48103

Мікроекономіки. Конспект лекцій

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Варіації факторів виробництва та оптимум товаровиробника 85 Тема 8. Витрати виробництва 96 Тема 9. Ринок факторів виробництва 155 Тема 13. Він також вважав що багатство створюється в процесі виробництва а розподіл праці конкуренція продуктивність праці ринок підвищують ефективність виробництва.

Украинкский

2013-12-07

3.63 MB

57 чел.

Міністерство фінансів України

Харківський інститут фінансів

Українського державного університету

фінансів та міжнародної торгівлі

Кафедра економічної теорії

"МІКРОЕКОНОМІКА"

Конспект лекцій

для студентів денної та заочної форм навчання

освітньо-кваліфікаційний рівень – бакалавр

галузь знань 0305 "Економіка та підприємництво"

напрями підготовки 6.030508 "Фінанси і кредит", 6.030509 "Облік і аудит"

Розглянуто та ухвалено

на засіданні кафедри

Протокол від 19.01.2009 № 8

Харків

2009

ЗМІСТ

Тема 1. Предмет і метод мікроекономіки

3

Тема 2. Теорія граничної корисності та поведінка споживача

10

Тема 3. Ординалістська теорія поведінки споживача

19

Тема 4. Аналіз поведінки споживача

30

Тема 5. Попит, пропозиція, їх взаємовідносини

45

Тема 6. Мікроекономічна модель підприємства

75

Тема 7. Варіації факторів виробництва та оптимум товаровиробника

85

Тема 8. Витрати виробництва

96

Тема 9. Ринок досконалої конкуренції

105

Тема 10. Монопольний ринок

121

Тема 11. Олігополія та монополістична конкуренція

135

Тема 12. Ринок факторів виробництва

155

Тема 13. Загальна ринкова рівновага та економіка добробуту

177

Тема 14. Інституційні аспекти ринкового господарства

186

Глосарій

197


ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ І МЕТОД МІКРОЕКОНОМІКИ

  1.  Мікроекономіка, як складова частина теоретичної економіки
    1.  Предмет, концептуальні основи та об’єкт мікроекономіки
    2.  Методологія мікроекономіки

Мета: надати студентам знання щодо сутності мікроекономіки, обмеженості ресурсів та їх альтернативному використанні, суб’єктів та методів мікроекономічного аналізу.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Економічний вибір в умовах обмеженості ресурсів

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 17 – 52];
  2.  [2. С. 15 – 51];
  3.  [3. С. 9 – 18];
  4.  [4. С. 10 – 21].

Додаткова:

  1.  [5. С. 16 – 19];
  2.  [6. С. 12 – 22].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

http://library.if.ua

http://alexlib.com.ua

http://readbookz.com

http://apelyacia.org.ua

http://www.vuzlib.net

http://almamater.com.ua

http://zakon.rada.gov.ua


1.1 Мікроекономіка, як складова частина теоретичної економіки

Економічна наука вивчає поведінку людей і допомагає пояснити, як і чому приймаються різноманітні економічні рішення в суспільстві. Поділ економічної науки на "мікроекономіку" та "макроекономіку" пов’язаний з розглядом різних рівнів на яких ухвалюються рішення. Так, якщо макроекономіка має справу з вищим рівнем – економікою в цілому і оперує низкою агрегованих показників, то мікроекономіка аналізує поведінку на рівні окремих суб’єктів ринку – фірм і домогосподарств.

Мікроекономіку цікавить, наприклад, як фірма визначає кількість товару, що його збирається виробити; якою є мета функціонування фірми; чим керується споживач, вибираючи той чи інший товар.

Мікроекономіка – розділ економічної теорії, що вивчає поведінку окремих суб’єктів господарювання (домогосподарств, підприємств, держави) за умов рідкісності (обмеженості) ресурсів та альтернативності напрямів їх використання.

Як самостійний розділ економічної теорії мікроекономіка сформувалася в кінці 19 на початку 20 ст. основи мікроекономіки виявляються ще в класичній політичній економіці. Адам Сміт заклав основи функціонального аналізу. Він також вважав, що багатство створюється в процесі виробництва, а розподіл праці, конкуренція, продуктивність праці, ринок підвищують ефективність виробництва. Держава, на думку Сміта, повинна здійснювати лише мінімальний вплив на економіку. Ринок він порівнює з невидимою рукою, яка ефективно направляє індивідуальні економічні сили.

Засновниками мікроекономіки вважаються вчені Жан Батіст Сей і Томас Мальтуc. Теорія трьох факторів виробництва Сея та закон спадної доходності Мальтуса досі використовується в мікроекономіці.

У кінці 19 століття з’явилася ціла плеяда економістів неокласичного напрямку: А. Маршал, К. Менгер, Ф. Візер, Дж. Б. Кларк. Неокласики істотно модифікували теорію цін. Зокрема, ними були введені такі поняття, як попит, пропозиція, ціна рівноваги та інші. Покупець займає у неокласиків важливе місце в ціноутворенні, у класичній же школі акцентувалась увага на головній ролі виробника у процесі ціноутворення. До мікроекономіки у цей період активно ввійшли математичні методи, графіки, психологія.

Однак поділ на макро та мікроекономіку дещо умовний. Вивчення кожного розділу передбачає розуміння явищ, які відбуваються на макрорівні (на рівні національної економіки в цілому), так і на мікрорівні (рівні окремого економічного суб’єкта). Мікроекономіка також тісно пов’язана з такими дисциплінами як політекономія, статистика, математика.

Ще один важливий аспект мікроекономіки – аналіз процесу утворення ринків у різних галузях і їхня взаємодія. Аналізуючи різні ринки, мікроекономіка концентрує увагу на закономірностях визначення цін в залежності від типу ринкової структури. Тому мікроекономіку ще називають "теорією цін".

Головна економічна проблема – це обмеженість ресурсів суспільства, з одного боку, та безмежність бажань і потреб людей – з іншого.

Ресурс – це все те, що необхідно для організації процесу виробництва.

Фактори виробництва (ресурси):

  1.  праця (труд), робоча сила;
  2.  капітал (основний, оборотний);
  3.  земля;
  4.  підприємницькі здібності.

Особливістю економічних ресурсів є їх відносна обмеженість. Тому суспільству завжди необхідно робити вибір між альтернативними цілями використання обмежених ресурсів. При цьому мікроекономіка виходить з гіпотези про раціональну поведінку економічних суб’єктів. Згідно з цим принципом суб’єкт господарювання завжди намагається отримати за даних умов найкращій для себе результат. Тому вважається, що всі економічні суб’єкти діють раціонально, як при визначенні цілей своєї діяльності, так і при виборі способів її досягнення.

Макро- та мікроекономіка є найважливішими складовими сучасної теоретичної економіки.

1.2 Предмет, концептуальні основи та об’єкт мікроекономіки

Предметом мікроекономіки є такі питання:

поведінка споживача, виробника та її оптимізація;

ринковий попит і пропозиція;

розподіл ресурсів при альтернативності їх використання;

часткова та загальна ринкова рівновага.

Об'єктом вивчення мікроекономіки є поведінка мікроекономічних суб'єктів, тобто процес розробки, прийняття і реалізації рішень відносно вибору і використання обмежених ресурсів з метою одержання якомога більшої вигоди.

До основних суб’єктів мікросистем відносяться:

1. Домогосподарство (сім’я) – це група людей (один і більше), які об’єднують свої доходи, мають спільну власність на фактори виробництва та разом приймають економічні рішення. На ринку товарів та послуг домогосподарство виступає як покупець, а на ринку факторів виробництва – продавцем робочої сили.

До домогосподарств відносять усіх споживачів, найманих робітників, власників великих та дрібних капіталів, землі, засобів виробництва.

2. Фірма – це економічна одиниця, яка самостійно приймає рішення, прагне максимізувати свій прибуток, використовує фактори виробництва для виготовлення і продажу продукції іншим фірмам, домогосподарствам та державі.

На ринку товарів є продавець, на ринку факторів виробництва є покупець.

3. Держава – це самостійний суб’єкт, до складу якого входять урядові установи, які виступають координатором та регулятором економічного життя. Для мікроекономіки найсуттєвішою є координаційна роль держави.

Домогосподарства та фірми створюють приватний сектор, а держава – державний. Усі ці економічні суб’єкти взаємодіють між собою, створюючи "потоки" видатків та доходів (рисунок 1.1).

Рисунок 1.1 – Схема економічного кругообігу

Роль домогосподарств та фірм економічному кругообігу подвійна. На ринку кінцевих товарів і послуг домогосподарства виступають на боці попиту як покупці. З іншого боку, домогосподарства – це власники ресурсів, які вони постачають для виробничих цілей. Тому на ринку ресурсів домогосподарства перетворюються на продавців, формують пропозицію. Фірми, в свою чергу, на ринку товарів і послуг виступають продавцями, а на ринку факторів виробництва – покупцями необхідних для здійснення виробничої діяльності ресурсів.

Узагальнюючи, можна сказати, що об’єктом мікроекономіки є економічна діяльність людей та загальні економічні проблеми, що виникають під час її здійснення і розв’язуються у відповідності до існуючих інститутів. Предметом мікроекономіки виступають процеси економічного вибору, що здійснюють суб’єкти господарювання для досягнення своїх цілей в умовах обмежень, які накладаються на їхні можливості.

1.3. Методологія мікроекономіки

Отже мікроекономічні методи – це сукупність способів, прийомів і принципів пізнання суті економічних процесів на рівні окремих господарюючих суб’єктів.

У мікроекономічних дослідженнях використовуються як загальнонаукові (універсальні), так і спеціальні методи.

Мікроекономіка використовує наступні універсальні методи:

  1.  Метод наукової абстракції – це навмисне спрощення досліджувального об’єкта шляхом виключення з аналізу деяких його деталей. Наприклад, при розгляді домогосподарства ми не враховуємо смаки, уподобання кожного члена сім`ї, а вважаємо домогосподарство єдиною неподільною одиницею.
  2.  Метод дедукції – це висування гіпотез на основі несистематичних спостережень, практичного досвіду, інтуїції із подальшою їх перевіркою на фактах. Тобто хід дослідження йде від попередніх висновків до фактів.
  3.  Метод індукції – це хід дослідження від окремих фактів до загальних висновків. Економіст у даному випадку починає з вивчення фактів, в якості яких служать статистичні дані, результати анкет, спостереження та ін.
  4.  Припущення "при інших рівних умовах"вважається, що всі інші фактори, які могли б вплинути на дане явище, залишаються незмінними;
  5.  Метод граничного аналізу (маржиналізм) – це дослідження того, як кожна додаткова операція, здійснена за певний період, впливає на кінцеву мету. Спосіб аналізу економічних показників в постійно мінливому вигляді, тобто в динаміці. Згідно цього принципу, раціональний економічний суб’єкт враховує не тільки загальний рівень вигод і витрат, але і додаткові (граничні) вигоди та додаткові (граничні) витрати від чергової економічної операції. Раціональний суб’єкт має продовжувати пошук кращих рішень до того часу, поки гранична вигода не зрівняється з граничними витратами;

До специфічних методів належить методи абстрагування, граничного аналізу та економічно-математичного моделювання.

Абстрагування в мікроекономічній теорії пов’язане з вибором тих елементів, властивостей та взаємозв’язків, які являються суттєвими з точки зору мікроекономіки.

Граничний аналіз – один з головних методів мікроекономіки –це аналіз прирістних величин, в якому всі фактори, за винятком досліджуваного, приймаються як незмінні, а вивчаються наслідки нескінченно малого приросту змінного фактора.

Економічне моделювання – це спрощений опис досліджуваної мікросистеми, який характеризує властивості, суттєві сторони певної структури. Економічна модель є умовним відображенням економічних явищ, процесів, об'єктів. За способами вираження розрізняють вербальні (словесне описання), математичні (виражені формулами), графічні, табличні, комп'ютерні, змішані моделі.

Модель конструюється за певними правилами і включає три елементи:
1) мету, 2) обмеження, 3) вибір рішення. Основним завданням моделі є визначення точки рівноваги мікросистеми. У стані рівноваги суб'єкт цілком реалізує всі свої можливості, як правило, до-сягає оптимального стану і не має жодних стимулів змінювати своє положення за незмінності інших умов.

Економічна модель – це система взаємозв’язків між економічними змінними, яка дає змогу прогнозувати результати.

Економічна змінна – це вимірна величина, що може набувати різноманітних значень.

Вирізняють дві групи таких змінних:

а) ендогенні змінні – це характеристики об’єкта, які треба визначити в результаті розрахунків по моделі (невідомі величини);

б) екзогенні змінні – це характеристики зовнішніх по відношенню до об’єкта моделювання умов, що змінюються, а також сукупність внутрішніх параметрів об’єкта.

Метою економічного моделювання є намагання допомогти зрозуміти, як діє той чи інший сектор економіки. Отже, економічну модель можна визначити, як спрощений опис певного аспекту економічної діяльності. Побудова моделі пов’язана із втратою певної частини інформації про об’єкт, який досліджується. Це допомагає абстрагуватися від його другорядних елементів, сконцентруватися на основних характеристиках системи. Тому економічна модель не повинна в деталях повторювати реальний об’єкт. Критерієм корисності економічної модель є не її відповідність реальним економічним процесам, а відповідність отриманих за її допомогою прогнозів реальним подіям. Саме тому модель повинна бути максимально простою, що дасть змогу розширити масштаби та ефективність її використання.

Моделі можуть бути:

графічними;

аналітичними;

табличними;

математичними.

Економічні моделі використовується для спрощеного описування властивостей тієї чи іншої мікроекономічної системи. В мікроекономіці використовують оптимізаційні та рівноважні моделі. В оптимізаційних моделях основними робочими поняттями є гранична корисність, граничний продукт, граничний доход, граничні витрати, тощо. Таку методологію економічного аналізу прийнято називати маржиналізмом. Маржиналізм, доповнений математичним аналізом, стає серцевиною сучасного аналітичного інструментарію економічної теорії.

Другий тип моделей (моделі ринкової рівноваги) використовуються при дослідженні взаємовідносин між економічними агентами. Звичайно припускається, що система перебуває в рівновазі, якщо взаємодіючі сили збалансовані й відсутні внутрішні імпульси до порушення балансу. Моделі ринкової рівноваги – частковий випадок більш широкого і загального класу моделей економічної взаємодії ринкових агентів.

Метод моделювання широко застосовують для позитивного і нормативного явищ в економіці. Позитивний аналіз встановлює причини і наслідки тих чи інших подій, але не оцінює їх.

На противагу йому нормативний аналіз містить в собі оціночні судження.

Як наука, мікроекономіка аналізує і прогнозує явища, що спостерігаються в мікросистемі. Чому, наприклад, підприємство повинне наймати чи звільняти працівників, коли змінюються ціни на сировину, потрібну для виробничого процесу? Скільки працівників необхідно звільнити, якщо за попередніми оцінками, ціна на сировину зросте, скажімо, на 10%?

Таким чином, мікроекономіка вирішує як позитивні, так і нормативні проблеми. Позитивні проблеми пов’язані з аналізом і прогнозуванням, нормативні – з плануванням діяльності підприємства чи галузі.

Питання для самоконтролю:

Мікроекономіка як складова частина теоретичної економіки

Предмет, концептуальні основи та методологія мікроекономіки

Мета, завдання і зміст дисципліни

Нормативна і позитивна мікроекономіка


ТЕМА 2. ТЕОРІЯ ГРАНИЧНОЇ КОРИСНОСТІ ТА ПОВЕДІНКА СПОЖИВАЧА

  1.  Корисність в економічній теорії та проблема її виміру.
  2.  Процес споживання та динаміка зміни сукупної та граничної корисності.
  3.  Рівновага споживача з кардиналістських позицій.

Мета: надати студентам знання щодо сутності корисності, її граничного значення та поведінки споживача.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Модель споживання набору благ

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 151 – 199].
  2.  [2. С. 94 – 179].
  3.  [3. С. 22 – 33].
  4.  [4. С. 26 – 57].

Додаткова:

  1.  [5. С. 19 – 32].
  2.  [6. С. 44 – 52].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

http://library.if.ua

http://alexlib.com.ua

http://readbookz.com

http://apelyacia.org.ua

http://www.vuzlib.net

http://almamater.com.ua

http://zakon.rada.gov.ua


2.1. Корисність в економічній теорії та проблема її виміру

Теорія поведінки споживача – це частина економічної теорії, присвячена дослідженню поведінки окремих споживачів. Вона вивчає сукупність взаємозв’язаних принципів і закономірностей, керуючись якими споживач формує і реалізує свій план споживання різноманітних благ, орієнтуючись при цьому на максимальне задоволення своїх потреб в умовах певних обмежень.

Прийнято вважати, що споживачі на ринку поводяться раціонально, тобто намагаються досягти максимального результату при обмежених можливостях. Головним обмеженням для будь-якого споживача є розмір його доходу. Тому він змушений постійно здійснювати вибір із великої кількості благ, запропонованих на ринку, намагаючись придбати найкращий набір благ із доступних йому в межах доходу.

Звичайно аналіз поведінки споживача здійснюється в три етапи:

вивчення уподобань споживача;

визначення бюджетних обмежень, які споживач відчуває;

вибір, який здійснює споживач з урахуванням перших двох обставин.

В ході цього аналізу припускається, що «середній» споживач виходить із наступних принципів:

  •  раціональність – бажання скористатися власними доходами з максимальною корисністю;
  •  обмеженість грошових доходів – так зване бюджетне обмеження;
  •  власна система уподобань і цінностей – суб’єктивне уявлення кожного покупця про корисність благ;
  •  численність видів споживання – кожен споживач прагне спожити безліч різноманітних індивідуальних благ;
  •  ненасиченість – споживач прагне мати більшу кількість благ.

Виходячи з останнього принципу, більшість випадків споживчого вибору зводиться до прийняття рішень, які мають прирісний характер (рішення вжити на одне благо більше, ніж звичайно). Але існує модель споживчої поведінки, згідно з якою приймається рішення типу «або все, або нічого» (меншість випадків).

Нажаль, споживачі не завжди дотримуються принципів раціональної поведінки. Існують такі моделі їхньої поведінки, які визначаються впливом на споживача смаків, уподобань та інших суб’єктивних факторів. Враховуючи це, економісти виділяють декілька типів нераціональної споживчої поведінки:

спекулятивна (таке, що викликається інфляційними очікуваннями);

незапланована (під впливом капризу, хвилинного бажання тощо);

соціально зумовлена поведінка, що містить:

ефект приєднання (купувати все те, що купує більшість);

ефект сноба (купувати те, що більшість не купує, виділитися);

ефект Веблена (купувати найбільш коштовні, престижні речі).

Перед кожним споживачем звичайно постають три питання:

що купити? – для відповіді треба з’ясувати корисність блага для споживача;

скільки коштує? – для відповіді треба дослідити ціну блага;

чи достатньо коштів, щоб здійснити покупку? – для відповіді треба визначити дохід споживача. Ці проблеми – корисність – ціна – дохід – і складають зміст теорії поведінки споживача. Споживач, виходячи на ринок, має за мету придбати деяку кількість товарів або послуг, щоб задовольнити свої потреби. При цьому він орієнтується на властивість товарів задовольняти потреби та приносити задоволення.

Потреби – це стан незадоволення, який споживач хотів би змінити, або стан задоволення, який він прагне зберегти. Потреби поділяють на:

  •  фізичні (матеріальні) – їжа, одяг, взуття, житло, товари і послуги побутово-господарського призначення;
  •  інтелектуальні – освіта, підвищення кваліфікації, товари і послуги культурного призначення;
  •  соціальні – умови праці, зв’язок, транспорт, охорона здоров'я, соціальна інфраструктура.

Потреби задовольняються за допомогою благ. Благо – матеріальний або нематеріальний засіб для задоволення людської потреби. Блага поділяються на:

  •  не економічні (вільні) – це ті, за користуванням якими платити непотрібно, але вони є в необмеженій кількості (наприклад, повітря);
  •  економічні – це ті, для споживання яких необхідно сплатити їх вартість. Економічні блага в свою чергу поділяються на довготермінові, які передбачають багаторазове використання (автомобіль, книги, електроприлади, тощо), та ті, що призначені для разового використання (хліб, напої, сірники). Серед благ виділяють взаємозамінні (субститути) та взаємодоповнюючі (комплементарні). До субститутів відносяться не тільки споживчі блага та виробничі ресурси, а й послуги транспорту (потяг – літак – автобус), сфера відпочинку (кінотеатр – цирк). Економічні блага також можуть бути поділені на нинішні та майбутні, прямі (виробничі) та непрямі (невиробничі).

Корисність (utility) – це здатність економічного блага задовольняти потреби, або це задоволення, що отримує людина від споживання того чи іншого блага. Походження терміна «корисність» пов’язують з ім’ям англійського філософа і соціолога Дж. Бентама (1748-1832), засновника суспільного руху утилітаризм. Корисність – поняття виключно індивідуальне, те ,що для одного споживача може мати високу корисність, іншим може сприйматися як анти благо (наприклад, кава, сигарети, алкоголь). Відносно цих благ термін "корисність" має певну невідповідність, тому економісти давно намагаються замінити його. Відомий російський економіст Микола Христофорович Бунге (1823-1895) пропонував використовувати термін "годность" (придатність). "Потреба в наркотичних речовинах, – писав він, –безсумнівна, але чи можна сказати, що опіум та гашиш корисні для курців, –вони лише годні як речовина для наркотичного сп’яніння" А французький економіст Шарль Жид пропонував термін "бажаність". На його думку, такий термін не може характеризуватися моральністю чи аморальністю, не може бути розумним чи безрозсудним. Термін "бажаність" підтримував також відомий американський економіст та статистик І. Фішер. Він вказував на перевагу антоніма "небажаність" порівняно з "безкорисністю" чи ще гірше з "антикорисністю". Однак термін "корисність" пережив своїх критиків і використовується й нині. Сьогодні це поняття відбиває суб’єктивну оцінку індивідом ступеня бажаності того чи іншого блага незалежно від того, чи сприяє його споживання об’єктивно розвитку певного суб’єкта чи завдає йому шкоди. Разом з тим корисність формується під впливом об’єктивних обставин. Корисними можуть бути лише доступні для споживача блага. Визначаючи для себе цінність даного блага, споживач звертає увагу на його корисність (чим вище корисність блага, тим більше споживач згоден за нього сплатити) і запас в економіці (великі запаси блага знижують його цінність для окремого споживача, обмеженість блага – її підвищує). Корисність в економічній теорії виступає як мета споживання, а під благом розуміють будь який об’єкт споживання, що надає стійке і передбачене задоволення споживачеві, а, отже, підвищує рівень його добробуту. Основи теорії корисності було закладено такими видатними економістами як Г. Госсен, У.С. Джевонс, К. Менгер тощо. Вони використовували для характеристики результату того, що зроблено в трохи більшому або трохи меншому обсязі прикметник граничний («маржинальний»), а в економічному аналізі – граничні величини. Саме їх вважають засновниками напрямку економічної теорії під назвою маржиналізм.

Звичайно виділяють два основних підходи до визначення корисності:

кількісний підхід (кардиналістський) – відповідає першому етапу маржиналізму, який розроблявся в працях К. Менгера, Ф. Візера, О. Бем-Баверка, а пізніше і А. Маршала. Заснований на кількісному вимірюванні корисності блага в умовних одиницях – ютилах. В рамках кількісного підходу однією з концепцій є трактування корисності як жертви. Корисність певної кількості блага (певного набору благ) оцінюється величиною еталонного блага, яким особа здатна пожертвувати заради отримання одиниці блага, яке оцінюється. Таким чином, на основі експертних опитувань, можна чисельно визначити корисність.

порядковий підхід (ординалістський) – відповідає другому етапу маржиналізму, який розроблявся в працях Ф. Еджуорта, В. Парето, Дж. Хікса, Є. Слуцького тощо. Заснований на порядковому вимірювання корисності, тобто споживач здатний визначитися з черговістю, послідовністю, в якій він обирав ці блага для задоволення своїх потреб.

2.2 Процес споживання та динаміка зміни сукупної та граничної користі

Представники кардиналістської теорії споживчої поведінки використовували поняття функції корисності, як залежності між кількістю споживаних благ та рівнем їхньої загальної корисності. Вони вважали, що кожний споживач так витрачає свій бюджет, щоб отримати максимальну корисність від усієї сукупності споживаних благ. При цьому споживач здатен оцінити корисність блага кількісно, пам’ятає про спадання граничної корисності кожного блага по мірі його споживання і формує структуру покупок так, щоб загальна корисність усієї маси блага була максимальною.

В загальному вигляді завдання споживача полягає у тому, щоб максимізувати функцію корисності:

U = U (Q1, Q2, …, Qi, Qn) – max

(2.1)

при бюджетному обмеженні:

M = P1Q1 + P2Q2 + …+ PiQ I + PnQn,

(2.2)

де  U – корисність товарів;

M – величина бюджету споживача;

Qi – кількість i-ого блага;

Pi – ціна одиниці i-ого блага.

Представники кардиналістської теорії вважали корисність головним фактором споживчого вибору, але не враховували, що це поняття цілком індивідуальне (суб’єктивне): те, що корисно для однієї людини, може бути абсолютно безкорисно для іншої. Намагаючись кількісно виміряти корисність, вони навіть запровадили гіпотетичну одиницю її виміру «ютіль», а також поняття «сукупної» та «граничної корисності».

Сукупна (загальна) корисність (TU) – сумарна корисність усіх спожитих одиниць (порцій) одного блага. Саме загальну корисність максимізує споживач.

TU = ∑ Ui

(2.3)

Гранична корисність (MU) – додаткова корисність, яку споживач здобуває із додаткової одиниці споживаного блага, або – це зміна загальної корисності в результаті споживання додаткової одиниці блага. Вона розраховується як прирощування загальної корисності, яке віднесене до прирощування кількості споживаного блага:

MU = ∆TU/∆Q

(2.4)

Отже корисність змінюється зі зміною кількості споживаного блага. При послідовному споживанні того ж самого блага загальна його корисність – зростає, а гранична корисність одиниці блага – спадає, внаслідок насичення потреби у ньому. Остання залежність відбиває дію першого закону Госсена або закону спадної граничної корисності, який наголошує: кожна додаткова одиниця спожитого блага приносить споживачеві менше задоволення, тобто гранична корисність кожної наступної одиниці блага зменшується.

Так в спеку перша склянка газованої води буде мати для споживача, який відчуває спрагу, найвищу корисність, друга – дещо меншу, а, наприклад, п’ята – може виявитися навіть шкідливою. Вперше цей принцип був сформульований німецьким економістом в 1854 році і отримав у подальшому назву першого закону Госсена. Між сукупною та граничною корисністю існує наступний зв’язок: незважаючи на те, що сукупна корисність TU із збільшенням кількості благ поступово зростає, гранична корисність MU кожної додаткової одиниці блага зменшується. Максимум корисності досягається в т. А, коли гранична корисність стає рівною нулю. Це означає, що благо повністю задовольняє потребу. Подальше споживання блага приносить шкоду (гранична корисність блага від’ємна), то сукупна корисність знижується. Відобразимо динаміку зміни загальної і граничної корисності зі зміною кількості споживаного блага за допомогою таблиця 2.1.

