та збагачення існуючого соціологічного знання, розроблення законів і категорій даної науки на основі дослідження соціальної дійсності.

Описова функція — систематизація, опис, накопичення дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, різного роду наукових звітів, статей, книг.

Інформаційна функція — збирання, систематизація та накопичення соціологічної інформації, отриманої в результаті проведених досліджень.

Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обгрунтуванням короткотермінового або довгострокового прогнозу досліджуваного об’єкта. Ідеологічна функція випливає з того, що соціологія об’єктивно бере участь в ідеологічному житті суспільства.

Співвідношення і взаємодія соціології та інших суспільних дисциплін. Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв’язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деякими іншими суспільними науками.

Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку “батьків-засновників” соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпіричної (дослідної) науки.

Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи. Їх співвідношення — це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії.

Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.

Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає посилення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.

Як висновок слід відмітити, що в питанні про співвідношення соціології і спеціальних суспільних наук мова може й повинна йти про їх більш чи менш тісний взаємозв’язок, а відтак — і про взаємопроникнення в реальному дослідженні суспільного життя при збереженні предметних кордонів цих наук, але не про поглинання соціологією цих наук.

Література

Дюргейм Э. Социология и социальные науки // Философская и социологическая мысль. — 1992. — №5.

Заславская Т. И. Роль социологии в ускорении развития советского общества // Социологические исследования. — 1987. — №2.

Комаров М. С. Размышления о предмете социологии // Социологические исследования. — 1990. — №11.

К дискусии о предмете // Социс. — 1991. — № 7, 9, 11.

Смелзер Нейл. Социология: Пер. с англ. — М., 1994.

Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.

Социологический справочник. — К., 1990.

Социологический словарь. — Минск, 1991.

Соціологія: Курс лекцій / За ред. В. М. Пічі. — К., 1996.

Ядов В. А. Размышления о предмете социологии // Социс. — 1990. — №2.

Навчальні завдання

У різних наукових словниках знайдіть визначення поняття “соціологія”. Порівняйте їх, проаналізуйте й виділіть стрижневі поняття, через які воно розглядається.

Соціальне життя включає в себе елементи багатоманітних соціальних відносин і дій різних суспільних груп, класів, націй, держав, особистостей. Які вони? Подумайте й виділіть кілька груп інтересів, котрі реально існують у різних учасників соціального життя.

Специфіка вивчення суспільних явищ полягає в тому, що соціальні науки більшою мірою, ніж природничі, торкаються інтересів людей. Тому проблема вірогідності (неупередженості) соціальних досліджень є дуже гострою. Чи можна розв’язати цю проблему?

Соціологія є науковим знанням про суспільство. Це означає, що соціологія використовує наукові способи вивчення дійсності, методи й засоби, розроблювані у процесі еволюції наукового знання, становлення й розвитку різних (природничих та суспільних) наук. Які наукові способи, методи й засоби використовуються в соціології?

Який зв’язок соціології з гуманітарним знанням, а також з наукою (або науками), котрі ви професійно вивчаєте?

Завдання для перевірки знань

Яке знання можна вважати позанауковим? Чим воно відрізняється від наукового?

Соціологія — це наукове вивчення суспільства. Що це означає? Як це можна довести?

Соціологія та “здоровий глузд” — чи впливають вони один на одного?

Чи можна визнати перевагу соціології або “здорового глузду” стосовно один одного? Що спільного та що відрізняє соціологію від філософії та історичного знання? Чи потрібні соціології перша та друге?

Соціологічний “кут погляду” — у чому його специфіка? Чи можна назвати соціолога універсальним ученим?

Чи слід з’ясовувати, що є предметом соціології? Кому й навіщо це потрібно?

Який метод найбільш популярний у соціології?

Лекція 2. Становлення і розвиток соціології
в Західн
ії Європі в ХІХ – поч. ХХ ст.

План

  1.  Перший етап становлення соціології як науки
  2.  Теорія соціальної еволюції Г.Спенсера.
  3.  Матеріалістична соціологія К.Маркса.
  4.  Соціальний факт і соціальная аномія Е.Дюргейма.
  5.  «Розумуюча» соціологія М.Вебера
  6.  Сучасні соціологічні концепції.

1. Перший етап становлення соціології як науки

Початок теоретичної соціології як окремої науки (перша половина ХIХ ст.). Огюст Конт — засновник нової науки соціології. При вивченні цього питання слід звернути увагу на те, що корені соціологічної науки сягають часів античності — ідей Платона й Арістотеля, Геродота та інших, а далі — на ту “протосоціологію”, яка викрісталізовувалася у соціально-філософських роздумах Т. Мора і Н. Макіавеллі, Б. Спінози і Г. Гроція, Т. Гоббса і Дж. Локка, А. Сміта і Ш. Монтеск’є та багатьох інших мислителів минулого.

    Проте у вигляді окремої наукової галузі соціологія виникає лише у першій половині ХIХ ст. під впливом епохальних зрушень у соціальному бутті, що отримали найменування революцій: політичної, економічної, інтелектуальної. Радикальна природа цих змін — новий соціальний порядок, демократизація, бюрократизація державного управління, індустріалізація, урбанізація, секуляризація, раціоналізм і гуманізм, які стали могутніми чинниками, під впливом котрих склалася соціологія.

     Огюст Конт (1798 — 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном “позитивний” (“позитивізм”) О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” (пізнання) є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.

   Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку і у зв’язку із зележністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія).

   Ця залежність однієї науки від другої зумовила пізню появу соціальної фізики — соціології. Соціологія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт — суспільство, людину, які є найбільш складними явищами.

   Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. Він виступає за необхідність створення “позитивної соціології” як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів.

   О. Конт був одним із мислителів, хто приділяв велику увагу методологічним проблемам. У відповіді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя?” він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз.

2. Теорія соціальної еволюції Г.Спенсера.

Еволюціоністська соціологія Г. Спенсера. Соціологічна система Спенсера (1820 — 1903) грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.

  Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія і культура, — природні за своїм походженням і тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.

  Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.

 Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка.

  В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерівська соціологічна система спирається на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв’язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Проте біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у суспільства не індивиди існують заради суспільства, а суспільство — заради блага кожного окремого члена.

   Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він назвав “соціальними інститутами”. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство.

   В “Основах соціології” Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він розкриває, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція стосунків між людьми (від первісної людини до сучасної) внаслідок еволюції знання, мови, моралі, мистецтва, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

3. Матеріалістична соціологія К. Маркса. Марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом).

    З приходом до влади комуністичних режимів спочатку в Росії в 1917 р., а потім і в інших країнах відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. У колишньому СРСР марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім’я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки.

      Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, “органічної цілісності суспільства” та “діалектичного розвитку” його.

Відносно Марксової ідеї “базису-надбудови” слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства.

   У творах К. Маркса категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології — проблеми сенсу людського існування (“сутності людини”), Маркс намагається прямо й безпосередньо пов’язати її з дією механізмів поділу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей. Автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспілення всього дають ключ до вирішення “останніх питань” людського буття.

   Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, “базис”, на якому грунтуються всі інші стосунки людей — правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або є “незалежною змінною” щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого “зворотного впливу” надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула.

    Відносно марксистської ідеї “органічної цілісності суспільства” слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як “соціальний організм”, “органічна цілісність”, “тоталітарність” тощо. “Теперішнє суспільство, — пише він, — не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень”. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом та ідеями спенсерівського соціологічного органіцизму.

    Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє “принцип діалектичного розвитку”. Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв’язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв’язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні.

    Особливо плідною у науковому відношенні виявилася ідея діалектичного поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін “соціальна дія”, К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги “діяльному факторові”. “Історія, — підкреслював він, — це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей”. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності та шляхом цієї діяльності.

    Новітня історія не лише поставила під сумнів багато Марксових соціальних передбачень та висновків: зростання злиденності робітничого класу, неминучість загострення класової боротьби та пролетарської революції, негативна роль приватної власності в економічному розвиткові, незворотність історичного процесу тощо. Новітня історія позбавила грунту чи видозмінила роль, обмежила сфери використання понять Марксової соціологічної теорії.

    У ході історичного розвитку була змінена дія багатьох факторів, які зумовили суспільну цілісність капіталістичного ладу середини ХIХ ст.: характер виробничих відносин, форми власності, рівень продуктивних сил, головні класи та соціальні групи тощо. Змінилися соціальні реалії, на яких будувалася Марксова схема історичного розвитку, наукова обгрунтованість і діалектичний дух Марксового підходу дедалі більше видалялися догматичним витлумаченням його ідей.

   Марксова соціологічна теорія протягом століття була джерелом, вихідною точкою низки концептуальних підходів до пояснення суспільних процесів. Їх багатогранність зумовила широке розмаїття різних концепцій, що спиралися на ту чи іншу частину теоретичної спадщини видатного вченого.

4.Соціологічна думка на зламі ХIХ—ХХ століть. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма. Розглядаючи це питання, слід звернути увагу на те, що вихідним моментом наукових пошуків Е. Дюркгейма стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.

  Відмітна ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивідуальних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.

    Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між “здоровим” і “хворим” у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому “суспільному полю” або, навпаки, його рідкісність, винятковість. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”.

   Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

    Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”.      Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релігійна, національна та ін.

     У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність за Дюркгеймом — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки “потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні”, то моральним є й поділ праці.   Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.

    Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах.

   Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки.

    Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцінаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав’язливими ідеями і так звані імпульсивні самогубства. Значну увагу соціолог приділяє аналізові расових та спадкових факторів самогубства, підкреслює збільшення випадків суїциду людей похилого віку.

    Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт суїцизму, Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. “… Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства”.

   Завершуючи огляд соціологічної концепції Е. Дюркгейма, слід зазначити, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій.

5. М. Вебер і його соціологічна доктрина. Наукові розробки Вебера належать до так званої гуманістичної соціології. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є об’єктами, які належить вивчати за допомогою методів природознавчих наук. Онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості.

    У цілому для гуманістичної соціології характерно робити акценти на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Її представників більше хвилюють цілі індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка, вони цікавляться не стільки об’єктивною ситуацією, в якій опиняються індивіди, скільки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацію. Вебера цікавить не всіляка взаємодія індивідів, а тільки така, в якій ті беруть участь осмислено, свідомо.

     Важливе місце в науковій творчості М. Вебера займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може не спиратися на певні загальні принципи й категорії. Категорії соціальних наук — це не прямі адекватні реальності, а “ідеальні типи”, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальними типами німецький дослідник називав такі поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”, “господарство”, “християнство” та ін.

    Значну увагу М. Вебер приділяє також питанню про суб’єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження, на його думку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і тільки на них. А це значить, що власне ставлення дослідника до об’єкта дослідження має залишатися “поза дужками” дослідницького процесу.

   Вебер вважав, що вчений повинен залишити власні переконання й оцінки за межами своєї науки. Інакше вони впливатимуть на об’єктивність наукового дослідження. І тоді замість об’єктивних результатів, вважав німецький соціолог, ми отримаємо лише наукоподібний вияв партійної позиції дослідника. Практично-політичні настанови й науковий аналіз політичних утворень, партійних позицій — це дві окремі сфери, змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники не можуть відмовитися від практичних оцінок, то вони, за рекомендацією Вебера, повинні дотримуватися позиції “інтелектуальної чесності”. Тільки знання, вільне від оцінок, норм та ідеалів, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Німецький соціолог вважав, що судити про значущість людських цінностей — справа віри, спекулятивного споглядання життя й світу та їх смисл, а не предмет емпіричної науки.

    Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі розуміння. Розуміння для німецького соціолога є специфічною категорією, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому “дією” він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонім “дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”.

    Об’єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Політика, як підкреслює вчений, означає передовсім прагнення до прямої участі у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.

    Ще одним напрямком наукових досліджень М. Вебера виступає соціологія релігії. Веберівські дослідження світових релігій грунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв’язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з другого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей.

   Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, оточуючим світом. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відносин між людиною й світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює людські вчинки категоріями добра і зла.                                У  порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистанціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви “носіїв” — тих, серед кого вона найпоширеніша.

   Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціанство він називає становою етикою літературно освічених імператорських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі “релігії інтелектуалів” виступає і стародавній індуїзм.

  Буддизм, котрий виник дещо пізніше, — це рух працюючих монахів, що пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи.

  Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованою на засадах суворої дисципліни і спрямованою на завоювання світу. Однак за часів ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія — суфізм, зорієнтована на містику та споглядання.

  Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.

   Веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світової культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.

   Час засвідчив високу плідність ідей німецького соціолога. Деякі з них стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямків. Це стосується насамперед розуміючої соціології. Розробки вченого мають основоположне значення і для впливової нині теорії соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються у сучасних коцепціях соціології культури, науки, управління. Те саме треба сказати і щодо економічної та історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. У працях Вебера запропоновані також перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних систем, культурних кругів, проблем релігії, етики, раціональності.

6.Сучасні соціологічні концепції. Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у ХХ ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Причому, як уже було відмічено, жодна з цих шкіл не може дати абсолютно несуперечливе, універсальне теоретичне пояснення всієї багатоманітності соціального світу.

    В основі сучасної соціологічної науки лежить поняття теорії, тобто певного набору ідей і принципів, котрі в загальному плані пояснюють природу соціальних явищ. Безпосередньо до поняття “теорія” примикає й інше наукове поняття — “парадигма”, вірніше “наукова парадигма”. “Наукова парадигма” — загальне уявлення про характер соціологічної реальності, певний загальний принцип пояснення цієї реальності.

    Характерна особливість сучасної соціології як раз і полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноцінними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологічних парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми “конструюємо” її. Серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та символічний інтеракціонізм (взаємодію).

   Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами.

     Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та в Америці”, яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідникам проблеми адаптації імігрантів у нових для них соціальних умовах зосередити свою увагу на розкритті важливих питань організації життя у сім’ях, які обслідувалися: на ставленні індивідів до того чи іншого типу соціальної організації, залежності їх активності в житті сім’ї й общині від їх індивідуальності, на причинах професійного вибору й “анормальної” поведінки; взаємостосунках між полами і боротьбі рас та культур; на соціальному щасті як відчутті задоволеності життям у США.

    Функціоналістська соціологія. Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ. у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв’язано одне з одним.

   Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 — 1979), яка отримала назву “структурний функціоналізм”.

   Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

    Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.

    Конфліктологічні теорії. На противагу функціоналістським підходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціології існує ніби протилежний стиль соціологічної думки, котрий виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.

   У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав “війну всіх проти всіх” природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соціальних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо.

     Ці марксистські положення дещо в іншій термінологічній інтерпретації широко використовуються сучасними західними соціологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.

    Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер (народ. у 1913 р.). Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт — це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для “еластичного суспільства”, за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.

     Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив німецький соціолог Рольф Дарендорф (народ. у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німецького соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

    Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів — це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздатності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій. 

    Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтеракціонізм, що виник у 20-ті роки нашого століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”.

   Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 — 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузство, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.

     Указані символи, на котрих будується суспільство, народжуються під час взаємодії людей і тільки тоді. Людина постійно дивиться у “дзеркало”, і таким “дзеркалом” слугують інші люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесі дії постійно інтерпретують, пояснюють собі значення символів, ніби-то намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що відбувається, вони розуміють однаково. Таким чином, в акті поведінки проявляє себе “значущий символ”, тобто такий, котрий визначає акт поведінки.

Література

Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993.

Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: метод социологии. — М., 1991.

Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.

История буржуазной социологии ХІХ — начала ХХ века. — М., 1979.

История буржуазной социологии первой половины ХХ века. — М., 1980.

Танчер В. В., Ручка А. А. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

Навчальні завдання

О. Конт — основоположник соціології — був одним із мислителів, хто приділяв значну увагу методологічним проблемам. У відповіді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя” він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у методах нової науки. Які це принципи?

Порівняйте погляди Г. Спенсера та К. Маркса відносно ідеї “органічної цілісності суспільства”? Яка ваша думка з цього приводу?

Німецький соціолог М. Вебер зазначав: “В аудиторії викладач повинен в наші дні передусім навчити студента: 1) здатності отримувати задоволення у вирішенні поставленого перед ним скромного завдання; 2) визначенню фактів, у тому числі — й у першу чергу — таких, які незручні для нього особисто, та вмінню відокремлювати їх констатацію від позицій, що їх оцінює;
3) вмінню дистанціюватися при вивченні наукової проблеми, зокрема придушувати потребу виставляти на перший план свої смаки та інші якості, про які його не питають” (див.: Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С.551 – 552). Дайте свій коментар цій позиції М. Вебера.

Спробуйте сформулювати, як на різних етапах історичного розвитку людства мінялися методи соціологічних досліджень, соціологічні прогнози.

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Американський соціолог Т. Парсонс визначив, що всі соціальні системи характеризуються набором основних функцій. Які це функції?

На противагу функціоналістським підходам, які постійно підкреслюють стабілізаційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, у сучасній західній соціології існують конфліктологічні теорії, за якими виділяють у суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини. Поясніть поширення в соціології конфліктологічних теорій.

Завдання для перевірки знань

Які об’єктивні фактори зумовили становлення соціології як самостійної науки?

У чому суть соціологічного позитивізму як провідного напрямку в соціології ХІХ століття?

Дайте порівняльну характеристику соціологічних поглядів О. Конта, Г. Спенсера та К. Маркса.

Які соціологічні ідеї були притаманні творчості Е. Дюркгейма та М. Вебера?

Які основні напрямки розвитку сучасної соціологічної теорії?

У чому суть концепції “структурного функціоналізму” Т. Парсона?

Дайте характеристику змісту “теорії конфлікту”.

Лекція 3. Розвиток соціологічної думки в Україні

План

1.Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини ХIХ ст.

2. Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ столітті. Соціологічні погляди М. Драгоманова.

3. Соціологія М. Грушевського.

4.Соціологічна концепція Б. Кістяковського.

5.Соціологічні ідеї В. Липинського.

1.Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини ХIХ ст.    Вивчаючи це питання, необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об’єднання всього східного слов’янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці “Слово про закон та благодать”, що рівноправ’я народів є запорукою величі Русі.

           Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів — пам’яток соціальної думки Київської Русі: “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово Даніїла Заточника”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. “Повчання Володимира Мономаха”, наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. Володимир вимагає від своїх синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. На жаль, подальший розвиток давньоруської держави був перерваний монголо-татарською навалою та роздрібленістю князівств. Але народ зберіг традиції соціальної думки Київської Русі.

       У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з приводу козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: “Наприкінці ХV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціальна сила — козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію — козацьку республіку”. Апогею свого розвитку козацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної боротьби під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Чернігівське воєводства. На цій території Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу.

         Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в ХVII — ХVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Сковороди (1722 — 1794). У своїх філософських працях він підкреслював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Шлях до ідеального суспільства, де всі його члени рівні, він бачив у вихованні через самопізнання на основі праці, що випливає із здібностей та талантів людини.

      Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше Т. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства слов’янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх слов’янських народів та формування слов’янської федеративної республіки.

2.Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ столітті. Соціологічні погляди М. Драгоманова. Розглядаючи це питання, слід підкреслити, що у сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розумілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто  М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі.

      М. Драгоманов поділяв властиве провідним ученим того часу бажання знайти “такі ж об’єктивно точні засади для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі”. Задля досягнення точних узагальнень він пропонує метод “логічної семантики”, тобто аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх класифікацію й типологізацію. Суспільство у цьому ракурсі постає складною, багаторівневою структурою, яка обіймає три основні підсистеми: матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності); суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи); продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

     Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі суспільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного, механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення багатоукладності суспільних процесів до наслідків дії одного начала, хай географічного, економічного чи якого іншого.

    Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підходом. При цьому вчений наголошував на перевазі позитивно-фактологічних методів над ідеалістично-метафізичними спекуляціями.

    Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмірковував над об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття “прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціології. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, — ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.

3. Соціологія М. Грушевського. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціологічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.

  На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігранти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від’їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологічного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку Грушевський називав “генетичною соціологією”.

    Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

    Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соціальні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

    Показово, що й сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідченням наукової проникливості українського теоретика.

    Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітичний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспільності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати наступну тезу: те, що називають “громадянством” чи “суспільністю”, є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва.

    Дослідження історичних різновидів суспільності автор “генетичної соціології” прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши “слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку.     З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал уже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити “соціологічні акценти” в аналізі змін соціальних форм, зокрема шлюбних зв’язків, подружніх та інших видів відносин.

    Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і національного будівництва спиралися на врахування таких чинників суспільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення “земельної справи” тощо, а також на принципи “народної єдності” (аналог “органічної солідарності”).

4.Соціологічна концепція Б. Кістяковського. У своїх працях Кістяковський значну увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуванню наукових засад соціологічного дослідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, у ній складаються певні форми колективної свідомості. Формування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно-наслідкових відносин.

     Б. Кістяковський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов’язана з формуванням основних понять — суспільство, держава, право, культура. Особливий акцент ставився на категорії можливості, ступенях історичного причинні зв’язки, що мають характер необхідності. Третя умова стосується проблем цінностей у соціологічному пізнанні. Б. Кістяковський йшов за М. Вебером у розумінні ціннісних міркувань у процесі пізнання і відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише із переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, але й із певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.

   Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б. Кістяковського в його соціології права. На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цінностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого — сфера соціальних відносин, відносин між окремими індивідами і соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами.

   Діяльність Б. Кістяковського як соціолога і теоретика права важко переоцінити на фоні властивого інтелігенції (особливо російській та українській) правового нігилізму, про який сам Кістяковський різко висловлювався у відомому збірнику “Вехи”. Він закликав кожного громадянина стати учасником процесу створення, застосування і втілення принципів права, підпорядкувати цьому завданню творче натхнення.

Чимало уваги Б. Кістяковський приділяв проблемам національної української культури, застосовуючи теоретико-методологічні можливості соціологічного аналізу до реалій історико-культурного життя.

5.Соціологічні ідеї В. Липинського. Науковий аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності — головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей.

   Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток.    Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко.

    Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії.  Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням.

      Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське суспільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Ось чому любов до рідного краю — української землі, — яка годує всіх її мешканців є об’єктивною передумовою створення соціально-національного союзу. А патріотизм, таким чином, за Липинським означає “свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”.

    Засуджуючи націоналізм, учений підкреслював, що в його основу покладена свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри й одного стану, хоча й з різних територій, і ненависть до людей чужої віри й чужого стану на будь-яких територіях. Ось чому зовсім не випадково з середини 70-х років ХХ ст. ряд зарубіжних соціологів розробляють проблему “посттрадиційних суспільних цілісностей”, які виходять за межі ідеї національної ідентифікації ХVIII і ХIХ ст. Один із представників цього наукового напряму німецький соціолог Ю. Хабермас пише: “У сьогоднішній спадщині європейської державної системи націоналізм позбавлений привабливості — рух здійснюється в напрямку постнаціонального суспільства”.

    Втілення в життя ідеї державного творення України В. Липинський пов’язував з утвердженням консерватизму. Кожне реальне суспільство, на його думку, повинно бути соціально диференційоване й охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, а також мати опозицію. Консерватизм, за Липинським, є утвердженням усередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади.

    На закінчення розгляду матеріалу теми слід зазначити, що в сучасних умовах, коли Україна стала незалежною державою, перед вітчизняною соціологією стоять дуже важливі задачі. Серед них можна назвати проблему відродження національного історичного досвіду розбудови українського суспільства, вивчення реального стану соціальних явищ, з’ясування основних тенденцій розвитку суспільних відносин та знаходження оптимальних шляхів їх удосконалення, прогнозування соціальних ситуацій, вивчення наявних протиріч та розробку моделей їх подолання тощо.

Література

Грушевський М. Проект Українського соціологічного інституту; Проект законопроекту про соціологічний інститут; Український соціологічний інститут і дослідна кафедра історії культури загальної і української // Філософська і соціологічна думка. — 1992. — №7.

Драгоманов М. П. Вибране. — К., 1991.

Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології: від античності до початку ХХ ст. — К., 1993.

Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 11, 12.

Танчер В. Українська соціологія — нелегкий шлях до теорії // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 11, 12.

Соціологічна думка України: Навч. посібник / М. В. Захарченко,
В. Ф. Бурлачук та ін. — К., 1996.

Навчальні завдання

М. Драгоманов прямував у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, критикував слабкості органістичної теорії. На важливості яких чинників у аналізі соціальних фактів наголосив учений?

Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного процесу, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. Який зміст український соціолог вкладав у розуміння прогресу?

Головна соціологічна праця М. Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітлювала причини й фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Які основні тенденції, на думку вченого, домінують у суспільному розвитку?

М. Грушевський був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. На врахування яких чинників суспільної організації тих часів спиралися його проекти соціального й національного будівництва в Україні?

У своїх працях Б. Кістяковський велику увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуванню наукових засад соціологічного дослідження. Які основні три умови для досягнення науковості в соціології запропонував учений?

Науковий аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав український соціолог, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити і захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави. Дайте свій коментар цим словам В. Липинського.

Завдання для перевірки знань

Чому в соціології велике значення має вивчення витоків соціальних процесів та явищ?

Розкрийте особливості розвитку самосвідомості людей часів Київської Русі.

У чому полягала специфіка українського козацтва як соціальної спільноти, військової організації та соціальної інституції?

Які основні складові суспільного прогресу? У чому відмінність між розумінням соціального прогресу М. Драгоманова і О. Конта?

У чому М. Грушевський вбачав головне завдання своєї праці “Генетична соціологія”? Яка головна ідея його “генетичної соціології”?

Які основні поняття характеризують світогляд В. Липинського? Яка ідея є домінантою політичного мислення цього вченого?

Яке ставлення Липинського до інтелігенції? Чи можна назвати інтелігенцію елітою?

Лекція 4. Суспільство як соціальна система.

План

1.Поняття суспільства і системи. 

2.Соціальна система суспільства.

3.Соціальна структура.

4.Поняття “соціальний інститут”. Види й функції соціальних інститутів.

5.Концепції та теорії розвитку суспільства.

1.Поняття суспільства і системи. Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство?   Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?

     Соціологія по-різному тлумачить поняття “суспільство”. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору  К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.

Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системного підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.

     Суспільство складається з множини індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Та чи можна розглядати суспільство як просту суму цих елементів? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини створюють нову, системну якість.

    Системна якість — це особливий якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів. Суспільні взаємодії й відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка відносно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає певну структуру зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї.

     Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взаємодій та відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та відносини, що включають координацію і субординацію елементів. Координація — це певна злагодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи.   Субординація — це підлеглість і сопідлеглість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.

Отже, у результаті суспільство стає цілісною системою з якостями, які відсутні у включених до нього елементів. Унаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певної самостійності щодо елементів, що її складають, відносно самостійний спосіб свого розвитку. Системний підхід до суспільства додається в соціології детерміністським і функціоналістським підходами, а також індивідуалістичними теоріями соціальної взаємодії.

     Детерміністський підхід найбільш яскраво виражений у марксизмі. З точки зору цього вчення, суспільство як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної та ідеологічної, кожну з яких, у свою чергу, можна розглядати як систему. Щоб відрізняти ці підсистеми від саме соціальної, їх називають соцієтальними. У взаємовідносинах між цими системами головну роль відіграють причинно-наслідкові зв’язки. Це означає, що кожна з цих систем існує не сама по собі, а, згідно з марксизмом, перебуває у причинно-наслідковій залежності від інших систем. Усі ці системи являють собою ієрархічну структуру, тобто знаходяться у співвідношенні субординації, підлеглості в тому порядку, в якому вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і зумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на певному характері відносин власності.

       Ідеї функціоналізму більшою мірою притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г. Спенсером у його праці “Основа соціології” і розвинуті англійським етнографом А. Редкліфф-Брауном і американськими соціологами Р. Мертоном і Т. Парсонсом.

      Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з багатьох частин: економічної, політичної, військової, релігійної та ін. Але при цьому підкреслювали, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, цілком визначені функції. Функції частин завжди означають задоволення певної суспільної потреби. Усі ж разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відновлення людського роду. Оскільки кожна з частин суспільства визначає тільки їй притаманну функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини чим більше функції відрізняються одна від одної, тим складніше іншим частинам виконувати порушені функції.

      Головною вимогою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільства з прийнятою в ньому системі цінностей.

Основна ідея методології і індивідуалізма зводиться до наступного: будь-яке соціальне явище, у тому числі суспільне життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки полягає, перш за все, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

2.Соціальна система суспільства. Суспільство як цілісна соціокультурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні єдності.

     Соціальна єдність — це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки. У даному визначенні слід підкреслити ряд моментів.

     По-перше, соціальні єдності не є абстракціями, що вичленуються науковцями з метою зручності аналізу суспільного життя або експериментальними штучними утвореннями, а існують реально в самій діяльності. Їх існування можна емпірично зафіксувати і перевірити.

    По-друге, соціальні єдності — це не сума індивідів, соціальних груп або інших соціальних утворень, а цілісність з відповідними характеристиками цілісних систем.

    По-третє, соціальні єдності є об’єктами соціальної взаємодії. Це означає, що вони самі є джерелами свого розвитку, саморуху. Становлення і функціонування соціальної єдності відбувається на основі соціальних зв’язків, соціальної взаємодії і відносин.

