48089

Історія України

Конспект

История и СИД

Вступ до курсу Історія України. Предмет має назву Історія України тобто розкриває і аналізує життя наших предків. Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території.

Украинкский

2013-12-06

574.5 KB

2 чел.

PAGE  1

                                                              

 

                                                     Основні тези  

                   лекцій з Історії України на неісторичних факультетах

                                                     Лекція 1. (2 години)

Тема: Вступ до курсу “Історія України”. Українські землі в первісну добу і в контексті історії стародавнього світу.  

                                                        План:

1). Предмет і завдання нормативного курсу.

2). Українські землі в первісну добу і в контексті історії стародавнього світу.  

1).   Предмет має назву Історія України, тобто розкриває і аналізує життя наших предків. Саме історія може відповісти на ряд важливих питань – адже нинішній цивілізаційний стан і ситуація в Україні, зокрема, не визріли несподівано, до цього наші предки ішли впродовж років, століть. Накопичилося багато Чому? І в широкому, цивілізаційному, вимірі і у вузькому, українському. Скажімо:

1). Історія має виразну дидактичну, прагматичну основу. Варто з’ясувати усталені цивілізаційні архетипи, традиції, адже нинішні суспільні вияви: інтелектуальна революція, особистісна свобода, сприятливий побут, технізація життя, демілітаризаційні ознаки (відсутність воєн) та інші тенденції  як показує історія не мають аналогів. Натомість історичне суспільство, як показують результати наукових досліджень, було значно сакралізаційним, традиційним, патріотичним тощо. Усвідомивши це, на наш погляд, вдасться виразніше цінувати основоположні речі нашої доби – незалежність, як особистісну так і національну.   

2). В нинішню постмодерну добу особливого значення  набуває особлива категорія історичної науки – історична пам’ять. Є широкий, національний, а є вузький, родинний, рівень історичної пам’яті. Адже є речі, які нинішня людина не має права забути: голодомор, репресії проти людства добу сталінізму, нацизму, патріотизм багатьох поколінь українців; або ж  забути усталені традиції своїх предків, старі фотографії, особисті речі тощо.  Якщо ми не пам’ятатимемо, то наступне покоління і поготів. Приклад з Т.Шевченком. Звідки він мав знання про Гетьманщину, сюжети черпав, якщо правду забороняла показувати тодішня російська влада – від народу, лірників, з покоління в покоління. Він був сином народу.

3). Історія має виразну націоцентричну основу. Історичні знання  переконують, що українська незалежність, що постала 1991 р. має глибоку традиційну основу. 24 серпня 1991 р. – це не щасливий збіг обставин, плід сприятливої кон’юнктури, а історична закономірність! В українців є історичне право нині бути незалежними. І українці виборювали в різні періоди незалежність, але на жаль не змогли втримати її.  Поняття історичної тяглості.

4). Велике значення для суспільного пізнання мають вивчення  історичних закономірностей, тенденцій. Володіючи історичними знаннями, можна випукліше зрозуміти ряд стратегічних речей: чому українці нині роз’єднані, існує ментальна різниця між Сходом і Заходом, панує двомов’я, функціонує кілька церков тощо.    

5). Історичні екскурси мають стійку антропоцентричну основу, не існує історичного факту без людської присутності. Вивчення життєдіяльності історичної людини дозволить тонше розібратися в собі, і в часі.   

          2).  Історія України бере свій початок з появи перших людей на її території. Разом з тим, науково доведено, що первісні люди з’явилися на території Африки близько 1,5 млн. років тому. На українських землях первісна людина з’явилася приблизно 1 млн. рр. тому – їх найдавніші поселення знайдено біля с. Королево (Закарпаття) а також на Чернігівщині (Мізинська стоянка) в Криму, на Донбасі тощо. Упродовж 7-4 тис. до н.е. цивілізація пережила «неолітичну революцію» – відбувся перехід від привласнювальних форм до продуктивного господарювання – скотарства і землеробства.

Чи не найвідомішою культурою кам’яного віку вважається трипільська культура, котра існувала з ІУ тис. до ІІІ тис. до н.е. охоплювала частково територію України (переважно Правобережну Україну) і була складовою частиною Трипільсько-кукутенської спільноти, що займала також територію Румунію і Молдови. Основне заняття трипільців – землеробство. Трипільська культура – одна із перших землеробських культур Європи, а трипільці були одним із найцивілізованіших етносів енеолітичної доби. На надзвичайно високому рівні розвитку знаходилося гончарство, а буквенно-звуковий алфавіт вважається одним з найдавніших у світі.

Велике значення для історії людства мали цивілізації Давнього Сходу: Давній Єгипет, цивілізації Дворіччя, Вавилон, Давні Індія і Китай, що існували приблизно з 4 тисячоліття – до  зламу ер. Вони перші перейшли від первісності до цивілізації: виникла писемність, міста, держави, створені перші писані зводи законів. Значну роль у духовному житті відігравала релігія.

Велику роль в історії цивілізації відіграли Давні Греція і Рим. Так, головний осередок грецької цивілізації – поліс (місто-держава) заклав основи стародавньої демократії і сформував вільного державі громадянина. Римляни створили республіканську систему, на основі союзу племен, що сформувалися в період Римської імперії виникли невдовзі європейські нації, на основі латини сформувалися мови, що належать до романської мовної групи, латина тривалий час  була мовою науки, в Римській імперії виникло християнство, як одна з трьох світових релігій. До того ж, було створено багату й різноманітну духовну культуру, яка вперше відобразила життя людини в усіх його проявах. Спадщиною римської і грецької цивілізації скористалися Західна Європа, Візантія, а разом з ними згодом і Київська Русь.

З УІІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями з Греції були засновані міста-держави: Ольвія, Тіра, Феодосія, Херсонес, Пантікапей та ін. Головні причини заснування греками колоній – перенаселеність грецьких міст, дефіцит хліба і землі. Високого рівня розвитку в колоністів досягнула торгівля, ремесла тощо. Дуже багато грецьких товарів (вироби з тканини, вироби мистецтва, окремі різновиди зброї, ювелірні вироби тощо) сусідські народи, ті ж слов’яни, очевидно  не знали. На дуже високому рівні розвитку в колоніях знаходилася і духовна культура (освіта, наука, література, театр, скульптура, архітектура). Грецькі колоністи прожили на Півдні України приблизно 12 століть (з УІІ до н.е. – до У ст. н.е.). Культура античних колоній значною мірою вплинула на культурний розвиток і слов’ян, забезпечуючи досить тісні культурні зв’язки українських земель з цивілізованим античним світом.

       Дуже важливу роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси І тис. до нашої ери – І тис. нашої ери, які нерідко називають Великим переселенням народів. В його основі лежало, передусім, демографічне зростання кочових племен, що загострило боротьбу між народами за землю. Варто пам’ятати, що Південь України – це степ, який природно приваблював войовничі кочові племена Євразії. Завдяки цій обставині Південна Україна стала центром життя кочових народів, які змінювали один одного більш як 2 тисячоліття. Усі ці народи були передусім скотарями, володіли воєнним мистецтвом, вели постійні війни, тримали в покорі сусідні народи. Найвідоміші кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, а згодом печеніги, половці. Кіммерійці – це перший відомий науці кочовий народ, що мешкав на території України. Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни.

 

                                                                  Лекція 2.

          Тема:  Українські землі в умовах Середньовіччя  (6 годин)

                                                      План:

    1). Особливості розвитку середньовічного світу.

         2). Слов’янські племена. Теорії походження Київської Русі. Походження назви “Русь”.

         3). Історичне значення та проблема спадщини Київської Русі.

         4). Етапи та історичне значення Галицько-Волинського князівства. 

         5). Українські землі в епоху Пізнього Середньовіччя. Литовська держава.

    1).  Термін «середні віки» запропонували у 15 ст. італійські гуманісти. Сучасні вчені-медієвісти, які досліджують історію Середньовіччя визначають хронологічні межі європейських середніх віків кінцем 5-15 ст. Раннє Середньовіччя (кінець 5 – перша половина 11 ст.), Розвинене середньовіччя (11-13 ст.); Пізнє Середньовіччя (14-15 ст.). Більшість істориків погоджуються, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство. Поступово у суспільній думці формується уявлення про творчий потенціал цієї релігії, про консолідуючу силу триєдиного Бога, який явився у світі в образі боголюдини – Христа. По суті, християнська Церква перетворилася на соціально-політичну організацію. У 5 – 8 ст. активізується місіонерська діяльність християнської церкви в Європі. Провідником християнізації виступала світська влада, яка вбачала в церкві свого союзника. Церква в умовах Середньовіччя формувала релігійну свідомість, сприяла розвиткові освіти і культури, сприяла зміцненню єдності Європи.  

Характерні риси Середньовіччя: масштабні міграції та завоювання (Велике переселення народів 4-7 ст., проникнення в Європу вікінгів, арабів, слов’ян, угрів (8-10 ст.), татаро-монгольська  навала 13 ст. тощо); формування основних суспільних станів: «тих, що моляться» (духовенство), «тих, що воюють» (рицарство), «тих, що працюють» (селяни, ремісники, купці); з’являються три світи – католицький, православний, ісламський; низький рівень освіченості; дуже тісний зв’язок культури від християнської релігії та церкви; ієрархизація суспільства.

 В умовах Середньовіччя мав місце високий рівень смертності через війни, хвороби та голод: під час епідемії чуми смертність сягала 25-70 %; середня тривалість життя тривала 40-45 років; значна кількість чоловіків – воїни, монахи, науковці, священики, залишалися неодруженими. Середньовічна людина трактувалася неоднозначно: як подоба Бога і водночас – як гріховна істота. Праця розцінювалася як шлях до спасіння, а людина отримувала шанс спокутувати свої гріхи. Людину переконували бути ким, ким її створив Бог; прагнення підвищити свій соціальний стан уважався проявом гордині.

Великий вплив на середньовічне суспільство мала Візантійська імперія (395-1453 рр.), яка зберегла для нащадків античну культуру Еллади та Риму, збагативши її своїми традиціями; звісно ж країни Європи (Англія, Франція, Німецька імперія в особі Оттона І та ін.); окремі мусульманські цивілізації (Арабський халіфат, Османська імперія), норманські завоювання (8-11 ст.) у Європі (напади на Францію, Англію, Північну Італію та ін.).    

   2). Українське середньовіччя ми пов’язуємо передусім зі слов’янською цивілізацією, державою Київська Русь, Галицько-волинським князівством, а також Литовсько-руською державою.

Слов’яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження. Праслов’янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н.е. під іменем венедів, а прабатьківщина слов’ян на думку більшості вчених, охоплювала територію від середньої течії Дніпра до Вісли.  Ряд істориків ототожнюють слов’ян також зі склавинами та антами. Під час Великого переселення народів (ІУ ст.) слов’яни  розділилися на склавинів (предків нинішніх західних і південних слов’ян) та антів (предків східних слов’ян). Ареал проживання антів – межиріччя Сіверського Дінця та Дністра, а також Північне Причорномор’я. Основне заняття слов’ян – землеробство, осіле скотарство, полювання, рибальство. У слов’ян були розвинені ремесла (ковальство, ткацтво, гончарство, торгівля).

Анти ще в ІУ ст. н.е створили державне об’єднання, котре багато сучасних істориків звуть Антським союзом. Проіснував цей Антський союз близько трьох століть і, очевидно, розпався під ударами кочовиків. Після його розпаду на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися племінні об’єднання: поляни, древляни, сіверяни, тіверці, уличі, дуліби, білі хорвати, дреговичі. У найбільш вигідному геополітичному становищі опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров’ї на перехресті важливих торговельних шляхів. Саме поляни стали центром консолідації східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ. Першими київськими князями, існування яких зафіксовано письмовими джерелами, були Аскольд і Дір, що правили в середині ІХ ст.

882 р. новгородський князь Олег разом із сином варязького князя Рюрика Ігорем, захопили Київ, об’єднавши Київські і Новгородські землі. Розпочалася консолідація східнослов’янських племен. Таким чином, утвердження Олега в Києві знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі. Нині в історичній науці немає чіткої думки, щодо походження та дефініції назви “Русь”, а також щодо виникнення держави Київська Русь.

Поширеною свого часу була норманська теорія. Суть в тому, що нормани (скандинави, варяги) нібито відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської держави, бо мовляв східнослов’янські племена були нездатні без допомоги ззовні заснувати могутню державу. І справді в ту пору варяги були дуже могутньою військово-торгівельною силою, котра шукала нові шляхи збуту своєї продукції та закупівлі іноземної. А Київ вдало геополітично і геоконфесійно розміщений, і контроль над територією Київського князівства давав можливість контролювати увесь дніпровський шлях. Насправді ж, археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або домінуючого економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. До того ж на східнослов’янських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

Більшість сучасних українських істориків дотримуються анти норманської теорії. Тобто, з варягами чи без варягів східні слов’яни були в змозі утворити свою державу, бо процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів; та й у слов’ян на ту пору склалися всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови.

Немає визначеності і щодо назви “Русь”. Русами, за однією з версій, називали племена варяг, котрі започаткували державу. За іншими версіями, руси – це одне зі слов’янських племен яке жило в середній течії Дніпра, або ж давнє слов’янське божество, від імені якого і походить держава. Назва “Русь” передусім поширилася на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. Цим же словом стали іменувати й державу з центром у Києві. Імовірно,  слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання. Назва Україна в означенні «край, рідна земля» вперше згадана в Київському літописі 1187 р. щодо Переяславської землі.

    3).  В історії Київської Русі можна умовно виділити чотири відмінних періоди. Перший період охоплює князювання Олега, Ігоря, Ольги і Святослава (882-972 р.) Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави. Другий період охоплює князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого (980-1054 рр.) Це був період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Третій період – це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі цього періоду – Володимир Мономах, князь Мстислав (1054-1132 рр.). Четвертий період протривав найдовше – понад сто років (1132-1240 рр.) і характеризувався подальшою поліцентризацією Київської Русі, держава вступила в смугу політичної та економічної роздробленості. Монголо-татарська навала (1237-1241 рр.) призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.  

    Київська Русь відіграла велику роль в українській та світовій історії. Не випадково ж Київську Русь порівнюють з імперією Карла Великого (роки життя 768-814). Київська Русь поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів, прискорила економічний, політичний, культурний розвиток східних слов’ян; прийняття християнства (988 р.) дало величезний поштовх розвиткові культури, наприклад храмобудівництву. Скажімо, Ярослав Мудрий заснував Києво-Печерську Лавру, збудовано Софійський собор, діяв перший збірник законів – “Руська правда”. Щоправда й до появи Київської Русі існували слов’янські держави: князівство Само (7 ст.), Велико моравська держава (9 ст.), польська держава князівської династії П’ястів (Х ст.) та ін.   

     У цю пору значно зріс авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі, шлюбні союзи з королівськими династіями Західної Європи. Колосальний авторитет серед тогочасних європейських кіл мав Київ, якого порівнювали з Константинополем. До того ж, варто врахувати ту обставину, що саме Київська Русь значною мірою, в силу свого географічного розташування захистила Європу від кочових Орд Сходу.

     Зрозуміло, що в силу вищеназваних моментів проблема спадщини Київської Русі не могла не виникнути.

     Більшість російських істориків зараз вважає, що Київська Русь – початковий етап історії Росії, наступницею Київської держави стала Московська держава. Більше того, російський історик ХІХ ст. М. Погодін виступив з теорією, що в Київській Русі, мовляв, до сер. ХІІІ ст., мешкали росіяни, котрі після татарської навали переселилися на Північ. Натомість на «порожнє місце» прийшли переселенці з Волині і Галичини, які, мовляв, і явилися предками сучасних українців.

За радянською ідеологією, мовляв, в Київській Русі сформувалася єдина давньоруська народність (спільна мова, традиції, культура), з якої після розпаду Київської держави, з часом, утворилося три народи – український, російський і білоруський. Вона є не правдива, бо ще до об’єднання в одну державу, східнослов’янські племена існували самостійно, відчували впливи з боку різних етносів.

Визначний український історик – Михайло Грушевський твердив, що історія і культура Київської Русі творилися передусім предками українців, бо основною територією формування держави слугувала Середня Наддніпрянщина з центром у Києві, де споконвіку жив український народ, нікуди з них не переселявся, створивши тут свої звичаї, мову, літературу, мистецтво. Наступницею Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.

Утім, мабуть треба визнати, що східно-слов’янське населення не було однорідним і складалося з трьох основних етнічних груп: південні русичі, північні русичі, західні русичі. На основі цих трьох етнічних груп відбувався процес формування відповідно української, російської і білоруської націй. Водночас, український етнос і українська мова відокремлюються вже в період Давньоруської держави. Про існування протоукраїнських мовних рис у давньоруський період свідчать лінгвіністичні дослідження.

  4). Галицьке і Волинське князівства були розвиненими південно-західними територіями Русі, які мали свої особливості в порівнянні з іншими князівствами. Зокрема, віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність цих земель від центральної влади; князівства були розміщені на перехресті торгових шляхів: з Балтійського моря в Чорне, з Русі до Центральної та Південно-Східної Європи; існувала віддаленість від кордону зі Степом, що захищало від нападів кочовиків. Галицьке князівство виникло наприкінці ХІ ст., а Волинське князівство – в середині ХІІ ст. з центром у м. Володимирі.

До 1199 р. обидва князівства розвивалися самостійно. Зміцнення Галичини відбулося за князя Володимирка (1124-1153) і його сина Ярослава (1153-1187). Волинське князівство, відокремившись від Києва, спочатку розпалося на дрібні князівства. Забезпечити єдність Волинської землі вдалося князю Романові Мстиславовичу. 1199 року йому вдалося об’єднати Волинську і Галицьку землі. Створення Галицько-Волинського князівства стало важливим етапом в історії української державності. Впродовж 1205-1238 рр. мав місце тимчасовий розпад Галицько-Волинського князівства, викликаний загибеллю Романа Мстиславовича і посиленням боротьби бояр за владу. Свого розквіту князівство досягло за Данила Галицького, історіографія якого вважає одним із найвидатніших руських князів. Після смерті цього князя (1264 р.), Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з татарами, боротьбою між боярами і князями, стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежність.