Таблиця 2.1 – Динаміка загальної і граничної корисності

Обсяг споживання газованої води (кількість склянок, Q)

Гранична корисність, MU

Загальна корисність, TU

1

10

10

2

7

17

3

4

21

4

2

23

5

0

23

6

-2

21

Як бачимо, перший стовпчик таблиці показує зростання кількості одиниць споживаного блага (склянок газованої води), другий стовпчик демонструє принцип убування корисності. Тут чітко простежується обернена залежність між обсягом споживання і граничною корисністю. Третій стовпчик показує, що загальна корисність (загальне задоволення споживача) зростає по мірі зростання одиниць споживаного блага.

Особливого коментарю потребують показники MU та TU в 5-му та 6-му рядках таблиці. Як відомо, споживач купує благо для максимального насичення потреби в ньому, а, отже, він, поводячись раціонально, припинить його споживання в ситуації, коли загальна корисність сягне свого максимального значення (рядок 5). Тобто в ситуації, коли MU=0, TU=max. Точка, в якій споживач перестає розглядати додаткове споживання як таке, що приносить йому корисність, називається точкою насичення.

У разі нераціональної поведінки споживача, подальше споживання одиниць блага після задоволення потреби у ньому – після точки насичення (рядок 6), призведе до погіршення добробуту і, навіть, до шкоди для споживача. Гранична корисність в цій ситуації стає від’ємною (MU<0), а загальна – зменшується. Якщо припустити, що благо поділено на безкінечно малі частини, то функціональну залежність між обсягом блага і його граничною та загальною корисністю можна відобразити за допомогою множини крапок, які утворюють безперервні лінії – графіки MU та TU (рис. 2.1, 2.2, 2.3).

Графік кривої граничної корисності має від’ємний нахил, тому що корисність спожитих одна за одною частин (одиниць) блага поступово спадає. Графік кривої загальної корисності має позитивний нахил, тому що зі зростанням кількості частин (одиниць) блага загальна його корисність зростає.

Рисунок 2.1 – Графік TU      Рисунок 2.2 – Графік MU     Рисунок – 2.3 TU та MU

Іноді трапляються випадки, коли гранична корисність може бути зростаючою (люди, що перебувають в полоні сильних пристрастей: колекціонери, наркомани, алкоголіки). Зростаюча гранична корисність може спостерігатися інколи лише в певному інтервалі споживання блага (алкоголь). Є блага з додатною корисністю, які при надмірному споживанні можуть бути антиблагами, наприклад, ліки. Корисність ліків полягає в суворому дозуванні. Подібно, надмірне перебування на сонці може призвести до опіків та захворювання шкіри.

2.3 Рівновага споживача з кардиналістських позицій

Завершуючи аналіз споживчої поведінки з кардиналістських позицій, слід зауважити, що саме принцип спадання корисності тут використовується для визначення рівноваги споживача.

Рівновага (оптимум) споживача – це оптимальний набір товарів, коли споживач досягає максимум корисності при заданому бюджетному обмеженні. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули замінювати його на інший.

В кардиналістської теорії стан рівноваги досягається, коли будь-яке збільшення корисності від споживання одного блага буде вимагати від споживача скорочення корисності від споживання іншого блага. Тобто споживач максимізує функцію корисності при фіксованих цінах і певному розмірі бюджету, якщо відношення граничних корисностей до цін однакові для усіх благ і дорівнюють граничній корисності грошей:

(2.5)

де   – гранична корисність благ, що придбаються;

– ціни благ, що придбаються;

λ – гранична корисність грошей (відношення граничної корисності блага до його ціни, напр., ).

Інакше кажучи, раціональний споживач в межах фіксованого бюджету так здійснює свої покупки, щоб кожне придбане благо приносило йому однакову граничну корисність пропорційно ціні цього блага. Тільки у цьому випадку він отримає максимальне задоволення.

Або, з урахуванням поняття «гранична корисність грошей»: раціональний споживач так здійснює свої покупки у межах бюджету, щоб кожна грошова одиниця, витрачена на придбання одного блага, приносила йому однакову граничну корисність, що і грошова одиниця, витрачена на інше благо.

Ця закономірність отримала назву другого закону Госсена або правила максимізації корисності, згідно якого граничні корисності благ, що купуються, у розрахунку на одну грошову одиницю однакові. Це співвідношення також має назву еквімаржинальний принцип.

Рівновага (оптимум) споживача дозволяє зробити низку висновків:

якщо , то . Отже співвідношення між граничними корисностями будь-яких благ дорівнює співвідношенню їх цін;

в стані рівноваги граничні корисності грошових одиниць (λ) у різних варіантах використання рівні, тобто: ;

в загальному вигляді: . Це означає, що гранична корисність блага дорівнює граничним витратам споживача. Тобто раціональний споживчий вибір не тільки припускає зіставлення додаткових вигід та додаткових витрат, але і рівність між ними ();

у відповідності до другого закону Госсена, зростання ціни блага призводить до зниження співвідношення . Тобто, для збереження рівності , необхідно збільшити граничну корисність, а, отже, скоротити споживання даного блага;

як бачимо, тут чітко виконується вимога закону попиту: якщо при незмінній ціні блага зростає бюджет споживача, то він може збільшити загальну корисність від його споживання за рахунок збільшення попиту на благо, для якого MU>0. Тобто попит на благо прямо залежить від бюджету споживача і зворотно від ціни даного блага:

З’ясувавши основні особливості споживчого вибору на основі граничної корисності, перейдемо до його розгляду з позицій ординалістської теорії або теорії порядків споживчих уподобань.

Питання для самоконтролю:

Корисність в економічній теорії і проблема її виміру.

Потреби, види потреб.

Закон спадної граничної корисності.

Рівновага споживача з кардиналістських позицій.


ТЕМА 3. ОРДИНАЛІСТСЬКА ТЕОРІЯ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА

  1.  Вибір споживача з ординалістських позицій.
  2.  Криві байдужості як спеціальний макроаналізу.
  3.  Бюджетне обмеження й можливості споживача.
  4.  Оптимум споживача.

Мета: надати студентам знання про систему переваг споживача та криві байдужості.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Гранична норма заміщення благ

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 151 – 199].
  2.  [2. С. 94 – 179].
  3.  [3. С. 22 – 33].
  4.  [4. С. 26 – 57].

Додаткова:

  1.  [5. С. 19 – 32].
  2.  [6. С. 44 – 52].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

http://library.if.ua

http://alexlib.com.ua

http://readbookz.com

http://apelyacia.org.ua

http://www.vuzlib.net

http://almamater.com.ua

http://zakon.rada.gov.ua


3.1 Вибір споживача з ординалістських позицій

Порядковий (ординалістський) підхід до аналізу корисності є більш сучасним і заснований на значно менш жорстких припущеннях, ніж кількісний (кардиналістський) підхід. Від споживача не вимагається вміння вимірювати корисність того чи іншого блага в якихось штучних одиницях виміру. Досить того, щоб споживач міг сказати якому набору благ він надає перевагу.

Перевги споживача можна (згідно ординалістської теорії) умовно визначити порядковими номерами, які нібито присвоєні споживачем певним наборам, що мають різні кількості чи різні назви товарів чи послуг. Практика засвідчує, що всі блага споживаються не відокремлено, а разом з іншими, тобто в певних комплектах, наборах.

Набір благ – це сукупність їх даних  кількостей і видів, що споживаються в даний період .

Сукупність всіх реально можливих наборів вимірюється ринковими кошиками – набором одиниць деяких благ, які споживаються за одиницю часу. З точки зору споживача ці кошики (набори благ) являють собою альтернативні споживчі можливостіа.

Найбільший вклад в розробку ординалістської (порядкової) теорії внесли Ф. Єджуорт, В. Парето, Е. Слуцкий, А. Аллен і Дж. Хикс у 80-х роках 19 ст. Ці вчені запропонували вимірювати суб’єктивну корисність за допомогою не абсолютної (кардиналістська теорія), а відносної шкали, котра характеризує переваги споживача.

Ординалістська теорія поведінки споживача базується на системі переваг, основу якої складають 4 аксіоми:

  1.  Аксіома повної упорядкованості означає, що споживач здатен ранжувати альтернативні комбінації товарів та послуг у тому порядку, який характеризує різний рівень задоволення від їх споживання.

Якщо є 2 набори товарів А і В, то споживач може віддати перевагу якомусь з них, або визнати, що вони для нього рівноцінні.

Це означає, що для любої пари товарних наборів А і В  споживач може визнати, що А>В (набору А надається перевага над набором В), або В>А (набору В надається перевага), або А~В (А і В рівноцінні), де А і В позначають не окремі товари, а товарні набори.

2. Аксіома транзитивності означає узгодженість смаків споживача.

Якщо споживач надає перевагу набору А на відміну від набору В, а набору В набору С, то він надає перевагу набору А на відміну від набору С.

Якщо А>В, В>С то А>С, також якщо А~В, В~С то А~С.

3. Аксіома не насиченості означає, що більша кількість товару має перевагу над меншою.

Якщо набір А включає таку  ж кількість кожного товару що і набір В, але кількість якогось товару більша, то набір А буде привабливішим для споживача.

4. Аксіома незалежності споживача.

Задоволення споживача залежить від кількості благ, що він споживає і не залежить від кількості благ, що споживають інші. При цьому виключаються такі типові випадки як приєднання до більшості (купується те, що купують інші), ефект сноба (прагнення виділитися з  натовпу, тому споживач – сноб ніколи не купить те, що купують інші), ефект Веблена (демонстративне споживання, метою якої є створення незабутнього враження). Цей ефект згадується в роботі Т. Веблена "Теория праздного класса" (1899). Ціна в даному випадку грає роль виміру престижності. Під ефектом Веблена розуміють збільшення споживчого попиту на товар, пов’язаний з тим, що товар має більш високу ціну.

5.Аксіома рефлективності означає, що при наявності двох однакових наборів благ споживач вважає, що будь-який із них не гірший іншого.

6.Аксіома субстітуціональності означає, що блага можуть заміщувати одно одне при формуванні споживчих наборів.

Наряду з цими соціальними ефектами, пов’язаними з зовнішнім впливом, виділяють спекулятивний та нераціональний попит.

Спекулятивний попит виникає в суспільстві з високими інфляційними очікуваннями, коли небезпека підвищення цін в майбутньому стимулює додаткове споживання товарів зараз.

Нераціональний попит – це незапланований попит, який виникає під впливом тимчасового бажання, раптової зміни настрою, примхи. Слід зазначити, що багато людей в більшому або меншому ступені схильні до нераціональної поведінки і часто здійснюють покупки, про що потім жалкують.

Таким чином, згідно з порядковою теорією споживач завжди може визнати якому набору благ він надає перевагу, але не може визначити, наскільки цей набір кращий від іншого. При чому множинність благ і повна проінформованість споживачів є необхідними умовами для здійснення вибору.

3.2 Криві байдужості як спеціальний інструмент макроаналізу

Переваги у ставленні споживача до благ можна виразити в графічній формі, якщо запитувати про те, як ця людина ранжувала б альтернативи. Групи рівноцінних для даного споживача наборів благ (групи байдужості) можна розташувати в певному порядку. І споживач може визначити не перевагу, яку він віддає одній з альтернатив, або на відчутність різниці між ними.

Крива байдужості – це сукупність точок, кожна з яких представляє такий набір з двух товарів X і Y, споживання яких приносить однаковий рівень корисності.

Таблиця 3.1 Склад товарних наборів

Набори

Яблука, шт. Qx

Банани, шт. Qy

А

В

С

Д

4

5

6

8

7

5

4

3

Якщо з точки зору певного споживача ці товарні набори рівноцінні: А~В~С~Д, то всі точки А, В, С, Д будуть лежати на одній і тій же кривій байдужості.

Рисунок 3.1 – Крива байдужості

Карта кривих байдужості –це сукупність усіх можливих рівнів корисності для певного споживача.

Рисунок 3.2 – Карта кривих байдужості.

Властивості кривих байдужості:

  1.  Чим далі крива байдужості знаходиться від початку координат, тим більший рівень корисності вона показує. Розглянемо на рис. 3.3 криві байдужості U1 і U2 . Набори А і В містять рівну кількість товару У, але набір В містить більшу кількість товару Х.. Із гіпотези ненасиченості витікає, що В>А, тому U3>U2>U1 .
  2.  Криві байдужості мають від’ємний нахил. Нехай точка А – це визначений набір товарів X і Y.

Рисунок 3.3 – Набори благ X і Y.

Проведемо через неї 2 лінії. Усі точки, які знаходяться в І квадраті мають меншу кількість товарів X і Y, а усі точки квадрата ІІІ – більшу кількість. Згідно з аксіомою ненасиченості набори, які знаходяться в ІІІ квадраті мають більшу цінність для споживача ніж набори І квадрату. Тому набори, рівноцінні набору А знаходиться в ІІ та ІV квадраті (К, В, С, Д). Отже крива байдужості має від’ємний нахил.

  1.  Криві байдужості не перетинаються. Припустимо, що криві U1 і U2 перетнуться в т.В. Набори В і С лежать на одній кривій байдужості U1 , тому В~С. набори А і В лежать також на одній кривій U2 , тому В~А. З гіпотези транзитивності слідує, що А~С, але це протиріче твердженню А>С. тому криві байдужості не можуть перетинатися.

Рисунок 3.4 – Криві байдужості не перетинаються

  1.  Через будь-яку точку координатного простору можна провести криву байдужості.
  2.  Криві байдужості опуклі до початку координат.

Основним поняттям порядкової (ординалістської) теорії корисності є гранична норма заміщення.

Граничною нормою заміщення благом Х блага У (MRS x y) називається така кількість блага У1, від якої споживач відмовляється, щоб отримати ще одну одиницю блага Х; при цьому рівень корисності споживача залишається незмінним (рис 3.5).

MRS x y =

(3.1)

Y                                у1             

y2           U

     x1     x2     X       

Рисунок 3.5 – Крива байдужості

При зменшенні товару Х на незначну величину його загальна корисність змінюється на величину МUх*Х (МUх – гранична корисність товару Х). Аналогічно можна записати для товару У.

МUу *У

(3.2)

Для однієї карти байдужості:

М Uх *Х = - М Uу *У

(3.3)

або

= -  = MRSxy

(3.4)

Таким чином, гранична норма заміщення товарів першого виду товарами другого виду дорівнює відношенню граничних корисностей даних видів благ.

3.3 Бюджетне обмеження й можливості споживача

Вибір споживача залежить не тільки від його переваг, але і від економічних факторів. Споживач намагається максимізувати корисність, але він обмежений бюджетом. Бюджет – це кількість грошей, яка доступна споживачеві для витрат у певний період часу. Тому вибір споживача визначається його доходом та цінами товарів. Для аналізу бюджетних обмежень та їх впливу на вибір споживача зробимо такі припущення:

  1.  Весь свій дохід споживач витрачає тільки на придбання товарів X і Y.
  2.  Споживач не робить заощаджень та не залучає до витрат попередні заощадження.
  3.  Споживач не дає і не бере кредити.

Якщо весь свій фіксований дохід (І) споживач витратить на купівлю товарів Х та У кількістю Qx і Qy за цінами Рх і Ру, то рівняння бюджетної лінії може бути записано наступним чином:

І=Px*Qx + Py*Qy

(3.5)

де Px , Py – ціни товарів Х і У;

Qx, Qy – придбана кількість товарів Х і У.

Бюджетна лінія – це всі можливі набори (комбінації) товарів Х і У , купівля яких вимагає однакових витрат при умові повного використання доходу та незмінних цінах.

Рисунок 3.6 – Бюджетна лінія

Чим далі бюджетна лінія розміщена від початку координат, тим більші бюджетні можливості споживача вона ілюструє. Вона ділить координатну площину на дві частини: праву, де набори є недосяжними, і ліву, де набори є досяжними, але такими, що не вичерпують бюджет.

т. А і В – максимальна кількість товарів Y та X, які споживач міг би придбати повністю витративши свій дохід тільки на товар Х або Y (І/Рх, І/Ру);

т. С – товарний набір коштує дешевше, або це недовикористання доходу;

т. Д – товарний набір коштує дорожче, тому він є недосяжним на теперішній момент.

Нахил бюджетної лінії до осі Х визначається як tg α , тобто як співвідношення цін відповідних благ:

tg α = Px / Py

(3.6)

Властивості бюджетної лінії:

  1.  Зміна величини бюджету при незмінних цінах приводить до паралельного зсуву бюджетної лінії, але не викликає зміни її нахилу (рис. 3.7). Зростання номінального бюджету споживача зсуває її вправо і вгору (А1В1), а скорочення – вліво і вниз (А2В2).

Рисунок 3.7 – Паралельний зсув бюджетної лінії у випадку зміни величини бюджету споживача або одночасної і пропорційної зміни цін благ у наборі споживача

  1.  При зміні ціни одного товару та незмінному доходу споживача змінюється кут нахилу бюджетної лінії. Така ситуація спостерігається, коли номінальний бюджет споживача залишається незмінним, а реальний – або зростає, або скорочується (в залежності від зміни ціни). Наприклад, при зменшенні ціни товару Х т. А переміщується в т. А1 .

Рисунок 3.8 – Зміна кута нахилу бюджетної лінії у випадку зміни ціни одного з благ та незмінній величині бюджету споживача

3.4 Оптимум споживача

Рівновага (оптимум) споживача відповідає комбінації товарів, яка максимізує корисність при заданому бюджетному обмежені. Графічно рівновага споживача досягається у точці дотику бюджетної лінії та найвіддаленішої від початку координат кривої байдужості. Як тільки споживач отримує такий набір, у нього зникають стимули замінювати його на інший.

Рисунок 3.9 – Внутрішня рівновага споживача

В т. Е нахил кривої байдужості та бюджетної лінії збігаються, тому

MRSxy=Px/Py

(3.7)

Рівновага споживача, при якій він купує обидва блага, називається внутрішньою (рис. 3.9). Однак може статися, що споживач максимізує корисність, обираючи для придбання лише одне з них, тоді рівновага називається кутовою (рис. 3.10).

В цій ситуації рівновага буде досягатися у точці, яка відповідає максимально можливій кількості вподобаного блага, яку споживач може дозволити в межах свого бюджету.

Рисунок 3.10 – Кутова рівновага споживача

Алгебраїчно точка рівноваги споживача визначається шляхом рішення системи рівнянь, які описують бюджетну лінію та криву байдужості. Тоді виявляється, що гранична норма заміщення може бути визначена наступним чином:

(3.8)

Це означає, що споживач у стані рівноваги розподіляє свій бюджет таким чином, щоб остання грошова одиниця, витрачена на кожне благо, давала таку саму граничну корисність. Виведений еквімаржинальний принцип рівності зважених граничних корисностей є спільним для обох теоретичних підходів: кардиналістського та ординалістського.

Питання для самоконтролю:

Вибір споживача з ординалістських позицій.

Криві байдужості, їх властивості.

Бюджетна лінія.

Окремі випадки конфігурації кривих байдужості.

Гранична норма заміщення благ.

Оптимум споживача як модель раціонального вибору.


ТЕМА 4. АНАЛІЗ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА

  1.  Лінія "дохід-споживання".
  2.  Криві Енгеля.
  3.  Лінія "ціна-споживання".
  4.  Ефект зміни та ефект доходу.
  5.  Прийняття рішень в ситуаціях з ризиком.

Мета: надати студентам знання про сутність ліній "дохід-споживання", "ціна-споживання", кривих Енгеля та факторів, що впливають на поведінку споживача.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Надлишок споживача

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 151 – 199].
  2.  [2. С. 94 – 179].
  3.  [3. С. 40 – 48].
  4.  [4. С. 26 – 57].

Додаткова:

  1.  [5. С. 19 – 32].
  2.  [6. С. 44 – 52].

Інтернет-ресурси:

http:/???????????????????????

?

?

?

?

?

?

?

4.1. Лінія "дохід-споживання"

У попередніх темах ми з’ясували, що раціональний вибір споживача визначають не тільки його потреби та вподобання, але рівень цін і величина бюджету. Більш того, зміна кожного з цих факторів може корінним чином змінити стан споживача, а, відповідно, і вплинути на його поведінку. Спробуємо дослідити цю ситуацію. Почнемо із моделювання поведінки споживача у разі зміни доходу. Для цього введемо в модель споживчого вибору припущення про вибір між даним благом Х та всіма іншими благами Yi. За таких умов рівняння бюджетного обмеження прийме наступний вигляд:

(4.1)

Як пам’ятаємо, гранична норма заміщення благом Х витрат споживача на інші блага означає міру його готовності пожертвувати можливістю витратити бюджет на інші блага задля споживання додаткової одиниці Х, залишаючись на даній кривій байдужості. Якщо припустити, що гранична корисність грошей для споживача залишається незмінною, то його рівновага буде досягатися за умови рівності цінності товару для нього (у грошовій формі) та витрат на його придбання, тобто: . Для побудови графічної моделі, визначимо координатні осі, а саме: на осі абсцис відобразимо кількість блага Х , яку може купити споживач, виходячи із свого доходу, а на осі ординат – витрати у грошовій формі на придбання усіх інших благ PyiQyi (рисунок 4.1).

Збільшення доходу при фіксованих цінах зміщує бюджетну лінію вправо і робить можливим придбання товарних наборів, які раніше були недоступними. При зниженні доходу – ситуація протилежна. Зсув бюджетної лінії приводить до нової точки рівноваги, тому що при кожному рівні доходу споживач обирає найбільш корисний набір благ. Якщо ми з’єднаємо усі точки рівноваги, які відповідають різним величинам доходу, то отримаємо криву "дохід-споживання" або криву життєвого рівня, як її назвав Дж. Хікс, і яку прийнято обозначати IEP (Income Expansion Path).

Лінія "дохід-споживання"це крива, яка поєднує всі точки оптимуму споживача, що відповідають різним величинам його доходу.

Рисунок 4.1 – Лінія "дохід – споживання"

Як бачимо, крива "дохід-споживання" являє собою множину усіх оптимальних наборів (Е, Е, Е’’) при зміні доходу споживача (I’’ > I >I) та незмінному співвідношенні цін (Px/Pyi = const). Характер кривої залежить від оцінки товару споживачем. У нашому випадку IEP має позитивний нахил, оскільки обидва блага є суперіорними, тобто благами нормальної якості. Нормальні або повноцінні товари – це такі товари, які людина споживає у більшій кількості, коли зростає її дохід. Наприклад: освіта, туризм, медицинські послуги, червона ікра. Неякісні або неповноцінні (інферіорні) товари – це такі товари, споживання яких зменшується за умови зростання доходу споживача. Разом з тим, є група товарів, яка не належить ні до нормальних, ні до неякісних. Обсяги їх споживання не залежать від рівня доходу споживача. Це порівняно дешеві товари, які не мають ефективних замінників. Наприклад: сіль.

Належність товарів до тієї чи іншої групи залежить не стільки від його специфічних властивостей, скільки від сприйняття цього товару споживачем. Те, що для одного споживача буде нормальним товаром, інший оцінюватиме як неякісний. Крім того, оцінка товару змінюється залежно від доходу споживача. Так, при певному рівні доходу користування міським транспортом буде сприйматися як нормальний товар. Проте, коли доходи зростуть до певного рівня, споживач віддаватиме перевагу таксі або власному автомобілю, а тому поїздки у трамваї або в автобусі перетвориться у неякісний товар.

Можлива ситуація, коли благо, при досягненні доходу споживача певного рівня, перетворюється для нього із суперіорного у інферіорне (рис. 4.2). Її виникнення пов’язане із тим, що у міру збільшення доходу споживач, як правило, починає відмовлятися від низькоякісних товарів, замінюючи їх на більш якісні (напр., заміна виробів із штучної шкірі на шкіряні).

Рисунок 4.2 – Перехід блага Х із суперіорного в інферіорне при зростанні доходу споживача

Графічно, для нормальних благ крива «дохід-споживання» має зростаючий характер, для неякісних – спадний, а для тих, обсяги яких не залежать від рівня доходів споживача (напр., сіль), – вигляд вертикальної прямої лінії (рис. 4.3).

Рисунок 4. 3 – Криві IEP для різних груп благ: а) нормальне благо; б) неякісне благо; в) нейтральне благо

4.2 Криві Енгеля

Перші дослідження впливу зміни доходу на структуру споживчих витрат належать німецькому статистику Ернсту Енгелю (1821-1896), який ще в XIX ст. встановив, що із зміною доходів німецьких сімей структура їх споживання суттєво трансформується. Пізніше дослідженням взаємозв’язку між рівнем доходу та споживанням займались Швабе, Торнквіст та ін.

Індивідуальну криву Енгеля, яка відображає залежність між грошовим доходом споживача і кількістю товару, що він купує, за незмінних цін та уподобань, можна побудувати на основі кривої "дохід-споживання" (рис. 4.4).

Для більшості нормальних товарів криві Енгеля мають зростаючий характер із затуханням, що насамперед пояснюється дією закону спадної граничної корисності. Однак для деяких груп товарів криві можуть зростати із прискоренням. Ці залежності широко відомі як закони Енгеля.

Перший закон Енгеля наголошує, що за умов зростання доходів сім’ї та при незмінних цінах на всі блага частка сімейного бюджету, що витрачається на продукти споживання має тенденцію до зменшення.

Другий закон Енгеля наголошує, що споживання освітніх, юридичних, медичних послуг та послуг, пов’язаних із відпочинком, має тенденцію зростати швидше, ніж зростають доходи.

Рисунок 4.4 – Побудова кривої Енгеля на основі кривої "дохід-споживання"

Звичайно економістів цікавлять витрати на агреговані групи товарів – продовольчі, непродовольчі, послуги тощо. Їх дослідження здійснюється за допомогою кривих витрат Енгеля, що характеризують витрати на ту чи іншу групу товарів в залежності від рівня доходу споживача. Ось чому в сучасній інтерпретації Торнквіста криві Енгеля мають наступний вигляд (рис. 4.5):

Рисунок 4.5 – Криві Енгеля в інтерпретації Торнквіста

Як бачимо, перш за все споживач насичується продовольчими товарами, потім – промисловими товарами стандартної якості і далі – високоякісними товарами та послугами, що цілком відповідає законам Енгеля. Для більшості нормальних товарів крива Енгеля має зростаючий характер із затуханням, тобто певний приріст доходу спричиняє менший приріст споживання товару. Характерна для продуктів харчування, побутової техніки. Однак для певної групи товарів крива Енгеля може зростати з прискоренням, тобто споживання цих товарів зростає швидше, ніж зростає дохід споживача. Характерна для туризму, освіти, предметів розкоші, медичних послуг, відпочинок.