   Соціальні єдності відрізняються великою різноманітністю конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм.

Істотним у класифікації соціальних єдностей є виділення тієї чи іншої базової системостворюючої ознаки. Відповідно до цього відрізняють територіальні, етнічні, демографічні, культурні та інші єдності. Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.

    Масові єдності характеризуються наступними ознаками:

являють собою структурно нерозділені аморфні утворення з досить розсуненими кордонами, з невизначеним якісним і кількісним складом, не мають точно окресленого принципу входження до них;

для них характерним є ситуативний засіб існування, тобто вони виникають і функціонують на базі та в межах тієї чи іншої конкретної діяльності;

їм притаманна різнорідність складу, міжгрупова природа, тобто ці єдності розвивають класові, групові, етнічні та інші кордони;

унаслідок свого аморфного утворення вони не здатні виступати у складі більш широких єдностей як їх структурні одиниці.

     Другим більш важливим різновидом соціальних єдностей є соціальні групи.

    Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:

  •  стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існування в просторі й часі;
  •  відносно високим ступенем спільності;
  •  чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманих усім індивідам, що входять у групу;
  •  входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.

    Залежно від масштабів діяльності, форми здійснення зв’язків і членів, що їх складають, розрізняються великі й малі, первинні та вторинні соціальні групи. Основним об’єктом соціологічних досліджень є малі соціальні групи (від 2 до 15 чоловік).

    Мала соціальна група малокількісна за складом, члени її об’єднуються спільною діяльністю і знаходяться в безпосередньому, стійкому, особистому спілкуванні.

Характерними рисами малої соціальної групи є:

  •  малочисельний склад;
  •  просторова близкість членів;
  •  довгостроковість існування;
  •  єдність групових цінностей, норм і зразків поведінки;
  •  добровільність вступу до групи;
  •  неформальний контроль за поведінкою членів групи.

   Значне місце у суспільному житті займають історичні єдності — етноси, які можуть бути представлені різними соціальними угрупованнями: племенем, народністю, нацією. Етнос — це стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні риси і стійкі особливості культури та психологічного складу, відрізняється також поняттям своєї єдності й відмінності від інших подібних формувань. Зовнішньою формою вираження етноса є етноним — самоназва (росіяни, німці та ін.). Єдиною передумовою формування того чи іншого етносу є спільність території, оскільки саме вона створює умови для тісного спілкування і об’єднання людей. Але пізніше, коли етнос сформувався, ця ознака набуває другорядного значення і може бути зовсім відсутньою.

       Іншою важливою умовою формування етноса є спільність мови. Але й ця ознака етносу не має абсолютного значення. Найбільший вплив в етнічній спільноті має єдність таких компонентів духовної культури, як цінності, норми й зразки поведінки, а також пов’язані з ними соціально-психологічні характеристики свідомості й поведінки людей.

      Значну роль у формуванні етнічної спільності відіграє збіг з іншими видами спільнот: расовою, релігійною і т.ін. Інтегративним же показником етнічної спільноти, що сформувалася, є етнічна самосвідомість — відчуття належності до певного етносу.

     Етнос, що сформувався, функціонує як цілісний соціальний організм і поступово відтворюється шляхом внутрішніх шлюбів, через систему соціалізації.

3.Соціальна структура. Соціальна структура суспільства є частиною соціальної системи і поєднує в собі два компоненти: соціальні зв’язки і соціальний склад. Про соціальні зв’язки йшла мова вище. Соціальний склад — це набір елементів, з яких складається соціальна структура.

     Соціальна структура — це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі.  Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т.ін., вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.

     Поняття соціальної структури в суспільстві використовується в наступних основних значеннях. У широкому розумінні соціальна структура — це побудова суспільства в цілому, системи зв’язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін “соціальна структура суспільства” частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот.  Соціальна структура у цьому розумінні — це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.

    У соціології існує велика кількість концепцій соціальної структури суспільства, а історично однією з перших є марксистське вчення. У марксистській соціології провідне місце відведено соціально-класовій структурі суспільства. Соціально-класова структура суспільства, за цим напрямом, являє собою взаємодію трьох основних елементів: класів, суспільних прошарків і соціальних груп. Ядром соціальної структури є класи.  К. Маркс і Ф. Енгельс обгрунтували економічні причини виникнення класів.  Вони стверджували, що поділ суспільства на класи є результатом суспільного поділу праці й формування відносин власності. Процес виникнення класів відбувався двома шляхами: шляхом виділення в родовій общині експлуататорської верхівки, що спочатку складалася з родової знаті, і шляхом повернення в рабство військовополонених, а також збіднілих співплеменників, що потрапляли у боргову кабалу.

     Цей економічний підхід до класів зафіксований у відомому визначенні класів, який сформулював В. І. Ленін у роботі “Великий почин”. За Леніним, головна ознака класу — ставлення до засобів виробництва. Відносини власності, ставлення до засобів виробництва (володіння або неволодіння) визначає роль класів у суспільній організації праці, в системі влади (пануючі й підлеглі), їх добробут (багаті й бідні). Боротьба класів є рушійною силою суспільного розвитку.

     Марксизм поділяє класи на основні й неосновні. Основними класами є такі, чиє існування безпосередньо випливає з пануючих у даній суспільно-економічній формації економічних відносин, перш за все відносин власності: раби й рабовласники, селяни і феодали, пролетарії і буржуазія. Неосновні — це залишки попередніх класів у новій суспільно-економічній формації або класи, що зароджуються — які прийдуть на заміну основним і складуть основу класового розподілу в новій формації. Окрім основних і неосновних класів структурним елементом суспільства є соціальні верстви (чи прошарки). Соціальні верстви — це проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають яскраво вираженого специфічного відношення до засобів виробництва і, отже, не мають усіх ознак класу. Соціальні прошарки можуть бути внутрішньокласовими (частина класу) і міжкласовими.

     Марксистському вченню про класи як основу соціальної структури суспільства в немарксистській західній соціології протистоїть теорія соціальної стратифікації. Представники цієї теорії стверджують, що поняття класу, ймовірно, підходить для аналізу соціальної структури попередніх суспільств, у тому числі й індустріального капіталістичного суспільства. Але в сучасному постіндустріальному суспільстві воно не спрацьовує, тому що в цьому суспільстві на основі широкого акціонування у сфері управління виробництвом з’являються наймані менеджери. Ось чому відносини власності виявляються розмитими та втрачають свою визначеність. Тому поняття “клас” повинно бути замінено поняттям “страта” (від латинського stratum — верства) або поняттям “соціальна група”, а на заміну теорії соціально-класової побудови суспільства повинна прийти теорія стратифікації.

     Теорії соціальної стратифікації базуються на уявленні, що страта, соціальна група являє собою реальну спільноту, що емпірично фіксує та об’єднує людей на якихось спільних позиціях або тих, що мають справу, яка сприяє конструюванню даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставленню іншим соціальним спільнотам. В основі теорії стратифікації лежать об’єднання людей у групи і протиставлення їх іншим групам за статусними ознаками: владним, майновим, професійним, освітянським і т.ін.  При цьому пропонуються різні критерії стратифікації. Німецький соціолог Р. Дарендорф поділяє все сучасне суспільство на тих, хто керує, і тих, ким керують. У свою чергу, керівників поділяє на дві підгрупи: керівників-власників і керівників-невласників — бюрократів, менеджерів. Група, якою керують, є теж різнорідною. У ній можна виділити, якнайменше, дві підгрупи: вищу — “робітничу аристократію” і нижчу — низькокваліфікованих робітників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний “новий середній клас” — продукт асиміляції робітничої аристократії і службовців з пануючим класом — керівниками.

      Американський соціолог Б. Барбер провів стратифікацію суспільства за шістьма показниками: 1) престиж, професія, влада, могутність; 2) дохід або багатство; 3) освіта і знання; 4) релігійна й ритуальна чистота; 5) положення родичів; 6) етнічна належність. Французький соціолог А. Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за відношенням до власності, престижу, влади, етносу, а за доступом до інформації. Панівне положення займають ті люди, що мають доступ до найбільшої кількості інформації.

     Теорія соціальної стратифікації, яка висуває ті або інші критерії розподілу суспільства на соціальні верстви, групи, служить методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності або соціального переміщення. Соціальна мобільність — це зміна індивідом або групою соціального статусу, місця, яке займається в соціальній структурі суспільства. Термін “соціальна мобільність” був уведений у соціологію в 1927 р. П. А. Сорокіним. Згідно з поглядами П. А. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальною градацією у двох напрямках: 1) вертикальному — рух униз і вгору; 2) горизонтальному — пересування на одному й тому самому соціальному рівні.

     Проблемам соціальної мобільності присвячено багато конкретно-соціологічних досліджень у різних країнах світу. Дані про соціальну мобільність якоюсь мірою дозволяють судити про ступінь відкритості суспільства, його демократичність. Людям важливо знати, наскільки те чи інше суспільство надає можливість для просування індивідів і поколінь з нижчих категорій у вищі, яким шляхом формується керуюча еліта суспільства, чи можливе проникнення в керуючу еліту з інших соціальних груп.

4.Поняття “соціальний інститут”. Види й функції соціальних інститутів. Соціальні інститути (від латинського institutum — установа) — це стійкі форми організації спільної діяльності людей. Термін “соціальний інститут” застосовується в різних значеннях. Говорять про інститут сім’ї, інститут освіти, охорони здоров’я, інститут держави і т.ін. Перше значення, яке найчастіше використовується, пов’язано з характеристикою будь-якого роду впорядкування, формалізації і стандартизації суспільних зв’язків і відносин.  А сам процес впорядкування формалізації і стандартизації називається інституціоналізацією.

     Процес інституціоналізації об’єднує в собі ряд моментів. Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів виступає відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб.

      Соціальний інститут виникає на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів, соціальних груп та інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб і їх взаємовідносин. Соціальні інститути мають надіндивідуальний характер, свою особисту системну якість. Отже, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтегрованістю їх елементів і певною мінливістю їх функцій.

      Кожний соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, певними функціями, що забезпечують досягнення такої мети набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту. На основі всього вищезазначеного можна зробити таке визначення: соціальні інститути — це організовані об’єднання людей, що виконують певні соціально вагомі функції та забезпечують спільне досягнення цілей на основі соціальних ролей, що їх виконують члени, які задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

     Кожний інститут виконує свою, притаманну йому соціальну функцію.  Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як певних видів соціальної системи. Представники інституціональної школи соціологїї виділили чотири основні функції соціальних інститутів:

відтворення членів суспільства. Головним інститутом, що виконує цю функцію, є родина, але до неї причетні й інші соціальні інститути, такі як держава;

    соціалізація — передача індивідами встановлених у даному суспільстві зразків поведінки й способів діяльності — інститути родини, освіти, релігії та ін.;

   виробництво й розподіл. Ця функція забезпечується економічно-соціальними інститутами управління й контролю — органами влади;

функції управління й контролю здійснюються через систему соціальних норм, які реалізують відповідні типи поведінки: моральні й правові норми, звичаї, адміністративні рішення і т.ін. Соціальні інститути управляють поведінкою індивіда через систему заохочень і санкцій.

    Соціальні інститути відрізняються один від одного за видами і функціональними якостями.

Економічно-соціальні інститути — власність, обмін, гроші, банки, господарчі об’єднання різного типу — забезпечують усю сукупність виробництва й розподілу суспільного багатства, поєднуючи, разом із тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.

    Політичні інститути — держава, партії, профсоюзи й інші суспільні організації, які переслідують політичні цілі, що спрямовані на встановлення і підтримку певної форми політичної влади. Їх сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення та стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.

     Соціокультурні й виховні інститути мають на меті засвоєння та подальше відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у певну субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки і, нарешті, захист певних цінностей і норм.

     Нормативно-орієнтуючі — розробляють механізми морально-етичної регуляції поведінки індивідів. Їх мета — надати поведінці й мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути стверджують у суспільстві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки.

    Нормативно-санкціонуючі — здійснюють суспільно-соціальну регуляцію поведінки на основі норм та правил, закріплених в юридичних та адміністрітивних актах. Обов’язковість норм забезпечується примусовою санкцією.

    Церемоніально-символічні й ситуаційно-конвенціональні інститути. Основані на більш або менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різні акти групової і міжгрупової поведінки. Вони визначають порядок і спосіб взаємної поведінки, регламентують методи передачі й обміну інформацією, спілкування та ін., порядок зборів, засідань, діяльність певних об’єднань.

    Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, яким виступає суспільство чи громада, називається дисфункцією соціального інституту.

     Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійний прояв нормативно неврегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту, однак за рахунок порушення існуючих норм і правил.  У своїх крайніх формах активність подібного роду може проявлятись у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів виступає причиною існування так званої “тіньової економіки”, виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т.ін. Виправлення дисфункції може бути досягнуто зміною самого соціального інституту або ж створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.

5.Концепції та теорії розвитку суспільства. Однією з найважливіших проблем соціології є проблема соціальних змін, їх механізм та спрямованість.  Поняття “соціальні зміни” носить загальний характер. Соціальна зміна — це перехід соціальних систем, інститутів і організацій з одного стану в інший.  Поняття “соціальна зміна” конкретизується поняттям розвитку. Розвиток — це незворотна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. Розвиток передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого і т.ін. Соціологи виділяють різні типи механізмів соціальних змін і розвитку: еволюційний і революційний, прогресивний і регресивний, імітаційний та інноваційний та ін.

      Еволюційний та революційний процеси часто розглядаються як протилежні типи зміни матеріальних та ідеальних об’єктів. Еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні, якісні перетворення об’єктів; революційні — як відносно швидкі, докорінні, якісні зміни.  Абсолютизація того чи іншого типу зміни соціальних об’єктів породила дві методологічно різні течії в соціології: соціальний еволюціонізм і революціонізм.

     Соціальний еволюціонізм представляє собою спробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції Всесвіту, планетної системи, Землі, культури. Найбільш яскраво соціальний еволюціонізм представлено в системі англійського соціолога      Г. Спенсера.  Він розробив найбільш повну схему еволюційного процесу, яка включає в себе кілька принципових моментів. Ядро цієї схеми становить диференціація, оскільки будь-які однорідні системи нестійкі через різні умови для їх окремих частин і неоднакову дію різноманітних зовнішніх сил на їх різні елементи. У процесі збільшення складності й різнорідності в системах прискорюється темп диференціації, оскільки кожна диференційована частина виступає не тільки результатом диференціації, але й подальшим її джерелом. Диференціація, за   Спенсером, передбачає спеціалізацію, розподіл функцій між частинами і відбір найбільш стійких структурних співвідношень. Еволюційні зміни відбуваються у напрямку підвищення гармонізації, структурної та функціональної відповідності всіх складових цілого. Отже, диференціація завжди супроводжується інтеграцією.

