48107

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Конспект

Архивоведение и делопроизводство

Реформування економіки України на ринкових засадах вимагає не тільки суттєвих трансформацій у механізмах державного регулювання у інституційному середовищі у виробничій фінансовокредитній податковій бюджетній законодавчій системах України але й відповідних змін на регіональному рівні у соціальноекономічному житті регіонів. Це значно актуалізує значення регіональних аспектів розвитку України. Предмет регіональної економіки охоплює регіональні аспекти державної економічної політики економіки виробництва трудової та фінансової...

Русский

2013-12-07

2.25 MB

28 чел.

8. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

ТЕМА 1

Предмет, метод і завдання курсу «Регіональна економіка»

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  з’ясувати суть предмет та об’єкта науки;
  •  з’ясувати суть регіональної економіки та її територіальні особливості;
  •  визначити суть наукових методів, вивчити традиційні і нові методи аналізу територіальної організації господарства;
  •  з’ясувати методи економічного обґрунтування галузевого та територіального (регіонального) розміщення продуктивних сил для прогнозування розвитку господарства;
  •  вивчити основні етапи та економічного обґрунтування регіонального розвитку розміщення продуктивних сил, суть природних досліджень і проектів охорони природи (схеми, програм) для раціональної господарства;
  •  вивчити наукову літературу з питань регіональної економіки.

План

  1.  Об’єкт і предмет курсу «Ргіональна економіка».
    1.  Основні поняття та наукові категорії регіональної економіки.
    2.  Місце регіональної економіки в системі наук.
    3.  Методологічні основи досліджень регіональної економіки.
    4.  Основні завдання курсу.

1.1.Об’єкт і предмет курсу «Ргіональна економіка».

Реформування економіки України на ринкових засадах вимагає не тільки суттєвих трансформацій у механізмах державного регулювання, у інституційному середовищі, у виробничій, фінансово-кредитній, податковій, бюджетній, законодавчій системах України, але й відповідних змін на регіональному рівні - у соціально-економічному житті регіонів. Адже саме тут, на рівні місцевого самоврядування, відбуваються складні процеси адаптації господарства і населення до нових ринкових умов. Це значно актуалізує значення регіональних аспектів розвитку України. Тим більше, що досвід розвинених країн та наукова практика перебудованих процесів в Україні довели недостатність ринкової саморегуляції для ефективного розвитку будь-якої країни та необхідність збалансування з механізмами державного регулювання. В Україні, де на початку 90-х років майже відмовились від задіяння такого регулювання, протягом 10 років відбувався прогнозований спад виробництва, гіпертемпами зросли інфляція та безробіття. І якщо інфляцію, починаючи з 1999 року, вдалося приборкати, то безробіття до недавнього часу зростало швидкими темпами. Одночасно різко погіршилися соціальні умови життя населення та медико-економічна ситуація у країні, загострилися територіальні диспропорції  та  збільшився   розрив   між  рівнями соціально-економічного розвитку "сильних" та депресивних регіонів. Вихід з цього становища, успішне вирішення складних економічних, регі ональних та міжрегіональних проблем, які виникають як на обласному рівні, так і на рівні економічних районів, вимагають досить кваліфікованого науково обґрунтованого підходу до цього.

Необхідно зазначити, що складні територіальні, економічні і соціальні проблеми в багатьох найбільш і найменш розвинених країнах значно загострилися ще на початку XX століття. Це зумовило велику увагу до регіональних аспектів економічного і соціального розвитку країн і призвело до помітного розширення теоретичних і практичних досліджень в галузі розміщення виробництва та регіонального розвитку. Саме тоді починає формуватися регіоналістика як міждисциплінарна, складна за змістом наука, яка об'єднує всі напрями дослідження такого складного, поліструктурного та багаторівневого об'єкта, як регіон.

Перед тим, як приступити до вивчення основних категорій, структурних складових та проблем регіональної економіки, визначимося зі змістом понять «об’єктом» та предмет дослідження.

Об'єктом науки "регіональна економіка" є регіон, який у контексті нашого курсу розглядається як адміністративно визначена територіальна частина будь-якої країни.

Предмет регіональної економіки охоплює регіональні аспекти державної економічної політики, економіки виробництва, трудової та фінансової діяльності, бюджетної та податкової системи, тобто економіку регіонів України.

Таким чином, основною категорією теорії регіональної економіки виступає "регіон". Одне з найбільш визнаних її тлумачень запропоновано Є.Б. Алаєвим: "Регіон - це певна територія, що відрізняється певною цілісністю та взаємопов'язаністю основних складових: населення, господарства, природи" [1]. Більш чітко визначив статус регіону в системі територіальної організації суспільства країни М. Долішній. Регіон, за його визначенням, - це "...адміністративно відокремлена територія України... з особливостями природно- та економіко-географічного положення, набутою економічною структурою і системою розселення, а також системою факторів обмеження його виробничого потенціалу" [14]. Російські дослідники Ю.Н. Гладкий та А.І. Чистобаєв також відносять до регіонів один чи декількох суб'єктів Російської Федерації. Необхідно зазначити, що раніше у працях вітчизняних основоположників регіональної економіки регіон розглядався як триєдність населення, господарства, природи. У сучасній теорії регіональної економіки регіон, на зразок західної науки, усе частіше розглядається як суб'єкт певних економічних відносин, носій певних інтересів, як складна поліструктурна та багатофункціональна система у складі єдиного економічного простору України.

Російські вчені вважають, що сьогодні найбільш поширені чотири парадигми регіону:

  •  регіон-держава;
  •  Регіон-квазікорпорація;
  •   регіон-ринок;
  •   регіон-соціум.

У першому випадку регіон є відносно уособленою підсистемою держави та національної економіки. У багатьох розвинених державах у результаті процесів децентралізації управлінської структури та фінансового федералізму в регіоні "спускається" все більше функцій, основною з яких є регулювання економіки регіону.

Регіон як квазікорпорація виступає суб'єктом регіональної муніципальної власності та економічної діяльності. Такий підхід стимулює економічну незалежність регіону. Розширення економічної самостійності регіонів виступає важливою складовою ринкових реформ.

Підхід до регіону як до ринку, який має певні межі, акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності, а саме: на інвестиційному та підприємницькому кліматі, маркетинговій стратегії розвитку регіонів із урахуванням інтересів регіону, особливостей регіональних ринків товарів та послуг, капіталу, цінних паперів, праці, інформації тощо. Інколи дослідження в рамках даного підходу виділяють в окрему дисципліну "Регіональне ринкознавство" [9].

Дещо виходить за межі суто регіональної економіки підхід до регіону як соціуму, тобто до соціально-територіальної цілісності. У цьому випадку дослідження спрямоване на відтворення соціальної сфери - населення, трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я та ін., а також на розвиток системи розселення.

Якщо перші три парадигми в теорії регіону включають проблему забезпечення узгодження економічних інтересів регіону і держави, забезпечення економічного зростання регіону та його економічної самостійності, виробництва та споживання суспільних благ і створення конкурентного середовища на основі збалансованого ринкового та державного регулювання, то останній підхід, ширший від економічного, підключає до нього ще й соціальний контроль за запровадженням ринкової економіки соціального спрямування та забезпечує синтез усіх аспектів життя регіонального соціуму.

У найбільш узагальненому розумінні регіон визначається на внутрішньодержавному рівні як відкрита територіально цілісна, економічно взаємопов'язана і адміністративно-визначена частина країни, що поєднує господарство, населення і природу, виступає суб'єктом певних економічних відносин та носієм різнобічних внутрішніх і зовнішніх функцій та інтересів [54].

  1.  Основні поняття та наукові категорії регіональної економіки.

Для подальшого поглиблення знань про предмет регіональної економіки слід зупинитися на основних поняттях та категоріях, якими вона оперує. Вихідними в цій галузі є поняття про регіон і територію.

У ієрархічній системі соціально-економічного простору країни регіон займає проміжний "мезорівень" між макрорівнем країни та мікрорівнем суб'єктів господарювання. Категорія "регіон" тлумачиться у науковій літературі по-різному. Основною відмінністю є те, що частина дослідників визначає його як подібну за своїми природними, економічними властивостями, соціальними властивостями, яка характеризується певною спільністю проблем та бар'єрів розвитку [1, 8]. Інші автори, беручи до уваги все вищезазначене, вважають обов'язковою рисою регіону його адміністративну визначеність [14, 54]. Тобто, на їхню думку, яка є найбільш доцільною, регіон будь-якого рівня завжди виступає як одиниця територіально-адміністративного поділу або їх поєднання. Такий підхід більш ефективний з народногосподарського погляду, бо включає регіон у систему територіального управління держави. Коректним, на нашу думку, є визначення регіону як відкритої, територіально-цілісної і адміністративно визначеної частини країни, яка поєднує господарство, населення і природу та виступає суб'єктом певних економічних відносин та носієм різнобічних внутрішніх і зовнішніх функцій та інтересів. Таке розуміння регіону з позиції системного підходу, як складної єдиної суспільно-економічної' системи країни, лежить в основі досліджень, спрямованих на вирішення найбільш комплексних, інтегрованих завдань (проблем): регіоналізації державного життя країни, розробки та реалізації регіонально-конкретизованих стратегій соціально-економічного розвитку, обґрунтування механізмів гармонізації інтересів держави, регіонів та суб'єктів господарювання.

В інших випадках при тематично спрямованих дослідженнях, націлених на вирішення певних соціальних, економічних, екологічних проблем, регіон може трактуватись у більш "вузькому" розумінні, адекватному за змістом цим проблемам. Так, у західній літературі регіон часто визначають як систему ринків; при соціальній спрямованості дослідження, наприклад, для оцінки якості життя населення в усіх його параметрах (від медико-фізіологічного до соціально-економічного), регіон може трактуватися як поліструктурна система забезпечення життєдіяльності населення. У геополітичних розвідках регіон повинен розглядатися, у першу чергу, як носій певних геополітичних якостей, що визначають його статус у геополітичному просторі країни чи світу.

До класиків регіоналістики, які почали пізніше називати цю галузь знань, необхідно віднести: на заході - Йоганна Тюнена, Альфреда Вебера, Вільгельма Кристаллера, Аугуста Леша (з поглядами яких ми ознайомилися під час розгляду теми "Теорія і концепція РПС і регіональна економіка". Серед вітчизняних і російських учених необхідно назвати Степана Руданського, Миколу Баранського, Миколу Колосовського.

