48078

Культура наукової мови

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Наукова мовна культура – основа професійної діяльності дослідника Наукова мова як комунікативний феномен Поняття культура наукової мови.Етапи становлення й дослідження наукової мови Роль науки в житті суспільства за останні десятиліття надзвичайно зросла. Дається взнаки і домінування в міжнародному науковому просторі англійської мови як глобальної мови науки.

Украинкский

2013-12-06

542 KB

82 чел.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган - Барановського

Кафедра українознавства

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з курсу “Культура наукової мови 

для студентів економічних спеціальностей

Автор: Кобзар І.М.

Обговорено та схвалено

на засіданні кафедри  українознавства

протокол № 2  від 03.09.11 р.

ДОНЕЦЬК – 2012

ЛЕКЦІЯ 1. МОВА ЯК НАЙВАЖЛИВІШИЙ ЗАСІБ СПІЛКУВАННЯ І  РЕПРЕЗЕНТАНТ НАЦІОНАЛЬНОСТІ.

ПОНЯТТЯ ПРО НАУКОВУ МОВУ ЯК КОМУНІКАТИВНИЙ ФЕНОМЕН

  1.  Наукова мовна культура – основа професійної діяльності дослідника
  2.   Наукова мова як комунікативний феномен
  3.   Поняття «культура наукової мови».

4.Етапи становлення й дослідження наукової мови 

Роль науки в житті суспільства за останні десятиліття надзвичайно зросла. Вона перетворилася на повноцінний соціальний організм, невід’ємну складову професійної компетентності. У динамічному сьогоденні значнішою стала роль методологічної культури дослідників, їх здатності до критичного осмислення, наукового обґрунтування і творчого застосування певних норм і методів пізнання. Така діяльність вимагає постійної копіткої розумової праці, умінь інтерпретувати концепції і теорії, творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо. Водночас лавиноподібний розвиток науки загострює увагу і до мовної культури дослідника.
2. Наукова мова як комунікативний феномен
Мовна якість наукової продукції суттєво впливає на її теоретичну і практичну цінність. Однак сучасний рівень наукової мовної культури засвідчує більше проблем, ніж позитивних процесів на цьому полі діяльності. Серед причин такого стану
недостатня мовнокомунікативна, стилістична компетентність дослідників, іноді нехтування цим аспектом дослідження. 
Дається взнаки і домінування в міжнародному науковому просторі англійської мови як глобальної мови науки. У світі нею публікують 80
85% досліджень, у багатьох країнах такі видання заохочують і фінансово. Це значною мірою перешкоджає розвитку національних наукових мов, деякі з яких втрачають статус мов наукового мислення: знижується використання їх епістемічної (пізнавальної), науково-мисленнєвої, когнітивно-творчої, креативної (творчої, новаторської) функцій для задоволення соціальних, когнітивних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму.
Такі реалії актуалізують необхідність посилення ролі національних мов як чинника розвитку науки. Для збереження і розвитку самобутнього мовного колориту наукових досліджень необхідні національна стратегія мовного розвитку, підвищення ціннісно-мотиваційного статусу української наукової мови, вдосконалення змісту і методів неперервної мовної наукової освіти.
На важливості переконливого наукового слова наголошує і багато дослідників, визнаючи, що для ефективної наукової діяльності не досить мати глибокі спеціальні знання, досконало володіти методологією наукової творчості, уміннями здобувати, аналізувати, систематизувати наукові факти. Не менш важливі при цьому
ґрунтовна мовнокомунікативна підготовка, вільне послуговування нормативною національною науковою мовою в усіх підстилях у письмовій та усній формах. Вони є складовими високої культури наукової мови.              3. Культура наукової мови нормативне застосування наукової мови в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах, високий рівень мовнокомунікативної культури. Термін «культура української мови» має кілька визначень. Узагальнену його характеристику подають сучасні лінгвісти Любов Мацько і Лариса Кравець: «Культура мови мовознавча наука, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, виробляє механізми нормування і кодифікації (введення у словники та мовну практику)». Паралельно вживають термін  культура мовлення нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації. Особливостями культури мовлення вчені (Г. Винокур, Б. Головін, С. Єрмоленко та ін.) вважають правильність, вправність, мовну майстерність, стилістичне чуття слова, доречність застосування варіантних мовних форм. Ці терміни співвідносяться між собою так само, як мова (загальне) і мовлення (конкретне). Сучасна мовознавець Алла Коваль наголошує на різних планах діяльності: для культури мови характерний об’єктивно-історичний план або програма діяльності, для культури мовлення інструктивно-регулятивний. Завдання культури мови визначення мовних норм на всіх рівнях мовної системи, культури мовлення аналіз усієї повноти сучасного мовного життя відповідно до системи мови, визначення різних композиційних форм мовних побудов з уточненням меж уживання слів, виразів, конструкцій. Одним із різновидів культури мовлення є наукове мовлення. Наукове мовлення функціонування національної мови у сфері наукової комунікації.           4.Етапи становлення й дослідження наукової мови 

Термін «культура наукового мовлення» слід використовувати, коли йдеться про певні ситуативні мовні норми, тобто конкретний акт мовлення; «культура наукової мови» стосовно предмета навчального курсу. Основою наукової мови є літературна мова, на її специфіці позначаються результати досліджень різних галузей науки. У 20 30-ті роки ХХ ст., ураховуючи потреби мовної культури населення, в дослідженнях членів Празького лінгвістичного гуртка було сформульовано поняття «функціональна мова». Функціональна мова  мова, призначена для спеціальних цілей та обслуговування окремих сфер людського спілкування. Німецькі лінгвісти запропонували натомість поняття «предметні (фахові) мови». Предметна (фахова) мова  сукупність мовних засобів, які використовують у професійній сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.   Початок 50-х років ХХ ст. був ознаменований появою книги про мову науки як функціональний різновид мови англійського вченого Теодора Сейворі, що слугувала провісником теорії мов для спеціальних цілей, у т. ч. й науки.
Спеціальне вивчення наукового мовлення в українському і російському мовознавстві розпочалося в 60-ті роки ХХ ст. Перші праці (М. Кожиної, А. Коваль, А. Васильєвої, М. Котюрової та ін.) подавали визначення специфіки наукового стилю, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на формування наукових текстів та їх стильових ознак, містили дослідження проблем мовленнєвої системності наукового стилю, типів наукового тексту (О. Лаптєва, О. Сиротіна, М. Сенкевич та ін.), поняття «культура мови» (А. Коваль, М. Жовтобрюх, А. Пилинський).
        У дослідженнях 7090-х років ХХ ст. розглядали проблеми писемної та усної форм наукового мовлення, його адресованості, діалогічності, експресивності (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славгородська), композиції та зв’язності, інтертекстуальності наукового тексту (М. Котюрова, Н. Данилевська), поняття «мовна норма» (А. Пилинський, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюх), друкували культуромовні поради Б. Антоненка-Давидовича, С. Єрмоленко, М. Жовтобрюха, А. Коваль, Л. Мацько, О. Сербенської, В. Русанівського, Є. Чак.          Культуру наукової мови кінця ХХ початку ХХІ ст. досліджують функціональна стилістика (вивчає особливості мовних норм у зв’язку з різними функціональними стилями), лінгвістична прагматика (аналізує цілі учасників спілкування і методи їх досягнення, ставлення людини до власного і чужого мовлення), лінгвістика тексту (розглядає норми побудови, структурно-стилістичні особливості тексту), психолінгвістика (з’ясовує процеси мовотворчості, сприйняття і формування мовлення та співвіднесеність цих процесів із системою мови).          ВИСНОВКИ

Мова наукизасоби мови, що характеризують усі функціонально-стильові різновиди наукової сфери спілкування; специфічна система граматичних і семантичних засобів вираження знакових одиниць, які становлять ядро і периферію наукового стилю.
Мова науки, або мова наукового стилю викладу, наукова (спеціальна) мова, виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і слугує для задоволення соціальних, гносеологічних, комунікативно-прагматичних потреб особистості і соціуму.
Лексику мови різних наук представляють загальнонаукові слова, стійкі словосполучення, терміни, невербальні знаки (символи, піктограми тощо), словотвірна підсистема, відповідні синтаксичні конструкції. Складником мови науки є науковий стиль.
Культура наукової мови охоплює нормативний, комунікативний, етичний аспекти. Нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні. Комунікативний — пропонує відбір мовних засобів, які якнайкраще виконують завдання наукового спілкування. Дотримання норм поведінки, повага до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність становлять  етичний аспект наукової мови.
Важливим аспектом культури наукової мови дослідники (Н. Бабич, Ф. Бацевич, О. Баженова, Д. Гринчишин, Р. Зорівчак, М. Котюрова, Л. Мацько, М. Пентилюк, О. Пономарів, А. Сербенська, Є. Чак) називають прикладний аспект. Наукові тексти розглядають як носії функціонально-стильової специфіки, що дає змогу пояснювати мовленнєві огріхи, їх психологічну природу, фактори впливу на їх появу. Започатковано навіть окремий напрям досліджень — «лінгвістика помилок», або «помилкознавство», «девіатологія».
 
Опанування наукової української мови є однією з важливих передумов підготовки досконалого наукового тексту, успішної презентації результатів наукового дослідження.

Проблемно-пошукові питання:
  1.  Зясуйте поняття «культура наукової мови».
  2.  Назвіть основні етапи становлення йдослідження наукової мови.
  3.  Схарактеризуйте є наукове мовлення як  різновид культури мовлення.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Л.Васенко, В.Дубічинський, О.Кримець. Фахова українська мова. –  К.,  «Центр учбової літератури», 2008.

2. Л.Мацько, Л.Кравець. Культура української фахової мови. –  К., Видавничий центр «Академія», 2007.

3. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

4. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

5. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

6. Симоненко Т. В. Українська мова за професійним спрямуванням. Практикум. К.: «Академія», 2009. – 272с.)

ЛЕКЦІЯ 2. ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ НАЦІЇ. ПОНЯТТЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНУ МОВУ. УКРАЇНСЬКА МОВА СЕРЕД ІНШИХ МОВ СВІТУ

  1.  Формування літературної мови нації.  Поняття про національну мову. Форми української національної мови.
  2.  Формування літературної мови нації. Поняття «мова без статусу» і «мова зі статусом».   
  3.  Українська мова серед інших мов світу.

1. У всі часи й у всіх країнах світу мова виконувала важливу державотворчу функцію, виступаючи тим чинником, що поєднує або роз'єднує групи людей. Поєднує, сприяючи взаєморозумінню та довірі, без яких неможливі єдина економіка, наука, культура. Роз'єднує, захищаючи свою індивідуальну культуру від чужої.             Ще на початку XX століття геніальний учений, один з творців української науки М. С. Грушевський сказав: «Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування». Його думки про українську школу і рідну мову свіжі, ніби взяті зі зрізу сьогоднішнього життя, коли давня тінь зневаги до мови нашого народу упала зі страшною силою.      Найболючіша наша проблема сьогодні – стан української мови. Скрізь панує суржик, мова на грані вимирання, як і її носії.  У школі і вищих навчальних закладах можна почути все: від дуже поширеного акання до вживання спотворених слів і висловів, тут можна побачити відверту зневагу і недбале ставлення до рідної мови. На жаль, ще дуже поширеною серед українських «інтелігентів» є думка про те, що наша батьківська мова недосконала, у ній бракує найпростіших слів і термінів для культурних потреб. Ці сумні факти свідчать про незнання норм української літературної мови, її історії, етапів розвитку, про брак необхідної літератури, яка б змогла задовільнити сьогоднішні запити.       Звичайно, переведення на українську мову науки, виробництва, армії та інших сфер життя справа не одного року. Найприродніший шлях тут лежить через мову освіти. Недаремно перший президент УНР М. С. Грушевський ще 80 років тому зауважив: «Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетських та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі «нижчої», культурно неповноцінної нації».      Серйозна оцінка й застосування чинника мови при формуванні держави значною мірою визначало її майбутнє. Так, коли в 1861 році Італія стала незалежною країною, тільки 600 тисяч італійців із більш як 25 мільйонів володіли рідною мовою (Касаткин А. А. Очерки истории литературного итальянского язьїка XVIIIXX вв. Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. С. 161). «Італію створено, тепер треба створити італійців», проголосив один з італійських лідерів. І уряд послідовно став впроваджувати а життя програми з розвитку єдиної літературної мови, освітні програми, які можна було б назвати програмами «італізаціі» італійців. Але навіть і сьогодні, коли незалежна Італія існує багато років і слово «італієць» викликає в уяві цілком певний неповторний образ, існує багато діалектів цієї мови.       Наприкінці XVIII сторіччя у Франції тільки третина населення говорила французькою мовою (Доза А. История французского языка. М.: Изд-во ин. лит., 1956. –   С. 129). Як і в Італії, уряд Франції також вживав заходів для утвердження національної мови в усіх сферах життя країни. А тепер, дивлячись назад крізь століття, ми вже можемо оцінити велич наступного розквіту культури, літератури, філософської думки Франції. Розквіту такого значного, що став взірцем для інших країн Європи та спричинив навіть поширення французької мови в інших країнах. Поширення аж до перетворення французької на другу державну або на мову культурної еліти в ряді країн Європи.            Схожі процеси «германізації» відбулися свого часу і в Німеччині, де, одночасно з літературною державною мовою сьогодні існують також численні діалекти, нагадуючи про складний історичний розвиток країни.  Практично кожна з країн Європи пройшла в своїй історії той шлях, на який ступила сьогодні Україна. Отже, великий міжнародний досвід Німеччини, Італії, Франції, інших країн сьогодні може бути використаний, Ми бачимо, як для багатьох несподівано успішно в останні роки поширюється українська мова. Але це зовсім не дивно, якщо згадати, що початкові умови для прогресу української мови в країні були значно сприятливішими під час проголошення незалежності, ніж у згадуваних вище країнах Європи. Так, за переписом 1989 року, в Україні вільно володіли українською мовою близько 80% населення – 40 мільйонів громадян. Українську мову вивчають у навчальних закладах, нею ведуть діловодство в урядових установах. Досить розвинені засоби масової інформації українською мовою. В основному розроблена наукова термінологія, хоча ще вимагає вдосконалення в ряді галузей.       Мовна ситуація в кожній країні об'єктивно і в першу чергу пов'язана з ситуацією економічною, і подальший розвиток мовної ситуації в Україні також буде пов’язаний з успіхами розвитку національної економіки та науки. Не менш важливим завданням є видання і поширення необхідної літератури, вивчення писемної спадщини попередніх епох, створення нового  покоління  словників. Для забезпечення майбутнього нашої мови потрібно не лише чітко окреслене правове підґрунтя, а й виважена програма її вивчення та поширення. "Від вирішення цього завдання залежить, чи перейде наш народ до культурних націй, чи залишиться на становищі нижчих народів, що можуть задовольнити власними засобами лише нижчі культурні потреби свого суспільства, а для задоволення вищих потреб вони вимушені вдаватиси до чужої мови, культури" Українська мова є  державною мовою України, рідною мовою багатьох мільйонів українців в усьому світі (західна українська діаспора – понад двох мільйонів осіб: США, Канада, Великобританія, Бразилія, Аргентина, Австралія, Польща, Австрія, Угорщина тощо; східна – близько семи мільйонів осіб: Росія, Казахстан, Білорусія тощо).        Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Українська мова існує:

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах (розрізняють три основні діалекти: північний, південно-західний і південно- східний);

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові, що сформувалась на основі південно-східного діалекту, ввібравши в себе окремі риси південно-західного й північного діалектів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма   загальнонародної національної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери діяльності людей: державні та громадські установи, виробництво, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується  наявністю сталих норм, обов'язкових для всіх її носіїв.

Норма літературної мови – сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації (орфоепічні, фонетичні, лексичні, граматичні, орфографічні, пунктуаційні та ін. норми).

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавались закони, постанови й розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюються й сьогодні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах з’явився своєрідний покруч її – суржик (мішанина залишків давнього, рідного з чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість).      Українська мова –  не лише засіб спілкування українців, але й один із найважливіших репрезентантів національності. В українській історії процеси виборення волі та існування мови якнайщільніше переплетені. Мова та слово в багатьох випадках для українського етносу існували як єдине джерело, яке підтримувало дух народу, віру в існування нації та її єдність. Це джерело живилося постійним прагненням українського народу до свободи, боротьбою за незалежність і державність, і, як підтверджує історія, саме українська мова, незважаючи на всі протиріччя національно-мовної політики, зберегла її носіїв як народ, як націю.       Мовна політика – поняття, що виникло не сьогодні, адже мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися з того часу, як усвідомили себе людьми. Немає міфології, релігії, філософської концепції, де певною мірою не були б порушені проблеми мови. Не може уникнути цього й політика. Мовними проблемами активно займалися давньоєгипетський фараон Псамметих, диктатор стародавнього Риму Юлій Цезар, король Франції Карл Великий, російська імператриця Катерина II, Йосип Сталін та інші державно-політичні діячі світу. Мовні проблеми виникають як в одномовних, так і багатомовних країнах, бо між носіями мови завжди точиться боротьба за життєвий простір. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими, а ще більше прикладів поглинання одного народу іншим, так званої асиміляції. Цей процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Через те, що світ відображається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного й насаджує йому свою. Таким чином з'являється лінгвоцид – мововбивство, що є передумовою й одним із найважливіших засобів етноциду – народовбивства.

Коли йдеться про багатомовні країни, то тут простежуються дві тенденції. Перша – «римська»: у Римській імперії панувала єдина мова –  державна (нею була визнана латинська), а всі інші вважалися варварськими (пізніше було зроблено виняток для грецької). За імператора Веспасіана (І ст.н.е.) вчителі-словесники були звільнені від муніципальних і військових повинностей, а штатні граматисти й ритори були на повному державному утриманні. «Римський стиль» у мовній політиці використовується у більшості багатомовних країн, бо суть його: «сиіus геqіо, еіиsnqиа» –  «чия влада, того й мова», має й зворотне прочитання: «сuiиs linqиа, еіиs геqіо» –  «чия мова, того й влада».   

Другою тенденцією є «стиль Мітридата» – царя Понтійської держави, який володів двадцятьма двома мовами й спілкувався ними зі своїми підданими, надаючи їм таким чином однакових прав. На жаль, цей стиль знаходив і знаходить своє застосування дуже рідко. У наш час його практикував у своїй діяльності хіба що папа римський Іван-Павло II.

