48100

Регіональна економіка

Конспект

Макроэкономика

В основі вивчення регіональної економіки є дослідження розвитку продуктивних сил що являє собою розподіл за територією трудових ресурсів і засобів виробництва всіх основних компонентів соціальноекономічних відносин. Оскільки РПС розглядається як динамічний стан процесу їх розвитку у просторі і в часі форми зосередження виробничої діяльності постійно змінюються. В процесі вивчення регіонального розвитку визначаються комплексні завдання цієї науки а саме: вивчення ТПП регіонів і їх спеціалізації; вдосконалення внутрішньорегіональних та...

Украинкский

2013-12-06

350.5 KB

6 чел.

Тема 1. Предмет, завдання та методологія дисципліни Регіональна економіка

Основні поняття та терміни до теми:

  •  регіональна економіка
  •  розміщення продуктивних сил;
  •  територіальний поділ праці;    
  •  територіальна організація виробництв;
  •  продуктивні сили;
  •  теорія “географічного детермінізму”;
  •  “енвайронменталізм”;
  •  теорії прибутків в ринкових умовах;
  •  сучасні теорії розміщення виробництв.

Формування ринкових відносин як в державі так і в регіонах, відбувається у боротьбі старого й нового на основі їх поєднання і суперечностей. Нова структура регіону потребує найширшого використання та швидкого впровадження знань і досвіду через впровадження нових технологій, створення нових виробництв та послуг по створенню конкурентоспроможної продукції.

Регіональна економіка як система охоплює виробничі, фінансові, кредитні та суспільні відносини, які виникають і розвиваються на території певного регіону.

 Регіональна економіка – це система суспільних відносин, що історично склались в межах областей держави, системи використання форм і методів організації виробництва та комплексного управління регіоном.1

В регіональній економіці метою аналізу структури господарства є загальна якісна оцінка господарського комплексу регіону в цілому.

Наука про регіональний розвиток, як і інші науки, виникла і розвивається у тісному звязку з практичними потребами і запитами людського суспільства. В основі вивчення регіональної економіки є дослідження розвитку продуктивних сил, що являє собою розподіл за територією трудових ресурсів і засобів виробництва, всіх основних компонентів соціально-економічних відносин.

Оскільки РПС розглядається як динамічний стан процесу їх розвитку у просторі і в часі, форми зосередження виробничої діяльності постійно змінюються. Ці зміни визначаються процесом суспільного поділу праці в його територіальній формі. На основі територіального поділу праці формується виробнича спеціалізація регіонів, посилюється міжрегіональна кооперація, обмін спеціалізованою продукцією і послугами.

Отже, предметом науки є вивчення закономірностей і принципів територіальної організації виробництва, ефективність розміщення галузей народного господарства в різних регіонах і в країні. Іншими словами, предметом регіональної економіки є економіка регіонів, розвиток продуктивних сил, ТПП.

В процесі вивчення регіонального розвитку визначаються комплексні завдання цієї науки, а саме:

  •  вивчення ТПП регіонів і їх спеціалізації;
  •  вдосконалення внутрішньорегіональних та міжрайонних транспортно-економічних звязків;
  •  раціональне використання трудових ресурсів;
  •  забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту і відпочинку населення;
  •  охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів.  

Сучасні наукові розробки цього напрямку передбачають створення і обґрунтування моделей територіальної організації продуктивних сил за допомогою яких можна оцінити економічну, соціальну і екологічну ефективність різних варіантів з метою вдосконалення управління регіональним розвитком окремих територій.

У дослідженні розвитку регіону одним із принципових питань є з’ясування методологічних основ, тобто необхідно визначити, які важливі обставини зумовили розміщення об’єктів народного господарства на території. Оцінка напрямів і наукових течій дається як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці.

Одним із наукових напрямів, які аналізують дану проблему, виділимо вульгарний географізм. Засновниками його були вчені стародавньої Греції та Хантінгтон. Зміст даної теорії полягає в тому, що визначальними силами, які формують структуру і розміщення виробництва являються природні умови.

Близьким до цього вчення є енвайронменталізм, який зародився в США. Його представники Р. Сміт та Г. Тейлор доводять, що міжнародний територіальний поділ праці відбувається під впливом природного середовища. Найбільш сприятливі умови для розвитку виробництва склались в тих країнах, які знаходяться в помірному кліматичному поясі.

В зарубіжній літературі великого значення набули теорії, які ґрунтувалися на визначальній ролі прибутку в ринкових умовах. Представниками цих теорій були німецькі вчені Й. Тюнен. А. Вебер, А. Гетер, А. Льош, В. Кристалер. Основою цих теорій є врахування факторів і чинників, які обумовлюють найменші виробничі витрати, а звідси – максимальний прибуток.

Марксистська теорія розвитку і розміщення продуктивних сил ґрунтується на тому, що кожному суспільному ладові властиві свої економічні закони і закономірності.

Радянська теорія розміщення продуктивних сил була практично реалізована на основі планового господарювання і централізованого управління, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважались найбільш сприятливими з точки зору центральних органів управління. Регіональні інтереси до уваги не брались.

Сьогодні вчені приходять до висновку про те, що економічні закони та закономірності набувають визначального характеру. Вирішальна роль у розвитку і розміщенні продуктивних сил належить ТПП. Він є незворотним об’єктивним процесом, при якому відбувається спеціалізація окремих регіонів, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Тема 2. Закономірності, принципи і фактори розвитку продуктивних сил та формування економіки регіону.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  закономірності розвитку і розміщення продуктивних сил;
  •  ефективність економічна;
  •  ефективність соціальна;
  •  регіональна інтеграція;
  •  принципи розміщення виробництв;
  •  фактори розміщення продуктивних сил;
  •  відтворення.

 Розвиток продуктивних сил відбувається під впливом певних закономірностей – багаторазової повторюваності внутрішніх, суттєвих і необхідних причинно-наслідкових зв’язків. Під закономірностями РПС ми розуміємо просторовий вияв дії одного або декількох економічних законів. Вони бувають загальні і специфічні.

Загальні закономірності визначають ефективний розвиток будь-якого товарного виробництва, специфічні – властиві певним типам господарської діяльності. Загальні закономірності це перш за все закономірність ТПП, закономірність ефективного розміщення та закономірність територіальної комплексності. До специфічних закономірностей відносимо закономірність територіальної концентрації та регіональної інтеграції.

 Закономірність ТПП (в основі лежить закон суспільного поділу праці) визначає розвиток і розміщення виробництв відповідно до виробничої спеціалізації певної території, в результаті чого, формується така територіально-галузева структура, яка відповідає природним, економічним, соціальним і демографічним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку.

 Закономірність ефективного розвитку виробництв (закон економії праці) має забезпечувати постійне зростання продуктивності праці на основі її всебічної інтенсифікації за найменших сукупних витрат. Результатом вияву цієї закономірності є поліпшення умов життя і праці населення, забезпечення оптимального природокористування.

 Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил проявляється на основі взаємозв’язків: між галузями спеціалізації; між допоміжними і обслуговуючими; між виробництвом і природними ресурсами. Елементарний виробничий зв’язок між підприємствами, які виконують певні функції при виробництві спільного кінцевого продукту називається виробничим комплексом.

 Закономірність територіальної концентрації передбачає збільшення виробничого навантаження на одиницю площі. Дія цієї закономірності географічно проявляється у формуванні територіальних утворень елементів виробництва, а економічно – у формуванні агломераційного ефекту (взаємне розміщення сумісних об’єктів в одній точці).

 Закономірність регіональної інтеграції господарства передбачає встановлення тісних економічних зв’язків між регіонами (країнами). Внутрірайонна інтеграція означає поєднання елементів суспільного господарства району у єдину цілісну систему – територіальну систему продуктивних сил. Її результат – формування суспільно-господарського комплексу району, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні звязки.

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення виробництв. Принципи РПС – це правила діяльності та управління економікою стосовно розміщення виробництв, це економічна політика уряду в реалізації законів розміщення.

 Принцип раціонального розміщення передбачає досягнення високої ефективності господарства через наближення матеріало-, сировинно-, водо-, паливо-, енергомістких виробництв до дешевих джерел сировини, палива, енергії; наближення трудомістких виробництв до районів зосередження дешевої робочої сили; уникнення зустрічних перевезень з одних регіонів в інші.

 Принцип комплексного розміщення зумовлює:

  •  комплексне використання природних ресурсів та всіх виробничих відходів;
  •  раціональне використання трудових ресурсів, як за віком, так і за статтю;
  •  встановлення ефективних виробничих звязків між підприємствами та станціями енерговиробничих циклів;
  •  комплексне використання об’єктів виробничої і загальної інфраструктури з метою обслуговування локальних міських та виробничих комплексів.

Принцип збалансованості і пропорційності передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями, видобувними і переробними ланками, між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних районів, передбачається створення всіх умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня соціально-економічного розвитку.

Оцінка факторів розвитку і розміщення виробництв складає основний зміст науки про територіальну організацію виробництва. Факторами РПС називають всю сукупність аргументів (причин), які зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей, іншими словами, фактори РПС – це набір чинників і умов, які визначають ефективність розвитку і розміщення виробництв.

Вплив кожного фактора на розвиток і розміщення виробництв досить специфічний, та і кожен регіон характеризується сукупністю певних факторів, що визначають придатність його території для розміщення конкретних виробництв.

Розрізняють такі групи факторів:    

природні фактори визначають ефективність розвитку і розміщення тих виробництв, які мають вирішальну і значну залежність від природи та природних умов. Це видобувні галузі і галузі первинної обробки. Вони враховують в першу чергу такі фактори як сировинно-, водо-, матеріало-, енерго-, паливомісткість.

соціально-демографічні фактори визначають ефективність будь-яких виробництв, але враховується певна специфіка – забезпеченість виробництва кваліфікованими кадрами або необхідна дешева робоча сила.

споживчий фактор визначає розміщення галузей, які виготовляють продукцію швидкої реалізації, мало транспортабельну або ж взагалі нетранспортабельну продукцію, враховується також стан розвитку інфраструктурних об’єктів.

технічні фактори визначають досягнутий і можливий рівень техніки і технологій.

економічні фактори – вартість капіталовкладень, строки будівництва, рентабельність, виробничі звязки, призначення і якість продукції.

На формування економіки регіону впливає багато факторів і чинників, які зумовлюють ефективність (неефективність) розвитку. Структура господарства регіону характеризується за складом та співвідношенням основних сфер, галузей та видів господарської діяльності. Конкретними складовими, які впливають на розвиток продуктивних сил регіонів і займають провідне місце у відтворювальному процесі є науково-технічний прогрес та фінансово-кредитне забезпечення їх розвитку в умовах дії ефективної системи суспільних відносин. Сучасний стан соціально-економічного розвитку різних регіонів вимагає нових умов організації та функціонування продуктивних сил. Виявлені та визначені закономірності, принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів, уточнення сутності комплексного розвитку і територіальної організації продуктивних сил удосконалюють методологічну основу для розробки конкретних заходів щодо соціально-економічного розвитку регіонів у майбутньому.

Тема 3. Регіон у системі територіального поділу праці.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  територіальний поділ праці;
  •  масштаби ТПП;
  •  міжнародний ТПП;
  •  міжрайонний ТПП.

 Категорія “територіального поділу праці” (в подальшому ТПП) є важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об’єднаннях держав світу.

На основі вивчення ТПП розкривається дія закономірностей розміщення продуктивних сил, спеціалізація господарства та комплексно-пропорційного розвитку регіонів.

ТПП – це об’єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами).

Регіони в системі ТПП стають все більш взаємоповязаними і взаємозалежними в процесі розвитку їх продуктивних сил. Господарська спеціалізація і товарний обмін виконують в ТПП різні і протилежні функції. Господарська спеціалізація диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Товарний обмін об’єднує (інтегрує) ці регіони як взаємопов’язані частини єдиного цілого.

ТПП як об’єктивний процес за допомогою системного аналізу допомагає пізнати складні суспільно-територіальні системи в процесі їх розвитку і взаємозв’язку. Чим глибший рівень поділу праці між окремими районами, галузями, містами, тим вищий рівень розвитку продуктивних сил країни.

Серед передумов розвитку ТПП слід розрізняти природні та економічні (соціально-економічні).

Природні умови і ресурси – це обєктивно існуючі передумови виникнення ТПП в регіоні. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, так як в одних і тих же природних умовах можливий різний ТПП та різні напрями територіального обміну. Перевагу при визначенні виробничої спеціалізації надають тим виробництвам, в яких витрати на одиницю продукції є найнижчими.

ТПП формується лише за умови розвитку взаємозв’язків місцевостей з різною спеціалізацією господарства на основі розвиненого обміну. Головною причиною розвитку цього процесу є рівень розвитку НТП, спеціалізація людей в певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Показником економічної ефективності ТПП є різниця вартостей продукції на місці її виробництва і на місці збуту.