Отже, регіон перш за все являє собою складну територіальну соціально-економічну систему. І тому необхідно чітко визначити поняття терміна «територіальна соціально-економічна система».

Територіальна соціально-економічна система - взаємопов'язане, взаємообумовлене, певним чином організоване поєднання різноякісних об'єктів типу "природа - населення - господарство" на цілісній території. Тобто, головними компонентами (підсистемами) ТСЕС є природні, господарські та соціально-демографічні, які в процесі взаємодії між собою утворюють нову якість, що виражається у відносній стійкості, певному вияві закономірностей і функцій розвитку цієї цілісності. Кожна з цих підсистем має свою внутрішню структуру, тобто, складається з підсистем нижчого рангу, які також у відповідній мірі структурно організовані. Складність функціонування ТСЕС полягає в тому, що кожний її елемент має множинність взаємозв'язків різного характеру, спрямованості та стійкості як з елементами даної системи, так і з зовнішнім середовищем. ТСЕС - це різного рангу форми просторової організації соціально-економічного життя суспільства у вигляді промислового чи сільськогосподарського підприємства, окремого населеного пункту, промислового району, області, країни, світової співдружності країн [].

ТСЕС - це складні динамічні системи, що постійно змінюються в часі. Кожна з них має як функціональну так і територіальну структуру. ТСЕС - це цілісний організм, для якого властиві якісно більш складні закономірності, ніж сума закономірностей складових частин. Цілісність системи породжує нову якість, яка не зводиться (є складнішою) до суми властивостей її елементів. Важливого ознакою цілісності є відносна стійкість системи, яка виявляється в тому, що інтенсивність взаємозв'язків між елементами (внутрішніх зв'язків) вища, ніж інтенсивність зв'язків цих елементів із зовнішнім середовищем системи.

Специфічною властивістю ТСЕС. що підкреслює ії суспільно-географічну якість, є територіальність. Територія, як складова частина системи, для решти елементів слугує своєрідним базисом, вона характеризує систему з точки зору територіальної впорядкованості, густоти, рівномірності розміщення, протяжності, географічного положення. Територіальність системи виявляється в територіальних (просторових) зв'язках та відношеннях між її елементами.

  1.  Місце регіональної економіки в системі наук.

Зв'язки регіональної економіки в системі наук численні та розгалужені. Це пояснюється у першу чергу її подвійним підпорядкуванням. З одного боку, у неї чітко визначений об'єкт досліджень - регіон (як підсистема країни), згідно з цим регіональна економіка належить до складної системи наукових дисциплін -регіоналістики. З іншого - за предметом дослідження вона належить до економічної науки. При цьому обидві «материнські» науки повністю охоплюють регіональну економіку, що наочно демонструє рис. 1.

Рис. 1. Регіональна економіка в системі наук

Регіоналістика - це синтетична система наукових знань, яка представлена переважно міждисциплінарними дослідженнями, об'єктами яких виступають регіони. А саме їх і вивчає регіональна економіка. Об'єкт дослідження "ріднить" її з економічною та суспільною географією, регіональною соціологією, політологією, демографією тощо.

Водночас предмет науки "регіональна економіка" пов'язує її з економічною наукою, її понятійним апаратом та методами дослідження, у першу чергу - з макроекономікою, економічною історією, мікроекономікою. Ураховуючи фундаментальну роль такої наукової дисципліни, як "економіка підприємства", вважаємо, що місце регіональної економіки серед економічних наук, дещо видозмінивши логічну схему, розроблену О.Г. Гранбергом [13], необхідно представити рис. 2.

Предмет науки "регіональна економіка" пов'язує її з економічною наукою, її понятійним апаратом та методами дослідження, у першу чергу - з макроекономікою, економічною історією, мікроекономікою.

Рис.2. Місце регіональної економіки серед інших економічних дисциплін.

  1.  Методологічні основи досліджень регіональної економіки.

Значення наукових методів: їхня сутність і види. Людство існує і розвивається завдяки безперервному процесу пізнання об'єктивної реальності. Процес наукового пізнання здійснюється у першу чергу під час проведення наукових досліджень. Він відбиває напрацювання нових знань щодо нових об'єктів, явищ, процесів тощо, а також більш глибоке вивчення вже досліджуваних об'єктів. Будь-які дослідження здійснюються у процесі аналізу і синтезу різноманітної інформації про об'єкт досліджень, його структуру, закономірності та проблеми розвитку тощо.

Необхідно зазначити, що процес пізнання можна поділити на кілька узагальнених етапів:

  •  програмний - розробка програми дослідження, у якій визначено мету, завдання роботи (курсова, дисертація), дається обґрунтування теми, виконавці, кошторис;
  •  інформаційний - опрацювання спеціальної літератури з проблеми, збір та первинна обробка статистичної інформації;
  •  аналітичний - аналіз інформації, її систематизація: класифікація, типізація, районування;
  •  моделювання - розробка системи моделей розвитку об'єкту, прогнозування його змін;
  •  синтез усіх матеріалів для з'ясування структури, організації об'єкта, обґрунтування висновків про його внутрішні та зовнішні зв'язки, закономірності та ефективність розвитку тощо.

При цьому потрібно проводити дослідження, виходячи з певної парадигми.

Парадигма - це певна постановка проблеми, панівний спосіб наукового мислення, при якому відносно упорядковуються погляди на довколишні явища й речі. Наприклад: системна парадигма стійкого розвитку, парадигма постіндустріалізму.

В основі будь-якого дослідження лежить система методів, які виходять із методологічних засад. Роль методів як необхідного інструменту пізнання дуже важлива. Вони дозволяють глибоко розкрити сутність явищ, об'єктів та процесів. Метод дослідження - це засіб досягнення його визначеної мети, що передбачає певну послідовність підходів, способів та операцій, які необхідно виконати при вивченні об'єкта.

Англійський учений Бекон, філософ 16 століття, зазначав, що навіть кульгава людина, яка йде шляхом, випереджає здорову, яка біжить бездоріжжям. Використовувати наукові методи -означає мати дороговказ, як і куди йти.

Сьогодні у науковій літературі виділяють три групи підходів і методів:

  •  загальнонаукові;
  •  міждисциплінарні;
  •  спеціальні чи конкретно-наукові.

Здебільшого при дослідженні будь-якого процесу використовуються певною мірою методи всіх трьох груп. Як їх поєднати і використовувати - справа дослідника, його кваліфікації, творчих здібностей.

Загальнонаукові підходи і міждисциплінарні методи. Загальнонаукові підходи та методи характеризують методологією. Досліджень, забезпечують його високий рівень та обґрунтованість результатів. До цих методів відносять у першу чергу системний підхід, діалектичний метод, структурний аналіз.

Системний підхід - логічний механізм, який спрямований на вивчення цілісних об'єктів у всій різноманітності їхніх внутрішніх та зовнішніх зв'язків. Такий підхід полягає в поділі системних об'єктів та явищ дійсності на підсистеми (аналіз) і наступне їхнє об'єднання (синтез). Цей підхід дає можливість комплексного вивчення структури будь-якого об'єкта та внутрішніх взаємозв'язків його елементів (галузей і ланок). Системний підхід передбачає всебічний аналіз на основі принципу взаємопов'язаності всіх об'єктів, явищ і процесів та етапності їхнього дослідження: від поставленої мети, визначення завдань та формулювання наукової гіпотези до розробки моделі оптимального варіанта розміщення виробництва тощо. Застосування принципів системного підходу дає змогу розглядати кожну велику економічну проблему як особливу, певним чином структуровану систему у взаємодії з іншими. Структурний аналіз об'єктів та процесів полягає у структуризації та вивченні окремих аспектів їхньої структури:

функціонального, який відбиває сукупність зв'язків між складовими системи, її елементами;

галузевого (компонентний), який характеризує склад, сукупність і співвідношення галузей, видів діяльності, компонентів, що становлять певну систему;

територіального, який відображає співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження певних видів господарської діяльності людини (зон, районів, вузлів, центрів, пунктів тощо);

організаційно-управлінського, який визначає ієрархічність упорядкування систем органів управління життєдіяльності людей, економічної, екологічної, соціальної діяльності населення на відповідній території, а також у межах певних галузей, міжгалузевих виробничих комплексів (МВК) тощо.

Міждисциплінарні методи - найбільш поширена група методів, яка об'єднує історичний, економіко-статистичний, логічний, балансовий, порівняльний, картографічний, методи циклів, районування, аерокосмічний тощо. Якщо перші традиційно використовуються в наукових дослідженнях, то останній є надбанням наукової думки другої половини XX століття. Історичний підхід (чи метод) передбачає вивчення історії розвитку певного явища, процесу, історичну зумовленість його сутності.

Як правило, система загальнонаукових і міждисциплінарних методів за своїм складом є досить стабільною і доповнюється новими різновидами досить рідко, приблизно 1-2 рази у століття (при певній зміні механізм уже існуючих методів відповідно до розвитку пізнання та змін в об'єктивній дійсності).

Специфічні методи наукових досліджень у сфері регіональної економіки. Динамічна система конкретно-наукових методів, які застосовуються в тих чи інших дисциплінах, їхні зміни безпосередньо пов'язані з науково-технічним прогресом, з диверсифікацією наукових дисциплін, поглибленням пізнання тощо. Для нашої наукової дисципліни властиве задіювання широкого спектра як загальнонаукових та міждисциплінарних підходів та методів, так і спеціальних конкретно наукових.

У цілому до них належать: системно-структурний аналіз, економіко-статистичний, балансовий, картографічний, економі-ко-математичного моделювання, районного планування, районування, типізації тощо.

Системно-структурний аналіз передбачає якісну і кількісну оцінку об'єкта як системи на основі поліструктурного дослідження його складу, зв'язків тощо.

Економіко-статистичні методи дозволяють вивчати просторово-економічні об'єкти та явища в їхньому взаємозв'язку і динаміці. З-поміж них основними є методи обчислення індексів і середніх величин, кореляційний аналіз, групування, графоаналітичний.

При дослідженні економіки регіонів широко використовується економіко-статистичний метод. Він дозволяє систематизувати різноманітну інформацію, вивчати об'єкти та їхнє розміщення в динаміці, порівнювати об'єкти та визначати рівні їхнього розвитку за конкретними параметрами, проводити їхню подальшу типізацію за рядом ознак.

