48062

Методика виховної роботи у військових підрозділах

Книга

Педагогика и дидактика

Методика виховної роботи у військових підрозділах Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Видво СумДУ 2008 УДК 355.2072 П 30 Рекомендовано Міністерством освіти і науки України лист № 1.2 Воєнна доктрина України

Украинкский

2013-12-06

1.48 MB

17 чел.

Міністерство освіти і науки України

Міністерство оборони України

Сумський державний університет

Кафедра військової підготовки

Петренко В.М.

Методика виховної роботи

у військових підрозділах

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для  студентів

вищих навчальних закладів

 

Суми

Вид-во СумДУ

2008

УДК 355.233.2(072)

П 30

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

(лист № 1.4/18-Г-2417 від  24.11.2008 р.)

Рецензенти:

доктор філософ. наук, проф. О.Ю. Щербина-Яковлєва

(Українська академія банківської справи);

кандидат філософ. наук, доцент М.О. Качуровський

(Сумський державний педагогічний університет);

кандидат філософ. наук, доцент М.Г. Проценко

(Сумський національний аграрний університет)

Петренко В.М.

П 30 Методика виховної роботи у військових

підрозділах: Навчально-методичний посібник. – Суми:

Видавництво СумДУ, 2008. – 318 с.

ISBN 978 – 966 – 657 – 197 - 0

Навчально-методичний посібник «Методика виховної роботи у військових підрозділах» розкриває широкий спектр напрямів та шляхів вирішення питань виховної роботи та військової дисципліни, які проводяться командирами всіх рівнів управління у повсякденній діяльності. Методичні рекомендації із зазначених питань розроблені на основі багаторічного досвіду професорсько-викладацького складу та командирів артилерійських підрозділів (частин).

Зміст посібника відповідає програмі навчання з відповідної дисципліни «Методика виховної роботи у військових підрозділах».

                                                   © В.М.Петренко, 2008

    ISBN 978 – 966 – 657 – 197 - 0    © Видавництво СумДУ, 2008

ЗМІСТ

                                                                                              С.

[1] РОЗДІЛ 1

[2] ВОЄННА ПОЛітика держави. Армія

[3] як знаряддя політики

[4] 1.1 Поняття воєнної політики, її місце та роль

[5] у загальній системі політики

[6] 1.2 Воєнна доктрина України

[7] 1.3 Армія як соціальне явище

[8] 1.4 Сутність воєнної реформи в Україні

[9] Розділ 2

[10] Концепція національної безпеки

[11] України

[12] 2.1 Національна безпека

[13] та національні інтереси держави

[14] 2.2 Воєнний аспект національної безпеки

[15] 2.3 Обороноздатність як важливий елемент

[16] воєнної безпеки

[17]

[18] Розділ 3

[19] Сутність управлінської діяльності

[20] командира

[21] 3.1 Зміст управлінської діяльності командира

[22] 3.2 Методи управління

[23] 3.3 Характер та стиль управлінської діяльності командира підрозділом

[24] 3.4 Особисті якості командира та їх вплив на

[25] управління підрозділом

[26] 3.5 Основи психології військового управління

[27] Розділ 4

[28] Особистість у військовому колективі

[29] 4.1 Поняття особистості у психології

[30] 4.2 Соціально-психологічна структура особистості

[31] військовослужбовця і військового колективу

[32] 4.3 Науково-психологічні основи вивчення

[33] особистості військовослужбовця

[34] 4.4 Сутність і структура психології  

[35] військового колективу

[36] 4.5 Психологічна характеристика

[37] взаємовідносин у підрозділі

[38] 4.6 Характеристика взаємовідносин

[39] воїнів строкової служби

[40] 4.7 Нестатутні взаємовідносини у військових

[41] колективах, причини їх виникнення

[42] Розділ 5

[43] Інформаційно-пропагандистське

[44] забезпечення у Збройних CилАХ України

[45] 5.1 Роль і місце гуманітарної підготовки в системі

[46] ідейного виховання слухачів Збройних Cил України

[47] 5.2 Особливості організації проведення

[48] гуманітарної підготовки

[49] 5.3 Активні форми і методи бойової підготовки

[50] та напрями їх удосконалення

[51] 5.3.1 Сутність активних форм і методів навчання.

[52] РОЗДІЛ 6

[53] Організація виховної роботи

[54] у підрозділі

[55]
6.1 Завдання та система

[56] виховної роботи в підрозділі

[57] 6.1.1 Основні принципи виховання, сутність

[58] і зміст виховання

[59] 6.2. Індивідуальна виховна робота

[60] з особовим складом підрозділу

[61] 6.3 Методика планування роботи

[62] щодо зміцнення військової дисципліни

[63] 6.4 Методика роботи командира з аналізу стану військової дисципліни  у підрозділі

[64] РОЗДІЛ 7

[65] Служба військ як складова частина повсякденної діяльності військ

[66] 7.1 Загальні обов’язки командира батареї (роти)

[67] щодо організації служби військ у підрозділі

[68] 7.2 Організація вартової та внутрішньої служб

[69] 7.2.1 Організація вартової служби

[70] 7.2.2 Організація вивчення, добору та підготовки особового складу варт

[71] 7.2.3 Організація внутрішньої служби

[72] 7.3 Морально – психологічне забезпечення

[73] вартової служби

[74] РОЗДІЛ 8

[75] Морально – психологічна підготовка особового складу

[76] 8.1 Управління психічною підготовкою

[77] військового колективу і особи

[78] 8.2 Управління соціально-психологічним

[79] кліматом військового колективу

[80] 8.3 Морально – психологічна робота в артилерійських підрозділах  та підрозділах Ракетних військ під час

[81] підготовки й виконання бойових завдань

[82] Закінчення

[83] Список літератури


Вступ

У воєнній доктрині України зазначається, що одним з основних завдань у сфері воєнної безпеки є забезпечення високого рівня морально-психологічної та професійної підготовки особового складу до виконання завдань збройної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки.

Реалізація цих вимог передбачає удосконалення системи підготовки офіцерів кадру та запасу у ВВНЗ.

Метою написання навчального матеріалу даного навчально-методичного посібника стала необхідність систематизувати накопичений досвід щодо організації та проведення виховної роботи в підрозділах ракетних військ і артилерії Сухопутних військ та в простій, доступній формі розкрити основні питання навчальної програми з відповідної дисципліни для навчання студентів за програмою підготовки офіцерів запасу.

Крім того, досвід показує, що молоді офіцери, випускники ВВНЗ, досить часто зустрічаються з проблемами щодо проведення виховної роботи в підрозділі, тобто відчувають нестачу досвіду в роботі з особовим складом.

Виходячи з цього, автор у навчальному матеріалі посібника висвітлює питання з основних принципів та методів виховання воїнів, надає методику роботи командирів щодо зміцнення військової дисципліни, інформаційно-пропагандистського забезпечення у Збройних Cилах України. Також розкриваються питання науково-психологічних основ вивчення особистості військовослужбовців та військового колективу, надаються рекомендації щодо морально-психологічної підготовки особового складу. Крім того, посібник містить матеріал, який розкриває поняття воєнної політики держави та воєнної доктрини України, Концепцію національної безпеки України, інші питання, які, на погляд автора, дадуть можливість усебічно підготувати молодого фахівця до службової діяльності.

Особливе значення в підготовці кадрів для Збройних Cил України є озброєння їх теоретичними і практичними знаннями та навичками. Необхідно зазначити, що офіцер у повсякденній діяльності виконує безліч завдань, а це, у свою чергу, спонукає до оволодіння знаннями з різних напрямків роботи. Офіцер у військовому колективі є провідником з питань воєнної політики держави. Тому він повинен мати достатні знання щодо ролі воєнної політики у загальній політичній системі держави, воєнної доктрини України, знати сутність воєнної реформи в Збройних Cилах України. Перший розділ посібника достатньо повно розкриває ці питання.

У другому розділі навчально-методичного посібника надається матеріал з Концепції національної безпеки України. Знання цього матеріалу дасть можливість читачам ознайомитися з національною безпекою та національними інтересами держави, її воєнним аспектом, поняттям обороноздатності як важливого елемента воєнної безпеки. Правильне тлумачення цих питань сьогодні має велике пізнавальне та виховне значення як для офіцерів, так і для військовослужбовців.

Управління військовим колективом є дуже складним видом діяльності офіцера. Управлінські аспекти охоплюють усю гаму службових обов’язків і насамперед пов’язані з навчанням і вихованням особового складу. Рішення командира є головним структурним моментом циклу управління і повинно бути завжди обґрунтованим. Для ефективного вирішення завдань управління підрозділами командир повинен у різних формах управлінської діяльності використовувати сучасні науково обґрунтовані методи управління та володіти відповідним характером і стилем складного мистецтва управління. Третій розділ надає матеріал, де розкриваються  питання змісту та методів управління, характер та стиль управлінської діяльності командира, показані основи психології військового управління.

У сучасних умовах, щоб правильно проводити навчання та виховання підлеглих, офіцер повинен бути не тільки добре підготовленим у військово-технічному відношенні, але і володіти певними знаннями психології і педагогіки, культурою взаємовідносин військовослужбовців.

Оскільки людина є головною ланкою в системі бойової готовності військ, важливе значення набуває здатність офіцерів уміло вести виховну роботу, грамотно впливати на особистість у військовому колективі та на військовий колектив, знати науково-психологічні основи вивчення воїнів, їх характеристики взаємовідносин, причини виникнення негативних явищ у військових колективах та методи роботи щодо профілактики правопорушень. Усі ці та інші питання розкриті в четвертому розділі посібника.

П’ятий розділ даного посібника надає матеріал, який стосується інформаційно-пропагандистського забезпечення в сучасних Збройних Cилах України. Важливим, на думку автора посібника, є показ активних форм і методів навчання, їх сутності. У розділі також висвітлені рекомендації щодо підготовки та проведення занять командиром підрозділу.

Виховання високих моральних і бойових якостей особового складу, свідомого ставлення військовослужбовців до виконання своїх обов’язків, підтримання статутного порядку в частинах і підрозділах, командирське піклування про підлеглих і особиста відповідальність кожного за виконання статутних вимог – основні пріоритети виховної роботи у підрозділах.

Шостий розділ навчально-методичного посібника розкриває ці пріоритети, показує принципи та методи виховання воїнів, розкриває роботу командира підрозділу щодо зміцнення військової дисципліни та методику роботи з аналізу стану військової дисципліни. Автор посібника звертає увагу, що серед багатьох форм і методів виховання воїнів важливе місце належить індивідуальній виховній роботі, враховуючи її дієвість у вихованні та неможливість охопити масовими формами виховної роботи весь особовий склад.

Відомо, що одним із найскладніших питань діяльності командира є організація служби військ, яка являє собою повсякденну службову діяльність, що забезпечує необхідні умови життя, навчання, побуту військ, підтримання статутного порядку і військової дисципліни у військових частинах і підрозділах.

У сьомому розділі розкриті шляхи організації служби військ у підрозділі (частині) з опорою на керівні документи. Особливе значення для командира підрозділу має посилання на керівні документи з питань організації служби військ, головними з яких є:

  •  організація вартової та внутрішньої служб;
  •  підготовка особового складу донесення служби у варті;
  •  морально-психологічне забезпечення вартової служби.

Восьмий розділ висвітлює питання морально-психологічної підготовки особового складу в ході підготовки та виконання бойових завдань, показаний досвід цієї роботи в ході бойових дій в Афганістані. Розкриті також питання управління психологічною підготовкою підрозділів.

Таким чином, головною метою даного навчально-методичного посібника є надання допомоги слухачам, курсантам, командирам підрозділів, професорсько-викладацькому складу відповідно до завдань, які вони виконують, щодо вивчення та практичного застосування матеріалу посібника в навчальному процесі та у повсякденній службовій діяльності.

Автор сподівається, що знання матеріалу посібника та використання порад і рекомендацій дозволять підняти рівень професійної підготовки офіцерів кадру та запасу у ВВНЗ.

Автор висловлює щиру вдячність рецензентам: доктору філософських наук, професору. О.Ю. Щербині-Яковлєвій (Українська академія банківської справи), кандидату філософських наук, доценту М.О. Качуровському (Сумський державний педагогічний університет), кандидату філософських наук, доценту М.Г. Проценко (Сумський національний аграрний університет) за поради і зауваження, які були надані ними під час рецензування рукопису посібника.

РОЗДІЛ 1

ВОЄННА ПОЛітика держави. Армія

як знаряддя політики

1.1 Поняття воєнної політики, її місце та роль

у загальній системі політики

Воєнна політика належить до специфічної сфери політики, яка безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки та ведення війн, використання воєнної сили в політичних цілях.

«...Термін, «військова політика», означає тільки військові комбінації уряду й полководця...», говорив видатний військовий теоретик ХІХ століття Г. Жомені. В загально-соціологічному плані військова політика визначається як діяльність спеціальних суспільних інститутів, основана на системі поглядів, ідей і відповідних соціальних відносин, які зв’язані зі створенням і використанням засобів збройного насилля для досягнення основоположних державних інтересів або інтересів різних соціальних сил у їхній боротьбі за завоювання і зміцнення влади.

Специфіка воєнної політики, її відносна самостійність стосовно до політики взагалі – це те, що вона, за певних умов і у відповідності з цілями політичного керівництва, ніби фокусує в собі, інтегрує інші види політичної, економічної та іншої діяльності, спрямовуючи їх на вирішення завдань, які пов’язані з використанням воєнної сили.

За умов війни відносна самостійність може переходити в її домінуюче положення над політикою взагалі. І це явище само по собі дуже небезпечне.

Сутність воєнної політики значною мірою, може розкритися через її структуру. До основних елементів цієї структури входять:

1) суб’єкти воєнної політики;

2) цілі (мета) воєнної політики;

3) об’єкти воєнної політики;

4) засоби досягнення воєнно-політичних цілей;

5) умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність (тобто воєнно-політична обстановка).

Суб’єктами воєнної політики, як правило, виступають держава та її об’єднання, нації, класи, соціальні групи та створені ними політичні інститути.

У сучасному суспільстві будь-який соціальний прошарок може мати свої специфічні погляди на проблему досягнення своїх цілей засобами збройного насилля.

Але допускати цього не можна (не можна дати цим тенденціям реалізуватись), адже, – прямий шлях до громадянської війни.

Ще М. Макіавеллі в ХV ст. писав, що військова політика повинна бути винятковим правилом держави.

Цим пояснюється і той факт, що вироблення військово-політичних цілей є винятковим правом військово-політичного керівництва країни. Ці цілі повинні відображати корінні інтереси як нації в цілому, так і апарату державної влади, що їх представляє.

На основі сформованих цілей воєнної політики визначаються її об’єкти, якими можуть виступати окремі держави або їх коаліції, класи, соціальні верстви і створені ними інститути збройного насилля як у середині держави, так і на міжнародній арені.

Засобом досягнення воєнно-політичних цілей є військова сила, ядром якої виступає армія.

Саме тому, армія – предмет постійної турботи воєнної політики, тому що вона визначає можливості держави як щодо захисту країни, так і щодо досягнення своїх військово-політичних цілей на міжнародній арені. «Уряд, який за будь-яких причин зневажає свою армію, – писав Г. Жомені, – є гідним осуду, тому що він тим самим готує приниження своїй країні й своїм військам замість того, щоб, діючи протилежним чином, готувати їх до успіху. Ми зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд повинен жертвувати для армії всім, – це було б безглуздям. Але все-таки армія повинна бути предметом його постійних піклувань».

Держава, як суб’єкт воєнної політики має певні військово-політичні цілі, а також арсенал Збройних Cил, які вона за певних умов може застосувати для їх реалізації.

Якщо цілі і засоби відповідають умовам військово-політичної обстановки і переважають можливості до протидії, то буде правомірно вести мову про стійке функціонування воєнної політики держави, оскільки воєнно-політичні цілі стають реалізованими засобами воєнної політики. У разі невідповідності цілей стану воєнно-політичної обстановки або можливостям силової протидії об’єкта, має місце порушення стійкого стану воєнної політики, що може потягнути за собою певні наслідки. А саме:

  •  по-перше, виникає потреба розширити арсенал задіяних засобів або взагалі відмовитися від їх застосування, оскільки з їх допомогою неможливо досягти поставлених цілей;
  •  по-друге, необхідно частково кардинально перебудувати військово-політичні цілі.

Воєнна політика – це діяльність органів державної влади та державного управління, що відображає керівні принципи воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Воєнна політика – це частина загальної політики певних соціальних сил держави та соціально-політичних інститутів, яка спрямована на створення, розвиток і застосування воєнної організації, засобів збройного насильства для забезпечення національної безпеки, досягнення тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв’язанню.

Воєнна політика держави – це система, яка структурно передбачає:

1) воєнно-політичні відносини;

2) воєнно-політичну діяльність;

3) воєнно-політичні погляди, які здійснюються спеціальними соціально-політичними інститутами суспільства.

Головні з них – воєнно-політичні відносини.

Вони бувають:

  •  внутрішні;
  •  зовнішні (міжнародні).

Внутрішні воєнно-політичні відносини визначають соціально-політичну сутність воєнної політики.

Зовнішні (міжнародні) – конкретні кордони для реалізації тих чи інших форм і методів досягнення політичних цілей за допомогою воєнної сили.

Залежно від рівня напруги воєнно-політичних відносин, відносини можуть бути:

  •  протиборства;
  •  конфронтації;
  •  співпраці;
  •  інтеграції тощо.

Воєнна політика має дві сторони – внутрішню і зовнішню.

Внутрішня сторона воєнної політики містить проблеми, що пов’язані безпосередньо з підготовкою засобів збройного насилля для вирішення міжнародних конфліктів або з підготовкою і веденням збройної боротьби в інтересах вирішення міжкласових, міжнаціональних та інших протиріч усередині країни.

Зовнішня воєнна політика пов’язана з використанням або загрозою використання воєнної сили в політичних цілях у взаємовідносинах з іншими державами, а також для сприяння або протидії деяким соціальним силам усередині інших держав.

Воєнно-політичні інститути суспільства (розроблення і реалізація воєнної політики держави) такі:

  •  США – Рада національної безпеки США.
  •  Рада національної безпеки.
  •  Рада національної безпеки і оборони – в Україні.

Безпосередня реалізація військової політики покладена на армію і флот.

Особливість даного соціального інституту полягає в тому, що він втілює в собі матеріальну силу суспільства в цілому.

Воєнно-політична діяльність є різновидом соціально-політичної діяльності, яка прямо та безпосередньо пов’язана з підготовкою і використанням засобів збройного насилля.

Політичний аспект воєнно-політичної діяльності характеризує соціальну спрямованість воєнної політики.

Воєнний аспект – специфіку досягнення політичних цілей шляхом використання воєнної сили.

Воєнно-політичні ідеї і погляди являють собою сукупність поглядів на практичне використання воєнної сили, на роль і місце війни і загрозу війни у своїй політиці під час взаємовідносин з іншими державами, їх об’єднаннями, класами та іншими соціальними утвореннями.

Вони знаходять своє втілення у воєнно-політичних концепціях, військових доктринах і планах.

Різновидністю воєнної політики може бути діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу.

Головні види воєнної політики сучасних держав:

  •  авантюристична (агресивна) військова політика;
  •  непослідовна воєнна політика;
  •  реалістична воєнна політика;
  •  послідовна миролюбна воєнна (оборонна) політика.

1.2 Воєнна доктрина України

Воєнна доктрина України (далі – Воєнна доктрина) – це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. Воєнна доктрина має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважатиме потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України. Правовою основою Воєнної доктрини є Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти, а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини

Воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю і нестабільністю подій та процесів, які виникають внаслідок таких основних чинників: 

  •  прагнення більшості держав світу до обмеження використання воєнної сили як засобу досягнення політичних цілей; реформування воєнної організації більшості держав у напрямі скорочення Збройних Cил з одночасним підвищенням їх якісних параметрів;
  •  подальшого розвитку міжнародних систем безпеки та водночас недостатньої ефективності в окремих випадках спроб розв’язання за їх допомогою суперечностей, які виникають між державами або всередині держав; 
  •  проявів міжнаціональних та міжетнічних суперечностей, що призводять до нестабільності та конфліктів; 
  •  зростання небезпеки поширення ядерної та іншої зброї масового ураження, міжнародного тероризму; 
  •  виникнення територіальних спорів між державами; 
  •  загострення міжнародної конкуренції щодо політичного впливу в окремих регіонах світу, володіння ринками збуту та сировинними ресурсами, виникнення у зв’язку з цим небезпеки застосування воєнної сили для розв’язання економічних і ресурсних проблем;
  •  появи нових видів загроз міжнародній безпеці і миру, в тому числі поширення діяльності екстремістських, сепаратистських, радикальних релігійних, терористичних організацій, інших незаконних збройних формувань; 
  •  зростання обсягів незаконного обігу зброї і наркотиків, а також нелегальної міграції;
  •  появи новітніх видів і систем зброї, інформаційних технологій, що змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби.

Основними ознаками сучасної воєнно-політичної обстановки є зміцнення довіри та поширення міжнародно-го співробітництва у воєнній сфері, зниження імовірності розв’язання великомасштабної війни, перш за все ядерної, і водночас збереження потенційної загрози виникнення збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ескалації та втягування в них України.

Воєнна небезпека для України – це сукупність політичних, соціально-економічних, воєнних та інших зовнішніх і внутрішніх чинників, які за певних обставин і умов можуть призвести до воєнного конфлікту, що загрожуватиме національним інтересам України.

Воєнна безпека України – це стан захищеності національних інтересів, її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності від посягань із застосуванням воєнної сили, складова національної безпеки України. Головною метою забезпечення воєнної безпеки України є усунення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України у воєнній сфері та створення сприятливих умов для гарантованого захисту національних інтересів.

Основними реальними та потенційними зовнішніми загрозами національній безпеці України у воєнній сфері є:

  •  поширення зброї масового ураження і засобів її доставки;
  •  недостатня ефективність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності;
  •  можливість утягування України у протистояння іншим державам чи в регіональні війни;
  •  воєнно-політична нестабільність та конфлікти в сусідніх державах, міжнародний тероризм, поширення незаконного обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин; нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, що призводить до порушення співвідношення сил, яке склалося;
  •  незавершеність договірно-правового оформлення Державного кордону України.

Основними реальними та потенційними внутрішніми загрозами національній безпеці України у воєнній сфері є:

  •  протиправна діяльність екстремістських, сепаратистських, радикальних релігійних організацій і спроби створення терористичних організацій та не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань;
  •  небезпечне зниження рівня забезпечення військовою і спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Cил України, інших військових формувань, що загрожує послабленням їх боєздатності;
  •  повільне здійснення реформування Воєнної організації держави та оборонно-промислового комплексу, недостатнє фінансове забезпечення виконання відповідних програм;
  •  накопичення у Збройних Cилах України надлишкової кількості застарілої воєнної техніки та озброєння, вибухових речовин;
  •  незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.

Забезпечення воєнної безпеки України здійснюється відповідно до базових концепцій:

  •  воєнно-політичного партнерства, що передбачає обґрунтовану, виважену воєнну політику і спрямоване на підвищення стратегічної стабільності в Центральній і Східній Європі, зниження рівня загрози національній безпеці України у воєнній сфері з використанням політичних, економічних та інших засобів;
  •  запобігання можливій збройній агресії шляхом її воєнно-силового стримування, зокрема шляхом створення загрози заподіяння потенційному агресору шкоди, не адекватної очікуваній, у разі застосування воєнної сили проти України;
  •  відсічі збройній агресії, яка передбачає використання всіх необхідних форм і способів збройної боротьби для припинення агресії на початковій стадії, нанесення агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.

Забезпечення воєнної безпеки України ґрунтується на принципах:

  •  верховенства права;
  •  оборонної достатності;
  •  невисування територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання Україною територіальних претензій до неї;
  •  пріоритету договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;
  •  своєчасності та адекватності заходів захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз у воєнній сфері;
  •  демократичного цивільного контролю над Воєн-ною організацією держави та правоохоронними органами;
  •  відповідності бойових можливостей, рівня боєздатності, підготовки та всебічного забезпечення Збройних Cил України, інших військових формувань потребам оборони України та підвищення взаємосумісності із збройними силами держав – членів НАТО і ЄС;
  •  взаємодії органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і органів військового управління та чіткого розмежування їх повноважень;
  •  використання в національних інтересах міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Умови забезпечення воєнної безпеки України:

  •  зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання воєнної сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки;
  •  посилення співробітництва зі світовими, європей-ськими і регіональними структурами колективної безпеки;
  •  виконання міжнародних договорів України у сфері національної безпеки і оборони, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
  •  підтримання на належному рівні оборонної достатності держави, боєздатності Збройних Cил України, інших військових формувань;
  •  запобігання можливій збройній агресії через її стримування воєнними і невоєнними засобами;
  •  запобігання соціально-політичним, міжнаціональним, міжконфесійним конфліктам усередині держави та їх своєчасне розв’язання;
  •  готовність держави до захисту населення від наслідків застосування звичайної зброї та зброї масового ураження;
  •  завершення договірно-правового оформлення та облаштування Державного кордону України.

Основними складовими забезпечення воєнної безпеки України є:

а) у мирний час:

  •  прогнозування і оцінка загроз національній безпеці України у воєнній сфері;
  •  прискорення реформування Збройних Cил України, інших військових формувань з метою забезпечення їх максимальної ефективності та здатності давати адекватну відповідь зовнішнім і внутрішнім реальним та потенційним загрозам національній безпеці України у воєнній сфері; перехід до комплектування Збройних Cил України на контрактній основі;
  •  виконання державних програм модернізації озброєння та воєнної техніки, розроблення та впровадження їх новітніх зразків;
  •  ефективний контроль за станом захищеності важливих державних і військових об’єктів, своєчасна утилізація надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння;
  •  охорона державного кордону, повітряного простору держави та підводного простору в межах територіального моря України, її суверенних прав у виключній (морській) економічній зоні і на континентальному шельфі та боротьба з організованими злочинними угрупованнями, в тому числі міжнародними, які намагаються діяти через Державний кордон України;
  •  виконання міжнародних договорів України у воєнній сфері, у тому числі щодо заборони та нерозповсюдження зброї масового ураження і зміцнення довіри між державами;
  •  дотримання законодавства і виконання між народ-них договорів щодо тимчасового розташування Чорномор-ського флоту Російської Федерації на території України;
  •  розвиток воєнної науки, формування науково-технічної і технологічної бази для створення високоефективних засобів збройної боротьби;
  •  впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією держави та правоохоронними органами;
  •  забезпечення соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей, військово-патріотичне виховання громадян України, підготовка молоді до військової служби у Збройних Cилах України, інших військових формуваннях;
  •  розвиток воєнно-політичного партнерства та співробітництва з НАТО і ЄС та участь у міжнародній миротворчій діяльності.

б) у загрозливий період та у разі початку війни (збройного конфлікту):

  •  використання можливостей Ради Безпеки ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, інших структур колективної безпеки, які несуть відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, застосування кризового консультативного механізму відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору;
  •  своєчасне введення воєнного стану в державі або в окремих її місцевостях, проведення загальної або часткової мобілізації, повного або часткового стратегічного розгортання Збройних Cил України, інших військових формувань і приведення їх у готовність до виконання завдань;
  •  здійснення заходів щодо територіальної і цивільної оборони;
  •  посилення охорони та захист Державного кордону України;
  •  локалізація збройного конфлікту і недопущення його переростання в локальну або регіональну війну;
  •  координація відповідно до законодавства діяльності і зосередження зусиль всіх органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і громадян в інтересах ліквідації воєнного конфлікту і відсічі збройній агресії;
  •  переведення національної економіки, окремих її галузей, підприємств, у тому числі транспортних, і комуні-кацій на функціонування в умовах особливого періоду;
  •  відсіч збройній агресії, нанесення ударів по найважливіших об’єктах і військах агресора з метою примушення його до відмови від подальшого ведення воєнних (бойових) дій на початковій стадії агресії та укладення миру на умовах, які відповідають національним інтересам України.

Україна, користуючись невід’ємним правом кожної держави на індивідуальну та колективну оборону в разі збройної агресії, не виключає можливості отримання воєн-ної допомоги від інших держав і міжнародних організацій.

Формування і забезпечення реалізації державної політики у сфері воєнної безпеки здійснюється органами державної влади і органами військового управління. 

Повноваження, основні функції та завдання суб’єктів забезпечення воєнної безпеки України визначаються Конституцією України, Законами України «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України» та іншими законами, актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Керівництво у сфері воєнної безпеки здійснює Пре-зидент України як глава держави, гарант державного суве-ренітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина та Верховний головнокомандувач Збройних Cил України.

Основними принципами керівництва у сфері воєнної безпеки є принципи верховенства права, централізованого керівництва на основі єдиного стратегічного та оперативного планування застосування Збройних Cил України, інших військових формувань в інтересах оборони держави, координованості політичної, дипломатичної, воєнної, економічної, інформаційної діяльності органів державної влади і органів військового управління.

Україна має на меті зміцнювати зовнішні гарантії національної безпеки, протидіяти виникненню нових загроз стабільності у Центральній та Східній Європі. В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях.

Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини

Метою оборони України є підготовка держави до збройного захисту, а також її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. У найближчій перспективі можливість широкомасштабного застосування воєнної сили проти України є малоймовірною. Проте не виключається можливість, що за певних обставин Україна може бути втягнута у воєнні конфлікти різної інтенсивності.

Воєнний конфлікт як спосіб розв’язання суперечностей між державами з двостороннім застосуванням зброї або у разі збройного зіткнення всередині держави може відбуватися у формі:

  •  регіональної війни (конфлікт високої інтенсивності) – війни між державами (коаліціями держав), які для досягнення своїх політичних цілей використовують усі наявні сили та засоби, не виключаючи застосування зброї масового ураження;
  •  локальної війни (конфлікт середньої інтенсивності) – війни між державами, що ведеться з обмеженими цілями, для досягнення яких використовуються звичайні засоби збройної боротьби з обмеженням масштабу і району їх застосування;
  •  збройного конфлікту (конфлікт низької інтенсивності) – обмеженого збройного зіткнення між двома державами чи збройного зіткнення всередині держави, яке є сукупністю воєнних (бойових) дій і не переходить у війну (відсутність правового акта про оголошення стану війни).

Характерними рисами сучасної збройної боротьби є:

  •  широке застосування новітніх систем озброєння та воєнної техніки, зокрема застосування високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки та радіоелектронної боротьби;
  •  зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній сфері, використання новітніх інформаційних технологій;
  •  високоманеврові (мобільні) дії військ (сил) на розрізнених напрямках із широким застосуванням сил швидкого реагування, аеромобільних військ, десантів і військ спеціального призначення;
  •  широке застосування спеціальних (неконтактних) способів ведення збройної боротьби (спеціальних операцій), дальнього вогневого та електронного ураження, підривних дій;
  •  одночасне ураження військ (сил), об’єктів тилу, економіки, комунікацій на всій території сторін, що воюють;
  •  збільшення масштабів збройної боротьби (втягнення у воєнний конфлікт багатьох держав) і спектра засобів, що застосовуються (включаючи зброю масового ураження).

У рамках удосконалення системи забезпечення національної безпеки у воєнній сфері Україна здійснюватиме реформу власних Збройних Cил, які за своїм характером, складом, системою управління, навчання і підготовки мають наближатися до стандартів Збройних Cил держав – членів НАТО.

Характер загроз національній безпеці України у воєнній сфері визначає необхідність мати у складі Збройних Cил України такі функціональні структури, як Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стратегічні резерви. Об’єднані сили швидкого реагування призначені для запобігання, воєнно-силового стримування можливої агресії проти України, негайного реагування на загрози і збройні конфлікти з метою їх нейтралізації та недопущення переростання у локальну чи регіональну війну.

У мирний час Об’єднані сили швидкого реагування забезпечують захист від терористичних посягань своїх військових об’єктів, а також повинні бути готові до участі у проведенні антитерористичних операцій на військових об’єктах та в разі виникнення терористичних загроз безпеці держави із-за меж України, у миротворчих операціях, ліквідації наслідків можливих аварій, катастроф і стихійного лиха. Основні сили оборони призначені для відсічі агресії, розгрому противника та створення умов для припинення воєнних дій, укладення миру, а також для підсилення Об’єднаних сил швидкого реагування під час ліквідації ними збройного конфлікту на загрозливому напрямі та застосування у локальній (регіональній) війні.

Стратегічні резерви забезпечують стійкість оборони України, підсилення (заміну) військ зі складу основних сил оборони та можуть розгортатися напередодні або в ході збройного конфлікту (війни).