Серед правлячих політичних діячів різних часів існували й такі, що вважали за недоцільне застосовувати силові методи лінгвоциду проти українців. Не треба забороняти мову, бо вона й так приречена: їй не витримати суперництва з польською чи російською, а час зробить своє. Головне –  утримати народ у складі своєї держави. Відповідно до цієї схеми проводилася мовна політика щодо українців, яка має довгу історію:

1690 рік. Собор Російської Православної церкви осудив «Кіевскія новыя книги» С. Лолоцького, Л.Барановича, І.Галятовського та ін., наклавши на них «проклятство й анафему»;

1720 рік. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідні «для повного узгодження з великоросійськими, щоб ніякої різниці й окремого наріччя в них не було»;

1729 рік. Наказ Петра І про переписання в Україні постанов і розпоряджень з української мови на російську;

1763 рік. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

1769 рік. Заборона Синоду Російської Православної церкви на друкування й використання українського «Букваря» та церковних книг українською мовою;

1784 рік. Переведення викладання в Києво-Могилянській академії на російську мову;

1786 рік. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки й священики читали молитви та правили службу Божу «голосомь, свойственнымь россійскому наречію» (і в школах України те ж саме);

1789 рік. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл;

1808 рік. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факультетах якого (філософському й богословському) предмети викладали українською мовою;

1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії;

1817 рік. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою. Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих
школах Галичини;

1862  рік.  Закриття українських недільних шкіл (безоплатних) для  навчання дорослих;

1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может»;

1864 рік. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою;

1876 рік. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів і творів художньої літератури, в яких «не допускати
жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Цей Указ був таємним, не мав розголосу й використовувався москвофілами для боротьби з українством, зокрема, в Галичині;

1881 рік. Заборона викладання в народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою. Це сприяло тому, що серед народу поширюється вороже ставлення до духовенства та відчуженість від церкви;

1884 рік. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії;

1888  рік. Указ Олександра II про заборону вживання української мови в офіційних установах;

1892 рік. Заборона перекладати твори з російської мови на українську;

1895 рік. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дітей.

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилася безславною поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Україну охопили масові зворушення. Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов'язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Наприкінці 1905 р. розгорнулася боротьба студентської молоді за українські кафедри, які були незабаром відкриті в Одеському, Харківському університетах.

Український культурний рух швидко поширюється по всій Україні. Культурно-освітня діяльність розгортається шляхом організації «Просвіти», осередки якої все частіше з'являються в східних регіонах України й Кубані (Катеринослав, Харків, Катеринодар та ін.). Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. починається хвиля реакції й нових утисків та обмежень українського культурного життя. Знову закрито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу й багато визначних українських діячів зазнали репресій. Циркуляром П. Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати свої національні культурно-освітні організації. Безправне становище українського народу в Російській імперії та безперервні жорстокі репресії проти українського культурного руху краще за всякі наукові трактати доводили, чи є українці теж росіянами та чи належать вони до російської культури.

Питання української мови й українських шкіл та культурно-освітніх організацій були головними в дебатах Державної думи про політику уряду. Крім того, предметом виступів депутатів стала заборона публічного вшанування пам'яті геніального українського поета  Т. Шевченка.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони й переслідування.

Українська національна революція 1917-1920 рр. відкрила нову добу в історії України. Всі показники пореволюційного часу являють собою новий образ України, порівняно з дореволюційним часом. У пореволюційні часи відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу. Це сприяло державному і культурному відродженню України, і навіть воєнна поразка України не могла спинити могутнього процесу відродження нації.

25 січня було проголошено самостійність України. За короткий час існування гетьманщина досягла відчутних результатів у розвитку національної культури. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них уведено українську мову. Наприкінці гетьманської доби в Україні діяло 150 українських гімназій не тільки в містах, а й у деяких селах. У жовтні 1918 р. в м. Києві та м. Кам'янці-Подільському відкрили українські університети. В усіх університетах України почали діяти кафедри української мови, літератури. Але крутими й тернистими виявилися шляхи українства до відродження національної державності. Як зазначав М. Грушевський, «...наша українська революція, на жаль, не розвивалася самостійно, вона весь час мусила співрозмірювати свій марш із конвульсивними рухами й киданнями революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потягла нас через кров, через руїну, через вогонь». Усі звертання українських лідерів до свого Північного сусіда засвідчили, що новітні російські демократи не позбавилися синдрому колоніальної, імперської, хвороби. Але ще досить довгий час ідеї культурного відродження панували в Україні.

Успіхи в культурному будівництві 20-х – початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація», частіше –  як «українізація».

Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП/б (квітень, 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного й громадянського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного й партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо під час контактів із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових підручників і т.д. Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів установили термін (переважно 1 рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови й культури з випускними іспитами.

Відбулася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи та кавалерійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).

У 1926 р. 65% діловодство здійснювали українською мовою (в попередньому році – 20%). Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р.– 10:1 (14430 - українських шкіл, 1504 - російських). У 1926 р. 80% початкових шкіл - українські. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ 1933 р. було 55% студентів-українців (у 1923 р. - 30%) [6].

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. 60% газет видавали українською мовою, а в 1932 р. - вже 87,5%, у 1933 р. - 89%. Якщо в 1925 - 1926 рр. українською мовою видавали 46% книжок, то у 1931 р. - 77%. Усі оперні театри перейшли на українську мову. Кіностудії в 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло в 1924 р., здійснювали тільки українською [6].

Українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високорозвинене суспільство.

Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані (там проживало 3 млн. українців) діяло 240 шкіл, педінститут, видавалися книжки.

У 1932 році українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову – «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923р. 38% населення вважались українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50%, у Запоріжжі відповідно - з 28 до 56%, у Дніпропетровську-з 31 до 48%, у Луганську - з 31 до 37% [6].

Постала «загроза», що українізація може вдатися; надії на те, що вона задушиться або загине під ударами місцевої бюрократії, виявилися марними.

Під цим аспектом було проведено впорядкування українського правопису.

Процес українізації припинився раптово, на початку 1933 р.

Національно-культурне відродження було жорстоко придушене й увійшло в історію як «розстріляне відродження». Починається довгий етап активної русифікації України взагалі, а й особливо східних регіонів. Звернення до національної свідомості, розширення прав Радянської України в галузях оборони й зовнішніх справ стало черговою функцією Москви в руслі ганебних традицій сталінської національної політики.

Після закінчення війни наступ на українську культуру й мову розгорнувся з новою силою. Як і в 1932-33 рр., відбувся страшенний голод, як і тоді, постраждали східні області України. Наприкінці 40-х р. розгорнулася боротьба проти українського буржуазного націоналізму. Наступ на українську культуру став слабшим тільки після смерті Сталіна. Але смерть диктатора не означала смерті ані сталінізму, ані тоталітаризму. Важливим кроком у десталінізації став XX з'їзд КПРС (1956 р.), на закритому засіданні якого виступив М.Хрущов з критикою культу особи. Після з'їзду почався глибокий і болісний поворот у суспільній свідомості, критичний аналіз минулого. Були реабілітовані діячі культури й мистецтва. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української культури й мови, до історії свого народу. З'явилися нові прогресивні періодичні видання. Хрущов здійснив демонстративну мандрівку в Канів на Чернечу гору до могили Т. Шевченка. Такі кроки найвищого партійного й державного чиновника стимулювали діяльну українську інтелігенцію на захист прав українського народу, бо їхні хвилювання були не безпідставні. У 1958 р. в СРСР вийшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення про те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають навчати дітей у школах. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за 30 років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Загроза українству, що насувалася, хвилювала патріотично настроєних молодих митців, яких згодом назвуть «шістдесятниками». До них належали: Д.Павличко, І.Драч, І.Дзюба, М.Вінграновський, Л.Костенко, Є.Сверстюк, В.Симоненко, І.Світличний, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, П.Заливаха, А.Горська та ін. У їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимогу забезпечення розвитку національної культури. На жаль, серед цих діячів ми не бачимо представників сходу України. Творча інтелігенція сходу України (особливо Донбасу) в період відлиги не відзначалася такою активністю, яку бачили в Києві чи Львові. На цьому етапі інтелігенція тільки рухалася до певного рівня культури та національної самосвідомості. Схід України (виключаючи Харків) не мав історичних традицій української культури. Мовна ситуація в цей період була ще доволі демократичною. У 1960-1961 рр. в Донецькій області працювало 877 українських і 50 змішаних шкіл, в яких навчалося 146 тис. учнів, і 857 російських шкіл та відповідно 426,3 тис. учнів. У той же час інтелігенція Донбасу не створювала підґрунтя для відродження національної свідомості, тому що була повністю залежна від партійного керівництва й державних установ. Якщо хтось порушував певні межі, починалися репресії. Таким чином були жорстоко придушені журнал "Донбас" і літературне об'єднання "Обрії" (Стус, Надєждін, Берінський, Литвиненко та ін.). Частина цього літературного об'єднання переїхала до Києва, а більша фактично відмовилася від активної літературної і політичної боротьби.

Після приходу до влади Л.Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик М.Хрущова П.Шелест. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника національних прагнень народу. Причиною цього стала не стільки його політика, скільки критика виданої ним книги "Україна наша радянська". Задля об'єктивності слід наголосити, що Шелест із симпатією ставився до колишньої політики українізації; навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури. За Шелеста стали можливі такі прояви націонал-патріотичного духу, які вже давно були забуті. Прагнення реабілітувати національну спадщину дійшло до того, що в 1966 р. на з'їзді письменників голова Спілки письменників О.Гончар говорив про необхідність перевидання творів В.Винниченка. За короткий час поширилося викладання українською мовою у вищих навчальних закладах і, перш за все, на Сході та на півдні України.

У травні 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. На цій посаді Щербицький твердо дотримувався обраного курсу повного підпорядкування Москві, готовності виконати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними й політичними інтересами України. Особливо це стосується питань розвитку української культури. Дійсно, настали для неї чорні дні. Вслід за Брежнєвим Щербицький відмовився від терміна "український народ", а вживав лише поняття ''народ України". І тільки на прощальному пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою. Хоча він зіграв свою негативну роль у тому, що на партійних з'їздах, пленумах, конференціях, сесіях, у тому числі й Верховної, престижним вважалося вживання російської мови та плебейством - української. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1975 р.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову зі сфери науки.

В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, в яких було понад 25 дітей, поділялись на групи. Тобто для русифікації було встановлено режим найбільшого сприяння. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах і технікумах. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали "суржик". Цьому сприяла відсутність українських підручників. З 1972 по 1980 рр. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 разів.

Відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо в 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 33 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. - 9,9 млн. При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн., або з 75,7 до 42,7%. Значну їх частку становили книжки видавництва "Веселка" та брошури товариства "Знання". Поменшав тираж українських газет і журналів.

Негативно позначилося на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.

У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали численних прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них - денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього: за 3 десятиліття в Радянському Союзі кількість тих, хто вважав українську мову рідною, зменшилася на 10 млн. осіб.

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Лідер КПРС М.Горбачов заявив про потребу докорінних змін в економіці, політиці й духовному житті. Складовою частиною цих змін став процес націонадьно-державного відродження України.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській АЕС. Про дійсний стан речей заговорили нарешті українські письменники та інші культурні діячі, які самі належали до кола керівних верхів відповідальної за це панівної політики - О.Гончар, Л. Новиченко, Д.Павличко, Б.Олійник, П.Загребельний та ін. Віддаючи  належне гласності, навіть гостро критичні висловлювання були доведені до відома народу в "Літературній Україні", а також в інших офіційних органах преси УРСР. Ця проблема мала офіційні обговорення й на з'їзді вчителів - з метою конкретної допомоги освітянам у справі поширення й піднесення рівня української мови та літератури, а також плекання взагалі української національної культури й української історичної пам'яті та самосвідомості. Почали виникати осередки "неформальних" (тобто непідконтрольних КПРС) об'єднань. Відроджується український патріотичний рух. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ - Народний рух України за перебудову (РУХ). Потужні шахтарські страйки червня-липня 1989р. закінчилися частковою перемогою гірників і ознаменували відродження робітничого руху в Україні. Розвитку інтересу до національної культури сприяли виборчі компанії 1989-1990 рр. та формування багатопартійності,

24 серпня 1991р. був проголошений Акт незалежності України. Незалежна Українська держава гостро відчула потребу опрацювання законодавчої бази в галузі культури й науки, тому що союзне законодавство передбачало пріоритети російських надбань. Виконання мовних законів, на жаль, не виконувалися через поглиблення економічної кризи.

2. Формування літературної мови нації. Поняття «мова без статусу» і «мова зі статусом».   

Говорячи про формування літературної мови нації, слід розмежовувати два питання:

1)  поява живої народної української мови і

2) виникнення, формування та розвиток української літературної мови. Українська мова є спадкоємницею мов ще тих слов’янських племен, що населяли територію сучасної України: полян, древлян, сіверян, угличів, тиверців тощо. Безмовного народу не буває, і відколи на наших землях зявилися предки сучасних українців, то й говорили вони мовою, яку пізніше назвали українською. Історики й археологи свідчать, що українці (в різний час  вони мали назви: поляни, анти, арії, руси) є автохтонними, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, завжди спілкувалися своєю мовою. Цій живій народній мові кілька тисяч літ, поступово складались її фонетичні, лексичні й граматичні риси у напрямі до розвитку СУЛМ. зокрема виокремились такі явища й ознаки:

  •  специфічний український звук и;
  •  гортанний г;
  •  ненаголошені е-и;
  •  перехід Ь (ятя) в і ( ліс, піч);
  •  закінчення -ові, -еві в Д.в.(богові, товаришеві);
  •  кличний відмінок (княже, земле, брате);
  •  закінчення -ої у прикметниках жін.р. (доброї, великої);
  •  форми дієслів (жаліє, іде);
  •  закінчення -мо в дієсловах (дякуємо, віримо);
  •  слова основного лексичного складу (жито, зоря, збіжжя, глечик, гребля, мрія, яр, порох, криниця тощо).

 У всіх народів літературні мови значно молодші від живих народних мов. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усно-писемної культури Київської держави, доки витворилася давньоруська  літературна мова, яка залишила нащадкам багато писемних пам’яток релігійного і світського характеру: літописи, повчання, сказання, «Слово…», історичні пісні, драми, інтермедії, трактати тощо. Давній період української мови породив і багатющий фольклор (думи, пісні, легенди, казки, перекази, щедрівки, колядки, гаївки, веснянки тощо.

 Сучасна українська літературна мова, якою користуються сьогодні, – унормована літературна форма загальнонародної літературної мови, –  бере свій початок  від часів І.П.Котляревського   (що є зачинателем української мови, «Енеїда», 1798р.) і Т.Г.Шевченка (основоположника укр. мови, оскільки саме в його творах вона постала у всій полігамності та основній унормованості з народнорозмовним підґрунтям у своїй основі).

Якщо певна мова не має літературної норми, або її літературна норма перебуває у стані формування, така мова називається мовою без статусу.  Вона не виконує ніяких специфічних функцій у суспільстві, залишаючись просто мовою даного етносу. Носії такої мови спілкуються нею лише в побуті, а для ділових потреб використовують іншу, більш вживану мову, тому що  відчувають себе не самостійним етносом, а складовою частиною якоїсь численнішої нації. Так, українські субетноси (гуцули, бойки, лемки тощо) є складовою частиною української нації. На побутовому рівні вони спілкуються виключно на діалектах, тоді як для офіційних потреб використовують українську літературну мову.

Інша річ, коли певна етнічна група здобула свою державність. Тоді її мова набуває статусу державної і починає обслуговувати всі сфери життя. Статус мови може бути не тільки державним. Є ще національний, регіональний, міжнародний і світовий статуси мови. Проте досить часто виявляється, що  якась мова функціонально не відповідає новому статусу через брак відповідної лексики. Тоді виникає необхідність у формуванні літературної мови. Цей процес проходить чотири етапи:

  •  на першому – зростає інтерес до мови, вона стає предметом наукового дослідження;
  •  другий – створюються мовні стандарти;
  •  третій – представники відповідної етнічної групи опановують цю стандартизовану літературну мову;
  •  четвертий – поширення літературної мови в усіх сферах діяльності.

Проте високорозвиненими літературними мовами не можуть стати абсолютно всі сучасні мови світу. Все залежить і від кількості носіїв, і від ступеня поширення відповідної мови, й від її функцій та статусу.  

 3. Українська мова серед інших мов світу.

У сучасному світі налічується майже шість тисяч мов. Усі вони класифікують за двома ознаками: походженням (генеалогічно) і типом, будовою (типологічно). До сьогодні питання щодо походження української мови остаточно не визначено. Існує дві концепції. Відповідно до першої, українська мова, як і російська й білоруська, формувалися в надрах давньослов’янської мови, а потім відбувся їх розподіл на самостійні мови.

Згідно з іншою концепцією, українська, російська та білоруська мови розвивалися безпосередньо з пізньопраслов’янських діалектів VІ-VІІ століть самостійно й незалежно одна від одної. На земній кулі сьогодні існує понад 200 сімей мов. Найчисленнішою з них є індоєвропейська мовна сім’я, що містить понад 150 мов, які, у свою чергу, об’єднують у такі групи:

  1.  індійська мовна група (гінді, урду, бенгальська, циганська тощо);
  2.  іранська (фарсі, таджицька, курдська, осетинська, пушту та ін.);
  3.  балтійська (французька, румунська, італійська, іспанська, молдавська, португальська тощо);
  4.  германська ( німецька, англійська, датська, шведська та ін..);
  5.  кельтська ( ірландська, шотландська та ін..);
  6.  балтійська (литовська, латиська і мертва пруська);
  7.  грецька ( новогрецька та мертві давньогрецька і середньогрецька);
  8.  слов’янська ( польська, українська, російська, білоруська, болгарська та ін.).

 Окремо до індоєвропейської мовної сім’ї входять албанська й вірменська мови, а також групи вимерли мов: анатолійська, фракійська, фригійська та ін.

 Індоєвропейські мови на початку ІІ тисячоліття до н.е. були поширені на території від Індії до Європи (за сучасною картою). Сьогодні носіями цих мов є майже половина людства – більше 2 млрд. осіб. (Чисельність населення Землі становить понад 6 млрд. осіб). Слов’янськими мовами користуються понад 300 млн. осіб. Всі слов’янські мови мають спільне походження – з праслов’янської  (спільнослов’янської) мови, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племенних діалектів приблизно з  середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Через це в слов’янських мовах  дуже багато спільних слів: укр.: косити, болг.: кося, рос.: косить, чеська: kositi, а також основні закономірності у фонетиці, граматиці тощо, проте кожна з них набула своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

 Cлов’янські мови поділяються на три підгрупи:

  1.  західнослов’янську: словацька, чеська, польська, лужицька та мертві полабська й поморсько-кашубська);
  2.  південнослов’янську: (болгарська, сербська, македонська, хорватська, словенська, чорногорська, та мертва старослов’янська, яку було складено в процесі перекладання Святого Писання з грецької південномакедонським диалектом);
  3.  східнослов’янську ( білоруська, російська, українська).   

