48007

СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ЯК СИСТЕМИ ЗНАНЬ І СВІТОГЛЯДУ

Конспект

Логика и философия

Філософія і світогляд. Філософія як ядро філософського типу світогляду. Філософія історії. Філософія.

Украинкский

2013-12-06

1.26 MB

7 чел.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

*

Блок 1. СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ЯК СИСТЕМИ ЗНАНЬ І

СВІТОГЛЯДУ

Модуль 1.

 

Філософія і світогляд.

  1.  Світогляд як духовно-практичний феномен.
  2.  Історичні типи світогляду.
  3.  Філософія як ядро філософського типу світогляду.

Рекомендована література

Основна література

1. Бойченко І.В. Філософія історії. Підручник. — К.: Знання, 2000,—

С. 15-94.

  1.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. —
    К.: Вікар, 1997. - С. 5-Ю.
  2.  Філософія. Підручник / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь, 2001. —

С.3-30.

  1.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В.Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.
  2.  Введение в философию. Учебное пособие для вузов / Фролов -
    И.Т. й др. - М.: Республика, 2002. - С.7-39.

6. Філософия. Учебное пособие для студентов вузов / Отв. ред
В.П. Кохановский. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — С.3-36.

Додаткова література

  1.  Ясперс К. Смьісл истории й ее цель // Ясперс К. Смьісл й
    назначение истории. — М., 1991.
  2.  Ортега-и-Гассет Хосе. Чтотакое философии?: М.: Наука, 1991.—
    С. 51-191.
  3.  Новая философская знциклопедия. В 4 т. - Т.2. — М.: Мьісль,

2001. - С. 578-579.

4. Всемирная знциклопедия: Философия / Глм. нвуч. ред. й сост.
АА Грицанов. - М.: АСТ; Мн.: Харвест, Соїрвмвинмй литератор, 2001. —
С. 638-639.

Модуль 2. Предмет і функції філософі?.

  1.  Предмет і об'єкт філософії.
  2.  Функції і призначення філософії.
  3.  Філософія та історія філософії.

 Рекоменд0вана література

Основна література

  1.  Бойченко І.В. Філософія історії. Підручник. - К.: Знання, 2000.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. —
    К.: Вікар, 1997. - С. 10-30.
  3.  Філософія. Підручник / За ред. І.В. Бичка. - К.: Либідь, 2001. -
    С.3-30.
  4.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.
  5.  Введение в философию. Учебное пособие для вузов / Фролов -
    И.Т.
    й др. - М.: Республика, 2002. - С.7-39.
  6.  Філософия. Учебное пособие для студентов вузов / Отв. ред
    В.П. Кохановский. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - С.3-36.

Додатково література

  1.  Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения: В 4 т. — Т.
    1. - М.: Мьісль, 1976. - С. 63-94.
  2.  Ортега-и-Гассет Хосе. Что такое философия?: М.: Наука, 1991.
    -С. 51-191.
  3.  Новая философская знциклопедия. В 4 т. — Т.2. — М.: Мьісль,
    2001. - С. 578-579.
  4.  Всемирная знциклопедия: Философия / Глав. науч. ред. й сост.
    АА. Грицанов. - м.: АСТ; Мн.: Харвест, Современньїй литератор, 2001. -
    С. 638-639. К

Модуль з. Філософія Давньої Індії та Давнього Китаю.

  1.  Зародження філософії на Давньому Сході.
  2.  Філософія Давнього Китаю.
  3.  Філософія Давньої Індії.

Рекомендована література

Основна Література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. -^ с 32-35, 35-37.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.

Пекариклм. Філософія. Курс лекцій. - К., 1998.

  1.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  2.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. — С.9-52.
  3.  

- 4 -


Додаткова література

  1.  Древнеиндийская философия: Начальний период. - М.: Соцзк-
    гиз, 1953.
  2.  Радхакришнан С. Индийская философия: В 2-х тт. - М.: Иност-
    ранная литература, 1956, 1957.
  3.  Буддизм: четьіре благородньїх истиньї. — М.: ЗАО Зксмо-пресс,
    Харьков: Фолио, 1999.
  4.  Древнекитайская философия. Собрание текстов в 2-х тт. - М.:
    Мьісль, 1972,1973.

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ МОДУЛІВ v

Модуль 1. Філософія і світогляд.

1. Філософія і світогляд. Філософія має органічний зв'язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: "Світогляд - це форма суспільної відомості"; "світогляд - це форма самоусвідомлення особистості"; "Світогляд - це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі"; "Світогляд — це система принципів діяльності людини"; "Світогляд - це погляд людини на світ як ціле"; „Світогляд - це спосіб духовно-практичного освоєння світу".

Всі ці та й чимало інших визначень, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття "світогляд" - багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх визначень, на нашу думку, найбільш прийнятним і узагальненим є таке: світогляд - це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд € системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і практично. Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає?

Спільність філософії і світогляду в тому, що юни: 1) с своєрідними формами суспільної свідомості, способами духоіНО-Ярактичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислений - іІДМОІІЛння "людина —

 світ"; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад, виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд — це нетотожні поняття. В чому полягає їх нетотожність?

  1.  Поняття "світогляд" більш широке за обсягом, ніж поняття "філо
    софія". Світогляд включає в себе різноманітні погляди людини на світ —
    філософські, релігійні, суспільно-політичні, економічні, етичні, есте
    тичні і т.п.
  2.  Для характеристики світогляду використовуються поняття "загаль
    на картина світу", "світовідчуття", "світосприйняття", "світоуявлення", "світо
    розуміння" тощо. Для філософії найважливішими в цьому контексті є
    "світорозуміння".
  3.  Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає
    в себе онтологію, логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антро
    пологію і т.п. В структуру останнього входять досвід, знання, віра, ціннісні
    орієнтації, переконання, ідеали тощо.
  4.  Філософія являє собою форму суспільної свідомості, світогляд і
    науку. Світогляд як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-
    практичного освоєння не є наукою. Він може ґрунтуватися на не наукових
    засадах.
  5.  Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми
    методами, принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маю
    чи таку функцію, як логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

2. Історичні типи світогляду. Виокремлюють три основні типи світогляду — послідовно — міфологічний, релігійний, філософський.

Міфи — історично перша форма світовідчуття епохи. Міфи постають як чуттєве ставлення людини до світу, зокрема — історичного світу, який виокремлюється в цей час з природного універсуму. Але воно о/:об-ливе, світоглядне. Тому міф — це не просто чуттєве відношення, відчуття, а світовідчуття. Тобто це таке відчуття історичної реальності, коли щось конкретно-чуттєве сприймається як узагальнене, чуттєве охоплення світу як цілого. Адже з трьох основних рівнів відношення людини до світу — світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння — в міфологічному баченні історії в найрозвинутішому вигляді постає саме світовідчуття. А світосприйняття та світорозуміння перебувають тут ще в латентному (прихованому й Іародковому) стані. Тому міфологічне світовідчуття виконує не тільки свої власні функції, а, значною мірою, - й функції уявлення та узагальнення, іластиві в розвинутих формах світогляду відповідно світосприйняттю й світорозумінню.

Конкретно-історичнатпецифіка узагальнення в міфології. Міфічне сіітовідчуття, на відміну від звичайного, фізіологічного, завжди містить у

 1  


собі момент чарівного, фантастичного, постає як чуттєве персоніфіковане й водночас узагальнене уособлення якоїсь вищої сили, Ідо творить історію природи й людей (які в міфології розглядаються як щось єдине, одне з природою). Міфічне узагальнення не є логічним, воно відбувається не через абстрактні поняття (бо їх ще взагалі немає), а, спочатку, — через чуттєві персоніфікації тотемного характеру, що поступово трансформуються в богів. При цьому й боги на перших стадіях свого виокремлення в системі міфологічного світогляду не відокремлюються ще від відповідних сфер, стихій, процесів, явищ чи предметів дійсності. Наприклад, у стародавніх греків Деметра напочатку була не богинею, а безпосереднім уособленням плюдючості й землеробства; Гефест — безпосереднім уособленням вогню та ковальської справи тощо. З цим пов'язана ще одна особливість міфу як форми світоглядного освоєння людського світу — те, що він (міф) не є причинно-наслідковим поясненням явищ, процесів і речей. Міф — це така об'єктивація суб'єктивного переживання чи враження, за якої породження людської фантазії приймаються за реальність, причому — справжню, тоді як реальність тлумачиться як щось похідне, вторинне.

Антроморфізм — це уподібнення людині, її фізичній і психічній будові процесів, речей і явищ живої й неживої природи, універсуму в цілому й тих фантастичних істот, якими міфологічна свідомість населяє світ. Соціоморфізм — таке ж уподібнення, але вже не окремій людини, а тогочасному суспільству, мережі відносин між тогочасними людьми системи взаємин між міфологічне тлумаченими істотами, речами, процесами і явищами.

Міфологічне осягнення історії — ще не цілеспрямоване, спеціальне й послідовне, а синкретичне, нерозчленоване, що поєднує не тільки мовний вираз певного сюжету з його ритуальним, обрядовим і жестовим зображенням, а й низки по суті всіх основних наступних різновидів і жанрів духовної творчості — від казки, байки, епосу, пісні й танцю до спеціалізованого філософського осмислення історії, яке виокремиться в автономну галузь пізнання значно пізніше.

Лише з розкладом міфологічного світогляду, по-перше, час зрушує з мертвої точки; по-друге, суб'єктом і носієм філософських та й, загалом, релігійних уявлень про історію стає вже не тільки, а поступово і не стільки народ у цілому, але й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною чималою мірою зумовлено те, що рух історичного часу тлумачиться неоднозначне : як вияв промислу Божого чи природних закономірностей, як вічне повернення чи як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як нисхідна лінія змін регресивних.

Релігійний світогляд постає другою, наступною після міфології стадією в осягненні історичним суб'єктом в усіх Його масштабах і різнови-

- 8 -

дах, — від окремого людського індивіда до людства загалом, своєрідності історичного процесу, його генези, сутності, єдності й розмаїття виявів. Величезною заслугою релігії є передусім те, що вона прагне збагнути всесвітню історію не як просто дедалі обширнішу у просторі й тривалішу в часі низку нескінченних обернень і перетворень, а виявити та зрозуміти внутрішній смисл історичного процесу. У цьому, зокрема, полягає її відмінність від множини інших форм і галузей людського пізнання, що розбруньковуються й автономізуються в процесі поступового розкладу первісної міфології.

Релігійне осягнення історичної реальності, на відміну від міфологічного, вже не є суто нерефлексивним, лише стихійним. Воно реалізується вже через єдність стихійної й свідомої складових.

За своїм етимологічним значенням термін "релігія" бере коріння з латини. Він означає "набожність", "благочестя", "святиня", "зв'язок", "предмет культу". Цей термін філософи, соціологи, психологи, богослови, історики, письменники, діячі культури тощо тлумачать по-різному. І це цілком природно, оскільки релігія становить собою вельми складне, багатомірне явище. Тому неоднозначність її трактовок зумовлена передусім об'єктивно, особливостями, сутністю, структурою та функціями в пізнанні суспільно-історичних явищ та їх зміні. Але чималою мірою ставлення до релігії визначається у її дослідників і їх власним світорозумінням та життєвою позицією, що неминуче мають певний відтінок суб'єктивності.

При всьому багатстві змісту й різноманітності форм вияву релігію не можна ототожнювати повністю з релігійним світоглядом, в тому числі — історичним релігійним світоглядом. Співвідношення релігії та релігійного Історичного світогляду може бути різним; воно залежить від того, в якому ракурсі поставатиме таке непросте явище як релігія.

3. Філософія як ядро філософського типу світогляду.

Філософія як і інші історичні типи світогляду дає відповідь на три основні світоглядні питання, які вона формулює максимально просто: "Хто гака людина? (Хто я?)", "Що таке світ? (Що мене оточує, де я?)", "Яке призначення людини в світі? (Для чого я живу?)". Таку чітку постановку мигань і доволі переконливі відповіді на них філософія дає, опираючись на Іюзум. Філософія як система знань і є спробою раціонально (розумно) і

• истемно відповісти на основні світоглядні питання.

При цьому слід розрізняти філософію як систему знань від філо-

• офії як світогляду. Можна знати про погляди певного філософа (наприк-
м«д, Платона чи Маркса) і не поділяти їх. Тобто знання стають основою
еіітогляду лише в тому випадку, якщо ми довіряємо їм, віримо у них і
керуємося ними у своєму житті. Отже,
ядром будь-якого світогляду є
переконання.

- 9 -


Модуль 2. Предмет і функції філософії.

1. Предмет і об'єкт філософії.

Розкриття предмета будь-якої науки, і філософії теж, передбачає окреслення відповідного кола проблем, як та чи інша наука досліджує, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами, як було вже показано вище, є загальні проблеми існування світу як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб'єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку необхідно включати як основне, - відношення "людина—світ", його різні модифікації.

Скажімо, у Гегеля в основі його філософської системи лежить так звана "абсолютна ідея", яка є ні чим іншим, як гіперболізованою, об'єктивованою людською свідомістю, "абсолютним розумом". У філософії екзистенціалізму, у Ж.П. Сартра, абсолютизується, перебільшується "світ людини", її суб'єктивність. Для Л. Фейєрбаха "єдиним, універсальним і вищим предметом філософії" є "людина і природа як базис людини";1 філософські концепції, наприклад, Д. Локка, П. Гольбаха та інших ґрунтуються на пріоритетності світу, природи, матерії, їх об'єктивності тощо.

Отже, при осмисленні основних проблем буття філософи так чи інакше розглядали їх через призму відношення "людина-світ", що і є основним об'єктом філософських досліджень. Не випадково Йоган Фіхте, представник німецької класичної філософії, вважав, що розвиток філософії може відбуватися двома основними шляхами — від речі до ідеї (Фіхте називав такий підхід "догматизмом") і від ідеї до речі (філософ називав такий підхід "ідеалізмом").

Фактично ж німецький учений визначив два основні протилежні напрямки у філософії - матеріалістичний ("від речі до ідеї") та ідеалістичний ("від ідеї до речі"). Бо що таке матеріалізм?

Матеріалізм (від лат. маІегіаІІБ — речовинний) — це філософський напрямок, який виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними а свідомість, мислення, дух — вторинними. З точки зору матеріалізму, сві як природа є матеріальним, об'єктивним, незалежним від людини, її волі свідомості. А сама свідомість, мислення, дух є властивістю високооргані зованої матерії, її ідеальним відображенням.

Ідеалізм (від грецьк. іс/еа — ідея, образ, поняття) — філософськиї напрямок, протилежний матеріалізму, який виходить з того, що свідомість мислення, дух є первинними, а природа, буття, матерія — вторинними. Ві поділяється на певні різновиди — об'єктивний ідеалізм та суб'єктивни

1 Л.Фейербах. Избр. филос. соч., т. 1, — М., 1955, с. 202.

 Ідеалізм залежно від того, яке духовне першоначало кладеться в його основу. Об'єктивний ідеалізм за основу дійсності приймає безособистісний дух, розум, свідомість ("абсолютний дух", "абсолютний розум", "чиста свідомість"). Суб'єктивний ідеалізм конструює світ на основі особливостей Індивідуальної свідомості і ставить цей світ в залежність від неї, від "Я".

Філософія — це наука про загальне. Однак, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для з'ясування своїх проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.

Філософія не може будуватися за природничо-науковими зразками. Нона має своє "поле" дослідження, свої міри точності і доведення. Для філософії основним предметом розгляду є найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільства, мислення та їх відношення.

Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а широкими засобами людської предметної діяльності — прак-Іикою як сукупністю матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експе-І Іиментально-наукової, чуттєво-споглядальної діяльності людини. 2. Функції і призначення філософії.

Філософія відіграє важливу роль у суспільстві, насамперед, у розвитку суспільної свідомості, та і самої людини, її сутнісних сил. Свідченням цього є найважливіші функції філософії.

Функція (від лат. — виконання, звершення) — спосіб діяння якоїсь • истеми, органу, який спрямований на досягнення певного результату. Філософія як форма суспільної свідомості, як система певних знань, законів і принципів, має досить вагомий функціональний потенціал.

Давно помічено, що існує зв'язок між рівнями розвитку філософії, і йміть самим фактом її існуванням з одного боку, і розвитку свободи •дини, політичної свободи, з іншого. Бо там, де розвинена філософія, Івивається і свобода. Філософія створює сприятливий ґрунт для цього ІІвз розвиток духовних підвалин суспільства. Вона впроваджує у суспіль-< відомість загальнолюдські цінності — ідеї свободи, невід'ємних прав •дини, справедливості, соціальної рівності тощо.

Згадаймо Джона Локка, котрий наголошував, що людина від приро-має три невід'ємні права: право на життя, право на свободу і право на иіатну власність, набуту чесною працею. Ф.М. Вольтер стверджував: І і люди народжуються вільними"; Т. Гоббс: "Природне право будь-якої Ідини — це її свобода". Г. Гегель: "Людина, як така, вільна. Свобода ку складає найголовнішу властивість її природи". Всю історію людства 'Іццький філософ пов'язував з "прогресом в усвідомленні людиною сво-ди". "Приватна власність, — підкреслював Гегель, — є єдиною сутніс-

-  11  -


Але головне значення слова — людина як індивідуальне і як універсальне космічне буття. Атман — це початок, основа і завершення всього сущого. Це — свідома істота, творець світу, він "повелитель усіх істот, цар усіх істот".

Атман — не тільки початок, але і основа всього сущого, субстанція. "На ньому виткано небо, земля і повітряний простір разом з розумом і всіма подихами". Цар Ашвапати роз'яснює брахманам, що атман — це не небо, не Сонце, не вітер, не вода, не простір, не земля, а якесь ціле, що являє себе в частинах як тотожне саме собі.

Приблизно в цей же час в Китаї формуються міфологічно-філософські уявлення, які увійдуть пізніше в класичну китайську "Книгу змін" ("І-цзин") у якості її основи. Це ідеї вічного коловороту усіх речей у природі в результаті балансу і циклічного взаємного переходу одне в одне двох першоначал, з яких складається усе існуюче — світлого ("Ян") і темного ("Інь"). Ці першоначала також асоціювались, відповідно, з іншими парами: "чоловіче" — "жіноче", "небо" — "земля". Очевидно, що ні в якому разі не можна асоціювати ці пари з парою "добро" — "зло", як це відбувається у зороастризмі щодо пари "світло — темрява". Домінування кожного з першоначал у давньокитайській міфологічній філософії строго почергове. Чергування такого домінування простежується на 64 стадіях, що значно переважає звичний для європейців природній цикл у 12 стадій (години, місяці тощо) або навіть місячний цикл у 28 днів. Цикл у 64 стадії строго вирахуваний і може бути легко переформульований у кодах двоїч-ного типу, на яких базується програмування сучасних ЕОМ. 64 стадії позначаються завдяки заданню одного з двох значень по кожній з шести позицій, з яких складається визначення кожної стадії. Таким чином, з точки зору програмування 64 стадії — це кількість комбінацій, які входять у множину "2 у ступені 6". "Книга змін" мала великий вплив на формування усієї подальшої філософії Давнього Китаю, особливо філософії даосизму.

2. Філософія Давньої Індії.

З УІ-У століть до н.е. індійська філософія стала розвиватися в руслі класичних систем (веданта, санкх'я, йога, вайшешика, міманса). Разом з переліченими ортодоксальними напрямками староіндійської філософії веданта визнає авторитет Вед і розглядає їх як джерело істинного знання. Виняток становить школа локаята (вчення "чарваків"), яка піддала критиці всі ведійські авторитети і джерела.

Веданта (санскр., буквально — кінець Вед) — одна з впливових систем староіндійської філософії, згідно з якою світ складається з безособового світового духу — "брахмана". В центрі уваги стояло питання про

-  14 -

 стосунки брахмана і атмана. Щодо ступеня своєї досконалості індивідуальна людська душа поступається перед світовим духом, бо вона тісно пов'язана з тілом (атманом). Коли душа покидає тіло, вона зливається з брахманом, ототожнюється з ним.

Санкх я (санскр., буквально — число, перелік). Засновником цієї школи вважається Капіла (VII ст. до н.е.). Санкх'я виходить із визнання двох реальностей: матеріальної першопричини ("пракриті') і духовної ("пу-руша"). "Пракриті" — основа і першопричина існування будь-яких об'єктів. При зіткненні "пракриті" і "пуруші" виникає інтелект, органи сприйняття, потім п'ять матеріальних елементів — ефір, повітря, вогонь, вода і земля.

Близькою до системи санкх'я була система Йога (санскр., буквально — з'єднання, глибокі роздуми, споглядання). Засновником її був Па-ганджалі (II ст. до н.е.). Йога розробила цілий комплекс заходів з досягання особливого духовного стану, що приводить до визволення через систематичне тренування тіла і душі. Дух у йоги є початком усього. Згідно з йогою (як і санкх'я), вільна душа зв'язана з фізичним тілом, а також з почуттями, розумом, "Я". Йога означає припинення цього зв'язку, визволення "Я". "Я" — це чиста свідомість, що відкриває шлях до йоги два стани рівнів духовного життя. Це зосередження розуму на одному об'єкті - предметі розуму і припинення будь-якої діяльності розуму. Саме ці стани очищають розум від страждання (раджоса) і дають виявитись задоволенню, позитивним емоціям (саттві).

Вайшешика (санскр., від вишеша— відмінність, особливість). Засновником цієї школи був Канада (III ст. до н.е.). Згідно з ученням вайшешика, простір, час, душа та розум ("Ану") існують вічно, вони невідчутні, єдині і всепроникаючі. З "Ану" бог створив світ, з "Ану" утворюються всі предмети. Тут же має місце спроба дати аналіз категорії "небуття". Неісну-мння до виникнення (відносне небуття) розглядалось як відсутність чого-нвбуть в іншому, а неіснування після знищення (абсолютне небуття) - як відмінність однієї речі від іншої.

Міманса (санскр., буквально роздуми, дослідження). В центрі уваги міманса стояло питання, як звільнити безсмертну душу від зв'язків з мате-ріяльним світом, який є носієм страждань.

Чарвака (санскр., походить від "чар" (чотири) і від "вак" (слово), що пов'язане з визнанням наявності чотирьох "великих елементів" — землі, «оди, вогню, повітря, — з різних сполучень яких складається світ, скла-дцться все, що є. Чарваки поділяли запропонований ще локаятою принцип індивідуальної природи кожної речі.

На відміну від шкіл веданта, санкх'я, йога, вайшешика, міманса,

школа чарвака визнавала існування лише одного світу, заперечувала

-  15 -


існування людини після смерті. Сенс життя чарваки бачили не в аскетизмі, а в насолоді.

Найбільш відомим ученням Стародавньої Індії був буддизм, засновником якого є Будда Шакья-Муні (556-476 рр. до н.е.). Його ім'я від батьків — Сіддхартх Гаутама. Він син царя індійського племені Шакья. Термін "Будда" не є власним іменем, а швидше означає статус людини, стан її свідомості і означає "просвітлений".

В центрі уваги буддизму — вчення про "Чотири шляхетні істини": істина страждання ( "Усе в світі скороминуче, не має сталої субстанції, а тому повно скорботи" ), істина причини ("Причиною страждань є жага буття, бажання потягу, пристрасті" ), істина звільнення ("Звільнитися від страждань можливо лише відмовившись від бажань, стримуючи в собі пристрасті") та істина шляху ("Для досягнення спасіння необхідно виключитися з кола перевтілень, досягнути стану нірвани, тобто згасання або зникнення"). Шлях спасіння також називають восьмискладовим, адже в нього входять: правильні погляди, правильні наміри, правильна мова, правильні дії, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильне усвідомлення і правильне зосередження.

Буддизм розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів — "дхарм". "Буття є лише одвічне хвилювання дхарм". "Дхарми" невпинно змінюються, отже, в кожний момент дана річ уже інша. Реальність постає як процес вічного і безперервного становлення. До речі, "нірванна", до якої прагнуть буддисти для досягнення просвітлення, означає "охолодження" і характеризує стан свідомості, позбавленої бурхливого і хаотичного руху "дхарм", який "розігріває" і "розпалює" душу.

3. Філософія Давнього Китаю.

Ранньокласове суспільство давнього Китаю в VI-!!! ст. до н.е. являло собою типову "східну" деспотію з вкрай вираженою соціальною нерівністю, де укоренилися застарілі патріархально-родові відносини. Це був період, коли сформувалися основні філософські школи: конфуціанство, даосизм, моїзм, фадзя (школа легістів).

Одним із важливих учень Стародавнього Китаю був даосизм. На відміну від конфуціанства, легізму і моїзму, які головну увагу звертали на проблеми людини і суспільства, даосизм займався проблемами буття, небуття, питаннями об'єктивної картини світу.

Засновником даосизму вважається Лаоцзи (Лао-цзи) (579-499 рр. до н.е.). Лао — це прізвисько, що означає "Старець". Є думка, що Лаоцзи залишив після себе книгу в пять тисяч слів "Дао-дв-цзин" — "Шлях доброчесності або Книга про силу і діяння". Якщо для конфуціанців, моїстів, законників "дао" — це шлях розвитку, дорога, по якій ходяїь люди, то для даосів "дао" — всеосяжне світоглядне поняття. Це - закономірність, закон,

-   16 -

 водночас і першоначало, першооснова. "Дао ~ корінь неба і землі, Дао ~ мати всіх речей, Дао лежить в основі світу".

У автора трактату "Дао-де-цзин" дао роздвоюється і вступає в суперечність із самим собою. З одного боку, "дао — мати всіх речей", їх основа, завдяки йому народжується все суще. Дао нескінченне, невичерпне, повсюди діюче. "Дао не має вивляду, не вигукує, не має форми, дивишся на нього, але не бачиш, слухаєш його, але не чуєш, ловиш його, але не можеш піймати". Але ці дао внутрішньо зв'язані один з одним, переходять один в одного. "Обоє вони одного і того ж походження, але з різними назвами". Безіменне дао ототожнюється з небуттям, а буття — є дао, що має ім'я. В трактаті "Дао-де-цзин" говориться, що "буття і небуття породжують одне одного", "в світі все народжується в бутті, а буття народжується у небутті".

Отже, встановлюючи певну послідовність, можна уявити собі даоську картину світобудови. Небуття первинне. Це є дао, що не має імені. Воно не має імені тому, що, назвавши його, ми тим самим перетворили б його в ГІуття. Звідси — небуття породжує буття. "Під небом усе — лише тимчасово оуває", тобто усі речі, маючи своєю першоосновою небуття, повсякчасно Ідуть в небуття. "В світі велике різноманіття речей, але всі вони повертаються до свого начала". Таким чином життя природи й людини постає підпорядкованим не волі неба, як це традиційно вважалось в тогочасному Китаї, а всезагальному закону "дао". Світ знаходиться в постійному русі та мінливості. Діяти всупереч дао неможливо. Замість суспільного порядку даоси пропонували порядок природний і тим самим їх погляди були протилежними не тільки поглядам законників з їх повним підпорядкуванням мюдини державі, а й конфуціанців.

Засновником давньокитайської філософії був Конфуцій (Кун-Фу-ціи), який жив у 551-479 роках до н.е. Конфуцій походив з давнього аристократичного, але збіднілого роду. У нього було багато учнів. Кон-І'.-цій не залишив після себе жодного написаного рядка. Все відоме нам Конфуція і конфуціанство — це записи, праці його учнів, що зафіксо-у так званому "чотирикнижжі". До нього входять: 1) "Дасюе" — ке-ицтво для чиновників; 2) "Чжунь-юнь" ("Золота середина", "Середина гійність", "Незмінна середина"); 3) "Лунь-юй" ("Бесіди і висловлюван-І, 4) "Мен-цзи" — книга конфуціанця Менцзи. Конфуціанство відобра-"ч і в "Пятикнижжі": Книга пісень, Книга історії, Книга перемін, Книга дів, літопис "Чунь-цю".

Основний зміст конфуціанства викладено в книзі "Люнь-юй". В центрі етичного вчення конфуціанства знаходиться дао як моральний за--н, людинолюбство, моральний ідеал. На питання "Що є жень?" (люди-"Іюбство), Конфуцій відповів: "Не роби людині того, чого не бажаєш

- 17 -


якщо бачити в ньому тільки плинність, а не розуміти причину і природу цієї плинності. Онтологічне світ — не ілюзія, а порожнеча. Ця порожнеча, однак, є джерелом усіх речей світу. Досягнути єднання з цією порожнечею у своїй свідомості, отже, означає не лише звільнити свою свідомість від плинних речей, які змушують нас страждати, але, передусім, означає досягти творчого стану свідомості, яка відкрита для будь-якого сприйняття і тому абсолютно вільна. Це свідомість немовляти, у якого все життя попереду і немає ніякого минулого. Зречення минулого є доволі сильним мотивом філософії дзен-буддизму, що виявляє себе у різних формах, принциповою з яких є вимога домінування духу вчення над його формою, Істини просвітлення над шляхом до неї. Основний висновок дзен-буддизму — шлях до просвітлення у кожного свій, цей шлях не підлягає раціональному поясненню, виразити його можна лише опосередковано, за до- , момогою образів. Тому до просвітлення є два шляхи — вивчення історій просвітлення інших людей (більшою мірою повчальних, ніж взірцевих) та допомога наставника. Допомога потрібна для того, щоб за умови другорядного значення текстів зберігати правильну передачу істин дзен-буддизму в поколіннях.

Запитання для самоперевірки

/. Чим філософське знання відрізняється від нефілософського?

  1.  У чому Виявляється світоглядний характер філософського
    Іноння?
  2.  Як можна визначити світогляд?

4. Що таке історичний тип світогляду? Які типи світогляду
нають статус основних і чому?

  1.  Як співвідносяться міфологічний і релігійний світогляди з філо
    софським?
  2.  Як характеризується філософський світогляд у якості істо-
    ричного типу світогляду?
  3.  Як спі&йідноситься філософія з іншими галузями пізнання та
    духовноїкультури?

  1.  У чому полягають відмінності загальнологічного та культу
    рологічного розгляду історичного розвитку філософії?
  2.  За яких історичних обставин створилися умови для виник
    нення філософії?

10. Які осередки виникнення філософії на Сході можна визначи-
у якості основних і чому?

11. Які риси визначають своєрідність філософії давніх Індії та
//нею?

собі. І тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім'ї". Людинолюбство (жень) він вважав золотим правилом моральності.

Людинолюбива людина повинна бути шанобливою, ввічливою, доброю, відданою, правдивою, стриманою, кмітливою, повинна допомагати іншим в їхньому моральному і діловому вдосконаленню. Але конфуціансь-ке людинолюбство не поширюється на всіх людей. "Жень" стосується взаємин між синами і батьками, молодшими і старшими, чиновниками і державцем. Сини повинні шанувати своїх батьків, молодші — покорятися старшим. Шанобливість — основа всякого соціального порядку.

Згідно з Конфуцієм, люди поділяються на "шляхетних" і "низьких". "Шляхетна" людина — це не просто високоморальна людина, а "син неба", еліта, яка керує простолюдинами і примушує їх до праці. "Низька" людина не знає веління неба, тому не боїться його, їй не можна довіряти великі справи, бо з усього вона намагається мати користь, така людина не може

бути людинолюбивою.

В основі конфуціанського ідеалу управління лежить сила морального прикладу. Конфуцій, звертаючись до "шляхетних", казав: "Якщо ви будете прагнути до добра, то і народ буде добрим. Мораль шляхетного подібна вітру; мораль низької людини подібна траві. Трава хилиться туди, куди дме вітер". Згідно з принципом "жень", державці мусять бути людьми мудрими, подавати "низьким" людям приклад правдивості, виявляти почуття обов'язку, піклуватися про них як батьки. "Коли в Піднебесній панує дао, то простолюдини не ремствують". В основі управління народом необхідно дотримуватися морального закону дао. Отже, в управлінні народом конфуціанство віддавало першість моралі перед правом, силі прикладу, переконанню перед примусом.

Протягом тисячоліть, аж до наших днів конфуціанство зберігає свій вплив, визначає норми життя Китаю. Під впливом конфуціанства склалися і зміцніли характерні для Китаю форми соціально-сімейної структури, по-літико-адміністративної системи, стійкі зв'язки і взаємовідносини між людьми, загальні риси способу життя, поведінки, форми мислення тощо.

Не можна обминути увагою також таку філософську течію, як китайський буддизм (чань-буддизм). З часом ця версія буддизму здобула великого поширення на Сході, а сьогодні під назвою "дзен-буддизм" (японський буддизм) має багато прихильників і на Заході та по всьому світу. Основні ідеї цієї течії буддизму запозичені з буддизму класичного -це ідея просвітлення, ідея шляху до просвітлення через позбавлення бажань. Втім, важливу роль відіграє відмінне від індійського буддизму ставлення до світу — в китайській версії слід не відмовлятися від цього світу, а пристосовуватися до закону, який лежить в основі цього світу. Тут помітно відчутний вплив даосизму. Так, світ примарний, але лише у тому випадку,

-  18 -


Завдання для самостійної роботи

Підготуйте для аудиторного обговорення такі проблеми:

  1.  Яка проблема є наріжною для світогляду? Чим відрізняється її
    постановка та вирішення у різних типах світогляду?
  2.  У чому полягає особливість світогляду як системного утворення?
  3.  Що таке структура світогляду?
  4.  Які елементи світоглядної структури відіграють роль основних і з
    якої причини?
  5.  З'ясуйте специфіку методологічного знання.
  6.  Яке місце посідає філософія серед інших форм суспільної свідо
    мості?

  1.  У чому полягає самобутність давньоіндійської філософії щодо
    давньокитайської? Обґрунтуйте свою позицію.
  2.  Назвіть основні філософські школи стародавньої Індії і охаракте
    ризуйте їх.
  3.  Виокреміть найважливіші напрями філософської думки давнього
    Китаю і розкрийте їх особливості.

Теми для написання реферату

  1.  Соціально-історичні передумови виникнення філософії.
  2.  Філософія як сукупність ідей і філософія як відносно самостійна
    пізнавальна галузь: особливості історичного становлення.
  3.  Філософія як синкретичний первісний комплекс людських знань:
    основні характеристики.
  4.  Міфологічний і релігійний світогляди як перетворені форми існу
    вання філософських ідей. Філософський світогляд як історичний тип світог
    ляду.
  5.  Філософська онтологія.
  6.  Філософська методологія та її місце у системі сучасного методо
    логічного знання.
  7.  Філософія як теорія пізнання.
  8.  Філософські ідеї в духовній культурі народів Стародавнього Сходу.
  9.  Міфологія старої Індії як передумова і первісна форма вираження
    філософських ідей давньоіндійських мислителів.

  1.  Індуїзм як релігійно-філософьке синкретичне утворення.
  2.  Астика та настика як перші школи давньоіндійської філософії
    порівняльний аналіз.
  3.  Філософські школи раннього індуїзму: порівняльна характерис
    тика.

13. Будда: особливості релігійно-філософського вчення.

14. Буддистська філософія: місце і роль у системі традиційних
Індійських релігійних і філософських вчень.

  1.  Філософські ідеї брахманізму.
  2.  Чарвака-локаята як самобутня філософська система Стародав
    ньої Індії.
  3.  Інтегральна веданта: генеза та основні ідеї.
  4.  Основні філософські поняття вчення Лао-цзи.
  5.  Проблема співвідношення особистісного, суспільного і космічно-
    І о в філософії даосизму.
  6.  Філософія Конфуція.
  7.  Соціоцентризм філософії конфуціанства.
  8.  Буддистська філософія в Китаї: зміст і специфічні особливості.
  9.  Філософія дзен-буддизму. |

Тест "Хто є хто"

Період 

Дер- 

Напрям, 

Понят- 

ми 

Ім'я 

історії, 

жавна 

течія чи 

Основні 

тя, 

Оцінка 

мисли- 

до 

та 

філософ- 

праці 

введені 

відпо- 

теля 

якого 

етнічна 

ська 

ним в 

віді* 

він 

прина- 

школа 

науко- 

і 

нале- 

леж- 

вий обіг 

ч 

жить 

ність 

І 

2 

3 

4 

5 

6 

7 

8 

І 

Платон 

Антич- 

Афіни, 

Учень 

Близько 

Ідея, 

ність, 

Давня 

Сократа, 

ЗО праць, 

матерія, 

4ст. до 

Греція 

заснов- 

ут.ч. 

деміург, 

н.е. 

ник філо- 

"Федон", 

анамне- 

софії 

"Держава" 

зис, 

плато- 

, "Менон", 

ідеаль- 

нізму 

"Теетет" 

на дер- 

жава 

За цим зразком дайте оцінку інших мислителів. Виберіть з Додатку 1 у кінці посібника імена філософів, які належать діного періоду та заповніть тест.

 

- 20 -

 21 -


Тести для самоперевірки

Модуль 1. Філософія і світ0І'ляд-

1. Що означає термін
( 3 бали)

А. Мудрість.

Б. Любов.

В. Любов до мудрості.

Г. Знання.

Д. Вміння розмовляти.

2. Що є основним світогляд*им питанням?
(7 балів)

А. Сутність світу. Б. Сутність буття. В. Сутність людини. Г. Місце людини у світі. Д. Предмет споглядання.

3. Що є історично першою формою світогляду?
(
3 бали)

А. Міф.

Б. Релігія.

В. Філософія.

Г. Наука.

Д. Телебачення.

4. Що є ядром будь-якого
(5 балів)

А. Світ.

Б. Знання.

В. Віра.

Г. Почуття.

Д. Переконання.

Модуль 2. Предмет і функії" філософії.

5. Що є предметом філосоФії1?
(7 балів)

А. Бог.

Б. Найбільш загальні закони розвитку та їх дія

В.Світ.

Г. Людина.

Д. Розум.

 

 6. Яка з названих дисциплін не є філософською?

(2 бали) Ь

А. Антропологія.

