48015

ПОЛІТОЛОГІЯ. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

Книга

Политология и государственное регулирование

Історія розвитку світової та вітчизняної політичної думки Держава у політичній системі Світовий вимір політики. Історія розвитку світової та вітчизняної політичної думки . 157 ВСТУП Демократичний розвиток України як засвідчила її історія останніх років стає невід`ємним від рівня політичної культури людей – як керівників так і пересічних громадян. У свою чергу високий рівень політичної культури має базуватись на знаннях а не на упередженнях міфах утопічних сподіваннях буденних уявленнях щодо політики форм влади керування...

Украинкский

2013-12-06

1.41 MB

9 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА І

                                    ПОЛІТОЛОГІЇ

                                     

                                                                                                      

  

ПОЛІТОЛОГІЯ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

ХАРКІВ  2011

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ІНЖЕНЕРНО-ПЕДАГОГІЧНА АКАДЕМІЯ

Кашаба О.Ю.

ПОЛІТОЛОГІЯ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК

ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ І ФОРМ НАВЧАННЯ

 

                                                  ЗАТВЕРДЖЕНО

                                                  Навчально-методичною радою

                                                  Української інженерно-

                                                   педагогічної академії

                                                   протокол  №  7 від 24 травня 2011 р.

                                                                 

ХАРКІВ  2011

УДК :  321.01(075.8)

 

Політологія. Навчально-методичний посібник. /Упоряд.:  Кашаба О.Ю. к.і.н., доц. кафедри українознавства і політології: Харків: УІПА, 2011. -  164 с.

Анотація. Навчально-методичний посібник укладено відповідно з принципами кредитно-модульної системи. Він містить теоретичний матеріал із модулів «Політика як соціальне явище. Історія розвитку світової та вітчизняної політичної думки», «Держава у політичній системі», «Світовий вимір політики». Тематичну структуру відповідних модулів узгоджено з рекомендованими переліками тем Державних стандартів вищої освіти для освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» студентів різних спеціальностей. Для кожного модуля розроблено власний науково-методичний апарат (перелік знань та вмінь, контрольні запитання, фонд тестових завдань, словник ключових понять й термінів, рекомендована література). Навчально-методичний посібник включає також у себе методичні рекомендації для самостійної підготовки студентів заочної форми навчання з курсу «Політологія».

    

Навчально-методичний посібник для студентів усіх спеціальностей і форм навчання.  Навчальне видання.

Відповідальний випусковий: к.філ.н., доц.  І.Г.Васильєва

Рецензент:  к.і.н, доц. І. В. Щербина

©  Кашаба О.Ю.

© Українська інженерно-педагогічна академія                                            

ЗМІСТ

  1.  Вступ ................................................................................................. 5

  1.  Мета й завдання вивчення дисципліни «Політологія» .......... 8

  1.  Змістовний модуль І. Політика як соціальне явище.

Історія розвитку світової та вітчизняної політичної думки ...... 10

  1.  Тема 1. Політологія як наука ...................................................... 11

  1.  Тема 2. Політична влада та її суб’єкти ...................................... 21

  1.  Тема 3. Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії

сучасності .............................................................................................. 34

  1.  Словник ключових понять і термінів до модуля І .................. 47

  1.  Змістовний модуль ІІ. Держава у політичній системі

суспільства ........................................................................................... 51

  1.  Тема 4. Політична система суспільства.

Політичні режими ............................................................................... 52

  1.  Тема 5. Держава у політичній системі суспільства ................. 73

  1.  Тема 6. Політичні партії та політична діяльність ................... 86

  1.  Тема 7. Політична культура і політична свідомість ............... 103

  1.   Список ключових понять і термінів до модуля ІІ .................. 115

  1.   Змістовний модуль ІІІ. Світовий вимір політики ...................119

  1.   Тема 8. Конфлікти і кризи в суспільно-політичному

житті ....................................................................................................... 120

  1.   Тема 9. Світовий політичний процес ........................................ 141

  1.   Список ключових понять і термінів до модуля ІІІ ................. 155

  1.   Методичні рекомендації та варіанти контрольних робіт

з політології для студентів заочної форми навчання ................... 157

ВСТУП

 Демократичний розвиток України, як засвідчила її історія останніх років, стає невід`ємним від рівня політичної культури людей – як керівників, так і пересічних громадян. У свою чергу високий рівень політичної культури має базуватись на знаннях, а не на упередженнях, міфах, утопічних сподіваннях, буденних уявленнях щодо політики, форм влади, керування суспільними справами. Підґрунтя політичної культури громадянина лежить у знаннях достатнього теоретичного рівня, які можна засвоїти, звертаючись до відносно молодої соціальної науки і навчальної дисципліни – політології.

Сучасне громадське життя все більше характеризується тенденціями політизації, а цей процес проходить нерівномірно і часто суперечливо, що вимагає посиленої уваги до нього. Політологія як наука про політику саме і вивчає ту галузь життєдіяльності людей, що пов’язана з владними відносинами, державним устроєм суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами та взаємовідносинами між ними, суспільством і державою.

Завдання навчальної дисципліни політології полягає в тому, щоб дати студентові теоретичні основи політичної науки, розкрити зміст основних категорій і понять, навчити його правильно орієнтуватися в політичній обстановці, підготувати до активної участі в політичному житті. Дуже важливо, щоб кожен, хто вивчає політологію, умів застосовувати отримані знання у житті, політичній практиці, підвищував політичну культуру.

Зазначені моменти враховувалися при підготовці навчально-методичного комплексу. Розкриваючи теми, автор виходив з тієї методичної вимоги, що в комплексі повинно викладатися тільки те, що є безперечним, доведеним, загальновизнаним, усталеним. Все інше – це предмет дискусій, теоретичних досліджень. Спірні, недостатньо з’ясовані питання, можна й потрібно обговорювати на лекціях і семінарських заняттях. При підготовці до семінарських занять варто користуватися, крім навчально-методичного комплексу, додатковою літературою, зазначеною до кожної теми.

Навчально-методичний комплекс укладено відповідно до вимог сучасної програми нормативної дисципліни «Політологія». При підготовці навчально-методичного комплексу широко використано політологічні традиції вітчизняної й західної політології та новітні напрацювання українських та зарубіжних вчених-політологів.

Структура навчально-методичного комплексу сформована на основі концепції гуманітарної освіти в Україні і відповідає програмі курсу з політології для вищих навчальних закладів.

Для полегшення користування навчально-методичним комплексом, у текстах жирним шрифтом і курсивом виділені визначення понять, ключові моменти, найважливіші характеристики політичних явищ і процесів, імена видатних мислителів. Для активізації пізнавального інтересу й самоконтролю до кожної теми сформульовані питання й подані завдання. Кожна тема закінчується рекомендованим списком літератури.

Викладення матеріалу з кожного модуля завершується коротким словником основних політологічних термінів і понять, використаних при розкритті тем, і контрольними тестами.

Наприкінці навчально-методичного комплексу запропоновані варіанти контрольних робіт для студентів заочної форми навчання і методичні вказівки до їх висвітлення.

 

ОПИС ДИСЦИПІНИ «ПОЛІТОЛОГІЯ»

Дисципліна – Політологія

Напрям, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Характеристика навчальної дисципліни

Кількість кредитів ECTS

3

Усі спеціальності Української інженерно-педагогічної академії

Освітньо-кваліфікаційний рівень

бакалавр

Нормативна дисципліна циклу загально-гуманітарної підготовки

Кількість залікових модулів

1

Рік підготовки

1

Семестри –  І, ІІ

Кількість змістовних модулів

3

Денна форма навчання:

Лекції – 18 год.

Практ. (семін.) заняття – 16 год.

Самостійна робота – 56 год.

Загальна кількість годин по денній формі

90

по заочній формі

90

Заочна форма навчання:

Лекції – 8 год.

Практ. (семін.) заняття – 2 год.

Самостійна робота –

80 год.

Вид підсумкового контролю

 іспит

Тематичний план

(18 лекційних годин )

Модуль № 1. «Політика як соціальне явище. Історія розвитку світової та вітчизняної політичної думки».

  1.  Політологія як наука.
  2.  Політична влада та її суб’єкти.
  3.  Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні течії сучасності.

Модуль № 2. «Держава у політичній системі».

  1.  Політична система суспільства та типи політичних режимів.

5. Держава у політичній системі.

6. Політичні партії та політична діяльність.

7. Політична культура і політична свідомість.

Модуль № 3. «Світовий вимір політики».

8. Конфлікти і кризи в суспільно-політичному житті.

9. Світовий політичний процес. Геополітика.

Розподіл кредитів та навчального часу за видами занять

Дена форма

з/п

Кредитні модулі

Загальний обсяг,

годин/кредитів

Аудиторні заняття,

годин

Самостійна робота,

годин

Модуль №1

30

10

Лекційні заняття

6

Практичні заняття

6

Лабораторні заняття

Модуль №2

30

30

Лекційні заняття

8

Практичні заняття

6

Лабораторні заняття

Модуль № 3

30

16

Лекційні заняття

4

Практичні заняття

4

Лабораторні заняття

Разом

90

34

56

Заочна  форма

з/п

Кредитні модулі

Загальний обсяг,

годин/кредитів

Аудиторні заняття,

годин

Самостійна робота,

годин

Модуль №1

30

28

Лекційні заняття

2

Практичні заняття

0,5

Лабораторні заняття

Модуль №2

30

30

Лекційні заняття

4

Практичні заняття

1

Лабораторні заняття

Модуль № 3

30

22

Лекційні заняття

2

Практичні заняття

0,5

Лабораторні заняття

Разом

90

10

80

МЕТА Й ЗАВДАННЯ ВИВЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ «ПОЛІТОЛОГІЯ»

Мета вивчення дисципліни

Програма та тематичний план дисципліни орієнтовані на глибоке та ґрунтовне засвоєння студентами політичних світових та вітчизняних процесів, закономірності розвитку і функціонування політології, її місце та роль у житті суспільства. Ця дисципліна відноситься до загальногуманітарних, які формують світогляд громадян України. Курс «Політологія» охоплює методологічні основи розвитку політичної науки, її основні закони і закономірності.

Головним завданням курсу «Політологія» є вивчення сутності, історії, теорії і методології політичної діяльності і поведінки. Вміти орієнтуватися в основних світових політичних школах, концепціях і напрямах, знати і вміти давати характеристику українським політичним вченням, мати уявлення про сутність політичного життя, політичних відносин і процесів, про об’єкт і суб’єкт політики, знати права людини і громадянина, суть і значення політичних систем і режимів у житті держави і суспільства, мати уявлення про процеси міжнародного політичного життя, геополітичну обстановку, місце, роль і статус України в сучасному світі, володіти навичками політичної культури, вміти застосовувати політичні знання в своїй професійній і громадській діяльності.

Завдання вивчення дисципліни

У результаті вивчення курсу «Політологія» студенти повинні:

- засвоїти методологію вивчення діяльності і розвитку політичних систем і політичних процесів;

- вміти орієнтуватися в основних світових політичних школах, концепціях і напрямках розвитку політології, мати уявлення про сутність політичного життя, політичних відносин і процесів;

- вміти робити аналіз політичного життя, знати геополітичну обстановку, місце і роль, статус України в сучасному політичному світі;

- набути навичок практичного використання теоретичних знань у практичній діяльності.

Завдання лекційних занять

Мета проведення лекційних занять полягає у тому, щоб ознайомити студентів із головними методологічними питаннями політології, світовим досвідом та сучасним станом політичної діяльності в Україні.

Мета проведення лекцій полягає у:

- викладенні студентам у відповідності з програмою та робочим планом основних питань методології функціонування і розвитку політичних систем і політичних процесів;

- сформувати у студентів цілісну систему теоретичних знань з курсу «Політологія».

Змістовний модуль І

Політика як соціальне явище. Історія розвитку світової та вітчизняної політичної думки.

Вимоги до знань, умінь та навичок студентів

Перший модуль включає три теми, в яких розкриваються основні методологічні засади політичної науки, історія розвитку як світової, так і української політичної думки, сучасні ідейно-політичні течії, сутність політичної влади та механізми її досягнення через інститут виборів. Розкривається сутність суб’єктів влади.

 

Після вивчення зазначеного матеріалу студенти зможуть:

- розрізнять політологію як науку і навчальну дисципліну;

- визначати об’єкт і предмет політології;

- розкривати взаємозв’язок політології з іншими науками;

- розуміти суть основних функцій політології;

- характеризувати методи, які політологія використовує для дослідження політичних явищ і процесів;

- встановлювати хронологічну послідовність формування і розвитку політичної думки в історії людства;

- оцінювати внесок видатних мислителів (Платона, Арістотеля, Ф. Аквінського, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск`є, Ж.Ж. Руссо, Г. В. Ф. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса, М. Вебера та ін.) у становлення і розвиток політичної науки;

- мати уявлення про основні національні політологічні школи і їхніх представників;

- розуміти особливості формування і розвитку суспільно-політичної думки на українських землях;

- визначати поняття, структуру і функції політичної ідеології;

- характеризувати основні ідейно-політичні течії: лібералізм і неолібералізм, консерватизм і неоконсерватизм, соціалізм і соціал-демократизм, різні форми націоналізму, фашизм і неофашизм;

- визначити сутність влади і характеризувати основі теоретичні підходи до її вивчення;

- пояснювати поняття легітимності влади, кризи легітимності і засобів подолання;

- визначити поняття, структуру і особливості формування політичних еліт.

ТЕМА 1.

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

План:

  1.  Політика як суспільне явище.
  2.  Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.
  3.  Об’єкт та предмет політології, категорії, функції та методи дослідження. Прикладна політологія.

Ключові поняття й терміни: політика, політологія, об’єкт політології, предмет політології, категорії політології, функції політології, прикладна політологія, категорії політології, методологія політичної науки.

В основі всіх процесів, що відбуваються у суспільстві, можна виявити політику. У наш час немає людини, яка могла б сказати, що вона перебуває поза радіусом дії політики. Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати і поважати рішення політичної влади. Знання політики дає можливість кожній людині, яка прагне зрозуміти своє місце і роль у суспільстві, повніше задовольняти свої потреби у взаєминах з іншими людьми, впливати на вибір цілей і засобів їхньої реалізації в державі.

Люди усвідомлюють політику двома шляхами: через повсякденні погляди, одержувані у практичному досвіді, і через наукові знання, котрі є результатом дослідницької діяльності. Несистематизовані уявлення про політику існували протягом багатьох століть. У тій чи іншій формі вони властиві кожній людині. Відображаючи практичний бік політичних явищ, повсякденні знання можуть бути істинними або помилковими. У цілому ж вони не відбивають дійсність глибоко й всебічно й тому не можуть служити надійним орієнтиром людини у світі політики. Все це дозволяє систематизувати політична наука і її вивчення.

1. Політологія – наука про політику. Для розуміння предмета політології потрібно з`ясувати суть поняття «політика». Слово «політика» походить від давньогрецького «polis» (місто-держава) та його похідних: «politike» (мистецтво управляти державою), «polites» (громадянин), «politicas» (державний діяч) та ін. Аналізуючи ці терміни, приходимо до висновку, що поняття «політика» охоплює надзвичайно широкий спектр суспільної діяльності, спрямований на здобуття, використання, підтримку або повалення державної влади. Як сфера суспільного життя політика включає відносини між суб’єктами, власне управлінську і організаційну діяльність, поведінку людей, їх соціально-політичні інтереси, потреби, мотиви і традиції функціонування політичних інститутів та організацій, політичні ідеї та погляди.

 Суб’єкти політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

 Об’єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя – елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистеми суспільства, а також соціуми і окремі особи, на які спрямована діяльність суб’єктів політики.

Політика має складну будову. У науковій літературі виділяють різні аспекти та складові частини політики. Одним з найбільш розповсюджених розподілів політики – це  розмежування в ній форми, змісту й процесу (відносин).

 Форма політики – це її організаційна структура (держава, партії й т.д.), а також норми та закони, що забезпечують її стійкість, стабільність і які дають змогу керувати політичним поводженням людей.

 Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень, у проблемах, які вона вирішує.

У політичному процесі знаходить висвітлення складний конфліктний характер політичної діяльності, прояв і здійснення відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.

Форма, зміст і процес (відносини) не вичерпують будову політики. Серед її самостійних елементів можна виділити: 1) політичну свідомість, що включає внутрішній світ, менталітет, ціннісні орієнтації та установки індивідів, а також політичні погляди й теорії; 2) нормативні ідеї: програми й виборчі платформи політичних партій, цільові настанови за групами інтересів, політико-правові норми; 3) інститути влади й боротьби за неї; 4) відносини володарювання – панування й підпорядкування, а також політичного суперництва, боротьби.

Політика може здійснюватися на декількох рівнях:

  1.  Нижчий рівень включає вирішення проблем на місцях (житлові умови, будівництво й експлуатація лікарень, шкіл, громадський транспорт і т.п.).
  2.  Локальний рівень вимагає державного втручання. Це політика на рівні регіону. Її здійснюють великі групи, зацікавлені в розвитку свого регіону.
  3.  Національний рівень, або макрорівень характеризує політику на державному рівні: це публічна примусова влада, особливості її устрою та функціонування.
  4.  Міжнародний рівень, або мегарівень відноситься до діяльності міжнародних організацій: ООН, ЄС, НАТО та ін.

Роль політики, як особливої сфери громадського життя, обумовлена її властивостями:

- універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати практично на будь-які сторони життя, елементи суспільства, відносини, події;

- вникненням, або проникаючою здатністю, тобто можливістю безмежного проникнення в різні сфери життя, у всі суспільні явища і процеси;

- атрибутивністю – здатністю об’єднуватися з неполітичними суспільними явищами та сферами.

Межі політики в суспільстві є, але вони завжди рухомі. Протягом людської історії вони то розширювалися, (причому настільки, що іноді політика охоплювала все суспільство), то звужувалися.

Майже будь-яка суспільна проблема може стати політичною в тому випадку, якщо на думку політичних лідерів, вона зачіпає інтереси всього суспільства й вимагає обов’язкових для всіх громадян рішень. Вона поширюється на економічні, культурні та інші суспільні явища, причому інколи, здавалося б, навіть на суто особисті, інтимні сфери. Так, наприклад, на початку 90-х років ХХ ст. у Польщі, ФНР і деяких інших країнах гострі політичні дискусії й протистояння між різними суспільно-політичними рухами викликало питання заборони абортів.

Політика багато в чому залежить від конкретних історичних умов, панівної в суспільстві ідеології, моральних і релігійних норм, рівня розвитку самої людини, її світосприйняття та культури.

2. Політологія є молодою і однією з найдавніших наук. з появою держави виникають політичні погляди та ідеї. Проте наука про політику формувалася в міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і держави. Згодом античні мислителі Сократ, Платон, Арістотель висунули раціональні політичні погляди. Політичну науку вони розуміли як загальне благо, втіленням якого має бути держава. Поглядами на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю Сократ надав форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центрі якої поставив державу та форми організації державної влади. У розумінні Арістотеля політика є однією з найважливіших сфер людського життя, яка пов’язана з його управлінням у межах держави. На його думку, добробут держави є важливішим від добробуту однієї людини, хоча і добробут однієї людини є бажаним і необхідним. Арістотель робив висновок, що людина – істота політична і тому може існувати тільки у спілкуванні з іншими людьми. Він багато в чому заклав основи політології як окремої науки. Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі (1469 – 1527). Його заслуга в тому, що він: по-перше, виділив і обґрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання; по-друге, відділив політику і право від моралі і релігії; по-третє, дав трактування держави як утворення не тотожного всьому суспільству, а як складову частину суспільства, його певну політичну організацію; по-четверте, розглядав людину як індивід, який наділений розумом і володіє свободою волі, що робить його борцем за свої інтереси та ідеали.

Крім Н. Макіавеллі, значний внесок у звільнення політики і політичної думки від теології і церковної моралі зробили. Т. Гоббса, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск`є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Вагомий вклад у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці ХVIII ст., революцій ХІХ ст. Розроблені в цей період підходи та ідеї стали основоположними для політичних теорій і концепцій сучасності.

Таким чином, процес формування і виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець ХІХ – початок ХХ ст. У Німеччині його пов`язують із виникненням правової школи, яка була започаткована працями І. Канта та Г. Гегеля з їхніми концепціями правової держави та громадянського суспільства. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та політології. Її формування розпочалося із заснуванням Е. Бутлі вільної школи політичних наук. основи французької школи політології були закладені у працях П. Жане «Історія політичної науки в її зв’язку з мораллю» (1870), Е. Акола «Філософія політичної науки» (1877), А. Ерсана та А. Мішле «Ідея держави» (1896) і «Політична доктрина демократії» (1901). У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Згодом політичні дослідження і навчання студентів із цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембріджському, Манчестерському, Ліверпульському та інших університетах. Такі вчені, як Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Роб сон, вивчали проблеми державного управління, політичних інститутів, конституційного та адміністративного права, політичної філософії та теорії міжнародних відносин тощо.

Засновником систематичних досліджень політики у США вважають Ф. Лібера, який у 1857 р. почав читання лекцій з політичної філософії у Колумбійському коледжі. У них провідне місце посідали питання теорії держави та політичної етики. У 1880 р. вже у Колумбійському університеті засновано школу політичної науки. У 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал «Аннали американської академії політичних і соціальних наук», 1906 р. – журнал «Огляд американської політичної науки».

Однак, попри всі досягнуті успіхи, політологія на початку ХХ ст. розглядалась як щось вторинне і другорядне порівняно з такими науками, як філософія, право, політекономія. Але з розвитком системи парламентаризму, формування політичних партій, запровадження поділу влади, удосконалення виборчих систем політологія все більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.

Велике значення в цьому контексті мали концепції М. Вебера (бюрократії та плебісцитарно-вождистської демократії), В. Парето, Г. Моски і Р. Міхельса (теорії циркуляції еліти та «залізного закону олігархії»), М. Острог орського і Р. Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій), А. Бентлі (теорія груп, що відображає реалії політичного життя поза межами права і держави), М. Острог орського, Дж. Брайса і В. Вілсона (теорія демократії й конституційної форми правління, представництва, виборчих і партійних систем і т.ін.).

Розвиток політології континентальної Європи в цей період характеризувався тенденцією до синтезу теоретичних і емпіричних досліджень, тоді як у політології англосаксонських країн домінуючим був позитивістський напрям із претензією на статус точної науки, яка може все обчислити за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.

Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх сателітів європейська школа політології практично перестає існувати. Зокрема, Німеччину впродовж 1933 – 1938 років покинуло більшість викладачів вузів і науковців, серед них всесвітньо відомі З. Фройд, К. Левін, Г. Маркузе, К. Мангай, Е. Фромм, Т. Арондо, які стали гордістю американської науки. Із комуністичної Росії змушені були емігрувати такі вчені, як М. Бердяєв, М. Лоський, С. Франк, П. Струве, І. Ільїн, П. Соркін та багато інших.

Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі політичних наук або повністю припинилися, або спрямовувались на забезпечення ідеологічних і політико-пропагандистських потреб правлячих політичних режимів.

Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американська політологічна школа стала провідною у галузі соціальних і гуманітарних наук. У США розгорнулася біхевіористська революція, були запроваджені системний та структурно-функціональний методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна типологія. Політико-культурний підхід. Закономірним результатом став значний вплив американських політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на створення у 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).

ХХ ст. ознаменувалось розмаїттям політичних концепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, неоконсерватизм, соціал-демократію, тоталітаризм: комунізм, фашизм, сіонізм.

СРСР, як і інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального процесу і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Ставлення до політології почало змінюватися лише в період перебудови. З 1990 р. політологія почала впроваджуватися як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах України.

Найвідомішими представниками дореволюційного етапу становлення української політології були  М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський. Характерною ознакою цього етапу було домінування народницької ідеології над державницькою. Найбагатшими у теоретичному відношенні був міжвоєнний етап у розвитку української політології. Він дав різноманітні наукові концепції української державності, які були розроблені такими вченими, як М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницький, професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосольський, О. Ейхельман, Р. Ляшенко, С. Шелухін, доцент О. Бочковський.  Після Другої світової війни теоретичні проблеми української політології в історико-політичному аспекті досліджували професори Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, Я. Пеленський та інші.

На сучасному, новітньому етапі українська політологія зосереджує основну увагу на дослідженні процесів державотворення, формування політичної системи України, партійно-політичного структурування, функціонування політичних інститутів і політичних еліт, політичної культури й громадянського суспільства.

У цілому, на рубежі ХХ і ХХІ ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних дослідження. Поряд з традиційними підходами, розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізацій ний та ін. Швидкими темпами розширюється і сера наукових інтересів політології. Вчені досліджують процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об`єднання і рухи. Спираючись на багатоманітний дослідницький арсенал, політологія поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.

3. Політологія як наука вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери життя суспільства та політичного життя в контексті виборювання, утримання, реалізації та функціонування політичної влади в суспільстві.

Таким чином, основним об’єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у процесі її функціонування та розвитку, зв’язку з економічною й духовною сферами життя суспільства. Серед провідних об’єктів дослідження політології потрібно назвати державу, владу та владні відносини.

 Предметом політології є такі феномени, як політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації та рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін. Серед головних проблем, які досліджуються політологією, можна виділити такі три великі розділи:

  1.  Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики, системоорганізуючи ознаки й характеристики політичної системи, політичні парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх порівняльні характеристики, еволюція і т.д.

  1.  Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і політична поведінка.

Упродовж ХХ ст. політологія розширювала діапазон досліджень. До кола її інтересів увійшли:

- зацікавлені групи та політичні рухи;

- політичні системи, політичні інститути та процеси;

- політична діяльність, політична поведінка та політична культура;

- громадська думка й засоби масової інформації у політичному процесі;

- політичне лідерство та еліти;

- корпоративізм і неокорпоративізм;

- політичні ідеологія, історія політичних вчень, політична філософія;

- конфліктологія;

- етнодержавознавство та ін.

З`ясувавши предмет та об’єкт дослідження політичної науки можна визначити її основні категорії. Категорії – це загальні поняття науки про політику. Вони є важливим інструментарієм пізнання політичного життя про політику.

Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування та розвитку.

Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, національна ідея, менталітет нації тощо.

Найважливішими категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичні рухи та ін.

З числа категорій функціонування варто виокремити такі: політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба.

До категорій розвитку належать політична революція, контрреволюція, еволюція та ін.

Функції будь-якої науки, в тому числі й науки про політику, це вирішення характерних для неї завдань і проблем. Зокрема, можна виділити такі основні функції політології у суспільстві.

- Світоглядна – оцінює вплив ідеології на політичну реальність, здійснює формування політичної свідомості, політичної культури та поведінки особистості.

- Теоретико-пізнавальна –  встановлює причинно-наслідкові зв’язки; вивчає глибинні сутнісні риси політичного життя, його тенденції і закономірності, розробляє методи та способи пізнання дійсності.

- Прикладна (управлінська) – розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує правдивою інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

- Експертно-прогностична – аналізує сутність політичних процесів, їх спрямування та визначає вибір оптимальних засобів досягнення мети, передбачає політичні рішення та перспективу.

- Інноваційна – прагне надати прогнозам і висновкам максимально наукову обґрунтованість і максимально контрольовану форму.

- Виховна – здійснює формування політико-правової свідомості, політичної культури на духовних традиціях народу, сприяє розвитку політичної активності та культури міжнаціональних відносин, формуванню патріотичних почуттів та поглядів.

Поряд з категоріями, важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об’єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що використовуються в науці, називається методологією.

Політологія використовує різні методи дослідження. Виділимо найважливіші з них.

- Діалектичний – сприяє вивченню внутрішніх суперечностей політики як джерела її саморуху, рушійної сили політичних змін (індукція і дедукція, аналіз і синтез, історичне і логічне); виявленню і дослідженню першооснови політичних відносин.

- Системний – розглядає політику як цілісний, саморегульований механізм, який перебуває в безперервній взаємодії з середовищем через вхід (вимоги громадян) і вихід (прийняття рішення).

- Соціологічний – передбачає з`ясування соціальної зумовленості політичних явищ, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури.

- Функціональний – передбачає з`ясування важливості політичних явищ для суспільства й особи, оцінювання її позицій системи цінностей (блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності).

- Інституційний – вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об`єднань, урядових програм).

- Соціально-психологічний (біхевіористський) – орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки індивіда, соціальних груп, дослідження їх психологічних характеристик.

- Діяльнісний - розглядає політику як циклічний процес, що має послідовні етапи: визначення мети діяльності, прийняття рішень, організація мас і мобілізація ресурсів на їхнє здійснення.

- Порівняльний – зіставлення однотипних політичних явищ (державного ладу, політичних партій), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій і т. ін. з метою виявлення спільних і відмінних рис політичного життя різних народів, країн і епох.

- Емпіричний – це метод спостереження, опитування, лабораторних експериментів. Ділових ігор, аналізу документів і т. ін. Вони дозволяють найповніше і найточніше виявити суспільну думку з актуальних проблем політичного життя.

- Антропологічний – вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.

Методи, що використовуються у політичній науці, дають змогу глибше дослідити її предмет, загалом увесь наявний теоретико-методологічний інструментарій і одержати достовірніші політологічні знання. Політологія виступає теоретичною основою політичного будівництва, політичних реформ і реорганізації. Вона обґрунтовує необхідність створення одних і ліквідації інших політичних інститутів, розробляє оптимальні моделі управління державою, технологію відносно безболісного розв’язання соціально-політичних конфліктів і т. п. У процесі дальшого розвитку людства вплив політології на політичні процеси зростатиме, збагачуватиметься її зміст і теоретико-методологічний інструментарій.

Висновки:

  1.  У комплексі соціальних наук політологія виступає самостійною наукою, що вивчає політику в усіх її проявах і взаємодії з іншими сферами суспільного життя.
  2.  Тлумачення терміна «політика» є багатозначним – це діяльність, що пов’язана з управлінням, відносини з приводу влади, розподілу благ, форма організації суспільства і державних інститутів, сфера інтеграції й боротьби та ін. Узагальнюючи різні визначення, можна визначити політику як сукупність взаємин індивідів і соціальних груп, пов’язаних із завоюванням, утриманням і використанням влади з метою реалізації своїх інтересів.
  3.  У структурі політики виділяють такі елементи: форму (політичні інститути та норми), зміст (політичні цінності, моделі поведінки і механізми прийняття рішень), процес (політичні відносини).
  4.  Відповідно до масштабів та рівня здійснення політики, виділяють світову (міжнародну), національну (державну) і регіональну (локальну) політику.
  5.  До основних функцій політики відносять:

- функцію забезпечення цілісності суспільства;

- регулятивну (управлінську) функцію;

- функцію політичної соціалізації та ін.

  1.  Як самостійна наука, політологія починає складатися в середині ХІХ – на початку ХХ ст., що зумовлюється якісними змінами, які відбувалися в механізмах і способах організації політичного процесу. Теоретичні основи, загальні напрямки досліджень нової політичної науки визначаються під впливом робіт М. Вебера, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса та інших вчених, які вперше звертаються до наукового аналізу таких проблем, як політична влада, політична еліта, політичне лідерство тощо.
  2.  Поява політології як самостійної наукової дисципліни пов`язується з утворенням у 1949 р. Міжнародної асоціації політичних наук.
  3.  Предметом політології є вивчення основних закономірностей виникнення, функціонування й розвитку політичних систем, політичних явищ і процесів, їх місця й ролі в житті суспільства.
  4.  У структурі політології виділяють теоретичну науку (історію політичних вчень і теорію політики) та прикладну (емпіричну) політологію.
  5.  До методів політології відносять: загальнотеоретичні, загально логічні та спеціальні (методи емпіричних досліджень).
  6.  До основних функцій політичної науки відносять: гносеологічну, методологічну, аксіологічну, прогностичну, практичну та ін.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи

  1.  Що вивчає політологія як суспільна наука?
  2.  Якою є структура політичної науки?
  3.  Яке місце займає політологія в системі гуманітарних наук?
  4.  Які категорії в системі політичних наук є основними?
  5.  Чи можна включити в поняття «політологія» буденні політичні знання?
  6.  Назвіть загальнотеоретичні та  конкретно-емпіричні методи дослідження політології.
  7.  Які конкретні методи та процедури передбачають емпіричні методи дослідження загальнополітичних фактів?
  8.  Які теоретичні передумови та практично-політичні потреби привели до інституювання політології як науки у ХІХ ст.?
  9.  Назвіть основні функції політології.

Дайте відповідь на тестові завдання

  1.  Хто з цих мислителів виділив та обґрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання:

А) Б. Спіноза

Б) Н. Макіавеллі

В) Ж.-Ж. Руссо

Г) Т. Гоббс

  1.  Яка із функцій політології здійснює безпосередній вплив на політичну поведінку громадян?

А) гносеологічна

Б) раціоналізації

В) політичної соціалізації

Г) мотиваційно-регулятивна

  1.  Методологічною основою науки про політику є ...

А) теологізм

Б) позитивізм

В) марксизм

Г) неотомізм

  1.  Яка із цих дат є відправною точкою «політичного ренесансу» в Україні?

А) 12 квітня 1961 р.

Б) 24 серпня 1991 р.

В) 28 червня 1996 р.

Г) 9 травня 1945 р.

  1.  Основною категорією науки про політику є ...

А) влада

Б) демократія

В) ідеологія

Г) еліта

  1.  Що є предметом політології?

А) реальні політичні процеси

Б) закономірності розвитку політичного життя

В) методи політичних досліджень

Г) функції політології

Література

  1.  Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології. – К., 1996.
  2.  Картунов О. В. Вступ до етнополітології. – К., 1996.
  3.  Кирилюк Ф. М. Українська політологія: рівень розвитку, проблеми // Політологічний вісник. – 1993. – № 4.
  4.  Політологія: підручник для Вузів / Ред. Кремень В. Г., Пазенок В. С. та ін. – К., 2001.
  5.  Політологічний енциклопедичний словник. – К., 2004.
  6.  Рудич Ф. М. Політологія. Курс лекцій. – К., 2004.
  7.  Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002.

