48074

Народознавство

Конспект

Краеведение и историческая этнография

Релігія в житті українського народу. Звичаї та обряди українського народу. Ретромандрівка в глибину століть допоможе зрозуміти духовність і менталітет нашого народу віковічно творений як образне бачення українською людиною світу землі та життя на ній. Українське народознавство як навчальний предмет Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу насамперед молоді.

Украинкский

2013-12-15

1.1 MB

124 чел.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства, педагогіки і психології

087-

 КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Народознавство»

і завдання до контрольних робіт

для студентів усіх спеціальностей НУВГП

заочної форми навчання

                 Рекомендовано до друку

                                            науково-методичною радою

   Протокол   №    від        2012 р.

Рівне – 2012

Конспект лекцій з дисципліни «Народознавство» для студентів усіх спеціальностей НУВГП заочної форми навчання / А.В.Кочубей. – Рівне: НУВГП, 2012. – 202  с.

Упорядник : А.В.Кочубей, кандидат педагогічних наук, доцент

Відповідальний за випуск: Л.Д. Малевич, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства, педагогіки і психології

                                                                        ©  Кочубей А.В., 2012

                            © НУВГП, 20112

ЗМІСТ

Вступ........................................................................................

Змістовий модуль 1. Духовна  культура українців

Тема1. Предмет і завдання курсу народознавство як навчальної дисципліни. Історія розвитку української етнографії……………….

Тема 2. Релігія в житті українського народу..............................  

Тема 3. Народні знання: морально-етичні норми...........................    

Тема 4. Національний характер і ментальність українців............

Тема 5. Звичаї та обряди українського народу.

Обряди посвячення в Україні............................................................

Тема 6-7. Обряди та звичаї в українській родині

Змістовий модуль 2. Матеріальна культура українців

Тема 8. Житло, домашнє господарство та побут українців………

Тема 9. Промисли та народні художні ремесла ............................

Тема 10. Українські символи та священні  знаки……………

Тема 11. Український народний одяг ……………………

Тема 12. Астрономічні знання та народний календар……

Тема 13.Народна музична культура…………………………

Тема 14.Етнопедагогіка та дитячий фольклор…………………….

     Методичні вказівки до виконання контрольної роботи………….

     Завдання до контрольних робіт……………………………………..

Короткий термінологічний словник…………………

ВСТУП

                                                           Сьогоднішнє і давнє без вузла,

  І час настав цей вузол зав’язати,

                                                           Аби полуда з пращура сповзла

                                                              І вийшов родовід з курної хати.

Лідія Шевело

Народознавство – наука про націю, людину в її зв’язках із природою, мовою, історією, побутом, обрядами та звичаями, усною творчістю. Це важливий компонент навчання і виховання особистості майбутнього фахівця й оздоровлення суспільства.

Пропоновані лекції засвідчують, який значний духовний і морально-етичний потенціал української культури, яка багата енерготворча субстанція національних базових цінностей, які великі можливості є в ній для модернізації культури ХХІ століття,  механізмів реагування на духовні запити сучасної молоді. Ретромандрівка в глибину століть допоможе зрозуміти духовність і менталітет нашого народу, віковічно творений як образне бачення українською людиною світу, землі та життя на ній.

Мета курсу - сприяти відродженню національної свідомості, духовності студентської молоді, творчому використанню багатств української культури у фаховій діяльності.

Змістовий модуль 1. Духовна і матеріальна культура українців

Тема1. Предмет і завдання курсу народознавство як навчальної дисципліни. Історія розвитку української етнографії

План

1. Предмет і завдання народознавства. Українське народознавство як навчальний предмет.

2. Історія розвитку української етнографії (народознавства).

Література

  1.  Боплан Г.Л. Опис України. – К., 1991.
  2.  Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца ХУІІІ – первой половины ХІХ ст. - К., 1988.
  3.  Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак-ЕКО,1995. – 368 с.
  4.  Сапеляк О.А. Етнографічні студії в Науковому Товаристві ім.Шевченка. - Львів, 2000.
  5.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: історичний, філософсько-релігієзнавчий аспекти): Хрестоматія. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. – 306с.
  6.  Українське народознавство: Навч. посібн. /За ред. С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчіва. - Львів: Фенікс 1994.

1. Предмет і завдання народознавства. Українське народознавство як навчальний предмет

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді. Ми повинні усвідомити себе частиною народу. Слід знати не лише свою історію, літературу, мову, розумітися  в мистецтві, але й звичаї, традиції, обряди, світоглядні уявлення та вірування. Те, що передається від покоління до покоління і стає традиційним. Традиційна культура виражена в різних формах: духовній (звичаї, обряди, народна творчість) і матеріальній (одяг, їжа, ремесла). Вивченням цієї колективної народної культури займається наука етнографія (від грецького – народ, пишу). Етнографія не тільки описує народи, а й вивчає їхнє походження, аналізує. Тому є і точніша назва - етнологія (вчення про народ). Ці дві назви можна замінити словом народознавство.

Етнологія = етнографія = народознавствонаука, що вивчає побутові й культурні особливості народів (етносів) світу, проблеми походження (етногенез), розселення (етногеографія) і культурно-історичних взаємин народів.

Обєктом вивчення етнографічної науки є народи світу.

Предметом навчальної дисципліни «Народознавство» є вивчення походження народів, процесу їх розвитку, особливостей традиційного побуту, матеріальної й духовної культури.

Народознавство – предмет, що може вживатися й у широкому значенні, якщо охоплює все те, що взагалі стосується знання про народ і тих, хто в різні часи жив на нашій території (його історію, мову, географію, розселення тощо) і виходить за межі етнографії. Тому викладання навчальної дисципліни «Народознавство» в технічному закладі передбачає такі завдання:  

  •  ознайомлення з етнографією (культура й побут українців);
  •  ознайомлення з походженням наших етнічних та географічних назв;
  •  ознайомлення з історією нашої мови, діалектів;
  •  ознайомлення з історією вірувань, що існували на нашій землі;
  •  ознайомлення з духовною культурою, історією звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу; матеріальною культурою;
  •  ознайомлення з витвореною у віках добротворчою мораллю тощо.

Народознавство спрямоване на дослідження національної культури, порівняльний аналіз культур, міжкультурне спілкування, виявлення загального та специфічного, постійного та змінного в національній культурі.

Мета викладання дисципліни «Народознавство» – досягти розуміння єдності національної культури в її неперервному діалектичному розвитку та взаємодії всіх елементів її внутрішніх закономірностей і вироблення методик їх застосування в різних сферах  життєдіяльності з метою прогресивного розвитку людства.

Народознавство допомагає пізнати, чому «ми такі, які є сьогодні». Ми можемо пізнати наші чесноти й вади, які прирікали нас складно жити, покутувати гріхи. В.Шевчук писав, що не може ні людина, ні народ творити добро, не пізнавши свого зла й не поборовшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Й Сележан зазначав: «Минуле показує нам, як ми маємо будувати своє життя, але те, що відбулося колись, постає для нас уроком і показує, які наслідки можуть випливати із наших власних дій».

 А.Кузьмінський наголошував, що в народній мудрості (легенди, прислів’я, приказки, загадки тощо) зафіксовано принципи, методи, форми й засоби загальнолюдської та етнічної парадигми виховання морально-етичних, розумових, трудових, фізичних і естетичних якостей

«Народознавство – це не вузька дисципліна, яку можна вивчати чи не вивчати. Це наука про націю, людину, її зв’язки із природою, мовою, історією, побутом, обрядами та звичаями, усною творчістю. Це важливий і могутній чинник навчання й виховання, розвитку особистості й оздоровлення суспільства», - писав Г.Дмитренко.

Народознавство в технічних ВНЗ виконує такі педагогічні функції:

1.Засіб навчання. Найважливіший засіб навчання – це слово, з допомогою якого спонукаємо до роздумів над почутим, його осмисленню й усвідомленню. Народознавство одні науковці вважають суспільною наукою, інші лише історичною. До народознавчих можна віднести будь-які знання про життя народу чи окремої етнографічної групи: господарсько-економічну, виробничо-трудову діяльність; духовно-моральну культуру, звичаї, традиції тощо. Народознавство повинно синтезувати знання, котрі стосуються різних галузей наукових, технічних, мистецьких знань.

2.Джерело інформації. Наші прадіди уявляли життя людей на землі як  Дерево Роду, де  свій листок має кожен. Чимало людей називають 5-10 поколінь родоводу тварини, а імен своїх пращурів не знають. А ми ж таки  «люди, не собаки», - писав Т.Шевченко.

На заняттях будемо говорити про родину й започатковувати або продовжувати написання родинної історії.  Як допуск до іспиту слід буде принести оформлену в альбомі свою родинну історію з використанням спогадів, фотографій, документів тощо. І недарма побутує думка, що інтелігент знає свій родовід до «сьомого коліна».

Увагу приділятимемо і фольклорним джерелам (легенди, загадки, прислів’я, приказки, пісні тощо), які фіксують методи, форми й засоби загальнолюдської та етнічної парадигми виховання чеснот і якостей. У скарбниці усної народної творчості можна віднайти засоби, спрямовані на вирішення складних завдань, скажімо, на формування інтелігента, тобто людини обізнаної, розсудливої, з розвиненим інтелектом, освіченої, з високою культурою поведінки. Прислів’я й приказки про ці якості будуть звучати на заняттях. Наприклад:

Мудрий не говорить, коли робить, а скаже, коли зробить.

Розумний звинувачує в невдачі себе, дурний – інших.

Гідність людини визначають її вчинки.

Все з чоловіком вмирає, одна чеснота віки триває.

Треба розумом надточити, де сила не візьме.

Не бійся критики: коли вітер трясе деревом, воно   міцнішає.

Хто чисте сумління має, то спокійно спати лягає.

Добре ім’я – найкраще багатство.

Чужого не бери, а свого не попусти.

Не говори, що знаєш, але знай, що говориш.

  Якщо прослідкувати, то ключові слова в кожному з прислів’їв – це перелік якостей, чеснот, які повинні бути притаманні фахівцю.

У формуванні українського національного характеру, української душі; інтелігентності одну з провідних ролей відіграють знання про традиції та уклад української сім’ї. У наш час  актуальна родинна педагогіка, адже всіх турбують питання, як зміцнити сім’ю, створити в ній сприятливий морально-психологічний комфорт, уникнути конфліктів тощо. Інтелігентна людина – інтелігентна у всьому. Як наголошував В.Сухомлинський: «Повнокровна і гармонійна людська особистість народжується материнською і батьківською мудрістю, багатовіковим досвідом і культурою народу, втіленими у знаннях, моральних цінностях, у неминучих багатствах, які передаються від покоління до покоління».

Пошанівне ставлення до сім’ї зафіксовано в українських народних прислів’ях та приказках:

Сім’я міцна – горе плаче.

Без сім’ї і без роду – хоч з моста та в воду.

Чоловік та жінка  - найліпша спілка.

Все купиш, лише тата й мами ні.

До свого роду – хоч через воду.

Принеси, Боже, здалека родину, ми і в будень зробимо неділю.

Для чого і клад, якщо в сім’ї лад.

Дружна сім’я гори зрушить.

Вся сім’я вмісті й душа на місці.

Горе тому, в кого нема порядку в сім’ї.

Всяка пташка своє гніздо знає.

Ми дедалі частіше звертаємося до наших витоків, до традицій виховання в українській сім’ї:

За науку цілуй батька і матір у руку.

Шануй сам себе, шануватимуть люди й тебе.

Дитині дай волю, сам підеш у неволю.

Хто дітям потаче, той сам плаче.

Посієш вчинок, виросте звичка.

Не навчиш дитини у пелюшках, то не навчиш і у подушках.

Учи дітей не страшкою, а ласкою.

Обовязковою формою роботи буде іспит (залік)-показ українського народного обряду, до якого кожна студентська група готує певний народний обряд, використовуючи місцевий матеріал (обряди «Охризування», «Першого голення», «Водіння куста», «Калити» і ін.). Кожен може проявити себе як оповідач, співак, організатор, рукодільник і навіть журналіст, адже з метою популяризації народних знань варто написати про проведений обряд статтю в студентську газету. На думку Д.Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, «геній завжди в психологічному смислі глибоко національний». Окремі індивіди, «що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак».

3.Засіб оновлення й доповнення навчального матеріалу. Народознавчі знання використовують у якості дидактичного матеріалу для доповнення змісту вищої технічної освіти на рівні  навчальної літератури з різних дисциплін.

4.Джерело науково-дослідницької роботи. Науково-дослідницька робота - це невід’ємний елемент навчального процесу, він є обов’язковим для всіх студентів, адже кожен повинен опанувати процес наукового пізнання, виконуючи наукові дослідження протягом усього періоду навчання.

Науково-дослідну діяльність передбачено для поступового оволодіння методами науково-дослідної роботи, набуття досвіду роботи з літературою, архівними матеріалами; з ТЗН. Будемо провити сеанси запису, навчатися складати реєстр, систематизувати фольклорно-етнографічні матеріали, писатимемо наукові роботи з питань етнографії, краєзнавства тощо. Досліджуватимемо родоводи своєї родини й оформляти записи в спеціальних альбомах із метою зберегти родинну пам'ять. Робитимемо порівняльний аналіз народної української культури та інших культур.

5.Засіб виховання. Процес виховання – це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно й гармонійно розвиненої особистості. Одним із засобів виховання є народознавство. Використовувати слід різні форми роботи:

- відзначення національних свят;

- проведення народознавчих вечорів;

- зустріч із видатними людьми (народні умільці, медики, науковці);

- читацькі конференції з окремої народознавчої проблеми;

- круглі столи  («Духовний потенціал українців», «Культура мовлення українців» тощо);

- гуртки народного танцю, пісні;

- участь у створенні університетських краєзнавчих музеїв, «Народознавчих світлиць»;

- історико-етнографічні експедиції (результати роботи – наукові реферати, статті в газету; виступи в дискусійних клубах, дебатних турнірах);

- еколого-краєзнавча діяльність.

Кожен студент – особистість настільки, наскільки дотичний до духовного життя свого народу, його історії, звичаїв, чеснот і ін. Формування світогляду майбутнього фахівця в дусі національної ідеї починається з засвоєння духовних надбань рідного народу.

Український поет Олександр Бучинський-Яскольд у 1678 році написав панегірик «Чигирин», присвячений обороні козацької столиці від турків. Поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б по-своєму подавати й історію нашої землі, й мови, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда. Це так, але ми пережили панівну силу на собі й відчуваємо, що це немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж «літеру» з усім цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово. Через це в українській свідомості витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини, і на цій основі навчалися та навчали своїх дітей і внуків. Так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологією; інші намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованою, користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі центр цивілізації - це хвороблива реакція на гніт і применшення свого національного «я». Треті йшли шляхом проміжним, з'єднуючи самопізнання із імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у XVII ст., в яких кістки українські, а тіло («м'ясо») польське, а за Росії вже те тіло (чи м'ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, ВНЗ, друкарень і можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою «літеру» від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи пилилися у сховищах, а книжки нищили, забороняли, ховали у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджували і обпльовували псевдонауковці чи публіцистичні праці, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: «Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа» - і «правда пребуде вовіки», бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з'являться. Отож, хоч ми й не мали своїх підручників із народознавства, які б масово розносили правдиве знання про нас, однак упродовж століть писали свою народознавчу книгу.

Складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були не освічені верстви суспільства, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними, а саме народні, як їх називали, «темні» маси, від яких тільки в XIX ст. було взято, як виключно літературну, мову народну. Культура писемна то вивищувалася, то зникала, а народ, що його зневажливо називали «темним», тисячоліттями тримав у пам'яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися й мислити, а відтак зберігати своє етнічне й національне «я». І хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу ставав ферментом відродження, ми не зникли з землі, як розчинилися десятки народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні кровопролиття, які довелося витерпіти. Саме тому таким нагальним стає викладання предмету народознавства.             

Народознавство - це історія наших етнічних та географічних назв, історія мови нашої і тих мов, які на цій землі існували, і не тільки мов, а й діалектів.

Народознавство - це історія вірувань, що існували на нашій землі, і про все треба сказати об'єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть пана.

Народознавство - це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, і матеріальна культура, бо й у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладали душу.

Народознавство - це пізнання того, чому ми такі, які є сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, спокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє існування під сонцем. Не може ні людина, ні народ творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Отже, народознавство - це пізнання світлого й темного в собі, а передусім своєї неповторності в часі. Адже кожен народ під сонцем єдиний і неповторний, і смерть чи занепад якогось народу - це біда не лише для нього, а й для всього людства. Народознавство - це творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.

Саме для цього й уведено курс народознавства у ВНЗ. Ми по-своєму осмислимо українську історію і культуру, виходячи не тільки з почуття патріотизму, але й на основі сучасних наукових концепцій.

2.Історія розвитку української етнографії

Історія кожної науки складається з двох частин: історії накопичення фактів з певної галузі знання та історії осмислення й узагальнення фактологічного матеріалу. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в «Описі України» французького військового інженера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників, у різних грамотах, документах правового характеру тощо.

Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і показником початку національно-культурного відродження в Україні, творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» І. Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес до вивчення походження українського народу, особливостей його мови — не як діалекту російської чи польської мов. Майже водночас у всіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і «Граматика малороссийского наречия наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою «Граматика слов'яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них аргументовано відстоюються положення про самобутність української мови і її єдність на всьому просторі розселення українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.

У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.

Харківський університет (1805), став центром збирання і дослідження зразків матеріальної і духовної культури українців. Професор Гліб Успенський видав працю «Опыт повествования о древностях русских» (1811—1812) і висунув питання перед університетською радою про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів, написавши спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали колекції старовинних речей для музею, видавали журнал «Украинский вестник».

У харківському гуртку «любителів української народності» розгорнув діяльність Ізмаїл Срезневський. Він написав історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток пропагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків журналу «Запорожская старина» (1833—1838), де публікували фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.

У Києві інтерес до українознавства, до української етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Важлива роль у цьому питанні також належить «Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у м. Києві» (1835), «Музею старожитностей» при університеті (1834), «Києвській тимчасовій комісії для розбору давніх актів» (1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут.

Львівський українознавчий осередок, що склався на початку 30-х років навколо діячів «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не лише започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі («Русалка Дністровая», 1837), а й став ініціатором, організатором розгортання широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і вивчення пам'яток народної матеріальної і духовної культури, мови, фольклору було залучено чимало інтелігенції на місцях (переважно духовенство); практикували спеціальні народознавчі мандрівки з програмою у Галичині, Закарпатті та Буковині; готували підручники з української мови, літератури та читанки, розглядали питання етногенезу українців, етнічної історії, класифікації пам'яток (на «мертві» та «живі»).

Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок стали причиною того, що більшість українознавчих праць з першої половини XIX ст. залишалася в рукописах або публікувалися російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі помітними явищами були опис народного весілля з піснями  Й. Лозинського («Рускоє весілє», 1835), збірники українських пісень    М. Цертелєва (1818), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), збірка українських приказок і прислів'їв Г. Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з Олеська (1833) і Жеготи Паулі (1839—1840) та інші книги.

Хоч етнографічне вивчення і надалі тісно поєднане з краєзнавством, історією, дослідженням народної мови і фольклору, в ньому зростає увага до складових народознавства, які становлять предмет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімейного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духовної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу українського народу, а у зв'язку з цим — і вивчення різних локальних етнографічних груп її населення. До важливих народознавчих видань належать два томи «Записок о Южной Руси» П.Куліша (1856—1857), дослідження І. Данилевського про українських чумаків (1857), М. Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О. Торонського про лемків (1860), І. Галька «Народні звичаї і обряди з-над Збруча» (1861), монографія Г. Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О. Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов й поверий» (1865) та інші публікації цього відомого вченого.

На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і культури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета «Слово», журнали «Вечорниці», «Мета», «Ластівка», «Правда», «Буковинская зоря» та ін.). На їх сторінках друкували етнографічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, повір'їв, а також присвячені їм дослідження.

У 1873—1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Гр.Галагана, але фактичним його організатором і керівником став видатний український етнограф, правознавець, автор слів національного і державного гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський (1839—1884). У 1869 р. він повернувся із заслання з Архангельщини, і його ім'я стало символічним серед молоді. Почалося бурхливе українське відродження. У 1869—1870 pp. П. Чубинський провів три експедиції в Україні. Джерельні матеріали і дослідження експедиції стали основою фундаментальної семитомної (в дев'яти книгах) праці «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (1872—1878).

Значна роль у збиранні та редагуванні матеріалів цього видання належала Миколі Костомарову, який довів цю роботу до завершення після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу. Було видано понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут, звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості.

П.Чубинський, М.Костомаров і В.Антонович також написали низку цінних етнографічно-фольклористичних праць. Так, П.Чубинський видав у Петербурзі «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии» (1869). За дослідження «Чари на Україні» В.Антонович отримав від РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці М.Костомарова були зібрані й видані окремим фундаментальним виданням під назвою: «Етнографічні писання Костомарова...» (К, 1930), куди ввійшли дослідження народної поезії з Поділля, Волині, історичний фольклор, рецензії та його студія «Слов'янська міфологія».

З самого початку українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським народознавством належало, за визначенням            І. Франка, до небезпечних, адже вивчення походження народу, його традиційно-побутові культури, як і вивчення його мови, громадянської історії спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної особливості, свого «Я». Цьому намагалися перешкодити.  

Уже члени «Руської трійці» зіткнулися в народознавчій діяльності з протидіями австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський царизм стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно допустимого. Помітивши небажану активність в українознавчій діяльності Піденно-західного відділу Російського географічного товариства, він негайно закрив його (1876).

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етнографії були валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 p., які забороняли друкувати українською мовою, українську пресу, публікації українських перекладів, українські театральні вистави, санкціонували переслідування «українського руху», закривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих несприятливих умовах українське народознавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етнографії друкували в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі «Киевская старина», що виходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрянських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншомовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етнографічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччині, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

Істотне місце посідають матеріали і розробка питань з української етнографії в працях інонаціональних дослідників, зокрема польських (Оскара Кольберга, Едуарда Руліковського, Ізидора Коперніцького), російських (Ореста Міллера, Олексія Петрова), австрійських (Леопольда Вайгеля, Раймунда Кайндля), чеських (Франтішека Ржегоржа, Людвіка Куби) та ін.

У 80-х на початку 90-х років з'явилися перші широкі огляди історії української етнографії (разом з фольклористикою): присвячені цій темі третій том праці російського вченого Олександра Пипіна «История русской этнографии» («Этнография малорусская», 1891) і четвертий том історії української літератури Омеляна Огоновського «Етнографія» (1894). Дев'яності роки XIX — початок XX ст. — період чи не найінтенсивнішого і продуктивного розвитку української гуманітарної науки. Він пов'язаний з піднесенням суспільно-політичної активності народних мас, революційними подіями в Росії, інтенсивним процесом зростання національної свідомості в усіх частинах України, з діяльністю заснованого 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856—1916), Михайлом Грушевським (1866—1934), Володимиром Гнатюком (1871—1928) і Федором Вовком (1847—1918).

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався підвищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту, орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публікаціями цього профілю в журналі «Житє і слово» І. Франка (друга половина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань «Етнографічний збірник» (з 1895) і «Матеріали до українсько-руської етнології» (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ — «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (ЗНТШ).

На початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колесси, Зенона Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Грушевського як голови НТШ був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції.

Великий внесок у розвиток етнографічної науки зробили етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило Щербаківські. Їх наукові дослідження охоплювали не лише Наддніпрянщину, а й західні території розмежованої на той час України. Данило Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм Хвойкою стали фундаторами Київського міського музею, який мав великий етнографічний відділ.

Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії опублікував І.Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових експедицій, де зібрано колекції етнографічних експонатів для музеїв, а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури. Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого «Етнографічна експедиція на Бойківщину», в якій він дав загальну характеристику життя бойків.

І.Франко великою мірою спричинився до розширення тематичного діапазону досліджень з української етнографії, звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі українського народу, дослідження етнографії робітничого середовища, врахування органічного зв'язку реалій народного побуту і культури з першоосновою буття — суспільно-економічним життям народу. І.Франко — автор дослідження «Огляд праць над етнографією Галичини» (1900), видав п'ять томів «Апокрифів» (релігійної тематики) та три томи «Галицько-руських народних приповідок» (1901—1910). З теоретичних праць І. Франка варто назвати «Дві школи в фольклористиці» (1895).

Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М.Сумцов, Д.Яворницький, І.Франко, Ф.Вовк, В.Гнатюк, В.Шухевич, З.Кузеля, а також М.Грушевський піднялася на вищий науковий щабель. У ній простежується врахування і творчий розвиток досвіду різних шкіл європейської науки цього профілю. В українському народознавстві відбувається чітке розмежування предметних сфер етнографії і фольклористики вони виступають окремими науковими дисциплінами. Визначається й така істотна складова народознавчого вивчення, як етнографічне музейництво, зокрема із заснуванням археологічно-етнографічного музею при НТШ (1895).

При Всеукраїнській академії наук була створена Етнографічна комісія, очолена А.Лободою і в 1921 р. заснований Музей (кабінет) антропології та етнології ім. Ф.Вовка на чолі з А.Носівим; музейні співпрацівники видали чотири томи журналу «Антропологія», в якому друкувалися й етнографічні статті; вийшло 16 номерів «Бюлетеня етнографічної комісії» і три томи «Матеріалів до етнології».

У 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство, яке видавало «Записки етнографічного товариства», журнал «Побут» і «Бюллетень». Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров, Климент Квітка, але «рішуча перебудова» з кінця 20-х років методології етнографічної науки, переведення її на марксистську основу, розкручування боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових репресій звели нанівець позитивні починання і відкинули українську етнографічну науку назад.

На західноукраїнських землях, які у 20—30-х роках перебували під пануванням окупаційних буржуазних режимів Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехословаччини (Закарпаття), у зв'язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в Етнографічнній комісії НТШ. Водночас виникли регіональні краєзнавчі осередки, з діяльністю яких пов'язана активізація етнографічного вивчення на місцях і організація краєзнавчо-етнографічних музеїв та видань. До найвідоміших належало товариство і музей "Бойківщина" у м. Самборі на Львівщині, що мало неперіодичне видання "Літопис Бойківщини" (з 1931 до 1939 р. вийшло 11 книжок); Етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому, музеї: "Гуцульщина" в Коломиї, "Верховина" в Стрию, "Стривігор" у Перемишлі, "Лемківщина" в Сяноці, "Яворівщина" в Яворові, Музей ім. Князя Василька у Теребовлі. Ці осередки об'єднували значну кількість ентузіастів-етнографів, у їх діяльності брали участь і відомі вчені, зокрема Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Зенон Кузеля, Володимир Кубійович, Іван Крип'якевич. Тут виявили себе активні збирачі й дослідники Володимир Кобільник, Ксенофонт Сосенко, Михайло Скорик, Юрій Кміт, Лука Дем'ян, Федір Потушняк та ін.

У Києві 1936 р. було створено Інститут фольклору АН УРСР, у 1939 р. відкрито його Львівський філіал, очолений Ф. Колессою. Після Другої світової війни основним осередком етнографічної науки в Україні став (і досі ним залишається) створений 1942 р. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України на чолі з М. Рильським (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського), зокрема його відділ етнографії. Широкі дослідження вели в Музеї етнографії та художнього промислу АН України у Львові, організованому 1951 р. на основі об'єднання двох місцевих музеїв колишнього Етнографічного НТШ (якому 1940 р. було надано статус Державного етнографічного музею) і Художньої промисловості.

Ці установи готували наукові кадри етнографів, оскільки в жодному ВНЗ України спеціальності з етнографії до відродження Української незалежної держави в 1991 р. не було. Згадані установи організували систематичні наукові експедиції для поповнення відомостей з історичної етнографії, вивчення сучасного побуту і культури народу, а також збирання експонатів для музейних етнографічних колекцій. У середині 90-х років XX ст. було відкрито спеціальності з етнології в університетах Києва, Львова та Чернівців, перші випуски спеціалістів поповнили профільні музеї й інститути.

Музей етнографії і художнього промислу в складі Львівського Інституту народознавства НАН України — найстаріша і найбільша національна музейна установа етнографічного профілю. Сторіччя перших колекцій відсвяткував Київський музей народного декоративного мистецтва. Велику і плідну роботу, спрямовану на збирання і вивчення пам'яток народного побуту та культури, проводять обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, зокрема, створені впродовж останніх десятиліть музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) — в Києві, Переяславі-Хмельницьку, Львові, Ужгороді, Чернівцях.

Однак етнографія, як й інші українознавчі дисципліни, зазнала тиску ідеологічного тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, що систематично нівечили її, виривали з неї найздібніші та найактивніші сили або збивали науку на манівці різних наукоподібних кон'юнктурних напрямків. Багато часу і зусиль потрачено на беззастережне "утвердження" етнографами "нового способу життя", "радянських звичаїв та обрядів", "нової сім'ї", "нової історичної спільності". Етнографічне вивчення всіляко спрямовувалося не на розкриття неповторної сутності українського народу, специфічних рис його етнічної індивідуальності, характеру психології, самобутності традицій, побуту, культури, а на розмивання національної свідомості, нівеляцію національної гідності з позицій ефемерних доктрин інтернаціоналізації, переплавлення народів і націй у так звану нову історичну спільність — радянський народ. Більшість етнографічних досліджень забороняли, піддавали цензурі, деякі забороняли у видавництвах; бували випадки, коли їх вилучали навіть з наукового обігу. Видання підготовленої 1964 р. фундаментальної узагальнюючої праці "Українці" було заборонено розповсюджувати.

Однак навіть за цих умов українські етнографи зробили чимало корисного. Підготовлено й опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, міжетнічних культурно-побутових зв'язків, характеристики окремих етнографічних регіонів, сім'ї і сімейного побуту.

За останні десятиріччя вийшли в світ праці Ганни Скрипник "Етнографічні музеї України" (1989), Валентини Борисенко "Весільні обряди та звичаї на Україні" (1988), Тамари Косміної "Сільське житло Поділля. Кін. XIX—ХХ ст." (1980), праці Мар'яна Мандибури, Таїсії Ґонтар, Євгенії Сявавко, Лідії Артюх, Михайла Глушка, Романа Сілецького, Олександра Пошивайла, Оксани Сапеляк, Архипа Данилюка та ін. Опубліковано низку монографій, присвячених історико-етнографічним районам: "Бойківщина: історико-етнографічне дослідження" (К., 1983), "Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження" (К., 1987), "Украинские Карпаты. Культура" (К., 1989), "Полісся України" (Три випуски, Львів, 1997, 1999, 2003). Київські етнографи разом зі львівськими видали працю "Холмщина і Підляшшя" (К., 1997). У Львові 1999 р. вийшов перший том чотиритомного видання за редакцією професора С. Павлюка "Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Археологія та антропологія".

З 1995 р. Інститут народознавства НАН України видає у Львові ілюстрований етнографічний журнал "Народознавчі зошити", де публікують дослідження не лише українські, а й зарубіжні етнологи.

У 1989 р. відновило діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі, яка видала три томи "Записок НТШ" профільної тематики. Щорічно відбуваються наукові конференції, на яких етнологи виступають з доповідями та повідомленнями.

За останнє десятиріччя побачили світ навчальні посібники та підручники з етнографії "Культура і побут населення України" (К., 1991; К., 1993) за редакцією В.Наулка; "Етнографія України" (Львів, 1994) за редакцією С.Макарчука, "Українське народознавство" (Львів, 1994, 2004) за редакцією С.Павлюка, "Українська етнографія. Курс лекцій" А.Пономарьова (К., 1994).

Вагомий доробок у розвиток української етнографії внесли вчені діаспори. Починаючи з 20-х років XX ст. і дотепер за кордоном працювали і працюють видатні особистості, які продовжили дослідження уже за межами Батьківщини.

В Українському вільному університеті у Празі (1921—1945) та Мюнхені (з 1945) поряд з іншими науками плідно проводили дослідження з української етнології. Тут відбувалися семінари та студії з питань походження українського народу, старовинного соціального устрою, весільної звичаєвості, проблем українського етнічного типу, народної світської і церковної архітектури, орнаментації української хати тощо (Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Віктор Петров).

У Німеччині, а згодом в Англії плідно працювали доктор слов'янської етнології Олекса Воропай та Володимир Шаян.

Після Другої світової війни українознавчі студії зосередились найбільше в Канаді. В Альбертському університеті м. Едмонтон працює кафедра української культури й етнографії ім. Гуцуляків, яка встановила наукові контакти з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. Велику працю проводять Роберт Климаш, Богдан Медвідський, Андрій Нагачевський та їхні учні.

В Едмонтоні функціонує Центр українських історичних досліджень ім. Петра Яцика, в програмі якого є і етнографічна тематика.

У Канаді діють декілька українських етнографічних музеїв під відкритим небом (скансенів): у Едмонтоні — під назвою "Село української культурної спадщини"; Вегревіллі — "Парк української писанки"; Саскатуні — "Український парк", де експонуються стародавні будівлі, меблі, знаряддя праці, національний одяг, вишивки, вироби з металу, різьба та ін. Щорічно проводяться фольклорні фестивалі у багатьох містах Канади, де влаштовуються етнографічні виставки.

У 28 університетах і коледжах США працюють українознавчі курси, а в Гарвардському університеті створено Український інститут, де досліджують й етнографічну тематику, видають журнал "Український історик". У Нью-Йорку 1976 р. відкрито Український музей, який має багаті етнографічні колекції. Тут експонують макети української дерев'яної церковної і світської архітектури, одяг, писанки, кераміка, зразки ткацтва.

У Філадельфії працює Український музей народного мистецтва.

В Нью-Йорку 1948 р. засновано Український інститут Америки, який влаштовує виставки народних строїв, виробів народних майстрів.

У США діє "Українське світове об'єднання гуцулів", "Гуцульський дослідний інститут" у Чикаго (з 1975), які разом з гуцульськими товариствами Канади видали фундаментальну тритомну "Історію Гуцульщини". Функціонують товариства "Бойківщина", "Волинь", "Подоляни", які мають багаті етнографічні колекції. Встановлюються зв'язки між вченими-етнологами України та Польщі, Словаччини (Свидник, Пряшів), Чехії, Росії, Румунії, Австрії, Австралії та багатьох інших країн світу. Особливо тісні взаємини зі Словаччиною.

За роки незалежності України розширилися завдання та напрями етнографічної науки. Етнографія має на меті досліджувати не лише давнину, а й активно втручатися у процеси творення та розбудову національної культури. На порядок дня висувають окрім питань традиційно-побутової культури, проблеми етногенезу, етнічної історії, дослідження етнічного складу населення, перспектив розвитку української нації та інші.

Тема 2. Релігія в житті українського народу

План

  1.  Передхристиянські вірування наших предків.
  2.  Християнізація духовного життя українського народу.
  3.  Українське біблієзнавство.
  4.  Сучасна  релігійна ситуація в Україні.

Література

  1.  Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К., 1989.
  2.  Воропай О. Звичаї нашого народу: Етногр. нарис: У 2т. – К., 1991.
  3.  Мокрий В. Церква в житті українців. - Львів, Краків, Париж: Просвіта, 1993.
  4.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2005.

  1.  Передхристиянські вірування наших предків

          

     Релігійна свідомість українців формувалася на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили в спадок попередні цивілізації, - Трипільська, Скіфська, Слов'янська. Духовний досвід Предків українці передавали поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, пісень.

У наукових колах досі не існує єдиного терміна, яким би можна було позначити віру наших Предків перед прийняттям християнства. В літописах її називають поганством, а людей, які сповідують інші релігії, називають поганами. Вперше ці слова вжито в Римському акті 368 р. На думку деяких учених, воно первісно означало «селянин, селянський». Проте на українському мовному ґрунті його сприймали як протилежне хорошому і вживали в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші Предки. Слово «поганство» стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших Предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. Багато вчених-християн в Україні й за кордоном користуються ним і сьогодні, хоча його вважають застарілим і він не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлення.

Сучасна українська наукова література користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює протилежну думку, вказуючи на те, нібито воно означає саме «чужу віру» (первісно чужий «язик»), тобто те, що в греків і римлян означало «варвар» (чужинець). Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова язик як «народ». Цікаво, що грецьке слово еґпін (етнічний) має тлумачення «племінний, народний, язичницький» і означає «звичай». ЕСУМ узагальнює, що первісне значення слова язичництво — віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське побоювання народних вірувань стало причиною того, що покоління українців соромились рідної віри, називаючи її штучним терміном «дохристиянська». Слово народовір'я також не передає суті поняття, оскільки йдеться про народ, який уже переважно християнізований.

Писемних джерел із давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до масового знищення стародавніх письмен, у яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам, крім Велесової Книги, залишилися тільки негативні згадки язичницьких вірувань, внесені ченцями-християнами до літописів, адже князівське літописання відображало вже панівну в князівсько-боярському середовищі християнську ідеологію.

Пам'ять народу зберегла безліч обрядових пісень і замовлянь, які в давнину були молитвами. Маємо також відомості про знищення служителями церкви таких книг волхвів, як: «Остеологія», «Звіздочот», «Громовник», «Колядник», «Сносудець», «Волховник», «Путник», «Лічебник», «Травник», «Зілейник», «Цвітник». Ці книги розповідали про природні явища, пояснювали ворожіння за фазами Сонця, Місяця, зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, навчали розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше і руських Волхвів дивували античний світ. Геродот називав видатних скіфських знахарів-медиків і мудреців: Аиахарсіс, Анабазіс, Токсаріс. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання були не до вподоби церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.

Відомості про руську віру подав ігумен Данило, який, переклавши грецьку книгу «Слово Григорія Богослова», доповнив її матеріалами місцевого характеру. Тепер цей твір відомий під назвою «Слово об ідолах». Ця праця написана для засудження традиційної віри, але для нас є цінними описи світогляду руського народу XI - початку XII ст., які засвідчують початки формування язичницько-християнського двовір'я.

Нащадки Волхвів ще довго після християнізації народу зберігали таємничі знання Предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решту передавали з уст в уста. У XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря в зашифрованому вигляді подавали розрахунки «Дванадесятниць», тобто 12-ти п'ятниць на рік, коли вшановували Мокошу (за християнським календарем, Параскева-П'ятниця). Борис Рибаков зазначав, що цей календар «відображає значно вищий рівень, ніж поклоніння неграмотних баб святій Параскеві».

Відомості про руську віру знаходимо в працях іноземних мандрівників та істориків: Аль Масуді («Золоті луги»), Ахмеда Ібн Фадлана, Прокопія Кесарійського (VI ст.), Аль Джайгані («Книга доріг для пізнання держав», IX ст.), Ібн Даста («Книга добрих скарбів», X ст.).

Цікаві описи слов'янської віри сусідніх із русичами племен (венедів, ляхів, лужичан, лютичів) уже пізнішого часу (X—XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до давньоруської культури. Всі ці описи і матеріали археологічних розкопок давніх храмів дають можливість реконструкції руської віри. В Україні такими археологічними пам'ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське.

Існує кілька назв (слов'янських і українських) для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина.

 Храми — церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довгу споруду у формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. У таких хоромах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200-300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 м2, хороми вміщали близько 300 чоловік.

Західнослов'янське слово контина, можливо, походить від старослов'янського діалектного копт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях усі присутні після принесення жертв Богам влаштовували спільне застілля на честь Богів або урочистий спів на честь Богів (від лат. кант), що менш правдоподібно.

Капище — це первісно сама статуя Божества. Старослов'янське капь означає «видиво», «привид», «образ». Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: «капища ідольская рас копати», «раскопа нечистих капища». Отже, насипані земляні вали та горби руйнували.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському слові «треба» (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол — слово грецького походження, що первісно означало «зображення», «образ», «подобу», тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення (об'єкт сліпого поклоніння). Синоніми цього слова кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники, означало «велетень» і було пов'язане з етнонімом кіммерійці. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні й священному гаю стояли кумири Богів, народних героїв і мудреців.

Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У цих місцях забороняли рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважали житлом Богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також витікали природні джерела, струмки. Вважали, що Боги живуть у кронах дерев і в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було частим у літописах аж до XI ст., доки не було заборонене церковниками.

    Саксон Граматик в «Історії данців» подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу — оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені різьбою, що передавала образи Богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, повернуті на чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов'янського племені, особливо в зачісках і способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений із коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігали символи Божества - меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити — кінь використовувався для свяшеннодійств-ворожінь. У венедів Світовид вважався божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців — 300 хоробрих лицарів із кіньми та зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов'ян, а відтак, і для українських племен.