Під час характеристики регіонів поширеним є порівняльний метод визначення середніх величин, зокрема середньої по країні густоти населення (Р/S), концентрації промисловості: територіальний чи демографічний індекс (пром. прод. /на 1км площі чи на населення). На цій основі у процесі порівняння регіональних і республіканських значень показника можна "вийти" на промислове районування, а при застосуванні численних показників, що характеризують соціально-економічний простір регіону порівняно з країною (чи іншими регіонами), ми отримуємо уявлення про специфіку регіону, можливості його участі в ПП, участь у зовнішньоторговельних операціях та в цілому - про рівні соціально-економічного розвитку регіону та його бізнес-оцінку.

Найбільш поширений у плануванні територіального розвитку країни балансовий метод. Головний його зміст у зіставленні попиту і пропозиції в певних видах сировини, продукції, послуг. У передпланових дослідженнях широко використовуються системи матеріальних, фінансових та інших балансів. Розробляють баланси запасів сировини та її споживання, використання трудових ресурсів, грошових доходів і видатків населення, які узгоджуються з товарними фондами, територіальні баланси потужностей будівельних організацій, баланси місцевих будівельних матеріалів, виробів металообробної промисловості міжгалузевого використання та інше.

У практиці планування широко використовується система матеріальних та фінансових балансів, балансів трудових ресурсів, грошових доходів і видатків у бюджетах сім'ї та різних соціальних верств населення. Особливе значення мають розробки звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу і споживання продукції у країні та областях, які є основними об'єктами територіального управління в Україні. Балансовий метод передбачає складання галузевих і регіональних балансів, що допомагає обґрунтувати раціональне співвідношення у галузевих і міжрегіональних пропорціях, у пропозиції товарів та попиту на них, з'ясовувати забезпечення ресурсами тих чи інших галузей тощо.

Важливим при вивченні територіальної організації господарства є метод районування та типізації.

Картографічний метод надає інформацію про розміщення пруктивних сил, бо карта є її джерелом. Вона дозволяє наочно уявити особливості розміщення. Завдяки використанню карт, картосхем, картограм, картодіаграм свідомо сприймаються та запам'ятовуються не тільки особливості розміщення, але й статистичні матеріали, що характеризують рівні розвитку галузей і регіонів, економіку регіонів у цілому.

Районне планування - це особливий комплексний метод, що застосовується у процесі проектування розміщення виробництва на рівні регіону (а не окремого підприємства) у поєднанні з його містобудуванням. Він, у свою чергу, поєднує методи математичного моделювання, картографічний, метод енерговиробничих і прироно-ресурсних циклів, балансовий. Баланси поділяються на звітні і планові. Науково-дослідні заклади постійно проводять спеціальні дослідження щодо вдосконалення регіональної системи балансів. Особливе значення мають розробки звітних міжгалузевих балансів виробництва, розподілу і споживання продукції в областях та економічних районах.

До спеціальних наукових методів регіональної економіки в першу чергу відносять методи регіонального аналізу та математичні моделі регіональної економіки. Ураховуючи те, що предметом курсу "Регіональна економіка" є просторова (чи територіальна) організація економічної системи країни у межах її регіонів, вважаємо, що необхідно додати як самостійний картографічний метод пізнання, метод районування тощо.

  1.  Основні завдання курсу.

У другій половині XX століття активно розвивали ці дослідження і надали їм наукової обґрунтованості: на заході - Уолтер Ізард (якого вважають батьком регіоналістики як науки), Микола Некрасов (з-під пера якого вийшла у світ перша на радянському науковому просторі в 1978 році книга "Регіональна економіка"); в Україні - Леонід Корецький, Олександр Топчієв, Федір Заставний, Микола Пістун, Максим Паламарчук та інші вчені. Бурхливий інтерес до регіональних проблем соціально-економічного розвитку, пріоритетність серед них економічних проблем, успішна розробка їхніх теоретико-методологічних засад та спроби їх практичного втілення призвели до виділення у другій половині XX століття регіональної економіки в окрему важливу галузь економічної науки.

Ще в 70-х роках минулого століття академік М.М. Некрасов визначив "региональную экономику как отрасль экономической науки, которая изучает совокупность экономических и социалистических факторов и явлений, обуславливающих формирование и развитие производительных сил и социальных процессов в региональной системе страны и каждом регионе". Вважаємо, що це визначення, попри все його багатослів'я, не відбиває всю складність об'єкта та предмета регіональної економіки, що значно розширили в нових умовах господарювання, яке поступово запроваджується в пострадянських країнах. В умовах становлення й поступового ствердження в пострадянських та інших східноєвропейських країнах ринкових відносин регіональна економіка набуває особливого значення. Це фактично єдина наукова дисципліна, предметом дослідження якої служить територія регіону, його природно-ресурсний потенціал, демографічна і трудоресурсна ситуація як підґрунтя вивчення його економічних відносин, інвестиційного клімату, структури і спеціалізації його господарства, інноваційного та податкового потенціалу, процесів нагромадження фінансових ресурсів маркетингової діяльності, зовнішньоекономічної активності тощо.

Сьогодні, як зазначалося вище, ця наука повинна вивчати і фінансову, зокрема бюджетну, і податкову, і зовнішньоекономічну та інноваційну діяльність регіонів, їхні міжрегіональні зв'язки.

Такі зміни в підходах до об'єкта регіональної економіки позначилися на визначеннях цієї науки в новітніх публікаціях. Так, С.І. Іщук, посилаючись на дослідження інших учених, предметом її дослідження вважає економіку районів, розміщення продуктивних сил, територіальний поділ праці, удосконалення внутрішніх і міжрегіональних транспортно-економічних зв'язків, забезпечення Належних умов для трудової діяльності, побуту та відпочинку населення тощо [24].

Досить детально визначено сутність регіональної економіки як сучасної науки в навчальному посібнику. Автори наголошують, що регіональну економіку "... можно считать сформировавшейся отраслью науки, ... которая разрабатывает экономические стратегические позиции регионального развития производительных сил, определяющие совершенствование территориальной организации хозяйства страны". Предметом дослідження регіональної економіки, на їхню думку, виступають особливості, фактори і закономірності регіонального розвитку.

Найбільш повно визначає зміст регіональної економіки як самостійної та важливої галузі знань академік РАН О.Г. Гранберг. Він зазначає, що "... региональная экономика изучает экономику региона, точнее экономику отдельных регионов: объективные предпосылки экономического развития региона (географическое положение, природно-ресурсный потенциал, демографический, производственный потенциал), производственную структуру, социальную сферу и условия жизни, систему расселения и размещения хозяйства, механизм функционирования и управления экономикой и т. д."[13]. До того ж, стверджує О.Г. Гранберг, повинні вивчатися і міжрегіональні економічні зв'язки. До предмета регіональної економіки він відносить вивчення регіональних аспектів економічного життя країни і економіки виробництва, інвестиційного процесу, трудової діяльності, якості життя, фінансів тощо.

Нам здається, що з позицій сучасного підходу таке розширення тлумачення змісту регіональної економіки як науки є виправданим. Адже всі аспекти життєдіяльності регіону дуже взаємопов'язані.


ТЕМА 2

Тема 2. Наукові засади формування регіональних соціально-економічних систем

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  розкрити зміст основних економічних законів і закономірностей розвитку розміщення продуктивних сил;
  •  визначити основні принципи і чинники розміщення продуктивних сил;
  •  ознайомитись з теоріями і концепціями розміщення продуктивних сил.

План

  1.  Зміст основних понять «закон», «закономірність», «принцип», «фактор», їх об’єктивний характер.
  2.  Загальні закономірності розміщення виробництва та формування економіки регіонів.
  3.  Принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил, їх сутність.
  4.   Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.
  5.  Поняття про економічний простір, особливості його формування та структура.

  1.  Зміст основних понять «закон», «закономірність», «принцип», «фактор», їх об’єктивний характер.

Починаючи вивчення теми, слід врахувати, що процес розміщення відбувається як під впливом дії об’єктивних законів та закономірностей, так і під впливом волі суб’єкта (людини).

У XXI століття людство входить з новою соціальною і природоохоронною концепцією, виробленою під егідою ООН - Концепцією стійкого розвитку, яка спрямована на збалансованість соціально-економічного і екологічного розвитку країни, покращення стану природного середовища та розв'язання глобальних світових проблем, ураховуючи загострену екологічну ситуацію в Україні, як стратегічний орієнтир і для нашої країни. А це передбачає першочерговість вирішення природно- і соціально-екологічних проблем, запровадження нової філософії суспільно-природних відносин, спрямованої на їх паритетність, урівноваженість енергобалансу, забезпечення високої якості життя сучасного і прийдешніх поколінь, покращення демографічної та економічної ситуації. Широкомасштабні суспільно-економічні трансформації, потреба у яких викликана адаптацією до ринкових відносин на засадах стійкого розвитку, зумовлюють відповідні зміни у теоретичних засадах розміщення продуктивних сил та регіональної економіки і підтверджують важливість урахування дії економічних законів, характерних для всіх суспільно-економічних формацій. Саме під їхнім впливом відбувається розміщення продуктивних сил і районоформування в нашій країні.

Економічні закони - це об'єктивні закони розвитку суспільства, що відображають необхідні виробничі відносини людей у процесі суспільно корисної праці, у першу чергу при виробництві, розподілі, обміні й споживанні благ та послуг. Закони відображають певні сталі, необхідні об'єктивні відношення, що проявляються незалежно від волі людей у дії численних закономірностей, які властиві тим чи іншим процесам і явищам. До таких законів належать закони економії часу, суспільної праці, суспільного поділу праці, концентрації виробництва та ін.

Закономірність - це об'єктивно існуючий суттєвий зв'язок явищ і процесів природи і суспільного життя, що повторюється в часі. Закономірності розміщення продуктивних сил  відбивають найбільш загальні відносини між природою, населенням і виробництвом на певній території та є просторовим виявом дії окремих економічних законів. Так, наприклад, закон комплексного розвитку виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної концентрації виробництва. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів (закономірність територіальної ефективності).

На основі пізнання закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил – це правила діяльності та управління економікою, основні положення економічної політики держави в реалізації законів розміщення.

Дотримання цих принципів дуже важливе при реалізації регіональної політики держави.

Закономірності і принципи реалізуються на основі врахування факторів, що впливають на розміщення продуктивних сил.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об’єкта, територіально-виробничого комплексу, розміщення підприємств певної галузі. У теорії регіональної економіки фактор розміщення є одним з центральних понять. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об’єктів.

