48101

ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ. ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Конспект

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

З огляду на це найманого менеджера підприємства іноді розглядають як фінансового посередника. Найбільший вплив на вибір типу фінансової політики підприємства здійснює саме суб’єктивний фактор – тип фінансового менеджера. Унітарне підприємство створюється одним засновником який виділяє необхідне для того майно формує відповідно до закону статутний фонд не поділений на частки паї затверджує статут розподіляє доходи безпосередньо або через керівника який ним призначається керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах...

Украинкский

2013-12-07

1.01 MB

17 чел.

МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІЗНЕСУ І ПРАВА

Кафедра «Фінанси»

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИСЦИПЛІНИ

«ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ»

Для студентів з напряму підготовки

6.030201 «Міжнародні відносини»

Конспект укладений у відповідності з

навчальною програмою дисципліни,

вміщує матеріал для ___ годин лекцій,

розглянутий та схвалений на засіданні

кафедри «Фінанси»

Протокол № __ від «___» _________ 20__ р.

Зав. кафедри «Фінанси»

д.е.н., професор                                                                                                           Г.Є. Жуйков

ХЕРСОН 201_ Р.


Лекція 1

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

  1.  Теоретичні засади і сутність фінансового менеджменту
  2.  Суб’єкти фінансового менеджменту
  3.  Об’єкти фінансового менеджменту
  4.  Функції і механізм фінансового менеджменту

1.Традиційно вважається, що фінансовий менеджмент як наука відокремився від прикладної мікроекономіки у 50-х роках XX ст. Початок процесу розробки сучасної теорії фінансів, за свідченням відомих фахівців з цієї галузі Т.Є. Коупленда і Дж.Ф. Уостона, поклала публікація праці Ф. Модільяні і М. Міллера у 1958 р. про вплив дивідендної політики на ефективність інвестицій в акції. Втім окремі розробки із застосуванням математичних моделей, що призвели до формування сучасної теорії управління фінансами, проводились ще до другої світової війни. Так, у 1938 р. Дж. Вільямс запропонував відому модель оцінки вартості фінансового активу, яка стала основою фундаменталістського підходу. Основи сучасної теорії портфеля було започатковано у 1952 р. працями Г. Марковіца. Пізніше дослідження цього напрямку набули значного розвитку. У 1990 р. Г. Марковіца разом з М. Міллером і У. Шарпом було нагороджено Нобелівською премією за праці з теорії фінансової економіки.

Дисципліна "Фінансовий менеджмент" як наука вивчає методологію і техніку управління фінансами великої компанії. Формування дисципліни здійснилося шляхом природного доповнення деяких розділів теорії фінансів аналітичними розділами бухгалтерського обліку (аналіз фінансового стану компанії, аналіз і управління дебіторською заборгованістю тощо).

Фінансовий менеджмент пропонує необхідний набір методів для досягнення тих цілей, які підприємство ставить перед собою. Головне – обрати методи, які відповідають меті, та зуміти їх застосувати. Фінансовий менеджмент, або управління фінансовими ресурсами і відносинами, охоплює систему принципів, методів, форм і прийомів регулювання ринкового механізму у сфері фінансів з мстою підвищення конкурентоспроможності суб'єкта господарювання.

2. Фінансовий менеджмент представляє собою систему управління фінансовими ресурсами, що поєднує в собі фінансову політику, методи, інструменти, а також людей, що приймають управлінські рішення і перетворюють їх на практику з метою досягнення поставлених цілей фінансової стабільності і зростання.

З огляду на це, найманого менеджера підприємства іноді розглядають як фінансового посередника. Таку ідею висловлюють, наприклад, Р. Брейлі та С. Майєрс у книзі «Принципи корпоративних фінансів». На їх думку, фінансовий менеджер діє як посередник між фірмою та ринком капіталів, де відбувається купівля-продаж цінних паперів. Роль фінансового менеджера показано на рис. 1.1, де схематично зображені потоки грошових коштів від інвесторів до фірми і назад до інвесторів. Потік виникає, коли фірма випускає цінні папери з метою залучення грошових коштів (стрілка 1 на рисунку). Гроші йдуть на придбання реальних активів, що використовуються в діяльності фірми (стрілка 2). Пізніше, якщо фірма діє вдало, реальні активи дають більший приток грошових коштів, аніж необхідно для покриття первісних інвестицій (стрілка 3). І, нарешті, грошові кошти або реінвестуються (стрілка 4), або повертаються інвесторам, які придбали цінні папери первинної емісії (стрілка 5).

Рис. 1.1.. Потоки грошових коштів між ринками капіталів та фірмою.

Фінансовий менеджмент як управлінська система характеризується й наявністю певних суб’єктів управління. Сучасна практика фінансового менеджменту дозволяє виділити три основні групи таких суб’єктів (рис. 1.2).

Найбільший вплив на вибір типу фінансової політики підприємства здійснює саме суб’єктивний фактор – тип фінансового менеджера. У теорії фінансового менеджменту прийнято поділяти господарських керівників за менталітетом фінансово-інвестиційної політики на консервативних, помірних та агресивних, але існують також інші підходи.

Наприклад, цікаву типологію фінансових менеджерів пропонує у моделі ZOO-САМ® відомий український вчений-економіст М. Сорокін [12]. Згідно з його класифікацією, інвестори поділяються згідно з критеріями «високо ризикові» (В) – «низько ризикові» (Н), «динамічні» (Д) – «статичні» (С) та «позитивний ціннісний пріоритет» (+) – «негативний ціннісний пріоритет» (-) на такі групи як: Леви (ВС+; типовими Левами автор моделі називає Д. Карнегі та Г. Форда), Тигри (ВС-; П. Гетті), Орли (ВД+; Дж. Темплтон), Акули/Вовки (ВД-; Дж. Д. Рокфеллер), Воли (НС+; Н. Терещенко), Ведмеді (НС-), Мавпи (НД+) та Лисиці (НД-). Саме завдяки асоціаціям з фауною модель одержала свою назву.

3. Об’єктом фінансового менеджменту виступає підприємство (фірма, організація, компанія тощо).

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій індивідуальний виробник і споживач взаємодіють за допомогою ринку з метою вирішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого робити.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними є державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника. 

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Розглянемо докладніше деякі види підприємств. 

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ).

Таке підприємство має особливості правового становища щодо недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єкту права це майно належить на праві повного господарського ведення. 

Колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.

Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб'єкт права колективної власності. Право колективної власності в колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління, де вищим органом управління є загальні збори і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток (паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.

Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.

Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна виділити три види приватних підприємств:

  •  індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності і роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);
  •  сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності і роботі громадян, що проживають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);
  •  приватне підприємство з правом наймання робочої сили, що ґрунтується на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства:

  •  у промисловості й будівництві — з чисельністю працівників до 200 чоловік;
  •  в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працівників до 50 чоловік;
  •  у науці й науковому обслуговуванні — з чисельністю працівників до 100 чоловік;
  •  у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працівників до 25 чоловік;
  •  у роздрібній торгівлі — з чисельністю працівників до 25 чоловік. 

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.

Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

  •  законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;
  •  основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;
  •  за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;
  •  переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;
  •  приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Фінансово-промислові групи в нашій країні націлені на концентрацію інвестиційних ресурсів на пріоритетних напрямах, прискорення науково-технічного прогресу, підвищення експортного потенціалу і розвиток конкурентного економічного середовища. 

Підприємницькі союзи (мережі) мають за мету створення такої кооперації між підприємствами, за якої в максимальній мірі використовуються їх сильні сторони, і за рахунок цього підвищується загальний економічний потенціал створюваного союзу. Мережа має координувати взаємопов’язані дії, залучати при необхідності нових партнерів і перешкоджати конкуренції між організаціями, що в неї входять. 

Віртуальна корпорація створюється на тимчасовій основі як мережа незалежних компаній, об’єднаних сучасними інформаційними системами з метою взаємного користування ресурсами, зниження витрат і розширення ринкових можливостей.

У назвах іноземних компанії нерідко зустрічаються абревіатури, значення яких невідоме більшості вітчизняних керівників. Тим не менш, у них варто розібратись, оскільки вони містять інформацію, яка може виявитись корисною.

Великобританія

Одним з видів організаційно-правової форми компаній у Великій Британії є партнерства. Вони можуть бути створені як у формі з необмеженою відповідальністю – LP (Limited Partnership), так і в формі з обмеженою відповідальністю – LLP (Limited Liability Partnership).

При LP має бути як мінімум один генеральний партнер з необмеженою відповідальністю (який, у свою чергу, може бути компанією з обмеженою відповідальністю) та один чи більше партнерів з обмеженою відповідальністю. Останні несуть особисту необмежену відповідальність за боргами та обов’язками партнерства лише в межах визначеної між партнерами суми.

Limited Liability Partnership передбачає наявність рівноправних партнерів. Члени LLP несуть обмежену відповідальність перед третіми особами своїми внесками в партнерство. Оскільки членами партнерства можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також нерезиденти, ця структура є дуже зручною для податкового планування. LLP – відносно нова форма юридичної особи, впроваджена законодавством Великобританії з 6 квітня 2001 року. Подібну організаційно-правову Фому має англійська компанія Chadbourne & Parke LLP.

Франція

У Франції існує багато типів організаційно правових форм.

Зустрівшись із компаніє., у засновницьких документах якої вказано Entreprise individuelle, зрозуміло, що це одноособове підприємство. Його власник відповідає всім своїм майном за зобов’язаннями, а сама фірма не підлягає публічній відповідальності (тобто не несе відповідальність перед третіми особами).

Іншим видом, розповсюдженим у Франції, є повне товариство – Societe en nom collectife, SNC. Його члени несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями компанії усім своїм майном. SNC не підлягає публічній звітності, але, на відміну від одноособового підприємства, визнається юридичною особою. За законом мінімального статутного капіталу не потребується. Подібну організаційно-правову форму мають Selenia Metalli Snc або Jolly Pannelli Snc.

Австрія

Найбільш розповсюдженими формами господарських організацій в Австрії є компанія з обмеженою відповідальністю (Gesellschaft mit beschrankter HaftungGmbH) та акціонерна компанія (AktiengesellschaftAG).

Якщо вести мову про реєстрацію і подальше управління, то AG є більш клопіткою й як наслідок більш дорога в обслуговуванні компанія. Однак, використовуючи таку форму, бенефіціарний власник має шанс зберегти інкогніто, випускаючи акції на пред’явника. Цього неможливо досягти при GmbH, оскільки акт передачі частки від одного власника до іншого завіряється нотаріусом. Також при AG не існує формальної процедури передачі акцій на пред’явника від однієї сторони іншій, якщо акціонер вирішить продати свою частку в бізнесі.

Тим не менш, малий і середній бізнес віддає перевагу саме формі GmbH (наприклад, австрійська компанія Bintec Access Networks GmbH). У відповідності до закону GmbH може проводити будь-яку легальну діяльність, за виключенням банківської, страхової, політичної та профспілкової. Для створення GmbH достатньо одного засновника. Мінімальні кількість директорів також скорочена до однієї особи, яка може бути й іноземцем.

Організаційно-правові форми в Німеччині схожі з усталеними формами інших європейських країн. Однак є певні традиційні особливості.

Якщо у засновницьких документах інпартнера вказано "Offene Handelsgesellschaft", можна бути впевненим, що іноземний контрагент – повне товариство. Тобто його учасники (товариші) несуть повну й солідарну відповідальність перед кредиторами. Однак є специфічна відмінність. Offene Handelsgesellschaft не є юридичною особою, хоча й користується правами і пільгами останнього. Наприклад, воно може купувати майно, подавати позиви до суду, виступати в ролі відповідача. Однак воно не зобов’язане публікувати свої звіти та реєструватись.

Гонконг

У Гонконгу компанія з обмеженою відповідальністю може бути заснована шляхом реєстрації Статуту і Засновницького договору. Мінімальна кількість акціонерів – один. Назва компанії має закінчуватись на "Ltd." або "Limited". Ця вимога не розповсюджується на філії компанії з обмеженою відповідальністю.

Акціонерами подібної компанії бувають і фізичні особи, і корпорації, причому необов’язково резиденти Гонконгу. Зацікавлений партнер може знайти їх повні імена, громадянство, адреси у реєстратора. У випадку, коли вимагається додаткова конфіденційність. Така фірма може скористатись послугою номінальних директорів та акціонерів. Їх імена заносять до реєстру акціонерів (директорів), який зберігається у Реєстрі компанії в Гонконгу.

4. Система фінансового менеджменту реалізує свою головну мету й основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи, які визначені комплексним змістом системи управління фінансовою діяльністю:

1. Функції фінансового менеджменту як управлінської системи. Ці функції є складовими частинами будь-якого процесу управління поза залежністю від виду діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, розміру, форми власності і т. ін.. В теорії управління ці функції характеризуються як загальні.

2. Функції фінансового менеджменту як спеціальної області управління підприємством. Склад цих функцій визначено конкретним об’єктом даної управлінської системи. Теорія управління розглядає ці функції як специфічні.

У найбільш загальному вигляді склад функцій фінансового менеджменту у розрізі цих груп представлений в табл. 1.1

Основні функції фінансового менеджменту як спеціальної області управління підприємством розглянуті у найбільш агрегованому вигляді. Кожна з цих функцій може бути конкретизована більш цілеспрямовано з урахуванням специфіки фінансової діяльності окремих підприємств. При здійсненні такої конкретизації на кожному підприємств може бути побудована багаторівнева функціональна система управління фінансовою діяльністю. Принципова схема побудови такої деталізованої багаторівневої функціональної системи наведена на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Багаторівнева функціональна система управління

фінансовою діяльністю підприємства

Процес управління фінансовою діяльністю базується на певному механізмі. Механізм фінансового менеджменту представляє собою систему основних елементів, що регулюють процес розробки і реалізації фінансових рішень підприємства.


Таблиця 1.1

Характеристика основних функцій фінансового менеджменту

в розрізі окремих груп

Групування основних функцій фінансового менеджменту

як управлінської системи

як спеціальної області управління підприємством

1.

Розробка фінансової стратегії підприємства

1.

Управління реальними інвестиціями

2.

Створення організаційних структур, що забезпечують прийняття і реалізацію управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності

2.

Управління фінансовими інвестиціями

3.

Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів фінансових рішень

3.

Управління формуванням фінансових ресурсів

4.

Здійснення аналізу різних аспектів фінансової діяльності

4.

Управління грошовими потоками

5.

Здійснення планування фінансової діяльності підприємства за її основними напрямами

6.

Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в області фінансової діяльності

7.

Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень у сфері фінансової діяльності


Лекція 2.

СИСТЕМА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

  1.  Організаційне забезпечення фінансового менеджменту
  2.  Управлінський облік та інформаційне забезпечення фінансового менеджменту
  3.  Фінансовий облік у розвинутих країнах. Гармонізація фінансового обліку
  4.  Консолідація фінансових звітів і формування внутрішньо корпоративних стандартів компанії

1.Організаційно-економічне забезпечення фінансового менеджменту (ОЕЗ ФМ) – це сукупність структурних та динамічних характери тиск економічних взаємовідносин всередині та поза межами діяльності організації, що включає сукупність конкретних відносин власності, методів господарювання та правових норм, втілених у певні організаційно-економічні механізми, за допомогою яких ринково-орієнтована організація використовує (або ні) можливості, що їй надає середовище, та сприяє (або ні) досягненню цілей розвитку.

Об’єктами впливу ОЕЗ ФМ є «входи» та «виходи» організації, які пов’язують її із зовнішнім середовищем, а саме – з ринками постачання та збуту, а також управлінська та операційна системи, фінансові результати і ризики, взаємозв’язки всередині організації, система мотивації персоналу тощо.

Суб’єктом ОЕЗ ФМ може виступати один або комплекс підрозділів, які за допомогою різноманітних форм управлінського впливу забезпечують виконання тактичних фінансових завдань із метою досягнення стратегічних фінансових цілей підприємства.

ОЕЗ ФМ є підсистемою цільового типу і може бути організаційно оформлено по-різному:

  •  на базі фінансового або економічного відділу з більш розгалуженими зв’язками з іншими підрозділами організації;
  •  у вигляді матричної структури;
  •  на основі створення окремого відділу лінійно-проектного або лінійно-програмного типу з відповідними функціями і повноваженнями;
  •  у вигляді мережі відділів, які беруть участь у виконання економічної стратегії організації;
  •  у формі координаційної ради, комітету або комісії (дорадчий орган) при вищих органах управління організацією.

Вибір організаційних рішень керівництвом залежить від ситуації на підприємстві та у зовнішньому середовищі, від рівня стратегічного мислення менеджерів тощо. Однак, у будь-якому випадку, до підсистеми ОЕЗ ФМ входитимуть:

  •  фінансовий відділ як підрозділ, що несе повну відповідальність за управління оборотними та грошовими коштами (визначаючи потреби у цих коштах та засоби їх задоволення, тобто розроблюючи і виконуючи фінансову ресурсну стратегію);
  •  відділ збуту як підрозділ, що відповідає за збут продукції у необхідних для ефективного функціонування організації обсягах;
  •  відділ постачання як підрозділ, що відповідає за ефективність «вхідних потоків»;
  •  виробничий підрозділ, що зобов’язаний випускати якісну продукцію з урахуванням економії всіх видів витрат;
  •  бухгалтерія, яка повинна реєструвати всі господарські операції;
  •  відділ організації та оплати праці, який відповідає за здійснення матеріальної винагороди персоналу.

Основою для побудови ОЕЗ ФМ є повноцінна фінансова підсистема, яка має свідомо формуватись і вдосконалюватись, діяти стратегічно. Статус і тип цієї підсистеми залежить від обсягів поточних та стратегічних робіт, форми власності, розгалуженості внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Приклад організації фінансового підрозділу великого промислового підприємства наведено на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Організаційна структура фінансової підсистеми (служби, підрозділу, відділу)

2. Побудова в компанії системи обліку з метою управління її бізнесом (система управлінського обліку) є аналогічною до постановки фінансового (бухгалтерського обліку) і реалізується схожими етапами, а експлуатація впровадженої системи управлінського обліку регламентується документами, які за змістом аналогічні документам, що регламентують практику бухгалтерського обліку.

Розрізняються й форми надання звітів. Наприклад, у США активи розміщують на лівій стороні балансової відомості і наводять у порядку спадання ліквідності ) так, що зверху подаються дані по поточних активах. У Великобританії активи розміщуються справа і наводяться по мірі зростання ліквідності – таким чином, зверху опиняються постійні активи. У деяких європейських країнах (наприклад, Бельгії, Франції, Італії та Німеччині) акціонерам надаються лише два фінансових звіти (звіт про доходи і витрати та балансовий звіт); в інших – надається ще й третій звіт: про зміну фінансового стану.

Існують серйозні відмінності й у трактуванні видів економічної діяльності (таких як злиття, пенсії, оренда обладнання, зміна цінності фінансових інструментів), які відображають неспівпадіння загальних підходів і принципів, на яких побудовано правила обліку в різних країнах (табл. 2.1, 2.2).

Таблиця 2.1

Відмінності загальних принципів обліку

З одного боку

З іншого боку

Головна мета фінансових звітів

Надання інформації акціонерам (США, Великобританія)

Захист кредиторів, захист від інформації, яка може завдати шкоди конкурентоспроможності компанії (Німеччина, Японія)

Вимоги правил обліку

Точні і детальні інструкції (США).

Тільки загальні принципи, що в багатьох випадках дає менеджерам можливість довільних (Німеччина, Японія).

Зміст правил обліку

Правила визначають все до дрібниць (США).

Відсутні правила для деяких важливих видів діяльності (наприклад, медичне страхування для пенсіонерів у Канаді, Німеччині і Нідерландах)

Зв'язок із законом про податок на дохід

Існують два варіанти обліку (в Австралії, Канаді, США і Нідерландах).

Податок на прибуток розраховується за даними фінансової звітності (Німеччина, Франція і Великобританія)

Частота звітів

Щоквартально (США, Канада, Мексика, Ізраїль).

Раз на півроку (Великобританія, Франція, Нідерланди, Німеччина, Японія).

Розкриття деталей обліку (прозорість)

Багато приміток і рекомендацій: про вибір і застосування методів обліку, техніку оцінок, трансферт у/з резервів тощо (Австралія, Нова Зеландія, США, Канада, Великобританія)

Агрегування класів активів і пасивів, мало приміток; у кращому випадку – загадкові коментарі про те, як застосовувати правила обліку, як відображати рух у/з резервів (Франція, Японія, Німеччина, Швейцарія)

Річна звітність підприємств може включати:

  •  Звіт про прибутки і збитки
  •  Звіт про накопичений прибуток
  •  Звіт про зміни у фінансовому стані
  •  Звіт про рух коштів
  •  Звіт про власний капітал
  •  Бухгалтерський баланс
  •  Додаткову інформацію.

Таблиця 2.2

Різність принципів обліку і різних країнах

Подія або транзакція

Альтернативні підходи

Переоцінка активів

Дозволена (Австралія, Гонконг, Індія, Великобританія).

Дозволена за певних умов (Франція, Італія, Швеція).

Не дозволена (Канада, Німеччина, Японія, США).

Звіт про джерела і використання коштів

Повідомляє про джерела і використання всіх коштів (США, Великобританія, Ізраїль, Корея).

Повідомляє про джерела і використання обігових коштів (Мексика, Швеція, Сінгапур).

Не надається (Франція, Німеччина, Нідерланди, Швейцарія).

Урахування впливу інфляції

Потрібне (Аргентина, Бразилія, Ізраїль, Мексика).

Допускається в примітках (Великобританія, Австралія, Нідерланди, США).

Не потрібне (Канада, Індонезія, Японія, Німеччина, Корея).

Нематеріальні активи

Нараховують і списують за рахунок власного капіталу (Італія, Сінгапур, Південна Африка, Великобританія).

Нараховують і списують через звіт про доходи і витрати (Австралія, Канада, Франція, США).

Витрати на дослідження і розробки

Витрати (США, Німеччина, Мексика).

Капіталізація (Аргентина, Корея, Норвегія, Нідерланди).

Окрема капіталізація витрат на дослідження і на розробки (Великобританія, Канада, Данія, Ізраїль, Нігерія).

Не виділяються (Китай, Ірландія).

Галузеві і географічні розрізи (Segment Reporting)

Збут, прибутки та активи у галузевому і географічному розрізі (Канада, Великобританія, Ізраїль, Італія, Сінгапур).

Збут у галузевому і географічному розрізі (Франція, Німеччина, Бельгія, Нідерланди).

Збут і прибуток у галузевому розрізі (Корея).

Не виділяється (Індія, Індонезія, Норвегія, Швейцарія).

Не експлуатаційна оренда

Підлягає капіталізації (Бельгія, Гонконг, Ізраїль, США).

Капіталізація можлива або допускається за певних умов (Данія, Швеція, Франція, Японія).

Відноситься на витрати (Індія, Італія).

Інші виплати пенсіонерам

Додаються до нарахованих витрат (Індонезія, Нігерія, Великобританія, США).