Б. Метафізика.

В. Діалектика.

Г. Онтологія.

Д. Математика.

7. Яка з названих функцій не е філософською?
(
3 бали)

А. Руйнівна. Б. Пізнавальна.

8. Методологічна.
Г. Аксіологічна.

Д. Праксеологічна.

8. Яке значення для філософії має історія філософії?

(5 балів)

А. Ніякого.

Б. Є архівом.

8. Є школою думки.
Г. Завдає шкоду.

Д. Є повчальною.

Модуль 3. Філософія Давньої Індії та Давнього Китаю.

9. Що означає термін "будда"?
(
5 балів)

А.Камінь.

Б. Мудрець.

В. Шак'ямуні Гаутама.

Г. Просвітлений.

Д. Знання.

10. Яка з названих істин не належить до "4 благородних істин

(8 балів)

А. Життя — це продовження нашого попереднього життя в іншому

Б. Життя — це страждання.

В. Є шлях звільнення від страждань, адже страждання мають причину.

Г. Причина страждань — бажання.

Д. Звільнення від бажань є звільненням від страждань.

 

22 —

 - 23 -


//. Яка інтерпретація пари поняагь "Інь

давньокитайської філософії?

(7 балів)

А. Світле-темне.

Б. Добро-зло.

В. Чоловіче-жіноче.

Г. Правитель-підлеглі.

Д. Небо-земля.

12. Хто з китайських філософів вважав філософії та життя "не-діяння"?

(З бали)

А. Ван Чун.

Б. Лао Цзи.

В. Конфуцій.

Г. Мао Цзе Дун.

Д. Будда.

24 -

 •Ян" не належить до       Блок 2. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ І

СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Модуль 4. Філософія Платона та Аристотеля

  1.  Розвиток філософії в Давній Греції до Платона.
  2.  Філософська система Платона.
  3.  Філософська система Аристотеля.
    головним принципом          Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Ижір, 1997. — С. 37-48.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    КІІ (Імення України, 2004.

і", 3. Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998. І 4. Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. — С. 1ІНІ5.

  1.  Асмус В.Ф. Античная философия. — М., 1976 (1999).
  2.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    ЛІОГ
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    П«|»м«н, 2003. — С.53-112.

Додаткова література

  1.  Диоген Лазртский. О жизни, ученнях й изречениях знаменитьіх
    фмяософов. — М.: Мьісль, 1979.
  2.  Платон. Менон // Платон Соч.: В 3-х тт. — Т.1. — М.: Мьісль,
    ІШ.
  3.  Платон. Федон // Платон Соч.: В 3-х тт. — Т.2. — М.: Мьісль,

ІІн.

4. Аристотель. Політика. — К.: Основи, 2000. — 239 с.
Модуль 5. Філософія елінізму.

  1.  Академія і школа періпатетиків.
  2.  Стоїцизм.

;{. Скептицизм. 4. Епікуреїзм.

Рекомендована література

І Основна література

1. Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.: , 1997. - С. 48-50.

- 25 -


  1.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В.Губерського.
    К.: Знання України, 2004.
  2.  Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.
  3.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. — С.
    193-259.
  4.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  5.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. — С. 113-126.

Додаткова література

  1.  Диоген Лазртский. О жизни, ученнях й изречениях знаменитьіх
    философов. — М.: Мьісль, 1979.
  2.  Сенека Анней Луцій. Моральні листи до Луцілія. — К.: Основи,
    1996. - 608 с.

МОДУЛЬ 6. ФІЛОСОФІЯ Середніх ВІКІВ.    >,'         У, А •:

  1.  Апологети, гностики та Отці церкви. •'  ' й
  2.  Арабська філософія.
  3.  Суперечка про універсалі'!'. Реалізм, номіналізм, концептуалізм.

Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надо/Іьного) — К.:
    Вікар, 1997. - С. 50-58.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    К.: Знання України, 2004.
  3.  Пекарик АМ. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.
  4.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. — С.
    262-412.
  5.  Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. — М.,
    1979.
  6.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  7.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. - С. 126-217.

Додаткова література

  1.  Августин Святий. Сповідь, — К.: Основи, 1999. — 319 с.

Августин Блаженний. О граде Божьем. — М.: АСТ; Мн.: Хар-
вест, 2000. - 1294 с.

- 26 -

 ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ МОДУЛІВ

Модуль 4. Філософія Платона та Аристотеля.

1. Розвиток філософії в Давній Греції* до Платона.

Антична філософія виникла в грецьких містах-державах на межі VII-VI ст. до н.е. в Малій Азії, потім в грецьких містах Південної Італії і безпосередньо в Греції — Афінах. Подальший її розвиток відбувався в епоху Олександра Македонського, а пізніше під владою Римської імперії.

Виникненню античної філософії сприяв цілий ряд обставин. По-перше, філософія ця зароджувалася в умовах закріплення зрілих рабовласницьких відносин, встановлення демократичного ладу. По-друге, антична політична свідомість розвивалася у напрямі утвердження демократичного устрою, досягнувши високого рівня раціоналізації. По-третє, антична філософія складалася в умовах плідних ділових контактів еллінів з країнами Стародавнього Сходу, які ще більше спонукали їх до самостійних пошуків і узагальнень.

На відміну від давньокитайської і давньоіндійської філософії, грецька філософія, особливо рання, виникла і розвивалася в тісному звуязку з началами конкретних знань про природу. Давньогрецькі філософи були одночасно і природодослідниками, тому не випадково їх називали "фізиками" (від грец. рпіБІз — природа). Вони орієнтувалися перш за все на Космос як безумовну реальність і вищу цінність, як "упорядкований світ", "світопорядок", прагнули зрозуміти сутність природи, світ у цілому, поставили питання про першооснову всього існуючого. З чого походить усе суще? Якщо міфологія намагалася вирішити це питання шляхом — хто породив суще, то філософи шукали єдине стійке начало — з чого все виникло — "першоначало".

Найбільш ранні філософські школи в Стародавній Греції виникають в УІІ-УІ ст. до н.е. на іонійському побережжі Малої Азії в містах Мілеті і Ефесі. Місто Мілет на той час було великим торговим центром. Там була заснована мілетська школа, представниками якої були Фалес (першона-чалом вважав воду), Анаксімандр (першоначалом вважав безкінечне) і Анак-сімен (першоначалом вважав повітря).

Власне термін "філософія" запропонував Піфагор, він же першим назвав себе філософом. На його думку людина не може бути такою ж мудрою, як боги, вона може лише прагнути до мудрості, любити її (філософія і перекладається з грецької як любов до мудрості). Першоначалами ж світу Піфагор вважав числа. До перших грецьких філософів належать також Геракліт, а також представники елейської школи (Ксенофан, Пар-менід та Зенон), а також Емпедокл, Анаксагор та софісти.

- 27 -


Так, центральним поняттям філософії Парменіда є "буття". "Є буття, а небуття зовсім нема", — стверджує Парменід. Буття не виникає і не знищується, воно єдине, неперервне, цільне, неподільне, цілком однакове. У світі ніде немає порожнечі, немає незаповненого простору. Буття "заповнює" все, тому воно непорушне, бо йому немає куди рухатися.

Буття не може виникнути, воно вічне, йому немає звідки виникнути. З нічого ніщо не може зуявитися. Буття не може виникнути з небуття, так як його нема. Якщо буття є, міркує Парменід, то не можна сказати, що воно було раніше і що воно буде. "Не існує ні минуле, ні майбутнє, адже минуле вже не існує, майбутнє ще не існує".

Видатними попередниками Платона були також Демокріт та Сократ. Демокріт вважається одним з перших філософів-матеріалістів. В основі всього існуючого лежать атоми (з грецької — неподільні) та порожнеча. Навіть людські душі складаються з особливих атомів. Хоча атоми не можна побачити очима, однак розум цілком переконує нас у їх існуванні. В останні роки життя Демокріт навіть позбавив себе зору, щоб чуттєві враження не відволікали від розумового пізнання світу.

Сократ є одним з найбільш знаменитих грецьких філософів, попри те, що принципово не писав жодних творів, а лише вів знамениті філософські бесіди, які отримали назву сократичних діалогів. У цих діалогах Сократ з'ясовував обмеженість знань будь-якої людини, звідки його знаменитий вислів "Я знаю, що нічого не знаю". Втім, є мета, до якої прагнуть усі люди — щастя. На думку Сократа, щастя будь-якої людини полягає у творенні добра. Тому людина, роблячи зло, шкодить своєму щастю і досить пояснити їй це, як вона сама відвернеться від зла. В цьому полягає знамените положення Сократа, що шлях до добра лежить через пізнання. Справжнє добро не тотожне його окремим втіленням, тому пізнається лише розумом, а не чуттями. Сократ вважається засновником етики як вчення про людину та її щастя.

2. Філософська система Платона.

Платон (428-347рр. до н.е.) — давньогрецький філософ, учень Сократа. Справжнє ім'я — Арістокл. За переказом, Арістокл одержав прізвисько Платон (від гр. ріаіиз — "ширина") від Сократа за те, що мав широке чоло і атлетичну постать. Писав вірші, займався музикою, спортом. Багато мандрував. Після повернення до Афін заснував школу під назвою "Академія", від назви гаю, присвяченого міфічному герою Академу. Твори Платона написані в формі діалогу і увійшли в історію світової культури, як пам'ятки не лише філософських міркувань, але і як блискучі літературні

зразки.

Платон у своєму вченні про світ розповсюджує принципи Сократа у вирішенні проблеми чуттєво даного і умоглядного. Він розділяє дійсність-

- 28 -

 на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Світ ідей, за Платоном — це світ вічного (тобто такого, що не знає ні народження, ні загибелі, ні росту, ні збагнення) і незмінного, "яке само по собі, завжди в самому собі однакове". Світ чуттєвого сприйняття є ні що інше, як копія, тінь, він існує неістинним чином, бо мінливий, повний несправедливості, зла, неподобства, а тому несумісний із зразками краси і добра. Тут можна погодитися з думкою російського філософа В.С.Соловйова, що той світ, де помер Сократ за правду, не є дійсний, справжній світ. Існує інший світ, де правда живе.

Платон долає трудність, перед якою стояв Сократ. Він припускає існування специфічних ідеальних предметів — безтілесних сутностей, якими є загальне, ідеї. Це тому, що серед предметів навколишнього світу нема такого предмета, який був би реальним буттям загального, скажімо, "красою" взагалі. До речі, реальне існування ідеальних предметів припускали різні науки — математика, фізика, хімія тощо. Задовго до Платона це робив Піфагор. З іншого боку, Платон вводить у філософію поняття матерії як чистого небуття, що протистоїть ідеям як чистому буттю. Світ речей, таким чином є поєднанням ідей і матерії, буття і небуття і тому є світом становлення. Речі існують лише завдяки причетності до ідей і, втрачаючи цю причетність, руйнуються і переходять у небуття.

За Платоном, ідеальні предмети (загальне) є найдосконалішими в своєму існуванні порівняно з речами повсякденного світу. Адже речі повсякденного світу не можуть стати речами взагалі, бо вони недосконалі в порівнянні з "ідеєю". Ідея в "чистому" вигляді, тобто найдосконалішому, є узагальненням конкретного (мужність як така, справедливість як така, добро як таке і т.п.).

Згідно з ученням Платона, в умоглядному світі є причина — вселенський художник — творець, що з хаотичної стихії матеріального світу впорядковує Космос, робить річ саме цією річчю. Наприклад, книжка існує тому, що є ідея книжки. Предмети мистецтва створюються тому, що існує ідея прекрасного. Отже, самостійно існуючі сутності (ідеї) первинні, а все різноманіття чуттєво-сприймального світу — вторинне, похідне від них.

Життя людей, їх існування в реальному світі Платон подає в алегоричній формі як перебування в підземному помешканні, подібному до печери. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, і бачать вони тільки те, що у них перед очима. За стіною інші люди несуть зроблені з каменю і дерева різні речі. В'язні бачать тільки тіні цих речей, які вогонь відкидає на розташовану перед в'язнями стіну печери.

Основним змістом цієї платонівської алегорії є те, що люди, живучи в чуттєвому світі речей, не здатні своїми відчуттями сприймати справжню реальність (світ ідей), а можуть сприймати лише примарне і химерне, тіні і

 29  


копії і видавати їх за реальні предмети. Подібно до в'язнів печери, люди ніколи б не дізналися і не мали б уяви про існування справжньої реальності, коли б не розум. Саме завдяки розуму люди можуть безпосередньо споглядати істинне буття, дійсний, справжній світ, "царство ідей", що існує поза простором і позачасове в особливому "розумовому місці", що позбавлене предметності.

Отже, звертаючись до символічної мови, Платон відокремлює буття (ідеї, сутність) від чуттєвих речей, проводить чітку межу між тим, що існує справді, і тим, що існує, але не має істинного буття. Він обґрунтовує існування в "розумному місці" цілком самостійного царства ідей, а після впроваджує ці ідеї в повсякденний чуттєвий світ.

Платон вважав, що перебудувати соціальне життя, усунути його недоліки можливо лише на основі вічних зразків ідей, "ейдосів"(загального). Ідеєю всіх ідей у нього виступає ідея блага як такого. Світ ідей — це джерело істини, носій блага і добра, він протистоїть повсякденному світу як царству зла і несправедливості.

В ідеальній державі, на думку Платона, має панувати справедливість, яка означає повну узгодженість дій всіх громадян держави. Для цього громадяни мають жити відповідно до своїх нахилів, а на переконання Платона, ці нахили зводяться до трьох основних: до розумової діяльності, до вольових вчинків та до чуттєвих насолод. Ті громадяни, які схильні до розумової діяльності, мають бути правителями, ті, що схильні до подвигів, — воїнами, а схильні до насолод — виробниками матеріальних благ. Для виявлення цих нахилів необхідне правильне виховання. Правителі і воїни в ідеальній державі не повинні мати жодної власності, навіть сім'ї — адже вони повинні піклуватися про все суспільство. Ці ідеї Платон розробляє у свої праці "Держава".

3. Філософська система Аристотеля.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ, народився в місті-полісі Стагір у Фракії. Учень Платона, в Академії якого навчався 20 років. Був наставником Олександра Македонського. В 336р. до н. е. Аристотель заснував у Афінах свою власну школу поблизу храму Аполлона Лікейського, звідки і пішла назва школи — Лікей. Йому належить 28 праць, в яких розглядаються питання майже всіх галузей знань — логіки, філософії, біології, етики, мистецтва і т.п.

Ще під час перебування в Академії Платона Аристотель не поділяв основний принцип учення свого вчителя — про самостійне існування ідей, відокремлено від речей. Невипадково Аристотелю приписують славнозвісний вислів: "Платон мені друг ... але істині слід віддати перевагу".

Аристотель ставить питання: "...як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них" ? І дає відповідь: "Адже здається, мабуть,

- ЗО -

 неможливим, щоб порізно знаходилась сутність і те, сутністю чого вона є". Усяка річ, що існує сама по собі, невіддільна від своєї сутності, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Сутність, за Аристоте-лем, — це одиничне, субстанція речі, а світ є сукупністю множини таких одиничних предметів, кожен з яких являє собою нерозривну єдність форми і матерії.

Згідно з Аристотелем, початком усього сущого є форми. "Усякий предмет думки існує в думці у вигляді певної форми, виду чи типу і все чуттєве сприймається і запам'ятовується за допомогою чуттєвої форми, усе ідеальне — за допомогою форми ідеальної". Формою усіх форм (чуттєвої та ідеальної) є ентелехія (грец. епіеіеспеіа — здійсненність). Вона є джерелом усього сущого. Ентелехія — це здійснений перехід можливості в дійсність, досягнутий результат, завершений процес.

Самі сутності Аристотель розподіляє на нижчі і вищі. Нижчі сутності — це всі творення чуттєвого світу, що складаються з матерії і форми, а вищі сутності — це форми, які позбавлені матерії.

Матерія у Аристотеля, як і у Платона, є первинним матеріалом, вона безформна, невизначена і виступає як можливість, вона є те, з чого роблять усі чуттєво існуючі речі. Матерія починає реально існувати тоді, коли вступає в контакт з формою. Причиною існування речі є форма. Аристотель тут досліджує акти практичної діяльності людини. Скульптор із якоїсь матерії (глини чи мармуру) робить статую, виливає матерію в певну форму. Суть цього буття визначається формою, яка їм надана. Матерію із можливості в дійсність перетворює форма.

Вводячи в філософську термінологію категорії "можливість" і "дійсність", Аристотель запропонував новий підхід осмислення проблеми виникнення творення. Уся попередня філософія виникнення речей і світу тлумачила як процес переходу від Хаосу до упорядкованого Космосу, вона не виходила за межі міфології. У Геракліта, наприклад, вогонь перетворюється у воду, повітря тощо. У Емпедокла — вогонь, земля, повітря і вода — ці чотири стихії ("корені всіх речей"), з'єднуючись, породжують різні речі. Коли стихії роз'єднуються, речі руйнуються. Любов — з'єднує, ворожість — роз'єднує. Усе суще у Анаксагора утворюється в результаті з'єднання і роз'єднання "сімен". У Демокріта виникнення і зникнення речей є наслідком з'єднань і роз'єднань атомів.

У Аристотеля виникнення, творення є не що інше, як перетворення можливості в дійсність. Результатом цього перетворення є народження нового буття — буття дійсності. Буття дійсності це вже інше буття, ніж буття можливості.

Кожне буття, за Аристотелем, містить у собі внутрішню межу, заздалегідь установлену, тобто результат руху і вдосконалення знаходиться в

- 31 -


бутті потай. Коли можливість перетворюється в дійсність, результат виявляє себе. Таке конструювання картини світу дістало назву телеології (гр. ІеІО5 — мета, результат + Іодоз — поняття). Аристотель вирізняє ставлення людини до предметного світу. Мета виступає як закон людської діяльності.

Світовий процес, згідно з Аристотелем, здійснюється не в результаті притаманних йому причин (йдеться про причини формальну, матеріальну, діючу та цільову), а в результаті вищої причини, чистої форми — мети, "форми форм", Бога. Бог у нього виступає як якесь начало.

Бог, за Аристотелем, є сутність вічна, нерухома і відділена від чуттєвих речей. В Богові сходяться формальна, цільова і діюча першопричини. В ньому нема лише матеріальної причини, бо він не матеріальний, безтілесний. Він — чиста дійсність і здійсненність, ентелехія.

Разом з тим Аристотель стверджує, що "Бог — є дивна істота", що "життя, без сумніву, властиве йому". Але під життям Бога він розуміє діяльність його розуму. Власне, у Аристотеля Бог є чистий діяльний розум, що мислить сам себе і думка (його) є мислення про мислення. В Богові предмет думки і думка про предмет співпадають.

Бог у Аристотеля відокремлений від нашого світу, тому що цей світ для нього предмет недостойний. Бог незмінний, бо він є вищою досконалістю. Для нього будь-які зміни — це зміни до гіршого. Але, згідно з Аристотелем, Бог спонукає все до руху як ціль прагнення і як предмет думки. Отже, Бог є першорушієм, який сам не рухається. Тоді виникає питання, як може нерухоме приводити все в рух? А хіба не спонукає до руху людину предмет її думки, бажання і любові? Спонукає до руху людину і ціль прагнення як предмет любові.

У Аристотеля ж вища причина, чиста форма — Бог спонукає все до руху. Таким чином, Аристотель відриває форму від матерії і розміщує її за межами Космосу, тобто його дії були аналогічні діям Платона, який відривав ідеї від матеріального світу. Свою систему поглядів Аристотель конструював не для того, щоб спростувати вихідні принципи вчення Платона, а щоб надати їм більш "раціональний" характер, усуваючи елементи міфо-логізму.

В цілому заслуга Аристотеля як завершувача класичного періоду в розвитку грецької філософії полягає в тому, що він звів на вершину філософські й інші форми духовного освоєння античності і цим самим зберіг усю різноманітність прагнень, пошуків мислителів Еллади, що сприяло подальшому розвитку людських знань.

 Модуль 5. Філософія елінізму. 1. Академія і школа періпатетиків.

Академія — назва школи послідовників Платона, відзначалася традицією безпосередньої передачі платонівської філософії. Саме Академія дала початок філософії неоплатонізму, до якого належали Плотін (204-270), Порфирій (233 —поч. 4 ст.), Ям&ліх (245-330), Прокл (410-485). Неоплатоніки переосмислили верховну ідею Блага Платона, трансформувавши її в категорію Єдиного. Єдине — це абсолютна повнота буття, що переповнює себе і ніби "переливається" через край. Внаслідок цього "переповнення" та "переливання", яке позначається поняттям "еманація", виникає менш повне буття — "Нус" (розум), який, в свою чергу, шляхом еманації породжує "Логос" (душу). Логос-душа є буттям найменшої повноти, що проявляється у самочинному її роздрібненні на окремі індивідуальні душі, які охоплюються небуттям — матерією. Згодом три рівні буття неоплатонізму переосмислюються і трансформуються у три "іпостасі", у три "лики" божественної трійці. Поняття "еманація" дослівно означає щось на зразок своєрідного випромінення буття, яке здійснюється єдиним подібно до того, як сонце випромінює світло. Завдяки цьому випроміненою здобувають буття усі нижчі щабелі буття — чим далі вони від ідеї єдиного, тим менше буття мають. Учні Платона одними з перших почали проводити заняття у формі лекцій перед аудиторією. Періпатетики ж виступили як школа і традиція безпосередньої передачі філософії Аристотеля. Назва школи у перекладі означає "ті, що прогулюються", адже відповідно до традицій послідовників Аристотеля його учні обговорювали філософські проблеми під час прогулянок у садку. Традиції Аристотелізму знайшли широке визнання в арабській та середньовічній філософії.

Еллінізм (гр. пеііеп — еллін, грек) — умовна назва доби, яка тісно пов'язана із завоюванням Олександром Македонським країн Східного Середземномор'я, Передньої Азії та Причорномор'я (334-323 рр. до н.е.). Це був період, коли на ґрунті розпаду рабовласницького ладу починало формуватися феодальне суспільство, коли філософська думка стала зосереджувати свою увагу на житті окремої людини. В елліністичній філософії предметний світ речей став поступатися іншому світу — "внутрішньому", "індивідному". Винятковий інтерес почали привертати до себе морально-етичні проблеми.

Цей етап розвитку поглядів на людину знайшов своє відображення у трьох провідних філософських напрямах елліністичної філософії — епікуреїзмі, стоїцизмі і скептицизмі.

2. Стоїцизм.

Стоїцизм — давньогрецька філософська школа, яка була заснована в 280 р. до н.е. Зеноном із Китіона (на острові Кіпр) (346-264 рр. до н.е.).

- 33 -


Стоїцизм — назва походить від слова "стоя" (архітектурний намет, портик в Афінах). Представниками цієї школи в стародавній Греції були: Зенон із Китіона, Хрисіпп та інші, в стародавньому Римі — Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

У центрі уваги стоїків теж стоїть проблема мудрості життя. Але на відміну від епікурейців, стоїки виходять з того, що всі події, які відбуваються в природі і суспільстві, підпорядковані неминучій необхідності. Людина нічого не може змінити в зовнішньому світі, природі, вона цілком залежить від усього. "Жити, — вчив Зенон, — треба в згоді з природою, а це теж саме, що жити згідно з доброчесністю.... Нам... слід мати спільне життя і єдиний розпорядок". Епіктет (бл. 50-135 р.) тривалий час був рабом одного з фаворитів імператора Нерона. Вище благо життя Епіктет вбачав у добропорядності і духовній свободі, яка досягається шляхом пристосування до дійсності. Він казав: "Слід завжди пам'ятати, що ми не можемо керувати подіями, а повинні пристосуватися до них". Улюблена ним приказка відтворювала його спосіб життя: "Терпи і стримуйся".

Римські стоїки вважали, що всупереч тому, що людина не в силі перешкодити ходу речей і подій, вона повинна їх вивчати, аналізувати, давати необхідну оцінку, по-різному ставитися до непідвладних їй необхідностей. "Мудрого необхідність веде, — вчив Сенека ( римський філософ, роки життя — бл. 4 р. до н.е. — 65 р. н.е.), — а того, хто чинить опір — волочить". Мудрість людини він розумів як уміння керуватися законами природи, брати з неї приклад, не ухилятися від неї.

Згідно з поглядами Сенеки, Марка Аврелія (121-180 р.) людина прагне до свободи, але від неї залежить лише свобода духовна, внутрішня свобода. Людина має право на думку, бажання, захоплення, любов і т.п., тобто на все те, що в її волі, що від природи незалежне. 3. Скептицизм.

Скептицизм (гр. зкерзіз — "розглядаю", "досліджую", "маю сумнів"). Засновником скептицизму був давньогрецький філософ Піррон із м. Еліди (бл. 365-275 р. до н.е.). Він брав участь в азіатських походах О. Македонського, був верховним жерцем Еліди.

Посилаючись на роздуми Демокріта про недосконалість наших органів відчуття, Піррон намагався довести, що ми не можемо знати, якими є насправді речі навколишнього світу і сам світ в цілому. Він учив, що треба утримуватися від однозначно-визначальних тверджень. "Якщо почуття не можуть сприймати зовнішній світ, то і мислення не може міркувати про нього належним чином, а тому нам більш личить стримуватися від висновків про зовнішній світ".

Схильним до скептицизму був грецький філософ Карнеад із Кірен (212-129 р. до н.е.). З його точки зору, "почуття вводять нас в оману

- 34 -

 (весло у воді здається переломленим, чотирикутна башта здалека — круглою...", тому "найбільш правильна позиція" — утримуватися від суджень.

Марк Туллій Ціцерон (106-43 р. до н.е.) — давньоримський філософ, оратор, політичний діяч. Філософські погляди його сформувалися під впливом ідей синкретичної філософії еллінізму — епікуреїзму, стоїцизму і скептицизму.

Філософія Ціцерона оригінальна, своєрідна, вона немовби являє собою "передрук" еллінської філософії і тим самим дає початок римській античній філософії. В трактаті "Тускуланські бесіди" Ціцерон формулює свою сповідальну думку: "Чи багато знайдеться філософів, які б так вели себе, такі були вдачею і життям, як того потребує розум, для яких їх вчення — це закон їх життя, а не лише знання, які виставляють напоказ". Використовуючи спадщину еллінської філософії, Ціцерон поставив мету — створити таку філософію, яка б була законом життя всіх, відповідала потребам усіх і кожного в цьому величезному і суперечливому світі. За Цицероном, "сила філософії: виліковувати душі, відсівати порожні турботи, позбавляти від пристрастей, відганяти жах".

Зовнішня "однаковість", "тотожність" змісту римської філософії стосовно до грецького "оригіналу" виявляється ні чим іншим як схожістю, подібністю. В дійсності між грецьким та римським епікуреїзмом, стоїцизмом і скептицизмом має місце принципова відмінність у тлумаченні одного і того ж змісту. Так, у Лукреція Кара (99-55 р. до н.е.), римського поета і філософа, автора поеми "Про природу речей" атомістичне пояснення природних явищ не підпорядковане, як у Епікура, етиці, а являє собою цілісну систему, набуває самостійної цінності. В основі світогляду Лукреція лежить закон збереження буття, що приймає форму закону вічності і незмінності першооснов. Усе відбувається за законами природи, ніщо не твориться відповідно до божественної волі. На противагу епікурейській моралі самообмеження Лукрецій прославляє розум як головну цінність. В розумі істинна сила людини. Тільки розум може покласти край забобонності, страху перед смертю, неспокою і різним турботам.

Якщо грецький стоїцизм (Зенон їз Китіона, Хрисіпп) зосереджував увагу на розробці принципів мудрого ставлення до світу, то римський стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій) намагався вирішити питання внутрішньої свободи індивіда, які б були правилом для всіх народів.

У подальшому "внутрішній", "індивідний" світ людини, на який робила наголос елліністична філософія, став вирізнятися і набувати роль "справжнього" буття. На грунті розкладу рабовласницького суспільства почали формуватися елементи феодального суспільства.

4. Епікуреїзм.

Епікур (341-270 рр. до н. е.) — грецький філософ. В 306р. до н.е.

- 35 -


заснував в Афінах філософську школу "Сад". На відміну від скептиків, Епікур принципово наголошував на догматичному характері своєї філософії, яка є єдино вірною і тому заміняє собою будь-яку іншу. До своєї школи Епіку приймав також і жінок, що було нетиповим для грецьких філософів. Епікур написав близько трьохсот творів, які до нас не дійшли. Збереглись лише три його листи: "Лист до Геродота", "Епікур вітає Піфок-ла" та "Епікур вітає Менекея". Епікур презирливо відгукувався про Демокрі-та і Платона, ганьбив Аристотеля. Улюблений вислів Епікура — "Проживи непомітно".

Філософсько-етична система Епікура спрямована на обґрунтування правил "мудрого життя", сенс яких полягав в умінні перебороти страх, біль, відчай, умінні протистояти злидням, знайти друзів, пізнати любов до людей. Філософія повинна, згідно з Епікуром, переконати людину, що в світі немає такої сили, яка б змогла завадити їй жити у відповідності зі своїми ідеалами. Етика Епікура була тісно пов'язана з його вченням про природу — натурфілософією.

Дотримуючись атомістичного вчення Демокріта, Епікур вносить до нього суттєве положення. Якщо у Демокріта при утворенні речей атоми рухаються у порожнечі під дією необхідності по прямій лінії, то у Епікура атоми рухаються не за заданою траєкторією, вони відхиляються, утворюючи вихор. Самочинне відхилення атомів у Епікура є специфічно філософським образом, відображенням того факту, що людина у своєму відношенні до світу стала набувати певної самостійності, особистісної свободи. Будучи залежною від зовнішнього світу, людина здатна керувати своїми почуттями, бо має власний внутрішній світ, свій дух.

Відмінність позиції Епікура від Демокрітівської не в змісті вчень, а в життєвій орієнтації. Демокріт зосереджував увагу на об'єкті — цілому, єдиному Космосі як сукупності атомів, що рухаються у порожнечі. Його детермінізм заперечував свободу, визнавав беззаперечне підкорення людини природній необхідності. У Епікура в центрі уваги — суб'єкт. Відхилення людини, цього "соціального атому" від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі "мудрого життя". "Жити мудро", за Епікуром, — це мати душевний спокій, уникати переживань повсякденного життя, злигоднів, звільнятися разом якнайбільше від влади зовнішнього світу, і, перш за все, від політичної сфери.

Така принципова позиція, а не "дрібниця" на перший погляд, пов'язана з тим, що Епікура турбувала ідея людської свободи, бо донедавна кожний індивід не мав особистої свободи. Це був період, коли виникали суперечності між неписаними родовими "законами" і законами держави, коли відбувався своєрідний розкол у свідомості людини. Якщо при родовому ладі потрібно було діяти так, як діють твої родичі, то в період

- 36 -

 виникнення і становлення рабовласницької демократії вже необхідно було знати закон. Людина мусила відповідати за свої дії і вчинки.

У людини з'являється ініціативність, вона здатна робити вибір, ставитись по-різному до тієї чи іншої справи, вона набуває певного "мінімуму" індивідуальної свободи. Мінімальність цієї свободи, її обмеженість була першим поштовхом до розладу єдиного Космосу, до кризи античного світобачення.

Епікурове відхилення атому від лінії необхідності виявилось у тому, що людина у своєму ставленні до світу необхідності здобула певну самостійність — з'явилась не підпорядкована стосовною до необхідності їй сфера, а саме внутрішній світ людини, її дух. Але у своїй життєвій діяльності людина, подібно до атомів, як і раніше, продовжує "спрямовуватися" зовнішньою необхідністю, бо залежна від зовнішнього світу, підпорядкована цій залежності.

Модуль 6. Філософія середніх віків. 1. Апологети, гностики та Отці церкви.

Апологети — захисники християнської релігії від язичників, в першу чергу античних філософів. Захищали істини віри за допомогою філософських аргументів, залишаючись передусім віруючими. Найвідоміші: Оріген, Тертуаліан ("вірую не в те, що абсурдно, а тому, що абсурдно"), Клімент Олександрійський.

Середньовічне філософське мислення розвивалося як в рамках непримиренності до античної традиції, так і в рамках використовування ідей античної спадщини. Так, давньолатинський філософ Квінт Септимій Тертулліан (бл. 160—220 роки), намагаючись довести несумісність грецької філософії та християнського віровчення, вважав, що християнська "божественна" мудрість набагато глибша від мудрості філософської, що мудрість "божественна" в порівнянні з мудрістю "земною" здається незрозумілою і навіть безглуздою. " Ти не можеш бути істинно мудрим, — казав Тертулліан, — якщо не здаєшся божевільним в очах світу, щоб вірити тому, що світ називає безумством... Син божий помер — слід цьому вірити, тому саме, що розум мій обурюється проти того. Похований вос-крес — це неминуче, тому що здається неможливим".

"Вчення наше найдавніше всякого іншого, а тому воно і істинне", — стверджує Тертулліан. "Євангеліє" — єдине авторитетне джерело пізнання Бога, а, отже, й будь-якого знання.

Гностики — релігійно-філософський напрям, в якому синтезувались досягнення античної філософії та положення християнства, які витлумачувались у філософському дусі. Центральна категорія — Тнозис" (знання), завдяки якому людина може подолати дуалізм, розірваність усього світу

- 37 -


на протилежні ворогуючі начала. На базі філософії гностиків формувалися релігійні течії: гностицизм, маніхейство, мандеїзм, богомили, катари тощо.

Отці церкви — філософи, що розробляли основи власне християнської філософії, будучи віруючими, часто навіть діячами церкви. Найві-доміші з них: Августин Блаженний, Василь Великий, Григорій Нісський та інші. Августин — вперше приклад християнської філософії історії, психологічне вчення про час. Отці церкви розробляли принципи взаємодії церкви і держави, віруючих і невіруючих, відносин віруючих — всередині церкви.

В IV ст. на сході, в малоазійській області Капподокії виділялася група християнських теологів, учених так званого "капподокійського гуртка" — Василій Великий (бл. 330 -379 рр.), Григорій Богослов (бл. 330-390 рр.), Григорій Нісський (325 -394 рр.). Використовуючи античну культурну спадщину, головним чином неоплатонізм, "капподокійці", як їх тоді називали, пристосовували неоплатонізм до світоглядних настанов християнського віровчення. Як результат, у православній традиції "капподокійців" знайшов свій яскравий вираз містицизм. Для того, щоб людина була здатною сприймати божественний світ, тлумачив Григорій Нісський, вона повинна від занепаду повернутися до стану первозданної чистоти. Для того, щоб повернути собі колишнє духовне обличчя (до гріхопадіння людина була істотою духовною), треба очистити душу від почуттєвих пристрастей, уподобань. Необхідно, щоб душа просвітилася мудрістю, світом божественних істин. На вищому стані сходження душі до Бога — божественного осяяння — душа набуває первозданного виду, тобто "образу і подоби Бога".

Серед західних "отців церкви" найбільший вплив на подальший хід розвитку середньовічної філософії мав Августин Аврелій (Блаженний) (354-430 рр.). Августин — найвидатніший представник середньовічної філософії, автор 93 трактатів загальним обсягом в 232 книжки. Формулою його вчення було: "Я хочу пізнати Бога і душу, а більше — зовсім нічого".

Бог у філософії Августина — це єдине, досконале, абсолютне буття. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовжує його творити. У Августина, як і у Платона, існують два світи. Світ ідеальний існує у Богові, а реальний — у просторі, що виник внаслідок втілення ідеї в матерію. Так, Августин створює власний християнський варіант вчення Платона про ідеї. Платонівські ідеї він сприйняв як прообрази речей, що тримаються в розумі Бога.

В центрі уваги у Августина — вчення про віру. З його точки зору, віра є особливого роду мислення. Це мислення зі згодою, зі схваленням. Знання, що самостійно набуті людиною, є помилковими, а взяті на віру є

- 38 -

 1

 істинними. В сфері релігійного життя потрібно просто вірити, тут не потрібні ніякі докази. "Бути не може, — писав А.Августин,- щоб віра християнська могла з таким авторитетом розповсюджуватися по всьому світу, якби вона не була істинною". "Віруй, щоб зрозуміти" — ця крилата фраза стала емблемою середньовічного теологічного "раціоналізму".

І все ж А. Августин вважав за необхідне посилити віру доказами розуму. Він відстоює внутрішній зв'язок віри і знання і тим самим розробляє теорію гармонії віри й розуму. В роботі "Про християнську науку" А.Августин писав, що людські знання, розум повинні бути інструментом розповсюдження і зміцнення християнської віри. Тому він і розглядав різні галузі знань як прикладні до біблейської екзегетики (гр. ехедеііхоз — той, що пояснює), завдання яких полягає в знаходженні прихованого, "зашифрованого" змісту "священних текстів".

В такому ключі А.Августин розглядає поняття "мудрість". "Мудрістю, — писав він, — слід називати знання речей божественних, тоді як термін "знання" застосовується до знання людських речей".

Поезія, образотворче мистецтво теж були поставлені на службу церкви. Августин вважав театр хворобливим винаходом людей, спокусою для православного християнина. З його легкої руки назавжди замовк античний театр. Декретом римського імператора Феодосія І в 394 р. були заборонені Олімпійські ігри.

2. Арабська філософія.

Збереження текстів та традиції античної філософії, особливо Арис-тотеля. Класифікація наук та знання. Принцип двоїстої істини, за яким істини віри і істини розуму незалежні одна від одної, хоча ведуть до одного й того ж — Бога. Найвідоміші: аль-Фарабі, Ібн-Сіна (Авіцена), аль-Кінді, Ібн-Рушд (Аверроес).

Філософія в арабському світі починає розвиватися приблизно через сто років після виникнення ісламу і починали з коментування Корану. З часом на арабську мову було перекладено практично весь корпус філософських творів Аристотеля, після чого активно починають обговорюватись проблеми сутності і можливості речей, першоначал, а також проблеми простору і часу та пізнання світу. На цій основі розвивалась не лише метафізика, але і основи наукового пізнання. Арабській філософії завдячує арабська хімія, фізика, медицина.

