48031

Макроекономіка. Опорний конспект

Конспект

Макроэкономика

Сукупні видатки і ВВП. Високий і зростаючий рівень національного виробництва тобто рівень реального валового внутрішнього продукту ВВП. Сукупним вимірником національного виробництва виступає валовий внутрішній продукт ВВП що виражає ринкову вартість кінцевих товарів і послуг. Агреговані величини характеризують ринкову кон'юнктуру і її зміну ринкова ставка відсотка ВВП загальний рівень цін рівень інфляції рівень безробіття й ін.

Украинкский

2013-12-06

1.62 MB

87 чел.

Міністерство фінансів України

 Дніпропетровська державна

        фінансова академія

МАКРОЕКОНОМІКА

опорний конспект лекцій

Дніпропетровськ-2008

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

МАКРОЕКОНОМІКА

Опорний конспект лекцій

для студентів усіх форм навчання,

за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво»

за напрямами підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит»,

6.030505 «Управління персоналом і економіка праці»,

6.030504 «Економіка підприємства»

Дніпропетровськ – 2008


Макроекономіка
: Опорний конспект лекцій для студентів всіх форм навчання. -Дніпропетровськ, - ДДФА, 2008.- 158 с.

Опорний конспект  лекцій для студентів всіх форм навчання з дисципліни “Макроекономіка” відповідно до навчального плану.

У посібнику комплексно розкриті теоретичні основи макроекономіки, фактори, що зумовлюють рівень зайнятості населення та методи боротьби з безробіттям; роль грошей в економіці і чинники, що сприяють попиту на гроші, механізми і заходи, за допомогою яких держава регулює національну економіку та міжнародні економічні відносини.

Опорний конспект  лекцій призначений допомогти студентам у засвоєнні програмного матеріалу дисципліни.

Автори:

Є.В.Намлієв – к.е.н., доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії.

Т.В.Корягіна – ст. викладач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії.

Рецензенти:

І.І.Вініченко – к.е.н., професор кафедри економічної теорії та економіки сільського господарства Дніпропетровського державного аграрного університету.

C.А.Корнієнко – к.е.н., доцент кафедри кафедри економічної Дніпропетровської державної фінансової академії

Відповідальний

за випуск:

В.А. Табінський - к.е.н., завідувач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено

Вченою радою

економічного факультету

Протокол №__ від _______________р.

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

економічної теорії

 Протокол № __ від ______________р.


Зміст

 

Вступ................................................................................................................

Тема 1. Макроекономіка як наука.................................................................

Тема 2. Макроекономічні показники в системі національних рахунків....

Тема 3. Ринок праці.........................................................................................

Тема 4. Товарний ринок.................................................................................

Тема 5. Грошовий ринок................................................................................

Тема 6. Інфляційний механізм.......................................................................

Тема 7. Споживання домогосподарств.........................................................

Тема 8. Приватні інвестиції............................................................................

Тема 9. Сукупні видатки і ВВП.....................................................................

Тема 10. Економічна динаміка ......................................................................

Тема 11. Держава в системі макроекономічного регулювання..................

Тема 12. Зовнішньоекономічна діяльність...................................................

Термінологічний словник...............................................................................

Література.......................................................................................................

4

5

15

31

49

61

74

84

93

101

110

124

136

148

158


ВСТУП

Дисципліна “Макроекономіка” є складовою частиною економічної теорії, яка вивчає економіку в цілому, тобто, на рівні держави, національних ринків, міждержавних економічних відносин, але у тісному зв’язку з діями та уподобаннями елементарних суб’єктів економічної діяльності – домашніх господарств та підприємств. Курс макроекономіки тісно пов’язаний з дисциплінами “Політична економія”, “Мікроекономіка” та “Економіка підприємств” і дає можливість систематизувати й доповнити отримані знання.

Головною метою вивчення дисципліни є формування системи знань про механізм функціонування економічної системи в умовах ринкових відносин а також причини та наслідки спільної діяльності всіх агентів національної економіки.

Завдання дисципліни полягає у вивченні факторів, що зумовлюють рівень занятості населення та методів боротьби з безробіттям; у визначенні ролі грошей в економіці і чинників, що сприяють попиту на гроші також ролі відсоткової ставки як головного елементу, що забезпечує взаємозв’язок ринків благ і грошового ринку; у дослідженні механізмів і заходів, за допомогою яких держава регулює національну економіку та міжнародні економічні відносини.

Мета опорного конспекту лекцій – надати студентам глибокі теоретичні знання з питань основних макроекономічних процесів в економіці країни. 

У опорному конспекті лекцій надається велика увага вивченню сучасних інструментів економічного аналізу, знання яких дозволяє кожному, хто вивчає дану науку, самостійно аналізувати складні економічні явища та процеси і робити правильні висновки.


Змістовий модуль 1

Макроекономіка, як теоретична основа економічної політики держави

Тема 1. Макроекономіка як наука

  1.  Предмет макроекономіки. Ключові макроекономічні проблеми.
  2.  Метод макроекономіки.
  3.  Господарський кругообіг.

  1.  Предмет макроекономіки. Ключові макроекономічні проблеми.

Сучасна економічна теорія містить у собі дві складові частини: політичну економію і економікс (економіку).

Термін «політична економія» походить із книги французького економіста, меркантиліста Антуана Монкретьєна «Трактат політичної економії» (1615). Виникнення терміна «економікс» (економіка) зв'язано з ім'ям англійського економіста другої половини XIX в. Альфреда Маршалла. Спочатку економікс мав одну складову — мікроекономіку; з 30-х рр. XX в., із зародженням кейнсіанства, з'явилася інша його складова — макроекономіка. Таким чином, у даний час економікс підрозділяється на мікроекономіку і макроекономіку.

Мікроекономіка — це наука про прийняття рішень раціональними суб'єктами, що вивчає поведінку окремих економічних суб'єктів. Мікроекономіка має справу з окремими фірмами, прийняттям рішень, мотивами поведінки підприємців, вона вивчає не тільки проблеми окремої фірми, домогосподарства, але і галузі, а також питання використання ресурсів, ціноутворення на товари і послуги.

Макроекономікавчення про загальний рівень національного обсягу виробництва, безробіття й інфляції; вона має справу з властивостями економічної системи як єдиного цілого, вивчає фактори і результати розвитку економіки країни в цілому. Як самостійний науковий напрямок макроекономіка стала формуватися з початку 30-х рр. XX в., у той час як формування мікроекономіки відноситься до останньої третини XIX сторіччя (Л. Вальрас, К. Менгер, А. Маршалл). Основи макроекономіки були закладені Дж. М.Кейнсом.

Дж. Кейнс у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) довів можливість існування в ринковій економіці стійкого стану великого безробіття і недовикористаних виробничих потужностей, але при цьому правильна податково-бюджетна і грошово-кредитна політика держави може впливати на виробництво, скорочуючи тим самим безробіття і зменшуючи тривалість економічних криз. Отже, Кейнс обґрунтував необхідність державного регулювання економіки як єдиного цілого. Кейнсіанська економічна теорія стала домінуючою в сфері макроекономіки і державної політики.

Починаючи з післявоєнного періоду й аж до 60-х рр. будь-який аналіз макроекономічної політики ґрунтувався на кейнсіанських постулатах.

У науковій літературі можна зустріти різноманітні визначення цієї дисципліни. Приведемо два найбільш вдалих.

Макроекономіка – це галузь економічної науки, що вивчає функціонування економіки в цілому з точки зору забезпечення умов стійкого економічного росту, повної зайнятості ресурсів і мінімізації рівня інфляції.

Макроекономіка – це наука про агреговану поведінку в економіці.

Предметом макроекономіки є коло проблем, що вона покликана вивчати, а саме – механізм функціонування національної економіки.

Можна виділити сім основних макроекономічних  проблем чи макроекономічну “чудову сімку“:

  •  національний продукт;
  •  зайнятість (безробіття);
  •  інфляція;
  •  економічне зростання;
  •  економічний цикл;
  •  макроекономічна політика;
  •  зовнішня взаємодія національних економік.

У самому загальному виді зміст нашого курсу зводиться до розкриття семи вищезгаданих проблем.

 Макроекономіка переслідує конкретні цілі і використовує відповідні інструменти.

Система цілей містить у собі наступні елементи:

1. Високий і зростаючий рівень національного виробництва, тобто рівень реального валового внутрішнього продукту (ВВП).

2. Висока зайнятість при невеликому вимушеному безробітті.

3. Стабільний рівень цін у сполученні з визначенням цін і заробітної плати шляхом взаємодії попиту та пропозиції на вільних ринках.

4. Досягнення нульового сальдо платіжного балансу.

Перша мета полягає в тому, що кінцева задача економічної діяльності зводиться до забезпечення населення товарами і послугами. Сукупним вимірником національного виробництва виступає валовий внутрішній продукт (ВВП), що виражає ринкову вартість кінцевих товарів і послуг.

Другою метою макроекономічної політики є висока зайнятість і низьке безробіття. Рівень безробіття коливається в ході економічного циклу. У фазі депресії попит на робочу силу скорочується, а рівень безробіття збільшується. У фазі пожвавлення попит на робочу силу росте, а безробіття скорочується. Однак задовольнити потреби усіх у гідній роботі — важко досяжна задача.

Третьою макроекономічною метою є стабільність цін при наявності вільних ринків. Розповсюдженим вимірником загального рівня цін є індекс споживчих цін (ІСЦ), що враховує витрати на придбання фіксованого набору «кошика» товарів і послуг.

Четверта мета стосується відкритої економіки й означає досягнення загальної економічної рівноваги на рівні повної зайнятості при нульовому сальдо платіжного балансу.

Співвідношення основних макроекономічних цілей визначає головну макроекономічну мету, що відбиває основну задачу макроекономічної політики. Держава у своєму розпорядженні має відповідні інструменти, що вона може використовувати для впливу на економіку.

Виділяються наступні інструменти макроекономічної політики:

  •  податково-бюджетна політика;
  •  грошово-кредитна політика,
  •  політика доходів;
  •  зовнішньоекономічна політика; 
  •  торгова політика 

2. Метод макроекономіки

Якщо предмет наукової дисципліни відповідає на запитання, що вона вивчає, те метод — як вивчають цю науку.

Під методом розуміється сукупність способів, прийомів, форм вивчення предмета даної науки, тобто конкретний інструментарій наукового дослідження.

Макроекономіка, як і інші науки, використовує як загальні, так і специфічні методи вивчення.

До загальнонаукових методів відносяться:

• метод наукової абстракції;

• метод аналізу і синтезу;

• метод єдності історичного і логічного;

• системно-функціональний аналіз;

• економіко-математичне моделювання;

• сполучення нормативного і позитивного підходів та ін.

Разом з тим кожна наука використовує власні, специфічні методи дослідження, має свої терміни і принципами. Наприклад, у хімії використовується поняття молекули, у фізику — квант, у математику — інтеграл, радикал і т.д. Макроекономіка використовує власні поняття, основні з який називаються категоріями.

Основним специфічним методом макроекономіки є макроекономічне агрегування, під яким розуміється об'єднання явищ і процесів у єдине ціле. Агреговані величини характеризують ринкову кон'юнктуру і її зміну (ринкова ставка відсотка, ВВП, загальний рівень цін, рівень інфляції, рівень безробіття й ін.).

Макроекономічне агрегування поширюється на економічні суб'єкти (домашні господарства, фірми, державу, закордон) і ринки (товарів і послуг, цінних паперів, грошей, праці, реального капіталу, міжнародний, валютний).

У макроекономіці широко використовуються економічні моделіформалізовані описи (логічні, графічні, алгебраїчні) різних економічних явищ і процесів для виявлення функціональних взаємозв'язків між ними. Макроекономічні моделі дозволяють відвернутися від другорядних елементів і зосередитися на головних елементах системи і їхніх взаємозв'язків. Макроекономічні моделі, виступаючи абстрактним вираженням економічної реальності, не можуть бути всеосяжними, тому в макроекономіці існує безліч різних моделей, що можуть бути класифіковані за різними критеріями:

• по ступеню узагальнення (абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні);

• по ступеню структуризації (малорозмірні і багаторозмірні);

• з погляду характеру взаємозв'язку елементів (лінійні і нелінійні);

• по ступеню охоплення (відкриті і закриті: закриті — для вивчення замкнутої НЕ; відкриті — для вивчення міжнародних економічних зв'язків);

• по врахуванню часу як фактора, що визначає явища і процеси (статичні — фактор часу не враховується; динамічні — час виступає як фактор.

У макроекономіці існує безліч усіляких моделей: модель кругових потоків; хрест Кейнса; модель IS—LM; модель Солоу; модель Домара; модель Харрода; модель Самуельсона—Хікса й ін. Усі вони виступають як загальний інструментарій, не маючи при цьому національних особливостей.

У кожній макроекономічній моделі винятково важливим є вибір факторів, що були б істотними для макроаналізу конкретної проблеми в конкретний період часу.

У кожній моделі виділяються два типи перемінних:

а) екзогенні;

б) ендогенні.

Перші вводяться в модель ззовні, вони задаються до побудови моделі. Це вихідна інформація. Другі виникають усередині моделі в процесі рішення висунутої задачі, є результатом її рішення.

Варто помітити, що фактор часу в макроекономіці відіграє велику роль, чим у мікроекономіці. Тому в макроекономіці важливе значення приділяється «очікуванням» економічних суб'єктів.

Проблема чекань уперше була висунута шведським економістом, лауреатом Нобелівської премії по економіці (1974) Г. К. Мюрдалем (1898-1987).

Економічні чекання підрозділяються на дві групи:

а) чекання ex post;

б) чекання ex ante.

Чекання ex post — оцінка економічними суб'єктами придбаного досвіду, фактичні оцінки, оцінки минулого.

Чекання ex ante — прогнозні оцінки економічних суб'єктів.

У макроекономіці розрізняють позитивний і нормативний підходи.

Позитивний підхід — це аналіз фактичного функціонування економіки.

Нормативний підхід носить рекомендаційний характер, визначає, які умови чи аспекти бажані чи небажані.

Сполучення позитивного і нормативного підходів дає можливість макроекономічним дослідженням, незважаючи на високий рівень наукової абстракції, бути теоретичною основою для розробки державної економічної політики.

3. Господарський кругообіг

Модель господарського кругообігу — це модель економічної системи, що описує потоки товарів і послуг, якими обмінюються економічні суб'єкти, збалансовані потоками грошових платежів.

У макроекономіці розрізняють два типи кількісних перемінних: запаси і потоки.

Запас — показник, вимірюваний як кількість на даний момент.

Потік — величина, вимірювана як кількість в одиницю часу.

Наприклад, запас — майно споживача, потік — його доходи і витрати; запас — кількість безробітних, потік — кількість тих, хто втрачає роботу; запас — накопичений капітал в економіці, потік — обсяг інвестицій; запас — державний борг, потік — дефіцит бюджету.

У теорії макроекономіки розрізняють три основні моделі кругообігу.

Модель кругообігу в закритій економіці, у якій беруть участь тільки дві групи економічних суб'єктів: домашні господарства і фірми (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Модель господарського кругообігу в закритій економіці без участі держави

У цій моделі відсутні держава і зовнішній світ, тобто передбачається замкнута економічна система, де доходи одних економічних суб'єктів показуються як витрати інших економічних суб'єктів. Наприклад, витрати фірм на ресурси в той же час виступають як доходи домашніх господарств, а потік споживчих витрат складає доход фірм від продажу готової продукції. Модель припускає, що обсяг продажів фірм дорівнює обсягу доходів домашніх господарств. Потоки «доходи-витрати» і «ресурс-продукція» відбуваються одночасно в протилежних напрямках і постійно відновляються.

Щоб у даній моделі спостерігалася рівновага, що необхідно випливає:

а) національний доход повинний дорівнювати витратам на його придбання:

Y = споживчі витрати + планові інвестиції. Якщо ж крім запланованих інвестиційних витрат існують непланові інвестиції, то економічна система виходить з рівноваги;

б) дотримання тотожності інвестицій і заощаджень на фінансовому ринку: З + I = З + S чи І = S, оскільки витрати на ВВП і доходи, отримані в результаті його виробництва, рівні.

Держава бере участь у регулюванні економіки трьома основними способами (рис. 1.2.):

а) збирає податки і здійснює соціальні виплати визначеним категоріям громадян: тим, хто «ще» не працює (наприклад, стипендії), і тим, хто «уже» не працює (пенсії, посібника). Податки держава збирає і з підприємств, і з окремих громадян, але в моделі кругообігу передбачається, що економічні суб'єкти розділені по функціональному призначенню і власники фірм, що сплачують податки, знаходяться в сфері домогосподарства. Тому домогосподарства сплачують податки, одержуючи трансферти, різниця між ними утворить чисті податки;

б) виступає як покупець на ринку благ, де здійснюються державні закупівлі товарів і послуг. Державні закупівлі — це закупівлі на будівництво і утримання шкіл, доріг, армії і державного апарату управління. Крім витрат на товарному ринку держава здійснює витрати на оплату праці державних службовців, тому ці витрати також входять у державні закупівлі;

в) впливає на економіку, регулюючи кількість грошей в економіці. Державні витрати по закупівлі і податки, як правило, не збігаються по величині. Різниця між чистими податками і державними витратами утворить заощадження держави. Якщо заощадження держави - величина позитивна, то вони складають бюджетний надлишок, якщо негативна - бюджетний дефіцит, що може бути профінансований емісією грошей чи облігацій.

Рис. 1.2. Модель господарського кругообігу в закритій економіці за участю держави

Заощадження держави, як і заощадження домогосподарств, направляються в сектор майна.

Модель кругообігу за участю закордону.

Ще складніше стає модель, коли в неї вводиться іноземний сектор, що замкнуту систему перетворює у відкриту економіку. Іноземний сектор (зовнішній світ, закордон) зв'язаний з економічною системою трьома способами:

а) через імпорт товарів і послуг;

б)через експорт товарів і послуг;

в) через міжнародні і фінансові організації.

Реальний і грошовий потоки відбуваються вільно, якщо сукупні витрати домашніх господарств, фірм, держави і зовнішнього світу дорівнюють сукупному обсягу виробництва.

Різниця між експортом і імпортом утворить чистий експорт, що направляється на ринок благ, але не надходить у сектор майна.

Якщо експорт не покриває імпорту, то різниця повинна бути оплачена за допомогою позик в іноземних фінансових чи посередників шляхом продажу реальних чи фінансових активів іноземним покупцям. Такі операції називаються чистим припливом капіталу.

Приплив капіталу — чиста величина, отримана за допомогою позик в іноземних фінансових посередників, а також за допомогою продажу реальних чи фінансових активів іноземним покупцям.

Відтік капіталу — чиста величина кредитів, виданих іноземним позичальникам, і засобів, використаних для покупки реальних чи фінансових активів в іноземних продавців.

У ринковій економіці витрати одного суб'єкта є доходом іншого суб'єкта, і навпаки. У зв'язку з цим усі бюджети економічних суб'єктів взаємозалежні, а в економіці країни виникає кругообіг грошей. З цих позицій кругообіг являє собою сукупність бюджетів всіх економічних суб'єктів у їхньому взаємозв'язку.

Господарський кругообіг може бути представлений чотирма способами:

а) рівнянням;

б) таблицею (матрицею);

в) діаграмою (схемою);

г) бухгалтерським рахунком, що використовується для побудови системи національного рахівництва.

Основні потоки народногосподарського кругообігу представлені у виді схем (рис. 1.1-1.2). У відкритій економіці з державним утручанням з потоку «доходи і витрати» відбуваються «вилучення» і одночасно уливання додаткових засобів у виді «ін'єкцій».

Питання для самоконтролю

  1.  У чому полягають пізнавальна й практична функції макроекономіки?
  2.  Що є об'єктом та предметом макроекономіки?
  3.  Дайте характеристику різних моделей змішаної економіки.
  4.  У чому полягають позитивна й нормативна функції макроекономіки?
  5.  Як діє ринковий механізм?
  6.  Назвіть основні цілі, що їх вирішує держава своєю економічною політикою.
  7.  Які вчені внесли значний вклад у розробку теоретичних основ макроекономічної науки?




Тема 2. МакроекономіЧНІ ПОКАЗНИКИ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

  1.  Система національних рахунків як нормативна база макроекономічного рахівництва..
  2.  Основні макроекономічні показники.
  3.  Номінальний та реальний валовий внутрішній продукт.

1. Система національних рахунків як нормативна база макроекономічного рахівництва

Використання системи макроекономічних показників покликано відображати складні взаємопов'язані процеси, що відбуваються в економіці й безпосередньо визначають динаміку економічного зростання та важливі пропорції розширеного відтворення.

Розрахунки макроекономічних показників та важливих пропорцій розширеного відтворення здійснюються на основі відповідних економічних моделей, що відображають річний економічний оборот на макрорівні. Вони є також важливим інструментом державного регулювання і прогнозування національної економіки. Країни з ринковою економікою, а також ті, що здійснюють перехід до ринкових відносин, як таку економічну модель використовують систему національних рахунків, що затверджена ООН і рекомендована для використання з метою забезпечення міжнародних зіставлень, порівнянь та ін.

Система національних рахунків (СНР) — це система взаємопов'язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов'язані з виробництвом і споживанням продуктів та послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни.

СНР базується на відповідних методологічних принципах. Розглянемо, зокрема, ті її принципи, які впливають на методологію обчислення макроекономічних показників. Серед них основними методологічними принципами СНР є такі:

1. Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, котра приносить доход суб'єктам цієї діяльності. Тобто критерієм продуктивності праці с одержання доходу. Це стосується економічної діяльності як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва.

У марксистській теорії, на яку спиралася економічна практика соціалізму, застосовувався інший критерій. Продуктивною вважалася лише праця у сфері матеріального виробництва. Ця теорія покладена в основу іншої системи макроекономічного рахівництва, яка називається системою балансу народного господарства.

Згідно з СНР валовий продукт і сукупний доход створюють не тільки галузі матеріального виробництва, а й галузі нематеріального виробництва, такі як торгівля, житлово-комунальне господарство, фінансово-кредитні організації, органи державного управління, армія, наукові установи, освіта та ін.

2. В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу.

Це означає, що вартість продукту, з одного боку — це сума витрат факторів виробництва (праці, природних ресурсів, капіталу), з іншого боку — це сума доходів, одержаних власниками виробничих факторів. Отже, одна й та сама величина для виробників продукту є витратами, а для власників виробничих факторів — доходами. Тому витрати дорівнюють доходам. Такий стан свідчить про рівновагу в економічній системі.

3. СНР виходить із того, що економіка знаходиться в постійному кругообігу, а кругообіг — це безперервний потік «витрати — доходи». Це означає, що витрати створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат, нові витрати створюють нові доходи. Цьому потоку немає ні початку, ні кінця.

Із цього випливає висновок: щоб збільшити доходи необхідно збільшити витрати, а щоб витрати зросли, потрібно одержати більше доходу. Це і є однією з головних проблем макроекономіки.

Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість.

Повна вартість (валовий випуск) матеріальних благ і послуг, вироблених якою-небудь галуззю, групою виробників або економікою в цілому, включає, крім доданої вартості, також проміжне споживання.

Додана вартість характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створення вартості в масштабах економіки в цілому.

Технічно макроекономічне рахівництво базується на запозиченому з бухгалтерського обліку принципі подвійного запису, згідно з яким СНР є взаємопов'язана сукупність двосторонніх рахунків (балансових таблиць), а кожний економічний показник (економічна операція) записується у дебеті одного рахунку й кредиті іншого, що кореспондує з ним. Тобто кожний рахунок сам по собі має вигляд балансової таблиці, одна сторона якої характеризує ресурси, а інша — їхнє використання.

Базовою одиницею обліку в СНР слугує так звана інституційна одиниця, під якою розуміють економічну одиницю, що характеризується єдністю поведінки й самостійністю у прийнятті рішень у сфері своєї основної діяльності.

Національна економіка в цілому визначається як сукупність усіх інституційних одиниць — резидентів (економічних одиниць), що функціонують на даній території протягом тривалого часу (понад рік). Сюди також включаються територіальні анклави (посольства, наукові організації, військові бази в інших країнах) і виключаються екстериторіальні анклави (посольства, консульства інших країн, представництва міжнародних організацій).

Інституційні одиниці (домашні господарства, підприємства і організації) є резидентами даної країни, якщо центр їхніх економічних інтересів пов'язаний з економічною територією даної країни. Поняття резидента не збігається з поняттям громадянства або національності. Практично до резидентів даної країни належать особи, які проживають на території даної країни, за винятком осіб що приїздять на відносно короткий строк (менше ніж рік). Резиденти-підприємства даної країни — це економічні одиниці, що зайняті виробництвом на економічній території даної країни, включаючи спільні та змішані підприємства, філіали зарубіжних фірм і корпорацій тощо.

Усі інституційні одиниці об'єднуються у сектори: підприємства, що виробляють товари й послуги; фінансові установи; державні установи; громадські й приватні організації, які обслуговують домашні господарства; домашні господарства; зовнішньоекономічні зв'язки.

Сектор «Підприємства» охоплює інституційні одиниці основною функцією котрих є виробництво продуктів і нефінансових послуг для реалізації на ринку. До цього сектора включаються всі підприємства незалежно від форми власності.

Сектор «Фінансові установи» складається з інституційних одиниць, зайнятих фінансовими операціями на комерційній основі та операціями зі страхування незалежно від форми власності. Це — комерційні банки, кредитні товариства й асоціації, основною функцією яких є: випуск, придбання, зберігання й розподіл фінансових коштів; випуск цінних паперів; зберігання грошових коштів і надання кредитів підприємствам і домашнім господарствам.

Сектор «Державні установи» охоплює інституційні одиниці, що зайняті наданням неринкових послуг, призначених для колективного споживання, а також перерозподілом національного доходу й багатства. Це стосується всіх державних установ і організацій, що утримуються за рахунок державного бюджету. До цього сектора, зокрема, належать державні центральні, регіональні й місцеві банки, Ощадбанки, а також різні некомерційні громадські організації, котрі обслуговують населення, якщо вони фінансуються й контролюються державними установами.

Сектор «Громадські та приватні організації», що обслуговують домашні господарства, охоплює інституційні одиниці, котрі надають неринкові послуги для домашніх господарств, задовольняючи при цьому їхні як індивідуальні, так і колективні потреби.

Сектор «Домашні господарства» складають одиниці-резиденти, основною функцією яких є споживання, а також підприємницька діяльність з виробництва продуктів і послуг, яка не може бути відокремлена від домашнього господарства.

Сектор «Зовнішньоекономічні зв'язки» охоплює ті зарубіжні економічні одиниці, які здійснюють операції з резидентами даної країни.

Одним із базових понять у системі показників макроекономічного рахівництва є економічна операція, котра відображає групування елементарних потоків за їхнім змістом. Економічні операції в СНР поділяються на три групи: операції з продуктами й послугами, розподільчі й фінансові операції.

Операції з продуктами і послугами належать до виробництва, обміну й використання продуктів та послуг у галузях і секторах економіки, тобто вони відображають їхнє походження (виробництво та імпорт) і використання (проміжне й кінцеве споживання, формування основного капіталу і експорт) протягом відповідного періоду.

Розподільчі операції складаються з операцій, що показують розподіл і перерозподіл доходу, або доданої вартості, створеної виробниками, а також перерозподіл заощаджень.

Фінансові операції стосуються змін фінансових активів і пасивів у різних секторах і галузях економіки.

У складі СНР є також зведена економічна таблиця й таблиця «витрати — випуск», які відображають взаємозв'язки між секторами, галузями, виробниками і споживачами, тобто економічний кругообіг на макрорівні.