Отже, закони, закономірності, принципи і фактори мають об’єктивний характер. Вони є відображенням об’єктивної реальності.

  1.  Загальні закономірності розміщення виробництва та формування економіки регіонів.

Пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і господарського комплексного утворення регіонів надає можливість виявити додаткові джерела підвищення продуктивності суспільної праці.

Основні закономірності розміщення продуктивних сил:

Закономірність відповідності розміщення виробництва характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Кожному способові виробництва відповідає певний рівень розвитку і розміщення продуктивних сил: феодальному — локальне, замкнуте розміщення виробництва і реалізація товарів на місці; капіталістичному — вихід продукції виробництва на всю країну та за її межі. Під впливом цієї закономірності формувалися райони-виробники і райони — споживачі готової продукції, постачальники сировини.

Закономірність територіального поділу суспільної праці. Територіальний поділ праці — це територіальний прояв дії, у першу чергу, загального економічного закону суспільного поділу праці. На кожній території відповідно до її природних історичних та економічних умов визначаються і розвиваються в процесі розвитку господарства галузі його спеціалізації.

Територіальний поділ суспільної праці є фундаментом, на якому формуються економічні регіони, утворюються регіональні територіально-виробничі комплекси. Особливо наочно проявляється ця закономірність у межах великих країн.

Закономірність економії витрат на подолання просторового розриву між елементами виробництва. Під впливом цієї закономірності відбувається наближення підприємств до джерел сировини та до районів споживання готової продукції. На початковому етапі розвитку суспільства, коли масштаби виробництва були незначними, такі фактори, як природні ресурси, трудові ресурси і споживання продукції практично суміщалися в просторі і сфера для прояву цієї закономірності була надто вузькою, її вплив був слабким. В умовах капіталістичного способу виробництва у зв'язку з розвитком територіального поділу праці й територіальної спеціалізації промисловості та сільського господарства збільшилася і товарна продукція районів спеціалізації. Це зумовило виникнення значних перевезень продукції до споживача і необхідність зменшення транспортних витрат.

Закономірність територіальної концентрації виробництва, його комплексності й агломерації населених пунктів. Ця закономірність відображає об'єктивну тенденцію суспільного виробництва і розселення до скупчення їх на обмеженій території. Вона тісно пов'язана із закономірністю економії затрат праці на подолання територіального розриву між елементами та етапами виробництва і економічним законом концентрації виробництва. З розвитком виробництва посилюється також процес зосередження підприємств і населених пунктів (процес агломерації) від простої форми (зосередження кількох підприємств та поселень міського типу) до складної (формування великих промислових районів і агломерацій населених пунктів).

Дія даної закономірності проявляється у формуванні агломераційного ефекту, який відображається в тому, що близько розташовані об'єкти, якщо вони мають виробничі або технологічні зв'язки, завжди є економічно ефективнішими, ніж тоді, коли вони розміщені відокремлено, на значній відстані. Під впливом цієї закономірності формуються промислові центри, вузли, райони, які складають основу економічних регіонів, локальних, регіональних систем розселення. їх комплексний розвиток забезпечує найраціональніше використання виробничого, природно-ресурсного І трудоресурсного потенціалів.

Закономірність глобалізації і регіоналізації розвитку світового господарства та її вплив на розміщення виробництва й формування економічних регіонів. З другої половини XX ст. посилюється розвиток процесів глобалізації (утворення світових монопольних структур) і на противагу йому розвивається регіоналізація — утворення регіональних економічних союзів (блоків країн) з метою захисту економічних інтересів окремих країн і окремих регіонів у конкурентній боротьбі з транснаціональними монополіями. До таких блоків можна віднести ЄС та ін. Мета регіональних блоків — підвищення конкурентоспроможності власних виробництв, встановлення митних бар'єрів для захисту своєї економіки від напливу товарної продукції транснаціональних монополій тощо.

Під впливом вказаної закономірності відбуваються значні зміни в розміщенні світового господарства, виникають нові промислові центри, райони, зосереджуються складні і точні виробництва в найрозвинутіших країнах (у США, Японії, Франції, Німеччині, Великобританії та ін.), а екологічно брудні виробництва значною мірою переміщаються з високорозвинутих країн до країн, що розвиваються. Головні підприємства провідних галузей промисловості світу, особливо машинобудування, зосереджені в найрозвинутіших країнах, а їх філіали, особливо збиральні заводи, створюються в менш розвинутих країнах з метою перетину їх митних кордонів, уникнення митних податків і використання дешевшої робочої сили. Іноземні інвестиції в країнах, що розвиваються, вкладаються, в першу чергу, в розвиток гірничодобувної промисловості з метою використання цінної сировини, тоді як галузі обробної промисловості або відсутні, або досить слабко розвинуті.

Процеси глобалізації мають всезростаючий вплив і на розвиток економіки України. Великого значення набуває транспортно-географічне положення країни в Європі, створення на її території транспортних магістралей міжнародного значення (транзитних транспортних коридорів): трубопровідної, залізничної, повітряної і водної (Чорне море, Дунай). Під впливом іноземних компаній сформувалася мережа автозбиральних заводів, посилюється розвиток інших промислових підприємств, здійснюється будівництво нафтопроводу від Баку через Грузію — Одесу — Броди до Польщі. Процеси глобалізації мають значний вплив на розвиток металургійного й хімічного комплексів та гірничої промисловості.

Крім зазначених загальних закономірностей розміщення продуктивних сил, в окремих країнах залежно від особливостей історичного етапу їх розвитку і сучасного розвитку ринкової економіки у різній мірі проявляють свій вплив і інші закономірності. До них можна віднести такі:

закономірність соціальної спрямованості розвитку й розміщення продуктивних сил країни та її регіонів, яка випливає з необхідності загальної соціалізації економічної системи. Особливо це стосується України, де тривалий час у радянський період інтенсивно здійснювався курс на індустріалізацію і значно стримувався соціальний розвиток суспільства;

забезпечення високої економічної ефективності розміщення продуктивних сил з урахуванням регіональних особливостей країни, через удосконалення територіальної та галузевої структури господарського комплексу регіонів і раціональніше використання ресурсного і виробничого потенціалів;

відповідність розміщення продуктивних сил вимогам національної економічної безпеки. В Україні необхідно забезпечити формування завершених технологічних циклів виробництва, які були розірвані після розпаду СРСР, шляхом утворення необхідних підприємств у своїх регіонах, зменшити залежність власної економіки від імпорту енергетичних ресурсів за рахунок термінового освоєння нових районів видобутку нафти і газу, вдосконалити галузеву структуру виробничих комплексів більшості регіонів;

• орієнтація в процесі вдосконалення розміщення продуктивних сил у регіонах на забезпечення високої конкурентоспроможності продукції, яка значно залежить від підвищення її якості і від вигідного розміщення нових виробничих об'єктів та об'єктів соціальної інфраструктури.

У цілому можна відзначити, що закономірності розміщення продуктивних сил виявляються як стійкий взаємозв'язок між виробничою діяльністю людей і особливостями територій, на яких ця діяльність відбувається. Знання закономірностей і їх практичне використання дозволяє обирати оптимальний варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організовувати господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики.

  1.  Принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил, їх сутність.

Принципи розвитку і розміщення продуктивних сил Урахування інших важливих для висхідного розвитку України в XXI столітті моментів відбилося у стратегічних принципах РПС і регіонального розвитку. Тобто принципи розробляються на основі закономірностей регіонального розвитку та їх доповнюють і конкретизують. Принципи (від. лат. -princiniym - початок, основа) - це вихідні положення будь-якої теорії, науки. Принципи розміщення продуктивних сил об'єднують "правила діяльності та управління економікою", відбивають економічну політику держави в регіональному вимірі [21].

Принципи розміщення продуктивних сил конкретизують, доповнюють закономірності. До них у першу чергу належать сировина, енергія та споживачі; забезпечення спеціалізації господарства регіонів з метою максимального поділу праці; раціональне розміщення виробництва: наближення трудомістких виробництв до районів і центрів зосередження трудових ресурсів; ліквідація зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону до іншого; охорона природи і раціональне природокористування; обмеження надмірної концентрації виробництва; збалансованість у розміщенні видобувних та відповідних переробних підприємств, сільськогосподарських та промислових - переробних та обслуговуючих - ланок АПК, забезпечення обороноздатності країни та її інтегрування у світовий економічний простір.

В умовах ринкової економіки важливим є принцип обмеженого централізму, який зараз замінюється поступово на принцип економічної децентралізації (як його важливий прояв - бюджетного, фінансового, федералізму). Він передбачає гармонізацію інтересів держави та регіонів, економічну самостійність останніх.

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил дуже важливе при реалізації, регіоналізації суспільного життя у процесі регіонального розвитку.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань територіальної організації суспільства, такі:

  •  гармонізація інтересів держави і регіонів;
  •  забезпечення суспільної, а не тільки економічної ефективності виробництва;
    •  наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;
  •  вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей;
  •  зміцнення обороноздатності країни;
  •  урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір;
  •  охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів і впровадження ресурсозберігаючих технологій;
    •  збереження здорових медико-гігієнічних умов життя і праці населення;
    •  обмеження надмірної концентрації промисловості в містах.

Принципи регіонального розвитку не тільки історично зумовлені, але й територіально відмінні, що визначається місцем країни у світовому товаристві, рівнем її розвитку і типом економічної системи тощо. Пріоритетність тих чи інших принципів визначається завданнями, що стоять перед державою і конкретизовані у стратегії її розвитку - концепції державної регіональної політики.

Під регіональною політикою ми розуміємо систему заходів, механізмів та методів управління економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у регіональному аспекті, яка спрямована на регіоналізацію суспільного життя. Регіоналізація  вимагає задіяння в кожному регіоні (область, економічний район) такої стратегії розвитку, яка б відповідала загальнодержавним цілям та виходила з можливостей та інтересів регіону, забезпечувала їхню економічну незалежність та фінансову стійкість.

Принципи розміщення продуктивних сил, які перераховані вище, - це набір вимог і бажаних результатів, які необхідно враховувати та досягти при науковому обґрунтуванні стратегії розвитку продуктивних сил будь-якого регіону та розробці конкретної схеми її реалізації. Здебільшого одночасне врахування всіх принципів неможливе, бо в дійсності вони часто суперечать один одному (наприклад, принцип охорони природи та наближення виробництва до джерел сировини та ін.).