Основними воєнно-стратегічними цілями застосування Збройних Cил України, інших військових формувань є:

  •  у збройному конфлікті – забезпечення недоторканності державного кордону, ліквідація збройного конфлікту та створення умов для стабілізації обстановки відповідно до норм міжнародного права та законодавства України;
  •  у локальній чи регіональній війні – захист суверенітету і територіальної цілісності України, відсіч збройній агресії, розгром військ агресора, які вторглися на територію держави, забезпечення укладення миру на вигідних умовах;
  •  у міжнародних миротворчих операціях – запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів;
  •  урегулювання або створення умов для розв’язання міждержавних чи внутрішніх конфліктів за згодою їх сторін або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН; виконання функцій із забезпечення безпеки і додержання прав людини;
  •  усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії.

Основні завдання Збройних Cил України у мирний час:

  •  здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави;
  •  підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мобілізаційній готовності; 
  •  несення бойового чергування;
  •  проведення заходів з оперативної, бойової, мобілізаційної та гуманітарної підготовки військ (сил) до виконання завдань за призначенням;
  •  здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки;
  •  участь у здійсненні заходів з підготовки до територіальної оборони;
  •  участь у створенні, підготовці та накопиченні мобілізаційних ресурсів і непорушного запасу;
  •  участь у накопиченні озброєння, воєнної техніки, інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мобілізаційному резерві, а також створенні резерву військово-навчених людських ресурсів;
  •  надання допомоги центральним і місцевим органам виконавчої влади, органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування в проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру;
  •  участь у виконанні міжнародних договорів України щодо контролю над озброєнням;
  •  участь у заходах з міжнародного співробітництва (на двосторонніх і багатосторонніх засадах) та у міжнародних миротворчих операціях.

Завданнями інших військових формувань та правоохоронних органів у мирний час є участь у стратегічному плануванні застосування Збройних Cил України, здійснення разом із Збройними силами України підготовки та забезпечення готовності до спільних дій з метою оборони держави.

Основні завдання Збройних Cил України в особливий період до початку збройної агресії:

  •  активізація розвідки з метою своєчасного попередження Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України про можливу збройну агресію та приведення у вищі ступені бойової готовності військ (сил);
  •  посилення охорони і захист державного кордону, захист повітряного простору;
  •  створення та нарощування угруповань військ (сил) на загрозливих напрямах, у тому числі проведення стратегічного розгортання (часткового або повного) Збройних Cил України.

Основні завдання Збройних Cил України в особливий період у разі збройної агресії:

  •  проведення стратегічного розгортання Збройних Cил України та створення угруповань військ (сил) для відсічі збройній агресії;
  •  відбиття нападу агресора з повітря, суші і моря та недопущення вторгнення угруповань його військ (сил) на територію держави;
  •  ведення операцій і бойових дій з метою нанесення поразки військам (силам) агресора, його розгрому та створення умов для укладення миру;
  •  ліквідація (локалізація, нейтралізація) збройного конфлікту в разі його виникнення.

Застосування Збройних Cил України, інших військових формувань та правоохоронних органів у воєнних конфліктах визначається Конституцією України, законами України та іншими нормативно-правовими актами з урахуванням принципів і норм міжнародного права щодо стримування та відсічі збройній агресії і ґрунтується на загальних принципах військового мистецтва.

Під час відсічі збройній агресії Україна вважає за можливе застосовувати всі форми, способи і засоби збройної боротьби, які в обставинах, що склалися, є найбільш ефективними.

У разі розв’язання збройної агресії проти України не виключається перенесення Збройними силами України бойових дій на територію агресора з метою його повного розгрому.

Основними формами застосування Збройних Cил України, інших військових формувань є стратегічні дії Збройних Cил України, операції, бойові дії, удари, бої об’єднань, з’єднань і військових частин Збройних Cил України, інших військових формувань – у регіональній, локальній війнах, збройному конфлікті та дії миротворчих контингентів у міжнародних миротворчих операціях.

Способи застосування Збройних Cил України, інших військових формувань визначаються відповідно до Плану стратегічного застосування Збройних Cил України, що розробляється Генеральним штабом Збройних Cил України, залежно від умов обстановки, що склалася, сил і засобів збройної боротьби, які застосовуються, характеру та масштабу воєнних (бойових) дій.

Основними умовами припинення Україною воєнних дій проти агресора є:

  •  припинення агресором воєнних (бойових) дій, відмова від будь-яких агресивних намірів стосовно України і повне відновлення територіальної цілісності України;
  •  надання агресором гарантій щодо відшкодування втрат, завданих Україні внаслідок збройної агресії.

Збройні Cили України, інші військові формування та правоохоронні органи залучаються до здійснення заходів правового режиму надзвичайного стану відповідно до закону.

Збройні Cили України, інші військові формування та правоохоронні органи здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та прийнятими на їх основі нормативно-правовими актами.

Для участі в міжнародних миротворчих операціях Україна направляє миротворчі контингенти, миротворчий персонал і надає матеріально-технічні ресурси та послуги для використання у зазначених операціях.

Правові, організаційні та фінансові засади участі України в міжнародних миротворчих операціях, а також порядок направлення Україною миротворчих контингентів і миротворчого персоналу визначаються міжнародними договорами України відповідно до закону.

Основними завданнями Збройних Cил України, інших військових формувань під час надання воєнної допомоги іншим державам є:

  •  передання досвіду з питань будівництва і реформування Збройних Cил, підтримання їх у боєздатному стані та бойового застосування шляхом направлення радників і спеціалістів;
  •  здійснення повітряних (морських) перевезень військ (сил) і матеріальних засобів;
  •  підготовка спеціалістів і кадрів для Збройних Cил, інших військових формувань;
  •  участь підрозділів Збройних Cил України, інших військових формувань у виконанні бойових, миротворчих або гуманітарних завдань, пов’язаних із захистом цивільного населення від радіаційної, хімічної, біологічної небезпеки та ліквідацією наслідків застосування зброї масового ураження, надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.

Керівництво Збройними силами України здійснюється Президентом України Верховним Головнокомандувачем Збройних Cил України. В особливий період стратегічне керівництво Збройними силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами Президент України здійснює через Ставку Верховного Головнокомандувача (у разі її створення), робочим органом якої є Генеральний штаб Збройних Cил України.

Безпосереднє керівництво Збройними силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних Cил України.

1.3 Армія як соціальне явище

На сучасному етапі державного будівництва в Україні нагальною потребою стала необхідність узагальнення історичного досвіду щодо визначення місця й ролі Збройних Cил у житті демократичної держави.

Гармонійні відносини між армією й політичною владою, між військовою й цивільними сферами чинять визначний вплив на політику будь-якої держави, від взаємодії між ними залежить політична стабільність у країні. Такі відносини є важливою складовою державного будівництва.

Воєнна організація держави – це охоплена єдиним керівництвом сукупність державних військових формувань, воєнно-промислових, воєнно-наукових і забезпечувальних структур та органів керування ними, яка створює належні умови для збройного захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз.

«Концепція (основи державної політики) національної безпеки України» визначає склад Воєнної організації держави, яка охоплює: Збройні Cили України, Службу безпеки України, внутрішні війська, органи й підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська України, військові підрозділи Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та інші військові формування. Отже, Збройні Cили – одна із важливих складових Воєнної організації держави.

Армія є фактично одним із перших структурних елементів апарату держави, з якою, як свідчить історичний досвід, починається процес державотворення. Одночасно з виникненням політичної форми організації суспільного життя виникають спеціалізовані органи для ведення війни – озброєні загони людей. У подальшому ці органи утворюють одну з найважливіших частин державного апарату. У праці «Армія» Ф. Енгельс писав про те, що армія є організованим об’єднанням озброєних людей, яке утримується державою з метою ведення наступальної або оборонної війни. Сутність армії – в її соціально-політичному призначенні, що виявляється в її функціях. Основна діяльність армії – це підготовка до війни та ведення її збройними засобами. Сучасні армії будь-якої країни являють собою складний інститут, ознаками якого є:

  •  армія – особливий державний інститут, невід’ємна частина держави;
  •  виконання армією своїх функцій наявними тільки в неї засобами озброєння та бойової техніки;
  •  цільова орієнтація армії на ведення війни;
  •  армія являє собою суспільну групу із внутрішньою диференціацією, але водночас вона є  частиною всього суспільства;
  •  армія може задовольняти інтереси не тільки однієї держави, але й коаліції держав.

У такому разі держави створюють військові союзи для спільного використання армій під єдиним командуванням.

Збройні Cили держави є унікальним утворенням серед інших державних інституцій.

По-перше, вони володіють потужним бойовим (а по суті – руйнівним) потенціалом. Можливості сучасної зброї масового ураження загальновідомі.

По-друге, на створення могутнього руйнівного потенціалу Збройних Cил держава витрачає величезні кошти.

По-третє, армія цілеспрямовано і легально готується до виконання специфічних завдань, пов’язаних із силовим впливом на ймовірного ворога, що передбачає його фізичну деформацію (ліквідацію).

Армія являє собою організацію, що здатна вести збройну боротьбу. Завдяки цьому армія є таким інструментом політики, яким держава може здійснювати найбільш жорсткі примусові заходи. Ця її властивість досягається забезпеченням високого рівня бойової здатності, що ґрунтується на кількості та якості зброї та бойової техніки, рівнем професійної підготовки особового складу, управлінням організаційною структурою, розвитком воєнної науки. Спираючись на здатність армії до ведення війни, держава використовує її як інструмент зовнішньої та внутрішньої політики. Рівень бойової могутності Збройних Cил визначає здатність держави захищати свої інтереси, які постійно взаємодіють з інтересами інших держав.

Для усвідомлення політичної сутності, ролі й місця Збройних Cил як цілісної соціально-політичної системи, доцільно розглянути ключові питання взаємовідносин держави, суспільства та армії.

Докорінні перетворення в сучасному світі стимулювали нові зміни у взаємовідносинах між армією і державою. Вони були зумовлені, з одного боку, якісним удосконаленням військово-технічного потенціалу армії, з іншого – сутністю самої держави.

Якісні зміни у воєнно-політичній галузі, рівень розвитку зброї і бойової техніки вже не дозволяють армії, принаймні в розвинених країнах, виступати єдиним і уні-версальним інструментом насильства як у середині країни, так і зовні. Сьогодні не викликає сумніву той факт, що ядерна війна не може бути засобом розумної політики, а в Європі це положення стосується й звичайної війни. Відповідно у взаємовідносинах європейських держав у найближчій історичній перспективі національні армії поступово втрачають роль засобу політики в традиційному його розумінні. Вони перетворюються в гарант безпеки країни, у засіб стримування тих сил у регіоні й за його межами, які здатні на агресивні, авантюрні дії (у тому чис-лі невійськового, наприклад, терористичного характеру).

Вітчизняні політологи систематизують процеси якісних змін у воєнно-політичній галузі України за певними групами.

До першої групи змін належать зовнішні фактори, які спонукають планувати розвиток Збройних Cил України у відповідності з рівнем імовірної воєнної загрози. Це, насамперед, особливості еволюції зовнішньої воєнно-політичної обстановки, яка здатна провокувати воєнні загрози для України; характер воєнних конфліктів майбутнього; форми та способи застосування в них військ (сил); розвиток Збройних Cил та воєнної техніки тощо.

До другої групи належать внутрішні фактори, які за сучасних поглядів здебільшого відіграють обмежувальну функцію стосовно розвитку, утримання та застосування Збройних Cил.

Найважливіші з них – економічний стан держави та перспективи його розвитку і, як наслідок, прогнозовані витрати на національну оборону, розвиток науково-технічного та військово-промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборони.

Важливою проблемою є визначення сутності Збройних Cил у контексті їх взаємодії з політичною владою.

Армія впливає на суспільство i державу перш за все через зв’язок воєнної діяльності із зовнішньою політикою держави. Щодо внутрішньої політики, то тут мають місце дві полярні точки зору: перша армія знаходиться поза політикою, друга армія є знаряддям політики. Досвід світової політичної практики надає підстави розглядати армію одночасно як об’єкт політики, тобто об’єкт управління i знаряддя реалізації політичних інтересів i цілей держави. Разом з тим армія може бути одним із суб’єктів політики, який чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи, партії, державну владу, політичну систему суспільства в цілому. Такий підхід дозволяє розглядати армію як відносно самостійну політичну силу.

Низка об’єктивних обставин трансформує будь-яку армію в досить сталий, або, за іншою термінологією, консервативний інститут. Для військовослужбовця дисципліна, порядок, організованість є нормами повсякденної діяльності. У військовослужбовця виникає негативне сприйняття безвладдя одних i вседозволеності інших. Важливо й те, що армійська специфіка окреслює досить замкнене, відносно ізольоване від громадянського суспільства життя військових підрозділів i частин. В армії передбачені детальна регламентація усіх службових відносин, сувора відповідальність за недотримання визначених законами i військовими статутами порядку i правил. Унаслідок цих обставин в армії з’являється i підтримується відомчий дух корпоративності, особливої солідарності військовослужбовців. Завдяки цьому вона може зберігати себе як військове формування навіть за умови руйнування держави.

Сукупність соціально-економічних i політичних відносин, що складаються між державою та суспільством, зумовлюють роль армії в реальному житті. А це означає, що залежно від того, на яких засадах такі відносини базуються, проявляється позиція армії. При порозумінні та злагоді спільних інтересів вона позитивно сприймає внутрішньополітичне життя. Але якщо між державою i суспільством icнyють протиріччя, що негативно впливають на Збройні Cили, в їх середовищі за таких умов відбувається поділ на прихильників однієї або іншої сторони. Це породжує соціально-політичну нерівновагу, зумовлює розлад між командуванням i підлеглими, різними категоріями військовослужбовців, військовими та цивільними.

Участь армії у політичних процесах характеризується такими ознаками:

  •  постійною соціально-політичною присутністю у суспільстві;
  •  як наслідок, прогнозовані витрати на національну оборону; розвиток науково-технічного та військово-промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборони;
  •  можливістю безпосереднього залучення до політичного процесу як інструмента боротьби політичних сил;
  •  прихильністю військовослужбовців до певної ідейно-політичної доктрини, партії, наслідком чого може стати внутрішній поділ армії на ідеологічній основі;
  •  необхідність поєднання професійної служби з мінімальним рівнем політичної діяльності військовослужбовців як громадян держави.

Одним із важливих факторів детермінації відносин армії та політичної влади є тип політичного режиму.

При тоталітарному режимі відомі три моделі відносин.

Партійно-тоталітарна. Політична влада здійснюється монопольно керівництвом правлячої партії, цивільною партійною номенклатурою. Армія є найважливішим i повністю підпорядкованим, підконтрольним об’єктом партійної влади.

Напіввійськово-тоталітарна. Політична влада знаходиться в руках правлячої еліти. Армія є одночасно центральним об’єктом політичної влади та її окремим суб’єктом.

Військово-тоталітарна, або стратократична (від грецького «стратос» сила). У ній армія усуває від влади правлячу партію i здійснює одноосібне (монопольне) політичне кepiвництво. За такого режиму, як правило, органи влади скасовуються або підміняються військовими. Прикладами можуть бути військово-тоталітарні режими, що були встановлені в період після Другої світової  війни в Бразилії, Греції, Чилі. У цих країнах від влади були усунуті президент, губернатори штатів, члени палати депутатів, службовці федеральних установ.

В ycix моделях армія виконувала функцію найважливішої опори тоталітарної влади, оскільки її метою було забезпечення повного та повсякденного контролю влади над усіма сферами державного, суспільного i навіть приватного життя. Політична роль Збройних Cил за таких соціально-політичних обставин не могла не бути виключно реакційною репресивно-мілітаристською.

Важливо підкреслити, що стабілізуюча роль армії не зводиться до силової peaкції на дії, які загрожують суспільству зсередини. В умовах демократії вона забезпечує стабільність суспільства своєю неучастю в політичній боротьбі, відсутністю демонстрації партійних симпатій та антипатій, неможливістю використання її в політичних та інших цілях, упевненістю та послідовністю своїх політичних позицій, зорієнтованих на підтримку конституції, законності та правопорядку, легітимних основ законодавчої, виконавчої та судової влади.

Проте необхідно визнати, що армії не завжди вда-ється здійснювати стабілізуючу роль. Інколи, навіть в умо-вах демократичних перетворень, вона самостійно втруча-ється в політику, стає активним суб’єктом владних відно-син. Теоретично можливі різні ситуації, коли порушуються принципи нeyчacті армії в політичній боротьбі, а її бойовий потенціал використовується не за призначенням.

Існує два шляхи приходу військових до влади.

Перший – законний, або легітимний, коли відповідності до рішення уповноважених на те вищих органів державної влади (президента, парламенту) у країні або в її частині запроваджується воєнний стан. Воєнний стан – особливий правовий режим, що запроваджується у разі виникнення виняткових обставин, які загрожують конституційному порядку в державі, стабільності, навіть самому її існуванню (збройний напад, стихійне лихо, спроба державного перевороту тощо). Після запровадження воєнного стану всі функції державної влади, що стосуються питань оборони, промислового виробництва, транспорту i зв’язку, забезпечення громадського порядку, державної безпеки, переходять до відповідних військових органів. Воєнний стан запроваджується на чітко визначений термін або правовими документами (конституцією, законом), або відповідним рішенням органів вищої державної влади.

Другий шлях – через військовий переворот, який є збройним виступом певних груп військовослужбовців проти політичної влади чи уряду. Розрізняють такі типи виступу армії з метою захоплення політичної влади:

  •  бунт  стихійний i неорганізований виступ групи військовослужбовців;
  •  путч  державний переворот (або його спроба), який здійснюється вузьким колом змовників шляхом виступу проти існуючої влади із залученням армійських підрозділів i який, у більшості випадків, призводить до запровадження військового режиму;
  •  заколот  виступ, в основному офіцерських груп, з метою здійснити збройне повалення існуючої влади i запровадити військову диктатуру. Bapiaнтом заколоту є збройний тиск на владу з метою змушення її прийняти потрібне заколотникам рішення.

Оскільки армія є головним інструментом військового перевороту, під час  подальшої організації суспільного життя особливі інтереси військових беруться до уваги в першу чергу. Нерідко трапляються випадки, коли військові здійснюють державний переворот виключно для вирішення своїх корпоративних інтересів. Влада їх найчастіше не буває довготривалою, якими б намірами вони не керувались, оскільки основними в суспільстві завжди є проблеми цивільного характеру.

У ряді держав армія виходила на політичну арену, ототожнюючи свою міць із силою політичної влади. При втручанні армії в сферу політики шляхом військового перевороту відбувається перетворення армії  в активний суб’єкт політичного життя.

Світова статистика військових переворотів XIX-XX ст. змушує пильно придивитися до цього феномену розвитку політичного процесу. Зокрема, у Латинській Америці за 150 років було вчинено понад 550 військових переворотів. Болівія пережила їх 180. Військові диктатури тривалий час панували в Уругваї, Парагваї, Чилі. Свій вплив армія продемонструвала під час політичної кризи в Перу, де в 1992 р. президент розпустив парламент, арештував групу його керівників i призупинив дію деяких статей конституції. Тверда підтримка збройними силами дій президента дозволила йому контролювати ситуацію i рішуче здійснювати свою програму. 

Стійкою зоною військових переворотів залишається Африка. 3 1948 по 2006 pp. було усунуто від влади чимало глав держав i урядів. В Азії військові також втручаються в політику, про що свідчать перевороти на Філіппінах, Фіджі (1987 р.), у Бipмi (1988 р.), Таїланді (1991 р.), Пакистані (1999 р.), Бірмі (2007 р.).

Досить високу активність продемонстрували військові й у політичному житті деяких європейських країн. Наприклад. у Греції після Другої світової війни відбулося 11 військових переворотів. В Icпaнiї з 1814 р. було вчинено 52 військових путчі, у тому числі їх спроби в 1978 i 1981 pp. за наявності демократичного державного устрою. Португальські Збройні Cили відіграли вирішальну роль у квітневих подіях 1974 р., що поклали кінець фашистському режиму. Французька армія в 1958 i 1961 pp. кинула виклик уряду. Роль сили, що робить спроби зберегти цілісність союзної державності i придушити сепаратистські рухи, в 1990-тi роки взяла на себе Югославська Народна Армія.

Із крахом тоталітарних структур, підйомом демократичних та національних pyxiв держав Східної Європи i країн, що знаходилися на європейській частині території колишнього СРСР, можливість втручання військових у владні відносини посилилася. Вона стала реальністю в Польщі в 1980-х роках, на початку 1990-х у Румунії, Югославії, Pociйcькій Федерації, Албанії, деяких інших країнах. Із проголошенням незалежності Україна розпочала створення національних Збройних Cил, вбачаючи в них гарант  реальної державності. Більш ніж актуальними є їх подальше реформування, утримання та застосування. Необхідно підкреслити: політичне кepiвництво незалежної України з самого початку виключило можливість застосування військових формувань у політичному житті країни, вживши заходів щодо департизації армії та усунення її від внутрішньополітичної боротьби.

Таким чином, Збройні Cили держави, які протягом тисячоліть людської icтopiї створюються й утримуються органами державної влади, були i залишаються ефективним засобом досягнення воєнно-політичних цілей на міжнародній арені i забезпечення внутрішньодержавних політичних інтересів.

1.4 Сутність воєнної реформи в Україні

Як уже було зазначено раніше, важливою складовою становлення нашої держави є створення Збройних Cил, здатних надійно забезпечити її суверенітет, територіальну цілісність і захист національних інтересів.

За часи свого існування Збройні Cили пройшли складний шлях реформування. З нинішніх позицій результати військового будівництва можна оцінювати по-різному, але те, що Збройні Cили сьогодні продовжують відігравати провідну роль у забезпеченні безпеки держави, не викликає сумнівів.

Українська армія стабільно користується найбільшою довірою в суспільстві порівняно з іншими державними інститутами.

Новий політичний курс нашої держави з орієнтацією на вступ до НАТО передбачає активізацію процесу реформування оборонної сфери відповідно до прийнятих у світі стандартів.

У червні 2004 р. Указом Президента України була затверджена нова Воєнна доктрина України, що мала стати основою для підготовки і прийняття воєнно-політичних і воєнно-стратегічних рішень, розробки програм і планів у воєнній сфері.

Протягом 2001 – 2005 рр. відбулися суттєві зміни у структурі Збройних Cил та системі їх управління, зокрема, у процес реформування Збройних Cил був запроваджений функціональний принцип їх побудови та застосування. Функціональними структурами Збройних Cил є Об’єднані сили швидкого реагування, Основні сили оборони і Стратегічні резерви. Пріоритет у формуванні наданий Об’єднаним силам швидкого реагування.

Важливим кроком у структурній перебудові Збройних Cил стало розформування у 2002 р. 43 Ракетної армії. Цим Україна продемонструвала світовій спільноті обов’язковість у дотриманні міжнародних зобов’язань держави з без`ядерним статусом .

У 2004 р. відповідно до змін, внесених до Закону України «Про Збройні Cили України», започаткований перехід Збройних Cил з чотиривидової на тривидову структуру шляхом створення на базі Військово-Повітряних Сил і Військ протиповітряної оборони єдиного виду Збройних Cил – Повітряних сил у складі трьох повітряних командувань («Захід», «Південь», «Центр») і тактичної групи «Крим».

Це дало можливість зосередити під єдиним керівництвом усі сили та засоби виконання завдань у повітряному просторі, вдосконалити структуру, бойовий і чисельний склад Збройних Cил, привести у відповідність до їх потреб кількість озброєнь і воєнної техніки, підвищити ефективність системи матеріально-технічного забезпечення.

Головні командування видів Збройних Cил були переформовані у командування видів з відповідною оптимізацією їх структури та чисельності. З трьох оперативних командувань у складі Збройних Cил залишилися два (Західне та Південне), а Північне оперативне командування переформоване в територіальне управління «Північ». Чисельність управлінь Західного та Південного оперативних командувань була зменшена на 35%, а їх статус – знижений з рівня оперативно-стратегічного об’єднання до рівня оперативного об’єднання.

З метою оптимізації системи оперативного (бойового) та матеріально-технічного забезпечення сформоване Командування сил підтримки. До його складу ввійшли понад 50 частин і підрозділів оперативного, технічного та тилового забезпечення Збройних Cил.

Загалом протягом 2001-2005 рр. було проведено близько 16 тис. заходів з реструктуризації Збройних Cил.

Заходи структурної перебудови Збройних Cил дали змогу підвищити ефективність управління військами (силами), вивільнити значні людські та матеріальні ресурси, створити необхідне підґрунтя для наступного етапу воєнної реформи та прискореної реалізації в Україні сучасної моделі Збройних Cил.

Протягом останніх п’яти років загальна штатна чисельність особового складу Збройних Cил була скорочена майже на 171 тис. посад – з близько 416 тис. на початок 2001 р. до 245 тис., станом на кінець 2005 р., з них посад генералів – 138, офіцерів – близько 29,3 тис., прапорщиків – 27,1 тис., сержантів (солдатів) – 69,1 тис., курсантів – 8,8 тис., цивільних працівників – 36,5 тис.

Водночас заходи зі скорочення чисельності особового складу Збройних Cил (особливо вжиті протягом 2003-2004 рр.) не повною мірою враховували темпи структурної перебудови їх складових, зменшення запасів озброєнь і воєнної техніки, утилізації ракет і боєприпасів. Це призвело до дисбалансу у співвідношенні чисельності бойових частин, призначених для забезпечення їх життєдіяльності.

Особливо критична ситуація на початок 2005 р. склалася в Сухопутних військах, де на кожну бойову частину припадало 2-3 частини забезпечення, а на кожну одиницю бойової техніки – понад дві одиниці надлишкових.

За оцінками експертів Міністерства оборони та Генерального штабу, процес прискореного, масштабного скорочення чисельності Збройних Cил за рахунок їх бойового компонента вичерпав свої можливості. Подальше скорочення чисельності Збройних Cил відбуватиметься переважно шляхом зменшення чисельності особового складу частин забезпечення та приведення їх структури у відповідність до визначених завдань.

Незважаючи на нестачу ресурсів, протягом 2001-        2007 рр. було проведено ряд дослідних оперативно-тактичних і командно-штабних навчань.

Заходи підготовки військ (сил), здійснені протягом останніх п’яти років, не призвели до відчутного підвищення рівня підготовки Збройних Cил у цілому, проте сприяли покращанню вишколу особового складу, підвищенню боєздатності та рівня готовності з’єднань і частин Об’єднаних сил швидкого реагування, розвиток яких визначений пріоритетним напрямом реформування Збройних Cил.

У межах виконання Державної програми до 2005 р. з бойового складу Збройних Cил вилучено близько 2000 застарілих і непрацездатних зразків озброєнь і воєнної техніки, ремонт або модернізація яких визнані економічно недоцільними, в т.ч.: 870 танків, 380 бойових броньованих машин, 289 артилерійських систем (калібру більше            100 мм), 299 бойових літаків, майже 60 вертольотів і 28 кораблів. Утилізовано 56,3 тис. тонн ракет і боєприпасів. Проте ці результати не можуть вважатися задовільними, оскільки існуючі боєприпаси воєнної техніки на 20 – 120% перевищують реальні потреби Збройних Cил.

З метою запровадження єдиної військово-технічної політики була розроблена та затверджена Указом Президента України Державна  програма розвитку озброєння та воєнної техніки на період до 2015 р.  

На 2005 – 2011 рр. припадає початок комплектування Збройних Cил за контрактним принципом і прийняття рішення про повний перехід Збройних Cил на контрактну основу з 2015 р.

Питання для повторення та самоконтролю

  •  Сутність структури воєнної політики.
  •  Дайте характеристику воєнної політики держави.
  •  Військово-політичні відносини, їх характеристика.
  •  Назвіть головні види воєнної політики сучасних держав.
  •  Воєнна доктрина України, визначення.
  •  Основні ознаки сучасної воєнно-політичної обстановки.
  •  Основні загрози національній безпеці України.
  •  Умови забезпечення воєнної безпеки України.
  •  Характерні риси сучасної збройної боротьби.
  •  Основні завдання Збройних Cил України в мирний час.
  •  Основні умови припинення Україною воєнних дій проти агресора.
  •  Основні принципи економічного забезпечення воєнної безпеки України.
  •  Основні напрямки економічного забезпечення воєнної безпеки України.
  •  Армія як соціальне явище (загальна характеристика).
  •  Форми використання армії.
  •  Участь армії у політичних процесах (ознаки).
  •  Шляхи приходу військових до влади.
  •  Сутність воєнної реформи в Україні.


Розділ 2

Концепція національної безпеки

України

2.1 Національна безпека

та національні інтереси держави

У Конституції України, що прийнята 28 червня 1996 року, вперше зафіксовано категорію „національна безпека”. Відповідно до Основного Закону засновано новий державний орган – Раду національної безпеки і оборони України.

У методології підходу до аналізу проблеми національної безпеки можна виділити два напрями.

Перший – визначає її через силу, тобто демонструє її перевагу над іншими державами.

Другий – вирішує проблему з позиції взаємодії держав (через створення оптимальних умов розвитку всієї системи міжнародних відносин).

Таким чином, національна безпека характеризує та-кий стан держави, який дозволяє їй зберегти національно-державну цілісність, суверенно вирішувати політичні, економічні і культурні проблеми розвитку та виступати самостійним суб’єктом системи міждержавних відносин.

Поняття „національна безпека” передбачає зв’язок понять „безпека” та „нація”.

Нація – поняття правове, державне: воно відображає певну національно-державну спільноту, яка виникла на стійких соціально-політичних, економічних, культурних та інших зв’язках.

Нація – не обов’язково однорідна. Вона, як правило, є гетерогенною (тобто включає в себе цілий ряд національностей, абсолютно єдиних в етнічному відношенні націй немає).

Національність – категорія етнічна і тому відображає саме етнічну спільність людей з певними традиціями, культурою, мовою, фізичними і психічними особливостями.

Тому, національна безпека – це безпека нації як багатонаціонального цілого, єдиного, з’єднаного політичними, економічними, культурними та іншими зв’язками і проживаючої на території даної держави.

Рівень національної безпеки за шкалою їх пріоритетів:

1 Традиційно безпека нації пов’язується з безпекою держави. Зі втратою державності нація втрачає свою головну суттєву ознаку, і тому виділення державної безпеки в рамках національної безпеки – закономірне.

2 В історії було так, що державна безпека змінювалася за рахунок національної безпеки, коли держави воювали проти власного народу. Тому при оцінці рівня національної безпеки потрібно оцінювати і суспільну безпеку, безпеку суспільства загалом.

3 Виділення із системи національної безпеки рівня безпеки особистості, її свободи, життя, благополуччя.

4 Отже, національна безпека має  три рівні безпеки:

             а) держави;

             б) суспільства;

             в) особистості.


Пріоритет рівнів безпеки

Забезпечення державної безпеки є лише функція, засіб забезпечення безпеки суспільства і особистості, тобто безпека держави займає підлегле місце стосовно до соціальної.

Державна безпека – суспільна безпека. Потрібно мати на увазі, що суспільство і держава виникли і розвиваються зусиллями особистості і в ім’я особистості – в цьому їх головне функціональне призначення.

Основою національної безпеки і її метою повинно стати забезпечення безпеки особистості за допомогою зміцнення суспільної і державної безпеки.

За відсутності безпеки особистості (її життя, совісті і власності) не може бути ні державності, ні суспільної безпеки.

Тільки за цих умов національна безпека буде відповідати потребам життєдіяльності і розвитку суспільства й особистості.

Нація та її соціальні інститути, головним із яких є держава плюс різні суспільні формальні й неформальні, урядові і надурядові організації, об’єднання, спілки, які у своїй сукупності покликані забезпечити безпеку особистості, різних соціальних груп і нації в цілому.

В Україні соціальні інститути визначені в Концепції національної безпеки України.

Таким чином, національна безпека – стан захищеності життєвоважливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Шляхи зміцнення національної безпеки:

           1 Нарощування  власної могутності держави.

           2 Стабілізація системи міждержавних стосунків, вилучення з неї крайніх форм політичної боротьби між націями і народом.

Але такай підхід стає можливий тільки в рамках досягнення певного балансу інтересів між різними суб’єктами міждержавних відносин і створення над урядових і міжурядових організацій, здатних вести ефективний пошук такого балансу в цивілізованих формах.

У цьому разі постає питання про діалектику суверенітету і безпеки. Суть його в тому, що зміцнення національної безпеки допускає добровільне обмеження власного суверенітету за рахунок формування політичних союзів і створення урядових організацій, покликаних створити умови безпеки своїх членів, скорочення волесприйняття суверенного рішення окремою державою.