     Значний внесок у розвиток ідей соціального еволюціонізму вніс французький соціолог Е. Дюркгейм. Саме він вперше розгорнуто обгрунтував положення, що розподіл праці є причиною і наслідком зростаючого ускладнення суспільства.

      На основі соціального еволюціонізму виник ряд теорій, які поставили перед собою мету показати поступальний розвиток суспільства через порівняння його минулого й теперішнього стану. Першу спробу створення такої теорії зробив німецький соціолог Ф.Тенніс у своїй відомій книзі “Община й суспільство”.

      На основі протиставлення традиційного й сучасного суспільства, базуючись на соціальному еволюціонізмі, сформувалася теорія індустріального суспільства. Вона була розроблена у двох варіантах французьким соціологом Р.  Ароном і американським економістом і політологом У. Ростоу (1960 р.). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного “традиційного” суспільства, в якому панують натуральне господарство й станова ієрархія, до передового, промислово розвиненого, “індустріального” суспільства.

      Популярна у 60-х роках ХХ ст. тоерія індустріального суспільства в 70-х роках отримує свій розвиток в теорії “постіндустріального суспільства”. Найбільш відомі її представники — американські соціологи й політологи Д. Белл, З. Бжезинський, А. Тоффлер і французькі соціологи й політологи А. Турен, Ж. Фураст’є. Відповідно до даної теорії суспільство у своєму поступальному розвитку проходить три основні стадії: 1) доіндустріальну (аграрну), 2) індустріальну й 3) постіндустріальну.

      Концепція соціального еволюціонізму займає домінуюче положення в соціології при тлумаченні соціальних змін. Однак поряд з нею досить широке розповсюдження мала теорія революційного перетворення суспільства, засновником якої були К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході в тлумаченні історії. Згідно з цим підходом, людство у своєму розвитку проходить п’ять основних стадій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й комуністичну. Перехід від однієї суспільно-політичної формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це докорінний якісний переворот у всій системі суспільного життя. Економічною основою революції виступає конфлікт, що поглиблюється, між зростанням продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, який проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби між пануючим класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригніченими класами. Першим актом соціальної революції виступає завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя і таким чином створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин.

        Поряд з еволюціоністськими й революціоністськими теоріями суспільства, які базуються на ідеях прогресу, існують теорії, які заперечують можливість прогресивного розвитку. Однією з таких теорій є концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства. У цій концепції робиться акцент на багатолінійності розвитку суспільства і культури, виділяються певні типи соціальної й культурної систем, підкреслюється їх своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкненості, локальності культур і цивілізацій. Теорія культурно-історичних типів формувалася як антитеза лінійної європоцентристської теорії суспільного розвитку, згідно з якою весь історичний розвиток відбувається в межах єдиної й неподільної цивілізації і являє єдиноспрямований, закономірний процес прогресивного розвитку, переходу від нижчих ступенів до вищих.

       Нині ідея про становлення єдиної цивілізації на всій нашій планеті отримала широке розповсюдження і розвиток. Її укріпленню в науці і в суспільній свідомості сприяло усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі. Термін “глобалізація” пов’язаний з латинським словом “глобус”, тобто Земля, і означає загальнопланетний характер тих чи інших процесів. Однак глобалізація процесів — це не тільки те, що вони охоплюють всю земну кулю. Глобалізація пов’язана, перш за все, з інтернаціоналізацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтернаціоналізація означає, що в сучасну епоху все людство входить до єдиної системи соціально-культурних, економічних, політичних та інших зв’язків, взаємодій і відносин. Таким чином, у сучасну епоху, в порівнянні з минулими історичними епохами, незрівнянно зросла загальнопланетарна єдність людства, яка являє собою принципово нову суперсистему, поєднану загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, не зважаючи на значні соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, соціологи вважають доцільним стверджувати про становлення єдиної цивілізації.

         Однак глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд із позитивними сторонами, порушила ряд серйозних проблем, які отримали назву “глобальні проблеми сучасності”: екологічні, політичні, демографічні і т.ін. Сукупність цих проблем поставила перед людством глобальну проблему виживання.

Література

Беляева В. А. Средний слой в советском обществе: перспективы формирования // Соц.-политические науки. — 1991. — №10.

Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. — М., 1991.

Основы социологии: Курс лекций. — М., 1993.

Парсонс Т. Современное состояние и перспективы систематической теории в социологии // Структурно-функциональный анализ и современная социология. — М., 1968.

Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.

Соціальна стратифікація і політика // Політ. думка. — 1993. — №1.

Якуба Е. Социальная структура общества, ее элементы // Современное общество. — 1994. — №3.

Базисні компоненти соціального життя

Сутність і мотиви соціальної дії.

Соціальний зв’язок, його внутрішня побудова й регуляція.

Соціальні інститути, їх розвиток.

Соціальні спільноти й групи.

Теми рефератів

Історія проблеми визначення соціального в соціології.

Протиріччя розвитку сучасного суспільства.

Місце й роль соціальних спільнот у розвитку суспільства.

Література

Американская социология. Перспективы, проблемы, методы / Под. ред. Т. Парсонса. — М., 1992.

Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

Дюркгейм Э. Социология и теория познания // Хрестоматия по истории психологии. — М., 1980.

Основы социологии / Под. ред. проф. А. Эфендиева. — М., 1993.

Хомас Дж. Социальное поведение как обмен // Современная зарубежная социальная психология. — М., 1989.

Щепанськи Ян. Элементарные понятия социологии. — М., 1969.

Навчальні завдання

Зробіть аналіз чинників традиційного й індустріального суспільств. Виявіть їх сутність і відмінності.

Покажіть співвідношення понять “соціальна структура” і “соціальна класова структура”.

Назвіть основні елементи соціальної структури українського суспільства, їх характерні риси і тенденції розвитку.

Проаналізуйте соціально-класові утворення, що виникли в умовах якісного оновлення українського суспільства, розкрийте їх особливості.

Розкрийте функції соціальних інститутів, зробіть їхню класифікацію.

Охарактеризуйте основні джерела суперечностей між інтересами різних класів і соціальних груп.

Проаналізуйте декілька наукових статей на загальну тему “Молодь і суспільство”, підготуйте виступ на семінарському занятті.

У межах своєї навчальної групи проведіть соціологічне дослідження на тему: “Соціальний портрет студентства наприкінці ХХ ст.”.

Завдання для перевірки знань

У чому полягає суть поняття “суспільство”?

Чому суспільство — соціальна система?

Які характерні риси й особливості відзначають суспільство?

Які основні віхи становлення суспільства?

Що означає системний підхід до аналізу суспільства?

Якими характерними рисами наділені масові спільності?

Назвіть види соціальних груп.

Від чого залежить той чи інший тип соціальної структури?

Які характерні ознаки формування етнічної спільності?

Що ви розумієте під соціальною рівністю?

Які причини соціальної нерівності?

Що таке соціальна стратифікація?

Що означає соціальна мобільність в суспільстві?

Яку роль відіграє “середній клас” у стабілізації соціальної системи?

Що таке соціальні інститути?

Які функції виконує в суспільстві соціальна організація?

Які характерні риси еволюційного розвитку суспільства?

Лекція 5. Методологія і методика проведення соціологічних досліджень.

План

1.Сутність, види та складові соціологічних досліджень.

2.Допоміжні документи дослідження.

3. Методи проведення соціологічних досліджень.

1.Сутність, види та складові соціологічних досліджень. Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що соціологічні дослідження — своєрідна відзнака соціологів, що виділяє їх серед представників інших соціальних та гуманітарних наук. Оволодіння соціологічними методами вимагає від дослідника грунтовної професійної підготовки не тільки з виключно соціологічних дисциплін, а також із соціальної філософії, психології, етнографії, але й, що зовсім особливо не просто для гуманітаріїв, потрібні певні знання математики, статистичних методів, інформатики і т. ін.

   Що ж таке соціологічне дослідження? Це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів про явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.

    Соціологічне дослідження містить у собі деякі елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об’єкт дослідження. У соціології об’єктом дослідження можуть бути будь-які процеси та явища соціальної дійсності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні, міжнаціональні, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб’єкт дослідження (соціолог-дослідник або група соціологів). По-третє, як будь-яке інше дослідження, соціологічне спрямоване на досягнення певної мети і вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються в дослідженні (технічні й організаційні). По-п’яте, це результати дослідження, заради яких воно проводиться.

    Основне завдання соціологічних досліджень — добування фактів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Як же вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь на запитання, що цікавлять дослідника, заохотять його до проведення дослідження? Для цього необхідно виокремити випадковий для явища, що вивчається, факт від невипадкових, сконцентрувавши свою увагу на регулярних, масових, інакше кажучи, — типових фактах. Саме для цього соціологічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процедури — результат глибоких теоретичних і багаторазових дослідницьких проробок — є надбанням наукової корпорації соціологів.

   Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд важливих процедур.

   Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виділяють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (пілотажне), описове, аналітичне.

   Найбільш простим видом є розвідувальне (пілотажне) дослідження. Воно будується на спрощеній програмі й охоплює невеликі сукупності, має стислий за обсягом інструментарій. Інструментарій — це методичні документи, за допомогою яких здійснюється збір первинної соціологічної інформації (анкети, бланк-інтерв’ю, питальники, картки для фіксації результатів спостереження чи аналізу документів тощо).

  Описове дослідження є більш складним видом соціологічного аналізу. Воно проводиться за розробленою програмою, на базі апробованого інструментарію і застосовується відносно великої спільності людей (наприклад, колектив великого підприємства). Збір інформації тут може бути доповнений методами спостереження, аналізу документів.

 Аналітичне дослідження — найбільш поглиблений вид соціологічного аналізу. Воно не тільки описує структурні елементи явища, що вивчається, але й з’ясовує його причини. Підготовка аналітичного дослідження вимагає значного часу, ретельно розробленої програми, інструментарію, попередньої уяви про об’єкт, який вивчається. За методами збору інформації даний вид соціологічного дослідження носить комплексний характер. З гносеологічної точки зору соціологічне дослідження за об’єктом та процедурою є емпіричним, а за рівнем узагальнення воно може бути й емпіричним,
і теоретичним.

  Будь-яке дослідження починається з постановки проблеми. Проблема дослідження може бути заданою ззовні якимось замовником або викликана пізнавальним інтересом. Що ж таке проблема? Проблема — це завжди протиріччя між знаннями про потреби людей в якихось результативних практичних чи теоретичних діях та відсутністю знань про шляхи й засоби їх реалізації.

   Вирішити проблему — значить отримати нове знання або побудувати теоретичну модель, яка б пояснювала те чи інше явище, виявити фактори, які б дозволили вплинути на розвиток явищ у бажаному напрямку.

Заказ соціологу частіше за все формулюється у вигляді проблемної ситуації, звертається увага на існування якоїсь соціальної суперечності або становиться питання про незадовільний стан справ у тій чи іншій сфері виробництва, управлінні тощо. Соціологу необхідно проблемну ситуацію сформулювати у вигляді проблеми, котру він буде досліджувати.

   Після вибору виду соціологічного дослідження починається його підготовка. Даний етап передбачає розробку програми. Програма є обов’язковим вихідним документом будь-якого соціологічного дослідження, незалежно від того, чи є це дослідження теоретичним або прикладним.   Програма, як правило, включає в себе наступні розділи: теоретичний (формулювання й обгрунтування проблеми, цілі, завдання, об’єкт та предмет дослідження, формулювання гіпотез); методичний (обгрунтування виборки, обгрунтування методів збору даних, методів обробки й аналізу даних); організаційний (робочий план соціологічного дослідження, порядок дослідження підрозділів, розподіл людських та фінансових ресурсів і т.ін.)

   Розглянемо більш детально кожний з цих розділів. Почнемо з теоретичного. Важливим елементом тут виступає формулювання й обгрунтування проблеми соціологічного дослідження. Соціальна проблема означає, як уже відмічалося, стан “знання про незнання” певних сторін, кількісних та якісних змін, причин, інших характеристик явища чи процесу.    Зокрема це може бути, наприклад, незнання певною мірою причин кризових явищ у суспільстві, повільного переходу економіки до ринку або причин нинішнього рівня життя широких народних мас в Україні тощо. При цьому важливо не допускати постановки неактуальних проблем. Соціологічне дослідження повинно мати одну проблему. Інакше виникне зайва складність, знизиться якість результатів дослідження.

    Не менш важливим елементом теоретичного розділу виступають цілі й завдання дослідження. Ціль дослідження визначає його теоретичну або прикладну орієнтацію. Якщо цілі дослідження нечітко визначені, то можуть виникнути труднощі при оцінці його результатів. Цілі дослідження можуть бути різними. Задачі дослідження являють собою змістовну, методичну й організаційну конкретизацію мети.

    Ще один важливий елемент теоретичного розділу програми — визначення об’єкта та предмету соціологічного дослідження. Об’єктом є діяльність людей та умови, в яких вона здійснюється, предметом прийнято вважати ту сторону об’єкта, яку планується безпосередньо вивчати. Одному і тому соціальному об’єкту можуть відповідати декілька різних предметів дослідження (наприклад, щодо студентів вищого навчального закладу предметами дослідження можуть бути навчально-пізнавальна, наукова, громадсько-політична діяльність студентської молоді, спілкування студентів, вільний час тощо).

    Формулювання гіпотези — заключна частина теоретичної підготовки емпіричного соціологічного дослідження. Гіпотеза в соціологічному дослідженні — це науково обгрунтована уява про структуру соціальних об’єктів, характер елементів і зв’язків, які утворюють ці об’єкти, про механізм їх функціонування й розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об’єкта з урахуванням різноманітних соціальних фактів.

 Гіпотези — це відправні моменти для дослідження, від них у прямій залежності знаходяться подальші етапи емпіричного соціологічного дослідження. Слід підкреслити, що формулювання гіпотез — це не марні теоретичні вправи, а розробка логічних вузлових моментів для збору й аналізу емпіричних даних. Якщо дослідником були сформульовані гіпотези, то емпіричні дані використовуються для їх перевірки, підтвердження або спростування. Якщо ж гіпотез з самого початку не було, то різко падає науковий рівень соціологічного дослідження, а його результати й узагальнення зводяться до опису процентних показників тих чи інших індикаторів і до досить простих рекомендацій. Відповідно до висунутих гіпотез обирається конкретний інструментарій дослідження, формулюються запитання. Важливо, щоб усі гіпотези мали необхідний інструмент для свого вирішення.