Арабський мандрівник Аль Масуді у своїй праці «Золоті луги» так описав храм прибалтійських слов'ян: «Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ Бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу». 

Найдавніші храми будували з дерева, що давало майстрам-різьбярам широкі можливості для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів. Дерево — це споконвічний символ рослинної сили, яке мало й священне значення для побудови святилищ. Так, відомо, що статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порід священного дерева.

Удома слов'яни мали маленькі статуї своїх домашніх Богів, дерев'яні скульптурки яких ставили на спеціальних кутових поличках — божницях, які успадкувало й християнство для своїх ікон. Подекуди на Гуцульщині ще збереглися фігурки Домовичків, яких вони називають Дідами, або Предками.

Із часом дерев'яна церковна архітектура була витіснена міцнішим матеріалом — каменем, але первісна форма храмів залишилася типовою слов'янською. Чотирикутна церква увінчувалася вже не одним, а кількома куполами (банями). Проте довго поруч із кам'яним церковним будівництвом співіснували і дерев'яні церкви (Західна Україна).

Цінним пам'ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите у Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 р. Його цінність полягає в тому, що були відкриті й розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах, — ця знахідка єдина пам'ятка такого типу. Тут знаходимо імена Богів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім'я жерця. Ці написи були прочитані в 1961 р. відомим українським вченим Валентином Даниленком. Вважають, що вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований із каменю, вкритий дубовим ґонтом. Він мав два яруси — наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут також знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам'яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу, справа — постать священного оленя. Вірогідно, у жертву Богам приносили оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: «Аз есмь Миробог, жрець Ольгов».

Визначною пам'яткою традиційної культової скульптури є статуя Світовида, знайдена у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині статуя зберігається у Краківському археологічному музеї, а її копії в Києві та Москві. Кумир, названий «Збруцьким ідолом», має багату символіку давньоруського пантеону.

Про традиції руського богослужіння знаємо мало. Записів давнього богослужіння нема. Єдине, що не викликає сумніву, — обрядові народні пісні в давнину були священними молитвами, зверненими до найвищих Богів природи; зимові (Різдвяні) карнавали — давніми священнодійствами; весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища — все це елементи традиційної праукраїнської богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.

Давні праці, написані чужинцями, дають спрощене уявлення про богослужіння русів-українців: аби умилостивити Богів і просити в них чогось, досить дати дорогий дарунок. Так, наприклад, Ахмед Ібн Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Давньоруська віра насправді мала вищу, розвинену філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з'єднати її з Божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією. Цього досягали принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, дають радість і натхнення.

Християнські проповідники залякували людей тим, що язичники приносять у жертву Богам людей, здійснюючи вбивства над жертовником. Вони, напевно, мали за взірець людські жертвоприношення, описані в Біблії. Дійсно, дітей-первенців приносили в жертву Саваофу стародавні євреї, їхні сусіди моаби (теж семітське плем'я), деякі народи Європи та Азії. Про це говориться в Біблії.

Серед слов'янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано. Описаний літописцем у «Повісті врем'яних літ» випадок про «пожертвування» Богам чужинця — варяга Тура — є літературним перебільшенням, адже він був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: куті, писанок і узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував язичників, такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.

Звичай приносити жертви у вигляді тварин (вепра, білого або червоного півня) існував в Україні з давніх-давен і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь Богів. Люди споживають м'ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду собі, оскільки залишається відчуття «гріха». Завдяки молитві й дотриманню правил ритуалу будь-яка страва освячується і не завдає шкоди людині.

Ритуальні напої — найхарактерніший елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кіммерійців і скіфів, залишив матеріальні пам'ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь Великої Богині. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як і в описах слов'янських святилищ і в руках Збруцького Світовида. У Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені ритуальні роги, один із яких 60 см завдовжки. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет міфу про відродження весняного сонця (за Б. Рибаковим, міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно, такий ріг, наповнений ритуальним напоєм, передавали по «колу» від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливали на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим.

У описі Саксона Граматика ріг, що його тримає Світовид, наповнювали священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.

Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних пісень-слав. Тексти «Авести» й «Рігведи» донесли до нас найдавніші рецепти напоїв: соми та сури. Сома вважається напоєм Богів, а сура — звичайний «світський» хмільний напій. На думку давніх аріїв, тільки сома давала Богам і людям незвичайну силу і могутність — Богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. «Ми випили Соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів» — співають у одному зі священних гімнів. Сп'яніння сомою доводило жерців і богомольців до незвичайного стану, який має відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував. Нині вивченням таких станів свідомості займається психологія.

Учені, досліджуючи рецепти соми, не дійшли спільної думки, щодо того, яка рослина є її основним компонентом, бо називали верес і гірську руту, гриби і молочай, коноплю тощо. Про використання коноплі у скіфів писав Геродот. З неї виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим і кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув смаку і хмільних властивостей.

В українців ритуальні напої готували на меду і називали медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготовлених молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою дозволяли гасити гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити таку пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво «медяники», каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має використовуватися при приготуванні Куті, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.

Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що донині зберігся звичай класти кусень хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність світові рослин. У воду кидаємо монетки Богині Дані.  В українців було повір'я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.

Усі давні суспільства мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала в давнину той же статус, що в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти. В Україні відомо кілька назв на позначення людей, які мали відношення до релігійної обрядовості: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі й навіть скоморохи. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. На чолі був головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, всі важливі справи в князівстві вирішували на князівських радах, у яких брали участь найшанованіші волхви. Про це роповідається у Велесовій Книзі: «Всякий рід правився кудесником, що жертви творив. І всякий рід мав старшого кудесника, який іншим радогоші давав. Сей перший має на чолі Дажбога, йому ж і служить (творить). Се бо главою обраний, і стане він праворуч нас. І стане він начальником у Києві, тому радієм о славі» (дошка 33).

Були й жінки-волхвині. Жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто «творити» чудеса), називали потворинями, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло тільки після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

У Києві неподалік від Софійського собору знайдене пряслице з написом: «Потворині пряслень», що датується близько XII—XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з'являються в пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць свідчать про їхню священність не тільки як знарядь праці, а й як пристосування для спостережень за небесними світилами.

Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір'їв) або календарі, іменні написи чи монограми, що вказують на ім'я власниці. Поруч із такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які, напевно, використовували за своїм прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним «оком», через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: «Із вікна у вікно — веретено» або «Лисий жеребець через прясла глядить». Такими священними і лікувальними властивостями були наділені й інші предмети — камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Атрибутами волхвів були крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з наконечниками). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Це навершя, вірогідно, є мистецьким зображенням Бога Папая (Сварога) і Дерева Життя, на якому сидять птахи-деміурги (Творці Світу). Також тут є зображення сонця і місяця. Ймовірно, таке навершя прикрашало волхвівську палицю, а дзвіночки були для певної магічної мети.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивіллівському літописі 1071р. вміщена мініатюра — зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно, капюшоном). Як називали це вбрання, тепер складно встановити, хоча можна припустити, що старослов'янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов'язане з давньою назвою капюшона коба, можливо, її українською назвою одягу кобеняк, яка пізніше стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.

У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називають «срамними», або «бісівськими». Досі слово «біс» пояснювали тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Давніше його значення (індоєвропейське) — «блищати», «світити». Мабуть, у давнину бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний стан жерця під дією спеціального напою, що супроводжувався якимись магічними заклинаннями. З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв): бусурман, басурман, бісурман.

Негативного значення християни надали слову «жерти», що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger — перейшло в жер- і означає «горіти»), спалювати дар на вогнищі.

Функції духовної верстви були різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами і допомогою волхвів, знахарів і чаклунів. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, стежили за тим, аби вироблені протягом віків ритуали виконували за всіма правилами. Вони були розпорядниками на обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали часи молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і люди, які мали велику магічну силу, завдяки якій вони могли впливати на погоду. Волхвів, які мали таку надприродну силу, цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто такими, які вміли за допомогою магічних обрядових дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.

До духовної верстви належали так звані хранильники (термін Ізмаїла Срезнєвського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

У середовищі волхвів записували стародавні перекази, міфи, так звані кощуни. Як писав Ізмаїл Срезнєвський, кощуни близькі до «бачень» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему і кощюнять». Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощуни виконували в супроводі музики, можливо, співали або промовляли речитативом, як кобзарські думи.

Кощунник — виконавець тих творів, які християнські служителі вважали крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствувати», що означає «оскверняти святиню». У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконували і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Отже, маємо підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників і кобзарів, а їхні «кощуни» та «басні» зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Існували й писемні священні тексти, які були знищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писали тексти, знайдено чимало: кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментних переплетень). Тепер з'являються факти, які засвідчують існування писемності в Київській Русі задовго до Кирила. Велесова Книга розповідає про існування слов'янської писемності: «Вони (греки) встановили нам письмено своє, аби ми взяли його і втратили свою пам'ять. Тут був той ілар, який хотів учити дітей наших, то повинен був ховатися по домівках тих, аби їх неграмотних, навчити нашого письма і нашим Богам правити треби».Отже, можемо стверджувати, що волхви були ще й першими літописцями. Про це свідчать дослідження істориків і мовознавців, які знаходять у християнських літописах стародавніші записи, які вносили з язичницьких списків (гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).

Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.Таким був і відомий зі «Слова о полку Ігоревім» співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став справжнім символом дійсно народного поета. Ім'я Боян було поширеним у всьому слов'янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця у Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. У «Хроніці» Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе науці, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна відображено і в «Слові...», проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках XX ст. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 рр.: «... купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривень соболиних, а в цьому є частина семисот гривень». Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже, — на Київщині.

Якщо це той самий співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз і високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором «Слова...» рядків Бояна свідчать про те, що його твори («басні» чи «кощюни») були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції у числі інших книг і «Піснь Бояна».

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят і молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів. Отже, волхв — духовний провідник і творець таїнств, хранитель духовної мудрості. Він відповідає за стан душі віруючих, одухотворює обряд, освячує почуття людей. Жрець розпалює і підтримує вогонь, приносить жертви, тобто несе відповідальність за організаційну частину обряду. Волхв уособлює дух, а жрець — силу. Волхв — носій духовного відання, жрець — практичних навичок. Волхв приходить від Богів як посланець Духа, а жрець зберігає священні традиції, виконуючи обряди.

Головна роль у здійсненні обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, які досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників і вчених (Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна), таку ж роль донині виконує у народних обрядах Гуцулыцини Береза — провідник гурту колядників на Різдвяні свята.

Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: «Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священик, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими персоніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг».

  1.  Християнізація духовного життя українського народу

Історія християнства в українських землях розпочалася ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити.

Християнство на наших землях виникло в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозванного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хрест і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав.

Якщо подорож святого Андрія Первозванного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на доказах. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави.

Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються християни і нехрещені. За сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Проте християнству чинили спротив на землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московити, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI-XVII ст. московити молились у церквах лише до тих ікон, які приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI-XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась до виконання обрядів, була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV-XVI ст. і навіть у XVII ст.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди — церковний і народно-двовірський. Якщо перший грунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.

Світогляд українського народу формувався на грунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів і апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Двовірство залишилось не лише в українців, а й у інших народів, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянськими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магічними діями і «заліззям», яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називали Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими вітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювали стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші — аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань зі певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церковних вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід).

Щодо двовірства українського народу, то воно стосується насамперед обрядовості, бо культи поганських богів відкидали одразу. Обряди ж наповнювали новим змістом і підпорядковували вимогам нової віри, що зберігало їхній традиційний національний характер і глибинний зв'язок із минулим. Християнським змістом наповнювали колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські та інші пісні.

Двовірство яскраво виявилось у похоронній обрядовості. До цього часу в нашого народу існують посидження при мерцях до похорону. Але такий язичницький звичай поєднується з читанням молитов, псалтиря та іншими християнськими традиціями.

Наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили слід у ставленні до передхристиянського світогляду. З двовірством не могла примиритись частина духовенства, зокрема відомий полеміст Іван Вишенський.

Релігійний світогляд українського народу не міг не зазнати впливів, що зумовлювались геополітичною «межовістю» України. Україна підтримувала духовні зв'язки як зі сходом, так і з заходом, а після завоювання Візантії турками і до кінця ХVІІІ ст. на її землях переважали західні впливи. Звідси перетворення України на арену змагань між православ'ям і католицизмом і проникнення на її землі протестантизму, що не могло позначитись на світогляді нашого народу і місці релігії в його духовному житті. Щоправда, міжконфесійна боротьба не знищила того архаїчного світогляду, який ще від передхристиянської доби зберігся до нашого часу, особливо серед етнографічних груп українського населення Карпат.

За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів — терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджували почуття страху, а молоде покоління виховували в дусі безбожництва.

На релігійності українського народу позначилачся політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українського села в часи тоталітаризму. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні. Прихильники атеїстичної політики трактували її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставленням селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають спільного з християнською вірою. Та дійсність була не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви.

Наші предки прийняли християнство з Візантії ще до поділу християнської церкви на православну і католицьку. Після втрати Україною незалежності серед вищих соціальних верств посилилась тенденція переходу на латинський обряд у зв'язку з нерівноправним становищем православних християн і католиків у Речі Посполитій. Аби врятувати від занепаду рідну церкву, частина українського духовенства вирішила піти на унію з католицькою церквою при збереженні традиційної обрядовості. Брестська унія (1596 р.) запобігла латинізації українського народу і сприяла збереженню його самобутності, що підтвердив майже півтисячолітній період.

У той же час Московська держава докладала зусиль для того, щоб підкорити собі український народ. Цар відмовився від зобов'язань поважати самостійність України як держави за Переяславською угодою 1654 р. У 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована московському патріархові, що посилило духовне гноблення нашого народу, бо московська церква проводила політику русифікації України.

Після більшовицького перевороту і загарбання України радянською Росією була ліквідована Українська автокефальна православна церква і Українська греко-католицька церква на західноукраїнських землях. Московський патріарх, який вдруге підпорядкував собі українську церкву, здійснював політику, що була вигідна атеїстичній державній владі.

Не лише католики були протиставлені православним, але й власне православні України розмежовувались на три конфесії. Така роз'єднаність негативно позначилася на національно-духовному відродженні українського народу.

  1.  Українське біблієзнавство

 Священною книгою християн, як відомо, є Біблія.  Святою книгою Біблію вважають дві релігії — юдаїзм і християнство, хоча ставлення до неї в обох релігіях різне.

Юдеї вважають своїм лише Старий Заповіт (що є перекладом усного Талмуду і писемної Тори), християни ж визнають як Старий, так і Новий Заповіти, щоправда, різні течії християнства визнають різну кількість біблійних книг. Біблія вже перекладена на 1907 мов світу і видрукована тиражем 1 мільярд примірників. Не зайвим буде нагадати, що вона вже має 100 тисяч варіантів перекладів і різночитань. Сучасні неохристиянські течії намагаються оновити, осучаснити тексти Біблії, адаптувати їх до сприйняття простих віруючих. Основна ж маса християн ніколи докладно не знала і не розуміла суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед духовних мудреців і церковних пастирів. До переосмислення християнства вдавалися світочі української філософської думки вже за кілька століть до нас. Григорій Сковорода, шукаючи у Біблії власної арійської правди, в кінці життя, так і не знайшовши її, назвав Біблію «потопом зміїним». Тарас Шевченко, вже знаючи, що «візантійський Саваоф одурить» і що «ми не раби його, ми — люде», скрушно писав: «Наробив ти, Христе, лиха!»

Першу в Україні науково-популярну спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко у книзі «Сотворення світу». Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: «... до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажання — пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її». Однак книга Івана Франка була таємно знищена новітніми інквізиторами. Саме в цій книзі І. Франко вперше в українській науці здійснив неупереджений аналіз біблійних текстів. На початку XX ст. йому потрапили до рук найновіші в той час праці німецьких вчених про відкриття у Вавилоні, Сирії, Палестині, Єгипті. Ці праці справили на нього велике враження. Це були ті матеріали, яких йому давно бракувало в його довголітніх дослідженнях Біблії.

Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими і лагідними, закоханими у природу й музику шумерами. Коли кочові племена семітів .завоювали їх, рабннн почали переписувати шумерський епос і міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє "святе письмо". На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятикнижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Єзекіїл, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворения світу, світовий потоп, Ноєв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до юдейських інтересів. Він також скомпонував "Божі заповіді Мойсея", які запозичив із шумерських законів, що були викарбувані на кам'яній стіні володаря Гаммурабі.

Другим творцем став Ездра, що походив із касти рабинів-садукеїв. Він збудував юдейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н. ч. виголосив промову і зачитав свої писання, назвавши їх Мойсеевими. Ездра зумів переконати паству в тому, що це "святе письмо" знайдене ним в руїнах єрусалимського храму царя Соломона.

Нині шумерологи та єгиптологи знаходять давні тексти, які красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, Приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги "Поучения Аменхотепа" (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть євреї у "Світовій історії єврейського народу" визнають це: "Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії".

Книги Нового Заповіту упорядковувалися в перші століття нашого часу послідовниками Ісусового вчення. Ці книги названі євангеліями. Слово євангеліє первісно означало "винагорода за благу вість". Пізніше стало означати саму "благу вість" про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладено життєпис Ісуса А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван (хоча це авторство символічне). На початку нашої ери таких євангелій писали сотні. Кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння "сина Божого". Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія, щоб заперечити звинувачення на свою адресу.

У Римській імперії ще вважалося, що віра християнська — рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274—337 р. н. ч.), який у боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував із рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про переміщення противника. Тому в 313 р. Костянтин видав "Міланський едикт", за яким надавалося християнам рівне право з представниками інших віросповідань, і тим самим створив вигідні умови для розвитку християнства.

Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса, скільки було фомад: одні казали, що Ісус — бог, другі — напівбог, треті — син юдейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його Богом, вважаючи лише пророком. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об'єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеликому селищі Нікеї, щоб узаконити головні християнські канони. Між "святими" отцями розпалилася суперечка, що дійшла до бійки. Єпископ Миколаїв виступив за впровадження культу Святої Трійці. Його противником став архієрей Аріус, котрий твердив, що поняття Святої Трійці є "поганським", тобто язичницьким. Тоді Миколай жбурнув у Аріуса цеглину, розбивши йому голову, зірвав з нього ризи і вирвав з рук Євангеліє. Імператор підтримав Миколая, визнавши, що проголошення Ісуса богом буде вигідне для нього, бо він стане вважатися намісником бога на землі. Іконописці почали зображати бога з обличчям імператора

Після Нікейського собору всі євангелія, крім чотирьох, котрі й нині є у Біблії, були заборонені й визнані апокрифами (недостовірними). Але теологічні суперечки, що не вщухали протягом кількох століть, час від часу вимагали перегляду основних положень віри. Відбувалися інші собори, які, зрештою, привели до остаточного поділу християнських церков на Східну й Західну. Це сталося в 1054 р. — папа Лев IX та патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю). З цього часу починається самостійне існування двох церков: Східної (куди входять ортодоксальна, або православна, та греко-католицька) і Західної (римо-католицька).

Сучасні наукові відкриття проливають світло на невідомі раніше сторінки життя Ісуса Нині вже перестали заперечувати його існування, оскільки визнано, що цілком можливо Ісус був історичною особою. В 40-х — 50-х роках XX ст. на узбережжі Мертвого моря в Ізраїлі проводилися археологічні розкопки. У Кумранській печері були знайдені давні рукописи, з яких дізналися про дати життя царя Ірода, Ісуса, його брата та одного з апостолів. Цар Ірод помер у 4 р. до н. ч., отже, Ісус не міг народитися після смерті царя, адже, за Біблією, Ірод, шукаючи Ісуса, влаштував "побиття немовлят", яким було близько двох років. Значить Ісус народився раніше від "Різдва Христового"? Дослідження деяких зарубіжних вчених доводять, що Ісус був врятований від смерті своїми учнями, котрі під час сонячного затемнення зняли його з хреста. Він був одружений з Марією Магдалиною і мав сина Вараву. Проживши близько сімдесяти років, Ісус загинув під час нападу римлян на фортецю Масада". Для створення нової віри церковникам потрібні були легенди про воскресіння "боголюдини", і вони їх створювали. В євангеліях описи воскресіння Ісуса практично відсутні, тільки повідомляється, що він воскрес.

Уся література, що критикувала християнство, була знищена в період II—VIII ст. її вилучали з бібліотек і сховищ у всіх країнах, де християнство оголошували державною релігією. Так, праця грецького філософа Цельса "Правдиве слово", написана в 176 р., була знищена християнською церквою. До нас дійшли тільки цитати (виписки) з цієї книги, зроблені Орігсном, автором твору "Проти Цельса" (111 ст.).

Ніхто не замислюється, чому Ісус не залишив жодного рядка свого вчення і автобіографії. Невже він був неграмотний? Але ж, за євангеліями, Ісус знав "Закон", тобто Тору чи Талмуд, отже, якось він мав би його читати. Забувають, що Ісус був сповідником юдаїзму, про що неодноразово нагадують євангелії: "Кажу ж, що Христос для обрізаних став за служку, щоб отцям потвердити обітниці" (Біблія, Рим., 18:8); або слова самого Ісуса: "Я посланий тільки до овечок загину-лих дому Ізраїлевого" (Біблія, Матвія, 15:24). Відомо, що він проповідував у синагогах: "І ходив він по всій Гал ідеї, по їхніх синагогах навчаючи, та євангелію Царства проповідуючи" (Біблія, Матвія, 4.23).

Другою визначною працею у галузі українського біблієзнавства XX ст. стала невелика книжечка професора Володимира Шаяиа "Біблія як ідеологія", у якій автор порушує проблему об'єктивного вивчення Біблії: "... тут зустрічаємося з дивним фактом. Об'єктивне дослідження Біблії саме як ідеології, наштовхується на великі перепони тому, що юдаїзм став основою для християнства. Можна навіть сказати, що це питання замовчувалося істориками релігій чи екзегетами... Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до досліду Біблії. А саме тому, що біблія є досьогодні предметом релігійного культу як у системі юдаїзму, так і хрнстиянізму, який її успадкував. А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані проминути саме їх ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. Її справедлива історична оцінка стається відразу предметом обурених емоцій".

Учений стверджує, що Біблія продумана і написана саме як історія єврейського народу і саме з релігійного погляду юдаїзму. Але найважливіше те, що Біблія є конкретною багатовіковою програмою знищення всіх неюдейських народів. Початок цієї програми — навернення усіх народів до монотеїзму. На початку не так важливо, як буде називатися Бог тих чи інших народів, головне, щоб він був один: "Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш - Господь один!" (Біблія, 5М, 6:4). Про це ж йдеться і в Новому Заповіті, де Ісус повторює цю заповідь юдаїзму в своїй розмові з книжниками: "Котра заповідь найбільша в Законі?". А один із тих книжників, що чув, як вони сперечались, та бачив, як добре він (Ісус) відповідав їм, приступив та й спитався його: "Котра заповідь перша з усіх? Ісус відповів: "Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог — Бог єдиний".

Наступний етап винищення етнічних релігій (тих, хто вірує в інших Богів): "І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім Богам, бо то пастка для тебе". "Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні, бо ти святий народ для Господа, Бога твого, — тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був йому вибраним народом зо всіх народів, що на поверхні землі".

І третій етап—захоплення всіх земель, де ступила нога ізраїлевих синів: " Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від річки Єфрату й аж до моря останнього буде ваша границя". Цікаво, що серед списку народів, які приписується винищити і оселитися на їхніх землях, називаються гетити (гети). В 1917 р. чеський вчений Бедріх Грозний довів, що біблійні гетити — народ, який проживав у Подунав'ї та Подністров'ї, а М. Грушевський вважав їх мешканцями Причорномор'я та Подніпров'я. Ось така біблійна програма щодо України.

Вивчення Біблії продовжується. Нині маємо підручник С.Головашенка, який докладно висвітлює історію формування біблійного канону, його функціонування в юдаїзмі та християнстві, подано також розділ "Біблійна етнологія" (щоправда, з деякими неточностями), але, на жаль, дослідження теми "Біблія як об'єкт критики" майже відсутнє. Автор, зібравши загалом досить великий список бібліографії (зокрема іноземними мовами), не знайомий ні з працею Івана Франка, ні з працею Володимира Шаяна.

Проповідник Світояр, біблієзнавець із Києва, подав аналіз біблійної ідеології під кутом зору етнорелігії, етнопсихології та етноправознавства. Його праця в недалекому майбутньому може стати основою релігієзнавчої експертизи при реєстрації релігійних громад і їхнього віровчення.

  1.  Сучасна  релігійна ситуація в Україні

Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища - мирного поєднання обох релігій у світогляді й звичаєвості народу (язичництва й ортодоксального християнства, що отримало назву православ'я). Літописець писав: "Називаючись християнами, а по-поганськи живучи" і пояснював далі: "Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вспра-одинця, або свппю, то вертається, — а чи не по-поганському се є? Се ж по диявольському наущению одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — це бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві".

Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (поєднання). Двовір'я компромісне існування протилежних світоглядних концепцій з'явилося уже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкидаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала у традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, і філософія, і мистецтво залишалися рідновірськими.

Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали у літургійних діях, повсякденному житті, священних жертвоприношеннях, застосуванні ладану та кадила, окроплені священною водою та покладанні священиком рук на віруючого, вшануванні певних дерев, тварин, джерел, природних явищ.

Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відмічають цей факт. Так, один із російських істориків В.Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: "Замість того, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності"157. Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двоєвірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, що потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна язичницька віра не була глухим кутом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки, загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з культурною традицією. Тільки церковні ідеологи абсолютно безпідставно й тенденційно пишуть, нібито русичі були "дикими" та некультурними і тільки "справжня" віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих догм, адже навіть із літописів бачимо, що традиційна українська віра була серйозним противником християнству.

Служителі рідновірських культів були стародавньою інтелігенцією. Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх з рідновірськими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед традиціями. Українське "православ'я" має самобутній, неповторний характер завдяки синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір'я? Більшість християнських культів запозичена з традиційної язичницької віри. Наприклад, культ дерева, який українці мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до "тіла й крові" Ісуса Христа у вигляді хліба й вина. В ортодоксальному християнському обряді залишилося рідновірське "жертвенне посвячення", яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов'язково з дріжджового тіста, хоча нині ці короваї називаються єврейським словом "пасха", яке дослівно означає "перескочення". У євреїв же "пасха" означає жертовне ягня.

Походження його описано в Біблії. Єгова хотів повбивати "в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини", крім євреїв, і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім'ї, він наказав євреям помазати свої житла кров'ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба "перескочити", тобто обминути. Звідси й походить назва свята Пасха, яке Єгова наказав святкувати всім євреям.

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових короваїв як ритуальної великодньої їжі, чого в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католики перейняли рецепти пасхального тіста у євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни в природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх Богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосовувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара — покровителька теслярів, мулярів, ремісників і захисниця заміжніх жінок; святий Йосиф — покровитель бідних, сиріт і дівчат на виданні; свята Катерина - оберігає дівочу чистоту; святий Валентин — допомагає закоханим; святий Мартин — покровитель п'яниць і обдурених чоловіків; святий Власій, як і Велес покровитель худоби, а Ілля-пророк став виконувати функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався у Руській землі культ Параскеви-П'ятниці, занесений до нас у X—XI ст. її життєпис розповідає, що Параскева народилася в сім'ї переконаних християн, які особливо шанували день "страстей господніх" — п'ятницю. Тому й назвали дочку П'ятницею, що по-грецьки звучало як Параскева. Отже, в Україні Параскева-П'ятниця мала б виглядати як щось на зразок "масла масляного" або "хліба хлібного". Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, який жорстоко розправлявся з християнами. Вона під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близькою доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного із грецькою легендою. Вона — покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям — народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опікується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відзначається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають "язичницьким фоном". Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення в поділі простору храму на три сфери: верхню — божественну, середню — світ людей і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків — знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками - хміль, який використовували для приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі.

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної соми (хаомп). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв'язок із технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: "вузол живота і смерті", "вузол Геракла". Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу — чаклунства), тому і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили в язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста.

Тепер збувається пророцтво руських волхвів. І хоча усвідомлення буття завжди відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам'ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітнього духовного рабства і, оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти — дуже сильні пережитки чужовір'я в їхній свідомості. Релігія, що заборонялася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитися з Біблією, яка стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто має розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри — ознака нового світогляду. Нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. У 1998 р. створено Світовий Конгрес Етнічних Релігій. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх Предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів малочисленні, але існують в Україні. Вони повертають звичаї, обряди, віру Предків, відновлюють духовність. Послідовники професора В. Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів. Створений релігійний центр Об'єднання Рідновірів України, зареєстрований Державним комітетом у справах релігій у 2001р.

Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини. Тому слід бути терпимими до віросповідання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокультурі народу має велике значення для його ментальності, духовної зрілості, історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджували в народі. Фактичне двовір'я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які мусимо відродити і зберегти.

Прийняття чи насильницьке нав'язування чужої віри будь-якому етносу призводить до духовних втрат, духовного рабства і має розглядатися як ідеологічне явище. Ознаки двовір'я, а також факти, що засвідчують релігійну боротьбу християнства з язичництвом, упродовж цілого тисячоліття підтверджують тезу про те, що язичництво в Україні ніколи не зникало, а існувало у прихованих формах свідомості та обрядовості. Сучасне відродження Віри Предків є закономірним явищем і мусить зайняти належне місце в контексті європейського відродження як процес етнізації культури, екологізації мислення і поведінки, що в цілому є шляхом до виживання людства.

Тема 3. Народні знання: морально-етичні норми

План

1. Головні чинники народної моралі.

2. Духовна та мовна краса спілкування.

3. Українська народна етика та естетика.

Література

  1.  Гайдай М.М. Народна етика у фольклорі східних і західних слов’ян. - К., 1972.
  2.  Вудвуд Л.Ф. Відкривай духовні острови. Українське народознавство / За ред. А.П.Загнітка. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.
  3.  Українська родина: Родинний і громадський побут / Упорядн. Лідія Орел. – К.: В-во ім.Олени Теліги, 2000.
  4.  Скуратівський В.Т. Український рік: Розповіді. - К.: Веселка, 1996.
  5.  Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. - К., 1985.

  1.  Головні чинники народної моралі

Моральсукупність принципів і норм поведінки людей щодо один одного та до суспільства в цілому.

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність.

Передусім шанувалося почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді «Шануй вітця твого і матір твою», втілювалося в народних прислів'ях та приказках: «Хто мамку зневажає, того Бог карає»; «Хто не слухає неньку, послухає біду»; «За мамині сльози — Бог долю зморозить»; «За маму і тата — тяжка розплата». Моральним обов'язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними в разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. «Якби я ся вирік тата-мами,— говорили в Карпатах, — то мене би ся Бог вирік». До батьків, як правило, зверталися на «Ви»: до матері — «пані-матко», «мамо», «нене»; до батька — «неню», «дєдю», «пане-батьку», «батьку».

Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.

Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. «Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен — для ближнього» — ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалось на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності.

Людяність – чуйність, доброзичливість, дбайливість у ставленні до інших, увага, розуміння.

Делікатність 1. Ввічливий, м’який у поводженні, запобігливий; 2.Той, що потребує обережного і тактовного ставлення; 3. Ніжний і слабкий.

Сусідську допомогу здійснювали завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням — чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися в наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов'язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу й тоді, коли чоловік «підупав». Таку поміч надавали на третій день Різдва, Великодня чи в неділю. З цього приводу сусіди казали: «Пан Біг ласкавий і вже нам нашу вину (тобто роботу у свято чи неділю) дарує, бо ми тото робимо за любов».

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця — до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали «завітців» (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків.

Важлива роль з огляду етико-естетичних засад належала й делікатності, духовній та мовній красі спілкування. Національні риси мовленнєвої поведінки українців віддавна привертали увагу своєю культурою, добротою, відвертістю, простотою, щирістю.

Щирий – відвертий, правдивий, що прямо висловлює свої думки, враження, почуття; безпосередній.

2. Духовна та мовна краса спілкування

Великого значення надавали привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим — інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім'ї, але й громаді. Українські народні привітання надзвичайно різноманітні й поліфункціональні. Їх добирали залежно від пори дня, ступеня близькості співрозмовників та від того, чим займається на даний час людина, з якою вітаються. Найпоширенішими давніми загальноукраїнськими вітальними висловами були: «Добрий день», «Дай Боже, добрий день», «Дай Боже, здоров'я». У відповідь належало сказати: «Доброго здоров'я», «Дай Боже, здоров'я», «Дай Боже», «Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!» У зв'язку з цим існувала приказка: «Яке добрий день», таке «дай Боже, здоровля». Вітальну функцію, особливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: «Слава Ісусу Христу»; у відповідь — «Навіки слава (Богові)». Привітальними словами побажального змісту, особливо в гуцулів, були: «Мир Вам!», «Миром!». До людини, що була зайнята роботою, зверталися: «Бог на (в) поміч», «Боже, поможи», «Помагай Біг», «Дай Боже, щастя». Відповісти належало: «Дякую красненько, дай Боже здоровля» і т. ін.

Правила спілкування передбачали узвичаєні формули зачину й підтримування розмови, які виконували насамперед контактуючу функцію. Наприклад, в Українських Карпатах, аби розпочати розмову, розпитували: «Єк спали?», «Єк днували?», «Єк дужі?», «Єк Вам си поводит? Що чувати біля Вас?». Загальновживаним в Україні запитанням було: «Як ся маєте?». У відповідь можна було почути: «Гаразд, Богу дякувати. Ви собі як ся маєте? Як Вам ведеться?»

При зустрічі тактовна людина не ставила прямих запитань, таких, наприклад, як «куди (звідки) йдете?» Делікатний чоловік натомість запитував: «Чи далеко зібралися?»; «Чи далеченько ходили, чи натомилися?». У разі сумніву щодо доречності сказаного перепрошували: «Перепрошаю за слово»; «Пробачте за слово»; «Шановавши сонечко святоє (місяць світлий), день білий, образи святі, Вас яко ґречних, слухи ваші, честь вашу — не до Вас мовлячи»; «Не против Вас показуючи» і т. ін. Про того, хто вмів таким чином перепросити, казали: «Дуже делікатний чоловік»; «Він все уміє пошанувати».

Виявом абсолютної відсутності внутрішньої культури вважали не пробачити людині, яка виявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавали не дотримуватися християнської настанови: «Зо своїм супротивником швидко миритися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)». Аби усунути конфлікт, ініціатор перемир'я щиросердно промовляв: «Прости мені»; у відповідь йому казали: «Най Біг простить, я прощаю».

Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата — любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) — ґаздинько (наприклад: «Ґаздинько, будьте такі чемні...»).

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

3. Українська народна етика та естетика

«Споживайте здорові». Його відповідно припрошували: «Просимо до обіду»; «Дай Боже, здоров'я, просимо і Вас», на що прибулий чемно мовив: «З паном Богом заживайте»; «Най Бог даст на пожиток»; «Їжте здорові» і т. ін.

Пригощаючи когось, обов'язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно з давньоукраїнським світоглядом, ототожнювали з престолом Божим, на котрому, вважали, невидимо і потаємно перебуває сам Господь Бог із ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи інший сторонній предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти в нього ніж. Загалом у хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю — не можна було заходити до помешкання із запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ці правила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели й приносять щастя.

Проте, незважаючи на виняткову гостинність українців, не кожного запрошували до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: «Я з нечесним за стіл не сяду». Такі чесноти, як честь і гідність, особливо плекали в народній моралі. Перш за все шанували почуття національної гідності, відразу до фізичного й духовного рабства. Великим безчестям вважали національну зраду та зречення рідної мови. «Я мови свеї не продам», — так говорили в часи найскрутніших випробувань. Бо відцуратися рідної мови — означало й позбутися закодованих у ній категорій добра, правди, честі, відвертості — усієї діалектики морального. Адже саме в ній «акумулювалася» соціальна, національна, загалом людська гідність, зрікаючись якої людина втрачала не лише кровні зв'язки з народом, але й власний морально-психологічний стрижень.

Совість – центр у самосвідомості людини. Совістьусвідомлення й почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед Богом, людьми і собою.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки навчали своїх дітей змалечку: «Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть на неправді, тому вже хотя би й божився, не вірять». Парубків і дівчат, що полюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм «здобутком» ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів — із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом.

Натомість дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, повір'я, що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.

Великим безчестям вважали пияцтво. Поведінка – це дзеркало, в якому кожен показує своє обличчя. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, «видавав свою душу дияволові».

Для української народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття «честь» відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвідносили з незайманістю, то для парубка — з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставляли з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошануванням дружини. Честь заміжньої жінки полягала в збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.

Основні принципи, категорії народної моралі були невіддільними не лише від їх етичної, але й естетичної вартості, що виявлялося в органічній єдності моральності й краси власних вчинків, у стосунках з людьми, ставленні до природи.

Важлива роль у формуванні цієї етико-естетичної єдності належала обрядовості, звичаєвості, фольклору, в яких опоетизовували людяність і добро, любов до людей та рідної землі.

Землю вважали святою й недоторканою, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: «Не бий землі — не дасть хліба». Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випав з рук, його належало підняти й поцілувати.

Етична поведінка та діяльність людини в природному середовищі (екологічна етика) зумовлювалася тим, що розвиток етичних властивостей душі пов'язувався з естетичним сприйняттям довкілля. Таким чином, природа в традиціях українського народу історично склалася як культурне середовище збереження і продовження не лише життя, але й духовності, як народна етика благоговіння перед життям і його вищим етико-естетичним породженням — гуманністю.

Глибинні етико-естетичні засади українських традицій завжди втримували український народ на щаблі високої духовності й надавали йому снаги в найважчих випробуваннях фізичного, духовного і морального ґатунку. Морально-етичні норми пов'язували з естетичними уподобаннями, бо мораль була невіддільною від краси душевної й краси в побуті.

Така тоненька й ніжна, мов стеблина,

Така кринично-чиста і легка!

Така глибока і багатолика, Така!

І сіх її, сріблясто-кришталевий,

Здається, душу осява до дна.

Беззахисна маленька королева Вона!

Так тихо і зворушливо нещасна,

Немов рядок класичного вірша, -

Незрозуміло й радісно прекрасна

ДУША...

Тема 4. Національний характер і ментальність українців

План

  1.  Поняття національного характеру та ментальності.
  2.  Етнічні складники українського характеру.
  3.  Соціопсихічні риси українського характеру.
  4.  Мова й національна психологія.
  5.  «Хвороби» національної психіки.

Література

  1.  Овсянико-Куликовский Д.Н. Психология национальности. - Петербург, 1922. - С. 6.
  2.  Макарчук С., Турій С Український етнос. - Львів, 1990. - С. 17.
  3.  Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, 1953. - С. 131.
  4.  Донцов Д. Дух нашої давнини. - Мюнхен; Монреаль, 1951. - С. 90.  
  5.  Короткий російсько-український електротехнічний словник. - Львів, 1991. - С. 7.

  1.  Поняття національного характеру та ментальності

Риси характеру народу мають вплив і на його історичну долю.

Національний характер став предметом вивчення

у всіх культурних націй.

Ігор Сікорський

Не так давно в Україні подібна тема не тільки не могла бути дослідженою, але й згаданою. Виховані на «інтернаціоналістських принципах» науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити в розряд українських буржуазних націоналістів.

Відомо, що народи з давніх часів, спілкуючись між собою, приглядалися одне до другого, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають давню історію.

Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів? Відповіді на ці запитання не знайдемо ні в філософських, ні в психологічних словниках чи енциклопедіях. Радянські дослідники не спромоглися чи просто побоялися дати відповіді на них.

Довгий час вважали, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо скласти уявлення про націю в цілому. Окрема особистість не розкриває в повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.

Поняття національний характер охоплює типові якості і психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.

Від чого залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуро-морфічні та глибиннопсихічні причини.

Проти расових чинників, проти генетичності національного характеру виступали деякі радянські дослідники. І. Кон пише, що "біологічне трактування національної психології завжди було типовим для расистських теорій", а далі, щоб не погрішити проти істини, собі суперечить, пояснюючи, що расизм - це не визнання расових відмінностей, а ствердження переваг однієї раси чи нації над іншою.