Узагальнюючи, можна дійти висновку: чим вищими є доходи споживачів, тим менше в них доля витрат на предмети першої необхідності і, перш за все, на продовольчі товари. Вважається нормальним такий рівень життя, за якого витрати на раціональне фізичне споживання не перевищують 80 % доходу.

4.3 Лінія "ціна-споживання"

Тепер перейдемо до моделювання поведінки споживача у разі зміни ціни благ, яке представляє собою приховану зміну його реального доходу при незмінній величині номінального. Для цього введемо в модель споживчого вибору припущення про фіксовану величину доходу споживача та змінність ціни одного з благ, що входять до споживчого набору. Будемо вважати, що ціна блага Х поступово знижується, тоді як ціна блага Y залишається незмінною.

Кожне зниження ціни блага Х призведе до повороту бюджетної лінії до нової точки її перетину з віссю абсцис, більш віддаленої від початку координат, що свідчить про зростання споживання блага Х, яке дешевшає (Q1 < Q2 < Q3). Якщо дохід і ціна іншого блага Y залишаються незмінними, то точка перетину з віссю ординат залишатиметься попередньою (Qy = I/Py = const). Кожна зміна кута нахилу бюджетної лінії призведе до торкання певної кривої байдужості (U1, U2, U3), а отже до виникнення нових точок рівноваги (Е1, Е2, Е3), оскільки при кожному рівні ціни блага Х споживач обиратиме самий корисний для себе набір благ.

Якщо з’єднати усі точки споживчої рівноваги на карті кривих байдужості, що відповідають різним рівням ціни блага Х, ми отримаємо криву «ціна-споживання», яку прийнято обозначати РEP (Price Expansion Path).

На рис. 6а наведена модель формування кривої «ціна-споживання» (PEP), що відображає споживчий вибір раціонального споживача, який розподіляє фіксований дохід між двома товарами при зміни ціни одного з них. Як бачимо, на ділянці РЕР від Е1 до Е2 при зниженні ціни з Р1 до Р2 збільшення споживання блага Х відбувається за рахунок зменшення споживання блага У. Кут нахилу кривої РЕР на цій ділянці негативний. При подальшому зниженні ціни споживач в змозі нарощувати не тільки споживання блага Х, але і споживання блага У, про що свідчить позитивний нахил кривої РЕР на ділянці правіше Е2. В подальшому, коли ціна блага Х стає зовсім низькою, більша частина доходу споживача витрачається на придбання блага У. Це на рис. 4.5 а) показано в наближенні кривої РЕР до пунктирної лінії, що відображає максимальну кількість блага У, яку може купити споживач на свій дохід.


Рисунок 4.5 – Формування а) кривої «ціна - споживання» та б) кривої індивідуального попиту

Як бачимо, на ділянці РЕР від Е1 до Е2 при зниженні ціни з Р1 до Р2 збільшення споживання блага Х відбувається за рахунок зменшення споживання блага У. Кут нахилу кривої РЕР на цій ділянці негативний. При подальшому зниженні ціни споживач в змозі нарощувати не тільки споживання блага Х, але і споживання блага У, про що свідчить позитивний нахил кривої РЕР на ділянці правіше Е2. В подальшому, коли ціна блага Х стає зовсім низькою, більша частина доходу споживача витрачається на придбання блага У. Це на рис. 4.5 а) показано в наближенні кривої РЕР до пунктирної лінії, що відображає максимальну кількість блага У, яку може купити споживач на свій дохід.

Від кривої «ціна - споживання» можна перейти до моделювання індивідуального попиту споживача. Для цього із точок споживчої рівноваги (Е1, Е2, Е3) опустимо перпендикуляри на вісь Qx графіка, що розташований на рис. 6б), а на вісі Px відобразимо відповідні значення цін блага Х. Оскільки тангенс кута нахилу бюджетних ліній на рис. 4.5 а) відповідає змінам цін товару Х, ми спостерігаємо, що зменшення кута нахилу бюджетних ліній (зниження цін блага Х) супроводжується збільшенням обсягів закупок цього блага. Як відомо, ця залежність між ціною блага та розміром його бажаних покупок для споживача відображається кривою індивідуального попиту, яка має низхідний характер.

Звідси ми можемо зробити висновок, що обидві криві на рис. 4.6 виступають як два різних способи описання того, як придбана кількість блага змінюється при зміні ціни на нього (за умови, що інші фактори не діють). Крива «ціна – споживання» показує функціональну залежність між обсягом споживання кожного блага та його ціною; вона сполучає всі точки рівноваги споживача, пов’язані зі зміною ціни одного з благ. Крива індивідуального попиту, по-перше, демонструє дію закону попиту (тобто обернену залежність між ціною блага та обсягом попиту на нього); по-друге, відображає зміну рівня корисності споживача (чим нижчою є ціна, тим вищий рівень добробуту вона забезпечує споживачеві), оскільки зі зниженням ціни одного з благ споживач переміщується на все вищі криві байдужості. По-третє, у кожній точці кривої попиту споживач максимізує корисність, оскільки кожна її точка є точкою оптимуму споживача на певному рівні корисності. По-четверте, у міру зниження ціни блага гранична норма заміщення благ зменшується. Це зменшення MRS відповідає інтуїтивному відчуттю споживача, що відносна цінність блага зменшується в міру нарощування його споживання, тобто тут справджується закон спадної граничної корисності.

Приклад:

Споживач має дохід 200 грош. од. і витрачає його на придбання блага Х по ціні 10 грош. од. і блага Y по ціні 20 грош. од. Вибір споживача, що максимізує корисність, включає 12 одиниць Х і 4 одиниці Y. Збільшення ціни товару Х до 20 грош. од. викликає зміщення точки рівноваги (4Х; 6Y), зниження до 5 грош. од. – відповідно (20Х; 5Y).

а) Зобразіть графічно, як змінюватиметься положення бюджетної лінії у разі зниження та підвищення ціни.

б) Побудуйте лінію «ціна–споживання»;

в) Використовуючи лінію «ціна–споживання», побудуйте криву попиту споживача на товар Х.

Рисунок 4.6 – Крива «ціна–споживання» та побудова лінії попиту

Розв’язання :

а) Згідно з умовою задачі, ціна товару Y не змінюється і становить 20 грош. од. Витрачаючи весь свій дохід лише на благо Y, споживач зможе купити B/PY = 200/20 = 10 од. блага Y. Відмітимо точку Х = 0; Y = 10. (рис.4.9, а). Спочатку ціна на товар Х становила 10 грош. од. Витрачаючи свій дохід лише на товар Х, споживач зміг би купити B / PX = = 200 / 10 = 20 од. блага Х (точка х = 20, у = 0 на рис. 4.9, а). За цими даними будуємо бюджетну лінію В2. Якщо ціна товару Х підвищиться до 20 грош. од., то бюджетна лінія повернеться за годинниковою стрілкою (лінія В1). Якщо ж ціна товару Х знизиться до 5 грош. од., то бюджетна лінія займе положення В3.

б) Позначимо точки максимальної корисності споживача А, В і С. З’єднавши їх, отримаємо лінію «ціна–споживання».

в) У точці А споживач вибирає 4 одиниці товару Х і 6 одиниць товару Y. Цьому вибору відповідає точка D, яка показує, що при ціні товару Х в 20 грош. од. споживачеві потрібно 4 одиниці цього товару (рис. 4.9, б). Точка Е відповідає точці F : PX = = 10 од., Qx = 12 од. Аналогічно точка L відповідає C : PX = = 5 од., Qx = 20 од. З’єднавши точки D, E, L, отримуємо криву попиту споживача на товар Х (рис. 4.9, б).

4.4. Ефект заміни та ефект доходу

Зміна ціни блага двояко впливає на споживчий кошик, викликаючи два ефекти – ефект заміщення та ефект доходу. Оскільки вони діють одночасно, а реальна спрямованість змін споживання виступає рівнодіючою ефектів, їх треба чітко розмежовувати.

Ефект заміщення виникає внаслідок зміни ціни блага відносно цін інших благ за незмінного реального доходу споживача. Його дію можна спостерігати на рис. 6а на низхідній ділянці кривої "ціна – споживання" від Е1 до Е2 при зниженні ціни блага Х з Р1 до Р2 Він полягає у тому, що вивільнена за рахунок зниження ціни частина доходу використовується з метою зміни структури споживання.

Ефект доходу полягає у зміні обсягу споживання внаслідок зміни реального доходу під впливом руху цін, тобто зниження ціни одного з благ "вивільняє" якусь частину бюджету споживача, що робить останнього відносно багатшим. Дію цього ефекту можна спостерігати на рис. 6а на висхідній ділянці кривої "ціна – споживання" від Е2 до Е3 при зниженні ціни з Р2 до Р3, коли споживач починає нарощувати споживання "більш дорожчого в наборі" блага Y.

Слід зауважити, якщо спочатку споживались лише нормальні блага, то зниження ціни одного з них призводить до зростання його споживання. Його частка в структурі споживання зростає - тобто здешевлене благо «витискає» інше. Якщо ж в структуру споживання первісно входило дешеве благо, то при зниженні ціни будь-якого з благ саме воно буде витиснуте, а споживання нормального блага зросте.

Ефект доходу полягає у зміні обсягу споживання внаслідок зміни реального доходу під впливом руху цін, тобто зниження ціни одного з благ «вивільняє» якусь частину бюджету споживача, що робить останнього відносно багатшим. Дію цього ефекту можна спостерігати на рис. 4.6а на висхідній ділянці кривої «ціна – споживання» від Е2 до Е3 при зниженні ціни з Р2 до Р3, коли споживач починає нарощувати споживання «більш дорожчого в наборі» блага У.

Ефекти заміщення та доходу мають не тільки важливе теоретичне, але й практичне значення для прогнозування змін індивідуального, отже, і ринкового попиту, а також впливу на нього різноманітних заходів економічної політики держави.

Концепція розмежування ефектів заміщення та доходу була розроблена українським економістом і математиком Є. Слуцьким (1915р.) та англійським економістом Дж. Хіксом (в середині 30-х рр.).

В моделі Слуцького розмежування дії ефектів здійснюється на основі добудови допоміжної компенсуючої бюджетної лінії, яка дозволяє визначити, якою стала б структура ринкового споживчого кошика, якби змінилися лише відносні ціни благ. Далі, залишаючи незмінними відносні ціни (новий кут нахилу бюджетної лінії незмінний), досліджують лише вплив зміни реального доходу, що графічно відображається паралельним зміщенням бюджетної лінії. В моделі Слуцького компенсуючи бюджетна лінія проходить через точку початкової рівноваги за умови незмінної купівельної спроможності споживача, а ефект заміни супроводжується деяким покращенням добробуту, оскільки споживач переміщується на вищу криву байдужості.

Дж. Хікс запозичив у Слуцького прийом допоміжної лінії, але змінив її геометричне місце. В моделі Хікса компенсуючи бюджетна лінія дотична до початкової кривої байдужості, проте купівельна спроможність споживача змінюється. Під дією ефекту заміщення споживач залишається на тому ж рівні корисності, але змінює набір благ у кошику.

Обидві моделі виявляють однакові тенденції: зі зниженням ціни блага ефект заміщення обов’язково зумовлює збільшення його споживання, тобто має додатне значення. На відміну від ефекту заміщення, ефект доходу діє в різних напрямках, - залежно від того, до якого типу належить благо.

Для нормальних благ ефект доходу діє в тому ж напрямку, що і ефект заміщення, і є величиною додатною. Для нижчих благ ефект доходу діє в протилежному напрямку і має від’ємне значення, проте ефект заміщення для нижчих благ значно більший, ніж ефект доходу, тому загальний ефект дає збільшення споживання нижчого блага за умови зниження його ціни.

У випадку підвищення ціни ефект заміщення завжди є від’ємним, а ефект доходу для нормальних благ – від’ємним, для нижчих – додатним.

Нормальні блага, а також нижчі блага, для яких ефект заміни перевищує ефект доходу, так що споживання їх збільшується, називаються звичайними благами. Для звичайних благ справджується закон попиту, а крива попиту має низхідний характер.

Але в деяких випадках ця закономірність порушується. Справа у тому, що при дуже низьких доходах споживачів зростання цін на блага низької якості призводить до зростання їх споживання. Така парадоксальна ситуація можлива, якщо блага неякісні, ефект доходу переважає над ефектом заміщення, а попит змінюється незвичайним чином: при зростанні ціни – підвищується, а при її зменшенні – скорочується.

Вперше таке невиконання закону попиту помітив англійський економіст Р. Гіффен (1837-1910), досліджуючи ціноутворення під час катастрофічного неврожаю картоплі в Ірландії, яка була головним продуктом харчування незаможних ірландців. Саме завдяки йому товари низької якості, що мають високу питому вагу в бюджеті споживачів, почали називати товарами Гіффена, а ситуація зростання споживання благ із підвищенням цін на них отримала назву парадокса Гіффена.

А. Маршал так пояснював цей парадокс у «Принципах економікс»: «Як зауважив Гіффен, підвищення ціни на хліб робить такий збиток в бюджеті бідніших сімей і настільки збільшує граничну корисність грошей для них, що вони змушені скорочувати споживання м’яса та інших дорогих продуктів харчування. Оскільки ж хліб все ж таки залишається найдешевшим продуктом харчування, вони споживають його, навіть у разі подорожчання, не менше, а більше» [13, с.210].

До речі, таку ж ситуацію можна було спостерігати під час економічної кризи 90-х рр. ХХ ст., аналізуючи споживання малозабезпечених верств населення України.

Отже, товар Гіффена - це товар низької якості, який має високу питому вагу в бюджеті споживача, і для якого не виконується закон попиту, ефекти доходу і заміщення різноспрямовані, а крива попиту має висхідний характер, що необхідно враховувати при розробці цінової політики.

Завершуючи дослідження теорії поведінки споживача, слід підкреслити, що переваги останнього, розмір його бюджету та вибір, який він здійснює, визначають величину індивідуального ринкового попиту, тобто ту кількість благ, яку споживач бажає і здатен купити за певною ціною. Але ж ціна блага формується на ринку не тільки під впливом попиту, але і під впливом пропозиції, тобто здатності виробника-продавця реалізувати певну його кількість за певною ціною. Що представляють собою попит та пропозиція, як відбувається їхня взаємодія та врівноваження на ринку та багато інших питань у наступній темі.

4.5. Прийняття рішень в ситуаціях з ризиком.

Кожний день люди приймають різноманітні рішення. Важливою умовою прийняття раціонального рішення є інформація. Однак, не завжди людина має доступ до необхідної інформації. Прийняття рішень в умовах неповної інформації має свої наслідки. Це ризик. Люди приймають рішення в ситуаціях невизначеності та ризику. Ризик – це оцінена будь–яким способом імовірність настання тієї чи іншої події. Імовірність – це можливість отримання певного результату. Розрізняють:

  •  об’єктивну імовірність – базується на розрахунку частоти, з якою відбувається даний процес чи явище.
  •  суб’єктивна імовірність – базується на припущенні про можливість отримання даного результату на основі судження або досвіду.

Коли імовірність визначається суб’єктивно, різні люди можуть установлювати різне її значення і приймати різні рішення. Відношення до ризику різне у різних людей.

По відношенню до ризику люди поділяються на:

  •  не схильних до ризику – це люди, які надають перевагу стабільному доходу, роботі пов’язаної з ризиком. На несхильності до ризику базується страховий бізнес. Тому несхильність до ризику є характерною для більшості людей. Ризик для них значне випробування, піти на яке вони готові лише в тому випадку, якщо їм запропонують відповідну компенсацію.
  •  схильні до ризику – це люди, які надають перевагу капіталовкладенням, пов’язаним з ризиком.
  •  нейтральні до ризику – це люди, які ставляться однаково як до стабільного доходу так і до ризикового прибутку при умові їх рівності.

Існують наступні способи зниження ризику:

  1.  Диверсифікація – це метод, направлений на зменшення ризику шляхом розподілу його між декількома ризиковими товарами або видами діяльності таким чином, що підвищення ризику від придбання чи продажу одного означає зниження ризику від покупки чи продажу іншого. Диверсифікація не може повністю усунути ризик, але вона допомагає його значно знизити.
  2.  Об’єднання ризику – це метод, направлений на зменшення ризику шляхом перетворення випадкових збитків в відносно постійні витрати. Він лежить в основі страхування.
  3.  Розподіл ризику – це метод, при якому ризик можливих збитків розподіляється між учасниками таким чином, щоб можливі витрати кожного були відносно невеликими (інвестування)

Пошук додаткової інформації, яка стосується варіантів вибору та можливих результатів.

Питання для самоконтролю:

Реакція споживача на зміну його доходу.

Криві Енгеля. Закони Енгеля.

Реакція споживача на зміну цін товарів.

Ефект заміщення та ефект доходу.

Парадокс Гіффена.

Прийняття рішень в ситуаціях з ризиком.

Ризик та ефективні рішення.


ТЕМА 5. ПОПИТ, ПРОПОЗИЦІЯ, ЇХ ВЗАЄМОВІДНОСИНИ

  1.  Попит та закон попиту.
  2.  Пропозиція та закон пропозиції.
  3.  Взаємодія попиту та пропозиції.
  4.  Цінова еластичність попиту.
  5.  Еластичність попиту за доходом та перехресна еластичність попиту.
  6.  Еластичність пропозиції.

Мета: надати студентам знання відносно фундаментальних економічних категорій попиту та пропозиції, їх взаємодії та еластичності.

Питання для самостійної роботи:

Взаємозв’язок ціни та валової виручки за різної еластичності

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 55 – 100].
  2.  [2. С. 52 – 93].
  3.  [3. С. 53 – 63].
  4.  [4. С. 62 – 122].

Додаткова:

  1.  [5. С. 32 – 42].
  2.  [6. С. 53 – 61].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

?????????????????????

?

?

?

?

?

?

??

??1 Попит та закон попиту

У попередніх темах ми проаналізували закономірності поведінки споживача, який намагається максимально задовольнити свої потреби виходячи із існуючих обмежень. Як відомо, це бажання набуває на ринку форму платоспроможного попиту, який саме узгоджує бажання і об’єктивні можливості споживача. Але ж поведінка споживачів описується також за допомогою понять як «індивідуальний попит» та «ринковий попит». З’ясуємо їхню сутність.

Індивідуальний попит – це обсяг благ, який споживач бажає і в змозі придбати на ринку при даному рівні цін.

Ринковий попит – це сума обсягів благ, на які пред’являється індивідуальний попит усією масою споживачів на даному локальному ринку. Він обчислюється додаванням показників величини індивідуального попиту всіх покупців даного товару за кожного значення ціни.

Ринковий попит залежить від тих же факторів, що й індивідуальний, крім того, він залежить від кількості носіїв індивідуального попиту, тобто від кількості споживачів.

Рисунок 5.1 – Формування ринкового попиту

Залежність обсягу попиту від детермінант, що його визначають, виражає функція попиту:

Qd = f (Px, I, Ps, Pc, A)

(5.1)

Дана функція може бути задана як табличним (за допомогою шкали), так і аналітичним або графічним способами. Наприклад:

Табличний спосіб (шкала D):

P, за од.

1

2

3

4

5

Q, в од.

12

9

6

3

1

Аналітичний спосіб (математично):

функція попиту, що є математичним виразом закону попиту, якщо інші «нецінові» детермінанти, що впливають на попит, вважати незмінними.

Іноді для аналізу використовується інша функція – функція ціни попиту, яка встановлює залежність ціни блага від обсягу попиту на нього:

P = f(Qd )

(5.2)

Графічний спосіб (за допомогою графіка):

Рисунок 5.2 – Графік кривої попиту (традиційний вигляд)

Крива ринкового попиту демонструє загальний обсяг попиту усіх споживачів при будь-якому рівні цін. Вона формується шляхом сумування множини кривих індивідуального попиту. Оскільки останні мають низхідний нахил, то й крива ринкового попиту також є низхідною.

Як відомо, поведінка споживачів на ринку підкорюється дії закону попиту, який наголошує: при інших незмінних умовах, зростання ціни блага призводить до скорочення обсягу попиту на нього (і навпаки). Це означає, що існує зворотній зв’язок динаміки попиту від рівня цін, який визначається наступними причинами:

  •  зниження ціни блага стимулює зростання кількості покупців, що бажають його придбати;
  •  зниження ціни блага розширює купівельну спроможність споживачів;
  •  насичення ринку призводить до падіння корисності додаткових одиниць блага, внаслідок чого споживачі готові купувати його тільки за більш низькими цінами.

Тимчасові відхилення від закону спадаючого попиту спостерігаються у випадках:

  •  «парадокса Гіффена»;
  •  «ефекту Веблена»;
  •  ажіотажного попиту;
  •  колі випускається нове благо з підвищеною ціною тощо.

На величину попиту, тобто на пересування точки по незмінній кривій попиту, впливає виключно ціна товару. Всі інші фактори, що впливають на попит, належать до нецінових. Їхня дія призводить до пересування самої кривої попиту на графіку вправо (збільшення попиту) чи вліво (зменшення попиту).

Графічно інтерпретація зміни величини (обсягу) попиту (під впливом зміни ціни блага) і зміни в самому попиті (під впливом його нецінових детермінант) представлена на рис. 5.3, 5.4.

Рисунок 5.3 – Зміна величини попиту під впливом цінового фактору

Рисунок 5.4 – Зміна в попиті під впливом зміни одного з нецінових факторів попиту

Найбільш простим варіантом функції попиту є лінійна залежність виду:

або

(5.3)

де a та b – константи.

Таким чином, ринковий попит, з одного боку, залежить від тих факторів, що впливають на індивідуальний попит, а, з іншого боку, – від самої кількості носіїв цього попиту, тобто від кількості споживачів. Умовно детермінанти попиту прийнято розділяти на цінові (ціна блага) та «нецінові» (усі інші, включно і ціни на інші блага).

До нецінових факторів ринкового попиту належать:

  •  доход споживача (I) (вплив доходу на попит є досить складним. Здебільшого зростання доходу призводить до зростання попиту. Проте споживання деяких товарів може скорочуватися, якщо споживач замінює їх дорогими і якісними товарами);
  •  зміна цін на інші товари, зокрема товари - субститути або товари-замінники (Ps) чи товари - комплементи або товари – доповнюючи (Pc) (зокрема для товарів-замінників (товарів субститутів) при зростанні цін на один із них попит на інший збільшується. Взаємодоповнюючі (товари-комплементи) товари споживаються одночасно, тому із зростанням ціни на один такий товар скорочується попит на інший і навпаки);
  •  зміна споживацьких переваг під впливом зміни потреб споживача, моди чи реклами (можлива зміна попиту в обох напрямках.);
  •  цінові очікування споживачів;
  •  кількість споживачів (A), що пред’являють попит на дане благо або місткість ринку;

В реальній господарчій практиці жоден з перелічених факторів не діє відокремлено, у чистому вигляді. Їхня дія переплітається, створюючи складну й суперечливу систему, але вивчення механізму дії кожного з них дозволяє зрозуміти реалії економічного життя.

Кількісну реакцію попиту на зміну детермінант відображають коефіцієнти еластичності попиту.

5.2 Пропозиція та закон пропозиції

Для фірм, так само як і для споживача, основним фактором, що впливає на поведінку фірми є ціна. Проте, на відміну від споживача чим більша ціна тим вищий стимул до виробництва.

Індивідуальна пропозиція – обсяг благ даного виду, який товаровиробник може поставити на ринок при даному рівні цін, визначається виробничими можливостями фірми.

Ринкова пропозиція складається з індивідуальних обсягів пропозиції даного блага усією сукупністю його виробників. Вона обчислюється додаванням показників величини індивідуальної пропозиції всіх виробників, що продають дане благо, за кожного значення ціни.

Залежність обсягу пропозиції від визначаючих її детермінант виражає функція пропозиції:

(5.4)

Дана функція може бути задана як табличним, так і аналітичним та графічним способами. Наприклад:

Табличний спосіб (шкала S):

P, за од.

1

2

3

4

5

Q, в од.

1

3

6

9

12

Аналітичний спосіб (математично):

функція пропозиції, що виступає математичним виразом закону пропозиції, якщо інші «нецінові» детермінанти, що впливають на пропозицію, вважати незмінними.

Іноді для аналізу використовується інша функція – функція ціни пропозиції, яка встановлює залежність ціни блага від обсягу його пропозиції:

P = f (Qs )

(5.5)

Графічний спосіб (за допомогою графіка):

Рисунок 5.5 – Графік кривої пропозиції (традиційний вигляд)

Кожне підприємство намагається досягнути найвищого рівня прибутку, що і формує модель його поведінки на ринку: якщо ринкова ціна блага низька, то підприємству не вигідно випускати і пропонувати на ринок його більшу кількість, інакше його видатки перевищують доходи, і, навпаки, зростання ціни – це потужний стимул для виробництва блага та збільшення його пропозиції. Крива ринкової пропозиції демонструє загальний обсяг пропозиції усіх продавців при будь-якому рівні цін. Вона формується шляхом сумування множини кривих індивідуальної пропозиції. Оскільки останні мають висхідний нахил, то й крива ринкової пропозиції також є висхідною.

Як відомо, поведінка продавців (виробників) на ринку підкорюється дії закону пропозиції, який наголошує: при інших незмінних умовах, зростання ціни блага призводить до збільшення його обсягу пропонування (і навпаки).

Це означає, що існує прямий зв’язок динаміки пропозиції від рівня цін, який визначається наступними причинами:

  •  раціональною реакцією виробників на ринкові стимули (особливо на головний з них – ціну блага);
  •  зростаючими витратами на виробництво додаткової продукції при фіксованих виробничих можливостях;
  •  існуванням межі виробничих можливостей та альтернативної вартості.

Розрізнюють рух вздовж кривої пропозиції (так зване «ковзання»), викликаний зміною величини пропозиції під впливом зміни ціни блага, та рух самої кривої, викликаний змінами в пропозиції під впливом нецінових детермінант. Графічна інтерпретація цих змін наведена на рис. 5.6, 5.7.

Рисунок 5.6 – Рух вздовж кривої пропозиції, викликаний зміною величини пропозиції під впливом зміни ціни блага

Рисунок 5.7 – Зсув кривої пропозиції, викликаний змінами в пропозиції під впливом нецінових детермінант

Найбільш простим варіантом функції пропозиції є лінійна залежність виду:

або

(5.6)

де m та n – константи.

Пропозиція визначається як ціновими, так і «неціновими» детермінантами пропозиції:

  •  ринковою ціною даного блага (Рx );
  •  рівнем податків (Т ) та дотацій (t) (збільшення податків призводить до підвищення собівартості, відповідно відбувається зменшення пропозиції товару за тієї ж ціни. І, навпаки, зменшення податків та надання державою дотацій виробникам, веде до зменшення собівартості і підвищення пропозиції.  Їхня  дія також проявляється в зсуві кривої пропозиції вправо S1 або вліво S2.);
  •  цінами факторів виробництва, а, отже, загальними витратами виробництва благ (ТС);
  •  кількістю продавців на ринку даного блага (А);
  •  технології (удосконалення технології сприяє зростанню пропозиції і зсуває лінію праворуч)
  •  очікуваннями виробників благ відносно майбутніх умов виробництва та реалізації даного виду блага (Е ) тощо.