Таким чином, СНР являє собою струнку систему з високим рівнем централізації внутрішньої структури й урахуванням усіх зв'язків між елементами на основі відповідної методології і принципу подвійного запису кожної економічної операції. Ці особливості СНР у поєднанні з відповідною організацією збору та обробки економічної інформації зумовлюють той факт, що дана система є важливим підґрунтям для проведення розрахунків основних макроекономічних показників і використання її для регулювання економіки.

Згідно з концепцією, затвердженою ООН у 1993 р., на початку 1995 р. Мінстат України завершив розробку національних рахунків України. Вони розроблені відповідно до Методології СНР і включають шість консолідованих рахунків. Це насамперед рахунок товарів та послуг, рахунки виробництва, утворення, розподілу і використання доходу і рахунок капіталу. Деякі з них, зокрема рахунки первинного і вторинного розподілу доходів та рахунок капіталу, розроблені частково через відсутність відповідної інформації.

Розроблена класифікація видів економічної діяльності (КВЕД).

Згідно з Методологією СНР вся національна система бухгалтерського та фінансового обліку приведена у відповідність з міжнародними стандартами.

2. Основні макроекономічні показники

Система національних рахунків передбачає обчислення багатьох макроекономічних показників. Первинним із них є валовий випуск. Валовий випуск (ВВ) — це сукупна ринкова вартість товарів та послуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах. При цьому під базовими цінами розуміють ціни, які складаються із собівартості та прибутку і не включають в себе продуктові податки (акцизний збір, податок на додану вартість, мито та ін.).

Відповідно до прийнятої в СНР (1993 р.) трактовки меж виробничої діяльності, ВВ включає:

СНР з метою визначення ВВ передбачає використання такої формули:

ВВ=РП+З12,                           (2.1)

де РП — вартість реалізованої продукції;

З1 — вартість продукції, що спрямована у запаси, включаючи і незавершене виробництво, за цінами на момент спрямування її у запаси;

З2 — вартість продукції, що була використана із запасів, за цінами на момент її використання.

Валовий випуск неринкових послуг, що надаються секторами органів державного управління і некомерційних організацій, які обслуговують домашні господарства, визначається як сума витрат на виробництво. Такі розрахунки здійснюються за формулою:

ВВ = МВ +ОП + А + (П - С),                (2.2)

де МВ - витрати на придбання товарів та послуг для проміжного споживання;

ОП — оплата праці працівників;

А — споживання основного капіталу (амортизація);

(П - С) — чисті інші податки на виробництво, тобто інші валові податки за мінусом субсидій.

Центральне місце серед макроекономічних показників займає ВВП.

Валовий внутрішній продукт — це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. 

Кінцева продукція — це та частка валового випуску, яка виходить із сфери виробництва і спрямовується на невиробниче споживання, інвестування (нагромадження) та експорт. Це означає, що при обчисленні ВВП не враховується проміжна продукція, тобто продукти та послуги, використані в процесі виробництва. Включення до складу ВВП проміжної продукції означало б повторний рахунок, тому що вартість проміжної продукції вже входить до складу кінцевої продукції та послуг. Проміжне споживання включає:

1) витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, насіння, кормів, продуктів харчування, медикаментів, спецодягу та ін.;

2) оплату робіт і послуг, що надаються іншими одиницями окремим одиницям або особам (ремонт, послуги транспорту, зв'язку, обчислювальних центрів, комунальні послуги, послуги реклами, юристів, страхування тощо);

3) витрати на відрядження у частині оплати проїзду і готелів та ін.

Особливість показника ВВП полягає в тому, що термін «валовий» означає включення до його складу споживання основного капіталу (амортизації).

Для обчислення ВВП використовують три методи: виробничий, метод кінцевого використання (за витратами) і розподільчий метод (за доходами).

1. Згідно з виробничим методом ВВП обчислюється як сума валової доданої вартості всіх галузей економіки плюс продуктові податки за мінусом субсидії. Це можна подати у вигляді формули:

ВВП = Σ (ВВ - МВ) + (ПП - С),           (2.3)

де ВВ — валовий випуск окремих галузей;

МВ — матеріальні витрати окремих галузей;

ПП — продуктові податки;

С — субсидії;

(ПП - С) — чисті продуктові податки. Як бачимо, ринкова вартість ВВП, розрахованого виробничим методом, пов'язана з обчисленням валового випуску (ВВ) і проміжного споживання (МВ) товарів та послуг.

Податки на продукти — це податки, які стягуються пропорційно до кількості або вартості товарів і послуг, що виробляються, продаються або імпортуються підприємствами-резидентами. ( ПДВ, акцизи, податки на окремі види послуг (на послуги транспорту, зв'язку, страхування, рекламу, дозвілля, спортивні заходи та ін., мито тощо).

2. Згідно з методом кінцевого використання (за витратами) ВВП обчислюється як сума окремих елементів сукупних витрат, здійснених всередині країни і пов'язаних зі створенням кінцевого продукту та послуг. Для цього використовують таку формулу:

При розрахунку ВВП по витратам складаються витрати всіх економічних суб’єктів (домогосподарств, фірм, держави, іноземного сектора):

ВВП = С + Ig + G + Xn,     (2.4.)

де C - consumption – споживання, т.т споживчі витрати домашніх господарств (населення);

Іg – investment gross— валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки;

G – government purchases – державні закупки товарів і послуг з метою задоволення загальносуспільних потреб;

Xn — чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів та послуг (Xn = ЕXP – IM).

Витрати на кінцеве споживання домашніх господарств (С) включають:

1) витрати на купівлю споживчих товарів і послуг;

2) споживання товарів і послуг, отриманих у натуральній формі як оплату праці, подарунків тощо;

3) споживання товарів і послуг, що вироблені домашніми господарствами для особистого кінцевого споживання;

4) споживання товарів і послуг, що куплені резидентами даної країни за кордоном.  

Державні закупки (G) — це витрати уряду на кінцеве споживання органів державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. До них відносяться витрати на заробітну плату державних працівників і службовців, а також витрати, пов'язані із закупівлею товарів і послуг колективного (суспільного) споживання у приватного сектора економіки.

До державних закупок не входять видатки на трансфертні платежі. Урядові трансфертні платежі — це державні виплати окремим особам, які не надаються в обмін на товари або послуги. Це допомога по безробіттю, пенсії, допомога престарілим і хворим. Вони призначені задовольняти певний вид потреб. Оскільки трансферти не призначені для закупівлі поточних товарів і послуг, вони не враховуються при розрахунку ВВП.

Валові приватні внутрішні інвестиції включають капіталовкладення в основні (виробничі і невиробничі) фонди, запаси. Валові інвестиції — сума чистих інвестицій і амортизації. Чисті інвестиції збільшують запаси капіталу в народному господарстві. Придбання цінних паперів не відноситься до інвестицій.

Валові інвестиції (Іg) складаються із двох елементів:

Ig = In + Аm,             (2.5)

де In - чисті інвестиції, тобто такі, які спрямовуються на приріст капіталу та запасів;

Аm — амортизація, тобто інвестиції, які йдуть на відновлення зношеного капіталу.

Експорт і імпорт товарів та послуг охоплює експортно-імпортні операції нашої країни з іншими країнами світу. Це насамперед вартість вивезених із країни або завезених у країну (перетинаючих державний кордон) товарів різного призначення, включаючи також товари, що надаються у порядку гуманітарної допомоги і як дари, товари неорганізованої торгівлі, посилки та ін.

3. Згідно з розподільчим методом (за доходами) ВВП — це сума первинних доходів, створених резидентами країни за рік. Для обчислення ВВП розподільчим методом використовують таку формулу:

ВВП = W + R + і + р + Аm + ІT,       (2.6)

де W — це нарахована грошова винагорода за працю робітників, яка включає основну зарплату, додаткові виплати до заробітної плати, виплати на соціальне страхування, пенсійні фонди;

R – визначає рентні доходи, які отримують домашні господарства за здані в оренду землі, приміщення, житло та ін.;

і – процент у вигляді доходів від грошового капіталу, заощаджуваного домогосподарствами;

р — прибуток, який отримують власники одноосібних господарств, товариств, корпорацій. Сюди відноситься: нерозподілений прибуток, податок на прибуток, дивіденди, інші доходи;

Аm — амортизація – це еквівалент величини знецінення основного капіталу за рік;

ІT — непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів (акцизи, мито, ПДВ).

Крім показника ВВП, що характеризує річний випуск кінцевої продукції і послуг в економіці, в СНР є ряд похідних показників, які можуть бути розраховані на основі ВВП. До таких показників слід віднести чистий внутрішній продукт, національний доход, особистий доход, особистий безподатковий доход та ін.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) розраховують як різницю між ВВП і споживанням основного капіталу, тобто сумою амортизації поточного року (А):

ЧВП=ВВП-Аm     (2.7)

Національний дохід (НД) — показує величину чистого доходу суспільства. Він визначається сумою усіх цін факторів виробництва або доходів власників економічних ресурсів у поточному році:

НД = ЧВП-ІТ     (2.8)

або                

НД = W + R + і + р      (2.9)

До важливих макроекономічних показників також належить особистий дохід та післяподатковий дохід.

Особистий доход (ОД) - складається із первинних доходів домашніх господарств та їх вторинних доходів, які не зароблені, але отримані внаслідок перерозподілу первинних доходів (соціальні трансферти).

ОД = НД–ВСФ–Нерозподілений прибуток–Податок на прибуток+ TR, (2.10)

де ВСФ — відрахування від заробітної плати до страхових фондів;

     TR – соціальні трансферти.

Велике значення в макроекономічному аналізі має показник особистого безподаткового доходу, або післяподаткового доходу.  Він обчислюється як різниця між особистим доходом і особистими податками (Т інд):

DI = ОД – Тінд,     (2.11)

де Т інд.—особисті податки (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину та ін.).

Післяподатковий доход використовується на особисте споживання та заощадження:                   

 DI = C + S ,     (2.12)

де С — споживання;

    S – заощадження.

Відповідно до СНР для економіки України останнім часом розглядаються нові показники: валовий національний доход (GNІ) і валовий національний наявний доход (GNDI).

Валовий національний доход дорівнює ВВП плюс первинні доходи, одержані резидентами за кордоном у вигляді оплати праці, відсотків, дивідендів, неінвестованих доходів від прямих зарубіжних інвестицій, мінус первинні доходи, передані резидентами за кордон:

GNІ = ВВП + YL – YM,                            (2.13)

  де   YL — первинні доходи, одержані з-за кордону;

YM — первинні доходи, передані за кордон.

Валовий національний наявний доход GNDI дорівнює валовому національному доходу плюс поточні трансферти, одержані резидентами з-за кордону, мінус поточні трансферти, передані за кордон:

GNDI  = GNІ + TrL – TrM ,                       (2.14)

  де   TrL — поточні трансферти, одержані з-за кордону;

TrM — поточні трансферти, передані за кордон.

Валовий національний наявний доход дорівнює сумі кінцевого споживання та національних заощаджень.

3. Номінальний та реальний валовий внутрішній продукт

Макроекономічні показники — це показники в грошовій формі. Тому їхній рівень та динаміка залежать як від фізичних обсягів виробництва, так і від рівня цін. Звичайно, першочергове значення для суспільства мають величина і динаміка фізичних обсягів виробництва. Чому? Тому що метою суспільства насамперед є задоволення потреб у матеріальних благах. Аналіз динаміки фізичних обсягів виробництва дає змогу визначити, як змінюється рівень задоволення цих потреб. Але зіставлення фізичних обсягів виробництва різних: періодів з метою визначення їхнього реального зрушення можна забезпечити лише за умов, якщо ціни будуть незмінними. Насправді ціни з року в рік, як правило, змінюються: зростають або знижуються. Це означає, що на величину ВВП впливають зміни як фізичних обсягів виробництва, так і цін. З метою нівелювання цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: номінальний і реальний, застосовуючи при цьому і два види цін: поточні і постійні.

Номінальний ВВП (ВВПн ) — це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних цінах, тобто в фактичних цінах даного року.

Реальний ВВП (ВВПр) —це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за базу. Такий рік називають базовим. Реальний ВВП не враховує зміну рівня цін.

На основі ВВПр обчислюється темп зростання фізичного обсягу виробництва темп його приросту.

Важливе значення має також обчислення темпів зростання та приросту ВВП за рахунок цін, тобто інфляційної зміни ВВП. З цією метою застосовуються різні індекси цін. Основними з них є індекс цін ВВП (Ір), який називається дефлятором ВВП.

Індекси цін відображають співвідношення між сукупною ціною певного набору товарів та послуг (ринкового кошика) для певного поточного року та сукупною ціною ідентичної або схожої групи товарів та послуг у базовому році. Найбільш поширеним серед цих індексів є ІСЦ, який відображає співвідношення між сукупною ціною фіксованого набору споживчих товарів та послуг (споживчого кошика) в поточному і базовому роках.

Згідно з існуючою практикою індекси цін обчислюються у відсотках. Наприклад, якщо ціна споживчого кошика у 1997 р. дорівнювала 5000 грн., а в 1995 базовому році ціна цього кошика складала 4000 грн., то ІСЦ буде дорівнювати 125 % (5000/4000*100).

Дефлятор ВВП, тобто Ір, більше пристосований порівняно з ІСЦ для вимірювання загального рівня цін. Дефлятор ВВП ширший, тому що враховує не тільки ціни споживчих товарів та послуг, а й ціни інвестиційних товарів, товарів, які купує держава, а також товарів та послуг, що купуються і продаються на світовому ринку. У зв'язку з цим дефлятор ВВП — це індекс цін, який відображає зміну цін на всю сукупність товарів та послуг.

Якщо аналізується 1999 рік, то дефлятор ВВП 1999 р. буде виражатися співвідношенням:

Ір 1999 р. = ВВП н (1999 р.)  /  ВВП р (1999 р.) ×100

Дефлятор ВВП показує темп зростання номінального ВВП за рахунок цін в аналізованому році порівняно з попереднім. Але як відомо, на величину номінального ВВП впливають зміни як фізичного обсягу продукції, так і рівня цін. Тому виникає питання, якою мірою це пов'язано зі зміною фізичного обсягу виробництва, а якою — зі зміною цін чи обома обставинами водночас. Для визначення ВВП з урахуванням лише зміни фізичного обсягу виробництва потрібно здійснити коригування показника номінального ВВП.

Процес коригування номінального ВВП здійснюється за допомогою дефлятора ВВП. Це дає змогу інфліювати (збільшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін) або дефліювати (зменшити грошовий вираз ВВП з урахуванням динаміки цін). Результатом цього коригування є обчислення реального ВВП для кожного року у постійних цінах, тобто цінах базового року.

Найточнішим методом інфліювання або дефліювання номінального ВВП даного року є ділення номінального ВВП на індекс цін ВВП (дефлятор ВВП) і помноження одержаного результату на 100, тобто:

ВВПр = ВВП н/Ір ×100,    (2.15)

де ВВП н — номінальний ВВП;

    Ір – індекс цін.

Завдяки інфліюванню номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП збільшується в ті роки, в яких ціни були нижчими від цін базового року. За допомогою дефліювання номінального ВВП грошовий вираз реального ВВП зменшується стосовно тих років, в яких ціни були вищими від цін базового року.

Питання для самоконтролю

  1.  Назвіть основні макроекономічні показники, що розраховуються в СНР.
  2.  У чому полягає суть обчислення валового випуску та його оцінки в СНР?
  3.  Дайте характеристику окремих методів обчислення ВВП: виробничого, розподільчого та кінцевого використання.
  4.  Для чого і як обчислюють ЧВП, НД?
  5.  У чому полягає зміст показників ВВПр і ВВПн?
  6.  Чим відрізняються між собою ВВП і ВНД?
  7.  Як розраховують показники особистого доходу і безподаткового доходу?
  8.  Що таке кінцеве національне споживання?
  9.  Як розраховують індекс цін ВВП (дефлятор ВВП)?


Загальні макроекономічні показники

Групування макроекономічних показників

Групи показників

Найважливіші показники

Призначення показників – слугують для визначення

Перша група – показники загально-економічного розвитку

НБ – національне багатства

НД–національний дохід

ВВП, ВНП, ЧВП

  •  потенційного та реального національного багатства країни
  •  загального обсягу виробництва та його динаміки
  •  кінцевих результатів виробництва

Друга група – показники, що характеризують технічний рівень виробництва

  •  обсяг виробничих фондів
  •  інвестиції
  •  коефіцієнт оновлення
  •  фондовіддача
  •  фондоємність
  •  матеріалоємність
  •  промислового потенціалу країни
  •  темпів розвитку та оновлення виробничого потенціалу
  •  технічного рівня виробництва
  •  ефективності використання фондів
  •  рівня наукоємності виробництва

Третя група – показники, що характеризують трудові ресурси та їх в їх використання

  •  загальна кількість трудових ресурсів
  •  зайнятість
  •  продуктивність праці
  •  трудоємність
  •  рівень безробіття
  •  трудового потенціалу країни
  •  рівня зайнятості та безробіття
  •  ефективності використання трудових ресурсів

Четверта група – показники формування та використання фінансових ресурсів

  •  рівень цін
  •  індекс цін
  •  інфляція
  •  номінальна та реальна процентні ставки
  •  середнього рівня цін
  •  рівня інфляції
  •  характеристики витрат використання грошових коштів


С Т Р У К Т У Р А

ВВП за витратами


С Т Р У К Т У Р А

ВВП за доходами


Співвідношення основних макроекономічних показників

Валовий внутрішній продукт (ВВП), у тому числі

Чистий внутрішній продукт (ЧВП),

у тому числі

Амортизація

(Аm)

Національний дохід (НД)

Непрямі податки (ІТ)

Заробітна плата

( W )

Рента

( R )

Прибуток

( p )

Відсоток

( i )


Змістовий модуль 2

РІвновага на окремих ринках

Тема 3. РИНОК ПРАЦІ

  1.  Ринок праці та механізм його функціонування.
  2.  Безробіття та його природний рівень.
  3.  Соціально-економічні наслідки безробіття. Закон Оукена.
  4.  Нерівність розподілу доходів у ринковій економіці.

1. Ринок праці та механізм його функціонування

Ринок праці посідає центральне місце серед інших ринків. Він перебуває під впливом багатьох факторів, більшість з яких залежить від товарного ринку.

Цей ринок має важливе значення перш за все для визначення рівня заробітної плати та рівня занятості.

Ринок праці це механізм, який забезпечує поєднання попиту та пропозиції праці в економіці, розподіл трудових ресурсів та визначення цін на різні види трудової діяльності. В результаті взаємодії попиту та пропозиції на ринку труда визначається рівень зайнятості та можливий обсяг пропозиції товарів та послуг в короткостроковому періоді, так як при певному обсязі капіталу та існуючих технологіях обсяг виробництва стає функцією від однієї змінної — кількості зайнятих.

Попит на працю — обсяг попиту в економіці на ресурси праці, він дорівнює кількості робочих місць, які створені в економіці. Представниками попиту є фірми (підприємці), держава.

Пропозиція праці — це загальна чисельність робітників, які можуть та бажають працювати за даних умов.

Рівновага на ринку праці визначає повну зайнятість, а нерівновага – або неповну зайнятість (безробіття), або надлишкову зайнятість.

Основними функціями ринку праці є:

- економічна, яка полягає в забезпеченні процесів виробництва, розподілі та перерозподілі трудових ресурсів між фірмами, галузями, регіонами економіки;

- соціальна, що полягає у створенні матеріальної основи відтворення робочої сили, реалізації та суспільного призначення знань, навичок, здібностей робітників.

Фактори попиту на працю:

рівень цін на трудові ресурси (рівень заробітної плати);

— попит на товари та послуги;

— ціни та обсяги ресурсів — заміщувачів праці;

— технології;

  •  бюджетно-податкова політика.

Фактори пропозиції праці:

— чисельність працездатного населення у працездатному віці;

— рівень цін на трудові ресурси (рівень заробітної плати);

— міграція та природний приріст населення;

— наявність інших джерел отримання доходів;

— бюджетно-податкова політика;

  •  освітній та культурний рівень, існуючі традиції.

Неокласична та кейнсіанські концепції містять різне інтерпретування механізму функціонування ринку праці. Виходячи з передумови існування досконалої конкуренції на ринку благ та праці, прихильники неокласичної теорії визначають залежність попиту на працю (ND) від реальної ставки заробітної плати (w/р). При цьому крива попиту на працю збігається з кривою граничної продуктивності праці, оскільки рівність між ставкою реальної заробітної плати та граничним продуктом праці є умовою максимізації прибутку згідно з мікроекономічною теорією.

МРL = w/р,     (3.1)

де МРL — граничний продукт праці;

    w— ставка реальної заробітної плати.

У короткостроковому періоді за незмінних інших умов зниження ставки заробітної плати веде до підвищення попиту на працю, вірним є й зворотне твердження. У довгостроковому періоді попит на працю буде змінюватися внаслідок науково-технічного прогресу та зміни обсягів капіталу.

Пропозиція праці (NS) в неокласичній теорії є зростаючою функцією, залежною і від ставки реальної заробітної плати, і від ставки відсотка. Збільшення будь-якої з цих ставок стимулює господарську активність домогосподарств, цільова функція яких — збільшення корисності, і вони заміщують вільний час, що стає більш дорогим, на робочий. Модель рівноваги ринку праці відбиває залежність попиту та пропозиції праці від ставки реальної заробітної плати. Характер залежності попиту та пропозиції на ринку праці від ставки заробітної плати, визначений в неокласичній теорії, поряд із гнучкістю цін та зарплати, забезпечує на ринку праці стійку рівновагу при повній та ефективній зайнятості. Повна зайнятість означає, що кожний з бажаючих продати певну кількість своєї праці при існуючій ставці заробітної плати може зробити це.

Таким чином, згідно з висновками неокласичної теорії, ринок праці забезпечує при гнучкості цін і заробітної плати в умовах досконалої конкуренції повну, коли кожний бажаючий продати певну кількість праці за існуючою ціною може зробити це, та ефективну зайнятість. Безробіття — явище, коли пропозиція перевищує попит на робочу силу, не є стійким і вимушеним.

Відповідно до кейнсіанської концепції обсяг попиту на працю визначається величиною ефективного попиту на ринку товарів та послуг, а пропозиція праці — грошовою ставкою заробітної плати (w). При цьому в економіці, що функціонує в умовах спаду та не досягла повної зайнятості, пропозиція праці може бути абсолютно еластичною стосовно грошової ставки заробітної плати, оскільки безробітні будуть пропонувати свій труд за ціною, що вже склалася.  Положення про те, що при прийнятті рішень про пропозицію праці домогосподарства орієнтуються не на реальну, а на номінальну ставку зарплати, було обґрунтоване побоюванням людей втратити роботу при наявності безробіття та довгостроковим характером трудових договорів. Також вважалося, що номінальна ставка заробітної плати змінюється тільки в один бік — угору, так як «спроби підприємців зменшити грошову заробітну плату шляхом перегляду угод з найманими працівниками викличуть значно сильніший опір, ніж поступове та автоматичне зниження реальної заробітної плати в результаті зростання цін».

У сучасній ринковій економіці складовими механізму функціонування ринку праці стали трудове законодавство, профспілки, біржі труда, центри зайнятості, кадрові агентства та інші інститути.

2. Безробіття та його природний рівень

Ефективне функціонування економіки пов'язане із забезпеченням повної зайнятості наявних ресурсів. Повна зайнятість економічних ресурсів означає залучення до економічного обороту всіх ресурсів, придатних для виробництва товарів та послуг, включаючи й такий ресурс як робоча сила. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Тому він називається потенційним і вимірюється за допомогою потенційного валового внутрішнього продукту (Yp - potential). В умовах неповної зайнятості фактичний обсяг виробництва (Ya – actual) менший від потенційного, тобто Ya < Yp. За цих умов певна частка працездатного населення змушена не працювати, тому що виникає вимушене безробіття. Зайнятість і безробіття — головні індикатори макроекономічної нестабільності.

Розглянемо сутність та економічний зміст цих понять та деяких інших понять, пов'язаних із ними.

Зазначимо насамперед, що зайнятість населення — це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу. Надання всім бажаючим і здатним працювати можливості брати участь у суспільному виробництві призводить до максимальної зайнятості всього працездатного населення (чоловіки віком 16—59 років та жінки віком 16—54 роки), а також осіб старшого віку та підлітків, які працюють у різних галузях економіки або зайняті іншою економічною діяльністю.

Міжнародна статистика, крім цього, поділяє все населення на дві категорії: «економічно активне населення» і «економічно пасивне населення».

Економічно активне населення включає: осіб найманої праці; самостійних робітників; осіб, які тимчасово не працюють з об'єктивних причин (хвороба, відпустка тощо); неоплачуваних членів сім'ї в працездатному віці; осіб, які поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого часу; учнів та осіб, які проходять профпідготовку.

Економічно пасивне населення включає всіх тих, хто незалежно від віку та статі не входить до вище визначеної категорії. Отже, економічно активне населення в умовах ринкових відносин практично визначає сукупну робочу силу, тобто обсяг трудового потенціалу країни.

Безробіття — це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

У залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізняти декілька його видів.

Фрикційне безробіття. Воно стосується тих осіб, які не працюють у зв'язку із добровільною зміною місця роботи. У суспільстві завжди існує певна кількість осіб, що змінюють місце працевлаштування у зв'язку із незадоволенням рівнем заробітної плати, умовами праці, місцем проживання тощо.

Структурне безробіття. Воно виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці, тобто коли з'являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними та іншими ознаками. Відомо, що повсякчас у технології та структурі суспільного виробництва відбуваються зміни, які, в свою чергу, видозмінюють структуру попиту на робочу силу.

Циклічне безробіття. Воно виникає внаслідок циклічного спаду виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов'язаним з дефіцитом попиту.

В макроекономіці прийнято вважати, що фрикційне і структурне безробіття — це передумова, без якої економіка розвиватися не може, тобто це природна потреба для економіки. Повна зайнятість при цьому визначається як така, що становить трохи менше 100 % робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття дістало інтегровану назву — «природне безробіття». У зв'язку з цим повна зайнятість — це зайнятість при наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного. Коли виникає циклічне безробіття, то фактичне безробіття більше від природного, тобто має місце надмірне безробіття.

Зараз вважається що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5—6 %. Це означає, що при використанні 94 - 95 % робочої сили забезпечується повна зайнятість працездатного населення. За цих умов фактичний ВВП Yа дорівнює потенційному ВВП Yр.

Загальний рівень трудових ресурсів (R - resources) складається з двох груп населення: працюючих та безробітних (F):

R = L + F,     (3.2)

де  L (labor - праця) – працюючі;

     F (free - незаняті) – безробітні. 

Рівень фактичного безробіття (u) (u  - unemployment - безробіття) обчислюється як частка офіційно зареєстрованих безробітних (F) до загального числа людей, які можуть і бажають працювати (R):

u = ×100%     (3.3)

Природний рівень безробіття (u*) складається з фрикційного та структурного:

u*= uf + us,     (3.4)

де uf – рівень фрикційного безробіття;

    usрівень структурного безробіття.

Природна норма безробіття характеризує найкращий для економіки резерв робочої сили, спроможний забезпечувати потенційний рівень ВВП.

3. Соціально-економічні наслідки безробіття. Закон Оукена

За наявності надмірного безробіття в економіці виникають певні втрати, тобто істотні економічні збитки від безробіття, не кажучи вже про соціальні проблеми.