Крім науково спрямованої раціоналістичної філософії в арабському світі розвивається містична філософія суфізму. Відповідно до цієї філософії весь світ єдиний у своїй божественності, зла просто не існує. Як свідчила одна з представниць філософії суфізму, "для того щоб любити Бога, немає потреби ненавидіти диявола".

Арабська філософія зробила суттєвий поштовх для раціонального

- 39 -


розвитку середньовічної філософії — передусім під впливом філософії Аверроеса виникає авероїзм як течія у європейській філософії.

3. Суперечка про універсали. Реалізм, номіналізм, концептуалізм.

Схоластика продовжила традиції християнської апологетики. Якщо в патристичний період "отці церкви" брали активну участь у створенні вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки, то за умов, коли церква закріпила свої позиції і християнство зайняло виняткове місце в житті феодального суспільства, зусилля схоластів були спрямовані на створення злагодженої системи християнського світогляду. Завданням філософії стає пошук раціональних шляхів істинного доказу всього того, що проголосила церква. Однією з головних ознак схоластичного стилю мислення стає такий авторитаризм (лат. аиіогііаз — влада), який визнає авторитет церкви, а не, як це було раніше, абсолютний авторитет "Священного писання".

"Батьком" схоластики називають візантійського богослова, філософа Іоанна Скотта Еріугена (бл.810 — 877 рр.). Саме йому належить вислів, що істинна релігія є істинною філософією, і навпаки — істинна філософія є істинною релігією.

В роботі "Про розподіл природи" Еріуген поставив питання про природу універсалій, тобто загального. Захоплюючись діалектикою, він зображує різні стадії саморуху природи. Перша природа у нього — Бог, вона породжує другу природу — Логос, божественний розум. В свою чергу, породжується третя природа — світ чуттєвих, одиничних речей, що неминуче гине, повертаючись до Бога. Це є четверта природа. Отже, за Еріугеном, все виходить з Бога і повертається до нього. В його вченні справжньою реальністю постає загальне.

Універсалі'!'— латинський переклад Аристотелевського поняття категорії (роди буття, тобто найзагальніші поняття), в універсалі"!' середньовіччя — всі загальні поняття.

Реалізм — напрямок у християнській філософії, згідно з яким загальні поняття існують (як ідеї Бога) незалежно і до існування речей (тобто реально), речі є лише подобою, копією універсалій. Найвідоміший представник — Фома Аквінський.

Номіналізм — напрямок у християнській філософії, згідно з яким загальні поняття є лише іменами (номіна) речей, які єдині і існують насправді. Найвідоміший представник — Уїльям Оккам ("лезо Оккама" — відсікає усі непотрібні, зайві сутності — не слід множити сутності без необхідності).

Концептуалізм — напрямок у християнській філософії, згідно з яким загальні поняття є концептами, сконструйованими, виробленими людь-

- 40 -

 ми в розмові, диспуті. Лише те, що пройшло обговорення, може бути сутністю, мати справжнє буття. Найвідоміший представник — П'єр Абеляр.

Запитання для самоперевірки

/. У рамках якої філософської культури Виник термін "філософія" і хто є його автором?

  1.  Які етапи історичного поступу філософії є наріжними при
    загальнологічному підході і які
    при культурологічному?
  2.  Які щаблі вичерпують історію давньогрецької філософії?
  3.  В чому специфіка філософії Отців церкви?
  4.  Яку роль відіграла арабська філософія в історії європейської
    філософії?
  5.  Що за середньовічні філософські напрями були учасниками
    спору про універсалі!'?

Завдання для самостійної роботи

Підготуватися для обговорення в аудиторії наступних питань:

  1.  У чому полягає принципова новизна давньогрецької філософії
    щодо попередніх типів філософування?
  2.  Які основні етапи визначають життєвий цикл давньогрецької філо
    софії? Охарактеризуйте їх.
  3.  В чому полягає циклічна концепція соціально-політичних змін відпо
    відно до вчення про форми правління Платона і Аристотеля?
  4.  Які здобутки елліністичної філософії використовує сучасна філо
    софія?
  5.  Проаналізуйте специфічні особливості філософії середньовіччя.
  6.  Розкрийте сутність спору середньовічних мислителів про універ
    салі!'. Охарактеризуйте позиції сторін. На чиєму боці істина? Поясніть.

Теми для написання реферату

  1.  Передумови виникнення філософії в Давній Греції.
  2.  Космоцентризм давньогрецької філософії.
  3.  Філософія природи досократиків.
  4.  Філософія Сократа: мистецтво іронічної маєвтики.
  5.  Філософські сократичні школи: порівняльний аналіз.
  6.  Діалектика у розумінні Сократа і Платона: збіги і розбіжності.
  7.  Філософська система Платона: вчення про ідеї.
  8.  Філософська система Платона: вчення про пізнання.
  9.  Вчення про "ідеальну державу" Платона.

10. Критика Аристотелем теорії ідей Платона.

- 41 -


  1.  Вчення Аристотеля про перше буття.
  2.  Етика Аристотеля.
  3.  Вчення Аристотеля про категорії.
  4.  Філософія Аристотеля: вчення про матерію і форму.
  5.  Філософське значення логічного вчення Аристотеля.
  6.  Філософський зміст етики Аристотеля.
  7.  Філософія політики Аристотеля.
  8.  Вчення про щастя в епікурейській школі. ;.ш
  9.  Вчення про недосконалість людського пізнання в філософії скеп
    тицизму.
  10.  Вчення про душу в філософії стоїцизму.
  11.  Вчення про еманацію в філософії платонізму.
  12.  Моралісти стародавнього Риму: Сенека, Епіктет, Авреяій: збіг та
    розходження їх ідей.
  13.  Філософія гностиків.
  14.  Зороастризм і витоки маніхейства.
  15.  Філософські засади позиції апологетів церкви.
  16.  Філософські ідеї патристики.
  17.  "Східні" і "західні" Отці церкви.
  18.  Релігійно-філософська система Аврелія Августина
  19.  Філософія історії Августина.
  20.  Вчення Агустина про Місто Боже.
  21.  Арабська філософія.
  22.  Суперечка щодо універсалій.
  23.  Логічні досягнення схоластики.
  24.  Проблема співвідношення номіналізму і реалізму в середньовічній
    філософії.
  25.  Концептуалізм П'єра Абеляра.
  26.  Проблема співвідношення віри та розуму в середньовічній філо
    софії.

Тест "Хто є хто"

Виберіть з Додатку 1 у кінці посібника імена філософів, які належать до даного періоду та заповніть тест.

Тести для самоперевірки

Модуль 4. Філософія Платона і Аристотеля.

13. Що з названого не належить до чотирьох стихій давньогрецьких філософів?

- 42 -

 (5 балів) А. Думка.

Б. Вогонь.

В. Вода.

Г. Повітря.

Д. Земля.

14. Кому з названих філософів належить вислів "все тече, все
змінюється"?

(З бали)

А. Анагсагор.

Б. Парменід.

В. Анаксимен.

Г. Геракліт.

Д. Демокріт.

15. Яким був улюблений вислів Сократа?

(4 бали)

А. Я не роблю, чого знаю. '«'

Б. Я не знаю, що роблю. «'-Ф

В. Я знаю, що нічого не знаю.

Г. Я нічого не знаю, нічого не бачив.

Д. Добре все знати і нічого не робити.

16. Хто є автором теорії ідей?
(2
бали)

А. Сократ. Б. Декарт. В. Платон Г. Геракліт. Д. Демокріт.

17. Чим є ідеї стосовно речей?
А. Взірцями.

Б. Копіями. В. Доповненням. Г. Запереченням. Д. Атомами.

18. Яке поняття Аристотель визнавав найважливішим в есте
тиці?

(9 балів) А. Доброго. Б. Прекрасного. В. Істинного.

- 43 -


Г. Піднесеного.

Д. Химерного.

Модуль 5. Філософія еллінізму.

19. Що означає дана в епоху еллінізму назва Аристотеле&ої
книги "Метафізика"?

(9 балів)

А. Те, що йде після фізики.

Б. Те, що стоїть над фізикою.

В. Те, що суперечить фізиці.

Г. Те, належить фізиці.

Д. Те, де, немає фізики.

20. Яка з філософських шкіл не належить до доби еллінізму?
(4 бали)

А. Платонізм. Б. Скептицизм. В. Стоїцизм. Г. Епікуреїзм. Д. Матеріалізм.

21. На яку філософську школу спиралось вчення Епікура?
(7 балів)

А. Атомізм. Б. Платонізм. В. Кінізм. Г. Скептицизм. Д. Прагматизм.

22. Яку назву мала школа послідовників філософії Аристотеля?
(4 бали)

А. Періпатетики. Б. Академія. В. Скептики. Г. Стоїки. Д. Епікурейці.

Модуль 6. Середньовічна філософія.

23. Яку книгу написав Бл. Августин?
(З бали)

А. "Утопія".

Б. "Про місто Земне". ;,

В. "Про місто Боже" .

Г. "Нова Атлантида".

 Д. "Держава".

24. Що означає термін "схоластика"?
(6 балів)

А. Вміння дискутувати.

Б. Лженаука.

В. Наука про природу речей.

Г. Темне, незрозуміле вчення.

Д. Філософія, що викладається у школі.

25. Який символ виражає сутність філософії номіналізму?
(5 балів)

А. "Пекло Дайте".

Б. "Лезо Фоми"

В. "Лезо Абеляра".

Г. "Лезо Оккама".

Д. "Проповідь Франциска".

26. Якою є головна теза середньовічного реалізму?
(7 балів)

А. Поняття реально існують. Б. Речі реально існують. В. Філософія реально існує. Г. Істина реально існує. Д. Ніщо реально існує.

 

— 44 -

 - 45 -


Блок 3. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ І НОВОГО ЧАСУ

Модуль 7. Філософія Відродження.

  1.  Відродження спадщини античної філософії і культури.
  2.  Вчення про людину. ,
  3.  Філософія і наука. »
  4.  Філософія і релігія.
  5.  Філософія і політика.

Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. - С. 58-66.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.
  3.  Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.

  1.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи,  1995. —
    С. 414-457.
  2.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В./. ЯрошоВця. — К.:
    Парапан, 2003. - С.218-236.

Додаткова література

  1.  Бекон Ф. Новьій органон // Бекон Соч.: В 2-х тт. — Т.2 — М.:
    Мьісль, 1972.
  2.  Макиавелли Н. Государь // Макиавелли Н. Избр. соч. — М.,
    1982
  3.  Вико Джамбаттиста. Основания Новой науки об общей приро-
    де нации. - М.-К.: КЕРЬЬоок, ИСА, 1994. - 656 с.

Модуль 8. Філософія Нового часу. Раціоналізм.

  1.  Філософія раціоналізму.
  2.  Філософія Р.Декарта.
  3.  Філософія Б.Спінози.
  4.  Філософія Г.Ляйбніца.

Рекомендована література

Основна література

1. Філософія: Навчальний посібник (За ред. /.Ф. Надольного) — К.: Вікар, 1997. - С. 66-67, 69-70, 71-75.

- 46 -

 

  1.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.
  2.  Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. - К., 1998.
  3.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. — С.°
    466-498.
  4.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  5.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. - С.237-245, 254-263, 277-282, 308-324.

Додаткова література

  1.  Декорт Рене. Міркування про метод, щоб правильно спрямовува
    ти свій розум і відшукувати істину в науках. — К.: Тандем, 2001. — 102 с.
  2.  Декорт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Избр. произв.: В
    2-х тт. - Т.1. - М.: Мьісль, 1989.
  3.  Спиноза Б. Зтика // Спиноза Б. Избр. произв.: В 2-х тт. — Т.2. —
    М.: Мьісль, 1964.
  4.  Лейбниц Г. Монадология // Лейбниц Г. Соч.: В 4-х тт. — Т.1. —
    М.: Мьісль, 1982.

Модуль 9. Філософія Нового часу. Емпіризм.

  1.  Філософія емпіризму.
  2.  Філософія Дж. Лока.
  3.  Філософія Дж. Берклі.
  4.  Філософія Д. Юма.
  5.  Філософія Просвітництва.

Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. - С. 67-69.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.
  3.  Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.

  1.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. —
    С. 498-563.
  2.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В, Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. - С.246-253, 268-276, 282-300.

Додаткова література

1. ЛоккДж. Трактат о человеческом разумении // Локк Дж. Избр. произв.: В 3-х тт. - Т.1. - М.: Мьісль, 1989.

- 47 —


  1.  ЮмД. Трактат о человеческой природе // Юм Д. Соч.: В 2-х тт.—
    Т.1. - М.: Мьісль, 1965
  2.  Беркли Дж. Три разговора между Гиласом й Филонусом //
    Беркли Дж. Соч. — М.: Мьісль, 1978.
  3.  Гоббс Томас. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави
    церковної та цивільної. — «.: Дух і Літера, 2000. — 606 с.

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ МОДУЛІВ

Модуль 7. Філософія Відродження.

1. Відродження спадщини античної філософії і культури.

ХУ-ХУІ в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. гепаіззапсе — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що лише поняття Відродження відбиває смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстість відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Основу наукового прогресу на початку XVII ст. складали досягнення епохи Відродження. Це був період формування нової науки, яка звільнилась від пут середньовічної схоластики, наука, що спиралась на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва. Процеси розвитку буржуазних економічних відносин, наукові відкриття Н. Коперника і Г. Га-лілея показували, що Західна Європа вступає до "класичної" пори буржуазного суспільства, до Нового часу.

Але спочатку відбувається переклад класичних текстів з давньогрецької та латини новоєвропейськими мовами, очищення "мертвих" мов від середньовічних нашарувань, критика схоластики з позицій гуманізму та розуму.

- 48 -

 2. Вчення про людину.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальо- : вується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється ' і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі, її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Іншим є підхід до розуміння сутності людської особистості в епоху Відродження. Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463-1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її

- 49 -


центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатства чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом залучення до культури.

Ренесансні ідеали гуманізму, мотиви людяності, право на щастя, принципи рівності і справедливості, ідеї єдності людини і природи, де домінували людські характеристики, поступово стали втрачати свій сенс. Тенденція середньовічної орієнтованості на духовність почала згасати. Вся культура почала підпорядковуватися натуралістичним цінностям. "Справжньою" реальністю стала проголошуватися природа, природознавство. На перший план стали поставати математика, механіка та інші галузі природничого знання. Людина стала розглядатися як одна з "частин" природи. Істинною "субстанцією", "справжнім" буттям оголошується природа. 3. Філософія і наука.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626), якого вважають першим філософом Нового часу, бо саме з нього починає домінувати в філософії цього часу тлумачення людини як частини природи, акцентує увагу на необхідності розкриття сутності людини.

Ф. Бекон розглядає людину як частину природи, а її дух головним чином як розум, що повинен відображати увесь світ. Людина вийшла з природи, є її частиною і входить в суспільство, а її розум призначений відтворювати природу. Ренесансний образ людини-творця у Ф.Бекона нечіткий. В центрі його уваги людина як частина природи з її розумом, що

- 50 -

 споглядає реальність, відображає природу подібно дзеркалу, а лише потім — змінює її.

Згідно з Ф. Беконом, розум людини точно віддзеркалює предмети і Іроцеси природи, але внаслідок дії різного роду зовнішніх причин ("ідолів" або "привидів") розум може помилятись. Причина помилок, каже Ф.Бе-Ікон, коріниться не лише в наших відчуттях, але і в самій природі людського розуму, що "уподібнюється дзеркалу з нерівною поверхнею, яке, відбираючи промені будь-яких предметів, ще і домішує до них свою власну природу". У зв'язку з тим, що розум має змогу діяти самостійно, він не заслуговує довіри.

Ф. Бекон говорить про чотири види "привидів", або "ідолів", що спотворюють розум людей:

"привиди роду", їх основа знаходиться у самій природі людини.
Це хибні уявлення про світ, що пов'язані з недосконалістю самого людсь
кого розуму. Людський розум веде себе, як нерівне дзеркало, що відобра
жає речі у викривленому вигляді;

"привиди печери"- вони суть помилок окремого індивіда. У
кожної людини є свій суб'єктивний внутрішній світ, тому у кожного "є
своя, змальована Платоном печера, яка розбиває і спотворює світ приро-
ди";

"привиди площі" — породжуються спілкуванням людей, в ході
яких вигадані і помилкові уявлення нав'язуються іншими ;

"привиди театру" — породжуються сліпою вірою в авторитети, в
догмати філософії і хибні докази. "Істина — дочка Часу, а не Авторите
ту",— писав Ф.Бекон.

Він виступив з критикою раціоналізму схоластів, метод яких полягав в абстрактних міркуваннях про предмети, бо базувався винятково на принципах формальної логіки. Назвою свого трактату "Новий Органон" Бекон свідомо протиставляє своє розуміння завдань науки і її методу індукції тому розумінню, на якому грунтується праця Арістотеля "Органон".

Органон (гр. огдапоп — знаряддя, інструмент), у Арістотеля — це назва логіки як знаряддя наукового пізнання. Дослід Арістотель ігнорував. Він вважав, що закони природи можна відкривати лише завдяки логічним міркуванням. Істинні знання людина здобуває не за допомогою відчуттів, а лише завдяки розуму.

На противагу схоластиці перипатетиків (філософська школа Арістотеля), містиці піфагорійців і скептицизму, Ф. Бекон розробляє вчення "природної" філософії, згідно з яким основа всього — це пізнання природи. Людину треба озброїти знанням природи. Тільки істинне знання дає людям можливість збільшувати свою владу над природою.

В природній філософії, за Беконом, теоретичною наукою виступає

- 51 -


фізика, а практичною — метафізика. Фізика вивчає загальні начала речей, будову Всесвіту, а також всю різноманітність об'єктів природи. Метафізика є частиною науки про природу, але більш вищим, більш абстрактним розділом фізики. Математика є вагомим додатком до природної філософії, бо без її допомоги і втручання не можна глибоко зрозуміти, переконливо довести і надійно використати на практиці все те, що існує в природі. Недаремно стародавні приділяли велику увагу фігурам і числам. Так, Демокріт бачив основу всієї різноманітності речей у фігурах атомів, а Піфагор вважав, що природа речей складається з чисел. І сьогодні ми не можемо не віддати належне Беконовому розумінню значення математизації наук. Використання фізиками математики приводить до створення ще більшого числа галузей прикладної математики.

Основним методом дослідження, з погляду Бекона, в природній філософії є індукція. Це метод узагальнення дослідного знання, що дозволяє поступово проникати в сутність досліджуваних явищ. Усе пізнання повинно виходити з досліду. Проводячи дослід, необхідно зробити поділ і відбір матеріалу. Спираючись на велику кількість фактів, треба поступово підніматися до узагальнень і на основі індукції виводити аксіоми і все це перевіряти на досліді.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Ніколая Коперніка (1473—1543) та Джор-дано Бруно (1548-1660).

Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована Н. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності, в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так, філософи Відродження розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху.

- 52 -

 Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, МиколіКузансь-ко/«/(1401-1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Теле-зіо( 1509-1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж. Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж. Бруно.

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання.

Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою мірою — у Кузанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином розглядав процес пізнання Дж. Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання ("дух" — у Бруно, інтуїція — у Кузанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані. 4. Філософія і релігія.

Відродження є також часом Реформації, яка здійснює критику християнства "зсередини". Відбувається паралельно подолання схоластики і її поглиблення (ієзуїти) у Контрреформації.

В епоху Відродження також з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли( 1568-1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

- 53 -


5. Філософія і політика.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла 6оес/(1530—1563) виступав проти абсолютизму, проводив думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступали не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом: держави вважав " державу, яка поєднує в собі традиції відстоювання, міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Пікколо Л/сгк/обел/7/(1469— 1527), обґрунтовував необхідність сильної, монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

Модуль 8. Філософія Нового часу. Раціоналізм.

1. Філософія раціоналізму.

Філософія Нового часу формувалась під впливом наукової революції XVII ст., становлення експериментального природознавства. Найсуттєвішою її рисою була орієнтація на методологію наукового пізнання, на розробку та обгрунтування методів пізнання природи. На цій основі в філософії XVII ст. формуються два протилежні напрямки — емпіризм та раціоналізм — філософські течії, орієнтовані на теорію пізнання. Раціоналізм — принцип опертя на розум (гат.іо) як критерій істинності наших

знань.

2. Філософія Р. Декарта.

Рене Декарт (1596-1650) розглядає людину як розумне тіло, як "мислячу річ ". Він розробляє "метод сумніву", де намагається довести право людського розуму на сумнів у речах, щоб убезпечити людину від помилкових думок, хибних поглядів і омани. Не засвоєння чужих думок, а створення власних — такий лейтмотив декартівського принципу суб'єктивної достовірності. "Філософія, — міркує Декарт, — розроблялася протягом багатьох віків прекрасними умами, а проте нема жодного пункту, який не викликав суперечок і, отже, не був би сумнівним." "Філософ не повинен

- 54 -

 визнавати нічого істинним, доки він у цьому не переконається... Без критики вірити відчуттям не можна". Фізика, астрономія, медицина й інші науки, які залежать від розгляду складних речей, за Декартом, — сумнівні і недостовірні.

Абсолютно безсумнівним Декарт вважав судження "Я мислю, отже, я існую." Цей висновок був послідовним розвитком античного скептицизму і вчення А.Августина, який на підставі сумніву стверджував вірогідність існування мислячої істоти. "Ми можемо, — доводив Декарт, — зробити припущення, що нема Бога, неба, землі і що навіть у нас самих нема тіла, але ми не можемо думати, що ми не існуємо, в той час як маємо сумнів в істинності всіх цих речей."

Отже, за Декартом, існує два рівноправних і незалежних один від одного начала. Перше начало — душа, або свідомість. Друге — речі тілесні, тобто фізичні, які протяжні в довжину, ширину та глибину. Мислення існує само по собі, воно не залежить від предмету сумніву — "Я мислячої речі." Цей напрямок в філософії одержав назву дуалізм (лат. сіиаііз — под-війний). В основі світу лежать дві субстанції: духовна і матеріальна, душа і тіло. Відрив духовного від матеріального, тіла від душі стало результатом "об'єктивістського" тлумачення реальності. Подолати цей відрив Р. Декарт намагався шляхом звернення до Бога, його всемогутності. Бог у Декарта є творцем усього, що знаходиться в світі, він — джерело усіх істин.

Процес пізнання Р. Декарта починається з теоретичного рівня. Він досліджує математичні методи пізнання, а саме: аксіоматичний метод, метод математичної дедукції. За основу береться геометрія Евкліда.

Ототожнюючи матерію з простором, Декарт вважав, що всяке тіло геометричне, а сама геометрія — наука про тілесний світ. Увесь світ він розглядав як механізм, як гігантську систему сконструйованих машин, а вивчення природи мислив на зразок конструювання геометричних об'єктів. Інструментом конструювання у нього виступає метод дедукції.

Для того, щоб відшукати істину, за Декартом, необхідно дотримуватися чотирьох правил методу:

перше — треба уникати поспішності. Включати в свої судження лише те, що ясне і чітке розуму. Приводу до сумніву не повинно бути;

друге — досліджувані труднощі слід ділити на стільки частин, скільки це можливо для кращого їх подолання;

третє — треба керувати ходом своїх думок. Потрібно поступово йти від простого до пізнання найбільш складного;

четверте — робити всюди повні переліки, щоб бути впевненим у відсутності упущень.

Отже, перше наголошує на тому, що істинними є тільки ті положення, які не викликають ніяких сумнівів. Піддавай усе сумніву — вимога

- 55 -


першого правила. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природи. Кожну складну проблему слід ділити на простіші, доки не досягнеш ясних і самоочевидних для розуму суджень. Третє правило вимагає починати пізнання з найпростіших проблем і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтелектуальну інтуїцію. Четверте правило вимагає повного переліку, детального огляду усіх опосередковуючих ланок дедуктивного виведення. Критерій ясності та са-моочевидності змушує Декарта доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції, яка і дає такі самоочевидні вихідні для дедукції судження.

Декарт стверджував, що не можна досягти ніякого знання інакше, як шляхом індукції і дедукції. Згідно з його універсальним дедуктивним методом, уся система знань виводиться з аксіом, а самі аксіоми є "природженими ідеями". "Під природженістю ідей ми розуміємо лише те, — писав Р. Декарт, — що у нас є здатність викликати їх", а самі вони дані від Бога.

Як наслідок, дедуктивний метод привів Р. Декарта до дуалізму. Перенесення критеріїв істинності мислення в саме мислення означало відрив мислення від буття. Його раціоналістична методологія виявилася однобічною, бо була спрямована на відрив пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, тобто метод його мислення був метафізичним, відмінним від діалектичного розуміння принципів буття і пізнання.

3. Філософія Б. Спінози.

Відновити цілісність природного буття прагнув голландський філософ Спіноза Барух (1632 -1677). В основі Всесвіту як цілісної реальності, згідно зі Спінозою, лежить єдина субстанція — природа, матерія і Бог. Субстанції притаманні два атрибути (лат. аНгіЬиІо — надаю, наділяю, — невід'ємна властивість об'єкта) — протяжність (простір) і мислення. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. тосіиз — міра, образ, вид — властивість предмета, що притаманна йому лише в деяких станах). Людське тіло — модус протяжності, а людська душа — модус мислення. Протяжність і мислення, згідно з вченням Спінози, — це два атрибути однієї субстанції. Проте, Спіноза відносить мислення до всієї природи і тим самим вдається до своєрідного пантеїстичного гілозоїзму ("оживле-ності матерії").

Мислення Спіноза розглядає як щось дане природою. Після смерті людини мислення не зникає, а розчиняється у безвиразному мисленні, де індивідуальне зникає, а лишається атрибутивне мислення.

Отже, Спіноза розглядає людину як річ серед речей. Він не долає дуалізм Декарта. Душа і тіло у нього — це різні і рівноправні модуси. Тут дуалізм залишається, але існує в іншому вигляді.

- 56 -

 З позицій цієї ж доктрини Спіноза тлумачить і людину як єдність душі та тіла. Людина не розглядається Спінозою як субстанція чи атрибут, вона, на думку філософа, складається з "певних модифікацій атрибутів бога", тобто — "з модусів мислення" (свідомості: понять, ідей тощо) і "з модусів протяжності", тіла, яке утворює предмет і вмістилище свідомості, розуму. Паралелізм двох означених низок модусів знаходить свій вияв, зокрема, в тому, що, за Спінозою, "чим більше речей тіло порівняно з іншими пристосоване сприймати одночасно, тим ліпше порівняно з іншими розум пристосований до сприйняття множини речей водночас". В сфері пізнання Спіноза виокремлює, як основні, три його різновиди, або ступені: а) гадка і уява; б) раціональне пізнання; в) інтуїтивне пізнання. Перший щабель — чуттєве пізнання, яке Спіноза, як раціоналіст, протиставляє раціональному, або ж розумінню в якості нижчої, найменш досконалої, хоч і неодмінної, форми. Будучи пов'язаною з чуттєвими сприйняттями та образами, що завжди "безладні й неясні", ця пізнавальна форма часто-густо призводить до заблуджень є менш адекватною, ніж наступні, обмежується окремими казусами, не розкриваючи причин і зв'язків, однак містить й моменти істини. Другий рід Спіноза пов'язує з розсудком (гатіо) та розумом (іпіеііесіиз)! вважає власне науковим пізнанням, що знаходить типове вираження передусім в математиці (геометрії) та фізиці, але не редукується до них. Саме в рамках цієї форми пізнання, заснованій на здатності людської душі як модусу атрибуту мислення осягнути все, що випливає з субстанції, уможливлюється досягнення адекватних ідей і істин, спільних для всіх людей, — таких як ідеї якості, кількості, руху, форми тощо. А також — каузальних ланцюжків між відповідними ідеями (а отже, — і речами). Специфіку третього, інтуїтивного ступеня пізнання Спіноза вбачав у спогляданні речей як таких, що нисходять від бога, тобто — як модусів, основу, сутність чи причину яких становить атрибут божественної субстанції. Можливість такого споглядання забезпечується, за Спіноза, тим, що душа людини є частиною безконечного розуму бога. Тому, коли йдеться про те, що вона щось сприймає, то це означає, що саме бог споглядає відповідну ідею, але не як безконечний, а оскільки він виражається природою людської душі, тобто становить її суть. Міркування про інтуїтивне пізнання пов'язані у Спінози, з одного боку, з містико-пантеїстичними концепціями "внутрішнього світла" як засобу безпосереднього єднання з богом, з іншого ж — з декартівськими аксіомами "ясного і чіткого розуму" як основи всієї будови людського знання. На першому, чуттєвому ступені пізнання відмінність істинного й хибного перебуває ще в досить аморфному вигляді, увага часто-густо фокусується на неістотних, випадкових властивостях і зв'язках речей, та й самі ці предмети теж постають, як правило, як випадкові. На другому щаблі — для розсудку та розуму — речі пізна-

- 57 -


ються вже не як випадкові, а як необхідні. Тут Спіноза постає як один з послідовних представників детермінізму і супротивників телеології, ототожнюючи, щоправда детермінацію з причинністю, випадковість же взагалі трактуючи як суть суб'єктивний епіфеномен. Але лише на третьому, інтуїтивному щаблі пізнання необхідність речей розкривається насправді — як імманентна необхідність вічного єства бога. Поширюючи механістичне тлумачений детермінізм на життєдіяльність людини, Спіноза заперечував свободу волі, доводячи необхідний характер всіх дій людини. Свобода в даному разі можлива лише як пізнання необхідності з подаьшим дотриманням вимог останньої в діяльності та поведінці. Тому пізнання постає тут як звільнення від пристрастей і засіб формування доброчинності, трактованої як інтелектуальна любов до вічного й незмінного, тобто до бога, яка є частиною безконечної любові бога до себе самого. Така любов, служіння богу є, за Спінозою, вже сама по собі для людини щастям і вищою свободою. Тому ті, хто у відповідь на найниціше рабство очікують від бога високих нагород і благодіянь, вельми далекі від справжніх розуміння й поваги до доброчинності.

Для пантеїзму Спінози показовою є й ідея безсмертя людської душі та її повернення, після смерті людини, до споконвічної субстанції. Власне релігію Спіноза оцінював невисоко, віднісши її до першого пізнавального щабля, де панують гадка й уява, на відміну від філософії, яка посідає другий і третій щаблі. Саме в компетенцію останньої входить з'ясування відмінностей істинного від хибного, а тому саме вона, за Спінозою, й є автентичним засобом пізнання бога. 4. Філософія Г. Лейбніца.

Спробу подолати дуалізм, вирішити проблему єдності мислення і буття намагався німецький філософ і природодослідник Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Ученню Спінози про єдину субстанцію Лейбніц протиставляє плюралістичну концепцію - знамениту монадологію. Якщо субстанція одна і нерухома, - міркує Лейбніц, то з неї не можна вивести все різноманіття, індивідуальність і неповторність реального існування.

Згідно з вченням Лейбніца, Всесвіт складається з нескінченної множини монад (гр. топоз - одиниця), безтілесних простих субстанцій "істинних атомів природи", "елементів речей". Монади неподільні, незнищувані, неповторні, діяльні.

Лейбніц наголошує, що субстанції-монади є носіями сили та активності і мають духовну природу, оскільки матерія в філософії ХУП ст. вважалась пасивною, не здатною до саморуху. Монади є вічними, вони не виникають і не зникають природнім шляхом, а є породженням неперервних "випромінювань Божества". Монади є індивідуально-неповторними і

-  58  -

 незалежними одна від одної, не можуть впливати на внутрішнє буття одна одної. Єдність та взаємоузгодженість монад є результатом передбаченої Богом гармонії, яка перетворює кожну монаду у "живе дзеркало Всесвіту". Єдиним відношенням між монадами є гармонія.

Лейбніц розрізняє три види монад, в залежності від їх досконалості: 1) найнижчі, що характеризуються "перцепцією", тобто здатністю чуттєвого пасивного сприйняття; 2) монади-душі, які можуть мати відчуття та більш-менш яскраві уявлення; 3) монади-духи, які характеризуються найвищим ступенем досконалості і мають свідомість, "аперцепцію", здатність до міркування та рефлексії. Монади самі по собі не сприймаються у чуттєвому досвіді, а осягаються лише розумом. Тіла ж, що сприймаються чуттєво є поєднанням монад з матерією і відрізняються одне від одного тим, з якими монадами поєднується матерія. Тіла неживої природи містять мона-ди-перцепції, живі тіла — монади-душі, а людина — це поєднання матерії з монадами — духами, аперцепцією і рефлексією. Поєднання монад з матерією є результатом передбаченої Богом гармонії.

Монади, на думку Лейбніца, не взаємодіють між собою, але завдяки божественній мудрості створюють єдиний світ, якому притаманна гармонія. Отже, Лейбніц теж не вирішує проблеми мислення і буття. З позицій науки він переходить на позиції теології. Першим, хто розкрив наявність дисгармонії, був німецький філософ Іммануїл Кант.

Модуль 9. Філософія Нового часу. Емпіризм.

1. Філософія емпіризму.

Емпіризм — принцип опертя на досвід (етрігіо) як критерій істинності наших знань. Школа емпіризму представлена в основному англійськими філософами.

2. Філософія Дж. Локка.

Поєднати емпіричні та раціональні методи пізнання намагався англійський філософ Джон Локк (1632-1704). В своєму творі "Досвід про людський розум" Дж. Локк довів, що природжених ідей та принципів не існує, що всі програми своєї поведінки людина конструює з життєвого досвіду. Він вважав, що душа дитини подібна "чистій дошці", а все людське знання виникає з досвіду зовнішнього (чуттєвого сприйняття зовнішніх матеріальних речей та явищ) і внутрішнього (знань про внутрішній духовний світ людини).

Зовнішній і внутрішній досвіди, згідно з Дж. Локком, являють собою єдине, з якого беруть початок усі наші ідеї. Ідея — це те, "чим може бути зайнята душа під час мислення". Ідеї, що беруть початок із зовнішнього досвіду, це ідеї чуттєвих якостей (біле, м'яке, тверде і т.ін.). Ідеї, що беруть початок із внутрішнього досвіду, це ідеї рефлексії (віра, сумнів,

- 59 -


бажання і т.ін.). Під рефлексією Локк розумів спостереження за внутрішніми діями свідомості.

Досвідне знання є лише очевидним, бо розсуд відповідності ідей досягається тут посиланням на дослід. Існування одиничних речей Локк піддавав сумніву, що надавало його вченню ще більший елемент раціоналізму. Коли Локк стверджував, що ідеї внутрішнього досвіду нам недоступні, що ми знаємо лише те, що лежить на поверхні, то це показник неспроможності його сенсуалістичного (лат. зепзиз — відчуття) підходу в подоланні труднощів раціоналістичної альтернативної точки зору.

Основу людських знань складають, вважав Локк, прості ідеї, джерелом яких є не лише рефлексія, але й відчуття, і навіть фантазія, оскільки він тлумачить як ідею "все, що є об'єктом мислення". Більше того, Локк наголошував, що безпосередньо дані саме ідеї, речі ж — вельми опосередковано. Означена теза, як це й довів подальший розвиток європейської філософії, відкриває простір як для ідеалістичних так і для матеріалістичних тлумачень. Виникають прості ідеї, за Локком, під впливом різних, як первинних так і вторинних, якостей. До перших (протяжність, рух, фігура, непроникність) ці ідеї подібні; до других же (смак, звук, запах) — ні. Через співставлення, поєднання та абстрагування людина за допомогою розуму спроможна також продукувати складні та загальні (модуси, субстанції відношення), реальні й фантастичні, якісні й неякісні ідеї. Про істинність знань, зокрема, можна твердити або ж в разі відповідності ідей дійсності, або ж — якщо поєднання чи роз'єднання ідей та їх знаків є адекватним відображенням, відповідно, сполучення чи відокремлення позначених ними речей. При цьому Локк, однак, був переконаний, що справжні носії первинних та вторинних якостей — субстанції — є непізнаваними в принципі, а тотожність номінальних сутностей реальним має місце лише для простих ідей, що стосуються первинних якостей. Сукупність людських знань він поділяв, за ступенем точності, на три групи: інтуїтивне (самоочевидні істини), демонстративне або доказове (математика, етика) та сенситивне (отримане завдяки відчуттям знання про окремі предмети). При всьому своєму емпіризмі Л. віддає все ж незаперечну перевагу інтуїтивним та демонстративним знанням, що утворюють разом клас знань умоглядних; сенситивні ж знання, є вважав він "лише віра чи гадка, а не знання, принаймні для всіх загальних істин", хоч і визнавав їх першорядну практичну та пізнавально-евристичну роль. Чимало уваги приділяючи релігійним питанням, Локк обстоював віротерпимість, релігійні свободи, був прибічником відділення церкви від держави і супротивником релігійного фанатизму. Існування Бога визнавав, відводячи йому функцію джерела руху матерії, яку вважав пасивною та свідомості. Соціально-політичне вчення Локка доводить неспроможність феодально-патріархального устрою і обґрунтовує необхідність конститу-

- 60 -

 цінної парламентарної монархії, по суті справи "освячуючи" політичний лад, встановлений в Англії після перевороту 1688-1689 рр. з позицій "природного права" і "суспільного договору". Щоправда, за концепцією Локка, на відміну від, наприклад, Гоббсової, урядові делегується лише певна частина "природних прав" (зовнішні зносини, правосуддя) з умовою дійового забезпечення свобод: власності, совісті, слова тощо. Нарешті, Локк чи не першим висунув ідею відокремлення законодавчої влади від виконавчої (включаючи судочинство) та підпорядкування уряду законові при визнанні права народу як безперечного суверена не підтримувати і навіть скидати неспроможний уряд. Не розробивши доказової теорії моралі, Локк в своєму етичному вченні, попри тлумачення добра як того, що уможливлює задоволення і мінімізує страждання (в чому і полягає щастя, а прагнення до чого є умовою будь-якої свободи) все ж уникає евдемонізму і, тим більше, гедонізму, через констатацію підпорядкованості морального добра законові, вкоріненому в божественній волі як справжній основі моралі. Філософія Локка є істотною складовою скарбниці духовної культури людства. Конкретно-історичний же її вплив виявився не тільки в розвитку наступних концепцій в Великобританії (Толанд, Берклі, Юм) та Франції (Монтеск'є, Вольтер, Ламетрі, Гельвецій, Дідро), а й у теоретичних побудовах представників наукоцентричного напряму філософії XX ст. (Айер, Хай-якава, Вітгенштейн).

