48096

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: ЗАГАЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ

Конспект

Макроэкономика

Теоретичні аспекти виникнення та розвитку науки національної економіки Основоположником науки про національну економіку є німецький економіст Ф. Лістом у вказаній праці можна звести до трьох взаємопов’язаних підходів: 1 теорії продуктивних сил; 2 концепції стадійного економічного розвитку; 3 положення про активну економічну роль держави. Вона є результатом попереднього розвитку відкриттів удосконалень традицій досвіду знань. Ліст справедливо відзначає що істинні багатство і добробут нації зумовлюються не кількістю мінових...

Украинкский

2013-12-06

2.5 MB

2 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 194

ТЕМА №1: НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: ЗАГАЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ

Основні поняття і терміни

1.1. Теоретичні аспекти виникнення науки  „національна економіка”

1.2 Передумови формування науки „національна економіка” як економічної дисципліни   

1.3 Характерика показників в національній економіці

1.4. Основні елементи соціальної структури в національній економіці

1.5.  Національні моделі ринкової економіки країн світу  

1. 1. Теоретичні аспекти виникнення та   розвитку науки національної економіки

Основоположником науки про національну економіку є німецький економіст Ф. Ліст (1789–1846). В своїй праці “Национальная система политической экономии” (1841 р.) він розкрив вірогідні історичні факти, пов’язані з істинними національними інтересами. Основні положення, висунуті Ф. Лістом у вказаній праці, можна звести до трьох взаємопов’язаних підходів: 1) теорії продуктивних сил; 2) концепції стадійного економічного розвитку; 3) положення про активну економічну роль держави.

В основу теорії продуктивних сил закладена ідея, згідно якої створення суспільного багатства досягається не тільки через розрізнену індивідуальну діяльність людей, пов’язаних лише поділом праці та обміном. Для досягнення досконалих результатів, вказує Ф. Ліст, необхідно, щоб різні індивіди були об’єднані розумово і матеріально і перебували у взаємодії. Збільшення продуктивних сил починається з окремої фабрики і потім поширюється до національної асоціації.

Нація, що об’єднує людей, являє собою єдине ціле. Вона є результатом попереднього розвитку, відкриттів, удосконалень, традицій, досвіду, знань. Кожна окрема нація є продуктивною настільки, наскільки вона зуміла засвоїти цю спадщину від попередніх поколінь і збільшити її власними придбаннями, наскільки природні джерела, простір і географічне положення її території, чисельність населення та політична могутність дають їй можливість гармонійно розвивати всі сфери діяльності і поширювати свій моральний, розумовий, промисловий, торговельний і політичний вплив на інші відсталі нації і загалом на весь світ.

Ф. Ліст справедливо відзначає, що істинні багатство і добробут нації зумовлюються не кількістю мінових цінностей, а мірою розвитку продуктивних сил. Важливу роль при цьому відіграє політична могутність. Завдання політики – об’єднати, цивілізувати нації, забезпечити їх існування і стійкість. Економічне виховання нації є важливішим за безпосереднє виробництво матеріальних цінностей.

Особливу увагу в праці Ф. Ліста приділено ролі держави. Він писав, що ми не зможемо зрозуміти народного господарства як органічного цілого, коли виключимо з нього найбільше господарство, яке так безперервно і так неухильно впливає на всі інші господарства. Ф. Ліст виділяє державну економіку, розуміючи під цим державні кошти уряду, споживання цих коштів і управління ними. Народна економіка стає національною економікою в тому випадку, коли держава охоплює цілу націю, що володіє самостійністю, здатністю здобувати стійкість і політичне значення.

Таким чином, під національною економікою прийнято розуміти народне господарство конкретної країни. Це – сукупність усіх суб’єктів, поєднаних в єдиний організм багатосторонніми економічними зв’язками та інтересами. В національній економіці в нерозривному комплексі виступають виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, послуг і духовних цінностей. Вона є продукт історичного розвитку певного суспільства і має свої сектори: приватний, державний, змішаний.

Національна економіка як цілісний організм характеризується такими ознаками:

1) загальним економічним простором з єдиним законодавством, єдиною грошовою одиницею, загальною кредитно-грошовою і фінансовою системами;

2) наявністю тісних економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами із загальним відтворювальним контуром;

3) територіальною визначеністю із загальним політичним та економічним центром, який виконує регулюючу і координаційну роль; 4) рівнем виробничої (в широкому значенні) і загальної культури.

У національній економіці кожен суб’єкт (господарство, фірма, регіон або держава), включаючись до економічного простору, має свій інтерес. Узгодження інтересів зумовлюється об’єктивними економічними законами і знаходить своє втілення в національному економічному інтересі.

Національна економіка прагне до стабільності, ефективності, справедливості через забезпечення:

1) стабільного зростання національного обсягу виробництва;

2) високого і стабільного рівня зайнятості;

3) стабільного рівня цін;

4) підтримки рівноважного зовнішнього балансу.

Названі цілі досягаються через застосування певних інструментів макроекономічного регулювання, якими є:

1) фіскальна політика (оперування державним бюджетом через податкову систему і витрати держави);

2) грошово-кредитна політика (контроль за грошовою пропозицією через ставку процента, резервну норму та інші інструменти);

3) політика регулювання доходів (від вільного встановлення заробітної плати і цін до декретного контролю);

4) зовнішньоекономічна політика (торговельна політика, регулювання обмінного курсу).

Загальним і кінцевим результатами функціонування національної економіки є приріст національного багатства, обсягів прибуткових і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських і матеріальних ресурсів, і зрештою, забезпеченість економічними благами громадянських прав і свобод, ствердження національної ідеї і етносу. Таким чином, без найтіснішого зв’язку національної ідеї з національною культурою не може бути ефективної національної держави.

Національна економіка знаходиться в тісному зв’язку зі світовим господарством. Кожна держава прагне зайняти на світовому ринку свою нішу, але це складний процес. Слід враховувати той факт, що світове господарство – це не проста сума національних економік, а їхня цілісність. Останнє означає, що світове господарство має певні ознаки, яких не має будь-яка окрема національна економіка. Тому увійти до світової спільноти чи вийти з неї означає те, що потрібно пройти процес узгодження всіх параметрів відповідності світовому господарству.

Тобто, якщо Україна прагне стати членом Європейського Союзу, то відповідно ЄС дуже прискіпливо визначає, що це дасть для його зміцнення. Якщо будь-яка “ознака” (стан чи дія) України може послабити ЄС, порушити “цілісність” Європейського Союзу, то марно сподіватися на вступ. Тому Україна повинна забезпечити такий економічний стан свого розвитку і рівень зовнішньоекономічної діяльності, які б відповідали умовам ЄС.

Зовнішньоекономічна діяльність пов’язує національну економіку зі світовим товариством, яке за певних умов може сприяти національному розвитку, а може й блокувати її поступальний рух. Все залежить від врівноваженості зовнішньополітичного курсу держави, наявності реальних намірів до взаємовигідного співробітництва в економічній галузі.

Світовий ринок регулюється своїми власними правилами. Жодна з країн не може обмежувати його діяльність, а тим більше нав’язувати свої національні особливості. Темпи і органічність входження до світового ринку зумовлюються насамперед якісним станом лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Аналіз динаміки розвитку зовнішньої торгівлі багатьох країн світу та її вплив на стан економіки країн у цілому дозволяє зробити висновок, що зовнішньоекономічний порядок, який ґрунтується на принципі лібералізації, є найефективнішою на сучасному етапі формою організації зовнішньоекономічних зв’язків. Саме в цьому напрямі має розвиватися зовнішньоекономічна діяльність України.

Виходячи з цієї теоретичної концепції, ліберальна ідея повинна розглядатися, насамперед, як основа формування такої економічної політики, що сприяла б забезпеченню конкурентного економічного порядку, бо лише за умов конкурентної боротьби існує необхідність постійного удосконалення і підвищення ефективності виробництва усіх видів продукції і послуг, що є основою економічного розвитку. У зв’язку з цим економічна політика, метою якої є поліпшення позицій держави на світовому ринку, має бути спрямована на підвищення конкурентоспроможності країни, формування національних конкурентних переваг. Вона також повинна сприяти їх реалізації на світовому ринку шляхом створення вільного зовнішньоекономічного порядку. В цьому полягає головний принцип стратегії просування країни у світову економіку [394].

Як відомо, з перших років незалежності Україна обрала стратегію побудови відкритої економіки, лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Цей процес, безумовно, пов’язаний з вимогами ГАТТ/СОТ, що ставляться до країни, яка має намір приєднатися до цієї багатосторонньої системи. Однак зростання обсягів зовнішньої торгівлі, що сприймається як позитивний результат лібералізації, відбувається в умовах занепаду вітчизняної економіки, зниження життєвого рівня населення, кризи платежів. Тому модель лібералізації, прийнятну для багатьох високорозвинених країн, в умовах нашої держави слід поєднувати з виваженим протекціоністським курсом на захист вітчизняного товаровиробника. Ось чому зовнішня торгівля має спрямовуватись на подальшу інтеграцію України у світове господарство, досягнення позитивного сальдо торговельного і платіжного балансів, забезпечення якнайефективнішої структури експорту, формування імпорту з урахуванням інтересів національних виробників та необхідності структурної перебудови економіки.

Аналіз товарної структури експорту України за 2000-2005 рр. показує, що найбільша питома вага припадає на неблагородні метали та вироби з них (36,8%). Продукція хімічної та пов’язаних із нею галузей промисловості становить 8,4%, машин, устаткування та механізмів – 10,1%. Продукція рослинництва та тваринництва не перевищує 8,0%, на продукцію харчової промисловості припадає 3,9%. Дана структура досить чітко характеризує сировинний характер вітчизняного експорту, що має тенденцію до посилення. Такий стан експорту не може стимулювати структурну трансформацію національної економіки.

Разом з тим Україна має певний потенціал в експорті наукомістких видів продукції і послуг, що можуть розвиватися на базі високих технологій оборонного комплексу і цивільних виробництв, науково-технічного потенціалу Національної Академії наук та галузевих науково-дослідних інститутів і організацій, а саме авіакосмічної та лазерної промисловості, електрозварювального устаткування, суднобудування, цивільного літакобудування, космічного ракетобудування та космічних послуг з виведення об’єктів на навколоземну орбіту, інформаційного обслуговування, картографічної та геофізичної зйомки, проведення досліджень у космосі, послуг з розробки програмного забезпечення, проведення геологічних пошуків тощо. Однак він в експортній структурі практично не реалізований.

Розширення зовнішньої торгівлі в умовах кризового спаду виробництва супроводжувалось збільшенням частки зовнішньоторговельних операцій у ВВП. Однак воно викликане не тільки прогресуючим втягуванням національної економіки у сферу міжнародних господарських зв’язків, але й поетапним наближенням у минулому цін на експорт та імпорт до рівня світових. Різниця в темпах їх зростання і є причиною незмінно пасивного сальдо зовнішньої торгівлі України, на розвитку якої в роки незалежності позначився вплив двох складових – поступової інтеграції вітчизняної економіки у світову господарську систему, створення та зміцнення, внаслідок зростаючої залежності від критичного імпорту, силового поля, яке втягує нашу державу в орбіту регіонального товарообміну.

Відкритість економіки України (відношення сумарного обсягу експорту та імпорту до ВВП) становила 1991 р. 35,5%, 1992 р. – 37,6%, 1993 р. – 48,8%, 1994 р. – 51,6%, 1995 р. – 63,7%. На рівні 60% цей показник зберігається і у 2000–2005 роках. За даними Українського центру економічних та політичних досліджень, лише 8% внутрішнього споживчого ринку належить вітчизняним товарам [395]. Тому в сучасних умовах, враховуючи зазначені тенденції, для України цілком виправданим було б застосування ряду протекціоністських заходів на захист вітчизняного товаровиробника. Це передбачає багатоваріантний підхід до вирішення долі кожної галузі.

Успадкована Україною енергомістка структура економіки, недостатня забезпеченість власними ресурсами і залежність від розвитку технологічної кооперації дедалі ширше використовуються монопольними постачальниками для нав’язування нерівноправних умов зовнішньої торгівлі. Вони активізують зусилля з втягування нашої держави в систему далеко не завжди вигідного для її економічних інтересів регіонального товарообміну. Це звужує можливості інтеграції української економіки у світову систему поділу праці і дедалі частіше використовується як засіб економічного та політичного тиску.

За збільшенням на фоні стагнації економіки експорту українських товарів криються не тільки результати нарощування обсягів виробництва за рахунок поставок продукції на зовнішній ринок, але й несприятлива для економічних інтересів держави структура вивезення, в якому понад 66% становлять сировина, напівфабрикати та продукція АПК. А якщо врахувати наявність багатьох кількісних та якісних обмежень на традиційні товари українського експорту і низьку питому вагу в ньому продукції високотехнологічних галузей, то не можна не бачити зростаючого «колоніального» забарвлення зовнішньої торгівлі України.

Реалізуючи «неопротекціоністську» модель зовнішньоекономічної діяльності, не слід забувати про можливість використання переваг інтернаціоналізації регулювання світової торгівлі. Для України – це активізація участі у міжнародних економічних угрупованнях. Однак при приєднанні України до ГАТТ/СОТ з метою доступу на ринки товарів та послуг, необхідно визначити імовірні межі (в кількісних показниках), вихід за які може завдати шкоди національним інтересам України та її економічній безпеці. При розробці та реалізації ефективної стратегії інтеграції необхідно враховувати як домінуючі закономірності розвитку світового господарства, так і трансформації національної економіки для забезпечення її ефективної взаємодії зі світогосподарською сферою.

Несприятливий розвиток зовнішньоекономічних зв’язків нашої держави за роки її незалежності значною мірою викликаний відсутністю чітко визначених пріоритетів у зовнішньоторговельній сфері та засобів їх досягнення. Несвоєчасність розробки і реалізації заходів, спрямованих на зменшення, або недопущення деструктивного впливу екзогенних чинників, погіршує економічне становище, ускладнює вихід з кризового стану, обмежує можливості структурної перебудови та ефективної зовнішньоекономічної спеціалізації і загрожує економічній стабільності держави.

Основним завданням державного регулювання зовнішньоторговельних зв’язків в умовах перехідної економіки стає створення системи стимулів, спрямованих на ліквідацію розриву між експорто- та імпортомісткістю економіки, підвищення ефективності зовнішньоторговельних контактів, зменшення залежності від імпорту, поліпшення платіжного балансу і зміцнення економічної безпеки держави. Для розв’язання цих проблем необхідний комплексний підхід до зовнішньої торгівлі як сфери діяльності, результати якої визначаються економічною політикою держави, обраною моделлю зовнішньоекономічних зв’язків та впливом численних внутрішніх і зовнішніх чинників. Необхідним є перехід від нинішньої торговельної до відтворювальної (геоекономічної) моделі зовнішньоекономічних зв’язків.

Створення відповідних виробничо-господарських та організаційно-функціональних структур на рівні підприємства, галузі, регіону та держави, а також впровадження виробничо-інвестиційної моделі структурної перебудови економіки є основною умовою широкого виходу на світовий ринок не окремих товарів, а цілісних інфраструктурних економічних комплексів. Поступове включення до їх складу виробничих структур (підприємств), окремих галузей регіонально-виробничих анклавів зробить можливим формування розгалуженої системи суб’єктів господарювання та органів управління, здатних забезпечити в сучасних умовах широкомасштабну інтеграцію національної економіки в систему світових господарських зв’язків.

Набутий за минулі роки досвід показує безпідставність сподівань на автоматичне позитивне діяння ринкових регуляторів на розвиток зовнішньої торгівлі. Держава не може віддавати цю важливу для її становлення та економічної стабільності сферу діяльності на відкуп стихійному розвитку ринкових процесів, обмежуючись роллю пасивного спостерігача. Тому важливим завданням її в умовах перехідної економіки стає активний вплив на формування структури та умов товарообміну з урахуванням економічних реалій і прогнозних змін у впливах зовнішніх чинників.

Аналіз потенційних можливостей України показує, що ще недавно за своїм виробничим потенціалом вона входила в першу десятку країн, а за виробництвом космічної і авіаційної продукції, систем керування, виробництвом атомної енергії – навіть до першої п’ятірки. Сьогодні за рівнем розвитку не входить в першу сотню країн і посідає десь 150-е місце в світі. За період з 1990 р. до 2000 р. зменшилася її питома частка в населенні світу з 1% до 0,8%, а у ВВП – з 0,4% до 0,1%. Виробляючи одну тисячну частку світового ВВП, експортуючи переважно сировину, мінеральні продукти та напівфабрикати, Україна не відіграє значної ролі у світовій економіці. Перспективу економічного прориву можна одержати за умов інтеграції у конкурентоспроможну західну цивілізацію.

Необхідно відзначити, що протягом XX ст. відбувалася (і продовжується сьогодні) інтернаціоналізація господарського життя. В результаті інтернаціоналізації всіх економічних процесів сформувалася така структура світового господарства:

1) світовий ринок товарів і послуг;

2) світовий ринок капіталів;

3) світовий ринок робочої сили;

4) міжнародна валютна система;

5) міжнародна кредитно-фінансова система.

Крім того, інтернаціоналізація інтенсивно розвивається у сфері інформації, НДДКР, культури. Формується єдиний науково-інформаційний простір.

Суб’єктами світового господарства є:

  •  держави з їх народногосподарськими комплексами;
  •  транснаціональні корпорації;
  •  міжнародні організації та інститути.

Таким чином, світове господарство є система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими і науково-технічними зв’язками”.

Нацiональнi економiки взаємодiють через мiжнароднi економiчнi вiдносини (МЕВ), якi являють собою, з одного боку, головну, найбiльш масштабну та динамiчну складову частину мiжнародних вiдносин, а з iншого – систему економiчних зв’язкiв щодо виробництва, розподiлу, обмiну та споживання, які вийшли за межi нацiональних господарств Іншими словами, світова економіка – це не просто сукупність національних економік. Насамперед вона являє собою певну структуризацію національних економік. Останні входять до світової економіки своїми певними частинами, які “спалахують своїм особистим життям” на фоні світової цілісності.

У комплексі факторів, що спонукають країни до економічної взаємодії, найважливіше місце належить завданням індустріалізації країн, впровадження результатів науково-технічного прогресу. Саме вони багато в чому визначають характер і форми міжнародної взаємодії, специфіку участі в ній кожної окремої країни, характер торговельно-економічних, фінансових та інших взаємозв’язків між різними країнами. Це передбачає наявність величезної різноманітності країн з точки зору їх місця в структурі світового господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу. Але в цій структурі досить виразно позначаються центр і периферія щодо якісно нової моделі розвитку. Її характеризує не тільки нова технологічна база виробництва, широке впровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій, але і принципово важливі зрушення в структурі, змісті процесів виробництва і споживання, орієнтація економічного розвитку на екологічні та гуманітарні критерії, формування нової якості життя, а також нових соціальних стандартів і мотивацій, зростання ролі соціокультурних факторів у процесі поглиблення міжнародної взаємозалежності.

Важливо відзначити, що світова ринкова економіка підвладна дії закону нерівномірного розвитку цивілізацій. Закон нерівномірного розвитку цивілізацій, по-перше, фіксує той реальний стан, в якому перебувають національні економіки; по-друге, він спонукає національні економіки до включення “другого дихання”, без якого неможлива мобілізація всіх внутрішніх потенцій. І перше, і друге чітко доводять глобалізаційні процеси.

1.2. Історичні передумови виникнення дисципліни „національна економіка”

З історії макроекономіки. Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. В університетах її почали вивчати як окрему дисципліну лише у другій половині XX ст. Проте ця галузь науки не виникла раптово, а є продуктом тривалої еволюції, нагромадження якісних ознак, постійного пошуку. Макроекономічні ідеї починають складатися ще у Середньовіччі з формуванням централізованих національних держав. Відтоді економічні одиниці, які функціонували в межах території тієї або іншої держави, стали розглядати як взаємопов'язані сукупності.

Першою теоретичною концепцією, яка містить макроекономічні уявлення, був меркантилізм. Термін "меркантилізм" (від італ. merchante — торгівець, купець) запровадив Адам Сміт. Концепції меркантилістів, які зародилися в епоху пізнього Середньовіччя, обґрунтовували необхідність формування централізованих національних держав і захисту національного ринку. У цей період розвивається зовнішня торгівля між країнами, а роль грошей виконують благородні метали. Меркантилісти з'ясовували, що саме веде до збагачення країни — перевищення експорту над імпортом, нагромадження золота й срібла чи дешева національна валюта.

На думку меркантилістів, економічною політикою, що сприяла зростанню національного багатства, був протекціонізм — обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку, наприклад, через запровадження високого мита. Водночас ці заходи мали доповнюватися стимулюванням вивозу готової продукції й захистом національній економіці може досягатися за неповної зайнятості, і для її усунення необхідне втручання держави у вигляді стимулювання сукупного попиту. Макроекономічні ідеї Кейнса справили глибокий вплив на наступні покоління економістів-теоретиків.

Однак у 70-х роках XX ст. виявилося, що кейнсіанські рецепти стимулювання сукупного попиту не завжди дають бажаний результат. Намагання державних мужів у ці роки збільшенням сукупного попиту подолати економічний спад не привели до зростання обсягу національного виробництва, а лише посилили інфляцію. Вперше у світовій практиці виникла так звана стагфляція — поєднання спаду виробництва та інфляції. Це підірвало позиції кейнсіанської теорії. У цих умовах активно розвиваються різні напрями неокласичної теорії — монетаризм, теорія раціональних сподівань, економіка пропозиції, які обґрунтовують переваги ринкового механізму над державним регулюванням економіки.

Загалом макроекономіка як наука ще не досягла своєї цілісності. Хоча вже розвинуто низку положень, що їх поділяють усі макроекономісти, проте багато питань функціонування національної економіки є предметом гострої полеміки.

1.3. Показники .

Національна економіка – це економічно й організаційно єдина система взаємопов’язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.

Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які можна звести у декілька груп:

- національний суверенітет;

- ресурсо-виробничі;

- господарсько-організаційні;

- товарообмінні.

В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними законами.

Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, машинобудування для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галузей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної промисловості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інтересів України. Національна економіка неможлива без розв’язання проблеми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із забезпеченості природними ресурсами, фінансування коштами, залежить від експорто- та імпорто-орієнтації економіки.

В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективності виробництва.

Система національних рахунків як нормативна база макроекономіки. Система національних рахунків в найбільш широкому розумінні – це система показників та понять, яка виражає зв’язки між процесами та явищами макроекономіки. Предметом національного рахівництва є створення, розподіл і перерозподіл національного доходу та продукту в межах економічної системи.

Система національних рахунків (СНР) – це система взаємопов’язаних економічних показників та особлива форма їх представлення яка відображає найзагальніші і найважливіші аспекти економічного розвитку, пов’язане з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів і формуванням національного багатства країни.

СНР базується на таких принципах:

1. В основу СНР покладена концепція господарського кругообороту, згідно з якою виробництво, розподіл і перерозподіл продукції та доходів, формування національного багатства, розглядаються як різні, взаємопов’язані аспекти процесу відтворення.

2. СНР спирається на розширювальне трактування продуктивності праці згідно з якими продукцією є будь-яка діяльність з виробництва матеріальних благ та послуг, яка приносить доход.

3. В основу СНР покладені припущення про еквівалентність продукту й доходу, тобто про те, що кількісне вираження вартості будь-якого товару складається з витрат на предмети праці й оплату факторів виробництва (заробітна плата, прибуток, амортизація).

Національне рахівництво спирається на:

  •  Наявність системи взаємопов’язаних класифікацій основних структурних елементів.
  •  Застосування до національних економічних методів бухгалтерського обліку, зокрема принципів подвійного запису та бухгалтерського балансу.
  •  Використання ідеї господарського кругообігу як замкнутого кола в економіці, яке забезпечує жорсткі зв’язки між показниками, що визначають балансову рівність сукупних доходів та сукупних витрат по галузях, секторах та національного господарства в цілому.

Основні результати функціонування національної економіки. Національна економіка функціонує в режимі який описано в національних рахунках, тобто її результати оцінюються з точки зору витрат та доходів, відповідно визначають категорію національних витрат і національних доходів.

Національні доходи встановлюють види нагород які отримують виробники факторів виробництва в результаті їх участі у виробництві і розподілі національного продукту. До основних національних доходів відносять:

1. заробітну плату;

2. рентні доходи;

3. процентні доходи;

4. податки на прибутки корпорацій;

5. доходи некорпоративного підприємницького сектора;

6. дивіденди;

7. нерозподілені прибутки корпорацій;

8. амортизація основного капіталу;

9. непрямі податки.

Національні витрати – це види затрачених доходів, які потрібні для створення кінцевих товарів та послуг, інвестицій та споживання. До основних витрат відносять:

1. Споживчі витрати домогосподарств;

2. Валові приватні інвестиції;

3. Державні закупки товарів та послуг;

4. Чистий експорт.

Система національних рахунків у відповідності з міжнародним стандартом включає ряд взаємопов'язаних між собою макроекономічних показників. На макрорівні об'єднує найважливіші економічні показники, визначає найбільш суттєві зв'язки між ними, і на цій основі здійснюються аналітичні розрахунки, які забезпечують зміни макроекономічних пропорцій, враховують вплив різних факторів на соціально-економічні процеси та визначають можливості управління ними.

До макроекономічних показників відносяться: валовий сукупний продукт, національний доход, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, чистий національний продукт, національний доход, особистий доход, використаний доход. До їх складових структуроутворюючих елементів (мал  ) входять:

1. Матеріальні затрати (проміжне споживання);

2. Амортизація;

З. Непрямі податки (ПДВ, акцизний збір і т.д. );

4. Нарахування на зарплату (соц. страх, Фонд Чорнобиля і т.д.);

5. Прямі податки (податок на прибуток) ;

6. Особисті податки громадян ;

7. Оплата праці ;

8. Рентні платежі ;

9. Прибуток ;

10. Трансфертні платежі і виплати населенню.

Макроекономічні показники не враховують позаринкову діяльність — працю домогосподарок та інші роботи в домашньому господарстві, які задовольняють власні потреби; товари та послуги тіньової економіки, яка в сучасних умовах виробляє до 65% обсягу ВНП.

Загальна структура валового сукупного продукту представлена схемою (мал.1 )

де - С - спожиті матеріальні засоби,

V - необхідний продукт (фонд оплати праці),

М - додатковий продукт (прибуток).

С

V

М

-валовий сукупний продукт

V

М

-національний доход

М

-додатковий продукт (прибуток)

Мал 1. Структурна схема валового сукупного продукту

Загальна структура валового сукупного продукту, яка характеризує структуру всіх інших макроекономічних показників представлена схемою (мал 1.)

Валовий внутрішній продукт (ВВП) включає продукцію та послуги, які вироблені резидентами країни протягом року. Розрахунок ВВП відповідно до міжнародних стандартів СНР в Україні ведеться починаючи з 1994 року.

Якщо до показника ВВП додати різницю між надходженням від факторів виробництва (факторними доходами) з-за кордону та факторними доходами, які отримали іноземні інвестори в країні, то одержимо показник ВНД (валового національного доходу).

Валовий національний доход (ВНД) обчислюється методом підрахунку ВНД за витратами на виготовлену в країні продукцію та методом розрахунку доходів, отриманих в результаті виробництва продукції.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Показники

ВСП - Валовий сукупний продукт

ВНП – Валовий національний продукт

ВВП – Валовий внутрішній продукт

ЧНП – Чистий національний продукт

НД – Національний доход

ОД – Особистий

доход

ВД – Використаний доход

Мал. 1 Структурна схема макроекономічних показників

Витрати на споживання включають витрати домашніх господарств на різні види товарів та послуг: предмети споживання тривалого використання, предмети поточного споживання, споживчі витрати на послуги.

Валові приватні інвестиції складаються з інвестицій на заміщення капіталу, який був зношений у процесі виробництва протягом року (амортизація), і чистих інвестицій (чистого приросту обсягів основного капіталу). За натуральною формою — це будівництво, машини й устаткування, зміни в запасах, житлове будівництво та ін.

Державні витрати в даному випадку об'єднують усі витрати держави, які йдуть безпосередньо на виробництво товарів та послуг. (Послуги державного сектора оцінюються не за їх ринковою вартістю, а за витратами).

Державні трансфертні платежі не включають у ВНД, тому що вони не відображають зростання поточного виробництва.

Урядові трансфертні платежі — це державні виплати індивідам, які не обумовлюються безпосередньо їхньою участю в суспільному виробництві. До них належать допомога по безробіттю, пенсії ветеранам, допомога людям похилого віку та хворим. Вони мають задовольняти певний вид потреб, оскільки трансферти не призначені для купівлі державою поточних товарів та послуг і не враховуються при розрахунку ВНД.

Чистий експорт — це різниця між обсягами експорту та імпорту. Він може бути від'ємною величиною.

Заробітна плата — це грошова винагорода за працю робітників і службовців, яка включає додаткові виплати на соціальне забезпечення, соціальне страхування та інші виплати.

Валовий прибуток — це прибуток, який отримують власники одноосібних господарств, товариств (некорпоративний прибуток) та корпорації (дивіденди + нерозподілений прибуток).

Амортизація — це еквівалент величини знецінення основного капіталу за рік.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів та послуг, їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів (універсальні акцизи, мито, податок на додану вартість).

Прямі податки встановлюються відповідно до рівня доходності ( податок з прибутку).

Чистий національний продукт (ЧНП) — це ВНД, з якого відраховано вартість засобів виробництва, що спрацювались у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування):

Національний доход (НД) — це доход, який визначається шляхом відрахування з вартості ЧНП непрямих податків (Нц); - це найважливіший узагальнюючий економічний показник, що визначає такі фактори, як чисельність зайнятих, продуктивність праці, фондоозброєність, фондовіддача та структура участі галузей матеріального виробництва та сфери послуг у формуванні національного доходу.

Особистий доход (ОД) — це доход, отриманий приватними особами. Він розподіляється на споживання, заощадження та виплату податків:

Використаний доход — це частка особистого доходу, яка залишається після сплати індивідуальних податків. Він розподіляється на споживання та заощадження. До індивідуальних податків належать: 1) податки з особистого прибутку; 2) податки на особисте майно; 3) податки на спадщину.

Валовий національний розміщений доход являє собою валовий національний доход (ВНД), збільшений на сальдо поточних трансфертів, отриманих резидентами даної країни з-за кордону (С) за відрахуванням поточних трансфертів, переданих резидентами даної країни за кордон (О):

ВНДР = ВНД+(С-О)

Крім того, ВНРД можна отримати, якщо додати кінцеве споживання та національне збереження, яке дорівнює національному нагромадженню.

Чисте кредитування і чисте позичання являє собою різницю між джерелами фінансування інвестицій, валовим нагромадженням та придбанням невиробничих нематеріальних нефінансових активів.

Національне багатство — це сума всіх активів країни за відрахуваннями фінансових зобов'язань.

Використання СНР для макроекономічного аналізу та прогнозування дає можливість: вивчити темпи економічного зростання та коливання економічної кон'юнктури, а також галузеву структуру економіки та її зміни за той чи інший період; проаналізувати структуру використання ВВП на кінцеве споживання, валове нагромадження, чистий експорт.

1.4. Основні елементи соціальної структури національної економіки.

Основне завдання структурної перебудови економіки України – формування сучасної, ефективної, раціональної, екологічно безпечної структури економіки та створення конкурентноздатного вітчизняного виробництва на основі реалізації абсолютних та відносних переваг країни.

Основні цілі структурної перебудови економіки України:

  •  формування енергозберігаючої, інноваційної моделі розвитку економіки;
  •  реструктуризація підприємств та технологічне оновлення виробництва;
  •  посилення соціальної орієнтації економіки;
  •  підвищення конкурентоспроможності виробництва та збільшення експортного потенціалу;
  •  створення розвиненого цілісного, місткого національного ринку;
  •  створення ефективних регіональних структур економіки.

Для удосконалення відтворювальних пропорцій потрібні:

  •  модернізація виробництва, його технічне та технологічне оновлення;
  •  зниження ресурсомісткості (фондо-, матеріале-, енерго-, працемісткості) виробництва;
  •  зміна співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останнього;
  •  створення умов для розширеного відтворення (інвестування);
  •  посилення технологічної цілісності підприємств та галузей, забезпечення закінченого (замкненого) циклу виробництва.

Соціальна структура економіки потребує:

  •  подальших змін у системі власності (роздержавлення, приватизація, вдосконалення функціонування державного сектору, розвиток малого і середнього бізнесу) та формування ефективного власника;
  •  регулювання доходів населення, створення ефективного мотиваційного механізму високопродуктивної праці, усунення великої диференціації доходів та соціальний захист вразливих верств населення.

Основні шляхи структурної перебудови економіки

1. Американський

— Опора на ринковий механізм (структура економіки змінюється в результаті змін у нормі прибутку).

— Пасивна роль держави, що зводиться в основному до використання традиційних економічних та правових методів проведення структурної політики.

— Породжує значні соціально-економічні проблеми.

— Тривалий за часом

2. Японський -

— Активна роль держави у формуванні прогресивної структури економіки.

— Прискорений процес структурної перебудови.

— Використання прогнозних оцінок окремих елементів структури економіки (з'ясування перспективних і неперспективних галузей, виробництв).

— Визначення пріоритетних галузей і виробництв.

— Розробка державних планів і програм структурної перебудови.

— Селективна державна підтримка

Заходи держави щодо структурного реформування економіки:

— вдосконалення нормативно-правового забезпечення структурної перебудови;

— створення сприятливих умов для реалізації конкурентних переваг, формування реального національного капіталу;

— виділення пріоритетних галузей і виробництв, їх державна підтримка;

— макроекономічна стабілізація, стимулювання прогресивних структурних зрушень в економіці;

— ефективна державна інвестиційна та інноваційна політика;

— розробка макроекономічних прогнозів щодо формування сучасної структури економіки;

— розробка загальнонаціональних та галузевих програм структурних перетворень;

— раціональне залучення іноземного капіталу, здатного забезпечити реформування структури економіки;

— інформатизація суспільства, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.

Конкурентні переваги - наявність специфічних ресурсів, використання яких за відповідних умов забезпечує додатковий ефект завдяки нижчим витратам на одиницю продукції.

Конкурентні переваги України:

— кваліфіковані трудові ресурси;

— значні запаси чорнозему, вигідно розташовані сільськогосподарські

— угіддя та сприятливі природно-кліматичні умови;

— значні вільні виробничі площі, використання яких дає можливість нарощувати виробництво з відносно невеликими витратами;

— вигідне географічне положення та транспортна інфраструктура;

— значний науково-технологічний потенціал (наукові школи, унікальні сучасні технології виробництва).

Метод ключових галузей — визначення галузей із сильними зворотними зв'язками, здатних викликати відповідну ланцюгову реакцію економічного розвитку, обумовити позитивні зрушення в економіці і забезпечити реалізацію цілей економічної політики держави.

Пріоритетна галузь (лат. ргіог — перший, перевага) — галузь, розвиткові якої держава надає перевагу, враховуючи її роль і важливість для економіки країни.

Критерії пріоритетності галузі

— Перспективи попиту на внутрішньому ринку

— Зниження ресурсомісткості виробництва

— Експортний потенціал галузі

— Мінімізація залежності від імпорту

— Швидка віддача

— Сприяння соціально-економічному розвиткові держави

— Сприятливий побічний ефект (позитивні екстерналії)

Пріоритети структурної політики України (за використанням конкурентних переваг)

1 група -- наукомісткі та технологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- та моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнології, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, окремі виробництва ВИК);

2 група — галузі та підгалузі агропромислового комплексу (зокрема переробні), що мають унікальні природні основи, традиції виробництва та експорту різноманітних продуктів харчування (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, які спеціалізуються на первинній переробці сільськогосподарської сировини тощо);

3 група — транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій;

4 група - рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний .комплекси Карпат, Причорномор'я, Приазов'я, інших регіонів країни;

5 група - види діяльності, пов'язані з забезпеченням здоров'я людини, охороною навколишнього середовища.

Основні напрямки формування реального національного капіталу

1. Створення загальнодержавних компаній Японія, Корея:

— диверсифікація банківського, промислового, торговельного, венчурного капіталів;

— залучення індустріальних та науково-дослідних фірм і установ

2. Опора на потенціал регіонів Німеччина, США:

— концентрація місцевих ресурсів;

— об'єднання різноманітних форм капіталу;

— вихід на національний та міжнародний рівень

Методи (інструменти) структурного регулювання

Прямий вплив:

— Державні плани і програми

— Правове регулювання

— Система державних контрактів та замовлень

— Централізовано встановлені ціни

Опосередкований вплив:

— Податкове регулювання

— Пільгові кредити

— Дотації, субсидії

— Митна політика

— Цільове фінансування сфер, суб'єктів діяльності

— Політика прискореної амортизації

1.5. Національні моделі ринкової економіки країн світу  

Характер економічної системи зумовлений продуктивними силами та виробничими відносинами суспільства, а цінності й політичне правління як елементи надбудови є похідними від економічної системи, або базису.

Економічна система грунтується на одній із двох форм виробництва — натуральній або товарній. Тому природно розрізняти натуральні й товарні економічні системи.

Залежно від рівня особистої свободи трудівника існували різні системи натуральної економіки: рабовласницька, кріпосницька, патріархальна селянська сім'я тощо. Усі вони малоефективні, бо відсутній розподіл праці між господарськими одиницями.

На основі товарної форми виробництва можуть складатися ринкові та командні економічні системи. Ринкова економіка грунтується на приватній власності та ціновому механізмі розв'язання основних проблем організації економіки. Іншими важливими принципами тут є свобода підприємництва й вибору; особиста заінтересованість як головний мотив економічної поведінки; конкуренція та обмежена роль уряду в господарському житті.

Командною економікою називають товарну форму виробництва, основою якої є державна власність на матеріальні ресурси й продукти, а всі питання, пов'язані з виробництвом, розподілом та споживанням продукції, вирішують державні планові органи. Цю економічну модель часто ще називають директивно-плановою або адміністративно-командною.

Для кожної країни характерна своя, національна модель ринкової економіки, бо країни відрізняються способами здійснення політичної влади, рівнем економічного розвитку, соціальними умовами, особливостями менталітету нації тощо.

