48068

Конспект лекцій. Міжнародна інвестиційна діяльність

Книга

Мировая экономика и международное право

Міжнародна інвестиційна діяльність: конспект лекцій для студентів напряму Конспект лекцій з дисципліни Міжнародна інвестиційна діяльність призначено для студентів напряму Дисципліна є варіативною для студентів зазначеного фаху і передбачає вивчення сутності та ролі міжнародних інвестицій в сучасному міжнародному бізнесі набуття вмінь аналізу міжнародної інвестиційної діяльності в Україні.

Украинкский

2013-12-06

938.5 KB

75 чел.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Маріупольський державний  університет

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ

«МІЖНАРОДНА ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ»

(ДЛЯ СТУДЕНТІВ НАПРЯМУ 6.030503 «МІЖНАРОДНА

ЕКОНОМІКА» УСІХ ФОРМ НАВЧАННЯ)



МАРІУПОЛЬ - 2011

УДК 339.727.22

 

Мацука В.М. Міжнародна інвестиційна діяльність: [конспект лекцій для студентів напряму 6.030503 «Міжнародна економіка» усіх форм навчання] / Мацука В.М. – Маріуполь: МДУ, 2011. – 139 с.

Конспект лекцій з дисципліни «Міжнародна інвестиційна діяльність» призначено для студентів напряму 6.030503 «Міжнародна економіка» усіх форм навчання. Дисципліна є варіативною для студентів зазначеного фаху і передбачає вивчення сутності та ролі міжнародних інвестицій в сучасному міжнародному бізнесі, набуття вмінь аналізу міжнародної інвестиційної діяльності в Україні. Структурно конспект лекцій складається з наступних тем: міжнародні інвестиції, міжнародна інвестиційна діяльність, теорії міжнародного інвестування, міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність, міжнародні інвестиційні операції з цінними паперами, венчурне інвестування, міжнародний інвестиційний ринок, регулювання міжнародної інвестиційної діяльності, моделювання інвестиційних процесів, міжнародна інвестиційна діяльність в Україні.

Рецензенти: д.е.н., професор, завідувач кафедри менеджменту

Маріупольського державного університету

Брітченко Г.І.

к.е.н., доцент кафедри міжнародної економіки

Маріупольського державного університету

Марена Т.В.

Затверджено на засіданні кафедри міжнародної економіки Маріупольського державного університету (протокол №10 від «06» квітня   2011 р.)

Затверджено на засіданні Вченої ради економіко-правового факультету Маріупольського державного університету (протокол № 5 від «20» квітня    2011 р.)

                                                                                            © Мацука В.М.

                                                                                                    © Маріуполь, МДУ

ЗМІСТ

стор.

ВСТУП………………………….........................................................................4

ТЕМА 1. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ……………….....................................7

ТЕМА 2. Міжнародна інвестиційна діяльність. …....................17

ТЕМА 3. теорії міжнародного інвестування.............................29

ТЕМА 4. міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність…………………………………………………………………..42

ТЕМА 5. міжнародні інвестиційні операціїї з цінними паперами.......................................................................................................45

ТЕМА 6. венчурне інвестування.......................................................77

ТЕМА 7. міжнародний інвестиційний ринок............................83

ТЕМА 8. регулювання міжнародної

інвестиційної діяльності……………………………………………88

ТЕМА 9. моделювання інвестиційних процесів………..102

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНА ІНВЕСТИЦІЙНА

ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ…………………….…………………………….111

ЛІТЕРАТУРА...................................................................................................137

ВСТУП

Міжнародна інвестиційна діяльність займає особливе місце в системі сучасного міжнародного бізнесу. Це обумовлено багатьма чинниками, найбільш значущими з яких є:

  •  превалювання в міжнародному розподілі праці виробничої і науково-технічної кооперації, ефективність якої залежить від мобільності всіх чинників, в першу чергу капіталу;
  •  глобальний і динамічний розвиток процесів транснаціоналізації, основу яких складає інтенсивна інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК);
  •  формування і розвиток міжнародних інтеграційних угрупувань, в яких разом з вільним рухом товарів, послуг і робочої сили забезпечується вільний рух капіталів;
  •  становлення  глобального  фінансового  ринку  з  безпрецедентними обсягами портфельних інвестицій, які здійснюються переважно  через  інформаційно-комунікаційну  фондову  інфраструктуру.

Світогосподарський розвиток сьогодні характеризується інвестиційною асинхронністю, коли на тому або іншому етапі в одних країнах акумулюються заощадження, а в інших виникає їх дефіцит. Сучасний стан світової економіки відображає колишні тенденції руху капіталу. В той же час від сучасних масштабів і темпів міжнародної інвестиційної діяльності багато в чому залежать новітні напрями розвитку економіки і стан її майбутньої структури. І якщо до останнього часу розвинені країни традиційно експортували, а країни, що розвиваються, - імпортували капітал, то нині напрями і структура інвестиційних потоків змінилися корінним чином. На сьогодні вони концентруються в світогосподарській  “тріаді”, а інвестиції нових індустріальних країн грають істотну роль в економіках таких країн, як США, Німеччина, Японія, Франція та ін. Тим часом ринкова уніфікація економічного розвитку створює умови для включення в міжнародну інвестиційну діяльність цілої групи нових країн. Для більшості з них іноземні інвестиції стають ключовим чинником ефективного розвитку.     

Таким чином, для тих, хто володіє знаннями у сфері міжнародних інвестицій відкриваються нові обрії економічного успіху, виробнича, фінансова, інвестиційна діяльність стають ефективними, а пропонований на ринок  продукт - більш конкурентоспроможним. Відомо проте, і інше: ігнорування інвестиційного середовища, недбале використання інвестиційних інструментів може стати причиною регресу в економіці і привести до негативних соціально-економічних явищ.

Метою дисципліни є  розвиток у студентів розуміння закономірностей міжнародної інвестиційної діяльності, формування знань і набуття аналітичних практичних навичок у сфері  здійснення зарубіжних та іноземних інвестицій, в тому числі у конкретних умовах України.

Завдання дисципліни орієнтовані на формування компетентності студентів  відносно:

  •  сутності міжнародних інвестицій, їх місця і ролі у сучасному міжнародному бізнесі;
  •  суб’єктів, об’єктів, видів і форм міжнародної інвестиційної діяльності;
  •  сутності міжнародного інвестиційного ринку, умов і факторів  розвитку його структури;
  •  регулювання міжнародної інвестиційної діяльності на національному та міжнародному та наднаціональному рівнях адміністративно-правовими, економічними та соціально-психологічними методами;
  •  практики міжнародної інвестиційної діяльності в Україні, її стратегії і заходів щодо активізації та підвищення ефективності.

Предмет дисципліни: відносини, що виникають у процесі акумуляції, перерозподілу і використання міжнародних інвестиційних ресурсів.

Зміст навчальної дисципліни розкривається в таких темах:

  1.  Міжнародні інвестиції.
  2.  Міжнародна інвестиційна діяльність.
  3.  Теорії міжнародного інвестування.
  4.  Міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність.
  5.  Міжнародні інвестиційні операції з цінними паперами.
  6.  Венчурне інвестування.
  7.  Міжнародний інвестиційний ринок.
  8.  Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності.
  9.  Моделювання інвестиційних процесів.
  10.  Міжнародна  інвестиційна  діяльність в Україні.

Дисципліна адресно призначена для студентів напряму 6.030503 «Міжнародна економіка» усіх форм навчання.

ТЕМА 1.  МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ

  1.  Економічна суть інвестицій
  2.  Міжнародні інвестиції

3. Систематизація міжнародних інвестицій

  1.  Економічна суть інвестицій

Інвестування лежить в основі функціонування сучасної економіки: воно інтегрує інтереси і ресурси фізичних і юридичних осіб і держави для ефективного соціально-економічного розвитку.

У ширшому значенні інвестиції це вкладення капіталу в тій або іншій формі в яку-небудь справу для подальшого його збільшення або заощадження.

Термінологічний апарат категорії «інвестування» не є стандартизованим. Залежно від рівня аналізу, національної традиції або авторської своєрідності і тому подібне категорія може визначатися по-різному.

За визначенням, сформульованим в українському законодавстві, яке достатньою мірою характеризує суть інвестицій, до останніх відносять всі види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницькою і інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект: цінності, цільові банківські внески, паї, акції і інші цінні папери; рухоме і нерухоме майно (удома, споруди, устаткування і інші матеріальні цінності); майнові права, які витікають з авторського права, досвід і інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних і інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків і виробничого досвіду, необхідних для організації того або іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права, інші цінності.

На мікрорівні інвестиція — це в першу чергу який-небудь економічний інструмент, в який можна вкладати засоби для отримання прибутку (доходу).

Загальну суть інвестування визначають два ключові чинники: час і ризик.

У тимчасовому аспекті отримання прибутку (доходу) може бути послідовним, паралельним або інтервальним.

З погляду риски характерним є те, що засоби вкладаються в певній кількості, а величина майбутнього прибутку (доходу) досить часто невідома. Крім того, винагороди може не бути взагалі, а у ряді випадків навіть втрачені частина або всі інвестовані засоби. Як правило, розрізняють інвестиції з низьким ризиком (безпечні для заощадження вкладеного капіталу і отримання доходу) і інвестиції з високим ризиком (з відносною невизначеністю термінів і розмірів отримання доходу).

На макрорівні інвестиції забезпечують фінансування механізму зростання і розвитку економіки країни. В цілому для стабільного економічного зростання інвестиції повинні бути на рівні 20-40% валового національного продукту (ВНП), що забезпечується відповідними рівнями заощаджень.

Розрізняють валові і чисті інвестиції. Валові інвестиції є загальним обсягом засобів в певному періоді, що інвестуються, направлених на нове будівництво, придбання засобів виробництва і на приріст товарно-матеріальних запасів. Чисті інвестиції є сумою валових інвестицій, зменшеною на суму амортизаційних відрахувань в певному періоді.

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому або іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій складає негативну величину (тобто якщо обсяг валових інвестицій менше суми амортизаційних відрахувань), це означає зниження виробничого потенціалу і як наслідок - зменшення обсягу продукції, що випускається (така ситуація характеризує державу, що «проїдає свій капітал»). Якщо сума чистих інвестицій рівна нулю (тобто якщо обсяг валових інвестицій рівний сумі амортизаційних відрахувань), це означає відсутність економічного зростання, оскільки виробничий потенціал залишається при цьому незмінним (така ситуація характеризує державу, що «топчеться на місці»). І нарешті, якщо сума чистих інвестицій складає позитивну величину (тобто обсяг валових інвестицій перевищує суму амортизаційних відрахувань), це означає, що економіка знаходиться на стадії розвитку, оскільки забезпечується розширене відтворення її виробничого потенціалу (така ситуація характеризує державу «з економікою, що розвивається»).

Рівень  чистих   інвестицій  визначається  наступними  основними чинниками:

  •  розподіл отримуваного прибутку на споживання і заощадження. За умов низьких середніх прибутків основна їх частка витрачається на споживання. Зростання прибутку приводить до підвищення їх частки, що направляється на заощадження, які служать джерелом інвестиційних витрат. Тому зростання питомої ваги заощаджень зумовлює відповідне збільшення обсягу інвестицій, і навпаки;
  •  очікувана норма чистого прибутку. Прибуток, який підприємці розраховують отримувати від витрат на інвестиції, є основним мотивом інвестування. Тому ніж вище очікувана норма чистого прибутку, тим відповідно вище буде і обсяг інвестицій, і навпаки;
  •  ставка позикового відсотка. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставку позикового відсотка, за інших рівних умов, інвестування визнається вигідним. Тому зростання ставки відсотка викликає зниження обсягу інвестицій, і навпаки;
  •  темп очікуваної інфляції. Чим вище рівень цього показника, тим більшою мірою зменшуватиметься майбутній прибуток від інвестицій і відповідно менше стимулів опиниться до нарощування об'ємів інвестицій.

Отже, зростання обсягів чистих інвестицій зумовлює збільшення прибутку. При цьому темпи зростання суми сумарного прибутку значно перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій. У економічній теорії таке явище називається ефектом мультиплікатора.

Мультиплікатор - це числове значення коефіцієнта, яке характеризує відношення зростання прибутку до збільшення обсягу чистих інвестицій.

Інвестиції можна класифікувати за разними критеріями.

Найістотніші відмінності одних інвестицій від інших полягають в наступному.

Реальні інвестиції (виробничі або капітальні вкладення) - це вкладення капіталу (засобів) в реальні активи сфер і галузей народного господарства з метою оновлення тих, що існують і створення нових матеріальних благ. В економічній літературі зустрічаються різні визначення реальних інвестицій: вкладення засобів в реальні активи - як матеріальні, так і нематеріальні; вкладення до виробничих фондів (основні і оборотні). Переважно це вкладення в матеріальні активи, а також нематеріальні активи; вкладення капіталу (грошей) в різні сфери і галузі народного господарства (суспільного виробництва) з метою оновлення тих, що існують і створення нових капітальних (матеріальних) благ; витрати, які створюють новий основний капітал; тим самим здійснюється накопичення реального капіталу.

Вкладення капіталу, пов’язані з науково-технічним прогресом, іноді називають інноваційними інвестиціями. У їх складі виділяють інтелектуальні інвестиції - вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, які виходять з авторського, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і моделі. Роль таких інвестицій в сучасній економіці значно підвищилася, адже для її ефективного розвитку необхідними стають випереджаючі темпи зростання саме таких витрат.

Фінансові інвестиції визначаються як вкладення засобів в різні фінансові інструменти (активи). Аналогічно вони трактуються і в українському законодавстві: це — господарські операції, які передбачають придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів і інших фінансових інструментів. Серед фінансових інвестицій значну частку займають вкладення в цінні папери.

Приватні інвестиції здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, а державні інвестиції -  центральними і місцевими органами.

Крім того, інвестиції бувають короткостроковими (це вкладення капіталу на період до року), і довгостроковими (розраховані на термін зверху одного року або взагалі не обмежені яким-небудь терміном).

Внутрішні інвестиції - це вкладення засобів в об’єкти інвестування, розміщені в територіальних межах даної країни. Національні (місцеві) інвестиції здійснюються суб’єктами даної країни на її території. Іноземні інвестиції здійснюються іноземними громадянами, іноземними юридичними особами і державами. Зовнішні (зарубіжні) інвестиції - це вкладення в об'єкти інвестування, розміщені за територіальними межами даної країни.

2. Міжнародні інвестиції

Далі розглянемо міжнародні інвестиції, які можуть бути представлені інвестиціями за рубіж і іноземними (рис. 1.). З країни базування, яка є місцем переважного перебування інвестиційного суб’єкта (для фізичної особи - це країна громадянства, для юридичної - країна реєстрації), здійснюється експорт капіталу.

Рис. 1. Міжнародна інвестиція

Інвестування капіталу, його безпосереднє вкладення здійснюється в приймаючій країні. Країни базування іноді називають країнами-донорами, а приймаючі країни - країнами-реципієнтами інвестицій.

Кожна країна (тобто національна економіка) володіє певними інвестиційними ресурсами, які складаються з її власних (національних) і іноземних інвестицій. Ці ресурси можуть використовуватися як для внутрішнього, так і для зарубіжного інвестування.

З напрямом руху інвестиційних ресурсів пов’язані поняття «втеча капіталу» і «чистий приплив капіталу». Втеча капіталу - це переклад значних розмірів капіталу в країни із сприятливішим інвестиційним кліматом (для уникнення високого рівня оподаткування, негативних наслідків інфляції, риски експропріації і ін.). Головною метою втечі капіталу є вигідна гарантованість його розміщення в інших країнах. Чистий приплив  капіталу -  це різниця між обсягом надходження грошових коштів з-за кордону (через позики і продаж іноземним інвесторам фінансових активів) і обсягом вивозу капіталу у формі позик іноземним позичальникам або купівлі фінансових активів зарубіжних емітентів.

У широкому розумінні міжнародними є ті інвестиції, реалізація яких передбачає взаємодію учасників, які належать до різних держав (резидентів і нерезидентів щодо конкретної країни). Мотивацію і форми міжнародних інвестицій можна представити за допомогою схеми міжнародного руху капіталу (рис. 2.). На рівні окремих країн розрізняють експорт (імпорт) державного (урядового) і приватного капіталу. Останній превалює в сучасній структурі міжнародних інвестиційних потоків. Державний капітал (всі види засобів з державного бюджету, які переміщаються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів) і капітал, яким розпоряджаються міждержавні (міжурядові) організації, є офіційним капіталом. У системі міжнародного руху капіталу в різних формах (кредити, інвестиції, допомога) функціонує також змішаний капітал (приватний, державний, міжнародних організацій).

          Країна базування

кспорт капитала

Приватний         Державний

    Підприємницький         Позичковий          Допомога

Рис. 2.  Види, форми і мотивація міжнародного руху капіталу

Основу підприємницького капіталу як форми міжнародного руху капіталу складають прямі і портфельні іноземні (або зарубіжні) інвестиції.

Прямі інвестиції - це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу) і вкладення, які зумовлені  довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування. Відзначимо, що прямими інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції (частка доходу об’єкту інвестування, яка не розподіляється і не переводиться прямому інвесторові).

Крім того, до прямих інвестицій відносять всі внутрішньокорпоративні переклади капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми і асоційованими компаніями.

Портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів). Такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.

В світі не існує універсального визначення кількісного  критерію розмежування прямих і портфельних інвестицій, з яким всі згодні. У країнах з розвиненою ринковою економікою володіння 10 % акцій вважається вже достатнім для здійснення контролю  і розгляду цього пакету як ПІІ. Цієї ж думки дотримуються і міжнародні організації. У Германії і Великобританії таким порогом є  20 %, у Канаді і Австралії – 50%. Всі вкладення менше порогового вважаються портфельними інвестиціями.  Взагалі в сучасній світовій економіці намітилася тенденція до зменшення порогу, за яким інвестиції розглядають як ПІІ.

Дещо інші підходи характерні для трактування прямих і портфельних інвестицій в українській економічній літературі, так, наприклад, перші зв’язуються з реалізацією реальних інвестицій (з безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладення засобів), а другі - з непрямими інвестиціями через посередників. Вузькими, на наш погляд, є відповідні тлумачення в чинному українському законодавстві, коли на прямих і портфельних ділять лише фінансові інвестиції. Пряма інвестиція визначається як господарська операція, яка передбачає внесення засобів або майна до статутного фонду юридичної особи до обміну на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Під портфельною інвестицією розуміється господарська операція, яка передбачає придбання цінних паперів, деривативів і інших фінансових активів за кошти на біржовому ринку (за винятком операцій покупки акцій як безпосередньо платником податку, так і пов’язаними з ним особами, в обсягах, які перевищують 50 % загальної суми акцій, емітованих іншою юридичною особою, які належать до прямих інвестицій). Таким чином, фіксується якісна і кількісна межа поділу, проте, як було сказано, лише щодо фінансових інвестицій. Якщо виходити з світогосподарських критеріїв, то прямою за умов контролю над об’єктом інвестування, може бути і реальна інвестиція, яка реалізується без використання механізму цінних паперів.

Разом з прямими і портфельними інвестиціями важливої складової міжнародної інвестиційної взаємодії є державна іноземна допомога. Іноземна допомога, за визначенням, не носить комерційного характеру і надається на пільгових умовах. Структурно її формують гранти, позики і технічна допомога, що мають як двух-, так і багатобічну основу.

У країн-донорів (як правило, промислово розвинених - США, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Великобританія, Італія і ін.)   при наданні допомозі тій або іншій країні превалюють політичні і стратегічні пріоритети. Проте, як свідчить практика, майже у всіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є «прив’язка» іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчання іноземної допомоги, превалювання позик над грантами і тому подібне. Мотивація країн-реципієнтів (майже країни, що виключно розвиваються - Єгипет, Бангладеш, Китай, Індонезія. Індія, Філіппіни, Туреччина, Танзанія, Пакистан і ін.)  витікає з необхідності залучення ними додаткових ресурсів для власного економічного розвитку за умов недостатності внутрішніх накопичень для валюти і інвестування.

Рис. 3. Систематизація міжнародних інвестицій

3. Систематизація міжнародних інвестицій

В цілому міжнародні інвестиції (рис. 3) як об’єкт системного аналізу і обліку характеризуються різною інституційною природою (державні, приватні, міжнародних організацій, змішані), цільовою орієнтацією (прямі і портфельні), певними видами (іноземна і національна валюти, рухоме і нерухоме майно, грошові вимоги, цінні папери, права інтелектуальної власності, права на господарську діяльність, послуги), формами (100% інвестиція, пайова участь в підприємстві, придбання рухомого і нерухомого майна, концесії), джерелами (первинні і реінвестиції), величиною і термінами інвестування .

ТЕМА 2. МІЖНАРОДНА ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

  1.  Інвестиційна діяльність, її суб’єкти і об’єкти
  2.  Міжнародна інвестиційна діяльність
  3.  Інвестиційні ресурси і світове інвестиційне багатство
  4.  Мотивація суб’єктів інвестування
  5.  Чинники міжнародного інвестування

  1.  Інвестиційна діяльність, її суб’єкти і об’єкти

Інвестиційна діяльність (інвестування) є сукупністю практичних дій суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо реалізації інвестицій. Головним суб’єктом інвестиційної діяльності, який ухвалює рішення про вкладення власних, позикових або привернутих майнових чи інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування, є інвестор.

З погляду суб’єктності у світогосподарській теорії і практиці розрізняють індивідуальних, інституційних, корпоративних інвесторів і уряд. Відмінності між ними полягають в масштабах ресурсів, характері і методиках ухвалення рішень. Індивідуальний інвестор самостійно (без посередників) здійснює інвестиційну діяльність. Інституційний інвестор - це фінансовий посередник, який акумулює засоби індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність, як правило, операції з цінними паперами. До інституційних інвесторів належать інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, а також банки. Корпоративними інвесторами є підприємства і організації різних галузей економіки. Як специфічний інвестор виступає уряд.

Учасники інвестиційної діяльності - це фізичні і юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

Визначаючи цілі, напрями і обсяги інвестицій, інвестор для реалізації своїх намірів привертає на договірній основі учасників інвестиційної діяльності.

Українське законодавство також розділяє суб’єктів інвестиційної діяльності на інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, якими можуть бути фізичні і юридичні особи, а так само держава. Підприємство (юридична особа), наприклад, є за своєю суттю корпоративним інвестором, який може здійснювати інвестиційну діяльність безпосередньо (виконуючи при цьому і функції учасника інвестиційної діяльності) або через посередників (переважно інституційних інвесторів при реалізації фінансових інвестицій).

Об’єкти інвестування ділять на три групи: матеріальні, нематеріальні і фінансові активи.

Слід зазначити, що до останнього часу у вітчизняній господарській практиці мали місце певні проблеми щодо визначення інвестиційних операцій, пов’язаних з нематеріальними активами. Сучасне українське законодавство розширює нормативне поле, ввівши поняття «капітальна інвестиція». Це - господарська операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об'єктів, які підлягають амортизації. Визначена суть нематеріального активу як такого, що не має матеріально-речової (фізичною) форми і структури; забезпечує отримання в майбутньому економічних вигод від використання; може бути достовірне оціненим. З різним ступенем деталізації нормативно визначений елементний склад нематеріальних активів як об’єкту інвестування.

  1.  Міжнародна інвестиційна діяльність

Міжнародна інвестиційна діяльність — це сукупність дій її суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за кордон і іноземних інвестицій з метою отримання прибутку, її суб’єктами-інвесторами є фізичні особи, корпорації, національні і міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб’єктами - учасниками є фізичні і юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

Щодо суб’єктів міжнародної інвестиційної діяльності вживають такі поняття:

інвестор інвестицій за кордон — суб’єкт-донор, який є резидентом певної країни (країни базування) і який вкладає засоби в об’єкти за кордоном;

зарубіжний реципієнт інвестицій — суб’єкт, який не є резидентом країни базування і який отримує кошти від інвестора, який є резидентом країни базування;

іноземний інвестор — суб’єкт, який не є резидентом приймаючої країни і який вкладає засоби в реципієнтів, які є резидентами приймаючої країни;

реципієнт іноземних інвестицій — суб’єкт, який є резидентом приймаючої країни і який залучає засоби іноземних інвесторів.

Сучасна міжнародна інвестиційна діяльність має розвинене інфраструктурне забезпечення. У широкому розумінні це — інформаційні і транспортні мережі, валютні і фінансові ринки і ринки золота і інших цінних металів, національні, регіональні і міжнародні валютно-кредитні і фінансові організації і тому подібне. У вузькому розумінні це — сукупність інвестиційних інституцій і мереж.

До  національних інституцій належать інвестиційні фонди і компанії, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди і банки. Одночасно з національними інвестиційними інститутами в міжнародній інвестиційній діяльності активно беруть участь міжнародні інвестиційні інститути (міжнародні інвестиційні фонди, компанії, промислові і фінансові ТНК, міжнародні фінансові організації). Сукупність всіх цих інститутів можна трактувати як міжнародну інвестиційну інфраструктуру, яка не тільки забезпечує обслуговування руху засобів від інвестора до реципієнта, але і задає можливі схеми такого руху.

3. Інвестиційні ресурси і світове інвестиційне багатство

Інвестиційні ресурси — це поєднання реального і фінансового капіталу в процесі їх обігу. Ресурси інвестора складаються з ресурсів, отриманих зі всіх доступних джерел інвестування, — внутрішніх, залучених і позичених. Суб’єкти інвестиційної діяльності мають різні джерела залучення ресурсів (табл. 1).

Таблиця 1.

Ресурси суб’єктів інвестиційної діяльності

Інвестори

Ресурси

Власні (внутрішні)

Залучені і позичені

Фізичні особи

Заощадження, не спожита частка індивідуальних доходів

-

Корпорації

Запаси компанії, нерозподілений прибуток, амортизаційні і інші фонди, інші власні засоби (ноу-хау, позареалізаційні доходи і ін.)

Кошти, залучені за рахунок продажу акцій, облігацій,  ін. цінних паперів; довгострокові кредити і позики

Країна (уряд)

Прибуток держпідприємств, податкові надходження, відрахування до державних фондів соціального страхування, державні резерви, кредитно-грошова емісія, засоби від приватизації

Внутрішні і зовнішні позики державні облігації, казначейські зобов’язання і ін.)

Відзначимо, що залучені та позичені кошти — це перерозподілені кошти власних (внутрішніх, первинних) джерел інвестиційних ресурсів. Перерозподіл здійснюється згідно з певними методами фінансування інвестицій або, інакше кажучи, способів формування джерел інвестиційних ресурсів для окремих проектів або програм.

Застосування тих або інших методів фінансування інвестицій визначає певну структуру інвестиційних ресурсів — пропорції формування джерел фінансування інвестиційного проекту або портфеля в розрізі власних, залучених і позичених коштів. Структура інвестиційних ресурсів, з одного боку, істотно впливає на прибутковість, ризик і ефективність інвестиційної діяльності, а з іншої — визначає коло і специфіку обліково-аналітичних завдань і процедур.

Головними національними джерелами інвестиційних ресурсів є заощаджені кошти фізичних осіб, прибуток і амортизаційні відрахування корпорацій і державні ресурси. Формування ресурсів відбувається в процесі створення національного продукту.

Тотожність обсягів інвестиційних ресурсів і обсягів заощаджень дозволяє визначити, скільки фінансових ресурсів можуть запропонувати фізичні особи країни ринку фінансових капіталів усередині і за межами країн. Заощадження фізичних осіб є різницею між обсягом особистого доходу фізичних осіб (який враховує заробітну плату, доходи по депозитних внесках, у вигляді дивідендів і трансфертні платежі) і витратами на особисте споживання.

Власні інвестиційні ресурси корпорації дорівнюють сумі нерозподіленого прибутку і амортизаційних відрахувань, які є чистим грошовим потоком в поточному році.

Нерозподілений прибуток корпорації — це різниця між доходом, витратами на виробництво і дивідендними виплатами.

Окрім власних ресурсів, корпорація для інвестування може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів.

Для того, щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів корпорація може використовувати на інвестування, потрібно знайти суму корпоративних власних і позикових ресурсів.

Обсяг власних інвестиційних ресурсів, які знаходяться у розпорядженні уряду країни, дорівнює обсягу державних заощаджень, які є різницею між обсягом державного доходу і загальними державними витратами. Державний дохід визначається сумою податкових і інших надходжень і доходів держави від діяльності державних підприємств і організацій. Загальні державні витрати визначаються сумою трансфертів, відсотків по державному боргу і державних витрат (на соціальне забезпечення, включаючи освіту і медицину, оборону, субсидії, витрати державних підприємств і організацій і тому подібне).