     Поряд із теоретичним велике значення в дослідженні має методичний розділ програми, котрий включає в себе обгрунтування вибірки, обгрунтування методів збору даних, методи обробки й аналізу даних. Центральне значення в цьому розділі займає питання відбору одиниць аналізу. Об’єкт соціологічного дослідження може бути великим (тисячі, десятки, сотні тисяч людей; населення міста, регіону, працівники підприємств, установ і т.ін.), тому, наприклад, опитати всіх фізично неможливо. За таких умов, коли нараховується 500 і більше чоловік, застосовується вибірковий метод.

     Іноді, коли об’єкт дослідження порівняно невеликий і соціолог має сили і можливості його вивчити, він може досліджувати його цілком. Тоді, говорять соціологи, об’єкт дослідження тотожний генеральній сукупності. Генеральна сукупність — це сукупність усіх можливих соціальних об’єктів, яка належить вивченню у межах програми соціологічного дослідження.

     Але часто складне дослідження неможливе або в ньому просто немає необхідності. А тому для вирішення завдань дослідження здійснюється вибірка. Вибірка або вторинна сукупність — це частина об’єктів генеральної сукупності, яка відібрана за допомогою спеціальних прийомів для отримання інформації про всю сукупність у цілому. Число одиниць спостереження, що складає вибіркову сукупність, називається її обсягом (обсягом вибірки).

   Існує ряд процедур здійснення вибірки. Дослідник повинен указати, скільки ступенів відбору застосовується у вибірці, яка одиниця відбору і теми відбору на кожному ступені; що виступає основою вибірки (список, картотека, карта); яка одиниця спостереження на останьому ступені вибірки тощо.

     З питанням вибору методів вибірки органічно зв’язана процедура визначення об’єкта вибіркової сукупності та забезпечення її представництва. Це найбільш важливі питання теорії вибірки. З одного боку, вибіркова сукупність повинна бути досить великою, щоб отримати на її основі достовірну інформацію. З другого — “економною”, тобто оптимальною. Який же критерій оптимальності? Досвід свідчить, що для пробних опитувань достатня вибірка обсягом 100-250 чол. При масових опитуваннях (генеральна сукупність становить 5000 чол. і більше) обсягом вибіркової сукупності повинен становити 10% генеральної сукупності, але не більше 2—2,5 тис. чол. Це гарантує достатньо достовірні результати дослідження.    Помилки вибірки, які інколи трапляються, бувають наслідком невірних вихідних статистичних даних про параметри контрольних ознак генеральної сукупності; недостатнього обсягу вибіркової сукупності, неправильного застосування способу відбору одиниць аналізу (наприклад, відбір із неправильно складеного списку, невдалий вибір місця, часу проведення опитування тощо).

           Робочий план соціологічного дослідження впорядковує основні етапи дослідження згідно з його програмою, календарними строками проведення, матеріальними та людськими затратами, а також основні процедурні заходи, підбір і підготовку виконавців, характер і порядок роз’яснювальної роботи, передбачає розробку форм контролю за проведенням дослідження. Основними ланками робочого плану є: проба методик збору первинних даних (пілотажне, розвідувальне дослідження); польове обслідування (масовий збір даних на об’єкті); підготовка перших даних для обробки; обробка соціологічних даних (їх аналіз і інтерпретація), викладання результатів дослідження.

2.Допоміжні документи дослідження. Важливий елемент програми — інструкція анкетеру (інтерв’юеру). В ній коротко формулюються цілі, завдання соціологічного дослідження, основні процедури, які повинен здійснювати дослідник. Указуються місце і термін проведення опитування, коло осіб, з яким треба ввійти в контакт, характер опитування (анонімний, за списком і т.ін.), форма й зміст вступної бесіди з респондентами для роз’яснення цілі дослідження, порядок роботи анкетера в ході опитування, процедури, які він повинен виконувати із заповненими анкетами. Примітка містить відомості про адресата (кому і в якому вигляді здаються анкети).

   Звіт — певна форма підведення підсумків соціологічного дослідження — містить опис усіх розділів програми дослідження. Звіт включає основні висновки, практичні рекомендації, оцінює соціальну та економічну ефективність від реалізації результатів дослідження. У додаток звіту входять усі методологічні та методичні документи соціологічного дослідження (програма, план, інструментарій, інструкції тощо), а також ті соціологічні дані (таблиці, графіки, індивідуальні думки), які не ввійшли у звіт при пошуку відповіді на основну гіпотезу. На основі звіту складається аналітична довідка в декілька сторінок.

3. Методи проведення соціологічних досліджень. При розгляді цього питання слід зазначити, що жоден з методів соціологічних досліджень не є універсальним, але має свої чітко визначені пізнавальні можливості. А тому не існує взагалі “добрих” чи “поганих” методів, є методи або адекватні або неадекватні поставленому дослідником завданню; надійність методу забезпечується не тільки його обгрунтованістю, але й дотримуванням правил його застосування.

      Найбільш економічним з точки зору затрат праці та фінансів є аналіз документів. Він має й ряд інших переваг у порівнянні з іншими методами.    Аналіз документів дозволяє оперативно отримувати фактографічні дані, наприклад про підприємство в цілому і його робітників та службовців. Ця інформація носить об’єктивний характер. Але при цьому не можна забувати про обмеження, які зв’язані з якістю такої інформації.

     Документом у соціології є спеціально створений людиною предмет, призначений для передачі чи зберігання інформації. Документами є: письмові документи (державні архіви, архіви організацій, особисті документи); іконографічні документи (твори образотворчого мистецтва — картини, гравюри, скульптури тощо); кіно-, відео-, фотодокументи; фонетичні документи (магнітофонні записи, грамплатівки).

    Є два основних типи аналізу документів: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний метод аналізу — це різноманітні операції, спрямовані на інтерпретацію даних, що містяться в документі, з прийнятої соціологом певної точки зору — інтерпретацію з’ясування змісту документа. Слабкість такого аналізу в його суб’єктивності.

    Щоб позбутись елементів суб’єктивізму традиційного аналізу, розроблені формалізовані (кількісні) методи аналізу документів (контент-аналіз). Суть цих методів полягає в тому, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа (наприклад, частота вживання певних термінів), які б відображали істотні сторони його змісту. Тоді зміст документа робиться вимірюваним, над ним можна провести необхідні обчислювальні операції і результати аналізу можуть досягти певної об’єктивності. Водночас формалізований аналіз має свою обмеженість, яка полягає в тому, що не весь зміст документів можна виміряти за допомогою формальних показників. Об’єктом контент-аналізу є зміст газет, кінофільмів, теле- і радіопередач, публічних виступів, суспільних і особистих документів, інтерв’ю, відповіді на відкриті запитання анкет тощо.

    Важливий метод соціологічного дослідження — спостереження. У соціологічному дослідженні під спостереженням мається на увазі метод збору первинних емпіричних даних, котрий полягає у свідомому, цілеспрямованому, систематизованому, безпосередньому сприйнятті й регістрації соціальних фактів, які можна проконтролювати й перевірити.  Головною перевагою безпосереднього спостереження є те, що воно дозволяє фіксувати події та елементи людської поведінки в момент їх здійснення, в той час як інші методи збору первинних даних базуються на попередніх або ретроспективних судженнях індивідів.

    Спостереження як метод застосовується тоді, коли інформація, яка необхідна досліднику, не може бути отримана ніякими іншими способами. Так буває, якщо не хочуть чи не можуть детально описати послідовність своїх дій. Спостереження використовується як джерело інформації для побудови гіпотез, служить для перевірки даних, отриманих за допомогою інших методів.

    Метод спостереження в соціології класифікується за такими принципами: за мірою формалізованості (структуралізоване й неструктуралізоване спостереження), залежно від ступеня участі дослідника в ситуації, що вивчається (включене та невключене), за місцем проведення, умовами організації спостереження (польове й лабораторне), за регулярністю проведення (систематичне й несистематичне спостереження) тощо.

    Найбільш поширеним методом збору соціологічної інформації є опитування. Опитування передбачає, по-перше, усне чи письмове звернення дослідника до певної сукупності людей — респондентів із запитаннями, зміст яких репрезентує проблему, що вивчається, на рівні емпіричних індикаторів, по-друге, регістрацію та статистичну обробку отриманих відповідей, а також їх теоретичну інтерпретацію. За формою й умовами спілкування соціолога з респондентом розрізняють письмові (анкетування) й усні (інтерв’ю) опитування, за місцем проживання, за місцем роботи і в цільових аудиторіях (глядачі в кінотеатрах, пацієнти в клініках і т.ін.), очні (особисті) й заочні (звернення з анкетою через газету, телебачення, по телефону), групові й індивідуальні і т.ін.

    Найбільш поширений вид опитування — анкетування. Воно є груповим і індивідуальним. Групове опитування застосовується за місцем роботи або навчання. Один анкетер найбільш ефективно працює з 15—20 особами. При цьому досягається 100% повернення анкет, підтримуються взаємні стосунки між анкетерами й респондентами. При індивідуальному анкетуванні анкети розповсюджуються на робочих місцях чи за місцем проживання респондентів. Термін повернення анкет заздалегідь обговорюється.

   Соціологічна анкета — це система запитань, об’єднаних єдиним дослідницьким задумом і спрямованих на з’ясування кількісно-якісних характеристик об’єкта і предмета аналізу. До анкети висувається ряд вимог, яких треба дотримуватись при їх конструюванні. Запитання соціологічних анкет повинні класифікуватися за змістом (про факти свідомості, поведінки, особу респондентів), за формою (відкриті й закриті, прямі й непрямі), за функціями (основні й неосновні) тощо.

    Інтерв’ювання. Цей метод опитування зараз використовується рідше, ніж методи анкетування. Інтерв’ю беруть за місцем роботи, за місцем проживання. Розрізняють три види інтерв’ю: формалізоване, фокусоване, вільне.

   Метод експертної оцінки. Для її проведення як методу збирання необхідних даних насамперед формується група добре поінформованих осіб, які відбираються за такими ознаками: професійний статус (посада, науковий ступінь і вчене звання, стаж роботи тощо); результати тестування (з урахуванням оцінки їхньої попередньої діяльності як експертів) та атестації їх колегами. Враховуються також громадська думка, імідж кожного у даній сфері суспільного життя. Основний робочий інструментарій експертних опитувань — анкети або бланк-інтерв’ю, опрацьовані за спеціальною програмою. Згідно з цим процедура одержання інформації може виглядати як анкетування чи інтерв’ювання експертів.

    Соціальний експеримент як метод збирання соціологічної інформації. Для поглибленого аналітичного вивчення соціальної реальності в соціології використовують соціальний експеримент як метод збору інформації про чинники, які на неї впливають, результати та наслідки такого впливу. Це метод одержання інформації в умовах, які контролюються і керуються, тобто в експериментальній групі чи колективі, що вимагає створення відповідної експериментальної ситуації. Головне завдання експерименту полягає в тому, щоб, вибравши для експериментування ту чи іншу групу, впливати на неї певними факторами і стежити за зміною характеристик, які цікавлять дослідників для вирішення завдань управління суспільними процесами.

     У суспільствознавстві відрізняють такі види дослідження: по-перше, соціологічні, економічні (господарські), педагогічні, правові, соціально-психологічні та інші експерименти; по-друге, реальні (натурні), тобто польові або лабораторні, по-третє, експерименти на моделях — математичних чи визначених за вибіркою, тобто модельні експерименти.

Соціометричний метод. Перед соціологами постають завдання, які пов’язані з вивченням соціальних і соціально-психологічних процесів у малих групах — бригадах, відділах, малих підприємствах, спеціальних командах тощо.  При вивченні таких малих груп ефективно себе зарекомендували методи соціометрії. Термін “соціометрія” походить від сполучення коренів двох латинських слів: socis — товариш, співучасник, компаньон і metrum — вимір.    Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов’язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах. Тому метод соціометричного опитування, в якому основним робочим інструментом є питання соціометричної анкети (тести), дозволяє глибше проникнути у стосунки всередині групи, визначити її лідера.

     Розглянувши основні соціологічні методи збирання інформації, можна зробити узагальнюючий висновок, що, по-перше, їх діапазон досить широкий і кожний із них характеризується тими чи іншими позитивами. По-друге, ефективному проведенню соціологічних досліджень сприяє раціональний вибір і комплексне поєднання певних методів, залучення фахівців різного профілю: соціологів, соціальних психологів, математиків, педагогів та інших спеціалістів. По-третє, доцільність застосування того чи іншого методу у даному дослідженні залежить від потенціалу методу, від змісту і завдань дослідження, ступеня опрацювання проблеми, людських, фінансових і економічних ресурсів, якими володіє дослідницький колектив. По-четверте, часто для збирання соціологічної інформації використовуються комбінації різних методів, що нерідко формує нові методи її збирання та аналізу, сприяє утворенню нових нетрадиційних способів отримання даних (наприклад, фокус-група, мозкова атака тощо).

      Заключний етап емпіричного соціологічного дослідження зумовлює обробку, аналіз та інтерпретацію даних, отримання емпірично обгрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Залежно від методів отримання первинної інформації можливо застосування різних прийомів обробки й аналізу даних. Так, якщо соціолог певну частину інформації запозичує із документальних джерел, то він використовує два основних методи аналізу документів: неформалізований (традиційний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний аналіз грунтується на сприйнятті, розумінні, осмисленні й інтерпретації змісту документів згідно з метою дослідження. Формалізований аналіз документальних джерел (контент-аналіз — аналіз змісту) розрахований на запозичення соціологічної інформації з великих масивів документальних джерел, які недоступні традиційному аналізу. Він базується на виявленні деяких кількісних статистичних характеристик текстів (або повідомлень).

Завершується емпіричне соціологічне дослідження формулюванням висновків, пропозицій та рекомендацій, які повинні носити конкретний, реалістичний характер, мати необхідні обгрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними й статистичними даними.

Тема соціологічного практикуму

Розробка програми соціологічного дослідження.

Література

Бизюков П. В., Савельев Е. Б. Метод структурирования наблюдения при оценке работы городского транспорта // Социс. — 1991. — №1.

Бутенко И. А. Анкетный опрос как общение социолога с респондентом. — М., 1989.

Воронов Ю. И. Методы сбора информации в социологическом исследовании. — М., 1974.

Давыдов А. А. Экспертные оценки дает респондент // Социс. — 1989. — №3.

Давыдов А. А. Репрезентативность выборки // Социс. — 1990. — №1.

Давыдов А. А. Объем выборки // Социс. — 1990. — №6.

Докторов Б. З. Типология методических исследований // Социс. — 1989. — №1.

Иванов М. А. Беседа как метод исследования // Социс. — 1989. — №4.

Клюшкина Н. А. Причины, вызывающие отказ от ответа // Социс. — 1990. — №1.