Фактори розвитку і розміщення продуктивних сил .При прив'язці певних підприємств до території, плануванні розвитку центрів зростання та продуктивних сил регіонів у цілому необхідно враховувати фактори РПС у конкретному регіоні. Саме врахування закономірностей і принципів територіальної організації продуктивних сил вимагає дослідження численних факторів, що впливають на можливість функціонування та ефективність розвитку і розміщення тих чи інших ланок виробництва та їхню сумісність. Фактори РПС об'єднують істотні умови, що впливають на ці процеси та аргументи, що зумовлюють локалізацію підприємства на території - на мікрорівні територіальної організації виробництва та Просторовий каркас зростання - на її мезо- та макрорівні. У літературі до факторів, що визначають економіку   регіонів,   здебільшого   відносять:   геополітичне   та транспортно-географічне положення, населення та трудові ресурси; галузеву територіальну структуру виробництва та інфраструктури; природно-ресурсний потенціал та транспортне забезпечення, науково-технічний потенціал, інвестиційну привабливість регіонів та ін.

Перехід України від стадії індустріально-екстенсивного розвитку з актуалізацією природно-ресурсного потенціалу до імперативів постіндустріалізму, до інформаційного суспільства та інноваційної економіки поступово змінює не тільки склад факторів, додаючи нові (наприклад, екологічний), але і їхнє співвідношення, виводячи на перший план інноваційні та інформаційні ресурси і значно підвищуючи роль людського фактора.

У цілому факторами розміщення продуктивних сил називають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об'єкта. Територіально-виробничий комплекс є одним з центральних понять у теорії РПС. При зміні складу факторів повинні змінюватися і місця розташування об'єктів. При систематизації виділяють кілька груп цих факторів: - природні - якісну і кількісну характеристики родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів, природно-кліматичних умов;

  •  екологічні природоохоронні та конструктивні заходи з метою ощадного використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини;
  •  технічні - досягнутий і можливий рівень техніки та технології;
  •  економічні - вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, продуктивність праці, прибутковість, призначення та якість продукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.;
  •  соціально-демографічні - чисельність населення і його розміщення, кількісна та якісна оцінка трудових ресурсів і забезпеченість ними виробництва у розрізі областей і районів, стан виробничої і соціальної інфраструктури.

У сучасних умовах на розміщення і розвиток продуктивних сил в Україні великий вплив чинитиме геополітичний фактор. Україна має дуже зручне географічне положення: розміщення поблизу акваторії Чорного моря, близькість до країн Європи і Близького Сходу; наявність розвинутої транспортної мережі міжнародного значення; межує з Росією, Польщею, Туреччиною, Білорусією, Молдовою, Словаччиною і Угорщиною. Геополітичний фактор відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України з країнами Європи, Азії, СНД.

Дія фактора ринкової кон'юнктури на структуру і розміщення виробництва відбувається при зміні співвідношення величини попиту на товар і його пропозиції.

Спектр факторів економічного розвитку регіонів набагато ширший. Серед них, крім вищезазначених, пріоритетну роль у цивілізаційному розвитку країн, у тому числі їхніх регіонів, відіграють інформаційні, інтелектуальні ресурси, інноваційний потенціал, фінансове забезпечення висхідного соціального економічного розвитку та в першу чергу "якість" людського капіталу.

  1.  Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки.

Сьогодні є визнаним, що з численних внутрішніх та зовнішніх чинників провідним у формуванні і міждержавних, і внутрішньодержавних регіонів є фактор економічного простору. Як фактор простору його визнавали великі філософи Греції (Арістотель, Платон), енциклопедисти Ш. Фур'є та Роберт Оуен, пізніше Адам Сміт та Давид Рікардо, який обґрунтував принцип переваг у міжнародній торгівлі та теорію ренти (згідно з місцем розташування). Д. Рікардо, випереджаючи своїх сучасників, довів, що розширене відтворення виробництва можливе лише на основі раціонального міжрегіонального поділу праці та спеціалізації регіонів на виробництві і торгівлі тими товарами, по яких вони мають не абсолютні (за А. Смітом), а відносні переваги (які проявляються у нижчих затратах на їхнє виробництво).

Економічна наука почала активно досліджувати питання розміщення і територіальної організації продуктивних сил наприкінці ХІХ ст. У цей час створювалися засади економічної теорії розміщення виробництва, основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер. їхні теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. У 1826 році Йоган Тюнен виклав свої думки у праці "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії, сутність яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню сільського господарства концентричними колами навколо ринку. Альфред Вебер у праці "Теорія штандарта промисловості" (1909) обирає як модель ізольоване господарство. У зв'язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розташовується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості  визначається трьома "орієнтаціями": транспортною, робочою, агломераційною.

Німецький учений А. Гетнер на початку XX ст. обґрунтував так звану хронологічну (від грецького. choros - місце) концепцію, за якою головне завдання науки про розміщення продуктивних сил полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їхньому пізнанні.

У 20-40-х роках XX століття відбувається зміна акцентів у дослідженнях із розміщення господарства. У 1940 році виходить з друку Августа Льоша "Географія розміщення господарства", У якій основна увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розміщення виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств - інтереси всього господарства країни. Важливим при цьому є його твердження, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища у господарстві, а й указати шляхи їхнього подолання.

Таким чином, саме наприкінці ХІХ - на початку XX століття у працях учених-"розміщенців" Й. Тютена, А. Вебера та ін. намітився перехід від теорії "точечной" економіки до просторової, а отже, і регіональної економіки.

Такий підхід посилювався протягом XX століття. Ураховуючи вчення про просторову організацію А. Льоша, була розроблена теорія "центральних місць" В. Кристаллера. Його книга "Центральні місця в південній Німеччині" вийшла в 1993 році й отримала всесвітнє визнання. Ця теорія певним чином перегукується та розвивається далі в теорії полюсів зростання. Вона ґрунтується на останніх досягненнях сучасної економічної науки та певним чином пов'язана з ученням М.М. Колосовського про виробничо-територіальні комплекси. В Україні теорія полюсів зростання конкретизується в дослідження щодо просторового каркаса розвитку, елементами якого виступають осі розвитку, де зосереджено значний потенціал зростання. Великий внесок у цю теорію зробили вітчизняні вчені-дослідники з районного планування території, у першу чергу Д. Богорад, І. Бистряков та інші.

У цілому щодо розміщення продуктивних сил, регіональної економіки, то розвиваються різні теорії. Особливо популярною Наприкінці ХІХ - на початку XX століття була теорія "географічного детермінізму", у якій вирішального значення в розвитку людства надавалося географічному середовищу. На думку "детерміністів", саме воно визначає плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії - "вульгарного географізму" -був Елсворд Хентінгтон, який вважав кліматичні умови основними факторами РПС. Прихильники цієї теорії є і сьогодні.

Теоретичні висновки представників "географічного детермінізму" спростовуються досягненнями НТП, які істотно впливають на розміщення сировинної бази, сприяють оновленню засобів виробництва та запровадженню в промисловості нових технологій, форм організації.

Необхідно зазначити, що близьким до цієї теорії є вчення "енвайронменталізм" - течія, що виникла у СІЛА (від анг. Environment- оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці формується залежно від природного середовища. Серед енвайронме-нталістів особливо популярною є теорія кліматичних оптимумів Е. Гантингтона, за якою більш сприятливі умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

У соціалістичних країнах розміщення продуктивних сил відбувалося за жорсткого централізованого планування, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими щодо центральних органів управління. Можливості й інтереси регіонів не завжди бралися до уваги, цьому яскравий приклад - будівництво Чорнобильської АЕС. Тому в країнах СНД при переході до ринкової економіки таку увагу приділяють децентралізації - управлінню та регіоналізації, регіональній економіці. Водночас у радянській географічній науці сформувалися та інтенсивно розроблювалися плідні як в теоретичному, так і у прикладному аспектах Концепції території організації господарства, як вчення про виробничо-територіальні цикли та комплекси, теорія економічного районування, учення про систе-мно-поліаспектну структуризацію виробництва та природокористування з виділенням її галузевокомпонентного, функціонального, територіального та організаційного виробничого напрямів. В Україні ці дослідження розвивали вчені Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, В.Н. Поповкін, М.Д. Пістун, О.Г. Топчієв, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій, Л.Г. Руденко та ін.

Межі цих досліджень особливо розширилися в останнє десятиріччя у зв'язку з переходом України до ринкової економіки. Значно підсилився регіональний аспект досліджень, і змістовно вони впритул наблизилися до регіональної економіки.

Особливо інтенсивно почала розвиватися світова, як західна, так і східна, регіональна економіка в останні десятиліття XX століття. У вітчизняній науці цей напрям активно розвивається в першу чергу у працях співробітників Інституту регіональних досліджень НАН України, а також Інституту географії та Ради з питань вивчення продуктивних сил України НАН України, у провідних вітчизняних вузівців країни (М.І. Долішній, В.І. Павлов, М.Д. Пістун, Б.М. Данілішин, Я.Б. Олійник та ін.). У Росії глибокі дослідження у сфері регіональної економіки проводили і проводять: В.В. Кістанов, Л.М. Теплеко, Є.І. Силаєв, О.Г. Гранберг, Д.М. Шаригін, О.І. Чистобаєв, С.С. Аротоболевський та ін. На Заході ця наука розвивалася як складова регіоналістики у капітальних працях, у першу чергу Уільяма Йзарда. Він зазначав, що регіональна наука робить акцент на дослідженні просторових аспектів людської діяльності та виявленні просторових взаємозв'язків не тільки між людьми та їхньою діяльністю, але й між людиною і природою. Однак і він, і його послідовники основну увагу приділяли розробці не теоретичних основ, а методиці та інструментарію регіональних досліджень. Це відчутно проявилося, зокрема, на XXIII Міжнародному географічному Конгресі в Москві (1976 р.), у процесі роботи секції "Регіональна географія". Тоді у виступах західних колег визнано було суттєві переваги у створенні теоретичного апарату російськими і українськими вченими. У 1993 році в Москві було проведено конгрес Асоціації регіонів і науки (ЗО країн), де особливо широко були представлені доповіді вчених усіх країн СНД, зокрема й України.