Утім це була друга велика держава в українських землях після Київської Русі, спадкоємниця Київської русі, що продовжила її культурні традиції. Споруджувалися нові міста, галицькі князі тісно контактували з сусідніми європейськими державами (князь Роман одружився з візантійською принцесою Анною); в час Данила Галицького до цієї держави входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська і Люблінська землі, – тобто держава виступила в ролі великого консолідатора українських ідей; значною мірою ця держава врятувала Європу від монголо-татар;          до того ж, Галицько-волинська держава своєю орієнтацією на Захід відкрила доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

             5). Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст. А вже в ХІУ ст. Литва здобула більшу частину білоруських та українських земель. Так утворилося Велике князівство литовське, у складі якого руські землі становили 9\10 території. Тобто уся Правобережна і частина Лівобережної України входили до Литви (Київщина, Переяславщина, Поділля, Волинь, а на перших порах також  Чернігівщина, Новгород-Сіверщина). Які причини?

        По-перше руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху;    населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступило на боці Литви.               Історики часто кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як “мирне приєднання”, як “тиху експансію”. Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже спершу не втручалися у життя українських земель. “Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо” – таким був принцип їх правління. Литва майже не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель; удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину.

З іншого боку, Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих – литовські князі християнізувалися, вживали староруську мову, складали закони на основі “Руської правди”. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків (О.Єфименко, В. Антонович, М. Брайчевський та ін.) називають князівство Литовське – Литовсько-руським. Щоправда, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції. Аби не допустити цього, Литовський уряд у другій половині ХУ ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. На думку історика В. Смолія, у 1471 р., з ліквідацією Київського князівства була остаточно перервана традиція державотворення на українських землях.

Разом з тим, доля Галичини, Закарпаття, Буковини, північно-східних та південних українських земель в епоху Пізнього середньовіччя склалася по-іншому). Зокрема Галичина з 1387 р. перебувала в складі Польщі, де в 1434 р. було створене Руське воєводство. Закарпаття в середині ХІІІ ст. було включене до складу Угорського королівства. Буковина, що у середині 14 ст. також відійшла до Угорщини, невдовзі опинилася в складі Молдавського князівства, а Чернігово-сіверські землі відійшли до Московського царства. Українське Причорномор’я перебувало в складі Золотої Орди. Упродовж усього часу українське населення було позбавлене широких прав та свобод.

     

 

                                                        Лекція 3

    Тема: Українські землі в епоху Нового часу. Виникнення козацтва. Гетьманщина. (6 годин).  

                                                        План:

    1.  Ознаки Нового часу.  

  1.  Українські землі під владою Речі Посполитої. Кревська та Люблінська унії.
  2.  Національно-культурний рух в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст. Брестська церковна унія.
  3.  Соціально-економічні та політичні передумови створення козацтва. Діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.
  4.  Доба Руїни в українській історії.
  5.  Україна за гетьманування Івана Мазепи. Конституція П. Орлика.

    7. Ліквідація російським царизмом української автономії. Історичне значення Гетьманщини.

    8.   Становище Правобережної України під владою Польщі.

    9.   Геополітичні зміни в Україні в другій половині ХУІІІ ст.

           1). Новий час – це, передусім, історія зародження й розвитку капіталістичних відносин як основи західної цивілізації (1492-1914 рр). Проте, нас цікавитиме перший період (1492-1789 рр.) – до Великої Французької революції. Відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет зауважив: «Нові часи створені демократією, експериментальною наукою та індустріалізацією».  Перехід від Середньовіччя до Нового часу був складним і неоднозначним. Нескінченні війни розорювали країни і народи. Водночас це була епоха, коли розцвів гуманізм, який приніс з собою розуміння цінності людини та її життя, усвідомлення необхідності розбудовувати нові відносини між людьми, нові порядки у державах. Діяльність гуманістів сприяла виникненню нової системи університетської освіти, основні принципи якої зберігаються і понині. У 14 – на початку 17 ст. у Європі розвивалася культура Відродження, що мала виражений світський та гуманістичний світогляд. Ширилася ідея віри в безмежні можливості людини як центру Вселенної. Найвідоміші представники: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціан, Ботічеллі та ін. Разом з тим, Відродження було культурою освіченої меншості.

У Новий час розвиток знань почав спиратися на експеримент і нову систему доказів. У 16-17 ст. мала місце низка наукових відкриттів. Зокрема, Миколай Копернік обґрунтував теорію про геліоцентричну систему Всесвіту; Вільям Гарвей відкрив систему кровообігу; Йоган Кеплер відкрив три закони руху планет.  

Великі географічні відкриття кінця 15-17 століть познайомили європейців з невідомими раніше землями й народами, змінили уявлення людей про навколишній світ. Було відкрито Америку, Бразилію, Нову Зеландію, здійснено перші навколосвітні подорожі. Відомі персоналії: іспанець Христофор Колумб, португалець Васко да Гама, іспанець Фернан Магеллан та ін.

Нові тенденції рішуче вторгалися в економіку та суспільне життя. На зміну феодальним відносинам приходили нові – капіталістичні. Тривало формування нових суспільних верств – буржуазії та найманих робітників. Активно розвивалася торгівля, формувалася ринкова економіка. Разом з тим, майже до кінця ХУІІІ ст. Європа залишалася аграрною, доіндустріальною цивілізацією і зберігала чимало старих порядків та уявлень.

Людина Нового часу інакше підходила до питань віри та свого ставлення до Бога. Завдяки Реформації європейці здобули право обирати віру. Згодом це дозволило їм розробити поняття свободи совісті – одне з головних у системі громадянських прав і свобод. Реформація – це не лише антикатолицький рух за переоблаштування церкви, що виступав за зменшення впливу церкви і духовенства на суспільство, а перш за все продукт зростання національної свідомості європейських народів, прояв їхньої волі до самостійного національного життя, а в релігійній сфері – утвердження релігійного “індивідуалізму”, автономності. Звідси, такі суто реформаційні прояви національно-культурного життя, як широке залучення національної мови до богослужебних процесів, поява національних церков, зародження і формування національних ідеологій окремих європейських народів. Проходило формування кордонів більшості сучасних європейських держав. В цей час утверджуються національні сакральні центри, освячуються національні ікони, пошановуються власні святі, активніше використовується місцевий християнський фольклор тощо. До того ж, епоха реформації – це ще і велика реформа освіти на ренесансно-гуманістичних принципах. Тож, реформація містила в собі не лише релігійно-церковний, а й загальнокультурний потенціал.  

Подією, що знаменувала прихід власне Нового часу, вважається Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр. Її результатом стало перетворення Англії на справжній взірець для Європи й світу. Тут виникла політична система, заснована на владі парламенту і сформувався економічний устрій, побудований на ринкових принципах.

           2). Польщі, після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава вдалося утвердитися в Галичині. Щоправда,  Польщі довелося зіткнутися в Галичині з двома проблемами – опором місцевого боярства і аналогічними претензіями Литви. Однак невдовзі несприятлива геополітична кон’юнктура спричинила посилення інтеграційних процесів Литви та Польщі. Зокрема серйозну загрозу із Заходу становив Тевтонський орден, а з північного-сходу – Московське князівство. Об’єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван ІІІ висунув претензії на білоруські і українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів. Звісно, що обидві держави мали й виразні внутрішні економічні та політичні причини до об’єднання. Зрештою 1385 року дві держави об’єдналися – було підписано  Кревську унію, після підписання якої, й почав посилюватися вплив поляків в Україні. Втім треба також зазначити, що умови Кревської унії не мали все ж визначального значення для України, бо Литва в цілому залишалася самодостатньою державою.

  Але Кревська унія була лише першим етапом у об’єднанні цих держав. Вирішальною подією стала Люблінська унія (1569 р.), котра завершила їх об’єднання в одну державу. Чи не вирішальною передумовою унії було значне військово-політичне ослаблення Литовської держави, що і змусило Литву піти на зближення з Польщею. Згідно положень Люблінської унії, Польща і Литва об’єднувалися в одну державу – Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, католицтвом як державною релігією. Якщо Литва отримала статус автономії, то всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі. 

 Люблінська унія, звісно, мала велике суспільно-політичне значення. Зокрема, майже всі українські землі опинилися в одній державі; українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через Балтійське море; українське населення змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури. Разом з тим, відбулося зміцнення політичного та економічного становища польської шляхти, а українці втрачали свою політичну верхівку, яка зазвичай полонізувалася та переходила до католицької віри; в установах панувала лише польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства; українське населення зазнало закріпачення й тяжкого феодального гноблення. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали великі багатогалузеві господарства – фільварки, що ґрунтувалися на щотижневій праці кріпаків, кількість яких неухильно зростала. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20-річний термін розшуку селян-втікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.

 

  3).  У ХУІ ст. країни Європи були охоплені Реформацією. Її учасники виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя суспільства. Унаслідок Реформації виник протестантизм – третій напрямок у християнській релігії. Із 30-40-х рр. ХУІ ст. реформаційні ідеї проникають в Україну. Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині, Поділля, Галичини. Реформація знайшла відгук у діяльності братств, що були засновані у Львові (Успенське) 1586 р., Києві (Богоявленське) 1615 р., Луцьку (Чеснохрестське) та ін., Мета діяльності братств – захист національно-релігійних прав українців, протистояння полонізації українців. Братства займалися організаційною діяльністю (купували книги, ікони, свічки для церков), громадською (допомагали потребуючим, сиротам), просвітницькою діяльністю (створювали школи, друкарні).  Так на Волині 1556-1561 рр. було створене україномовне Пересопницьке Євангеліє, на якому новообрані українські  президенти складають присягу.  Адже однією з ідей Реформації є переклад Святого Письма рідною мовою. Відкрито перші вищі навчальні заклади – у 1576-1580 рр. в Острозі заснована Острозька колегія, згодом  – академія. У 1632 р. почала працювати Києво-Могилянська колегія, згодом – академія. Розвивалося книгодрукування: У 1574 р. видано «Буквар» Івана Федорова.  

Однак вже наприкінці ХУІ ст. у Польщі починається наступ католицької церкви – Контрреформація. Починає формуватися мережа єзуїтських колегій – навчальних закладів на основі католицького віровчення, що давали ґрунтовну освіту, поширюватися ідеї унії (об’єднання) православної і католицької церков.  

         Із самого початку церковного розколу (1054 р.) ідея возз’єднання розглядалася як католицькою так і православною стороною. На Україні спроби їх об’єднання набули виразного забарвлення з середини 15 ст. (Флорентійська унія). Безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. Розмови про злуку з Католицькою церквою почали набирати реальних контурів з 1590-х рр., коли на таємній нараді у м. Белзі (1590 р.). зустрілися православні владики Львова (Гедеон Балабан), Луцька (Кирило Терлецький), Діонісій Збируйський (Холм), Леонтій Песчицький із Турова. Згодом до них приєднався Іпатій Потій з Володимира.

 Владики сподівалися, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних порядок та дисципліну, внаслідок підписання угоди єпископи дістануть рівноправність у Речі Посполитій, міщан не будуть піддавати дискримінаціям, зросте престиж української шляхти. Крім того до унії єпископів схиляли і політичні міркування, бо католицька церква тісніше зв’язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою і віддалила їх від небезпечного впливу сусідньої Москви. Зрештою 1595 року єпископи погодилися укласти між своєю церквою та Римом унію. Православній стороні мало гарантуватися збереження традиційної літургії та обряду, церковнослов’янську мову, але водночас вони приймали верховний авторитет Риму в усіх питаннях віри та догми.

 Але коли розійшлася звістка про унію православна громада вибухнула від обурення. Український князь Острозький був розлючений не самою унією, а способом її укладення. Аби розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Брест був скликаний церковний собор. Втім, унійна сторона не відступила від прийнятих домовленостей. Те, що почалося як спроба об’єднати Церкву закінчилося її подрібненням , бо тепер існувало вже три Церкви: католицька, православна, греко-католицька. Разом з тим, Греко-католицька церква, як показала історія, обстоювала національну ідентичність українців, чинила опір денаціоналізації.  

4). Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця ХУ – початку ХУІ ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р. Козацтво виникло в південноукраїнських землях – на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра (Південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя – степи за порогами Дніпра.

        Головними причинами виникнення козацтва слід вважати: 

  1.  Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани втікали від феодальних повинностей та державних податків.
    1.  Наявність в суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.
    2.  Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

         Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств  населення: селян, міщан, шляхти. Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, торгівлею, брали участь у самоуправлінні. Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, хоча й були серед них і білоруси, росіяни, литовці, молдавани та ін. За висловом відомого сучасного історика Борисенка, козацький край був “ національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси”.

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький об’єднав козаків, створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр – Запорізьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування, але назва “Запорізька Січ” поширилася на все об’єднане навколо Січі козацтво. Найголовніше, що Запорізька Січ як своєрідне державне утворення, соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється передусім тим, що Запорізьку Січ створив сам народ. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, котра своєю чергою обирала старшину (гетьмана, писаря, обозного і т.д.). Запорізька Січ мала свій військовий та територіальний устрій. Січові козаки складали військо-кіш, що своєю чергою поділявся на курені. А територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. На Січі побутувало звичаєве козацьке право, якого козаки свято дотримувалися. Умови вступу до Січі були нескладними (прийняття православ’я, неодружений стан). Основним обов’язком була військова служба. Перебування жінок на території Січі заборонялося. Можемо підсумувати, що наприкінці ХУІ – на поч. ХУІІ ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

Утім слідом за козаками в південні частини Польщі проникли і офіційні власті, магнати, шляхтичі. Уряд прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх інтересах: для захисту свої володінь від татар і турків, протистоянні  Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані у реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, платню грошима, звільнялися від податків і повинностей і т.д. Реєстрові козаки були покликані також контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські рухи.

   Посилення Польщею, своєю чергою, соціального, національного та релігійного гноблення, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні соціального і національного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво. Наприкінці 16 ст. дуже широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання. Впродовж 1591-1593 рр. тривало повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, що охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. А також повстання 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка, яке поширилося на всю територію України. Повстання тривали й надалі, зокрема впродовж 1630-х рр., під проводом Тараса Федоровича, Івана Сулими, Якова Острянина.  По суті взаємини козаків з Польщею після цього значно напружилися. У 1597 р. польський сейм проголосив козаків ворогами держави.

       Багато зусиль для унормування взаємин між Польщею і козацтвом доклав гетьман українського козацького реєстрового війська – Петро Конашевич-Сагайдачний. Він проводив доволі компромісну політику щодо Польщі, був реформатором. Здійснив, зокрема, реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне військо із суворою дисципліною. Однак найбільшою його заслугою було те, що він навернув козаків до підтримки української культури, православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України, багато зробив для консолідації українського суспільства. За сприяння Сагайдачного було відроджено православну церкву в Україні . Союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам.

       Щоправда  потугам Сагайдачного не судилося збутися. Польща невдовзі вжила жорстоких заходів проти козаків. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Запорозького реєстрового війська”, спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва.

Козацтво поступово ставало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козацтва торкалася усіх сфер життя українського суспільства: боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру, церкву. Саме козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності, її витоком.

          5). Період від смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманування Івана Мазепи історики називають Руїною. Руїна характеризувалася внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу та іноземним вторгненням в Україну.

 Корсунська Рада ще за життя Б.Хмельницького обрала на його заступника сина Юрія, визнавши тим самим спадковість гетьманату. Однак після смерті гетьмана (1657 р.) старшинські угрупування відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Зрештою, у жовтні 1657 р. старшинська рада обрала генерального писаря Івана Виговського повноправним гетьманом. Отже, династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

 І.Виговський одразу ж припустився серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення суспільно-політичної боротьби в Україні. По-перше, обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва. По-друге, шляхтич за походженням гетьман одразу ж взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи при цьому інтересами козаків, селян і міщан. Як наслідок – вибух опозиційного руху, котрий очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я.Барабаш. По-третє, помилковими для держави були спроби І.Виговського схилити Москву для боротьби з опозицією. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втручання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, посилюючи свій вплив в Україні. По-четверте для боротьби з опозицією І. Виговський скористався допомогою Кримського ханства. По суті вперше в історії України татари залучалися не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з опозицією.

  Утім, невдовзі у протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою. У вересні  1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким: 

Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Польщі на правах автономії. Мала визнаватися свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, мали відбутися суттєві зрушення в освітній сфері. Хоча з іншого боку, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

          Як наслідок, російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну. І хоча у битві під Конотопом російська армія зазнала відчутної поразки, І. Виговський не зумів розвинути свого успіху, посилився антигетьманський рух. Врешті, І. Виговський був змушений втекти до Польщі.  

       У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю.Хмельницького. А вже у жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, що суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику тощо.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви  і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення населення. Зрештою, восени 1660 р. Ю. Хмельницький пішов на укладення угоди вже з польським урядом. У жовтні сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, але без статті про утворення Руського князівства. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну безпорадність він невдовзі складає булаву.

Невдовзі правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665), що дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували в стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру.

Невдовзі війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини, і Криму набули затяжного, трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України. Зрештою. Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я, за яким Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя – до Польщі. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

 Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.  Скориставшись тим, що 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання, П.Дорошенко, заручився підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об’єднав Україну. Того ж року Військова козацька Рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Проте дуже несприятливою була геополітична ситуація, свою негативну роль відіграла і відсутність єдності в діях українських сил. До того ж, проти соборності України виступила Росія і Польща, котрі не бажали втрачати своєї присутності в Україні.

Утім невдовзі П. Дорошенкові знову довелося вести боротьбу на два фронти. Дем’ян Многогрішний, на якого розраховував Дорошенко не зумів повною мірою протистояти Росії. А його наступник – Іван Самойлович, що був обраний новим гетьманом Лівобережної України був ще більше лояльно налаштований до Росії. До того ж П. Дорошенку доводилося вести боротьбу за владу з різними претендентами і на Правобережжі, зокрема ставлеником Польщі М. Ханенком і ставлеником кримського хана П. Суховієм. Зрештою під тиском складних зовнішніх і внутрішніх обставин, П. Дорошенко почав шукати опори  у  турецького султана. У 1672 р. він приєднався до Туреччини у її війні з Польщею. Успішні дії українських і турецьких військ змусили польського короля того ж року підписати Бучацький мирний договір. Згідно його положень Поділля відходило до Туреччини, а українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. Однак турецький султан виявився не надійним союзником, відбувалося зокрема пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання Дорошенка на протекцію Туреччини не виправдалися.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився в глухому куті. Падіння гетьмана Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована державність на Правобережжі, державність збереглася лише на Лівобережжі, яке на правах автономії входило до складу Росії. Україна і надалі залишалася роздробленою між Польщею і Росією. Поділля відійшло до Туреччини. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

  6). Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Він належав до давнього роду української православної шляхти, отримав блискучу освіту, був писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І. Самойловича. Після зміщення останнього став гетьманом Лівобережної України, хоча після підписання Коломацьких статей (1687 р.) автономні права України ще більше обмежилися.

             Своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвиткові України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю – на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії. Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він робив на козацьку старшину і шляхту. Як наслідок – відбулося загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

 У 1700 році розпочалася Північна війна між Швецією і Росією. Україна звісно надавала активну допомогу Росії у цій війні, до того ж між Мазепою і Петром І склалися дуже довірливі стосунки. Але, невдовзі, 1708 р. І. Мазепа укладає таємний договір з шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне її звільнення від влади Москви. За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу “зрадником”, а слово “мазепинець” стало синонімом слова ренегат, сепаратист.

 Чому так сталося?

        Головні причини. 1). Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Росії. 2). Під час війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України, населення вивозили на будівництво доріг, міст тощо. До того ж, козацьке військо цинічно використовувала у війні російська сторона.

 Тож, у жовтні 1708 р. Іван Мазепа разом з 15 тис. козаками і 8 тис. запорожцями перейшов на бік Карла ХІІ. Але основна маса козаків, старшини, селян і міщан не підтримала Мазепу.

               1). Далася взнаки соціальна політика гетьмана який не користувався популярністю в народі;

               2). Для народу цей крок був незрозумілим і несподіваним, бо договір був таємним;

               3). Петро І вжив швидких заходів по компрометації Мазепи – його проклинали в церквах, було знищено столицю Мазепи м. Батурин, 1709 р. зруйновано Запорізьку Січ. Новим гетьманом Лівобережної України за наказом Петра І обрано інертного Івана Скоропадського. Петро І прагнув цілком знищити в Україні опозицію.

              У червні 1709 р. вирішальна битва Північної війни – Полтавська завершилася поразкою об’єднаних шведсько-українських сил. І. Мазепа разом зі своїми однодумцями втік у Молдавію. Зрештою у вересні 1709 р. гетьман помер.

 Після смерті І. Мазепи, українська еміграція обрала гетьманом Пилипа Орлика. Він склав проект першої Конституції України, яка отримала назву “Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького війська”. Ця Конституція мала демократичні тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу – Генеральної Ради, виборності посад полковників, сотників, спроба розподілу повноважень виконавчої і судової влад. Тобто значно звужувалися прерогативи гетьмана. Спроби гетьмана П. Орлика створити антиросійську коаліцію європейських держав не увінчалися успіхом.

          

           7).  Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Зокрема у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, що мав контролювати діяльність гетьмана. У 1720 році було вперше офіційно заборонено українську мову, а двома роками поспіль – створено Малоросійську колегію, яка розділила владу з гетьманом.

 Щоправда після смерті Петра І, російські царі очевидно дещо пом’якшили своє ставлення до України. Наприклад гетьман Данило Апостол здійснював реформаторську діяльність передусім в сфері економіки, прагнув вберегти козаків, селян від примусових робіт тощо. Останній гетьман України – Кирило Розумовський також прагнув розширити автономний устрій Гетьманщини, домагався спадковості гетьманства. Однак після приходу до влади Катерини ІІ було остаточно скасовано автономний устрій України. Так 1764 р. було ліквідовано гетьманство, а в 1775 р. – знищено Запорізьку Січ. Невдовзі ліквідовано поділ України на полки і створено губернії. Поступово запроваджувалося в Україні кріпосне право, ліквідовувався козацький стан. Козаків переводили в селян, тільки близько 10 тис. заможніших козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії. Натомість замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Усі спроби окремих українських знатних людей (Василь Капніст) залучити до боротьби з російським абсолютизмом іноземні держави завершилися невдачею. Українському народові через несприятливі геополітичні умови, недостатню внутрішню консолідацію не вдалося зберегти свою державність.

              Разом з тим, Гетьманщина проіснувала 115 років і відіграла важливу роль у формуванні Української держави; захистила український народ від асиміляції та національно-релігійних утисків з боку польської влади; чимало нащадків козацької старшини стали видатними громадськими діячами, які продовжили боротьбу за відновлення української державності. І що найголовніше, розвинулася державно-національна, соборницька  традиція, яку підхопили наступні покоління.

           8).  Після 1667 р. Польща на Правобережжі відновлювала порядки, які існували до  повстання Богдана Хмельницького. Територія Правобережжя була спустошена і знелюдніла внаслідок тривалих воєнних дій. Зростали земельні володіння польських магнатів (40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережжя), посилювалося соціальне гноблення українського населення, посилилося переслідування православ’я. 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій.

 Посилення польського гноблення викликало хвилю повстань. Так, з 1700 по 1704 р. тривала визвольна боротьба правобережного козацтва під проводом Семена Палія. Цей рух був придушений спільними польсько-російськими військами. Більше того, за наказом Петра І участь в боротьбі з повстанцями взяли лівобережні полки І. Мазепи.

 У наступні роки на Правобережжі поширився рух гайдамаків (селян втікачів, міської бідноти, козацької сіроми тощо). У другій половині ХУІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина (1768-1769 рр.). Його очолили запорізький козак – Максим Залізняк, уманський сотник Іван Гонта. Здійснювалися криваві розправи з польським населенням. Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви польського суспільства.  У західноукраїнських землях соціальний протест проявився в русі опришків, найбільш відомим з яких був Олекса Довбуш. Найбільше піднесення визвольного руху припадає на 1738-1745 рр.

               Гайдамаччина і опришківство на довго залишилися в народній пам’яті українського народу, відіграли велику роль у розвитку визвольної боротьби українців.

       9).  У другій половині ХУІІІ ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи. Цим скористалися сусідні держави – Австрія, Росія, Прусія, які розділили між собою землі Польщі. Звісно, що ці поділи позначилися на долі українських земель. За першим поділом, 1772 р., до Австрії відійшла Галичина. За другим поділом, 1793 р., до Росії відійшло Правобережжя (Київщина, Східна Волинь, Поділля), а за третім, 1795 р., до Росії відійшла Західна Волинь. Було створено нові губернії (Київську, Подільську, Волинську). З другої третини ХІХ ст. – в складі Росії було вже дев’ять губерній (крім названих трьох існували ще й Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Харківська). Губернатори були наділені всіма цивільними, державними і військовими повноваженнями і призначалися царем. Цей поділ проіснував у незмінному вигляді до Першої світової війни. 

       Внаслідок перемоги Росії в російсько-турецьких війнах, Кримське ханство було ліквідоване, і всі його території відійшли до складу Російської імперії. Почалася колонізація Південної України, котра отримала назву – Новоросії. Уряд Катерини сприяв переселенню сюди росіян, німців, греків, молдаван тощо. Виникли нові міста – Олександрівськ, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Одеса і т.д.

Лекція  4. 

          Тема: Новий час. Українські землі у складі Російської імперії (кінець ХУІІІ - поч. ХХ ст.).  (6 годин).

                                                        План:

       1). Велика французька революція та її наслідки.

  2). Основні напрямки визвольного руху в Україні першої половини ХІХ ст. Масонські ложі. Діяльність декабристів. 

  3). Сутність національного відродження. Культурницька діяльність української інтелігенції в Наддніпрянській Україні першої половини ХІХ ст.

  4). Кирило-Мефодіївське братство. Роль Т. Шевченка.

  5). Царські реформи 1860-1870-х рр. Модернізація. Промисловий переворот.

  6). Національно-визвольний рух в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст.     

  7). Україна на початку ХХ ст. Політизація національного руху.

  8). Україна в роки Першої світової війни.

      1). Найбільшим соціальним переворотом Нового часу уважається Велика французька революція (1789-1799 рр.), що мала значний вплив не лише у Франції, а й у всій Європі. Результатом революції стала ліквідація «старого порядку»: абсолютизму, залишків феодальних відносин, станового поділу суспільства; проголошено невід’ємні права людини і громадянина, започатковано формування правової держави і громадянського суспільства, створено умови для промислового перевороту, адже політична та економічна влада поступово переходила до буржуазії. Французькі революціонери прагнули звільнити від «тиранів-монархів» усю Європу під гаслом «свобода, рівність, братерство».

        Значну роль у формуванні нового мислення відіграла революція в розумі людей. На зміну середньовічному і частково ранньомодерному світогляду з його вірою у божественні права монарха і встановлений суспільний устрій прийшло нове світобачення. ХУІІІ століття в Європі прийнято називати добою Просвітництва, або «добою розуму». Це був час поширення освіти серед найрізноманітніших прошарків населення, коли звичні уявлення по оточуючий людину світ зазнавали докорінних змін. Найвідомішими  просвітниками слушно вважаються Вольтер, Монтеск’є, Руссо, Дідро та ін.

 Французька революція дала імпульс ліберальним гаслам, що пропагувалися упродовж ХІХ ст. Зокрема, свободі від соціальних, імперських упереджень, віротерпимості, антропоцентризмові, рівності людей перед законом, поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову,  створення правової держави, національним рухам узалежнених народів та ін.

 У руслі цих ідей і тривав розвиток цивілізації упродовж ХІХ ст. Зокрема революція в Європі 1848-1849 рр. дала значний поштовх капіталістичному розвиткові, прискоренню промислового перевороту, подоланню залишків кріпацтва, завершенню формування націй. Влада багатьох монархій була тією чи іншою мірою обмежена конституціями і парламентами.

 У зазначеному контексті і варто розглядати національно-визвольні, робітничі і соціалістичні рухи народів Європи і світу другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

               2). Основні напрямки визвольного руху ХІХ ст. можна, зокрема, окреслити: польським – об’єднував польських патріотів, що боролися за відновлення незалежності Речі Посполитої. Прояви – польське повстання 1830-1831 рр., яке не знайшло широкої підтримки українського населення  і, врешті, зазнало поразки; російським – представники російського дворянства, що домагалися лібералізації імперських порядків; і, врешті, українським, національним.   

Організований опозиційний рух царизму в Україні започаткували  таємні організації масонські ложі. Найвідомішими серед них були: “Любов до істини” (1818 р.), “Ложа об’єднаних слов’ян (1818 р.).  Ці організації сповідували ідеї рівності людей, братерства, плюралізму, національної емансипації – ідею відокремлення України від Росії.

У 1820-х рр. в Україні засновуються таємні декабристські організації – “Південне товариство” та “Товариство об’єднаних слов’ян”. Членами організацій були переважно російські дворяни, літературні діячі, офіцери. Основні вимоги – ліквідація самодержавства, кріпосного права, свобода слова, друку, віросповідання, ліквідація станових привілеїв. Щоправда серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. Більшість з них не визнавали за українським народом права на самовизначення. Повстання декабристів, 1825 р., зазнало поразки.

           3). Національне відродження – це пробудження національної самосвідомості народів, які не мали власної державності. Національне відродження як правило проходило три стадії: фольклорно-етнографічну (збирання і публікацію народних пісень вивчення звичаїв, історії), культурно-літературну (відродження мови, поширення літературних, драматичних, наукових творів, написаних рідною мовою), політичну (боротьба нації за звільнення, виникнення політичних партій, програми яких містять вимоги автономії або незалежності). Поширенню національного відродження сприяли ідеї романтизму, що зверталися спадщини народної культури. Національне відродження українців розгорталося в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.  

 Варто нагадати, що і Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, всіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури. Пробудження національної самосвідомості українців розпочалося наприкінці 18 ст. і набрало сили в першій пол. ХІХ ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини. З іншого боку, центром національного відродження в ХІХ ст. стала Західна Україна, де дуже важливу роль відіграла Греко-католицька церква. Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби, а національний рух ХІХ ст. став просто продовженням цієї традиції. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети (Львів, Харків, Київ, Одеса)

        Національний рух започаткувала патріотична інтелігенція. яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. У 1798 р. Іван Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної. Це була епохальна подія, що поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Справу І.Котляревського продовжили “Харківські романтики” – студентське літературне об’єднання, ідейним натхненником яких став народознавець, письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. В цей час помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвидатнішого історичного твору цієї доби належить анонімній “Історії русів”. Анонімний автор довів, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу. Цей твір справив великий вплив на розвиток історичної науки. Великий вплив на розвиток історичної науки справили також історики: Микола Костомаров, Володимир Антонович, Дмитро Багалій тощо. Важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. На загал, культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.     

             4). На початку 1840-х рр. студенти й викладачі Київського університету організували таємний гурток «Київська молодь», учасники якого вивчали праці французьких філософів-романтиків, цікавилися національно-визвольною боротьбою поляків, чехів, хорватів та інших слов’янських народів. Невдовзі (у 1846-1847 рр.) гурток оформився нелегальне товариство – Кирило-Мефодієвське братство, яке нараховувало 12 чоловік, серед яких поет і художник Т. Шевченко, професор Київського університету М.Костомаров, письменник П. Куліш, чиновник М.Гулак та ін. Програмним документом організації став твір М.Костомарова «Закон Божий, або Книга буття українського народу». Основні цілі братства:

                    -  ліквідація самодержавства і кріпосного права;

- просвітництво українців;

- рівність громадян перед законом, скасування станів;

- утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві.

Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури в навчальних закладах, друкування книг тощо. Утім, окремі члени братства (Т. Шевченко) обстоювали більш радикальні погляди. У березні 1847 р. діяльність товариства за доносом була припинена. Діяльність цього Товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу боротьби за національне визволення України. За своїми світоглядними принципами братство було схожим на такі європейські організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» та ін.

Видатну роль у національному відродженні відіграв Тарас Шевченко, що очевидно мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 році “Кобзаря” за українською мовою остаточно утвердився статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т.Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення. 

5).  Криза феодально-кріпосницьких відносин призвела до військово-економічного відставання Росії від західних країн. Станом  на початок 1860-х рр. Росія залишалася єдиною європейською державою, де існувало кріпацтво, і це негативно позначалося на її міжнародному авторитеті. Урешті в лютому 1861 р. цар Олександр ІІ проголосив своїм Маніфестом скасування кріпацтва в Росії. Велике значення мали також Земська реформа (1864 р.) (посилювалася роль органів місцевого самоврядування), судова реформа (1864 р.), що проголошувала незалежність судочинства, його публічність; освітня реформа (1864 р.), що робила освіту більш доступнішою; військова реформа (1862-1874 рр.), котра ліквідувала рекрутчину і запроваджувала загальну військову повинність. Реформи до певною міри демократизували суспільство, однак не ліквідували російський абсолютизм.

Для 1860-70-х рр. для Росії характерне прискорення промислового перевороту, соціально-економічна модернізація, метою якої є, як правило, побудова сучасного урбанізованого, індустріалізованого суспільства, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Модернізація звичайно охоплює індустріалізацію та «промислову революцію». Загалом визнано, що модернізації спершу зазнала Велика Британія. Невдовзі вона приступила й на континенті – в Бельгії, Німеччині (Рурський басейн) та Сілезії. Починаючи з цих районів модернізація почала охоплювати дедалі ширші території. Галичину було названо в числі Ірландії, Бретані, Сицилії до малорозвинених районів Європи.

         У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а імовірно і всієї Європи стали Донецький басейн і Кривий Ріг. Ознаки наступаючого буму передусім з’явилися у вугільній промисловості Донбасу. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалося 32 тис. працівників, у 1900 – 82 тис. а у 1913 р. – 168 тис. У промисловості переважала іноземна буржуазія (англійський, французький, німецький, австрійський, бельгійський капітал).

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще нечисленного класу – пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали радше не свої вироби, а власну робочу силу. Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. У 1897 р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалися у важкій промисловості. Особливістю пролетаріату як класу, був їх багатонаціональний склад. Серед кваліфікованих робітників переважали росіяни, а в Галичині – поляки.

З іншого боку, в середовищі промислових працівників набув значного поширення новий ідеологічний рух – марксизм, який пропонував принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Марксизм видавався дуже наближеною ідеологією до свого часу.  Говорячи по наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, головний ідеолог напряму Карл Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Марксизм схиляв радикалів до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Зростає й чисельність інтелігенції – людей зайнятих інтелектуальною працею. Хоча більшість населення складали селяни. Лише 5 % українців проживало в містах (проти 38 % росіян, 45 % євреїв). У цілому, селянство складало приблизно 74 % населення Наддніпрянської і приблизно 90 % населення Західної України. Як правило, чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. Наприклад, у найбільшому місті Україні – Одесі  у 1897 р. лише 5,6 % мешканців були українцями. Україна продовжувала залишатися переважно аграрним краєм. Наприкінці ХІХ ст. на Наддніпрянщині було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У Галичині найбільшим містом був Львів, чисельність якого станом на 1910- й рік зросла до 200 тис.    

Паралельно вдосконалювалася і система комунікації. Створення об’єднаної поштової системи зробило швидкий обмін листами приступним для всіх. 1 травня 1840 р. у Великобританії з’явилася перша марка – «чорний пенні». Винахід електричного телеграфу (1835 р.), телефону (1877 р.), радіо (1896 р.) зробив зв’язок на далекі відстані миттєвим. До слова у 1826 р. було зроблено першу у світі фотографію. У Європі почали з’являтися нові джерела енергії: спершу газ, потім нафта, а згодом – електрика. Щоправда електроенергію почали широко використовувати у містах лише у 1880-х рр. Активно споруджувалися залізниці (перша в Україні Одеса-Балта постала 1865 р.), у 1870-і рр. було завершено створення телеграфної мережі в Україні.

6).  У кінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки – Громади. Перша Громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» селянин). Очолив її історик – Володимир Антонович. Громадівський рух, названий властями «українофільством» набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Їх діяльність мала в основному культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії. Серед найактивніших учасників громадівського руху   композитор Микола Лисенко, драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, етнограф Павло Чубинський. У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодієвського товариства заснували журнал «Основа», який знайомив читачів з життям українського народу. Він був першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії. На початку 1870-х рр. громадівці знову активізувалися. Київська громада мала власний друкований орган «Киевский телеграф». Активізації українського руху сприяв заснований у 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ російського географічного товариства. Товариство нараховувало понад 200 дійсних членів, збирало і видавало великий матеріал з історії, економіки, культури українських земель.

Утім, культурно-просвітницький рух громад не влаштовував самодержавство. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, заборонивши друкування і викладання українською мовою, заявивши, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». У 1876 р. підписано Емський указ Олександра ІІ, який заборонив ввіз літератури українською мовою, українські п’єси та пісні (треба перекладати їх на російську), використання української мови в початкових школах, державних закладах. Назва «Україна» була заборонена.