Окрім власних засобів, уряд для інвестування усередині або за межами країни може використовувати також ресурси, придбані на ринку капіталів. У такому разі обсяг капіталовкладень держави за рахунок придбаних ресурсів визначатиметься на підставі порівняння соціально-економічної ефективності капіталовкладень на великих часових інтервалах і ринковій вартості позичкового капіталу. Щоб визначити, скільки всього фінансових ресурсів уряд держави може використовувати на інвестування, потрібно знайти суму державних і позичених державою ресурсів.

Для визначення обсягів ресурсів, які можуть бути надані міжнародними фінансовими інституціями, використовують підхід, який полягає в оцінці їх статутних капіталів і принципів формування цих капіталів. За рахунок власних ресурсів міжнародна фінансова інституція може надати стільки фінансового капіталу, скільки вона має в своєму розпорядженні у вигляді внесеного статутного капіталу (за винятком тієї частини власних коштів, яка вже використана на кредитування в попередні періоди).

Статутний капітал міжнародної фінансової інституції складається з внесків країн-членів. З іншої сторони, внесок кожної країни в статутний капітал міжнародної фінансової інституції є частиною ВНП цієї країни того року, коли статутний фонд поповнювався, тобто обсяг статутного капіталу міжнародної фінансової інституції є функцією від квоти і ВНП країн-членів.

Обсяг кредитів за рахунок придбаних ресурсів визначатиметься на підставі кривої граничної ефективності ресурсів, тобто ринкова вартість ресурсів, придбаних на ринку капіталу, повинна бути менше вартості наданих міжнародною фінансовою інституцією кредитів.

Щоб визначити, скільки всього ресурсів рядова інституція може використовувати для фінансування, потрібно знайти суму власних і позикових ресурсів (за винятком тієї частини власних коштів, яка вже використана на позики в попередні періоди).

У сучасних умовах інвестор має доступ як до національних, так і до міжнародних інвестиційним ресурсам, які акумулюються і перерозподіляються переважно через міжнародні (світові) фінансові ринки.

Національні і міжнародні інвестиційні ресурси в сукупності називають світовим інвестиційним багатством, яке має фінансову (57,7 %) і матеріальну (42,3 %) складові. Фінансове багатство накопичується у вигляді цінних паперів (49,6 %) і грошової готівки (8,7 %), а матеріальне — у вигляді нерухомості (35,5 %) і цінних металів (6,7 %).

Абсолютні обсяги міжнародних інвестиційних ресурсів і світового багатства оцінити дуже важко, а іноді і неможливо: капіталізація цінних паперів — величина змінна і залежить від кон’юнктури на світових фінансових ринках; курси валют знаходяться в постійному русі і не завжди регулюються ринковими методами; вартість нерухомості залежить від безлічі регіональних чинників, які важко врахувати; коливання вартості цінних металів відбуваються за малими, середніми і довгими циклами. Щодо методик оцінки кожної складової світового інвестиційного багатства, то вони є різними для країн з різним рівнем економічного розвитку.

  1.  Мотивація суб’єктів інвестування

Для дослідження макро- і мікромотивації міжнародного інвестування інвестиційну діяльність, направлену на здійснення прямих інвестицій, доцільно розглядати як міжнародну підприємницьку інвестиційну діяльність, а міжнародне портфельне інвестування — в контексті розвитку відповідних операцій з цінними паперами.

На масштаби, динаміку і результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність взаємозв'язаних чинників. Під впливом цих чинників формується відповідна орієнтація країн базування і приймаючих країн, яка, у свою чергу, впливає на мотивацію безпосередніх партнерів.

У країнах базування, серед яких традиційно головними є промислово розвинені країни, вирішальним макроекономічним чинником, який регулює експорт прямих інвестицій, є загальний стан балансу ввезення і вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють такі групи країн: 1) переважно експортери капіталу (Японія); 2) ті, що збережуть приблизну рівновагу експорту і імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Португалія, Іспанія, Туреччина, США). Останніми роками крупними експортерами капіталу стали також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу.

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій обумовлена тим що:

  •  імпорт прямих інвестицій веде до збільшення виробничих потужностей і ресурсів; сприяє розповсюдженню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;
  •  з’являються не тільки нові матеріальні і фінансові ресурси, але і мобілізуються і більш продуктивно використовуються вже наявні ресурси;
  •  прямі інвестиції сприяють розвитку національної науково-дослідної бази;
  •  стимулюється конкуренція і пов’язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін і підвищення якості продукції, що заміщає як імпорт, так і застарілі вироби місцевої виробництва);
  •  підвищуються попит і ціни на національні (місцеві) чинники виробництва;
  •  збільшуються надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;
  •  в умовах слабкого контролю за використанням держпозик інвестиційний ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Одночасно слід вказати на таке:

  •  імпортовані ресурси працюють для окупності і отримання прибутку, який потім репатріюється. У довгостроковій перспективі відтік засобів через репатріацію прибутку повинен перевищувати величину первинних внесків. Тому говорити про зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземних інвестицій виправдано тільки в тому плані, що ці інвестиції стимулюють економічний розвиток приймаючої країни в цілому;
  •  цілі іноземного інвестора можуть не співпадати з національними. На практиці, як правило, не вдається уникнути зіткнення національних інтересів і інтересів іноземних інвесторів.  Нерідко має місце дискримінація національного сектора, яка посилюється правовими заходами макроекономічного стимулювання;
  •  підприємства з іноземними інвестиціями (ПІІ) як канали передачі технологій часто стають відносно закритими    анклавами    в    національній    економіці,    слабо пов’язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати із забезпечення функціонування анклавів. Причому, сила ефекту анклавності назад пропорційна силі приймаючої країни. Крім того, на практиці приймаюча країна (навіть промислово розвинена) майже не приймає участі в створенні нової технології, а отримує її кінцевий продукт. Передача частині науково-дослідних робіт має місце переважно в низькотехнологічних галузях;
  •  ПІІ можуть вступати у зговір з олігополією (або ще гірше — монополією), що діє на місцевому ринку, яка не зацікавлена «збивати ціни». ПІІ також можуть стримуючи впливати на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення в місцевій і іноземній валюті;
  •  істотні експортні надходження найбільш реальні в сировинних галузях, а в обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;
  •  нерегульований розвиток підприємств з іноземними інвестиціями  може  підсилити  соціальне  розшарування, маргіналізацію країни і її громадян.

Головними складовими стратегії створення ПІІ в зарубіжних країнах можуть бути: зниження капітальних витрат або зниження ризику для функціонування нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази; розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг дешевих чинників виробництва; можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб; набуття управлінського досвіду на нових ринках; пристосування до приймаючої країни.

Проте не рідко головною є не виробничо-економічна або маркетингова мотивація партнерів, а інша не слід ігнорувати такі недекларовані і рідко досліджувані мотиви, як пропагандистські і престижні, характерні для діяльності крупних корпорацій так міжнародного бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс і тому подібне); персональні, коли ПІІ створюються засновниками однієї національності або на сімейних основах; екологічні, коли вирішуються завдання виведення екологічно брудних виробництв (табл. 2).

Фірми країн, що розвиваються, при залученні інвестицій орієнтуються на можливість доступу до нових технологій і передових методів управління, на використання збутової мережі партнера і відомих в світі торгових марок, на мобілізацію додаткових фінансових ресурсів і тому подібне.

Слід зазначити, що міжнародні інвестиції використовуються не тільки для освоєння ринку приймаючої країни, але і з метою подальшого виходу на ринки сусідніх країн, або цілих регіонів миру.

Таблиця 2.

Мотивація створення ПІІ в зарубіжних країнах

Виробничо-економічна

  •  Зменшення капітальних витрат і ризиків при створенні нових потужностей
    •  Придбання джерел сировини або нової виробничої бази
    •  Розширення діючих виробничих потужностей
    •  Реалізація переваг дешевих чинників виробництва
    •  Можливість   запобігти   циклічності   або   сезонності
    •  Пристосування до  процесу скорочення життєвого циклу продукції

Маркетингова

  •  Підвищення ефективності існуючого маркетингу
  •  Придбання нових каналів торгівлі
  •  Проникнення на конкретний географічний ринок
  •  Вивчення потреб, набуття управлінського досвіду на нових ринках і ін.
  •  Пристосування   до   умов   країни,   яка   приймає капітал

Інші мотиви

  •  Пропагандистські, престижні
  •  Персональні
  •  Екологічні

Цей вид мотивації вже тривалий час вивчається щодо діяльності американських, японських і західноєвропейських фірм в Латинській Америці, Азії, Африці, проте потенціал такої маркетингової мотивації західних фірм в країнах Східної Європи і СНД поки що ніким не дослідився. А цей потенціал є значним, що обумовлене схожістю ключових характеристик середовища вказаних країн в результаті тривалого взаємопов'язаного економічного розвитку. Проявом цього є висока кореляція інвестиційної активності іноземних фірм в Україні і Росії.

Для країн, що розвиваються, залучення іноземних інвестицій важливо в контексті економічного розвитку.

  1.  Чинники міжнародного інвестування

Чи потраплять інвестиційні ресурси за межі власної країни і в яких обсягах, залежить від вигоди або благ, які розраховують отримати власники ресурсів при інвестуванні за кордон. Важливе значення при цьому мають політико-економічні (політична стабільність і  ступінь втручання уряду в економічні процеси в країні, наявність і дотримання дво- і багатобічних міжнародних угод), ресурсно-економічні (наявність або відсутність природних ресурсів, демографічна ситуація, географічне положення) і загальноекономічні чинники (рівень і динаміка макроекономічних показників). У ширшому контексті на міжнародні інвестиційні процеси впливають стан розвитку світової економіки, стан міжнародних факторних і інвестиційних ринків, стабільність світової валютної системи, розвиток міжнародної інвестиційної структури.

Глобально-економічні чинники:

  •  стан розвитку світової економіки, міжнародних факторних ринків, в т.ч. інвестиційного;
  •  стабільність світової валютної системи;
  •  рівень транснаціоналізації і регіональної інтеграції;
  •  розвиток міжнародної інвестиційної інфраструктури.

Ресурсно-економічні чинники:

  •  наявність природних ресурсів;
  •  демографічна ситуація;
  •  географічне положення.

Політико-економічні чинники:

  •  політична стабільність;
  •  ступінь втручання уряду в економіку;
  •  відношення до зарубіжних і іноземних інвестицій;
  •  наявність дотримання двох- і багатобічних угод.

 Загальноекономічні чинники:

  •  темпи економічного зростання;
  •  співвідношення споживання  і заощаджень;
  •  ставка позикового відсотка;
  •  норма чистого прибутку;
  •  рівень і динаміка інфляції;
  •  конвертована валюти;
  •  стан платіжного балансу.

За умов глобалізації міжнародні інвестиції знаходяться під впливом взаємодіючих процесів транснаціоналізації і регіональної економічній інтеграції. Дія глобальних економічних чинників, з одного боку, нівелює окремі відмінності між країнами, а з іншої — формує макросередовище для масштабної діяльності власне міжнародних суб’єктів і інвестиційних інституцій.

ТЕМА 3. теорії міжнародного інвестування

Інвестиційні можливості нормально функціонуючої економіки визначаються мотивацією різноманітних груп інвесторів.

В основі інвестиційної діяльності приватних інвесторів лежить їх відношення до рівня власного добробуту і заощаджень.

Добробут (W) визначається як різниця між вартістю всіх активів (А) інвестора і його заборгованістю (D):

W = A-D                           (1).

Добробут може зростати (зменшуватися) або із-за зростання (падіння) вартості активів, або за зменшення (збільшення) заборгованості.

Заощадження (S) визначаються як різниця між доходом (Y) і споживанням (С) інвестора:

S = Y-C                      (2).

Якщо в дохід включені не тільки заробітна плата і дивідендне надходження, але дохід від зростання капіталу при збільшенні ринкової вартості активів, тоді зв’язок між добробутом і заощадженнями визначається так:

S = dW                       (3),

де dW - це зміна в добробуті (dW може бути як позитивним, так і негативним).

З урахуванням цих визначень побудована теорія заощаджень і добробуту. Її основи на початку цього сторіччя заклав Ірвін Фішер. Теорія була розвинена в 50-і роки Франком Модігліані (гіпотеза життєвого циклу) і Мілтоном Фрідманом (теорія перманентного доходу).

Фішер зробив ряд припущень щодо заощаджень і споживання домогосподарств:

1. Початковий добробут, потік і відсоток доходу є головними чинниками, які визначають життєве споживання домогосподарств. Ці три чинники визначають всі життєві ресурси.

2. Споживання є незалежним від тимчасової структури доходу.

3. Зміни  в  доході за  який-небудь рік  можуть мати лише незначний вплив на всі життєві ресурси, а тому вони не, істотно впливають на споживання в будь-якому році.

4. Майбутній дохід матиме значення для поточного споживання. Він впливає на всі життєві ресурси.

5.  Домогосподарства розподілятимуть свій життєвий дохід між роками так, щоб отримати найбільше задоволення.

Фрідман  додав  до теорії  Фішера припущення  про те,  що домогосподарства хочуть мати постійний рівень споживання весь час і, зрозуміло, вони хочуть мати його таким великим, наскільки вони можуть собі це дозволити. Найбільший рівень споживання, які можуть собі дозволити домогосподарства, це аннуітет (щорічні постійні грошові надходження)  всіх життєвих ресурсів;  цей аннуітет Фрідман  назвав перманентним доходом і довів, що щорічне споживання домогосподарств прирівнюватиме їх перманентному доходу. Заощадження, по Фрідману, є різницею між щорічним доходом, який спостерігається (дійсним), і перманентним доходом. Перманентний дохід є  константою (як і життєві ресурси), тому споживання теж є постійним. Флуктуації  доходу, які спостерігаються, викликають зміни не в споживанні, а в заощадженні. Високодоходні роки, в які спостережуваний дохід вище перманентного, будуть також і роками високого рівня заощаджень і навпаки. Добробут зростатиме впродовж високодоходних років і зменшуватиметься в низкодоходные.

Модігліані припустив, що домогосподарства хочуть розподілити своє споживання рівномірно впродовж всього життя, але з тенденцією до підвищення. Він також припустив, що трудові доходи домогосподарства впродовж життя мають вид горба з пологим і крутим сторонами. Доходи зростають до виходу господарів на пенсію, після - падають достатньо різко.  Домогосподарства мають: негативне заощадження в малоприбуткові роки на початку трудової діяльності господарств, високе заощадження і високодоходні роки в середині, негативне заощадження в малоприбуткові роки з виходом господарств на пенсію. Добробут на початку падає нижче за нуль, бо домогосподарства займають під майбутні доходи, після цього підносяться до піку, ближче до часу виходу господарств на пенсію, потім - падає до нуля.

Сьогодні всі три теорії утворюють єдину перманентно-прибуткову теорію життєвого циклу, і вона є теоретичною основою вивчення інвестиційної діяльності приватних інвесторів.

Розглянемо дві основні теорії, які застосовуються для пояснення інвестиційної діяльності нефінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність), - теорію граничної ефективності інвестування (теорія Кейнса) і теорію Тобіна.

При поясненні інвестиційної діяльності фірм Кейнс в своїй роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» виходив з припущення, що фірми прагнуть максимізувати дохід в кожному році, який досліджується. З погляду інвестування, фірма повинна знайти для себе такий рівень активів і заборгованостей, який максимізує її дохід. Фірма обмежена у виборі цього рівня двома чинниками, По-перше, її рівень заощаджень є постійним впродовж  короткострокового  періоду,  тому,   купуючи  додаткові активи (інвестуючи), фірма вимушена запозичувати засоби. По-друге, у фірми є тільки обмежений список нових активів, про які вона має достатню інформацію.

Фірма, яка максимізувала дохід, інвестуватиме в нові активи і займатиме для цього нові ресурси, поки дохід від кожного нового активу буде більшим, ніж вартість позичених засобів. Тому, будь-яка фірма нарощуватиме інвестиції до тогу обсягу, який відповідає тій крапці на графіку, де лінія граничної ефективності інвестування перетинає лінію вартості позичених засобів (лінію вартості ресурсів). Ця крапка визначатиме оптимальний рівень інвестицій фірми.

Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію. Він припустив, що менеджери фірм прагнуть максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного доходу.

Ринкова вартість власного капіталу фірми визначається як різниця між ринковою вартістю активів і ринковою вартістю всього боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник рівний досягнутій кількості акцій за їх ринковою ціною. Економісти визначають вартість власного капіталу фірми через ринкову оцінку всіх очікуваних доходів акціонерів, тобто дисконтовану вартість поточних і майбутніх доходів фірми.

По теорії Тобіна, фірма прагнутиме знайти такий обсяг активів і боргів, який максимізує ринкову вартість власного капіталу фірми. При цьому фірма матиме такі ж обмеження, як і в теорії Кейнса: кінцева безліч активів, про які фірма добре обізнана, і необхідність фінансування додаткових активів шляхом запозичення капіталу.

Фірма      підтримуватиме   покупку   активів   (інвестувати)   і запозичуватиме капітал поки кожен новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу. Це твердження може бути уточненим за допомогою так званого коефіцієнта Тобіна (зазвичай цей коефіцієнт позначається  символом q),  який  є  відношенням ринкової вартості активів фірми (інвестиційних проектів) до ціни їх покупки (відповідній дійсності вартості витрат на інвестиції). Фірма збільшуватиме активи до тих пір, поки їх коефіцієнт  q  буде більше 1,0. Оптимальний  рівень  інвестицій наступить, коли останній актив матиме q рівним 1,0.

Інвестиційна    діяльність    фінансових    інститутів,    як і діяльність нефінансових фірм, також може бути описана за допомогою теорій Кейнса або Тобіна. Важлива відмінність цієї групи інвесторів полягає в тому, що вони інвестують не в матеріальні, а у фінансові активи. Такі фірми можуть максимізувати дохід шляхом нових кредитів (або покупки фінансових активів) до певної межі - на графіці до тієї крапки, де горизонтальна лінія термінових депозитів (позикового капіталу) перетинатиме лінію доходу по нових фінансових активах.

Інвестиційна діяльність уряду відрізняється від інвестиційної діяльності всіх інших груп інвесторів. Для уряду ні дохід, ні власний капітал вже не є чинниками, які визначають завдання інвестування.

Уряд, подібно до фірм, може запозичувати засоби для такого довгострокового інвестування, як будівництво аеропортів, дорогий і госпіталів. Уряд може також запозичувати засоби для споживання. Наприклад, він може випускати державні облігації для фінансування додаткових трансфертних платежів.

Уряд в розвинених країнах має необмежену тривалість життя і стабільний дохід (який виходить від податків). Ці особливості роблять державу надзвичайно кредитоспроможним на фінансовому ринку.

Існує циклічність запозичень урядом засобів. Вона подібна життєвому циклу домогосподарства. Дохід від податків пов’язаний з національним доходом. Національний дохід флуктує по так званих ділових циклах. Громадяни держави не хочуть, щоб потік державних витрат і послуг зменшувався навіть тоді, коли зменшується національний дохід. Для того, щоб перерозподілити потік доходу для фінансування своїх витрат, уряду належить запозичити засоби (випускаючи, наприклад, державні облігації) в низько прибуткових роках і виплачувати зобов’язання у високодоходні роки.

Комплекс заходів, з моменту ухвалення рішення про інвестування до завершуючої стадії інвестиційного проекту, визначається як інвестиційний цикл.

Ряд інвестиційних циклів, які повторюються, - це інвестиційний процес. У інвестиційний процес постійно притягуються ті, хто має вільні інвестиційні ресурси, і ті, хто відчуває в них потребу.

Міжнародні інвестиційні процеси (на відміну від внутрішніх) мають складну мотиваційно-функціональну і географічну структури. Відповідно складною є і сфера міжнародного перерозподілу інвестиційних ресурсів, в якій тісно переплітаються і взаємодіють внутрішні і міжнародні інвестиційні джерела. Причини такого перерозподілу пояснюються багатьма теоріями (Хекшера-Оліна-Самуєльсона, руху капіталу, прямих зарубіжних інвестицій, міжнародних корпорацій і тому подібним), які доцільно розглядати в контексті еволюції міжнародної економічної думки (див. табл. 3).

В умовах, коли обмін товарами був єдиним або превалюючим каналом взаємодії національних економік, саме сфера міжнародної торгівлі була єдиним емпіричним базисом економічних досліджень. Після тривалого домінування меркантилізму — теорії, яка так і не давала задовільної відповіді на ключові питання міжнародного товарообміну, — економічна думка зорієнтувалася на розробку теорій (моделей) ефективної міжнародної торгівлі. Основні макроекономічні теорії міжнародної торгівлі можна розділити на класичних (теорії абсолютних і порівняльних переваг), неокласичних (модель Хекшера-оліна-самуєльсона, неофакторные моделі) і моделі неотехнологического напряму.

Таблиця 3.

Ключові характеристики основних теорій

міжнародних економічних відносин

Теорії

Основні елементи

Методологічна основа

Гіпотеза про передумови міжнародного обміну

Гіпотеза

про роль держави

Теорія меркантелизма

Емпіричний досвід збагачення  і міжнародної торгівлі

Контроль, протекціонізм

Теорія абсолютних переваг

Трудова теорія вартості

Абсолютна диференціація між країнами в трудовитратах обумовлена природними відмінностями

Невтручання, вільна торгівля

Теорія порівняльних переваг

Трудова теорія вартості

Відносна диференціація між країнами в трудовитратах обумовлена природними відмінностями

Невтручання, вільна торгівля

Теорія наділеностї чинниками виробництва

Теорія порівняльних переваг, теорія чинників виробництва

Відносна диференціація між країнами відносно чинників виробництва

Регулювання

Теорія неотехно-логічного напряму

Теорія економічного розвитку і технологічного зростання

Технологічний пріоритет

Регулювання

Теорія прямих зарубіжних інвестицій

Теорії руху капіталу, теорії ринкових імперфекцій

Диференціація % ставки між країнами і умов отримання доходу, наявність специфічних переваг

Регулювання

Теорія міжнародних корпорацій

Теорія інтернаціо-лізації, еклектична теорія міжнародного виробництва

Наявність специфічних переваг фірми, переваги дислокації, вигоди функціонування внутрішньофірмових ринків

Регулювання, селективне сприяння

Теорія портфельних інвестицій

Диверсифікація ризиків, оптимізація відношення ризику до доходу

Наявність несистемного ризику в країнах, диференціація % ставки між країнами

Регулювання, селективне сприяння

До класичних теорій міжнародної торгівлі відносять теорії абсолютних і порівняльних переваг. Згідно першої, країна спеціалізується на виробництві тих товарів, які вона може проводити з найменшими витратами. Теорія порівняльних переваг передбачає експортну спеціалізацію на порівняно ефективнішому або (у разі відсутності абсолютних переваг) порівняно менш ефективному товарі. У основі теорій абсолютних і порівняльних переваг покладена трудова теорія вартості, а необхідною умовою товарообміну вважалася вільна торгівля. Важливо підкреслити, що теорії абсолютних і порівняльних переваг зберігають потенціал розвитку і сьогодні. За допомогою їх різних інтерпретацій (Р. Р. А. Мак-Дугал, Френк Д. Грем, Л. Макензі, Г. У. Джонс та інші) можна пояснити окремі сучасні явища в міжнародній торгівлі, зокрема, міжнародну спеціалізацію окремих країн у виробництві певних товарів.

Модель Хекшера-Оліна-Самуєльсона (базова теорія факторонаділеності) пояснює експортну спеціалізацію країни інтенсивним використанням так званих надмірних чинників виробництва, тобто чинників, якими країна особливо багата. Відзначимо, що ця модель (модель торгівлі між двома країнами) спирається на такі припущення: 1) по країнах (дві), чинникам (два — праця і капітал) і товарам (два) існує врівноваженість; 2) у обох країнах однакові технології; 3) у обох країнах постійний ефект масштабів; 4) у обох країнах різна фактороинтенсивнисть товарів; 5) для країн характерна неповна спеціалізація; 6) абсолютна конкуренція; 7) для країн характерна внутрішня мобільність чинників і їх зовнішня немобільність; 8) у обох країнах схожість смаків; 9) для країн характерна вільна торгівля; 10) відсутні витрати на транспортування товарів.

Суть теорії факторонаділеності зводиться до чотирьох теорем:

  •  теорема Хекшера-Оліна: кожна країна має порівняльні переваги у випуску товару, виробництво якого вимагає значних витрат щодо надмірного для цієї країни чинника;
  •  теорема П. Самуельсона: вільна торгівля, зрівнюючи факторні винагороди між країнами, служить заміною зовнішній мобільності чинників виробництва;
  •  теорема  Столпера—Самуельсона:  зростання   відносних цін товарів веде до збільшення винагороди за цей чинник, який ефективно  використовується у виробництві товару, і скорочує реальні винагороди за інший чинник;
  •  теорема Рибчинського: розширення забезпеченості  виробництва   певним   чинником   викликає   збільшення випуску товарів, в якому використовується цей чинник, і скорочує випуск іншого товару.

Модель Хекшера-Оліна-Самуельсона — найбільш відома з простих моделей загальної рівноваги («2x2x2») — служила і служить методологічною основою розвитку багатьох теоретичних досліджень у сфері міжнародної торгівлі.

Нові чинники в міжнародній торгівлі, які сформувалися в період після Другої світової війни, динамізація науково-технологічного прогресу (з погляду світогосподарської  практики) і відкриття «парадоксу Леонт’єва» (у теоретичній економіці) зумовили розвиток теорії міжнародної торгівлі в двох головних напрямах — у напрямі так званих «неофакторних моделей» і у напрямі «моделей неотехнологічних».

Неофакторній   підхід   в цілому   зберігає   методологію неокласичної торгової моделі. «Неофакторні моделі» характеризуються багатоваріантністю. Вони враховують:

  •  різну інтенсивність  чинників  (це дозволяє  визначити, наприклад, що американська імпортозаміщаюча і експортна продукція більш капіталомістка, ніж продукція, вироблена в інших країнах);
  •  особливості   попиту   (надлишок   капіталу,   наприклад, обумовлює капіталомістке споживання,  це  викликає недолік капіталу для експорту і, таким чином, формує велику трудомісткість товарів, які експортуються);
  •  неоднорідність чинників (виділення «фізичного» і «людського» капіталу; обґрунтування переважаючого значення кваліфікованої праці і тому подібне);
  •  нові чинники (праця, капітал і природні ресурси). Методологія  неотехнологічних моделей безпосередньо не вимагає так багато припущень, як модель Хекшера-Оліна-Самуельсона, зокрема припущень про: постійній виробничій функції, незалежності ефективності від масштабів виробництва, однорідності продукції, наявність абсолютної конкуренції, доступності технології всім виробникам.

Відзначаючи той факт, що різні країни сьогодні мають різний рівень економічного і технологічного розвитку, представники цього напряму аналізують переважно торгівлю новими наукоємними товарами, а як головні змінні моделі розглядають: витрати на НІОКР; питома вага кваліфікованої робочої сили; заробітну плату на одного зайнятого. Характерною для цих розробок є орієнтація на динамічні порівняльні переваги, які створюються, виникають і зникають з часом.

Модель «наукоємної спеціалізації» обґрунтовує доцільність спеціалізації розвинених країн на виробництві і експорті наукоємних і технологічно складних товарів, а також доцільність спеціалізації країн, що розвиваються, на виробництві і експорті ресурсоємних товарів.

Теорія «технологічного розриву» зв’язує торгівлю між країнами з існуванням відмінностей в рівнях їх технологічного розвитку. Згідно  цієї теорії саме технологічну перевагу країни зумовлює її перевага в боротьбі за експортні ринки. У розвиток цієї теорії М. Познер запропонував концепцію імітаційного лага, що складається з лага попиту і лага реагування . Лаг попиту — це той час, який необхідний для розвитку попиту на новий експортний продукт. Лаг реагування — це час, який потрібний виробникам країни-імпортера для адекватного реагування на конкуренцію з-за кордону — налагодження місцевого виробництва. Різниця між цими двома лагами і обумовлює міжнародну торгівлю (експорт в іншу країну можливий, коли лаг попиту коротший, ніж лаг реагування). Технологічний розрив долається через копіювання нововведень, але «потік» нововведень, як правило, забезпечує умови сталої технологічної переваги і відповідної спеціалізації країн.

Згідно моделі «економії на масштабах виробництва», країни з містким внутрішнім ринком мають порівняльні переваги щодо виробництв, які дають економічний ефект при збільшенні масштабів, а малі країни можуть спеціалізуватися лише на деяких товарах, собівартість яких змінюється при збільшенні обсягів виробництва, щоб мати гарантований попит в інших країнах.