Кількісну реакцію пропозиції на зміну детермінант відображають коефіцієнти еластичності пропозиції.

5.3 Взаємодія попиту та пропозиції

Як відомо, усі мікроекономічні суб’єкти взаємодіють через ринок. Ринок – це механізм, завдяки якому відбувається реалізація та оптимізація їхніх економічних інтересів. Так, споживачі виходять на ринок, щоб купити якомога дешевше, а продавці, щоб продати якомога дорожче. Саме завдяки ринку ці різноспрямовані цілі гармонізуються і врівноважуються. Отже, для того, щоб зрозуміти, як функціонує даний ринок в цілому і як на ньому встановлюються рівноважна ціна і кількість товару, що купується, треба розглянути не окремі функції попиту і пропозиції, а їх взаємодію.

Для вирішення цього завдання розташуємо криві попиту та пропозиції в одній координатній площині і будемо розмірковувати так: кожна з кривих поділяє ринковий простір на дві протилежні за своїм змістом частини (рис. 5.8).

Рисунок 5.8 – «Хрест Маршала» і зони активності ринкових суб’єктів. Ринкова рівновага

Усі ціни, зображені на графіку точками вище кривої попиту, недосяжні для споживачів, а ціни, зображені точками нижче кривої пропозиції такі, що розорюють виробників. З іншого боку, цінам нижче максимальних для них зрадіють покупці, а продавці не відмовляться від цін вище їх мінімальних. Поглиблюючи аналіз щодо можливості здійснення угод купівлі-продажу, розглянемо зони, які виникають внаслідок умовного поділу ринкового простору «хрестом Маршала» (рис. 5.8). У першій зоні сконцентровані ціни, значно вищі для покупця і нижчі за мінімальні для продавця. За таких умов укладати угоду ніхто з них не зацікавлений, тому ця зона є «мертвою зоною» даного ринку. У другій зоні домінує однобічна зацікавленість продавця. Це зона можливих продаж, але купувати таку кількість товару за такими високими цінами покупець не стане. У третій зоні картина зворотна: в низьких цінах зацікавлений виключно споживач. Це зона можливих покупок, але продаж за таких умов неможлива. Таким чином, усі три зони характеризують умови, за яких угоди на даному ринку здійснюватися не будуть. Четверта зона являє собою зону можливого узгодження інтересів як покупця, так і продавця, тобто реальних угод купівлі-продажу, якщо учасники ринку здатні піти на компроміси. Вона характеризує всі можливі на цьому ринку ситуації, але значна їх більшість відноситься до різного роду відхилень від нормальних ринкових умов. Означена ситуація притаманна ринкам держав з перехідною економікою або ринкам, де продавці або покупці мають відповідну ринкову владу. Рівновага, яка при цьому досягається, не є стійкою, оскільки у однієї із сторін угоди завжди є мотив змінити ситуацію.

Стійкою рівновагою на графіку характеризується єдина точка Е (від латинського equilibrium), точка перетину кривих попиту і пропозиції. В ній відбувається дійсне узгодження інтересів сторін, коли при даній кількості товару Qe максимальна ціна, за яку можуть собі дозволити придбати його покупці (ціна попиту Pd), співпадає з ціною, мінімально прийнятною для продавців (ціна пропозиції Ps).

Така ситуація свідчить про збалансованість ринку і одиничність ринкової рівноваги: а ні у покупців, а ні у продавців немає внутрішніх спонукань до її порушення. В цьому положенні система може знаходитися тривалий період часу. Слід зауважити, що падіння ринкової ціни нижче рівноважної створює на ринку ситуацію дефіциту, яка невигідна не тільки продавцям, але і покупцям продукту, оскільки вони при цьому отримують менше товару (рис. 5.9).

     

Рисунок 5.9 – Виникнення ситуацій а) дефіциту та б) надлишку на ринку

У разі підвищення ринкової ціни відносно рівноважної на ринку виникає перевиробництво (надлишок) продукту, що викликає незадоволеність не тільки покупців, але і продавців, адже обсяг продаж при цьому суттєво зменшиться. Отже, за даних відхилень ціни від рівноважної у самій ринковій системі виникають сили, які повертають її в попереднє рівноважне становище. Таким же чином буде діяти система, якщо будуть відхилення від рівноважної в кількості продукту, яка обертається на цьому ринку. Збільшення кількості продукту на ринку призведе до зниження ціни, що, безумовно, стане невигідним для продавців, тоді як зменшення кількості продукту на ринку призведе до зростання ціни, що невигідно для покупців.

Отже ринкова рівновага – це стан ринку, за якого обсяги попиту і пропозиції збігаються. Якщо рівновага стосується окремого ринку певного блага, її ще називають частковою рівновагою. Вона встановлюється за умови Qe=Qd=Qs і графічно відповідає точці перетину кривих попиту та пропозиції (див. рис.8). В ході ринкової взаємодії важливу роль відіграють ціни, які сприяють швидкому обміну інформацією та роблять умови обміну простими і зрозумілими. В точці рівноваги Е

Pe = Pd = Ps

(5.5)

де  Pe – рівноважна ціна;

Pd – ціна попиту;

Ps – ціна пропозиції.

Ціна рівноваги – це ціна, яка врівноважує обсяг попиту і обсяг пропозиції в результаті дії ринкових сил. Вона задовольняє і продавців, і покупців (тобто за цією ціною їхні інтереси збігаються), а на ринку не існує ні дефіциту, ні надлишку продукції. Рівноважний обсяг – це такий обсяг продукції, що може бути куплений-проданий за ціною рівноваги.

Модель ринкової рівноваги, що була наведена вище, виконується тільки при дотриманні наступних умов:

  •  якщо на ринку панує досконала конкуренція;
  •  якщо графічна модель відповідає конкретній сталій ситуації на ринку (вона статична і не враховує фактор часу).

Цей спосіб розгляду називається порівняльною статикою. Саме його впроваджують при аналізі встановлення ринкової рівноваги, тоді як динамічний підхід – при дослідженні переходу від одного рівноважного положення до іншого з урахуванням фактору часу.

Ціна, за якою продукція реально продається-купується на ринку називається ринковою і зовсім необов’язково співпадає з рівноважною ціною. Саме тому механізм коливань попиту і пропозиції розвиває економіку, що заснована на ринковому механізмі. Результатом цих коливань є встановлення ринкової рівноваги на попередньому або новому рівнях.

Для визначення координат точки рівноваги вдамося до розв’язання системи рівнянь попиту та пропозиції. Її координати для лінійних рівнянь визначаються наступним чином:

якщо Qd=Qs; а Qd = a – bP і Qs = m +nP; тоді в точці рівноваги Е

a – bP = m + nP. Звідси nP + bP = a – m, а отже P(n + b) = a – m.

Виходячи з цього, Pe = a – m / n + b, де Pe - рівноважна ціна.

Аналогічно і для рівноважного обсягу продаж (Qe):

Qd = a – bP;   а Pe = a – m / n + b,

тоді Qe = a(n + b) – b(a – m) / n + b =

= an + ab – ab + bm / n + b = an + bm / n + b.

Отже, отримані нами координати точки ринкової рівноваги Е наступні: рівноважна ціна Pe = a – m / n + b та рівноважний обсяг Qe = an + bm / n + b.

Але наявність функцій попиту та пропозиції не гарантує існування ринкової рівноваги. Тобто можливі ситуації, коли криві ринкового попиту та пропозиції ні за яких умов не перетинаються, або, навпаки, мають дві точки перетину (і навіть спільні ділянки). На рис. 5.10 наведено випадки явних розходжень між продавцем та покупцем як з приводу ціни товару (рис. 5.10 а), так і з приводу обсягу продаж (рис. 5.11 б).

а)

б)

Рисунок 5.10 – Відсутність рівноваги на ринку: а) ціна пропозиції перевищує ціну попиту; б) обсяг пропозиції перевищує обсяг попиту

На рис. 5.11 а та 5.11 б наведені випадки існування двох точок рівноваги (при наявності специфічних кривих попиту чи пропозиції), випадки так званої «подвійної» рівноваги.

а)

б)

Рисунок 5.11 – «Подвійна» рівновага на ринку: а) за умов існування специфічної привої пропозиції; б) за умов існування специфічної кривої попиту

Перша ситуація (рис. 5.11 а) має поширення на ринку праці, коли зростання заробітної плати призводить спочатку до підвищення її пропозиції, а потім – до її скорочення, внаслідок того, що робітники починають віддавати перевагу вільному часу, а не заробітку. Друга ситуація (рис. 5.11 б) виникає як результат дії так званого «ефекту сноба», коли зниження ціни товару спочатку призводить до зростання попиту, а потім – до його зниження, якщо дане благо стає товаром масового споживання і деяка частина споживачів, намагаючись підкреслити власну індивідуальність, відмовляється від його придбання.

На рис. 5.12 наведено випадки наявності або спільної вертикальної (цінової) ділянки кривих попиту та пропозиції (5.12 а), або спільної горизонтальної ділянки кривих попиту та пропозиції (5.12 б).

а)

б)

Рисунок 5.12 – Множина точок рівноваги: а) за умов дотримання рівноважної ціни на певному інтервалі обсягів продаж; б) за умов дотримання рівноважного обсягу продаж на певному ціновому інтервалі

Ситуація, що наведена на рис. 5.12 а, виникає, коли на ринку сформувалась олігопольна структура, що характеризується «жорсткістю» цін. Тобто жоден з олігополістів не бажає змінювати ціну, побоюючись різкої відповідної реакції конкурента. Ситуація на рис. 5.12 б пов’язана зі зміною еластичності попиту та пропозиції в різних цінових діапазонах, тобто у разі, якщо на загальних ділянках кривих плани покупців та продавців співпадають.

Існує декілька моделей механізму встановлення ринкової рівноваги: модель «невидимої руки» А. Сміта, моделі Л. Вальраса та А. Маршала, «павутиноподібна» модель тощо.

Процес стихійного, автоматичного включення в дію рівноважних сил на ринку, який А. Сміт назвав механізмом «невидимої руки», представлений в наступній моделі. Перевищення ціни попиту над ціною пропозиції сприяє перерозподілу ресурсів на користь галузей з високим платоспроможним попитом. Високі ціни, в свою чергу, свідчать про відносну рідкість благ, стимулюючи до розширення їх виробництва і найкращого задоволення суспільних потреб. Так звана рівноважна ціна значно перевищує витрати тих виробників, у яких вони нижче середніх, тим самим сприяє перерозподілу ресурсів від поганих виробників до кращих, тим самим підвищуючи ефективність функціонування національної економіки в цілому.

Ринковий механізм стійкої рівноваги представлений відомими моделями Л.Вальраса та А.Маршала, які відрізняються одна від одної за критерієм визначенням рушійних рівноважних сил. Так, за Маршалом це завжди виробники, а за Вальрасом: в умовах дефіциту – споживачі, в умовах надлишку – виробники.

Розглянемо обидві моделі (рис. 5.13 а, б). Припустимо, що ринкова ціна відхилилась від рівноважної у бік підвищення (тобто зросла від Po до P1), як наслідок на ринку утворився надлишок у розмірі (Q2 – Q1). Подальший розвиток подій на ринку Вальрас і Маршал уявляли собі по-різному.

а)

б)

Рисунок 5.13 – Моделі ринкової рівноваги: а) модель Л.Вальраса; б) модель А.Маршала

Як бачимо, в моделі Л.Вальраса при надлишку виникає конкуренція між продавцями, які для заохочення покупців починають знижувати ціни. По мірі зниження ціни обсяг попиту починає зростати (у відповідності до закону попиту), а обсяг пропозиції скорочуватися (згідно закону пропозиції) до тих пір, поки не відтвориться вихідна рівновага. У випадку відхилення ринкової ціни від рівноважної униз (тобто зниження від Po до P2), попит буде перевищувати пропозицію, як наслідок на ринку утвориться дефіцит товару. За таких умов між покупцями розпочнеться конкуренція за нього, вони почнуть пропонувати продавцям більш високу ціну, що і дозволить збільшити пропозицію. Така ситуація буде продовжуватися до повернення ціни до вихідного рівноважного рівня Po. Отже, за Вальрасом, комбінація PoQo представляє стійку ринкову рівновагу, що забезпечується в процесі «намацування» рівноважної ціни.

На відміну від Л.Вальраса, А.Маршал вважав, що коли ринкова ціна відхиляється від рівноважної у бік підвищення (тобто зростає від Po до P1), попит скорочується до Q1. Але таку кількість товару виробники згодні поставити на ринок за ціною P2. Оскільки ціна попиту Р1 перевищує ціну пропозиції Р2, виробники матимуть змогу одержувати більшу масу прибутку, що стимулюватиме розширення виробництва і зростання пропозиції. Коли обсяг пропозиції досягне рівноважної величини Qo, ціна попиту зрівняється з ціною пропозиції, прибуток зникне і обсяг виробництва стабілізується. Якщо ж буде перевищено рівноважний обсяг пропозиції ціна попиту опиниться нижче ціни пропозиції, виробники зазнають збитків, що призведе до скорочення виробництва до рівноважного беззбиткового обсягу.

Отже, за Маршалом, комбінація PoQo також представляє стійку ринкову рівновагу, але її встановлення відбувається не під впливом тиску на ціну надлишкового попиту або пропозиції, а під впливом перевищення ціни попиту над ціною пропозиції (або навпаки). І головне: домінуючою силою в формуванні ринкової кон’юнктури в моделі Маршала завжди виступають виробники. Розходження результатів моделювання можна пояснити «зворотним» розташуванням осей координат на графіках попиту та пропозиції. Сучасна економічна теорія оперує їх графічним відображенням за Маршалом, а функціями попиту та пропозиції – за Вальрасом. І ще: ринкову взаємодію у короткостроковому періоді краще аналізувати за допомогою моделі Вальраса, а у довгостроковому – моделі Маршала. Ринок не завжди перебуває в стані рівноваги, але завжди існує тенденція до вирівнювання обсягів попиту і пропозиції. Точка рівноваги є стійкою, а коливання ціни відіграє роль механізму саморегулювання ринкової системи, якщо остання здатна повернутися до втраченого рівноважного стану після тимчасового відхилення. Або: ринкова рівновага є стійкою, якщо при відхиленні від рівноважного стану вступають в дію ринкові сили, які відтворюють її. Це означає, що будь-яке зрушення, будь-яка зміна ринкових умов викличуть до життя сили, які підштовхують ринок до відтворення рівноважного стану. Сталість ринкової рівноваги в значній мірі визначається типом ринку. Найменшу сталість рівноваги, як відомо, мають монополізовані ринки.

Проаналізуємо можливі причини порушення ринкової рівноваги, що пов’язані з дією внутрішніх та зовнішніх чинників (табл. 5.1):

Таблиця 5.1 – Причини порушення ринкової рівноваги

Внутрішні (ендогенні) чинники

порушення рівноваги

причини, що діють під впливом ринкових сил, які є результатом зміни попиту чи пропозиції

  •  під впливом зміни ціни
  •  нецінових факторів попиту і пропозиції

Зовнішні (екзогенні) чинники

порушення рівноваги

причини, що діють під впливом  втручання держави:

- порушення ринкових параметрів;

- встановлення граничних рівнів цін «цін стелі» або «цін підлоги»;

- встановлення розмірів податків та дотацій;

- встановлення митних тарифів тощо

Отже серед головних причин порушення ринкової рівноваги можна виділити ті, що відбуваються під впливом внутрішніх (ендогенних) факторів (під впливом зміні цінових та нецінових детермінант попиту та пропозиції), та ті, що залежать від зовнішніх (екзогенних) втручань (найчастіше держави).

Якщо мова йдеться про дію цінового фактору (відхилення ринкової ціни від рівноважної), доречним буде розгляд моделей А. Сміта, Л. Вальраса та А. Маршала. Якщо ж рівновага змінюється під впливом будь-якої з нецінових детермінант попиту або пропозиції, тоді точка рівноваги (при незмінній ціні) переміщується в нове положення і не повертається назад. Тобто ринкова система набуває нової рівноваги з іншими параметрами рівноважних ціни і обсягу (рис. 5.14), або, в деяких випадках, взагалі втрачає можливість набути рівноважного стану.

а)

б)

Рисунок 5.14 – Випадки порушення ринкової рівноваги внаслідок впливу нецінових детермінант а) попиту та б) пропозиції

Зміна параметрів ринкової рівноваги може відбуватись в результаті втручання держави в процес ринкового ціноутворення. Так, у випадку встановлення державою ціни на рівні, вищому за рівноважну (нижня межа або «підлога» ціни), на ринку з’являється надлишок продукції, а якщо ціна відхиляється вниз від рівноважної (верхня межа або «стеля» ціни), на ринку з’являється дефіцит (рис. 5.15).

     

а)

б)

Рисунок 5.15 – Порушення ринкової рівноваги внаслідок втручання держави в ринкове ціноутворення: а) «підлога» цін та б) «стеля» цін

Таке втручання може мати наслідком розбалансування ринку, коли ціна перестає відігравати роль ринкового регулятора, а ринкова система втрачає здатність до саморегулювання. Тоді будь-які скорочення обсягу попиту (за вищої за рівноважну) або пропозиції (за нижчої за рівноважну ціну) виводять ринкову систему в стан нестійкої рівноваги, яка може утримуватись лише адміністративними методами.  Зміни параметрів ринкової рівноваги можуть відбуватись і в результаті встановлення державою податків, надання субсидій, введення митних зборів тощо. Метою встановлення або зміни податків є одержання податкових надходжень до державного або місцевих бюджетів. Податком можуть обкладатися як покупці, так і продавці продукту. Прямі прибуткові податки скорочують доходи споживачів, їх зміна зміщує на графіку криву попиту. Непрямі податки на товари та послуги (акциз, мито) зменшують прибутковість продавців і зміщують на графіку криву пропозиції. Характер зсуву кривих залежить не тільки від величини податку, але і від способу його стягнення. Податок може стягуватись як певна сума з одиниці товару або як відсоток від його ціни. У випадку встановлення податку з одиниці товару на виробників крива пропозиції зміститься ліворуч паралельно до початкової кривої на величину податку по вертикалі. З встановленням відсоткового податку крива пропозиції також зміщується ліворуч, але не паралельно попередньої. У цьому випадку змінюється і точка перетину кривої пропозиції з відповідною віссю, і кут її нахилу, оскільки має місце непропорційне зростання рівнів цін для різних обсягів пропозиції.

В обох розглянутих способах встановлення податку рівноважна ціна товару зростає не на величину податку, а на меншу величину. Винятками є випадки вертикальної та горизонтальної кривих попиту, коли ціна відповідно зростає на величину податку та не змінюється взагалі. Як відомо, субсидії вважаються «податком навпаки», вони покривають частину витрат виробника і дозволяють збільшити пропозицію продукту. Тому крива пропозиції буде зміщуватись праворуч на величину наданої субсидії по вертикалі. За інших рівних умов з наданням субсидії виробникам рівноважна ціна знизиться, а рівноважний обсяг зросте.

Взагалі ринкова рівновага може бути стійкою та нестійкою, локальною та глобальною. Стала рівновага, в свою чергу, може бути абсолютною і відносною. Розглянемо рис. 5.16.

а)

б)

в)

г)

Рисунок 5.16 – Сталість рівноваги: а) абсолютно стала; б) відносно (умовно) стала; в) локальна та г) глобальна рівновага

У випадку, коли відхилення від рівноважної ціни поступово вирівнюються на рівні Ре, на ринку формується стала рівновага. Якщо встановлюється єдина рівноважна ціна (рис. 5.16 а) – має місце абсолютна рівновага, а при незначних відхиленнях від неї (рис. 5.16 б) – відносна. Якщо рівновага досягається лише у певних межах коливань ціни (рис. 5.16 в) – на ринку має місце локальна сталість, якщо ж рівновага відтворюється при будь-яких відхиленнях цін від рівноважної (рис. 5.16 г) – сталість носить глобальний характер.

Як відомо, встановлення рівноваги може відбуватись і за умов циклічних коливань (рис. 5.17).

а)

б)

в)

Рисунок 5.17 – Характер коливань: а) затухаючі; б) рівномірні; в) вибухові

Проаналізуємо можливі випадки. Якщо коливання носять затухаючий характер (рис. 5.17 а), рівновага встановлюється після вичерпання певного періоду часу (напр., Тe ). У разі рівномірних або вибухових коливань (рис. 5.17 б,в), ціна рівноваги взагалі не формується.

Розглянуті вище механізми досягнення ринкової рівноваги, звичайно, не є єдино припустимими. Так, у разі дослідження переходу від одного рівноважного положення до іншого з урахуванням фактору часу впроваджують динамічний підхід і просту графічну модель, що має назву «павутиноподібної». Таку назву вона отримала завдяки тому, що траєкторія ринкової ціни на графіку дуже схожа на павутину.

Вдалим прикладом павутиноподібної моделі є ринки цінних паперів або іноземних валют: попит на біржі визначається її учасниками і залежить від поточних котировок, а пропозиція, як правило, реагує на ціну з деяким запізненням. У цьому випадку, спостерігаючи поточну динаміку біржових котировок, можна передбачити їх майбутнє значення на деякий час вперед.

За означених умов можливість рівноважного стану буде визначатися співвідношенням конкретних параметрів функцій попиту та пропозиції (рис. 5.18).

а)

б)

в)

Рисунок 5.18 – Павутиноподібна динамічна модель ринкової рівноваги: а) стійка; б) нестійка та в) циклічна

Рівновага в цій моделі залежить від кутів нахилу кривих попиту та пропозиції (тобто від їхньої еластичності). Так, рівновага є стійкою (рис. 5.18 а), якщо кут нахилу кривої пропозиції S крутіше кута нахилу кривої попиту D, та нестійкою (рис. 5.18 б), якщо нахил кривої пропозиції S більш положистий, ніж нахил кривої попиту D. Регулярні (циклічні) коливання навколо точки рівноваги можна спостерігати, якщо має місце однаковий нахил прямих пропозиції S та попиту D (рис. 5.18 в).

Проблема сталості ринкової рівноваги хвилює економістів, тому що висновки про стабільність системи мають наслідком визначення межі та інструментів державного втручання в хід економічного розвитку. Державний вплив на функціонування ринку може мати зовсім інші наслідки, ніж прогнозували при їх впровадженні, що, в свою чергу, змушує передбачати заходи, здатні компенсувати небажані ефекти. Ці заходи диференціюються в залежності від наслідків, їхньої інтенсивності, а також специфіки ринку, що регулюється. З дослідженням ринкової рівноваги тісно пов’язані такі поняття як «надлишок покупця» та «надлишок продавця», появу яких можна пояснити тим, що увесь рівноважний обсяг продукту купується (продається) за однією рівноважною ціною. З’ясуємо їхню сутність. Різниця між ціною, яку згоден сплатити покупець за дану одиницю продукту, і ціною, що встановлена ринком, представляє собою надлишок покупця. Різниця між ціною, за якою згоден реалізувати продукт продавець, і ціною ринку представляє собою надлишок продавця.

На рис. 5.19 видно, що сума надлишку продавця і надлишку покупця складають загальну вигоду торгівлі, причому надлишок покупця дорівнює площі трикутника АЕРо, надлишок продавця – площі трикутника ВЕРо, а загальна вигода торгівлі – площі трикутника АЕВ.

Рисунок 5.19 – Надлишки покупця і продавця, загальна вигода торгівлі

Розміри надлишку покупця характеризують рівень його добробуту, а розміри надлишку продавця визначають прибутковість його діяльності, але, і це треба враховувати, рівень як першого, так і другого, суттєво залежить від державного регулювання цін. Отже, завершуючи дослідження загальної теорії поведінки споживача та ринкової взаємодії попиту та пропозиції, ми безпосередньо наблизилися до необхідності ретельного вивчення особливостей поведінки та процесів прийняття рішень одного з головних суб’єктів мікроаналізу – підприємства.

5.4 Цінова еластичність попиту

Як було зазначено вище, рівень ринкового попиту на товар залежить в першу чергу від продажної ціни. Однак по кожному окремому товару залежність зміни обсягу попиту від зміни рівня ціни може бути різною. Згідно із законом попиту, при зниженні ціни товару споживач готовий купувати його більше. Проте ступінь чутливості споживача буде різною: для одних товарів невелика зміна ціни призводить до значних змін у кількості продукції, що купується. Для інших значна зміна ціни призводить до невеликих змін у кількості. Ця їх здатність адаптуватися до мінливих ринкових умов називається еластичністю. В економічний обіг поняття «еластичність» було введено ще у 1881-1882 р. А. Маршалом і пізніше доповнено Дж. Хіксом, П. Самуэльсоном тощо. І якщо в математиці еластичність – це відношення відносного приросту функції (залежної змінної) до відносного приросту незалежної змінної, то в економіці під еластичністю розуміють ступінь чутливості функціонально пов’язаних величин, їхню здатність реагувати на зміни. Вочевидь, що адекватність та інтенсивність реагування можуть бути різними. Тому дослідження можливої реакції типових споживачів та типових продавців (виробників) на зміну ринкової кон’юнктури дозволяє прогнозувати ситуацію на ринку блага в цілому. Кількісно міру еластичності економісти вимірюють за допомогою коефіцієнта еластичності. Це чисельний показник, який демонструє співвідношення процентних змін залежної і незалежної змінних. Його величина може змінюватися від нуля до безкінечності.

Еластичність попиту – характеризує ступінь реакції споживачів на коливання однієї з детермінант попиту, найчастіше кількісно визначеної:

  •  ринкової ціни товару
  •  доходу споживача
  •  цін на взаємопов’язаний товар.

У мікроекономіці застосовується багато різних показників еластичності залежно від чинників, що викликають зміну попиту чи пропозиції. Розглянемо спочатку еластичність попиту.

Еластичність попиту за ціною (пряма еластичність) визначає процентну зміну обсягу попиту, що спричинена однопроцентною зміною ціни даного блага:

(5.6)

де  Q – величина попиту;

P – ціна блага.

Коефіцієнт прямої еластичності попиту за ціною вимірює процентну зміну обсягу попиту вздовж кривої попиту. Для усіх благ цей коефіцієнт має від’ємний знак, тому що зміни цін і обсягів попиту відбуваються у різних напрямках. Знак часто не враховують, а коефіцієнт беруть по модулю.

Показник лінійної еластичності визначає процентну зміну обсягу попиту в точці. Він обчислюється для випадку лінійної кривої попиту, заданої рівнянням , або у випадку незначної зміни ціни для нелінійної кривої попиту за формулами:

або .

(5.7)

Оскільки b є кутовим коефіцієнтом для рівняння, розв’язаного відносно абсциси, то , звідси . Ця формула звичайно застосовується для визначення еластичності у точці ринкової рівноваги.