  Наша, українська, як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Мова – це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь.  У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших людських почуттів і явищ природи. Разом з тим – це своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою і поступу народу в загальносвітовому житті. «У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова – житиме й народ, як національність…» (І.Огієнко).

 

ВИСНОВКИ

Мова - категорія світоглядна, оскільки не тільки прямо відображає світ, а й є його національною інтерпретацією.

Мова - категорія політична, бо зміни політичного устрою держави завжди приводять до істотних змін у мовному просторі, відповідаючи принципу: "Чия влада - того й мова".

Мовна політика в Україні має довгу й тяжку історію, яка майже завжди мала директивний або репресивний характер.

За умов проведення гнучкої адресної регіональної та поступової мовної політики мовна проблема як проблема несумісності припинить своє існування.

Проблемно-пошукові питання:

1. З’ясуйте поняття «літературна мова».

2. Назвіть визначальну ознаку літературної мови.

3. З'ясуйте поняття «лінгвоцид”.

4. Назвіть основні дати, які свідчать про впровадження «вбивчої мовної політики» стосовно української мови.

5. Як відбувається формування літературної мови нації?

6. Що значить «мова без статусу» і «мова зі статусом»?

7. Розкажіть про місце української мови серед інших мов світу.

Лекція 3. місце НАУКОВОГО стилЮ В системі сучасної української літературної мови. Поняття про термінологічну лексику.

1. Функціональна диференціація сучасної української літературної мови.

2. Загальна характеристика наукового стилю.

3. Поняття «термін» і «дефініція». Шляхи утворення й особливості використання термінів.

1. СУЛМ, як природний вербальний резервуар інформації, має розгалужену систему функціональних різновидів – стилів, які обслуговують різні потреби комунікації: повідомлення, інструктаж, з’ясування, пояснення, обґрунтування, переконання, обговорення, пропаганда, діяння, вплив тощо.

Національна наукова мова забезпечує зв'язок між концептуальною (логічною) і вербальною (мовною) картинами світу під час пізнання його. Відомо, що власне лінгвістичне вивчення мови науки почалося з часу виходу у світ (сер. ХХст.) книги англійського вченого Т.Сейворі « Мова науки»,

Творення української наукової мови відбувалося за нелегких умов як через необхідність вирішення внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив екстралінгвальних (позамовних) чинників, що виявлялися в постійній боротьбі українців за права рідної мови. Вийшовши на орбіту науки, українська мова наочно оживила запрограмований у ній раціоналізм як високу здатність до вербалізації логічних категорій мислення і пізнання.

Сучасна українська літературна мова реалізується у таких функціональних стилях:

- розмовний;

- публіцистичний;

- діловий;

- художній;

- науковий.

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, комунікації, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, які оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем. Літературна норма охоплює всі сфери використання мовних одиниць у літературному (відшліфованому, культурному) мовленні. Стилістична ж норма – це частина літературної норми, вона не заперечує літературну норму, а тільки обмежує використання літературно унормованої одиниці (слова, форми) певним стилем мовлення.

Отже, стилістична норма – це норма використання слова чи форми у певному стилі чи з певним стилістичним значенням. Наприклад, стилістичною нормою для слів заява, протокол, резолюція є їх використання тільки в діловому стилі. Використовуючись в іншому стилі,  вони несуть у собі забарвлення офіційності. Нестягнені (золотая, веселая, срібная) і короткі (зелен, ясен, весел) форми прикметників вживаються в художньому стилі, і це є їхньою стилістичною нормою. В інших стилях вони можуть використовуватися тільки за умови, якщо їхнє народнопісенне забарвлення буде стилістично виправдане (не порушить стилістичної норми).

Функціональні стилі не існують ізольовано один від одного. Це неможливо, оскільки вони співіснують у межах єдиної мовної системи. У кожному стилі, окрім стилістично забарвлених слів, вживається лексика загальновживана (міжстильова), яка не має будь-якого стилістичного забарвлення: жити, говорити, знати, робота, день, голова, будинок, великий, далекий, новий, паперовий, один, сім, двадцять, чотириста, ми, вони, що, ніхто, активно, швидко, вперед, далеко і т. п. Загальновживані слова складають основний і найбільший пласт лексики сучасної української літературної мови.

2. Науковий стиль української мови обслуговує потреби науки, техніки, навчання, освіти й має свої особливості. Його основна функція інформативна (повідомлення, пояснення, обґрунтування, з’ясування, класифікація понять, систематизація  знань, аргументований  доказ. Специфіка наукової мови обумовлена відмінністю науки від мистецтва, що виявляється навіть не в «змісті, а виключно у способі обробляти цей зміст»:  і вчений, і поет «переконують, тільки один – логічними доказами, інший – образами». (Пумлянский А.Л. Введение в практику перевода научной и технической литературы на англ. язык.– М., 1965, 311с., с.11).  

Завдання Н.с. – передавання наукової інформації. Обставини мовлення – офіційні.  Загальні ознаки – поняттєвість, узагальнення, логічність, доказовість, узагальнення, абстрагованість, переконливість, висновки.  Мовні ознаки – усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовнох лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень. Форма тексту – монологічна (опис, міркування).  

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше – у письмовій), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на 4 основні різновиди – підстилі: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний і науково-публіцистичний (деякі джерела як підстилі виокремлюють науково-методичний і виробничо-технічний).

1) власне науковий містить інформацію для фахівців певної галузі знань, що реалізується в таких жанрах: стаття, монографія, дисертація, тези, доповідь, виступ, патент, енциклопедія, термінологічний словник, довідник, технічне завдання тощо;

2) навчально-науковий реалізується в таких жанрах: лекція, бесіда, семінар, лабораторна робота, курсовий проект, бакалаврський проект, дипломна робота, пояснювальна записка, анотація, план, конспект, тези тощо;

3) науково-популярний, яким викладається наукова інформація для нефахівців з метою зацікавлення науковою інформацією широкого кола читачів незалежно від фахової підготовки;

4) науково-публіцистичний – на сторінках періодичних видань з метою активізації інтелекту читачів та формування масової свідомості при обговоренні нових досягнень науки й техніки чи гострих дискусійних проблем.

З боку стилістичних норм наукового стилю неприпустимо вживати розмовні  та емоційно забарвлені слова, особовий займенник «я» ( замість нього використовується займенник «ми», так зване авторське «ми»).   

Науковий стиль наряду з термінами, науковою фразеологією, цитатами, посиланнями та загальновживаною лексикою активно послуговується стандартними зворотами –  кліше (стереотипні лексичні засоби, механічно відтворювані у типових мовних контекстах та ситуаціях; шаблонні фрази та вирази) відповідно до основних характеристик тексту. Так, наприклад, говорячи про мету статті, книги, монографії вживають звороти «метою … є», «головна мета… – », «з цією метою…»; при визначенні питань чи проблем вживають: «у статті, книзі, монографії автор торкається таких…», «ставить такі,,,», «зупиняється на таких…», «висвітлює такі…»; при висловленні авторської впевненості – «автор вважає за доцільне нагадати…», «автор наголошує на тому факті…», «вважаємо за потрібне…»,  «ми…. наголошуємо…, підкреслюємо…, вважаємо…», «варто зазначити…», «загалом, слід визначити…», «зважаючи на це…» тощо; при узагальненнях, підсумках, висновках –  «аналізуючи матеріали, можна дійти висновку…», «аналіз… дозволяє зробити такі висновки…», «узагальнюючи сказане, слід зауважити, що…», «підводячи підсумок, слід зазначити, що…» і т.д.  

У 2006 році було зроблено першу спробу в українському мовознавстві проаналізувати статистичним методом лексичний склад наукового мовлення сучасної української мови. Авторка словника «3000 найчастотніших слів наукового стилю сучасної української мови» Соломія Бук в анотації до нього зазначила, що інформацію про частотність слів було одержано на вибірці текстів загальним обсягом 300 тисяч слововживань, що покривають 86% загального тексту з дев’яти галузей наукового знання, включаючи й гуманітарні.

3. Наукова лексика поділяється на дві групи:

загальнонаукова лексика, яка вживається в різних галузях наук (індукція, дедукція, метод, аналіз, аргумент, концепція, еволюція, деградація);

вузькоспеціальна лексика, яка вживається в окремій конкретній науці (суфікс, префікс, підмет, фонема; лірика, футуризм, постмодернізм, ямб, анапест; бісектриса, діагональ, конус, паралелепіпед; терція, піанісимо, форте, акорд, фуга).

 Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Термінологія  – 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни (у цьому значення все частіше використовують слово термінознавство); 2) сукупність термінів певної мови чи певної галузі. Напр., англ., рос., нім. термінологія чи юридична, хімічна, математична, технічна тощо..

У науковій лексиці слід розмежовувати поняття «дефініція» і «термін».

Центральну роль в організації людських знань відіграє процес формування поняття. Поняття – це одиниця думки з розмитим змістом і обсягом. Конкретний зміст і обсяг поняття набирає лише в межах певної галузі знання або діяльності. Будь-яке наукове поняття повинно обов’язково закріплюватись вербально, що відбувається у процесі формування дефініції та створення терміна. Дефініції формуються у процесі наукового дослідження і мають тимчасовий характер через постійний вплив поглибленого наукового знання внаслідок прогресу науки і техніки. Дефініція – це розгорнуте визначення поняття за допомогою певного чином побудованого речення. А термін – це імя поняття. Наприклад:

Поняття

 Дефініція                                          Термін

(визначення поняття)                              (ім’я поняття)

Прилад, яким вимірюють силу                           Амперметр                      

електричного струму

 Терміни характеризуються:

системністю (кожен термін належить до якоїсь терміносистеми і своє значення одержує саме в цій системі);

наявністю дефініції (термін не тлумачать, а визначають);

тенденцією до моносемантичності (у межах певної науки термін повинен мати тільки одне значення);

відсутністю експресії;

стилістичною нейтральністю;

мотивованістю (це така мовна форма терміна, яка допомагає зрозуміти позначуване ним поняття без звертання до тлумачного термінологічного словника.

Терміни можуть виражати наукові поняття, явища (арккосинус, бівектор, абстракціонізм, полісемія, глобалізація, протекціонізм, емісія тощо), називати спеціальні предмети, прилади, знаряддя, матеріали, речовину (штрек, осцилограф, кулонометр, турбодетандер, пілон, селеніт, туф, фікоціан тощо), бути агентивно-професійними назвами (агностик, адепт, арабіст, транскрибер, сенсуаліст, фітопалеонтолог, дистриб’ютор тощо ).

Як правило, терміни моносемантичні (про що йшлося вище), тобто є єдиними найменуваннями понять і предметів. Так, термін анабіоз (біол.) означає припинення або пригнічення життєдіяльності організму в несприятливих умовах; термін фонема (лінгв.) означає найменшу звукову одиницю мови, яка служить для розрізнення слів та їх форм. Разом із тим деякі терміни можуть бути полісемантичними й уживатися в різних галузях науки. Наприклад, слово асиміляція означає: в біології – «процес використання, засвоєння організмом зовнішніх по відношенню до нього речовин», у мовознавстві – «уподібнення одного звука іншому», а в соціології – «злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв».

 Слід зазначити, що між термінами й нетермінами відбувається своєрідний обмін: термінологізація загальновживаної лексики (пор. гніздо зозулі – гніздо навушників; корінь дерева – корінь слова; закінчення роботи – нульове закінчення).

Отже, нові терміни утворюються або шляхом використання внутрішніх ресурсів мови, або шляхом запозичень, яке може бути повним і частковим, прямим і непрямим. При повному запозичується як внутрішня, так і зовнішня форма терміна. Потім іншомовне слово пристосовується до фонетичних і морфологічних особливостей мови-реципієнта, тобто асимілюють його (повна асиміляція: повне пристосування: заміна звуків, не властивих цій мові; перенесення наголосу; підпорядкування системі відмінювання та правопису). Основним способом часткового запозичення є калькування, тобто буквальний  переклад елементів слова з мови-продуцента мовою-реципієнтом. Калька також може бути повною і частковою.

Пряме запозичення  відбувається безпосередньо з мови-продуцента, а непряме – через посередництво інших мов.  Крім того, розрізнюють запозичення з класичних  (грецька, латина) та запозичення з сучасних мов, які в різні періоди історії могли бути як продуцентом, так і реципієнтом ареальної і навіть інтернаціональної лексики. Наприклад, італійська була джерелом музичної термінології для багатьох європейських мов: сопрано, арія, фортепіано; німецька дала численні загальнотехнічні, ремісничі та військові терміни: верстат, клапан, солдат, офіцер, французька – театральну та поштову термінологію: антракт, афіша, партер, бандероль, кур’єр; англійська започаткувала спортивні та економічні терміни: футбол, фристайл, хокей, регбі, мерчанда́йзинг, маркетинг, кліринг, лізинг, менеджмент тощо.

Проблемно-пошукові питання:
  1.  Назвіть функціональні стилі СУЛМ.
  2.  Дайте визначення стилічстичної норми.
  3.  Розкрийте поняття міжстильової лексики.
  4.  Охарактеризуйте особливості наукового стилю.
  5.  Зясуйте поняття «термін» і дефініція».

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

3. Кочерга О. Проблема прикметника в науковій термінології // Проблеми української термінології. // Вісник національного університету «Львівська політехніка». —Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2002 - № 453.- С. 224-227.      

4. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

5.Л.Мацько, Л.Кравець. Культура української фахової мови. –  К., Видавничий центр «Академія», 2007.

6. Радчук В. Плекаємо укрлиш... Для кого? // Урок української,-2003.-№ 8– 9.-С. 26-30.

ЛЕКЦІЯ 4. ТЕРМІНОЛОГІЯ І ТЕРМІНОЗНАВСТВО. ФОРМУВАННЯ ДЕФІНІЦІЇ У ПРОЦЕСІ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Поняття «термінознавство», «термінологія», «терміносистема».

2.Загальнонаукова, міжгалузева   і вузькоспеціальна термінологія.

3. Інтернаціональне й національне у термінознавчому процесі.

4. Проблеми сучасного термінознавства.

5. Стандартизація термінології.

6.Стандартні звороти наукового стилю. Особливості перекладу дієприкметникових та дієприслівникових зворотів.

1. Термінознавство як сучасна наука, виникло у 30-ті роки XX століття на стику лінгвістики, логіки, інформатики, психології та інших наук. Головною категорією у термінознавстві є поняття «термін». Є ще певні сукупності мовних одиниць, що мають назви «термінологія» та «терміносистема». Ці сукупності також є предметом досліджень у термінознавстві. Отже, термінознавство – це наука, що вивчає терміни, термінології й терміносистеми, закономірності їх створення й функціонування.

У мовознавстві розрізняють поняття «термінологія» та «терміносистема». Під термінологією розуміють усю сукупність термінів, що складається стихійно у певній галузі наукового знання. Мають досить тривалий шлях свого формування, що починається разом з формуванням певної галузі знання або діяльності. Спочатку – це неповна термінологія. іноді вона й залишається на цьому етапі (напр., термінологія назв космічних тіл та їх систем, через не до кінця відому фізичну сутність зірок різних типів, галактик, газових туманностей тощо). Типовим для формування термінології певної галузі є запозичення термінів або цілої термінології (терміни авіації рекомендовано створити на базі термінів мореплавання: пілот, на борті, екіпаж тощо.

Коли закінчується складання термінології, це означає, що у певній галузі знання чи діяльності настав період стабілізації, тобто нагромаджено достатню кількість фактів.

Термінології є джерелами терміносистем, але, на відміну від термінології, терміносистема формується не разом з формуванням певної науки, а відповідно до етапів формування теорії або теорій цієї науки. Терміносистема – це система термінів у певній галузі наукового або технічного знання, що обслуговує наукову теорію або наукову концепцію. Формується вона на певному етапі розвитку певної галузі наукового знання, коли вже створено наукову теорію, позначено об’єкти та зв’язки між ними. Ознаки терміносистеми:

- цілісність (напр., назви 12 місяців у сукупності складають цілісну систему);

- відповідність суми частин цілому (терміносистема, що описує конструкцію машин, має терміни, що у сукупності мають повний опис машин); - певна сталість терміносистеми (відбиває систему поглядів у певній сфері наукового знання на певному етапі, що мають певну тривалість);

- структурований характер терміносистеми (структура може бути однорівневою лінійною (напр., назви днів тижня) та ієрархічною (з підсистемами, що відбивають родо-видові відношення, відношення цілого й його частин, зв’язки причини і наслідку тощо).

 

2. ЗАГАЛЬНОНАУКОВА, МІЖГАЛУЗЕВА І ВУЗЬКОСПЕЦІАЛЬНА ТЕРМІНОЛОГІЯ

Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний термінологічний фонд. Ізольованих терміносистем немає, вони містять уніфіковані щодо норм сучасної мови терміни на міжгалузевому рівні.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни поділяються на три групи:

1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо. Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, дискурс культури, універсали культури; або прикметник + іменник, наприклад: унітарна держава, цивільна відповідальність;

трикомпонентні конструкції, до складу яких можуть входити
прийменники:

а) прикметник + прикметник + іменник, наприклад: щілинні приго
лосні звуки, вільна економічна зона, центральна виборча комісія;

б) прикметник + іменник + іменник, наприклад: структурний тип
речення, адитивний синтез кольору, маскультурний код мови,
пасивний словник мовця;

в) іменник + прикметник + іменник, наприклад: форма релігійного
світогляду, речення з однорідними членами, ревізія міжнародного
договору, теорія лінгвістичної відносності;

г) іменник + іменник + іменник, наприклад: категорія числа імен
ника, позолота обрізів видання;

багатокомпонентні аналітичні терміни, що мають чотири
і більше компонентів, наприклад:
автоматичний стапельний
приймальний пристрій, визначення авторських і суміжних прав.


3. . Інтернаціональне й національне у термінознавчому процесі.