До найбільших надбань теоретичних досліджень з регіональної економіки (яка і тоді, і сьогодні досить тісно пов'язана з економічною географією) радянських учених, зокрема українських, можна віднести опрацювання теорій: економічного районування, спеціалізації та комплексного розвитку економічних районів, їхнього збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку. Необхідно наголосити, що економічні райони ми Розглядаємо як певний тип внутрішньодержавних регіонів.

  1.  Поняття про економічний простір, особливості його формування та структура.

Економічний простір — це господарська система, розвиток якої взаємозумовлений зв'язками між природою і суспільством та економічними відносинами між суб'єктами підприємництва. Він являє собою насичену територію, що має багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, транспортні мережі, різноманітні об'єкти інфраструктури загального користування. Близьким до поняття «економічний простір» є просторова (територіальна) структура економіки і просторова (територіальна) організація господарства [].

Економічний простір в широкому розумінні — це сфера господарської діяльності в межах певного середовища. На міждержавному рівні він являє собою узгоджену взаємодію економічних суб'єктів у певній сфері господарської діяльності (валютній, митній, ціновій тощо). Економічний простір характеризується зв'язками, взаємодією між елементами. Його межі є динамічними — можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв'язків між суб'єктами економічної діяльності.

сучасному етапі дослідження виявлено наступні закономірності формування економічного простору:

впорядкованість та взаємоузгодженість. Усі елементи простору впорядковані стосовно один одного та знаходяться у взаємозалежності. Порушення існуючого балансу призводять до виникнення нового порядку речей в економічному просторі, який може задовольнити або не задовольнити господарюючих суб'єктів;

нерівномірність розвитку елементів, що визначають економічний простір. Ця закономірність проявляється у наявності високорозвинутих і депресивних регіонів, а також у прискореному або сповільненому перебігу процесів та явищ;

циклічність. Внутрішню причину циклічного розвитку становить складність систем, які за своєю природою є нестабільними;

розширення масштабів. Економічний простір нерозривно пов'язаний з господарською діяльністю людини і розширюється з освоєнням нею ділянок простору (не лише територій, але й способів організації виробництва).

Структура економічного простору. Визначають два підходи до визначення структури економічного простору. Перший підхід базується на безпосередньому координуванні економічних зв'язків, процесів та явищ у просторі і обмеженні чітко визначеними просторовими кордонами. Тут йдеться про економічний простір населеного пункту, адміністративного району, економічного району, країни, групи країн, континентів, про глобальний економічний простір.

Другий підхід полягає в опосередкованому проектуванні економічних зв'язків, процесів та явищ, що відбуваються в економічному просторі на його координатах. При цьому просторові межі можуть бути нечіткими, виходити за межі територіальних одиниць, перетинатися й накладатися одна на одну, оскільки інтереси суб'єктів господарювання не обмежуються кордонами населеного пункту, регіону чи країни. Чим більше таких перетинань, взаємопроникнень та накладень, тим щільнішим буде економічний простір. У такому аспекті можна розглядати економічний простір підприємства, галузі, галузевого комплексу, окремого індивідуума, колективу, місцевої громади тощо.

Залежно від масштабів економічних зв'язків структура економічного простору може включати глобальний, регіональний, ареальний і локальний види.

Глобальний простір — характеризується зв'язками між територіально розосередженими об'єктами, які займають значні площі (кілька країн) і мають тісні технологічні, економічні та управлінські зв'язки між державами щодо досягнення певної мети.

Регіональний простір — об'єднує виробників і споживачів товарів та послуг в єдину економічну систему в межах регіонів України. Його об'єднуючою ланкою є загальна інфраструктура (водо-, енерго-, газопостачання тощо).

Ареальний простір — формується на обмеженій території (адміністративного району, агломерації, вузла, територіальних громад) і характеризується економічними зв'язками між підприємствами щодо використання певного ресурсу, агломераційного ефекту тощо.

Локальний простір — система економічних зв'язків, які складаються в процесі господарської діяльності конкретних територіальних громад. Важливу роль регулятора формування цих локаль них економічних просторів відіграють органи місцевого самоврядування, формуючи сучасну інституційно-правову основу підприємницької діяльності.

За якісними ознаками економічний простір може бути промисловим, аграрним, рекреаційним, інформаційним, де розглядаються зв'язки між відповідними об'єктами.


Тема 3. Економічне районування та територіальна організація господарства

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  подати теорії економічного районування;
  •  обґрунтування сутності понять економічний район та економічне районування;
  •  подати критерії, принципи та чинники економічного районування та районоформування;
  •  розглянути сучасні мережі економічних районів та їхній склад.

План лекції

  1.  Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.
    1.  Принципи, критерії та чинники економічного районування.
    2.  Економічний район, його сутність та основні риси.
    3.  Системи економічного районування України

  1.  Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.

Перехід України до постіндустріального суспільства вимагає задіяння нової стратегії висхідного соціально-економічного розвитку країни на засадах інформатизації, інтелектуалізації та регіоналізації. Особливе значення для вирішення цієї основної для України проблеми має інформатизація. Вона вимагає систематизації значного обсягу масиву територіально конкретизованої інформатизації, її всестороннього вивчення. Ефективним методом такої систематизації, широко апробованим протягом двох останніх століть практично у всіх країнах світу, є районування. Районування - це не тільки засіб обробки та узагальнення "точкової"" інформації про всі сторони життєдіяльності суспільства, але й результат такої систематизації, що виражається у системі виділених на основі членування країни за тими чи іншими ознаками, районів.

Учення про райони (чи регіони, до типу яких вони належать) набуває все більшого значення у процесі розвитку продуктивних сил, диверсифікації територіально-галузевої структури господарства, ускладнення господарського механізму більшості країн світової економічної системи в цілому. Саме вчення про райони стало ядром, навколо якого сформувалася нова, складна за змістом, система наукових і, відповідно, навчальних дисциплін - регіоналістика, про основні теоретико-методологічні засади якої ітиметься у даному параграфі.

Відповідно до багатогранності природи та суспільного життя існують численні види районування: кліматичне, історичне, ботанічне, демографічне тощо.

Для успішного задіяння територіального управління в державі, раціонального розміщення її продуктивних сил та регіоналі-зації суспільного розвитку провідне значення має економічне районування, зміст якого в останні десятиріччя значно розширився за рахунок соціальної складової. Таке районування проводиться на основі узагальнення територіальних відмінностей різних видів людської діяльності та умови життєдіяльності по території країни.

Усі країни світу характеризуються більш-менш суттєвими внутрішніми територіальними відмінностями, зокрема великою своєрідністю спеціаіізації та структури виробництва. Це зумовлено диференціацією їх природних, економічних, соціальних, історичних умов. На такій об'єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні суспільно-природні утворення, які характеризуються певною виробничою спеціалізацією - економічні райони. Це особливо характерно для великих країн. Виділення, вивчення, прогнозування розвитку цих районів і лежить в основі економічного районування країни.

Як зазначалося вище, при найбільш узагальненому тлумаченні "районування" - це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування - це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. М. Пістун визначає районування як могутній метод аналізу і синтезу складних явищ і об'єктів, а їхнє прогнозування розвитку і управління ними - як процес просторового упорядкування інформатизації, що дозволяє глибше зрозуміти особливості розміщення продуктивних сил і територіальної організації господарства. Разом з тим, відповідно до змісту цієї категорії, економічне районування - це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка має виходити із загальнодержавних цілей і можливостей та враховувати реальні ресурси відповідної території. Економічне районування виступає також як наука, що займається вивченням продуктивних сил економічних районів та обґрунтуванням стратегії їхнього соціально-економічного розвитку. Це важлива складова економічної науки.

Економічне районування необхідно розглядати і як найважливішу передумову дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Методологічні основи економічного районування закладені у працях учених-районологів, зокрема: П. Алампієва, М. Баранського. К. Воблого, О. Діброва, Ф. Заставного, А. Колотієвського, М. Коло-совського, Л. Корецького, М. Паламарчука, М. Пістуна, В. Попов-кіна, Ю. Саушкіна, О. Шаблія та інших.

  1.  Принципи, критерії та чинники економічного районування.

Принципи районування — вихідні положення, правила, якими користуються вчені у процесі обґрунтування мережі районів певної країни.

Найважливішим і найістотнішим є принцип об'єктивної територіальної цілісності. Відповідно до нього економічний район є не статичною однорідною територією, а соціально-економічною єдністю, цілісністю. Така єдність забезпечується сформованістю на території господарського комплексу відповідного рівня, в якому розвиваються галузі спеціалізації, базові, допоміжні, супутні, обслуговуючі. Важливі принципи районування, такі як економічний, єдності спеціалізації і комплексності, можна розглядати як часткові щодо принципу територіальної цілісності.

Важливим принципом інтегрального районування є принцип тяжіння, сутність якого полягає у необхідності включення в межі району як ядра, так і навколишньої території, яка знаходиться під його районоформуючим впливом. Це вимагає вивчення всієї сукупності зв'язків: виробничо-природних, соціально-виробничих, виробничих, соціальних, управлінських та ін. Ядра районів є чітко вираженими, в той час як периферійні частини такої чіткості не мають. Існує навіть думка, що об'єктивно провести межі районів неможливо, вони залежать від авторського бачення районування і є суб'єктивними та розпливчастими. Встановлення меж районів — здобуток не стільки науковий, скільки практичний.

Принцип перспективності, або конструктивності, визначає часову властивість мереж районування. Відповідно до нього районування має вирішувати проблеми, які можуть виникнути у районі. Районування може реконструювати минуле, передавати стан регіоналізації соціально-економічної диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції.

Урахування адміністративного принципу районування створює умови для управління територією у майбутньому, а також спрощує процес розробки і реалізації програмних і прогнозних документів. Водночас не завжди доцільно враховувати адміністративні межі при проведенні районування. Сучасний адміністратив ний поділ не є досконалим, що проявляється у тому, що частини окремих областей тяжіють до центрів поза їх межами. Наприклад, східна частина Кіровоградської області тяжіє до Кривого Рогу більшою мірою, ніж до обласного центру. Подібні вади сучасного адміністративно-територіального поділу покликана усунути адміністративна реформа за допомогою в тому числі районування.