Лютынский Я. Вопрос как инструмент социологического исследования // Социс. — 1990. — №1.

Методы сбора информации в социологических исследованиях. — М., 1990.

Паниотто В. И. Качество социологической информации: методы оценки и процедура обеспечения. — К., 1986.

Хайкин С. Р., Павлов Э. В. Как помочь интервьюеру? // Социс. — 1991. — №4.

Чурилов Н. Н. Проектирование выборочного социологического исследования. Некоторые методологические и методические проблемы. — К., 1986.

Навчальні завдання

Соціологічне дослідження — це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка призначена для отримання достовірних даних і фактів про явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні. Які елементи, що притаманні будь-якій науковій діяльності, містить соціологічне дослідження?

Основне завдання соціологічних досліджень — це добування фактів про соціальну дійсність, її окремі явища. Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Як же вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь на запитання, котрі цікавлять дослідника, заохотять його до проведення дослідження?

Будь-яке дослідження починається з постановки проблеми. Проблема дослідження може бути заданою ззовні якимось замовником або зумовлена пізнавальним інтересом. Як ви за цих умов могли б визначити поняття “проблема”?

Залежно від складності й масштабності аналізу предмета виділяють три види соціологічного дослідження: розвідувальне (пілотажне), описове, аналітичне. Схарактеризуйте кожний із цих видів.

Програма соціологічного дослідження включає в себе наступні розділи: теоретичний (формулювання й обгрунтування проблеми, цілей, завдань тощо), методичний (обгрунтування вибірки, визначення й обгрунтування методів збору й обробки даних), організаційний (робочий план соціологічного дослідження). Проаналізуйте значення цих розділів програми в соціологічному дослідженні.

Характеризуючи методи проведення соціологічних досліджень, слід зазначити, що жоден з них не є універсальним, але має свої чітко окреслені пізнавальні можливості. А тому не існує взагалі “добрих” чи “поганих” методів, є методи або адекватні або неадекватні поставленому дослідником завданню. Чи згодні ви з цим положенням? Обгрунтуйте свою думку.

Найбільш поширеними методами соціологічного дослідження виступають аналіз документів, спостереження, опитування, експертна оцінка, соціальний експеримент, соціометричний метод. Дайте порівняльну характеристику цим методам.

Завдання для перевірки знань

Що таке соціологічне дослідження і які його основні види?

Що таке програма соціологічного дослідження? Для чого її складають?

Що являють собою головні етапи соціологічного дослідження? Чи обов’язково зберігати їх певну послідовність?

Які існують методи вибірки? У чому їх специфіка?

Які вимоги висуваються до конструювання анкети?

Якими головними методами користується соціолог при проведенні дослідження? Чи виключає необхідність слідування певним методам творчість дослідника, значущість соціальної уяви?

Які основні вимоги пред’являються до висновків, пропозицій та рекомендацій соціологічного дослідження?

Тема 6. Особистість у системі
соціальних зв’язків

 

План

1.Поняття особистості. Статус, соціальні ролі особистості.

2.Критерії типізації особистості, механізм її соціалізації.

3.Соціальна активність особистостей.

1.Поняття особистості. Статус, соціальні ролі особистості. Проблема вивчення особистості в соціології є однією з центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв’язку людей у суспільстві повинен зрозуміти, чим зумовлені конкретні дії кожної людини. Індивідуальна поведінка, таким чином, представляє собою основу сприйняття життя всієї соціальної групи або суспільства.

На відміну від психології соціологія розглядає людину не як неповторну індивідуальність, а в сукупності її соціально-типових якостей.

        Усі визначення особистості зумовлені двома протилежними думками стосовно її розвитку. З точки зору одних, кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє дуже незначну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні внутрішні якості та здібності людини, вважаючи, що особистість — це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Очевидно, що це — крайні погляди на процес формування особистості. У своєму аналізі ми, звичайно, повинні враховувати як біологічні особливості особи, так і її соціальний досвід. Разом із тим практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі. Можна погодитися з визначенням особистості, яке дав В. А. Ядов: “Особистість — це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування”. Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду.

    Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві — це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.

     Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці — це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.

Ще один компонент загальних умов існування особистості — рівень розвитку громадянського суспільства, соціально-політичний устрій, стан інших соціальних інститутів (наприклад, освіта).

     Ці найбільш важливі компоненти загальних соціальних умов детермінують специфічні соціальні умови буття людей.

Є ще дві важливі індивідуальні характеристики — стать та вік індивідів, стадії їхнього життєвого циклу. З цієї точки зору вони також мають соціальний еквівалент і повинні бути включені до схеми, тому що бути чоловіком чи жінкою, перебувати в тій чи іншій стадії життєвого циклу означає виконувати різні соціальні функції.

   Аналіз соціальної та соціально-психологічної структури особистості показує, що діяльність особистості зумовлюється не тільки зовнішніми факторами, але й внутрішніми її установками. У зв’язку з цим постає задача більш детального аналізу такої діяльності, яка проявляється перш за все у виконанні особистістю різних соціальних функцій.

При аналізі діяльності особистості та її місця в суспільстві часто використовується поняття “соціальний стан”. Якщо це поняття співвіднести із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального стану.

    Поняття “соціальний стан” є атрибутивним, що виражає тільки приналежність особистості до тієї чи іншої спільноти та через неї — до суспільства в цілому. Але воно не розкриває її функцій, тому не вигідне для соціологічного аналізу особистості, особливо якщо розглядати його у взаємозв’язку з іншими поняттями.

     Соціальну роль особистості в поєднанні з її соціальним станом найбільш повно висвітлює поняття “соціальний статус особистості”. Воно влучно поєднує в собі як функціональну, так і оціночні сторони, показує, що особистість може робити, що робить, результати її дії та як вони сприймаються іншими людьми, а також суспільством.

    Соціальний статус — це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатись з оцінкою суспільства або соціальної групи.

     Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення. У житті нерідко зустрічаються приклади хибно усвідомленого або присвоєного статусу. Тією чи іншою мірою психологія споживача пов’язана із зовнішніми матеріально-предметними формами затвердження статусу особистості. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.

     У цьому зв’язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов’язана з активністю, заповзятливістю в своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з вищенаведеного, доречно ввести поняття статусної самооцінки, як істотної характеристики особистості в цілому.

     Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточуює, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами. У такому розумінні “статус” і “роль” — це дві сторони одного феномена: якщо статус — це сукупність прав, привілеїв та обов’язків, то роль — дія в рамках даної сукупності прав та обов’язків. Так ми підійшли до розкриття суттєвого навантаження поняття “соціальна роль”.

    Дане поняття широко використовується в концепціях, які ототожнюють діяльність людини із розігруванням певних стандартних ролей у стандартних ситуаціях.

     Поняття “соціальна роль” і “гра” відображують певні життєві ситуації, що повторюються. Наприклад, за їх допомогою вдається точніше змалювати факти пристосування людини до конкретних умов. Окрім того, “ролева теорія” непогано пояснює феномени відчуження та конформізму.

     Досліджуючи відповідність індивідуальної мотивації суспільним нормам і цінностям, а також дотримання людьми встановлених правил, послідовники ролевої теорії широко використовують ситуацію актора та ролі (або двох акторів). При цьому часто посилаються на відомі слова із п’єси В. Шекспіра:

Весь світ театр,

В ньому жінки, чоловіки — усі актори.

У них є виходи, уходи.

І кожен не одну тут грає роль.

Дитина, школяр, юнак, коханець, солдат, суддя, старий.

      Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, поведінка може або відповідати, або не відповідати очікуванню. Від актора вимагаються певні дії залежно від визначеної ролі.

      За умови, коли суспільство ставить перед своїми громадянами певні вимоги, їм також доводиться завжди пристосовуватися, тобто “грати роль”. У результаті й виникають так звані рольові ситуації, завдяки яким визначаються інтереси та мотиви поведінки людей.

      Важливе значення в теорії ролей має питання про механізм засвоєння суб’єктом досвіду його взаємовідносин із соціальною дійсністю, тобто про те, як роль формує “Я”. Скажімо, молодий спеціаліст, який не має виробничого досвіду, розпочне свою діяльність із деякого наслідування.    Звичайно, через деякий час він сам стане спеціалістом і вже не гратиме роль за принципом наслідування, а виконає її творчо. Таким чином, виникає зворотний вплив людини на роль, що виконується. Отже, соціальна роль — це те, що очікується в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.

      Справді, у поведінці людини завжди є дещо наперед задане, стандартизоване. Логічно прийти до висновку, що процес формування особистості означає перевтілення в різні соціальні ролі. Проте абсолютизація значення соціальної ролі може призвести до визнання відчуження особистості.

     Ролева концепція прояснює багато аспектів у соціології особистості, проте від неї не можна вимагати всебічного обгрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда. “За межами драми, — писав П. А. Сорокін, — не може бути ролі, оскільки роль можлива лише в контексті всіх ролей. Щоб не робив ізольований індивід, ніяка із його дій не являє собою ані соціального явища, ані найпростішого утворення. Роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці”.

2.Критерії типізації особистості, механізм її соціалізації. Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості.  Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, ТИПОВЕ, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи. Можлива, звичайно, екстраполяція цих якостей на окрему особистість, що взята за модель. Проблема типового як відображення загального в окремому добре розроблена в художній творчості. Багато літератерних персонажей тому так довго й зберігають свою значущість, що виражають дещо більше, аніж конкретну особу та конкретний характер (гамлетівський, донкіхотівський типи тощо).

В. А. Ядов, указуючи, що соціальний тип особистості — це продукт складного поєднання історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, виділив, окрім ідеального, так званий базисний тип, що найкращим чином відповідає об’єктивним умовам сучасного етапу суспільного розвитку, а також — модальний тип.

      Із базисним типом пов’язана система соціально-правових і моральних норм, які відображені в конституціях, законах, у суспільній свідомості, різних типах світосприйняття тощо.

     Характеристика базисного типу особистості відповідає на запитання: яким крітеріям повинна відповідати особистість, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю? Якщо взяти ту чи іншу соціальну групу, то в ній неважко виділити особистість із характеристиками, що найбільш повно відображають умови та закономірності функціонування даної групи.

    Типологія, яка характеризує модальні типи особистості, показує, які з них займають домінуюче положення в суспільстві або соціальних групах.

Що стосується конкретних типологій особистості, то тут є цікаві підходи та вирішення, які стосуються переважно зарубіжної соціології. Так, деякі вчені виділяють наступні шість типів особистостей: теоретичний, екномічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний. За основу виділення цих типів беруть соціальні орієнтації, що переважають (певні диспозиції).   Наприклад, тип економічного індивідуума характеризується пошуком власної матеріальної забезпеченості тощо.

    Широко розповсюджені типології, які об’єднують типи особистостей як носіїв (ознак) певних спільнот (класів, соціальних груп): робітники, службовці, студенти тощо. Слід також виділити маргінальний тип особистості, яка розірвала зв’язок зі своїм соціальним оточенням, але не адаптувалася до нового.

     Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Практично сьогодні нові базисні типи особистості ще до кінця не сформовані. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що робить гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важкими наслідками для суспільства.

3.Соціальна активність особистостей. Положення про те, що поведінка людини соціально детермінована і що сама вона є об’єктом соціальних відносин, тобто дій, що йдуть з боку суспільства та його інститутів, становлять тільки частину проблеми взаємодії людини й суспільства. Інша частина стосується впливу людини на суспільство та передбачає розгляд людини як суб’єкта суспільних відносин. Це означає, що людина одночасно повинна розглядатися як активно діюча особа, здатна змінювати та постійно видозмінювати навколишнє середовище.

      Щоб краще усвідомити вищезазначене проведімо порівняння з тваринами. Якщо тварина не може пристосуватися до заданих природою умов — вона вмирає, оскільки не в змозі поміняти середовище існування. Це може зробити тільки людина.

     Щоб не бути іграшкою в руках різних соціальних сил, людині потрібні відповідні умови, які стосуються як особистості, так і суспільства. І, насамперед, необхідні знання соціальних процесів, потрібні спільні зусилля об’єднаних у спільноти людей. Іншими словами, необхідні відповідні економічні, політичні, соціальні та духовні передумови.

         Саме із цим і пов’язана проблема соціальної активності особистості як необхідної передумови здійснення нею своєї функції суб’єкта (творця) суспільних відносин. Соціальну активність особистості можна розглядати в двох основних аспектах.

       Перший аспект припускає розгляд якостей особистості, зумовлених у першу чергу її природними даними та збагачених рисами, які формуються в процесі виховання, освіти, спілкування та практичної діяльності.

      Другий аспект виходить із розуміння активності як деякої конкретної міри діяльності. У такому разі активність може бути виражена у відповідних кількісних показниках і тому часто стає предметом соціологічних досліджень. Прикладом може слугувати вимір трудової (виробничої) активності. Виходячи із цього, можна припустити матричний підхід до активності, тобто аналіз її у вертикальному та горизонтальному зрізах. При вертикальному зрізі враховуються рівні активності, її інтенсивність, а при горизонтальному — її види. Можливі різні життєві ситуації: людина повністю зайнята своєю професійною діяльністю й нічим іншим не цікавиться; але буває і навпаки, коли докорінні інтереси особистості виходять за межі її професійної діяльності і всю свою енергію людина спрямовує на заняття справою, ніяк не пов’язаною з її професією.

      Основні види активності збігаються з основними сферами суспільного життя — трудовою, соціально-політичною, сімейно-побутовою, дозвіллям тощо.

      Постає питання: чи всяка активність може оцінюватися як соціальна? Якщо мати на увазі зумовленість активності соціальним середовищем, то відповідь буде позитивна, незалежно від того, в якій формі — індивідуальній, груповій, організаційній або стихійній — вона проявляється. Навіть злочинна діяльність нерідко має соціальну зумовленість. Проте, якщо розглядати мотиви, зміст, цілі та спрямованість активності, то її можна оцінювати як соціальну чи асоціальну. Остання часто характеризується як антисуспільна поведінка. Критерієм соціальної активності виступають результати діяльності (тобто характер змін існуючої ситуації, які досягаються в результаті затрат людиною енергії), співвіднесення із суспільними інтересами, тобто інтересами інших людей, груп, суспільства.

      Антиподом соціальної активності в цьому розумінні є соціальна пасивність, бездіяльність, байдужість до оточуючої дійсності.

     Розглядаючи змістовну сторону соціальної активності, неможливо не враховувати ставлення особистості до об’єкта своєї діяльності. Найвищим проявом соціальної активності у цьому розумінні є творчість. Як правило, дослідження культури персоніфіковані, пов’язані в нашій свідомості з особистістю творця, що особливо відчувається у літературно-художніх творах, у наукових дослідженнях, образотворчому мистецтві. Відмітимо і такий аспект: можливе творче ставлення до всіх видів діяльності, навіть до слабоперсоніфікованих. Багато що тут, звичайно, залежить від здібностей, таланту людини, але й ті, й інші вимагають великої напруженої праці.