Динамічні аспекти міжнародної торгівлі досить повно відображені в розробленій Р. Верноном теорії «міжнародного життєвого циклу продукту». відповідно до цієї теорію, кожен продукт проходить через п’ять стадій: а) появи; ) розвитку; у) насичення; г) спад, д) виходу з ринку. Країна, яка вперше розробила новий продукт і експортувала його за межу, поступово (впродовж перших три цих стадій) трансформується у експортера. Відзначимо, що ще зовсім недавно в теорії «життєвого циклу товару» використовувалася так звана низхідна модель нарощування експорту: внутрішній ринок розвиненої країни —> ринки інших розвинених країн —> ринки країн, що розвиваються, і найменше розвинених країн. Це в цілому відповідало стану міжнародної торгової практики 1960—1970 рр.. У сучасних умовах актуальнішою є модель, згідно якої продукт розробляється і реалізується одночасно як на внутрішньому ринку, так і на різних зарубіжних ринках.

Особливої уваги заслуговують моделі «внутрігалузевої торгівлі», оскільки вони орієнтовані на дослідження однієї з ключових тенденцій в сучасній міжнародній торгівлі. Розвиток внутрігалузевої торгівлі повністю не вдається пояснити за допомогою моделей факторонаділеності — країни торгують товарами, які проводяться в них при фактично однаковій інтенсивності витрат чинників. І якщо міжнародну торгівлю сировинними товарами все-таки можна пояснити з позицій моделі Хекшера-Оліна-Самуельсона, то той факт, що визначальний вплив на обсяги і структуру  торгівлі  товарами   обробної   промисловості   обумовлюють умови і характер попиту, який обумовлений національним доходом на душу населення, а не впливом витратних умов пропозиції, навіть суперече основам цієї моделі. На теоретичному рівні ця суперечність була вперше сформульована шведським економістом С. Ліндером (у 1961 р.).

У країнах з однаковим або близьким ВНП на душу населення споживачі мають схожі смаки, яким може відповідати продукція який-небудь з цих країн. У моделі Е. Погулатоса і Р. Соренстена визначені п’ять головних груп чинників, які впливають на розвиток двосторонньої внутрігалузевої торгівлі:

1)  близькість рівнів національного доходу на душу населення та ідентичність кривих попиту в двох країнах;

2) близькість цін чинників і витрат виробництва диференційованих продуктів;

3)  близькість величин тарифних і нетарифних бар’єрів;

4) порівняно однаковий ступінь диференціації конкуруючих товарів;

5)  номінальна величина транспортних витрат.

Мікроекономічні теорії міжнародної торгівлі, які частіше називають теоріями експортної поведінки, головну увагу акцентували на те, як конкретна фірма починає і розвиває свою експортну діяльність. Ці теорії в центр дослідницького інтересу ставлять експортні мотиви і стратегії, маркетинговий потенціал фірми і її взаємодію з чинниками зовнішнього середовища.

Розвиток міжнародної торгівлі супроводжується зростанням масштабів міжнародного руху капіталу, перш за все для обслуговування експортних і імпортних торгових кредитів. На певному етапі економічного розвитку рух капіталу отримає власну інвестиційну мотивацію.

До 1920-м рокам в міжнародному бізнесі превалювали портфельні інвестиції, орієнтовані на отримання фінансових дивідендів від участі в діяльності за кордоном. З часом почали зростати обсяги прямого зарубіжного інвестування (ПЗІ), яке, на відміну від портфельного, пов’язане з контролем над об’єктом інвестування. Інтенсивне нарощування ПЗІ, з одного боку, відкрило обмеженість багатьох постулатів міжнародної торгівлі, а з іншої - дало імпульс пошуку теоретичних концепцій, які безпосередньо пов’язані з ПЗІ.

Першою теорією ПЗІ вважається теорія руху капіталу, яка базується на уявленнях про чисту конкуренцію і передбачає, що: а) виробництво однорідних продуктів здійснюється великим числом фірм; би) відсутні бар’єри входу і виходу з бізнесу; у) є вільний доступ до ринкової інформації; г) мобільність всіх чинників виробництва абсолютна. Згідно цієї теорії, ПЗІ обумовлені диференціацією доходу або процентних ставок в різних країнах. Іншими словами, ця теорія стверджує, що фірма перетинає національні межі з метою отримання більшого доходу в зарубіжній країні, в порівнянні з очікуваним доходом від діяльності на внутрішньому ринку.

У 1960 р. С. Хаймер, декілька пізніше Ч. Киндлебергер довели неадекватність припущення про чисту конкуренцію для потреб аналізу ПЗІ. Вони показали, що для здійснення ПЗІ фірма повинна мати певні переваги над місцевими фірмами, іншими словами, повинні існувати визначені имперфекции ринку. Вони запропонували теорію ринкових имперфекции, яка є актуальною і на сьогоднішній день. Більше того, вона є одній з головних інтеграційних частин теорій ПЗІ і ТНК.

Із значним зростанням в 1990-і роки міжнародного портфельного інвестування актуалізуються спеціальні дослідження цієї сфери (Марковітц, Шарп, Айсленд, Корачук, Льовін та інші).

ТЕМА 4. міжнародна підприємницька

інвестиційна діяльність

У теорії і практиці міжнародного бізнесу розрізняють наступні його головні форми: експорт,  спільне підприємництво різних видів і  пряме 100%  інвестування.

Експорт - одна з найпростіших форм міжнародного бізнесу. Необхідно розрізняти нерегулярний експорт, коли фірма час від часу експортує надлишки своїх товарів або послуг, і активний експорт, коли фірма вирішує задачу, пов’язану з цілями розширення експортних операцій на конкретних міжнародних ринках.

Переваги експорту: збереження контролю над виробництвом продукту, підтримка    національного виробництва.

Недоліки експорту: чутливість до зарубіжних   протекціоністських бар’єрів, чутливість  до  коливань валютних курсів.

Спільне підприємництво - є діяльність, яка ґрунтується на співпраці з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями, а так само на сумісному розподілі прибутків і ризиків від її здійснення. Передумови такого підприємництва створюються в процесі інтернаціоналізації господарського життя, в результаті розвитку експортно-імпортної діяльності. Типовими видами сумісного підприємництва є:

  •  ліцензування, коли фірма (ліцензіар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензіатом) на зарубіжному ринку, пропонуючи права на використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну платіж. Така форма сумісного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензіата. Відбувається практично те ж, що і при звичайній покупці пакету акцій зарубіжного підприємства. Переваги ліцензування: невисока потреба в інвестиціях. Недоліки ліцензування: мінімальний рівень реального контролю;
  •  підрядне виробництво, коли фірма укладає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який виготовляє товари реалізацією яких повинна займатися вказана фірма. Такий вид сумісного підприємництва передбачає тісніший зв’язок між учасниками. Набувають чинності такі чинники, як дотримання термінів постачань, необхідна якість товарів і т. п.;
  •  управління за контрактом, коли фірма надає зарубіжному партнерові «ноу-хау» у сфері управління, а той у свою чергу забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією  на ефективну реалізацію  отриманих управлінських послуг;
  •  спільне підприємство, коли зарубіжний і місцевий партнери об’єднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і рисок. Переваги СП: мінімальність ризиків, потреба в менших витратах, чим у разі створення власної виробничої філії. Недоліки СП: необхідність високодеталізованої контрактної роботи, складність управління.

Визначаючи спільне підприємство як інвестиційну форму міжнародного бізнесу, важливо ідентифікувати його в системі міжнародних інвестицій. У цьому контексті підкреслимо моменти, які мають, на нашу думку, принципове значення:

  •  по-перше, спільне підприємство є різновидом прямого інвестування у випадках, коли дві або більш за фірми мають право власності на прямі інвестиції в одну компанію, тобто об’єктивною основою розвитку спільних підприємств є прямі інвестиції;
  •  по-друге, на розвиток спільних підприємств істотно впливає секторальне ділення прямого інвестування;
  •  по-третє,   в   спільних   підприємствах   реалізуються державні і приватні, різні за величиною, термінами і джерелами, практично всі види інвестицій.

У сучасній західній економічній літературі спільні підприємства розглядаються також як один з різновидів стратегічних альянсів, які реалізується через ефективний розподіл прав власності. Важливо, що наряду традиційними аргументами на користь розподілу прав власності в порівнянні з 100% володінням підприємством за кордоном (прискорення процесу розширення фірми в географічному аспекті, розширення бази досліджень і розробок, передача контролю над підприємством на місця і тому подібне), підкреслюється така причина сумісного володіння у разі СП, як синергитичний ефект від взаємодії два або декількох фірм, які розташовані в різних країнах. При цьому слід мати на увазі, що партнери по стратегічному альянсу у формі СП можуть діяти різними шляхами:

  •  іноземна фірма об’єднує свої зусилля з місцевою;
  •  фірми два або декількох держав об’єднуються для діяльності в третій країні або в одній зі своїх країн. Відзначимо, що коли в роботі СП беруть участь більше двох організацій, його іноді називають консорціумом.

Визначення міжнародного спільного підприємства одночасне як: а) форми міжнародного бізнесу; ) специфічного (нового) суб’єкта міжнародного бізнесу; у) стратегії входу в зарубіжний ринок; г) різновиди прямого іноземного інвестування; д) форми господарювання - дозволяє не тільки відзначити його істотні ознаки, але і позиціонувати МСП в системі макро- і мікроекономічного регулювання. Тобто специфіка міжнародних спільних підприємств виявляється ще і в тому, що процеси їх створення і діяльності регулюються різними нормативно-правовими актами (про іноземну інвестиційну діяльність, про національне підприємництво, в межах антимонопольних заходів і тому подібне).

Всім видам сумісного підприємництва властиві елементи виробничої кооперації.

Слід акцентувати увагу на тому, що реалізація форм міжнародного бізнесу можлива двома шляхами:

  •  без створення нового підприємства (юридичної особи) в рамках міжнародної кооперації і міжнародної торгівлі товарами і послугами (експорт, управління за контрактом, ліцензування, підрядне виробництво). У цих випадках відношення між партнерами регулюються відповідними угодами і контрактами;
  •  із створенням нового суб’єкта господарювання, а саме - спільного підприємства або зарубіжної філії (при 100% прямому  інвестуванні).   

Тому  істотною   ознакою створення СП є те, що в більшості випадків виникає новий суб’єкт міжнародного бізнесу.

ТЕМА 5. міжнародні інвестиційні

операціїї з цінними паперами

  1.  Цінні папери, їх фундаментальні якості та систематизація.
  2.  Характеристики акцій та облігацій.
  3.  Похідні цінні папери.
  4.  Види міжнародних операцій з цінними паперами.
  5.  Учасники міжнародних операцій з цінними паперами.
  6.  Фондова біржа.

  1.  Цінні папери, їх фундаментальні якості та систематизація.

Основу міжнародного портфельного інвестування складають операції з цінними паперами.

Цінний папір — це документ, який засвідчує майнове право чи відношення позики власника документа щодо особи, яка випустила (емітувала) такий документ.

Більшість цінних паперів повинні проходити особливу процедуру реєстрації. Вона вимагається для того, щоб подати інвесторам надійну, суттєву і достовірну інформацію про цінні папери, які відкрито пропонуються до продажу. Володіючи такою інформацією, інвестори можуть досить точно оцінити якість своїх інвестицій.

Цінні папери, як й інші складні об’єкти, можна класифікувати за численними ознаками, а саме:

  •  економічна природа (відносини власності — акція; кредитні відносини — облігація, нота, вексель);
  •  тип права, що реалізується (грошові вимоги — облігація, вексель; майнові права — акція, заставна, коносамент);
  •  економічний статус (фондові і комерційні);
  •  матеріальна форма (знеособлені документи, записи на рахунках);
  •  форма власності (державні і недержавні);
  •  національна приналежність (національні, іноземні, міжнародні)
  •  особливості випуску та обігу (цільова орієнтація, обіговість, дохідність, передача майнових прав, черговість задоволення претензій, порядок дотримання терміну погашення тощо)

Важливо акцентувати увагу на неоднаковій інвестиційній значущості тих чи інших цінних паперів. Одні з них (векселі, депозитні сертифікати та інші короткотермінові папери) обертаються на грошовому ринку як замінники грошей для виконання розрахунків за постачання товарів і платежів, різні зобов’язання, епізодично виконуючи також роль засобу для короткотермінового інвестування з метою одержання доходу. Інші цінні папери (акції, облігації, інвестиційні сертифікати та ін.) обертаються на ринку капіталу і служать для фінансування довготермінових інвестицій у виробництво та комерційну діяльність.

У вузькому розумінні до безпосередньо інвестиційних цінних паперів належать ті, що надають власнику право на частину активів емітента, тобто всі види акцій усіх типів емітентів У широкому розумінні (опосередковано) до інвестиційних можна віднести також окремі види боргових цінних паперів, сертифікатів та похідних.

  1.  Характеристики акцій та облігацій.

Акція – це пайовий цінний папір, що закріплює права його власника на одержання частки прибутку акціонерного товариства У вигляді дивідендів і на участь в управлінні цим товариством а також на частину майна під час його ліквідації. Акція — безстроковий документ і існує стільки, скільки існує акціонерне товариство. Для емітента випуск акцій є джерелом капіталу, отже його влаштовує те, що він не зобов’язаний повертати інвесторам вкладений ними капітал. Інвестор, який купує акції, також дотримується власних інтересів - одержати дохід і брати участь в управлінні акціонерним товариством (пропорційно кількості куплених акцій). У більшості випадків емісія акцій здійснюється під час заснування акціонерного товариства, тобто формування статутного капіталу, перетворення вже існуючої компанії на акціонерне товариство і додаткової мобілізації капіталу для збільшення існуючого статутного капіталу. Дохід від акцій її власник одержує у вигляді дивіденду, отриманого з чистого прибутку, після сплати всіх боргів і відрахувань. Дивіденди виплачуються, таким чином, в останню чергу. їх розмір встановлюється рішенням загальних зборів акціонерів. Доходами акціонера є також збільшення ринкової вартості акції.

Акції бувають іменні і на пред’явника. У першому випадку ім’я власника обов’язково заноситься до книги реєстрації (реєстр), яку веде або сам емітент, або реєстратор чи депозитарій. У другому випадку акції не реєструються і досить фактичного володіння акцією для того, щоб її власник підтвердив, що саме він є акціонером даного акціонерного товариства. Акція на пред’явника, на відміну від іменної, може випускатися тільки у документарній (паперовій) формі. Вона повинна бути обов’язково оплаченою її власником.

За ступенем вільного обігу акції поділяються на відкриті і закриті. Власником відкритої акції може стати будь-який покупець, а закритої — тільки деякий (певної категорії). Випускаються також акції, що не мають взагалі ніякого ходіння на ринку.

Звичайно акції продаються і купуються, але існують й акції, які розподіляються серед акціонерів даної компанії пропорційно раніше одержаним ними акціям. Акція може бути засновницькою, тобто такою, яка розповсюджується лише серед засновників акціонерного товариства і дає їм деякі переваги: додаткову кількість голосів, першочергове право на одержання акцій наступних випусків, вирішальний голос при прийнятті рішень з питань діяльності компанії.

З численних класифікаційних ознак акцій помітно виділяються кілька основних — фіксованість доходу, участь в управлінні та ін. Відносно цих ознак акції поділяються на звичайні (прості) і привілейовані (преференціальні).

Акція є звичайною, якщо вона засвідчує: а) право власника на участь в управлінні справами акціонерного товариства; б) право на одержання дивідендів, причому негарантованих і нефіксованих; в) право на певну частину майна, яке залишається після ліквідації акціонерного товариства.

Акція є привілейованою, якщо вона засвідчує: а) право власника на одержання дивідендів, в основному, з фіксованим відсотком, що виплачується незалежно від результатів діяльності акціонерного товариства; б) переважне право (порівняно з власниками звичайних акцій) на першочергове одержання дивідендів і пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства під час його ліквідації (якщо подібний пріоритет передбачений умовами випуску акцій). Існує модифікація привілейованої акції, яка передбачає додаткову пільгу — право власника одержувати додаткові дивіденди понад оголошену суми у тому випадку, якщо дивіденди зі звичайних акцій перевищують оголошену суму. Тобто, забезпечується участь власників таких привілейованих акцій у розподілі прибутку, що залишається. Інша модифікація привілейованої акції («привілея, що бере участь») дозволяє її власникові брати безпосередню участь у розподілі надприбутку, тоді як власник будь-якої іншої акції такого права не має. Ці переваги привілейованих акцій — «безголосого» цінного папера — перед простими акціями зрівноважуються тим, що власник привілейованої акції не має права брати участь в управлінні акціонерним товариством: він не має права голосу на зборах акціонерів, якщо статутом акціонерного товариства це спеціально не передбачено.

Привілейована акція не може випускатися на суму, що перевищує 10 % статутного фонду акціонерного товариства.

Привілейовані акції з коригованим дивідендом. Це такий цінний папір, який дозволяє його власникові одержувати щоквартально збільшений дивіденд, що відображає зміну відсоткових ставок з короткотермінових державних облігацій або позичкового відсотка з банківських кредитів.

Привілейована акція з відстроченим дивідендом. Це цінний папір, котрий випускається тільки для засновників даного акціонерного товариства. Дивіденди по цій акції не виплачуються до того часу, поки за звичайними акціями не буде досягнуто виплати дивідендів за максимально встановленою квотою. Частина прибутку, що залишилася після таких виплат повністю або частково розподіляється між власниками згаданих акцій.

Вельми популярними є два різновиди привілейованих акцій: кумулятивні і конвертовані. Більшість привілейованих акцій є кумулятивними, тобто вони мають властивість кумуляції (накопичення) дивідендів, що надає їм підвищеної надійності. Правило таке: дивіденди, не виплачені акціонерам протягом деякого періоду, не анулюються, а накопичуються і нараховуються власникам привілейованих акцій. Вони одержують дохід у наступному періоді у розмірі накопиченої суми. А от власники некумулятивних привілейованих акцій втрачають свій дохід за будь-який період, протягом якого не оголошувалася виплата дивідендів.

Кумулятивні привілеї не тільки підвищують надійність акцій, але й надають їм певної спекулятивності. Справа в тому, що з поліпшенням фінансового становища акціонерного товариства заборгованість його перед акціонерами накопичується, а з поліпшенням - виплата відбувається повністю. Це призводить до того, що зі збільшенням прибутків даного акціонерного товариства зростає попит на його кумулятивні акції, бо заборгованість (так звані аррії) одержить той, хто матиме ці акції на момент оголошення дивідендів.

Незалежно від кумулятивності привілейовані акції можуть бути конвертованими (конвертабельними), тобто мати властивість обмінюватися за обумовленою ставкою на певну кількість звичайних акцій чи облігацій даного емітента. Неконвертовані акції не змінюють свій статус. Емітент може залишити за собою право відкликання привілейованих акцій, тобто право будь-коли викупити їх за номінальною ціною з компенсаційною надбавкою.

Як бачимо, привілеїв у власників таких цінних паперів чимало. Тому не викликає подиву підвищений інтерес на фондовому ринку саме до привілейованих акцій. Секрет такого успіху привілейованих акцій пояснюється досить просто. Пільги, що дозволяють одержувати підвищений і стійкий (надійний) дохід, роблять ці акції привабливими для інвесторів. Емітентів привілейовані акції теж влаштовують. Справа в тому, що, з одного боку, через пільгові акції емітент одержує капітал у великому розмірі і має можливість розширити виробництво або перепрофілювати його. З іншого боку, цілий ряд обмежень, насамперед перетворення власника безголосих акцій на пасивного акціонера, дозволяє емітенту захищати систему управління підприємством від «сторонніх», не «розпилювати» статутний фонд, зберегти контрольний пакет акцій. Принцип «дай гроші, візьми привілеї і не втручайся в наші справи» багатьох емітентів влаштовує. А коли обидві сторони задоволені вчинками одна одної, то це значить, що така співпраця є перспективною.

Облігація — це борговий цінний папір, що визначає боргові відносини між власником (володарем, держателем) облігації та емітентом і підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість в обумовлений термін, а також виплачувати визначений відсоток (винагороду). Відносини між вказаними особами трактуються як позика. Цінний папір є облігацією, якщо він засвідчує: а) право на одержання у фіксований термін його номінальної вартості або іншого майнового еквівалента; б) право на одержання фіксованого відсотка від номінальної вартості.

Акція та облігація належать до різних видів цінних паперів. Акція — це право на власність, а облігація — право на позику. Власник акції бере участь в управлінні (маються на увазі не привілейовані, а звичайні акції), а власник облігації участі в управлінні не бере. Проте останньому гарантовано стабільний дохід (у вигляді твердої відсоткової винагороди), в той час як дивіденди можуть бути як великими, так і малими (а іноді навіть взагалі не виплачуватися). Акції пов’язані з підвищеним ризиком, хоча, з іншого боку, обіцяють неабиякий зиск і тим самим імпонують багатьом інвесторам. Вища якість (надійність) облігації супроводжується нижчим відсотком виплати. Облігації привабливі для обачливого інвестора, особливо тоді, коли він не дуже багатий для того, щоб ризикувати.

До облігації, випущеній у документарній формі, якщо вона не є дисконтною (про дисконт йтиметься далі), додається купон, котрий дає власникові право на одержання доходу. Розрізняють номінальну, викупну і курсову (ринкову) вартість облігації. Придбання облігацій може здійснюватися громадянами та юридичними особами за рахунок як власних, так і позикових коштів.

Облігації ще більше, порівняно з акціями, відрізняються різноманітністю видів і модифікаціями. Для групування облігацій і створення різновидів існує безліч класифікаційних ознак, а саме: забезпечення позики, періодичність нарахування доходу, терміни погашення позики, надійність, режим обігу, способи виплати доходу та погашення облігацій і т. д.

Кожен з різновидів облігацій має свої особливості. Наприклад, якщо облігація є цільовою, то обов’язково вказуються товари або послуги, під які вона випускається. Облігація з бонами на підписку дає право її власникові на одержання облігацій того чи іншого емітента під час їх нових випусків, а якщо власник не хоче цього придбання, то він вправі продати бони на ринку як самостійні цінні папери. Облігації з правом дострокового погашення надають емітенту право, яким він може скористатися за бажанням. Найпопулярнішими різновидами облігацій є: а) облігації зовнішніх і внутрішніх державних позик; б) облігації місцевих позик; в) облігації підприємств; г) іноземні облігації (наприклад, облігації Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародного валютного фонду).

Державні облігації, як правило, відрізняються високою надійністю, особливо якщо держава має великі фінансові активи. Одним з видів державних облігацій є казначейські зобов’язання. Рішення про випуск довготермінових і середньотермінових казначейських зобов’язань приймає уряд, а про випуск короткотермінових — Міністерство фінансів. Рішення про випуск місцевих позик приймають органи місцевого самоврядування. Підприємство у більшості випадків має право випускати облігації на суму не більше 30 % розміру свого статутного фонду. У відповідній інформації підприємства вказуються дані про господарську діяльність підприємства та його службових осіб, мета випуску облігацій, терміни повернення коштів у разі відмови від випуску облігацій тощо.

Облігації випускаються на різні терміни й умовно поділяються на короткотермінові (до 3 років), середньотермінові (від 3 до 7 років) і довготермінові (від 7 до 30 років). Наприклад, казначейські зобов’язання випускаються на термін до 1-го року, від 1-го до 5-ти років або від 5-ти до 10-ти років. Існують також безстрокові облігації, під час випуску яких не вказується термін погашення. Облігації можуть не друкуватися у вигляді окремих документів, а відображатися у боргових книгах (касові облігації). За іменними (зареєстрованими) облігаціями виплати здійснюються безпосередньо їх власником. До облігацій на предявника додаються відривні купони для одержання виплат на кожну дату платежу.

Одні облігації мають вільний обіг, інші — обмежений. Купуючи останні, інвестор приймає зобов'язання залишатися їх власником протягом певного часу. Обмежуються ціни або коло суб’єктів торгівлі. Але є й такі облігації, котрі взагалі не підлягають обігу: вони не можуть ні продаватися, ні обмінюватися, ні використовуватися як застава.

Про заставу слід сказати докладніше. Облігація є забезпеченою, якщо емітент гарантує виконання своїх зобов’язань як щодо повернення основної суми боргу, так і виплати відсотків з нього. Застосовуються різні види застави: майно, фондові цінності, доходи від майбутніх проектів, майбутні податкові надходження та ін. Облігації із заставою майна поділяються на першозаставні і загальнозаставні. Перші створюють борг, який емітент виплачує першочергово, а другі — дохід, який виплачується після розрахунків з власниками першозаставних облігацій. Якщо облігація видається під заставу нерухомого майна, то вона називається іпотечною. Облігації із заставою фінансових активів забезпечуються цінними паперами інших компаній, які знаходяться у власності емітента, в тому числі його філіалів або дочірньої фірми. До цього виду застави належать також цінні папери, які зберігаються у даного емітента на умовах трасту. Застава у вигляді майбутніх доходів від інвестованих проектів властива в основному місцевим облігаціям: вони погашаються, зокрема, за рахунок орендних платежів, комісійних зборів і мита, майбутніх податкових надходжень.

Якщо виконання зобов’язань по облігаціях забезпечується не самим емітентом, а іншою юридичною особою, то така облігація називається гарантованою. Рейтинг облігацій цього виду зумовлюється фінансовою вагомістю компанії-гаранта. Предметом гарантій може бути частина виплат: або лише відсотки, або лише сума позики.

За так званими реорганізаційними облігаціями емітент відповідає перед інвесторами тільки по капітальній сумі позики. Щодо виплат відсотків, то їх розмір залежить від доходів емітента.

Надійність одного й того самого емітента на різних ринках звичайно котирується по-різному, тому деякі емітенти випускають так звані своп-облігації, під час випуску яких умови виплати доходу і погашення пов’язують з умовами обміну валют (своп-угода).

Існують цінні папери, які називаються облігаціями з поверненням, або з достроковим відкликанням. Емітент має право відкликати їх раніше терміну погашення й викупити за ціною, трохи вищою за номінальну. Відкликавши їх, емітент може випустити нові облігації, але вже з новою ставкою і терміном погашення. Причиною відкликання облігацій звичайно є зниження відсоткових ставок порівняно з тими, під які випускались облігації, а також зміни терміну погашення боргу.

Різновидом облігацій з поверненням є облігації відкладеного фонду, тобто ті, котрі викупаються емітентом на кошти, які щорічно відкладаються ним з прибутку для погашення частини або навіть усього боргу. Вигода для емітента полягає в тому, що частина позики оплачується достроково і тому на дату погашення потреба в грошових коштах буде не дуже велика. Емітент зобов’язаний завчасно попередити інвестора про відкликання облігацій і дати обіцянку викупити їх за ціною, вищою за номінальну. При цьому облігації викупаються не тільки раніше, але й без виплати винагороди.

Крім відкладеного фонду, емітент може створити викупний фонд, що використовується для придбання на фондовому ринку облігацій у тих випадках, коли викуп можна здійснити за раніше встановленою ціною або нижчою від неї. Дозволяється створювати обидва фонди одночасно або послідовно.

Практика знає облігації з розширенням та облігації із звуженням. Перші випускаються на певний термін і дають можливість власникові обміняти їх у момент викупу на довгострокові зобов’язання того ж достоїнства. Облігації із звуженням (так звані рекретивні облігації) мають зворотну дію: випущені на довший термін, вони можуть погашатися значно раніше. Не важко побачити, що облігації з розширенням більше влаштовують емітента, а облігації із звуженням — інвестора.

Облігації можуть бути конвертованими (конверсійними), якщо в умовах їх випуску обумовлена можливість обмінювати їх на прості або привілейовані акції, які випускає даний емітент. Обмін відбувається протягом строку позики. Звичайно, власник таких облігацій обмінює їх лише тоді, коли дивіденди з акцій будуть вищими, ніж відсотки з облігацій (така ознака властива єврооблігаціям). Конверсія дає можливість емітенту знизити ставку відсотка, а інвестору — впевнитися у підвищеній надійності облігації та заручитися перспективою зростання власного капіталу вже у формі дивідендів.

Правилами фондового ринку можуть передбачатися модифікації процесу конверсії. Наприклад, грошовий дохід з конвертованих облігацій може не виплачуватись, а замість нього їх власникам безплатно видаються нові цінні папери. При цьому номінальна вартість облігації наступного випуску збільшується на величину доходу з конвертованої облігації, а відсоток залишається незмінним.

Нормативними положеннями можна передбачити порядок, за яким власник облігації не може продати право на придбання акцій за певною ціною окремо від облігацій. Можна передбачити додаткову плату за обмін цінних паперів. Для інвестора вельми привабливі так звані відшкодувальні облігації, які він може в зручний момент обміняти на готівку.