Сплачуються готівкою (Австралія, Німеччина, Гонконг, Японія).

Пенсійні схеми

Визнаються не профінансовані зобов’язання (США, Мексика).

Не профінансовані зобов’язання ігноруються (Канада, Німеччина, Нідерланди, Великобританія).

Не встановлено (Гонконг, Нова Зеландія, Бельгія).

Також вивчаються аудиторські висновки, які можуть бути чотирьох видів:

  1.  Безумовний аудиторський висновок означає, що керівництво заслуговує найвищого схвалення за чесне відображення фінансового стану і результатів діяльності, а для аналітика це є найліпшою рекомендацією.
    1.  Висновок з обумовленням – звіти безпристрасно відображають фінансовий стан і результати діяльності, але мають місце певні обумовлення щодо обсягу роботи аудитору в досліджуваній фірмі або результату, який неможливо оцінити.
    2.  Відмова від висновку означає, що через обмежений штат співробітників, невизначеність майбутнього або наслідків, які неможливо оцінити при перевірці, аудитор не здатний дати висновок.
    3.  Негативний висновок означає, що звіти неправильно відображають фінансовий стан або результати діяльності у відповідності до прийнятих принципів обліку. Такий висновок має сумнівну цінність.
  •  Безумовно, немає ніяких гарантій, що фінансовий стан підприємства на дату складання звіту був таким самим, як і протягом усього року. Щоб компенсувати цю неточність, розраховують середнє арифметичне необхідного показника балансового звіту наприкінці звітного та попереднього року.
  •  Рентабельність активів підприємства – цей показник (коефіцієнт) ефективності використання підприємством своїх активів розраховується так:

(2.1)

,

  •  Безумовно, ця величина має бути якомога більшою, оскільки саме активи є джерелом одержання прибутку підприємством. Низький рівень коефіцієнта вказує на неефективність використання активів і необхідність внесення змін у фінансову політику підприємства.
  •  Цей показник можна розраховувати і для загальних прибутків підприємства (оперативного прибутку й інших прибутків). Порівняння його з попередніми показниками дасть змогу оцінити вплив податків і відсотків, що сплачуються за кредитами, на загальну прибутковість активів.
  •  Рентабельність капіталу. Для реалізації інвестиційного проекту підприємство досить часто, крім залучення акціонерного капіталу, використовує кредити, облігації або інші форми довгострокового фінансування. Усі зазначені форми фінансування (крім короткострокових) утворять капітал підприємства. Показник ефективності використання капіталу дуже важливий для інвесторів. Він дає можливість кредиторам-акціонерам дізнатися про спроможність проекту обслуговувати і повертати кредит. Цей коефіцієнт розраховується так:

(2.2)

,

  •  Рентабельність акціонерного капіталу – показник подібний до коефіцієнта рентабельності активів, але дає можливість зрозуміти, наскільки ефективно використовується капітал акціонерів. Звичайно ця величина розраховується так:

(2.3)

,

  •  Маржа прибутковості – це показник, який визначає величину виторгу від реалізації продукції (у відсотках), що залишається в розпорядженні підприємства після відрахування виробничих витрат. Він розраховується як для оперативного прибутку, так і для прибутку що обкладається податком. У першому випадку маржа прибутковості буде розраховуватися так:

(2.4)

,

  •  Досить часто цей показник дає змогу зрозуміти збутову політику підприємства. Якщо значення цього показника велике, це означає, що підприємство закладає в ціну продукції високу маржу прибутковості, знижуючи тим самим обсяги обороту. Низький показник цього коефіцієнта, навпаки, доводить, що підприємство максимально заінтересоване в збільшенні обороту і для цього знижує маржу прибутковості.
  •  Показники ліквідності використовуються при аналізі спроможності підприємства оплачувати рахунки.
  •  У своїй діяльності підприємство мусить оплачувати всі поточні рахунки з тим щоб його не оголосили неплатоспроможним. Саме тому як інвестори, так і кредитори звертають увагу на ці показники:
  •  Поточний коефіцієнт ліквідності – визначається як співвідношення поточних активів до поточних зобов'язань:

(2.5)

,

  •  Звичайно вважається, що для підприємств цей показник повинен бути більшим 1 (деякі автори висловлюють думку, що він має бути не меншим 2). Якщо він перевищує 1, кредитор може переконатися, що поточні активи фінансуються не тільки за рахунок поточних зобов'язань. Це дає кредиторам упевненість у тому, що заборгованість може бути погашена підприємством вчасно. Аналізуючи даний коефіцієнт, треба враховувати не лише його абсолютну величину, а й галузь виробництва, й існуючу підприємницьку практику в країні місцезнаходження підприємства.
  •  «Кислотний» коефіцієнт, або коефіцієнт швидкої ліквідності. Розуміючи, що частину поточних активів досить складно швидко перетворити в засоби для погашення поточних зобов'язань, було введено так званий коефіцієнт кислотності. Він розраховується як співвідношення вартості поточних активів, що можуть бути досить швидко трансформовані в гроші, до поточних зобов'язань:

(2.6)

,

  •  Як і в попередньому випадку, більшість кредиторів вважає, що така величина має бути більшою 1. Це означає, що підприємство може погасити свої поточні зобов'язання без продажу запасів (які не входять у швидколіквідні активи).
  •  Коефіцієнт автономності вважається навіть більш динамічним показником, ніж коефіцієнт кислотності, оскільки вказує кількість днів, коли підприємство може працювати без додаткового надходження коштів. Ця величина визначається як відношення готівки, яка є в розпорядженні підприємства, до середньоденних витрат виробництва без урахування амортизації:

(2.7)

,

  •  Коефіцієнт показує, протягом якого терміну підприємство може протриматися, використовуючи тільки наявні в нього зараз гроші. Чим вища ця величина, тим краще, за винятком тих випадків, коли обсяг готівки, якою розпоряджається підприємство, значно перевищує оптимальну суму готівки, необхідну для діяльності підприємства (визначається за спеціальною формулою). Це пов'язано з тим, що кошти в грошовій формі приносять дуже мало прибутку.
  •  Одним з основних завдань, які стоять перед підприємством, є визначення структури капіталу для забезпечення своєї діяльності. Для кредиторів і акціонерів існують власні переваги і недоліки в різних формах фінансування проекту. Саме тому остаточна структура капіталу підприємства є, як правило, компромісом між кредиторами й акціонерами.
  •  Одним із найпопулярніших показників є відношення заборгованості до активів підприємства. Цей показник визначається за формулою:

(2.8)

,

  •  Досить складно оцінити цю величину, не знаючи якісного складу активів. Як правило, така величина у 50% вважається достатньою, щоб гарантувати погашення заборгованості перед кредиторами. Зрозуміло, що чим менший цей показник, тим спокійніше можуть почуватися кредитори.
  •  Ще два показники – заборгованість до акціонерного капіталу і мультиплікатор інвестицій – містять фактично ту саму інформацію, що й перший коефіцієнт. Ці коефіцієнти розраховуються так:

(2.9)

,

  •  

(2.10)

,

  •  Для визначення спроможності підприємства погасити свою заборгованість застосовують коефіцієнт погашення відсотків, який визначається за формулою:

(2.11)

,

  •  Безумовно, чим більшим буде це значення, тим вища спроможність підприємства погасити заборгованість. Водночас необхідно звернути увагу на те, що цей показник реально визначає тільки спроможність підприємства обслуговувати свій борг (тобто виплачувати проценти), а не погашати його.

3.Системи управління корпораціями сильно розрізняються в залежності від країни. Ці відмінності відображають неспівпадіння правових систем, ролі ринків капіталу, ролі уряду на ринках, а також традиції і культури. Система обліку, яка є цілком розумною в одних умовах, не обов’язково буде добра за інших.

Наприклад, потужні банки є важливими акціонерами великих компаній у Німеччині, мають своїх представників у радах директорів і доступ до даних внутрішньої звітності. Менеджери німецьких компаній одержують заохочення безпосередньо від представників таких акціонерів, а не у відповідності до курсів акцій на ринку. За такої ситуації не дивно, що фінансові звіти у ФРН менш інформативні, аніж у країнах, де постачальники капіталу не представлені у раді директорів.

Розглянемо інший приклад.

В Японії кейрецу (keiretsu) – це група фірм, які володіють значними пакетами акцій одна одної, а крім того, пов’язаних як постачальники і споживачі.

Взаємозв’язок цих компаній відрізняється від англосаксонської структури материнських компаній, контролюючих свої філії. В Японії прийнято, що ці фірми дуже рідко виробляють консолідовані звіти, позаяк у Великобританії, Сполучених Штатах Америки, Австралії, Новій Зеландії, де звичними є відносини «материнська компанія – філія», такі звіти є нормою.

У різних країнах кардинально відрізняються самі підходи і відношення до фінансової інформації взагалі, в тому числі й до ділових ЗМІ.

Для американських експертів така поведінка не є формою ксенофобії, але з цієї звички не слід робити висновки, що правила обліку в США є кращими за всіма або за будь-якими параметрами. Такий підхід просто відображає економічні і політичні реалії. Доки міжнародні правила обліку не будуть схвалені SEC, компанії, що їх використовують, не одержать доступу на американський фінансовий ринок. Якщо компанія Daimler Benz бажає, аби її акції мали ходіння на біржах США, вона має підкоритися правилам і вимогам біржі, на якій будуть котируватись її акції, а також великій кількості висунутих SEC вимог щодо розкриття інформації, хоча й дещо пом’якшених – у вигляді поступки іноземним емітентам. Зокрема, SEC вимагає, щоб компанія або готувала звіти у відповідності до Загальноприйнятих правил бухгалтерського обліку (Generally Accepted Accounting Principles, GAAP), або забезпечувала відповідність звітів, підготованих згідно до національних вимог GAAP (у випадку Daimler Benz – німецьких), вимогам GAAP США.

4.У великих компаніях та об’єднаннях підприємств облікова політика та інші стандарти управлінського обліку повинні мати корпоративний статус. Ці стандарти встановлюють порядок і принципи ведення обліку щодо всіх сегментів і видів діяльності компанії з урахуванням їх специфіки, затверджуються керівником головної компанії і є обов’язковими до застосування усіма підприємствами, що формують компанію.

Лише базуючись на такому підході, можна побудувати систему управлінського обліку, яка реально забезпечить як менеджмент головної компанії, так і керівників підприємств, що входить у фінансову групу, необхідною і адекватною управлінською інформацією.

У компанії можуть бути встановлені різні періоди звітності. Мінімальний звітний період не обмежений нижньою межею (в окремих випадках можуть формуватись щоденні звіти), максимальний рівний одному року. В українських компаніях, як правило, звітний рік відповідає календарному. Разом з тим, виходячи зі специфіки бізнесу, в окремих випадках корисно руйнувати стереотипи й встановлювати звітний рік виходячи з доцільності. 

У компанії, що займається побудовою залізниць, кампанія з формування портфелю замовлень відбувається у зимовий час і завершується до кінця 1-го кварталу календарного року. Операційний цикл має яскраво виражений сезонний характер: початок робіт у квітні-травні, пік робіт – у літні й осінні місяці, здача робіт – зимою. В цих умовах оптимальним є перенесення початку звітного року з 01 січня на 01 квітня і встановлення річною звітною датою 31 березня.

Внутрішньо корпоративні стандарти обліку окрім суто фінансової функції виконують також роль елемента корпоративної ідентичності, тобто почуття «приналежності» до компанії. Той чи інший рівень корпоративної ідентичності є показником цілісності корпоративної культури, показником готовності до сприйняття норм і правил корпорації її працівниками. До причин виникнення «кризи ідентичності» відносять:

  •  достатньо коротку історію існування деяких компаній;
  •  значну історію підприємств як самостійних організацій;
  •  наявність факторів різної галузевої приналежності підприємств, об’єднаних у межах компанії;
  •  географічну віддаленість підприємств одне від одного;
  •  політичні аспекти;
  •  низьку поінформованість працівників підприємств відносно компанії.

Формування корпоративної ідентичності компанії відбувається за двома основними напрямами:

  1.  Інформаційна складова – використання корпоративних засобів масової інформації з метою інформування про різні сторони життя компанії, включаючи як виробничі, так і невиробничі питання; створення інформаційної корпоративної документації (презентаційні буклети, брошури з історії компанії, кодекс професійної етики, фільми про компанію та події, що в ній відбуваються).
    1.  Організаційна складова – впровадження єдиних правил і порядків, які забезпечують усю діяльність компанії; створення єдиного комунікаційного простору, використання єдиної символіки тощо.


Лекція 3

УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ

  1.  Сутність і види грошових потоків підприємства
  2.  Методи розрахунку величини грошового потоку та оцінка руху грошових коштів підприємства
  3.  Шляхи оптимізації грошових потоків підприємства
  4.  Управління електронними грошовими потоками

1. Рух грошових коштів – це надходження і вибуття грошових коштів в процесі здійснення господарської діяльності підприємства.

Різниця між сумою отриманого прибутку і величиною грошових коштів:

  •  прибуток відображає облікові грошові і не грошові доходи протягом певного часу, що не співпадає з реальним надходженням грошових коштів;
  •  прибуток визнається після здійснення продажу, а не після надходження грошових коштів;
  •  при розрахунку прибутку витрати на виробництво продукції визнаються після її реалізації, а не в момент їх оплати;
  •  грошовий потік враховує рух грошових коштів, які не враховуються при розрахунку прибутку: амортизацію, капітальні витрати, податки, штрафи, боргові виплати і чисту суму боргу, позикові і авансовані кошти.

Грошовий потік підприємства (cash-flow) – це сукупність розподілених в часі надходжень і виплат грошових коштів, які генеруються його господарською діяльністю.

Управління грошовими потоками включає:

  •  облік руху грошових коштів;
  •  аналіз потоків грошових коштів;
  •  складання бюджету грошових коштів.

Управління грошовими потоками важливо для підприємства з точки зору необхідності:

  •  управління оборотним капіталом (оцінки короткострокової потреби в готівкових коштах і управлінні запасами);
  •  планування часових параметрів капітальних витрат;
  •  управління капітальними потребами (фінансування їх за рахунок власних коштів або кредитів банків);
  •  управління затратами і їх оптимізація з точки зору більш раціонального розподілу ресурсів підприємства в процесі виробництва;
  •  управління економічним ростом.

Основним документом для аналізу грошових потоків є Звіт про рух грошових коштів (ф.3).

Значення ефективного управління грошовими потоками підприємства визначається наступним:

  •  грошові потоки обслуговують здійснення господарської діяльності підприємства у всіх її аспектах;
  •  ефективне управління грошовими потоками забезпечує фінансову рівновагу підприємства в процесі його стратегічного розвитку;
  •  раціональне формування грошових потоків сприяє підвищенню ритмічності здійснення операційного процесу управління;
  •  ефективне управління грошовими потоками дозволяє скоротити потреби підприємства в позиковому капіталі;
  •  управління грошовими потоками є важливим фінансовим важелем забезпечення прискорення обороту капіталу підприємства;
  •  ефективне управління грошовими потоками забезпечує зниження ризику неплатоспроможності підприємства;
  •  активні форми управління грошовими потоками дозволяють підприємству отримувати додатковий прибуток, який генерується безпосередньо його грошовими активами.
  •  Операційна діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною чи фінансовою діяльністю.
  •  Інвестиційна діяльність – придбання та реалізація необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою частиною еквівалентів грошових коштів.Фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства.

2. Метою складання звіту про рух грошових коштів є надання користувачам фінансової звітності повної, правдивої та неупередженої інформації про зміни, що відбулися у грошових коштах підприємства та їх еквівалентах (далі – грошові кошти) за звітний період.

Прямий метод заснований на аналізі руху грошових коштів на рахунках підприємства.

Основні особливості прямого методу:

  •  він дозволяє показати основні джерела притоку та напрямки відтоку грошових коштів;
  •  дає можливість робить оперативні висновки відносно достатності коштів для платежів по поточним зобов’язанням;
  •  визначає взаємозв’язок між реалізацією і грошовою виручкою за звітний період

Непрямий метод заснований на аналізі статей балансу і звіту про фінансові результати.

Основні особливості прямого методу:

  •  він дозволяє показати взаємозв’язок між різними видами діяльності підприємства.
  •  встановлює взаємозв’язок між чистим прибутком і змінами в активах підприємства за звітний період.

Для фінансового аналізу можуть бути використані коефіцієнти, які розраховуються на основі звіту про рух грошових коштів:

1. Коефіцієнти платоспроможності і ліквідності:

  •  коефіцієнт руху грошових коштів в результаті операційної діяльності;
  •  коефіцієнт грошового покриття виплат по відсотках;
  •  коефіцієнт грошового покриття короткострокових боргів;

2. Коефіцієнти, що показують здатність компанії продовжувати свою діяльність у майбутньому:

  •  коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат;
  •  коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми боргу;
  •  коефіцієнт достатності грошового потоку.

Коефіцієнт руху грошових коштів в результаті операційної діяльності розраховується як відношення чистого грошового потоку від операційної діяльності до поточних зобов’язань.

(3.1)

,

Даний коефіцієнт показує здатність підприємства генерувати ресурси в процесі своєї операційної діяльності для виконання поточних зобов’язань. Базою для оцінки цього показника є його порівняння з показниками аналогічних компаній, що належать до тієї ж галузі економіки.

Коефіцієнт грошового покриття виплат по відсотках розраховується як сума величини чистого грошового потоку від операційної діяльності , сплачених відсотків та сплачених податків до суми сплачених відсотків по довгострокових та короткострокових зобов’язаннях.

(3.2)

,

Даний коефіцієнт показує, чи достатньо грошових коштів генерує підприємство в процесі своєї операційної діяльності для виплати відсотків по довгострокових та короткострокових зобов’язаннях.

Коефіцієнт грошового покриття короткострокових боргів розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності, зменшена на суму дивідендів до суми короткострокових зобов’язань.

(3.3)

,

Даний коефіцієнт оцінює здатність підприємства погашати свої короткострокові зобов’язання.

Коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності до суми капітальних витрат.

(3.4)

,

Даний коефіцієнт показує здатність підприємства погашати свої зобов’язання після здійснення капіталовкладень за рахунок внутрішніх джерел.

Коефіцієнт відношення грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми боргу розраховується як відношення величини чистого грошового потоку від операційної діяльності до загальної суми зобов’язань.

(3.5)

,

Даний коефіцієнт показує здатність підприємства погашати свої зобов’язання за умови використання всієї суми чистих надходжень грошових коштів на погашення зобов’язань.

Коефіцієнт достатності грошового потоку розраховується як відношення величини доходу до виплати відсотків та податків плюс суми амортизації за мінусом капітальних витрат, сплачених боргів та відсотків до суми середньорічних зобов’язань, що підлягають погашенню протягом наступних п’яти років.

(3.6)

,

Даний коефіцієнт дає можливість згладити виплив циклічних факторів, які проявляються при використанні коефіцієнта відношення грошового потоку від операційної діяльності до капітальних витрат.

Ліквідний грошовий потік є одним із показників, який характеризує фінансовий стан підприємства. Ліквідний грошовий характеризує зміни в чистій кредитній позиції підприємства протягом певного періоду.

Чиста кредитна позиція – різниця між сумою кредитів, отриманих підприємством і величиною грошових коштів.

Ліквідний грошовий потік тісно пов’язаний з показником фінансового важеля, який показує до якої межі діяльність підприємства може бути покращено за рахунок кредитів банків.

Ліквідний грошовий потік є показником дефіцитного або надлишкового сальдо грошових коштів підприємства, якщо воно повністю покриє всі боргові зобов’язання.

Формула для розрахунку ліквідного грошового потоку:

(3.7)

,

де: ЛГП ліквідний грошовий потік;

ДКк довгострокові кредити на кінець періоду;

ККккороткострокові кредити на кінець періоду;

ГКк грошові кошти на кінець періоду;

ДКпдовгострокові кредити на початок періоду;

ККпкороткострокові кредити на початок періоду;

ГКпгрошові кошти на початок періоду.

Відмінність показника ліквідного грошового потоку від інших показників ліквідності полягає в тому, що повна, миттєва і абсолютна ліквідність характеризують здатність компанії погашати свої зобов’язання. тобто в більшій мірі є важливими для зовнішніх зацікавлених осіб (кредиторів). А ліквідний грошовий потік характеризує абсолютну величину грошових коштів, які отримані від власної діяльності компанії (операційної і інвестиційної), і тому є більш “внутрішнім”, тісно пов’язаним з ефективністю функціонування підприємства, він є важливим для його менеджерів і власників. Цей показник характеризує вплив позик і кредитів на ефективність діяльності підприємства з точки зору генерування грошового потоку.

3. Дефіцит грошових коштів (табл.. 3.1) відображає потребу у короткостроковому фінансуванні операційної діяльності, яку передбачається покрити за рахунок залучення короткострокового кредиту (фінансова діяльність).

Таблиця 3.1

Причини дефіциту грошових коштів

Внутрішні

Зовнішні

Падіння обсягів продажів:

втрата одного або більше крупних споживачів продукції;

недоліки в управлінні асортиментом продукції.

Недоліки в системі управління фінансами:

слабке фінансове планування;

відсутність управлінського обліку;

втрата контролю над витратами;

відсутність оптимальної структури фінансових служб;

низька кваліфікація кадрів.

Криза неплатежів.

Не грошові форми розрахунків.

Конкуренція з боку інших товаровиробників.

Зростання цін на енергоносії.

Втрати від імпорту за рахунок заниженого обмінного курсу.

Податковий тиск.

Висока вартість позикових коштів.

Інфляційний тиск.

В разі значного дефіциту грошових коштів необхідно проаналізувати можливі варіанти його зменшення або ліквідації. Для цього необхідно скласти декілька варіантів бюджету з різним кінцевим результатом і обрати той, який більш за все задовольняє потреби підприємства.

Існують такі підходи до зменшення дефіциту коштів (табл. 3.2):

  •  покращити управління дебіторською і кредиторською заборгованістю;
  •  відкласти або призупинити інвестиції в основні фонди;
  •  розглянути можливість надання знижок покупцям у разі ранньої передоплати;
  •  збільшити ціни на свою продукцію;
  •  знизити обсяги продажів у кредит;
  •  отримати кращі умови кредитування у постачальників;
  •  проаналізувати можливості залучення кредитів і позик для покриття дефіциту;
  •  розглянути можливість застосування разових заходів залучення грошових коштів на підприємство.

Таблиця 3.2

Заходи по збільшенню притоку грошових коштів

Збільшення притоку грошових коштів

Зменшення відтоку грошових коштів

Короткострокові заходи

продаж або здача в оренду необоротних активів;

раціоналізація асортименту продукції;

реструктуризація дебіторської заборгованості в фінансові інструменти;

використання часткової передоплати;

залучення зовнішніх джерел короткострокового фінансування;

розробка системи скидок для покупців

скорочення витрат;

відстрочка платежів;

використання знижок постачальників;

перегляд програми інвестицій;

податкове планування;

вексельні розрахунки.