М.М. Баранський запропонував формулу

Сv > CP + t, де

Сv – ціна товару на місці продажу;

CP – ціна товару на місці його виробництва;

t – транспортні витрати.

Чим більша різниця між лівою і правою частинами нерівності, тим ефективніший ТПП.

ТПП проявляється в різних масштабах. Тому й спеціалізація господарства окремих територій розглядається за масштабами просторового охоплення. Ю.Г. Саушкін виділив такі рівні ТПП за масштабом:

  1.  світовий поділ праці, що охоплює всі держави світу;
  2.  міжнародний поділ праці в межах певного обєднання держав;
  3.  міжрайонний, внутрішній поділ праці – між економічними районами країни;
  4.  внутрірайонний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами району;
  5.  внутріобласний поділ праці – між спеціальними господарськими частинами адміністративних областей;
  6.  локальний поділ праці – всередині окремих господарських частин області, між містами і приміськими зонами.

ТПП в межах країни і між країнами передбачає обов’язкову наявність просторових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями виробництва, між виробництвом і споживанням. Враховуючи відмінності Ю.Г. Саушкін розрізняв шість видів ТПП:

  1.  міжнародний ТПП;
  2.  ТПП між окремими центрами;
  3.  ТПП навколо одного економічного центру;
  4.  постадійний ТПП;
  5.  фазовий ТПП;
  6.  епізодичний ТПП (міжнародний).

Завдяки науковому аналізу категорії ТПП відкриваються широкі можливості для виявлення конкретних форм територіального зосередження продуктивних сил і територіально-виробничих комплексів районів.

 

Тема 4. Природний та трудоресурсний потенціал України.

Основні поняття і терміни до теми:

  •  природно-ресурсний потенціал;
  •  природні умови;
  •  природні ресурси;
  •  оцінка природних ресурсів;
  •  ресурсозбереження;
  •  категорії корисних копалин;
  •  трудоресурсний потенціал;
  •  працездатне населення;
  •  депопуляція;
  •  міграція;
  •  ринок праці;
  •  зайнятість.

Природно-ресурсний потенціал – важливий фактор РПС, який включає природні ресурси і природні умови.

 Природні ресурси – це всі тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил, використовуються у виробництві для задоволення потреб суспільства.

Природні умови – це умови природи, які сприяють розвитку виробництва, але не беруть прямої участі у виробництві.

До основних характеристик ПРП відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення матеріально-сировинних ресурсів.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну та організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельні, водні, лісові тощо). Територіальна – різні форми просторової дислокації природно-ресурсних компонентів. Організаційна – можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура ПРП відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації території та певних господарських комплексів.2

З точки зору економічної класифікації природних ресурсів їх поділяють на ресурси виробничої і невиробничої сфери, промислового і сільськогосподарського виробництва, галузевого і міжгалузевого.

Економічна оцінка природних ресурсів – необхідний етап для їх ефективного використання. Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують методичні підходи засновані на категоріях ренти та ефективності. Рентні оцінки є найдоцільнішими, так як кращий ресурс отримує більший дохід за однакових затрат. Рентні оцінки беруть до уваги обмеженість природного ресурсу, а затрати на його освоєння є усередненими, тому й економічна оцінка обєктивна.

За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи:

  •  балансові – використання яких економічно вигідне;
  •  забалансовані, які за наявних технологій використовувати економічно не

вигідно.

За геологічними дослідженнями запаси корисних копалин поділяють на категорії А, В, С1 і С2.

А – достатньо добре вивчені та розвідані;

В і С1 – менш вивчені;

С2 – оцінені попередньо і знаходяться на стадії вивчення.

Сума всіх категорій з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси країни, а категорії А, В і С1 – промисловий запас країни, експлуатація якого на даний час забезпечує достатню рентабельність.

За структурою природно-ресурсний потенціал включає в себе: земельні ресурси, мінеральні, рекреаційні, водні, лісові, кліматичні.

Трудові ресурси являються головною продуктивною силою суспільства. Сукупність всього працездатного населення країни, яке задіяне у виробництві життєвих благ становить трудоресурсний потенціал країни.

Основними характеристиками трудоресурсного потенціалу являється вікова, статева структура та зайнятість. Тривалість працездатного віку для чоловіків становить – 44 роки (від 16 - 60), а для жінок – 39 років (від 16 - 55). Це основна частина трудових ресурсів, яка становить 95% всього трудоресурсного потенціалу, решта 5% - це трудовий ресурс, який складається з непрацюючої молоді, працюючих підлітків та працюючих пенсіонерів.

 Чисельність трудових ресурсів – показник змінний і залежить від багатьох факторів: економічних, соціальних, демографічних. Кількісно–трудовий потенціал визначається перш за все природним приростом населення.

В Україні кількість працездатного населення становить більше 53% всього її населення. Структура зайнятості наводиться в балансі трудових ресурсів, який складається на кожен рік у середньому обчисленні.

 Якість трудового потенціалу характеризується продуктивністю праці трудових ресурсів. На продуктивність праці впливають медико-біологічні, професійно-кваліфікаційні, психофізичні, соціальні, моральні фактори. Аналізуючи демографічну ситуацію в країні, а саме: постійне зменшення чисельності населення через процес депопуляції; його механічну рухомість та інтенсивність від’їзду осіб молодого віку за кордон. Очікується зниження приросту трудових ресурсів в Україні, що відобразиться на розширеному їх відтворенні та призведе до необхідності впровадження трудозберігаючих технологій.  

Тема 5. Господарський комплекс України: його структура і трансформація а ринкових умовах.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  народногосподарський комплекс;
  •  структура виробництва;
  •  галузь господарства;
  •  інфраструктура;
  •  матеріальна сфера виробництва;
  •  нематеріальна сфера виробництва.

Народногосподарський комплекс країни являє собою складну систему виробництва, обміну, розподілу і споживання, яка склалась в межах країни. НГК поєднується в єдине ціле через транспортну систему, систему розселення, управління та звязку.

Народногосподарський комплекс включає в себе велику кількість підприємств і закладів, які задіяні у сфері виробництва життєвих благ, знаходяться в тісному взаємозв’язку і доповнюють один одне.

Сукупність підприємств або галузей по виробництву однотипної продукції (однотипних послуг) називають галуззю.

 Залежно від їх ролі у господарському комплексі всі галузі поділяють на галузі виробництва матеріальних і нематеріальних благ.

До сфери виробництва матеріальних благ належать ті галузі, діяльність яких:

  1.  створювати матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, капітальне будівництво);
  2.  доставляти створені матеріальні блага споживачам (транспорт і звязок по    обслуговуванню матеріального виробництва);
  3.  повязана з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, заготівля, матеріально-технічне постачання, громадське харчування).

Значення кожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходу різна. Галузі промисловості, сільського господарства, будівництва створюють нові споживчі вартості, а вантажний транспорт завершує процес виробництва і на основі цього бере участь у створенні національного доходу.

Сфера нематеріального виробництва являє собою сукупність галузей господарства, які здійснюють функції надання послуг нематеріального характеру. До них належать такі галузі як:

  1.  галузі побутових послуг (житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, міський транспорт і звязок по обслуговуванню населення);
  2.  галузі соціального обслуговування (освіта, охорона здоровя, культура і мистецтво, наука і наукове обслуговування);
  3.  галузі органів управління і оборони;
  4.  галузі, які включають кредитування, фінанси і страхування.

Галузі нематеріального виробництва називають галузями інфраструктури.

Інфраструктура – це галузі нематеріального виробництва, які забезпечують нормальний виробничий процес та нормальні умови життя і праці населення.

Виділяють три види інфраструктури: виробнича, соціальна і загальна.

Сучасний економічний і соціальний розвиток потребує значних змін, зумовлена переходом і формуванням ринкової системи.

Трансформація народногосподарського комплексу в ринкових умовах здійснюється за напрямами:

  •  лібералізація економіки;
  •  приватизація, розвиток підприємництва;
  •  структурна перебудова економіки;
  •  створення конкурентного ринкового середовища;
  •  стабілізація фінансів і грошової системи;
  •  активна соціальна політика.

Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект, а саме:

  •  розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади;
  •  можливість поєднання різних за своїми природними і соціально-економічними умовами регіонів у єдиний народногосподарський комплекс;
  •  необхідність розробити регіональні цільові комплексні програми і програми розвитку продуктивних сил окремих областей і АРК;
  •  програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.

Структурна переорієнтація економіки України пов’язується з необхідністю прискорення темпів науково-технічного прогресу, новітніх форм і методів організації та управління інноваційними процесами, розширення можливостей адаптації різних сфер господарства країни до потреб внутрішнього та зовнішнього ринку. Цим зумовлена потреба проведення активної структурної політики, що є засобом прискорення соціально-економічного розвитку та інтенсифікації виробництва.

Є дві основні точки зору щодо проведення структурних реформ. Перша з них полягає в тому, що механізм саморегулювання ринку дає змогу усунути диспропорції в економіці, збалансувати виробництво і споживання і, врешті-решт, здійснити структурні зміни. Друга ж передбачає державне регулювання структурних перетворень шляхом надання підтримки пріоритетним галузям економіки або окремим виробництвам, стимулювання інноваційних процесів на рівні підприємств.

Ринкова трансформація економіки України в цілому має визначальний і багато в чому суперечливий вплив на структуру промислового виробництва. Виділяють дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.

Перша група – обмеженість доступу до традиційних ринків збуту, розрив господарський зв’язків і міжрегіонального обміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Докорінне порушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багато в чому незворотний вплив на структуру промисловості.

Друга група – недосконалість та інерційність міжгалузевої політики держави. Відчутними є наслідки старого, “союзного” поділу праці, розміщення в Україні матеріало- та енергомістких галузей, зокрема чорної металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Ці галузі не були забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії, важливими видами сировини.

Реструктуризація економічних відносин є дієвим чинником переходу від закритого методу господарювання до конкретного механізму функціонування цілісних виробничих комплексів.

Велике значення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані технологічні ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечують випуск виробів загальномашинобудівельного та міжгалузевого призначення.

Назріла потреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних підприємств і організацій, прискорення конверсії виробництв, що втратили оборонне значення.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах:

  •  підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;
  •  удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку помислового комплексу;
  •  модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості;
  •  прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;
  •  розвиток наукомістких галузей і виробництв;
  •  комбінування і кооперування виробництва з метою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.

Зміни в пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими, взаємоповязаними.

Тема 6. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  міжгалузевий комплекс;
  •  спеціалізація;
  •  кооперація;
  •  енерговиробничі цикли;
  •  міжгалузеві територіальні комплекси.

Міжгалузевий комплекс – система економічно взаємопов’язаних галузей виробничої або невиробничої сфер. Кожен міжгалузевий комплекс формується в конкретних соціально-економічних умовах внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей. У цьому разі міжгалузеве кооперування є формою планово організованих зв’язків між підприємствами (установами), які входять до складу галузей господарства виробничої та невиробничої сфер. Разом з галузевою спеціалізацією міжгалузеве кооперування сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва.

Виділення міжгалузевих комплексів базується в основному на економічних факторах, в результаті дій яких взаємопов’язуються різні галузі. До них відносяться перш за все виробничі зв’язки, що виникають при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств. На основі виробничих зв’язків у межах кожного макроекономічного району функціонують такі міжгалузеві комплекси, як паливно-енергетичний, машинобудівний, агропромисловий, транспортно-економічний та інші, що характеризуються широкою спеціалізацією, мають великий набір взаємопов’язаних ланок виробництв. Крім цих провідних комплексів широкої спеціалізації виділяють і вузькоспеціалізовані (будівельний, лісопромисловий, рибопромисловий та ін.). Всі міжгалузеві комплекси функціонують в межах ТВК району як органічно взаємопов’язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району при цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами ТВК економічного району і його територіальних структурних частин.

Міжгалузеві комплекси формуються на основі галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють головні економічні і соціальні функції. У комплексоутворенні беруть участь галузі виробничого і невиробничого призначення, тобто ті, що виготовляють безпосередньо певний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.

Найважливішими ознаками формування міжгалузевих територіальних комплексів більшість дослідників вважають виробничу (економічну) і територіальну (географічну). Під виробничою ознакою розуміють спеціалізацію (функцію) і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною – територіальну організацію їх продуктивних сил.

Головна ознака – виробнича. Вона дозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль в географічному поділі і кооперуванні праці, характер взаємозв’язків підприємств і виробництв.

Територіальна ознака виступає як додаткова і розкриває особливості організації та тяжіння території (периферії) до центрів господарської діяльності, що виступають ядрами у виробничому процесі.

Залежно від просторових масштабів міжгалузеві комплекси поділяють на господарські, міждержавні і територіальні.

Господарські міжгалузеві комплекси складаються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всієї національної економіки країни. Головне їх завдання полягає у розвязанні важливих загальнодержавних проблем. З метою ефективного вирішення певних проблем розробляються програми (програма розвитку паливно-енергетичного, машинобудівного, продовольчого комплексів та ін.). Такі комплекси називають програмними. Господарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Господарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною. Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, звязки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – матеріальна і нематеріальна.