Крім вищезгаданих принципів, часто при проведенні районування виходять з принципів: 1) урахування історико-географічних особливостей українських земель, національного і етнічного складу населення; 2) збереження єдності локальних систем розселення; 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва та можливостей для комплексного економічного і соціального розвитку території; 4) урахування економіко-географічного положення території та його впливу на розміщення підприємств, установ і організацій. Важливо, щоб виділені райони були одномасштабними, тобто величини їх економічних потенціалів були між собою близькими (за такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність населення та ін.). Це сприятиме вдосконаленню територіального управління.

Критерії економічного районування. Критерії економічного районування визначаються, виходячи з принципів, що є необхідними для вибору варіантів районування. К.Мезенцев виділяє найголовніші критерії:

підвищення рівня сформованості території через розв'язання вузлових проблем району;

збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу;

зростання ефективності економічного розвитку;

підвищення ефективності соціального розвитку;

поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку соціальних, економічних процесів і явищ, що безпосередньо пов'язані з утворенням районів. Набір критеріїв, за якими проводиться районування, не є сталим. Раніше пріоритет надавався економічним критеріям, а зараз — соціальним і екологічним.

Чинники економічного районування До основних чинників необхідно віднести:

характер виробничих відносин, способів виробництва;

геополітичне положення;

територіальний поділ праці, зокрема спеціалізація господарської діяльності;

природні умови і ресурси;

населення з його трудовими навичками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

характер виробничо-технологічної взаємопов'язаності, інтегрованості виробництва;

систему розселення населення територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

У науковій літературі вчені виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве. Інтегральне районування відображає просторову взаємодію населення, виробництва і природи на певній території. Сьогодні це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціоекономічного явища.

Інтегральне районування здійснюється в Україні на двох основних рівнях: макрорівень (в умовах України це виділення трьох економічних макрорайонів); мезорівень (виділення від 5 до 9 мезорайонів).

Інтегральне економічне районування відображає територіальні відмінності в суспільно-господарській діяльності населення та закріплення певних її видів за окремими частинами території країни. В ідеалі саме інтегральне економічне районування повинно лежати в основі всіх інших видів організації суспільства за територіальним принципом, а саме: адміністративно-територіального поділу, територіального управління господарством, територіального планування. Однак до цієї виваженої думки вчені прийшли тоді, коли в Україні давно вже була запроваджена система адміністративно-територіального устрою і відповідна їй система територіального управління. Полеміка щодо доцільності запровадження у цій системі ще одного рівня управління економічних районів і досі триває в науковій літературі.

Галузеве економічне районування відображає поділ території на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки - територіального зосередження певної галузі виробництва чи розміщення певних ресурсів. Отже, галузевий район - це територія із значним зосередженням виробництва продукції чи послуг певної галузі або певного виду природних ресурсів, яка характеризується специфічними місцевими умовами, проблемами і перспективами розвитку. Це може бути промислове, лісовиробниче, водогосподарське районування та ін. Наприклад, при районуванні сільськогосподарського виробництва враховується лише сільське господарство структура сільськогосподарських угідь, спеціалізація, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є важливою передумовою встановлення меж інтегральних районів.

  1.  Економічний район, його сутність та основні риси.

У концепції територіальної організації суспільства основною є категорія "економічний район". Економічний район існує в об'єктивній дійсності та формується у процесі розвитку продуктивних сил, суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень змісту поняття "економічний район". У більшості з них зазначається його об'єктивна сутність, цілісність, система зв'язків, спільність господарської спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П. Алам-пієва, який визначив економічний район як територіальну географічно цілісну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв'язки та нерозривно пов'язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці.

В Україні, як і в інших країнах, економічні райони - це складні, цілісні за системою внутрішніх зв'язків, суспільно-територіальні комплекси, які виконують суттєві господарсько-демо-відтворювальні функції в національній економіці країни та беруть активну участь у міжнародному поділі праці.

Перехід України до висхідного суспільного розвитку на засадах постіндустріалізму в умовах глобалізаційних процесів вимагає значного розширення змістовних меж дослідження сутності економічних районів у всій складності сучасних суспільно-виробничих зв'язків.

Очевидно на сьогодні пріоритетним у розвитку України, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на XXI століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості розвитку. У зв'язку з розвитком наукової думки в цьому контексті визначення поняття "економічний район" набуває нових рис. Необхідно зазначити, що в західній літературі «економічний район» розглядається як система ринків, що функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією заковну вартості.

  1.  Системи економічного районування України

Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районі України зробили такі українські вчені, як М. Паламарчук, М. Пістун, Ф. Заставний, О. Шаблій і В. Поповкін. Так, Ф. Заставний виділив дев'ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайоні Це такі: Східний, Західний, Південний. Ця система розвитку представлена на рис 3.

Рис 3. Система економічного районування України Ф.Д.Заставним

В. Поповкін у праці "Регіонально-цілісний підхід в економіці 1(993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів [36]. До макрорайонів він відніс:

  1.  Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);
  2.  Донбас та Нижнє Придніпров'я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська

області);

  1.  Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);
  2.  Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше відповідає системі основних територіально-економічних пропорцій та сприяє їхньому регулюванню та вдосконаленню територіального поділу праці.

Класифікація економічних районів, за О. Шаблієм, передбачає виділення шести соціально-економічних районів: Східного, Центральносхідного, Центрального, Північносхідного, Західного, Південного та Автономної Республіки Крим [64].

Більш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене ФД. Заставним та М. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обґрунтованою. Вона об'єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на нашу думку, недоцільним є виділення

  1.  Центрапьноукраїнського економічного району у складі Черкаської та Кіровоградської області;
  2.  Київського економічного району у складі трьох, а не чотирьох областей - Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської.

Рис 4.Система економічного районування України

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв'язку зі своїми специфічними функціями «столичності» та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їхній соціально-економічний розвиток. Це зумовило розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв'язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність - Київське Придніпров'я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їхньої території. Недоцільно об'єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Найбільш адекватною сучасній територіальній організації господарства вважаємо таку схему районування (рис 4).

Удосконалення сітки економічного районування - безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економічного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їхньої територіальної організації.


ТЕМА 4.

Регіон у системі територіального поділу праці.

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  розглянути співвідношення понять «територія» і регіон та взаємозв’язок між ними;
  •  розкрити взаємовідносини «регіон-столиця»;

План лекції

1.1.Співвідношення понять «територія» і регіон та взаємозв’язок між ними. 1.2. Взаємовідносини «регіон-столиця».

1.1. Співвідношення понять «територія» і регіон та взаємозв’язок між ними.

Оскільки територія країни неоднорідна за географічними, національними, демографічними, економічними, соціальними та іншими ознаками, уявляється природна потреба поділу території, її виділення відносно однорідних одиниць за кожного з ознак або їхнім сполученням, прийнятих за основу розподілу. При цьому Для позначення міри розподілу території крім регіону вживаються різні терміни: райок, зона, ареал і інші. За своїм змістом термін "район" є синонімом поняття "регіон".

У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону. Ознакою, за якою ту або іншу територію можна представити як відносно самостійну одиницю, служить її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що протікають на ній, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під виливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: "Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характєризуеться єдністю і цілісністю відтворювального процесу". Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалювання територіального поділу праці та міжрайонних зв'язків. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликане забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту. Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення й специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.

1.2. Взаємовідносини «регіон-столиця».

Парадокс, але політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрями розвитку, які іноді не збігаються з державними. Проте державна регіональна економічна політика і політика регіонів не мають бути суперечливими: в ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнювати та збагачувати одна одну.

Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіонів для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки тощо.

Для регіонів, які мають природні, історичні та організаційно-економічні передумови участі в міжнародному поділі праці, одним із головних напрямів наповнення бюджету є активізація зовнішньоекономічної діяльності та заходи, скеровані на стимулювання міжнародної торгівлі, пошук новітніх технологій та додаткових фінансових ресурсів. На сьогодні хоч і накреслилися позитивні тенденції в цьому напрямі (часткове скорочення імпорту, зниження відсотка бартеризації виконання угод, налагодження контактів з новими партнерами), але залишаються ще невикористаними значні резерви. Постала гостра потреба пошуку таких форм міжнародного співробітництва, які доповнювали б державні контакти й найбільше враховували специфіку регіонів, розділених державними кордонами, сприяли б пом'якшенню наслідків розмежування кордонами через спільне розв'язання соціально-економічних проблем. Найбільш дійовою й оптимальною формою прикордонних зв'язків, успішно випробуваною на європейському континенті, є євро регіональна модель співпраці на принципах добровільності, децентралізації та самоврядування. З огляду на це в деяких регіонах місцеві органи влади ініціюють створення транскордонних об'єднань, усвідомлюючи, що тільки спільні дії, збереження і зміцнення добросусідських і дружніх відносин, взаємна відкритість можуть гарантувати гармонійний розвиток територій.

Під час переходу до ринкових форм господарювання на місцевому рівні виникає безліч проблем: постає потреба вдосконалення економічних відносин держави і регіонів; регулювання регіональних процесів забезпечення самофінансування розвитку територіальних утворень за браком природної сировини та інших економічних ресурсів, які теж мають бути об'єктом ринкових відносин; вироблення чітких методик визначення їх вартості, нормативної бази користування територіальними природно-сировинними чинниками виробництва, знеособленість, нічийність перших і розшарування та численність других. Тому найважливішим є механізм формування і функціонування регіонального комплексу, а також системи керування ним.

Поспішність щодо забезпечення економічної самостійності регіонів без відповідного правового поля насправді не стільки відбиває прагнення до оптимального використання територіальних ресурсів і резервів для плідної роботи суб'єктів господарювання, скільки має політичний характер. Традиційне розуміння завдань та інтересів регіональних ланок не варто зводити до того, що вони — конкретизація народногосподарських цілей стосовно місцевих умов. Такий територіальний підхід, практично, закріплює за регіонами роль пасивного спостерігача соціально-економічних процесів, що відбуваються на цій території.

Досить простий механізм пов'язування виробничого внеску регіону з ресурсами полягає в тому, що самостійно поставлена мета співвідноситься з власними результатами господарської діяльності. Таке просте рішення могло б базуватися на тому, що економічну категорію "регіон" у системі політичної економії можна визначити як частину народного господарства, що виокремилась у країні, в якій здійснюється цикл суспільного відтворення за фазами, головними чинниками та результатами, але така позиція, фактично, ототожнює регіональну економіку із замкнутим автократичним господарством.