Расою називаємо групу людей, що мають спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила протягом історії і довгого проживання на спільній території.

Територія кожного народу має свої природні особливості і певною мірою впливає на формування національного характеру. Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою. Проте відзначають і таку рису, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те потуг.

Історичні чинники впливають на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився «авантурничо-козацький» тип характеру.

Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств - майже не досліджена галузь етнології. Цікаві погляди на цю проблему висловив Дмитро Донцов у своїй праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це мова далі.

Культура нації витворюється протягом довгого часу; починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності, тобто того, що можна назвати «духом народу». Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності - це перш за все відмінності в психології мислення, яка відображається насамперед у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, «геній завжди в психологічному смислі глибоко національний». Окремі ж суб'єкти, «що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак».

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними у порівнянні з іншим етносом.

  1.  Етнічні складники українського характеру

Перед тим, як розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:

1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків".

2. За дослідженнями чеського біолога ХІХ ст. Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.

3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцари, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові «А», «АВ» та «О», але дуже мало групи «В». Пор. з росіянами та монголами, у яких група «В» становить 80 %).

4. У кожній нації є основні етнічні компоненти - первені (термін Юрія Липи) і домішки, незначна кількість іноетнічних генів. За законом Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені, тому вони швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені).

В Україні ХХ ст. марно шукати досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці були, то їх найчастіше знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 p. був убитий енкаведистамм на порозі свого дому. Його книга «Призначення України», яка з'явилася у Львові в 1938 p., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 p. видавництвом «Просвіта».

Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх:

1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, що гартувалися в суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили в спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. "Це - характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися".

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура - це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр. Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, відомі в ІІ ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра. Катерина ІІ заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для війни.

4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у ХVІІІ ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українськості наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).

Значну роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, його сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.

Українці неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, гвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осідлим людом.

Так само перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народу Азовського примор'я, Донеччини, Кубані. Характерною рисою залишеною цими етносами вважають войовничість, незалежність, грубуватість.

Незначними в українській нації є домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).

Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. «Римське право» користувалося популярністю і в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, в Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.

Єврейські домішки мало позначились на українській антропології, оскільки не мають певного антропологічного типу (напр., наявність євреїв серед негрів, китайців та ін.), проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності, хоча ці впливи незначні.

У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

Особливої уваги заслуговує розгляд російських (московитських) домішок. Юрій Липа зазначає: "Кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави підбили Київські, а пізніше Новгородські культуртрегери в Х-ХІІ ст. і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси («русскіє»). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей". Далі Юрій Липа робить висновок, що «московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів».

Щодо формування московського етносу, то про це є чимало праць як російських, так і іноземних авторів ХІХ-ХХ ст., які зазначають, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фіннського і татаро-монгольського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (ХVІІ ст.), К. Абеля (професор Оксфордського університету, ХІХ ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г.Федотова, Е. Ільїної, В. Новодворської та ін.

За науковими даними домішка антропологічно чужих первенів зникає в досить короткий строк. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, яка мала вплив у відносно недовгому часі, але не залишила значних слідів у психіці.

  1.  Соціопсихічні риси українського характеру

Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, динарський і остійський.

У давноминулі часи, коли суспільство розвивалося природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам або соціальним верствам. У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже, своя психологія, свій характер.

Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, В'ячеслава Липинського.

1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюсться далеко не з кожним. Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена. в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.

2. Понтійський тип - переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, яка формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості.

Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північному Причорномор'ї.

3. Динарський тип - це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, сміливі, але дуже вразливі, добродушні. Природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до наших днів. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, в Боснії, Герцоговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.

4. Остійський тип. Повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Досить посередні розумові здібності спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць - це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг чи модна книжка, чи модна ідея - тут вживаємо термін Юрія Липи, - тобто те, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля грошей, але ніколи - заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. За висловом Дмитра Донцова, наукова праця остійця - це описовий, безсистемний жанр. Звідси - їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.

Самобутні особистості, пророки, вожді, поети, борці для остійця небезпечні, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.

Співвідношення всіх типів в українській історії не завжди було однаковим. За княжої доби, коли суспільство було ієрархізованим, українці мали провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. Її не могли знищити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і в формуванні нової провідної верстви за часів козаччини.

Відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах гинули кращі представники нації. Так було з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в ХVІІ-ХVІІІ ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в ХІХ і ХХ ст. ми зовсім її втратили.

Расова структура України змінилася у порівнянні з Князівською добою. Нині 44 % українців - це динарський тип, 27 % - остійський, решта 29 % - це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість понтійського та ще менше нордійського расового типу.

Сучасні генії теорії підтверджують думку, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі представники нації.

Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав «маскарадом». Під час такого «маскараду» остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказці: «Не дай, Боже, з хама пана!», або «Як пан швець, то Січі кінець».

Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури з її рівнянням на середнього споживача і до спрощення взаємин у межах однієї верстви – «сірої маси» з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття «інтелігент», яке лише в ХХ ст. набуло зневажливого відтінку: «гнилий інтелігент», «корчити із себе інтелігента» тощо.

А якщо врахувати, що переворот 1917 p. робили спролетаризовані селяни, які оголосили себе диктаторами, то стане зрозумілим причина «змужичення» провідної верстви з її селянською психологією, традиціями плебсу, нездатного до організації суспільства. Їхня головна турбота - втриматися на «вершинах», на які випадково виштовхнула їх доля. Звідси пристосування до кожної з політичних течій, балансування між "своїми" і "чужими", відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей.

Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й у середині однієї нації - це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні - слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода - багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. «Ковбасна» психологія може розвинутися лише в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру нації. На думку Ортеги, «селянськість - це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, у своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,- приходить неминуче до розкладу».

Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю. Проте не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.

  1.  Мова й національна психологія

Зміни в українській психології значною мірою залежать і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найґрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897-1941) - інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884-1939) - спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву «теорії Сепіра-Уорфа».

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв'язок мови - з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей - з іншого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Про те, що мови - це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав мовознавець Олександр Потебня. Він засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції».

У національній пам'яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджують таке явище, як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке «розмивання» етнокультурних особливостей характерне в основному для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що у свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови - не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов'янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російську вважали мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації. Звідси всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації. Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притуплення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: «Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури».

5. «Хвороби» національної психіки

Д.Сікейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед».

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається національним утискам, його психіка врівноважена, дії впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.

На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки.

Тож подивимося, яких «хвороб» слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.

1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена «хворобою» атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші «старші брати». Звідси і міщанське: «вы же сами ведете своих детей в русскую школу», і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрещает?»

Причини атрофії національної психіки відомі:

а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;

б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г) зростання міського населення за рахунок сільського і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута.

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.

2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.

Це - гіпертрофія національної психіки. Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу - понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали «буржуазним націоналістом». На думку деяких російських психологів на цьому ж ґрунті з'являється і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки - відсутність національного нахабства стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.

Обидві «хвороби» національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує більших затрат на "лікування", довшого часу і більших зусиль, оскільки самі «хворі» не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.

Найефективнішим засобом проти національної атрофії є зміцнення і утвердження Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої, шляхетної.

За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм «пізнай самого себе», не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.

Пізнати те, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. «Чистих» типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам'ять наших пращурів!

Тема 5. Звичаї та обряди українського народу. Обряди посвячення в Україні  

План

  1.  Трудова обрядовість.
  2.  Свята й обряди календарного циклу.

Література

  1.  Боплан Г. Л. Опис України. – К., 1991.
  2.  Воропай О. Звичаї нашого народу: Етногр. нарис: У 2т. – К., 1991.
  3.  Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. -друге вид. / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. – К.: Либідь, 1994.
  4.  Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО, 1995.
  5.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2005.

1.Трудова обрядовість

   

Трудові свята й обряди – органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних часів.

      Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди супроводжували початок оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім'ї трудові традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала перші трудові навички. Усім розмаїттям своїх художніх, емоційних, атрибутивних, пісенно-музичних засобів трудові свята сприяли вихованню в молоді любові до нелегкої хліборобської праці, до землі, прищеплювали своєрідний "кодекс хліборобської честі".

   Трудова обрядовість на всіх етапах свого існування була одним із важливих елементів суспільного життя. При цьому її питома вага, сфера дії та функції постійно змінювались. Зважаючи на значний вплив релігії, трудові звичаї та обряди українців були залежні від неї. Разом із тим у них знайшли відображення раціональне і чуттєве сприйняття дійсності, філософські та поетичні уявлення людей, елементи багатьох мистецтв.

   Сучасну систему трудових свят і обрядів складають професійні свята; трудові свята, пов'язані з окремими циклами сільськогосподарських робіт; свята трудових колективів і обряди вшанування трудівників; фольклорні свята праці, присвячені народним ремеслам, та ін. Усі свята й обряди мають свою символіку та атрибутику.

   Свято першої борозни – стародавня народна традиція, пов'язана з сільськогосподарським календарем, – початок оранки, сівби. Від успіху цих робіт залежить добробут селянина і його родини протягом року.

Залишки традиції закликання успіху при оранці та сівбі бачимо у святах різдвяного циклу: на Маланки серед щедрувальників був орач, який носив із собою чепіги від плуга і співав відповідну пісню. На Новий рік посівальники, обсипаючи зерном, примовляли: «Щоб уродило краще, ніж торік!»

  Звичаї, пов'язані з першою оранкою, сівбою з давніх-давен включали в основному магічні дії: освячення плуга, першої борозни, покладання свяченого хліба на перші скиби зораної землі (щоб родила нива), а також яєць і срібних монет (для чистоти хліба). Та вже в кінці XIX – на початку XX ст. багато традиційних обрядових елементів відмирає або спрощується.

   Перед тим як виїжджати в поле, вся родина збиралася в хаті, перед образами запалювали свічки і молилися Богові. Потім свяченою водою кропили волів чи коней. Виїжджаючи, співали пісень жартівливого змісту:  В понеділок поїхали,

А в вівторок приїхали,

Вранці в середу орали,

В четвер плуга поламали,

У п'ятницю волів погубили,

А в суботу волів знайшли

І додому пішли...

   Коли доорювали до дороги, то вдавалися до замовлянь, прикликаючи собі "віщим словом" удачу. Завершувався день святковою вечерею. Погоничеві обов'язково діставався подарунок: картуз чи сорочка.

Ранньої весни священик відслужував молебень із освяченням хлібних зерен.

   Збираючись сіяти, одягали сорочки, в яких причащалися під час останнього говіння в церкві. Робили це для того, щоб не було бур'яну і будяків поміж хлібом. Перед сівбою, як і перед оранкою, вся сім'я молилася Богові. Господар брав у руки хрест (хлібчик відповідної форми, спечений на середохресному тижні) і клав його в борозну на завороті – там, де востаннє повернувся плуг. Потім ставав обличчям до сонця і читав "Отче наш", набирав повні жмені зерна і кидав його навхрест, примовляючи: «Уроди, Боже, і на чужу долю!» Відтоді починав сіяти. А коли починав волочити, обійшовши ниву навкруги, то зупинявся біля "хреста", брав його в руки, кидав шапку і хрестився. Потім ламав «хрест» на шматки, розмочував у воді, їв сам і давав їсти всім учасникам сівби, включаючи й тварин.

   Засівати ниву годилося натщесерце (щоб хліб родив) і з молитвою (щоб хліб чистим був). Не можна було лаятись і кричати навіть на тварин (бо будяки родитимуть).

   Ритуали, що супроводжували першу оранку та сівбу, мали незначні варіації по території України, але скрізь це були урочистості з молитвами до Бога, пройняті почуттям шани до своєї праці. Відчутно трансформоване, свято збереглося до наших часів.

   Проводи на полонину (полонинський хід) – традиційне трудове свято, приурочене до літнього вигону худоби на гірські пасовища (маржини). Відзначалося на сімнадцятому тижні після Різдва в день св.Юрія – покровителя хліборобства і скотарства (23 квітня ст. ст.). За народними віруваннями, у цей день св. Юрій відмикає небо й землю і випускає на волю росу та свіжу зелену рослинність.

   Свято склалося на основі давніх традицій жителів Карпат (гуцулів, бойків), згідно з якими вигін худоби налітування проводили урочисто і супроводжували виконанням релігійно-магічних обрядів, пісень і танців. До магії вдавалися, щоб очистити свійських тварин від усього злого, а те зло примусити увійти в якийсь сторонній предмет. Використовували різні засоби очищення: вогонь, свячену воду, молитву, заклинання, биття тварин гілкою свяченої верби тощо. На Прикарпатті ґаздиня виносила худобі залишки свяченої паски або хліба і годувала її на щастя. Ґазда вирізував кілька дернин із зеленою травою, клав з обох боків воріт і застромляв у них гілочки квітучого терену. Крізь такі ворота свяченою вербою виганяли худобу.

   Напередодні свята на місце літнього табору виряджали старшого – ватага, який головував в усіх справах. Промовляючи молитву, він відчиняв двері господарських споруд, спостерігав за тим, як готували місце для ритуального багаття – ватрище, кидав у нього підкову, яка мала охороняти табір від блискавки та грому. Потім ватаг брав загострене з обох кінців сухе поліно зі шматочками ґноту й швидким тертям за допомогою ременя здобував "живий вогонь" (ватру). Давши ватрі розгорітися, ватаг набирав жару і, нашіптуючи молитву, кидав його у воду. Потім тією водою кропив навхрест усі будівлі та маржину, яка вже надійшла. Решту води зберігали в пляшці до кінця сезону. Після своєрідного водосвяття ватру урочисто заносили і клали на ватрище. Цей вогонь побожно підтримували протягом літування. Восени, відходячи додому, ватрище не гасили, а давали можливість згаснути самому.

Взявши з ватрища розжарену скіпку, ватаг обходив усі будівлі, читаючи "Отче наш". У кінці обходу клав її на ворота, через які мусила ввійти череда. Прийнявши череду, окропивши її водою та очистивши "живим вогнем", готували вечерю. Коли всі приготування закінчувались, ватаг трембітою скликав чабанів до спільної молитви.

Подібні ритуали супроводжували й повернення худоби з полонини. Обидва свята відзначають у Карпатах і досьогодні.

   Свято першого снопа – урочисте оформлення початку жнив, в основі якого народна традиція зажинків. За побутуючими уявленнями, обрядові дії, пісні могли забезпечити добре збереження врожаю. Такими магічними діями були обряди з першим снопом, першою жменею скошеного хліба.

Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляла скатертину або рушник із хлібом-сіллю та свічкою. На узбіччі вона зупинялася й тричі кланялась ниві, промовляючи: Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жнива починали в так звані "легкі" дні – вівторок, п'ятницю. Бажано було також, щоб це збігалося з новим місяцем. Як правило, починав косити найшанованіший в селі чоловік, у якого робота "кипіла". Щоб не боліла спина, за пояс втикали гілку ясеня або дуба.

  У деяких місцевостях перший зажинок робила господиня. Трьома захватами лівої руки вона стинала одну жменю, потім іншу й клала їх навхрест на обочині. Ці жменьки мали тут пролежати до кінця жнив. Іноді першу жменю відносили до комори, де вона була до Нового року. Напередодні цього свята її вносили до світлиці, щоб поворожити на багатий урожай.

  Обряди проводили і з першим снопом. Як правило, його ставили в хаті на почесному місці під образами – покуті. Перший сніп обмолочували окремо. Зерна з нього святили в церкві, а перед сівбою їх змішували з насінням. Соломою з першого снопа годували корів, щоб не хворіли. Інколи зажинки робили в присутності священика.

Крім зажинків, робили ще й "закрутку", щоб рука лихої людини не могла зіпсувати хліба. Це відбувалося так. Коли жінки приходили в поле на зажинки, то одна з них, узявши жменю колосся, закручувала його вузлом. Інші в цей час співали відповідних пісень.

 Обжинки – старовинний народний звичай святкування закінчення жнив. Назва походить від слова обжинатися, тобто закінчувати жнива. В західних областях поширена назва дожинки. Головна мета обжинок – сприяти забезпеченню майбутнього врожаю.

У останній день жнив женці збирались гуртом на чиємусь лану і під обжинкові пісні в'язали останній сніп:

Ой, снопе, снопе,

Снопе великий.

Золотом-зерном

Колос налитий.

Вважали, що в цьому снопі зібрана життєдайна сила поля. В різних місцевостях України він мав свою назву: іменник, дідух. Останній сніп прикрашали калиною, квітами, перев'язували стрічками і заносили до хати. На Новий рік його ставили на покуті, а виходячи в поле для першого засіву, домішували до насіння вимолочені з нього зерна.

Важливого значення в кінці жнив надавали й обряду завивання спасової бороди (на Поліссі – перепелиця, на Волині – коза). "Бородою" слугувала невелика кількість нескошених колосків, які залишали в полі, розраховуючи забезпечити плодоріддя на наступний рік. Між стеблами розпушували землю і засівали її зерном із 3 колосків. "Бороду" перев'язували червоною ниткою або стрічками. В деяких місцевостях біля неї клали скибку хліба і трохи солі, ставили банку з водою і співали: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода!» Таким чином виконували ритуал годування землі. Потім приказували: «Роди, Боже, на всякого долю: бідного, щоб багаті були!» Після закінчення жнив женці качались по полю, щоб на той рік спина не боліла.

 Жінки ворожили на врожай, тричі кидаючи позад себе серп. Якщо він, падаючи, вдариться гострим кінцем об землю, то в наступному році буде врожай, а як вдариться тупим або держаком – погана прикмета.

 Крім цих магічних дій, під час обжинків виконували обжинкові пісні, які славили працелюбність трударів. Яскравим моментом обряду був вибір царівни – дівчини або жінки, яка відзначилася під час жнив. На голову "царівни" одягали найпишніший вінок із колосся та квітів і з піснями супроводжували її в село. На Поділлі, крім вінка, робили так звану квітку – п'ять або шість невеличких снопиків, сплетених разом.

 На основі обжинок виникло побутуюче й нині свято Врожаю.

2.Свята й обряди календарного циклу

   

Календарні свята й обряди складний фольклорний комплекс, в якому поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

   Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий сільськогосподарський календар.

   До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання. Свята супроводжували виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

 Завдання календарної обрядовості відповідали корінним прагненням хлібороба: забезпечити добробут і щастя родини, щасливий шлюб для молоді, високий урожай і плодючість худоби, відвести зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Довгі століття через свята і обряди старші покоління передавали молодим свою любов до праці, волелюбність, гостинність, життєрадісність. Свята задовольняли духовні й естетичні потреби народу, в них проявлялися його почуття, таланти, здібності.

 Свят-вечір (багата кутя, вілія, коляда) – вечір 24 грудня за ст. ст. напередодні Різдва.  24 грудня нічого не їли до вечора, поки не з'являлася перша зоря на небі (народився Ісус Христос). Підготовка до святкової вечері мала урочистий характер і розгорталася як справжній ритуал. За уявленнями, всі предмети, які мали відношення до обрядового столу, набували чудодійної сили.

 На покуті під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщики з кутею та узваром. Подекуди їх покривали обрядовим хлібом – книшем. При цьому господиня наслідувала квоктання курей – це мало забезпечити їх високу несучість наступного року. Якщо в господарстві були бджоли, то господар, одягнувши шапку й рукавиці, ніс кутю, імітуючи їхнє гудіння.

 Широко побутував звичай ставити на покуті сніп із жита, пшениці або вівса (дідух, колідник, коляду). Іноді в нього встромляли косу, серп, граблі, що символізувало успішну працю в наступному аграрному сезоні. На свят-вечір робили деякі прогнози й ворожили. Зокрема вважали, що зоряна ніч перед Різдвом обіцяла врожайний рік. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. За довжиною стеблини, соломи, яку виймали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий.

   До свят-вечора готували чітко визначену кількість страв (7, 9 чи 12), використовуючи майже всі наявні у господарстві продукти, за винятком скоромних. Сама трапеза проходила з додержанням певних правил і нагадувала розгорнуте обрядове дійство. Обов'язково запалювали воскову свічу. Господар курив ладаном у хаті й читав молитву, щоб відвернути злі сили. Захисну функцію виконували також звичаї закликання морозу, обряди, якими застерігалися від бурі, хижих звірів, відьом, чарівників та ін. Існувало й повір'я, що той, хто спить у ніч перед Різдвом, проспить царство небесне.

   На свят-вечір було прийнято вшановувати померлих і живих родичів. Для перших залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважали гріхом). До живих посилали дітей зі святковими стравами. Приймаючи їх, господарі дякували і передавали такі ж страви зі свого столу. Це символізувало спорідненість сімей, приязнь і взаємну щедрість. Дітей, які приносили вечерю, частували, обдаровували гостинцями.

   Колядування – давній звичай зимових (переважно різдвяних) обходів із виконанням величально-поздоровчих пісень (колядок) і речитативних формул (віншівок). Група чоловіків, неодруженої молоді, дітей заходила на подвір'я кожної хати, славила господарів, бажала їм здоров'я, щастя, врожаю, достатку, за що отримувала винагороду. В основі цих обходів лежала магічна ідея "першого дня", згідно з якою побажання, висловлені на новорічні святки, мали стати реальністю.

 Колядування є позацерковним звичаєм, однак із часом він був частково християнізований. Тому в тематиці колядок представлені як релігійні, так і світські мотиви – мирної хліборобської праці, козацьких військових походів, громадського та сімейного побуту тощо.

 Звичай колядування, як і щедрування, відігравав важливу роль у розвитку народної музично-пісенної творчості. Новорічні наспіви виконували колективами (співочими ватагами, гуртами) різного складу: парубочими, дівочими, дитячими, старшого віку. Це визначало певні особливості їхньої мелодики, ритму й навіть змісту. Дитяче колядування мало спрощену форму – в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов'язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.

У різних місцевостях колядування мало свої відмінності. На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній із ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками дохристиянського походження.

Зірка - традиційний атрибут різдвяного обряду колядування. Пов'язаний з євангельською легендою про Христа, чудесне народження якого провістила “віфліємська зоря”. Виготовляли зірку, як правило, із звичайного решета, до якого прилагоджували “роги” (5, 6, 9, 10 чи 12) та обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. До бокових стінок зірки часто кріпили картинки на релігійні сюжети, а всередину вставляли свічку, утворюючи щось на зразок чарівного ліхтаря. Подекуди робили так, щоб зірка могла обертатися навколо своєї осі.

 Коза – театралізований обряд-гра з масками, що мав свій усталений сценарій, пісенний і музичний репертуар. Названий за головним персонажем – парубком, перевдягненим козою (вивернутий кожух і дерев'яний макет голови тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її “вмирання” і “воскресіння”, що символізували циклічний круговорот часу, прихід нового року. Землеробська спрямованість обряду яскраво розкривається у супровідній пісні:

Де коза ходить, там жито родить,

Де не буває, там вилягає.

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

    Тепер обряд утратив свою первісну магічну функцію і трансформувався в народну пародійно-гумористичну виставу. Крім центральної зооморфної маски, в ній діяло багато побутових персонажів: Дід, Баба, Лікар, Жандарм, Єврей, Циган, Турок, Гончар, Юрист та ін.

 Вертеп (топка, бетлегем, стаєнка, каплиця) – популярний у XVII–XIX ст. пересувний ляльковий театр, з яким виступали на ярмарках, міських та сільських майданам, а частіше ходили по хатах у святкові дні. Спочатку творцями й виконавцями вертепних драм були бурсаки та "мандрівні дяки”, пізніше – мандрівні групи артистів. На відміну від Західної Європи, де вертеп довгий час функціонував у лоні церкви, у східнослов'янських народів від самого початку він мав тісний зв'язок із демократичною театрально-видовищною культурою.

 Вертеп, з яким ходили колядувати на Західній Україні, був невеликий за розмірами і нескладний за виконанням. Своєю формою він нагадував селянську хату або церкву. Його обклеювали різнокольоровим папером, оздоблювали малюнками й образками відповідного змісту. Всередині скриньки встановлювалися примітивні ляльки або ж просто різдвяні листівки зі статичними євангельськими сюжетами. Існували й більш ускладнені моделі: ляльки кріпилися на диску, що обертався, створюючи ілюзію оживлення фігур.

На Східній Україні з вертепом колядували рідше. Тут він виступає як справжній театр ляльок, складний за конструкцією, що обслуговувався справжніми професіоналами. Двоповерхові, гарно оздоблені, такі вертепи були справжнім досягненням народного мистецтва. Кожний поверх мав своє призначення: на першому ставили побутово-пародійні сценки, інтермедії світського характеру, на другому розігрували сюжети різдвяною євангельського циклу (народження Христа, нищення немовлят за наказом Ірода, прихід волхвів з дарами тощо). Найбільшу симпатію в глядачів викликали імпровізовані побутові сценки, в яких позитивними персонажами виступали Козак-запорожець, Солдат (Москаль) і Селянин, висміювались пани, зажерливі попи, корчмарі та ін. Вертепне дійство супроводжувалося танцями та піснями.

Поруч із ляльковим побутував і "живий" вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами "Іроди", "Героди", “Королі”, "Ангели", “Пастирі" тощо.

 Новий рік – одне з найдавніших і найпопулярніших календарних свят. У давніх слов'ян рік розпочинався навесні. Після прийняття християнства за греко-візантійським обрядом початком церковного та громадянською року стало 1 вересня. 3 1700 р. Петро 1 увів у Росії січневе літочислення, проте на Україні під впливом Литви й Польщі, які захопили в XIV–XV ст. більшу частину території, традиція зустрічі Нового року 1 січня існувала ще з кінця XIV ст., хоч тривалий час не визнавалася широкими масами.

 Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Так, новорічні свята вважали чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Купала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому ґрунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

   Традиційна новорічна обрядовість українців – це низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянською календаря протягом віків склався багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

 Вечір 31 грудня називали щедрим або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього. Як уродиш, не зрубаю, як не вродиш, зрубаю – і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

 Побутували численні новорічні прикмети й ворожіння. Так, на Полтавщині у новорічну ніч дивилися на хмари: якщо вони йшли з півдня, вірили, що буде врожай на ярину, якщо з півночі – на озимину. Тієї ж ночі намагалися дізнатися, які дернові будуть найурожайнішими наступного року. Для цього надворі лишали пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса та ін. Вважалося, що краще вродить та культура, на яку впав іній. Яскраво ігровий характер мали ворожіння про шлюб.

 Специфічними складовими традиційною українського новоріччя були величальні обходи й поздоровлення (щедрування, засівання), ритуальний обмін вечерею, обряди та ігри з масками ("Маланка", "Коза") та ін. Деякі з них широко побутують й донині.

 "Маланка" ("Меланка") – традиційний новорічний обряд із використанням масок. Назвою він зобов'язаний св. Меланії, день якої за церковним і юліанським календарем припадав на 31 грудня за старим стилем.  За давньою традицією роль головного обрядовою персонажа, Маланки, грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм. Інші ролі також виконували парубки. Лише подекуди меланкували й дівчата.

  Обряд, що проходив від аграрно-магічних звичаїв давніх слов'ян, у XIX ст. трансформувався в громадську святкову забаву, своєрідний сільський карнавал, у якому важливе місце займали шлюбні мотиви. Масковані учасники новорічної процесії розігрували кумедні сценки-інтермедії. Маланка зображувала господиню, що все робить недоладно: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати тощо. У деяких селах Буковини й Прикарпаття виконували колективний загальносільський танець за участю ряджених влаштовували ігри біля громадського вогнища, ритуальну боротьбу масок, колективну трапезу.

Традиційні карнавальні образи Маланки включали маски тварин – Кози, Ведмедя, Журавля, Бика, Коня, маски Діда і Баби ін. персонажів.

 Ряджені (перебрані, перебиранці, цигани)традиційні учасники народних свят і обрядів, що змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу або масок. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад.

Найдавніші маски традиційного рядження українців зооморфні – Коза, Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь, з культом предків пов'язані антропоморфні маски Діда і Баби і маски змішаного походження (наприклад, Чорта). Популярними були побутові маски (Маланка, Василі, Наречений і Наречена), соціальні (Козак, Солдат, Піп, Пан, Король, Генерал), етнічні (Циган, Єврей, Турок), професійні (Лікар, Коваль, Сажотрус, Мисливець) та ін. Отож, структура традиційного рядження відображала світ соціально-побутових відносин в українському селі.

 Щедруваннядавній звичай новорічних обходів, під час яких групи щедрувальників (переважно молоді) піснями славили господарів, бажали їм здоров'я й достатку, за що отримували винагороду. Щедрування супроводжувалося магічними діями, музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками. Обрядових новорічних пісень – щедрівок (різновид колядок) співали окремо господарю, господині, хлопцю, дівчині, усій родині, були щедрівки дитячі, жартівливі, пародійні.

 На відміну від колядування щедрування незначною мірою відчуло на собі вплив християнської церкви. На кінець XIX ст. обряд став явищем народної художньої творчості. Таким він зберігся й до сьогодні.

  Засівання (посипання)давньослов'янський новорічний звичай. У перший день нового року дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров'я, щедрого врожаю. Широке розповсюдження мали побажання, виконувані речитативом, наприклад:

Сійся, родися,

Жито, пшениця,

Всяка пашниця,

Зверху колосиста,

Зі споду корениста.

Будьте з святом здорові,

З Новим роком!

Посипальників, що ходили невеличкими групами приймали як самих бажаних гостей, запрошували сісти до столу, щоб добре все сідало або щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки наслідували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вуха, щоб курчата були чубаті, вухаті й волохаті. У деяких місцевостях перший засівальник повинен був обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва.

   Після закінчення всіх обрядових дій господарі пригощали посипальників яблуками, бубликами, пиріжками та іншими ласощами, часто давали й дрібні гроші. Зерно що вони розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.

  Хрещення (Водохрещі, Водохреща, Ордань, Ардан, Йордан) - народний варіант християнського свята Богоявлення. Відзначали 6 січня за ст. ст. і знаменувало собою закінчення дванадцятиденного періоду святок. Хрещення увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, пов'язані з водою.

 Вечір напередодні Хрещення (друга кутя, голодний свят-вечір, голодна кутя) немовби повторював обряд багатої куті, але в дещо скороченому вигляді. Весь день 5 січня дотримувалися суворого посту. Надвечір шли до церкви, де відбувалася святкова служба, що завершувалась освяченням води. Принісши в глечику або пляшці свячену воду додому, господар кропив нею всіх членів сім'ї, хату, подвір'я, криницю, сільськогосподарський реманент, свійських тварин. Аби залякати нечисту силу, було прийнято курити ладан чи пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем хрести на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях. Гуцули ж розпускали вівсяний сніп, занесений у хату ще на початку святок. З нього робили перевесла, якими господар обв'язував кожне фруктове дерево в садку, аби родили так рясно, як овес. Після виконання деяких ритуалів різдвяного Свят-вечора та після урочистої трапези проганяли кутю – тобто виходили з хати і зчиняли галас, б'ючи макогоном або поліном по парканах, пустих цебрах тощо.

  Свято Хрещення відбувалося на річці або біля струмка; в місцевостях, бідних на воду, збиралися коло криниці. Напередодні на льоду річки вирубували хрест, пробивали ополонки, з льоду й снігу робили скульптурні зображення хреста, які обливали буряковим квасом.

  Кульмінаційний момент свята – занурення священиком хреста у воду, після чого її вважали освяченою. Цей акт у багатьох місцевостях супроводжували стріляниною з рушниць та запуском голубів.

 Освяченій воді приписували чудодійні властивості, її давали зуроченим дітям, людям, що помирали, хворим тваринам, особливо цінували її пасічники. До крижаної купелі вдавалися хворі, іноді ряджені щедрувальники, змиваючи в такий спосіб “скверну бісівських масок".

  За давньою традицією на Хрещення в селах і містах України (особливо Лівобережної) влаштовувались катання на святково прикрашених конях та кулачні бої. Кулачні боїнародна ритуалізована розвага, відома ще з дохристиянських часів. На Лівобережжі ця традиція тривала аж до XX ст.

   Кулачні бої звичайно проходили зимою на льоду річок, ставків, озер, нерідко там, де відбувався обряд водосвяття. Сходилися чоловіки з двох сусідніх сіл або хуторів, у великих селах, як і в містах, бої йшли між представниками вулиць чи кутків. Іноді міщани билися з купцями, ремісники з семінаристами тощо.

   Кулачні бійці дотримувалися правил. Спочатку чубарилися діти, після них показували свою відвагу й спритність парубки, і лише потім включалися у боротьбу дорослі чоловіки. Неписаний закон не дозволяв бити лежачого або бити з-за спини, ті, що виходили з гри, сідали на лід або відбігали вбік. Переможцем вважалася та сторона, якій вдавалося витіснити суперників з поля бою (справою престижу було відвоювати місце біля орданського хреста) або змусити їх до втечі. Іноді відступаючих переслідували до їхнього села і там знімали з церкви дзвін, це вважалося великою образою для громади, якій доводилося сплачувати викуп. Кращі кулачні бійці користувалися в народі великою повагою.

    Жорно (крутилка, крутьолка) – традиційна зимова гра українців. В ополонку на ставку опускали дерев'яний стовпчик, і, коли він обмерзав, на нього настромляли старе колесо від воза. До спиць колеса прив'язували довгу жердину, на кінець якої прикріплювали санчата. Одні учасники гри обертали колесо, а інші каталися на санчатах, що бігали по колу з великою швидкістю.

   Масляна (Масниці, Масляний, сирна неділя) – давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила Масляну у свій календар, масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого – початок березня за ст. ст.), проте вона так і не набула релігійного змісту.

На Україні Масляна не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях, ходили в гості, влаштовували бенкети у складчину. В деяких місцевостях Масляну зображувала заміжня жінка, яку під жарій возили на санчатах односельці. Широке розповсюдження мав звичай колодки (колодія), відомий у кількох варіантах. Наприклад, розігрували народження і поховання дерев'яної ляльки (колодки) – відгомін давнього ритуалу знищення опудала Зими. Найчастіше колодку у вигляді поліна, качалки, стрічки, хустки, квітки чіпляли парубкам і дівчатам як символічне покарання за те, що вони не взяли шлюб минулого року, а ті відкуповувалися грішми або могоричем. На Поділлі хлопці пригощали дівчат горілкою, пивом, солодощами – купували (запивали) колодку. У подяку за це кожна дівчина вишивала хусточку, оздоблюючи її квітками та ініціалами обранця, та дарувала йому на Великдень – повертала колодку. Такі ритуали нерідко завершувалися укладанням шлюбу.

   У наші часи деякі елементи традиційної Масляної використовуються у святі "Проводи зими”.

   Благовіщення важлива віха землеробського календаря українців. До цього свята (25 березня за старим стилем) лелеки прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. Раніше ж "турбувати землю” вважалося великим гріхом.

   Зі святом Благовіщення перегукується свято Здвиження (Воздвиження Чесного Хреста, 14 вересня за ст. ст.), коли, за повір'ями, всі гади ховалися під землю, а птахи відлітали у вирій.

   Великдень (Паска) - найзначніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа. Відзначають у першу неділю після весняного рівнодення і повного місяця, окремо від іудейської Пасхи. У народному побуті українців Великдень має елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди.

   За тиждень до Великодня, у вербну (лозову) неділю, з церкви приносили освячену вербу й били нею всіх членів сім'ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. На страсний (чистий) четвер кожна господиня намагалась принести з церкви запалену свічку. Нею випалювали хрести на стелі й дверях, сподіваючись захистити свій дім від злих сил. Давнє коріння має звичай запалювання великодніх багать, які розкладали на пагорбах чи біля церкви у ніч із суботи на неділю.

   Великоднє гуляння, на яке сходилося все село, за традицією відбувалося на подвір'ї коло церкви – цвинтарі. На Західній Україні та Поділлі ці гуляння називались гаївками, гагілками, ягілками (від місцевих назв весняних пісень і хороводів). Протягом трьох днів свята усім парафіянам дозволялося дзвонити в церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила.

   Багатим був репертуар великодніх ігор. Діти грали в цоканьє – биття яєць. той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри (бити лупака, піп, чорт, харлай, шила бити, кашу варити, довгої лози та ін.) являли собою змагання в спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх (шум, жельман, кострубонька, мак, кривий танець, вербова дощечка та ін.) випробовували художні здібності учасниць – вміння танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважали ярмарками наречених.

   У весняному циклі значне місце займали обряди, пов'язані з культом предків. Померлих родичів провідували, як правило, у першу неділю після Великодня (проводи, гробки). На кладовище несли паски, яйця, інші страви й обідали прямо на могилах. Подекуди пов'язували рушники на хрестах. У цей день обов'язково годували старців і роздавали милостиню "за упокій душі". Ця традиція побутує й сьогодні.

   Писанки (крашанки, галунки) – фарбовані або орнаментовані курячі яйця. Здавна використовували як обрядові атрибути, оскільки яйце вважалося символом життя. Виготовлення писанок пов'язувалося з дохристиянськими традиціями зустрічі весни, пізніше – з Великоднем. Поступово втративши своє релігійно-магічне вмотивування, звичай набув суто естетичного значення.

  Писанка – яскравий взірець традиційної художньої творчості. Кожний етнографічний регіон України (Поділля, Полісся, Закарпаття, Гуцульщина та ін.) має специфічні орнаментальні мотиви писанок і кольорову гаму їх прикрашення.

   Зільницький обряд був пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травня за ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хаті напередодні, жінки смажили яєчню, варили вареники, готували інші страви та гуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави: золототисячник, череду, ромашку, ведмеже вухо, полин, деревій, п'ятилисник тощо. Зілля намагалися збирати до схід сонця, коли ще не впала роса, і обов'язково потай від чужого ока, промовляючи магічні формули: Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати Божа поливала і на поміч це зілля давала та ін. Закінчивши збирання трав, у лісі ж улаштовували колективну трапезу.

   У деяких місцевостях жінки вибирали поміж себе вдову, яку називали "Симон", її першою купали у великій діжі, підливаючи туди відвар свіжих лікувальних трав. Потім цю церемонію по черзі повторювали й з усіма іншими. Завершення обряду відзначали спільним застіллям у садку та виконанням "зільницьких" пісень.

   Купала (Івана Купала) – давньо-слов'янське свято літнього сонцестояння. Відзначалося 24 червня за ст. ст. у період підготовки до збору врожаю. Первісне Купалою, очевидно, називали ляльку або опудало, яких купали – топили у воді, заривали у землю, спалювали. Назва ж Івана Купала походить від народного наймення Іоанна Хрестителя, вшануванням якого православна церква намагалася подолати дохристиянські традиції.

 Серед українців купала відзначала переважно молодь у купальську (івашвську) ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів Напередодні парубки розкладали великі купи хмизу на пагорбах, берегах річок, озер. Запалити ці купальські вогні доручали дідам, які повинні були до вечірньої зорі добути примітивним способом новий вогонь. Вірили, що, стрибаючи через багаття, можна позбутися хвороб, злих чарів, безплідності. Виходячи з того, вдалим чи невдалим виявився стрибок через вогонь, дівчата й парубки ворожили про своє майбутнє, ранній чи пізній шлюб. Важливу роль у купальських обрядах відігравали колесо як символ Сонця та вода – ці стихії порівнювалися з братом і сестрою.

   Центральне місце у святі займало ритуальне деревце – марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата – живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання, сватання, майбутній шлюб. Тут же відбувалося ігрове суперництво між дівчатами і парубками: останні намагалися відібрати у дівчат деревце і поламати його. Щоб хлопці попекли руки, у деяких селах Поділля виготовляли дублікат ритуального дерева з будяків, терну чи кропиви. При цьому обидві сторони обмінювалися жартами і пісенними докорами.

   Купальському дереву надавалося й аграрно-магічного значення. У багатьох місцевостях його купали у воді, а потім розламували так, щоб кожній дівчині дісталась гілочка. Шматочки марени несли на городи (щоб краще в'язалися огірки), затикали під стріху (щоб багатство велося), кидали у річку (щоб дощ пішов).

   Купальську ніч вважали чарівною, коли пробуджувалася нечиста сила. Звідси – широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні прийоми, за допомогою яких застерігались від відьом. Вірили, що трави, зібрані на Купалу, мають особливо цілющі властивості. Багато повір'їв було пов'язано з квіткою папороті.

   Зелені свята українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Паски. Троїцько-русальна обрядовість знаменувала завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі її лежали культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю.