Це – зовнішній аспект національної безпеки.

Внутрішній аспект – політична стабільність. Тому політичний суверенітет для власної стабільності повинен опиратися, перш за все, на політичну стабільність самої нації.

Політична стабільність значною мірою залежить від ефективності і дієвості механізму політичної влади, його здатності об’єднати інтереси різних соціальних груп і верств суспільства на вирішення загальнонаціональних проблем.

Історія знає два способи забезпечення політичної стабільності:

  •  диктатуру, за цих умов апарат державного управління, незважаючи на всі протидії, силою змушує націю йти шляхом, який обрала певна соціальна верства та апарат влади, що представляє їхні інтереси;
  •  демократію (від грецького "влада народу"). Створені умова для участі народу й окремої особи у формуванні державної політики.

Щоб суспільство було стабільним, необхідно ліквідувати:

а) низький рівень політичної свідомості й культури мас;

б) негативні традиції;

в) вікову ворожнечу;

г) егоїстичні позиції окремих соціальних груп.

Для цього створюються органи влади, які послідовно, опираючись на суспільні організації і партії, перебудовують політичну свідомість, підвищують рівень політичної культури, вдосконалюють усю систему політичних відносин у суспільстві.

Розвиток і процвітання нації поза межами розвитку матеріального виробництва в принципі неможливі. В цій сфері з особливою силою і гостротою постає проблема безпеки нації.

Політична стабільність суспільства не може довго існувати, якщо вона не опирається на систему виробничих відносин, які забезпечують сприятливі умови для функціонування і розвитку нації суспільства, особистості. Тому необхідно створювати таку систему виробничих відносин, яка б звела до мінімуму всі протиріччя у сфері розподілу матеріальних благ.

Інтереси національної безпеки вимагають формування такої системи виробничих відносин, яка б не тільки сприяла зростанню національного багатства і розвитку продуктивних сил суспільства, а дозволяла кожному його громадянину зайняти належне місце в системі суспільних відносин.

Таким чином, економічні відносини, які гарантують стабільні матеріальні умови для життєдіяльності й розвитку особистості, виступають як головний фактор політичної стабільності, що забезпечує високий рівень національної безпеки.

Інша проблема, пов’язана з політичною стабільністю – культура, особливо політична культура суспільства та особистості.

І. Кант (1724-1804) розподіляв населення країни на народ – тих, хто засвоїв культурні традиції, і натовп – зібрання людей, які випали з духовного життя суспільства.

Саме у сфері культури закладена проблема моральності народу, його відношення до Батьківщини, до оточуючих, до себе.

Через проблему культури проглядається система політичних традицій і моралі, політичної культури суспільства.

К. Маркс (І818-1883) писав: „Ідеї стають матеріальною силою, коли вони опановують масами”. І це так. Але справа в тому, що ця матеріальна сила при певних умовах здатна все знищити на своєму шляху. Політизація мас, які не мають практики політичної боротьби, елементарних уявлень про політичну культуру, призводять до того, що ними опановують найбільш радикальні ідеї.

Тому інтереси національної безпеки вимагають, по-перше, прийняття попереджувальних заходів щодо запобігання втягування широких народних мас у політичні процеси, що досягається реалізацією їх основних інтересів на рівні інститутів державної влади; по-друге, створення системи виховання населення щодо поваги до Конституції, законів, парламентських форм ведення політичної боротьби.

Політична стабільність суспільства, яка володіє розвинутою системою соціальних інститутів, здатних виражати політичні, економічні, національні, релігійні та інші інтереси різних верств і груп, значно вища, ніж у тих суспільствах, де ці інтереси безпосередньо зіштовхуються в політичній боротьбі.

Тому рівень національної безпеки буде визначатися мірою розвитку соціальних інститутів суспільства, покликаних забезпечити оптимальні умови для існування і розвитку особистості і суспільства загалом.

Діалектика національної безпеки і політичної стабільності ставить питання про роль і місце політичного керівництва, його здатність активно брати участь у політичних процесах в інтересах забезпечення оптимальних умов для розвитку нації, його здатність передбачати можливі наслідки рішень, що приймаються.

Національна безпека – це здатність зберегти цілісність, суверенно вирішувати політичні, економічні та інші проблеми, виступати як самостійний суб’єкт системи міждержавних відносин.

Головні сфери національної безпеки:

  •  зовнішньополітична;
  •  державна;
  •  воєнна та сфера безпеки Державного кордону України;
  •  внутрішньополітична;
  •  економічна;
  •  соціальна та гуманітарна;
  •  науково-технічна;
  •  екологічна;
  •  інформаційна.

Усі ці елементи важливі у своїй сукупності (система безпеки). Вони мають складний характер. Так, у понятті „економічна безпека” виділяється енергетична складова, „інформаційна” – безпека культурного розвитку тощо.

Політика інститутів державної влади, яка дає можливість знайти оптимальне співвідношення між цими компонентами заради створення задовільних умов для розвитку особистості й суспільства, і є політика національної безпеки.

Мета політики національної безпеки – це вільний розвиток особистості, розквіт суспільства і держави.

2.2 Воєнний аспект національної безпеки

Важливе місце в системі національної безпеки займає воєнна безпека, яка є однією з пріоритетних в діяльності інститутів влади.

Сама по собі воєнна безпека не є самодостатньою характеристикою і критерієм, який дозволяє дати однозначний висновок про рівень безпеки держави.

Мета воєнної безпеки – створення зовнішніх умов для функціонування і розвитку особистості та суспільства.

Воєнна безпека повинна розглядатися не як мета, а лише як засіб.

Воєнна безпека – це той аспект національної безпеки, який безпосередньо пов’язаний з використанням воєнної сили, засобів збройного насилля.

Специфіка воєнної безпеки в тім, що вона характеризує здатність держави і її Збройних Cил протидіяти або не допускати нанесення шкоди її національної безпеки засобами збройного насилля.

Воєнна безпека має дві сторони:

  •  зовнішня – можливість і здатність нейтралізації воєнної сили, яка діє із-за кордону;
  •  внутрішня – нейтралізація внутрішніх деструктивних проявів воєнної сили.

Воєнна безпека безпосередньо пов’язана зі станом воєнно-політичної обстановки на глобальному, регіональному і двосторонньому рівнях, а також з обороноздатністю держави.

Воєнно-політична обстановка – це стан міждержавних і воєнно-політичних відносин, який фіксується в певних просторово-часових рамках. Вона виступає тільки як один зріз системи міждержавних відносин, який формується і розвивається в тісній єдності з іншими: економічними, політичними, релігійними тощо. Не може бути ізольованої воєнно-політичної обстановки без її глибокого переплетення з іншими сферами міжнародних відносин.

Сутність воєнної небезпеки, полягає в наявності ймовірності воєнного конфлікту між державами, або  коаліціями держав, а також у можливих наслідках цього конфлікту, які виражаються в нанесенні суттєвої шкоди національним інтересам та національним цінностям сторін шляхом застосування воєнної сили. Воєнна небезпека виникає за умов, коли, по-перше, в міждержавних відносинах мають місце певні конфлікти та протиріччя (політичні, економічні, територіальні та ін.), по-друге,  наявні спроби вирішення цих протиріч за допомогою воєнної сили.

Таким чином, воєнна небезпека взагалі – це сукупність політичних, економічних, воєнних та інших факторів у відносинах між державами, яка за певних обставин і умов здатна призвести ці держави до воєнного конфлікту того чи іншого масштабу. Для конкретної держави воєнна небезпека полягає в потенційній можливості стати об’єктом воєнної агресії з боку іншої держави (коаліції держав), а також у наслідках цієї агресії.

Первинними ознаками і необхідними умовами наявності воєнної небезпеки для держави з боку потенційного воєнного агресора є:

  •  наявність у агресивної сторони побічних (прихованих) інтересів, для здійснення яких може бути застосована воєнна сила;
  •  склад та стан Збройних Cил, які забезпечують агресивній стороні можливість ведення наступальних бойових дій проти об’єкта агресії у відповідних умовах;
  •  певна готовність воєнно-політичного керівництва агресивної сторони до застосування воєнної сили.

Воєнна небезпека – об’єктивне соціально-політичне явище – має відповідні характеристики, які знаходяться в залежності від стану та розвитку міждержавних відносин, воєнної могутності держав та інших складових воєнно-політичної обстановки. Це її напрям, характер і масштаб, які в сукупності визначають узагальнений показник – рівень воєнної небезпеки.

Напрями воєнної небезпеки мають два тлумачення:

  •  воєнно-політичне;
  •  воєнно-географічне.

Воєнно-політична спрямованість визначається тим, від якої держави (коаліції держав) виходить воєнна небезпека.

Воєнно-географічна спрямованість визначає: театр війни (воєнних дій), стратегічні й операційні напрями, ділянки територій та кордонів, районів місцевості, де передбачається розгортання бойових дій.

Оцінка напряму воєнної небезпеки дозволяє зробити обґрунтовані висновки стосовно заходів політичної протидії можливій воєнній агресії та інших шляхів вирішення протиріч, що виникли, невоєнними засобами; одночасно можуть бути зроблені й здійснені заходи щодо завчасного стратегічного планування оборони, зміни дислокації угруповань військ, оперативного обладнання території тощо, на випадок можливої воєнної агресії.

Характер воєнної небезпеки має кілька складових:

  •  воєнно-політичну;
  •  воєнно-стратегічну;
  •  воєнно-технічну.

У воєнно-політичній сфері характер воєнної небезпеки визначається характером політичних цілей, яких може домагатися потенційний агресор; ступенем загострення протиріч, які агресивна сторона намагається (або має намір) вирішити шляхом застосування воєнної сили; нормами міжнародного права і міжнародними угодами, які порушуються агресивною стороною, а також  політичним механізмом, який вона намагається використати для виправдання своїх намірів перед світовим суспільством; можливим прямим або побічним втягненням у збройний конфлікт інших держав як з боку агресора, так і з боку об’єкта агресії.

Воєнно-стратегічна оцінка характеру воєнної небезпеки значною мірою спирається на висновки воєнно-політичної оцінки і передбачає визначення характеру воєнно-стратегічних цілей агресора; ступеня готовності Збройних Cил нападаючої сторони до розв’язання агресії; очікуваного кількісно-якісного співвідношення сил сторін та можливих термінів початку воєнних дій.

Воєнно-технічна сторона характеру воєнної небезпеки визначається, перш за все, очікуваними способами використання потенційним агресором Збройних Cил для розв’язання агресії в ході конфлікту, а також переважними видами зброї і способами її використання, можливими екологічними наслідками агресії.

Висновками з оцінки характеру воєнної небезпеки є важливими підставами для прогнозування її масштабу та наслідків, а також для визначення змісту і термінів проведення комплексу політичних, економічних, воєнних та інших заходів щодо запобігання відсічі можливої воєнної агресії.

Масштаб воєнної небезпеки визначається:

  •  у воєнно-політичному аспекті – масштабом воєнно-політичних цілей, які може переслідувати потенційний агресор, його можливостями щодо втягнення в конфлікт на своїй стороні інших держав;
  •  у воєнно-стратегічному аспекті – масштабом воєнно-стратегічних цілей агресора, складом та бойовими можливостями угруповань його військ, передбачуваним ступенем участі в конфлікті Збройних Cил третіх держав:
  •  у воєнно-технічному аспекті – можливістю використання потенційним агресором засобів масового ураження, іншими руйнівними та дестабілізуючими наслідками воєнного конфлікту, перш за все в економічній, демографічній та екологічній сферах.

Оцінка рівня воєнної небезпеки базується на висновках з оцінки її напряму, характеру і масштабу. Тому рівень воєнної небезпеки с важливою інтегральною характеристикою, враховуючи яку, керівництво і все суспільство держави – об’єкта потенційної агресії – визначають характер, обсяг і терміни необхідних заходів щодо зменшення воєнної небезпеки.

Для надання оцінці воєнної небезпеки системності необхідна класифікація її характеристик. Напрям воєнної небезпеки може визначатися як не захищений (де не створені необхідні політичні і воєнні умови для воєнно-політичної стабільності і захисту національних інтересів держави), слабо захищений (де такі умови є, але недостатні) і захищений (де забезпечено високий рівень воєнно-політичної стабільності або є необхідні умови для рішучого відбиття можливої воєнної агресії).

Тому характер воєнної небезпеки може мати визначення:

  •  відсутність вираженої воєнної небезпеки;
  •  потенційної воєнної небезпеки;
  •  реальної воєнної небезпеки;
  •  воєнної загрози;
  •  безпосередньої воєнної загрози.

Розглянемо ці поняття.

Відсутність вираженої воєнної небезпеки є наслідком гармонійних і безконфліктних міждержавних відносин. В цих умовах питання оборони держави, в тому числі воєнного будівництва, вирішуються з урахуванням так званого евентуального воєнного противника, якого наділяють узагальненими рисами і властивостями, виходячи з оцінки воєнно-політичної обстановки, досягнутого у світі (регіоні) рівня та перспектив розвитку засобів і способів збройної боротьби.

Потенційна воєнна небезпека пов’язана з наявністю в міждержавних відносинах конфліктногенних протиріч та можливістю застосування для їх вирішення воєнної сили. Визначальною ознакою потенційної воєнної небезпеки є відсутність чіткої оформленості конфліктної ситуації на державному рівні. З нею пов’язане поняття потенційного воєнного противника.

Реальна воєнна небезпека наступає в результаті визначення конфліктної ситуації на державному рівні й прояву агресивною стороною твердих намірів досягти її вирішення на свою користь. Необхідною ознакою є наявність у агресивної сторони Збройних Cил, які здатні досягти хоча б тимчасового успіху у разі розв’язання бойових дій. В умовах реальної воєнної небезпеки виникає поняття ймовірного противника для держави – об’єкта можливої воєнної агресії

Воєнна загроза є якісно новим станом воєнної небезпеки, який настає внаслідок вирішення тих чи інших питань на її користь і погроз використання воєнної сили у разі невиконання своїх вимог. Якщо ці вимоги є неприйнятними для держави – об’єкта можливої агресії, а її пропозиції щодо вирішення конфліктної ситуації мирним шляхом не приймаються агресивною стороною, тоді виникає поняття конкретного воєнного противника. Воєнна загроза, як правило, супроводжується прихованими або відкритими приготуваннями до воєнної агресії.

Безпосередня воєнна загроза є результатом загострення характеру воєнної небезпеки від воєнної загрози в напрямку висунення об’єкту агресії ультимативних вимог агресивною стороною і фактичного завершення з її боку приготувань до початку воєнних дій. В умовах безпосередньої воєнної загрози зберігається поняття конкретного воєнного противника.

З розв’язанням бойових дій стан безпосередньої загрози змінюється на стан війни (воєнного конфлікту).

Перехід від одного ступеня воєнної небезпеки до другого, а також до стану війни (воєнного конфлікту) може відбуватися і без послідовного проходження усіх фаз, особливо якщо агресор спробує досягти своєї мети шляхом раптового збройного нападу.

Масштаб воєнної небезпеки може визначатися як:

  •  локальний;
  •  регіональний;
  •  загальнонаціональний.

Локальний – коли домагання агресивної сторони не поширюється на скільки-небудь значну частину національного надбання держави, а відбиття можливої воєнної агресії не вимагає створення і використання великих угруповань Збройних Cил.

Регіональний  коли агресія має виражений масштабний характер і поширюється на значну частину території держави, а для її відбиття необхідно великомасштабне використання Збройних Cил.

Загальнонаціональний  коли агресивна сторона переслідує великі політичні й воєнні цілі, а для відбиття нападу може бути потрібне повномасштабне використання Збройних Cил держави.

На основі встановлених напрямів характеру і масштабу воєнної небезпеки її рівень може бути визначений як низький, підвищений, критичний.

 Також поряд з якісною оцінкою рівня воєнної небезпеки передбачається і його кількісна оцінка, що суттєво підвищує обґрунтованість та інформативність висновків.

Підсумовуючи, необхідно підкреслити, що визначення характеристик воєнної небезпеки передбачає аналіз воєнно-політичної обстановки на кожному з можливих напрямків воєнної небезпеки. Основою такого аналізу є оцінка загального стану міждержавних відносин у воєнно-політичній сфері.

З вищесказаного закономірно випливає висновок, що сама по собі воєнна небезпека достатньою мірою характеризує воєнну безпеку. Цей парадоксальний, на перший погляд, висновок може бути, проте, достатньо твердо доведений.

Відомо, що воєнної безпеки досягають двома основними шляхами:

а) невоєнним;

б) воєнним.

У центрі наших міркувань є потенційна воєнна агресія як деяка подія, що може відбутися або не відбутися залежно від зацікавленості в ній держави – потенційного агресора та від ефективності системи забезпечення воєнної безпеки держави – потенційного об’єкта агресії. Якщо воєнна агресія все ж таки розпочалася, то можливість забезпечення воєнної безпеки, проте, ще зберігається в разі успішного відбиття нападу. Подія, яка міститься у такому відбитті, може, залежно від рівня агресії, носити локальний, регіональний або загальнонаціональний масштаб.

Ототожнюючи воєнну небезпеку з потенційною воєнною агресією, а воєнну безпеку з успішним захистом національних інтересів та збереженням національних цінностей, можна побудувати відповідні схеми випадкових подій, які пов’язані з реалізацією воєнної небезпеки та із забезпеченням воєнної безпеки. Головними є такі пари протилежних подій:

  •  відвертання воєнної агресії та її розв’язання;
  •  політичне врегулювання конфлікту та силове стримування агресії;
  •  відбиття та невідбиття агресії.

Аналіз взаємозв’язку цих подій із застосуванням теорії імовірностей дозволив зробити вищенаведені висновки.

Виходячи із прийнятого кількісного показника воєнної безпеки, а також із взаємозалежності воєнної небезпеки і воєнної безпеки для держави, має бути прийнята ймовірність заподіяння суттєвих втрат національним інтересам та національним цінностям країни внаслідок воєнної агресії ззовні.

Говорячи про потенційні загрози національній безпеці держави, логічно розглянути основні напрями державної політики з їх попередження або усунення. Одне з важливих місць у цій діяльності займає попередження загроз у воєнній сфері.

Розглянемо цю діяльність на прикладі нашої держави. Закон України № 964-ІV від 19 червня 2003 року „Про основи національної безпеки України” визначає основні напрями державної політики з питань національної безпеки.

З урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути: зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх та внутрішніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності України, безпеки її прикордонного простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні системи державної влади, зміцненні законності і правопорядку та збереженні соціально-політичної стабільності суспільства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на належному рівні її оборонного потенціалу та обороноздатності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є:

  •  зовнішньополітична сфера:
  •  сфера державної безпеки;
  •  внутрішньополітична сфера;
  •  економічна сфера;
  •  науково-технічна сфера;
  •  екологічна сфера;
  •  соціальна та гуманітарна сфера;
  •  інформаційна сфера.

2.3 Обороноздатність як важливий елемент 

воєнної безпеки

Незаперечним є те, що воєнна безпека держави великою мірою залежить від її військової могутності. Віддаючи пріоритет невоєнним засобам досягнення воєнної безпеки, потрібно вважати організацію оборони України також важливим чинником стримування воєнної агресії, спроможним, у разі необхідності, зіграти вирішальну роль у її відбитті.

Поняття „стримування” має глибокі історичні корені. З давніх часів вважається цілком логічним і виправданим прагнення тієї або іншої держави утримування ймовірного противника від нападу шляхом створення такого військового потенціалу, який робив би цей напад надто дорогим у порівнянні з передбачуваними вигодами.

Поява ядерної зброї привела до якісної зміни концепції стримування. Саме ядерне стримування на довгі роки стало її ключовим елементом і головним об’єктом наукових досліджень у військово-політичній сфері.

Однак із середини 70-х років минулого століття почали фактично обговорюватися інші підходи до проблеми воєнної безпеки, які, відкидаючи тією або іншою мірою стратегію ядерного стримування, висунули на перший план оборону за допомогою високоефективних звичайних озброєнь, що не створюють загроз іншим державам завдяки своїй суто оборонній спрямованості й неможливості їх використання у наступальних діях. Так, наприклад, запропоновано вважати найбільш сприятливою для міжнародної воєнної безпеки таку ситуацію, коли суто оборонні можливості держав перевищують наступальні можливості потенційних противників.

Подібні погляди також не є досить обґрунтованими. Так і ефективні засоби оборони не зменшують можливості створення нових, більш ефективних наступальних озброєнь.

Отже, традиційна концепція стримування, яка базується на так званому балансі сил (або на воєнно-стратегічному паритеті), поки що не має достатньо обґрунтованої альтернативи. Тому потрібно вважати, що військова могутність України ще тривалий час буде важливим засобом захисту її життєво важливих інтересів та необхідним атрибутом її державності. В той же час вона має максимально відповідати всьому комплексу зовнішніх і внутрішніх умов, а також бути добре пристосованою для швидких змін воєнно-політичної обстановки.

Україна прагне до встановлення та розвитку взаємовідносин з іншими державами у напрямку рівноправної активної участі в діяльності міжнародної спільноти, включаючи військові аспекти. Таким чином, військова могутність, найважливішим елементом якої є Збройні Cили, необхідна Україні, перш за все, як засіб забезпечення всебічної участі у процесах європейського та світового розвитку, підтримання основних напрямів зовнішньополітичної діяльності.

У кількісному відношенні Збройні Cили України повинні бути на рівні, необхідному для захисту життєво важливих інтересів країни відповідно до її геополітичного положення, економічних можливостей, принципу оборонної достатності і відсутності політичних, економічних та інших мотивів для розв’язування з боку України воєнних конфліктів із суміжними та іншими державами. Цим пояснюється проведення заходів стосовно реформування Збройних Cил України, що проводяться нині.

Оцінюючи характер і масштаб можливої війни проти України, можна зробити висновок, що Збройні Cили України повинні забезпечити безумовне відбиття воєнної агресії локального та регіонального рівнів (або за класифікацією НАТО, середньої інтенсивності). В той же час, послідовно дотримуючись свого незалежного і позаблокового зовнішньополітичного курсу, Україна зберігає за собою право на об’єднання і координацію своїх зусиль із зусиллями іншої зацікавленої держави (або інших держав).

Потенційна воєнна небезпека локального, регіонального і загальнонаціонального масштабу вимагає певних заходів для підтримання належного рівня воєнної безпеки держави. Водночас, незначна ймовірність виникнення воєнного конфлікту дає підстави оцінити рівень воєнної небезпеки за цих умов як низький.

Реальна воєнна небезпека локального масштабу, незважаючи на суттєве загострення воєнно-політичної обстановки, з огляду на незначний масштаб, що не несе за собою серйозної загрози національним інтересам і цінностям країни. Тому рівень воєнної небезпеки оцінюється ще як низький. У разі, коли масштаб реальної воєнної небезпеки переростає в регіональний або загальнонаціональний, рівень воєнної небезпеки потрібно оцінювати як підвищений, адже серйозність пов’язаних з ним загроз вимагає прийняття особливих заходів для їхнього зниження та нейтралізації.

Низький рівень воєнної небезпеки означає відсутність суттєвої загрози національним інтересам. У цьому разі рівень воєнної безпеки може бути розцінений як задовільний.

Підвищений рівень воєнної небезпеки створює серйозну загрозу національним інтересам і національним цінностям країни, що вимагає вважати відповідний рівень воєнної безпеки нестійким.

Критичний рівень воєнної небезпеки означає наявність прямих загроз національним інтересам і національним цінностям країни з важливими або навіть катастрофічними наслідками. За таких умов рівень воєнної безпеки потрібно вважати критичним.

Отже, критерієм оцінки рівня воєнної безпеки є рівень воєнної небезпеки. При цьому масштаб воєнної небезпеки залишається невід’ємною характерністю, як на рівні воєнної небезпеки, так і нарівні воєнної безпеки.

Основні напрями політики держави із забезпечення воєнної безпеки:

  •  відвернення воєнних конфліктів – найбільш ефективний шлях політичного врегулювання;
  •  силове стримування можливої воєнної агресії та підготовка до її відбиття;
  •  відбиття воєнної агресії.

Одним із традиційних шляхів зміцнення обороноздатності є інтеграція держави у відповідний військово-політичний союз. Згідно з чинним законодавством Україна має статус позаблокової держави, тобто вона не входить до військового союзу ні з однією з країн. Дотримуючись позаблокового статусу, наша держава сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довіри і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності. Україна активно працює із забезпечення своїх інтересів на просторі колишнього СРСР, поглиблює двостороннє співробітництво з країнами СНД, бере участь у тих формах багатостороннього співробітництва в рамках співдружності, де має широкий спектр власних інтересів.

Країни СНД, і в першу чергу Російська Федерація, визначені як один із пріоритетів нашої зовнішньої політики. Разом з тим інтеграція у європейську і світові системи колективної безпеки є стратегічною метою України.

Україна підтверджує свою рішучість продовжувати військову реформу, зміцнювати демократичний та цивільний контроль над Збройними силами та підвищуватиме їхню оперативно-технічну сумісність із збройними силами НАТО та країн-партнерів. НАТО підтверджує свою підтримку зусиллям України у цих галузях.

Таким чином, воєнна безпека виступає однією із головних складових частин національної безпеки, а Збройні Cили держави – її ядром.

Питання для повторення та самоконтролю

  •  Дайте визначення національної безпеки.
  •  Шляхи зміцнення національної безпеки.
  •  Головні сфери національної безпеки.
  •  Воєнний аспект у системі національної безпеки.
  •  Сутність воєнної безпеки.
  •  Напрями воєнної безпеки, характеристика.
  •  Масштаб воєнної безпеки, характеристика.
  •  Основні напрями державної політики з питань національної безпеки України.
  •  Рівні воєнної небезпеки.


Розділ 3

 Сутність управлінської діяльності

командира

Організація управлінської діяльності командира

Управління військовим колективом є дуже складним видом діяльності офіцера. Управлінські аспекти охоплюють усю гаму службових обов’язків і насамперед пов’язані з навчанням і вихованням особового складу, що відповідає виконанню головного завдання – забезпечення бойової готовності. А рішення командира є головним структурним моментом циклу управління і повинно бути завжди обґрунтованим, щоб підлеглі не вагалися під час виконання.

В рішеннях проявляється головний зміст виконання управлінських функцій командиром. Для ефективного вирішення завдань управління підрозділами командир повинен у різних формах управлінської діяльності використовувати сучасні науково обґрунтовані методи управління та володіти відповідним характером і стилем складного мистецтва управління.

3.1 Зміст управлінської діяльності командира

Головною метою управління підрозділами і частинами є підтримка на необхідному рівні бойової та мобілізаційної готовності. Для досягнення цієї мети впроваджуються такі заходи:

  •  проведення занять з бойової та гуманітарної підготовки;
  •  підтримання статутного порядку та високої військової дисципліни;
  •  організація служби військ;
  •  ведення виховної роботи та військового господарства;
  •  утримання в справному стані озброєння та  військової техніки;
  •  удосконалення навчально-матеріальної бази;
  •  надання військовослужбовцям належного медичного та фінансового забезпечення.

Виконання цих заходів досягається повсякденною наполегливою працею органів та об’єктів управління.

Названі заходи об’єднуються в завдання управління:

  •  навчально-бойове;
  •  виховне;
  •  адміністративно-господарче;
  •  військово-технічне;
  •  службово-розпорядче;
  •  контрольно-виконавче.

Розглянемо більш докладно кожне із них.

Навчально-бойова діяльність командирів визначається організацією і проведенням заходів з бойової та мобілізаційної підготовки. Крім того, вона припускає участь військ у заходах старших начальників (навчання, збори і т.п.). Для виконання навчально-бойового завдання командири, як показали досліди, витрачають близько 35% бюджету свого часу. Вирішення цього завдання вимагає ініціативи, творчості від командирів усіх ступенів у досягненні головної мети управління – підвищення рівня бойової та мобілізаційної готовності.

У ході виховної діяльності необхідно добиватися від підлеглих активної життєвої позиції під час вирішення завдань бойової готовності, викорінювати негативні явища, пропагувати демократизацію і гласність. Головний же напрямок цієї роботи – це зміцнення військової дисципліни, забезпечення правопорядку, викорінювання нестатутних взаємовідносин.

Адміністративно-господарча діяльність спрямована на:

  •  організацію і несення служби військ;
  •  підтримання статутного порядку;
  •  керівництво веденням військового господарства;
  •  забезпечення військовослужбовців усіма видами постачання;
  •  атестацію офіцерського складу;
  •  побутове та медичне забезпечення особового складу;
  •  організацію діловодства.

Військово-технічна діяльність забезпечує вивчення, експлуатацію та утримання зразків озброєння бойової техніки. Крім того, вона передбачає організацію раціоналізаторської та винахідницької роботи, удосконалення навчально-матеріальної бази.

Службово-розпорядча діяльність забезпечує виконання намічених заходів. Вона вимагає від командира чіткості, твердості, вольової витримки і такту у взаємовідносинах з особовим складом. Віддані розпорядження повинні бути чіткими, недвозначними. Для цього командир аналізує всі умови, в яких ставиться завдання, і можливі перешкоди під час його виконання, тобто командир враховує, чи зможуть його підлеглі до зазначеного часу в необхідному обсязі виконувати поставлене завдання; якщо необхідно, то він може відкоригувати хід виконання завдання. Результативність же виконання поставлених завдань підвищується під час створення командиром обстановки творчості, ініціативи і відповідальності.

Контрольно-виконавча діяльність командира пов’язана з кінцевим результатом управління. Тому вона вимагає компетенції командира в межах його відповідальності. Але командир повинен довіряти своїм помічникам, заступникам і певною мірою спиратися на їхний досвід і порядність.

Розглянуті завдання управління показують, який великий спектр управлінської діяльності охоплює посада командира підрозділу (частини). Виконання цього аспекту досягається відповідними формами і методами управління.

Форми управління розділяють залежно від обсягу інформації, інтенсивності її надходження та важливості. Що ж таке форма управління?

У загальнонауковому, філософському трактуванні форма управління розуміють як один із проявів його змісту. Вона може виражатися по-різному як у статиці, тобто під час підготовки якогось заходу, так і в динаміці, під час його виконання. В тому й іншому випадках форма визначає межі, в яких здійснюються практичні заходи командира (штабу) з виконання повсякденних завдань. Форма відображає зміст управлінської діяльності, головним чином її організаційний бік. Вона залежить від:

  •  рівня і складу управлінської ланки;
  •  необхідності поєднання централізації і децентралізації;
  •  розподілу конкретних завдань між органами управління та посадовими особам, які складають цей орган;
  •  рівня підготовленості офіцерів та злагодженості їхньої роботи.

У зв’язку з цим, виходячи з досвіду військ, можна виділити три головні форми управління повсякденною діяльністю підрозділів:

  •  одноособова;
  •  колективна (групова);
  •  комбінована.

Одноособова форма управління передбачає прийняття рішення персонально командиром. За це рішення він несе відповідальність.

Але існують завдання, для вирішення яких необхідна колективна думка. В таких випадках має місце колективна форма управління. Наприклад, напередодні бойових артилерійських стрільб у ВВНЗ проводиться міжкафедральна нарада, де відпрацьовуються план стрільб, матеріальне забезпечення, взаємодія кафедр, служб, відділів тощо. За спільно відпрацьований та прийнятий до виконання план несуть відповідальність усі командири та начальники.

Мають місце завдання (наприклад, здійснення контролю та виконання наказу), які вимагають комбінованої форми управління. В таких випадках відповідальність однаково несуть і органи, які видали наказ, і ті, хто втілює його на місцях.

3.2 Методи управління

Під методом управління розуміють сукупність конкретних способів, прийомів та правил здійснення управлінських функцій командира з метою виконання отриманих підрозділом завдань. Методи управління за своїм характером розподіляють на дві групи:

  •  організаційно-розпорядчу;
  •  морально-психологічну.

До першої групи методів відносять: організаційний, розпорядчий, правовий, економічний.

Дамо коротку характеристику кожному із перелічених методів управління.

Організаційний (організаційно-адміністративний) метод призначений для планування дій кожного підрозділу та військовослужбовця. Цей метод передбачає планування заздалегідь і реалізується у вигляді планів, розкладів занять, статутів, порадників, інструкцій, підручників, різноманітних правил та інших документів. Позитивною якістю методу є обміркування, зваженість управлінських функцій командирів різних рівнів, що забезпечує обґрунтоване, доцільне планування як самого управління, так і взагалі службової діяльності підрозділу.