Література

Кон И. С. Социология личности. — М., 1967.

Ручка А. А. Ценностный подход в системе социологического знания. — К., 1987.

Хмелько В. Е. Социальная направленность личности. — К., 1988.

Ядов В. А. Социальный тип личности // Коммунист. — 1988. — №10.

Навчальні завдання

У суспільстві розповсюдженим є підхід, за якого людина, уся без винятку, може бути описана, виходячи з тієї системи соціальних зв’язків та відносин, в яку вона включена. Чи так це справді? Згодні ви з таким підходом (аргументуйте свою відповідь).

Як ви сприймаєте (розумієте) наступні висловлювання?Н. Чернишевського “розвивати людину в людині”_____________________________________________________________________________________________ Ф. Достоєвського — “знайти в людині людину” _ _____________________________________________________________________________________________

3. Особистість — складна система, яка складається із десятків та сотен елементів (емоції, думки, дії тощо), величина кожного може бути різною за інтенсивністю (сильні почуття, слабкі почуття, їх відсутність тощо). Дуже часто між елементами цієї системи виникають розходження, протиріччя. Розходження проявляються також між особистістю та середовищем. Наприклад, ваші здібності можуть розходитися з вашими можливостями. А що ще з чим має розбіжності? Нижче наведені поняття, із котрих потрібно скласти пари за принципом “що з чим має розбіжності”.

Можливості. Слова. Здібності. Справи. Бажання. Реальність. Кваліфікація. Ціль. Результат. Вимоги робочого місця. Зарплатня. Потреби. Посягання.

4. Як ви розумієте розповсюджене висловлювання: “Особистість — продукт біографії людини”? Чи це так? ________________________________ ________________________________________________________________________________________________5. Сучасна наука (соціологія, філософія) стверджує та спирається на постулат, що кожна окремо взята людина являє собою і людство взагалі. Вона індивідуальна у своїх особливостях і в той самий час у ній зібрані всі узагальнені особливості роду людського. Ваше ставлення до цієї тези?

Завдання для перевірки знань

У чому сутність поняття особистості з точки зору соціології?

Визначте основні напрямки соціології особистості в сучасних умовах.

Що таке соціальний статус та соціальна роль? Як ці поняття пов’язані між собою?

Чи існують статуси в сучасному індустріальному суспільстві?

Яке значення має для соціології соціальна типологія особистості?

Розкрийте зміст соціальної активності особистості.

Лекція 8 Соціологія міста

План

  1.  Місто як об’єкт соціологічного дослідження
  2.  Місто як матеріальна основа життєдіяльності людини
  3.  Типологія міст
  4.  Соціологічні проблеми міста

1.Місто як об’єкт соціологічного дослідження

      Соціально-територіальна організація суспільства полягає в системі розселення – міста,села,регіони. Це  соціальні спільності людей - тільки за територіальним типом.  Вони також є об’єктами соціологічних досліджень.

      Під містом розуміється сконцентроване територіальне поселення людей, зайнятих різноманітними і неоднорідними видами трудової діяльності, за специфічним способом життя. Місто – спільність, за своїм характером значною мірою протилежна сільської. Наприклад у патріархальному селі, як і у сучасному, прийнято вітатись з кожною людиною, у тому числі і з незнайомою. А в місті навпаки, вважається непристойним звертати увагу на незнайому людину.  Усі жителі села знають друг друга, німецький соціолог Ф.Теніс для характеристики сільської спільності  людей запропонував  концепцію гемайншафта  – громади.

    У містах навіть родичі найчастіше живуть досить далеко один від одного і спостерігається значна анонімність  спілкування. За висловом Ф.Теніса, міська поселенська спільність – це не громада, а швидше асоціація людей – гезельшафт. Тут на відміну від сільських поселень істотно нижчий ступінь соціального контролю за поведінкою людей. Рівень розлучень у місті у п’ять разів вище, підліткова злочинність – типова міська проблема. У міських умовах існує небезпека перенапруги міського мозку, і людина ніби входить у себе, віддаляється від інших. У містах більше людей, що страждають психічними розладами, незважаючи на кращі соціально-побутові умови і медичне обслуговування, нижча середня тривалість життя.

2.Місто як матеріальна основа життєдіяльності людини

      Місто можна розглядати як матеріальну основу всієї життєдіяльності людини. Воно забезпечує все життя людини: від родильного будинку до цвинтаря. Місто – самодостатня система.

      Перші міста виникли  на зорі цивілізації 5-6 тис. років тому в долинах рік Тигру, Єфрату, Нілу як фортеці, військово-адміністративні центри. Їх розмір і місце розташування визначалися можливостями доставки продуктів харчування.  Саме тому міста в стародавні і середньовічні часи розвивалися майже завжди на берегах великих рік, на морських узбережжях. Фактично і життя сучасних міст багато в чому залежить від  можливостей сільськогосподарського виробництва прилягаючого регіону.

      Велике місто для нас завжди пов’язане з великою рікою: транспорт, джерело водопостачання, відтік каналізаційної води. До речі, є версія, що слово «Русь» пов’язане зі словом русло.  Слов’яни селились на руслах рік.

    Іншим фактором, що значною мірою визначає розміри і схеми розміщення міських поселень, є розвиток транспорту. З виникненням залізниць стала реалізуватися лінійна схема розміщення міст, вони змогли відірватися від великих водоймищ, а з  появою автомобілів містобудування отримує сучасний вигляд, реалізуючи концентричну схему забудови, поділ на центральне місто і приміську зону.

     Наступним обмежуючим фактором є відходи і сміття. У США  ще наприкінці ХІХ ст. мерія Чикаго утримувала спеціальну череду свиней, яку випускали на вулиці перед світанком, і вони підбирали всі їстівні побутові відходи.

    Якщо сучасних жителів міста попросили назвати найбільш важливі для життя міста машини і пристрої, то вони, без сумніву, вкажуть на автомобіль, комп’ютер, телефон. Але міста не можуть існувати і без тракторів, залізниць, сміттєзбиральних машин.

     Міста – при всіх негативних проблемах їх розвитку – візитна картка сучасної цивілізації. У 1700 р. на планеті існувало всього 31 місто з населенням більш 100 тис., у 1800 -65, у 1850 -114, у 1900 – 326, у 1950 – 670. В наш час таких міст нараховується більше 2 тисяч.  Стрімке зростання міст спостерігається із середини ХІХ ст., а в нашій країні – з початком індустріалізації. Це знаходить своє відображення в динаміці міського і сільського населення. У 1926 р. у містах УРСР проживало всього 18 відсотків населення,     до 1970 – 62 відсотки, до 1990 р. – 66 відсотків.

     В Україні зараз міське населення складає майже 70  відсотків. У країнах Західної Європи число міського населення – 85-90 відсотків.

    Доведено, що велика концентрація міського населення – це прорахунок у містобудівній політиці. Мільйонне місто ніяких особливих переваг у порівнянні з містом у 250-500  тисяч жителів не дає, а от проблем екологічних, демографічних, транспортних, соціально-психологічних породжує досить. Чим більше місто, тим старіше населення, нижча народжуваність, вища захворюваність, більше розлучень і неповних сімей. Метро, музеї і театри не можуть компенсувати ці негативні наслідки зайвої концентрації населення.

     В цей час  росте стурбованість фахівців із проводу некерованого росту надвеликих міст, агломерацій. У соціологічній літературі їх іноді називають раковими пухлинами планети. У США створено спеціальне міністерство житлового будівництва і міського розвитку, комітет із проблем міст при президенті США. Але в країнах з розвинутими ринковими відносинами є такий могутній регулятор міського розвитку, як висока ціна на землю у великих містах.

     У сучасну епоху основним фактором виникнення і розвитку міст є промисловість. Але можуть бути й інші потреби суспільства. З’являються міста науки,  науково-виробничі, науково-експериментальні центри, оздоровчо-курортні центри, міста-порти.

     Сьогодні головним обмежувальним фактором розвитку міст є екологія. Вона ж лежить в основі переходу від великих і надвеликих міст до агломерації, урбанізованих районів. Якість природного середовища все частіше стає пріоритетом при виборі місця проживання, визначає міграційні процеси.

3.Типологія міст

У соціології міста при організації практично будь-якого дослідження  важливо мати уявлення про типологію міст, яка заснована на деяких ознаках.

     Кожне місто виконує певні обов’язки в народногосподарському поділі праці, у кожного міста є своя спеціалізація. Місто може виконувати одну чи кілька функцій, тобто бути:

- монофункціональними;

- поліфункціональними. У залежності від набору функцій формується відповідне соціальне і демографічне середовище. Серед монофункціональних міст зустрічаються міста з переважно чоловічим або жіночим населенням, чи, як пишуть соціологи , з незбалансованим демографічним складом населення.

      Залежно від виконуваних функцій можна виділити міста:

Індустріальні  центри;

Транспортні центри (порти, великі залізничні вузли);

Наукові міста;

Курортні міста;

Адміністративні центри;

Міста, пов’язані з обслуговуванням сільськогосподарського виробництва.

   За часом  виникнення  виділяють :

Сформовані;

Нові міські поселення

У нових містах часто зустрічаються серйозні диспропорції, перекоси в соціальному, демографічному розвитку. Нові міста найчастіше формуються в районах нового промислового освоєння.

     За чисельність населення виділяють міста:

Малі;

Середні;

Великі;

Надвеликі.

За складом міста України мають такі риси:

Поширені монофункціональні міста, зайняті тільки однією справою. Особливо чисельні вузькоспеціалізовані промислові центри. Велика їх кількість створена в роки індустріалізації. Це часто такі міста, які можна назвати поселеннями чи малими містами, чисельністю до 100 тисяч чоловік.

Чисельні сільські міста, що мають сільське походження і сільську сутність. Розвиваючи міські функції, вони зберігають і попередні сільські. Зберігаються сільські риси в забудові, плануванні і способі життя жителів.

На початок 2002 року 14,2 % від загально кількості міст нарахували менш 12 тисяч жителів. На цей період 1/5 частина малих міст недотягувала до встановленого законодавством міського критерію людності, хоча вони вважались за статусом містами.

4.Соціологічні проблеми міста

       Серед соціологічних проблем міста, прямо пов’язаних із селом,виділяється проблема міграції. Дві третини міського населення  нашої країни – учорашні жителі сел.. мігранти із села й у місті тривалий час зберігають багато ознак сільського способу життя, відбувається руралізація  - оселення міст. Міщанином за способом життя важко стати вихідцю з традиційного села. Саме тому нові міста, населення яких складається значною мірою із сільських мігрантів, виділяються невисоким рівнем побутової культури, специфічним укладом повсякденного життя.

         З іншого боку із сільських поселень їде наймолодше, освічене населення, і виникають серйозні перекоси в розвитку сільських поселень і галузей економік, зв’язаних з ними.

       Великі міста ніби «обезлюднюють»  навколишню територію. Є таке поняття, як ареал міста, тобто навколишня територія, на яку воно впливає. І чим більше місто, тим більший такий ареал.

      Соціологи вивчають мотиви міграції населення із села в місто. За даними досліджень:

Прагнення отримати професію

Продовжити освіту

Бажання поліпшити соціально-побутові умови

Сімейні обставини

Прагнення бути там, де більше молоді

Небажання займатись сільськогосподарською працею

При всій привабливості міського способу життя він поки що далекий від ідеалу: скупченість, безликість міського середовища, особливо в нових містах, поширення масової культури, ріст неблагополучних сімей, відхиляючої поведінки молоді. Усе помітніше виявляється відчуженість людей, самітність. Не місто для людини, а людина, точніше трудові ресурси для міста.

      Першими стали займатись проблемами міста закордонні соціологи. Відповідно до теорії  аномії Еміля Дюркгейма і Луїса Арта, міста за своєю природою ворожі людським відносинам. Місто змушує людину віддалятися від інших, знеособлене спілкування поступово входить у звичку. Перші дослідження, що призвели до таких результатів, були проведені в Чикаго ще у 1930 році. Кореляційні зв’язки показали, що рівень психічних розладів вищий в тих  районах, де не збалансований статевий склад населення, у сім’ях, де не було радіо.

       За минулі десятиліття в соціології нагромадилося ще більше спостережень і висновків про несприятливий вплив на людину міського середовища. Однак сьогоднішня соціологія міста не тільки накопичує такі факти, але і, спираючись на них, активно шукає шляхи поліпшення середовища проживання людини, удосконалення міських поселень.

      

Лекція 9. Соціологія праці та управління

План

1.Соціологія праці як галузь соціологічного знання

2.Трудовий колектив та його основні проблеми.

3.Структура соціального управління соціально-трудовими процесами

1.Соціологія праці як галузь соціологічного знання

Вивчення соціології праці та управління має неабияку значущість. Адже праця у соціологічному розумінні є визначальним чинником у становленні людини як особистості, основою соціальної диференціації суспільства, формування соціальних процесів та явищ, засобом створення матеріальних і моральних благ. А в розвитку сучасного суспільства, в умовах перебудови державного апарату, нових вимог до якостей і навичок державних службовців та керівників різних рангів, необхідності підготовки нових кадрів для сфери управління надзвичайно важливою стає управлінська праця.

    Соціологія праці й управління є однією з найбільш важливих і перспективних галузей сучасної соціологічної думки, міжнародно визнаною самостійною науковою дисципліною з офіційним статусом.

     Головна мета вивчення теми — на основі економічного світогляду сформувати у студентів правильне розуміння соціальної сутності праці як базового виду соціальної діяльності, закономірності виникнення та розвитку явищ і процесів у сфері трудової діяльності; уміння проводити соціологічні дослідження, розробляти соціальні технології, управлінські рішення, регулювати соціальні відносини на всіх рівнях управління.

    Студенти мають з’ясувати сутність об’єкта та предмету вивчення соціології праці й управління, соціальних процесів та явищ сфери трудової діяльності, механізмів взаємодії формальних і неформальних відносин на різних рівнях управління, їх єдність та співвідношення з суб’єктами управління; методи вивчення й узагальнення наукових і практичних дій суб’єктів по управлінню різними видами відносин; терміни, що відтворюють природу праці взагалі та управлінської діяльності зокрема (соціально-трудові відносини, соціально-трудові явища, соціально-трудові процеси, соціальні групи у сфері трудової діяльності, соціальне управління, інтереси, потреби, мотиви, соціальна структура, соціальна система тощо).