Історія високорозвинених країн засвідчує, що свої цивілізаційні досягнення вони забезпечили головним чином на шляхах формування і реалізації національних моделей економічного зростання. Світовому співтовариству добре відома шведська модель (наявність високих прибуткових податків, що забезпечують максимальну соціальну захищеність громадян країни), японська модель (пріоритетний розвиток наукомісткого виробництва в сполученні із системою «довічного найму» робочої сили), німецька модель (рівність стартових умов і максимум індивідуальної комерційної ініціативи), модель «азіатських тигрів» (імпорт новітніх технологій у сполученні з дешевою робочою силою і активний експорт), північноамериканська модель (максимально припустима лібералізація ринку в сполученні з непохитними підвалинами демократії), французька модель (широке державне регулювання ринку з опертям на приватне підприємництво) і, нарешті, новий феномен у моделюванні національної економіки – китайська модель (оптимальне сполучення централізованих начал і структур малого бізнесу).

Найбільший інтерес викликає феномен шведської моделі національної економіки. Тому важливо детальніше розглянути її сутність і механізм функціонування.

Термін “шведська модель” виник у зв'язку зі становленням Швеції як одного із самих розвитих у соціально-економічному відношенні держав. Він з'явився наприкінці 60-х років, коли іноземні спостерігачі стали відзначати успішне сполучення у Швеції швидкого економічного росту з великою політикою реформ на тлі відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної і безтурботної Швеції особливо сильно контрастували тоді з ростом соціальних і політичних конфліктів у навколишньому світі.

Зараз цей термін використовується в різних значеннях і має різний сенс у залежності від того, що в нього вкладається. Деякі відзначають змішаний характер шведської економіки, що поєднує ринкові відносини і державне регулювання, в якій переважає приватна власність у сфері виробництва й усуспільнення споживання.

Ще один спосіб визначення шведської моделі виходить з того, що у шведській політиці явно виділяються дві домінуючі цілі : повна зайнятість і вирівнювання доходів, що і визначає методи економічної політики. Активна політика на високорозвиненому ринку праці і винятково великий державний сектор (при цьому мається на увазі насамперед сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Нарешті, у самому широкому змісті шведська модель - це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій у країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики.

Основними цілями моделі, як уже відзначалося, протягом тривалого часу були повна зайнятість і вирівнювання доходів.

До числа специфічних факторів, властивої саме Швеції, треба віднести незмінний зовнішньополітичний нейтралітет з 1814. ,неучасть в обох світових війнах, рекордне по тривалості перебування у влади Соціал-демократичної робочої партії, історичні традиції мирних способів переходу до нових формацій, зокрема від феодалізму до капіталізму, тривалі сприятливі і стабільні умови розвитку економіки.

Успішне функціонування економічної системи залежить від динаміки цін, конкурентноздатності шведської промисловості й економічного росту. Зокрема, інфляція - загроза як рівності, так і конкурентноздатності шведської економіки. Отже, повинні використовуватися такі методи підтримки повної зайнятості, що не приведуть до інфляції і негативного впливу на економіку. Як показала практика, дилема між безробіттям і інфляцією з'явилася ахілесовою п'ятою шведської моделі.

Шведська модель виходить з положення, що децентралізована ринкова система виробництва ефективна, держава не втручається у виробничу діяльність підприємства, а активна політика на ринку праці повинна звести до мінімуму соціальні витрати ринкової економіки. Зміст складається в максимальному зростанні виробництва приватного сектора і як можна більшому перерозподілі державою частини прибутку через податкову систему і державний сектор для підвищення життєвого рівня населення, але без впливу на основи виробництва. При цьому наголос робиться на інфраструктурні елементи і колективні грошові фонди.

Це привело до дуже великої ролі держави у Швеції в розподілі, споживанні і перерозподілі національного доходу через податки і державні витрати, що досягли рекордних рівнів.

За сто років з відсталої (однієї з найбідніших у Європі ) країни, яка вона була в середині XIX ст., перетворилася в одну з найбільш розвинутих в економічних відносинах держав.

Перетворенню економіки з відсталої аграрної в передову промислову сприяла наявність великих запасів важливих природних ресурсів: залізної руди, лісу, гідроенергії. Величезний зовнішній попит на шведський ліс і залізну руду, здатність Швеції розробляти ресурси і близькість європейських ринків в епоху високих транспортних витрат були основними факторами розвитку.

Існуюча у Швеції економічна система звичайно характеризується як змішана економіка. У її основі лежать ринкові відносини на конкурентних початках з активним використанням державного регулювання, що складає економічний базис шведської моделі. Під змішаною економікою розуміється поєднання, співвідношення і взаємодія основних форм власності в капіталістичному ринковому господарстві Швеції: приватної, державної і кооперативної. Кожна з цих форм зайняла свою “нішу”, виконує свою функцію в загальній системі економічних і соціальних взаємозв'язків. Переважна більшість (близько 85%) усіх шведських компаній з числом зайнятих понад 50 чоловік належать приватному капіталу. На приватні підприємства припадає 75% зайнятих у виробничому секторі, з них 8% працюють у приналежних іноземному капіталу фірмах. Інша частина припадає на державу і кооперативи, на кожний по 11-13%.

Провідну роль у виробництві товарів і послуг у Швеції відіграє приватний сектор. У його рамках можна виділити великий капітал, що домінує в галузях, що визначають експортну спеціалізацію, насамперед в обробній промисловості. Інша частина приватного сектора складається з дрібних і середніх фірм. За цим критерієм приватні компанії можна розділити на 2 групи. До першої відноситься безліч дрібних фірм,у яких засновник, власник і директор-розпорядник часто одна і таж особа. В другу групу входять великі компанії,зареєстровані на фондовій біржі. За останні десятиліття в структурі власності цієї групи відбулися великі зміни. Помітно знизилася частка акцій, що належать домашнім господарствам (населенню) і приватним індивідуальним особам, у той час як страхові, інвестиційні і нефінансові компанії,фонди,у тому числі державний Загальний пенсійний фонд помітно збільшився. Тобто, інституціональна власність у значній мірі замінила приватних осіб. В даний час 20 найбільших власників портфелів акцій - установи. Особливо зросли частки нефінансових, інвестиційних і страхових компаній.

Разом з тим різко зросла кількість населення, що володіють акціями. Це пояснюється як скороченням портфелів акцій приватних індивідуальних власників, так і швидким ростом компаній, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі. Важливу роль відіграла поява нової групи індивідуальних власників акцій після створення різних акціонерно-інвестиційних фондів.

Економіка Швеції характеризується високим рівнем концентрації виробництва і капіталу і монополізації у провідних галузях. На великих підприємствах (з кількістю зайнятих понад 500 чоловік) зосереджене близько 40% зайнятих у промисловості,а на дрібних (до 50 чоловік) - 17%. При цьому ріст концентрації виявляється насамперед на рівні великих фірм. В одній з 20 найбільших компаній працює більш 40% робочої сили в промисловості. На частку 200 найбільших компаній припадає по 75% обсягу виробництва, кількості зайнятих, капіталовкладень і експорту Швеції .

У Швеції склався найбільш могутній фінансовий капітал серед країн Північної Європи. Він знайшов своє організаційне вираження у фінансових групах.

Найважливіша роль державного сектора у Швеції - акумуляція і перерозподіл значних коштів на соціальні й економічні цілі відповідно до концепції шведської моделі. Державний сектор має два рівні власників власності: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень іноді виділяється в комунальну форму власності. Вони, разом складаючи за формою власності єдине ціле, розрізняються як за місцевими в сфері економіки, так і за масштабами діяльності.

Необхідно розрізняти державний сектор і державну власність. Під державною власністю прийнято вважати підприємства, що належать державі чи цілком частково (змішана власність). Питома вага державної власності у Швеції дуже низька. Навпаки, за розміром державного сектора, який можна охарактеризувати як обсяг втручання держави в економічне життя, Швеція займає серед розвитих країн перше місце.

Націоналізовані підприємства в основному сконцентровані в сировинних галузях: гірничодобувної, чорної металургії, а також у суднобудуванні, комунальних послугах і в транспорті. У цих секторах на націоналізовані чи приналежні державі підприємства припадає більше половини всіх товарів і послуг. Їхня основна мета - розширення виробництва з досягненням прибутковості.

Державна власність приймає форму акціонерних компаній або державних підприємств. Останні мають значну свободу дій у фінансових і кадрових питаннях, а також в сфері цін.

Центральний уряд використовує різні економічні інструменти впливу на економіку країни. Основний з них - державний бюджет.

У Швеції більш 50% державних витрат складають трансферні платежі, тобто переведення доходів у приватний сектор (домашнім господарствам і підприємствам), які включають пенсії, житлові субсидії, посібники на дітей, сільськогосподарські і промислові субсидії. Сюди ж входять виплати відсотків за державним боргом.

Все, що залишається після відрахування трансферних платежів із загальних державних витрат, складає державне споживання й інвестиції. На державне споживання припадає біля 90% суми, що залишилася, з якої майже 2/3 витрачається на охорону здоров'я, освіту, тощо.

Особливістю шведської економіки є розвиток кооперативного руху в країні. Він поширений по всій країні і займає досить сильні позиції. Кооперативи сприяли перетворенню Швеції з аграрної в промислово развинуту, процвітаючу країну.

В шведській моделі першочергову роль відіграє соціальна политика, в основі якої повна зайнятість і рівність, які залежать від стабільності цін, економічного зростання і конкурентності, що сприяє перетворенню суспільних відносин в дусі соціальної справедливості, вирівнюванню доходів, згладжуванню класових нерівностей і в підсумку побудові нового суспільства на базі держави добробуту.

Дуже привабливою видається економічна модель США. У нове тисячоліття США вступають як держава, положення якої на вершині глобальної ієрархії є незаперечним. Американський зразок вільного ринку став загальноприйнятим у світі. Американці стверджують, що ліберальна демократія і ринкова економіка є універсальним шляхом у майбутнє. У доповіді, опублікованій 19 січня 2000 р. Федеральною резервною системою США, зазначається, що динамічний економічний розвиток пояснюється бумом споживання, що складає дві третини ВВП країни. Одночасно зростає попит зарубіжних країн на продукцію матеріальних галузей США.

Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємництва, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення. Групам населення з низькими доходами забезпечується прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомоги. Завдання соціальної рівності тут узагалі не ставиться. Державне втручання в економіку є неглибоким і охоплює питання визначення "правил гри" на ринку, підтримання стабільної кон'юнктури й економічної рівноваги, перерозподілу доходів через податковий механізм тощо.

Американська модель ринкової економіки високоефективна за умови, коли населення зростає повільно, що дає змогу поступово нагромаджувати капітал, нарощувати промислове виробництво, підвищувати продуктивність праці у промисловості, а через запровадження нових технологій — і в сільському господарстві; до того ж населення може мігрувати із сільського господарства у промисловість.

Японська модель характеризується значним втручанням держави у господарське життя, спрямованим на створення такого макросередовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням. Розв'язанням соціальних завдань здебільшого займаються корпорації. Цій моделі притаманне певне відставання темпів зростання зарплати порівняно зі зростанням продуктивності праці. За рахунок цього досягаються зниження витрат виробництва й підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках. Значних перешкод, що стримують майнове розшарування населення, немає, але розрив у рівнях доходів між 10% найбагатшого населення і 10% найбіднішого істотно менший, ніж в інших країнах. Така модель ринкової економіки може скластися лише за винятково високого розвитку національної свідомості, пріоритету інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви задля процвітання країни. У цій моделі законодавча й виконавча влади чітко не розмежовані, не протистоять одна одній, а отже, законодавство й управління краще узгоджені. Схема консультацій різних сил, зокрема узгодження інтересів уряду, бізнесу й праці, добре відпрацьована, і її суворо дотримуються. У країні існує компетентна, віддана національній справі еліта.

Зрозуміло, що деякі національні моделі з часом втратили свої економічні потенції і сьогодні перебувають у процесі модернізації і реконструкції. Так, уповільнення темпів економічного зростання у Швеції пов’язується з високими податками, звідси – пошуки їхнього зниження. Японія вбачає «другий подих» своєї моделі в тому, що корпорації інтенсивно перебудовують свою діяльність і нарощують потенціал конкурентоспроможності. Поставлено завдання зробити англійський другою офіційною мовою в Японії і кардинально змінити імміграційне законодавство – такі неординарні заходи запропонувала створена Кабінетом міністрів країни спеціальна консультативна комісія в складі провідних японських учених, журналістів і діячів культури. Ключем до вивільнення потенціалу, що накопичується, мають сприяти також сукупні результати послаблення валютних обмежень і зменшення невизначеності на внутрішньому ринку.

В Україні процес створення власної моделі економічного зростання явно затягнувся і навіть перейшов у фазу політичних декларацій. З одного боку, чимало слів сказано про необмеженість можливостей України (особливо ресурсного потенціалу і геополітичного фактору), з іншого боку – про техногенну катастрофу, що не залишає надії на виживання нинішньому і майбутньому поколінню в рамках національної території (надзвичайно високе забруднення окремих регіонів ядерними, військовими і промисловими відходами).

В Україні, як і в інших країнах, які рухаються від командної до ринкової економіки, формується перехідна економіка, в якій поєднуються ознаки ринкової та командної економік. Вітчизняна модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х років, передовсім характеризується сильною регулятивною роллю держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще володіє потужним сектором в економіці. Питома вага дрібного й середнього підприємництва залишається порівняно незначною. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади й власності.

Форми приватної власності, які складаються в Україні, помітно відрізняються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під контролем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника.

Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфліктами в ході перерозподілу власності й зростанням корупції, також спотворює вітчизняну модель ринкової економіки.

Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командною. У 2000 р. Україна істотно наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зростати. Це дає підстави для сподівань, що з перебігом часу в Україні сформується зріла модель ринкової економіки.

Запитання для самоконтролю

ТЕМА №2: ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ       ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ.

Основні поняття і терміни

інститут

теорія інститутів

суспільні інститути

інституціональні елементи

господарські системи

марксизм

меркантилізм

монетаризм

кейнсіанство

фізіократи

історична школа

неокласичний синтез

План

2. 1 Історичні аспекти теорії розвитку національної економіки.

2. 2. Сучасні напрямки розвитку національної економіки.

2. 3. Інститути національної економіки.

2. 1. Історичні аспекти теорії розвитку національної економіки.

Формування національних економік почалось іще за часів формування націй у структурі суспільства, а свого розквіту набуло з початком промислових революцій, на базі яких виникло масове виробництво з притаманною йому глибокою спеціалізацією і кооперацією праці. Саме ці процеси зробили більш залежними між собою окремих суб'єктів господарювання, регіони, галузі, призвели до появи феномену національна економіка" у його сучасному вигляді.

В цей період з'являються перші гіпотези та напрямки економічної думки, що обґрунтовують особливості та шляхи розвитку економічних систем окремих країн. Історично вони не є відокремленими від загального шляху розвитку економічної науки.

Так ще у трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо обґрунтування та пояснення сутності економічних відносин між людьми („Кодекси царя Хаммурапі". Вавилон), шляхів формування багатства держави („Архашастра", Індія) та його справедливого розподілу між членами суспільства (Вчення Конфуція, Китай), механізмів врегулювання господарських процесів („Зведення", Китай), процесів та причин поділу праці у суспільстві (Вчення Аристотеля і Платона, Греція). Значний внесок у дослідження господарських процесів у суспільстві внесла християнська економіка. Вона представляла собою комплекс вихідних положень, принципів та правил щодо розвитку господарства, в яких було відбито закономірності взаємодії праці, власності, влади і управління, розкривалася цінність праці, роль віри у забезпеченні добробуту людини, колективу і суспільства в цілому.

  Досить цікавим з точки зору аналізу становлення та розвитку національної економіки г вчення середньовічного мислителя Іби Хальдуна. Він одним з перших обґрунтував ідею щодо причин, за якими люди об'єднуються у спільності. Він вбачав головні причини у взаємозалежності вдоволення матеріальних та духовних інтересів людей і їх груп, а також у суспільному поділі праці.

  Меркантилізм дещо відійшов від основних засад функціонування національної економіки як єдиної економічної макросистеми і зосередив увагу па питаннях зовнішніх взаємодій між економічними системами держав. І навіть у сфері зовнішніх відносин зосереджено увагу переважно на процесах обігу та накопичення грошових запасів, ведення зовнішньої торгівлі, оскільки джерелом багатства вважалися гроші у всіх їх видах.

  Класична політична економія надала економічним теоріям та гіпотезам дійсно наукового характеру. Вона мала два основні розгалуження: французьку школу (фізіократи) та англійську.

  Фізіократи перемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх економічних проблем, явищ і процесів в державі. Так, наприклад, Ф.Кене розробив першу „Економічну таблицю", яка становила собою спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних та вартісних потоків матеріальних цінностей у національному господарстві країни. Проте у дослідженнях французької школи були значні недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси і залишали поза увагою ефект від взаємодії та постійного розвитку всього комплексу економічних ресурсів нації, шляхів пошуку оптимізації їх використання.

  Англійська політична економія дала поштовх до більш комплексного аналізу засад функціонування національного господарства. Класики досліджували природу та структуру усіх сфер матеріального виробництва національної економіки у всіх його галузях. Вони дали перше науково обґрунтоване визначення процесу функціонування капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції, що в той час була притаманна більшості європейських держав; обґрунтувала принципи її розвитку - обмежене втручання держави в економічні процеси, що протікають у державі. їх вчення містило цілу низку важливих ідей, що розкривали сутність господарської системи держави: уявлення про суспільство як про єдиний живий організм, цілісну систему, що постійно розвивається (У. Петті); аналіз переходу від первісного до (для класиків) сучасного суспільства (Л.Сміт); динаміку нагромадження та розподілу матеріальних статків у суспільстві (Д.Рікардо).

Першим комплексним вченням про національну економіку вважається марксизм. К. Маркс та його послідовники розглядали суть економічної системи суспільства у діалектичному розвиткові продуктивних сил і виробничих відносин (безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання), а економічну формацію як спосіб їх вираження і постійної боротьби з метою подальшого поступального розвитку, що й до цього часу залишається об'єктивною істиною суспільного розвитку. Представники даного напрямку прагнули пояснити сутність та природу економічної підсистеми суспільства у тісній взаємодії з іншими її підсистемами, вибудувати структуру взаємозв'язків між ними та способів їх оптимізації з метою формування нового типу господарської системи - соціалістичної держави.

  Ще одним важливим кроком у дослідженні національної господарської системи суспільства є прагнення пояснити механізми взаємодії та взаємозалежності між її структурними елементами та підсистемами: роль держави у суспільстві, принципи ціноутворення, процеси відтворення суспільного способу виробництва, обміну, розподілу і споживання, справедливого та істинно демократичного їх розвитку з урахуванням інтересів усіх членів даного суспільства. Проте у працях марксистів щодо аналізу національних економічних систем є значна прогалина. К.Маркс аналізував вище вказані процеси та формування соціалістичної системи господарювання скоріше з позицій розвитку окремих суспільно-економічних формацій, ані ж з погляду розвитку окремих держав чи їх груп. Його суспільно-економічні формації наділені найбільш загальними рисами та відображають тенденції розвитку всього людського суспільства без урахування специфічних рис окремих націй: територія, політико-географічне положення, природні ресурси, рівень розвитку продуктивних сил суспільства, кліматичні умови тощо, що мають досить важливе значення для розвитку національного господарської системи. Тобто у його дослідженні економічних систем в одне ціле злились загальне та специфічне.

2. 2.Сучасні напрямки розвитку національної економіки.

  Сучасна економічна думка характеризується неоднорідністю, наявністю значного кола напрямків, шкіл та теорій. І це вже пов'язано з прагненням теоретичного відображення економічних інтересів різних суспільних утворень та економічних систем суспільства. Більшість з них зароджується на початку XX ст., в епоху значних економічних, політичних, техніко-технологічних, інформаційних та соціальних перетворень. Цей етап прийнято вважати етапом зародження і становлення національної економіки як галузі наукового знання.

  Це період активного пошуку шляхів розвитку народного господарства різних за своєю суттю та особливостями розвитку країн, важелів врегулювання основних проблем, що постають перед економікою та суспільством загалом.

  Так, неокласичний напрям економічної науки, що виник у 70-ті роки  XX ст. зосередив увагу на таких фундаментальних проблемах, як: забезпечення макроекономічної стабільності держави без надмірного втручання останньої в господарське життя суспільства та активний розвиток підприємницької діяльності як гарантії конкурентоспроможності держави та її виробників.

  Монетаризм відійшов під проблем мікроекономіки і зосередив увагу переважно на проблемах макроекономічного розвитку національного господарства, що на думку представників цього напрямку, першочергово залежать від грошового обігу. Саме грошовий обіг за даною теорією є основою зростання ВНП, а його порушення - головною причиною інфляційних процесів та виникнення значних диспропорцій в економіці держави. Грошово-кредитна (монетарна політика) разом з законотворенням для підтримання належного функціонування ринкового механізму виступають головними механізмами державного регулювання національної економіки.

  Кейнсіанство вважається матір'ю вчення про національну економіку. Предметом його безпосереднього дослідження на противагу більшості економічних напрямків є безпосередньо механізм функціонування національної економіки - вплив конкретних методів і форм регулювання економіки на її стан. Недоліком праць Дж. Кейнса є те, що він не надто широко акцентував увагу на причинно-наслідкових зв'язках, що присутні в національний господарській системі, а занадто надмірно простежував механізми її функціонування.

  Найбільший внесок у розвиток національної економіки як наукового знання дали неокласичний синтез та теорія інститутів. Саме вони зорієнтували економічну науку на розмежування загальних закономірностей і принципів розвитку економічних систем та виокремлення тих сутнісних рис, що відрізняють крани між собою за рівнем економічного розвитку.

  Неокласичний синтез став своєрідним апогеєм розвитку класичної економічної теорії та сучасних напрямів економічної науки. Його основними методологічними принципами стали наступні: прагнення досягати максимальної корисності від економічної діяльності з урахуванням особливостей розвитку економіки на мікро-, мезо- і макрорівнях в умовах обмеженості економічних ресурсів, пошук оптимального поєднання ринкового та державного регулювання економічних відносин з урахуванням національних особливостей розвитку.

  Історична школа в економіці сформувалась у XIX ст. в Німеччині. Саме вона ознаменувала зародження національної економіки як галузі знань та наукового напрямку у системі економічних наук. Основними представниками школи, що зробили значний внесок у дослідження теорії національної економіки стали Г. Шмоллер, В.Зомбарт, М.Вебер, В.Ойкен та ін.

  Представники історичної школи досить критично ставились до суто теоретичних, абстрактних теорій та моделей класичної політичної економії. У дослідження економічних явищ і процесів, що протікають у суспільстві вони внесли конкретизацію, динамічність аналізу, людський фактор, поєднання загального і особливого у становленні та розвитку окремих економік, а також методологію комплексного дослідження суспільної життєдіяльності.                                                                                                           Пошук генетичних підходів до комплексного пояснення економічних структур та механізмів функціонування національної господарської системи, економічні інтереси і стимули, що поєднують у складну систему взаємовідносин суб'єктів національної економіки, а також спонукають їх до зовнішніх економічних відносин, плинність та динамічність у розвитку різних економічних систем, причини змін у господарській діяльності та її мотивах, доцільність державного та громадського втручання в економічні процеси і явища, роль особистості у розвитку економіки країни - це головні теоретичні питання, які досліджувались у рамках даного напрямку економічної науки.

Апогеєм узагальненого національно-історичного напрямку в економіці стали роботи видатного німецького економіста В.Ойкена. У 1939 році вийшла в світ його найвідоміша праця „Основи національної економії", що й до цього часу вважається теорією та методологією дослідження засад функціонування національної економіки. Вихідними положеннями автора виступають не економічна система чи принципи ринку, а економічний досвід та економічна політика, межі економічної свободи та економічного порядку, що й визначають особливості та рівень розвитку національної економіки у ретроспективі та перспективі. Автор відзначає, що «економіці внутрішньо притаманна рівновага. Вона установлюється стихійно, як дзеркало водної гладі після кинутого каміння. Небезпечні та довготривалі негаразди найчастіше є справою невдалих політиків. Потрібне не лише „тонке" настроювання економічної системи, оскільки вона сама прагне до стабільності, а й опікування тим, щоб політичні дії не наносили прямої шкоди. Функція економічної політики не повинна виходити за межі „пристосування"». Тобто дослідження національної економіки повинно виходити першочергово з таких факторів, як: об'єктивне прагнення до самозбереження та саморозвитку, суб'єктивний фактор в протіканні економічних процесів, раціональне поєднання об'єктивного та суб'єктивного начал як пошук шляхів взаємодоповнення ринкового саморегулювання та державного і громадського втручання в господарські процеси.

2. 3. Інститути національної економіки.

Концепція історичної школи стала теоретичною та методологічною базою для становлення інституційного напрямку економічної науки, що не лише підтримав положення історичної школи, а й системно доповнив та уточнив їх з позицій сучасного розуміння засад розвитку економічних систем та окремих національних економік.

Теорія інститутів становить собою комплексне економічне вчення, об'єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні (звичаї, норми, навички, інстинкти тощо) чинники розвитку сучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем.

Якщо звернутись до представників вітчизняної економічної думки, то ' слід відзначити, що майже до кінця ХІХст. українська економічна школа перебувала під впливом західних вчень і рухалась за ними в одному напрямку. Па початку XX ст. українська економічна наука подолала кризу класичної політичної економії і впевнено - в деяких випадках навіть випереджаючи - вступила на,шлях інваріантності, яким пішла наука Заходу.

Найбільший внесок у дослідження засад розвитку національної економіки зробили видатні українські економісти інституціонального, історичного та неокласичного напрямків - МІ. Туган-Барановський, О.М. Миклашевський, І.В. Вернадський, А.Я. Антонович, 1.1. Янжула, В.Ф. Левитський, Є.Є. Слуцький, В.Я. Железнов, Д.І. Піхно та ін. їх дослідження та дискусії точились над питаннями, тісно пов'язаними з дослідженням природи національної економіки, її сутності, місця і ролі кожної з її підсистем, взаємозв'язків з іншими елементами суспільного буття, визначенням особливостей розгортання господарського механізму національної економіки, аналізу господарських комплексів та пропорцій між ними. Навіть визначаючи предмет політичної економії, українські економісти виходять з того, що економічна теорія так чи інакше торкається питань національного характеру.

Наприклад, О.М. Миклашевський пише, що „предметом політичної економії є господарське життя, що вивчається з погляду його історичної закономірної доцільності та змінності...". Його думку яскраво доповнює вислів В.Ф.Левитського: „Весь сучасний зміст політичної економії складається із елементів знання, що становлять здобуток окремих економічних шкіл. Майже кожна з них представляє собою плід небезуспішних зусиль до з'ясування явищ господарського життя народів".

Загалом більшість представників вітчизняної економічної школи досить детально аналізували питання про народний добробут та його досягнення, структуру та форми прояву господарського механізму, історичні особливості розвитку окремих економічних систем тощо.

Апогеєм становлення та укріплення самої вітчизняної економічної школи та її активним поєднанням з загально цивілізаційним економічним знанням, як зазначалось вище, став інституціоналізм. Подібно до представників західної школи інституціоналізму вітчизняні науковці відзначали той факт, що дослідження предмета політекономії (економічної теорії) не можливе без врахування усіх зв'язків, що виникають у суспільстві. З цього приводу Симоненко Г.Ф. пише: „Політична економія не може розглядати народне господарство поза зв'язком з політичними і громадськими установами країни, з її цивільним та адміністративним законодавством, поза впливом на економічний побут релігії, пануючого морального світогляду народу і його побутових особливостей, переважаючого напрямку ідей у певну епоху, загальних успіхів людського знання та техніки, промисловості особливо, одним словом, - поза зв'язком із всім ходом історичного розвитку..." - інститутами суспільства загалом.

Таким чином, суспільні інститути - це такі його елементи, підсистеми та взаємозв'язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.

Інститути національної економіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття є ширшим за „господарський механізм", оскільки відображає не лише форми і способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та послуг на принципах виконання інститутами у суспільстві певних лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів економіки у їх взаємодії та розвитку і є економічна система суспільства.

Поняття  "інститут" еволюціонувало від його розуміння як стійких звичаїв мислення (Т. Веблен), правил гри (Т. Парсонс, О. Уільямсон), мовних символів, традицій і права (У.Гамільтон, Дж. Ходжсонс), організацій (Д.Лафт) до їх розуміння як закріплених правом та організаціями звичаїв, норм і традицій, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного суспільства.

До основних базових інститутів економіки представники інституціоналізму відносять працю, владу, власність та управління. Вони є спільними для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву (у кількісному та якісному вираженні) можуть видозмінюватись і впливати на формування різних моделей національної економіки.

Комбінація базових економічних інститутів - це формування елементів, складних підсистем господарської системи та взаємозв'язків між ними у кожному конкретному суспільстві. Взаємодія та згрупування базових економічних інститутів формує інституціональну матрицю суспільства, що є само розвивальною і само підтримувальною підсистемою суспільства поряд з політичною, соціальною, технологічною, демографічною та екологічною суспільними підсистемами.

До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства –мікрорівень  національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплітаються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподілити на два рівні: підсистеми першого і другого порядку. До підсистем першого порядку підносять галузі, сфери суспільного виробництва, - мезорівень господарської системи суспільства. А до другої - законодавство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру як систему забезпечення реалізації інтересів суб'єктів господарювання, над фірмові утворення, господарський механізм їхньої координації - макрорівень національної економіки.

Ще однією важливою складовою інституційного поля національної економіки є норми, традиції, принципи, звичаї, соціально-психологічні особливості нації (ментальність, характер). Наприклад, принципи ведення господарської діяльності, свободи у виборі поля діяльності усіма членами суспільства, традиції ведення справ, культура ділової поведінки, дотримання засад демократичного соціально-економічного розвитку, слідування визначеним правилам звітності тощо. Вони стоять над організаційними формами, що вказані вище, і ставлять їх у залежність від себе. І формальні і неформальні інституційні обмеження ведуть до утворення цілком визначених організацій, що структурують взаємодію в суспільстві.

До інститутів національної економіки також відносять податки, грошову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, споживання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних інститутів н рамках економічної підсистеми певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них окрім зазначених вище можна віднести: економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, менталітет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції економічних відносин та ін.

Постійна взаємодія інституціональних рівнів, їх комбінація та генезис - це становлення і розвиток національної господарської системи: інституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті і складні системи здатні змінювати інституційні обмеження і визначати рівень та специфіку розвитку національної економіки і суспільства загалом через наявність в інституціональній системі механізмів координації базових економічних інститутів.

Запитання для самоконтролю

  1.  У яких трактатах та нормативних актах мислителів давнини можна зустріти ідеї щодо обґрунтування та пояснення сутності економічних відносин між людьми?
  2.  На чому було зосереджено увагу прихильників меркантилізму?
  3.  Які основні розгалуження мала Класична політична економія?
  4.  Що прагнули пояснити представники марксизму?
  5.  Які теорії зробили  найбільший внесок у розвиток національної економіки як наукового знання?
  6.  Чому саме роботи видатного німецького економіста В.Ойкена  стали апогеєм узагальненого національно-історичного напрямку в економіці?
  7.  Інститути національної економіки.
  8.  Що відносять до інституціональних елементів національної господарської системи?

Список використаної літератури

  1.  Економічна теорія: Підручник / За ред. В.М. Тарасевича. - К: Центр навчальної літератури, 2Ш6. - 784 с.
  2.  Задоя A.A., Петруня Ю.Е. Основы экономической теории: Учеб. пособие. - M.: Рыбари, 2000. - 479 с.
  3.  Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка): Навч. посіб. / За заг.ред. Мочерного C.B. - Львів: Новий світ-2000, 2004. - 480 с.
  4.  Мочерний C.B. Економічна теорія. Посібник. - К.: Академія, 2001. -656 с.
  5.  Основи економічної теорії / За ред. C.B. Мочерного. - К.: Академія, 1998.-464 с.
  6.  Основи економічної теорії. Підручник / A.A. Чухно, П.С. Єщенко,

Г.Н. Климко. - К.: Вища школа, 2001. - 606 с.

7.  Основи економічної теорії. Підручник / За ред. проф. C.B. Мочерного.

- Тернопіль: Тарнекс, 1993. - 688 с.

8. Основи економічної теорії. Підручник / Крупка М.І., Островерх ПЛ.,

Реверчук C.K. - К: Атіка, 2001. - 344 с.

  1.  Основи економічної теорії. Тести. Задачі. Кросворди / За ред. C.B. Мочерного, O.A. Устенка. - К.: Академія, 1998. - 256 с.

ТЕМА №3: ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ.

Основні поняття і терміни

інститут

теорія інститутів

суспільні інститути

інституціональні елементи

господарські системи

марксизм

меркантилізм

монетаризм

кейнсіанство

фізіократи

історична школа

неокласичний синтез

План

3.1. Економічна теорія добробуту

3.2. Соціальний вибір і функція соціального добробуту

3.3. Соціальна нерівність і перерозподіл доходів

3.4.  Фінансування соціальної сфери

3.1  Економічна теорія добробуту

В умовах переходу до ринкової економіки першочергової ваги набувають такі категорії як добробут і справедливість. Соціальна політика держави будується залежно від розуміння цих категорій та способів їх вимірювання.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає позитивний вплив на прискорення економічного розвитку та підвищення добробуту населення.

Слід зауважити, що основою добробуту індивіда є блага, якими він має можливість користуватися. Блага — це дари природи, вироби або послуги, які задовольняють потреби людей, тобто приносять їм користь. Під благом розуміють будь-який об'єкт споживацького вибору, здатний задовольнити певну потребу споживача (підвищити рівень його добробуту). Варто нагадати, що будь-яке благо обмежене — повітря в земній атмосфері, прісна вода. Блага, які розглядає економічна теорія, рідкісні, їхні обсяги менші, ніж ті, які бажали б мати споживачі благ. Рідкісні блага називаються ще економічними благами.

В економічній теорії розрізняють блага економічні та неекономічні, матеріальні та нематеріальні, індивідуальні, колективні та суспільні.

Економічними вважаються такі блага, обсяги яких обмежені, а доступ до них нормується через ціни. Економічні блага — це рідкісні блага. Рідкісність — це властивість, притаманна всім економічним благам, що означає дисбаланс між можливостями економічної системи, який визначається наявністю цих благ у суспільстві в кожному місці і кожний момент часу, та бажаннями споживачів отримати певні обсяги благ; такий дисбаланс існує за будь-якої ціни рідкісного блага.

Неекономічні блага — це такі, які є одночасно необмежені і безоплатні, наприклад, сонячне світло, вода, повітря. До них можна віднести деякі соціальні блага, такі як стосунки в родині, психологічний клімат на роботі, спілкування з друзями.

До нематеріальних благ належить, наприклад те, що утворює людський капітал (освіта, виховання, знання, досвід, інформація) і споживання яких збільшує добробут.

За характером споживання виділяють індивідуальні та суспільні блага. Індивідуальні блага (або товари особистого користування) споживаються кожною людиною окремо. При умові, що надання їх людині можливе без надання іншій людині.

Суспільні блага — це такі блага, надання яких окремій особі неможливе без надання іншим особам. Класичні приклади таких благ — освітлення вулиць, фундаментальні наукові дослідження. До суспільних благ відносяться суспільні товари (послуги), які були повною мірою розглянуті в темі 4.

Блага, які розподіляються на підставі політичного рішення або суспільного вибору, називаються колективними (наприклад, соціальний захист).

Серед економістів існують різні погляди щодо того, як визначати індивідуальний добробут.

А. Пігу використовував поняття економічного добробуту — це реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг.

В умовах сьогодення під економічним добробутом часто розуміють реальний дохід індивіда, а показником економічного добробуту країни — обсяг ВВП на душу населення або рівень національного доходу на душу населення.

Одночасно з поняттям економічного добробуту існує більш широке тлумачення індивідуального добробуту як корисності.

Корисність правомірно розглядати як характеристику задоволеності споживача (чи досягнутого ним добробуту) при споживанні певних товарів та послуг.

Індивід завжди може визначити, що для нього більш або менш корисне, і, в разі обмежень свого вибору (таких, як доходи або час, який у нього є для споживання товарів і послуг), будує свою поведінку таким чином, аби максимізувати корисність від споживання благ з урахуванням обмежених можливостей. Таким чином, поняття корисності може використовуватись як своєрідне мірило індивідуального добробуту людини. Так, англійський філософ Ієремія Бентам під індивідуальним добробутом розумів певну величину егоїстичної насолоди, задоволень і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом.

Характерними особливостями корисності можна назвати такі:

  •  категорія корисності служить для того, щоб зрозуміти поведінку споживача;
  •  корисність кожного даного блага пов'язана з певною ситуацією і зі зміною останньої цілком може виявитись іншою;
  •  корисність висвітлює принциповий момент у поведінці споживача — вибір благ — та служить критерієм відбору необхідності того чи іншого об'єкта вибору блага;
  •  категорія корисності дозволяє констатувати факт наявності самостійності споживача, його суверенітет і свободу вибору.

Благо буде куплене, якщо споживач віддасть йому перевагу, побачивши в ньому певну корисність для себе, а тому вибере його з загального кола товарів чи послуг.

Спосіб вимірювання корисності двох різних благ для даного споживача можна розглядати як фіксоване відношення переваги, наданої одному щодо іншого, визнане відношення рівноцінності щодо даних благ.

Раціональний споживач здатний визначити своє ставлення до всіх благ, які розглядаються ним при виборі, розташувавши їх за певною ієрархією або порядком. Без такої ієрархії взагалі неможлива жодна раціональна, послідовна поведінка споживача. Такий варіант вимірювання корисності називають порядковим, або ор-диналізмом.

У разі, якщо раціональний споживач не тільки визнає той факт, що для нього корисність даного блага, наприклад, більша від корисності іншого, а й указує, на скільки більша, фіксуючи величину перевищення, то маємо спосіб вимірювання корисності, який зветься кількісним, або кардиналізмом.  

Відомо, що всі блага споживаються не окремо, а разом з іншими, тобто в певних комплектах, наборах, споживчих кошиках. Набір благ — це сукупність їх певних кількостей і видів, що споживаються в даний період часу.

Слід зауважити, що вартість набору є сума вартостей_благ, що входять у даний набір. Сукупність усіх реально можливих наборів вимірюється ринковими споживчими кошиками набором одиниць деяких благ, які споживаються за одиницю часу.