3. Філософія Дж. Берклі.

З критикою філософського вчення Дж.Лока виступив англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1685 — 1753). Він відкидає, визнає помилковою точку зору Дж. Лока про розподіл якостей на первинні і вторинні, вказує на відсутність принципової відмінності між ними.

Дж. Берклі не визнає утворення загальних (абстрактних) понять і взагалі їх заперечує. "Матерії нема... саме поняття матерії з приписуваним їй абсолютним зовнішнім існуванням містить у собі суперечність, а ніщо суперечливе існувати не може". В процесі пізнання, за Дж.Берклі, людина має справу лише з даним предметом, а не предметом взагалі.

Відносно Дж.Берклі існує, зазвичай, хибна думка, що він є суб'єктивним ідеалістом. Насправді, для нього суб'єктивний ідеалізм — це спосіб довести існування Бога. "Ніщо не може бути більш очевидним, — стверджує Дж.Берклі, — ніж існування Бога". А так як Бог всюдисущий і вічний, то і речі не зникають, перестаючи бути відчуттями людей. Вони такі ж вічні, як і їх сприйняття Богом. "Я більш, ніж інші філософи, дотримуюсь реальності..., — говорить Дж.Берклі.— Хай не говорять, що я відкидаю існування. Тому я лише установлюю смисл цього слова, наскільки я його розумію".

Дійсно, важко не погодитися з Дж.Берклі, коли він тлумачить ре-

- 61 -


альність як таку, що безпосередньо спостерігається, сприймаєтеся, є "даною", бо сприйманість всього того, що оточує особу, надає всьому цьому оточенню статус існування, тобто сприйняття його як здатного бути пізнаним людиною.

Позиція Дж. Берклі є об'єктивною. З його точки зору відчуття існують лише в дусі і чуттєві враження у людини викликає дух.

Дж. Берклі виявив себе не до кінця послідовним у своїй критиці Дж. Лока. Він заперечував не лише тілесну субстанцію — матерію, але і духовну, в існуванні якої був переконаний.

4. Філософія Д. Юма.

Більш послідовним критиком поглядів Дж. Лока був англійський філософ, психолог та історик Девід Юм (1711-1776). Єдино існуючим, на погляд Д. Юма, є враження відчуттів і враження рефлексії. Вірогідним знанням є лише об'єкти математики, все інше не може бути доведено логічно, а тому виводиться з досвіду. Все з досвіду, а розум виступає як щось привхідне. Крейда біла, — міркує Д. Юм, — я це бачу, а що всередині — не знаю, що знаходиться поза відчуттям — нам не дано- Питання про походження світів, про будову інтелектуального світу — все це лежить за межами людського розуміння. "Матерія і дух в основі своїй однаково невідомі, — пише Д.Юм, — і ми не можемо визначити, які властивості притаманні тому чи іншому". Ми не можемо довести, існує чИ не існує об'єктивний світ, а тому нам краще керуватися уявленнями про об'єктивне існування предметів і явищ природи. Дійсність —це лише потік уявлень і сприймати її можемо лише на віру. Завдяки уяві ми з'єднуємо в певний порядок враження і це називаємо реальністю.

Д. Юм заперечував можливість пізнання причинних зв'язків та відношень. Причина, на його думку, є не що інше, як притаманна душі людини звичка спостерігати одне явище після іншого.

5. Філософія Просвітництва. Однією з провідних думок філософії

  1.  ст. була ідея про настання нової ери — царства розуму на Землі. У
  2.  ст. ця думка вилилася в ідею Просвітництва. Просвітники прагнули
    усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його політику, побут і
    звичаї з метою досягнення людством рівності, братерства та свободи,
    тобто такого стану, який би відповідав вимогам розуму.

Основна ідея філософії Просвітництва полягала в тому, що людина є природною істотою і всі її здібності та здатності визначаються природою. Всі соціальні протиріччя і конфлікти є результатом незнання природи світу і природи людини. Завдання філософії полягає в тому, щоб адекватно пізнати їх, створити відповідне законодавство і шляхом просвітництва впровадити його в життя. На цій основі в філософії Просвітництва форму-

 ються два основні напрямки — деїстичний та матеріал/стично-атеїстичний.

Одним з перших філософів-просвітителів деїстичного напрямку був французький філософ Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов. Він стверджував, що природне середовище має значний вплив на розвиток суспільства, започаткувавши напрямок "географічного детермінізму" (більш детально — в розділі "Основи соціальної філософії").

Ще одну концепцію деїстичної філософії розробив фр. філософ і письменник Вольтер (1694-1778). Головне завдання своєї філософії він вбачав у розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Християнська релігія, на його думку, — це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Всю історію релігії і церкви Вольтер подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає у самій сутності офіційної релігії і церкви, як основи старих феодальних порядків. Проте релігію він розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних протиріч, як засіб стримувати бідняків від зазіхань на власність багатих та запобігати свавіллю "сильних світу цього". "Коли б Бога не існувало, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера, якою він прагне довести, що в інтересах людства, щоб Бог існував і карав би те, чого не в змозі подолати правосуддя.

Вольтер відкидає ідею божественного промислу і наголошує, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, пристрастей, які виникають із життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди великих мас людей він поділяє на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого суспільного життя, забезпечують можливість матеріального добробуту, свободи та соціальної справедливості, хибні ж ведуть до біди та нещастя. Вольтер був переконаний у неминучості встановлення Царства Розуму, де буде ліквідоване соціальне зло і створені всі умови для щасливого життя людей. При цьому він наголошував, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна культура можуть стати надбанням усіх без винятку народів, у яких би географічно-кліматичних умовах вони не проживали. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом.

Видатним представником деїстичного напрямку Просвітництва був також фр. мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778). Центральною проблемою його філософії була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Саме у сфері соціальної нерівності він вбачав джерело всіх бід

 

- 62

 - 63 -


та соціальних конфліктів. На відміну від Вольтера, який вважав нерівність вічною характеристикою людського буття, Руссо наголошує, що нерівність між людьми виникає на певному історичному етапі розвитку людства і укорінена вона у майнових відносинах. Майнова нерівність, поділ на багатих і бідних, на його думку, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку багаті і бідні укладають договір, який призводить до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними тим самим піднімається на новий щабель, перетворюючись у нерівність між пануючими та підлеглими. Третій щабель нерівності є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Цей щабель нерівності створює, між тим, і нову рівність: щодо деспота всі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Природнім станом людського буття Руссо вважав такий, коли людина є вільною, незалежною від інших людей. Втрату цього природного стану він пов'язує з появою приватної власності. Руссо підкреслює, що людина, яка відгородила певну ділянку землі і оголосила: "це моє!", знайшовши достатньо людей, які їй повірили, і була дійсним засновником громадянського суспільства. Скільки злочинів, вбивств, воєн уникло б людство, коли б хтось зруйнував загорожу і попередив, що людство загине, якщо забуде, що плоди землі належать усім, а земля — нікому. Проте цього не сталося, і прямим наслідком приватної власності є ворожнеча між людьми, ліквідація рівності і втрата свободи. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість збудоване нове на засадах нового суспільного договору, згідно якому сувереном, єдиним правителем суспільства буде об'єднаний народ.

Матеріалістично-атеїстичний напрямок філософії Просвітництва представлений такими мислителями, як У7аметр/(1709-1751), ДеніДідро (1713-1784), Поль Гольбах (1723-1789), Ге/7ь6ек«ї(1715-1771). Особливе місце в системі поглядів просвітителів-матеріалістів посідає творчість /7. Гольба-ха. Його головна праця "Система природи, або про закони світу фізичного та світу духовного" (1770) була своєрідним колективним кредо французького матеріалізму ХУІІІ ст., де подані головні принципи, методологічні засади та висновки матеріалістичного осмислення дійсності. Гольбах близько підходить до осмислення основного питання філософії як питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії. Він також конкретизує вчення про субстанцію, наголошуючи, що єдиною субстанцією може бути тільки матерія — вічна, безкінечна, самопричинна. У Гольбаха ми зустрічаємо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що діючи на органи чуття людини, викликає відчуття. Він наголошує також і на єдності матерії та руху. Він вважає рух способом існування матерії, який не зводиться тільки до механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні

- 64 - \

 та біологічні зміни. Основною характеристикою закономірностей природи Гольбах вважав детермінізм, який зводив до причинно-наслідкових взаємозв'язків. В природі, за Гольбахом, усі зміни підпорядковані лише необхідності, випадковості ж я природі об'єктивно не існує. Ми називаємо випадковими ті явища, наголошує він, причини яких нам невідомі. Людина також, будучи частиною природи, підпорядкована цим універсальним необхідним закономірностям. Вона вважає себе свободною, бо не помічає істинного мотиву, що спонукає її до дії. Щоб бути щасливою, вона має пізнати свою природу і діяти у відповідності з нею. Незнання ж своєї природи і природи світу веде до рабства і нещастя.

Отже, за Гольбахом, єдино можливим шляхом до щастя є пізнання природи світу та природи людини, створення законодавства, яке б враховувало прагнення людини до самозбереження як прояв універсального закону інерції і засновувалося б на органічній єдності та узгодженні осо-бистісних та суспільних інтересів людей. Це, на його думку, єдиний шлях утвердження в суспільстві принципів Розуму та Справедливості. Але як можна досягти цього?

Відповісти на це питання спробував Гельвецій. Людину він, як і інші філософи-просвітителі, розглядав як частину природи, проте гадав, що суттєві її характеристики неможливо пояснити тільки природною організацією. При народженні, на його думку, між людьми не існує ніяких відмінностей, наступна ж величезна нерівність є результатом відмінностей у вихованні.

Вихідною характеристикою природи людини Гельвецій вважав "фізичну чуттєвість", завдяки якій людина є чутливою до болю та до насолоди і, відповідно, має почуття любові до насолоди та відрази до болю і страждання. З цих двох почуттів (любові та відрази), які завжди притаманні душі людини, у неї формується любов до себе. Ця любов до себе, за Гель-вецієм, є вихідним, первинним мотивом усіх людських дій і може перетворюватись як у найвищі чесноти, так і у найниціші вади. Гельвецій, як і Гольбах, вважав, що єдиний шлях до доброчинного і справедливого суспільства — це узгодження засобами розумного законодавства особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб служіння суспільству стало вищим особистісним інтересом і пануючою пристрастю кожної людини. Доброчесна людина, наголошує Гельвецій, — це не та, яка жертвує своїми звичками та найсильнішими пристрастями задля суспільного інтересу (така людина просто неможлива), а та, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується з суспільним інтересом, що людина завжди змушена бути добродійною. Гельвецій вважав, що все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання.

- 65 -


Як висновок можна виділити такі характерні риби та проблеми філософії Просвітництва: 1) переважно матеріалістична тенденція у вирішенні питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії; 2) розуміння людини як частини природи, всі здібності та здатності якої обумовлені переважно природними закономірностями; 3) детермінізм та фаталізм, заперечення свободи, яка пов'язується з пізнанням та усвідомленням причинності: ми називаємо свободою ті дії, причини та мотиви яких не усвідомлюємо; 4) ідеалістична тенденція в розумінні суспільного життя, основне значення при вирішенні проблем розвитку суспільства надається ідеям, поглядам, гадкам; 5) віра у суспільний прогрес як прогрес розуму, що через пізнання природи та створення відповідного законодавства веде до утвердження Царства Розуму і Справедливості; 6) шлях людини до щастя та прогресу пролягає через пізнання природи світу і природи людини; 7) пізнавальний оптимізм: людина може пізнати все, якщо органічно поєднає переваги емпіричної та раціоналістичної методології; 8} критика релігії та церкви, як культивуючих неуцтво, неосвіченість, забобони та фанатизм і перешкоджаючих утвердженню Царства Розуму і Справедливості.

Запитання для самоперевірки

/. Яку культуру вважали за взірець для наслідування діячі Відродження?

2. Які напрями філософії та мистецтва знову розроблялися у

добу Відродження?

3. Як називаються напрями, протистояння котрих визначало

поступ філософії Нового часу?

  1.  Назвіть основних представників філософії раціоналізму.
  2.  Дайте визначення поняття субстанції.

  1.  Дайте визначення поняття "монада".
  2.  Назвіть основних представників філософії емпіризму.

8. Чим відрізняються первинні якості від вторинних у філософії

Дж.Локка?

9. В чому полягає суть філософії Просвітництва? Назвіть ос
новних її представників.

Завдання для самостійної роботи

Підготуватися для обговорення в аудиторії наступних питань: ,

1. Які риси є визначальними для філософії Відродження? Поясніть

свою позицію. .

ї'

 

  1.  Чим відрізняється "Утопія" Т.Мора від утопічних творів його попе
    редників ("Держава" Платона, "Нова Атлантида" Фр. Бекона тощо).
  2.  В чому полягає новизна підходу до політики у праці Н.Макіавеллі
    "Державець"? Обґрунтуйте відповідь.
  3.  Опозиція яких напрямів визначає характер розвитку філософії
    Нового часу? Розкажіть про ці напрями докладніше.
  4.  Порівняйте визначення поняття "субстанція" у різних філософів
    Нового часу.

Теми для написання реферату

  1.  Проблема людини в філософії Відродження.
  2.  Натурфілософія Відродження.
  3.  Релігійно-філософська система Миколи Кузанського.
  4.  Філософський пантеїзм Джордано Бруно.
  5.  Німецькі містики (Я. Бьоме, Е. Сведенборг та інші).
  6.  Вчення Френсіса Бекона про "примари".
  7.  Вчення Френсіса Бекона про наукове пізнання.
  8.  Утопічні вчення Т. Мора та Т. Кампанелли.
  9.  Філософські засади гуманізму Відродження.

  1.  Вчення про політику і мораль Н. Макіавеллі.

Вчення про природні права і суспільний договір у Т. Гоббса та
Дж. Локка.

  1.  Сумнів як вихідний принцип філософування: Декарт і Бекон.
  2.  Європейський раціоналізм: етапи, концепції, представники.
  3.  Вчення Рене Декарта про метод.
  4.  Вчення Рене Декарта про універсальний сумнів.
  5.  Б. Спіноза про субстанцію.
  6.  Етика Б. Спінози.
  7.  Вчення Спінози про свободу.
  8.  В.Г. Лейбніц про наперед установлену гармонію.
  9.  Європейський емпіризм: етапи, концепції, представники.
  10.  Вчення Дж. Локка про зовнішній та внутрішній досвід.
  11.  Вчення Дж. Локка та Дж. Берклі про первинні та вторинні якості.
  12.  Вчення про репрезентативні ідеї Дж. Берклі.
  13.  Вчення про асоціацію ідей Д. Юма.
  14.  Вчення про причинність Д. Юма.
  15.  Філософія серця Б. Паскаля.
  16.  "Досвіди" М. Монтеня.
  17.  Французькі філософи-енциклопедисти.
  18.  

 

- 66 -

 - 67


V «** "

Тест   Хто е хто

Виберіть з Додатку 1 у кінці посібника імена філософів, які належать до даного періоду та заповніть тест. Тести для самоперевірки Модуль 7. Філософія Відродження.

27. Що є найвищою цінністю гуманізму Відродження?
(З бали)

А. Культура.

Б. Людина.

В. Античність.

Г. Гуманісти Відродження.

Д. Всесвіт.

28. Хто є автором праці "Правитель"?
(2
бали)

А. В. Шекспір.

Б. Т. Мор.

В. Т. Гоббс.

Г. Н. Макіавеллі.

Д. Платон.

29. Кому належить Вислів "знання — сила"?
(З бали)

А. Данте.

Б. Н. Макіавеллі. В. Ф. Бекону. Г. Леонардо да Вінчі. Д. Ігнатію Лойолі.

30. Який метод пізнання протиставив Ф. Бекон середньовічній

схоластиці? (7 балів) А. Дедукцію.

Б. Індукцію.

В. Діалектику.

Г. Майевтику.

Д. Силогістику.

Модуль 8. Філософія Нового часу: раціоналізм.

31. Який Вислів є ключовим для філософії Р.Декарта?

(6 балів)

А. Бог є найдосконалішою істотою.

Б. Існую, отже мислю.

- 68 -

 В. Я є причиною самого себе.

Г. Мислю, отже, існую.

Д. Знаю, що нічого не знаю.

32. Хто є автором вчення про монади?
(З бали)

А.Р. Декарт. Б. Демокріт. В. Платон. Г. Г. Лейбніц. Д. Б. Спіноза.

33. Хто з філософів-раціоналістів стояв на позиції дуалізму?
(5 балів)

А. Р. Декарт. Б. Б. Спіноза. В. Г. Лейбніц. Г. Абеляр. Д. Арістотель.

34. Якою є головна теза раціоналізму Нового часу?
(8 балів)

А. Розум пізнається лише за допомогою почуттів.

Б. Розум є головним об'єктом пізнання.

В. Розум є недосяжним об'єктом пізнання.

Г. Дай розуму волю — заведе в неволю.

Д. Розум є основою людського пізнання та діяльності.

Модуль 9. Філософія Нового часу: емпіризм.

35. Якою є головна теза емпіристів Нового часу?
(8 балів)

А. Вік живи, вік учись.

Б. Досвід — велика сила.

В. Досвід є доповненням розуму.

Г. Досвід є головним джерелом знання.

Д. Досвід є неможливим.

36. Чим, на думку емпіристів, є людська свідомість до початку
процесу пізнання?

(5 балів)

А. Чистою дошкою.

Б. Зоряним небом.

В. Ангелом.

Г. Почуттями.

Д. Чистим розумом.

- 69 -


37. Хто вважав, що причинність е лише асоціацією ідей? І
(5 балів)
А. Дж. Берклі.

Б. Дж.Локк.

В. Д. Юм.

Г. Р. Декарт.

Д. Б. Спіноза.

38. Кому належить авторство тези "Світ — це комплекс моїх

відчуттів"?

(4 бали)

А. Дж.Берклі. С.. Дж. Берклі.

В. Сократ.

Г. Ф. Бекон.

Д. Р. Декарт.

 Блок 4. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ ТА ЇЇ КРИТИКА

Модуль 10. Німецька класична філософія. Кант.

  1.  Докритичний період філософії І. Канта.
  2.  "Критика чистого розуму" — основні ідеї.
  3.  "Критика практичного розуму" — основні ідеї.
  4.  "Критика здатності судження" — основні ідеї.

Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. — С. 87-99.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    К.: Знання України, 2004.
  3.  Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.

  1.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. —
    С. 584-621.
  2.  Гульїга АВ. Немецкая классическая философия. — М., 1986.
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.
  4.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. - С. 324-353.

Додаткова література

  1.  Кант Й. Критика чистого разума // Кант Й. Соч.: В 6-й тт. —
    Т.З. — М.: Мьісль, 1989.
  2.  Кант Імімануїл. Критика чистого розуму. — К.: Юніверс, 2000.—
    504с.

Модуль 11. Німецька класична філософія. Розвиток.

  1.  Філософія Й.-Г. Фіхте.
  2.  Філософія Ф.В. Шеллінга.
  3.  Філософія Г.В.Ф. Гегеля.
    Рекомендована література
    Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. — С. 87-99.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    К.: Знання України, 2004.
  3.  Пекарик А.М. Філософія. Курс лекцій. — К., 1998.
  4.  

 

- 70 -

 '-  71  -


  1.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. —
    С. 584-621.
  2.  ГульІгаАВ. Немецкая классическая философия. — М., 1986.
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка, — К.: Либідь,
    2001.
  4.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    Парапан, 2003. - С.353-401.

Додаткова література

  1.  Фихте Й. Наукоучение // Фихте Й. Избр. соч. — М., 1916.

Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа // Гегель Г.В.Ф. Соч.: В
14-х тт. - Т.1. - М.-Л., 1936.

  1.  Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права. — К.: Юніверс, 2000. —

336 с.

4. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. — СПб.: Наука,

1993. - 479 с.

Модуль 12. Сучасна філософія. Критика гегелівської філософії.

  1.  Філософія Л. Фейєрбаха. Філософський персоналізм.
  2.  Філософія К. Маркса. Філософія марксизму. ,,
  3.  Філософія А Шопенгауера. Філософія життя.
  4.  Філософія С. К'єркегора. Філософія екзистенціалізму. .,;.

Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. - С. 99-115, 118-123, 133-137, 140-144.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В.Губерського. —
    К.: Знання України, 2004.

  1.  Рассел Б. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1995. —
    С. 626-643, 651-658.

Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,

2001.

5. Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
Парапан, 2003. - С.402-408, 451-493, 547-618.

Додаткова література

  1.  Фейербах Л. Основньїе положення философии будущего //
    Фейербах Л. Избр. филос. произв. — М., 1955.
  2.  Бубер М. Два образа верьі. — М., 1995.
  3.  Зарубіжна філософія XX століття. — К., 1993.

- 72 -

 

  1.  Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс
    |., Енгельс Ф. Твори: У 49 тт. — Т.42. — К., 1976.
  2.  Маркузе Г. Одномерньїй человек. — К., 1997.
  3.  Ницше Ф. Соч.: В 2-х тт. — М.: Мьісль, 1990.
  4.  Ніцше Фрідріх. Так казав Заратустра. Жадання влади. — К.:
    Основи, 1993. — 415 с.
  5.  Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — К.: Основи,
    1994.
  6.  Сумерки богов. — М., 1989.

  1.  Хайддегер Мартин. Бьітие й время. — Харьков: Фолио, 2003.
    - 503 с.
  2.  ШестовЛ. Соч. В 2-х тт. — М.: Наука, 1993.

ЗМІСТ ДИДАКТИЧНИХ МОДУЛІВ

Модуль 10. Німецька класична філософія. Кант.

/. Докритичний період філософії І.Канта.

Родоначальником німецької класичної філософії був І. Кант (1724-1804), філософ, великий вчений в галузі природознавства. На початку своєї творчої діяльності, яка мала явно матеріалістичне спрямування, Кант займався розробкою філософських проблем природознавства, філософії природи. Кант — послідовник філософії Лейбніца і Вольфа, крім того йому належить розробка теорії вихору як базисної теорії походження всесвіту — наукова гіпотеза про походження Сонячної системи з величезної газової туманності. Він установив залежність обертання Землі від припливів і відпливів, висловив ідею про міжпланетне життя людей, про природне походження рас. При вирішенні цих питань Кант виходив із самого факту об'єктивного розвитку світу в усій його складності, різноманітності форм і суперечливості.

2.   Критика чистого розуму" — основні ідеї.

Але специфічна кантівська філософія сформувалася в так званий критичний період, період створення "Критики чистого розуму" (1781), "Критики практичного розуму" (1788), "Критики здатності суджень" (1790). Як наслідок, Кант здійснив корінний переворот у постановці і вирішенні філософських проблем.

Він заперечує головний принцип парменідівської й арістотелів-ської традиції принцип тотожності мислення і буття. Предметом Його філософії стає знання і суб'єкт пізнання, суб'єкт, що пізнає і визначає спосіб пізнання. Буття, згідно з Кантом, повинно узгоджу-шятися з мисленням. Не думка узгоджується з предметом, а предмет

- 73 -


а думкою. В результаті цього філософія як вчення про світ, про людину стала розглядатися як вчення про пізнання світу.

Кант робить висновок, що хід ідей протилежний ходу речей, що пізнання не є спогляданням, а конструюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим продуктом пізнання. З цього перевороту в філософії, власне, і починається класична німецька філософія.

Згідно з Кантом, "усяке наше знання починається з почуттів, потім переходить до розсудку і закінчується в розумі, вище якого нема у нас нічого для обробки матеріалу споглядань і для підведення його під вищу єдність мислення". Говорячи про співвідношення чуттєвого та раціонального в пізнанні, розсудку і розуму, тобто емпіричного і теоретичного рівнів, Кант робить висновок, що досвід не може дати нам знання загального і необхідного закону. Предмети обертаються навколо наших знань, узгоджуються з досвідом. Завдяки досвіду ми отримуємо лише фактичний матеріал.

У Канта речі існують самі по собі, вони незалежні від нас. Ці речі діють на органи чуття і викликають різноманітні відчуття. Вони немовби бомбардують нас своїми діяннями. В сфері розсудку (емпіричного рівня) відбувається процес "упорядкування" відчуттів. Зі слів Канта, розсудок можна уявити собі взагалі як здатність створювати судження. Відчуття без понять розсудку є сліпими, а поняття розсудку без відчуттів — порожніми. Отже, досвід, за Кантом, — "це продукт розсудку з матеріалів "чуттєвості".

Загальні і необхідні закони досвіду є продуктом розсудку, додослід-них (апріорних) форм, вони не належать самій природі. Скажімо, можна знати з досвіду, що дане тіло довге, але коли ми заявляємо, що всі тіла довгі, то наша думка робить своєрідний стрибок у ту сферу, яка безпосередньо досвідом не обумовлена. Стверджуючи існування апріорних форм відчуттєвості і розсудку, Кант вказав на їх призначення спрямовувати розум на пізнання об'єкта, а не Абсолюта, Бога.

Загальні і необхідні закони виникають внаслідок з'єднання (синтезу) чуттєвого споглядання з категоріями розсудку. За Кантом, розсудок ці закони вносить у природу, оскільки природознавство саме конструює свій предмет згідно зі своїми логічними формами.

Кант дає перелік вузлових категорій, виділяючи їх чотири групи :

якість (реальність, заперечення, обмеження);

кількість (єдність, множинність, цілісність);

відношення (субстанція і властивість, причина і діяння, взаємодія);

модальність (можливість і неможливість, дійсність і недійсність, необхідність і випадковість).

-  74  -

 Тут він стає на позиції ідеалізму, бо відриває категорії від форм буття і розглядає їх як апріорні (додослідні) форми розсудку.

Категорії у Канта — це не відображення дійсності, а незмінні форми мислення, "чисті поняття", що упорядковують досвід, це форми сприйняття речей (речі мають місце в наших уявленнях категорій). Саме з цього у Канта народжується ідея роздвоєння світу: на світ просторово-часових явищ і світ "речей у собі", на світ чуттєво-сприймальний, світ природи, світ "речей для нас", що пізнається наукою, і світ надчуттєвий, науково непізнаванний, але лише мислимий.

"Вищий синтез", за Кантом, здійснюється на рівні розуму в світі надчуттєвому, світі свободи. В світі природи, світі "речей для нас" стосовно теорії розум лише систематизує знання. Тут працює власне розсудок. Це сфера панування "природної причинності", яка байдужа до сфери морально-етичної, до людського. Вона охоплює все іманентне свідомості, "трансцендентальне", те, що може бути пізнано і дійсно пізнається.

Заслугою Канта є те, що він розробив нову концепцію суб'єкта. Він роздвоює буття на світ природи і світ людини. В кожному з цих світів діють свої закони і між ними існують суперечності.

Людина, звичайно, включена в природний порядок буття як біологічний організм, і в цьому розумінні вона підпорядкована повністю законам природи. У Канта розум за своєю природою антиномічний, тобто роздвоюється в суперечностях. Так, людина одночасно є невільна як істота в світі "речей для нас" (там, де є природа, нема свободи) і вільна, як суб'єкт у світі "речей у собі" (свобода, за Кантом, — це незалежність чуттєво-сприймального світу від його причин). Світ скінчений і нескінченний. Світ "трансцендентного", "речей у собі" і "трансцендентального", "речей для нас". Для знання існування Бога недоказове і в той же час є необхідне твердження віри, на якому ґрунтуються наші переконання в існуванні морального порядку в світі і т.п.

Вчення Канта про антиномічність розуму — суперечностей між двома •заємозаперечними твердженнями, кожне з яких переконливо доводиться — стало причиною розробки позитивної діалектики в німецькому класичному ідеалізмі.

Діалектика Канта була суб'єктивною, вона не виражала суперечливості самих речей. Так, основним законом етики Кант оголосив формальне внутрішнє веління — категоричний імператив. Як визначають філософи, Кант лише в "негативній формі" поставив проблему діалек-Іики. Він впровадив у предмет філософії вчення про діалектику як систему суперечностей теоретичного мислення. Саме раціоналізм завадив Канту виразити діалектичну єдність природного і людського (морально-етичного) світів.

-  75  -


Найменша спроба теоретичного розуму наблизитися до "вільної причинності", до світу "речей у собі" незмінно натрапляло на "антиномії", на неможливість подолання межі між світом "речей для нас" і світом "речей у собі". Ця проблема у Канта залишилася нерозв'язаною.

3. "Критика практичного розуму" — основні ідеї.

В практичній, морально-етичній сфері розум виконує творчу функцію, діє вільно. Це "практичний розум" (інтуїція), рушійною силою якого є воля. Кант розглядає Божественну волю основою творення. А так як воля містить у собі завжди елементи ірраціональні, то світ, створений Богом, не може бути до кінця пізнаний розумом. Це сфера панування "вільної причинності", що охоплює "трансцендентне", те, що існує поза свідомістю, недоступне і непізнаване. Йдеться про душу, Бога, безсмертя. Ці ідеї, за Кантом, "ніколи не можуть бути дані в досвіді і їх положення не можна ні підтвердити, ні спростувати", але вони цілком осягаються внутрішнім спогляданням і реалізуються "практичним розумом", що розкриває розмаїття людських морально-етичних цінностей: безсмертя, свобода, душа, Бог тощо. Звідси випливає основна думка гносеології Канта: розум людини обмежений у своїх пізнавальних можливостях тому, що Бог творить не за розумом, а за волею. Кант вводить поняття "речі в собГ для позначення реальності, яка до пізнання не має ніякого відношення.

Заслугою Канта є те, що він відділив питання "теоретичного розуму" — питання про існування Бога, душі, безсмертя — від питань "практичного розуму", показав, що " практичний розум" ширший, ніж "розум теоретичний" і незалежний від нього.

Здатність людини чинити морально, тобто виконувати свій обов'язок без усякого примусу, говорить про реальність свободи. Закони моралі, за Кантом, походять від єдиного верховного принципу — категоричного імперативу (лат. ітрегат.іуиз — владний), який є загальним правилом, нормою поведінки. Згідно з принципами Канта, треба ставитися до інших так, як би ти бажав, щоб вони ставились щодо тебе. Людина повинна відповідати за себе так, як би відповідала за все людство. Людина робить саму себе людиною тим, що поважає у собі людину і поважає людину в іншій. Згідно з Кантом, поведінка людини буде добродійною, якщо метою її є власна моральна досконалість і щастя інших. Ми не тому моральні, що віримо в Бога, а тому віримо в Бога, що моральні. Хоча ідеї Бога і безсмертя душі теоретично не доведені, вони мають практичну значущість, бо людина потребує підтримки свого вибору на користь моральної поведінки. Тому безглуздо говорити про обов'язки людини перед Богом.

Кант не поділяв думку Ж.-Ж. Руссо "назад до природи", говорячи, що люди ніколи не знайдуть таку природу, яку б вони бажали бачити, а лише таку, якою вона стала під впливом цивілізації. Цивілізація навчила

- 76 -

 людину поводитися зі своїми бажаннями і потребами. Повернення назад, до якогось ідилічного природного стану неможливе.

4. "Критика здатності судження" — основні ідеї.

"На що я можу сподіватись?" — таке питання знаходить свою відповідь, на думку Канта, у його "Критиці здатності судження. Необхідність поєднання царства причинності ("чистий розум") і царства свободи ("практичний розум") як єдність пізнавальної і цілепокладаючої діяльності завдяки принципу цілевідповідності розв'язується Кантом в "естетиці" за допомогою поняття смаку, поняття генія — завдяки переосмисленню значення творчості. Саме у творчості утверджуються ті цілісності, які людина потім сприймає як самостійно існуючі — починаючи зі світу як цілого і завершуючи окремими речами як субстанціями.

В праці "Антропологія з прагматичної точки зору" Кант розкриває суть своїх поглядів на людину. Він показує, що над усіма істотами людину підносить наявність самосвідомості та здатність творити культуру. Культура, з одного боку, стримує чисто тваринні потяги та бажання, а з другого — стимулює чисто людські насолоди через свободну діяльність і творчість. Кант наголошує, що творча діяльність — це найкращий спосіб насолоджуватись життям. Чим більше ти здійснив — тим більше ти жив. Єдиний спосіб бути задоволеним долею — це наповнити життя творчою діяльністю, реалізуючи свою свободу.

Модуль 11. Німецька класична філософія. Розвиток.

1. Філософія Й.-Г. Фіхте.

Й. Г. Фіхте (1762-1814). На відміну від І. Канта, він не був кабінетним мислителем. Фіхте був не лише мислителем-теоретиком, але й палким трибуном, політичним оратором, відстоював незалежність вітчизни.

Фіхте вирішує нерозв'язану Кантом проблему. В роботі "Основи загального науковчення" Фіхте, вслід за Кантом, вважав, що всі людські знання створюють систему. В системі багато наук і кожна конкретна наука також повинна мати свою власну систему. Але необхідна наука, яка б обґрунтувала всі науки. Такою наукою повинна бути філософія — вчення про науку.

Ідеалізм Фіхте — суб'єктивний. Свідомість, за Фіхте, творить не лише себе, але й увесь світ безсвідомою силою уявлення.

Згідно з кантівською критичною філософією, Фіхте починає зі свідомості і виводить з неї увесь світ. Тому і кантівська "річ у собі" у Фіхте постає як думка. Фіхте казав, що ми не можемо мислити світ, який не діє на нас. З активного діяльного ставлення свідомості до світу він виводить принцип єдності протилежностей (співвідношення "Я" і "не-Я" ) та інші категорії діалектики.

-  77  -


За Фіхте, формулою науковчення є:

"Я є "Я" (перше основоположення);

"Я є "не-Я" (друге основоположення);

"Я є "Я" і "не-Я" (третє основоположення).

В центрі уваги у Фіхте постає індивідуальне "Я" окремої людини, її вільна діяльність. "Абсолютне "Я" (самосвідомість людства) постає творцем усього, основою буття. Всяка реальність, згідно з Фіхте, є продуктом діяльності "Я", індивідуального "Я" і абсолютного "Я". "Я" існує для діяльності і тільки вона визначає цінність "Я".

Завдання науковчення полягає в тому, щоб показати, як і чому діяльність приймає форму предмета. В одному "Я" співіснують "Я є "Я" і "не-Я", тобто індивідуальне "Я" і "абсолютне Я". Це єдність протилежностей. За Фіхте, "Я" визначається через "не-Я", "не-Я" визначається через "Я". Процес пізнання починає розглядатися як процес творення предметів пізнання, чуттєва наочність як створення природи. Ми діємо, а потім пізнаємо. В створеному "Я" ми осягаємо свою власну сутність. Діючи, ми опредме-чуємо сутність (опредмечення — це перетворення і перехід людських діяльних сил і здібностей із форми руху в форму предмета), а шляхом розпредме-чення (перетворення предметно-втілених форм культури в діяльні здібності суб'єкта) осягаємо сутність. Це ступені розвитку пізнання. Тут уже є діалектика. Суперечності виступають як форми руху. Ця діалектика розглядається як метод філософського пізнання.

Фіхте долає межу між кантівськими світами "природної" та "вільної" причинності, покладаючись на обмеження світу "природної" причинності, де суб'єктивність ("Я") отримує статус єдиної реальності. Буття як об'єкт пізнання набуває вигляду знання буття в свідомості, тобто буття і мислення ототожнюються, а закони мислення проголошуються єдино можливими законами предметного світу.

2. Філософія Ф.В. Шеллінга.

Якщо Фіхте поставив перед собою завдання вивести систему знань з "Я", то Ф. В. Шеллінг ( 1775-1854) звертається до природознавства. На його погляд, природа не є "матеріалом" для людської діяльності, а формою безсвідомого життя розуму, яка наділена одвічно великою творчою силою, що породжує свідомість. Отже, сама природа, за Шеллінгом, духовна і розглядається як окам'янілий інтелект.

В німецькій філософії в цей час здобуває визнання і розвиток філософія романтизму, до якої відносять Й. Гьоте, братів Шлегелів, багатьох діячів культури, письменників і поетів початку XIX століття.

Для цієї філософії властиве одухотворення всієї людської діяльності, а також пошуки духовного, прекрасного, гармонійного в природі, суспільстві та людських стосунках.

- 78 -

 Те, що Шеллінг став досліджувати природу, було проявом не лише його особистого інтересу, а й цілого ряду важливих відкриттів у галузі фізики, хімії і фізіології. У вчення про природу він вносить ідею розвитку.

Відкриття фізиків вплинуло на розробку Шеллінгом вчення про динамічний процес. Будь-яке природне тіло він розглядав як продукт взаємодії протилежно спрямованих сил. Скажімо, позитивний і негативний заряд електрики, чи позитивний і негативний полюси магніту тощо. Загальним принципом пояснення природи в цілому, що лежить в основі живого організму, у Шеллінга був принцип доцільності (органічна, відносна пристосованість будови і функцій організму до умов життя).

Об'єктом пізнання світу Шеллінг бере світовий розум, який створює все суще. Пояснення природи світу і людини йде через розвиток на основі світового духу. Шеллінг прагне показати, як відбувається перехід від природи, позбавленої свідомості, — до свідомості, як з'являється свідоме "Я". Вчення про діалектичні протилежності в природі Шеллінг доповнює вченням про діалектику форм мислення в пізнанні. Звичайне логічне мислення, за Шеллінгом, є мислення розсудку. Це безпосереднє споглядання предмета, це звичайний розум, який не робить висновків, нічого не доводить.