   Напередодні зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, обов'язково прикрашали подвір'я та господарські будівлі клечанням – зеленими гілками клену, верби, липи, акації, ясеня, горіха, дуба тощо. Забороненим деревом подекуди вважалася осика, на якій, за повір'ям, повісився Іуда Іскаріот. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, татарським зіллям.

   Троїцькі розваги починалися з понеділка і тривали цілий тиждень. Звичайно їх влаштовували в лісі чи полі, на вигоні за селом. Подекуди молодіжні забави й танці проходили біля спеціальних лаштунків – ігорного дуба або явора. Вони являли собою довгу жердину, до якої зверху горизонтально прикріплювали колесо, прикрашене гіллям, квітами, стрічками.

   На Лівобережжі дівчата водили тополю – одягали одну з-поміж себе тополею і водили її по дворах. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання, щедро обдаровував учасників обряду. На Поліссі побутував близький за значенням обряд троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина.

   На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція збереглася до наших днів.

   Маковія спрощена українська назва церковного свята святих мучеників Макавеїв (1 серпня за ст. ст.) Цього дня у церквах разом із хлібним колоссям святили садові квіти і головки маку, як і на Різдво використовувались для приготування куті. Вдома пекли пироги і коржі з маком. Традиційні першосерпневі букети на Поділлі називалися маковійками. Звичайно їх носили до церкви дівчатка. Перед цим їх треба було добре нагодувати, бо наступний рік випаде неврожайний.

   Освячені на Маковія квіти й трави зберігали за іконами як помічні. Якщо захворювала тварина, її годували засушеними квітами, скурювали, поїли відварами з трав. Освячений у церкві мак, особливо дикий (видюк), використовували для охорони житла, худоби, двору від нечистої сили.

   У деяких селах Київщини на Маковія встановлювали високі хрести, прикрашаючи їх квітами й головками маку, а зверху прикріплювали гарбузову маску з запаленою свічкою всередині, що нагадувало людський череп. Протягом усієї ночі хлопці та дівчата співали й танцювали, оберігаючи свій маковіївський хрест від сусідів-однолітків з інших вулиць чи кутків, які намагалися його викрасти або зламати.

   Спаса – свято православної церкви, встановлене на честь Преображення Господнього (19 серпня за ст. ст.). Цей день був немовби апофеозом радості селянина з плодів своєї діяльності. За традицією святили яблука, груші, мед, калачі з муки нового врожаю. Після церковної відправи пригощали одне одного пирогами та фруктами, особливо дітей і старців. Великим гріхом вважалося їсти яблука і груші до Спаса. Цієї заборони особливо суворо дотримувалися батьки, що втратили дітей, та діти, в яких померли батьки.

   На Спаса разом із фруктами й медом до церкви несли оберемки трав, квітів, городніх рослин. Кожний вид освяченого зілля мав своє призначення. Васильками лікувалися від падучої, запою, внутрішнього жару, з них робили підстилку в труні, подушечку для небіжчика, вінки для померлих дівчат. Відвар сон-трави пили від безсоння тощо. За народною прикметою, на Спаса літо зустрічається з осінню. Цієї пори у природі вже відчувалися перші ознаки майбутніх холодів, тому й казали: Прийшов Спас, готуй рукавиці про запас.

   Покрова – християнське свято Покрова святої Богородиці, запроваджене у Візантії на згадку про визволення Константинополя від сарацинів. Серед українців ця легенда набула особливої популярності. Божу матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. Щорічно 1 жовтня з урочистістю вони відзначали це свято на Січі у своєму головному храмі св. Покрови.

   У селянському побуті за станом погоди на Покрову намагалися передбачити характер майбутньої зими: Якщо на Покрову вітер з півночі, то зима буде дуже холодна і з хуртовинами, якщо з півдня – то тепла. Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом. До початку жовтня звичайно закінчували сівбу озимих. У цей час розпочиналася пора весіль, яка тривала два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, молилися: Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку.

   Введення християнське свято, що знаменувало собою початок зимового циклу обрядовості. Відзначали його 21 листопада за ст. ст. На Рівненщині казали Введення прийде, свят наведе. І дійсно, після Введення йшла низка дуже популярних у народі свят Катерини, Андрія, Варвари, Сави, Миколи, Ганни і, нарешті, Різдво, Новий рік, Водохрещі.

   Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде, Як ляже глибока зима, готуй глибокі закрома. В окремих місцевостях на Введення, як і на Новий рік, починали деякі види робіт, що, за повір'ям, мало забезпечити успіх протягом усього року.

   Полазник – так називали першого відвідувача хати на Різдво, Новий рік, Введення тощо. Це пов'язане з так званою магією першого дня – вірою людей в щасливу або нещасливу прикмету. Отож, стежили за тим, щоб першою до хати не зайшла жінка чи дівчина такий візит вважався небажаним. Натомість вірили, що прихід особи чоловічої статі обіцяє щастя й добробут. Часто у ролі її виступали свійські тварини (вівця, коза, навіть кінь), яких урочисто заводили в хату і годували.

 Катерини – молодіжне свято в народному календарі українців (24 листопада за ст. ст.). Цього дня дівчата ворожили про долю: зрізали гілки вишні чи сливи і ставили їх у воду або в горщик із землею на покуті. Якщо вони розцвітали до Різдва або Нового року, це обіцяло скорий шлюб. Так ворожили і про здоров'я або смерть у наступному році.

З вечорницями на Катерину пов'язаний ще один своєрідний звичай. Зібравшись в якій-небудь хаті, дівчата варили кашу з пшона і маку та по черзі вилазили на ворота, вигукуючи: Доле, ходи до нас вечеряти. Подекуди замість долі закликали судженого.

  Андрія – молодіжне свято, близьке за змістом до Катерини. Відзначалося 30 листопада за ст. ст. і відповідало церковному святу Андрія Первозданного. Молодіжні зібрання цього дня були наповнені веселощами й розвагами і подекуди називалися великими вечорницями. На Андрія вдавалися до різноманітних прийомів любовно-шлюбної магії засівання конопель, ворожінь із балабушками, калитою тощо. Ці ворожіння мали відповісти на такі основні питання: чого чекати в Новому році – шлюбу чи смерті, якщо шлюбу – то хто буде чоловіком, чи буде шлюб щасливим. Намагалися також дізнатися про професію, матеріальне становище майбутнього чоловіка, главенство у майбутній сім'ї. Магічні дії нерідко супроводжувались відповідними примовками:

Андрію, Андрію!

Я на тебе коноплі сію;

Спідницею волочу,

Бо дуже заміж хочу.

Тепер такі ворожіння втратили магічну функцію і перетворились на традиційні ігри, що супроводжувались сміхом і жартами.

  Для свята Андрія є характерною “карнавальна свобода". У цю ніч, як і в новорічну, негласно дозволялися прояви антигромадської поведінки, які в інший час засуджували і навіть підлягали покаранню за звичаєвим правом. У ролі "порушників порядку" звичайно виступали парубки та підлітки. Набір типових андріївських жартів не вирізнявся особливою вибагливістю: парубки знімали з воріт хвіртки і заносили на край села, підпирали кілком двері хати, вилазили на стріху і затикали комин, пускали в димар горобців тощо. Особливо звитяжним вважалося вміння підняти воза і поставити його на чиюсь хату. Такі ритуальні безчинства творили здебільшого на подвір'ях, де були дівчата на порі.

   Веселі андріївські та катерининські вечорниці припадали на період 40-денного Пилипівського посту і, отже, суперечили християнській моралі. Але спроби духовенства подолати цю традицію були безуспішними.

   Миколи – давнє землеробське календарне свято. Відомі два Миколи: весняний, або Теплий (9 травня за ст. ст.), і зимовий (Зимній) – 6 грудня. У народних віруваннях св. Микола виступає помічником і заступником хлібороба.

До зимової дати були приурочені деякі приповідки про погоду та прогнози на майбутній врожай. Зокрема, на Харківщині казали: Як на Миколи іній – буде овес. Подекуди 4, 5 і 6 грудня справляли так звані Миколині святки. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди та ячмінь. В околицях Києва ще наприкінці XIX – на початку XX ст. влаштовували обходи, схожі на різдвяне колядування.

Серед українського населення Галичини, Закарпаття та інших західних областей з XIX ст. набула поширення католицька традиція обдарування від імені св. Миколая. Очолювана парубком, перевдягненим у святого, група молоді обходила двори, роздаючи подарунки дітям, а неслухняним залишала палицю як пересторогу на майбутнє. Через "Миколая" хлопці та дівчата нерідко передавали подарунки своїм коханим. На Львівщині й Тернопільщині до свята випікали спеціальне печиво– миколайчики – і клали їх дітям уночі під подушку. Звичай обдарування на Миколу почасти зберігається і в наші дні.

Тема 6 -7. Обряди та звичаї в українській родині

План

  1.  Народження дитини. Родильна обрядовість (звичаї допологового періоду; народження; баба-повитуха; вибір імені для дитини; обряд очищення; відвідини породіллі і святкування народин; вибір кумів; хрестини; пострижини та ін.).
  2.  Традиції дошлюбного спілкування.
  3.  Весільна обрядовість (сватання; умовини; заручини; церковні оповіді; обряд прощі; весілля; післявесільні обряди – пропій, міни, калачини).
  4.  Похоронні та поминальні обряди.

Література

  1.  Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО,1995. – 368 с.
  2.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги-ХХІ, 2005. – 272 с.
  3.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: історичний, філософсько-релігієзнавчий аспекти): Хрестоматія. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2006. – 306с.
  4.  Українська етнологія: Навч. Посібник / За ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

1.Народження дитини. Родильна обрядовість

Наш народ має багаті традиції, пов'язані з народженням дитини. Впродовж віків породіллям допомагали баби-повитухи, які ще за часів трипільської культури вважалися жрицями язичницького культу: посередницями між людьми і міфічними божествами, які полегшують пологи, допомагають новонародженим. Пізніше вона стала посередницею між родиною та церквою: несла до попа курку, брала ім'я і молитву, домовлялася про день, коли будуть хрестини. В Україні є звичай вшановувати бабу-повитуху на другий день Різдва — «Бабин день». Це свято давнє —у наших предків було свято Рода і Рожаниць, коли в дар цим Богам приносили жертовних тварин, виливали на требище мед, молоко, клали пироги і плоди, просили, щоб Боги берегли їхню дитину або дарували продовження роду в майбутньому. У християнстві це свято має назву Собору Богородиці. У цей день жінки несуть до церкви хліб і пироги. Відбуваються жіночі зібрання, кожна йде до своєї повитухи і несе пироги, курку, кашу. Тут відбувається застілля. На хрестинах бабі-повитусі відводиться почесна роль: вона здійснює ритуал, що зветься «квітка»: всім присутнім дарує букетики з квітучих трав, калини й хлібного колосу. При цьому примовляє: «Даю вам квітку, щоб добре жилося», «щоб наша дитина була велична, як квітка на хрестинах», «щоб дитина цвіла, як квітка», «скільки квіточок, щоб стільки було діточок». Ці букетики зберігали і використовували для купання та лікування дітей, дорослих і свійських тварин.

Баби-повитухи знали безліч різник замовлянь, звичаїв, яких треба було дотримуватися породіллі. До схід сонця баба брала з криниці воду, обмивала породіллі руки й обличчя, примовляючи: «Вода-водиця, Вода-цариця, ти очищаєш луги, береги, каміння, креміння, річки, піски. Очисть (ім'я породіллі) від злих людей, проклятих очей». Зілля, освячене на Маковея, клали у постіль породіллі як оберег від «нечистої сили». Протягом шести тижнів після пологів вона повинна була класти це зілля за пазуху або за пояс, виходячи з дому. Таким оберегом було й залізо (маленькі ножички, сокирки, мечі, ложки, ключі). Вважалося, що вони охороняють людину від злих сил у житті і в потойбічному світі. Залишком саме цього звичаю є приколювання булавок і шпильок до одягу малят та жінок. Цікаво, що цей звичай є у багатьох народів світу. Звернення до води як до матері всього живого було традиційним. На третій день після пологів жінка біля криниці зверталася до води з такими словами: «Вечір добрий, Земля Тетяна, Вода Уляна. Дай мені води від усякої нужди і біди. Омиваєш ти луги і береги і все чисте поле. Омий ти речену, народжену (ім'я)». Одужування породіллі пов'язувалось з появою журавля, який уособлював чоловіка. Через шість тижнів після пологів жінка могла продовжувати подружнє життя. Саме так слід розуміти народну пісню: Літає журавель, літає, літає,

Та й за ковдру заглядає:

А вже нашій роділлі

Вийшли неділі.

Чимало народних приспівів було щодо першого постриження: зістрижене волосся кидали у воду, «щоб дитина росла, як з води», або спалювали: «хай іде з димом, щоб дитина горя не знала», або закопували під плодовим деревом: «щоб коси росли», «щоб кучерява була».

 Знищення волосся було даниною найдавнішій магії. Волосся і нігті людини мають сакральне значення. Про це свідчить звичай торкатися волосся голови чи бороди, приносячи клятву. Волосся — сховище духа голови або душі людини. Давні слов'яни вважали, що необережно викинуте волосся чи нігті можуть підібрати чаклуни або лихі люди і зурочити, зачарувати людину. Тому найвищим виявом довіри було дарування пасма волосся закоханих. У слов'янських народів був звичай на знак перемир'я віддавати один одному зрізане волосся.

Пожертвування дитячого волосся богам було в багатьох народів Єгипту, Вавилону, Греції, Азії. На Русі це була жертва Роду і Рожаницям — символам родючості, заступникам жінок і дітей. Вважали, що через посередництво зрізаного волосся і нігтів відбувається взаємозв'язок із потойбічним світом: предки були заступниками дитини. Тому ці дари посилали їм через воду, вогонь, коріння дерев як звістка про нову людину в роді.

 Перше постриження дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Для хлопчиків ритуальним було постриження у підлітковому віці — символ переходу з-під опіки матері під опіку батька. Дівчаток вперше заплітали у віці від трьох до п'яти років. Це також був символ вступу у новий період життя.

 Магічні дії виконувалися над постіллю дитини, щоб передбачити її долю; хлопчику клали меч і примовляли: «твоє тільки те, що добудеш мечем своїм», або молоток — «щоб добрим майстром був», або дитину заносили в хлів — «щоб добрим хазяїном був». Дівчинці в постіль клали голку — «щоб шила гарно», або підносили її до вогнища — «щоб доброю господинею була».

Отже, за спостереженнями етнографів (Анатолій Іваницький) обряди, пов'язані з народженням дитини, складалися з таких ритуалів та дій: вибір імені дитини, відвідини породіллі, вибір кумів, обряди прилучення дитини до хати і сім'ї та до общини, церковне хрещення, обід на честь новонародженого (власне хрестини), обряди «очищення» породіллі й баби-повитухи (зливання на руки-зливки») та обряд першого постриження дитини (через рік). Язичники також мали обряд посвячення дитини.

 Названі батьки, які здійснювали обряд, звалися божат і божатка. Ім'я дитини промовлялося в шапочку над свяченою водою. Співалися обрядові пісні, наприклад:

Дай їм, Боже, здоров'ячко Моїм божатам прожити.

Мені, Бог, дай здоров'я Того віку дочекати,

Як будуть ся віддавати, Щоб їм віночка ізвити.

Крім величальних пісень, в яких величають дитину, матір та бажають доброго здоров'я й щасливої долі, виконують багато ліричних та жартівливих пісень, особливо що стосуються кумів. Такими є пісні «Ой кум до куми залицявся», «Та були в кума бджоли» та ін.

Хрещені батьки не можуть одружуватися зі своїми хрещеницями; не можуть одружуватися й кум з кумою, бо церква вважає, що обряд хрещення прирівнюється до кровної спорідненості. Хоча в народній творчості знаходимо чимало жартів з цього приводу. «Повість врем'яних літ» передає розповідь про те, що княгиня Ольга, знаючи християнські звичаї, обдурила свого хрещеного батька — візантійського імператора, який хотів з нею одружитися.

  1.  Традиції дошлюбного спілкування

Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім'ї, домашнього вогнища. У його міфології була навіть божественна пара — Лада й Ладо, котра освячувала сімейні узи. Родинному життю завжди надавалося надзвичайно великого значення, бо саме в подружньому коханні, у продовженні роду бачився сенс існування людини. Серйозним було і ставлення до підготовки молоді до шлюбу. Вважалося, що створення сім'ї — то справа не лише молодих та їхніх батьків, а й громадськості і, звичайно ж, церкви.

Християнська церква впливала на шлюб та родину через власну систему «врачування душі» — покаяння та сповіді, застосовуючи, крім того, численні єпітимійні (єпітимія — церковне покарання через тривалі молитви, піст, поклони) засоби. Єпітимії накладали за викрадення нареченої, за весілля без вінчання, за порушення шлюбної угоди, за шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, за втрачену дівочу честь, за народження позашлюбної дитини тощо. Словом, церква мала досить великий вплив на приватне життя своєї пастви.

Не менший вплив на практику підбору шлюбних пар і створення сім'ї мала громадськість — переважно через інститут молодіжної громади. Остання здійснювала в традиційному суспільстві чимало функцій, але головною з них залишалася функція регулювання інтимної сфери молодіжного спілкування та підготовки молоді до сімейного життя. Для молоді це вважалося особливо важливим, бо, згідно зі звичаєвим правом, людина визнавалася рівноправним членом суспільства, лише одружившись. Вона діставала в такому разі право на спадщину після смерті своїх батьків.

Молодіжні громади мають давню історію, що сягає так званих общинних шлюбних спілок, коли побутував звичай пробних шлюбів: парубки й дівчата віддалялися від своїх родин і жили спільним життям до шлюбу. З цією метою вони об'єднувалися у спілки за статевими ознаками: окремо хлопці і окремо дівчата. Причому ті та інші належали до різних родів, а це означало, що в основі спілок лежали шлюбні орієнтації (адже рід був ендогамним — шлюби всередині нього заборонялися). І пізніше молодіжні громади включали лише неодружену молодь, яка мала можливість зустріти наречену або нареченого.

Процес вступу до громади обставлявся складною системою звичаїв та обрядів, своєрідних умов та вимог. Однією з таких умов був віковий ценз. В Україні склалася практика прийому молоді до громади у ранньому віці: для дівчат — 14—15, для хлопців — 16 років. Щоправда, ці норми мали помітні коливання, залежачи від місцевих звичаїв, від складу родини, її економічного становища, нарешті, від зрілості самої людини, ступінь якої визначала громада. Остання, власне, і вирішувала: чи приймати хлопця або дівчину до громади, чи не приймати. Важливими умовами вступу до громади були характеристика, яку давали односельці, а також згода батьків. Отже, вступ до молодіжної громади — надзвичайно відповідальний життєвий момент, свого роду соціальний кордон, який мусили перетнути хлопець або дівчина; якщо ж вони його перетинали, то здобували набагато вищі якості. Коли про хлопця казали, що він парубочить, це означало визнання його права на створення сім'ї, на рівну з дорослими роботу, на вільне розпорядження заробленими грошима, на участь у сімейних радах; парубок навіть діставав право ходити замість батька на громадські сходи. До цього моменту як хлопці, так і дівчата були обмежені в правах.

Щодо прав, то вони відповідали певним соціально-віковим категоріям, на які традиційно поділяли діти й молодь. Усього було до п'яти категорій. Серед хлопців вони мали такий вигляд: до 10 років — хлопець (йому доручали пасти гусей і телят), від 10 до 12 — хлопчище (в усьому допомагав батькові), від 13 до 16 — підпарубок (працював нарівні з батьком, але під його наглядом), після 16 років — парубок (або легінь, як його називають у Карпатах). Серед дівчат: до 10 років — дівча, від 10 до 13 — дівчина, у 14—15 — дівчище, після 15—16 — дівка (дівка у заплітках — на Середній Наддніпрянщині, дівка у бовтицях — у Галичині, дівка на виданні — на Слобожанщині). З кожною віковою категорією збільшувалися права та громадське визнання хлопців і дівчат, але тільки вступ до молодіжної громади узаконював їхні громадянські права. Тому намагалися якомога урочистіше відзначити цю подію, присвятивши їй обряд посвячення в зрілий стан. Його головною дією були ритуальні пострижини хлопців або заплітання кіс дівчині.

Остаточне визнання зрілості хлопців і дівчат лишалося за молодіжною громадою, яка влаштовувала їх ритуальне прийняття (коронування). Воно відбувалося у такий спосіб: новачок приходив на збори парубків, кланявся на всі чотири боки, і його підіймали на руках, співаючи «Посіяла дівка льон». У південних районах парубка всаджували на коня, за традицією білого, а члени громади вітали його оплесками та піснями. Потім новий член громади обов'язково частував своїх товаришів, або виставляючи «кватирку горілки», або сплачуючи гроші: парубок — четвертак, дівчина — копу.

Народна етика виробила цілу систему уявлень щодо прав парубків та дівок на порі та черговості їхнього одруження. Звичаєве право у цьому плані було категоричним: першими ходити на вечорниці, як і одружуватися, мали право старші діти. Щоб підкреслити їхній пріоритет, існували спеціальні чини — старший парубок і старша дівка, і ніхто з молодших братів та сестер не міг заступати їм дорогу. Особливо ретельно ставилися до черговості дівування. Старша сестра завжди краще одягалася, а молодшій залишалися обноски; коли приходили гості, частувала їх старша сестра, а молодшу, як правило, спроваджували з хати; у недільні та святкові дні старша не працювала. На «вулицю» сестри могли ходити разом, але молодша не мала права розмовляти з хлопцями, грати або жартувати з ними, тобто мусила весь час перебувати «у тіні». І це не випадково, бо якщо першою одружувалася молодша сестра, старшу могли вже і не взяти заміж.

Проте були в шлюбній практиці і порушення усталених норм. Наприклад, коли старший син виявлявся неслухняним, батько дозволяв парубочити молодшому синові, обходячи старшого, або коли старший ішов служити до війська, наступний за віком брат перебирав право на парубкування. Траплялися порушення черговості і зі смертю батька, коли не було кому врегулювати усталений порядок. А втім останнє бувало не часто, оскільки за дотриманням норм стежили не тільки старші в родині, а й громадськість, яка різко засуджувала порушників сімейного права. Про таких зневажливо казали: «перебив свого брата», «потоптав старшого», «підім'яв сестру» тощо.

У традиційному ключі здійснювали підбір шлюбного партнера. Віддавали перевагу людині, яку добре знали, — саме це зумовлювало локальний принцип підбору. Щоправда, в традиціях слов'янства — знаходити суджену в чужому роду (так званий шлюб умиканням). Але принцип тут був таким: «Бери жінку зблизька, а кради здалека». Як свідчать матеріали про сплату куничного, викупу за молоду, брали переважно зблизька; обрання судженої здалека практикували лише коли про неї якомога більше дізнавалися, принаймні про головні якості.

Ці якості, зокрема, мали можливість яскраво розкритися на ярмарках, куди з'їжджалися мешканці навколишніх сіл. Батьки нерідко спеціально брали на ярмарок своїх парубків і дівок і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовили: рушники, сорочки, килими, кошики тощо. Такий «товар» слугував найкращою для них характеристикою, адже головними критеріями оцінки шлюбного партнера традиційно вважали працелюбність і господарність. Звичайно, неабияку роль відігравала й зовнішність дівчини. Ось як, приміром, описує подолянок один із хроністів XVII— XVIII ст.: «Дивна краса була місцевих жінок — навіть тих, що належали до нижчого стану: високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи гармонійні, волосся русяве, м'яке, густе і довге, очі світлі — і не сині, і не зелені — щось середнє між сапфіром і смарагдом, із сильним блиском; у них почувалася спритність кішки і разом із цим — повне сліз здивування сарни.»

А втім, головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна вважати школою підготовки молоді до сімейного життя. На вечорниці збиралися в хаті удовиці чи одинокої літньої пари. Дівчата приносили прядиво, вишивання чи плетіння, і кожна намагалася показати свою майстерність. Праця чергувалася з розвагами: танцями, піснями, жартами, іграми, під час яких відбувалося знайомство дівчат із хлопцями.

Українські вечорниці — давнє явище, котре пройшло декілька етапів історичного розвитку: перший базувався на пробному шлюбі, тобто фактичному співжитті парубків та дівчат, що було характерне для первісного комунізму; другий являв собою перехідну фазу від звичаю фактичного співжиття молоді різної статі до шлюбного життя. З виникненням приватної власності з'явилася потреба у спадкоємці, якому можна було б передати цю власність. Необхідний для цього механізм фіксації статевих взаємин і був віднайдений у вигляді шлюбу; третій етап по суті є першим ступенем до шлюбу. Це різноманітні форми розваги молоді, які надають їй, за словами В. Канівського, зручні форми зближення. «Класичні» вечорниці, тобто ті, що побутували в останні два-три століття, будучи сферою молодіжних розваг, зберігали при цьому деякі компоненти попередніх етапів. Залишки пробного шлюбу, наприклад, проявлялися через звичай женихання — відкриту форму зближення молоді, яка в основному була поширена на Лівобережжі. Крім того, у центральних районах України аж до 30-х років практикувалося залишення молодого на ніч у нареченої після сватання.

Вечорниці — багатофункціональне явище, спрямоване на вирішення цілого комплексу молодіжних проблем: побутового, розважального, соціалізуючого плану. Синкретичність українських вечорниць проявляється і в розмаїтті їх форм: досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, посиденьки, вечірки, кутки, колодки, забави. Всі вони були дійовим каналом спілкування і містили розважальні елементи, але не всі призначалися лише для розваг — деякі орієнтувалися на виробничі функції. У регіонах України, де склад населення був багатонаціональним, вечорниці мали відповідну етнічну специфіку.

У цілому для України характерно поєднання різних форм вечорниць, проте простежується така закономірність: у регіонах із традиційно незалежними формами землеволодіння переважали вечорниці розважально-ігрового характеру, а там, де сильними залишалися кріпосницькі традиції із відчутним впливом церкви, молодіжні гуртки тяжіли до трудової співпраці. Скажімо, на Західному Поділлі, крім вечорниць і музик, широко побутували різного роду молодіжні толоки: осінні — для лущення кукурудзи, зимові — для скубання пір'я, весняні — для виготовлення полотна, літні — для колективного виконання сільськогосподарських робіт; у Північній Буковині вечорниці взагалі ототожнювали з клакою (толокою), хоч вони майже завжди закінчувалися «данцями», піснями, а іноді й застіллям.

Відповідно до функціональної спрямованості вечорниць визначали і час їх проведення. На Наддніпрянщині, наприклад, вечорниці проводили переважно взимку (влітку ж — вулиці й забави), у літню пору — лише на свята та в окремі недільні дні. На Правобережжі, крім зимових, існували осінні й літні вечорниці, які в основному орієнтувалися на трудові заняття. В інших регіонах вечорниці присвячувалися розвагам. Звідси й різниця у днях проведення вечорниць: якщо на Поділлі вони в основному відбувалися у неділю та на свята, то, приміром, у Карпатах—переважно в будні, оскільки у неділю молодь йшла до церкви.

Улаштовували і спеціальні вечірки напередодні окремих свят: Пилипівки (на них, як правило, репетирували колядки), Посту (розучували релігійні вірші), Петрівки та Спаса (вчили обрядових пісень). Такі вечірки переважно закінчувалися застіллям, навіть у тих регіонах (на Волині, наприклад), де застілля взагалі не прийнято було робити. Щодо вечорниць, орієнтованих на дозвілля, розваги й забави, то вони супроводжувалися колективною трапезою.

Забави та ігрища були лише зовнішніми атрибутами вечорниць. Насправді ж вони жили своїм складним внутрішнім життям, де взаємини між учасниками виходили за межі розваг. На них формувалися майбутні шлюбні пари, що обставлялося складною системою традиційних етичних уявлень і норм. Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були приятельськими і не зобов'язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником і діставав певні права, зокрема право на проводжання. Домогтися права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це батьків. Від цього моменту парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь, а після заручин пара давала присягу на вірність одне одному.

Громадськість не була байдужою до молодіжних проблем і дбала про те, щоб заручені набували необхідних навичок у пізнанні одне одного — найважливішої умови гармонізації майбутніх подружніх взаємин. Цей багатий, але забутий соціальний досвід заслуговує на увагу.

3.Весільна обрядовість

Весілля - стародавній звичай, що сягає своїми коренями в минуле і являє собою дійство з елементами театральності. Як фольклорне явище, воно містить у собі величезний потенціал народу, відбиваючи його менталітет і пріорітети. На нашій землі воно існує багато років і тепер весілля в українській фольклорній традиції не втрачає своєї актуальності. Українську весільну обрядовість можна умовно поділити на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Кожний з цих етапів має свій стиль, час і риси святкування, якими він і відрізняється від інших частин весільного дійства.

 Починалося все із сватання, основні моменти якого зводились до того, що наречений вибирав сватів, які йшли сватати дівчину в будинок її батьків. Вибір сватів - це відповідальний момент, тому що від нього залежали результат і подальший розвиток подій самого весілля.

Переступивши поріг, одержавши дозвіл ввійти в будинок, свати кланялися в знак вітання і подяки господарям будинку. Потім запитували чи туди вони прийшли, де живе прекрасна дівиця і т.п. Батьки дівчини, заздалегідь приготувавшись до приходу сватів, зустрічали їх хлібом-сіллю і накритим до обіду столом. За частуванням мова зводилась до того, що " у Вас є молода дівиця, а в нас молодий хлопець, якому припала до серця саме ця дівчина ". Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж за цього "доброго молодця", вона виносила рушники, якими перев'язувала сватів. Це означало, що дівчина приймає їхню пропозицію. Коли ж вона відмовлялася, то, згідно з українськими традиціями, вона дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він "вхопив гарбуза" або "облизав макогін".

У разі успішного сватання через певний час відбувалися умови (оглядини, домовини) - знайомство з господарством молодого, а за два тижні до весілля влаштовували заручини - своєрідне скріплення договору про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а присутніх обдаровувала хустками, полотном,  сорочками. Після церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася безчестям, за відмову сплачували відшкодування матеріальних витрат і ще й "за образу".

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин). Такі вечорини влаштовували окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

 Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої - старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого, свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій, посаджені (хрещені) батьки "заправляли" весіллям. Основна роль у благословінні молодих, їх зустрічі та проводах належала батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.

Вінчання як весільний обряд формувався поступово. Ще у XVII ст. церковне освячення шлюбу не мало законної чинності і тому нерідко відбувалося до весілля. Повінчані до самого весілля жили нарізно. Лише у 1843 р., Синод видав указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання разом, не чекаючи весілля. Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям, хоча в окремих регіонах України воно майже до початку XX ст. все ж відбувалося до весілля: або відразу після сватання, або після заручин, іноді напередодні весілля у п'ятницю.

Протягом XIX ст. вінчання стає традиційним весільним обрядом, набуваючи магічного, символічного та побутового характеру. На Правобережній Україні склали ритуал церковного шлюбу, який, крім вінчання, включав церковні оповіді - освячення згоди молодих і шлюб. Протягом трьох тижнів піп тричі оголошував громаді про пошлюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися.

На вінчання молоді в супроводі свого почту відправлялися, як правило нарізно. Перед тим вони просили в батьків благословення , і ті благословляли їх "прощівним" хлібом, бажаючи "ніколи не знати нужди та жити у мирі". Під час вінчання весільна мама тримала на плечах у молодого свічку та калачі, а весільний батько - свічку на плечах молодої.

Виходячи з церкви, молоді з'їдали цілушку хліба ("щоб солодко жилося"), який молода перед вінчанням клала собі за пазуху. На Закарпатті цей містичний ритуал відбувався в іншій формі: молоді дивилися один на одного через свої калачики ("аби бачити своє щастя"), котрі потім з'їдали разом. Все це мало символізувати об'єднання родів.

Власне весілля починалося із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село в супроводі дружок і бояр. Як правило, у неділю молодий готувався їхати за молодою. За звичаєм до воріт його проводжала мати у вивернутому вовною наверх кожусі, хлопця обсипали "на щастя" зерном та дрібними грішми. На його шляху влаштовували перейму, вимагаючи викуп за наречену. Викуп повторювали ще кілька разів: біля воріт нареченої ("ворітна"), в сінях, де молоду охороняли дружки, та за місце біля нареченої, де сидів молодший брат або близький родич. Останній викуп - так званий весільний пропій - відбувався в кінці весілля. Після викупу місця починалося дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім навпаки.

Наступав найдраматичніший весільний обряд - розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, певною мірою в підлегле становище. У найдавніші часи обряд розплітання виконували в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці XIX ст. в домі як молодої, так і молодого - приданками, свекрухою й навіть самим молодим.

За покриванням голови (а в народі казали: "Як молода пов'язалася хустиною, то вона вже жінка, вона вже господарка") відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейного торжества. Потім збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народним віруванням віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиха та "очистити" молоду.

У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з'єднання. У відповідності до цього молодих зв'язували чимбаром. Існувало багато інших весільних символів поєднання молодих: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев'язування двох ложок - молодого і молодої тощо.

Весілля закінчувалося у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них - обряд шлюбної ночі - включав переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості; другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю та даруванням молодих і родини нареченого.

Щоб зміцнити зв'язок між молодими і полегшити адаптацію нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачила  післявесільні обряди. Через день-два молодий кликав гостей на пропій, через тиждень наречені йшли до батьків нареченої на міни, під час яких тесть віддавав молодому те, що обіцяв ("міни"), коли укладали шлюбну угоду.

Останній повесільний ритуал калачини (розхідний борщ) був через місяць після весілля. Молодий купував калачі та напої, запрошував весільних батьків, гостей, щоб "запити" свою "господарність".

  1.  Похоронні та поминальні обряди

У звичаях і віруваннях українців, пов'язаних зі смертю людини, простежується нашарування елементів різних часів і культурних рівнів: архаїчні язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися з пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяють три цикли: перший пов'язаний з актом смерті; другий — з похоронами; третій — післяпохоронні звичаї та обряди, в тому числі й поминальні.

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, що начебто віщували її: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін.

Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчинені кривди й образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то, згідно зі звичаєм, він "мав зробити лад" між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, "що кому належиться" — скласти заповіт, завіщання, якщо це не було зроблено раніше.

Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування охоплювали й останню сповідь та причастя.

Смерть трактували як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть ("яке життя, така й смерть"). Недоброю вважалася і раптова, "нагла" смерть, коли людина не встигла належно до цього приготуватися. У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики. При помираючому не годилося плакати, робити таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю).

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Розрізняють голосіння: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином або дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони — один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фольклористи й етнографи зібрали значний матеріал про українські народні голосіння. Я.Головацький у 30-х роках XIX ст. записав зразки голосінь у с. Сихів на Стрийщині (Львівська обл.):

Ой таточку, мій голубоньку,

Та вже ж нас покидаєш.

В яку ж ти ся дороженьку вибираєш?

В яку сторононьку?

Не лишай же нас, бідненьких сиротяточок,

Без потішеньки, без порадоньки. Йой!

Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали й одягали в "приготовлене на смерть". На Гуцульщині одягали помираючу людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував собі.

Майже скрізь в Україні жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали рядільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами, головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживали елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата).

Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни), її робили майстер або, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, хто відвідували померлого, повинні були "змовити молитву" за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері та вночі називався посижінє. Подекуди в Карпатах, на Закарпатті, в деяких місцевостях Полісся донедавна зберігався звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри мали характер сюжетних сценок (грушки, лопатки, лубки).

У звичай увійшов і релігійний елемент — читання "Псалтиря" при померлому.

Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при винесенні тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) та ін. Домовину покривали полотном або рушником, куди клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай роздавати речі померлого, в деяких інших місцевостях після похорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. Ще до XX ст. в Карпатах зберігся звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на кладовище на санях, запряжених волами. Певними узвичаєними особливостями вирізнялися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кладовища, на їхніх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь.

У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду (опроводу, обіду, комашні, мерлин) відразу після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого після похорону (більшість місцевостей України). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, аби про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували. Тому поминки справляли у три, сім, дев'ять, 30, 40 днів і в роковини смерті.

Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через дев'ять днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вважалася кутя, коливо — пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч "для душі" вживався так званий канун — мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, Провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів.

Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважали утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити і виконували узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважали провиною перед померлим, осуджували люди.

Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців містять у основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих із живими нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуччя душі на "тому світі", "у царстві небесному", а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

Сімейні звичаї й обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім'ї, ролі та значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів, варіантів засвідчує давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження та відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті може бути чинником збагачення духовності сучасної людини, але для цього потріба вдумлива і цілеспрямована праця.

Тема 8. Житло, домашнє господарство та побут українців

План

  1.  Українська хата та її інтер’єр.
  2.  Вибір місця під будівництво.
  3.  Подвір’я та господарський реманент.
  4.  Будівельні традиції українців.

Література

  1.  Гавриленко Л.А. Джерело: Посібник з українського народознавства. - Запоріжжя: Просвіта, 2003. – 176 с.
  2.  Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО, 1995. 368 с.
  3.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 272 с.
  4.  Українська минувшина: Ілюстративний етнографічний довідник. - 2-е вид. /А.П. Пономарьов та ін. – К.: Либідь, 1994. – 256 с.
  5.  Уроки народознавства: Посібник / Упорядник М.К.Дмитренко та ін. – К.: Редакція часопису „Народознавство”, 1955. – 224 с.
  6.  Українська етнологія: Навч. Посібник / За ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

1.Українська хата та її інтер’єр

Хата — житловий простір людини, місце родинних обрядів, символ добробуту. Цей домашній простір у слов'янських народів умовно поділяли по діагоналі на дві частини: лівий бік (куток із піччю) — жіноча половина помешкання, а правий (куток із Покуттю) — чоловіча. Покуть повернутий найчастіше на схід.

Найархаїчнішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Центром у хаті була піч - годувальниця, нагрівальниця, лакувальниця, а ще – розважальниця. Слово «піч» походить від слова «печера» (подивіться на трипільську піч – вона має вигляд печери, склепіння якої освітлене виблисками вогнища). Вперше слово «піч» було згадано в 945 році в «Повісті времяних літ». Піч також зберігає давнє священне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що ворожа сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихе діло. Житло людей, родинне вогнище (піч) завжди були священними — це безмежний Всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. У прадавні віки, коли не було церкви, сім'я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносили жертви: зерно з нового врожаю, перший кусень тіста перед випіканням хліба, ритуальні напої тощо. За давніми віруваннями, за піччю живе Домовик — добрий дух сім'ї. Якщо до нього ставляться добре, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, шкодить.

Коли родина переселялася до нової оселі, брали зі старої печі жарину і вносили її у нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі. Кликали також свого Домовика на нове помешкання. Магічне значення має і сміття, яке несли до нової хати "на щастя". Вважали, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні. Тому його краще спалювати або виносити вдень. Коли в печі випікається хліб, у хаті не можна підмітати, бо це неповага до хліба; коли печуть хліб, на печі не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який вважається священним. До печі дотуляють ніжками новонароджену дитину — такий обряд прилучення до хати і Роду. На піч молода в хаті молодого кидала свій пояс, щоб долучитися до нового домашнього вогнища.

Таким же магічним значенням наділяв народ і хатній сволок — символ міцності будови, сім'ї, здоров'я всіх мешканців цього житла. Сволок – деревяний брус, на якому тримається стеля в хаті. Він був ще в найпримітивнішому житлі, в ямі, в напівземлянках періоду Київської Русі. Закладання сволока – важливий елемент зведення житла. Під його голову (від сходу сонця) закладали різні предмети, освячені в церкві, найчастіше ладан (від ударів блискавки), а з протилежного (глухого) кінця – шматочок хліба, сіль, гроші (для достатку) та вовну – для сухості й тепла. Під час закладання сволока не можна було грюкати (щоб не чаділо в новій хаті). Цей ритуал зберігся до наших днів.

На сволоці робили орнаменти, які були оберегами: написи, позначки, рівнобічні та косі хрести (крижі), різного типу сварги, а також небесні знаки сонця і місяця, голуби, дерева та інші ще дохристиянські символи.

Уже найдавніші трипільські будівлі мали вікна - "очі". Через вікна своєї хати людина дивиться на світ. Найдавніші вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створками. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В XVI — XVII ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Зсередини вони завішувалися оздобленими занавісками, або "фіранками", через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашали вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашали різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені й нині.