Певний вплив на розвиток українського руху справило польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. Однак в цілому масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Так, упродовж 1870-1880-х рр. розгорнулася діяльність революційних народників, представлений різночинною інтелігенцією. Відомі народницькі організації – «Земля і Воля», «Народна Воля». Народники ходили в народ, підбурюючи селян до революційних виступів. Головні ідеї народників:  захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Головний метод    політичний терор. Наприклад у 1881 р. в результаті терористичної діяльності було вбито імператора Олександра ІІ.  Однак, в цілому загальноросійський рух нехтував національними інтересами.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало «Братство тарасівців», яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В.Шемет. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, висували гасло здобуття Україною самостійності. Хоча в тих умовах більшість українського суспільства не поділяло ідеї самостійності, діяльність «Братства» готувала грунт для поширення державницьких настроїв.

7). Початок ХХ ст. в історії цивілізації і України, зокрема,  характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр. Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: активізувалися робітничий і селянські рухи, зросла активність студентської молоді, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині. Тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України, діяли українські школи, культурно-просвітницькі організації, видавалася українська література і преса, зростала кількість українських представників у центральному парламенті та крайових сеймах, виникали перші політичні партії (Русько-українська радикальна партія 1890 р.).

На Наддніпрянщині національно-визвольний рух проявився в його політизації, зростанні кількості національних партій. Утворена 1900 р. Революційна українська партія розкололася і дала початок трьом партіям: Народній українській партії на чолі з М.Міхновським, котра єдина з усіх наддніпрянських партій виступала за утворення незалежної української держави, а також Українській соціал-демократичній партії, Українській радикальній партії та Українській демократичній партії, що знаходилися на автономістських позиціях. Водночас, більшість загальноросійських партій не прагнули до вирішення національного питання. У цьому контексті, варто згадати про робітничий і соціалістичний рухи, що відбувалися у світі. Зокрема у 1864 р. К.Марксом і Ф. Енгельсом створено І  Інтернаціонал, що мав гуртувати робітництво до спільних революційних дій.   

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р: збройне повстання на броненосці «Потемкин», збройне повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручником Б.Жаданівським, повстання робітників Горлівки, Катеринослава, Харкова та ін. Ці події змусили царя видати Маніфест 17 жовтня 1905 р., проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи.

В Україні, звісно, революція носила і національно-визвольний характер. Після Маніфесту, зокрема, з’явилася легальна українська преса, відновила діяльність «Просвіта», відкривалися українські школи, активну діяльність у першій та другій державних Думі розгорнула українська фракція. Утім 1907 р. цар розпустив Державну Думу, розпочалася реакція – було обмежено політичні свободи, відбувалися репресії проти учасників революції. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом – голова уряду Росії – Петро Столипін. З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний  політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП), лідерами якого стали С.Єфремов, Д.Дорошенко, Є. Чикаленко. ТУП обстоював конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

У Росії з 1906 по 1911 р. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа. Вона передбачала: знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів, ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. У цілому по Росії реформа не досягла  поставлених цілей, але саме в Україні вона отримала найбільше поширення – з общин вийшла майже половина селян, що сприяло розвиткові капіталізму на селі.  

До слова,  наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. національно-визвольний рух мав місце не лише у Європі, а й в Туреччині, Мексиці, Китаї.

8).  Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).  Згодом до Антанти приєдналися: Італія, Румунія, США. У війні в цілому брало участь 38 країн, на фронт було мобілізовано 73 млн. осіб.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

-  Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були воювати один проти одного. В російській армії нараховувалося  3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис.

-     Війна розколола українські політичні сили і тим самим, ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції. Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини, сподіваючись, що у разі Росії держави переможці допоможуть українцям створити самостійну державу. Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. вони об’єдналися в Головну Українську Раду з метою мобілізації сил українців для війни з Росією. З ініціативи ГУР в серпні 1914 р. було сформовано легіон Українських Січових стрільців чисельністю 2.5 тис чоловік. Наддніпрянські партії поставилися до війни неоднозначно. Більшість українських партій (в тому числі Симон Петлюра), об’єднаних в політичні партії, підтримали Росію. Частина – вирішили дотримуватися нейтралітету. Окремі політичні діячі, наприклад В. Винниченко, засудили війну і виступили за поразку Росії. Були й такі наддніпрянці, що емігрували до Західної України і там створили у Львові Союз Визволення України, діяльність якого мала антиросійський характер.

У роки війни значна частина України перетворилася в район військових дій. Територія неодноразово переходила з рук в руки. Це звісно призводило до великої руйнації економіки, зубожіння народу, особистих трагедій тощо. Водночас держави, в інтересах яких проливали свою кров українці мали агресивні плани до України, ігнорували національні інтереси. Наприклад, Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля. Росія намагалася приєднати до своїх володінь Галичину. Скажімо, в час окупації Галичини (осінь 1914 – весна 1915 рр.) російська адміністрація закрила українські школи, періодичні видання, переслідувала Греко-католицьку Церкву. Митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля. Натомість Австро-Угорщина, повернувшись в Галичину, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Уряди Росії та Австрії залежно від того кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства. Таким чином, Перша світова війна стала справжньою національною трагедією для українців. В цілому у війні загинуло 10 млн. чоловік.

 Звісно, Перша світова війна мали вагомі наслідки. Зокрема, відбувся розпад імперій (Австро-Угорської, Німецької, Російської та Османської); на карті світу виникли нові держави: Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Угорщина, Сербо-Хорватсько-Словенське королівство та ін.); відбулося становлення нової міжнародної правової ситеми; мало місце загострення класових, міждержавних та етнічних супречностей.   

        

                                                                   Лекція 5

   Тема:  Українська національно-демократична революція. (4 години).

                                                                         

                                                            План:

    1). Світ на початку ХХ ст.

    2). Заснування Української Центральної Ради. І - ий і ІІ - ий Універсали Центральної Ради.

    3). ІІІ Універсал Української Центральної Ради. Війна більшовиків проти Центральної Ради.

    4). ІУ Універсал. Брестський мир і Україна.

    5). Українська держава гетьмана П. Скоропадського.

    6). Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.

   7). Західноукраїнська Народна Республіка.

   8). Уроки і наслідки української національно-демократичної революції.

             1).  Початок ХХ ст. знаменувався завершенням формування індустріального суспільства у провідних державах світу, остаточним оформленням величезних колоніальних імперій із перетворенням більшості країн Азії  і Африки у колонії і напівколонії. У 1900 р. на частку лідерів індустріального розвитку – США, Німеччини, Великої Британії і Франції припадало понад дві третини світового промислового виробництва, що й забезпечило їм панівні позиції у світовій економіці і політиці. Причому майже в усіх країнах європейського континенту, Північній і Південній Америці, в Японії вже у ці часи з’явилися зародки таких важливих здобутків індустріального суспільства, як громадянське рівноправ’я, демократія у політичному житті, юридичний захист основних громадянських свобод.

            На початку ХХ ст. більшість розвинутих країн світу за винятком Російської імперії, вже були конституційними монархіями. Республіканська форма правління на ту пору утвердилася лише у Франції і США. Після революції 1905-1907 рр. на шлях парламентаризму стала Росія. Старі інститути політичної влади поступово втрачали авторитет, оскільки не відповідали новим вимогам часу. У країнах з монархічною формою правління велася боротьба за обмеження прав монарха, органів представництва вищого дворянства, скасування цензових обмежень на виборах і більш широку участь нижчих і середніх верств у представницьких органах влади – парламентах. Так,  повоєнні революційні події у Європі поклали край існуванню Німецької та Австро-Угорської імперій. Внаслідок Листопадової 1918 р. революції в Німеччині виникла демократична Веймарська республіка, на уламках імперії Габсбургів було утворено низку нових національних держав у Центральній і Східній Європі. У державах з республіканським ладом основна боротьба велася за пропорційне представництво нових соціальних верств у парламентах та розширення місцевого самоврядування. І у першому, і у другому випадках ішлося про розширення ролі виборних органів влади у політичному житті.

        2). ХІХ ст. ввійшло в історію України як період її національного відродження: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об’єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичної боротьби. У кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави.

               Разом з тим, 1917 р. став доленосним не тільки для Російської імперії, а й для її південно-західної частини – українських земель. Світова війна, що стала каталізатором революційної розв’язки суперечностей світової дійсності, пробудила надію на відновлення незалежності в усіх тих народів, які, будучи поневоленими, чекали можливості реалізувати своє право на самовизначення. Росія, яка брала участь у війні з 1914 р. переживала глибоку соціально-економічну кризу. Масово закривалися заводи і фабрики, військові мобілізації призвели до значного зменшення працездатного населення, посилювалася інфляція. В умовах війни, селянство потерпало під тягарем різноманітних державних податків, поборів, повинностей. Малоземелля посилювало соціальне розшарування, сприяло міграції селян у міста, його пролетаризації та люмпенізації. Це призводило до численних страйків і селянських виступів.

         27 лютого 1917 р. в Росії перемогла революція. В цей день в Петрограді створено два нових органи влади Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим і Петроградську раду робітничих, солдатських депутатів на чолі із соціалістом Чхеїдзе. На початку березня Микола ІІ зрікся престолу і передав владу Тимчасовому урядові, в руках якого і зосереджувалася реальна влада.

            Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності. На порядку денному постало питання необхідності створення єдиного центру українського руху. Зрештою 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада (УЦР), головою якої обрали Михайла Грушевського. Своєю метою УЦР проголосила державне самовизначення українського народу. Утворення УЦР поклало початок Української національно-демократичної революції. В історичній літературі прийнято розрізняти три етапи: доба Центральної Ради, доба гетьманату, доба Директорії УНР.

 В перші дні свого існування УЦР звернулася до українського народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі. В квітні 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав УЦР повноваження представляти народ України, перетворивши її на своєрідний парламент. Конгрес обрав президентом М. Грушевського, одностайно висловився за національно-територіальну автономію Україну. УЦР здобула підтримку військового, селянського з’їздів, багатьох інших зборів та мітингів демократичних сил. 10 червня УЦР прийняла Перший універсал, який проголосував Україну автономією в складі Росії. Невдовзі було створено виконавчий орган УЦР – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.

 Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду. В результаті переговорів було досягнуто певного компромісу. УЦР погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України Загальноросійськими Установчими зборами. Водночас Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнав УЦР представницьким органом українського народу, за умови поповнення її складу представниками національних меншин. Зрештою, дотримуючись взятих зобов’язань, УЦР схвалила Другий Універсал (3 липня 1917 р.), у якому певною мірою виступила проти “намірів самовільного здійснення автономії України”, було зрештою введено до складу УЦР представників національних меншин.

           Хоча з іншого боку, Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей і невдовзі затвердив спеціальну інструкцію згідно з якою правочинність УЦР мала поширитися лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську. До того ж компетенція УЦР значно звужувалася. УЦР засудивши дії Тимчасового уряду, не наважилася на відкриту конфронтацію з ним.    

            3). 25-26 жовтня 1917 р. у Петрограді більшовики (частина російських соціалістів), здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд – Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним. Більшовицький переворот звісно докорінно змінив ситуацію в Росії і в Україні. УЦР засудила переворот, не визнала влади більшовиків і зайняла щодо них ворожу позицію. УЦР вважала, що влада має належати усій революційній демократії, а не лише більшовикам, що становлять лише її частину.

 Тепер, коли перестав існувати Тимчасовий уряд, Центральна Рада прийняла рішення про поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії. 7 листопада УЦР прийняла ІІ Універсал, проголосуваши утворення Української Народної Республіки як автономії в складі Росії. За задумом державотворців, УНР вступить у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. Більшість сучасних істориків вважають таке рішення помилкою УЦР, бо на той момент визріли всі умови для проголошення незалежності.

 Третій Універсал оголосив широку програму перетворень. Було, зокрема, ліквідовано велику приватну власність на землю Земля проголошувалася власністю трудового народу і мала перейти до нього без викупу. Встановлено також 8-годинний робочий день, проголошено широкі демократичні свободи (свободу слова, друку, віри, зборів, страйків, недоторканість особи тощо). 

Втім, УЦР була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні, хоча на той час більшовики не мали широкої популярності в Україні. Більшовики не визнавали УЦР, вимагали її переобрання, прагнули заручитися якомога більшою частиною населення України. В грудні 1917 р. більшовики надіслали українцям ультиматум. В. Ленін, визнаючи за українською нацією право на самовизначення вирішив сприяти утворенню в Україні своєї маріонеткової влади. Зрозумівши, що переобрати склад Центральної Ради не вдасться, більшовики в грудні 1917 р. провели альтернативний з’їзд, де було обрано альтернативну представницьку інституцію українців – Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК), що по суті означало проголошення в Україні радянської влади. Українські більшовики утворили і свій уряд – Народний Секретаріат. Центральна Рада звісно оголошувалася поза законом. Більше того, Раднарком Росії допоміг українським більшовикам, надіславши в Україну війська (близько 60 тис. чоловік) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Більшовики нав’язали українцям війну.

 Війна тривала впродовж грудня 1917 р. – січня 1918 р. і показала повну неготовність УЦР до війни. Найдраматичніші події – кривавий похід більшовиків на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, більшість з яких героїчно загинули 16 січня (29 січня за новим стилем) 1918 р. Крути стали символом честі українського народу.

              4).  За умов наступу більшовиків та початку переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку, 9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були дуже нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а у озброєнні – в 40 разів. Керівництво УНР не могло організувати боєздатні збройні сили. Крім того, 16 січня 1918 р. більшовики організували повстання у Києві на заводі «Арсенал», спрямоване проти Центральної Ради. Врешті, 26 січня 1918 р. більшовики увійшли до Києва, вчинивши там кривавий червоний терор – загинуло до 5 тис. чоловік. Відтепер Центральна Рада могла сподіватися лише на зовнішню допомогу.

 Проголошення ІУ Універсалу надало можливість Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир. Згідно його положень.

  1.  Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;
  2.  Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над територією УНР;
  3.  УЦР взяла на себе зобов’язання поставити союзникам велику кількість продуктів і сировини.

         Як наслідок більшовики, що також підписали мир з Четверним союзом вимушені були визнати УЦР, розпустити ЦВК рад України.

 Впродовж лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис.) окупували Україну. Центральна Рада повернулася зі Сарн до Києва. Утім сподівання УЦР на допомогу Німеччини виявилися марними. В Україні було встановлено жорсткий окупаційний режим, були встановлені навіть військові польові суди, німецька влада втручалася в аграрну політику УЦР. Центральна Рада поступово втрачала реальну владу в Україні.

             5).  В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, що опирався на окупаційні власті, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом. Відбувся державний переворот. Мотиви зрозумілі – Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж не були задоволені соціалістичним складом Центральної Ради. По іронії долі 29 квітня було прийнято Конституцію УНР.

 Павло Скоропадський – один з найбільших землевласників в Україні. Уряд його складався з великих землевласників, військових, окремих громадських діячів. Очолив уряд поміщик – Ф. Лизогуб. Однак фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму. Основні напрямки політики уряду П. Скоропадського.

        -   Замість УНР була проголошена Українська держава. Гетьман зосередив усю владу (виконавчу, законодавчу, судову) у своїх руках;  

       -     Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на заводи, фабрики. Обмежено свободи для робітників: скасовано 8-годинний робочий день, заборона страйків тощо ;

       -        Розпочалося переслідування опозиції – партій лівого спрямування. Вуличні демонстрації, маніфестації заборонялися. Демократичний режим поступово замінявся авторитарним; 

      -    Створювалася регулярна українська армія. Гетьман мав намір відродити козацтво як стан;

      -       Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: проводилася українізація шкіл, відкривалися гімназії, Українська академія наук, Національний архів тощо. 

  Утім, гетьманський переворот, хоча і відбувся досить спокійно, загального визнання не мав. Гетьмана не підтримали робітники, селяни, інтелігенція. Погляди гетьмана за тих суспільно-політичних умов не могли консолідувати суспільство. Передусім, уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії. Опозиційні до гетьмана сили 14 листопада 1918 р. об’єдналися в опозиційний уряд – Директорію (кер. В. Винниченко), до якого входили (С. Петлюра, Ф. Швець, Ф. Андріївський. Боротьбу з гетьманом активізували і більшовики. Вони у липні 1918 р. утворили Комуністичну партію більшовиків України, як складову Російської комуністичної партії більшовиків. Комуністи прагнули відновити в Україні радянську владу.

 Тим часом, у листопаді 1918 р. закінчилася Перша світова війна, почалася евакуація німців з України. Більшовики за таких умов анулювали Брестський мирний договір і зняли із себе зобов’язання не втручатися в українські справи. Гетьман П.Скоропадський пішов на зближення з Антантою і білогвардійцями, виголосив спеціальну грамоту, в якій заявив про федерацію з небільшовицькою Росією. По суті, суверенність України скасовувалася. Директорія у відповідь почала масове повстання і 18 грудня 1918 р. війська Директорії зайняли Київ. П.Скоропадський цього ж дня зрікся влади і покинув місто.

       6). Прийшовши до влади, Директорія розгорнула активну державотворчу діяльність. Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Було відновлено 8-годинний робочий день, встановлено робітничий контроль на підприємствах, відновлено назву УНР, визначено органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів). Було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 22 січня 1919 р. проголошено злуку УНР і ЗУНР. Землевласники, підприємці частина інтелігенції і духовенства позбавлялися виборчих прав.

Однак вже 2 лютого 1919 р. через 1.5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовиків покинула Київ, переїхавши до Тернополя. Невдовзі територію України зайняли більшовики. 1919 рік – один із самих складних років ХХ ст – на території України діяло шість різних армій: українська, радянська, біла, армія Антанти, польська, анархістська Н. Махна. За рік Київ п’ять разів переходив з рук в руки. Україна була розділена багатьма фронтами. В чому слабкість Директорії? 

         1). Директорію роздирали внутрішні протиріччя. В.Винниченко вважав, що спочатку варто вирішити економічні питання, а С.Петлюра – військові. Крім того Винниченко та ряд інших діячів у зовнішній політиці схилялися до союзу з більшовиками, Петлюра – з Антантою.

         2). Непослідовність і нерішучість у внутрішній політиці. Наприклад видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією тощо. Директорія втрачала симпатії населення в час коли більшовики свій рейтинг збільшували.

         3). Незадовільна підготовка та організація армії, розквіт отаманства, анархія.