Довгострокові заходи

додаткова емісія акцій;

реструктуризація компанії – ліквідація або виділення в бізнес одиниці;

пошук стратегічних партнерів;

пошук стратегічного інвестора.

довгострокові контракти, які передбачають знижки або відстрочки платежів;

податкове планування.

Одним із засобів управління грошовими коштами є ведення платіжного календаря. 

Платіжний календар – один із видів оперативного фінансового плану підприємства в якому представлено надходження і виплати грошових коштів протягом певного періоду (частіше за все 1 календарного місяця) по дням.

У період бурхливого розвитку комп’ютерних та телекомунікаційних технологій використовують безліч альтернативних термінів: "Електронна комерція (e-commerce, e-business), "інтернет-магазини", "віртуальні біржі", "B2B (business to business)", "B2C (business to consumer), "Home Banking", "E-banking", "Internet-banking", "PC banking", "Online Banking тощо.

Для управління електронними грошовими потоками підприємство може користуватись наступними технологіями:

4А. Розрахунки з використанням дистанційного банкінгу. 

Що стосується термінології, пов’язаної з розрахунковою діяльністю, то тут можна виокремити узагальнююче поняття «віддаленого» або «дистанційного» банкінгу" (home banking). Отже, віддалений банкінг має чотири основні різновиди за способом зв’язку:

  •  Телебанкінг (телефонний зв’язок);
  •  PC-банкінг (ПК та модемний зв’язок);
  •  Відеобанкінг (телевізійний зв’язок);
  •  Інтернет-банкінг, він же online-banking. 

Електронний банкінг (E-banking) – це діяльність банку, спрямована на надання клієнтам комплексу послуг за допомогою інформаційних технологій.

Такі послуги можуть включати:

  •  Управління рахунками (здійснення виписок, переказів з рахунку на рахунок, підбиття балансів);
  •  Інвестування коштів (депозити, цінні папери, валютні операції);
  •  Здійснення переказів та розрахунків за товари й послуги;
  •  Консультування та інформаційні сервіси;
  •  Кредитування;
  •  Ризик-менеджмент, або управління ризиками.
  •  4Б. Розрахунки із використанням пластикових карток
  •  Батьківщиною пластикових карток є США. Однак перші картки були не пластикові, а паперовими. В 1914 році крупні американські магазини почали видавати своїм постійним, надійним клієнтам кредитні картки.
  •  В 1928 році випустили металеві картки з видавленим іменем і адресою клієнта. Це дозволило продавцям швидко за допомогою копіювального паперу фіксувати відомості про клієнта визнавши, що сукупна мережа обслуговування підвищить клієнтуру кожного торгівельного підприємства. В 1936 році близько тисячі магазинів і інших торгівельних пунктів досягнули угоду кредитувати спільних клієнтів. Подальше просування кредитної картки відбулось в галузі “громадського харчування” – в 1950 році з’явилась ресторанна картка Diners Club, яку почали приймати більшість ресторанів Нью-Йорка. Першу банківську кредитну картку випустив в 1951 році Franklin National Bank. За ним слідували й інші.

Пластикова картка (plastic card) – це персоніфікований платіжний інструмент, що надає можливість користувачеві карткою, здійснювати безготівкові розрахунки по оплаті товарів або послуг, а також отримання готівки в відділеннях банків і банківських автоматах (банкоматах).

Окрім безпосередньо приймаючих картку точок обслуговування, до складу платіжної системи входять банки-емітенти, еквайєр-центри, Процессінговий центр (або декілька центрів) і розрахунковий або кліринговий банк. І, останнє, до суб’єктів платіжної системи відносяться і клієнти – держателі пластикових карток.

Введемо деякі визначення: 

Процесинг (Processing) – діяльність, яка включає в себе виконання авторизації, моніторинг, збір, оброблення, зберігання й надання членам системи та розрахунковому банку платіжних повідомлень за операціями з платіжними картками. 

Процесинговий центр (Processing center) – юридична особа, учасник платіжної системи, яка здійснює процесинг. 

Еквайринг (Acquiring) – діяльність банку, що включає в себе проведення розрахунків з підприємствами торгівлі (послуг) за операції, які здійснені держателями платіжних карток, і виконання операцій з видачі готівки держателям платіжних карток. 

Еквайр (Acquirer) – банк, який здійснює еквайрінг.

Імпринтер (Imprinter) – пристрій, призначений для перенесення рельєфних реквізитів платіжної картки на сліп.

Сліп (Slip) – документ, який підтверджує здійснення операції з використанням платіжної картки й містить набір даних щодо цієї операції та відбиток реквізитів платіжної картки.

Овердрафт (Overdraft) – короткостроковий кредит, який надається банком клієнту в разі перевищення суми операції за платіжною карткою залишку коштів на його картрахунку або встановленого ліміту кредитування.

4В. Розрахунки через Інтернет

Платіжна система PayCash розпочала свою роботу в країнах СНД з початку 1998 року. Компанія успішно пропонує свої послуги на західному ринку. Електронна платіжна система PayCash позиціюється, в першу чергу, як доступний засіб швидкого, ефективного й безпечного проведення готівкових платежів у мережі Інтернет. Основною перевагою даної платіжної системи безумовно можна вважати застосування власних унікальних розробок в області фінансової криптографії, які були високо оцінені західними експертами. Платіжна система PayCash є володарем низки престижних нагород і патентів, серед яких є «Сертифікат особливого визнання Конгресу США». На даний момент на технології PayСash працюють такі відомі платіжні системи як Яндекс.Деньги (Росія), Cyphermint PayCash (США), DramCash (Вірменія), PayCash Україна.

Основні можливості платіжної системи Яндекс.Деньги:

  •  здійснення електронних переказів між рахунками користувачів;
  •  можливість купувати, продавати й обмінювати електронні валюти;
  •  сплачувати послуги (доступ до Інтернет, стільниковий зв'язок, хостинг, комунальні платежі тощо);
  •  приймати платежі на своєму сайті понад двадцятьма способами;

можливість переказу грошових коштів на кредитну або дебетну картку.

Переваги електронної платіжної системи RUpay перед іншими:

  •  безкоштовна реєстрація й обслуговування;
  •  простота використання й цілодобова он-лайн консультація по ICQ;
  •  немає необхідності завантажувати на комп’ютер додаткові програми – електронні гаманці й розбиратись в їх принципах роботи;
  •  RUpay має багаторівневу систему безпеки – передача інформації здійснюється з використанням SSL протоколу з кодовим ключем 28-bit;
  •  система RUpay гарантує безпеку проведення платежів і конфіденційність інформації.

Основні переваги платіжної системи e-gold:

  •  інтернаціональність – незважаючи на місце проживання будь-який користувач має можливість відкриття рахунку в e-gold;
  •  анонімність – при відкритті рахунку не висуваються обов’язкові вимоги щодо наведення реальних персональних даних користувача;
  •  легкість та інтуїтивність – інтерфейс інтуїтивно зрозумілий та дружелюбний по відношенню до користувача;
  •  не вимагається встановлення додаткового програмного забезпечення;
  •  реферальна програма за залучених користувачів у розмірі 2,5% від суми доходу від транзакції;
  •  універсальність – широке розповсюдження даної платіжної системи дозволяє використовувати її при проведенні практично будь-яких фінансових операцій.

Деякі недоліки платіжної системи e-gold:

  •  e-gold стягує щомісячну комісію за зберігання коштів на рахунках у розмірі 0.08%
  •  комісія за переказ з одного рахунку на інший складає 1% від суми переказу, але не більше 0.5$.

Платіжна система Webmoney Transfer з’явилась 25 листопада 1998 року й по цей момент є найбільш розповсюдженою й надійною електронною платіжною системою для ведення фінансових операцій в реальному часі, створеною для користувачів російськомовної частини всесвітньої мережі. Користувачем системи може стати будь-яка особа незважаючи на вік, освіту чи професію. Засобом розрахунку слугують титульні знаки під назвою WebMoney або скорочено WM. Усі WM зберігаються у так званих електронних гаманцях.

Найбільш поширені гаманці 4 типів:

  •  WMZ – доларові гаманці;
  •  WMR – рублеві гаманці;
  •  WME – гаманці для зберігання євро;
  •  WMU – гаманці для зберігання української гривні.

Платіжна система WebMoney Transfer дозволяє:

  •  здійснювати фінансові операції та сплачувати товари (послуги) в мережі Інтернет;
  •  сплачувати послуги мобільних операторів, провайдерів Інтернет і телебачення, сплачувати підписку на засоби масової інформації;
  •  здійснювати обмін титульних знаків WebMoney на інші електронні валюти за вигідним курсом;
  •  здійснювати розрахунки електронною поштою, використовувати мобільний телефон в якості гаманця;
  •  власникам Інтернет-магазинів приймати оплату за товари на своєму сайті.
  •  4Г. Телебанкінг і мобільний банкінг
  •  Телефонний банкінг (telebanking) наразі залишається найбільш популярною формою віддаленого банкінгу на Заході і поступово впроваджується банками в Україні. Для впровадження телебанкінгу фінансова установа (банк) створює інформаційно-довідкову систему, яка складається з комп’ютера (з відповідним програмним та технічним забезпеченням), підключеного до АТС банка. На сервері банку зберігається інформація про стан поточних рахунків клієнтів. Коли до такої системи звертається клієнт (за допомогою кнопкового телефону), то він фактично пересилає цифровий код. Техніка розшифровує код і перетворює його у запит до бази даних банку, отримує на неї відповідь і трансформує його у голосову форму, пересилає по телефонній лінії.


Лекція 4

ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТІ ГРОШЕЙ У ЧАСІ ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У ФІНАНСОВИХ РОЗРАХУНКАХ

  1.  Час як фактор у фінансових розрахунках
  2.  Методи урахування податків і інфляції
  3.  Криві доходності інвестицій
  4.  Аналіз часових рядів і методи фінансового прогнозування

1.У практичних фінансових операціях суми грошей поза залежністю від їх призначення або походження так чи інакше, але обов’язково, пов’язуються з конкретними моментами або періодами часу

Вплив фактора часу багатократно посилюється, як ми знаємо з власного життєвого досвіду, в період інфляції. Цей фактор часто лежить в основі явного або прихованого шахрайства та недобросовісності. Достатньо у зв’язку з цим нагадати про випадки, коли «продавець» отримував гроші в якості передоплати за товар, який він і не збирався поставити. Знецінені гроші через деякий термін повертались покупцеві.

В інвестиційній практиці, як правило, необхідно порівнювати суму грошей, що вкладається в проект, із сумою, яку інвестор сподівається отримати після завершення інвестиційного періоду. Для порівняння суми грошових коштів під час їх вкладання з сумою, яка буде одержана, використовують поняття майбутня та теперішня вартість грошей. 

Майбутня вартість грошей – це та сума, в яку повинні перетворитись через визначений час вкладені сьогодні під процент гроші.

Розрахунок майбутньої вартості грошей пов’язаний із процесом нарощування (компаундування) початкової суми. 

Нарощування – це збільшення початкової суми грошей шляхом приєднання до неї суми процентних платежів.

Для розрахунку майбутньої вартості грошей використовується формула складних процентів:

(4.1)

,

де: FV (Future value) – майбутня вартість грошей;

Р (present value) – початкова вкладена сума;

r – ставка відсотків або ставка дохідності;

n – кількість періодів, за якими нараховуються проценти;

(1+r)n – множник нарощування (компаундування).

Складний процент – це сума доходу, яку отримає інвестор у результаті інвестування певної суми грошей за умов, що простий процент не сплачується наприкінці кожного періоду, а додається до суми основного вкладу і в наступному періоді також приносить дохід.

Процентна ставка використовується не тільки як інструмент нарощування вартості грошових коштів, але і як норма дохідності інвестиційних операцій. 

Множник нарощування (компаундування) – майбутня вартість 1 долара, залишеного на рахунку під відсоткову ставку на даний період. 

Теперішня (сучасна) вартість грошей – це сума майбутніх грошових надходжень, приведених до сучасного моменту, з урахуванням процентної ставки або норми дохідності.

Теперішня вартість грошей розраховується за формулою:

(4.2)

,

де: PV (present value) – теперішня вартість грошей.

Розрахунок теперішньої вартості грошей називається процесом дисконтування майбутньої вартості грошей.

З формули випливає, що дисконтування – процес, зворотний нарощуванню. Величина r називається ставкою дисконту або просто дисконтом, а величина (1+r)n – множником дисконтування. 

Дисконт – це процентна ставка, яка застосовується до грошових сум, які інвестор планує отримати в майбутньому, для того, щоб визначити розмір інвестицій у теперішній час.

При визначенні дисконтних ставок враховують такі принципи:

  •  з двох майбутніх надходжень вищу дисконтну ставку матиме те, що надійде пізніше;
  •  чим нижчий визначений рівень ризику, тим нижчою повинна бути ставка дисконту;
  •  якщо загальні процентні ставки на ринку зростають, зростають і дисконтні ставки.

Дисконт може зменшитись, якщо існує перспектива ділового підйому, зниження інфляції та процентних ставок. Якщо зменшується дисконт, то зростає теперішня вартість майбутніх доходів. 

Множник дисконтування – поточна вартість 1 долара за період n, дисконтована на відсоток r за кожний період.

Розрахунок майбутньої та теперішньої вартості грошей можна здійснити за допомогою звичайного або фінансового калькулятора, а також фінансових таблиць. У фінансових таблицях по горизонталі вказують ставки процентів, а по вертикалі – номер періоду, На перетині цих значень можна знайти величину відповідно множника нарощування або дисконтування.

Таким чином, будь-яку суму грошей можна розглядати як майбутню або теперішню вартість грошей. При цьому вартість грошей у майбутньому арифметично завжди більша. Визначення теперішньої вартості грошей є важливим для прийняття рішення щодо вибору альтернативних варіантів інвестиційних проектів. Очевидно, якщо існує два різні проекти з однаковим періодом реалізації, але різними дисконтними ставками, то можна визначити їх теперішню вартість і порівняти, який із них доцільно вибрати.

2. У розглянутих вище методах визначення нарощеної суми не враховувались такі важливі моменти як податки й інфляція. Розглянемо цю проблему.

У ряді країн одержані (юридичними, а іноді й фізичними особами) відсотки обкладаються податком, що, природно, зменшує реальну нарощену суму і доходність операції.

Позначимо нарощену суму до сплати податків через S, а з урахуванням їх сплати як S/. Нехай ставка податку на відсотки дорівнює g, а загальна сума податку G.

При нарахуванні простих відсотків за весь рік знаходимо:

(4.3)

Таким чином урахування податку при визначенні нарощеної суми зводиться до відповідного скорочення відсоткової ставки – замість ставки і фактично застосовується ставка . Розмір податку пропорційний строку. Перейдемо до довгострокових операцій зі складними відсотками:

(4.4)

результати часто представляють собою умовну величину.

Інфляцію необхідно враховувати по крайній мірі в двох випадках: при розрахунку нарощеної суми грошей і при зміні реальної ефективності (доходності) фінансової операції.

Неважко зв’язати індекс цін і темп інфляції. Під темпом інфляції h розуміють відносний приріст цін за період (звичайно він вимірюється у відсотках):

(4.5)

,

де  – індекс цін.

Інфляція є ланцюговим процесом. Отже, індекс цін за декілька періодів рівний добутку ланцюгових індексів цін:

(4.6)

,

де  – темп інфляції в періоді t.

Нехай тепер мова йде про майбутнє. Якщо h – постійний очікуваний (або прогнозований) темп інфляції за один період, то за п таких періодів отримаємо:

(4.7)

.

Якщо нарощення відбувається за простою ставкою, то нарощена сума з урахуванням купівельної спроможності рівна:

(4.8)

.

Звернемось тепер до нарощення за складними відсотками. Нарощена сума з урахуванням інфляційного знецінення знаходиться як:

(4.9)

.

Очевидно, що при нарахуванні простих відсотків ставка, яка компенсує вплив інфляції, відповідає величині:

(4.10)

.

Ставку, що перевищує критичне значення і/ (при нарахуванні складних відсотків i/=h), називають позитивною ставкою відсотку

.Власники коштів, звісно, не можуть змиритись із їх інфляційним знеціненням і здійснюють різні спроби компенсації втрат.

Найбільш розповсюдженим є коригування ставки відсотку, за яким відбувається нарощення, тобто збільшення ставки на величину так званої інфляційної премії. Підсумкову величину можна назвати брутто-ставкою.

3. Як ми вже зазначали, відсоткова ставка є вимірником доходності фінансової операції. Її значення залежить від багатьох факторів. Для практика важливо уявити собі закономірність зміни величини доходності (або відсоткових ставок, що використовуються в однорідних за складом операціях), в залежності від деяких фундаментальних факторів. Імовірно, найбільш важливим з них є ризик неповернення вкладених коштів. Очевидно також, що подібного роду ризик суттєво залежить від строку позики. Так, при інших рівних умовах позика на 5 років більш ризикована, ніж, скажімо, на 2 роки. Компенсувати ризик власникові коштів може підвищення очікуваної доходності, договірної відсоткової ставки. Таким чином, залежність «доходність-ризик» приблизьмо можна охарактеризувати за допомогою залежності «доходність-строк», одержати яку для практичних цілей суттєво простіше.

Таку залежність, представлену у вигляді графіку 4.1, називають кривою доходності інвестицій (yield curve). На графіці по вертикалі відкладають доходність (Y), по горизонталі – строк (n). Якщо графік охоплює широкий діапазон строків (як короткострокові, так і довгострокові операції), що теж практикується, то для виміру строку застосовують логарифмічну шкалу.

Рис. 4.1. Приклади кривої доходності інвестицій

Криві доходності звичайно будують окремо для коротко-, середньо- та довгострокових операцій і однорідних фінансових інструментів. Значення доходності, що спостерігаються, звичайно знаходяться близько кривої або безпосередньо на ній. Конкретна крива доходності відповідає реальній ситуації, що склалася на інвестиційному ринку, і характерна для короткого часового періоду. Зміна ситуації змінює форму кривої та її положення на графіку. У ряді західних періодичних фінансових видань регулярно наводяться такі криві.

4. Прогнозування (від грецького «перед сказання», «передбачення») за своїм характером нерозривно пов’язане з часом – посередництвом прогнозу ми ніби намагаємось розгледіти майбутнє у теперішньому. Способи такого «передбачення» вельми різноманітні – від внутрішнього голосу та історичних аналогій до експертних оцінок і складних економетричних моделей.

Якісні, або експертні, методи прогнозування будуються на використанні думок спеціалістів у відповідних областях (експертів).

Кількісні методи прогнозування ґрунтуються на обробці числових масивів даних і в свою чергу поділяються на казуальні, або причинно-наслідкові методи і методи аналізу часових рядів. 

Часовим (динамічним, або хронологічним) рядом називають послідовність значень певного показника у часі (наприклад, обсягів продаж).

Розрізняють два види часових рядів – моментні, коли значення аналізованого показника віднесені до певних моментів часу (наприклад, днів), та інтервальні, коли вказані відповідні проміжки часу, інтервали.

Метод простого ковзаючого середнього (simple moving average) полягає в тому, що розрахунок показника на прогнозований момент часу будується шляхом усереднення значень цього показника за декілька попередніх моментів часу.

Метод зваженого ковзаючого середнього (weighted moving average) – при складанні прогнозу методом усереднення доводиться спостерігати, що вплив використаних при цьому реальних показників виявляється неоднаковим, при цьому звичайно більш свіжі показники мають більшу вагу.

Метод експоненціального згладжування (exponential smoothing) враховує відхилення попереднього прогнозу від реального показника, а розрахунок проводиться за формулою:

(4.11)

,

де  – реальне значення показника

– прогнозні значення;

– постійна згладжування.

Метод проектування тренду (trend projection) базується на ідеї побудови лінії, яка в середньому найменше ухиляється від масиву точок, заданого часовим рядом. Точність прогнозу можна оцінити за допомогою коефіцієнта кореляції.

У випадку значних вимог то точності прогнозу і за наявності великого масиву даних використовують казуальні, або причинно-наслідкові моделі прогнозів, в яких прогнозована величина є функцією великої кількості змінних

Казуальні методи поділяються на:

  •  Багатовимірні регресійні моделі (multiple regression models), посередництвом яких регресійна залежність між величинами встановлюється за статистичними даними.
  •  Економетричні моделі (econometric models), що дають кількісний опис закономірностей та взаємозв’язків між економічними об’єктами і процесами і розробляються для прогнозування динаміки економіки. Типова економетрична модель представляє собою систему з тисяч рівнянь, рішення яких вимагає потужних обчислювальних засобів.
  •  Комп’ютерна імітація (computer simulation), або моделі, здатні створювати «ілюзію реальності», які є проміжною ланкою між реальністю і звичайними математичними моделями.

За відсутності кількісних даних, або коли кількісна модель виходить занадто дорогою, використовують якісні методи прогнозування, які ґрунтуються на основі різного роду експертних оцінок:

  •  Дельфійський метод (Delphi method), або метод експертних оцінок, представляє собою процедуру, що дозволяє приходити до згоди групі експертів з різних, але взаємопов’язаних областей.
  •  Вивчення ринку (market research), або модель очікування споживача – прогнозу будується на основі різноманітних опитувань споживачів і наступної статистичної обробки.
  •  Метод консенсусу (panel consensus), або думка журі, полягає в поєднанні та усередненні думок групи експертів у процесі «мозкового штурму».
  •  Сукупна думка збутовиків (grass-roots forecasting) – метод спирається на думку безпосередньо контактуючих зі споживачем торгових агентів.

Сутність закону хвиль, відкритого американським економістом Ральфом Нельсоном Еліотом (1871-1948), базується на ому, що поведінка суспільства розвивається і змінюється у вигляді розпізнаваних моделей.

В якості основного об’єкту застосування свого відкриття Еліот обрав фондовий ринок. Він показав, що постійно змінюючись траєкторія цін фондового ринку утворює певний структурований малюнок. Згідно з теорією Еліота, розвиток ринкових цін набуває вигляду п’яти хвиль особливої структури (рис. 4.2). Три з них, помічені цифрами 1, 3 і 5, здійснюють спрямований (прогресивний) рух. Вони розділені двома відкотами, або перервами, поміченими цифрами 2 і 4.

Аналіз з числами Фібоначчі. Леонардо Фібоначчі (1180-1240), якого також називали Леонардо Пізанський, був одним із кращих математиків свого часу. Свої базові знання він почерпнув від давньоєгипетських, давньогрецьких та арабських математиків, систематизувавши їх у своїй основній праці «Книга обчислень» ("Liber Abaci"). Ця книга побачила світ у 1202 р. й містила низку нових для європейців ідей, однією з найзнаменитіших з яких були арабські цифри. В цій самій книзі Фібоначчі навів ряд натуральних чисел 1, 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144 і т.д. до безкінечності, що названо на його честь «рядом чисел Фібоначчі» і який став предметом досліджень сучасних технічних аналітиків. Для того, щоб трохи розважитись, можна навести наступне правило, відкрите у 1680 р. французьким астрономом Жан-Домініком Кассіні:

(4.12)

,

де Fn+1число з ряду Фібоначчі, наступне за числом Fn;

Fn-1число з ряду Фібоначчі, попереднє числу Fn;

Fn – будь-яке число ряду Фібоначчі.