ТЕМА № 2.

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ЇЇ СУБ`ЄКТИ

План:

  1.  Влада як центральна категорія політології.
  2.  Політична еліта як основний суб’єкт політичної влади.

Ключові слова: політична влада, панування, підкорення, авторитет, мотиви влади, ресурси влади, легальність влади, легітимність влади, традиційна легітимність, харизматична легітимність, суверенність влади, політична еліта, правляча еліта, контреліта, циркуляція еліт, рекрутування еліт, антрепренерська система, система гільдій, мерітократія, номенклатура, політичне лідерство, політичний лідер, керівництво, популізм, конформізм, вождізм.

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управління, панування й підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

Історія політичного володарювання залишається однією із найцікавіших сторінок в історії людства. І, незважаючи на постійні спроби проникнути в її таємницю, політична влада донині залишається в центрі наукової й загальнолюдської уваги. У політичній науці влада, її структура, характер і способи реалізації мають ключове значення для розуміння сутності політичної системи суспільства, а також механізмів функціонування політичних явищ і процесів.

1. Поняття «влада» у повсякденному житті й у науковому середовищі вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи – про владу соціальну, економісти – про владу господарську, юристи – про державну владу, природознавці – про владу над природою, політики – про політичну владу, психологи – про владу людини над собою, батьки – про сімейну владу й т.п.

Феномену влади приділяли пильну увагу всі видатні представники політичної науки. Уже античні мислителі Платон, Арістотель й інші намагалися проникнути в сутність соціальної природи політичної влади. У середні століття й Новий час до проблем влади великий інтерес проявляли Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Е. Кант та багато інших. Істотні внески у розробку теорії влади зробили Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Вебер.

Питання влади перебувають у центрі уваги сучасної політології й соціології. Але незважаючи на значну увагу вчених до проблем влади, багато зарубіжних дослідників пишуть про ореол містики й таємничості, які оточують владу, про те, що поняття влада «непевне». Французький вчений Шевальє писав, що реальна влада завжди вабила до себе більше, ніж міркування про неї. М. Хрущов у своїх мемуарах висловився про владу так: «Можна насититися всім: їжею, жінками ..., не можна насититися тільки владою, її хочеться усе більше й більше».

Так що ж таке влада?

Історичний досвід показує, що там де з`являється необхідність у погоджених діях людей (чи то окрема родина, чи група, чи соціальна верства, чи нація, чи суспільство в цілому), відбувається підпорядкування їхньої діяльності досягненню певних загальних цілей. Ф, безперечно, визначаються провідні й ведені, пануючі і підвладні, пануючі і підлеглі. Мотиви підпорядкування досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості і досягненні поставленої мети, на переконанні в необхідності виконання розпоряджень, на авторитеті пануючих або просто на почутті страху перед небажаними наслідками у випадку непокори.

Таким чином, владні відносини об’єктивно властиві громадському життю. Вони необхідні для підтримки цілісності і єдності суспільства, для організації суспільного виробництва.

У політології існує кілька напрямків наукової думки, що представляють різні методологічні підходи до вивчення влади, її сутності, природи. Основні з них: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (Р. Марсель), влада являє собою невід`ємну властивість людини, закладену в її природі – інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу – психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (З. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської (соціологічної) теорій знаходиться біхевіористська концепція влади, представники якої (Ч. Меріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід`ємною людською властивістю – прагненням до влади. Біхевіористи звертають особливу увагу на суб’єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебером, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб’єктом влади (тим хто панує) і об’єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Ронг) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб’єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об’єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб’єктами в суспільстві.

Таким чином, у самому загальному виді політичну владу можна визначити як можливість і здатність суб’єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

Політична влада виконує наступні функції: організаційні, регулятивні, контрольні, функція координації, функція мобілізації, функція управління.

Основними структурними елементами політичної влади виступають її суб’єкти, об’єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб’єктами політичної влади виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об’єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб’єкт.

Н. Макіавеллі розмірковуючи про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних – любов і страх. Віддаючи перевагу другому, Макіавеллі відзначав, що государ, очевидно, повинен опиратися на страх як на основний мотив влади: «так, щоб, якщо він і не придбає любові, зміг би, щонайменше, уникнути ненависті».

Страх перед санкціями як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів підпорядкування можна віднести авторитет суб’єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства – підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб’єкта; переконання (або раціональний інтерес), засноване на підкорені суб’єктові в силу особистої зацікавленості об’єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб’єкта та об’єкта влади.

 Ресурси влади – це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб’єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об’єкта.

 Найпоширенішою в сучасній політичній науці є класифікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяльності, відповідно до якої виділяють:

- економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні блага, цінності, пов’язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства – гроші, товари, послуги, пільги, субсидії та ін.);

- соціальні ресурси (можливості соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);

 - силові ресурси (зброя, інститути примусу – армія, поліція, служба безпеки, суди, прокуратури та ін.);

 - нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві та ін. соціальні норма – закони, розпорядження, традиції, моральні норми);

 - культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.).

Специфічним ресурсом влади виступає сама людина, що дозволяє виділити такий вид ресурсів політичної влади, як демографічний.

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету – державний, народний і національний.

Державний суверенітет – це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

 Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

 Національний суверенітет можна визначити як повновладдя нації, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Принцип легітимності політичної влади відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність – це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розглядати поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення – він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку ХХ ст. німецький вчений М. Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов’язок керованих їй підкоряться. Таким чином, на відміну від «легальності», що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

 Поняття легітимності і легальності влади не завжди збігаються – так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті. незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три основних типи легітимності влади – традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційна легітимність – це такий тип легітимності політичної влади, джерелом якого виступає звичай, звичка підкорятися владі, віра в непорушність існуючих порядків. Традиційне панування характерне, зокрема, для монархічних держав.

Джерелом харизматичної легітимності виступає віра у виняткові (або навіть надприродні) якості лідера. Харизматичному типу напування внутрішньо властива революційність – він пориває зі звичкою та авторитетом традиційної влади. Саме тому харизматична легітимність виникає, як правило, у смутні часи, епоху революційних змін, і саме тому вона виявляється вкрай ненадійною. Її недовговічна могутність нерідко підкріплюється штучно – шляхом надмірного піднесення особистості вождя, що призводить до так званого культу особистості – прижиттєвому звеличуванню, перебільшенню внеску лідера держави або партії в державне й суспільне життя країни (культ особи Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена та ін.).

 Раціонально-правова легітимність – третій тип легітимності політичної влади, заснований на «вірі в юридично закріплену правильність цілей панування й засобів його здійснення».основним мотивом для підкорення тут виступає раціональний фактор – інтерес, визнання влади, сформованої на основі закріплених законодавством правил і процедур. У такій державі підкорюються не традиціям і сталому порядку, не особистості лідера, керівника, а законам, в межах яких обираються та діють представники влади. Дана форма легітимності є характерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.

Описані М. Вебером традиційний, харизматичний і раціонально-правовий типи легітимності є «ідеальними типами», які в реальному політичному житті в чистому вигляді не зустрічаються. У тій чи іншій політичній системі завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності.

Від ступеня підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Криза легітимності, тобто втрата довіри широких мас до існуючої влади, неминуче відбивається на її здатності відповідати на вимоги, що постають перед суспільством і державою. Тому навіть самі жорсткі автократичні режими, що здійснюють свою владу за допомогою насильства, прагнуть будь-якими способами переконати своїх громадян у необхідності підкорення. Так, радянська адміністративно-командна система за допомогою комуністичної ідеології нав’язувала громадянам доктрину так званої «загальнонаціональної держави», відповідно до якої радянська політична система нібито являла собою політичну організацію, влада в якій належить винятково народу.

Низький рівень легітимності може призвести до розвалу політичної організації. Так, багато дослідників відзначали, що розпад Радянського Союзу, був обумовлений гострими проблемами легітимності всіх трьох типів: втратою комуністичною ідеологією своїх легітимаційних можливостей; втратою довіри до комуністичної партії як до домінуючої структури політичної системи; невдалою війною в Афганістані, катастрофою на Чорнобильській АЕС, корупцією та погіршенням економічного стану (дефіцитом продуктів харчування і товарів народного споживання). Радянська система розпалась внаслідок того, що її легітимність було повністю підірвано.

Таким чином, легітимність виступає обов’язковою й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

2. Особливість влади як соціального явища полягає в тому, що кількість осіб, які здійснюють владу, набагато менше кількості осіб, які їй підкоряються. Графічно владу можна зобразити у вигляді піраміди, вершину якої становлять ті, хто здійснює владу (суб’єкти влади), а основу – ті, хто підкоряється (об’єкти влади).

Серед основних суб’єктів політичної влади (партії, соціальні групи, лідери та ін.) особливе місце займають політичні еліти – певні соціальні групи, що мають значний політичний вплив, володіють виключними якостями (організованістю, особливою свідомістю, активністю та ін.), а також доступом до ресурсів влади.

Термін «еліта» (лат. eligere, фр. elite – добірний. кращий) був введений у науковий обіг наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. завдяки працям Ж. Сореля, який вживаючи даний термін, визначає еліту як «найціннішу, найкращу групу людей, що керує суспільством завдяки притаманним їй винятковим якостям». Однак у найбільш повному, розгорнутому виді концепцію еліти, засновану на аналізі реальних відносин суб’єктів політичної влади, розробили вже в ХХ ст. такі вчені, які В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

Так, розглядаючи питання соціальної нерівності, у праці «Елементи політичної науки» Г. Моска вперше вказує на загальну для всіх соціальних систем рису – наявність певного прошарку людей, які здійснюють панування над іншими: «Неминуче, що там. Де є люди, буде й суспільство, а там, де є суспільство, буде також і держава, тобто правляча меншість і керована нею більшість ...». Таким чином, Г. Моска визначає, по-перше, сам факт існування нерівних за статусом соціальних груп – пануючої меншості та залежної більшості, а, по-друге, вказує на неминучість такого розподілу влади в будь-якому суспільстві. За Г. Москою, влада не може здійснюватись усіма громадянами відразу (звідси – неможливість існування демократії). Суспільством завжди керує меншість – правлячий клас, що виконує всі основні політичні функції, монополізує владу і одержує вигоди зі свого привілейованого положення.

Основа влади меншості над більшістю – організованість. Меншість, за Г. Москою, завжди має перевагу саме завдяки тому, що вона – меншість. Невеликій групі легше бути організованою, її члени можуть швидше здійснювати необхідні контакти між собою.

Г. Моска виділяє три основні якості, що дають можливість входження до правлячого класу: доблесть, багатство та церковний сан (з якими пов’язані три форми аристократії – військова, фінансова і церковна).

Слідом за Г. Моска, В. Парето також відзначає неминучість розподілу суспільства на керованих та керуючих, пояснюючи це, насамперед, нерівністю індивідуальних, психологічних здібностей людей, що проявляється в усіх сферах суспільного життя. «Подобається це деяким теоретикам чи ні, але суспільство неоднорідне, – відзначав він у «Трактаті із загальної соціології», – а індивіди різняться фізично, морально й інтелектуально. Сукупність індивідів, які діють із високими показниками в будь-якій сфері, і називається елітою». Саме В. Парето вводить у науковий обіг термін «еліта» як синонім термінів «правлячий клас», «аристократія» або «вищий прошарок суспільства». За В. Парето, еліта складається з тих, хто має найвищі здатності в тій або іншій сфері діяльності.

В. Парето поділяє еліту на правлячу й не правлячу (контреліту). Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь в управлінні, у політичному житті. Контреліта являє собою потенційну еліту – групу людей з видатними здібностями, особистими якостями, які не мають змоги приймати політичні рішення, не мають доступу до важелів керування.

Використовуючи термінологію Н. Макіавеллі, В. Парето розрізняв два типи еліти, залежно від основних методів правління:

- еліту «левів», для яких характерні прямота й рішучість, використання силових методів управління, схильність до радикальних заходів при вирішенні політичних проблем;

- еліту «лисиць» - більш дипломатичних, прагматичних політиків, які використовують як основний метод управління політичну маніпуляцію.

За В. Парето, правляча еліта повинна постійно обновлятися – це зумовлено постійною зміною самого суспільства. Політична еліта, що складається переважно з «лисиць», буде найефективнішою в періоди соціальної стабільності, коли суспільство не вимагає рішучих змін. Якщо ж перед суспільством постають завдання відновлення, трансформації окремих його підсистем, політична еліта повинна «підпитуватися» «левами», здатними до рішення термінових проблем. Такий постійний процес оновлення вищого прошарку суспільства В. Парето називає «циркуляцією еліт». Якщо ж циркуляція за тих або інших причин припиняється, еліта стає закритою, втрачає здатність до ефективного керування й поступово деградує. Це призводить до посилення в суспільстві контреліти, що зсуває правлячу еліту й установлює своє панування шляхом революції – кардинальної зміни політичних еліт.

Серед класиків елітизму також необхідно відзначити Р. Міхельса та його так званий «залізний закон олігархії», відповідно до якого демократія «обмежується необхідністю існування організацій, що спираються на «активну меншість».

Р. Міхельс відзначає, що для реалізації різних соціальних груп у будь-якому суспільстві виникають певні організації (партії, профспілки та ін.). Оскільки керівництво такими об`єднаннями не може здійснюватися всіма їх членами, рано чи пізно в них неодмінно починає формуватися владна ієрархія, виділяється особливий апарат керування. Таким чином, будь-яка партія або профспілка поділяється на керівну меншість та керовану більшість, що неминуче призводить до формування правлячої еліти, яка згодом виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підкоряє політику власним інтересам. Дію «залізного закону олігархії» в партіях і профспілках Р. Міхельс проектує на все суспільство, підкреслюючи, що навіть демократичною державою на практиці завжди править певна елітна група.

Концепція політичних еліт, розроблена Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельсом, одержала назву макіавеллістської. Ця класична теорія не втратила свого наукового значення  й сьогодні, вона акцентує увагу на визначенні ролі еліти в суспільстві, а також на механізмах утворення елітних груп та їх взаємодії між собою й суспільством у цілому.

На теорії В. Парето був заснований ціннісний підхід до вивчення політичної еліти. Представники цього напрямку (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке) розглядають еліту як найбільш продуктивну та ініціативну частину населення, наділену високими моральними якостями.

Відповідно до ціннісної теорії еліт, представникам еліти притаманні професіоналізм, розвинений інтелект, тобто еліта – це найкращі представники людства. На даному підході (еліта як «ієрархія власних досягнень») базується теорія мерітократії, появу якої повязують з працями К. Маннгейма, Д. Белла, А. Гоулднера. Згідно з мерітократичною концепцією, з розвитком суспільства виділяється «еліта компетентності», яка поєднує найбільш талановитих та освічених представників суспільства. Основним ресурсом політичної влади мерітократичної еліти виступають знання, інформація.

Ціннісні теорії еліт стали основою й для розвитку теорії демократичного елітизму (теорії елітарної демократії), головною особливістю якої стала спроба об`єднати елітарну теорію та теорію демократії.  Адже відповідно до класичних побудов елітизму, елітарність суспільства (тобто неминучість його розподілу на керуючу меншість і керовану більшість) якщо не повністю виключає, то істотно обмежує можливість існування реального народовладдя. Основою ж теорії демократичного елітизму (Г. Лассуел, К. Манн гейм, Т. Дай, С. Ліпсет, П. Бахрах, Л. Зіглер) стала теза про те, що демократія визначається не відсутністю еліти (еліти існували, існують і будуть існувати), а ступенем контролю еліти з боку населення, що залежить від способів відбору до еліти та системи її функціонування.

На підставі ідей закладених ціннісною теорією еліт, в межах структурного функціоналізму сформувалася концепція плюралізму еліт, представники якої (Д. Рісмен, О. Штаммер, С. Келлер, Р. Даль) визнають наявність у будб-якому суспільстві безліч еліт, вплив яких обмежений певними сферами діяльності. Співвідношення демократії та елітарної структури суспільства представники даної теорії вирішують у такій спосіб: демократія можлива при наявності конкуренції між елітними групами, що робить їх залежними від населення й запобігає формуванню єдиної еліти.

Ще одна сучасна теорія еліт – концепція пануючої еліти – за своїм ідейним змістом (визначенням структури еліти, її ролі в житті суспільства, співвідношенням з демократичними принципами організації влади) є прямою протилежністю теоріям демократичного елітизму і плюралізму еліт. По-перше, представники даної теорії (Ч. H. Міллс, Р. Мілібранд) вважають основною елітоформуючою ознакою не видатні індивідуальні якості, а володіння певними командними позиціями (еліта складається з людей, які займають ключові пости в найбільш значимих соціальних інститутах). По-друге, з точки зору даної концепції, реальне народовладдя виявляється на практиці досить обмеженим – правляча еліта, займаючи всі значимі пости в державі, не допускає маси до реальної участі в політиці.

Отже, кожний із розглянутих напрямків елітарних теорій відбиває певні аспекти політичної дійсності, орієнтується на конкретні історичні періоди й країни. Узагальнюючи основні характерні риси політичної еліти, її можна визначити таким чином: політична еліта – це самостійна, нечисленна соціальна група, яка володіє особливими якостями, займає найвищу позицію в суспільстві й бере безпосередню участь у здійсненні рішень, пов’язаних із використанням політичної влади.

Основними функціями політичної еліти є: управлінська, інтегративна, комунікативна, організаційна.

Типологізувати еліту можна за цілою низкою підстав: за мірою володіння владою за засобами її здійснення, за якостями її представників, за характером походження та зв’язку з політичною системою, за способами її формування, за територіальним аспектом та ін. до найбільш важливих критеріїв класифікації сучасної політичної еліти можна віднести такі.

  1.  Ступінь участі в здійсненні влади (В. Парето), відповідно до якого виділяють правлячу еліту (частину еліти, що безпосередньо бере участь у реалізації влади, приймаючи найважливіші політичні рішення) та опозиційну еліту, позбавлену можливості здійснювати свої владні функції (контреліту).
    1.  Джерела впливу (О. Конт, К. Маннгейм, Д. Белл), відповідно до яких еліти поділяються на «еліту крові», або аристократію (у традиційних політичних системах); «еліту багатства», або плутократію (в індустріальному суспільстві); «еліту знань і компетентності», або мерітократію (у постіндустріальному, інформаційному суспільстві).
    2.  Спосіб формування і структура влади (Е. Гідденс), які дозволяють виділяти правлячий клас (єдину автократичну еліту), управлінський клас (єдину демократичну еліту), пануючу еліту (автократичну еліту) та елітні групи (демократичну еліту).
    3.  Обсяг владних повноважень (П. Шаран), виходячи з якого виділяють вищу (що складається з осіб, які займають стратегічні посади в системі прийняття політичних рішень), середню (регіональну еліту, представники якої займають посади у виборних органах влади) і адміністративну (яка складається з вищого прошарку державних службовців).
    4.  Структуру та характер внутрішньоелітних зв’язків (С. Елдерсфельд), відповідно до яких виділяють інтегровану (згуртовану еліту, для якої характерні низький рівень конфліктності) та дезінтегровану (для якої характерні боротьба між різними еліптичними угрупованнями з приводу розподілу влади) еліти.
    5.  Способи оновлення та зв'язок із політичною системою (Р. Арон, К. Поппер), згідно з якими виділяють відкриту (демократичну) еліту (доступ для входження до якої є рівною мірою відкритим для представників усіх соціальних груп) та закриту (автократичну) еліту (доступ до якої обмежений наявністю великої кількості формальних вимог).

Одним із найважливіших питань при вивченні політичної еліти є питання про способи її рекрутування (відбору), тобто про порядок входження нових членів до складу еліти. Американський політолог Б. Ромен виділяє дві основні системи рекрутування еліти – антрепренерську й систему гільдій. 

Система гільдій:

- закритість, відбір кандидатів із нижчестоящих прошарків еліти; поетапне просування «наверх» у владній ієрархії;

- наявність великої кількості інституціональних «фільтрів» –  формальних вимог для заняття владних посад;

- невелике, відносно закрите коло осіб, які здійснюють відбір;

- тенденція до відтворення існуючого типу еліти.

Антрепренерська система:

- відкритість, можливість вибору кандидатів із представників будь-якої соціальної групи; високий рівень соціальної мобільності;

- високі вимоги до особистих якостей кандидата та його індивідуальної політичної активності;

- широке коло осіб, які здійснюють відбір; висока конкуренція;

- невелика кількість формальних вимог до кандидата.

Безумовно, такі моделі в реальному житті в чистому вигляді не зустрічаються, в різних політичних системах використовуються їх сполучення, у кожному з яких переважає певна система відбору.

Висновки:

  1.  Влада є основою політики. Політологія розглядає політичну владу як можливість і здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на поведінку інших учасників політичних відносин.
  2.  Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципові підходи: атрибутивний (субстанціональний), в межах якого влада розглядається як невід`ємна властивість людини, закладена в її природі, та соціологічний (реляціоністський), що представляє владу як особливий вид відносин, в основі яких – панування й підкорення, що виникають між суб’єктом і об’єктом влади.
  3.  Політична влада виконує в суспільстві функції організації, регуляції, контролю, керування, координації, мобілізації та ін.
  4.  Політична влада має досить складну структуру. До основних елементів влади відносять: суб’єкти, об’єкти, мотиви й ресурси (джерела). Суб’єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об’єктів політичної влади відносять: індивідів, соціальні групи та спільноти. Мотивами підкорення можуть виступати страх перед санкціями, звичка, авторитет суб’єкта, переконання (раціональний інтерес) тощо.
  5.  Ресурси влади – це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб’єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об’єкта. Виділяють: економічні, соціальні, силові, нормативні, культурно-інформаційні, а також демографічні ресурси.
  6.  Функціонування політичної влади здійснюється на підставі двох основних принципів: суверенності та легітимності. Суверенітет влади характеризується її верховенством і незалежністю. Виділяють державний, народний і національний суверенітет. Легітимність влади – це ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади. М. Вебер виділяв традиційний, харизматичний і раціонально-легальний типи легітимності влади.
  7.  Серед основних суб’єктів політичної влади особливе місце займають політичні еліти. Політична еліта – це самостійна, нечисленна соціальна група, що володіє особливими якостями, займає найвищу позицію в суспільстві та бере безпосередню участь у здійсненні рішень, пов’язаних із використанням політичної влади.
  8.  Концепція еліти, що стала сьогодні класичною, була розроблена на початку ХХ ст. В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельсом. До сучасних теорій еліт відносять: теорію мерітократії; демократичного елітизму (елітарної демократії); плюралізму еліт; пануючої еліти та ін. Особливе місце в межах теорії еліт займають концепції, спрямовані на вивчення еліти тоталітарного суспільства.
  9.  До основних функцій політичної еліти відносять: управлінську, організаційну, комунікативну, інтегративну та ін.
  10.  Типологізувати еліту можна за цілою низкою підстав: за мірою володіння владою та способами її здійснення, за якостями її представників, за характером походження та зв’язку з політичною системою, за способами її формування, за територіальним аспектом тощо.
  11.  Виділяють дві основні системи відбору (рекрутування) політичних еліт – антрепренерську систему, що діє в умовах демократії, та систему гільдій, що складається за умов існування тоталітарних або авторитарних режимів.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи

  1.  Дайте визначення влади. В чому відмінність політичної влади від економічної, ідеологічної, релігійної?
  2.  Який із підходів до визначення влади здається вам найбільш обґрунтованим?
  3.  Порівняйте різні підстави легітимності. Наведіть приклади традиційної, харизматичної та раціонально-легальної легітимності політичної влади.
  4.  Наведіть приклади розбіжності легальності і легітимності політичної влади. Чи можете ви назвати випадки, коли дії влади були незаконними, але легітимними?
  5.  Що таке політична еліта? Які фактори, на ваш погляд, спричиняють елітарність суспільства?

Дайте відповідь на тестові завдання

  1.  Якої функції влади не існує?

А) законодавчої

Б) виконавчої

В) культурної

Г) судової

  1.  Політична влада – це ...

А) сила і могутність

Б) система визначених правил взаємин між окремими індивідами та соціальними інститутами

В) насильство

Г) здатність суспільних груп та індивідів, які їх представляють впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю

  1.  Легітимність політичної влади – це ...

А) юридична законність влади

Б) підтримка влади населенням, переконаність у необхідності підкорення

В) верховенство та повнота влади держави на всій території

Г) здатність впливати на поведінку окремих людей, соціальних груп, організацій або суспільства в цілому, з метою досягнення певних цілей

  1.  Що таке ресурси політичної влади?

А) сукупність засобів, за допомогою яких суб’єкт влади впливає на діяльність об’єкта

Б) методи лаконічної діяльності

В) організаційно-правові механізми державного впливу

Г) інститути державної влади

  1.  Яка із названих функцій характерна для правлячої еліти?

А) висловлення соціального невдоволення

Б) безпосереднє здійснення влади

В) висунення альтернативних законопроектів

Г) формування тіньового уряду

  1.  Визначте рису не притаманну «закритій поличній еліті»:

А) повага до громадської думки

Б) відданість системі, правлячої партії

В) формування шляхом відбору кандидатур вищим керівництвом країни

Г) некритичне сприйняття директив, спущених з гори

Література:

  1.  Ашин Г. К. Формы рекрутирования политических элит // Общественные науки и современность. – 1998. – № 3.
  2.  Гаман-Голутвина О. В. Политическая элита – определение основных понятий // Политические исследования. – 2000. – № 3.
  3.  Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. – К., 1999.
  4.  Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. Навчальний посібник. – К., 2008.
  5.  Політологічний енциклопедичний словник. – К., 2004.
  6.  Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002.

ТЕМА № 3.

ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОСТІ

План:

  1.  Поняття, структура й функції політичної ідеології.
  2.  Основні ідейно-політичні течії сучасності: лібералізм і неолібералізм, консерватизм і неоконсерватизм, соціалізм і сучасна соціал-демократія, націоналізм і його форми, фашизм і неофашизм.

Ключові поняття й терміни: ідеологія політична, лібералізм, неолібералізм, консерватизм, неоконсерватизм, соціалізм, марксистський соціалізм, ленінізм, соціал-демократія, націоналізм, фашизм, неофашизм.

Оформлення ідейно-політичних течій розпочалося в епоху Відродження (ХІV ст.), в процесі звільнення суспільної та індивідуальної свідомості від релігії. Заміна релігійної картини світу раціональним поясненням оточуючої людину дійсності, потребувала нових ідеалів і аргументів. Їх пошук розтягнувся на декілька століть і, в кінцевому результаті, заклав основи сучасних ідейно-політичних течій.

1. Ідеологія може виражати інтереси й цінності різних за своє чисельністю й впливом, однак досить великих суспільних груп. Традиційно головними носіями ідеології були класи: буржуазія, робітничий клас, селянство, дрібна буржуазія та ін., а також нації. У наші дні в індустріально розвинених демократичних державах у зв’язку із втратою класовою диференціацією колишньої політичної значущості на передній план все помітніше виходять інші, у тому числі й не матеріальні цінності, що виражаються, наприклад, в ідеології «зелених».

Ідеологія може бути виражена в різних формах: економічній, релігійній, правовій та ін. Вона вважається розвинутою, зрілою, коли стає політичною ідеологією, тобто виражає колективні цінності й інтереси в обов’язковій для всього суспільства формі. Політична ідеологія зв’язує цілі, яких дотримуються в ній, та ідеали з реальною політикою, певним державним і суспільним устроєм. Одні політичні ідеології спрямовані на стабілізацію політичного порядку, його збереження й зміцнення, інші виявляють прагнення до змін у суспільно-політичному житті, до зміни владних еліт, політичної модернізації.

Узагальнюючи зазначене, політичну ідеологію можна визначити як сукупність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності), що містить теоретичне осмислення політичного життя та захищає її інтереси й цілі за допомогою політичної влади.

Прийнято виділяти три рівні реалізації політичної ідеології: теоретико-концептуальний, програмно-директивний і практичний.

Теоретико-концептуальний. На цьому рівні формулюються основні положення політичної теорії, обґрунтовуються певні цінності та ідеали, які лежать в основі пропонованого типу суспільного устрою

Програмно-директивний. На цьому рівні соціально-філософські принципи й ідеали переводяться в конкретні політичні програми, гасла й вимоги політичних еліт, політичних партій.

Безпосереднім носієм цих програм й установок є політична еліта. Однак без специфічних організацій, що поєднують класи й соціальні групи та направляють їх зусилля, реалізація програм нереальна. Тому джерелом програм і директив виступають політичні партії, а також держави в особі державного апарату.

Практичний. Впровадження в суспільну свідомість певних ідеологічних установок у вигляді програм, гасел і вимог призводить до певного типу політичної поведінки. Сила тієї або іншої ідеологічної системи визначається ступенем освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їхнього втілення в практичні справи і вчинки широких верств населення. Таким чином, політична ідеологія з`являється як система світогляду і концепцій стосовно навколишнього світу, певне світорозуміння й у той же час система політичних орієнтацій та установок. Це одночасно навчання (доктрина), програма і політична практика.

Виступаючи одним із найважливіших компонентів політики, ідеологія відіграє важливу роль у соціальному житті, виконує в суспільстві наступні функції:

- Оволодіння суспільною свідомістю. Будь-яка ідеологія прагне залучити на свій бік якомога більшу кількість людей і направити їхню активність на реалізацію властивих їй цілей, завдань і пріоритетів. Здійснення цієї функції допускає наявність як органічної складової частини політичної ідеології критеріїв оцінки минулого, сьогодення й майбутнього в практичному житті суспільства.

- Прагнення ідеалізувати майбутнє. Політична ідеологія, як правило, не ставить завдання наукового обґрунтування свого змісту, своїх положень і висновків. Її завдання – збуджувати віру в правильність обраної окремою суспільною групою політичної, економічної й соціальної стратегії розвитку суспільства.

- Компенсація соціальної незадоволеності надією на благополучну зміну соціального буття. Це спричинено, з одного боку, тим, що політична ідеологія відображає дійсність у формі ідеалів і цілей, які погано погоджуються з науковим обґрунтуванням. А з іншого боку, практична перевірка положень політичної ідеології утруднюється складністю, різноманіттям і суперечливістю соціально-політичних процесів.

- Спрямованість на інтеграцію суспільства. Виражаючи інтереси певної соціальної групи або класу, політична ідеологія спрямована на обєднання суспільства в цілому. Найбільш яскраво інтеграційна функція проявляється в національних ідеологіях, що прагнуть згуртувати всіх представників націй на досягнення загальних цілей, особливо при протистоянні іншим націям або державам.

2. Історично першою світовою політичною ідеологією, що здобула значне поширення серед різних народів планети, посідає лібералізм (від лат. liberalis – вільний). Він сформувався на основі соціальних вчень Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск`є, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта, І. Канта та інших мислителів ХVIIXVIII ст., і досяг своєї найбільшої теоретичної систематизації та класичної завершеності в ХІХ ст.

Лібералізм – це ідеологічна та політична течія, яка об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод.

Ранній лібералізм виражав інтереси третього стану й, насамперед, буржуазії, яка боролася проти феодальних обмежень, утисків з боку знаті й абсолютистської держави.

Базові цінності класичного лібералізму містять у собі наступні положення:

- абсолютна цінність людської особистості й природна (від народження) рівність всіх людей;

- існування певних невідчужуваних прав людини, таких як право на життя, волю, справедливість;

- державотворення на основі загального консенсусу з метою збереження і захисту природних прав людини;

- саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку;

- релігійна віротерпимість і переведення моралі в приватну справу та ін.

У ході історії зміст ліберальної ідеології зазнав істотних змін і значно відрізняється залежно від періоду часу, конкретних країн і партій. У своїй завершеній, класичній формі лібералізм сформувався й затвердився в державному устрої Великобританії, США, Франції та в інших європейських країнах у другій половині ХІХ ст.

Однак уже на початку ХХ ст. політична практика ліберальних держав поставила під сумнів низку ліберальних цінностей та установок. В умовах глибокої класової та соціальної нерівності, проголошувана лібералізмом індивідуальна свобода й права особистості, багато в чому залишалися привілеєм заможних класів. Найбільшої гостроти суперечності в західних країнах досягли в 20-ті роки ХХ ст., які ввійшли в історію як «ера великої депресії». Економічні і соціальні стреси цих років вимагали перегляду теоретичних і політичних принципів ліберальної доктрини.

На зміну «класичному лібералізму» була розроблена концепція «нового» або «соціального» лібералізму.

У фундамент концепції «нового лібералізму» були покладені ідеї англійського економіста Д. Кейнса, що обґрунтовував необхідність контролю з боку держави за економічними процесами.

Гаслом «нового лібералізму» стала «держава загального добробуту» з її програмою допомоги найбільш незахищеним суспільним прошаркам на основі активного втручання держави в економічне життя через податки, державну власність, бюджет, планування. Характерною рисою «нового лібералізму» стала активна соціальна політика: доступне всім медичне обслуговування, безкоштовна шкільна освіта, розширення системи соціального забезпечення й т.д.

Після Другої світової війни на шляху реформування європейського суспільства лібералізм одержав «другий подих». Ліберальні партії знову стали реальною політичною силою в Англії, США, Німеччині, Японії, а також в інших індустріально розвинених державах.

Кризові явища в західному суспільстві в 70-х р. ХХ ст. поставили перед ідеологами ліберальної думки складне завдання: розробки нових підходів до соціальних, економічних, політичних проблем сучасного постіндустріального суспільства. Цю фазу у розвитку лібералізму відносять до неолібералізму.

Економічна платформа неолібералізму заснована на поєднанні механізмів вільного ринку з державним контролем за економічним життям. На зімну забороні державного контролю приходять заохочувальні заходи. Неоліберали розробляють програми роздержавлення власності, виступаючи за народну власність. Вони також вимагають вирішальної децентралізації державного регулювання, свого роду поділу функцій між вищими і нижчими органами державної влади.