Структура суспільного виробництва

 

Рис. 1 Структури суспільного виробництва

Сектори (ланки) матеріальної сфери поділяють на галузі – крупні і вузькі. Наприклад, промисловість складається з металургії, хімічної, машинобудівної галузей, а сільське господарство – з рослинництва і тваринництва. У нематеріальній сфері виділяють пять ланок:

  •  апарат органів державного та громадського управління;
  •  житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;
  •  охорона здоровя, спорт, соціальне забезпечення;
  •  освіта, культура, наука, мистецтво;
  •  сфера фінансів, кредитування, страхування.

Найголовніші з них – освіта, наука, охорона здоровя та ін. Кожна з цих сфер виконує певні функції. Матеріальна – забезпечує саму себе, невиробничу сферу та населення різноманітними засобами виробництва, товарами та послугами, а нематеріальна – в основному, послугами матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги невиробничої (до 55 - 65%) і зменшення виробничої сфери в усьому народному господарстві. У невиробничій сфері України і нині зайнято працівників набагато менше, ніж у розвинених країнах – близько 26%. Це свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку невиробничої сфери є важливим показником соціально-економічного прогресу.

 Міжгалузеві територіальні комплекси – це підсистеми інтегральних територіально-господарських комплексів і, в багатьох випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів. Так, паливно-енергетичний комплекс Донбасу є одночасно елементом галузево-компонентної структури цього економічного району і підсистемою паливно-енергетичного комплексу України.

Серед територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спеціалізовані та багатогалузеві. Вони поділяються на регіональні та локальні. Так, в багатогалузевому агропромисловому комплексі Київського регіону взаємопов’язано функціонують такі галузеві утворення (підсистеми): льонопереробний, овочепереробний, хмелепереробний, цукропереробний, картоплепереробний, зернопереробний, молокопереробний, м’ясопереробний. Будь-який спеціалізований агропромисловий комплекс виступає елементом міжгалузевої структури багатогалузевого АПК.

Регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо- і мікрорівнях. Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей і виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.

Досягнення таких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомога раціональнішого підбору взаємопов’язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних на місцях природних і економіко-географічних умов. 

Міжгалузевий комплекс – це сукупність галузей і виробництв, що об’єднані спільною господарською функцією, тісно взаємопов’язані та потребують комплексного і цільового планування і управління.

У господарській практиці традиційно виділяють такі міжгалузеві комплекси:

  •  паливно-енергетичний, який займається видобутком і переробкою паливних ресурсів та виробництвом електроенергії;
  •  металургійний – видобутком і переробкою руд чорних і кольорових металів, а також виплавкою чавуну, сталі та прокату;
  •  хіміко-технологічний – займається видобутком і переробкою хімічної сировини та виробництвом хімічних речовин;
  •  машинобудівний – виробництвом засобів праці для господарства країни;
  •  агропромисловий – займається вирощуванням с/г продукції, її переробкою та збутом;
  •  будівельний – виробництвом будівельних матеріалів та спорудженням промислових і соціальних споруд;
  •  транспортний – перевезенням вантажів та пасажирів;
  •  комплекс товарів народного споживання – виробництвом предметів споживання;
  •  комплекс обслуговування населення  

Останнім часом цей перелік розширюється і виділяються нові комплекси господарства: рекреаційний, туристичний, інформаційний, управлінський та ін.

Міжгалузеві комплекси мають певні взаємозвязки та доповнюють один одного. Наприклад, сільськогосподарське машинобудування є одночасно складовою машинобудівного комплексу і агропромислового.

Такі взаємозв’язки мають для аналізу господарства регіонів відповідну змістовну орієнтацію: чим більше перекривають один одного міжгалузеві комплекси регіону, тим більш взаємопов’язаним та комплексним э його господарство, і навпаки.  

Тема 7. Територіальна організація виробництв та економічне районування.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  територіальна організація виробництва;
  •  територіальна організація суспільства;
  •  територіальна структура;
  •  економічний район;
  •  елементи територіальної структури;
  •  територіально-виробничі комплекси.

 Категорія “територіальна організація виробництв” – це науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, підприємств сфери обслуговування населення. Завданням територіальної організації виробництва являється забезпечення економічного і соціального ефекту в результаті комплексування життєдіяльності людей і найбільш раціонального використання території на основі реалізації принципів управління.

Поняття “територіальна організація виробництва” за змістом значно ширше поняття, ніж поняття “розміщення продуктивних сил”, так як останнє – це складова процесу територіальної організації.

Критерієм економічної ефективності територіальної організації промисловості є комплексність виробництва, тобто можливість зниження виробничих витрат, підвищення продуктивності праці та загальної ефективності виробництва завдяки встановленим взаємозв’язкам підприємств, їх комплексуванню.

В основі територіальної організації виробництва лежить територіальна структура. Територіальна структура – це склад і співвідношення взаємоповязаних форм територіального зосередження виробництва.

Категорія “територіальна структура” відображає розміщення промислових об’єктів певними територіальними сукупностями у вигляді промислових пункті, центрів, вузлів, агломерацій, районів, економічних районів.

Територіальна структура – це основа для вивчення обєктивних процесів територіальної організації виробництва і вивчення наукових напрямів управління цими процесами.

Удосконалення територіальної структури на основі розвитку концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, раціонального розміщення підприємств і формування промислових комплексів є одним із важливих завдань ТОВ.

Разом із ТОВ виникає потреба в територіальній організації суспільства. За Є.Р. Алаєвим територіальна організація суспільства являє собою поєднання функціональних територіальних структур (розселення населення, виробництва, природокористування), об’єднаних структурами управління з метою здійснення відтворення життя суспільства відповідно до економічних законів.

Засобом регулювання ТОВ і ТОС є державні регіональні програми, які розробляються і реалізуються в масштабах держави, окремих регіонів, адміністративних та інших територіальних утворень для вирішення соціально-економічних проблем.

В регіональному дослідженні важливе місце займає економічне районування. Економічне районування відображає територіальну диференціацію розвитку господарства на основі системи ТПП, тобто воно є важливим методом аналізу розміщення і територіальної організації продуктивних сил.

Значний внесок у дослідження економічного районування зробили в останні роки Ф.Д. Заставний, В.А. Поповкін, М.М. Колосовський, М.М. Паламарчук та ін.

Система економічних районів виступає як важлива умова регіонального управління народним господарством. ТОВ в економічних районах сприяє раціональному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх регіонах країни.

Сітка економічних районів використовується для планування і прогнозування розвитку районних господарських комплексів.

Економічний район – це цілісна складна територіальна система продуктивних сил, яка являється невідємною складовою господарського комплексу країни і виконує певну функцію в межах національного ринку.

Сучасне економічне районування відбувається відповідно до таких принципів як:

  •  принцип ТПП;
  •  принцип районної спеціалізації і комплексності;
  •  принцип територіально-адміністративної цілісності.          

Головним районотворчим фактором є територіальний поділ праці, який являється результатом просторового вияву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Врахування територіального поділу праці сприяє найбільш ефективному використанню умов кожної території (економіко-географічного положення, природних умов та ресурсів, комбінування виробництв, а також використання виробничого досвіду населення, здобутого ним протягом певного історичного періоду).

Другим важливим районотворчим фактором являються територіально-виробничі комплекси (ТВК), які є похідними від територіального поділу праці.

До ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В їх основі знаходяться взаємопов’язані підприємства різних галузей, зв’язки яких визначені технологією і економікою виробництва.

Важливе районотворче значення мають найбільші міста країни – великі індустріальні та регіональні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Зона районотворчого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. В Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Київ, Дніпропетровськ, Львів, Одеса.

Економічне районування сприяє підвищенню ефективності розвитку регіону, раціональному використанню ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.

В науковій літературі обґрунтовуються і використовуються критерії економічного районування. До основних належать такі:

  •  економічний район має являти собою територіальну єдність, яка утворюється внутрішніми виробничими зв’язками і має спеціалізацію господарства в масштабах країни;
  •  в районі має бути сформований потужний господарський комплекс основу якого становлять ТВК з такою галузевою структурою:

- профілюючі галузі;

- обслуговуючі галузі (розвиваються як суміжні з профілюючими галузями);

- галузі по обслуговуванню потреб населення регіону;     

  •  розміри економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней.

Економічний потенціал району може визначатися чисельністю населення, розмірами ВВП, вартістю основних виробничих фондів, показниками на душу населення.

В результаті здійснення державної регіональної економічної політики Кабінет Міністрів України виніс на розгляд Верховної Ради Проект закону України “Про концепцію державної регіональної економічної політики”, в якому пропонується наступна мережа економічних районів України:

  •  Донецький (Донецька, Луганська обл.);
  •  Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька обл.);
  •  Столичний (Київська, Житомирська, Чернігівська обл.);
  •  Центральний (Черкаська, Кіровоградська обл.);
  •  Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.);
  •  Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);
  •  Волинський (Волинська, Рівненська обл.);
  •  Причорноморський (АР Крим, Одеська, Миколаївська. Херсонська обл.);
  •  Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська обл.).

Запропонований проект мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів.

 Економічне районування тісно пов’язане з управлінням регіонами і являється науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів підвищення ефективності розвитку окремих регіонів, вдосконалення їх спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

Основними шляхами підвищення регіональної ефективності виробництва виступають:

  •  підвищення ефективності регіональної спеціалізації та кооперування виробництва;
  •  формування обєднань міжгалузевого характеру;
  •  поглиблення комплексного розвитку господарства районів;
  •  реорганізація виробничої інфраструктури в районах;
  •  створення раціональної системи виробництва на базі промислових вузлів та агломерацій;
  •  раціональне використання науково-технічного потенціалу і науково-технічних комплексів.

Тема 8. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  економічний район;
  •  районна спеціалізація;
  •  коефіцієнт локалізації;
  •  спеціалізовані галузі;
  •  мережа економічний районів.

 Вивчення особливостей територіальної організації виробництв передбачає глибокий аналіз спеціалізації та комплексний розвиток господарства економічних регіонів на основі всебічного знання природних і економічних умов розселення населення.

Сьогодні регіональна економіка має основним завданням поглиблене вивчення умов, факторів та особливостей розвитку регіонів як вихідну базу для прогнозування соціально-економічного розвитку території. Особливої гостроти набувають проблеми охорони природних ресурсів і навколишнього середовища, так як вони повязані з певною територією і є регіональними.

У дослідженні регіонів перш за все необхідно всебічно вивчати природні умови та природні ресурси, так як вони являються важливим економічним і політичним фактором розвитку і розміщення виробництва. Структура, запаси, якість, ступінь вивченості і залягання природних ресурсів мають безпосередній вплив на економічний потенціал території.

Україна відноситься до тих регіонів Європи в яких природні умови та ресурси добре вивчені і широко використовуються у господарській діяльності.

Природо-ресурсний потенціал території виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у суспільній споживчій вартості.

На основі розрахунків проведених В.П. Руденком зроблено угрупування регіонів України за рівнем природо-ресурсного потенціалу (у балах). Якщо середній бал в Україні прийняти за 100б., то:

1 група = 110 б. (Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Миколаївська обл., АР Крим);

2 група = 100 б. (Полтавська, Закарпатська, Черкаська обл.);

3 група = 90 б. (Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська обл.);

4 група = 80 б. (Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська обл.);     

5 група = 70 б. (Київська, Харківська, Львівська, Одеська обл.).

Якщо розглядати забезпеченість регіонів окремими видами природних ресурсів, то ця градація буде дещо змінена.

Господарські комплекси економічних районів України характеризуються значними відмінностями. За потужністю виробничого потенціалу їх можна розташувати у такій послідовності: Донецький, Придніпровський, Північно-Східний, Центральний, Причорноморський, Карпатський, Подільський економічні райони.

 Донецький економічний район один із високорозвинених районів, де співвідношення промисловості й сільського господарства за випуском товарів і послуг складає 10:1. В загальнодержавному поділі праці основні галузі економіки району характеризуються такими коефіцієнтами локалізації:

  •  промисловість – 1,37;
  •  сільське господарство – 0,45;
  •  транспорт і звязок – 0, 71.

Галузі спеціалізації Донецького району:     

  •  ПЕК (теплоенергетика);
  •  металургія (неповного циклу);
  •  машинобудування (всі галузі);
  •  будівельна (цементна промисловість);
  •  хімічна (практично всі галузі);
  •  легка промисловість (текстильна і швейна);
  •  сфера послуг.

Придніпровський економічний район.

Територіальна організація продуктивних сил Придніпровя обумовлена комплексом сприятливих природно-економічних передумов. Найбільш розвинена в районі важка промисловість. Агрокліматичні умови сприяють розвитку  багатогалузевого сільського господарства. Промисловість переважає над сільським господарством (6:1). У загальнодержавному поділі праці галузі спеціалізації характеризуються такими коефіцієнтами локалізації:

  •  промисловість – 1,29;
  •  сільське господарство – 0,70;
  •  транспорт і звязок – 0,70.