Поріг — символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір'ями,  під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні поширене повір'я: якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати, не можна також мести хату двома віниками. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб "все добре залишилося в хаті". На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя в родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима. За правилами народного етикету, завжди вважали, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: "Не подавай руки через поріг, бо посваришся". Не можна й передавати через поріг якусь річ. Розмовляти з сусідом через поріг також неввічливо. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.

Покуть — священне місце в хаті. Тут перебувають хатні Боги, садовлять найпочеснішого гостя («Посаджу батька на покуті»), сидять наречені, стоїть ритуальний сніп жита (Дідух), ставлять божниці (спеціальні полички для священних образів, в давнину — статуй), прикрашені вишиваними рушниками. Тут проходило майже все життя людини – від народин до смерті. Коли з’являлася в родині дитина, то першу купелю робили на покуті. У традиційному селянському житлі покуть розташовували по діагоналі від печі. Біля нього стояв стіл, накритий скатертиною, з хлібом-сіллю, що символізував гостинність.

Стіл має і магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. На стіл гріх сідати чи класти шапку. Назва «стіл» походить від стародавнього звичаю стелити рушник або обрус (пізніше — скатертину), щоб на них класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям з давніх-давен. Незастелений стіл — символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об'єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.

У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається із двох частин: нижнє підстолиння використовували для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харчові продукти.

Скриня — традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриню передавали в спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий, у вигляді прибитої до стінки коробочки, "прискринок" для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: з двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше — напівокруглим) випуклим віком.

Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних — із чистого неприкрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. Із втратою віри в магічне значення скрині, цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважали нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.

Для спання в Україні здавна використовували дерев'яні ліжка, лави, полики. Піл, або полик, — дерев'яний настил, який встановлюють від печі або лежанки до протилежної стіни. Вдень він служить місцем для побутових речей і домашніх робіт, а вночі на ньому сплять. Український полик відрізняється від російських і білоруських полатей тим, що влаштовується внизу (приблизна висота ліжка), в той час як податі — на відстані 80 см від стелі. Піл, як і лави, українки застеляють кольоровими ряднами або килимками, що створює особливий затишок у хаті.

Мисник — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи, коту підвішували на стінку. Були кутові мисники, які розміщували в кутку кімнати. У побут українців рано увійшли меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка.

Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин, можливо, навіть дольодовикового періоду. Агатангел Кримський висловив гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід; Володимир Чивиліхін припускає, що слово "хата" було в скіфів. Як світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля — небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця в кутку); стіни, вікна, двері — символи земного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус — підлога, низ спини з підпіччям і лавами, поріг уявляли як межу земного й підземного світів. Недаремно кажуть: "Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена". Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло — оберігати від злих духів і  напастей родину.

Розмальовані квітами вікна повідомляють, що в хаті є дівка на виданні. Цікавий звичай зберігся на Лемківщині, де на вхідних дверях малюють Дерево роду (квіт): гілочки з листками барвінку означали жінок і дівчат, які були в родині, гілочки із зірками — чоловіків і парубків. Коли народжувалася дитина, домальовували гілочку, а коли хтось помирав — хрестик.

Архітектура українського житла розмаїта і має регіональні особливості: конструктивні, декоративно-художні, відмінності в плануванні та інтер'єрі. Регіональні типи житла в цілому відповідають етнографічному районуванню України. Проте нині відбувається багато змін у архітектурі народного житла внаслідок впровадження професійних методів будівництва, нових будівельних матеріалів, способів оздоблення тощо. Комфортність карпатського житла зумовила поширення традицій карпатських будівників у інших регіонах України (на Півдні, Лівобережжі). Центральноукраїнський тип житла поширився далі на північ (Полісся) та на південь. Але, незважаючи на ці докорінні зміни у традиційній архітектурі, українське житлобудування зберігає і розвиває кращі зразки народного житла і має самобутні риси, що вирізняють його від традицій сусідів — росіян і білорусів.

Крім того, інтер'єр української хати постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжопідмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками).  Стіл, який у будень не застеляли або застеляли грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою ("празничною") вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

У інтер'єрі відображали значні події родинного життя. Так, коли в хаті була породілля із немовлям, ліжко завішували ширмою (на Півдні) або тканиною, перекинутою через жердину (Поділля, Покуття). Таку завісу не знімали протягом шести тижнів, коли мати й дитина були найуразливіші. Це був охоронний засіб, що рятує від "поганих очей".

Коли в хаті був покійник, вікна та дзеркала завішували хусткою, знімали святкові прикраси, стіл застеляли скатертиною або тканиною, веретою, килимком тощо.

Кожне річне свято вимагало своїх особливих атрибутів, прикрас, елементів інтер'єру. Так, на Різдво на покуть виставляли Дідуха з жита, пшениці або вівса. На стіл під скатертину клали солому, часник, а під стіл леміш від плуга. На стелю підвішували прикраси у вигляді птахів, їжаків чи "павучків", виготовлених із паперу, глини, яєць, колосків. На столі лежав обрядовий хліб — калачі. На думку багатьох дослідників, Дідух символізує чоловіче начало, а солома, покладена під скатертину, - жіноче. На Покутті цю солому називають "Баба". За своїм значенням символіка Різдвяного інтер'єру сягає найдавніших звичаїв нашого хліборобського народу, які, вірогідно, успадковані ще від Трипілля.

Перед Великоднем хату обновляли, мили, підмазували, білили. Це очищення після зими мало значення весняного оновлення життя. Особливою прикметою Великодніх свят були писанки та крашанки, складені на святковому столі, де стояв кошик з освяченими великодніми короваями. Стіни прикрашали новими рушниками та штучними квітами.

На Зелені свята (Русалії, Трійцю) та на Купала хату прикрашали живими зелами, овочами, квітами, своєрідними рослинними оберегами у вигляді віночків, букетиків, які освячували і протягом року використовували для лікування, обкурювання, магічних дій.

Перед святом Свічки (1 вересня), коли піч "іменинниця", її обов'язково білять, наносять новий розпис, прикрашають квітами, бо в цей день справляють "весілля комина".

Зміни в інтер'єрі житла також зумовлювалися і сезонними роботами, наприклад, восени вносили ткацький верстат, який влітку виносили на горище або в комору, бо жінка займалася городом, полем та іншими справами. Отже, кожної пори року хатнє господарство мало свій вигляд, свою символіку і образну динаміку.

2. Подвіря та господарський реманент

На подвір'ї українського селянина, як правило, розміщувався цілий комплекс житлових і господарських споруд, які забезпечували всі потреби родини протягом року. Подвір'я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, "Огорожа двору чи обійстя - предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв'язок з західньоєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від Великороси, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, — можливо, також у зв'язку з пануючим так званим "общинним" ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві". За давніх язичницьких часів огорожа виконувала роль магічного оберега — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в'їдеш у двір. Огорожі, як і хати, в Україні різноманітні. В Карпатах — це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат — тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважають тин із осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми і хвірткою. Такі огорожі називають лісою, тином, або парканом. У степовій зоні та на Подністров'ї традиційно обгороджують двори кам'яними мурами, які були надто високими, що нагадувало фортеці. І проте більшість таких огорож має висоту від 80 см до 1 м. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити.

На подвір'ї, крім хати, були різні господарські споруди, які залишилися типовими і в господарстві сучасного селянина, хоча деякі з них уже втратили своє практичне значення і зникли або поступово змінилися іншими. Наприклад, рідко де можна зустріти коливу — щось на зразок хліва для волів. Це споруда, що мала три стіни й дах. Із витісненням з сільського господарства коня зникає потреба у стайнях, які ще в XIX ст. мали неабияке господарське значення. Для утримання корів будують хліви, або корівники (остання назва поширилася від колгоспної форми господарювання). Курей утримують у спеціальних курниках із шатровим дахом або в хлівах разом із худобою. Для них роблять спеціальні сідала, ставлячи жердини, драбинки тощо. Свиней відгодовують у спеціальних сажах, або кумах (Прикарпаття).

Відомі в Україні ще й інші господарські споруди для зберігання збіжжя, дров, вуликів, возів, реманенту. Клуню, або стодолу використовували як будівлю для обмолоту, сушіння снопів, зберігання жита, пшениці, ячменю, соломи. Колись була потреба мати в стодолі свій тік, на якому молотили снопи. Нині такі споруди вже втратили свого значення, оскільки сучасний господар не є власником великого поля, а готове зерно переважно купує. Так поступово відмирають давні традиції, пов'язані зі стодолою як священним місцем. Для зберігання сіна в Карпатах будують спеціальні обороги. Дрова зберігають у спеціальних повітках, на Півдні - в сараях.

Майже на всій Україні неодмінною господарською спорудою залишається комора. З коморою пов'язано чимало народних повір'їв і звичаїв. За часів Київської Русі комору  називали ще кліттю, проте найдавніша письмова згадка слова "комора" зафіксована в літописі 1219р. Будували комори найчастіше разом із хатою. Подекуди в заможних селян були окремі комори. В коморі зберігали не тільки зерно та різні харчові припаси. У деяких місцевостях тут були склади полотна, одягу, взуття та інших речей господарського призначення. У весільному обряді комора грає надзвичайно важливу роль — спальні для молодого подружжя (обряд комори). Коморі народ надавав особливої магічної сили: вона рятувала дітей від лихого ока, зберігала цілюще зілля, мала чудодійну силу, яка зачаровувала або очищала тих, хто в неї заходив. Комора є недосяжною для злих духів. Тому перед весіллям сюди заносили коровай для очищення.

На подвір'ї має бути колодязь, або криниця. Дуже часто криниця була одна на цілу вулицю або околицю, до неї сходилися всі стежки, тут люди спілкувалися, отримували інформацію про життя села. Слово «криниця» здавна означало "джерело": Велесова Книга називає таким джерелом Сварога — "криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає". На думку мовознавців, слово «колодязь» означає сам зруб із дерев'яних колод або похідне від "холод". Якщо господар мав на подвір'ї власну криницю, то в спеку господиня зберігала в ній молоко й масло, опустивши посудину на мотузці. Криниці присвячено безліч народних казок, повір'їв, легенд. Кринична вода, взята до схід сонця (непочата), має лікувальні властивості: її брали на омивання породіллі. На коровай брали воду з семи криниць, дівчата вмивалися криничною водою на красу. Деякі з криниць мали воістину "живу воду", якою виліковували навіть безнадійно хворих людей.

Священна роль криниці полягає в тому, що, за народними уявленнями, джерельна вода єднає три сфери буття: земне, підземне і небесне. В казках герой, стрибнувши в колодязь, потрапляє в підземний світ. Хмари, збираючи воду через повітря, знову повертають її на землю. Кругообіг води ніби здійснює зв'язок людини з її минулим і майбутнім. У найдавніших звичаях українців збереглося повір'я, що, виконавши певні магічні дії з криничною водою, можна викликати дощ. Наприклад, на Житомирщині вважали, що для цього треба збовтати воду в криниці. Українці Східної Словаччини мали такий звичай: дівчина брала в рот криничну воду і несла її до річки. Виливання криничної води в річкову мало замикати коло: криниця—хмара—річка. Особливою пошаною в народі користувалися люди, які вміли за допомогою вербової лози знаходити підземні джерела, щоб копати криниці, а також майстри, які копали колодязі. В давні часи біля криниць здійснювали ритуали поклоніння Мокоші — покровительці жінок, матері всього живого. Для подорожнього завжди біля криниці стояв посуд, щоб напитися води.

Копати криницю слід тільки на Молодику, "щоб вода прибувала", до того ж зранку й до полудня, "коли сонце вгору йде". Починав копати молодий парубок, у якого ще живі "родителі". Перед копанням промовляли заклинання: "Іди, вода, із ріки, іди, вода, із моря, і вся в нашу криницю". Це давній слов'янський звичай (зафіксовано у болгар).

На кожному подвір'ї були споруди для зберігання продуктів — погреби, льохи, або пивниці (Галичина). Походження їх сягає найдавніших часів, коли люди просто викопували ями для зберігання овочів. Нині погреби мають підземну й наземну частини. В погріб спускаються по драбині або сходами. Наземна частина має скошений дах, двері, муровані стіни. Це дає змогу влітку зберігати продукти в прохолоді, а взимку температура погреба дає змогу довго зберігати картоплю, буряки, капусту, м'ясо, сало, консерви.

Для зберігання возів, саней, човнів, реманенту служили спеціальні повітки, або колешні, возівні (Закарпаття). Добрий господар мав свій транспорт: віз, гарбу, макару, бринку, чи безтарку. В Україні було чимало назв транспортних засобів, залежно від розміру та призначення.

Чи не найдавнішим сухопутним видом транспорту були сани, або ґринджоли, на яких їздили переважно взимку. Влітку використовували сани в похоронному обряді. Вони були різного розміру: однокінні — невеликі, парокінні або волові — більші. У заможних селян були сани-козирки для урочистих виїздів. Вони мали орнаментований зручний дашок, спинку, або кибитку, яку панство ставило взимку на полоззя.

Колісний транспорт відомий в Україні з археологічних джерел. Вважають, що колесо було винайдене за доби ранньої Бронзи (зображення волів, запряжених у гарбу, на кам'яній могилі). Залишки таких дерев'яних возів знаходять у похованнях Ямної культури (середина III — початок II тис. до н. ч.). Давнє використання воза  сприяло виробленню нових зручних форм і конструктивних вдосконалень. Вози також були кінні й волові, розрізнялися розміром і призначенням. В Україні вони зберегли свою назву ще з середини І тис. До воза в епоху ранньої Бронзи запрягали волів (знахідки залишків ярма), у пізніші часи - коня. Для запряжки потрібні були хомут, дуга, дишла тощо. В різних регіонах існували свої способи запрягання. Господар, який мав коней, обов'язково виготовляв сам або замовляв у майстра-лимаря кінську збрую. Добру упряж високо цінували, тому її часто прикрашали різьбленими або кованими прикрасами та розписом.

Найдавніші повозки були двоколісні з двома голоблями, в які запрягали коня. Такі повозки відомі нині під назвами біда, бідарка, бричка. Великі вози, в які впрягали волів, могли тягнути великі вантажі, пов'язані з давнім чумацьким промислом українців. Для транспортування снопів, сіна і соломи використовували великі вози, що мали назви гарба, мажара. Українці в XVI—XVII ст. користувалися різними каретами, ридванами й тарантасами.

Господар дому, як правило, порядкував у клуні, майстерні, повітці, де зберігали господарський реманент. Взимку лагодили вози, кінську збрую, плели рибальські сіті. Жінка господарювала в клуні, коморі та хаті. Взимку займалася ткацтвом, вишиванням, лагодженням одягу, влітку — городом, заготівлею харчових продуктів. Жіночим інвентарем були прядки, ткацькі станки (верстати), які влітку зберігали в коморі або на горищі, а взимку заносили до хати.

Утримання господарського двору та реманенту було важливою складовою частиною господарських робіт українського населення протягом багатьох століть. Добрий господар вкладав багато праці, щоб у хаті й на подвір'ї всьому дати лад. Тому здавна високо цінували працьовитість, а лінощі засуджували. Народ склав приказки, пісні і казки про працю, яку вважали найціннішою людською якістю: "Маленька праця краща за велике безділля", "Праця чорна, паляниця біла", "Хочеш їсти калачі — не сиди на печі" тощо.

Тема 9. Промисли та народні художні ремесла

План

  1.  Загальні відомості про промисли та ремесла.
  2.  Гончарні вироби (кераміка).
  3.  Вироби з металу, каменю.
  4.  Ювелірні прикраси.
  5.  Художня обробка шкіри, дерева.
  6.  Ткацтво. Килимарство.
  7.   Художнє плетіння.  
  8.  Гутне скло.    
  9.  Вишивка.
  10.  Писанкарство.

Література

  1.  1. Українське народознавство: Навч. посібник / За редакцією С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Львів: Фенікс,1994. – 608 с.
  2.  Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.

  1.  Загальні відомості про промисли та ремесла

Ремесло це дрібне виробництво, що базується на застосуванні ручних знарядь праці, особистій майстерності працівника і дає змогу виготовляти високоякісні, часто високохудожні вироби. Створено чимало приказок і прислів’їв, у яких вшановують ремесло: «Ремесло золото принесло», «Ремесло за плечима не носити», «Поганеньке ремесло краще доброго злодійства» і ін.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічували понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством і скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, почути свіжі новини. На Поліссі розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і інші промисли свідчили про різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

  1.  Гончарні вироби (кераміка)

Гончарство обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовляли основну масу керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих і світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні й відмінні риси. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом і оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали в місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали або на подвір'ї в спеціально відгороджене місце, або в кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини. Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані в хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали в горні.

Реалізацію гончарних виробів здійснювали звичайно самі майстри, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначали кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.

Насьогодні гончарство, як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства в Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів, відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом — досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного гончарного круга з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) гончарний круг мав два дерев'яних круги: більший нижній (спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам — певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні гончарного круга Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга — тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно: 1.У гончарному виробництві — споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного грона: прямокутний і круглий (грушоподібний). Гроно будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних гронах обпалювальну камеру робили закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовували отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робили його у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім — після поливу. 2. У ковальстві — відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки. Через отвір (сопло) з ним з'єднували ковальські міхи — пристрій із сиром'ятної шкіри, натягнутої на обручі, за допомогою яких у гроні швидко роздмухувалося полум'я й досягалася висока температура, необхідна для пом'якшення металу.

  1.  Вироби з металу, каменю

Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов'язаним з обробкою заліза, було ковальство. Значного розвитку набуло й ливарництво —лиття дзвонів, гармат, побутових речей. Визначилися головні види художнього литва — монументальне литво, дрібне литво предметів господарського призначення та литво з олова (конвісарство). З XVIII ст. почалося освоєння покладів залізних руд на Півдні у районі Бахмута, з'явилися нові елементи технології ливарницького процесу — кошниці, сковороди та ін. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виник ряд металургійних заводів, де виробляли чавун, шинне залізо, відливали опори для ліхтарів, грати, залізні двері тощо. Заводське залізо поступово витіснило крицеве і народні способи його одержання. Пам'ять про рудний промисел на Україні зберігається у назвах "Рудня" значної кількості населених пунктів, особливо Лівобережжя та Полісся.

Ковальство — обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося у давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV—XVI ст. від ковальства відокремилися вужчі спеціалізації з виготовлення голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися в містах.

У XVIII—XIX ст. в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, в яких було горно, закріплене на вертикальній колоді кувалдою, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовували пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів і малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з'явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювали роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали в корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь і інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

Селяни з пошаною і водночас із упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

Ковальський промисел на Україні існував до середини нашого століття.

4.Ювелірні прикраси

Золотарство — обробка благородних металів — золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII—XVIII ст. золотарі виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками золотарства були великі міста Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

Золотарі звичайно самі вдавалися до лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно доводили рашпилями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

З кінця XIX ст. золотарство на Україні почало занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках і в Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

5.Художня обробка шкіри, дерева

Вичинка шкіри волів і коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинку шкіри овець для одержання овчини називали кушнірством. У чинбарстві розрізняли лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, сириці, яка йшла на виготовлення збруї та господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, кожухарством і шапкарством вони були традиційними шкіряними промислами і ремеслами українців.

Технологія обробки шкіри, а також асортимент знарядь, що застосовували при цьому, подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали в розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах і зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювали на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали в проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували з хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який хотіли одержати, дублення розтягувалося від 1 до 5 місяців. Потім шкіру змащували жиром, висушували й розминали.

Вичинка овчини мала особливості, оскільки особливого значення надавали якості хутра. Зберігали шкіри ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно в такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів для одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була і технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, ягнят, які щойно з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися чоловіки. Тільки в гуцулів це зрідка робили жінки.

Шевське ремесло належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене в містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи, кілки, підкови, дошки для розкрою шкір.

Шили чоботи переважно руського крою (або суцільними, або головки пришивали до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали на замовлення і на ринок. У XIX ст. у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, в тому числі елегантніші види, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом — засобами тиснення, вирізування тощо.

У сільській місцевості поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментували кольоровими вовняними або гарусними нитками, торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло в XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

На Україні віддавна займалися обробкою дерева. Серед поширених деревообробних ремесел було теслярство. Теслі будували храми, хати, господарські споруди. Зрубані взимку дерева обтесували сокирами й розпилювали на колоди. Потім долотом у колодах видовбували поздовжні пази, а по кінцях робили зарубки. З таких колод зводили зруб.

Столяри виготовляли хатнє обладнання: скрині, лави, ослони, столи, мисники, ліжка тощо. Стельмахи – транспортні засоби: вози і сани, колеса полоззя, дуги і таке інше. Ложкарі – різноманітне кухонне начиння. Бондарі – бочки, діжки, барила тощо.

Одним із видів художньої обробки деревини в Україні було дереворізьблення. Різьбленням прикрашали одвірки, сволоки, карнизи дерев’яних споруд, дерев’яні предмети господарського вжитку, меблі та хатнє обладнання, скрині, дерев’яний посуд, знаряддя праці та зброю, військове спорядження. Надзвичайно пишної декоративної досконалості сягає різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення – ручні та напрестольні хрести, патериці, свічники, панікадила, аналої, ківоти, надмогильні та придорожні хрести та ін.

6.Ткацтво і килимарство

Ткацтво – одне з найдавніших ремесел і видів народного мистецтва, одне з найважливіших складових національної культури українців, поширене по всій етнічній території. На Україні льон, коноплі, вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє  ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою комплекс технічних прийомів і знарядь праці. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.

Вирощування прядивних культур залежало від природно-кліматичних умов. На півночі (Волинське Полісся) і в Карпатах сіяли переважно льон. На Україні були сприятливіші умови для конопель. Льон і чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім'я. Достиглі рослини в'язали в горстки та сушили на сонці. Сім'я з головок льону та матірку били праником, льон частіше цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м'яли й тіпали, щоб позбавити волокно від терміття. Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромляли в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив'язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно — кукла, для снування основи, ткання буденних тканин — миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці, вал, ішов на виготовлення мішків, тканин господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (куделю). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку. Для перемотування ниток використовували мотовило — стрижень 1,5 м завдовжки з ріжками на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском — на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо — 10 чисниць — 30 ниток (нитка — одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила). Після просушування пряжу знімали з мотовила і відзолювали в жлукті, видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками. Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи залежала правильність розділення ниток на верхній і нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому розвинуті забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт. Зокрема, закінчити роботу необхідно до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу — обливання основи водою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення — перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у дві ремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущасте, косичасте полотно), але могла досягати 20 і більше — для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів — на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, в сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне ткання (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині ворсове (ключками, кучерями).

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва й досьогодні не занедбані.

Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За формою — це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині. Товсті нитки пряли довгим, важким веретеном, тонкі — коротким і легким. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У давні часи, щоб надати веретену обертальної сили, застосовували пряслицю — невелике грузило округлої форми, що вдягали на нижній кінець веретена. На початок XX ст. були відомі лише окремі випадки його побутування — на Волині та у гуцулів Карпат.

Механічна прядка (візок, коловороток, німецька куделя), яка відома на Україні з XIX ст., прискорювала і полегшувала прядіння, оскільки приводилася в рух ногою. Пряли на ній переважно конопляні та лляні нитки. В основному побутувала вертикальна прядка, подекуди горизонтальна. На відміну від прядки з веретеном були пов'язані повір'я. Ним проводили по хворому місцю, випікали бородавки; воду, яку лили на веретено, вважали помічною. Його форма асоціювалася зі змієм (веретілниця й гадюка однакові). Не випадковим видається і мозаїчний сюжет у Софійському соборі в Києві — діва Марія із веретеном у руках.

На Україні застосовували два типи ткацьких верстатів: вертикальний (кросна, розбої) — для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів; і горизонтальний (кросна, верстат). Перший був архаїчним. Це звичайна рама, на яку вертикально натягували нитки основи. Узор закладали вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними перетикався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними гребенями. На початок XX ст. цей тип верстатів практично вийшов з ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний ткацький верстат мав пристрій для піднімання й опускання ниток основи — ремізки (нити, начиння, ничениці, нечілниці), прив'язані до підніжок (поножів). Саме наявність ремізок давала змогу робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні — геометричний.

Найдавнішим і найусталенішим кольором в українців був білий. Та селянство до початку XX ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично їх майже не застосовували. Їх витіснили анілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.

Чорний колір одержували з відвару вільхової або дубової кори та кореня кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори. Жовтий колір здобували за допомогою цибулинних лушпайок, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли в ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали в сироватці. Синій барвник одержували з рослини під назвою крутік: після виварювання вона давала осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру, а також дубову кору.

Червоний — один із основних кольорів у різнобарв'ї тканин України. Звичайно червоний барвник здобували із перестиглих ягід жостеру, материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавали трохи води та під гнітом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий червоний колір одержували з соку лохини, змішаного з молоком. Нарешті, для цього використовували червеця — яєчка хробаків, які збирали на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли на порох і розводили водою. Пряжу, фарбовану таким барвником, важко сплутати з іншою. Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами — оцтом або овочевими розсолами (з капусти, буряків, огірків), сироваткою, а також сіллю.

7.Художнє плетіння

Плетіння — кустарний промисел із виготовлення господарсько-побутових і художніх виробів з різної еластичної сировини. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки, тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби - сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів і кошар, живоплоти тощо. З лози та інших матеріалів плели рибальське знаряддя.

У другій половині XIX ст. лозоплетіння на Поліссі набуло широкого розвою. Крім зазначених речей, почали виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки. Кору при цьому знімали (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри в доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий і фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників.

У лісостеповій зоні поширення мало плетіння з соломи. Використовували житню або пшеничну солому, яку заготовляли під час наливання колосся, та солому стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели дуже популярні в цьому регіоні головні убори — брилі. Використовуючи розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом'яні сіяники, плетінки (кадовби, солом'яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу. Кошики та сумки плели з рогози. У Карпатах та на Поліссі було поширене плетіння з вузьких смужок вичиненої або сиром'ятної шкіри — кінської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток плели різнокольорові, вкриті орнаментом пояси.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найпоширеніші спіральна і хрестоподібна. Менше застосовували квадратні та рядову техніки. З кінця XIX ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками. Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи.

8.Гутне скло

Гутництво — виготовлення скла і виробів з нього. Значного розвитку набуло за часів Київської Русі. Районами поширення гутництва на Україні були Чернігівське, Київське і Волинське Полісся, оскільки для виготовлення скла потрібний поташ, який добували, спалюючи дерево, а також кварцовий пісок, крейда і вапно, що залягали на цій території. Починаючи з XVI ст. на Поліссі, а також Слобожанщині, Поділлі, Буковині, Галичині з'явилася значна кількість невеликих підприємств — гут, на яких виробляли скло. Ремісники-скляри виготовляли різноманітні сорти "простого", зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарілі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло в спеціальних печах, що мали декілька вогнетривких сосудів, донниць. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедиків, зайців тощо, розписували олійними фарбами.

У XVIII — першій половині XIX ст. поряд із гутами з'являються поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Зокрема, під впливом майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття (богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором (скляними жгутами, стрічками), розмальовували емалями і золотом. Скляний посуд продавали в крамницях міст і містечок і набув широкого вжитку На середину XIX ст. гутництво, засноване на ручній праці, починає занепадати, неспроможне конкурувати з великими механізованими підприємствами.

Традиції виготовлення художнього скла зберігаються й донині в кількох містах України, зокрема в Києві та Львові, де працюють спеціальні фабрики. Гутництво продовжує існувати як один із видів народного декоративно-прикладного мистецтва.

9.Вишивка

Вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія вишивки давня. Вишивки були відомі в 2 ст. до н. е. Вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. В 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники 16-19 ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали в кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, спеціалізовані підприємства з вишивки.

Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин, та насправді вишивка несла і несе більш окультний характер, а саме вишивка має велике значення для поганського світу наших предків. Вишивки - це в першу чергу обереги від усього поганого, а саме: від блискавки, від бездітності, від неврожайності, від нещастя. Кожен колір несе своє значення, кожна фігура у вишивці усе несе своє значення, свою ауру, свою енергетику. Вишивали головні убори — очіпки, намітки, хустини, а також сорочки, кожухи, свитки, корсетки, киптарі, спідниці, рушники, скатертини тощо. Вишивальними матеріалами були тканини домашнього і фабричного виготовлення (вовняні, льняні, полотняні, перкаль, коленкор, батист, китайка, шовк, кумач тощо). Для гаптування використовували ручно-прядені і фабричні нитки: заполоч, біль, гарус, шовк і ін.; металічні золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер; металеві пластинки — лелітки, ґудзики, намистинки, сап'янові стрічки, монети.

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині. Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині. Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті. Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь. Спеціальні мотиви вживали для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників і обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.

Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка — результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса оточуючого світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.

Математична формалізація дозволяє розробити інформаційну модель побудови орнаментів української вишивки і редактор зображень-орнаментів. Математична модель вишивки забезпечує можливість створення нових та економного зберігання наявних зображень-орнаментів, автоматизацію процесу створення та редагування вишивок для відтворення їх в натуральному вигляді (на тканині).

10.Писанкарство

Писанка – неповторне багатство. Його треба берегти, як безцінний скарб! Нам слід пишатися ним перед усім світом (О.Довженко)

Пташине яйце, розписане мініатюрним орнаментом, називають писанкою. Назва її походить від слова “писати”, тобто прикрашати орнаментом. Оздоблюють писанки геометричним, рослинним зооморфним (риби, птахи, звірі, людина), пейзажним орнаментами, християнськими символами.

Писанка – одна зі стародавніх форм українського народного розпису, у якому наші пращури втілювали свої прагнення, віру. Писанка – це символ весни, сонця, повернення природи до життя. Багато народів світу шанували яйце і мали власну атрибутику його возвеличення у багатьох стародавніх народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, навіть зародком усього всесвіту.

     Звідки ж пішла традиція оздоблювати яйце в Україні? Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивченням трипільської культури (V-ІІ тис. до н.е.), вчені побачили на кераміці орнаментальні малюнки, які дуже нагадують орнамент на сучасних українських писанках.

 Так зображена на малюнку богиня Лада дуже нагадує образ Берегині. Їх поєднують благально піднесену догори руки та інші характерні елементи. На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х-ХІІІ ст.

 Запроваджуючи християнство на Русі, церква використала язичницькі вірування і народні звичаї, святкування Великодня навесні як пробудження живого на землі, що збігалося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа.

 Куряче яйце недовговічне, тому в Київській  Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця, і це дало змогу багатьох поколінням милуватися ними. Найулюбленішим мотивом був мотивом сосонки, яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими і пленяться, сповіщаючи про прихід весни.

Улюбленим кольором майстрів був жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному тлі. Такі писанки можна побачити у Державному музеї історії України.

Татаро-монгольська навала на Русь припиняє діяльність ремісничого цеху, який репродукував українські писанки з глини, що експортувалися в інші країни. У цей період поступово розвивається писанкарство, починається розподіл традицій мистецтва за регіонами. За період ХІІІ до другої половини ХІХ ст. у писанкарстві майже не виникає нових елементів. Найдавніші писанки, виготовлені з курячих яєць, зберігаються в музеях і датовані другою половиною ХІХ – початком ХХ ст. Вони мають характерні ознаки кожного регіону їх виготовлення.

 В Україні писанки виконують обрядову, ігрову, декоративну та інші функції. Обрядова функція писанки пов’язана зі святкуванням перших днів Пасхи. Зі свячених писанок починався великодній обід, їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра. Писанки були оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до наступної весни.

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка – яйце пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з’явилася крашанка, яка побутує й до цього часу. Яйце опускають у фарбу, потім крапають на нього гарячим воском. Коли віск вихолоне, яйце кладуть у темнішу фарбу. Після цього яйце опускають у гарячу воду, де віск сходить з нього залишивши різної величини і форми крапочки по кольоровому тлі.

Із кінця ХІХ ст. поряд із писанками створюють дряпанки і мальованки. Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпано голкою або металевим стержнем. Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля. Часто в оздобленні писанок використовують  поєднання двох і більше прийомів розпису (крашанка, мальованка, дряпанка).

У 80-х роках ХХ ст. до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління. У містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей, етнографії та художніх промислів України – понад 11000 штук з 20 областей України. Українські писанки можна побачити за межами України: в Лондонському королівському музеї, в Санки-Петербурзі в музеї етнографії, в музеях Праги, Кракова.

    У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб, викликаючи загальне захоплення. Писанкарство вважається одним із найцінніших різновидів українського декоративного розпису.

Тема 10. Українські символи та священні  знаки  

План

  1.  Найдавніші знаки-символи в Україні.
  2.  Родові знаки та символи, емблеми земель України.
  3.  Походження та значення жовто-блакитних барв.
  4.  Походження та значення тризуба.
  5.  Символіка рослин і тварин у побуті та звичаях українців.

Література

  1.  Вудвуд Л.Ф. Відкривай духовні острови. Українське народознавство / За загальною редакцією професора А.П.Загнітка. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.  144 с.
  2.  Лозко Г.С. Українське народознавство. - К.: Зодіак - ЕКО, 1995. 368 с.
  3.  Сокульський А.Л. Національна символіка України. – Запоріжжя. Інтербук, 1993. – 104 с.
  4.  Українське народознавство: Навчальний посібник / За редакцією С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Львів: Фенікс,1994. – 608 с.

1.Найдавніші знаки-символи в Україні

Щоб відновити філософський зміст української етнічної культури, слід вивчити космогонічні знаки, які існували на нашій землі впродовж тисячоліть. Палеолітичне й неолітичне населення залишило на території України найдавніші твори мистецтва, на яких існували знаки-символи. Біля с. Мізин на Чернігівщині знайдено перші у світі сварги (свастики) і безкінечники (меандри). До цього часу належать перші скульптури Богині-Матері, які були відомі у всій Європі. Неолітична культура сформувала міфологему умираючого і воскресаючого Бога-Сонця. Поховання зерна в землю (засів) і його воскресіння (проростання) навесні дали початок уявленню про безкінечне повернення, перевтілення, вічність життя. Ці знання були відображені в символіці.

Серед найдавніших європейських культур найбагатшою і найвиразнішою по праву визнана Трипільська археологічна культура. Нині наука знаходить серед трипільців наших Предків. Отже, нам сьогодні важливо зробити наукову конструкцію знаків-символів, понять, якими давні трипільці позначали життя і своє розуміння Всесвіту.

Немає сумніву в тому, що Трипільська цивілізація розвинула символіку, успадковану від племен ранньопалеолітичного періоду, адже ніякий знак не виникає на порожньому місці. Найархаїчнішими знаками були сонячні та місячні символи, які мали тісний зв'язок із календарем.

Знаки сонця — це коло, колесо з шістьма спицями, концентричні кола, круг із хрестом усередині. Знаки місяця — дуги, повернуті в різні боки, що символізують фази місяця, півмісяці, які позначають Молодика і Старого місяця, а також півмісяці, повернуті "рогами" догори (нині в народі означає добру погоду). Цікавими є трипільська чара, на якій зображено 12 місяців, і тарілка з 4 місяцями, вписаними між променями рівнобічного хреста, що підтверджує саме календарність цих зображень.

Такими ж давніми є зображення рослинних символів: деревце з піднятими гілками, ялинка, колос; малюнки у вигляді квітки (коло з шістьма чи вісьма пелюстками навкруги); світове дерево.

Символ дерева — один із найстійкіших в українському знаковому космосі, який дійшов до наших днів. Вічнозелене Дерево Життя складається із трьох сфер: стовбур, верхів'я і коріння. Стовбур означає земне життя людей (Ява), крона дерева (гілки й листя) — духовний світ Богів (Права), коріння - підземний, потойбічний світ (Нава). Але в трипільських деревах-ялинках ці три сфери рослинності взагалі.

Три яруси світу зображені на трипільських глеках способом поділу сферичної композиції посудини на нижній, середній і верхній світи. Їхні пізніші арійські назви збереглися на індійському ґрунті в Ріґведі: свах — верхнє небо із запасами води; бгувах — повітряний простір із сонцем, місяцем, зірками; бгух — земля, грунт.

Найбільше зображень дійшло до нас на ритуальному посуді, скульптурках Богинь родючості (Рожаниць) тощо. Такий посуд символізував прохання дощу — це підтверджується малюнками жіночих постатей, які підносять чару до неба (пор. укр. "чарувати" — замовляти над чарою води, ворожити чи робити так звану "живу воду").

Магія родючості полів була пов'язана з магією плодючості людей і тварин. Мабуть, тому в складі глини, з якої ліпили фігурки Рожаниць, було замішане зерно пшениці. Символом засіяного поля вважають квадрат або ромб, розділений хрестом на чотири частини, в кожній із яких зображена крапка, що символізує зерно. Такі зображення малювалися на животі жіночої статуетки, що означало вагітність.

Як вважає Борис Рибаков, "трипільські статуетки юних матерів були, вірогідно, одними з ранніх попередниць християнської Богородиці".

Цікавий обряд, за допомогою якого можна пояснити символіку "трипільського квадрата", існував у Білорусі: перед будівництвом хати малювали квадрат, ділили його на чотири рівні частини навхрест. Батько йшов на чотири поля, які оточували це місце з чотирьох боків, із кожного поля брав камінь, клав його на голову й ніс так, щоб покласти на кожну чверть квадрата. Отже, на місці майбутньої хати утворювалась фігура, яка точно відтворює малюнок "трипільського квадрата".

Можливо, підтвердженням того, що квадрат був символом поля, є також сам спосіб оранки та боронування. Поле орали у двох напрямках "туди і назад", а боронували впоперек оранці, тобто навхрест.

Поширеним знаком на трипільській кераміці є орнаментальний мотив змії, яка обвиває груди Богині-Матері. Такі малюнки називають "трипільськими спіралями", "хвилями", або "меандром". Культове значення вужа відоме в багатьох народів, адже він був носієм добра, миру й злагоди, охоронцем усього найціннішого — сім'ї, дому. На скульптурах Рожаниць він оберіг живота, що виношує плід. Вуж також пов'язаний із культом води, вологи, дощу, а отже, родючості землі.

Слов'яни мали два "зміїних" свята: 25 березня — поява змій і 14 вересня — їх відхід під землю. Вважали, що, з'явившись навесні, змії допомагають хліборобам, беруть участь у сільськогосподарських роботах. Цікаве повір'я записане Миколою Маркевичем. У ньому йдеться про те, що змія, яка протягом літа когось укусила, буде покарана, її не пустять "у вирій", і вона буде мерзнути на морозі.

Другим значенням "трипільської спіралі" можна вважати вічність життя, безперервний біг сонця (спіраль, зображена навколо посудини, не має ні початку, ні кінця). Ідея "руху сонця по небу" простежується в тих спіралях, де на закрутах зображені сонячні знаки — кола з косими хрестами посередині. Напрямок такої спіралі знизу вгору і зліва направо такий, як і видимий із Землі напрямок "за ходом" Сонця (посолонь).

Заслуговує на увагу і дослідження знака хреста, який у сучасному християнстві переосмислений, тому не можна ототожнювати давні рівнобічні хрести та свастики з християнськими хрестами, що мають витягнутий нижній кінець. Первісно хрест (криж) був знаком життя: вертикаль чоловіче, батьківське начало, горизонталь жіноче, материнське; їхнє поєднання утворює третю силу, синівську (власне сам хрест). Хрестом позначали сонце, небесний вогонь, світло, жертовник. Цей знак відомий у Європі, Індії, Єгипті. Різновидом хреста є так званий арійський (орійський) хрест, або свастика.

Подібним знаком користувалися в XX ст. у Німеччині. Тому після 1945 р. на використання та дослідження арійського хреста наклали табу як на фашистську символіку. Такі заборони не мають наукових підстав, оскільки ці знаки були відомі у Трипільській культурі, про що свідчать археологічні знахідки. В Українському історичному музеї експонують одну з таких пам'яток - глиняний горщик із накресленою свастикою, розкопаний біля с. Пустовойтівки (Сумська обл.), в Музеї коштовностей України — скіфські горщики зі свастиками. Таких знахідок значно більше, але їх не афішують досі із вказаних причин. Мозаїчні свастики на стінах Софійського собору в Києві були викладені ще в XI ст.