Як і раніше, неолібералізм відстоює максимально можливу свободу, пріоритет інтересів і прав людини та родини перед соціальними групами, класами або державою.

Ідеологія політики лібералізму й нині має прихильників. Сучасний ліберальний рух нараховує понад 100 партій з чисельністю понад 3 мільйона членів, більшість яких об’єднані в Ліберальний Інтернаціонал, створений ще в 1947 р.

В Україні також кілька політичних партій, які дотримуються ліберальної ідеології. Але істотної підтримки виборців на виборах вони не отримують.

Консерватизм – це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримку існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей.

Термін «консерватизм» походить від латинського «conservo» – охороняю, зберігаю. Консервативна політична ідеологія виникла як реакція на ідеали, напрям думок, вимоги та реальні успіхи лібералізму, і насамперед, на радикальні ідеї й перетворення Великої французької революції 1789 р. Вперше термін «консерватизм» увів у науковий обіг французький пісенник Ф. Шатобріан, засновник журналу «Консерватор» (1818 – 1820 рр.). Найвідоміші представники раннього консерватизму – англійський мислитель і політичний діяч Е. Берк, французькі суспільні діячі Ж. Местр і Л. Бональд.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

- визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

- в економічній сфері акцент робиться на розвиток приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

- недоторканість, святість приватної власності;

- ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

- держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має морально-релігійні засади;

- політика підпорядкована релігійній моралі;

- функціонування суспільства врегулюють не лише закони, але й звичаї;

- переконаність про вроджену нерівність людей.

Консерватизм як ідейно-політична течія відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів і соціальних груп, становищу яких загрожують об’єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і часто погіршення соціального статусу.

У середині 70-х рр. ХХ ст. починає формуватися неоконсерватизм, який формувався в процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом.

У теоріях неоконсерватизм підкреслюються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.

Неоконсерватори виступають проти надмірного обкладання податками великого капіталу з метою перерозподілу засобів на користь незаможних верств населення. Будучи затятими супротивниками зрівняльного розподілу, вони вимагають скорочення державних соціальних програм. Консерватори переконані, що перетворення держави в «дійну корову» розбещує людину. Індивід повинен розраховувати на власні сили, а також на солідарну підтримку своїх родичів і співгромадян. Сучасна держава, на їхню думку повинна створювати рівні можливості, але не рівність результатів.

Одне із центральних місць у поглядах неоконсерватизм займають морально-етичні проблеми. Навіть чисто економічні програми розглядаються ними через призму моралі. Без відношення до праці як однієї з головних моральних цінностей не можна домогтися, на їхню думку, економічного зростання.

Зростання злочинності та наркоманії, розпад сім`ї, низька якість освіти, нехтування культурними традиціями, забруднення навколишнього середовища – ось проблеми, які вимагають, на думку ідеологів неоконсерватизм, негайного вирішення.

Основні ідеї неконсерваторів:

- формування міцної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

- допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

- сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності;

- у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед, економічна зацікавленість.

У цілому консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минуле.

Зараз неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі великі політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), але коло прихильників консерватизму розширюється.

У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

Найбільш впливовою світовою політичною ідеологією є соціалізм. Ідеї соціалізму виникли в глибокій давнині. Відповідно до них будувалося життя ранньохристиянських громад. Але своє теоретичне та ідеологічне оформлення соціалізм одержав тільки в Новий час у робота класиків утопічного соціалізму Т. Мора, Т. Кампанелли, Р. Олена, Ш. Фур`є, А. Сен-Сімона.

У середині ХІХ ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соціалізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Енгельс. На базі навчання К. Маркса й Ф. Енгельса сформувалася велика ідеологічна течія марксистський соціалізм. 

На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі течії: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рамках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрямки: комуністичний і соціал-демократичний.

Загальні цінності установки комуністичної й соціал-демократичної ідеології:

- ідея рівності і братерства всіх людей;

- заснована на рівності, соціальна справедливість;

- пріоритет суспільного над особистим;

- визнання необхідності енергійного втручання держави в регулювання суспільних відносин.

Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах між цими ідеологічними напрямками пролягла глибока прірва.

Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка акцентувала увагу на революційних методах побудови «світлого комуністичного майбутнього». Соціалізм розглядався як перша, нижча, незріла фаза комунізму – суспільно-економічна формація, для якої характерні:

- ліквідація приватної власності і експлуататорських класів;

- затвердження суспільної власності на засоби виробництва, та провідної ролі робітничого класу;

- здійснення принципу «від кожного – здібностями, кожному – за працею»;

- забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного розвитку особистості.

Реалізація цієї ідеології на практиці здійснювалася через соціальне насильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і політичної опозиції. У результаті цього соціалістичний громадський порядок протиставляв себе свободі та демократії. Це призвело не тільки до глибокої кризи та ліквідації самого порядку, але й до кризи уявлень про соціалізм.

У деяких країнах комуністична ідеологія виявилася здатною до реформування. Так, у Китаї, сприйнявши ряд ринкових, національних та інших ідей, які стали основою швидкого, динамічного економічного зростання й соціального розвитку.

Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася ідеологія соціал-демократизму, що стверджує:

- пріоритет мирних еволюційних засобів досягнення рівності й соціальної справедливості;

- відмову від насильницьких форм класової боротьби;

- пропаганду концепції соціального партнерства, залагоджування соціально-економічних суперечностей;

- активне державне втручання в економічне життя суспільства, перерозподіл прибутків на користь незаможних, розвиток державного сектора економіки й численних державних соціальних програм.

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який встановлюється  не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення зростання середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.

Соціал-демократична ідеологія є сьогодні політичною доктриною центристських сил, хоча зароджувалася вона як «ліва» ідеологія усередині марксизму. Пластичність теоретичних положень, які ніколи не мали ортодоксального характеру, дала їй можливість органічно змінюватися разом зі зміною соціальної дійсності.

Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеологію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтелігенції, підприємців.

Світова соціал-демократія – організована політична сила і координатором її діяльності виступає Соціалістичний Інтернаціонал. У статуті Соцінтерну відзначено, що ця організація поєднує партії, метою діяльності яких є демократичний соціалізм. Соцінтерн створений для зміцнення зв’язків між соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності та поширення зв’язків з іншими партіями.

Ідеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

- обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

- формулює мету і цінності нації як суб’єкта політичного процесу, дійової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний націоналізм, національний екстремізм і шовінізм. Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінність – у трактуванні її змісту та співвідношеннях з іншими ідеями та іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм – це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загальнолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріоритетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах, в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв’язанням інших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвитку. Такий націоналізм обумовлений історичною стадією розвитку тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю до загально цивілізаційних процесів, залучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивілізації.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із ліберальним конституційним ладом. У той же час він має певні відмінності у двох типах країн: там, де національна державність існує тривалий час і їй уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і певною мірою ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до емоцій.

Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завданнями, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального націоналізму.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів «своєї» нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших національних та етнічних груп.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самоутверджуються, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися панування над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологічного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політичного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціальні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в тих суспільних умовах, за якими вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближенню до цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.

Фашизм (від лат. fascio – пучок, в`язка) – ідейно політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності й догматизованого принципу соціальної справедливості.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії за часів правління Б. Муссоліні (1922 – 1945) та в Німеччині за режиму А. Гітлера (1933 – 1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохоплюючого контролю за особою в суспільстві в і`мя єдності та процвітання «великої раси», а також ведення війн. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може завоювати собі життєвий простір, має загинути, – заявляв А. Гітлер.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:

- на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу;

- заперечували поняття «клас» і «класова боротьба», а визнавали основними політичними поняттями – «раса», «нація», оскільки класи роз’єднують вищу спільність людей – націю;

- не визнавали жодних прав робітників, службовців.

Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працівників. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Основу формування фашистських або профашистських режимів в Італії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорсткою, напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи тими чи іншими способами державну владу, вождистські партії перетворювали державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування колоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.

Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо всіх політичних противників і представників «неповноцінних (як вони проголошували) рас», насамперед, євреїв. Вони оголосили непримиренну війну прогресивній культурі. Нацисти розв’язали Другу світову війну 1939 – 1945 рр., у ході якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов`ян та інших «неарійських народів».

Після розгрому Німеччини безславно впали фашистські режими  в інших європейських країнах.

Проте від фашизму людство ще вилікувалося. Модифікований повоєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у 60-х роках ХХ ст. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські організації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та Африці.

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народами. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставляють «кольоровим народам». Неофашисти США, наприклад, твердять про «перевагу англосаксонської раси».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів.

Висновки:

  1.  Політична діяльність завжди буває «осмисленою» на будь-якому рівні, починаючи від буденного розуміння мети і засобів політики і завершуючи цілісними концепціями стосовно використання політичної влади у відповідних цілях. Поглиблення процесу демократизації зумовлює зростання значення комунікативної функції політичної свідомості.
  2.  Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в конкретних політико-ідеологічних доктринах, у яких відбиваються прагнення тієї чи іншої групи осіб до влади й намагання сформувати громадську думку відповідно до цієї мети.
  3.  Лібералізм як політична доктрина, в основі якої – ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва, вельми популярний серед прихильників демократичного політичного устрою суспільства. Авторитет консервативної ідеології зумовлений умінням поєднати зрозумілі кожному й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної еволюції західного суспільства. Сучасні модифікації лібералізму й консерватизму дістали обґрунтування в неоліберальній і неоконсервативній доктринах.
  4.  Соціалізм і соціал-демократія як політичні доктрини досить поширені у світовій практиці. Не всі положення соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку дійсністю. Втім це не знецінює ключові тези марксизму про закономірну потребу творення суспільства, в якому буде подолане відчуження людини від праці, засобів виробництва. Йдеться про осмислення соціалізму як теорії та світоглядної концепції, що взаємодіє і розвивається з іншими вченнями й соціальними теоріями світової культури.
  5.  Фашизм як політичну ідеологію офіційно засудило світове співтовариство. Після розгрому нацистської Німеччини націонал-соціалістські організації оголошено поза законом, а їхні керівні органи визнано на Нюрнберзькому процесі злочинними. Проте  не слід недооцінювати впливу ідеології неофашизму. На сучасному етапі фашистські організації та групи діють у багатьох країнах світу. Останнім часом неофашистські організації активізувалися в країнах Західної Європи, зокрема в Австрії, ФРН, Франції.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи

  1.  Дайте визначення поняття «політична ідеологія», «політична доктрина». З`ясуйте причини появи ідеології.
  2.  Які функції здійснює політична ідеологія?
  3.  Назвіть характерні риси лібералізму та консерватизму як політичних доктрин.
  4.  У чому відмінність соціалізму й соціал-демократії як політичних ідеологій?
  5.  У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом?
  6.  Чому фашизм і націонал-соціалізм визначено як людоненависницькі ідеології?  
  7.  Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?

Дайте відповідь на тестові завдання

  1.  Яке із визначень розкриває сутність політичної ідеології?

А) система ідей, що відображають інтереси великих суспільних груп

Б) система знань про політичне життя країни

В) ідеї, що відображають програмні цілі партії

Г) об’єктивні знання про політичну сферу суспільного життя

  1.  Які з названих цінностей властиві лібералізму?

А) суспільна власність, рівність, народовладдя

Б) приватна власність, парламентаризм, плюралізм

В) культ традицій, приватна власність, елітизм

Г) свобода, справедливість, солідарність, соціальне партнерство.

  1.  Яка з ідей не властива соціал-демократичному рухові?

А) поєднання ринкових механізмів з державним регулюванням економіки

Б) соціальне партнерство, а не класова боротьба

В) революційна боротьба як шлях до демократичного соціалізму

Г) мирне співіснування держав з різним суспільним ладом

  1.  Ідеологія консерватизму надає перевагу інтересам:

А) особи

Б) колективу

В) лідера

Г) нації і держави

  1.  Яка з перелічених ідеологій акцентує увагу на необхідності поєднання механізму вільного ринку з державним контролем за економічним життям?

А) консерватизм

Б) фашизм

В) неолібералізм

Г) соціалізм

  1.  Яка з перелічених ідеологій особливо апелює до саморегулювання економіки за законами конкуренції і вільного ринку?

А) соціалізм

Б) консерватизм

В) лібералізм

Г) фашизм

  1.  Яка з перелічених ідеологій базується на переконанні про вроджену нерівність людей і недоторканість, святість приватної власності?

А) консерватизм

Б) фашизм

В) неолібералізм

Г) соціалізм

  1.  Що із переліченого є ознакою комуністичної ідеології?

А) релігійна віротерпимість

Б) підпорядкування політики релігійній моралі

В) ліквідація приватної власності

Г) відмова від насильницьких форм класової боротьби

  1.  Яка з названих ідеологій формувалася на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу?

А) консерватизм

Б) фашизм

В) неолібералізм

Г) соціалізм

Література:

  1.  Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / В. Андрущенко, Л. Губернський, М. Михальченко. – К., 2000.
  2.  Макаренко В. П. Главные идеологии современности. – Ростов н/Д., 2000.
  3.  Мигул І. Політична ідеологія: порівняльний аналіз. – К., 1997.
  4.  Политическая наука. Либерализм. Консерватизм. Марксизм. – М., 1998.
  5.  Політологія: Підручник / За наук. ред. А. Колодій. – К., 2000.
  6.  Політологічний енциклопедичний словник. – К., 2004.
  7.  Сирота Н. М. Современные политические идеологии. – Спб., 1995.

Словник ключових понять і термінів до модуля І

Аристократія – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

Біхевіоризм – психологічний напрям у політології та соціології, що орієнтує на вивчення проблем політики і політичних відносин крізь призму поведінки особи і груп.

Влада – 1) здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також здійснювати вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей за допомогою різноманітних засобів: права, авторитету, волі, примусу та ін.; 2) система державних органів.

Влада виконавча – одна із трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Влада законодавча – одна з трьох гілок державної влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.

Влада державна – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

Влада політична – здатність класу, групи або індивіда здійснювати свою волю у суспільному житті, опираючись на систему установ, організацій, законів, політичних відносин.

Влада судова – одна з трьох гілок державної влади, необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливлювати створення диктатури.

Геронтократія – наявність у владних структурах великої кількості людей похилого віку та їх участь в управлінні державою, партією чи урядом або правління політичних лідерів, які довгий час перебувають при владі.

Демагогія – форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.

Доктрина – систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне вчення, сукупність принципів, концепцій.

Еліта політична це певна група, прошарок суспільства, який концентрує у своїх руках державну владу й займає командні посади, керуючи суспільством.

Ідеологія політична – сукупність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності), яка містить теоретичне осмислення політичного життя і яка захищає її інтереси й цілі за допомогою політичної влади.

Консерватизм – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Легітимність влади – визнання суспільством законності, правочинності офіційної влади. Не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легальності влади.

Лібералізм – учення і суспільно-політична течія, яка робить установку на забезпечення свободи особистості, її прав і обмеження сфери діяльності.

Макіавеллізм – різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби (в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов'язаний з ім`ям італійського політичного діяча і мислителя Н. Макіавеллі.

Нацизм – назва німецького фашизму, що походить від назви Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини. Для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, марення про світове панування.

Націоналізм – світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних цінностей стосовно всіх інших.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства.

Неолібералізм – різновид класичного лібералізму, який трансформував ряд його ідей, зокрема розширив соціальні функції держави і межі її втручання в економічну і соціальну сфери.

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Олігархія – політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама керівна група. Термін було запропоновано Платоном і Арістотелем для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні».

Охлократія – 1) ситуація заколотів, погромів, безвладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масових варіантах.

Плутократія – 1) державний лад, за якого політична влада формально і фактично належить заможній верхівці панівних класів і структур, в якій центральне місце належить володарям фінансового капіталу; 2) панування багатіїв, які завдяки своєму багатству активно впливають на державні владні інституції, внутрішню і зовнішню політику держави.

Плюралізм – система влади, заснована на взаємодії та протилежності дій політичних партій і громадсько-політичних організацій.

Поділ влади – принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб.

Політичні відносини – реальні практичні відносини, взаємозв’язки соціальних суб’єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність – співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Політологія – це наука, яка містить в собі систему знань про політику, політичну владу, політичні відносини й процеси, про організацію політичного життя суспільства.

Популізм – загравання влади або політичних лідерів з народом для забезпечення своїй популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.

Прикладна політологія – галузь науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів практичного здійснення політики.

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта.

Соціал-демократія – ідеологічна і політична течія, яка пропагує концепції соціального партнерства, активне втручання держави  в економічне життя, перерозподіл прибутків на користь незаможних, розвиток численних державних програм і т. ін.

Соціалізм – вчення і теорія, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Теократія – форма державного правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.

Тимократія – за Платоном – тип державного устрою, схильний до безперервних війн.

Фашизм – 1) ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; 2) екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Змістовний модуль ІІ

Держава у політичній системі.

Вимоги до знань, умінь та навичок студентів

Другий модуль включає чотири теми, в яких розкриваються такі поняття політичної науки, як «політична система суспільства», «політичний режим», розглядаються основні інститути політичної системи: держава, партії, громадські обєднання і рухи, вибори і виборчі кампанії, а також політична культура як один із структурних елементів політичної системи суспільства.

Опанувавши матеріал другого модулю студенти повинні:

- визначити поняття «політична система суспільства»;

- мати уявлення про структуру політичної системи суспільства та її функції;

- знати основі типологічні ознаки сучасних політичних режимів;

- вміти аналізувати основні критерії виділення політичного режиму в окремий тип;

- характеризувати окремо демократичний, авторитарний і тоталітарний режими, визначати їх основні ознаки та різновиди;

- аналізувати особливості політичного режиму сучасної України;

- розрізняти типи партійних систем за різними критеріями;

- розуміти суть виборів як основного засобу делегування влади;

- розуміти соціальні функції виборів до органів політичної влади;

- розрізняти принципи організації виборчого права і принципи організації виборів;

- розуміти сутність основних виборчих систем, вміти пояснювати переваги і недоліки кожної з них;

- характеризувати виборчі системи, чинні в сучасній Україні;

- характеризувати прикметні особливості теорій походження та сутності держави;

- виділяти ознаки держави та окреслювати її найголовніші функції;
- аналізувати особливості різних форм державного правління та державного устрою;

- визначати поняття «правова держава» і описувати її основні принципи;

- розуміти причини виникнення політичних партій та їх цілі і функції в суспільстві;

- розрізняти політичні партії за такими критеріями як організаційна структура, методи і засоби їх діяльності, місце в системі влади та в політичному спектрі країни;

- розуміти сутність партійних систем і характеризувати їх різновиди;

- розрізняти громадянські організації і рухи та визначати їх вплив на політичні процеси;

- розкривати сутність і давати характеристику структурним елементам політичної культури, зокрема таким, як політичний досвід, політична свідомість, політична поведінка;

- аналізувати типи політичної культури;

- аналізувати найважливіші обставини і чинники, що впливають на політичну культуру українців.

ТЕМА № 4.

ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА. ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ.

План:

  1.  Поняття політичної системи. Структура й функції політичних систем.
  2.  Типологія політичних систем. Особливості політичної системи сучасної України.
  3.  Політичний режим: поняття й ознаки.
  4.  Політичні режими: демократичний й, тоталітарний, авторитарний.

Ключові поняття й терміни: політична система, інституціональна підсистема, нормативна підсистема. Комунікативна підсистема, культурна підсистема, функціональна підсистема, функції політичної системи, типи політичних систем, політичний режим, ознаки політичного режиму, демократія, тоталітаризм, авторитаризм.

Поняття «політична система», що відбиває стан політичного життя суспільства, політичних явищ і процесів у певній цілісності та усталеності, було введено в політологію в 60-х рр. ХХ ст. Саме в цей час із усією очевидністю стало ясно, що функціонування суспільства не зводиться лише до діяльності його інститутів, і, тим більше, не пояснюється марксистською концепцією, відповідно до якої політична організація суспільства базується на принципах залежності від певної соціально-економічної формації, а політична практика пояснюється виключно з позицій класового підходу.

Відбиваючи нову наукову парадигму, системний підхід став ключовим для розуміння політики в сучасному світі, відкривши можливості для дослідження політичного життя в його нерозривній цілісності, взаємозв’язку та взаємозалежності.

1. Світ, що оточує людину, як і сама людина, має системний характер. Система – це певним чином впорядкована сукупність взаємодіючих елементів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети. Вона має головний системоутворюючий елемент та володіє особливими якостями, які не властиві її структурним складовим. Система взаємодіє із середовищем, у процесі чого поповнюється речовиною, енергією та інформацією і виконує стосовно нього певні функції.

Поняття «система» виступає ключовим і для розуміння політики в сучасному світі. Власне, й політологія визначається саме як наука про сутність, форми й закономірності виникнення, функціонування і розвитку політичних систем.

У політологію поняття «політична система» було введено в 50-х роках ХХ ст. американським політологом Д. Істоном, що створив теорію політичної системи. Він визначав, що політична система – це певний механізм функціонування влади, що визначає порядок розподілу ресурсів і цінностей. Разом з іншими американськими вченими – Г. Алмондом, К. Дойчем – Д. Істон вважається автором класичної теорії «політичної системи».

Системний підхід вносить до політичного аналізу ідею багатоканальної, багатофакторної обумовленості. Вона базується на тому, що поряд з економічними чинниками та соціальними інтересами, а інколи і всупереч їм, політичні події та інститути залежать також від культурного середовища, від національного менталітету, від традицій і звичаїв, від структури пануючих у суспільстві цінностей, від геополітичних умов, від ситуативного складу різних подій та інших обставин.

Поняття «політична система» ємкісне за змістом. Політичну систему можна визначити як сукупність політичних інститутів, суспільних структур, норм і цінностей, а також їхніх взаємодій, у яких реалізується політична влада й здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включаються не тільки політичні інститути, які безпосередньо беруть участь у політиці (держава, партії, лідери та ін.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення й опосередковано впливають на політичний процес. Призначення всіх зазначених політичних і суспільних інститутів (у їхньому політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, матеріальні, технологічні та ін.) і спонукати населення до прийняття цього розподілу як обов’язкового для всіх.

Обмін ресурсами й взаємодія політичної системи із зовнішнім середовищем здійснюється за принципом «входу» й «виходу».

Таким чином. При побудові теоретичної моделі політичної системи використовуються чотири базові категорії: «політична система», «навколишнє середовище», «реакція системи», «зворотній зв`язок». Відповідно до цієї моделі, механізм функціонування політичної системи містить у собі чотири фази:

  1.  «Вхід» («введення») – вплив на політичну систему навколишнього середовища у формі вимог і підтримки.
  2.  «Конверсію» («перетворення») – реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення.
  3.  «Вихід» («висновок») – здійснення ухвалених рішень у формі конкретних дій системи.
  4.  «Зворотній зв'язок» – вплив дій системи на навколишнє середовище з метою формування на «вході» певних вимог і забезпечення підтримки.

За даною моделлю, у систему ззовні надходять вимоги (думки індивідів з приводу розподілу цінностей у суспільстві: безпека, соціальний захист, освіта, медичні послуги та ін.), що послабляють політичну систему, і підтримка (матеріальні й нематеріальні ресурси – податки, виконання обов’язків, правомірна поведінка, участь у виборах і референдумах та ін.), що підсилює систему.

 Введення інформації складається з виявлення і аналізу існуючих інтересів (функція артикуляції інтересів), їх узагальнення та інтеграції (функція агрегування інтересів), що виконують групи інтересів. Громадські організації та політичні партії, які формулюють і узагальнюють вимоги населення. Велике значення має й функція політичної комунікації, що забезпечує поширення політичної інформації між елементами політичної системи, системою та навколишнім середовищем.

Політична система переробляє вимоги, що надійшли до неї, і підтримку на рішення по розподілу цінностей (закони, розпорядження, інші норми) та виконує на підставі ухвалених рішень дії, відповідно до вимог суспільства. Функція конверсії (перетворення інформації) полягає у встановленні норм, правил (законодавча діяльність), а функція виведення – у застосуванні цих норм, виконанні конкретних дій (виконавча діяльність), а також у здійсненні контролю за дотриманням встановлених норм і застосуванні санкцій у випадку їх порушення (правоохоронна, контрольно-наглядова діяльність).

Для підтримки стабільності в суспільстві рішення та дії системи на «виході» повинні відповідати вимогам і підтримці на «вході». Саме на підтримку рівноваги системи спрямовані механізми зворотного зв`язку (цінності та настанови політичної культури, ідеологія, політична соціалізація, рекрутування політичної еліти та ін.).

Політика, будучи відносно самостійною сферою, являє собою стійку взаємодію складових її елементів. Причому відносини між ними мають характер взаємозалежності. Це означає, що зміни в діяльності якого-небудь елемента призводять до змін у функціонуванні всієї системи. Сама політична система складається з підсистем, які й утворюють цілісність.

Основний елемент політичної системи – інституціональна підсистема. Вона являє собою сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), що виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових.

Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Максимально концентруючи у своїх руках владу й ресурси, вона розподіляє цінності й спонукає населення до обов’язкового виконання своїх рішень.

Крім держави, до інституціональної підсистеми входять як політичні організації – партії, суспільно-політичні організації й рухи та ін., так і неполітичні організації, що мають значні можливості вплинути на владу й суспільство. До таких, у першу чергу, можна віднести засоби масової інформації й церкву.

Зрілість інституціональної підсистеми визначається ступенем диференціації й спеціалізації ролей і функцій її структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби й вимоги населення.

Інститути влади й впливу виконують усілякі функції на основі різних норм – політичних, правових, моральних та ін. вся сукупність норм, що регулюють політичні відносини, становить нормативну підсистему. Політичні й правові норми закріпляються в конституціях, статутах і програмах партій, правових актах, а також у постановах, рішеннях, наказах владних органів. Через політичні норми владні структури доводять до відома суспільства свої цілі, визначають бажану модель поведінки.

Політичні норми знаходять своє відображення також і в існуючих політичних традиціях, обрядах і звичаях. Причому останні часом виконуються навіть більш старанно, ніж норми, закріплені законодавством.

Політичні і правові норми регулюють політичні відносини, надаючи їм упорядкованість, визначаючи бажане й небажане, дозволене й не дозволене з погляду зміцнення політичної системи.

Дотримуючись таких формальних і неформальних правил, політичні суб’єкти вступають у взаємовідносини. Форми подібних взаємозв’язків, заснованих на згоді або конфлікті (наприклад, між особистістю й державою, політичною системою різних країн), їхня інтенсивність і спрямованість створюють комунікативну підсистему. Система комунікацій характеризує відкритість влади, її здатність вступати в діалог, прагнути згоди, реагувати на актуальні вимоги різних груп, обмінюватися інформацією із суспільством.

Політичні взаємодії обумовлюються характером культурно-релігійного середовища, її однорідністю. Сукупність субкультур, релігійна система, що визначає пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичного поводження, політичну ментальність, становлять культурну підсистему. Вона надає загальнозначущі оцінки політичним діям, відносинам різних суб’єктів, стабілізує суспільство й виступає основою взаєморозуміння й згоди. Чим вище ступінь культурної однорідності, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів.

Бажані моделі суспільства, відображенні в системі культурних цінностей й ідеалів, визначають сукупність способів і методів реалізації влади. Дана сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Перевага методів примусу або згоди в реалізації владних відносин визначає характер взаємин влади й громадянського суспільства, способи його інтеграції й досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери зв’язані відносинами взаємозалежності. Взаємодіючи одна з одною, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, сприяють ефективній реалізації її функцій у суспільстві.

Політична система покликана забезпечити стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи із цього, можна визначити наступні функції політичної системи, використовуючи класифікацію американських політологів Г. Алмонда й Дж. Пауелла:

- функція політичної соціалізації  (придбання політичних знань, залучення до політичних цінностей);

- функція політичного реагування (реакція на імпульси, що надходять ззовні або з середини системи);

 - функція політичного рекрутування (підготовка та відбір політичних лідерів, еліт);

 - мобілізаційна функція (мобілізація ресурсів для виконання завдань системи);

 - дистрибутивна (розподільча) функція (розподіл політичною системою благ, послуг та статусів);

 - регулятивна (управлінська) функція (управління, координація поведінки індивідів та груп).

2. Історичні та сучасні політичні системи країн світу можна класифікувати за різними ознаками. Основною з них є тип політичної влади, адже влада – головний системоутворюючий компонент політичної системи. За джерелом і характером політичної влади політичні системи поділяють на демократичні, авторитарні і тоталітарні. На механізм функціонування політичної системи помітно впливають кількість і сила політичних партій (наявна партійна система). Враховуючи цей чинник, політичні системи можна поділити на одно-, дво- і багатопартійні. Г. Алмонд, беручи за критерій особливості політичних культур, виділив англо-американську, континентально-європейську, до індустріальну (частково індустріальну) та тоталітарну політичні системи. Прихильники марксистської теорії основним принципом класифікації висувають класовий характер влади і тип суспільно-економічної формації. На цій підставі політичні системи поділяють на рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну. Політичні системи, крім наведеної типології, можна поділяти на відкриті й закриті, консервативні та динамічні, прогресивні й реакційні, стабільні та перехідні.

Політична система сучасного українського суспільства належить до перехідного типу. Це – пострадянська, посткомуністична, посттоталітарна політична система, яка має «родимі плями» минулого суспільного ладу. Разом з тим, це політична система з демократичною політичною орієнтацією, що закріплена в Конституції України, багатопартійна, відкрита для реформ. Вона поєднує прикмети командно-змагальної та соціопримирливої системи, синтезує традиції східноєвропейської і західноєвропейської політичної культур.

Основними завданнями подальшого розвитку сучасної української політичної системи є:

- побудова демократичної, правової та соціальної держави з ефективно діючим парламентом, урядом, незалежними судовими органами, чітким розподілом повноважень кожної з гілок політичної влади;

- формування зрілого громадянського суспільства як сукупності вільних громадян та їх самодіяльних організацій, особливо профспілок і політичних партій;

- утвердження принципів народовладдя, законності, політичного та ідеологічного плюралізму, прав опозиції, гласності та інших засад демократичної політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, йде від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, конституційний склад якої – чотириста п’ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Обирається вона на 5 років, працює в режимі чергових і позачергових сесій.

Згідно Конституції, главою держави з правом виступати від її імені є президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він формується Верховною радою України і Президентом України.

Конституційний Суд України, як єдиний орган конституційної юрисдикції України, покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень.

Виняткову роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії як добровільні обєднання громадян. Вони виражають інтереси певних соціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішно справлявся з трьома найважливішими функціями – передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

З точки зору особливостей загальносистемних якостей, політична система України характеризується як:

- відносно стабільна (на поверхні система), яка спроможна легко трансформуватися в нестабільну внаслідок поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в т.ч. у середині державного механізму;

- система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньо сприятлива до соціальних новацій;

- молода самостійна система, яка фактично не має достатньо ефективних сучасних традицій і досвіду самостійного функціонування;

- централізована з деякими елементами регіоналізації та децентралізації;

- система, що діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації.

Суспільство об’єктивно зацікавлено в розвитку політичної системи та її окремих структурних елементів.

3. Якщо поняття «політична система» характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв’язок державних і недержавних інститутів, цінностей і норм, то категорія «політичний режим» відбиває функціональний аспект політичної системи.

Політичний режим – це система засобів, методів і способів здійснення політичної влади в суспільстві. Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Виходячи з цього, говорять про справжню картину принципів організації політичного устрою суспільства. Політичний режим характеризує певний політичний клімат, що існує в тій або іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.

У науці існує два підходи до трактування режиму: юридичний – робить акцент на формальні норма і правила запровадження влади інститутами держави, і соціологічний, який опирається на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада і котрі тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій та ін. Найбільш адекватним засобом відображення політичного режиму є другий підхід. Він дозволяє як агентів влади розглядати не тільки уряд і офіційні структури, але і всі соціальні сили, котрі реально впливають на прийняття і здійснення рішень.

Наведене визначення політичного режиму найбільш загальне уявлення про дане поняття. Для більш широкого й конкретного уявлення про політичний режим у певній країні варто проаналізувати основні ознаки політичного режиму:

- ступінь участі народу в механізмах формування політичної влади, а також самі способи такого формування;

- співвідношення прав і свобод людини й громадянина із правами держави, гарантованість прав і свобод особи;

- співвідношення між законодавчою й виконавчою гілками влади;

- політичне і юридичне становище та роль у суспільстві «силових» структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки та ін.);

- місце й роль недержавних структур у політичній системі суспільства;

- характер взаємин між центральними й місцевими органами влади й управління;

- положення засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві й прозорості державного апарату;

- домінування певних методів (переконання, примусу та ін.) при здійсненні державної влади.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера й особливостей правлячої еліти, історичних і соціокультурних традицій, політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок загальних зусиль багатьох суб’єктів політичного процесу й не може бути встановлений конституціями або іншими законами.

Існує багато класифікацій політичних режимів. Кожна з них є умовною, оскільки «чистих» політичних режимів у політичній практиці не існує. Залежно від особливостей методів і засобів державного віолодорювання розрізняють два полярних режими – демократичний й антидемократичний. Саме до безлічі цих різновидів можна звести все різноманіття політичних режимів. Крім того, антидемократичні режими ділять, зазвичай на тоталітарні й авторитарні.

4. Поняття «демократія» означає народовладдя, влада народу. Однак ситуація. За якої весь народ здійснював би політичне володарювання, поки що ніде не реалізована. Це швидше ідеал, те, до чого потрібно всім прагнути. Тим часом є ряд держав, які пішли в цьому напрямку вперед за інших (Німеччина, Франція, США, Швейцарія, Англія) і на які найчастіше орієнтуються інші держави.