Показник дугової еластичності застосовується для вимірювання еластичності попиту в центральній точці інтервалу на певному відрізку кривої попиту і розраховується за середніми величинами ціни та обсягу:

або .

(5.8)

де  Q1 и Q2 – зміна обсягу блага до і після зміни його ціни.

Еластичність лінійної функції попиту не постійна. Кожна лінійна крива попиту має два відрізки: верхній, у межах якого попит є еластичним, і нижній, у межах якого попит стає нееластичним, вони розмежовуються точкою одиничної еластичності. Для нелінійної функції попиту ця закономірність може виконуватись, а може не виконуватись.

Розрізнюють декілька випадків еластичності попиту за ціною:

Рисунок 5.20 – Графік кривої абсолютно нееластичного попиту. Він має місце, якщо зміна ціни блага не викликає зміни величини попиту. Це означає, що споживачі зовсім нечутливі до зміни ціни, і незалежно від її рівня попит пред’являється на одну й ту саму кількість блага. Крива попиту має вигляд  вертикальної прямої, наприклад: сіль, сірники, цигарки.

Рисунок 5.21 – Графік нееластичного попиту. Він має місце, якщо значна зміна в ціні блага приводить до незначної зміни величини попиту. Тобто однопроцентна зміна ціни спричиняє менш ніж однопроцентну зміну обсягу попиту, наприклад: продукти харчування, кава, чай, какао, одежа.

Рисунок 5.22– Графік кривої попиту одиничної еластичності. Він має місце, якщо будь-які зміни ціни блага приводять до пропорційної зміни величини попиту. Тобто однопроцентна зміна ціни веде до однопроцентної зміни обсягу попиту, наприклад: туризм.

Рисунок 5.23 – Графік кривої еластичного попиту. Він має місце, якщо величина попиту на благо змінюється в більшій мірі, ніж зміна його ціни. Тобто однопроцентна зміна ціни призводить до більшої процентної зміни обсягу попиту, наприклад: цукор.

Рисунок 5.24 – Графік кривої абсолютно еластичного попиту. Він має місце, якщо споживачі купують благо у необмеженій кількості за однією ціною. Найменше зростання ціни зменшить попит до нуля, а будь-яке її зниження – збільшить до ∞. Крива попиту є горизонтальною прямою.

Фактори, що впливають на еластичність попиту:

  •  ціна блага;
  •  наявність товарів-замінників. Чим більше близьких і досконалих замінників має благо, тим більш еластичним є попит на нього (автомобілі одного класу, різні види прохолодних напоїв), і навпаки (інсулін для хворих на цукровий діабет);
  •  фактор часу у споживанні та очікування споживачів (у короткостроковому періоді попит може бути менш еластичним, ніж у довгостроковому, оскільки для зміни смаків, уподобань і структури споживання потрібен час);
  •  необхідність в даному товарі. Чим більша потреба, тим менша еластичність (квіти до свят, ліки від хвороби). Попит на блага першої необхідності є нееластичним, а на предмети розкоші – еластичним за ціною;
  •  різноманітність можливостей використання товару. Чим більше напрямів його використання, тим більш еластичний попит (попит на універсальні станки більш еластичний, ніж на спеціалізовані);
  •  частка витрат в бюджеті споживача на дане благо (чим більшу частку займає благо у видатках споживача, тим більш еластичним є попит на нього, і навпаки);
  •  розмір запасу (чим більше запас якогось блага, тим більш еластичним є попит на нього);
  •  рівень доходів споживачів (еластичність попиту на те саме благо у споживачів з різним рівнем доходу різна);
  •  невідкладність в задоволенні потреби конкретного споживача (чим вона більша, ним менш еластичним є попит на благо, і навпаки) тощо.

В умовах ринкової економіки існує тісний зв’язок між еластичністю попиту, зміною ціни та витратами споживача, які в свою чергу формують виручку продавця. Цю залежність можна розглянути у наступній таблиці:

Таблиця 5.2 – Зв'язок між еластичністю попиту, зміною ціни та витратами споживача

Показник еластичності

Зміна виручки продавця

При зниженні ціни

При збільшенні ціни

Еластичний попит ЕР>1

Виручка збільшується

Виручка зменшується

Нееластичний попит ЕР<1

Виручка зменшується

Виручка збільшується

Одинична еластичність ЕР=1

Виручка не змінюється

На основі приведеного аналізу можна зробити наступний висновок: продавець зацікавлений підвищувати ціну, якщо попит нееластичний, і навпаки знижувати, якщо попит еластичний.

5.5 Еластичність попиту за доходом та перехресна еластичність попиту

За неціновими чинниками попиту розрізняють перехресну еластичність попиту та еластичність попиту за доходом. Обидва показники вимірюють процентне зміщення кривої попиту під впливом відповідного нецінового чинника.

Певну роль у виборі ринкової стратегії продавця відіграє залежність попиту на благо від цін інших благ, які доповнюють або замінюють дане. Ця залежність характеризується коефіцієнтом перехресної еластичності попиту, який показує процентну зміну обсягу попиту на одне благо при зміні на один відсоток ціни іншого блага:

(5.9)

(5.10)

Значення Eс залежить від того, які блага розглядаються.

  •  Для благ-субститутів перехресна еластичність попиту додатна (Eс >0), тому що зі зростанням ціни одного блага обсяг його продажу зменшується, а попит на благо-замінник зростає. Наприклад: масло-маргарин, різні прохолоджуючі напої.
  •  Для благ-комплементів перехресна еластичність попиту від’ємна (Eс <0), оскільки зростання ціни одного блага призводить до зменшення обсягу попиту і на нього, і на благо – комплемент. Наприклад: автомобіль - бензин. При зростанні цін на автомобілі зменшується обсяг продажу бензину.
  •  У випадку, коли обидва блага не пов’язані між собою, є незалежними у споживанні, перехресна еластичність попиту дорівнює нулю (Eс =0). Наприклад: хліб і цемент.

Показник перехресної еластичності попиту використовується при проведенні антимонопольної політики. Фірма не визнається монополістом, якщо її товар має додатну еластичність.

Аналогічним способом оцінюється реакція попиту на динаміку інших детермінант. Так, при зміні рівня доходів споживачів на один процент обсяг попиту змінюється на величину, що визначається коефіцієнтом еластичності попиту за доходом. Він показує на скільки процентів зміниться обсяг попиту при зміні доходу споживача на 1%:

=,

(5.11)

де Q – величина попиту, I – дохід.

Якщо EI <0 , то товар вважається неповноцінним, тобто при збільшенні доходу попит на такі товари зменшується (наприклад : маргарин, картопля).

Якщо EI >0, то товар вважається повноцінним , тобто при збільшенні доходу попит на такі товари зростає (наприклад : кава, сир, яловичина).

Якщо EI =0, то товар є нейтральним.

Крім цього серед повноцінних товарів виділяють:

  •  товари першої необхідності – меншу за одиницю (0<EI <1).
  •  предмети розкоші EI >1, попит на товар випереджає зростання доходу.

Підприємства торгівлі намагаються мати інформацію про рівень коефіцієнта еластичності попиту за доходом. Якщо вони мають ці данні, то вони можуть регулювати свої запаси і замовлення так, щоб бути готовим до любих змін кон’юнктури ринку. Наприклад, зростанні доходів населення попит на меблі, побутову техніку зростає більш високими темпами, ніж доходи населення, тобто він еластичний.

Залежність форми кривої попиту і, відповідно, рівня еластичності від властивостей благ, які споживаються наведена на рис. 5.25. Як бачимо, крива а) відображає зміну обсягу попиту на блага низької споживчої цінності при зростанні доходу споживачів (інфериорні блага). Вона ілюструє дію першого закону Енгеля. Коефіцієнт еластичності попиту на ці блага при рівні доходу I<1 має позитивні значення, тому що доход і попит змінюються в одному напрямку, а при I>1 – від’ємні, тому що зростання доходу призводить до скорочення попиту на дане благо. Як бачимо, споживач має схильність замінювати інфериорні блага благами, що мають більш високу споживчу цінність. Крива б) характеризує зміну обсягу попиту на блага першої необхідності нормальної якості. При низьких доходах збільшення їхнього рівня призводить до збільшення обсягу попиту на дане благо, а з часом попит стабілізується на певних значеннях, так як потреба в таких благах кінцева. Коефіцієнт еластичності додатний з тенденцією приближення до нуля при зростанні доходів. Крива в) відображає динаміку обсягу попиту за доходом на предмети розкоші. Її нахил може бути більшим або меншим в залежності від тієї чи іншої психологічної настанови на споживання предметів розкоші. У цьому випадку коефіцієнт еластичності додатний і зазвичай перевищує одиницю. Нагадаємо, що переваги споживача та цінність для нього певної кількості благ даного виду формують вигоду (надлишок) споживача і, при певній ринковій ціні, роблять придбання деякої кількості благ ефективним.

Рисунок 5.25 – Зміна попиту в залежності від рівня доходу та властивостей благ

5.6. Еластичність пропозиції

Реакція обсягу пропозиції на зміну детермінант може бути відображена за допомогою коефіцієнта еластичності пропозиції за даною детермінантою, наприклад, за ціною. Еластичність пропозиції за ціною – це процентна зміна обсягу пропозиції, обумовлена однопроцентною зміною ціни товару:

(5.12)

Оскільки крива пропозиції має позитивний нахил, то значення коефіцієнта еластичності пропозиції завжди є додатним, Es >0, зміни цін і обсягів пропозиції відбуваються в одному напрямку. Розрізнюють декілька випадків еластичності пропозиції за ціною: абсолютно еластична пропозиція (Es =∞), еластична пропозиція (Es >1), абсолютно нееластична пропозиція (Es =0) , нееластична пропозиція (Es  <1), пропозиція з одиничною еластичністю (Es =1). Як і у випадку з попитом, ступень еластичності пропозиції за ціною можна проілюструвати різним нахилом кривих пропозиції (рис. 5.26 а)-д)).

а) Графік кривої абсолютно нееластичної пропозиції

б) Графік кривої нееластичної пропозиції

в) Графік кривої пропозиції одиничної еластичності

г) Графік кривої еластичної пропозиції

д) Графік кривої абсолютно еластичної пропозиції

Рисунок 5.26 – Графіки кривих пропозиції різної еластичності

Якщо на даному підприємстві склалося багатономенклатурне виробництво, а пропозиція одного з благ залежить від цін інших, які випускаються ним же, завжди існує можливість переключення з виробництва одного блага на виробництво іншого. Щоб правильно обрати свою ринкову стратегію і тактику виробники розраховують коефіцієнт перехресної еластичності пропозиції:

(5.13)

У випадку взаємодоповнюваності виробничих благ, що виробляються, величина коефіцієнта перехресної еластичності буде додатною Ес>0 (наприклад, при зростанні ціни на яловичину м’ясокомбінат збільшує пропозицію шкір). Якщо ж блага взаємозамінні, то коефіцієнт стає від’ємним Ес<0 (наприклад, у випадку виробництва різних виробів з тієї ж самої сировини – асортимент меблевого комбінату.

Визначимо фактори, що впливають на еластичність пропозиції:

  •  ціна блага;
  •  ціни інших благ,
  •  рівень досягнутого використання ресурсів 
  •  ступень монополізації галузі і можливість переливу капіталу з інших галузей;
  •  технологічні особливості налагодження виробництва даного блага;
  •  фактор часу, як один з найважливіших чинників еластичності.

Так у миттєвому періоді збільшення обсягу пропозиції неможливе, тому що неможливе нарощування використання факторів виробництва. Продавець може лише пристосуватися під зміну ринкових цін. Отже еластичність пропозиції у цьому випадку дорівнює нулю.

У короткостроковому періоді збільшення обсягу виробництва можливе за рахунок нарощування використання змінних факторів виробництва, обмеженого незмінними розмірами капіталу. Еластичність пропозиції додатна, але по мірі зростання виробництва наближається до нуля.

У довгостроковому періоді можливості розширення виробництва не обмежені, а отже еластичність пропозиції найвища.

Концепція еластичності широко застосовується в науковій і практичній економічній діяльності. Вона дозволяє переводити на мову конкретних цифр зв’язки між самими різноманітними економічними явищами і процесами, має численні сфери практичного застосування як на мікро-, так і на макрорівні:

  •  при аналізі поведінки споживача;
  •  при розробці структури оподаткування;
  •  при формуванні цінової політики фірми;
  •  при визначенні загальної стратегії фірм, що максимізують прибуток;
  •  для прогнозування змін у видатках споживачів і доходах продавців в наслідок зміни ціни блага;
  •  для визначення заходів державного регулювання економіки і особливо політики зайнятості тощо.

Питання для самоконтролю:

Попит і закон попиту.

Пропозиція і закон пропозиції.

Взаємодія попиту і пропозиції. Ринкова рівновага.

Поняття про надлишок споживача і надлишок виробника.

Концепція еластичності попиту.

Взаємозв’язок між ціною та виторгом за різної еластичності.

Еластичність пропозиції.

Фактори впливу на еластичність пропозиції.


Тема 6. Мікроекономічна модель підприємства

  1.  Підприємство як суб’єкт ринкових відносин на мікрорівні.
  2.  Поняття і параметри виробничої функції.
  3.  Основні параметри виробника.

Мета: надати студентам знання щодо структури мікроекономічної моделі підприємства.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Адаптивність, гнучкість та гомеостатичність виробничо-ринкової системи

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 203 – 227].
  2.  [2. С. 180–224].
  3.  [3. С. 69 – 98].
  4.  [4. С. 127 – 152].

Додаткова:

  1.  [5. С. 42 – 44].
  2.  [6. С. 62 – 79].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www????????????????????

?

?

?

?

?

?

?

???1 Підприємство як суб'єкт ринкових відносин на мікрорівні

В сучасній економіці домогосподарства та держава є первісними володарями усіх матеріальних та людських ресурсів. Але розпоряджаються ними на певних умовах різні підприємства та фірми, що належать як до державного, так і недержавного секторів економіки. На перший погляд, поняття «підприємство» і «фірма» є тотожними. Щоб запобігти непорозумінь, з’ясуємо їхню сутність. Виходячи із принципу атомізму, підприємство – нероздільна первісна економічна одиниця, в межах якої відбувається комбінування економічних ресурсів з метою створення готової продукції, а, отже, від ефективності діяльності підприємств залежить ефективність усієї економічної системи в цілому.

Підприємство – це мікросистема, яка перетворює фактори виробництва на товарну продукцію. Підприємства можуть створюватися як приватними особами, так і державою. Як правило підприємство створюється з метою отримання прибутку. Таким чином, підприємство – важливий елемент економічної системи і, одночасно, самостійна економічна одиниця, що вступає у взаємодію з іншими підприємствами, індивідуумами та державою з приводу виробництва та реалізації продукції. Це мікросистема, яка характеризується стійкістю (здатністю зберігати свою структуру), і, одночасно, функціонує в умовах макросистеми (економіки в цілому). Остання певним чином впливає на результати діяльності підприємства, зумовлює його поведінку та шляхи адаптації. Адаптація проявляється в комбінуванні факторів виробництва, змінах рівня витрат, номенклатури продукції, обсягів виробництва тощо.

Підприємство є ринково-виробничою системою. Воно водночас виступає у ролі споживача факторів виробництва (купує ресурси на ринках факторів), виробника продукції та її продавця на ринках товарів і послуг. Підприємство як виробничо-ринкову систему можна представити у вигляді схеми:

Рисунок 6.1 – Схема підприємства як виробничо-ринкової системи

Найважливішою функцією підприємства є виробництво суспільно необхідних товарів та послуг.

Виробництво це процес використання праці та обладнання (капіталу) разом з природними ресурсами і матеріалами для створення необхідних продуктів та надання послуг. У процесі виробництва споживаються так звані фактори виробництва.

Фактори виробництва – це блага, які потрібно придбати підприємству для забезпечення випуску готової продукції. Розрізняють такі групи факторів виробництва:

  1.  праця;
  2.  капітал;
  3.  природні ресурси;
  4.  підприємницький хист.

Усі фактори, що використовуються у виробництві кількісно обмежені. Разом з тим, потреби людства постійно зростають, що пов’язано як з кількісним приростом населення, так і з підвищенням якості життя. Отже, між обмеженими ресурсами і безмежними потребами завжди існує конфлікт. Щоб розв’язати цей конфлікт, необхідно раціоналізувати форми об'єднання факторів виробництва та їх якісне і кількісне співвідношення у процесі виробництва. Ось лише деякі аспекти їх раціоналізації.

  1.  Відповідність факторів виробництва. Найбільша ефективність виробництва досягається тоді, коли якісні характеристики працівників (їх кваліфікація, освітній рівень,  особисті якості) відповідають рівню засобів виробництва. Причому цей зв'язок двохсторонній: ефективність виробництва стає нижчою не тільки тоді, коли працівники низького рівня кваліфікації не можуть повністю використати всі потенційні можливості засобів виробництва, але й тоді, коли недосконалі засоби виробництва не дають реалізуватись потенціалам працівників.
  2.  Співвідношення факторів виробництва. Між працівниками і засобами виробництва повинно бути не тільки якісне, а й кількісне співвідношення. Для кожного певного рівня розвитку виробництва існує оптимальне співвідношення між кількістю капіталу і кількістю праці, що приводить його в рух.
  3.  Взаємозамінюваність факторів виробництва. Один і той же результат можна отримати при різному співвідношенні факторів виробництва. Наприклад, якщо у виробництві використовуються праця і капітал, то можна визначити різні співвідношення цих факторів, що дадуть заданий результат виробництва.

Гіпотеза про раціональність поведінки суб’єктів ринкових відносин означає, що фірма прагне приймати такі рішення, які б дозволили її за умов обмеженості ресурсів максимізувати прибуток, тобто основною метою діяльності підприємства є максимізація прибутку. Досягнення цієї мети вимагає здійснення вибору:

  •  що виробляти? (продукція, роботи, послуги)
  •  яким чином виробляти? (технологія, фактори виробництва)
  •  для кого призначаються результати виробництва? (ринки, споживачі, ціни)

Однією з умов отримання максимального прибутку є ефективність виробництва. Слід розрізняти технологічну та економічну ефективність виробництва. Технологічну ефективність виробництва можна визначити двома шляхами:

  •  виробничий процес технологічно ефективний, якщо не існує ніякого іншого способу, при якому для виробництва даного обсягу продукції витрачається менша кількість хоча б одного з ресурсів при умові не збільшення інших видів ресурсів.
    •  виробничий процес технологічно ефективний, якщо обсяг виробленої продукції є максимальним при використанні визначеної кількості ресурсів.

Розглянемо визначення технологічної ефективності, на прикладі даних про витрати на виробництво товару Х за різних способів виробництва, що приведені в таблиці 1. Всі чотири технології дають однаковий обсяг виробництва товару Х. З цієї таблиці видно, що технологія D є найменш ефективною.

Таблиця 6.1 Визначення технологічної ефективності

ПОТРЕБА У РЕСУРСАХ

Технологія

Праця, кількість днів

Капітал, засоби виробництва

Земля, га

Міндобрива, т.

А

В

С

D

15

20

15

15

5

4

5

7

80

75

75

80

240

300

320

350

Оскільки ресурси платні, фірма, крім визначення найкращої технології повинна зосередитися на пошуку економічно ефективного способу виробництва, щоб мінімізувати свої витрати.

Економічно ефективним способом виробництва заданої кількості продукції слід вважати такий спосіб, при якому досягається мінімізація альтернативної вартості витрат, що використовуються у процесі виробництва.

Слід зазначити, що існують альтернативні теорії, які вважають, що метою діяльності фірми є не максимізація прибутку, а отримання певного рівня прибутку (теорія Саймона), максимізація обсягу продаж.

Умови, в яких функціонують підприємства:

  1.  Самостійне здійснення відтворювального процесу. Підприємство розраховує лише на власні сили у забезпеченні своєї життєдіяльності, воно може користуватись грошовими коштами й інших суб'єктів (брати кредити, продавати облігації але лише на платній основі.
  2.  Повна економічна відповідальність за результати своєї діяльності. Ця відповідальність покладається на власників і керівництво підприємства.
  3.  Прибуток виступає основним джерелом коштів для розвитку підприємства. Розвиток підприємства, його розширення головною метою підприємців, адже це приносить більші грошові доходи. Однак розширення діяльності потребує значних грошових вкладень, основним їх джерелом є прибуток.
  4.  Конкуренція з іншими підприємствами. Конкуренція впливає на поведінку й організацію підприємства, змушує його підвищувати ефективність виробництва.
  5.  Економічна допомога держави має локальний, вибірковий характер. Ця допомога повинна бути обґрунтована інтересами національної економіки.

З огляду на можливості фірми змінювати обсяги використання ресурсів у процесі виробництва визначають короткостроковий і довгостроковий періоди.

Короткостроковий період – це період у виробничій діяльності фірми, протягом якого вона може змінити обсяги використання лише деяких із ресурсів, що забезпечують випуск продукції.

Це означає, що обсяг виробництва може підвищуватися за рахунок додаткової кількості труда, сировини, матеріалів (перемінних факторів). Також вважається, що можливості вступу нових фірм в галузь в короткостроковому періоді досить обмежені.

Довгостроковий період – період у діяльності фірми, достатній для зміни обсягів використання всіх без винятку факторів виробництва, які потрібні фірмі для випуску продукції (L, K).

В довгостроковому періоді фірма має можливість змінити загальні обсяги споруд та обладнання, кількість машин та механізмів, а галузь – кількість функціонуючих в ній фірм. Довгостроковий період – це період, на протязі якого можна подолати бар’єри для входу та виходу з галузі.

Інколи виділяють також миттєвий період – це період, потягом якого не змінюється жоден з факторів виробництва, а на зміну ринкових умов підприємство може відреагувати лише зміною рівня цін.

Довжина кожного з цих періодів залежить від масштабів виробництва та від особливостей технологічного циклу на кожному конкретному підприємстві. Розмежування цих періодів важливе для аналізу витрат та особливостей поведінки фірм в умовах досконалої конкуренції, чистої монополії, олігополії та інших ринкових структур.

Згідно теорії життєвого циклу підприємства виділяють три стадії життєвого циклу підприємства:

- перша стадія – характеризується активною експансією, нарощуванням темпів зростання. Накопичення спрямоване на створення виробничих потужностей і завоювання ринків;

- друга стадія – зростання курсів акцій й прибутку, збільшення доходів власників капіталу. Головне місце займає боротьба за утримання своєї долі ринку, зростання виробничий потужностей у порівнянні зі скороченням витрат відходить на другий план;

- третя стадія – відбувається зниження обсягів продаж, а разом з тим і скорочення прибутку, що стимулює відтік капіталу із галузі. На цій стадії єдиною метою підприємства є збереження життєздатності, тобто функціонування на протязі певного періоду часу.

6.2 поняття і параметри виробничої функції

Якщо технологія залишається незмінною, то можна обґрунтовано припустити, що існує стійка залежність між певною кількістю ресурсів, що використовується у виробничому процесі, та тим максимальним обсягом товару, який може бути вироблений за даних умов. Таку залежність демонструє виробнича функція.

Виробнича функція – це відношення між будь-яким набором факторів виробництва та максимально можливим обсягом продукції, виробленим за допомогою цього набору факторів:

Q=f (L, K, M)

(6.1)

де Q – обсяг виробництва;

L – затрати праці;

K – затрати капіталу;

M – матеріали.

Властивості виробничої функції: при незмінній технології виробнича функція має ряд властивостей, що визначають співвідношення між обсягами випуску продукції та кількістю використовуваних ресурсів:

  1.  Існує межа для збільшення обсягів виробництва, яке може досягатися зростанням затрат одного ресурсу при незмінності затрат інших: якщо, наприклад, К, М – const, а зростає тільки L, то Q0.
  2.  Існує певна взаємна доповнюваність факторів виробництва, тобто ефективне функціонування кожного з них вимагає наявності певної кількості іншого. Разом з тим, є можливість без скорочення обсягів виробництва замінити деяку кількість одного фактора на певну кількість одного фактора на певну кількість іншого. Однак така заміна має свої межі.
  3.  Зміни у використанні факторів виробництва більш еластичні в довготерміновому періоді, ніж в короткотерміновому.

Виробнича функція у короткотерміновому періоді (так звана однофакторна) відображає максимально можливий випуск продукції за різних обсягів використання одного з факторів виробництва та незмінної кількості застосування інших виробничих факторів:

Q=f (x).

(6.2)

Щоб з’ясувати, як впливають зміни обсягів використання одного з факторів виробництва на результати виробництва, потрібно розглянути ряд показників:

  1.  Сукупний продукт змінного фактора виробництва (ТР) – це кількість продукції, що виробляється при певній кількості цього фактора за інших незмінних умов.
  2.  Середній продукт змінного фактора виробництва (АР) – це загальний обсяг продукції, який припадає на одиницю фактора Х.

АР=ТР/ х

(6.3)

  1.  Граничний продукт змінного фактора виробництва (МР) – це приріст загального обсягу виробництва, здобутий завдяки збільшенню використання змінного фактора виробництва на одну додаткову одиницю за незмінної величини всіх інших факторів виробництва.

МР=ТР/ х

(6.4)

Характер зміни цих показників означає, що починаючи з певного моменту кожна додаткова одиниця змінного фактора стає все менш результативною. Більше того, додаткові витрати можуть негативно вплинути на випуск продукції. Тобто не тільки зменшується гранична продуктивність фактора, а й порушується оптимальна комбінація залучених до виробництва факторів.

Ця закономірність відома в теоретичній економіці як закон спадної продуктивності (віддачі) змінного фактора виробництва. Згідно з цим законом залучення до процесу виробництва все більшої додаткової кількості певного фактора за незмінних обсягах інших факторів призводить зрештою до того, що віддача (продуктивність) кожної наступної одиниці змінного ресурсі зменшується.

Цей закон не був доказаний теоретично, він був виведений експериментальним шляхом спочатку у сільському господарстві, а потім і інших галузях виробництва. Він відбиває реально спостерігаємий факт необхідності дотримання  відповідних пропорцій між різними факторами виробництва. Порушення цих пропорцій, яке виявляється у збільшенні використання одного з ресурсів, може дуже швидко вичерпати границі взаємозамінюваності ресурсів і в кінцевому підсумку привести до зменшення ефективності його використання.

Але закон спадної граничної продуктивності має відносний характер. По – перше, він характеризує лише короткостроковий період часу, коли хоча б один з факторів виробництва залишається незмінним. По-друге, технічний прогресс постійно розширює його границі.

6.3 Основні параметри підприємства

До основних мікроекономічних параметрів підприємства належать також:

  •  витрати виробництва;
    •  виручка;
      •  прибуток.