Основні галузі спеціалізації:

  •   металургія (повного циклу);
  •  машинобудування (всі галузі);
  •  харчова промисловість (всі галузі);
  •  будівельна (облицювальні матеріали);
  •  хімічна (всі галузі);
  •  легка промисловість (всі галузі);
  •  сфера послуг.

Східний економічний район – це промислово-аграрний район, де співвідношення промисловості й сільського господарства становить 5,4:1. В загальнодержавному поділі праці коефіцієнт локалізації спеціалізованих галузей становить:

  •  промисловість – 1,64;
  •  сільське господарство – 1,03;
  •  транспорт і звязок – 0,85.

Спеціалізованими галузями району являються:

  •  машинобудування (важке і транспортне);
  •  металургія (неповного циклу);
  •  ПЕК (паливна промисловість);
  •  харчова (всі галузі);
  •  будівельна (цементне виробництво, облицювальні матеріали);
  •  легка (всі галузі);
  •  сфера послуг.

Центральний економічний район характеризується співвідношенням  галузей промисловості до сільського господарства 3,4:1. В загальнодержавному поділі праці коефіцієнт локалізації становить:

  •  промисловість – 0,67;
  •  сільське господарство – 0,69;
  •  транспорт і звязок – 1,25.

Спеціалізованими галузями які визначають виробничий профіль економічного району являються:

  •  машинобудування (транспортне та сільськогосподарське);
  •  харчова (всі галузі, домінує цукрова);
  •  будівельна (всі галузі);
  •  легка (всі галузі).

Причорноморський економічний район має вигідне економіко-географічне положення, що сприяє ефективній територіальній організації виробництв. Цей район належить до промислово-аграрних районів країни, де співвідношення промисловості та сільського господарства складає 2,1:1,0. В загальнодержавному поділі праці коефіцієнт локалізації становить:

  •  промисловість – 0,75;
  •  сільське господарство – 1,22;
  •  транспорт і звязок – 1,6.

Спеціалізованими галузями Причорноморського економічного району є:

  •  машинобудування (транспортне та судобудівне);
  •  харчова (всі галузі, домінує олійно-жирова, рибопереробна);
  •  будівельна (всі галузі);
  •  хімічна (полімерна та основна хімія);
  •  рекреаційне господарство.

Подільський економічний район за економіко-географічним положенням має аграрний напрям розвитку. В загальнодержавному поділі праці коефіцієнт локалізації становить:

  •  промисловість – 0,73;
  •  сільське господарство – 2,15;
  •  транспорт і звязок – 0,95.

Спеціалізованими галузями які визначають виробничий профіль економічного району являються:

  •  машинобудування (крім важкого);
  •  харчова (всі галузі, домінує цукрова);
  •  будівельна (всі галузі);
  •  хімічна (основна хімія);
  •  легка (всі галузі);
  •  лісопереробна (целюлозно-паперова).

Північно-Західний економічний район також є аграрно-промисловим. В загальнодержавному поділі праці коефіцієнт локалізації становить:

  •  промисловість – 0,73;
  •  сільське господарство – 1,99;
  •  транспорт і звязок – 0,95.

Спеціалізованими галузями Південно-Західного економічного району є:

  •  будівельна (цементне виробництво);
  •  машинобудування (транспортне та побутове);
  •  харчова (молокопереробна);
  •  хімічна (основна хімія);
  •  лісопереробна (всі галузі).

Карпатський економічний район має вигідне економіко-географічне положення і характеризується потужним природно-ресурсним потенціалом. Належить до аграрно-промислових районів із значною перевагою сільського господарства над промисловістю 1:3,2. В загальнодержавному поділі праці коефіцієнт локалізації становить:

  •  промисловість – 0,13;
  •  сільське господарство – 1,44;
  •  транспорт і звязок – 1,24.

Розглядаючи галузі спеціалізації визначаємо підрайони: Прикарпаття та Закарпаття. Прикарпаття має наступні галузі спеціалізації:

  •  будівельна (видобувна);
  •  машинобудування (все крім важкого);
  •  харчова (всі галузі, переважає цукрова);
  •  хімічна (всі галузі);
  •  легка (текстильна, швейна, взуттєва);
  •  лісопереробна (всі галузі);
  •  рекреаційне господарство.

Закарпаття має наступні галузі спеціалізації:

  •  будівельна;
  •  машинобудування (с/г машинобудування);
  •  харчова (плодово-консервна, винопереробна);
  •  легка (всі галузі);
  •  лісопереробна (всі галузі);
  •  рекреаційне господарство.

Столичний економічний район визначається як промислово-аграрний (співвідношення  промисловості  до сільського господарства 2,1:1,34).

Спеціалізованими галузями даного району є:

  •  будівельна (всі галузі);
  •  машинобудування (всі крім важкого);
  •  харчова;
  •  легка;
  •  лісопереробна (целюлозно-паперова, деревообробна);
  •  хімічна (всі крім видобувної).

Розвиток господарського комплексу України та її регіонів неможливий без радикальних змін в галузевих і територіальних пропорціях з урахуванням ринкових відносин виробників та споживачів, оптимальних зрушень в територіальному виробництві та територіальній структурі.

Тема 9. Сутність, мета і завдання державної регіональної економічної політики.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  державна регіональна економічна політика;
  •  перехідний період;
  •  ринкова змішана економіка;
  •  регіональний ринок.

Під регіональною політикою зазвичай розуміють свідому діяльність органів публічної влади, спрямовану на розвиток регіонів, тобто таку діяльність, що має на меті оптимальне використання ресурсів регіонів для тривалого економічного зростання і зміцнення їх конкурентноздатності.

Розглядаючи регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, можна дати таке визначення державної регіональної економічної політики.

 Державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціональне використання їхнього ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвого рівня населення та охорони навколишнього природного середовища, вдосконалення територіальної організації суспільства.  

Обєктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих обєктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Субєктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розвязують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів. Як складова частина загальної соціально-економічної політики України ДРЕП включає структурну перебудову продуктивних сил регіону, поліпшення територіальних пропорцій у країні, способи здійснення роздержавлення та приватизації майна, напрямки земельної реформи, розвитку підприємництва тощо.

Поняття регіональна політика охоплює три аспекти. Перший – зовнішній по відношенню до регіонів аспект. У цьому випадку центральні органи публічної влади приділяють увагу міжрегіональним пропорціям розвитку. Другий аспект – внутрішньорегіональний. В цьому випадку політика здійснюється регіональними органами влади в основному за рахунок власних коштів і під власну відповідальність. Третій аспект регіональної політики полягає в зміцненні ролі регіонального рівня у територіальній організації держави.

Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природоресурсні, та економічні особливості, і спрямовується на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку та суттєве поліпшення екологічного стану регіонів. Отже, предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави в регіонах.

 Основними цілями регіональної економічної політики є:

  •  створення необхідних правових і економічних умов з метою забезпечення кожному регіону рівних можливостей для комплексного соціально-економічного розвитку, екологічної безпеки, задоволення матеріальних і культурних потреб населення;
  •  примноження національного багатства України на основі ефективного використання природоресурсного та виробничо-технічного потенціалу кожного регіону країни.
  •  Стратегічний курс держави розраховано на тривалу перспективу і передбачає розвязання масштабних завдань, зокрема:
  •  структурну перебудову економіки промислових регіонів і центрів для яких характерна концентрація підприємств важкої промисловості;
  •  заохочення розвитку експортних та імпортозамінних виробництв у районах де є для цього сприятливі умови;
  •  інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва шляхом його раціональної спеціалізації, реформування соціальних відносин, структурної перебудови з одночасним формуванням ефективних внутрішньогалузевих, міжгалузевих і територіальних пропорцій у розвитку АПК, зокрема інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської сировини;
  •  істотне оздоровлення екологічного середовища промислових регіонів Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття, а також територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС, створення в цих регіонах сприятливих умов для життєдіяльності населення;
  •  більш повне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, сприятливих за кліматичними та природними факторами зон Волинської, Вінницької, Черкаської та інших областей, створення розгалуженої мережі транспортних комунікацій, об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури;
  •  формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сільських населених пунктів та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них;
  •  збереження і відродження культурної самобутності населення регіонів, охорона памяток історії і культури, створення нових природних заповідників;
  •  розвиток регіональної та міжрегіональної інфраструктури (транспорту, зв’язку, інформатики тощо), спрямований на стимулювання й підвищення ефективності територіального поділу праці.

Першочергові завдання регіональної економіки політики конкретизують стратегічні напрями і спрямовуються на поетапне вирішення назрілих проблем. Серед цих завдань, зокрема:

  •  створення нормативно-правової та методологічної бази управління розвитком регіонів;
  •  забезпечення раціональної системи природокористування у регіонах;
  •  розробка та реалізація державних програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів;
  •  сприяння формуванню регіональних ринків, створенню і функціонуванню спеціальних (вільних) економічних зон у різних регіонах.

Тема 10. Механізм реалізації регіональної економічної політики.

Основні поняття та терміни до теми:

  •  державна регіональна економічна політика;
  •  механізм реалізації державної регіональної економічної політики;
  •  складові механізму державної регіональної економічної політики;
  •  технополіс;
  •  технопарки;
  •  вільні економічні зони;
  •  спільні підприємства;
  •  регіональний ринок.

Тенденція становлення політики регіонального розвитку така, що з часом її межа все більше має повязуватися з комплексними завданнями стійкого економічного зростання. У класичному вигляді вона зводиться до реалізації заходів, спрямованих на вирішення конкретних регіональних проблем.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики являє собою систему конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

Складовими цілісного механізму державної регіональної політики України за діючими нормативними документами виступають:

  •  законодавчо-нормативна база;
  •  бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;
  •  прогнозування і програмування регіонального розвитку;
  •  розвиток різних форм ТОВ (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Законодавчо-нормативна база визначає взаємовідносини держави і регіонів та являється першоосновою механізму регіональної економічної політики.

На сучасному етапі через законодавчу базу держава проводить політику спрямовану на підвищення економічної самостійності територій і координує діяльність місцевої влади.

Методи прямого економічного регулювання такі як: цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій широко використовуються в регіональній економічній політиці.

Особливе місце посідає економічне стимулювання нових виробничих об’єктів, які виготовляють конкурентоспроможну продукцію і здатні швидко реагувати на зміну ринкової кон’юнктури.

Механізми реалізації державної регіональної економічної політики мають поєднувати в собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером вони можуть бути заохочувальні або обмежувальні, активні та пасивні. Їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність в досягненні поставленої мети.

Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через заходи протекціонізму, надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, надання регіонам інвестицій для покращення структури економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити економічну ситуацію тощо.

Одним із важливих елементів регіональної економічної політики є розробка середньо- та довгострокових прогнозів соціально-економічного розвитку регіону. Регіональне програмування та прогнозування вносить в систему політики регіонального розвитку елементи перспективності, орієнтованості на тривалі зміни у сфері вдосконалення організації суспільства.

Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального і прикордонного співробітництва, зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, технополісів тощо.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дає можливість надходження іноземних інвестицій, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури, підвищення ефективності використання природних ресурсів. Ці форми оздоровлення господарського життя підпорядковані загальній меті виходу власних товаровиробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішенню місцевих економічних проблем.

В Україні сьогодні вже створені технопарки у Києві та Харкові, Єврорегіони  “Карпатський” і “Буг” (близький до реалізації Єврорегіон “Слобожанщина”), а також близько 20 спеціальних вільних економічних зон і територій.              

Важливим механізмом впровадження регіональної політики повинна стати адміністративно-територіальна реформа, яка має внести зміни в адміністративно-територіальний устрій країни.

Тема 11. Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем (СЕС)

Основні поняття та терміни до теми:

  •  валовий регіональний продукт;
  •  глобалізація;
  •  збалансований розвиток;
  •  інновація;
  •  консолідованість;
  •  науково-технічний прогрес;
  •  продуктивність праці;
  •  регіон;
  •  регіоналізація;
  •  регіональна соціально-економічна дезінтеграція;
  •  соціально-економічна система;
  •  стратегія консолідації.

Глобальна економіка, національна економіка і економіка регіонів на думку багатьох вчених-економістів творять трьохланкову систему економічної світобудови. Комплексне вирішення економічних, соціальних і екологічних проблем розвитку людської цивілізації на сучасному етапі носить глобальний і зрештою, загальнодержавний характер для окремо взятої країни. Проте вирішення цих проблем фактично здійснюється на регіональному рівні. Ефективність реалізації визначених заходів залежить від їх усвідомлення, сприйняття, підтримки на місцевому і локальному рівнях, а також від організаційних і фінансових можливостей окремих територій.