Виходячи зі способу погашення, облігації класифікуються на серійні, котрі погашаються послідовно, за серіями через певні проміжки часу, та ординарні, що викуповуються емітентом на встановлену дату. Відомі також облігації з правом дострокового погашення, під час випуску яких емітент повідомляє всі відомості, що супроводжують випуск термінових облігацій, але при цьому резервує за собою право на дострокове погашення боргу. Необхідно відмітити, що таке резервування не повинно бути безмежним у часі: емітент зобов’язаний повідомити, після закінчення якого терміну він може скористатися зазначеним правом.

Серійні облігації можуть погашатися або одноразово, або за групами і розрядами, а також шляхом викупу партій облігацій на біржі. Для країни з підвищеною інфляцією доцільно випускати індексовані облігації, курс погашення яких рано чи пізно зміниться.

Облігації вважаються погашеними, якщо інвесторам здійснено виплату відсотків за останній період і за номінальною вартістю облігацій. Випускаються також «вічні» облігації, які не передбачають зобов’язань емітента з погашення.

Під час розгляду питання про виплати з облігацій потрібно з’ясувати, по-перше, за якою ставкою здійснюється виплата, по-друге, в якому вигляді і, по-третє, коли відбувається виплата. Ставка облігацій може бути не тільки твердою (фіксованою), але й змінною (плаваючою). Фіксована купонна ставка використовується для періодичної виплати доходів у вигляді відсотків (такі облігації можуть достроково відкликатися емітентом). Облігація з плаваючою купонною ставкою, яка залежить від кон'юнктури ринку, є цінним папером із зростаючою купонною ставкою, що служить стабілізуючим елементом в умовах інфляції. Облігації з мінікупоном — перехідна форма від купонної до безкупонної облігації, котра має порівняно невелику відсоткову ставку за купоном і мінімальну знижку (дисконт). Не є винятком виплата доходу за змішаною формою: частина терміну (наприклад, перші два-три роки) відсоток з облігації виплачується за фіксованою ставкою, решта часу — за плаваючою.

Терміни виплат з відсотків вказуються в умовах випуску облігацій. Наприклад, за середньотерміновими облігаціями строком від одного до п’яти років (так звані ноти) відсотки виплачуються раз на півроку. Відома облігація під назвою дохідна. За нею емітент зобов’язується виплатити суму боргу, а щодо відсотків, то вони виплачуються лише тоді, коли емітент одержує дохід, розмір якого дає йому можливість робити виплату. У деяких випадках сума накопичених, але невиплачених відсотків, з настанням терміну погашення облігації, може виставлятися як вимога до емітента. Це кумулятивні облігації, дохід з яких накопичується на момент викупу і виплачується одночасно з погашенням.

Досить поширеним є спосіб позички через безвідсоткові (але не бездохідні!) облігації, які реалізуються зі знижкою (проти номіналу), а погашаються за номінальною ціною, створюючи тим самим дохід інвестора. Такі облігації належать до дисконтних цінних паперів.

Дисконт — це різниця між номінальною вартістю цінного папера та його ринковою (курсовою) ціною.

За такою дисконтною облігацією (до неї належать облігації з нульовим купоном) інвестор одержує дохід тільки під час викупу облігацій, одноразово, а не щорічно, але він може не сплачувати податок на дохід від облігацій (за відповідними законодавчими нормами). Отже, дисконтні облігації належать до ризикових, але привабливих, бо передбачають одержання великого доходу.

Облігації місцевих позик, що випускаються місцевими органами влади, іноді називають муніципальними. Вони привабливі для всіх учасників обігу: емітенти одержують позикові кошти для здійснення місцевих програм і проектів, у результаті чого їм немає необхідності збільшувати місцеві податки для забезпечення підвищених витрат з місцевого бюджету або ж просити дотації з центру; інвестори теж мають вигоду, оскільки одержують у власність надійні цінні папери, які дають, хоча й невеликий, але стабільний дохід; населення регіону одержує важливі для нього об’єкти у сферах виробництва, торгівлі й обслуговування, не підлягаючи при цьому обкладанню підвищеними податками.

Показовим є те, що обсяг випуску облігацій муніципальної позики зріс і наблизився до обсягу випуску облігацій федерального уряду. Такі цінні папери випускають не тільки муніципалітети, але й різні місцеві адміністративні та господарські структури — від штатів і міст до шкільних районів та органів управління платними дорогами. Популярність облігацій підтверджується і такими цифрами. Якщо світове фінансове багатство взяти за 100 %, то готівка становитиме 14, акції — 40, а облігації — 46 %.

Однак, навіть у такого цінного папера, як облігація, є слабке місце. Справа в тому, що купонна ставка являє собою періодичну виплату відсотків і не враховує інфляційні процеси. Але й цей недолік можна нейтралізувати, якщо разом з виплатою доходів у вигляді фіксованого відсотка виплачувати дивіденди. Крім того, власникові корпоративних облігацій можна надати право на частину майна акціонерного товариства під час його ліквідації.

Тому не випадково на світовому фондовому ринку дістали поширення облігації з плаваючою відсотковою ставкою, яка змінюється разом зі зміною дохідності облігації та позичкового відсотка. Одночасно стали застосовуватися облігації з індексованим відсотком, який прив’язується вже не до позичкового відсотка, а до індексу цін на певні товари: змінюється рівень цін на товари і, як наслідок, змінюється відсоток з облігацій. Почали застосовувати змішані (гібридні) облігації, їх суть полягає у тому, що з досягненням певного рівня плаваюча ставка заморожується, в результаті чого облігації починають приносити фіксований дохід.

Отже, розвиток міжнародної системи облігацій бачиться у розширенні сукупності їх властивостей, створенні нових видів і різновидів облігацій стосовно вимог фондового ринку, економічної ситуації, яка складається в економіці, та інтересів учасників купівлі-продажу облігацій. В цілому облігації, як і акції, є важливим джерелом інвестування, хоча інвестиційна значущість цих цінних паперів неоднакова.

Свою специфіку мають сертифікати глобальні, інвестиційні та компенсаційні.

  1.  Похідні цінні папери.

Цінні папери, які фіксують проміжні права партнерів під час укладання угоди, називають похідними. Вони не дають їх власникові ні права власності, ні права на одержання доходу, але засвідчують право на купівлю або продаж в майбутньому цінних паперів того чи іншого виду (частіше за все акцій). Відповідні строкові угоди бувають тверді й умовні. Перші — обов’язкові до виконання, а другі надають одній із сторін угоди право виконати або не виконати її. До твердих належать форвардні й ф'ючерсні угоди, а до умовних — опціонні угоди.

У практиці ринку строкових угод вживається ряд спеціальних термінів. Так, коли особа купує контракт, то говорять, що вона відкриває (або займає) довгу позицію. Навпаки, особа, яка продає контракт, займає (або відкриває) коротку позицію. Якщо інвестор купив (або продав) контракт, то він може потім закрити свою позицію за допомогою продажу (або купівлі) його. Угода, що закриває відкриту позицію,  називається офсетною  (протилежна дія), тобто протилежною щодо початкової угоди. Довгий контракт означає купівлю контракту, а короткий — продаж контракту.

Форвардний контракт являє собою угоду між контрагентами про майбутнє постачання предмету контракту (активу). Форвардний контракт укладається поза фондовою біржею. Умови договору обумовлюються на момент укладення контракту, а його виконання здійснюється відповідно до цих умов у зазначений термін.

Форвардний контракт укладається звичайно для здійснення реального продажу або купівлі відповідного активу і має на меті страхування постачальника або покупця від можливої несприятливої для нього зміни на ринку. Угоди, які передбачають негайне постачання активу, називаються касовими, або спотовими («спот» означає «наявний»), а ринок таких угод — касовим, або спотовим. Ціна, що виникає в результаті укладення касових (спотових) угод, називається відповідно касовою, або спотовою.

Форвардний контракт може укладатися не тільки для страхування (хеджування) від можливих збитків, але й для гри на різниці ринкової (курсової) вартості активів. При цьому особа, яка відкриває довгу позицію (купує контракт), розраховує на майбутнє зростання ціни активу, а особа, яка займає коротку позицію (продає контракт), розраховує на зниження ціни активу. Саме протилежність прогнозів сторін є основою для укладення такого контракту.

Форвардний контракт — це угода, що укладається, як уже було зазначено, за межами фондової біржі, тому він не є стандартним, тобто склад його умов може бути довільним, а самі умови — неконтрольованими. Ця обставина звужує вторинний ринок форвардних контрактів, оскільки важко знайти третю особу, інтереси якої точно відповідали б умовам форвардного контракту. Ліквідувати свою позицію за форвардним контрактом одна зі сторін, як правило, має право лише за згодою іншої сторони.

Ф’ючерсний контракт нагадує форвардний, але в той же час відрізняється від нього. Найсуттєвіша відмінність полягає в тому, що ф'ючерсний контракт укладається лише на фондовій біржі і є стандартним за складом умов і процедур виконання, які розробляє біржа для кожного виду активу. Тому ф’ючерсні контракти є ліквідними і для них існує широкий вторинний ринок. Цим ф’ючерсний контракт, порівняно з форвардним,- надає своєму власникові суттєву перевагу. Однак необхідно визнати, що стандартний характер контракту інколи буває незручним для учасників ринку, які бажають постачати актив в іншому обсязі, в іншому місті і в інший час, ніж це передбачено ф’ючерсом. І все ж таки, частіше віддають перевагу ф’ючерсному контракту. Адже його виконання гарантується розрахунковою палатою біржі, і тому інвесторам немає потреби з’ясовувати фінансове становище контрагента. Після укладення і реєстрації ф'ючерсного контракту посередником між продавцем і покупцем стає розрахункова палата біржі: для покупця палата є продавцем, а для продавця — покупцем. Механізм таких взаємовідносин уже відпрацьований. Коли в учасника контракту з’являється бажання здійснити або прийняти поставку, то він не ліквідовує свою позицію до дня поставки і в установленому порядку інформує палату про готовність виконати свої зобов’язання за даним контрактом. У даному разі розрахункова палата вибирає за допомогою офсетної угоди особу з протилежною незакритою позицією і повідомляє учасника контракту про необхідність здійснити або прийняти актив, що зумовлений контрактом.

Укладення ф’ючерсного контракту не вимагає від інвестора негайних витрат (за винятком комісійних), але саме під час укладення розрахункова палата висуває певні вимоги до учасників. З відкриттям позиції інвестор (як з довгою, так і з короткою позиціями) зобов’язаний внести на рахунок брокерської компанії певну суму грошей як заставу. Ця застава називається маржею. Мінімальний розмір маржі встановлюється розрахунковою палатою на підставі обліку максимальних денних відхилень ціни активу, що лежить в основі контракту, за минулі періоди. Розрахункова палата встановлює також нижній рівень маржі. Якщо за форвардним контрактом виграші і втрати реалізуються тільки після закінчення терміну контракту, то за ф’ючерсним розрахункова палата біржі робить у кінці кожного торгового дня перерахунок позицій інвесторів і переказує суму виграшу з рахунка тієї сторони, що програла, на рахунок тієї, що виграла. Дана сума грошей називається варіаційною (змінною) маржею. Коли на маржевому рахунку інвестора накопичується сума, що перевищує встановлений палатою нижній рівень маржі, то він може скористатися цим надлишком, знявши його з рахунка. Якщо сума вкладника на рахунку виявляється нижче за встановлений мінімум, брокер повідомляє клієнта про необхідність внесення додаткових коштів. У разі, коли інвестор не вносить суму, що вимагається, брокер може ліквідувати його позицію, здійснивши офсетну операцію. Для того щоб не допускати надмірної спекуляції на ф’ючерсних контрактах і забезпечити систему гарантування виконання операцій, біржа встановлює для кожного виду контракту ліміт відхилення ф’ючерсної ціни поточного дня від ціни котирування попереднього дня. Для обмеження спекулятивної активності фондова біржа встановлює також так званий позиційний ліміт у вигляді обмеження загальної кількості контрактів з урахуванням закінчення їх термінів, які має право тримати відкритим один інвестор.

Ціна, що фіксується під час укладення ф’ючерсного контракту, називається ф’ючерсною і відображає очікування інвесторів щодо майбутньої спотової ціни активу на ринку. На момент укладення контракту ф’ючерсна ціна може бути вищою або нижчою за спотову. До моменту закінчення терміну контракту ф’ючерсна ціна повинна стати рівною ціні спот, інакше з’являється можливість виконати арбітражну операцію: якщо ф’ючерсна ціна вища за спотову, то арбітражер продасть контракт і купить актив, за протилежної ситуації він продасть актив і купить контракт.

У випадках, коли інвестор не сумнівається у прогнозах щодо розвитку ситуації на фондовому ринку, він надає перевагу укладенню ф’ючерсного контракту. Але ф’ючерсний контракт вимагає обов’язкового виконання операції і, якщо прогноз помилковий, інвестор може зазнати втрат. Для зменшення фінансового ризику інвестор звертається до опціонних контрактів (опціонів). Слово «опціон» означає вибір. Право вибору надається покупцеві опціону. Володар опціону має право на здійснення операції з цінними паперами, але він не зобов’язаний цю операцію виконувати, оскільки опціон, як і ф’ючерс, є стандартизованою угодою. У ній вказуються кількість активів, ціна виконання контракту і дата здійснення операції.

Опціони бувають різними за своїми ознаками. Це насамперед тип опціону і позиція учасників угоди. Існують два типи опціону:

  •  опціон колл, тобто опціон на купівлю (опціон покупця);
  •  опціон пут, тобто опціон на продаж (опціон продавця).

Той, хто продає опціон, надає право вибору тому, хто цей опціон купує. Купуючи опціон колл, покупець набуває права купити у продавця опціону актив у встановлені терміни за ціною виконання або ж відмовитися від купівлі. Купуючи опціон пут, покупець набуває права продати продавцеві опціону актив у встановлені терміни за ціною виконання або ж відмовитися від такого продажу.

Існують дві позиції по опціону: довга (позиція покупця опціону) і коротка (позиція продавця опціону). Сполучення типів і позицій створюють чотири види опціонів:

  •  довгий колл;
  •  короткий колл;
  •  довгий пут;
  •  короткий пут.

Отже, кожний, в принципі може стати:

  •  покупцем опціону на купівлю;
  •  покупцем опціону на продаж;
  •  продавцем опціону на купівлю;
  •  продавцем опціону на продаж.

Взаємовідносини між учасниками опціонної операції мають два особливих етапи: момент укладення угоди і момент її виконання. Під час купівлі-продажу опціону (на першому етапі) продавець виписує опціон і передає його покупцеві, одержуючи замість нього винагороду у вигляді премії (свого роду комісійні). Покупець опціону розглядає премію як плату за визначення права вибору (здійснювати угоду чи ні). Премія є компенсацією за ризик, що виникає під час купівлі-продажу цінних паперів. Отримана продавцем опціону премія залишається у нього незалежно від того, яке рішення прийме покупець — виконувати угоду чи ні. Отже, купівля-продаж опціону (на першому етапі) є не купівлею-продажем акцій активу, а передачею права покупцеві на здійснення в майбутньому (на другому етапі) купівлі або продажу цього активу.

Покупець опціону колл має гроші, а продавець опціону колл — актив. І навпаки, покупець опціону пут має актив, а продавець опціону пут — гроші. Опціон колл передбачає купівлю активу покупцем опціону, а опціон пут — купівлю активу продавцем опціону. Тобто, напрями руху активу в опціонах колл і пут протилежні, тоді як напрями руху опціонів однакові (від продавця опціону до його покупця).

Під час укладання контракту на опціон колл покупець опціону залишається покупцем активу, а продавець опціону залишається продавцем активу. Інакше кажучи, одна сторона двічі є покупцем, а інша — двічі продавцем. Навпаки, якщо укладається контракт на продаж активу, тобто опціон пут, то відбувається метаморфоза: покупець опціону на етапі виконання угоди стає продавцем активу, а продавець опціону — покупцем.

Покупець опціону (колл чи пут) може відмовитися на другому етапі від виконання операції, в той час як продавець не може відмовитися від виконання зобов’язань (якщо їх виконання вимагатиме покупець опціону). Продавець добровільно поставив себе у залежність від вибору покупця опціону, одержавши за це певну премію від покупця. Покупець опціону може продати опціон третій особі, не питаючи для цього згоди продавця опціону, якому після такого продажу доведеться виконувати умови контракту вже щодо нового власника опціону. Контракт на опціон є цінним папером (акцією чи облігацією), який може бути в обігу.

Отже, існують чотири види опціонних операцій, які вважаються простими опціонними стратегіями: купівля коллу, продаж коллу, купівля путу, продаж путу. Розглянемо кожний з них.

Купівля коллу. Припустимо, що інвестор придбав опціон колл на деяку кількість акцій ціною 100 грн., заплативши премію 10 грн. Якщо ринкова ціна акцій буде нижчою за ціну виконання, наприклад 85 грн., то покупцеві немає сенсу купувати акції за 100 грн., коли він може на ринку купити їх за 85 грн., покривши тим самим витрати на премію і маючи економію 5 грн. Коли ж ринкова ціна буде перевищувати ціну виконання операції, наприклад становитиме 105 грн., то покупець опціону колл виконає операцію з метою скорочення втрат з премії (його втрати з премії скоротяться на 5 грн.: 105 - 110 = -5). Якщо ринкова ціна дорівнюватиме ціні виконання плюс заплачена премія (110 грн.), то виконання операції дозволить покупцеві опціону покрити витрати з премії, але прибутку він не одержить. Нарешті, якщо ринкова ціна становитиме 115 грн., то прибуток покупця опціону колл буде: 115-110 = 5 (гри.)

Продаж коллу. Тепер поглянемо на ситуацію з позицій продавця опціону колл, що одержав премію 10 грн. за продаж опціону за ціною виконання 100 грн. за певну кількість акцій. Виписуючи і продаючи опціон колл, продавець очікує зниження курсу активу (на противагу покупцю опціону). Якщо ринкова ціна становитиме 85 грн., то після відмови покупця опціону виконати операцію (про це йшлося вище) прибуток продавця опціону колл дорівнюватиме 10 грн. (розмір премії). Отже, за ринкової ціни у 105 грн. покупець «відіграє» 5 грн. Скільки ж залишається у продавця опціону? За такої ситуації продавець опціону втрачає частину прибутку: адже він зміг би не продавати акції згідно з контрактом за 100 грн., а продати на їх ринку за 105 грн. З перевищенням ринкової ціни акцій межі у 110 грн. втрати продавця (у вигляді втраченого прибутку) зростатимуть (в міру збільшення ринкової ціни).

Купівля путу. Припустимо, що покупець придбав опціон пут: право на продаж деякої кількості акцій ціною 100 грн., заплативши 10 грн. премії. Купуючи опціон пут, покупець очікує зниження ціни акції. Нехай ринкова ціна акції дорівнює 85 грн. У такому разі покупцеві опціону пут (він же є продавцем акцій) краще продати свої акції продавцеві опціону пут (він же є покупцем акцій) ціною 100 грн., ніж відмовитися від операції і продати акції на ринку за 85 грн. Різниця істотна: 100 - 85 = 15 (грн.) доходу. Щоправда, ця цифра є валовим доходом, тобто без урахування затрат покупця опціону (у вигляді премії 10 грн.) на його купівлю. З урахуванням цих затрат покупець має чистий дохід: 15 - 10 = 5 (грн.). Природно, з таким рівнем ринкової ціни покупець опціону пут реалізує своє право на продаж акцій за 100 грн. своєму контрагенту за опціонним договором.

Тепер припустимо, що ринкова ціна дорівнює 90 грн. У такому разі покупцеві опціону пут також немає сенсу відмовлятися від його реалізації. Знову ж таки, вигідніше продати акції за 100 грн., ніж продати їх на ринку за 90 грн. Різниця в цінах повністю покриє витрати на виплачену премію. Звичайно, з таким валовим доходом чистий дохід буде нульовим.

З ринковою ціною акцій у 95 грн. теж немає сенсу відмовлятися від реалізації опціону, адже краще продати акції за 100 грн. за опціонним контрактом, ніж продати їх за 95 грн. на ринку. Валовий дохід становитиме 100 - 95 = 5 (грн.). Він покриє частину затрат на виплачену премію. Отже, покупець опціону пут з такою ціною зазнає втрат, але в сумі не 10 грн.. а лише 5.

Припустимо, що ринкова ціна становить 100 грн. Це означає, що для покупця опціону пут байдуже — реалізовувати опціон чи не реалізовувати, оскільки немає різниці в цінах за контрактом і на ринку. Валовий дохід стане нульовим, а замість чистого доходу буде збиток у розмірі виплаченої премії (10 грн.).

Нарешті, нехай ринкова ціна перебуває на рівні 105 грн., тобто вона на 5 грн. вища за контрактну. У такому разі покупцеві опціону пут немає сенсу виконувати його і продавати акції своєму контрагенту за 100 грн. Адже він зможе продати їх на ринку по 105 грн., хоча при цьому є втрати — виплачена премія.

Продаж путу. Продавець опціону пут одержав від покупця премію у розмірі 10 грн. за продаж опціону. Ціна виконання контракту — 100 грн. Виписуючи і продаючи опціон пут, продавець очікує підвищення ринкової ціни акцій. З ринковою ціною на рівні ціни виконання і вище дохід продавця становитиме 10 грн. В інтервалі ціни від 90 до 100 грн. дохід продавця опціону пут зменшується (пропорційно зниженню втрат покупця опціону пут). Нижче 90 грн. відбувається збільшення розміру втраченого доходу (пропорційно зростанню реального доходу покупця опціону).

Як бачимо, існує набір способів для страхування цінних паперів і для досягнення виграшу. Вибір потрібного способу пов’язаний з вибором типу опціону і позиції учасника операції. Якщо особа розраховує на підвищення ринкової ціни акції, то вона повинна або купувати опціон колл, або продавати опціон пут. Коли ж особа розраховує на зниження ринкової ціни акції, то вона повинна або купувати опціон пут, або продавати опціон колл. Таким є одне з основних правил ринку цінних паперів, в тому числі опціонів.

Довга позиція обмежує втрати і не обмежує прибутки, а коротка позиція, навпаки, — обмежує прибутки і не обмежує втрат. При опціоні колл зміни результатів операції (прибутків чи збитків) відбуваються з підвищенням ціни акцій, а при опціоні пут — з її зниженням.

Ми розглянули чотири прості стратегії опціонного ринку. Складних же стратегій опціонного ринку нараховується на порядок більше і побудовані вони на комбінаціях двох і більше опціонів в одній операції. Коли комбінація будується на поєднанні двох і більше опціонів, то ціни і терміни по них можуть бути або однаковими, або різними. Можливі такі чотири варіанти:

  •  однакові ціни й однакові терміни;
  •  різні ціни й різні терміни;
  •  однакові ціни й різні терміни;
  •  різні ціни й однакові терміни.

Існують комбінації, в які включені два колли і один пут, є й комбінації, в які включені один колл і два пути. Особа, що визначає свою стратегію на ринку опціонів, може займати або довгу, або коротку позицію, або ту й іншу одночасно (в одній операції). За приклад розглянемо кілька найпопулярніших комбінацій опці-онних операцій.

До цього йшлося про те, що один з учасників опціонного контракту робить розрахунок на підвищення ринкової ціни акції, а інший — на її зниження. Інша справа — композиція з двох опціонів. Один з її учасників робить ставку на відносну стабільність ціни, а інший — на суттєву її зміну, причому в будь-яку сторону. Така комбінація зветься стеллажем, або стредл. Покупець стеллажа почергово приймає рішення то з опціону колл, то з опціону пут, які він купує за дві премії — залежно від того, що йому вигідніше, а вигідні йому значні зміни. Продавець стеллажа розраховує на стабільність.

Під час виконання комбінації стрендл ціна виконання з обох опціонів різна: ціна опціону колл вища за ціну виконання опціону пут. З цієї причини створюється ціновий інтервал втрат для покупця і такий же за розміром інтервал доходу для продавця.

Комбінація стреп складається з одного опціону пут і двох опціонів колл. Якщо при цьому ціни однакові, то ступінь зміни опціону колл і опціону пут не однаковий (адже опціонів колл два). Комбінація стрип складається з одного опціону колл і двох опціонів пут. Покупець опціонів вдається до стрепу, якщо передбачає підвищення ціни акцій, а до стрипу — навпаки, розрахунок будується, зважаючи на можливе зниження ціни акцій.

Комбінація спред характеризується наявністю в одній операції однотипних опціонів — або два опціони колл, або два опціони пут. Така комбінація має ряд різновидів залежно від ціни й терміну. Одні комбінації мають різні дати закінчення контракту, інші — різні ціни виконання, а треті — одночасно різні дати закінчення і різні ціни виконання. Ось деякі різновиди комбінації спред:

  •  поєднання короткого опціону пут з нижчою ціною виконання і довгого опціону колл з вищою ціною виконання. Передбачення — зниження ціни. Мета — одержання прибутку в інтервалі між цінами виконання;
  •  поєднання довгого опціону пут з нижчою ціною і короткого опціону колл з вищою ціною. Передбачення — зниження ціни. Мета — одержання прибутку в інтервалі цін;
  •  поєднання купівлі й продажу опціонів колл або опціонів пут з однією й тією ж датою закінчення за умови, що довгі опціони мають нижчу ціну виконання, а короткі опціони — вищу. Якщо інвестор орієнтується на підвищення ціни, то він використовує опціони колл, в іншому випадку його дія зворотна;
  •  поєднання купівлі й продажу опціонів колл або опціонів пут з однією й тією ж датою виконання за умови, що кількість опціонів, які продаються, більша за кількість тих, що купуються. Опціони колл, що продаються, мають вищу ціну виконання, а ті, що купуються — нижчу. Відносно опціонів пут — все навпаки. Передбачення — незмінність ціни акцій;
  •  поєднання опціонів колл або опціонів пут з однаковою датою закінчення контрактів, але з трьома різними цінами виконання. Якщо використовуються опціони колл, то композиція будується через придбання одного опціону з нижчою ціною, другого опціону з вищою ціною і продажу цих двох опціонів за ціною, яка знаходиться між двома згаданими цінами виконання. Передбачення — незначне коливання ціни акцій;
  •  поєднання купівлі опціону колл з нижчою ціною виконання, продажу двох опціонів колл з вищими, але відмінними одна від одної цінами виконання і купівлі опціону колл з ще вищою ціною виконання. Дана комбінація знижує ризик втрат за значної зміни ціни акцій, однак обмежує величину доходу у разі невеликих змін.

Прикладом різних модифікацій може бути також спред, який передбачає різні ціни виконання і різні дати закінчення. Оперуючи фактором часу, можна одержати складніші комбінації, зокрема продаж короткотермінового коллу (або путу) з одночасною купівлею довготермінового коллу (або путу) з однаковою ціною виконання. В усіх випадках комбінація спред фіксує розрив, що створюється між кращою ціною продавця (максимальною ціною) і кращою ціною покупця (мінімальною ціною) на даний цінний папір.

Цікавими є й інші комбінації: продаж акцій і купівля одного опціону колл; купівля акцій та одного опціону пут; продаж акцій і одного опціону пут. Такі комбінації називаються синтетичними.

Ще одна група синтетичних комбінацій створюється з включенням в операцію не одного, а зразу двох опціонів. У такому разі маємо: купівлю акцій і продаж двох опціонів колл; купівлю акцій і продаж двох опціонів пут; продаж акцій і купівлю двох опціонів колл; продаж акцій і купівлю двох опціонів пут. Кожний з методів синтетичних комбінацій дозволяє одержувати результативну позицію, яка краще за інші комбінації відповідатиме інтересам інвестора.

Великі можливості відкриваються навіть у такій відносно простій синтетичній комбінації, яка полягає у купівлі акцій з одночасним продажем одного опціону колл. Ця комбінація доступна для широкого застосування.

Використовуючи можливості опціонів створювати різні комбінації, інвестор (в особі покупця або продавця опціонів) має сприятливі умови для маневрування на фондовому ринку, виконуючи частину важливих функцій суб’єктів цього ринку.

Специфічне місце серед біржових фондових операцій займає своп — угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежів відповідно до визначених у контракті умов.

Розглянемо три типи свопів — відсотковий, валютний та своп на активи.

Відсотковий своп являє собою обмін боргового зобов’язання з фіксованою відсотковою ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою. Особи, що беруть участь у свопі, обмінюються тільки відсотковими платежами, але не номіналами. Платежі здійснюються єдиною валютою. За умовами свопу сторони зобов’язуються обмінюватися платежами протягом кількох років. Звичайно період дії угоди про своп коливається від 2 до 15 років. Одна сторона виплачує суми за твердою відсотковою ставкою від номіналу, зафіксованого в контракті, а інша — суми з плаваючою ставкою від даного номіналу. Плаваючою ставкою у свопах часто є ставка LIBOR.