Витрати виробництва це вартість факторів виробництва, використаних для створення певного обсягу продукції. В економічній теорії існують різні підходи до визначення категорії "вартість". Так, прихильники трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) вважали, що вартість це втілена у товарі, праця. Однак сьогодні більш поширеною в економічній теорії і, зокрема, в мікроекономіці є концепція альтернативної вартості. З позицій саме цієї концепції і будуть розглядатися витрати виробництва. Як можна оцінити альтернативну вартість відмінної оцінки, виставленої вам на екзамені з мікроекономіки? Щоб отримати її, ви змушені були відмовитися від інших варіантів використання свого вільного часу: перегляду цікавої телепередачі, сну чи походу з друзями на вечірку. Тому можна вважати, що "п'ятірка" коштувала вам найціннішої втрати, якої можна було б уникнути при альтернативному використанні часу, витраченого на підготовку до екзамену. Якщо розсудити за аналогією, то альтернативна вартість витрачених на виробництво коштів визначається найбільшим можливим прибутком, що міг би бути отриманий з цих грошей, якби вони були вкладені у щось інше.

Економісти розрізняють бухгалтерські (явні) та неявні витрати. 

Бухгалтерські (явні) фактичні витрати підприємства у грошовому виразі на придбання необхідних виробничих ресурсів для виробництва продукції. Це сума всіх платежів підприємця, пов'язана з залученням необхідних економічних ресурсів:

  •  заробітна плата найманим працівникам;
  •  відсотки за отримані кредити;
  •  орендна плата за землю чи інше майно;
  •  оплата наданих послуг тощо.

Неявні витрати це грошові платежі, які могли б отримати власники підприємства при альтернативному використанні ресурсів, що їм належать. Підприємець використовує власні гроші, які міг помістити у банк на депозит, він може використовувати власні приміщення, що могли б передаватися в оренду та приносити відповідний доход тощо. Таким чином, використовуючи власні ресурси для організації виробничої діяльності, підприємець втрачає певну грошову вигоду, яку він міг би отримати при інших варіантах використання ресурсів. Явні та неявні витрати формують економічні витрати підприємця.

Економічні або альтернативні витрати – це цінність найкращого варіанту використання ресурсів, від якого відмовилися в процесі економічного вибору. Для окремого підприємця економічні витрати – це безпосередні витрати підприємства на ресурси разом із недоотриманим виторгом від найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів. Далі розглядатимемо виключно економічні витрати.

Аналогічно сукупному середньому і граничному продукту можна розрахувати відповідні показники для витрат і виручки.

1. Сукупні витрати (ТС) – витрати на виробництво певного обсягу продукції Q.

2. Середні сукупні витрати (АС) – це кількість сукупних витрат виробництва, що припадає на одиницю виробленої продукції.

(6.5)

3. Граничні витрати (МС) – це приріст сукупних витрат підприємства для виробництва додаткової одиниці продукції:

(6.6)

4. Сукупна (валова) виручка (TR) – це грошові надходження від реалізації продукції

TR=P*Q

(6.7)

де  P – ціна проданого товару;

Q – кількість продукції.

5. Середня виручка (AR) – це сукупна виручка підприємства в розрахунку на одиницю продукції.

(6.8)

6. Граничний виторг (MR) – це приріст сукупної виручки підприємства при збільшенні випуску продукції на одиницю

(6.9)

Наявність різноманітних концепцій витрат викликало існування різноманітних концепцій прибутку. Прибуток представляє собою різницю між загальною виручкою від реалізації продукції та загальними витратами, що здійснені в ході її виробництва. Звичайно розрізняють такі види прибутку:

  •  нормальний прибуток – це плата підприємцю за використання в виробництві його підприємницьких здібностей, її розмір визначається рівнем доходності, що є нормальним або середнім для певної галузі, тобто тим рівнем, який утримує підприємця в даному виді бізнесу. Нормальний прибутокце прибуток, від якого відмовляються власники підприємства на користь ресурсів на своєму підприємстві, але який вони могли б отримати, вклавши свої ресурси в інші напрями діяльності поза межами підприємства. Отже нормальний прибуток, необхідний для того, щоб залучати та утримувати ресурси в межах даного виробництва.
  •  економічний прибуток – це надлишок прибутку над нормальним прибутком. Економічний або чистий прибуток є додатковим доходом підприємця внаслідок його ефективнішої діяльності у певній галузі. Цей прибуток отримують не всі підприємці, і він не належить до витрат. У мікроекономіці (якщо спеціально не зауважено) йдеться, як правило, про економічний прибуток. Як правило, економічний прибуток визначається як різниця між загальною виручкою від реалізації продукції та економічними витратами виробництва;
  •  бухгалтерський прибуток визначається як різниця між загальною виручкою від реалізації продукції та бухгалтерськими витратами виробництва. Бухгалтерський прибуток використовується для цілей оподаткування та дозволяє оцінити успішність діяльності фірми в обраному напрямку діяльності. Економічний прибуток необхідний для прийняття управлінських рішень та оцінки перспективи діяльності фірми у майбутньому. Також дозволяє оцінити ефективність використання власних ресурсів фірми.

Питання для самоконтролю:

Підприємство як суб’єкт ринку та виробничо-ринкова система.

Мотивація поведінки підприємства.

Фактор часу і періоди у функціонуванні підприємства.

Поняття і параметри виробничої функції.

Економічні та бухгалтерські витрати виробництва.

Прибуток як кінцевий результат діяльності підприємства.

Сукупні, середні, граничні витрати і виторг.


ТЕМА 7. ВАРІАЦІЇ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА ТА ОПТИМУМ ТОВАРОВИРОБНИКА

  1.  Одно факторна виробнича функція.
  2.  Двофакторна виробнича функція.
  3.  Оптимум виробника.

Мета: надати студентам знання щодо однофакторної та двофакторної виробничої функції, сутності оптимуму виробника.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Оптимальний шлях розвитку у довгостроковому періоді

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 203 – 227].
  2.  [2. С. 253–351].
  3.  [3. С. 87 – 98].
  4.  [4. С. 127 – 152].

Додаткова:

  1.  [5. С. 44 – 54].
  2.  [6. С. 62 – 79].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

http://library.if.ua

??????????????????????

?

?

?

?

?

?Основне обмеження в моделі поведінки фірми складають витрати виробництва. В свою чергу вони залежать від продуктивності ресурсів і технології, яку фірма обирає для виробництва даного товару, а також від цін ресурсів.

7.1 Однофакторна виробнича функція

У короткостроковому періоді фірма для збільшення виробництва може змінювати обсяги лише деяких ресурсів, інші є фіксованими. Ця особливість зумовлює відмінність виробничої функції і короткострокових витрат.

Короткострокова виробнича функція  має вигляд:         .

Вона надає інформацію про внесок кожної одиниці змінного фактора у зростання загального обсягу випуску, дозволяє визначити, якими затратами змінного фактора можна досягти максимального обсягу випуску за певний період часу з врахуванням дії закону спадної віддачі. Внесок змінного фактора у виробничий процес обчислюють у показниках сукупного, середнього та граничного продукту в фізичних одиницях.

Сукупний фізичний продукт або сумарна продуктивність змінного фактора – це загальна  кількість продукції, виробленої всіма одиницями змінного фактора в умовах незмінності інших факторів.

Граничний фізичний продукт або гранична продуктивність змінного фактора  – це приріст сукупного продукту, або додатковий продукт, одержаний від застосування додаткової одиниці змінного фактора:  .

Середній фізичний  продукт або середня продуктивність змінного фактора  – це кількість продукції, виробленої на одиницю затрат змінного фактора: .

Припустимо, що фірма нарощує обсяги виробництва , збільшуючи лише кількість праці , яка є  єдиним змінним фактором, за незмінних обсягів капіталу (рис. 7.1). Якщо кількість змінного фактора дорівнює нулю, то обсяг продукції також дорівнює нулю. В міру залучення у виробництво все більшого числа робітників сукупний обсяг продукції зростає і досягає максимального значення (120 одиниць), коли на фірмі працюють 9 робітників, а далі, з наймом десятого робітника, сукупний обсяг випуску починає скорочуватись. Додатковий робітник більше не додає продукції і навіть гальмує виробництво.

Конфігурація кривої сукупного продукту  (рис.7.1 а) ілюструє нерівномірність приростів випуску продукції. Початкова опуклість функції донизу показує, що до точки  обсяг продукції зростає швидше, ніж обсяги ресурсу. Праворуч від точки  крива стає опуклою вгору – це означає, що зростання обсягу випуску уповільнюється з кожною додатково залученою у виробництво одиницею праці. Таким чином, до точки  діє закон зростаючої граничної продуктивності, після неї починає проявлятись закон спадної граничної продуктивності ( спадної віддачі).

Найбільш виразно ці закони відображає крива граничного продукту праці . Граничний продукт змінного фактора спочатку зростає. Найбільше продукції додає третій робітник, його = 30, але, починаючи з четвертого, гранична продуктивність кожного наступного робітника спадає. Отже, динаміка граничного продукту проходить дві стадії: за низьких обсягів використання змінного фактора гранична продуктивність додатна і зростає, а за високих – додатна, але зменшується. На обох цих стадіях сукупний продукт зростає, досягаючи максимуму, коли = 0, крива  перетинає горизонтальну вісь.

Крива середнього продукту  також відображає дію обох законів, проте з деяким запізненням порівняно з кривою . Продуктивність праці зростає до точки , після якої спадає більш повільно, ніж гранична продуктивність.

Всі криві взаємопов’язані. За кривою сукупної продуктивності  можна визначити величини граничного і середнього продуктів. Так, в точці  величину граничної продуктивності визначає нахил кривої  , а величину середньої продуктивності дає , тобто нахил променя, що йде від початку координат до даної точки . В точці  встановлюється рівність між граничною і середньою продуктивністю, оскільки тут промінь від початку координат є одночасно дотичною, яка показує нахил кривої . В точці С , досягається найефективніше використання змінного ресурсу, оскільки відповідні криві перетинаються у максимальному значенні середньої продуктивності.

Для аналізу ефективності використання ресурсів враховують таку властивість показників: якщо гранична продуктивність вища за середню, то нарощування змінного фактора супроводжується зростанням продуктивності (крива   висхідна), а якщо гранична продуктивність нижча за середню, то зі збільшенням змінного фактора середня продуктивність спадає (обидві криві спадні).Якщо врахувати динаміку всіх показників продуктивності за умови нарощування використання змінного фактора, то можна виділити чотири стадії розвитку виробництва:

  •  на першій стадії всі показники зростають, всі криві є висхідними до точок  ;
  •  на другій стадії гранична продуктивність і крива  починають спадати, але  і  продовжують зростати до точок ;
  •  на третій стадії зростає лише сукупний продукт  (до точки), а  і  спадають;
  •  на четвертій – спадають всі показники (праворуч від точок ). 

Закон спадної віддачі, як правило, діє в межах певної технології, тобто у короткостроковому періоді. Спадна продуктивність змінного фактора визначає динаміку короткострокових витрат виробництва.

7.2 Двофакторна виробнича функція

У довгостроковому періоді фірма може змінити як технологію виробництв, так і його масштаб. Зміна технології веде до зміни функціональної залежності між структурою затрат ресурсів і випуском. Для аналізу застосовуються дво–  і багатофакторні виробничі функції. Коли виробничому процесі капітал і праця  можуть замінювати один одного, пропорції між ресурсами вимірює показник капіталоозброєності праці . Функція виробництва має вигляд:

(7.1)

Двофакторна виробнича функція може бути представлена у табличній ("виробнича сітка"), графічній (ізокванта) і аналітичній формах.

Ізокванта – це крива однакової кількості продукту, яка відображає множину комбінацій вхідних ресурсів, що забезпечують певний фіксований рівень випуску (рис. 7.2). Кожна з  комбінацій факторів виробництва на ізокванті представляє свій технологічний спосіб виробництва. Наприклад, в точці  переважає машинна технологія, а в точці  виробництво продукції здійснюється переважно за рахунок ручної праці.

Ізокванти ранжирують рівні виробництва подібно до кривих байдужості, які ранжирують рівні задоволення. Рівень виробництва зростає з кожною наступною, розташованою вище від попередньої, ізоквантою. Так, ізокванта  відповідає всім комбінаціям праці і капіталу, які дозволяють виробляти 55 одиниць продукції, ізокванта  – 75 одиниць продукції і т.д.

Якщо фактори повністю взаємозамінні, ізокванта вироджується у пряму лінію, а гранична норма технологічного заміщення є величиною постійною для всіх точок ізокванта.

Це говорить про те, що один і той же обсяг виробництва можна виробити, коли використовують тільки один із факторів (рис. 7.3, б) або їх співвідношення.

Рисунок 7.3 – Ізокванти виробничих функцій: (а) з фіксованими пропорціями факторів (Леонтьєвська функція) і (б) з факторами – повними замінниками.

Це, взагалі, нереальна ситуація, але вона в деяких випадках дає наближення до реальних умов. Наприклад, автоматична телефонна станція і телефонна станція з ручним з’єднанням абонентів – комутатор; виготовлення музичних інструментів на повністю автоматизованих потокових лініях і виготовлення тих же інструментів висококваліфікованим персоналом ручним способом і т.д. і т.п. Виробнича функція з абсолютно взаємозамінними факторами носить назву неокласичної. Як було показано раніше, окрім ступеневих виробничих функцій використовують також і Леонтьєвські виробничі функції, тобто такі, які передбачають використання чітко фіксованого співвідношення виробничих ресурсів (рис. 7.3, а).

У цьому випадку приріст обсягу виробництва без збільшення споживання обох ресурсів неможливий. Наприклад, збільшення обсягу перевезень вантажів автомобільним транспортом неможливе без збільшення кількості автомобілів і відповідно до цього збільшення чисельності шоферів, те ж можна спостерігати на екскаваторних роботах і т.п.

Ізокванта з фіксованою структурою використання ресурсів характеризує ситуацію, за якої підприємство обмежене у виборі способу (технології) виробництва.

Можна відмітити ще кілька властивостей кривих стабільного рівня виробництва: ізокванти, що відображають різні рівні випуску, не можуть перетинатися; ізокванти опуклі до початку координат і не перетинають осі координат, а лише необмежено наближаються до них, оскільки фактори виробництва можуть лише частково замінювати один одного, але повна заміна, як правило, неможлива, що відповідає припущенню про абсолютну необхідність для виробництва обох факторів.

Ізокванта є одним із головних інструментів графічного аналізу технічної результативності виробництва.

Положення ізокванта відносно осей координат визначається співвідношенням коефіцієнтів еластичності випуску від факторів виробництва (рис. 7.4). Якщо еластичність випуску від факторів однакова
Кп/к = ЕКп/ч), ізокванта буде симетричною відносно бісектриси системи координат (поз. 2 на рис. 7.4).

Якщо еластичність випуску від капіталу менша за еластичність випуску від праці (ЕКп/к < ЕКп/ч), ізокванта буде мати більший кут нахилу до осі, на якій відкладено використання фактору праці (3), коли ж ЕКп/ч ЕКп/ч – то навпаки (1).

Рисунок 7.4 – Залежність нахилу ізокванти від еластичності факторів виробництва.

Ізокванти аналогічно кривим байдужості, але кожна ізокванта відповідає певному обсягові виробництва, тоді як криві байдужості характеризують лише різний якісний рівень корисності: більше, менше, а їх цифрові позначення є суто умовними.

Аналітично побудова ізокванти базується на рівнянні виробничої функції: . Тобто необхідно зафіксувати рівень виробництва, для якого будується ізокванта, і розв’язати рівняння відносно  або .

За допомогою виробничої функції можна проаналізувати можливості зміни технології за умови збереження досягнутого рівня виробництва. Наприклад, якщо кількість капіталу зменшилась на , то таку саму кількість продукції за той же час можуть виробити додатково залучені у виробництво одиниць праці:

(7.2)

Показник, що визначає пропорції заміни факторів виробництва, називається граничною нормою технологічної заміни  .

Гранична норма технологічної заміни показує, від якої кількості одного фактора треба відмовитись, щоб залучити у виробництво додаткову одиницю іншого фактора.

Відповідно,  – гранична норма заміни праці капіталом – показує скільки одиниць капіталу може замінити одиницю праці; – гранична норма заміни капіталу працею – показує скільки одиниць праці може замінити одиницю капіталу. Гранична норма технологічної заміни завжди є величиною від’ємною. Зберегти певний рівень виробництва за нової технології можна лише тоді, коли збільшення одного фактора буде супроводжуватись відповідним зменшенням іншого, і навпаки, тобто величини  і  завжди мають протилежні знаки, а ізокванта має від’ємний нахил.

Величина граничної норми технологічної заміни залежить від співвідношення граничних продуктивностей факторів виробництва. Зміна капіталу на  призводить до зміни обсягу виробництва на величину , а зміна праці на  дає зміну обсягу випуску на . У випадку фіксованого рівня виробництва необхідно, щоб втрата продукції від зменшення кількості робітників компенсувалась приростом продукції від збільшення застосування капіталу, і навпаки, тобто повинна виконуватись рівність:  або , або .

Звідси гранична норма технологічної заміни праці капіталом:

(7.3)

або гранична норма технологічної заміни капіталу працею:      

(7.4)

Тобто:

(7.5)

Динаміка граничної норми технологічної заміни при зміні технологічного способу виробництва зазнає впливу закону спадної віддачі: в міру насичення виробництва будь-яким фактором його гранична продуктивність спадає. Ця тенденція отримала назву закону зниження граничної норми технологічної заміни: зі збільшенням застосування у виробництві будь-якого фактора гранична норма технологічної заміни одиниці цього фактора іншим знижується, і навпаки.

Аналіз довгострокової функції виробництва має важливе практичне значення, особливо для планування розвитку фірми.

7.3 Оптимум виробника

Випуск одного і того ж обсягу продукції технологічно ефективно можна забезпечити різними сполученнями факторів виробництва. Але з економічної точки зору кожна комбінація ресурсів обумовить для фірми різні витрати. Тому виникає проблема вибору економічно ефективної структури факторів, яка забезпечила б виробництво даного обсягу з мінімальними витратами.

Бажані зміни в структурі виробничих факторів фірма може здійснити лише протягом досить тривалого часу, оскільки це пов’язано зі зміною технології. У довгостроковому періоді всі фактори виробництва, отже, і всі витрати змінні, тому в аналізі не виділяються постійні витрати. Розрізняють лише: довгострокові сукупні витрати – витрати на весь обсяг продукції , довгострокові середні витрати – витрати на одиницю продукції  та довгострокові граничні витрати , тобто приріст сукупних витрат.

Для кожного періоду фірма має певні обмежені фінансові засоби, які може витратити на вдосконалення виробництва. Тому допустимі витрати на працю і капітал можна описати таким рівнянням:    ,  

де  – годинна ставка заробітної плати (ціна одиниці праці),  – орендна плата за годину використання устаткування (ціна одиниці капіталу).

Фірма може змінити співвідношення праці і капіталу, але так, щоб загальна сума витрат не змінилась. Розв’язавши дане рівняння відносно L або К, можемо визначити всі можливі комбінації вхідних ресурсів, які не виходять за межі визначеного рівня витрат:

або

(7.6)

Графічно ці комбінації відображає  ізокоста.

Ізокоста – це лінія незмінних витрат, що показує всі можливі комбінації праці і капіталу, які фірма може придбати за даного рівня витрат.

Кожен фіксований рівень витрат зображає інша ізокоста. Множина ізокост, які ілюструють різні рівні довгострокових сукупних витрат, називається картою ізокост (рис. 7.4).

Зміна рівня сукупних витрат зміщує ізокосту паралельно вгору або вниз, а зміна ціни одного з ресурсів змінює її нахил до відповідної осі.

Нахил ізокости до відповідної осі визначається співвідношенням цін ресурсів:   або . Одночасно він визначає пропорції взаємозаміни ресурсів, виражені в категоріях альтернативних витрат. Якщо заміна ресурсів відбувається за умови, що сукупні витрати повинні залишатися незмінними, то вірним буде рівняння:

,  або     звідси:     .

(7.7)

Тобто додаткові одиниці капіталу можна придбати на суму, яка буде зекономлена внаслідок вивільнення певного числа робітників. Норму заміни праці капіталом показує співвідношення  – відносна ціна праці. Наприклад, якщо  становить 10 грн., а  – 5 грн., то відносна ціна праці: 10/5=2. Це означає, що економія витрат на одиниці праці дозволяє замінити одиницю праці двома одиницями капіталу.

Перед фірмою стоїть завдання знайти таку комбінацію праці і капіталу, яка за існуючих цін ресурсів забезпечила б мінімальні сукупні витрати на заданий фіксований обсяг виробництва. Технологічно ефективні комбінації для заданого рівня випуску показує ізокванта. Отже, геометрично задача зводиться до пошуку точки, яка знаходиться на фіксованій ізокванті і одночасно спільна з найменш віддаленою від початку координат ізокостою, що забезпечує найнижчу суму сукупних витрат виробництва.

Сумістивши карту ізокост з фіксованою ізоквантою (рис. 7.5), бачимо, що дві ізокости мають спільні точки з ізоквантою, але ізокоста з мінімальними витратами буде дотичною до ізокванти, а параметри точки дотику (Е) покажуть оптимальну комбінацію факторів виробництва. У цій точці кут нахилу ізокванти збігається з кутом нахилу ізокости. Оскільки кут нахилу ізокванти визначає граничну норму технологічної заміни факторів виробництва в категоріях їх продуктивності  , а кут нахилу ізокости визначає заміну факторів у категоріях відносних цін , то в точці дотику гранична норма технологічної заміни факторів виробництва дорівнює їх відносним цінам. Ця точка є точкою рівноваги фірми.

Алгебраїчно точка мінімальних витрат знаходиться шляхом розв’язку системи рівнянь:

(7.8)

Перше рівняння є рівнянням заданої ізокванти, а друге рівняння – це рівняння рівноваги, яке означає, що в точці дотику співвідношення граничних продуктів праці і капіталу дорівнює співвідношенню їхніх цін. Переписавши рівняння рівноваги як  , одержимо умову рівноваги, відому під назвою еквімаржинального принципу  або принципу рівності граничних величин.

І геометричний, і аналітичний методи розв’язку задачі мінімізації витрат для фіксованого обсягу випуску продукції дають одну і ту ж умову рівноваги: мінімум витрат для заданого рівня виробництва досягається, якщо фірма використовує таку комбінацію ресурсів, для якої граничні продуктивності ресурсів пропорційні їхнім цінам, або відношення граничного продукту фактора до його ціни однакове для всіх вхідних ресурсів.

Питання для самоконтролю:

1. Однофакторна виробнича функція.

2. Двофакторна виробнича функція.

3. Оптимум виробника.


ТЕМА 8. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА

  1.  Витрати виробництва в короткостроковому періоді.
  2.  Витрати виробництва на довгострокових інтервалах.

Мета: надати студентам знання відносно сутності та економічного змісту витрат виробництва в короткостроковому та довгостроковому періодах.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Мінімально ефективний розмір виробництва

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 230 – 263].
  2.  [2. С. 180–252].
  3.  [3. С. 87 – 98].
  4.  [4. С. 157 – 180].

Додаткова:

  1.  [5. С. 47 – 54].
  2.  [6. С. 62 – 79].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

?????????????????????

?

?

?

?

?

?

???1 Витрати виробництва в короткостроковому періоді

Аналізуючи формування витрат у короткотерміновому періоді, потрібно розмежувати їх на постійні та змінні.

Постійні витрати (FС-Fixed Cost) – це витрати, які не залежать від обсягів виробництва. Більше того, вони існують навіть тоді, коли виробництво взагалі припиняється, тому на графіку їх крива має вигляд прямої лінії., яка проходить паралельно осі обсягу виробництва. Справа в тому, що, як виходить із самого визначення короткотермінового періоду, він недостатній для зміни передусім обсягів капіталу.

Основні види постійних витрат: 

1. Виплата орендної плати;

2. Відсотки за отриманий кредит;

3. Амортизація;

4. Капітальний ремонт;

5. Податки;

6. Страхові внески;

7. Витрати на управління.

Рисунок 8.1 – Постійні витрати

Змінні витрати (VС-Variable Cost) це вартість змінних ресурсів, що використовуються для виробництва заданого обсягу продукції, тому вони змінюються пропорційно до змін обсягу виробництва. До них належать:

  1.  заробітна плата робітників;
  2.  витрати на придбання сировини і матеріалів;
  3.  електроенергії для виробничих цілей ;
  4.  витрати на паливно-мастильні матеріали.

Рисунок 8.2 – Змінні витрати

Сукупні витрати підприємства (ТС)- це сума постійних і змінних витрат фірми у зв’язку з виробництвом продукції у короткостроковому періоді. Загальні витрати є функцією від виробленої продукції (Q): ТС = f (Q). Вони можуть бути визначені як: ТС= FC+VC. Графічно це означає сумування кривих постійних і змінних витрат.

Рисунок 8.3 – Сукупні витрати

Кожного товаровиробника цікавить, чому дорівнюють витрати виробництва в розрахунку на одиницю продукції, тобто середні витрати (АС). При визначенні прибутковості або збитковості саме АС порівнюються з ціною продукції. Причому показники середніх витрат розраховуються як для постійних, так і для змінних та загальних витрат.

1. Середні сукупні витрати (АТС) - це кількість сукупних витрат виробництва, що припадає на одиницю виробленої продукції

АТС = ТС / Q

(8.1)

2. Середні постійні витрати (АFС) - це кількість постійних витрат виробництва, що припадає на одиницю виробленої продукції

АFС = / Q

(8.2)

3. Середні змінні витрати (АVС) - це кількість змінних витрат виробництва, що припадає на одиницю виробленої продукції

АVС=VС / Q

(8.3)

4. Граничні витрати МС–які розраховуються як відношення приросту сукупних витрат до приросту обсягів виробництва. Інакше кажучи, граничні витрати показують, яких додаткових витрат коштувало виробнику виробництво додаткової одиниці продукції:

МС = ΔТС / ΔQ

(8.4)

Типовий характер динаміки витрат виробництва ілюструє рис. 8.4, а Оскільки постійні витрати  не залежать від змін обсягів виробництва, то на графіку їх крива матиме вигляд прямої лінії, яка проходить паралельно до осі обсягу виробництва. Зображення кривої змінних витрат дзеркально відбиває форму кривої сукупного продукту змінного фактора. Крива матиме вигляд зростаючої з поступовим затуханням лінії. У перспективі вона досягне точки зламу після якої подальше зростання змінних витрат не супроводжуватиметься збільшенням обсягів виробництва. Крива сукупних витрат ТС показує зміни загальної вартості факторів, що використовуються у виробництві, залежно від збільшення обсягів виробництва. Вона матиме таку саму форму, як і крива змінних витрат, однак проходитиме вище на величину постійних витрат.

Рисунок 8.4 – Типовий характер зміни витрат виробництва у короткостроковому періоді: а – сукупні витрати; б – середні та граничні витрати

Як бачимо, змінні та сукупні витрати змінюються зі збільшенням обсягу виробництва (рис. 8.4 б). Темпи зміни витрат залежать від особливостей виробничого процесу. Крива середніх постійних витрат має тенденцію до зниження, оскільки зі збільшенням обсягу виробництва загальна сума постійних витрат лишається незмінною.