Прикладом організаційного методу є планування бойової підготовки артилерійської батареї. Під час складання розкладу занять батареї її командир заздалегідь визначає: хто, де, коли і з ким проводитиме заняття; яку бойову техніку, озброєння, прилади та літературу буде використано; яке навчальне місце з навчально-матеріальної бази  частини буде задіяне. Для складання розкладу занять батареї командир батареї отримує необхідні дані  із дивізіонного планового документа – тематичного розрахунку годин на період навчання. Щодо бойової підготовки, то видно, що організаційний  метод управління охоплює плануванням усі підрозділи дивізіону (частини).

Організаційний метод управління передбачає постійний вплив вищестоящих органів управління на підлеглі їм ланки. Цей метод дає найбільш ефективні результати за таких умов:

  •  недопущення волюнтаризму під час прийняття рішення командиром;
  •  врахування конкретних умов життєдіяльності військ;
  •  розширення демократії та гласності.

Розпорядчий метод забезпечує оперативний вплив на всю систему управління шляхом перерозподілу сил та засобів у ході вирішення епізодичних або раптово виниклих завдань. Практика показує, що чим менше деталізовані та обґрунтовані розрахунками організаційні заходи, тим частіше доведеться звертатися до розпорядчого методу. В цьому полягає зв’язок між організаційним та розпорядчим методами.

Розпорядчий метод реалізується через накази, розпорядження, які доводяться до виконавців усно або письмово. Наприклад, якщо виникають раптово невідкладні завдання (усунення наслідків стихійного лиха, розвантаження великої кількості матеріальних засобів і т. ін.), то командир (начальник ) вимушений своїм наказом звільнити від занять з бойової підготовки певну кількість підрозділів. Такими наказами змінюється послідовність виконання щоденної службової діяльності підрозділу (частини). Безумовно, це призводить до невиконання заздалегідь прийнятого плану, а разом з тим і до зменшення ефективності бойової підготовки. Тому з метою недопущення надмірного використання цього методу командир частини мусить з цього приводу аналізувати працю своїх підлеглих. Такий аналіз забезпечить зворотний зв’язок у системі управління та викорінювання виявлених недоліків у плануванні.

Правовий метод управління передбачає використання законів України в системі управління, тобто має місце звернення до правового регулятора суспільних відносин. Особливо цей метод має важливе значення в наш час – час розбудови демократичної правової держави та воєнної реформи у Збройних Cилах України.

Правовий метод базується на використанні військовослужбовцями законів держави, які гарантують дотримання прав людини. Право виступає як регулятор між людських відносин. Цей метод не є відокремленим від інших. Він реалізується через усі методи, оскільки управління військовими колективами повинно бути правомірним і не суперечити законам України.

Економічний метод в умовах управління щоденною діяльністю підрозділів використовується дуже часто. Сутність методу полягає в матеріальному впливі на всі сторони життєдіяльності військ. Маючи у власному розпорядженні значні матеріальні засоби, командир і підпорядковані йому органи управління в процесі управління повинні ощадливо їх використовувати. Вирішуючи питання використання різних матеріальних засобів, необхідно порівнювати витрати з досягненням кінцевої мети. І, безумовно, їх раціональне використання визначає ефективність управління.

Розумне використання стимулювальних економічних факторів може звісною мірою підняти ефективність управління. Тому економічний метод управління – це вплив командира економічними важелями на якість та своєчасність виконання завдання підпорядкованим йому підрозділом.

Група морально-психологічних методів впливає на результативність управління через підвищення активності військовослужбовців. Це досягається завдяки демократизації міжлюдських відносин, спадкоємністю традицій, пропагандою та агітацією щодо поставлених завдань, всебічним стимулюванням діяльності підлеглих та підпорядкованих підрозділів.

Коротко розглянемо деякі з морально-психологічних факторів.

Демократизація всіх сфер життя в Збройних Cилах України повинна зумовлювати єдність єдиноначальності, міцну військову дисципліну, безумовну ретельність виконання службових обов’язків із широким залучанням військовослужбовців до справ військового колективу. Вона передбачає відмову від голого адміністрування, близькість керівника до широких мас військовослужбовців, боротьбу з викривленням дисциплінарної практики та нестатутними взаємовідносинами. Крім цього, демократизація зобов’язує командирів усіх ступенів вести боротьбу з грубістю, хамством, сприяти ввічливості та турботі про кожного військовослужбовця.

Велике значення для ефективного управління має виховання особового складу на бойових та трудових традиціях. Для цього потрібно пов’язувати головні завдання бойової підготовки з обороноздатністю України та з кращими показниками, які були досягнуті попередніми поколіннями військовослужбовців. Іншими словами, командир повинен на позитивних прикладах виховувати у підлеглих прагнення до високоефективного виконання службових обов’язків.

У цілому морально-психологічні методи управління реалізуються через пояснення завдань; залучення військового колективу до розроблення плану наступних дій та прийняття рішень; проведення демократичних заходів (загальних зборів, нарад і т. ін.); моральне стимулювання військовослужбовців, які відзначилися; проведення виховних та культурно-масових заходів; поши-рення передового досвіду членів військового колективу.

На основі розглянутих груп методів управління повсякденною діяльністю підрозділів можна сформулювати види управлінської діяльності, назва яких відповідає назві відповідного методу, а саме: організаційний, розпорядчий, правовий, економічний та виховний.

У досвідченому виборі методу чи виду управління підрозділом визначаються кваліфікація командира, його уміння та стиль роботи з підлеглими.

3.3 Характер та стиль управлінської діяльності командира підрозділом

Військовий колектив (підрозділ, частина) – це складна система управління. Для успішного керування такою системою командир повинен мати відповідні риси характеру, які розподіляються на три групи:

  •  ідейно-політичні;
  •  професійно-організаторські;
  •  морально-психологічні.

Розглянемо більш детально кожну із них.

До групи ідейно-політичних рис відносять:

  •  політичну принциповість;
  •  громадянську позицію;
  •  органічний зв’язок з масами, використання їхнього досвіду та знань.

Професійно-організаторські риси містять у собі:

  •  науковий підхід;
  •  компетентність;
  •  діловитість.

До групи морально – психологічних рис належать:

  •  почуття відповідальності за доручену справу;
  •  правдивість;
  •  ретельність і самостійність;
  •  рішучість;
  •  твердість і гнучкість;
  •  вимогливість і чуйність;
  •  скромність і людяність.

Названі риси характеру командира повинні бути не-розривно поєднані між собою. Прокоментуємо деякі з них.

Політична принциповість і громадянська позиція ґрунтуються на професійному призначенні командира – захищати інтереси своєї Батьківщини і втілювати в життя рішення Кабінету Міністрів України.  Наявність цієї риси дозволить командиру  вести боротьбу з благодушністю, зазнайством, спрощенням у навчанні особового складу. Крім цього, політична принциповість і громадянська позиція передбачають єдність слів, думок та вчинків командира. Це визначається ставленням до справи, за яку він відповідає, честю та гідністю командира, вмінням не тільки працювати самому, а й запалювати до творчості та ініціативи своїх підлеглих.

Серед рис, що характеризують професійно-організаторську діяльність командира, необхідно виділити науковий підхід і діловитість.

Науковий підхід – це використання командиром останніх досягнень суспільних та військових наук, які допомагають йому об’єднувати своїх підлеглих навколо мети, залучати їх до виконання своїх обов’язків самостійно, творчо та ініціативно. Це можливо за умов:

  •  по-перше, тільки за наявності глибоких теорети-чних знань командир може вірно оцінювати події та явища сьогодення, передбачити їх розвиток у майбутньому;
  •  по-друге, постійно використовуючи досягнення суспільних та військових наук, командир зможе вплинути на своїх підлеглих, об’єднати їх навколо себе до творчої роботи;
  •  по-третє, науковий підхід – це вміння побачити нове, з подальшим втіленням його в практику управління підрозділами.

У сучасних умовах у ході інтенсивного розвитку науки та техніки для командира дуже важливо вміти використовувати в процесі управління останні науково-технічні досягнення. На цей час існує безліч математичних способів моделювання різних ситуацій, які виникають під час управління підрозділами. Безумовно, використання таких способів вимагає втілення в управлінські процеси обчислювальної техніки. Тому для прийняття правильного рішення командир може і повинен уміти застосовувати обчислювальну техніку та інші засоби, які допоможуть прийняти науково обґрунтоване рішення.

Велике значення для ефективного управління підрозділами має діловитість командира. Діловитість передбачає ефективну організаторську діяльність щодо втілення в життя планів бойової підготовки та особистих рішень з управління повсякденною діяльністю підрозділу. Іншими словами, діловитість проявляється в умінні розпоряджатися військовослужбовцями та об’єднувати їх навколо себе; зосереджуватися на головному; підбирати і розставляти військовослужбовців відповідно до їхніх здібностей, а також здійснювати якісну перевірку виконаних підлеглими завдань. Тому командир повинен довіряти підлеглим, вилучати зі своєї практики дрібну опіку, звертаючи увагу на головне, яке без його втручання не вирішиться. Але й другорядні питання теж неможливо випускати з-під контролю. Інакше кажучи, необхідно тримати в полі зору як головне, так і його складові частини. Що ж стосується контролю підлеглих, то він потрібен і відстаючим, і вмілим військовослужбовцям. Контроль дозволяє створити умови ефективного виконання завдання, і, що важливо, він забезпечить всебічний розвиток кожного військовослужбовця. Діло-витість допомагає командиру оперативно і чітко управляти підрозділом та створювати правильні взаємовідносини між командиром та підлеглими, з одного боку, і між командирами різних рівнів управління – з іншого.

Таким чином, діловитість командира визначається відмінним знанням справи, баченням головного, а також чітким, дієвим контролем за виконанням отриманих завдань.

У тісному зв’язку з професійно-організаторською групою рис знаходяться морально-психологічні риси, такі як:

  •  самостійність та ініціатива;
  •  рішучість, наполегливість і твердість;
  •  вимогливість і чуйність;
  •  витримка і самовладання.

Самостійність командира проявляється у твор-чому підході до виконання наказів і завдань з опорою на власні досвід та сили. Саме ця риса дозволяє йому ефек-тивно, без зайвого контролю збоку виконувати отримані завдання. Командир, який є єдиноначальником, несе повну відповідальність за прийняті рішення. Саме для цього йому й потрібна така риса, як самостійність. Самостійність артилерійського командира навіть передбачається право-вими актами військового управління. Так, у Правилах стрільби і управління вогнем артилерії сказано, що під час виконання завдань за власною ініціативою командир дивізіону приймає рішення з усіх питань, а під час вико-нання вогневих завдань, поставлених старшим артилерій-ським або загальновійськовим командиром (начальником), – з питань, не зазначених у команді (розпорядженні) командира (начальника), що поставив вогневе завдання.

Самостійність зовсім не означає, що командир може нехтувати наказами вищого керівництва. Діючи не за шаблоном, спираючись на накази вищих начальників, командир підрозділу повинен приймати самостійно рішення, яке приведе до правильного і своєчасного виконання поставленого завдання. Самостійність завжди пов’язана з рішучістю, ризиком, хоробрістю.

Рішучість командира – це вміння швидко приймати науково обґрунтоване рішення та впевнено й оперативно втілювати його в життя.

Необхідно сказати, що рішучість та самостійність базуються на глибоких знаннях військової справи і є результатом швидкого мислення командира з опорою на практичний досвід. Звідси випливає, що самостійність, особливо молодого офіцера, пов’язана зі знаннями, які він отримав у стінах ВВНЗ. Тому слухачам як майбутнім офіцерам потрібно ще в стінах навчального закладу надбати добротні знання й уміння і, що дуже важливо, первинні навики в управлінні підрозділом.

В органічному зв’язку з рішучістю знаходиться вимогливість, яка є обов’язковою для кожного командира. Під вимогливістю розуміють дії командира щодо конкретного підлеглого з метою суворого виконання керівних документів, наказів, розпоряджень. Вимогливість повинна бути розумною, справедливою і стосуватися до усіх підлеглих однаково та поєднуватися з вимогливістю до себе. В поведінці командира неприпустимі високомірність, чванство, грубість, начальницькі прояви. Ввічливість, привітність і тактовність якнайкраще сприяють взаєморозумінню керівника та підлеглого.

На підвищення ефективності управління впливає така риса характеру, як уміння тримати дистанцію управління. Мова йде не про соціальну дистанцію між командиром і підлеглим. Мається на увазі поняття дистанції управління, що випливає зі специфіки діяльності командира. Командир одночасно виконує дві функції: з одного боку, він офіційний представник держави, який на-ділений правами та несе особисту відповідальність за свої дії, з іншого – він член колективу, тобто просто людина.

Перше передбачає наявність певної дистанції в системі офіційних стосунків, друге – її скорочення. Згідно з першою функцією вплив на підлеглих здійснюється силою адміністративної влади та авторитету посади. Згідно з другою – на головному місці авторитет особистості. Молоді офіцери дуже часто припускаються помилок з цього питання. Командир взводу зменшив дистанцію, і ось він вже став у відгуках підлеглих просто „гарним хлопцем”, а це не завжди бажано для офіцера. Пізніше він схаменеться, але повернутися до рівня офіційних стосунків не зможе. Таке часто відбувається не тому, що командиру не вистачає вольових якостей та принциповості, – в нього відсутнє почуття дистанції. Інший офіцер ніяк не може зійти з висоти своєї посади до рівня неофіційних відносин. Інколи це можна пояснити проявом таких негативних рис характеру, як зарозумілість, чванливість, зазнайство.

Усі вищезазначені риси командира впливають на формування його стилю роботи. Крім розглянутих рис характеру, на стиль роботи командира впливають також темперамент, який властивий певній особі, та ряд суб’єктивних станів у тому чи іншому випадку. Якщо командир дуже збуджений, він не спроможний чітко і послідовно міркувати, його аналіз недостатньо глибокий і не має логічного кінця. Навпаки, в апатичному стані, коли головним є процес гальмування думок, спостерігається недооцінка власних сил та можливостей, погано працює пам’ять, і все це негативно відбивається на прийнятті та доведенні рішення до підлеглих. Кожний офіцер повинен знати особливості свого темпераменту та постійно працювати над удосконаленням свого характеру. Робота над собою повинна активно впливати на формування стилю роботи. Прагнення ж удосконалити стиль роботи мусить стати головним правилом життя для кожного слухача як майбутнього офіцера. До головних шляхів удосконалення стилю роботи відносять:

  •  систематичне підвищення загальновійськових та військово-спеціальних знань;
  •  підвищення культурного рівня та ерудиції;
  •  розширення знань військової педагогіки і психології;
  •  постійний пошук напрямів позитивного використання рис характеру з користю для військової справи.

3.4 Особисті якості командира та їх вплив на

управління підрозділом

Кожний командир для успішного управління підрозділом повинен мати певні особисті якості. Умовно прийнято розподіляти командирські якості на чотири групи:

  •  морально-політичні;
  •  професійно-бойові;
  •  психологічні;
  •  фізичні.

Структурно ці якості показано в таблиці 1.

Під командирськими якостями розуміють властивості особистості офіцера, які забезпечують ефективне виконання службових обов’язків. Перелічені в таблиці якості мають чисто умовний розподіл. Усі якості знаходяться в діалектичному взаємозв’язку і характеризують одну особистість.

Таблиця 1 Якості особистості командира

Назва групи якостей

Перелік якостей особистості відповідної групи

1 Морально-політичні

1 Політична свідомість

2 Переконаність

3 Моральність

2 Професійно-бойові

1 Компетентність

2 Дисциплінованість

3 Командирська воля

4 Організаторські здібності

5 Творчі здібності

3 Психологічні

1 Психологічна стійкість

2 Професійна адаптація

4 Фізичні

1 Витривалість

2 Сила

3 Спритність

4 Швидкість удіях

Розглянемо більш детально кожну з груп.

Морально-політичні якості

Головним завданням командирів усіх категорій є забезпечення рівня бойової готовності, необхідного для надійного захисту Батьківщини. Виконання цього почес-ного завдання можливе лише за умови, що командний склад буде відповідати високим вимогам, які до них ставляться. Особливо це стосується молодих офіцерів та їхніх майбутніх підлеглих молодших командирів. Оскільки їхній шлях командирської діяльності тільки-но розпочи-нається, а становлення як командира ще продовжується.

Відомо, що вимоги до командного складу постійно зростають. Адже впровадження новітніх засобів збройної боротьби та надходження до армії нової модернізованої бойової техніки й озброєння вимагають від командирів постійного удосконалення їхньої професійної підготовки. Крім того, зростання культурного рівня і технічної підготовки молоді, що призивається на військову службу, також вимагають від військових керівників удосконалення методів навчання та виховання особового складу підпорядкованих підрозділів. Усе це обумовлює формування у командирів високих морально-політичних та професійно-бойових якостей. Що стосується групи морально-політичних якостей, то вплив на їхнє формування чинять соціально-політичні зрушення, які мають місце в нашій державі. Тому найважливішим завданням з підготовки молодих командирів є формування у них політичної свідомості. Якщо індивідуальна свідомість – це сутність особистості, тобто духовний світ, що складає систему політичних переконань, наукові погляди на природу, суспільство та людські взаємини, то політична свідомість  це здатність думати, обмірковувати і визначати своє відношення до дійсності з громадської позиції.

Для політичної свідомості характерним є науковий світогляд. Саме він характеризує особистість командира і визначає його життєву позицію, ідеали, мотиви вчинків та моральні риси. В ньому відбиваються відповідальність командира перед суспільством за захист Батьківщини, відданість справі, якій він присвятив усе своє життя. Ось чому основою виховної роботи є формування у командирів усіх ступенів наукового світогляду, відданості справі розбудови соборної, незалежної України та любові до її народу. Науковий світогляд дає командиру правильну орієнтацію в усіх напрямках службової діяльності. Чим вище рівень знань, чим досконаліше командир оволодів законами суспільного життя, тим більш упевнено він може діяти, виконуючи управлінські функції, і тим самим сприяти досягненню головної мети управління – підвищенню рівня бойової готовності підрозділу.

Формування особистості командира полягає не тільки в тому, щоб він надбав бойових якостей, тобто зробити з нього висококласного військового фахівця, але й виховати його переконаним, політично свідомим військовослужбовцем. Для цього необхідно формувати й розвивати політичну переконаність, яка складається з твердої віри в правоті своєї справи. Переконаність визначається надзвичайно стійкими мотивами діяльності особистості, які дуже потужно впливають на поведінку командира в найскладніших ситуаціях життя, служби, бою. Іншими словами, переконаність – це якісна характеристика людини. Переконаний командир за будь-яких обставин високо пронесе прапор політичних ідеалів, пов’язаних з незалежністю та безпекою держави. Його дії будуть носити надзвичайну якість та послідовність, а прагнення досягти мети буде сильнішим за  смерть.

Сила переконання робить свій відбиток у свідомості командира тоді, коли він веде боротьбу з несправедливістю, з порушенням законів України, проявляє принциповість за будь-яких обставин, навіть несприятливих особисто для нього.

Одним із дуже важливих завдань виховання командирів та їхніх підлеглих є формування у них патріотичних почуттів. Ці почуття проявляються щоденно в їхніх конкретних вчинках, в усвідомленні глибокого зв’язку з народом, причетності до його справ. Найефективнішим методом розвитку патріотичних почуттів у командирів є виховання їх на бойових, трудових традиціях нашого народу. Удосконалюючи та розвиваючи цей напрямок ідеологічної роботи, необхідно прагнути підсилення в ньому морального аспекту; у військових буднях тісно пов’язувати велич традицій, подвигів старших поколінь з нормами поведінки сучасних військовослужбовців. Спираючись на приклади старших поколінь, виховувати у воїнів Збройних Cил вірність військовому обов’язку, готовність захищати свою Батьків-щину, а якщо буде потрібно, то і віддати за неї життя.

У нерозривному зв’язку з переконаністю знаходить-ся принциповість командира, яка відбивається у відношен-ні його до служби та критики. Принциповість – це якість, в якій визначається вірність певним принципам. Інколи під принциповістю неправильно розуміють просту упертість, небажання виправити очевидну помилку, змінити невірний, хибний погляд на ті чи інші події військового життя або на поведінку підлеглих. Принциповість визначається високою вимогливістю до себе, справедли-вим відношенням до підлеглих, товаришів по колективу. Принциповість перед-бачає стійкість переконань. Командир не може говорити сьогодні одне, а завтра інше. Принциповий командир ніколи і ні в чому не допустить послаблень, не піде на угоду з со-вістю, чесно визнає свої помилки і буде прагнути їх усунути. Він завжди ставитиме суспільні інтереси вище особистих.

Переконаність командира свідчить про його політичну зрілість, означає, що його науковий світогляд перетвориться у глибокі особисті переконання, в активну життєву позицію.

Командир будь-якого рангу повинен бути взірцем моральності. Переконаність, ідейність людини знаходять прояв у його повсякденному житті, що приводить до появи відповідних моральних звичок.

Безумовно, моральні звички потрібно виробляти, щоденно впливаючи на свідомість військовослужбовця, добиватися зміни його поведінки на краще, пробуджувати відчуття гідності та відповідальності перед військовим колективом за свої дії.

Безмежна відданість Батьківщині викликає соціальну зрілість – прагнення та вміння робити висновки про справи і вчинки інших військовослужбовців та свої власні із суспільних позицій. Соціальна зрілість проявляється не тільки тоді, коли треба вибирати між життям та смертю. Вона потрібна командиру щоденно під час вирішення питань його службової діяльності. Командир, якому притаманна соціальна зрілість, завжди і всюди ефективно виконує свої службові обов’язки протягом служби.

Моральні норми, уявлення, ідеали діють на найглибші психологічні механізми військовослужбовця. Вони сильно впливають на мотиви його дій. Мотиви дій нерозривно пов’язані з оцінками та самооцінками, які проводяться на підставі моральних вимог та ідеалів. Якби виконання моральних норм не супроводжувалося позитивною оцінкою людської поведінки, а порушення – негативною, вимоги моральності перетворилися б у добрі побажання, позбавлені будь-якої суспільної ролі. Оцінки перетворюють мораль у дуже важливий засіб соціального контролю за поведінкою військовослужбовця.

Моральні погляди, уявлення, ідеали складають моральний світ особистості. Цей світ може бути багатим і бідним залежно від того, як військовослужбовець вбирає в себе передові моральні ідеали, наскільки глибокі і багатогранні його уявлення про мораль, життя, культуру.

Серед моральних почуттів командира виділяється своїм суспільним значенням відчуття обов’язку перед багатьма поколіннями людей, які створили матеріальні і духовні цінності, якима кожний з нас користується від народження до останніх днів життя. Вдячність людям старших поколінь, які віддавали свої сили і навіть своє життя за щастя нашої Вітчизни, є найяскравішим мораль-ним почуттям командирів Збройних Cил. Зміст морального виховання полягає в тому, щоб перетворити суспільні моральні вимоги в особисті моральні цінності кожного.

У почутті патріотизму на перший план виступає любов до Батьківщини, до свого народу, усвідомлення зв’язку з ним, співучасть у його справах. Любити Вітчизну – це означає усіма силами сприяти зміцненню її могутності, вирішенню завдань, які постають перед народом України. В цьому сутність патріотизму. Усвідомлення особистої участі в розбудові незалежної держави, глибоке розуміння необхідності напруження усіх творчих сил для досягнення мети, реальні справи, які збільшують силу і славу Батьківщини, – ось що надає патріотизму дієвий характер, перетворює любов до неї в найважливіший стимул командира Збройних Cил України.

Виховуючи своїх підлеглих, командири повинні прагнути прищепити їм не тільки вміння вимогливо ставитися до власних вчинків та дій, а й до відпо-відальності за результат справи, яку виконує увесь військовий колектив. У цих умовах стає діючою відповідальність військової організації за кожного її члена. Характерною рисою моральності є високе усвідомлення суспільного обов’язку (нетерпимість до порушень суспіль-них інтересів). Командир не може і не повинен не реагу-вати на недбайливе ставлення до військової справи. Він повинен бути нетерпимим до виявлення недбалості, само-заспокоєності, пияцтва, а також до аморальних вчинків, які завдають шкоди військовому колективу і суспільству.

До інших дуже важливих якостей, притаманних командиру, можна віднести чесність і правдивість, моральну чистоту та скромність у суспільному та особистому житті. Усі ці якості – благородні риси морального складу громадян України, найважливіші вимоги нашого морального кодексу, який знаходить свій відбиток у військових правових актах. Так, наприклад, у тексті Військової присяги записано: "...присягаю Українському народові завжди бути вірним і відданим, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок ..."

Командири повинні володіти самокритичністю – одним з найяскравіших виявів моральності. Досвід життя військ підтверджує, що критика і самокритика – найефективніша зброя для перемоги нового над старим. Цей метод дозволяє виявити недоліки в навчанні та вихованні підлеглих, у службі військ. Тенденція згладжувати, уникати невирішених проблем, гострих питань, замовчувати недоліки та труднощі не допомагають справі, а лише перешкоджають вирішенню отриманих завдань. Крім того, такий підхід гасить активність мас, а разом з тим і ефективність виконання завдань.

Світогляд і мораль особистості формуються й отримують розвиток лише в суспільно-важливій службовій діяльності. У зв’язку з цим первинне значення має відпрацювання ясного розуміння моральної сторони військової справи, уміння оцінити з високих моральних позицій і свою власну службову діяльність і діяльність товаришів та всього військового колективу.

Надзвичайно важлива роль колективу в моральному вихованні. Те, що характеризує стосунки у військовому колективі, що виховується щоденно, переноситься на поведінку військовослужбовця за межами підрозділу, на увесь уклад його життя, на його ставлення до служби. Тому розсудливі командири використовують авторитет колективу для успішного управління підрозділом. Особливо ефективно можна використовувати колектив для впливу на поведінку недисциплінованих воїнів.

Моральні переконання викристалізовуються в безкомпромісній боротьбі з поглядами, які вже віджили своє, нашаруваннями та традиціями минулого. Тому дуже важливим є правильна та принципова оцінка з боку командира негативних виявів - як неприхованих, так і прихованих, завуальованих. Така оцінка може бути для одних військовослужбовців як попередження, для інших – як заборона і профілактика виникнення негативних явищ.

За роки незалежності України культурний та духовний рівень військовослужбовців значно піднявся. Вони стали гостріше реагувати на всі негаразди військового життя. Це вимагає від командирів чутливого ставлення до підлеглих, турботи про поліпшення умов їхнього життя. Командири повинні поєднувати в собі принципову вимогливість до підлеглих з повагою до них.

Виходячи з того, що вимоги безумовного виконання норм моралі юридично закріплені у Військовій присязі та військових статутах і їм надана сила закону, можна зробити висновок, що моральності воїнів надається особливе значення. Розвинути у військовослужбовців моральність до рівня сучасних вимог – це означає, по-перше, перетворити норми моралі в їхні особисті переконання, по-друге, прищепити їм систему позитивних звичок поведінки, які б відповідали загальнодержавним нормам моралі.

Професійно - бойові якості

Командир будь-якого рівня повинен поєднувати в собі високі морально – політичні якості з відмінною професійно-бойовою підготовкою. Це поєднання йому потрібне для підтримання на необхідному рівні бойової готовності підрозділу та забезпечення військово – технічної переваги над ворогом. Для цього він повинен мати великий запас знань, умінь, навичок та бути компетентним у межах своїх повноважень. Що ж розу-міють під компетентністю? Компетентність – це здат-ність застосовувати на практиці набуті знання, уміння та навички, а також спроможність самостійно здобувати нові знання та відпрацьовувати нові уміння і навички, необхід-ність у яких викликана життям. Компетентність командира також визначає його здатність організовувати та забезпе-чувати бойові дії підрозділу та управляти ним під час бою.

Компетентний командир відзначається розвинутим тактичним мисленням, глибокими знаннями законо-мірностей збройної боротьби; здатністю глибоко аналі-зувати та обмірковувати всі можливі варіанти бойового застосування підрозділу; умінням знаходити, підтримувати та втілювати у практику управління все нове, передове; знаннями та суворим виконанням вимог статутів, настанов, наказів, директив та інших керівних документів; умінням максимально використовувати зброю та техніку.

Необхідно враховувати, що сучасна війна розширить масштаби бойового використання сил та засобів, збільшить розмах бойових дій, які будуть супроводжуватися особливою напругою і швидкоплинністю. Все це накладає свій відбиток на форми і методи управління підрозділами в бою. Безумовно, центральне місце в управлінні військами належить командиру. Він повинен швидко орієнтуватися за будь - яких обставин, логічно мислити, чітко висловлювати свої рішення, а це можливо лише за умови, що командир є компетентним фахівцем.

Компетентний командир повинен мати високий рівень загальної культури та добре розвинуту командирсь-ку мову: ясну, чітку, лаконічну, енергійну та переконливу.

Командирам, які закінчили ВВНЗ, потрібно пам’ятати, що отримані в стінах навчального закладу знання, уміння та навики дуже швидко застарівають. Щоб бути висококваліфікованим фахівцем, недостатньо лише володіти певною сумою знань – потрібно уміти легко, а головне своєчасно орієнтуватися в новітніх тенденціях та напрямах розвитку військової справи. Головною проблемою навчання у ВВНЗ є те, що майбутнім командирам намагаються передати якнайбільше інформації, а потрібно навчити його самостійної праці над літературою, озброїти його не стільки знаннями з даної науки, скільки її методами, які б дозволили правильно розпізнати все нове, опанувати та прагнути розвинути його. За час навчання неможливо видати рекомендації з вирішення усіх можливих життєвих завдань, та цього і не потрібно робити. Головним у цьому є виховання віри у свої сили, здібності, а також уміння розпорядитися найкращим чином цими силами та здібностями.

Дуже важливим фактором, що впливає на результат управлінської діяльності командира, є його дисциплінова-ність. Дисциплінованість – це свідоме ставлення військово-службовця до законів, військового порядку, внутрішня пере-конаність у необхідності виконання вимог Військової прися-ги, статутів та моральних норм, уміння, навики та звички керувати своєю поведінкою за будь-яких обставин відповід-но до цих вимог. Військова дисципліна – категорія державно-правова, вона передбачає суворе і точне дотримання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених законодавством України та військовими статутами. В той же час дисципліна – моральна категорія. Це означає, що для виконання її вимог дуже важливе місце посідає глибоке усвідомлення військовослужбовцями свого обов’язку перед Вітчизною. З цієї нагоди можна навести слова відомого педагога-вихователя А.С. Макаренка: „Дисципліна виявляє себе не тоді, коли людина робить для себе що-небудь приєм-не, а тоді, коли людина робить що-небудь важке, несподі-ване, яке вимагає значної напруги. Це він виконує тому, що переконаний в необхідності та корисності цієї справи для всього колективу і для всього суспільства та держави”.

Ідейною основою військової дисципліни є політична свідомість, непохитна переконаність військовослужбовців, які володіють глибоким розумінням об’єктивної необхідності збройного захисту Батьківщини. І, як показали події на Близькому Сході, Балканах, ця необхідність має підстави.

Практика управління підрозділами показує, чим вище відповідальність та вимогливість командира, чим активніше і змістовніше ведеться робота щодо зміцнення військової дисципліни, тим вона міцніша, тим вище якість навчання та рівень бойової готовності підрозділів та частин.

Вимогливість  це одна з невід’ємних якостей стилю виконання обов’язків командира. Справжня вимогливість є цілеспрямованою, систематичною, повсякденною. Вона органічно входить у стиль роботи командира і повинна бути справедливою та мати принциповий характер.

За змістом вимогливість є творчою. Вона не тільки містить у собі прагнення досягти певних результатів, осудження відхилень від норм та правил поведінки, але й підтверджує їхню сувору обов’язковість, показує правомірні шляхи для досягнення бажаної мети та виправлення помилок. Уміння вимагати не з’являється само по собі, ним потрібно оволодівати. Важливе й інше – не тільки навчитися вимагати, але й домагатися виконання вимог. Бути послідовним, не зупинятися на півдорозі, не пасувати перед труднощами. Дії командира повинні бути безкомпромісними до найменших порушень дисципліни, до безладдя, зловживань та бюрократизму. Але вимог-ливість, осудження провини у командира повинно органіч-но поєднуватися з довірою до підлеглого, з товариською порадою щодо виходу зі скрутного становища чи вип-равлення помилок. І що дуже важливо, командир не має права ображати підлеглого, принижувати його гідність.

Виконання управлінських функцій командиром, особливо в сучасному бою, буде проходити у виключно складних умовах. Ця обставина вимагає, щоб командир володів волею, тобто здатністю свідомо керувати собою в боротьбі за досягнення складної мети.