Багатогранність терміну «демократія» обумовлена розвитком людського суспільства. Спочатку демократія розглядалася як пряме правління громадян, на відміну від правління монарха або аристократії. Однак уже в античності демократія вважалася «гіршою формою» правління. У той час вважали, що низький рівень культури громадян грецьких полісів-держав дозволяв правителям маніпулювати подібним «народовладдям». Тому-то режими демократії не існували довго й переходили в охлократію (влада натовпу), а ті, у свою чергу, породжували тиранію. Виходячи із цього, Арістотель не бачив розбіжностей між демократією й охлократією й негативно ставився до демократії. Його оцінка демократії, а також відсутність реальних умов для її практичного втілення вплинули на подальшу долю даної форми держави: демократія сприймалася негативно й була витіснена з політичної арени.

Новий етап становлення концепції демократії починається з Великої французької революції – саме вона дала поштовх до розвитку демократії як напрямку суспільно-політичної думки, яка формулює цілі соціально-політичного руху, що відкидає монархію й елітарність.

Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму (плебісцитарну) і представницьку (репрезентативну).

До форм прямої демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів і т.п. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька демократія – це коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право приймати рішення, але реалізовують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. Носіями представницької демократії є парламенти, інші виборні органи влади, як у центрі, так і на місцях.

Жодна з цих форм в «чистому вигляді» не існує, але в умовах демократичного режиму вони проявляються обидві.

Основні ознаки демократичного режиму:

  1.  Визнання народу джерелом влади, сувереном у державі. Народний суверенітет виражається в тому, що саме народу належить установча, конституційна влада у державі. Народ вибирає своїх представників і може періодично змінювати їх; у ряді країн має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.
  2.  Вільне волевиявлення народу на виборах, виборність органів державної влади. Цей принцип розглядається як ключова умова демократичного режиму. Він передбачає можливість вільних і чесних виборів, що виключають будь-якій примус і насильство. Всі особи, що контролюють владні структури, повинні бути обрані на основі встановлених законом процедур і періодично, через чітко встановленні строки переобиратися. Виборці повинні мати право й можливість для відкликання своїх представників.
  3.  Пріоритет прав і свобод людини й громадянина над правами держави. Органи державної влади покликані захищати права й свободи людини, які індивід одержує при народженні. Він має також цивільні права й політичні свободи, у тому числі право на життя, свободу й безпеку особистості, на рівність перед законом, на громадянство й участь у керуванні своєю країною, на невтручання в особисте й сімейне життя й т.д.
  4.  Громадяни мають великий обсяг прав і свобод, які не тільки проголошуються, але і юридично закріплені за ними. У демократичних державах діє правовий принцип «усе, що не заборонено - дозволено».
  5.  Чіткій поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Вищий законодавчий орган країни – парламент наділений надзвичайним правом видавати закони. Цей орган влади має роль верховенства й, отже, існує потенційна небезпека надмірної концентрації в ньому політичної влади. Тому в умовах демократичного політичного режиму три галузі політичної влади врівноважують одна одну. Зокрема, вища виконавча влада (президент, уряд) має право законодавчої, бюджетної, кадрової ініціативи. Президент має право вето на рішення, прийняті законодавчими органами. Судова влада має повноваження скасувати рішення як законодавчої, так і виконавчої влади.
  6.  Поліція, спецслужби й армія – виконують функції забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки держави й суспільства. Їхні дії регулюються й обмежуються чинністю закону. Основні функції з підтримки правопорядку належать не армії й спецслужбам, а поліції й судам.
  7.  Політичний плюралізм, багатопартійність. При демократичному режимі функціонує багатопартійна система, при якій одна партія може змінити у владі іншу на законних підставах у результаті виборів. Усі політичні партії повинні бути поставленні в рівні правові умови в боротьбі за голоси виборців і за своє представництво в органах державної влади. Відповідно до результатів виборів політичні партії, що набрали більшість голосів виборців, одержують право формувати органи влади й статус правлячої партії. Ті, що програли на виборах одержують статус опозиційної партії. Здійснюючи свою місію, опозиція виступає із критикою органів влади. Вона висуває альтернативну програму. Опозиція контролює владу через діяльність своїх фракцій і блоків у парламентах, у своїх засобах масової інформації.
  8.  Влада в державі здебільшого заснована на переконанні, ніж на примусі. При прийнятті політичних рішень переважають процедури пошуку компромісу й консенсусу.

Перераховані принципи демократичного режиму можуть створити ідеалізований образ демократії. Звичайно, переваги демократії, а отже, демократичного політичного режиму очевидні й незаперечні. Однак у демократії є й уразливі сторони й недоліки.

Демократію іноді іронічно визначають як «панування більшої частини суспільства над кращою», при якій процвітає політичний дилетантизм, відбувається засилля посередності. Демократія не гарантує від приходу до влади людей корисливих, з низькою культурою й мораллю, але з витонченим розумом і популістськими засобами.

Зрозуміло, демократія – явище не ідеальне, але, незважаючи на всі недоліки, вона краща й найсправедливіша форма правління з усіх відомих. Повною протилежністю демократичному режиму є тоталітарний режим, або тоталітаризм.

Тоталітаризм – політичний режим, який характеризується насильницьким політичним, економічним та ідеологічним пануванням правлячої верхівки, організованої в цілісний бюрократичний партійно-державний апарат на чолі з вождем і тотальним контролем над всіма сферами суспільства загалом та кожною людиною зокрема.

На відміну від демократичного і авторитарного політичних режимів, які були способом організації суспільно-політичного устрою суспільства протягом всієї державної і політичної історії людської цивілізації, тоталітарний політичний режим виник тільки в ХХ ст. Проте, тоталітарні ідеї і концепції беруть свій початок з політичних теорій стародавнього світу. Як спроби пошуку кращого суспільного устрою вони існували і були характерні для всіх етапів розвитку суспільно-політичної думки. Свого найбільшого розвитку вони набули в ХІХ – ХХ ст. в умовах становлення і розвитку індустріального суспільства, яке створило систему масових комунікацій, зробило технічно можливим ідеологічну індоктринацію (насильне впровадження ідеологічної доктрини), тотальний і всезагальний контроль над особистістю. Зміцніла і сама держава, розширились її соціальні функції. Зростання елементів раціональності, організованості суспільного життя, успіхи в розвитку науки, техніки і освіти створили ілюзію можливості переходу до раціонально організованої і тотально керованої форми життя в масштабах всього суспільства, що могла реалізувати всесильна і всепроникна державна влада.

Термін «тоталітаризм» увійшов у широкий науковий і загальний вжиток у кінці 20-х років ХХ ст. В політичну лексику цей термін було введено італійським вченим і політичним діячем, ідеологом фашизму Д. Джентіле. З цього часу поняття «тоталітаризм» ввійшло в пропагандистський, політичний, а згодом і в науковий лексикон.

Однією з головних ознак тоталітаризму є ідеологізація всіх сторін суспільного життя, прагнення підпорядковувати єдино «вірній» теорії з допомогою планування всі політичні, економічні, соціальні процеси. За своїм змістом тоталітарна ідеологія завжди революційна, вона обґрунтовує необхідність формування нового суспільства і людини на основі добре обґрунтованої «світлої» мети, ідеї, навколо якої  інтегрується все суспільство і в яку повинні вірити всі. Така ідея проголошує прихід нового щасливого ладу, якого ще не було в історії (наприклад, «тисячолітнього рейху» в Німеччині, чи «пролетарського братерства пригноблених» в СРСР). Вся основа тоталітарної ідеології базується на певних соціальних міфах, наприклад, про капіталізм і комунізм, керівній ролі робітничого класу, винятковості і зверхності арійської раси тощо. Ці міфи не підлягають критиці, набувають характеру релігійних символів, служать основою раціонального обґрунтування всіх суспільно-політичних подій.

Тоталітарна ідеологія пронизана патерналістським духом, «батьківським» ставленням вождів, які досягли соціальної «істини», до недостатньо  «просвітлених» мас. Ідеологія, як єдино вірне вчення, носить обов’язків для всіх характер (у нацистській Німеччині був прийнятий спеціальний закон, який закріплював єдину для всіх німців ідеологію). Тоталітарне суспільство створює могутню машину ідеологічної обробки населення, маніпулювання масовою свідомістю, політична пропаганда ритуалізується, набуваючи рис релігійного культу. Провідником офіційної ідеології виступає єдина партія нового, тоталітарного типу, яка, прийшовши до влади, зрощується з державними інститутами, концентрує всю повноту влади, насильницьким шляхом впроваджує ідеологію в життя, забороняючи при цьому всі інші партії. Існування єдиної партії є невід`ємною рисою у функціонуванні тоталітарних режимів.

Другою важливою і характерною ознакою тоталітарних систем, що, очевидно, безпосередньо пов’язана з першою, є монополія влади на інформацію, повний контроль над засобами масової інформації і жорстка цензура не тільки політичних видань, але і літературно-мистецьких та інших. Звідси і нетерпимість до інакодумства, ідейні противники розглядаються як політичні вороги. Про важливість цієї риси свідчить і те, що політика гласності в період перебудови стала першим кроком на шляху демократизації радянського суспільства, а в подальшому сприяла падінню авторитету КПРС і влади. Тоталітарний режим повністю ігнорує і відкидає громадську думку, замінюючи її офіційними політико-ідеологічними оцінками; основи загальнолюдської моралі, яка повністю підпорядковується офіційній ідеології.

Наступною важливою ознакою тоталітаризму є надцентралізація влади, створення механізму владних структур на однопартійній основі на чолі з одноособовим лідером («фюрером», «вождем»), із жорстокою субординацією і дисципліною. Характерною особливістю цього є відміна або призупинення на невизначений строк дій конституції і законів, зосередження законодавчої, виконавчої і судової влад в одних руках, тобто перехід від принципу розподілу влад до єдності. Це викликано постійними і частими змінами в усіх сферах суспільно-політичного і економічного життя, а також необхідністю утвердження режиму і подальшою реалізацією відповідних ідей і цілей. Важливою рисою тоталітарних систем є відмова від федералізму в організації державного устрою. СРСР був організований як унітарна держава, що приводило до гострих суперечок між центральним керівництвом упродовж 20-х – поч. 30-х рр., поки Й. Сталіну не вдалось остаточно уніфікувати країну. Прийшовши до влади, А. Гітлер ліквідував федеральне самоуправління, введене Бісмарком.

Визначальною ознакою тоталітарних режимів є використання насильства і терору у великих масштабах, що здійснюють військові і напіввійськові структури, секретна поліція. Використання військового чи поліцейського терору для наміченої цілі є необхідне і повністю виправдане навіть з юридичного боку, з точки зору лідерів. Для цього створюються спеціальні концентраційні табори, збільшується число тюрем, провадяться масові депортації. Спочатку насильство спрямоване на знищення «внутрішніх» ворогів, як наприклад, залишків контрреволюції і буржуазії в СРСР чи євреїв у Німеччині, внутрішні вороги часто пов`язуються з зовнішніми ворогами. В не тоталітарних країнах не існує аналогів того, щоб у мирний час держава використовувала проти своїх громадян терор і насильство в таких масштабах, як це було в Радянському Союзі і Німеччині. Використання органів насильства не є притаманним лише тоталітарним режимам, воно пов’язане з традиціями попередніх політичних формацій, але в тоталітарному суспільстві вони перетворюються в інструмент терору, перестають функціонувати в режимі юридичних норм і права, діють безкарно, підпорядковані, як правило, вищій верхівці партії і режиму і їм підзвітні. Характерним для тоталітарних держав є не кількість поліцейських служб, а масштаби їхнього функціонування, охоплення своїм контролем суспільства. Поряд з пошуком суб’єктів внутрішнього насильства, існує і пошук зовнішніх ворогів, зовнішнє насильство. В сфері міжнародної політики і відносин всі режими, як тоталітарні, так і не тоталітарні, використовують однакові методи і способи функціонування, тому що діють в однакових міжнародних умовах, але в тоталітарних державах зовнішнє насильство використовується для маскування внутрішнього. Масовий терор, залякування населення, страх – важливі джерела ресурсів управління тоталітарним суспільством.

Відмінною від інших режимів ознакою для тоталітарних є характерна повна політизація суспільства, мобілізація якомога більшої його частини для участі в політичному житті. Це досягається створенням громадських організацій, які охоплюють своїм впливом і контролем переважну частину населення, а також забороною або приведенням до порядку організацій, опозиційних режимові. Тоталітарна політична система претендує на вираження народної волі, прагне бути втіленням найвищої демократії, для чого організуються різноманітні акції демонстрування всенародної підтримки, які не впливають на процес прийняття політичних рішень, а є їхнім результатом. Широко використовуються й інші форми безальтернативної демократії, як наприклад, організація виборів, де кількість виборців, які обирають, як правило одного кандидата, досягає 100%, що спостерігалося в Німеччині та Радянському Союзі. Як відомо, в демократичних країнах ця цифра складає 40 – 80%.

Особливою ознакою тоталітаризму є його прояви в соціально-економічному житті держави. Тоталітаризм створює адекватну собі соціальну структуру, проголошує винятковість певного класу. Як це було в СРСР, чи раси, нації – в Німеччині, на основі цього знаходить собі масову соціальну опору. Відповідно, це приводить до поділу всіх людей на своїх і чужих, існування внутрішніх і зовнішніх ворогів – буржуазії, світового імперіалізму в СРСР чи євреїв у Німеччині. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова люмпенізація населення, при якій індивід попадає в тотальну залежність від держави, без якої більшість людей не може одержати засобів існування, роботи, житла, освіти і т.д. Водночас з ломкою старої соціальної структури відбувається формування нової, диференціація суспільства в залежності від наділення реальною владою або впливу на неї, що є основою соціальної стратифікації, економічних і соціальних привілеїв. Утворюється номенклатурний панівний клас, який, за словами критика радянського тоталітаризму, одного з колишніх лідерів Союзу комуністів Югославії М. Джіласа, був «новим класом, партійною бюрократією, яка володіє монополією на владу, ідеологію, власність». Саме цей новий номенклатурний панівний клас є головною соціальною опорою тоталітарного режиму, отримуючи за це різні економічні, соціальні, матеріальні пільги і привілеї.

Важливими економічними рисами тоталітарних систем є регулювання з єдиного центру економічного життя, одержавлення господарської діяльності, соціальне обмеження, повне або часткове усунення приватної власності, ринкових відносин, планування і командно-адміністративні методи управління. Держава стає монополістом у розпорядженні всіма суспільними ресурсами і, врешті-решт, самою людиною. Характерною особливістю як у нацистській Німеччині, так і в сталінськім СРСР було використання позаекономічних методів і засобів в економіці (праця ув’язнених, суворі адміністративні методи примусу і впливу, т. зв. «соціалістичні змагання» в СРСР).

отже, найхарактернішою ознакою тоталітарних режимів є наявність єдиної ідеології і ідеологізація всіх сторін суспільного життя з метою побудови «нового» суспільного устрою. Прийняття державою єдиної ідеології веде до утвердження панування єдиної партії, яка є носієм даної ідеології, зрощується з державним апаратом, формуючи однопартійну політичну систему, в якій немає місця опозиції, інакодумству, плюралізму, існуванню опозиційних партій, ідеологій. Відповідно для цього встановлюється контроль над засобами масової інформації і їх жорстка цензура, що поширюється і на інші сторони духовного життя суспільства. Все це забезпечує легітимність існуванню режиму, авторитет вождя, партії, політичної влади.

Наявність панівної ідеології, що визначає зміст і діяльність тоталітарних режимів, дає змогу типологізувати їх на ліві (комуністичні) і праві (нацизм, фашизм).

Історично першою і класичною формою тоталітаризму був соціалізм радянського зразка в період правління Сталіна. Цей різновид тоталітаризму більше як інші типи виражав основні ознаки цієї суспільно-політичної системи, так як була ліквідована приватна власність, що означало остаточну ліквідацію всякої автономної особистості, абсолютну владу і волю держави. Виникнення і існування радянської комуністичної держави вплинуло на формування тоталітарних режимів в інших країнах, зокрема в Італії та Німеччині в 20 – 30-х рр. ХХ ст.

Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 р. Необхідно зауважити, що тут тоталітарні риси були виражені недостатньо. Італійський фашизм прагнув у своїх ідеях не до будови «нового» суспільства, а до відродження величі Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендував на забезпечення колективної ідентичності на культурній або етнічній основі, відновлення чи очищення т.зв. «народного духу», ліквідацію масової і організованої злочинності. Масштаби тоталітаризму в Італії визначались позиціями найбільш впливових кіл – короля, аристократії, офіцерства, церкви, що в значній мірі обмежувало вплив і діяльність правлячої партії. Коли приреченість стала очевидною, власне ці кола змогли усунути Муссоліні від влади.

Третім різновидом тоталітаризму був націонал-соціалізм у Німеччині. Як реальний політичний і суспільний устрій він виникає в 1933 р., після призначення А. Гітлера рейхсканцлером. Націонал-соціалізм має подібності з фашизмом, проте це не дає можливості його повного ототожнення з ним, що нерідко зустрічається в науковій і публіцистичній літературі, коли і сам термін «фашизм» вживається як синонім до націонал-соціалізму. Власне фашистський рух був ліквідований Гітлером у Німеччині протягом 1934 – 1935 рр. Тоталітаризм у формі фашизму є дещо іншим явищем, ніж тоталітаризм нацистський. Фашизм в Італії можна визначити як філософсько-політичну, крайнє консервативну течію, що характеризувалась авторитаризмом і тоталітаризмом, культом держави корпоративного типу. В ідеології націонал-соціалізму, на першому місці було поняття раси, а не поняття держави, що відзначалось в італійському фашизмі. Для нацизму не було характерним явище корпоративно-синдикалістський тоталітаризм. Нацизм мав ряд ознак лівого руху, запозичень у радянського комунізму, насамперед революційні і соціалістичні компоненти, форми організації тоталітарної партії і держави, систему концентраційних таборів для інакодумців і надуманих «ворогів». У цей же час у нацистській ідеології місце класу займає нація, місце класової ненависті – расова. Якщо в комуністичних системах вістря агресивності направлене перш за все всередину у країни, проти власного народу (класового ворога), то в націонал0соціалізмі і фашизмі – назовні. Проти інших народів. Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму також чітко виражені в їхніх цілях: комунізм, відродження імперії, світове панування арійської раси; соціальних пріоритетах – робітничий клас в СРСР, нащадки римлян в Італії, арійська раса в Німеччині. Як бачимо, тоталітарні держави так чи інакше примикають до трьох основних різновидів тоталітаризму, хоча всередині кожної з цих груп існують відмінності.

Необхідно зазначити і те, що є позитивні риси і в тоталітаризмі. В умовах тоталітарного режиму можлива швидка мобілізація народу на вирішення важливих завдань. За короткий період країна може досягти високих результатів у соціально-економічній сфері. Інша справа, якою ціною. В СРСР це було досягнуто працею мільйонів в’язнів ГУЛАГУ, штучним голодомором в Україні під час масової колективізації.

Авторитаризм є різновидом автократичного (недемократичного) політичного режиму, при якому політична влада здійснюється конкретним суб’єктом (групою, партією, класом) при мінімальній участі народу.

Авторитаризм має, на відміну від демократії, багату політичну історію. До неї можна віднести азійські сатрапії, стародавні тиранії, деспотії, олігархії, абсолютистські монархії Середньовіччя і Нового часу, новітні диктаторські режими і військові хунти. Класичним виразом, який влучно передає сутність авторитарного політичного режиму, можна вважати слова французького короля Людовіка ХІV «Держава – це я». В сучасному світі авторитарні режими найбільше поширені в країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки та в пострадянських республіках.

Авторитаризм у наш час можна вважати як проміжний режим між демократією і тоталітаризмом. З демократичним режимом його зближує наявність автономних, не контрольованих державою суспільних сфер і елементів громадянського суспільства. З тоталітаризмом його поєднує абсолютна, не обмежена законом влада. Режим може як самостійно функціонувати, так і при певних обставинах і умовах (політичних, економічних, соціальних) трансформуватися в сторону першого чи другого.

Авторитаризм характеризують наступні ознаки:

- концентрація влади в центрі і на місцях у руках політичного лідера чи певного кола, партії, коаліції з одного боку, а з іншого, – відчуження народу від реального впливу на владу;

- деформується принцип розподілу влади на користь виконавчої, а наявність деяких елементів демократії (наприклад представницьких органів влади) обмежується владними суб’єктами;

- деформована дія принципу виборності державних органів і посадових осіб та їх контроль і підзвітність зі сторони суспільства. Поповнення (рекрутування) правлячої політичної еліти здійснюється в основному закритим способом – т.зв. система гільдій.

- державне управління характеризується жорсткими командно-адміністративними методами керівництва, можуть використовуватися каральні заходи у внутрішньої політиці, але практично не використовуються масові репресії, вони мають вибірковий характер;

- органи державної влади, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, можуть діяти на свій розсуд, нерідко ігноруючи норми закону і маніпулюючи ними в своїх інтересах. Силові структури практично непідконтрольні суспільству і часто використовуються владою у політичних цілях;

- єдина ідеологія відсутня, але її можуть замінити традиції, релігія, культура, які наділяють легітимністю лідера і одночасно можуть і частково обмежувати його владу;

- існує обмежена свобода слова, напівгласність, часткова цензура, але повний контроль над всіма сферами відсутній;

- права і свободи людини можуть декларуватися, але реально не забезпечуватися, перш за все у політичній сфері. Людина позбавлена гарантій безпеки у своїх відносинах з державою, де судова система залежить і контролюється владою, є додатком до неї і залежна у своїх рішеннях;

- існування обмеженого ідеологічного і політичного плюралізму, що є, на думку багатьох політологів, однією з найхарактерніших рис авторитаризму.

Обмеження стосуються виключно політичних об`єднань, партій, груп інтересів і тиску. Рівень обмеження дозволяє функціонування політичних партій, певних схем напів- і псевдо опозиції режиму в умовах напівсвободи.  Напівопозиційні партії і групи можуть дозволити собі навіть критику режиму, але одночасно визнавати його легітимність, а також прагнути до участі у владі. Разом з тим, застосовуються репресії проти реальних опонентів, тих, хто справді представляє реальну загрозу владі. Тоді може вводиться жорстка цензура, заборонятися окремі політичні партії, ставати жорсткою правова система, відбуватися маніпулювання законом для переслідування і покарання політичних супротивників (з цього приводу класичним є вираз, який приписують іспанському диктатору Ф. Франко: «Моїм друзям все, ворогам – по закону»).

Краще зрозуміти сутність авторитаризму допоможе розгляд його основних різновидів:

- традиційні режими, які поширені в державах з абсолютистською формою монархії. Для них властива необмежена влада монарха, легітимність якої має традиційний характер. Монарх наділений необмеженою владою в законодавчій, виконавчий та судовій сферах, призначає уряд, який виконує його волю і підзвітний йому, а представницькі органи можуть бути відсутні або підпорядковані йому. Такі режими функціонують у країнах Арабського Сходу – Саудівській Аравії, Омані, Катарі, Брунеї, Об’єднаних Арабських Еміратах;

- військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються в результаті військових переворотів (путчів). Владу захоплюють військові, діяльність політичних партій і організацій, представницьких органів забороняється, або обмежується. Такими були диктатура «чорних полковників» у Греції, військові хунти у Чилі, Аргентині, Бразилії, Парагваї та інших країнах Латинської Америки, Азії, Африки;

 - персональні тирані. За умов такого персоніфікованого режиму влада належить одноособовому диктатору, який опирається на репресивний поліцейський апарат, а інші інститути влади слабкі. Прикладами такого режиму є режим Саддама Хусейна в Іраку, Іді Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа. Різновидом такого режиму є султанізм, де при владі задіяні близькі родичі і друзі диктатора, які мають вирішальний вплив на економіку та інші сфери суспільного життя (режим Дювальє в Гаїті, ДР Конго при диктатурі Мобуту, Центральноафриканська республіка при Бокассо);

 - неоавторитарні режими. Вони характеризуються концентрацією влади в руках правлячої еліти при формальному функціонуванні багатьох партій, опозиції, періодичних і конкурентних виборів. Проте влада, завдяки різного роду маніпуляціям зберігається в руках однієї партії. Такі режими, наприклад, функціонують в Мексиці, Сирії, а також у Росії та в більшості пострадянських республік;

 - теократичні авторитарні режими характеризуються владою фанатичних релігійних кланів. Прикладом такого типу є політичний режим в Ірані, який утворився в наслідок революції 1979 р., коли владу захопили ісламські фундаменталісти на чолі з аятолою Хомейні; режим талібів в Афганістані в др. пол. 90-х рр. ХХ ст. Такі режими мають багато спільних рис з тоталітарними, роль ідеології займає релігія.

Авторитарні режими найпоширеніші в сучасному світі і тому багатоманітні. В політичній науці виділяють ще й такі типи:

 -  однопартійні режими (Єгипет при Насері, Аргентина при Пероні);

- корпоративний авторитаризм, тіньовий авторитаризм – влада тіньових, нерідко і кримінальних угрупувань;

 - бюрократичний авторитаризм – влада здійснюється закритою групою чиновників, адміністративно-управлінським апаратом, що спирається на армію та силові органи;

 - олігархічний авторитаризм – влада заснована на сполученні політичного та економічного панування, союзі бюрократії олігархічних угрупувань (Туніс, Філіппіни при Маркосі (1972 – 1985)). Соціальним результатом політики при такому режимі є різка диференціація і поляризація населення на бідну більшість і меншість, яка швидкими темпами багатіє;

 - популістські режими – засновані на здобуванні популярності в широких масах за допомогою демагогії, використання стереотипів і міфів, маніпулювання суспільною думкою, широкого використання форм безпосередньої демократії – виборів, референдумів, різноманітних форм політичної участі громадян (мітингів, демонстрацій) для легітимації влади.

Політологи виділяють також як окремий різновид т.зв. «авторитаризм розвитку». Його головними рисами є не консервація існуючих соціально-політичних відносин, що історично склалися в суспільстві і є характерними для вище означених типів авторитаризму, а сприяння і стимулювання соціальної, політичної та економічної модернізації. Держава стає ініціатором змін у соціально-економічному житті, впроваджує їх під своїм йде на користь всього суспільства контролем, що в кінцевому результаті (Китай, Південна Корея у 80-х рр., Таїланд, Індонезія). Авторитаризм може бути, як вже зазначалося вище, перехідним режимом під час трансформації тоталітаризму. Для такого режиму характерним є одночасна наявність і функціонування як авторитарних, так і демократичних елементів, він визначається в політології як перехідний, гібридний, є характерним для пострадянських держав (Росія, Білорусь, Молдова, а також Україна).

Завершуючи аналіз авторитарних політичних режимів, необхідно акцентувати  на тому, що неправомірною оцінкою є оцінка авторитаризму як лише негативного явища. Політична історія знає багато прикладів, коли авторитарні режими, завдяки здатності мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямках розвитку суспільства і нейтралізації політичних супротивників, забезпечили успішний розвиток багатьох країн – Іспанії, Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Чилі та інших.

Висновки:

  1.  Політична система – це сукупність взаємозалежних державних і суспільних інститутів, цінностей і норм, а також принципів організації та здійснення політичної влади.
  2.  Основоположниками класичної теорії політичних систем є Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч, які використовували для наукового аналізу системний, структурно-функціональний і комунікативний метод дослідження.
  3.  У структурі політичної системи виділяють «інституціональні» (політичні інститути – держава, партії, групи інтересів, громадські організації) і «орієнтаційні» (політична культура) елементи.
  4.  Життєдіяльність політичної системи виявляється в процесі виконання цілої низки функцій: мобілізаційної, розподільчої, регулятивної, адаптаційної, функції політичного реагування, рекрутування еліт, політичної соціалізації та ін.
  5.  Існує чимало класифікацій політичних систем. Серед найпоширеніших – виділення англо-американських,  європейсько-континентальних, до індустріальних і тоталітарних систем (Г. Алмонд), відкритих і закритих систем (К. Поппер), ліберальних, комуністичних, традиційних, популістських і авторитарно-консервативних систем (Ж. Блондель).
  6.  Політичний режим як функціональний аспект політичної системи являє собою сукупність засобів і методів реалізації політичної влади.
  7.  серед великої кількості підходів до класифікації політичних режимів можна віднести типологію традиційних політичних систем (диктатури та демократії) і сучасних політичних систем (демократії та автократії). До основних різновидів автократичних режимів відносять тоталітарний і авторитарний.
  8.  Тоталітарний режим характеризується повним контролем державної влади над усіма сферами громадського життя, диктатом однієї партії, єдиною ідеологією, репресивними методами управління. Основними історичними різновидами тоталітарних режимів є комуністичний тоталітаризм, фашизм і націонал-соціалізм.
  9.  Авторитарний політичний режим заснований на диктатурі однієї особи, певної групи, партії або інституту. Для авторитаризму характерна: відмова від тотального контролю над суспільством, відсутність єдиної ідеології при збереженні всіх інших ознак автократичного режиму. До різновидів авторитаризму відносять військові, традиційні, теократичні, персоніфіковані, неоавторитарні та ін. режими.
  10.  Демократичний політичний режим характеризується домінуванням закону в усіх сферах громадського життя, високим ступенем реалізації прав людини, політичним плюралізмом, реалізацією принципу розподілу влади, розвиненим громадянським суспільством.
  11.  До сучасних теоретичних концепцій демократії відносять елітарні моделі демократії (концепція плюралізму еліт і теорія демократичного елітизму), засновані на концепції конкурентної демократії, теорію партісіпаторної демократії, а також ціннісну, модернізацій ну, економічну, раціонально-утилітарну, інституціональну та ін.
  12.  В залежності від форм і способів участі громадян у політичному житті виділяють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.
  13.  Під поліархією розуміється форма здійснення політичної влади, що характеризується плюралістичністю та опозиційністю.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

  1.  У чому полягає сутність поняття «політична система»?
  2.  Як діє механізм функціонування політичної системи за ідеєю Д. Істона?
  3.  Який з елементів політичної системи виступає основним, визначальним? Чому?
  4.  Які функції виконує політична система?
  5.  Які типи політичної системи відомі Вам? До якого з них можна віднести політичну систему України?
  6.  Від чого залежить стабільність політичної системи?
  7.  Що таке політичний режим?
  8.  Які фактори відіграють вирішальну роль в становленні того чи іншого політичного режиму?
  9.  Які з ознак демократичного політичного режиму Ви вважаєте визначальними й чому?
  10.  У чому полягає сутність тоталітаризму?
  11.  Назвіть основні різновиди тоталітаризму. Зрівняйте тоталітарні режими різних країн.
  12.  У чому полягає відмінність авторитарного режиму від демократичного?
  13.  Який політичний режим існує в Україні? Аргументуйте свою відповідь.

Дайте відповідь на тестові завдання:

  1.  Яке з понять політології характеризує взаємодію держави, політичної системи з суспільством і особою?

А) партійна система

Б) громадянське суспільство

В) політична еліта

Г) політичний режим

2.  Яка з рис політичного життя властива тоталітаризму?

   А) монополія влади єдиною партією, її зрощення з державним

       апаратом

   Б) відсутність офіційної політичної ідеології

   В) контроль громадянського суспільства за діяльністю державних

        органів

   Г) пріоритет прав людини над правами держави

3. Авторитарний політичний режим – це:

   А) влада народу

   Б) влада натовпу

   В) влада однієї особи чи групи осіб

   Г) монопольна влада однієї партії

4. Яка із названих рис не відноситься до демократичних політичних режимів?

   А) всі демократичні режими допускають існування реальної опозиції   

       до влади

   Б) всі демократичні режими характеризуються розподілом влади

   В) для демократичних режимів характерний федеративний

       державний устрій

   Г)  всі демократичні режими гарантують права і свободи громадян

5. З яких підсистем складається політична система?

   А) інституційної, світоглядної, нормативної, культурної,

       комунікативної

    Б) економічної, соціальної, культурної

    В) владно-політичної, правової

    Г) «входів» та «виходів» з політичної системи

6. Які зміни у політичній системі відбуваються у процесі політичних реформ?

    А) певних змін зазнають усі підсистеми при збереженні існуючого

        суб’єкта влади

    Б) змінюється суб’єкт політичної влади

    В) істотно змінюються функції політичної системи

    Г) перебудовується інституційна підсистема політичної системи

 Література:

  1.  Андреев С. Политические системы и политическая организация общества // Социально-политические науки. – 1992. – № 1.
  2.  Афонін Е. Історична місія авторитаризму / Е. Афонін // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6.
  3.  Кіндратець О. Деякі аспекти формування сталої демократії / О. Кіндратець // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6.
  4.  Лапкин В. В. Политические трансформации в России и на Украине в 2004 – 2006 гг.: причины и возможные последствия / В. В. Лапкин, В. И. Пантин // Полис: политические исследования. – 2007. – № 1.
  5.  Основи демократії: навч. посібник / за заг. ред. А. Ф. Колодій. – К., 2004.
  6.  Пазенок В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність / В. Пазенок // Політика і час. – 2003. – № 2.
  7.  Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку: навч. посібник / за ред. Ф. М. Рудича. – К., 2002.
  8.  Політологія: підручник для студентів ВНЗ / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. – К., 2001.
  9.  Романюк О. Праві та ліві тоталітарні режими: спільне і специфічне / О. Романюк // Нова політика. – 2002. – № 1.
  10.  Троян С. С. Порівняльні політичні системи сучасності: навчальний посібник / С. С. Троян. – К., 2003.
  11.  Фісун О. Типологія політичних систем : основні підходи / О. Фісун // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5.
  12.  Чабанка М. Авторитаризм і тоталітаризм. Уявна подібність та сутнісна різниця / М. Чабанка // Політичний менеджмент. – 2003. – № 2.

ТЕМА 5.

ДЕРЖАВА У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

План:

  1.  Поняття, ознаки, структура держави.
  2.  Форми державного правління та державного устрою.
  3.  Правова держава і громадянське суспільство.

Ключові поняття й терміни: держава, теорії виникнення держави, ознаки держави, функції держави, форма державного правління, монархія, абсолютна монархія, конституційна монархія, республіка, президентська республіка, парламентська республіка, форма державного устрою, унітарна держава, федеративна держава, конфедерація, правова держава, економічна політика держави, соціальна політика держави.