LIBOR — це відсоткова ставка міжбанківського лондонського ринку на надання коштів в євровалюті. Вона є плаваючою і переглядається зі зміною економічних умов. LIBOR виступає довідковою плаваючою ставкою при запозиченнях на міжнародних фінансових ринках.

Особу, яка здійснює фіксовані виплати по свопу, звичайно називають покупцем свопу, а особу, котра здійснює платежі за плаваючою ставкою, — продавцем свопу. За допомогою свопу сторони, що беруть участь в угоді, одержують можливість обміняти свої зобов’язання з твердою відсотковою ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою, і навпаки. Бажання здійснити такий обмін може виникнути, наприклад, через те, що сторона, яка випустила твердовідсоткове зобов’язання, чекає падіння у майбутньому відсоткових ставок. У результаті ж обміну фіксованої ставки на плаваючу вона одержить можливість зняти з себе частину витрат з обслуговування боргу. З іншого боку, компанія, що випустила зобов’язання з плаваючою ставкою і очікує у майбутньому зростання відсоткових ставок, зможе запобігти збільшенню своїх виплат з обслуговування боргу за рахунок обміну плаваючої ставки на фіксовану. Оскільки різні учасники економічних відносин по-різному оцінюють майбутню ринкову кон’юнктуру, то й виникають такі обміни. В той же час привабливість відсоткового свопу зумовлена не тільки і не стільки можливістю застрахувати від несприятливих змін у майбутньому відсоткові ставки, скільки можливістю емітувати заборгованість під нижчу відсоткову ставку.

Іншим найпоширенішим різновидом свопу є валютний своп, який являє собою обмін номіналу фіксованого відсотка в одній валюті на номінал і фіксований відсоток в іншій валюті. Інколи реального обміну номіналу не відбувається. Здійснення валютного свопу може бути зумовлено різними причинами: валютними обмеженнями з конвертації валют, прагненням усунути валютні ризики або бажанням випустити облігації у валюті іншої країни тощо.

Своп активів полягає в обміні активами для створення синтетичного активу, який би дав вищий дохід. У рамках такого свопу актив, що приносить фіксований дохід, можна обміняти на актив з плаваючою ставкою або актив в одній валюті обміняти на актив в іншій валюті.

Свопи відіграють надзвичайно важливу роль в сучасних міжнародних інвестиціях. Вони вирівнюють ті відмінності, які є на ринках країн внаслідок, наприклад, адміністративно-регулюючих заходів, особливостей валютного контролю і навіть облікової практики, оцінювання кредитного, відсоткового і валютного ризиків для різних сегментів ринку, податкових режимів, транзакційних витрат і т. д. Свопи сприяють інтеграції різних ринків у рамках як національної, так і інтернаціональної економіки.

  1.  Види міжнародних операцій з цінними паперами.

Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність вимагає від її учасників здійснення численних операцій з цінними паперами. Причому ці дії не обмежуються лише продажем і купівлею активів. Необхідно здійснювати весь спектр операцій. Наведемо основні з них:

  •  купівля цінних паперів за власний рахунок;
  •  купівля цінних паперів за дорученням і за рахунок коштів замовника;
  •  продаж власних цінних паперів;
  •  продаж за дорученням;
  •  інформаційне, аналітичне й консультативне обслуговування, яке включає аналіз ринку цінних паперів і портфеля фінансових активів;
  •  організаційні дії, що супроводжують операції з цінними паперами (наприклад, реєстрація випуску, організація допущення на фондову біржу і т. д.);
  •  посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних паперів (розробка документації та умов випуску, попереднє оцінювання паперів, реклама, підбір інвесторів і т. д.);
  •  здійснення клірингу і розрахунків по цінних паперах;
  •  реєстрація власників іменних цінних паперів під час здійснення операції купівлі/продажу;
  •  зберігання, знерухомлення та обслуговування обігу цінних паперів;
  •  у разі відкликання емітентом облігацій до строку їх погашення здійснюється повернення облігацій, що відкликаються;
  •  погашення цінних паперів з настанням відповідного терміну;
  •  виплата дивідендів з акцій і купонних платежів з облігацій;
  •  конвертування в прості акції конвертованих привілейованих акцій та облігацій;
  •  передача довіреній особі повноважень на голосування на загальних зборах акціонерів;
  •  гарантоване розміщення цінних паперів (андеррайтинг);
  •  реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;
  •  розміщення цінних паперів під заставу;
  •  управління портфелем цінних паперів;
  •  надання та одержання позичок цінними паперами;
  •  страхування валютних ризиків.

  1.  Учасники міжнародних операцій з цінними паперами.

Міжнародні операції з цінними паперами — це надзвичайно складний вид діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі фінансові установи, а також уряди країн з розвинутою інфраструктурою національного ринку цінних паперів.

У світовій практиці існує така класифікація учасників ринку цінних паперів:

  •  держава, муніципалітети, великі національні та міжнародні компанії. Завдяки високому іміджу, надійності та обсягу операцій вони є основними учасниками ринку цінних паперів;
  •  інституціональні інвестори. Ними є різні юридичні особи — фінансові установи. Частка цих учасників у міжнародному фондовому ринку досить велика;
  •  професіонали ринку цінних паперів — брокери й дилери.

Брокер — це агент чи посередник, який допомагає інвесторам у торгівлі цінними паперами. Дилер — це особа, що сприяє торгівлі фінансовими активами шляхом створення запасів різних цінних паперів.

Купуючи папери, дилер збільшує свій запас цінних паперів, а продаючи — зменшує його, одержуючи прибуток за рахунок різниці цін купівлі та продажу.

Фінансові брокери — юридичні особи, які виконують посередницькі функції під час купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і дорученням клієнта на основі договору комісії чи доручення.

Інвестиційні консультанти — юридичні або фізичні особи, які надають консультативні послуги під час випуску та обігу цінних паперів.

Інвестиційні компанії— це юридичні особи, які діють на ринку цінних паперів за власний рахунок. Інвестиційна компанія є спеціалізованим підприємством для: а) організації та гарантування випуску цінних паперів; б) вкладення коштів у цінні папери; в) купівлі-продажу цінних паперів дилером.

Андеррайтинг — базова функція інвестиційної компанії. З ним пов’язане таке поняття, як емісійний синдикат. Це — група андеррайтерів, які сумісно, за договорами, на принципах розподілу прибутків здійснюють розміщення та гарантований випуск цінних паперів.

Фінансові брокери, інвестиційні консультанти, інвестиційні компанії та фонди здійснюють різні операції з цінними паперами. Багато компаній поєднують ці види діяльності. У світовій практиці для таких компаній існує термін — компанії з цінних паперів (Securities firm).

Інвестиційні фонди — здійснюють випуск акцій з метою мобілізації грошових коштів інвесторів та їх вкладення від імені фонду в цінні папери, а також на депозитні рахунки та вклади. Жодним іншим видом діяльності інвестиційний фонд займатися не повинен. Такі організації можуть забезпечувати індивідуальним інвесторам вихід на міжнародний ринок цінних паперів. Інвестори купують цінні папери (інвестиційні сертифікати) фондів, які випускаються на національних ринках, а фонди використовують кошти, одержані від продажу цінних паперів, для вкладення в іноземні цінні папери.

Інвестиційний банк — це кредитно-фінансовий інститут, що спеціалізується на операціях з цінними паперами (їх випуску та розміщенні) для залучення додаткових грошових коштів, а також довгострокового кредитування своїх клієнтів, серед яких може бути і держава. Інвестиційні банки не є банками в класичному розумінні цього поняття, оскільки вони не виконують багатьох видів класичних банківських операцій.

Комерційні банки. Діяльність цих організацій на ринку цінних паперів у різних державах неоднакова, але можна зазначити деякі спільні закономірності взаємодії комерційних банків з національними і міжнародними фондовими ринками. Насамперед зазначимо, що активне проникнення комерційних банків на ринок цінних паперів (прямо чи опосередковано) характерне для повоєнного періоду. В Німеччині, де банки мають право здійснювати всі види операцій з цінними паперами, вони активно виходять на ринок як емітенти (випускаючи, головним чином облігації), посередники та найбільші інвестори. В тих країнах, де роль комерційних банків на фондових ринках обмежена (США, Канада, Японія), вони знаходять опосередковані шляхи участі в інвестиційній та посередницькій діяльності — через трастові компанії, кредитування інвестиційних компаній і банків, співробітництво з брокерськими фірмами та ін.                                       

Комерційні банки виходять на міжнародний ринок цінних паперів також через власну мережу зарубіжних інвестиційно-банківських філій та дочірніх компаній. Особливо широких масштабів інвестиційна діяльність зарубіжних філій набуває у банків тих країн, де існують прямі обмеження на операції з цінними паперами.

  1.  Фондова біржа.

Основним місцем проведення торгівлі цінними паперами є фондові біржі. Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів фондові біржі сприяють накопиченню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. Ефективність фондових бірж загальновизнана. Всього у світі налічується близько 200 фондових бірж, об’єднаних у Міжнародну федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью-Йорка, Лондона і Токіо, на які припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями (Франкфурт-на-Майні — 10 %, Тайвань — 6, Сеул — 4, Цюрих — 4, Париж — З, Куала Лумпур — 2, Гонконг — 2 %).

Аналізуючи сучасні біржові технології, важливо розуміти, що практично в кожній країні існує своя система бірж. З огляду на роль, яку відіграють біржі в національних фінансово-інвестиційних системах, можна виокремити групи країн з моно- і поліцентричною організацією фондових бірж.

Фондові біржі організовуються, як правило, у вигляді приватних акціонерних товариств (США, Велика Британія) або публічно-правових інститутів (Франція, Італія, Швейцарія, Німеччина). Зокрема, Нью-Иоркська фондова біржа за формою організації є акціонерним товариством. Робота біржі та діяльність її членів регламентуються статутом, внутрішніми правилами та інструкціями. Щоб стати членом біржі, необхідно купити місце на біржі в її власника. Після цього з’являється можливість брати участь у торгах, використовувати привілеї, які надає біржа.

Залежно від виду торговельної діяльності члени біржі поділяються на чотири категорії:

  •  брокер-комісіонер збирає у брокерських фірм заявки клієнтів, доставляє їх у зал біржі і відповідає за їх виконання;
  •  біржовий брокер виконує доручення інших брокерів;
  •  біржовий трейдер здійснює операції лише за власний рахунок. Правилами біржі йому заборонено виконувати розпорядження клієнтів;
  •  «спеціаліст» виконує три основні функції: 1) здійснює виконання заявок з певними групами цінних паперів, діючи при цьому як брокер; 2) діє як дилер, тобто купує та продає цінні папери за власний рахунок; 3) виконує завдання підтримки стабільності на ринку певних цінних паперів шляхом компенсації тимчасових дисбалансів попиту й пропозиції.

Усі розпорядження на купівлю та продаж деякої групи акцій доставляються на торговельне місце, тобто на майданчик у залі біржі, де протягом операційного дня знаходиться «спеціаліст», який здійснює операції з цією групою акцій. «Спеціалісти», наприклад, є центральними фігурами на Нью-Йоркській біржі.

Існує кілька форм замовлень на купівлю-продаж цінних паперів (акцій та облігацій), які інвестори передають своїм брокерам для виконання на біржі:

  •  ринкове замовлення — замовлення на купівлю чи продаж певного виду і кількості цінних паперів за найкращою ціною ринку;
  •  відкрите замовлення — замовлення, яке залишається в силі доти, доки воно не буде виконано або відмінено;
  •  лімітоване замовлення — замовлення, в якому клієнт вказує конкретну ціну, за якою повинна відбутися операція;
  •  денне замовлення — замовлення з денним терміном виконання;
  •  замовлення «все або нічого» — брокер повинен купити або продати всі цінні папери, вказані у замовленні;
  •  контингентне замовлення — передбачає одночасну купівлю одних і продаж інших цінних паперів;
  •  стоп-замовлення — замовлення, яке підлягає виконанню як ринкове у тому разі, коли курс цінного папера падає нижче або піднімається вище за вказані ціни.

Взагалі капітал у вигляді цінних паперів називають фондовим. По суті він є непродуктивним (фіктивним) капіталом. Виокремлюють фіктивний капітал: 1-го порядку (цінні папери, що забезпечують своїм власникам безпосередній доступ до реального капіталу, — акції, облігації, інвестиційні сертифікати); 2-го порядку (цінні папери, що дають їх власникам право на придбання цінних паперів 1-го порядку, — ф’ючерси, опціони, варанти); 3-го і 4-го порядків (складні опціони, опціони на ф’ючерси, ф’ючерси на біржові індекси, опціони на ф’ючерси на біржові індекси). Зазначимо, що одночасно із тенденцією стандартизації та міжнародної уніфікації на фондовому ринку посилюється тенденція ускладнення фінансових інструментів, появи дедалі нових і нових їх модифікацій. Це, з одного боку, надає нові імпульси портфельному інвестуванню, а з іншого — орієнтує суб’єкти інвестиційної діяльності на постійний моніторинг ринку цінних паперів, його механізмів та інструментів.

ТЕМА 6. ВЕНЧУРНЕ ІНВЕСТУВАННЯ

Суть венчурного капіталу виявляється в механізмі венчурного фінансування, який унаслідок адаптації господарської системи до вимог активізації інноваційного процесу передбачає часткову участь інвесторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або конвертовані цінні папери. В результаті здійснюється активне залучення інвесторів до правління венчурною фірмою, що передбачає підбір команди менеджерів, можливість внесення змін в її склад, ухвалення стратегічних рішень відносно розвитку фірми, здійснення фінансового контролю за діяльністю фірми.

Мета, яку переслідують інвестори венчурного капіталу, полягає в отриманні надприбутків від комерціалізації нововведень.

За своєю природою венчурні інвестиції мають довгостроковий характер, а отримання прибутків від вкладень у венчурні фірми відбувається не раніше, ніж через 5-10 років.

Венчурне фінансування здійснюється по-різному. Зазвичай воно відбувається в два етапи.

На першому здійснюється акумуляція засобів з різних джерел - корпорацій, пенсійних фондів, страхових компаній, приватних іноземних інвесторів, банків і формування фондів венчурного капіталу.

Джерела венчурного фінансування:

  •  корпоративний венчурний капітал;
  •  приватні інвестори;
  •  прибуток венчурних фондів, який реінвестується в інноваційні;
  •  інвестиційні компанії малого бізнесу;
  •  «зовнішні» венчурні фонди;
  •  зарубіжні інвестори;
  •  страхові компанії;
  •  банки;
  •  «незалежні» венчурні фонди;
  •  вільні фінансові ресурси пенсійних, добродійних фондів;
  •  державні структури.

На другому етапі здійснюється розподіл засобів фонду між відібраними після експертизи проектами, що істотно знижує ризик витрати засобів венчурного капіталу.

Існує ряд умов венчурного фінансування:

  •  підприємство, в яке вкладаються засоби венчурного фонду,  не повинне бути державним, командитним, індивідуальним   або   кооперативним.   Воно  повинне   бути акціонерним або в ході інвестування стати акціонерним;
  •  підприємство повинне забезпечити зростання капіталу на 30-50%;
  •  необхідний ефективні механізм продажу акцій.

Венчурні   фонди   надають   підприємцям       кошти    на безпроцентній     основі     в    обмін     на     отримання    цінних     паперів, підтверджуючих   участь   в   бізнесі   і   розподілі   прибутків.   В основному венчурні фонди не набувають акції на вторинному ринку, а є   фондами   прямих   інвестицій.   Т.ч.,   венчурних   інвесторів цікавить приріст ціни придбаних цінних паперів.

Інвестори вкладаючи засоби до венчурного фонду, висувають певні вимоги:

  •  капітал може надаватися підприємцям на певний термін;
  •  на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму фонду;
  •  у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді нагороди частину венчурної суми.

Метою венчурного підприємництва є отримання надприбутків         після  завершення технологічного циклу нововведення ним одночасний вихід з даної сфери суб’єктів після виконання ними своїй місії. Ця процедура називається виходом з венчурного бізнесу і здійснюється в таких формах:

  •   публічний продаж акцій;
  •  продаж акцій стратегічному інвесторові;
  •  продаж акцій фінансовим інвесторам.

Найбільшим джерелом грошових коштів в США є закриті партнерства з венчурним капіталом («незалежні венчурні фонди»).

Фонди, капітали яких перевищують 1 млн. дол., переважно вкладають свої засоби не в один проект, а в декілька, щоб понизити ризик їх витрати.

Крім того, вони фінансують інноваційні фірми на різних етапах життєвого циклу. Якщо венчурним капіталістам не вистачає засобів для фінансування крупних проектів, то вони можуть продавати свої акції на відкритих ринках. Т.ч. створюються зовнішні фонди венчурного капіталу.

Широке використання отримала практика корпорацій з придбання в свою власність венчурних фірм шляхом операцій викупу цінних паперів цих фірм. Такий механізм дає можливість підвищити ефективність структурної перебудови корпорації, додати   їм   гнучкість   для   пристосування   до   науково-технічного прогресу.

Серед джерел фінансування європейського венчурного капіталу велика частка належить саме банкам. 1/3 загальній чисельності венчурних фондів є структурними підрозділами банків (таблиця 3).

Таблиця 3.

Джерела фінансування венчурного капіталу в Європі,%

Джерела фінансування

Голландія

Великобританія

Банки

29,17

18,7

Пенсійні фонди

9,53

29,52

Страхові компанії

23,51

13,16

Академічні інститути

0

0,33

Корпоративні інвестори

1

13,78

Приватні інвестори

0

3,19

Державні структури

0

1,18

Прибуток венчурних фондів, який реінвестується в нові проекти

35,71

12,43

Інші джерела

1,07

7,72

Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні  фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але у кожного типу фондів існує певна специфіка, яка знаходить віддзеркалення в розподілі засобів на цих етапах (табл. 4).

Венчурні фонди Європи направляють свої інвестиції в такі галузі як:

  •  виробництво товарів народного споживання - 18,3 %;
  •  виробництво промислової продукції - 18,4 %;
  •  зв’язок, комп’ютери, електроніка - 15,5 %;
  •  фінансові послуги - 6,3 %.

У Західній Європі першість у венчурному фінансуванні -  за  Великобританією. Згідно статистики Даним Європейської Асоціації венчурних фондів майже половина всього західноєвропейського фінансування належить британським фондам, а 1/3 здійснюється за межами держави.

Безліч західноєвропейських країн почали активно стимулювати індивідуальних і інституційних інвесторів в тим, щоб вони вкладали свої заощадження у венчурні трасти.

Таблиця 4.

Участь фондів венчурного капіталу на різних етапах фінансування життєвого циклу нововведення, %

Назва етапів фінансування

Види фондів

Інвестиційні

компанії малого бізнесу

«Незалежні»

венчурні

фонди

Венчурні

фонди корпорацій

Достартовий

5,1

11,9

16,9

Стартовий

22,9

32,9

28,0

Підготовчий етап

31,8

26,3

24,2

Основний етап

17,2

12,0

13,4

Звужений

15,9

13,2

15,3

Інші етапи

7,1

3,7

2,2

Всього

100

100

100

Привабливість трастів грунтується на тому, що дивіденди і курсова різниця корпоративних цінних паперів не обкладається податками, а податок, який вони виплачують понижений до 20%.

Відповідно до чинного законодавства не менше 70% фінансових коштів, які акумулюються трастами, можуть інвестуватися у венчури на початковому етапі їх розвитку, при цьому в одне підприємство не може бути інвестоване більше 1 млн. дол. Життєвий цикл таких венчурних трастів - 5 років. Для створення такого фонду обов’язково необхідно отримати ліцензію від уповноважених державних органів. Після отримання доходів траст повинен реалізувати всі цінні папери, а доходи розділити між вкладниками. Тому трасти суворо контролюються державними органами, але мають привабливі податкові пільги і підтримку держави.

Великий розмах венчурне підприємництво отримало в США. За своїми  обсягами американський ринок ризикового капіталу значно перевищує західноєвропейський і японський.

Інвестиційні компанії малого бізнесу функціонують при безпосередній підтримці держави під егідою Адміністрації малого бізнесу США. ІКМБ займаються не тільки фінансуванням наукоємких підприємств, але і підтримкою малого бізнесу в цілому. Ці компанії представляють і довгострокові кредити. Відповідно до законодавства статутний капітал ІКМБ повинен складати не менше 500 000 дол. Компанія не може інвестувати більше, ніж 20% свого капіталу в один проект, а частка її участі в останньому не повинна перевищувати 49 %.

Якщо ІКМБ вклала в ризиковане фінансування малих фірм близько 65 % свого статутного фонду, то вона може отримати від держави кредит в чотирикратному розмірі від величини вкладених засобів.

Останнім часом за прикладом США в Японії швидко розширюється така форма венчурного фінансування, як партнерські фонди, які формуються з внесків фінансових органів, промислових підприємств, індивідуальних інвесторів і компаній венчурного капіталу.

Фонди сприяння розвитку венчурних підприємств створені в більшості префектур Японії органами місцевого самоврядування. Їх завдання - надання пільгових кредитів венчурним підприємствам, а також середнім підприємствам, які перепрофілювалися в нову сферу діяльності.

Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчурних підприємств:

  •  «низькопотенційні» підприємства для венчурного капіталу, доходи яких за 5 років складають 5 млн. дол. Такі підприємства не привертають венчурних інвесторів, проте їх чисельність на ринку досягає 90% всіх венчурних підприємств;
  •  «венчури середнього ринку», доходи яких коливаються від 10 до 50 млн. дол. щорічно;
  •  «високопотенційні підприємства, які мають близько 50 млн. дол. щорічного доходу впродовж 5 років. Вони найпривабливіші для венчурних інвесторів. Ці підприємства як правило мають корпоративну форму власності і складають 1% загальної кількості інноваційних підприємств.

Для створення венчурної фірми як джерела нововведень необхідна наявність 4-х складових:

  •  комерційної ідеї (майбутнє нововведення);
  •  суспільній потребі в даному нововведенні (продукти, технології, об’єкти, послуги), попит потенційних споживачів;
  •  підприємець, готовий на основі майбутнього нововведення створювати венчурну фірму;
  •  венчурний капітал для фіксації діяльності ризикової фірми.

Основні    чинники,    які    обмежують    розвиток венчурного бізнесу, в наший країні:

  •  економічна нестабільність країн, дефіцит фінансових коштів, загроза інфляції;
  •  відсутність чіткої політики сприяння розвитку венчурного бізнесу з боку держави. Відсутність економічної зацікавленості більшості господарських суб’єктів в реалізації принципово нових розробок, нововведень високого  техніко-економічного рівня, нерозвиненість ринку цінних паперів;
  •  недостатня ефективність податкової політики, а саме найвищий рівень податку, який не враховує конкурентоспроможність і новизну товарів;
  •  обмежена правова база, яка регулює сферу малого бізнесу;
  •  високі відсотки по кредитах;
  •  відсутність конкуренції на внутрішньому ринку науково-технічної продукції;
  •  недостатня кваліфікація бізнесменів.

ТЕМА 7. міжнародний інвестиційний ринок

Міжнародним інвестиційним ринком є складний акумулятивно-розподільний механізм в сучасній світогосподарській системі. Його формування і розвиток базується на взаємодії національних інвестиційних ринків і глобалізації економічного розвитку.

Для розуміння ролі інвестиційного ринку у внутрішній економічній системі необхідно його специфічні функції в цій системі відокремити від функцій інших ринків. У широкому розумінні виділяють: факторні, товарні і фінансові ринки.

Факторні ринки розподіляють чинники виробництва — землю, працю і капітал, а також прибутку у формі заробітної плати, прибутку від оренди і тому подібне серед власників виробничих ресурсів. Споживчі одиниці використовують частину свого прибутку від факторних ринків для покупки товарів і послуг на товарних ринках.

Фінансові ринки виконують життєво важливу функцію в економічній системі — вони направляють заощадження, які йдуть в основному від домогосподарств, до об’єктів (індивідуальних або інституційних), що потребують ресурсів, що перевищують їх поточні прибутки. Більшість ресурсів акумулюються фінансовими ринками для забезпечення інвестиційної діяльності фірм і урядів.

Потоки капіталів через фінансові ринки можуть бути згрупованими по певних ознаках, зокрема як грошовий ринок і ринок капіталів.

Грошовий ринок — це інститут, через який індивідуальні і інституційні суб’єкти з тимчасовими залишками засобів зустрічаються з позичальниками, які мають тимчасовий недолік засобів. Основними об’єктами цього ринку є короткострокові кредити (до одного року). Грошовий ринок також підтримує ресурси для спекулятивних операцій з цінними паперами і споживчими товарами.

Ринком капіталу є інститут, який забезпечує здійснення довгострокових інвестицій фірм, урядів і домогосподарств. Фінансові інструменти на ринку капіталу є довгостроковими або безстроковими. У свою чергу, ринок капіталів ділиться на кредитний ринок і ринок цінних паперів з диференціацією останнього відносно домінування того або іншого фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій і тому подібне).

Ринок цінних паперів відрізняється від інших ринків в першу чергу специфічним характером свого товару. Цінний папір — товар особливий. Це одночасно і титул власності, і боргове зобов’язання, і право на отримання доходу, і зобов’язання цей дохід виплачувати. Це товар, який, не маючи власної вартості (вартість цінного паперу незначна), може продаватися за високу ринкову ціну. Цінний папір завжди є символом грошового капіталу або інших матеріальних цінностей. Тому його часто називають фондовою цінністю. Разом з тим цінний папір — це завжди певний фондовий інструмент, за допомогою якого можна дістати доступ до реальних цінностей або забезпечити перехід (рух) цих цінностей від одного суб’єкта до іншого.

Ринок цінних паперів — регулятор багатьох стихійних процесів, які виникають в ринковій економіці. Це стосується раніше всього інвестування капіталу. Вважається, що міграція капіталу відбувається шляхом приливу його до місць необхідного застосування і відтоком з тих галузей виробництва, де його надлишок. Цінні папери є засобом, який забезпечує роботу цього механізму. Вони адсорбують тимчасово вільний капітал, де б він не знаходився, і через покупку-продаж допомагають «перекинути» його в необхідному напрямі. Внаслідок цього оптимізується структура суспільного виробництва.

Інвестиційний ринок можна визначити як ринок, який регулює сукупність економічних відносин, які виникають між продавцем і покупцем інвестиційних ресурсів. Відповідно до цього визначення міжнародний інвестиційний ринок — це регулятор сукупності економічних відносин, які виникають між продавцем інвестиційних ресурсів і їх покупцем, які є резидентами різних країн.

Як ключовий сегмент фінансового ринку, він має яскраво виражену інтеграційну специфіку щодо інших ринків.

Відзначимо, що потоки ресурсів на міжнародному фінансовому ринку достатньо мінливі в географічному, функціональному і інституційному аспектах.

Сучасні інвестиційні потоки все активніше концентруються в промислово розвинених країнах, що щодо прямих іноземних інвестицій характеризується табл. 5.

Таблиця 5.

Потоки прямих інвестицій у світогоспдарській тріаді, млрд дол. США

Країни походження капіталу

Країни вкладення  капіталу

США

ЄС

Японія

Всього

США

232

31

262

ЄС

249

(339)

10

259

Японія

96

25

121

Всього

345

257

41

Концентрація в розвинених країнах характерна і для портфельного інвестування і міжнародних інвестиційних кредитів. Останніми роками спостерігається формування декількох нових центрів інвестиційної активності. Це, зокрема, Мексика (якій США планує виділити до 50 млрд дол. для реалізації інтеграційних програм), землі колишньої Східної Німеччини (які потребують загальних інвестицій на суму близько 200 млрд німецьких марок), Китай, країни Азіатсько-тихоокеанського регіону, окремі європейські країни (Росія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина).

Під впливом секъюритизации істотно видозмінюється функціональна структура міжнародного інвестиційного ринку.

Зрозуміло, що функціонування міжнародного інвестиційного ринку можливе лише в тісній взаємодії з валютним ринком. Останній не тільки обслуговує інші ринки, але і має власну структуру і механізм саморозвитку. Щоденні обсяги купівлі-продажу валют досягають сотень мільярдів доларів США. Провідними центрами проведення валютних операцій є Великобританія, США, Японія, Сінгапур, Гонконг, Швейцарія, Німеччина, Франція, Австралія, Канада

В цілому для сучасного міжнародного інвестиційного ринку характерною є постійна диференціація, диверсифікація окремих сегментів, переважно глобальний характер функціонування.

Аналіз попиту і пропозиції на прямі інвестиції на міжнародному інвестиційному ринку базується на теорії Кейнса про граничну ефективність інвестування і теорії Тобіна. Інвестиційні витрати виникають з попиту на реальні активи і є різницею між поточним сукупним попитом на реальні активи і існуючою кількістю активів.