Негативні наслідки безробіття торкаються не лише окремих осіб, що втратили роботу, відповідний та стабільний заробіток, можливості суспільного визначення своїх професійних здібностей, але й в цілому суспільства. Зростання безробіття призводить до:

  •  втрат суспільного продукту у виробництві;
  •  створює додаткове навантаження на державний бюджет, оскільки збільшуються обсяги державної допомоги.

Зі зростанням безробіття у суспільстві підіймається рівень злочинності та самогубств, безробітні потребують соціальної та психологічної допомоги.

Довготривале безробіття призводить до втрати кваліфікації, професійних та частково соціальних навичок людини.

Взаємозв’язок між коливаннями рівня безробіття та ВВП відбиває закон Оукена.

Американський економіст А. Оукен на основі макроекономічного аналізу (емпірично) дійшов висновку, згідно з яким: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1 %, то втрати ВВП складають 2,5 %. Це положення дістало назву закону Оукена.

Спираючись на закон Оукена, можна обчислити втрати ВВП від надмірного (циклічного) безробіття. Таке обчислення можна розкласти на декілька етапів.

Перший — обчислення відсотка відставання фактичного ВВП Ya від потенційного ВВП Yp:

Δy = (u – u*)×2,5,    (3.5)

де Δy — відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП;

u і u* —рівень відповідно фактичного і природного безробіття;

2,5 — число Оукена.

Другий — розрахунок потенційного ВВП - Yp

Yp = ×100,    (3.6)

де Ya — це фактичний ВВП.

Третій — оскільки нам відомо Ya та Yp, то звідси втрати економіки від циклічного безробіття будуть дорівнювати:

ΔY = Ya – Yp,     (3.7)

де ΔY  — втрати ВВП від циклічного безробіття.

4. Нерівність розподілу доходів у ринковій економіці. 

Ринкова економіка не забезпечує рівності у розподілі доходів. Як зазначали К. Макконнелл та С. Брю: «Ринкова економіка — це безпристрасний механізм. Вона не має совісті, не пристосовується до моральних норм, які визначають справедливий розподіл доходів» . Цей механізм, наділяючи доходами тих, хто представив свої ресурси у суспільне виробництво, не забезпечує доходами тих, хто за будь-яких обставин не в змозі зробити це. Інваліди, жінки, що доглядають за маленькими дітьми, люди, на утриманні яких знаходяться хворі, у випадку відсутності у їх власності інших ресурсів, ніж праця, залишаються при ринковій економіці без доходів. Також ринковий механізм є чутливим до багатьох факторів, які відбиваються на рівні доходів. Різні здібності людей, освіта, фах, власність, вдача та зв'язки — усі ці фактори впливають на величину доходу, що отримують економічні суб'єкти.

Ступінь нерівності у розподілі доходів (витрат) можна відобразити на кривій Лоренца. Крива Лоренца — це графічна модель фактичного розподілу доходів (витрат) в економіці.

На горизонтальній осі цієї кривої зазначають частки сімей у відсотках. Відповідно, усі сім'ї будуть складати 100%. Частки доходу (витрат) розміщують по вертикальній осі, а весь дохід (усі витрати) складають 100%. Теоретичну можливість абсолютної рівності в розподілі доходу (витрат) представляє бісектриса, оскільки всі її точки відповідають умові, коли певна кількість сімей отримує такий же відсоток доходів. Тобто 20% сімей отримують і 20% від всього доходу; 40% — 40%, а 60% — 60% і т.д. Чим більше фактична крива Лоренца відхиляється від бісектриси, тим більшим є ступінь нерівності в економіці.

Крива Лоренца, побудована на підставі даних таблиці 1, представлена на рисунку 3.1.

Таблиця 1.

Розподіл сукупних доходів

Частка сімей

Перші 20%

Другі 20%

Треті 20%

Четверті 20%

П'яті 20%

Частка доходів 

3%

11%

17%

24%

45%

Рис. 1. Крива Лоренца

На основі кривої Лоренца розраховують Джині-коефіцієнт, як відношення площі заштрихованої фігури на рисунку 3.1 до площі трикутника АОВ.

Держава через державний бюджет, а саме податки: трансферти, фінансування важливих соціальних послуг, а також через участь в організації обов'язкового соціального страхування може впливати на результати первинного розподілу доходів у суспільстві, яке визначає ринок. Крива Лоренца та показники нерівності розподілу доходів можуть використовуватися і для оцінки перерозподілу доходів державою.

Питання стосовно оптимального ступеня нерівності має важливе значення для формування цілей та заходів економічної політики держави. З одного боку, рівний розподіл доходів сприяє збільшенню споживчих витрат, максимізації задоволення потреб індивідів, максимізації граничної корисності. З іншого боку, він підриває стимули до господарської активності та отримання більших прибутків; обмежує потенційні можливості для інвестування; у процесі перерозподілу доходів втрачається їх частина.

Питання для самоконтролю

  1.  Розкрийте зміст термінів "повна" та "неповна" зайнятість.
  2.  Як обчислюється рівень безробіття?
  3.  Як обчислюються втрати економіки від надмірного безробіття?
  4.  Чим визначається обсяг ринку праці?
  5.  У чому полягає суть моделі рівноважного стану ринку праці?
  6.  Розкрийте зміст основних теорій функціонування ринку праці.
  7.  У чому полягає суть та зміст кривої Філліпса у короткостроковому та довгостроковому періодах?
  8.  


ЗАЙНЯТІСТЬ – це економічна категорія, яку розглядають з двох боків:


 


Соціально-економічні умови існування ринку робочої сили


Суб’єкти ринку робочої сили


Тенденції трансформації ринку робочої сили

Гнучкий ринок робочої сили характеризується тим, що він зорієнтований на повний облік особливостей трудової поведінки окремих соціальних груп працівників (жінок, пенсіонерів, молоді та ін.).                                  


 

 


Основні види безробіття


Економічні і соціальні наслідки безробіття

 Відповідно до закону Оукена відбувається відставання фактичного обсягу ВВП порівняно з тим обсягом, якого б суспільство могло досягти за умов повної занятості.

 

 Відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення.

 

 Під час кон’юнктурного безробіття через тривалі періоди бездіяльності втрачається кваліфікація робітників, що може згодом  зумовити значне зниження заробітної плати чи нові звільнення.

 Безробіття призводить до погіршення фізичного і психологічного стану робітників, підвищується рівень їх захворювань

тощо.

 

 Безробіття призводить до громадського і політичного безладдя.


 


Методи державного забезпечення

зайнятості


Тема 4. ТОВАРНИЙ РИНОК

  1.  Сукупний попит та його складові.
  2.  Сукупна пропозиція.
  3.  Взаємодія сукупного попиту та сукупної пропозиції. Модель AD-AS.

1. Сукупний попит та його складові

Національний обсяг виробництва і рівень цін визначаються взаємодією сукупного попиту та сукупної пропозиції.

Сукупний попит є основною специфічною формою прояву суспільних потреб в умовах функціонування товарно-грошових відносин.

Сукупний попит (AD – aggregate demand) – це сумарні витрати макроекономічних суб’єктів на кінцеві товари та послуги, які виготовлені в економіці протягом певного періоду часу.

Сукупний попит — це реальний обсяг національного продукту, який економіка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. У грошовій (номінальній) формі сукупний попит визначається сукупними витратами економіки на закупівлю товарів та послуг, які складаються із:

  •  споживчих витрат домогосподарств (С)
  •  інвестиційних витрат фірми (Іg)
  •  державних закупівель (G)
  •  чистого експорту (Xn)

Співвідношення між сукупним попитом і сукупними витратами можна виразити формулою:

AD = C+Ig+G+Xn     (4.1)

На сукупний попит здійснюють вплив цінові та нецінові фактори. Найважливішою детермінантою сукупного попиту виступає ціна.

Крива сукупного попиту показує кількість товарів та послуг, які будуть придбані при кожному даному рівні цін.

Зміни обсягу сукупного попиту відображаються у русі вздовж кривої AD. Згідно кількісної теорії грошей: MV=PY. Звідси Yd=MV/P, де P -  рівень цін в економіці, Yd - реальний обсяг доходу, M – кількість грошей в економіці, V – швидкість обертання грошової одиниці.

На рисунку 4.1. наведені різноманітні поєднання Р та  Y (при постійні пропозиції грошей.)

На вісі абсцис – реальний ВВП, чи реальний обсяг виробництва, на вісі ординат – рівень цін, чи дефлятор, т.т. не абсолютний, а відносний показник.

Крива AD нахилена вниз, оскільки ріст цін (Р↑) скорочує реальні запаси грошових коштів (M/P).

Відповідно, попит на товари та послуги скорочується (У↓). Цим пояснюється зворотна залежність між величиною AD та рівнем цін.

Рис. 4.1. Крива сукупного попиту

Від’ємний нахил кривої AD пояснюється трьома ефектами:

  •  Ефектом Кейнса (ефектом відсоткової ставки): з зростанням цін зростає попит на гроші, при незмінній пропозиції грошей зростає % ставка. Таким чином скорочується попит інвестицій в економіку, а відповідно скорочується і обсяг сукупного попиту.    Р↑ - M/P↓ -  i↑ -I↓ - AD↓
  •  Ефект Пігу (реальних касових залишків, чи багатства) означає зменшення багатства, яке викликане ростом рівня цін, що призводить до скорочення споживання, а відповідно, сукупного попиту:   Р↑ - M/P↓ -  С↓ - AD↓
  •  Ефектом імпортних закупівель – зростання цін внутрішнього ринку при стабільних цінах на імпорт призводить до скорочення експорту, відповідно скорочується сукупний попит в національній економіці:     Р↑ - Е↓ -Xn↓ - AD↓

Для макроекономічного аналізу велике значення має кут нахилу кривої сукупного попиту. Це залежить від того, наскільки суттєво цінові фактори впливають на сукупні витрати. Так, закупки товарів та послуг за рахунок кредиту та доходу від фінансових активів займають незначну частій в сукупних витратах. Зміни в чистому експорті під впливом цін також не можуть справляти суттєвого впливу на динаміку сукупних витрат. У зв'язку з ним реально припустити, що еластичність сукупного попиту стосовно ціни є невисокою, а крива сукупного попиту більше тяжіє до вертикальної лінії.


Крім вищеперерахованих цінових факторів на AD здійснюють вплив нецінові фактори, які викликають зміну характери сукупного попиту, як наслідок зміщення кривої вправо або вліво (див. рис. 4.2).

До числа основних нецінових факторів сукупного попиту можна віднести очікування, зміни в економічній політиці держави, зміни в світовій економіці.

Очікування. Цей фактор породжується звичайною психологією в поведінці економічних суб'єктів, згідно з якою їхні поточні рішення обов'язково мають враховувати ті зміни в економічній кон'юнктурі, які очікуються у майбутньому. Очікування можуть впливати на поточну поведінку як домогосподарств, так і підприємств.

Якщо домогосподарства вважають, що в майбутньому їхній реальний доход збільшиться, вони будуть готові витрачати більшу частку свого поточного доходу. Внаслідок цього витрати на споживання зростають, крива сукупного попиту зміщується вправо. Аналогічний вплив на поточний сукупний попит справляє масове очікування нової хвилі інфляції, оскільки в цьому випадку домогосподарства збільшать поточні закупки споживчих товарів, випереджаючи зростання цін.

Зміни в витратах на інвестиції залежать від очікувань підприємств. Так, поява оптимістичних прогнозів щодо отримання високих прибутків від вкладеного капіталу може сприяти збільшенню попиту на інвестиційні товари, що викличе пересування кривої сукупного попиту вправо. Якщо перспективи на отримання високих прибутків від майбутніх інвестиційних програм непереконливі, то інвестиційні витрати будуть зменшуватися, що викличе скорочення сукупного попиту і пересування її кривої вліво.

Зміни в економічній політиці держави. Розглядаючи модель економічного кругообігу, ми зазначали, що уряд теж має змогу впливати на величину сукупних витрат. Так, збільшуючи державні закупки, які є одним із компонентів сукупних витрат, уряд збільшує сукупний попит і зміщує його криву вправо. Підвищуючи прибутковий податок з громадян, уряд зменшує безподатковий доход домогосподарств, викликає зменшення споживчих витрат і сукупного попиту, що зміщує його криву вліво.

Важливим елементом економічної політики держави є монетарна політика Нацбанку, зміни в якій теж впливають на сукупний попит. Так, заходи Нацбанку зі збільшення грошової маси в економіці підвищують сукупний попит і змішують його криву вправо. Заходи Нацбанку зі скорочення грошової маси зменшують сукупний попит і змішують його криву вліво.

Зміни в світовій економіці. Оскільки на сукупний попит впливає чистий експорт, то це означає, що зміни, які відбуваються в кон'юнктурі міжнародної торгівлі, теж впливають на сукупний попит. Вказані зміни можуть відбуватися в кількох напрямках.

Перший — зростання економічної активності у наших торгових партнерів. У цьому випадку у торгових партнерів зростає ВВП, що викликає зростання їхнього попиту на наші товари і збільшення нашого експорту. Це збільшує сукупний попит і зміщує його криву вправо.

Другий — зміна рівня цін у наших торгових партнерів. Якщо їхні внутрішні ціни зростають, то наші товари стають відносно дешевшими і більш привабливими для них, що збільшує наш експорт і сукупний попит, а його крива зміщується вправо. Аналогічно впливає на сукупний попит зміна курсу валюти наших торгових партнерів, яка може викликатися змінами в кон'юнктурі на валютних біржах.

Третій — зміни в торговій політиці наших партнерів. Якщо у відносинах з нашою країною акценти у торговій політиці вони змішують в бік посилення ролі протекціоністських механізмів, то наш експорт падає. Якщо ж перевага надається механізмам вільної торгівлі, то наш експорт збільшується. Це впливає на чистий експорт як компонент сукупного попиту, що змішує його криву у відповідний бік

Нецінові фактори:

Зміни в споживчих витратах: добробут населення, очікування споживача, заборгованість споживача, податки.

Зміни в інвестиційних витратах: процентні ставки, очікувані прибутки, податки з підприємств, технологія виробництва, надлишкові потужності.

Зміни у витратах на чистий експорт: національний дохід у закордонних країнах, валютні курси.

Зміни у державних витратах.

2. Сукупна пропозиція

Сукупна пропозиція (AS - aggregate supply) — це загальна кількість кінцевих товарів і послуг, що може бути запропоноване (зроблено) в економіці при різних рівнях цін. Залежність обсягу пропозиції від середнього рівня цін у країні показує крива AS.

Сукупна пропозиція — це такий реальний обсяг національного продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку. Потенційна величина сукупної пропозиції залежить від запасу капіталу та технологічного рівня виробництва, в межах потенційної величини сукупна пропозиція є функцією товарних цін та середніх витрат, тобто витрат на виробництво одиниці товару.

На сукупну пропозицію впливають два види факторів: ціна і нецінові фактори, вплив яких опосередковується через середні витрати.

Цінові фактори змінюють обсяг сукупної пропозиції (переміщення уздовж кривої AS). Нецінові фактори (зміна в технології, цінах ресурсів, обсязі застосовуваних ресурсів, оподатковуванні фірм, структурі ринку і т.д.) приводять до зрушення кривої AS.

Форма кривої AS тлумачиться по-різному класиками і кейнсіанцями. Так, зміни величини сукупної пропозиції під впливом того самого фактора можуть бути неоднакові, що обумовлено тим, який період (короткий чи довгий) приймається в увагу.

Класична модель розглядає економіку в довгостроковому періоді.

Довгостроковий період — це період, протягом якого ціни на ресурси встигають пристосуватися до цін на товари так, щоб в економіці підтримувалася повна зайнятість.

Довгострокова крива AS відбиває виробничі можливості країни і будується виходячи з наступних умов:

а) обсяг виробництва обумовлений тільки кількістю факторів виробництва і наявною технологією і не обумовлений рівнем цін;

б) зміни у факторах виробництва і технології здійснюються повільно;

в) економіка функціонує при повній зайнятості факторів виробництва, і, отже, обсяг виробництва дорівнює потенційному;

г) ціни і номінальна заробітна плата гнучкі, їхньої зміни підтримують рівновага на ринках.

У даних умовах крива AS вертикальна. Вона характеризує природний (потенційний) рівень обсягу виробництва (рис. 4.3), тобто обсягу виробництва в умовах повної зайнятості, при якому ресурси економіки цілком використовуються, а безробіття знаходиться на природному рівні. Коливання сукупного попиту (рис. 4.4) змінюють рівень цін. Наприклад, при зменшенні пропозиції грошей крива AD. зміщається вліво в положення AD . Економічна рівновага переміщається з точки Е1  у точку Е2 однак кількість зробленої продукції AS залишається на колишньому рівні.

Рис. 4.3. Сукупна пропозиція в довгостроковому періоді

Рис. 4.4. Зрушення кривої сукупного попиту в довгостроковому періоді

Зрушення кривої сукупної пропозиції в довгостроковому періоді можливі тільки при зміні величини факторів виробництва і технології.

У короткостроковому періоді така модель неприйнятна.

Кейнсианская модель описує економіку в короткому періоді і заснована на наступних передумовах:

• неповна зайнятість в економіці;

• ціни на товари і номінальну заробітну плату тверді.

У цих умовах крива сукупної пропозиції горизонтальна (рис. 4.5).

Коливання сукупного попиту впливають на обсяг виробництва, рівень цін не змінюється. Наприклад, зменшення пропозиції грошей зміщає AD1 у положення AD2. Економічна рівновага переміщається з точки Е1 у точку Е2 обсяг виробництва — із точки Y1 у точку Y2 (рис. 4.6).

Рис. 4.5. Крива сукупної пропозиції в короткому періоді

Рис. 4.6. Зсув кривої сукупного попиту

Сучасні концепції пояснюють відмінність короткострокової кривої AS від довгострокової недосконалістю ринку, тобто негнучкістю цін і недосконалістю інформації. Крива AS у короткостроковому періоді показує, що величина випуску відхиляється від свого природних (потенційного) значення, якщо рівень цін відхиляється від очікуваного.

Короткострокова крива сукупної пропозиції має три ділянки:

горизонтальний (кейнсианский) (I), проміжний (висхідний) (II), вертикальний (класичний) (III), що представлені на рис. 4.7.

Рис. 4.7. Горизонтальна, проміжна і вертикальна ділянки короткострокової кривої сукупної пропозиції

Як видно з рисунків, зміна сукупної пропозиції під впливом цін відображається на графіку за допомогою переміщення точки реального виробництва вздовж нерухомої кривої сукупної пропозиції. Якщо ж змінюються нецінові фактори, то за даних цін зміни в сукупній пропозиції відображаються на графіку зміщенням її кривої у відповідний бік.

До основних нецінових факторів сукупної пропозиції  відносяться:

  1.  зміни цін на ресурси;
  2.  міни в продуктивності ресурсів;
  3.  зміни податків з підприємств та субсидій.

Усі  нецінові  фактори мають одну загальну рису: коли вони змінюються, то внаслідок цього змінюються середні витрати. Між середніми витратами і сукупною пропозицією діє обернена залежність. Коли нецінові фактори зменшують середні витрати, сукупна пропозиція збільшується, а її крива змішується вправо. І навпаки, якщо вони збільшують середні витрати, сукупна пропозиція зменшується, а її крива зміщується вліво.

Серед нецінових факторів найбільший вплив на сукупну пропозицію справляють ціни на ресурси. Це особливо стосується цін на робочу силу (заробітна плата) та матеріальні ресурси (сировина, матеріали, паливо тощо). Збільшення продуктивності ресурсів означає, що за наявного обсягу ресурсів можна виробити більший реальний обсяг національного продукту. Це зменшує середні витрати, збільшує сукупну пропозицію і зміщує її криву вправо. Зростання продуктивності ресурсів є основним фактором збільшення сукупної пропозиції у довгостроковому періоді. Підвищення податків з підприємств збільшує середні витрати та зменшує сукупну пропозицію. Збільшення субсидій підприємствам зменшує середні виграти і збільшує сукупну пропозицію.


3. Взаємодія сукупного попиту та сукупної пропозиції. Модель AD-AS.

Важливою властивістю ринкової економіки є постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага  є рівновага між сукупними попитом та сукупною пропозицією, тобто AD=AS. Рівновага між ними породжує рівноважний ВВП та рівноважні ціни. (рис. 4.8.).

Рис. 4.8. Економічна рівновага на основі моделі AD-AS.

На цьому графіку крива AD1 — це початкова крива сукупного попиту; крива AS1 — початкова короткострокова крива сукупної пропозиції; ASдовг. — довгострокова крива сукупної пропозиції, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП (О1). Точка Т1 є точкою короткострокової рівноваги як результат перетину кривих AD1 і AS1 одночасно точкою довгострокової рівноваги як результат перетину кривих AD1, AS1, ASдовг.. Отже, в точці Т1 має місце подвійна рівновага (короткострокова і довгострокова). Вона може забезпечуватися лише в умовах повної зайнятості.

Якщо припустити, що при незмінній сукупній пропозиції (AS1) сукупний попит зменшиться порівняно з потенційною величиною (AD1), а його крива переміститься вліво в положення AD2, то короткострокова рівновага буде забезпечуватися в точці Т2, що порушує довгострокову рівновагу. Якщо, навпаки, при незмінному сукупному попиті (AD1) короткострокова сукупна пропозиція зменшиться відносно потенційної величини (AS1), а її крива переміститься в положення AS2, то короткострокова рівновага буде забезпечена в точці Т3, це теж порушить довгострокову рівновагу.

Короткострокова рівновага означає, що кількість товару, яку покупці бажають придбати, дорівнює тій кількості яку підприємці мають намір виробити. Якщо падіння сукупного попиту знизить ціну, то ціна примусить підприємців зменшити обсяг виробництва до рівня сукупного попиту (T2). Якщо зменшення сукупної пропозиції підвищить ціну, то ціна викличе зменшення обсягів бажаних закупок до нового рівня сукупної пропозиції (T3).

Довгострокова рівновага означає, що кількість товару яку покупці бажають придбати, дорівнює потенційним можливостям економіки. За цих умов будь-яке подальше збільшення сукупного попиту викликає лише зростання цін, а випуск реального ВВП залишається незмінним. Виключення може мати місце лише за умов економічного буму, коли підприємці вдаються до надмірного використання робочої сили, а безробіття сягає нижче природної норми.

Рівновага в економіці постійно порушується. Її порушення може викликатися змінами в сукупному попиті внаслідок зміни запланованих сукупних витрат або в сукупній пропозиції внаслідок зміни середніх витрат. Але вона постійно відновлюється ринком за іншого рівня ВВП і за інших цін.

Питання для самоконтролю

  1.  Розкрийте механізм опосередкованого впливу ціни на сукупний попит.
  2.  У чому полягає особливість впливу нецінових факторів на сукупний попит?
  3.  Охарактеризуйте цінові і нецінові фактори, що впливають на сукупну пропозицію.
  4.  Чому в кейнсіанській моделі сукупної пропозиції її крива набуває вигляду горизонтальної лінії?
  5.  Які наслідки виникають в економіці, якщо рівновага в ній відновлюється після падіння сукупного попиту?
  6.  Які проблеми виникають в економіці, коли рівновага порушується шоками сукупної пропозиції




Тема 5. Грошовий ринок

  1.  Механізм функціонування грошового ринку.
  2.  Банківська система та грошовий мультиплікатор

1. Механізм функціонування грошового ринку.

Гроші є дуже важливим елементом макроекономічної теорії, економічної політики та повсякденного життя. Існує багато визначень грошей. Можна назвати нейтральне визначення: Гроші – це сукупність фінансових активів, які постійно використовуються для угод.

Найбільш притаманною рисою грошей є їх абсолютна ліквідність, тобто здатність практично миттєво та без втрат обмінюватись на будь-які види активів («за гроші можна все купити»).

В умовах сучасного ринку грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей.

Готівкові гроші — це паперові гроші (банкноти) і монети. Монети чеканяться, як правило, казначейством і вводяться в обіг Національним банком.

Безготівкові гроші — це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. Вони називаються банківськими грошима. В розвинутих країнах світу переважна частка всіх грошей припадає на банківські гроші. До них відносять банківські депозити (поточні та термінові рахунки), чеки і кредитні картки.

Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей складає грошову масу.

Ми знаємо, що гроші (в широкому розумінні) є найбільш ліквідною формою активів. Однак ймовірно й те, що ліквідність окремих компонентів грошової маси різноманітна. Для виміру грошової маси використовують грошові агрегати. Вона є структуризованою величиною і складається із декількох грошових агрегатів. Але перш ніж розглянути грошові агрегати, зупинимось на такій властивості грошей, як їх ліквідність.

Ліквідність будь-якого майна безпосередньо пов'язана з його втратами при обміні на будь-яке інше майно або послуги. Тобто ліквідністьце здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод або без втрат перетворюватися в цей засіб. Абсолютно ліквідним є майно, втрати якого при перетворенні на інше майно становлять нуль. Готівкові гроші є абсолютно ліквідними, тому що на них можна швидко і без втрат придбати будь-який інший актив.

Грошовими агрегатами називаються складові елементи грошової маси, умовно поділені по черзі убування ступеня ліквідності.

НБУ виділяє 4 агрегати грошової маси: М0, М1, М2, М3.

М0 = готівкові гроші, тобто банкноти та монети, що знаходяться в обігу.

М1 = готівкові гроші в обігу + поточні депозити (вклади до запитання, чеки), кошти на розрахункових рахунках.

М2 = М1+строкові депозити

М3 = М2 + великі депозити з фіксованим терміном + кошти клієнтів за трастовими операціями банків + рахунків небанківських фінансових установах.

Грошово-кредитний ринок - перерозподіляє грошову масу між окремими економічними суб'єктами з метою її використання на поточні і довгострокові потреби.

На грошово-кредитному ринку виступають фінансові посередники — це різні фінансові заклади, серед яких провідну роль відіграє грошова адміністрація — Національний банк, Міністерство фінансів, Казначейство. Вони визначають і пропозицію грошей.

Грошово-кредитний ринок, як і будь-який ринок, характеризується через пропозицію, попит і ціну (відсоткову ставку). Далі розглянемо ці складові грошово-кредитного ринку.

Пропозиція і попит на грошовому ринку

Почнемо з пропозиції грошей, яка є реальною грошовою масою.

Грошова пропозиція складається із готівкових грошей поза банківською системою та депозитів. За своїм складом грошова пропозиція визначається грошовим агрегатом М1, де готівкові гроші являють собою зобов’язання Центрального банку, а депозити – зобов’язання комерційних банків.

Грошова пропозиція контролюється Національним банком через окремі грошові агрегати. Контролюючи грошові агрегати, Національний банк цілеспрямовано впливає на грошовий ринок.

Графічне зображення пропозиції грошей показано на рис. 5.1. Пропозиція грошей (Ms), як ми побачимо далі, залежить від грошово-кредитної політики Національного банку. Іншими словами, величина грошової пропозиції регулюється Національним банком і не залежить від відсоткової ставки (i)

Рис. 5.1. Пропозиція грошей    

Рис. 5.2. Попит на гроші для угод

Грошовий попит — це попит на реальну грошову масу. Він включає попит на гроші для угод і попит на гроші як активи.

Попит на гроші для угод показує, скільки грошей економічний агент бажає мати на руках для того, щоб здійснювати повсякденні трансакції (угоди). Попит на гроші для угод знаходиться в прямій залежності від номінального ВВП. Чим більша загальна грошова вартість товарів і послуг, що знаходяться в обігу, тим більше потрібно грошей для угод. Обернено на цей попит впливає швидкість обертання грошей.

Найпростіша формула трансакційного попиту на гроші має вигляд:

MDТ= P×Q/v,     (5.1)

де MDТ – кількість грошей, що перебувають в обігу;

   P – абсолютний рівень цін;

   Q – реальний обсяг виробництва;

    v – швидкість обігу грошей.