Сучасними закономірностями розвитку світової економіки є посилення глобалізації та зростання її регіоналізації в системі міжрегіональних відносин. Регіоналізація у національних межах виявляється у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності регіонів. Регіони безпосередньо реалізують соціально-економічну політику держави, в них здійснюється державна стратегія економічного розвитку.

Децентралізація господарювання, що відбувається у межах розбудови демократичної правової держави, зумовлює зростання ролі регіонів у проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм господарювання. Розширення функцій і завдань регіонів відбувається у сферах раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Реформування економіки України через єдність регіональних СЕС здійснюється на засадах забезпечення територіальної цілісності держави, створення рівно вигідних умов функціонування регіональних соціально-економічних систем з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Особливістю розвитку економіки в ринкових умовах господарювання є органічне поєднання державних, регіональних та місцевих інтересів при мінімальному залученню зовнішніх ресурсів та максимальному використанню місцевих.

Незважаючи на те, регіоналістика сягає своїми витоками стародавніх часів, наука про регіони остаточно не сформувалася ще й донині. Зокрема, і досі не існує єдино прийнятого визначення економічної категорії “регіон”. В економічній літературі розрізняють два основних підходи до визначення регіону. Перший акцентує увагу на територіальній та економічній цілісності території, комплексності господарського розвитку, обґрунтованій наявними передумовами виробничій спеціалізації. Інший підхід до трактування категорії “регіон” зосереджує увагу на взаємодії господарської діяльності людей і природи, скерованої на раціональне використання ресурсного потенціалу, вирішення ряду соціально-економічних проблем, зменшення залежності регіонів від центру

У вітчизняній економічній науці під “регіоном” найчастіше розуміють або адміністративну область, або економічний район як об’єднану за певними характеристичними ознаками групу областей. Згідно законодавства України регіон – суб’єкт системи адміністративно-територіального устрою: Автономна Республіка Крим, адміністративні області, міста Київ та Севастополь. Саме регіони обласного рангу визначається основною ланкою територіального управління, оскільки їх формування і розвиток обумовлені закономірностями розвитку продуктивних сил, ринків праці, товарів та послуг, спеціалізацією господарства тощо.  

Наявні природні ресурси, стан економічного і соціального розвитку, культурна спадщина у найширшому розумінні, людський потенціал в усіх його вимірах – це чи не найважливіші складові регіональної СЕС, яка ніколи не є замкнутою, а взаємодіє з іншими регіонами в загальнонаціональному організмі. Регіональна СЕС характеризується цілісністю і просторовою єдністю, має власну специфіку природно-ресурсної, економічної, соціальної, демографічної та інших функціональних підсистем. Ця єдність не є статичною. Вона постійно розвивається і відповідно вдосконалюється, що веде до зміни пріоритетів у динаміці регіональних систем. В межах регіональної СЕС існує багатогалузеве господарство, яке взаємодіє між собою у процесі відтворення суспільного продукту, робочої сили та навколишнього середовища.

Суттєвою ознакою сучасного етапу у розвитку людського буття є особлива роль науково-технічного прогресу (НТП) та перехід на інноваційні засади. НТП – це комплексний, взаємообумовлений, поступовий розвиток науки, технології та техніки, метою якого є все більше задоволення зростаючих потреб людини в матеріальних та духовних благах і забезпечення суспільного відтворення. Вплив НТП на регіональної СЕС виявляється у таких аспектах:

  •  комплексне освоєння природно-ресурсної бази, розширення можливостей для ресурсозбереження та природоохоронної діяльності;
  •  прогресуюче нарощування потужностей виробничої бази суспільства через багаторазове підвищення продуктивності праці людини;
  •  прискорений розвиток соціальної підсистеми шляхом відкриття можливостей для забезпечення умов прискореного й ефективного відтворення робочої сили.

Інноваційність розвитку регіональних СЕС об’єктивно обумовлена необхідністю подолання гальмівних факторів вичерпності інтенсивних детермінантів економічного зростання і людського поступу взагалі. Зокрема, вичерпність й обмеженість природних ресурсів при використанні традиційних технологій здержують динаміку розвитку в усіх сферах. У цьому контексті інноваційні процеси виходять за межі вдосконалення виробничих технологій і засобів матеріального виробництва. Інноваційний підхід до розвитку регіональних СЕС відіграє мобілізаційну роль у використанні інтелектуальних сил регіону з метою забезпечення динамічного розвитку.

Специфіка економічної регіоналізації в Україні полягає у двох основних взаємопов’язаних комплексних негативних тенденціях регіонального розвитку. Перша тенденція – це соціально-економічні диспропорції регіонального розвитку, друга тенденція – це регіональна соціально-економічна дезінтеграція.

Сучасний стан соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку дозволяє виділити основні характеристики цього процесу: економічний потенціал України розміщений територіально нерівномірно; постійно зростає міжрегіональна диференціація за основними економічними показниками; регіони суттєво відрізняються за рівнем інвестиційної привабливості; зберігаються істотні відмінності надходжень до місцевих бюджетів на одну особу; посилюється регіональна диференціація за основними параметрами соціального розвитку.

Так, розрив в обсягах ВРП на одну особу у 2005 р. між Тернопільською та Донецькою областями складає 2,71 рази, а з урахуванням м. Києва – 6,25 рази; в обсягах реалізованої промислової продукції на одну особу у 2006 р. – між Чернівецькою та Дніпропетровською областями складає 12,6 рази; в обсягах експорту товарів на одну особу у 2006 р. – між Тернопільською та Дніпропетровською областями складає 28,2 рази; обсяг прямих іноземних інвестицій на одну особу станом на 1 січня 2007 р. – між Тернопільською та Дніпропетровською областями – 16,7 рази, а з урахуванням м. Києва – 50,5 рази; за рівнем середньомісячної заробітної плати у 2005 р. – між м. Севастополь та Донецькою областю складає 15,3 рази, а за рівнем наявних доходів у розрахунку на одну особу у 2005 р. – між Закарпатською та Донецькою областями складає 1,4 рази, а з урахуванням м. Києва – 2,3 рази; у щільності викидів у розрахунку на 1 км 2 у 2006 р. – між Чернівецькою та Донецькою областями складає 118,4.

Регіональна соціально-економічна дезінтеграція характеризує зміну внутрішньої консолідованості економічного простору, ослабленість міжрегіональних економічних зв’язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів чи збільшення ролі зовнішньоекономічних зв’язків, що заміняють міжрегіональні зв’язки всередині країни. Прояви дезінтеграції комплексно вирішуються адекватними заходами у системі владних відносин, економічній сфері, системі міжбюджетних відносин, інтегруючій гуманітарній політиці.

Тема 12. Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури

Основні поняття та терміни до теми:

  •  міжнародна інтеграція та дезінтеграція;
  •  глобалізація;
  •  наслідки інтеграції;
  •  преференційні торговельні угоди;
  •  зона вільної торгівлі;
  •  митний союз;
  •  спільний ринок;
  •  економічний союз;
  •  політичний союз;
  •  Співдружність незалежних держав;
  •  Чорноморське економічне співробітництво;
  •  Європейський Союз;

Міжнародна інтеграціяпроцес зближення національних економік різних країн з метою створення єдиного світового господарства. Протилежними за спрямованістю в міжнародному аспекті є дезінтеграційні процеси – такі, що ведуть до розпаду раніше сформованих утворень, в тому числі державних.

За сучасного рівня міжнародного економічного розвитку інтеграційні процеси привели до глобалізації – наступного рівня взаємопроникнення економік, що приводить до формування єдиного світового господарського механізму.

Міжнародна економічна інтеграція характеризується неоднозначно, оскільки має як позитивні, так і негативні наслідки. Перевагами міжнародної інтеграції можна вважати: поширення в світі сучасних товарів і послуг, пожвавлення міждержавних обмінів (трудового, культурного тощо), доступ до ресурсів різних країн, прискорення економічної активності різних регіонів світу. До недоліків міжнародної інтеграції слід віднести: посилення диференціації життя країн та регіонів, нераціональне використання ресурсів країн, що розвиваються, посилення економічного та політичного тиску розвинутих країн, збільшення використання „нераціональних” товарів і послуг.

Економічна інтеграція – це об'єктивний процес зближення та взаємодії національних господарських систем, результатом якого є створення регіональних інтеграційних утворень.. Міжнародна економічна інтеграція набуває форми міжнародних угод і узгоджень, що регулюються міждержавними (чи наддержавними) органами.

Розрізняють такі форми регіональної економічної інтеграції:

  •  преференційні торговельні угоди – двосторонні чи багатосторонні угоди між країнами, коли вони надають більш сприятливий режим одна одній, ніж третім країнам;
  •  зона вільної торгівлі – характеризується повною відміною митних тарифів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами;
  •  митний союз – передбачає відміну групою національних митних тарифів і введення єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі по відношенню до третіх країн;
  •  спільний ринок – характеризується вільним рухом товарів, послуг, праці, капіталу;
  •  економічний союз – передбачає координацію макроекономічної політики і уніфікацію законодавства – валютного, бюджетного, грошового.
  •  політичний союз  міжнародна конфедерація.

Україна є однією із країн-засновниць Співдружності незалежних держав (СНД). Засновницькі документи цього інтеграційного об’єднання були підписані в 1991р. На 2007 р. до складу СНД входять Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Грузія, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Туркменістан.

Україна входить до складу СНД на засадах асоційованої, а не повної участі в діяльності Співдружності, що пояснюється прагненням всебічно підвищувати національну безпеку країни, а також необхідністю дотримання міжнародних зобов’язань країни щодо інших держав, та регіональних інтеграційних об’єднань, зокрема, Європейського Союзу.

Пріоритетними напрямами діяльності України в рамках СНД визначено: послідовне впровадження зони вільної торгівлі за участю всіх держав-учасників СНД з урахуванням вимог СОТ; ініціація розробки проектів щодо реалізації потенціалу України як транзитної держави, ліквідації надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, боротьби з організованою злочинністю і незаконною міграцією і т.п.; поглиблення багатостороннього співробітництва в галузях енергетики, транспорту, агропромислового комплексу, охорони здоров’я, науки, соціальній сфері; розв’язання „заморожених” конфліктів на пострадянському просторі, протидія трансграничній злочинності і співпраця в правоохоронній сфері.

З метою активізації економічної інтеграції чотири країни із складу СНД, Білорусь, Казахстан, Російська Федерація, Україна, в 2003 р. підписали Угоду про формування нового об’єднання – Єдиного економічного простору.

Згідно даної Угоди передбачається формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), який об’єднує митні території країн, на якому функціонують механізми регулювання економік, які ґрунтуються на єдиних принципах, що забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили та здійснюється єдина зовнішньоторговельна та узгоджена, тією мірою і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання макроекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна та валютно-фінансова політика.

ЄЕП формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої та різношвидкісної інтеграції. Різнорівнева та різношвидкісна інтеграція означає, що кожен учасник угоди самостійно визначає, в якому із напрямків розвитку інтеграції та окремих інтеграційних заходах вона бере участь і в якій мірі.

Угодою про формування Єдиного економічного простору передбачено:

- формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, яка передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних захисних заходів;

- уніфікація принципів розробки та застосування технічних регламентів та стандартів, санітарних та фітосанітарних норм;

- гармонізація макроекономічної політики;

- створення умов для вільного руху товарів, послуг, капіталу та робочої сили;

- гармонізація законодавств держав-учасниць у тій мірі, в якій це необхідно для функціонування ЄЕП, включаючи торгову та конкурентну політику;

- формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій, єдиної конкурентної політики та забезпечення недискримінаційного доступу та рівного рівня тарифів на послуги суб’єктів природних монополій.

Україна погодилася нести зобов’язання за угодою за умови, що її положення не суперечитимуть її Основному закону – Конституції.

Україна є учасницею Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), створеного в 1992 р. з метою вирішення спільних економічних, екологічних, інших проблем. До складу ЧЕС крім України входять Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Румунія, Туреччина та Російська Федерація. згідно Декларації про заснування,  передбачено створити сприятливі умови для співробітництва в торгівлі, промисловості, транспорті, зв’язку, науці, техніці, енергетиці, сільському господарстві, туризмі, екології.

З 1997 р. існує  політико-консультативний форум чотирьох країн пострадянського простору – Грузії, України, Азербайджану і Молдови. Основними напрямами співробітництва у межах ГУАМ були виділені такі:

- створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері видобутку й транспортування нафти до регіону Центрально-Східної Європи;

- розвиток багатостороннього співробітництва у галузі безпеки, врегулювання конфліктів і боротьби з сепаратизмом;

- військове та військово-технічне співробітництво, створення багатостороннього миротворчого батальйону;

- політична взаємодія у міжнародних організаціях.

Незважаючи на сприятливі передумови розвитку даного об’єднання, міжнародна інтеграція в його межах залишається нестабільною.

Стратегічною метою інтеграційних прагнень України є європейський напрям. Членами Європейського Союзу є 27 країн: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Естонія, Кіпр, Мальта, Латвія, Литва, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Швеція, Чехія.