Пропозиція на грошовому ринку в основному визначається комерційними банками, які поставляють ресурси для фірм і уряду. Нефінансові компанії з тимчасовими залишками засобів також забезпечують короткострокові гроші для банків і інших компаній на грошовому ринку. Найбільшим позичальником грошей є національне казначейство. Крупні і найвідоміші корпорації також є активними позичальниками (вони пропонують короткострокові ноти). Крім того, попит і пропозиція регулюються центральним банком (наприклад, Федеральною Резервною системою або Національним банком).

На ринку капіталів головними позичальниками виступають різноманітні компанії і уряд, які випускає довгострокові зобов’язання під різні державні програми. Позичальниками також виступають домогосподарства, які беруть у борг гроші для фінансування, наприклад, купівля нового будинку. Пропозиція на цьому ринку йде від різних фінансових інститутів, таких як банки, страхові компанії, пенсійні фонди і інші подібні організації.

Система чинників, які характеризують поточний стан попиту, пропозиції, цін і рівня конкуренції інвестиційних товарів і послуг визначає кон’юнктуру інвестиційного ринку. Її моніторинг і аналіз здійснюється на основі інформації, що поступає з різних джерел. Найдоступнішими є друкарські видання і міжнародна комп’ютерна мережа Інтернет.

ТЕМА 8. регулювання міжнародної  

інвестиційної діяльності

Міжнародна інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв’язків і маючи значний потенціал впливу (як позитивного, так і негативного) на економічний розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і наднаціональному рівнях.

Таке регулювання може здійснюватися за допомогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних та соціально-психологічних методів, і деяких інструментів стимулювання і обмеження.

Правові методи реалізуються через систему цивільного та процесуального права, арбітражну практику тощо.

Адміністративні методи юридично визначають господарську суб’єктність, регламентують питання власності, процедури рішення суперечок в судовому порядку тощо.

Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кредитів, здійснення фіскальної політики.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої  ідеології,  виховання  відповідного типу менталітету громадян і суспільства в цілому за допомогою організаційно оформлених інститутів.

Між методами регулювання міжнародної інвестиційної діяльності є очевидний взаємозв’язок. Усі вони так чи інакше оформлені у конкретних нормативно-правових документах. Їх ефективність залежить від тривалості існування відповідної нормативно-правової бази, від досконалості правових методів регулювання.

Аналіз різних систем регулювання міжнародної  інвестиційної діяльності на національному рівні показує, що формуються вони двома шляхами:

  •  через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іноземного капіталу в економіку країн;
  •  через  розробку тих чи інших правових актів, що регулюють різні аспекти іноземної інвестиційної і підприємницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є ліберальне становлення до регулювання іноземних капіталовкладень. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняти єдиний законодавчий акт щодо міжнародної підприємницької діяльності.

Проте в цілому (і в першому, і в другому випадках) однаковим є перелік питань (об’єктів) регулювання:

  •  визначення іноземного інвестора;
  •  видів та форм іноземних інвестицій;
  •  участі у власності;
  •  репатріації прибутку іноземного інвестора;
  •  вимог до результатів діяльності іноземного інвестора;
  •  системи інвестиційних пільг та обмежень;
  •  гарантій щодо прав  іноземного інвестора;
  •  інформаційного забезпечення.

Залежно від конкретної стратегічної мотивації приймаючої країни у світовій практиці реалізуються різні варіанти регулювання кожного  з цих питань.

До іноземних інвесторів, як правило, належать іноземні фізичні та юридичні особи; особи, які проживають за кордоном; іноземні держави та міжнародні організації.

Видами іноземних інвестицій є цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей. В цілому ці види інвестицій визначаються однозначно, але можливі й варіації щодо деяких з них, зокрема щодо інтелектуальних інвестицій, векселів, цінних паперів, торгових марок тощо.  Зауважимо, що різні країни, які зацікавлені в іноземних інвестиціях, формують різні переліки видів інвестицій.

Іноземний інвестор, як правило, кваліфікується за обсягами вкладеного капіталу. Так, у світогосподарській практиці пересічною інвестицією є  50-100 тис. дол. США, а кваліфікаційною часткою власності в об’єктах інвестування  –  частка у 20 %.

Участь у власності включає три базові компоненти:

  •  резервування за національним капіталом певних галузей і видів виробництва – для збереження національної безпеки. Всі держави регулюють вкладення іноземного капіталу, встановлюючи сфери, де діяльність іноземних інвесторів обмежена або заборонена. Наприклад  – залізничний транспорт, зв’язок і комунальне господарство (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія); оборонний комплекс (США, Японія, Франція, Канада, Колумбія, Італія); будівництво і експлуатація атомних або гідроелектростанцій (США, Японія, Франція);
  •  спроба збільшення питомої ваги країни вкладення капіталу в операціях іноземного підприємця (обумовлена наступними причинами: участь держави у власності надає можливість посилити контроль за активами інвесторів, а місцеві партнери дістають доступ до інформації про діяльність інвестора і можуть сприяти розробці більш конструктивних ідей відносно регулювання діяльності іноземного капіталу). Наприклад, в Мексиці на основі закону про іноземні інвестиції (1993 р.) для стимулювання надходження зовнішніх коштів дозволено поступове збільшення частки іноземного капіталу в національних підприємствах – з 49 % в 1995 р.  до 51 % в 2001 р. і до 100 % в 2004  р.

Серед інших непрямих заходів по регулюванню участі у власності і контролю – резервування за національним урядом призначення одного або більшої кількості представників у раду директорів; право уряду на “вето” відносно деяких рішень або вимогу про повну одноголосність ради директорів у рішенні деяких питань; обов’язковість консультування з урядом перед ухваленням будь-яких рішень (крім того, застосовуються обмеження на: використовування довгострокових іноземних кредитів; цінні папери іноземного інвестора; права  іноземних акціонерів (на виплату дивідендів, відшкодування капіталу після ліквідації підприємства, на утаєння інформації по деяких аспектах руху інвестицій); національний склад ради директорів або чисельність емігрантів у ньому; право власності на землю або нерухомість; право на промислову або інтелектуальну власність; ліцензування зарубіжної технології).

Вимоги до результатів господарської діяльності торкаються, перш за все, її масштабів і (як у попередньому випадку) національної ринкової орієнтації (екстравертованій або внутрішній), а також частки місцевої участі в капіталі, використання місцевих сировини і компонентів, передачі технології, навчання кадрів, створення нових робочих місць тощо.

Дослідження міжнародних методів регулювання діяльності іноземних інвесторів дозволило нам узагальнити вимоги до них і сформулювати умови надання їм пільг. В регіональному аспекті ці пільги пропонуються підприємствам, які створені в менш розвинутих районах або функціонують у ВЕЗ. Іспанія і Греція практикує паралельний селективний вибір найвідсталіших районів і швидко прогресуючих економічних центрів. Надходження іноземних інвестицій до них стимулюється в першу чергу, особливо якщо вони спрямовані в галузі й сектора, пов’язані з новими технологіями.

В галузевому аспекті іноземним інвесторам можуть надаватися пільги, а також дозвіл на повне володіння власністю підприємства (зокрема, якщо експортується не менше 80 % його продукції або 50 % – при забезпеченні працею, принаймні, 350 місцевих працівників) і дозвіл на володіння 51% (тобто контрольним пакетом) акцій підприємства (якщо воно виробляє  наукоємну продукцію, як це має місце в Малайзії).

Прикладом гнучкої політики регулювання діяльності іноземних інвесторів служить Китай. Ця країна вже поступово скорочує пільгову податкову політику, і у тому числі – надання тривалих податкових канікул для певних категорій іноземних інвестицій. Нинішня інвестиційна політика Китаю переслідує ціль рішення двох задач: по-перше, відновлення балансу (рівномірності) в розвитку прибережних районів, які швидко розвиваються, і нерозвинених, розташованих далеко від перших, і по-друге – заборони нарощування видів виробництва з крупними виробничими відходами і непродуктивними витратами енергетичних ресурсів (зокрема, на тисячах підприємств, виготовляючих взуття та  іграшки в південних районах). Тут заохочуються ПІІ  в нерозвинені сільськогосподарські регіони, виробництво хімічних волокон, галузі високої технології (мікроелектроніку, точне машинобудування, цивільне літакобудування, біотехнологію й об’єкти   інфраструктури - порти, шосе, електростанції).

Показники виробничої діяльності іноземної фірми регламентуються і заходами, пов’язаними з режимом роботи (вимогами відносно використовування місцевих компонентів, передачі технології, кореспондування експортних квот з обсягом продаж на внутрішньому ринку, а також обмеженнями: на чисельність іноземного персоналу (включаючи обмеження в наданні віз); на державні закупівлі (виключення іноземних інвесторів з числа державних постачальників); на імпорт інвестиційних товарів; на доступ до місцевих ресурсів, чинників виробництва і телекомунікацій; на використання нової технології; на довгострокову оренду землі і нерухомості; на переміщення операцій в межах країни; на диверсифікацію операцій (діяльності); на отримання місцевих кредитів і інформації; на репатріацію капіталу і прибутку (введення додаткових податків або платежів); на розміщення реклами).

Регулювання репатріації прибутку, дивідендів і інших доходів проводиться не тільки з контролюючими, але і із заохочувальними намірами. В першому випадку – з метою контролю операцій іноземних інвесторів через широко поширену практику ухилення від сплати податків, зменшення відтоку капіталу. Тут можна виділити наступні моменти:

  •  зобов’язання іноземного інвестора у відношенні забезпечення мінімального резерву в уповноваженому банку в певному розмірі від його участі в акціонерному капіталі;
  •  не перевищення обсягу коштів, які переводяться, над загальною сумою отриманих доходів (Гвінея-Бісау) або над їх певною величиною – 50 % (Замбія, Єгипет);
  •  дозвіл на переклад прибутку, величина якого не перевищує розмір інвестованих коштів (Колумбія);
  •  дозвіл на переклад всього чистого прибутку раніше встановленого терміну;
  •  відсутність обмежень на переклад прибутку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Перу, Чилі).

У більшості країн, що розвиваються до цього існує дуалістичне відношення. Не дивлячись на усвідомлення іноземними інвесторами більш істотної привабливості політики вільної репатріації прибутків у порівнянні з обмеженнями, вони, як і раніше, дуже стурбовані її гіпотетичними негативними наслідками (погіршенням платіжних балансів та ін.), через що вдаються до регулювання системи переказів коштів за кордон (у середині 90-х років ХХ століття  їх найсерйознішими обмежувачами були Індонезія, Нігерія, Тайвань, Тобаго), але в той же час намагаються компенсувати це наданням багатообразних інвестиційних пільг.

Система інвестиційних пільг та обмежень включає: факторні пільги (субсидії підприємствам, гарантовані та пільгові позики, звільнення від податків, часткове повернення податків; прискорення амортизації); товарні пільги (тарифні і нетарифні імпортні бар’єри); спеціальні заходи обмеження та контролю за діяльністю іноземного інвестора.

Конкуренція відносно залучення ПІІ постійно загострюється і удосконалюється. На початку 90-х років у країнах що розвиваються існували понад 40 різноманітних пільг і заохочень для іноземних інвесторів, а останнім часом понад 70 держав лібералізували режими інвестування в добувну промисловість. Іноді компаніям-інвесторам дозволена прискорена амортизація: в Бразилії – 50-60 % капіталу за перший рік, в Малайзії – 100 % протягом 2 років.

Наявність системи інвестиційних гарантій – один з найважливіших чинників плідної інвестиційної діяльності. На рівні приймаючої країни іноземним інвесторам також створюються умови для зваженої підприємницької діяльності – за рахунок надання урядових гарантій: стабільності законодавства, регулюючого правове положення іноземних інвестицій; від націоналізації, реквізиції і конфіскації; на випадок припинення інвестиційного процесу; перекладу прибутків і доходів від інвестиційної діяльності.

Інформаційне забезпечення іноземних інвесторів є надзвичайно істотним чинником цивілізованого ведення підприємницької діяльності. Японія – не дивлячись на незначні надходження іноземного капіталу в середині 90-х років і тенденцію до їх скорочення – все ж таки піклувалася про створення зручностей в даній сфері за рахунок установи ряду спеціалізованих інституцій. Одна з них, “Джетро”, періодично готує огляди про інвестиційний клімат в країні, проводить семінари з питань вкладень іноземного капіталу. Інша консалтингова корпорація  “Файнд” – прогнозує зміни попиту на певні товари, сприяє розробці стратегії збуту і фінансування, пошукам партнерів по сумісному підприємництву.

В сучасній світогосподарській практиці важливе місце в активізації і регулюванні міжнародної інвестиційної діяльності займають двосторонні і багатосторонні інвестиційні угоди. Їх метою є отримання країною базування правового захисту своїх інвестицій в приймаючій країні від можливих некомерційних ризиків, а також підтримка стабільності і надійності відносин між країнами.

Необхідність укладення подібних договорів (угод) викликана наступними чинниками:

  •  завдяки такому договору (угоді) кожна з держав, що уклало його, отримує можливість реалізації прав своїх громадян у іншій країні;
  •  для іноземного інвестора з будь-якої країни, який без сумніву ризикує, принципово важливо, щоб приймаюча країна надавала належний захист і забезпечувала безпеку його капіталовкладень у цій країні. Наявність таких гарантій не лише у національному законодавстві, але і в міжнародній угоді розглядається як прагнення приймаючої країни забезпечити максимальне збереження іноземної власності та не застосовувати заходів з її примусового вилучення;
  •  створення договірного регулювання дає певну гарантію застосування передбаченого угодою режиму для інвестиції, незалежно від того, які зміни, у тому числі і законодавчі, можуть мати місце в країні-партнері за договором у майбутньому.

У міжнародних дво- і багатосторонніх угодах, як правило, регулюються такі питання інвестування:

  •  визначення інвестицій та  інвесторів;
  •  умови ввозу ПІІ;
  •  заохочення інвестицій; загальні норми режиму;
  •  переказ платежів;
  •  вимоги до результатів господарської діяльності;
  •  позбавлення інвестора прав власності;
  •  вирішення суперечок;
  •  норми поведінки корпорацій.

При визначенні питання про інвестиції та інвесторів указуються не тільки вже існуючі форми інвестицій, а і ті, що можуть виникнути після укладення угоди. Фіксуються юридичні особи, які потрапляють до категорії “національних суб’єктів” кожної  з країн-учасниць угоди.

Умови ввозу ПІІ чітко  визначають  систему регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами національного права або спеціальними режимами). Слід зазначити, що до 1990 р. жодна  із двосторонніх угод не передбачала можливості проведення політики “відкритих дверей” між країнами-партнерами.

Більшість міжнародних угод про інвестування передбачають обов’язкове заохочування іноземних інвестицій, перш за все, з боку приймаючої країни. В окремих угодах країна базування зобов’язується проводити політику заохочення вивозу підприємницького капіталу в країну, з якою укладено угоду.

Загальні норми режиму, як правило, передбачають справедливий, недискримінаційний, пільговий або національний режими.

Правила переказу платежів є найважливішим елементом угоди. При цьому країна базування прагне отримати конкретні та широкі гарантії не тільки щодо загальних правил переказу коштів, а й щодо використання тієї чи  іншої валюти, валютних ресурсів і термінів перекладу.

Вимоги до результатів господарської діяльності є  однією з ключових проблем в інвестиційних відносинах. Вона розв’язується наданням гарантії про неможливість конфіскації чи націоналізації належної іноземним інвесторам власності, або гарантією про компенсацію їх власності у випадку її націоналізації.

Вирішення суперечок відбувається за допомогою Міжнародного центру регулювання інвестиційних суперечок, який був створений у     1965 р.  На першому етапі суперечки між інвесторами і урядом приймаючої країни розв’язуються на основі конструктивних консультацій. Суперечка може також розглядатись компетентним судовим або адміністративним органом приймаючої країни.

Питання про норми поведінки корпорацій – це питання про формування загальних принципів і норм, яких мають дотримуватися іноземні підприємці в приймаючій країні.

Взаємини між багато якими країнами регулюються складними угодами на наднаціональному рівні. Це забезпечує вільний рух капіталів, гармонізує економічну політику країн, сприяє ефективній роботі відповідних наднаціональних інститутів.  Зокрема, у межах ЄС з 1958 р. функціонує Європейський інвестиційний банк. Спеціально для фінансування інвестиційних проектів країн Східної Європи працює Європейський банк реконструкції і розвитку.

Резюмуючи, спробуємо обґрунтувати деякі найважливіші напрями використання відповідного іноземного досвіду в Україні.

В Україні власне законодавство про інвестиційну діяльність з’явилося після прийняття 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України.

Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. є першим нормативним актом, що визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України. Закон України “Про іноземні інвестиції” від 13 березня 1992 р. був першим нормативним актом, яким регламентовано процес іноземного інвестування в Україні.  Декрет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р.  “Про режим іноземного інвестування” зупинив його дію. Це було викликано тим, що згаданий закон мав ряд недоліків. Зокрема, в ньому не було встановлено мінімального розміру та виду іноземних інвестицій, для яких встановлювалися податкові пільги. За період дії цього закону, за деяким підрахункам, до 42 відсотки усіх іноземних інвесторів вклали в економіку України менше ніж 1000 доларів, а зустрічалися спільні підприємства з іноземними інвестиціями розміром 7 доларів США. Таким чином, закон надавав можливість іноземним інвесторам одержувати податкові пільги на території України, а також обходити податкове законодавство і в своїх країнах, в разі існування угод про уникнення подвійного оподаткування між Україною і відповідною країною. Існував завуальований імпорт товарів під виглядом внесків до статутних фондів спільних підприємств з наступною реалізацією третім особам. Виникла також потреба у диференціації пільгового режиму для інвестицій у конвертованій валюті, у формі майна, майнових прав, нових технологій тощо.  У згаданому Декреті було змінено поняття підприємства з іноземними інвестиціями, до яких стали відносити підприємства з кваліфікаційними інвестиціями, тобто інвестиціями певних мінімальних розмірів і видів.

19 березня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про режим іноземного інвестування”, який відмінив дію вищезазначеного Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р.  “Про режим іноземного інвестування”. В цілому цей закон містить багато положень, які перейшли до нього з цього Декрету. Проте, разом з цим, в ньому міститься також багато якісно нових елементів, не всі з яких можуть отримати позитивну оцінку.

Найважливішою суттєвою рисою нового закону, що відрізняє його від попереднього законодавства про іноземні інвестиції, є те, що для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за винятками, передбаченими законодавством і міжнародними договорами України. Крім цього в законі містяться положення про те, що підприємства з іноземними інвестиціями сплачують податки відповідно до законодавства України.

Проте, у цьому ж законі зазначається, що для окремих інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій, які реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери і територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Але ці положення є, щонайменше, декларативними, якщо мати на увазі те, що цим же законом визначається таким, що втратив чинність Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні”.

Окрім того, цим законом були передбачені критерії надання пільг для інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій лише стосовно пріоритетних напрямків, в яких вони мають здійснюватися. А такі важливі критерії, як обсяг іноземних інвестицій, їх види, на жаль, до уваги не бралися.

Разом з вищезгаданим, у новому законі міститься ряд нових позитивних положень, яких не було у Декреті Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. “Про режим іноземного інвестування”. Зокрема, чітко визначений момент набуття підприємством статусу підприємства з іноземними інвестиціями. Таким моментом вважається день зарахування іноземної інвестиції на його баланс. Проте, на практиці можуть виникнути складнощі у разі здійснення іноземного інвестування у виді майнових прав або прав інтелектуальної власності, що, на нашу думку, вже вимагає внесення відповідних роз’яснень до цього закону.

Позитивним є те, що державна реєстрація іноземних інвестицій згідно із законом здійснюється тільки після фактичного їх внесення, тоді як відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р.  “Про режим іноземного інвестування” їх можна було реєструвати і до моменту фактичного внесення (тобто могли реєструватися тільки наміри здійснити іноземну інвестицію). Більш чітко визначається порядок та умови звільнення від обкладення митом майна, яке ввозиться до України як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями.

Особливістю правового регулювання інвестиційної діяльності на території України є те, що, разом із Законами України “Про інвестиційну діяльність”, “Про режим іноземного інвестування”, інвестори мають враховувати також положення цілого ряду інших законів та підзаконних нормативних актів. Зокрема, це законодавство про підприємництво, приватизацію та фондовий ринок тощо. Взагалі, на сьогодні, з положеннями статі Закону України “Про інвестиційну діяльність” кореспондують положення близько 100 законодавчих та  підзаконних нормативних актів України.

При визначенні правового середовища інвестиційної діяльності в Україні не слід забувати також про те, що окрім внутрішнього українського законодавства існує група міжнародних договорів (угод) України з окремими країнами про заохочення і взаємний захист інвестицій, що є одним з джерел правового регулювання інвестиційної діяльності в Україні.

В договорах (угодах) про заохочення і взаємний захист інвестицій, так як і в законодавстві про інвестиційну діяльність, мають знаходити своє відображення основні пріоритети державної політики України щодо залучення іноземних інвестицій до її економіки.

Так, Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” передбачає, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід’ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Це положення знайшло своє закріплення і на конституційному рівні, зокрема у Конституції України. В цьому випадку міжнародний договір, учасником якого є Україна, має таку ж юридичну силу, як і її національний закон. Тому Закон України “Про міжнародні договори України” передбачає здійснення ратифікації міжнародних договорів (тих, які потребують ратифікації згідно цього Закону) не у формі постанови Верховної Ради України, як це було раніше, а шляхом прийняття спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України.

Проаналізувавши зміст ряду міжнародних договорів (угод) про заохочення і взаємний захист інвестицій, стороною яких є Україна, можна зробити висновок про те, що вони містять ряд особливих положень, відмінних від положень національного законодавства. В них для іноземних інвесторів із країн, які є сторонами договору, може встановлюватися більш пільговий, відмінний від національного правовий режим. Тому, при укладенні міжнародних угод, слід ураховувати реальність їх виконання, не включаючи до цих угоди положення, які прямо суперечать внутрішньому законодавству країни, яка є стороною такої угоди.

На теперішній час Україною укладено 40 міжнародних угод про заохочення і взаємний захист інвестицій, а також 38 угод з питань уникнення подвійного оподаткування доходів і майна і запобігання ухиленням від сплати податків.

Із вищезазначених  угод з питань заохочення і взаємного захисту інвестицій:

  •  набули чинності угоди, які підписані з Великобританією, Данією, Польщею, Францією, Чехією, Канадою, В’єтнамом, Китаєм, Фінляндією, Монголією, Естонією, ФРН, Грецією, Литвою, США, Угорщиною, Нідерландами, Швейцарією, Швецією, Аргентиною, Бельгійсько-Люксембурзьким економічним союзом, Чилі, Індонезією, Іраном, Австрією;
  •  ратифіковані Україною, але не набули чинності угоди, підписані з Ізраїлем, Болгарією, Вірменією, Казахстаном, Словаччиною, Грузією, Молдовою, Італією, Кубою, Республікою Білорусь;
  •  підписані і не ратифіковані Україною угоди із Єгиптом, Киргизстаном, Узбекистаном, Республікою Корея, Хорватією.

Серед угод з питань уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та запобігання ухиленням від сплати податків, які укладені Україною:

  •  набули чинності угоди з Великобританією, Республікою Білорусь, Польщею, Російською Федерацією, Угорщиною, Іраном, Туреччиною, Литвою, Францією, Македонією, Чехією;
  •  ратифіковані Україною, але не набути чинності угоди, підписані із США, Узбекистаном, Фінляндією, ФРН, Швецією, Молдовою, Нідерландами, Болгарією, Китаєм, Латвією, В’єтнамом, Вірменією, Індонезією, Бельгією, Данією, Естонією, Казахстаном, Канадою, Норвегією, Румунією, Словаччиною;
  •  підписані і не ратифіковані Україною угоди з Хорватією, Єгиптом, Австрією, Італією, Люксембургом, Грузією.

Окрім відзначеного, Україна є стороною ряду багатобічних угод з питань інвестиційної діяльності, які укладені членами СНД. Зокрема, це Угода про співробітництво в області інвестиційної діяльності, що підписана 24 грудня 1993 р., та Конвенція про захист прав інвестора від   28 березня 1997 р. в розвиток указаної Угоди від 24 грудня 1993 р.

Важливим висновком, що стосується підвищення ефективності використовування такого засобу регулювання іноземного інвестування, як міжнародні договори (угоди) про заохочення і взаємний захист інвестицій, є те, що необхідне чітке визначення і систематизація пріоритетних напрямків в укладенні міжнародних угод про заохочення і взаємний захист інвестицій. При укладенні таких угод слід дотримуватися принципів додержання  національних інтересів та економічної безпеки України.

Подальша результативність залежатиме від  вдосконалення чинного законодавства України. Необхідно гармонійно поєднувати положення національного законодавства з положеннями міжнародних угод, щоб створити єдине політико-правове середовище для діяльності іноземних інвесторів. Необхідне також плавне, поступальне пристосовування чинного українського законодавства до міжнародних стандартів, а при його зміні – гарантування відшкодування збитків або його негайне здійснення.

ТЕМА 9. моделювання інвестиційних процесів

  1.  Схема розрахунків ефективності  інвестиційних проектів
  2.  Методи оцінки ефективності інвестицій і життєвого циклу реальних проектів

  1.  Схема розрахунків ефективності  інвестиційних проектів

Оцінка ефективності інвестиційного проекту є ключовим питанням для інвестора. Разом з тим, зараз серед вітчизняних та зарубіжних вчених і практиків немає єдності думок, що стосується методології такої оцінки. Головним критерієм оцінки проекту є його фінансова (комерційна) ефективність. Цей метод обґрунтований на мінімізації витрат, максимізації доходів і надає  результати при оцінці ефективності невеликих проектів з короткими термінами окупності витрат.

Щодо крупних проектів з тривалими термінами окупності, то навряд чи застосування критерію комерційної ефективності принесе точні результати. Окрім цього, крупні проекти зараз не по силі українським інвесторам і вимагають підтримки з боку держави. Критерієм оцінки ефективності таких проектів повинні стати показники загальноекономічної (національною) ефективності, тобто повинні оцінюватися прямій, побічний і повний ефекти.

Можна допустити таку схему послідовності розрахунків ефективності інвестиційних проектів (рис. 4.).

Рис. 4.  Схема послідовності проведення розрахунків економічної ефективності інвестиційних проектів

У разі тривалих термінів реалізації проектів і введення об’єктів в експлуатацію чергами така послідовність розрахунків може застосовуватися на початку для кожної черги, а потім для проекту загалом.

З погляду інвестора (фізичної, юридичної особи або держави загалом) очевидно повинен застосовуватися різний підхід до визначення ефективності проекту. Так, з погляду індивідуального інвестора, якого цікавить тільки прямий ефект, досить розрахувати просту очікувану норму прибутку на інвестований капітал.

Колективного інвестора (акціонерне товариство), окрім цього, цікавитиме також очікуваний побічний ефект, який проявиться в поліпшенні рівня життя суспільства, поліпшенні екологічної ситуації, підвищенні обороноздатності держави.

У розрахунках побічний ефект для підприємства завжди має негативну  величину і виражається податковою ставкою на інвестиції, прибуток або дохід. Для держави як інвестора ефективність кожного інвестиційного проекту або програми і інвестиційної діяльності загалом виражатиметься в прирості валового внутрішнього продукту.

Згідно методології міжнародної системи рахунків валовий внутрішній продукт  - це сумарна додана вартість, проведена суб’єктами господарської діяльності, яка складається з валових фондів споживання і накопичення з урахуванням податків і мита на експорт і імпорт продукції.

Для окремого інвестиційного проекту складової валового внутрішнього продукту буде потік грошових коштів, який включає: чистий прибуток інвестора, заробітну плату робочих, податки, які виплачуються бюджетам, відсотки фінансово-кредитним установам, дивіденди, які виплачуються акціонерам, нерозподілений прибуток.

Зовнішньоекономічна діяльність, залучення іноземних інвестицій зумовлюють необхідність при оцінці інвестиційних проектів розраховувати валовий національний дохід як суму всіх відомих доходів всіх суб’єктів господарської діяльності.

Відношення цих показників до обсягів інвестицій по проектах дає їх загальноекономічну оцінку, яка враховує прямий і побічний ефект. Такі розрахунки можуть здійснюватися також на рівні економіки держави, галузей, субгалузей і регіонів.

  1.  Методи оцінки ефективності інвестицій і життєвого циклу реальних проектів

У світовій практиці відомо декілька методів оцінки ефективності інвестицій і життєвого циклу проектів що базуються на концепції тимчасової вартості грошей.

Вони ґрунтуються на наступних принципах.