На рисунку 5.2 графічно відображено співвідношення між попитом на гроші для угод ( MDТ) і ставкою відсотка. Оскільки попит на гроші для угод не залежить від ставки відсотка, він має вигляд вертикальної прямої.

Цілком справедливо вважати, що немає таких угод, які б не були враховані у ВВП. Тоді попит на гроші для угод дорівнює:

MDТ = ВВПр/v,     (5.2)

де ВВПр — реальний валовий внутрішній продукт.

Таким чином, з формули випливає, що попит на гроші для угод залежить від двох факторів: реального обсягу виробництва — з його зростанням зростає і попит на гроші; швидкості обертання грошей — чим вища швидкість обертання грошей, тим менша їх кількість, що необхідна для обслуговування угод.

Попит на гроші як активи (MDА) випливає з їхньої функції як засобу заощадження. В цьому випадку гроші розглядаються як засіб збереження вартості. Володіння грошима в цій якості перетворює їх на активи.

Але вартість можна зберігати не тільки у формі грошей, а й у формі фінансових активів (наприклад, облігації). Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки.

Перевагою володіння грошима є їх висока ліквідність, але їх недолік полягає в тому, що вони не приносять доход їхньому власнику.

Переваги володіння облігаціями полягають в тому, що вони приносять доход у формі відсотка, але їх недоліком є низька ліквідність.

Тому особи, які володіють вартістю, постійно вирішують альтернативу: зберігати вартість у формі грошей чи у формі фінансових активів. На її вирішення впливає відсоткова ставка, тобто рівень доходів від фінансових активів. Відсоткова ставка визначає попит на гроші як активи. Чим вища відсоткова ставка, тим більша альтернативна вартість грошей, тобто тим більше доходу втрачають власники грошей від їх зберігання. Тому за зростання відсоткової ставки зростає попит на фінансові активи і падає попит на гроші як бездоходний актив (див. рисунок 5.3).

           

Рис. 5.3. Попит на гроші як активи     

З графіка видно, що при ставці 8 % попит на гроші як активи (MDА) дорівнює нулю. За умов зниження відсоткової ставки (i) попит на гроші як активи зростає від M/P1 до М/P2 Таким чином, попит на гроші як активи змінюється обернено пропорційно ставці відсотка.

Попит на гроші для угод і попит на гроші як активи визначає загальний попит на гроші. Отже, сукупний попит на гроші – це реальна грошова маса, яка необхідна економічним суб’єктам для оплати угод та в якості активів, виходячи з попереднього аналізую функцію грошового попиту можна записати таким чином:

MD = L(Y,i) = kY – hi,     (5.3)

де k та h – коефіцієнти еластичності грошового попиту відповідно за доходом та відсотковою ставкою;

     Y – дохід;

      і – відсоткова ставка.

Спираючись на визначення грошової пропозиції і грошового попиту, можна побудувати графічну модель грошового ринку:

На рис 5.4. похила лінія MD – це крива сукупного грошового попиту. Її особливість полягає у тому, що вона зміщена вправо від вертикальної осі на певну відстань (див. стрілку). Таке зміщення відображає величину попиту на гроші для угод, який не залежить від відсоткової ставки. Завдяки цьому крива MD отримує здатність відображати весь грошовий попит. Вертикальна лінія MS1 – це початкова крива грошової пропозиції. Перетин кривих MD та MS засвідчує рівновагу за рівноважної відсоткової ставки – n. Якщо, припустити, що Нацбанк збільшив грошову пропозицію, то її крива збільшиться вправо. І за даної відсоткової ставки рівновага порушується.

Рис.5.4. Модель грошового ринку.

Але ринок тяжіє до рівноваги. Механізм відновлення рівноваги виглядає так:

1) перевищення пропозиції над попитом викликає появу надлишковим, грошей, які спрямовуються на придбання облігацій;

2) надлишкові гроші збільшують попит на облігації, що підвищує їх ціну;

3) зростання цін на облігації викликає: зниження відсоткової ставки (n), що випливає із її формули:

n = відсотковий дохід/ціна облігації×100   (5.4)

де відсотковий дохід є фіксованою величиною. Тому в разі зростання цін на облігації відсоткова ставка падає. На рис. вона зменшиться до n2, що збільшить грошовий  попит до рівня грошової пропозиції і врівноважить грошовий ринок.

Висновок: нерівновага на грошовому ринку викликає зміни в цінах на облігації і через них — у відсоткових ставках. Ціни на облігації і відсоткові ставки є обернено залежними. Зміни відсоткових ставок впливають на готовність заощаджувати гроші, що відновлює рівновагу на ринку грошей. Рівноважна ставка відсотка вирівнює кількість грошей, що пропонуються і потребуються.

2. Банківська система та грошовий мультиплікатор

Нацбанк регулює грошову пропозицію через комерційні банки. Щоб зрозуміти роль комерційних банків у формуванні грошової пропозиції, слід врахувати, що вони виконують дві основні функції: залучення грошей на депозит та надання кредитів.

Загальна здатність банків надавати кредит залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу.

Зв'язок між 2 функціями спирається на розподіл залучених коштів на дві частини.

Першавідрахування в банківські резерви (R), які складаються з двох компонентів:

  1.  обов’язкові резерви, норма яких регулюється Нацбанком;
  2.  додаткові резерви, що їх комерційні банки створюють самостійно.

Кошти, які тримаються як резервні, не приносять відсотка. Тому для того, щоб видати гроші вкладнику на його вимогу, банку достатньо тримати у вигляді резерву тільки частку внесків, які зберігаються у вигляді касової готівки або як депозити у Національному банку. Це і є банківські резерви.

Головною функцією вимоги обов’язкових банківських резервів є необхідність контролю НБУ за величиною грошової пропозиції. За законом всі комбанки повинні мати обов’язкові резерви.

Загальна норма банківських резервів визначається відносно депозитних грошей (D) за формулою:

rr = R/D     (5.5)

Друга – кредитні гроші (МС), які обчислюються як різниця між депозитними грошима і банківськими резервами за формулою:

МС = D – R     (5.6)

Гроші, які залучають комерційні банки на свої депозити, перевищують банківські резерви. Перевищення депозитних грошей над банківськими резервами дозволяє банкам створювати кредитні гроші.

Тепер розглянемо механізм створення грошей. Процес перетворення резервів у банківські гроші спирається на дві умови:

1. Національний банк визначає норму обов'язкових резервів а значить впливає на банківські резерви;

2. використовуючи кредитні гроші, банківська система перетворює їх у нові депозити і таким чином збільшує банківські гроші. Цей процес називається «багаторазове розширення (експансія) банківських депозитів».

Отже, особливість комерційних банків полягає в тому, щоб залучаючи початково на депозит певні суми грошей, вони володіють здатністю створювати нові депозити. Це означає, що між початковим приростом депозитних грошей (∆D) і створеними депозитами існує не проста, а помножена, тобто мультиплікативна, залежність.

Така здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (md). Який знаходиться в оберненій залежності від норми резервування:

md = 1/rr     (5.7)

Якщо резервна норма встановлена, то спираючись на початковий приріст депозитних грошей, можна обчислити приріст грошової пропозиції:

∆MS= ∆D × md,    (5.8)

де ∆D – приріст депозитних грошей.

Наведена модель грошової пропозиції відповідає спрощеним умовам її формування, тому що в ній грошова пропозиція зводиться лише до депозитних грошей, а вилучення з грошового обігу зводяться лише до банківських резервів.

У дійсності до складу грошової пропозиції входять як депозитні, так і готівкові гроші, тобто:

MS = MB +D     (5.9)

де MB— готівкові гроші.

За цих умов, певна частка грошей, що їх залучають комерційні банки, вилучаються в формі готівки. З урахування цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою:

Щоб визначити модель грошової пропозиції з урахуванням усіх обставин, визначимо два додаткових показники, що впливають на її величину.

Коефіцієнт готівки (cr) — це відношення готівкових грошей до депозитних грошей:

cr = MB/D     (5.10)

звідси    MB =  cr × D .

Грошова база (H) — це сума готівкових грошей та банківських резервів (гроші високої ефективності):

H = MB + R     (5.11)

З урахуванням цього зміна грошової пропозиції визначається за формулою:

∆MS= ∆Н × mm     (5.12)

mm – грошовий мультиплікатор, який визначається таким чином:

mm = (1+cr)/(rr+cr)      (5.13)

Грошовий мультиплікатор показує на скільки грошових одиниць змінюється грошова пропозиція за зміни грошової бази на одну грошову одиницю. Легко помітити, що коли вилучення грошей у формі готівки відсутні, тобто cr = 0, то грошовий мультиплікатор дорівнює депозитному.

Грошовий мультиплікатор залежить від політики Національного банку тією мірою, в якій Національний банк контролює резервну норму, а також від рішень власників грошових коштів, які впливають на коефіцієнт готівки. Національний банк може лише прогнозувати поведінку вкладників стосовно коефіцієнта готівки.

У грошово-кредитній політиці держави грошова пропозиція є наперед визначеною Національним банком величиною. Тому пошуковою величиною стає грошова база, яку можна вивести з формули.

Національний банк може збільшити грошову базу за допомогою купівлі державних облігацій на відкритому ринку.

Питання для самоконтролю

  1.  Назвіть, які функції виконують гроші.
  2.  Що таке ліквідність, чому гроші є високоліквідним товаром?
  3.  Назвіть фінансових посередників на грошово-кредитному ринку.
  4.  Дайте визначення грошових агрегатів.
  5.  Що таке грошова пропозиція? Поясніть графік грошової пропозиції.
  6.  Як визначається попит на гроші для угод? Наведіть формулу обміну, поясніть її.
  7.  Від яких факторів залежить попит на гроші як активи?
  8.  Поясніть механізм досягнення рівноваги на грошовому ринку.
  9.  Яка залежність між відсотковими ставками і цінами облігацій?
  10.  Дайте визначення банківських резервів і кредитних грошей.
  11.  Поясніть механізм створення нових грошей банківською системою.
  12.  Як визначається депозитний та грошовий мультиплікатори?


Елементи грошової системи

 


Грошові агрегати

Агрегат МО складається з готівкових грошей поза банками.

 1) депозити населення в ощадбанках до запитання;

          2) депозити населення і підприємств

Агрегат М1 = МО +       у комерційних банках до запитання;

3) кошти населення і підприємств

на розрахункових і поточних рахунках.

Агрегат М1 в основному використовується як засіб обігу і відповідає вузькому визначенню грошей.

  1.  строкові депозити;

2) кошти на рахунках капітальних  вкладень підприємств і організацій;

Агрегат М2 = М1 + 3) кошти Держстраху;

                  4) валютні заощадження.

 

Агрегат М2 представляє гроші в широкому розумінні, іноді їх називають «гроші в активах» або «майже гроші».

 «Квазігроші» (М2 – М1) – це не грошові ліквідні активи, які не функціонують безпосередньо як засоби платежу, але можуть швидко і без значних фінансових втрат перетворюватися в готівкові гроші або трансакційні депозити (невеликі строкові та заощаджу вальні рахунки, депозити у ринкових взаємних фондах).

 Агрегат М3 = М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків.



Процес створення банківських депозитів

Населення

Банки

Вклади

населення

в комерційних

банках

Внески

Позики

Кредитування

банками

населення

Банківські

Резерви

Готівка

Готівка


Тема 6. ІНФЛЯЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ

  1.  Сутність інфляції та показники її вимірювання.
  2.  Види інфляції.
  3.  Соціально-економічні наслідки інфляції.

1. Сутність інфляції та показники її вимірювання

Інфляція відноситься до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Що ж таке інфляція? Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Отже, інфляція передусім характеризує приріст цін в економіці. Вона вимірюється за допомогою індексу цін. Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменшення індексу цін — на дефляцію. Показником інфляції є темп інфляції.

Для обчислення темпу інфляції (π) застосовують два методи.

Перший — на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):

π = Іц – 100,       (6.1)

де  Іц — індекс цін аналізованого періоду (року);

100 — індекс цін попереднього періоду (року).

Другий — на основі індексу цін попереднього періоду.

В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно попереднього періоду (року):

π = ×100%,     (6.2)

Іц — індекс цін аналізованого періоду (року);

Іц(-1)— індекс цін попереднього періоду (року).

Однією із закономірностей інфляції є постійне зростання цін та знецінення грошей.

2. Види інфляції

В залежності від темпу приросту цін інфляцію умовно можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає не більше 10 %. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних Цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. Певний час ціни можуть зростати повільними темпами, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб'єктів. Але з часом темпи зростання цін збільшуються. Наслідки цього явища стають відчутними насамперед у монополізованих секторах економіки, де починають прискорено підвищувати ціни на товари у відповідь на зростання попиту. Покупці у зв'язку з цим зазнають певних втрат, а тому підвищують ціни на свої товари, включаючи і робочу силу. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Окремі групи економічних суб'єктів добиваються різкого підвищення цін, що змушує й інших посилювати свої економічні й соціальні вимоги. Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбачуваним і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціальне життя країни.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони відіграють дедалі меншу роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків, набувають поширення бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, починають розвиватися стихійні процеси в економіці та ін.

У залежності від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти два її види: інфляцію попиту і інфляцію витрат.

Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін. Виробничий сектор не в змозі негайно відповісти на цей надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси вже повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції.

Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси — сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна заробітна плата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричинює інфляцію витрат.

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням виробництва. Таке явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли одночасно зростають ціни і скорочується виробництво.

У залежності від можливості передбачити зростання цін розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію.

Очікувана інфляція спричинюється певними тенденціями в економіці або заходами, запланованими державою. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь.

Неочікувана інфляція є результатом непередбачених змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції.

Світовий досвід показує, що інфляційні процеси, як правило, супроводжуються зростанням обсягів виробництва та зниженням безробіття. Але вони можуть також відбуватися за умов падіння виробництва, тобто в умовах стагфляції.

Існують дві концепції щодо визначення першопричин інфляції: структурна й монетарна. Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов наявності структурних «вузьких місць» в економіці, до яких вони відносять диспропорції суспільного відтворення, дефіцити державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес, та ін. З точки зору прихильників цієї концепції, збільшення грошової маси лише дає змогу інфляції виявитися і стати кумулятивним (зростаючим) процесом.

Монетаристи розглядають інфляцію як чисто грошовий феномен, зумовлений «м'якою» грошовою та бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика Національного банку, зокрема щодо емісії грошей, валютного ринку та експортно-імпортних операцій тощо). Вони вважають структурні «вузькі місця» наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що, в свою чергу, викликане інфляційними процесами і спробами уряду стримати зростання цін у певних межах.

Однією з причин інфляції є також завищення офіційного валютного курсу національної грошової одиниці порівняно з ринковим курсом. Це заважає зростанню експорту, призводить до збільшення негативного сальдо платіжного балансу і до зниження реальних державних доходів.

3. Соціально-економічні наслідки інфляції

Соціально-економічні наслідки інфляції проявляються у наступному:

1. Знижуються реальні доходи населення. Це стосується насамперед осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери та ін.). При зростанні цін їхні реальні доходи зменшуються.

2. Знецінюються фінансові активи із сталим доходом. Інфляція знижує їхню реальну вартість. У цьому випадку скорочуються також і реальні доходи, що їх отримують власники таких фінансових активів.

3. Порушується нормальний розподіл доходів між дебіторами та кредиторами. Від інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, і програють кредитори (позичкодавці).

4. Знижується мотивація до інвестування довгострокових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі.

5. Прискорюється матеріалізація грошей. Під час інфляції зростають ціни на товарно-матеріальні ресурси і нерухомість. Тому домашні господарства і підприємства намагаються позбутися грошей і вкласти їх у запаси товарно-матеріальних цінностей та в нерухомість. Гроші стають «гарячими», від них намагаються якнайшвидше звільнитися.

6. Інфляція як фактор зайнятості та безробіття. В умовах неповної зайнятості інфляція може виконувати й позитивну функцію, якщо вона набуває вигляду інфляції попиту. В цих умовах держава, збільшуючи сукупні витрати, може ціною помірної інфляції стимулювати збільшення виробництва та зниження безробіття. Але помірна інфляція попиту може також самопримножуватися, якщо стає затяжною. За цих умов до неї звикають продавці і тому автоматично наперед підвищують ціни на свої товари та послуги. До неї звикають і покупці, тому намагаються робити закупки заздалегідь, що збільшує попит і породжує нову хвилю інфляції. Робітники теж вимагають врахувати майбутню інфляцію у своїй заробітній платі, що породжує інфляцію витрат. Остання становить особливу загрозу для економіки країни. Така інфляція свідчить про зростання цін на виробничі ресурси, що при незмінній кількості ресурсів скорочує виробництво і збільшує безробіття.

7. Знижується мотивація до праці. Падіння життєвого рівня населення внаслідок інфляції, а також спотворення структури і диференціації доходів негативно впливають на мотивацію підприємницької та трудової діяльності. Це пов'язано з великою диференціацією міжгалузевої заробітної плати, розривом у рівні оплати праці в державному і недержавному секторах економіки, великим відставанням мінімальної заробітної плати від середньої, значною різницею у співвідношенні низько- і високооплачуваних категорій працівників у межах окремих галузей та ін.

8. Інфляція підриває управлінський механізм економіки. В ринковій економіці держава використовує в основному економічні важелі регулювання. Зрозуміло, що таке регулювання може дати бажані результати лише за умови, коли грошова система досить стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, часом навіть робить недоцільним саме їхнє застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних методів впливу. Інакше кажучи, інфляція знецінює не тільки гроші, а й усю систему регулювання економіки.

Питання для самоконтролю

  1.  Якими є втрати економіки від інфляційних процесів?
  2.  Дайте визначення поняття "інфляція".
  3.  Чим зумовлене виникнення помірної, галопуючої інфляції та гіперінфляції?
  4.  У чому полягає суть інфляції попиту та витрат?
  5.  До яких наслідків призводить інфляція.




Підходи до проблем інфляції і безробіття

в кейнсіанській та монетарній теоріях

Кейнсіанство

Монетаризм

Мета економічної політики

Досягнення повної зайнятості при стабільних цінах і заробітній платні.

Боротьба з інфляцією - причиною безробіття.

Засоби досягнення поставленої мети

1. Зростання грошового обігу (спосіб підвищення зайнятості і виробництва).

2. Гнучка грошова політика (інструмент забезпечення безкризового розвитку).

3. Дефіцитне фінансування економіки (засіб стимулювання попиту, росту соціальних гарантій).

1. Суворо контрольоване

зростання грошового обігу.

2. Жорстка грошова і стабільна фіскальна політика.

3. Бюджетна рівновага. Дефіцит бюджету веде до зростання державного втручання в ринковий механізм.

Причина економічної нестабільності

Політика профспілок, які вимагають підвищення заробітної плати.

Гнучка грошова політика, яка не відповідає ринковому механізму регулювання економіки.

Змістовий модуль 3

макроекономічний аналіз

Тема 7. СПОЖИВАННЯ ДОМОГОСПОДАРСТВ

  1.  Споживання та заощадження як функції доходу.
  2.  Фактори споживання та заощадження.

1. Споживання та заощадження як функції доходу

Споживання (C - consumption) представляє собою індивідуальне та спільне використання споживчих благ, спрямоване на задоволення матеріальних та духовних потреб людини.

У вартісний формі – це сума грошей, яка витрачається населенням на придбання товарів та послуг.

Споживання є також найбільш суттєвим компонентом ВВП. У різних країнах частка споживання у ВВП коливається в межах 60-70%, що зумовлює важливість для економіки прийняття рішень про споживання.

Структура споживчих витрат різна у різних груп населення (харчування, непродовольчі товари, послуги тощо). У середньому споживчі витрати дійсно змінюються досить закономірно зі зміною доходу. Але середні величини не розкривають всієї суті проблеми. В кожній з груп доходів існують значні відхилення від середнього рівня споживання. Пріоритети у споживанні різні, але можливо виділити найбільш спільні групи витрат в залежності від їх бажаності для сім'ї: харчування, одяг, житло, освіта, медичне обслуговування, транспорт. При цьому треба враховувати, що багато залежить від доходів сім'ї, платності або безплатності тих чи інших послуг. Структура споживання може змінюватись також за окремими напрямками - більш якісне харчування і таке інше.

Статистика свідчить, що існують передбачувані закономірності, за якими домашні господарства розподіляють свої доходи за статтями споживання. Так, бідні сім'ї в основному витрачають свої доходи на товари першої необхідності — поточне споживання та житло. Із зростанням доходу збільшуються витрати на більш якісне харчування. Проте існує межа для тих додаткових грошей, що витрачаються на харчування. І з подальшим зростанням доходу питома вага споживчих витрат на харчування зменшується.

Споживчі витрати на одяг, товари тривалого користування, відпочинок зростають швидше, ніж доход. І, нарешті, дослідження показують, що за умов платності таких послуг, як освіта й охорона здоров'я, розмір сектора послуг займає дедалі більшу питому вагу у загальній сумі споживчих витрат.

На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Серед них головним є індивідуальний доход (ДІ).

Якщо абстрагуватися від існування I,G, Xn, так якби весь дохід суспільства йшов на особисте споживання:

Y=C      (7.1)

Так, наш весь дохід йде на споживання. Здоровий глузд підказує, що подібний стан не зовсім розумний. Людина, як правило, намагається вести себе так, щоб весь дохід не споживався, щоб частина його зберігалася (заощаджувалась). Дамо тепер визначення заощадженню.

Заощадження (S - saving) – це відкладене на майбутнє споживання чи частина доходу, яка не споживається в теперішньому часі.   Таким чином:

Y=C + S     (7.2)

Отже, важливим є визначення механізму за яким домогосподарства визначають скільки споживати, а скільки заощаджувати. Для цього доцільно ознайомитись з кейнсіанською концепцією споживання.

У своїй концепції споживання Дж. М. Кейнс виходив з гіпотези абсолютного доходу. Він звернув увагу на те, що суб'єкти формують своє споживання в залежності від отриманого ними поточного доходу.

На відміну від представників класичної школи Кейнс вважав, що розподіл доходу на споживання і заощадження залежить не від процентної ставки, а від переваг споживача. Кейнс сформулював так називаний основний психологічний закон, що характеризує поведінку споживачів, схильних, як правило, збільшувати своє споживання зі зростанням доходів, але не в тій мірі, у якій росте їхній дохід.

Бажання людей зберігати частину доходу обумовлена:

• прагненням забезпечити резерв на випадок непередбачених обставин;

• прагненням забезпечити свою старість, дати освіту дітям, необхідністю утримувати утриманців;

• бажанням забезпечити доходи у формі відсотка;

• бажанням насолоджуватися почуттям незалежності;

• наміром забезпечити необхідні кошти для комерції;

• бажанням залишити спадщину;

• просто скнарістю.

До такого висновку Кейнс прийшов виходячи з «знання людської природи» і «детального вивчення минулого досвіду».

Психологічний фактор відбивається в середній схильності до споживання і середньої схильності до заощадження.

Середня схильність до споживання (АРС – average propensity to consume) це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на споживання:

АРС=     (7.3)

Середня схильність до заощадження (APS - average propensity to save) це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на заощадження:

APS=     (7.4)

Але величина доходу змінюється: росте чи скорочується. Реакцію споживача на зміну доходу виражають гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження.

Термін «граничний» використовується для позначення додаткових, доданих величин.

Гранична схильність до споживання (MPC – marginal propensity to consume - c/) частка приросту витрат на споживання при будь-якій зміні індивідуального доходу:

с/ =      (7.5)

ΔС — приріст витрат на споживання; ΔY— приріст індивідуального доходу.

Гранична схильність до заощадження (MPS - marginal propensity to save - s/) частка приросту заощаджень при будь-якій зміні індивідуального доходу:

s/ =      (7.6)

де ΔS — приріст заощаджень; ΔУ— приріст індивідуального доходу.

Сума граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощадження для будь-якої зміни доходу після сплати податків завжди дорівнює одиниці:

с/ + s/ = 1      (7.7)

Основні положення теорії Дж. М. Кейнса наступні:

1. Споживання — функція від розташовуваного доходу:

C = f(Yi)

де Yi  індивідуальний доход, що дорівнює Y - Т.

2. Гранична схильність до споживання характеризує приріст споживчих витрат на одиницю приросту індивідуального доходу:

0 < с/  < 1.

3. В міру росту доходу частка доходу, спрямована на споживання, зменшується, оскільки багаті схильні більше зберігати, чим ті, хто бідний:

Y ↑ ,   ↓ ,    ↑

Таким чином, кейнсіанська функція споживання буде мати наступний вид:

С = С0 + с/ × Yi     (7.8)

де С0 — величина автономного, що не залежить від індивідуального доходу, споживання.

Автономне споживання характеризує мінімальний рівень споживання, необхідний людям. У випадку відсутності доходу люди будуть брати в борг чи скорочувати розмір майна.

На рис. 7.1. зображена кейнсіанська функція споживання, що піднімається на деяку величину автономного споживання над віссю абсцис.

Рис. 7.1. Кейнсіанська функція споживання

Відповідно функція заощаджень буде мати вид:

S=S0 + s/ × Yi      (7.9)

або

S= -С0 + s/ × Yi     (7.10)

де s/  гранична схильність до заощадження.

Рис. 7.2. Взаємозалежність простіших кейнсіанських функцій споживання та заощадження


2. Фактори споживання та заощадження.

Як було визначено в попередньому питанні на споживання та заощадження впливає в першу чергу дохід. Тепер розглянемо можливість впливу інших факторів.

Всі інші фактори споживання та заощадження, крім доходу, ми будемо називати недоходними факторами.

До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться:

Багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), якими володіє населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. За інших рівних умов, чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень. Тобто, збільшення багатства зміщує графік споживання угору, а графік заощадження — вниз.

Податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки.

Рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки. Цей висновок має безпосереднє відношення до аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства. Реальна вартість фінансових засобів, номінальна вартість яких вимірюється в грошах, буде зворотною до зміни ціни. Це і є ефект багатства.

Відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточних споживання і заощадження. Але треба враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає діюча система соціального забезпечення. Це пов'язано з розглянутою вище гіпотезою життєвого циклу. Чим краще соціальне забезпечення тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя.

Очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат.

Споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, то поточний рівень споживання і заощаджень може зрости.

Відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточними і майбутніми споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частку споживання у поточному періоді збільшенням споживання у майбутньому.

Недоходні фактори впливають на споживання і заощадження, змішуючи їх графіки вгору або вниз. Використовуючи формулу кейнсіанської функції споживання і враховуючи недоходні фактори споживання і заощадження, можна записати:

ΔС= С0/ ×ΔY     (711)

ΔS= S0 +s/ ×ΔY     (7.12)

де С0 S0 — автономне споживання і заощадження, яке не залежить від доходу, а змінюється лише під впливом недоходних факторів.

Питання для самоконтролю

  1.  Розкрийте зміст функції споживання за допомогою графіка.
  2.  Розкрийте зміст функції заощадження за допомогою графіка.
  3.  Дайте визначення середньої схильності до споживання і заощадження.
  4.  Дайте визначення граничної схильності до споживання та заощадження.
  5.  Зробіть аналіз основних факторів, які впливають на споживання і заощадження.
  6.  Розкрийте зміст автономного споживання.
  7.  Поясніть на графіках вплив недоходних факторів на споживання та заощадження.