Командирська воля – це вища спонукальна та розпорядлива форма регулювання діяльності військового керівника, яка забезпечує перехід від пізнання та пере-живання до практичного виконання обов’язків, до зміни дійсності у зв’язку з потребами, намірами та інтересами.

Воля пов’язана з усвідомленням її залежності від мети. Від того, яку мету перед собою ставить командир, яке значення має її досягнення для нього особисто, для вій-ськового колективу, в якому він служить, Збройних Cил та суспільства в цілому, залежить ступінь вольової напруги.

Характерною ознакою командирської волі є цілеспрямованість, тобто направленість дій командира на досягнення поставленої мети, підпорядкування їй усіх дій, думок, енергії. Вона характеризується, з одного боку, чіткою постановкою завдань, з іншого – реальною практичною діяльністю, яка спрямована на їхнє виконання. Саме це визначає здатність командира підпорядковувати свої дії та поведінку високим суспільно важливим цілям. За складних обставин цілеспрямованість дозволяє зосередитися на головному, не відвертаючи уваги на вирішення другорядних питань.

Для командирської волі характерними є ініціатива і самостійність, які свідчать про високу життєву позицію, віру у власні сили. Це має прояв через здатність узяти на себе всю повноту відповідальності за прийняті рішення, дії, вчинки. Ініціативний командир характеризується наполегливістю у справах, які корисні не тільки для нього особисто, але й для всього колективу.

Особливе значення має розумна ініціатива командира на полі бою. Від його ініціативи звісною мірою залежать швидкість ураження ворога та попередження  ним несподіваних, раптових ударів. Безумовно, така ініціатива передбачає певний ризик та наявність високої мужності.

Однією з важливих прикмет командирської волі є рішучість, яка виявляється в здатності командира без допомоги з боку швидко обґрунтувати та прийняти рішення. Рішучому командиру властиві критичність розуму, сміливість думок та послідовність у рішеннях і діях під час досягнення мети.

Воля командира не можлива без працьовитості та наполегливості. Ці якості допомагають енергійно долати перешкоди, які стоять на шляху вирішення отриманого завдання. Дійсна наполегливість поєднується зі здоровим глуздом, всебічним розрахунком, умінням гнучко реагувати на зміни обстановки.

Ознаками командирської волі є витримка та самовладання. Ці прикмети виявляють себе у здатності командира побороти негативні емоції, які заважають досягненню мети. Витримка та самовладання – це якості волі, які визначають владу над собою та самоконтроль. Вони допомагають у випадках невдачі або несподіваної зміни обставин утриматися від неправильних дій та прийняти правильне рішення. Так само, як й інші вольові прикмети, вони ґрунтуються на стійкості переконань, звичках та почуттях військовослужбовця, на чіткому розумінні обставин, в яких він знаходиться.

Для ефективного виконання завдань, що стоять перед підрозділом, командир повинен мати організаторські здібності. Командир, що володіє такими якостями, за будь-яких обставин зможе організувати військовий підрозділ у цілому та кожного військовослужбовця окремо на виконання отриманого завдання як планового, так і несподіваного.

Військова діяльність за своєю складністю завжди вимагала від командирів та особового складу підрозділів максимального прояву творчих здібностей. Творчість командира ґрунтується не тільки на знаннях законів збройної боротьби, тактики і техніки, але й на його здібностях здійснювати науковий підхід до вивчення явищ і процесів. Особливо збільшується значення творчих здібностей на сучасному рівні розвитку військової справи. Це визначається прискоренням темпів її розвитку, вдосконаленням, появою нових проблем, які вимагають творчого підходу до їхнього вирішення. Для цього коман-диру необхідно формувати та розвивати здібність помічати нові, передові тенденції, передбачати можливий розвиток подій та впливати на їхні наслідки найкращим чином.

Для творчих здібностей характерна готовність сміливо і обачливо йти на зустріч ризику, але проявляти розумну обережність. Розвиток творчих здібностей вимагає від командира удосконалення уваги, пам’яті та творчої уяви. Потрібно сказати, що формування згаданих якостей допомагає розвивати у командира інтуїцію. Особливість інтуїтивного пізнання полягає у стрибку через послідовні ланки логічної побудови розумового процесу. Тому процес інтуїтивного пізнання не формалізується, для нього неможливо відпрацювати певну логічну формулу. Всі ланки розумового процесу в даному разі ніби зливаються в одне ціле, що і дає можливість отримати несподіваний інтуїтивний висновок. Цей висновок є результатом діяльності мислення, коли одночасно і миттєво враховується безліч даних і факторів.

Важливість інтуїтивного пізнання в бойових обставинах визначається трьома факторами: наявністю великої кількості даних про обстановку, які беруться до уваги під час прийняття рішення; майже завжди існуючою неповнотою вичерпних даних і потребою їхнього здобуття та уточнення; обмеженням часу на прийняття рішення та доведення його до підлеглих. Цілком зрозуміло, що за таких умов інтуїція є одним з необхідних моментів управління військами. Тому розвинення здатності командира до інтуїтивної оцінки обстановки і прийняття рішення є важливим напрямом формування його тактичного мислення.

Психологічні якості

Боєздатність підрозділів певною мірою, залежить від психологічних якостей та морально-бойової стійкості особового складу. Війна є всебічним випробуванням вою-ючих сторін. Але найсуворіше перевіряються в ній люди.

Взагалі військовій діяльності притаманна надзвичайно складна та відповідальна праця, яка пов’язана з тяготами та нестатками, надзвичайними напругами фізичних та морально-психологічних сил, дуже обмеженим часом на виконання завдань, суворо регламентованим побутом. Усе це повинно враховуватися командирами під час організації навчання та виховання з тією метою, щоб підготувати своїх підлеглих до дій у складних умовах. В умовах, коли військовослужбовець зіткнеться з новими моральними, фізичними та психологічними випробуваннями. Для подолання цих перешкод командирам потрібно формувати в собі, а так само і у своїх підлеглих, психологічну стійкість. Що ж розуміють під психологічною стійкістю? Психологічна стійкість  це здатність людини швидко пристосовуватися до умов, що часто змінюються, переносити тяготи та нестатки військової служби, а також суворі випробування сучасної війни.

Для психологічної стійкості дуже важливими є такі якості командира, як стійкість та мужність. Вони виявляються в здатності швидко опанувати страх і зберегти присутність духу, уміло використовуючи всі можливості для виконання отриманого завдання.

Особливості бойової діяльності висувають специфічні вимоги до мислення командира. Бій, як відомо, пов’язаний з небезпекою. Небезпечна для життя обстановка природно викликає у командира, як і у кожної людини, відчуття страху. Це може призвести до втрати контролю над собою, втрати здатності доцільно керувати діями підлеглих за умов, коли він не зможе подолати в собі відчуття страху. Якщо ж йому під силу подолати в собі ці неприємні наслідки небезпеки, тоді результати його психічної, а також і розумової діяльності значно збільшаться: швидкість мислення зростає, точність розрахунків та висновків підвищується. В такому разі небезпечна ситуація стає своєрідним стимулятором розумової діяльності. Здатність бути зібраним у небезпечній обстановці – необхідна якість командира. Підготовка командирів з такими якостями вимагає великих зусиль від усіх, хто нею займається, і повинна проводитися тепер, в умовах мирного життя.

Уміння знайти головне, не випускаючи деталей, ясність та визначеність висновків необхідна вимога до мислення командира в бойовій обстановці. Командир зобов’язаний знайти вихід у суперечливій ситуації за простою формулою вирішення. Майже ніколи командир не буде мати всієї інформації про обстановку на полі бою, особливо що стосується противника. Тому у нього можуть з’явитися сумніви щодо правильності зроблених висновків та відданих розпоряджень. Але вони не повинні негативно впливати на безперервність та твердість управління підрозділом. Звідси випливає одна з вимог до мислення командира  рішучість та самостійність, здатність до виправданого та обґрунтованого ризику. Безумовно, кожний командир повинен прагнути до зменшення ризику. Але, якщо командир тільки і буде дбати про свою безпеку, тоді його шанси на успіх в бою будуть незначними. Такий підхід у діях командира приховує нерішучість, розгубленість, безвільність і, як наслідок, втрату часу, а разом з цим й ініціативи. Ризикувати потрібно, але ризик повинен бути розумним і ґрунтуватися на передбаченні.

Швидка зміна обстановки сучасного бою підвищує значення фактора часу, вимагає від командира інколи миттєвої оцінки ситуації, що склалася, та прийняття обґрунтованого рішення. Швидкість орієнтування в обстановці та прийняття рішення така сама необхідна якість розумових здібностей командира, як і згадані раніше. Без цього тепер неможливо розраховувати на успіх. Уміти швидко думати, оцінювати обстановку, приймати обґрунтоване рішення означає спиратися на глибокі міцні знання, на особистий досвід з управління підрозділом, на інтуїцію. До цього командир повинен готуватися заздалегідь.

До психологічних якостей належить також професійна адаптація. Що розуміють під професійною адаптацією? Звикання до тієї чи іншої життєвої ситуації, яке дозволяє уникнути небажаних емоційних реакцій, і є професійною адаптацією. Досвід, накопичений у процесі навчання та виховання, спілкування з людьми, переживання, радощі і біди допомагають тверезо, об’єктивно оцінити обстановку, свої здібності та можливості, власне місце в житті.

Військовослужбовець, чи то командир або його підлеглий, адаптований до військової служби, має більшу стриманість, волю порівняно з молодими офіцерами щодо умов служби та життя. Такий військовослужбовець не буде ставити занадто високих вимог до оточуючих його людей та умов життя, засмучуватися через те, що не здійснилося бажане, він не буде занадто запальним.

Недаремно командири, які мають великий життєвий досвід, які пережили значні труднощі, справжню небезпеку, як правило, не схильні до підвищеної емоційності. Вони більш витримані, мають більшу волю порівняно з командирами, які щойно розпочали службову діяльність. Потрібно сказати, що правильній оцінці своєї діяльності та значущості власної особистості для військового колективу та Збройних Cил в цілому сприяють всебічний розвиток командира, широта його кругозору, значний обсяг моральних, етичних та естетичних потреб.

Фізичні якості

Сучасний командир повинен мати добре розвинуті фізичні якості. Характер будь-якої війни вимагає від усього особового складу Збройних Cил України, і в першу чергу від командного складу, високої фізичної підготовленості: витривалості, сили, спритності та швидкості в діях.

3.5 Основи психології військового управління

Військове управління – це спрямований вплив командира на особистість воїна, військовий колектив або окремі соціально-психологічні процеси, що відбуваються в ньому, з метою зміни їхнього стану або надання їм нових якостей, що сприяють реалізації вирішення і досягнення поставлених цілей.

Психологія військового управління – це робота з військовослужбовцями, залученими до різних систем: «людина-машина», «людина-зброя», «особистість-колектив» і т.п.

Найбільший інтерес являє аналіз системи «особистість керівника – військовий колектив».

Під поняття управління розуміють сукупність взаємозалежних функцій, що виконуються органами військового управління, для безпосереднього впливу на об’єкт управління з метою досягнення кінцевої мети.

Основний зміст діяльності командира зводитися до виконання таких основних функцій (або видів діяльності):

  •  організаторської;
  •  виховної;
  •  військово-педагогічної;
  •  військово-професійної;
  •  адміністративно-господарської;
  •  керівництва навчально-бойовою діяльністю і службою військ.

Організаторська діяльність (функція) командира передбачає:

  •  планування, упорядкування і регулювання роботи офіцерів, прапорщиків, сержантів;
  •  прийняття рішень, контроль, перевірка виконання і надання практичної допомоги.

Командир повинен володіти відповідними організаторськими якостями і здібностями:

  •  самостійним і творчим складом розуму;
  •  винахідливістю;
  •  вимогливістю;
  •  впевненістю;
  •  умінням правильно оцінювати можливості людей;
  •  умінням налагоджувати їхню дружню спільну роботу і првильно будувати взаємини з ними.

Прийняті командиром управлінські рішення повинні бути:

  •  цілеспрямованими;
  •  своєчасними;
  •  несуперечливими;
  •  правомочними.

Психолого-педагогічні умови ефективності організаторської діяльності командира:

а) чітка і ясна постановка завдань з урахуванням якостей виконавців і можливостей підрозділу;

б) надання ініціативи підлеглим у рамках поставлених їм завдань;

в) постійне прагнення до живого безпосереднього спілкування з підлеглими, близькість до них, мобілізація їх на виконання завдань, що стоять перед підрозділом;

г) безперервний і систематичний, діючий і результативний контроль виконання завдань у сполученні з постійною практичною допомогою;

д) тверда воля і наполегливість у подоланні перешкод на шляху до виконання поставленого завдання;

е) турбота про підлеглих, урахування їхніх соціальних інтересів і вимог.

Виховна діяльність командира полягає в тому, що він:

  •  твердо і неухильно, цілеспрямовано і послідовно проводить у життя державну політику, забезпечує соціальну захищеність військовослужбовців, дотримання їхнього статусу;
  •  згуртовує військовий колектив, проводить роботу з попередження нестатутних взаємовідносин, з підвищення культури міжнаціонального спілкування;
  •  проводить інформування, організовує гуманітарне навчання, культурно-масову і спортивну роботу в підрозділі;
  •  спирається і спрямовує роботу сержантів і активу, навчає його форм і методів виховної роботи;
  •  особисто організовує і проводить індивідуально-виховну роботу з кожним військовослужбовцем.

Командир здійснює військово-педагогічну функцію: він відповідає за бойову, психологічну і гуманітарну підготовку, навчання і виховання особового складу.

Бойова і гуманітарна підготовка являє собою процес особливим чином організованого педагогічного спілкування (взаємодії) військовослужбовців з метою формування в них бойової майстерності (професійних знань, умінь і навичок), розвитку ідейних, морально-бойових, психологічних і фізичних якостей, необхідних для підтримання постійної бойової готовності й успішного ведення бойових дій.

Свої завдання командир вирішує, здійснюючи необхідні навчально-виховні дії:

  •  вплив, що спрямований на підвищення навчальної активності підлеглих, стимулювання відповідального, зацікавленого ставлення до виконання навчальних завдань, а також орієнтації навчальної роботи на досягнення конкретних цілей (постановка навчальних завдань);
  •  передачу, повідомлення інформації (розповідь, роз’яснення, показ);
  •  контроль і оцінку результатів діяльності – знань, умінь і навичок, їх систематичний облік.

Для їх успішного виконання завдання командир повинен:

а) знати:

  •  закономірності, мету і завдання навчання і виховання;
  •  психологічні особливості особистості і військового колективу;
  •  принципи та методи навчання і виховання;
  •  процес та умови формування навичок і звичок.

б) уміти:

  •  передавати знання, формувати уміння та навички;
  •  логічно, цікаво викладати матеріал, застосовувати технічні засоби навчання й інші засоби активізації пізнавальної діяльності тих, хто навчається;
  •  враховувати особливості кожного воїна і колективу в цілому;
  •  спиратися на колектив, використовувати можливості активу.

в) володіти:

  •  спеціальними якостями військового педагога (педагогічна спостережливість і уява, мислення і мова, такт і ін.)

Військово-професійна функція командира проявляється в тому, що він повинен бути висококваліфікованим і компетентним військовим фахівцем:

  •  знати матеріальну частину, правила експлуатації, збереження військової техніки та озброєння;
  •  уміти правильно визначати і ставити завдання підлеглим щодо її бойового застосування;
  •  зразково дотримуватися вимог технічних інструкцій, настанов, заходів безпеки;
  •  знати тактику дій противника, можливості його озброєння і бойової техніки;
  •  організовувати вивчення особовим складом нових зразків артилерійського озброєння;
  •  вивчати новітні способи бойового застосування артилерії.

Адміністративно-господарська діяльність командира передбачає:

  •  організацію правильного розміщення особового складу;
  •  підтримання твердого статутного порядку, високого рівня військової дисципліни;
  •  забезпечення утримання підлеглими в справності зброї, військової техніки, засобів захисту і спорядження;
  •  турботу про побут своїх підлеглих, задоволення їх соціальних потреб і запитів;
  •  керівництво роботами, що виконуються особовим складом, контроль і надання практичної допомоги;
  •  ведення батарейного господарства, службового діловодства, облік особового складу і матеріальних засобів.

У керівництві бойовою діяльністю воїнів виділяють три основні етапи:

  1.  Формування готовності підрозділу до бою.
    1.  Підтримання бойової цілеспрямованості й активності особового складу в ході ведення бойових дій.
    2.  Відновлення боєздатності.

Управління здійснюється командиром шляхом застосування різних засобів впливу на особистість і колектив (насамперед на їхні цілі, мотиви і суб’єктивний психологічний стан) з урахуванням їхнього реального стану, знання ступеня відхилення емоційної стійкості підлеглих від оптимального рівня, а також на бойову ситуацію, змінюючи її на свою користь.

Прийоми і засоби управління (впливу) діяльністю підлеглих:

  •  наказ;
  •  вимога;
  •  вказівки;
  •  роз’яснення мети і значущості бойових дій;
  •  своєчасне уточнення завдань в ході бою і постановка додаткових завдань.

Важливим методом управління є створення стимулювальних виконання бойового завдання умов: забезпечення раптовості й несподіваного удару по ворогу, різке посилення інтенсивності вогню, підвищення темпу просування і т.п.

Зміст цієї роботи містить:

а) на першому етапі: стимулювання спонукальних мотивів виконання поставленого завдання; підтримання бойового настрою підлеглих, їх індивідуальних і колективних установок на вмілі і самовіддані дії в бою і т.п.;

б) на другому етапі: використання морально-психологічного впливу справедливості цілей воїна –слова й особистий приклад, сильний вогневий удар по противнику, успіх бою та ін.;

в) на третьому етапі: збереження високої організованості і дисципліни, морального і психологічного стану особового складу.

Для успішного управління бойовою діяльністю необхідні:

1. Правильне з’ясування командиром завдання, яке поставлене старшим начальником.

2. Об’єктивна оцінка обстановки, стан своїх військ і військ противника.

3. Визначення ймовірного розгортання подій.

4. Прийняття рішення, що передбачає найбільш раціональне використання своїх сил і умов обстановки.

5. Організація і стимулювання підготовчої роботи і практичного виконання рішення.

6. Контроль і внесення коректив у процес діяльності особового складу.

7. Підбиття підсумків і відновлення боєздатності після проведеного бою.

Характер управління багато в чому визначає успіх чи невдачу в діяльності організації. Міцне та ефективне керівництво сприяє створенню атмосфери участі й колективній прихильності цілям діяльності колективу, у якому члени його отримують стимул до подолання перешкод та досягнення максимальних результатів.

Незважаючи на те, що управління являє собою складний процес, його можна описати, виділивши основні елементи, кожний з якого є його характеристикою.

Елементи управління:

  •  ініціативність,
  •  уміння працювати з інформацією,
  •  захист своєї думки,
  •  прийняття рішень,
  •  вирішення конфліктів,
  •  критичний аналіз.

Кожний з елементів має важливе значення з точки зору забезпечення ефективного управління, тому що жодний з елементів не в змозі компенсувати відсутність або надлишок іншого.

Ініціативність. Ініціативність проявляється у всіх випадках:

  •  коли зусилля спрямовуються на конкретну діяльність;
  •  щоб розпочати певну діяльність, якою до цих пір не займалися;
  •  щоб зупинити процеси, що відбуваються, змінити напрямок прикладання зусилля чи характер зусилля.

Керівник може проявляти ініціативу або відкланятися від проявлення ініціативи в умовах, коли інші чекають від нього конкретних дій.

Вміння працювати з інформацією. Вміння працювати з інформацією дає змогу керівникові мати доступ до фактів, даних або інших джерел інформації. Ступінь поінформованості залежить від ґрунтовного підходу керівника до своєї діяльності.

Захист своєї думки. Захист своєї думки припускає наявність конкретної позиції. Керівник може мати міцні переконання, але вважати при цьому ризиковим для себе відстоювати ті чи інші переконання. І навпаки, керівник може ухилятися від відстоювання своїх переконань у результаті їх відсутності або їх слабкості.

Прийняття рішень. Завдяки прийняттю рішень здійснюється керівництво діяльністю організації. Рішення може приймати особисто керівник або дати право прийняти рішення підлеглим (колективна робота працівників), маючи всі наявні ресурси для відпрацювання та реалізації цих рішень.

Вирішення конфліктів. Розбіжності думок та конфлікти найчастіші в тих випадках, коли люди відстоюють різні точки зору. Залежно від способів вирішення, конфлікти можуть бути дезорганізуючими і руйнівними або творчими і конструктивними. Керівник, здатний правильно поводитись у конфліктних ситуаціях та вирішувати їх, як прийнятно для всіх, викликає до себе повагу. Незмога керівника до конструктивного вирішення конфліктної ситуації впливає на зниження його авторитету у підлеглих та породжує негативне до нього ставлення.

Критичний аналіз. Під критичним аналізом мають на увазі сукупність способів та прийомів досліджень і вирішення проблем діяльності організації, які постають перед кожним виконувачем або колективом, у цілому під час виконання тих чи інших завдань. Цей підхід полягає у відступі від здійснюваної діяльності або її зупинок з метою вивчення або виявлення альтернативних можливостей підвищення продуктивності праці, планування та усунення таких ситуацій, які можуть призвести до негативних наслідків. Виконавці можуть розглядати або не розглядати свій досвід роботи як основи для професіонального навчання, але у всіх випадках можуть застосовуватися такі дії, що знайомі їхнім колегам, які підтримують з ними зворотний зв’язок. Без такого навчання неможливо удосконалювати роботу підлеглих у майбутньому. Навчання на основі попереднього досвіду, критичного аналізу та зворотного зв’язку є основою для більш ефективної праці з людьми, з їхньою участю.

Кожний керівник (командир) оригінальний як особистість, але разом з тим є і представником окремого типу особистості та у своїй діяльності представляє той чи інший стиль керівництва.

Стиль військового управління – це відносно стійка система способів, методів і форм впливу керівника на підлеглих відповідно до поставленої мети.

Залежно від індивідуальних особливостей, знань, практичного досвіду, ставлення до колективу, способів і методів впливу керівника на підлеглих можна виділити три основні стилі управління:

  •  авторитарно-одноосібний;
  •  пасивний;
  •  одноосібно-демократичний.

Коротко дамо характеристику кожному з цих стилів.

Демократичний керівник вимагає спокійно. По-діловому розподіляє роботу, бере до уваги пропозиції підлеглих. Тон звернення товариський. Стежить, щоб ніхто не ухилявся від роботи, ще раз роз’яснює завдання. Особливу увагу звертає на рівномірний хід роботи, її темп. Постійно буває в колективі.

Авторитарний керівник вимагає в різкій, грубій формі, загрожує. Непривітний тон. Несистематично бере участь в роботі, задає її темп.

Пасивний керівник. Не втручається в хід роботи. Керівник завжди відсутній. Сам рідко розподіляє роботу.

Оптимальному стилеві характерні ряд рис, які можна розподілити на три взаємозв’язані між собою групи.

Перша група рис – це ідейно-політичні риси стилю, до яких можна віднести:

  •  ідейність і патріотизм;
  •  принциповість;
  •  зворотний зв’язок з підлеглими;
  •  опору на досвід і знання оточуючих.

Друга група рис – це професійно-організаторські риси стилю, які містять у собі:

  •  почуття відповідальності за рішення, що приймаються;
  •  прогноз та інтуїцію в керівництві;
  •  конкретність планування і розподілу обов’язків;
  •  оперативність управління;
  •  вимогливість і контроль;
  •  оптимізацію інформації і вміння заощаджувати час.

Третя група рис – це морально-психологічні риси, такі як:

  •  товариськість та комунікабельність;
  •  чуйність;
  •  простота, скромність;
  •  доступність;
  •  чутливість і правдивість, почуття такту.

Шляхи удосконалення стилю управління.

1 Ефективне використання системи перевірених життям методів і прийомів керівництва, які забезпечують успішне виконання поставлених завдань, планів та програм.

2 Добір керівником військового колективу.

3 Постійний самоконтроль і вдумливий самоаналіз, критичне ставлення до своїх службових обов’язків, оцінка стилю керівництва.

4 Постійне удосконалення теоретичної і профе-сійної підготовки.

5 Поповнення військових і технічних знань.

6 Розвиток командирських якостей.

Таким чином, практична реалізація вимог воєнної доктрини, переведення військового будівництва і підготовки військ на якісні параметри в багатьох випадках залежить від психологічної перебудови стилю управління офіцерських кадрів, оволодіння новими методами роботи з людьми.

Питання для повторення та самоконтролю

  1.  Головна мета управління підрозділами і частинами.
  2.  Головні форми управління повсякденною діяльністю підрозділів.
  3.  Методи управління, визначення, групи.
  4.  Дайте характеристику організаційному методу управління.
  5.  Дайте характеристику розпорядчому методу управління.
  6.  Дайте характеристику професійно-організаторському росту характеру як науковому підходу і діловитості.
  7.  Що розуміють під командирськими якостями особистості офіцера?
  8.  Психологічні якості командира (загальна характеристика).
  9.  Психолого-педагогічні умови ефективності організаторської діяльності командира.
  10.   Прийоми і засоби управління діяльністю підлеглих.
  11.   Елементи управління, дати характеристику.
  12.   Шляхи удосконалення стилю управління.


Розділ 4

Особистість у військовому колективі

4.1 Поняття особистості у психології

Особистість за своєю суттю і походженням та її значущістю, оцінюється критеріями суспільних інтересів. В той же час особистість – це складний комплекс інди-відуальних своєрідних психічних процесів, властивостей і переважного настрою. Вона має свої зміст і структуру.

Під змістом поняття особистості розуміють духовний світ людини, його індивідуальну свідомість, що є своєрідним відображенням суспільного, соціального та природного середовища. Елементами змісту поняття особистості є уявлення, знання, поняття, погляди і переконання.

Зміст поняття особистості тісно пов’язаний з її структурою. Структуру утворюють упорядкована сукупність основних психічних якостей: направленість особистості, характеру, здібностей і темпераменту. Ці якості, притаманні всім людям, наділені завжди конкретним змістом.

Індивідуальна свідомість та зміст особистості, будучи одним цілим, усі елементи якого за правильного розвитку людини взаємозв’язані і представляють собою не суперечну в логічному відношенні будову, яка, у свою чергу, може бути розподілена на ряд сфер. Центральну частину духовного світу військовослужбовця складає світогляд. Це система суспільно – політичних знань та переконань, свідомість патріотизму та інтернаціоналізму, військового обов’язку. Важливе місце в змісті поняття особистості припадає на моральну та правову свідомість. Засвоєння військовослужбовцем норм моралі, поваги до законів держави, готовність неухильно виконувати та боротися за їх виконання – все це відіграє роль регулятора соціальної поведінки, що стоїть на сторожі дотримання державних інтересів. До змісту поняття особистості належить також визначений обсяг знань, спеціальних навичок та майстерності, що є складовими компонентами військової майстерності.

Звичайно, індивідуальна свідомість складається не тільки з цих стійких компонентів. У свідомості воїна можуть з’явитися і менш стійкі короткочасні погляди, роздуми, які супроводжуються при відпрацюванні більш стійких духовних утворень або підлягають логічним та моральним помилкам, випадковим обставинам.

За ступенями об’єктивності, науковості, систематизації та упорядкованості в змісті поняття особистості, в індивідуальній свідомості воїна можливо виділити два напрями. Перший – ідеологічний та теоретично усвідомлений змістом – являє собою власну свідомість особистості, другий – динамічний, нестійкий, деякою мірою стихійний та суперечливий, – створює емпіричний досвід особистості, в першу чергу, безпосередньо відображає дійсність. І свідомість воїна, і його поточний емпіричний досвід мають психологічний механізм свого створення, існування, розвитку та керуючого впливу на поведінку. В цьому живому динамічному процесі функціонування особистості важливу роль відіграють її основні  властивості.

Центральною властивістю особистості є спрямованість, тобто сукупність найбільш стійких життєвих і військово-спеціальних цілей, ставлення до суттєвих сторін служби й інших соціальних цінностей, а також провідних мотивів діяльності та поведінки. Ядром спрямованості воїна є його ідейні переконання і моральні принципи, світоглядні погляди на основні військово-політичні і соціальні проблеми. Спрямованість особистості є узагальненою характеристикою воїна з точки зору того, до чого він прагне, що він цінить у світі і як при цьому сприймає зовнішній вплив. Знання змісту та структури спрямованості воїна дає уявлення про переважну орієнтацію його думок та прагнень, дозволяє правильно оцінити і, що дуже важливо, прогнозувати його вчинки та їх мотиви.

Визначити спрямованість особистості – це встановити:

а) рівень ідейно-політичного та морального розвитку воїна, зміст, міцність його переконань, їх активність і ступінь впливу на повсякденну поведінку;

б) мету та мотиви, особистісні рішення, пов’язані з вимогами підвищення бойової майстерності, зміцнення дисципліни, підтримання постійної бойової готовності, а також ставлення до інших конкретних завдань військової діяльності;

в) інші стійкі важливі цілі, їх зміст та послідовність дій, спрямованих на їх реалізацію;

г) зміст переважаючих індивідуальних потреб, пізнавальних та естетичних інтересів, духовних запитів.

На основі цих даних можна говорити про спрямова-ність особистості в цілому, а також про її аспекти, такі як:

  •  визначеність, тобто виявлення основних напрямів особистості, наявність перспективних життєвих цілей і відповідних мотивів;
  •  відповідність особистих цілей та мотивів інтересам нашого суспільства та завданням підвищення боєздатності Батьківщини;
  •  індивідуальна структура спрямованості, взаємовідношення цілей і прагнення різного змісту, ступінь їх погодження.

Безпосередньо до спрямованості особистості примикає характер, під яким розуміють здібність воїна діяти у відповідності до своїх поглядів. Він є сукупністю рис, в яких закріпляються ставлення воїна до типових умов і вимог служби, а також відповідних способів реагування. Характер базується на ідейності, моралі та культурі особистості, що проявляються в основних професійних навичках та якостях, які сформовані в умовах військової служби і потрібних для неї. Особливо чітко вимальовується характер в складних обставинах, коли ставляться підвищені вимоги, коли воїн повинен проявляти такі якості, як сміливість, самовідданість, мужність, стійкість, свідоме ставлення до військової служби, взаємодопомоги та інше.

Оцінюючи характер особистості, звертають увагу на ставлення воїна до служби, своїх товаришів та колективу, підрозділу до різного роду матеріальних та духовних цінностей, а також до самого себе. Любов до праці, дисципліна, акуратність і пунктуальність та ряд інших професійно важливих рис характеризують воїна як спеціаліста. Сміливість, пильність у бойовій обстановці складають основу військового характеру. Колективізм, бажання добра, готовність до взаємодопомоги або, навпаки, індивідуалізм, ворожнеча, замкненість – усе це риси характеру воїна як члена колективу, його безпосередні соціальні якості.

Велике значення мають риси характеру, які закріпляють відношення людини до безпосередньо-матеріальних цінностей, перш за все, до зброї та бойової техніки, громадського та військового майна, а також до цінностей духовного порядку – державних законів, норм моралі, науки, мистецтва, культури. Важлива сфера характеру – ставлення воїна до самого себе: його самооцінка, скромність, гордість, відчуття честі та особистого достоїнства, акуратність в одязі, турбота про зовнішній вигляд та інші якості.

Наступною властивістю особистості є навички, тобто сприятливі можливості швидкого оволодіння тією чи іншою спеціальністю. Наявність відповідних схильностей у сфері військової справи сприяють надбанню в короткий термін необхідних для служби знань, навичок та інших елементів бойової майстерності. Кожна людина володіє відповідними навичками. Завдання стоїть так, щоб своєчасно і правильно їх розпізнати, виявити їх предметну специфіку, рівень розвитку і створити умови для реалізації потенційних можливостей особистості у військовому колективі.

Командиру, офіцеру – вихователю необхідно знати можливості своїх підлеглих. Призначення воїнів на відповідну посаду і надання пропозицій щодо призначення на більш відповідальну посаду, пошук індивідуального підходу в навчанні і вихованні кожного військовослужбовця, підбір і переміщення сержантів, старшин, формування активу підрозділу, комплектування груп, призначених для виконання конкретних завдань, – усе це питання, правильне вирішення яких передбачає врахування навичок людей. Зрозуміло, що справа не обмежується використанням даних  про навички людей. Необхідно спиратися, перш за все, на розуміння особливостей спрямованості особистості, рис характеру, тобто на морально-політичні та бойові якості.