1. Ефективність використання капіталу, що інвестується, оцінюється шляхом зіставлення грошового потоку (cash flow), який формується в процесі реалізації інвестиційного проекту і початкової інвестиції. Проект визнається ефективним, якщо забезпечується повернення початкової суми інвестицій і необхідна прибутковість для інвесторів, що надали капітал.

2. Капітал, що інвестується, так само як і грошовий потік, приводиться до теперішнього часу або до певного розрахункового року (який, як правило, передує початку реалізації проекту).

3. Процес дисконтування капітальних вкладень і грошових потоків здійснюється за різними ставками дисконту, які визначаються залежно від особливостей інвестиційних проектів. При визначенні ставки дисконту враховуються структура інвестицій і вартість окремих складових капіталу.

Всі методи оцінки базуються на наступному положенні: початкові інвестиції при реалізації якого-небудь проекту генерують грошовий потік CF1, CF2, CFn.

Інвестиції визнаються ефективними, якщо цей потік достатній для:

  •  повернення початкової суми капітальних вкладень;
  •  забезпечення необхідної віддачі на вкладений капітал.

Найбільш поширені наступні показники ефективності капітальних вкладень:

  •  дисконтований термін окупності (DРВ);
  •  чисте сучасне значення інвестиційного проекту (NРV);
  •  внутрішня норма прибутковості (рентабельності) (IRR).

Дані показники, як і відповідні ним методи, використовуються в двох варіантах:

  •  для визначення ефективності пропонованих незалежних інвестиційних  проектів (так звана абсолютна ефективність), коли робиться висновок: прийняти або відхилити проект;
  •  для визначення ефективності взаємовиключних проектів (порівняльна

ефективність), коли робиться висновок про те, який проект прийняти з декількох альтернативних.

Метод дисконтованого періоду окупності

Розглянемо цей метод на конкретному прикладі аналізу двох проектів.

Приклад 1. Обидва проекти припускають однаковий обсяг інвестицій $1000 і розраховані на 4 роки. Проект А по роках генерує наступні грошові потоки $: 500; 400; 300; 100; проект Б — 100; 300; 400; 600. Вартість капіталу проекту оцінена на рівні 10 %. Розрахунок дисконтованого терміну здійснюється за допомогою табл. 6 і  7.

                                                                             Таблиця 6. Проект А

Грошовий потік

Рік

0-й

1-й

2-й

3-й

4-й

Чистий

Чистий дисконтований

Чистий накопичений дисконтований

-1000 -1000 -1000

500 455

-545

400 331

-214

300 225 11

100

68

79

                                                              

                                                                 Таблиця 7. Проект Б

Грошовий потік

Рік

0-й

1-й

2-й

3-й

4-й

Чистий

Чистий дисконтований

Чистий накопичений дисконтований

-1000 -1000 -1000

100

91

-909

300 248

-661

400 301

-360

600

410

50

Дисконтовані значення грошових доходів підприємства в ході реалізації інвестиційного проекту інтерпретуються таким чином: приведення грошової суми до сучасного моменту часу відповідає виділенню з цієї суми тієї її частини, яка відповідає доходу інвестора. Таким чином, частина грошового потоку, що залишилася, має покрити початковий обсяг інвестиції.

Чистий накопичений дисконтований грошовий потік є непокритою частиною початкової інвестиції. З часом її величина зменшується. Так, до кінця другого року непокритими залишаються лише $214, і оскільки дисконтоване значення грошового потоку в третьому році складає $225, стає ясним, що період покриття інвестиції складає два повні роки і якусь частину року. Конкретніше для проекту отримаємо:

DРВ «А» =2+214/225=2,95.

Аналогічно для другого проекту

DРВ «Б» =3+360/410=3,88.

На підставі результатів розрахунків проект А краще, оскільки він має менший дисконтований період окупності.

Метод чистого сучасного значення ( NPV-метод)

Даний метод заснований на використанні поняття чистого сучасного значення вартості (Net Present Value):

                (4),

де Сf1 — чистий грошовий потік; г вартість капіталу, привернутого для інвестиційного проекту.

Термін «чистий» має наступний сенс: кожна сума грошей визначається як сума вхідних (позитивних) і вихідних (негативних) потоків. Наприклад, якщо в другий рік реалізації інвестиційного проекту обсяг капітальних вкладень складає $15 000, а грошовий дохід в той же рік — $12 000, то чиста сума грошових коштів в другий рік складає ($3000).

Відповідно до суті методу сучасне значення всіх вхідних грошових потоків порівнюється з сучасним значенням вихідних потоків, обумовлених капітальними вкладеннями для реалізації проекту. Різниця між першим і другим є чисте сучасне значення вартості.

Процедура методу

Крок 1. Визначається сучасне значення кожного грошового потоку, вхідного і вихідного.

Крок 2. Підсумовуються всі дисконтовані значення елементів грошових потоків і визначається критерій NРV.

Крок 3. Ухвалюється рішення:

  •  для окремого проекту: якщо NРV0, то проект приймається;
  •  для декількох альтернативних проектів: приймається той проект, який має більше значення NРV, якщо тільки воно позитивне.

Для повноти представлення інформації, необхідної для розрахунку NРV, розглянемо типові грошові потоки.

Типові вхідні грошові потоки:

  •  додатковий обсяг продажів і збільшення ціни товару;
  •  зменшення валових витрат (зниження собівартості товарів);
  •  залишкове значення вартості устаткування в кінці останнього року інвестиційного проекту (оскільки устаткування може бути продане або використане для іншого проекту);
  •  вивільнення оборотних коштів в кінці останнього року інвестиційного проекту (закриття рахунків дебіторів, продаж залишків товарно-матеріальних запасів, продаж акції і облігацій інших підприємств).

Типові вихідні потоки:

  •  початкові інвестиції в перший(-і) рік(-и) інвестиційного проекту;
  •  збільшення потреб в оборотних коштах в перший(-і) рік(и) інвестиційного проекту (збільшення рахунків дебіторів для залучення нових клієнтів, придбання сировини для початку виробництва);
  •  ремонт і технічне обслуговування устаткування;
  •  додаткові невиробничі витрати (соціальні, екологічні і т. ін.).

Приклад 2. Керівництво підприємства збирається упровадити нову машину, яка виконує операції, вироблювані в даний час уручну. Машина коштує разом з установкою $5 000 з терміном експлуатації 5 років і нульовою ліквідаційною вартістю. По оцінках фінансового відділу підприємства, впровадження машини за рахунок економії ручної праці дозволить забезпечити додатковий вхідний потік грошей $1800. На четвертому році експлуатації машині буде потрібно ремонт вартістю $300. Економічно чи доцільно упроваджувати нову машину, якщо вартість капіталу підприємства складає     20 %?

Розрахунок проведемо за допомогою табл. 8.

                                                                                                          Таблиця 8.

Розрахунок значення NРV

Грошовий потік

Рік(и)

Грошовий потік,$

Дисконтування  20%-го множника*

Теперішнє значення грошей $

Початкова інвестиція Вхідний грошовий потік Ремонт машини

Зараз (1-5)

4

(5 000)

1 800 (300)

1

2,991

0,482

(5 000)

5 384

(145)

Теперішнє  чисте значення (NРV)                                                           239

239

* Множник дисконтування визначається за допомогою фінансових таблиць.

В результаті розрахунків NРV рівне $239, тобто більше нуля, тому з фінансової точки зору проект слід прийняти.

Внутрішня норма прибутковості (IRR)

За визначенням, внутрішня норма прибутковості - це таке значення показника дисконту, при якому теперішнє значення інвестиції рівне теперішніму значенню потоків грошових коштів за рахунок інвестицій, або значення показника дисконту, при якому забезпечується нульове значення чистого теперішнього значення інвестиційних вкладень.

Економічний сенс внутрішньої норми прибутковості полягає в тому, що це така норма прибутковості інвестицій, при якій підприємству однаково ефективно інвестувати свій капітал під IRR відсотків в які-небудь фінансові інструменти або в реальні активи, що генерують грошовий потік, кожен елемент якого, у свою чергу, інвестується під IRR відсотків.

Математичне визначення внутрішньої норми прибутковості припускає вирішення наступного рівняння:

            (5),

де CFj— вхідний грошовий потік в j-й період; INV—значение інвестиції.

Вирішуючи це рівняння, знаходимо значення IRR. Схема ухвалення рішення на основі методу внутрішньої норми прибутковості має вигляд:

  •  якщо значення IRR вище або рівно вартості капіталу, то проект приймається;
  •  якщо значення IRR менше вартості капіталу, то проект відхиляється.

Таким чином, IRR є як би «бар’єрним показником»: якщо вартість капіталу вища за значення IRR, то «потужності» проекту недостатньо, щоб забезпечити необхідне повернення і віддачу грошей, і, отже, проект слід відхилити. У загальному випадку рівняння для визначення IRR не може бути вирішене в кінцевому вигляді, хоча існують окремі випадки, коли це можливо. Розглянемо приклад, що пояснює суть рішення.

Приклад 3. На покупку машини потрібно $ 16 950. Машина протягом 10 років економитиме щорічно $3000. Залишкова вартість машини рівна нулю. Треба визначити IRR.

Знайдемо відношення необхідного значення інвестиції до щорічної притоки грошей, яке співпадатиме з множником якого-небудь (поки невідомого) коефіцієнта дисконтування

Набутого значення фігурує у формулі визначення теперішнього значення ануітета:

$16950/$3000=5,650

За допомогою фінансової табл. знаходимо, що для n = 10 показник дисконту складає 12 %.

Допущення, прийняті при оцінці ефективності

Слід з'ясувати, які допущення приймаються при розрахунку показників ефективності і якою мірою вони відповідають реальній практиці.

При використанні всіх методів в основному приймалися наступні допущення.

1. Потоки грошових коштів відносяться на кінець розрахункового періоду часу. Насправді вони можуть з’являтися у будь-який момент протягом даного року. В рамках описаних вище інвестиційних технологій ми умовно приводимо всі грошові доходи підприємства до кінця відповідного року.

2. Грошові потоки, які генеруються інвестиціями, негайно інвестуються в якій-небудь інший проект, щоб забезпечити додатковий дохід на вкладення капіталу. При цьому передбачається, що показник віддачі другого проекту буде принаймні таким же, як показник дисконтування аналізованого проекту.

Використовувані допущення, зрозуміло, не повністю відповідають реальному положенню справ, проте з урахуванням великої тривалості реалізації проектів в цілому не приводять до серйозних помилок в оцінці ефективності.

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНА ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ

  1.  Значення міжнародних інвестицій в національному економічному розвитку
  2.  Аналіз участі України в міжнародних інвестиційних процесах
  3.  Активізація  міжнародної інвестиційної діяльності України

1. Значення міжнародних інвестицій в національному економічному розвитку

Необхідною  умовою розвитку вітчизняної економіки є висока інвестиційна активність, як національних, так і міжнародних інвесторів. Вона досягається шляхом збільшення реалізованих інвестиційних ресурсів і найбільш ефективного їх використання в пріоритетних секторах матеріального виробництва і соціальної сфери. Саме інвестиції формують виробничий потенціал на новітній науково-технічній базі і визначають конкурентні позиції країни на світових ринках.

Однією з рис сучасної глобалізації є посилення значення міжнародних інвестицій. Якщо напередодні Першої світової війни вони складали близько 10% всіх зарубіжних капіталовкладень, то до кінця  90-х років ХХ століття їх доля виросла більш ніж в три рази. Не всі економісти погоджуються з твердженням, що світове господарство вже існує і функціонує як єдина цілісна система. Деякі і до цих пір розглядають його як сукупність національних економік, що взаємодіють між собою. Проте, вважають вони, взаємодію далеко не завжди можна розглядати як ознака цілісності.

Надбання ПІІ лідируючої ролі серед  всіх форм міжнародних економічних відносин якраз і служить одним з ознак цілісності світової економіки.

Складною є сфера міжнародного перерозподілу інвестиційних ресурсів, в якій тісно переплітаються і взаємодіють внутрішні і міжнародні інвестиційні джерела. Причини такого перерозподілу пояснюються багатьма теоріями, які розглянуті автором в контексті еволюції міжнародної економічної думки .

Основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

  •  відносний надлишок капіталу на національних ринках, який перешкоджає високодоходному його використанню;
  •  попит на капітал, який не співпадає з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що обумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;
  •  різницю у витратах виробництва в різних країнах в результаті різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати і тому подібне;
  •  інтернаціоналізацію виробництва;
  •  зацікавленість в природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;
  •  відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, які сприяють вивозу або створенню екологічно шкідливих виробництв в інших країнах для забезпечення своїх потреб;
  •  бажання обійти тарифні і нетарифні бар’єри, які є в звичайному комерційному експорті;
  •  захист грошей від інфляції;
  •  технологічне лідерство, яке сприяє розповсюдженню новітніх технологій;
  •  необхідність технічного переозброєння і модернізації національних підприємств.

Переважну більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукоємності виробництва і зайнятості населення. Країни – експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.

Показники вивозу капіталу характеризують рівень економічного розвитку країни. До них належать:

  •  обсяг зарубіжних інвестицій даної країни і його співвідношення з національним багатством країни;
  •  співвідношення обсягу зарубіжних прямих інвестицій даної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території;
  •  зовнішній борг країни і його співвідношення до її ВВП (ВНП).  

Розглянемо закономірності міжнародних інвестиційних процесів. У міжнародний рух чинників виробництва великі зміни внесла Друга світова війна. Необхідність відновлення народного господарства багатьох передових на той час країн дала могутній поштовх розвитку практично всіх чинників виробництва.

Посилення державно-монополістичного процесу та інтернаціоналізація виробництва в післявоєнний період значно вплинули на міжнародний рух капіталів. Лідером в цьому процесі сталі США, зарубіжні активи яких за 1950-1985 рр. виросли більш ніж в 30 разів.   У 50-60-х роках їх частка складала понад 50 % всіх закордонних прямих інвестицій. Основними імпортерами капіталу в цей час були країни Західної Європи та Японія.

На кінець 80-х років ситуація змінилася кардинально, на передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій в 1990 р. більш ніж в 2,5 разу перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. Провідними інвесторами поряд з США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і в кінці 90-х років.

Ще в кінці 80-х років характерною особливістю світового господарства стала одночасне утворення в багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додаткових капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, і імпортерами капіталу.

Залежно від стану балансу ввезення і вивозу іноземних інвестицій можна виділити групи країн:

  •  які переважно вивозять (нетто-інвестори);
  •  які приймають;
  •  у яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до другої – Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, які розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої – інші країни Західної Європи. Це ділення є дещо умовним, оскільки всі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародних інвестиційних процесів  є:

  •  збільшення кількості країн – членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів (США, Японія, ЄС) додалися Південна Корея, Тайвань, Китай і ін. Частинка країн Східної Європи і колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій незначна;
  •  розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є діставання доступу до новітніх технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар’єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону навколишнього середовища і тому подібне;
  •  зміна характеру, форм і спрямувань міжнародних інвестиційних процесів останнім часом. Виросла роль держави у вивозі капіталу. Держава само стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;
  •  зміна розміщення інвестицій в регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни велика частина експортних капіталів прямувала в колонії і інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій доводиться на розвинені країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи і боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;
  •  активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинених країн, а з іншого боку, – позиковцями країн Заходу. Останніми роками екссоціалістичні країни почали заохочувати ПІІ на власних територіях.  Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи (позикові стимули, фінансові  і не фінансові методи);
  •  велика роль транснаціональних банків і ТНК  в міжнародному русі капіталів. Вони є результатом інтернаціоналізації господарського життя.

Таким чином, сучасні масштабні диверсифіковані міжнародні інвестиційні процеси є вагомим чинником економічного просування.

Розглянемо значення іноземних інвестицій в національному економічному розвитку.

ПІІ істотно впливають на вітчизняну економіку, а саме: на виробництво, зайнятість, доходи, ціни, експорт, імпорт, платіжний баланс, економічне зростання і загальний добробут. Цей вплив може бути різноманітним (як позитивним так і негативним).

Позитивний вплив знаходить свій вираз в наступному:

  •  задоволення потреби в інвестиціях;
  •  зростання національного доходу;
  •  вплив на платіжний баланс;
  •  економічна модернізація;
  •  передача технологій;
  •  впровадження сучасної організації праці і методів управління;
  •  створення нових робочих місць;
  •  зростання ринкової конкуренції;
  •  включення в світовий розподіл праці.

Разом із значними позитивними впливами на приймаючу економіку ПІІ можуть мати і певні негативні наслідки:

  •  залежність від іноземних інвесторів;
  •  інвестиції в небажані для суспільства напрями діяльності;
  •  інвестиції в небажані для суспільства території;
  •  інвестиції, які погіршують  ринкову структуру;
  •  інвестиції, які нечесно конкурують з вітчизняними.

Розглянемо значення іноземних інвестицій в національному економічному розвитку.

ПІІ істотно впливають на вітчизняну економіку, а саме: на виробництво, зайнятість, доходи, ціни, експорт, імпорт, платіжний баланс, економічне зростання і загальний добробут. Цей вплив може бути різноманітним (як позитивним так і негативним).

Позитивний вплив знаходить свій вираз в наступному.

Задоволення потреби в інвестиціях.

Іноземні  інвестиції здатні частково задовольнити потребу держави в інвестиціях. Їх вплив буде особливо відчутним, якщо вони задовольнять інвестиційну потребу в пріоритетних галузях і сферах виробництва. Для України в умовах дефіциту внутрішніх інвестиційних ресурсів іноземне інвестування є особливо актуальним.

Зростання національного доходу.

Основним наслідком впливу ПІІ (який узагальнює дію багатьох окремих наслідків) є їх внесок до національного доходу (чистого національного продукту) приймаючої країни за певний період.

Показником прибутковості ПІІ для національного доходу  приймаючої економіки є:

                                                                              (6),

де

Y

F

R*

Т

N

L

Е   

показник прибутковості ПІІ для національного доходу  приймаючої економіки;

сумарні  платежі підприємства з іноземними інвестиціями за    працю, капітал і землю;  

виручка (прибуток) підприємців-менеджерів;

податки на дохід, сплачені що приймає урядові;

альтернативна вартість місцевих чинників;

чистий зовнішній ефект від економічної діяльності (позитивний мінус негативний зовнішній ефект);  

платежі за іноземні чинники виробництва.

Існує як теоретичне  так і емпіричний доказ того, що ПІІ  в цілому забезпечують чисті доходи приймаючій економіці.

Звертаючись ще раз до формули (6), відзначимо, що її можна записати у вигляді:  

                                                                                              (7),

де

VA

додана вартість, створена підприємством з НД на території приймаючої країни.

Це дає нам підставу стверджувати, що внесок підприємства з іноземними інвестиціями в НД є тим більше високим, ніж вищою створена їм додана вартість на території приймаючої країни.  Додана вартість буде вища у разі, коли підприємство з іноземними інвестиціями здійснює виробничу, а неторгову діяльність. Тому в умовах, коли багато підприємств з іноземними інвестиціями в Україні здійснюють лише торгову діяльність, зростання такого показника як “кількість підприємств з іноземним капіталом, що випускають продукцію”, який відстежується статуправлінням,  свідчитиме про зростання внеску підприємств з іноземними інвестиціями в НД (за інших рівних умов).

Крім того, внесок підприємства з іноземним капіталом в НД є тим вище, чим великим є обсяг проведених ним товарів. Тобто, ніж вищою є  частка продукції підприємства з іноземними інвестиціями в загальному обсязі виробництва в приймаючій країні, тим більше буде його  внесок в НД (за інших рівних умов).

Вплив на платіжний баланс.

Дуже близьким до впливу на національний дохід, але гідним окремого розгляду, є вплив ПІІ на платіжний баланс приймаючої країни за певний період.

Показником прибутковості ПІІ для платіжного балансу   приймаючої економіки є:

                             (8),

де

Yz

До

Х

S

R **

F*

М

М*  

D 

показник прибутковості для платіжного балансу  приймаючої економіки;

первинне надходження  інвестованого капіталу;

експорт підприємства з ІІ;  

заміщення імпорту;  

доходи, що репатріюють;  

платежі, що репатріюють, за інші іноземні чинники виробництва;

імпорт підприємства з ІІ;

імпорт, обумовлений зростанням місцевих доходів унаслідок граничної схильності до імпортування

яке-небудь вилучення капіталовкладень (ліквідація)  підприємства з іноземними інвестиціями.

Міркуючи ідеально, приймаюча країна повинна підтримувати рівновагу платіжного балансу, удаючись до монетарної, фіскальної і валютної політики паралельно із заходами щодо прискорення перерозподілу ресурсів.

Аналіз формули (8) свідчить, що діяльність експортоорієнтованих (або імпортозамінних) підприємств з іноземними інвестиціями безпосередньо приносить валюту в приймаючу країну (у разі здійснення експортної діяльності) або зменшує витрати валюти (у разі виробництва імпортозамінних товарів).

Що ж до діяльності інших підприємств, то вона у будь-якому випадку безпосередньо не приносить валюту в приймаючу країну і не сприяє заощадженню валюти.  Очевидно, що такі іноземні інвестиції є менш вигідними з погляду впливу на платіжний баланс.

Аналіз впливу підприємств з іноземними інвестиціями на платіжний баланс України, указує на пріоритетність залучення в нашу державу експортоорієнтованих і  імпортозамінних підприємств з іноземними інвестиціями.

Економічна модернізація.

Міжнародні інвестиції сприяють економічній модернізації. З їх допомогою здійснюється оновлення виробничої бази, передача технологій і інновацій, впровадження високого рівня менеджменту.

Для України оновлення виробничої бази дуже актуальне, у зв’язку з високим ступенем фізичного і морального зносу основних фондів. Внутрішні інвестиції також беруть участь в оновленні, але у випадку з іноземними інвестиціями можна говорити про постачання якіснішого і продуктивнішого устаткування.

Передача технологій сприяє технологічному розвитку. Поза сумнівом, іноземні інвестори упроваджують нові технології і для них це не є особливою проблемою. Але у багатьох випадках дані технології, хоча і вважаються достатньо сучасними і конкурентноздатними на світовому ринку, все ж таки не є новітніми досягненнями науки і техніки. Іноземні інвестори передають технології, застосування яких вже відпрацьоване на підприємствах їх країн і, які можна замінити на сучасніших. Звичайно, передача технологій не виключає необхідність здійснення власних досліджень і розробок. Світовий досвід показує, що для іноземних інвесторів дешевше імпортувати існуючі технології, чим займатися власними розробками. У зв’язку з цим очікування іноземних інвестицій не повинні привести до занепаду власної української науки.

Впровадження сучасної організації праці і методів управління сприяє підвищенню продуктивності праці.  Це у свою чергу забезпечує підприємствам з іноземними інвестиціями велику продуктивність не дивлячись на те, що оплата праці на цих підприємствах зазвичай вище  чим на державних.

Створення нових робочих місць.

Залучення ПІІ сприяє створенню нових робочих місць. Насправді складно визначити чистий ефект впливу інвестицій на зайнятість. Наприклад, завдяки організації нових виробництв підприємствами з іноземними інвестиціями створюються нові робочі місця, проте модернізація існуючих виробництв часто приводить до звільнення тих, що працюють. Уряди приймаючих країн прагнуть привернути інвесторів до створення нових робочих місць, але їх дії поки не привели до стабільних позитивних результатів. Одним з можливих шляхів в даній сфері є продаж державних підприємств з умовою підтримки рівня зайнятості впродовж декількох років після їх приватизації.

Зростання ринкової конкуренції.

Іноземні інвестиції створюють додаткову ринкову конкуренцію. У Україні існує дуже високий рівень концентрації виробництва в багатьох галузях. У цих умовах підприємства з іноземними інвестиціями можуть активізувати конкуренцію, використовуючи деякі свої переваги (як правило, вищу продуктивність праці, кращий маркетинг і тому подібне).

Зростання рівня конкуренції є одним з чинників, сприяючих зменшенню загального рівня виробничих витрат на ринках окремих видів продукції. Поява на ринку продукції підприємств з іноземними інвестиціями вимагає від інших місцевих фірм здійснення технологічних і організаційних нововведень. Таким чином, іноземні інвестиції  є одними з чинників оновлення в багатьох галузях економіки, яка сприяє розвитку ринкового середовища.

Включення в світовий розподіл праці.

Іноземні інвестиції допомагають країнам оптимально використовувати свої порівняльні переваги і на цій основі найефективніше включатися в світовий розподіл праці. Для цього є необхідним розвиток не тільки імпортозамінних виробництв, а в першу чергу експортоорієнтованих  виробництв, заснованих на порівняльних перевагах країн. Саме через експорт формуються максимально ефективні напрями участі кожної країни в світовому розподілі праці.

Щоб подібні процеси почали розвиватися в Україні, необхідно створити сприятливий інвестиційний клімат і привертати іноземні інвестиції від крупних  іноземних інвесторів, в першу чергу транснаціональних корпорацій (ТНК). Поки що західні інвестори не розглядають Україну як країну, де можна широко налагоджувати експортне виробництво. Іноземні компанії використовують Україну, в першу чергу, як ринок збуту. Проте вже це може бути першим кроком до знаходження Україною гідного місця в світовому розподілі праці.

Поряд із значними позитивними впливами на приймаючу економіку ПІІ можуть мати і визначені негативні наслідки.

Залежність від іноземних інвесторів.

Здійснюючи іноземні інвестиції в підприємство за кордоном, іноземний інвестор впливає на його діяльність і на свій власний розсуд розробляє виробничу і цінову політику. Це може нести явну загрозу національній економічній безпеці, особливо якщо справа стосується цілих окремих галузей, таких як енергозабезпечення, харчова промисловість і тому подібне. Крім того, іноземний інвестор може у будь-який момент забрати свої вкладення, зокрема через зміни економічній або політичній ситуації в приймаючої країни, країні базування або змін на загальносвітовій арені в цілому. Якщо мають місце такі дії з боку стратегічного іноземного інвестора, то втрати для країни-імпортера будуть особливо відчутними.

Інвестиції в небажаних для суспільства напряму діяльності.

Небажаність інвестування для суспільства може бути викликана: негативними екстерналіями, безперспективністю галузі з макроекономічної точки зору.

Прикладом негативних екстерналій є екологічно шкідливі виробництва. У Україні значний обсяг іноземних інвестицій  направлений на розвиток підприємств хімічної промисловості – найбільш екологічно небезпечних,  потенційна загроза впливу яких є неприпустимо великою в густонаселених районах.

Прикладом безперспективності галузі може служити наладка за участю іноземного капіталу виробництва мікропроцесорів на українських підприємствах.

Інвестиції в небажані для суспільства території.

Мова йде про інвестиціях в райони, які через свою специфіку не сприятливі для розвитку на сучасному етапі. Наприклад, будівництво транспортної вітки до району з несприятливими макроекономічними умовами приведе до зростання там ділової активності, і, відповідно, до відпливу капіталу, праці і ресурсів із сприятливих районів.

Інвестиції, які погіршують  ринкову структуру.

До подібних напрямів інвестування відносяться: інвестиції, які викликають виникнення на ринку монополіста і інвестиції, які призводять до зниження ефективності.

Наприклад, володіючи конкурентними перевагами ТНК і їх філії можуть виступати монополістами на ринку приймаючої країни.  Через монополізацію, відбувається зниження ринкової ефективності.

Наприклад, в деяких галузях ефект масштабу є визначальний для самого існування підприємств. Це, зокрема, відноситься до інтенсивного зростання сьогодні в Україні сектору мобільного зв’язку.

Інвестиції, які нечесно конкурують з вітчизняними.

Дана ситуація особливо характерна для менш розвинених країн, зокрема, для України сьогодні. Наприклад, грошове кредитування і різні програми, які здійснюють як приватні іноземні банки, так і крупні іноземні фінансові установи, – найрентабельніше і успішно працюючі підприємства інвестуються іноземцями під набагато менший відсоток, чим це можуть дозволити собі українські інвестори (наприклад, українські банки).

Таким чином, ПІІ є хоча і вторинним  (після внутрішніх інвестицій), але важливим чинником відродження української економіки. ПІІ позитивно впливають на національний дохід в результаті технологічних інновацій, ефекту масштабу, ефективного використання місцевих ресурсів і удосконалення управління. ПІІ є одним з найефективніших способів виробничого включення національної економіки в світове господарство, міжнародний розподіл праці, а  підприємства за участю іноземного капіталу згодом стають важливим  джерелом податкових надходжень до бюджетів всіх рівнів. А наявність деяких негативних сторін прямого іноземного інвестування  вимагає контролю цього процесу як на національному, міжнародному так і на наднаціональному рівнях.

Наявність деяких негативних сторін прямого іноземного інвестування  вимагає контролю цього процесу як на національному, міжнародному так і на наднаціональному рівнях.