ПОХОДЖЕННЯ І ФОРМИ

доходів та їх використання

ДОХОД Y = C + S

Споживання С

С= С0/ ×Y

Заощадження S

S= S0 +s/ ×Y

Із ростом сукупного реального доходу зростає і споживання, але в меншому ступені

Складає основу інвестицій


Функція споживання

графічно відображає зв’язок між доходом та споживанням


Тема 8. Приватні інвестиції

  1.  Поняття інвестиційного попиту.
  2.  Мультиплікатор інвестицій.

1. Поняття інвестиційного попиту

Другим кроком на шляху дослідження основної макроекономічної тотожності: Y = C + Ig + G + Xn, є дослідження інвестиційного попиту.

Інвестиції є найважливішою частиною ВВП: на їх частку припадає близько 20% сукупних витрат розвинутих країн. Це менше, ніж частка споживчих витрат, на яку в розвинутих країнах припадає близько половини всього ВВП.

Особливості інвестицій полягають у наступному:

  1.  Інвестиції безпосередньо забезпечують економічне зростання та прогрес людства;
  2.  Інвестиції є найбільш нестійкою частиною сукупного попиту та більш всього піддані кон’юнктурним коливанням.

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою заміщення старих та створення нових виробничих потужностей та інших капітальних активів. Іншими словами, це потік готової продукції за певний період, який використовується для підтримки та приросту основних фондів в економіці. Метою інвестування є – отримання прибутку.

В макроекономіці під інвестиціями розуміється реальне інвестування – вкладання капіталу у виробництво.

Інвестиції розподіляються на три основні групи: виробничі інвестиції – в основний капітал, житлове будівництво та збільшення запасів. У середньому 70 % всіх інвестицій — це інвестиції в машини та устаткування, 25 % — житлове будівництво і приблизно 5 % — зміни в запасах.

Виробничі інвестиції — це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств.

 Інвестиції в житлове будівництво — це витрати на підтримку житлового фонду і будівництво нового житла.

Запаси — це резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів, які належать фірмам. Інвестиції в запаси означають їх зміну за певний період, причому зростання запасів свідчить про додатні інвестиції, а їхнє скорочення — про від'ємні інвестиції.

Таким чином, і фірми, і домашні господарства інвестують. Фірми купують інвестиційні товари, аби збільшити капітал і замінити діючий капітал у процесі його вибуття. Домашні господарства купують житло, що також є інвестиціями.

Отже, інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість. До того ж, інвестиції сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Нераціональне використання інвестиція призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

Як зазначалося в Темі 2, загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи; одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша — на відшкодування його зношення, тобто є амортизацією.

Інвестиційний попит залежить як від об’єктивних факторів (стан економічної кон’юнктури: норма прибутку, ставка відсотка) і суб’єктивного фактора (рішення підприємця).

Крива інвестиційного попиту показує в графічній формі розмір інвестицій, здійснення яких можливе при кожному рівні відсоткової ставки.

Рис. 8.1. Крива інвестиційного попиту

На рисунку 8.1. видно, що між ставкою відсотка та сукупною величиною потрібних інвестицій є обернена залежність.

Вплив доходності інвестицій на інвестиційний попит полягає у тому, що фірми інвестують з метою отримати чистий прибуток (NP). Вихідною базою для його обчислення  є валовий прибуток (GP), отриманий від реалізації інвестиційного проекту. Він залежить від величини інвестицій та норми прибутку. Чистий прибуток менший валового прибутку на величину податку на прибуток (ТР) та затрат на інвестиції, які пов’язані зі сплатою відсотків за використання інвестиційних коштів (І×r). Звідси випливає формула чистого прибутку:

NP = (GP – ТР) – І×r    (8.1)

Попит на інвестиції має місце лише тоді, коли NP >0. Якщо NP < 0, то інвестиційний попит не виникає. Найбільш мінливим чинником, що впливає на інвестиції через зміну чистого прибутку, є відсоткова ставка. Саме тому модель інвестиційного попиту відображає залежність інвестицій від відсоткової ставки. При цьому враховується реальна відсоткова ставка, яка обчислюється як номінальна відсоткова ставка n, мінус інфляція:           

   r = n – π      (8.2)

Між інвестиційним попитом і відсотковою ставкою існує обернена залежність. За цих умов крива інвестиційного попиту набуває вигляду від’ємної похилої лінії.

Крім % на інвестиції здійснює вплив збільшення ВВП, зміни в розмірах оподаткування, технологічні зміни та очікування підприємців. В цьому випадку відбувається зміна попиту на інвестиції. Будь-який фактор, який викликає приріст очікуваної доходності інвестицій, зміщує криву інвестиційного попиту праворуч, а той що знижує очікувану доходність зміщує криву ліворуч.

Так, наприклад, підвищення податків на капітал, змістить криву попиту на інвестиції ліворуч. Це показано на рисунку:

В залежності від факторів, які визначають обсяг попиту на інвестиції, їх розділяють на автономні, т.т. не викликані ростом сукупного попиту (національного доходу) та індуційовані, викликані ростом сукупного попиту (національного доходу).

2. Мультиплікатор інвестицій

Вплив інвестицій на сукупний попит (ВВП) відображається в теорії мультиплікатора. Він показує роль інвестицій в зростанні обсягу ВВП та зайнятості.

Суть мультиплікативного впливу інвестицій на ВВП полягає у тому, що інвестиції впливають на ВВП не пропорційно, а помножено, тобто мультиплікативно. Це означає, що при зміні інвестицій на одну грошову одиницю ВВП змінюється більше ніж на одиницю.

Дію мультиплікатора можна записати у вигляді ланцюга:

I ↑ → N↑→  Y↑ →  C↑,

т.т із зростанням інвестицій зростає зайнятість, потім дохід і споживання.

Таким чином, між зміною автономних інвестицій і національним доходом існує стійкий зв'язок.

Мультиплікатор інвестицій — чисельний коефіцієнт, що показує залежність зміни доходу від зміни автономних інвестицій. Якщо відбудеться приріст обсягу інвестицій (наприклад, збільшаться державні асигнування на суспільні роботи в умовах спаду економіки), то доход збільшиться на величину, що у m раз більше, ніж приріст інвестицій, тобто

ΔY = me × ΔI,      (8.3)

або

ΔY = me × ΔЕ,     (8.4)

де ΔY — приріст доходу, ΔІ, ΔЕ – приріст інвестицій або сукупних видатків; me — мультиплікатор (множник). Відповідно:

me =                                                          (8.5)

Оскільки мультиплікатор знаходиться в прямій залежності від граничної схильності до споживання (с/) і в зворотній залежності від граничної схильності до заощадження (s/), то

me = =      (8.6)

За нестабільних цін реальний ВВП змінюється на інших умовах. Найбільш типовою є ситуація, коли при збільшенні сукупних видатків, ціни зростають, тобто виникає інфляція. Вона не впливає на мультиплікатор, який залежить лише від норми вилучень із доходу. Інфляція свідчить про інше: певна частка або весь приріст сукупних видатків трансформується в зростання цін. На цю величину сукупний попит поглинається інфляцією, внаслідок чого адекватно зменшується приріст реального ВВП.

В умовах інфляції добуток me×ΔЕ, відображає приріст номінального ВВП, який у певних пропорціях розподіляється між приростом реального ВВП і приростом цін. Тому номінальний ВВП в аналізованому періоді становитиме       Yb + me*ΔЕ. Після його дефілювання і зіставлення з реальним ВВП базового періоду можна визначити приріст реального ВВП, викликаний початковим приростом сукупних видатків в умовах інфляції:

ΔY =  - Yb    (8.7)

Інфляція по-різному знецінює вплив початкового приросту сукупних видатків на реальний ВВП залежно від того, на якій ділянці кривої AS перебуває економіка. Так, на висхідній ділянці за збільшення сукупних видатків номінальний ВВП зростає у більшій пропорцій, ніж ціни, що забезпечує певний приріст реального ВВП. На вертикальній ділянці номінальний ВВП збільшується пропорційно зростанню цін, внаслідок чого приріст реального ВВП дорівнює 0.

Питання для самоконтролю

1. Дайте характеристику впливу інвестицій на економіку.

2. Проаналізуйте методи визначення прибутковості інвестиційних проектів: традиційний метод і метод чистої дисконтованої вартості.

3. Розкрийте механізм врівноваження заощаджень з інвестиціями.

4. Розкрийте роль фінансових ринків і фінансових посередників у переміщенні заощаджень від домогосподарств до підприємств.

5. Розкрийте механізм мультиплікатора.


Переміщення заощаджень від домогосподарств до підприємств



Класичний механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями

  r  

        

                          

   

    35          40                           I, S


Тема 9. СУКУПНІ ВДАТКИ І ВВП

1.Модель “витрати - випуск”.

2. Модель “вилучення ін’єкції”.

3. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості

Приступаючи до розгляду питань даної глави, необхідно спочатку зробити певні припущення:

1.  В даній темі об'єктом макроекономічного аналізу буде лише приватний сектор економіки. За цих умов ВВП = С + Іg.

2. Ціни є незмінними.

3. Відсоткова ставка і очікувана норма чистого прибутку є незмінними.

1. Модель «витрати— випуск»

Модель «витрати—випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП, і навпаки.

Для розуміння рівноваги або нерівноваги в економіці за цією моделлю слід розрізняти фактичні і заплановані сукупні витрати. Економічна рівновагаце рівновага між запланованими сукупними витратами і ВВП. Тому в моделі «витрати—випуск» під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням сукупні витрати дорівнюють С + Іg, то для моделі «витрати—випуск» базовим є таке рівняння:

Е = С + Іg = ВВП    (9.1)

Згідно з цим рівнянням, ВВП — вироблений продукт, а С + Іg — сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти:

  1.  вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто С + Іg = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит;
  2.  не вся сума доходу отриманого від реалізації виробленого ВВП спрямовується на його закупку, тобто С + Іg < ВВП;
  3.  на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто С + Іg > ВВП.

Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов'язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат.

Співвідношення між сукупними витратами і ВВПце співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах.

Так, коли Е < ВВП, виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів.

І навпаки, коли Е > ВВП, виникає недовиробнинтво, яке супроводжується незапланованим зниженням товарних запасів.

Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані й незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносяться витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств стосовно очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявлення підприємств про сукупний попит (сукупні витрати) не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. До них відносяться витрати, які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси.

Інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Якщо величина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбувається незаплановане збільшення інвестицій в товарні запаси; якщо сукупні виграти перевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси. Це дає підстави модифікувати формулу:

Е ± І/ = ВВП     (9.2)

де ± І/ — незаплановані інвестиції в товарні запаси; (+)- збільшення, (-) — зменшення інвестицій в товарні запаси. Е ± І/ — фактичні сукупні витрати (Еф).

Із формули випливає, що незалежно від того, знаходиться економіка в стані рівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП. Це врівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо між сукупними витратами і ВВП спостерігається тотожність, то незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

Отже рівноважний ВВП — це такий обсяг виробництва якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних). Економіка постійно тяжіє до рівноваги як до своєї природної норми. Це означає, що у випадку, коли сукупні витрати перевищують ВВП і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть зацікавлені збільшувати виробництво до рівня сукупних витрат;

якщо навпаки, сукупні витрати менші від ВВП і відбувається незаплановане збільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня сукупних витрат.

Аналіз рівноважного ВВП можна здійснити і за допомогою графічної моделі «витрати—випуск», яка досить часто іменується як «кейнсіанський хрест»:

Рис. 9.1. Рівноважний ВВП в моделі «витрати—випуск»

На горизонтальній осі графіка представлено ВВП, а на вертикальній — фактичні сукупні витрати, тобто Еф = Е ± І/. Бісектриса відображає ситуацію, коли

Фактичні і заплановані сукупні витрати збігаються. Перетин ліній фактичних і запланованих сукупних витрат у точці Т1 свідчить про тотожність між цими витратами (Е1=Е) і про те, що рівноважний ВВП дорівнює О1.

Але в дійсності фактичні сукупні витрати, як правило, не збігаються із запланованими сукупними витратами. Так, Е2 < Е. Це означає, що підприємства виробили продукції більше, ніж зможуть її реалізувати (О2 > О1). У цьому випадку відбувається незапланований приріст інвестицій в товарні запаси, що викликає тенденцію до скорочення ВВП від О2 до О1. В протилежному випадку Е3 > Е. Це означає, що підприємства виробили продукції менше, ніж це відповідає планам покупців (О31). За цих умов відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси, що породжує тенденцію до збільшення ВВП від О3 до О1.

2. Модель «вилучення— ін'єкції»

В основі цієї моделі лежить та обставина що в потоці «доходи—витрати» постійно виникають як вилучення, так і ін'єкції. Як відомо, будь-який обсяг виробництва породжує певну величину індивідуального доходу. Одну частку цього доходу домогосподарства і підприємства можуть заощаджувати, тобто не використовувати на споживання. Тому заощадження являють собою вилучення із потоку «доходи—виграти». Оскільки заощадженняце потенційні витрати, то внаслідок того, що частка доходу вилучається на заощадження, споживчі витрати будуть недостатніми, щоб викупити весь обсяг вироблених споживчих товарів. Це може викликати зменшення ВВП.

Але цьому є альтернатива. Виробництво може частково переключатися із споживчих товарів на інвестиційні. Така реструктуризація виробництва може відбутися за умови, якщо вилучення частки доходу у вигляді заощаджень через фінансові ринки обернеться адекватним збільшенням інвестиційних витрат. Інвестиції, на противагу заощадженням, можна розглядати як ін'єкції витрат у потік «доходи—витрати», тобто вони компенсують зменшення сукупних витрат, обумовлене вилученням частки доходу на заощадження. Питання полягає в тому, в якій мірі відбувається ця компенсація, або в якому співвідношенні знаходяться між собою вилучення у формі заощаджень та ін'єкції у формі інвестицій. Відповідь на це питання може мати декілька варіантів.

Перший — якщо вилучення із доходу в формі заощаджень перевищує інвестиційні ін'єкції у витрати, то сукупні витрати (Е) будуть меншими, ніж фактичний ВВП. Оскільки сукупні виграти визначають рівноважний ВВП, то це означає, що фактичний ВВП буде перевищувати рівноважний ВВП.

Другий — якщо вилучення із доходу в формі заощаджень менші, ніж інвестиційні ін'єкції у витрати, то сукупні витрати (Е) будуть перевищувати фактичний ВВП. Це означає, що фактичний ВВП буде менший, ніж рівноважний ВВП.

Третій — якщо вилучення та ін’єкції збігаються за своєю величиною. В цьому випадку втрати сукупних витрат на потенційних витратах у формі заощаджень компенсуються їх збільшенням у формі інвестицій. Тому сукупні витрати (Е) дорівнюють фактичному ВВП, який одночасно є рівноважним.

Оскільки об'єктом нашого аналізу є приватна економіка закритого типу, то ми абстрагуємося від інших видів вилучень та ін'єкцій. В дійсності, крім заощаджень та інвестицій, вилученнями із потоку «доходи—витрати» є також податки та імпорт, а ін'єкціями є ще державні закупки та експорт.

Отже, рівноважний ВВПце такий ВВП, який забезпечується в умовах рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Це означає, що плани домогосподарств стосовно заощаджень збігаються з планами підприємств стосовно інвестицій. Тому умовою рівновага на товарному ринку є рівновага між заощадженнями і запланованими інвестиціями, тобто S = I. Але крім запланованих можуть виникати і незаплановані інвестиції, тобто інвестиції в товарні запаси. Якщо товарні запаси збільшуються, то виникає незаплановане збільшення інвестицій і навпаки. За цих умов між заощадженнями і запланованими інвестиціями виникає розбіжність. Але фактичні інвестиції (І ± І/) завжди балансуються із заощадженнями за рахунок незапланованих інвестицій. Тобто, незаплановані інвестиції є вирівнюючим елементом, який постійно приводить у відповідність фактичні інвестиції та заощадження. Такий висновок кореспондується із методом “витрати—випуск”, згідно з яким фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП, що досягається за рахунок незапланованих інвестицій в товарні запаси:

Е ± І/ = ВВП     (9.3)

Визначення рівноважного ВВП за допомогою моделі «вилучення—ін'єкції» можна відтворити графічно (див.рис. 9.2).

Рис. 9.2. Рівноважний ВВП в моделі «вилучення—ін'єкції»

На рисунку 5.2 лінія запланованих інвестицій I має горизонтальний вигляд, тобто припускається, що інвестиційні плани підприємств не залежать від поточного доходу. Лінія заощаджень (S) має вигляд позитивно похилої лінії і відображає пряму залежність заощаджень від поточного доходу.

Згідно з моделлю «вилучення—ін'єкції», рівноважний ВВП дорівнює О1, оскільки лише в цьому випадку заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям, про що свідчить перетин їхніх ліній в точці S1. За цих умов підприємства інвестують стільки ж, скільки заощаджує приватний сектор економіки, тобто S = I. Тому С + І = ВВП.

За більш високих рівнів ВВП заощадження, які є функцією ВВП, будуть перевищувати заплановані інвестиції, які є складовим елементом запланованих сукупних витрат (E1). Так, коли ВВП дорівнює O2 заощадження більші від запланованих інвестицій (S2>І), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого збільшення інвестицій в товарні запаси (S2 = І + І/). За більш низьких рівнів ВВП заощадження, як функція ВВП, будуть меншими, ніж заплановані інвестиції. Так, коли ВВП дорівнює О3, заощадження менші від запланованих інвестицій (S3 < І), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого зменшення інвестицій в товарні запаси (Sз=І – І/).

Графічно величина незапланованих інвестицій в товарні запаси дорівнює відстані по вертикалі між лініями заощаджень та запланованих інвестицій. При ВВП на рівні О2 лінія заощаджень знаходиться вище від лінії запланованих інвестицій, внаслідок чого незаплановані інвестиції дорівнюють «+» І/. При ВВП на рівні О3 лінія заощаджень знаходиться нижче від лінії запланованих інвестицій внаслідок чого незаплановані інвестиції дорівнюють «-» І/. При ВВП на рівні О1 ці лінії перетинаються і тому незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

Якщо заощадження — це функція фактичного ВВП, то заплановані інвестиції є елементом запланованих сукупних витрат (Е = С + І) і одночасно фактором, який визначає рівень рівноважного ВВП. Це означає, що розбіжність між заощадженнями і запланованими інвестиціями визначає розбіжність між фактичним і рівноважним ВВП. Так, при фактичному ВВП на рівні О2 заощадження перевищують заплановані інвестиції (S2 > І). Тому фактичний ВВП перевищує рівноважний ВВП (О2> О1), що породжує тенденцію до скорочення виробництва. При фактичному ВВП на рівні Оз заощадження відстають від запланованих інвестицій (S3 < І). Тому фактичний ВВП менший від рівноважного ВВП (Оз < О1), що породжує тенденцію до збільшення виробництва.


3.  Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості

Рівновага в економіці може забезпечуватися за різних умов: при повній або неповній зайнятості, на інфляційній або безінфляційній основі. Ці умови залежать від співвідношення між сукупними витратами і потенційним обсягом виробництва (ВВП). Рівновага в економіці не гарантує такого рівня сукупних витрат, за яких економіка може перебувати в стані повної зайнятості й без інфляції. Але саме в цьому стані економіка працює найефективніше. Тому потрібно розглянути ВВП в умовах різного співвідношення між фактичними сукупними витратами і тими, які відповідають потенційному ВВП.

Розглянемо спочатку варіант, коли сукупних витрат не вистачає для досягнення потенційного ВВП. Звернемося до рис. 9.3.

Рис. 9.3. Рецесійний розрив

На цьому графіку ВВП2 — це потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати на рівні Е2

Але фактично економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості. Сукупні витрати (Е1) в дійсності менші від потенційних (Е1 < Е2), а фактичний рівноважний ВВП значно менший, ніж потенційний (ВВП1 < ВВП2).

Це означає, що в економіці спостерігається дефіцит сукупних витрат, тобто обсяг витрат є недостатнім для того, щоб повністю використовувати наявні потужності, що характеризує економіку в стані неповної зайнятості. Недостатність сукупних витрат, їхня неспроможність забезпечити досягнення потенційного ВВП, який відповідає умовам повної зайнятості, називається рецесійним розривом. Іншими словами, рецесійний розрив — це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково збільшитися, щоб забезпечити досягнення потенційного ВВП.

Розрив називається рецесійним тому, що він зумовлює в економіці рецесію, тобто скорочення виробництва порівняно з її потенціалом.

На графіку (рис. 9.3) рецесійний розрив — це відстань по вертикалі між лінією фактичних сукупних витрат (Е1) і лінією потенційно необхідних сукупних витрат 2).

В умовах рецесійного розриву економіка потенційно втрачає, недовиробляє певну величину ВВП (це різниця між ВВП2 і ВВП1). Обсяг цих втрат визначається як добуток рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат) на мультиплікатор витрат ΔВВПр=ΔЕ * me.

І навпаки, якщо рівень ВВП за умов повної зайнятості є відомим, то величина рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат (+ ΔЕ) визначається за формулою (в умовах стабільних цін):

+ ΔЕ =     (9.4)

де ВВПп - ВВПф — реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенційного; me – мультиплікатор  витрат.

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту їхню величину, яка відповідає умовам повної зайнятості. Звернемося до рис. 9.4.

Рис. 9.4. Інфляційний розрив

На графіку (рис. 9.4) потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні Е2 . Але фактично економіка витрачає більше — Е1 . Отже, має місце надлишок сукупних витрат: Е1 > Е2. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний:    ВВП1 > ВВП2. Таке явище називається інфляційним розривом.

На графіку 5.4 величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лініями Е1 і Е2. Іншими словами, інфляційний розрив — це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості.

Розрив називається інфляційним тому, що він викликає в економіці інфляційний надлишок ВВП. Величину інфляційного розриву (- ΔЕ) — необхідного початкового зменшення сукупних витрат — можна визначити за формулою (без урахування цінового фактора):

  •  ΔЕ =     (9.5)

де ВВПп - ВВПф — інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості,

Інфляційний розрив виникає у зв'язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції). В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості, підприємства не можуть швидко відповісти на збільшення сукупного попиту відповідним збільшенням фізичних обсягів виробництва. Для цього потрібен певний час. Єдиним природним наслідком у цьому випадку є зростання цін, тобто інфляція. Тому усунення інфляційного розриву викличе лише зменшення номінального ВВП без зміни реального ВВП.

Питання для самоконтролю

1. Про що свідчить відхилення ВВП від рівноважного рівня і що спонукає підприємства змінювати обсяг виробництва до рівноважного значення?

2. Продемонструйте на графічній моделі «кейнсіанський хрест» залежність між приростом автономних витрат, приростом запланованих сукупних витрат і приростом доходу.

3. Спираючись на графік, поясність причину виникнення рецесійного розриву і розкрийте його кількісну визначеність за стабільних цін та в умовах інфляції.

4. Використовуючи графік, поясність причину виникнення інфляційного розриву і розкрийте його кількісну визначеність в умовах повної і надмірної зайнятості.


Тема 10. еКОНОМІЧНА ДИНАМІКА

1. Циклічність як форма розвитку економіки.

2. Економічне зростання. Фактори економічного зростання.

3. Модель економічного зростання Домара-Харрода.

4. Модель економічного зростання Солоу.

1. Циклічність як форма розвитку економіки.

У довгостроковому періоді чітко виявляється тенденція постійного росту економіки. Однак у короткостроковому періоді її розвиток характеризується хвилями підйомів і спадів економічної кон'юнктури. Закономірності хвилеподібного характеру макроекономічної динаміки розглядаються як проблема економічного (ділового) циклу.

Економічний (діловий) цикл — коливання рівня економічної активності фактичного ВВП, коли періоди підйому змінюються періодами спаду економіки; процес проходження ринкової економіки від однієї фази до наступної такої ж, наприклад, від кризи до кризи.

Економічний цикл, з одного боку, відбиває нерівномірність у розвитку економіки, а з іншого боку - є причиною і наслідком економічного розвитку, що дозволяє розглядати цикл як постійну динамічну характеристику, що визначає розвиток економіки.

Фази економічного (промислового) циклу

У класичному сенсі економічний цикл містить у собі чотири фази.

Рис. 10.1. Фази  економічного циклу.

Криза (спад, рецесія) характеризується різким погіршенням усіх параметрів економічного розвитку:

а) різке скорочення обсягів виробництва;

б) різке скорочення розмірів доходів;

в) скорочення зайнятості;

г) скорочення інвестицій;

д) падіння цін;

е) затоварення;

ж) часткове руйнування продуктивних сил (недовантаження виробничих потужностей, ріст безробіття, масове банкрутство знецінення основного капіталу).

Депресія (стагнація) — нижча точка спаду характеризується:

а) масовим безробіттям;

б) низьким рівнем заробітної плати;

в) низьким рівнем позичкового відсотка;

г) тим, що виробництво і не росте, і не падає;

д) скороченням товарних запасів;

е) припиненням падіння цін.

Пожвавлення (експансія), чи фаза відновлення, характеризується:

а) масовим відновленням основного капіталу;

б) скороченням безробіття;

в) ростом заробітної плати;

г) ростом цін;

д) ростом процентних ставок;

е) підвищенням попиту на предмети споживання.

Пожвавлення закінчується досягненням передкризового рівня за макроекономічними показниками.

Підйом (бум, пік) характеризується:

а) ростом темпів економічного росту;

б) значним перевищенням передкризового рівня виробництва;

в) ростом інвестицій, курсів акцій і інших цінних паперів, процентних ставок, цін, заробітної плати, прибутку;

г) скороченням безробіття.

Сучасна західна економічна теорія використовує агрегований розподіл, виділення дві фази: рецесію і підйом. Під рецесією розуміються криза і депресія, під підйомом — пожвавлення і бум.

Основними індикаторами циклу виступають:

  •  рівень зайнятості;
  •  рівень безробіття;
  •  рівень цін;
  •  обсяг виробництва.

2.  Економічне зростання. Фактори економічного зростання

Короткострокові коливання обсягів випуску, рівня зайнятості та цін відбуваються навколо тренда, що заданий загальним поступовим розвитком економіки, збільшенням реального обсягу виробництва, тобто економічним зростанням.

Під економічним зростанням розуміють збільшення реального доходу (випуску) в економіці (ВВП, НД), а також збільшення реального доходу (випуску) в розрахунку на душу населення країни.

Для вимірювання та оцінки економічного зростання використовують показники абсолютного приросту, темпів приросту реального обсягу випуску в цілому та на душу населення. Останній показник є більш точним для оцінки економічного зростання, що важливе, перш за все, як основа зростання добробуту населення, засобу вирішення багатьох соціально-економічних проблем.

ΔYt= Yt - Yt-1     (10.1)

Δyt= ΔYt/Yt-1×100,     (10.2)

де ΔYt - абсолютний приріст ВВП; Yt - ВВП у році t; Yt-1 — ВВП у році t-1; Δyt — темпи приросту реального ВВП (темпи економічного зростання).

Виділяють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. При екстенсивному зростанні збільшення обсягів випуску відбувається за рахунок використання додаткових ресурсів при незмінній середній продуктивності праці у суспільстві. Інтенсивне зростання пов'язане з використанням більш досконалих факторів виробництва та засобів їх поєднання, тобто здійснюється не за рахунок збільшення обсягів витрат ресурсів, а за рахунок збільшення їх віддачі. 

Якісне поліпшення факторів та засобів їх поєднання ґрунтується на впровадженні досягнень науково-технічного прогресу, нової техніки, технології, підвищенні якості праці та вдосконаленні її організації. В реальній практиці можуть одночасно мати місце екстенсивний та інтенсивний типи, тому виділяють переважний тип зростання.

Фактори економічного зростання класифікують за різними ознаками. Так, виділяють фактори попиту, розподілу та пропозиції.