У процесі вивчення навичок людей визначають такі показники, як рівень та можливий темп розвитку мислення та пам’яті, спостережливості та уяви, здатність органів зору, слуху. Пристосованість психофізичної організації індивіда до визначення тонких, ювелірної точності рухів (наприклад, бойова робота сапера, навідника гармати). Військова служба вимагає від воїнів багатьох специфічних здібностей як у військово-технічній і тактичній сферах, так і в суспільній роботі. Велику цінність мають навички до організаторської діяльності, до керівництва особовим складом, до навчання та виховання. Виявлення цих навичок, вміння знаходити людей, які володіють ними, – важлива умова правильної організації навчально-виховного процесу і військової служби загалом.

Оцінка навичок підлеглих – не одноразова діяльність командира та офіцера-вихователя. Систематич-ний контроль, спостережливість за тим, як розвиваються навички людей у процесі надбання військової майстер-ності, які із них і за яких умов не реалізуються повною мірою, – один із напрямів роботи вивчення підлеглих. Найкращими передумовами успішного розкриття навичок людини є призначення її на таку посаду, де сам характер роботи, обов’язки, які вона виконує, максимально відповідають її індивідуальним особливостям.

Суттєву сторону особистості воїна складає його темперамент – властивість, яка характеризує особливості проходження психічних процесів, діяльність і поведінку в цілому: рухливість, урівноваженість, активність, ступінь емоційності, імпульсивності. Темперамент доповнює облік особистість динамічними показниками і є ваговим фактором у загальній схемі поведінки. Він тісно пов’язаний, як з характером воїна, так і з його навичками.

За основними показниками динаміки нервово-психічних процесів (рухливість, імпульсивність, зрівноваженість) розрізняють чотири типи темпераменту: сангвінічний, холеричний, флегматичний, меланхолічний.

Сангвінічний темперамент проявляється в гармонічному відношенні збудженості і рухливості психіч-них процесів, їх сили і рівноваги. Воїн сангвінічного тем-праменту є енергійним та активним, особливо в умовах, коли він ясно розуміє мету і завдання, що стоять перед ним.

Холеричний темперамент відповідає специфічній збудливості, різкості в діях, здібності до максимального напруження сил і в той же час недостатньо терплячий, якщо обстановка вимагає багато зусилля.

Покажчики флегматичного темпераменту в основному зворотні показникам холеричного: невисока збудливість, інертність, схильність до сталих дій та умов життя, здатність до великих навантажень протягом значного часу.

Меланхолічний темперамент характеризується підвищеною вразливістю, яка може знайти застосування в ряді складних видів військової діяльності, пов’язана з отриманням та переробкою складних сигналів, потребує пильності та здібностей (радист, оператор, спостерігач).

Такі основні психологічні характери особистості воїна, що відіграють важливу роль в його поведінці та діяльності. Вивчити духовний світ своїх підлеглих – це встановити особливості спрямованості, характеру, здіб-ностей і темпераменту кожного з них, визначити проявле-ння їх у поведінці, а також бути спроможним прогнозувати майбутню поведінку, в тому числі і в умовах бойових дій.

Пізнання конкретної особистості в багатьох випадках полегшується, якщо брати до уваги приналежність її до визначеної соціальної групи, нації, професії, а також її відношення до відповідної освітньої чи іншої категорії.

Оскільки, члени однієї і тієї самої соціальної групи мають ряд схожих духовних якостей, які сформувалися у них в загальних умовах життя, діяльності і виховання, то знання психології класу, національно-психологічних, професійних і культурно-побутових особливостей багато дає офіцеру для розуміння підлеглих. В той же час було б помилково переносити всі риси класу, нації, трудового колективу на конкретну особистість.

Ураховуючи ці обставини, роботу з вивчення особового складу доцільно проводити за такою схемою:

  •  визначити ступінь розвитку загальних рис, притаманних воїнам як представникам держави;
  •  визначити особливості внутрішнього світу, обумовлені віком;
  •  визначити особливості, пов’язані з досвідом військової служби;
  •  оцінити індивідуально-психологічні характеристики.

Важливі особливості особового складу обумовлені віком: юнакам 18-20 років притаманні ентузіазм, самостій-ність, бажання розібратися в складних питаннях світогляд-ду та моралі, підвищення потреби в спілкуванні та дружбі.

Численні якості цього віку мають велику соціальну цінність. Юнацькому віку притаманні і деякі труднощі становлення і розвитку. Нерідко проявляються катюго-ричність та незрілість думок та оцінок, перевага емоційних форм поведінки, групова замкнутість, неуміння викорис-тати раніше отримані знання, відсутність самокритичності.

Таким чином, знання психології соціальних груп і категорій особового складу дозволяє командиру підрозділу більш цілеспрямовано вивчати індивідуально-психологічні якості своїх підлеглих, їх бойові і моральні якості. Ефективність цієї роботи багато в чому залежить від наявності відповідної теоретичної бази, умілого володіння основами воєнної психології, необхідними для розроблення програм вивчення особистості воїна.

4.2 Соціально-психологічна структура особистості

військовослужбовця і військового колективу

Військова психологія займається вивченням особистості військовослужбовця з урахуванням його суспільного стану. Як особистість військовослужбовець – повноправний громадянин нашої держави, який виконує передбачений Конституцією України обов’язок щодо захисту Вітчизни. Йому притаманні висока політична свідомість, моральна зрілість, психологічна готовність та майстерність щодо виконання навчальних, службових та бойових завдань.

Особистість воїна – її зміст і структура – не є чимось постійним. Навпаки, вона динамічна, тому що формується в процесі військової діяльності, навчання, виховання і самовиховання. Юнак, який приходить у підрозділ чи вступає до військового закладу, уже є особистістю. Але в нього попереду ще великий шлях розвитку, щоб набути і закріпити ті моральні і бойові якості, які визначають сутність особистості воїна – озброєного захисника Вітчизни. Формування цих якостей, їх зміст залежить від міцності зв’язків воїна з тим колективом, в якому він проходить службу. Активною формою зв’язку особистості і суспільства є колектив, військова діяльність. Велику роль у забезпеченні єдності, особистості і суспільства відіграють цілеспрямовані військові навчання і виховання, що передають особистості високі суспільні ідейні цінності: ідеологію, мораль, науку, культуру.

Військова служба в лавах Збройних Cил України – це різновид суспільно-корисної діяльності більшості молодих людей.

Військова служба впливає на особистість воїна  такою мірою, якою він сумлінно і старанно виконує все, що йому доручають. Розвиток особистості відбувається і в повсякденній діяльності під впливом людей, зброї і бойової техніки. Загальні обставини активного життя – навчання, чергування, вирішення складних неперед-бачених завдань. Воїн спілкується з іншими військово-службовцями, обмінюється з ними знаннями, думками, досвідом, узгоджує свої дії, співпрацює з колективом.  

Подібна робота інтелектуального напрямку позитивно впливає на розвиток пізнавальних процесів, збагачує емоційну сферу, особливо соціальну, морально-політичні відчуття, зміцнює волю. Оволодіваючи зброєю та бойовою технікою, воїн удосконалює свої технічні знання та практичні навички. До нього на службі став-ляться складні військово-спеціальні та морально-політичні вимоги, під час виконання, яких він розвиває суспільну свідомість, дисциплінованість, культуру поведінки, підвищує спеціальні знання та практичні навички.

Напруженість, відповідальність і велика значущість військової служби – впливові виховні фактори, які формують особистість воїна. Суспільна значущість військової діяльності, її складний зміст обумовлюють розвиток у нього  високих рис захисника Вітчизни.

Розвиток особистості молодого воїна – це мужність 18-20-річного юнака. Сучасні психологічні висновки стверджують про те, що в цьому віці розвиток не тільки не завершується, але й за багатьма напрямками активізується. Цей процес неможливо уявити як кількісне накопичення позитивних змін в поведінці. Він характеризується відомою суперечністю.

На початковому етапі служби відбувається адаптація особистості до нових умов життя та діяльності. Багато людей зі зміною життєвих обставин відчувають обумовлений стрес. Напрацьовані раніше психофізіологічні механізми згладжування із зовнішніми умовами тепер перестають забезпечувати необхідний баланс. Збільшується кількість завдань, які для свого вирішення потребують інтенсивного мислення, оскільки надбані раніше навички в нових умовах виявляються не завжди придатними.

Новизна обстановки  завжди викликає у молодих військовослужбовців відчуття невпевненості і навіть хвилювання. Через деякий час, у міру того, як формуються для даної обстановки способи поведінки, стан внутрішнього дискомфорту слабшає, що свідчить про завершення процесу адаптації в умовах військової служби. В ході цього відбуваються звичайні зворотні зміни в системі навичок повсякденної поведінки, на рівні функціонування особистості та основних життєвих функцій організму. Людина повинна звикати до розпорядку дня, підвищеного режиму навантажень, до нових форм спілкування і взаємодії з людьми, до форми одягу, умов побуту та відпочинку, а також нерідко, і до нових кліматичних, природних умов. Усе це несе велике навантаження для організму та психіки молодих воїнів. Суттєво змінити весь склад життя і діяльності – завдання, з якими окремі військовослужбовці справляються важко.

Робота з молодими воїнами в процесі адаптації їх до служби має свої особливості. Необхідні уміле керівництво цим процесом, індивідуальна та групова допомога, створення таких умов для життя і служби, які б не травмували тих воїнів, для яких переміна в обстановці виявилася надто хворобливою.

Із завершенням процесу адаптації молодого воїна починається активне оволодіння більш високими ступенями військової справи, свідоме становлення спеціаліста. Це виражається в розвитку специфічних якостей особистості, які обумовлені особливим характером військової діяльності, її визначенням, традиціями, особливостями зброї та бойової техніки. Ця сторона особистості молодого воїна розвинута найбільш слабо, оскільки в його попередньому житті не було, звичайно, достатнього військового досвіду. Розвиток особистості в цьому напрямку відбувається під впливом ідейно-політичного та військового виховання.

Позитивні переміни впливають на всі структурні елементи  особистості: спрямованість, характер, здібності та темперамент. Розвивається розуміння військового обов’язку, підсилюються  почуття любові до Батьківщини.

Спрямованість особистості воїна збагачується і такими рисами, як любов до зброї та військової техніки, свідома відповідальність за збереження й уміле використання матеріальних цінностей. В особового складу розвивається позитивне ставлення до багатьох інших сторін військової служби, до чіткого ритму життя, форми одягу, спільної самовідданої ратної праці. У багатьох все це переростає в дійсну військово-професійну спрямованість особистості, і вони приймають рішення пов’язати своє життя з військовою службою.

Одночасно з розвитком спрямованості особистості відбувається гартування характеру, особливо таких рис, як сміливість, наполегливість, мужність, дисциплінованість, бойова активність, воля до боротьби та перемоги, колективізм та військове товариство. В підрозділі, частині швидко, іноді несподівано для воїнів розкриваються нові сторінки їх здібностей, і вони стають відмінними військо-вими спеціалістами, швидко оволодівають технічними навичками, розвивають військово-спеціальне мислення, інтуїцію, спостережливість та інші необхідні якості.

Визначні зміни відбуваються й у сфері темпераменту: стають більш яскравими та виразними позитивні тенденції, згладжуються  негативні. Як правило, воїни набувають врівноваженості та стриманості, впевнено почувають себе в нових обставинах.

В армійських та флотських умовах воїни отримують усебічний загальний розвиток. Вони розвивають свій зага-льнополітичний та культурний кругозір, беруть участь у суспільній роботі, оволодівають новими корисними для життя знаннями, навичками, стають більш сильними у фі-зичному відношенні. Для багатьох воїнів служба в армії і на флоті є прекрасною школою оволодіння державною мовою, ознайомлення з національно-культурними цінностями.

Зрозуміло, що всі ці та інші позитивні зрушення в особистості воїна відбуваються не самопливом, не стихійно, а при ефективній напруженій бойовій та гуманітарній  підготовці, вмілому проведенні виховної роботи, чіткій організації всієї служби.

Великий вплив на формування і розвиток особистості воїна має виховна робота, науково обумовлена система ідеологічної, політико-виховної та організаційної діяльності офіцерів з виховання особового складу, мобілізації його на успішне виконання навчальних і бойових завдань, на підтримання високої бойової готовності підрозділів, частин, кораблів, що гарантує своєчасний захист держави.

Кращі риси воїнів розвиваються та закріплюються на заняттях з бойової підготовки. В ході виховної роботи у воїнів формуються високі моральні та бойові якості, необхідні для успішного виконання військового обов’язку.

Бойова підготовка є навчальною діяльністю, яка поєднує в собі засвоєння воїном визначених загальних положень і практичного застосування їх у конкретних діях. В цьому закладені великі можливості виховного впливу всіх видів бойової підготовки особового складу.

4.3 Науково-психологічні основи вивчення 

особистості військовослужбовця

Управління підрозділом, частиною, навчанням і вихованням особового складу в сучасних умовах здійснюється на основі комплексного підходу, повного та всебічного обліку всієї сукупності завдань, умов обстановки, найближчих та віддалених наслідків. Одним із основних вимог комплексного підходу є облік якостей і стану воїнів та військових колективів.

Знання людей абсолютно необхідне для управління ними та для їх виховання. У Збройних Cилах України завжди приділалася велика увага вивченню особливостей людини.

Вивчення особового складу об’єктивно обумовлене самим характером роботи офіцера, його призначенням як керівника, організатора, вихователя своїх підлеглих. Щоб підтримувати постійну бойову готовність, організувати повсякденну службу, бойову підготовку, а також бойову діяльність підрозділу командиру потрібно знати:

  •  в якою мірою воїни володіють якостями, необхідними для виконання отриманих завдань, на кого із підлеглих можна покластися в підготовчій роботі і в процесі виконання завдань, кому і яку допомогу необхідно надати; в якій формі потрібно застосовувати вимоги, щоб забезпечити сумлінне і відповідальне ставлення до справи;
  •  з ким і яку підготовчу роботу потрібно провести; які недоліки необхідно усунути; які методи і форми навчання і виховання потрібно застосовувати.

У командирській практиці постійно постають питання, вирішення яких без знання підлеглих неможливе. Тому вивчення особового складу проводиться систематично. Послідовно накопичується і поглиблюється інформація про індивідуальні особливості кожного з підлеглих, про напрями та темпи їх розвитку, для наявності психологічної інформації, яка необхідна для прийняття рішення. В окремий період (прибуття нового поповнення, підбір та призначення на вакантні посади, комплектування груп для виконання конкретного завдання) вивчення підлеглих є особливо відповідальною і напруженою справою. В усіх випадках зміст і критерії даної роботи визначаються характером поставлених завдань підтримання постійної бойової готовності підрозділу, частини.

Науковою основою вивчення особового складу є сучасні теоретично обґрунтовані погляди та уявлення про закономірності поведінки людей в умовах служби мирного і воєнного часу. Важливим інструментом тут є методи військової психології. Опираючись на загальні закономірності воєнної психології, вміло використовуючи методи вивчення особистості й колективу, командир отримує достовірні дані про своїх підлеглих, що дає йому можливість приймати рішення про їх доцільне призначення для виконання різних навчальних і бойових завдань, конкретизувати мету і завдання навчання і виховання та здійснювати індивідуальний підхід у повсякденному спілкуванні з ними.

На цій основі будуються:

а) програма вивчення особового складу;

б) методика збору даних про особистість воїна;

в) система накопичення, обробки та узагальнення психологічної інформації.

Роль програми вивчення особистості виконує психологічна теорія особистості воїна.

Вивчення особового складу в сучасних умовах є все більш складною справою для офіцера. Це пояснюється підвищенням вимог до морально-психологічних якостей і бойової підготовки воїнів, відносно коротких термінів перебування їх у колективі, а також ростом духовних інтересів та культурного рівня. В цих умовах потрібні подальше удосконалення методики вивчення особового складу, розвиток відповідних навичок і професіональних якостей офіцера. Характерною рисою цієї, по суті, пізнавальної, дослідницької роботи є її діловитість, орієнтація на конкретні завдання, на забезпечення заходів, що проводяться з психологічного боку.

Важливим напрямом удосконалення системи вивче-ння особового складу є володіння офіцерами даними психологічної науки, методами психологічного дослідже-ння, вивчення відповідного досвіду передових командирів.

Залежно від спрямованості, від мети, яку офіцери ставлять перед собою, використовують такі форми вивчення особового складу:

а) постійне і всебічне накопичення даних про особовий склад відповідно до вимог, які ставляться до осо-бистості і військового колективу умовами війни і бойових дій та військової служби (вивчення на перспективу);

б) виявлення психологічних причин конкретних вчинків, подій у підрозділі, успіхів та недоліків у військовій діяльності (психологічна діагностика);

в) вивчення воїнів з метою прогнозувань їх поведінки в майбутньому, наприклад під час виконання нового завдання, змін умов служби, в процесі розвитку бойової обстановки (психологічне прогнозування).

Основою всієї системи прогнозування є повсякденний, напружений збір та узагальнення фактичних даних, урахування різних індивідуальних та групових проявів. Психодіагностика і прогнозування можливі й ефективні, якщо командир володіє вагомими даними про особовий склад, якщо зібрані всі особливості на кожного воїна і на психологію колективу в цілому.

Відповідальним і напруженим є період першого вивчення воїнів, який розпочинається, частіше за все, з часу  прибуття їх до підрозділу. В цей час вирішуються питання їх розподілу, розстановки та призначення на конкретні посади, включення нового поповнення в уже діючі колективи, адаптація до нових умов життя і служби, початкового навчання і забезпечення високої бойової готовності підрозділу. Звісно, що для вирішення цих завдань потрібно опиратися на аналіз індивідуальних особливостей прибулих воїнів, у короткий термін отримати відправні дані для прийняття відповідних рішень. Необхідно нагадати, що в цей час вивчення поповнення відбувається не тільки командиром, але й особовим складом підрозділу, який приймає в свої лади молодих військовослужбовців і формує колективну думку про кожного із прибулих.

У процесі початкового знайомства особливо необхідні продумана система роботи, використання різних методів, які доповнюють один одного і в разі необхідності виправляють допущені помилки. Корисно обмінюватися отриманими враженнями з колегами, створювати умови, в яких би молоді воїни могли проявити свої можливості, розкрити себе.

Вивчення особового складу в різних умовах і з різною метою виконується з використанням спеціальних методів. Методи вивчення воїнів, колективів (методи психології) являють собою науково обґрунтовані і практично випробувані способи дій з метою отримання достовірної психологічної інформації. Основними із них є: спостереження, бесіда, опитування, експеримент, психологічний аналіз результатів діяльності та документів, а також метод узагальнення оціночних даних.

Ці методи дають початкову інформацію, яка перш ніж буде практично використана, узагальнюється, приводиться до зручного для користування вигляду. Для цього служать методи логічного аналізу, а також марема-тичний і статичний способом обробки початкових даних.

Широке використання у військових умовах знаходить метод психологічного спостереження, що являє собою спосіб отримання психологічної інформації при мінімальному впливі на воїна, якого вивчають, шляхом цілеспрямованого сприйняття його дій, слів, жестів, виразу обличчя та інших зовнішніх проявів психічної активності. Спостереження як спосіб пізнання особистості й колективу більш ефективне, якщо залучено до складу дослідницької групи офіцера іншого напрямку та службової діяльності. Для того щоб воно давало позитивний результат, від офіцера вимагаються спостережливість і психологічна проникливість, розвинута здібність визначати і дешифрувати зовнішні характеристики поведінки підлеглих. Ці якості набуваються цілеспрямованою працею над цим питанням. Постійно спілкуючись із підлеглими, фіксуючи у своїй пам’яті різноманітні елементи їхньої поведінки, порівнюючи спостереження з інформацією, отриманою з інших джерел, можна суттєво розвинути навички розуміння людей. Ефективно спостерігати – це означає бути уважним, не відриватися від того, що робиться навколо, прагнути розгадати логіку поведінки підлеглих.

Великими пізнавальними можливостями володіють метод бесіди і подібні йому методи (опитування, анкетування та інші). Без бесіди, відкритої розмови не можливо пізнати внутрішніх рушійних сил поведінки воїна, глибинних джерел його активності або причин пасивності в службі, особистого його сприйняття світу й оцінки всього навколишнього.

Необхідними передумовами ефективної бесіди є доброзичливі взаємовідносини між начальником і підлеглим, авторитет старшого, його моральна чистота і шляхетність. Важливу роль відіграють також мистецтво ведення розмови, уміння офіцера практично реалізувати свою щиру зацікавленість долею підлеглого. Уміння вести бесіду передбачає дотримання ряду рекомендацій:

а) ретельно підготувати бесіду, вивчити дані про співрозмовника, які отримані з різних джерел, наприклад з особистої справи воїна, визначити мету бесіди, тему розмови, продумати послідовність питань, передбачити можливі варіанти поведінки воїна. Визначити зручне місце для бесіди, відвести потрібний час, виключити все те, що може перервати чи порушити атмосферу бесіди;

б) початковий етап переслідує мету залучати підлеглого до передбачених розмов, зацікавити його, зняти можливу напругу і скутість, надати бесіді невимушеного і довірливого та разом з тим серйозного і ділового характеру;

в) уважно вислуховувати відповіді, підтримувати зацікавленість співрозмовника до бесіди, стежити за досягненням поставленої мети в бесіді, спостерігати характерні особливості поведінки підлеглого. Враховувати ділові пропозиції, давати відповіді на запитання. Не допускати, щоб бесіда залишила в свідомості підлеглого негативний слід;

г) проаналізувати хід і результат бесіди, записати потрібні дані, оцінити ступінь відкритості підлеглого, достовірність отриманої інформації, зробити висновки про подальшу роботу з воїном і своє ставлення до нього.

Широко поширеним і практично цінним є метод узагальнення оцінних роздумів, думок  інших людей про досліджуваного воїна або колектив. З огляду на все те, що думають і говорять про ту або іншу людину товариші, сержанти, вихователь доповнює ці дані особистими враженнями. Успіх у застосуванні цього методу залежить від уміння знайти людей, які добре знають даного воїна, від здатності відокремити точні судження від помилкових й упереджених. Вивчаючи особовий склад, офіцер опирається на своїх підлеглих, особливо на тих, хто володіє якостями спостереження, об’єктивності, вмінням розбиратися в людях.

Особливу роль відіграють активні методи вивчення особового складу, в основу яких покладена ідея психологічного експерименту. Загальною рисою експе-риментальних методів є цілеспрямований вплив на воїнів і на умови, у яких вони живуть і діють, для того щоб оці-нити їхні якості й стан. Експеримент відрізняється від ін.-ших методів вивчення особистості. В експерименті ство-рюються умови для об’єктивної оцінки наявності не обхід-них рис. Можливості застосування експерименту істотно збільшуються в міру розвитку сучасних технічних засобів.

Серед багатьох різновидів військового експеримент-ту виділяється формулюючий експеримент. Він припускає:

  •  пошукові, пробні завдання підлеглим з метою розкриття їхніх здібностей і схильностей, та знайти таким шляхом те місце в структурі підрозділу, де той або інший з них буде найбільш корисним. Ці завдання виходять із припущень про самостійність, дисциплінованість, про іні-ціативу, відповідальність і про інші якості воїнів. Зрозу-міло, що найкраще виявити їх шляхом поставлення воїнів у такі умови, в яких можуть проявитися потрібні якості;
  •  експериментальне навчання. Воно полягає в тому, щоб установити наявність у воїна даних, необхідних для оволодіння тією або іншою спеціальністю, шляхом безпосередньої роботи із приладами, устаткуванням, характерним для даної спеціальності (наприклад, з далекоміром), а також шляхом оцінки швидкості засвоєння спеціальних знань і навичок;
  •  перевірку припущень про психологічну сумісність, про рівень розвитку колективізму, уміння працювати в групі. З цією метою створюються групи воїнів різного складу для вирішення самостійних завдань. Призначення одного з військовослужбовців старшим у такій команді служить гарним засобом оцінити його організаторські здібності, уміння керувати, впливати на своїх товаришів;
  •  послідовне застосування різних способів впливу на підлеглого (колектив) у процесі керування, навчання й виховання з метою знайти підхід, який найбільшою мірою відповідає індивідуальним особливостям воїна (колективу). Підбір варіантів індивідуального підходу повинен мотивуватися певними припущеннями про особливості особистості й коректуватися залежно від одержуваного результату.

У роботі з воїнами активно використовується звичайний експеримент. Його сутність – у раціональному використанні в інтересах більш глибокого пізнання підлеглих природно сформованих значущих ситуацій, у яких воїни розкривають нові, раніше невідомі якості. Важливою стороною звичайного експерименту є психологічний аналіз рішень, прийнятих офіцером, і впливів, зроблених ним на підлеглих у випадках, коли ці рішення й впливи спочатку не планувалися як пізнавальні. Самокритично оцінюючи своє поводження в умовах спілкування з підлеглими, з огляду їхньої реакції на свої дії офіцер розкриває важливі сторони психології воїнів, краще розуміє їх і свої відносини з ними.

У вивченні особового складу широко використовується психологічний аналіз результатів діяльності, а також тих документів, де вони відображені (плани й облік заходів, протоколи, наочна агітація, стінна преса та ін.). Оцінюючи результати бойової та гуманітарної підготовки, підсумки змагання, виконання окремих завдань і доручень, офіцери намагаються визначити особистий внесок, що вніс досліджуваний воїн у загальний успіх підрозділу, розкрити ті психологічні умови, які привели до даного результату, насамперед мотиви. Вони враховують не тільки найближчі, зовнішні, уже отримані показники, але й можливі наслідки, а також те, якою ціною досягнутий результат.

Такий далеко не повний арсенал методів, уміле застосування яких забезпечує командиру виконання своїх статутних обов’язків, пов’язаних із всебічним вивченням підлеглих. У сучасних умовах методика вивчення особового складу швидко вдосконалюється. Розвивається й збагачується матеріальна база. У військових частинах і навчальних закладах широко застосовуються форми лабораторного дослідження з використанням сучасного психологічного устаткування, складних методик і спеціальних тестів. У ряді частин організовуються зовнішні психологічні лабораторії, що істотно допомагають командирам у вивченні підлеглих, призначенні їх на відповідні посади, в удосконалюванні методів навчання й виховання.

Поліпшується також система фіксування, аналізу й узагальнення даних про особовий склад. У ряді випадків це завдання вирішується за допомогою педагогічних щоденників, розроблення різних узагальнювальних документів, таблиць, схем, графіків, доповідей. Усі ці матеріали корисні тим, що вони дають інформацію для з’ясування й прийняття рішень, для визначення системи роботи з колективом. Безумовно, істотні дані про особистість воїна повинні надійно зберігатися в пам’яті командира, а документи мають значення як матеріал, який збагачує пам’ять офіцера знаннями особливостей воїна й колективу.

Таким чином, вивчення особового складу – це психологічно тонка, відповідальна й трудомістка робота офіцера. Успіх у ній приходить до того, хто володіє відповідними елементами професійної майстерності, добре знає психологічну теорію й методи дослідження, хто близький до підлеглих, проявляє турботу про їхні потреби й запити. Вивчення особового складу не є самоціллю й не повинне перетворюватися у формальне проведення заходів. Вивчення приносить відчутну користь, якщо воно із самого початку планується як органічна складова частина процесу керівництва колективом, організації бойової і гуманітарної підготовки.

4.4 Сутність і структура психології  

військового колективу

Як суб’єкт військової діяльності військовий колектив являє собою одну з багатьох різновидів соціальної спільноти, яка утворюється завдяки спілкуванню й взаємодії людей у ході спільної діяльності. Люди у своєму житті насамперед, вступають у певні відносини один з одним і потім уже, завдяки цьому здійснюють виконання завдань. Соціальною якістю людини є потреба в спілкуванні з людьми, у ході якого вона засвоює знання, суспільний досвід, поєднує свої сили із силами інших для вирішення завдань. Однак самі по собі контакти, випадкові й неорганізовані, не є достатньою умовою для розвитку особистості й продуктивної діяльності. Потрібна стабільна сукупність людей. Наявність певного кола загальних завдань й умов життя приводить до створення стійкої соціальної спільноти різних величин, характеру й тривалості свого існування.

Діючим фактором духовного зближення воїнів, перетворення випадкового сполучення людських характерів у стійку групу, а потім й у високорозвинений колектив є сукупна військова діяльність, необхідність постійного узгодження зусиль, розподілу завдань, взаємодопомоги й взаємної виручки. У процесі вирішення загального завдання йде швидке нарощування числа ниток зчеплення між воїнами, процесів керування й організації, зближення точок зору й характерів. Словом, відбувається якісний стрибок у розвитку спільності як цілісного утворення. Від простої сукупності людей, ще не здатних до ефективної спільної активності, здійснюється перехід до організованої групи, суб’єкта колективної діяльності.  Процеси розвитку неорганізованих сукупностей людей у військові колективи – типові ситуації у військовій діяльності мирного й воєнного часу. Комплектування й формування підрозділів, створення зведених загонів безпосередньо в ході бою – всі ці завдання вирішуються за допомогою перетворення неорганізованої, часом розрізненої маси в дієздатні бойові колективи. В умовах сучасної війни ступінь дезорганізації підрозділів може бути підвищений у зв’язку з тим, що частина військовослужбовців після застосування противником зброї масового ураження буде перебувати в стані тимчасового нервово-психічного потрясіння. А цей стан має й такі форми, коли розвивається замкнутість, слабшає почуття обов’язку й турботи про своїх товаришів. Отже, офіцери повинні мати певний досвід у створенні колективів, їх залагоджування, а також у відновленні в необхідних випадках їхньої структури й боєздатності.

Таким чином, військовий колектив – це соціальна спільнота військовослужбовців, об’єднаних загальною діяльністю, єдністю ідеології, моралі й військового обо-в’язку, а також відносинами військового товариства. Такі спільноти утворюються в рамках організаційної структури підрозділів з їхньою системою керування, озброєння, роз-поділу обов’язків, способу життя, побуту й відпочинку. Але сама по собі ця організаційна структура не створює колективу. Потрібно, щоб між людьми, які входять до неї, утворилися міцні духовні, ділові й особисті зв’язки, у тому числі й товариські. Тільки тоді утвориться єдиний мікро-соціальний організм, ефективний у діяльності й забезпе-чуючий необхідні умови для всебічного розвитку особис-тості кожного окремого воїна. Соціально-психологічною основою військового колективу є різноманітні духовні зв’язки, які міцно з’єднують воїнів у єдине ціле. Чим різно-манітніші вони, тим більш згуртованим стає колектив.

Поняття військового колективу, як правило, вживається для характеристики такої спільноти військовослужбовців і таких підрозділів, які у своєму соціальному розвитку досягли високого рівня. У цьому зв’язку колектив має ряд ознак, ступінь виразності яких, дає підставу робити висновки про рівень його зрілості.

1 Колектив – це така сукупність військово-службовців, яка характеризується єдністю ідеології, основ-них інтересів і моральних принципів, високорозвиненою свідомістю колективізму й взаємної прихильності.

2 Одним з основних ознак колективу є єдність вирішуваних завдань, цілей і процесу діяльності; колектив припускає колективну (сукупну) діяльність, що реалі-зується колективною майстерністю, навичками ділової взаємодії й припускає систему керівництва й дисципліни.

3 Важливою ознакою колективу є система соціально-психологічних явищ, які формуються на основі різних форм спілкування воїнів і служать тим ланцюгом, що зв’язує їх у єдиний соціальний організм. Колектив характеризується також здоровим соціально-психологіч-ним кліматом, дисципліною й політико-моральним станом.

Вихідні передумови для формування колективу: люди, які володіють необхідними даними для спільного життя й діяльності; спільні інтереси, завдання, що припускають загальну діяльність. За наявності цих передумов розгортається міжособистісне й внутрішньо групове спілкування – основний спосіб і механізм формування колективу та його психології. Основними властивостями колективу є його здатність до спільної, колективної діяльності й здатність забезпечувати нормаль-ні соціальні умови для життя, розвитку, задоволення потреб кожного свого члена. Найважливішою властивістю колективу є його тісний зв’язок з іншими колективами.

У кожному підрозділі є об’єктивні передумови для створення міцного бойового колективу: класова, ідейно-політична єдність воїнів; колективна зброя й колективний характер діяльності, що припускають необхідність загальних чітких дій під час виконання навчальних і бойових завдань; загальні умови служби, бойової й гуманітарної підготовки й військового побуту. На цій об’єктивній основі й під впливом цілеспрямованої роботи командирів, вихователів розгортається процес ідейного й організаційного єднання воїнів, тобто процес створення й становлення колективу.