За твердженням багатьох трейдерів закономірність чисел Фібоначчі дійсно дозволяє передбачити можливу поведінку ринку і є надійним, перевіреним часом інструментом. Саме за цією причиною ряд чисел Фібоначчі обрано деякими технічними аналітиками в якості основи для створення маси способів аналізу й прогнозування цін, найбільш відомими з яких є наступні чотири:

  •  віялові лінії Фібоначчі;
  •  дуги Фібоначчі;
  •  рівні корекції Фібоначчі;
  •  часові періоди Фібоначчі.


Лекція 5

УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

  1.  Сутність, функції та роль прибутку в умовах ринкової економіки
  2.  Формування та використання прибутку в ринкових умовах
  3.  Аналіз рентабельності
  4.  Оптимізація управління прибутком підприємства

1. Сутність прибутку, як правило, розкривають його характеристики та функції.

  •  Прибуток – це форма доходу підприємця, який здійснює певний вид діяльності (виключаючи політичну, благотворну і т. ін. діяльності);
  •  Прибуток – це основний фінансовий результат умілого та успішного здійснення бізнесу, в який підприємець вложив свій капітал;
  •  Прибуток – це грошове вираження основної частини грошових накопичень, що створюються підприємствами любої форми власності;
  •  Прибуток – це частина доходу, яка "очищена" від понесених витрат на здійснення цієї діяльності, тобто це різниця між сукупними доходами і сукупними витратами в процесі здійснення підприємницької діяльності;
  •  Прибуток – це показник, що найбільш повно відображає ефективність виробництва, обсяги і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості:
  •  Прибуток – це, в певній мірі. плата за ризик здійснення підприємницької діяльності;
  •  Прибуток – це джерело забезпечення внутрігосподарських потреб підприємства, джерело формування бюджетних ресурсів, позабюджетних і благодійних фондів.

Прибуток підприємства виконує такі функції:

  1.  Функція оцінки самостійної діяльності підприємства. Прибуток підприємства є критерієм ефективності конкретної виробничої діяльності. Рівень прибутку підприємства в порівнянні з середньо галузевим характеризує ступінь вміння підприємства і його колективу успішно здійснювати господарюючу діяльність в умовах ринкової економіки. Але прибуток не є універсальним показником роботи підприємства, так як величина його в багатьох випадках визначається факторами, що не залежать від діяльності даного підприємства (політика цін, зміна ставок податку з оберту, структурні здвигни та інше). Багатофакторність економічної категорії прибутку викликає необхідність використовувати наряду з прибутком інші показники ефективності виробництва (рентабельність, продуктивність праці, швидкість оберту зворотних коштів та інші);
    1.  Функція розподілу. Прибуток використовується в якості знаряддя розподіл) додаткового продукту в його грошовій формі – чистого доходу між підприємством та суспільством в особі держави, між підприємством і галуззю, між підприємством і його робітниками, між сферою матеріального виробництва, де створюється додатковий продукт, і невиробничою сферою, яка утримується суспільством за рахунок додаткового продукту;
    2.  Функція економічного стимулювання підприємства та робітників. Прибуток використовується як джерело й умова формування фінансових ресурсів підприємства, що заохочують, і забезпечують його розвиток. Чим вищий рівень генерування прибутку підприємства в процесі його господарської діяльності, тим менше його потреба в притягненні фінансових засобів з вигідних джерел і за інших рівних умов – тим вищий рівень самофінансування його розвитку, забезпечення реалізації стратегічних цілей цього розвитку, підвищення конкурентної позиції підприємства на ринку. При цьому прибуток є постійно відтворювальним джерелом і його відтворювання в умовах успішного господарювання здійснюється на поширеній основі;
    3.  Функція захисту. Прибуток підприємства є основним захисним механізмом, що захищає підприємство від загрози банкрутства, так як за рахунок капіталізації отриманого прибутку може бути швидко збільшена доля високоліквідних активів – відновлена платоспроможність, підвищена доля власного капіталу при відповідному зниженні обсягу найомних засобів, підвищена фінансова стійкість підприємства, сформовані відповідні резервні фонди, фінансові фонди.

Функція оцінки вартості підприємства. Прибуток є головним джерелом зростання ринкової вартості підприємства. Самозростання вартості капіталу забезпечується шляхом капіталізації частини прибутку, отриманого підприємством. Чим вище сума та рівень капіталізації прибутку, отриманого підприємством, тим в більшому ступені зростає вартість активів, а відповідно і ринкова вартість підприємства в цілому.

2. Головною метою політики управління прибутком є забезпечення зростання добробуту підприємства, підвищення його ринкової вартості.

Загальний механізм цієї політики передбачає, що в процесі діяльності підприємство повинно проводити політику максимізації прибутку, що включає:

  •  Управління формуванням прибутком;
  •  Управління розподілом прибутку.

Політика управління формування прибутку включає в себе наступні елементи:

  •  Розробка політики управління прибутком в процесі операційної діяльності;
  •  Розробка політики управління прибутком в процесі інвестиційної діяльності;
  •  Розробка політики управління прибутком в процесі фінансової діяльності.

В сучасних умовах розвитку економіки підприємства мають змогу впливати на всі компоненти: обсяг виробництва, витрати та через ціну продукції на дохід.

Проблема ціноутворення займає ключове місто в системі ринкових відносин. Ціни можуть бути оптовими (відпускними) й роздрібними 

Оптова ціна підприємства включає повну собівартість продукції і прибуток підприємства..

За оптовими цінами підприємства продукція реалізується іншим підприємствам або торгівельно-збутовим організаціям. 

Оптова ціна промисловості включає оптову ціну підприємства, податок на додану вартість (ПДВ) і акцизи

За оптовою ціною промисловості продукція реалізується за межі даної галузі. Якщо продукція реалізується через збутові організації і оптові торговельні бази, то в оптову ціну промисловості включаються націнки для покриття витрат і прибутку цих організацій 

Роздрібна ціна включає оптову ціну промисловості і торговельну націнку (знижку)..

Політика підприємства щодо оптимізації випуску та структури виробництва передбачає конкретні дії, що спираються на аналіз та прогнози попиту на ринку, спрямовані на:

  1.  Випуск нових видів продукції;
  2.  Додаткові маркетингові зусилля щодо збільшення виробництва і продажу існуючої продукції (рекламу, створення конкурентоспроможних умов продажу своїх товарів і сказання послуг (ціна, строки поставок, обслуговування покупців, після продажне обслуговування і т. ін.).

Значної уваги потребують витрати на виробництво, що формують собівартість продукції.

До резервів зниження суми і питомої ваги постійних витрат на будь-якому підприємстві відносять:

  1.  Суттєве скорочення накладних витрат (витрат на управління) при неблагонадійній кон'юнктурі ринку;
  2.  Продаж частини обладнання і нематеріальних активів, що не використовується, з метою зниження потоку амортизаційних відрахувань;
  3.  Широке використання короткострокових форм лізингу машин і обладнання замість їхнього залучення до власності;
  4.  Скорочення обсягів низки комунальних послуг, що споживаються та інші.

До резервів економії змінних витрат можна віднести:

  1.  Зниження чисельності робітників основного і додаткового виробництва за рахунок забезпечення зростання продуктивності праці;
  2.  Скорочення обсягів запасу сировини, матеріалів готової продукції в період неблагонадійної кон'юнктури ринку;
  3.  Забезпечення для підприємства вигідних умов постачання сировини і матеріалів, і таке інше.

Виробничий (операційний) левериджце потенційна можливість впливати на валовий прибуток шляхом зміни структури собівартості й об'єму випуску продукції.

  •  Дія операційного важеля (левериджа) виявляється в тому, що будь-яка зміна виторгу від продажу продукції завжди породжує значну зміну прибутку. Цей ефект обумовлений різним ступенем впливу динаміки постійних і перемінних витрат на формування фінансових результатів при зміні об'єму виробництва. Чим вище рівень постійних витрат, тим більше сила впливу операційного важеля. Сила впливу операційного важеля інформує про рівень підприємницького ризику.
  •  Сила впливу операційного важеля розраховується як відношення маржинального доходу до прибутку і показує, скільки відсотків зміни прибутку дає кожен відсоток зміни виторгу від реалізації; визначається по формулі:

(5.1)

,

де Свовсила впливу операційного важеля;

МД – маржинальний доход;

П – прибуток.

Сила впливу операційного важеля, як відомо, залежить від величини постійних витрат.

Показник, що відображає рівень прибутку, що генерується, на власний капітал при різній долі використання залучених коштів називається ефектом фінансового левериджу. Він розраховується за формулою:

(5.2)

,

де ЕФЛ – ефект фінансового левериджу, що проявляється у прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %;

Спп – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

КВРа – коефіцієнт валової рентабельності активів (співвідношення валового прибутку до середньої вартості активів), %

ВК – відсоток за кредит, що сплачує підприємство за використання залученого капіталу, %;

ЗК – середня сума залучених коштів, що використовуються підприємством;

СК – середня сума власного капіталу, що використовується підприємством.

В формулі 5.2 можна виділити три основні складові:

  1.  Податковий коректор фінансового левериджу , який показує якою мірою проявляється ефект фінансового левериджу у зв'язку з різним рівнем оподаткування прибутку.
  2.  Диференціал фінансового левериджу , який характеризує різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром процентів за кредит. Диференціал фінансового левериджу є головною умовою позитивного ефекту фінансового левериджу. Чим більш високе позитивне значення цього показника, тим більш високим за інших рівних умов буде його ефект.

Коефіцієнт фінансового левериджу , який характеризує суму залученого капіталу, що використовується підприємством, у розрахунку на одиницю власного капіталу.

Фінансовий леверидж – це інструмент, який впливає на прибуток підприємства шляхом зміни структури й об'ємів довгострокових пасивів

3. В сучасних умовах розвитку економіки підприємства можуть обирати політику розподіл) чистого прибутку самостійно. Ніякі органи, в тому числі держава, не мають права вмішуватися в процес використання чистого прибутку. Ринкові умови господарювання визначають пріоритетні напрямки розподілу власного прибутку. Розвиток конкуренції викликає необхідність розширення виробництва, його удосконалення, задоволення матеріальних і соціальних потреб трудових колективів.

На рівень показників рентабельності впливає багато чинників, що відбивають різні аспекти діяльності підприємства. Кількісна оцінка кожного чинника на рентабельність допомагає оцінити саме його внесок і прийняти рішення про розробку певного напрямку щодо досягнення бажаного рівня рентабельності.

З метою аналізу рентабельності підприємства розраховують наступні показники:

  •  Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від реалізації;
  •  Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від операційної діяльності;
  •  Рентабельність активів за прибутком від звичайної діяльності;
  •  Рентабельність реалізованої продукції за чистим прибутком.

1 Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від реалізації -показує, скільки припадає прибутку від реалізації на одиницю виручки.

(5.3)

,

2 Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від операційної діяльності показує, скільки прибутку від операційної діяльності припадає на одиницю виручки.

(5.4)

,

З Рентабельність активів за прибутком від звичайної діяльності показує, скільки прибутку від звичайної діяльності припадає на одиницю коштів, інвестованих в активи.

(5.5)

,

4 Рентабельність реалізованої продукції за чистим прибутком -показує, скільки припадає чистого прибутку на одиницю виручки.

(5.6)

.

4. «Купити дешевше – продати чим дорожче» – принцип, який сповідують багато вітчизняних підприємців, завуальовано відображає економічну суть бізнесу. В її основі закладено тісний зв’язок витрат на виробництво та реалізацію товару і його ціни. Розуміючи структуру цієї залежності, можна оптимізувати витрати і собівартість продукції, що автоматично позначиться на ціні.

Аналіз беззбитковості виробництва є могутнім інструментом для прийняття управлінських рішень. Аналізуючи дані про беззбитковість виробництва, менеджер може відповісти на виникаючі питання при зміні напрямку дій, а саме: який вплив на прибуток буде мати зниження ціни реалізації, який необхідний об'єм продажів для покриття додаткових постійних витрат у зв'язку з передбаченим розширенням підприємства, скільки людей необхідно найняти і тощо

. Менеджеру у своїй роботі постійно необхідно приймати рішення про ціну реалізації, перемінні і постійні витрати, про придбання й використання ресурсів. Якщо він не зможе зробити достовірний прогноз про рівень прибутків і витрат, його рішення можуть принести тільки шкоду компанії.

  •  Таким чином, ціль аналізу беззбитковості діяльності -установити, що буде з фінансовими результатами, якщо певний рівень продуктивності чи об'єм виробництва зміниться.
  •  Аналіз беззбитковості будується на залежності між змінами об'єму виробництва і змінами сукупного прибутку від продажів, витрат та чистого прибутку.
  •  Під точкою беззбитковості розуміється така точка об'єму продажів, при якій витрати дорівнюють виторгу від реалізації всієї продукції, тобто немає ні прибутку, ні збитку.
  •  Для розрахунку точки беззбитковості можна використовувати 3 методи:
  •  рівняння;
  •  маржинального доходу;
  •  графічного зображення.
  •  Метод рівняння ґрунтується на використанні для розрахунку формули:

(5.7)

  •  ,
  •  де Пр – прибуток;
  •  В – виторг;
  •  ЗВ – змінні витрати;

ПВ – постійні витрати.

  •  Маржинальний доход на одиницю дорівнює ціні за мінусом питомої ваги змінних витрат.

(5.9)

  •  ,
  •  де Тб – точка беззбитковості;
  •  МД – маржинальний доход.
  •  об'єму, у той час як постійні витрати, незмінні при будь-якому об'ємі в межах релевантного періоду.
  •  Графічний метод представлено на рис. 5.1-5.2:
  •  
  •  
  •  Рис. 5.2. Складові графічного методу.
  •  
  •  
  •  Рис. 5.3. Графік аналізу поведінки затрат, прибутку та об'єму продажів (СVP).
  •  Розрахунок точки беззбитковості зв'язаний з розрахунком запасу фінансової стійкості, тобто з'ясовує, як далеко "тікає" запланований виторг від точки беззбитковості (порога рентабельності). 

Запас фінансової стійкості – це перевищення фактичного чистого виторгу над точкою беззбитковості.

  •  

(5.10)

  •  ,
  •  За допомогою цього показника можна спрогнозувати прибуток.

(5.11)

  •  ,
  •  де КМД – коефіцієнт маржинального доходу. Він розраховується як частка від розподілу маржинального доходу на чистий виторг.
  •  Тб – точка беззбитковості;
  •  У фінансовому менеджменті підприємства також необхідно враховувати основні етапи теорії життєвого циклу товару. В асортиментній політиці необхідно враховувати наступні обставини:
  1.  Різна еластичність попиту визначає різні типи поводження покупців при зміні ціни на товар. Тому динаміка виторгу від реалізації також залежить від рівня еластичності попиту.
  2.  Фінансові цілі підприємства на різних етапах життєвого циклу товару різні. На етапі розробки нового товару підприємство піклується про підтримку своєї беззбитковості в цілому. Витрати на розробку перекриваються прибутком від продажу більш зрілих товарів.


Лекція 6

УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ

  1.  Управління основним капіталом
  2.  Нематеріальні активи підприємства, методи їх оцінки та управління
  3.  Регулювання оборотних активів підприємства
  4.  Управління вартістю компанії як цілісного майнового комплексу

1. Управління основними фондами – це управлінська методологія, основною метою якої є підтримка робочої готовності виробничих активів за рахунок оптимізації технічного обслуговування, ремонтів, матеріально-технічного забезпечення та використання трудових ресурсів.

Основні завдання, які вирішують системи управління основними фондами підприємства: зниження витрат на обслуговування виробничих активів

  •  підтримка максимальної готовності та працездатності виробничих активів;
  •  мінімізація експлуатаційних витрат;
  •  підвищення надійності обладнання;
  •  підвищення прибутку підприємства.

Формування фінансових ресурсів, що забезпечують ефективне відтворення основних засобів і нематеріальних активів підприємства у процесі їх кругообігу пов’язано з їх амортизацією. 

Амортизація представляє собою економічний механізм поступового зносу основних засобів і нематеріальних активів на реалізований готовий продукт, у результаті чого їх первісна вартість розподіляється у часі на протязі повного строку їх служби і формується спеціальний грошовий фонд, який забезпечує їх відтворення (реновацію).

Рис. 6.1. Система основних методів амортизації позаоборотних активів, що використовуються у світовій практиці на сучасному етапі

Формування амортизаційної політики підприємства здійснюється за наступними основними етапами (рис. 6.2):

Рис. 6.2. Зміст основних етапів формування амортизаційної політики підприємства

Сума приросту чистого грошового потоку в цьому випадку може бути розрахована за формулою:

(6.1)

,

де ЧДПА – сума приросту чистого грошового потоку;

НП – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом;

– сума амортизаційних відрахувань при прискореній амортизації активу в конкретному часовому інтервалі;

– сума амортизаційних відрахувань при прямолінійній амортизації активу в конкретному часовому інтервалі;

п – загальний період експлуатації активу, виражений кількістю часових інтервалів (звичайно в роках);

і – дисконтний множник, що використовується при розрахунку теперішньої вартості грошей, виражений десятковим дробом.

Застосування різних методів амортизації забезпечує альтернативність вибору можливих управлінських рішень у формуванні власних фінансових ресурсів підприємства за рахунок цього джерела.

2. Станом на сьогодні єдиного світового стандарту щодо обліку нематеріальних активів загалом не існує. Існує чорнове правило (відоме як „попередній варіант”, англ. – „exposure draft”, ED), що описує спосіб обліку нематеріальних активів, а також звітні правила, що формалізують облік капіталовкладень на дослідження і розвиток та гудвіл.

Правило ED зазначає, що нематеріальним активом може вважатися тільки такий актив, який:

  •  може бути чітко відділений від інших активів;
  •  має собівартість або ціну, що може бути виміряна;
  •  очевидним чином сприятиме отриманню компанією прибутків у майбутньому.

Перелік нематеріальних активів може включати:

  1.  Торгову марку – логотип, символ або марку, що використовується підприємством для самоідентифікації і є офіційно зареєстрованою на території всієї держави і, при можливості, інтернаціонально.
  2.  Логотип – ексклюзивний символ, число або комбінацію символів, що використовуються підприємством для самоідентифікації.
  3.  Фірмове або комерційне найменування.
  4.  Надпис на етикетці – ексклюзивні слова, що використовуються підприємством додатково до свого корпоративного імені і лого для само ідентифікації і посилення продукції, послуг.
  5.  Корпоративну індивідуальність – ексклюзивні риси, що відрізняють підприємство і можуть включати в себе, але не бути обмеженими: кольорові схеми, надписи, зовнішній та внутрішній дизайн, меблі, канцелярські товари, упаковку тощо.
  6.  Гудвіл, ділову репутацію підприємства – різницю між ринковою (продажною) вартістю підприємства як цілісного майнового комплексу та його балансовою вартістю (сумою чистих активів). Це перевищення вартості пов’язано з солідною діловою репутацією підприємства або можливістю одержання більш високого рівня прибутку за рахунок використання більш ефективної системи управління, домінуючої позиції на товарному ринку, застосування нових технологій і т.п.
  7.  Інші права інтелектуальної власності, які можуть включати конфіденційну інформацію (комерційну таємницю); промислові зразки; ноу-хау, патенти, ліцензії; авторські і суміжні права (права виконавців, виготовлювачів, організацій); права на географічні позначення; стиль, систему ведення бізнесу; винаходи, в тому числі нові технології; програмне забезпечення тощо).
  8.  Доменне ім'я. Даний тип активів не відмічений у більшості наукових праць і підручників, як зарубіжних, так і вітчизняних. Цей факт пояснюється, в першу чергу тим, що майже всі класичні твори американських і британських авторів написані і видані у 70-80 рр. 20 ст., коли механізмів продажу та оренди доменних імен, як таких, ще не існувало; більшість же вітчизняних видань по суті є лише перекладом і переказом зарубіжних аналогів.

Українські вчені О.С. Федонін, І.М. Рєпіна, О.І. Олексюк розглядають нематеріальні активи (НМА) як чинник потенціалу підприємства і наводять наступну класифікацію методів оцінки вартості цих активів (табл. 6.1).

Систематизація існуючих дохідних методів оцінки вартості НМА

№ п/п

Назва методу

Змістовна характеристика

1.

Метод дисконтування грошових потоків

В основу методу покладено залежність вартості від часу. Вартість нематеріального активу дорівнює теперішній вартості майбутніх грошових потоків від його використання.

2.

Метод капіталізації грошового потоку

Метод заснований на процесі переведення доходів від використання нематеріального активу в його вартість.

3.

Метод надлишкових прибутків

Метод базується на припущенні, що надлишкові прибутки підприємство отримує за рахунок невідображених у балансі нематеріальних активів.

4.

Метод надлишкових грошових коштів

Метод заснований на припущенні, що приріст вартості компанії порівняно з вартістю капіталу, основних і трудових ресурсів, залучених до господарського обігу, формується за рахунок нематеріальних активів.

5.

Метод звільнення від роялті

Метод заснований на таких припущеннях: а) оцінюваний нематеріальний актив не належить істинному власнику (підприємству), а є власністю іншої сторони; б) ця інша сторона надає інтелектуальну власність підприємству на ліцензійній основі на умовах сплати відрахувань від виторгу (роялті); в) зважаючи на те, що нематеріальний актив насправді належить істинному його власнику, йому не потрібно сплачувати роялті, тобто утворюється псевдо економія витрат – результат капіталізації.

6.

Метод виграшу в собівартості

Метод базується на врахуванні економії витрат, що може бути асоційована із застосуванням нематеріальних активів; передбачає обчислення розміру виграшу в собівартості за термін, коли інтелектуальна власність приносить корисний ефект (знижує собівартість).

7.

Метод переваг у доходах

Базується на визначенні різниці між грошовими потоками, отриманими від використання нематеріального активу, та грошовими потоками без його використання.

  1.  Подаючи створену додану вартість як частку капіталу. У такому випадку відношення надлишкової доданої вартості до капіталу дає певний відносний показник, котрий можна прийняти як середній показник додаткового прибутку за певний період:

(6.2)

,

де  – надлишковий прибуток чи додана вартість за розрахунковий період;

– множник приведення до теперішньої вартості, який за браком можливості визначення горизонту прогнозування перетворюється у фактор ануїтету.

  1.  Враховуючи втрату з часом грошовими коштами своєї вартості, шляхом підсумовування значень додаткового прибутку чи надлишкової доданої вартості за кожний конкретний період діяльності підприємства, отримаємо значення капіталу, тотожного вартості нематеріального активу:

(6.3)

,

де  – коефіцієнт капіталізації, частки одиниці.

Популярність (репутацію) фірми можна описати наступною залежністю:

(6.4)

,

де  – коефіцієнт популярності (давності) фірми;

Тф – період часу з моменту заснування фірми;

Тн – мінімальний термін чинності знака для товарів і послуг (10 років).