Криві середніх змінних, середніх сукупних і граничних витрат мають U-подібну форму. Це пояснюється дією спадної віддачі змінного фактора виробництва. Таким чином, середні витрати будуть мінімальними за умови їх рівності з граничними витратами. Тобто криві граничних і середніх витрат перетнуться в точці мінімального значення середніх витрат

Динаміка витрат зумовлює поведінку підприємства. За даної технології та організації виробництва підприємство оптимізує свою діяльність, виробляючи продукцію в обсязі, що відповідає мінімальним середнім сукупним витратам. Якщо маркетингові дослідження підтверджують, що фірмі доцільно розширювати виробництво, то саме на третій або навіть на другій фазі слід вжити випереджальних заходів. На рішення підприємця про збільшення обсягу продукції, особливо в умовах невизначеного попиту, впливають саме граничні витрати, оскільки вони показують, як дорого фірмі обійдеться виробництво додаткової одиниці продукції. У динаміці витрат виробництва можна також вирізнити кілька фаз (табл. 8.1).

Для подальшого дослідження важливо з’ясувати залежності між динамікою середніх і граничних витрат. Розміри граничних і середніх витрат мають важливе значення, тому що від них залежить вибір фірмою обсягу виробництва. Поки граничні витрати будуть меншими, ніж середні, виробництво додаткової одиниці продукції зменшуватиме середні витрати. Якщо виробництво додаткової одиниці коштуватиме дорожче, ніж середні витрати, то збільшення обсягів виробництва призводитиме до зростання середніх витрат. Таким чином, середні витрати будуть мінімальними за умови їх рівності граничним витратам. Тобто криві граничних і середніх витрат перетнуться в точці мінімального значення середніх витрат.

Таблиця 8.1 – Характер зміни витрат виробництва у короткостроковому періоді

Фаза

Сукупні витрати, ТС

Середні змінні витрати, AVC

Середні сукупні витрати, АТС

Граничні витрати, МС

Критична точка

І

Зростають

Зменшуються

Зменшуються

Зменшуються до min

Точка перетину кривої МС

MC = min

II

Зростають

Зменшуються до min

Зменшуються

Зростають

MC  AVC

MC < ATC

Точка перетину кривої AVC AVC = MC,
AVC = min

III

Зростають

Зростають

Зменшуються до min

Зростають MC>AVC MCATC

Точка перетину кривої АТС
АТС = МС, АТС = min

IV

Зростають

Зростають

Зростають

Зростають

МС > AVC

MC > ATC

8.2 Витрати виробництва за довгостроковий період

На відміну від короткотермінового періоду в довготерміновому періоді всі фактори виробництва змінні. Якщо зберегти припущення, що для виробництва використовується тільки два фактори (праця та капітал) і технологія залишається незмінною, то зростання виробництва в довготерміновому періоді можна розглядати як таке, що відбувається при незмінному співвідношенні факторів виробництва. Це означатиме, що виробництво збільшуватиметься тоді, коли використання його факторів зростатиме за променем, спрямованим від початку координат (рис. 8.5). При цьому можливі кілька варіантів реакції середнього продукту на збільшення масштабів виробництва: 

  •  зростаюча; 
  •  нейтральна;
  •  спадна.

Тут проявляються різні наслідки так званого ефекту масштабу виробництва.

Зростаюча віддача від масштабу виробництва відбувається тоді, коли обсяг виробництва зростає відчутніше, ніж обсяги використання ресурсів. Наприклад,при подвоєнні факторів виробництва обсяг випуску продукції зростає більш ніж у два рази. Він може досягатися за рахунок таких факторів:

1. Поділ праці. На більших підприємствах можлива глибша внутрішня спеціалізація, що дає ефект зростання продуктивності праці і, отже, зменшення затрат.

2. Поліпшення управління. Поглиблена спеціалізація поширюється і на управлінську діяльність. По ява управлінців, які спеціально займаються маркетингом, рекламою, постачанням, організацією науково-технічних робіт тощо, допомагає збільшити ефективність діяльності підприємства в цілому, що проявляється в зростанні середнього продукту.

3. Збільшення масштабів виробництва найчастіше не вимагає пропорційного збільшення всіх ресурсів. Скажімо, витрати часу лектора не збільшаться, якщо в аудиторії на лекції буде не одна, а дві групи студентів.

Рисунок 8.5 – Збільшення виробництва у довготерміновому періоді

Постійна (нейтральна) віддача від масштабу виробництва спостерігається тоді, коли обсяги виробництва продукції та обсяги використання ресурсів зростають пропорційно. Наприклад, збільшення вдвічі ресурсів виробництва призводить до подвоєння обсягів випуску продукції.

Разом з тим, можлива й така ситуація, коли зростання масштабів виробництва негативно позначається на середньому продукті: його рівень зменшується.

Спадна віддача від масштабу виробництва спостерігається тоді, коли обсяги виробництва продукції зростають менш відчутніше, ніж зростають обсяги використаних факторів виробництва. Наприклад, збільшення вдвічі ресурсів призводить до підвищення випуску продукції у півтора рази. Справа в тому, що збільшення виробництва може призвести до виникнення проблем, з якими стикається підприємство. Спадний ефект масштабу виробництва виникає через вплив таких факторів:

  1.  Значна інерція великих систем і втрата ними гнучкості, вкрай необхідної в умовах нестабільного ринку.
  2.  Вихід фірми за межі порогу керованості: занадто великі розміри створюють громіздку систему управління, розвивають бюрократичні тенденції, що негативно позначається на ефективності управлінських рішень.

При аналізі динаміки середнього продукту в довготерміновому періоді для одного й того самого підприємства на різних дільницях збільшення обсягів виробництва, як правило, виявляються всі з перелічених реакцій. Їх комбінація багато в чому залежить від специфіки галузі, ринкової ситуації тощо.

Аналізуючи витрати у довготерміновому періоді слід мати на увазі, що при цьому немає поділу на постійні та змінні витрати: усі витрати можуть змінюватися залежно від обсягу виробництва. Можна відмовитися від оренди чи повернути кредит, продати основні фонди чи придбати нові. Отже, в довготерміновому періоді всі витрати фірми є змінними, тому найголовнішою проблемою є  оптимізація розмірів підприємства. Довгострокові середні сукупні витрати (LATC) – це витрати виробництва у довгостроковому періоді на одиницю виробленої продукції. LATC=LТC/Q

де LTC – сукупні витрати в довгостроковому періоді.

Довгострокові граничні витрати (LMC) – витрати на виробництво додаткового обсягу продукції. LMC= LTC/Q

Рисунок 8.6 – Динаміка середніх і граничних витрат у довгостроковому періоді

Крива середніх сукупних витрат довгострокового періоду LATC має також U- подібну форму, як і крива середніх сукупних витрат короткострокового періоду АТС, але по іншій причині. В короткостроковому періоді на форму АТС впливає дія закону спадної граничної продуктивності, а в довгостроковому періоді на форму LATC впливає спочатку зростаюча, а потім спадна віддача від масштабу. Крива граничних витрат у довгостроковому періоді перетинає криву LATC у точці мінімуму. Між кривими середніх витрат короткотермінового та довготермінового періодів існує певний зв'язок. Крива LATC огинає короткострокові криві АТС у точках їх мінімуму.

Подібно до того, як середній продукт залежно від обсягів виробництва може зростати, зменшуватися чи залишатися незмінним, середні витрати також по-різному реагують на ефект масштабу. Ця реакція багато в чому залежить від специфіки галузі, ситуації на ринку, напрямків удосконалення технології виробництва тощо. На рис. 8.7 наведено три найтиповіші ситуації.

У варіанті, що на рис. 8.7 а, спостерігається відносно короткий період, коли зростання виробництва супроводжується зниженням витрат, тобто позитивний ефект масштабу виробництва вичерпується досить швидко. Однак при цьому існує широкий діапазон обсягів виробництва, при якому зберігається постійний рівень середніх витрат. У таких галузях підприємства різних розмірів можуть бути однаково життєздатними.

Рисунок 8.7 – Варіанти довготермінової динаміки середніх витрат

На рис. 8.7 б можна спостерігати довготривалий ефект від збільшення масштабів виробництва. У таких галузях переваги отримують великі підприємства.

У третьому варіанті (рис. 8.7 в), навпаки, позитивний ефект масштабу виробництва досить швидко трансформується у негативний. Тому підприємцю важливо правильно оцінити межі ефективного розширення виробництва. Існуючі бар'єри зростання уможливлюють ефективне функціонування у таких галузях невеликих підприємств.

Проте намагання мінімізувати витрати це лише один бік, що визначає поведінку виробника. Вибір реальних масштабів виробництва як в короткотерміновому, так і в довготерміновому періоді визначається зрештою можливостями максимізувати економічний прибуток. Для цього витрати виробництва слід порівнювати з доходами.

Питання лоя самоконтролю:

Витрати виробництва за короткостроковий період

Витрати на довгостроковому періоді

Концепція мінімального ефективного розміру підприємства


ТЕМА 9. РИНОК ДОСКОНАЛОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

  1.  Модель ринку досконалої конкуренції та її характеристики.
  2.  Ринковий попит на продукцію фірми за умов досконалої конкуренції.
  3.  Ринкова поведінка підприємства в короткостроковому періоді.
  4.  Економічна стратегія конкурентної фірми в довгостроковому періоді.
  5.  Ефективність РДК.

Мета: надати студентам знання з питань функціонування фірми на ринку досконалої конкуренції.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Довгострокова рівновага підприємства, галузі, ринку та механізм її підтримки.

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 266 – 308].
  2.  [2. С. 225–252].
  3.  [3. С. 105 – 117].
  4.  [4. С. 185 – 215].

Додаткова:

  1.  [5. С. 54 – 61].
  2.  [6. С. 80 – 93].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

http://library.??????

?

?

?

?

?

?

???1 Модель ринку досконалої конкуренції та її характеристики

Термін "конкуренція" з лат. concurrentia означає - змагання, суперництво. Існує безліч визначень конкуренції, деякі з них:

Конкуренція - це війна всіх проти всіх (Фрідріх Енгельс).

Конкуренція - це боротьба між капіталом за отримання максимального прибутку.

Конкуренція - боротьба між фірмами за один і той же сегмент ринку.

Конкуренція - суперництво між окремими особами, зацікавленими в досягненні певної мети кожний для себе.

Конкуренція - суперництво в який-небуть галузі, боротьба за досягнення кращих наслідків.

Можна зробити поспішний висновок, що конкуренція - це зло, але це не так. За Адамом Смітом, конкуренція - втихомирює егоїзм і регулює ціни, кількість.

Конкуренція має свої позитиви і негативи. До плюсів можна віднести те, що конкуренція - є двигуном економічного прогресу, є знаряддям інноваційного прогресу, знижує витрати на одиницю продукції, підбирає життєздатні фірми. До мінусів можна віднести те, що конкуренція - призводить до економічних криз виробництва, розорення і безробіття, призводить до хижацького використання ресурсів, інколи переростає у недобросовісну конкуренцію.

Економісти виділяють чотири основні ситуації на ринку:

1) досконала конкуренція,

2) досконала монополія,

3) монополістична конкуренція,

4) олігополія.

Структура ринку характеризує умови, в яких відбувається конкуренція. Структуру ринку визначають за кількістю фірм та покупців на ринку, за наявністю та доступністю інформації, за можливістю змов між продавцями чи покупцями, а також: за легкістю входження і виходу з конкретного ринку. На структуру ринку може впливати також держава через ухвалення економічних законів. У свою чергу структура ринку впливає на рівень цін, обсяги виробництва та величину прибутків підприємств.

Розрізняють чотири основні ринкові структури – досконала конкуренція, монополістична конкуренція, олігополія, чиста монополія. їхні характерні ознаки подано у таблиці 9.1.

Іноді в літературі використовується термін "недосконала конкуренція", яким позначають усі ті структури ринку, що відрізняються від досконалої конкуренції.

Розглянуті вище ринкові структури можна поділити на дві групи: реальні та ідеальні. До реальних структур можна віднести монополістичну конкуренте та олігополію, до ідеальних – досконалу конкуренцію і чисту монополію. Олігополія і монополістична конкуренція притаманні багатьом реально існуючим ринкам. До олігопольних структур належать, наприклад, телебачення, виробництво автомашин, сигарет; до монополістично-конкурентних – виробництво одягу, ліків, побутової електротехніки, надання банківських послуг населенню, видання журналів і газет тощо.

На відміну від монополістичної конкуренції та олігополії, досконала конкуренція і чиста монополія не характеризують які-небудь реально існуючі ринки, а представляють ідеальні типи ринкових структур.

Таблиця 9.1 – Класифікація ринкових структур

Характерні

ознаки

Структури ринку

Досконала

конкуренція

Монополістична

конкуренція

Олігополія

Чиста монополія

Кількість фірм,

які виробляють

продукт

Дуже велика

кількість неза-

лежних фірм

Багато фірм

Декілька фірм

Одна фірма

Тип продукту

Стандартизо-ваний; однорідні

товари

Диференційова-

ний залежно від

ринків

Стандартизо-ваний або диференційо-ваний

Унікальний; не

має близьких

замінників

Умови входження

на ринок

Дуже легкі,

відсутні

перешкоди

Відносно легкі

Обмежені, вимагають великих

інвестицій

Блоковані

Контроль над

Цінами

Відсутній; ціни

визначає ринок

Обмежений

Обмежений взаємною залежністю; значний у разі

таємної змови

Значний, інколи

повний контроль

Нецінова

конкуренція

Відсутня

Наголос на рекламу, торгові

знаки, марки

Типова, особливо

за диференціації

продукту

Реклама зв'язку

фірми з

громадськими

організаціями

Приклади

Сільське господарство; ринок

цінних паперів

Роздрібна торгівля, вироб-

ництво одягу,

взуття

Сталеливарна,

автомобільна,

побутові

електроприлади

Місцеві підприємства комунальних послуг

Звичайно, термін "ідеальні ринкові структури" означає не те, що ці структури є гарними, а те, що вони існують як абстрактні ідеї.

До ідеальних ринкових структур ринки, що існують реально, можуть тільки наближатися. Наприклад, найближчими до досконалої конкуренції є деякі ринки сільськогосподарської продукції (пшениця, кукурудза), а також деякі фінансові ринки або біржі. Так само важко знайти ринки чистої монополії. Навіть у фірм, які займають монопольно-домінуюче становище на ринку, майже завжди є один – два дрібних конкуренти. Крім того, дуже рідко яка-небудь продукція унікальна настільки, що взагалі не має замінника. Отже, ідеальних ринкових структур у реальному світі не існує.

Для чого ж тоді аналізувати теоретичну модель досконалої конкуренції та чистої монополії?

По-перше, аналіз ідеальних ринкових структур розкриває, яким чином розміщувалися би ресурси і встановлювалися ціни, якби не було ніяких ринкових недосконалостей – диференціації продуктів, немобільності ресурсів, поганого знання ринку тощо.

По-друге, цей аналіз показує шлях до найефективнішого розміщення ресурсів за певних умов чи обмежень.

По-третє, аналіз ідеальних структур допомагає нам збагнути таку економічну систему, в якій рух товарів, послуг і ресурсів є безперешкодним.

По-четверте, такий аналіз дає змогу побудувати точні моделі, які демонструють усі альтернативи відносно обсягу випуску продукції та рівня цін, а отже, сприяють максимізації прибутків фірми.

Підсумуємо ознаки чистої (досконалої) конкуренції:

1.Велика кількість продавців, які на рівних умовах конкурують між собою. Поняття "дуже багато" не має кількісного вираження. Їх може бути тисячі, десятки або навіть сотні тисяч. Головне, щоб частка кожного з них на ринку була настільки малою( не більше 1%) , що збільшення чи зменшення обсягів продаж кимсь з них ніяк не позначалося на ринковій ситуації взагалі. Звичайно, такі умови трапляються досить рідко. Однак з певною умовністю цій ознаці відповідають ринки сільськогосподарської продукції в розвинених країнах, біржові торги чи продаж іноземної валюти в обмінних пунктах.

2. Стандартна продукція, що пропонується для продажу. Це означає, що споживач не відрізняє товар одного продавця від товару іншого, навіть якщо вони мають відмінності. Тому йому однаково, у якого з продавців придбати товар.

3. Відсутність можливості у окремого продавця впливати на ринкову ціну. Продавець може запропонувати свою продукцію за нижчими цінами порівняно з тими, що склалися на ринку. Однак це, по-перше, не вплине на ринкову ціну взагалі, оскільки частка окремого продавця на ринку мізерна, а по-друге, буде суперечити вихідному припущенню про максимізацію вигоди як основного мотиву поведінки економічних суб'єктів, адже у цьому разі прибуток продавця зменшиться порівняно з продажем товару за ринковою ціною. Йому не залишається іншого вибору, як продавати товар за ринковими цінами. Тому продавця в умовах досконалої конкуренції найчастіше називають "тим, хто погоджується з ціною".

4. Вільний вступ до галузі та вихід з неї. Ринок буде конкурентним лише тоді, коли не існуватиме ніяких законодавчих, технологічних, фінансових чи інших перешкод, що могли б завадити появі чи зникненню нових фірм, які виробляють певний продукт. На цій особливості досконалої конкуренції слід наголосити, оскільки саме на ній ґрунтується пояснення механізму пристосування галузі до вимог ринку у довготерміновому періоді.

5. Відсутність нецінової конкуренції. Основою для проведення нецінової конкуренції, як правило, є диференціація товару. Оскільки на конкурентному ринку товари стандартні, то підстав для нецінової конкуренції немає.

6. Інформація про ціни, технології та імовірний прибуток легко доступна, що забезпечує гнучке реагування на зміну ринкових умов.

Зіставлення перелічених ознак з існуючим конкурентним середовищем у реальній економіці показує, що чиста конкуренція явище унікальне. Сьогодні майже немає сфер, де можна було б виявити ці ознаки. Однак це не означає, що досконала конкуренція не потребує спеціального аналізу. Чому? По-перше, існує кілька сфер (галузевих ринків), де ситуація більше схожа на чисту конкуренцію, ніж на будь-яку іншу модель ринку. По-друге, для пізнання складніших ринкових ситуацій треба починати аналіз з найпростіших варіантів, до яких належить ринок досконалої конкуренції.

9.2 Ринковий попит на продукцію фірми за умов досконалої конкуренції

В умовах чистої конкуренції, як уже зазначалося, фірма не може проводити власної цінової політики. Вона може лише пристосовуватися до тих цін, які на даний час склалися на ринку. Отже, можна зробити дуже важливий висновок: скільки продукції для продажу не запропонувала б конкурентна фірма, це ніяк не вплине на ринкову ціну. Тому за умов досконалої конкуренції попит на продукцію окремої фірми є абсолютно еластичним, тобто це горизонтальна лінія, що відповідає ціні РЕ (рис. 9.1). Якщо фірма підвищить ціну, покупці не будуть платити більше за продукцію, яку можна купити за нижчою ціною, а якщо фірма знизить ціну порівняно з рівноважною, це принесе збитки.

Така відмінність між ринковим попитом та попитом щодо окремої конкурентної фірми ніби ще раз попереджає дослідника про помилковість досить поширеного твердження: те, що справедливо щодо окремого учасника асоціації, завжди справедливо і щодо всієї асоціації.

а        б

Рисунок 9.1 – Відмінність ринкового попиту та попиту для конкурентної фірми: б крива попиту для конкурентної фірми; а крива ринкового попиту

Особливості попиту на продукт конкурентної фірми проявляються також через динаміку основних показників, що характеризують її доходи, залежно від обсягів продаж. До таких показників належать:

1. Валовий (сукупний) доход (ТR) це загальна виручка від продажу всього обсягу продукції.

TR = P* Q

(9.1)

2. Середній доход (АR) це валовий доход у розрахунку на одиницю проданої продукції:

AR = TR/Q

(9.2)

3. Граничний доход (МR) це приріст валового доходу, який є результатом продажу ще однієї одиниці продукції:

MR = TR/Q

(9.3)

Графічно залежність динаміки перелічених показників від обсягів виробництва подано на рис. 9.2.

Валовий доход конкурентної фірми зростатиме прямо пропорційно обсягу продаж. Ціна за одиницю товару, середній та граничний доходи в умовах конкурентного ринку завжди будуть рівними між собою:

P = AR = MR

(9.4)

З'ясування загальних ознак конкурентного ринку та особливостей функціонування на ньому фірми і формування її доходів дає досить підстав для розробки моделі вибору фірмою обсягів виробництва, як забезпечують їй максимальний прибуток. Така модель має свою специфіку для короткотермінового та довготермінового періодів, тому розглянемо ці дві ситуації окремо.

Рисунок 9.2 – Валовий, середній та граничний доходи конкурентної фірми

Суть прибутку (чистого доходу) як економічної категорії проявляється у його функціях: по-перше, він є критерієм господарської діяльності підприємства; по-друге, він здійснює розподіл чистого доходу нації; по-третє, він економічно стимулює підприємство.

Основна мета будь-якого підприємства – максимізація прибутку. Вона досягається шляхом зменшення середніх, повних, і граничних витрат підприємства при зростанні обсягу виробництва, тобто при підвищенні його ефективності.

У найбільш загальному вигляді економічну ефективність діяльності підприємства можна визначати ти через норму прибутку:

(9.5)

Чим вища норма прибутку, тим вища ефективність виробництва.

Значення норми прибутку полягає у тому, що вона є мірою корисності вкладення капіталу, ефективності його використання. Мета підприємця – це максимізація прибутку і мінімізація витрат, тому капітал спрямовується туди, де вища норма прибутку. Остання виступає регулятором інвестицій у виробництво.

У господарській практиці норма прибутку є виразником рентабельності виробництва: фірма, що має прибуток, є рентабельною, а та, у якої його нема, є нерентабельною, збитковою.

Розрізняють показники загального прибутку і чистого прибутку. Тому виділяють загальну і розрахункову рентабельність. Загальна рентабельність розраховується так:

(9.6)

Розрахункова рентабельність обчислюється інакше:

(9.7)

Мета фірми – максимізація прибутку.

Прибуток – це різниця між сукупним доходом (TR) і сукупними витратами (ТС) за період продажу:

Прибуток = ТR – ТС

(9.8)

Фірма прагне максимізувати прибуток, намагаючись максимізувати різницю між валовим доходом (ТR) і валовими витратами (ТС).

Для конкурентної фірми валовий доход дорівнює ціні проданого товару (Р), помноженій на обсяг продажу (Q): ТR = P · Q.

Оскільки конкурентна фірма – це фірма, що приймає ціну, а не встановлює її, ціна знаходиться поза впливом конкурентної фірми.

Тому конкурентна фірма може вплинути на величину валового доходу тільки змінюючи обсяг продажу.

Передбачається, що фірма враховує зміни величини витрат у процесі випуску продукції і вибирає той його обсяг, який дасть максимум прибутку, що і буде відповідати максимальній різниці (ТR – ТС).

Основні підходи до визначення максимізації прибутку:

Сукупний аналізвикористовує зіставлення сукупних величин.

Граничний аналізвикористовує зіставлення граничних величин.

Фірмі варто виробляти певний обсяг продукції, якщо це приносить їй економічний прибуток, або якщо збитки будуть меншими, ніж у разі припинення виробництва. Економічний прибуток фірма отримуватиме тоді, коли валовий доход виявиться більшим, ніж сукупні витрати. Отже, якщо різниця між валовим доходом та сукупними витратами фірми при якомусь обсязі виробництва має позитивне значення, то фірмі краще виробляти продукцію, ніж припинити виробництво.

9.3 Ринкова поведінка підприємства в короткотерміновому періоді

Конкурентна фірма, як і будь-яка інша, прагне максимізувати економічний прибуток, який вона визначає як різницю між сукупним виторгом і сукупними витратами: .

Сукупний виторг – це сума грошей, отриманих від продажу продукції на ринку. Оскільки на досконало конкурентному ринку ціна є сталою, то сукупний виторг є лінійною функцією відносно обсягу проданої продукції (рис. 9.2):     

 Середній виторг – це виторг від реалізації одиниці продукції: . Середній виторг дорівнює ринковій ціні, а крива середнього виторгу співпадає з кривою попиту на продукцію фірми (рис. 9.2).

Граничний виторг – це зміна сукупного виторгу  в результаті продажу додаткової одиниці продукції :   . За умови фіксованої ринкової ціни кожна додатково реалізована одиниця продукції додасть до виторгу величину, рівну ціні. Тому граничний виторг конкурентної фірми, як і середній виторг, є величиною сталою, а його крива графічно співпадає з лінією ціни, попиту і середнього виторгу (рис. 8.1).

Для обчислення економічного прибутку фірмі потрібна інформація про ціну, обсяг виробництва і витрати. Оскільки ціна фіксована і задається ринком об’єктивно, то основним фактором, що визначає обсяги випуску, є витрати, які зазнають впливу закону спадної віддачі. Порівнюючи сукупний виторг з сукупними витратами на кожному обсязі випуску, а також ринкову ціну з середніми та граничними витратами, фірма приймає рішення: чи виробляти продукцію взагалі, а якщо виробляти, то скільки, і визначає, яким буде результат діяльності.

Логіка раціональної поведінки виробника підказує, що у короткостроковому періоді фірмі варто виробляти продукцію, якщо вона отримує економічний прибуток, або коли сума збитків менша, ніж постійні витрати. Відповідно фірмі варто припинити виробництво, коли збитки перевищують постійні витрати.

Якщо фірма прийме рішення виробляти продукцію, то вона повинна вибрати оптимальний обсяг випуску: у разі прибутковості фірмі потрібно знайти такий рівень випуску, який максимізує прибуток, а у разі збитковості – такий рівень,  який дозволить мінімізувати збитки.

Існують два підходи до визначення оптимального обсягу:

  •  співставлення сукупного виторгу і сукупних витрат (модель );
  •  співставлення граничного виторгу і граничних витрат (модель ).

Моделі оптимального вибору фірми можна представити у табличній, графічній або аналітичній формі. Аналіз цих моделей дозволяє обґрунтувати загальне правило максимізації прибутку для фірми, що функціонує у будь-якій ринковій структурі.

Розглянемо процес вибору оптимального випуску за допомогою табличної моделі . У таблиці 9.2 наведені дані про обсяги виробництва продукції за тиждень, сукупний виторг від продажу продукції за ціною 35 грн. за одиницю, сукупні витрати на виробництво тижневого обсягу продукції та суму економічного прибутку, яку обчислено як різницю між виторгом і витратами.

Таблиця 9.2Дані про обсяги виробництва продукції за тиждень

Обсяг випуску

од./тижд

Q

Сукупний виторг

грн./тижд.

TR=P·Q

Постійні витрати грн./тиждFC

Змінні
в
итрати

грн./тижд

VC

Сукупні витрати

грн./тижд

TC=FC+VС

Економічний прибуток

грн./тижд.