Основним інститутом політичної системи. Що зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Саме навколо держави групуються основні політичні інститути. Боротьба між різними соціально-політичними силами розгортається, насамперед, за завоювання державної влади та важелів державного керування. Найважливішою характеристикою держави є те, що вона діє як інституціональна система політичного панування й має монополію на легітимне застосування насильства.

1. Держава є одним з найважливіших інститутів суспільства, головним елементом його політичної системи. У світі існує близько 200 держав, і їх кількість продовжує зростати.

Історія держави – складний і багатоманітний процес, зумовлений різними історичними й регіональними особливостями і чинниками. Сучасний рівень знань дозволяє зробити висновок, що на процес формування держави діють три групи чинників: 1) суспільний поділ праці; 2) виникнення приватної власності, експлуатації та класів; 3) істотні зміни у самому відтворенні людини. Значення і вплив цих чинників різний. Якщо в Європі державні структури виросли в основному з відносин приватної власності, то на Сході – з адміністративного управління, яке, поряд з формуванням державного апарату, концентрувало в своїй владі і головні засоби виробництва, і землю, що стала власністю держави.

Перші держави виникли наприкінці ІV – на початку ІІІ тисячоліття до н.е. У різні історичні епохи в поняття «держава» вкладали різний зміст. Давньогрецький філософ Платон зображав ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Арістотель став творцем неісторичної теорії походження держави, проголосивши: природа людини як «політичної істоти» визначила їй життя в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

У Середньовіччі панували теологічні теорії походження державної влади від Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. «Усяка влада від Бога», – стверджував він. Держава є необхідність, її мета – «загальне благо». Глибоке коріння має й патріархальна концепція держави, що пов`язує її виникнення з природним процесом розростання родів, потім – племен, аж до таких великих спільнот, якими стали держави. Її фундатором був англійський філософ Роберт Філер (ХІІІ ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного обєднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення – держави.

У ХVІІ та ХVІІІ ст. поширеними стають концепції суспільного договору, за якими держава виникає в результаті укладання угоди між народом та правителем. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т. Гоббса і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо.

Були й інші теорії походження держави: класова (К. Маркс, Ф. Єнгельс), теорія завоювання одних племен іншими, коли держава стає формою панування сильніших над слабшими (Л. Гумпловіч), психологічна.

Щодо класового характеру держави, нині існують інші точки зору. Так, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд та інші стверджують, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотримується французький соціолог М. Дюверже, який висунув положення про двобічність держави як суб’єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загально соціальних орієнтацій. Тому, з одного боку, держава є виразником інтересів панівного класу, а з іншого, – гарантом соціального порядку, вигідного всьому суспільству.

Отже, існують різні погляди на походження держави і різні теорії держави. Однак, це не заважає вченим визнавати деякі  її головні ознаки.

- Суверенітет. Це верховенство влади держави всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах.

- Примус. Кожен громадянин зобов’язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне явище, що наголошується у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

- Право на застосування сили. Держава володіє правом застосовувати силу, примус у межах, встановлених законом.

- Право. Держава функціонує у рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Воно виступає також і як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

- Апарат держави. Під апаратом держави треба розуміти сукупність адміністративно-управлінських структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів державної влади. Апарат сучасної держави включає такі види державних органів:

  1.  Органи законодавчої влади, основною функцією яких є розробка та прийняття законів. Вищий орган законодавчої влади називають парламентом. У федеративних державах законодавчу прерогативу мають суб’єкти федерації (штати, кантони, землі та ін.), частково законодавчі повноваження можуть делегуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.
  2.  Органи виконавчої влади, що виконують виконавчо-розпорядницькі функції в державі. Вищий орган виконавчої влади називають урядом. До політичних виконавчих структур відносять президента, прем’єр-міністра, міністрів, а весь їхній управлінський апарат – до адміністративних.
  3.  Судові органи влади, що здійснюють у державі функції правосуддя. Вони розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).
  4.  Органи контролю й нагляду – органи, що сприяють виконанню судової влади (прокуратура, адвокатура та ін.), а також різні контрольно-ревізійні управління та інспекції.
  5.  Глава держави – конституційний орган або вища посадова особа (монарх чи президент), яка представляє державу всередині країни та на міжнародній арені.

- Територія. Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати наступне визначення: держава – це універсальна політична організація, що здійснює владу в інтересах людей на даній території, і регулює їхні взаємини за допомогою правових норм.

Держава виконує ряд функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. Функції розкривають основні напрямки в діяльності держави щодо виконання нею свого призначення. Традиційно функції держави поділяються на внутрішні й зовнішні.

 Внутрішніми функціями держави є:

Політична – пов’язана зі здійсненням політичної влади: забезпеченням політичної стабільності, регулюванням національних (міжнаціональних) відносин, взаємодією з політичними партіями й іншими суспільними інститутами. До політичної функції відноситься й розробка програмно-політичних цілей і завдань розвитку суспільства.

Економічна функція – на різних етапах розвитку суспільства її обсяг і зміст можуть істотно відрізняться. У сучасних умовах участь держави в економіці передбачає вироблення й здійснення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій, стимулів у розвитку галузевої економіки, безпосередньому впливі на транспорт, енергетику й т.п.

Соціальна функція – націлена на задоволення потреб людей у роботі, житлі, підтримці здоров`я, надання соціальних гарантій людям похилого віку, інвалідам, безробітним, молоді; страхування життя, здоров`я, власності.

Правова функція – включає забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні відносини й поведінку громадян, охорону суспільного ладу.

Освітня функція – реалізується в діяльності держави за демократизацією освіти, її безперервністю; надання людям рівних можливостей одержання освіти. Багато сучасних держав ставлять перед собою завдання: здійснення кардинальної реформи у сфері освіти, такої, що охоплює весь процес освіти від дошкільної до університетської.

Культурно-виховна функція – спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб населення, залучення його до досягнень світової культури, надання йому можливості самореалізації у творчості.

Серед зовнішніх функцій виділяють такі:

Функція оборони країни, що полягає в забезпеченні цілісності, безпеки й суверенітету держави.

Функція взаємовигідного співробітництва з іншими державами в економічній, торгівельній та інших сферах.

Кожна держава може також мати свої державні символи (прапор, герб, гімн, іноді - девіз), власну грошову одиницю, державну мову (закріплена законодавством мова офіційного спілкування, обов’язкова для використання в діловодстві, судочинстві, освіті, державних засобах масової інформації), столицю.

2. Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, державний апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних формах.

У політології існує три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади).

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Мова йде про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів виконавчої і законодавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка.

Монархія – це така форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі – монарху і передається в порядку престолонаслідування. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень.

У сучасному світі зберігаються два історичні типи монархії – абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади у руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом і виконує його волю. Монарх встановлює податки і розпоряджається державними фінансами. Абсолютна монархія існує у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об’єднаних Арабських Еміратах.

Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежена конституцією. Залежно від обсягу повноважень монарха науковці поділяють її на дуалістичну та парламентську. В дуалістичній монархії (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежені в галузі законодавства. Однак він може відхиляти прийняті парламентом закони і видавати власні укази, що мають силу закону. У виконавчий сфері його повноваження ширші. Він призначає уряд і в будь-якій час може його звільнити. Інституту парламентської відповідальності уряду не існує. Парламент не може відправити уряд у відставку.

У сучасних парламентських монархіях (Великобританія, Данія, Іспанія, Бельгія, Швеція, Японія та ін.) обсяг збереження повноважень короля чи імператора настільки незначний, що доречніше говорити про збереження «символу монархії», ніж про монархічну форму державного правління як таку. А система правління відповідає тій, яка є у парламентських республіках.

Республіка – найпоширеніша форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом). Існують три основні різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентська республіка і республіка змішаного типу.

Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління.

Основними ознаками президентської республіки є:

- дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади та запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

- обрання президента на загальних виборах;

- поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем’єр-міністра;

- формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

- відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

- відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

- відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність.

Класичною президентською республікою вважаються США, а також Мексика, Пакистан, Іран, Аргентина, Уругвай, Венесуела, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан. Їм притаманна наявність двох центрів влади – президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою.

 Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глав уряду (прем’єр-міністр) – фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набирають чинності після підписання прем’єр-міністром чи однім із відповідальних міністрів. Президента обирають парламентським шляхом. Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць в парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки – Італія, Німеччина, Ірландія, Ісландія, Чехія, Греція, Естонія, Латвія, Словаччина.

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана – парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська форма правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент – глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду – основна ознака змішаної республіканської форми правління. Президент наділяється правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентської республіці.

Прикладом змішаної республіканської форми правління є Франція, Австрія, Болгарія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Хорватія, Португалія, Україна.

Якщо форма державного правління – це відносини між вищими органами державної влади, форма державного устрою – це спосіб територіальної організації держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого і її територіальних складових.

Розрізняють дві основі форми державного устрою – унітарну і федеративну.

Унітарною є держава, територія якої складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними й політико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності і виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що виявляється у наданні органам автономії законодавчих повноважень з питань місцевого значення.

Унітарна держава характеризується такими ознаками:

- єдиною конституцією, норми якої застосовуються на всій території країни;

- єдиною системою вищих органів державно влади, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;

- єдиною системою права та судової системи, яка здійснює правосуддя на всій території країни;

- наявністю єдиного громадянства.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Більшість західних розвинутих держав – унітарні (Франція, Швеція, Великобританія, Фінляндія, Польща та ін.). Унітарною є держава Україна.

 Федерація – це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю.

Основними ознаками федерації є:

- єдина територія і збройні сили;

- спільні митниця, грошова і податкова системи;

- загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації;

- спільний уряд;

- єдине законодавство і громадянство;

- суб’єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову і судову систему;

- суб’єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній та зовнішній політиці, вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень, у разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи.;

- за суб’єктами федерації не визначається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного обєднання з перетворенням учасників договору у суб’єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі – штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб’єктів федерації на частині територій раніше існуючої держави (утворення п’яти нових німецьких земель на території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об`єднанні Арабські Емірати).

Федеративна форма державного устрою існує у більш ніж 20 країнах. Території суб’єктів федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія), кантони (Швеція).

Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

 Конфедерація – це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Отже, вона не є особливою формою державного устрою, а виступає формою об`єднання суверенних держав. Конфедераціями були: Австро-Угорщина – до 1918 р., Швеція і Норвегія – до 1905 р., США – з 1781 р. до 1787 р., Швейцарія – з 1815 р. до 1848 р., Німецький Союз – з 1815 р. до 1867 р. Нині відоме тільки одне об`єднання держав з ознаками конфедерації – Європейський Союз, до складу якого входять 27 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації наявні в СНД, хоча вона не є конфедеративним утворенням.

Конфедеративна форма обєднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет держав зберігається; 4) до предмета відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, оборони, системи комунікацій тощо; 5) створюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, передбачених договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб’єкти конфедерації мають право відмови у визнанні або застосуванні актів союзної влади та ін.

Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або федеративної форми державного устрою.

3. Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкуванні державних структур правовим нормам.

Ідея панування закону в житті народу, суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили в перебуває під владою. Подібну думку висловлював і Арістотель, вказуючи на те, що там, де відсутня влада закону, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. В такому суспільстві панує або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Ідеї правової держави пізніше були розвинуті представниками західноєвропейської політичної думки ХVIIXVIIIст. (Дж. Локком, Ш.-Л. Монтеск`є, Г. В.-Ф. Гегелем).

Сам термін «правова держава» вперше було вжито у першій половині ХІХ ст. в працях німецьких правознавців (К. Вількер. Р. фон Моль та ін.).

Плідно працювали в галузі теорії правової держави українські вчені С. Оріховський-Роксолан (ХVI ст.), Олександер і Богдан Кістяківський (ХІХ – І пол. ХХ ст.) та ін.

Філософська основа правової держави була сформульована І. Кантом, який розглядав державу як обєднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Обстоюючи принцип взаємної відповідальності держави і громадян за дотримання законів, філософ стверджував, що кожний громадянин повинен мати таку саму можливість примусити володаря  до точного і безумовного виконання закону, як і володар – громадянина.

Формування правової держави є загальносвітовою тенденцією. Воно вимагає послідовного втілення в практику державного врядування низки важливих принципів:

- верховенства права у всіх сферах суспільного життя; відповідальності перед законом як державних органів, так і громадських організацій та громадян;

- підзаконності державної влади, обмеженості сфери її діяльності, невтручання держави у справи громадянського суспільства;

- охорони державою невід`ємних природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають; визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та гідності, гарантування умов для її захисту;

- рівності закону для всіх і рівності всіх перед законом;

- взаємної відповідальності держави і особи, правової відповідальності офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;

- поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, їх взаємної урівноваженості і відкритості;

- незалежності судів і суддів, наявності ефективної системи захисту;

- наявності ефективних форм контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів.

Для правової держави характерні різні принципи правової поведінки громадян і державної влади: громадянам дозволяється все, що не заборонено законом, а владним структурам, навпаки, дозволяється лише те, що прямо передбачене законом. Це означає, що за формально рівними між собою громадянами визначається право вступати у відносини, керуючись лише власною волею, а не чиїмось дозволами, утворювати інститути громадянського суспільства. Проте таки стан речей вимагає від громадян високого рівня правової культури, усвідомлення не тільки своїх прав, але й обов’язків, поважання прав і свобод інших громадян.

Отже, правову державу можна визначити як таку форму організації і діяльності публічно-політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми, встановлені у порядку, що визначені Конституцією, гарантуються права і свободи людини, владні структури не втручаються у сферу життя громадянського суспільства.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її.  Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади у суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна бути над суспільством і покликана слугувати йому.

Становлення громадянського суспільства як історичної реальності з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну, економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов`язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом відчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція ХVIII ст., а в політико-правовому відношенні – прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканість природних прав людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відносини – від сімейних до політичних, однак це регулювання повинно здійснюватись на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, а не шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам.

Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. Її складають багатоманітні суспільні відносини – економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб’єкти, за винятком держави.

Таким чином, громадянське суспільство – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати і індивідуальній і колективній формах. Суб’єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів різних форм господарювання. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні.

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності – класові, етнічні, демографічні , професійні тощо та відносини між ними. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу з відносно високим рівнем матеріального достатку.

Первинним соціальним осередком громадянського суспільства є сім`я. Це – заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною відповідальністю, взаємодопомогою. Вона є найбільш сталим інститутом громадянського суспільства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть у тотально одержавлених суспільствах.

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Вони є важливими засобами впливу громадянського суспільства на державу.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади – тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю.

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів – демократичний, авторитарний і тоталітарний – є різними способами цієї взаємодії.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму.   

 Висновки:

  1.  Держава є центральним інститутом політичної системи суспільства, що створюється для організації й управління життям населення на певній території за допомогою публічної влади, яка має загальнообов’язковий характер.
  2.  Виникнення державності на різних етапах розвитку політичної думки пов`язувалося із впливом різних факторів. Серед основних теорій походження держави: теологічна, патріархальна, теорія насильства, договірна, психологічна, соціально-економічна.
  3.  Основними властивостями держави є суверенність, універсальність, монополія на правотворчість та застосування сили.
  4.  Основними ознаками держави виступають населення, територія та апарат влади – органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи контролю та нагляду, посада глави держави.
  5.  Функції держави за сферами діяльності поділяються на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх відносять правову, соціально-економічну, екологічну, культурно-виховну; до зовнішніх – функцію оборони країни, функцію співробітництва з іншими державами, функцію підтримки світового порядку.
  6.  Форма державного правління – це спосіб організації вищої державної влади та система її взаємин з населенням. Виділяють: монархію (абсолютну і дуалістичну) та республіку (недемократичну і демократичну у вигляді президентської, парламентської або змішаної моделі).
  7.  Держаний устрій характеризує внутрішню структуру держави, її національно-територіальну організацію. Виділяють: унітарні (прості або ускладнені) і федеративні (створені за історичним принципом, національні, територіальні та змішані) держави.
  8.  Конфедерація є формою міждержавного об`єднання, союзом незалежних держав, що створюється для виконання економічних, політичних, військових та ін. завдань. Держави, що входять до конфедерації, зберігаються, або перетворюються на федерації.
  9.  Важливим є розуміння понять правової держави й громадянського суспільства. Наявність цих інститутів свідчить про невпинне просування людства до демократичного ладу.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

  1.  Дайте характеристику ознак держави.
  2.  Які теорії походження держави Ви знаєте? Якій із цих теорій віддаєте перевагу?
  3.  Які функції покликана виконувати держава? Від яких факторів залежить можливість їхнього здійснення?
  4.  Назвіть ознаки парламентської, президентської та змішаної форм державного правління.
  5.  У чому полягають особливості монархічної форми правління?
  6.  Чим федерація відрізняється від унітарної форми держави?
  7.  Проаналізуйте поняття «правова держава» та «громадянське суспільство».

Дайте відповідь на тестові завдання:

  1.  Що з переліченого не одним з трьох головних чинників формування держави?

А) приватна власність

Б) суспільний поділ праці

В) національно-визвольна боротьба

Г) зміни у процесі відтворення людини

  1.  Виберіть із даних визначень держави найбільш точне:

А) держава – це сукупність організацій і установ, що реалізують функції управління на певній території за допомогою встановлених юридичних норм і правил

Б) держава – це система органів та інститутів, що здійснюють владні повноваження на основі верховенства права, розподілу влади, визнання рівності та свободи за всіма учасниками суспільних відносин.

В) держава – це центральний інститут політичної системи суспільства, створювана для організації та управління життям населення на певній території за допомогою публічної влади, що має обов’язків характер

Г) держава – це універсальна система юридичних норм, встановлена органами політичної влади.

  1.  Хто є автором терміну «держава»?

А) Арістотель

Б) Н. Макіавеллі

В) Ш. Л. Монтеск`є

Г) К. Маркс

Д) М. Вебер

  1.  Обов’язковими ознаками держави є:

А) територія

Б) пост президента

В) населення

Г) конституція

Д) політичні партії

  1.  Яким терміном в офіційних документах позначають «бездержавність»?

А) апартеїд

Б) апологет

В) апартидизм

Г) антисемітизм

  1.  Яке з цих суджень розкриває зміст президентської форми правління?

А) президент є главою держави

Б) уряд формується парламентом

В) президент є головою держави і уряду

Г) президент має право розпускати парламент

  1.  У парламентських республіках фактичним центром здійснення влади є:

А) президент

Б) парламент

В) уряд

Г) віце-президент

  1.  Хто обґрунтував філософські основи правової держави?

А) Гегель

Б) Кант

В) Ніцше

Г) Вебер

  1.  Конфедерація – це:

А) союз суверенних держав

Б) об`єднання політико-адміністративних одиниць

В) союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю

Г) велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав.

 Література:

  1.  Заколодный В.П. Государство как основной институт политической власти: учебное пособие В. П. Заколодный. – М., 1999.
  2.  Кувалдин В. Б. Национальное государство в эпоху глобализации / В. Б. Кувалдин // Свободная мысль. – ХХІ. – 2000. – № 1.
  3.  Політологія: підручник для студентів ВНЗ / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. – К., 2001.
  4.  Тарасов Е. Н. Государство как институт политической системы // Социально-политический журнал. – 1994. – № 1 – 2.
  5.  Українська державність у ХХ ст.: історико-політичний аналіз. – К., 1996.
  6.  Яку шик В. М. Різноманітність форм правління // Філософська і соціологічна думка. – 1990. –  10.

ТЕМА 6.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

План:

  1.  Політичні партії: суть і роль у суспільстві та їх типологія.
  2.  Сучасні партійні системи і їх суть.
  3.  Групи інтересів та групи тиску.
  4.  Виборчі системи: їх ознаки та різновиди.

Ключові поняття й терміни: партія, ознаки політичної партії, функції політичних партій, типи політичних партій, партійна система, однопартійна система, двопартійна система, багатопартійна система, виборча система, мажоритарна виборча система, пропорційна виборча система, змішана виборча система.

Особливе місце в політичній системі суспільства займають політичні партії. Видатний американський політолог С. Хантінгтон стверджує, що не державна бюрократія, не парламент і навіть вибори, а саме політичні партії характеризують устрій будь-якої сучасної політичної системи. Відбиваючи інтереси різних соціальних груп, партії стають свого роду сполучною ланкою між державою та громадянським суспільством. «Режим без партій – це режим без демократії» – стверджує ще один класик сучасної політології – французький вчений М. Дюверже. Що ж таке партія? Яке місце і значення партій у політичній системі суспільства? Який зв'язок між політичним режимом, формою правління та виборчою і партійною системами, що існують у державі? Політичні партії – не будучи безпосередніми носіями державної влади, є важливим елементом громадянського суспільства. Вони виконують функції посередників між державою й суспільством, а також виражають інтереси громадян у сфері державного життя.

1. До політичного лексикону слово «партія» увійшло ще з часів Стародавнього Риму. Етимологічно поняття «партія» в перекладі означає частина, група, відділ. Політична партія – добровільне обєднання людей, котрі прагнуть домогтися здійснення ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів. Це організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти, домагатися їх дотримання і виконання, бути її політичним «голосом», «уособленням» окремих групових інтересів.

У Законі України «Про об`єднання громадян» партія визначається як «об`єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі».

Феномен політичної партії досліджували такі мислителі та політичні діячі, як Г. Бюрдо, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Вашингтон, Дж. Медісон, К. фон Бойме, М. Дюверже, Дж. Лапаламбара, Дж. Срторі, М. Вебер, Г. Моска, Дж. Брас та ін.

 Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, такі:

- наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

- різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

- незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

- наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Отже, виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадянської думки.

Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об`єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності.

Уявлення про ту чи іншу партію дають:

  1.  мета партії – завоювання і здійснення влади окремо або в коаліції;
  2.  характер організації партії;
  3.  зміст ідеології партії;
  4.  діяльність партії щодо забезпечення соціальної бази, підтримки з боку населення.

За визначенням М. Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Проте ці стадії пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість політичних партій формувалися як масові.

На першому аристократичному етапі партії були своєрідними кланами, згрупованими довкола правлячої верхівки. До них входили вибрані члени найближчого оточення правителів. Етап політичного клубу пов'язаний з ускладненням соціально-політичної структури суспільства, виникнення плюралізму і конкуренції у сфері політики. Партії набувають чіткішої організації та ідейно-політичної побудови. З клубних структур виникло чимало буржуазних політичних партій. У другій половині ХІХ ст. у Європі виникають масові партії, які характеризуються великою кількістю членів, більшою організованістю, впливовістю на широкі верстви суспільства. Першою масовою партією було створене у 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії.

На еволюційно-історичному шляху розвитку партій можна виділити такі головні характерні етапи:

  1.  зародження нової партії в надрах старої державної, законодавчої та політичної системи як відповідна реакція на загострення протиріч у суспільстві;
  2.  боротьба партії за владу: пошук засобів, форм, методів, сил, здатних дестабілізувати та дискредитувати державний лад і правлячу партію;
  3.  конструювання нового державного і законодавчого механізму: проведення кадрової політики, яка б відповідала інтересам правлячої партії;
  4.  формування матеріально-технічної бази діяльності партії та фінансових джерел її існування;
  5.  систематична розробка партією головних напрямків її діяльності з одночасним розвитком її організаційної структури, форм та методів роботи з метою запобігання загостренню протиріч.

Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, в якій можна, насамперед, виділити такі елементи, як: лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії, рядові члени партії. Істотну роль у визначенні політичного впливу партії відіграє «партійний електорат», «симпатики», «меценати».

У наш час стає все більш очевидною суперечлива сутність політичних партій. Як зазначав Ж. Клемансо, партії – це водночас добро і зло. «Добро – тому, що вони є колективною силою у боротьбі за прогрес. Зло – тому, що вони рано чи пізно уподібнюються церкві з її ієрархією та дисципліною, а такі організації обмежують можливості видатних особистостей, які в колективі змушені опускатися до загального середнього рівня». У природі політичних партій закладена вада, виявлена ще Р. Міхельсом: будучи створені як засіб осягнення соціально-групової мети, партії самі швидко стають метою самих себе: починають дбати переважно про свій добробут і успіх на виборах.

У міру перетворення держави із засобу панування у механізм узгодження інтересів соціально-економічних, національно-культурних і регіональних груп, що її складають, поступово змінюється й характер політичної партії.

Вони стають ключовим елементом демократії, рушійною силою процесів трансформаційних зрушень.

У демократичному суспільстві «західного зразка» політичні партії відіграють роль сполучної ланки між виборцями, їхніми інтересами, з одного боку, та державними установами, інституціями, де приймаються рішення, – з другого. Це своєрідні канали політичної взаємодії між різними елементами «громадянського суспільства» та «правової держави».

Важливе місце у розумінні сутності партій та оцінці їхньої ролі у житті суспільства посідає визначення функцій політичних партій.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують такі важливі соціально значущі функції:

- виявлення, формування та обґрунтування (політичне відображення) інтересів суспільних груп;

- активізацію та об`єднання великих суспільних груп;

- формування ідеології та політичних доктрин;

- участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів;

- участь у боротьбі за владу в державі й формування програм діяльності;

- участь у здійсненні державної влади;

- формування громадської думки;

- політичне виховання всього суспільства або його частини;

- рекрутування й соціалізацію нових членів партії;

- підготовку й висунення кадрів для апарату держави, професійних спілок.

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.д.

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами. Такий поділ певною мірою умовний. Одначе можна вирізнити кілька найбільш значних груп партій.

Французький політолог М. Дюверже називає парії парламентського і непарламентського походження. Для парламентських партій завоювання місця у політичних асамблеях є сутністю життя партії, для непарламентських партій, насамперед для соціал-демократичних і комуністичних, М. Дюверже називає такі головні риси, як централізм у структурі і доктринально-програмну єдність, а також те, що вони недооцінюють значення парламентської системи правління.

Американський політолог ділить партії на авторитарні та демократичні, інтегративні та представницькі, ідеологічні та прагматичні, національні та регіональні, масові та елітарні, демократичні та олігархічні. Проте цей перелік не є вичерпним.

Досить поширеним у світі є поділ партій на кадрові і масові, запропонований М. Дюверже у праці «Політичні партії» (1951 р.). Масові партії об’єднують велику кількість членів, організованих у первинних структурах. Між ними існує тісний постійний зв’язок. Головним джерелом їхнього фінансування є членські внески. Головна мета у діяльності масових партій має переважно ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво у масових партіях належить професійним політикам, постійній професійній бюрократії.

На відміну від масових партій, кадрові партії є мало чисельними. Для них характерне «аморфне членство», відсутність механізму офіційного прийому в партію, відсутність визначеного статусу членів партії. Кадрові партії опираються на професійних політиків. Вони діють переважно під час виборчих кампаній і не через масу членів, а через групу професійних і громадських активістів, залучених до роботи в партіях, симпатиків, спонсорів. Для них характерна організаційна крихкість. Такі партії стають життєздатними головним чином з наближенням та проведенням виборів. Їх ще називають «партіями виборців». Керівництво кадровими партіями здійснюється не багатьма професійними політиками.

Кадрова партія, за визначенням М. Дюверже,  – це група відомих людей для підготовки виборі, проведення кампаній і підтримки контактів з кандидатами. Особливістю кадрових партій є необов’язковість членських внесків. Кошти партії складаються з пожертв великих монополій та окремих осіб. Демократичну та Республіканську партії США М. Дюверже вважає кадровими, а Комуністичну – масовою.

Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. французький політолог Ж. Шарло та американський політолог Дж. Сарторі доповнили типологію М. Дюверже ще одним типом – партії виборців (універсальні партії). Своєю першочерговою метою такі об`єднання громадян вважають боротьбу за електорат. Вони прагнуть згуртувати довкола себе максимальну кількість громадян із найрізноманітніших соціальних груп, щоб забезпечити собі перемогу на виборах.

Іншою типологією є поділ партій на представницькі та мобілізуючі. Відмінність між ними полягають у тому, що представницька партія є виразником поглядів своїх послідовників. Із зміною їхніх поглядів змінюється і політика партії. Головна мета мобілізуючої партії – «переробити свідомість населення». У своїй життєдіяльності ці партії головний наголос роблять на пропаганду; перешкоджають іншим займатися контрпропагандою. Мобілізуючі партії, а до них на Заході відносять комуністичні партії та деякі партії країн «третього світу», вважаються менш демократичними, ніж представницькі.

Демократичні партії називають плюралістичними, бо вони конкурують із іншими партіями, а тотальні – «монополістичними», оскільки вони прагнуть усунути з політичної арени інші партії. Коли ж вони перебувають при владі, то прагнуть підпорядкувати своїй меті всі класи та проміжні верстви населення.

За функціональним критерієм партії можна поділити на партії індивідуального представництва та партії соціальної інтеграції. Партія індивідуального представництва характерна для суспільства з обмеженою політичною сферою та обмеженою формою участі. Активність її членів у процесі розв’язання практичних завдань обмежена переважно голосуванням. Партійна організація не діє у період між виборами. Її головна функція – відбір представників, які у разі обрання користуються «вільним мандатом» і відповідальні лише перед власною совістю.

Партії соціальної інтеграції не тільки передбачають постійне членство зі сплатою внесків, а й претендують на вплив у всіх галузях повсякденного життя індивідів.

Партії поділяються за ознакою внутрішньої організації: відкриті та закриті. До закритих відносять партії з «обмеженим членством» або партії, які встановлюють суворі вимоги для тих, хто бажає вступити до неї.

Особливе місце у типології займають конфесійні політичні партії та рухи, які спираються на релігійно-політичні доктрини християнства, ісламу, іудаїзму. Виникають політичні групи й організації, учасники яких поділяють різні версії анархістської ідеології – від бакунінської до анархо-комуністичної. Існують об`єднання, які заявляють про свою прихильність ідеям монархії як політико-правового устрою суспільства.

2. У різних країнах діє різна кількість партій, котрі беруть участь у боротьбі за політичну владу. Залежно від положення партій у політичні системі. Взаємодії між ними, типу самих політичних партій складається партійна система.

 Партійна система – це сукупність всіх політичних партій, що діють у рамках певної політичної системи й відносин між ними.

 Природа й особливості партійної системи тієї або іншої країни обумовлені безліччю факторів. Серед них особливо варто виділити такі:

- рівень політичної зрілості суспільства;

- політична свідомість і культура суспільства, історичні традиції;

- національний склад країни;

- чинне законодавство;

- релігійна ситуація в країні;

- розміщення соціально-класових сил та ін.

Істотний вплив на формування партійної системи має чинне законодавство й, насамперед, конституція й виборчі закони.

Партійна система відіграє одну з основних ролей у політичному житті суспільства. Вона ніби структурує соціальні інтереси й політичні погляди, дає ім. можливість виражатися на загальнонаціональному й місцевому рівнях, організовує політичні сили, зокрема, виборців, допомагає партіям висувати своїх представників у законодавчі й виконавчі органи влади. Поряд з державою інститут партійної системи є другим найважливішим органом здійснення влади.

У політичній літературі існують різні методики класифікації партійних систем. Найпоширеніша заснована на кількісному критерії – числі партій, які реально борються за владу або мають вплив на неї. Відповідно до цієї методики виділяють однопартійну, двопартійну, багатопартійну системи.

 Однопартійні системи характерні для країн з авторитарними й тоталітарними режимами, де легальний статус і право формувати уряд представлені одній, практично державній партії. Єдина партія перетворюється в керівну силу держави. Основні політичні рішення приймаються партією, і державна адміністрація лише здійснює їх на практиці.

Однопартійна система існувала в 20 – 40-х рр. ХХ ст. в Італії, в 1930 – 1940-х рр. у Німеччині, в 1920 – 80-х рр. – у Радянському Союзі й у ряді інших держав. Сьогодні одно партійні системи зберігаються в таких країнах, як Куба, Північна Корея, Лаос, Камерун, Габон та ін.

В однопартійних системах єдина партія змушена виконувати набагато ширші й різноманітніші функції. Вона стає багатофункціональною, особливо в тоталітарних системах, що тяжіють до контролю над всіма видами активності в суспільстві. Ця система може мати тимчасовий успіх. Але все-таки вона нестабільна й неефективна. Вона прийнятна як тимчасове явище в конкретних умовах окремих держав. Однопартійність доцільна й виправдана лише перехідних, виняткових або в надзвичайних умовах.

«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність), означає. Що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім Комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи – «система з партією гегемоном». Крім Китаю, до такого типу відноситься ще й Мексика.

 Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Сюди відносяться Японія, Індія в окремі періоди своєї історії.

 Двопартійна система (біпартізм) – це система із двома сильними політичними партіями, кожна з яких має можливість перемогти на виборах і сформувати свій уряд.

При двопартійній системі можливі існування й інших партій, однак вони не мають реальних шансів стати біля керма держави. При такій системі одна партія править, а інша, перебуваючи в опозиції, критикує її дії. В результаті виборів вони час від часу міняються місцями.

Двопартійність життєво необхідна, оскільки її результати сприяють позитивному функціонуванню політичної системи. Вона гарантує стабільність уряду, оскільки партія, що перебуває при владі, одержує абсолютну більшість парламентських місць.

Одним із найістотніших недоліків двопартійної системи є змушений обставинами акцент на критику правлячої партії, а не на висуванні своїх конструктивних пропозицій. Ще один недолік полягає у тому, що перестає існувати політичний «центр».

Найбільш яскравим прикладом двопартійної системи є існування в США демократичної й республіканської партій. Спроби в цій країні третіх партій перемогти на президентських виборах завжди закінчувалися невдачею.

Світовій практиці відомі такі партійні системи, які називаються «дві с половиною партії». Ця система є ніби перехідною від двопартійної до багатопартійної: поруч із двома традиційними партіями з’являється й навіть бере участь у владних структурах  третя. У ФНР існують великі християнсько-демократична й соціал-демократична партії. Поряд з ними й партія вільних демократів, і «зелених» завойовують достатню кількість голосів для того, щоб при формуванні уряду з ними рахувалися дві перші партії. У Великобританії також протягом тривалого часу поруч із двома основними (консервативна і лейбористська) існує і ліберальна партія.