Значний вплив на вартість знака для товарів і послуг має рентабельність продукції як показник, що відображає ефективність поточних витрат на виробництві. Таким чином, вартість знака для товарів і послуг, а також фірмового найменування рекомендують обчислювати за формулою:

(6.5)

,

де Р – рентабельність продукції;

N – кількість кваліфікаційних рубрик за МКТП;

F – кількість країн, де зареєстровано знак для товарів і послуг або на які поширюється його дія;

W – ділова репутація фірми (або гудвіл).

У табл. 6.2 наведені основні принципи обліку гудвіл у провідних країнах.

Таблиця 6.2

Зарубіжний досвід обліку нематеріальних активів

Країна

Основні принципи обліку та амортизації

США

(„Американська модель”)

Гудвіл капіталізується і повинен бути амортизованим упродовж його життєвого циклу, що не повинен перевищувати 40 років.

Франція

(„Західноєвропейська модель”)

У надзвичайних випадках гудвіл може бути списаний за рахунок резервів. Проте загалом, така практика є незвичною, і, як правило, гудвіл капіталізують, вносячи на баланс підприємства, і списують, амортизуючи впродовж його життєвого циклу. Максимального терміну амортизації гудвіл не існує, більшість компаній списують такий актив протягом 20-30 років.

Німеччина

(„Німецька модель”)

Гудвіл списується коштом резервів, або ж вноситься на баланс окремою статтею. Законом обумовлений 4-річний термін амортизації обсягів гудвіл, проте у звітах зустрічається й 40-річна його амортизація.

Японія

(„Японська модель”)

Гудвіл може списуватися негайно за рахунок звітного нерозподіленого прибутку (в жодному випадку не за рахунок резервів), або може бути внесений на баланс і списаний, як правило, упродовж 5 років, як того вимагає комерційний кодекс.

Таким чином, аналіз існуючого досвіду показує, що науковцями і практиками (здебільшого, британськими) розроблений широкий спектр методологічних порад і практичних схем та механізмів управління нематеріальними активами. Ці методики і моделі мають бути детально вивчені та адаптовані до умов сучасної України з метою подальшого вдосконалення діючих механізмів у даній сфері

3. Оборотний капітал або оборотні (поточні) активи – це сукупність майнових цінностей підприємства, що обслуговують поточний господарський процес і цілком споживаних протягом одного операційного (виробничо-комерційного) циклу.

Часто поняття оборотного капіталу розглядають як рішення по короткостроковому фінансуванню, що узагальнюють за назвою управління оборотним капіталом. Оборотний капітал складається з коштів і інших ліквідних активів, що можуть бути конвертовані в грошові кошти протягом року або операційного циклу. Склад оборотних активів відрізняється в залежності від області діяльності підприємства.

Рис. 6.3. Оборотні активи виробничого підприємства

Головною відмінністю структури оборотних коштів виробничих підприємств від структури оборотних коштів торговельних компаній є відсутність в останніх виробничих запасів, незавершеного виробництва і готової продукції. Замість цих активів у торговельних компаній присутня група активів за назвою “Товари” (рис.6.4.)

Рис. 6.4. Оборотні активи торгового підприємства

Оборотні активи підприємства характеризуються позитивними особливостями:

  •  вони мають високу ліквідність, а частину становить безпосередньо грошові кошти. Це є найбільш істотною характеристикою оборотних активів. Ліквідність означає швидкість і простоту перетворення активу в готівку. Вона має два виміри: простота конвертації і утрата вартості. Високоліквідним вважається актив, що може бути швидко проданий без істотної утрати вартості. Оборотні активи в балансах українських підприємств, на відміну від балансів, складених згідно GAAP, наводяться в порядку наростання їхньої ліквідності;
  •  вони відносно легко можуть бути трансформовані з одного виду в іншій;
  •  вони порівняно легко керовані, у зв'язку з чим може регулюватися швидкість їхньої оборотності;
  •  вони більш легко адаптуються в порівнянні з необоротними активами до змін кон'юнктури товарного і фінансового ринків.

Вади оборотних активів:

  •  оборотні активи в грошовій формі і формі дебіторської заборгованості піддаються утраті вартості в процесі інфляції;
  •  зайво накопичені запаси оборотних активів не генерують прибуток (за винятком поточних фінансових інвестицій), тому тримати ліквідні активи звичайно менш вигідно. Запаси матеріальних оборотних активів вимагають додаткових витрат на їхнє збереження і можуть бути піддані втратам у зв'язку з їх природним збитком;
  •  частина оборотних активів, особливо дебіторська заборгованість, піддана фінансовому ризикові втрат у зв'язку з несумлінністю партнерів, покупців і іноді персоналу підприємства.

По джерелах утворення оборотні кошти поділяються на власні і залучені (позикові). Власні оборотні кошти формуються за рахунок власного капіталу підприємства (статутний капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток і ін.). До складу позикових оборотних коштів входять банківські кредити, а також товарна кредиторська заборгованість. Їх надають підприємству в тимчасове користування. Одна частина платна (кредити і позики), інша безкоштовна (товарна кредиторська заборгованість). 

Операційний цикл – це тривалість часу, необхідного для придбання запасів, їхньої переробки і продажу, і одержання за це грошей.

Цикл має два окремих періоду. У перший входить час, необхідний для придбання, переробки і продажу запасів. Він називається періодом обороту запасів.

Рис. 6.5. Грошовий потік у часі та короткострокова операційна діяльність виробничого підприємства

Період часу між оплатою кредиторської заборгованості й одержанням грошей за свій товар називається грошовим або чистим циклом.

(6.6)

,

Класифікація оборотних активів

Високий

Кошти та їх еквіваленти; поточна дебіторська заборгованість; цінні папери (які враховуються у складі поточних фінансових інвестицій)

Середній

Товари; готова продукція; виробничі запаси; незавершене виробництво

Низький

Сумнівна дебіторська заборгованість; застарілі виробничі запаси; готова продукція, що не користується попитом

Поділ оборотних активів за імовірністю їх реалізації не є абсолютним і залежить від конкретної ситуації. Може скластися так, що готова продукція буде реалізована зі складу підприємства швидше за готівку, ніж наступлять терміни оплати дебіторської заборгованості за продукцію відвантажену раніше на умовах після оплати. Тому для кожного підприємства і для кожного окремого періоду існує своє індивідуальне групування поточних активів за ступенем їх ліквідності (але кошти та їх еквіваленти завжди залишаються найбільш ліквідними активами). Отже, ефективне управління оборотним капіталом означає не тільки пошук і залучення додаткових джерел фінансування, але і раціональне їх розміщення в активах підприємства з огляду на ліквідність – не слід допускати надмірного збільшення частки активів із середнім і низьким ступенями ліквідності.

Фінансовий менеджер повинен визначити оптимальний для підприємства розмір власних обігових коштів (чистого оборотного капіталу) оскільки їх нестача веде до втрати ліквідності, а значний надлишок говорить про неефективне використання оборотного капіталу. Використовуючи ту чи іншу політику фінансування оборотних коштів, менеджери впливають на розмір власних оборотних коштів.

4. 

У практиці зустрічаються численні ситуації, коли активи підприємства створюються не в процесі поступового формування, а шляхом одноразового їх придбання у формі цілісного майнового комплексу. Цілісний майновий комплекс є господарським об’єктом із закінченим циклом виробництва і реалізації продукції (робіт, послуг), розміщений на наданій йому земельній ділянці. 

Сукупність активів підприємства як цілісного майнового комплексу потребує інших підходів до оцінки їх вартості порівняно з оцінкою окремих видів активів. У процесі цієї оцінки повинні бути враховані витрати праці на формування такого цілісного майнового комплексу; оптимальність пропорцій сформованої структури його активів і їх спроможність генерувати прибуток; ступінь фізичного і морального зносу окремих видів активів; ефективність віддачі нематеріальних активів і ряд інших чинників. 
Необхідність оцінки сукупної вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу виникає на сучасному етапі в цілому ряді випадків. Так, у сучасних умовах найбільшого поширення отримують: купівля окремих підприємств з метою диверсифікації операційної діяльності, проникнення на інші регіональні або товарні ринки, усунення конкурентів; злиття (поглинання) окремих діючих підприємств з метою посилення спільного виробничого і фінансового потенціалу; приватизація державних підприємств тощо. Крім того, потреба в оцінці вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу виявляється при придбанні контрольного пакета акцій, заставі майна у процесі іпотечного кредитування, здійсненні повно об’ємного зовнішнього страхування, розробці плану санації, ліквідаційних процедурах при банкрутстві тощо.

Методи оцінки вартості сукупних активів підприємства як цілісного майнового комплексу дуже різноманітні. У практиці їх прийнято підрозділяти на такі основні групи: 

  •  метод балансової оцінки; 
  •  метод оцінки вартості заміщення; 
  •  метод оцінки ринкової вартості; 
  •  метод оцінки майбутнього грошового потоку; 
  •  метод оцінки на основі регресивного моделювання; 
  •  експертний метод оцінки й інші. 

Кожний із даних методів має свої різновиди (таблиця 6.5).

Таблиця 6.5

Система основних методів оцінки активів підприємства як цілісного майнового комплексу

№ з/п

Методи оцінки

Різновиди методів оцінки

1.

Метод балансової оцінки

1. Оцінка, що фактично відображається сукупною вартістю активів.

1. Оцінка за поновлювальною вартістю активів.

2. Оцінка за вартістю продуктивних активів

2.

Метод оцінки вартості заміщення

1. Оцінка за фактичним комплексом активів.

2. Оцінка з урахуванням гудвіла

3.

Метод оцінки ринкової вартості

1. Оцінка за вартістю, що котирується.

2. Оцінка за аналоговою вартістю

4.

Метод оцінки майбутнього чистого грошового потоку

1. Оцінка при незмінному обсязі чистого грошового потоку.

2. Оцінка за часом, що змінюється в обсязі чистого грошового потоку.

5.

Метод оцінки на основі регресивного моделювання

3. Оцінка на основі внутрішніх чинників.

4. Оцінка з врахуванням зовнішніх чинників

6.

Експертний метод оцінки

 

Огляд методів оцінки сукупної вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу показує, що жодний із них не є ідеальним. Тому в практику здійснення такої оцінки залежно від цілей, звичайно, використовується не один, а ряд методів, що дозволяють визначити діапазон даної вартості в мінімальній і максимальній межах та найбільшою мірою наблизитися до її реального значення.


Лекція 7

ВАРТІСТЬ І ОПТИМІЗАЦІЯ СТРУКТУРИ КАПІТАЛУ

  1.  Оцінка вартості окремих елементів власного капіталу підприємства
  2.  Дивідендна та емісійна політика підприємства
  3.  Оцінка вартості окремих елементів позикового капіталу
  4.  Управління залученням банківського і комерційного кредиту

1. Оцінка вартості власного капіталу має низку особливостей, основними з яких є:

  •  необхідність постійного коригування балансової суми власного капіталу в процесі здійснення оцінки;
  •  оцінка вартості знову залучуваного власного капіталу носить імовірнісний, а отже, в значній мірі умовний характер;
  •  суми виплат власникам капіталу входять до вкладу оподатковуваного прибутку, що збільшує вартість власного прибутку в порівнянні із залученим;
  •  залучення власного капіталу пов’язано з більш високим рівнем ризику інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик;
  •  залучення власного капіталу не пов’язано, як правило, зі зворотним грошовим потоком за основною його сумою, що визначає вигідність використання цього джерела підприємством незважаючи на більш високу його вартість.

З урахуванням цих особливостей розглянемо механізм оцінки й управління вартістю власного капіталу. Базові елементи такої оцінки й управління вартістю наведені на рис. 7.1.

Рис. 7.1. Система базових елементів оцінки та управління вартістю власного капіталу підприємства

Власне вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді визначається за формулою:

(7.1)

,

де СКФП – вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді, %;

СКФО – вартість функціонуючого власного капіталу;

ПВТ – планований темп росту виплат прибутку власникам на одиницю вкладеного капіталу, виражений десятковим дробом.

Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді визначається як:

(7.2)

,

де СКФО – вартість функціонуючого власного капіталу;

ЧПС – сума чистого прибутку, сплачена власникам підприємства у процесі його розподілу за звітний період;

– середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді.

2. Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду оцінюється з урахуванням певних прогнозних розрахунків. Оскільки нерозподілений прибуток представляє собою ту капіталізовану його частину, яка буде використана у майбутньому періоді, то ціною сформованого нерозподіленого прибутку виступають плановані на його суму виплати власникам, яким він належить.

З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого прибутку (СНП) прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства у плановому періоді:

(7.3)

.

Процес управління вартістю нерозподіленого прибутку визначається передусім сферою її використання – фінансовою діяльністю. Тому цілі управління цією частиною капіталу підпорядковані цілям фінансової політики підприємства і відповідно норма фінансового прибитку (внутрішня ставка доходності, IRR) завжди повинна співвідноситись із рівнем вартості нерозподіленого прибутку.

3. Вартість додатково залучуваного акціонерного (пайового) капіталу розраховується в процесі оцінки диференційовано за привілейованими акціями і за простими акціями (або додатково залучуваними паями).

Вартість додатково залучуваного капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів, який за ними завчасно визначений:

(7.4)

,

де ССКпр – вартість власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії привілейованих акцій, %;

Дпр – сума дивідендів, передбачених до сплати у відповідності до контрактних зобов’язань емітента;

Кпр – сума власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії привілейованих акцій;

ЕЗ – витрати з емісії акцій, виражені десятковим дробом у відношення до суми емісії.

Розрахунок вартості додаткового капіталу, залучуваного за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв), здійснюється за наступною формулою:

(7.5)

,

де ССКпа – вартість власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії простих акцій, %;

Ка – кількість додатково емітованих акцій;

Дпа – сума дивідендів, сплачених на одну просту акцію у звітному періоді, %;

ПВТ – планований темп сплати дивідендів (відсотків за паями), виражений десятковим дробом;

Кпа – сума власного капіталу, залучуваного за рахунок емісії простих акцій;

ЕЗ – витрати з емісії акцій, виражені десятковим дробом у відношення до суми емісії.

З урахуванням оцінки вартості окремих складових елементів власного капіталу й питомої ваги кожного з цих елементів у загальній сумі його залучення може бути розрахований показник середньозваженої вартості власних фінансових ресурсів підприємства.

2. На практиці були вироблені три підходи до формування дивідендної політики – «консервативний», «помірний» («компромісний») та «агресивний». Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (таблиця 7.1):

Таблиця 7.1

Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства

Визначальний підхід до формування дивідендної політики

Варіанти використовуваних типів дивідендної політики

Консервативний підхід

1. Залишкова політика дивідендних виплат

2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат

Помірний (компромісний) підхід

3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди

Агресивний підхід

4. Політика стабільного рівня дивідендів у відношенні прибутку

5. Політика постійного зростання розміру дивідендів

З урахуванням розглянутих принципів дивідендна політика акціонерного товариства формується за наступними основними етапами (рис. 7.2).

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм сплати дивідендів. Основними з таких форм є:

1. Сплата дивідендів готівковим грошима (чеками). Це найбільш проста і розповсюджена форма здійснення дивідендних виплат.

2. Сплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам знов емітованих акцій на суму дивідендних виплат. Вона представляє інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на зростання капіталу в майбутньому періоді.

3. Автоматичне реінвестування. Ця форма сплати надає акціонерам право індивідуального вибору – отримати дивіденди готівкою, або реінвестувати їх у додаткові акції (у цьому випадку акціонер укладає з компанією або обслуговуючою її брокерською конторою відповідну угоду).

4. Викуп акцій компанією. Розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, у відповідності до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно обертаються. Така форма використання дивідендів вимагає згоди акціонерів.

Рис. 7.2. Послідовність формування дивідендної політики

Для оцінки ефективності дивідендної політики акціонерного товариства використовують наступні показники:

а) коефіцієнт дивідендних виплат:

(7.6)

,

де ФДВ – фонд дивідендних виплат, сформований у відповідності до обраного типу дивідендної політки;

Ка – кількість додатково емітованих акцій;

ЧП – сума чистого прибутку акціонерного товариства;

Да – сума дивідендів, що сплачуються на одну акцію;

ЧПа – сума чистого прибутку, що приходиться на одну акцію.

б) коефіцієнт співвідношення ціни і доходу по акції:

(7.7)

,

де РЦа – ринкова ціна однієї акції.

При оцінці ефективності дивідендної політики можуть бути використані також показники динаміки ринкової вартості акцій.

Емісійна діяльність підприємства охоплює широкий спектр проблем, які виходять за рамки фінансового менеджменту. Тому, розглядаючи питання емісійної політики підприємства як форми залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел, ми введемо низку обмежень.

Залучення власного капіталу із зовнішніх джерел шляхом додаткової емісії акцій є складних і дорого вартісним процесом. Тому до даного джерела формування власних фінансових ресурсів слід прибігати лише у вкрай обмежених випадках.

З позицій фінансового менеджменту основною метою емісійної політики є залучення на фондовому ринку необхідного обсягу власних фінансових ресурсів у мінімально можливі строки. З урахуванням сформульованої мети емісійна політика підприємства представляє собою частину загальної політики формування власних фінансових ресурсів, що заклечається у забезпечені залучення необхідного їх обсягу за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій.

.Розробка ефективної емісійної політики підприємства охоплює наступні етапи (рис. 7.3). 

Емісія цінних паперів – це встановлена в законодавчому порядку послідовність дій емітента з випуску й розміщення цінних паперів.

Емітент і посадові особи органів управління емітента, на яких статутом або внутрішнім документом емітента покладено обов'язок відповідати за повноту й достовірність інформації, що є в указаних документах, несуть відповідальність за виконання цих зобов'язань згідно із законодавством.

Рис. 7.3. Основні етапи формування емісійної політики підприємства при збільшенні акціонерного капіталу

Розміщення цінних паперів – це відчуження цінних паперів емітентом первинним власникам через укладання громадянсько-правових угод.

Процес первинного розміщення складається з кількох етапів, які можуть різнитися для різних видів та умов випуску цінних паперів. Ці етапи:

  1.  прийняття емітентом рішення про випуск цінних паперів;
  2.  реєстрація інформації про випуск цінних паперів та організація передплати на цінні папери (відкрите розміщення) або оформлення розміщення цінних паперів серед конкретних осіб (закрите розміщення);
  3.  підбивання підсумків передплати або розміщення цінних паперів;
  4.  реєстрація випуску цінних паперів;
  5.  видача цінних паперів власникам та (або) реєстрація власника в системі реєстру власників іменних цінних паперів емітента.

Акції випускаються однакової номінальної вартості у розмірі статутного фонду акціонерного товариства або всієї вартості майна державного підприємства.

Рішення про випуск акцій приймається:

  •  при організації нового акціонерного товариства чи реорганізації старого підприємства в акціонерне товариство, у тому числі через приватизацію;
  •  у разі додаткових випусків акцій акціонерним товариством.
  •  Цінні папери можуть пропонуватись для закритого та відкритого розміщення.
  •  При відкритому розміщенні коло власників обмежується тільки кількістю цінних паперів і заздалегідь визначити, хто їх придбає, неможливо.
  •  При закритому розміщення цінні папери розповсюджуються у наперед визначеному колі юридичних та фізичних осіб. Як правило, це засновники акціонерного товариства.

3. Оцінка вартості позикового капіталу має низку особливостей, основними з яких є:

  •  відносна простота формування базового показника оцінки вартості (таким базовим показником є вартість обслуговування боргу у формі відсотку за кредит, купонної ставки за облігацією тощо);
  •  урахування в процесі оцінки вартості позикових коштів податкового коректора (податковий коректор представляє собою множник (1–Снп), де Снп – ставка податку на прибуток, виражена десятковим дробом);
  •  вартість залучення позикового капіталу має високий ступінь зв’язку з рівнем кредитоспроможності підприємства, який оцінюється кредитором;
  •  залучення позикового капіталу завжди пов’язане зі зворотним грошовим потоком не тільки з обслуговування боргу, але і з погашення зобов’язання за основною сумою цього боргу.

Розглянемо особливості оцінки та управління вартістю позикового капіталу у розрізі базових його елементів:

1. Вартість банківського кредиту, незважаючи на різноманіття його видів, форм і умов, визначається на основі ставки відсотку за кредит, яка формує основні витрати з його обслуговування:

(7.8)

,

де СБК – вартість позикового капіталу, залучуваного у формі банківського кредиту, %;

ПКб – ставка відсотку за банківський кредит, %;

ЗПб – рівень витрат по залученню банківського кредиту до його суми, виражений десятковим дробом.

У першому випадку оцінка здійснюється за формулою:

(7.9)

,

де СОЗ – вартість позикового капіталу, залучуваного за рахунок емісії облігацій, %;

СК – ставка купонного відсотку по облігації, %;

ЕЗО – рівень емісійних витрат по відношенню до об’єму емісії, виражений десятковим дробом.

У другому випадку розрахунок вартості здійснюється за наступною формулою:

(7.10)

,

де Дг – середньорічна сума дисконту за облігацією;

НО – номінал облігації, що підлягає погашенню.

3. Вартість товарного (комерційного) кредиту оцінюється у розрізі двох форм його надання:

а) по кредиту в формі короткострокової відстрочки платежу розрахунок вартості товарного (комерційного) кредиту здійснюється за формулою:

(7.11)

,

де СТКк – вартість товарного (комерційного) кредиту, що надається на умовах короткострокової відстрочки платежу, %;

ЦС – розмір цінової знижки при здійсненні готівкового платежу за продукцію, %;

ПО – період надання відстрочки платежу за продукцію, в днях.

Враховуючи, що вартість залучення цього виду позикового капіталу носить прихований характер, основу управління цією вартістю складає обов’язкова оцінка її у річній ставці по кожному надаваному товарному (комерційному) кредиту та її порівняння з вартістю залучення аналогічного банківського кредиту.

б) вартість товарного (комерційного) кредиту в формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселем формується на тих самих умовах, що й банківського, однак має враховувати при цьому втрату цінової знижки за готівковий платіж за продукцію:

(7.12)

,

де СТКв – вартість товарного (комерційного) кредиту в формі довгострокової відстрочки платежу з оформленням векселя, %;

ПКв – ставка відсотку за вексельний кредит, %;

ЦС – розмір цінової знижки, надаваної постачальником при здійсненні готівкового платежу за продукцію, виражений десятковим дробом.

Управління вартістю цієї форми товарного кредиту, як і банківським, зводиться до пошуку варіантів поставок аналогічної продукції, що мінімізує розміри цієї вартості.

4. Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства при визначенні середньозваженої вартості капіталу враховується за нульовою ставкою, оскільки представляє собою безкоштовне фінансування підприємства за рахунок цього виду позикового капіталу.

4. Під банківським кредитом розуміють грошові кошти, що надаються банком у позику клієнтові для цільового використання на встановлений термін під певний відсоток.