Реальний споживач завжди може сказати як він ставиться до наборів благ, що порівнюються. Із ранжування наборів випливає, що один набір дає більше задоволення, ніж інший. Крім того, існує ще одне припущення — неперервність переваг споживача. Це припущення необхідне для того, щоб переваги могли бути виражені неперервною функцією корисності. Для цього слід визначити і побудувати математичну функцію корисності (або функцію індивідуального добробуту). Остання є відношенням між обсягами благ, що споживаються, і рівнем добробуту (ступенем задоволеності, рівнем корисності), який досягається при цьому споживанні. Вона має такий вигляд:

U = F(X,Xі,...Хn),

де U— рівень добробуту (ступінь корисності);

X— (і = 1,2,... n)— кількість блага t-го виду, що споживається;

f— певна відповідність між рівнем корисності й кількостями благ, що споживаються, у даній ситуації цим споживачем.    

Існує кілька підходів, які дають змогу оцінити рівень добробуту внаслідок споживання окремих благ.

1. В умовах ринкової економіки споживач задовольняє значну частину своїх потреб на ринках де йому доводиться рахуватись із необхідністю купувати блага за певною ціною. Тому вибір здійснюється з огляду не тільки наражання, а й обмежені можливості — тобто попит споживача — його готовність платити за кожну одиницю блага не більше певної суми грошей і купувати за кожною даною ціною не більше певної кількості одиниць блага.

Виходячи з того, що готовність платити може перевищувати фактичну ціну блага, в економічній теорії вводиться поняття надлишку споживача— різниці між максимально високою ціною, яку людина готова сплатити за благо, і його фактичною ринковою ціною. Цей своєрідний виграш споживача може бути виміряний кількісно (для цього треба лише оцінити індивідуальний попит споживача і знати ринкові ціни), і тому і вважається мірилом індивідуального добробуту від споживання певного блага. Чим нижча ринкова ціна, тим більший надлишок споживача, отже, і його добробут.

2. Аналогічно може бути виміряний сукупний надлишок усіх споживачів, які купують дане благо. Для цього слід підсумувати індивідуальні надлишки всіх споживачів, які купують благо. Практично це здійснити важко, але аналогічний результат можна отримати, якщо оцінити ринковий попит споживачів на дане благо. Ринковий попит — це сума індивідуального попиту всіх домогосподарств, які споживають дане благо. Тоді сукупний надлишок може бути виміряний як різниця між цінами ринкового попиту (максимальними цінами, за якими на ринку споживачі готові купувати різні обсяги благ) і фактичними цінами.

Геометрично сукупний надлишок споживачів вимірюється за допомогою графіка кривої ринкового попиту (рис. 3.1) як площа фігури, що утворюється між цією спадною кривою, горизонтальною лінією, що відповідає рівню ринкової ціни, і вертикальною лінією — віссю цін. Виміряний таким чином сукупний надлишок споживачів вважається оцінкою добробуту всіх споживачів даного блага, який формується на ринку цього блага. Чим нижча ціна або чим вищий попит споживачів (який може зростати, наприклад, завдяки збільшенню доходів), тим більший надлишок, отже, і добробут споживачів.

Проте й останній підхід важко застосувати для вимірювання абсолютної величини добробуту — практично наведений спосіб використовується лише для того, щоб оцінити зміни в добробуті споживачів, які відбуваються внаслідок зміни ринкових цін. Завдяки концепції надлишку стає можливим оцінити кількісно, скільки споживачі виграють або програють у своєму добробуті через державне втручання в ринкове ціноутворення чи то шляхом зміни податків і субсидій, чи то встановленням максимальних і мінімальних цін на товари та послуги.                                                                                               

     

Рис. 3.1. Сукупний надлишок споживачів на ринку

При побудові функції суспільного добробуту існують труднощі, пов'язані з вирішенням проблеми справедливого розподілу та вибором критерію оцінки суспільного добробуту, який би не зачіпав розподілу добробуту між членами суспільства. Такий критерій був запропонований італійським економістом В.Парето.

Згідно з критерієм Парето центральне поняття економіки обміну — поняття ефективності у розподілі благ, оптимальним за Парето е такий розподіл благ (ресурсів  що поліпшує становище    принаймні одного індивідуума і не погіршує становище інших. Існують дві основні теорії досягнення оптимуму за Парето.   

 Перша теорема економічної теорії добробуту стверджує, що  за певних умов (усі учасники — фірми і  домогосподарства — є ціноодержувачами) конкурентні ринки ведуть до оптимального за Парето розміщення ресурсів, тобто ідеально конкурентна економіка досягає певної точки межі виробничих можливостей економіки. Ця теорема ілюструє бажаність конкуренції в економіці.

        Друга теорема економічної теорії добробуту стверджує, що будь-який оптимум за Парето може бути досягнутий конкурентною економікою (за умови, що всі учасники — ціноодержувачі, функції корисностей споживачів — увігнуті, множина виробничих можливостей — опукла вгору). Це означає, що будь-якому оптимуму за Парето (точці на межі виробничих можливостей) відповідають система цін і розміщення ресурсів між учасниками, які можуть привести до цього стану як до конкурентної рівноваги.

Концепція оптимального за Парето розподілу ресурсів базу-ється_на трьох передумовах, які беззаперечно є ціннісними судженнями: 1) кожна людина краще за інших здатна оцінити свій добробут; 2) суспільний добробут визначається тільки в одиницях добробуту окремих людей; 3) добробут окремих людей непорівнюваний.

Варіантів оптимального за Парето (ефективного) розміщення ресурсів існує дуже багато, але реалізований може бути лише один із цих варіантів, і кожне суспільство повинно визначити для себе критерій, який допомагає зробити конкретний вибір. Цей соціальний вибір залежить від критерію справедливості у суспільстві. Йому має відповідати певна державна політика, яка дає змогу прямувати до найбільш бажаного серед можливих варіантів розподілу ресурсів і доходів.

Добробут включає два основні критерії: ефективність і справедливість.

Ефективність для споживача на ринку певного блага означає вибір кількості одиниць блага за відомої ціни відповідно до його попиту або готовності купувати; такий вибір максимізує його корисність. Ефективність у споживанні досягається, якщо споживачі не можуть покращити своє становище — досягти вищого рівня корисності при заданому бюджеті і цінах через перерозподіл своїх бюджетних витрат. Якщо всі споживачі досягають ефективності у споживанні, тоді такому вибору відповідатиме якась точка кривої ринкового попиту.

Соціальна справедливість— міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп, що об'єктивно зумовлюються рівнем матеріального та духовного розвитку суспільства. Міра рівності виражається в матеріальних і духовних благах, які надходять у повне розпорядження людей. Але це не означає зрівнялівки у споживанні, а встановлення і дотримання для всіх чітко визначених критеріїв. Критеріями соціальної справедливості є: вільний вибір господарської діяльності на основі визнання багатоманітності форм власності; створення однакових правил господарювання на засадах ринкової економіки. Це означає: усунення різних цін на однакову продукцію та дію ринкової ціни, яка створює рівні умови реалізації продукції і послуг для всіх форм господарювання; рівне право одержувати винагороду за кількість і якість затраченої праці з урахуванням кінцевих результатів виробництва незалежно від соціального походження, статі, національності; гарантію безплатного медичного обслуговування в певних межах; рівні умови для розвитку здібностей, що проявляються в існуванні рівних можливостей для виховання дітей, здобуття членами суспільства загальної освіти та професійної підготовки за їх бажанням і здібностями; відсутність привілеїв і елітних умов життя для певних груп населення, окрім дітей і жінок-матерів; гарантію допомоги людям, які опинилися у надзвичайній ситуації; усунення істотних відмінностей у рівні життя жителів міста і села, а також населення різних регіонів; свободу пересування, вибору місця проживання.

Крім того, рішення про ефективність можуть бути об'єктивними, але рішення про справедливість мають суб'єктивні елементи і не є переконливими. При цьому якщо норми ефективності можна встановити, то жоден економіст, жоден учений не може встановити прийнятні для всіх, спільні норми справедливості. Тому економісти схильні відділяти економічний аналіз, що базується на концепції ефективності, від економічного аналізу, що спирається на принципи справедливості. Однак економічний аналіз повинен здійснюватися з урахуванням двох аспектів — ефективності та справедливості, — це очевидно і необхідно. Ізолювання цих критеріїв один від одного призводить до багатьох помилок. Існує багато проблем у реальному житті, розв'язання яких буде більш дієвим, якщо економічна ефективність і соціальна справедливість враховуються одночасно. Наприклад, одне суспільство віддає перевагу тому, щоб мати фірми, які видають основну платню тим, хто працює неповний робочий день. Інше суспільство віддає перевагу звільненню таких працівників, оподатковує фірми і створює бюрократичну машину для розподілу трансфертних платежів звільненим, причому деякі з них могли при цьому заробляти в паралельному господарстві. Очевидно, що перше суспільство, яке вирішує одночасно проблему ефективності і справедливості, працює краще другого, яке вирішує ці питання окремо. В будь-якому разі, завжди необхідно пам'ятати про недоліки поділу цих двох критеріїв.

Ефективність і справедливість є конфліктуючими цілями. державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності, і навпаки. Переконатися в цьому неважко. Адже досягнення більшої міри справедливості у суспільстві потребує перерозподілу доходів, а основний інструмент перерозподілу — податки. Тож які наслідки введення податків для ефективності економіки?

Розглянемо спочатку окремий конкурентний ринок, на якому вводиться акцизний податок. Можна показати, що внаслідок скорочення пропозиції, обсягів продажу, підвищення ціни відбудеться перерозподіл чистих вигод від домогосподарств і фірм на користь держави (у вигляді податкових зборів), але одночасно матимемо скорочення сукупного надлишку, тобто зменшення добробуту у суспільстві в цілому. Це є платою суспільства за прагнення підвищити справедливість розподілу доходів.

Тепер розглянемо економіку в цілому. З огляду на загальну рівновагу, покупці, які будуть підлаштовуватися під нову структуру цін, змінять структуру споживання на користь неоподаткованих благ, а виробники відповідно змінять структуру виробництва й обсяги використання ресурсів. Унаслідок таких структурних змін порушаться умови ефективності, що означає втрати в ефективності (зменшення віддачі ресурсів) для економіки в цілому. Отже знизиться і сукупний добробут.

Тобто намагання підвищення справедливості через перерозподіл — вирівнюванням рівнів індивідуального добробуту — призводить до зменшення ефективності економіки, що скорочує суспільний добробут як джерело для перерозподілу. Для повноти картини слід ще раз нагадати неминучі операційні витрати, які супроводжують будь-які операції з перерозподілу.

Таким чином, якщо мета стягнення податків є необхідною умовою профінансування соціальних програм, то втрати в ефективності становлять своєрідну плату суспільства за прагнення підвищити справедливість розподілу доходів.

3.2. Соціальний вибір і функція суспільного добробуту

Соціальний вибір — це зведення індивідуальних смаків і вподобань до узагальнених (агрегованих) соціальних уподобань. Теорія, яка вивчає проблему агрегації індивідуальних уподобань чи думок, чи інтересів у суспільний добробут, суспільну думку, соціальний вибір, а також зв'язок між окремими індивідами і суспільством, відома під назвою теорії соціального вибору. Автором цієї теорії є американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки Кеннет Ероу.

Проблема виявлення й узгодження індивідуальних уподобань в аналізі й моделюванні соціального вибору є однією з головних і складних. Розв'язати цю проблему можливо лише за допомогою процедури голосування споживачів як виборців під час парламентських виборів чи референдумів, коли необхідно робити той або інший соціальний вибір.

Одним зі способів узагальнення індивідуальних уподобань є голосування за правилом більшості (принцип одна людина — один голос). Але такий підхід не враховує можливу різну інтенсивність уподобань (коли одна людина дуже сильно бажає отримати предмет своїх уподобань, а іншій майже байдуже, чи отримати одиницю блага, чи ні). У таких випадках виникають сумніви, чи буде соціальний вибір за такою процедурою відповідати принципові раціональності.

Проблема раціональності соціального вибору пов'язується з парадоксом голосування, який був відкритий французьким філософом М. Кондорсе. Розглянемо його на умовному прикладі. Уявімо собі, що на голосування виносяться питання про фінансування однієї з трьох програм, кожна вартістю 100 млн грн: 1) підвищення пенсій (ПП); 2) підтримка розвитку базової освіти (БО); 3) скорочення безробіття (СБ). Є три виборці (А, Б, В), кожний з яких ранжує програми згідно з власними уподобаннями (тут знак «>» означає «краще»):

Для виборця А: ПП > БО > СБ.

Для виборця Б: БО > СБ > ПП.

Для виборця В: СБ > ПП > БО.

Якщо голосування організувати так, що можна підтримувати лише одну програму, то кожна з програм отримає по одному голосу «за» і рішення не буде прийняте. Можна організувати голосування у два тури, і виносити на голосування кожного разу лише дві програми.

1. У першому турі порівнюються програми ПП і БО. Першу підтримають виборці А і В, другу — Б. У другому турі порівнюються програма СБ і переможець першого туру — програма ПП. Програму зайнятості підтримають Б і В, пенсіонерів — А. Перемагають «безробітні».

2. У першому турі порівнюються програми БО і СБ, перемагає з рахунком 2 : 1 програма БО. У другому турі у змаганні між БО і ПП з рахунком 2 : 1 перемагає ПП — фінансується програма підвищення пенсій.

3. У першому турі порівнюють програми ПП і СБ, перемагає СБ з традиційним рахунком 2:1, у другому турі у змаганні між СБ і БО перемагає БО — переможці — освітяни.

Таким чином, залежно від регламенту голосування в цьому прикладі може бути прийняте будь-яке з трьох рішень (за голосування у два тури) або взагалі жодного.

Парадокс у цій ситуації виникає через порушення аксіоми транзитивності для колективних уподобань, яка виконується в умовах раціонального вибору для індивідуальних уподобань.

Нагадаємо, що для раціонального вибору повинні виконуватись аксіома повноти (індивід завжди може визначитися, чи для нього якісь дві альтернативи рівноцінні, чи одна з них є кращою порівняно з іншою) і аксіома транзитивності (для трьох альтернатив X, У, 2: якщо Х> У, а У> 2, то Х> 2). При агрегації індивідуальних уподобань у наведеному прикладі маємо, що хоча (ПП > БО) і (БО > СБ), але (ПП < СБ) — виникає циклічне голосування. Парадокс голосування демонструє, що соціальний вибір на основі принципу більшості не завжди забезпечує раціональність вибору.

Причиною нераціональності соціального вибору в парадоксі Кондорсе є так званий двовершинний профіль уподобань одного з учасників — В. Якщо ми розташуємо альтернативи кожного з виборців з урахуванням їхніх корисностей для індивідів на кривих лініях, то побачимо, що лінії для А і Б мають по одній вершині, а для В — дві вершини.

Слід зазначити, що різноманітні стани економічної системи, котрі відповідають умовам Парето-ефективності, мають різну соціальну привабливість. Для того щоб від одного ефективного стану перейти до іншого, соціально більш привабливого, треба здійснити певні перерозподільчі заходи в рамках реалізації соціальної політики. При здійсненні цих заходів мають бути вирішені два питання:

1. Як саме, за якими критеріями визначати соціальну приваб-
ливість того або іншого варіанта розподілу благ і доходів?

2. Кожний раціональний індивід здатний визначити, що для
нього є більш або менш привабливим, але як узагальнити індиві-
дуальні уподобання, щоб агреговані індивідуальні уподобання
відповідали суспільним уподобанням?

У межах економічної теорії добробуту агреговані індивідуальні уподобання аналізуються за допомогою побудови функції суспільного добробуту (ФСД) — моделі, що формулює цілі суспільства і в якій рівень суспільного добробуту є математичною функцією розміщення ресурсів. Концепція ФСД була запропонована у 1930-х роках А. Бергсоном (пізніше розвинена Нобелівським лауреатом П. Самуельсоном) у вигляді функції

W =  F(,..., Un)

де W— рівень суспільного добробуту;

=  (Х), =  (Х),...,Un = Un(Х) — рівні корисності, які досягаються кожним з індивідів за певного варіанта розподілу набору благ X між ними.

Такий підхід передбачає, що в суспільстві можливо впорядкувати альтеративні варіанти розподілу_благ згідно з рівнями суспільного добробуту w, а для цього достатньо лише обрати конкретну форму функції добробуту Бергсона—Самуельсона F. Тоді державна політика має бути спрямована на досягнення найвищого із можливих (тобто з урахуванням обмежених ресурсів) рівнів суспільного добробуту.

Графічно для випадку двох індивідів ФСД можна представити як сукупність кривих незмінного добробуту (або суспільних кривих байдужості) W1, W2 — ліній рівня ФСД, кожна з яких поєднує множину точок, що відповідають сполученням індивідуальних рівнів корисності з однаковим рівнем суспільного добробуту (рис. 3.2.). Ці криві за способом побудови аналогічні кривим байдужості для функцій індивідуальної корисності; більш віддалена від початку координат крива байдужості відповідає вищому рівню суспільного добробуту.

Вибір конкретної форми ФСД залежить від прийнятого у суспільстві розуміння справедливості. В економічній науці існує чотири підходи до категорії справедливості: 1) утилітаризм; 2) егалітаризм; 3) лібералізм (роулзіанський підхід); 4) ліберальний підхід (класичний лібералізм).

 

                      

Рис. 3.2. Суспільні криві байдужості

В основі утилітаризму знаходиться уявлення про суспільний добробут як суму функцій індивідуальної корисності членів суспільства. За такого підходу можна використати ФСД

W(U1,U2…,Un) = U1+U2+…+Un

це класична утилітаристська (або Бентама) функція добробуту. Суспільні криві байдужості для цієї функції зображено на рис 10.3. її узагальненням є функція добробуту зі зваженою сумою корисностей

W(U1,..., Un) = a1U1+a2U2+...an+Un

де а1, аn — вагові коефіцієнти, які враховують, наскільки важливим є рівень корисності кожного із п індивідів для суспільного добробуту.

З цієї функції випливає: якщо питома вага групи 2 визначається в два рази більшою, ніж групи 1 (за умови а1 = 1, а2 = 2 ), тоді перерозподіл на користь групи 2 за рахунок групи 1 збільшує суспіль ний добробут, а перерозподіл у протилежному напрямі — зменшує. Суспільні криві байдужості для цього випадку зображено на рис. 10.4.

                                                                                                        

Рис. 3.3. Суспільні криві байдужості для функцій Бентама


          

   

Рис. 3.4. Суспільні криві байдужості для функцій зі зваженою сумою корисностей

Ще одна модифікація утилітаристської функції належить нобелівським лауреатам Дж. Вікрі та Дж. Харшаньї і пов'язана урахуванням невизначеності при аналізі проблем розподілу. Як що громадяни приймають рішення про принципи розподілу умовах невизначеності, то кожний з них, імовірно, буде максимі

зувати функцію очікуваної корисності фон Неймана-Морген-штерна

W =  + +…

де , — корисність, яку можна отримати, опинившись на місті індивіда i

Пі — імовірність опинитися на місці індивіда i.

1. Згідно з егалітарним підходом найбільш справедливим буде розподіл, коли всі блага поділені порівну між усіма індивідами. Справедливим вважається лише рівний розподіл корисностей між членами суспільства. Така конструкція вже не будується, як попередні, на припущенні про доброзичливе ставлення до індивідів (що означає підвищення суспільного добробуту внаслідок будь-якого підвищення індивідуального добробуту будь-якого члена суспільства, бідного чи багатого; єдине, що інколи береться до уваги, це те, що додаткова одиниця добробуту бідного має вищу соціальну цінність, ніж така сама додаткова одиниця добробуту багатого); збагачення багатих, згідно з егалітарним поглядом, зменшує суспільний добробут.

За підходом Д. Роулза суспільний добробут вимірюється рівнем добробуту (корисності) найменш забезпеченого члена суспільства. У цьому випадку ФСБ матиме вигляд

W(,…,) = min (,…,) -

це роулзіанська (або максимінна — максимум із мінімумів) функція добробуту. Відповідні суспільні криві байдужості будуть мати форму прямих кутів (тобто мати такий саме вигляд, як індивідуальні криві байдужості у випадку повністю комплектних благ).

Аргументація Роулза базується на прийнятті двох принципів:

1)    усі члени суспільства повинні мати рівні права на основні свободи;

2) суспільство має приймати рішення виходячи з інтересів найменш забезпечених його членів.

2. Ліберальний (ринковий) підхід не передбачає перерозподілу благ і доходів і вважає найбільш справедливим той розподіл, який досягнуто на конкурентному ринку, коли добробут кожного досягається з урахуванням індивідуальних стартових можливостей і здібностей. Згідно з цим підходом найкращими для суспільства є фактично досягнуті оптимальні за Парето варіанти, тоді як три попередні підходи вимагали державного втручання для досягнення найкращого, найбільш справедливого стану суспільства.

До цього ж підходу можна віднести концепції процедурної справедливості, які підкреслюють важливість самого процесу перерозподілу, а не лише того або іншого стану економіки, що виникає як результат процесу перерозподілу. Саме такий підхід морально виправдовує багатомільйонні гонорари найбільш видатних спортсменів у популярних видах спорту та зірок шоу-бізнесу.

Слід зауважити, що добробут людини вимірюється її багатством та рівнем доходів, які вона отримує за певний період часу. Отже, багатство є економічною змінною величиною і його обсяг визначається на певний момент часу, а дохід — економічна змінна величина, яка визначається за певний проміжок часу.

Існують три основні форми багатства і відповідні їм види доходів:

1) «Фізичне» багатство, до нього відносять землю, індивідуальні будинки, квартири, автомобілі, меблі, коштовності. Це багатство може приносити доходи в натуральній формі внаслідок використання матеріальних благ або ренту — від здачі нерухомості в оренду.

2) Фінансове багатство існує у формі акцій, облігацій, банківських депозитів, готівки, чеків, векселів. Воно може приносити доходи у грошовому вигляді —у формі процента або дивідендів.

3) Людський капітал — це багатство, пов'язане з природними

Здібностями, пам’яттю, здоровям, фізичними можливостями людини, здобуттям освіти та практичного досвіду роботи. Цей капітал є головним джерелом доходів для більшості людей як у грошовій формі — зарплата, гонорари та інші заробітки, так і в не-грошовій формі — у вигляді задоволення від творчої роботи чи від інтелектуальних форм відпочинку.

Варто зауважити, якщо узагальнити різні форми доходів, які отримує людина, то її сукупний дохід (Д) можна визначити за формулою

Д = ГН + НД,

де ГД — грошовий дохід (зарплата, проценти і дивіденди, підприємницький дохід, рента);

НД — негрошові доходи (задоволення від роботи, використання фізичного капіталу, насолода від відпочинку).

Ступінь справедливості у розподілі доходів залежить від багатьох чинників — природних здібностей людей, можливостей здобуття освіти й умов започаткування власного бізнесу, законодавства про успадкування майна, наявності природних ресурсів тощо.

Аналізуючи ті або інші напрями державної політики, окремі державні програми і заходи, завжди слід брати до уваги, як дії держави позначаться на стані справедливості у суспільстві.

Критерій справедливості в аналізі політики пов'язаний з розподілом товарів і послуг між окремими членами і підгрупами (наприклад, літніми людьми, інвалідами, жінками, які самі виховують дітей, та ін.). У цьому питанні існує три види справедливості: горизонтальна та вертикальна і справедливість між поколіннями.     

1.  Горизонтальна справедливість означає однакове ставлення до тих, хто перебуває у рівних умовах.

2. Вертикальна справедливість визначає розподіл товарів і послуг між тими, хто перебуває у нерівних умовах.

3. Справедливість між поколіннями має враховувати витрати і вигоди пропонованих варіантів державної стратегії або програм для майбутніх поколінь (так, збільшення державного боргу задля підвищення поточного споживання фактично означає запозичення у майбутніх поколінь і веде до підвищення теперішнього добробуту за рахунок погіршення майбутнього становища нащадків).

3.3. Соціальна нерівність та перерозподіл доходів

Соціальна нерівність — це міра нерівномірного розподілу матеріальних і духовних благ у суспільстві, статусів і влади, а також у життєвому стані різних суспільних груп. Основними соціальними питаннями, які викликають стурбованість у кожному суспільстві, зокрема і в Україні, є проблема надто високої нерівності в розподілі багатства і доходів та існування бідності. Варто зауважити, що фактичний рівень індивідуального добробуту й доходів у будь-якому суспільстві нерівний. Необхідно виявити основні причини нерівності в доходах.

Існує кілька основних причин нерівності в розподілі доходів населення.

1. Відмінності у здібностях і вміннях людей. Люди мають різні розумові здібності, фізичні дані, різну схильність до ризику тощо.

2. Інтенсивність-праці. Люди можуть працювати різну кількість годин на день, тиждень, а якщо необхідно — і у вихідні дні.

3. Відмінності у професійних перевагах, видах занять та праці. Різні види діяльності оплачують по-різному, серед причин цього явища й різна привабливість праці, й можливі ризики захворювань чи навіть загроз для життя. Так, щоб залучити робітника на непривабливу роботу, йому слід заплатити більше, ніж за аналогічну, але привабливішу роботу. Це може бути оплата праці металурга, шахтаря в порівнянні з іншою діяльністю.

4. Відмінності в освіті і навчанні. У сучасних умовах люди з вищим рівнем освіти (магістри, кандидати наук, доктори_наук, доценти, професори) можуть заробляти більше грошей здобути більш високооплачувану роботу.

5. Інші чинники. Сюди слід віднести такі чинники, як відмінності в готовності ризикувати, нерівність у володінні власністю, нерівність у доходах, спричинена нерівністю успадкованого і набутого майна; монополія на ринку, везіння, зв'язки, нещастя, дискримінацію за статтю, віком, етнічним походженням. Слід зауважити, що вплив спадщини спостерігається в перехідних суспільствах, зокрема в Україні, де значна диференціація у багатствах утворилася буквально протягом останніх десяти років.

Крайнім проявом нерівності в розподілі доходів є бідність. Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний_конкретному суспільству в конкретний період часу.

Бідні верстви населення — це ті, хто не має найнеобхіднішого: нормального житла, їжі, одягу, здоров'я, можливості здобути освіту. Крім того, бідність — це ще й страх перед майбутнім, зумовлений непевністю людини у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків.

У світовій практиці існують різні погляди на причини бідності, які породжують різні підходи до розв'язання або послаблення проблем бідності.

Згідно з одними поглядами, бідність є результатом нерівних соціально-економічних умов. Соціально-економічні умови бідних визначаються поганим харчуванням, несприятливим оточенням, низьким рівнем викладання в школах, які відвідують діти бідних, дискримінацією при працевлаштуванні та іншими чинниками. Такий погляд є виправданням активної соціальної політики, що передбачає або підтримку доходів, або коригування умов, які породжують бідність.

Згідно з іншими поглядами, бідність є наслідком поганого пристосування індивідів до умов соціального життя, тобто поведінки, яка залежить від самої людини і яку вона сама ж може змінити. Підтримка людей, які не хочуть працювати, лише розбещує їх, що призводить до зменшення у них стимулів до ефективної праці. Такий погляд вимагає від влади згортати соціальні програми підтримки людей з низькими доходами.

Існування бідності в Україні не викликає сумніву, проте офіційно не визначено критеріїв та показників вимірювання бідності. На основі даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств, проведеного за методологією Держкомстату України, розраховано кількісні характеристики бідності. За даними цього обстеження до категорії бідних в Україні у 2002 році належало 27,8% населення (13,7 млн), украй бідних — 14,7% (7,12 млн). Основну частину бідних верств населення України становлять до-могосподарства з дітьми до 18 років — 75,0 %. Серед бідного населення України сім'ї з дітьми, де всі дорослі працездатного віку, становлять 47,2 %, а сім'ї, в яких усі дорослі працюють, — 18,5 %.

Значна за масштабами група бідних — пенсіонери: 44,5 % бідних становлять домогосподарства, де є пенсіонери, причому 41,8 % з них — це домогосподарства, де є непрацюючі пенсіонери і 9,3 % — домогосподарства, у складі яких є тільки пенсіонери, які не працюють.

Працююче населення також не гарантоване від ризику потрапити до категорії бідних. Близько 78 % усіх бідних становлять сім'ї, в яких хтось із дорослих працює.

Уперше у 2000 р. у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України була сформульована як першочергова проблема економічної політики — проблема бідності в Україні. У 2001 р. Указом Президента України була затверджена Стратегія подолання бідності, згідно з якою були визначені стратегічні напрями подолання бідності:

1) підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці;

2) збільшення доходів від трудової діяльності;

3) соальне страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу;

4) запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг;

5)  соціальна підтримка осіб з обмеженими фізичними можливостями;

6) соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування;

7) поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення;

8) моніторинг реалізації стратегічних напрямів подолання бідності.

Слід розрізняти первинний і вторинний розподіл доходів.

 Первинний розподіл — це розподіл, що відбувається в економіці пропорційно факторам виробництва.

Вторинний розподіл — це наслідок перерозподілу доходів між різними групами домогос-подарств, який здійснює державна влада.

По-перше, аналізуючи нерівність з позицій економічної теорії суспільного добробуту, варто зауважити, що суспільний добробут буде вищим унаслідок перерозподілу благ.

По-друге, існує певний зв'язок між ступенем нерівності у розподілі доходів і макроекономічним зростанням.

Для вимірювання нерівності доходів усе населення (тобто всі домогосподарства) попередньо ранжується за своїми доходами (або видатками). В Україні усі домогосподарства (а їх налічується близько 17 млн) розбивається за своїми доходами на п'ять рівних за чисельністю груп (які називаються квінтилями) або десять груп (децилі). До першої групи потрапляють найбідніші домогосподарства, до останньої (п'ятої або десятої — залежно від варіанта поділу) — найзаможніші. Основними показниками нерівності в розподілі доходів є квінтильний і децильний коефіцієнти та коефіцієнт Джині.

Квінтильний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів вищої квінтильної групи (у відсотках) до частки доходів нижньої квінтильної групи. Нижня квінтильна група — це 20 % най-бідніших домогосподарств, вища група — 20 % найбагатших домо господарств.

Децильний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів вищої децильної групи до частки нижньої децильної групи, де нижня децильна група — це 10 % найбідніших домогосподарств, вища група — 10 % найбагатших домогосподарств.

Коефіцієнт децильності можна розрахувати за такою формулою:

                                                      

де  — коефіцієнт децильності;

— сумарні річні доходи 10% найбільш багатих верств

населення;

— сумарні річні доходи 10% найменш забезпечених

верств населення.

Аналогічно можна розрахувати квінтильний коефіцієнт.

Коефіцієнт Джині — показник нерівності в розподілі доходів, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца і лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, що утворюється лінією абсолютної рівності і координатними осями.

Для порівняння нерівності в доходах між країнами використовуються деякі макроекономічні показники — валовий внутрішній продукт на душу населення. Нерівність може бути проілюстрована і графічно — за допомогою кривої розподілу доходів та кривої Лоренца.

Рис. 3.5. Крива розподілу доходів

Для побудови кривої розподілу доходів (рис. 3.5) необхідно: по горизонталі відкласти обсяг річного доходу домогосподарств, по вертикалі — відсоток домогосподарств, які мають відповідний обсяг доходів.

За допомогою цієї кривої можна проілюструвати кілька узагальнених характеристик доходів домогосподарств:

Середній дохід — дохід на одне домогосподарство.

Медіанний дохід — це дохід якогось домогосподарства, яке займає середню (медіанну) позицію при ранжуванні всіх домогосподарств за доходами від нижчих доходів до вищих. Тобто медіанний дохід розподіляє домогосподарства на дві однакові за чисельністю групи: ті, у кого дохід менший за медіанний, і ті, у кого він більший. «Модний» дохід — найпоширеніший рівень доходу, точка максимуму кривої. На рис. 10.5 зображена умовна крива розподілу доходів.

Розподіл доходів, як це видно, нерівний і несиметричний. Зазначимо закономірність: за нерівного розподілу доходів середній дохід завжди перевищує медіанний дохід.

Крива Лоренца наочно відбиває частку доходу, що припадає на різні групи населення. Графік цієї кривої ілюструє ступінь нерівності в розподілі доходів: по вертикалі показана кумулятивна частка доходів (від 0 до 100 %), по горизонталі — кумулятивна частка населення, яка отримує ці доходи, також від 0 до 100 % (рис. 3.6).

Рис. 3.6. Крива Лоренца для України (2000 р.)

Повну рівність відображає бісектриса, тобто крива повної рівноваги. Якщо доходи розподіляються абсолютно нерівно, тоді крива складатиметься із двох секцій, які утворюють прямий кут.

На рис. 3.6 побудована крива Лоренца для України по п'яти точках, за статистикою розподілу доходів по квінтилях у 2000 р.

Крива Лоренца та її особливості: — показує реальний розподіл доходу;

  •  відбиває частку доходу, що припадає на різні групи населення;
  •  якщо кожна група одержуватиме рівну частку доходу, на графіку це відіб'ється у вигляді бісектриси;
  •  чим ближче крива Лоренца до лінії бісектриси, тим вище ступінь рівномірності розподілу доходу;
  •  чим більша увігнутість кривої Лоренца, тим нерівномірнішим є розподіл доходу;
  •  якщо тільки 1 % усього населення одержуватиме весь дохід, це виразиться у вигляді кривої абсолютної нерівності;
  •  крива абсолютної нерівності утворює прямий кут з вершиною в точці А;
  •  криву Лоренца можна використовувати для аналізу розподілу доходу в різні періоди часу в певних країнах чи між різними групами.

Основними показниками масштабів бідності є межа, рівень і
глибина бідності.     

Межа бідності — це рівень доходів у середньому на члена родини, нижче якого неможливе задоволення основних потреб, або це частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. За допомогою цієї межі визначаються сім'ї, які належать до категорії бідних.

Рівень бідності — це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності.

Глибина бідності — це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності, або ті, хто опинився нижче межі бід-ності.

У практиці для визначення глибини бідності використовують комплексні індекси бідності: індекс бідності FGT (Foster-Greer Thorbecke) і індекс бідності А. Сена.

Комплексний індекс бідності FGT можна визначити за допомогою формули

Де  - душовий дохід ;

Z— величина прожиткового мінімуму (поріг бідності);

N— чисельність населення;

n — чисельність бідних;

Q — ступінь індексу.

Індекс нульового ступеня (Q = 0) визначає частку населення з доходами нижче прожиткового мінімуму. Індекс першого ступеня (Q = 1) визначає середню величину доходу, якого не вистачає до прожиткового мінімуму (у відсотках до прожиткового мінімуму) — це індекс глибини бідності. Індекс другого ступеня (Q = 2) — це індекс гостроти бідності, він є характеристикою гостроти бідності, бо чутливіший до питомої ваги найбіднішої частини населення.

Комплексний індекс бідності А. Сена визначається за формулою

де Ро— рівень бідності;

 G— індекс Джині;

D— дефіцит видатків як сума дефіцитів видатків (% від ВВП), яку треба додати бідним для досягнення ними межі бідності.

В  Україні для вимірювання межі бідності використовуються такі показники: мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, прожитковий мінімум.

Мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг у натуральному та вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.

Межа малозабезпеченості — це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. При цьому вартість непродовольчих товарів не може становити менше 15 % вартості продуктового набору.

Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Прожитковий мінімум застосовується для загальної оцінки рівня життя в Україні; встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком; визначення права на призначення соціальної допомоги, розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги з безробіття, а також стипендій та інших виплат; встановлення величини неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; формування Державного бюджету та місцевих бюджетів; визначення державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування та забезпечення в галузях охорони здоров'я, освіти, культури, торгівлі, соціального обслуговування та ін.

Прожитковий мінімум може встановлюватися на одну особу і в розрізі основних соціальних і демографічних груп населення, до яких належать такі категорії населення: діти до 6 років; діти від 16 до 18 років; працюючі дорослі; непрацюючі дорослі.

З 1 січня 2006 р. прожитковий мінімум встановлено в розмірі 465 грн, мінімальну зарплату — 350 грн, а мінімальну пенсію у розмірі 359 грн. З 1 січня 2007 р. прожитковий мінімум встановлено в розмірі 492 грн, мінімальну зарплату — 400 грн.

Для оцінки вартісної величини прожиткового мінімуму слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням усіх видів торгівлі. Зокрема, витрати на продовольчі товари можуть розраховуватися на основі середніх цін на продукти харчування, за якими ведуться подекадні систематичні спостереження в державній і кооперативній торгівлі, і які друкуються в пресі (експрес-інформація Державного комітету статистики України), а також цін на колгоспних ринках. 

Одним із важливих показників рівня життя населення є вартісна величина прожиткового мінімуму для непрацездатних громадян (межа малозабезпеченості), яка розраховується за формулою

де  - - вартісна величина прожиткового мінімуму (межі малозабезпеченості), грн;

 — сума вартості споживання продуктів харчування, грн; 

Ц — фактична ціна купівлі продуктів харчування, грн;

— споживання на душу населення продуктів харчування за тимчасовими нормами за рік, кг;

 — сума вартості непродовольчих товарів, грн;

— вартість утримання житла, грн (оплата житла, тепло-, водо- і газопостачання, водо відведення, електроенергія);

— побутові послуги, послуги зв'язку, послуги культури,  грн.

Державна влада задля зменшення нерівності у розподілі доходів здійснює примусове переміщення ресурсів, яке веде до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, або до перерозподілу доходів за допомогою трансфертів та податків.

У ринкових умовах однією з найбільш поширених форм трансфертів є програми соціальної допомоги. Ці програми поділяються на дві групи:

Перша група — це програми соціального страхування, за якими відповідні кошти отримують усі члени суспільства незалежно від доходів у випадку: виходу на пенсію, у разі інвалідності, тимчасового захворювання, втрати роботи).

Друга група — це програми державної допомоги, за якими підтримуються лише ті члени суспільства, чий дохід не перевищує певний рівень (допомога багатодітним родинам, медична допомога, талони на харчування).

Варто зауважити, що прямі податки характеризують показники середньої і граничної ставок податку.

Середня ставка податку (АТК) дорівнює частці (або проценту), який становлять податки Т в сукупному доході І, і розраховується за формулою

АТR = Т/І (або АТR = Т/І • 100 %).