 Багатопартійна система означає, що на політичній арені виступають три й більше партій, кожна з яких на виборах набирає значне число голосів. При багатопартійній системі кожна партія має чіткі певні ідейно-політичні або ідеологічні позиції, займає свою нішу в політичній системі. Спектр поглядів може простиратися від украй лівих до вкрай правих. Між двома полюсами є партії, що займають проміжне положення й помірні позиції.

Багатопартійні системи більш типові для парламентської форми правління. Найчастіше жодна з парламентських партій не здатна набрати абсолютну більшість місць у парламенті й правити поодинці, і тому вони змушені йти на компроміс і формувати урядові органи на основі коаліцій.

Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

- помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;

- поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою «ліві-праві», відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладання недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

- атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов’язаних між собою і населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

- блоковою, коли близькі за ідеологією партії об’єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, у Франції існує двоблоковість, коли на президентські вибори йдуть двома блоками – лівим і правим;

- коаліційною, близькою до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншими партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з систем.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого, – для неї притаманні суттєві мінуси:

- призводить до надмірної сегментації  електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла подолати виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

- надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного кабінету міністрів;

- сприяє появі феномена «безвідповідальної опозиції». Не маючи можливості пройти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими є серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б «працювали» тільки на ці партії.

Політична практика свідчить, що у суспільствах з політичною та економічною стабільністю існує тенденція до зменшення кількості партійних блоків та партій. Останні сприяють концентрації політичних сил у відносно невеликій кількості партій та їх блоків, хоча це, звичайно, надто складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної культури, традиції, ментальності та ін.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує реєстрацію і діяльність партій, президентська або парламентська форма правління), найбільше значення має виборча система. Про це мова піде у наступному питанні.

3. Крім політичних партій, діяльність яких безпосередньо спрямована на завоювання політичної влади, у політичній системі існує низка інших організацій, що прагнуть до досягнення неполітичних цілей, але, при цьому, тісно взаємодіють із партіями, політичними елітами та лідерами. Такі специфічні об`єднання в політичні науці отримали назву груп інтересів.

 У загальному вигляді групи інтересів можуть бути визначені як неурядові й непартійні суспільні об`єднання, що виражають інтереси певних соціальних груп у відносинах з політичними інститутами, а також з іншими соціальними групами.

 Групи інтересів розрізняються за своєю структурою, соціальною базою, методами діяльності, а також за ступенем участі в політичному процесі.

Французький вчений Ж. Блонд ель виділяє два «ідеальних типи» груп інтересів – общинний та асоціативний. Члени «общинних» груп пов’язані між собою, насамперед, приналежністю до певного співтовариства – родини, племені, касти, етнічної групи. «Асоціативні групи», навпаки, створюються людьми для реалізації певних інтересів, що мають досить обмежений характер. «Реальні» групи інтересів Блонд ель розташовує поміж «ідеальних типів»:

  1.  Групи «за звичаєм», що намагаються діяти в обхід офіційних інститутів, прагнучи до особистих контактів з носіями влади. Дані групи характерні для традиційних суспільств, а також для країн, де політики й бюрократи розглядають свою діяльність як засіб для одержання матеріальних благ, забезпечення своїх родичів і друзів дохідними місцями, привілеями і т.д.
  2.  Інституціональні групи, що базуються на формальних організаціях усередині державного апарата – виконавчій бюрократії, законодавчому корпусі, армії та інших силових структурах. Вплив таких груп пов'язаний з їх безпосередньою близькістю до процесу прийняття рішень. Велике поширення такі групи набули в країнах, де більш «сучасні» групи інтересів не мають у своєму розпорядженні ані організаційних традицій  та досвіду, ані масового складу. А найчастіше знаходяться під прямим контролем державної влади. У таких умовах внутрібюрократичі, внутріпартійні або внутріармійські (в залежності від характеру режиму) клани стають єдиними посередниками між державою та суспільством, з максимальною вигодою для себе використовуючи дане положення.
  3.  Групи захисту, що характерні для більшості демократичних країн. Дані групи, до яких, насамперед, відносяться профспілки та асоціації підприємств, покликані відстоювати матеріальні інтереси своїх прихильників у відносинах з державною владою.
  4.  Групи підтримки, для яких характерні аморфність структури, відсутність фіксованого членства, прагнення до відстоювання конкретних завдань. Дані групи, до яких відносяться різні екологічні рухи, антивоєнні організації та ін., найчастіше мають досить серйозну вагу та впливають на політику в демократичних державах.

Американські вчені Г. Алмонд і Дж. Пауелл при дослідженні груп інтересів також виходять з виділення двох основних різновидів груп інтересів: первинних і організованих. До категорії первинних груп вчені відносять невпорядковані, стихійні групи (мітинги, демонстрації, збори), яким властива нестійкість, а також різного роду неасоціативні, слабко організовані об`єднання (етнічного, професійного, територіального або конфесіонального характеру), діяльність яких має епізодичний характер.

Організовані групи інтересів представляють собою об`єднання, що мають чітку внутрішню структуру. До таких груп відносять інституціональні групи, вплив яких обумовлений саме силою їх організаційної бази (група, що спирається на певний державний інститут, має безпосередній доступ до влади).

Ще одним різновидом організованих груп інтересів виступають асоціативні групи (профспілки, підприємницькі об`єднання, етнічні й релігійні об`єднання, екологічні та феміністські рухи), які створюються безпосередньо для того, щоб представляти інтереси певної соціальної групи. Суспільно-політичні організації та рухи є добровільними об’єднаннями громадян, що виникають у тій або іншій сфері життєдіяльності суспільства для задоволення й захисту їх інтересів. Найбільший вплив серед усіх асоціативних груп мають міжнародні рухи (екологічна організація «Greenpeace», правозахисні організації – «Міжнародна амністія», «Гельсінський союз», молодіжні організації – «Всесвітня федерація демократичної молоді», «Міжнародний союз студентів»).

Організовані групи інтересів для реалізації своїх цілей створюють спеціальні структури – групи тиску (або лобі), основним завданням яких є цілеспрямований вплив (лобіювання або лобізм) на органи державної влади, політичні партії та політичних лідерів. Як феномен політичного життя, лобізм уперше виникає в США в ХІХ ст.: першою відомою групою тиску вважається організація американських фермерів «Grangers», яка створила в 1867 р. у Вашингтоні  власне бюро з метою одержання інформації про те, як голосують конгресмени й сенатори північно-західних (сільськогосподарських) штатів, а  також для того, щоб впливати на відбір кандидатів у парламент. До середини ХХ ст. вплив таких груп став настільки помітним, що уряд був вимушений обмежити його на державному рівні. Проте, у 90-х рр. ХХ ст. у США налічувалося все більше 80 тис. офіційно зареєстрованих лобістів, а на початку ХХІ ст. їх кількість тільки зросла. Сьогодні взаємодія груп тиску з політичними структурами (партіями, політичними лідерами, урядами) здійснюється по-різному. У деяких країнах лобізм врегульований на законодавчому рівні, інші розцінюють його як різновид незаконної, «тіньової політики». Розглядаючи дане явище політичного життя в цілому, можна виділити як легальні (виступи в парламенті, розробка законопроектів, формування суспільної думки за допомогою ЗМІ, фінансування виборчих кампаній у встановлених законодавством межах), так і нелегальні (купівля голосів у парламенті, організація масових акцій – демонстрацій, пікетувань та ін.) форм лобізму.

Таким чином, у сучасних суспільствах лобізм трансформувався в окремий соціально-політичний інститут, що представляє собою сукупність специфічних каналів і механізмів впливу на процес вироблення та реалізації політичної влади. Характерною рисою політичного життя стала професіоналізація лобістської діяльності. У сучасному світі лобіювання здійснюють уже не стільки безпосередньо групи інтересів, скільки професійні лобі. Внаслідок цього лобізм в усе більшій мірі набуває характеру професійної діяльності або співробітників, або спеціальних консультантів, найнятих компаніями, діловими й професійними асоціаціями, профспілковими та іншими групами для проведення інтересів цих організацій у процесі формування державної політики. Виступаючи найважливішим елементом у системі соціально-політичної взаємодії й процесі вироблення та здійснення державної політики сучасних суспільств, лобізм перетворився на один із центральних інститутів політичної системи, по праву одержавши неформальні визначення «третьої палати парламенту» і «п’ятої гілки влади».

 

 4. Виборча система у вузькому розумінні цього терміна – це спосіб розподілу місць в органах державної влади між кандидатами залежно від результатів голосування виборців. У різних країнах виборчі системи будуть відрізнятися за багатьма параметрами. Ця різноманітність визначається історичними, культурними особливостями, а також політичними завданнями.

Можна виділити такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

 Мажоритарна виборча система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Мажоритарна система має свої різновиди. При мажоритарній системі (простої) більшості обраним вважається  той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. У теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо.

Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосування (50% плюс один голос).

У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи:

- система двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютну або відносну);

- альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижню палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) напроти прізвища тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з меншою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну більшість голосів.

Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третин або трьох четвертин від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування в Чилі при виборі депутатів парламенту).

 Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кількох округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція, Україна тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цієї системи є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи «виборчий поріг» (бар’єр) – найменшу кількість голосів, необхідну для потрапляння у парламент. Як правило, в різних країнах це від 1% (Ізраїль) до 5% (Швеція, ФРН) і навіть 10% (Туреччина). Існує багато варіантів пропорційної системи голосування:

- система із загальнонаціональним партійним списком  (Ізраїль, Нідерланди, Україна). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;

- система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо);

- система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатам, занесеним у список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убування важності, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу;

- система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвища кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо).

Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси.

Прибічника використання традиційних різновидів мажоритарної системи голосування серед головних недоліків виділяють такі:

- не відображає реального становища політичних сил у країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається – 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають  випадки, коли «пропадають» до двох третин голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла;

- породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31%  голосів і 25%  мандатів, ліберальні демократи – 17% голосів і всього 7% місць;

- встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити «спокусу» махінацій з визначення їх кордонів і чисельності виборців для отримання виборчої вигоди;

- можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними;

- призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

- забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

- скорочує кількість «неврахованих» голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар’єра рідко буває, щоб виявлялися неврахованими більше чверті голосів, і ще рідше ця кількість наближається до половини;

- дозволяє забезпечити представництво меншості (наприклад, етнічним, релігійним);

- стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму.

Але у цієї системи є слабкі сторони:

- слабкий зв'язок депутата з виборцями;

- залежність депутата від партійної фракції у парламенті;

- породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і, як наслідок, – негативно впливає на стабільність роботи останнього;

- сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди;

- потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.

У політології активно обговорюється питання про вплив систем голосування на конфігурацію партійної системи країни і характер між партійних взаємовідносин.

Західний політолог Р. Кац, проводячи дослідження у Великобританії, Ірландії та Італії, прийшов до таких висновків:

- пропорційне представництво сприяє прояву з боку партій більш ідеологізованих і радикальних позицій з політичних питань, ніж в умовах відносної більшості;

- у двопартійних системах ідеологічні позиції партій поступово наближаються;

- партії, які конкурують у малих округах, будуть переважно орієнтуватися на персоналії лідера і патронаж, а партії, що конкурують у великих округах, будуть схильні до проблемної орієнтації.

Французький політолог М. Дюверже вивів закономірність. Яка отримала назву «закону М. Дюверже». Згідно з цим законом, мажоритарна система відносної більшості сприяє становленню двопалатної системи (чергування двох великих партій при владі). Пояснюється це тим, що виборці будуть прагнути до «корисного» (стратегічного) голосування, тобто голосування за великі партії, які мають шанси на успіх, розуміючи, що голоси, подані за дрібні партії, «пропадуть». В цьому проявляється своєрідний «психологічний ефект» виборчої системи. Дрібні партії або приречені на постійну поразку, або змушені об’єднуватися з однією з партій«фаворитів». Мажоритарна система у два тури сприяє появі численних та відносно стабільних партій, які залежать одна від одної. Пропорційне представництво сприяє форсуванню багатопартійності, що складається з самостійних і стабільних партій з жорсткою структурою. Помічена М. Дюверже закономірність не є абсолютною і передбачає виключення.

Третім різновидом виборчої системи є змішана, яка є тією чи іншою комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем. Найпростішим і найпоширенішим варіантом такої комбінації є так зване «лінійне змішування», за якого визначена законом про вибори частина депутатів обирається мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є виборча система у Німеччині, де 50% депутатів Бундестагу обираються за партійними списками, а 50%  – на основі мажоритарної системи відносної більшості.

Змішана виборча система є засобом компромісу між необхідністю забезпечити стабільність уряду й ефективність роботи парламенту і потребою демократичного представництва різних політичних сил. Критики змішаної виборчої системи вважають головною її вадою різні правила обрання депутатів, які, працюючи, в представницькому органі , мають однакові права.

 

Висновки:

  1.  Найважливішою складовою політичної системи є політичні партії – добровільні організації, що представляють інтереси певних соціальних груп і ставлять своєю метою їх реалізацію шляхом досягнення політичної влади.
  2.  До ознак політичної партії відносять: особливий статус; наявність соціальної бази, організованої структури та статусу.
  3.  Функціями політичної партії є: боротьба за політичну владу; соціальне представництво; розробка й здійснення політичного курсу; рекрутування еліти; соціальна інтеграція; соціалізація.
  4.  Класифікувати політичні партії можна за різними підставами: за структурою (кадрові й масові); за ідеологією (ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, соціалістичні, комуністичні, фашистські); відповідно до характеру перетворень (консервативні, ліберальні, революційні); за місцем у політичній системі (правлячі й опозиційні); за правовим статусом (легальні та нелегальні); за місцем у спектрі політичних сил (ліві, центристські, праві) та ін.
  5.  Сукупність політичних партій та механізм взаємозв’язків між ними становлять партійну систему. За кількістю партій, що реально беруть участь у політичному процесі, виділяють однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи.
  6.    Важливою складовою політичної системи суспільства виступають групи інтересів – неурядові і непартійні суспільні об`єднання, які висловлюють інтереси певної  соціальної групи у відносинах з політичними інститутами та організаціями, а також з іншими соціальними групами.
  7.  Організовані групи інтересів створюють специфічні структури для більш ефектної реалізації своїх інтересів, які називають групами тиску або лобі. Розрізняють легальні та нелегальні форми лобі.
  8.  Активна взаємодія держави і громадянського суспільства в процесі формування та реалізації політичної влади призвела до трансформації лобізму в масштабний і значимий політичний інститут, який представляє собою потужний механізм впливу на процес вироблення та реалізації державної політики.
  9.  Основним регулятором виборів є виборча система. Виборча система – це сукупність правил, заходів, процесів, що забезпечують і регулюють легітимне формування органів політичної влади. Загальновизнаними є такі типи виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

  1.  Що таке вибори і які їхні соціальні функції в демократичному суспільстві?
  2.  Що таке мажоритарна система і які її види Ви знаєте?
  3.  Що являє собою пропорційна виборча система?
  4.  Якій виборчій системі Ви віддаєте перевагу й чому? Поясність.
  5.  Назвіть основні передумови виникнення політичної партії.
  6.  Які функції виконують партії у суспільстві?
  7.  Зрівняйте кадрові й масові партії за наступними ознаками: а) будова партії; б) принцип діяльності; в) характер членства.
  8.  Сформулюйте переваги і недоліки однопартійної, двопартійної і багатопартійної систем.

Дайте відповіді на тестові завдання:

  1.  До політичного лексикону слово «партія» увійшло за часів:

А) Римської імперії

Б) Київської Русі

В) ІІ республіки у Франції

Г) війн Наполеона

  1.  Що з переліченого не входить у традиційні критерії оцінки політичної партії?

А) характер організації

Б) зміст ідеології

В) підтримка населення

Г) величина казни

  1.  Якого типу політичних партій (за походженням) не виділяє М. Дюверже?

А) класових

Б) масових

В) кадрових

Г) сімейних

  1.  Назвіть основну передумову виникнення сучасних партій:

А) дія закону суспільного поділу праці

Б) введення загального виборчого права

В) скасування заборони на формування партій

Г) посилення ролі окремих особистостей в історії

  1.  За своєю суттю політична партія:

А) це група однодумців

Б) це спільність, що прагне до завоювання влади

В) це закрита структура для обраних

  1.  Назвіть основну ознаку політичної партії:

А) наявність офіційно прийнятої програми

Б) фіксоване членство

В) сплата членських внесків

Г) прагнення до завоювання влади або участі у владі

Д) наявність формальної організаційної структури

  1.  Партійна система – це:

А) зведення правил, прийнятих у тій або іншій партії

Б) союз дружніх партій

В) сукупність всіх партій, що діють у рамках політичної системи й відносин між ними

Г) сукупність легально діючих у країні політичних партій

  1.  За якою виборчою системою здійснюються вибори Президента України?

А) за змішаною

Б) за мажоритарною

В) за пропорційною

  1.  Система, при якій мандати розподіляються між партіями відповідно до числа голосів виборців, зібраної кожною з них називається:

А) пропорційною

Б) мажоритарною

Г) змішаною

 Література:

  1.  Громадські об`єднання в Україні: навч. посібник / за ред. В. М. Бесчасного. – К., 2007.
  2.  Дюверже М. Политические партии / М. Дюверже; пер. с франц. – М., 2000.
  3.  Кормич Л. І. Громадські об`єднання та політичні партії сучасної України / Л. І. Кормич, Д. С. Шелест. – К., 2004.
  4.  Кривоцюк П. Створення партій демократичного типу: Світові та українські реалії / П. Кривоцюк // Людина і політика. – 2002. – № 5.
  5.  Основи демократії: навч. посібник / за заг. ред. А. Ф. Колодій. – К., 2004.
  6.  Пахарев А. Багатопартійність і партійні системи – поняття не тотожні / А. Пахарев // Віче. – 2002. – № 2.
  7.  Політологія: підручник для студентів ВНЗ / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенька. – К., 2001.
  8.  Попов С. А. Партии, демократия, віборы / С. А. Попов. – М., 2003.
  9.  Примуш М. Партії і партійні функції / М. Примуш // Віче. – 2002. – № 5.  
  10.  Райковський Б. Політологічний аналіз виборчого процесу / Б. Райковський // Політичний менеджмент. – 2007. – № 2.
  11.  Рудич Ф. М. Політологія: підручник / Ф. М. Рудич. – К., 2004

ТЕМА 7.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА І ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

План:

  1.  Поняття, структура та функції політичної культури.
  2.  Типи політичної культури. Політична субкультура.
  3.  Політична соціалізація: суб’єкти, фази, форми.
  4.  Стан та особливості української політичної культури.

 Ключові поняття й терміни: політична культура, політичний історичний досвід, політична свідомість, політична поведінка, функції політичної культури, патріархальна політична культура, підданська політична культура, активістська політична культура, політична соціалізація, політична субкультура, риси політичної культури України.

Політична культура представляє собою динамічну та водночас відносно усталену систему політичних цінностей та орієнтацій, моделей поведінки, характерних для певної держави, суспільства, цивілізації. Від її стану, характеру, якості політичних цінностей та домінуючих політичних орієнтацій залежить розвиток усієї політичної системи суспільства.

Зазначене поняття, вбираючи в себе емпіричні та теоретичні, ціннісні та нормативні, раціональні та підсвідомі уявлення, допомагає усвідомити всебічні зв’язки людей з інститутами влади та поміж собою з приводу участі в управлінні суспільством та державою. Знання сутності та структури політичної культури, а також її основних типів дає можливість глибокого розуміння всебічного впливу культури на суспільно-політичні явища та процеси.

1. Політична культура – один із найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про якість цієї системи. Політична культура, віддзеркалюючи політичну та юридичну компетентність громадян, суспільних і політичних діячів і їхню політичну поведінку, дуже впливає на формування й функціонування політичних інститутів.

Політична культура – явище складне й багатогранне. Тому існує найширший спектр думок, визначень, формулювань і т.д. у тлумаченні як самої категорії «політична культура», так і її структурних компонентів, змісту, функцій і т.д.

Політична культура як особливе, пов’язане з духовним життям людей, їхніми цінностями, звичаями й традиціями, політичне явище має таку ж глибоку історію, як і політика в цілому. Вона описувалася ще в сивій давнині такими видатними політичними мислителями, як Конфуцій, Платон, Арістотель та ін. Однак сам термін «політична культура» з’явився набагато пізніше. Його вперше ввів у науковий обіг у ХVІІІ ст. німецький філософ-просвітитель І. Герде. Наукові концепції політичної культури, що опираються на емпіричну базу, склалися в 60-ті рр. ХХ ст. завдяки великим міжнародним дослідженням, проведеним американськими політологами Г. Алмондом, С. Вербою, Л. Паєм та ін.

Політична культура – невід’ємна частина загальнонаціональної  культури. Це, насамперед, політичний досвід людства, соціальних спільностей, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях і установках. Останні визначають політичну поведінку людей.

Відзначені в даному визначенні три взаємозалежних поняття: політичний досвід, політична свідомість і політична поведінка – становлять основні структурні елементи політичної культури. Розглянемо кожний з них докладніше.

 Політичний історичний досвід людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Він фіксує історію розвитку політичних відносин у різних формах: історичних, літературних, політичних традиціях, звичаях, політичній ідеології; у формі функціональної політичної системи з її інститутами, нормами, принципами, соціально-політичними зв’язками й т.д.

Важливе місце серед різних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однією з найбільш стійких основ їхнього життя й визначають зразки політичної поведінки. Збереження й розвиток політичних традицій – одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Закони й норми, що регулюють суспільні відносини, прийняті відповідно до національних політичних традицій, сприймаються громадянами не як засіб примусу, а як необхідне явище громадянського життя, спрямоване на досягнення загального блага.

На основі політичного досвіду багатьох поколінь і політичної діяльності людей формується їхня політична свідомість – ще один елемент структури політичної культури.

 Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійки й значущі політичні орієнтації й установки людей стосовно політичної їхнього місця в даній системі.

Зупинимося більш детально на характеристиці структурних елементів політичної свіжості.

 Політичні знання – це знання людей про політику, політичну систему, різні політичні ідеології, процедури, за допомогою яких забезпечуються участь громадян у політичному процесі й т.п.

 Політичні цінності – це етнічні й нормативні судження про політичне життя, політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість та ін.

 Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей і виражаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система. Для одних це демократія – пряма або представницька, заснована на принципі приватної власності; для інших – авторитарно-тоталітарні системи, засновані, наприклад, на ідеї національної переваги й т.д. Це саме те, що називається ідеологічними перевагами. Політичні переконання громадян виражаються в тому, що на виборах вони голосують за ту або іншу партію, а отже віддають перевагу тій чи іншій ідеології.

Політичні орієнтації й установки знаходять своє конкретне втілення в політичній поведінці.

 Політична поведінка – це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Вона обумовлена політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому,  – з іншого. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності й виявляє рівень і тип їхньої політичної культури на практиці.

Високу політичну культуру відрізняють два основних критерії, які посідають в політичній поведінці людей значне місце: залучення до політичної діяльності та позитивну активність. За допомогою участі в політичному процесі й громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури.

У процесі розвитку політичної культури сформувалися й розвиваються її функції. Вони є тими напрямками, за якими політична культура входить у життя й побут людей, саме за допомогою функцій вона стає реально відчутною, зрозумілою, а отже, практично значимою й досяжною.

 Основні функції політичної культури:

- пізнавальна – форсування в громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань і політичної компетентності;

- нормативно-ціннісна – формування й закріплення в суспільстві свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поводження;

- інтегративна – досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в рамках існуючої політичної системи й обраного суспільством політичного ладу. Політична культура в такій спосіб формує стабілізаційну основу політичного життя й сприяє підвищенню ефективності керування;

- комунікативна – дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління й накопичувати політичний досвід;

- виховна – формує в громадян політичну свідомість і навички політичної діяльності, адекватні даній політичній системі.

 2. У сучасній науці існує декілька класифікацій типів політичної культури. Найпоширенішим є розподіл політичної культури на три основних типи, представлений класиками політичної культури – американськими вченими Г. Алмондом та С. Вербою.

Відповідно до запропонованого вченими підходу виділяють три різні («ідеальні») моделі, що визначають роль громадян у політичному процесі – парафіяни, піддані та учасники, яким відповідають три основні типи політичної культури – патріархальний, підданський та активістський.

 Парафіяни мають досить неясні уявлення про уряд і політику. Це можуть бути сільські жителі, які живуть у віддалених місцевостях, або ж просто люди, що ігнорують політику та її вплив на їхнє життя. Відповідно, внаслідок практично повної відсутності у громадян політичних знань про загальнонаціональну політику, а також навичок політичної участі, для патріархального типу культури (або культури місцевих громад) є характерною орієнтація на традиційні, общинні цінності, підкорення не існуючій державній владі, а конкретним особистостям (вождям), відсутність очікувань щодо політичної системи.

 Піддані, у свою чергу, пасивно підкорюються державним чиновникам і законам, але не голосують і активно не залучаються до політичного життя. Таким чином, для підданського типу політичної культури (або культури підкорення) характерне пасивне ставлення громадян до політичної системи.

 Учасники реально або потенційно залучені до політичного процесу. Вони інформовані про політичне життя, висувають вимоги до політичної системи й залежно від виконання цих вимог підтримують певних політичних лідерів. Відповідно, активістському типу політичної культури (культурі участі) властива орієнтація громадян на активну взаємодію із політичною системою.

Безумовно, ідеальні типи політичних орієнтацій у реальному житті не зустрічаються. Ґрунтуючись на результатах порівняльного дослідження політичних культур низки сучасних країн, Г. Алмонд та С. Верба виділили змішаний тип політичної культури – «громадянську культуру», яка характерна для більшості демократичних систем. В її межах більшість громадян можуть бути активними в політиці, тоді як інші виконують більш пасивну роль – роль підданих. Політична діяльність є лише частиною інтересів громадян, причому, як правило, не найважливішою. При цьому, орієнтації парафіян і підданих не тільки співіснують із орієнтаціями учасника, але й впливають на них.

Інший принцип класифікації пропонує представник функціонального підходу Є. Вятр, який поділяє політичні культури за типами політичного режиму на тоталітарну, авторитарну та демократичну. Для тоталітарної політичної культури характерні: заідеологізованість політичної свідомості; відданість лідеру, культ влади; наявність великої кількості політичних стереотипів і міфів; примусова (мобілізаційна) політична участь. Авторитарній політичній культурі, на відміну від тоталітарної, властиві такі ознаки: відсутність обожнення влади, любові до політичних лідерів; відсутність єдиної загальнообов’язкової ідеології; відчуженість особистості від політики, пасивне ставлення населення до влади, аполітичність. Для демократичного типу політичної культури характерні: дотримання законів, відкритість і прозорість дій органів влади; активна участь громадян у політиці; пріоритет прав людини, орієнтація на знання і професіоналізм.

Представник комунікативного підходу до вивчення політичної культури англійський соціолог К. Поппер виділяє відкритий і закритий типи політичної культури. Закритий тип характеризується орієнтацією на власні цінності та норми, традиціоналізмом, нездатністю до комунікації та інновацій. Для відкритого типу політичної культури характерні здатність до розвитку, модернізації, обміну цінностями, сприйняття політичного досвіду інших культурних систем, ідеологічний плюралізм.

Особливе місце в класифікації політичних культур займає порівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виділення різних типів політичних культур, які існують у різних цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний характер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лідерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виділяють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну.

 Структурний підхід до вивчення політичної культури передбачає виділення типів культур за ступенем згоди населення відносно базових цінностей і форм політичного устрою. Так, за даним критерієм американський політолог В. Розенбаум виділяв фрагментарні та інтегровані типи культур, а Г. Алмонд і Дж. Пауелл – консенсусні та конфліктні. Інтегрована (консенсусна) культура характеризується наявністю домінуючої культури – сукупності політичних орієнтацій і моделей поведінки, притаманних більшості населення, що стає базою для соціального консенсусу, стабільних політичних відносин. Для фрагментарної (конфліктної) культури характерна відсутність консенсусу щодо головних політичних цінностей, уявлень щодо ефективності функціонування політичних інститутів, визнання прийнятності різних форм політичної участі. Відсутність домінуючої культури позначається на характері політичного життя, породжує конфліктність у суспільстві.

Врахування історико-культурних розходжень, традицій у розвитку національних культур дозволив Г. Алмонду та С. Вербі виділити відповідно до домінуючої в суспільстві культури такі типи:

- англо-американську культуру, для якої є характерною гомогенність, наявність єдиної системи політичних цінностей, що надають культурі стабільності;

- континентально-європейську культуру, для якої властива фрагментарність, присутність у складі національної (домінуючої) культури субкультур них політичних утворень за наявності базових для всього суспільства культурних цінностей;

 - доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) культуру, якій притаманна традиційність та диференціація;

 - тоталітарну культуру, для якої характерна інтеграція на основі єдиної загальнообов’язкової ідеології.

Отже, політична культура не може бути абсолютно однорідною. Різноманітність інтересів соціальних груп породжує різні моделі політичної культури – субкультури, які існують у будь-якій країні. Насамперед це явище характерне для полі етнічних, федеративних та багатоконфесійних держав.

 Політична субкультура – визначається як сукупність політичних орієнтацій і моделей поведінки, що суттєво відрізняються від домінуючих у суспільстві.

 

3. Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства. В якому він живе. Набувши певної політичної культури, людина стає «homo politicus» – політичною людиною. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи).  Первинна соціалізація відбувається у сім`ї та дошкільних навчальних закладах і розпочинається з 3 – 4-річного віку. Дитина навчається розпізнавати атрибути держави (прапор, герб, гімн), її назву, національних героїв та лідерів. Вторинна соціалізація (шкільний вік) включає ознайомлення учня з історією країни, суспільним і державним ладом, напрямком розвитку суспільства, основними політичними силами тощо. В цей час юнаки і дівчата вступають у дитячі та юнацькі організації, отримують перший досвід політичної участі. З 18 років громадянин держави набуває усієї повноти політичних прав і обов’язків: голосує на виборах та референдумах, вступає у політичні партії, бере участь у масових політичних заходах. Тут важливу роль відіграє не лише політичне навчання і виховання зовнішніми суб’єктами й обставинами, а й політичне самовиховання та політична діяльність особи. Політична соціалізація продовжується в армії, вищих навчальних закладах, зокрема в процесі освоєння курсу політології та інших суспільних дисциплін.

Які мотиви процесу політичної соціалізації, чому людина хоче стати «людиною політичною»? згідно з «моделлю переконаності», особа має бажання відповідати вимогам суспільного ладу через почуття обов’язку перед народом і державою; за «моделлю інтересу» спонукою до сприйняття політичних цінностей і активної поведінки є усвідомлення особистих вигод і привілеїв; «модель підкорення» пов’язана х примусовою соціалізацією з боку держави, закладів освіти тощо. Узагальнюючим поняттям, яке характеризує політично сформовану особистість, є громадянськість, що включає почуття власної гідності, громадянську мужність, національну самосвідомість, почуття суспільного обов’язку, активність та сумління.

Значній частині населення країни притаманна політична пасивність і аполітичність. Останній феномен виникає внаслідок негативного чи індиферентного ставлення людей до політики, відчуження суспільних верств від політичного життя, зневіри в те, що простий громадянин може вплинути на перебіг політичних подій. Проявами політичної пасивності й аполітичності є пасивна непокора владним інститутами, абсентеїзм (ігнорування виборів, референдумів), політична індиферентність, політична самоізоляція, дисфункціональна поведінка тощо.

4. Аналізуючи політичну культуру того чи іншого суспільства, варто виявити її характерні риси. Так, політична культура США відзначається особливою прихильністю громадян до ідей представництва та плюралізму, орієнтацією не на партії, а на яскраві особистості, більшим довір`ям до урядів штатів, ніж федеральної влади, визнання в якості ідеалу «мінімальної» держави.

  За твердженням російських дослідників, політична культура сучасної Росії характеризується підданським ставленням населення до центрів реальної влади, правовим нігілізмом, нерозвиненістю громадянських позицій, заідеологізованістю мислення, нетерпимим ставленням до нетрадиційних поглядів, низьким рівнем особистих претензій на політичну участь, мінливістю політичних принципів, схильністю до конформізму.

Традиційна українська політична культура зазнала істотних деформацій впродовж століть іноземного поневолення народу. Тому сьогодні вона має фрагментарний та суперечливий характер. Враховуючи перехідний стан сучасного українського суспільства, спробуємо дати їй загальну характеристику.

За характером політичного режиму, який панував в Україні впродовж 20 – 80-х рр. ХХ ст., і який сформував певні політичні якості окремих людей та народу загалом, ця політична культура має посткомуністичний, пострадянський і посттоталітарний характер, тобто в ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі стереотипи, сформовані в минулому політичні переконання й настрої. Проте ця політична культура вже не є ні офіційною, ні монопольною. Розкриття злочинів комуністичного тоталітаризму скомпрометувало її, зробило одіозною. Властиві цій культурі політичні орієнтації значною мірою функціонують за інерцією й часто приховуються її носіями.  

За характером політичного статусу УРСР та української нації в СРСР нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Для неї значною мірою характерні зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості й кривди, атрофована здатність оцінити власні національні інтереси і цілі, відсутність навичок суверенного мислення та поведінки; схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили; вміння служити, а не самоврядувати на  своїй, Богом даній землі.

За характером соціально-політичних процесів, що розгортаються в Україні, її новим статусом як суверенної самостійної держави політична культура сучасного українського суспільства стає національною і незалежницькою. Її підґрунтям є реабілітовані й легалізовані цінності суверенних епох української історії, ідеали національно-визвольної боротьби та сучасні потреби українського народу. Посткомуністичне суспільство та його державні органи ще не наважуються повною мірою визнати їхній офіційний статус, але вони знаходять дедалі більшу підтримку в народі, відроджуються й поширюються в національній свідомості та діяльності політичних сил.