         4). Невдала зовнішня політика. Не заручилася підтримкою Антанти. У квітні 1920 року підписала Варшавський договір з Польщею. Поляки згідно з його положеннями визнавали незалежність УНР, але як своєрідну компенсацію за це Директорія “віддавала” Польщі Галичину, Холмщину, частину Волині та Полісся. Це викликало слушне обурення серед населення Західної України.

       7).  З початком Першої світової війни австро-угорський уряд поступово перейшов до встановлення абсолютистського режиму. Були закриті рейхсрат, ландтаги окремих земель, призупинені конституційні гарантії, розпущені слов’янські політичні партії, закрито багато національних газет. Однак, під впливом Лютневої революції в Росії, в Австро-Угорщині посилився революційний і національно-визвольний рух. В Австрії – кількість страйкуючих досягла майже 2 млн людей. Намагаючись заспокоїти країну, уряд скликав парламент, який не збирався три роки. 16 жовтня 1918 р. – проголошено маніфест австрійського імператора про перебудову держави на федеративних засадах, де «кожне плем’я та область, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм».  

        18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську національну раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. З Національною радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918 офіцерами-українцями. Вирішальними кроками на шляху західних українців до відтворення державності стали події листопада 1918 р.: 1 листопада з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдат-українців (Листопадовий Зрив), а день потому австрійський намісник передав владу УНраді. 13 листопада УНРада прийняла закон, за яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові, включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину.

Розпочалися державотворчі процеси. Уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою. Зокрема, за короткий час була сформована ефективна система управління. Було прийнято закон про 8-годинний робочий день, українська мова проголошувалася державною. Щоправда національним меншинам мало бути гарантовано 30 % місць у майбутньому парламенті.  Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни. Для захисту  республіки створено УГА. Значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. 22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.

Однак у липні  1919 р. польські війська  окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР невдовзі емігрував до Відня.

      8). Спостерігався низький рівень національної свідомості українців, і як наслідок слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян, але в результаті так і не змогла вирішити селянську проблему. Інтелігенція була мало чисельною, а селяни політично несвідомими, неорганізованими. Значна частина робітників, підприємців, поміщиків у своїй переважній більшості не підтримала ідеї незалежності України.

Відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду змінив Гетьманат, а його своєю чергою Директорія. Українські комуністи визнавали лише радянську владу. Не було єдності між наддніпрянськими і галицькими українцями. До того ж несприятлива міжнародна ситуація. Бракувало досвіду визвольної боротьби.

    Разом з тим, у ході революції український народ створив власну державу і декілька років утримував її існування. Героїчна боротьба 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців.  

 

                                                 Лекція 6   (8 годин)

                                      Українські землі в складі СРСР

 

                                                           План:

1). Характерні ознаки міжвоєння.   

2). Україна і утворення СРСР. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні.

3). Соціально-економічні перетворення в Україні на основі НЕПу

4). Українське національно-культурне відродження 1920-х рр.

5). Індустріалізація України кінця 1920 – поч. 1930-х рр.

6). Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 рр.

7). Сталінські репресії 1930-х рр. 

8). Особливості історичного процесу другої половини ХХ ст.

              9).  Українські землі в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.)

             10). Україна в добу десталінізації (1953-1964 рр.). Хрущовська «відлига».

             11).  Українські землі у період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – середина 1980-х рр.).

                            

      1).  Історичний період, який отримав назву «новітня історія» заведено датувати зламом ХІХ-ХХ ст. Головні риси світового розвитку в 1914-1939 рр. це економічний, технічний та інтелектуальний прогрес, національно-визвольні та соціальні рухи, протистояння демократії та тоталітаризму. Зокрема відбувалося становлення та розвиток нових галузей (автомобілебудування, верстатобудування, електротехнічної промисловості тощо), розвивалися засоби масової інформації та зв’язку завдяки технічному прогресу. Разом з тим, багато держав стали на шлях соціальних реформ та перетворень. У багатьох країнах світу утверджувалася демократія, відбувалося становлення громадянського суспільства та правової держави. Доба абсолютних монархій та імперій завершилася. Разом з тим, проходило піднесення національно-визвольних рухів  за суверенітет та незалежність в країнах Європи, Азії, Латинської Америки, Африки.   

               Водночас посилювався вплив ліворадикальних сил, які наполягали на здійсненні соціалістичних революцій та встановленні диктатури пролетаріату. У Італії до влади прийшов фашист Б.Мусоліні, у Німеччині – конституційним шляхом до влади прийшов нацист Адольф Гітлер, фашисти прийшли до влади і в Іспанії. Тоталітарний режим було встановлено в СРСР. Комунізм, фашизм, нацизм мали ряд спільних ознак. Зокрема – охоплення всіх сфер життя суспільства тотальним державним контролем, культ особи вождя, узурпація тоталітарними лідерами всієї влади в своїх руках. Авторитаристські тенденції мали місце і в Іспанії (диктатура Прімо де Рівери, диктатура Франко), Польщі (режим Ю.Пілсудського), Угорщини (авторитарний режим М.Хорті), Румунії (диктатура Іона Антонеску). За схожим сценарієм відбувалися події і в Болгарії, Югославії та інших країнах.  

             У царині культури мало місце підвищення значущості освіти в умовах швидкого зростання промисловості та нового технічного рівня виробництва. Спостерігався масовий характер освіти: стимулювання розвитку освіти державою; прийняття у більшості розвинених країн законів про загальну обов’язкову освіту; безкоштовне навчання у державних школах,  тощо. Намітилася ідеологізація освіти та мистецтва, намагання поставити її на службу тоталітарним режимам в Німеччині та в СРСР.

            1920-і рр. – початок науково-технічної революції (НТР) – масове виробництво і використання електроенергії, розвиток автомобілебудування, спорудження автомагістралей, прискореними темпами розвивалося телебачення і радіомовлення: поширення звукового кіно, загального радіомовлення, поступове входження в повсякдення технічних новинок: радіоприймачів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо.

                 2).  18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:

                   -    Польща визнала існування Радянської України;

- До Польщі відійшли Східна Галичина, Волинь, Холмщина, Підляшшя.

Впродовж 1920-о року Червона армія, витіснивши білогвардійців з території України, остаточно утвердилася  на її території. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Галичина відійшла до Польщі, Буковина – до складу Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Решта ж української території потрапило до сфери впливу більшовиків.

     Ще під час війни більшовиків з білогвардійцями на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія. Формально ці республіки вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету у них не було. Після війни постало питання остаточного врегулювання відносин між республіками. Переміг план Володимира Леніна, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади.

Зрештою 30 грудня 1922 р. було створено СРСР. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія. Азербайджан). Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу розроблено не було. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою. Україна, щоправда мала певні ознаки державності – територіальна цілісність, державний апарат, але це змінювало статусу її як частини єдиної держави.

У кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. політична система Радянського союзу, зберігаючи усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну систему. Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою.

       Монополія на владу – більшовики усунули з політичної арени всі інші політичні партії. Відбулося об’єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об’єднаннями.

         Монополія на ідеологію. У суспільстві утвердилася комуністичної ідеології:  значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на життя суспільства - пресу, радіо, освіту, культуру. Радянська влада переслідувала віруючих, релігійні конфесії.

         Монополія на  керівництво економікою. Відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів  керівництва економікою.

Таким чином, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.

3).     Наприкінці 1920- поч. 1921 рр. Росі і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, котра була викликана: воєнними діями, що велися майже безперервно сім років; політикою “воєнного комунізму, яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної частини населення, а особливо селян. Промисловість була в стадії розрухи. Так, в Україні на 1921 р. промисловість становила лише 1/10 частину довоєнного рівня. Ситуацію ускладнили катастрофічна посуха 1921 р. і голод, від якого загинуло 1 млн. чоловік. У галузі фінансів – повна інфляція грошей.” Тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту, зокрема страйки. Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму”  до нової економічної політики.

НЕП передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Проте від самого початку більшовики розглядали НЕП як вимушений крок, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і знову перейти до соціалістичних постулатів.

Так, у сільському господарстві відбувалася заміна продрозкладки продподатком; дозволялася вільна торгівля надлишками продукції, оренда землі і використання найманої праці. У промисловості було дозволено продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частину середніх підприємств. Багато підприємств переводилися на госпрозрахунок тощо. НЕП стимулював розвиток с/г і промисловості. У 1926 р. основні показники рівня розвитку легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в руках підприємців були вищі на довоєнні. Натомість темпи розвитку важкої промисловості уповільнювалися.

Але НЕП міг бути тривалим, бо компартія із самого початку розглядала його як тимчасову поступку “капіталізмові”. Він був несумісним із політикою Й. Сталіна на встановлення тоталітаризму. Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

           4).  Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 1920-х рр. Українізація передбачала задоволення окремих національних вимог українського народу. Зокрема: українців почали частіше висувати на керівні посади; впроваджувалася українська мова у навчальні заклади, пресу, держані органи; тривав розвиток національної за формою і радянської за змістом культури. Більшовики змушені були піти на проведення політики українізації, оскільки перебували під впливом національно-демократичної революції в Україні і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення України. Українізація мала дозований характер. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-х рр. керували прибічники  національного відродження – Г.Гринько, О.Шумський, М. Скрипник.

 Разом з тим, наслідки українізації були дуже серйозні. 1920-і рр. стали періодом справжнього національного відродження. Так у 1930-х рр. чисельність шкіл з українською мовою викладання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодних матеріалів, 90 % газет і більше половини книг і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулося ряд відомих діячів, наприклад М. Грушевський. Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, працювало 45 професійних театрів.  Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам,  як М. Хвильовий,  М. Рильський, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим.

           Але поступово українізація почала виходити за дозволені центром рамки. Вона поступово охоплювала все суспільно-культурне життя республіки, міцнів прошарок української інтелігенції, якій Сталін не довіряв, і бачив у ній ідейного конкурента партії, українізація сприяла зростанню національної свідомості тощо. З кін. 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Активних учасників українізації невдовзі було репресовано.

5).  У грудні 1925 р. 14 РКП більшовиків проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку країн світу. На думку Сталіна, країна повинна за 10 років пройти відстань, що країни Європи пройшли за 50-100 років. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.   

Разом з тим, Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні резерви фінансування індустріалізації. Не вистачало кваліфікованих інженерів, фахівців. Був дуже низьким рівень економічної освіти у радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

 До того ж, шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, суперечили об’єктивним економічним нормам. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. Наприклад на 1930 і 1931 рр. було заплановано 45 % приросту промислової продукції. Ці плани були нереальними, волюнтаристськими, були наслідком політичного свавілля радянського керівництва. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років, що було абсолютно нереальним. Врешті, заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15, 7 %, а 1933 р. скоротився до 5 %. Найнеправильніше те, що індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом – не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств і працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб працюючих стимулювати використовували різні методи, серед яких – організація масового соціалістичного змагання тощо.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків:

- Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян заборонялася вільна торгівля, збільшився продподаток;

- Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення країни дешевими продуктами харчування, а промисловості – дешевою сировиною;

- Випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю;

- Відбувся перехід від НЕПу до командно-адміністративної економіки;

  З індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. У аваріях, провалах планів почали звинувачувати “ворогів народу”, “шкідників” тощо. Показовим тут може бути Шахтинський процес 1928 р. над інженерами шахт Донецької області.

Були і позитиви. Україна з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. У 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів. За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинених західноєвропейських країн. З’явилися сотні нових заводів-гігантів: Дніпрогес, “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. Але українцям довелося заплатити за ці результати дуже високу ціну.

6). Курс на колективізацію був проголошений 15 з’їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване впровадження. Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло:

-   завдяки колгоспам повністю підпорядкувати с/г державі;

- забезпечити населення дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

-  ліквідувати дрібнотоварний селянський улад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі. 

         Жахають темпи, адже в Україні колективізацію (70 %) передбачалося завершити до кінця 1930-ого року. Такі нереальні темпи можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”. Жертвами репресій стало понад 1 млн. чоловік, особливо трагічною була доля тих селянських родин, які були виселені у Сибір.

У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Наприклад у 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, він просто був нереальним. З метою забезпечення виконання плану, проти колгоспів і індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів аж до сухарів, солінь і фруктової сушки. Райони, які не виконували план переводилися на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В.Молотовим – одним із головних винуватців геноциду українського народу. 7 серпня 1932 р. радянські органи влади прийняли злочинну постанову згідно якої “розкрадання” колгоспного майна каралося розстрілом або строком ув’язнення не менш ніж 10 років.  До кінця 1932 р. (за 5 місяців) засудили 55 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р. стала безпосередньою причиною голодомору 1932 –1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5 – 5 млн. чоловік. Однієї трагедії голоду достатньо аби назавжди засудити сталінізм, тоталітарний режим радянської влади. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.

     7). Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-які прояви інакомислення, опозиції. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи підпорядковані Народному комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Органи НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення. Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим про не зміг би існувати. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, наявність великої кількості “ворогів народу”, яких треба було відшуковувати. Репресії здійснювалися переважно антиконституційними позасудовими “трійками”. Вирок виносився без суду і слідства, свідків, захисту. Найбільшого розмаху репресії набули у другій половині 1930-х рр., коли вони набрали ознак масового терору. Так, упродовж 1937-1941 рр. («п’ятирічка великого терору») у таборах НКВС було ув’язнено понад 5 млн. осіб, що у 2 рази більше, ніж за попередні п’ять років.

В Україні репресії здійснювалися особливо страхітливими темпами сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Репресії в Україні здійснювалися кількома напрямками – репресії проти селянства (голодомор), боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. (Першою була сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою в 1930 році було засуджено 45 чоловік – серед яких – відомі українські вчені, письменники, колишні діячі УНР. Зокрема, С.Єфремов, М. Слабченко, В.Чехівський та ін. У “буржуазному націоналізмі” згодом було обвинувачено М. Грушевського, який помер у Кисловодську за доволі незрозумілих обставин. Репресували навіть окремих членів КпбУ, котрих звинувачували в “українському буржуазному націоналізмові”, “ворожій діяльності”, “відсутності пильності” і т.д. Було знищено майже половину складу КпбУ. Загинули Х. Раковський, Ю.Коцюбинський, М.Скрипник, С. Косіор та ін.

Окремий напрям – боротьба проти Церкви (гоніння проти священиків, закривалися церкви, 1930 р., зокрема, зруйновано Українську автокефальну Церкву. Зруйновано пам’ятку архітектури ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор). Здійснювалися репресії проти письменників, діячів мистецтва – знищені М. Зеров, Л. Курбас – керівник театру “Березіль”. Проводилася чистка військових кадрів, внаслідок чого лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

В цілому, тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, внаслідок чого українська нація зазнала великих демографічних втрат; відбувся занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації; посилення економічної і політичної залежності України від центру.

Репресивний радянський апарат другої половини 1930-х рр. різко контрастував з новою Конституцією 1937 р., яка навпаки, проголошувала усьому населенню широкі демократичні права, свободи друку, слова, зборів, недоторканість особи, житла, листування тощо. Звісно ж , на практиці – вони порушувалися, відбувався тотальний контроль над людиною, масові репресії.

Якщо 1920-ті рр. увійшли в історію як період “національного відродження”, то 1930-ті – “розстріляне відродження”.

         8). У післявоєнні роки мало місце подальше розгортання науково-технічної революції (НТР)  – перетворення науки на безпосередню виробничу силу.

Характерними рисами першого, початкового етапу науково-технічної революції (1950-1970-ті рр.) були пріоритетний розвиток обчислювальної техніки, ядерної енергетики, матеріалознавства, автоматизації виробництва. Другий етап науково-технічної революції (1980-і рр.) пов’язаний з бурхливим розвитком мікроелектроніки, радіотехніки, інформатики та ін., що сприяли інтенсивному оновленню традиційних галузей промисловості та появі нових. У першій половині 1980-х рр. стрімко зріс попит на споживчі товари: відеомагнітофони, відеокамери, радіотелефони та ін. Якщо в 1980 р. у США було виготовлено 371 тис. персональних комп’ютерів, то у 1985 р. вже 6, 6 млн. Все це створило матеріальні передумови для появи нових тенденцій у галузі особистого споживання. Відбулися значні зрушення в системі взаємовідносин «людина-техніка».  

США поступово ставали наддержавою. Так, приблизно 80 % усіх кінофільмів і телевізійних програм, які демонструються у світі, вироблені у США або створені за участю американських телестудій і кінокомпаній. Відомо також, що 75 % інформації, як циркулює по європейських ЗМІ, має американське «походження».

Схожі тенденції відбувалися і в європейських країнах. Було ліквідовано авторитарні режими у Португалії, Греції, Іспанії, намітилися деколонізаційні риси, що в кінці-кінців зумовило крах колоніальної системи в світі.  Поступово розвивалися євроінтеграційні процеси (процеси економічного, політичного та військового зближення країн Європи з метою сприяння їхнього соціально-економічного розвитку, консолідації європейських народів, підвищення добробуту населення, зростання ролі Європи у вирішенні світових проблем). У 1945 р. створено ООН.

Разом з тим, ідеологічні суперечності між європейськими країнами і СРСР у післявоєнні роки вилилися в «холодну війну», що характеризувалася розколом світу й створенням «соціалістичного табору» та «капіталістичного оточення», боротьбою за сфери впливу між СРСР і США, нав’язуванням радянської моделі тоталітарного суспільства в Східній Європі. Форми «холодної війни»: мілітаризація економіки, гонка озброєнь, локальними конфліктами, психологічною та ідеологічною війною, заснуванням військових баз по всьому світу. У 1949 р. було засновано НАТО, у 1955 р. – ОВД. НАТО – більшість європейських держав, ОВД – СРСР, Болгарія, НДР, Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина. Водночас, у країнах Східної Європи відбувалися післявоєнні демократичні перетворення: відновлення парламентських режимів та багатопартійності, забезпечення загального виборчого права, скасування монархій в Угорщині, Болгарії, Румунії, Албанії. Але разом з тим, у більшості країнах Східної Європи при владі утвердилася комуністична партія, що витіснила своїх політичних супротивників.  

Упродовж 1989-1991 рр. в багатьох східноєвропейських країнах тривали антитоталітарні демократичні революції, причинами яких була: економічна криза, порушення прав людини, переслідування свободи та інакомислення з боку держави, політика «перебудови» і «нового мислення» в СРСР. Мета революцій – руйнація тоталітарної системи, інтеграція країн у демократичний західний світ. Форми – від «оксамитових революцій» в Чехословаччині, НДР, Болгарії до народного повстання в Румунії, громадянської війни в Югославії. У результаті, у країнах почала формуватися багатоукладна економіка, багатопартійна система, відбувалася лібералізація режимів, утверджувалися демократичні цінності.    