EP=TR-TC

1

2

3

4

5

6

0

0

50

0

50

-50

1

35

50

34

84

-49

2

70

50

56

106

-36

3

105

50

72

122

-17

4

140

50

90

140

0

5

175

50

112

162

13

6

210

50

140

190

20

7

245

50

178

228

17

8

280

50

230

280

0

9

315

50

290

340

-15

На нульовому обсязі, коли фірма нічого не випускає, сукупні витрати складають 50 грн. постійних витрат , тому тут виникають збитки, які дорівнюють величині постійних витрат. З нарощуванням обсягів виробництва сукупні витрати зростають нерівномірно за рахунок змінного компонента , що зазнає впливу закону спадної віддачі, а виторг зростає пропорційно обсягу випуску, чим спричиняється коливання рівня прибутку.

Рис. 9.3. Модель TRTC. Максимізація прибутку конкурентною фірмою

Розрахунки колонки 6 надають інформацію про динаміку економічного прибутку за умови нарощування фірмою обсягів виробництва. Знак мінус (–) означає збитки. За малих обсягів виробництва фірма отримує збитки, які поступово зменшуються, і на обсязі випуску 4 одиниці фірма стає беззбитковою, , фірма отримує лише нормальний прибуток. Подальше збільшення обсягу випуску дозволяє одержувати економічний прибуток, який досягає максимальної величини на обсязі випуску 6 одиниць. Продовжувати нарощувати випуск нераціонально, оскільки за межами 6 одиниць сума економічного прибутку зменшується. Отже, оптимальним обсягом випуску для даної фірми буде 6 одиниць на тиждень.

Графічний метод визначення оптимального обсягу виробництва (модель ) представлений на рис. 9.3. Криві  і  на графіку а) побудовані за даними таблиці 9.2. Сума прибутку для будь-якого обсягу  визначається графічно як різниця вертикальних координат цих кривих. За малих обсягів випуску крива виторгу  проходить нижче кривої витрат , так само, як і за великих, що визначає збитки. На відрізку  маємо зону прибутковості фірми, крива витрат  проходить під кривою . Точки  і  називаються точками критичного обсягу випуску, або точками беззбитковості , в цих точках криві перетинаються.

Сума економічного прибутку максимізується на обсязі, для якого відстань між кривими  і  по вертикалі найбільша. Її знаходимо в точці, де дотична до  паралельна лінії  (точка ). На обсязі  кути нахилу обох кривих однакові, тобто . Ліва частина рівняння – це граничний виторг, а права – граничні витрати. Отже, відрізок , який відповідає величині максимальної суми прибутку, знаходиться на обсязі, для якого граничний виторг стає рівним граничним витратам: . Побудована за даними табл. 8.1 крива економічного прибутку  (рис. 9.2.б) більш виразно демонструє залежність динаміки прибутків і збитків від обсягу виробництва.

Cформулюємо загальне правило вибору оптимального обсягу виробництва, або загальну умову максимізації прибутку:

прибуток максимізується на обсязі, для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам: 

Це рівняння називається правилом визначення обсягів виробництва. Для конкурентного ринку можна застосовувати особливий випадок цього правила: MC = P =MR

На рис. 9.4 наведено графічне порівняння граничного доходу, граничних і середніх витрат.

Рис 9.4 – Порівняння граничного доходу, граничних і середніх витрат

Якщо лінія граничного доходу перетинає криву середніх витрат, то фірма вирішує проблему максимізації прибутку. Його максимальний розмір досягається у точці, де перетинаються лінія граничного доходу та крива граничних витрат (Q0) Загальний розмір прибутку при цьому дорівнюватиме площі прямокутника, який утворюють вісь цін, лінія граничного доходу, лінія обсягу виробництва та лінія, що відповідає середнім витратам при цьому обсязі виробництва.

Якщо лінія граничного доходу проходить нижче, ніж крива середніх витрат, але перетинає криву середніх змінних витрат, то, обираючи певний обсяг виробництва, фірма вирішує проблему мінімізації збитків. Вони будуть найменшими у точці перетину кривої граничних витрат та лінії граничного доходу, їхній розмір також можна визначити через площу відповідного прямокутника (див. рис. 9.4). Якщо лінія граничного доходу не перетинає криву середніх змінних витрат, то для фірми доцільніше відмовитися від виробництва.

Але визначення обсягу виробництва, при якому фірма може максимізувати прибуток, не обов’язково означає наявність у неї позитивного економічного прибутку. Якщо ринкова ціна продукту в короткостроковому періоді перевищує середні витрати на його виробництво (P0 > ATC), фірма отримуватиме прибуток.

Якщо ринкова ціна дорівнює середнім витратам (P0 = ATC), то фірма буде забезпечувати самоокупність виробництва, тобто отримуватиме нульовий прибуток.

Якщо ринкова ціна виявиться нижче середніх витрат (P0 < ATC), то фірма нестиме збитки.

Подальше зменшення ціни нижче рівня середніх змінних витрат (P0 < AVC) є необхідною умовою закриття фірми (банкрутство фірми).

Отже оскільки фірми на РДК будують свою стратегію в короткостроковому періоді в залежності від співвідношення ціни і середніх витрат, то збільшення обсягів виробництва відбудеться за умов зростання ціни, а зменшення – за умови її падіння. Звідси бачимо, що крива пропозиції досконало конкурентної фірми в короткостроковому періоді співпадає з частиною кривої граничних витрат МС, що лежить вище кривої середніх змінних витрат AVC.

Для досконало конкурентної галузі в цілому короткострокова крива пропозиції ілюструє зміну обсягу випуску продукції, що пропонується для продажу усіма фірмами, при зміні ринкової ціни. Рівноважна ціна встановлюється на такому рівні, при якому загальний обсяг пропозиції дорівнює загальному обсягу попиту на продукцію галузі. При цьому кожна окрема фірма може або отримувати економічний прибуток, або нести збитки, або працювати на рівні самоокупності.

9.4 Економічна стратегія конкурентної фірми в довгостроковому періоді

У довгостроковому періоді розглядається поведінка не окремої фірми, а взаємодія всіх фірм на даному ринку. Тому необхідно ввести деякі нові припущення:

  1.  пристосування галузі для потреб ринку в довгостроковому періоді відбувається за рахунок введення в галузь нових виробників або виходу із галузі;
  2.  усі фірми в галузі мають схожі криві витрат, що дає можливість виділити окрему фірму як типову.

 а    б

Якщо типова фірма при певній ціні Р1 на свою продукцію отримує економічний прибуток, то інші фірми будуть намагатися переорієнтувати своє виробництво на цей же товар. Як відомо, збільшення кількості виробників призводить до переміщення кривої ринкової пропозиції вправо, а це призводить до зниження ціни рівноваги.

Рисунок 9.5 – а) зміна ринкової ціни під впливом ринкової пропозиції б) рівновага фірми в довгостроковому періоді

Тому вступ у галузь нових виробників зменшує економічний прибуток. Якщо ціна знизиться до рівня Р2, то фірма має збитки, адже ціна стала нижчою, ніж середні витрати АТС. Тому розпочнеться відтік фірм з цієї галузі в ті, де є змога отримати хоча б нормальний прибуток. Зменшення кількості виробників зменшить ринкову пропозицію, а це призведе до встановлення нового вищого рівня цін, що ліквідує збитки. Такі зміни врешті приведуть до встановлення ціни, що покриватиме лише мінімальні середні витрати виробництва, тобто типова фірма не зможе отримувати економічний прибуток, а лише нормальний:

Р=АТС або MR=P=MC=ATC

(9.9)

Таким чином, економічний прибуток в довгостроковій перспективі буде залучати в конкурентну галузь нові фірми, а збитки, навпаки, змусять їх залишати галузь. В результаті ринкова ціна продукту встановиться на рівні мінімальних середніх витрат (LATC) типової фірми (рис 9.6).

Рисунок 9.6 – Довгострокова рівновага фірми в умовах досконалої конкуренції

За таких умов усі фірми галузі отримають нульовий економічний прибуток, і кожна з них обере обсяг виробництва, при якому виконуватиметься умова:

P = MR = LATC = LMC.

(9.10)

Це і є умова рівноваги конкурентної фірми, галузі і ринку у довгостроковому періоді.

9.5 Ефективність РДК

1. В економіці досконалої конкуренції досягається ефективність розподілу ресурсів між фірмами і галузями, коли граничні суспільні витрати дорівнюють граничним суспільним вигодам.

2. Оскільки ціна на продукцію досконало конкурентної фірми дорівнює її мінімальним середнім витратам на виробництво одиниці продукції (P = ATC), споживач на РДК отримує товари за найдешевшою із можливих цін.

3. РДК створює умови для ефективного використання обмежених ресурсів, оскільки витрати фірми на одиницю продукції мінімальні.

4. РДК розділяє обмежені ресурси таким чином, щоб максимально задовольнити потреби споживачів, адже якщо попит на певне благо збільшується, то його виробництво відразу зростає.

5. РДК притаманна властивість відновлювати ефективність виробництва у використанні ресурсів. Будь-які зміни в смаках споживачів, запасах ресурсів або в технологіях автоматично призводять до змін на ринку і встановленні ринкової рівноваги.

Після встановлення довгострокової рівноваги на РДК в усіх фірмах, які на ньому залишились, будуть однакові середні довгострокові витрати. Тому виникне можливість визначення кількості фірм в галузі як частки від поділу величини попиту на обсяг випуску, що відповідає мінімуму середніх витрат на одному з підприємств.

Але ринок досконалої конкуренції має і недоліки:

  1.  адже конкурентна фірма виробляє лише те, що у неї купують. Фірма не стане виробляти громадські товари, за які немає можливості отримати відшкодування від споживача. Тому ринковий механізм у сучасній економіці доповнюється державним регулюванням;
  2.  орієнтація конкурентної фірми на максимізацію прибутку часто призводить до конфлікту між поточними і перспективними цілями (ефект Робін Гуда).

Однак навіть з перерахованими недоліками ринок досконалої конкуренції є найефективнішою моделлю ринку.

Питання для самоконтролю:

Ознаки й умови досконалої конкуренції.

Ринковий попит на продукцію фірми за умов досконалої конкуренції.

Ринкова поведінка підприємства в короткостроковому періоді.

Рівновага фірми та галузі в короткостроковому періоді.

Ринок досконалої конкуренції в довгостроковому періоді.

Ефективність ринку досконалої конкуренції.


ТЕМА 10. МОНОПОЛЬНИЙ РИНОК

  1.  Характерні риси ринку "чистої" монополії.
  2.  Монопольний ринок у короткостроковому та довгостроковому періодах.
  3.  Особливості функціонування реальних монополізованих ринків.

Мета: надати студентам знання з питань функціонування фірми на монопольному ринку.

Питання для самостійної роботи:

Порівняльна оцінка конкурентного та монопольного ринків

Перелік літератури:

Основна:

  1.  [1. С. 311 – 362].
  2.  [2. С. 372–391].
  3.  [3. С. 124 – 134].
  4.  [4. С. 218 – 238].

Додаткова:

  1.  [5. С. 61 – 68].
  2.  [6. С. 94 – 107].

Інтернет-ресурси:

http://korolenko.kharkov.com

http://www.library.kharkov.ua

http://library.if.ua

http://alexlib.com.ua

http://readbookz.com

http://apelyacia.org.ua

http://www.vuzlib.net

http://almamater.com.ua

http://zakon.rada.gov.ua


10.1 Характерні риси ринку чистої монополії

У попередній темі йшлося про критерії, за якими виділяють окремі моделі ринків. Ринок чистої монополії має такі характеристики:

1. На ринку функціонує лише один виробник якоїсь продукції. Отже, справедливим буде твердження: фірма-монополіст – це і є певна галузь виробництва. Тоді для монопольного ринку бракує поділу на попит щодо окремої фірми та ринковий (галузевий) попит, а також на пропозицію окремої фірми та ринкову пропозицію. Для чистого монополіста фірма та галузь – це поняття синоніми.

2. Товар, який виробляє монополіст, не має близького замінника. Практично немає таких товарів, які не можна було б замінити на щось інше. Однак щодо товару монополіста справедливим буде припущення, що у споживача існує лише два можливих варіанти поведінки: або взагалі відмовитися від споживання цього товару, або придбати його у монополіста.

Слід зазначити, що у чистого монополіста немає прямих конкурентів на ринку товарів. Проте це не означає, що він взагалі не вступає у відносини конкуренції. Насамперед потрібно взяти до уваги, що монополіст, у свою чергу, стає покупцем на ринку ресурсів, де він стикається з іншим конкурентним середовищем (про це йтиметься у наступному розділі).

3. Чистий монополіст сам установлює ціну на свій товар. Якщо конкурентну фірму ми назвали такою, що погоджується з ціною, то монополіст це той, хто диктує ціну. Щоб зрозуміти механізм диктату монополіста, треба згадати, як взагалі формується ринкова ціна. Ціна рівноваги є результатом взаємодії попиту та пропозиції. Оскільки для монополіста попит збігається з ринковим, і його можна розглядати як заданий, то встановити рівноважну ціну він може, маневруючи пропозицією: збільшення пропозиції знижує ціну і, навпаки, зменшення пропозиції призводить до зростання цін. Тобто монополіст, змінюючи обсяг пропозиції, може змінювати ціну товару.

4. Вступ у галузь інших виробників заблокований. Практично кожен виробник бажає стати монополістом та обмежити конкуренцію на ринку його товарів. Монополізація ринку може досягатися:

1. Зростанням фірми за рахунок капіталізації прибутку, банкрутством конкурентів, їх поглинанням до досягнення фірмою повного панування у галузі.

2. Об'єднанням капіталів на добровільних засадах і перетворенням такого об'єднання на панівного виробника. Форми монополістичних об'єднань, зокрема, такі:

  •  картель, як досягнення угоди про розподіл ринків збуту, цін та квот виробництва за умови збереження кожним учасником виробничої та комерційної самостійності;
  •  синдикат, як створення учасниками, що зберігають виробничу самостійність, спеціального спільного підрозділу, який здійснює постачально-збутові операції для всіх членів об'єднання;
  •  трест, в якому об'єднуються самостійні підприємства однієї галузі, втрачаючи і комерційну, і виробничу самостійність.

Однак будь-який монополіст зможе зберегти своє монопольне становище лише тоді, коли вступ до цієї галузі для інших виробників буде надійно заблокований. Тому блокування вступу в галузь, встановлення відповідних бар'єрів обов'язкова умова для існування чистої монополії. Бар'єри для вступу в галузь стосуються не тільки чистої монополії, а й олігополії чи монополістичної конкуренції, а тому заслуговують на особливу увагу.

Ці бар'єри можуть набувати різних форм:

а) масштаби виробництва. Як правило, фірма-монополіст це досить велике підприємство, тому для створення гідної конкуренції потрібно вкласти значні кошти, що для абсолютної більшості потенційних конкурентів не під силу та й недоцільно. Також у деяких галузях ефективне виробництво можливе лише за умови функціонування невеликої кількості підприємств. Це може бути зумовлене фінансовими або технологічними причинами. Особливо це стосується галузей економіки з пануванням природних монополій. У багатьох країнах до природних монополій належать більшість видів діяльності, продукція яких є "предметом суспільного користування", – комунікації, лінії електропередачі, нафто- і газопроводи, залізничний транспорт, системи зв’язку, водопостачання і каналізація.

б) легальні бар'єри. Це певні законодавчі норми, що регламентують той чи інший вид діяльності. Найпоширенішими серед них є патенти (виключне право на виробництво будь-якого продукту чи використання якоїсь технології) та ліцензії (право на заняття якимось видом діяльності), авторські права. Вони надають право винахіднику контролювати продукт упродовж певного часу, з метою захистити його від незаконного використання. Деякі фірми використовують цей контроль для досягнення і закріплення монопольної влади (наприклад "Microsoft").

в) власність на унікальні види ресурсів. Утримати своє монопольне становище на ринку можна, захопивши ті види ресурсів, за допомогою яких виробляється продукція монополіста. Це спрацьовує тоді, коли обмеженість ресурсів абсолютна, і у них немає близького замінника (наприклад, компанія "Де Бірс", яка монополізувала алмазні рудники у Південній Африці і тому контролює ринок алмазів).

г) недобросовісна конкуренція. Обмежити вступ нових фірм на ринок монополіст може за допомогою агресивних дій. Деякі фірми-монополісти застосовують методи боротьби з конкурентами, які не тільки не відповідають кодексу честі підприємця, а й у більшості країн заборонені законом. Це може бути тиск на постачальників сировини, профспілки, банки, переманювання провідного персоналу, цінова війна з метою банкрутства конкурента (демпінг) тощо. Однак виявити порушника закону та застосувати до нього відповідне покарання досить складно.

Слід також зазначити, що високі транспортні витрати сприяють формуванню ізольованих ринків. Як наслідок, технологічно єдина галузь перетворюється на кілька локальних монополій.

У залежності від існуючих бар’єрів розрізняють наступні види монополій: закрита, відкрита, природна.

Усі розглянуті бар’єри не є абсолютно неподоланними. Так, досягнення науково-технічного прогресу можуть зменшити оптимальний розмір фірм, легальні бар’єри можуть бути скасовані, також можуть бути знайдені нові джерела сировини. Проаналізовані риси монопольного ринку справляють вирішальний вплив на ціни та обсяги виробництва монополістом. 

10. 2 Особливості економічної стратегії чистої монополії в короткостроковому та довгостроковому періодах

Вирішальна відмінність між чистою конкуренцією та чистою монополією полягає у своєрідності кривої попиту: якщо для конкурентної фірми вона має абсолютно еластичний характер (пряма лінія), то для чистого монополіста спадний характер.

Спадний характер кривої попиту означає, що виробник не зможе продати більше продукції без зниження ціни на неї. Проте він буде змушений одночасно знизити ціну не тільки на додаткову одиницю продукції, а й на весь обсяг продаж. Тому гранична виручка завжди менша ціни товару: MR<P.

Сукупні витрати монополіста формуються в цілому так само, як і витрати конкурентної фірми. Динаміка сукупного виторгу монополіста значно відрізняється від динаміки виторгу конкурентної фірми. Сукупний виторг монополії обчислюється за формулою: . Рис. 10.1 ілюструє відміни типових функцій сукупного виторгу досконало конкурентної (а) та монопольної (б) фірм.

Рисунок 10.1 – Сукупний виторг конкурентної фірми та монополії

На відміну від досконало конкурентного ринку монополія сама встановлює не тільки кількість продукції, що пропонується, але й її ціну, обираючи точку з відповідними параметрами на кривій галузевого попиту. Тому ціна на монополізованому ринку є низхідною функцією від кількості: P = P(Q). Яку з можливих цін встановить монополіст, залежить від його господарчої діяльності. При намаганні захопити новий ринок або не допустити конкурентів, він може знижувати ціни, здійснюючи демпінгову політику. Частіше метою діяльності монополії є максимізація вартості фірми або отримання максимального прибутку. Існує взаємозв’язок еластичності попиту за ціною, загального і граничного доходу простої монополії (рис. 10.2).

Рисунок 10.2 – Попит, граничний і сукупний доход фірми в умовах чистої монополії

Якщо попит еластичний, значення граничного доходу буде позитивним, а загальний дохід зростатиме. Зниження ціни на цій ділянці приводить до зростання загального доходу.

Якщо попит нееластичний, граничний дохід менше нуля, а загальний дохід знижується. Зниження ціни на цій ділянці приводить до падіння загального доходу. Тому раціональний монополіст намагається уникати нееластичної ділянки кривої попиту.

Якщо попит одиничної еластичності, граничний дохід дорівнює нулю, а загальний дохід досягає максимальної величини.

Яку ж комбінацію цін і обсягів виробництва обирає монополія? Відповісти на це питання можна ґрунтуючись на використанні тих самих методів, що й при дослідженні конкурентного ринку – порівнянні сукупного доходу з сукупними витратами, а також граничного доходу з граничними витратами.

На рис. 10.3. зображено процедуру вибору оптимального обсягу виробництва монополії за методом порівняння граничного виторгу і граничних витрат . Якщо фірма вирішить виробляти, то вона максимізуватиме прибуток на обсязі , для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам.  Визначивши оптимальний обсяг випуску, монополія використовує криву попиту для знаходження ціни. Крива попиту показує, яку ціну бажали б заплатити покупці за запропонований обсяг продукції. Монопольна ціна  відповідає точці  на кривій попиту.

Рисунок 10.3 – Максимізація прибутку монополією (модель TRTC)

Якщо на оптимальному обсязі випуску  ціна  перевищує величину середніх сукупних витрат , монополія максимізує економічний прибуток. Сукупний прибуток монополії можна розрахувати за відомою нам загальною формулою:

(10.1)

На графіку 10.4 прибуток чисельно дорівнює площі прямокутника .

Рисунок 10.4 – Максимізація прибутку монополістом. Модель MRMC

Як і для конкурентної фірми, для монополії існують також умова беззбитковості, коли  і умова закриття, коли . У всіх випадках, коли ціна нижча за середні змінні витрати для будь-якого рівня випуску, найкращим стратегічним рішенням для монополіста у короткостроковому періоді буде припинення виробництва. Однак ситуації збитковості і закриття для монополії трапляються досить рідко.

У довгостроковому періоді монополіст, так само, як і конкурентна фірма, виробляє продукцію лише тоді, коли окупає всі сукупні витрати. Монополія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого перспективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на продукцію.

На рис. 10.5 зображені варіанти розвитку фірми з відповідними короткостроковими кривими середніх і граничних витрат, а також нанесені криві довгострокових середніх і граничних витрат  і . Короткострокова рівновага монополії може встановлюватись у точках   і . Кращим варіантом розвитку буде стан рівноваги , який одночасно є коротко- і довгостроковою рівновагою, оскільки в точці а перетинаються криві граничного виторгу і граничних витрат коротко – і довгострокового періоду:

Рисунок 10.5 – Довгострокова рівновага фірми – монополіста

(10.2)

Монополія завжди може вибрати з усіх варіантів розвитку такий, який принесе їй найбільший прибуток. Закономірним є те, що рівноважна ціна  і в довгостроковому періоді перевищує довгострокові середні і граничні витрати: .

Для монополії не властивий парадокс прибутку. Завдяки бар’єрам входження в галузь монополія і в довгостроковому періоді зберігає економічний прибуток.

До сих пір ми передбачали, що монополіст продає кожну одиницю своєї продукції будь-якому покупцеві за однаковою ціною (проста монополія), але монополіст має можливість диференціювати своїх споживачів і продавати їм товари за різними цінами. Така практика отримала назву цінової дискримінації.

Цінова дискримінація –це встановлення різної ціни на той самий продукт для різних покупців. При цьому розбіжності в цінах не зумовлюються різницею в витратах виробництва і доставки товару, його якістю або іншими об’єктивними причинами. В основі такої цінової стратегії лежить намагання виробника захопити споживчий надлишок (площа ΔРоАВ), тобто продавати товар кожному споживачеві за тією ціною, яку він згоден сплатити (рис.10.6.).

Рисунок 10.6 – Цінова дискримінація

Економічні умови здійснення цінової дискримінації:

  •  продавець повністю контролює виробництво та ціноутворення товару на всіх сегментах ринку;
  •  продавець здатний відокремлювати різні та стійкі групи покупців з різною еластичністю попиту. Причому покупцям, яким притаманна низька еластичністю попиту, звичайно пропонується висока ціна, і, навпаки, еластичний попит сприяє зниженню ціни;
  •  покупці не мають бажання та умов перепродати придбану продукцію іншим покупцям (тому цінова дискримінація широко розповсюджена в сфері послуг).

Розрізняють три ступеня цінової дискримінації:

  1.  Досконала дискримінація (або цінова дискримінація першого ступеня) проявляється у тому, що на кожну одиницю виробленої однорідної продукції встановлюється відповідна ціна, яка дорівнює ціні попиту, а монополіст перерозподіляє в свій прибуток весь надлишок споживача. При цьому він пропонує на ринок такий же обсяг продукції, як за умов досконалої конкуренції. Така цінова політика, як правило, впроваджується в умовах індивідуального виробництва, коли виготовлення і реалізація продукції (напр., нової техніки) здійснюється за замовленнями конкретних споживачів.
  2.  Цінова дискримінація 2-го ступеню – продукція, що виготовляється монополістом, групується в партії, на які встановлюються різні ціни. Така цінова політика на практиці здійснюється в формі знижок або надбавок на ціни товарів та послуг (напр., ресторан, який обслуговує клієнтів вдень зі знижкою, а ввечері – за підвищеними розцінками).
  3.  Цінова дискримінація 3-го ступеню –припускає розділення самих споживачів на окремі групи або ринки, де встановлюється відповідна ціна реалізації (напр., надання послуг приватними лікарями, адвокатами тощо). Така цінова політика збільшує прибуток монополіста, тільки якщо групи споживачів чутливі до зміни ціни і виключена можливість переміщення придбаної продукції між ринками. Здійснення політики цінової дискримінації надає можливість монополії максимізувати розмір свого прибутку.

Наслідки цінової дискримінації:

З одного боку цінову дискримінацію можна розцінювати як негативне явище, адже однаковий товар продається різним покупцям за різними цінами. Це призводить до невдоволеності та зростання соціальної напруги. З іншого боку, цінова дискримінація надає можливість купити товар тим, хто не міг зробити цього за умов єдиної ціни. Таким чином, обсяг виробництва зростає до конкурентного і зникають чисті втрати від монополії.

Враховуючи те, що монополія може маніпулювати обсягом виробництва і ціною продукції, для неї не існує якоїсь визначеної кривої пропозиції.

Економісти виділяють можливі моделі поведінки фірми-монополіста в довгостроковому періоді. Вони не завжди пов’язані з отриманням прибутку. Так, монополія може вивести свою продукцію на ринок за високою ціною, а потім, при загрозі виникнення конкурентів, «ковзатись вниз вздовж кривої попиту», тобто поступово знижувати ціну.

Або може виникнути ситуація довгострокової рівноваги, коли економічний прибуток монополії дорівнюватиме нулю. Оскільки незмінних продуктів взагалі не існує, в довгостроковому періоді фірмі загрожує розробка товарів-субститутів. Крім того, отримання короткострокових максимальних прибутків, як правило, приводить до зростання попиту на всі види замінників, а активність потенційних конкурентів викликає падіння попиту на продукцію монополіста. Отже необхідність захисту власних інтересів спонукає його підвищувати виробничі витрати, пов’язані з інноваціями та рекламою. Вона може знизити ціни, щоб зробити ринок менш привабливим для потенційних конкурентів, або збільшити витрати на створення додаткових бар’єрів для вступу в галузь Все це призводить до втрати монополією прибутків в довгостроковому періоді. Вона опиняється в стані беззбитковості, коли фірма отримує дохід, достатній тільки для покриття витрат (LATC) (рис. 10.7).

Рисунок 10.7 – Монополія та беззбиткове виробництво

У будь-якому разі прибуток монополії зменшується. Слід зауважити, що у довгостроковому періоді всі монополії можуть вважатися відкритими, оскільки конкуренція може виникнути у зв’язку із появою товарів-субститутів, нововведеннями, зміною технології та іншими ринковими умовами.