За ставленням до демократії і держави як соціальної інституції політична культура сучасних українців залишається значною мірою авторитарною, етатистською та патерналістською. Проте за умов верненого існування відроджуються традиційні риси української культури, зокрема такі, як народоправство, толерантність, ставлення до держави в дусі лібералізму (не людина для держави, а держава для людини). Одночасно спостерігаємо прояви его- і громадоцентризму, які також притаманні українській ментальності. На це повинні звернути увагу політичні лідери, щоб вчасно нейтралізувати анархістські настрої й поведінку, сконсолідувати суспільство на засадах плюралістичної демократії та консенсусу політичних сил.

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних  цінностей – з одного боку, та консервативно-ліберальних – з іншого, на інтернаціоналістів-космополітів та патріотів-незалежників (націоналістів). При цьому на Сході й Півдні України домінують перші, а на Заході та у Центрі – другі. Проте загальна тенденція суспільного розвитку характеризується лібералізацією суспільних відносин та поступовою українізацією політичних інституцій та всіх регіонів держави.

За цивілізаційно-культурними ознаками сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, хоча помітну роль у політичному житі відіграють риси ментальності та культури, характерні для східних народів. У російсько-самодержавний та радянський періоди історії України поширилися властиві для азійських народів ставлення до держави (етатизм і патерналізм), її глави (установка на харизматичних лідерів), політичних прав і свобод особистості (підданство, общинність), політичного режиму (авторитаризм), ролі церкви в політичному житті суспільства (підпорядкованість церкви державі). Характерною є розколотість українського народу на українсько- та російськомовні частини й відповідно зорієнтованість на українську та російську культури.

За системними якостями й зрілістю політичній культурі українського народу властиві амбівалентність (поєднання різних за змістом й спрямованістю елементів), нецілісність (відсутні окремі компоненти культури, а ті, що є, мають несформований характер), неорганічність (багато запозичених політико-культурних елементів не відповідають ментальності, національному характеру, традиціям, усій системі культури української нації).

 Висновки:

  1.  Політична культура – це зумовлена історичним досвідом система відносно стійких цінностей, настанов та переконань, що визначають поведінку суб’єктів політики.
  2.  До функцій політичної культури відносять: інтегративну; комунікативну; функцію орієнтації; функцію ідентифікації; функцію соціалізації; функцію адаптації.
  3.  В структурі політичної культури можна виділити нормативний елемент (політичний досвід), ціннісний елемент (політичну свідомість) та поведінковий елемент (моделі політичної поведінки).
  4.  Політичний досвід фіксується в політичних традиціях, ідеологіях, символах, стереотипах і міфах, а також у формі існуючої політичної системи – її інститутах, нормах, системі зв’язків і моделях поведінки.
  5.   Політичний стереотип – це спрощене, схематичне уявлення про політичний об’єкт. Політичний міф – стійкий некритичний, емоційно забарвлений образ, уявлення про політичні події, явища і процеси. Політичний символ – знак, що виконує комунікативну функцію між суб’єктами політичних відносин.
  6.  Політична свідомість – це система політичних почуттів, знань, цінностей і переконань людей, на основі яких формуються стійкі орієнтації й настанови людей  стосовно політичної системи та їх місця в даній системі, закріплюються певні моделі політичної поведінки. У структурі політичної свідомості можна виділити статичні елементи (політичні цінності, політичні переконання, політичні орієнтації) та динамічні елементи (суспільна думка, масові настрої та ін.).
  7.  Політична поведінка – це взаємодія соціальних суб’єктів (індивідів, соціальних груп) і політичної системи. До основних форм політичної поведінки відносять політичну участь та політичну неучасть (абсентеїзм).
  8.  Політична участь – це вплив індивідів і соціальних груп на політичну систему, її елементи, процес прийняття політичних рішень. Найпоширенішою формою політичної участі є електоральна участь.
  9.  Політичний протест – це виявлення негативного ставлення до політичної системи в цілому або до її окремих елементів. Норм, цінностей у відкритій, демонстративній формі. До форм політичного протесту відносять: мітинги; страйки; демонстрації; бойкоти; тероризм; політичний хеппенінг та ін.
  10.  Абсентеїзм – це ухилення від участі в політичному житті, втрата інтересу до політичного життя. Абсентеїстський тип поведінки існує в будь якому суспільстві, але його зростання свідчить про кризу легітимності політичної системи.
  11.  До основних типів політичної культури відносять: підданську, патріархальну, активістську; демократичну, авторитарну і тоталітарну; відкриту і закриту; консенсусну (інтегровану) і конфліктну (фрагментарну). Виходячи з цивілізаційного принципу, виділяють індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну і православну культури, а за домінуючою культурою – англо-американську, континентально-європейську, до індустріальну, тоталітарну культури.
  12.  Політична субкультура – це сукупність політичних орієнтацій та моделей поведінки, що значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.
  13.  Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм, цінностей суспільства. В якому він живе. Політична соціалізація як процес проходить дві фази – адаптацію (пристосування індивіда до соціально-політичних умов) та інтеріоризацію (засвоєння політичних цінностей, перехід їх у свідомість, переконання особи).

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

  1.  Охарактеризуйте основні структурні елементи політичної культури.
  2.  Які основні функції політичної культури?
  3.  Яку роль у функціонуванні політичної культури виконують політичні цінності, ідеали, міфи, стереотипи, символи?
  4.  Розкрийте сутність політичної соціалізації, її фази.
  5.  У чому специфіка патріархальної, підданської та активістської політичної культури?
  6.  Які фактори впливають на формування національної політичної культури?
  7.  Назвіть основні риси політичної культури українського народу.

 Дайте відповіді на тестові завдання:

  1.  Ким з нижченазваних учених було введено в науковий обіг поняття політична культура?

А) Платоном

Б) Т. Гоббсом

В) І. Гердером

Г) М. Вебером

  1.  Структура політичної культури містить у собі:

А) політичні символи

Б) політичну соціалізацію

В) політичний досвід

Г) політичні міфи

  1.  До структури політичної культури не входить:

А) політичний досвід

Б) політична свідомість

В) політична символіка

Г) політична поведінка

  1.  Етнічні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність – це:

А) політичний досвід

Б) політичні цінності

В) політичні переконання

Г) політична поведінка

  1.  Який тип політичної культури переважає в державах, де панують авторитарні режими?

А) патріархальний

Б) підданський

В) активістський

  1.  Який тип політичної культури переважає в державах, де панують демократичні режими?

А) патріархальний

Б) підданський

В) активістський

  1.  Яка із зазначених характеристик відповідає патріархальній політичній культурі?

А) шанобливе ставлення до старших (патріархів)

Б) орієнтація на місцеві цінності – громаду, рід, плем’я й т.п.

В) у політиці беруть участь тільки особи старшого віку (патріархи)

Г) пряма передача політичного досвіду від старшого покоління молодому

  1.  Яка істинна характеристика підданської політичної культури?

А) орієнтація на активне включення індивіда п політичне життя

Б) прагнення вливати на політичну систему

В) пасивне відношення громадян до політичної системи

Г) орієнтація на політичні авторитети

  1.  Виберіть із наведених характеристик ту, котра відповідає активістській політичній культурі:

А) орієнтація на активну діяльність держави

Б) орієнтація на активне включення індивіда в політичне життя, прагнення вплинути на політичну систему з метою реалізації особистих і групових інтересів

В) орієнтація на ігнорування участі у політичному житті

Г) орієнтація на активне протистояння з політичною системою й протидія владі

 Література:

  1.  Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді / В. М. Бебик, М. Ф. Головатий, В. А. Рехкало. – К., 1996.
  2.  Бурдяк В. І. Політична культура країн Європи в контексті інтеграційних процесів / В. І. Бурдяк. – Чернівці, 2004.
  3.  Бурдяк В., Ротар Н. Політична культура, ідеологія, психологія / В. Бурдяк, Н. Ротар. – Чернівці, 2000.
  4.  Гаджиев К. С. Политические идеологии: концептуальный анализ / К. С. Гаджиев // Вопросы философии. – 1998. – № 12.
  5.  Дахин В. Политическая культура и власть / В. Дахин // Свободная мысль. – 1996. – № 1.
  6.  Дмитренко М. Особливості сучасної української політичної культури: проблеми визначення / М. Дмитренко // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5.
  7.  Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: навч. посібник / Ф. М. Кирилюк. – К., 2003.
  8.  Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалі / Л. П. Нагорна. – К., 1998.
  9.  Півнева Л. Політична і популярна культура як предмет політичного аналізу / Л. Півнева // Політичний менеджмент. – 2006. – № 6.
  10.  Підмазко Є. Концептуальні основи політичної культури як наукової теорії / Є. Підмазко // Політичний менеджмент. – 2007. – № 7.
  11.  Хильки М. Політична культура населення України: аналіз розвитку громадянських якостей / М. Хильки // Політичний менеджмент. – 2007. – № 1.

Список ключових понять і термінів до модуля ІІ

Абсолютизм – необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада повністю належить одній особі – монархові та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.

 Автократія – система управління, за якої необмежена верховна влада у державі належить одній особі й не контролюється представницькими органами.

 Автономія – форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою.

 Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується концентрацією влади в центрі і відчуженням народу від реальних важелів державної влади, обмеженістю прав і свобод громадянина, домінуванням командних, адміністративних методів управління.

 Агітація – поширення політичний ідей та гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності, політичних дій.

 Адміністрація – сукупність розпорядчих органів державного управління, виконавчої влади (уряд, відомчі установи, виконавчі комітети, апарат президента, губернатора тощо), діяльність яких визначена законом чи конституцією країни.

 Апатриди – особи, які не мають громадянства й підданства жодної держави, проте мусять дотримуватися законів тієї країни, в якій вони зараз перебувають.

 Бюрократія – 1) вищий привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; 2) ієрархічно організована система управління державою чи суспільством за допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.

 Вето – передбачений конституціями деяких країн акт, завдяки якому глава держави абр верхня палата парламенту можуть призупинити впровадження законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою.

 Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб, способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найбільш поширений метод створення органів та інститутів влади.

 Виборча система змішана – порядок визначення результатів голосування, у якому поєднанні елементи мажоритарної та пропорційної системи.

 Виборча система мажоритарна – порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

 Виборча система пропорційна – порядок організації виборів і визначення результатів голосування, при якому розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

 Герб державний – відмітний знак держави, офіційна прийнята емблема, виконана за законами геральдики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційних паперах тощо.

 Гімн державний – урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності.

 Громадські об`єднання – об`єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

 Громадянство – формально зафіксований правовий зв'язок людини з державою, який передбачає певну сукупність взаємних прав та обов’язків.

 Група тиску – суспільно-політичне об`єднання, яке прагне задовольнити власні інтереси через вплив на державну владу або політичні партії. Від парії вона відрізняється тим, що безпосередньо не бореться за владу, не бере участь в керівництві та управлінні державою.

 Демагогія – форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.

 Демократія – форма політичної організації суспільства, яка визначає джерелом влади народ, його право вирішувати державні справи, водночас захищаючи громадські права і свободи.

 Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством  від імені народу.

 Держава правова – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

 Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

 Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

 Диктатура – нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим.

 Закон – нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.

 Засоби масової інформації (ЗМІ) – періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події і явища у світі, конкретній країні, певному регіоні, зорієнтовані на виконання специфічних функцій (контролю, спостереження, соціалізації, розвитку культури населення та ін.).

 Імпічмент – особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.

 Інавгурація – урочиста церемонія вступу на посаду глави держави або посвячення в сан.

 Інституціональна підсистема – сукупність державних і недержавних інститутів, які виражають і представляють у політичній системі  різні за значенням інтереси, – від загальнозначущих до групових і приватних.

 Коаліція – союз політичних партій або угрупувань, створений на добровільних засадах для спільної участі у виборах або створення спільного (коаліційного) уряду.

  Комунікативна підсистема – підсистема політичної системи суспільства, в якій реалізуються відносини між індивідами, соціальними спільнотами та інститутами з приводу організації та функціонування влади у зв’язку з виробленням і здійсненням певного політичного курсу.

 Консенсус – згода між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп.

 Конституція – основний закон держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, основні права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій держави тощо.

 Конфедерація – союз декількох суверенних держав, що поєднуються для проведення єдиної політики з певними шляхами, наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.д.

 Конформізм – пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

 Корупція – злочинна діяльність щодо використання посадовими особами довірених їм прав і владних можливостей з метою власного збагачення. Типові вияви – підкуп чиновників, політичних діячів, хабарництво, протекціонізм.

 Культурна підсистема – являє собою сукупність субкультур, політичний менталітет, конфесіональні системи, пріоритет цінності і переконання, стереотипи політичної поведінки тощо.

 Лобізм – 1) діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси; 2) групи тиску на органи законодавчої і виконавчої влади.

 Монархія – форма правління, за якої державна влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха, здебільшого спадкоємного.

 Нормативна підсистема – підсистема в політичній системі суспільства, в якій реалізується сукупність правових, політичних, моральних норм, а також  звичаїв, традицій, обрядів, що регулюють політичні відносини.

 Опозиція – 1) протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил; 2) виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах. Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

 Парламент – найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням. У деяких країнах парламенти мають специфічні назви: конгрес – у США, кортеси – в Іспанії, сейм – у Польщі, кнесет – в Ізраїлі, Верховна Рада – в Україні та ін.

 Підданство – приналежність особи до якоїсь держави, перебування під її юрисдикцією.

 Політична орієнтація – певні уявлення політичних суб’єктів про цілі, завдання діяльності політичних партій, політичного режиму, суспільства в цілому.

 Політична культура – невід’ємна частина загальнонаціональної культури. Це, насамперед, політичний досвід людства, соціальних спільнот, великих і малих соціальних груп, отриманий у ході історичного розвитку. Існуючи в певних формах, цей досвід впливає на формування політичної свідомості людей і в остаточному підсумку виражається в їх політичних орієнтаціях й установках. Останні визначають політичну поведінку людей.

 Політична партія – безперервно діюча організація, що існує як на загальнонаціональному, так і на місцевому рівнях, націлена на одержання й відправлення влади і яка прагне з цією метою до народної підтримки.

 Політична поведінка – взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

 Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійкі й значущі політичні орієнтації й спрямування людей стосовно політичної системи і їхнього місця в даній системі.

 Політична система – сукупність політичних інститутів, суспільних структур, норм і цінностей, а також їхніх взаємодій, у яких реалізується політична влада й здійснюється політичний вплив.

 Політичні інститути – сукупність суб’єктів, які беруть участь у політичному житі суспільства (органи державного правління, законодавчі, судові органи, політичні партії, рухи, фронти тощо).

 Політичні цінності – це етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість й ін.

 Республіка – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

 Самоврядування місцеве – політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів, за згодою і за підтримки держави.

 Символіка політична – різноманітні знаки, символи, які є предметами або актами людської поведінки, що відносяться до політичної сфери і є культурною пам’яткою певних соціальних груп чи всього суспільства.

 Соціальна політика – діяльність держави за збалансованим розвитком суспільства, забезпеченням стабільності державного правління й соціального захисту населення.

 Суверенітет – незалежність держави, що полягає у її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої держави. Суверенітет народу – визнання всіх громадян країни джерелом політичної влади.

 Тоталітаризм – різновид політичного режиму, який характеризується всебічним і всеохоплюючим контролем влади над суспільством, підпорядкування суспільної системи державі, колективним цілям, загальнообов’язковій ідеології.

 Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

 Федерація – форма децентралізованого державного устрою, за якої ознаки державного утворення притаманні як державі в цілому, так і її складовим частинам, що вважаються суб’єктами федерації.

 Форма правління – організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

 Цивілізація – форма спільного життя людей, якій властиве відтворення власної матеріальної і соціально-політичної структури відносин на основі пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих сенсів.

Змістовний модуль ІІІ

Світовий вимір політики

Вимоги до знань, умінь та навичок студентів

Третій модуль включає дві теми, у яких стикаються три системи: особистість, політика, суспільство. Мета викладеного в цьому модулі матеріалу – поглибити уявлення студентів про характер, деякі принципи і механізми взаємодії цих систем; аналіз їх взаємодії під час політичних криз і конфліктів, розвитку світового політичного процесу. Реалізації названої цілі досягається розкриттям таких понять політичної науки, як «політична криза», «конфлікт», «геополітика», «міжнародні відносини», «світовий політичний процес», виясненням взаємозв’язку політичних і етнонаціональних відносин, проблем світової політики і міжнародних відносин.

Після вивчення зазначеного матеріалу студенти зможуть:

- розуміти сутність, цілі, функції і засоби зовнішньої політики держави;

- характеризувати сучасні міжнародні відносини, їх суб’єктів, форми, принципи;

- аналізувати сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин;

- оцінювати місце і роль етнополітичних відносин у політичному житті суспільства;

- визначити поняття і характеризувати зміст етнонаціональної політики;

- виділяти особливості національних відносин і етнонаціональної політики в сучасній Україні;

- розкрити основні характеристики поняття «конфлікт політичний»  і «політична криза»;

- дослідити етапи розвитку конфліктів;

- розуміти сутність поняття «геополітика»;

- оцінювати місце України в сучасному геополітичному просторі.

ТЕМА 8.

КОНФЛІКТИ І КРИЗИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

 План:

  1.  Політичний розвиток і модернізація.
  2.  Політичні конфлікти і кризи.
  3.  Політика і епнополітичні відносини.

 Ключові поняття й терміни: політичний процес, політичне функціонування, політичний розвиток, політична модернізація, первинна модернізація, вторинна модернізація, криза модернізації, демократизація, політичний конфлікт, політична криза, війна, революція, реформування, компроміс, консенсус, парламентська криза, конституційна криза, етнос, народність, нація, етнонаціональні відносини, національне питання, міжнаціональні конфлікти, етнонаціональна політика.

 Світ політики надзвичайно різноманітний, він відрізняється мінливістю і динамічністю. Політичні системи, що існують у сучасному світі не ізольовані одна від одної, вони перебувають у постійній взаємодії, при якій стає неминучим зіткнення різних протиборчих сил. Тому не дивно, що політичне життя початку ХХІ ст. наповнене різного роду політичними протистояннями і конфліктами, кризами і війнами. Сьогодні найважливішим завданням стає осмислення причин і прогнозування наслідків таких зіткнень, а для цього необхідно дати відповідь на цілу низку складних питань. У чому відмінність сучасних політичних систем від тих, які існували в колишні епохи? Як здійснюється трансформація політичних інститутів, яким чином змінюються політичні цінності, політичні ідеали та політична поведінка?

У формуванні політичного життя суспільства велику роль відіграють такі суб’єкти політики, як нації та етнічні групи. Етнонаціональні процеси в багатьох регіонах світу спричиняють глибокі конфлікти, соціальні потрясіння з численними жертвами. Усе обумовлює актуальність даної теми, її теоретичне і практичне значення. Питання сутності, характеру, форм життєдіяльності етносів і націй вивчає складова політології – етнополітологія.

1. Засновник соціології Огюст Конт виділяв у науці про суспільство (яку він назвав соціальною фізикою) два основних рівні – соціальну статику і соціальну динаміку. Якщо соціальна статика покликана розкрити взаємозв’язок між соціальними інститутами в загальній системі, представленій як єдиний організм, то соціальна динаміка спрямована на вивчення процесів соціальних змін, «що відбуваються внаслідок розпаду або перебудови соціальних структур». Слідом за соціологією уявимо собі в такий же спосіб і політичну науку, де теорія політичних систем – це розділ «політичної стики», що розкриває структуру політики, умови існування та основні закономірності функціонування політичних інститутів, у той час, як «політичною динамікою» перед нами постають політичні процеси, з якими пов’язані основні зміни в політичному житті.  

Таким чином, якщо поняття «політична система» відбиває цілісність політики, взаємозв’язок елементів, що забезпечують її стабільність і рівновагу, то поняття «політичний процес» розкриває характер взаємодії різних суб’єктів політичної системи, виражає мінливість та безперервний розвиток політики.

 Політичний процес – це діяльність суб’єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

У сучасному політичному житті будь-якого суспільства можна виділити низку політичних процесів, а саме:

- внутрішньополітичні процеси (характеризуються взаєминами між елементами політичної системи, пов’язані з реалізацією політичної влади);

-  зовнішньополітичні процеси (характеризуються відносинами між державами, пов’язані з досягненням політичних компромісів);

- стабільні політичні процеси (характеризуються стійкими моделями поведінки та механізмами прийняття політичних рішень);

- нестабільні політичні системи (виникають, як правило, в умовах кризи, як прояв зміни політичних обставин);

- еволюційні політичні процеси (характеризуються поступовими змінами певних видів взаємодії суб’єктів політики, елементів політичної системи);

- революційні політичні процеси (для них характерна різка зміна характеру відносин, що призводить до політичних конфліктів і криз);

- конфронтаційні політичні процеси (обумовлені боротьбою між учасниками політичного процесу);

- консенсуальні політичні процеси (обумовлені співробітництвом між учасниками політичного процесу);

- тривала політичні процеси (вимірюються певними історичними періодами);

- короткочасні політичні процеси (відбуваються в умовах реального часу);

- глобальні політичні процеси (відбуваються у світовому співробітництві, а також на рівні національної держави);

- регіональні та локальні політичні процеси (відбуваються на рівні певного регіону);

- відкриті політичні процеси (характеризуються відкритим характером, зовнішніми проявами);

- приховані (латентні) політичні процеси (відбуваються без видимих зовнішніх проявів).

Отже, політичний процес визначається характером політичних змін, під якими можуть розумітися перехід політичної системи з одного стану в інший; перетворення, що відбуваються в політичній структурі суспільства, політичній культурі й політичній поведінці; трансформація політичних інститутів; ускладнення форм політичної взаємодії та ін.

Залежно від якісних і кількісних характеристик змін виділяють дві основні форми перебігу політичних процесів: режим функціонування та режим розвитку.

 Режим функціонування політичного процесу характеризується простим відтворенням сформованої моделі відносин, використанням усталених механізмів реалізації політичної влади. Пріоритет традицій над інноваціями охороняє політичну систему від якісних змін, надаючи всій системі достатню стабільність і стійкість. Режим функціонування має яскраво виражений циклічний характер, що проявляється в послідовній зміні певних фаз здійснення основних політичних дій, реалізації політичною системою встановлених функцій.

Цикли політичного процесу, як правило, визначаються проведеними з певною періодичністю виборами до органів державної влади, які, стаючи «підтримкою» політичної системи, легітимізують дії політичної влади. У тоталітарних державах, де повністю відсутня політична конкуренція, такий режим досягає свого крайнього прояву – так званого політичного застою, котрий проявляється в практично повній «консервації» політичного життя, що, у свою чергу, істотно гальмує економічний, соціальний і культурний розвиток суспільства. Класичним прикладом політичного застою є радянська політична система періоду правління Л. Брежнєва 70-х рр. ХХ ст. У цей час політичне життя в СРСР відрізнялося найбільшим консерватизмом, розширенням бюрократичного й партійного апарату, практично повною відсутністю реформ, посиленням репресій інакомислячих, розвитком військово-промислового комплексу, що знекровлював економіку країни. Саме ці фактори на початку 80-х рр. призвели до різкого спаду темпів економічного росту й уповільненню науково-технічного прогресу, ввівши країну в системну кризу.

Політичний процес, що характеризується високою інтенсивністю тих чи інших політичних змін, у політичні науці називають політичним розвитком. Цей термін був введений у науковий обіг в 50-х рр. ХХ ст. американським соціологом Т. Парсонсом для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток представляє собою таку зміну (або набуття) якостей і характеристик політичної системи, що дозволяє їй адаптуватися до нових умов соціально-політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури і характеру політичних відносин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім середовищем.

Намагання вчених виявити джерела, характер і спрямованість політичних змін у суспільствах, що змінюють моделі економічного та політичного розвитку, призвело до формування теорії політичної модернізації.

Під політичною модернізацією розуміють процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Основний внесок у розвиток теорії політичної модернізації зробили такі вчені, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай, С. Хантінгтон та ін.

На відміну від поняття «політичний розвиток», термін  «політична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного (доіндустріального, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбулася в період з кінця ХVІІ до початку ХХ ст., протягом якого виникали нові політичні інститути, з’являлися різноманітні форми політичної участі громадян у політичному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації:

- первинну (оригінальну) або органічну модернізацію;

- вторинну (віддзеркалену) або неорганічну модернізацію.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також  країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадського життя, що призвело до формування громадянського суспільства та виникнення нового типу політичної системи. Так, наприклад, у Великобританії процес модернізації політичної системи, по суті, бере свій початок ще в середині ХVІІ ст., коли були істотно розширені повноваження парламенту та уряду, і, тим самим, закладені основи політичної системи нового типу. В середині ХVІІІ ст. в Англії формуються перші прообрази політичних партій – торі та віги, а політичні реформи призводять до остаточної ліквідації абсолютизму й встановлення конституційної монархії. Інституціональні зміни англійської політичної системи закінчуються лише в середині ХІХ ст. з утворенням перших політичних партій – ліберальної та консервативної, а остаточне становлення громадянського суспільства пов’язується з прийняттям закону про місцеве самоврядування в кінці ХІХ ст.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина та ін.) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розвинених країн, що вже пройшли цей етап. Даний тип модернізації, заснований не на внутрішньому розвитку, а на впливі зовнішніх факторів, відрізнявся набагато більшою інтенсивністю, але, при цьому, й істотною нерівномірністю змін, що відбувалися в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці (та й у політичній науці також) політична модернізація сприймалася винятково як вестернізація, тобто безумовна орієнтація на мари канський або західноєвропейський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні та політичні цінності. Однак спроби прямого запозичення західних політичних стандартів, заміна цінностей традиційного суспільства цінностями західної цивілізації на практиці далеко не завжди виявлялися ефективними, що призвело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70 – 90 роки ХХ ст., з урахуванням своєрідності історичних і національних умов реформування традиційних політичних систем.

Внаслідок модернізації самої теорії модернізації виникли концепції «часткової модернізації» (що припускає можливість включення традиційних інститутів і цінностей до нових політичних структур), «кризової модернізації» (регресивної), і навіть «тупикової модернізації».

Тенденція до здійснення культурної та політичної модернізації впливає на суспільство, стимулюючи громадянську участь, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов та ін. разом з тим модернізація завжди відбивається на стабільності суспільства, його культурній та політичній системах, підриваючи традиційні основи легітимності та політичного порядку, змінюючи звичні життєві уклади, цінності і норми поведінки.

На початку ХХІ ст. наслідком процесу політичної та соціокультурної модернізації стало придбання сучасними державами Західної Європи і Північної Америки рис постіндустріального суспільства, в умовах якого всезростаюче значення набувають пост матеріальні цінності: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм і самовираження. Г. Алмонд і Дж. Пауелл у своїх дослідженнях відзначали, що пост матеріальні цінності стали джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні та феміністські рухи, різні асоціації із захисту суспільних інтересів). Нові цінності пере форматували політичний порядок для індустріальних демократій: все більше громадян висувають вимоги до політичної влади, пов’язані із захистом навколишнього середовища, розширенням свобод, гарантіями соціального захисту.

В останні десятиліття ХХ ст. в межах теорії політичної модернізації активно вивчається проблема демократизації – переходу від різних форм недемократичного політичного режиму до демократії. Багато в чому інтерес до даної проблематики обґрунтований тими політичними процесами, що відбувалися в країнах Східної Європи в 90-х рр. ХХ ст.

 Демократизація у політичній науці визначається як процес зміни політичної системи, що характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного та ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, а також побудовою громадянського суспільства.

Розглядаючи основні фази переходу до демократії, американський політолог Д. Растру стверджує, що для генезису демократії необхідна низка факторів: почуття національної єдності, наявність стійкого конфлікту, а також свідомий вибір демократичних процедур. Крім того, і сама політична еліта, і суспільство повинні усвідомити та засвоїти нові правила політичного життя. Перехід до демократії не може бути легким і швидким, він супроводжується різними конфліктами і кризами. Потрібен досить тривалий період для того, щоб не тільки інституціоналізувалися ті зміни, що відбулися в структурі політичної системи, але й у свідомості людей закріпилися нові для них цінності, норми і зразки поведінки. Так, ще в ХІХ ст. французький учений Апекс де Токвіль, аналізуючи протиріччя «демократичної революції», вказував на небезпеку швидкого переходу до демократичної системи, відзначаючи, що встановлення рівності серед народу, який не звик до політичної свободи, неминуче призводить до тиранії більшості, від якої до тиранії одноособової – усього один крок. Це підтверджується й подіями, що відбувалися у Франції після революції ХVІІ ст., і подіями на початку ХХ ст. в Росії, коли революції 1917 р. призвели до встановлення в країні тоталітарного політичного режиму.

Чимало парадоксів зустрічаються й на шляху демократизації політичного режиму. Так, американський політолог А. Пшеворський у праці «Демократія і ринок» відзначає два можливих рівні виникнення конфліктів: між прихильниками й супротивниками автократії між самими демократичними силами за місця в майбутній політичній системі. Ця ситуація породжує наступну дилему: для того, щоб прийти до демократії, антиавтократичні сили повинні об’єднатися в боротьбі проти авторитаризму, але щоб перемогти в умовах демократії, вони повинні суперничати одна з одною.

Напевне, найоригінальнішою сучасною концепцією демократизації є запропонована американським політологом С. Хантінгтоном теорія «третьої хвилі демократизації». Виділяючи певні періоди («хвилі») збільшення й скорочення кількості переходів до демократичних режимів, Хантінгтон розглядає в цілому процес демократизації як глобальний, здатний, в остаточному підсумку, охопити всі політичні системи світу.

Корені першої хвилі демократизації Хантінгтон вбачає в американській і французькій  революціях, відзначаючи, що справжнє виникнення демократичних інститутів відбувається вже в ХІХ ст. Початок першої хвилі вчений пов’язує зі скасуванням майнового цензу й розширенням виборчого права в США в 1828 р.

Швейцарія, Франція, Великобританія та інші європейські держави також здійснили перехід до демократії протягом сторіччя. До 1926 р. вже налічується понад 30 країн, у яких встановлюються демократичні інститути.

Однак для країн, що встановили демократичні режими напередодні Першої світової війни, країн, в яких нові демократичні цінності, що прийшли на зміну традиційним, не встигли закріпитися у свідомості громадян, швидкі зміни призвели до сумного результату – відновленню авторитарного або виникнення нового, значно жорстокішого варіанта автократії – тоталітарного політичного режиму. Хантінгтон підкреслює, що більш ніж з десятка країн, що створили демократичні інститути до 1910 р., лише Греція пережила після 1920 р. такі «відкіт», тоді як із сімнадцяти країн, що сприйняли демократичну ідею в 1910 – 1931 рр., зберегли її тільки чотири.

Початок другої хвилі демократизації пов'язаний із перемогою антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні та розпадом світової колоніальної системи, що призвело до виникнення низки нових держав (Індії, Пакистану, Шрі-Ланки, Малайзії) і встановленню демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії, Кореї. Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. демократичний режим встановлюється в Туреччині та Греції. У Латинській Америці до кінця 1940-х рр. демократія відновлюється в Уругваї, Бразилії, Аргентині, Перу й деяких інших країнах.

Однак друга хвиля демократизації, що характеризувалася в порівнянні з першою хвилею небагато більшою інтенсивністю, виявилася досить нетривалою, і до кінця 1960-х рр. повністю вичерпала себе. Хантінгтон відзначає, що з кінця 1950-х рр. політичний розвиток і транзит режимів набувають чітко авторитарного характеру. Найбільшого масштабу другий відкіт досяг у Латинській Америці – Перу (1962), Бразилія (1964), Болівія (1964), Аргентина (1966), Еквадор (1972), Уругвай (1973), Чилі (1973). Зачепив другий відкіт і азійські країни (Пакистан, Корея, Індонезія, Філіппіни), а також  практично повністю захопив країни Африки, що стали незалежними в період з 1956 р. по 1970 р. (за винятком Ботсвани). У середземномор’ї авторитарні режими встановлюються в Греції та Туреччині.

Третя хвиля демократизації починається з 1947 р. і проявляється, насамперед, у Південній Європі. Першим впав авторитарний режим у Греції, згодом – у Португалії, а зі смертю Франко починається процес демократизації в Іспанії. Протягом п’ятнадцяти років після падіння португальської диктатури демократичні режими прийшли на зміну авторитарним майже в тридцяти країнах. Наприкінці 1970-х рр. хвиля демократизації докочується до Латинської Америки (демократичні режими встановлюються в Еквадорі, Перу, Болівії, Уругваї, Бразилії та інших країнах). У 1977 р. демократичний рух заявляє про себе в Азії – Індія, проживши півтора роки  в умовах надзвичайного стану, повертається на демократичний шлях. У середині 1980-х рр. демократії встановлюються на Філіппінах, у Південній Кореї та Пакистані. Наприкінці десятиліття демократична хвиля захлеснула Східну Європу, що призвело до розпаду комуністичного світу та утворення цілої низки нових держав, які вставали на шлях демократичного розвитку. Пік третьої хвилі демократизації припадає на 1991 – 1992 рр.

До кінця сторіччя третя хвиля демократизації поступово слабшає, і Хантінгтон виділяє 4 – 5 країн, що відновлюють авторитарні режими.

Таким чином, Хантінгтон стверджує, що демократизація – це глобальний процес, котрий з кожним десятиліттям охоплює все більшу кількість сучасних держав. Розвиваючи дану теорію, відомий англійський соціолог Е. Гідденс відзначає, що демократія – «ймовірно, найпотужніша з ідей ХХ ст.». дійсно, сьогодні у світі залишається зовсім небагато країн, які не називають себе демократичними. Навіть колишній Радянський Союз або сучасний Китай визначили себе не інакше, як країни «народної демократії».