На 1960-і рр. припадає розгортання так званої масової культури (маскульту). Це поняття виникло у 1944 р., коли у журналі «Політика» соціолог Д.Макдональдс у статті «Популярна культура» уперше ввів у науковий обіг цей термін. Масова культура – це культурна продукція (у найширшому розумінні слова – від творів мистецтва до споживчих товарів і кулінарії), яка продукується і розповсюджується професіоналами у розрахунку на споживання на комерційній основі широкими масами  людей, незалежно від соціального статусу, статі, віку, національності.

      Разом з тим,  саме на 1960- і рр. припадає розвиток рок-культури – соціально-культурного явища, що виникло у 1950-рр. З’явившись в рамках масової культури, рок-культура у своїх основних світоглядних позиціях протистоїть їй: заперечує конформізм сучасного суспільства, відкидає ідею тотального споживання, обстоює прагнення до збереження індивідуального «Я» і свободи людини, тобто не приймає цінності масового суспільства.

 

       9). Людські втрати  СРСР у Другій світовій війні становлять за різними оцінками, від 27 до 48 млн. осіб, матеріальні – третина національного багатства – зруйновано понад 1700 міст, 70 тисяч сіл і селищ. У зв’язку з цим,

намітилися серйозні соціально-економічні проблеми – відчувався брак техніки та кваліфікаційної робочої сили,  мало місце відсутність житла, була наявною карткова система, проблема працевлаштування демобілізованих, спостерігалася дитяча безпритульність. Важким було становище селян – мізерна оплата праці, відсутність паспортів, пенсійного забезпечення. Складну соціально-економічну ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946/1947 рр. від якого в Україні померло більше 800 тисяч чоловік. Голод, до слова, мав місце також в Молдові, окремих областях Росії. Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання. У результаті цього, в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка – ледве досягла 80 % довоєнного рівня.  

Водночас, після Другої світової війни, майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну – понад 500 тис. українців. У квітні – травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію «Вісла» – насильницьке виселення українців (майже 140 тис. чол.)  з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. Переслідувалася мета: асимілювати українців, ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА. У 1954 р. з передачею Кримського півострова від Російської федерації до УРСР завершилося формування території післявоєнної України.   

Втім, в умовах післявоєння продовжувалися сталінські репресії, що були спрямовані порти військових, партійних діячів, цілих народів (чеченців, інгушів, кримських татар, греків тощо). пройшла нова хвиля депортацій народів Прибалтики, Західної України, Західної Білорусії. Пік репресій в Україні припав на 1947 р. коли УРСР керував Лазар Каганович. Окрім Л.Кагановича, у після воєнні часи першими секретарями ЦК КПбУ були: М.Хрущов, Л.Мельников. З 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК КПУ А.Жданова почалася ідеологічна кампанія по «наведенню порядку» в галузі науки, культури, літератури і мистецтва, що виливалося в русифікацію, придушення будь-яких проявів самостійницької ідеї. В результаті «ждановщини» розгорнулася критика інституту історії України, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Багатьох культурних діячів (В.Сосюру, М.Рильського, О.Довженка, В.Данькевича) звинувачували в ідеологічних помилках, космополітизмі, буржуазному націоналізмові тощо.

 Політика радянізації західноукраїнських земель продовжувалася і після Другої світової війни. Зокрема, проводилася політика індустріалізації (нові галузі машинобудівна, металообробна, приладобудівна, у результаті чого промислове виробництво у Західній Україні від рівня 1945 р. зросло на 230 %), колективізації (було колективізовано 93 %  господарств). Разом з тим, на Захід України направляли працівників зі східних областей – освітян, медичних працівників, науковців, правоохоронців, а багатьох галицьких українців – депортували. З іншого боку, радянська влада сприяла ліквідації неписьменності, запроваджувала безкоштовну освіту, медичне обслуговування. Радянська влада боролася з рухом опору. 1946 р. Львівський собор, скасувавши Берестейську церковну унію, проголосив об’єднання греко-католицької і російської православної церкви. УГКЦ, врешті, перейшла у підпілля. Упродовж 1944 – середини 1950-х рр. збройну боротьбу з радянською владою, проводила ОУН-УПА. Спад організованого опору націоналістичного підпілля відбувся тільки після смерті головнокомандувача УПА Р.Шухевича, 1950 р.

     10). Смерть Й. Сталіна, 5 березня 1953 р., внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова, який поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. У лютому 1956 р. відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому М.Хрущов виступив із доповіддю «По культ особи Й.Сталіна та його наслідки». Цей виступ М.Хрущова започаткував десталінізаційні процеси в СРСР. Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя. Зокрема, люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки, розпочалася реабілітація жертв масових репресій.

Але культ особи Й.Сталіна не був розвінчаний до кінця: не були розкриті причини культу особи і репресій – їх пояснювали рядом помилок Сталіна, багато фактів замовчувалося. Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними, не торкалися основ тоталітарного режиму, монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя залишалася, повної демократизації життя не відбулося.

Разом з тим, М.Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, в тому числі і України. Українці почали частіше висуватися на керівні посади в республіки. У 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено Олексія Кириченка, і відтоді ці посади обіймали українці – М.Підгорний, П.Шелест, В.Щербицький.  

 М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Було, зокрема, проведено децентралізацію керівництва економікою, що посилило вагу республіканських органів влади. Особливого розвитку набули паливно-енергетична, металургійна, машинобудівна галузі. Було збудовано Каховську ГЕС. Справжнім «полігоном» для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень стало сільське господарство (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи). Але у цілому сільське господарство наприкінці 1950-х рр. вперше ставало рентабельним. М.Хрущов намагався впроваджувати здобутки науково-технічної революції у виробництво, було запроваджено перші кібернетичні машини, здійснено запуск першого штучного супутника Землі (1957 р.), проведено політ Ю. Гагаріна в космос (1961 р.), проведено заміну паровозів  тепловозами, пароплавів теплоходами, активізовано використання  нових машин та технологій у виробництво тощо.

Вагомі зміни відбулися в соціальній сфері. Було, зокрема, збільшено асигнування на житлове будівництво, запроваджено видачу паспортів селянам, скасовано плату за навчання у вузах, ПТУ, старших класах середньої школи, підвищено розмір пенсій і мінімальних зарплат. Разом з тим, більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи.

Хрущовська «відлига» сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвиткові України. Зокрема, вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки (діяльність О.Палладіна, Б.Патона, В.Глушкова, І.Курчатова), вийшли друком фундаментальні наукові праці: «Українська Радянська Енциклопедія», «Історія української літератури», з 1957 почав видаватися Український історичний журнал, почалася підготовка багатотомної «Історії міст і сіл України». Було реабілітовано багатьох діячів української культури: О.Олеся, М.Вороного, О.Ковіньку, Г.Косинку та ін.

Помітним явищем духовного життя в умовах правління М.Хрущова стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятництва. Провідними постатями серед них були письменники і поети: І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, художники А.Горська, О.Заливаха, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба, Є Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко. Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у «космополітизмі», відході від «марксизму-ленінізму», усіляко обмежуючи їхню діяльність. А згодом влада перейшла до репресій проти них. Саме шістдесятники згодом склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, стали провідниками національного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х рр.  

 Утім, у жовтні 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М.Хрущова з усіх посад за «станом здоров’я». Першим секретарем ЦК КПРС став Л.Брежнєв, головою Ради Міністрів СРСР – О.Косигін.

      11).  Усунення М.Хрущова по суті означало відмову від реформ і лібералізації. В СРСР і в Україні, зокрема, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил. Зокрема відбувалося зміцнення монополії КПРС на владу, розростання партійно-державного апарату, бюрократизм, всевладдя «номенклатури», подальший розрив між гаслами та реальними справами, відмова від критики культу особи Й.Сталіна, згортання реабілітації жертв сталінських репресій і т.д.

В економічній царині, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні міністерства. 95 % підприємств України підпорядковувалися Москві. Щоправда, упродовж 1960-х– першої половини 1980-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної плати, зростало житлове будівництво.

Радянська адміністративно-командна система в особі Л.Брежнєва, Ю.Андропова, К.Черненко робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності  –  радянського народу.  На практиці це означало тотальну русифікацію України. Українська мова і культура опинилися в критичному стані. Перший секретар ЦК КП України Петро Шелест (1963-1972 рр.) проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах. Зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах. П.Шелест помірковано підтримував українізацію вищої освіти, управлінського апарату. Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, підпорядкованість республіки центру. 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, що мала на загал декларативний характер і закріплювала підлегле становище республіки.

У цих умовах, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху. Хоча більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Дисиденти поширювали безцензурну літературу – «самвидав» і «тамвидав». Найвідоміші дисидентські організації – «Українська робітничо-селянська спілка» (1959 р.) на чолі з Л.Лук’яненком, «Українська Гельсінкська група» (1976 р.), на чолі з М.Руденком, члени якої намагалися відстежувати випадки порушень прав і свобод людини в СРСР, держави, що підписала Гельсінський Акт (1975 р.). Найвідоміші представники українського дисидентського руху –  брати Горині, В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І.Світличний, С.Хмара.  

 

       

                                                     Лекція 7

                         Тема 7. Україна на сучасному етапі (2 години)  

                                                     План:

1). Світ на зламі тисячоліть. Глобалізаційні процеси.   

2). Україна в умовах національної державності.

    

1). У розвитку людства на сучасному етапі взаємодіє чимало різноманітних тенденцій. На першому місці серед них – процеси, що сумарно можуть бути позначені поняттям «глобалізація». Однак певні труднощі виникають при визначенні цього поняття. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широкий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, що посилюється завдяки досягненням науково-технічного прогресу. Звісно, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалежно від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов’язана з науково-технічним прогресом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації. Великі можливості процесів обробки, накопичення і передачі інформації, які виникли в результаті злиття інформаційної та комунікаційної технологій   це являється ключовим аспектом глобалізації. Ці технології є тим базисом, на якому виникли й набули подальшого розвитку всі тенденції, що характеризують її.   

 Глобалізація – це процес збільшення взаємозалежності країн в економічній, соціальній, культурній, військовій, екологічній та іншій сферах. Після розвалу біполярної системи цей процес набув всесвітнього характеру. Ера глобалізації у відносинах держав стала заміняти еру «холодної війни». Теперішій світ стає все більше взаємопов’язаним і взаємозалежним. Прихильники глобалізації уважають, що цей процесс сприяє підвищенню загального добробуту окремих індивідуумів, суспільств і держав та допомагає менш розвиненим країнам забезпечити сталий економічний розвиток і соціально-політичну стабільність. Проте це не означає, що зникають міжнародні й міждержавні суперечності, оскільки у світі існують і ще довго будуть існувати держави з різним рівнем соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, із різними ідеологією, релігією, менталітетом.

   Наприкінці 1980-х рр. співробітник Європейського центру ядерних досліджень у Женеві Т.Бернес-Лі висунув ідею створення гіпертекстового мереженого середовища, спочатку для спілкування між географічно віддаленими групами фізиків-ядерників. Під час розробки цієї ідеї виникла система, відома нині як Всесвітня Мережа Інтернет. Робота над нею закінчилася навесні 1991 р., тоді ж почалася поступова її практична реалізація, що відкриває шлях до проникнення Інтернету в життя сотень мільйонів людей. Власне було відкрито нову сторінку в історії людства.  Інтернет став знаменною подією в розгортанні цих процесів, його поява означила ще небачений в людському бутті віртуальний вимір історії. Перед людством відкрилися неосяжні потенційні світи формоутворень віртуальної реальної дійсності. Адже віртуальна реальність позначає нові «материки» спілкування людей, задає безмежне поле творчих зусиль та актів підприємливості та пасіонарності.

Наростає інтенсивність історичного процесу. Кількість історичних подій, що припадають на порівняльний період від сторіччя до сторіччя збільшується. Ця тенденція пояснюється насамперед зростанням чисельності і густоти населення, збільшенням числа «дійових осіб» на історичний арені. Додається вплив і багатьох інших факторів, серед яких важливе місце займають прискорення темпів науково-технічного й економічного прогресу. Щодня засоби масової інформації повідомляють про безліч подій, які відбулися  в усьому світі. Наступного дня ці події минулого, перетворюються у факти історії.

         Відомий американський науковець Е. Тоффлер запропонував розглядати історію як послідовне накочування хвиль змін. До першої хвилі змін частина людства жила невеликими групами, що часто мігрували й годувалиcя збиранням їстівних рослин, рибною ловлею, полюванням або випасом тварин. Коли у Європі почалася промислова революція, світом покотилася Друга хвиля.  Третя хвиля – постіндустріальна.

         Світ людей протягом останніх століть зазнав істотних змін. Насамперед це стосується його чисельності. Протягом першого тисячоліття нашої ери вона становила приблизно 200 млн. осіб і практично не змінювалася. Приблизно з ХУ ст. – від рівня в 375 млн. – вона почала зростати стабільно і з постійним прискоренням. Час від середини ХУІІІ ст. до кінця ХХ ст. вчені назвали часом демографічної революції, а останню третину ХХ ст. – періодом «демографічного вибуху». Після 1950 р. населення земної кулі зросло значно більше, ніж за всю попередню історію, від появи перших людей розумних аж до 1900 р. Так, 26 лютого 2006 р. було досягнуто рівня  6,5 млрд., а восени 2011 р. народився 7 мільярдний житель Землі. Усього на планеті за всю історію народилося 106 млрд. осіб.

       До тих сфер життєдіяльності суспільства, які зазнають значної трансформації, належать сфери відносин між статями, а також шлюбу і родини. Значимість змін, що відбуваються, знайшла свій відбиток у появі поняття «гендер». Гендер є одним із центральних і фундаментальних питань сучасного суспільства. Саме слово не має в українській мові адекватного перекладу. Сьогодні гендер розуміється як одна з найважливіших граней  соціальних відносин і включає в себе три групи характеристик: біологічна стать, стереотипи статевих ролей, поширені в суспільстві, а також  запропоновані суспільством норми чоловічої і жіночої дії і взаємодії у всьому різноманітті їхніх проявів. Поняття «гендер» введено в соціальні науки Е.Оклей у 1970-ті рр. Відтоді воно перетворилося на найважливішу складову сучасного громадського життя.

    У житті сучасного світу надзвичайно важливу роль також зіграла так звана «сексуальна революція» або «революція статі» і продовжують відгравати її наслідки. Уважається, що на Заході вона почалася у 1960-х рр. Адже, протягом тисячоліть лад і уклад життя історичної людини визначався насамперед релігією і Церквою. Сучасна людина, навіть віруюча, не дозволяє релігії і Церкві бути надмірно обтяжливими у сексуальній сфері. Технологічно-комунікативна революція призвела зрештою до виникнення «суспільства масово виробництва», у якому головний настрій – спожити якнайбільше всього, «узяти від життя все», а бажання і задоволення – важливіші, ніж норми й умовності. Крім того поєднана із розвитком індустріалізму, урбанізація практично звела нанівець моральний контроль з боку громадськості, дуже дієвій у традиційному суспільстві.

      Падіння ролі релігії у західній цивілізації було викликане кількома чинниками. Це і потужний розвиток науки, який підірвав християнське пояснення світобудови, і викриття погрішностей Церкви впродовж європейської історії французькими просвітниками, протестантами та марксистами, і зміна соціально-економічного життя суспільства, яке виявило неспроможність християнських церков швидко пристосовуватися до умов сучасного світу, і процес урбанізації, який відривав індивідів від релігійних груп, і врешті-решт, процес секуляризації, що охопив усі сфери людського життя. Досить переконливо показав останній процес відомий соціолог П.Сорокін, який дослідив процес звільнення моралі від релігії. Наприклад, у сфері мистецтва «середньовічний живопис та скульптура були переважно релігійними». Так, у Х – ХІ сторіччях твори сакрального змісту становили 94, 7 %, у ХІІ – ХІІІ ст. – 97 %. Вже у ХУІ сторіччі релігійних витворів мистецтва було 64, 7 % від загальної їх кількості, а ХІХ та ХХ сторіччях   відповідно 10 % та 3,9 %. По суті сучасне західне секуляризоване суспільство має власну, вільну від релігійних цінностей етику. По суті, секулярна та релігійна етики мають різне, діаметрально протилежне розуміння блага. Благо з релігійної позиції є досягненням вічного життя, подоланням смерті та гріха. Секулярне ж розуміння блага інтерпретує його як право і свободу «тлінної й гріховної людини робити те, що вона вважає за потрібне для себе». Поступово йде підміна гуманістичної етики замість релігійних цінностей.

    

    2). Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку Україну: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), державний гімн (муз. М. Вербицького на слова П.Чубинського).

               Після проголошення Акту про державну незалежність Україна вперше стала суб’єктом у міжнародних відносин. Першими Україну визнали Польща і Канада – (2 грудня 1991 р.), 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва. У листопаді 1995 р. Україна стала членом Ради Європи. Водночас на початку 1990-х рр. незважаючи на те, що Україна вступила до СНД, доволі непростими були взаємини України з Росією. Взаємовідносини ускладнилися такими питаннями як: статус м. Севастополя, взаємини Києва і Криму, статус Чорноморського флоту. Президент Криму Ю. Мєшков дотримувався проросійських поглядів. Зрештою 1997 р. президенти України і Росії Л.Кучма і Б. Єльцин підписали «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією».

              На економіку України поч. 1990-х рр. руйнівний вплив справила загальноекономічна криза, що охопила весь пострадянський простір. В момент проголошення незалежності 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу тощо. Те, що сталося з економікою України в той час по суті не має історичних аналогів. З 1990-1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, національний дохід впав на 54 %. Для порівняння, спад виробництва у роки «великої депресії» у США не перевищував 25 %. За даними Світового банку у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя – близько 64 % населення опинилося за межею бідності. Криза охопила промисловість і сільське господарство. Впродовж 1990-1994 рр було змінено чотири уряди – В. Масола, В. Фокіна, Л. Кучми, Ю. Звягільського.

              Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Це протистояння на тлі економічної кризи і соціального протесту, що зростав, закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень

 У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Новим її головою  (1994-1998 рр.) став О. Мороз. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило. У червні – липні 1994 р. відбулися вибори президента України. Перемогу у другому турі здобув Л. Кучма, за якого віддали голоси понад 52 % виборців. У час його каденції, Україна прийняла Конституцію – 28 червня 1996 р.