Гранична ставка податку (МТR) — це частка податків, яка сплачується з гривні додаткових доходів, її можна розрахувати за формулою

MTR = ∂T/∂I,

де ∂Т — додаткові податки, ∂I — додаткові доходи.

Щоб зрозуміти роль податків у перерозподілі доходів, слід ураховувати, що податки бувають пропорційними, прогресивними і регресивними, які були розглянуті в темі 6.

Перерозподіл доходів досягається за допомогою прогресивної системи оподаткування. її застосування дає змогу зменшити нерівність розподілу доходів у суспільстві. Це можна проілюструвати з використанням кривих Лоренца до і після оподаткування(рис. 10.7).

            Рис.3.7. Зменшення нерівності внаслідок оподаткування                                     і здійснення трансфертів

Згідно з наведеним рисунком перші 20 % населення отримують менше 5 % доходів до стягнення податків, а після стягнення — 10 % доходів; 40 % населення — близько 10 % доходів до стягнення, а після стягнення — 15 % доходів; 60 % населення — близько 20 % доходів до стягнення, а після стягнення — 35 % доходів, 80 % населення — 40 % доходів до стягнення податків, а після стягнення — близько 60 % доходів. За таких умов решта 20 % населення отримають понад 40 % доходу. Як відомо, площа між бісектрисою і кривою Лоренца відображає ступінь нерівності в доходах. На рис. 3.7 площа між бісектрисою і кривими Лоренца до стягнення податків була більша, ніж після стягнення податків. Таким чином, прогресивна система оподаткування дає змогу зменшити нерівність розподілу доходів у суспільстві.

3.4. Фінансування соціальної сфери

До соціальної сфери національної економіки входять такі складові: освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, туризм, фізична культура і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення населення. їхня діяльність значною мірою залежить від організації фінансового забезпечення.

Соціальну сферу необхідно розглядати з погляду двох взаємозалежних сторін:

1) як підсистему національної економіки;

2) як сукупність галузей суспільного господарства, програм і
заходів, спрямованих на поліпшення якості життя населення.

Кожна галузь соціальної сфери має свою структуру, органи управління, правову й фінансову основу. Специфіка господарської діяльності установ і організацій, що обслуговують населення, полягає в тому, що одна частка суспільних послуг фінансується за рахунок бюджетних коштів, а інша оплачується населенням зі своїх доходів.

Система фінансового забезпечення соціальної сфери включає три основні складові: джерела фінансування; інструменти формування джерел фінансування; напрями фінансування.

За формами власності джерела фінансування поділяють_на бюджетні та позабюджетні. За видами — бюджетні — за рівнями бюджетів і позабюджетні — за рівня ми централізації коштів.

Інструментами формування цих джерел фінансування соціальних проектів і програм є податки соціально-економічного характеру, які стягуються в основному з населення, і державно-економічного характеру — основними платниками яких є усі інші сфери господарської діяльності, а також благодійні внески та ін. Напрями фінансування спрямовані на забезпечення потреб соціальної сфери та організацію соціального захисту населення.

Джерела фінансування проектів і програм соціальної політики України поділяються на внутрішні та зовнішні,. Внутрішні джерела фінансування визначаються бюджетною системою України та позабюджетними коштами. До позабюджетних джерел (коштів) можна віднести: державні і недержавні соціальні фонди, соціальні фонди органів місцевого самоврядування, різноманітні територіальні та муніципальні позики, фінансові ресурси підприємств, організацій і установ, які опосередковано підтримують соціальні проекти і програми.

Зовнішні джерела фінансування можуть формуватися за рахунок міжнародних економічних інституцій (міждержавних, державних і недержавних), кредитів; позик міжнародних фінансових організацій; гуманітарної допомоги з-за кордону.

Уряд і держава для виконання своїх соціальних функцій у галузі соціальної політики повинні мати достатні фінансові ресурси, які формуються шляхом_перерозподілу ВВП, а головним засобом, через який здійснюється цей перерозподіл, є Державний бюджет України.

Таким чином, головним фінансовим джерелом регулювання діяльності установ і організацій державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності, поєднання соціальної справедливості й економічної ефективності, поточних і перспективних потреб суспільства є державний бюджет.

Витрати на соціальну сферу становлять в Україні близько 18 % ВВП, однак основна вага соціальних витрат лежить сьогодні на бюджетах регіонів та їх місцевих структур, з яких фінансується приблизна 80 % усієї соціальної сфери.

Слід зауважити, що вперше Державним бюджетом України на 2001 р. було передбачено видатки на передання органам місцевого самоврядування об'єктів соціально-культурної сфери сільських, селищних громад. При цьому частка коштів на такі заходи враховувалась у розрахунках з відповідної галузі (освіти, охорони здоров'я, культури тощо) через застосування агрегованого показника — учня, мешканця, підопічного тощо. З цих коштів фінансувалося передусім житлово-комунальне господарство. Верховна Рада України, приймаючи Державний бюджет України на кожний поточний рік, визначає пріоритети бюджетного фінансування.

Зокрема щороку, починаючи з 1998 р., Державним бюджетом України передбачаються захищені статті видатків:

1) оплата праці працівників бюджетних установ (у тому числі погашення заборгованості за попередні роки);

2) нарахування на заробітну плату;

3) придбання медикаментів і перев'язувальних матеріалів;

4) забезпечення продуктами харчування;

5)  витрати, пов'язані з соціальним захистом і страхуванням (пен сії, соціальні допомоги, стипендії);

6)  повернення заощаджень громадянам;

7) видатки місцевих бюджетів.

За умов, коли гостро бракує фінансових-ресурсів, слід обгрунтовано визначати забезпечення витратних статей наявними ресурсами, скорочувати державні витрати і забезпечувати ефективне використання коштів. Для цього передбачається запровадження таких заходів:

1. Розроблення й реалізація програми адресного надання пільг, субсидій, дотацій та інших соціальних доплат окремим категоріям громадян з урахуванням їхніх доходів.

2. Розроблення державної інвестиційної програми, що пов'язує державні джерела фінансування з недержавними.

3. Заборона нецільового використання державних коштів.
4. Поетапна комерціалізація соціальних послуг, що надаються

за рахунок бюджетних коштів.

Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється виключно за рахунок державного та місцевого бюджетів, а також і за рахунок недержавних джерел. Це пов'язано з тим, що галузі соціальної сфери є мішаним суспільним продуктом.

Сьогодні здійснюється змішане фінансування соціальної сфери з бюджетних, позабюджетних і зовнішніх джерел, що супроводжується процесами децентралізації її управління.

В Україні паралельно з бюджетною системою функціонує позабюджетна фінансова страхова система. До цієї системи належать:

  1.  Фонд зайнятості.
  2.  Пенсійний фонд.
  3.  Фонд соціального страхування.
  4.  Фонди обов'язкового медичного страхування.

Ці фонди формуються за рахунок страхових платежів підприємств усіх форм власності, обов'язкових страхових внесків працюючих громадян, асигнувань з державного бюджету.

Фінансові ресурси соціальної політики спрямовуються на розвиток програм соціального захисту і соціальної сфери. Розподіл загального обсягу видатків на фінансування соціально-культурних заходів

у зведених бюджетах України за 1998—2002 рр. наведено в табл. 10.2. Варто зауважити, що видатки зведеного бюджету на охорону здоров'я, освіту, культуру щодо ВВП 2000 р. порівняно 1992 р. скоротилися з 9,3 до 7,4 %, а з урахуванням того, що реальний ВВП за 1991—2000 рр. зменшився більше ніж удвічі, витрати на соціальну сферу скоротилися майже в чотири рази. Тобто соціальна сфера в нашій країні традиційно фінансувалася за залишковим принципом.

Проаналізуємо загальний обсяг видатків на соціально-культурні заходи за період 1998—2002 рр. (див. табл. 10.2).

Аналіз даних таблиці показує, що найбільша частка видатків серед видатків на соціально-культурні заходи припадає на освіту, соціальний захист і соціальне забезпечення та видатки на охорону здоров'я — від 22,2 до 37,4 %. При цьому питома вага видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення зростає, а на освіту та охорону здоров'я — знижується. Питома вага на культуру і мистецтво, ЗМІ, фізкультуру та спорт у складі видатків на соціально-культурні заходи незначна — від 0,7 до 3,3 %.

Порівнюючи загальний обсяг видатків на соціально-культурні заходи у 1998 і 2002 роках виявляємо, що вони зросли у 2,58 раза. Видатки на освіту за цей самий період зросли в 2,68 раза, на охорону здоров'я та культуру і мистецтво в 2,07 раза.

В умовах сьогодення в Україні у галузях соціальної сфери використовується до 30 % фондів фінансових ресурсів країни.

Виділення коштів з бюджету на утримання соціальної сфери здійснюється через кошторисно-бюджетне фінансування.

Задля посилення контролю та забезпечення цільового й ефективного використання бюджетними установами та організаціями коштів, що надходять на їх утримання, Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова «Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання  кошторисів бюджетних установ» (2002 р.).

Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповоротного, безоплатного надання коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів — кошторисів витрат.

Основним плановим документом бюджетної установи є кошторйс, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Кошторис витрат складають згідно з формами, розробленими Міністерством фінансів України для окремих типів установ.

Кошторис складається з трьох частин.

У першій частині зазначається:

1) назва та адреса установи;

2) бюджет, з якого здійснюється фінансування;

3) зведені витрати за статтями кошторису.

У другій частині — оперативно-сітьові показники установи.

У третій частині — розрахунки за окремими статтями.

Варто зауважити, що для всіх бюджетних установ встановлено єдиний перелік видаткових статей.

Кошторис бюджетної установи включає такі статті:

  1.  заробітна плата;  
  2.   нарахування на заробітну плату;  
  3.   канцелярські та господарські витрати;   
  4.  відрядження та службові роз'їзди;
  5.  витрати учбові, на виробничу практику учнів;  
  6.  науково-дослідні роботи;  
  7.   придбання книг для бібліотек;  
  8.  стипендії;  
  9.   витрати на харчування;

10.    придбання медикаментів і перев'язувальних засобів;

11.    придбання обладнання й інвентарю;

12.    капітальний ремонт будівель і споруд;  

13.    інші витрати.

Розмір витрат за кошторисами розраховують самі установи й організації на основі контингентів цих установ:

  •  по школах — кількість учнів;
  •  по вузах — кількість студентів;
  •  по лікарнях — кількість ліжок.

Слід нагадати, що кошторис має дві складові: загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою своїх функцій спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень зі спеціального фонду бюджету на конкретну мету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення відповідних видатків згідно з законодавством, а також на реалізацію пріоритетних заходів, пов'язаних із виконанням установою основних функцій.

Складання, розгляд, затвердження та виконання кошторисів здійснюється в три етапи і має бути узгоджено з відповідними стадіями бюджетного процесу.

1. На першому етапі розробляють проекти кошторисів. Підставою для складання проектів кошторисів є доведені Міністерством фінансів України, Мінфіном АР Крим та місцевими фінансовими органами до головних розпорядників відомості про граничні обсяги видатків загального фонду проекту відповідного бюджету на наступний рік.

2. На другому етапі розглядають і затверджують кошториси. У тижневий термін після опублікування Закону про Державний бюджет, відповідного рішення Верховної Ради АР Крим і місцевих рад Міністерство фінансів України та відповідні місцеві фінансові органи доводять до головних розпорядників лімітні довідки про бюджетні асигнування.

Кошториси, плани асигнувань та плани використання бюджетних коштів мають бути затверджені протягом ЗО календарних днів з дня затвердження розпису бюджету.

3. Третій етап — виконання кошторисів. Розпорядники мають
право провадити діяльність виключно в межах асигнувань, затверджених кошторисами і планами асигнувань, за наявності витягу,
доведеного органом Державного казначейства, що підтверджує
відповідність цих документів даним казначейського обліку. З цією
метою розпорядники, які отримали від органів Державного казначейства витяг, повинні подати цим органам дані про розподіл показників зведених кошторисів і планів асигнувань у розрізі розпорядників нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів.

Одержувачі бюджетних коштів — це підприємства та госпрозрахункові організації, громадські й інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову підтримку, або уповноважені органами державної влади на виконання державних програм, надання послуг безпосередньо через розпорядників.

Фінансування галузей соціальної сфери здійснюється як з Державного і місцевих бюджетів, так і за рахунок недержавних джерел. Фінансування останніх — це забезпечення фінансовими ресурсами згідно з кошторисом тієї чи іншої галузі соціальної сфери.

Основним джерелом фінансування витрат на освіту, науку і культуру є Державний бюджет. Через Державний бюджет фінансуються: загальна середня освіта (спеціалізовані школи, у тому числі школи-інтернати, засновані на державній власності; загальноосвітні школи соціальної реабілітації); професійно-технічна освіта (заклади освіти, засновані на державній власності); вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності; післядипломна освіта; позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми.

Аналіз свідчить про те, що більшість середніх загальноосвітніх шкіл, гімназій, шкіл-інтернатів, дитячих дошкільних закладів

фінансуються з обласних, міських, районних і селищних бюджетів. Через обласні бюджети фінансуються також заклади професійно-технічної та вищої освіти, що перебувають у власності АР Крим та спільній власності територіальних громад, і деякі послуги з післядипломної освіти.

Основна частина видатків бюджету на освіту — це видатки, спрямовані на фінансування загальноосвітніх шкіл. Фінансово-господарська діяльність загальноосвітніх шкіл здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків.

Джерелами формування кошторису є:

  •  кошти місцевого (Державного) бюджету за нормативами фінансування загальної освіти в обсязі державних стандартів освіти;
  •  кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

  •  плата за надання додаткових освітніх послуг;

  •  кошти, одержані за науково-дослідні роботи;

  •  доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень;

дотації місцевих Рад;

  •  кредити й позики банків;
  •  валютні надходження;
  •  добровільні грошові внески, матеріальні цінності, отримані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.

Видатки на загальноосвітні школи складаються з поточних і капітальних.

Поточні видатки включають:

  •  оплату праці працівників;
  •  нарахування на заробітну плату;
  •  придбання предметів постачання та матеріалів;
  •  інші.

Капітальні видатки включають:

  •  придбання основного капіталу;
  •  капітальні трансферти;
  •  придбання землі й нематеріальних активів;
  •  інше.

Для визначення коштів на фінансування загальноосвітніх закладів використовують два показники: 1) вихідний — кількість учнів; 2)похідний — кількість класів. Вони відображаються в кошторисі на дві дати: на 1 січня планового року і на 1 вересня.

Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається на основі плану прийому, повного переходу з класу в клас і випуску учнів.

Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нормативів наповнюваності одного класу, які встановлені на рівні 35 учнів — для 1—9 класів, 25 учнів — для 10—12 класів.

Як відомо, бюджетний рік не збігається з навчальним, тож розраховуються середньорічні показники кількості класів (учнів) за такою формулою:

де: — середня кількість класів (учнів);

— кількість класів (учнів) на початок року;

— кількість класів (учнів) на кінець року.

На основі прогнозованого контингенту учнів можна визначити необхідну кількість класів за такою формулою:

де:  — кількість класних кімнат;

— контингент учнів школи;

— коефіцієнт змінності (це співвідношення загальної чисельності учнів з їхньою чисельністю в першій зміні);

— кількість дітей у класі.

Визначення цих показників дає можливість розрахувати необхідну кількість коштів для фінансування загальноосвітніх шкіл (закладів).

Розвиток культури і туризму неможливий без державного фінансування. За рахунок Державного бюджету України утримуються ті соціально-культурні заклади, які мають загальнодержавне значення і належать до системи Міністерства культури та туризму; за рахунок місцевих бюджетів — широка ланка культурно-освітніх закладів, театрів, клубів, бібліотек, музеїв та ін.

Фінансування культурно-освітніх закладів здійснюється як на основі кошторисного фінансування, так і комерційного розрахунку.

Кошторисному фінансуванню підлягають ті заклади, які не мають реальних можливостей самостійно заробляти гроші й послуги яких повинні мати доступний характер, — бібліотеки, музеї, виставки, заповідники, палаци і будинки культури. Комерційний розрахунок у культурно-освітніх закладах передбачає повне або часткове покриття витрат за рахунок надання платних послуг.

Установи культури, які фінансуються за рахунок Державного та місцевого бюджетів, складають єдиний кошторис доходів і видатків, який затверджує вища організація. Палаци, будинки культури і клуби фінансуються в змішаному порядку як за рахунок бюджету, так і за рахунок доходів, отриманих від платних послуг.

В Україні фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів і будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Ці кошти використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров'я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. Для визначення витрат на утримання установ охорони здоров'я застосовуються такі сітьові показники:

  •  кількість лікарняних ліжок;
  •  кількість лікарських посад;
  •  кількість лікарських відвідувань;
  •  кількість ліжко-днів.

Головний сітьовий показник для визначення витрат на утримання стаціонарних лікарень — кількість лікарняній ліжок. Цей показник планують виходячи з:

  •  демографічних умов;
  •  соціально-економічних умов;
  •  культурно-побутових умов;
  •  вікового складу населення.

Кількість лікарняних ліжок розраховується за формулою

де:  — прогнозована нормативна потреба в лікарняних ліжках;

— норма потреби в госпіталізації для прогнозованого періоду, (%);

— прогнозована чисельність жителів;

Д — середня кількість днів перебування хворого на ліжку;

— кількість днів використання ліжка за рік. Згідно з діючою бюджетною класифікацією витрати на утримання охорони здоров'я плануються за такими групами:

лікувально-профілактичні установи — лікарні, диспансери, лікарські та фельдшерські здоров пункти при підприємствах, фельдшерсько-акушерські пункти, станції невідкладної допомоги, станції переливання крові, санаторії для хворих на туберкульоз, санаторії для дітей, дитячі ясла та дитячі будинки;

санітарно-профілактичні установи і заходи — санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції, заходи з запобігання, припинення епідемій, будинки та заходи з санітарної освіти;

інші установи та заходи — госпіталі та санаторії для інвалідів Великої Вітчизняної війни, бюро судово-медичної експертизи та інші заходи з охорони здоров'я.

Джерелами фінансування медичних закладів є:

  •  Державний бюджет;
  •  доходи від надання платних послуг;
  •  доходи, які надходять від підприємств, організацій для установ на проведення медичного обслуговування їхніх працівників;
  •  надходження від спонсорських та благодійних внесків.

Усі заклади охорони здоров'я мають право для підвищення рівня якості своєї роботи використовувати кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями й окремими громадянами, а також з дозволу власника чи уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я. Медичні заклади та їхні структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів поділяються на такі, що повністю утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань, знаходяться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні.

У надскладних умовах перехідної економіки, проведення податкової та бюджетної реформ уряд довів, що соціальна спрямованість бюджетної політики держави не гучне гасло, а пріоритет.

Так, згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет на 2004 рік» на охорону здоров'я громадян було здійснено бюджетне асигнування у. сумі понад 2 мільярди 650 мільйонів гривень. Таким чином, фінансування бюджетних програм, спрямованих на охорону здоров'я, збільшилося майже у 1,7 раза проти фактичних показників 2002 року, або на 20 % порівняно з планом 2003 року. Це було логічним продовженням тенденції щодо щорічного зростання частки бюджетних видатків на реалізацію державних програм з охорони здоров'я.

Обсяг відповідних видатків зведеного бюджету країни становив понад 10 млрд гривень, що майже на два мільярди перевищувало відповідний показник 2003 року. При цьому загальне зростання становило понад 1 млрд 700 млн гривень, або 23,3 %. Зокрема по загальному фонду — 877,4 млн грн, або зі зростанням проти показників 2003 року на 1297,8 млн грн (на 17 %). У показниках, урахованих у державному бюджеті, обсяг видатків місцевих бюджетів становив 7448,8 млн грн зі зростанням на 20,6 % порівняно з показниками 2003 року.

Питома вага видатків, передусім на охорону здоров'я громадян, у складі видатків до зведеного бюджету України становила 12,4 % проти 11,5 % у попередньому році.

Варто зазначити, що у структурі загальнодержавних видатків на охорону здоров'я майже 29 % (763,6 млн грн) становили видатки Міністерства охорони здоров'я за цільовими програмами та заходами з найбільш проблемних напрямів.

Послуги та заходи установ охорони здоров'я, що фінансуються з Державного бюджету, поділяються на п'ять груп: первинна медико-санітарна, амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога; спеціалізована й високоспеціалізована амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога; санаторно-реабілітаційна допомога; санітарно-епідеміологічний нагляд; інші програми, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій. Перелік клінік, лікарень, науково-дослідних інститутів тощо, котрі виконують загальнодержавні функції і фінансуються з Державного бюджету, затверджується урядом. Через міські бюджети фінансуються лікарні широкого профілю та дільничі лікарні, станції невідкладної медичної допомоги, медичні амбулаторії, пологові будинки, фельдшерсько-акушерські пункти, диспансери, загальні стоматологічні поліклініки та інші заклади, що перебувають у комунальній власності.

У сфері соціального захисту і соціального забезпечення держава повинна на загальнодержавному рівні гарантувати всім громадянам мінімум соціальних послуг і матеріальних благ через такі механізми:

1. Визначення розмірів мінімальних соціальних гарантій:
 мінімальної заробітної плати;

 пенсій за віком;

 стипендій тощо.

2. Здійснення превентивних соціальних заходів у зв'язку з ці-
новою лібералізацією:

 адресного вибіркового надання соціальної допомоги;

 здійснення компенсаційних виплат незахищеним верствам населення тощо.

3. Захист купівельної спроможності малозабезпечених громадян через щомісячний перегляд:

 середньодушового сукупного доходу, що дає право на допомогу;

  •  цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу споживчих цін.

Сьогодні основними джерелами фінансування соціальних гарантій виступають:

  •  Державний бюджет.
  •  Кошти місцевих бюджетів.
  •  Страхові фонди.
  •  Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
  •  Фонд загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття.
  •  Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
  •  Фонд медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків та інших джерел, не заборонених законодавством України).
  •  Державні та недержавні Пенсійні фонди.

Нині в Україні відбувається перехід від однорівневої солідарної моделі пенсійного забезпечення до мішаної трирівневої системи пенсійного забезпечення:

  •  Перший рівень — державна страхова пенсійна система, заснована на принципах солідарної взаємодопомоги і самовідповідальності працівників за власний стан пенсійного забезпечення. Вона ґрунтується на збереженні певних страхових пенсійних внесків.
  •  Другий рівень — обов'язкова накопичувальна система з фіксованим розміром відрахування від заробітної плати. Для управління цією ланкою будуть створені пенсійні фонди у формі акціонерних товариств, заснованих великими інвестиційними й страховими компаніями, профспілковими об'єднаннями.
  •  Третій рівень — добровільне пенсійне страхування, засноване на створенні індивідуальних пенсійних рахунків у недержавних і комерційних страхових фондах.

Перелічені страхові системи дадуть можливість підвищити дієвість пенсійної системи на основі персоніфікації страхових внесків та посилення залежності пенсії від виробничого стажу, величини заробітної плати, величини й тривалості сплати страхових внесків.

Фінансування фізичної культури і спорту спрямовано на реалізацію програм фізкультурно-спортивної направленості, що передбачає утримання національних збірних команд та навчально-тренувальну роботу дитячо-юнацьких спортивних шкіл, утримання апарату фізкультурно-спортивних організацій, організацію заходів з фізичної культури і спорту, утримання спортивних споруд, оснащення та придбання обладнання для баз Олімпійської підготовки, а також державна підтримка громадських організацій фізкультурно-спортивної направленості.

Джерелами фінансування витрат на фізичну культуру і спорт виступають:

  •  Державний бюджет;
  •  місцеві бюджети;
  •  кошти підприємств і організацій зі звільненням перерахованих сум від оподаткування;
  •  кошти профспілок;
  •  кошти спонсорів.

Планування видатків на фізичну культуру і спорт здійснюється згідно з планом проведення спортивних заходів. Обсяг видатків за єдиним кошторисом доходів і видатків визначається на підставі показників, які характеризують спортивний захід:

  •  тривалість змагань і зборів;
  •  кількість учасників;
  •  норми харчування;
  •  оплата вартості проїзду, добових, квартирних;
  •  оплата оренди спортивних споруд;
  •  інше.

Необхідно зауважити, що з переходом до ринкових відносин в Україні почався процес поширення платних послуг у галузях соціальної сфери (освіті, охороні здоров'я, культурі, житлово-комунальному комплексі та ін.) на противагу так званим безплатним, тобто бюджетним. Однак насправді доходи від платних послуг лише заміняють бюджетні асигнування, яких недостатньо для нормального функціонування та забезпечення розвитку соціальної інфраструктури. Своєю чергою, це спричинює підвищення соціального напруження у суспільстві, оскільки введення платних послуг не супроводжується відповідним реформуванням системи оплати праці.

Як відомо, система освіти в Україні включає дошкільне виховання, загальну середню освіту, заклади й заходи позашкільної роботи з дітьми, дитячі будинки, професійно-технічну та вищу освіту, яка має характерні особливості функціонування й фінансування. Варто зауважити, що на сьогодні спільною рисою останньої є зниження рівня бюджетного фінансування і розширення залучення позабюджетних коштів.

Так, частина витрат фінансується за рахунок плати батьків та різних надходжень у вигляді спонсорської допомоги (певних доходів від платних послуг; фінансової допомоги від базових підприємств; доходів від приватних шкіл, ліцеїв, гімназій, коледжів; набору до вищих навчальних закладів на контрактній (платній) основі).

Основна фінансова проблема, яка тут існує, полягає у визначенні пропорцій між платним і безплатним навчанням.

Державне фінансування має поширюватися тільки на державне замовлення, яке, своєю чергою, повинно встановлюватися під потреби держави і державного сектору економіки.

З огляду на це актуальним є завдання розробки концептуальних основ моделі фінансування освіти в умовах реформування суспільства і поступового переходу до ринкової економіки.

Відповідно до цього потребує зміни_і система фінансування вищої освіти. З огляду на сучасні умови необхідно перейти від фінансування навчальних закладів до фінансування підготовки кадрів, тобто виділяти кошти не під певний університет, а на певне державне замовлення бакалаврів, спеціалістів, магістрів.

Як для закладів освіти, так і для системи охорони здоров'я характерним є зниження рівня бюджетного фінансування і заміна асигнувань, що фінансуються різними джерелами, насамперед надходженнями від платних послуг. Однак у медичних закладів можливості мобілізовувати доходи від платних послуг суттєво обмежені. Цим пояснюється створення приватних клінік і лікарень, які за плату забезпечують належний рівень послуг.

Аналіз ситуації в галузі охорони здоров'я свідчить про необхідність уведення страхової медицини в Україні. Ми вважаємо, що такий крок украй необхідний, адже бюджет ще тривалий час не в змозі буде забезпечити належного фінансування лікувальних і лікувально-профілактичних закладів. Наявність бюджетного дефіциту не дасть можливості у зримій перспективі збільшити фінансування медичних закладів. Перехід до повної платної медицини за вкрай низького рівня доходів громадян теж неможливий. Тому впровадження страхової медицини — єдиний вихід із кризи системи охорони здоров'я.

Розвиток культури і туризму неможливий без державного фінансування. Кошти з державного бюджету України можуть спрямовуватися тільки на підтримку закладів загальнонаціонального значення.

Слід зазначити, що нині соціальна сфера є важливим чинником, який впливає на економічний розвиток суспільства в Україні. А тому необхідне реформування системи галузей соціальної інфраструктури та їх достойне фінансове забезпечення.

Контрольні запитання

  1.  Що таке блага? Та які види благ існують?
  2.  Розкрийте суть добробуту та корисності?
  3.  Які є дві основні теорії досягнення оптимуму за Парето.   
  4.  Що таке ефективність та соціальна справедливість?
  5.  В чому полягає суть соціального вибору?
  6.  Розкажіть які види багацтва існують?
  7.  Які причини у нерівності розподілу доходів?
  8.  Що є джерелами фінансування кошторису?

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Буряковський В. В. Національна економіка: навч. посібник / Дніпропетровський національний ун-т. — Д. : Наука і освіта, 2007.

2. Ватаманюк З.Г., Панчишин С.М. та ін.. Економічна теорія: макро- і  мікроекономіка. Навч. посіб. – к.: Альтернатива, 2001. – 607 с.

3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань. Навч. посіб. – .: Вища школа, 1998. – 544 с.

4. Генеза ринкової економіки (політекономія, мікроекономіка, макроекономіка, економічний аналіз, економіка підприємства, менеджмент, маркетинг, фінанси, банки, інвестиції, біржова діяльність): Терміни, поняття, персоналії. / За заг. ред. Г.І. Башнянина, В.С. Іфтемінчука. – К.: Магнолія плюс, 2004. – 688 с.

5. Дітківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2006. – 209 с.

6. Економічна теорія: Підручник / за ред.. В.М. Тарасевича. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 784 с.

7. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономической теории: Учеб. пособие. – М.: Рыбвари, 200. – 479 с.

8. Історія економічних вчень (Сучасна економічна думка): Навч. посіб. / за заг. ред. Мочерного С.В. – Львів: Новий світ-2000, 2004. – 480 с.

9. Ковальчук В.М. Структурна перебудова національної економіки в контексті інноваційного розвитку. К, 2005 – 240 с.

10. Конкурентна політика держави в умовах трансформації національної економіки: Монографія/ за ред.. В.Лагутіна.- К.: КНТЕУ, 2008 – 308 с.

11. Конкурентоспроможність економіки України: стан та перспективи підвищення/ За ред. І.В.Крючкової. – К.: Основ, 2007. – 488 с.

12. Мочерний С.В. Економічна теорія. Посібник. – К.: Академія, 2001. – 656 с.

13. Національна економіка: Підручник. / За ред. проф.., к.е.н. П.В. Круша. –К.: Каравела; Піча Ю.В., 2008. – 416 с.

14. Національна економіка: Навч. посібн. / за ред. В.М.Тарасевича. – К. ЦУЛ. 2009. – 280 с.

15. Національна економіка: підручник для студ. вищих навч. закл. / К. : Каравела, 2008. – 428с.

16. Национальная экономика: Підручник / Під редакцією П.В. Савченка. – М.: Экономист, 2005.

17. Национальная экономика: учебное пособие. – М.: КНОРУС, 2009. – 288 с.

18. Основи економічної теорії. Підручник / А.А. Чухно, П.С. Єщенко, Г.Н. Климко. – К.: Вища школа, 2001. – 606 с.

19. Основи економічної теорії. Підручник / Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. – К.: Атіка, 2001 – 344 с.

20. Основи економічної теорії. Тести. Задачі. Кросворди / За ред. С.В.Мочерного, О.А. Устенка. – К.: Академія, 1998. – 256 с.

ТЕМА №4: ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

Основні поняття і терміни

Вичерпні природні ресурси

Економічний потенціал

Загальне збільшення населення

Загальне зменшення населення

Людський капітал

Міжнародний поділ праці

Природні ресурси

Природні умови

Науковий потенціал

Національне багатство

Невичерпні природні ресурси

Непоновлювальні природні ресурси

Нефінансові невироблені активи

Нефінансові вироблені активи

Природно-ресурсний потенціал

Суспільне виробництво

Трудовий потенціал

Фінансові активи

План

основні терміни та поняття

4.1. Поняття та склад потенціалу національної економіки

4.2. Природно-ресурсний потенціал

4.3. Демографічний та трудовий потенціал

4.4. Науково-технічний потенціал

4.5. Інформаційний потенціал

4.6. Виробничий потенціал

4. 7. Зовнішньоекономічний потенціал

4. 8. Екологічний потенціал

Список використаної літератури

Контрольні питання

Список використаної літератури

4. 1. Поняття та склад потенціалу національної економіки

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал –  сукупна спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати послуги; сукупна здібність наявних економічних ресурсів забезпечити виробництво максимально можливого обсягу матеріальних благ та послуг, відповідно вимогам суспільства на даному етапі його розвитку.

Аналізуючи економічний потенціал, як систему необхідно виділити потенціали більш низького рівня: інвестиційний, інноваційний, природо-ресурсний і трудовий. Кожний економічний потенціал характеризується певною величиною і якісним станом відповідних економічних ресурсів:

- праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

- природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності (корисні копалин і ґрунтово-кліматичні умови);

- виробничі потужності;

- капітал – накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах;

- виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, електромережі тощо);

- технологія – наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

- інформація.

Економічний потенціал країни вчені-економісти розглядають з таких позицій:

- натурально-речового складу;         - сучасного стану та перспектив його розвитку й виконання;    - організаційних форм управління цим потенціалом;

- окремих його складових, що розташовані й функціонують як на власній (національній) території, так і за її межами;                - вкладу окремих організаційно-правових форм господарювання, передбачених законодавством, у підсумкові результати господарювання в країні, в процеси пошуку, добутку, транспортування, перероблення, виробництва, споживання та нагромадження всіх видів ресурсів. Економічний потенціал країни може бути подано у вигляді комплексу взаємозв'язаних потенціалів як складових структури національної економіки. Найчастіше як критерії класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями їхнього використання (мал.1).

Природно-ресурсний потенціал характеризує природні багатства національної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при існуючих технологіях і соціально-економічних відносинах.           Виробничо-технологічний потенціал - сукупність засобів виробництва (будинки, спорудження, обладнання і устаткування), а також існуючі технології їхнього використання в економічній діяльності.

Трудовий потенціал - трудові ресурси країни, включаючи підприємницькі спроможності. Його обсяг та якість визначаються кількістю активного працездатного населення, його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем.        Науково-технічний потенціал - можливості, які є в розпорядженні країни в галузі науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Це досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експериментальна база, а також науково-технічні й конструкторські кадри високої кваліфікації.      Внутрішньо-економічний потенціал - частина загального економічного потенціалу країни, орієнтована на задоволення внутрішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери.     Експортний потенціал - здатність національної економіки виробляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами

4.2 Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.        Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.        В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.       Природно-ресурсний потенціал (ПРП) розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (або можуть використовуватись) при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. До складу ПРП входять природні умови і ресурси. Природні ресурси, на відміну від природних умов, беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві й невироб-ничій діяльності. У своїх працях А.А. Мінц визначає природні умови як тіла і сили природи, що при певному рівні розвитку продуктивних сил суттєві для життя й діяльності людського суспільства, а природні ресурси – як тіла і сили природи, що на певному рівні розвитку продуктивних сил можуть використовуватись для задоволення потреб людського суспільства у формі безпо-середньої участі в матеріальній діяльності.         Наявність природних ресурсів є головною умовою розміщення продуктивних сил на даній території. Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають природно-ресурсний потенціал території, який є важливим фактором розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Природно-ресурсний потенціал району здійснює вплив на його ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни. 
Отже, наявність тих чи інших природних умов, і особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни, але не завжди. Останнім часом виокремилась і така тенденція: чим вище рівень розвитку виробництва у країні, тим менше він залежить від ресурсного фактора (наприклад, Японія).

За походженням і природними властивостями виділяють: мінеральні ресурси (корисні копалини), земельні, водні, біологічні (зокрема лісові), агрокліматичні (сонячне тепло, світло, опади), ресурси енергії природних процесів (енергія сонця, вітру, землі), а також рекреаційні (вони поєднують в собі різні види ресурсів).         За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей.      Економічна оцінка природних ресурсів включає врахування багатьох чинників (економічних, соціальних, технічних, еколого-географічних), які обумовлюють просторові відмінності і значення природних ресурсів для життєдіяльності людини. При їх економічній оцінці використовуються наступні критерії: розміри родовища, які визначаються його запасами; якість корисних копалин, їх склад і властивості, умови експлуатації; потужність пластів і умови залягання; господарське значення; річний обсяг видобутку. Найправомірніше показниками економічної оцінки повинні бути:

– собівартість, яка характеризує поточні витрати;
– питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат.   Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

4. 3. Демографічний та трудовий потенціал

Вироблення державної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та забезпечення його зайнятості потребує вивчення трудових ресурсів.        Трудові ресурси — це форма вираження людських ресурсів, що являють собою один із видів ресурсів економіки поряд з матеріальними. Особливість людських ресурсів полягає в тому, що вони одночасно є і ресурсами для розвитку економіки, і людьми, споживачами матеріальних благ і послуг. Проте залежно від соціальних, психологічних якостей людей, статі, віку, освіти, здоров’я, сімейного стану їхні матеріальні і моральні потреби неоднакові.         Поняття «трудові ресурси» є ринковою категорією, має широку інформативність і дає змогу використовувати його як ефективний інструмент державного регулювання ринку праці.      Трудові ресурси — це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.Вихідною базою для визначення кількісних характеристик трудових ресурсів слугує чисельність населення.   Щоб зрозуміти сутність поняття «трудові ресурси», треба знати, що все населення залежно від віку поділяється на:

  •  осіб молодших працездатного віку (від народження до 16 років включно);
  •  осіб працездатного (робочого) віку (в Україні: жінки — від 16 до 54 років, чоловіки — від 16 до 59 років включно);
  •  осіб старших працездатного віку, по досягненні якого установлюється пенсія за віком (в Україні: жінки — з 55, чоловіки — з 60 років).    Залежно від здатності працювати розрізняють осіб працездатних і непрацездатних. Непрацездатні особи в працездатному віці — це інваліди 1-ї і 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці — це підлітки і працюючі пенсіонери за віком.        До трудових ресурсів належать:
  •  населення в працездатному віці, крім непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (жінки, що народили п’ять і більше дітей і виховують їх до восьми років, а також особи, які вийшли на пенсію раніше у зв’язку з тяжкими і шкідливими умовами праці);
  •  працюючі особи пенсійного віку;
  •  працюючі особи віком до 16 років.        Згідно з українським законодавством на роботу можна приймати у вільний від навчання час на неповний робочий день учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів у разі досягнення ними 15-річного віку за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, за умови виконання легкої праці.           В Україні за останні роки склалася несприятлива тенденція, яка визначається скороченням частки населення молодшого від працездатного і працездатного віку і збільшенням частки населення старшого працездатного віку.      Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій статистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне.        Економічно активне населення — це частина населення, яка пропонує свою працю для виробництва товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно ця група населення складається із зайнятих і безробітних, які на даний момент не мають роботи, але бажають її одержати.         До економічно активного населення належать особи у віці 15—70 років. Вони виконують роботу за винагороду за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, працюють індивідуально (самостійно) або в окремих громадян-роботодавців, на власному (сімейному) підприємстві. До зазначеної категорії населення належать також безоплатно працюючі члени домашнього господарства, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві, а також тимчасово відсутні на роботі. За цією методикою зайнятими вважаються особи, які працювали протягом тижня хоча б 1 год. (в особистому підсобному господарстві — не менше 30 год.) незалежно від того, була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова чи інша робота. Економічно неактивне населення — це та частина населення, яка не входить до складу ресурсів праці. До них належать:
  •  учні, студенти, курсанти, які навчаються в денних навчальних закладах;
  •  особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;
  •  особи, які одержують пенсію у зв’язку з інвалідністю;
  •  особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами;
  •  особи, які не можуть знайти роботу, припинили її пошук, вичерпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати;
  •  інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

Велике значення має формування і використання трудових ресурсів по території країни з урахуванням регіональних особливостей, що пов’язані з впливом демографічних і соціально-економічних факторів.    Демографічними факторами формування трудових ресурсів регіону є інтенсивність відтворення населення, що залежить від рівня народжуваності, оскільки чим вищий цей рівень, тим швидше зростають трудові ресурси, а також від міграційних процесів, тобто залежно від співвідношення кількості приїжджаючих і від’їжджаючих збільшуються або зменшуються трудові ресурси. Вплив демографічних факторів на використання трудових ресурсів виявляється насамперед через вікову структуру населення, яка в різних регіонах неоднакова і в зв’язку з цим різний розподіл осіб працездатного віку на працюючу і непрацюючу частини.           Основним джерелом поповнення трудових ресурсів є молодь, яка вступає в працездатний вік. Чисельність цієї категорії залежить від режиму її відтворення (розширене — перевищення кількості народжень над числом смертей на 1000 осіб населення; просте відтворення — відсутність приросту чисельності населення, тобто кількість народжених дорівняє числу смертей на 1000 осіб населення; звужене відтворення — не тільки відсутній природний приріст, а й відбувається його абсолютне зменшення — депопуляція), що пов’язано зі зниженням рівня шлюбності і народжуваності в країні, а також від величини дитячої смертності.   Сучасній демографічній ситуації притаманна тенденція зменшення чисельності населення України, його економічно активної частини.Становлення ринкових відносин характеризується природним переміщенням зайнятості з виробничої сфери у сферу обслуговування, але при цьому необхідно, щоб рівень виробництва забезпечував потреби економіки й населення за рахунок зростання ефективності виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу, удосконалення організації виробництва та праці.    