Процес входження України до Європейського Союзу залежить не тільки від стратегії подальшого розвитку самого Європейського Союзу, але і від стану української економіки. Необхідним є системне реформування економіки, що дозволить досягти якісно нового її рівня та підвищити стандарти життя населення.

Україна є учасницею багатьох міжнародних економічних організацій. Так, в 1992 р. Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ) – міжнародної валютно-кредитної організації, спеціалізованої представницької установи Організації об’єднаних націй (ООН). Завдяки членству в МВФ Україна отримує досить значні кредити для становлення національної валютної системи, структурної перебудови економіки тощо.

1992 р. Україна стала 167 членом Світового банку, який функціонує як Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Світовий банк підтримує зусилля країн, спрямовані на інвестування капіталу у людські ресурси шляхом будівництва шкіл, оздоровчих центрів, постачання питної води та електроенергії, формування орієнтованих на розвиток урядів та захисту довкілля, надає консультації і позики для впровадження конкретних проектів.

Україна активно співпрацює зі Світовим банком. Протягом 1993-2003 рр. Україні було надано загалом 3,523 млрд. дол. США, з яких було використано 2,6 млрд. дол. США. Пріоритетними галузями фінансування стали: енергетика, гірничо-видобувний комплекс, промисловість та торгівля, державне управління, фінансовий сектор.

В 1992 р. Україна стала членом Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Співпраця України з ЄБРР здійснюється в численних напрямах. Сумарні фінансові зобов'язання по проектам за весь період діяльності ЄБРР в Україні перевищили 1,4 млрд. євро.

З листопада 1993 р. Україна розпочала процедуру приєднання до Світової організації торгівлі (СОТ) – міжнародної організації, метою якої є розробка системи правових норм міжнародної торгівлі та контроль за їх дотриманням. Станом на перше півріччя 2007 р. підписані майже всі двосторонні протоколи з країнами-членами СОТ щодо доступу до ринків товарів, закінчується узгодження законодавчої бази.

ТЕМА 13. Фактори сталого розвитку продуктивних сил

Основні поняття та терміни до теми:

  •  геосоціосистема;
  •  екологічна безпека;
  •  екологічна криза;
  •  екологічний ризик;
  •  екосистема;
  •  індикатори сталого розвитку;
  •  показники (параметри) розвитку;
  •  продуктивні сили;
  •  сталий розвиток;
  •  стратегія сталого розвитку.

Безперспективність існуючих тенденцій соціально-економічного розвитку та органічні недоліки сучасної цивілізації зумовили об’єктивну необхідність переходу до концепції сталого розвитку продуктивних сил. Усвідомлення світовим співтовариством швидкої вичерпності корисних копалин, прогресуючої деградації інших видів природних ресурсів внаслідок господарської діяльності людини, загрози глобальної екологічної кризи сприяли теоретичним розробкам та переходу до практичного впровадження моделей сталого розвитку в різних країнах світу.

Починаючи від наукових праць В.І. Вернадського про ноосферу, декларації першої конференції ООН з навколишнього середовища (Стокгольм, 1972 р.), де було зазначено зв’язок економічного і соціального розвитку з проблемами навколишнього середовища, наукових доповідей Римського клуба (1972 р.), у яких формулювалися ідеї переходу цивілізації до стану “глобальної динамічної рівноваги”, звіту Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища і розвитку в 1987 р., конференції ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), Всесвітнього самміту з питань сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.) розвивається, уточнюється та поглиблюється Концепція сталого розвитку.

Появу терміну “сталий розвиток” (англ. sustainable development) пов’язують з ім’ям прем’єр-міністра Норвегії Г.Х. Брундланд, яка сформулювала його в звіті “Наше спільне майбутнє”, що було підготовлено для ООН і опубліковано у 1987 р. Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку. Сталий розвиток визначено як основний напрям розвитку людської цивілізації на ХХІ століття, альтернативи якому не існує, адже інший шлях призведе до всесвітньої екологічної катастрофи. У формулюванні ООН сталий розвиток – це розвиток суспільства, що дозволяє задовольняти потреби нинішнього покоління, не наносячи при цьому шкоди можливостям майбутніх поколінь для задоволення їхніх власних потреб.

Декларація ООН про сталий розвиток визначає три його аспекти – екологічний, економічний і соціальний, які мають вирішуватися спільно і гармонізовано, збалансовано і одночасно. Загальноприйнятим вважається, що Концепція сталого розвитку охоплює, як мінімум, дві важливі ідеї:

  •  цей розвиток передбачає вирішення економічних, соціальних та екологічних проблем. Розвиток буде сталим тільки тоді, коли буде досягнута рівновага між різними факторами, що зумовлюють загальний рівень життя.
  •  нинішнє покоління має обов’язок перед прийдешніми поколіннями залишити достатні запаси соціальних, природних та економічних ресурсів для того, щоб вони могли забезпечити для себе рівень добробуту не нижчий, ніж той, що ми маємо зараз.

Класичними, загальновизнаними закономірностями розміщення продуктивних сил за умов ринкової економіки є: відповідність розміщення виробництва характеру і рівню розвитку продуктивних сил; територіальний поділ суспільної праці; економія затрат праці на подолання просторового розриву між елементами виробництва; територіальна концентрація та комплексність виробництва, формування агломерацій населених пунктів.   

У контексті нових методологічних основ формування продуктивних сил до закономірностей відносять: соціальну спрямованість та усталеність розвитку продуктивних сил, відповідність їх розміщення вимогам національної економічної безпеки, забезпечення планомірності, керованості процесів розміщення продуктивних сил, їх орієнтацію на досягнення високої економічної ефективності господарської діяльності та конкурентоспроможності виготовленої продукції.

Сталий розвиток продуктивних сил як одна із закономірностей визначає стратегічний напрямок досягнення збалансованості економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи.

Для вирішення таких проблем світового масштабу як зростання ресурсоємності виробництва, прискореної деградації навколишнього середовища, вичерпування природно-ресурсної бази, різкого погіршення демографічного стану та загального стану здоров’я населення сформульовані принципи, дотримання яких сприяє мінімізації негативних наслідків глобалізації. Принципами сталого розвитку продуктивних сил є:

  •  право людини на сприятливе для її здоров’я та добробуту довкілля;
  •  рівність можливостей розвитку сучасних і майбутніх поколінь;
  •  невід’ємність збереження і підтримання життєзабезпечувальних функцій довкілля у процесі розвитку суспільства;
  •  відповідальність держави за стан довкілля та відтворення уражених екосистем, попередження і запобігання негативному впливу на їх якість;
  •  нарощування національного потенціалу країни для забезпечення сталого розвитку;
  •  широкий доступ населення до всіх видів екологічної інформації;
  •  відкритість міжнародної економічної системи як умови переходу країн на принципи сталого розвитку;
  •  оцінка екологічних наслідків усіх видів діяльності, які можуть мати або мають вплив на стан довкілля;
  •  зменшення різниці у рівнях життя різних верств населення і подолання бідності.

Згідно Концепції переходу України до сталого розвитку основними науково-організаційними принципами визначено: науковість, гуманність, відповідність міжнародним нормам, узгодженість, регіональність, цілісність, комплексність, структурність, системність, функціональність, керованість, реальність, етапність

Закономірності та принципи сталого розвитку реалізуються на основі врахування конкретних умов – факторів, що впливають на “процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб усіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь. Політика сталого розвитку продуктивних сил базується на врахуванні комплексу об’єктивних та суб’єктивних факторів сприятливого та лімітуючого характеру. До них слід віднести такі фактори:

- Еколого-ресурсний фактор. Екологічну складову сталого розвитку розглядають у двох аспектах – природно-ресурсному та середовищеутворюючому. Природно-ресурсний аспект характеризує масштаби та ефективність використання різноманітних наявних природних ресурсів, а також напрями і засоби відтворення та нарощування їх потенціалу. Середовищеутворюючий аспект характеризує базові потреби людини в якісному середовищі життєдіяльності.

- Економічний фактор. Економічна система є складовою комплексного сталого соціо-еколого-економічного розвитку території, для досягнення якого всі його сфери повинні бути збалансовані. При цьому структурна перебудова економіки має здійснюватися шляхом переходу від індустріально-аграрної моделі екстенсивного типу до конкурентоспроможної, інноваційної ринкової економіки інтенсивного типу (орієнтованої як на зовнішній, так і на внутрішній ринки), де враховується повна економічна вартість використаних ресурсів і передбачається їх відновлення.

- Соціальний фактор. Подолання будь-яких соціальних проблем неможливе без забезпечення сталого розвитку, позбавлення ж його соціального контексту робить цей розвиток беззмістовним. Тому перехід України до сталого розвитку потребує зміни політики в соціальній сфері, основними напрямами якої мають бути: збереження здоров’я людини; сприяння поліпшенню демографічної ситуації; забезпечення соціальних гарантій людям, які потребують захищеності; досягнення нормативів якості життя, прийнятих у розвинених країнах; досягнення орієнтирів сучасного рівня раціонального споживання для всіх верств населення; гуманізація суспільних відносин за рахунок реформування систем управління, освіти, науки, культури та охорони здоров’я.

- Міжнародне співробітництво. Результатом глобалізації є набуття вирішального значення зовнішніми факторами у визначенні успіху національних зусиль країн, що розвиваються. Розрив у рівнях соціально-економічного розвитку індустріальних країн і країн, що розвиваються, досяг таких масштабів, коли він сприймається обома сторонами як глобальна загроза міжнародній стабільності. Саме реалізація стратегії сталого розвитку розглядається як шлях подолання соціально-економічної напруженості між країнами завдяки можливості подолання відставання параметрів якості життя у менш розвинених країнах від аналогічних параметрів у розвинених країнах.

- Регіональна та муніципальна політика. Сталий розвиток усіх територіальних геосоціосистем (від сільських до державних) повинні узгоджуватися між собою, спрямовуватися на виконання національної програми сталого розвитку, яка відповідає міждержавним і міжнародним програмам.

- Інституціональний розвиток. Забезпечення переходу до сталого розвитку передбачає скоординовані дії у всіх сферах суспільного життя, відповідну переорієнтацію соціальних, екологічних та економічних інститутів держави, державне регулювання задля посилення зацікавленості громадян, юридичних осіб і соціальних груп у вирішенні завдань сталого розвитку.

Успішність реалізації факторів сталого розвитку ілюструє Індекс екологічної сталості (ІЕС) країн, що дозволяє оцінювати прогрес на шляху до сталого суспільства за допомогою 21 комплексного індикатора, які разом охоплюють 76 різноманітних параметрів. Зазначені індикатори відображають п’ять груп факторів, що визначають рівень сталості:

  1.  стан навколишнього середовища, зокрема повітря, води, ґрунтів, розмаїтість флори й фауни та інших екологічних систем;
  2.  антропогенний тиск із боку систем життєдіяльності людини, у тому числі рівень експлуатації та виснаження природних ресурсів, обсяги викидів у довкілля різних відходів та забруднювачів;
  3.  уразливість життя людини, зокрема показники забезпеченості населення базовими продуктами харчування та питною водою, дитячої смертності та смертності від хвороб, спричинених екологічними проблемами;
  4.  суспільно-інституційний потенціал, у тому числі розвиток науки і технологій, еко-ефективність господарства (затрати ресурсів на одиницю ВВП), рівень економічної свободи, суспільна відповідальність бізнесу, громадянські та політичні свободи, розвиненість законодавства, рівень корупції, наявність національної стратегії та планів дій, відкритість екологічної інформації та механізмів прийняття рішень, рівень залучення громадськості;
  5.  участь в міжнародних зусиллях, зокрема виконання екологічних угод, вплив на глобальні ресурси та заходи з їх охорони, участь в роботі міжнародних організацій тощо.

Рейтинг країн за ІЕС базується на порівняльному аналізі індикаторів для різних країн і дає узагальнену оцінку ситуації в них. Із 146 країн, що були включені в нього у 2005 р., Україна опинилася на 108 місці, а в п’ятірку світових лідерів ввійшли Фінляндія, Норвегія, Уругвай, Швеція та Ісландія. Визначальними причинами української ситуації є збереження надвисокої матеріало- та енергоємності виробництва, прискорена деградація навколишнього середовища, вичерпування природно-ресурсної бази, погіршення демографічної ситуації та загального стану здоров’я населення.

Отже, проблема національного поступу з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергу глобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективи.

Тема 14. Наукові засади раціонального природокористування

Основні поняття та терміни до теми:

  •  природно-ресурсний потенціал;
  •  природоохоронні принципи;
  •  ресурсозбереження;
  •  безвідходні та маловідходні технології;
  •  економічна оцінка ресурсів;
  •  плата за використання ресурсів;
  •  приведені витрати;
  •  енергозбереження.