Розробка політики залучення банківського кредиту здійснюється за наступними основними етапами (рис. 7.4).

Рис. 7.4. Основні етапи формування політики залучення підприємством банківського кредиту

У процесі оцінки умов здійснення банківського кредитування у розрізі видів кредитів використовується спеціальний показник – «грант-елемент», що дозволяє порівнювати вартість залучення фінансового кредиту на умовах окремих комерційних банків із середніми умовами на фінансовому ринку (відповідно на ринку грошей або ринку капіталу в залежності від тривалості кредитного періоду). Розрахунок цього показника здійснюється за наступною формулою:

(7.12)

,

де ГЕ – показник грант-елементу, %;

ПР – сума сплачуваного відсотку в конкретному інтервалі кредитного періоду;

ОД – сума амортизованого основного боргу в конкретному інтервалі кредитного періоду;

БК – загальна сума банківського кредиту, залучуваного підприємством;

і – середня ставка відсотку за кредит, що склалася на фінансовому ринку за аналогічними кредитними інструментами, виражена десятковим дробом;

п – конкретний інтервал кредитного періоду, за яким здійснюється платіж коштів комерційному банку;

t – загальна тривалість кредитного періоду, виражена кількістю інтервалів, що входять до нього.

Розробка політики залучення підприємством товарного (комерційного) кредиту здійснюється за наступними основним етапами (рис. 7.5).

Рис. 7.5. Основні етапи розробки політики залучення підприємством комерційного кредиту

Політика залучення товарного (комерційного) кредиту представляє собою частину загальної політики залучення підприємством позикових фінансових ресурсів, що заклечається у забезпеченні максимального задоволення потреби у фінансуванні формування його виробничих запасів і зниження загальної вартості залучення позикового капіталу.

Механізм мінімізації вартості залучення товарного (комерційного) кредиту може бути представлений наступною формулою:

(7.13)

,

де ЦС – розмір цінової знижки при здійсненні готівкового платежу за продукцію, виражений десятковим дробом;

ПО – період надання відстрочки платежу у відповідності до умов товарного (комерційного) кредиту, в днях.

Мінімізуючи вартість залучення товарного (комерційного) кредиту необхідно керуватися наступним критерієм – по жодному товарному кредиту вартість залучення не повинна перевищувати рівень ставки відсотку за короткостроковий банківський кредит з аналогічним періодом (інакше більш вигідним виявиться залучення банківського кредиту для розрахунку з постачальником).


Лекція 8

УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЯМИ

  1.  Сутність, функції і механізм інвестиційного менеджменту компанії 
  2.  Зовнішні чинники ефективності інвестицій та їх оцінка
  3.  Чистий приведений дохід та його властивості
  4.  Внутрішня норма доходності, індекс доходності та термін окупності інвестицій

1. Інвестиційні стратегії підприємств можуть забезпечити додаткове проникнення залучуваного капіталу. В останні роки глобалізація стала складовою частиною корпоративної стратегії, а прямі іноземні інвестиції зробились невід’ємними, а не просто можливими.

За визначенням англомовної Вікіпедії, інвестиційний менеджмент (investment management) – це професійне управління різноманітними цінними паперами (акції, облігації тощо) та іншими активами (наприклад, виробничим обладнанням) з метою досягнення специфічних інвестиційних цілей для забезпечення прибутку інвесторам.

Інвестиційний менеджмент – це велика і важлива глобальна індустрія, яка несе відповідальність за трильйони доларів, євро, фунтів та ієн. Активи цієї світової індустрії у 2006 році досягли рекордного показника у 55 трлн. дол. Найбільшим світовим джерелом інвестиційних ресурсів є США (48%), на другому місці – Японія (11%) та Велика Британія (7%). В останні роки найбільше зростання демонструють країни Азійсько-Тихоокеанського регіону, а також Китай та Індія.

Система інвестиційного менеджменту реалізує свою головну мету й основні задачі шляхом здійснення певних функцій. Ці функції поділяються на дві основні групи, які визначені комплексним змістом системи управління інвестиційною діяльністю:

1. Функції інвестиційного менеджменту як управлінської системи. Ці функції є складовими частинами будь-якого процесу управління поза залежністю від виду діяльності підприємства, його організаційно-правової форми, розміру, форми власності і т. ін.. В теорії управління ці функції характеризуються як загальні.

2. Функції інвестиційного менеджменту як спеціальної області управління підприємством. Склад цих функцій визначено конкретним об’єктом даної управлінської системи. Теорія управління розглядає ці функції як специфічні.

Основні функції міжнародного інвестиційного менеджменту як спеціальної області управління підприємством розглянуті у найбільш агрегованому вигляді. Кожна з цих функцій може бути конкретизована більш цілеспрямовано з урахуванням специфіки інвестиційної діяльності окремих підприємств. При здійсненні такої конкретизації на кожному підприємств може бути побудована багаторівнева функціональна система управління інвестиційною діяльністю. Принципова схема побудови такої деталізованої багаторівневої функціональної системи наведена на рис. 8.1.

Таблиця 8.2.

Характеристика основних функцій інвестиційного менеджменту

в розрізі окремих груп

Групування основних функцій міжнародного інвестиційного менеджменту

як управлінської системи

як спеціальної області управління підприємством

  1.  Розробка інвестиційної стратегії підприємства
  2.  Створення організаційних структур, що забезпечують прийняття і реалізацію управлінських рішень по всім аспектам інвестиційної діяльності
  3.  Формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування альтернативних варіантів інвестиційних рішень
  4.  Здійснення аналізу різних аспектів інвестиційної діяльності
  5.  Здійснення планування інвестиційної діяльності підприємства за її основними напрямами
  6.  Розробка дієвої системи стимулювання реалізації прийнятих управлінських рішень в області інвестиційної діяльності
  7.  Здійснення ефективного контролю за реалізацією прийнятих управлінських рішень у сфері інвестиційної діяльності
  1.  Управління реальними іноземними інвестиціями
  2.  Управління фінансовими іноземними інвестиціями
  3.  Управління формуванням інвестиційних ресурсів
  4.  Управління грошовими потоками по міжнародній інвестиційній діяльності

Процес управління інвестиційною діяльністю базується на певному механізмі. Механізм інвестиційного менеджменту представляє собою систему основних елементів, що регулюють процес розробки і реалізації інвестиційних рішень підприємства.

Для того, щоб пояснити причини того, що інвестиційні менеджери досягають результатів вищих за посередні, часто використовують закон «трьох П» – «принципи, процес та персонал» (3-P's – Philosophy, Process and People).

Під принципами у даному випадку розуміють основні засади інвестиційного менеджменту організації: наприклад, чи обере менеджер для придбання акції з високою вартістю чи високим зростанням (і чому); чи спирається він на внутрішні розрахунки чи винаймає команду аналітиків тощо. Доцільно, щоб ці засади були сформульовані у засновницьких документах компанії.

Процес означає шляхи, якими впроваджуються загальні принципи: наприклад, як менеджером приймається рішення щодо того, які активи і в який момент часу купувати; які активи і в який момент часу продавати; хто приймає остаточне рішення і чи приймається воно колегіально тощо.

Персонал включає в себе працівників компанії, особливо фінансових менеджерів. Питання полягає в тому, хто вони, як вони відбираються, хто кому підзвітний, наскільки велика команда (і чи розуміють усі її члени принципи і процеси, які вони використовують), і наскільки довго ця команда працює разом.

Рис. 8.1. Багаторівнева функціональна система управління

інвестиційною діяльністю підприємства

2. Інвестиційним кліматом (Investment climate) в загальному розумінні називають ситуацію, що склалася в регіоні, з точки зору вітчизняних та зарубіжних інвесторів, які вкладають свій капітал у розвиток його економіки.

Для банків агенції розробили окрему систему класифікації — рейтинг внутрішньої фінансової стійкості (категорії A, B, C, D, E). Завдяки цьому рейтингу інвестор має можливість оцінити фінансову політику установи поза зовнішніми економічними та політичними ризиками.

Інвестор, який шукає місце для капіталовкладень за кордоном, здебільшого вивчає два рейтинги: оцінки надійності свого потенційного партнера (якщо його діяльність оцінена фахівцями «трійки») і так званий суверенний рейтинг країни (див. табл. 8.3-3.4), в економіку якої він збирається вкладати кошти.

Таблиця 8.3.

Україна у міжнародних рейтингах

Рейтингова агенція

Категорія

Standard&Poor’s

B2

Moody’s

B

Fitch

B+

Фахівці провідних рейтингових агенцій, зазвичай, виставляють свої оцінки так, щоб рейтинг кредитоспроможності окремої компанії не був вищим за суверенний рейтинг держави, в якій її зареєстровано.

Таблиця. 8.4.

Шкала кредитних рейтингів агенцій Moody’s, Standard&Poor’s і Fitch

Moody’s

S&P, Fitch

Характеристика емітента

Рейтинги інвестиційного класу

Aaa

AAA

Можливості емітента з виплати боргу і відсотків винятково високі

Aa1

AA+

Можливості емітента з виплати боргу і відсотків дуже високі

Aa2

AA

Aa3

AA-

A1

A+

Можливості емітента з виплати боргу і відсотків досить високі, але залежать від внутрішньоекономічної ситуації

A2

A

A3

A-

Baa1

BBB+

Можливості емітента з виплати боргу і відсотків залежать від внутрішньої економічної ситуації на цей час

Baa2

BBB

Baa3

BBB-

Ba1

BB+

Нестабільність внутрішньоекономічної ситуації може впливати на платоспроможність емітента

Ba2

BB

Ba3

BB-

Рейтинги спекулятивного класу

B1

B+

Обмежена платоспроможність емітента,яка відповідає поточному обсягу випущених боргових зобов’язань

B2

B

B3

B-

Caa1

CCC+

Деякий захист інтересів інвесторів є, але ризики й нестабільність високі

Caa2

CCC

Caa3

CCC-

Ca

CC

Платоспроможність емітента надто залежить від внутрішньоекономічної ситуації

 

C

C

Платоспроможність емітента повністю залежить від внутрішньоекономічної ситуації

 

SD

Вибірковий дефолт

D

Дефолт

Не так давно виникла нова неофіційна методика порівняння купівельної спроможності регіонів світу – так звана бургерономіка. Дана методика заснована на використанні „індексу Біг-Мака” (або, як його інакше називають, індексу бутерброда), який щорічно з 1986 року розраховується виданням „Economist”.Індекс відображає реальне співвідношення купівельної спроможності валют світу на основі аналізу ціни фірмового бутерброду мережі „МакДональдс”, яка діє у понад 120 країнах.

Індекс Біг-Мака – неофіційний спосіб визначення паритету купівельної спроможності (ПКС).

Співвідношення цін на біг-маки має бути рівним співвідношенню обмінних валютних курсів. Робиться це з метою визначення реальних обмінних курсів валют різних держав.

Отже, підприємство, яке збирається виходити на інвестиційний ринок зі своїм бізнес-проектом, повинно мати такі характеристики: мати статус юридичної особи і належати до приватної форми власності або ж залишатися під контролем підприємств приватного сектора, а також бути платоспроможним та дієздатним з комерційного точки зору.

3. В якості основного вимірника кінцевого абсолютного результату інвестування найбільше розповсюдження одержав чистий приведений дохід. Він має чітку логічну основу і може бути застосований при рішенні широкого кола фінансових проблем, у тому числі при визначенні різних показників ефективності, його легко розрахувати.

Нехай капіталовкладенні і доходи представлені у вигляді потоку платежів, тоді величина, що шукається, знаходиться як сучасна вартість цього потоку, визначена на початок дії проекту. Таким чином:

(8.1)

,

де Rt  член потоку платежів у році t;

v дисконтний множник за ставкою і (ставка приведення, прийнята як норма доходності).

Якщо ряд платежів додатній, то для розрахунку величини NPV за умови, що платежі здійснюються через рівні інтервали й у кінці кожного періоду, можна скористатись програмою НПЗ (NPV) пакету Excel:

  1.  Послідовно викликати: fx, «финансовые функции», НПЗ
  2.  У рядку Норма вказати ставку зараховуваних відсотків за період.
  3.  У рядках Значения послідовно вказати дані, що характеризують потік платежів (не більше 29 членів потоку).
  4.  Після виконання дій 1-3 у підсумковому рядку вікна автоматично показується розрахункова величина сучасної вартості потоку платежів. Після натиснення ОК ця величина показується у виділеній чарунці Excel.

Нехай тепер потік платежів представлений роздільно, тобто як потік інвестицій і потік чистих доходів, тоді чистий приведений дохід визначається як різниця:

(8.2)

,

де Кt  інвестиційні витрати у році t;

Rj – чистий дохід у році j;

v дисконтний множник за ставкою і (ставка приведення, прийнята як норма доходності);

п1 – тривалість фінансового періоду;

п2 – тривалість періоду надходження доходу.

Що стосується тривалості періоду віддачі, то відмітимо, – надмірне його збільшення створює ілюзію підвищення повноти й надійності оцінки ефективності. Однак розміри віддалених у часі доходів навряд чи можна вважати досить надійними та обґрунтованими. Крім того, витрати й надходження, очікувані в далекому майбутньому, мало впливають на величину чистого приведеного доходу і ними, як правило, можна знехтувати.

4. Не менш важливим для фінансового аналізу виробничих інвестицій, як і чистий приведений дохід, є внутрішня норма доходності. Під цим критерієм розуміють таку розрахункову ставку приведення, за якої капіталізація отримуваного доходу дає суму, рівну інвестиціям, і, отже, капіталовкладення тільки окупаються. Інакше кажучи, при нарахуванні на суму інвестицій відсотків за ставкою, що дорівнює внутрішній нормі доходності (IRR) забезпечується одержання розподіленого у часі доходу, еквівалентного інвестиціям. Чим вища ця норма, тим, звісно, більша ефективність інвестицій. Від’ємна величина внутрішньої норми доходності означає, що інвестиції не окупаються.

Розрахунок внутрішньої норми доходності часто застосовують в якості першого кроку аналізу інвестицій. Для подальшого аналізу відбираються тільки ті проекти, які забезпечують деякий прийнятний для даної компанії рівень доходності. Останній залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних обставин і охоплює вельми великий діапазон можливих значень навіть для однорідних видів підприємств.

У загальному випадку, коли інвестиції і доходи задаються у вигляді потоку платежів, ставка IRR визначається на основі рішення рівняння:

(8.3)

,

де Rt  член потоку платежів у році t;

v дисконтний множник за ставкою IRR (ставка приведення, прийнята як норма доходності).

В пакеті Excel міститься програма ВНДОХ, яка дозволяє визначити внутрішню норму доходності на основі потоку платежів з однаковими інтервалами між членами потоку. Інвестиції показуються зі знаком «мінус», доходи – зі знаком «плюс»:

  1.  Розмістити показники потоку платежів в одному рядку або стовпці таблиці Excel. Якщо платежів у періоді немає, то відповідну чарунку таблиці не заповнювати і перейти до наступного періоду.
  2.  Послідовно викликати: fx, «финансовые функции», ВНДОХ
  3.  У рядку Значения показати адресу масиву даних в таблиці Excel.
  4.  У рядку Предположения вказати очікуване (приблизне) значення норми доходності. Якщо цей параметр не вказується, то він за умовчанням приймається рівним 0,1.
  5.  Після виконання дій 1-4 в підсумковому рядку Значение автоматично показується розрахункова величина внутрішньої норми доходності. Після натиснення кнопки ОК ця величина показується у виділеній чарунці таблиці Excel.

При використанні внутрішньої норми доходності в якості орієнтиру для вибору й прийняття фінансового рішення слід мати на увазі:

  •  даний параметр ефективності не враховує масштабів проекту;
  •  існує можливість (щоправда, рідка) в деяких ситуаціях одержати неоднозначні оцінки ефективності, а іноді вони взагалі відсутні;
  •  при відсутності досвіду розрахунку або необхідних програм одержання відповідних оцінок може бути пов’язано з деякими ускладненнями.
  •  У гранично простому випадку термін окупності т визначається як співвідношення суми інвестицій до середньої очікуваної величини доходів, що надходять:

(8.4)

.

Нехай розміри капітальних вкладень до кінця терміну інвестування складають величину К. Доходи надходять у вигляді потоку платежів R. Зупинимось на ситуації, коли капіталовкладення задані однією сумою, а потік доходів є постійним і дискретним (постійна обмежена рента). Тоді з умови повної окупності за термін пок при заданій відсотковій ставці і та щорічних надходжень слідує:

(8.5)

.

Звідси:

(8.6)

.

Визначимо обидва показника терміну окупності через розмір інвестицій і постійні щорічні надходження:

(8.7)

.

Звідки слідує, що:

(8.8)

.

При інвестиції не окупаються.

Рентабельність інвестицій також може бути обчислена двома способами: бухгалтерським і з урахуванням фактору часу (з дисконтуванням). В обох випадках дохід співставляється з розміром інвестицій. На основі бухгалтерського метода індекс доходності обчислюється за формулою:

(8.9)

.

Рентабельність і термін окупності, як бачимо, знаходяться у зворотній залежності.

При дисконтуванні потоку платежів індекс доходності визначається наступним чином:

(8.10)

.

Застосовувані при порівнянні декількох фінансових проектів показники можуть і часто дають різні результати по їх привабливості. Неможна забувати й те, що дисконтні показники ефективності (крім IRR) залежать від прийнятої в розрахунках відсоткової ставки. Неоднозначність результатів пояснює, чому багато інвесторів для підвищення надійності вибору застосовують декілька критеріїв


Лекція 9

УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ

  1.  Класифікація фінансових ризиків підприємства
  2.  Методи оцінки фінансових ризиків
  3.  Диверсифікація інвестицій і мінімізація ризику фінансового портфеля підприємства
  4.  Управління валютними ризиками підприємства

1. При аналізі діяльності підприємства важлива класифікація ризиків. Це суттєво, тому що необхідно мати як найповніше врахування ризиків, і чим точніше визначається ризик, тим легше його оцінити. Існують різні класифікації ризиків, наприклад, ризики бувають такими:

  •  виробничий, зв'язаний з можливістю невиконання підприємством своїх зобов'язань перед замовником;
  •  кредитний, обумовлений можливістю невиконання підприємством своїх фінансових зобов'язань перед інвестором;
  •  процентний, виникаючий унаслідок непередбаченої зміни процентних ставок;
  •  ризик ліквідності, обумовлений несподіваною зміною кредитних і депозитних потоків;
  •  інвестиційним, викликаним можливим знецінюванням інвестиційно-фінансового портфеля, що складається з власних і придбаних цінних паперів;
  •  ринковий, зв'язаний із ймовірним коливанням ринкових процентних ставок як власної національної грошової одиниці, так і зарубіжних курсів валют;

операційний, що відбиває втрати через помилки операційного персоналу.

Фінансові ризики, пов’язані з контрагентами й економічною ситуацією в країні партнера

Види ризику

Причини втрат

З погляду продавця

З погляду покупця

Дебіторський ризик (ризик делькредере)

Неплатоспроможність, небажання боржника платити, затримка платежів з боку покупця

Неспроможність або небажання продавця повернути завдаток

Виробничий ризик

Анулювання або одностороння модифікація замовлення покупця; неприйняття товару, виготовленого на замовлення

Неспроможність продавця виконати угоду з технічних або фінансових причин; небажання продавця виконувати умови договору

Політичний ризик

Політичні події чи заходи, що заважають виконанню умов договору покупцем або продавцем ( війна, революція, ембарго, заборона чи конфіскація імпорту тощо)

Ризик затримки переказу належних сум

Відмова або неспроможність держави чи фінансових організацій провести платежі в узгодженій валюті (наприклад, мораторій)

Перешкоджання платежу за гарантіями чи поверненням завдатку

Валютний ризик

Девальвація валюти угоди відносно валюти протилежної сторони (експортера чи імпортера)

Відомо, що при наявності декількох варіантів рішення вибирається таке, при якому імовірність ризику найменша. Звісно дане рішення повинне ґрунтуватися на більш якісній інформації. Під оцінкою ризику розуміють якісну та кількісну оцінку. При якісній оцінці виявляються ризики, властиві реалізації передбачуваного проекту, найбільш ризиконебезпечні зони і т.д. Кількісна оцінка кожного виділеного виду ризику отримується на основі даних фінансово-господарської діяльності підприємства, статистичних даних, особистого досвіду керівника підприємства.

2. У фінансовому аналізі і страховій справі ризик часто вимірюється за допомогою таких стандартних статистичних характеристик як дисперсія і середнє квадратичне (стандартне) відхилення. Обидві характеристики вимірюють коливання, у даному випадку – коливання доходу. Чим вони більші, тим вище розсіювання показників доходу навколо середньої та, отже, ступінь ризику.

Нагадаємо, що між дисперсією (D) і середнім квадратичним відхиленням (σ) існує наступне співвідношення:

(9.1)

У свою чергу дисперсія відносно вибіркової середньої знаходиться як:

(9.2)

,

де п – кількість спостережень;

– середня випадкової змінної х.

Найчастіше показником ефективності фінансового рішення служить прибуток. Розглянемо як ілюстрацію вибір деякою особою одного з двох варіантів інвестицій в умовах ризику. Нехай мають місце два проекти А і В, у які зазначена особа може вкласти кошти. Проект А у певний момент у майбутньому забезпечує випадкову величину прибутку. Припустимо, що її середнє очікуване значення, математичне сподівання, дорівнює тА із дисперсією SA2. Для проекту В ці числові характеристики прибутку як випадкової величини передбачаються рівними відповідно тВ і SB2. Середні квадратичні відхилення рівні відповідно SA і SB. Можливі наступні випадки:

  1.   тА = тВ, SA < SB, варто вибрати проект А;
  2.   тА > тВ, SA < SB, варто вибрати проект А;
  3.   тА > тВ, SA = SB , варто вибрати проект А;
  4.   тА > тВ, SA > SB;
  5.   тАВ, SA <SB.

Існують і інші міри ризику. Однією з найбільш популярних мір ризику є VAR (Value-at-Risk). Визначити її можна в такий спосіб. Позначимо через X витрати через N днів. Витрати ці є величиною випадковою і залежать від зміни фінансових показників за період N днів. Величина q = VARµ(X) є квантиль рівня µ розподілу випадкової величини X, тобто імовірність того, що X не перевершує q, дорівнює 0.01µ (µ тут міряється у відсотках). Обчисливши VAR, ми можемо формулювати твердження типу : “Ми на µ% впевнені, що не втратимо більш, ніж q за найближчі N днів”.

Незважаючи на свою популярність, у VAR є декілько істотних недоліків:

  •  по-перше, VAR не враховує можливих великих утрат, що можуть відбутися з маленькими імовірностями (меншими, ніж 1-0.01µ);
  •  по-друге, VAR не може розрізнити різні типи хвостів розподілу втрат і тому недооцінює ризик у випадку, коли розподіл витрат має “важкі хвости” (тобто його щільність повільно спадає);
  •  по-третє, VAR не є когерентною мірою, зокрема, він не має властивості субадитивності. Можна навести приклади, коли VAR портфеля більше, ніж сума VAR двох підпортфелів, з яких він складається. Це суперечить здоровому глуздові. Дійсно, якщо розглядати міру ризику як розмір капіталу, що резервується для покриття ринкового ризику, то для покриття ризику всього портфеля немає необхідності резервувати більше, ніж суму резервів складових підпортфелів.