Таким чином, трудовий потенціал — це сукупність кількісних і якісних характеристик, здібностей і можливостей трудоактивного населення, які реалізуються в межах і під впливом існуючої системи відносин. Природною основою цих характеристик трудового потенціалу є населення, яке оцінюється залежно від демографічного відтворення, життєвого потенціалу, здоров’я різних категорій і вікових груп, міграційних переміщень. Трудовий потенціал може скорочуватися або зростати під впливом демографічних процесів. Окрім того, у процесі життєвого циклу людини кількісні і якісні елементи трудового потенціалу мають різне значення.

4.4. Науково-технічний потенціал

 Науково-технічний прогрес (НТП) — поступальний та взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, характерний для великого машинного виробництва. Неперервність НТП залежить насамперед від розвитку фундаментальних досліджень, які відкривають нові якості і закони природи та суспільства, а також прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок, що дають змогу втілити наукові ідеї

в нову техніку і технологію. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених

формах:

1 — еволюційній, яка означає порівняно повільне і часткове

вдосконалення традиційних основ науки і техніки;

2 — революційній, яка відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку і технологію, викликає докорінні перетворення  продуктивних сил суспільства.    Революційний шлях — головний шлях розвитку техніки і технології в епоху НТР. Його визначальною особливістю є бурхливий розвиток науки,

перетворення її в безпосередню продуктивну силу. Наука перетворюється на

провідну ланку системи «наука—техніка—виробництво». З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття «наукомісткі виробництва» або «виробництво високих технологій». До них належать галузі індустрії, що

вирізняються високими витратами на наукові дослідження при плануванні

нових видів продукції.

 НТР впливає також на темпи піднесення окремих галузей і на їх поєднання чи галузеву структуру. Великі зміни відбуваються і в структурі окремих галузей. З одного боку, відбувається подальше «дроблення» цієї

структури, пов'язане, перш за все, з ускладненням виробництва,

формуванням різних новітніх галузей НТР. З другого боку, різні галузі і

підгалузі об'єднуються, створюючи складні міжгалузеві комплекси:

агропромисловий, машинобудівний, паливно-енергетичний та ін.

НТР змінює і характер традиційних видів виробництва. Одна із

особливостей цієї зміни — укрупнення основних виробничих агрегатів, що

веде до подальшої концентрації виробництва переважно в індустріальних

районах.

 Науково-технічний прогрес сприяє більш рівномірному і ефективному розміщенню підприємств, виробничих комплексів і галузей господарства. Створення і вдосконалення потужних, високопродуктивних машин у багато разів збільшують продуктивність праці у всіх районах. Поява нових способів передачі електроенергії через об'єднані енергосистеми зробила економічно вигідним просторовий розрив між великими виробниками електроенергії на базі дешевих енергоносіїв та її споживачів.

Завдяки досягнутому рівню розвитку науки і техніки, виробництву

промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і обладнання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило територіальні зрушення у

розвитку і розміщенні продуктивних сил.

 Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористуванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних викидів, що забруднюють воду, атмосферу, грунти. Передові технології забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилізацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів.

 Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний

потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної

діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:

матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної

праці, наукові організації, наукове обладнання і установки,

експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база

інформаційного забезпечення тощо); кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори,експериментатори, науково-технічний персонал);

інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових

знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк

відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка

здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;

організаційно-управлінську підсистему — планування науково-дослідних і

дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР); фінансування НДДКР; структуру

управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових

підрозділів; методи управління НДДКР.

У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний

вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки,

демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості,

прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в

країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної

науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної,

вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох

підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

 В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних програм. До тих, які розробляються на національному рівні, належать державні науково-технічні програми з ресурсо-збереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, програма збільшення випуску технологічного устаткування на експорт, программа фундаментальних досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розробляються в областях України (понад 200 найменувань), переважають програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на

підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного

переозброєння виробництва, освоєння нових технологій.

 Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на

спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних

економічних і соціальних проблем цих регіонів.

 Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути

теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах.

Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що

тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх

частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії,

відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло

створенню науково-виробничих об'єднань.

Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють

провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих

промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних

споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани.

Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори

науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей

сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу,

індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.

4. 5. Інформаційний потенціал

Термін “інформація” (лат.) означає “пояснення”, “викладення”, “повідомлення”. Він набув вжитку ще наприкінці ХІХ століття, але спочатку використовувався лише щодо засобів зв’язку. З розвитком науки і техніки інформацію почали розглядати залежно від конкретного змісту з використанням її різновидів, які стосуються різних галузей людської діяльності.            Нині під інформацією розуміють сукупність корисних відомостей, які є об’єктом збирання, реєстрації, зберігання, передавання й перетворення. Інформація є одним із ресурсів, який може накопичуватися, реалізуватися, поновлюватися, є придатним для колективного використання та (на відміну від інших ресурсів) у процесі споживання не втрачає своїх якостей.  Інформація – це головний елемент будь-якої з функцій управління. Володіння повною, достовірною, актуальною та оперативною інформацією уможливлює отримання ринкових переваг, знижує фінансовий ризик, ефективно підтримує прийняття рішень.       На сьогоднішній день інформацію розглядають у нерозривній єдності з комп’ютерними системами, які забезпечують її збирання, реєстрацію, зберігання, передавання й перетворення. За допомогою комп’ютерів усю інформацію можна швидко одержати, “відсортувати” у заздалегідь визначеному порядку, що позбавляє необхідності переглядати стоси паперів у пошуках потрібних відомостей. Комп’ютери не створюють інформацію із нічого, але вони здатні надзвичайно швидко сприймати, сортувати, аналізувати та інтерпретувати її за допомогою програмних засобів, розроблених людиною.          Якщо розглядати інформаційний потенціал (ІП) суспільства як досягнутий рівень задоволення інформаційних потреб, що забезпечують темпи його науково-технічного і соціального прогресу, то інформаційний ресурс - частина використовуваного ІП для досягнення поставленої мети розвитку суспільства.          Сьогодні інформацію розглядають як ресурс суспільного розвитку, що починає відігравати провідну роль в умовах обмеження енергетичних, матеріальних, економічних та інших ресурсів.     Інформаційний ресурс має кілька особливостей, спільних для всіх видів ресурсів, зокрема: дає змогу збільшувати вартість продуктів і послуг, а також створювати суто інформаційні продукти і послуги; здатний нагромаджуватися, зберігатися і перетворюватися, поліпшуючи власні споживчі властивості;може утилізувати використану інформацію у вигляді архівування з залученням в обіг архівних даних як вторинних інформаційних ресурсів;створюється в процесі особливого найвищого виду людської діяльності - інтелектуальної праці.         У наш час доступ до інформаційного ресурсу - одна з неодмінних умов досягнення світового лідерства. Так, в період післявоєнної перебудови економіки Японія посилено розробляла і використовувала світовий інформаційний ресурс у вигляді патентів і ліцензій на "ноу-хау". Промисловість країни освоїла техніку, одержану на основі зарубіжних патентів і ліцензій, що, в свою чергу, симулювало велике капіталовкладення в нововведення і, як наслідок, було фактором прискореного економічного розвитку. Уміле комбінування можливостями світового ресурсу з власними науково-дослідними і дослідно-конструкторськими роботами дало змогу Японії догнати промислово розвинені країни, і насамперед США, за конкурентоспроможністю наукомісткої продукції.      В умовах надзвичайного загострення конкуренції на світовому ринку значення інформаційного ресурсу зросло. За словами американського вченого Т.Клівленда: "Інформація є для виробництва стратегічним ресурсом". Інформаційний ресурс включає всі джерела науково-технічної інформації, що сприяють найповнішому задоволенню інформаційних потреб при розв'язанні завдань на всіх стадіях створення виробу. Особливість інформаційного ресурсу, на відміну від інших видів ресурсів, у тому, що її містять наукові документи, банки даних, нагромаджені дані не втрачаються. Інформатизація суспільства суттєво впливає на розвиток суспільних інформаційних потреб. Сьогодні це глобальний процес, пов'язаний з кардинальними змінами структури і характеру світового економічного і соціального розвитку з переходом до наукомісткого виробництва і нових видів інформаційного обміну. Він охоплює практично все суспільство світу, впливає на більшість сфер діяльності, суттєво змінюючи характер його розвитку, соціально-економічні відносини, рівень і якість життя всіх людей.  Основні напрямки, що об'єктивно впливають на формування суспільних інформаційних потреб є такі:        у соціальній сфері:

1) потреба швидко реагувати на зміну попиту для задоволення запитів суспільства в товарах і послугах;        2) підтримка реалізації принципів соціальної справедливості в розв'язанні проблем розподілу соціальних благ;     3) важливість моделювання наслідків великомасштабних соціальних проектів до їх реалізації;          у гуманітарній сфері:         1) зміцнення здоров'я і підвищення активності творчого життя членів суспільства за умови широкого використання в системі охорони здоров'я і побуті інформаційних технологій, засобів інформатики та пов'язаних з ними інформаційних продуктів і послуг;        2) створення умов для інтелектуальної високопродуктивної науково-організаційної діяльності, скорочення і повне використання тяжкої фізичної праці, розкриття і реалізація творчих здібностей членів суспільства;  3) підвищення рівня культури і якості освіти на основі створення і впровадження відповідних інформаційних технологій навчання, розвитку нових форм дозвілля населення;         в економічній сфері:         1) інформаційне забезпечення структурного перетворення сфери матеріального виробництва на основі розвитку наукомістких галузей, впровадження ресурсозберігаючих технологій і використання сучасних методів управління, обліку, аналізу й прогнозування за допомогою нових інформаційних технологій для задоволення науково обґрунтованих потреб суспільства в промисловій продукції і послугах;     2) удосконалення міжрегіональних і міжгалузевих господарських зв'язків;             в екологічній сфері:         1) забезпечення моніторингу стану навколишнього середовища для оперативного інформування населення й управління його розвитком;

2) моделювання наслідків великомасштабних технічних проектів, щоб передбачити можливі негативні наслідки впливу на навколишнє середовище; у сфері науково-технічного прогресу:      1) забезпечення динамічного розвитку суспільного виробництва на основі наукомістких технологій, широкого впровадження технічних та організаційних нововведень;         2) прискорення інноваційних процесів у суспільному виробництві, підвищення рівня, скорочення строків виконання і впровадження в промисловість науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок;  у політичній сфері:         1) сприяння зміцненню політичних інструментів суспільства через демократизацію і гласність, забезпечених засобами інформації;   2) вільним обміном інформацією допомагати зближенню і консолідації людей, їх взаємній довірі, зниженню напруженості міжнаціональних та інших соціальних відносин, збереженню миру і розширенню міжнародного співробітництва;           3) створення умов для оперативного доступу широких мас до інформації.

4. 6. Виробничий потенціал

Виробничий потенціал — це сукупність вартісних і натурально-речовинних характеристик виробничої бази, що виражається в потенційних можливостях провадити продукцію певного складу, технічного рівня і якості в необхідному обсязі".          Виробничий потенціал підприємства — це властивість носія забезпечити виготовлення продукції певної номенклатури, що відповідає вимогам ринку за вихідними характеристиками, якістю, асортиментом, по максимуму, з орієнтацією не на попит, а на загальну місткість ринку цієї або альтернативної (що її виробництво забезпечено функціональним потенціалом відповідної системи) продукції.        Найменшим елементом в системі оцінки потенціалу підприємства є частковий елемент, який відповідно є носієм часткового потенціалу. Частковий потенціал елементу носія — індивідуальна властивість елементу носія, вимірювана у відповідних натуральних, умовно-натуральних або вартісних показниках, яка забезпечує здатність носія задовольнити вимоги щодо виконання потрібних часткових функцій, що залежать від конкретних умов використання носія у складі функціонального елементу.  Частковий потенціал елемента проявляється або як потенціал використання, або ціни продажу.        Потенціал напрямку використання часткового елементу є властивістю, що забезпечує виконання окремих конкретних операцій по виготовленню, збуту, інформаційному або іншому забезпеченню виробничого процесу. Вона відображується існуючими технічними характеристиками та діапазоном, у якому вони можуть бути розширені або створені зі зміною самого елементу, як носія часткового потенціалу. Цей діапазон встановлюється за технічними або економічними обмеженнями, оскільки зміна носія може стати неможливою внаслідок фізичних законів або конструктивних особливостей, хоча частіше це просто не має сенсу з точки зору економіки. Слід додати, що один і той самий об'єкт може використовуватись у різних функціональних системах, де напрямок використання буде різний. Так, наприклад, комп'ютер у системі управління підприємством буде використовуватись інакше, ніж у системі управління технологічним процесом або у складській системі. Тому його потенціал буде оцінюватись за відповідним напрямком.  Потенціал використання часткового елементу є основою для визначення потенціалу його ціни, як об'єкту продажу.     Потенціал ціни продажу відокремленого об'єкту відображує властивість об'єкта оцінки, що перестав бути частковим елементом носія потенціалу більш крупного об'єкту (підприємства), приносити власнику прибуток від продажу. Так, наприклад, верстат може бути складовим частковим елементом продукції, що її виготовляє підприємство або його основних виробничих фондів і, відповідно, мати різні властивості. Але якщо підприємство перестає бути цілісним об'єктом, або за зміною технології верстати виводять з експлуатації, їхні властивості дорівнюються з готовою продукцією, за виключенням рівня зносу верстату, який був у експлуатації. Крім того, доки верстат входив до складу товару, що його виготовляло підприємство, на нього розповсюджувалися умови гарантійного терміну, після продажного обслуговування, він мав такі властивості, як потенціал розвитку у виробництві, де могла змінюватися його конструкція, матеріали, з яких він зроблений, технологія, за якою він виготовлявся, такі вихідні параметри як продуктивність, якість, рівень споживання енергії.    Частковий елемент входить до складу діючого носія потенціалу підприємства тільки як складова частина функціонального елементу і забезпечує його властивості щодо виконання певних функцій. Слід додати, що результатом поєднання часткових елементів у функціональний, є поява таких властивостей функціонального елементу, яких окремий частковий не мав. Наприклад, окремий верстат виконує заданий трирозмірний ряд операцій у обсязі можливого фонду машино-годин роботи, але об'єднаний технологією з іншим обладнанням, він входить до складу функціонального елементу (система виробництва), який набуває властивість виготовляти готову продукцію. Виготовлення готової продукції — це вже функція функціонального елементу, який має свій потенціал.    Повний потенціал функціонального елементу — це властивості системи, яка створена у складі підприємства з метою забезпечення вимог усіх інших елементів носія щодо їх поповнення за рахунок зовнішнього середовища через відповідні ринки, або для реалізації властивостей підприємства відносно зовнішнього середовища.    Ринковий потенціал функціонального елементу забезпечує лише одну функцію: зв'язок із зовнішнім середовищем через відповідні ринки — наприклад енергетичний, сировинний або ринок виготовленої продукції. Слід відмітити, що згідно характеру функціонального елементу, змінюється його позиція в обміні. Енергетичний та сировинний ринок виступають як сторона, що забезпечує пропозицію, а елемент забезпечує попит. А ось ринок продукції відносно підприємства є стороною, що забезпечує попит, а відповідний елемент підприємства — пропозицію. Продукція, як вже вказувалося, є особливим частковим елементом, оскільки має властивість до розвитку і можна встановити економічний еквівалент результату реалізації цього потенціалу розвитку елемента. Якщо це взуття — може бути подовжено строк його використання за фізичним зносом, або за моральним старінням у світі моди, якщо верстат — можливе зниження витрат на енергію, зменшення втрат від браку з підвищенням жорсткості та точності конструкції, т.д.           Сукупність ринкових потенціалів усіх функціональних елементів, поєднана з властивістю підприємства виступати у якості об'єкта оцінки на фондовому ринку, складає його загальний ринковий потенціал. Таким чином реалізується перехід від окремих ринкових функціональних потенціалів кожного елементу до загального потенціалу цілісного об'єкту, у складі якого вказані функціональні потенціали елементів будуть розглянуті докладніше.Загальний потенціал цілісного об'єкта — це його властивості, які складають для суб'єкта оцінки (власника або зовнішнього оцінювача) бажаний кінцевий результат, що відображає мету створення підприємства (чи загрозу, яку потрібно нейтралізувати, для конкурентів).    Повні потенціали кожного функціонального елементу специфічні. Як властивості носіїв (систем), вони забезпечують кількісні та якісні характеристики послуг, які інші елементи забезпечити не в змозі. Так, система забезпечення кадрами формує необхідний фонд робочого часу за якістю та кількістю труда для усіх систем і підрозділів підприємства. Система енергозабезпечення отримує, трансформує, розподіляє вхідну енергію між усіма функціональними елементами. Те саме можна сказати про систему постачання, фінансову систему та систему розвитку й підтримки. Виключення складають об'єднані у один блок системи виробництва та реалізації продукції. Система виробництва напряму забезпечує продукцією лише систему реалізації, а усі інші системи забезпечує лише опосередковано, через систему реалізації та фінансову систему, яка поповнюється за рахунок продажу продукції і отримання прибутку. Система виробництва забезпечує необхідний комплект типорозмірів обробки за кількістю і якістю машино-годин. Ця система не має прямого виходу на інші системи всередині носія, а на ринок — тільки через систему реалізації продукції. Проте вона впливає на ринок своєю властивістю забезпечити певний обсяг продукції у номенклатурі та асортименті. що lie може не враховувати конкурент, оскільки це обмежує його сегмент ринку. Іноді таку властивість позначають як виробничий потенціал підприємства, але не слід забувати, що готова продукція — це ще не товар, щоб вона стала товаром, потрібен цілісний посій, підприємство в системі ринкових відносин.           

4. 7. Зовнішньоекономічний потенціал

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) - поняття багатогранне й включає наступні види діяльності: зовнішню торгівлю, міжнародне виробниче кооперування, міжнародне науково-технічне співробітництво, міжнародне інвестиційне співробітництво, валютно-фінансові і кредитні операції. Кожен з видів ЗЕД здійснюється в певних формах. Формами зовнішньої торгівлі являється експорт, імпорт, реекспорт, реімпорт, формами виробничої кооперації - спільне виробництво на основі спеціалізації, спільні підприємства двох чи більше іноземних партнерів, підрядна кооперація та ін. У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв’язки стають могутнім засобом науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техніки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різноманітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси і темпи розвитку. Зовнішньоекономічний потенціал будь-якої країни характеризується реалізаціє частини валового внутрішнього продукту країни за кордон (експорт) й ввезенням у країну чистого валового національного продукту (імпорт). Основним документом, що регламентує ЗЕД в Україні, є Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.91 р. № 959 – XII.             Розвиток ринкових відносин в Україні, необхідність її входження в світовий інтеграційний процес, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, надання підприємствам і організаціям, що випускають конкурентоздатну продукцію, права виходу на світовий ринок вимагають нових підходів до управління ЗЕД. Тому вивчення різних аспектів управління зовнішньоекономічною діяльністю, особливо на рівні підприємства як основної і першочергової ланки зовнішньоекономічного комплексу країни, викликає сьогодні велику практичну цікавість.

Важливим завданням в розвитку зовнішньоекономічного комплексу країни являється об'єднання виробничих і зовнішньоекономічних видів діяльності в єдину органічну, успішно функціонуючу систему. Умовами успішного розвитку зовнішньоекономічного комплексу сьогодні являються:  -  зміцнення і нарощування експортного потенціалу;      - активна участь в різних формах міжнародного спільного підприємництва;             - підвищення конкурентоздатності підприємств і виробничо-господарського комплексу;           - розширення самостійної діяльності підприємств, фірм регіонів країни в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.     Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:              - забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;            - стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;   - створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.         Державне регулювання повинно забезпечити:      - захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічних відносин;          - створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;    - розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.     Отже, основним напрямком зовнішньоекономічного потенціалу національної економіки є розвиток і поглиблення торгово-економічного співробітництва з державами СНД, країнами Східної Європи, розвиненими країнами світу. Зовнішньоторгові організації та інші виконавчі структури України повинні не тільки реалізовувати продукцію на традиційних ринках, а й виходити на нові перспективні регіони.

Серед комплексу невідкладних завдань щодо забезпечення ефективного включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво першочергове значення має формування механізму зовнішньоекономічних зв'язків, тобто його теоретична розробка та практичне втілення в життя. При цьому йдеться про створення фактично нового механізму, який має регулювати взаємовідносини України з навколишнім світом на принципово нових ніж раніше засадах, тепер уже як самостійного суб'єкта міжнародних економічних відносин.          Під механізмом зовнішньоекономічних зв'язків слід розуміти сукупність конкретних форм зв'язків, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських структур із світовими як на макро-, так і мікрорівнях, з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.       Виходячи з принципів міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, повинен забезпечити реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики - інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему, що передбачає досягнення таких цілей:формування повноцінної ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;
перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.    Практичні заходи щодо створення нового механізму зовнішньоекономічних зв'язків передбачають вирішення трьох основних блоків проблем:
- формування необхідної законодавчої бази;
- створення відповідного економічного середовища;
- розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішньоекономічні зв'язки.           Важливою передумовою й одночасно необхідною основою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських зв'язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками, що потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і наднаціональному рівні. Так, у Європейському Союзі щорічно приймається до 500 законодавчих актів, спрямованих на вдосконалення правового режиму, що обслуговує його господарський механізм.

4. 8. Екологічний потенціал

Екологічний потенціал — це придатність середовища для існування людей, можливість забезпечення населення необхідними харчовими продуктами, умовами праці, відпочинку і лікування. Природні фактори створюють обов'язкове і загальне природне екологічне тло, забезпечують потреби людського організму в необхідних умовах існування (тепло, повітря, світло, вода, їжа тощо). У багатьох випадках саме природні фактори відіграють важливу роль у формуванні життєвого середовища людини і створюють екстремальні екологічні ситуації (землетруси, повені, селеві потоки, лавини тощо).          У структурі екологічного потенціалу природного середовища одне з важливих місць займає клімат, насамперед, тепло- і вологозабезпеченість. Вони мають не тільки універсальне і безпосереднє екологічне значення, а й визначають територіальну диференціацію багатьох інших екологічних показників, у тому числі біохімічних і біологічних. Від них залежить біологічна продуктивність, характер рослинності (зокрема, наявність або відсутність лісів), поширення захворювань та ін.    Особлива група показників пов'язана з водозабезпеченістю. Важливо враховувати не тільки достатність питної води, а й її якість — рівень мінералізації, хімізації та бактеріологічний склад. У зв'язку з цим важливе значення мають біохімічні умови, тобто нестача або надлишок у природному середовищі (в тому числі у воді й ґрунтах) таких важливих для життєзабезпечення хімічних елементів, як йод, фтор, кальцій, мідь, кобальт та ін.             Досить велику екологічну роль для людини відіграють такі біотичні компоненти ландшафту, як рослинність, тваринний світ, мікроорганізми. Виняткове значення має природний рослинний покрив як джерело кисню, засобів харчування, фітонцидів, лікарських засобів та його оздоровче, рекреаційне і естетичне значення. Серед рослин є також чимало шкідливих для людини видів (отруйних, алергенів). Важливе оцінювання тваринного світу, в якому відомі численні переносники, збудники небезпечних захворювань людини, наприклад, кліщового енцефаліту, чуми, туляремії та ін. З метою визначення екологічного потенціалу важливе значення також мають повторюваність стихійних природних явищ та інших екстремальних природних умов, тобто санітарно-гігієнічні, медико-географічні, медико-екологічні та рекреаційні особливості природного середовища.   У процесі створення карти використано ті показники, що можуть характеризувати екологічний потенціал, а саме: загальносекторні типи природних ландшафтів (рівнинні та гірські), показники біологічної ефективності клімату (кількість днів із сприятливими погодними умовами), суми активних температур повітря, коефіцієнт зволоження території, річна сума опадів, біологічна продуктивність, несприятливі природно-антропогенні процеси.            Термін "екологічний потенціал" може використовуватися виключно для характеристики первинних (корінних, клімаксових, умовно клімаксових) екосистем. Але великі площі земної поверхні зайняті вторинними, зміненими людиною, штучно створеними і піонерними екосистемами; у зв'язку з цим з'являється потреба оцінювати також їхні потенціальні можливості та величини їх відхилень від екологічного потенціалу корінної екосистеми, на місці якої вони виникли та існують. Для цього запропоновано застосовувати поняття вторинний потенціал екосистеми. Звичайно, його речовинно-енергетичною основою завжди є екологічний потенціал екосистеми, на місці якої існує вторинна екосистема.        Під сутністю терміна вторинний потенціал екосистеми слід розуміти сукупність її речовинно-енергетичних ресурсів та властивостей, сформованих під впливом господарської діяльності, що визначає сучасні структурно-функціональні параметри й корисні функції цієї екосистеми. Основними критеріями визначення екологічного та вторинного потенціалів екосистем є:

— загальна біопродуктивність екосистеми і запаси в ній біотичної продукції як результат реалізації речовинно-енергетичного потенціалу певної ділянки земної поверхні та генетично зумовлених властивостей компонентів біогеоценозу — визначається за показниками кількості продукції на одиниці площі,            — виробленої за одиницю часу;       — загальна енерготрансформаційна (енергетична) здатність екосистеми визначається за показниками кількості енергії, накопиченої в екосистемі на одиниці площі за одиницю часу або кількості енергії, накопиченої на одиниці площі;            — загальна водотрансформаційна здатність екосистеми встановлюється за показниками кількості опадів, трансформованих (тобто повернених в атмосферу шляхом фізичного та фізіологічного випаровування, перетворених у внутрішньо-ґрунтовий стік і запаси води в ґрунті) екосистемою на одиниці площі за одиницю часу.         У складі кожної екосистеми бере участь певна кількість популяцій рослин і тварин. З метою означення їх потенціальних можливостей (на відміну від екологічного потенціалу як властивості системи в цілому) застосовується термін "біотичний потенціал"*45. Біотичний потенціал — це генетично зумовлена здатність організмів, видів, популяцій, структурних чи функціональних блоків екосистеми існувати в певному діапазоні екологічних умов та підтримувати структурно-функціональну організацію екосистеми, у складі якої вони перебувають.        Для структурних блоків екосистеми еталонним вважається такий стан (величина) біотичного потенціалу, що відповідає первинній екосистемі конкретної ділянки земної поверхні. Загалом екологічний потенціал можна розглядати як емерджентну сукупність біотичних потенціалів екосистеми, а саме: автотрофного (фітоценозу, популяцій рослин), консументного (різних груп і популяцій другого та наступних трофічних рівнів), редуцентного (трофічних груп безхребетних і мікроорганізмів) потенціалів загалом, або підпорядкованих їм структур (популяцій, трофічних груп та ін.) зокрема.  Відмінність між екологічним і вторинним потенціалами екосистеми свідчить, з одного боку, про рівень використання екологічного потенціалу вторинною екосистемою, а з іншого — про втрату або збільшення цього потенціалу під впливом антропогенного збурення (ерозії ґрунтів, унесення добрив тощо). Наприклад, якщо взяти екологічний потенціал за 1, то вторинний потенціал досліджуваної екосистеми може дорівнювати 0,7, тобто рівень використання першого становитиме 70 %, а його втрата — 30 %. Отже, оцінювання екологічного і біотичного потенціалів кожної однорідної ділянки земної поверхні, кожної геоекосистеми має бути передумовою раціоналізації ведення лісового, сільського, рекреаційного, водного та інших галузей господарства. Ця робота набуває особливої актуальності у зв'язку з потребою реалізації програми сталого розвитку України.

Список використаної літератури:


     1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л.О. Макроекономіка : Підручник. - К. : Знання, 2007. - 703 с.

    2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

    3,Долан Э.Дж., Линдсей Д.Е. Макроэкономика. - С-Пб. : Литераплюс, 1994. - 405 с.

    4,Економічна теорія: політекономія : Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. - 7-ме вид., стереотипне. - К. : Знання-Прес, 2008. - 719 с.

    5,Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини : Практикум / Козик В.В., Панкова Л.А., Григор'єв О.Ю., Босак А.О. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Вікар, 2006. - 589 с.

    6,Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини : Практикум / Козик В.В., Панкова Л.А., Григор'єв О.Ю., Босак А.О. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Вікар, 2006. - 589 с.

    7,Національна економіка : Підручник / За ред. П.В. Круша. - К. : Каравела, 2008. - 416 с.

    8,Національна економіка : Навч. посіб. / За ред. В.М. Тарасевича. - К. : ЦУЛ, 2009. - 280 с.

ТЕМА №5: ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Основні поняття і терміни

економіка, економічна політика, об'єкти економічної політики, фінансова політика, фінансова стратегія, фінансова тактика, бюджетна політика, грошово-кредитна політика,

митна політика» боргова політика, інвестиційна політика, податкова політика, емісійна політика, дивідендна політика, фінансовий механізм, податкова система, бюджетний механізм.

План

5. 1. Економічна політика.

5. 2. Фінансова політика. 

5. 3.  Бюджетна політика. 

5. 4. Податкова політика, і податкова система.

1. Економічна політика

Економіка - це цілісна, організована і строго субординована система, де окремі, зовні самостійні елементи, ланки і блоки перебувають в складній взаємодії. Значно впливає на характер взаємозв'язків економічна політика. Сама економічна політика охоплює суб'єкти, об'єкти, а також механізм впливу суб'єктів на об'єкти. Головний суб'єкт - держава. Економічна політика - це, насамперед, державна політика. Однак як реальні суб'єкти, що активно впливають на економічну політику, виступають: політичні партії, об'єднання, профспілки, фінансово-промислові групи. Особливо велика у визначенні напрямків економічної політики роль фінансово-промислових груп. Упроваджуючи у владні структури чи делегуючи туди своїх представників, здобуваючи контроль,над сучасними засобами масової інформації, фінансово- промислова олігархія зосереджує у своїх руках політичну й економічну владу. Це дає практично необмежені можливості впливу на політику уряду визначення її мети та засобів їх досягнення. Певний тиск на уряд роблять і інші суб'єкти економічної і соціальної політики.

Об'єкти економічної політики - це ті соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві на кожному етапі його розвитку. Механізм впливу суб'єкта на об'єкт залежить від типу економічної системи. У адміністративно- командній економіці - це переважно адміністративні методи, у ринкової - економічні. Політичні рішення, перш за все коли почнуть здійснюватися, через економічне прогнозування повинні передбачити майбутній результат, визначити ту мету і ті засоби, що необхідно використовувати для їх реалізації. Безперечно, результат залежить від багатьох змінних і насамперед від складності політичних рішень. Мета має бути реальною, що спирається на об'єктивні фактори. Для їх реалізації необхідні обгрунтовані тимчасові межі. Програми типу "500 днів" свідчать тільки про те, що не повністю уявлялися труднощі переходу до ринкової економіки країни, що не готова ні політично, ні економічно, ні морально. Мета економічної політики має відповідати природному еволюційному, а не революційному характеру суспільного процесу, забезпечувати соціальну стабільність суспільства, економічну безпеку держави.

Конкретна мета економічної політики має враховувати те соціальне середовище, у якій здійснюються економічні процеси. У ринковій економіці головною умовою ефективного функціонування господарських суб'єктів виступає свобода вибору ними способів оптимального використання обмежених ресурсів, вирішувати самостійно питання: "Що виробляти?', 'Як робити/", "Скільки робити?" і "Для кого робити?", зрозуміло, в межах відповідного законодавства. Умова здійснення мети економічної політики - забезпечення цивільних прав населення, економічна безпека людей, плюралізм відносин власності, зважена соціальна політика. Найважливіша мета економічної політики держави: по-перше, стабільне економічне зростання; повна й ефективна зайнятість; по-друге, орієнтація на інновації і підвищення економічної ефективності; стабільний рівень цін; по-третє, збалансованість державного бюджету; рівновага платіжного балансу. Таку розмаїтість мети нерідко в економічній політиці суспільства називають магічною. На відміну від відомого в математиці логічного квадрата, де розташовані по малих квадратах числа завжди дають один результат, економічний багатокутник найчастіше не зрівноважений. Це означає, що жодна економічна система, жодна навіть найрозвинутіша країна не може забезпечити виконання всієї мети не тільки в короткий термін, але й у тривалих періодах.

Економічне зростання - це кількісні І якісні зміни, що виражаються в зростанні кінцевих народногосподарських результатів, вимірюється рядом показників. Найбільш узагальнюючий - приріст валового національного продукту - у відсотках за рік. Іноді економічне зростання ілюструється переміщенням кривої виробничих можливостей у результаті збільшення використаних ресурсів або впровадження найдосконалішої техніки і технології.

Переміщення кривої виробничих можливостей з положення АВ у положення С& призвело до зростання виробництва і послуг на величину заштрихованої частини графіка. З метою підтримки стабільних темпів економічного зростання уряд вживає конкретні заходи для стимулювання - проводить відповідну інвестиційну, монетарну і фіскальну політику. Однак циклічність ринкової економіки, незважаючи на вжиті заходи, час від часу приводить до загальної розбалансованості економіки, спаду виробництва, зростання безробіття, інфляції та ін. Уряд заходами впливу може послабити негативні наслідки економічної і соціальної кризи, пом'якшити його наслідки для ринкових суб'єктів, але взагалі запобігти неспроможний.

Мета тісно переплітається з іншими і, насамперед, зі стабільним економічним зростанням, повною й ефективною зайнятістю. Вже в самому формулюванні мети закладено суперечності. Повна зайнятість не завжди означає ефективну, а ефективна - не обов'язково повна. Коли мова йде про повну зайнятість, то абстрагуємося від природного рівня безробіття. Рівень безробіття має місце, коли кількості безробітних відповідає така ж кількість робочих місць. Динамічний розвиток виробництва, технічний прогрес, рух робочої сили і ін., обумовлюють такі форми природного безробіття: фрикційне, технологічне, структурне, інституціональне. Кількісно безробіття охоплює .4-6% робочої сили. Безробіття за межами природної називають циклічним. Безробіття - абсолютне зло. Заходи для запобігання циклічності безробіття ті ж, що використовуються для стимулювання економічного росту. З метою підтримки стабільності розвитку економіки уряд має розробити такі заходи ліквідації безробіття, що не відбилися б на темпах росту оплати праці. Мова йде про мету уряду не допустити інфляцію в країні. Рідко інфляція ототожнюється з ростом цін. Це некоректне судження. Якщо зростання цін відстає від зростання доходів, то це не інфляція. Інфляція починається тоді, коли грошова маса росте швидше суми цін обігу в сфері товарів і послуг ( з урахуванням швидкості обігу грошової маси). По інтенсивності інфляції виділяють повзучу, галопуючу і гіперінфляцію. І якщо галопуюча, а особливо гіперінфляція завжди руйнівні, то ріст цін у 1-2% на рік може бути і позитивним фактором для економіки.

Сучасна економіка може бути ефективною тільки за умови розвитку її інноваційних основ. Самі по собі нововведення в техніку, технології, організації праці і виробництва, навіть засновані на новітніх досягненнях ще не гарантують лідерства. Головне - безупинний процес зміни інновацій.

Яку ж роль відіграє економічна політика? Саму безпосередню. Мова йде не про поточну, а про довгострокову політику, що називають економічною стратегією, охоплює заходи, що нібито безпосередньо не впливають на інновації діяльності підприємств. Але опосередковано, через сучасну систему утворення, розвитку науки, у тому числі фундаментальної, професійної і загальної культури, активну участь у міжнародному поділі праці і світових інтеграційних процесах, держава стимулює ріст економічної ефективності.

Бюджет країни - один із ключових об'єктів економічної політики. Бюджет країни найважливіший інструмент, за допомогою якого перевіряється не тільки збалансованість фінансових засобів, але й всіх інших використовуваних ресурсів. Через бюджетне фінансування уряд здійснює загальнодержавну мету - і в сфері виробництва, і поза нею. Освіта, охорона здоров'я, наука, культура, оборона, державний апарат, правоохоронні органи - усе утримується за рахунок засобів державного бюджету. Прибуткова частина державного бюджету формується переважно за рахунок податків, наповнюваність бюджету залежить від того, наскільки успішно функціонують підприємства, сфери виробництва і послуг, наскільки високі їх прибутки та доходи.