Немає таких мов, які б розвивалися в абсолютній ізоляції. Будь-яка мова обов’язково зазнає іншомовного впливу та впливає на інші мови, адже будь-яке досягнення  в науково-технічному прогресі однієї країни незабаром стає досягненням всієї людської цивілізації. Процес запозичення іншомовних елементів переважною більшістю мов світу активізувався внаслідок поширення міжнародних зв’язків, що спричинило, в свою чергу, появу співвідношення інтернаціонального та національного в термінознавчому процесі. Інтернаціональне, на думку більшості галузевих фахівців, асоціюється з запозиченням, а національне – з пуризмом (від лат.: purus – чистий), тобто прагненням до очищення мови від іншомовних слів.   Інтернаціоналізмом може називатися слово, що зустрічається принаймні у трьох неспоріднених мовах. Якщо цей критерій не виконується, тоді це буде звичайне запозичення на національному рівні.

Помітною є тенденція до інтернаціоналізації термінології, через що в ролі термінів виступають переважно запозичення. Інтернаціоналізми – слова, поширені у більшості мов світу. Наприклад, нація, біологія, університет, ректор, бюро, мораль, політика тощо. Інтернаціональні слова стосуються переважно спеціальної термінології, різних галузей науки і техніки.

 Запозичені з інших мов слова мають деякі фонетико-граматичні ознаки, які їх відрізняють:

початкове а –  алгебра, архів, абітурієнт, акциз, апеляція;

початкове е – економіка, елемент, ембарго, емісія, експорт;

початкове і (у багатьох випадках) – інкасо, імпорт, інвестиції, ієрархія; 

наявність ф – фактор, фірма, ф'ючерс, інфляція, штраф;

сполучення кс, пспсихоаналітик, ксенобіотик, факс, ксерокс;      

збіг приголосних – верстат, менеджмент, ландшафт, конституція;

суфікс -инг(-інг) – блюмінг, смокінг, мітинг, факторинг, маркетинг;

дифтонги ау, іа, іу, іо, уа тощо – аудит, діаметр, радіо, аутсайдер, консорціум, ажіотаж.  

грецькі корені – авто-, антропо-, біо-, бібліо-, гео-, гідро-, геліо-, діа-,  зоо-, макро-, мікро-, моно-, нео-, палео-, піро-, полі-, пан-, психо-, син-, теле-, тетра-, хроно- тощо;

латинські корені – аква-, інтер-, квазі-, соціо-, суб-, супер-, ультра- тощо;

латинські префікси – де-, ін-, інтер-, ре-, екс-, суб-, транс- тощо;

латинські суфікси – - ум-, -ус-, -ент-, -ці-, -ур-, -ант- тощо. 

За допомогою греко-латинських морфем створюються нові терміни й у наш час. Терміни – надзвичайно динамічний шар лексики: 90% нових слів – це терміни.

4.Проблеми сучасного термінознавства.

Національна мовна система будь-якої галузі знань неоднорідна за походженням, оскільки в її основі закладена універсальна греко-латинська система терміноелементів, яка в кожній мові специфічно асимілюється, з урахуванням особливостей фонетичної, орфографічної, граматичної, лексичної системи літературної мови. Схематично її можна представити сукупністю універсальних (інтернаціональних), питомих (національних), чужорідних (іншомовних), унікальних (безеквівалентних) та оказіональних (екзотичних) термінологічних одиниць, а також специфічної системи символів та інших екстралінгвістичних компонентів.      Розвиток новітньої української термінології тісно пов'язаний з характером сучасної науки. Десь із середини XX століття темпи її розвитку такі, що кількість опублікованих у наукових часописах світу статей подвоюється кожні 12 – 15 років. Це означає, що для опрацювання нових публікацій навіть у вузькій галузі необхідні доведені до автоматизму навички перекодування наукової інформації зі світових мов, зокрема англійської, українською. Це завдання легше вирішувати тоді, коли існує певна традиція терміновжитку. І як б не наголошували на семантичних чи естетичних критеріях добору терміна, історія розвитку різних галузей знань засвідчує, що найчастіше перевагу надають терміну, що має найдовшу традицію вжитку, часто всупереч національним традиціям.

Сьогочасну українську ситуацію в галузі термінологічного нормування ускладнює та обставина, що серед теоретиків і практиків термінотворення є прихильники принаймні двох термінотворчих традицій, кожна з яких передбачає різний національнокультурний вибір: одні зорієнтовані на використання всіх наявних в українській мові способів і засобів, а інші віддають перевагу калькуванню з російської мови.

Дискусії на численних термінологічних конференціях останніх років констатують, що чи не найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання збереження національного духу української термінології за умов широких глобалізаційних процесів сучасності. Полеміка відбувається з приводу найбільш прийнятних назв спеціальних понять з низки дублетних найменувань, а також щодо способів і засобів лексикографічного опрацювання й стандартування номінацій процесових понять, словотвірна структура яких відрізняється від аналогічних термінів інших слов'янських мов, насамперед російської.

Чимала кількість українських учених, особливо в різних галузях науково-технічних знань, черпала і черпає й досі базові фахові знання з російської наукової літератури.

5. Стандартизація термінології. Стандартні звороти наукового стилю. Стандартизація термінології – це вироблення термінів-еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія обов'язкова для вживання в офіційних, наукових, ділових, виробничих текстах.

Основи стандартизації термінів було закладено у Німеччині в кінці XIX – на початку XX ст., коли виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений  В. Вюстер.

В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство імені Тараса Шевченка (кінець XIX – початок XX століття), навколо якого гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті – початок 30-х років). Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою – цим займається  Державний стандарт України (ДСТУ). Відзначимо, що зараз (з 1.07.2003 р.) ці стандарти називають «національними».

Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:

• систематизують поняття певної галузі науки чи техніки; переділяють їх з категоріями (предмети, процеси, якості, величини тощо);

•   розмежовують родові та видові поняття;

відбирають усі терміни галузі, узятої для стандартизації, зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики,
рукописів та інших джерел;

розподіляють терміни за групами: а) вузькоспеціальні терміни;
б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні);

визначають з групи термінів-синонімів нормативні (інші терміни
також подають, але з позначенням нерекомендований);

добирають еквіваленти англійською, німецькою, французькою, російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;

формулюють українською мовою визначення (дефініції) поняття;

мовознавці рецензують стандарт.
Стаття стандарту має таку будову:

назва поняття українською мовою;

скорочена форма терміна;

недозволений (нерекомендований) синонім;

родове поняття;

видове поняття;

еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами;

дефініція (означення);

•   формула або схема.              

6. Особливості перекладу дієприкметникових та дієприслівникових зворотів. У стандартах закріплено систему вимог до стилю українських нормативних документів. Дотримування цих вимог має полегшити сприймання й розуміння науково-технічних текстів, упорядкувати процес утворювання й удосконалювання української науково-технічної термінології.

Є два головні правила, записаних у стандартах:

-усі мовні засоби треба вживати відповідно до їхньої
головної (прямої) призначеності;

- за наявності двох рівнозначних слів – іншомовного походження й українського, треба вживати українське.

Перше правило ґрунтується на прямому призначенні деяких мовних засобів:

дієслова недоконаного виду й утворені від них віддієслівні іменники на -ння (-ття) позначають дію (процес) (вимикати вимикання);   

дієслова доконаного виду й утворені від них віддієслівні іменники на -ння (-ття) подію (вимкнути вимкнення);     

зворотні дієслова на -ся неперехідну дію (світло
вимикається);
          

безособова форма дієслова на -но, -то дію в безособових реченнях (світло вимкнено);       

віддієслівні іменники із суфіксами (крім на -ння, -ття, що позначають дії чи події), без суфіксів і на -ован- ня предмети, стани, наслідки дій чи подій (вимикач);   

дієприкметники (пасивні) стан об'єкта дії (вимикнйй, вимкнений, вимиканий);       

дієприслівники стан суб'єкта дії (вимкнув, вимикаючи);

віддієслівні прикметники дійові властивості суб'єктів і об'єктів дії (вимкнутий, вимикальний).

Переклад дієприкметникових та дієприслівникових зворотів з російської мови на українську.

Дієприкметники

Найчастіше в наукових текстах зустрічаються активні дієприкметники, тому слід звернути увагу на засоби їх перекладу:

- прямий переклад (условия, создающие основу функционирования умови, створюючі основу функціонування);

- підрядним означальним реченням (конкуренция, стимулирующая деловую активность  конкуренція, що стимулює ділову активність );

- заміна за контекстом активного дієприкметника пасивним (вызывающие изменения визвані зміни і зміни, що викликають);

- заміна активного дієприкметника прикметником (звенящий звук дзвінкий звук);

- дієприслівником (деталь, остановившеяся надолго зупинившись надовго, деталь... );

- дієсловом в дійсному способі (колеблюющиеся цены  ціни, що коливаються;

понятия механики, встречающиеся в этом разделе  поняття механіки, що зустрічаємо в цьому розділі);

Також слід знати :

- активні дієприкметники творяться не від всіх дієслів (сказав, прочитав);

в українській мові при перекладі активних дієприкметників не використовуються рос. суфікси -ш (ши) , -вш ( ий , -вш ( ийся )) : посиневший посинілий ( -вш- -л- ),   высохший висохлий ( -ш- -л- ) покрасневший – почервонілцй ( -вш- -л-).

Пасивні ( доконаного і недоконаного виду

творяться від основи інфінітива ( н. ф. д. ) без суфікса -ти за допомогою суфіксів:

(ий) : написати написаний;

-ен (ий) – (перед цим суфіксом відбувається чергування приголосних): розбудити розбуджений, скосити. скошений;

(ий) : обити. обитий, розвинути  розвинутий (розвинений).

!!! У суфіксах пасивних дієприкметників н ніколи не подвоюється: написаний, занепокоєний, розбуджений.        

Дієприслівник

При перекладі дієприслівників слід пам'ятати :

- вони означають другорядну дію порівняно з основною ;

- дієприслівник можна вживати лише тоді, коли в реченні до однієї особи чи предмета (поняття) відносяться щонайменше дві дії. У такому разі дієприслівником позначають менш важливу другорядну дію.

Творяться дієприслівники:

- недоконаного виду (що роблячи ?) від дієслів теперішнього часу за допомогою суфіксів :

-учи-, -ючи- (1 дієвідміна): читають читаючи;

-ачи-, -ячи- (2 дієвідміна): креслять креслячи;

- доконаного виду (що зробивши?) від дієслів минулого часу за допомогою суфікса -ши: сказав сказавши, приніс  принісши .

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВІ ПИТАННЯ

Назвіть основні завдання та функції наукового стилю?

Доберіть зразки різних підстилів наукового стилю. Дайте їм характеристику.

Доберіть уривок фахового тексту і доведіть його приналежність до наукового стилю.

З’ясуйте поняття «термін», «терміносистема», «термінологія», «термінознавство».

Назвіть групи термінів за походженням.

У чому полягає тенденція до термінологізації термінології?

Знайдіть у словнику приклади термінів, що утворені за допомогою греко-латинських морфем.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

3. Кочерга О. Проблема прикметника в науковій термінології // Проблеми української термінології. // Вісник національного університету «Львівська політехніка». – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2002 - № 453.- С. 224-227.

    

ЛЕКЦІЯ 5. ЛЕКСИКОГАФІЯ ТА ТЕРМІНОГРАФІЯ В УКРАЇНІ. ОСОБЛИВОСТІ ТЕРМІНОЛОГІЧНИХ СЛОВНИКІВ

  1.  Поняття «лексикографія» та «термінографія». Джерела лексики термінологічних словників.
  2.  Види словників.
  3.  Особливості термінологічних словників. Їх класифікація за призначенням та використанням.
  4.   Структура словникової статті.

5. Лексикографічна компетентність фахівця як показник його мовної культури.

1. Лексикографія – це розділ мовознавства, що розробляє теоретичні та практичні питання щодо укладання та використання словників різних видів. Предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу. Словникова справа в Україні має давні й славні традиції. Перший словник було створено ще наприкінці ХVІ ст., а виданий в Києві 1627р. словник Памви Беринди. «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє», в якому близько 7 тисяч слів  загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття, здобули загальне визнання те лише в Україні та Росії, а й у Польщі та Молдавії. Першим словником сучасної української мови вважається словничок, доданий І.Котляревським до поеми «Енеїда». Тобто І.Котляревський є не тільки зачинателем нової української мови, а й української лексикографії. Велику роль у розвиткові української лексикографії відіграв «Словарь української мови» (Грінчевичівка) перекладний українсько-російський словник, виданий 1907-1909 у Києві у 4 томах. Його зібрала редакція журналу «Кіевская Старина», упорядкував з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. Словник цей складався 46 літ (18611907), і мав великий вплив на усталення українській літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови», в 4 томах, налічує близько 68,000 слів. У кінці т. 4 окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» найповніший і лексикографічно найдосконаліший український словник до початку 20 ст. Роботу над словником розпочали  Є. Тимченко і Б. Науменко 1897р., а з 1902р. до роботи над словником було залучено Б. Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектний і фольклорні записи).        Науково-технічна лексикографія (термінографія) –  це розділ лексикографії, що розглядає теоретичні та практичні питання щодо укладання й використання фахових термінологічних словників. Українська термінологічна лексикографія започаткована в другій половині XIX ст. працями І.Гавришкевича («Початок до уложення термінології ботанічної руської», 1852), І.Верхратського («Початки до уложення номенклатури і термінології природописної, народної», 6 випусків, 1864-1879); цього автора вважають фундатором української термінології) та ін.. Інтенсивного розвитку українська термінографія набула з кінця 20-х рр. XX століття, задовольняючи потреби у галузевих словниках. За кілька років було складено близько 20 шкільних термінологічних словників з природознавства, хімії, фізики, географії тощо. Починаючи з 1918 року, створюються словники-проекти фізичної, природничої, сільськогосподарської, технічної та ін.. термінологій. До 1933р. було видано понад 80 термінологічних словників (переважно російсько-українських). У 1957 році було створено Словникову комісію, яка мала визначити основні принципи укладання термінологічних словників. Упродовж 1959-79рр.  XX ст. видано низку галузевих словників (понад 70), переважно російсько-українських. Недоліком їх була орієнтація на принцип мінімальних розходжень з російськими аналогами (в основному російські терміни калькувалися). У зв’язку з тим, що майже всі наукові праці та підручники друкувалися російською мовою, то, відповідно, і науковці користувалися здебільшого російською мовою.  Тому цей період позначився поступовим спадом процесу творення й унормування української наукової термінології.           90-ті роки XX ст. – початок XXI ст. є найпродуктивнішими у розбудові української термінографії. Визначальним для цього процесу стає законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, поширення її функцій.  Упродовж 1990-2007 р.р. в Україні вийшло понад 600 галузевих словників. Серед них слід виділити: «Російсько-український словник наукової термінології» у трьох книгах (1994, 1996, 1998), близько 320 000 термінів; «Словник-довідник термінів судової медицини» О.Герасименка  (2002) російсько-український «Термінологічний словник з історії держави і права» авторів Шостенко І.І.. та О.І., «Етимологічний словник української мови у семи томах / АН УРСР, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні. Головний редактор О. С. Мельничук.  Київ: «Наукова думка», 1982 2006 (вийшло 5 томів), «Сучасний словник іншомовних слів: близько 20 тис. слів і словосполучень» / НАН України. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. Уклад. О. І. Скопненко, Т. В. Цимбалюк.  К. : Довіра, 2006. 789 с.;  «Фінансовий словник» / А. Т. Ковальчук.  Київ : Знання, 2006.  287 с.; «Сучасний українсько-англійський юридичний словник: близько 30 000 термінів і стійких словосполучень» / І. І. Борисенко та ін.  Київ: Юрінком Інтер, 2007.– 632 с. та ін..          Найпоширенішим типом в українській термінографії є перекладний двомовний словник. Більшість їх – російсько-українські та українсько-російські. Всі названі словники є нормативними, вони обіймають загальнонаукову та широковживану термінологію різних галузей знання або діяльності.  Джерелами словників можуть бути:       - монографії та статті відомих вчених та фахівців-практиків;

 - підручники для вищих навчальних закладів, що містять чіткі визначення понять і стандартизовані терміни;      

- галузеві енциклопедії;

 - вторинні документи ( реферати й анотації з реферативних журналів та опис винаходів).після відбору термінів складають словник термінологічного словника – реєстр одиниць (слів, словосполучень, скорочень, символів тощо), які слід визначити й описати.

            

 2. Види словників.

Залежно від призначення і характеру пояснення словникового матеріалу словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома виданнями у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: «Енциклопедія кібернетики» в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; «Українська мова». Енциклопедія (2000, 2004) – перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: «Русско-украинский словарь» у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; «Українсько-російський словник» у 6-й томах; «Українсько-російський словник» (Уклад.: Г. П. Їжакевич та інші, 1999); «Російсько-український словник мовлення ділового мовлення» С. В. Шевчук (3-є вид,- 2010); «Русско-украинский словарь» Д.І. Ганича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);» Польсько-український словник» за ред. Л. Л. Гумецької (1958,1960); «Українсько-англійський словник» Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.           Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо. Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників: діалектні словники, словники мови письменників, словники власних імен, прізвищ, частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру та словники-довідники з культури мови. (Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, подають труднощі слововживання. Деякі з них видані у формі посібника, а не словника, в них подано широкі коментарі, наприклад: Чак Є. Д. «Складні випадки вживання слів» (1984); Антонечко-Давидович Б. «Як ми говоримо» (1991); «Культура української мови»: Довідник/За ред. В.М. Русанівського (1990); «Словник-довідник труднощів української мови» /За ред. С. Я. Єрмоленко (1992); Головащук С. І. «Українське літературне слововживання»: «Словник-довідник» (1998); Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак З. «Словник-довідник з культури української мови» (1996); Лесюк М. «Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика)» (1993)). Звичайно, цей перелік не вичерпує усього багатства української лексикографії. Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970–1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано «Короткий тлумачний словник української мови» (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.

3. Особливості термінологічних словників. Їх класифікація за призначенням та використанням.

Різновидом лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань є термінологічні словники. Серед них виділяють такі групи:

1) словники узусу (від лат «usus» – 1) звичай, правило; 2) вживання, використання). До цих словників належать більшість існуючих термінологічних словників, що відбивають стан термінології у певній галузі знання на цей час;

2) регламентувальні словники, які бувають двох видів: словники стандартизованих термінів (тобто стандарти на терміни) і словники рекомендованих термінів;

3) інформаційні словники. Прикладом цієї групи словників є інформаційно-пошуковий тезаурус. Його використовують під час автоматичного оброблення інформації. Кожна словникова стаття починається терміном – дескриптором. До нього наводяться синоніми, а також інші терміни, пов’язані з ним родовидовими або асоціативними відношеннями;

4) систематизовані словники (класифікатори, рубрикатори, частотні словники та словники терміносистем). (Класифікатори – це системно й алфавітно впорядковані назви об’єктів науки і техніки та характеристики цих об’єктів).