VAR заохочує торговельні стратегії, що дають стабільний прибуток при більшості сценаріїв, але іноді можуть приводити до катастрофічних утрат.

Багатьох недоліків, властивих VAR, позбавлений Shortfall. Позначимо, як і при визначенні VAR, через X витрати через N днів, q = VARµ(X), тоді Shortfallµ(X) є умовне математичне сподівання X за умови, що X більше q. Shortfallµ(X) = E(X|X>q).

Shortfall є більш консервативною мірою ризику, ніж VAR. Для того самого рівня µ він вимагає резервувати більший капітал. Таким чином, Shortfall дозволяє враховувати великі втрати, що можуть відбутися з невеликою імовірністю.

Узагальнення результатів по проблемі кількісної оцінки ризиків фінансово-господарської діяльності підприємств дозволяє виділити наступні зони ризику (рис. 9.2)

Рис. 9.2 Схема зон ризику

3. Диверсифікація портфеля при правильному її застосуванні призводить до зменшення цієї дисперсії при всіх інших рівних умовах. Диверсифікація базується на простій гіпотезі. Якщо кожна компонента портфеля (або вид цінного паперу) характеризується деякою дисперсією доходу, то дохід від портфеля має дисперсію, яка визначається його складом. Таким чином, змінюючи склад портфеля, можна змінювати сумарну дисперсію доходу, а в деяких випадках звести її до мінімуму.

Отже, нехай є портфель з п видів цінних паперів. Дохід від одного паперу виду і складає величину di. Сумарний дохід (А), вочевидь, рівний:

(9.3)

,

де аі – кількість паперів виду і.

незалежними величинами (інакше кажучи, не корелюють між собою). Дисперсія доходу портфеля (D) в цьому випадку знаходиться як:

(9.4)

,

де  – дисперсія доходу від паперу виду і;

п – кількість видів цінних паперів.

Для залежних у статистичному змісті показників доходу окремих паперів дисперсію сумарного доходу знаходимо наступним чином:

(9.5)

,

де  – дисперсія доходу від паперу виду і;

п – кількість видів цінних паперів;

– частки в портфелі паперів видів i та j;

–коефіцієнт кореляції доходу від паперів видів i та j;

– середнє квадратичне відхилення доходу у паперів видів i та j.

Коефіцієнт кореляції двох змінних х та у, як відомо визначається за формулою:

(9.6)

і лежить у межах від -1 до +1.

Нагадаємо, що мінімальне значення дисперсії суми має місце, коли:

(9.7)

,

де .

За наявності кореляції між показниками доходів звернемось до (6.5). Мінімум цієї функції має місце, коли:

(9.8)

,

Перейдемо до загальної постановки задачі і визначимо структуру портфеля з п складовими. Припустимо, що доходи статистично незалежні. Опустимо докази і наведемо результат у матричному вигляді:

(9.9)

,

де е – одиничний вектор, що характеризує структуру портфеля,

, ,

– вектор, що характеризує п–1 елементів структури портфеля.

Матриця D має розмірність .

Наприклад:

Експерти оцінили наступні відношення дисперсій для портфеля, що складається з чотирьох видів паперів:

. За формулою (9.9) одержимо:

, звідки:

.

Відмітимо, що структуру портфеля, яка мінімізує дисперсію доходу, з п складовими за наявності кореляції визначити так само просто, як це було зроблено вище, неможна. Однак рішення існує, хоча його одержання достатньо клопітка справа.

Аналіз диверсифікації представляє собою перший етап у дослідженні портфеля інвестицій. Наступним є максимізація доходу. Ця проблема також пов’язана з виміром ризику і потребує детального спеціального обговорення, який виходить за межі даного предмету. Тому обмежимось лише тезою про те, що метод Г. Марковіца, який полягає у розробці й рішенні спеціальної моделі нелінійного програмування з використання показників доходів і дисперсій, у теоретичному плані не викликає зауважень.

4. Валютний ризик (Currency risk; Exchange risk; Foreign exchange risk; Foreign exchange exposure) – вірогідність втрат або недоотримання прибутку у порівнянні із запланованими значеннями у результаті несприятливих змін величини валютного курсу.

Під валютним ризиком (exchange risk) розуміють ризик, викликаний невизначеністю майбутнього обмінного спот-курсу. На рівні фірми він оцінюється за формулою:

9.10

,

В аналітичних фінансах використовують також альтернативне визначення:

9.11

,

Валютний ризик поділяється на ризики валютного контролю і валютно-курсові ризики, що включають в себе бухгалтерський ризик і валютно-економічний ризик, як це показано на рис.9.3.

Рис.9.3. Види валютних ризиків.

Бухгалтерський ризик (Accounting currency risk ) – це ризик звітний, паперовий. Він виникає в силу того, що зміни валютного курсу можуть негативно відобразитись на нетто-вартості фірми при конвертації фінансової звітності за зовнішньоекономічними операціями з іноземної валюти у вітчизняну (трансляційний ризик).

Валютно-економічний ризик визначається як мінливість вартості фірми, зумовлена невизначеністю змін валютного курсу. Він відображається на реальних грошових потоках фірми. Його підвидами є

  •  транзакційний ризик;
  •  конкурентний ризик. 

Транзакційний валютний ризик (Translation exposure; Translation risk; Transaction exposure) – це ймовірність збитків, пов’язаних із змінами валютного курсу за вже укладеною угодою, платіж за якою має наступити через певний момент часу в майбутньому.

Менеджер мусить обрати найперспективніший із методів, оцінивши його доцільність у конкретній ситуації. По-перше, можуть бути використані контрактні методи страхування валютного ризику – вибір валюти ціни і включення в контракт валютних обмовок. По-друге, для хеджування можуть бути використані інструменти строкового ринку. 

Під час укладання угоди експортер вибирає валюту ціни, яка захищає його від можливих валютних ризиків, або у текст контракту включається додаткова умова, що передбачає захист контрагентів від змін валютного курсу. Ця додаткова умова носить назву “валютна обмовка”. 

Валютна обмовка (Currency clause; Currency reservation) – умова в міжнародній торговій, кредитній або іншій угоді, що оговорює перегляд суми платежу пропорційно зміні курсу валюти обмовки з ціллю страхування сторін по контракту від ризику зміни валютного курсу. 

Валюта ціни (Price currency) – валюта, у якій фіксується вартість товару, послуги, що є об’єктом контракту. 

Валюта платежу (Payment currency) – валюта, в якій передбачається оплата товару або послуги за зовнішньоекономічним контрактом.

Вибір валюти ціни – це своєрідний метод страхування валютного ризику.

Другий контрактний метод страхування валютної виручки від валютного ризику є включення в контракт положення про перегляд суми контракту у випадку різкого коливання курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. 

Захисні обмовки (Protection clauses; Defence reservations) – договірні умови, що включаються в угоди і контракти, і передбачають можливість перегляду ціни контракту в процесі їх виконання в цілях страхування валютних, кредитних і інших ризиків.

Складовими елементами дії валютної обмовки є:

  •  встановлення курсу валюти обмовки до валюти ціни в момент підписання угоди;
  •  встановлення діапазону зміни курсу (у відсотках), за якого перерахування загальної вартості контракту не здійснюється;
  •  встановлення формули перерахунку загальної вартості контракту при зміні величини валютного курсу зверху допустимих меж;
  •  встановлення максимальної зміни загальної вартості контракту (у % від первісної вартості), можливого при перерахунку загальної вартості контракту при коливанні валютного курсу.

Відмінності між трансляційними, транзакцій ними та операційними ризиками з точки зору часу зміни обмінного курсу показані на рис. 9.4.

Рис. 9.4. Порівняння часу настання різних відносно часу змін в обмінному курсі

Коктейль валют (Curremcy cocktail) – те саме, що й «валютна корзина» (Currency basket), – вартість портфеля, що складається з певної кількості валют, використовуваних в якості основи для визначення ринкової вартості іншої валюти і зниження ризику вкладень.

Мультивалютний рахунок (Multi-currency account) – це фактично симбіоз звичайного гривневого і валютного рахунків.

Сьогодні багато підприємств відкривають мультивалютні рахунки. Тому банки йдуть назустріч клієнтам і пропонують підключення системи «клієнт-банк» з можливістю виконання операцій як за гривневими, так і мультивалютними рахунками. Така система обслуговування економить робочий час клієнта і звільняє від необхідності щоденного відвідування банку. При цьому вся інформація надійно захищена.

Якщо потенційний прибуток або збиток від валютного курсу складає досить значну частку від очікуваного прибутку від запланованої операції, то компанія буде до ризику відноситись досить уважно і шукати шляхи з управління ним. Менеджмент ризику включає:

  •  використання всіх можливих засобів для запобігання ризику, що приводить до значних збитків;
  •  контроль ризику, якщо немає можливості запобігти йому повністю, максимальне зменшення суми вірогідних збитків;
  •  свідоме погодження на ризик або навіть його збільшення у випадку, якщо є ознаки сприятливого руху курсу.


Лекція 10

АНТИКРИЗОВЕ ФІНАНСОВЕ УПРАВЛІННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

  1.  Антикризове індикативне планування
  2.  Фінансовий аналіз за відкритими даними
  3.  Напрями стабілізації показників фінансового стану підприємства при погрозі банкрутства
  4.  Методи реструктуризації підприємства

1. Оцінка кризових симптомів підприємства і діагностування можливості фінансової кризи здійснюється задовго до проявлення його явних ознак. Ключовим моментом антикризового індикативного планування діяльності будь-якої організації є визначення схильності підприємства в цілому та його структурних підрозділів до банкротства:

1. 2-факторна модель оцінки вірогідності банкрутства підприємства. Вважається однією з простіших моделей прогнозування можливості банкрутства. Вона заснована на двох ключових показниках – коефіцієнті поточної ліквідності Кп і показникові частки позикових коштів Кз

(12.1)

2. Оцінка ймовірності банкрутства підприємства на основі Z-рахунку Альтмана. Цей метод запропонований у 1968 р. відомим економістом Е. Альтманом. Індекс побудований за допомогою апарату мультиплікативного дискримінантного аналізу і дозволяє у першому наближенні розділити господарські суб’єкти на потенційних банкрутів і не банкрутів. У загальному вигляді індекс має вигляд:

(12.2)

де К1 – відношення оборотного капіталу до суми активів;

К2 – відношення нерозподіленого прибутку до суми пасивів;

К3 – відношення операційного прибутку до суми пасивів;

К4 – відношення ринкової вартості акцій до заборгованості;

К5 – відношення виручки до суми активів.

3. Модель Романа Ліса для оцінки фінансового стану. У 1972 р. Р. Ліс отримав наступну формулу для Великобританії:

(12.3)

де Х1 – відношення обігового капіталу до суми активів;

Х2 – відношення операційного прибутку до суми пасивів;

Х3 – відношення нерозподіленого прибутку до суми пасивів;

Х4 – відношення власного капіталу до позикового.

4. Метод рейтингової оцінки фінансового стану підприємства. Р.С. Сайфулін та Г.Г. Кадиков запропонували використовувати для експрес-оцінки фінансового стану підприємства рейтингове число:

(12.4)

де Ко – коефіцієнт забезпеченості власними коштами;

Ктл – коефіцієнт поточної ліквідності;

Ки – інтенсивність обігу авансованого капіталу, яка характеризує обсяг реалізованої продукції, яка приходиться на 1 у. о. коштів, вкладених у діяльність підприємства;

Км – коефіцієнт менеджменту, який характеризується відношенням прибутку від реалізації до величини виручки від реалізації;

Кпр – рентабельність власного капіталу (відношення балансового прибутку до власного капіталу.

5. R-модель прогнозу ризику банкрутства. Вченими Іркутської державної економічної академії була запропонована власна 4-факторна модель пронозу ризику банкрутства, котра має наступний вигляд:

(12.5)

де К1 – відношення обігового капіталу до активів;

К2 – відношення чистого прибутку до власного капіталу;

К3 – відношення виручки від реалізації до активів;

К4 – відношення чистого прибутку до інтегральних витрат підприємства.

Вірогідність банкрутства підприємства у відповідності до значення моделі визначається наступним чином (табл. 12.1).

6. Прогнозна модель Таффлера. Британський учений Таффлер у 1977 році запропонував 4-факторну прогнозну модель для аналізу компаній, акції яких котируються на біржах:

(12.6)

де Х1 – відношення операційного прибутку до короткострокових зобов’язань;

Х2 – відношення обігових активів до суми зобов’язань підприємства;

Х3 – відношення короткострокових зобов’язань до суми активів;

Х4 – відношення виручки від реалізації до суми активів.

7. Модель Фулмера. Модель прогнозує банкрутство у 98% випадків на рік вперед і у 81% випадків на два роки вперед. Має такий загальний вигляд:

(12.7)

де V1 – відношення нерозподілених прибутків минулих років до сукупних активів;

V2 – відношення об’єму реалізації до сукупних активів;

V3 – відношення прибутку до сплати податків до сукупних активів;

V4 – відношення грошових потоків до повної заборгованості;

V5 – відношення суми боргу до сукупних активів;

V6 – відношення поточних пасивів до сукупних активів;

V7 – натуральним логарифм (ln) від суми матеріальних активів;

V8 – відношення обігового капіталу до повної заборгованості;

V9 – натуральний логарифм (ln) від величини відношення прибутку до сплати відсотків і податків до суми сплачених відсотків.

8. Модель Спрінгейта. Дана модель має наступний вигляд:

(12.8)

де А – відношення робочого капіталу до загальної вартості активів;

В – відношення оподатковуваного прибутку і відсотків до загальної вартості активів;

С – відношення оподатковуваного прибутку до короткотермінової заборгованості;

D – відношення об’єму продаж до загальної вартості активів.

9. Модель Ж. Депаляна. Згідно цієї моделі ймовірність банкруства визначається за формулою:

(12.9)

де R1 – коефіцієнт обороту запасів;

R2 – коефіцієнт поточної ліквідності;

R3 – коефіцієнт левериджу;

R4 – рентабельність активів;

R5 – ефективність виробництва.

10. Модель Чессера. Оціночні показники цієї моделі наступні:

(12.10)

де Х1 – частка готівки та короткострокових фінансових вкладень у сукупних активах;

Х2 – відношення нетто-продажів до найбільш ліквідних активів;

Х3 – відношення брутто-доходів до сукупних активів;

Х4 – відношення сукупної заборгованості до сукупних активів;

Х5 – відношення основного капіталу до чистих активів;

Х6 – відношення оборотного капіталу до нетто-продажів.

Змінна Y, яка являє собою лінійну комбінацію незалежних змінних, використовується для оцінки ймовірності банкрутства у наступній формулі:

(12.11)

де е = 2,71828.

Порогове значення показника Р дорівнює 0,50. При показнику, вищому за порогове, ймовірність банкрутства є високою

2. За певних умов доцільним є проведення фінансового аналізу підприємства за відкритими даними (рис. 12.1). В процесі подібного моніторингу враховуються не дані фінансової звітності суб’єкта, а числові показники, розраховані за допомогою так званих “відкритих даних”: ЗМІ, Інтернет, експертних оцінок, опитувань, тестувань і т. ін.

За основу береться інформація щодо приблизної вартості сировини або матеріалів у даному регіоні, розрахованої шляхом знаходження середнього у якнайбільшому масиві даних (прайс-листи, об’яви, дані газет, журналів, Інтернет-видань). Враховуються усі сезонні знижки та націнки, а також максимальні та мінімальні можливі транспортні витрати при відомій середній вартості пального в регіоні та наявних маршрутах. Встановлюється середня вартість оренди приміщень у тому районі міста, де знаходиться підприємство, а також основного обладнання, необхідного для виробництва товару або послуги. Оцінюється розмір середньої заробітної плати по регіону для працівників потрібної кваліфікації (на основі даних кадрових агентств). Аналізуються затрати на рекламу – вимірюється площа рекламних матеріалів у центральній та регіональній пресі і помножується на вартість 1 кв. см. реклами у даному засобі масової інформації, тривалість рекламних оголошень на ТБ і радіо (помножується на вартість 1 хвилини ефірного часу), розраховується приблизна кількість і вартість рекламних постерів і бігбордів фірми у регіоні. Враховуються амортизація на основні фонди, нарахування на заробітну плату та існуючі в даній місцевості податки.

Рис. 12.1. Методика фінансового аналізу за відкритими даними у загальному вигляді

Одержані дані порівнюються з оцінкою собівартості виробленої продукції (наданих послуг), даною групою авторитетних незалежних експертів, після чого виводиться середня. Ціни на аналогічну продукцію в даній місцевості можна встановити шляхом спостереження за ринком регіону (знов-таки, за допомогою прайс-листів, ЗМІ, експертних даних).

Можливо також задіяти на даному етапі соціологічні методи дослідження: опитування деякої вибірки з групи потенційних споживачів, щодо того, товарами та послугами яких компаній вони користуються, а також щодо середніх цін на ці товари (послуги) та їх якості. В окремих випадках можливе проведення експрес-опитувань споживачів безпосередньо після виходу з даного закладу (коли йдеться про сервісні підприємства або заклади торгівлі). Подібні опитування одержали назву „exit-poll” та широко використовуються соціологами у різноманітних областях – від прогнозування результатів виборів до маркетингових досліджень. Далі дані вибірки поширюються (екстраполюються) на весь масив, і, таким чином, встановлюються не тільки середні ціни, а й приблизна кількість покупців (клієнтів). На заключному етапі аналізу, підбиваються підсумки з усіх показників, одержаних методом “відкритих даних”, та порівнюються з офіційними показниками (дані звітності підприємства). У випадку, коли підприємство не фальсифікує інформацію і дані його звітів є об’єктивними, суттєвих розбіжностей між отриманими показниками виникнути не має.

Найбільш ефективним метод оцінки за “відкритими даними” є для аналізу діяльності підприємств сфери послуг, туристичних і рекламних агенцій, творчих об’єднань, культурних закладів, а також громадських та благодійних організацій, що одержують гранти або цільові кредити, оскільки він дозволяє прослідкувати основні напрями руху грошових потоків. Крім того, метод використання “відкритих даних”, більш прийнятний при порівняльному аналізі двох або декількох об’єктів, так як розрахунки за цим методом не можуть дати абсолютно, 100-відсотково точного у числовому значенні результату, але чітко відображають загальні пропорції та співвідношення.

3. Система антикризового фінансового управління підприємством базується на визначених принципах. До числа основних з цих принципів відносяться (рисунок 12.2):

1. Постійна готовність до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства. Теорія антикризового фінансового управління виходить з того, що ефективного фінансового менеджменту, що досягається в результаті, фінансова рівновага підприємства дуже мінливо в динаміку. Можлива його зміна на будь–якому етапі економічного розвитку підприємства визначається природною реакцією на зміни зовнішніх і внутрішніх умов його господарської діяльності. Ряд цих умов підсилюють конкурентну позицію і ринкову вартість підприємства. Інші – навпаки, викликають кризові явища в його фінансовому розвитку. Об'єктивність прояву цих умов у динаміку визначає необхідність постійної готовності фінансових менеджерів до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства на будь–якому етапі його економічного розвитку.

2. Рівняючи діагностика кризових явищ у фінансовій діяльності підприємства. З огляду на те, що погроза банкрутства підприємства реалізує найвищий рівень катастрофічного ризику, властивої фінансової діяльності підприємства, і зв'язана з найбільш відчутними втратами капіталу його власників, вона повинна діагностуватися на самих ранніх стадіях з метою своєчасного використання можливостей її нейтралізації.

3. Диференціація індикаторів кризових явищ по ступені їхньої небезпеки для фінансового розвитку підприємства. Фінансовий менеджмент використовує в процесі діагностики банкрутства підприємства великий арсенал індикаторів його кризового розвитку. Ці індикатори фіксують різні аспекти фінансової діяльності підприємства, характер яких з позиції генерування погрози банкрутства неоднозначний. У зв'язку з цим, у процесі антикризового управління підприємством необхідно відповідним чином групувати індикатори кризових явищ по ступені їхньої небезпеки для фінансового розвитку підприємства.

Рис. 12.2. Основні принципи антикризового фінансового управління підприємством.

4. Терміновість реагування на окремі кризові явища у фінансовому розвитку підприємства. Відповідно до теорії антикризового фінансового управління кожне кризове явище, що з'явилося, не тільки має тенденцію до розширення з кожним новим господарським циклом підприємства, але і породжує нові супутні йому кризові фінансові явища. Тому, чим раніш будуть включені антикризові механізми по кожному діагностованому кризовому явищу, тим великими можливостями до відновлення порушеної фінансової рівноваги буде розташовувати підприємство.

5. Адекватність реагування підприємства на ступінь реальної погрози його фінансовій рівновазі. Використовувана система механізмів по нейтралізації погрози банкрутства в гнітючій своїй частині зв'язана з фінансовими чи витратами втратами, викликаними скороченням обсягів операційної діяльності, призупиненням реалізації інвестиційних проектів і т.п. При цьому рівень цих витрат і втрат знаходиться в прямої залежності від цілеспрямованості механізмів такої нейтралізації і масштабу їхнього використання.

Тому "включення" окремих механізмів нейтралізації погрози банкрутства повинне виходити з реального рівня цієї погрози і бути адекватним цьому рівню, У противному випадку чи не буде досягнутий очікуваний ефект (якщо дія механізмів недостатньо), чи підприємство буде нести невиправдано високі витрати (якщо дія механізму зайва для даного рівня погрози банкрутства).

6. Повна реалізація внутрішніх можливостей виходу підприємства з кризового фінансового стану.

У боротьбі з погрозою банкрутства, особливо на ранніх стадіях її діагностики, підприємство повинне розраховувати винятково на внутрішні фінансові можливості. Досвід показує, що при нормальних маркетингових позиціях підприємства погроза банкрутства цілком може бути нейтралізована внутрішніми механізмами антикризового фінансового управління й у межах фінансових можливостей підприємства. Тільки в цьому випадку підприємство може уникнути хворобливих для нього реорганізаційних процедур.

7. Використання при необхідності відповідних форм санації підприємства для запобігання його банкрутства. Якщо погроза банкрутства діагностована лише на пізній її стадії і носить катастрофічний характер, а механізми внутрішньої її нейтралізації не дозволяють досягти необхідного ефекту у відновленні фінансової рівноваги підприємства, воно повинно ініціювати свою санацію, обравши для цього найбільш ефективні її форми. Така міра приймається як крайня в системі заходів щодо антикризового фінансового управління підприємством з метою запобігання його реального банкрутства.

Розглянуті принципи є основою організації антикризового фінансового управління підприємством при погрозі банкрутства.

Основною метою антикризового фінансового управління є розробка і реалізація мір, спрямованих на швидке поновлення платоспроможності і відновлення достатнього рівня фінансової стійкості підприємства, що забезпечують його вихід із кризового фінансового стану.