При цьому, на думку вченого, у сучасному світі виникає так званий парадокс демократії. Він полягає в тому, що поки демократія поширюється по усьому світі, у зрілих демократичних країнах, які інші країни повинні, здавалося б, брати за зразок, все більше й більше зростає розчарування в демократичних процесах. Пояснюється цей факт тим, що традиційні для демократії механізми правління все менше відповідають новим умовам життя, у тому числі гнучкості й динамізму, необхідним у постіндустріальному світі, який заснований на активному обміні інформацією. Колишні механізми управління просто не працюють у суспільстві, громадяни якого перебувають у тім самому інформаційному середовищі, як і ті, хто ними управляє. Тому, на думку Гідденса, для підтримки існування демократії необхідна демократизація самої демократії. Причому така демократизація необхідна не тільки зрілим демократичним державам, вона може сприяти й розвитку нових демократій. Так, наприклад, у Росії, на думку Гідденса, внаслідок збереження сильних «авторитарних обертонів» з минулого, неможливо побудувати відкрите й демократичне суспільство винятково «зверху», його необхідно терпляче створювати через відродження громадянської культури.

2. Уважний погляд на історію людства, навіть починаючи з 1945 р., – після закінчення Другої світової війни, – дає жахливу картину: з часу встановлення миру на планеті бушувало більш ніж 159 міжнародних та внутрішніх військових конфліктів (серед яких – корейська і в’єтнамська війни, арабо-ізраїльські конфлікти, війни в Перській затоці, війни в Афганістані та ін.), а число загиблих солдатів майже дорівнює кількості загиблих у першій світовій війні (більше 7,2 млн. людей). Якщо ж до цього числа додати жертви серед мирного населення, цифри стають просто астрономічними – від 33 до 44 млн.

Елвіт та Рейді Тоффлер у книзі «Війна й антивійна» відзначають, що за період з 1945 по 1990 рр. усього три тижні на землі не було жодного збройного конфлікту.

Таким чином, можна з впевненістю стверджувати, що конфлікти є невід’ємною частиною політичного життя, однією з основних форм перебігу політичного процесу. У політичній науці інтерес до конфліктів не зменшувався ніколи. Становлення теорії політичного конфлікту пов’язане з іменами таких вчених, як Л. Козер, К. Боулдінг, Л. Крісберг та ін. Всі вони виходять із розуміння політичного конфлікту як неминучого зіткнення тих або інших сил на політичному полі.

У найзагальнішому виді політичний конфлікт може бути визначений як форма політичного процесу, що характеризується зіткненням різноспрямованих політичних сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії.

Американський соціолог Л. Козер зазначає, що найчастіше в сучасному світі політичні конфлікти виникають або з приводу розподілу ресурсів влади, або внаслідок розбіжності політичних ідеалів і цінностей, а також зміни соціального статусу, визначення своєї громадянської або етнічної приналежності. Відповідно в політичній науці прийнято виділяти такі види конфліктів:

 - конфлікт інтересів (викликаний зіткненням політичних і соціально-економічних цілей);

- конфлікт цінностей (пов'язаний із протиборством різних ідеологічних течій, політичних цінностей і орієнтацій);

 - конфлікт ідентичності (зумовлений процесом ототожнення, ідентифікації індивідами чи соціальними групами приналежності до певної спільноти).

Л. Козер відзначає, що далеко не всі різновиди конфлікту є сприятливими для політичної системи. Конфлікти, які зачіпають інтереси різних політичних суб’єктів, носять, як правило, позитивний характер для системи, дозволяючи узгодити й врегулювати вимоги, що надходять до політичної системи. Конфлікти цінностей уже набагато небезпечніші – вони складніше піддаються розв’язанню й завжди несуть у собі загрозу розпаду самої системи. Конфлікти, пов’язані з ідентифікацією політичних суб’єктів – визначенням їх приналежності до тієї або іншої соціальної (етнічної) спільноти – завжди характеризуються особливою гостротою і є найнебезпечнішими для політичної системи, адже вони виникають в умовах формування нових державних утворень внаслідок реалізації права на самовизначення, властивого кожній нації. Такі конфлікти характеризуються боротьбою за права та інтереси різних національних груп, статусними та територіальними претензіями.

Конфлікт як форма політичного процесу має свої стадії розвитку, серед яких можна виділити три основні:

- передконфліктну стадію (стадію зародження політичного конфлікту). Вона складається з актуалізації політичних інтересів; виділення пріоритетних цілей; розробки стратегії і тактики боротьби; пошуку можливих союзників;  

- стадію безпосереднього протиборства, яка складається з демонстрації сили, загрози її застосування; застосування сили та інших засобів боротьби; повномасштабне застосування насильства;

-  стадію розв’язання конфлікту, яка вирішується тимчасовим розв’язанням (компромісом) чи повним розв’язанням (знищенням або консенсусом).

Стан політичної системи, при якому через різке загострення протиріч порушується її стабільність, нормальне функціонування і розвиток, у політичній науці називають політичною кризою. Політичну кризу можна визначити як крайню форму прояву конфлікту, що виявляється в глибокій дестабілізації політичної системи. Виділяють зовнішньополітичні (викликані міжнародними конфліктами) та внутрішньополітичні (парламентські, урядові, конституційні) кризи.

До основних кризових моделей розвитку конфліктів відносять війну та революцію.

 Війна визначається як форма розв’язання політичного конфлікту шляхом застосування насильства. Виділяють зовнішні війни (між державами), у тому числі світові (як глобальне протиборство політичних коаліцій, що охоплює більшу частину країн світу) та внутрішні війни (громадянські), що представляють собою збройну боротьбу між конфронтуючими соціальними групами всередині держави. Війни між державами, особливо світові, призвели до загибелі десятків мільйонів людей, ставши справжньою трагедією цивілізації. Але не менш страшними є війни громадянські, що призводять до загибелі людей між представниками одного народу. За способом ведення виділяють війни партизанські, фронтові, тотальні.

Однією з «нетипових» різновидів війни є «холодна війна» – ідеологічне й військово-політичне протистояння, що розгорнулося після Другої світової війни між капіталістичними державами (США і Західною Європою) та країнами «соціалістичного табору». Термін «холодна війна», авторство якого приписують публіцисту Х. Суопу, набув популярності завдяки статтям У. Ліппмана в «Нью-Йорк триб`юн » , які в 1947 р. були надруковані окремим виданням під заголовком «ЇХолодна війна. Про зовнішню політику США». «Холодна війна» мала багато, якщо не всі, формальних ознак війни звичайної, але офіційно вона ніколи не оголошувалася і, відповідно, не закінчувалася. Датою початку «холодної війни» вважається 5 березня 1946 р. – день знаменитої промови екс-прем`єр-міністра Великобританії Він стона Черчілля в американському місті Фултон. Датою закінчення «холодної війни» прийнято вважати 11 листопада 1989 р., коли була зруйнована Берлінська стіна.

Новий глобальний (цивілізаційний) конфлікт початку ХХІ ст., що розпочав свій символічний відлік із терористичної атаки 11 вересня 2001 р., і втягує в свою орбіту, з одного боку, більше 40 країн ісламського світу з населенням в 1 млрд. 200 млн. людей, а, з іншого, – практично всі країни постіндустріального християнського світу з населенням в 650 – 700 млн. людей, визначається багатьма політологами як Четверта світова війна.

Під революцією у політології розуміється вид політичного процесу, що характеризується радикальними політичними змінами, повною зміною політичної системи або ж витисненням з її структури окремих елементів. Революція, так само, як і будь-яка інша крайня форма прояву політичного конфлікту, безпосередньо пов’язана з використанням насильства.

Альтернативою революції як форми розвитку політичної кризи виступає реформування – перетворення, зміна, перебудова політичної системи або окремих її елементів. Це – еволюційний шлях виходу з кризи, який припускає такий характер політичних перетворень, що зачіпає основ існуючого політичного ладу. Реформи найчастіше проводяться «зверху»  – діючою владою, легально (в межах чинного законодавства), без використання прямого насильства і, як правило, здійснюються поступово, протягом тривалого часу.

Розв’язання політичних конфліктів може відбуватися по-різному. Можливе зняття конфлікту через зміну цілей і завдань, що постають перед протиборчими сторонами, внаслідок придушення (або повного знищення) однієї зі сторін, або ж у результаті досягнення між ними певної згоди. Політична наука приділяє особливу увагу пошуку можливих способів мирного та взаємовигідного розв’язання політичних конфліктів шляхом розробки комплексу спеціальних заходів щодо обмеження їх поширення та інтенсивності протікання, а також зниження їх негативних наслідків.

Політолог Х. Данін, проаналізувавши методи, якими розв’язувалися військові конфлікти за останні десятиліття, виділив чотири основних методи завершення війни:

  1.  метод, заснований на власних інтересах, що застосовується за взаємною згодою конфліктуючих сторін, змушених зупинити віну, або вижити;
  2.  «авторитарний» метод, що застосовується тоді, коли до влади в одній або кількох конфліктуючих сторонах приходить миролюбна або реалістично настроєна сила (наприклад, військовий або політичний лідер), що знаходить ресурси й можливості зупинити війну;
  3.  метод «силового примусу», який стає можливим тоді, коли до розв’язання конфлікту залучається «третя сила», що змушує конфліктуючи сторони сісти за стіл переговорів і зупинити війну (так, наприклад, міжетнічні військові конфлікти найчастіше вирішують, розділяючи ворогуючі народи державними кордонами);
  4.  «консультативний» метод, що на практиці використовується дуже рідко – у випадку, якщо міжнародні або інші посередники знаходять шляхи переконати воюючі сторони в можливості досягнення компромісу.

Втім, не можна не погодитися з американським політологом і державним діячем Ф. Айклом, провідним спеціалістом Центру стратегічних міжнародних досліджень, автором знаменитої книги «Кожна війна повинна закінчуватися», який, проаналізувавши історію військових конфліктів ХХ ст., прийшов до простого, але від цього не менш важливого висновку: будь-яку війну легше всього зупинити до того, як вона розпочалася.

Постконфліктна побудова миру припускає здійснення заходів політичного, соціально-економічного та правового характеру, що вживаються після врегулювання збройного конфлікту з метою надання підтримки відновленню обстановки довіри, взаємних зв’язків і співробітництва між протиборчими сторонами, запобігання рецидивів конфлікту.

 Політичний компроміс являє собою спосіб розв’язання (урегулювання) політичного конфлікту, що досягається шляхом взаємних поступок. Іноді протиборчим сторонам вдається дійти згоди на підставі угоди – якщо не за всіма, то, принаймні, за тими питаннями, які викликали протистояння. В цьому випадку мова йде про так званий добровільний компроміс. Проте, більшість конфліктів закінчуються таким компромісом, де досить важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Прагнення сторін до миру може бути викликано неможливістю досягти поставленої мети або ж усвідомленням того, що продовження конфлікту менш вигідно, аніж його припинення. Така угода, котра укладається через обставини, що склалися, у сучасній політичній науці одержала назву компромісу вимушеного.

 Політичний консенсус – це такий спосіб розв’язання політичного конфлікту, який заснований на досягненні принципової згоди між основними суспільно-політичними силами щодо принципів політичної організації, розподілу політичної влади та політичних ресурсів у суспільстві. Заснований на принципі врахування думки як більшості, так і меншості, консенсус у сучасному світі вважається універсальним засобом попередження й розв’язання конфліктів, знаття соціально-політичної напруженості в суспільстві.

3. Поняття «етнос» увійшло в історико-етнографічну науку з Давньої Греції, де воно вживалося для позначення окремих племен, народів. Народи-етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно родинна спільність людей. З розвитком родових відносин виникло плем’я – етносоціальна спільність людей із власною назвою, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. В епоху розпаду родового устрою і формування класового суспільства племена поєднуються в спілки і виникає новий історичний тип етносу – народність.

Народність – етнічна спільність, котра займає на сходинках суспільного розвитку – місце між племенами і нацією. Народності виникають в епоху рабства і представляють собою мовну, територіальну, економічну й культурну спільність. Народність за чисельністю більша за плем’я, кровно родинні зв’язки не охоплюють всю народність.

Вирішальну роль у перетворенні союзу племен в народність відіграє держава. Вона об`єднує обширні території, встановлюючи більш тісні зв’язки між людьми й етнічними групами.

 На базі народностей в епоху капіталізму формуються нації – вищий історичний тип етносу.

Нація – це найбільш розвинена етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого  історичного періоду в результаті з’єднання, «змішування» представників різних племен і народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку.

Процес етнічного розвитку це не ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи   перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці та ін.), а деякі із сучасних народів виникли ще в Стародавньому світі (вірмени, грузини). Англійська нація складалася в ХVІ ст., українська і російська у ХVІІ – ХVІІІ ст., німецька – у ХІХ ст., десятки націй сформувалися у ХХ ст. І нині людство репрезентоване всім розмаїттям етносу – родом, племенами, народністю, нацією, що пов’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи інші риси, вважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси що, розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації розмовляють різними мовами.

Усе більше на землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних національностей), і вони мають право обирати собі національність будь0кого з батьків. У більшості країн світу національність визначається не державними органами, а самою людиною – добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з власного бажання є невід’ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, –  це ще одна ознака нації.

Слід зазначити, що в зарубіжній літературі складися дві абсолютно різні традиції в розумінні нації:

- етатистська – притаманна англо-романським державам;

 - етнічна – властива Німеччині і Росії.

В англо-романському трактуванні поняття «нація»  – це всі громадяни держави. Так, французом вважається будь-який громадян Франції незалежно від етнічної приналежності. Те ж саме можна сказати і про американця чи канадця.

Завдяки тому, що англійська мова функціонує в сучасному світі як основна мова міжнародного спілкування, ототожнення нації і держави прийняло статус міжнародного еталону. Коли кажуть про Організацію Об’єднаннях Націй, то під націями фактично мають на увазі держави.   

Етнічне трактування нації прийнято називати німецькою. Вона одержала практичне використання: для того, щоб приїхати до Німеччини на постійне місце проживання і одержати німецьке громадянство, претенденту необхідно довести, що він німець за походженням, що у нього хоча б хтось із батьків -  німець, незалежно від того, громадянами якої країни вони є були.

Упродовж усієї історії людства розвитку етносу притаманні дві тенденції:

  1.  Етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури.
  2.  Інтеграція, об`єднання націй, що сприяє розширенню зв’язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т.д. обидві тенденції взаємопов’язані. Вони пояснюються об’єктивними економічними та соціально-культурними потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розвитку етносу, а друга сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру.

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а незалежних держав у світі близько 200. отже, більшість народів проживає в багатонаціональних державах. У науковій літературі є різні класифікації держав за кількістю націй. Так, український вчений Ю. І. Римаренко виділяє:

- Етнічно вільні держави, населення яких складається практично з одного етносу. Їх 12 – Ісландія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Японія та ін.

- Моноетнічні, де кількість представників інших етнічних груп не перевищує так звану «критичну масу», якою вважається 5, інколи 10% від загальної кількості населення. Таких країн 33 – Бангладеш, Єгипет, Ірландія, Куба та ін.

- Полі етнічні або мультиетнічні, де кількість представників інших етнічних груп перевищує вже згадану «критичну масу» на 5 – 10% від загалної кількості населення, але жодна з них не домагається державності. Таких держав більшість.

Сам факт існування у світі понад двох тисяч етнонаціональних спільнот свідчить про те, що між ними складаються певні відносини.

 Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами.

Проблема етнонаціональних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональних країн, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення.

Етнонаціональні відносини – складна соціально-політична категорія, одна із специфічних форм соціальних відносин. Вони не існують в чистому вигляді, а виявляються як складова економічних, політичних та духовних відносин. У етнонаціональних відносинах відбивається всі сукупність соціальних відносин, специфіка яких зумовлена реальним існуванням національних спільностей.

У системі етнонаціональних відносин політичні аспекти є ключовими, визначальними. Це зумовлено, насамперед, тим, що держава є важливим чинником формування і розвитку нації, а також внутрішнім зв’язком національних і класових проблем.

До сфери державної політики належать такі питання етнонаціональних відносин:

- національне самовизначення;

- поєднання національних та загальнолюдських інтересів;

- рівність прав націй;

- створення умов для вільного розвитку національних мов і культур;

- підготовка й представництво національних кадрів у структурах державної влади;

- відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел і художніх промислів, місць їх історичного становлення.

Оскільки політика – це діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, то, по суті, усі аспекти взаємовідносин націй і народностей мають політичний характер.

Історія розвитку відносин між націями свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення, знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.

 На жаль, не тільки в минулому, а і в теперішній час є реальністю відносин національної нерівності, національної експлуатації та пригнічення. Проблема вирішення національного питання не залишилась в минулому, а має свої аспекти і сьогодні.

 Національне питання – це відносини національної нерівності, поділ нації на привілейовані та неповноправні, пригнічені, це неоднаковий рівень економічного та культурного розвитку різних націй, це атмосфера національної ворожнечі, національного розбрату, чвар на національному ґрунті тощо.

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять суто політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляються передусім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий, а фактичний характер.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в сукупності національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть складніші, що зумовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не може бути повного і остаточного розв’язання національного питання в усіх його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів суспільного розвитку для всіх країн.

Найбільш гостра форма вияву національного питання – міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують у різних регіонах світу. Причини виникнення і існування міжнаціональних конфліктів дуже різноманітні. Охарактеризуємо найбільш суттєві.

 Історичне минуле – це об’єктивна причина, пов’язана із взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку. Існує чимало країн-сусідів, які багато років перебували між собою у стані війни, протиборства, недовіри, або одна країна (як правило, численніша нація) пригнічувала іншу тощо. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки «винних» та відновлюються минулі національні забобони.

 Територіальні причини – це перш за все конфлікти, в основі яких лежать домагання тієї чи іншої держави на частку території суспільної держави (прагнення Естонії і Латвії приєднати до себе ряд районів Псковської області, які були включені до складу цих двох держав під час проголошення незалежності, а в 40-ві рр. перейшли до РРФСР); це конфлікти, пов’язані з відновленням територіальних прав депортованих народів (наприклад, кримськими татарами та іншими народами Криму); це конфлікти, які породжені незбігом етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав, окремих регіонів).

 Соціально-економічні причини пов’язані з фактичною нерівністю у різних проявах життя націй, представництва в органах влади, престижних професіях тощо. За цих умов «скривджені» нації намагаються «зрівняти» відмінності шляхом звільнення від «чужих», «центру». Ці причини породжують сепаратистські рухи.

 Етнодемографічні причини, які спричиняються міграційними процесами, що особливо посилилися після Другої світової війни, а в Україні – після розпаду СРСР. У багатьох європейських країнах місцеве населення виявляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а останніми роками – з колишніх соціалістичних країн. У країнах, які входили до складу колишнього СРСР, цей процес пов'язаний із поверненням на батьківщину насильно виселених у воєнні роки, міграцією російськомовного населення зі знов створених національних держав до Росії та ін.

 Національно-культурні, мовні причини. У виникненні етнополітичних конфліктів провокаційну роль можуть відіграти гіпертрофований страх за долю етносу, його мову, культуру, традиції, хвороблива реакція з приводу всього, що відноситься до самопочуття «своєї» нації.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Різняться методи й шляхи їх подолання. Проте існує загальний чинник їх врегулювання – демократизм, повага і дотримання прав людини. На цих засадах і повинна реалізуватися етнонаціональна політика.

Науковий термін «етнонаціональна політика» з’явився у працях західних політологів у 60-х роках ХХ ст. у зв’язку з етнічним відродженням, що охопило країни Європи та Америки, тепер поширився на колишні колоніальні континенти та постсоціалістичні країни.

 Етнонаціональна політика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного суб’єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхні стосунків з державою.

 Об’єктом етнонаціональної політики виступає вся сукупність етнополітичних явищ:

- розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

- політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни даної держави (виборчі кампанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);

- соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та державою;

- стосунки етнічних груп, що проживають на території деної держави з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з основних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес.

Етнічний інтерес – це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об’єднується специфічними зв’язками, це об’єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення нею власних потреб та з’ясування, пошуку засобів та умов їх задоволення. Цей інтерес пов'язаний з пошуком і усвідомленням найбільшої вигоди для себе у співпраці з державою, іншими етнічними спільностями, націями, класами тощо.

Етнічний інтерес виникає навколо різноманітних проблем суспільно-політичного життя: матеріальних (економічної діяльності, соціальної мобільності, проблеми демографічного розвитку тощо), політичних (участь у здійсненні владних рішень, правові гарантії від утисків), духовних (збереження ідентичності, розвиток мови та культури). Тому етнополітика тісно пов’язана з соціальною, демографічною, економічною екологічною та культурною політикою.

Узгодження етнічних інтересів і досягнення міжетнічного міжнаціонального порозуміння є однією з головних умов реалізації національного інтересу.

Зміст етнополітики – застосування системи державних засобів для створення оптимальної, з точки зору національних інтересів, системи етнонаціональних відносин. В цьому і полягає її основна мета.

Звичайно, етнополітика кожної держави має свої особливості – цілі, принципи, засоби тощо. Але можна виділити деякі загальновизнані принципи етнополітики, яких дотримуються більшість країн сучасного світу. До цих принципів можна віднести:

  1.  Науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі.
  2.  Рівноправність усіх націй, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації.
  3.  Непорушність державних кордонів, оскільки територіальні претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів.
  4.  Органічна єдність усіх сфер суспільного життя.
  5.  Цілісність національної політики, врахування взаємозв’язку усіх її компонентів і факторів.
  6.  Здійснення соціальних програм стосовно розвитку національних меншин.
  7.  Формування етики міжнаціональних відносин на основі взаємної довіри, виключення будь-яких форм насилля, несправедливості.

Етнополітика регулюється не лише нормативними актами окремих країн, але й нормами міжнародного права. Відповідні положення закріплені в Статуті ООН (1945 р.) та Гельсінських угодах.

 Висновки:

  1.  Політичний процес – це діяльність учасників політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи. Політичні процеси можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні, стабільні та нестабільні, еволюційні та революційні, конфронтаційні та консенсуальні, тривалі та короткочасні, глобальні та регіональні, відкриті та латентні.
  2.  Відповідно до якісних і кількісних характеристик змін, виділяють дві основні форми протікання політичних процесів: режим функціонування і режим розвитку.
  3.  Під політичною модернізацією розуміється процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Термін «політична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного до сучасного суспільства. Виділяють два основних типи політичної модернізації: первинну (оригінальну) і вторинну (віддзеркалену) модернізацію.
  4.  Демократизація визначається як процес зміни політично системи, що характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного та ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, побудовою громадянського суспільства.
  5.  Політичний конфлікт – це форма політичного процесу, що характеризується зіткненням різноспрямованих політичних сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії. У політичній науці прийнято виділяти конфлікт інтересів, конфлікт цінностей і конфлікт ідентичності.
  6.  основними стадіями розвитку політичного конфлікту є: передконфліктна стадія, стадія безпосереднього протиборства та стадія розв’язання конфлікту.
  7.  Політична криза – це крайня форма прояву політичного конфлікту, що виявляється в глибокій дестабілізації політичної системи. Виділяють зовнішньополітичні (міжнародні) і внутрішньополітичні (парламентські, урядові, конституційні) кризи. До основних кризових моделей розвитку конфліктів відносять війну та революцію.
  8.  Війна визначається як форма розв’язання політичного конфлікту шляхом застосування насильства. Виділяють зовнішні (між державами), у тому числі світові, і внутрішні (громадянські) війни.
  9.  Революція – це вид політичного процесу, який характеризується радикальними політичними змінами, повною зміною політичної системи або ж витісненням з її структури окремих елементів. Альтернативою революції як форми розвитку політичної кризи виступає реформування – перетворення, зміна, перебудова політичної системи або окремих її елементів.
  10.   До основних успішних способів розв’язання політичного конфлікту традиційно відносять локалізацію конфлікту, його деескалацію, досягнення компромісу або консенсусу.
  11.  Етнонаціональна політика – це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного суб’єкта в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою.

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи:

  1.  Розкрийте поняття «політичний процес». Які критерії для класифікації політичного процесу ви знаєте?
  2.  Як співвідносяться поняття «політичний розвиток» і «політична модернізація»? Навіть основі типи політичної модернізації. Як ви розумієте термін «часткова модернізація»?
  3.  В чому зміст терміна «демократизація демократії»?
  4.  В чому полягають особливості політичного конфлікту? Наведіть приклади конфліктів інтересів, конфлікту цінностей, конфлікту ідентичності.
  5.  В чому відмінність компромісу від консенсусу? Проаналізуйте механізми формування демократичного консенсусу.
  6.  Дайте визначення понять «етнос», «нація», «народність».
  7.  Яке місце етнонаціональні відносини посідають у політичному житті?

Дайте відповідь на тестові завдання:

  1.  Що таке політичний процес?

А) універсальна форма організації суспільства, центральний елемент політичної системи

Б) сукупність державних і недержавних установ, норм і цінностей, а також методів реалізації політичної влади

В) функціональна сторона політичної системи, що відбиває сукупність засобів, за допомогою яких здійснюється політична влада

Г) сукупність видів діяльності суб’єктів політичних відносин, що відбиває стадії розвитку політичної системи.

  1.  До основних форм протікання політичних процесів відносять:

А) режим розвитку

Б) режим реформування

В) режим функціонування

Г) режим змін

Д) режим стабільності

  1.  Що таке політична модернізація?

А) сукупність правил, засобів і методів досягнення конкретних політичних цілей

Б) процес пов'язаний із формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин

В) зміна в характері формування політичної еліти та системи її взаємин із масами

  1.  Що таке політичний конфлікт?

А) протиріччя між процесом диференціації та здатністю політичної системи до інтеграції

Б) протиборство різноспрямованих політичних сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії

В) процес зміни політичної системи, зумовлений її внутрішніми потребами або зовнішніми імпульсами

  1.  Яку назву має угода на основі взаємних поступок?

А) консенсус

Б) фрустрація

В) компроміс

Г) консолідація

Д) плюралізм

  1.  Нації від етносів відрізняються тим, що:

А) мають глибше історичне коріння

Б) їм властивий вищий ступінь консолідації

В) прагнуть до створення своєї держави

Г) заселяють більшу територію

Д) сповідують одну й ту ж релігію

  1.  Що з переліченого не є об’єктом етнонаціональної політики?

А) розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави

Б) розвідування і використання природних ресурсів

В) соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та державою

Г) стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави з їхнім етнородичами в інших державах.

 Література:

  1.  Глухова А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ) / А. В. Глухова.  – М., 2000.
  2.  Головатий М. Етнополітологічні процеси: суть і проблеми в сучасному світі / М. Головатий // Персонал. – 2006. – № 4.
  3.  Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть / В. П. Горбатенко. – К., 1999.
  4.  Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? / Л. Даймонд // Политические исследования. – 1999. – № 1.
  5.  Дмитренко С. Народ-етнос: сутність та термінологічні особливості етнополітичного визначення поняття / С. Дмитренко // Людина і політика. – 2004. – № 4.
  6.  Конфликтология: Учебник для вузов / под ред. проф. В. П. Ратникова. – М., 2001.
  7.  Котигоренко В. Причинність етноконфліктів: Впливи глобалізації / В. Котигоренко // Політична думка. – 2002. – № 1.
  8.  Курас І. Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення / І. Ф. Курас. – К., 2004. 
  9.  Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов: Подходы, решения, технологии / М. М. Лебедева. – М., 2000.
  10.  Пойченко А. Політичний процес в сучасній Україні / А. Пойченко. – К., 2001.
  11.  Степико М. Українська політична нація: проблеми становлення / М. Степико // Політичний менеджмент. – 2004. – № 1.
  12.  Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність / Т. Титаренко // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5.

ТЕМА 9.

СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

План:

  1.  Зовнішня політика держави: функції, цілі й засоби.
  2.  Міжнародні відносини: поняття, суб’єкти, форми й принципи.
  3.  Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин.
  4.  Геополітика.

 Ключові поняття й терміни: зовнішня політика, дипломатія, міжнародні відносини, суб’єкти міжнародних відносин, глобальні проблеми, геополітика, геополітичний простір, географічний детермінізм, геостратегія, геостратегічний регіон.

Сучасна світова політика і міжнародні відносини становлять величезний інтерес для політичної науки. Проблеми походження націй, утворення міждержавних кордонів, формування й трансформації політичних режимів, створення різних політичних інститутів, політичних цінностей і моделей політичної поведінки безпосередньо пов’язані з торговельними, фінансовими, науковими, культурними та іншими зв’язками між державами, державними союзами, дипломатичними контактами і військовими конфліктами. Такий зв'язок стає тим більше очевидним у наші дні, у ситуації стрімкої глобалізації світу, коли практично всі країни міцно вплетені в розгалужену мережу різноманітних взаємодій, які визначають і характер виробництва, і його обсяги, і стандарти споживання, і, врешті, цінності та ідеали людей.

Розуміння політики як складного багатогранного явища допускає його аналіз не тільки на суспільному й особистісному рівнях, але й на рівні міжнародному. Пояснюється це тим, що сама природа політики характеризується взаємодією й протиборством різних інтересів і сил як усередині тієї або іншої країни, так і на міжнародній арені.

Розгляд політики на міжнародному рівні доцільно починати із з’ясування сутності зовнішньої політики держави.

1. Зовнішня політика – це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства щодо здійснення своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.

 Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики, її поширенням на відносини з іншими державами. Як і внутрішня політика, вона найтісніше пов’язана з пануючим економічним укладом, суспільним і державним устроєм суспільства й представляє їх на міжнародній арені. Зовнішня політика сполучає національні інтереси й цінності із загальнолюдськими інтересами й цінностями, особливо в питаннях безпеки, співробітництва, зміцнення миру, вирішення глобальних міжнародних проблем.

Формування зовнішньої політики відбувається в міру визрівання об’єктивних потреб даного суспільства або держави вступити в певні взаємини із зовнішнім світом, тобто з іншими державами.

Специфічні особливості зовнішньої політики:

- здійснюється на більш широкому просторовому й соціальному рівні, тому що характеризує взаємодію, щонайменше, із двома й більше країнами;

- її функціонування пов’язане не тільки з якоюсь конкретною формою влади, але й з широким спектром міжнародних норм і цінностей, створених людством у ході його тривалого еволюційно-революційного розвитку;

- у світі існує близько 200 різних держав з їх різноплановими інтересами й програмами, цілями й завданнями. Для налагодження взаємин з іншими державами потрібні не тільки скоординовані дії, але й певне коректування внутрішньої політики держави. Тим самим зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику, нівелює її, приводячи у відповідність із міжнародними реаліями, закономірностями й критеріями функціонування світового співтовариства.

На формування й реалізацію зовнішньої політики держави впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. Численність суб’єктивних  факторів, що здійснюють вплив на зовнішню політику, можна розділити на три групи.

Перша група – це фактори внутрішнього соціального середовища:

  •  політична структура суспільства;
  •  структура державного апарату;
  •  економічний потенціал суспільства;
  •  демографічна структура суспільства та ін.

Друга група – фактори зовнішнього соціального середовища:

  •  характер і стан суміжного оточення (суспільно-політична обстановка в сусідніх державах);
  •  блокова приналежність;
  •  ступінь інтегрованості в систему міжнародних відносин;
  •  загальний стан і тенденції розвитку системи міжнародних відносин.

Третя група – геополітичні фактори:

  •  географічне положення країни;
  •  особливості території;
  •  природні ресурси.

Величезна територія, яку займає та або інша держава на планеті, є одним з найважливіших показників, які визначають місце країни в ієрархії міжнародних відносин, її політику на світовій арені й національні геополітичні інтереси.

Важливим елементом державної території є води, які діляться на внутрішні й територіальні. У багатьох випадках вони виконують роль геостратегічних ліній розвитку держави: по них проходять важливі транспортні комунікації, територіальні води забезпечують державі вихід до відкритого моря й світової системи морських комунікацій. Повітряний простір має важливе значення в аспекті транспортних комунікацій й оборони країни. Природні ресурси багато в чому визначають сировинний й енергетичний потенціал країни.

До суб’єктивних факторів, що впливають на зовнішню політику, відносять:

  •  особисті здібності політичних лідерів;
  •  якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів;
  •  суспільна думка й настрої в суспільстві з приводу основних проблем і напрямків зовнішньої політики.

При розробці зовнішньополітичного курсу держави потрібно врахування всієї сукупності названих факторів.

До найважливіших функцій зовнішньої політики держави відносяться:

  1.  Оборонна – протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав й інтересів країни і її громадян за кодоном.
  2.  Представницько-інформаційна – має подвійне призначення: інформування свого уряду про становище й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави. Ця функція відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені й дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики.
  3.  Переговорно-організаторська – спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних й інших зв’язків з різними державами.

У своїй зовнішньополітичній діяльності держави мають на меті такі основні цілі:

- захист державного суверенітету проти зовнішніх намірів і постійну турботу про безпеку країни;

- створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв’язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму та ін.;

- вплив на зовнішнє оточення, контроль за небажаними стосовно даної держави діями, їх нейтралізація;

- внесення свого вкладу в побудову стабільних міжнародних відносин, заснованих на фундаменті міжнародного права.

Зовнішньополітична діяльність по досягненню поставлених цілей реалізується різними засобами: політичними, економічними, військовими, інформаційно-пропагандистськими.

До політичних засобів відноситься, у першу чергу, дипломатія. Дипломатія – це офіційна діяльність держави у вигляді спеціальних інститутів, які діють за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, установлених міжнародним правом і мають конституційно-правовий характер. Залежно від історичного моменту завдання дипломатії здійснювалися: від обслуговування війни до перетворення її в систему засобів ведення переговорів і забезпечення мирних умов взаємодії держав.

Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, візитів, спеціальних конференцій і нарад, зустрічей, підготовки й висновків двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичної переписки, участь у роботі міжнародних організацій.

Основні дипломатичні функції: примус, переконання, урегулювання, досягнення угоди. Акценти і сучасній дипломатії зміщаються від методів примусу до мистецтва врегулюв