Далі Шеллінг показує як із суб'єктивного, цієї первинної і єдиної основи усього реального, тобто з мислення розсудку, виникає об'єктивне. Це так звана "трансцендентальна філософія".

В роботі "Система трансцендентального ідеалізму" (1800 р.) йдеться не про суб'єктивний процес мислення, а про особливий орган пізнання — "інтелектуальну інтуїцію". Отже, за Шеллінгом, натурфілософія і трансцендентальна філософія мають свої єдино можливі напрямки філософствування — мислення розсудку та інтелектуальну інтуїцію.

За Шеллінгом, наукове знання не здатне подолати розсудковий формально-логічний рівень мислення. Лише філософу і поету в процесі натхнення відкривається істинна сутність світу — єдність його протилежних сторін. Діалектика Шеллінга виявилася ірраціоналістичною. Логіка і діалектика у нього несумісні. Діалектичне мислення суперечить логіці. Логічне мислення — не діалектичне, розсудкове.

Шеллінг висунув ідею тотожності суб'єктивного і об'єктивного, яка стала основною проблемою всієї філософії. Вищим законом він проголосив закон тотожності єдиного розуму із самим собою. Вихідним поняттям стало поняття абсолютного розуму.

Згідно з Шеллінгом, окрім абсолютного розуму, нема нічого, в ньому суб'єкт і об'єкт нерозривно зв'язані. В абсолюті співпадають усі протилежності і в ньому криється початок диференціації, роздвоєння єдиного, як основи його дійсності.

- 79 -


3. Філософія Г.В.Ф. Гегеля.

Г.В.Ф. Ге гель (1770-1831) мав ступінь кандидата теології і магістра філософії. Він першим переглянув традиційну логіку Арістотеля, поклав початок новому розумінню діалектики, розробив діалектичний метод мислення.

В основі філософської системи Гегеля лежить вчення про тотожність суб'єкта і об'єкта, тобто розуміння світу як прояву ідеї. Увесь світовий розвиток Гегель уявляв як історичний процес саморозвитку Абсолютної ідеї (духу), "яка не тільки відображає дійсність, а й творить її".

Абсолютна ідея, за Гегелем, — це не суб'єктивна, людська діяльність, а незалежна від людини сутність, першооснова, першоджерело всього існуючого, ідеальне начало. Це безперервний процес саморозвитку пізнання, що піднімається від одного рівня до іншого, більш високого.

В Абсолютній ідеї є цілком реальний, земний прообраз. Насправді, коли йдеться про людину, її творчість, то зрозуміло, що все нове починається з ідеї, задуму. Але у Гегеля свідомість, творчість існують незалежно від людського роду. Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст у сфері логіки, філософії природи і філософії духу.

Гегелівська логіка принципово відрізняється від логіки Арістотеля. Це не логіка людської думки, а логіка самого предметного світу, дійсності, що не залежить від людини, вона об'єктивна. Це логіка "доприродного" стану Абсолютної ідеї, стану до творення природи Богом. Абсолютна ідея Гегеля і Бог християнської релігії не тільки близькі, але і тотожні. "Ідея, — писав Гегель, — у вищому її значеннні, Бог, є істинно істинне". Але між ними є відмінність. Якщо Бог завжди рівний сам собі, то Абсолютна ідея знаходиться в стані безперервного розвитку.

Об'єктивна логіка — це, власне, "стихія чистого мислення", де Абсолютна ідея розвивається у своєму лоні. Гегель не заперечує формальну логіку як науку про елементарні форми і закони мислення, але ставить перед наукою логіки завдання дослідження загальних закономірностей розвитку пізнання. Він проголошує логіку вченням про сутність усіх

речей.

В роботі "Наука логіки" Гегель показує, як відбувається розвиток змісту Абсолютної ідеї. Цей розвиток іде в напрямку від абстрактного до конкретного, від бідних за змістом визначень, до змістовніших, різнобічних, більш конкретних.

Механізм діалектичного руху понять являє собою логічний розвиток таких понять, наприклад, як якість (теза), кількість (антитеза) і міра (синтез). Ці категорії доприродні, досуспільні сутності, перед якими на шляху діалектичного руху Ідеї розвиваються ще абстрактніш! — буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку: теза, антитеза, синтез — це тріа-

- 80 -

 да. Кожна з протилежностей (теза й антитеза) знімають свою відмінність у синтезі.

В тріадах набули вираження такі важливі риси руху понять, як взає-моперехід, взаємне заперечення, взаємне збагачення тези і антитези. Наприклад, кількісні зміни приводять до змін якісних, нове заперечує старе і т.п. Пізнання відношення якості і кількості, тотожності і відмінності тощо виявляє внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їх розвитку. Наявність суперечностей в будь-якому явищі свідчить про його розвиток. На рівні синтезу здійснюється становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає в себе елементи тези і антитези. Положення про суперечності як внутрішнє джерело руху, розвитку є головним у вченні Гегеля про сутність.

Звернення Гегеля до проблеми створення системи логічних категорій, до реалізацій того, що намагався зробити Кант, стало основою відкриття ним діалектичного методу мислення. Розгортаючи систему категорій, Гегель в логіці понять побачив основні закони діалектики: закон взаємопереходу кількості та якості, закон єдності та боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення, обґрунтував такі принципи діалектики, як універсальний взаємозв'язок, сходження від абстрактного до конкретного, єдність історичного /логічного.

В подальшому Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст через матеріалізацію свого ідеального змісту в природі. Саморозвиток ідеї приводить до того, що Абсолютна ідея "відпускає" з себе природу, яка не с самостійною сутністю, а виступає як "інобуття".

"Філософія природи" — це друга після "Логіки" частина гегелівської філософської системи. Якщо, на думку Гегеля, логіка є "наука про Ідею в собі і для себе", то філософія природи розглядається ним як "наука про Ідею в її інобутті".

За Гегелем, світ створений Богом, а основними проявами Абсолютної ідеї в природі є механіка, фізика і органіка. Матерія, з точки зору Гегеля, — це лише зовнішній прояв Абсолютної ідеї, а рух матерії — просте переміщення, повторення того, що було раніше. У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, тепло як виявлення сутності, що її породжує. В органіці, третій частині філософії природи, йдеться про геологію, ботаніку і зоологію. Перехід від неживого до живого зображується як Іавершення природного процесу. З появою людини Абсолютна ідея починає існувати у своїй власній формі — формі свідомості, мислення людей. Мета природи полягає в тому, щоб умертвити себе через безпосереднє І'явлення духу.

Природа у Гегеля постає як ряд етапів, кожний з яких неминуче Іипливає з іншого і є породженням не природного, фізичного процесу, а

- 81 -


внутрішньої ідеї, яка становить основу природи. На етапі природних процесів у Гегеля, що є парадоксом розуміння філософом розвитку, відсутній синтез як становлення якісно нового. Природа у Гегеля не розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі, вона є зовнішним проявом саморозвитку логічних категорій. "При всьому нескінченному різноманітті змін, що здійснюються у природі, — писав Гегель, — у них виявляється лише кругообіг, який вічно повторюється; у природі немає нічого нового під небом, і в цьому відношенні різноманітна гра її форм викликає нудьгу. Лише в змінах, що здійснюються в духовній сфері, з'являється нове". Отже, філософська система Гегеля перетворилася в гальмо, вона не дала змоги діалектичним ідеям мислителя повною мірою виразити своє

багатство.

Заключним етапом розвитку Абсолютної ідеї є гегелівська "філософія духу", яка охоплює всі прояви соціального і духовного світу. Йдеться про те, що Абсолютна ідея покидає природу і "повертається" до самої себе, у сферу розвитку духу.

"Філософія духу" має три формоутворення: суб'єктивний дух, об'єктивний дух і абсолютний дух.

Суб'єктивний дух — це той, що безпосередньо виходить з природи. Це людська психіка, її душа. Суб'єктивний дух, за Гегелем, охоплює розвиток індивідуальної свідомості на тому рівні, коли людський індивід розуміє свободу як свавілля (що хочу, те і роблю). Воля тут у своїй суб'єктивності перетворюється у свавілля. В цьому плані Т.Гобс визначав свободу як відсутність усяких перепон, а Ж.-Ж. Руссо вважав "істинно вільними" американських дикунів. Така свобода, за Гегелем, стає формальною свободою або свавіллям, що знімає всякі обмеження. Істинну свободу людина осягає в об'єктивному дусі.

Об'єктивний дух, за Гегелем, охоплює розвиток правових і моральних відносин, моральний світ сім'ї, держави. Опосередковуючись через об'єктивну волю (право, мораль, державу), суб'єктивна воля може стати дійсною. Справжня свобода передбачає обмеження, але обмеження певного типу, яким є розум. Гегель тут виходить не з одиничної свідомості, а свідомості, що реалізується як самостійна сила. Свобода своїм змістом має розум взагалі. Вона постає як "істина необхідності".

Згідно з абсолютним духом такою самостійною силою виступають цілі народи та покоління. Всю світову історію Гегель розділяв на три основні епохи: східну, античну і німецьку. Люди східного світу не усвідомлювали, що свобода є їх сутністю, тому тут, за Гегелем, вони всі є раби. В стародавніх Греції і Римі незначна частина людей усвідомлювала, що свобода становить їх сутність. Вони ж то і були вільними на відміну від тих, які не усвідомлювали цього і тому залишалися рабами. І, нарешті, німці

- 82 -

усвідомлюють свою духовну сутність, а тому вони й вільні. Отже, ігноруючи зв'язок рабства з певними економічними умовами, Гегель рабство виводив із свідомості людей.

Вищою формою самореалізації Абсолютної ідеї є абсолютний дух. На шляху до вершин абсолютного самопізнання дух проявляється спочатку в спогляданні, потім в уявленні і, нарешті, в найвищій формі — в таємному мисленні. Дух на ступені споглядання — це мистецтво, на ступені уявлення — релігія, на ступені понять — філософія. Філософія розглядається як універсальна енциклопедія, яка включає природне буття і навіть доприрод-не, чисте буття Бога. З часів Арістотеля ніколи філософське знання як система абсолютного знання, тобто знання "чисте", що не має ніякої зовнішньої для себе мети, а бачить цю мету в самому собі, так не підносилося і не обожнювалося.

Торжество гегелівської філософії полягає у визнанні розумності світу. "Все дійсне — розумне, все розумне — дійсне". Дійсним, розумним Гегель називав самий розвиток, що включає в себе і свій результат. Все розумне дійсне — це ті людські розумні ідеали, що здійснюються. Неро-Іумне повинно бути поборене.

Завдяки послідовному раціоналізму філософія Гегеля є оптимістичною. Але в той же час це абсолютний ідеалізм. Лише ідеальне — дух, думка — постає у Гегеля творчою силою.

Свою філософську систему Гегель розглядав як завершення процесу пізнання Абсолютною ідеєю свого власного змісту, як останній ступінь розвитку абсолютного духу. Згідно з Гегелем, вищим етапом історичного розвитку Німеччини була буржуазна конституційна монархія; в галузі мистецтва — творчість Й. В. Гете; в релігії — протестантизм; в філософії — сама філософія Гегеля.

Діалектика як теорія розвитку у Гегеля постає теорією розвитку скінченних систем. Розвиватися — означає мати початок і кінець. Нескінченний розвиток є скінченним.

Модуль 12. Сучасна філософія. Критика гегелівської філософіТ. 1. Філософія Л. Фейєрбаха. Філософський персоналізм.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) замолоду був учнем Гегеля, Ал* згодом став поступово відходити від гегелівської філософії, що й привело його до остаточного розриву з ідеалізмом.

З точки зору Л.Фейєрбаха, предметом філософії повинен бути не дух, що протиставляється природі, і не природа, що протиставляється духу, я людина — в єдності своєї тілесної і духовної сутності. Людина за своєю природою єдина, в ній нема нічого надприродного, вона природна істота і її мислення теж природне.

- 83 -


Якщо Гегель відривав розум, мислення від природи, від його чуттєвої діяльності і потреб, то нова філософія або "філософія майбутнього", як називав своє вчення Л. Фейєрбах, виходила з того, що реальним суб'єктом розуму є лише людина. На противагу механічному матеріалізму Л. Фейєрбах створює нову форму матеріалістичної філософії — матеріалізм антропологічний, що орієнтується не просто на природу, а природну людину. "Нова філософія перетворює людину, — писав Л. Фейєрбах, — включаючи в природу як базис людини, в єдиний універсальний і вищий

предмет філософії".

Людина, за Фейєрбахом, від природи наділена розумом і залежить від неї. Вона невіддільна від природи, оскільки є її вищим проявом. Ця єдність не є історичною, а є вічною. Тому ні історична епоха, ні тип суспільних відносин, ні класова приналежність людини, з точки зору антропологічного матеріалізму, значення не мають. Люди між собою пов'язані

лише природними стосунками.

Людина за своєю природою егоїстична істота і найголовнішою основою її егоїзму є прагнення до щастя, яке полягає у володінні предметами своїх потреб.

Отже, у Фейєрбаха людина — це власник. Прагнення володіти предметами робить людину залежною від них, як і тих, які будуть звертатися до Бога заради задоволення своїх потреб. Почуття залежності і є найглибшою основою релігії. Шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у переборенні почуття залежності від зовнішніх природних і

соціальних сил.

Відносини людини і природи у Фейєрбаха опосередковується ставленням людини до людини. Свій творчий діалектичний пошук Л.Фейєрбах націлює на виявлення всієї складності і суперечностей в сфері міжлюдсь-кого спілкування, в якій людина реалізує свою родову сутність — розум,

почуття, волю.

Фейєрбах пропонує нову релігію, що обожнює людину, яка грунтується на ідеї і почутті загальної любові. Любов чоловіка до жінки навчила людину любити людину. Любов і релігія у Фейєрбаха виступають основою моральності.

Філософія майбутнього — це антропологія. Людині потрібно повернути людську сутність, повернути людину до людини.

В цілому антропологічний матеріалізм не міг вивести Л.Фейєрбаха і
його послідовників за межі пасивно-споглядального ставлення до світу. З
критикою антропологічного матеріалізму Л.Фейєрбаха за його абстракт
ний, позачасовий підхід в розумінні людини виступили К. Маркс і Ф. Ен
гельс.
V
До послідовників песоналістичної філософії Фейєрбаха можна віднести

- 84 -

 •аких філософів, як М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Бубер, які на відміну від Іейєрбаха були переконаними релігійними філософами.

Власну філософську систему Бердяєв прагне розбудовувати не з одного принципу, за зразком класичних, моністично-раціональних побудов, а як засновану на кількох інтуїціях, визначальними серед яких є Ідея свободи як фундамент всієї онтології Бердяєва; ідея творчості й об єкти-вації; ідея особистості як засада його філософської антропологи, соціальної філософії й етики; ідея "метафізичного", есхатологічного сенсу Історії. Дуальність двох низок основ, на яких ґрунтуються означені вище автономні смислові блоки, з одного боку - свобода, суб'єкт, дух, бог; з іншого - необхідність, об'єкт, матерія, світ, - насправді виявляється, по суті, позірною. Адже, на відміну від Канта ноуменом у Бердяєва виявляється сам суб'єкт (особистість), саме і тільки в ньому міститься, гадав філософ, заснована в його свободі (що є вже безосновною, безначальною, найглибиннішою засадою самого буття як такого) неосяжна   внутрішня глибина, непізнавана безодня" ...ground" (термін, перейнятий Бердяєвим у Я Бьоме) Свобода, за Бердяєвим, укорінена не в бутті, а в   ніщо , вона безосновна і нічим не детермінована, перебуває поза відношеннями каузальності без яких немислиме і яким підпорядковане буття. Свобода, отже, постає як начало, а дух, тобто вільна за самим своїм єством особистість -як суб'єкт буття. Відповідно й світ виступає як наслідок взаємодії двох інтенцій людського духу - інтериоризації й екстериоризацм. Завдяки першій, яка означає спрямованість духу на самого себе, "до світу справді сущого, до царства свободи", здійснюється самозаглиблення духу; через другу -рух "до поневолюючого світу об'єктності, до царства необхідності ; до породження світу об'єктів, або, іншими словами - об'єктивації. Остання тлумачиться Бердяєвим як втрата свободи, її падіння в необхідність через розмаїті вияви в поцейбічному, грішному світі в формі мертвих предметів, відчужених від вільного суб'єкта і приречених на пасивність, страждання, рабство й зло. Лише через низку творчих актів суб'єкт спроможний увібрати цей світ в себе, в своє внутрішнє, відкрите для свободи, буття й тим самим перетворити його. Реалізуючи такий підхід, Бердяєв розбудовує своє вчення про антроподіцею - виправдання людини творчістю. Не випадково, саме в своїй праці "Смьісл творчества" (М., 1916) Бердяєв вбачав перше вираження самостійності власної філософії. Розглядаючи Історію як процес і результат дій суб'єкта, Бердяєв бачив її сенс у звільненні в,д об'єктивації. Оскільки ж вона нерозривно пов'язана з атрибутивними характеристиками історичного процесу, остільки досягнення цього сенсу можливе, за Бердяєвим, тільки через кінець історії й переходом у світ вільного духу, ототожнюваний філософом з царством божим. Цей метаїсторичнии перехід перебуває поза історичним часом, здійснюється в особливому ес-

- 85 -


хатологічному вимірі через акти творчості, які й є уособленням сенсу історії як дискретного творчого процесу історичного поступу. Бердяєв відкидає як властиве класичній філософії розуміння прогресу як глобального, лінійного й неухильного поступального руху суспільства як єдиного історичного суб'єкта, так і доктрину божественного провидіння ходу історії — бог, за Бердяєвим, являє себе світові, але не керує ним. Піддаючи критиці буржуазне суспільство як антигуманне, а "старе" християнство як знаряддя експлуатації, Бердяєв, втім, зміни на краще пов'язує не з перетворенням існуючого ладу, а з містичним народженням бога в людині і людини — в богові у світі четвертого виміру — "Нового середньовіччя", що настане після "кінця світу" ("Новое средневековье" (1924); "Я й мир обьектов" (1934); "Философия свободного духа" (1927); "Опьіт зсхатологической метафизи-ки. Творчество й объективация" (1947). Чільне місце у вченні Бердяєва про людину і суспільство посідає протистояння особистості та об'єктивації. Трактуючи особистість не в якості соціального типу людини чи емпірично фіксованої особи, а як своєрідне екзистенційне ядро людини, осереддя її душевних і, особливо, духовних здатностей, уможливлюючих свободу і творчість, Бердяєв вважав, що об'єктивація робить знеособлюючий вплив на людину. Подолання ж цього впливу, не означаючи аж ніяк індивідуалізму, оскільки особистість за самим єством характеризується єдністю з іншими, суспільство ж є частиною особистості, потребує, за Бердяєвим, послідовної пріоритетності особистісного щодо будь-яких виявів і форм безособового. Бердяєв розрізняв примусову соціальність, представлену породженими об'єктивацією соціальними інститутами (церквою, націями, ласами тощо) і соціальність вільно сповідувану особистістю, яку він називає "соборністю" (термін запроваджений Хомяковим). З 1922, коли Бердяєв у складі великої групи російських інтелігентів було вислано, він живе за кордоном — в Берліні (до 1924) та Парижі; був знайомий з О. Шпенг-лером, М. Шелером, Г. фон Кайзерлінгом; співробітничав з Ж. Марітеном, Е. Муньє, Г. Марселем, низкою філософів і діячів культури з російської еміграції. Аналізу його життя і творчості, яка здійснила значний вплив на чимало напрямків філософії XX ст. (екзистенціалізм, персоналізм, "нові ліві" тощо) вже присвячено чисельні публікації.

2. Філософія К. Маркса. Філософія марксизму.

Предметом марксистської філософії е теорія про найбільш загальні закони становлення, руху та розвитку природи, суспільства і людського мислення. Вона вивчає картину переходу від одного узагальнення до іншого між граничне загальним і граничне одиничним предметом. Це вчення про відношення Я і не - Я (суб'єкта і об'єкта), або, що те ж саме, відношення між ідеальним і реальним, між мисленням і буттям. Але мислення, про ставлення якого до дійсності трактує ця філософія, є не просто мислення,

- 86 -

 а мислення гранично узагальнене. Дійсність, про ставлення якої до мислення йдеться, є не дійсність взагалі, а також гранично узагальнена дійсність. І відношення між мисленням і дійсністю в діалектико-матеріалістичній філософії не є відношення взагалі, а гранично узагальнене, тобто смислове, відношення. Думка про дійсність є не що інше, як встановлення смисла дійсності.

Мислення є відображення дійсності, але вона, як довів Ленін в праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм", безкінечна. І ідеалізм полягає не в тому, що допускається незалежне від людини існування категорій, він полягає в тому, що матерія, природа чи дійсність розглядаються як дещо кінечне, безнадійно розбите на кінечні частинки, позбавлені цілісності, а тому в принципі позбавлені ідеального і загального. Всякий механіцизм (як один із видів вульгарного матеріалізму) також виявляється ідеалістичною теорією, згідно з якою механічна структура управляє матерією, матерія ж є безсильним, інертним і цілком пасивним матеріалом.

З точки зору марксистської філософії саме матерія визначає собою ідею, а не ідея — матерію. Ця філософія послідовно моністична, тобто •она не допускає ніякого абстрактного розриву між матерією та ідеєю. Однак різниця між ідеєю (поняттям) і матерією (річчю) є, причому відмінність ця величезна і її треба вміти точно формулювати. Це вчення про матерію зовсім не є лише логічним, категоріальним і раціональним. Матерія, звичайно, є категорією, а саме принципом об'єктивної реальності буття поза і незалежно від людської свідомості. Однак звести всю матерію тільки до логічного і категоріального конструювання абсолютно неможливо. Адже годі вся матерія була б логізована і діалектико-матеріалістична філософія нічим не відрізнялася б від гегелівської діалектики. Ні, матерія (дійсність, природа, універсум тощо) зовсім не тільки категорія, не тільки принцип осмислення дійсності. Вона — джерело, основа і носій всіх категорій, а не просто категорія. Вона — те, що відображається в категоріях і відображається в безкінечно різноманітному вигляді. Але сама вона, звичайно, не тільки категорія, не тільки фізичні, хімічні чи математичні рівняння. Вона •ище і логіки і математики, будучи джерелом як усього раціонального, так І всього ірраціонального. Дійсність для того і породжує із себе поняття (категорії і символи) про себе, щоб при їх допомозі розвиватися далі. Тому походження понять (категорій, законів, принципів, символів тощо) і їх кінцева роль — тільки об'єктивні, а їх суб'єктивна відображувальність є явище службове для безкінечного розвитку самої ж об'єктивної дійсності. Цей •ктивнотворчий, матеріально-створювальний і самопокладаючий символізм дійсності діалектико-матеріалістична філософія визнає для всього існуючого. Дійсність (матерія, природа, світ тощо) є дещо одне, дещо ціле, вона сама себе утверджує і всі її частини чи моменти (сонце, місяць, зорі,

- 87 -


людина, суспільство тощо) утверджують самі себе, тобто прагнуть втілити в собі цю світову могутність, силу і мирний стан, хоча, звичайно, різною мірою.

Дійсність рухається сама собою, саморухома. Але мислення є відображення дійсності. Отже, і мислення саморухоме. Дійсність творить усе те, що є в ній же самій, і на кожному кроці породжує все нове і нове. Отже, і мислення є творчою силою, яка вічно породжує все нове і нове. Тому якщо діалектико-матеріалістична філософія говорить про те, що розумна теорія є керівництвом до дії, що думка породжує або перетворює дійсність, то говориться це тільки тому, що вона бере мислення в його повному об'сязі. Мислення може породжувати і перетворювати дійсність саме тому, що воно не відірване від неї, а всебічно відображає саму дійсність, її творчу силу. Але марксистська філософія не забуває, що мислення є відображення дійсності, а не просто сама дійсність в її чисто субстанціальному чи чисто речовинному стані. Дійсність (об'єкт) є не тільки система законів і відносин, але й носій цих законів і відносин. Отже мислення (суб'єкт), якщо воно серйозно відображає дійсність і має смисловий характер, також повинне мати свого носія. Але, як вище говорилось, мислення є смислове відображення дійсності. Тому повинен існувати і специфічний носій цих смислових законів і відносин дійсності. Таким носієм виступає людське Я. І марксистська філософія не є лише механічне встановлення відношення між мисленням і буттям, а встановлення відносин між мислячим Я і не-Я, тобто об'єктивною дійсністю.

Говорячи про свій діалектичний метод, Маркс підкреслював, що в ньому відображається саме "життя матеріалу", не "матеріал" як аморфне, безособистісне існування, а саме життя його, його вища дійсність. Тому категорія життя є невід'ємною ознакою онтології об'єктивного світу, як світу природи, так і світу суспільного. Звідси такі поняття як розум або істина, добро і краса мають об'єктивний зміст.

Якщо природа саморозвивається, то і матеріалістична діалектика, за Марксом, Енгельсом, Леніним, повинна оперувати категоріями, які саморухомі і саморозвиваються, які не тільки відображають практичну творчість природи і історії, але й сприяють перетворенню і природи, і історії. Основними пружинами виникнення і розвитку всіх категорій, принципів і законів матеріалістичної діалектики є категорії тотожності, відмінності, протилежності та суперечності. Розвиток має місце тільки там, де в кожний наступний момент з'являється все нове і нове. Але якщо в цих наступаючих моментах не буде присутнє те саме, що стає новим, і не можна буде його впізнати в усіх цих нових моментах, то виявиться невідомим те, що розвивається і, отже, розпадеться і сам розвиток. Виключення відмінності моментів становлення приводить до загибелі саме становлення, оскільки ста-

 новиться тільки те, що переходить від одного до іншого. Але повне виключення тотожності відмінних моментів становлення також знищує це становлення, підміняючи його множиною нерухомих, перервних, дискретних і нічим не зв'язаних між собою точок. Таким чином, як відмінність, так і тотожність окремих моментів необхідні для всякого становлення , руху та розвитку, без яких вони стають неможливими. Взятий в певних межах і в конкретному змісті розвиток є історія діалектики, тобто перш за •се логіка розвитку, логіка історична. За визначенням Леніна, діалектика — це вчення про розвиток г його найбільш повному, глибокому і вільному від однобічності вигляді, вчення про відносність людського знання, яке дає нам відображення матерії, що вічно розвивається.

Розвиток, далі, є таке здійснення, суперечностей і протилежностей, який передбачує не тільки тотожність і відмінність абстрактних моментів становлення, але і їх взаємовиключення. Таким чином, за Марксом, Енгельсом, Леніним реальне становлення є не просто тотожність і відмінність протилежностей, але їх єдність і боротьба.

Справа в тому, що терміни "єдність" і "боротьба" часто розуміють як дещо несумісне і як дещо таке, що не можна об'єднати. Боротьба зовсім не єдність, адже вона передбачає суперечливу направленість елементів, які І борються. Тому сказати "єдність і боротьба" означає вказати на дещо суперечливе: якщо люди перебувають в єдності, це означає, що вони не борються; а якщо заявити, що вони борються, то це значить передбачувати відсутність у них єдності. Однак таке словосполучення, як "єдність і боротьба", цілком може мати певний смисл і при цьому не вказувати на дещо суперечливе і роздвоєне. Але це можливо тільки в тому випадку, коли термін "єдність" використовується в більш розширеному і складному іначенні. В марксистській філософії про людське самоствердження і самовизволення часто збиває з толку занадто абстрактний характер звичайних міркувань про боротьбу. Якщо відкинути загальні фрази і обивательську вузькість, то боротьба виявляється для людини перш за все трудом, навчанням тощо. Адже не можна боротися за існування, якщо не працювати. Але тоді це означає, що для людини вже саме елементарне уявлення, саме примітивне і початкове вчення про світ є не що інше як теорія праці. Хто має правильний світогляд, той обов'язково працює і в цьому смислі перетворює дійсність.

Взаємна боротьба частин і цілого в своєму початковому і нормативному смислі спрямована на відтворення цілого, без якого неможлива не тільки взаємна боротьба частин, але й саме їх існування. Якщо частини Існують тільки тому, що вони відтворюють ціле, а ціле втілюється в окремих своїх частинах, то це означає, що кожна частина цілого стверджує себе не тільки завдяки відтворенню цілого, але також і завдяки відтворен-

- 89 -


і

 ню інших частин. Частини цілого знаходяться не лише в своєму цілому, але й одна в одній. Правда, світ є не просто ціле, але й вічно змінне ціле як таке, що знаходиться у вічному становленні. Однак, якщо є становлення, то це можливо тільки тому, що є і те, що становиться. Точно так, якщо є становлення, то є і напрямок цього становлення. Але ж становлення є суцільний перехід одного в інше, тобто боротьба одного з іншим. Однак ця боротьба відбувається всередині самого ж світу, і світ нею керує. Боротьба протилежностей тільки тому і можлива, що існує сам світ, який вище цієї боротьби і який вже не є боротьба, а тільки той світ, про який говориться в смислі мирного стану. Світ—Всесвіт в основі своїй є мир в смислі мирного стану. Якщо в світі існує боротьба, то це тільки завдяки тому, що світ—всесвіт, коли він розглядається в процесі його вічного становлення і тому виявляється боротьбою, сам по собі, в своїй основі, являє собою єдність протилежностей, тобто є світом в смислі мирного стану. Це прямий і простіший висновок із того, що світ є ціле. Якщо боротьбу розглядати як прагнення до знищення, то це не боротьба, а тільки смерть для всякого становлення, руху і розвитку. В марксистській філософії боротьба протилежностей має своєю метою мирний стан і є здоровим змаганням, яке веде до утвердження всезагального миротворен-ня. Отже, боротьба протилежностей має своєю метою об'єднання цих протилежностей в одному світовому цілому. Взаємна боротьба частин цілого має тільки той смисл, що в її основі лежить мирний їх стан. Все світове в основі своїй є дещо мирне. Боротися варто тільки заради досягнення всезагального мирного стану. А інакше боротьба безглузда і в корені знищує саму себе. На основі цього ототожнення і будується марксистська філософія.

Форми мислення (поняття, категорії, закони, принципи тощо) є відображенням у свідомості всезагальних форм предметної діяльності суспільної людини, яка перетворює дійсність: "...найістотнішою і найближчою основою людського мислення, — зазначав Енгельс, — є якраз зміна природи людиною, а не одна природа як така, і розум людини розвивався відповідно до того, як людина навчалася (підк. М.Х.) змінювати природу" ("Д.П.", Т. 20, с. 507). Кожна із категорій матеріалістичної діалектики відображає якусь одну сторону об'єктивного світу, а разом вони охоплюють умовно, приблизно універсальну закономірність природи, яка вічно рухається і розвивається. В її законах і категоріях відтворюються всеза-гальні властивості, зв'язки, форми, способи і рушійна сила розвитку об'єктивного світу і його пізнання. Виражаючи об'єктивну діалектику дійсності, категорії і закони діалектики виступають в якості всезагального методу пізнання світу. Матеріалістична діалектика виходить із твердження єдності законів об'єктивного світу і мислення. Будь-який універсальний закон роз-

- 90 -

 •итку об'єктивного і духовного світу в певному смислі є разом з тим і законом пізнання: будь-який закон, відображаючи те, що є в дійсності, вказує також і на те, як слід правильно мислити про відповідну галузь дійсності.

Основними найбільш загальними законами розвитку явищ дійсності с закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін в якісні і навпаки, і закон заперечення заперечення. Суттєвий принцип діалектики — утвердження всезагального, живого взаємозв'язку і взаємозалежності явищ, а також їх розвитку, що здійснюється завдяки суперечностям. Звідси постає характерне для матеріалістичної діалектики вимагання урахування всіх (можливих бути виділеними на даному ступені пізнання) сторін і зв'язків предмета, що вивчається, з іншими предметами, а також •имагання розгляду предметів в їх розвитку. За визначенням Леніна, "діалектика є вивчення суперечностей у самій сутності предметів" і стисло може бути визначена як "вчення про єдність протилежностей". Обмежившись даними міркуваннями Маркса, Енгельса і Леніна про матеріалістичну діалектику, можна сформулювати таке її визначення: це теорія такої Іідмінності предметів, явищ і понять взагалі, яка в той же самий час, в тому

| ж самому місці з необхідністю вимагає і ототожнення того, що відмінно.

і Згідно з марксистською філософією, процес історичного розвитку є

зміною суспільно-економічних формацій. А формація є суспільство, яке знаходиться на певній ступені історичного розвитку. Причому суспільно-•кономічна формація є сукупністю даних виробничих відносин і розвиток таких формацій є природно-історичний процес.

Суспільна формація створює базис для всієї культури, для всього духовного самопочуття людини. Вона безе відомо для самої людини будує •есь її життєвий досвід, безсвідомо спрямовує її думку в те чи інше русло І робить для неї зрозумілим і природним те, що цілком незрозуміле і .Ідається протиприродним людям всякої іншої формації. Наприклад, людині рабовласницької формації повинні бути цілком незрозумілими ні людська особистість в її повноцінних проявах, ні, звичайно, людське суспільство й його суспільній сутності.

Природа і суспільство, взяті в своїй граничній данності, зливаються те ціле, яке треба назвати культурою. Остання є не просто природою, а Такою природою, яка оброблюється і розвивається в суспільстві. І культура І не просто суспільство, а таке суспільство, що розвивається у відповідних Природних умовах. Культура особистості включає перетворення дійсності з Метою досягнення і втілення таємної думки кожної особистості працювати Іаради досягнення загальнолюдського благодіяння. Вона завжди є свідомою працею духу над своїм власним удосконаленням і над упорядкуванням всього того, що оточує людину. Тому культура визначається в марк-

- 91 -


систській філософії як гранична загальність усіх основних нашарувань історичного процесу: економічних, соціально-політичних, ідеологічних, практично-технічних, наукових, художніх, моральних, релігійних, філософських, національно-народних, побутових.

Особистість у цій філософії розглядається як така одиничність і неповторність, яка є не тільки носієм відчуття, свідомості, мислення тощо, але й взагалі суб'єктом, який сам себе співвідносить з собою і сам себе співвідносить з усім оточенням. Звичайно, суб'єкт існує реально, тобто є в той же самий час і об'єктом. Отже, особистість є тотожністю суб'єкта і об'єкта, або носієм суб'єкта і об'єкта.

Подібно тому, як усяку річ ми можемо сприймати лише на якому-небудь фоні, від якого вона відрізняється своїми чітко визначеними межами, так і особистість існує тільки тоді, коли є інші особистості, від яких вона чимось відрізняється і з якими вона зв'язана певними відносинами. А інакше сама особистість буде непізнаванною. Співвідношення особистостей є суспільством, притому не як просто механічна сукупність, а знову ж таки як специфічний носій всіх взагалі співвідносин. Суспільство, в свою чергу, не може існувати без історії, яка і є ні що інше, як становлення різних носіїв суспільно-особистісних відносин.

Значимість життя особистості і є становлення такого зв'язку внутрішнього і зовнішнього, або суб'єктивного і об'єктивного, коли життя особистості визначається як результат і згусток (сукупність) природно-суспільно-

історичних співвідносин.

Суспільні закономірності надособистісні і надприродні. Вони цілком специфічні, виходять далеко за межі природи і особистості. Діалектико-матеріалістичне розуміння суспільства розглядає його як таку область, де відбувається і розвивається єдність і боротьба протилежностей об'єкта і суб'єкта. Ця нова якість і єдність є таке ціле, яке визначає собою як один, так і інший протилежні моменти, із злиття яких воно виникло. Історичний процес є перш за все матеріальний процес розвитку життя, який включає в себе як всі продуктивні сили суспільства, тобто саму людину з її знаряддями виробництва, так і виробництво з всіма виробничими відносинами, що входять в нього. Ясно, що матеріальна сторона суспільного розвитку, будучи базою для нього (базисом), так чи інакше зв'язана з різноманітними формами суспільної свідомості (надбудовою). Загальним же між базисом і надбудовою марксистська філософія вважає не їх зміст (подібного роду вульгаризм вже давно майже всіма усвідомлений), а метод розгортання цього змісту, його структура, тип його побудови.

3. Філософія А. Шопенгауера. Філософія життя.

Критику Регеля за абсолютизацію розуму Шопенгауер здійснює у

 своєму вченні про Світову Волю — у праці "Світ як воля і уявлення". Песимістична філософія теж має своїм засновником Шопенгауера.