З урахуванням цієї мети на підприємстві розробляється спеціальна політика антикризового фінансового управління при погрозі банкрутства.

Політика антикризового фінансового управління являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в розробці системи методів попередньої діагностики погрози банкрутства і "включенні" механізмів фінансового оздоровлення підприємства, що забезпечують його вихід із кризового стану.

Реалізація політики антикризового фінансового управління підприємством при погрозі банкрутства передбачає (рисунок 12.3).

Рис. 12.3. Основні етапи формування і реалізації політики антикризового фінансового управління підприємством при погрозі банкрутства.

1. Здійснення постійного моніторингу фінансового стану підприємства з метою раннього виявлення ознак його кризового розвитку. У цих цілях у системі загального моніторингу фінансового стану підприємства виділяється особлива група об'єктів спостереження, що формує можливе "кризове поле", що реалізує погрозу його банкрутства. У процесі спостереження використовуються як традиційні, так і спеціальні показники – "індикатори кризового розвитку".

2. Визначення масштабів кризового стану підприємства. При виявленні в процесі моніторингу істотних відхилень від нормального ходу фінансової діяльності, обумовленого напрямками його фінансової стратегії і системою планових і нормативних фінансових показників, виявляються масштаби кризового стану підприємства, тобто його глибина з позицій погрози банкрутства. Така ідентифікація масштабів кризового стану підприємства дозволяє здійснювати відповідний селективний підхід до вибору системи механізмів захисту від можливого банкрутства.

3. Дослідження основних факторів, що обумовлюють кризовий розвиток підприємства. Розробка політики антикризового фінансового управління визначає необхідність попереднього угруповання таких факторів по основним визначальним ознакам; дослідження ступеня впливу окремих факторів на форми і масштаби кризового фінансового розвитку; прогнозування розвитку факторів, що роблять такий негативний вплив.

4. Формування системи цілей виходу підприємства з кризового стану, адекватних його масштабам. Мети антикризового фінансового управління конкретизуються відповідно до масштабів кризового стану підприємства. Вони повинні враховувати також прогноз розвитку основних факторів, що визначають погрозу банкрутства підприємства. З урахуванням цих умов фінансовий менеджмент на даному етапі може бути спрямований на реалізацію трьох принципових цілей, адекватних масштабам кризового стану підприємства:

  1.  усунення неплатоспроможності підприємства;
  2.  відновлення фінансової стійкості підприємства (забезпечення його фінансової рівноваги в короткостроковій перспективі);
  3.  зміна фінансової стратегії з метою забезпечення стійкого економічного росту підприємства (досягнення його фінансової рівноваги в довгостроковій перспективі).

5. Вибір і використання діючих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства, що відповідають масштабам його кризового фінансового стану. Внутрішні механізми фінансової стабілізації покликані забезпечити реалізацію термінових заходів для поновлення платоспроможності і відновленню фінансової рівноваги підприємства за рахунок внутрішніх резервів. Ці механізми засновані на послідовному використанні визначених моделей управлінських рішень, обираних у відповідності зі специфікою господарської діяльності підприємства і масштабами його кризового розвитку. У системі антикризового фінансового управління підприємством цьому напрямку політики приділяється першорядна увага.

6. Вибір ефективних форм санації підприємства. Якщо масштаби кризового фінансового стану підприємства не дозволяють вийти з нього за рахунок реалізації внутрішніх методів і фінансових резервів, підприємство змушене вдатися до зовнішньої допомоги, що звичайно приймає форму його санації. Санація підприємства може проводитися як до, так і в процесі виробництва справи про банкрутство. У першому випадку підприємство саме може виступити ініціатором своєї санації і вибору її форм. У процесі санації необхідно обґрунтувати вибір найбільш ефективних її форм (включаючи форми, зв'язані з реорганізацією підприємства) для того, щоб у можливо більш короткі терміни досягти фінансового оздоровлення і не допустити оголошення банкрутства підприємства.

7. Забезпечення контролю за результатами розроблених заходів щодо висновку підприємства з фінансової кризи. З огляду на важливість реалізації розроблених заходів для наступної життєдіяльності підприємства такому контролю приділяється першорядна увага. Він покладається, як правило, безпосередньо на керівників підприємства. Основна частина цих заходів контролюється в системі оперативного контролінгу, організованого на підприємстві. Результати контролю періодично обговорюються з метою внесення необхідних коректив, спрямованих на підвищення ефективності антикризових мір.

4. Антикризове управління базується на використанні усього потенціалу засобів і методів сучасного менеджменту з урахуванням ресурсних і часових обмежень антикризового процесу. Основними етапами (складовими) процесу антикризового управління є діагностика кризи розвитку суб'єкта підприємницької діяльності, яка охоплює: діагностику кризових явищ і загрози банкрутства; перспективну оцінку наслідків порушення справи про банкрутство; експертизу можливостей (потенціалу) виживання; розроблення та реалізацію спеціальної антикризової програми спираючись на власні сили та можливості або із залученням стороннього інвестора (санатора), здійснення контролю за процесом її реалізації; розроблення та впровадження системи запобігання кризових явищ у майбутньому.

Ці функції можуть виконувати:

  1.  функціональний антикризовий менеджер-працівник підприємства, який спеціалізується тільки на антикризовому управлінні та має відповідну підготовку;
  2.  функціональний антикризовий менеджер-працівник консалтингової фірми, який залучається на підприємство на платній основі для реалізації завдань антикризового управління;
  3.  арбітражний керуючий, затверджений постановою суду в разі порушення справи про банкрутство підприємства, який є сертифікованим фахівцем, пройшов відповідну спеціальну підготовку та акредитований у судових органах;
  4.  представники кредиторів або фахівці з антикризового управління, залучені ними для мінімізації збитків внаслідок банкрутства боржника;
  5.  представники інвестора (санатора), залучені ним для підвищення ефективності участі в санації та результативності реалізації програми санації тощо.
  6.  Послуги по реструктуризації підприємств передбачають:
  7.  діагностику поточного стану підприємства;
  8.  розробку проектів реструктуризації;
  9.  оптимізацію та регламентацію оргструктури та системи відповідальності;
  10.  впровадження систем планування, контролю та аналізу діяльності;
  11.  аналіз доцільності об’єднання або формування окремих бізнес-одиниць та розробка бізнес-планів розвитку;
  12.  розробку й впровадження систем ефективного управління групами підприємств (холдингами).

У зв'язку із цим провідні українські консалтингові фірми пропонують для життєздатних, але малоприбуткових фірм, а також тих, що мають тенденцію до згасання виробничого циклу, комплексні консалтингові послуги з реструктуризації. Такі фірми потребують запровадження технологічних, організаційних та управлінських змін. За своїм характером роботи з реструктуризації передбачають:

  1.  реорганізацію;
  2.  реінжиніринг;
  3.  антикризове управління;
  4.  здійснення ліквідаційних заходів.

У рамках реструктуризації ці роботи можуть здійснюватися і як самостійні комплексні послуги, і в певному поєднанні. 

Реорганізація здійснюється при незадовільній структурі господарських зв'язків чи системи управління підприємством. Вона може включати: зміну кадрового складу; зміну системи підпорядкованості; зміну функцій окремих підрозділів, їхнє скасування чи об'єднання; виділення зі складу фірми госпрозрахункових підрозділів аж до утворення нових юридичних осіб. 

Реінжиніринг – найбільш близький до західного підходу до реструктуризації, оскільки він вимагає залучення вузькоспеціалізованих технічних фахівців, а роботи з реорганізації вирішуються відповідно до практики менеджменту. В українських умовах роботи з модернізації, впровадження нових технологій далеко не завжди відіграють самостійну роль. 

Антикризове управління як комплексна консалтингова послуга надається для підприємств, що потрапили у кризову ситуацію, а тому необхідним є контроль за всіма аспектами діяльності підприємства до моменту виходу з кризи.

Ліквідація –- це припинення діяльності підприємства без переходу прав і обов'язків третім особам.

Злиття у широкому сенсі слова – це будь-яка комбінація двох компаній. У вузькому – придбання компанії, за якого всі активи і зобов’язання поглинаються покупцем. Термін «злиття» є близьким за змістом до поняття «амальгамація», або створення нової компанії шляхом об’єднання рівних за масштабом компаній. При цьому підприємства, що об’єднуються, втрачають свою самостійність і обмінюють свої акції на акції новоствореної компанії. Поглинання або аквізиція – це скупка однією особою або групою осіб контрольного пакету акцій, перехід контролю від однієї групи акціонерів до іншої. «Посередників», що пропонують свої послуги на ринку злиття і поглинань компаній, називають рейдерами.

Грінмейл (від англ. Greenmail – зелений лист, ідіома, якій в українській мові відповідає словосполучення «чорна мітка) на діловому слензі означає корпоративний шантаж, інакше кажучи, це зловживання правом з боку акціонера для підвищення вартості акцій, що йому належать.

В нашій країні грінмейл – поняття більш ємне. Воно охоплює й такі дії як, наприклад, корпоративна розвідка, інформаційний тиск тощо.

Загалом рейдерські фірми пропонують такі послуги у наступному порядку:

  •  Збір інформації – найважливіший підготовчий етап для атаки рейдера на підприємство, звичайно займає від двох місяців і проводиться приховано. Рейдер аналізує ситуацію всередині АТ, розклад сил і оцінює ресурси, що маються у розпорядженні компанії.
  •  Скупка акцій у дрібних акціонерів (міноритаріїв). Ті, як правило, легко розлучаються з акціями, тому що дивідендів по ним ніколи не отримували. Паралельно рейдери починають компрометувати підприємство у ЗМІ, щоб дезорганізувати керівництво і продемонструвати акціонерам, що коливаються, «проблемність» їхніх акцій.
  •  Пошук союзників – для практично легального відбору підприємства рейдеру достатньо 30% + 1 акція. Серйозні шанси дає йому наявність пакету в 10%. Для досягнення своїх цілей рейдери прибігають до тактики інтриг і заколотів, щоб змінити співвідношення на свою користь.
  •  Створення паралельного органу управління і перехват управління – кульмінація атаки на акціонерне товариство. Далі відбувається власне поглинання і подальший перепродаж активів.


ПІДПРИЄМСТВО (власники, що володіють реальними активами)

РИНКИ КАПІТАЛІВ (інвестори, що володіють фінансовими активами)

ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖЕР

1

2

3

4

5

ОСНОВНІ СУБЄКТИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Власник підприємства (самостійно здійснює функції фінансового менеджменту, як правило на малих підприємствах)

Фінансовий менеджер широкого профілю

(найманий працівник, що здійснює практично всі функції фінансового управління підприємством)

Функціональний фінансовий менеджер (найманий працівник, що здійснює спеціалізовані функції управління в одній зі сфер фінансової діяльності)

Менеджер з управління фінансовими ризиками

Менеджер з управління грошовими потоками

Менеджер з управління фінансовими інвестиціями

Менеджер з управління реальними інвестиціями

ФУНКЦІЇ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

ЯК СПЕЦІАЛЬНОЇ ОБЛАСТІ

УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Управління реальними інвестиціями

Управління грошовими потоками

Управління формування фінансових ресурсів

Управління фінансовими інвестиціями

Визначення

форм

і об’ємів інвестування

правління розробкою фінансових проектів

Управління формуванням інвестиційної програми

Управління реалізацією фінансових проектів

Прогноз об’ємів притоку і відтоку коштів

Збалансування окремих видів грошових потоків

Синхронізація грошових потоків

у часі

Визначення

об’єму і оптимізація структури

Управління формуванням власних ресурсів

Управління формуванням позикових ресурсів

Визначення

форм

і об’ємів інвестування

Оцінка і відбір окремих фінансових інструментів

Управління формуванням портфеля інвестицій

Управління

реструктури-зацією портфеля

КЕРІВНИК ФІНАНСОВОГО ПІДРОЗДІЛУ (ВІДДІЛУ)

Керівник групи доходів

Керівник групи витрат

Керівник групи погоджень

Група цінних паперів (для АТ)

Функції групи доходів

Функції групи витрат

Функції групи погоджень

Облік надходжень доходів

Облік надходжень готівки

Взаємини з банком

Контроль рахунків дебіторів

Контроль виконання угод

Виставлення рахунків-фактур

Аналіз продажів

Розробка стратегій

Фінансове планування доходів

Розробка графіку виплат

Контроль відтоку готівки

Взаємини з банком

Збір фінансової інформації (відсоткова ставка, рівень інфляції тощо)

Контроль рахунків кредиторів

Робота з банками

Картотека

Облік, аналіз і контроль внутрішніх контрактних відносин

Виконання бартерних угод

Операції з ЦП

Дивідендна політика

Взаємодія з фінансовими ринками і біржами

СИСТЕМА МЕТОДІВ АМОРТИЗАЦІЇ ПОЗАОБОРОТНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА

Метод прямолінійної амортизації

Інші

методи амортизації

Методи прискореної амортизації

Виробничий метод амортизації

Метод прямолінійної амортизації активів з нульовою ліквідаційною вартістю

Метод прямолінійної амортизації активів з позитивною ліквідаційною вартістю

Виробничий метод амортизації активів пропорційно об’єму випуску продукції

Виробничий метод амортизації пропорційно використанню технічного ресурсу

Метод прискореної амортизації активів на основі суми кількостей

років

Метод прискореної амортизації активів на основі зменшення їх залишку

Метод дегресивної амортизації активів

Метод амортизації активів на основі їх переоцінки

Метод прискореної амортизації

на основі подвійного зменшення залишку

Метод амортизації активів на основі складних відсотків

ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ АМОРТИЗАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Урахування основних факторів, що визначають передумови формування амортизаційної політики

2. Вибір відповідних методів амортизації

3. Забезпечення цільового спрямування коштів амортизаційного фонду

4. Оцінка ефективності амортизаційної політики

Оборотні активи виробничого підприємства

Виробничі запаси

Незавершене виробництво

Готова продукція

Дебіторська заборгованість

Поточні фінансові інвестиції

Грошові кошти

Оборотні активи торгового підприємства

Товари

Дебіторська заборгованість

Поточні фінансові інвестиції

Грошові кошти

Період

обороту

авансів постачальникам

Період обороту матеріальних запасів

Період обороту незавершеного виробництва

Період обороту готової продукції

Період обороту дебиторської заборгованості

Період обороту запасів

Операційний чи витратний цикл

Період оплати кредиторської заборгованості чи кредитний цикл

Грошовий чи чистий цикл

Період обороту кредиторської заборгованості

Період обороту авансів

Період обороту сталих пасивів

Покупка запасів

Продаж продукції

Ризик валютного контролю

Політичний

ризик

Валютно-економічний ризик

Бухгалтерський (аккаунтинговий) ризик

Країновий

ризик

Одержання грошей

Оплата

грошей

БАЗОВІ ЕЛЕМЕНТИ ВАРТОСТІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ

Вартість функціонуючого власного

капіталу

Вартість додатково залучуваного акціонерного (пайового) капіталу

Привілейованих акцій

Простих акцій (додаткових паїв)

Вартість нерозподіленого прибутку останнього

звітного періоду

ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Урахування основних факторів, що визначають передумови формування дивідендної політики

2. Вибір типу дивідендної політики у відповідності до фінансової стратегії акціонерного товариства

3. Розробка механізму розподілу прибутку у відповідності до обраного типу дивідендної політики

4. Визначення рівня дивідендних виплати на одну акцію

5. Визначення форм сплати дивідендів

6. Оцінка ефективності дивідендної політики

ОСНОВНІ ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ЕМІСІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Дослідження можливостей ефективного розміщення можливої емісії акцій

2. Визначення цілей емісії

3. Визначення об’єму емісії

4. Визначення номіналу, видів і кількості емітованих акцій

5. Оцінка вартості залучуваного акціонерного капіталу

6. Визначення ефективних форм андерайтингу

ЕТАПИ ПОЛІТИКИ ЗАЛУЧЕННЯ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУ

1. Визначення цілей використання залучуваного банківського кредиту

2. Оцінка власної кредитоспроможності

3. Вибір необхідних видів залучуваного банківського кредиту

4. Вивчення й оцінка умов здійснення банківського кредитування у розрізі видів кредиту

5. «Вирівнювання» кредитних умов у процесі укладення кредитного договору

6. Забезпечення умов ефективного використання банківського кредиту

7. Організація контролю за поточним обслуговуванням банківського кредиту

8. Забезпечення своєчасної та повної амортизації суми основного боргу за банківськими кредитами

ЕТАПИ ПОЛІТИКИ ЗАЛУЧЕННЯ КОМЕРЦІЙНОГО КРЕДИТУ

1. Формування принципів залучення комерційного кредиту та визначення основних його видів

2. Визначення середнього періоду використання комерційного кредиту

3. Оптимізація умов залучення комерційного кредиту

4. Мінімізація вартості залучення комерційного кредиту

5. Забезпечення ефективності використання комерційного кредиту

6. Забезпечення своєчасних розрахунків за комерційним кредитом

ФУНКЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ ЯК СПЕЦІАЛЬНОЇ ОБЛАСТІ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

Управління реальними інвестиціями

Управління грошовими потоками

Управління формуванням інвестиційних ресурсів

Управління фінансовими інвестиціями

Визначення

форм

і об’ємів інвестування

Управління розробкою інвестиційних проектів

Управління формуванням інвестиційної програми

Управління реалізацією інвестиційних проектів

Прогнозування об’ємів притоку і відтоку коштів

Збалансування окремих видів грошових потоків

Синхронізація грошових потоків

у часі

Визначення

об’єму і оптимізація структури

Управління формуванням власних ресурсів

Управління формуванням позикових ресурсів

Визначення

форм

і об’ємів інвестування

Оцінка і відбір окремих фінансових інструментів

Управління формуванням портфеля інвестицій

Управління

реструктури-зацією портфеля

Безризи-кова зона

(S1)

Зона міні-мального ризику

(S2)

Зона малого ризику

(S3)

Зона серед-нього ризику

(S4)

Зона високого ризику

(S5)

Зона макси-мального ризику

(S6)

Зона критич-ного ризику

(S7)

Зона ката-стро-фічного ризику

(S8)

Величина ризику

0 0,1 0,2 0,3 0,4 0,6 0,8 1

  1.  ,,

Валютний ризик

Валютно-курсовий ризик

Країновий

ризик

Бухгалтерський (аккаунтинговий) ризик

Валютно-економічний ризик

Політичний

ризик

Ризик валютного контролю

Трансляційний

ризик

Транзакційний

ризик

Конкурентний

ризик

Час

Попередня дата складання фінансової звітності

Зміна обмінного курсу

Трансляційні ризики

Транзакційні ризики ризики

Операційні ризики

Фінансовий аналіз за відкритими даними

Аналіз витрат підприємства

Аналіз основних доходів

Оренда, основні фонди

Заробітна плата

Сировина, матеріали

Кількість клієнтів

Аналіз обсягу доходів

Аналіз рівня цін

Аналіз

прибутку

Урахування податків та зборів

Прайс-листи аналогічних фірм

Дані кадрових агенцій

Прайслисти

Соціологічні опитування, exit-poll

Аналіз законодавчих актів

Кінцевий результат

Порівняння з даними офіційної фінансової звітності

Збут, реклама, PR

Аналіз ЗМІ

Принципи антикризового фінансового управління підприємством

Постійна готовність до можливого порушення фінансової рівноваги підприємства

Рання діагностика кризових явищ у фінансовій діяльності

підприємства

Використання різних форм санації для запобігання банкрутству

Диференціація індикаторів кризових явищ за ступенем їх небезпеки

Реалізація внутрішнього потенціалу виходу з кризового стану

Адекватне реагування на ступінь реальної загрози фінансовій рівновазі

Термінова реакція на окремі кризові явища у фінансовій діяльності підприємства

ЕТАПИ ПОЛІТИКИ АНТКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ

1. Здійснення постійного моніторингу фінансового стану підприємства з метою раннього виявлення ознак кризових явищ

2. Визначення масштабів кризового стану підприємства

3. Дослідження основних факторів, що зумовлюють кризовий розвиток підприємства

4. Формування системи цілей виводу підприємства з кризового стану, адекватних його масштабам

5. Вибір і використання дієвих внутрішніх механізмів фінансової стабілізації підприємства

6. Вибір ефективних форм санації підприємства

7. Забезпечення контролю за результатами розроблених заходів з виводу підприємства з кризового стану


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

84440. Анализ финансового состояния ООО «ОКОР» 627 KB
  Особо внимание уделяется эффективности использования оборотных средств, так как рациональное оборотных средств влияет на основные показатели хозяйственной деятельности промышленного предприятия: на рост объема производства, снижение себестоимости продукции, повышение рентабельности...
84441. Решение инженерной задачи методами вычислительной математики 459 KB
  В результате выполнения курсовой работы должен появиться навык и умение практического использования полученных знаний для решения некоторых теоретических и практических задач. Результаты сравнения представить в виде таблицы относительных погрешностей решения.
84442. Понятие алгоритма. Алгоритмизация 118.84 KB
  Вывод об алгоритмизации как части этапа программирования Алгоритмизация Понятие алгоритма Алгоритм –- это последовательность команд выполнение которых приводит к решению поставленной задачи. Понятие алгоритма относится к первоначальным основным базисным понятиям математики.
84443. Бизнес-план «Сказочный дом» 733.84 KB
  В этих условиях музей должен доказывать конкурентоспособность. Это возможно с внедрением в управление современного менеджмента и маркетинга, а также за счет постоянной работы по созданию имиджа современного, интересного для населения музея.
84444. Рассчет налогов и платежей предприятия при обычной системе налогообложения 83.1 KB
  В процессе выполнения курсовой работы студент должен рассчитать все налоги и платежи, которые необходимо уплатить предприятию при обычной системе налогообложения и при применении специальных налоговых режимов. По условию курсовой работы предприятие занимается грузовыми автомобильными перевозками, выполняет работы по техническому обслуживанию и текущему ремонту автомобилей, а также имеет платную стоянку на 15 машиномест площадью 250 кв. м. Для охраны платной стоянки привлекается частное охранное предприятие (ЧОП).
84446. Правовой статус ребенка в семье 75 KB
  Несмотря на всю важность прав детей, им уделялось мало внимания, особенно в законодательстве нашего государства. В отличие от обязанностей, которыми практически невозможно управлять с помощью закона, воздействовать на соблюдение прав можно.
84447. Налоги и сборы, зачисляемые в бюджет Омской области 119 KB
  Среди большого количества различных экономических рычагов с помощью которых происходит воздействие на рыночную экономику государством важное место занимают налоги. Налоги и вся налоговая система –- это мощный инструмент управления экономикой в условиях рынка.
84448. Правопис слів із суфіксом -ар. Закріплення поняття про суфікс та його словотворну функцію 59.5 KB
  Мета уроку: Формувати в учнів уміння утворювати нові слова за допомогою суфіксів орфографічні навички; збагачувати словниковий запас розвивати мовлення вміння аналізувати синтезувати; виховувати шанобливе ставлення до людей різних професій.