У Збройних Cилах існує велика розмаїтість низових (первинних) колективів. У їхній структурі й психології багато спільного. Всі вони – військові колективи. У той же час подібно до того, як індивідуальний кожен воїн, колективи відрізняються один від одного. Особливості, подібності та  відмінності між військовими колективами обумовлюються рядом причин.

Як основна причина виступає різновид (форма, вид, тип) діяльності, тих завдань, для виконання яких даний колектив призначений, тобто його військово-професійні особливості. Оскільки колективна організація й зміст військової діяльності помітно відрізняються залежно від виду Збройних Cил (роду військ, спеціальних військ), то стосовно до них правомірно розглядаються соціально-психологічні особливості, що мають досить значні відмін-ності. Виділяється категорія військово-навчальних колек-тивів (курсантські, слухацькі й ін.). Їхня психологія визна-чається головним чином навчальною діяльністю й пов’яза-ними з нею факторами. У навчальних закладах діють також військово-педагогічні (кафедральні) колективи.

Важливим критерієм диференціації військових колективів є поділ військовослужбовців на ряд службових категорій: офіцерів, прапорщиків, сержантів, солдатів. Оскільки в цих категоріях є загальні, специфічні інтереси й проблеми, то вони поєднуються й утворюють своєрідні колективи: офіцерські, сержантські, колективи прапорщиків, окремих військових фахівців (навідників, механіків-водіїв і т.д.).

Залежно від характеру діяльності, особливостей особового складу (однорідність – різнорідність) та інших об’єктивних умов військові колективи розрізняються й рядом психологічних ознак. Насамперед це тип спілкування всередині колективу. В одних колективах ділове спілкування, взаємодія утворюють основу колективної діяльності (у першу чергу там, де є колективна зброя, бойова техніка, що обслуговується групами воїнів, тісно взаємодіючими один з одним). В інших колективах спілкування можливе, в основному, в проміжках між виконанням завдань, під час відпочинку, а також на навчальних заняттях, тому що члени колективу зайняті індивідуальною діяльністю. У більшості підрозділів форми індивідуальної й колективної діяльності переплітаються, відповідно й спілкування носить різний характер.

Розрізняються колективи й за своїми якісними характеристиками: за рівнем ідейно-політичної й моральної зрілості, згуртованості, рівнем колективної бойової майстерності (злагодженості), за станом дисципліни, морально-психологічним кліматом, досягненнями і результатами діяльності.

Для всіх розглянутих різновидів військових колективів характерне те, що кожен із них виростає на певній штатно-організаційній структурі. Нарешті, утворюються в сутності стихійні дружні мікрогрупи як у рамках одного підрозділу, так і з числа військовослужбовців різних підрозділів, існування яких не передбачене, природно, ні штатною організацією, ні якою-небудь структурою суспільних органів.

Такий вигляд має групова структура тієї або іншої штатної одиниці Збройних Cил, у міру того, як весь особовий склад організовується в колективи навколо єдиних цілей і завдань і стає по-справжньому військовою організацією, гнучкою, керованою і стійкою навіть у винятково складних умовах.

Військовий колектив має свою соціально-психологічну структуру. Її елементами є люди, які виконують у колективному житті й діяльності свої ролі, що займають певне положення, а також окремі мікроколективи, що утворюються всередині колективу. Всі ці позиції (індивідуальні й групові ролі) зв’язані специфічними відносинами. Соціально-психологічна структура колективу формується на основі штатної організації підрозділу з його системою керівництва, суспільної діяльності. Однак процес її утворення залежить від індивідуальних особливостей членів колективу, від їхньої сумісності. Тому в остаточному підсумку, розміщення людей у цій внутрішньоколективній структурі визначаються більшим числом причин.

Структура військового колективу має тенденцію до стабілізації: якщо позиції, ролі й взаємини військовослужбовців визначилися, тоді істотні зміни в структурі можуть бути викликані тільки винятковими подіями. Якщо ж особовий склад колективу періодично змінюється, то структура його має постійні перетворення, безперервно йде процес визначення внутрішніх колективних позицій і ролей, знову налагоджуються зв’язки й взаємодії, що вносить у життя воїнів досить значну напруженість.

У деяких військових колективах іноді з’являються елементи так званого помилкового колективізму й помилкового товариства. Це, власне кажучи, стороннє включення в здоровому організмі колективу. Психологія помилкового колективу – це прагнення за зовнішньою пристойністю сховати ненормальні взаємини й створити умови, при яких можна було б безкарно ігнорувати вимоги служби, норми військових статутів, дозволяти певні вільності, домагатися полегшення в службі, служити без напруги. Елементи аморальної групової психології містять традиції міжособистісних і міжколективних відносин, у яких чималу роль відіграють психологічний тиск, примус, іноді безпосереднє фізичне насильство. Попередження, своєчасне розкриття й принципова оцінка помилкового колективізму, перекручування норм військового товариства – найважливіші завдання командира. Пережитки кругової поруки, внутрішньої групової замкнутості, протиставлення егоїстичних групових інтересів спільним інтересам повинні рішуче припинятися.

4.5 Психологічна характеристика 

взаємовідносин у підрозділі

У процесі зміцнення й розвитку військового колективу досягається морально-політична й організаційна єдність особового складу підрозділу. Вона проявляється в чіткості й високій ефективності спільних дій зі зброєю й технікою, а також і в позаслужбовий час й у різноманітних формах колективного духовного життя, у свідомості кожного воїна, що відчуває свою близькість і прихильність до товаришів, і відповідальність перед ними.

Ця сторона єдності членів військового колективу відображається в його психології, що являє собою сукупність різних зв’язків та відносин. Від змісту, спрямованості й стійкості психології колективу залежить якість виконання поставлених перед ним завдань.

Стосовно колективної діяльності психологія колективу являє собою комплекс соціально-психологічних умов, які забезпечують процеси взаємодії, спілкування, надання допомоги й підтримки, узгодження спільних зусиль при вирішенні загальних завдань. Практика показує, що для успішних дій колективу в найбільш складній обстановці важливі насамперед такі умови:

а) загальні, погоджені позиції членів колективу з головних питань суспільного життя й військової служби, що формуються на основі політико-моральної єдності воїнів, спільності їхнього світогляду, переконань і життєвих принципів;

б) навички взаємодії й спілкування як у процесі діяльності, так й у побуті, пов’язані із чіткою й гнучкою структурою розподілу обов’язків, керівництва й підпорядкування, а також нормами й способами регуляції спільного життя й діяльності;

в) військове товариство й бойова дружба, тобто взаємини, обумовлені міжособистісними почуттями взаємної довіри, поваги й відповідальності один за одного.

Важливою умовою діяльності й розвитку колективу є традиції, бойові реліквії та військові ритуали.

Усе це в єдності й у взаємозв’язку окремих ланок утворює комплекс соціально-психологічних явищ, або психологію військового колективу. Соціально-психологічними явищами, на відміну від психічних явищ, називають, як правило, процеси спілкування людей і тих взаємозалежних змін у їхній свідомості, психіці, які є результатом спілкування. Отже, механізмом формування й функціонування системи соціально-психологічних явищ служить спілкування воїнів. Кожна ланка психології військового колективу так чи інакше проявляється в спілкуванні, впливає на нього й сама випробовує вплив з його боку.

Система внутрішнього колективного спілкування – це сукупність різноманітних контактів між воїнами:

  •  службових й особистих, інформаційно-пізнавальних й емоційних, двосторонніх і багатосторонніх;
  •  виховних і партнерських тощо.

Засобом спілкування служить взаємний обмін інформацією між воїнами (її повідомлення й сприйняття).

Спілкування характеризується:

  •  предметом і змістом (про що говориться);
  •  способом передачі інформації (усне мовлення, лист, використання немовних засобів – міміка, жести);
  •  погодженою єдиною мовою, яку розуміють однаково (у тому числі й умовна, штучно – переговорна таблиця, список умовних найменувань і сигналів).

Спілкування, як і будь-яка інша форма активності людей, має свої мотиви. Мотиви спілкування – явища міжособистісного, взаємного порядку, тому що прагнення до спілкування з одного боку повинне зустріти аналогічне прагнення інших або хоча б доброзичливий відгук.

Акт спілкування є ефективним, якщо процес повідомлення, сприйняття й інтерпретації інформації привів до взаєморозуміння: не відбулося істотної втрати інформації, і вона надана в тому розумінні, в якому вона надана із самого початку, а також правильно були зрозумілі мотиви спілкування. Спілкування – явище складне, і не завжди ефективність його висока. Чим вище рівень розвитку колективу, тим ефективніше спілкування між його членами. У спілкуванні виробляються єдині погляди, формуються взаємини, навички взаємодії й спільної діяльності й інші елементи колективної психології.

Психологія колективу, тобто суспільна думка, настрій, традиції, взаємини, не має самостійного, відособленого існування. Вона проявляється в психології індивіда, що належить даній групі. Однак індивідуальне, властиве тільки даній людині, і те, у чому відображена психологія колективу, не завжди збігаються. Ступінь розбіжності залежить від міри приналежності даної людини колективу, від сили зв’язку з ним. Іноді, не вміючи виділити індивідуальне за вчинками окремих воїнів, роблять неправильне узагальнення про колектив у цілому.

Першорядними за значущістю й роллю в житті й діяльності колективу є ідеологічний за своєю сутністю, елемент політико-моральної єдності воїнів і звідси загальні позиції, що випливають, з конкретних актуальних питань. Ідейна єдність особового складу досягається в результаті зближення індивідуальних поглядів на основі наукового світогляду й моральності. У міру зміцнення колективу воїни у все більше стають свідомими, ідейними однодумцями, що і є головним джерелом спільних мотивів для колективної діяльності. Вирішальну роль в ідейному єднанні особового складу відіграє ідеологічна робота командирів.

Ідейна єдність воїнів підрозділу знаходить своє відображення в колективних думках з питань, що мають істотне значення в житті й службі особового складу. Предметом колективної думки можуть бути, наприклад, конкретна суспільно-політична подія, завдання бойової й гуманітарної підготовки, вчинки окремих членів колективу, умови служби. У зрілому колективі завжди існують і діють тверді колективні погляди й думки з таких питань, як необхідність постійної бойової готовності, зміцнення військової дисципліни. Зрілий військовий колектив характеризується активним ставленням до всіх вимог служби, повагою до командирів і начальників, відповідальною й зацікавленою участю у суспільній роботі. Все це – колективні думки.

Думка колективу з певного предмета або явища являє собою відомий ступінь згоди в поглядах й у відносинах воїнів. У згуртованому, дружньому колективі індивідуальні думки, як правило, швидко досягають високого ступеня згоди й перетворюються, власне кажучи, у єдину думку. Сукупність основних колективних думок, які чітко визначилися і є стійкими й активними, характеризує спрямованість військового колективу, його загальну позицію стосовно актуальних питань військової служби. Це – ядро морального стану колективу.

4.6 Характеристика взаємовідносин 

воїнів строкової служби

Командиру важливо знати зміст і якість колективних думок, що існують у підрозділі: з яких проблем позиції визначилися й зблизилися, якою мірою вони відповідають завданням підвищення боєздатності підрозділу й виховання воїнів, які думки перебувають у стадії формування, як іде сам процес консолідації поглядів і відносин, яку роль відіграють у цьому процесі окремі члени колективу.

Залежно від ступеня єдності й згоди в динаміці суспільної думки військового колективу розрізняють три його основні стадії: дифузійна, поляризована і єдина колективна думка. Дифузійна думка – це різнобій у поглядах й у думках. Воїни мають суперечливі точки зору і не погоджуються з основних позицій; деякі з них вагаються у визначенні своєї точки зору, не можуть об’єктивно оцінити думки товаришів й усвідомлено пристати до якоїсь позиції. Поляризована думка має місце, якщо провідні точки зору вже визначилися, внаслідок чого особовий склад розділився на дві-три групи, кожна з яких має свою позицію й відстоює її. Цей стан може мати негативний наслідок, конфлікт. Єдина колективна думка характеризується максимальною згодою й наявністю однієї, спільної, свідомо сповідуваної всіма позиції.

Процес формування колективної думки можна спостерігати в різних формах спілкування воїнів: у ході зборів, у товариській бесіді під час відпочинку, під час обговорення кінофільмів, книг, матеріалів преси. Беручи участь у цих формах спілкування, спостерігаючи за тим, як досягається згода позицій і поглядів з питань, що хвилюють особовий склад, як переборюються розбіжності, командири роблять висновки про істотні морально-психологічні особливості колективу.

Важливим завданням у вивченні колективу є оцінка його злагодженості, що залежить від прагнення й уміння воїнів погоджувати свої дії, підпорядковувати загальному плану, з’єднувати в єдиний процес виконання завдання, що постає перед підрозділом. Як відомо, на певному етапі бойової підготовки здійснюється практичне згладжування відділень, взводів, батареї й споріднених їм підрозділів. На цьому етапі воїни вчаться взаємодіяти, працювати в єдиному ритмі як учасники одного процесу. Вони засвоюють загальну структуру колективної діяльності, її мету й свою роль у її реалізації, вникають у завдання кожного зі своїх товаришів й особливо в стиль бойової роботи. Вони навчаються інформувати один одного, взаємно передбачати дії й здійснювати різні контакти, необхідні для злиття своїх дій, вчаться ділового взаєморозуміння.

Погодженість і гармонійність дій особового складу підрозділу забезпечуються, із психологічного боку, двома групами факторів:

а) колективною мотивацією;    

б) навичками й уміннями взаємодії.

Колективна мотивація – це прагнення воїнів до узгодження своїх дій, до взаємної підтримки й розвитку успіху, досягнутого товаришами. Це практичний прояв колективізму особистості. В основу колективної мотивації покладена ідейна, політико-моральна єдність воїнів. Прагнення воїнів діяти колективно, допомагати один одному є також результатом усвідомлення ними своєї взаємної залежності, необхідності підпорядкування своїх особистих успіхів успіху колективу. Великий вплив на колективну мотивацію чинять взаємини, що склалися в підрозділі, – дух дійсного товариства, відповідальності один за одного й за спільну справу або ж стан нездорового суперництва, прагнення до особистих показників і байдужість до результатів товариша.

Навички й уміння взаємодії й дружнього спілкування полягають у тому, щоб кожного моменту спільної роботи робити саме те, що випливає з логіки вирішення спільного завдання, причому робити це самостійно, на основі особистої оцінки складної обстановки, без вказівок і прохань. Специфіка цих навичок й умінь, їхня відмінність від навичок й умінь індивідуального застосування зброї полягають у тому, що тут потрібна насамперед орієнтація на дії своїх товаришів, розуміння напрямку розвитку ситуації спілкування, особливо того, чого очікують інші учасники спільної діяльності.

Основною складовою вміння воїна діяти в контакті з товаришами є: розуміння й прогнозування їхніх дій і намірів, швидке усвідомлення сутності спільно вирішуваного завдання, здатність висловлювати свої думки, пропозиції й вимоги з урахуванням індивідуальних особливостей членів колективу й прийнятих у ньому норм.

Таким чином, високі рівні єдності дій забезпечуються єдиним прагненням усіх до загального колективного успіху (колективістська мотивація), а також умінням кожного воїна діяти з урахуванням дій і потреб своїх товаришів. Навички й уміння взаємодії спираються, у свою чергу, на індивідуальну бойову майстерність кожного воїна, на бездоганне знання ним своїх обов’язків, зброї й бойової техніки й уміння застосовувати їх у бою.

Особлива ланка в психології військового колективу – міжособистісні стосунки. Вони є своєрідною мережою зв’язків, що поєднують воїнів почуттями поваги, товариськості, дружби, визнання авторитету й взаємною відповідальністю. Дослідження й повсякденна практика показують, що ефективність колективної діяльності багато в чому залежить від якості взаємин, від того, якою мірою вони відповідають вимогам військових статутів.

Міжособистісні стосунки формуються в результаті зародження у свідомості воїнів почуття довіри й симпатії до своїх товаришів по підрозділу. Вони створюються взаємними, переважно емоційними реакціями, що переходять у стійкі й міцні почуття товариства, взаємної прихильності й глибокої дружби. Основний психологічний компонент у структурі міжособистісних стосунків – це позиція воїна стосовно кожного зі своїх товаришів. Вона є комплексом почуттів й оцінки роздумів, які спричинені вчинками і якостями особистості іншої людини. Знайомлячись із товаришами по службі, оцінюючи їхні вчинки, знання й бойову майстерність, воїн переймається повагою до них, готовністю до спільних дій. Позиція має, отже, і певну діючу сторону – готовність, прагнення до відповідних дій стосовно своїх товаришів по службі. У разі, коли позиції людей характеризуються взаємністю, між ними утворюється міцний двосторонній соціально-психологічний зв’язок.

Мережа міжособистісних стосунків у розвиненому колективі поєднує всіх воїнів. Проте положення членів колективу в цій системі відносин неоднакове. Одні з них привертають до себе симпатії більшого числа товаришів, інших – меншого. Є воїни, слабко пов’язані з іншими товаришами, що перебувають ніби на периферії або навіть поза колективом. Це ті, які або не завоювали ще поваги своїх товаришів, або ж втратили її. Тимчасовий відрив від колективу може бути обумовлений конфліктом, сваркою, а також іншими причинами, які породжують передумови замкнутості тієї або іншої людини, її відхід від колективу. Положення воїна в мережі міжособистісних стосунків характеризується також певною мірою впливу, можливістю впливати на поводження своїх товаришів. Це положення особистості в колективі одержало назву авторитету.

Є випадки, коли міжособистісні стосунки складаються стихійно, без спрямованого впливу командира, офіцера-вихователя, під впливом морально незрілих людей і мікрогруп, внаслідок чого порушується взаємність у відносинах. Товариські відносини підмінюються спробами обмеження особистої гідності молодих воїнів. Гармонія взаємин замінюється прагненням до переваги, нав’язування своєї волі більш слабким, іншими порушеннями статутних норм. Звідси зрозуміло, що командир підрозділу повинен добре знати взаємини в колективі, положення кожного воїна в соціально-психологічній структурі підрозділу, ступінь відповідності відносин вимогам військових статутів і завданням підвищення бойової готовності.

Думка командира про колектив буде неповною, якщо не виявлені традиції підрозділу й соціально-психологічні явища, що примикають до них (колективні звички й військові ритуали). Як правило, вони характерні своєю стійкістю й відносною незалежністю від змін в особовому складі. Традиція – це духовна цінність, завоювання, що, будучи спочатку справою рук одного з його поколінь, стає потім обставиною, що впливає на діяльність і поводження наступних поколінь.

У джерела традиції нерідко лежить конкретна видатна подія в житті колективу – подвиг у бою, перемога в змаганні, спортивні досягнення. Досягнутий успіх стає предметом гордості особового складу й своєрідним еталоном для оцінки подальших вчинків. У свідомості колективу формуються суспільні вимоги й відповідні спонукання до дій, гідних даних прикладів. Так створюється наступність у розвитку колективу, накопичуються досвід і норми, що регулюють поводження воїнів. Традиції кожного військового колективу перебувають в органічному зв’язку і єдності з бойовими й трудовими традиціями Збройних Cил.

Традиційний характер здобувають систематично повторювані, і які стали завдяки цьому звичними, певні форми організації й види діяльності, побуту й відпочинку, організаційні й політико-виховні заходи. Утворюються колективні звички, що створюють чіткий діловий ритм у житті підрозділу, що вносять ясність і визначеність в обстановку.

Важлива структурна ланка психології колективу – його настрій. Колективним настроєм називають спільні переживання тих чи інших подій, фактів, а також  емоційний стан, що опанував на якийсь час усім колективом (або його частиною) і впливає на його життя й діяльність. Під час оцінки колективного настрою враховують будь-які форми емоційних реакцій, у тому числі й короткочасні. Сукупність цих реакцій, що належать до конкретних подій, дає можливість визначити емоційні позиції й краще зрозуміти загальний настрій.

Настрій колективу має дві основні форми: пасивну й активну. Пасивна форма – це стан, властивий емоційній сфері колективної психології. Тут на перший план виступають емоційні реакції, що не тягнуть за собою більш-менш значних дій.

Основу активної форми колективного настрою утворюють емоційні прагнення (мотиви) до конкретної дії. Із цієї причини тут більш доречно було б говорити про особливий стан мотиваційної сфери колективу, про перевагу й виразність емоційних мотивів відомої сили й спрямованості, готових у будь-який момент виявитися й проявитися в діях. Наступальний порив, почуття ненависті до противника, ентузіазм, що панує на навчальних заняттях, підйом, викликаний великою політичною подією, або ж, навпаки, занепад духу, панічний настрій – деякі приклади колективного настрою, що проявляється в активній формі.

Сам процес вивчення психології колективу будується на з’ясуванні характеру зв’язків між воїнами, оцінці їхньої духовної єдності, єдності в поглядах, їх вміння діяти узгоджено, як під час виконання навчальних і бойових завдань, так  і у побуті. Багато дає для розуміння колективної психології контроль за динамікою психічного стану колективу, оцінки настроїв, які, як правило, охоплюють всіх його членів.

Спостерігаючи за спілкуванням і спільною діяльністю особового складу в різних умовах й у складній обстановці, наприклад в умовах дефіциту часу, під час вирішення особливо відповідальних завдань й в обстановці відпочинку, можна помітити прояви почуттів, які воїни проявляють один до одного, оцінити міру взаєморозуміння, дух взаємодопомоги, міцність і гнучкість навичок взаємодії. Шляхом спостереження можна встановити також рівень авторитетності окремих воїнів, міцність їхніх зв’язків з товаришами. Практичну значущість як для організації служби, так і для виховання має виявлення осіб, положення яких залишається невизначеним. Положення таких військовослужбовців є важким і вимагає особливої турботи й уваги офіцера й усього колективу.

У ході роботи з особовим складом командири та офіцери-вихователі проявляють особливу увагу до ознак, які свідчать про можливі відхилення у взаєминах, про появу мікрогруп з негативною спрямованістю, про елементи нетовариського ставлення до молодих воїнів і про інші прояви негативної моралі.

Розглянуті соціально-психологічні явища не вичерпують психології військового колективу. Їх правомірно розглядати як її основні, базові елементи. Крім них, у житті колективу важливу роль відіграють і деякі інші явища: окремо взята колективна думка з одного короткочасного питання, що існує доти, поки дане питання не знайшло свого вирішення; окремі елементи колективної майстерності.

4.7 Нестатутні взаємовідносини у військових

колективах, причини їх виникнення

 

Характерними ознаками елементів нестатутних взаємовідносин в підрозділі є:

  •  неохайний вигляд солдатів, брудне обмундирування, брудна чи стара натільна білизна, поношене взуття;
  •  замкнутість, скутість у поведінці, прагнення бути на самоті;
  •  виконання молодими солдатами найбільш важких господарських робіт;
  •  спроба приховувати різного роду травми, порушення військової дисципліни;
  •  пасивність та сонливість під час проведення занять;
  •  зухвала поведінка, негативна поведінка солдатів старших періодів служби з сержантами;
  •  систематичне порушення форми одягу військовослужбовців старших призовів;
  •  регулярні (непідтверджені) скарги на стан здоров’я.

Командир підрозділу повинен постійно проводити роботу з виявлення випадків нестатутних відносин. Він будує індивідуальну виховну роботу на основі особистих спостережень, доповідей підлеглих офіцерів, прапорщиків та сержантів, підтримання зв’язків з батьками молодих солдатів. Для цього командир підрозділу повинен:

  •  періодично бути присутнім на ранковому огляді підрозділу;
  •  не менше як один раз на місяць бути присутнім під час миття особового складу в лазні;
  •  щотижня заслуховувати своїх заступників та підлеглих командирів про стан військової дисципліни в підрозділах;
  •  особисто розглядати факти травм, які отримали військовослужбовці підрозділу;
  •  проводити індивідуальні бесіди з військовослужбовцями (бажано у формальній обстановці під час перерв між заняттями, під час несення служби в наряді);
  •  зустрічатися з батьками солдатів.

Робота командира з попередження нестатутних взаємовідносин полягає у своєчасному розкритті причин конфлікту та вжитті всебічних заходів щодо його припинення.

З цією метою командир зосереджує зусилля на нейтралізації мікрогруп негативної спрямованості, які склалися на основі одного призову, земляцтва чи на іншому ґрунті, для цього:

  •  веде активну роботу з лідером колективу (або лідером мікрогруп);
  •  налагоджує контакти з батьками військовослужбовців – учасників конфлікту, за необхідності батьки запрошуються в частину;
  •  встановлює жорсткий контроль за виконанням кожного елемента розпорядку дня;
  •  розглядає на загальних зборах особового складу, нарадах офіцерів, прапорщиків та сержантів причини конфлікту та його наслідки (або можливі наслідки).

Профілактика нестатутних взаємовідносин – це низка організаційних та виховних заходів посадових осіб щодо формування стереотипу поведінки військовослужбовців та недопущення умов, що породжують незаконні дії. Профілактична робота повинна мати плановий та систематичний характер.

Під час організації службової діяльності командир підрозділу:

  •  головні зусилля зосереджує на поглибленому вивченні мікроклімату у військовому колективі, повсякденно формує міцні та стійкі взаємовідносини між військовослужбовцями;
  •  організовує забезпечення всього особового складу необхідними видами постачання згідно з нормами, контролює повноту доведення їх до особового складу;
  •  організовує повноцінні заняття з бойової та гуманітарної підготовки, під час яких не допускає послаблень для військовослужбовців старшого періоду служби;
  •  посилює контроль за військовослужбовцями старших періодів служби, призначених у різного роду команди, пов’язані з виконанням господарчих робіт;
  •  заслуховує щотижня доповіді підлеглих сержантів про стан роботи з недопущення нестатутних взаємовідносин, вчить їх практики роботи з підлеглими;
  •  визначає «групу ризику» і проводить цілеспрямовану роботу з триманням її в статутних рамках;
  •  проводить загальні збори, на яких розглядають поведінку військовослужбовців, які скоїли порушення з елементами нестатутних взаємовідносин, дає оцінку діям порушника за фактами скоєного;
  •  проводить соціально-психологічне вивчення особового складу;
  •  підтримує постійний зв’язок з батьками військовослужбовців;
  •  проводить заходи виховного характеру у взаємодії з військовим судом та прокуратурою (не менше 1 разу на місяць);
  •  проводить вечори запитань та відповідей із залученням старших командирів (не менше 1 разу на 3 місяці).

У разі порушення військовослужбовцем військової дисципліни або громадського порядку командир повинен нагадати йому про обов’язки служби, а за необхідності –   накласти дисциплінарне стягнення.

Документи, які необхідно мати в особовій справі

військовослужбовця

В особовій справі військовослужбовця мають бути:

  •  документи, підготовлені та відпрацьовані у військкоматі, які характеризують особу;
  •  анкета (заповнюється військовослужбовцем);
  •  автобіографія;
  •  фотокартка (розмір 6х9) – анфас без головного убору;
  •  результати вивчення соціально-демографічних даних життєвого досвіду, особливостей соціально-психологічних параметрів військовослужбовця;
  •  лист бесіди ( заповнюється офіцером);
  •  службова характеристика та оціночна відомість (заповнюється після кожного періоду служби);
  •  матеріали листування з батьками військовослужбовця, підприємствами та навчальними  закладами, де працював чи навчався до  призову;
  •  лист спостережень (заповнюється командиром взводу та іншими безпосередніми начальниками);
  •  карта вивчення й аналізу соціально-психологічних якостей військовослужбовців на різних етапах служби;
  •  методичний щоденник з результатами індивідуальної виховної роботи як аналіз результатів службової діяльності воїна (службова картка, основні показники бойової підготовки, виконання бойових завдань тощо).

Командир взводу спільно з командирами відділень після закінчення періоду служби повинен дати характеристику кожному підлеглому, яка вкладається до особової справи.

Питання для повторення та самоконтролю

  1.  Особистість у військовому колективі (визначення).
  2.  Форми вивчення особового складу підрозділу.
  3.  Психологічний експеримент, сутність методу.
  4.  Військовий колектив, визначення, характеристика.
  5.  Психологічна характеристика взаємовідносин у підрозділі.
  6.  Характеристика взаємовідносин воїнів строкової служби.
  7.  Характеристика елементів нестатутних взаємовідносин у підрозділі.
  8.  Документи, які необхідно мати в особовій справі військовослужбовця.


Розділ 5

Інформаційно-пропагандистське

забезпечення у Збройних CилАХ України

Гуманітарна підготовка

Зі здобуттям незалежності України, на хвилі ейфорії та політичного романтизму були зроблені спроби відмовитися від накопичення досвіду системи політичного впливу з боку держави на Збройні Cили, в тому числі від інституту заступників виховної роботи.

Але досвід довів, що у Збройних Cилах потрібна повсякденна системна робота щодо втілення у свідомість військовослужбовців положень національної ідеї держави.

Реалізація цього положення призвела до розроблення на державному рівні та затвердження у подальшому Указом Президента України Директиви Міністра оборони України щодо організації гуманітарної підготовки у Збройних Cилах України.

Виходячи з вимог Концепції виховної роботи, основними складовими виховної роботи є:

  •  морально-психологічне забезпечення бойової та мобілізаційної готовності військ, бойового чергування, бойової служби, оперативної та бойової підготовки, специфічної діяльності військових формувань;
  •  морально-психологічне забезпечення військової дисципліни та профілактика правопорушень;
  •  інформаційно-пропагандистське забезпечення;
  •  культурно-виховна і просвітницька робота, організація дозвілля;
  •  військово-соціальна робота.

Одним з основних напрямів інформаційно-пропагандистського забезпечення було визначено організацію гуманітарної підготовки та інформування всіх категорій військовослужбовців, працівників Збройних Cил України та членів їхніх сімей.

 

5.1 Роль і місце гуманітарної підготовки в системі

ідейного виховання слухачів Збройних Cил України

Реалізація положень Конституції України, чинного законодавства, Державної програми реформування та розвитку Збройних Cил України потребує посилення пропагандистської роботи, патріотичного виховання особового складу Збройних Cил України, формування у нього національної свідомості й культури, гуманістичного світогляду, високих морально-бойових якостей, морально-психологічної готовності до захисту Батьківщини.

Вирішенню цих завдань значною мірою сприяє гуманітарна підготовка, яка є одним із основних предметів навчання особового складу, невід’ємною складовою інформаційно – пропагандистського забезпечення життєдіяльності військ (сил).

 Головною метою гуманітарної підготовки є:

  1.  Роз’яснення державної політики у галузі оборони, пропаганди національних, військових і культурних традицій українського народу.
  2.  Виховання в особового складу почуття патріотиз-му, готовності зі зброєю в руках захищати Українську дер-жаву, інтереси українського народу, поваги до Консти-туції і законів України, вірності Військовій присязі, гордо-сті за службу у Збройних Cилах України, належність до ви-ду Збройних Cил, роду військ, об’єднання, військової частини.
  3.  Створення сприятливої морально-психологічної обстановки у військових частинах, підрозділах, установах та військових навчальних закладах Міністерства оборони України.
  4.  Виховання у слухачів свідомого і відповідального ставлення до оволодіння військовими знаннями, підвищення рівня професійної майстерності.
  5.  Формування і розвиток у слухачів високої культу-ри й особистих якостей, необхідних для військової служби.
  6.  Удосконалення психолого-педагогічних знань офіцерського складу, прапорщиків ( мічманів), сержантів (старшин) і правових знань усіх категорій особового складу.

Головні зусилля в гуманітарній підготовці зосереджуються на:

  •  формуванні у кожного слухача почуття любові до України та її народу, культури, традицій і духовних цінностей, гідності, честі й національної свідомості, вірності Військовій присязі та Бойовому Прапору, особистої відповідальності за безпеку Української держави;
  •  вивченні історії України та її Збройних Cил, актуальних проблем військового будівництва, основ наро-дознавства та культурної спадщини українського народу;
  •  вивченні положень Конституції України, законів України, військових статутів Збройних Cил України;
  •  вихованні поваги до армійських і флотських традицій, ритуалів, правил поведінки, форми одягу;
  •  підвищенні рівня інформованості особового складу про суспільно-політичний, соціально-економічний стан та духовний розвиток суспільства, міжнародне становище та воєнну політику держави, про життєдіяльність Збройних Cил України;
  •  формуванні в офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), сержантів (старшин) свідомої потреби в удосконаленні навичок, вміннях організації й проведення виховної роботи з підлеглими.

Гуманітарна підготовка із солдатами, сержантами строкової служби проводиться за такими розділами тематичного плану:

  1.  Держава і Збройні Cили.
  2.  Історія України та її війська.
  3.  Культура і народознавство України.
  4.  Військовий обов’язок та етика військової служби.