Є різні припущення щодо значення цього символу. Найголовніше його значення — небесний вогонь. Цей знак поширений у традиційних слов'янських, і зокрема в українських, вишивках. Свастика (сварга) була відома ще в троянців: за часів Троянської війни вона як священний знак прикрашала зброю. Різні види свастик (як із ламаними лініями, так і з заокругленими кінцями, що переходять у спіральні завитки) і досі пишуть на українських писанках як магічні символи найвищого неба та сонця. Свастика є знаком Сварога, так само, як стріла — знаком Перуна.

Ці сонячні знаки малювали здавна на хатах, перед дверима, на сволоці, вважаючи їх оберегами проти злих сил. Ось як передав це в своїй "Молитві" український поет Богдан-Ігор Антонич: Накреслю взір його неземний, Святий, арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійний.

2.Родові знаки та символи, емблеми земель України

Розвиток мистецтва в І тисячолітті до н. є. досяг настільки високого рівня, що звичайні ужиткові речі вже прикрашали реалістичними сценами із життя людей, особливо пластичними зображеннями тварин. Знаки-символи використовують паралельно із реалістичним малюнком. Це переважно кіммерійські, скіфські, сарматські вироби. Характерно, що найстійкішим орнаментальним елементом залишається «трипільська спіраль», яка набуває чіткішої геометричної форми, відомої як «меандр» і помилково довгий час приписуваної грекам. У цей же час широкого поширення набувають сарматські «тамги» — спочатку тотемні знаки, згодом сімейні і родові. Такими тамгами позначали зброю, худобу, гончарні вироби тощо.

 Кожен рід в Україні здавна мав особливий знак, що свідчив про його походження від прапредків; це були тварини, рослини, птахи  або небесні світила, зброя тощо. 3 XIII ст. в європейських країнах поширюється феодальне міське право, яке надавало можливість мешканцям створювати свої органи самоврядування. Вперше таке право було запроваджено в Магдебурзі (Німеччина), тому отримало назву Магдебурзького права. У XV — XVIII ст. більшість міст України мали Магдебурзьке право, яке передбачало наявність у містах своїх гербів. Отже, герб — знак суверенітету і автономії. Свої герби мали всі землі України: Київщина, Чернігівщина Переяславщина, Сіверщина, Волинь, Поділля, Запоріжжя, Таврія, Одещина, Херсонщина, Крим, Слобожанщина, Холмщина, Полісся, Донеччина, Кубань, Закарпаття, Буковина, Белзщина (Сокальський р-н Львівської обл.), Перемишльщина, Галичина, Львівщина.

Звичайно, впродовж кількох століть, коли Україна була розділена між різними державами, її символіка часто відображала елементи знаків панівної держави. Так за Литовського князівства в Україні домінують литовські герби «Колюмна», «стовпи Гедиминовичів» або «Погоня». За панування Московської держави переважала московська символіка. В українській гербовій традиції домінували такі зображення: орел, кінь, ведмідь, лев, бик, якір, сонце, хрест, фортеця, тризуб тощо. Кольори, характерні для української геральдики: синій, блакитний, жовтий, золотий, червоний, чорний.

Цікаво, що деякі зображення на гербах сягають глибокої давнини. Так, наприклад, гербом держави Урарту в VI — IX ст. до н. є. був лев на тлі трибаштової фортеці. Такою ж була емблема Вавилону. Цей мотив зберігся в гербах Литовської держави («Колюмна»), а також Львова (XIV — XVIII ст.). Окремо ж зображення лева та фортеці є на багатьох інших гербах і печатках.

     Розгляд усіх гербів потребує окремої праці. Розглянемо докладніше герб Київської землі, оскільки Київ є столицею нашої держави.

За християнства опікуном Києва було прийнято архистратига Михаїла, ім'я якого успадковано від героя єврейського епосу Мисаїла — двоюрідного брата Аарона і Моисея. Слово архистратиг у перекладі з грецької означає «воєначальник». Це полегшувало сприйняття масами нового покровителя, адже звичний їм Перун споконвіку був захисником війська, зброї, князівської влади і зображався зі списом і щитом. Саме Перун був символом незалежності держави ще за часів Кия. Спис, який він тримав у правиці, нагадував вогненний кий — скіпетр, булаву, блискавицю, що було символом державної могутності. Історики визнають, що цьому зображенню передував герб із самим князем Києм — засновником міста і держави. Тому Кий-Предок, захисник свого роду і народу, в людській свідомості злився з образом його покровителя Перуна. На зображеннях Кий-Перун тримає спис-блискавку, або тризуб.

Та зрадницька політика правителів під впливом чужинецької культури не раз познущалася над прадавнім гербом: йому домальовували крила — став архистратиг; меч (або спис) опустили донизу — символ підневільної держави; колір з блакитного замінили на червоний — символ крові, війни, боротьби. М. Грушевський писав про християнський герб: «В казьонному гербі Києва ... ніякої української традиції не звісно». Отже, спотворення національної символіки починається тоді, коли держава підпадає під чужинецьке ярмо, яке несе і духовне рабство.

3.Походження та значення жовто-блакитних барв

"Для нашої залитої світлом країни жовтий і синій кольори є і були найбільш підхожі. Се чудесно зрозумів наш простий народ, вимальовуючи свої хати спереду в синє, а ззатилля в жовте... Сі кольори давала народові любов до природи, яку він бачив саме у жовтій і лазуровій окрасці, позлотистий степ, синє небо, синє море і ріки з жовтими очеретами і рудими скелями, сині гори".

Український народ здавна пояснював значення цих кольорів як блакить небес і стигле золото ланів, а їх поєднання знаходимо в одязі, кераміці, побутових речах.

Що ж до прапорів, то їхні кольори були різноманітними, навіть кожен князь мав свій, відмінний від інших прапор. Найдавніші прапори мали трикутні й клиноподібні форми.

Корогви Галицько-Волинської землі чи не раніше від інших земель України мали блакитно-жовті кольори. У 1410 р. у Грюнвальдській битві українці виступали під прапором, що на блакитному тлі мав зображення жовтого лева, який спирається на жовту скелю. Київський магістрат мав "Золоту корогву".

Та розглянемо докладніше значення національних кольорів. Під цим кутом зору, національним (родовим) прапором може вважатися синьо-жовтий, а партійним (видовим) — зелений і червоний. Крім того, одноколірні прапори - це міжнародні символи, як, наприклад, білий (перемир'я), чорний (знак біди, епідемії, смерті), зелений (екологічний) тощо. Національні прапори мають бути поєднанням двох або кількох кольорів, які відображають органічну гармонію народу з його землею, природою, світоглядом. Такі прапори відображають образно-символічну систему мислення народу. Соціальні, групові ідеали — тимчасові, а національні дають людині безсмертя у своєму народові.

Якщо в давньоукраїнських літописах є мініатюри, де зображені князівські дружинники з червоними прапорами, це ще не означає, що національним прапором українців є червоний. Навпаки, це підтвердження того, що червоний вживався як військовий. Згадаймо, як козаки ховали своїх убитих товаришів, накривали червоною китайкою.

Блакитно-жовті та жовто-блакитні барви у всьому світі символізують дві першооснови буття: дух і матерія, добро і зло, позитивне і негативне, вогонь і вода, чоловік і жінка, батько і мати.

Синя та жовта фарби при змішуванні дають зелений колір, що є символом Дерева Життя. Філософський зміст цієї ідеї той же, що і в рівнобічного хреста (крижа) та тризуба — поєднання двох протилежностей, першооснов буття, які при взаємодії породжують третю синівську енергію, тобто нове життя.

Володимир Шаян присвятив українській символіці окрему працю, в якій він доводить існування двох рівнів символічних значень: екзотеричну (спрямовану назовні — відкриту для загалу) та езотеричну (спрямовану всередину — закриту, утаємничену). Ця філософська праця спроможна вирішити відому суперечку між різними течіями українських націоналістів щодо того, який колір нашого прапора має бути першим (верхнім), а який другим (нижнім). Розглянемо докладніше його аргументацію: "Тут доходимо до межі екзотеричного і глибшого езотеричного значення Барви Синьої. Барва Синя відчувається у світі екзотеричному як барва спокою і злагоди, як барва жіноча. Тільки в найглибшому езотеричному аспекті знаходимо мужеський еквівалент цієї барви". Далі професор Шаян лише до певної межі відкриває таємниче значення синього кольору як електричну силу Перуна: "Синій Грім — це Таємна Потуга, що запліднює саму Мужеську силу Плідності. В цьому сенсі це найбільше згущена Творча Сила Космосу... Ця препотужна Барва Блакитного Грому є першою барвою Прапору України". Жовтий колір є "Уосіблення Духа Прапредка і Духа Сонця, основника нашої раси".

Нашу українську расу він називає "Пшеничною Расою". Езотеричне значення жовтого кольору, на думку В. Шаяна, є "таїнством Філософського Каменя Переміни. У езотеричному сенсі ця переміна менш благородних металів на золото — це саме переміна, що доконується в людській душі. Це процес її ублагороднення, тобто переміни менше вартісного металу у золото Лицарської Непохитності... Золото є справді каменем пробним душі Лицаря..."

Далі В. Шаян доходить висновку, що: "Обі ці барви є нероздільні... Там, де немає гармонійного поєднання дії обох барв, там немає і розвитку нації. Обі ці барви разом у їх співдії означають Промінь Божественної Мудрости і Любові Проявленої в Житті"".

4.Походження та значення тризуба

Знак тризуб, або тридент, відомий у світі з незапам'ятних часів. Його знають у Європі, Азії, Індії. З тризубом зображувалися божества: грецький Посейдон, етруський (пізніше римський) Нептун, індійський Шіва, скіфський Тагимасад. Нині серед істориків поширені дискусії про правомірність використання тризуба як державного герба. Іноді висувають твердження, що це був знак династії Рюриковичів і ніякого відношення до українського народу він не має. Такі дослідники не хочуть бачити очевидну істину, що українці самі видобули цей герб з глибини тисячоліть, повернули із небуття, із непам'яті.

Найдавніші писемні згадки про золотий тризуб і блакитне вбрання царів Атлантиди знаходимо у праці Платона «Тімей», яка була написана в 360—355 pp. до н. є. Легенда, описана Платоном, за словами багатьох істориків різних часів має цілком історичні особливості; історичною її називав і Платон, котрий позначав жанр кожного свого твору.

З часу загибелі Атлантиди минуло одинадцять з половиною тисяч років. Припускають, що не всі нащадки Посейдона загинули. Українські землі ніколи повністю не були затоплені морями і потопами, тому цілком імовірно, що давню символіку тризуба і жовто-блакитної барви наші предки винесли з Атлантиди.

Про те, що тризуб є одним з найдавніших знаків нашої землі, можна судити з наскальних малюнків, гончарних виробів, монет, прикрас. Так на Поділлі знайдені наскельні рельєфи з тризубом, які зроблено в IV — III тис. до н. е., в Ольвії — тризуби першого тисячоліття до н. е., на монетах Боспорського царства карбували тризуби з V ст. до н. е. і були успадковані царськими скіфами, які вважали себе нащадками атлантів. Тризубом був увінчаний шолом Урартського царя в VII ст. до н. е. Відомо, що сармати використовували тамги-тризуби. Тамги збереглися і досі в кримських татар. Знак, подібний до тризуба, мають литовці.

За князівської доби тризуб почав набувати сучасної графічної форми, хоча існувало багато різних варіантів малюнка в різних князів.

На певний час, а саме від татаро-монгольської навали до козацьких часів, тризуб зникає з активного вжитку, витісняється хрестом, шестикутною зіркою тощо. Хоча форми хрестів біля підніжжя іноді мали завитки з двох боків, які підіймалися вгору і разом з хрестом утворювали тризуб. Було багато зображень якорів, що нагадували тризуби і входили до складу родових гербів гетьманів війська Запорозького, в т. ч. Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та ін.

На деяких церквах збереглися ще хрести, що формою нагадують тризуби, тобто біля підніжжя мають фігуру, схожу на омегу (при цьому тризуб ніби зменшено в пропорції до хреста). Такий хрест має й Володимирський собор у Києві. Поєднання хреста з тризубам є на маківці Золотих воріт у Києві. Це є спотворення тризуба. Тепер зупинимось на значенні тризуба, оскільки з цього приводу висловлюються різноманітні, часом далекі від істини, думки.

Найпростіші з них — це розшифрування тризуба як монограми «Володимир», «Василеве», або «воля». Визнати ці твердження означало б відмовитися від давності цього символу.

Ми знаємо, що тризуб мав різні форми аж до найпростішої «курячої лапки» IV тисячоліття до н. е., яка не становила собою монограму.

Отже, головна ідея тризуба — це число три, поєднання трьох основ буття, троїстість (тривимірність) життєвого простору. Це зв'язок трьох сфер, такий самий, як і в Дереві Життя, світу Яви, Прави і Нави. Але існує ще давніше, доарїйське філософське наповнення цього символу.

Основою світобудови є повна врівноваженість всіх енергій, тобто Абсолют. Порушення цієї рівноваги пробуджує два протилежні полюси: позитивний і негативний, чоловіче і жіноче, батьківське і материнське начало. Поєднання цих протилежних сил породжує третю синівську силу, отже, неприпустимо на «синові» ставити хрест.

Індійські божества Шіва та Вішну зображаються з тризубом. Тризуб тримає в руках скіфський Тагимасад.

Тризуб - вираження найдавніших, найархаїчніших культів багатьох народів. Це, перш за все, культ Великої Праматері-Родоначальниці, культ Вогню (який є життєдайною силою), культ мудрого Змія (а в деяких народів Дракона). Всі ці символи знаходимо в давній арійській міфології. Арії на своєму шляху з Подніпров'я до Індії залишили багатьом народам цей життєдайний знак — тризуб. В індійському штаті Джаму в горах і досі існує Храм Великої Богині Матері.

Цікаво, що розміщений він у надрах триглавої гори, яка зветься українським словом Трикута. Велетенську бронзову скульптуру богині з піднятим тризубом у правій руці завжди охороняють жерці. Побожне ставлення індійців до тризуба свідчить про те, що цей знак аж ніяк не випадковий. Його давність нині не потребує доведень. Показово і те, що самі індійці усвідомлюють, що цей знак не місцевого походження, а принесений давніми аріями в Індію.

Тризуб - стародавній український талісман. Про це писав Володимир Сочинський: «народний звичай не зв'язує ці знаки з християнськими емблемами та християнською догматикою, тільки трактує як талісман, що зв'язаний зі старими міфологічними поняттями».

Оскільки саме на землях України тризуб має безперервну багатотисячолітню традицію, він має бути визнаним як національний символ і як символ Української держави.

Більшість символів виникло ще на світанку історії людства. Символ — це ідея, яка відображає найглибинніші знання наших пращурів. Саме стародавність цих знань і є найвищою цінністю для нащадків. Це є той таємничий код, який маємо прочитати, щоб відчути себе спадкоємцями великого і мудрого народу, щоб вийти на шлях правильного життя.

5.Символіка рослин і тварин у побуті та звичаях українців

Природа одному мати, другому — мачуха.

Народна мудрість

Світове Дерево — модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту — три царства: небо (Боги), земля (люди), підземний світ (Предки). Кожне з царств має символіку в образах тварин, птахів, небесних світил. Верхній небесний світ (крону дерева) представляють сонце, місяць, зорі та різні птахи: соколи, голуби, орли, соловей, зозуля. Середній світ (стовбур дерева) — бджоли, куниці, домашні тварини. Нижній світ (коріння) — бобри, риби, змії. Вертикальна триєдність Світового Дерева сакралізує число три і взагалі трійцю.

Ось як в апокрифах описувалося Дерево Життя, що має давнє язичницьке походження: "А посреди Раю Древо Животное, єже єсть Божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; оно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісходить от него сладкое благоуханіе (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочників".

Образ Райського дерева близький до ведійських уявлень про Райський сад, що існує в центрі Сварги ("Неба найвищого"). Цей сад оточує з усіх боків палац Індри (Перуна), тут ростуть дерева, які виконують усі бажання. Та найшанованішим серед них є дерево з золотою корою — Паріджата, яке наповнює всю Сваргу пахощами. Це улюблене дерево жони Індри — Сачі (аналог Перуниці). Сад можуть відвідувати не тільки Боги і хоробрі воїни, які загинули на полі бою, але й інші смертні герої, на запрошення Індри.

В українських обрядових піснях Світовим Деревом найчастіше виступає дуб. Але відомі також явір, сосна, верба, яблуня, виноград, береза, калина, горобина, липа, черемха тощо.

Дерево Життя розглядають і як жіноче, і як чоловіче начало. Наприклад, верба тісно пов'язана з водою (росте над водою, що вказує на підземні джерела). Зі слов'янським Деревом Життя, вірогідно, поєднаний образ Богині Матері, яка дає Живу Воду чи небесне молоко (Дана, Мокоша, Берегиня). Іноді роль Дерева Життя надається вишні, яблуні та іншим деревам із назвами жіночого роду.

Однак чоловіча символіка більше притаманна Дереву Життя як образ рослинного фалоса (дуб, явір, виноград, плющ, кедр). Життєва сила Дерева Життя може бути зосереджена як у самому дереві, так і в його гілках (виноград, вербовий прут) або в плодах (яблуко, вишня). Поєднання жіночих і чоловічих функцій відобразилося у священному ставленні до "парних" або з'єднаних дерев і плодів, які зрослися — їм надавали найбільшого значення у весільних обрядах та любовній магії.

Обрядове Різдвяне прикрашання дерева всіма плодами землі є даниною магії родючості — побажання, щоб усі рослини давали плоди. На цю функцію вказує звичай прикрашати Великоднє деревце писанками і крашанками (у південних слов'ян), ляльками (у поляків), Різдвяну ялинку — яблуками і горіхами (у росіян). В українців, словаків та поляків функції обрядового дерева на Різдво виконує Дідух — житній сніп, який у Свят-вечір із урочистостями заносять у хату, ставлять на покуть або підвішують до стелі (у словаків). Подекуди українці перед Різдвом заносили в хату деревце вишні (у вазоні чи діжці з землею) або ставили у воду її гілочки, за якими дівчата ворожили: якщо до Різдва вишня зацвіте — влітку дівчина вийде заміж.

У кожного зі слов'янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: "Без верби й калини нема України". Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров'я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще в Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов'ян він був запозичений і християнською церквою. На батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.

Дуб. Серед священних дерев українців найпочесніше місце займає дуб, недаремно його вважали "царем дерев" (у сербів — Цар дрва, у росіян — Царь-дуб, у поляків — Господар лясу). Дуб вважають аналогом Світового Дерева. У його густій кроні живе "цар птахів" (орел, сокіл). У давнину дуб був аналогом святині (храму), місця, де здійснювалися релігійні обряди, жертвопринесення. У народній релігії дуб вважають деревом Перуна-громовержця, символом мужності, чоловічого начала, на що вказує і фалічна форма його плодів.

Ще в XX ст. молодята здійснювали весільний обряд триразового обходу (об'їзду) навколо дуба, навіть після церковного вінчання. Особливо магічними у весільному обряді вважають дуб і березу, які зрослися. Вони - символ вічного кохання, де дуб уособлює чоловіка, а береза - жінку. Нині таким місцем паломництва молодих подружніх пар є дуб і береза на Вінниччині. Цим деревам молодята в день шлюбу приносять у пожертву весільні напої та хліб.

Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. "Міцний, як дуб" -кажуть про сильного чоловіка. Освячені в Перунів день жолуді використовують у магії родючості і шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими.

Християнська церква постійно боролася з вірою у священність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних дубів у всіх слов'янських країнах впродовж цілого тисячоліття. Відомий християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв "під дубом пісні співати". Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.

Верба — жіночий символ Світового Дерева. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов'ян, наша Галактика є початком Всесвіту.

В українській календарній обрядовості верба відома переважно на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Космосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: "Не я б'ю, верба б'є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко". А далі говорять побажання: "Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля" здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає "побити" домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров'я і родючості. Дітям дають з'їсти освячені вербові "котики", щоб "росли скоро, як верба". Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: "свячену вербу гріх ногами топтати", тому навіть иайдрібніші гілочки чи "котики" спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Па Купайла дівчата прикрашають вербове деревце стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала.

Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду.

Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір'я, що "дітей знаходять на вербі". Таке уявлення мас свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті - Блинда перетворилась на вербу''. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: "Верба, що лугова трава. Її викосиш — а вона знову виросте". Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі іі новонародженого, примовляючи: "Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла". На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов'язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем'ям (врем'ям — часом, доброю годиною, погодою).

Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це є приказка: "Де верба, там вода". Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці. Сухими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими "котиками" лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному.

Калина одна зі священних рослин, що символізує жіноче начало і період жіночої плідності. До цієї рослини завжди ставилися з великою повагою, калину не можна рубати, топтати її ягід. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки.

Калина як символ дівочої чистоти оспівана у весільних піснях. Вислови "ломити калину", "сікти калину" означали позбавлення дівочості. Особливі почесті належали дівчині, яка зберегла вірність своєму нареченому. Коли після шлюбної ночі ставало відомо, що дівчина була незайманою, їй співали: Темного лугу калина, Доброго батька дитина: Хоч сама по ночах ходила, Та калину при собі носила. Купували купці — не продала, Прохали хлопці — не давала, Шовком ніженьки зв'язала, Тільки тому Богданкові держала.

Важливе значення має калина в дівочих ініціаціях. На свято Рожаниць дівчатка, які за минуле літо стали дівками (здатними до дітонародження), йдуть до лісу по калину. Їх супроводжує гурт маленьких дітей, яких дівки пригощають різними гостинцями (солодощами, горіхами, бубликами тощо). Присутність дітей тут ритуально вмотивована — вони символізують майбутнє продовження роду, а дівочі гостинці — своєрідна пожертва Богиням Рожаницям. Навколо першого знайденого в лісі куща калини дівки водять хоровод, співають любовних пісень, а потім розкладають навколо різні страви, які взяли з собою. Відбувається обрядовий обід, під час якого згадуються імена відомих дівкам хлопців. Тільки після цього починали зривати гілочки калини, до того ж перші ягоди з гілочки кожна дівчина мала з'їсти, загадавши бажання про кохання обраного нею хлопця. Назбиравши достатньо калини, вони виплітали вінки з квітів, вплітаючи в них і калинові кетяги. По дорозі до села парубоча ватага, як правило, вже чекала дівочий гурт, щоб напасти зненацька. Хлопці відбирали в дівчат по кілька гілок ягід і фарбували ними дівчатам обличчя.

Про репродуктивну магію калини можемо судити з такого повір'я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім'ї з'явиться продовжувач роду — син. Калина присутня у родильних обрядах і при нареченні чи постриженні дітей. Породіллі в постіль клали кетяг калини, щоб були здорові мати і дитина. Клали калину і в першу купіль новонародженому, "щоб дитя було рум'яне, як калина".

Біля хати завжди садили калину, взимку її ягоди клали між шибками. Калиновий чай, квіти, ягоди та кора — найкращі ліки від застуди, кашлю, при кровотечах і хворобах шлунка.

Вишня — одне з найстаріших дерев в Україні, її знали з давніх-давен як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше вишню культивують і виводять цінні сорти. Біології припускають, що вишня поширилася в Україні з Малої Азії. Вишню використовували в Різдвяних обрядах задовго до привнесеного Петром І звичаю ставити ялинку на офіційний Новий рік (1 січня), її викопували восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Різдва. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до свята вона зацвітала, це був добрий знак. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовіря (саме Різдво — свято Прабога Рода-Сварога). Тому логічно буде вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній, всевишній). Так і назву вишні слід розуміти як "божественне дерево".

Хата у вишневому садочку — одвічне замилування українського народу — оспівана багатьма письменниками. Тому Шевченківський "садок вишневий коло хати" став символом України, рідним, близьким образом. Гілочки вишні широко застосовували в лікувальній практиці. Відвар молодих гілочок давали породіллям після пологів. Свіже листя прикладають до голови, щоб зняти біль, а також накладають у вигляді компресів для загоювання ран. На Тернопільщині виготовляли спеціальне вишневе пиво для лікування запалення нирок: на літру відвару вишневих гілок додавали 0,5 кг цукру і 20 грамів дріжджів, залишивши для ферментації на тиждень.

Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашого часу, схрестивши терен з аличею, наші Предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб у давнину — до двору, обсадженого терном, не міг підступитися ніякий дикий звір. Пізніше стали вважати, що терен захищає від "нечистої сили". Ось таке практичне значення цього невисокого деревця. Існує ще й дуже цікава легенда. Одна з порід терну, диптом, отримала назву "неопалимої купини". В перекладі з церковнослов'янської купина означає "кущ". Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Отже, ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших Предків: вважали, що з неопалимої купини виходять Боги, аби показати людям істину. Пізніше цю легенду запозичили юдеї та християни.

В Україні з неопалимою купиною пов'язаний образ Богині-Матері, а після прийняття християнства — і Діви Марії, але цей образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння.

Квітник був невід'ємною частиною садиби українського селянина, він прикрашав переважно причілок хати і найчастіше виходив на вулицю. Іноді квітники обгороджували невеликим парканом, а то й просто обсаджували рядочком квітів чи низькорослих кущів. Такі квітники й зараз прикрашають хати українців у селах і балкони мешканців міста.

Чи не найпоширенішою і найулюбленішою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Прийшла до нас мальва з Малої Азії, де її знали ще стародавні пелазги. На півдні України цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники.

Майже біля кожної хати завжди знаходилося місце і для пахучих яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку, любистку, м'яти і матіоли. Нині виведено багато сортів рослин, що увійшли в побут і звичаї народу. Проте магічну силу мають ті, що здавна прижилися в народі як священні рослини. Так, вважають, що червону руту, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці — щоб була міцною родина. Півники оберігають від нечистої сили, бо півень (від якого походить назва квітки) виступає рятівником — від його співу зникає всяка нечисть.

Таким же оберегом є мак. Його насінням, освяченим на свято Маковія, обсипають садибу, людей і худобу. Мак вважають лікарським засобом від безсоння, виразки шлунка. Традиційні коржі з маком люблять усі. Хоча й каже народна мудрість: "Сім літ мак не родив, а голоду не було". Мак в давнину вживали в їжу з магічною метою — макові коржики використовували в обрядовості. Його вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках. Макову голівку вважають символом розуму.

Як обереги використовувалися також інші рослини. Відомо, що для русалок під час Русалій слід було тримати при собі полин або часник.

Давнім звичаєм українців є топтання рясту навесні, що означає просити в Бога життя і здоров'я. В Україні близько семи видів цієї рослини, але найпоширенішим є "проліска дволиста". За традицією, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, Бог здоров'я дасть" або "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!"

Магічними функціями народ наділяв чебрець — українське "євшан-зілля". Для українця ця рослина - символ Батьківщини, її брали з собою, від'їжджаючи на чужину, як згадку про рідний край. Чебрець застосовували в богослужінні ще за доби Трипілля. Збереглися знайдені археологами найдавніші керамічні курильниці, які були прототипом кадильниць, з якими на ранніх етапах ще боролися християнські священики. Згодом церква змушена була визнати цей ритуал і прийняла язичницьке кадило для свого богослужебного ритуалу. Трава чебрецю має надзвичайно ароматичний запах, який здатна зберігати дуже довго навіть висушена, при спалюванні вона дає ніжні пахощі степу. Подекуди в Україні і нині під час церковних служб використовують підкурювання чебрецем і вважають, що це забезпечить добробут родині. У східних районах України чебрець називають "богородицькою травою".

Для наших Предків природа була рідною домівкою. Від світу природи вони отримували їжу, одяг, матеріал для будівництва жител. Тому людина й наділяла рослини і тварин, які жили поруч з нею, людськими рисами, таким чином, ніби олюднюючи навколишню природу. Первісна свідомість вбачала рівність і партнерський зв'язок людини зі світом рослин і тварин. Більше того, людина вважала тварин не тільки рівними собі, але навіть вищими і розумнішими. Саме обожнення природи, священне ставлення до неї, а не "страх" перед нею, стаю причиною виникнення релігії. Люди вивчали поведінку тварин і властивості рослин для практичної мети — співпраці з навколишнім світом. Святкові жертвопринесення певних тварин Богам і ритуальне вживання м'яса сакралізованих тварин (або їх хлібних зображень), що супроводжувалося магічними обрядодіями і словами, у давнину мало на меті прилучити родину до сил природи, і через це — примноження добробуту, забезпечення родючості людей і тварин.

Кінь був засобом пересування людей по землі й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, — атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов'янських Богів — Дажбога, Хорса, Світовида, Перуна. Він — символ земного і небесного руху. Мотив божественних коней поширений у культовому мистецтві на просторах від Європи до Індії. У вигляді двох коней зображали ведійського Ашвона і грецького Діоскура, балтійського "літи Нога", і англосакського Hengist і Horsa. На коні зображали кельтську Богиню Іїпоиа (дослівно "кінська Богиня").

Внаслідок своєї стрімкості і швидкості кінь став символом Світового Дерева, яке єднає небо і землю: слов'янській "Диво-кінь вухами підпирає небо, очима лічить зорі, копитами білий камінь розбиває, вогнем сліди замітає, гривою все поле вкриває".

У давніх слов'ян була клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: "Клянусь конем!" Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні коня здавна вважали добрим другом людини. Коня шанували українські козаки - останні лицарі руської військової касти. Він був і найпершим помічником у господарстві. І хоча коня мали в основному заможні сім'ї, язичницькі обряди першого посадження на коня ("пострижини") хлопчиків здійснювали впродовж багатьох століть і після прийняття християнства.

У народі збереглись приказки, пов'язані з конем: "Кінь слухає дружка, а не батіжка": "Держися за гриву, бо за хвіст не вдержишся"; "Кінь ґуля по волі, козак - по неволі".

Собака — "домашній вовк". Поруч із людиною він живе з давніх-давен і вірно служить своєму господарю, охороняє хату, подвір'я, отару. Тому собака став символом вірності та відданості своєму господарю, захисником господарства. Ще за доби Трипільської культури собака був наділений культовими функціями — охоронець рослин (саме таким він зображається на трипільських глечиках) і, вірогідно, став прообразом арійського Симаргла.

Собаки, як і деякі інші тварини, тонко відчувають зміни в природі, що відбуваються перед стихійним лихом, наприклад, землетрусом, повінню тощо. Вони, як і коти, здатні бачити тонкий світ ("переходити в четвертий вимір"). Тому народ завжди був уважним до поведінки різних тварин. Перед стихійним лихом починають кричати кури, корови, вівці; кішка тікає з хати, собака виє. Чимало звичаїв і прикмет пов'язано з поведінкою собаки, особливо з його виттям. У народі підмічали, як саме виє собака: якщо голову тримає втру, то чує десь неподалік вовка; якщо ж виє, опустивши голову вниз, то віщує смерть людини.

Існують повір'я, пов'язані з собакою: якщо приблудиться до двору чужий пес — на добро. Зустріч з собакою в дорозі віщує добро і прибуток, а також зустріч з другом.

Корова, Бик (свійські тварини); Туриця, Тур (дикі тварини) — зоряний Тілець, символ плодючості. Чоловіча могутність знайшла своє втілення в образі Буй-Тура. Мабуть, немає жодного індоєвропейського народу, в міфології якого не було б образу священного Бога-Бика. У давніх трипільців існував храм, присвячений цьому Богові, прикрашений бичачими рогами (відома модель такого трипільського храму знайдена на березі р. Рось). Цей трипільський культ тотожний з подібним культом, що був поширений серед народів Балканського півострова в V—III тис. до н. ч.

У давньоарійській релігійній традиції Бик — образ місячного Бога Соми. В арійців Ірану місяць називався "володарем сімені бика". Бик — символ чоловічої запліднюючої сили. Отже, у всіх відомих міфологіях Бог-Бик втілює космічне чоловіче начало. Часто при храмах, що належали цьому Божеству, утримувався священний бик як втілення самого Бога.

Бик, як правило, має й свою подружню пару — Корову. У давньоарійських текстах відома корова Сурабгі (дослівно "солодкопахуча"), або Камадгену (дослівно "корова бажань"). Це священна корова, яка виконує будь-які найпотаємніші бажання свого володаря. Вона з'явилася з океану, і Боги подарували її ведійському жерцю. Потім вона стала власністю другого мудреця, поки один із царів не зробив спробу викрасти священну корову. Тоді Боги помістили її в Сваргу, де вона й донині живе в Раю.

У північнослов'янських релігійних уявленнях сином священної Корови є Бог Велес. Недаремно він має прізвище (точніше, ім'я по матері) - Коровин. Однак живучість цього образу підтверджує існуюче досі в Україні повір'я про божественність корови чи бичка, які мають білу мітку на лобі: такі тварини вважаються "відзначеними Богом". І досі українські селяни, коли отелиться корова, звертають увагу на вигляд теляти, про якого говорять: "у нього зірка на лобі". У весільному обряді збереглося порівняння молодого з биком, а молодої з теличкою, що символізує родючість. Весільний хліб коровай — також згадка про давню божественну жертву (весільний дарунок) — корову.

Корова і бик споконвіку вважалися священними тваринами, — ще у найдавніші часи їх приносили в пожертву лише найвищим Богам.

Корова була обов'язковим весільним подарунком нареченої. Саме корова — символ жінки, тому її дарувати на щастя новоствореної родини. У похоронних обрядах східних слов'ян існував звичай дарування корови священику або бідняку після похоронної відправи. В Україні вірять у те, що корова оплакує смерть господаря. Іноді виводили корів надвір, щоб "попрощалася з господарем".

Існують такі прикмети: якщо корови піднімають голови вгору, б'ються рогами та підстрибують, буде дощ. Якщо череду, яка увечері повертається до села веде червона або біла корова, чекати ясної погоди, якщо чорна або сіра — буде злива, ґрат, непогода. Вважають також, якщо молоко під час доїння дуже піниться — на дощ.

Коза. Тотемом одного зі стародавніх племен можна вважати козу, мабуть, це було пастуше плем'я. Обряд водіння "кози" зберігся в аграрній магії (зокрема в Різдвяних колядках) до наших днів. У давнину це священнодійство справляло глибоке враження на учасників обряду. Воно символізувало воскресіння тотема, тобто Предка народу після наглої смерті. Вірогідно, первісно цей обряд був приурочений до весняних магічних дій, спрямованих на посилення родючості. Подекуди в українців і білорусів водіння "козн" відбувається на Масляну — запинок первісного весняного ритуалу. На жаль, тепер первісний зміст цього звичаю для багатьох незрозумілий.

Пісні, якими супроводжують обряд розкривають досить прозоро зміст дії:

Де коза ходить, там жито родить. Де не буває — там жито вилягає... Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом...

Умирання і воскресіння ритуальної "кози" відображає уявлення про воскресіння природи навесні і початок вегетативної роботи землі. У поляків обряд останнього снопа називали "зривати козу".

Коза і пан мають ще й еротичну символіку, що ґрунтується на плодовитості цих тварин і їхній невибагливості щодо утримання. На Поліссі збереглися весільні пісні про зачиняння і шлюб вовка з козою, де поїдання кози вовком символізує викрадений молодої молодим. У кінці XIX ст. в Росії на святкуванні Ярила ряджений "козел" бігав за дівками і давав стусанів молодицям.

Oднією з форм вшанування тотема було перерядження в маску тотемної тварини, танці навколо неї. Церква боролася з цими звичаями, проте вони дожили дотепер, хоча не завжди зрозумілі нашим сучасникам. Однак церква, не змігши викорінити давніх обрядів пошанування кіз, надала цапу "чортячих" рис. Поляки-католики вважають: "Коза і дьябел — то єдно". В Україні вважають, що козу люблять Домовик і Чорти, тому її тримають у хліві для охорони іншої худоби.

Соловей. Назва цієї маленької співочої пташки походить, як вважають мовознавці, від давньоруського славити — той, що співає пісню-славу Богам. Недаремно соловей, як і інші великі птахи, вважається віщим птахом.

Віщий співець Боян у "Слові о полку Ігоревім" названий "соловієм старого часу". І про те, що соловей здавна вважався символом співучості та красномовства, свідчить ім'я новгородського жерця Богомила, який "сладкоречия ради наречен Соловей" (Іоакимівський літопис).

Соловей - провісник Богині Весни: його спів завжди сприймають як щасливий Божий знак, а відсутність співу солов'я свідчить про передчуття біди. На Київщині (с. Зазпм'я, Княжичі, м. провари) існують перекази, що відомий у билинах Соловей-розбійник — це язичницький жрець, який жив у Броварському лісі під Києвом. Він мав надзвичайно велику силу і був грозою заїжджих християн. Жрець Соловей мав свої укріплення, контролював переправи на Дніпрі, звідки нападав на християнських попів і охрищених княжих дружинників. Соловей збирав своїх воїнів у Добрянському яру, де поруч на Лисій горі було язичницьке капище.

В Україні соловейко починає співати на початку травня, коли розцвітають сади. Про це в народі кажуть, що він починає співати, "як нап'ється води з березового листя".

Зозуля. Віща птиця, присвячена Богині Весни Живі, символ людської долі. Її свято відзначали під час воскресіння природи. Їй приносили пожертви ті, хто вперше навесні почув голос зозулі. Вважали, що сам Бог чи Богиня в образі зозулі літає лісами і віщує роки. Зозулю запитували: скільки літ житиме та чи інша людина, скільки буде в шлюбі, скільки матиме дітей тощо. А після того, скільки разів вона "накує", робили висновки про тривалість того, про що питали. Тому зозуля пов'язана з Богинею Долею. Про це говорить українська приказка: "Зозуля кувала, літечка казала".

За повір'ями, на зиму зозуля відлітає у Вирій, тому вона вважається посередницею світів Яви, Нави і Прави. Зозуля прилітає останньою, а відлітає першою. Отже, зрозуміло, чому вона також вважається "ключницею" Вирію — бо зачиняє і відчиняє Небесну браму.

Побутують такі прикмети: якщо зозуля вперше закує на сході сонця і при зеленому дереві — на врожай, якщо увечері і на "голе дерево" — до неврожаю, голоду й епідемій. Якщо зозуля закує після солов'я, то буде гарне літо, якщо ж почути зозулю раніше солов'я — переслідуватимуть невдачі. Хто почує зозулю на голодний шлунок, тому буде невдача. Якщо ж зозуля не закує аж до Купайла, буде неврожай, голод, мор. Почувши вперше зозулю, слід побряжчати монетами, "щоб водились гроші". Про це й приказка: "Сховай грошульку на зозульку", бо якщо в цей час грошей не виявиться, не буде їх і протягом року.

Зозуля перестає кувати після Перунових свят (у християнстві після Петрівки). Якщо ж почути її після цього часу — на біду. Щоб запобігти негативній магії (не дати їй кувати після вказаного часу), з пшеничного борошна, яєць та сиру випікали спеціальні пампушки — "мандрики". В такому випадку кажуть, що "зозуля мандрикою подавилась". В Україні господині також варили вареники з сиром і казали: "Будем давить зозулю вареником". Крім того, вважалося, що це хліб, який зозуля бере на дорогу ("у мандри") до Вирію.

Кування зозулі поблизу хати віщує весілля, особливо, якщо вона сяде на калину. Магічною силою наділяли пір'я зозулі або сучки з того дерева, на якому вона кувала.

Тема 11. Український народний одяг

План

1. Коротка історія походження традиційного українського одягу.

2. Чоловічий костюм.

3. Жіноче вбрання.

4. Спільний одяг для чоловіків та жінок.

5. Оздоблення одягу. Вишивка.

Література та веб-джерела

1. Олекса Воропай. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1991. – 442 с.

2. Журнал. Розкажіть онуку. №11-12. 2002 р.

3. http://www.ukrsov.kiev.ua

4. http://sweetukraine.narod.ru/odyag/odyag1.html

5. http://uart.ucoz.ru

6. http://zakladka.org.ua/search-український-одяг.html

7. http://zakladka.org.ua/search-український-одяг.html

8. http://www.dzerelce.org.ua/publications/2005-04-tatara.htm

1. Коротка історія походження традиційного українського одягу

Вигадав чорт моду, а сам у воду (народна мудрість)

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень. Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України.

Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска —«оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі. Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»). Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших українських регіонів.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими в польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком, сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу), прикрашену дорогоцінною запонкою.

На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання, регіональних типів і зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділяли комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий і обрядовий.