До факторів попиту відносять рівень цін, споживчі, інвестиційні, державні витрати, обсяг чистого експорту. 

Фактори розподілу складають повнота та раціональність залучення ресурсів у виробничий процес. 

Найважливіше значення мають фактори пропозиції, які забезпечують саму потенційну можливість зростання, їх групують відповідно до типів економічного зростання. Екстенсивні фактори:   зростання капіталу;  збільшення праці (кількість зайнятих та кількість відпрацьованого робочого часу).

Інтенсивні фактори: технологічний прогрес; зростання професійного та освітнього рівня робітників; вдосконалення управління виробництвом, системи організації та мотивації праці.

Причинами, що стримують економічне зростання, називають ресурсні, економічні та інституційні обмеження, а також соціальні витрати, пов'язані зі зростанням виробництва.

3. Модель економічного зростання Домара-Харрода.

Моделі економічного зростання є абстрактним вираженням процесу зростання у функціональних рівняннях та графіках. Ці моделі дають можливість виявити вплив змін певних факторів економічного зростання на обсяги випуску, встановити рівноважні темпи зростання при існуючих параметрах економіки.

В економічній науці розроблено багато моделей економічного зростання. Вважається, що засади теорії економічного зростання закладені ще Давідом Рікардо. Кожен з авторів моделей акцентував увагу на певних факторах зростання. Зокрема, логіка Рікардо була такою: економічне зростання визначається нагромадженням капіталу (інвестиціями). Але останні залежать від прибутку; прибуток, у свою чергу, пов'язаний із величиною зарплати. Зарплата ж визначається цінами на продукти харчування, які залежать від наявності у держави землі та від її урожайності. Отже, увагу Давіда Рікардо привертала саме земля як фактор зростання.

Автори моделі Харрода-Домара - Рой Харрод та Євсей Домар. У цій моделі досліджується економіка у довготерміновому періоді.

Ключовими елементами моделі Харрода-Домара є величина заощаджень узагалі і схильність до заощадження зокрема. Величина заощаджень, за інших однакових умов, залежить від: ціни або процента, доходу; суспільних передбачень.

Головні риси моделі Харрода-Домара:

1. Модель ґрунтується на так званій "капітальній" теорії вартості (за аналогією з "трудовою" теорією вартості). Іншими словами, приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці ж відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці, тобто ΔL/ΔK= соnst. Це передбачає, зокрема, незмінність зарплати.

2. Модель не враховує технологічних змін, приймаючи технологічний рівень як сталу величину.

3. У моделі приймається, що K/Y = ΔK/ΔY

4. У моделі Харрода-Домара, як і в більшості посткейнсіанських моделей, враховано, що фактором стримування економічної активності (відповідно, і зростання) може виступати сукупний попит.

5. У моделі приймається, що інвестиції дорівнюють заощадженням. I = S

6. Інвестиції тотожні приросту капіталу I=ΔK.

Аналізована модель ґрунтується також на тому, що інвестиції певного періоду визначаються граничною схильністю до заощаджень. Економічне зростання розглядається як функція, по-перше, граничної схильності до заощаджень, по-друге, — співвідношенням: K/Y,

де      K    — запас капіталу;

Y   — створений продукт.

Співвідношення К/Y є коефіцієнтом зв'язку між запасом капіталу і продуктом. Зрозуміло, що зменшення цього коефіцієнта передбачає зростання ефективності використання запасу капіталу. Власне величину економічного зростання можна обчислити у такий спосіб:

Gr =ΔY/Y,      (10.3)

де Gr  — економічне зростання; ΔY  — приріст продукту протягом певного періоду; У   — обсяг продукту в попередньому періоді.

Гранична схильність до заощадження (головний фактор моделі)

s/  = S/Y,      (10.4)

де S  — обсяг заощадження; У — продукт.

Оскільки в моделі приймається, що заощадження дорівнюють інвестиціям (S = І), то гранична схильність до заощадження набуває вигляду: s/  = S/Y=I/Y

Частка приросту капіталу у прирості продукту (внесок капіталу у збільшення продукту) позначається k:

k=ΔK/ΔY = I/ΔY      (10.5)

Виходячи з того, що I/Y= s’ , а  I/ΔY=k і визначивши, що Y=I/s/, a ΔY=I/k, отримуємо функцію економічного зростання:

Gr=ΔY/Y= I/k / I/s/ = s//k     (10.6)

Отже, зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Згідно з формулою, економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Логіка моделі Харрода-Домара ґрунтується на тому, що заощадження перетворюються на інвестиції, які, завдяки створенню додаткової здатності виробляти, забезпечують більший доход у майбутньому періоді. Більший сукупний доход, у свою чергу, гарантує більший обсяг заощаджень, інвестицій, капіталу і, отже, більший доход у наступному періоді. Різниця між обсягом продукту, виробленого в наступному та попередньому періодах, і показує економічне зростання. 

4. Модель економічного зростання Роберта Солоу

Модель, що розглядається у цій темі, була вперше наведена у праці Роберта Солоу "Внесок до теорії економічного зростання" 1956 р. За розробку теорії економічного зростання Р. Солоу в 1987 р. було присуджено Нобелівську премію.

Основні ознаки моделі

1. За основу зростання в моделі Р. Солоу береться зростання продуктивності праці = У/L), а не зростання продукту (У).

2. Модель враховує вплив трьох чинників:

•     капіталоозброєності (k = K/L);

•     зростання населення (ΔL);

•     технологічного прогресу (Т. П.).

3.  За моделлю Р. Солоу існує стійкий рівень капіталоозброєності (k*), який визначає економічну динаміку. Цей стійкий рівень   капіталоозброєності   (k*)  можна  визначити   за формулою (6.5):

s/σ =k*/f(k*)     (10.7)

де s - норма заощаджень;

σ - норма амортизації;

k* - стійкий рівень капіталоозброєності;

f(k*) - продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

4. Джерелами економічного зростання за Солоу є:

а) Зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощаджень (s).

Але зростання норми заощаджень не може бути постійним, оскільки заощадження (S) обмежують споживання (С).

Солоу використовує «золоте правило», яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації (σ)):

МРК=σ.                                (10.8)

«Золоте правило нагромадження»: При визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С) за умов сталої рівноваги економічної системи.

б) Зростання населення (tL - темп зростання населення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

ΔK=I/L – (σ + n)×k,      (10.9)

де I/L - інвестиції на одного працюючого;

σ - норма амортизації;

n - темп зростання населення;

k - капіталоозброєність.

в) Технологічний прогрес, який, за цією моделлю, на відміну від попередніх чинників є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (у), так і загального продукту (У).

Якщо ефективність виробництва (Е) під впливом технологічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктивність праці змінюється з тим же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом n +g:

Y=( n +g )yОL,                          (10.10)

де  yО- базова продуктивність праці.

Технічний прогрес, за моделлю Солоу, як уже зазначалося вище, має інший вплив на економічне зростання, ніж заощадження та зростання населення: він є чинником постійного зростання, збільшуючи обсяг виробництва з розрахунку на одного працівника і водночас — загальний обсяг виробництва.

Капітал з розрахунку на одиницю праці з постійною ефективністю k = К/(L*E) є величиною незмінною. Обсяг виробництва на одиницю праці з незмінною ефективністю (що є функцією капіталу на одиницю праці) також має бути незмінним: у = f(k) = Y/LE. Але обсяг виробництва з розрахунку на одного працівника — це величина змінна.

Так, формально для того, щоб визначити обсяг виробництва на одного працівника, виходячи з формули Y/LE, треба обидві частини рівняння помножити на Е:

у = Y/LЕ     (10.11)

уЕ = (Y/LЕ)Е =Y/L                                  (10.12)

Рівняння дає підставу зробити висновок: якщо ефективність Е змінюється з темпом g, то і обсяг виробництва з розрахунку на одного працівника має змінюватися з тим самим темпом.

З формули випливає: якщо населення зростає з темпом n, а ефективність з темпом g, то загальний обсяг виробництва збільшуватиметься під впливом приросту населення та технологічного прогресу з темпом ( п + σ ).

Провідною ідеєю моделі Солоу є те, що лише технічний прогрес може зумовити і, відповідно, лише ним можна пояснити постійне зростання рівня життя. Адже саме він забезпечує постійне зростання продуктивності й загального обсягу виробництва.

Питання для самоконтролю

1. Що таке економічне зростання і в яких формах воно може відбуватися?

2. Розкрийте основні положення кейнсіанської теорії економічного зростання.

3. Розкрийте основні положення неокласичної теорії економічного зростання.

4. Назвіть головні передумови моделі Солоу.

5. Поясність, як впливають на капіталоозброєність окремі чинники (нагромадження капіталу, приріст населення, технічний прогрес).

6. Які висновки випливають із моделі Солоу?

7. Запишіть рівняння, яке пов’язує темп економічного зростання з темпами приросту окремих факторів виробництва, та прокоментуйте його побудову.

8. Дайте визначення економічного циклу та охарактеризуйте окремі його фази.

9. Розкрийте теорії, які пояснюють причини циклічних коливань в економіці.


ПЕРЕВАГИ І НЕДОЛІКИ

ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ

приріст виробництва і добробуту суспільства

зростання міжнародного престижу

підвищення життєвого рівня населення

поліпшення умов праці і життєдіяльності

погіршення стану довкілля

вичерпання поновлення ресурсів

перенаселеність великих міст

проблеми перекваліфікації кадрів

зростання напруженості праці


ОСНОВНІ ФАКТОРИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ


ДВА ШЛЯХИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ


 


Деякі макроекономічні показники та їх властивості відносно циклу


Найважливіші заходи антикризової політики держави

У ФАЗІ БУМУ

У ФАЗІ ДЕПРЕСІЇ

Грошово-кредитна політика

  •  Збільшення облікової ставки
  •  Продаж державних цінних паперів на відкритому ринку
  •  Підвищення норми обов’язкових банківських резервів

  •  Зниження облікової ставки
  •  Купівля державних цінних паперів на відкритому ринку
  •  Зниження норми обов’язкових банківських резервів

Фіскальна політика

 

  •  Скорочення витрат Держбюджету (профіцитний бюджет)
  •  Збільшення податкових ставок

  •   Додаткові витрати Держбюджету (дефіцитний бюджет)
  •  Зменшення податкових ставок

Політика заробітної плати і тарифів

  •  Зниження заробітної плати

  •   Зростання заробітної плати

Політика державних інвестицій

  •  Скорочення за кошти держави будівництва

  •   Прискорення виконання інвестиційних програм


Тема 11. ДЕРЖАВА В СИСТЕМІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

  1.  Роль держави у змішаній економіці.
  2.  Вплив держави на макроекономічну рівновагу.
  3.  Фіскальна політика.

1. Роль держави у змішаній економіці

Державне втручання в економіку може бути ефективним за умов, якщо воно є зваженим, тобто враховує «розподіл праці» між державою і ринком. Тому в теорії і на практиці завжди існує проблема співвідношення між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням. Значною мірою вирішення цієї проблеми залежить від того, як розуміється сутність державного регулювання економіки.

Державне регулювання економікице цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулюючий потенціал, надає ринковим регуляторам здатність більш цілеспрямовано і ефективно впливати на економічний розвиток. У кінцевому підсумку це повинно сприяти досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними і соціальними втратами.

Спираючись на ринковий механізм, держава не обмежується лише його інструментами. Поряд з ними вона використовує й неринкові інструменти, які доповнюють господарський механізм, надають йому цілеспрямованого характеру. Так, державні закупки, податки, трансферти, грошова емісія не є інструментами ринкового механізму. Але без їх використання не можуть вирішуватися важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

Держава може втручатися в ринковий механізм лише в одному випадку — коли цей механізм ще не досяг необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки — це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на ті умови які забезпечують реалізацію цих законів. Впливаючи на умови функціонування ринку, вона може спрямувати розвиток ринкових відносин відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики. Так, застосовуючи політику «дорогих» або «дешевих» грошей, держава не втручається в закони грошового ринку, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через зміни в цьому співвідношенні цілеспрямовано регулює економічні процеси.

В іншому випадку держава, враховуючи обмеження ринкового механізму, його нездатність запобігти виникненню негативних побічних наслідків від функціонування економіки, може нейтралізувати їх за допомогою неринкових інструментів. Так, державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним членам суспільства можуть забезпечити їхній соціальний захист без втручання в ринковий механізм.

2. Вплив держави на макроекономічну рівновагу

У сучасній економіці держава виконує активну роль. Щоб отримати  початкові уявлення про роль держави в економічних процесах, потрібно знову повернутися до моделі економічного кругообігу, підключивши до неї уряд.

В економічному кругообігу він виконує 3 функції:

  1.  Здійснює на відповідних ринках закупівлю ресурсів та продуктів і несе пов'язані з цим витрати;
  2.  Забезпечує домогосподарства і підприємства суспільними благами, тобто фінансує освіту, охорону здоров'я, науку, культуру, армію тощо;
  3.  Отримує від домогосподарств і підприємств податки, за рахунок яких фінансуються суспільні блага.

У моделі економічного кругообігу податки називаються чистими оскільки вони відображають кінцевий результат фінансових відносин між урядом і суб'єктами приватного сектора економіки. З одного боку, уряд стримує від них податки (ТA), з іншого — здійснює зворотні платежі у формі трансфертів (ТR), до яких належать субсидії, виплати по безробіттю, пенсії тощо. Отже, в остаточному підсумку уряд отримує лише чисті податки:

Тn = ТА – ТR.     (11.1)

Модель економічного кругообігу за участю уряду показує, яку роль виконує держава а системі макроекономічного регулювання. По-перше, вона виконує перерозподільну функцію в економіці. Так змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє сукупний дохід між приватним сектором економіки і виробництвом суспільних благ та послуг. У межах цієї функції вона здійснює певну соціальну політику. По-друге, вона виконує стабілізаційну функцію в економіці. Так, змінюючи обсяг державних закупівель та рівень чистих податків, держава може цілеспрямовано впливати на сукупні видатки і, як наслідок, на рівень виробництва.

Держава вносить суттєві зміни в параметри економічної рівноваги. В темі 6 при побудові моделей економічної рівноваги ми абстрагувалися від держави. Пригадаймо, що в межах приватної закритої економіки Е =С + І, а економічна рівновага за методом «видатки — випуск» визначається за формулою: Y = С + І.

З появою держави сукупні видатки доповнюються державними закупівлями:

У = С+ I=G     (11.2) 

Тому економічна рівновага визначається за формулою: Y = C+I+G. Одночасно суттєво трансформується функція споживання. В. спрощеній моделі DI=Y. Тому функція споживання визначається так: С = С0 + с/ У.

З урахуванням держави, коли з'явилися чисті податки, післяподатковий дохід зменшується за формулою: DI = Y – Tn. За цих умов функція споживання змінюється:

С = С0/DI = C0 + с/ (Y – Tn)    (11.3)

Чисті податки можна обчислити за формулою T = t×Y, де t граничний коефіцієнт податків, який відображає відношення між зміною чистих податків і зміною доходу: t = ΔT/ΔY. Звідси функція споживання модифікується:

С = С0 + с/(Y – tY) = C0 + c/Y (1–t)     (11.4)

Отже, поява чистих податків зменшує споживання за будь-якого рівня доходу. Тепер перейдемо до моделі економічної рівноваги за методом економічної  рівноваги “вилучення ін’єкції”. В умовах відсутності держави рівновага за цим методом визначається по формулі: S = I.  

З  урахуванням держави вилучення доповнюються чистими податками, а ін’єкції – державними закупівлями. Внаслідок цього формула економічної рівноваги набуває вигляду: S + Tn = I + G. Одночасно трансформуються і заощадження.

У строщеній моделі   заощадження   зводиться   до   приватних за формулою S = Y – C. З урахуванням держави вони зменшуються на величину чистих податків:

S = Y – Tn - C      (11.5)

Якщо в модель економічної  рівноваги підставити нове значення приватних заощаджень і перенести державні закупівлі в ліву частину рівняння, то отримаємо кінцевий вираз моделі економічної рівноваги:

(Y – Tn - C) + (Tn - G) = I     (11.6)

де (Y – T - G) - приватні заощадження, (T - G) – державні заощадження. Сума приватних та державних заощаджень дорівнює національним заощадженням. Отже, економічна рівновага за методом “вилучення — ін'єкції” — це рівновага між національними заощадженнями та інвестиціями.

Визначена модель є лише виразом моделі за методом «видатки - випуск».

3. Фіскальна політика та державний бюджет.

Під фіскальною (бюджетно-податковою) політикою розуміють сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни. Існують два види фіскальної політики: дискреційна та автоматична (політика вмонтованої стабільності).

Дискреційна фіскальна політика — це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, дій здійснюється на підставі державних рішень (парламенту і уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію. Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти. Перший — державні закупки, які є інструментом прямої дії. Збільшуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і реальний ВВП. Другий — чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок і трансфертів. Змінюючи чисті податки на такій основі, держава впливає на реальний ВВП опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту.

Вплив державних закупок на ВВП можна обчислити за формулою:

 + Δ ВВП = +Δ G × me.     (11.7)

Мультиплікатор податків показує, що зростання податків на певну величину зменшує обсяг виробництва на більшу величину, і навпаки.

Формула мультиплікатора податків:

mt/ × me.      (11.8)

Наведена формула визначає співвідношення між двома мультиплікаторами. З цієї формули випливає, що мультиплікатор податків завжди нижчий від мультиплікатора витрат пропорційно граничній схильності до споживання.

Спираючись на такий мультиплікатор, приріст ВВП внаслідок зниження автономних чистих податків обчислюється за такою формулою:

+ Δ ВВП = - Δ Tn × mt    (11.9)

Автоматичні чисті податки як вмонтовані стабілізатори не є достатнім гальмом для усунення економічних коливань. Вони неспроможні повністю нейтралізувати інфляційний чи рецесійний розриви в економіці, а лише частково його зменшують.

Щоб обчислити ефект гальмування ВВП з боку автоматичних чистих податків, потрібно акцентувати увагу на тому, що будь-які автоматичні вилучення з економіки впливають на ВВП виключно через зміну мультиплікатора. Іншими словами, автоматичні чисті податки, як і заощадження, — це такі фактори, вплив яких на ВВП опосередковується їхнім впливом на мультиплікатор.

Ефект гальмування динаміки виробництва (ΔYа), викликаного чистими податками можна визначити таким чином:

ΔYа= ΔЕ ( -  )     (11.10)

Звичайно в умовах інфляції в наведеній формулі слід також врахувати індекс цін.

Відношення між зміною автоматичних чистих податків і зміною ВВП як доходу вимірюється статистичним коефіцієнтом, який називається граничний коефіцієнт податків (t):

t =      (11.11)

Граничний коефіцієнт податків показує на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю. 

В умовах застосування автоматичних чистих податків вилучення дорівнюють 1- c/×(1 – t). Тому мультиплікатор витрат є величиною обернено пропорційною до цих вилучень:

me =      (11.12)

Мультиплікатор витрат з урахуванням подвійного вилучення (заощадження плюс автоматичні чисті податки) — це складний мультиплікатор витрат в умовах закритої економіки.

Формула складного мультиплікатора податків:

mt =     (11.13)

 

При зміні державних закупок, податкових ставок або рівня трансфертів зміну ВВП можна обчислити за уже відомими формулами, в яких застосовуються складні мультиплікатори:

+ Δ ВВП = - Δ Tn ×  mt      (11.14)

+ Δ ВВП = +Δ G × me      (11.15)

Звідси підсумкова зміна ВВП буде дорівнювати:

Δ ВВП = +Δ G×me - Δ Tn ×  mt     (11.16)

Звичайно, що в залежності від співвідношення між величиною змін у державних закупках і чистих податках кінцевий результат може бути різним. Крім того, на цей результат впливає також співвідношення між мультиплікаторами витрат і податків, яке залежить від граничної схильності до споживання.

Результати фіскальної політики знаходять відображення у стані бюджету.

З метою розмежування впливу на стан державного бюджету дискреційних фіскальних заходів і циклічних коливань слід розрізняти фактичне і потенційне бюджетне сальдо. В загальному контексті формулу бюджетного сальдо можна записати таким чином:

BS = Tn – G    (11.17)

Відмінність між фактичним і потенційним бюджетним сальдо полягає в тому, що вони обумовлюються різною величиною ВВП як доходу, від якого залежить величина чистих податків.

Фактичне бюджетне сальдо (BSf) — це величина, яка забезпечується в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

BSf=(Yf×t/ ) – G,     (11.18)

t/ — середній коефіцієнт чистих податків, який відбиває їхнє відношення до ВВП;

(Yf×t/) — чисті податки.

Потенційне бюджетне сальдо (BSp) — це величина, яка забезпечується в умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка виробляла потенційний ВВП:

BSp=(Yp×t/ ) – G,     (11.19)

Порівнюючи між собою фактичне і потенційне бюджетне сальдо, можна зробити два висновки.

Першийциклічне падіння виробництва викликає певну втрату доходів для державного бюджету. Такі втрати відображаються через циклічне бюджетне сальдо (BSc). Воно обчислюється як різниця між фактичним і потенційним бюджетним сальдо:

BSc = BSf - BSp     (11.20)

Другийоскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного падіння на державний бюджет то завдяки цьому воно дістає здатність відбивати ефективність бюджетної діяльності держави. Так, в умовах неповної зайнятості фіскальна політика має бути стимулюючою, а потенційне бюджетне сальдо — повинне збільшуватися від'ємне. Це свідчить про ефективну бюджетну діяльність держави.

Питання для самоконтролю

  1.  Розкрийте роль держави в кругопотоці ресурсів, продуктів і доходів, її розподільчу та стабілізаційну функцію.
  2.  Поясність яким чином податки і трансферти враховуються у функції споживання.
  3.  За допомогою алгебраїчних рівнянь визначіть приватні заощадження в умовах змішаної економіки, державні заощадження та поясність рівняння рівноваги між національними заощадженнями та національними інвестиціями.
  4.  Проаналізуйте рівняння, яке описує рівновагу між внутрішніми фінансовими ресурсами та інвестиціями.
  5.  Дайте визначення стабілізаційної політики, фіскальної політики та монетарної політики та розкрийте взаємозв’язок між фіскальною та монетарною політиками.
  6.  Розкрийте зміст факторів, які зменшують ефективність стабілізаційної політики.
  7.  Наведіть аргументи противників державного втручання в економіку та контраргументи його прихильників.


Структура джерел фінансових ресурсів держави

Джерело

Фінансові ресурси держави

Чистий внутрішній продукт (ЧВП)

Непрямі податки на підприємців

Національний дохід (НД)

  •  податок на прибуток;
  •  внески на соцстрах;
  •  внески до Пенсійного фонду;
  •  внески до Фонду загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття;
  •  доходи від зовнішньоекономічної діяльності держави та інше.

Особистий дохід

Податки на особистий дохід:

  •  прибутковий податок з громадян;
  •  податок на майно;
  •  податок на спадщину.

Непрямі податки:

  •  податок на додану вартість;
  •  акцизний збір;
  •  місцеві податки та збори.

Відрахування, що включаються в собівартість продукції

  •  амортизаційні відрахування державних підприємств;
  •  відрахування на геологорозвідку;
  •  плата за воду, за землю тощо.

Реальні

Особисті

  •  земельний
  •  домовий
  •  на цінні папери
  •  прибутковий податок з населення
  •  податок на прибуток корпорацій
  •  податок на приріст капіталу
  •  податок із спадщини і дарувань
  •  майновий податок

Фіскальні монополії

Акцизи

Мита

  •  індивідуальні
  •  універсальні (податок з обігу)
  •  на додану вартість
  •  на окремі види товарів

за походженням:

  •  експортні
  •  імпортні

за цілями:

  •  фіскальні
  •  протекціо-ністські
  •  антидемпін-гові

за ставками:

  •  специфічні
  •  адвалерні
  •  змішані


 

 


 


СИСТЕМА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ГРОМАДЯН В УМОВАХ РИНКУ

 


Тема 12. Механізм зовнішньоекономічної діяльності

  1.  Платіжний баланс.
  2.  Валютний курс.
  3.  Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП.

1. Платіжний баланс

В умовах глобалізації світового господарства зовнішньоекономічні зв’язки суттєво впливають на стан національних економік.

Усі  результати  зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення в спеціальному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Систематизований запис результатів усіх економічних угод між резидентами певної країни та іншим світом за якийсь проміжок часу складає платіжний баланс.

Платіжний баланс – це статистичний звіт, поданий у формі бухгалтерських рахунків, про торгові та фінансові угоди економічних суб’єктів країни з сектором закордон за певний період часу, як правило, за рік.

Призначення платіжного балансу — відбивати стан міжнародних економічних відносин національної економіки з іншими країнами. За будь-якою економічною угодою країни з іншим світом стоїть приплив (відплив) товарів та капіталів. Відповідно до цього баланс будується за статтями: кредит і дебет.

Кредит (надходження грошей - зі знаком «плюс») передбачає відплив вартостей, за яким повинен йти приплив компенсуючих платежів у країну, що поповнюють запаси іноземної валюти в національних банках.

Під дебетом (витрати грошей - зі знаком «мінус») розуміють приплив вартостей у країну, за які її резиденти повинні платити, що відповідно зменшує запаси іноземної валюти в країні.

Баланс складається з трьох основних розділів:

1) рахунок поточних операцій - СА;

2) рахунок руху капіталів - КА;

3)  рахунок помилки та упущення (у світі - зміна офіційних резервів) - ЕS.

Головним розділом платіжного балансу є рахунок поточних операцій. Його можна поділити на три частини.

Першабаланс товарів та послуг (БТП), який відображає чисті надходження від імпорту та експорту товарів, а також від нефакторних послуг. До нефакгорних відносяться такі послуги, які не пов'язані з використанням факторів виробництва: транспортні перевезення, комунікаційні, туристичні, будівельні, страхові, фінансові, комп'ютерні тощо.

Друга — доходи (Д). Вона відбиває міжнародний рух доходів від факторних послуг, тобто послуг, пов'язаних з використанням факторів виробництва. Сюди відносяться чисті доходи від оплати праці працюючим за кордоном, інвестицій (дивіденди), боргових зобов'язань (відсотки).

Сальдо доходів, тобто чистий доход від цих послуг, обчислюється як різниця між отриманими і сплаченими доходами.

Третя — поточні трансферти (ПТ), до яких відносяться пенсії, дарунки, грошові перекази за кордон, гуманітарна допомога тощо. В платіжному балансі сальдо поточних трансфертів, тобто чисті поточні трансферти, обчислюються як різниця між отриманими та переданими трансфертами. Отже, сальдо рахунку поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою:

РПО = БТП + Д + ПТ.     (12.1)

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій або скорочено — рахунок капітальних операцій (РКО). Він характеризує міжнародний рух активів та кредитів. Ідентифікована величина цього рахунку складається з двох елементів: рахунок операцій з капіталом (РОК) та фінансовий рахунок (ФР). Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий — рух інвестицій і кредитів. Звідси випливає сальдо рахунку капітальних операцій:      

         РКО = РОК + ФР.     (12.2)

У рахунку руху капіталів відбиваються всі міжнародні угоди з активами: продаж цінних паперів, нерухомості. Позитивне сальдо рахунку руху капіталів означає чистий приплив капіталів у країну. Напроти, негативне сальдо руху капіталів свідчить про відплив капіталів за кордон.

Особливу роль в платіжному балансі відіграє стаття під назвою «Помилки та упущення», її застосування пояснюється статистичними неточностями, які виникають при ідентифікації зовнішньоекономічних операцій внаслідок часових та вартісних розбіжностей.