Якщо держава живе не по можливостях, тобто витрачає більші, аніж має доходів, то вдаватиметься до позик - внутрішніх і зовнішніх, жити в борг. Обслуговування боргу (виплата відсотків по позиках) здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Росте борг, ростуть витрати по обслуговуванню. Держава попадає в хибне коло, з якого дуже важко вибратися. І хоча помірний бюджетний дефіцит сам собою не загрожує крахом системи (допускається дефіцит до 20% чи доходів 5-10% валового внутрішнього продукту), може спровокувати інфляцію й усе, що з нею супроводжується. Якщо уряд має доступ до грошового друкованого верстата, йому не уникнути спокуси привести його в дію. Тоді голодуючої інфляції не уникнути. Ось чому існує порівняння: допускати уряд до друкованого верстата однаково, що поставити алкоголіка торгувати у винній крамниці.

Сучасна економіка характеризується міжнародним поділом праці. Інтенсивний розвиток світових господарських зв'язків - головна домінанта суспільного процесу. Мета економічної політики - визначити місце національної економіки в процесі, знайти нішу в системі світової торгівлі. Міжнародний поділ праці передбачає спеціалізацію країн - учасниць процесу у виробництві визначеною товарною номенклатурою. Навіть найрозвинутіша країна не може лідирувати в усіх напрямках науково-технічного прогресу, поставляти на світовий ринок необмежену номенклатуру товарів. Це невигідно економічно. Тому у світовій торгівлі використовується принцип відносної переваги, коли зіставляються витрати упущених можливостей виробників товарів і послуг. Ті учасники міжнародної торгівлі, що мають низькі альтернативні витрати своїх товарів, одержують перевагу перед іншими її суб'єктами. А це дає можливість мати активний торговий баланс, зміцнювати національну економіку. Сполучаючи участь вітчизняного капіталу в міжнародному поділі праці, держава використовує широкий набір економічних та адміністративних інструментів стимулювання експорту. До економічних належать пільгова податкова політика, прямі дотації фірмам-експортерам, політика прискореної амортизації, митно-тарифне регулювання, до адміністративних - нетарифне регулювання, ліцензування, квотування експорту-імпорту. В економічній політиці, важливе місце займає тісний взаємозв'язок і субординованість усіх її ланок і складових.

5. 2. Фінансова політика.

У кожній державі реалізується певна економічна політика, яка впливає на всі стадії суспільного відтворення. Важливою складовою економічної політики держави є фінансова політика — сукупність розподільних і перерозподільних

* » С М "і » 4 Є>«»

заходів, які держава здійснює через фінансову систему, щодо організації та використання фінансових відносин з метою забезпечення зростання валового внутрішнього продукту країни і підвищення добробуту всіх членів суспільства.

Залежно від рівня економічної системи виділяють:

- фінансову політику держави (макрорівень);

- фінансову політику суб'єктів господарювання — підприємств, установ, організацій та домогосподарств (мікрорівень);

- фінансову політику міжнародних організацій і фінансових інституцій (рівень світового господарства).

Отже, фінансову політику можна розглядати як цілеспрямовану діяльність держави та інших суб'єктів господарювання у сфері формування, розподілу і використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети.

Головна мета фінансової політики полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Сутність фінансової політики виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами економічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основний вектор фінансової політики — забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов'язана зі знаходженням компромісу між певними потребами і реальними можливостями.

Основні засади та напрями фінансової політики на практиці відображаються

У-

- фінансовому законодавстві;

- системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів;

- перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верствами населення, галузями, регіонами;

- структурі доходів і видатків бюджетів.

Залежно від характеру заходів і часу, на який вони розраховані, виділяють фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — основні напрями використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладами стратегічних завдань є: оптимізація пропорцій між індивідуальним та суспільним споживанням, розвиток і формування ефективного фінансового ринку, створення сприятливого інвестиційного клімату, формування і нарощування національного капіталу тощо.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань окремого етапу розвитку країни. Яскравими прикладами фінансової тактики можуть слугувати: удосконалення системи оплати праці (у тому числі збільшення її частки у ВВП), територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему, вдосконалення системи пенсійного забезпечення, надання пільг окремим платникам тощо.

Найважливішими умовами результативності фінансової політики є врахування дії об'єктивних економічних законів розвитку суспільства, специфіки сучасних умов, змін у зовнішній та внутрішній політиках, використання досвіду попередніх етапів суспільного будівництва та комплексність розроблення заходів щодо вдосконалення фінансових відносин. За дотримання зазначених вище умов фінансова політика сприятиме вдосконаленню продуктивних сил, забезпеченню сталого соціально- економічного розвитку країни, вирішенню національних і міжнародних проблем.

Головне завдання фінансової політики держави — забезпечення реалізації тієї чи іншої державної програми необхідними фінансовими ресурсами. Відповідно державна фінансова політика сприяє вирішенню таких стратегічних завдань:

- формування максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, що надходять у розпорядження держави;

- забезпечення раціонального розподілу фінансових ресурсів між галузями і сферами економіки та регіонами;

- концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямах економічного і соціального розвитку;

— створення ефективної системи управління фінансами держави та інших суб'єктів економічних відносин.

Основні складові фінансової політики держави такі.

- Бюджетна політика — діяльність державних органів влади і управління стосовно формування, виконання та реіулювання державного бюджету країни з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави. Бюджетна політика виражається у формах і методах мобілізації бюджетних ресурсів та використанні їх на різні потреби держави (включно 8 податками і податковими пільгами, санкціями, бюджетними стимулами у вигляді дотацій та субвенцій), визначенні джерел фінансування бюджетного дефіциту, принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи тощо.

- Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення частки податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення сприяє зростанню або спаду господарської активності, створенню сприятливої кон'юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики.

 Грошово-кредитна політика — комплекс дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного ринків, наприклад регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення своєчасних розрахунків шляхом регламентації функціонування банківської системи та стабільності грошового обігу через управління емісією, подальше розширення безготівкових форм розрахунків банківських установ із фізичними особами у різних сферах їх обслуговування тощо. Основні складові грошово-кредитної політики: емісійна, цінова, валютна та безпосередньо кредитна політики. Грошово-кредитна політика забезпечує економіку повноцінною та стабільною національною валютою, регулює грошовий обіг відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання за низького рівня інфляції і безробіття та сприяє залученню кредитних інституцій до фінансування інвестиційних проектів.

Завдяки митній політиці держава захищає свої інтереси у сфері розширення чи скорочення експорту або імпорту, застосовуючи систему митних платежів або певний митний режим. Митна політика може реалізовуватися у формі протекціонізму (політики, спрямованої на захист та стимулювання розвитку вітчизняної економіки) і вільної торгівлі (політики, спрямованої на скасування обмежень у сфері зовнішньоекономічної діяльності та сприяння безперешкодній міграції капіталів і робочої сили) з використанням тарифних та нетарифних інструментів регулювання.

 . Боргова політика передбачає систему дій та заходів щодо уникнення або врегулювання боргових проблем держави, забезпечення чи відновлення її платоспроможності та отримання максимального ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, кредиторами, а також порядок і механізм погашення боргу.

- . Головне завдання інвестиційної політики полягає у створенні привабливого інвестиційного середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у національну економіку. У випадку активної інвестиційної політики держава широко застосовує усі можливі прямі методи регулювання, і доволі часто сама стає безпосереднім інвестором. За реалізації пасивної інвестиційної політики максимальна свобода і самостійність суб'єктів господарювання під час формування власної інвестиційної політики лімітується державою через податкову, амортизаційну, грошово-кредитну політики, систему пільг та санкцій, які мають бути адекватними інвестиційній політиці.

Крім перерахованих вище самостійних складових, фінансова політика включає певні напрями державної діяльності у галузі страхування, соціальній сфері, сфері фінансового ринку та ін.

Фінансова політика у сфері фінансового ринку відображається у прийнятті законодавчих та нормативно-правових актів щодо фінансових питань діяльності учасників ринку, регулюванні випуску та обігу фінансових активів, створенні системи захисту прав інвесторів і здійсненні фінансового контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку.

Фінансова політика держави в галузі страхування полягає у законодавчому та нормативно-правовому регулюванні страхової діяльності, залученні страхового ринку до вирішення важливих фінансових питань соціального страхування, створенні цільових резервів для компенсації неспроможності окремих страхових компаній виконати зобов'язання за договорами страхування життя, здійсненні державного нагляду за фінансовою діяльністю страховиків.

Фінансова політика у соціальній сфері визначається державним нормативно- правовим регулюванням соціального страхування, встановленням та затвердженням розмірів страхових внесків, видів та розмірів соціальних виплат, обов'язкових вимог щодо створення страхових резервів, здійсненням фінансового контролю за дотриманням законодавства та нагляду за діяльністю державних цільових фондів.

Крім держави, будь-який інший суб'єкт господарювання (підприємство, установа, організація) також розробляє і здійснює свою фінансову політику, дотримуючись вимог чинного законодавства.

Фінансова політика суб'єктів господарювання — система заходів, форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення їхньої діяльності та досягнення поставлених завдань.

Основні завдання фінансової політики суб'єктів господарювання такі:

- забезпечення фінансової стійкості;

- оптимізація грошового обігу і підтримка постійної платоспроможності;

- максимізація чистого прибутку;

- мінімізація фінансових ризиків;

- зростання ринкової вартості суб'єкта господарювання та максимізації добробуту власників його капіталу.

Складові фінансової політики суб'єкта господарювання:

- політика формування капіталу;

- емісійна політика;

- кредитна політика;

- інвестиційна політика;

- політика формування активів;

- політика у сфері управління ризиками;

- дивідендна політика.

Політика формування капіталу полягає в забезпеченні найбільш ефективних форм залучення капіталу з різних джерел та досягнення необхідного рівня самофінансування господарської діяльності суб'єкта згідно із потребами його

її

розвитку. У розрізі цього виду фінансової політики можна виділити кредитну, емісійну та дивідендну політики.

Кредитна політика вирішує питання фінансового забезпечення діяльності підприємства в контексті визначення потреби у позиковому капіталі, необхідності залучення довгострокових кредитів з позиції зміцнення фінансової стійкості.

Емісійна політика забезпечує залучення необхідного обсягу власних фінансових ресурсів за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій підприємства.

Дивідендна політика — сукупність принципів і методів визначення частки чистого прибутку для виплати дивідендів власникам капіталу відповідно до основних завдань діяльності суб'єкта господарювання на певний період.

Інвестиційна політика підприємства полягає у виборі і реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу, спрямованих на розширення фінансового потенціалу суб'єкта господарювання.

Політика управління активами пов'язана із визначенням і задоволенням потреб в окремих їх видах для здійснення операційного процесу та оптимізація їх складу для забезпечення умов ефективного господарювання.

Політика у сфері управління ризиками представляє собою розроблення системи заходів з виявлення, оцінки, профілактики та страхування ризиків, вибору найбільш конструктивних і оптимальних способів нейтралізації їх негативних наслідків у випадку виникнення ризикової події у кожному конкретному випадку.

Фінансова політика домогосподарств — діяльність громадянина чи його сім'ї, яка ґрунтується на створенні і використанні фондів фінансових ресурсів з метою задоволення особистих потреб. Фінансова політика таких суб'єктів полягає у формуванні доходів від заробітної плати, продажу та здавання в оренду майна, у вигляді безоплатних послуг від держави та здійсненні витрат на придбання продуктів харчування, оплату послуг, купівлю цінних паперів тощо.

Міжнародні організації та фінансові інститути також розробляють і реалізують свою фінансову політику у сфері міжнародного співробітництва. Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов'язана із налагодженням фінансових відносин держави з міжнародними організаціями та фінансовими інституціями шляхом участі держави як у формуванні доходів (фінансових

нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції економічних відносин та ін.

Постійна взаємодія інституціональних рівнів, їх комбінація та генезис - це становлення і розвиток національної господарської системи: інституційні обмеження визначають структуру організаційних форм у цій системі; самі організації як відкриті і складні системи здатні змінювати інституційні обмеження і визначати рівень та специфіку розвитку

національної економіки і суспільства загалом через наявність в інституціональній системі механізмів координації базових економічних інститутів.

3.  Бюджетна політика

Складенню проектів бюджету передує розробка основних програмних макроекономічних показників економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зокрема щодо обсягу валового внутрішнього продукту, зведеного балансу фінансових ресурсів, балансу доходів і витрат населення, платіжного балансу, валютного плану.

Складання проекту Державного бюджету має бути підпорядкованим принципу, що Державний бюджет забезпечує необхідними коштами фінансування заходів економічного розвитку держави. Через нього здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями задля вирівнювання їх фінансового стану і належного забезпечення.

Верховна Рада України не пізніше 15 червня поточного року розробляє і надсилає Президентові України спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрями бюджетної політики на наступний рік.

Кабінет Міністрів України організує складання проекту Державного бюджету відповідно до тих засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України на плановий рік, які визначені у бюджетній резолюції.

Попередній проект зведеного бюджету України складає Міністерство фінансів на основі прогнозних макроекономічних показників економічного і соціального розвитку України на плановий рік і доводить відповідні прогнозні показники до міністерств відомств та інших органів державної влади які розглядають ці показники і в двотижневий термін подають Міністерству фінансів пропозиції з відповідними розрахунками і  обгрунтуваннями. Міністерство фінансів після розгляду пропозицій готує проекти зведеного та держаного бюджетів України і подає їх на розгляд Кабінету Міністрів разом з викладом питань, які не вдалося узгодити з міністерствами і відомствами.

Кабінет Міністрів розглядає на своєму засіданні проекту зведеного і Державного бюджетів, приймає остаточне рішення щодо проекту Закону “Про Державний бюджет України” і подає останній на розгляд Президентові України, котрий розглядає його і, в разі згоди вносить до Верховної Ради України.

До проекту Закону додаються: основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зведений баланс фінансових ресурсів України, основні напрямки бюджетної і податкової політики, пропозиції по взаємовідносинах з бюджетами бюджетної системи,  обсяги централізованих капітальних вкладень з розрахунками і обгрунтуваннями по окремих позиціях і загальні показники зведеного бюджету України. Крім того до проекту Закону “Про Державний бюджет України” додаються необхідні інформаційні матеріали.

Аналогічні етапи проходить процес  складання проектів бюджетів місцевих органів влади.

Другою ланкою бюджетного процесу є розгляд Верховною Радою проект Закону “Про Державний бюджет України”. З доповіддю про проект Закону виступає Міністр фінансів.

Проект Державного бюджету до винесення його на пленарне засідання Верховна Рада розглядається в її постійних комісіях.

До Державного бюджету включаються також доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів; вони затверджуються по кожному фонду окремо. І це є третьою ланкою бюджетного процесу.

Слід визначити, що Закон забороняє витрачати кошти Пенсійного фонду на інші цілі, крім передбачених положенням про цей  фонд.

Державні доходи це грошові відносини з приводу розподілу вартості валового внутрішнього продукту, це частина внутрішнього валового продукту, що використовується державою для здійснення своїх функцій. Доходи формуються через податкові надходження від підприємств усіх форм власності та від населення. Вони об’єднуються у централізовані фінансові ресурси і зосереджуються  у державному бюджеті.

Основним джерелом формування фінансових ресурсів є податки.

Суть податків криється насамперед у примусовому відчужувані державою частини знову утвореної вартості.

Перехід до нової економічної системи пов’язаний з тим, що держава має прибутково регулювати нові економічні відносини, а це потребує гнучкої податкової політики, яка дає змогу оптимально пов’язати інтереси держави з інтересами товаровиробників, рядових платників податків.

При переході до ринкової економіки повинні змінюватися як податкова система, так і методи обрахування й сплати податків. При  цьому податкове законодавство розвинених країн має гнучкий механізм, що чітко реагує на зміни в економіці.

Набутий досвід показує, що проблема переходи до ринкової економіки вимагає комплексності нерозривності та взаємозв’язки при формуванні фінансів, державних доходів  і податкової політики.

Ліберизація цін вплинула як на доходи, так і на витрати бюджету. Розрахунки показали неможливість збалансувати місцеві доходи і видатки без виділення субвенцій, субсидій і дотацій.

Необхідність формування податкової системи, яка базуватиметься на досвіді науки і практики нашої суворої дійсності. Податки не можуть бути інструментом швидкого й оперативного втручання у фінанси підприємств усіх форм власності та інших ринкових структур. Зміна податкового законодавства необхідна, але вона повинна спиратися на наукові й практичні дослідження і відповідати стратегічним цілям економічної політики в цілому удосконалення податкової політики повинно йти по трьох напрямках:

  •  фінансовому,  через  формування доходу бюджету;
  •  економічному, через вплив податкової політики на виробництві;
  •  соціальному, через вплив податкової системи на доходи населення.

Досвід останніх років свідчить, що як фінансові, так і економічні і соціальні наслідки податкових реформ фактично не прогнозуються, а це є однією з причин напруженості в суспільстві.

Україна фактично перебуває в замкнутому економічному просторі держав СНД. Не просто складаються відносини із західними державами. Це потребує:

по-перше, погодження податкової політики;

по-друге, уникнення подвійного або й потрійного оподаткування одноіменних товарів;

по-трете, потрібне погодження податкових ставок по конкретних податках.

Недодержання цих положень може призвести до ще більшої напруги між  державами СНД, або вирішувати питання про надання пільг по податках на товари, які будуть надходити до цих країн.

Вступ України у світову ринкову систему вимагає переходу на нормативну економіку, яка забезпечує справедливий розподіл благ: податки з одних, видатки з бюджету – іншим.

Держава в особі органів управління зобов’язана гостро реагувати на зміну економічної ситуації і коригувати податкову систему. Можна зрозуміти бажання в умовах дефіциту бюджету посилити фіскальну сторону податкової політики, але це загрожує важкими наслідками, оскільки без стимулювання розвитку виробництва та підприємництва, фіскальна функція податків починає переважати над стимулюючою, що зрештою призводить до зменшення надходжень до бюджету.

Доходи бюджетів утворюються за рахунок сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів і інших обов’язкових платежів, надходжень з інших джерел, встановлених законодавством України. Вони поділяються на доходи Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів.

Доходи районних у місті бюджетів не відрізняються від доходів районних бюджетів.

Доходи міських (міст районного підпорядкування), селищних і сільських бюджетів також встановлюються залежно від податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня; прибуткового податку з громадян у відсотках громадян; плати за землю в розмірах, передбачених законодавством; місцевих податків та зборів, а також відрахувань, дотацій і субвенцій, отриманих з бюджету вищого рівня; інших надходжень.

Структуру доходів бюджету можна визначити і за джерелами доходів, тобто державних доходів та закріплених за місцевими бюджетами інших джерел доходів. Вирішення цього питання повинно йти через структурну перебудову доходів держави.

Проаналізувавши діючу систему оподаткування прибутку і доходів можна зробити чіткий висновок, що при їх позитивних і негативних якостях для України потрібен податок, який стимулює виробництво. Прийняття декретів, постанов, законів не забезпечує надходження коштів до бюджету, необхідно забезпечити їх надходження. Цю функцію виконує Державна податкова інспекція.

Формування і розподіл видатків починається на стадії планування, за основу беруться очікуване виконання бюджету по видатках за попередній період.

Звітні дані про виконання бюджетів по видатках, що є у розпряженні як Міністерства фінансів України, так і у фінансових органів, як правило, за півріччя, доповнюються оцінкою очікуваного виконання показників по видатках за період, який залишається до кінця року. Аналіз звітних показників і оцінка перспективи до кінця року дають змогу визначити очікуване виконання бюджету по видатках. Із одержаних видатків виключаються видатки яких не буде у плановому році.

Для складання розрахунків по видатках бюджету Міністерство фінансів направляє міністерствам і відомствам форми та вказівки щодо складання фінансових планів і кошторисів та їх подання для складання балансу бюджету за укрупненими показниками, проектів зведених фінансових планів і кошторисів, що й стає проектом бюджету, який з необхідними розрахунками подається Кабінетові Міністрів України, а після розгляду й уточнень Кабінетом Міністрів виноситься на розгляд спочатку постійних комісій, а потім і Верховної Ради. Розгляд, уточнення та внесення змін до проекту бюджету депутатами, постійними комісіями і наступний розгляд проекту бюджету Верховної Ради (а місцевих бюджетів – відповідними місцевими радами) є вповноваженими лише рад усіх рівнів, і через використання цього права, вносячи зміни, доповнення або вилучення, зменшуючи чи збільшуючи видатки (як і доходи), ради керують роботою по складанню і регулюванню бюджетних видатків.

Бюджетні видатки мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним способом виробництва, природою та функціями держави, вони відіграють вирішальну роль у задоволені потреб соціально-економічного розвитку країни.

Україна має в державній власності окремі галузі і підприємства по виробництву товарів загально-державного значення, які потребують коштів на реконструкцію та оновлення. Тому видатки її бюджету направляються не тільки на утримання соціально-культурної сфери, органів державної влади і управління, оборону, а й на фінансування народного господарства — державне капітальне будівництво, благоустрій тощо.

Регулювання бюджетних видатків знаходить своє конкретне вираження в цільовому направленні бюджетних коштів. Найважливішим принципом планування бюджетних видатків є додержання пропозицій розподілу коштів із врахуванням реальної  необхідності в них. Видатки бюджету (як і доходи) на наступний рік до поточного року планувалися із врахуванням результатів виконання бюджету за минулий рік або період із визначенням коефіцієнта зростання. Це дає змогу обгрунтувати доцільність збільшення бюджетних видатків і правильно спланувати їх на майбутнє. Це загальна практика.

У цьому зв'язку важливого значення набуває розробка науково обгрунтованих норм витрачання бюджетних коштів по статтях видатків. Норми розробляються на основі загального принципу розподілу бюджетних коштів, який забезпечує рівні умови щодо задоволення соціально-культурних потреб населення. Практично це досягається шляхом диференціації норм по областях, містах і районах із врахуванням їхніх економічних особливостей: промислова чи сільськогосподарська це область, постраждала та чи інша область, місто, район від аварії на Чорнобильської АЕС тощо.

Плануючи бюджетні витрати, держава (або регіон) керує усім бюджетним процесом. Тут принагідно підкреслити, що плануються видатки відповідно до бюджетної класифікації групування видатків і доходів по галузях та видах витрат, така класифікація має бути науково обгрунтованою, і це є запорукою оптимального складання усіх бюджетів.

Хоча в умовах ринкової економіки всі бюджети самостійні — від державного до сільського, однак планування і доходів, і видатків різних ланок бюджетної системи зберігається, бо інакше не можна збалансувати різні бюджети. Це здійснюється за рахунок встановлення регулюючих джерел державних доходів бюджету, або дотацій, субвенцій, відповідно зберігається й залежність нижчестоячих бюджетів від вищестоящих, бо останні встановлюють норматив відрахувань від загальнодержавних доходів.

Заслуговує на увагу і думка науковців про збереження до повного переходу на ринкову економіку системи централізації бюджетних коштів, яка існувала досі, щоб через бюджет керувати економічним і соціальним розвитком, чітко проводити лінію на стабілізацію економіки і вихід із кризи.

Витрати бюджету визначаються у порядку, вказаному законодавством, із врахуванням наявних фінансових ресурсів та спрямовуються передусім на виконання загальнодержавних програм і на реалізацію закону "Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу у народному господарстві України", конверсію військового виробництва, на утримання армії, соціально-культурної сфери та наукових установ, соціальне забезпечення, дотації по окремих видах послуг, які надаються населенню за регульованими цінами, та інші витрати (плата за електроенергію, комунальні послуги).

При цьому виникає проблема, яка вимагає рішення, вона стосується витрат місцевих бюджету, включаючи Автономну Республіку Крим, області і міста Київ та Севастополь, які мають власні закріплені дохідні джерела, значно менші від необхідних.

Більшість міських рад, на території яких розвинута промисловість, мають достатню прибуткову базу і можуть забезпечити витрати, а ті, у яких прибуткова база відсутня або дуже невелика, потребують допомоги.

Таке становище може призвести до того, що більшість обласних і районних бюджетів, особливо сільськогосподарських  регіонів, у зв'язку з відсутністю достатніх дохідних джерел і дотацій не зможуть фінансувати навіть першочергові видатки по утриманню установ освіти, охорони здоров’я, культури та інших бюджетних установ.

Вирішується це питання за рахунок відрахувань від загальнодержавних податків і зборів у місцеві бюджети в межах нормативів, затверджених Верховною Радою.

У Державному бюджеті враховуються і кошти на рахунках спеціальних фондів. Таким є фонд для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, кошти якого направляються на реалізацію державної програми і законів України з питань соціального захисту учасників ліквідації аварії.

У міру просування до ринку будуть скорочуватися видатки держави на фінансування промисловості — дотацій збитковим підприємствам і організаціям державної власності. Скорочуються і видатки на утримання житлово-комунального господарства.

Сільське господарство як найважливіша галузь народного господарства, навіть із врахуванням широкого розвитку фермерських господарств, вимагає додаткових вкладень.

Необхідно мати на увазі, що основними принципами бюджетного фінансування сільського господарства (та і в цілому народного господарства) є:

  •  безповоротність бюджетних асигнувань;
  •  цільове спрямування коштів;
  •  фінансування, до переходу до ринкової економіки, по фактично виконаних планах закупок, а тепер — ще і у межах одержаних доходів;
  •  здійснення фінансового контролю за використанням бюджетних ресурсів з метою одержання державної фінансової дисципліни.

3 огляду на лібералізацію цін і переході до ринкової економіки, а також жорстоку фінансову кризу провадиться переведення житлового господарства на самостійність за рахунок приватизації житлового фонду та збільшення квартирної плати, а також вартості послуг у будинках державного житлового фонду.

Витрати на благоустрій міст і селищ залишаються і включають:

  •  капітальні вкладення;
  •  витрати на капітальний ремонт;
  •  витрати на поточне утримання споруд і благоустрій.

Витрати по капітальних вкладеннях (на очисні споруди, будівництво шляхів і тротуарів, газифікацію, електрифікацію тощо) проводяться як за рахунок бюджету, так і з залученням коштів підприємств, організацій усіх форм власності відповідно до програм, затверджених радами народних депутатів.

Витрати на капітальний ремонт об'єктів благоустрою проводяться за рахунок бюджету і визначаються відповідно до встановлених норм по видах видатків — шляхи, тротуари, водопроводи, каналізація, вуличне освітлення тощо відповідно до кошторису.

Поточне утримання об’єктів міського благоустрою — санітарна очистка вулиць і тротуарів, вуличне освітлення і т. п. — проводиться за рахунок коштів відповідних бюджетів на основі кошторисних розрахунків.

Поряд з ним у бюджеті передбачаються витрати на капітальні  вкладення не тільки щодо споруд благоустрою, а й на будівництво об'єктів промисловості, необхідних державі, житла, об'єктів соцкультпобуту тощо.

Навіть в умовах економічної кризи не можна економити кошти, спрямовані на утримання соціально-культурної сфери. Це видатки на освіту, охорону здоров’я, фізичну культуру і соціальне забезпечення. Вони, як правило, не мають власної прибуткової бази і утримуються за рахунок бюджету по щорічно складених кошторисах видатків конкретної установи, де відображаються: напрям використання коштів по статтях витрат і поквартальний їх розподіл. Розмір видатків по кошторисах визначають, виходячи з планових показників, які характеризують обсяг діяльності — мережу, штати, контингенти, наприклад, кількість лікарень, ліжок у них та ліжкоднів, кількість шкіл, класів у них і учнів, кількість дітей і дітоднів у дитячих дошкільних закладах.

В умовах дефіциту особливо важливого значення набуває жорсткий режим економії у витрачанні бюджетних коштів, у зв'язку з цим фінансування провалиться не в сумах, передбачених у кошторисах, а по мірі виконання показників по мережі, штатах, контингентах і забезпеченнях видатків на заробітну плату, харчування, медикаменти, стипендії й обмеження видатків на суто господарські потреби, поточний і капітальний ремонт, придбання обладнання і інвентарю та інших видатків.

Нормування витрат бюджету проводиться як по натуральних — матеріальних, так і по грошових нормах.

Натуральні, або матеріальні, норми відображають розміри витрат матеріалів, палива, електроенергії, продуктів харчування, води і т.д. на плановану одиницю у натуральному виразі. Наприклад, витрати умовного палива (вугілля, газ, торф, дрова) на і кубометр будівлі або денна кількість продуктів харчування на одну дитину в дитячих садках чи хворого у лікувальному закладі.

Грошові норми визначають також розміри коштів, необхідних на харчування дітей, хворих з розрахунку на день та на паливо, електроенергію, воду і т. п. Нині грошові норми є суто розрахунковими, бо постійне підвищення цін веде до неможливості їх прямого застосування, а тому вони виступають узагальненим показником для складання кошторису витрат.

Нормативне планування бюджетних коштів є необхідною умовою життєдіяльності бюджетної установи. Воно регулює розподіл коштів і ставить всі бюджетні установи у рівні умови; наприклад, діти у яслах-садках Сумської, Львівської чи Одеської областей (аналогічно у лікарнях, школах і т.д.) забезпечені однаковими коштами на харчування, м’який інвентар, різниця можлива лише за рахунок благодійності, шефства тощо.

4. Передумови виникнення та розвитку податків.

Податки – дуже складна і надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Можна без перебільшення сказати, що, з одного боку, податки – це фінансове підгрунтя існування держави, мірило її можливостей у світовому економічному просторі щодо розвитку науки, освіти, культури, гарантування економічної безпеки, зростання суспільного добробуту народу.

Із другого боку, податки – це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб у державі. Їх мобілізація й використання зачіпає інтереси не тільки кожного підприємця чи громадянина, а й цілих верств населення і соціальних груп, між якими точиться жорстока боротьба за форми й методи розподілу та перерозподілу, які в історії цивілізації спричиняли соціальні потрясіння та війни. На сьогодні податки – це найефективніший інструмент впливу на суспільне виробництво, його динаміку і структуру, на розвиток науки і техніки, масштаби соціальних гарантій населенню.

Податки – це обов’язковий елемент економічної системи держави незалежно від того, яку модель економічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави в цілому, робить її недієздатною і в кінцевому підсумку – позбавленою будь-якого сенсу.

Об’єктивною реальністю є те, що за наявних економічних умов підприємницькі структури та громадяни повинні віддавати частку своїх доходів на загальнодержавні суспільні потреби, а натомість одержувати від держави безплатні блага та послуги.

Досконалість форм і методів передачі цих коштів свідчить про рівень розвитку держави, її економічних і правових інститутів. Створення податкової системи – це не тільки практична, а й велика наукова проблема. Вона потребує глибокого аналізу господарського життя в державі, доходів населення і підприємницьких структур, бюджету сім’ї. Лише за такими матеріалами можна дійти висновку щодо доцільності введення того чи іншого податку, спрогнозувати його вплив на економічні та соціальні процеси.

Історія цивілізації свідчить, що в різні періоди розвитку суспільства вводились різноманітні податки – на землю, майно, прибуток, цінні папери, спадщину та дарування, додану вартість, заробітну плату, акцизи, збори й відрахування, на автомобілі, коней, собак, продуктивну худобу та птицю, бджіл, подушні податки і податки на неодружених чоловіків, податки на бороду, вікна, двері тощо.

Найбільшого розквіту податки сягають за умов розвинутої ринкової економіки. Вони стають об’єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними й фізичними особами. Формується завершена модель податкової системи кожної держави. Вона включає методи й об’єкти оподаткування, ставки податків, строки їх сплати, контроль за витрачанням.

Змінюються не тільки види і форми стягнення до бюджету певних сум коштів, а й саме ставлення до податків. Вони стають ефективним знаряддям втілення державної політики з питань економіки та соціального розвитку. За допомогою податків здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту в територіальному та галузевому аспектах, а також між різними соціальними групами. Цей перерозподіл згладжує вади ринкового саморегулювання, створює додаткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості.

Проте не слід забувати, що податки є ще й дуже небезпечним інструментом у розпорядженні держави. Адже без наукової концепції податкової політики вони можуть гальмувати економічний розвиток держави. Концепція податкової політики держави повинна містити обгрунтовані висновки щодо впливу оподаткування на результати господарської діяльності підприємств та організацій, обсяг, напрямки й характер інвестицій, розмір і структуру фонду споживання, галузеву й територіальну структуру економіки.

Податкові системи економічно розвинутих країн спираються на детально розроблену теорію податків. Її творцями є видатні представники економічної науки: Адам Сміт, Давид Рікардо, Джон Кейнс, Поль Самуельсон, Кнут Віксель, Йозеф Шумпетер, Джеймс Бюкенен та багато інших. Пошук шляхів удосконалення податкових систем триває.

На перший погляд, питання можна вирішити дуже просто. Треба лише постійно стежити за тим, аби дотримувалася рівновага між величиною сплаченого податку та величиною отриманих від уряду благ і послуг, а також створювалися відповідні правові відносини між державою і платником податків. Проте історія свідчить, що держава ніколи не погоджується на такі відносини не тільки в кожному конкретному випадку, а й загалом, незалежно від того, які політичні сили перебувають при владі. Усвідомлення ознаки справедливості щодо податків змінюється залежно від зміни поняття про сутність завдання держави, а також про системи формування й розподілу доходів. Більшість демократичних сил, яка приходить нині до влади в цивілізованих державах світу, стає на реальне підгрунтя і спрямовує політику податкових систем на благо свого народу. Практика підтверджує, що в більшості європейських країн податки успішно виконують роль економічного знаряддя соціальної справедливості та активізації господарського життя.

Якщо проаналізувати практику побудови податкових систем у багатьох країнах Західної Європи й ознайомитися з науковими розробками вчених-економістів від Петті та Сміта до сьогодення, то головні принципи податкової системи можна сформулювати так:

  •  сума сплаченого податку завжди має дорівнювати вартості отримуваних від держави благ і послуг; усі податки повинні бути точно визначені щодо ставки податку, строку сплати; платники податків мають бути поінформовані урядом, куди використано кожну копійку сплачених ними податків; нові податки повинні вводитися лише для покриття відповідних витрат, а не для ліквідації дефіциту;
  •  об’єктом оподаткування може бути лише дохід, а не його джерело й розмір витрат; податок має бути пропорційним доходові; прогресія оподаткування, залежно від зростання доходу, не повинна перевищувати розумного оптимуму, що дорівнює третині доходу;
  •  умови оподаткування мають бути простими й зрозумілими платникові; податок слід стягувати в зручний для платника час і прийнятним для нього методом; при цьому слід ураховувати дешевизну стягування податків.

За додержання цих принципів між урядами країн і платниками податків ведеться жорстока боротьба. Проте в західних демократичних системах присутні сильні групи представників соціального спрямування, які завжди впроваджують розумні основи оподаткування і домагаються удосконалення системи в цілому. Ось чому дуже важливого значення набуває прийняття податкових кодексів, в яких законодавчо закріплюється рівномірність оподаткування, захист платника від свавілля податкових служб, дотримання податкової таємниці. Усе більшого визнання і підтвердження набуває думка про те, що висока частка податків у валовому внутрішньому продукті – це небезпека для економічного зростання.

Економічна сутність податків та їхнє призначення

За економічною сутністю податки є обов’язковими платежами, що вилучаються державою з доходів юридичних чи фізичних осіб до відповідного бюджету для фінансування витрат держави передбачених її конституцією та іншими законодавчими актами. Це одна із форм вирівнювання доходів юридичних і фізичних осіб з метою досягнення соціальної справедливості й економічного розвитку. Вилучаючи частину доходів підприємців і громадян, держава гарантує їх ефективніше використання для задоволення потреб суспільства в цілому і досягнення на цій основі зростання його добробуту. На перший погляд, податки виражають односторонні відносини держави з підприємцями та населенням під час їх сплати. Однак це лише поверховий підхід до вивчення цих явищ і процесів. На ділі податки дають змогу мати зворотний зв’язок із платниками завдяки фінансуванню відповідних витрат. Цьому процесові приділяється велика увага з боку фінансової науки, і в ньому виявляється економічна сутність функцій держави та її реалізація.

За наявних умов недостатньо розглядати податки загалом. У кожній державі є багато податків і зборів, що забезпечують мобілізацію коштів в її розпорядження. Вся сукупність податків, зборів, відрахувань і платежів в державі становить її податкову систему. Податкова система кожної держави має свою структуру, тобто класифікацію податків залежно від різних ознак. Структура податкової системи визначається, здебільшого, рівнем економічного розвитку держави, а також політичними силами, що перебувають при владі.

У класичному плані всі податки поділяються на державні й місцеві, прямі й опосередковані (непрямі), податки з юридичних і податки з фізичних осіб, натуральні й грошові, звичайні і надзвичайні. Податки, які надходять до державного бюджету, називаються державними. Вони встановлюються законами держави або декретами уряду. Місцеві податки та збори теж встановлюються законами держави, але місцеві органи влади мають повні права щодо обкладання цими податками. Вони можуть диференціювати ставки податків у межах ставки, визначеної законом, надавати додаткових пільг окремим платникам, змінювати строки сплати.

Залежно від об’єкта оподаткування, податки поділяються на прямі і непрямі або опосередковані. Коли об’єктом оподаткування є прибуток, земля, капітал або дохід юридичної чи фізичної особи, то це податок прямий, він залежить від величини певної власності. Прикладом цього можуть бути податки на прибуток підприємств, доходи громадян, на землю, майно тощо.

При непрямому оподаткуванні об’єктом є не дохід, а витрата. Податок, вірніше його величина, включається в ціну товару і сплачується при купівлі товару. Величина цього податку не пов’язана з доходами платника. Тому непрямі податки вважаються найнесправедливішими, фіскальними, хоча і мають певні переваги. Найхарактернішими прикладами непрямого оподаткування є податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

На ранніх етапах розвитку суспільства податки мали натуральну форму. Вона може застосовуватися і за надзвичайних умов – під час війни, в період кризи в економіці, коли в країні функціонує нестабільна національна грошова одиниця. Певного часу можуть вводитись надзвичайні податки, що зумовлюються війною або стихійним лихом. Прикладом можуть бути воєнні податки або відрахування до Фонду Чорнобиля.