Роль та значення природно-ресурсного потенціалу для економічного розвитку є винятково важливими на всіх етапах суспільного відтворення. Природно-ресурсний потенціал в економічній та економіко-географічній науках прийнято визначати як сукупність наявних ресурсів, що відображає їх кількісну та якісну специфіку. Більшість вітчизняних вчених трактують природно-ресурсний потенціал як запас вже досліджених, розвіданих природних ресурсів, включаючи  природні умови – географічне положення, рельєф, клімат, що зумовлено прямою залежністю від них структури та спеціалізації економіки.

Упродовж століть людство використовує природні ресурси для задоволення своїх потреб. Тривала взаємодія та зростаюча інтенсивність використання природних ресурсів об’єктивно потребує запровадження системи правил, здатної мінімізувати негативні наслідки. Раціональне природокористування – це таке ведення господарської діяльності, яке не призводить до незворотних змін стану навколишнього природного середовища, здатних загрожувати людині та обмежувати можливості її наступних поколінь.

Згідно чинного законодавства, зокрема, Закону про охорону навколишнього природного середовища (1997), до основних принципів, що визначають раціональне природокористування належать: пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської діяльності, платність за використання природних ресурсів та стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.

Для вирішення проблем навколишнього середовища сформульовані принципи, дотримання яких сприяє мінімізації негативних наслідків взаємодії природи і суспільства. Принцип історизму враховує історичну послідовність взаємодії людини і природи та передбачає віддалені наслідки антропогенної діяльності; принцип суспільної доцільності ставить на меті всебічне дослідження причин і результатів будь-якої діяльності та підпорядкування її соціальному критерію доцільності; принципи системності та комплексності дозволяють підходити до вирішення проблем навколишнього середовища з позиції не однієї, а максимальної кількості зацікавлених сторін, розглядати навколишнє середовище як систему та комплексно вирішувати існуючі проблеми; принцип розвитку визначає взаємодію і взаємозалежність процесів еволюції природи і суспільства, їх тісну взаємну детермінованість та надання пріоритету екологічній безпеці; принцип планетарної єдності дає розуміння глобальності існуючих в природі та людському суспільстві взаємодій, неможливості вирішення складних екологічних проблем в окремих країні чи регіоні. Міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування набуває значної актуальності та потребує ефективної міждержавної взаємодії.

Одним із основних напрямів раціонального природокористування є ресурсозбереження. До основних напрямів ресурсозбереження належать:

  •  застосування безвідходних та маловідходних технологій з одночасною комплексною переробкою сировини;
  •  комплексна переробка газодимових викидів та стічних вод з використанням продуктів газо- і водоочищення;
  •  рекуперація та утилізація відходів виробництва;
  •  застосування замкнених водооборотних циклів;
  •  раціональне використання енергоресурсів та енергозбереження;
  •  розробка нових ефективних технологічних процесів, у тому числі й мікробіологічних;
  •  організація територіально-виробничих комплексів.

Поширення застосування безвідходних та маловідходних технологій (таких, що не створюють відходів виробництва або не призводять до перевищення санітарних норм при здійсненні викидів в результаті господарювання) сприяє підвищенню ефективності економічної діяльності та комплексному використанню природних ресурсів.

Дієвим інструментом запровадження раціонального природокористування є економічна оцінка ресурсів та плата та їх використання. Вартісна оцінка природних ресурсів базується на двох показниках: витрати на підготовку і використання ресурсу; прибуток виробника, отриманий в результаті використання ресурсу. Показник річної економічної оцінки природних ресурсів визначають за формулою:

R = max ∑ (ZiNi ) Mi,

де Zi  – замикаючі витрати на виробництво одиниці і-тої продукції при експлуатації природного ресурсу;

Ni – індивідуальні приведені витрати на виробництво одиниці і-тої продукції,

Mi – обсяг виробництва продукції,

і1, 2, 3, …n – вид продукції.

Раціональне використання природних ресурсів, зокрема водних, енергетичних дозволяє не лише зберігати навколишнє середовище, але і знижувати собівартість продукції за рахунок повторного використання сировини. Енергозбереження є одним із пріоритетних напрямів раціонального природокористування в розвинутих країнах світу з часу енергетичної кризи 70-х рр. ХХ ст. Політика енергозбереження здійснюється в таких напрямах: запровадження енергозберігаючих технологій, економія енергоресурсів, використання відновлювальних джерел енергії (енергетична стратегія країн Європейського Союзу до 2030 р. передбачає формування 20 % енергобалансу ресурсами з відновлювальних джерел), використання вторинних енергетичних ресурсів.

Загострення проблеми взаємодії природи та суспільства наприкінці ХХ ст. стало можливо вирішити, застосувавши концепцію сталого, збалансованого розвитку, задекларованого Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992). Україна на шляху становлення соціально ефективної ринкової економічної моделі визначає сталий розвиток цільовим пріоритетом та основою довгострокової стратегії.

Тема 15. Система екологічної інформації та екологічний моніторинг

Основні поняття та терміни до теми:

  •  антропогенний тиск;
  •  система екологічної інформації;
  •  екологічний моніторинг;
  •  глобальна система екологічного моніторингу;
  •  державний природний кадастр;
  •  екологічне картографування;
  •  геоінформаційні системи;
  •  регіональні інформаційні системи;
  •  екологічний паспорт.

У зв’язку з посиленням економічної активності та антропогенного тиску на навколишнє природне середовище, виникла потреба постійного та системного контролю якості останнього. Система спостережень та досліджень стану природного середовища, окремих його компонентів називається екологічним моніторингом. З 1975 р. функціонує створена за участі ООН глобальна система екологічного моніторингу.

Система екологічного менеджменту в Україні регламентується Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” До функцій державного екологічного менеджменту належать: реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості державних і громадських органів у галузі охорони довкілля.

Система екологічної інформації є необхідним атрибутом сучасного безпечного розвитку суспільства. Саме завдяки їй можуть бути прийняті обґрунтовані управлінські рішення та забезпечений принцип сталого економічного розвитку. Згідно чинного законодавства функція забезпечення діяльності національної екологічної інформаційної системи покладена на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади – Міністерство екології та природних ресурсів України та його органи на місцях.

До складу існуючої на сьогоднішній день в Україні системи екологічної інформації належать: державні природні кадастри, системи екологічного моніторингу, екологічного картографування, еколого-господарські баланси територій, геоінформаційні системи, екологічна паспортизація.

Кадастрові екологічні інформаційні системи в Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі України про надра, численних законодавчих актах. Роль державних кадастрів як інформаційної основи для управління раціональним природокористуванням зростає в умовах розбудови ринкової економіки та необхідності дотримання природоохоронного законодавства.

Державний земельний кадастр – це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування й правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Складовими частинами державного земельного кадастру є:

  •  кадастрове зонування;
  •  кадастрові зйомки;
  •  бонітування ґрунтів;
  •  економічна оцінка земель;
  •  грошова оцінка земельних ділянок;
  •  державна реєстрація земельних ділянок;
  •  облік кількості та якості земель.

Державний водний кадастр містить систематизовані дані про:

  •  поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальні води країни;
  •  обсяги, режим, якість і використання водних об’єктів;
  •  водокористувачів;
  •  водогосподарські об’єкти, що забезпечують використання води, очищення та скид зворотних вод.

Державний лісовий кадастр – це система відомостей про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення їх до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства та оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді

Екологічний моніторинг – це система спостережень, оцінки й контролю стану довкілля для вироблення заходів на його захист, раціональне використання природних ресурсів, передбачення критичних екологічних ситуацій та запобігання їм, прогнозування масштабів можливих змін. Дослідження здійснюються на локальному, регіональному та глобальному рівнях. З 1991 р. екологічний моніторинг виконується в Україні.

Проведення екологічного моніторингу здійснюється за такими напрямами: ґрунти, води, атмосферне повітря, біологічні об’єкти, надра, відходи, небезпечні природні явища та техногенні аварії, об’єкти підвищеної небезпеки.

Екологічне картографування – це інструмент системи управління природокористуванням, що ґрунтується на використанні спеціальних екологічних карт. Базовий перелік інформації екологічних карт такий: оцінка екологічного потенціалу територій, характеристика господарського впливу на екосистеми, дані про стійкість геоекосистем до техногенних впливів, характеристика здоров’я населення, зумовленого станом природного середовища і техносфери, прогноз екологічної ситуації.

Для оперування значним обсягом даних, що необхідні для управління природокористуванням, використовуються географічні інформаційні системи (ГІС) – спеціальні засоби просторового відображення численних об’єктів з використанням сучасних комп’ютерних технологій. Згідно законодавства, ГІС – це сучасні комп’ютерні технології, що дають можливість поєднати модельне зображення території (електронне відображення карт, схем, космо- та аерозображень земної поверхні) з інформацією табличного типу (різноманітні статистичні дані, списки, економічні показники тощо).

Регіональні інформаційні системи призначені для відображення інформаційного простору певної території, в тому числі і екологічного спрямування. На порядку денному стоїть завдання створення розвинених регіональних інформаційних систем, що включають: регіональну моніторингову систему, регіональну кадастрову систему, регіональну ГІС тощо.

Екологічний паспорт об’єкта господарювання є однією із складових проектно-технологічної документації. Він містить такі відомості: загальна інформація про підприємство та виробництво; обсяги споживання ресурсів; технологія виробництва; технологія очищення, зберігання, утилізації викидів та відходів; кращі альтернативні технології виробництва; санітарно-захисна зона підприємства; заплановані природоохоронні заходи.

Тема 16. Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища

Основні поняття та терміни до теми:

  •  економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища;
  •  адміністративно-контрольні інструменти;
  •  економічні та фінансово-кредитні інструменти;
  •  екологічні нормативи;
  •  екологічна експертиза;
  •  платежі за екологічні збитки;
  •  екологічний менеджмент.

Економічний механізм як система методів та інструментів управління раціональним природокористуванням та охороною навколишнього природного середовища дозволяє відтворювати якість природного середовища для реалізації принципу сталого економічного розвитку.

Важелі економічного механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища слід розглядати за трьома напрямками:

  •  Адміністративно-контрольні: природоохоронне законодавство; сукупність екологічних стандартів та нормативів; система ліцензування діючого виробництва та екологічної експертизи проектної діяльності; методи та інструменти прогнозування, планування та програмування природоохоронної діяльності.
  •  Ринково-орієнтовані: природно-ресурсні платежі та платежі за забруднення середовища; ринкові ціни на природні ресурси; механізм купівлі-продажу прав за забруднення природного середовища; заставну систему; методи прямих ринкових договорів та інші способи екологічного саморегулювання; добровільні природоохоронні угоди між органами екологічного контролю та підприємствами.
  •  Фінансово-кредитні інструменти: форми та інструменти фінансування природоохоронних заходів; кредитний механізм охорони навколишнього середовища; екологічні та ресурсні податки; система страхування екологічних ризиків.

З метою дотримання вимог раціонального природокористування запроваджена система екологічних стандартів – обов’язкових норм та вимог щодо використання компонентів навколишнього природного середовища. До числа найважливіших екологічних стандартів належать: гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин у навколишньому природному середовищі; гранично допустимі викиди (ГДВ) та гранично допустимі скиди (ГДС) шкідливих речовин. Контроль ГДК дозволяє визначати допустимі нормативи порушення стану компонентів природного середовища та здійснювати регулювання природоохоронної діяльності.

Для об’єктивного та неупередженого обґрунтування прийняття управлінських рішень та гарантії екологічної безпеки необхідна екологічна експертиза – науково-практична діяльність спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів та об’єктів, дія яких впливає або може впливати на стан довкілля та здоров’я людей. Її здійснення регламентовано Законом України “Про екологічну експертизу” 1995 р. Екологічна експертиза передбачає здійснення оцінки впливу проектів господарської діяльності на навколишнє природне середовище, тобто встановлення їх довгострокових екологічних наслідків.

Основними завданнями екологічної експертизи є визначення ступеня екологічного ризику і безпеки суб’єкта господарської діяльності; встановлення відповідності вимогам екологічного законодавства; оцінка впливу різних об’єктів на довкілля, здоров’я людей і стан ресурсів та можливих негативних екологічних наслідків; оцінка природоохоронних заходів; підготовка обґрунтованих заходів.

Найбільш поширеними економічними інструментами управління природокористуванням є платежі за екологічні збитки. Для оцінки збитків довкіллю використовують такі базові величини: витрати на зменшення забруднень; витрати на відновлення якості навколишнього середовища; ринкову ціну; додаткові витрати, зумовлені зміною якості навколишнього середовища; витрати на компенсацію ризику для здоров’я людей; витрати на додатковий природний ресурс для розбавляння стоку, що скидається, до безпечної концентрації забруднювальної речовини. Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється за:

  •  викиди в атмосферу забруднювальних речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення;
  •  скиди забруднювальних речовин до водних об’єктів та системи комунальної каналізації;
  •  розміщення відходів виробництва у навколишньому середовищі.