Шопенгауер вже не репрезентує класичну німецьку філософію, а є представником "посткласичної", передуючої некласичній, постмодерністській філософії. За характеристикою Ніцше філософія Шопенгауера є вираженням епохи занепаду і кризи, що прийшла на зміну епосі піднесення і гармонії, схопленій в думці класичною німецькою філософією. Шопенгау-*р є проте, не тільки й не стільки одним з "вузлів" лінії історико-філо-юфської спадкоємності, що йде від Канта через Фіхте, Шелінга й Гегеля до Фейєрбаха й Маркса, скільки самобутнім мислителем, що повернувся до кантівських засад філософування і переосмислив їх у напрямі, відмінному від окресленого представниками німецької класичної філософії, переорієнтувавши філософію зі з'ясування пізнавальних здатностей і можливостей людини і суспільства і кругосвітньої подорожі на осягнення Універсу-му як самореалізації світової волі. Попри всю самобутність Шопенгауер є водночас прямим чи непрямим продовженням низки як вельми (брахманізм, Анаксімандр, Емпедокл, Платон) чи менш (Я. Беме) давніх, так і досить пізніх (Кант, романтичний інтуїтивізм Ф. Шлегеля, Новаліса, розвідки про природу і вияви волі Шелінга й Фіхте) філософських традицій, що інтегруються в органічно цілісне й якісно нове філософське вчення. Однак визначальну, конститутивну роль в розбудові означеної системи відіграло твор-че осмислення й використання Шопенгауера ідей філософії брахманізму, Платона і Канта. Ш. повертається до кантівського протиставлення явища і "речі самої по собі" і його вчення про те, що світ лише "уявлення", тобто образ, створений людською свідомістю. Резонансним щодо

Кантового зміщення акценту уваги з питань теоретичної філософії на філософію практичну (моралі) є й вчення Шопенгауера про волю як глибину, суть дійсності. Однак ці та інші ідеї Канта, та його безпосередніх спадкоємців, Шопенгауер переосмислює і реалізує, виходячи з засад і потреб вже зовсім іншої, посткласичної парадигми філософствування — Не для обґрунтування й розбудови системи світорозуміння за якою діяльність І світового начала й благо людини зрештою збігаються в процесі усвідомле-і його чи ні (сумісного) здійснення людьми певного напередзаданого, раціонально осяжного плану. А, навпаки, — для виявлення як щонайглибшого первинного могутнього творчого рушія і водночас справжньої аутентичної реальності безсуб'єктної трансцендентної світової Волі, щодо якої воля губ'єктна (трансцендентальна) є похідною, вторинним витвором, дериватом. Ця трансцедентна воля, йменована подекуди Шопенгауером "волею до життя", в якості творчого світового принципу несвідома й позбавлена будь-якої розумної, конструктивної мети, навпаки, вона постає як деструктивне, зле й саморуйнівне прагнення, вразливе, безпідставне й непричин-

- 93 -


не, агресивне, ірраціональне й ненаситне стихійне споконвічне начало, машкарою, "майєю" якою є світ як уявлення і водночас —світ уявлень ("світ речей" Платона). У цьому світі безсуб'єктна Воля прозирає в перетвореній формі, в закодованому, символічному вираженні. Тому, наголошує Шопенгауер, її аутентичне осягнення засобами дискурсивного, суто інструментального за своєю природою мислення в принципі неможливе. Таке осягнення світової Волі як "речі в собі", як трансцендентної здійснення, за Шопенгауером, лише шляхом глибинного інтуїтивного прозріння, та й то лише завдяки тому, що вона сама є своїм власним провісником. При цьому, як вважав філософ, за своєю сутністю вона таким же чином виявляється в кожній сліпо діючий силі природи, як і в продуманих діях людини, істотна різниця між тим й іншим полягає в даному разі лише в ступені вияву, що й сприяє осягненню цієї Волі людиною.

Внаслідок того, що трансцендентна, безсуб'єктна Воля перебуває в стані постійного протиборства з самою собою, є внутрішньо роздвоєною, суперечливою, означена самореалізація, одного боку, постає як висхідна, прогресуюча, з іншого ж — має споконвічне трагічний характер. Відповідно до такого підходу і вчення Шопенгауера постає як філософія світової скорботи, щоправда, не на кшталт фаталістично-журливої констатації трагізму самої людської природи Ф.М. Достоєвським чи С. Кіркегором, а як своєрідна протоформа екзистенційного героїчного стоїцизму Хайдегера, Камю чи Сартра, абсолютна і активна позиція світо- і життєзаперечення, суть якої Шопенгауер прагнув визначити з допомогою ним же запровадженого поняття "несимізм", виражаючого негативне ставлення до життя в якому панують безглуздя, втрати, страждання і зло, щастя і повнота самовиявлення залишаються недосяжними.

Єдиним шляхом прориву за межі як нелюдського світу природи й нелюдяного, відчуженого від особистості світу суспільства, навіюючого індивіду відчуття самовтрати, вимушенності існуваня, затиснутості та де-формованості життєвих бажань і прагнень, так і замкнутого на себе, а отже егоїстичного, злого кола індивідуального життя Ш. вважав звернення до відкритої як всьому світові людей так і кожній людині зокрема людяності. Остання, гадав він, знаходить свій вияв у моральних почуттях, передусім таких, як почуття вини, співчуття, співстраждання (тлумачене Шопенгауером як досвід всезагальної любові), спрямованості людини на "релігійну поведінку без віри в божество" (Віндельбанд) на звільнення від речових залежностей.

Саме людина, постаючи як центральний член координації світу, в ній же самій розщепленого на волю й уявлення, є, за Шопенгауером, ключем до розуміння контрастів духовного й матеріального, неповторного і спільного, свободи і зумовленості, сенсу і безглуздя, трагізму і сподівання тощо. А

- 94 -

також — підведення смислової основи під ці контрасти, привнесення у їх світ людяності, як чогось такого, що не тільки передбачається, а виключається взагалі самою структурою цього світу, — через досягнення й реалізацію моральної свободи як принципово іншого, ніж природний порядок буття (протилежний, з іншого боку, і сваволі). Але спромогтися на це людина може аж ніяк не в ролі чистого суб'єкта пізнання, а й тільки через свої пізнавальні здатності. А передусім — через глибоку співпричетність до страждань світу, гостре відчуття власної провини за них, завдяки яким людині зсередини відкривається просвітлена осмисленість цілого, споконвічна, первина всеєдність.

Подібне тлумачення кардинально відрізняє Шлпенгауера від представників класичної німецької філософії, дає йому змогу індивідуалізувати зв'язок людини з світовим началом, яке стає духновенним завдяки їй. Однак про непередвизначеність змісту подій з боку потенційно духовного начала, що сягає реальності в якості духовного саме через людину, мож-ив, за Шопенгауером, лише в тому розумінні, що життя в сіті має спокуту-ючий, особистий сенс. Але аж ніяк — у тому, що ці події спрямовані на досягнення якогось вищого стану цього світу, який, на думку Шопенгауера, залишається незмінним в своїх негативних рисах. З іншого боку, здійснення окремою людиною свого покликання через залучення до первинної єдності і одухновення її відбувається в точці екстремуму страждань особистості, зламу "волі до життя", що постає водночас, як гадав Шопенгауер, як звільнення від цієї сліпої і злої сили, єдине сподівання і вище благо.

4. Філософія С. К'єркегора. Філософія екзистенціалізму.

Світська соціальна апокаліптика XX ст. спонукає до виходу на перші ролі у філософії ірраціоналістичних доктрин, серед яких особливе місце иймає безсумнівно наймодніша філософія Нашого часу — екзистенці-

Сутністю філософії екзистенціалізму є те, що вона на перший план Іисуває ідею абсолютної унікальності людського буття, яка виявляється, й. І. лмперед, у поступовому переході внутрішнього, душевного світу люди-"и у зовнішній, соціальний світ.

Основним теоретичним принципом філософії екзистенціалізму є тво-І" пня глибинного знання про природу людини на основі усвідомлення

• • '•> власної недосконалості, плинності життя і невідворотності смерті.

е, екзистенціалізм навіть і не збирається спиратися на науку при тво-

"ні знання — в центрі його уваги є проблеми межевих ситуацій, абсур-

ді людського існування, прийняття рішення та вибору, співставлення

Іини та відповідальності, ставлення людини до смерті, безсмертя, а,

• й. пі оловніше, свобода та її плинність у бурхливому соціальне обмежено
му просторі.

- 95 -


Безсумнівним досягненням екзистенціалізму є прагнення осягнути буття як повну нерозчленовану цілісність суб'єкта і об'єкта. Проте екзистенціалізм стверджує буття тільки як безпосередню даність людського існування, як те, що неможливо пізнати раціональними філософськими методами. Насправді ж буття є реальним існуванням не тільки світу у людині, а й людини у світі.

І несправедливо було 6 твердити, що екзистенціалізм не бачить об'єктивного моменту в існуванні всього сущого. Просто "екзистенція" у цьому філософському вченні є буттям, яке у кінцевому підсумку спрямоване до "ніщо", реальною точкою відрахунку якого є смерть. І говорячи про смертність людини (а отже і людства в цілому), філософія екзистенціалізму приходить до новітнього тлумачення органічної єдності трьох форм часу — минулого, сучасного і майбутнього. Це тлумачення, незважаючи на песимістичність явища смерті, побудоване на глибокому оптимізмі. Людині притаманне дійсно достойне існування тільки в тому разі, коли панівною формою є майбутнє, бо перевага сучасного призводить до розчинення людського у світі. Тут найбільш цікавим і одночасно практично вагомим є те, що екзистенціалізм розкриває неповторність, унікальність людської особистості, яка знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Людська екзистенція — це постійне, невмируще прагнення у майбутнє.

Окрім цього, конструктивність екзистенціалізму полягає й в тому, що ця філософія по-особливому тлумачить історичність людини і світу. Екзистенціалізм стверджує, що об'єктивістське розуміння історизму не є єдино можливим. Людина, звичайно ж, існує в просторі і часі, але вона не є абсолютно підвладна їм, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Людина сама є історією, що своєрідно розгортається в суспільстві, природі, світі, що безсумнівно мають свою історію.

І нарешті, найголовнішим в екзистенціалізмі є розкриття людини у невід'ємному від неї "діянні". Адже людське буття, насамперед, здатне не лише цікавитися буттям взагалі, а й дбати про себе, творити власне існування. Вершиною ж творчого характеру діяльності людини екзистенціалізм бачить свободу. Свободу, яку людина хоча й обирає на тлі абсолютної випадковості, бо вона не має змоги вибирати свою епоху, але таку, яка дає змогу їй (людині) обирати себе в цій епосі, знаходити саме своє діяння і місце в ній.

Екзистенціалізм цілком справедливо декларує себе як гуманістичну філософію. Суть цього гуманізму полягає в тому, що екзистенціалізм закликає людину вірити, любити і сподіватись не тільки на щасливе майбутнє, а вірити і діяти так, щоб у сьогоденні людина могла робити себе свідомою і хоча б на мить щасливою. Щоб людина змогла звільнитися від мораль-

- 96 -

 них і політичних забобонів, від різного роду облудних та фальшивих догм та ідеологій. Дійсний гуманізм, у вимірі екзистенціалізму, — це орієнтованість людини на свободу і красу її втілення, що дає змогу людині зробити себе духовно багатою на шляху до встановлення того, що вона називає соціальною справедливістю.

Основною ж обмеженістю екзистенціалізму слід вважати те, що цей філософський напрямок майже ігнорує думку про прогресивність взаємозв'язку філософії і науки, про раціоналізм як цінне надбання філософської історії.

Не заперечуючи, що джерела сучасного екзистенціалізму знаходяться у вченнях Сьорена К'єркегора (1813-1855), Федора Достоєвськогс (1821-1881), Едмунда Гуссерля (1859-1938), не потрібно забувати, що цілком виправданою і достатньо аргументованою є думка, яка відображена у модулі "Українська філософія". Це думка про те, що до засновників і своєрідних фундаторів екзистенціалізму можна віднести й Г.С. Сковороди (1722-1794).

Що ж до XX ст., провідними представниками екзистенціалізму слід назвати: Карла Леле/осо (1883-1969), Мартіна Хайдегера (1889-1976) — обидва представники Німеччини; Жан-Поль Сартра (1905-1980), Альбера Кол«о (1913-1960) — представники Франції; іспанця Хосе Ортегу-і-Гасе-то(1883-1955); італійця Нікколо Аббаньяно (1901-1977) та ін. Називаючи ці європейські імена, не потрібно забувати, що сьогодні екзистенціалізм поширений у всьому світі.

Запитання для самоперевірки

/. Які три "Критики" визначають специфіку філософування І. Канта у критичний період його творчості? Що є предметом розгляду кожної з них?

чає?

  1.  Яке поняття є ключовим в філософії Фіхте? Що воно озна-
  2.  В чому полягає специфіка філософії природи Шеллінга?
  3.  Які поняття є ключовими в філософії Гегеля? Що вони означа
    ють?
  4.  Яка з праць Гегеля становить собою теорію діалектики?
  5.  Хто започаткував матеріалістичне розуміння історії і у чому
    полягає суть цього вчення?
  6.  Хто вважав основним відношенням, яке має досліджувати
    філософія "Я-Ти"?
  7.  Хто є засновником філософії екзистенціалізму?

- 97 -

 І м


9. Як Ви розумієте поняття "Воля до життя" і хто його запропонував у філософії?

Завдання для самостійної роботи

  1.  Назвіть основних представників німецької класичної філософії і
    охарактеризуйте їхні концепції.
  2.  Порівняйте вчення про суб'єкт у представників німецької класич
    ної філософії.
  3.  Порівняйте вчення про рефлексію у представників німецької кла
    сичної філософії.
  4.  Розкрийте сучасні можливості та історичні межі філософії марк
    сизму.
  5.  Проаналізуйте творчість сучасних представників філософії персо
    налізму.
  6.  Проаналізуйте специфіку німецького та французького екзистенціа
    лізму.
  7.  Проаналізуйте ідеї основних представників філософії життя.

Теми для написання реферату

  1.  Вчення про причинність: Юм і Кант.
  2.  Кант про можливості та межі теоретичної філософії.

Вчення про здатність продуктивного судження і його значення для
естетичної теорії Канта.

  1.  Вчення І. Канта про простір і час.
  2.  Антиномії в "Критиці чистого розуму" І. Канта.
  3.  Вчення І. Канта про категоричний імператив. і!
  4.  Практична філософія: версія Канта. >.'
  5.  Науковчення: Фіхте і сучасність. ?
  6.  Проблема свободи в філософії Фіхте.

  1.  Натурфілософія Шеллінга: діалектика суб'єкта й об'єкта. і-
  2.  Питання про взаємозв'язок дискурсивного й інтуїтивного в транс
    цендентальній філософії Шеллінга.
  3.  Філософія міфології Шеллінга в світлі сучасності.
  4.  Духовний саморозвиток індивіда як завдання "Феноменології
    духу" Гегеля.
  5.  Вчення про діалектику в "Науці логіки" Гегеля.
  6.  Історія філософії як форма розвитку діалектичного мислення:
    версія Гегеля.
  7.  Вчення Г.В.Ф. Гегеля про абсолютний дух.

- 98 -

 

  1.  Філософія історії Г.В.Ф. Гегеля.
  2.  Філософія права Г.В.Ф. Гегеля.
  3.  Основоположне поняття філософської системи А. Шопенгауера
    "воля до життя" — раціональний зміст і межі застосовності.
  4.  Поняття "воля до влади" — в системі Ніцше і в контексті сучас
    ної філософської думки.
  5.  Вчення Л. Фейєрбаха про сутність людини.
  6.  Вчення К. Маркса про матеріальне виробництво.
  7.  Вчення С. К'єркегора про екзистенцію.
  8.  Філософія надлюдини Ф. Ніцше.
  9.  Проблема свободи в філософії екзистенціалізму.
  10.  Вчення про сучасну цивілізацію Г. Маркузе.
  11.  Аналіз проблеми свободи в філософії Е. Фромма.
  12.  Філософія персоналізму (М. Бєрдяєв, Л. Шестов, М. Бубер).
  13.  Абсурд і свобода в екзистенційній філософії А. Камю і Ж.-П. Сартра.

Тест "Хто є хто"

Виберіть з Додатку 1 у кінці посібника імена філософів, які належать до даного періоду та заповніть тест.

Тести для самоперевірки Модуль 10. Німецька класична філософія: І. Кант.

39. Чим є простір і час відповідно до "Критики чистого розуму"
Шанта?

(6 балів)

А. Умовами життя.

Б. Характеристиками світу.

В. Характеристиками речі-у-собі.

Г. Характеристиками науки.

Д. Умовами чуттєвого сприйняття.

40. Що таке речі-в-собі для І. Канта?
(10 балів)

А. Речі, які завжди є. Б. Речі після нашого досвіду. В. Речі, яких не вистачає. Г. Речі поза нашим досвідом. Д. Речі, яких ніколи немає.

- 99 -


41. Що І. Кант назвав трансцендентальним пізнанням?

(6 балів)

А. Пізнання умов життя.

Б. Пізнання умов можливості пізнання речей.

В. Пізнання речей.

Г. Пізнання людей.

Д. Відсутність пізнання.

42. Що І. Кант вважав джерелом моралі?

(6 балів)

А. Релігію.

Б. Природу.

В. Науку. '

Г. Сумління. !

Д. Естетику.

Модуль 11. Німецька класична філософія після Канта.

43. Яке поняття є ключовим для філософіїГ.В.Ф. Геге/Ія?

(З бали)

А. Я.

Б. Абсолютний Дух.

В. Трансцендентальний суб'єкт.

Г. Світова Воля.

Д. Матеріальне виробництво.

44. Хто з названих філософів був матеріалістом?

(З бали)

А. Г. Шеллінг.

Б. І. Фіхте.

В. Л. Фейєрбах.

Г. Г. Гегель.

Д. І. Кант.

45. У кого з названих філософів виникла суперечність між ме

тодом та системою? (6 балів) А. Л. Фейєрбах.

Б. І. Фіхте.

В. Г. Шеллінг.

Г. І. Кант.

Д. Г. Гегель.

46. Яка філософська система не належить Ф. Шеллінгу?

(8 балів)

А. Філософія техніки.

- ЮО - !

 Б. Система теоретичної філософії. '

В. Система практичної філософії. Г. Філософія мистецтва. Д. Філософія міфу.

Модуль 12. Сучасна філософія (критика філософії Г.Гшгвля).

47. Від якого поняття походить назва філософської школи екзистенціалізму? (5 балів) А. Існування. Б. Свобода. В. Людина. Г. Суспільство. Д. Природа.

48. Хто з названих філософів був основоположником екзистенціалізму?

(4 бали)

А. Ф. Енгельс.

Б. О. Конт.

В. Г. Гегель.

Г. К'єркегор.

Д. Ф. Ніцше.

49. Хто з названих філософів був основоположником позити
візму?

(4 бали) А. О. Конт.

Б. К'єркегор.

В. І. Кант.

Г. Ф. Енгельс.

Д. Ф. Ніцше.

50. Хто з названих філософів є автором теорії історичного

матеріалізму ? (З бали) А. Ф. Ніцше. Б. К'єркегор. В. І. Кант. Г. 3. Фрейд. Д. К. Маркс.

- 101 -


Блок 5. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ. СУЧАСНА ТА ВІТЧИЗНЯНА ФІЛОСОФІЯ

Модуль 13. Сучасна філософія. Проблем» методу.

  1.  Філософія позитивізму.
  2.  Феноменологія і герменевтика.
  3.  Психоаналіз.
  4.  Аналітична філософія.
  5.  Філософія структуралізму.
  6.  Філософія модерну і постмодерну.

Рекомендована література

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф. Надольного) — К.:
    Вікар, 1997. — С. 124-133.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    К.: Знання України, 2004.
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    2001.

4. Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
Парапан, 2003. — С.409-450, 493-541, 619-672.

Додаткова література

  1.  Спенсер Г. Общество єсть организм // Зомбарт В. Социология.
    - Л., 1926
  2.  Гуссерль Е. Философия как строгая наука. — Новочеркасск,
    1994.
  3.  Причепій Є.М. Феноменологічна теорія свідомості Е. Гуссерля. —
    К., 1971.
  4.  Зарубіжна філософія XX століття. — К, 1993. — 239 с.
  5.  Рассел Б. Человеческое познание. Его сфера й границьі. — К.,
    1997.
  6.  Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1990.
  7.  Фромм 3. Психоанализ й зтика. — М., 1992.
  8.  Гадамер Г.-Г. Істина і метод: В 2-х т. — К., 2000.
  9.  Леви-Стросс К. Первобьітное мьішление. — М., 1994. — С. 15-
    18, 38-108.

10. Фуко М. Слова й вещи. — СПб., 1994. — С. 54-80.

-  102 -

 Модуль 14. Українська філософія.

  1.  Становлення української філософії.
  2.  Філософія Г.С.Сковороди.
  3.  Філософія 19 — початку 20 століття.
  4.  Російська філософія.
  5.  Сучасна українська філософія.

Рекомендована літератур»

Основна література

  1.  Філософія: Навчальний посібник (За ред. І.Ф.Надольного) — К.:
    їікар, 1997. — С.166-184.
  2.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    (.: Знання України, 2004.
  3.  Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. — К., 1992.
  4.  Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософії України. — К.:
    Знання, 1999.

  1.  Горський В.С. Історія української філософії: курс лекцій. — К.,
    11996.
  2.  Історія філософії. Підручник. / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь,
    12001.
  3.  Історія філософії. Підручник. / За ред. В.І. Ярошовця. — К.:
    [Парапан, 2003. — С.672-770.

Додаткова література

  1.  Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х тт. — К., 1973.
  2.  Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993.
  3.  Шевченко Т.Г. Твори: У 5-ти т. — Т.5. — К., 1979. — С. 12-68.

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ МОДУЛІВ

Модуль 13. Сучасна філософія. Проблема методу.

1. Філософія позитивізму.

Філософія О. Конта вводить поняття позитивного знання, відповідну І Ієрархію наук та орієнтацію на методологію природничих наук, тим самим | Цапочатковує філософію позитивізму.

До основних представників неопозитивізму слід віднести: М. Шліка (1882-1936), Р. Карнапа (1891-1970), А. Айєра (1910-1989), Л. Вітгенш-тейна (1889-1951), Я. Лукасевича (1878-1956) та інших.

У 60-70 роках XX століття виникає постпозитивізм, основними представниками якого є Карл Поппер (1902-1994), /. Лакотос (1922-1974), Г. Кун (нар. 1922), П. Фейєрбанд (нар. 1924) та ін.

-  103 -


Сутністю постпозитивізму є те, що цей філософський напрямок зай
має позицію відходу від орієнтації на символічну логіку і звертається до
історії науки. Він відмовляється від ідеї розмежування наукового і ненауко
вого знання, емпіричної науки і формальних наук, якою живе неопози
тивізм. На противагу цьому постпозитивізм займається проблемами фаль
сифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння;
соціології знання. •

Найбільш впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм. В основі критичного раціоналізму лежить ідея спростування вчення про те, що наукові теорії і закони мають тільки описовий характер. Критичний раціоналізм говорить про органічний взаємозв'язок і одночасне розмежування ідеології і науки. Але основним досягненням критичного раціоналізму є відстоювання ним позиції теоретичного і методологічного плюралізму. Суть цього плюралізму полягає у здатності відмовитися від старих методів у науці та соціальній практиці і прийнятті позиції, яка визнає безліч різноправних типів знання, адже вони сприяють не тільки зростанню знання, а й всебічному розвитку особистості.

2. Феноменологія і герменевтика.

Е.Гуссерль виступає як засновник феноменології і розглядає поняття феномену, поняття інтенції, поняття горизонту, поняття інтерсуб'єктивності та життєвого світу. Важливою є процедура феноменологічної редукції.

Герменевтика в релігійних дослідженнях. Герменевтичний досвід за В. Дільтеєм. Філософська герменевтика Г.-Г. Гадамера. Поняття традиції. Поняття герменевтичного кола.

Перш за все герменевтика постає як наукова теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію текстів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. Одночасно герменевтика розглядається як філософська течія, адже основною її проблемою стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. При розв'язанні цього основного питання герменевтика приходить до філософського висновку: специфічну рису процесу розуміння складає онтологія герменевтичного кола. Суть цього кола: тлумачення тексту — тлумачення людського буття та знання про світ — буття людини у цьому світі. Отже, за герменевтикою предметом розуміння є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

Проте герменевтика звертає свою увагу не тільки у бік онтології, але й гносеології. У цьому плані герменевтика постає не лише як інтерпретація символів вузького, обмеженого, але і як аналіз цілісних культурних текстів.

Одночасно герменевтика як філософія виконує комунікативну функцію. Головним методом комунікації, з її точки зору, є мова. І саме тому, в

—  104 — ('

 результаті комунікативної поведінки, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо.

Говорячи про внесок філософської герменевтики до скарбниці світоглядної культури, можемо підкреслити наступне. Герменевтика потужна тим, що вона відтворює ідею цілісності філософії, культури, суспільства тощо, подає своєрідний метод аналізу культурних явищ та акцентує увагу на необхідності повороту до загальнолюдських цінностей.

Основними представниками герменевтики є Х.-Г. Гадамер(нар. 1900), Ю. Хабермас (нар. 1929) та інші.

3. Психоаналіз.

До основних філософських течій XX ст. належать психоаналіз і неофрейдизм. 3. Фрейд як засновник психоаналізу. Поняття підсвідомого. Структура психіки: підсвідоме ("воно"), свідоме ("я"), надсвідоме ("над-я"). Поняття комплексу і неврозу. Поняття сублімації. Усвідомлення проблеми як метод її лікування.

Австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зигмунд Фрейд створив психоаналіз, який став спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: а) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; б) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

Основним, фундаментальним у психоаналізі стало вчення про несвідоме. У цьому вченні підкреслюється, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення. Саме тому важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Лібідо, за Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати •сі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження.

Вчення про лібідо приводить психоаналіз до філософського висновку наступного порядку: психіка — це засіб взаємозв'язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними Іідносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між інстинктом життя "(Еросом) та "інстинктом смерті" (Танатосом).

Безсумнівною заслугою З.Фрейда у філософії є те, що, дослідивши складність та багатоплановість структури особистості, він вперше побуду-•ав єдину, внутрішньо взаємопов'язану картину психіки. Цим самим він створив новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Нездатність фрейдизму вирішити проблему взаємодії особистості і суспільства намагався перебороти неофрейдизм. Основними представниками неофрейдизму є £ Фром (1900-1980), К. Юнг (1875-1961) та інші.

Неофрейдизм заслуговує на філософську увагу тому, що саме він

-  105 -


1

 сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманітарну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда.

Неофрейдизм обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму.

Неофрейдизм (конкретно Е. Фром) вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономіч-ної структури. З точки зору Е.Фрома, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що змінює функціонуюче суспільство.

Можна цілком заслужено розглядати вчення про "соціальний характер" як беззаперечну заслугу неофрейдизму, однак не можна погодитись із його категоричністю у твердженні, що конкретний соціум формує переважно один соціальний характер.

Поняття архетипів в психоаналізі К.Г. Юнга. Поняття компенсації в психоаналізі А. Адлера.

4. Аналітична філософія.

Аналітична філософія успадковує традиції філософського вивчення підвалин знання — як у його чуттєвій, емпіричній, так і у раціональній, логічній, концептуальній формі. Поле досліджень аналітичної філософії (логіка, теорія пізнання) поступово ставало ширшим, охоплюючи всі різноманітні форми людського досвіду (етику, естетику, право тощо).

Вихідні проблеми аналітичної філософії сформульовані у статті німецького логіка Г. Фреге "Про смисл і значення" (1892), але реальне втілення ідея (метод і концепція) аналітичної філософії отримали в Англії у працях Б. Рассела та Дж.Є. Мура. Головними представниками аналітичної філософії є також Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Г. Райл, Дж. Уїздом, Дж. Остін, П. Стросон, Дж. Роулз та ін.

Філософів аналітичного напряму об'єднує не стільки тематика чи тип філософських концепцій, скільки спільні завдання: вивчення мови з метою виявлення структур думки, досягнення прозорого співвіднесення мови і реальності, чіткого розмежування значимих і пустих виразів, осмислених і позбавлених смислу висловлювань тощо. Всередині аналітичної філософії розрізняють два напрями: філософію логічного аналізу та філософію лінгвістичного аналізу. Прибічники першого займаються в основному філософією та логікою науки і вважають наукове знання взірцем для будь-якого знання і джерелом істини. Прихильники другого напряму вважають таку орієнтацію штучною і такою, що обмежує людські горизонти пізнан-

-  106 -

 ня. Натомість філософію вони укорінюють в реальному, практичному розумінні, у життєвих ситуаціях, в механізмах природної мови і розмаїтому позанауковому досвіді людей.

Показовою є філософська еволюція Л. Вітгенштейна. В своїй знаменитій праці першого періоду розвитку — "Логіко-філософському трактаті" — Вітгенштейн намагається визначити умови можливості змістовної мови і відповідно — встановити межі мислення, яке має об'єктивний зміст і не зводиться до психологічних феноменів. При цьому мислення ототожнюється з мовою, а філософія перетворюється на аналітичну критику мови. Мова повинна позначати факти, а все інше в ній — надлишкове, вважає в цей час Вітгенштейн. Кожний мовний вираз повинен однозначно співвідноситись з конкретним фактом . Таку збіднілу, штучну мову він вважає здатною виразити логіку мислення. Наступний період розвитку філософії Вітгенштейна пов'язаний зі зміною його уявлень про правильну мову і знайшов відображення у його праці "Філософські дослідження". Тепер Вітгенштейн визнає необхідною багатозначність мовних виразів — у відповідності до багатоманітних способів їх використання. Вимога однозначності залишається щодо тих виразів, які стосуються однієї і тієї ж сфери застосування і утворюють так звану "мовну сім'ю" або ж "мовну гру". Природна мова, якою люди користуються у звичайних життєвих ситуаціях складається з великої кількості таких "мовних ігор" і відповідних правил використання слів. Те, що у одній ситуації є правильним вживанням слова, в іншій може виявитись грубою помилкою. Отже, природна мова виявляється значно багатшим засобом виразу смислів, ніж мова науки. Таким чином, у різні періоди своєї філософської еволюції Вітгенштейн виразив принципи обох основних напрямів аналітичної філософії.

5. Філософія структуралізму.

К. Леві-Строс — один із засновників структуралізму. Аналіз структур первісної культури. Пошук базових бінарних опозицій культури. "Смерть суб'єкта".

Структуралізм Р. Барта. Аналіз літератури — викриття ідеологій. Культура як текст. Структурна "археологія знання" М. Фуко. Структурний психоаналіз Ж. Лакана.

Виклад сучасної філософії неможливий і без звернення уваги на сформовану у середині XX століття школу структуралізму. Основними представниками її є: К. Леві-Строс (нар. 1908), М. Фуко (1926-1984), Я. борт (1915-1980) та ін.

Структуралізмом називають ряд напрямків у соціогуманітарному пізнанні, які займаються виявленням сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін.

Основним об'єктом дослідження структуралізм обирає культуру як

-  107 -


сукупність знакових систем, серед яких найважливішою є мова. Проте структуралізм також підкреслює, що не останнє місце у досліджуваній структурі займають міффологія, наука, мистецтво, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'є ;ктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, як^м несвідомо підкоряється людина. Структуралізм виходить також із визирання пріоритету символічного над реальним, що привело до створення н*«им оригінальної культурологічної концепції.

У цілому ж, структуралізм привніс у філософію наступні позитивні моменти: а) ретельну розробку загальних механізмів комунікації, б) вміння спертися на багатоманіт "ність культурних утворень.

Обмеженістю в структуралізмі є те, що він виявився нездатним синтезуватися з іншими нау^ками.

Це завдання виком пав постструктуралізм. Найбільш яскравими представниками його є Ж. £Яерріда (нар. 1930), X. Б лум (нар. 1930), Ж. Бод-рійяр (нар. 1920) та іншь-"-

Постструктуралізм »*І визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності і г~гуманізму. | головною вадою цієї філософії постструктуралізм бачить доі»гматизм.

Позбутися догматизму філософія зможе, вважають пост структуралісти, якщо звернути уваи-гу на цікавість до несвідомого З.Фрейда. Але на відміну від класичного по сихоаналізу постструктуралізм бачить несвідоме як явище, що не має якогостсь певногомісця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійною втручається в діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум'ят-^тя і безладдя.

У постструктураліз ^мі народжується також концепція історичного розвитку способу познач& ення. Згідно з цією концепцією, ера знаків починається з епохою ВідродЛження і закінчується самостійністю цих знаків, що стає повною тільки у кіни ЦІ XX ст. Ця концепція приводить до оригінального вчення про соціальну іс^т°рію витіснення смерті. Відповідно до цієї концепції смерть є "іншим" £ У будь-якій системі, яка прагне своєї досконалості. Тому це інше можна витітіснити із системи. Єдиний шлях цього витіснення — це соціальна досконалість.

6. Філософія модзяерну і постмодерну.

Звичайно ж, головиною проблемою філософії XX століття, як в Україні, так і зарубіжжі, — -- є питання стосовно людської сутності, місця, ролі і значення Людини у сбгі іті та впливу Світу на Людину. Однак, ця "головна проблема" у XX столітті і і набула особливого забарвлення. Філософія Нашого часу (будемо вваж>-<ати, що досить значуща для Людини епоха, в якій існує нині Земна цивіліза»ація, дозволяє називати її Наш час) почала набувати глобального хара^ктеру.

І ця глобальність а виявилась (найімовірніше) у чотирьох основних

 формах. По-перше, філософія середини, а особливо кінця XX століття, стала такою, яка включає в себе цілу низку різноманітних учень, які виявилися інтегральною цілісністю. Сутністю цієї "інтегральної цілісності" є те, що проблеми, які вирішують діаметрально протилежні, за філософським кредо, течії — однакові. Вирішення цих проблем, втілюється у спільних для всіх, хоча й своєрідних за змістом філософії ненасильства, філософії миру, філософії екології, гносеології, філософії політики, філософії культури, філософії педагогіки, філософії права, філософії моральності, філософії історії, філософії виробничої діяльності, філософії духовності тощо.

По-друге. Глобальність сучасної філософії окреслюється протилежністю вчень Заходу і Сходу, Заходу і Євразії, Заходу і Африки, європейського і північноамериканського стилю мислення, імперського і самостійницького духу, західної і пострадянської парадигм.

По-третє. Сучасна філософія характеризується такою формою глобалізації як ствердження легітимності особливостей національних філософських доктрин. Геополітичні зміни Нашого часу є логічним наслідком глобалізації такої філософської ідеї, згідно з якою кожна людина, нація, народ прагнуть бути суверенними. Тобто виявити притаманну їм здатність обирати власний шлях розвитку і бути в змозі реалізувати свій вибір насправді.

І, нарешті, по-четверте, глобалізація філософії у XX столітті досягла межі вершини почуття і усвідомлення Людиною своєї історичної місії. І сутність цієї призначеності всі без винятку філософські течії вбачають у Людині як творцеві Добра і Зла. При різноманітному виборі філософськими школами критеріїв щодо доброго чи злого виявляється найбільш загальний критерій, який використовується, зазвичай, кожним філософським напрямком по-своєму. Цим критерієм є гармонія відношення "Людина — Світ". Саме він, у вимірі конкретизації вказаного відношення, виявляється у філософських течіях через різноманітні форми: "Людина — теорія пізнання", "Людина — Бог", "Людина — Природа", "Людина — Суспільство", "Людина — Дух" тощо. Саме завдяки цьому у сучасній філософії, поряд з такими її традиційними складовими як онтологія, гносеологія, антропологія тощо, з'явились феноменологія, епістемологія, персоналізм, структуралізм та постструктуралізм, герменевтика тощо.

Глобалізація філософії Нашого часу призвела до виникнення своєрідного характеру розв'язання її проблем. Ця своєрідність висвітлюється, насамперед, через наступні тенденції розвитку сучасної філософії.

Сучасна філософія не обходиться без використання широкого поля сшітового досвіду традиційного суспільства і техногенної цивілізації. У цьому вимірі на чільне місце у філософії виходить таке бачення людини, яке виявляє її як особливий тип активності у світі. Ця активність розподіляєть-

-  109 -


ся за наступними, протилежними у своїй сутності векторами. Один вектор — всередину, на самоспоглядання, самовибір та самоконтроль. Другий вектор — на докорінне, радикальне перетворення суспільства, природи, людини. Іншими словами, філософія XX століття, протиставляючи цінності екзистенціальності цінностям наукової раціональності людини, показує, що вони завжди знаходяться у взаємозв'язку. І тому, найімовірніше, що XXI століття — стане порою цивілізованого розв'язання суперечностей між філософією, що орієнтується на почуття, переймання людиною дійсності і філософією, яка має своїм взірцем наукове знання, що розглядатиметься як найвища духовна цінність.

Тенденція сучасної філософії, яка тільки що була нами окреслена, вже отримала назву дилеми сцієнтизму і антисцієнтизму. Сцієнтизм — це світоглядна орієнтація на визнання науки, наукового знання як таких, що є вершиною культурно-ціннісного бачення світу та критерієм істинності всіх інших форм духовного осягнення буття. Під антисцієнтизмом більшість сучасних філософів розуміє таку світоглядну орієнтацію, яка грунтується на широкій критиці науки і як соціального інституту, і як форми осягнення світу.

Саме дилема сцієнтизму і антисцієнтизму стала дзеркалом своєрідного розв'язання такої глобальної проблеми сучасної філософії як питання її інтегральної цілісності. Тому через призму ідей поданих нижче основних філософських шкіл сучасності стане зрозумілим, що при всій полярності думок філософія існує й існуватиме як цілісне духовне утворення, як сплав науки і духу, що народжує бачення сутності всього сущого завдяки здатності людини до узагальненого характеру рефлексії.

Наступна тенденція філософії Нашого часу з'явилась як "старе-нове" розв'язання проблеми протистояння (вимушеного чи довільного) регіональних ментально-соціальних філософій. Ця тенденція грунтується на ідеї взаємовпливу типів філософствування та стилів мислення. В цій тенденції об'єднались між собою наступні принципи: об'єктивної домінант-ності; неоднорідності розвитку філософії; відкритості та звернення її до міжсуб'єктних відносин; людської інтеракції ситуації культурно-історичного процесу; подолання локальних ситуацій та автоматизмів; культурно-історичного самовизначення людини в філософії.