2. Чоловічий костюм

Чоловічий національний одяг складається з сорочки, штанів або шароварів, безрукавки (чоловічої корсетки), поясу, чобіт. Біла чоловіча сорочка з віками змінила свій вигляд: із довгої, до колін, на випуск, вона стала короткою, з вишитим коміром і манжетами на кінці рукавів; завжди заправляється в штани. Така сорочка має розріз посередині на грудях, із петельками для застіжок, які роблять з шовкового шнурка або стрічки. Інколи на сорочку надягають чоловічу корсетку, що нагадує жилетку, і підперезують поясом. Історично вона походить від козацького піджупанника.

Щодо штанів, то здавна їх в Україні було 2 типи – вузькі штани та широкі шаровари. Вузькі штани шиють до паска і застібають на гудзики, а шаровари підперізують очкуром. Кожен із цих типів штанів відповідає певному типові сорочки: з вузькими штанами носять довгу сорочку на випуск, а до сорочки, що заправляють у штани, носять шаровари.

Неодмінним елементом чоловічого одягу був  пояс – шовковий, вовняний або бавовняний, різного кольору, прикрашений довгими китицями. Поясами підперізували не тільки шаровари, але й верхній одяг – жупан, свиту, а іноді, й кожух.

Основним взуттям чоловіків є чорні чоботи, але в гірських мешканців були поширені так звані моршенці, або ходаки, – шкіряна підошва, кінці якої стягнені на нозі мотузком, ликом чи ремінцем. У лісових місцевостях плели з лика личаки. Черевики, дуже старий слов’янський вид взуття, теж був поширений в Україні.

3. Жіноче вбрання

Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (в основному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону,спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні, димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині,Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населення Карпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся, Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні. Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. За головний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуття правили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночого костюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі,рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики.

Кора́лі - намисто із привозних коралових намистинок у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток у к. може бути від 1 до більш ніж 25. Кожна нитка зветься разок. Червоні коралі є традиційним елементом національного одягу українців.

 Нами́сто - найстарша й найпоширеніша з жіночих нашийних прикрас на всій території України. Намисто було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Раніше складалося із скойок, гарних рослинних плодів, зерен, кісточок овочів, які згодом заступили намистинки з каменю, металу чи скла. Найбільше цінували намисто з дорогих природних матеріалів - коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Дорого цінували гуцульське намисто з венеціанського різнокольорового скла з вкрапленнями іншого кольору або золота, яке завозилося з Італії.

 Зґа́рда, — архаїчна гуцульська шийна прикраса релігійного характеру. Мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки ("переміжки"), згорнуті чи скручені з латуні або міді. Середній хрест у зґардах виділяється чепрагами з двох орнаментованих кружків, один з яких має гак, а другий - петлю. Окрім Гуцульщини, зґарди ще зустрічалися лише у грузинів на Кавказі, де їх виробляли звичайно з гагата чи гішера.

Ґерда́н, ґерда́ник, ґерда́нка, ґе́рда, лу́чка, си́лянка, сильо́ванка, силенка, плете́нка, плеті́нка, драби́нка, о́чко, га́лочка, пу́пчики, ла́нка — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Іноді на Львівщині ґердани мали вигляд широкого кольорового коміра, що закривав груди. Орнамент і його колорит узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках. Часто ґердани мають фому петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Дукач, личман, ягнус - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. За дукач правили австрійські дукати Марії Терезії, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. На Полтавщині дукачі мали з обох боків зображення релігійного змісту. Такі дукачі дарували на весіллі. Інші мали портретні зображення, здебільшого імператриць Єлизавети та Катерини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну. Дукачем у 19-на початку 20-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від грубого, але старанно виготовленого до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня і дорослі, й діти.

 Запаска – старовинний жіночий український одяг, що складається з двох окремих полотнищ вовняної тканини із зав’язками у верхній частині; ще фартух, який носять зі спідницею чи плахтою.

Також використовували дерги - полотнища з грубого вовняного сукна, що вдягали на сорочку.

Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Вона ширша за запаску. Жінка перш ніж вдягнути її перегинає її вдвоє і потім огортає нижню частину тіла. За візерунками плахти поділяють на крижеву, хрещатку, грушеву, рогатку, синятку, солов’їні очі, закладчину.

Поверх сорочки на верхню часину тіла жінки та дівчата вдягала корсетки або керсетки. У кінці 18 століття українські жінки почали носити спідниці. У кожному регіоні спідниця набула своєї особливої форми, технології шитті та назви. Починаючи з 14 століття українські шляхтінки та багаті міщанки шили сукні.

Чоловіки поверх сорочок також вдягали керсетки, але простіші і грубіші, ніж жіночі. Чоловічій одяг взагалі вирізнявся більшою простотою. Чоловіки носили штани або шаровари.

Головні убори жінок Слобожанщини, парчеві очіпки циліндричної форми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хустку — нахраму. Носили й в'язані ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплітали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.

 Волосся жінки заплітали в косу (чулку), вплітаючи в неї стрічку (пантлик) і обмотували на голові у вигляді віночка. На цей віночок волосся одягали очіпок (чепець, чепок). Як правило, жінки ходили в чепцях, поверх якого одягали (завивали) хустку червоного, білого, чорного й іншого кольорів. Дівчата ходили у вінках, які виготовляли з дроту, потім обвивали його полотном і прикрашали різнокольоровим бісером, дзеркальцями, а нижній край вінка вішали один або два ряди срібних монет – гусушів. Такі вінки носили молодиці, а молоді дівчата носили на неділю віночки з косичок (квітів). Шию та груди прикрашали намистом (пацьорками) фіолетового, уланого та інших кольорів, яке часто складалося з багатьох рядів. На шию прив'язували кантор – прямокутну узорчасту полосу, виткану з окремих кольорових скелець – пацюрок (бісеру). На сорочку одягали камазельку (лайбик) зшитий з улла ного полотна і оздоблений різнокольоровими аплікаціями. Жінки, особливо заможні, носили кожушок (бунду) – коротку безрукавку з хутром в середині, оздоблену вишивкою буланого, зеленого, синього кольорів, шкіряними аплікаціями, мідними бляшками та китицями.

 Жіноче взуття, типове як для Слобожанщини, так і для Полтавщини— кольорові чоботи — чорнобривці, пізніше — високі шнуровані черевики. Бідніші носили шкіряні постоли — коти.

Хлопці (легіні) і молоді чоловіки у святкові дні носили шкіряні чорні чоботи (чіжми). До чобіт більш горді легіні прикріплювали шпори (шаркантьови), щоб за ними дзвеніло. Влітку на голову одягали капелюх (шапку, крисаню) чорного кольору і солом'янки. В холодну пору – «ковпаки», виготовлені із шкіри чорного ягняти. Солом'яні шапки носили на кожний день влітку, а чорні шапки на неділю. Легіні прикрашали шапки розмарінком, а на розмарінок нав'язували китички.

4. Спільний одяг для чоловіків та жінок

Якщо раніше я говорила про одяг для чоловіків та для жінок, то тепер торкнуся одягу спільного. 

Кожух бере свій початок з давніх-давен. Його згадують у Судійському Уставі 1193 року, в Іпатіївському літописі від року 1252. Говорять про нього і іноземні мандрівники 17 століття. А скільки висловів та приказок пов’язано з ним в українській мові – не перелічити.

Саме слово кожух очевидно походить від слова «кожа», тоді як шуба від мадярського «dzubba». Поділяють їх на власне кожухи та короткі кожушанки. Довгі кожухи бувають «простими» та «тулубастими». «Тулубасті» кожухи шилися без «зборів» рівними та з великим відкладним коміром. Їх робили переважно для людей заможних і вони нагадували «панську шубу». «Прості кожухи мали набагато більше оздоб, а особливо жіночі. Прикрашалися кольоровими стрічками та шматками сап’яну, а «тулубасті» вкривалися сукном, і були менш художньо цінними. Жінки надавали перевагу білим кожухам.

Ще один поширений вид верхнього одягу - свита. Одразу згадується гоголівська «червона свитка». Насправді свити частіше мати чорний колір, колір овечої бавовни чорних тварин. Мешканці Галичини використовували червону фарбу для свиток, через що й отримали ймовірно назву Червона Русь. Адже свита як і кожух має поважний вік.

Багато відмінностей свитам надає регіон. Жіночі свити консервативніші у своєму розвитку, ніколи не шилися зі «зборами», а з «вусами». «Вуса» – клинці, які вставляли з обох боків свити.

У кольоровій гамі жінки також надавали перевагу білому кольору.

Етнографи вирізняють окремі види свити: козачка, семряга, сукман, манта, гугля, чуга, опанча та кобеняк.

Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини, черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців.

5. Оздоблення одягу. Вишивка

Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональні художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того або іншого регіону. Найбільшої уваги надавали вишивці, оскільки насамперед вона в символічних образах несла інформацію і про етнічні та етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, її художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості. Найбільш ретельно оздоблювали сорочки — рукава, комір, полики, поділ, власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст. переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуваній здебільшого «низзю» й «гладдю». З кінця XVIII ст. поширюється рослинний орнамент, виконуваний «гладдю» та «хрестом»: геометричний орнамент зберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районах Прикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу «своїм» кольорам та їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природними можливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувала вишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На Середній Наддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі —червоним, у Закарпатті та Буковині — багатокольоровим, на Поділлі й Волині, як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашали килимовим лінійно-геометричним узором переважно чорного кольору Відповідно до усталених художніх уподобань щодо кольору вишивок застосовували аналогічні кольори і в окремих видах одягу. В Поліссі, наприклад, надзвичайно поширені були спідниця-андарак і літник червоного кольору, в Галичині — білі полотняні, нерідко гофровані сукні, на Київщині — червоні та сині. У  взутті перевагу віддавали червоним, жовтим і чорним кольорам, а для поясів, найрозповсюдженішим кольором в Україні був червоний.

З географічного погляду традиція використання кольорової гами варіювалася від світлих тонів на Поліссі, червоних (червоно-чорних, червоно-синіх) на Наддніпрянщині й Поділлі до багатобарвних — у Карпатах і переважно чорних — серед бойків Закарпаття. Як вважають етнопсихологи, регіонально-зональна символіка кольорів віддзеркалює відповідний тип характеру людей тієї або іншої місцевості (білий колір найбільш притаманний уподобанням людей із спокійним характером, багатобарвність —темпераментним). Символіка кольорів зумовлювалася звичайно і своєрідністю господарської діяльності та всім укладом життя.

Проте серед українства мав поширення і спільний для всіх регіонів колір — червоний. Його переважання зумовлене прадавніми традиціями, характерними для хліборобських народів у цілому і пов'язаними з культом сонця і культом життя. Власне, червоний колір просякує всю обрядово-ритуальну та світоглядну систему, набуваючи магічних властивостей. Згідно з народними уявленнями, червоний колір захищав від дії злих сил: звідси —червоний хрестик, намальований біля входу в оселю як її оберіг від зовнішніх недобрих сил, підфарбування призьби, пучечки калини понад дверима та вікнами.

Разом з тим червоний колір ототожнювали з гарним, веселим і радісним. Про дівчину, яка виходила на вулицю в синіх або зелених стрічках, але без червоних, казали: «Яка пісна дівка вийшла гулять» (буланого не можна було одягати під час посту). Червоний колір символізував радість народження дитини, втіленої у першій купелі, до якої додавали калини; з радістю зустрічали повідомлення про цнотливість молодої під час весільної обрядовості, на знак чого підфарбовували горілку та вивішували червону корогву.

Етнічна символіка містилася майже в кожному елементі традиційного одягу, нерідко набуваючи магічного або етичного значення. Своєрідним талісманом, наприклад, був пояс, що визначав до того ж і деякі етичні норми: вважали непорядним вийти на люди без пояса. Він слугував також за мірило заможності, тому його виготовляли з особливою ретельністю, з кращої вовни, використовуючи майстерно орнаментовані рушники, яскраві хустки або тиснену шкіру. Чоловічі шкіряні пояси — череси— оздоблювали витисненням на шкірі, мідними ланцюжками, плетінкою із кольорової шкіряної тасьми, до них кріпилися: рекітезь — гаманець для грошей, кресало, протичка для люльки, підвішували до «великого ременя» ще й сучак, складний ніж металевий топірець. З поясом асоціювалися народні повір'я й прикмети: вважали, наприклад, що коли при першому випасі прогнати через червоний пояс череду, вона буде збережена і дасть приплід.

У системі морально-етичних народних уявлень українців усталилися традиції, пов'язані також з елементами головного убору, що відбивали етичні норми. Заміжня жінка повинна була обов'язково ховати своє волосся під очіпок чи убрус. Коріння цього звичаю сягає ще Київської Русі, бо про них згадується в уставі Ярослава Мудрого: «Оже, огренет (зірве) чуже жене повойз голови… явится простоволоса — 6 гривен за сором». Гносеологічна основа звичаю «світити волоссям» базувалося на віруваннях і повір’ях, згідно з якими вважали, що недотримання цього звичаю є гріхом, який падавне лише на гріховну жінку, а й її односельців: вона, за повір’ям, могла накликати неврожай, хвороби та пошесті.

Тема 12. Астрономічні знання та народний календар

План

  1.  Давнє літочислення.
  2.  Тиждень – найдавніша календарна одиниця.
  3.  Місячний календар.
  4.  Сонячний календар.
  5.  Зоряне значення праукраїнського календаря.

Література

  1.  Матвеева Н.П. Солнцеворот: праздники, обычаи, предания (Церковно – народный месяцеслов). Научно – популярное издание. – К.: 1995. – 240 с.
  2.  Сележан Й.Ю. Основи національного виховання (Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців): Хрестоматія. - Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 272 с.
  3.  Українська минувшина: Ілюстративний етнографічний довідник. - 2-е вид. /А.П. Пономарьов та ін. – К.: Либідь, 1994. – 256 с.
  4.  Українська родина: Родинний і громадський побут / Упорядн. Лідія Орел. - К.: В-во ім. Олени Теліги, 2000. – 424 с.
  5.  Українське народознавство: Навчальний посібник / За редакцією С.П.Павлюка, Г.Й.Горинь, Р.Ф. Кирчіва. - Львів: Фенікс,1994. – 608 с.

1.Давнє літочислення

У всіх народів з давніх-давен календар вважали священним, адже він завжди пов'язаний із космосом: небом, сонцем, місяцем, зірками. Потреба вимірювати час виникла багато тисячоліть тому. Критеріями виміру часу служили небесні світила, які, за легендами, були надані людям саме для цього. Періодичність появи місяця і сонця складає добу (день і ніч). Зміна фаз місяця відбувається за 29,5 днів, тобто астрономічний місяць триває 29,53 доби. Зміна пір року (зима, весна, літо, осінь) становить рік.

Цілком вірогідно, що в давнину кожне плем'я мало свій календар, а відлік часу (початок тієї чи іншої ери) починали найчастіше від якоїсь реальної події: потопу, землетрусу, війни, побудови міста, приходу до влади якогось правителя, початку олімпійських ігор (у греків) тощо. Так, у Візантії й Римі час рахували від заснування Риму, а коли в 234 г). н. ч. імператором був проголошений Діоклетіан, хронологію почали вести в "роках Діоклетіана". Це був 10-місячний рік, який не відповідав астрономічному річному циклові, й весняні свята щороку пересувалися: свято жнив поступово перемістилося з літа на зиму, а свято Бога Родючості — з осені на весну. Тому виникла потреба в упорядкуванні календаря.

Діонісій Малий, скіф за походженням, зробив розрахунки для встановлення християнського свята Пасхи на багато років уперед. Підрахувавши, що 532 роки тому було затемнення Сонця, яке збігалося із весняним рівноденням, він зробив висновок, що саме в цей час «воскрес» Ісус Христос. Знаючи за легендами, скільки приблизно років було Ісусу, Діонісій «встановив» рік його народження. Нині вважають, що Ісус як історична особа міг народитися ще раніше, тобто в 4—6 рр. до н. ч. Хоча сама дата народження Христоса була і є досить умовною, проте число 532 отримано з математичних розрахунків: воно є добутком від множення 28 на 19. А ці числа не випадкові: через кожні 28 років числа місяців випадають на ті ж самі дні тижня. Це так зване «Коло Сонця». Через кожні 19 років повторюються всі фази місяця — вони випадають на ті ж самі числа місяця. Це називають «Колом Місяця».

Діонісій Малий не сподівався на довге життя свого календаря. Він створив його для розрахунку Пасхалії. Про календар скіфа-мудреця забули б, якби в VIII ст. на нього не натрапив один із англійських монахів, який вирішив відновити літочислення від Різдва Христового.

У церковній літературі перша офіційна згадка про Різдво Христове з'явилася в 742 р., хоча до переходу на нове літочислення було ще дуже далеко. Лише з XV ст. всі папські документи мали два паралельні типи датування: від «Сотворения світу» і від «Різдва Христового».

На Русі існувала система літочислення від «Сотворения світу», а час від «Різдва Христового» запроваджено в Україні, як і в Російській імперії, після Указу Петра І — лише в 1699 р. Це за українським літочисленням був 7208 р. Отже, різниця між цими календарями становить 5508 років.

Складність розрахунків історичних дат для України полягає ще й у тому, що з 988 р. Новий рік починався у березні, а з 1492 р. — з 1 вересня. Ці дві системи існували паралельно. У 1582 р. почали Новий рік відзначати з 1 вересня. Тому для переведення літописної дати на сучасний календар потрібно:

1) за березневого обчислення часу, тобто до 1492 р. для подій, які відбувалися з березня до січня, відняти число 5507, бо березневе обчислення відстає від січневого на 2 місяці;

2) за вересневого обчислення подій, тобто після 1492 р., які відбувалися з січня до серпня, віднімається 5508;

3) коли йдеться про події з вересня до грудня, віднімається 5509. Прийнявши християнство, Україна взяла календар із Візантії. Він був прийнятий Юлієм Цезарем у 46 р. до н. ч., тому зветься Юліанським. У ньому рік складається з 365 днів і 6 годин. Це перевершує астрономічний рік на 11 хвилин і 14 секунд. Ця розбіжність щороку збільшується. У 1582 р. папа Григорій XIII реформував цей календар і новий стиль отримав назву Григоріанського. Українці довго дотримувалися Юліанського календаря (старого стилю), хоча було кілька спроб запровадження нового стилю, який уже вживався в католицькому світі: в 1773,1798,1812 - за панування Польщі й Австрії, але ці спроби були невдалими.

У Росії новий стиль прийнято за радянської влади після відділення церкви від держави: за 31 січня 1918 р. настало 14 лютого (було викинуто з календаря зайві 13 днів). У нас в Україні Григоріанське літочислення було введено Центральною Радою 1 березня 1918 р. для цивільного вжитку, а в церковному житті залишилося старе літочислення, яке нині відстає від астрономічного на 13 днів.

Але при обчисленні історичних дат слід враховувати, що в XVII ст. ця різниця становила 10 днів, у XVIII ст. - 11 днів, а в XIX ст. -12 днів (бо за кожні 128 років набігає один день). Так, наприклад, Переяславська Рада, за літописом, відбулася 8 січня 1654 р. За сучасним календарем це відповідатиме 18 січня. Тарас Шевченко народився 25 лютого 1814 року, отже, за новим стилем (+12), тобто 9 березня.

Різниця між календарем церковним і громадянським буде збільшуватися і надалі. В XX столітті були спроби реформувати календар. Такі реформи пропонували Д.І. Менделєєв і Д.А. Тімірязєв, які розробили проект єдиного всесвітнього календаря, але цей, так званий, Новоюліанський календар не був прийнятий.

У 1923 р. був створений Міжнародний комітет для спрощення календаря при Лізі Націй, куди надійшло близько 200 різних проектів. Один із них пропонував ділити рік на 4 квартали (всього 364 дні), а день без числа вважати днем Нового року. У високосному ж році додавати ще один день влітку як свято Миру. В такому календарі мали б збігатися дні тижня (кожного року однакові) з днями місяця. Проте цей проект був відхилений саме з релігійних міркувань, бо пересування неділі не буде збігатися із християнським святом Пасхи.

І це добре тим релігіям, які стоять на природних засадах. Адже з усієї складної історії календаря чи не найточнішими є дні тижня, які залишилися незмінними здавна, і тому вони — найцінніші знання наших Предків про зв'язок небесних світил із життям людини, бо несуть інформацію про справжній стан космосу в певний день і певний час, вказують, коли і що слід або не слід робити, аби перебувати в гармонії з природою. Недарма до нашого часу зберігся стародавній прокльон, який для наших сучасників уже перетворився в незрозумілу приказку: «Щоб ти забув, який сьогодні день», — казали тому, хто не дотримувався звичаїв, забував про щоденні ритуали, пов'язані з днями тижня.

2.Тиждень – найдавніша календарна одиниця

На українських землях за Трипільської доби існував 7-денний тиждень, який був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жерців. Щоправда, деякі народи (греки, римляни) робили спроби впровадження 5-ти, 6-ти, 8-ми, 10-ти, і навіть 20-денного тижня, але зрештою вони повернулися до природного 7-денного тижня.

За сім днів відбувається збільшення фази місяця від тоненького серпа (Молодика) до першої чверті; ще за сім днів — від першої чверті до повного місяця (Повні); ще за сім - зменшення до останньої чверті; і, нарешті, ще за сім днів місяць «старіє» зовсім. Цей видимий для людини процес відбувається за 28 діб, хоча астрономічно повна зміна фаз місяця завершується за 29,53 доби.

Семиденний тиждень добре узгоджується із психофізичними ритмами людського організму. Відомо, що магнітні поля Сонця, Місяця, Землі, як і інших планет, змінюються залежно від їхнього положення в просторі. А зміна магнітного поля одного тіла завжди викликає зміну магнітного поля середовища. Тому спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин: змінюється самопочуття, настрій, активність, підвищується чи знижується тиск тощо.

Тиждень на стародавніх малюнках зображали у вигляді семипроменевої зірки. Число сім стало священним: 7 кольорів веселки, 7 чудес світу, 7 нот, 7 струн на лірі Орфея.

Пелазги помітили, що на небосхилі, крім нерухомих сузір'їв, є 7 зірок, які рухаються («блукають») по небу. Ці зірки обожнювали, бо кожна з них керує своєю годиною. Першій годині неділі покровительствує Сонце. Далі на кожну годину дня впливають планети в такому порядку: 2 год. — Венера, 3 год. — Меркурій, 4 год. — Місяць, 5 год. — Сатурн, 6 год. — Юпітер, 7 год. — Марс. Далі повторюється в тому ж порядку: 8 год. — Сонце, 9 год. — Венера і т.д. Доба неділі закінчується годиною Меркурія (24 год.). Отже, понеділок починається годиною Місяця, тому він присвячений Місяцю. Так кожен день отримав свого покровителя-охоронця.

Розглянемо дні тижня з їхніми планетами-охоронцями, як їх уявляли наші Предки.

Неділя перебуває під знаком Сонця. Як писав Олександр Потебня, Богиня Неділя була шанованою в українців, її уявляли в образі дівчини-красуні з довгим золотавим волоссям — це Сонячна панна, донька Святої П'ятниці (Богині Роду — Баби Яги). Вірили, що людина, яка народилася в неділю, буде щаслива, гарна, здорова. Волхви могли, знаючи точно годину народження дитини, передбачити її вдачу, пророкувати її майбутнє. Головними Богами неділі вважали Дажбога, знаком якого є сонячне колесо, і Сварог, знаком якого є Сварга.

Ці символи знаходимо серед найстародавніших орнаментів пелазгів, трипільців, троянців, скіфів. Сварга означає «найвище небо Богів», «той, хто рухає небо». У Сварзі знаходиться Рай — Луки Сварожі.

Понеділок присвячений Місяцю, який розпочинає цей день. Місяця уявляли світловолосим юнаком, струнким, блідолицим. Оскільки місяць час від часу змінює свій вигляд, він вважається непостійним і тому починати щось важливе у понеділок не наважувалися, бо буде невдача. Досі існують такі приказки, як: «Понеділок - важкий день». «У понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай». Понеділок - це чоловічий день. Однак, за Звичаєвим правом, жінки мали звичай «понеділкування» — звільнення від важких домашніх робіт і навіть подружніх обов'язків. Християнство ж остаточно ліквідувало це і затишок матріархату, приписавши жінкам у цей день постувати. Головним Богом понеділка, можливо, був Хоре.

Вівторок. Планета-охоронець — Марс (Apec). Вівторок в українців завжди вважали легким днем, щасливим. Назву свою отримав від «вторий» — другий день тижня. Це також чоловічин день. Праукраїнська назва планети Apec, або Арей, — захисник воїнів. Головним Богом вівторка вважається Симаргл.

Середа, або, як казані в давнину, «третійник» знаходиться у середині тижня. Їй покровительствує Меркурій (Сремнс), який вважали посланцем Богів, захисником мандрівників, торгівлі, мистецтва тощо. За давньоукраїнськими звичаями, цей день присвячували Богині Дані. Це жіночий день. Можна робити все на городі, в хаті: прати, ткати, шити. Головним Богом середи вважається Велес.

Четвер розпочинається годиною Юпітера — найбільшої планети Сонячної системи. У всіх слов'ян це був день Перуна — він найголовніший Бог четверга. Саме в четвер йому приносили жертви біля священних дубів; мужчини-воїни просили охоронити в бою, дати силу, відвагу, чоловічу снагу. Назва дня від «четвертий». У цей день також можна робити все і навіть застерігати від безділля або надмірних веселощів: «Хто в четвер скаче, той у п'ятницю плаче». Але всі четверги, починаючи від Чистого четверга (перед Великоднем), вважалися несприятливими для виїзду в дорогу або для початку якогось діла, жінки не робили зачипок для прядіння чи ткацтва, це краще робити в жіночі дні. Не можна у будь-який четвер виварювати білизну, виймати сажу з печі. Зате останній четвер місяця сприятливий для лікування дітей, особливо від переполоху.

П'ятниця названа від «п'ятий», їй покровительствує Венера (Афродіта). Це цілком жіночий день. У слов'ян він пов'язаний з Мокошею (в християнстві її заступила Свята П'ятниця), яку надзвичайно шанують українці, бо вона є покровителькою шлюбу, Богинею Роду, хранителькою домашнього вогнища. П'ятницю уявляють літньою жінкою з вінком на голові. Її зображення здавна чіпляли біля криниці. Кожна п'ятниця є поминальним днем - саме в цей день тижня згадують своїх покійних родичів. Тому в п'ятницю не можна працювати голкою, ножицями, веретеном, щоб не проколоти душі померлих.

Богині П'ятниці в сиву давнину передувала Баба Яга. проте за останні кілька століть її образ набув негативного чи навіть страшного вигляду, хоча в усіх казках вона завжди допомагає героєві, котрий виявився сміливим і проявив свою кмітливість. За дослідженнями Олександра Потебні та інших фольклористів, Баба Яга є родоначальницею, Предкинею - саме такою вона під різними іменами шанувалася і це в трипільців, скіфів, слов'ян.

Субота жіночний день. Її захисником є Сатурн, або Кропос, який вважається Богом Часу, охоронцем посівів, плодючості. Дослідники погоджуються, що назва цього дня походить від старослов'янського «буття (моління) разом», оскільки в цей день наші Предки вирушали до своїх святинь, щоб поспілкуватися з іншими людьми та з богами.

Тиждень у церковнослов'янській мові називали седмицею, так він зветься і нині в церковних календарях.

Кожному дню тижня відповідає свій колір. На жаль, у різних джерелах немає одностайності щодо кольорової гами тижня. Подаємо найнопулярніші в Україні: неділя — золотий, жовтогарячий; понеділок — срібно-зелений, світло-фіолетовий: вівторок - малиновий; середа - синій: четвер - темно-червоний. багряний; п'ятниця світло-жовті: субота — зелений, темно-фіолетовий. Цю символіку кольорів використовували щодня, оскільки вона несе відповідну до дня тижня енергетику. Різнобій у визначенні цих кольорів пояснюється неоднаковим сприйняттям кольору різними людьми.

3.Місячний календар

Поділ року на місяці зафіксований археологічними знахідками в Україні: ритуальні чаші II—IV ст. наприклад, у с. Ленесівка Волинської обл., календар полян у с. Ромашки Київської обл. Більшість стародавніх календарів зображали навколо глиняних глечиків у вигляді орнаментів із 12 прямокутних рамок, що мають різні малюнки, які означають ті чи інші сезонні роботи або фази місяця. Так, наприклад, на одній скіфській чарці зображено 12 півмісяців у різних фазах. Найбільше календарів знайдено при розкопках поселень Черняхівської культури.

Одвічною проблемою будь-якого календаря є те, що число діб у астрономічному календарі не ціле, а дробове. Місяць складається з 29,53059 доби. Помноживши це число на 12 місяців, отримаємо 354,36706 доби за рік. Але ж астрономічний рік має 365 днів. Куди ж подіти цю різницю? Відомо, що певний час в Україні існували 13-місячні роки, які чергувалися з 12-місячними.

У 13-місячному році праукраїнців був ще знак Змієносця, в який Сонце входить 30 листопада і виходить 18 грудня, а далі перебуває у сузір'ї Стрільця. Слід зауважити, що сучасний поділ екліптики на 12 знаків є умовним: кожному місяцю відведено 30-річного кола. Хоча межі впливу кожного сузір'я не однакові: наприклад, Скорпіон має найменший час впливу (8 днів), а Діва - найбільший (44 дні). Крім того, частина сузір'я Скорпіона розмішена майже паралельно сузір'ю Змієносця. Чи не тому серед людей, народжених під сузір'ям Скорпіона, існує найбільша різноманітність типів і характерів: від жорстоких, хижих до вразливих і беззахисних або закомплексованих осіб, які нібито самі себе «жалять своєю ж отрутою».

Поділ року на 13 місяців існував, крім слов'ян, і в інших народів. Кількість днів у місяці залежала від зовнішніх природних ознак, найчастіше від фази місяця. Кожен місяць починався з Молодика, тому нині не завжди сучасні числа відповідають тому розташуванню небесних світил, яким керувалися в давнину. Тринадцятимісячні роки дуже лякали християнську церкву, тому язичницький тринаднятимісячний рік, як і взагалі число 13, вважали «чортовою дюжиною». Однак ще в 1036 р. диякон Кирик написав працю під назвою «Учення, ним же відати чоловіку число всіх літ», де пояснював, звідки береться тринадцятий місяць: «Хай буде відомо, що в одному літі книжних місяців 12 і небесних лун є 12, а в кожному літі лишається 11 днів, і з тих днів на четверте літо припадає луна тринадцята».

Час перебування Сонця в зодіакальних сузір'ях не відповідає прийнятому в астрології поділу року на 12 рівних місяців, тому поруч з українськими народними назвами Зодіаку подаємо також астрономічні періоди перебування Сонця у цих сузір'ях.

Овен — українські народні назви Apec. Варан. Скоп: 18 квітня 14 травня (26 днів).

Тілець - Бик, Тур. Волос, Волосожар, Стожари. Квочка. Квочка з курчатами, Курочка. Баби. Баби-звізди: 14 травня - 21 червня (38 днів).

Близнюки - Рожаниці, Близнята: 21 червня - 20 липня (29 днів).

Рак - Рак: 20 липня - 11 серпня (22 дні).

Лев - Лев: 11 серпня - 17 вересня (37 днів).

Діва - Діва, Панна, Діва-Лілея. Крилата Діва: 17 вересня - 30 жовтня (44 дні).

Терези - Ваги, Волопас. Дівка воду несе: 31 жовтня - 22 листопада (23 дні).

Скорпіон - Скорпіон, Ведмідь, Ведмедюк, Змієносець: 22 листопада — 30 листопада (8 днів).

Змієносець (13-й знак) - Змія, Змієносець, Скорпіон: 30 листопада — 18 грудня (18 днів).

Стрілець - Стрибог. Стрілець, Перун: 18 грудня — 19 січня (32 дні).

Козоріг — Коза, Пан, Хрест: 19 січня — 16 лютого (27 днів).

Водолій — Мокоша, Водник, Водяник: 16 лютого — 12 березня (24 дні).

Риба - Риба, Рибала: 12 березня — 18 квітня (37 днів).

Кожен місяць за язичницької доби мав знак головного Бога цього періоду: березень - Лада, квітень — Ярило, травень — Дажбог, червень — Купайло, липень - Перун, серпень — Боги Спаси, вересень — Світовид, жовтень — Мокоша (Мати Слава), листопад — Доля (Ясна), грудень - Сварог (Род), січень — Дана, лютий — Велес.

У кожній місцевості, вірогідно, існували свої народні назви Зодії. Зодіак у житті стародавніх мешканців нашої землі займав значно більше місця, ніж це вважалося досі. Адже археологи підтверджують це знахідками із «зображенням різних знаків Зодії».

Україна успадкувала від індоєвропейської цивілізації знак Бика (Тільця). Чи не тому саме в цього знаку збереглося найбільше назв, даних сузір'ю нашим народом. Це сузір'я (астрономічна назва — Плеяди) складається із семи зірок, згуртованих неначе курчата навколо квочки, — звідси народна назва Квочка, Курочка, Квочка з курчатами. Назва Баби, або Баби-звізди відповідає розумінню Плеяд як групи жінок, яке відоме в багатьох народів світу. Змієносець в народі нині змішується зі Скорпіоном.

В усіх слов'янських народів, крім росіян, збереглися і до сьогодні прадавні назви місяців. Росіяни ж запозичили їх у римлян. Розглянемо деякі назви місяців, котрі існували в різних куточках України, а почнемо з весни — давнього початку нового літа (року).

Березень. Інші назви: березоль, березорь, сочень, соковик, протальник, "з гір потоки", заграйярочки, капельник. У слов'ян переважають назви цього місяця від слова береза. Біла береза в цей час уже дає сік. Михайло Максимович записав назву цього місяця як «місяць-чернець» і пояснив, що в народі вважають таким тільки той місяць, який народжується і сходить у Великий піст. Існує приказка: «Як буде місяць-чернець, то буде світу кінець». Народ вклав у цей вислів стародавні астрономічні знання, пов'язані з сонячним затемненням, коли Місяць, закриваючи Сонце, стає чорним. Астрономи підтверджують вірогідність глобальних природних катаклізмів саме в момент збігу весняного рівнодення і затемнення Сонця. Такі збіги відбуваються кожні: 532,1 596,7 980,9 576 років. Причому найбільші природні катастрофи відбуваються саме в 7980-річні й 9576-річні періоди: таким був катаклізм межі палеоліту й мезоліту.

Квітень. Інші назви: цвітеш, краснець, снігогін, дзюрчальник, водолій, лукавець. Як бачимо, всі назви виникли завдяки спостережливості наших Пращурів, їхній любові до природи. Квітень — це пробудження лісів, гаїв, цвітіння садків, яким поклонялися українці.

Травень. Майже у всіх слов'ян цей місяць названий від «трави». Але існують і деякі інші назви: май, травник, пісенник, місяць-громовик тощо. У деяких районах Росії він ще має назву мур (від «мурава» — трава). В українців є й назва май, проте вона не латинського походження, як у росіян, а давньослов'янського: «май» означає зелень, буяння дерев, трав, квітів. Римляни запозичили цю назву в аборигенів завойованої країни — нащадків пелазгів та етрусків, і так само, як і вони, вшановували Богиню Maйю. На честь Maйї, яка вважалася матір'ю природи, влаштовували свята й інші нащадки аріїв — індійці. Отже, це одна з найдавніших традицій і назв.

Червень. Має назви: кресник, червець, ізок, нилець. «Кресник» означає літній сонцеворот. Походить це слово від «кресати» вогонь, тобто запалювати купальське вогнище, іноді мовознавці пояснюють назву червень від назви личинки з якої в минулому виготовляли червону фарбу. Більш переконливими і правдоподібними є пояснення назви від червоний: час достигання ягід, плодів, квітів, які в наш час червоніють.

Липень. Інші назви: липець, сінокіс, косень, грозовик, іллюх (від юдейського пророка Іллі, якого адаптувало християнство). Народна назва прозора — в цей час цвіте липа, збирають липовий цвіт, який є цілющими ліками від застуди та інших хвороб. Інші назви походять від назв літніх робіт та погодних явиш.

Серпень. Майже у всіх слов'ян назви нього місяця пов'язані зі жнивами, серпами (у білорусів — «жнивень»). Інші народні українські назви: копень, гедзень, хлібочол, жнивець, спасівець. У росіян його називають «прибериха-припасиха», що також зрозуміле як збирання запасів на зиму.

Вересень. Означає «вересовий місяць», тобто час збирання вересового меду та винограду. Інші давньоукраїнські назви: сівень, вереснець, ревун, «бабине літо» (від давнього свята).

Жовтень. Місяць жовтого листя. Інші назви: падзерник, костричник, весільник, за зим ник. У цей час починали м'яти льон, коноплі, справляти весілля.

Листопад. Прозора загальнослов'янська назва, пов'язана з опаданням листя із дерев. Називають його ще падолистом, напівзимником. Назва листопада «братчин», вірогідно, пов'язана з язичницькими братчинами, які присвячувалися мисливським святам.

Грудень. Названий від мерзлих грудок землі, що іноді серед дослідників викликає сумнів. Проте в літописі знаходимо пояснення: «... ноидоша на коліхь, а по грудну пуги, бі бо тогда місяць грудень». Інші назви місяця: хмурень, мочавець, солоноворот, андрієць (від християнського апостола Андрія). У цьому місяці сонце «повертає на літо», і нібито дні починають збільшуватися.

Січень. Інші назви: тріскун, сніговик, льодовик, просинець. Остання назва за деякими версіями означає «просити в Богів добра», бо в той час випадають різдвяні свята. Однак це не відповідає дійсності, оскільки в січні різдвяні свята стали відзначали в ХХ ст. У січні сікли ліс, готували ділянки під поля. Існує й інше припущення, що назва походить від «мороз січе».

Лютий. Названий так через люті морози, лютих вовків, які в цей час найбільше голодують. Інші народні назви: крутень, зимобор, бокогрій, криводоріг, громник. Остання назва походить від свята Стрітення (Громниця), коли, за народними повір'ями, Зима зустрічається з Весною.

Отже, як бачимо, усі назви місяців вказують на одвічний зв'язок українців із природою, сезонною працею хліборобів.

4.Сонячний календар

Праукраїнський рік складався із чотирьох сонячних фаз, які нині уявляються у вигляді чотирьох пір року. Астрономічні фази сонячного року за всесвітнім часом виглядають приблизно так:

1. Весняне рівнодення — 20, 21 березня.

2. Літнє сонцестояння — 21, 22 червня.

3. Осіннє рівнодення 22, 23 вересня.

4. Зимове сонцестояння — 21, 22 грудня.

Графічно це зображали у вигляді кола, розділеного навхрест на чотири сектори. У Києві весняне рівнодення настає раніше від всесвітнього часу — 17—19 березня, а осіннє — пізніше 25—26 вересня.

Сонце «робить повний круг на небі», тобто проходить через усі сузір'я Зодії, за 365,256360 доби. Це має назву зоряного року. Тривалість нашого календарного року 365 або 366 днів. Але за рік Сонце не закінчує свого шляху по Зодіях на 50,2 секунди. Тому за кожні 72 роки точка весняного рівнодення перемішується приблизно на 1 градус. За 2 156 років це становитиме близько одного знаку Зодії (або 30 градусів).

Оскільки кожне сузір'я має неоднакову кількість днів, то й точка весни проходить кожну Зодію за різну кількість років. Тому цифри в популярних виданнях про календар подають приблизно.

Те сузір'я, в якому перебуває точка весняного рівнодення, впливає на всю епоху і дає їй назву. Нині точка весняного рівнодення перебуває у сузір'ї Риб, тому ми звемо нашу епоху епохою Риби. Ось звідки на наших стародавніх писанках зображення рибок або ще давніші малюнки баранчиків (символ Овна, епоха якого була з 1721 р. до н. ч. до 20 р. н. ч.). Тепер наша Земля входить в епоху Водолія, яка, за одними гіпотезами, настане близько 2176 р., за іншими — значно раніше. За 25 870 років точка весни проходить через усі сузір'я і починає нове коло.

Наші Предки за цими знаками могли передбачати, яким буде рік. Вважалося, що рік Сонця — сухий, теплий, врожайний. Рік Місяця — мокрий і холодний. Рік Марса — сухий, спекотний, з громами, пожежами. Рік Меркурія — холодний, сухий, рідко буває врожайним. Рік Юпітера - вологий, особливо навесні й восени, але багатий на врожай. Рік Венери - туманний і холодний, але літо тепле. Рік Сатурна — холодний, неврожайний, з великими повенями.

Щоб правильно вирахувати день весняного рівнодення, слід знати, що за кожні 400 років точка весни змішується на 1,6954 доби, тому ця дата коливається від 18 до 21 березня. Точки весняного і осіннього рівнодення та літнього і зимового сонцестояння можуть бути різними у різних регіонах.