За тематичним охопленням термінів є багатогалузеві, галузеві та вузькогалузеві словники.         Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: «Словник лінгвістичних термінів» Д.І. Ганича, С. Олійника (1985), «Словник гідронімів України» (А.П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); «Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки» (1994)»; «Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання» (1994), «Економічний словник-довідник»: За ред. док. екон. наук, проф. С. В. Мочерного . К., 1995. 368 с.; Г. Штрьобель, Л.Хоменко. Німецько-англійсько-російсько-український економічний словник». Вінниця, 2003; Анна Шимків. «Англо-український тлумачний словник економічної лексики». К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004; К. Д. Гордієнко. «Економічний тлумачний словник. Понятійна база законодавства України у сфері економіки»  2-ге видання, перероблене і доповнене. К.,– 2007, 370с.

4. Структура словникової статті.

Укладання термінологічного словника починають з відбору з різних джерел термінів. Розташування термінів у термінологічних словниках може бути різним: за абетковим, за абетково-гніздовим (тобто в одному гнізді об’єднано спільнокореневі слова або сполучення термінологічного характеру), за статистичним (за спадом частоти появи терміна у текстах) та за тематичним принципами. Всі спеціальні словники поділяються на два види: словники, що адресовано людині, й словники, що орієнтовано на роботу з комп’ютером. До перших належать одномовні та перекладні словники, частотні, а також рубрикатори й класифікатори. Для автоматичного оброблення тексту призначені інформаційно-пошукові тезауруси та різні типи власне електронних словників (основ, зворотів, афіксів).

Для термінологічних словників дуже важливою ознакою є наявність і зміст лівої та правої частин словникової статті:

ліворуч – заголовне слово (термін);

праворуч – семантизація заголовного слова, що може містити такі відомості про термін:

  1.  зазначення щодо сфер вживання терміна;
  2.  переклад цього заголовку, якщо це перекладний словник;
  3.  граматична характеристика терміна:

• вказують, яка це частина мови;

• наводять закінчення іменників чоловічого роду у родовому відмінку однини;

• наводять закінчення іменників жіночого роду у давальному та місцевому відмінках, якщо є чергування приголосних;

• наводять наголоси в однині та множині, якщо вони змінні;

• зважаючи на те, що в мові науки і техніки дієслова вживають найчастіше у формі 3-ої особи однини і множини, у словниках до всіх дієслів вказують саме ці закінчення;

  1.  дефініція – визначення поняття, що позначено саме цим терміном;
  2.  приклади та сполучуваність терміна з іншими словами;
  3.  похідні слова, етимологія, синоніми, антоніми.

За змістом лівої частини словникової статті розрізняють власне словники термінів і словники терміноелементів. До останніх відносять, наприклад, словники інтернаціональних морфем.

За змістом правої частини словникової статті розрізнюють: термінологічні перекладні словники; словники, в яких наведено визначення понять (їх традиційно називають тлумачними); словники-довідники; словники-переліки термінів або понять (дескрипторні й ідеографічні словники).останній відрізняється від традиційного термінологічного словника тим, що основою його структури є не алфавітний список термінів, а список понять. Кожна словникова стаття розпочинається номером і назвою поняття, а потім йдуть синоніми та слова, з якими воно може сполучатися у певній тематичній групі, тобто дається уявлення про семантичне поле цього поняття.

  1.  Лексикографічна компетентність фахівця як показник його мовної культури 

Отже, лексикографія надзвичайно важлива як для практики читання іноземної літератури, для пізнання своєї мови в минулому й сучасному, так і для підвищення загальної мовної компетенції фахівця. Користуючись словником, він підвищує свою професійну культуру мовлення, зокрема оволодіває правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно та стилістично доречно вибирає слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомогою словників. До цих порад треба дослухатися всім, хто хоче підвищити особисту культуру мовлення через засвоєння якомога більшої частини загальнонародного словника літературної мови:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

(Максим Рильський,  «Мова»)

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВІ ПИТАННЯ:

  1.  Що таке лексикографія?
  2.  Що таке термінографія?
  3.  У чому виявляються особливості термінологічних словників?
  4.  Як вони класифікуються?
  5.  Розкажіть про структуру словникової статті.

ЛІТЕРАТУРА

  1.  Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К, – 1961.
  2.  Галас Б.К. Ф.С.Шимкевич як лексикограф і українське словникарство (кін ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Ужгород, 1995.
  3.  Тараненко О.О. Новий словник української мови: концепція і принципи укладання, К,  – Камянець-Подільський, 1996.


ЛЕКЦІЯ 6 -7. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ТЕКСТУ І ПРОФЕСІЙНОГО НАУКОВОГО ВИКЛАДУ ДУМКИ.

ОСНОВНІ ВИДИ ОБРОБЛЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

  1.  Особливості наукового тексту.  Його структура.
  2.  План і тези, конспект як засіб організації наукової праці.
  3.  Анотування та реферування наукових текстів.
  4.  Стаття як самостійний науковий твір.
  5.  Рецензія. Відгук.
  6.  Лабораторна робота.
  7.  Вимоги до виконання та оформлювання курсової та бакалаврського проекту.
  8.  Правила оформлення наукової літератури.

    

  1.  Науковий текст – спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.

Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки:

- обов’язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризується доцільністю й раціональністю всіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети й  поставлених завдань;  

- він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки;    -  широке використання понятійного, категоріального апарату науки;

- текст не ґрунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;

-  його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обґрунтувати, аргументувати істину.        

Структура наукового тексту:

Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання,
гіпотези і методи дослідження.

Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.

Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації
для проведення подальших наукових досліджень.

Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність.     

Загальні вимоги до наукового тексту

Текст має бути чітко структурованим, поділятися на розділи і
параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним науковим дослідженням з певної складової загальної
проблеми, щоб кожну складову було викладено в тексті, а текст
був цілісним, а не фрагментарним.

Крім членування тексту на розділи й параграфи, він маєдеталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци та речення.
Варто пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його
сприйняття, тому абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися
до викладу однієї думки.

Текст має вирізнятися композиційністю.

Початок і кінець абзаців у науковому тексті – це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують,
обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними
елементами.

Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які
не можна тлумачити однозначно.

У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й
узагальнення.    

Науковий текст позбавлений авторського «Я». Перевагу варто надавати безособовим формам викладу.

• Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати формулі    «Думкам просторо, а словам тісно». Ця вимога передбачає запобігання повторам, багатослів'я, зайвим словам, канцеляризмам тощо.

2. Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат – нове знання, здобуте під час наукової діяльності та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.

До основних видів оброблення науково-технічної інформації у вищих навчальних закладах  належать: план, тези, конспект, реферат, анотація, стаття, лабораторна робота, курсовий проект, бакалаврський проект, дипломний проект. Розглянемо кожний детально.

План і тези

Коли людина планує провести наукове дослідження, виступити з доповіддю або підготувати реферат, вона обов’язково складатиме план. План – це заздалегідь передбачений порядок дій чи викладу чого-небудь. План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного викладу його в письмовій та усній формі. План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; «порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція».

За допомогою плану узагальнюють і «згортають» інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.

Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів. Порядок складання плану:

  1.  поділити текст на частини;
  2.  знайти інформативні центри цих частин (зазвичай, перше речення абзацу містить головну думку);
  3.  записати всі знайдені у тексті важливі думки у вигляді пунктів плану.

Види плану:

питальний ( поставте питання до інформативного центру абзацу та запишіть його);

називний (перетворіть це речення у називне (відсутній присудок);

цитатний (запишіть це речення без змін);

тезовий –  сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.

Тезовий план і тези – поняття синонімічні, тому що тези – це стисло сформульовані основні положення тексту.

 Для складання тез текст можна поділити на фрагменти. Фрагмент – це два й більше абзаців тексту, які об’єднані змістовно. Потім знаходять інформаційні центри фрагментів, які можуть бути й окремим реченням, і частиною абзацу, й окремим абзацом. Далі записують головне положення фрагмента або самостійно його формулюють.

Теза – «положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести»; «Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь»; «Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо». Теза у широкому розумінні –  будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні –  деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.

Відповідно до мети тези бувають:

•   вторинні;

•   оригінальні.

Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення – створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.

Вимоги до складання тез:

формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.       

Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:

• ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом,
начерком основних положень);

•  стислою формою презентації результатів наукових досліджень
під час виступу на науковій конференції.

Оригінальні тези – предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого – зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості обумовлює відсутність прикладів, цитат. Загальну норму жанру тез – високу насиченість висловлювання предметно-логічним змістом –реалізовано в оптимальному поєднанні складності думки з ясністю і доступністю викладу.

Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.

Оформлення тез у вигляді публікації передбачає дотримання певних вимог, які оговорюються в інформаційних листах.

Конспект

Конспект складають або під час читання текстів, або під час слухання лекції. Конспект – це стислий письмовий виклад змісту чого-небудь (лекції, промови тощо).

Основна мета процесу нотування інформації – переробити та записати необхідну інформацію, щоб відновити її у пам'яті через певний час.

Існує три види конспектів:

текстуальний – основний зміст передається словами й реченнями з тексту

вільний – основний зміст передається своїми словами;

комбінований – комбінують вищезазначені види.
Труднощі складання конспектів лекцій.

У процесі запису змісту лекції не лише сприймають інформацію, відбирають необхідне й переформульовують, але й водночас швидко її занотовують. Дуже часто виконується лише дослівний запис почутого.

Для того, щоб вистачило часу для відбирання головної інформації та аналітико-синтетичного переробляння її у вигляді згортання, треба вміти скорочено нотувати. Є певні правила скороченого запису.

Правила скороченого запису

Правило 1.

Основні одиниці метричної системи вимірювання записують однією або двома літерами.

Метр – м

Градус Цельсія – °С

Правило 2.

Префікси для позначення десяткових кратних і часткових одиниць записуються однією або двома літерами.

1018екса Е

1015пета П

1012тера Т  

Правило 3.

Числівники записують цифрами.

Правило 4.

Фізичні, математичні та хімічні терміни записуємо символами (де є така можливість).

Правило 5.

У відносних прикметниках записуємо лише корінь, тому що іменники, з якими вони узгоджуються, вказують на їх рід і відповідне закінчення:

Металева споруда метал, споруда.

Правило 6.

У віддієслівних іменниках залишаємо корінь і закінчення, а суфікс відкидаємо:

вивчення вивч-я.

дослідження дослідж-я.

вимірювання вимір-я.

Правило 7.

Треба запам'ятати такі загальноприйняті скорочення:

рік р. сторінка – с.

роки рр. місто м.

століття – ст..7 вулиця вул.

сторіччя    – ст.  будинок буд.

нова ера  – н.е. квартира кв.

том т.

та інше (інші) та ін.

и т.п. (рос.) – тощо.

Анотування та реферування наукових текстів

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотація (від лат. аппіііо – зауваження, примітка) – коротка узагальнювальна характеристика книги (чи її частини), статті, рукопису тощо, яка розкриває зміст, структуру та інші особливості. Подається на звороті титульної сторінки книжки, а також у видавничих проспектах, журнальних оглядах, бібліографічних покажчиках].

Структура анотації.

Опис бібліографічних ознак книги (автор, назва та ін.).

Стислий опис змісту та його особливостей у вигляді переліку основних розділів чи питань.

3. Вказівки, для кого ця книга призначена.

Обсяг анотації.

Обсяг анотації – не більше 500 друкованих знаків (літер, розділових знаків, пропусків між словами і реченнями).

Анотації виконують дві основні функції:

сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає
можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації потрібної інформації.

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлювати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомендаційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється у документі?    

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється? Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації

  1.  Відомості про автора.
  2.  Відомості про форму (жанр) тексту.
  3.  Предмет, об'єкт або тема.
  4.  Характеристика змісту анотованого документа.
  5.  Характеристика довідкового апарату видання.
  6.  Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації

  1.  Відомості про автора.
  2.  Характеристика анотованого твору.
  3.  Оцінка твору.
  4.  Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно-видавничого оформлення.
  5.  Цільове й читацьке призначення документа.

Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами – словами і словосполученнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

Реферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

У «Словнику іншомовних слів» подано такі значення слова «реферат»:

Реферат [нім. Referat, лат. referre –доповнювати, повідомляти] – 1) доповідь на певну тему, яка охоплює огляд відповідних літературних та інших джерел; 2) стислий виклад змісту наукової праці, статті.

Мета реферату – передання головного змісту певного джерела або основних поглядів на якусь проблему за матеріалами кількох джерел.

Види рефератів:

Інформативні (реферати-конспекти). Містять всі основні положення тексту, ілюстративний матеріал, аргументи, відомості про метод дослідження, оснащення, сферу використання.

Індикативні (реферати-резюме). У таких рефератах йдеться тільки про ті положення, що стосуються основної теми реферованого тексту, тобто вся додаткова й другорядна інформація відсутня.

За кількістю реферованих джерел розрізняють монографічні (за одним текстом) та оглядові (за декількома текстами) реферати.

Крім того, є реферати, що склали автори за своїми науковими творами (автореферати).

Процес написання реферату має такі етапи:

вибір теми;

добирання відповідних джерел;

складання плану;

конспектування необхідних джерел;

систематизація занотованої інформації за складеним
планом;

написання тексту.

Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування допомагають опрацьовувати на якісному рівні та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання наукових джерел за фахом є обов'язковим під час написання курсовий, бакалаврських, дипломних робіт.

Основні функції реферату:

інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ;

пошукова  реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Об'єктами реферування можуть бути:

-  наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, описові та ін.);

-   розділи з монографій, збірників праць тощо;

-   патентні документи;

-  депоновані рукописи.

Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг реферату – 10-15 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).

Автореферат – короткий письмовий виклад наукового твору самим автором, найчастіше – автореферат дисертації. Призначення автореферату – ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами й основними висновками дисертації.

Автореферат (від греч. autos – сам і лат. referre – доповідати, повідомляти) – короткий виклад змісту наукової праці самим автором. Автореферат також має три частини: загальну характеристику наукового дослідження, виклад змісту розділів роботи, висновки.

У першій частині автореферату науковець обґрунтовує актуальність роботи, інформує про предмет й об'єкт дослідження, мету, наукову новизну, теоретичне значення, практичне застосування, апробацію результатів дослідження та структуру наукової роботи.

У другій частині автор стисло характеризує розділи роботи.

У третій частині підсумовуються результати дослідження.

Наприкінці автореферату зазначається: «Основні положення дослідження викладено в публікаціях». Далі подаються назви публікацій в алфавітному порядку.

Закінчується автореферат анотацією (мовою оригіналу та 1-2 іншими мовами).

Оптимальний обсяг реферату – 16 друкованих сторінок.

4. Стаття як самостійний науковий твір

Стаття 1) науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі, іазеті; 2) самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику.

  Наукова стаття – один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань. У ній поєднуються аналіз, опис, критичне осмислення стану дослідження проблеми. У тексті статті робляться покликання (посилання) на використану літературу. Посилання на джерело інформації оформлюється у вигляді чисел у квадратних дужках, де перше число – номер джерела у списку, а друге (лише у випадку прямого цитування) – номер сторінки. Обсяг наукової статті – 6-22 сторінки, тобто 0, 35-1 др. арк. (10-40 тисяч знаків).

Необхідними елементами мають бути:

• постановка проблеми у загальному вигляді, її зв'язок з науковими чи практичними завданнями;

• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення певної проблеми і на які спирається автор;

виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;

формулювання мети статті (постановка завдання);

виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;

висновки цього дослідження;

• накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямі.
Оформлення статті залежить переважно від вимог друкованого органу, куди її подано.

Стаття, як і реферат, також складається з трьох частин.

У вступі автор формулює проблему, визначає мету, предмет і актуальність  дослідження, аналізує джерела.

В основній частині викладають основні положення статті, тобто опис процесу та методів дослідження, а також отриманих результатів.

Наприкінці статті треба зробити висновки.

Статті передує анотація. Після висновків надається список джерел.

5. РЕЦЕНЗІЯ, ВІДГУК

Важливим жанром наукової комунікації є рецензія. Автор її –фахівець, учений тієї ж галузі або спорідненої, до якої належить і рецензована наукова стаття, монографія, підручник і навчальний посібник, кваліфікаційна робота та дисертація. Рецензія передбачає аналіз та оцінювання певного твору (наукової праці), критичний розбір, рекомендацію до захисту чи друку, проведення наукового обговорення й діалогу.

Рецензія – критичний відгук (містить аналіз і оцінку) наукового керівника (консультанта), офіційних опонентів, провідної установи під час захисту кваліфікаційної роботи, кандидатської чи докторської дисертацій.

Реквізити:

  1.  Назва виду документа.
  2.  Заголовок (містить назву рецензованої роботи, прізвище та ініціали її автора, рік публікації, назву видавництва).
  3.  Текст.
  4.  Підпис рецензента.
  5.  Дата.
  6.  Засвідчення підпису печаткою або спеціальним штампом (за
    потреби).

Рецензія – документ, який передбачає коментування основних положень рецензованої праці (тлумачення думки автора, висловлення особистого ставлення до поставленої проблеми); узагальнену аргументовану оцінку; висновки про значення аналізованої праці.

Типовий план написання тексту рецензії

  1.  Об'єкт і предмет аналізу.
  2.  Актуальність теми.
  3.  Короткий зміст.
  4.  Формулювання основної тези.
  5.  Загальна оцінка.
  6.  Недоліки, хиби, огріхи праці.
  7.  Висновки.

Об'єктом оцінювання є повнота, глибина, всебічність розкриття теми; новизна та актуальність поставлених завдань і проблем; коректність аргументації і системи доказів; достовірність результатів; переконливість висновків.

Мовні кліше для написання рецензії

Об'єкт аналізу

Рукопис книги, стаття в журналі, кандидатська дисертація, автореферат, дипломний проект (праця автора, рецензована робота...)

Актуальність теми

Актуальність теми обумовлена... Дослідження присвячене актуальній темі... Автор розглядає важливі питання сучасності...

Короткий зміст

Дослідження складається зі вступу, ... розділів, висновків, ... додатків тощо (вказується загальна кількість сторінок, позицій у списку використаних джерел, наявність ілюстрацій, таблиць, графіків)... На початку дослідження (статті, монографії, дисертації) автор указує на... Автор аналізує наявні джерела з цієї проблеми... Дослідник розглядає питання... Автор (учений, науковець) доводить, що... Аргументовано стверджується думка, що...