  1.  Аналіз участі України в міжнародних інвестиційних процесах

Світова фінансова криза закономірним чином негативно вплинула на економіку України, яка не має достатніх резервних ресурсів та страхових інструментів для самостійного подолання кризового тиску. Важливе місце у вирішенні цієї проблеми належать інвестиціям, оскільки сьогодні вони визначають напрями та інтенсивність розвитку всієї економічної діяльності в суспільстві. Саме динамічно зростаючі інвестиції з матеріалізованими в них інноваціями, трансформуючись у створення нових конкурентоспроможних виробництв, є важливим засобом забезпечення економічного зростання на основі науково-технічного прогресу, підвищення ефективності господарської діяльності. 

Сучасний етап розвитку української економіки характеризується процесами відносної політичної та макроекономічної стабілізації. Однак, незважаючи на це, говорити про інвестиційне піднесення ще передчасно. Реальний обсяг інвестицій значно нижчий існуючих потреб економіки, не спостерігаються тенденції і до сталого зростання іноземних інвестицій.  Тому за даних умов ключовою проблемою економічної політики держави є активізація інвестиційної діяльності, котра вимагає формування такої інвестиційної політики, що дає можливість максимально використовувати національні ресурси і залучати у вітчизняну економіку іноземні інвестиції. 

Проаналізуємо стан іноземних інвестиційних процесів в Україні. Іноземне інвестування посідає особливе місце в структурі зовнішньоекономічних пріоритетів розвитку економіки України.

Розвиток іноземного інвестування  в Україні з 1992 р. характеризується позитивною  динамікою (табл. 9).

    Таблиця 9.

Сукупний капітал нерезидентів в Україні за 1994–2010 рр.*

 

Роки

Сукупний обсяг  капіталу нерезидентів, млн. дол. США

Темпи зростання до попереднього року, %

до 1994 р.,

разів

1994

 219,4

1995

 483,5

220,4

 2,20

1996

 896,9

185,5

 4,09

1997

1438,2

160,4

 6,56

1998

2063,6

143,5

 9,41

1999

2810,7

136,2

12,81

2000

3281,8

116,8

14,96

2001

3875,0

118,1

17,66

2002

4555,3

117,6

20,76

2003

5471,8

120,1

24,94

2004

6794,4

124,2

30,97

2005

9047,0

133,2

41,24

2006

16890,0

186,7

76,98

2007

21607,3

127,9

98,48

2008

29542,7

136,7

134,65

2009

35616,4

120,6

162,34

2010

40026,8

112,4

182,44

*Дані наведено на початок року.

На початок 2010 р. вона залучила 40026,8 млн. дол. США іноземних інвестицій. Сукупний обсяг капіталу нерезидентів в Україні збільшився з початку 1994 р. більш ніж у 180 разів.  В розрахунку на одну особу обсяг ПІІ (прямі іноземні інвестиції) становить 872,6 дол. США та є найбільшим за роки спостереження річним показником.

Чистий приріст ПІІ в Україні, з урахуванням їх переоцінки, утрат, курсової різниці тощо, за 2009 рік склав 4410,7 млн. дол. США, становить 72,6% рівня попереднього року (табл. 10).

Таблиця 10.

Чистий приріст прямих іноземних інвестицій  в Україні за 1992–2009 рр.

Роки

Чистий приріст ПІІ,

млн. дол. США

Темпи зростання до попереднього року, %

до 1994 р.,

разів

1992–1993

219,4

1994

264,1

120,4

 1,20

1995

413,4

156,5

 1,88

1996

541,3

130,9

 2,47

1997

625,4

115,5

 2,85

1998

747,1

119,5

 3,41

1999

471,1

 63,1

 2,15

2000

593,2

125,9

 2,70

2001

680,3

114,7

 3,10

2002

916,5

134,7

 4,18

2003

1322,6

144,3

 6,03

2004

2252,6

170,3

10,27

2005

7843,0

348,0

35,75

2006

4717,3

 60,1

21,50

2007

7935,4

168,2

36,17

2008

6073,7

76,5

27,68

2009

4410,4

72,6

20,10

Склад іноземних інвесторів  в Україні формується за рахунок: транснаціональних корпорацій; компаній-аутсайдерів, що не витримали конкуренцію у своїх країнах; компаній з обмеженими фінансовими можливостями, що розраховують на швидкий успіх.

Географічна структура іноземного інвестування в Україні формується під впливом двох взаємопов’язаних груп факторів. З одного боку, її розвиток визначається глибиною зовнішньоекономічних зв’язків з традиційними партнерами (країни СНД з домінуванням Росії, окремі східноєвропейські та західні країни), а з іншого – потребою диверсифікації, перш за все, міжнародної інвестиційної діяльності. У цьому контексті характерним є: переважання двосторонніх міждержавних угод, в яких практично непророблені механізми участі в багатосторонніх  міжнародних структурах (ВТО, конвенції з передачі передових технологій та  авторських прав тощо); вузька орієнтація у міжнародних фінансових відносинах (переважно на МВФ та США); орієнтація на незрілі інтеграційні регіональні та субрегіональні угрупування.

Географічна структура іноземного інвестування залишається достатньо стабільною (рис. 5).

              Рис. 5. Географічна структура прямих іноземних інвестицій

в економіку України станом на 01.01.2010 р.

Інвестиції надійшли зі 125 країн світу. До десятки основних країн-інвесторів, входять: Кіпр – 8593,2 млн. дол. США (21,5%), Німеччина – 6613,0 млн. дол. США (16,5%), Нідерланди – 4002,0 млн. дол. США (10,0%), Російська Федерація – 2674,6 млн. дол. США (6,7%), Австрія – 2604,1 млн. дол. США (6,5%), Сполучене Королівство – 2375,9 млн. дол. США (5,9%), Франція – 1640,1 млн. дол. США (4,1%), Сполучені Штати Америки – 1387,1 млн. дол. США (3,5%), Віргінські острови, Британські – 1371,0 млн. дол. США (3,4%) та Швеція – 1272,3 млн. дол. США (3,2%). Найбільший сегмент українського ринку (78,3%) займають інвестиції  з країн ЄС.

Серйозну проблему для України становлять не тільки малі обсяги іноземних інвестицій, але й їх галузева структура. Глибокі диспропорції існують у розподілі інвестицій за галузями. Аналіз галузевої привабливості України свідчить, що найбільш інтенсивно інвестиційні процеси спостерігаються у високорентабельних сферах, які не потребують значного вкладення капіталу при забезпеченні швидкої віддачі (рис. 6).

Рис. 6. Структура прямих іноземних інвестицій в економіку України

за видами економічної діяльності станом на 01.01.2010 р.

Приріст іноземного капіталу у звітному році спостерігався на підприємствах, що здійснюють фінансову діяльність, – на 1813,7 млн. дол. США, торгівлю, ремонт автомобілів, побутових виробів, предметів особистого вжитку – на 537,6 млн. дол. США, операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям – на 451,2 млн. дол. США, а також на підприємствах промисловості – на 969,3 млн. дол. США, у т.ч. переробної – на 885,1 млн. дол. США. Серед галузей переробної промисловості найбільше зросли обсяги прямих іноземних інвестицій у хімічну та нафтохімічну промисловість (на 255,7 млн. дол. США) та у виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (на 151,3 млн. дол. США).

На підприємствах промисловості зосереджено 9021,9 млн. дол. США (22,5% загального обсягу прямих інвестицій в Україну), у т.ч. переробної – 7740,8 млн. дол. США та добувної – 1128,1 млн. дол. США (рис. 6).

Серед галузей переробної промисловості у виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів внесено 1837,2 млн. дол. США прямих інвестицій, у металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів – 1401,2 млн. дол. США, хімічну та нафтохімічну промисловість – 1205,6 млн. дол. США, машинобудування – 1094,1 млн. дол. США, виробництво іншої неметалевої мінеральної продукції – 834,2 млн. дол. США.

У фінансових установах акумульовано 8968,4 млн. дол. США (22,4%) прямих інвестицій, на підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів і предметів особистого вжитку – 4224,6 млн. дол. США (10,6%), в організаціях, що здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям, – 4065,0 млн. дол. США (10,2%).

Про наявність прямих іноземних інвестицій звітувало 19,0 тис. підприємств України. Сума кредитів та позик, отриманих підприємствами України від прямих інвесторів, на 1 січня 2010 р. становила 6615,2 млн. дол. США Найбільше їх надійшло з Кіпру – 1848,3 млн. дол. США, Нідерландів – 802,2 млн. дол. США, Німеччини – 535,6 млн. дол. США, Франції – 503,4 млн. дол. США, Російської Федерації – 435,3 млн. дол. США, Австрії –351,8 млн. дол. США, Сполученого Королівства – 243,4 млн. дол. США, Польщі – 194,7 млн. дол. США, Швеції – 189,7 млн. дол. США та Сполучених Штатів Америки – 185,4 млн. дол. США.

Для регіональної структури ПІІ характерна суттєва диференціація. На п’ять найпривабливіших регіонів України у 2010 р. припадає майже 60 % усіх іноземних інвестицій, з них 39,4 % – на Київ (багато експортерів переводять капітали у столицю, тому що тут краще відшкодовують ПДВ). На Дніпропетровську область припадає 7,0 % ПІІ,  Харківську – 5,1 %, Донецьку – 4,1,Київську - 3,8 % (рис. 7).

Рис. 7. Питома вага прямих іноземних інвестицій в економіку України за регіонами станом на 01.01.2010 р.

Інвестори з Угорщини, Чехії, Польщі та Словаччини вкладають капітал у західні області України. Пріоритетними галузями у цьому регіоні є харчова, деревообробна промисловість і торгівля. ПІІ із США, Великобританії та Німеччини спрямовані на Дніпропетровщину (машинобудування і металообробка, внутрішня торгівля, харчова і хімічна промисловості, будівництво, транспорт), Донбас (машинобудування і металообробка, харчова промисловість, внутрішня та зовнішня торгівля), Одеську область (внутрішня торгівля, фінанси і кредит, будівництво, машинобудування і металообробка, транспорт) і Черкащину (хімічна промисловість, сільське господарство і харчова промисловість). Російські інвестиції в незначній кількості присутні у  кожному регіоні України. Проте основна частка капіталів із Росії спрямована до Криму (охорона здоров’я, будівництво житла). На жаль, іноземних інвесторів із інших країн Крим як курортна зона зовсім не привертає. Інвестори з Нідерландів вкладають капітали в Київську і Львівську області, де їх цікавить харчова промисловість. Основна частина кіпрських інвестицій припадає на Одеську, Дніпропетровську, Львівську, Миколаївську і Полтавську області.

В звітному періоді приріст прямих іноземних інвестицій відзначився в наступних регіонах України: АРК Крим; Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області; м. Київ, м. Севастополь. Зменшення прямих іноземних інвестицій спостерігалося в Закарпатській, Полтавській та Чернігівській областях України.

В цілому можна відзначити формування певних тенденцій іноземного інвестування в Україні: переважання партнерів з країн, що розвиваються (за кількістю іноземних інвестицій), і партнерів із промислово розвинених країн (за розміром  інвестицій); збільшення частки інвестицій із країн СНД; реалізація спільних інвестиційних проектів як, правило, на двосторонній основі; орієнтація підприємств з іноземними інвестиціями на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені та на сферу послуг; обережність західних партнерів щодо великих інвестицій, що зумовлено економічною і політичною нестабільністю, високим рівнем корупції, відсутністю надійних гарантій захисту інвестицій; активність малих зарубіжних фірм, орієнтованих  на швидку віддачу невеликих інвестицій  або вигоду від разових операцій, нерідко суто посередницьких або відверто спекулятивних; нерівномірність розподілу інвестицій за галузями і регіонами  України, їх зосередження у промислових центрах України, зокрема  в  м. Києві; велика частка майнових внесків іноземних інвесторів у сукупному обсязі інвестицій, слабе використовування механізмів фінансового ринку для інвестування.

Необхідно звернути увагу на те, що поряд з іноземним інвестуванням економіки  України, відбувається також розвиток зворотного процесу. Тобто має місце інвестування Україною економік інших країн світу.  На сьогодні  інвестиції України за межу  є не тільки абсолютно незначними, але і украй непродуктивними.

Відсутність статистичних даних про суми прибутків, отриманих нерезидентами від інвестиційної діяльності в Україні, суми сплачених ними податків на репатріацію доходів, а також даних про суми отриманих прибутків резидентами за межами України від здійснення інвестиційної діяльності, на жаль, не дає можливості проаналізувати ефективність впливу таких процесів на прибуткову частину бюджету України.

В Україні створена законодавча база, яка регулює діяльність іноземних інвесторів на її території. Проте зворотні процеси, а саме здійснення інвестицій резидентами за межі України, врегульовано лише декількома спеціальними правовими актами – Указом Президента України від 13 вересня 1995 р. “О інвестуванні майнових цінностей резидентами за межами України” (із змінами і доповненнями), Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого  1993 р., ст. 5 якого передбачена ліцензування окремих операцій, у тому числі і здійснення інвестицій за кордон, а також окремими положеннями про ліцензування.

Безумовно, окрім цього, інвестиційна діяльність суб’єктів України за її межами регулюється законодавством іноземної держави, на території якої ця діяльність здійснюється, і відповідними міжнародними договорами, але ми вважаємо, що законодавство України не стимулює вкладення інвестиційних ресурсів резидентами України в іноземну економіку, що і є одній з причин низької інвестиційної активності.

Відмітимо, що для більшості розвинених країн роль внутрішніх інвестицій є визначальний порівняно з іноземними, а тому в таких країнах, як США, Німеччина, Англія, Франція, спеціальних законів про іноземне інвестування, на відміну від України, немає, а до резидентів і нерезидентів застосовуються здебільшого однакові правові розпорядження.

У Україні доцільно приділити більше уваги регулюванню інвестиційних процесів, зокрема у напрямі їх лібералізації. Адже саме невигідність здійснення легальних інвестицій за межі України викликає відлив засобів за межу в нелегальній формі, що, по деяких оцінках, складає понад 20 млрд. дол. США.

Отже, для забезпечення перспектив ефективної діяльності резидентів за межами України з метою отримання ними прибутків від вкладеного капіталу потрібно в першу чергу удосконалити нормативну правову базу регуляції таких зовнішньоекономічних відносин. А це, у свою чергу, дасть можливість отримувати доходи походженням з іноземних держав, що стане додатковим ефективним джерелом наповнення прибуткової частини державного бюджету і в той же час забезпечуватиме дотримання основних принципів податкової політики. Окрім цього, розвиток інвестування українського капіталу за межу сприяє органічній інтеграції України в міжнародний інвестиційний ринок.

Як було показано, характеристикою для України в сучасних умовах є переважно іноземна, а не зарубіжна інвестиційна діяльність.

3. Активізація міжнародної інвестиційної діяльності України

У сучасних умовах Україна встала перед об’єктивною необхідністю активізації інвестиційного процесу. Структурне і якісне оновлення виробництва і створення ринкової інфраструктури відбуваються практично повністю шляхом і за рахунок інвестування.

Враховуючи стан економічного потенціалу і обмежені внутрішні інвестиційні можливості  впродовж всього періоду трансформації економіки, українська держава намагається створити сприятливі ринкові умови для розвитку інвестиційної сфери: здійснений перехід до управління інвестиціями на основі ринкових відносин; формується багатосекторна система капітального будівництва; ліквідовані будівельні міністерства; розукрупнені і приватизовуються будівельні організації. У макроекономічній політиці наголос робиться  на створенні передумов зростання інвестицій – послабленні інфляції, забезпеченні оптимальних відсотків  за депозитами і вкладеннями, зниження процентних ставок по кредитах, скорочення  заборгованості і зростання споживчого попиту населення.

Причинами, що привели до несприятливого інвестиційного клімату, слід визнати такі:

  •  нестабільність наявної нормативно-правової бази;
  •  неврегульованість корпоративних відносин, що виявляється, зокрема, в певній неповазі з боку менеджменту підприємств до прав акціонерів (використання тіньових механізмів в боротьбі за контроль над підприємством; відчуження високоліквідного майна без відома акціонерів; висновок явно збиткових угод);
  •  «непрозорість» фондового ринку і приватизаційних процесів, небажання мати зайвих конкурентів в розподілі прибули через відмову від емісії цінних паперів, що приводить до стагнації виробництва і фондових ринків;
  •  низьку купівельну спроможність населення;
  •  високу частинку тіньового сектора економіки, що робить неконкурентоздатною продукцію офіційної економіки;
  •  тенденції до розповсюдження гучних скандалів, судових процесів і так далі, супроводжуючих «велику приватизацію» і відлякуючих солідних промислових інвесторів (ця тенденція пов'язана із спробами національного капіталу за всяку ціну, у тому числі і протизаконно, перемогти в протиборстві з іноземним капіталом за придбання контролю над привабливими українськими підприємствами);
  •  інфляція;
  •  торгові бар’єри;
  •  податковий тягар;
  •  обмеження на рух капіталу.

Проблемні для нашої країни аспекти – етична поведінка компаній, захист прав власності, прозорість ухвалення урядових рішень, дієвість аудиторських і бухгалтерських стандартів, ефективність використання держаного бюджету, захист прав інтелектуальної власності, довіра суспільства до політиків, тягар державного регулювання, ефективність корпоративного управління.

Аналізуючи питання державного управління інвестиційною діяльністю в Україні, слід виходити з того, що кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації покладених на неї функцій повинна створювати відповідну систему всіх державних органів, або механізм державного управління іноземними інвестиціями.

Однією з особливостей  системи державного управління іноземним інвестуванням є поки що низька ефективність управління або недосконалий інвестиційний менеджмент. Так, існування багатоспекторного представництва центральних органів виконавчої влади має і деякі негативні наслідки.

Активізувати інвестиційну діяльність у сучасній Україні можливо за умов:

  •  забезпечення фінансування інноваційного процесу, збільшення частки фінансування витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи;
  •  розроблення та реалізації системи заходів з активізації інвестиційної діяльності комерційних банків, їх зацікавлення у довгостроковому кредитуванні, а також застосування поряд з кредитами нетрадиційних способів фінансування інноваційних проектів - франчайзингу, лізингу, факторингу та  форфейтингу, що створить необхідні умови для переміщення доходів з низькотехнологічних сегментів економіки у високотехнологічні та сприятиме  переходу до моделі інноваційного розвитку;
  •  збільшення потоків іноземних інвестицій;
  •  формування належного правового середовища для розвитку інвестиційної діяльності, підвищення мотивації підприємця до високопродуктивної і високоякісної діяльності через вдосконалення системи економічного стимулювання шляхом внесення змін до податкового, митного законодавства;
  •  сприяння розвитку високорозвиненого фондового ринку, венчурного підприємництва, загалом інвестиційно-фінансового сектора економіки;
  •  забезпечення державної підтримки інноваційного підприємництва через створення венчурних фондів;
  •  удосконалення системи захисту прав інтелектуальної власності через узгодження вітчизняної нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності з міжнародними стандартами;
  •  забезпечення розвитку інвестиційної інфраструктури;  
  •  розроблення системи експертизи імпортованих технологій за чіткими критеріями;
  •  запровадження санкцій для підприємств, які використовують імпортні технології, що погіршують стан довкілля, особливо, якщо є вітчизняні аналоги з нижчим рівнем небезпеки для навколишнього середовища;
  •  впровадження міжнародного досвіду оцінки ефективності й результативності функціонуючих бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів;
  •  формування інвестиційної та інноваційної культури суспільства: підтримка наукових видавництв, наукових та науково-популярних видань, розширення освітніх програм, підвищення рівня навчального і наукового процесу тощо.

Таким чином, щодо масштабів іноземних інвестицій в Україні у короткостроковій перспективі можна очікувати на такі наслідки кризи: зниження обсягів їх надходження  у формі прямих іноземних інвестицій – через комбінацію уповільнення економічного зростання, політичних факторів, загальної ситуації на ринку інвестицій та зниження вартості активів.

ЛІТЕРАТУРА

  1.  Савчук В.П. Анализ и разработка инвестиционных проектов: [учебное пособие]/ Савчук В.П., Прилипко С.И., Величко Е.Г. – К.: Абсолют-В, Эльга, 1999. – 304 с.
  2.  Бланк І.О. Інвестиційний менеджмент/ І. Бланк, Н. Гуляєва. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2003.
  3.  Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: авчальний посібник]/ Т.Майорова. – К.: “Центр навчальної літератури”, 2004. –  376 с.
  4.  Матюшенко І.Ю. Іноземні інвестиції/ І. Матюшенко, В. Божко В.П. – К.: ВД «Професіонал», 2005, - 336 с.
  5.  Мацука В.М. Участь України в міжнародних інвестицій них процесах: дис. кандидата екон. наук: 08.05.01/ Мацука Вікторія Миколаївна. – Д., 2004. – 230с.
  6.  Мельник В.В. Міжнародна інвестиційна діяльність: авчальний посібник] / В.Мельник, В.Козюк – Тернопіль: Карт-бланш, 2003. – 249с.
  7.  Мертенс А.В. Инвестиции: урс лекций по современной финансовой теории] /  А. Мертенс – К.: Киевское инвестиционное агенство, 1997. – 416 с.
  8.  Лук’яненко Д.Г. Міжнародна інвестиційна діяльність/ Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В., Мозговий О.М. – К.: КНЕУ, 2003. –  387 с.
  9.  Сазонець І.Л. Міжнародна інвестиційна діяльність: авчальний посібник] / Сазонець І.Л., Джусов О.А., Сазонець О.М. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 156 с.
  10.  Пересада А.А. Управління інвестиційним процессом / А. Пересада. – К.: Лібра, 2002.
  11.  Рут Френклін Р. Міжнародна торгівля та інвестиції: [Пер. з англ.] / Рут Френклін Р., Філіпченко Антон. – К.: Основи, 1998. – 743 с.
  12.  Сливоцький А. Міграція капіталу: Як у замислах на кілька кроків випередити своїх конкурентів: [пер. з англ.] / Сливоцький А.  – К.: Унів. Вид-во “Пульсари”, 2001. – 296 с.
  13.  Торгова Л.В. Спільні підприємства в Україні: Організаційно-економічний механізм і ефективність функціонування/ Л.В. Торгова, О.В. Хитра – К.: ФАДА, ЛТД, 2001. – 218 с.
  14.  Федоренко В.Г. Іноземне інвестування економіки України / В.Федоренко – К.: МАУП, 2004. – 272 с.

МІЖНАРОДНА ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

для студентів напряму  6.030503 міжнародна економіка

 

Конспект лекцій

Розробник:  Мацука В.М.

Виготовлення оригінал-макету

Підписано до друку                        р. Формат 60х84 1/8

Друк-Rizo. Гарнітура Times New  Roman-14

Обсяг –   ______ др. арк. Наклад  ______  прим.

Замовлення №  

Маріупольський державний університет

Видавничо-поліграфічний центр

Адреса університету і видавництва:

м.Маріуполь, пр. Будівельників, 129-а

EMBED Equation.3

EMBED Equation.3  

Стадія робочої документації (годові обсяги робіт)

Визначення ефекту по роках здійснення проекту, дисконтування грошових потоків

Проект із зведеним кошторисним розрахунком

Розподіл інвестицій и прибутку по роках реалізації інвестиційного проекту. Розрахунки річних обсягів незавершеного будівництва

Техніко-економічне обгрунтування проекту

Визначення структури джерел вартості кожної частини. Визначення доходу і розподіл його між учасниками проекту

Техніко-економічні дослідження

Визначення стадій життєвого циклу проекта. Прогнозування обсягів інвестицій по стадіях життєвого циклу

Приймаюча країна

Імпорт капіталу

Приймаюча країна

 Інвестиція іноземна

Об’єкт

інвестування

Країна базування

Інвестиція зарубіжна

Інвестуючий

суб’єкт

Замисел і

мотивація

Визначення норми прибутку, доходу, показників термінів окупності проектів

Етапні розрахунки ефективності

Стадія инвестиційного проекту

Підприємство, яке на 100 % є власністю інвестора

Часткова  

участь

у

підприємствах

Придбання рухомого та нерухомого майна

Концесії

Характеристика інвестиційних потоків

Величина

(малі,

середні,

великі)

ТЕРМІН

(короткотермінові,середньотермінові,довготермінові )

ДЖЕРЕЛО

(первинні, реінвестиції)

Форми інвестицій

Іноземна валюта

Національна валюта

Цінні папери

Рухоме та нерухоме майно

Грошові вимоги

Права інтелектуальної власності

Права на господарську діяльність

Послуги

Види інвестицій

Цільова орієнтація

- прямі

- портфельні

Природа інвестицій

- державні

- приватні

- міжнародних організацій

- змішані

Характеристики суб’єктів інвестицій

Цілі

Контроль інвестора над об’єктом інвестування

Підприєм-ницький прибуток, дохід

Отримання

відсотків

Забезпечення довготермінових економічних і політичних інтересів

Портфельні інвестиції

Прямі інвестиції

Позики

Гранти

Технічна допомога

Пільговий  кредит

Міжнародний кредит

Експорт капіталу


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

18275. МНОЖИНИ ТА ВІДНОШЕННЯ МІЖ НИМИ 101 KB
  Лекція 2 МНОЖИНИ ТА ВІДНОШЕННЯ МІЖ НИМИ Поняття множини. Скінченні і нескінченні множини. Способи задання множин. Порожня і одинична множини. Точкові множини. Геометрична фігура як множина точок. Плоскі і просторові геометричні фігури. Круги Ейлера. Рівн...
18276. ОПЕРАЦІЯ НАД МНОЖИНАМИ 256.5 KB
  Лекція 3 ОПЕРАЦІЯ НАД МНОЖИНАМИ Поняття про операції. Операції перерізу об’єднання доповнення підмножини до множини і доповнення. Зображення результатів операцій за допомогою кругів Ейлера. Закони операції над множинами. Число елементів у об’єднанні ...
18277. ВІДНОШЕННЯ МІЖ ЕЛЕМЕНТАМИ ДВОХ МНОЖИН 53 KB
  Лекція 4 ВІДНОШЕННЯ МІЖ ЕЛЕМЕНТАМИ ДВОХ МНОЖИН Відношення між елементами двох множин та його основні характеристики: області відправлення і прибуття; графи відношення області визначення і значення повні образи і прообрази елементів. Операції над відношення...
18278. ВІДНОШЕННЯ НА МНОЖИНІ 121.5 KB
  Лекція 5 ВІДНОШЕННЯ НА МНОЖИНІ Відношення на множині та його основні характеристики. Особливості графа відношення на множині. Способи задання відношень на множині. Основні властивості відношень на множині: рефлективність і антирефлексивність симетричність ...
18279. ФУНКЦІЇ ВІДОБРАЖЕННЯ 260.5 KB
  Лекція 6 ФУНКЦІЇ ВІДОБРАЖЕННЯ Поняття функції та її основні характеристики. Способи задання функцій. Відображення і їх види. Рівнопотужні множини. Потужність множини. Теорема про об’єднання рівно потужних множин. Питання на самостійне опрацю
18280. АЛГЕБРАЇЧНІ ОПЕРАЦІЇ І АЛГОРИТМИ 72.5 KB
  Лекція 7 АЛГЕБРАЇЧНІ ОПЕРАЦІЇ І АЛГОРИТМИ Бінарні алгебраїчні операції та їх основні характеристики. Асоціативний і комутативний закони операції. Дистрибутивні закони що пов’язують дві операції. Операція обернена даній. Питання на самостійне опр...
18281. ЛОГІКА ВИСЛОВЛЕНЬ 143.5 KB
  Лекція 8 ЛОГІКА ВИСЛОВЛЕНЬ Поняття про твердження. Математичні твердження та їх види. Висловлювання логічне значення висловлення. Логічні сталі. Прості і складні висловлення. Пропозиційні змінні. Операції заперечення кон’юнкції диз’юнкції та еквіва
18282. ЛОГІКА ПРЕДИКАТІВ 172.5 KB
  Лекція 9 ЛОГІКА ПРЕДИКАТІВ Поняття про зміну в математиці. Предикат висловлювальна форма та його основні характеристики. Тотожно істинні тотожно хибні і рівносильні предикати. Операції логіки висловлень над предикатами. Області істинності результат
18283. МІРКУВАННЯ ТА ПЕРЕВІРКА ЇХ ПРАВИЛЬНОСТІ 87.5 KB
  Лекція 10 МІРКУВАННЯ ТА ПЕРЕВІРКА ЇХ ПРАВИЛЬНОСТІ Поняття про міркування. Правильні і неправильні міркування. Перевірка правильності міркувань за допомогою кругів Ейлера або наведення контрприкладу. Теореми і їх будова. Твердження що пов’язані з даною те