Найвизначальнішим святом Сонячного року є Великдень, який випадає в різні числа, тобто є «рухомим» святом. Найрухомішим святом було Новоліття (Новий Рік), яке визначаємо за першим весняним Молодиком, що настав перед весняним рівноденням (іноді може випадати на кінець лютого).

5.Зоряне значення праукраїнського календаря

Наші Предки вже за Трипільської доби могли з великою точністю визначати весняне рівнодення, спостерігаючи за Сонцем, Місяцем, зірками, уміли розрізняти нерухомі планети і планети, які рухаються по небосхилу, знаки Зодії, мали астрономічні обсерваторії й складали календарі. Одна з найстародавніших обсерваторій (давніша від англійського Стоунхенджа, вік якого визначається близько 4 тисяч років) знайдена археологами неподалік від о. Хортиця.

Графічним символом українського календаря може бути восьмипроменева зірка. Календар цей напрочуд стрункий, симетричний: 4 пори року, 4 найбільші сонячні свята, що відповідають кожній із чотирьох сонячних фаз (сонцестояння і рівнодення).

Якщо рік зобразити у вигляді кола, то вгорі позначимо Різдвяний цикл (Коляда), провівши від нього вертикаль, позначимо літній Купальський цикл, а — горизонталь — весняний Великодній цикл і осіннє велике Свято Врожаю, яке наші Предки-язичники присвячували Світовиду. На цей графічний хрест накладемо ще один косий хрест, щоб утворилась восьмипроменева зірка — так ми позначимо інші симетричні свята. Це весняно-зимовий Колодій (Масляна) і літньо-осінні Боги-Спаси, весняно-літній Зільник (Русалії, Трійця) і осінньо-зимова Калита.

Кожне з цих свят має свої контрасти: якщо Великдень символізує пробудження Землі від зимового сну, то осінні свята (під впливом християнства перенесені на Покрову) символізують початок зимового сну Землі, після якого йдуть свята, що замикають осінній хліборобський цикл. Після листопадової Повні люди вже не насмілювалися копати землю, брати глину, прати білизну в річці, щоб не турбувати землю і воду, бо це могло в майбутньому зашкодити нивам. Маємо достатньо переконливих свідчень про те, що це були найдавніші космічні знання. Із втратою та ігноруванням цих глибинних надбань народу ми лише за одне століття катастрофічно порушили екологічну рівновагу в природі.

Між великими зоряними святами було багато менших, які також мали свої обряди. Іноді одне й те ж Божество вшановували кілька разів на рік, залежно від початку чи кінця сезону і пов'язаною з ним працею. Так, наприклад, Перше свято Велеса (моління про худобу), Друге свято Велеса (освячення худоби перед вигоном на пасовище), Третє свято Велеса (вигін на пасовище і принесення жертв Богу Велесу) — всі три ритуали здійснювали навесні та взимку. Перуна вшановували у Чистий четвер (перед Великоднем) і 20 липня (християнський Ілля), а Ладу Велику — після Великодня (22 квітня).

Усі сузір'я українського неба обожнювали. Батьком усіх Зодій є Сварог. Він, Бог ковальства, землеробства і шлюбу, викував золотий плуг для скіфів. У досварожу еру (кам'яний вік), на думку деяких вчених, у слов'ян був груповий шлюб. Ось як описує літописець епоху Сварога: «... в час царювання його упали кліщі з неба. І стали кувати оружжя.., Сварог закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо перелюбство чинить — він повелівав скарати, за що прозвали його богом Сварогом».

Тут маємо пізнішу народну етимологію цього імені, літописець не розумів значення Сварога, знаком якого є Сварга. Це був ключ до таємниць небесної Зодії. Зображення Сварги є на стінах Софійського собору в Києві. Слово «зварганити», яке вважають просторіччям, колись означало «створити». І узгоджується зі святом Різдва (створення світу), яке відзначають 21 грудня (Різдво Світу, День Сварога).

У цей день приносять 12 або 13 жертв кожній Зодії. Це дари, що мають умилостивити всіх Богів на майбутній рік. Звідси й ритуальні 12 страв або 13, які ми й досі готуємо на Різдво.

За прадавніми легендами, світотворення мало три періоди: народження зоряних галактик, Місяця і Води. Християнська церква протягом цілого тисячоліття намагалася надати цим звичаям християнського вигляду, бо викорінити їх було неможливо. Тому ми повинні розгледіти за пізнішою церковною термінологією ті предковічні знання, що дійшли до нас у пам'яті народу. Як бачимо, світотворення триває 12 священних ночей. Кожна ніч символізує одну космічну епоху, яка тривала 1000 років. У день народження Місяця, відбувається ритуал ходіння з плугом — засівання. За описами Геродота, культ Золотого Плуга з'явився у скіфів близько 1500 р. до н. ч. Нині ми забули значення цього ритуалу, проте ще до сьогодні в українських селах на Різдво кладуть під святковий стіл якщо не плуг, то леміш від нього. За часів Київської Русі був звичай кликати «Плуг» (сузір'я), який ніби падає у цей час на Землю (опускається низько над обрієм).

Водосвяття - День головної Богині пелазгів Дани (або Лелі), яка символізувала Воду: росу, дощ, річки, криниці. Дана мати, яка дає початок усьому живому. В цей день сама природа святить воду і дає її людям як ліки від усяких недуг. Дану уявляли у вигляді юної прекрасної діви і водночас жінки-матері, дружини Сонця, якій присвячували день тижня — п'ятницю, тому пізніше її стала вшановувати як Святу П'ятницю. Її образи вішали над криницями. Символом Дани є дерево липа. Скульптури Дани збереглися до наших днів, а її культ сягає доіндоєвропейських глибин. За православним українським календарем, свято Дани перетворилося в Богоявлення і Хрещення Ісуса Христа, або, як кажуть у народі, Йордань (назване так за біблійними легендами).

У ці 12 днів для українців відкривається небесна брама Сварога, тому всі моління, побажання добробуту, здоров'я, щастя будуть почуті Богами. Влітку такою ж кульмінаційною точкою природи є Купайло - шлюб землі й неба. У цю ніч земля дарує людям цілюще зілля: вогонь парує юнаків і дівчат: вода омиває тіла й душі. Недарма наші Предки вірили в немислимі чудеса, які дає в цю ніч природа.

Ярила (Сонце) вшановували кілька разів: навесні - Народження Сонця, у червні - Похорон Ярила (спалення його солом'яного образу, коли енергія Сонця найвища) і в грудні — Калита, коли сонячна енергія найслабша для випікання ритуальною хліба (Калити) у вигляді Сонця та його кусання означало прилучення парубків до жіночого начала природи, а також надію на нову зустріч із Весняним Сонцем.

З індоєвропейських глибин дійшло до нас уявлення про душу, яка є іскрою небесного вогню, або зіркою, котру Бог запалює при народженні немовляти і гасить її разом зі смертю людини. Віра в зірки і нині існує в Україні: «Народився під щасливою зіркою», - кажуть про тих, кому таланить у житті, та задумують бажання під пролітаючою зорею.

Тому зірки завжди поєднані з Рожаницями: кожна людина при народженні отримує свою зірку-рожаницю, а на Свят-вечір сідають до столу тільки після появи на небі Зорі (Венери).

У наших прародичів, стародавніх литовців, було повір'я, що при народженні дитини Богиня Верпея (слов'янська Ясна) починає прясти нитку її життя, прив'язавши початок нитки до зірки, а коли людина вмирає, Богиня перерізає цю нитку, тому зірка падає. У всіх індоєвропейських народів є вираз «нитка життя».

Тема 13.Народна музична культура

План

  1.  Музична етнографія.
  2.  Розвиток народного українського мелосу.
  3.  Кобзарська пісня.
  4.  Народні музичні інструменти. Народний танець.

Література

  1.  Українська етнологія: Навч. посібн. / За ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.
  2.  Лисенко М.В. народні музичні інструменти на Україні. – К., 1955.

  1.  Музична етнографія

Пісня, мова, народний одяг, побут — все це перебуває в нерозривному зв'язку з конкретним місцем на землі. Те, що ми нині називаємо геокультурою, було відоме вже старшим поколінням фольклористів. Так, Климент Квітка вказував на необхідність вивчення народної музики в поєднанні з тим середовищем, де вона звучить.

Звичайно, в народній пам'яті музика, як і словесний текст пісні, зберігається довго. До нас дійшли навіть твори, які звучали кілька тисячоліть тому (наприклад, веснянка "А ми просо сіяли"). Проте за останнє століття народна музика в природному середовищі свого побутування стала занепадати, перейшовши на сцену, радіо, телеекрани. Нотні й фонозаписи народної музики дали можливість професійним і самодіяльним артистам брати їх до свого репертуару, а відтак, сприяти довшому збереженню них народних перлин. Проте тут з'являється і певна небезпека. Зазнавши сценічної обробки, народна музика поступово втрачає свою природність, а поширившись через радіо й телебачення, може залишитися в єдиному обробленому варіанті, стерши всі різноманітні особливості, які вона мала у своєму регіоні.

Народ часто копіює манеру виконання популярних артистів і переважно не на користь фольклорній традиції. Климент Квітка розмежовував фольклор і самодіяльність, вказуючи, що фольклор мусить вивчати фольклористика, а самодіяльність має розглядатися як непрофесійне мистецтво в галузі мистецтвознавства. Сучасні конкурси й огляди художньої самодіяльності, які проводять різні етнографічні центри та установи, часто далекі від автентичного фольклору, поставлені за готовими сценаріями, що друкують журнали для культпрацівників.

Вивчення музичного фольклору, безумовно, вимагає спеціальної підготовки. Не досить володіти тільки нотною грамотою, вміти користуватися аудіо- чи відеоапаратурою, слід також добре знати середовище побутування фольклору, особливості говірки, крій одягу, історію регіону, а також вміти осмислювати явище, висувати гіпотези, реконструювати втрачені ланки обряду чи звичаю.

Як слушно зазначає Анатолій Іваницькнй, народну музику слід вивчати незалежно від естетичних поглядів, які склалися у сфері професійного мистецтва.

Отже, предметом вивчення музичної етнографії є музичний фольклор (пісні, танці, інструментальна музика, народні музичні інструменти, традиції, обряди, в яких звучить та чи інша музична мелодія) в нерозривному зв'язку зі сферою його побутування.

  1.  Розвиток народного українського мелосу

Мелос (від гр. melos — пісня) — мелодійна, пісенна основа в музиці. Вчені давно помітили зв'язок між мисленням, мовою і музикою. Лінгвісти і психологи дійшли висновку, що всі ці явища розвиваються за єдиними законами логіки. Мелодія, як і мова, має певний ритм. Епоха становлення простого речення в мові сягає глибин раннього палеоліту. Саме в цей час, на думку вчених, виникають перші трудові і сигнальні пісні, які ритмічно узгоджуються із процесами праці. Найдовше трудові пісні можуть зберігатися там, де існують архаїчні форми колективної праці, пов'язані з підійманням тягарів, які вимагають певних "команд" для одночасного зусилля всього колективу. Тут пісня виконує командно-організуючу роль. Пауза означає зміну положення рук. Трудові пісні настільки архаїчне явище, що в Україні майже не збереглися у первісному вигляді. Вони існували в середині XX ст. на Поволжі та Єнісеї, де застосовували важку фізичну працю.

В Україні ж існує низка пісень, які можна назвати умовно-трудовими. Їх виконують не стільки під час самої праці, як перед нею або після роботи (жниварські, косовицькі). Такі пісні створюють настрій, спрямований на успішне виконання праці в колективі. На Закарпатті збереглися діалогічні пісеньки пастухів. Ними перемовляються пастухи, які пасуть отари на різних гірських схилах.

Другий період формування української пісні пов'язаний із розвитком складносурядного речення у мові (кінець палеоліту) — друга половина 1 тисячоліття н. ч.). Цей період збігається із часом формування календарно-обрядових і родинних пісень, а також балад. Певніш період польових робіт має свої ритми і мелодії, які закріплюються за певними обрядами: зустріч весни, русальні, купальські, жниварські та різдвяні.

Веснянки неможливо уявити без руху, танцю, хороводу, їхні ритми ніби сприяють пробудженню сил природи. Вони часто супроводжуються вигуками "Гу!". Звідси і "гукати весну", до якої звертаються як до живої істоти, закликаючи в гості. Русальні пісні за манерою співу близькі до речитативно-декламаційних. Кожен рядок закінчується гуканкою: "Гу!", "У!", "І!" тощо. "Петрівочні" пісні з музичного боку не відрізняються від купальських. Ритмомелодика купальських пісень покликана навіювати гіпнотичний стан, спрямований на екзальтацію та збудження учасників обряду. Тому в цих піснях переважають повтори слів, інтонацій, рухів, схожих на заколисування. Колядки та щедрівки за мелодико-інтонаційним колоритом відрізняються від весняних і літніх пісень структурною чіткістю, заокругленістю поспівок, розмежуванням строфи й приспіву. Крім пісень, у зимовий час звучить багато ритмізованих поздоровлень, вітань, приказок, дитячих мелодекламацій.

Із кінця І тисячоліття н. ч. починається третій етап розвитку пісенної музики, який збігається із формуванням найскладнішої синтаксичної конструкції у мові — складнопідрядного речення. Саме з цього часу і аж до XIІ і—XVII ст. формуються різноманітні жанри лірики, а в музиці здійснюється перехід до вищих високоорганізованих музичних форм. Це був перехід від речитативно-декламаційної мелодики до наспівів пісенного типу і музики, незалежної від тексту.

Розвиваються обрядові пісні, збагачуючись новими мелодіями, набуває поширення побутова лірика, козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські пісні. Створюють бурлацькі, наймитські, заробітчанські, жартівливі, сатиричні, танцювальні пісні, а також, коломийки.

Обрядові пісні виконували переважно хором, але, на думку музикознавців, вони в первісному вигляді ще не були багатоголосними, їх співали переважно в унісон або в октаву. Унісон — одночасне звучання кількох звуків на одній висоті або однакових звуків у різних октавах. Октава — звуки однорідні за звучанням, але різні за висотою.

Час виникнення і поширення багатоголосся встановити важко. Нині в українському фольклорі розрізняють п'ять типів народного багатоголосся. У весільному обрядовому співі багатоголосся найбільше розвинулося у XX ст. За традицією весільних пісень співають переважно жіночі хори, рідко можна почути соло, та й то тільки тоді, коли одна заспівує, а інші підхоплюють пісню. Типовими для весільного музично-драматичного дійства є невеличкі мелодійні фрази з короткими віршами. Журливі пісні про гірку жіночу долю, лиху свекруху, які були широко відомі в XIX ст., нині співають рідше. Зате урочисті, величальні, піднесені пісні, якими поздоровляють молодих і величають батьків, супроводжують кожну частину обряду. На весіллі, як правило, співають, змагаючись, два хори з боку молодої (свахи і і дружки) та два хори з боку молодого (свахи та світилки). Це діалогічні пісні, своєрідні суперечки двох родів — молодого й молодої.

У піснях, що виконують на родинах, немає виразних жанрово-музичних рис: це заклинальні, величальні, ліричні, жартівливі і танцювальні пісні, адресовані новонародженому, бабі-повитусі, батькам, кумові та кумі.

Особливе місце в музичному фольклорі українців належить похоронним голосінням (плачам, тужінням). Це переважно імпровізовані, спонтанні звернення до померлого, жаль і сум з приводу втрати, скарга на долю. Тексти голосінь не мають віршової форми, але часто бувають римованими, з певним колоритом, притаманним тій чи іншій місцевості. Виконуються рідними покійного (тільки жінками) або спеціально запрошеними плакальницями (плачками). В обрядах похорону Коструба та інших жартівливих розвагах звучать гумористичні плачі, в яких, однак, вживаються ті ж мелодії та інтонації, що й у справжніх.

Протягом багатьох тисяч років музика відігравала магічно-ужиткову роль у житті народу. Нині важко встановити, коли виникла потреба в необрядовій художній творчості. Вірогідно, з потреби князівських родин та вищих станів задовольняти суто естетичні смаки у вільний час. Тоді запрошували співців, скоморохів незалежно від того, чи було якесь свято, що потребувало обрядової пісні.

  1.  Кобзарська пісня

Із необрядових пісень постав героїчний епос, відомий у Київській Русі з літописів і окремих згадок в різних хроніках. Текстів героїчних пісень цього періоду залишилося мало, вони були витіснені з народної пам'яті новими героїчними подіями боротьби з монголо-татарською навалою. Дивом збережена пам'ятка поезії XII ст. "Слово о полку Ігоревім", наштовхнула багатьох дослідників на думку про подібність цієї героїчної пісні до українських народних дум. Саме невідомий автор "Слова..." визначає його жанр по-різному: слово, піснь, повість, "трудниє повісті", "стариє словеси". Уже серед перших видавців пам'ятки точилися суперечки щодо її жанру — уривок із поеми чи історична повість, поезія чи проза. Спроби визначити віршовий розмір не увінчалися успіхом — намагання читати його хореями, амфібрахіями чи ямбами призводили до викривлень тексту.

Починаючи з 30-х років ХХст., наукові дослідження "Слова о полку Ігоревім" в Україні були припинені і обмежувалися російськомовними працями. Хоча ніхто з російських вчених не може заперечити, що багато мовних рис "Слова" та його виразні поетичні засоби мають яскравий український колорит. Твір написаний на українській землі про українських князів, хоча імперською наукою прийнято було вважати його "спільною спадщиною трьох братніх народів".

Про схожість "Слова..." з українськими народними думами говорили Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Омелян Огоновський, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Філарет Колесса, Святослав Гординський та ін. Навіть російський критик Вісаріон Бєлінський, відомий своїми антиукраїнськими поглядами, не міг заперечити подібність "Слова..." до українських дум, більшість же російських дослідників шукали зв'язків твору з російськими билинами.

Заслуговує на увагу твердження Пантелеймона Куліша про те, що думи складали одразу після події: "Якщо при житті козаків про їхні подвиги вже складали думи, то чому б князям не отримувати подібної похвали від сучасних їм Боянів?".

Звичайно, думи почали записувати значно пізніше, ніж вони виникали. Скільки їх загинуло зі своїми виконавцями, кобзарями, лірниками — співцями славних козацьких подвигів. І ось до нас дійшла збережена якимось чудом дума Княжої доби: "Тільки незбагненна випадковість викинула нам із безодні забуття одну думу о полку Ігоревім"'.

Михайло Максимович зазначав, що будь-яка дума складена з віршів різної довжини, а число стоп у сусідніх віршах дуже часто різне. Павло Житецький підкреслював, що рима в думах найчастіше дієслівна. Така вона і в "Слові..."

Про життя княжих і дружинних поетів-співців ми знаємо дуже мало. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі є згадка про киянина Тимофія (1205), а також про Митуся або Митусу (1241). У "Слові..." згадані Боян і Ходина. Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслі в, ліри, кобзи. Під час військових походів вони заохочували дружинників до бою, а після боїв співали князям і дружині, пізніше — козакам.

Дуже заманливою нині виглядає ідея відтворення мелодійного звучання "Слова..." як української думи. Відомо, що композитор Олександр Бородін в опері "Князь Ігор" подав своє композиторське відчуття цієї теми, проте цей твір не є відтворенням самого "Слова...", а лібрето онери аж ніяк не відповідає історичним фактам.

Створення музики для справжнього тексту поеми, тобто відновлення мелодії, яка могла звучати в XII ст., практично майже неможливе. На думку Святослава Гордії не кого, така реставрація можлива лише на ґрунті широкого поєднання і зіставлення музичної структури українських дум, голосінь, замовлянь та дружинної поезії.

Цікавий експеримент Леоніда Махновця, який дослідив, чи можна записати текст пісні, що виконується в манері українських дум. Прослухавши концерт артистів Київської філармонії на мотиви "Слова..." у перекладах Михайла Максимовича, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Панаса Мирного та Максима Рильського, і враховуючи, що в оригіналі твір співався повільніше (речитатив, музичні інтервали), він дійшов висновку, що "Слово..." могло бути записане одним або двома "скорописцями-борзописцями", а його виконання тривало близько 1 год.

Зв'язки українських кобзарських пісень із давньоруським епосом найкраще простежуються у репертуарі кобзарів і лірників Поділля і Прикарпаття. Вже у XVI ст. кобзарське мистецтво було поширене на всій Україні. Ці професійні співаки досить часто і самі творили пісні. Епічні твори, на відміну від обрядових, виконують як сольні, тобто одним співаком. Самі виконавці називали свої твори лицарськими піснями, козацькими притчами, запорозькими псалмами.

Вперше назва дума зустрічається у хроніці польського історика Сарніцького в 1508 р. "... сумні пісні, які руси звуть думами. Співають їх жалібним голосом і похитуючись з боку на бік". У наукову фольклористику термін ввів Михайло Максимович у 1827 р. Захопившись героїчними піснями українців, російський поет К. Рилєєв вперше вжив слово "дума" у російській літературі. Останній український кобзар Георгій Ткаченко говорив, що кобзарі називали думи плачами.

Кобзарі вважали думи-плачі найвищою кобзарською майстерністю — мистецтвом, за ними йшли історичні, козацькі та чумацькі пісні. Найдавніші історичні пісні, що збереглися, — це пісні XIII — XIV ст. про боротьбу з монголо-татарами. Історичні пісні відрізняються від козацьких тим, що в них згадують конкретні прізвища історичних осіб і відомі історичні події, а в козацьких піснях відображено життя козаків, але не нема конкретних імен і історичних подій.

Можливо, кобзарські героїчні пісні виникли значно раніше, ніж прийнято вважати. В Україні культ Предків і культ Героїв має дуже глибоке коріння, мабуть, ще глибше, ніж у греків, які мали поховальні пісні-треноси в VII—VI ст. до н. ч. Більшість кобзарських дум — це героїко-трагічні співи, що відображають бурхливі події визвольних змагань українців протягом століть. Як вважають дослідники музичного фольклору (Філарет Колесса, Анатолій Іваницький), героїчні пісні виникли в героїчну епоху у всіх індоєвропейських народів, в тому числі і в українців, саме з поховальних пісень трагедійного змісту, які, на відміну від побутових плачів, виконували чоловіки.

Кобзарі мали особливі засоби, що викликали сильне, глибоке співпереживання слухачів, примушували слухати і схвильовано стежити за розгортанням сюжету. Це досягається завдяки музичній декламації, підсиленню окремих місць особливою напругою голосу, скриками, зойками, а іноді справжнім тужінням. Такою майстерністю, звичайно, володіли не всі кобзарі — лише найобдарованіші, найталановитіші досягали її вершин. Кобзарі-співці завжди були передовою частиною народу. Вони перші закликали до бою з ворогом, надихали воїнів, оспівували перемогу, примушували слухачів замислитися над вічними темами людського буття. Недаремно за наказом царських властей жандарми полювали за кобзарями, а саму кобзу було оголошено крамольним інструментом. У1902 р. харківський генерал-губернатор заборонив виступ групи кобзарів на XII археологічному з'їзді, якого домагався видатний український етнограф Гнат Хоткевич. За вказівками Сталіна, розстрілювали українських кобзарів у Москві, куди вони приїхали нібито на кобзарський з'їзд за запрошенням уряду. Так розправлялися з українською піснею, музикою, прагненням до волі, одвічно притаманним нашому народові. В живих залишились лише ті з них, які погодились оспівувати партію й Леніна. Але й до сьогодні неупереджених наукових досліджень цієї проблеми в Україні не здійснено через відсутність архівних документів.

Імена кобзарів не завжди відомі в народі. Крім названих співців давньоруської доби, можна згадати деякі імена: кобзаря Рихліївського на "прозвище Бандура", який був на Січі, ходив з гайдамаками; трьох кобзарів, покараних на горло за участь у повстанні під час Коліївщини, — Петра Сокового, Прокопа Скрягу, Василя Варченка. Кобзар Антін Головатий був послом від Запорожжя до Катерини II. Він є автором історичної пісні "Ой, Боже наш, Боже милостивий".

Одним із най видатніших кобзарів XIX ст. був Остап Вересай. Його майстерність, експресія, надзвичайне проникнення у зміст і музику пісні не раз змушували слухачів плакати і сміятися, співпереживати і очищати душу його мистецтвом.

Від кобзарів Івана Стрічки, Михайла Кравченка, Андрія Шута, Федора Холодного, Івана Крюковського в XIX ст. було записано безліч дум, козацьких та історичних пісень. Через постійні переслідування жандармами багато кобзарів втрачали змогу заробляти на прожиття, а оскільки переважна більшість із них були сліпі, то змушені були займатися суканням мотузок та іншим ремеслом. Тільки нестатки змушували їх продавати свої інструменти.

На Харківщині був записаний плач колишнього запорожця Ригоренка, який розлучався зі своєю бандурою: "Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу слухали твоїх пісень. Де ти не бувала, якої пригоди не дознала? Чи раз же ти мою голову із шинку визволяла? Чи раз же ти в заставі лежала, та й нігде ж ти не застряла! А тепер довелось мені з тобою розлучитись, за чотири карбовані рублі тебе в чужі руки оддавати та й по вік вішний тебе не видати". Таке прощання дійсно нагадує плач-тужіння, як за померлим.

У XX ст. українські кобзарі продовжують традиції своїх славних попередників. Можна назвати десятки імен кобзарів і лірників, які працюють у народній традиційній манері. Створюються кобзарські школи для дітей, щоб не вмирала традиція. Поруч із професійним кобзарським мистецтвом академічного плану завжди виникає потреба в живому спілкуванні з народним співцем, не тільки на сцені, але й у природному середовищі - на вулиці, в парку, як було сотні років тому.

Першого вересня 1989 р. у селі Стрітівці на Київищні відкрито Республіканську школу кобзарського мистецтва. Нині ця школа має статус Вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва.

4.Народжні музичні інструменти

Знайомство з народною музичною культурою було б неповним без опису музичних інструментів. Нині важко встановити, які музичні інструменти виникли раніше, а які пізніше. Хоча, на думку багатьох дослідників, найстарішими є ударні інструменти, згодом з'явилися духові й струнні.

В Україні маємо унікальну пам'ятку музичної культури, якій близько 20 тис. років — ансамбль із шести ударних інструментів складної форми, виготовлених зі щелеп і лопаткових кісток тварин, "колотушки" із бивнів мамонта тощо. Знайдені всі ці інструменти в с. Мізин на Чернігівщині.

З давніх писемних пам'яток дізнаємося про бубни, труби, гуслі, сопелі, пищалі, свирілі та інші малодосліджені інструменти. Залежно від роду мистецької діяльності виконавці називалися: гудець (музикант і співак), плясець (танцюрист), півець (співак). Були й назви музикантів залежно від музичних інструментів: свирець (свирільник), сопільник, трубник, гусляр.

Із поширенням християнства народні музики стали переслідуватися церковниками, проте не втрачали популярності в народі. Писемні пам'ятки рясніють негативними описами народних ігрищ і застереженнями типу: "Гудця й свирця не вводи в дім глуму ради", "Як плясці, або гудці, або хто інший закличе на ігрище, або на яке зборище ідольське, то всі туди біжать, радуючись". Суворі проповідники так висловлювали свої догани тим, хто полюбляв подібні веселощі: "Диявол обдурює такими й іншими звичаями, всякими хитрощами переваблює нас від Бога; трубами й скоморохами, гуслями і русаліями". Церковний спів почав поширюватися в Україні під впливом візантійського і болгарського богослужінь. На фресках Софії Київської зображено цілий музичний ансамбль з одинадцяти чоловік. Тут видно вісім музичних інструментів: орган, флейту, литаври, труби, лютню, щипкову ліру, дзвони та парні барабанчики.

Народні музичні інструменти широко використовували запорізькі козаки. Дмитро Яворницький зазначав: "... грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах ("релях"), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах, — на всьому можливому для гри, й відразу танцювали".

Сопілка - один із найдавніших інструментів (рід флейти). Її різновидами є гуцульська теленка, денцівка, зубівка, флояра. Трембіта — духовим музичний інструмент. Довжина її досягас чотирьох метрів. Цей інструмент подає найсильніший звук, який чути далеко в горах. Вона поширена переважно на Закарпатті,
Буковині, Гуцульщині.

Кобза - щипковий інструмент, подібний до лютні, яка з'явилася в пізньому середньовіччі й була поширена серед багатьох народів Європи та Азії. Кобзоподібні інструменти були відомі вже в Київській Русі: зображення подібного інструмента на фресці в Софійському соборі. Вважають, що кобза вигадана самим Богом, а грають на ній святі люди. Бандура відома з XV ст. і використовувалася одночасно з кобзою до XVIII ст., аж доки не витіснила кобзу майже зовсім. Із того часу її іноді також звуть кобзою. Принцип звукоряду в бандурі подібний до стародавніх гуслів.

Ліра в Україні поширилася переважно в XVII ст., хоча в Європі існувала близько тисячі років тому. Своєрідність побудови ліри сприяє легкому освоєнню цього інструмента сліпими лірниками: клавіші допомагають вкорочувати струну, а ручка, яку обертає музикант, механічно видобуває звуки.

Волинка — народний духовнії інструмент, виготовлений із міха (мішка зі шкіри) або міхура тварин із встановленими в нього трубками. Звук видобувай ьси шляхом надування і натискання на міх. Назва волинки походить від місцевості, де вона побутувала (Волинь). Існують інші назви цього інструмента: коза, дуда. Волинка була поширена переважно в місцевостях, де було розвинуте тваринництво, серед чабанів у всіх європейських народів, особливо шанувалася шотландцями.

Ріжок невеличкий конічний інструмент, що виготовляли з рогу тварин або дерева. Використовувався він як пастухами, так і мисливцями. Навіть російський цар Петро І полюбляв слухати українські й польські пісні - він тримав при собі музиканта, який грав на ріжку під час занять царя.

Цимбали — струнний інструмент, звук на якому видобувають за допомогою ударних паличок. Входив до складу троїстих музик.

Троїсті музики - це своєрідні ансамблі з трьох інструментів. Склад троїстих музик часто варіювався: скрипка, бубон (або великий барабан) з басолею (басом) або з цимбалами, гармошкою.

Танець — один із найдавніших видів народної творчості, що виявляється в ритмічних рухах під музику чи спів. Можна лише здогадуватися, що перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (наприклад, деякі хороводи).

Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.

Слід розрізняти фольклорний танець і сценічний. Фольклорні танці — це народні танці, які побутують у своєму природному середовищі і мають певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми. Сценічний танець, поставлений балетмейстером у професійному або самодіяльному колективі для показу на сцені, може бути українським, але вже не є народним. Безперечно, що українська фольклорна хореографія завжди була невичерпним джерелом, яке живило професійне мистецтво.

Фольклорні й сценічні танці мають як спільні, так і відмінні риси. Фольклорний танець — це стихійний вияв почуттів, настрою, емоцій і виконується передусім дія себе, а потім - для глядача (товариства, гурту, громади). Сценічний танець призначений насамперед для показу глядачеві і виключає елементи експромту. В українському народному танці досить часто наявний елемент змагання: двох парубків, парубка з дівчиною або танцюриста з музикантом. На сцені таке змагання може бути свідомо поставлене хореографом як елемент сюжету танцю.

Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, які одну руку кладуть на талію, а другу заводять за голову. Такі рухи зустрічаються і в сучасних танцях. Зображення танцюристів і музикантів є на фресках Софійського собору в Києві (XI ст.). На думку деяких дослідників, срібні фігурки чоловічків з Мартинівського скарбу (IV ст.) передають один із танцювальних рухів: напівприсидьку з розставленими широко ногами і покладеними на стегна руками. Зображення танців знаходимо і в багатьох мініатюрах зі стародавніх літописів. Писемні повідомлення про давні танці дають нам літописці. які називають їх "скакание и топтание", "гульба и плясание ", "хребтом вихляние", "плясание и плескание ". Літописці-християни називають такі танці "бісівськими", або "поганськими". Це дає певні підстави вважати, що первісні танці були тісно пов'язані з прадавнім богослужінням.

Про один із залишків такого язичницького обряду, який побутував у церковному богослужінні на Волині (1582), писав Ян Ласіцький. Він повідомляє про вінчання, яке відбувалося близько одинадцятої години ночі. Молодих до церкви супроводжувані сопілкарі. Після здійснення церковного обряду священик подає чашу з медовим напоєм, він надпиває її за здоров'я молодих, потім передає нареченим, щоб вони допили священний напій. Далі з голови нареченої знімають зелений вінок і починають його топтати — це означає прощання з дівоцтвом. Тоді священик бере молодих за руки і веде в танець, а всі інші, взявшись за руки, довгим рядом танцюють за ними.

Цей своєрідний ритуал, завершується загальними піснями і танцями з плесканням в долоні. Як видно, до нас дійшов запис дивовижного поєднання християнського обряду з прадавнім народовірськнм звичаєм, який ще пам'ятали в XVI ст. Вірогідно, в давнину таку ж роль виконували служителі язичницьких культів.

Ритуальні танці нині побутують у деяких регіонах України, наприклад, гуцульські танці "Кругляк" і "Освячення зерна", які подібні за своєю символікою. Танець "Освячення зерна" виконували на Різдво сильні, здорові чоловіки: на білій плахті лежить зерно, навколо нього, взявшись за руки, танцюють у напрямку руху сонця ритуальний танок, який надає зерну магічної сили плідності. Далі освячене зерно висипають у поділ господині. Символіка танцю передає уявлення про чоловічу запліднюючу силу і народжуючу жіночу. Навесні це освячене зерно, перемішавши з іншим посівним зерном, господар посіє на ниву. Танець "Кругляк" виконується також одруженими чоловіками при освяченні пасіки. Топірці кладуть по колу, у вигляді сонця, зерно освячують у шапках, потім висипають господині в запаску. Цей ритуальний танок має сприяти здоров'ю бджіл, доброму медозбору. Співають пісню, "щоб бджоли були веселі". Звучать побажання: "Дай, Боже, щоб пасіка була така велична, як свята були величні". Освяченим зерном господарі будуть навесні посипати вулики, коли вперше випускатимуть бджіл.

До сьогодні етнографи ще не зібрали і не описали на належному науковому рівні всі фольклорні танці українців. Перші докладні описи танців подали переважно літератори в художніх творах: Григорій Квітка-Основ'яненко, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Микола Гоголь, Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Леся Українка та ін. І хоча письменники не ставлять собі за мету наукове дослідження танцю, проте описи танцювального мистецтва українців в українській художній літературі, зроблені досить ретельно і з художньою майстерністю, можуть служити водночас і цінним етнографічним матеріалом.

Серед дослідників українського народного танцю в XX ст. можна назвати Василя Верховинця, Андрія Гуменюка, Андрія Нагачевського (Канада), Романа Гарасимчука, Анатолія Богорода, Вадима Купле-ника та ін. Класифікації українських танців, запропоновані дослідниками, ще не можуть вважатися досконалими. Першу класифікацію запропонував В. Верховинець, поділивши всі українські танці на масові, парні й сольні. Музикознавці класифікують їх за характером музичного супроводу: гопаки, козачки, польки, мазурки, кадрилі тощо. Між хореографами побутує класифікація і за назвами танців: "Рибка", "Коваль", "Швець", "Горлиця". А. Гуменюк у книжці "Українські народні танці" поділяє їх на хороводи, сюжетні й побутові.

Говорячи про українські народні танці, слід зазначити, що часто один і той же танець у різних місцевостях може мати різні назви. Наприклад, відомий український танець "Гопак" назви "Гоцак", "Козак", "Козачок", "Тропак" тощо. Танці отримують назви з різних причин. Наприклад, за якимось словом, що часто вживається у пісні, під яку танцюють: від пісні "Ой дівчина — горлиця" назвали танок "Горлицею". Те ж саме з назвою "Полька", що також походить від пісні, а не від того, що ніби він польський танець: він побутує в Україні та в деяких країнах Європи.

Так отримали назви і весільні танці: "Дудочка" ("Діду, мій дударику..."), "Журавель" ("Унадився журавель, журавель до бабиних конопель..."). Деякі танці називають за місцевістю, де вони побутують: "Коломийка" (від м. Коломия), "Гуцулка" (від Гуцульщини), "Микуличинка" (від с.Микуличин), "Лючинка" (від річки Лючинки).

Іноді танці називають від назв рухів, які в них переважають: "Увиванець", "Тропак", "Гайдук" (присядки) тощо.

Крім назв танців, у народі існує низка назв танцювальних рухів. Василь Верховинець записав кілька з них: доріжка, присядки, навприсядки, вихиляси, "бач, як заплів" (пізніше названа плетінкою), "от завернув", "от загріба", плазунець". Нині відомі й інші народні назви рухів: гопаки, витинанки, підскоки, підтупи, тропаки, закрутки, голубці.

Найдавнішими з українських народних танців є насамперед обрядові, ритуальні хороводи. Виконання хороводних танців, як правило, супроводжувалося обрядовими діями або діями, що ілюстрували текст хороводної пісні. Хороводи поділяють на кілька видів: веснянки, гаївки, танки, танки-ігри. Нині хороводи втратили своє релігійне значення і в народі побутують як звичайні забави. Відроджується релігійне значення хороводів лише в громадах Рідної Віри.

Сучасні дослідники в окрему групу виділяють сюжетні танці, що навряд чи правомірно. Сюжетними вони стають тільки завдяки введенню театральної драматургії в українські танці. Серед фольклорних танців можна назвати сюжетними тільки хороводи, та й то лише умовно.

Переважна більшість українських танців побудована на одних і тих же рухах, які витворилися з національного темпераменту, місцевого колориту, одягу.

В Україні і за кордоном українське танцювальне мистецтво репрезентує переважно "Гопаю", культ якого склався на початку XX ст. Такій популярності сприяло насамперед використання народних танців у спектаклях корифеїв українського театру, підхоплене шоу-групами і навіть окремими виконавцями. Ось як про це писав Микола Савойський: "Гопак був доведений до таких шедеврів, що його витанцьовували пар по десять танцюристів, одягнених у таке вбрання, якого ніколи ніхто не бачив і яке нашому народові ніколи не снилося — включно до білих чобіт на жіноцтві, спідниці по коліна, а намисто... звисало жінці нижче пояса і це звалося народним українським театром!?."

Справжній фольклорний гопак був переважно сольним чоловічим танцем, в основі якого лежала імпровізація і змагання. На думку дослідника козацьких танців Вадима Купленика попередником гопака був танець "Козак", і лише внаслідок заборони Катериною II самої назви козаків та подальших цензурних утисків танець змінив назву". Про неабияку популярність "Козака" ще в XVII ст. свідчить його поширення не тільки в Україні, але й у Польщі, Московії (варіант "Козачок") та інших європейських країнах. Так, у Франції в 60—70-х роках XVII ст. був відомий український танцювальний театр під назвою "Па де Козак", який вже тоді репрезентував українське мистецтво танцю.

Особливе місце серед чоловічих танців належить ритуальному військовому танцю "Аркан", який танцювали опришки перед військовими виступами. Танець мав на меті перевірити на міцність і витривалість чоловіка-воїна: хто не витримував і розривав руки, того не приймали і до танцю (це було своєрідною перевіркою на готовність до бою). Вірогідно, "Аркан" був своєрідною психологічною підготовкою до вирішальних дій, надихав, давав силу, енергію, піднімав бойовий дух.

Танці типу "Коломийки" і "Гуцулки" танцюють переважно по колу і в парах. "Польки" та "Кадрилі" схожі за мелодійною побудовою, але відрізняються за композицією та рухами. Всі українські танці важко перелічити, для нього потрібна спеціальна наукова праця, створена зусиллями не одного науковця, етнографа, музикознавця, хореографа. Поки ще не пізно, слід спорядити для запису танцювального фольклору спеціальні етнографічні експедиції, оснащені сучасною апаратурою і сформовані з досвідчених фахівців.

Натомість відсутність державної політики щодо збору фольклорних матеріалів (й танців включно) і нині примушує балетмейстерів вигадувати власні композиції, штучні назви танців, які вони іменують народними. Адже за постановою Міністерства культури УРСР в 1960-х роках, щоб отримати звання народного, самодіяльним колективам необхідно було включати до свого репертуару кілька фольклорних танців. Звання народних найчастіше отримували міські колективи, які навряд чи були знайомі з фольклорними танцями, що побутували переважно на селі. Ця постанова, очевидно, діє і нині. На жаль, і сьогодні в середовищі хореографів можна почути таку приказку: "Кажд