Крім умінь опрацювання науково-технічної інформації, студентам потрібні ще вміння й навички правильного оформлення та написання таких письмових робіт, як лабораторна робота, звіт, курсовий проект, дипломна робота та ін.

6.  Лабораторна робота

Лабораторна робота – це вид навчальних занять, на яких студенти під керівництвом і контролем викладача самостійно здійснюють дослідну перевірку окремих теоретичних положень дисципліни, що вивчають, і здобувають практичні навички експериментальних досліджень

У процесі виконання лабораторної роботи спостерігають за досліджуваним об'єктом, явищем, записують результати певних вимірів, проводять контрольні розрахунки й формулюють висновки.

Потім складають звіт, який має містити такі розділи:

завдання на виконання лабораторної роботи;

мета виконання;

предмет дослідження;

4) схема проведення дослідження, таблиці досліджуваних даних або графіки, що побудовано за результатами дослідження;

5) висновки.

7. Вимоги до виконання та оформлювання курсової, дипломної робіт

Курсова робота – самостійна робота дослідницького характеру, спрямована на вивчення конкретної проблеми. Метою курсової роботи є:

поглиблення знань студентів з актуальних проблем;

подальший розвиток умінь самостійного критичного опрацювання наукових джерел;

формування у них дослідницьких умінь та навичок;

стимулювання їх до самостійного наукового пошуку;

розвиток умінь аналізувати сучасний досвід;

формування вмінь самостійної обробки навчально-методичних
матеріалів та їх практичної реалізації.

Курсова робота дає можливість виявити здатність студента самостійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити, вміння збирати, аналізувати і систематизувати літературні джерела; здатність застосовувати отримані знання під час розв'язання практичних завдань; формулювати висновки, пропозиції, рекомендації з предмета дослідження.

Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи – написання дипломної або магістерської роботи.

Основні вимоги до написання курсової роботи:

обсяг – 20-25 сторінок тексту для студента II курсу, 30-35 сторінок для студента III курсу;

робота повинна мати чітку структуру, список використаної
сучасної літератури (20-25 джерел, переважно останніх
років);

оформлення має відповідати естетичним і мовним нормам;

обов'язковими компонентами мають бути: визначення актуальності дослідницького завдання та розроблення навчально-методичних матеріалів;

• вона має бути зброшурована, акуратно і грамотно оформлена.
Студенти мають право обирати тему з тем, визначених кафедрою.

Структура курсової роботи

  1.  Титульна сторінка
  2.  План (заголовок дається словом ЗМІСТ)
  3.  ВСТУП – обґрунтовується актуальність теми, її значення для
    теорії та практики певної науки, мета, завдання, об'єкт, предмет
    та методи дослідження.
  4.  Основна частина поділяється на теоретичний і практичний розділи.

Теоретичний розділ включає аналіз опрацьованої наукової літератури відповідно до завдань дослідження; певні авторські висновки
з визначенням перспектив подальших дослідницьких пошуків.

Практичний розділ містить опис виконаного дослідницького
завдання та розроблення навчально-методичних та досліджуваних матеріалів.

  1.  ВИСНОВКИ
  2.  ДОДАТКИ (за потреби).
  3.    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: на усі наукові джерела, що представлені в бібліографії, повинні бути покликання в тексті курсової роботи.

Під час захисту курсової роботи студент стисло доповідає про результати дослідження, відповідає на запитання. На підставі захисту та попередньої оцінки керівника, пропонованої в рецензії, виставляють остаточну оцінку.

Дипломна робота – самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху.

Теми дипломних робіт обираються студентами на основі розробленого і затвердженого кафедрою переліку орієнтованих тем дипломних робіт, а також з урахуванням власних наукових інтересів. Студент може сам запропонувати тему дипломної роботи, достатньо аргументовано обґрунтувавши доцільність її розроблення.

Матеріали дипломної роботи можуть бути використані для виголошення доповіді на загальноуніверситетській науково-практичній конференції, написання статті, а також накопичення фактичного матеріалу для подальшої дослідницької роботи.

Вимоги до написання дипломної роботи

  1.  Тема дипломної роботи затверджується на засіданні кафедри і схвалюється вченою радою факультету інституту/університету.
  2.  У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність; визначаються об'єкт, предмет, мета і конкретні завдання, гіпотеза
    дослідження, методи дослідження; його наукова новизна та
    теоретична і практична значущість одержаних результатів; описується структура дипломної роботи.
  3.  Автор дипломної роботи повинен продемонструвати вміння
    методологічно і грамотно проводити дослідження, інтерпретувати, систематизувати і класифікувати одержані результати.
  4.  У роботі необхідно розкрити зміст дослідницької проблеми з
    урахуванням нових наукових підходів.
  5.  Дипломна робота має містити чітко сформульовані висновки,
    у яких подаються основні результати дослідницької діяльності
    студента, рекомендації щодо їх практичного використання.
  6.  Обсяг дипломної роботи – 50-60 сторінок друкованого тексту.
  7.  Дипломна робота має бути чітко структурованою із виділенням
    окремих її частин, абзаців, нумерацією сторінок, правильним
    оформленням покликань, виносок, цитат, висновків і списку
    використаної літератури (не менше 50 джерел), обов'язковим
    є використання літератури іноземними мовами.
  8.  Дипломну роботу оцінює рецензент. Керівник пише відгук, у якому висловлює думку щодо рекомендації дипломної роботи
    до захисту. Остаточну оцінку виставляють члени державної
    екзаменаційної на підставі рецензії та публічного захисту дипломної роботи.

Дипломну (курсову) оформлюють на папері формату А4. Текст друкують через півтора міжрядкових інтервали, кегль шрифту – 14.

Нумерація сторінок роботи починається з четвертої сторінки: титульну сторінку, зміст, першу сторінку вступу враховують, але не нумерують. Номери проставляють посередині верхнього берега аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм.

Рубрикація тексту роботи передбачає членування на частини та їх називання: вступ, розділ, висновки. Заголовки мають бути короткі та однозначні. Основні частини роботи починають писати з нової сторінки. Встановлені вимоги до змісту, структури та обсягу слід дотримуватися під час написання та оформлення наукових робіт77.

Типові помилки у написанні та оформленні роботи

  1.  Нечітке формулювання теми дослідження.
  2.  Зміст роботи не відповідає плану або не розкриває тему повністю чи в її основній частині.

3.Мета і завдання сформульовані невиразно і не відображають сутності дослідження.

4.Дослідник не опрацював всю основну і новітню літературу з цієї теми.

5.Невідповідне співвідношення між структурними компонентами роботи (вступом, основною частиною, висновками).

6.Огляд дослідження питання у наукових працях є їх анотацією, а не критичним аналізом, що не дає можливості виробити власну концепцію розуміння проблеми.

7.Кінцевий результат не відповідає меті дослідження, висновки не збігаються з поставленими завданнями.

8. У роботі недостатньо покликань на першоджерела, значна кількість перецитувань.

8. Правила оформлення наукової літератури

Список використаних джерел –  важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела, архівні матеріали, дотичні до теми.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

-  Абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за прізвищами авторів; перших слів назв, якщо авторів не зазначено; авторів з однаковими прізвищами розміщують за абеткою їх ініціалів, а роботи одного автора – за назвою роботи; окремо подають абетковий ряд кирилицею (українською, російською мовами) і ряд мовами з латинським написанням літер (англійською, французькою, німецькою тощо).

-  За типами документів, матеріал у списку розташовують за типом видання (книжки, статті, офіційні документи, стандарти тощо), а в межах розділу –  за абеткою.

-  Хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи інше джерело.

-  За ступенем використання: такий спосіб застосовують зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.

Зразок бібліографічного опису джерел:

І. Однотомні видання

Книжки одного, двох, трьох авторів

Пономарів О. Культура слова : Мовностилістичні поради : Навч. посіб. –  К.: Либідь, 2001. –  240 с.

Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2004. –  344 с.

Книги чотирьох авторів

Словник-довідник з культури української мови / Д. Гринчишин, А. Капелюшний, О. Сербенська, 3. Терлак, –  3-тє вид., випр. –  К.: Знання, 2006. – 367 с.

Масова комунікація : Підручник / Москаленко А.З., Губернський Л. В., Іванов В. Ф., Вергун В. А.-К.: Либідь, 1997. – 216 с.

Перекладні видання

Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігор Савчак.- Львів: Літопис, 2000. – 288 с.

Іншомовні джерела

Сагпей І. Ь. Сотігшпісаип§ їог Кекиіїз іп Соуеттепі: А 8йаіе§іс АрргоасЬ гог РиЬііс Мапа§егз. –  8ап Ргапсізсо: ТО58еу-Ваз8 РиЬіікпегз, 1992. – 306 р.

Праці конгресів, симпозіумів, конференцій, семінарів і т.д.

Олійник Т. Прізвисько як джерело національних традицій // Наукові записки Кіровоградського держ. пед. ун-ту –  Вип. 37. –  Кіровоград, 2001. – С. 134-137.

Словники, довідники, енциклопедії

Довідник здобувача наукового ступеня : 36. нормах док. та інформац. мат. з питань атестації наук, кадрів вищої кваліф. / Упоряд. Ю. І. Цеков, переднє слово Р.В. Бойка. –  К.: Редакція «Бюлетеня ВАК України», 2000. – 64 с.

Антології

Слово. Знак. Дискурс : Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред.М. Зубрицької. –  Львів: Літопис, 1996. –  633 с.

Хрестоматії

Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку XX ст. / Упоряд. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. –  К., 2000. – 456 с.

Навчальні програми

Українська мова за професійним спрямуванням : Типова програма вступного іспиту до аспірантури / Уклад. Шевчук С. В., Висоцький А. В., Клименко І. В. –  К.: Видавництво Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. –  20 с.           Багатотомні видання

Українські письменники : Бібліогр. словник : У 5 т. / АН УРСР. Ін-т л-ри; Редкол.: О.І. Біленький (голов. ред.)таін. – К., 1960-1965. – Т. 1: Давня українська література (ХІ-ХІІ ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець. –  1960 –  979 с.

 Неопубліковані джерела. Дисертації. Автореферати

Дияк О. В. Структурно-семантична організація словотвірних гнізд із коренями на позначення металів : Автореф. дис.... канд. філол. наук/ Національний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К., 2006 – 21с.

Архівні матеріали

Наукове товариство ім. Шевченка // Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України. Від. рукописів. – Ф. 1, оп. 1, спр. 78.- Арк. 1-7; Сир. 499/1.- Арк. 1-92; Спр. 499/10.-Арк. 1-9; Оп. 2, спр. 56, 57.

Електронні джерела

Українська мова в Інтернеті – http:// www. поvamowa.соm.uа

IV.Складова документа

Розділ або інша складова з книги

Владимиров В.М. Теоретичні основи журналістики в світлі теорії розуміння // Владимиров В.М. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння: Монографія.-К., 2003.-С. 73-113.

Передмова, вступна стаття, післямова

Москаленко А. Переднє слово // Животко А. П. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик.- К.: Наша культура і наука, 1999.- С. 7-8.

Стаття зі збірника, журналу, наукових праць і т.п.

Дияк О. В. Формально-семантичні відношення слова-вершини срібл-(-о) і членів ад'єкативної парадигми // Система і структура східнослов'янских мов : Сучасні тенденції розвитку слов'янских мов : 36. наук, праць. - К.: Т-во «Знання» України, 2003. - С. 36– 42.

Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А., Даниленко Л. І. Динаміка словникового складу сучасної української мови на тлі міжслов'янських паралелей // Мовознавство. - 2003. - № 2-3. - С. 96-111.

Стаття з газети

Пепа В. З горіха мова // Слово Просвіти.- 2003.- 12-18 листоп.

Стаття з енциклопедії, довідника

Бібліофіл // Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як,
Ю.І. Ковалів та ін,- К.: ВІД «Академія», 1997. –  С. 88.

 

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВІ ПИТАННЯ:

  1.  Назвіть основні види оброблення науково-технічної інформації.
  2.  Назвіть види планів.
  3.  Визначте поняття „реферат”.
  4.  Назвіть види рефератів.
  5.  Для чого складають автореферат?
  6.  Дайте визначення анотації.
  7.  Назвіть елементи структури тексту статті.
  8.  Які документи має містити дипломний проект бакалавра?
  9.  Охарактеризуйте частини пояснювальної записки.
  10.  У яких видах текстів може бути виражене наукове знання?
  11.  Чим тези відрізняються від плану і конспекту?
  12.  Які є види тезування?
  13.  Яке конспектування має назву текстуального, вільного, змішаного?
  14.  Дайте характеристику етапів підготовки реферату та назвіть його структурні елементи.
  15.  З будь-якого наукового журналу доберіть для аналізу статтю. Проаналізуйте її за поданим планом.
  16.  Анотація – це короткий огляд, короткий виклад чи критичний відгук?
  17.  Дайте порівняльну характеристику реферату і автореферату.

ЛЕКЦІЯ 8. ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ АБРЕВІАТУР ТА ГРАФІЧНИХ СКОРОЧЕНЬ У НАУКОВИХ ТЕКСТАХ

Абревіатура як згорнена мовна формула.

Класифікація абревіатур.

Правопис абревіатур.

Рід абревіатур.

Графічні скорочення.

 1. Процеси розбудови молодої української держави, формування у суспільстві нових політичних, економічних та культурних відносин, а також відповідних інституцій об'єктивно супроводжуються активним поповненням фонду сучасної української мови. Як відомо, до специфічних рис наукового спілкування належать точність і однозначність повідомлення, а звідси й потреба вживання в науковому мовленні певних усталених мовних висловів, які можна назвати мовними формулами. Частину мовних формул наукового тексту становлять багаточленні номінації з історико-культурними, політичними та іншими компонентами, які не можна замінювати семантично близьким одиницями, модифікувати, бо вони позначають одне суспільно і соціально важливе поняття: Організація Об’єднаних Націй, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, Організація безпеки і співробітництва в Європі та ін. Разом з тим, культура мовлення не дозволяє вдаватися до частих повторів цих довгих найменувань, оскільки вони уодноманітнюють текст і створюють ефект непотрібного нагнітання певного концепту.

Натомість використовується процес абревіації: скорочення довгих мовних формул шляхом заміни кожного слова однією першою літерою і «згортання» всієї мовної формули до одного графічного і звукового слова: Організація безпеки і співробітництва в Європі – ОБСЄ; Чорнобильська атомна електростанція – ЧАЕС; Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй – РБ ООН.   Особливість абревіації як способу словотворення полягає в тому, що вона спрямована на створення більш коротких порівняно з вихідними структурами (словосполуками або реченнями) номінацій-синонімів. Через стислість плану виразу абревіатури часто використовуються у текстах функціональних видів літератури — ділової, наукової, навчальної, ужиткової. Часто трапляються вони й в мові друкованих засобів масової інформації. Вживання абревіатур дозволяє економити місце на газетних та журнальних шпальтах.          

 Абревіатура (іт. abbreviatura від лат. abbrevio – «скорочую») – скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових звуків, назв початкових літер чи початкових частин слів, на основі яких утворюється скорочення. Абревіація спрямована на створення коротших порівняно з вихідними структурами і синонімічних до них номінацій. В Європейських мовах це явище набуло поширення на початку ХХ ст., в українській мові бурхливий розвиток абревіації почався після революції 1917 р.

 2. Абревіація – це наймолодший спосіб словотворення, але досить продуктивний у сучасних мовах, який спрямований на все більшу регламентацію та впорядкованість. Очевидно, тому цим визначенням охоплюються досить різнотипні утворення, що мають одну спільну ознаку – скорочуваність. Це дає підстави виділити серед абревіатур типи, що активно функціонують у СУЛМ взагалі і в наукових текстах зокрема.  Класифікацію абревіатур можна подати у такому вигляді:

І. Ініціальні абревіатури, які є найбільш продуктивним способом абревіації (коли абревіатура складається з початкових звуків або літер слів, що входять до словосполуки): ВР (Верховна Рада); СБУ (Служба безпеки України); РНБО (Рада національної безпеки й оборони); ФДМ (Фонд державного майна), рагс (загс) реєстрація актів громадянського стану тощо. Серед них виділяють:

а) буквені абревіатури – ті, що складаються з назв початкових літер слів, які входять у вихідне словосполучення: СНД – Співдружність незалежних держав, МЗС – Міністерство закордонних справ, СБУ – Служба безпеки України, ВР – Верховна Рада, ЄС – Європейський союз та ін.       б) звукові абревіатури – складаються з початкових звуків слів вихідного словосполучення. Ці абревіатури читаються, як одне звичайне слово: УНІАН – Українське національне інформаційне агентство новин, СНІД – синдром набутого імунного дефіциту, ЗМІ – засоби масової інформації, ЗУНР – Західноукраїнська Народна Республіка, неп – нова економічна політика;

в) буквено-зорові абревіатури – складаються як із назв початкових букв, так і з початкових звуків вихідного словосполучення: ПАРЄ – Парламентська асамблея Ради Європи; РЄАП – Рада євроатлантичного партнерства.    Основна сфера виникнення ініціальних абревіатур  професійне мовлення, наприклад: ІХС ішемічна хвороба серця, ЕШЛ електрошлакове лиття, ЗОТ засоби обчислювальної техніки,  ШАЗ  широка атмосферна злива.      Абревіатурного вигляду набирають назви об’єднань,  установ.  Особливо поширені утворення з такими опорними словами,  як товариство,  організація,  асоціація,  федерація,  зокрема:  НТТ  науково-технічне товариство,  УТТ Українське театральне товариство,  ООН  Організація Об’єднаних Націй, МОЖ Міжнародна організація журналістів, МАЛК Міжнародна асоціація літературних критиків, МФА Міжнародна федерація астронавтики.   У процес абревіації включаються,  як правило,  стійкі словосполучення,  рідше  елементи складних слів.  Проте під впливом своєрідної моди виникає чимало ініціальних абревіатур від тимчасових,  оказіональних сполук локального вжитку,  наприклад:  АД Академія Допитливих,  клуб ЮК  клуб юного конструктора (рубрики в журналі),  ЗП  зелений патруль.  Загалом слід відзначити тенденцію в науковому,  науково-популярному та публіцистичному стилях замінювати частовживані сполуки  (навіть нетермінологічного характеру)  ініціальними скороченнями,  що сприяє економії висловлювання.  Розшифровка таких абревіатур або дається тут же в тексті, або виноситься у кінець сторінки статті. Тільки загальновідомі скорочення не потребують розшифровки.