             У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.           У 1999 р. відбулися президентські вибори. Серед 13 кандидатів найбільш реальними виглядали два – Л. Кучма і П. Симоненко. У другому турі зрештою переміг перший36 %  проти 22 % . 

         Деструктивні тенденції у суспільно-політичному житті України розпочалися з часу другого строку президентства Леоніда Кучми. Виборці голосували за Кучму як за менше зло, порівняно з П. Симоненком. Поступово в Україні створювалася нова суспільно-політична ситуація, появлялася реальна опозиція. Суспільство було не задоволене цілком формальними результатами референдуму 2000 р., а головне поступовим формуванням в Україні авторитарного режиму Кучми, згортанням демократії, підвищенням рівня корумпованості. Резонансною подією стало зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе (осінь 2000 р.). Згодом широкого розголосу набув касетний скандал, адже виявилося, що Л. Кучма має відношення  до зникнення журналіста. 9 березня 2001 антагонізм владних структур і опозиції набув небезпечних форм. Під час святкування річниці від дня народження Т.Шевченка у Києві сталися вуличні сутички опозиції і правоохоронних органів. У квітні 2001 р. було зміщено з посади прем’єр-міністра популярного в народі В. Ющенка. По суті, країна отримала нового лідера опозиції. Парламентські вибори 2002 року показали, що опозиційна «Наша Україна» поступово набирає сили. За результати виборів 2002 р. «Наша Україна» отримала понад 23 % голосів, КПУ – 20 %, блок «За єдину Україну» – близько 12 %; БЮТ – понад 7 %, СПУ і СДПУо – обидві понад 6 %.  Утім за мажоритарними округами перемогу святкували кандидати проурядового напряму.

Президентська кампанія 2004 р. завершилася виступами загальноукраїнського масштабу – «Помаранчевою революцією», переголосуванням виборів. У січні 2005 р. третім президентом України став Віктор Ющенко, прем’єром – Юлія Тимошенко. Втім парламентські вибори 2006 року  продемонстрували реваншистські настрої – за їхніми результатами перемогла Партія регіонів, яка набрала понад 32 %. БЮТ  (22 %) і «Наша Україна» 14 %, СПУ – 5,5 %, КПУ – 3.66 %. У результаті президентських виборів 2010 р., четвертим президентом України став Віктор Янукович.

              В кожній царині культури намітилися провідні діячі. У музиці –  Н.Яремчук, В. Зінкевич, П. Дворський, І. Білик, І. Братущик і О. Хома, І. Мацялко, І. Бобул  Українська пісня не уявлялася без Н. Матвієнко, Р.Кириченко. Оперна пісня без  А. Солов’яненка. В. Степової, Г. Циполи. Український кінематограф важко було уявити без О. Бійми, Ю. Іллєнка, Б.Нібеєрідзе – фільм «Роксолана», актора Богдана Ступки, Ади Роговцевої, Костянтина Степанкова. Українська література доби незалежності і надалі пов’язується з іменами О. Гончара П. Загребельного, Д. Павличка, Л. Костенко, М. Вінграновського поета І. Драча. У мистецтві відомим є прізвище художника І. Марчука, О. Заливахи. Зараз доба «культурних романтиків» минула, прийшла пора культурних прагматиків, ринкові умови запанували і в культурній сфері, де ключовий ефект відіграє вигода та інтерес. У результаті програє національна ідея. Можна хіба що виділити перемогу Р. Лижичко на конкурсі Євробачення 2004.

 Помітну лепту в національне відродження України в роки національної незалежності внесли українські спортсмени. Популяризації України сприяли успішні виступи спортсменів на білій і літніх олімпіадах 1994, 1996, 1998, 2000, 2002, 2004, 2006 років. Далеко за межами України відомі імена українських спортсменів олімпійців: С. Бубки, Я. Клочкової, І. Кравець а ін. Прославили Україну футболіст А. Шевченко, Віт. і Вол. Клички. Безсумнівно успіхом слід вважати виграш Польщею і Україною тендеру на проведення чемпіонату Європи 2012 р.

                За радянської доби релігія і Церква були під особливою пильною увагою комуністичної влади. За офіційною статистикою 1980-х рр. вірянами в Україні вважали себе не більше 15 % громадян. Згодом, за спеціальною анкетою М. Амосова (1997) 42, 5 % заявили, що вірять у Господа Бога, 18 % заявили, що вони являються атеїстами. В сучасних умовах, що дуже важливо, свобода совісті стала важливим елементом життя незалежної України.

З проголошенням незалежності намітилася інша проблема: формування поліконфесійності України. Наприкінці 1980-х рр. була легалізована УГКЦ, митрополитом якої став М. Любачівський, з 2001 року – Любомир Гузар, а з 2011 р. – С. Шевчук. Українська Православна Церква в процесі організаційного становлення виявилася розколотою на: Українську автокефальну православну Церкву, Українську православну церкву КП і Українську православну Церкву МП.

                                 Семінарське заняття № 1

    Тема: Київська Русь (ІХ – ХІІ ст.)

                                       План:

  1.  Перші київські князі, їх внутрішня і зовнішня політика.
  2.  Внутрішня та зовнішня політика Володимира Великого.
  3.  Реформаторська діяльність Ярослава Мудрого.
  4.  Еволюція політичного устрою Київської Русі. Причини політичної децентралізації Русі.

                                         Реферати:

1.  Християнізація Русі та її значення.

  1.  Володимир Мономах: історичний портрет.

                                      Література:

  1.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., - 1990.
  2.  Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.
  3.  Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.
  4.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
  5.  Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005. – 584 с.
  6.  Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
  7.  Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.
  8.  Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996.
  9.  Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. - № 2.  
  10.  Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.
  11.   Канигін Ю. Від Аскольда до Олександра Невського. // Дніпро. – 2001. - №.3-4.
  12.  Скоблик В.П. Історія Русі-України (Х-ХІІ) у контексті міжцівілізаційних відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації) // Український історичний журнал.
  13.   Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.
  14.   Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

                           Семінарське заняття  № 2

Тема: Галицько-Волинське князівство (ХІІ – ХІУ ст.)

                                       План:

  1.  Розвиток Галичини і Волині в умовах Київської Русі. Самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.
  2.  Розвиток об’єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича. Галицько-Волинське князівство 1205-1238 рр.
  3.  Галицько-Волинське князівство за Данила Романовича.
  4.  Галицько-Волинське князівство за спадкоємців Данила Галицького (1264-1340 рр.).

                                        Реферати:

1.  Історичний портрет князя Ярослава Осмомисла.

  1.  Культура Галицько-Волинського князівства.

                                          Література:

1.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., - 1990.

2.Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

  1.  Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.
  2.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
  3.  Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005. – 584 с.
  4.  Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
  5.  Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.

8. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.:   Україна, 1996. 

      9. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. - № 2.  

    10. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

    11. Скоблик В.П. Історія Русі-України (Х-ХІІ) у контексті міжцівілізаційних відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації) // Український історичний журнал.

    12.Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

    13. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

                       Семінарське заняття № 3

Тема: Українська національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.)

                                             План:

  1.  Причини, рушійні сили, цілі, форми та характер національно-визвольної війни.
  2.  Розвиток національно-визвольної війни 1648-1653 рр.
  3.  Формування української державності в ході національно-визвольної війни.
  4.  Березневі статті: умови і значення.
  5.  Постать Б.Хмельницького в українській історії. Оцінки діяльності гетьмана в історіографії.

                                        Реферати:

1.  Битва під Берестечком та її місце у визвольній війні.

2.  Українська церква в умовах Національно-визвольної війни 1648-1657 рр.

                                      Література:

1.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., - 1990.

2. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

  1.  Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.
  2.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
  3.  Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995.
  4.  Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1654 рр. крізь призму століть. // Український історичний журнал. – 1998. - № 1, 2, 3.
  5.  Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
  6.  Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.
  7.  Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.:   Україна, 1996.
  8.   Гетьмани України: історичні портрети. – К., 1991.
  9.   Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992.

     12. Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

     13. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

                               Семінарське заняття № 4

Тема: Національне відродження в Західній Україні ХІХ ст.

                                       План:

  1.  Початок культурного відродження в Західній Україні. “Клерикальне товариство”.
  2.  Діяльність “Руської трійці”. “Русалка Дністровая”.
  3.  Вплив революції 1848 р. на національне відродження в Західній Україні. “Головна Руська Рада”.
  4.  Національно-визвольний рух в Західній Україні в другій половині ХІХ ст. Москвофіли, народовці, радикали. Політизація національного руху.

                                          Реферати:

1.  Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ в Західній Україні.

  1.  Іван Франко в суспільно-політичному житті України другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.

                                        Література:

1. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

2.Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.

  1.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
  2.  Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ –ХХ ст.. – К., 1996.
  3.  Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху ХІХ ст. – Тернопіль, 1993.
  4.  Рибалка І.К. Історія України: дорадянський період. – К., 1991.
  5.  Сарбей В. Історія України ХІХ - поч. ХХ ст. – К., 1991.
  6.  Сарбей В. Національне відродження України / Серія «Україна крізь віки» у 15-ти т. Т. 9. – К., 1999.
  7.  Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
  8.  Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.
  9.  Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – К.. 1995. – Вип.2. – С. 59-70.

                         Семінарське заняття № 5

Тема: Західно-українська народна республіка

                                          План:

1. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Листопадове повстання.

2. Злука УНР і ЗУНР та її історичне значення.

3. Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР.

4. Польська інтервенція в Україну (червень 1919 р.). Поразка ЗУНР.

                                        Реферати:

    1.  м. Станіслав – столиця ЗУНР.

  1.  Євген Петрушевич: історичний портрет.  

                                           Література:

    1. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

   2. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.

  1.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
  2.  Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ –ХХ ст.. – К., 1996.
  3.  Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.
  4.  Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.
  5.  Павленко Ю, Храмов Ю. Українська державність у 1917-1920 рр. – К., 1995.
  6.  Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
  7.  Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.
  8.   Литвин М. Українсько-польська війна. – Львів, 1996.
  9.   Вівчаренко О., Тищик Б. Західноукраїнська Народна Республіка. – Коломия, 1994.
  10.   Лазарович М. Українські січові стрільці в революційних подіях у листопаді 1918 р. в Східній Галичині // Український історичний журнал. – 1998. - № 5.
  11.   Арсенич П. Станіслав – столиця ЗУНР. – Івано-Франківськ, 1993.

         14. Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

         15. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

                           Семінарське заняття № 6

Тема: Західноукраїнські землі в міжвоєнний період.

                                          План

   1. Державно-правовий статус західних українців у міжвоєнний період.

  2. Політика Польщі щодо галицьких українців у міжвоєнний період.    

 3. Український національний рух в Другій Речі Посполитій.  Організація Українських Націоналістів.

  4. Політика Румунії і Чехословаччини щодо українців.  Карпатська Україна.

                                        Реферати:

  1.  Степан Бандера: історичний портрет.

  1.  Андрій Мельник: історичний портрет.

 

                                           Література:

 1. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

 2. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.

  1.  Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.
  2.  Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ –ХХ ст. – К., 1996.
  3.  Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.
  4.  Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.
  5.  Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993. – 199 с.
  6.  Книш З. Становлення ОУН. – К., 1994.
  7.  Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939). – Ужгород, 2003.
  8.   Кугутяк М. Голодомор 1933-го і Західна Україна. – Івано-Франківськ. 1994.

     11. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна // Дзвін. – 1991. - №      3.

     12. Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

     13. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

                             Семінарське заняття № 7

Тема: Україна в роки Другої світової війни

                                          План

 1. Пакт Молотова-Ріббентропа і Західна Україна.

 2. Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої Червоної Армії у 1941-1942 рр.    

3. Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні.

4. Рух опору в Україні.

 5. Наступ радянських військ у 1943-1944 рр. і вигнання німецьких агресорів з України.

                                        Реферати:

1.  Роман Шухевич: історичний портрет.

     2. «Радянізація» Західної України 1939-1941 рр.  

                                           Література:

1. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

2. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.

     3.Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

     4.Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ –ХХ ст. – К., 1996.

     5.Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.

     6.Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.

     7. Брицький П. Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.) – Чернівці, 1995.

     8. Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995.

     9. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). Спроба сучасного концептуального бачення. – К., 1994.

     10. Коваль М.В. Друга світова війна та історична пам'ять // Український історичний журнал. – 2000. - № 3-4.

     11. Патриляк І.К. Націоналістичний і партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // Український історичний журнал. – 2000. - № 3-4.

    12. Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-і рр. ХХ ст. – Луцьк, 1995.

    13. Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

                           Семінарське заняття № 8

Тема: Україна в умовах «горбачовської» перебудови. Проголошення незалежності України.

 

                                          План

 1. Перебудовчі процеси в СРСР. Проведення економічних та політичних реформ.

 2.Зростання суспільно-політичної активності населення України в другій половині 1980-х рр. Відродження національно-визвольних процесів.

 3. Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибори Президента України 1 грудня 1991 р.    

                                        Реферати:

1.  В’ячеслав Чорновіл: політичний портрет.

     2. Володимир Щербицький: політичний портрет.  

                                           Література:

1. Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

2. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.

     3.Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

     4.Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ –ХХ ст. – К., 1996.

     5.Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.

     6.Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.

     7. Гарань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К., 1993.

     8.Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.

     9. Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали. – К., 1996.

     10. Україна в цифрах у 1991 році: короткий статистичний довідник. – К., 1992.

     11. Акт проголошення незалежності України. – К., 1991.

     12. Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

     13. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г. Всесвітня історія: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2007. – 694 с.

Перелік

рекомендованої основної і додаткової літератури з історії України

                                       основна література

                                                

  1.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., - 1990.

2. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005. – 584 с.

3. Історія України: Посібник для вузів / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.

4.Історія України: Навчальний посібник / За ред. В. Смолія. – Київ: Альтернатива, 1997.

5.Світлична В.В. Історія України: навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Каравела; Львів: Новий світ-2000. – 2002. – 304 с.

6. Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ “Казка”, 2006. – 736.

7.Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1992. – 512 с.

8. Губарєв В.К. Історія України: Універсальний ілюстративний довідник. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. – 576 с.

9. Історія України з найдавніших часів до наших днів. Практикум для студентів неспеціальних факультетів: Навчальний посібник / Упорядник С.В. Герегова, М.Р. Гуйванюк. Г.М. Скорейко. – Чернівці: ТОВ Видавництво «Наші книги», 2008. – 336 с.

10. Скрипник М.О., Домбровська Л.Ф., Красовський В.М. та ін. Історія України: Навчальний посібник під ред.. М.О. Скрипника. – К.: Центр навчальної літератури, 2002. – 367 с.

11. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995.

12. Котова Н. Історія України. Навчальний посібник для неспеціальних факультетів. – Харків: «Одіссей», 2005. – 416 с.

 13. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ –ХХ ст.. – К., 1996.

       14. Литвин В. Історія України. – К.: Наукова думка, 2008. – 814 с.

                                

                                    Додаткова література:

  1.  Михальчук П. Історія України. Навчальний посібник. Видавництво 2-ге доповнене. – Тернопіль: Астон, 2003. – 272 с.
  2.  Уривалкін О.М. Історія України в запитаннях та відповідях. – К.: Декор, КНТ, 2008. – 460 с.

3. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996.

4.Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. - № 2.  

5.Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.

6. Скоблик В.П. Історія Русі-України (Х-ХІІ) у контексті міжцівілізаційних відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації) // Український історичний журнал.  

7. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.

8.Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1654 рр. крізь призму століть. // Український історичний журнал. – 1998. - № 1, 2, 3.

      9.Гетьмани України: історичні портрети. – К., 1991.

      10. Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992.                     

11.Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху ХІХ ст. – Тернопіль, 1993.

12.Рибалка І.К. Історія України: дорадянський період. – К., 1991.

13.Сарбей В. Історія України ХІХ - поч. ХХ ст. – К., 1991.

14.Сарбей В. Національне відродження України / Серія «Україна крізь віки» у 15-ти т. Т. 9. – К., 1999.

15.Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – К.. 1995. – Вип.2. – С. 59-70.23

16..Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

17.Павленко Ю, Храмов Ю. Українська державність у 1917-1920 рр. – К., 1995.

18.Литвин М. Українсько-польська війна. – Львів, 1996.

19. Вівчаренко О., Тищик Б. Західноукраїнська Народна Республіка. – Коломия, 1994.

20. Лазарович М. Українські січові стрільці в революційних подіях у листопаді 1918 р. в Східній Галичині // Український історичний журнал. – 1998. - № 5.

21. Арсенич П. Станіслав – столиця ЗУНР. – Івано-Франківськ, 1993.                   

     22.Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993. – 199 с.

     23.Книш З. Становлення ОУН. – К., 1994.

     24.Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939). – Ужгород, 2003.

     25. Кугутяк М. Голодомор 1933-го і Західна Україна. – Івано-Франківськ. 1994.

     26. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна // Дзвін. – 1991. - №      3.                              

     27. Брицький П. Україна у Другій світовій війні (1939-1945 рр.) – Чернівці, 1995.

     28.Коваль М.В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995.

     29. Коваль М. В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.). Спроба сучасного концептуального бачення. – К., 1994.

     30. Коваль М.В. Друга світова війна та історична пам'ять // Український історичний журнал. – 2000. - № 3-4.

     31. Патриляк І.К. Націоналістичний і партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // Український історичний журнал. – 2000. - № 3-4.

    32. Ярош Б. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях 30-50-і рр. ХХ ст. – Луцьк, 1995.                            

     33. Гарань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К., 1993.

     34.Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.

     35.Чорнобильська трагедія. Документи і матеріали. – К., 1996.

     36. Україна в цифрах у 1991 році: короткий статистичний довідник. – К., 1992.

     37. Акт проголошення незалежності України. – К., 1991.

               Документи і матеріали для опрацювання студентами:

    38. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. – Київ-Чернівці, 2008.

    39. Хрестоматія з історії України. / Упорядник та автор коментарів О.М.Уривалкін. – К.: КНТ, 2007. – 520 с.

    40. Хрестоматія з історії України ХУІІ-ХХ ст. Навчальний посібник. – Альфа-Прес. – Донецьк, 2007. – 448 с.

    41. Історія України. Хрестоматія у двох частинах. Навчальний посібник у двох частинах.  – К., Альтерпрес. – 2004. – Ч.І. – 566 с.; Ч ІІ. – 592 с.

                                         Методичні

             

рекомендації студентам до роботи з історичними документами

    Шкільна програма з історії України як правило не передбачає доскіпливого вивчення історичних першоджерел. Студенти повинні збагнути, що вузівська програма вділяє більше уваги роботі студентів з документами, хрестоматіями, опублікованими матеріалами тощо.