Регулюючою статтею платіжного балансу України є резервні активи (офіційні резерви). Вони являють собою ліквідні активи Національного банку у вільно конвертованій валюті у банках-нерезидентах, а також золоті запаси Національного банку, активи в МВФ у вигляді резервної позиції та спеціальних правах запозичення.

Згідно з поширеною міжнародною практикою резервні активи відіграють роль кінцевого регулятора платіжного балансу і є його окремим розділом. Коли позитивне сальдо рахунку капітальних операцій менше ніж від'ємне сальдо рахунку поточних операцій, то дефіцит валютних надходжень покривається завдяки зменшенню резервних активів на адекватну величину. Якщо позитивне сальдо рахунку капітальних операцій більше ніж від'ємне сальдо рахунку поточних операцій, то надлишок валютних надходжень спрямовується на збільшення резервних активів.

Загалом усі три розділи платіжного балансу — рахунок поточних операцій, рахунок руху капіталів та офіційні резерви урівноважують один одного та у сумі складають нуль. Часто, оцінюючи стан платіжного балансу, не враховують зміни офіційних резервів. Тому, визначаючи дефіцитний (профіцитний) платіжний баланс, мають на увазі сальдо поточного та капітального рахунків.

Оскільки офіційні валютні резерви будь-якої країни обмежені, то стійкі дефіцити платіжного балансу призводять до їх виснаження і загрожують нормальному функціонуванню економіки, перетворюючи країну у світового боржника. За цих умов відбувається коригування зовнішньоекономічної політики, пов'язане зі стимулюванням експорту та обмеженням імпорту, коригуванням валютного курсу. Також сальдо поточного і капітального рахунків можуть змінюватися під впливом фіскальної та грошово-кредитної політики, коливань ставки відсотка на кредитному ринку, політичних та інших факторів.

2. Валютний курс

У розрахунках між країнами виникає потреба у співставленні різних національних валют.

Валюта (італ. Valuta, від лат. Valeo - стỏю): грошова одиниця країни (наприклад гривня – валюта України), та її тип; грошові знаки іноземних держав, а також кредитні засоби обігу та платежу, що визначені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках;міжнародні рахункові одиниці та платіжні засоби (євро).

Номінальний валютний (обмінний) курс — це відносна ціна національної валюти країни, виражена в одиницях валюти іншої країни. Наприклад, обмінний курс долара США складав влітку 2002 р. 5,35 грн.

Експорт товарів та послуг формує попит на національну валюту і в той же час створює пропозицію іноземної валюти в країні. У свою чергу, імпорт іноземних товарів створює попит на іноземну валюту в країні та формує пропозицію національної валюти для іноземців.

Збільшення експорту товарів та послуг веде до підвищення попиту на національну валюту, в той час як збільшення імпорту підвищує попит на іноземну валюту та збільшує пропозицію вітчизняної.

При системі гнучких валютних курсів, а такого режиму валютного курсу дотримуються, наприклад, США, Канада, Японія, Австралія, обмінний курс визначається як рівноважна ціна валюти на валютному ринку. При системі фіксованого курсу (Венесуела, Ірак, Камерун, Конго, Естонія) курс національної валюти встановлюється центральним банком та, як правило, прив'язується до однієї національної валюти (наприклад, до долара США, євро). При цій системі центральний банк бере на себе зобов'язання купувати та продавати іноземну валюту за встановленим курсом.

Реальний обмінний курс — це відносна ціна товарів, вироблених у двох країнах. Залежність між номінальним та реальним обмінними курсами має вигляд:

Er=En*Pd/Pf      (12.3)

де Er - реальний обмінний курс, En— номінальний обмінний курс; Pd — рівень внутрішніх цін, виражений у національній валюті; Pf— рівень зовнішніх цін, виражений в іноземній валюті.

Валютний курс може встановлюватися у двох формах. Перша — у формі прямої котировки, коли масштабна одиниця іноземної валюти (1, 10, 100 і т. д.) виражається через певну кількість національної валюти. Наприклад, 1 дол. США = 5,2 грн., або 100 яп. єн = 0,8 дол США. Друга — у формі оберненої котировки, згідно з якою масштабна одиниця національної валюти виражається через певну кількість іноземної валюти. Наприклад, 1 грн. == 0,25 дол. США, або 1 дол. США = 125 яп. єн. Між курсами національної та іноземної валют існує обернено пропорційна залежність, тобто якщо курс іноземної валюти падає, то в такій же пропорції зростає курс національної валюти. При котируванні валют визначається курс продажу — вищий і курс покупки —нижчий. Різниця між ними формує доход продавців валюти.

Як правило, реальний курс відбиває паритет купівельної спроможності національних валют.

Паритет купівельної спроможності – це рівень обмінного курсу валют, шляхом якого здійснюється вирівнювання купівельної спроможності кожної з них. Суть концепції ПКС складається у тому, що при вільній торгівлі в довгостроковому періоді ціна одного й того самого блага (корзини благ) за мінусом трансакційних витрат буде тотожною в всіх країнах. 

При зіставленні купівельної спроможності окремих валют до уваги приймається ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найбільш вживаних товарів та послуг, які знаходяться в міжнародному товарообороті.

Згідно концепції ПКС, міжнародна конкуренція призводить до вирівнювання внутрішніх та закордонних цін на товари та послуги, які приймають участь в міжнародній торгівлі. Основна ідея ПКС – це закон єдиної ціни, т.т будь-який товар на загальному ринку має єдину ціну. Із цього закону випливає: дві ціни повинні бути рівними, щоб існувала можливість привести зовнішні ціни до внутрішніх і навпаки.

Але паритет купівельної спроможності визначає валютний курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді. В короткостроковому періоді він відхиляється від цього паритету. Особливо значні відхилення відбуваються в умовах застосування валютного курсу, який коливається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Як будь-яка ціна, так і ціна валюти знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій — від пропозиції на валютному ринку.

При гнучкому валютному курсі його значення визначається умовою рівноваги попиту та пропозиції валюти. Крива попиту відбиває зростання попиту на валюту при зменшенні його відносної ціни (валютного курсу). Така залежність проявляється тому, що при зниженні валютного курсу певної країни її товари стають відносно дешевшими, що веде до зростання попиту на її валюту. Пропозиція національної валюти фіксується центральним банком. Збільшення пропозиції національної валюти призводить до зниження її рівноважного обмінного курсу (е).

При системі гнучких валютних курсів будь-які фактори, що діють на попит або пропозицію валюти, будуть впливати й на валютний курс. Такими факторами можуть бути:

динаміка експорту та імпорту. Збільшення експорту товарів і послуг веде до підвищення попиту на національну валюту й підвищення її курсу, і, напроти, збільшення імпорту підвищує попит на іноземну валюту, що знижує відносну ціну національної та зменшує її курс;

динаміка ВВП у країні і за рубежем. Так, збільшення вітчизняного ВВП збільшує споживчі витрати та попит на товари і послуги, в тому числі й імпортовані, в той час як експорт залежить від динаміки ВВП за кордоном. Таким чином, зростання вітчизняного ВВП відбивається у зростанні імпорту та зниженні курсу національної валюти, а зростання ВВП за рубежем буде відбиватися у підвищенні курсу національної валюти. Вірне і зворотне: зниження вітчизняного ВВП веде до зниження попиту на імпортовані товари та підвищення курсу національної валюти, в той час як зменшення ВВП за кордоном призведе до зниження обмінного курсу національної валюти;

  •  зміни обсягів грошової маси. Зростання грошової маси у країні збільшує пропозицію національної валюти та зменшує її обмінний курс. Зростання ж грошової маси в іноземній державі приведе до підвищення курсу своєї валюти. Правильним є й зворотне; зміни рівня очікуваної інфляції. Наприклад, підвищення рівня цін в країні приведе до зменшення її експорту, падіння попиту на національну валюту та зниження її курсу. Підвищення рівня цін за кордоном, напроти, вплине на підвищення курсу національної валюти;
  •  динаміка відсоткових ставок у країні та за кордоном. Збільшення відсоткових ставок у країні підвищить попит на національну валюту та її курс. В той час як збільшення відсоткових ставок на світових ринках буде відбиватися у падінні курсу національної валюти;
  •  стан платіжного балансу країни. Так, дефіцит платіжного балансу країни веде до зниження обмінного курсу її валюти, профіцит відбивається у його підвищенні. Коливання валютного курсу в умовах режиму гнучкого обмінного курсу має стабілізуючий вплив на стан платіжного балансу. Наприклад, зниження обмінного курсу в умовах дефіциту платіжного балансу стимулює зростання експорту та вирівнювання платіжного балансу. Підвищення обмінного курсу в умовах профіциту платіжного балансу буде відбиватися на скороченні експорту.

Заходи протекціоністської політики призведуть до зростання чистого експорту та будуть відбиватися у зрушенні кривої Хn вгору, новий рівноважний курс встановиться на вищому рівні.

3. Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП

Посеред усіх видів зовнішньоекономічної діяльності країни безпосередній вплив на ВВП справляє лише зовнішня торгівля, кінцевий ефект від якої визначається чистим експортом. У попередніх главах ми абстрагувалися від зовнішньої торгівлі і тому припускали існування економіки закритого типу. Тепер відкинемо це припущення і візьмемо до уваги існування експорту та імпорту, які є факторами відкритої економіки.

Спочатку розглянемо експорт. Вплив експорту на ВВП нічим не відрізняється від впливу на нього з боку споживання, валових інвестицій і державних закупок. Незважаючи на те, що певна частка товарів і послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон, витрати на їхнє виробництво — це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і ВВП нашої країни.

Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на споживчі та інвестиційні товари є витратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб визначити вартість продукту, виробленого всередині країни, потрібно із загальної суми наших витрат відняти ту їх частку, яка спрямовується на імпортні товари і послуги.

Якщо у підсумку врахувати одночасно експорт та імпорт, то чистим результатом, від якого залежить ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між експортом (витратами іноземців на наш ВВП) і імпортом (нашими витратами на іноземний ВВП). За цих умов сукупні витрати в умовах відкритої економіки приймають таку структуру:

Е = С+Ig+G+Xn      (12.4)

На рисунку 12.1 представлена графічна залежність ВВП від чистого експорту за допомогою моделі «виграти— випуск». На цьому рисунку сукупні витрати спочатку розглядаються в умовах закритої економіки (С+Ig+G). Перетин лінії цих витрат з бісектрисою в точці Т, визначає рівноважний ВВП, який дорівнює О1.

Рис. 12.1. Вплив чистого експорту на ВВП

Тепер підключимо зовнішню торгівлю і припустимо, що чистий експорт є позитивним. За цих умов експорт перевищує імпорт. Це означає, що інші країни доповнюють внутрішні сукупні витрати на виробництво нашого ВВП на величину чистого експорту. Внаслідок цього сукупні витрати збільшилися і стали дорівнювати С + Іg + G + Xn. Перетин лінії цих витрат з бісектрисою в точці Т2 означає, що рівноважний ВВП збільшився до O2. Отже, позитивний чистий експорт збільшує сукупні витрати порівняно з їх величиною в закритій економіці і таким чином викликає зростання ВВП.

Спираючись на попередню логіку, можна визначити вплив від'ємного чистого експорту на ВВП. У цьому випадку імпорт перевищує експорт, внаслідок чого частина витрат, які понесли вітчизняні покупці в обсязі чистого експорту, вилучається із виробництва національного ВВП, тобто сукупні виграти стали дорівнювати С + Іg + G – Xn. Перетин лінії цих витрат із бісектрисою в точці Т3 означає, що рівноважний ВВП зменшився до О3 . Отже, від'ємний чистий експорт зменшує сукупні витрати порівняно з їхньою величиною в закритій економіці і таким чином викликає зменшення ВВП.

Ступінь впливу чистого експорту на ВВП залежить в першу чергу від величини, на яку змінюється чистий експорт. У цьому контексті слід зазначити, що на чистий експорт впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партнерів; зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти.

Так, при зростанні доходу у наших торгових партнерів їхній попит на наш експорт збільшується, що збільшує чистий експорт. І навпаки. Тому кожна країна об'єктивно зацікавлена в економічному зростанні своїх торгових партнерів. Імпорт, навпаки, залежить від динаміки національного ВВП. При його збільшенні створюються умови для зростання нашого імпорту, тобто зменшення чистого експорту.

Торговельна політика може стимулювати або стримувати експортно-імпортні операції.

Обсяг експорту та імпорту залежить також від курсу національної валюти, оскільки він впливає на їхню ціну. Так, девальвація гривні стосовно інших валют означає, що ціна українських товарів за кордоном буде відповідно падати, внаслідок чого збільшується попит на наш експорт. І навпаки, українським покупцям потрібно буде витрачати більше гривень, щоб купувати іноземні товари, Що викликає скорочення імпорту і збільшення чистого експорту.

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на ВВП мультиплікативно. Це означає, що вплив чистого експорту на ВВП залежить не лише від величини його зміни, а й від рівня мультиплікатора витрат. У зв'язку з цим ми повинні врахувати ту обставину, що в умовах відкритої економіки з'являється ще один канал вилучень з потоку «доходи—витрати». Цим додатковим каналом є імпорт, який впливає на мультиплікатор витрат.

Імпорт, як і інші вилучення, теж є функцією безподаткового доходу. Зі збільшенням безподаткового доходу зростає та частка загального споживання, яка стосується витрат на імпортні товари. Певна частка зростаючого доходу піде на витрати на імпортні товари.

Щоб врахувати як імпорт впливає на мультиплікатор витрат, введемо новий термін —гранична схильність до імпорту (q).

Граничну схильність до імпорту можна обчислити за такою формулою:

q=ΔIM/Y.       (12.4)

Гранична схильність до імпорту зменшує граничну схильність до споживання і завдяки цьому зменшує мультиплікативний вплив витрат на виробництво національного ВВП. Отже, гранична схильність до споживання національних товарів є гранична схильність до споживання всіх товарів мінус гранична схильність до імпорту, тобто c/n = c/- q. Звідси випливає формула мультиплікатора витрат в умовах відкритої економіки:

me =       (12.4)

Отже, вилучення у формі імпорту суттєво зменшує .мультиплікатор витрат. Завдяки цьому однаковий початковий приріст витрат в умовах відкритої економіки забезпечує менший приріст ВВП порівняно із закритою економікою.

 

Питання для самоконтролю

  1.  Розкрийте основні механізми, що пов’язують національну економіку з рештою світу та взаємозв’язок між ними.
  2.  Поясніть вплив зовнішньоекономічної діяльності країни на трансформацію функції споживання.
  3.  Покажіть як трансформується модель економічної рівноваги за методом «вилучення—ін’єкції» під впливом зв’язків національної економіки з рештою світу.
  4.  Розкрийте сутність платіжного балансу та методологію його складання.
  5.  Охарактеризуйте компоненти рахунку поточних операцій і рахунку капітальних операцій.
  6.  Що означає рівноважний та нерівноважний платіжний баланс?
  7.  Поясність, за допомогою якого механізму врівноважується платіжний баланс?
  8.  Як визначається номінальний курс валюти і які чинники впливають на його рівень?
  9.  Як визначається реальний курс валюти і який вплив він справляє на умови зовнішньої торгівлі?
  10.  Запишіть і поясніть формулу багатостороннього валютного курсу.
  11.  Охарактеризуйте етапи розвитку міжнародної валютної системи.


Структура платіжного балансу

Рахунок платіжного балансу

Кредит (надходження грошей)

Дебет

(витрати

грошей)

Сальдо

1.

Торговий баланс

Виручка від експорту товарів

Витрати на імпорт товарів

2.

Баланс послуг

Виручка від надання послуг закордону

Оплата послуг, отриманих від закордону

3.

Баланс переказів

Перекази закордонним суб’єктам

Перекази від закордонних суб’єктів

4.

Поточні операції (1+2+3)

NE (чистий експорт)

5.

Операції з капіталом

Імпорт капіталу

Експорт капіталу

NKE (чистий експорт капіталу)

6.

Валютні резерви Національного банку

Збільшення валютних резервів закордону

Збільшення валютних резервів країни

ΔR (сальдо рахунку валютних резервів)

 


Види  конвертованості валюти

 

 

Рис. 11.8.

Фактори, які визначають валютний курс

  •  Економічні події:
  •  зміна попиту на національному ринку;
  •  зміна продуктивності праці;
  •  державна фінансова і грошова політики.
  •  Ціни, процентні ставки.
  •  Політичні і психологічні фактори, очікування.
  •  Попит і пропозиція іноземних валют.


Етапи розвитку валютно-кредитної системи

Етапи розвитку

Основи

Переваги

Недоліки

Золотий стандарт (існував з 1821 р.)

Фіксовані валютні курси на основі золотого паритету для кожної валюти.

1. Збереження стійких валютних курсів.

2. Забезпечення стабільності зовнішньої і внутрішньої економічної політики.

3. Сприятливі умови для розвитку міжнародної торгівлі.

4. Стабільність внутрішніх цін.

1. Залежність грошової маси в обігу у світі від видобування і виробництва золота.

2. Неможливість прове-дення незалежної національної грошово-кредитної політики.

Бреттон-Вудська валютна система (існувала з 1944 р.)

Фіксація обмінних курсів на основі валютних паритетів.

1. Спроба збільшити гнучкість регулювання валютних курсів шляхом зменшення ролі золота.

2. Обмеження відхилень валютних курсів від офіційних паритетів за допомогою валютних інтервенцій.

3. Створення Міжнародного валютного фонду, який відіграє важливу роль у міжнародних фінансах до теперішнього часу.

1. Практика добровільного корегування валютних курсів.

2. Незаінтересованість урядових органів у своєчасному корегуванні валютних курсів.

3. Неможливість забезпечення необхідного рівня міжнародної ліквідності.

Ямайська валютна система (існує з

1976 р. до теперішнього часу)

Система корегування плаваючих курсів

1. Система дозволяє забезпечити довгострокову гнучкість валютним курсам, необхідну для вирівнювання платіжних балансів, і короткострокову стабільність для стимулювання міжнародної торгівлі

1. Відмова від фіксованих валютних курсів означає відмову від механізмів стримування інфляції.

2. Непостійність і різка мінливість валютних курсів при введенні режимів «вільного плавання».

Термінологічний словник

Амортизація (depreciation) — грошова форма відшкодування зношеної частки основного капіталу.

Багатосторонній валютний курс (multilateral exchange rate) — індекс національної валюти, обчислений як середньозважена величина на базі індексів двосторонніх курсів валют, основних торговельних партнерів даної країни.

Багатство, майно (wealth) — сукупність активів або одиниць власності, яка має вартість.

Базовий період (base period) — період, який приймається за основу при обчисленні індексів цін за інші періоди.

Баланс товарів і послуг (balance on goods ant services) — частина рахунку поточних операцій платіжного балансу, яка відображає співвідношення між експертом та імпортом товарів і послуг.

Банківські депозити (bank deposits) — сума грошей, запозичених банківськими установами на певних умовах їх повернення і нарахування процентів.

Банківські резерви (bank reserve) — та частина грошей банківської системи, яка не використовується для здійснення активних операцій і охоплює обов’язкові та надлишкові резерви.

Безробіття (unemployment) — така ситуація на ринку праці, коли певна частка робочої сили є тимчасово незайнятою.

Бретон-Вудська система (Bretton Woods system) — міжнародна валютна система, що використовувалася з 1945-го по 1971 рік і згідно з якою курси національних валют були фіксованими по відношенню до американського долара, а долар США вільно конвертувався у золото.

Бюджетний дефіцит (budget deficit) — такий стан державного бюджету, коли доходи уряду не покривають його видатки.

Бюджетний профіцит (bugget surplus) — такий стан державного бюджету, коли доходи уряду перевищують його видатки.

Валова додана вартість (gross value added) — різниця між вартістю виробленої продукції і вартістю проміжної продукції, яка була закуплена у постачальників.

Валовий внутрішній продукт (gross domestic product) — ринкова вартість кінцевої продукції, виробленої резидентами країни за відповідний період.

Валовий національний дохід (gross national income) — дохід країни, який складається з доходу, отриманого в результаті розподілу ВВП, та чистих первинних доходів, отриманих, резидентами країни від зовнішньоекономічної діяльності.

Валовий національний наявний дохід (gross national disposable income) — дохід країни, що охоплює валовий національний дохід і чисті поточні трансферти, отримані резидентами країни від зовнішньоекономічних відносин.

Валовий прибуток (gross profit) — прибуток, що характеризує перевищення доходів від економічної діяльності над всіма витратами, пов’язаними з виробництвом продукції.

Валові інвестиції (gross investment) — сукупний обсяг інвестицій в економіку, який спрямовується на заміщення капіталу, що вибуває, та приріст основного капіталу.

Валюта (currency) — національні та міжнародні грошові одиниці, що використовуються в процесі міжнародних розрахунків.

Виробнича функція (production function) — функція, що показує залежність обсягів виробництва продукції від факторів виробництва.

Відкрита економіка (open economy) — економіка країни, яка має економічні відносини з рештою світу.

Відплив капіталу (capital outflow) — сума видатків резидентів країни на купівлю фізичного та фінансового капіталу у резидентів інших країн.

Вільна торгівля (free trade) — торгівля між країнами, що здійснюється без державного втручання, а згідно з міжнародним поділом праці та законами ринку.

Внутрішній державний борг (internally held public debt) — заборгованість уряду домогосподарствам і підприємствам даної країни, які володіють державними борговими зобов’язаннями.

Галопуюча інфляція (galloping inflation) — інфляція, темпи якої вимірюються десятками або сотнями процентів за рік.

Гіперінфляція (hyperinflation) — інфляція, що характеризується темпами, які перевищують 50 % на місяць.

Готівка (currency) — сума випущених в обіг паперових і металевих грошей.

Гранична схильність до заощаджень (marginal propensite to save) — величина, яка показує, наскільки одиниць змінюють заощадження при зміні доходу на одну одиницю.

Гранична схильність до споживання (marginal propensity to consume) — величина, яка показує, наскільки одиниць змінюються видатки на споживання при зміні доходу на одну одиницю.

Граничний продукт капіталу (marginal product of capital) — зміна обсягу продукту, що припадає на додаткову одиницю капіталу, за незмінної кількості інших факторів виробництва.

Граничний продукт праці (marginal product of labor) — зміна обсягу продукту, що припадає на додаткову одиницю робочої сили, за незмінної кількості інших факторів виробництва.

Грошова база (monetary base) — первинна емісія грошей, що складається з готівки поза банками та банківських резервів, і слугує основою для мультиплікативного збільшення грошової маси.

Грошова маса або пропозиція грошей (money supply) — сукупність грошових активів, які використовуються в національній економіці в кожний даний період часу.

Грошовий мультиплікатор (monetary multiplier) — величина, яка показує на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей при зміні грошової бази на одну одиницю.

Грошові агрегати (monetary aggregates) — окремі сукупності грошових активів, які різняться між собою рівнем ліквідності.

Девальвація (devaluation) — офіційне зниження встановленої вартості валюти.

Дезінфляція (desinflation) — зниження темпів зростання цін.

Депресія (depression) — дуже глибокий і затяжний спад в економіці.

Державний борг (public debt) — загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань уряду, включаючи і ті боргові зобов’язання, що виникають в результаті виданих гарантій за кредитами, та інших зобов’язань, які приймає на себе уряд.

Державні закупівлі (government purchases) — кінцеві товари і послуги, які закуповує уряд з метою задоволення загальнодержавних потреб.

Державні заощадження (public saving) — різниця між наявним доходом уряду (чистими податками) і державними закупівлями.

Дефлятор ВВП (GDP deflator) — індекс цін, який показує темп зростання цін за певний період на всі товари і послуги, що охоплює ВВП; відношення номінального та реального ВВП.

Дефляція (deflation) — зниження загального рівня цін.

Дивіденди (dividends) — платежі, що виплачуються акціонерам із прибутку корпоративного підприємства згідно з його часткою в акціонерному капіталі.

Дискреційна фіскальна політика (discretionary fiscal policy) — політика, в межах якої зміни державних видатків і податків здійснюється на підставі спеціальних рішень уряду і парламенту.

Довгостроковий період (long term) — в макроекономіці проміжок часу, упродовж якого ринкові регулятори (ціни і зарплата) спроможні відреагувати на збурення сукупного попиту і/або сукупної пропозиції і завдяки цьому відновити в економіці повну зайнятість.

Домогосподарство (household) — інституційна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, основними функціями яких є пропозиція робочої сили та використання своїх доходів для купівлі споживчих товарів і послуг.

Екзогенна змінна (exogenous variable) — змінна, значення якої не залежить від розв’язання даної моделі, а визначається наперед.

Економічне зростання (economic growth) — збільшення реального обсягу кінцевої продукції (ВВП) або реального ВВП на душу населення за певний період за рахунок збільшення виробничих потужностей економіки.

Економічний цикл (business cycle) — період, протягом якого економіка проходить від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення на умовах збереження загальної тенденції до зростання.

Експорт (exports) — товари і послуги, вироблені в країні і продані за її межі.

Ендогенна змінна (endogenous variable) — змінна, значення якої отримується в процесі розв’язання даної моделі.

Ефект багатства (wealth effect) — зміни в обсязі сукупного попиту, які вникають внаслідок зміни реальної вартості фінансових активів, викликаної зміною цін.

Ефект витіснення (crowding-out effect) — скорочення інвестицій в економіці, що виникає внаслідок зростання процентних ставок, викликаного фіскальною експансією, яка здійснюється за рахунок внутрішнього запозичення.

Ефект доходу (income effect) — зміна в обсязі ринкового попиту на даний продукт, викликана зміною ціни на цей продукт і купівельної спроможності покупців.

Ефект заміщення (substitution effect) — зміна в обсязі ринкового попиту на даний продукт, викликана зміною ціни на аналогічний продукт, що робить його відносно дорожчим або відносно дешевшим.

Ефект мультиплікатора (multiplier effect) — 1) величина, на яку приріст доходу перевищує приріст запланованих видатків; 2) величина, на яку приріст грошової пропозиції перевищує приріст грошової бази.

Ефект процентної ставки (interest rate effect) — зміни в обсязі сукупного попиту, які виникають внаслідок зміни процентних ставок, викликаної зміною цін і кількості грошей в економіці.

Ефект чистого експорту (net export effect) — зміна в обсязі сукупного попиту, які виникають внаслідок того, що ціна на вітчизняні товари і послуги змінюються відносно цін на аналогічні іноземні товари і послуги.

Загальна рівновага (general equilibrium) — одночасна рівновага на усіх ринках національної економіки.

Закон Оукена (Okun’s law) — виведена Артуром Оукеном емпірична залежність, згідно з якою кожний процент циклічного безробіття викликає певний процент відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП або розрив ВВП.

Закрита економіка (closed economy) — економіка країни, яка не бере участі у міжнародній торгівлі.

Залишок Солоу (Solow residual) — внесок сукупної продуктивності факторів виробництва у приріст продукту, який визначається за залишковим принципом, тобто відніманням від загального проценту прирісту продукту тієї частки, що припадає на працю і капітал.

Заощадження (saving) — та частина наявного доходу, що залишається після здійснення видатків на споживання.

Заплановані інвестиції (planned investment) — кошти, які підприємства планують спрямувати на інвестування в національну економіку.

Імпорт (imports) — сукупність товарів і послуг, які країна купує в інших країн.

Ін’єкції (injection) — додаткові видатки, що збільшують потік «доходи-видатки».

Інвестиції (investment) — потік видатків, що здійснюються з метою нагромадження основного капіталу, будівництва житла та приріст запасів.

Інвестиції в запаси (inventory investment) — потік видатків, пов’язаних із виробництвом продукції, яка нереалізується, а зберігається на складах підприємств.