На другому місці усічено-словесний спосіб абревіації (коли абревіатура складається з початкової частини слова (слів) та цілого слова): Нацбанк; Державтоінспекція; Генпрокуратура, Кабмін; виконком; Мінфін. Демсоюз; Соцпартія. Тут розрізнюють:      

1 Абревіатури складового типу. що утворилися шляхом усічення основ двох слів: торгпред – торговельний представник; торгпредство – торговельне представництво; Інтерпол – Інтернаціональна поліція, Бенілюкс – об’єднуюча назва трьох європейських держав (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), утворена з початкових складів їх назв, генсек – генеральний секретар, нардеп – народний депутат та ін.

2. Абревіатури змішаного типу. Складаються з початкової частини слова (слів) та цілого слова: держмито – державне мито, генконсул – генеральний консул, спецзамовлення – спеціальне замовлення, диппредставник – дипломатичний представник, дипкур’єр – дипломатичний кур’єр, Нацбанк – Національний банк. Сюди належать абревіатури, які поєднують початкову частину слова з формою непрямого відмінка: завкафедри – завідувач кафедри, завканцелярією – завідуючий канцелярією.

Абревіатури назв підприємств, установ та організацій найчастіше утворюються за схемою: форма власності організації у вигляді офіційно визнаної ініціальної абревіатури (ВАТ, ЗАТ, ДКВП, ТОВ, ПП) + назва організації у вигляді ініціально-уламкової («Нафтопроммаш»). Майже всі абревіатури назви міжнародних об'єднань та організацій є ініціальними, а вживання їх чітко регламентованим. Частина таких абревіатур утворена від початкових літер українських слів (ООН; МВФ; ЄЕС) ; частина від початкових літер чужомовних слів (ЮНЕСКО UNESKO англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури; НАТО  NATO, англ. North Atlantic Treaty Organization (Північно-атлантичний альянс).

 

3. Написання абревіатур:

а) ініціальні абревіатури завжди пишуться разом, без крапок між ними. Вони передаються великими (якщо є скороченням власної назви) чи малими літерами (якщо виражають загальну назву): ООН (Організація Об’єднаних Націй), США (Сполучені Штати Америки), загс (запис актів громадянського стану), неп (нова економічна політика);

б) скорочення від загальних назв звичайно відмінюються (до загсу; під час непу). Так само відмінюються ініціальні скорочення типу ВАК, ТЮГ, а їхні закінчення, що пишуться з малої літери, приєднуються до останньої літери абревіатури: до ВАКу, ВАКом, ТЮГу, ТЮГом;

в) скорочені назви установ, закладів, організацій тощо, утворені з частин слів пишуться:

- з великої літери, якщо ці слова вживаються на позначення одиничних установ (Укрінформ, Укрпрофрада);

- з малої літери, якщо такі слова є родовими назвами (медінститут, райрада);

г) скорочення змішаної форми пишеться разом тоді, коли воно при читанні вимовляється як одне слово: Дніпрогес, райвно;

ґ) разом пишуть складноскорочені назви, які є частковими скороченнями від складових компонентів (повпред, мінфін, універсам) чи поєднанням скорочень та повних слів (держзамовлення, корпункт, оргкомітет);

д) в ініціальних абревіатурах, які вживаються на позначення марок машин і механізмів, цифри, що стоять перед абревіатурою, пишуться разом, якщо після неї, то відділяються дефісом: Фільтр 25ФЧРБ, ЛАЗ-105;

е) при переносі з рядка в рядок не можна розривати ініціальні абревіатури, а також комбіновані, які складаються з ініціальних скорочень і цифр.   А тепер докладніше про відмінювання абревіатур. 
Не відмінюються абревіатури:          а) літерні, які читаються за назвами букв (БМВ, НЛО);     б) звукові, у яких рід основного слова не збігається зі значенням роду самої абревіатури. Однак при тривалому вживанні такого типу абревіатури відмінюються як іменники чоловічого роду (НЕП – НЕПу, БАМ – БАМу, хоч політика, магістраль жіночого роду). Цікаво, що в 20 – 30-ті роки слово НОП (наукова організація праці) вживалось як звичайний іменник чоловічого роду і писалося ноп. Ініціальна абревіатура ЖЕК утворена зі словосполучення з опорним іменником жіночого роду (житлово-експлуатаційна контора). Ця назва настільки усталилася в мові, що часто сприймається як звичайне слово чоловічого роду. До речі, його можна вживати й у варіантній формі: бути в жеку і бути в ЖЕК.               Ясна річ, скорочені слова з опорним іменником жіночого роду в сполуці досить повільно переходять у розряд звичайних іменників чоловічого роду. На початкових етапах цього процесу вони зберігають відтінок розмовності або професійності. Поряд з відмінюваною абревіатурою може використовуватися й невідмінювана. А ось ініціальні абревіатури, утворені на основі сполучень з опорним іменником чоловічого роду, значно ширше перетворюється на звичайні слова. Напр.: “Я зустрів свого товариша, виходячи з ЦУМу”; “Боротися зі СНІДом слід активніше”. Принагідно скажемо, що почасткові абревіатури звичайно відмінюються (до військкомату, на лінкорі).         Щодо узгодження присудка з абревіатурою – підметом. 
1. Абревіатура не іншомовного походження: 
а) узгодження граматичне, якщо абревіатура відмінюється. “ДОК (деревообробний комбінат) поліпшує виробничі показники”; 
б) узгодження з основним словом найменування, якщо абревіатура не відмінюється. “СРСР перестав існувати”. 
2. Абревіатура іншомовного походження (розгорнуте словосполучення тільки іноземною мовою):            а) “НАТО (Організація Північноатлантичного договору) провело нараду”. “ЮНЕСКО (Генеральна конференція ООН з питань освіти, науки і культури) підготувало ряд пропозицій щодо мирного врегулювання на Близькому Сході”. 
б) рідше присудок узгоджується за змістом. 
Оскільки рід абревіатури ЮНЕСКО визначається за опорним словом (конференція), правильно також її вживати в жіночому роді. “Гуманні цілі, в ім’я яких створювалася ЮНЕСКО, набувають особливої значущості й глибокого змісту”. 

4. Слід зауважити, що в категорії іменника клас абревіатур не має індивідуальних засобів вираження родової належності, система передачі граматичних значень роду тут іще остаточно не сформувалася, що зумовлене їх не постійним характером існування, залежністю від потреб суспільного розвитку: абревіатури виникають услід за повним найменуванням, а зникають або функціонують залежно від долі цього найменування. Засобами родової кваліфікації абревіатур є структура складноскороченого слова, його значення й зовнішня форма. Окремо або в сукупності кожний із згаданих засобів актуалізує родову ознаку, специфічну для абревіатури або орієнтовану на родову належність стрижневого слова.

 Здебільшого рід абревіатур визначається за родовою віднесеністю стрижневого слова, яке є її граматичним центром, при цьому враховується структура слова, що містить буквені, звукові й змішані абревіатури.

У незмінюваних буквених абревіатурах родова належність встановлюється за родовою ознакою стрижневого слова, напр.: КПІ (Київський політехнічний інститут),  АТС (автоматична телефонна станція).

У змінюваних і незмінюваних звукових абревіатурах продовжує діяти семантичний принцип родової кваліфікації, коли рід визначається за стрижневим словом, напр.: МАУ (Міжнародна асоціація україністів) об’єднала українознавців світу, ДАІ (Державна автоінспекція) вимагала додаткової перевірки обставин аварії.

  У незначної частини звукових абревіатур простежуються випадки зміни роду. Так  у найменуваннях з іменниками середнього роду, напр.: агентство, товариство, бюро, у мовному вжитку формально-граматичне значення середнього роду може втрачатися й набувати ознак імен чоловічого роду: «На засіданні ТУМу (Товариства української мови…) обговорювалися питання мовної політики…». Таке явище поширюється також на складноскорочені слова, де граматичним центром повного найменування є іменники жіночого роду, напр.: комісія, організація, ділянка та ін., пор.: « На початку 90-х років до Інтерполу (Міжнародної організації кримінальної поліції) входила 131 країна»; «Працівники ЖЕДу (житлово-експлуатаційної дільниці) радять звернутися до районної влади»; «Рішенням ВАКу (Вищої атестаційної комісії) йому присвоєно звання кандидата наук...». Якщо абревіатура відмінюється, то рід визначається типом відмінювання: міський загс (ч.), ворожий дот (ч.). Якщо не відмінюється, він визначається за основним словом розгорнутого найменування: ГЕС (гідроелектрична станція), НТР (науково-технічна революція). Обидва слова жіночого роду, але ТАРС повідомив (хоч це й агентство).                   Початковим етапом переходу абревіатури у розряд відмінюваних слів нерідко стає форма множини.  Так,  засвідчуються різні стадії переходу однієї  й тієї ж абревіатури у відмінюване слово; пор.: «У Київській МАН  (Мала академія наук) діє дев’ять наукових секцій» і  «На жаль,  поки що МАНи утвердилися тільки в двох містах Сімферополі й у Києві».             Не завжди тенденція перетворення абревіатури у відмінюване слово розвивається до кінця.  Так сталося,  зокрема,  із словом ГЕС.  З’явившись у 20-і роки,  воно дуже швидко ввійшло в мовний обіг і почало відмінюватися.  В поезії А. Малишка відбито зміну навіть графічного зображення абревіатури: «До вогнів збудованого гесу Простягає  [черемха] гілля молоде». Проте пізніше,  з появою нових видів електростанцій  (атомних  АЕС,  атомних водоелектричних АВЕС, припливних  ПЕС тощо), абревіатурні назви яких не втратили зв’язку з відповідними словосполученнями,  слово ГЕС почало використовуватися вже як незмінне. Тепер відмінкові закінчення при ньому доречні лише у невимушеному розмовному стилі: «Влаштувалась би собі десь у місті або принаймні в селищі ГЕСу» (О. Гончар).                 

Найдовша абревіатура в українській мові це, мабуть, ЦНДІТЕДМП Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання. Абревіатура містить 9 літер.

5. У науковому тексті широко вживаються умовні графічні скорочення, які слід відрізняти від абревіатур. Графічні скорочення вимовляються повністю і скорочуються лише на письмі. Крім стандартних скорочень значень метричних мір ( м – метр, мм – міліметр, км – кілометр і т. д.), графічні скорочення пишуться з крапкою на місці скорочення, при цьому зберігається написання великих і малих літер та дефісів, як і в повних назвах: півн.-сх. (північно-східний), Півд.-Зах. залізниця (Південно-Західна залізниця) Півн. крим. канал (Північнокримський канал).

 До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать такі:

акад. – академік       о. - острів

вид. – видання       обл. - область

гр. – громадянин      оз. – озеро

див. – дивись        пор.– порівняйте  

доц. – доцент       проф. – професор

ім. – імені        р. – річка

і т. д. – і так далі      рр. – роки

і под. – і подібне      с. – село, сторінка

напр. – наприклад      ст. – сторіччя

При довільних скороченнях слід пам’ятати:

слова не скорочуються на літеру, що позначає голосний, якщо вона не початкова в слові, і на ь. Наприклад, слово селянський може бути скорочене: сел., селян., селянськ.;

при збігу двох однакових приголосних скорочення треба робити після першого приголосного: півден. вітер, багатогран. поверхня;

при збігу двох (і більше) різних приголосних скорочення можна робити як після першого, так і після останнього приголосного, залежно від структури слова: власноруч. або власноручн. (власноручний), але тільки власт. (властивий), державн. (державний).

У наш час пошук максимально стислої і виразної форми передачі інформації має принципово важливе значення.  Чи не найяскравішим проявом цього можна вважати поширення в мові складноскорочених слів Причому в сучасній практиці особливо інтенсивно утворюються ініціальні НДІ  (науково-дослідний інститут), АТС  (автоматична телефонна станція), ЦСУ (Центральне статистичне управління), абревіатури складового типу та змішаного типу.

Проблемно-пізнавальні питання:

Аргументуйте появу згорнених мовних формул у наукових текстах.

Доведіть, що абревіатура – наймолодший спосіб словотворення.

3. Чому в українській мові бурхливий розвиток абревіації почався після революції 1917 р.?

4. Що ви знаєте про правопис абревіатур?

5. Яким чином встановлюється родова належність складноскорочених слів?

6. Чи відрізняються графічні скорочення від абревіатур?

7. Доберіть приклади різних типів абревіатур з підручника за фахом.

ЛІТЕРАТУРА

1.Я. Ф. Клименко. Абревіація // Українська мова: Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2000. 

2. Абревіація // Український словотвір у термінах. Словник-довідник. Вакарлюк Л. О., Панцьо С. Є. Тернопіль, 2007.    

3.Бойченко Л. М. Структурно-семантичні типи абревіатур і діапазон їх дериваційної активності в сучасній українській мові. «Мовознавство», 1982, № 5;

4. Волкотруб Г. Й. Практична стилістика сучасної української мови.К.,1998.

5. Горпинич В. О. Сучасна українська літературна мова. К., 1999.
6. Дьяков А.С., Кияк Т.Р., Куделько З.Б. Основи термінотворення: Семантичний та соціолінгвістичний аспект. – Київ: Вид. дім "КМ Academia", 2000. – 218 с.

ЛЕКЦІЯ 9. ФОРМИ ТА ВИДИ ПЕРЕКЛАДУ. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПЕРЕКЛАДУ.

План

1. Редагування як один з головних чинників якісного перекладу.

2. Специфіка автоматичного перекладу тексту.

3. Класифікатор помилок:

а) синтаксичні помилки;

б) морфологічні помилки;

в) лексичні помилки.

Редагування як один з головних чинників якісного перекладу. Редагування тексту – це своєрідний вид літературної діяльності, в процесі якої редактор завжди вирішує творчі завдання, але, водночас, виступає у ролі дослідника. Редагування визначають як перегляд і виправлення повідомлень. На думку більшості дослідників, предметом редагування є приведення об'єкта редагування у відповідність до чинних у певний час у конкретному суспільстві норм, а також його творча оптимізація, метою якої є отримання заданого соціального ефекту. Процес редагування полягає у перевірці інформації з метою удосконалення або виправлення її структури, змісту, відповідності, завершеності, логічної послідовності, методів презентації.

Редагування перекладу, тобто вдосконалення вже існуючого його варіанта, буває двох типів. По-перше, це авторське редагування, коли редактором свого тексту виступає сам перекладач. По-друге, це редагування готового тексту, яке здійснює інша людина, тобто редактор. Досить часто немає потреби залучати до перевірки редактора, якщо редагування може здійснити і сам перекладач. Саморедагування та редагування тексту повідомлення редактором-професіоналом спрямовані на поліпшення якості тексту, досягнення його довершеності.

Редагування має свої спеціальні методи виконання. Методи редагування – це послідовність процедур, які дають змогу відшукати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправити їх. Редагування складається з двох повністю рівноправних процедур: аналізу (контролю) та виправлення (реконструкції) тексту. Стосовно цих процедур можна сказати, що аналіз (контроль) це процедура пошуку, фіксації та локалізації помилок у повідомленні, а реконструкція це процедура виправлення у повідомленні помилок, виявлених у процесі аналізу.

Виділяють три аспекти перекладу, які потрібно перевірити редактору:

- ступінь формальної відповідності оригіналу тексту;

- ступінь формальної відповідності у кінцевій мові;

- ступінь смислового навантаження та прийнятності для цільової аудиторії.

Оскільки перед редактором стоїть вирішення багатьох завдань, його робота має бути організованою та систематизованою.

Процес редагування та перевірки можна поділити на такі етапи:

 ознайомлення з текстом оригіналу та перекладу, що включає в себе сканування тексту, яке спрямоване на визначення тематики, стилістичних особливостей, якості вжитої у документі мови; ідеї щодо можливостей покращення тексту.

 звірення тексту перекладу з вихідним текстом, а це послідовна, ретельна перевірка відповідності кожного слова, кожної фрази перекладу  вихідному тексту, єдності використаної термінології, логіки викладу, а також порівняння смислового значення. Цей етап включає в себе роботу зі словниками, довідниками, мережею Інтернет, консультації спеціалістів тієї чи іншої галузі. Редактору необхідно мати лист для нотаток, де б зазначались власні назви, термінологія, а також помилки та виправлення, що дасть змогу забезпечити однорідність вжитої термінології.

3) внесення смислових і стилістичних правок; перевірка тексту на наявність граматичних, орфографічних, пунктуаційних, синтаксичних тощо помилок. Виправити помилку недостатньо, адже необхідно узгодити все речення, перевірити його завершеність, не забувати при цьому про індивідуальний стиль перекладача.

4) завершальний етап порівняння попереднього тексту з його новим варіантом, остаточна перевірка тексту.

Завдання, які постають перед редактором, вимагають від нього досконалого і точного знання мови та граматики, бездоганного відчуття стилю, редактор повинен постійно розвивати свою пам'ять і увагу, бути обізнаним із сучасними нормами редагування та дійсними стандартами. Крім того, редакторам необхідні регулярні тренінги, постійна робота над собою. Отже, робота редактора потребує великого вміння, досвіду й такту, оскільки перед редактором, крім завдання перевірити текст на наявність помилок, постають важливі завдання не порушити манеру авторського письма і врахувати стильові особливості викладу.

Специфіка автоматичного перекладу тексту. В умовах двомовності, коли в першу чергу маємо справу з російськомовними текстами, великої уваги потребує така робота з текстом, як його переклад і редагування, У цьому випадку одним з методів аналізу мовних елементів є порівняльний підхід до досліджуваних мовних фактів двох мов. При порівнянні елементів близькоспоріднених мов треба бути дуже уважним, оскільки дуже розповсюдженою є небажана інтерференція (негативним наслідком якої є суржик). Найбільш відчутним є відхилення від норм однієї з мов під впливом іншої в умовах асиметричного білінгвізму. Це дуже виразно проявляється на рівні слововживання, коли вживаються ненормативні форми, що є кальками російських форм (наприклад: міроприємство, приймати участь, установча сесія та ін.) або незнання синонімічних можливостей слів (суспільне харчування, виключення із правила), або плутання паронімічних форм (письмовий писемний, громадський громадянський, визначний визначальний...); трапляється величезна кількість помилок на рівні використання прийменникових конструкцій тощо.

Для того щоб набути певної лінгвістичної компетенції, слід навчитися здійснювати мовний аналіз різних елементів мови (у першу чергу – лексичних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних засобів), а для цього треба засвоїти норми літературної мови, особливості стилів (зокрема наукового і офіційно-ділового, враховуючи специфіку нашої майбутньої професійної діяльності), навчитися користуватися довідковою літературою.