     Варто бути переконаними, що за кожною датою, прізвищем історичного діяча, якимись статистичними даними криється історичне першоджерело. Іншими словами, мусить бути первинна інформація, те, звідки взято історичні дати, прізвища, статистичні дані тощо. Це та інформація, яка робить історичний текст справді правдивим, і науково об’єктивним. Без першоджерел історія по суті стає фантазією, «казочкою», яка позбавлена історичної правди. Вивчення першоджерел в історії – це дуже важлива складова навчального процесу.

В читальному залі історичних наук містяться різноманітні хрестоматії для студентів історичних та неісторичних спеціальностей. Студентові, зокрема, належить:

         1). Віднайти потрібний уривок з історичного тексту, який би співпадав з текстом навчального підручника а бо посібника. Ідея полягає в тому, аби студент зумів, так би мовити, підкріпити фактичний матеріал, який міститься в навчальному посібнику, підручнику першоджерельним матеріалом.

         2). Варто дуже уважно переписувати уривки з першоджерел. Аби навести цитати потрібно слово в слово переписати уривок з тексту (зацитувати). Допускається також ксерокопія документів.

         3). Студенту необхідно усвідомити, що увесь уривок, навіть якщо він і законспектований, розповідати на семінарському занятті не доведеться. Потрібно навчитися вибирати головне, виділяти із загального текстового потоку найсуттєвішу інформацію, найсуттєвіший матеріал. Для цього варто все ж аналітично попрацювати з копією уривку.

         4). Студентові належить найважливішу інформацію занотувати в зошит для семінарських занять, і з цим уривком варто виступати на семінарському занятті.  

Методичні рекомендації

студентам щодо аналізу-захисту наукових статей з історії України

    Студенти Прикарпатського національного університету, що вивчають нормативний  курс «історія України» повинні обов’язково вивчати нову історичну літературу. Відрадно, що в читальному залі історичної літератури міститься низка періодичних видань на історичну тематику. Ми пропонуємо студентам законспектовувати і захищати пропоновані нами статті.

        Спершу нами підбираються відповідні статті. Перевага віддається статтям, що містяться в «Українському історичному журналові», «Історичному журналові» (передусім для студентів інституту історії і політології), та газеті «Історія України» (зазвичай для студентів неісторичних спеціальностей). Ми акцентуємо на вивченні передусім нової літератури – за останні десять років. Тим самим, студенти матимуть можливість знайомитися з останніми напрацюваннями вітчизняних дослідників, відчути поступ історичної науки. Більше того, у згаданих виданнях як правило друкуються відомі вітчизняні науковці (кандидати, а нерідко і доктори наук), які прагнуть адаптувати свої напрацювання до широкого загалу читачів. Тож, студенти водночас матимуть можливість пізнати історіографію різних історичних періодів.

Ми умовно ділимо роботу студентів з науковими статтями на конспектування і власне захист.

1). Конспектування статті.

Варто засвоїти правило повільного і швидкого читання. Радимо студентам спершу прочитати статтю без її конспектування та нотаток. Це дозволить цілісно уявити канву статті, її основну думку, квінтесенцію. Крім того, студент отримає можливість глибше уявити собі перспективу свого конспектування, виокремлення стрижневих, рубіжних засад. Після швидкого читання радимо перейти до повільного.

Насправді конспектування статті не є легкою справою. Адже перед студентом постає доволі складна проблема – виділити основне від другорядного,  знайти і записати у зошит для семінарських занять найважливішу інформацію. Аби здійснити задумане необхідно дуже уважно прочитати статтю, звернути увагу не лише на дати, прізвища історичних осіб, а й на узагальнення, які робить автор статті. Значну увагу варто вділяти покликам автора на історичну літературу, адже цілком зрозуміло, що будь-яка стаття є продовженням якогось історичного напряму, а не автономною одиницею. Особливу увагу варто вділяти прикінцевим висновкам статті, адже зазвичай саме вони вбирають у себе основу будь якого напрацювання. До того ж,  належить дуже пильно аналізувати список використаної літератури та історичних першоджерел. За таких умов, студент зможе краще ознайомитися з широтою джерельної та історіографічної бази статті.

Вимагаємо фіксувати в конспекті:

1). Основні питання, котрі піднімав автор. Належить також здійснити короткий опис цих питань.

2). Варто з’ясувати, у чому полягає наукова новизна цієї статті. Тобто, що нового дізнався студент, читаючи цю статтю.

3). Варто визначити джерельну і історіографічну бази цієї наукової статті.

    2). Захист наукової статті.

Звісно, що захист наукової статті відбувається уже після глибокого її осмислення студентом. Студент повинен вийти за кафедру не з ксерокопією статті, а з опрацьованим ним у семінарському зошиті сценарієм виступу.

Радимо студентові:

1). Розпочати виступ з актуальності даної статті. Словом, треба зазначити

     на які запити сьогодення відповідає та чи інша стаття.

2). Варто подати ключові теми статті. Причому важливо аби студент був готовий розповісти це своїми словами, а не книжними фразами.

3). Студент повинен зазначити, які першоджерела лягли в основу статті.

4). Студенту належить запропонувати слухачам ключові узагальнення та висновки.

       

                           Вимоги до написання рефератів

  1.  Кількість сторінок – від 12 аркушів.
  2.  Нумерація сторінок починається від третьої, де розпочинається виклад першого розділу.
  3.  Перша сторінка – титульна.
  4.  На другій сторінці вміщується зміст реферату.
  5.  Структурно реферат повинен ділитися на 5 (п’ять) одиниць: власне змісту реферату, вступної частини (вступу), двох пропорційних розділів, висновків, списку використаної літератури.
  6.       Вступ – дуже важлива складова одиниця реферату, оскільки показує самостійність авторського підходу до роботи. У вступній частині реферату найголовніше вдало сформулювати актуальність теми, розкрити власне бачення автором важливості проблеми. Зазвичай вступ при написанні реферату не повинен перевищувати однієї сторінки.
  7.       При розкритті розділів не варто надмірно деталізувати, акцентувати на другорядних питаннях, подавати інформацію (дати, події), яка  побіжно, опосередковано розкриває тему. З іншого боку, при написанні реферату не варто дуже захоплюватися аналізом “фактажу”. Короткі підсумкові узагальнення по розділах слід зробити хіба що наприкінці цих розділів, виділивши для цього один абзац. Розкриваючи розділи, належить пам’ятати, що найголовніше завдання, що стоїть перед автором – максимально широко, але водночас лаконічно висвітлити тему реферату.

          Розділи можуть ділитися як за проблемним, так і за хронологічним принципом. Наприкінці розділів вартує зробити короткий самостійний висновок (кілька речень). При розкритті розділів іноді (якщо є більш як 10 позицій літератури) роблять поклики на відповідні прочитані книги. Поклики подають у квадратних дужках, де зазначають також сторінки книги, звідки запозичується інформація. Втім поклики варто подавати студентам історичного (фахового) факультету.

  1.      Реферат повинен також містити завершальну частину – висновки. У них автору належить підвести підсумки реферату. Спробувати, свого роду, дати відповідь на питання – що слідує з пропонованого фактичного матеріалу? Найважливіше аби висновки мали самостійний характер. Як правило, у рефераті висновкова частина  не повинна перевищувати одну сторінку.
  2.  Завершальна частина – список використаної літератури. Узагалі мінімальна кількість позицій літератури для реферату – 10 позицій. Літературні позиції повинні бути побудовані за алфавітним принципом.

                                          Взірець змісту:

          Вступ....................................................................................................3  

    Розділ І  Розвиток об’єднаного Галицько-Волинського    князівства за Романа Мстиславовича.....................................................................................4

  Розділ ІІ   Галицько-Волинське князівство в умовах правління Данила  Галицького.................................................................................8       Висновки....................................................................................11

         Список використаної літератури.....................................................12                                                                                    

                                     

                                         

                 

                   Взірець списку використаної літератури:

          1. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968. – 186 с.

  1.  Даниленко В.Н. Єнеолит Украины. – К., 1974. – 204 с.

і  т. д.

                                                          Перелік

       тем рефератів для студентів неісторичних спеціальностей

   1. Володимир Мономах: історичний портрет.

    2.  Історичний портрет князя Ярослава Осмомисла.     

  3. Громадська та релігійна діяльність митрополита Петра Могили

    4. Степан Бандера: історичний портрет.

   5. Іван Франко в суспільно-політичному житті України другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.

         6. Микола Міхновський: історичний портрет

         7. Утворення патрійно-політичної системи в Галичині (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.).

          8. Іван Виговський: історичний портрет.

          9. Опришківський рух  ХУІ – ХУІІІ ст.

          10. Розвиток містобудування у Галицько-Волинській державі.

          11. Ярослав Стецько: портрет суспільно-політичного діяча.

          12. Льонгин Цегельський: історичний портрет.

          13. Іван Макух: історичний портрет.

          14. Євген Петрушевич: портрет громадсько-політичного діяча.

          15. Семен Вітик: історичний портрет.

          16. Роль та місце товариства «Союз Українок» в громадсько-політичному житті Західної України.

          17. Українська робітничо-селянська спілка як дисидентська організація.

          18. Український національний фронт як дисидентська організація.

          19. Українська Гельсінська Група як дисидентська організація.

          20. Громадсько-політична діяльність Лева Бачинського

          21. Роман Шухевич: історичний портрет.

          22. В’ячеслав Чорновіл: історичний портрет.

          23. Радянізація західноукраїнських земель 1939-1941 рр.

          24. Дисидентський рух в Україні.

          25. Карпатська Україна 1939 р.

          26. Кость Левицький: портрет суспільно-політичного діяча.

          27. Костянтин Острозький: історичний портрет.

          28. Громадсько-культурна діяльність братств.

          29. Маркіян Шашкевич: історичний портрет.

          30. Утворення партійно-політичної системи в Наддніпрянщині кінця ХІХ- поч.ХХ ст.

          31. Михайло Грушевський: історичний портрет.

          32. Володимир Винниченко: історичний портрет.

          33. Симон Петлюра: історичний портрет.

          34. Радянізація західноукраїнських земель 1939-1941 рр.

          35. Утворення УПА.

          36. Громадівський рух другої половини ХІХ ст.

          37. Українське національне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х рр.

          38. Митрополит Андрей Шептицький: історичний портрет.

          39. Гетьман Іван Мазепа: історичний портрет.

          40. Гетьман Кирило Розумовський: історичний портрет.

            

 

      

     Програмові вимоги до екзамену зі історії України

1).  Предмет і завдання нормативного курсу.

2). Українські землі в первісну добу і в контексті історії стародавнього світу.

         3). Особливості розвитку середньовічного світу.

         4). Слов’янські племена. Теорії походження Київської Русі. Походження назви “Русь”.

    5). Перші київські князі, їх внутрішня і зовнішня політика.

    6). Внутрішня та зовнішня політика Володимира Великого.

    7). Реформаторська діяльність Ярослава Мудрого.

          8).Еволюція політичного устрою Київської Русі. Причини політичної децентралізації Русі.

         9). Історичне значення та проблема спадщини Київської Русі.

   10).Розвиток Галичини і Волині в умовах Київської Русі. Самостійний розвиток двох князівств до 1199 р.

   11). Розвиток об’єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа Мстиславовича. Галицько-Волинське князівство 1205-1238 рр.

   12).Галицько-Волинське князівство за Данила Романовича.

   13).Галицько-Волинське князівство за спадкоємців Данила Галицького (1264-1340 рр.).

        14). Етапи та історичне значення Галицько-Волинського князівства.

         15). Українські землі в епоху Пізнього Середньовіччя. Литовська держава.

        16).  Ознаки Нового часу.  

        17). Українські землі під владою Речі Посполитої. Кревська та Люблінська унії.

        18). Національно-культурний рух в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст. Брестська церковна унія.

        19). Соціально-економічні та політичні передумови створення козацтва. Діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.

   20). Причини, рушійні сили, цілі, форми та характер національно-визвольної війни.

        21). Розвиток національно-визвольної війни 1648-1653 рр.

        22). Формування української державності в ході національно-визвольної війни.

        23).Березневі статті: умови і значення.

24). Постать Б.Хмельницького в українській історії. Оцінки діяльності гетьмана в історіографії.

 25). Доба Руїни в українській історії.

 26). Україна за гетьманування Івана Мазепи. Конституція П. Орлика.

        27). Ліквідація російським царизмом української автономії. Історичне значення Гетьманщини.

          28).   Становище Правобережної України під владою Польщі.

          29).   Геополітичні зміни в Україні в другій половині ХУІІІ ст.

               30). Велика французька революція та її наслідки.

          31). Основні напрямки визвольного руху в Україні першої половини ХІХ ст. Масонські ложі. Діяльність декабристів.

          32). Сутність національного відродження. Культурницька діяльність української інтелігенції в Наддніпрянській Україні першої половини ХІХ ст.

         33). Кирило-Мефодіївське братство. Роль Т. Шевченка.

    34). Початок культурного відродження в Західній Україні. “Клерикальне товариство”.

     35). Діяльність “Руської трійці”. “Русалка Дністровая”.

     36).Вплив революції 1848 р. на національне відродження в Західній Україні. “Головна Руська Рада”.

     37). Національно-визвольний рух в Західній Україні в другій половині ХІХ ст. Москвофіли, народовці, радикали. Політизація національного руху.

          38). Царські реформи 1860-1870-х рр. Модернізація. Промисловий переворот.

          39). Національно-визвольний рух в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст.     

         40). Україна на початку ХХ ст. Політизація національного руху.

         41). Україна в роки Першої світової війни.

         42). Світ на початку ХХ ст.

         43). Заснування Української Центральної Ради. І - ий і ІІ - ий Універсали Центральної Ради.

         44). ІІІ Універсал Української Центральної Ради. Війна більшовиків проти Центральної Ради.

         45). ІУ Універсал. Брестський мир і Україна.

         46). Українська держава гетьмана П. Скоропадського.

         47). Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР.

           48). Утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Листопадове повстання.

        49). Злука УНР і ЗУНР та її історичне значення.

        50). Внутрішня і зовнішня політика ЗУНР.

          51). Польська інтервенція в Україну (червень 1919 р.). Поразка ЗУНР.

        52). Уроки і наслідки української національно-демократичної революції.

         53).  Характерні ознаки міжвоєння.   

        54). Україна і утворення СРСР. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні.

        55). Соціально-економічні перетворення в Україні на основі НЕПу

        56). Українське національно-культурне відродження 1920-х рр.

        57). Індустріалізація України кінця 1920 – поч. 1930-х рр.

        58). Колективізація українського села. Голодомор 1932-1933 рр.

        59). Сталінські репресії 1930-х рр.

        60). Державно-правовий статус західних українців у міжвоєнний період.

        61). Політика Польщі щодо галицьких українців у міжвоєнний період.    

       62). Український національний рух в Другій Речі Посполитій.  Організація Українських Націоналістів.

         63). Політика Румунії і Чехословаччини щодо українців.  Карпатська Україна.

        64). Пакт Молотова-Ріббентропа і Західна Україна.

        65). Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої Червоної Армії у 1941-1942 рр.    

      66). Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні.

       67). Рух опору в Україні доби Другої світової війни.

         68). Наступ радянських військ у 1943-1944 рр. і визволення українських земель.

       69). Особливості історичного процесу другої половини ХХ ст.

            70). Українські землі в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 рр.)

            71). Україна в добу десталінізації (1953-1964 рр.). Хрущовська «відлига».

            72). Українські землі у період загострення кризи радянської системи (середина 1960-х – середина 1980-х рр.).

        73). Перебудовчі процеси в СРСР. Проведення економічних та політичних реформ.

        74).Зростання суспільно-політичної активності населення України в другій половині 1980-х рр. Відродження національно-визвольних процесів.

       75). Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибори Президента України 1 грудня 1991 р.    

   76). Світ на зламі тисячоліть. Глобалізаційні процеси.    

  77). Україна в умовах національної державності.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34020. Философия истории 26 KB
  Философия истории представляет особую сферу практической философии исследующей смысл и значение уникального явления человеческой жизни исторического бытия. Тем не менее несмотря на большое разнообразие теоретических подходов к феномену истории единой унифицированной философскоисторической концепции до сих пор не существует. Есть все основания полагать что именно в этом отсутствии единой теоретической версии философии истории есть и свои положительные черты. Термин философия истории введен в научный оборот сравнительно недавно...
34021. Глобальные проблемы человечества 23.5 KB
  Десять тыяч лет назад было около 5млн человек 2 тысячи лет назад – около 200 млн в 1960 г – 3 млрд в 1975 – 4 млрд в 1987 5 млрд в 2000г более 6 млрд человек.
34024. Возникновение христианства как мировой религии. Средневековая философия. Доказательства бытия Бога. Принцип средневековой философии 25.5 KB
  Доказательства бытия Бога. Существование бога самоочевидно но если мы не знаем что такое бог то эта очевидность сомнительна. Невозможно определить бытие бога. Человек не может познать бога.
34025. Философия эпохи Возрождения 24 KB
  2 Расширение кругозора человека возникновение естествознания. Место человека периферийное т. Книги понижали достоинство человека в мире низводят человека с божественной высоты до земной. Гуманизм человек предстает как высшая ценность способности которой должны быть раскрыты полностью всё для блага человека.
34026. Проблема рационализма и сенсуализма начала 19 в. (сравнить Декарта и Локка) 30 KB
  разуме в центре работы теория познания Всякое познание это сближение с опытом. Он создаёт психологическую теорию познания. Что является самым главным в процессе познания По Декарту: чувства делятся на пришедшие из вне врожденные обнаруживаются нами самими. считает что элементы познания возникают только из чувственного опыта.
34027. Томас Гоббс 26.5 KB
  Власть проистекает из инстинкта самосохранения. Власть становится результатом конвенции разумного решения. Появляется общественная власть. Договор может быть расторгнут если власть не может больше защищать.
34028. Французское Просвещение (Вольтер, Руссо) 31 KB
  Крупнейшими мыслителями и идеологами этой эпохи стали Вольтер Дидро Гольбах Гельвеций Ламетри Руссо и др. Своим метким пером он поражал старое отжившее свой век его сатира и насмешка были убийственны для феодальной камарильи смех Вольтера разрушил больше чем плач Руссо. Мировоззренческая система Жан Жака Руссо завоевала огромную популярность еще при жизни он был признанным властителем дум большинства французов второй половины XVIII века.