Індекс споживчих цін (consumer price index) — індекс, який відбиває темп зростання ціни фіксованого ринкового кошика споживчих товарів і послуг (індекс Цін Ласпейреса).

Індекс цін (price index) — співвідношення між ціною певного кошика товарів і послуг (ринкового кошика) в даному періоді і ціною ідентичного або подібного ринкового кошика в попередньому періоді.

Індекс цін Пааше (Paascha price index) — індекс, який відбиває темп зростання ціни змінного ринкового кошика.

Інфляційний розрив (inflationary gap) — величина, на яку заплановані автономні видатки перевищують потенційно необхідні автономні видатки.

Інфляційні очікування (inflationary expectations) — очікування економічних суб’єктів щодо рівня інфляції у майбутньому періоді.

Інфляція (inflation) — зростання загального рівня цін.

Інфляція витрат (cost-push inflation) — та зростання цін, яке виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції, що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції.

Інфляція попиту (demant-pull inflation) — таке зростання цін, яке спричиняється надмірним сукупним попитом.

Кейнсіанська модель сукупної пропозиції (Keynesian model aggregate supply) — модель короткострокової сукупної пропозиції, згідно з якою між сукупною пропозицією і ціною існує пряма залежність, оскільки в короткостроковому періоді зарплата є негнучкою.

Кейнсіанська функція споживання (Keynesion consumption function) — функція, що описує залежність споживання домогосподарств від поточного наявного доходу.

Кейнсіанський хрест (Keynesian cross) — модель, що ґрунтується на кейнсіанській теорії і показує залежність обсягу виробництва (ВВП) від сукупних видатків.

Класична модель сукупної пропозиції (classical model aggregate supply) — модель довгострокової сукупної пропозиції, згідно з якою сукупна пропозиція не залежить від ціни, оскільки в довгостроковому періоді зарплата і ціни є абсолютно гнучкими.

Короткостроковий період (short term) — в макроекономіці проміжок часу, протягом якого ринкові регулятори не володіють здатністю адекватно відреагувати на збурення сукупного попиту і/або сукупної пропозиції і відновити в економіці повну зайнятість.

Крива IS (IS curve) — крива, що відображає обернену залежність між процентною ставкою і доходом, яка виникає на товарному ринку і має від’ємний нахил.

Крива LM (LM curve) — крива, що відображає пряму залежність між процентною ставкою і доходом, що виникає на ринку грошей, і має додатний нахил.

Крива Лафера (Laffer curve) — крива, що відображає обернену залежність між сумою податків та рівнем оподаткування і спирається на припущення, що існує оптимальна ставка податку, за якої максимізується сума податкових надходжень у бюджет.

Крива Лоренца (Lorenz curve) — крива, що відображає фактичний розподіл доходу в економіці. Її порівняння з бісектрисою, яка відображає абсолютну рівність в розподілу доходу, показує ступінь нерівності розподілу доходу.

Крива сукупного попиту (aggregate demand curve) — крива, що відображає обернену залежність між сукупним попитом і ціною і має від’ємний нахил.

Крива Філіпса (Phillips curve) — 1) у короткостроковому періоді крива, що демонструє обернену залежність між інфляцією і безробіттям і має від’ємний нахил; 2) у довгостроковому періоді — крива, що показує відсутність залежності між інфляцією і безробіттям і має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок в точці потенційного ВВП.

Ліквідність (liquidity) — відносна легкість і швидкість, з дякою актив може конвертуватися в готівку.

Метод «видатки—випуск» (expenditures-output approach) — метод визначення рівноважного ВВП на основі знаходження такого ВВП, який дорівнює запланованим сукупним видаткам.

Метод «вилучення—ін’єкції» (leakages-injections approach) — метод визначення рівноважного ВВП на основі знаходження такого ВВП, за якого вилучення дорівнюють ін’єкціям.

Мито (tariff) — податок на імпортовані або експортовані товари.

Модель IS-LM (IS-LM model) — модель сукупного попиту закритої економіки, яка відображає вплив певних чинників на дохід за даного рівня цін на умовах взаємодії товарного і грошового ринків.

Модель зростання Солоу (Solow growth model) — модель, що показує вплив нагромадження капіталу, приросту населення і технічного прогресу на зростання обсягу продукту на душу населення.

Модель Манделла-Флемінга (Mundell-Fleming model) — модель IS-LM для малої відкритої економіки.

Монетаристська теорія (monetary theory) — теорія, згідно з якою основною причиною економічних коливань є зміни пропозиції грошей, тому для підтримання стабільності в економіці слід дотримуватися стабільних темпів зростання грошової маси.

Монетарна політика (monetary policy) — сукупність заходів центрального банку стосовно управління пропозицією грошей, спрямованих на досягнення кінцевих цілей стабілізаційної політики держави.

Мультиплікатор збалансованого бюджету (balanced budget multiplier) — дорівнює одиниці і відображає відношення між зміною на однакову величину державного бюджету і валового внутрішнього продукту.

Мультиплікатор податків (tax multiplier) — величина, яка показує на скільки одиниць обернено змінюється дохід при зміні податків на одну одиницю.

Надлишкові резерви (excess reserves) — сума, на яку резерви банків перевищують обов’язкові резерви (резервні вимоги).

Нерозподілений прибуток (undistributed profits) — та частина прибутку підприємств, яка залишається після сплати податків на прибуток та виплати дивідендів акціонерам.

Номінальна процентна ставка (nominal interest rate) — фактична процентна ставка, яка не враховує інфляцію.

Номінальний валютний курс (nominal exchange rate) — курс валюти, який визначається через певну кількість іншої валюти.

Номінальний ВВП (nominal GDP) — ВВП, що визначається у фактичних (поточних) цінах, що діяли на момент його обчислення.

Норма обов’язкових резервів (legaled reserves ratio) — частка депозитів, яку комерційні банки зобов’язані зберігати в центральному банку або як готівку у своїй касі.

Облігація (bond) — борговий інструмент (цінний папір), який зобов’язує позичальника оплачувати власнику цього інструменту фіксовану суму грошей через регулярні проміжки часу до дати її погашення.

Облікова (дисконтна) ставка (discount rate) — процентна ставка, за якою центральний банк країни надає позики комерційним банкам.

Особистий дохід (personal income) — дохід домогосподарств, який складається з заробленого доходу та отриманих соціальних трансфертів.

Особистий наявний дохід (personal disposable income) — 1) та частина доходу домогосподарств, яка залишається після сплати особистих податків; 2) у спрощеній економіці, в якій немає податків, різниця між доходом і валовим прибутком підприємств.

Очікувана інфляція (expected inflation) — така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали у майбутньому на основі доступної їм інформації.

Паритет купівельної спроможності (purchasing power parity) — теорія, згідно з якою номінальний валютний курс відображає різницю у рівні цін між країнами завдяки чому ціни на одинаковий товар, обчислені у спільній валюті, є одинаковими у всіх країнах.

Плаваючий валютний курс (floating exchange rate) — валютний курс, динаміка якого залежить переважно від попиту і пропозиції на валютному ринку.

Платіжний баланс (balance of payments) — макроекономічна модель, що охоплює сукупність економічних операцій даної країни з іншими країнами і розробляється з метою здійснення контролю за ефективністю зовнішньоекономічної діяльності країни та обґрунтування економічної політики держави.

Повна зайнятість (full employment) — рівень зайнятості, який забезпечується в умовах рівноваги на ринку праці, коли фактичне безробіття дорівнює природному безробіттю.

Попит на гроші для угод або трансакційний попит на гроші (transactions demant for money) — кількість грошей, яку люди хочуть використовувати для здійснення платежів за товари та послуги.

Попит на гроші як активи (asset demant for money) — кількість грошей, яку люди хочуть використовувати для здійснення заощаджень.

Потенційний ВВП (potential GDP) — реальний ВВП, який економіка здатна виробляти за умов повної зайнятості.

Прибуток (profit) — дохід підприємств, який дорівнює різниці між виручкою від реалізації їх продукції та витратами на її виробництво.

Приватні заощадження (private saving) — різниця між наявним доходом приватної економіки і споживанням домогосподарств.

Природний рівень безробіття (natural rate of unemployment) — такий рівень безробіття, що відповідає повній зайнятості, за якої забезпечується рівновага на ринку праці.

Процентна ставка (interest rate) — вартість запозичених грошей, яка виражається у процентах до їх суми за рік.

Рахунок капітальних операцій (capital account operations) — розділ платіжного балансу країни, в якому відображається приплив і відплив капіталу.

Рахунок поточних операцій (current account operations) — розділ платіжного балансу країни, в якому відображаються експорт та імпорт товарів і послуг, чисті доходи від інвестицій та чисті поточні трансферти.

Реальна процентна ставка (real interest rate) — вартість запозичених грошей, скоригована на темп інфляції.

Реальний валютний курс (real exchange rate) — 1) коефіцієнт, який показує відношення іноземних цін до внутрішніх цін, обчислених у спільній валюті; 2) пропорція, в якій іноземні товари обмінюються на вітчизняні товари.

Реальний ВВП (real GDP) — ВВП, обчислений у порівнянних (постійних) цінах, тобто номінальний ВВП, скоригований на індекс цін.

Ревальвація (revaluation) — підвищення центральним банком національної валюти за системи фіксованих курсів.

Резервні активи (reserve assets) — високоліквідні фінансові активи, що знаходяться під контролем центрального банку країни і можуть використовуватися для регулювання платіжного балансу та здійснення інтервенцій на валютному ринку.

Рецесійний розрив (recessionary gap) — величина, на яку заплановані автономні видатки переменшують потенційно необхідні автономні видатки.

Рецесія, спад (recession) — період, в межах якого відбувається скорочення обсягів виробництва в країні.

Рівень безробіття (unemployment rate) — процент учасників робочої сили, які не мають роботи.

Рівноважна ціна (equilibrium price) — ціна на конкурентному ринку, за якої забезпечується рівновага між попитом і пропозицією.

Рівноважний ВВП (equilibrium GDP) — ВВП, за якого загальний обсяг вироблених товарів і послуг дорівнює загальній кількості куплених товарів і послуг.

Робоча сила (labor force) — та частина дорослого населення, яка має роботу або шукає її.

Середні схильність до споживання (average propensity to consume) — відношення споживання до наявного доходу.

Споживання (consumption) — видатки на споживчі товари та послуги.

Стагфляція (stagflation) — скорочення обсягу національного виробництва, яке супроводжується зростанням цін, тобто поєднання стагнації та інфляції.

Сукупна пропозиція (aggregate supply) — сукупний обсяг товарів і послуг, який мають намір виробляти національні підприємства для продажу на ринку з метою отримання прибутку.

Сукупний попит (aggregate demand) — сукупний обсяг вітчизняних товарів і послуг, яку мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб.

Торговельний баланс (trade balance) — частина рахунку поточних операцій платіжного балансу, яка відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів.

Трансфертні платежі (transfer payments) — державні виплати суб’єктом приватної економіки, в обмін на які уряд не отримує ні товарів, ні послуг.

Фактичний бюджет (real budget) — державний бюджет, що відображає співвідношення між фактичними надходженнями та видатками.

Фіксований валютний курс (fixed exchange rate) — курс національної валюти, який уряд офіційно оголошує і бере зобов’язання його підтримувати.

Фіскальна політика (fiscal policy) — політика держави щодо рівня податків і державних видатків.

Фрикційне безробіття (frictional unemployment) — безробіття, що пов’язане з добровільною зміною працівниками місця своєї роботи і тимчасовими звільненнями з роботи.

Функція попиту на гроші (money demant function) — залежність попиту на реальні грошові запаси з відповідними чинниками.

Центральний банк (central bank) — банк, головною функцією якого є контроль за пропозицією грошей в країні.

Циклічне безробіття (cyclical unemployment) — безробіття, що зумовлене недостатнім сукупним попитом, тобто коли на ринку праці попит на робочу силу менше, ніж її пропозиція.

Циклічний дефіцит (cyclical deficit) — дефіцит державного бюджету, що спричиняється.

Чистий ВВП (net GDP) — ВВП за мінусом амортизації.

Чистий експорт (net exports) — різниця між експортом та імпортом товарі і послуг.

Чисті інвестицій (net investment) — валові інвестиції за мінусом амортизації.

Чисті податки (net taxes) — податкові надходження уряду мінус державні трансфертні платежі.

Швидкість обігу грошей (velocity of money) — кількість разів за рік, які грошова одиниця, що перебуває в обігу, витрачається на купівлю товарів і послуг.


Література

  1.  Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. Посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 442 с.
  2.  Базидевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Атака, 2006. – 368 с.
  3.  Вініченко І..І., Гончаренко О.В., Дацій Н.В., Корецька С.О. Макроекономіка. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 176 с.
  4.  Вечканов Г., Вечканова Г. Макроекономика. – СПб.: Питер, 2004. – 544 с.
  5.  Долан Э.Дж., Линсдей Д. Макроэкономика: Пер. с англ. / Под общ. ред. Б. Лисовика. – С-Пб.: АОЗТ "Литера плюс", 1994. – 405 с.
  6.  Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. - М.: Прогресс, 1978
  7.  Макконелл К.Р., Брю С.Л. Макроекономіка: Пер. с англ. / Гл ред. Т. Панчишин. - Львів: Просвіта, 1992. – 672 с.
  8.  Макроекономіка. Под общ.ред. А.А.Покотілова. - Дн-ск, 1998. – 185 с.
  9.  Макроекономіка. Підручник за ред. А.Г.Савченко. - К.: Либідь, 2007. –  448 с.
  10.  Мельникова В. І., Климова Н. Макроекономіка: Навчальний посібник. — 2-е видання, виправлене і доповнене. — К.: ВД «Професіонал», 2005. — 400 с.
  11.  Менкью Н.Г. Макроэкономика. -М., 1994.
  12.  Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. – 616с.
  13.  Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика. Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: Таксон, 1996. – 240 с.
  14.  Савченко А.Г., Пухтаєвич Г.О., Тітьонко О.М. Макроекономіка: Підручник. – К.: Либідь, 1999. – 288 с.
  15.  Самуельсон П., Нордхауз В. Макроекономіка. - К.: Основи, 1995.
  16.  Селищев А.С. Макроекономика. – СПб.: Питер, 2000. – 448 с.
  17.  Солонінко К.С. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів. - К.: ЦУЛ, 2002. – 320 с.


Ринки продуктів

Доходи фірм

Фінансові ринки

Домогосподарства

Ринки ресурсів

Фірми

Витрати фірм на ресурси

Інвестиційні витрати

Витрати на споживання

Інвестиційні кошти

Заощадження

Доходи факторів виробництва

Чисті податки

Держ закупів

Держ займи

Уряд

Доходи факторів виробництва

Заощадження

Інвестиційні кошти

Витрати на споживання

Інвестиційні витрати

Витрати фірм на ресурси

Фірми

Ринки ресурсів

Домогосподарства

Фінансові ринки

Доходи фірм

Ринки продуктів

Р

Y

AD

AD2

AD1

AD3

Р

Y

Рис. 4.2. Вплив нецінових факторів на сукупний попит

P

Y

Y*

ASдовг.

P

Y

Y*

ASдовг.

AD1

AD2

E1

E2

P

Y

ASкоротк.

P

Y

Y2                 Y1

ASкоротк.

AD1

AD2

E1

E2

P

Y

ASкоротк.

ІІІ

ІІ

І

P

Y

AS2

AS1

AD1

AD2

T1

T2

T3

ASдовг.

О1

Р1

C = C0+c/×Y

C, S

S = -C0 + s/×Y

C0

-C0 

Y

Id

Доходність інвестицій, відсоткова ставка

Витрати  на інвестиції

Id2

Id1

r

I

45о

Е

Е2

Е1

Е3

О3                  О1    О2      ВВП

Т1

Еф=Е=ВВП

Еф=Е ±І/

Т2

Т3

Незапланований приріст інвестицій в товарні запаси (+І/)

Незаплановане зменшення  інвестицій в товарні запаси (-І/)

45о

Іф

І+І/

І

І-І/

О3                  О1    О2      ВВП

S1

S

+І/

S2

S3

-І/

І

45о

Е

Е2

Е1

                     ВВП1    ВВП2        ВВП

Т1

   Е=ВВП

Е2

Т2

Рецесійний  розрив

Е1

45о

Е

Е1

Е2

                     ВВП2    ВВП1        ВВП

Т2

   Е=ВВП

Е1

Т1

Інфляційний розрив

Е2

Рента

( R )

Заробітна плата

( W )

Цінні папери

Земля, природні ресурси

Фізичний капітал

Робоча сила

ЧИННИК

ВИРОБНИЦТВА

ВИД

ДОХОДУ

ВАЛОВИЙ ВНУТРІШНІЙ ПРОДУКТ

ВВП = W + R + i + p +Am + IT

iT

=+

Державні витрати (G)

Урядові витрати і витрати місцевих органів влади на закупівлю товарів і послуг

Споживчі витрати (С)

Предмети споживання тривалого користування

Товари поточного споживання

Споживчі витрати на послуги

Валові інвестиції (Іg)

Інвестиції на заміщення капіталу, що вибув

Інвестиції на збільшення капіталу

Інвестиції на матеріальні запаси

Чистий експорт (Хn)

Вартість товарів та послуг, вироблених країною і проданих за кордон, за вирахуванням вартості імпортних товарів і послуг

ВАЛОВИЙ ВНУТРІШНІЙ ПРОДУКТ

ВВП= С + Іg + G + Хn

MS2 

MS1 

MD

і

n1

n2

 M/P1              M/P2   M/P

T2 

T1 

MDA 

і 

8

6

4

0

 M/P1              M/P2   M/P

MDT 2 

MDT 1 

і 

 M/P1              M/P2   M/P

MS2 

MS1 

і 

 M/P1              M/P2   M/P

Е

ВВП

Т1

C+Ig+G

O1

Т2

Т3

C+Ig+G+Xn

C+Ig+G-Xn

O2

O3

Прибуток

( p )

Відсоток, дивіденди

( i )

Наявність

єдиного

економічного

простору і можливості

вільного переміщення

громадян

Добровільно

непрацюючі (Н) –

ті, що не працюють

і не шукають роботу

за даного рівня

заробітної плати

(до категорії безробітних не належать)

Безробітні (F) –

ті, що не працюють,

але активно

шукають роботу

Працюючі

(зайняті)

(L)

СТРУКТУРА ПРАЦЕЗДАТНОГО НАСЕЛЕННЯ

Зайнятість

як економічна категорія

  

Це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.

Зайнятість

як економічна проблема

Співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.

Єдність правових

норм функціонування

ринку на основі вільного вибору

виду діяльності і конкурентності

УМОВИ

ІСНУВАННЯ

РИНКУ

РОБОЧОЇ

СИЛИ

Відсутність

обмежень

на заробітну плату,

а також наявність

ринку житла

і робочих місць

Організація єдиної

ефективно

функціонуючої

системи бірж праці

ПІДПРИЄМСТВА

ДЕРЖАВА

ПРОФСПІЛКИ

ДОМАШНІ ГОСПОДАРСТВА

РОБОЧА СИЛА

Становлення гнучкого ринку робочої сили

Диверсифікація форм

зайнятості і систем

організації праці

Скорочення

тривалості робочого

часу

Характер трудового

законодавства

Державна політика у сфері регулювання

зайнятості та безробіття

Рівень та впливовість

профспілкового руху

Структурні глобальні

зміни в економіці під впливом сучасного

етапу НТР

Циклічний характер розвитку виробництва

Диверсифікація виробництва і форм зайнятості

ОСНОВНІ ФАКТОРИ,

ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ ХАРАКТЕР І СТРУКТУРУ

СУЧАСНОГО РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ

Фрикційне

безробіття

тимчасове безробіття, яке пов’язане з добровільним чи вимушеним пошуком або очікуванням роботи

Структурне безробіття

вивільнення робочої сили під впливом структурних зрушень в економіці, які змінюють попит на окремі професії і фахи та пропозицію робочої сили щодо них

Циклічне безробіття

вивільнення робочої сили, викликане загальним спадом виробництва, тобто тією фазою економічного циклу, яка пов’язана з кризовими явищами в економіці, скороченням сукупного попиту, відповідним скороченням зайнятості та зростанням безробіття

1

2

3

4

5

Стимулювання формування гнучкого рину праці.

Правове забезпечення трудових відносин

Сукупний попит AS

AS = ВВП

Фактори, що впливають на AS:

  •   зміни цін ан ресурси
    •  зміни технології, витрат та продуктивності
    •  зміни правових норм

Сукупний попит AD

вартісна форма

AD = C+Ig+G+Xn

Фактори, що впливають на AD:

  1.  Нецінові фактори:
    •   зміни в споживчих витратах
    •  зміни в інвестиційних витратах
    •  зміни в державних витратах
    •  зміни в витратах на експорт
  2.  Цінові фактори:
    •   ефект відсоткової ставки
    •  ефект багатства
    •  ефект імпортних закупівель

Макроекономічна рівновага

НЕПРЯМІ МЕТОДИ

  •  Державна фінансова політика (асигнування та субсидії);
  •  Монетарна політика (регулювання грошового обігу);
  •  Фіскальна політика (зміна податкових ставок);
  •  Виплати різних видів допомог на випадок безробіття.

ПРЯМІ МЕТОДИ

  •  Законодавче регулювання умов найму та використання робочої сили (трудове законодавство);
  •  Стимулювання створення нових робочих місць та пропозиції робочої сили;
  •  Заходи щодо збереження та підвищення рівня зайнятості на підприємствах.

Макроекономічна теорія

Комплекс знань, поглядів та ідей, що пояснюють поведінку економіки як

єдиного цілого й основних її складових

основні макроекономічні проблеми

  •  Умови загальної економічної рівноваги
  •  Наслідки порушення економічної рівноваги
  •  Можливі впливи економічної політики на загальний стан економіки
  •  Економічне зростання

основні види макроекономічної теорії

Позитивна макроекономіка

Нормативна  макроекономіка

Макроекономіка, яка вивчає реальні економічні явища та їх взаємозвязок

Розробка теорії функціонування і розвитку національного господарства

Відповідає на питання

Що є або може бути?

Що повинно бути?

інструменти

макроекономіки

Зовнішня економічна політика

Політика регулювання доходів

Монетарна  політика

Фіскальна політика

Соціальний захист

потерпілих від

безробіття

(система допомог)

Працевлаштування незайнятого населення та надання допомоги щодо підготовки і перепідготовки кадрів (біржі праці)

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ РОБОЧОЇ СИЛИ

здійснюється за трьома основними принципами:

матеріалізована в певному типі загального еквівалента мінова вартість, яка забезпечує стабільність обігу товарів і є стабільним платіжним засобом у готівковому обігу

Форми грошей

Емісійна система

вагова кількість грошового матеріалу, прийнятого в країні за грошову одиницю

міра грошей, прийнята в країні за одиницю (в ній виражаються ціни товарів та послуг)

установи, що здійснюють випуск грошей і цінних паперів та визначають порядок емісії

Інститути грошової системи

державні і недержавні установи, які регулюють грошовий обіг

Валютний паритет

Масштаб

цін

співвідношення з іншими валютами

Умова макроекономічної рівноваги -  рівність обсягу сукупного попита та сукупної пропозиції

Грошова

одиниця

За строками впливу

  •  короткострокові іструменти, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики;
  •  довгострокові інстру-менти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому економічному зростанню

За формою впливу

  •  адміністративні (прямі) інструменти – у формі директив, інструкцій та інше від ЦБ, мета яких обмежити сферу діяльності кредитних установ;
  •  ринкові (непрямі) інструменти – способи впливу ЦБ на грошову пропозицію (МS) шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів

За об’єктами впливу

  •  стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія);
  •  стримування кредитної емісії (кредитна рестрикція)

За характером параметрів

  •  кількісні інструменти – впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;
  •  якісні інструменти – пряме регулювання вартості банківських кредитів

ІНСТРУМЕНТИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗРІЗНЯЮТЬСЯ ЗА ТАКИМИ ОЗНАКАМИ

Інфляція

Стійкий процес знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності

За характером

поділяють

Інфляція відкрита

Виражається в стійкому

підвищенні середнього

рівня цін

Інфляція прихована

Виражається у виненкнені

товарного дефіцита

або штучного обмеження

споживання

За рівнем зростання цін інфляція

Повзуча

до 10%

Потребує кардинального перегляду

грошової політики

Гіперінфляція

понад 200%

Галопуюча

до 200%

Потребує коригування

грошової політики

Потребує рішень не тільки економічного, але і політичного характеру

Інфляція пропозиції

Представляє собою

зростання затрат

виробництва

причини

  •  зростання заробітної плати
  •  зростання цін на

ресурси

  •  шоки пропозиції

Інфляція попиту

Має місце тоді, коли

відбувається автономне

збільшення сукупного

попиту

причини

  •  приріст грошової маси
  •  віддток грошей із

сектора майна

  •  збільшення кількості

платіжних засобів

  •  зміна в поведінці

економічних субєктів

  •  зміна в структурі

сукупного попита

За факторами

Адаптивна політика

Пристосування до інфляції, пом'ягшення її негативних наслідків

  •  індексація
  •  угоди з підприємцями та профсоюзами о темпах росту цін і зарплати
  •  інші заходи, що направлені на пом'ягшення інфляції

Активна політика

Направлена на ліквідацію причин, що викликали інфляцію  

 

Монетарні заходи

  •  контроль за грошовою емісією
  •  операції на відкритому ринку та резервна політика
  •  недопущення емісійного фінансування бюджету
  •   проведення грошової реформи конфіскаційного типу

Немонетарні заходи

  •  зменшення витрат
  •  збільшення податків
  •  скорочення дефіциту бюджета
  •  стабілізація валютного курса
  •  стримування росту факторних доходів та цін
  •  стимулювання виробництва

  •  
  •  рошей із

сектора майна

  •  збільшення кількості

платіжних засобів

  •  зміна в поведінці

економічних субєктів

  •  зміна в структурі

сукупного попита

Антиінфляційна політика

Структура витрат (використання)

1.  Соціальне страхування…………..…… %

2.  Податки…………………………..……..%

3.  Продукти харчування……………..…...%

4.  Одяг та взуття ……………………...…..%

5.  Житло……………………………...…….%

6.  Комунальні послуги………………...….%

7.  Товари тривалого користування(меблі, побутова техніка)…………………………..%

8.  Транспортні витрати ………………......%

9.  Промислові товари…………………....%

10.Освіта, навчання………………………..%

11.Охорона здоров’я………………………%

12.Благодійні цілі, добровільні пожертви, %

13.Заощадження…….…………………….%

14.Інші витрати……………………………%

Джерело доходу

Факторні доходи на:

робочу силу

випадкові(епізодичні) доходи

трансфертні платежі

доходи від власності

прибуток, %

рента

землю

капітал

зарплата

орендна плата

інші

знахідки

спадщина

виграш

субсидії

стипендія

допомога

пенсія

авторські винагороди

відсотки під заставу

відсотки на паї

дивіденди

С 1

S

-S

С

С2

У

У1

У0

У2

Со

С

- заощадження

борги

ІНВЕСТИЦІЇ І

фактори

  •  норма чистого прибутку
  •  рівень ставки відсотка

ЧИСТИЙ ПРИБУТОК:        NP = (GP – ТР) – І×r

МУЛЬТИПЛІКАТОР ІНВЕСТИЦІЙ:  me =  EMBED Equation.3  =  EMBED Equation.3    

ПРИРІС РЕАЛЬНОГО ВВП В УМОВАХ ІНФЛЯЦІЇ:

ΔY =  EMBED Equation.3   - Yb

S

І2

І1

8%

10%

Т1

Т2