В цілому ця тенденція окреслюється як спроба усвідомити кожною філософією національні, регіональні, соціальні проблеми через відношення як до своєї традиції, так і до сучасної філософії. Адже істинність кожної філософії знаходиться у прямому зв'язку із виявом відповідності чи невідповідності її принципів основним тенденціям суспільно-історичного процесу. Захід і Схід, Латинська Америка і Африка щораз більше живуть потребою пошуку нової філософської культури, яка б змогла нівелювати

-  ПО -

 псевдооб'єктивний характер науки західного зразка, індивідуалістські ідеали західної культури, невербально виявити багатство комунікації в парадигмі нового мислення. При цьому значимість філософської культури невпинно виростає, оскільки філософія й сьогодні, як і тисячоліття тому виконує своєрідну роль всезагального інтегратора культури. Відрефлекто-вані філософами універсалі'! культури, подані як дещо загальне і необхідне на шляху культури та розгортання людиною раціональних завоювань, транслюються в філософсько-категоріальній упаковці іншим суб'єктом культури. Звичайно ж, що сьогодні значимість тієї чи іншої філософської культури оцінюється не тільки тим, що її суб'єкт поклав на світову полицю категорій, а і тим, що вона внесла в сучасну цивілізацію.

Саме тому досить потужною у філософії Нашого часу постає тенденція пошуку ефективних шляхів утвердження і розвитку національних філософій. Окреслені попередньо тенденція інтегральної цілісності філо-со0/7та тенденція особливого характеру протистояння регіональних філософій логічно і невпинно ведуть до філософії, в якій би досить ефек-Іивно виявив себе той чи інший суб'єкт.

Загальновідомо, що філософія об'єктивується у мові, національній

I Культурі, засобах, методах пізнання і спілкування тощо. Відомо, що ре-

Іьні школи, філософські культури генетичне, структурно і функціональ-з, культурно-історично включені в цілісну систему наукового знання, функціонують в необхідному зв'язку зі світоглядними і ціннісними установками, з нормами спілкування і соціальних відносин. Однак все це передбачає Снування цілковито визначеного історично, національне, соціально-куль-зно, філософськи підготовленого суб'єкта. Адже будь-яка теорія в філо-|)ії — це не якийсь абсолют, а відносно стійкий, незалежний згусток різноманітних предметно-смислових і ціннісних кругозорів. Тенденція на-Іиіональної самобутності та суверенності у філософії стала невід'ємною ||»исою, надбанням сучасної світоглядної культури.

Однак, всеохоплюючою і найбільш потужною у сучасній філософії тенденцією, тенденцією XXI століття, є утвердження філософії як І(Іланетарного мислення. Сутністю його стає те, що починає існувати як ІІнгальноземне, а тому й глобальне. При цьому воно єдине у своїй цілісності

II не розпорошується на окремі частинки. Хоча це нерозпорошування по
роджує досить цікаву і вельми важливу тенденцію ствердження нової тех
нології практичної реалізації діяльності людства. Тому із сучасної теоре-
Іичної філософії з'являється, виростає нова практична філософія, яка грун
тується на наступному основному принципі: "мислити глобально, діяти
Локально". І ця практична філософія має своїм основним завданням "по
кращення людини", а основний спосіб "покращення" вбачає у підвищенні
якості людського мислення. Практичною демонстрацією "поліпшення" мис-

- 111 -


лення людини постають вчення цілого ряду філософських шкіл XX століття.

Модуль 14. Українська філософія.

1. Становлення української філософії.

Українська філософія виникла і розвивалась у трьох основних напрямах. Це — філософія релігії (яка межувала з теологією), філософія політики і академічна філософія (наближена до науки). Перша представлена видатними діячами української культури — Герасимом Смотрицьким, Іваном Вишенським, Ісайєю Копинським, Кирилом Транквіліон-Старовець-ким, Мелетієм Смотрицьким та багатьма іншими. Другу представляють, зокрема, Пилип Орлик (батько першої української конституції) та С. Оріховський. Академічну філософію представляють, передусім, Петро Могила, Г. Кониський, Г. Щербацький та інші професори братських шкіл, і переважно — Києво-Могилянської Академії.

У XIVXVI ст. філософію України оригінальне представляли єресі. Філософські ідеї єретиків виявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти.

Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, які почали поширюватись в Україні в XVI ст. До ранніх українських гуманістів належали Юрій Дрогобич (1450—1494), Павло Русин (1470—?) із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський (1 з 13—1566) та інші.

Ю. Дрогобич у своїх поглядах на людину, світ, історію звеличував силу знання та людського розуму. Він вважав, що людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі непохитних законів. Аналізуючи людину й історію, Ю.Дрогобич твердив, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце належить природним силам безвідносно до велінь Бога.

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Оріховський, замислюючись над вічним питанням про сенс людського життя, зазначав, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. А однією з основних

- 112 -

 чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає людині досягнути внутрішнього, духовного оновлення, морального вдосконалення.

Оригінальною є позиція С. Оріховського в поглядах на державу. Він одним з перших у європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підпорядкування світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, виникла внаслідок договору між людьми.

С. Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що воно стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді із законами природи.

Мислителі-гуманісти виявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти Іважали історію засобом пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна Свідомість, історична традиція.

Наприкінці XVI ст. починається новий етап у розвитку духовної думки І Україні. Цей етап позначається становленням нової характерології, що виникає на грунті формування української версії реформаційної ідеології те ренесансного гуманізму.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В мій вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку їй латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, Ірифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер.

В Острозьскій академії був сконцентрований значний науковий інте-

'ІІ-ктуальний потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну

Іми, духовного взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У

му взаємообміні і взаємозбагаченні народжувалась особлива філосо-

в основі якої лежала ідея обгрунтування необхідності збереження й

читку старослов'янської мови, вимога абсолютної точності при пере-

• Ідах з грецької мови на старослов'янську священних і богослужбових

иниг. Особливе місце займала віра в чудодійну силу старослов'янської

мини. Твори Герасима Смотрицького. Йова Княгиницького, Івана Ви-

шснського (6л. 1538 — після 1620) показували, що осягнення Божествен-

- 113 -


мої істини в процесі здобуття навичок розрізнення численних смислових відтінків слів, проникнення в їх приховану духовну сутність є одночасно й процесом становлення людини як особистості, її самотворенням.

Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям. Унаслідок цього осяяний небесним світлом людський розум проникає в приховану сутність вагомого повчального слова Біблії, а сама людина перетворюється із істоти, яка прив'язана до земних бажань і пристрастей, в духовну людину. Те, що осягнення істини можливе через самопізнання, острозькі книжники грунтували на переконаності в нерозривному зв'язку між розумом окремої людини і Богом, у безпосередньому контакті людського мислення і буття.

На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники формували уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі кожної людини. На основі цієї віри Христофор Філалет закликав український народ розглядати свій власний, внутрішній потенціал як основу саморозвитку, обґрунтовував ідею свободи совісті, право людини на свою віру й церкву. Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст — братства. Вони були виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

Перше братство і його школа були створені в Україні у Львові в 1586 р. В кінці XVI і на початку XVII ст. братства виникали у Києві, Луцьку, Острозі, Вільно, Замості, Могильові, Мінську та багатьох інших містах.

Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства. Створені братствами школи вели широку культурно-просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств — одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху.

- 114 -

 У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств. Виступаючи проти наступу католицизму, теологічне вчення якого протягом століть обґрунтовувалося й удосконалювалося за допомогою логіки та філософії в західноєвропейських колегіях та університетах, братчики прагнули подолати його тим ідейним арсеналом, котрий був наявний у православному богослов'ї та в попередній українській культурній традиції. Але для цієї традиції ще не властиве було виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості.

Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини. Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного начал, які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона подібна до Бога. І. Копинський радить людині обрати другий шлях, що, на його думку, веде до пізнання Бога, єднання з ним, досягнення блаженства не лише на небі, а й на землі.

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Перший — це світ невидимих духовних сутностей, що належать до небесної ієрархії; другий — макрокосм, світ видимих тілесних речей, в якому живе людина; третій — сама людина, мікрокосм; четвертий — поєднання злих людей і грішників із дияволом, який певною мірою є самостійним творчим началом зла.

Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

Ставлячи у центр свого вчення проблему людини, Транквіліон, на відміну від своїх попередників, надає проблемі душі й тіла не лише морального, а й гносеологічно-природознавчого звучання. Без тіла й вегетативних процесів людина не може жити, а її душа — відчувати, розуміти, набувати й виявляти доброчесності, тому тіло — друг душі. Транквіліон наближається до визнання гармонії душі й тіла.

Ідейну атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне Іначення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

Помітним представником другого періоду братського руху є Мелетій

- 115 -


Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівських силогізмів, М. Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедук-тивного виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович.

Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та "Трактат про душу".

Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того,

що їй шкодить.

Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається стосовно тіла. Сакович більше схиляється до арістоте-лізму, ближчого до природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про божественне походження душі.

Незважаючи на те, що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597— 1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Але це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досяг неннями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Моги лянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також

-  116 -

 як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою- Будучи | переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Професор академії /. Пзель (бл. 1600—1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.

З діяльністю внутрішнього чуття І. Пзель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття.

Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.

Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття Істини Теофан Прокопович (1681 —1736). Визнаючи важливу роль чуттє-•ого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, па які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т. Прокопович вважає [_ те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в понят-, тях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характери-Іує як певне, очевидне й вірогідне.

У філософському курсі Георгія Щербацького (1725—?) простежується | дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г. Щербацький

-  117 -


визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербаць-кого картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую".

Спираючись на вчення Декарта, Г. Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та

розумове.

Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлене» вчення про матерію і форму. Згідно з ним, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетвс*-рюється у ту чи іншу річ.

Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія

протилежностей.

На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їх кількісним характеристикам.

У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням

інших професорів.

Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування

порожнечі.

Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.

Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задово-

- 118 -

 лення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.

Значну увагу вчені Києво-Могилянської академії приділяли проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром І члом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею Іс\кого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розви-юк філософії права.

2. Філософія Г.С. Сковороди.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український Філософ Г.С. Сковорода (1722-1794).

Беручи до уваги досвід минулих наукових досліджень, не заперечую-Іи, а органічно переосмислюючи досвід та знання попередників, зробимо • пробу проаналізувати філософію Г. Сковороди у світлі сучасного бачення. Звертаючи увагу на проблеми, яких торкався Г. Сковорода у своїх філософських та літературних творах, ми доходимо висновку, що їх °с~ повне спрямування зводиться до дослідження людини, її існування. Наука •Іро людину та її щастя, на думку Сковороди є найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-Інлософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблії' •І християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-мітоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань ро них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її 'Іиття, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, праг-учи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філо-пфське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їх повноті, о це і є пізнання людини. Поділяючи світ на двоє — на істинне та тлінне, одвійне співвідношення духовного та тілесного, він вважав, що букваль-ий аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвіи *'обхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра-

-  119 -


Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовок) філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Крізь любов та віру людина пізнає себе", — твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування — віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

|! Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на люди-

ну, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі — її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких кате-

' горій, як любов, віра та їх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціо-*

*' нально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода наполегливо підкреслює, що люди у своїй більшості вступають на легкий шлях видимості щастя та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній

-  120 -

 5Ік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до Ььогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній зівновазі, в радості. Г. Сковорода своїм власним життям утверджує оригі-пьну думку, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираз необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо илях пізнання — це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г. Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі? |Г. Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г. Сковороди є ще й такий важливий ас-|пект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода Ііказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. [Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі [заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй ІІнутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, |коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має Ібути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г. Сковорода І Мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не (обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до І кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі Ітакого розуміння щастя Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність Пале це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволен-Іня, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філо-I Софії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного ||начення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєдну-Іються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над (тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя.

Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не •изнає їх злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це

-  121 -


перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.

Для нього людина — це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм, зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. — це вільна воля її та моральність в обранні життєвого шляху.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої половини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі, Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнан-ням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь — це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь — це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь — це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу їй стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г. Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і

-  122 -

 визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

3. Філософія 19 — початку 20 століття.

Після Г. Сковороди з новою силою зазвучала філософія українського духу й у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г. Шевченка (1814-1861).

Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, така, що ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії — відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеосяжності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в Історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона Ідатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.

Філософія Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри.

Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передусім проти різних утискувачів, зайд і доморощених.

Філософський подвиг Т. Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала Іадухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.

Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко пока-Іує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос по-[зивджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів Любові, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людсь-ого поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.

Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправ'ям, рабство ніколи не визнає за норму існування.

Філософський характер творчості Т. Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою

-  123 -


І

 народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання.

Для філософії Т. Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.

Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — із сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т. Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, чий вік вимірюється тисячоліттями.

Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії О.П. Потебні (1835-1891).

О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід до дослідження питань співвідношення мови і мислення.

Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Ґ. Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчиз няному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт І вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу.

Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної по етики", яка мала величезне філософське значення. Тут він наближався до трактування творчості як мислення художніми образами. О. Потебня завж ди підкреслював високу культуру стародавніх слов'ян, виступав проти теорії запозичення, стверджуючи, що джерелом народної творчості є самобутня культура народу.

Одним із визначних українських філософів минулого століття буп П.Д. Юркевич (1827-1874).

-  124 -

 П. Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Те, що може існувати, стає дійсним через посередництво того, що має бути, а саме через ціль платонівської та кантівської ідеї добра.

Отже, основа специфічності філософії П.Юркевича полягає в її хри-гиянсько-антропологічному спрямуванні. Це спрямування найбільш яскра-во окреслюється у вченні Юркевича про серце як дійсне осереддя людсь-кого духу. П.Юркевич у своєму творі "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого" ставив серце багато вище юдської душі та духу, вбачаючи в ньому самий центр людського життя, ерце розглядається П. Юркевичем як орган найвищого духовного значення. Звертаючи увагу на те, що у характерології українського народу однією із найтиповіших рис є "емоціоцентричність", потрібно підкреслити наступну думку. Юркевич своєю "філософією серця" ще раз (після Г.С. Ско-вороди і М.В. Гоголя) утверджує життєдайну думку: для українського на- роду завжди властива "сердечність". Цим цей народ був і вічно буде

1 ПЛИКИМ.

Значний вклад у розвиток філософії України зробили видатні вчені-природознавці другої половини XIX — початку XX ст. Основними центра-и розвитку прогресивних світоглядних ідей у природознавстві були такі изнані наукові установи, як Київський, Харківський і Новоросійський (Одесь-ий) університети. Ряд всесвітньо відомих вчених, таких як М.П. Авенарі-<, М.С. Ващенко-Захарченко, Д.О. Граве, Г.Г. Де-Метц, В.П. Єрмаков, 'іЙ. Косоногов, Т.Ф. Осиповський, М.В. Остроградський, С.М. Реформатський, О.М. Сєверцовта ін., сконцентрували світоглядно-філософську увагу на обгрунтуванні положень про об'єктивне, незалежне від свідомості людей існування світу. Вони обгрунтували прогресивні погляди на сух, простір і час як форми існування матерії.

Перебуваючи на передовому краї світової науки, видатні вчені-при-идознавці пропагували ідею єдності світу, яка передбачала тлумачення юдини як невіддільної від усієї природи істоти і одночасно — як окремо-п від усієї природи індивіда.

Одним із центральних у працях природознавців є положення про те, що світ не є продуктом людської свідомості, а, навпаки, — людина є

-  125 -


продуктом цього світу. Звідси і віра в безмежну творчу' силу людини, розуміння необхідності вивчення законів природи як однієї з основних умов поліпшення життя людини, людства в цілому. Саме життя людини на Землі постає перед ними як найвища цінність. Однак, ціннісне усвідомлення природи людини, його творчої діяльності перебуває у певній залежності і від соціальних факторів. Особливо важливим у цьому плані є обгрунтування окремими природодослідниками гуманістичної природи людини і необхідності її творчої емансипації.

Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П. Драгоманов (/84Ї-895), І.Я. Франка (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913).

Найсуттєвішою рисою філософії М.П. Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

При розгляді питань соціальної філософії М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ в їх взаємозв'язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

М. Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що грунтувався на філософському плюралізмі. Плюралізм слугував Драго манову як методологія розкриття внутрішньої логіки розвитку суспільства. Відповідно до цієї методології суспільно-політичним ідеалом він вважав соціалізм. Реалізація цього ідеалу, твердить Драгоманов, можлива тільки у процесі зв'язку між лібералізмом і соціалізмом та переході від одного до другого. Майбутнє України Драгоманов вбачав у побудові соціально-спра ведливого суспільства.

І.Я. Франка перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової мо ралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в на ших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І. Франко форму лює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка - єдине, що здатне творити І вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

-  126 -

 Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише Ітака праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдо-|вує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І. Франко. Крім праці, снує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і при-зодою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Одна з основних філософських ідей І. Франка — думка про те, що айбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий зловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер", ке, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія (.Франка амішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. ''Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері-природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., витоки якої йдуть від Г. Сковороди і Т. Шевченка.

Оригінальність філософії Лесі Українки полягає насамперед в оспі-•уванні ліризму української душі і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г. Сковороди і Т. Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

127


4. Російська філософія.

Ядром російської філософії є російська релігійна філософія ХІХ-ХХ ст. Релігійна філософія була вкрай неоднорідною. Перш за все потрібно виділити напрямок, який твердо дотримується канонів. Це ортодоксальний напрямок.

Одним з таких вчених був К.Н. Леонтьєв (1831-1891). Він є послідовником "філософії тотальності"'(колективності). Історія будь-якого суспільства, на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: юнацької простоти, зрілої квітучої складності і підстаркуватого змішаного спрощення. Останній етап є болісним, і тому влада та ідеологія покликані будь-яким чином перешкоджати його наступу. Найблагодатніший етап — другий. Він випав Західній Європі на середні віки. Нині ж вона підійшла до свого руйнування. Капіталізм Леонтьєв розглядав як явище виродження, повне "хамства і підлості".

Вихід із становища він вбачав в переорієнтації Росії на Схід і перетворенні його в новий світовий християнський центр шляхом політичної експансії. Основою стабільності в суспільстві, на думку Леонтьєва, повинні стати сільські общини та суворий розподіл на стани.

Другий представник цього напрямку в релігійній філософії — Н.Ф. Федоров (1828-1903). Він робив у своєму вченні наголос не тільки на релігію, але й на моральність. Федоров вбачав основне зло для людини в смерті як прояву сліпих сил природи. Вивчення її за допомогою науки і техніки дозволило б вивести особистість з-під цього принизливого підкорення аж до набуття нею здатності воскрешати предків. Всі повинні жити вічно і бути щасливими. Воскресіння та безсмертя повинно стати спільною справою людства.

Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо в ньому, особливо в православ'ї, присутні ідеї воскресіння та вічного життя.

Другий напрямок руської релігійної філософії можна визначити як критичний, її прихильники вважають, що релігія є важливим елементом життя суспільства. Щодо ортодоксального напрямку вони займають, як правило, протилежну позицію, тому що заперечують офіційно прийняту релігійну доктрину.

Одним з найпомітніших представників руської релігійної філософії демократичного напрямку був Ф.М. Достоєвський (1821-1881).

Федір Михайлович був палким прихильником релігії, так як вважав, що вона повністю базується на моральних мотивах, а нерелігійне раціо нальне ставлення до світу провокує уседозволеність та аморалізм.

Саме релігійна мораль може виступати істинним наповненням душ окремих особистостей.

Його релігія — віра в себе, в своє вдосконалення відповідно вищим

-  128 -

 моральним ідеалам. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, особа створює кращий світ.

Третій напрямок у релігійній філософії це філософія всеєдності. Проміжне положення між ортодоксальним та критичним напрямком в релігійній філософії Росії займала філософія всеєдності.

Цей намрямок був, мабуть, найпліднішим як за кількісю послідовників, так і за обсягом і різноманітністю творів. Не випадково в історії філософії його називають «релігійно-філософським Ренесансом». У ньому досить дивно поєднувались емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з несприйняттям офіційного правосла-І'я. Безсумнівним його родоначальником був В.С. Соловйов( 1853-1900). Головна філософська ідея Соловйова В.С. — ідея духовної тілесності. Матерія і тіло пов'язані та чисті саме тому, що є вмістилищем божественного людського духу. Один без одного вони не існують: чиста Ідея безжиттєва, а тіло — грішне і не має сенсу.

Він вважав, що в основу філософської теорії повинен був покладений «моральний аспект». З ним повинен бути пов'язаний смисл життя як прагнення до утвердження на землі правди. Правда втілює в собі християнський ідеал спасіння, який реалізується в переході до боголюдства. Для розв'язання такого завдання в житті треба втілити ідею «всеєдності», що являє собою єдність всіх форм буття як матеріальних, так і ідеальних. Те, | що дане завдання має вирішення, говорить той факт, що над всім світом існує Єдиний Бог, і всі люди визнають Його наявність та необхідність.

Вселенська спільність може бути досягнута лише в межах усього смосу. Людству вона доступна буде через любов, у тому числі і через Ітеву. Досконалість любові здатна робити людей безсмертними. Але <»єдність — це не тільки єдність буття, але й єдність мудрості — Софії. на втілює в собі і істину, і суцільне знання, і «вічну жіночність». Так, С Соловйов збирає в єдину систему існування, знання, віру, моральність І>асу.

Одним з найбільш цікавих послідовників Соловйова був М.О. Бер-

в( 1874-1948). Філософію він вважає чистою творчістю на відміну від

ти, яка завжди повинна пристосовуватися до необхідності буття. Вихо-

ш з творчої природи філософії, Бердяєв пропонує свою концепцію

юбудови, яка зорієнтована на людину.

В якості першореальності він висуває історію та природу. Вони вічні (лючають в себе нестворену свободу. Все зло у світі виходить з цієї І<іоди. Зло являє певною мірою випробування благого Бога, який поший людям. У підсумку — Бог створює світ, виявляє себе у світі, але не швляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на

-  129 -


спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до боголюдського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний Суд. У результаті наступить новий світ — вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.

Особистість^ Бердяєва являє собою зосередження індивідуальних духовних сил і сферу свободи. Вона постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши в неї яку-небудь спільність. Істинна ж свобода особистості полягає в «соборності», концентрації індивідуальної духовної сили і волі.

Основні риси російської філософії.

По-перше, будь-який філософський напрямок чи навіть окрема ідея, опрацьовані на російському грунті або сприйняті ззовні, вбирали в себе національний дух, пристосовувались до національного середовища. Саме тому історія російської філософії несе на собі відбиток національної культури, національного характеру, національного психологічного складу, особливого типу мислення та світосприйняття. Російська філософія — один з ракурсів ретроспективного портрету народу.

По-друге, для філософії в Росії однією з основних умов існування була і залишається необхідність визначитися стосовно релігії, а конкретніше — православного християнства. Релігійний напрямок в російській філософії був завжди головним, визначальним, найбільш плідним у формуванні оригінальних підходів до проблем буття і пізнання.

По-третє, особливе географічне положення та політичний статус Росії висунули як постійний фон усіх філософських питань проблему ставлення до Сходу та Заходу. З урахуванням її засвоювалися ті чи інші філософські вчення Європи, поширювались наукові праці, приймались чи відхилялись різні підходи та методи дослідження.

По-четверте, поширення західних філософських теорій (французький матеріалізм XVIII с., шеллінгіанство, гегельянство та ін.) ніколи не являло собою формальне копіювання. Російських мислителів важко назвати навіть послідовниками таких учень. Вони як би відштовхувались від чужого вчення та пропонували самостійні погляди.

По-п'яте, російська філософія розвивалась в умовах гострих економічних, політичних та ідеологічних процесів в історії Росії. Саме тому їй не було властиве примітивне схоластичне теоретизування, навіть в рамках ідеалістичних та релігійних вчень, її філософські концепції глибоко пов'язані з конкретними соціально-політичними обставинами в країні.

По-шосте, найсуворіша цензура влади, перш за все Церкви, примушувала філософію вдягатися в одежу публіцистики, мистецтва, художньої творчості, літературної критики. Таким чином, з'явилась можливість не тільки виражати позицію автора, але й врахувати суспільно-психологічну

-  130 -

 тмосферу суспільства. В Росії творчість художньої та наукової інтелігенції

І

вбирала в себе філософські ідеї. Лише в кінці XIX ст. з'явились професійні філософи, а до цього часу даним видом творчості займались в основному громадські діячі, письменники та публіцисти.

По-сьоме, для російської філософії характерна наявність проблем, які не загубили своєї актуальності протягом усієї російської історії та які віддзеркалились в науці і світогляді. Такими є: проблеми природного права, природних джерел влади; антропологізм — підхід до людини як найвищого творіння природи; розгляд космосу як єдиного організму, що володіє «життєвою силою»; теорії суспільного прогресу; створення моделей ідеального соціального устрою; розробка діалектичного підходу в його ідеалістичних і матеріалістичних варіантах.

По-восьме, обов'язковим елементом будь-яких філософських те-

І

орій в Росії був моральний аспект. Іноді він був тим стрижнем, біля якого будувалась уся система.

По-дев'яте, однією з найважливіших особливостей російської філософії є феномен цілісності, системності, всеєдності. Майже кожен російський філософ намагається створити універсальну систему буття, яка охоплена цілісним пізнанням. Істинність цього буття була доступною лише гармонійній цілісній людині, що втілювала в собі весь світ.

5. Сучасна українська філософія.

Розглянуті надбання філософської думки в Україні дають змогу зробити ряд узагальнень і висновків.

Зокрема, виходячи з ідеї, що існування будь-якої національної філософії реалізується як прояв філософії духу, можемо стверджувати: українська філософія є особливим, оригінальним явищем. Ця особливість визначається домінуванням у ній етико-морального спрямування. Український народ витворює філософію, яку можна назвати "кордоцентричною" ("філософія серця"), бо в центрі цієї філософії є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації. Українську філософію можна назвати "філософією антейності", оскільки вона зосереджує свою увагу не просто на людині, а на людині землі, яка критерієм істини має свою власну діяльність, діяльність земну і душевну, розглядає своє буття через єдність чуттєвого і раціонального.

Українська філософія — це оригінальна система, засадами якої с філософський дух українського народу як органічна єдність віри (найбільш яскраво це демонструє філософія Г. Сковороди), любові (фундаментальне трактування вона отримує в творчості Т.Г. Шевченка) і надії (суттєве визначення отримує у філософії І.Я. Франка та Лесі Українки) у вічному прагненні до втілення їх у свободі, яка й спрямовує людське життя. Українська філософія має свій оригінальний метод, який, на нашу думку, можна

-  131 -


назвати "кордоантейним". Кордоантейність — це спосіб філософського осягнення дійсності, в якому людське переймається духовним, що перебуває в органічній єдності із земним та глибоко особистісним усвідомленням реального життя людини і суспільства. Це спосіб усвідомлення сутності всього сущого людиною як земною істотою, здатною до глибоких переживань.

Аналіз розвитку філософії України XX ст. — одне з основних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає мудрої виваженості певного часу. Однак уже сьогодні можна із впевненістю сказати, що філософія в Україні жила і буде жити. Витоки цієї животвор-чості — у мудрості українського народу.

Українська філософія XX ст. на Україні та у діаспорі. Філософія 10-20-х років: авангард революційного та національного романтизму. Під ідеологічним пресом тоталітаризму — езоповою мовою марксизму. Аналіз специфіки української ментальності в Українському вільному університеті в Мюнхені. Реінтеграція до європейської та світової філософії в кінці 20 ст.

 

Запитання для самоперевірки

/. Яке знання називають позитивним з точки зору філософії позитивізму?

  1.  Яку мету переслідує процедура феноменологічної редукції?
  2.  Хто вважається засновником аналітичної філософії?
  3.  Які терміни, пов'язані з аналізом свідомості, розробив З.Фрейд?

  1.  Що є характерною особливістю взаємовідношення різних
    філософських напрямів на стадії духовної культури постмодерну?
  2.  Коли зароджується українська філософія і яких  представ
    ників в цей час Ви можете назвати?
  3.  Яку роль відіграє російська релігійна філософія для російської
    філософії?

Завдання для самостійної роботи

1. Простежте зв'язок філософії позитивізму із сучасною філософією

науки

  1.  З'ясуйте, хто був основними представниками психоаналітичної філо
    софії.

Співвіднесіть філософію модерну та постмодерну.

  1.  Проаналізуйте українську історіософію XIX століття (М. Костома
    ров, М. Драгоманов, М. Грушевський).

Порівняйте український та російський комізм.

-  132 -

 Теми для написання реферату

  1.  Основоположники позитивізму: Конт, Спенсер, Міль; співставний
    наліз їхніх основних ідей.
  2.  Філософія позитивізму.
  3.  Феноменологія Е. Гуссерля.
  4.  Аналітична філософія.
  5.  Філософія психоаналізу.
  6.  Філософська герменевтика.
  7.  Філософія структуралізму.
  8.  Філософія В.С. Соловйова: теорія цілісного знання.
  9.  Філософія В.С. Соловйова: вчення про мораль.

  1.  Філософія В.С. Соловйова: вчення про боголюдство.
  2.  Філософія російського космізму: основні представники і кон-
    Цепції.
  3.  Філософія російського екзистенціалізму: Бердяєв і Шестов.
  4.  Феноменологічна філософія Гуссерля.
  5.  В. Дільтей як основоположник філософської герменевтики.
  6.  Соціальна філософія євразійства.
  7.  Концепція візантизму К. Леонтьєва.
  8.  Культурно-історична типологія Данилевського.
  9.  Аналітична філософія: етапи і концепції.
  10.  Друга і третя хвиля позитивізму: порівняльний аналіз.
  11.  Постпозитивізм: пізнавальні й соціокультурні інтенції.
  12.  Філософія постмодернізму: формування і особливості.
  13.  Світоглядно-методологічні засади постнекласичних досліджень.
  14.  Філософські ідеї духовної культури Київської Русі.
  15.  Філософія українського барокко.
  16.  Філософія Києво-Могилянської школи: представники і напрямки.
  17.  Філософія українського Просвітництва.
  18.  Філософія серця Памфіла Юркевича.
  19.  Вчення про "внутрішню людину" у філософії Г.Сковороди.
  20.  Вчення про "сродний труд" у філософії Г. Сковороди.
  21.  Вчення про три світи у філософії Г. Сковороди.
  22.  Релігійна філософія в Україні (від митрополита Іларіона до на
    ших днів).
  23.  Політична філософія в Україні.
  24.  Академічна філософія в Україні.
  25.  Історико-філософська концепція Дмитра Чижевського.

135. Павло Копнін: філософсько-методологічні засади логіки науко-слідження.

-  133 -


36. Українська світоглядно-філософська школа другої половини XX століття.

Тест "Хто е хто"

Виберіть з Додатку 1 у кінці посібника імена філософів, які належать до даного періоду та заповніть тест.

Тести для самоперевірки

Модуль 13. Сучасна філософія. Проблема методу.

51. Яке завдання ставить перед собою аналітична філософія!
(З бали)

А. Аналіз філософських понять.

Б. Аналіз хвороби.

В. Аналіз злочину.

Г. Аналіз виробництва.

Д. Аналіз божественних питань

52. Яке поняття лежить в основі методу феноменології?
(10 балі в)

А. Річ-для-себе. Б. Річ-в-собі. В. Річ-для-нас. Г. Річ-без-нас. Д. Ми-без-речі.

53. Хто є основоположником філософії психоаналізу?
(2
балів)

А. К. Маркс. Б. Е. Фромм. В. 3. Фрейд. Г. М. Гайдегер. Д. Р. Декарт.

54. Який метод є ключовим для філософської герменевтики?
(7 балів)

А. Аналіз. Б. Пояснення. В. Розуміння. Г. Синтез. Д. Дедукція.

 Модуль 14. Українська філософія.

55. Хто є автором праці "Слово про закон і благодать"?
(4 бали)

А. Ярослав Мудрий. Б. Нестор-літописець. В. Григорій Сковорода. Г. Митрополит Іларіон. Д. Феофан Прокопович.

56. Який твір належить перу Пилипа Орлика?
(4 бали)

А. "Кобзар".

Б. Перший Буквар.

В. Перша Конституція України.

Г. "Критика чистого розуму".

Д. "Листи до братів-хліборобів".

57. Кому належить концепція "сродної праці"?
(6 балів)

А. М. Лютеру. Б. М. Ломоносову. В. Б. Хмельницькому. Г. Г. Сковороді. Д. Ісусу.

58. Яка праця належить перу Володимира Винниченка?
(5 балів)

А. "Лісова пісня".

Б. "Сонячна машина".

В. "Вічний революціонер".

Г. "Короткий курс історії ВКП(б)"

Д. "Філософські дослідження".

 

-  134 -

 - 135 -


Блок 6. СИСТЕМА ФІЛОСОФСЬКИХ ЗНАНЬ. Частина 1.

Модуль 15. Основні проблеми онтології

  1.  Філософський зміст проблеми буття.
  2.  Свідомість як предмет філософського аналізу. х|
  3.  Діалектика і метафізика. ^|

Рекомендована література І

Основна література *

  1.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного.
    К.: Вікар, 1997. — С.186-260.
  2.  Філософія. Підручник / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь, 2001,—
    С. 31-142.
  3.  Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
    К.: Знання України, 2004.

  1.  Введение в философию. Учебное пособие для вузов / Фро-
    лов Й. Т.
    й др. — М.: Республика, 2002. — С. 339-390.
  2.  Філософия. Учебное пособие для студентов вузов / Отв. ред
    Я/7.
    Кохановский. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — С.125-161.

Додаткова література

  1.  Гегель Г.В.Ф. Наука логики: В 3 т. — Т.1. — М.: Мьісль, 1970.—
    С. 123-256.
  2.  Лукач Д. К онтологии общественного бьітия. ПролегоменьІ. —
    М.: Прогресе, 1991. — С. 34-72.
  3.  Хайддегер Мартин, Бьітие й время. — Харьков: Фолио, 2003.—
    503 с.
  4.  Сартр Жан-Поль. Буття і ніщо. — К.: Основи, 2001. — 854 с.
  5.  Бурдье Пьер. Политическая онтология Мартина Хайдеггера. —
    М.: Праксис, 2003. — 272 с.

/|
Модуль 16. Основні проблеми гносеології ',.

> ^

  1.  Сутність та структура пізнавального процесу.
  2.  Практика як специфічно людський спосіб освоєння.
  3.  Творчість як конструктивний принцип пізнання.
  4.  Логіка та методологія наукового пізнання.

Рекомендована література

Основна література

1. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. — К.: Вікар, 1997. — С. 186-260.

-  136 -

 2. Філософія. Підручник / За ред. І.В. Бичка. — К.: Либідь, 2001.—
1-142.

3. Філософія. Навчальний посібник / За ред. Л.В. Губерського.
„: Знання України, 2004.

4. Введение в философию. Учебное пособие для вузов /Фро-
яовИ.Т.
й др. — М.: Республика, 2002. — С. 339-390.

5. Філософия. Учебное пособие для студентов вузов / Отв. ред
\В.П. Кохановский. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — С.125-161.

Додаткова література

  1.  Гегель Г.В.Ф. Наука логики: В 3 т. — Т.1. — М.: Мьісль, 1970.—
    |С. 123-256.
  2.  Лукач Д. К онтологии общественного бьітия. ПролегоменьІ. —
    |М.: Прогресе, 1991. - С. 34-72.
  3.  Хайддегер Мартин. Бьітие й время. — Харьков: Фолио, 2003.—
    |503 с.
  4.  Сартр Жан-Поль. Буття і ніщо. — К.: Основи, 2001. — 854 с.

5. Бурдье Пьер. Политическая онтология Мартина Хайдеггера. —
М.: Праксис, 2003. — 272 с.

ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ МОДУЛІВ

Модуль 15. Основні проблеми онтології.

1. Філософський зміст проблеми буття.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу у світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному Існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ, як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

Зміст і кордони світу не є чимось незмінними. З оволодінням природою, ускладненням суспільних відносин і зв'язків зміст поняття про світ поглиблюється, збагачується, а його межі розширюються. До сфери практичної діяльності людина включає не тільки предмети безпосередньо близької природи, а й поглиблює знання про світ як Всесвіт. Так, людина виходить у космос, проникає у глибини мікро- та мегасвіту. Але центральну частину І Поняття про світ становить система соціальних зв'язків і відносин, у яких уіюдина здійснює свою життєдіяльність. Крім того, до змісту людського ІІІту належить її духовне життя, продукти духовної життєдіяльності.

-  137 -


І

 Таким чином, світ це ще і цілісна сукупність можливих форм буття, визначене буття, універсальна предметність, відносн якої людина самовизначається як суб'єкт діяльності, котрий створює власний світ світ людського буття. До поняття світ відноситься все те, що пізнане і ще не пізнане людиною.

Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Вона увібрала в себе уявлення про граничні для людини основи сущого як такого. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі існування явищ та їх місце у Всесвіті, який мислиться як проекція усіх можливих світів на внутрішній світ людини.

Фундаментальними характеристиками світу є його цілісність, саморозвиток і всезагальність.

Світоглядні відмінності у тлумаченні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах розв'язання кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиток у проблемі єдності світу, грунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу пов'язана з питаннями його виникнення і становлення, пізнанням Всесвіту, природи, людини, їх причинності та доцільності.

Типологія світу, в якій людина — це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше до цієї типології було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття світу зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивний і реальний, суб'єктивний та ідеальний.

Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповнюються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм; життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інші.

Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.

Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух,

-  138 -

 розвиток, простір, час, становлення, кількість, якість, міра, можливість, необхідність, причинність, порядок, хаос та ін.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття

Серед основних форм буття розрізняються:

1) матеріальне буття (речі, тіла, процеси), яке в свою чергу под
іляється на:

буття речей, процесів, стан неорганічної природи, буття Все
світу як цілого ;

буття органічної, живої природи;

буття неживих речей і процесів, вироблених людиною (штуч
них);

буття живого, виробленого людиною;

2) буття людини, яке поділяється на:

буття людини в світі речей;

специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як

суб'єктивне, індивідуальне духовне;

об'єктивоване (позаіндивідуалізоване) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на:

індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історич
ному процесі);

суспільне буття.

Отже, виділяючи головні форми буття, потрібно враховувати розмаїття

яіищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані деякою загальною

І основою. Вони не існують порізно, вони взаємопов'язані між собою, так,

що утворюють єдину, загальну структуру буття світу. Між формами буття

Існують відмінності, такі як: роду і виду, цілого і частини, абсолютного і

| ІІДНОСНОГО ТОЩО.