     Студенти повинні знати історію становлення й розвитку соціологічної думки про працю, про управління, соціальні та історичні передумови формування соціології праці й управління як самостійної наукової галузі, ті функції, які вона має виконувати в суспільстві, їх трансформацію з ускладненням соціальної диференціації суспільства. Предметом їхньої уваги має стати поява в США та Європі різних соціологічних шкіл з теорії праці та соціального управління, основні етапи становлення цієї науки.

     Перший, так званий класичний, етап становлення соціології праці й управління пов’язаний з іменем американського вченого Ф. Тейлора. Тейлор та його послідовники висунули два тверження, що не втратили свого значення і в наш час: 1) про необхідність поділу праці у сфері управління на загальне і функціональне управління; 2) про відокремлене планування методів праці й виробничої діяльності в самостійну функцію управління.

        Соціологія праці й управління свій подальший розвиток знайшла у 14 всесвітньо відомих принципах ученого Файоля, доктрині людських стосунків Е. Мейо, наукових розробках представників американського менеджеризму, науковців вітчизняної школи організації праці та управління.

       Вивчення праці як базового соціального процесу має розпочинатися з визначення соціальної сутності праці, розгляду таких категорій, як “зміст” і “характер” праці, соціальних функцій праці, їх змін у ринкових умовах.

     Слід вирізняти соціальний та функціональний зміст праці. Соціальним є доцільна діяльність працівника, мотивація, ставлення до праці. Функціональний зміст праці проявляється у виконуваних працівниками ролях, функціях.

    Соціологічний підхід до вивчення праці (на відміну від уже знайомого студентам економічного) означає урахування наявності нерівності — неоднакового становища різних соціальних груп та окремих працівників, їх трудової поведінки, що зумовлена насамперед суспільним поділом праці.

     Соціологи виходять із того, що праця є єдиним способом розвитку людства, а соціально-трудові відносини є базисними щодо всіх інших відносин, і оптимізація суспільних відносин (що особливо важливо для подолання протиріч перехідних етапів суспільства) можлива за умов розвитку трудових відносин відповідно до потреб суспільства.

     Необхідно наголосити на соціально-економічній неоднорідності праці як основи соціальної диференціації всього суспільства; розглянути сутність трудового колективу як основного суб’єкта трудових відносин, його соціальну структуру, функції, різні стадії його соціального розвитку.

    Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну організацію і як соціальну спільноту. Колектив як соціальна організація є різновидом суспільного інституту і йому притаманна управлінська ієрархія. Колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства і йому притаманний поділ на соціальні групи.

2.Трудовий колектив та його основні проблеми.

   Соціологія вивчає типи, структуру, функції, стадії розвитку, згуртованість трудового колективу. Згуртованість є однією з основних соціологічних характеристик трудового колективу. Вирізняють такі функції трудового колективу: виробничо-економічну, соціальну й духовно-інтегративну.

      Серед основних проблем оптимізації соціального середовища в трудовому колективі слід виділити ті, що пов’язані з соціально-професійною спрямованістю особистості в трудовій організації. Студенти мають з’ясувати роль соціальних установок у формуванні професійної спрямованості, сутність професійного самовизначення й соціалізації особистості у виробничому колективі сприймати як результат професійної орієнтації, що представлена такими її складовими: профінформацією, профпропагандою, профадаптацією і профконсультацією.

    Адаптація особистості в трудовій організації розглядається як різновид соціальної адаптації. Для більш глибокого її розуміння вивчаються структура і чинники адаптації, критерії її успішності, вибір професії як передумови професійної адаптації, трудова мобільність, безробіття.

Важливим завданням соціології праці й управління є формування відповідного ставлення до праці. Студенти мають вирізняти такі типи ставлення до праці: супернормативне — виключно сумлінне; нормативне, яке відповідає діючим нормам; ненормативне — несумлінне.

   Структурними елементами ставлення до праці є мотивація, трудова поведінка й оцінка праці. Трудова поведінка людини визначається взаємодією ряду суб’єктивних і об’єктивних чинників. Суб’єктивні чинники — це потреби, інтереси, прагнення, цінності, ідеали, орієнтації. Вони є складовими соціального процесу — мотивації. Мотивація як внутрішня збуджувальна сила зумовлена необхідністю задоволення певних потреб. Отже, первинним елементом мотивації є потреби.

      Студентам необхідно знати, що трудова діяльність людини грунтується одночасно на декількох мотивах, що складають мотиваційне ядро. Воно має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудової ситуації. У ринкових умовах особливої ваги набуває вивчення таких трудових ситуацій, як вибір та зміна фаху або місця роботи. У зв’язку з цим стають актуальними проблеми опосередкованого стимулювання, тобто створення умов для таких трудових ситуацій, що спонукають особистість діяти певним, заздалегідь передбаченим чином.

     Стимулювання праці може носити економічний, соціальний соціально-психологічний і моральний характер. Стимули бувають матеріальними, нематеріальними, соціальними, творчими, моральними, соціально-психологічними.

     При вивченні питань ставлення до праці слід звернути увагу студентів на наявність такого явища, як відчуження праці. Воно було описане Марксом і аналізувалося лише стосовно капіталізму. Стосовно ж соціалізму про нього стало можливим згадувати лише з початком горбачовської “перебудови”.    Натомість Н. Смелзер вказує, що відчуження — феномен усезагальний. З’явившись на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві воно не лише не зникає, а посилюється і набуває різних форм.

   Відчуження праці передається почуттям безпорадності, бо робітники не мають можливості придбати необхідні ресурси, їм не належать засоби виробництва, вони не розпоряджаються результатами своєї праці;

втратою відчуття сенсу своєї праці, бо у виготовленні кінцевого продукту робітник виконує лише одну якусь операцію і часто-густо не має контакту з виконавцями інших операцій;

появою відстороненості, бо робітник не відчуває гордості за колективні здобутки, задоволення від процесу творення.

      В. Блаунер унаслідок наукових досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а, перш за все, соціальні структури, які формуються у різноманітних трудових обставинах.

3.Структура соціального управління соціально-трудовими процесами

      У структурі соціального управління соціально-трудовими процесами і відносинами слід вирізняти такі складові:

вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень;

використання різноманітної інформації у процесі управління;

цілеспрямоване використання певних методів і формування відповідних стилей керівництва;

розвиток самоврядування й виробничої демократії;

планування соціального розвитку об’єктів управління.

    Студенти мають відрізняти поняття “управління”, яке є більш загальним, від поняття “керівництво”, яке стосується людського чинника; поняття “управління” — від поняття “менеджмент”. Як вважають українські вчені А. Хоронжий і Ю. Пачковський, менеджмент поєднує в собі різні підходи керування виробництвом. Існує така думка, що вживання терміну “менеджмент” пов’язане насамперед з ефективним управлінням. Як стверджує відома українська соціолог Н. Черниш, менеджмент виробляє і застосовує на практиці найефективніші моделі, технології, засоби, методи управління виробництвом.

     Слід зазначити, що соціологія праці й управління нині успішно розвивається в Україні. Ведуться різноманітні соціологічні дослідження. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соціологів є виявлення ставлення респондентів до ринку праці, розвитку підприємництва, процесів приватизації, шляхів виходу з економічної кризи, методів подолання споживацьких настроїв, відчуженості, форм соціального захисту найбільш вразливих верств населення.

Література

Дикарева А. А., Мирская М. И. Социология труда: Учеб. пособие. — М., 1989.

Дворецкая Г. В., Махнорылов В. П. Социология труда: Учеб. пособие. — К., 1990.

Кравченко А. И. Социология труда в ХХ веке: Историко-критический очерк. — М., 1987.

Полторах В. А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. — К., 1992.

Социология труда: Учебник / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Кравченко, В. В. Щербины. — М., 1993.

Кравченко В. И. Прикладная социология и менеджмент. — М., 1985.

Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / Відп. ред. В. А. Полторак. — К., 1993.

Краткий словарь по социологии. — М., 1998.

Навчальні завдання

Чітко визначивши предмет вивчення соціології праці й управління та інших наук, що мають спільний об’єкт вивчення, схематично відтворіть зв’язок між ними.

Виписати основні терміни, що відтворюють соціологічні аспекти праці й управління, спочатку дати їм пояснення, виходячи з власного життєвого досвіду та теоретичних знань, а потім (користуючись словниками та іншими літературними джерелами) виписати й порівняти їх наукові тлумачення, що наводяться різними авторами.

Проаналізувати систему управління конкретного трудового колективу і виявити елементи різних управлінських теорій, що містяться в ній. Занотувати основні моменти з теорії, що становлять методологічні основи соціології менеджменту, і спробувати знайти їм застосування в практичній діяльності по управлінню трудовим колективом. Матеріал подати у вигляді наступної таблиці.

Теорія

Практика

Автор

Основні
принципи

Зміст управлінських дій, що відповідають
даному принципу

Пропонується ранжувати за ступенем значущості наступні фактори, що характеризують ділові та особисті якості керівника: професійні знання, досвід, відповідальність, надійність, працелюбство, старанність, дисциплінованість, взаємовідносини з іншими працівниками, готовність до співробітництва, цілеспрямованість, бажання й здатність до самовдосконалення, самостійність у роботі, здатність самостійно приймати рішення.

ТАБЛИЦЯ ОЦІНКИ ДІЛОВИХ ТА ОСОБИСТИХ ЯКОСТЕЙ КЕРІВНИКА


п/п

Фактор

Коефіцієнт
питомої ваги

Максимальний бал

Обгрунтування оцінок

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Разом:

Необхідно виділити три головних із них, по кожному фактору проставити коефіцієнт і відповідний бал. На завершення підбити підсумки, обгрун-тувавши прийняте рішення. Самостійно за таким самим принципом скласти таблицю (за вищенаведеним зразком) ділових та особистих якостей керівника, включивши до неї також 10 факторів, але відповідним чином змінивши їх склад і послідовність.

У стовпці 2 переглянути ділові й особисті якості керівника, виділивши головні з них, другорядні, допоміжні (третьорядні). Заповнюючи таблицю, у стовпці 3 проставити значення коефіцієнта по кожному фактору в діапазоні від 0,1 до 3,0. У стовпець 4 необхідно занести відповідні оцінки в балах, виходячи з того, що коефіцієнт 1,0 відповідає 5 балам, 2,0 — 10 балам, 3,0 — 15 балам. Максимальна підсумкова оцінка в балах не повинна перевищувати 75 балів. У стовпці 5 дати коротке обгрунтування значущості факторів з урахуванням специфіки діяльності конкретних фахівців і керівників.

4. Для більш глибокої перевірки знань заданої теми рекомендується проведення ділової гри (див.: Методические указания к проведению деловой игры “САИТ” по курсу “Социология труда и организация прикладных социологических исследований / Сост. Г. В. Дворецкая. — К., 1991).

Завдання для перевірки знань

Що вивчає соціологія праці й управління?

Назвіть об’єкти соціального управління.

Охарактеризуйте основні етапи розвитку соціології праці й управління.

З’ясуйте сутність основоположних теорій соціології праці й управління.

Охарактеризуйте функції, які має виконувати соціологія праці й управління.

Розкрийте зміст завдань, які має вирішувати соціологія праці й управління в період становлення ринку праці.

Обгрунтуйте необхідність зростання ролі соціології праці й управління в умовах переходу до ринку.

Назвіть складові системи соціального управління.

У чому сутність праці як базового соціального процесу?

Розкрийте сутність соціологічних категорій “зміст праці” і “характер праці”, порівняйте їх.

Розкрийте особливості соціологічного вивчення трудового колективу.

Які соціальні функції виконує трудовий колектив?

Що є основною соціологічною характеристикою трудового колективу?

Які процедури містять соціально-психологічні методи управління трудовим колективом?

Чим відрізняється соціальне прогнозування від планування?

Які специфічні методи використовує соціальне прогнозування?

У чому сутність соціального проектування?

Які наукові методи використовує соціальне проектування?

У чому сутність соціального планування?

Яка роль соціальних технологій в управлінні соціальними процесами?


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

14300. Влияние музыки на организм человека 147.45 KB
  Курсовая работа по общей психологии на тему: Влияние музыки на организм человека Введение Данная курсовая работа является попыткой раскрыть и объяснить особенности реакции человеческого организма на определённые звуковые раздражители а точнее – от прослу...
14301. Внеклассное музыкальное занятие по теме: Детская полька 1.01 MB
  Внеклассное музыкальное занятие по теме: Детская полька Возраст детей: 57 лет Время проведения: 20 минут Цель занятия: Найчить дтей танцевать Детскую польку Задачи занятия: 1 Образовательная: Расширить представление и получить знания о Чешских танца
14302. Вокальная музыка 14.72 KB
  Вокальная музыка Вокальная музыка это музыка в которой голос главенствует или равноправен с инструментами с сопровождением или a cappella. Крупные жанры музыкальнодраматическое произведение оратория средние жанры кантата вокальный цикл литургия хоровой концерт...
14303. Основи музичної грамоти 1.41 MB
  ЛЕКЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ Основи музичної грамоти спеціальність 5.010102. Початкове навчання Викладач Громова Н.О. Музика це мистецтво звуків. В звукових художніх образах відображається оточуюча нас дійсність передаються відчуття настрої переживання людей...
14304. Электронный осциллограф. Исследование чувствительность пластин вертикального и горизонтального отклонений осциллографической трубки 37 KB
  Отчет по лабораторной работе №2 Тема: Электронный осциллограф Цель работы. Исследовать чувствительность пластин вертикального и горизонтального отклонений осциллографической трубки. Наблюдать с помощью осциллографа синусоидальное напряжение полученное с вых
14305. Исследование электромагнитных колебаний в параллельном RLC контуре 40 KB
  Отчет по лабораторной работе №3 Тема: Исследование электромагнитных колебаний в параллельном RLC контуре Задача Для параллельного LC колебательного контура измерить и вычислить следующие величины: В режиме свободных затухающих колебаний: период колебаний лог
14306. Экспериментальная проверка принципа эквивалентности масс 142 KB
  Отчёт по лабораторной работе №4 Тема: Экспериментальная проверка принципа эквивалентности масс Задача: 1. Проверка принципа эквивалентности масс. 2. Измерение ускорения свободного падения тел. 3. Знакомство с методом измерения длительности импульсов частот
14307. Измерение отношения заряда электрона к постоянной Больцмана 66.2 KB
  Отчет по лабораторной работе №7 Тема: Измерение отношения заряда электрона к постоянной Больцмана Задача Измерить зависимость тока короткого замыкания коллектора транзистора от напряжения между эмиттером и базой. По результатам измерений определить отнош
14308. Измерение скорости звука в твёрдых телах 35 KB
  Отчет по лабораторной работе №9 Тема: Измерение скорости звука в твёрдых телах. Задача Измерить скорость распространения продольной волны сжатия в образце. Измерить скорость распространения сдвиговой волны в образце. Блоксхема экспериментальной уст...