Екологічний менеджмент – система планування, управління та котролю діяльності підприємства щодо охорони навколишнього середовища. Високорозвинутою є екологічна політика країн Європейського Союзу та США, саме вони є лідерами запровадження еко-менеджменту. Сформована система стандартів якості еко-менеджменту. Розробка стандартів мала на меті такі цілі:

  •  забезпечення необхідної споживачеві якості продуктів, послуг, і процесів їх виробництва завдяки чіткого визначення їх споживчих якостей;
  •  покращення якості життя, досягнення безпеки, здоров’я та захисту навколишнього середовища;
  •  раціоналізація, спрощення і гармонізація технології для зниження потреби в ресурсах та виключення дублювання виробничих процесів;
  •  спрощення системи контактів між виробниками, споживачами і постачальнимками, в тому числі за допомогою чітких законодавчих норм;
  •  підтримка міжнародної торгівлі, розмивання бар’єрів, що перешкоджають встановленню єдиних вимог до охорони навколишнього середовища в міжнародному масштабі.

В 1992 р. вперше був запроваджений стандарт еко-менеджменту BS 7750. В 1998 р. в Європейському Союзі затверджено пакет документів з екологічного менеджменту та аудиту, що відкрив нову серію стандартів ISO-14000. З 1 січня 1998 р. стандарти ISO-14000 запроваджені у ДСТУ, вони є добровільними національними стандартами в галузі системи охорони навколишнього природного середовища.

Тема 17. Економічна і соціальна ефективність природоохоронної діяльності

Основні поняття та терміни до теми:

  •  екологічна ємність;
  •  екологічний каркас;
  •  здоров’я людини; 
  •  народжуваність населення;
  •  смертність населення;
  •  дійсна та очікувана тривалість життя;
  •  структура захворюваності;
  •  працездатність;
  •  психологічні показники здоров’я населення;
  •  економічна ефективність;
  •  соціальна ефективність.

Екологічна проблематика загострилась та стала першочерговою на порядку денному подальшого розвитку людства в другій половині ХХ ст. Провідним принципом природокористування повинен стати еколого-економічний: одержання максимальних матеріальних благ з мінімальними затратами й мінімальним порушенням природного середовища. Однак, в умовах ринкової економіки автоматично цей принцип не діє, що потребує зваженої державної політики ефективного приодокористування.

Вимога сталості розвитку, а відтак – збалансованості економічних, екологічних та соціальних аспектів людської життєдіяльності актуалізує природоохоронну діяльність. Економічний розвиток в Україні повинен носити соціально-прогресивний характер, а значить – відповідати вимогам підвищення якості життя населення, тобто передбачати як економічну, так і соціальну складові. На можливості використання природно-ресурсного потенціалу кожного регіону мають накладатись обмеження екологічної ємності чи екологічного каркасу відповідної території. Природно-ресурсний потенціал економічного розвитку, визначений з позиції соціальної ефективності дозволяє встановити обмеження для суспільного відтворення вже на початковій стадії нового етапу розвитку економічної системи. Однією з найбільших проблем взаємодії природи і суспільства за планової економіки було досягнення економічного результату за будь-яку ціну. Для вирішення екологічних проблем часто застосовувалися паліативні рішення – збільшення висоти димових труб, висаджування більш стійких до забруднення видів дерев, система компенсацій для працівників шкідливих галузей тощо. Та сама ескалація екологічних конфліктів можлива в ринковій економіці, оскільки ринковий механізм автоматично не вирішує природоохоронної проблеми. Світовий досвід створення ефективних економічних моделей неодноразово довів об’єктивну необхідність державної екологічної політики. За сучасної актуальності раціональної взаємодії економіки з навколишнім природним середовищем вищезазначене ще раз доводить слушність “екологізації” економічного розвитку в Україні.

Наслідки економічної діяльності суспільства безпосередньо відображаються на здоров’ї людей та умовах їх життя. Людина як біологічна істота контактує та залежить від складових навколишнього природного середовища – повітря, води, ґрунту тощо). Людський організм має певні адаптивні властивості до зміни компонентів навколишнього середовища, однак ці властивості не є безмежними.

Комплексним показником стану людського суспільства є рівень здоров’я самих людей. За сучасними уявленнями, здоров’я –  це природний стан організму, що перебуває в повній рівновазі з біосферою і характеризується відсутністю будь-яких патологічних змін. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, «здоров’я – це стан повного фізичного, духовного і соціального добробуту, а не лише відсутність захворювання чи фізичних дефектів».

Залежність здоров’я від факторів навколишнього середовища встановлюється відносно певної популяції – етнічної групи, нації тощо. Основними показниками, що відображають стан здоров’я є статистичні: народжуваність, смертність, дійсну та очікувану тривалість життя, захворюваність та її структуру, працездатність, психологічні показники. Демографічні показники відображають загальний стан здоров’я населення та його детермінованість основними тенденціями зміни якості навколишнього середовища. Більш інформативними є дані щодо захворюваності населення, особливо в розрізі окремих захворювань, що викликані дією негативних факторів довкілля.

Питання природоохоронної діяльності мають два основні аспекти щодо оцінки їх результативності – суто економічний та соціальний. Економічна ефективність природоохоронних заходів включає екологічні та соціально-економічні результати:

  •  екологічні результати природоохоронної діяльності передбачають зменшення негативного впливу на довкілля: зменшення обсягів забруднюючих речовин, кількісне збільшення та якісне покращення залучених до використання земель, лісових, водних ресурсів;
  •  соціально-економічна результативність заходів захисту довкілля: підвищення рівня життя населення, ефективності суспільного виробництва та збільшення національного багатства.

Соціальна результативність природоохоронної діяльності відображається в підвищенні тривалості життя населення, скороченні захворюваності, збільшенні тривалості активного життя тощо.

Показником абсолютної економічної ефективності природозахисних витрат є відношення річного обсягу повного економічного ефекту до суми зведених витрат.

Соціальна ефективність природоохоронних заходів розглядається в розрізі чотирьох основних результатів:

  •  ефект від попередження витрат продукції за час хвороби працівників, зайнятих у виробництві;
  •  ефект від скорочення суми виплат населенню за лікарняними листками за період тимчасової чи постійної непрацездатності з причин забруднення навколишнього середовища;
  •  ефект від скорочення витрат у галузі охорони здоров’я на лікування працівників від хвороб, спричинених забрудненням навколишнього середовища;
  •  ефект від скорочення витрат комунально-побутового господарства від забруднення території.

Подальша інтенсифікація природоохоронної діяльності має на меті підвищення економічної та соціальної ефективності її заходів і, як результат, – покращення здоров’я та підвищення якості життя населення.

Тема 18. Світовий досвід і міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища

Основні поняття та терміни до теми:

  •  Римський клуб;
  •  межі зростання;
  •  Віденська конвенція;
  •  Монреальський протокол;
  •  Конференція в Ріо;
  •  принципи сталого розвитку;
  •  Кіотський протокол.

Зростання уваги до природоохоронної та екологічної проблематики приходиться на період після ІІ світової війни, коли провідні країни світу, зокрема США, ініціювали дослідження запасів природних ресурсів та перспектив глобального економічного розвитку. Результати цих досліджень були досить песимістичними, оскільки обсяги розвіданих та доступних природних ресурсів обмежені, їх не вистачає на збереження існуючих темпів економічного зростання. Згідно з результатами дослідження Бюро мінеральної сировини США, проведеного в 1970 р. за умови підвищення темпів економічного зростання та споживання запасів природних ресурсів вистачить: кам’яного вугілля – на 111 р., залізної руди – на 93 р., нікелю – на 93 р., свинцю – на 21 р., цинку – на 18 р., олова – на 15 р., ртуті – на 13 р.

Результати цих та численних інших досліджень стали основою для розробки прогнозних сценаріїв глобального розвитку. Так, широку популярність отримали роботи члени Римського клубу – групи дослідників, соціологів, бізнесменів, створена в 1968 р. за ініціативи А. Печчеі. Цією групою був визначений перелік найбільш гострих глобальних проблем: зростання народонаселення, вичерпання природних ресурсів, розвитку індустрії та сільського господарства, забруднення навколишнього природного середовища. Опублікована під керівництвом професора Д. Медоуза в 1972 р. доповідь «Межі зростання» стала відкриттям в науковому світі. Вперше гостро і безкомпромісно обстоювався висновок про існування жорстких меж економічного зростання, зростання чисельності населення та забруднення природного середовища. Всього було підготовлено близько 20 доповідей Римського клубу, в яких проаналізовані різноманітні аспекти глобальної економічної та екологічної проблематики. Всі вони направлені на обґрунтування активізації зусиль гармонізації взаємодії природи та суспільства.

Посилення негативних наслідків антропогенного впливу на природне середовище в останній третині ХХ ст. проявилось в активізації парникового ефекту. Аналіз внеску окремих видів господарської діяльності до глобального потепління відображає такий розподіл: енергетика – 46 %, галузі, що спричинюють утворення хлорфторвуглеводнів (CFCs) – 24 %, лісове господарство – 18 %, сільське господарство – 9 %, інші – 3 %.

З метою захисту довкілля та попередження подальшого забруднення біли активізовані зусилля міжнародного співтовариства. Так, в 1985 р. була підписана міжнародна Віденська конвенція щодо захисту озонового шару Землі. В 1987 р. на її продовження був підписаний Монреальський протокол, основним завданням якого було обмеження використання та виробництва речовин, що руйнують озоновий шар Землі. Тим не менше тенденції погіршення глобальної екологічної ситуації посилюються, що відобразилось у скороченні площі лісового покриву, опустинюванні значних територій, скороченні генетичного фонду планети, підриві біорізноманіття тощо.

В 1983 р. згідно рішення Генеральної асамблеї ООН була створена Всесвітня Комісія з навколишнього середовища та розвитку. Її очолила прем’єр-міністр Норвегії Гру Харлем Брундтланд. В 1987 р. комісією була підготовлена доповідь «Програма сталого довгострокового розвитку». Головним результатом вказаного дослідження був арґументований висновок про можливість поєднання економічного зростання та охорони довкілля за умови переходу всіх країни на принципи сталого, збалансованого, екологічно безпечного економічного розвитку.

В 1992 р. В Ріо-де-Жанейро відбулась ІІ Всесвітня конференція з навколишнього середовища та розвитку (UNCED). Результати її роботи стали наступні рішення: Декларація Ріо з навколишнього середовища та розвитку, що об’єднала основоположні принципи екологічного регулювання; Лісові принципи – відображають принципи збереження та відновлення лісів усіх видів, як важливого ресурсу біосфери; Порядок денний на ХХІ ст. – об’єднує стратегічні цілі та завдання, міжнародно-правові, інституційні та інші  інструменти для реалізації поставлених завдань.

Реалізація принципів сталого розвитку наштовхується на суттєвий спротив провідних країн світу, в перчу чергу – США, оскільки передбачає обмеження масштабного індустріального зростання. Однак, усвідомлення гостроти глобальних екологічних проблем примушує країни та світове співтовариство в цілому приймати непопулярні рішення задля покращення майбутнього. Так, в 1997 р. на Конференції в Кіото був врешті підписаний протокол про обмеження викидів CO2 та інших парникових газів до рівня 1990 р. Цими ж рішеннями запроваджено практику торгівлі лімітами викидів шкідливих речовин.

В останні роки світ змінюється прискорено і кардинально. Глобалізація як явище всесвітньої взаємодії та взаємозалежності національних економік посилює негативні екологічні наслідки світового економічного розвитку. За таких умов збалансована еколого-економічна взаємодія стала пріоритетом глобального розвитку, що визначає майбутнє людства.

1

2


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75069. Роль рекламы в жизни современного школьника. Оценка эффективности рекламы 127 KB
  Гипотеза: мы предполагаем, что можно найти способ лёгкой и быстрой оценки эффективности рекламы. Объект исследования: роль рекламы в жизни человека. Предмет исследования: влияние рекламы на жизнь современных школьников.
75070. Топонимика родного края 938 KB
  Предметом моего исследования являются особенности образования топонимов, отражение в них лингвистических, исторических и социальных явлений. Объект исследования – топонимы и микротопонимы с. Новосёлки и близлежащих сел и деревень, их окрестностей.
75074. Сказка – ложь, да в ней намёк… 66.5 KB
  Понятие сказки виды сказок. Читая сказки сравнивая их мы можем понять о чём намекают сказки и какова главная мысль сказок. Исследовать сказки разных видов и сравнить их. Основная часть Понятие сказки Сказка – один из основных видов народного устного повествования с фантастическим вымыслом.
75075. Великие преобразования России в XVIII веке 74.5 KB
  Цель: закрепление знания учащихся по разделу «Великие преобразования России в XVIII веке». Задачи Образовательные: воспроизвести и осмыслить основной материал по изученному разделу, имена и дела видных людей XVIII века.
75076. Курить или не курить? 92.5 KB
  Выявить содержание вредных веществ в фильтре сигарет после выкуривании. Сравнить отдельные виды сигарет по содержанию вредных веществ. Объект исследования: Литература описывающая вредное влияние сигарет сигареты отдельных марок.