Аналізуючи окремі форми буття, варто відмітити особливе місце буття матеріального, яке осмислюється через такі фундаментальні категорії 'філософії і науки, як матерія, рух, форми руху, простір, час та ін. Важливо пам'ятати про їх єдність, адже філософські категорії, незважаючи на їх природну універсальність, відображають лише окремі відношення в існуючому світі.

Спочатку поняття матерія ототожнювалось з конкретним матеріалом

-  139 -


(субстратом), з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина...). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників стародавньої індійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною буття світу. Продовжуються пошуки шляхів вирішення проблеми єдності сЗіту. Людина прагне знайти першооснову, першопричину не лише власного буття, а й єдність матеріального світу Матеріальна єдність світу, зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а тривалим і складним розвитком філософії і природознавства.

Якщо класична наука виходила з того, що всі речі складаються з атомів і в них виявляється їх субстанційна єдність, то сучасні природознавство і філософія грунтуються на тому, що:

а) субстанційна єдність світу визначається відкриттями у квантовій
механіці більше п'ятисот елементарних частинок, які утворюють субстан-
ційну єдність реальності у відомій нам частині Всесвіту;

б) експериментальне доведена єдність законів, які діють у світі;

в) існує також єдність з погляду виникнення, розвитку, генезису всіх
форм руху матерії.

Таким чином, узагальнюючи проведений аналіз різних поглядів, можна стверджувати, що матерія як філософська категорія визначає об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, що пізнаване людиною.

Важливо зазначити, що фундаментальною властивістю матерії є її рух, розвиток у просторі та часі. Як і чому матерія розвивається? Відповідей на це запитання існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток — це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового. Розвиток має такі властивості: відтворення старого, незворотність, спрямованість, системність, структурність, закономірність (необхідність), виникнення нового.

Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток світу виростає із саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Самовідтворення як феномен можливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього взагалі не може бути самовідтворення, розвитку.

Рух, зміна — це внутрішньо зв'язана єдність буття і небуття, тотож-

-  140 -

 ності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.

Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух — це суперечність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і водночас в ньому не знаходиться.

Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв'язку з іншою. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сущого. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше, сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух — це зміна взагалі.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ — це рухома матерія. У світі безліч форм руху, які постійно пізнаються людиною. Сучасне знання про світ розрізняє основні та неосновні форми руху матерії. До основних форм руху відносять:

Механічний (переміщення тіл у просторі і часі);

Фізичний (електромагнетизм, гравітація, теплота, звук, зміна
агрегатних станів речовини та ін.);

Хімічний (перетворення атомів і молекул речовин);

Біологічний (обмін речовин у живих організмах);

Соціальний (суспільні зміни, а також процеси мислення).
Пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір і час — це основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континуумом, а їх універсальність — формою органі-Іації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики, їх пізнання дає можливість розрізняти: соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

2. Свідомість як предмет філософського аналізу

Духовне життя, незважаючи на його надіндивідуальність, здатне єдна-

•и індивідуальні людські душі, групувати людей у різні спільноти, форму-

мти менталітет завдяки виробництву мовно-інформаційного простору, форм

спілкування, символів і знаків, наділених відповідними смислами тощо.

-  141  -

 


Духовне життя не є простою копією матеріального буття, бо пов'язане із постійним розвитком, динамізмом почуттів, думок, настроїв, станів, ідей, часто різнонаправлено діючих сил у суспільстві. Воно "замішане" на пристрастях і волевиявленнях окремих людей чи груп, здатних переоцінювати чи недооцінювати реальний стан речей. Функціонально духовне життя націлене на створення, обмін, збереження, відтворення, накопичення, використання тощо цінностей, знань, вірувань, ілюзій, почуттів.

Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особистого ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття.

В сучасній філософії досліджуються такі проблеми, пов'язані з осягненням свідомості. Виникнення і природа свідомості. Визначення поняття свідомості. Ідеалістичне, матеріалістичне та психологічні розуміння свідомості. Свідомість і матерія. Концепція відображення. Рівні відображення: неорганічний, органічний, соціальний. Соціальна природа свідомості. Свідомість та ідеї. Поняття інтенції. Інтенції і уявлення. Поняття установки. Структура свідомості. Когнітивна, емоційна та вольова компоненти свідомості. Свідоме і несвідоме. Соціальна структура свідомості. Теоретична та емпірична свідомість. Буденна свідомість. Наука і ідеологія. Форми суспільної свідомості.

Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, із притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість це ідеальна сутність пси хіки людини, Ті душі, здатність головного мозку людини цілеспрямо воно відображати буття світу, перетворювати його в образи уяви І поняття для мислення.

Свідомість — це особлива частина душі, психіки людини, а її жит тя — тільки форма організації матерії, яка потенційно здатна мислити. Доведено, що свідомість не може бути побудована за законами механіки. Спроби створення мислячої механічної машини не увінчалися успіхом, як І спроби моделювання працюючого мозку, так щоб можна було входити п нього, як у млин. Гігантські електронні машини, що моделюють сьогодні роботу людського мозку, переконливо показують, що в них не виникаї нічого подібного до свідомості. Та людство не відмовилося від ідеї змоде лювати функціонування мозку використовуючи досить великі моделі, подібні до системи Інтернет.

Сучасні науково-філософські розвідки в цій галузі пізнання принци пово відрізняються від попередніх поглядів на душу. Загальне уявлений про душу конкретизується поняттями: дух, духовність, психіка, свідомість,

-  142 -

 (ідсвідоме, надсвідоме, мислення, пам'ять, інтелект та ін. Кожне поняття абуває чітко визначеного змісту. Поступово виокремлюються теоретичні і |рактично-прикладні знання про душу, душевні стани людини і суспіль-тва, розробляються методи впливу на психіку окремої людини. Прово-яться експерименти з приводу маніпуляції масовою свідомістю тощо. Час-І термін дух вживається для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Отже, свідомість — це досить складний об'єкт дослідження. Насамперед свідомість виступає як образ навколишнього світу. Вона відображає навколишній світ, матерію у всіх її проявах. Тому часто говорять про свідомість як суб'єктивний образ об'єктивного світу. Свідомість вторинна стосовно матерії. Насамперед, за часом свого існування. Матерія існує шчно, постійно рухаючись і змінюючись. Свідомість же з'являється тільки з появою людини, з появою суспільства. Вона формувалася в процесі розпитку людини шляхом відокремлення від тварин протягом майже п'яти мільйонів років. Тому можна дійти попереднього висновку, що свідомість — ч« порівняно молодий феномен, котрий нещодавно з'явився на планеті Зе-мля, породжений особливою формою руху матерії. Свідомість — це результат розвитку людини в суспільстві, більш.вузько — продукт високо-гіанізованої матерії: суспільне розвинутої людини і її мозку.

Цікавим є відношення мислення і свідомості. Що виступає основою

 >? Адже свідомість — необхідна частина самого визначення мислення:

• Ін по, мислення визначається через свідомість і, отже, існує як мислення ••пі! остільки, оскільки воно свідоме. Мислення відбувається усвідомле-бо ми це розуміємо, але свідомість, як видно із нижче наведеної їй, не можна зводити виключно до мислення. Як і, до речі, психіка ини не зводиться до самосвідомості чи навіть до свідомості, які є її Інами. Свідомість є важливою, але не вичерпною частиною психіки. Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу, мідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індиві-групову та суспільну свідомість. 3. Діалектика і метафізика

Альтернативність осмислення проблем буття має місце і в підходах

ясування проблем розвитку, розкриття його сутності, методів пізнання

>. Йдеться про діалектику і метафізику як певні альтернативні філо-

ькі концепції. Почнемо з визначення самих понять "діалектика" і "ме-

;'' Іика".

Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософсь-аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття актика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести по-ку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою

-  143 -


спростування його аргументів. Гегель одним з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. "Діалектику, — писав він, — часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона грунтується на якомусь суб'єктивному таланті, а не належить до об'єктивності поняття";1 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу — діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, які дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі йтиметься про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики метафізиці. Що таке метафізика?

Термін "метафізика" означає: 1) "мета" (з грецької— між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, пере міщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, мета логіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчас загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно

1 Гегель. Соч., в 3-х томах, т.З, М., 1972, с. 296.

-  144 -

 Означає "після фізики". Даний термін був вперше застосований у зв'язку з пасифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1-е століття до нашої ери), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля І філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, Іільш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд зна-Ічень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові (принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

В чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і чому належить
майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його
утримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в
"їнятому" вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, які Іиключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Роз-•иток необхідно включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для п.-Іпьшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'яз-ового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшлося вище.

2. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
' рела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не

Ііджує, обмежуючись уявленням про "першопоштовх" як джерело руху, •о знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недо-нім з точки зору науки, діалектики. Остання таке джерело руху і роз-:у вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії ці суперечності.

3. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
анізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки

' метафізики таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи ьшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними зміна-

-   145 -


ми, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

  1.  Альтернативність метафізики і діалектики виявляється також в
    розумінні спрямованості розвитку. Чи йде розвиток сутнього по прямій, по
    колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання,
    яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діа
    лектика, як відомо, виходить з того, що розвиток йде не по колу, не по
    прямій, а по аналогії зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори,
    повернення назад, відтворення того, що було, однак повторення, повер
    нення, відтворення на більш вищій, ніж попередня, основі, виникнення тих
    елементів, яких не було і які набуваються в процесі розвитку, даючи свідчен
    ня про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, зви
    чайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.
  2.  Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в самому
    стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна од
    нобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З
    точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити,
    вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба брати пред
    мет в його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини повинна ввійти в
    повне визначення цього предмета як критерій істини.
  3.  Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
    суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання
    предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визна
    чень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або-
    або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається.

7. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в розумінні
і самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалекти
ка — як процес. Останнє дає змогу охопити суперечливу єдність абсолют
ної і відносної істин, показати їх складність, діалектику зв'язку, якісні
переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

8.1, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому, намагаючись дати завершену і незмінну світоглядну систему, що, з точки зору діалектики, є недостатнім і тому неприйнятним.

Говорячи про альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика — це не є щось нелогічне, нерозумне, безрезультатне. Метафізика — це історично неминучі філософська теорія розвитку і метод пізнання, які мають певні здобутки в розвитку філософії,

-  146 -

 її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактування таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних понять, суттєво збагатила понятійний і термінологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному | методу пізнання, усвідомлення дійсності.

Таким чином, історично склались дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними з ряду важливих, фундаментальних начал, а саме: джерела розвитку, руху та зміни; розуміння зв'язку старого і нового; переходу від старої якості до нової; спрямованості роз-Іитку; в розумінні суті істинного знання; суті пізнання; стилі самого мис-| /Іення, а також у побудові наукової картини світу.

Модуль 16. Основні проблеми гносеології 1. Сутність та структура пізнавального процесу. Пізнання як предмет філософського осмислення. Пізнання є &дним із найголовніших вимірів людського буття, разом з, наприклад, І Діяльністю людей, їх відносинами чи спілкуванням,. Адже чи не найважли-' имиим передпосилочним чинником, зумовлюючим унікальність людини, є Ідо у неї чітко виражена й відіграє вкрай важливу роль здатність до "їреджуючого відображення реалій об'єктивного світу. У інших же жи-істот, навіть найрозвинутіших, ця здатність перебуває, як правило, у одковому чи принаймні недосить розвинутому стані. Та й, окрім того, чення здатності активного відображення для життєдіяльності означе-суто біологічних, істот помітно менше, ніж для буття істот мислячих. <овними формами здійснення цієї людської здатності своєрідного, пробного, тобто здійснюваного крізь призму потреб людини, відображення ктивної реальності, її ідеального і, в основному, вірного відтворення ають мислення, свідомість, знання та, нарешті, пізнання, котре й ста-'Ітиме основний предмет нашого розгляду. Будучи важливими різно-ши одного й того ж процесу, тобто відображення, свідомість, мислен-Іізнання та знання виступають як утворення вельми близькі між собою изкою істотних характеристик, такі, що мають одну і ту ж внутрішню рву, є органічно спорідненими. Але, за усього того, — аж ніяк не кними, оскільки кожне з них фіксує й характеризує процес виперед-чого відображення дійсності людиною у якомусь одному, лише йому тивому ракурсі. При цьому знання, тобто ідеальне, інформаційно й |Існо "навантажене", але при цьому водночас у принципі адекватне, ильне відбиття об'єктивних характеристик реальності у свідомості лю-постає воєрідною точкою відліку при з'ясуванні специфічних ознак Ти зі згаданих вище термінів.. У цьому ракурсі мислення виступає як

-   147  -


здатність людини оперувати знаннями, котра (як правило, не свідомо й цілеспрямовано, а інстинктоподібно, в неусвідомленій формі) трансформується, у ході соціалізації індивіда й перетворення його на особистість, набуваючи рівня розвинутої здібності, вміння використовувати поняття, судження, умовиводи, гіпотези, концепції, теорії тощо у ході теоретичного осмислення та практичного перетворення людьми навколишнього світу й самих себе.самих себе; свідомість — процесом функціонування знань у їх співвіднесенні між собою та з предметами, котрі відповідними знаннями відображаються; пізнання ж попередньо, у першому наближенні можна схарактеризувати як суспільний за своїми передумовами, характером перебігу й наслідками процес здобування нових знань про об'єктивну дійсність.

Пізнавльний процес: основні складові. Людина не отримує знання пасивно, й у вигляді якогось вже "готового" продукту. Воно продукується в ході тривалого, важкого, складного і багатоступінчатого пізнавального процесу, котрий утворюється з багатьох послідовних пізнавальних циклів, кожний з яких складається, у свою чергу, з низки послідовних ланок. Вище вже зазначалося, що пізнання становить один з найважливіших, суспільнозначущих різновидів пізнання. Тому структура циклу пізнавальної діяльності складається взагальних рисах з тих же елементів, котрі утворюють структуру циклу людської діяльності як такої. Остання чи не найчіткіше і у найрозвинутішому вигляді виражена у діяльності практичній, предметно-перетворюючій, тобто у праці, чим теж чималою мірою зумовлена особлива, засаднича роль практики у пізнанні. Структуру практичної діяльності складає, як відомо, низка компоненті серед котрих декілька має значення важливіщих. Це такі складові як суб'єкт діяльності, її об'єкт, мета, засоби, сам процес діяльності у власному сенсі слова і, нарешті, її результат. З тих же елементів складається й структура кожного з іншиї основних різновидів діяльності, що виокремилися з практичної в ході історичного поділу праці, в тому числі — й діяльності пізнавальної. Звичайно, під впливом особливостей тої чи іншої сфери людської життєдіяльності змістові характеристики одних і тих же елементів у контексті різних різновидів діяльності неминуче набувають також і відмінностей, подекуди вельми істотних. Найкраще як спільні риси, так і відмінності одних і тих же компонентів діяльності духовної, пізнавальної, та інших видів людської активності простежуються через співставлення пізнання з щонайконтрастн-ішим і водночас первинним щодо нього різновидом діяльності, тобто — з працею, діяльністю практичною, матеріальною, предметно-перетворюючою. Особливе місце серед означених компонентів посідають, у якості вихідних, суб'єкт і об'єкт пізнавальної діяльності.

Суб'єкт і об'єкт пізнання. З'ясування природи пізнавального процесу передбачає, у першу чергу, виявлення того, хто ж становить собою

- 148 -

 суб'єкт пізнання, чим цей суб'єкт відрізняється від суб'єктів інших видів діяльності людей, чи змінюється, і якщо так, то яким чином, характер суб'єкта пізнання в ході історичного поступу останнього, яким чином співвідносяться суб'єкт і об'єкт у пізнавальній діяльності на відміну від її інших різновидів тощо.

Відразу ж варто відзначити, що суб'єкт і об'єкт пізнання постають як поняття парні, такі, що перебувають у нерозривному зв'язку й не можуть існувати одне без одного. Вперше у європейській філософії системно розроблене вчення про "принципову координацію суб'єкта та об'єкта", за якою без суб'єкта немає об'єкта, без об'єкта, було свого часу піддане жорсткій критиці В.І. Леніним у його праці "Матеріалізм і матеріалізм", оскільки це вчення буцім-то заперечує існування об'єктивної дійсності, Існуючої поза свідомістю суб'єкта й незалежно від неї. Однак підстави для звинувачень відпадають, якщо чітко усвідомити, що у відношенні означеної координації суб'єкт і об'єкт перебувають не взагалі, а саме й тільки тоді, коли ці утворення пов'язані між собою саме у даних статусах, тобто як суб'єкті об'єкт. "Суб'єкт і об'єкт, — доречно зазначав П.В. Копнін ще за часів "хрущовської відлиги 60-х років", — співвідносні категорії, подібно до сутності та явища, змісту та форми. Говорити про одну із них, не І'ясовуючи відношення до іншої, неможливо. У цьому сенсі цілком припустиме твердження: немає суб'єкта без об'єкта і об'єкта без суб'єкта." Помилковим, отже, є не саме твердження про нерозривний зв'язок суб'єкта ті об'єкта, а намагання надати цьому твердженню значення ширшого за Інтервал, у межах якого це твердження може використовуватися дійсно продуктивно. Трапляється ж це, зокрема, тому, що не акцентується момент розбіжності між поняттями "об'єкт" і "об'єктивна реальність". Внаслідок чого об'єкт трактується зашироко, ототожнюючись, по суті з об'єктивною реальністю як такою, що й уможливлює некоректні висновки. Але ж у ркості об'єктивної реальності певні предмети можуть існувати (й існують) Незалежно від свідомості й задовго до виникнення людства, ще не будучи об'єктами. Адже статусу об'єкта ці предмети набувають лише тоді, коли Юни входять у взаємозв'язок з суб'єктом. Якщо ж об'єктивна реальність і вб'єкт ототожнюються, то саме тоді теза про те, що без суб'єкта немає іб'скта й може набути суб'єктивно-ідеалістичного звучання.

Визначаючись чималою мірою через об'єкт пізнання, поняття "суб'єкт ПІІнання" характеризується, звичайно, й своїм власним, внутрішнім змістом. Ієно постає як поняття полісемантичне, тобто багатозначне. Суб'єкт пізнання у найширшому розумінні цього слова — людство в цілому. Інакше кажучи, суб'єкт пізнання, тлумаченого у найзагальнішому сенсі цього терміна, їЛІІпадає, по суті, з суб'єктом суспільно-історичної практики в цілому. І це цілком зрозуміло. Адже будь-яка людина, у якій би царині життєдіяльності

-  149 -


не здійснювалася б її діяльність — матеріальному виробництві, соціальній, політичній чи духовній — в ході виконання своїх суспільних, суто спеціалізованих, здавалося б, дій,часто-густо ніби-то не пов'язаних з пізнанням навіть опосередковано, насправді просто "приречена" на те, щоб не лише оперувати вже наявними знаннями, а й отримувати знання. Отже, сам спосіб існування людини як істоти мислячої робить пізнавальну складову однією з атрибутивних характеристик людського буття. Але пізнання, трактоване як соціально-історичний процес, тобто як діяльність, суб'єктом котрої є людське суспільство в цілому, аж ніяк не постає неподільно єдиним, глобально-монолітним і неухильно-поступальним процесом. Воно утворюється множиною паралельних і послідовних різномасштабних пізнавальних циклів, суб'єктами котрих є найрізноманітніші соціокультурні утворення — від окремих суспільств, культур, цивілізацій, формацій, народів до різного рангу етнічних і. соціальних спільнот, невеликих груп і окремих людей. Однією з визначальних характеристик пізнання постає при цьому закон співпадіння онтогенезу розвитку індивіда) та філогенезу (розвитку роду), за яким окрема людська особистість в ході свого індивідуального духовного розвитку з необхідністю має пройти основні щаблі пізнання, вже подолані людством в особі його конкретних суспільств, формацій, історичних культур тощо.

Соціальне зумовленим, глибинно пов'язаним з суспільно-історичною практичною життєдіяльністю людей є не лише суб'єкт, а й об'єкт і засоби пізнання. Скажімо, об'єктом пізнання, як практичної діяльності, можуть бути найрізноманітніші речі, явища і процеси зовнішньої, об'єктивної реальності. Але предмети праці вичерпуються саме й тільки матеріальними утвореннями. Предметами ж пізнання та його дедалі важливішими засобе ми стають неминуче, у ході його розвитку, й різноманітні ідеальні утворен ня: логічні конструкти, ідеальні об'єкти теорій, ідеальні моделі, графічні засоби, програми, художні образи, різноманітні знакові системи (усна та письмова, "природна" та фахові мови), ідеалізації на кшталт законів науки тощо. Звичайно, йдеться лише про переважаючу тенденцію. Адже за умов сучасного, високорозвинутого суспільства різноманітні ідеальні засоби мо жуть використовуватися й у трудовому, а матеріальні — навпаки, у пізна вальному (наприклад, — у науковому експерименті) процесі. Відмітною рисою осягнення дійсності людиною є те, що пізнаючи навколишній світ, людина намагається відсіяти другорядне від основного, випадкове від не обхідного, сягнути рівня гибинного, закономірного, а не зупинятися нп простій фіксації плинних, поверхневих подій. Отже, серед предметів пізнання особливе місце посідають закони.

Істина як мета пізнання. Досягнення істини, котру давньогрецький філософ Арістотель схарактеризував як відповідність знання предмету,

-  150 -

 дійсності, яку воно відображає, становить наріжне завдання людського пізнання. Пізнання істини є однією з найважливіших і неминущих, вічних проблем філософської думки всіх часів і народів. Найрізноманітніші системи, школи і напрями у філософії відрізняються не тим, що одні зних юзглядають питання про істину, інші ж ігнорують його. Адже, по суті, емає такого філософського вчення, у котрому це питання у тій чи тій рмі не ставилося б. Різні мислителі та їх системи відрізняються значною мірою тим, як саме трактується ними істина, її наріжні й невід'ємні, тобто атрибутивні, характеристики, можливості її досягнення. А також — джерела, основа, мета, рушій і критерій істинності пізнання. Розуміння істини, співвідношення істини та хиби (заблудження), правди і брехні є тим своєрідним полюсом, силове поле котрого зорієнтовує відповідним чином місце, характер постановки та розв'язання усіх інших проблем теорії пізнання.

Ключовою, вихідною і однією з визначальних характеристик істини с її об'єктивність, тобто наявність у істинних знаннях такого змісту, котрий не залежить від суб'єкта пізнання, хто б не поставав би у ролі означеного суб'єкта — людське суспільство, конкретно-історичні суспільства, локальні культури, цивілізації тощо. Водночас, розглядаючи об'єктивність в статусі однієї з визначальних характеристик істини, було б помилкою вважати, що це дає підстави трактувати істину як онтологічну ознаку самих матеріальних предметів. Адже істина — це насамперед тео-ретико-пізнавальна, а не онтологічна характеристика, вона стосується не самих об'єктів, а людських знань про ці об'єкти, постаючи як форма •ираження зумовленості змісту знань оточуючою реальністю та змінюючою цю реальність практично-предметною діяльністю людей.

З об'єктивністю внутрішньо пов'язані такі характеристики істини як її відносність і абсолютність. Тою мірою, котрою істинне знання постає об'єктивним, таким, що вірно відображає навколишній світ, воно тим самим містить у собі момент абсолютної істини. Однак, хоча, з одного боку, Імення, якщо це справді знання, а не просто гадка, є у принципі вірним «Ідображенням реальності, воно, з іншого боку, завжди постає вірним пише у принципі, включаючи обов'язково й момент неточності, приблизності, а то і невідповідності дійсності, що відображається. Інакше кажучи, Імання й справді, остільки, оскільки містить у собі об'єктивний зміст, дає й обсолютну істину. Однак завжди — у неповному й недосконалому вигляді, ІІк момент. Саме цей бік неповноти, релятивності об'єктивного змісту знань фіксується за допомогою поняття відносної істини. Об'єктивна істина швжди постає у вигляді істини абсолютно-відносної, й співвідношення Ібсолютного та відносного в ній у ході осягнення дійсності людиною Імінюється завдяки поглибленню об'єктивного змісту знань і його збага-Іинню новими зрізами бачення реальності.

-  151 -


Відносність істини, котру сповіщають нам знання, виявляється й у тому, що в ході подальшого розвитку знань виявляється не лише неповнота істини, але, подекуди, і її умовність. Адже те, що непевному етапі постає як істина, з часом може обернутися заблудженням, або й було таким з самого початку, хоч і сприймалося у значенні істини. Похибка виступає, на противагу істині, як невідповідність знань предмету. Воно не тотожне й брехні. Своєрідність змісту поняття брехні визначається багато у чому саме тим, що вона співвідноситься нез істиною, а з правдою. Правда ж, на відміну від істини, фіксує відповідність не між знанням і дійсністю, а між мисленим змістом знань і його вербальним опредметненням, тобто є світоглядним виміром істини. Відповідно й брехня, як поняття, протилежне правді, — це вже невідповідність думок словам, тобто свідоме викривлення, спотворення істини з якихось суб'єктивних мотивів, міркувань тощо. Від заб-лудження та брехні слід, нарешті, відрізняти похибку як наслідок неправильних (в результаті а) порушення правил логіки — логічні похибки; чи б) незнання — фактичні похибки) дій суб'єкта в якійсь галузі людської діяльності. Таким чином, знання — завжди єдність відносної та абсолютної істини, істини та заблудження, а подекуди — й правди та брехні. В цьому плані відносна істина постає як вираження необхідності змін у знанні, мінливості будь-якого істинного знання, його збагачення, уточнення, узагальнення й поглиблення. Отже, людське пізнання реалізується як складний і багатоетапний рух від знання неповного й незавершеного до повнішого та довершенішого, від істини відносної до абсолютної. Сама ж істина постає відповідно не як статичне, тобто нерухоме відношення знання до дійсності, а як процес. Причому — не одноразовий процесуальний акт встановлення відповідності між знанням і реальністю, а процес непростий, важкий, тривалий і багатоступінчатий, процес нелінійного поступу знань, складного та багатоетапного метаморфозу (якісного перетворення) знань — з форми істини відносної у абсолютну. Абсолютна істина виступає при цьому у ролі своєрідного ідеалу, а саме — ідеалу пізнавального. І як будь-який ідеал, абсолютна істина, в якості пізнавального ідеалу, теж досягається лише врешті-решт, асимптотичне, тілки завдяки пізнавальній діяльності низки поколінь, будучи недосяжною ні для одного з цих поколінь, взятого окремо. Адже відмітною рисою будь-якого пізнавального циклу є незбіг, чи, принаймні, неповний збіг пізнавальних цілей і реального результату, отриманого в межах даного циклу в ході реалізації означених цілей. Даний незбіг аж ніяк не слід розглядати як щось суто негативне, оскільки він знову й знову виконує функцію своєрідної пізнавальної спонуки, будучи водночас запорукою невичерпності й поступальності пізнання як суспільно-історичного процесу. Нарешті, процесуальностю істини зумовлена чималою мірою така її атрибутивна характеристика як конкретність.

-  152 —

 Абстрактної істини не існує, істина завжди конкретна. Абстрактне, як відомо, це однобічне, фрагментарне і, внаслідок цього, неадекватне, необ'єктивне знання. Конкретність же виступає в пізнанні як відображене відповідним чином, через єдність багатоманітних визначень, у мисленні реально існуюче конкретне, єдність багатоманітного в дійсності. Конкретність істини знаходить свій вияв і у тому, що будь-яке знання зберігає свою зна-чушість в якості істинного лише у певному, досить чітко визначеному контексті, або інтервалі, простору, часу та інших зовнішніх умов. Нехтування зумовленістю знаь конкретними умовами й намагання розсунути сферу застосовності певного істинного знання за межі інтервалу його автентичного (відповідного), продуктивного використання призводить до перетворення істини у її протилежність, заблудження. Серед характеристик істини, крім розглянутих вище, виділяють також такі, як рефлексованість, себто здатність істинних знань поставати засобом критичного самоусвідомлення; еврістичність, або ж здатність таких знань сприяти творчій, спрямованій на Іідкриття, діяльності; простота; антикон'юнктурність, дистанційованість щодо зовнішніх, випадкових змін; когерентність, тобто узгодженість того чи іншого знання з масштабнішими, фундаментальними ідеями; краса тощо. Нарешті, розрізняється також істина а) "епістемна", наукова та б) філософська — "алетейя". Перша монологічна за формою вираження і об'єктна, поли-шаюча суб'єкта поза полем зору, — за спрямуванням. Друга ж — поліфонічна за способом існування й "софійна", орієнтована не стільки на вироблення нових знань про зовнішній світ, скільки — на якісне перетворення самої людини, свідоме формування світогляду, мудрості, власного відношення додійсності, на розкриття суб'єкт-об'єктних взаємодій, місця людини у світі природи та суспільства.

2. Практика як специфічно людський спосіб освоєння.

Не менш важливими завданнями теорії пізнання є й розв'язання питання про джерело, основу, мету, рушій \ критерій істинності пізнання. У різних філософських напрямах, течіях, школах і системах це питання Іирішується по своєму. В різних випадках у пошуках його розв'язання мислителі наголошують на пізнавальному значенні: органів чуття та чуттє-•их даних (Епікур, античний стоїцизм, Гассенді, Гоббс, Локк, Ламетрі, Гельвецій, Дідро, Гольбах, Людвіг Фейербах); розуму людини та її інтелектуальних пізнавальних здатностей як "природного світла розуму" (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза); чуттєвості, продуктивної уяви, розсудку, здатності судження (Іммануїл Кант); інтеллектуальної інтуїції (Іоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Йосиф Шеллінг); духу (Георг Вільгельм Фрідріх Гегель); життя (Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Ос-••льд Шпенглер); інтерсуб'єктивного, того, що є загальнозначущим (Ед-Мунд Гуссерль, Бертран Рассел, Рудольф Карнап, Жан-Поль Сартр, Моріс

-  153 -


 

Мерло-Понті, Альфред Шюц); того, що сприяє досягненню успіху, вигідного, корисного (Джон Стюарт Мілль, Чарлз Пірс, Вільям Джеме, Джон Дьюі); того, що уможливлює умовне погодження, своєрідну пізнавальну угоду (Анрі Пуанкаре, Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, Казімеж Айдукевич); того, у що люди свято вірять і що не розходиться з позицією авторитетів (релігійна догматика) тощо. Вельми важливим і загальновизнаним критерієм істини є, нарешті, як відомо, логічна доказовість знань. Тобто — доведення істинності отриманих знань, що стають завдяки цьому вже не лише істинними, а й вірогідними, достовірними, за допомогою засобів логіки (як формальної, так і діалектичної).

Звісно, не можна жодним чином не те що заперечувати, а й применшувати значення будь-якої зі згаданих вище позицій. Адже кожна з них виявляє функцію того чи іншого явища у ролі одного з джерел, засновків, рушіїв чи критеріїв істини, котру це явище й справді спроможне відіграти у певному ракурсі. Водночас необхідно відзначити особливу значущість практичної соціально-історичної життєдіяльності людей як начала, що впливає на істинність людського знання не просто в тому чи іншому вимірі, а визначальним чином та системно, котра постає водночас і як джерело, і як основа, і як мета, і як рушій людського пізнання, і, зрештою, як критерій його істинності. При цьому на різних рівнях пізнання роль практики як критерія істини виявляється відмінними способами. Так, роль критерія істинності тих чи інших емпіричних знань цілком може ефективно відігравати індивідуальна практична, предметно-перетворююча діяльність, тобто праця окремої людини. Якщо ж йдеться про перевірку такої високорозвинутої й спеціалізованої форми систематизації людських знань, як наукова теорія, то у даному разі функцію критерія істини практика спроможна належним чином виконати лише взята у повному обсязі, тобто як суспільно-історична практика в цілому, в котру й нау кові теорії, що вже довели свою істинність, входять у подальшому в якості її складових. Дійовість практики як продуктивного критерія істини визна чальною мірою зумовлюється тим, що у ній (практиці) всезагальне вияв ляється у предметно-чуттєвій формі безпосередньої реальності. Однак все загальність у її чистому вигляді, реалізуючись, з одного боку, лише через окреме й одиничне, ні в одному з них, з іншого боку, не здійснюється повністю, виявляючись належною мірою лише через низку практичних втілень теорії. Саме тому критерієм істинності наукової теорії, тобто систе ми всезагального й необхідного знання про сутнісні характеристики дійсності, розглянутої у певному ракурсі, й може бути практика лише в її цілісному, суспільно-історичному обсязі. Адже тільки у цьому разі теоретичні ідеї та всезагальні й необхідні положення теорії можна перевірити з належною повнотою, через низку ттемпорально послідовних практичних втілень. Кожне

-  154 -

 з цих втілень, в якості окремого, є неповним, обмеженим і однобічним. Але взяті у своїй сукупності та послідовності вони охоплюють з належною повнотою зміст усієї теорії й дають надійні підстави для обгрунтованого висновку про істинність (чи неістинність) теорії в цілому.

Представниками філософії науки XX століття було запропоновано такі, вужчі ніж практика й досвідні за своїм характером способи випробування наукової теорії, як верифікація (принцип, запропонований М. Шліком і Л. Вітгенштейном) та фальсифікація (принцип, запропонований К. Поппе-ром), котрі грунтуються на ототожненні істинного з тим, що може бути перевіреним. Верифікація — це така досвідна перевірка, за якої певні положення теорії визнаються випробуваними на істинність (верифіковани-ми) тоді, коли усі наслідки, котрі можна вивести з цих положень, виявляються істинними. Фальсифікація постає як верифікація навиворіт, тобто як спосіб підтвердження теорії через вичерпання спроб виявлення досвідних даних, що не вписувалися б у існуючу наукову теорію, дискредитували б, або й взагалі заперечували її.

Важливу роль у перевірці теорій на істинність відіграє така специфічна, "наукова" практика, як експеримент. Експеримент (від латинського слова ехрегітепіит — проба, спроба, досвід) — специфічна форма пізнання, спосіб, за допомогою котрого процеси та явища реальності досліджуються у контрольованих і керованих умовах. Здійснити експеримент — значить свідомо, цілеспрямовано створити (за потреби — й неодноразово) наперед •изначену пізнавальну ситуацію, в котрій гіпотеза, концепція чи теорія перевіряються засобами практики, й, як правило, з опертям на спостереження.

3. Творчість як конструктивний принцип пізнання.

Сутність, природа творчості в теоретичній літературі тлумачиться неоднозначне. Так, словник В.І. Даля визначає поняття "творити" як "давати буття, створювати, виробляти, породжувати. Творити розумом, створювати науково або художньо". Творчість — діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Академік В.С. Енгельмейєр розглядає творчість ик одну із фаз життя, рух від старого до нового. Він наділяє творчими функціями живу природу. Його послідовник Блох поширює творчі функції І на сферу неживої природи.

З цього далеко не повного переліку визначень творчості чітко окреслюються два підходи до проблеми. В основу першого підходу покладено діяльність, яка спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Людська діяльність, активність, пізнання, психіка тощо — все це внутрішня основа творчості. Суб'єктом творчості тут є людина, суспільство. Однак творчість не можна зводити до діяльності, яка дає щось нове. Адже людська діяльність дуже багатогранна: продуктивна, репродуктивна (орієн-

-  155 -


тована на відтворення того, що вже є), псевдодіяльність. Отже, творчість не є синонімом діяльності і новизни. Щодо другого підходу, то тут природа творчості тлумачиться розширено, жива і нежива природа наділяються творчими потенціалами. Фактично творчість ототожнюється з об'єктивним розвитком природи.

Синтезуюча природа творчості. За основу визначення творчості можуть братися різні фактори: предмет, результат, процес, суб'єкт, метод творчості. Саме цим пояснюється різноманітність дефініцій творчості. Про те в більшості визначень ідеться про творчість як діяльність з вироблення, розробки, винаходів, реалізації художньо-естетичних задумів, планів, роз в'язання соціальних і теоретичних проблем, як наукове відкриття та ін.

Творчість як розвиток виявляється лише через різні форми людської діяльності , вона властива лише суспільно-історичній істоті — людині. Починаючи з самих витоків людського суспільства, його історії ставлення людини до світу має універсальний, діяльнісний характер. Ця діяльність, і одного боку, виконує функцію виробництва умов життя, з іншого — « предметом життєвого інтересу сама по собі. Отже, конституюючою основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з діяльністю. В пере важній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма, атри бут діяльності.

Категорія "діяльність" породжена класичною німецькою філософією, в якій вона відображала духовні, ідеальні процеси. Пізніше це поняття активно вводиться в категоріальний апарат соціологічної, психологічної, фізіологічної наук, ергономіки, інженерної діяльності, методології науки. Воно репрезентує такі основні значення, як праця, поведінка, активність, функція. Структура діяльності може бути представлена таким чином. Перший рівень — граничне широка категорія, що відображає діяльність в її багатовимірній, всезагальній формі: це діяльність як універсальний, світоглядний і пояснювальний принцип. Цей рівень охоплює такі самостійні види діяльнісного ставлення до світу: предметно-практичну, духовно-практичну і духовно-теоретичну. Другий рівень — це конкретизація кожного із зазначених видів діяльності через багато аспектне розмаїття його конкретних форм. Так, предметно-практична діяльність охоплює виробничу, експериментальну, ремеслову, соціально-громадську, національну, етичну, сімейну, мовну та ін.; духовно-практична включає моральну, релігійну, художню, технічну, ідеологічну, екологічну та ін.; духовно-практична включає фундаментальні науки, філософію, теологію. Отже, діяльність за структурою і функціями постає як полісемантичний феномен. Розглядаючи взаємовідношення між творчістю і діяльністю слід враховувати полісемантичний характер діяльності і не зводити творчість до певного її виду.

Творчість не є ні аспектом, ні стороною, ні функцією, ні атрибутом

-  156 -