При введенні податки наділяються певними функціями або призначенням. Кожний податок виконує передусім фіскальну функцію, тобто забезпечує надходження коштів до бюджету. Однак таке спрощене усвідомлення ролі податків не має достатніх підстав, бо запровадження будь-якого податку потребує чіткого визначення об’єкта чи суб’єкта оподаткування, строків сплати, переліку пільг, що надаються при оподаткуванні тощо.

При визначенні цих параметрів податку закладається його стимулюючий вплив на економічні процеси, що цей податок зумовлюють. Тому є всі підстави стверджувати, що податки виконують стимулюючу функцію. Майже не буває податків, які б цих функцій не виконували. Все залежить від того, який закладено механізм їхньої реалізації. Надмірне перевантаження податку пільговим оподаткуванням із метою стимулювання тих чи інших видів виробництв або споживання товарів, виконання робіт, надання послуг часто, замість стимулювання, призводить до протилежного – до зростання тінізації економіки.

Надання податкам стимулюючих функцій – досить складне та в економічному сенсі відповідальне завдання. Воно потребує глибоких наукових досліджень і всебічного обгрунтування. Суть питання в тому, що стимулюючі функції можуть бути закладені завдяки зміні або диференціації ставок податків, або ж повному звільненню від їх сплати. У цьому разі здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту через фінансову систему від одних суб’єктів оподаткування на користь інших.

Отже, цей перерозподіл має не лише економічний, а й соціальний характер. Він може призвести до порушень важливих економічних пропорцій у виробництві та споживанні матеріальних благ і послуг. Усе це пов’язано з правами та свободами людини, її економічним і соціальним становищем. Як підтверджує світовий досвід, надання податкам стимуляційних і регуляційних функцій потребує тривалого опрацювання порядку їх обчислення, сплати, надання пільг. Фіскальна й стимуляційна роль податків стає зрозумілішою при розгляді порядку обчислення й сплати деяких видів податків. Найхарактернішим щодо цього є податок на прибуток підприємницьких структур. Він запроваджений у всіх країнах і є одним із найдавніших платежів.

Якщо розглянути основні принципи оподаткування прибутку, то, звичайно, в окремих країнах є відмінності, але спільним є те, що податок сплачується за результатами фінансового року відповідно до поданої декларації. Прибуток визначається як різниця між валовими доходами та валовими витратами.

Валові доходи є зведеним показником. Вони включають доходи від реалізації товарів і послуг, фінансових операцій, одержані рентні платежі та роялті, доходи, одержані за рахунок приросту капіталу (від реалізації цінних паперів), інші доходи.

До валових витрат відносять заробітну плату робітників і службовців, витрати на ремонт обладнання та будівель, витрати на придбання сировини, комплектуючих деталей, електроенергії та інше, витрати на науково-дослідні роботи, сплачені рентні платежі та роялті, проценти за кредит, внески до різних фондів, включно з добровільними внесками, виплати до пенсійного та фонду соціального страхування, амортизаційні відрахування, інші витрати.

Нині чинний порядок оподаткування прибутку підприємств дає значні підстави для застосування стимуляційних функцій податку на всіх етапах податкового процесу. Найактивніше ці можливості використовуються при визначенні прибутку, що підлягає оподаткуванню.

Із прибутку підприємства перед оподаткуванням вираховуються штрафи, грошові компенсації засновникам, витрати на проїзд власників фірм, суми, пов’язані з амортизаційними пільгами тощо. У деяких випадках прибуток для оподаткування може збільшуватися. Так, у Великобританії до оподаткованого прибутку додаються витрати з утримання штатів компаній або закордонних клієнтів.

У багатьох країнах податок сплачується за єдиною ставкою, але є приклади, коли прибуток поділяється на дві частини. Одна з них – це прибуток, що розподіляється серед засновників, інша – це прибуток, що не розподіляється. За заниженою ставкою оподатковується прибуток, що розподіляється. Впровадження нарізного оподаткування прибутку, на думку законодавців, усуває подвійне оподаткування. Так, у ФРН нерозподільний прибуток оподатковується за ставкою 55 відсотків, а прибуток, що розподіляється, - за ставкою 30 відсотків. Такий підхід стимулює до збільшення доходів акціонерів.

Досить широкого застосування набула амортизаційна пільга, тобто надання права прискореної амортизації. Амортизаційні пільги стали важливим засобом державного регулювання науково-технічного прогресу, впровадження нових технологій, оновлення основного капіталу. Надаючи права прискореної амортизації за тими чи іншими видами основних фондів, держава тимчасово втрачає доходи, проте у підприємства накопичуються ресурси для модернізації та технічного переоснащення виробництва, що у кінцевому підсумку забезпечує його розширення, збільшення прибутків і, відповідно, доходів бюджету.

Запитання для самостійного контролю

1. Економічна політика, характеристика, суть, складові.

2. Що таке фінансова політика держави? Її складові.

3. Бюджет, бюджетна політика, сфера діяльності в державі.

4. Що таке податки? Яка їх роль?

Список використаної літератури

  1.  «Національна економіка». Автор Л. С. Гринів, М. В. Кічурчак.
  2.  Андріянов В. – Роль національної економіки в державному господарстві.
  3.  Вергун В., Вергун Л. Інституціональна економіка та кліометрія Д.Норта і Р.Фогеля.
  4.  Жаліло Я.А. Регулювання ринкової економіки: сучасний досвід розвинених країн.
  5.  Кириченко В. "Шокова терапія" по-бразильськи: дещо корисне і для нас // Економіка України. - 1993. - № 10. - С. 74-79.

ТЕМА №6: ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Основні поняття і терміни

Ринкова інфраструктура ; державне управління; суспільні процеси; об’єкт державного управління; державно-управлінські відносини; мистецтво управління; пріоритети; функція управління; події; момент здійснення події; сітка;

критичний шлях;

Важливий момент комплексної програми організації рішень; державне регулювання економікою; ринкові відносини; метод державного регулювання економікою; метод непрямого регулювання; опосередковане регулювання; соціальний стандарт; державне замовлення; податки.

План

основні терміни та поняття

6.1. Суть, види та функції ринкової інфраструктури  національного ринку

6.2. Система органів державного управління економікою та її функції

Контрольні питання

Список використаної літератури

6.1. Суть, види та функції ринкової інфраструктури  національного ринку

Ринкова інфраструктура національної економіки - це система організаційно-правових інститутів для підтримки розвитку ринкових відносин господарських суб'єктів.

Основні елементи ринкової інфраструктури: біржі, банки, аукціони, посередницькі фірми й товариства, рекламні агентства, страхові компанії, торгові палати, консалтингові і аудиторські фірми, громадські, громадсько-державні й інвестиційні фонди.

Особливу роль слід приділити фінансовій інфраструктурі, яку можна розглядати в двох вимірах. По-перше, враховуючи забезпечувальну роль фінансів в економіці, тобто як одну з вихідних, основоположних і домінуючих складових економічної інфраструктури, по-друге - як сукупність різних елементів, що забезпечують функціонування фінансів як суспільного інституту, в організаційному й інструментальному значеннях.

Організаційна фінансова інфраструктура являє собою сукупність відповідних структур, що забезпечують функціонування фінансів й управління ними. Вона містить три складові: управлінську, інституційну і обслуговуючу. Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупність фінансових органів, які виконують функції оперативного управління у сфері державних фінансів і регулюючої діяльності щодо інституцій фінансового й страхового ринків, ринку фінансових послуг, а також фінансових служб галузевих міністерств, відомств, підприємств, організацій і установ. Інституціональна фінансова інфраструктура - це сукупність фінансових інституцій, які функціонують на фінансовому ринку й ринку фінансових послуг, виконуючи функції мобілізації, переміщення й інвестування грошових ресурсів. Обслуговуюча фінансова інфраструктура містить суб'єкти, одні з яких виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, брокерські й дилерські контори), інші - допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри).

У складі інституціональної фінансової інфраструктури можна виділити три сегменти: страховий, кредитні ринки й ринок цінних паперів (фондовий ринок). Усі вони об'єднані спільним полем взаємовідносин (фінансовим сектором економіки), хоч мають різну специфіку й напрямок діяльності.

Складові ринкової інфраструктури національної економіки виконують такі (4) функції:

♦ організують оформлення ринкових відносин і діяльності суб'єктів господарювання;

♦ полегшують учасникам ринкових відносин реалізацію світових економічних інтересів;

♦ виконують спеціалізацію різних об'єктів економіки й підвищують оперативність їхньої роботи на основі розвитку організаційних форм ринкових відносин;

♦ полегшують форми юридичного і економічного контролю за підприємницькою діяльністю через моніторингові організації.

ТЕМА №7: ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

Основні поняття і терміни

Держава; державне управління; суспільні процеси; об’єкт державного управління; державно-управлінські відносини; мистецтво управління; пріоритети; функція управління; події; момент здійснення події; сітка;

критичний шлях;

Важливий момент комплексної програми організації рішень; державне регулювання економікою; ринкові відносини; метод державного регулювання економікою; метод непрямого регулювання; опосередковане регулювання; соціальний стандарт; державне замовлення; податки.

План

основні терміни та поняття

7.1. Основні засади теорії державного управління

7.2. Система органів державного управління економікою та її функції

7.3. Цілі та функції державного управління

7.4. Методи державного регулювання

7.5. Засоби державного регулювання економіки

Контрольні питання

Список використаної літератури

7.1. Основні засади теорії державного управління

У сучасних умовах суспільного розвитку державна управлінська діяльність є самостійним елементом управлінської діяльності і основним засобом здійснення соціально-економічних змін. Необхідність управління з’являється там, де потрібно об’єднувати і скоординовувати зусилля двох і більше людей. Держава, яка на засадах громадянства об’єднує великі кількості людей, відчуває об’єктивну потребу у здійсненні управління різноманітними напрямами діяльності, які становлять загальний інтерес для суспільства. Підвалинами державного управління є соціальна структура, яка визначає його суб’єкти, інтереси, характер і спрямування управлінських процесів. Залежно від соціальної структури суспільства формуються політичні сили, які впливають на здійснення державного управління. Суспільство без держави і її діяльності функціонувати не може. Свою діяльність держава здійснює через владні повноваження за допомогою встановлення законів, виконання функцій управління та застосування різноманітних заходів. Слід зазначити, що першоджерелом владних повноважень є не держава, а народ. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

Держава являє собою механізм управління. Апарат організації із засобами примусу, контролю і насильства. Отже держава – це соціально-організаційний інститут, своєрідна система взаємодії численних соціальних спільнот та апарату. Діяльність цього апарату дістала назву «державне управління», що є джерелом і основою влади, виступає в ролі регулятора поведінки людей і досягає своєї мети в результаті суспільних зв’язків – управлінських відносин. Державне управління являє собою засіб спрямовуючого впливу управлінської діяльності на процеси функціонування та розвитку держави. Тож можна зробити висновок, що державне управління – це вид діяльності держави, яка полягає у здійсненні нею управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію використання законів, нормативно-парвових актів, здійснення розпорядчих функцій задля комплексного соціально-економічного розвитку і забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя.

Об’єкти  і суб’єкти державного управління, їх взаємовідношення

Управлінню притаманні свої об’єкти і суб’єкти. Об’єктами управління можуть бути поведінка окремих людей і груп, суспільна праця та виробництво, технічні засоби, тварини та рослини. Відповідно до цього прийнято поділяти управління на технічне, біологічне та соціальне. Соціальне включає державне, громадянське, церковне, сімейне управління.

З огляду на предмет дослідження нас цікавить державне управління. Його об’єктом є соціальна організація суспільства з притаманними їй соціальною структурою й соціальними процесами. Суспільні процеси – це загальний об’єкт управлінської діяльності держави. Управлінський вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного життя людини – природними, матеріальними і фінансовими ресурсами, територіями та територіальними об’єктами культури, тобто усіма «речами», що перебувають у розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості об’єктів державної власності в процесі приватизації в безпосередньому володінні держави залишаються найбільші підприємства базових галузей економіки.

Роздержавлення та денаціоналізація економіки, функціонування механізму ринкового саморегулювання не звільняє державу від необхідності здійснювати економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов’язує виконувати їх у формах і методах, відмінними від попередніх: сприянням утворенню ринку капіталу, житла , цінних паперів, прогнозування; податкової, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням та ін., тобто державне регулювання економіки не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного управління.

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоки є державна воля). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не включає застосування владно-регулювальних і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. В основі діяльності держави лежать заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов’язку.

Призначення держави полягає в тому, щоб керувати суспільними процесами. Будь яка, держава як організація політичної влади в суспільстві проявляє себе через практичне здійснення влади. Яка влада – така й держава. Державна влада втілюється в діяльності державних органів, які у своїй сукупності утворюють механізм держави.

Управлінський вплив здійснюють суб’єкти державного управління. Вони мають певну компетенцію і владні повноваження для втілення своєї волі у формі управлінських рішень, керівних команд, обов’язкових до виконання. Владний вплив дає змогу підпорядкувати волю і діяльність об’єкта для досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб’єктами управління. У державному управлінні до суб’єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, місце державні адміністрації); посадові особи; службовці, що наділені державно-владними повноваженнями.

Об’єкт державного управління – це система, що підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють. Об’єктами можуть бути галузі, регіони, підприємства, органи. Кожному об’єктові управління притаманні різноманітні види діяльності.

Між суб’єктом і об’єктом державного управління не існує абсолютних меж. Система, що управляє як суб’єкт відносно того чи іншого об’єкта, своєю чергою, є об’єктом управління іншим суб’єктом. Так, наприклад, обласна державна адміністрація, що здійснює управлінські функції на території області, як суб’єкт управління на цій території водночас являє собою об’єкт управління Кабінету Міністрів, а останній є об’єктом управління Президента.

Суб’єкт управління забезпечує реалізацію інтересів певної соціальної спільноти – народу, певної верстви суспільства, нації та ін. Існує певна ієрархія інтересів, яка відображає структурованість суспільства. Механізм походження та гармонізації інтересів розрахований на переборення суперечностей задля досягнення загальних соціальних цілей. Суб’єктами управління притаманні загальні функції і цілі. Єдність принципів їх утворення, побудови та діяльності, структурна єдність та інші ієрархічні зв’язки та відносини, прийняття суворо обумовлених управлінських рішень, узгодження їх між собою.

Між суб’єктами і об’єктами виникають управлінські відносини лише завдяки тому, що суб’єкти наділені відносно об’єктів владними повноваженнями, які дають змогу їм здійснювати свій управлінський вплив. Державно-управлінські відносини – це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру, що встановлюються в ході взаємної діяльності, в яких їхні учасники відчувають на собі державно-управлінську дію, що відповідає меті держави, визначається економічними та політичними основами суспільного устрою. Ці відносини можуть мати різний характер залежно від повноважень суб’єкта, ступеня самостійності об’єкта та інших чинників. Вони можуть бути формальними (субординації) й неформальними (координації), галузевими, міжгалузевими, територіальними тощо. Взаємне спілкування здійснюється за допомогою прямих (від суб’єкта до об’єкта) і зворотних (від об’єкта до суб’єкта) зв’язків. Прямий зв'язок сприяє процесу ухвалення рішень і забезпечує їх передачу на об’єкт, що управляється. Зворотний зв'язок, який несе інформацію про стан об’єкта і його реакцію на керівні рішення, підказує найбільш доцільні шляхи і засоби організації процесу регулювання його діяльності. Він сприяє підвищенню ефективності обміну управлінською інформацією.

Між суб’єктами й об’єктами відношення можуть носити субординаційний та координаційний характер. Підпорядкування одного іншого приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків – субординації. Ці відношення розрізняються за видами: пряме підпорядкування, непряме підпорядкування, подвійне підпорядкування та ін.. Поєднання двох і більше дій одного рівня, які спрямовані на досягнення запланованого результату, приводить до встановлення горизонтальних зв’язків – координації. Ці відношення розрізняються за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія тощо.

Державному управлінню притаманні характерні риси: цілеспрямованість, наукова обґрунтованість, планомірність впливу держави (через систему її органів) на суспільні відносини і зв’язки, універсальність, практичність, економічність, суспільна активність, різноманітність організаційних форм здійснення державного управління. Головною характерною рисою адміністративно-управлінських відносин у сфері державного управління є їх владний характер, який дає змогу органам виконавчої влади здійснювати управління відповідними об’єктами.

Американський та європейський підходи до державного управління

Вивчення державного управління необхідно починати з розкриття його предмета (змісту). Розрізняють два підходи у визначенні предмета державного управління: американський та європейський. Американський підхід ґрунтується на перевазі методів господарського управління, де основою ухвалення управлінських рішень є раціональність та економічна доцільність. Предмет державного управління започаткувала книжка «Дослідження управління», яку написав В.Вільсон у 1887 р., майже через 100 років після заснування американської системи врядування. Головні положення позиції Вільсона полягають у тому, що він уявляв собі управління як розвинену науку з конкретними засадами, як розмежування політики й управління у функціях і ролях врядування, а також як основу для розвитку управління через методи управління бізнесом із наголосом на економічності й ефективності чи економічній раціональності.

Вільсонова концепція науки управління у 1940-х роках була значною мірою дискредитована Л. Вайтом. У своєму підручнику «Вступ до вивчення державного управління» (Leoned White/ Study of publish administration 3rd  edition? 1948) він дав визначення: «мистецтво управління – це керівництво, координування й контролю,які здійснюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво пронизує всі рівні організації, зв’язуючи між собою багато професій, ремесел, спеціальностей; це внесок, який хоч і так само необхідний, не є внеском менеджменту» (White, 1948, р. 4).

Еволюція мислення в державному управлінні стає очевидною, якщо переглянути зміст 4-го видання підручника Вайта (1955 р.). Він додає розділ «Політика й управління», в якому спростував і поховав вільсонівську позицію розмежування політики й управління. Вайт робить висновок: «Отже, твердження, що політика й управління – це окремі й автономні структури чи процеси в американській системі, очевидно хибне».

В американському підході була певна плутанина у визначення галузі державного управління. Уся ця галузь, її зміст, здається, є сумішшю бізнесу, політики й економіки. Більш конкретне та вичерпне визначення державного управління таке: «Державне управління:

  1.  це спільні зусилля груп людей у контексті держави;
  2.  охоплює всі три гілки влади – виконавчу, законодавчу й судову, а також їх взаємозв’язок;
  3.  виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже, є частиною політичного процесу;
  4.  істотно відрізняється від приватного управління;
  5.  тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами в забезпеченні громадських послуг» (Nigro and Nigro, seventh edition, 1989)

Згідно з європейським підходом державне управління – це підгалузь права. Такий підхід пояснюється тривалим асоціюванням громадської служби зі здійсненням законів та браком впливу в політичних процесах. Європейські державні службовці дотримувалися жорсткішого розмежування політики й управлінської діяльності.

Зрозуміти європейський підхід до державного управління можна на прикладі аналізу державного управління Німеччини. Німецький підхід підтримує розмежування політики й адміністрування та спирається  на правову основу при визначенні завдань державного управління. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки.

Критерії економічності й ефективності створюють основу для управлінського ухвалення рішень в американському підході. Правові норми забезпечують лише широкий масштаб і мету, на основі яких державний адміністратор може ухвалити конкретне рішення. Раціональність спирається на критерії економічності й ефективності. Німецький державний адміністратор діє на інший основі, яку характеризують так: «Адміністратор може діяти інакше ніж бізнесмен, і його при цьому не звинуватять в ірраціональності». За наявної традиції верховенства закону у ФРН раціональність громадянської дії насамперед забезпечується зведенням норм і факторів, а також через визначення повноважень для кожної дії. Німецькі та європейські державні адміністратори мусять діяти в межах украй жорсткої бюрократичної системи. Необхідні умови для розуміння ними своїх завдань та методів ухвалення рішень виникають із глибокого і досконалого знання конституції, законів та адміністративних процесів. Їхня освіта повинна мати переважно юридичний нахил, а це значною мірою впливає на розвиток європейського державного управління.

Таким чином, ми розглянули два різні підходи до визначення державного управління. Американський підхід ґрунтується на переважанні методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна раціональність. Європейський підхід ґрунтується на давнішній, заснованій на праві, традиції, яка визначає державне управління як галузь юридичної чи правової освіти.

7.2. Система органів державного управління економікою та її функції

Державне управління та виконавча влада

Одним із головних завдань і проблем будь-якої конституції є питання повноважень органів державної влади та їх взаємовідносини. При визначенні владних повноважень необхідно пам’ятати, що джерелом влади є народ, який передає її відповідно до конституції органам влади. Влада необхідна для нормального функціонування держави, захисту її громадян. Для того щоб не допустити надмірної концентрації влади в одному органі, що неминуче веде до встановлення тоталітарного режиму, владні повноваження повинні бути розподілені між різними органами. У цивілізованих державах світу державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. ТУ державному механізмі відбувається звичайний діловий поділ праці задля спрощення державних функцій та ефективного контролю. Розподіляється не влада, а механізм її здійснення, який структурувати за двома ознаками: функціональною та інституційною. Перша означає виділення основних функціональних видів державної діяльності – законотворення, виконавчо-розпорядча діяльність і правосуддя. Друга втілює організаційний устрій держави як сукупності різних державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), наділених державно-владними повноваженнями (компетенцією). Тобто державна влада за своєю суттю єдина, а принципи «розподілу влади» є лише теоретичною доктриною, на основі якої здійснюється функціонування державного механізму. Але при цьому обов’язкова одна умова: влада не може зосереджуватися в руках однієї особи або органу. Інакше стануть неможливими взаємоконтроль, стримування, противаги і, як наслідок, - розподіл влади і правова держава.

Принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще у 1990 р. в Декларації про державний суверенітет, а реальне розмежування всіх гілок вади знайшло втілення у Конституції України, прийнятої в 1996 р.. Вона не лише сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави, а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями. Це зроблено двома способами:

  1.  наділення гілок влади самостійними повноваженнями;
  2.  створення системи стримувань і противаг між суб’єктами владних відношень (Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів і Конституційним Судом ).

Сформований Конституцією України механізм стримувань і противаг містить характерні ознаки президентсько-парламентської республіки, що передбачає переважання жорстокої моделі розподілу влади. Прийняті зміни до Конституції, які почали діяти з 1 січня 2007 року, свідчать про створення парламентсько-президентської форми правління в Україні.

Державна влада здійснюється через органи влади, виділені в Конституції як конкретні суб’єкти – державні органи і їх системи. Верховна Рада (законодавча гілка влади) приймає закони і контролює їх додержання; Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації організують виконання законів; діюча система судових органів на чолі з Верховним Судом здійснює правосуддя; Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. При цьому слід ураховувати, що класичний поділ на три гілки влади не охоплює всі існуючі види державних органів. Наприклад, прокуратура, яку неможливо віднести до якогось конкретного виду влади, чи глава держави, який займає особливе місце в системі державної влади. Постать Президента в системі державної влади України носить певний інтеграційний характер щодо гілок влади через свій правовий статус – він не входить до жодної з них. Разом із тим Президент має безпосереднє відношення до виконавчої влади.

Найголовніші повноваження держави зосереджені в органах виконавчої влади. Однією з головних передумов правильного розуміння як самої виконавчої влади, так і державного управління економікою, є виявлення їх змістовного взаємозв’язку. Цей взаємозв’язок проявляється в тому, що державне управління є матеріалізованим виявленням державної влади. Державне управління здійснює визначені державною владою спільні цілі і завдання. Таким чином, розглядаючи це питання, треба мати на увазі єдність управлінської діяльності та виконавчої влади. Державне управління – це діяльність, яку здійснюють органи виконавчої влади. Іншими словами, між механізмом державного управління економікою і механізмом виконавчої влади існує єдність.

Під механізмом виконавчої влади розуміють державні органи, організовані в систему для реалізації їх цілей відповідно до поділу державної влади. З прийняттям Конституції України 1996 р. ця система набула чіткої ієрархічності і являє собою складову трьох рівнів:

  1.  вищий (Кабінет Міністрів України);
  2.  центральний (центральні органи виконавчої влади);
  3.  місцеві (місцеві державні адміністрації).

На вищому рівні виконавчі функції держави покладено на Кабінет Міністрі України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади. В основному законі його статус визначено  у п’ятьох статтях Конституції України.

Функціональне і галузеве (міжгалузеве) державне управління здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

На республіканському рівні Рада міністрів Автономної Республіки Крим виконує державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України.

Н обласному, міському, районному рвнях діють державні адміністрації цих рівнів відповідно.

На найвищому рівні адміністративно-територіального поділу – місті, селищі, селі – державні органи виконавчої влади не утворюються. Управління на цих територіях здійснюють органи місцевого самоврядування. Проте, згідно з Конституцією та законодавством, їм можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. У такому випадку органи місцевого самоврядування є підконтрольні відповідним органам виконавчої влади в частині делегованих повноважень (схематично організацію виконавчої влади в Україні зображено на рис. 5.1)

Рис. 5.1. Організація виконавчої влади в Україні   

Розглянемо органи, що входять до системи державної влади.

                         

                                 Верховна Рада України

Чинна Конституція України визначила Верховну Раду України єдиним органом законодавчої влади, акти якої є обов’язковими до виконання всіма юридичними і фізичними особами. Це і зумовлює особливе місце Парламенту в механізмі здійснення державної влади, його першість у регулюванні та встановленні суспільних відносин. Такий статус Верховної Ради втілюється у функціях, що покладаються на неї.

До основних функцій Верховної Ради України відносяться законотворення, контроль, та інституційно-установча.

Законотворчий процес визначає такі послідовні процедури:

  •  вияв законодавчої ініціативи;
  •  прийняття законів;
  •  опублікування законів.

Контроль Парламенту здійснюється за:

  •  забезпеченням конституційних прав і свобод громадян;
  •  додержання законів та інших нормативно-правових актів, які приймає Верховна Рада України;
  •  виконання загальнодержавних програм і бюджету;
  •  діяльністю органів, а також посадових осіб, яких вона обирає, призначає або затверджує.

Інституційно-установча функція ВР України втілюється у повноваження щодо: побудови і функціонування органів виконавчої і судової влади, визначення основ безпосередньої демократії, принципів функціонування місцевого самоврядування, адміністративно-територіального устрою, встановлення спеціальних режимів та ін..

До повноважень ВР України стосовно питань державного управління економікою належать такі:

  1.  Правове регулювання економічних відносин. (Перелік питань, що визначаються виключно законами України, наведено у підрозділі 5.)
  2.  Формування стратегії і тактики соціально-економічної політики. У цьму напрямі ВР України: визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; здійснює бюджетну політику (затвердження Державного бюджету України, внесення змін до нього, контроль за його виконання та прийняття рішень щодо звіту про його виконання); затверджує загальнодержавні програми економічного, національно-культурного розвитку,охорони довкілля, розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів України; затверджує рішення про надання Україною позик та економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачає Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; затверджує перелік об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації.
  3.  Кадрова політика. У цьому напрям ВР України: дає згоду на призначення Президентом Прем’єр Міністра України; розглядає за необхідності питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та недовіру уряду; призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України (за поданням Президента), призначає та звільняє половину склади Ради НБУ; дає згоду на призначення та звільнення з посади за поданням Президента голів Антимонопольного комітету і Фонду державного майна України, призначає та звільняє з посад голови та інших членів Рахункової палати.
  4.  Парламентський контроль. Він передбачає контроль за використанням державного бюджету України, який здійснює від імені ВР України Рахункова палата, а також контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (Уповноваження ВР України з прав людини). Парламент може створювати й спеціальні тимчасові контрольні комісії.

                                    Президент України

Відповідно до Конституції України 1996 року Президент України є головою держави. Як глава держави він здійснює велику кількість функцій у сфері державного управління економікою. Основні функції Президента такі:

  1.  Формування стратегії соціально-економічного розвитку країни Стратегія соціально-економічної політики держави висвітлюється у послання до народу та щорічних позачергових посланнях Президента до ВР України.
  2.  Здійснення правового регулювання економічних відносин. Президент має право законодавчої ініціативи у ВР, видає укази і розпорядження з питань, які не врегульовані чинним законодавством, затверджує закони, ухвалені ВР, і повертає їх Парламенту зі своїми пропозиціями. Має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
  3.  Здійснення кадрової політики. Президент наділений вагомими засобами впливу та контролю щодо кадрової політики не лише в межах Уряду, а й у межах виконавчої влади взагалі. За поданням Президента за пропозицією депутатських фракцій у ВР України, до складу яких входить більшість народних депутатів, призначається Премєр-міністр України; Міністр оборони, Міністр закордонних справ також призначається за поданням Президента. Інші члени Кабінету Міністрів України призначаються ВР за поданням Прем’єр-міністра України.
  4.  Організаційна функція Президента полягає в тому, що він здійснює координацію діяльності державних органів. Він утворює, реорганізує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністр України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, головує у такому координаційному органі, як Рада національної безпеки й оборони України. Яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Через цей орган Президент може активно взаємодіяти на організаційному та функціональному рівнях з міністерствами «силових» відомств, що посилює його роль у державному механізмі.

При Президентові функціонує його робочий апарат у складі політиків, радників, референтів, наукових консультантів, технічного обслуговуючого персоналу, які утворюють структуру органів при Президентові України. Керівним і координуючим центром цієї структури є секретаріат Президента України, який очолює Главу секретаріату Президента. Основним завданням секретаріату є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інші забезпечення діяльності Президента.

Президент має право припиняти повноваження ВР, якщо протягом тридцяти днів вона не розпочала пленарних засідань чергової сесії.

                         Кабінет Міністрів України

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральний та місцеві органи виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України має дуже широкий обсяг функцій у сфері державного управління. Конституція України чітко  визначила компетентність Уряду. Відповідно Кабінет Міністрів:

  1.  Забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституцій і Законів України, Актів президента України.
  2.  Вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
  3.  Забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
  4.  Забезпечує рівні умови всіх сфер власності, здійснює управління об’єктами державної власності.
  5.  Розробляє проект закону про державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого ВР України Державного бюджету України, подає ВР України звіт про його виконання.
  6.  Здійснює заходи щодо забезпечення оборотоздатності та національної безпеки України, громадянського порядку, боротьби зі злочинністю.
  7.  Організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.
  8.  Спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.
  9.  Виконує інші функції, визначені Конституцією та Законами України, актами Президента України.

Формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів є його правові акти (постанови і розпорядження), обов’язкові до виконання на всій території України. У формі постанов уряду видаються акти з питань, які мають найбільш важливе загальне значення, у формі розпоряджень – акти, які мають індивідуальних характер або стосуються питань внутрішньо організаційної та поточної роботи уряду.

Важливим є встановлення повноважень Кабінету Міністрів у відносинах з іншими органами державного управління.

Кабінет Міністрів  вносить Президентові подання стосовно створення центральних органів виконавчої влади. Уряд має право скасувати акти міністерств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади. Уряд затверджує граничну чисельність працівників апарату і розмір асигнування на утримання зазначених органів із державного бюджету в межах виділених на це коштів, здійснює добір керівних кадрів підзвітних йому органів, їх підготовку та перепідготовку; заслуховує звіти керівників центральних органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів підзвітні та підконтрольні також місцеві державні адміністрації, голови яких при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед ним. Підзвітність і підконтрольність не поширюються на ту частину повноважень, яка делегована їм органами місцевого самоврядування.

Певну специфіку мають відносини Кабінету Міністрів України з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, яка не є безпосередньо підпорядкованим йому органом виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує, координує і контролює діяльність Ради міністрів АРК щодо виконання Конституції і Законів України, Актів Президента та Кабінету Міністрів на території АРК як невід’ємної складової України.

Відношення Кабінету Міністрів з місцевим самоврядуванням мають інших характер, ніж з органами, які він очолює. Стосовно місцевого самоврядування компетенція Кабінету Міністрів спрямована на максимальне сприяння його функціонування і розвитку без будь-якого втручання в безпосередню діяльність органів самоорганізації населення.

                      Міністерства та інші центральні органи                          

                                        виконавчої влади

Оперативне державне управління в окремих галузях і сферах суспільного життя здійснюють «центральні органи» у системі органів виконавчої влади. Ці органи поділяються на три групи:

  1.  Міністерства, керівники які входять до складу Кабінету Міністрів.
  2.  Державні комітети та інші органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України.
  3.  Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статутом.

Міністерства відрізняються від інших органів виконавчої влади широкою компетенцією і галузевою спеціалізацією. Існує два види Міністерств: галузеві (наприклад, освіти і науки, охорони здоров’я) та функціональні (наприклад, закордонних справ, економіки, фінансів, юстиції). Ц своїй діяльності міністерство керується Конституцією України, постановами ВР України, указами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також положеннями про міністерство. Міністерства є самостійними і відповідальними за свою діяльність державними органами. Вони не мають подвійного підпорядкування і підпорядковуються тільки Кабінету Міністрів України. Міністерства є єдино начальними органами. Єдиноначальність означає, що владні повноваження цього органу здійснюють одноособово його керівником – Міністром, який за посадою є членом Кабінету Міністрів України. Він особисто відповідає за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політик у визначеній сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до його відання.

Для погодженого рішення питань, що належать до компетенції міністерства, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку галузі в міністерстві утворюється колегія у складі міністра , його заступників, а також керівників міністерства інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерства. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів. Наказами міністра рішення колегії проводяться в життя. Рішення колегії є обов’язковим до виконання всіма органами і організаціями, які підпорядковані міністерству.

У другу групу центральних органів виконавчої влади входять державні комітети. Комітет утворює, реорганізує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністра України та Президента України. Цей орган здійснює державне управління в певній, як правило, невеликій галузі господарства, керівництво підпорядкованими йому об’єктами, реалізацію певного сектору державної політики. На відміну від міністерств, голови державних комітеті не входять до складу Кабінету Міністрів України, а отже, самостійно не виробляють урядову політику. Державні комітети є єдиноначальними органами. Вони можуть видавати загальнообов’язкові  нормативно-правові акти лише в межах повноважень, визначних для них законами. Обсяг повноважень конкретного Державного комітету визначає Президент України, який затверджує положення про нього.

До центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом включаються різноманітні органи: Антимонопольний комітет,Державна податкова адміністрація, Державна судова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет з питань регулярної політики та підприємства, Фонд державного майна, Служба безпеки, Управління державної охорони, головне управління державної служби та ін..

Порядок функціонування цих органів є однаковим з розглянутими міністерствами та державними комітетами. Особливості мають два органи: Антимонопольний комітет і Фонд державного майна. Голів цих органів призначають та звільняють з посад за згодою ВР України. Крім них існує ще одна група органів, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів через відповідних міністрів. Наприклад, через Міністра фінансів спрямовується, координується діяльність Головного контрольно-ревізійного управління, Державного казначейства; через Міністра юстиції – Державного комітету у справах релігій.

До основних функцій міністерств та інших органів виконавчої влади  слід віднести участь у формуванні та реалізації державної економічної політики, прогнозуванні розвитку економіки, участь у розробленні проектів Державного бюджету та Державної програми економічного і соціального розвитку України, формування та реалізацію політики у сфері виконання робот і постановок продукції для задоволення державних потреб, розроблення цільових програм розвитку відповідної галузі, внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, демонополізації  підприємств, про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки,  її структурної перебудови, забезпечення збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки, формування та реалізації інвестиційної політики, участь у підготовці міжнародних договорів України, укладення міжнародних договорів міжвідомчого характеру.

                   Міністерство економіки України

Функції єдиного економічного центру покладено на Міністерство економіки України. Основу його діяльності становить методичне й організаційне забезпечення реалізації соціально-економічної політики держави. Це міністерство безпосередньо розробляє проект державних прогнозів і програм економічного та соціального розвитку України; спільно з Міністром фінансів складає проект Державного бюджету України; готує проект найважливіших державних цільових комплексних програм; розробляє стратегію державного регулювання малого бізнесу: складає перспективний баланс трудових ресурсів, здійснює заходи щодо вдосконалення його структури, бере участь у розробці програм зайнятості населення; розробляє пропозиції з формування і реалізації державної промислової політики, розвитку АПК та експортного потенціалу; формує державні замовлення і координує роботу державних замовників щодо розміщення постановок продукції для державних потреб; здійснює методичне та організаційне керівництво розробленням нормативів, балансів прогнозів та прогнозів та програм соціально-економічного розвитку галузей і регіонів, а також застосування інструментів державного управління економікою.

                     Міністерство фінансів України

Основним завданням Мінфіну України є: розроблення та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики; здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку; розроблення стратегії щодо внутрішніх і зовнішніх позик держави, погашення і обслуговування державного боргу; розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення в установленому порядку виконання Державного бюджету України, контроль за дотриманням правил складання звіту про виконання Державного бюджету України та затвердженого бюджету України; забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку України; забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та здійснення в межах своєї компетенції державного фінансового контролю; здійснює організаційне керівництво планування, звітності, контролю, а також застосування єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку та звітності.

          Міністерство праці та соціальної політики

Основним завданням Мінпраці України є: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони й умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції; керівництво діяльності державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості та конкурентоспроможності робочої сили; розроблення і здійснення заходів для мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; здійснення комплексного управління охороною праці та державного нагляду за додержуванням у процесі трудової діяльності вимог щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальних захист через своєчасне й адресне надання соціальної підтримки, зокрема державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо; забезпечення розвитку соціальних трудових відносин та захисту прав працівників шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення.

                  Антимонопольний комітет України

Основними завданнями Комітету є: здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства; запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства; контроль за економічною конкуренцією; сприяння розвитку добросовісної конкуренції. Комітет контролює дотримання антимонопольного законодавства суб’єктами господарювання, органами державної влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема при створенні, реорганізації, ліквідації об’єктів господарювання та в усіх інших випадках економічної концентрації. Головне завдання Антимонопольного комітету – не формальне усунення монополізму, а створення ефективного конкурентного середовища.

                   Фонд державного майна України

Основні завдання Фонду полягають у такому: захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності; сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників.

Фонд  відповідно до покладених на нього завдань:змінює у процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності, через перетворення їх у відкриті акціонерні товариства; продає майно, що перебуває у загальнодержавній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об’єктів незавершеного будівництва; укладає угоди з посередниками до приватизації та продажу об’єктів приватизації; видає ліцензії посередникам; вживає заходів до залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації; бере участь у створенні іноземних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю; представляє інтереси  України за кордоном з питань, що стосуються захисту майнових прав держави.

   Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку

Основним завданням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів; координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері; захист прав інвесторів через застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів; застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень; сприяння розвитку ринку цінних паперів; узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску й обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозиції щодо його вдосконалення.

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва

Держпідприємство є відповідальним за такі завдання: координування діяльності виконавчих органів у процесі розробки та реалізації політики, що стосується розвитку і підтримки підприємництва в Україні; узагальнення досвіду відносно реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності та розроблення пропозицій щодо вдосконалення даного процесу; сприяння розвитку малого бізнесу, консультаційна й інформаційна підтримка; підготовка пропозицій щодо усунення адміністративних, економічних і організаційних перешкод у процесі і розвитку бізнесу; впровадження і розвиток механізмів фінансування та кредитування підприємництва; участь у проведенні тренінгів і перепідготовці кадрів; розробка пропозицій щодо позиції державної політики відносно недержавних підприємств; співпраця з міжнародними організаціями з питань сприяння розвитку підприємництва.

                        Державний комітет статистики

Основною функцією Державного комітету статистики України є збирання й оброблення статистичної інформації для використання при обґрунтуванні управлінських рішень. Галузеві центральні органи виконавчої влади — Міністерство промислової політики, Міністерство аграрної політики тощо — реалізують державну політику у сфері матеріального виробництва.

Місцеві державні адміністрації

Виконавчу владу в областях і регіонах, містах Києві та Севастополі відповідно до ст. 118 Конституції України здійснюють державні адміністрації. Мережа цих органів визначається територіальним устроєм країни, згідно з яким система адміністративно-територіального устрою складається з Автономної Республіки Крим, областей (24), районів (близько 490), міст, районів у містах, селищ і сіл.

Органи виконавчої влади АРК наділені більшими повноваженнями порівняно з обласними державними адміністраціями. Рада міністрів Автономної Республіки Крим самостійно здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до самостійного відання АРК Конституцією України, Конституцією АРК і законами України, а також здійснює державні виконавчі функції і повноваження, делеговані законами України відповідно до Конституції України. При виконанні державних функцій і повноважень Рада міністрів Автономної Республіки Крим підзвітна і підконтрольна Кабінету Міністрів України, а керівники районних державних адміністрацій — Раді міністрів АРК.

Автономна Республіка Крим самостійно здійснює виконавчі функції і повноваження з таких питань розвитку економіки, фінансової, кредитної та цінової політики: промисловості паливно-енергетичного комплексу; сільського господарства; землеустрою, лісового господарства; водогосподарського будівництва та зрошувального землеробства; організації й розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму; управління санаторно-курортними комплексами АРК; зовнішньоекономічної діяльності, зовнішніх зв'язків та в інших сферах.

Рада міністрів АРК у межах своєї компетенції видає постанови, рішення і розпорядження, обов'язкові до виконання на всій території республіки. Вона у межах своїх повноважень спрямовує та контролює діяльність районних державних адміністрацій.

Правовою основою діяльності місцевих державних адміністрацій є Закон України «Про місцеві державні адміністрації». Місцеві державні адміністрації діють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом України, Кабінетом Міністрів України, підзвітності і підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним та обласним радам у межах чинного законодавства.

Діяльність місцевих державних адміністрацій має свою специфіку, пов'язану з тим, що їхню фінансово-економічну основу становлять земля, природні ресурси, комунальна власність, доходи місцевого бюджету. У комунальній власності перебувають життєво важливі об'єкти житлово-комунального господарства, місцевого транспорту, шляхового господарства, соціально-культурної та побутової сфери.

Основними функціями місцевих державних адміністрацій з регулювання економічних відносин і соціально-економічного розвитку є такі: розроблення прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; бюджетна діяльність; забезпечення функціонування об'єктів комунальної власності; забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; соціальний захист і розв'язання проблеми зайнятості тощо.

Місцеві державні адміністрації взаємодіють з органами місцевого самоврядування, сприяють здійсненню ними владних повноважень, зокрема у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування.

7.3. Цілі та функції державного управління

Цілі та функції державного управління взаємозалежні. Коли перші відповідають на питання, що робити? то другі — як робити? адже безглуздо казати «що», коли не знаєш «як», і навпаки; мало користі в знанні «як», коли незрозуміло, «що» робити.

           Цілі державного управління та їх види

Мета визначає напрями майбутньої діяльності, розвитку. Джерелом виникнення й функціонування цілей є потреби та інтереси людей, держави. Сама сутність державного управління потребує налагодженого механізму побудови цілей. Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. Оцінка важливості й ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів. Пріоритети — це найважливіші напрями соціально-економічної політики.

Визначення пріоритетних напрямів здійснюється експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями є соціально-економічна ефективність, швидкість одержання позитивних результатів і мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого тощо.

Ієрархія (розмежування) цілей здійснюється розміщенням їх у порядку зниження пріоритетності. Для цього визначаються найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі — найбільш суттєві з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д.

За джерелом виникнення і змістом, які знижуються від більш до менш складної і в той же час похідної та логічної послідовності (коли попередня детермінує наступну), основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

  •  суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;
  •  соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, стан і рівень соціального життя людей;
  •  економічні, які характеризують й утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації соціально-політичних та інших цілей;
  •  духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в іншому — з підключенням духовного потенціалу суспільства до реалізації суспільно-політичних і соціальних цілей.

Основні види цілей уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем порівняно з основними. До них належать:

  •  діяльнісно-проктологічні, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного апарату;

 — організаційні, спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктів і об'єктів державного управління — побудову відповідних функціональних та організаційних структур;

  •  виробничі, що полягають у створенні й підтримці активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення вищеназваних цілей і сприяють їх реалізації;
  •  інформаційні, що забезпечують процеси цілевизначення, цілепокладення, цілереалізації й оцінювання ціледосягнення необхідною інформацією;
  •  роз'яснювальні, що включають відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню цілей державного управління.

Цілі державного управління також поділяють на стратегічні,
тактичні й оперативні. Центральними визначальними цілями державного управління є стратегічні цілі, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням. Стратегічні цілі розгортаються у тактичні. Тактика визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей. Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобігання загрозам виникнення негативних явищ і подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, соціальних заворушень тощо). Іноді стратегічну мету називають головною, а підцілі, що допомагають її досягти, — забезпечувальними. Є також градація цілей за масштабами — загальні (для системи) й часткові (для підсистеми); за результатами — кінцеві та проміжні; за часом — довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі), короткострокові (безпосерні).

Загальні і специфічні функції державного управління економікою

Функція в перекладі з латинської означає діяльність. В управлінні функція виражає спеціалізований вид управлінської діяльності, спрямований на досягнення окремого цілеспрямованого результату. Тобто функція управління виступає як практична діяльність у реалізації поставлених цілей.

Функція управління — це вид державно-управлінської діяльності, що базується на поділові та взаємодії управлінської праці і здійснюється відповідно до законодавства спеціально створеними органами виконавчої влади задля втілення в життя завдань державного управління.

У літературі бачимо різні варіанти класифікацій функцій управління. За критерієм, змістом, характером і обсягом впливу функції управління поділяються на загальні (або основні) та специфічні. Загальними є функції, які відображають сутнісні моменти державного управління, його основні об'єктивно необхідні взаємозв'язки. Ці функції управління мають місце практично в будь-якій управлінській взаємодії державних органів між собою і з керованими об'єктами. Вони характерні для всіх компонентів суб'єкта державного управління.

 Специфічні функції управління відображають особливий зміст окремих впливів, зумовлених різноманітністю багатьох взаємодіючих в управлінні компонентів. Вони реалізуються, як правило, в окремих сферах, галузях або в ланках державного управління. Можемо виділити підгрупи специфічних функцій управління за видами керівних об'єктів. Так, наприклад, управління економічними об'єктами
вимагає зовсім інших керівних впливів, аніж управління духовними
об'єктами, тощо. Навіть для таких специфічних функцій управління,
як фінансування, оподаткування, ліцензування, кредитування, та інших у кожному з видів керованих об’єктів і в кожній відповідній керівній підсистемі характерне своє конкретне переломлення.

Комерційну і бюджетну структури не можна фінансувати за одним шаблоном. Особливою підгрупою специфічних функцій є внутрішні управлінські функції державних органів. Забезпечення законності, підготовка і підвищення кваліфікації державних службовців, комп'ютеризація тощо.

За характером послідовності дій до загальних функцій управління доцільно віднести такі: планування, організація, кадрове забезпечення, контроль, регулювання.

                              Планування

Функція планування полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей. Планування в управлінні має три мети: внесення моменту свідомої організації господарської діяльності; спонукання працівників «зазирати у майбутнє», тобто прищеплення їм здатності погоджувати щоденні дії з перспективою розвитку; критерій контролю фактичних параметрів.

Для того, щоб функція планування досягла зазначених цілей, вона має грунтуватися на таких принципах: повнота, точність, економічність, безперервність, масовість.

Організаційне планування має свої способи та методи, які відрізняються від способів і методів планування економічних показників господарської діяльності (балансовий, техніко-економічних розрахунків, економіко-математичне моделювання та ін.).

До методів організаційного планування належать: метод послідовного опису операцій; графіки виконання; метод сітьового планування й управління; метод робочого календаря.

Метод послідовного опису операцій. Суть цього методу полягає у складанні плану послідовного виконання робіт, у якому кожна з них описується з необхідним ступенем деталізації. План може бути складений у вигляді послідовного переліку операцій, у вигляді схеми чи таблиці.

Графіки виконання. Графіки виконання передбачають, що, коли і ким має бути зроблене у межах певних строків виконання (початок і закінчення робіт).

Метод сітьового планування й управління. Процес сітьового планування полягає у побудові таблиць робіт, де вказуються параметри, що характеризують їх тривалість, та сітьового графіка, де зазначено послідовність робіт.

Основними поняттями сітьового планування є події, робота, мережа, критичний шлях.

Події — це певні проміжні або кінцеві результати роботи. Момент здійснення події — це досягнення відповідної проміжної або кінцевої мети. Кожна подія, крім початкової і кінцевої, означає закінчення будь-якої роботи (або кількох робіт) і можливість початку іншої (наступної) роботи.

Робота (дії) являє собою процеси, необхідні для здійснення всіх подій, крім початкових. Є три види зв'язків між подіями:

робота у звичайному розумінні слова, яка характеризується тривалістю, вартістю, витратами трудових і матеріальних ресурсів;

очікування, з яким маємо справу тоді, коли обладнання, робоча сила зайняті іншим видом робіт. Очікування характеризуються витратами часу;

логічна залежність, тобто неможливість початку одних робіт до закінчення інших. Вона не пов'язана з витратами часу і ресурсів.

Сіткою (сітьовим графіком) називають графічне зображення послідовності робіт.

Критичний шлях — це така послідовність взаємопов'язаних подій, яка має тривалість усієї операції.

Метод робочого календаря. Робочий календар — це план роботи керівника чи фахівця за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць, декаду, тиждень, день).

У практиці планування управлінської діяльності розглянуті методи застосовуються комплексно.

                                      Організація

Розроблений план обов'язково повинен бути виконаний, у противному разі праця фахівців, що розробляли рішення, певні витрати, пов'язані з цим процесом, виявляються даремними. А головне — проблема залишиться невирішеною, мета — недосягнутою.

Реалізація управлінського рішення потребує попередньої підготовки цього процесу і практичного його здійснення, тобто виконання певної послідовності кроків з досягнення мети, закладеної в управлінському рішенні. Іншими словами, зміст поняття реалізації управлінського рішення полягає в організації процесу його виконання. Цей аспект розгляду поняття «організація» охоплює поняття структурної організації й організації процесу виконання рішення.

Структурну організацію можна порівняти з кістяком підприємства. Структурна організація визначає, хто відповідає за певну функцію в загальному організмі підприємства, оскільки вона складається з переліку компетентних виконавчих органів, які функціонують в апараті управління. Наявність структурної організації є передумовою виконання управлінських рішень, бо в разі відсутності тих, хто виконуватиме рішення, саме воно втрачає раціональний зміст. Питання співвідношення структурної організації та менеджменту потребують окремого розгляду.

Організація процесу виконання управлінського рішення охоплює комплекс дій менеджера з його реалізації.

Практика управління свідчить,, що виконання рішення є однією з найбільш слабких сторін управлінської діяльності. Це результат не кваліфікованої підготовки рішень, несвоєчасного доведення їх до виконавців, відсутності контролю за ходом реалізації рішень.

Організація виконання прийнятого рішення залежить від його характеру, виду, масштабу здійснення тощо.

Для успішного виконання простих, оперативних рішень потрібно здійснювати такі операції і процедури: сформулювати рішення, визначити необхідні ресурси для його виконання, довести рішення до виконавців та проконтролювати виконання.

У разі прийняття складного багатопланового рішення потрібно розробити спеціальну цільову програму його реалізації. Така програма має включати три групи заходів: документальне оформлення та організацію доведення рішення до виконавців; забезпечення виконання рішення необхідними ресурсами і засобами; організацію контролю виконання рішення.

Документальне оформлення управлінського рішення здійснюється на основі чинних законодавчих та інших правових активів. Форму і зміст документального оформлення рішення вибирають, виходячи з призначення та статусу органу, що прийняв це рішення. У будь-якому разі документ, який зафіксував факт прийняття управлінського рішення, повинен містити: обґрунтування потреби прийняття рішення; зміст конкретних дій, передбачених рішенням; перелік необхідних трудових, матеріальних та інших ресурсів; засоби і способи реалізації рішення; строки виконання рішення; очікувані результати від реалізації рішення; склад виконавців; способи контролю за виконанням рішення.

Після документального оформлення рішення воно доводиться до виконавців. Нерідко буває, що рішення прийняте своєчасно, але з ряду причин доходить до виконавців лише через місяць-два, а буває й пізніше, втрачаючи свою дієвість, а іноді й зміст, оскільки змінюється ситуація.

Тому, організовуючи виконання рішення, менеджер повинен передбачати відповідні засоби і форми доведення його до колективу, до кожного працівника, які зрештою і визначають успіх справи.

Однією з важливих форм доведення до виконавців є безпосередня участь їх у розробці проекту. Тим самим учасники заздалегідь ознайомлюються з концепцією рішення, завданнями й особливостями його виконання. Інколи з цією метою створюються комісії з людей, які можуть внести щось цінне, корисне у вирішення проблеми. Майбутні виконавці, беручи участь у підготовці рішення, роблять його більш реальним, оскільки краще знають усі сторони господарської діяльності, її резерви та труднощі.

Добрих результатів досягають також, коли колектив залучають до обговорення рішення або плану на загальних зборах чи на спеціальному семінарі. Однак слід підкреслити, що колегіальність у підготовці рішень дає високий ефект лише за умови додержання принципу персональної відповідальності.

Крім того, залучаючи працівників до розробки проектів планів та рішень, не слід забувати про те, що це пов'язано з великими витратами робочого часу.

Важливий момент комплексної програми організації рішення — це маневр кадрами, ресурсами, а також створення оперативних резервів. Рішення, покликане внести суттєві зміни у хід господарювання, потребує матеріального забезпечення, певної перебудови структури штатів, переорієнтації людей, перепідготовки їх, а інколи і зміни. Тому реалізація масштабних програм неминуче приводить до глибинних змін у методах і формах роботи, а отже, і в структурі кадрів.

                            Кадрове забезпечення

Важливою функцією є кадрове забезпечення. Від її вирішення залежить діяльність органів державного управління та взаємозв'язку між працівниками в організації. Кадрове забезпечення включає широкий обсяг діяльності керівників органів управління, пов'язаної з плануванням, залученням, вибором, соціалізацією, професійним розвитком, оцінюванням показників діяльності, оплатою праці, мотивацією, підтримкою робочих відносин задля максимального використання потенціалу людських ресурсів.

Діяльність будь-якої організації залежить від конкретних людей. Завданням управління є раціональне використання, об'єктивна оцінка, розвиток і мотиваційне стимулювання цього потенціалу.

                                      Контроль

Ступінь досягнення мети визначається за допомогою контролю, який являє собою процес встановлення відхилень від передбачених величин і дій людей у господарській діяльності.

Контроль — одна з функцій управління. Як функція, контроль має двоякий характер. З одного боку, він є елементом кожної функції управління, а з другого — це самостійна функція управління.

За допомогою контролю виявляються проблеми, що дає змогу скорегувати діяльність організації на запобігання кризовому стану. Разом із тим він дає можливість визначити, яка діяльність на шляху досягнення мети була найефективнішою.

Цілі контролю полягають у встановленні правильності, законності й економічної доцільності виконання робіт, виявленні недоліків і упущень.

7.3. Державне регулювання національної економіки

Основною функцією державного управління економікою є державне регулювання. Державне регулювання економіки — це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами державної економічної політики. Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави.

Державне регулювання економіки охоплює всі сторони суспільного відтворення. У період становлення ринку державне регулювання особливо необхідне під час проведення економічних реформ — реформуванні власності, матеріального виробництва, ринку праці, фінансового ринку. Винятково важлива роль державного регулювання в територіальному розвитку, визначенні внутрішньорегіональних і міжрегіональних пропорцій, вирівнюванні рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, формуванні регіональних ринків. Необхідне регулювання природокористування, зовнішньоекономічних зв'язків. Держава повинна регулювати процес структурної перебудови економіки відповідно до головної мети ринкових відносин — соціологізацією, підвищенням матеріального забезпечення населення.

Державне регулювання економіки спирається на об'єктивні економічні закони суспільного розвитку. В умовах ринкових відносин — це насамперед закон попиту і пропонування, закон вартості та ін. Мета державного регулювання полягає в забезпеченні правової бази функціонування ринкової системи, встановленні законних та ефективних взаємовідносин між виробниками, постачальниками та споживачами продукції. Державне регулювання виступає головним регулятором поведінки цивілізованого бізнесу і створює умови для відносного нівелювання соціальної нерівності населення країни.

Державне регулювання економіки здійснювалось і здійснюється сьогодні в усіх країнах світу, зокрема і в розвинутих. Без активної регулювальної ролі держави не може бути створена ефективна ринкова економіка.

У нашій країні досвід показав, що відмова від державного регулювання процесу соціально-економічного розвитку спричинює кризу, та довів, що нерегульований ринок не здатний розв'язати проблеми розвитку економіки і соціальної сфери, у тому числі створення і підтримку об'єктів інфраструктури.

Значну роль у державному впливі на соціально-економічний розвиток відіграють закони, які дають змогу регламентувати поведінку суб'єктів господарювання. Саме законодавча база, створена на початковому етапі переходу до ринкових відносин, дозволила згладити деякою мірою багато негативних наслідків сучасного ринку.

Суть державного регулювання на сучасному етапі полягає не в повному демонтажі старої системи, а в створенні більш ефективної системи регулювання економіки з урахуванням накопиченого позитивного досвіду. Передусім для створення такої ефективної системи регулювання необхідне проведення ряду заходів:

Оздоровлення фінансової системи, перехід до індикативних методів, використання фінансових важелів.

Створення умов пристосування і подальшого розвитку для збиткових і низькорентабельних підприємств, які ліквідувати одразу просто неможливо. їм потрібно забезпечити тимчасову підтримку за допомогою пільг і дотацій для пристосування до умов ринку. На наступному етапі — роздержавлення, приватизація власності на вигідних для держави умовах.

Здійснення структурної перебудови всього господарського комплексу країни, запровадження новітніх досягнень техніки, нових технологій, розвиток ресурсозбереження. Структурна перебудова звичайними методами через розсіювання капіталів і створення через них необхідних нагромаджень — це дуже довгий і важкий шлях. Ефективне регулювання, а також стимулювання структурної перебудови прямими й опосередкованими методами з боку держави значно полегшить і прискорить цей процес.

Проведення активної соціальної політики, що має на меті полегшення для населення негативних наслідків переходу до ринку, забезпечення соціального захисту, здійснення комплексу заходів підвищення рівня зайнятості населення.

Проведення чіткої антимонопольної політики, підвищення державного контролю за діяльністю монополій, збільшення частки держави при акціонуванні власності великих монополій.

Головними важелями регулювання мають стати вартісні пропорції, за допомогою яких можна формувати пропорції розвитку і відтворення у сферах економіки. Ціни, податки, податкові пільги, виділення фінансових ресурсів, кредитні ставки, рентні платежі, ставки оплати праці, пенсій, грошових допомог — усе це являє собою сукупність економічних важелів, за допомогою яких можна впливати на економічні інтереси виробництв, регіонів. Одним із важливих елементів державного регулювання є контроль цін. Безумовно, в умовах ринку неможливо встановити контроль за цінами на всі види продукції. Але контроль за цінами на сировину необхідний, оскільки вони служать вихідною позицією для формування всього ланцюга і масштабів цін, тож держава повинна їх регулювати. Необхідне також державне регулювання цін на основні соціально важливі товари, деякі продукти споживання, насамперед хліб. Так, наприклад, у Німеччині держава контролює п'ятдесят відсотків усіх цін, допомагає субсидіями селу, фінансує житлове будівництво.

7. 4. Методи державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки в умовах ринку передбачає систему заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, здійснюваних державними установами задля  пристосування соціально-економічної системи до існуючих умов. Втручання держави в економічні процеси має забезпечити прогресивні зрушення в пропорціях відтворення, умови для добросовісної конкуренції, запобігання негативним соціальним та економічним наслідкам.

Вплив держави на економічні процеси передбачає поєднання ринкового саморегулювання з державними регуляторами.

Механізм ринкового саморегулювання функціонує на засаді взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту і пропозиції, а також конкуренції. За висловом А. Сміта, «владна рука» ринку об'єднує виробників і споживачів в одну економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. При цьому економіка розвивається ефективніше завдяки тому, що ринок спрямовує ресурси на виробництво найбільш потрібних суспільству товарів, примушує виробників застосовувати найефективніші комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробленню та впровадженню нових технологій. Але механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Ефективному розподілу ресурсів заважають вади ринкового саморегулювання, саме наявність яких зумовлює необхідність державного регулювання економіки.

Система методів державного регулювання економіки (ДРЕ)

Теорія державного регулювання економіки вимагає системного підходу до вибору засобів і методів впливу держави на суб'єкти економічних відносин.  

Системний підхід передбачає інтеграцію у цілісну систему елементів, які формують стратегію соціально-економічного розвитку, й елементів, які утворюють підсистему регуляторів.

Стратегія соціально-економічного розвитку формується через прогнозування, програмування і планування.

Розробка прогнозів є важливою передумовою державного регулювання економіки. Державне прогнозування являє собою систему науково обгрунтованих рекомендацій про ті чи інші напрями соціально-економічного розвитку країни. У сучасних умовах прогнозування — початкова стадія, основа всієї системи управління. Це зумовлено тим, що в умовах ринку змінюються траєкторії розвитку, збільшується альтернативність його варіантів, посилюється інтенсивність пошуку виходів із небажаних негативних ситуацій.

Прогнозування надає ринку цілеспрямованішого розвитку. Воно не тільки допомагає передбачити перспективи розвитку, а й інформує підприємства, компанії про наміри держави. Тобто прогнозування — це координаційний ланцюг для всіх інших форм регулювання.

Програмно-цільовий підхід забезпечує концентрацію ресурсів, досягнення кінцевих результатів, потреб. З його допомогою вирішуються найважливіші проблеми економічного, соціального і науково-технічного розвитку, які мають народногосподарське значення і, як правило, міжгалузевий або міжрегіональний характер. Цей підхід використовується у випадках, коли застосування інших методів регулювання не може принести потрібних результатів.

Цільові програми характеризуються конкретно вираженими кінцевими результатами; включають повну сукупність завдань, заходів і відповідних ресурсів; їм притаманний високий ступінь комплексності. Мета програми має вимірюватися, бути чітко вираженою якісно і кількісно, а система заходів — розроблена з урахуванням досягнень основної та проміжних цілей програми.

Важливим методом державного регулювання економіки є планування. Без планування неможливо ув’язати інтереси держави, окремих регіонів і господарських суб'єктів, часто суперечних, або навіть протилежних один одному. У багатьох сферах саморегулювання діє недостатньо, наприклад, у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища. Так, ринок може спричинити збільшення кількості виробництв-забруднювачів, якщо вони прибуткові. Ринок поглиблює регіональні диспропорції, оскільки допомагає перерозподілу інвестиційних, фінансових, трудових і інших ресурсів на користь регіонів з розвинутою інфраструктурою, з високим виробничим потенціалом. Вільний ринок не може забезпечити макроекономічну стабільність економіки. Усі ці проблеми може вирішувати тільки державне регулювання на основі планування. Планування являє собою таку
форму діяльності, в якій здійснюється розробка завдань з цілеспрямованого впливу на процес відтворення. В умовах ринкової економіки планування не може набувати форми загального охоплення всіх сторін економічної і соціальної діяльності. Однак ринкова економіка в жодному разі не заперечує планування, бо план — це належним чином оформлене управлінське рішення. Як одна з функцій управління, планування забезпечує не тільки цілеспрямований, а й динамічний і пропорційний розвиток об'єкта управління. Конкретизується планування у відповідних планових показниках і нормативах.

Економічні нормативи визначають загальні для всіх господарських суб'єктів і диференційовані для їхніх груп «правила гри» — ставки показників, мит, валютних курсів тощо. Вони є інструментом регулювання і дають змогу господарським одиницям визначати плани своєї діяльності з урахуванням регіональних інтересів. Стратегічні орієнтири та конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов'язані зі змінами кон'юнктури на ринку, зумовлюють використання цілого арсеналу методів державного регулювання економіки.

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні сектори економіки задля створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Кожний метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (важелів, регуляторів).

Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами та засобами впливу. За формами впливу вони поділяються на прямі та непрямі, або опосередковані. За засобами впливу — на правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.

               Прямі та непрямі методи ДРЕ

Прямі методи державного регулювання економіки не зв'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання й економічних інструментів прямого впливу. Економічні інструменти прямого впливу використовуються для регулювання темпів зростання обсягів і структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання та ін.

До основних методів прямого державного впливу належать:

— визначення стратегічних цілей розвитку економіки і їх відображення в планах і програмах;

  •  державні замовлення і контракти на поставки визначених видів продукції, виконання робіт, здійснення послуг;
  •  державна підтримка програм, замовлень і контрактів;
  •  нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;
  •  правові й адміністративні обмеження і заборони на випуск визначених видів продукції тощо;
  •  ліцензування операцій з експорту й імпорту товарів, тобто зовнішньоекономічних операцій.

Методи непрямого регулювання — це методи опосередкованого впливу через створення певного економічного середовища, яке змушує господарських суб'єктів діяти у потрібному для держави напрямі. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси.

Методи непрямого державного регулювання спираються в основному на товарно-грошові важелі, визначають «правила гри» у ринковому господарстві і впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До основних методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування

7. 5. Засоби державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки спирається на систему засобів (інструментів). Залежно від їхньої природи всі державні засоби, як уже зазначалося, можна поділити на чотири види: правові, адміністративні, економічні та пропагандистські.

                   Правове регулювання економіки

Основою правового регулювання є діяльність держави зі встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм поведінки суб'єктів юридичних відносин. Під нормою зазвичай розуміють певний, визнаний обов'язковим, порядок, правило. Управлінські відносини регулюються сукупністю норм і процедур їх реалізації, що забезпечують нормальне функціонування і розвиток систем відповідно до мінливих умов їхнього існування. Усі норми мають однакову мету, але їх зміст, порядок встановлення і впливу на процеси управлінської діяльності, сфера дії і механізм поширення в системі різні. Кожна норма складається з трьох елементів: гіпотеза, диспозиція та санкція. У гіпотезі зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, із настанням яких норма набирає чинності. Диспозиція визначає права та обов'язки учасників відносин. Санкція передбачає заходи адміністративно-правового примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Предметом правового регулювання економіки є відносини між державою (державними органами) і суспільством, суб'єктами господарчої діяльності, між суб'єктами господарської діяльності (виробник—посередник, замовник—підрядник, боржник—кредитор, власник—орендар і ін.), економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси.

Основними формами правового регулювання економіки є Конституція та Закон України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України: бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного й інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України, порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

                  Адміністративні методи ДРЕ

Адміністративні методи державного регулювання є інструментом прямого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, оскільки носять директивний, обов'язковий характер. Вони базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, рішень, наказів, постанов органів державного управління) і ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Використання адміністративних методів доцільне тоді, коли ринковий механізм та економічні засоби державного регулювання економіки виявляються недостатніми або діють надто повільно. До основних інструментів адміністративного регулювання належать: ліцензії, квоти, санкції, норми стандарти, державні замовлення, ціни тощо.

 Ліцензування, тобто видача дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів господарської діяльності її суб'єктами, здійснюється відповідними органами виконавчої влади України. Ліцензія засвідчує про реальні можливості (економічні, технічні, технологічні, організаційні) господарських суб'єктів здійснювати окремі види діяльності. Ліцензування має на меті забезпечення дотримана господарськими суб'єктами законодавчих норм міжнародних  українських норм і правил.

  Одним із найбільш поширених інструментів адміністративного регулювання є квоти. Вони визначають частку суб'єктів ринку у виробництві, споживанні, експорті, імпорті товарів і послуг. Квотування  здійснюється задля створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку, стабілізації цін на внутрішньому ринку. Так, наприклад, квотування експортно-імпортних потоків обмежує масштаби торговельної діяльності. Воно доповнює митно-тарифне регулювання. Використовується тоді, коли застосування митно-тарифних інструментів неефективне, не дає змогу досягти цілей, наприклад, коли, незважаючи на значне підвищення  ввізних (або вивізних) мит, обсяги імпорту (експорту), характер їх динаміки залишаються незначними або навіть інтенсивність росту обсягів посилюється. Санкції спрямовані на покарання суб’єктів ринку, які не виконують установлених правил діяльності. Використовуючи економічні санкції, державні органи можуть вимагати сплати неустойки, штрафів, пені.

Норми і нормативи допомагають здійснювати планово-економічні розрахунки, регулювання у сферах виробництва, праці, соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища. Так, наприклад, як адміністративний інструмент державного регулювання оплати праці працівників бюджетного і не бюджетного секторів економіки використовується норматив мінімальної заробітної плати. Величина нормативу має  відповідати прожитковому мінімуму, а розмір фактичної мінімальної заробітної плати працівників обох секторів економіки не може бути нижче цього нормативу. Держава за допомогою цього нормативу встановлює нижчу межу оплати праці на соціально допустимому відтворювальному рівні. Нині цей норматив не діє, тобто його регулювальна функція не застосовується, оскільки його величина нижче прожиткового мінімуму.

Стандарти є засобом забезпечення якісного виробництва продукції, захисту рівня життя населення, охорони природокористування тощо. Для цього використовуються єдині норми за такими мірками, параметрами і якістю виробництва, а також за величинами вимірювань, методами випробувань та контролю, правилами технології виробництва, планування і зберігання. Соціальні стандарти — це засіб забезпечення прав громадян у сфері соціальних гарантій, передбачених конституцією. Вони необхідні також для визначення фінансових нормативів. Державні мінімальні соціальні стандарти розробляються на єдиній правовій базі і загальних методичних принципах. Наприклад, встановлюється величина прожиткового мінімуму на душу населення. Цей покажчик використовується для оцінки рівня життя населення при розробці і реалізації соціальної політики, обґрунтуванні мінімального розміру оплати праці та мінімального розміру пенсій за віком, а також для визначення розмірів стипендій, грошової допомоги, виплат і формування бюджетів усіх рівнів.

Державне замовлення — один із найважливіших інструментів як адміністративного, так і економічного регулювання економіки. Адміністративне регулювання використовується для підприємств, які повністю або частково перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів. Для них державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання послуг) обов'язкові.

Ціни також можуть служити інструментами як адміністративного, так і економічного регулювання. Держава для регулювання впливу вільного ціноутворення на економіку діє адміністративно, через установлення фіксованих цін на найважливіші товари та послуги, запровадження механізму декларування зміни цін тощо.

                  Економічні методи ДРЕ

Економічні методи державного регулювання економіки зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, які впливають на економічні інтереси суб'єктів господарювання. Економічні методи дають змогу суб'єктам ринку вільно вибирати напрями своєї діяльності. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів державної економічної політики. Одним із найважливіших інструментів фіскальної політики є державні закупівлі, здійснювані через механізми державних замовлень. Держава виступає найбільшим замовником продукції, робіт і послуг. Цей механізм передбачає конкурсний відбір виконавців державних замовлень, укладання контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг), контроль, оплату продукції. Державні закупівлі здійснюються для задоволення найважливіших державних потреб. Розмір закупівель зумовлений державними потребами, можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Ця політика може бути спрямована на стимулювання виробництва через збільшення закупівель або на стримання виробництва в разі їх зменшення.

Бюджет відіграє роль інструменту регулювання, за допомогою якого стримуються негативні та стимулюються позитивні процеси. Регулювальний вплив на економіку значно знижується, коли бюджет виконує переважно фіскальну політику як центр збору податків.

Виконуючи функцію регулювання економіки та залежно від стану економіки держави, доходів бюджету та цілей економічної політики, з державного бюджету здійснюється надання субсидій і дотацій областям, галузям, особливо сільському господарству, окремим підприємствам, верствам населення. З бюджету здійснюється цільове спрямування коштів на напрями, які не мають стратегічної ефективності, але мають стратегічне значення для суспільства: витрати на управління, оборону, екологію, соціальний захист, науку й освіту, неприбуткові, але національно важливі виробництва.

Податки — один з основних інструментів, який забезпечує ефективне регулювання економіки. Величина податків та методи їх сплати стають вагомими чинниками впливу на виникнення та динаміку найважливіших процесів розвитку суспільства: формування довіри населення до держави; занепаду або зростання економіки і життєвого рівня членів суспільства. Сутність регулювальної функції податків полягає в тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, структури економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв'язків та інших об'єктів. Недоліком податкової системи є те, що вона в основному виконує фіскальну функцію. Тому вона має бути переорієнтована з фіскальної функції на стимулювальну.

                              Контрольні питання

  1.   Що таке держава і державне управління.
  2.  Об’єкти і суб’єкти державного управління.
  3.  Організація виконавчої влади в Україні.
  4.  Що відносять до основних функцій Верховної Ради України.
  5.  Функції Кабінету Міністрів.
  6.  Основні завдання Мінфіну України.
  7.  Завдання Мінпраці України.
  8.  Фонд державного майна України і його основні завдання.
  9.  Цілі державного управління.
  10.  Види державного управління.
  11.  Державне управління економікою та її функції.
  12.  Методи організаційного планування.
  13.  Методи державного регулювання економіки.
  14.  Прямі та непрямі методи ДРЕ.
  15.  Основні методи прямого державного впливу.
  16.  Правове регулювання економікою.
  17.  Економічні методи ДРЕ.

Список використаної літератури

1. Борисов Е. Ф. Основы экономики: Учебник для студентов средних

специальных учебных заведений.– М.: Юристь, 1998.– 336 с.                                         2. Загальна економіка: Підручник / За ред. І. Ф. Радіонової .– 2-ге

вид., доп. і перероб.– К.: А.П.Н., 2000.                                                                                   3. Задоя А. А., Петруся Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособие. – К.:Вища шк. – Знання, 1998.                                                                                

4. Економіка: Підруч. для 10 кл. загально освіт. навч. закл./ Г. О. Ковальчук, В. Г. Мельничук, В. О. Огнев’юк. – К.: Навч.книга, 2003.– 352

5. Економіка: Навч. посібник для 10 – 11 класів / За ред. З. Г.  Ватаманюка, С. М. Панчишина.– К.: Либідь,1999.

6. Экономическая теория в вопросах и ответах: Учебное пособие. – Ростов н/Д: Изд-во “Феникс”, 1998. – 512 с.

7. Экономическая теория: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений/ Под ред. В. Д. Камаева. – 5-е изд., перераб. и доп.– Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 630 с.

8. Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенлі Л. Брю. Аналітична економія принципи, проблеми і політика. Частина 2. Мікроекономіка. 13-е видання. Пер. з анг. – Л.,: Просвіта, 1999.– 650 с.

9. Козырев В. М. Основы современной экономики: Учебник. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 368 с.

10. Меньшиков С. М. Новая экономика. Основы экономических знаний.

Учебное пособие.– М.: Междунар. отношения, 1999. 400 с.

11. Моя економіка: Підруч. для уч. 8 – 9 загальноосвіт. навч. заклад. з поглибл. вивч. економіки та для уч. 10 кл. загальноосвіт. і гуманіст. профілів/ Л. М. Кириленко, Л. П. Крупська, І. М. Пархоменко, І. Є. Тимченко. – К.: А.П.Н., 2002. – 320 с.

12. Основи економічних знань: Навч. посіб./ А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. І. Палкін. – 2-ге вид., перероб. і допов.– К.: Вища шк., 2002 – 543 с.

13. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / А. А. Григорук, М. С. Палюх, Л. М. Литвин, Т. Д. Літвінова; За ред. А. А

Григорука, М. С. Палюха. – 2-ге видання, перероблене і доповнене. – Тернопіль. 2002.– 304 с.

14. Основи економічної теорії: Підручник / А. А. Чухно, П. С. Єщенко, Г. Н. Климко та ін.; За ред. А. А. Чухна. – К.: Вища шк., 2001.– 606 с.

15. Самуельсон П. Економіка: Підручник. – Львів: Світ.–1993.– 496 с.

16. Селезнев В. В. Основы рыночной экономики Украины: власть. Право. Предпринимательство. Финансы. Налоги. Маркетинг. Менеджмент. Торговля. Реклама. Преступность: Учеб. пособие. – К.: А.С.К., 1999. – 544 с.

17. Современная экономика: 100 экзаменационных ответов (экспресс-справочник для студентов вузов). Ростов н\Д: Издательский  центр “МарТ”, 2000.

18. Чухно А. А., Єщенко П. С., Климко Н. Г. та ін. Основи економічної теорії: Підручник. За ред. А.А. Чухна – К.: Вища шк., 2001, С. – 145-150.

ТЕМА №8: ДЕМОКРАТІЯ, ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА ТА ЕКОНОМІЧНИЙ ПОРЯДОК.

Основні поняття і терміни

Демократія

Економічна демократія

Свобода

Свобода вибору

Економічна свобода

Бюрократія

Бюрократизм

Права людини

Економічний порядок

Екон