Основним методом проведення занять з гуманітарної підготовки офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), слухачів, військовослужбовців, які проходять службу за контрактом, та працівників Збройних Cил України вважається лекційно-семінарський.

Гуманітарну підготовку генералів, адміралів, офіцерів, прапорщиків (мічманів) проводять за категоріями у складі груп, визначених наказом відповідних командирів (начальників) про організацію гуманітарної підготовки.

5.2 Особливості організації проведення 

гуманітарної підготовки

Гуманітарна підготовка особового складу організовується і проводиться згідно з вимогами Директиви Міністра оборони України від 13. 02. 2006р. №Д-3 „Про організацію гуманітарної підготовки, суспільно-політичного та правового інформування особового складу Збройних Cил України на 2006-2011 роки”.

Гуманітарна підготовка є основним предметом навчання особового складу, невід’ємною складовою інформаційно-пропагандистського забезпечення військ.

Керівникам груп гуманітарної підготовки повинно надаватися для підготовки до занять не менше чотирьох годин службового часу на тиждень.

Гуманітарна підготовка організовується і проводиться з усіма категоріями військовослужбовців і працівників Збройних Cил України. Навчання в системі гуманітарної підготовки є обов’язковим. Заняття з гуманітарної підготовки проводяться обов’язково державною мовою.

Основним методом проведення занять з гуманітарної підготовки в групах військовослужбовців строкової служби є розповідь-бесіда.

Підготовку до занять керівників груп гуманітарної підготовки здійснюють кожної п’ятниці з 16-00 до 18-00.

Групи гуманітарної підготовки військовослужбовців строкової служби створюються, як правило, у складі підрозділів, чисельність груп не повинна перевищувати 25 осіб.

Заняття з гуманітарної підготовки проводяться з періодичністю:

  •  з офіцерами - один раз на тиждень (щопонеділка) по дві години в ранковий час (з 9.00 до 11.00). Метод проведення - лекційно-семінарський. Останній понеділок місяця - заняття з правової підготовки у складі навчальної групи;
  •  з прапорщиками (мічманами), слухачами, які проходять службу за контрактом, – один раз на тиждень (щопонеділка) по дві години в ранковий час;
  •  з військовослужбовцями строкової служби – один раз на тиждень (щопонеділка) по дві години (з 9.00 до 11.00). Метод проведення – розповідь-бесіда. Останній понеділок місяця - заняття з правової підготовки у складі навчальної групи;
  •  з працівниками Збройних Cил України командування Сухопутними військами Збройних Cил України – 1 раз на квартал, перша середа місяця початку кварталу, по 50 хвилин (з 10.30 до 11.20).

Підбиття підсумків стану гуманітарної підготовки проводиться з виданням наказу відповідного командира (начальника) з періодичністю:

  •  у з’єднаннях, військових частинах, закладах та установах – один раз на квартал;
  •  у командуванні Сухопутними військами Збройних Cил України – один раз на рік.

Тематика гуманітарної підготовки з працівниками Сухопутних військ Збройних Cил України:

  •  "Архітектура європейської системи колективної безпеки. Інтеграція України в Євросоюз і НАТО";
  •  "Здобутки та перспективи суверенної України";
  •  "Конституція та законодавство про оборону України. Розвиток воєнної організації держави".

Облік відвідування та успішності військовослужбовців груп гуманітарної підготовки ведеться в журналах обліку занять з гуманітарної підготовки.

Під час інспектувань і підсумкових перевірок рівень знань з гуманітарної підготовки перевіряється у всіх категорій військовослужбовців Збройних Cил України. Оцінка керівникам груп гуманітарної підготовки виставляється, виходячи з рівня їх знань в обсязі програм гуманітарної підготовки і загальної оцінки групи. Оцінку військовослужбовцям строкової служби виставляють щомісячно на підставі оцінок за підсумками вивчених тем.

Групи, що представляються на інспектування чи перевірку, повинні мати не менше 90% усього складу.

Суспільно-політичне, правове інформування проводиться:

  •  з офіцерами, прапорщиками, військовослуж-бовцями, які проходять службу за контрактом, з’єднань, військових частин, підрозділів, закладів та установ – остання п’ятниця по п’ятдесят хвилин (з 9.10 до 10.00);
  •  з військовослужбовцями строкової служби – щотижня у вівторок з 8.25 до 8.55;
  •  з працівниками Збройних Cил України командування Сухопутними військами Збройних Cил України, оперативних командувань, армійських корпусів, Територіального управління "Північ", з’єднань, частин, закладів та установ – перші п’ятнадцять хвилин під час проведення занять з гуманітарної підготовки.

Досвід організації та проведення бойової підготовки в артилерійських підрозділах і навчального процесу у ВВНЗ вчить, що найкращих результатів досягають там, де втілюються нові ефективні форми та методи навчання; впроваджуються новітні досягнення військової науки, педагогіки та психології; приділяється особлива увага зростанню методичної майстерності керівників занять; постійно удосконалюються методичні документи для проведення навчальних занять.

Нові види озброєння та військової техніки родів військ і спеціальних військ спричиняють появу і нових способів їх застосування, а це обумовлює необхідність подальшого вдосконалення форм і методів навчання військ.

Загальні положення

Кожне заняття вирішує певне дидактичне завдання. Ефективність його розв’язання залежить, перш за все, від підготовленості керівника до проведення заняття. Крім того, на ефективність заняття також впливає здатність керівника впроваджувати в навчальний процес найдоцільніші форми та методи навчання. Таке впровадження вимагає від керівника докладання значних зусиль під час підготовки до заняття напередодні, в ході заняття та після його проведення.

Підготовка керівника до конкретного заняття

Підготовка керівника до конкретного заняття передбачає:

  •  з’ясування та формулювання теми заняття;
  •  визначення навчальної та виховної мети;
  •  добір літератури та визначення навчального матеріалу до теми;
  •  визначення структури обраної форми заняття;
  •  визначення методики і педагогічних прийомів на усі фази заняття;
  •  підготовку дидактичних засобів та наочних посібників;
  •  визначення форми контролю та оцінювання знань, умінь і навичок тих, хто навчається;
  •  раціональний розподіл часу на всіх етапах заняття;
  •  визначення місця керівника заняття для демонстрування й опитування в рамках заняття;
  •  складання плану або плану-конспекту заняття;
  •  перевірку готовності помічників (якщо потрібно) та слухачів до заняття.

Під час підготовки безпосередньо до конкретного заняття його керівник повинен враховувати:

  •  провідні мотиви, інтереси воїнів до даного предмета, їхнє особисте ставлення до занять, що проводить саме цей керівник;
  •  рівень, який характеризує уміння навчатися, працездатність, регулярність навчальної праці та сумлінність під час самостійної роботи;
  •  активність тих, хто навчається на занятті, їхню увагу і дисциплінованість;
  •  здібності кожного, його потенційні можливості та уміння застосовувати знання на практиці;
  •  можливості використання ТЗН та наочних посібників за даною темою і в даному навчальному класі;
  •  свою працездатність та санітарно-гігієнічні умови місця та навчального обладнання, які будуть використовуватися для проведення заняття.

Будь-яке заняття розпочинається зі вступної частини. В ній керівник заняття вирішує два завдання, а саме:

  •  забезпечення нормальної зовнішньої обстановки для спільної роботи керівника і тих хто навчається;
  •  створення психологічного настрою слухачів на плідну навчальну працю.

До основних моментів попередньої організації заняття відносять:

  •  обов’язкове взаємне вітання керівника заняття і слухачів;
  •  перевірку наявності слухачів, матеріального забезпечення та зовнішнього стану приміщення;
  •  перевірку готовності навчальних місць, зовнішнього вигляду слухачів та обов’язкове попередження про виконання заходів безпеки;
  •  доведення актуальності теми заняття та мобілізацію уваги з боку слухачів.

В ході основної частини заняття його керівник повинен звертати увагу на дотримання загальних правил щодо пояснення навчального матеріалу, формування умінь і навичок, запровадження активних форм організації навчальної праці та підтримки на необхідному рівні навчальної дисципліни.

Під час пояснення навчального матеріалу керівник заняття повинен дотримуватися таких правил:

  •  продумати та визначити своє місце під час пояснення матеріалу, щоб було всім видно і чути, що показує та розповідає керівник заняття (можна сидіти, якщо це не вплине на результативність заняття);
  •  без необхідності (наприклад, якщо це не контроль або надання допомоги) не ходити по класу;
  •  говорити гучно, але не кричати, пояснення повинні бути чіткими та зрозумілими;
  •  темп викладання матеріалу – розмірений, а мова -доступна, з необхідним науковим рівнем (який відповідав би підготовці слухачів);
  •  виділяти головне в матеріалі, не захоплюватись другорядним;
  •  дотримуватися послідовності викладання;
  •  своєчасно використовувати ілюстративний матеріал, стежити за правильністю та акуратністю записів на класній дошці.

Сутність будь-якого заняття полягає в наданні слухачам знань, на основі яких формуються уміння та навички. Структура їх формування має свої особливості, які не суперечать основному шляху пізнання. До основних компонентів цієї структури відносять:

  •  ретельний аналіз і засвоєння правила, яке лежить в основі навички (уміння);
  •  подолання труднощів під час виконання вправ з метою набуття навички;
  •  постійне вдосконалення навичок;
  •  закріплення досягнутого рівня навички з використанням її на практиці та з подальшим удосконаленням і доведенням її до майстерності.

Ефективність деяких занять, особливо практичних та тренувань, залежить від індивідуального підходу в навчанні. Наприклад, на занятті, яке проводить командир відділення (гарматної обслуги) зі своїми підлеглими зі спеціальної чи технічної підготовки, повинна перед-бачатися, перш за все, конкретна навчальна робота з конкретними слухачами. Для цього він мусить дотриму-ватися певних правил (рекомендацій), які є загальними для всіх, хто проводить заняття. Ось деякі з них:

  •  у ході викладання навчального матеріалу керівник заняття повинен дотримуватися такого темпу, який забезпечив би з’ясування навчальних питань більшістю, а ще краще усіма слухачами;
  •  домашнє завдання потрібно індивідуалізувати, але без шкоди для підготовки фахівця-артилериста, тобто кожний слухач повинен виконувати свої функціональні обов’язки, незважаючи на його здібності;
  •  перевірку знань, виконання домашнього завдання, ведення конспектів командир (викладач) здійснює систематично, але у слабших слухачів частіше.

Якість заняття, а особливо класного, до певної міри залежить від статутного порядку та дисципліни, які запровадив керівник заняття. Тому необхідно знати причи-ни, хоча б загальні, які можуть призвести до порушення дисципліни, та методи запобігання їх виникненню.

Під час проведення заняття керівник не повинен, негайно реагуючи на порушення, приймати непродумане рішення, не розібравшись у причинах порушення. Він мусить дотримуватися відповідних умов успішного дисциплінарного впливу:

  •  за наявністю порушення зробити зауваження порушнику дисципліни, згодом розібратися в причинах порушення і тільки тоді, якщо буде потрібно, накласти на нього стягнення;
  •  домагаючись позитивного впливу в процесі виховання, керівник заняття повинен дотримуватися справедливості стосовно до порушника, незважаючи на особливе ставлення до нього чи тиск з боку оточення;
  •  перш ніж відреагувати на дії порушника, необхідно звернутися до почуття власної гідності і не опускатися до рівня недисциплінованого слухача.

У процесі підготовки до заняття керівник повинен заздалегідь обміркувати та в ході заняття дотримуватися таких основних традиційних вимог:

1 Організаційних (чіткість проведення всіх етапів заняття; раціональне використання навчального часу та обладнання; підтримка навчальної дисципліни на рівні, який забезпечить добре засвоєння навчального матеріалу).

2 Дидактичних (доцільність навчальних завдань; навчальна та виховна мета; оптимальний зміст матеріалу, який враховував би рівень підготовленості слухачів; раціональні методи навчання, які відповідали б навчальній меті, складності навчального матеріалу та підготовленості слухачів; дотримання принципів навчання).

3 Психологічних (врахування психологічних особливостей слухачів та їхнього психологічного стану, стану керівника заняття, настрою на заняття як керівника заняття, так і слухачів).

4 Етичних (рішучість; справедлива вимогливість кожного слухача; принциповість; тактовність)

5 Гігієнічних (температура приміщення та освітленість, які б сприяли нормальній навчальній праці; врахування працездатності слухачів; з першими ознаками перевтоми групи зробити короткочасний відпочинок).

Підготовка до будь-якого заняття повинна передбачати ретельне обмірковування та визначення його керівником напрямків дій зі стимулювання слухачів до результативного оволодіння знаннями, уміннями і навичками військового фахівця. Існує багато прийомів, способів для вирішення цього завдання, але всі вони реалізуються через вплив на свідомість слухачів та напружену розумову працю керівника заняття. До основних напрямків дій керівника можна віднести:

  •  активне та наполегливе керування пізнавальною діяльністю слухачів із дотриманням при цьому основних принципів навчання;
  •  постійний пошук творчих, нестандартних підходів під час розв’язування навчальних завдань в суворій відповідності до умов та можливостей, за яких здійснюється навчання;
  •  застосування диференційованого підходу під час навчання окремих слухачів чи окремих груп;
  •  раціональне використання кожної хвилини заняття;
  •  створення атмосфери демократизму, товариського суперництва, діловитості, дружнього спілкування взамін довіри та відносно рівноправних відносин між слухачами – з одного боку і керівником заняття – з іншого;
  •  прогнозування ходу навчальної діяльності та на цій підставі здійснення вибору досконалих навчальних технологій для досягнення бажаної мети;
  •  стимулювання слухачів до ретельного і наполегливого оволодіння військовою спеціальністю.

Отже, ми розглянули сутність підготовки до проведення основної частини заняття та надали деякі рекомендації з підвищення ефективності цього етапу заняття. Що ж стосується завершальної частини заняття, то в ній найважливішим фрагментом є завдання на самостійну роботу.

Таким чином, нами розглянута загальна підготовка до проведення занять та надані рекомендації щодо безпосереднього проведення заняття, складання методичних документів і щодо організації самостійної роботи. Але під час підготовки до конкретного виду занять необхідно враховувати особливості, які властиві саме цьому виду.

Основні принципи та методи навчання

Принципи навчання  це вихідні дидактичні поло-ження, які відображають перебіг об’єктивних законів і за-кономірностей процесу навчання і визначають його спря-мованість на розвиток особистості, в яких знаходять місце вимоги до змісту, організації та методики навчання слухачів.

Сучасна вітчизняна військова дидактика виділяє таку систему принципів навчання:

Організаційно-методичні принципи навчання

1 Принцип громадянськості відображає соціальні аспекти навчання. У сучасній Україні його значущість є загальновизнана зі зміною державного статусу, необхід-ністю відродження почуття патріотизму, почуття Батьків-щини, розвитку національної ідеї, характеру, ментальності, формування необхідних цінностей і напрацюванням кон-цепції національної освіти. Цей принцип знаходить вира-ження в орієнтації змісту освіти на розвиток особистості, її духовності та соціальної зрілості, тісний зв’язок навчаль-ного процесу в підрозділах з життям країни і її Збройних Cил, з повсякденною практикою частин і підрозділів.

2 Принцип науковості навчання передбачає відповідність змісту освіти рівню розвитку сучасної науки і техніки, прогнозування розвитку тенденцій в науці, досвіду, який накопичений цивілізацією. Під час проведення занять, навчань він вимагає використання додаткового матеріалу, який містить у собі відомості про глобальні проблеми і сучасні досягнення у військовій сфері у світових масштабах. Принцип науковості має відношення і до методів навчання: використання проб-лемних ситуацій, спеціального навчання уміння спосте-рігати явища, фіксувати і аналізувати результати спосте-режень, вести наукову дискусію, доводити свою точку зору, працювати з навчальною та науковою літературою.

3 Принцип виховного навчання. Цей принцип передбачає формування в процесі навчання базової культури особистості воїна: моральної, правової, естетичної, фізичної, культури військової праці та життєдіяльності, спілкування.

4 Принцип відповідності вікових та індивідуальних особливостей слухачів передбачає реалізацію вікового (призовного) й індивідуального підходів.

Принцип відповідності навчання віковим та індивідуальним особливостям вимагає, щоб зміст, форми і методи організації їх діяльності відповідали віковим (призовним) етапам. Відповідно до цього принципу повинні враховуватись індивідуальні характеристики темпераменту, характеру, здібностей, волі і, що важливо у сучасних умовах, стать тих, хто виконує військовий обов’язок.

5 Принцип свідомості і творчої активності визначає позицію та ставлення воїнів до участі у військово-педагогічному процесі навчання.

Свідомість воїнів у навчанні це розуміння ними сутності проблем, які вивчаються, переконаність у правильності та практичній цінності отриманих знань, їх позитивне ставлення до навчання. Свідомість надає навчанню виховного характеру і значною мірою сприяє формуванню у воїнів високих морально-психологічних та військово-професійних якостей особистості.

Активність слухачів у навчанні це їх інтенсивна розумова діяльність і фізична підготовка в процесі навчання та використання знань, навичок і умінь.

Реалізації принципу свідомості та творчої активності сприяє використання різних форм самоуправління у навчальному процесі: від традиційних підходів до інноваційних рішень.

6 Принцип доступності навчання і високий рівень труднощів під час навчання вимагають врахування у його організації реальних можливостей слухачів, відмови від інтелектуальних, фізичних та емоційних переживань, які негативно впливають на фізичне та психічне здоров’я. У ньому повинен бути збережений рівень психічної напруги, який необхідний для підтримання у воїнів інтелектуального та енергетичного тонусу, активності та інтенсифікації навчальних та бойових дій, які пов’язані з переборенням навчальних труднощів.

Принцип уточнює основні педагогічні правила доступності та доцільності в навчанні:

1) вчити від відомого до невідомого;

2) від менш важкого до більш важкого;

3) від складного до більш складного.

Цей принцип передбачає побудову навчального процесу таким чином, щоб у воїна з’являлося бажання перебороти труднощі та пережити радість успіху, досягнення. Це допомагає йому зняти підвищену тривожність та невпевненість в можливості вирішення навчально-бойових завдань.

7 Принцип наочності є одним із найважливіших у процесі навчання.

Із підвищенням абстрактності в навчанні необхідно використовувати різні види наочності:

  •  природну (предмети об’єктивної дійсності і дії з ними);
  •  експериментальну;
  •  образотворчу (картини, фото, малюнки);
  •  образотворчу (кінофільми, телепрограми);
  •  комп’ютерну та мультимедійну системи;
  •  звукову (магнітофонні записи);
  •  символічну і графічну (карти, графіки, формули, схеми);
  •  словесну (образні словесні описи подій, фактів, дій) з навичками їх використання.

8 Принцип продуктивності професійної компетентності та надійності навчання, професійної спрямованості освіти.

Для вирішення службово-військових та навчально-пізнавальних завдань слухачам не просто потрібні знання, а цілісний комплекс взаємозв’язаних компонентів війсь-ково-професійної компетентності: знання; навички; умін-ня; військово-професійної позиції; психологічні якості; акмеологічні інваріанти (вища множинність знань) тощо.

Міцність навчання пов’язана зі створенням умов для надійного збереження у пам’яті необхідних для майбутньої військової діяльності знань. Проте, оскільки людська пам’ять не в змозі утримувати всю інформацію,  командир повинен чітко визначити, що воїну потрібно запам’ятовувати міцно, а з чим лише досить ознайомитися.

5.3 Активні форми і методи бойової підготовки

та напрями їх удосконалення

У сучасних умовах підвищуються вимоги до офіцерського складу щодо якості навчання і виховання підлеглих. Офіцери повинні мати відмінну підготовку не лише зі спеціальності, а й мати глибокі знання з теорії військового навчання. Це вимагає від них досконалого володіння активними формами та методами бойової підготовки військ. Під активними методами навчання розуміють такі способи і прийоми педагогічного впливу, які спонукають слухачів до розумової активності, до проявлення творчого, дослідницького підходу і пошуку нових ідей для вирішення різноманітних завдань за спеціальністю. Активні методи повинні викликати у слухачів прагнення самостійно розібратися в складних військово-професійних питаннях і на основі глибокого системного аналізу наявних факторів і подій виробити оптимальне рішення з дослідницької проблеми для реалізації його в практичній діяльності.

Активні форми і методи нерозривно пов’язані між собою, їх сукупність створює  певний вид занять, на яких здійснюється активне навчання. Методи наповнюють форми конкретним змістом, а форми впливають на якість методів. Якщо на занятті певної форми використовуються активні методи, можна досягти значної активізації навчально-виховного процесу, зростання його ефективності. У цьому разі сама форма занять набуває активного характеру.

До активних методів навчання належать: проблемний, діалоговий, ігровий, дослідницький, модульний, опорних сигналів, критичних ситуацій, автоматизованого навчання, самостійної роботи, контролю, інші. Ці та інші методи активного навчання діляться на дві групи: імітаційні і неімітаційні, а імітаційні, у свою чергу, на ігрові і неігрові.

Класифікація методів активного

навчання на заняттях

 

ІМІТАЦІЙНИЙ

Вид заняття

Метод

Лекція

Проблемний, діалоговий, опорних сигналів, контролю

Семінар

Діалоговий, проблемний, контролю

Групові заняття та вправи

Проблемний, опорних сигналів, конкретних ситуацій, контролю

Самостійні заняття під керівництвом викладача

Самостійної роботи, проблемний, модульний, контролю, автоматизованого навчання

Самостійна робота

Автоматизованого навчання, самостійної роботи, контролю

Виконання завдань ВНР та НДР

Дослідницький, контролю

Військове стажування (практика)

Самостійної роботи, діалоговий, контролю

Участь у роботі конференцій

Проблемний, діалоговий

Активні форми і методи навчання дозволяють перевести навчальний процес на інтенсивний шлях розвитку, тобто, максимально його активізувати і надати більшої практичної спрямованості.

Активні методи навчання це сукупність способів організації й управління навчально-пізнавальною діяльністю, які допомагають активізувати увагу і мислення слухачів на заняттях. Активні методи навчання покликані підтримувати інтерес слухачів до навчального процесу; створювати умови для оцінки й самооцінки засвоєння навчального матеріалу; розширювати їхні творчі можливості та ініціативу; сприяти формуванню потреби набувати нові знання та навички.

Активність слухачів, як відомо із військової психології, залежить від проходження основних психологічних процесів, а саме: відчуття, сприйняття, пам’яті та мислення.

Вплив керівника заняття на проходження перелічених психологічних процесів у бажаному напрямку є головною метою втілення активних методів навчання.

Заходи з активізації органів почуття мають бути такими:

1 Викладання навчального матеріалу повинно бути повним та зрозумілим.

2 У процесі навчання потрібно залучати всі органи почуттів. Технічні засоби навчання повинні впливати лише на основний канал донесення інформації.

3 Зовнішні умови (освітленість навчальних місць, колір та чистота приміщень, необхідна температура, шумозахищеність) мусять сприяти ефективній роботі органів почуття.

4 Щільність слухачів у приміщенні повинна відповідати діючим нормативам.

5 Режим навчального процесу (навчальна робота, праця та відпочинок) повинні сприяти якісному вивченню навчального матеріалу.

6 Розвивати відповідальність за якість та повноту засвоєного матеріалу і зацікавлювати слухачів під час викладення теми заняття.

7 Керівнику заняття потрібно постійно підтримувати увагу слухачів.

Заходи з активізації сприйняття дійсності мають бути такими:

  •  створення необхідних умов, які викликають порухи органів чуття. Ці порухи безпосередньо відтворюють предмет, який вивчається;
  •  під час підготовки до заняття керівник повинен уявляти, як навчальний матеріал буде сприйматися, і зробити все, щоб зміст заняття дійшов до кожного слухача;
  •  активізація сприйняття може бути досягнута за рахунок усвідомлення важливості навчального матеріалу під час виконання завдань, які пов’язані з посадовими обов’язками;
  •  підвищити сприйняття можна виділенням найважливішої частини навчального матеріалу;
  •  для окремих видів занять (самостійна робота, консультація, виконання індивідуального завдання) підвищення сприйняття досягається за рахунок особистих якостей кожного зі слухачів. Це розвиває спостережливість, як найбільш результативну форму сприйняття;
  •  з метою досягнення сприйняття основного навчального матеріалу керівник заняття повинен використовувати важливі заходи психологічного механізму: зіставлення, порівняння виниклого в індивідуальній свідомості образу з реальним предметом навчання.

Кожна людина під час навчання вирішує триєдине завдання, а саме: запам’ятовування, зберігання в пам’яті, відтворення предмета навчання в потрібний момент. Відповідно до цього існують заходи з активізації пам’яті на цих трьох етапах.

Запам’ятовування навчального матеріалу:

1 Навчальний матеріал повинен викладатися переконливо і доступно.

2 Вивчення матеріалу здійснювати відповідно до схеми:

  •  зрозуміти, про що йде мова;
  •  усвідомити основний зміст;
  •  з’ясувати логіку сприйняття матеріалу;
  •  запам’ятати об’єкт навчання.

3 Для кращого запам’ятовування навчального матеріалу керівник може використовувати особисті якості слухачів, тобто:

  •  почуття обов’язку,
  •  відповідальність за результати навчання;
  •  почуття важливості даного матеріалу для майбутньої професії офіцера.

4 Зосереджувати увагу на головній частині об’єкта навчання. Постійно контролювати рівень засвоєння матеріалу методом відтворення.

Зберігання навчального матеріалу в пам’яті.

1 Організація вивчення навчального матеріалу повинна забезпечити його глибоке запам’ятовування.

2 Елементи повторення матеріалу потрібно вклю-чати в усі подальші заняття і самостійну роботу.

3 Керівник постійно повинен вимагати від слухачів відповідального ставлення до одержання знань та пока-зувати їх. практичне значення для майбутньої професії.

4 Вимагати від слухачів застосування отриманих знань у щоденному житті, службі та на заняттях.

Відтворення навчального матеріалу:

1 Відтворення матеріалу це теж дія, яка спрямована на закріплення знань у пам’яті. Вона реалізується в співбесідах з товаришами на тему отриманих знань: на семінарах, заліках, іспитах, консультаціях та інструктажах до наступних занять.

2 Керівник заняття мусить постійно звертатися до відтворення одержаних знань підлеглими з метою їх закріплення. Відтворення може бути усним, письмовим або змішаним.

3 Схема заняття повинна передбачати постійне навантаження, яке складається із запам’ятовування навчального матеріалу та відтворення отриманої інформації.

4 Для збереження знань потрібно повторювати матеріал з моменту одержання якомога частіше. Перше відтворення повинно здійснитися при сприйманні нового матеріалу, друге не пізніше другої доби.

Заходи з активізації мислення:

1 Процес мислення можливий лише за наявності інформації, яка накопичується в пам’яті. Тому рівень активізації мислення залежить від рівня активізації "постачальника інформації", тобто відчуття, сприйняття і уявлення.

2 Аналіз, синтез, узагальнення можливі за наявності в пам’яті знань. Звідси випливає, що активізація мислення залежить від рівня активізації пам’яті.

3 Активізація мислення досягається постановкою посильних завдань, проблем, питань, які слухач вирішує сам. Такий підхід у навчанні формує у слухачів дійсне мислення, здатність засвоювати, пізнавати, розуміти і відкривати для себе щось нове.

4 Для підвищення активності мислення необхідно на занятті перевіряти рівень усвідомлення матеріалу, який сприймається слухачами. Це досягається втіленням різних форм мислення, а саме: понятійної форми обговорення, умовиводу та інші. Крім цього, активізація мислення досягається залученням слухачів до аналізу навчального матеріалу, порівняння окремих положень, узагальнень або навпаки – конкретизації викладених фактів.

Як бачимо, прагнення до підвищення ефективності бойової підготовки через активізацію пізнавальної діяльності слухачів вимагає всебічного урахування їх індивідуальних якостей, мотивів навчальної праці. Успіх вирішення цього складного завдання залежить від рівня професійної та педагогічної підготовленості керівника заняття, від його уміння організувати навчальний процес з урахуванням психологічного фактора слухачів.

5.3.1 Сутність активних форм і методів навчання.

Мета, сутність та шляхи реалізації

проблемного методу навчання

Вимоги, що ставляться до офіцерських кадрів Збройних Cил України, викликають необхідність переходу ВВНЗ та військ на інтенсивний шлях розвитку через впровадження активних методів навчання (АМН).

Активні методи навчання базуються на експериментально встановлених фактах про те, що в пам’яті людини відбивається до 90% того, що він робить, до 50% того, що він бачить, і лише 10% того, що чує. Тому можна сказати, що на процес одержання знань, формування вмінь та навичок якнайкраще впливає проблемний метод навчання (проблемне навчання). Сутність даного методу полягає в тому, що знання не повідомляються в готовому вигляді, а перед слухачем ставиться проблема для самостійного вирішення, в ході якого він приходить до усвідомлених знань. Це один з методів активного навчання, який організує пошукову діяльність слухачів, формує в них навички продуктивного, творчого вивчення дисципліни.

Репродуктивні методи не реалізують завдання формування творчої самостійності. А метою проблемного навчання є не тільки засвоєння системи знань, а й формування пізнавальної самостійності, розвиток творчих здібностей.

Центральне місце в проблемному навчанні займають проблемна ситуація і проблема (завдання). З аналізу проблемної ситуації й починається процес мислення. Таким чином, проблемна ситуація це така ситуація, в яку потрапляє слухач, якщо стикається з перешкодами, які потрібно долати. Виникле інтелектуальне навантаження є стимулом для появи бажання долати труднощі.

Проблемна ситуація складається з трьох головних компонентів:

  •  потреби нового знання або способу дій;
  •  невідомого знання, яке потрібно засвоїти;
  •  досягнутих, засвоєних у ході навчання знань, вмінь і навичок.

Проблемна ситуація викликає у слухачів потребу звернутися до власного практичного досвіду, але з більш глибоким узагальненням та переоцінкою. Головними заходами щодо створення проблемних ситуацій є  посилення протиріч, показ їх у зіткненні і несумісності; включення питань, завдань і ситуацій з вибором відповідей; заохочення слухачів до дослідження реальних наукових проблем та інші.

Проблема це результат аналізу слухачем проблемної ситуації, яка створена керівником заняття або життям. Повний цикл розумових дій мозку щодо вирішення проблеми складається з таких етапів: виникнення проблемної ситуації, усвідомлення сутності ускладнення та формування проблеми, знаходження способу вирішення проблеми, доказ і перевірка правильності вирішення. Вищий рівень активності самостійної пізнавальної діяльності слухачів досягається тоді, коли вони в ситуації, що виникла, самі формують проблему, висловлюють припущення, обґрунтовують гіпотезу, доводять її і перевіряють правильність вирішення проблеми, спираючись на досвід, який мають.

Проблемне навчання – це не лише активне засвоєння матеріалу в навчальному процесі шляхом вирішення проблемної ситуації, а й оволодіння методами одержання цих знань.

Головними формами проблемного навчання є:

  •  проблемне викладання;
  •  часткова пошукова діяльність;
  •  самостійна дослідницька діяльність.

Проблемність створюється рядом методичних прийомів з метою викликати у слухачів інтерес і спонукати їх на роздуми над поставленими питаннями, розкрити перед ними весь процес виникнення і вирішення проблеми.

Проблемне викладання потребує цілеспрямованої методичної роботи щодо підготовки навчального матеріалу з метою виділення проблемних питань та завдань, які будуть вирішуватися під керівництвом керівника заняття.

При частково-пошуковій діяльності керівник спрямовує роботу за допомогою спеціальних питань, які потребують самостійних міркувань слухача та активного пошуку правильної відповіді (вирішення).

Дослідницька діяльність слухачів міститься в самостійному виконанні завдання і передбачає наявність проблеми та виконання всієї послідовності процесу дослідження. Вона здійснюється в різних формах: написання реферату та доповіді, розроблення курсових та дипломних завдань (робіт, проектів), дослідження окремих питань.

Проблемне навчання залежно від складу та якості підготовки слухачів може здійснюватися на різних рівнях складності й самостійності. Рівні та способи дій керівника заняття та слухачів наведені в табл.1.

Таблиця 1 Рівні проблемного навчання і способи дій керівника та слухачів під час заняття

Номер рівня

Дії керівника

Дії слухачів

Перший

Проблемно викладає та пояснює навчальний матеріал

Засвоюють зміст та методику викладання проблемного матеріалу, запитують та відповідають на запитання

Другий

Створює проблемні ситуації в ході заняття

Разом із керівником аналізують проблемні ситуації, визначають проблеми та способи їх вирішення

Третій

Створює проблемну ситуацію та стимулює самостійність дій слухачів

Самостійно визначають та вирішують проблему

Четвертий