На сьогоднішній день великою популярністю користуються системи автоматичного перекладу (САП) текстів, тобто комп'ютерний переклад. Але слід пам'ятати, що текст, отриманий в результаті автоматичного перекладу, не може бути абсолютно нормативним і потребує редагування.

Автоматичний переклад ґрунтується на формальному представленні тексту, тобто не торкається його смислового наповнення. Шляхом аналізу буквеного складу слів за складними алгоритмами встановлюється морфемний склад слова, за відмінковим закінченням з'ясовуються його формальні рід, число, відмінок тощо – весь можливий набір граматичних значень. На основі цього програма намагається визначити напрямки синтаксичної залежності між словами (узгодження, керування) для їх адекватного перекладу.

Найдоступнішою і найпопулярнішою системою автоматичного перекладу на сьогодні є – Ргоlіпg Оffісе 4.02, розроблена в лабораторії комп'ютерних технологій Інституту української мови НАН України. Програма „Плай" (переклад з російської мови на українську і навпаки) забезпечує переклад з майже повним збереженням узгодження між словами в першу чергу текстів офіційно-ділового стилю, особливо шаблонних, стандартних документів. Але забезпечити абсолютно точний переклад різних (до того ж великих ) текстів не може жодна програма.

Класифікатор помилок. Головними перешкодами для якісного автоматичного перекладу, насамперед, є: помилки у вихідному тексті; омонімія і полісемія; складні синтаксичні конструкції. Отже, комп'ютерний переклад тексту потребує редагування, ретельного доопрацювання, а тут вже необхідні певні знання і навички.

Комплексний аналіз помилок, наявних у текстах після комп'ютерного перекладу, показав, що найчастіше серед них трапляються такі:

Композиційні помилки (структурні): порушення структурної будови тексту.

Логічні помилки: порушення основних законів логіки; порушення комбінацій законів, порушення вимог до визначень; відсутність інформативності й переконливості тощо.

3. Синтаксичні помилки: неправильний порядок слів у реченні; порушення специфіки вживання дієприслівникових та дієприкметникових зворотів; незнання структури складного речення; неправильне узгодження у відмінку; неправильна побудова прийменникових конструкцій тощо.

Морфологічні помилки: неузгодженість означень; ненормативне використання кількісних числівників; неправильний вибір граматичних форм стану тощо.

Лексичні помилки: неправильне використання слів і термінів; неправильне використання словосполучень; недоречне або невиправдане вживання іншомовних слів, неологізмів, професіоналізмів; застосування тавтологій; використання архаїзмів і канцеляризмів; нерозрізнення слів-паронімів; неправильне використання слів-синонімів тощо.

Стилістичні помилки: порушення стилістичної норми вживання слів тощо.

Переклад тексту рекомендується починати з виправлення усіх можливих помилок у тексті-оригіналі. Після чорнового перекладу тексту треба проаналізувати спочатку виділені самою програмою-перекладачем помилки, а потім виправляти помилки і неточності, виявлені в результаті самостійного перегляду перекладеного тексту.

Композиційні і логічні помилки у текстах не належать до власне мовних, і тому не контролюються системою перевірки орфографії і граматики електронних текстів і, зрозуміло, не виправляються при автоматичному перекладі. їх слід виправити у вихідному тексті до початку перекладу.

До власне мовних, таких, що виникають вже у процесі автоматичного перекладу, належать помилки синтаксичні, морфологічні, лексичні, стилістичні.

Синтаксичні помилки являють собою вид помилок, які нерідко не помічають самі укладачі. Найпоширенішою синтаксичною помилкою є неправильний порядок слів у реченнях. Програми автоматичного перекладу не змінюють порядку слів, тому український варіант зберігає ті ж логічні наголоси й акценти, що й російський. Порядок слів і конструкція речення змінюються тільки під час перекладу дієприкметників.

Слід пам'ятати, що в українській мові дієприкметники активного стану не доконаного виду на – ачий (-ячий), -учий (-ючий) вживаються рідко і без залежних слів; працюючий, лежачий, квітучий, виступаючий. Комп'ютер завжди їх перекладає підрядним реченням (наприклад: транслирующий прокси сервер//проксі сервер, що транслює, а треба транслюючий проксі сервер; изменение спожившихся представлений//зміна уявлень, що склалися, а треба зміна сформованих уявлень). Активні дієприкметники доконаного виду (на -лий) та пасивні (на -ний, -тий) уживаються без обмежень – нарівні з прикметниками: розроблений, розвинутий, пофарбований, підстрелений, почервонілий, зів'ялий.

Отже, дієприкметники активного стану недоконаного виду перекладаються: рикметниками (царящий//панівний, тормозящий//гальмівний, консультирующий//консультативний); підрядним означальним реченням (консультирующий//що консультує, лежащий//що лежить, охвывающий//що охоплює, проживающие//що мешкають), іменниками (поступающие//вступники, нападаючий//нападник, проверяющий//перевіряльник); дієприслівником (Все выступающие коллеги отмечали важность затронутого вопроса//Усі колеги, виступаючи, зазначали важливість порушеного питання).

До синтаксичних помилок належить неправильне використання прийменників. Вибір прийменника визначається традицією й обумовлений контекстом і лексико-граматичними зв'язками слів, що складають сполучення. Вибір прийменника може бути пов'язаний із прагненням підкреслити якийсь відтінок думки.

Російський прийменники „согласно" (чего?) має два відповідники в укрвїнській мові: згідно з, який вимагає О. в. іменника або відповідно до, який вимагає Р. відмінка. Досить часто трапляється такий ненормативний варіант перекладу, як „згідно наказу".

Багатозначність російського прийменника ПО є причиною того, що чимало конструкцій, до складу яких він входить, перекладаються САП з помилками. Наприклад: работать по договору//працювати по договору, а правильно - працювати за договором і т.д.

САП тексту з російської мови на українську допускають чимало помилок при перекладі прийменниково-іменникових конструкцій, що обумовлено розбіжностями у керуванні, наприклад: стремиться к /прагнути до; случилось по вине/трапилось через провину.

Як може не збігатися у двох мовах прийменниково-іменникове керування, так само може не збігатися й іменникове керування, наприклад: длагодарить кого?//дякувати кому?; причинять что?//завдавати чого?; нуждаться в чом?//потребувати чого?. САП здебільшого правильно перекладають такі конструкції, але якщо відстань між дієсловом і залежним іменником перевищує кілька слів, то програмі не вдається визначити, який саме іменник є залежним, і, відповідно, змінити його відмінкове закінчення:

Стосовно редагування складних речень, то тут головне – дібрати таке формулювання, щоб зміст сприймався однозначно, головна думка виходила на поверхню і легко сприймалася.

Морфологічні помилки. Найбільш поширеною морфологічною помилкою є неузгодженість означень. Укладачеві тексту слід знати:

1. Якщо означення стосується сполучення власного іменника і прикладки (наприклад, композитор Пахмутова), то воно звичайно узгоджується з найближчим іменником. Наприклад: Наш новий директор магазину Петрова має великий професійний досвід. Винятком із правил є ситуація, коли означення виражається дієприкметником, наприклад: Запрошена на збори голова профспілки заводу виступила з промовою.

Помилково вживають: вчена ступінь, далекий путь, холодна Сибір, вдала продаж:, головна біль тощо через неспівпадіння роду іменників у російській і українській мовах.

Якщо означення стосується сполучення іменника з числівниками „два", „три", „чотири", то воно звичайно ставиться у формі Р. в., коли стосується слів чоловічого і середнього роду, і Н. в., коли стосується слів жіночого роду. Наприклад: дві нові лабораторії; три старих будинки; чотири нових колеса; три відомі співачки.

Досить часто трапляються помилки щодо вживання закінчень Р.в. ім. чол. роду 2 відміни: аудита. коефіцієнту, фактору, Парижу та ін.

Нераціональне використання кількісних числівників – ще один вид морфологічних помилок. Слід пам'ятати: усі кількісні числівники відмінюються, при чому змінюються усі частини складних і складених числівників; числівник півтора/півтори у формі Н./З. відмінка поєднується з іменником у формі Р. в. однини (півтора вагона, півтори машини), у текстах кількісні числівники подаються у цифровому записі.

Системи автоматичного перекладу, на жаль, допускають чимало морфологічних помилок, причиною чого, з одного боку, є те, що програма „не бачить''' синтаксичного зв'язку, а отже, і узгодження між словами, які знаходяться у тексті на певній відстані одне від одного, а з іншого – наявність і у російській, і в українській мовах омоформ -слів, що збігаються у певних формах: російською – три (числівник) //три (дієслово); стоят (3 особа мн. теп час, они стоят на ступеньке) // стоят (3 особа мн. теп час, они стоят 100 рублей).

Також САП регулярно помиляються при перекладі російських прикметників та дієприкметників жін. роду у Р, і Д. відмінках (преду-смотренной - передбаченою/передбаченій); чол. роду у Н. і 3. відмінках і жін. роду у Р. і Д. відмінках (другой інший//іншої//іншій); сер. роду у Р. в. однини і Н. в. множини (обязательства обов'язку//обовязки) та ін. Виправлення цих помилок повинен здійснити укладач тексту.

Лексичні помилки. Укладачі текстів часто допускають помилки, пов'язані з незнанням лексичних особливостей мови. Неправильне використання слів і термінів є однією з найпоширеніших лексичних помилок. До слова у тексті висовуються дві вимоги: слово повинне бути літературним та виправданим і доречним у конкретному контексті.

Мовні-помилки викликані завжди або незнанням значень слів, або уживанням слів, не закріплених традицією і нормами, наприклад, вживання плеоназмів і тавтологій. Плеоназм являє собою значеннєвий повтор, що виникає при вживанні слів, значення яких частково або цілком збігається, наприклад: пам'ятний сувенір (але сувенір і є подарунком на пам'ять); передовий авангард (авангард – це і є першість, лідерство); різні варіанти (варіант і означає відмінність, розходження).

Тавтологія – значеннєвий повтор, що виникає у тих випадках, коли в реченні стоять поруч однокореневі слова, близькі за змістом і звучанням. Наприклад: Установлено дві фасувальні лінії для розфасування продукції. Тавтологічні повтори роблять фразу немилозвучною й ускладнюють її сприйняття, оскільки привертають до себе зайву увагу.

Слід уникати в тексті канцеляризмів, що являють собою застарілі, громіздкі фрази зі стійкою архаїчною структурою, а також маловиразні казенні слова. Наприклад: на предмет залучення до участі, цим пропонується, ми маємо на сьогоднішній день та ін. Ці сухі казенні слова роблять такою всю фразу. Часто канцеляризми взагалі позбавлені змісту (по лінії, у світлі, різного роду, загострити питання, на цьому відрізку часу, фактично...).

До лексичних помилок можна віднести також і вживання у текстах документів слів-професіоналізмів, які є видом спеціальної лексики. Вживання їх у писемному офіційному мовленні можливе тільки у випадку, коли спеціальність чи рід діяльності не має своєї розвинутої термінології.

Практичну і ділову форму офіційного тексту обумовлює значеннєва точність мови. Нерозрізнення слів-паронімів являє собою мовну помилку, пов'язану з незнанням значення слова. Пароніми – близькі за звучанням однокореневі слова, що розрізняються значенням. Наприклад: помістити - розмістити; оплатити - заплатити, гарантійний - гарантований.

Також досить часто трапляються помилки у вживанні слів-синонімів. Синоніми – це слова з однаковим або близьким значенням. Наприклад: звести спорудити, майбутній - прийдешній. Синоніми, як і пароніми, розрізняються відтінками значень, лексичною сполучуваністю або стилістичним значенням. Наприклад: спростовувати – не погоджуватися з чим-небудь, наводити власні аргументи; суперечити – стверджувати щось протилежне; перечити – говорити всупереч з упертості. Програма не може враховувати усіх значеннєвих розходжень синонімів, усіх випадків їхнього вживання, що і призводить до лексичної помилки.

Крім того, деякі близькі за значенням слова вимагають після себе додатка у різних відмінках, що іноді стає причиною помилок у керуванні. Порівняйте:

Слово Його синонім

Властивий (кому?)  Характерний (для кого?)

Опанувати (що?)  Оволодіти (чим?) та ін.

Фразеологією мови називають сукупність стійких словосполучень, цілісних за складом і значенням словосполучень і виразів типу вузьке місце; ловити гав; витати в хмарах та ін. Такі звороти мови називають фразеологічними або зв'язаними словосполученнями. На відміну від вільних словосполучень типу піти у відпустку, підготувати доповідь, що складаються в процесі оформлення і вираження думки, фразеологізми відтворюються як готові, заздалегідь утворені одиниці мови. Звичайне словосполучення розуміється буквально, а фразеологічний зворот розуміється у переносному значенні. Тому переклад усталених мовних зворотів на сьогодні становить собою проблему і лінгвістичну, і технічну. Для правильного перекладу фразеологізмів з однієї мови на іншу потрібен вичерпний перелік таких одиниць в обох мовах; крім того не всі фразеологізми перекладаються з мови на мову. Тому найчастіше САП перекладають усталені вирази дослівно, руйнуючи при цьому і форму фразеологізму, і його значення.

Стосовно стилістичних помилок слід враховувати, що САП не тільки продублюють їх, якщо вони наявні у вихідному документі, а й можуть додати нових. Як правило, програми помиляються, обираючи з варіантів можливого перекладу слова такий, що не відповідає стилістичному оформленню тексту. Наприклад, рос. требовать от.., в офіційно-діловому стилі слід перекладати українською мовою як вимагати від..., а не жадати від...

Отже, у формуванні менталітету і ділового іміджу сучасного спеціаліста, ділової людини важлива роль відводиться культурі мовлення, зокрема дотриманню норм літературної мови, використанню правил мовленнєвого етикету у професійній діяльності тощо. Для фахівця рівень мовленнєвої культури – це одна з найважливіших ланок його професіоналізму. Мовна неграмотність, невміння скласти текст, підготувати виступ, зробити переклад з російської мови на українську й навпаки сьогодні повинні сприйматися як професійна невідповідність

Завдання 4. Дайте стислі відповіді на запитання:

а) Яким чином перекладаються дієприкметники і дієприкметнико-

ві звороти? Зазначте всі відомі вам способи перекладу;

б) Чим загальномовний фразеологізм відрізняється від стійкого

сполучення ділового мовлення?

в) Яка різниця між мовним кліше і мовним штампом?

Проблемно-пошукові питання:

1. На які етапи поділяється процес редагування?

2. Які системи автоматичного перекладу (САП) тексту ви знаєте?

3. На чому грунтується автоматичний переклад (АП) тексту?

4. Які помилки є головними перешкодами для якісного автоматичного перекладу?

5. Назвіть типові синтаксичні помилки, що трапляються після АП?

6. Назвіть типові морфологічні помилки, що трапляються після АП?

7. Назвіть типові лексичні помилки, що трапляються після АП?

Література:

1. Алимов В.В. Теория перевода. Перевод в сфере профессиональной коммуникации. Изд.3 – М., 2005. – 160 с.

2. Коптілов В. Теорія і практика перекладу: Навч. посіб. – К.: Юніверс, 2002. – 280с.

3. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи: Навч. посіб. – Л.: Афіша, 2004. – 416с.

4. Дудик П.С. Стилістика української мови: Навч. Посіб. – К.: «Академія», 2005. – 368 с.

Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. – 480 с.

6. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. – К.: Либідь, 1990. – 304 с.

PAGE  27


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

54962. Конспект урока на тему баскетбол 41.5 KB
  Прыжки и их разновидности: на двух ногах на правой ноге на левой ноге 1мин 5 мин 3мин 2мин Обратить внимание на внешний вид занимающихся Плечи чуть наклонены вперед Темп движения быстрый руки согнуты ноги не соединять Руки на поясе...
54963. Национальный и религиозный состав населения России 60.1 KB
  Цели: познакомить обучающихся с особенностями национального и религиозного состава населения России. Задачи: образовательные: изучить особенности национального и религиозного состава населения страны языковые семьи и группы; познакомить с национальным составом населения Республики Коми; развивающие: продолжить работу над развитием умения анализировать статистический материал работать с дополнительными источниками; воспитательные: воспитывать гражданственность...
54964. Разработки уроков по информатике 2.39 MB
  Планконспект урока Презентация к уроку Дополнительный материал 2 2 Информация Теория Практика Понятие информации свойства информации единицы измерения объема информации. Планконспект урока Презентация к уроку Дополнительный материал 3 3 Кодирование информации в компьютере Теория Практика Кодирование и декодирование. Планконспект урока Презентация к уроку Дополнительный материал 4 4 Информационная деятельность человека Теория Практика Сбор обработка передача хранение поиск и защита информации. Планконспект урока Презентация к уроку...
54965. Алфавит 64.5 KB
  Буквы значки как бойцы на парад в строгом порядке построены в ряд. Подумайте почему мы прописали именно эти две буквы Первая и последняя буквы алфавита С новой строки пишем соединения букв ал лф фа ав ви ит. С новой строки с маленькой буквы пишем слово алфавит. Беседа Алфавит или азбука это все буквы расположенные в определенном строгом порядке.
54966. Поделка из бумаги. Летящая бабочка 50 KB
  Ход урока Описание урока Комментарии 1 этап Организационный момент Учитель: Долгожданный дан звонок – начинается урок. 2 этап Постановка учебной задачи Учитель: Какой праздник приближается 8 марта Что принято совершать в этот день Дарить подарки Кто может предположить что мы будем делать сегодня на уроке...
54967. Учимся лепить из пластелина 39.5 KB
  Итак начнём. И также не забывайте что он горячий и одно неосторожное обращение приведёт к ожогу. самостоятельная работа учащихся при работе звучит тихая лёгкая музыка У: Молодцы Вы очень постарались получилось очень красиво а давайте мы сделаем так зверюшек которых сделали в начале урока...
54968. Великая Отечественная война. Сталинградская битва 70.5 KB
  Путина от 1 февраля 2013 года 215 мин Сталинград 3 мин. Капитуляция Паулюса под Сталинградом 3 мин. документы карточки аудио-материалы Левитан о победе под Сталинградом Понятийный минимум: Коренной перелом операция €œУран. 1 мин.
54969. Мелірування волосся способом «Трикутник» 540 KB
  Другий рівень репродукції Формування умінь якісно виконувати мелірування волосся способом трикутник з дотриманням правильної технологічної послідовності і всіх технічних умов. Навчально-матеріальна база уроку...
54970. Совокупный спрос и совокупное предложение. Факторы, определяющие их величину и динамику 23.49 KB
  Совокупный спрос — это спрос на общий объем товаров и услуг, который может быть реализован при соответствующем уровне цен в рамках национальной экономики.