Головна характеристика регіонального господарства сьогодні — це рівень демократизму і відкритість регіональної економіки, функціонування її як підсистеми народного господарства, а незавершений (додатковий) характер регіонального виробництва треба розглядати як елемент єдиної економіки країни. У сучасних відносинах регіональні ланки суспільного відтворення реалізують не тільки локальні взаємозв'язки, а й взаємозв'язки відтворення на рівні всього народного господарства.

Зауважимо, що господарсько-фінансову самостійність регіональних суб'єктів не може бути введено лише ухваленням закону, постанови. Передовсім тут має бути логічна послідовність, етапи здійснення. Навряд чи правомірний перехід областей на повну економічну незалежність, коли не тільки не створено господарсько-фінансових умов їхньої самостійності, але навіть немає чітко розробленої концепції ринкової самостійності територій, що дала б змогу використовувати промислово-сировинний потенціал певної території, створити матеріально-фінансові можливості для реальної участі в територіальному відтворю вальному процесі.

Завдяки діяльності людей на конкретній території об'єктивно створюється відносно відособлений комплекс, що набуває статусу самостійного економічного суб'єкта з усіма необхідними атрибутами господарської організації та встановленням регіонального економічного порядку. Теоретично і практично з урахуванням конкретного стану економіки регіонів мають відбуватися зміни в механізмі регулювання. Вони пов'язані з розвитком матеріально-технічної, виробничо-соціальної інфраструктур регіонів, адже за своєю географічною і соціально-економічною структурою регіон -це особлива форма усуспільнення виробництва, територіально-галузевої кооперації, що функціонує в системі єдиної держави, але має відносну економічну відособленість і певний рівень господарської самостійності в процесі суспільного відтворення.

Відомо, що регіон — це частина території країни, на якій формується, функціонує і розвивається комплекс галузей виробничої та побутової соціальної інфраструктури. Завжди регіон характеризується певними закономірностями економічного розвитку, специфічними природно-географічними, історико-демографічними, а часто і політико-адміністративними особливостями. У регіоні формуються ознаки етнічної спільноти людей, їхньої національної, соціально-політичної та економічної цілісності, отже, на його території мають органічно поєднуватись інтереси всіх суб'єктів господарювання.

Виокремлення регіону як одного із суб'єктів господарювання закономірна тенденція підвищення рівня усуспільнення виробництва та чинник відповідності виробництва задоволенню потреб населення регіону. Отже, регіон одночасно являє собою і частину, і ціле; частина — як складова держави, ціле — як самостійний суб'єкт господарювання. Подвійне становище регіону визначається тим, що в ньому, по-перше, мають бути забезпечені умови для кореляції нормального ходу всього суспільного відтворення з використанням природних, матеріальних, трудових ресурсів як окремої частини території країни; по-друге, має здійснюватися власне економічне відтворення як відокремленої частини цілого. У регіонах має забезпечуватися раціональне використання ресурсного потенціалу і розв'язуватися соціально-економічні проблеми населення за умови зменшення залежності їхніх структурних адміністративних підрозділів від центру (держави). У межах регіонів здійснюється державне управління та місцеве самоврядування.

Безумовно, підґрунтям регіональної економіки є територіальний поділ та її основні виробничі чинники, які охоплюють:

• наявний економічний (регіональний) потенціал;

• потреби населення регіону, стан І динаміку його ринків;

• умови для максимального пристосування структури економіки регіону до внутрішніх і зовнішніх чинників;

• регіональні інтереси та їх кореляцію з загальнонаціональними інтересами.

У регіонах унаслідок відмінностей економічних і соціальних чинників, різного характеру виробництва вони, як водиться, посідають специфічне місце в народногосподарській структурі країни. Водночас наділений функціями оперативно-господарського управління й керування соціально-економічними процесами регіон багато важить у відтворювальному циклі, а його економіка суттєво впливає на ефективність функціонування всього народногосподарського механізму разом із впливом на діяльність регіональних підприємців. Тому вкрай важливо забезпечити в регіоні економічно ефективні виробничі зв'язки на підставі територіального поділу праці й сучасних форм її кооперації та організації керування соціально-економічними процесами.

Рівень кооперації — одна з важливих ознак, що характеризує регіон як самостійний територіально-господарський організм. Розвиток кооперації — це та рушійна сила, що змінює ознаки розвитку регіонального регулювання, обумовлює взаємозв'язок і взаємозалежність між підприємцями, які діють на території регіону. Проте регіональний відтворювальний процес проходить ті самі стадії, що й загальнодержавний, і в цьому плані вони однотипні.

Кожний регіон з урахуванням територіального поділу праці виконує свою специфічну економічну функцію в суспільному відтворенні. Економіка регіону має генерувати підвищення народногосподарської ефективності в державі. Отож, регіон як специфічний соціально-економічний комплекс має акумулювати економічні, правові, організаційно-управлінські рішення, спрямовані на гармонійне поєднання інтересів держави та її окремих адміністративно-територіальних одиниць для раціонального використання місцевих ресурсів і наявного виробничого потенціалу.

Регіон постає як просторова організація суспільного виробництва, що являє собою конгломерат природного, економічного та соціального середовища, специфічними рисами якого є, по-перше, скороченість, некомплектність і яскраво виражена моно культурність, по-друге, проміжний стан між центром та місцевим самоврядуванням (комунальним рівнем), між макро та мікро рівнем. За сутністю регіональне господарство є різновидом макрорівня, щоправда, без властивих йому атрибутів: емісії грошей, оборони тощо.

Регіони розглядаються як адміністративно відокремлені території (адміністративні області), яким притаманні певні особливості природно-географічного та економіко-географічного стану, з наявною економічною структурою і системою розселення, а також системою факторів обмеження виробничого потенціалу регіону. Якісні та кількісні параметри водних, земельних, кліматичних та рекреаційних ресурсів регіонів визначають просторове розміщення об'єктів господарювання та формування функціональної структури господарства, інфраструктури, параметрів розселення його мешканців. Нині в Україні 24 області, АР Крим, два міста республіканського підпорядкування (Київ і Севастополь), загалом же в державі існує близько 12 тис. різних територіальних утворень, що мають свої особливості й відмінності як за економічним розвитком, так і за соціальним, історичним, мовним та ментальним аспектами. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

І теоретики, і практики всю гаму нинішніх відносин між державою і регіонами нерідко зводять до двох аспектів: держава не задоволена рівнем додержання місцевими органами чинного законодавства та частими проханнями керівників регіонів виділити більше грошей; регіони ж своєю чергою незадоволені розподілом державного бюджету (хто ближче до влади, той одержує більше), затримками в переказі коштів на заробітну плату бюджетникам, поганим фінансуванням державних замовлень, трансфертними виплатами, недостатніми інвестиціями під затверджені соціальні програми. Одне слово, ні тих ні других не влаштовують сьогоднішні між бюджетні відносини, що стали надто гострими в кризових умовах, хоч узагалі-то вважаються похідними за своєю природою. Поділ податкових платежів, трансфертів, надання пільг - результат суб'єктивного перерозподілу коштів, незважаючи на те що формально має здійснюватися на підставі чинного законодавства. Страждають від цього не тільки бідні регіони, а й регіони-донори, оскільки хто ліпше працює, той більше віддає. А державне фінансування породжує в перших психологію утриманства.

Сьогоднішня практика бюджетного фінансування потребує докорінного реформування. У зв'язку з цим виникає низка питань, і передусім: за якими об'єктивними критеріями в розрахунках здійснюється поділ доходів і видатків між державним, регіональними і місцевими бюджетами? Чому реально не скорочуються витрати на управлінський апарат навіть у дотаційних регіонах? Чому ще немає принципу сталості податкової системи? Що заважає ввести для регіонів з несприятливими стартовими умовами диференційовані на п'ять років податкові ставки, низько відсоткові інвестиційні позички під конкретні ресурсні програми? Чому регіони, що мають негативно стійкий щодо прибутків бюджет, не піддаються процедурі реструктуризації? Можливо, деякі з них варто було б об'єднати з іншими— у більші адміністративно-територіальні й економічні утворення? За цих умов розширилися б коопераційні виробничі зв'язки, ринки збуту, можливості спільного освоєння і використання наявних потужностей та природних ресурсів, активізувався б розвиток місцевої інфраструктури. А ще — що не менш суттєво — скоротилися б витрати на утримання адміністрацій.

За умов відходу від централізованих методів управління за кризової соціально-економічної ситуації в більшості регіонів украй потрібна реалізація такої регіональної політики, яка передбачала б розширення співробітництва між регіонами, узгодженість дій щодо взаємного розвитку, розв'язання наявних суперечностей. Для цього конче треба розробити колективні методи узгодження рішень, спільної їх реалізації на підставі принципів добровільності, відповідальності, ринкової взаємо вигідності, необхідності реального соціального захисту населення без порушення при цьому конституційно-правових норм.

Цілком зрозуміло, що в центрі уваги місцевих адміністрацій завжди мають бути економічні інтереси і відносини, що визначаються самими обсягами наявних багатств і можливостей, практичними напрацюваннями минулих років. Кожний окремий регіон має свій власний спектр економічних відносин— широта і складність його залежать значною мірою від рівня розвитку мікроекономічних процесів, реальної практики. Правові, майнові, організаційно-управлінські й між бюджетні відносини, що стали тепер найбільш значущими в системі міждержавного місцевого самоврядування, у деяких регіонах переросли в жорстке протистояння з органами державної влади, а в результаті — призвели до втрати регіонами свого економічного потенціалу. Не все гаразд і у взаємовідносинах регіональних та місцевих органів влади з вертикально інтегрованими компаніями, зокрема енергосистемами, "Укрзалізницею", зв'язком, нафтовими компаніями, особливо щодо поділу податкової бази від їх діяльності в регіонах. Складними і надалі залишаються проблеми власності, передусім всеукраїнської, розміщеної на території суб'єкта, її частки (пакета акцій) у розпорядженні адміністрації регіону, власне регіонального ефективного її використання. Багато нерозв'язаних питань існує у виробничо-економічній сфері, на нові імпульси чекає промислова й аграрна політика регіону. Ідеться, зокрема, про динаміку змін міжгалузевої структури, ступінь використання наявних потужностей, технічне й технологічне відновлення підприємств, конкурентоспроможність продукції, витрати, прибуток, цінову політику.

Пильнішої уваги місцевих владних структур потребують грошові проблеми стосовно заборгованостей, недоїмок, штрафів у регіональному та інших рівнів бюджетах; завжди болючі питання щодо збільшення частки "живих" грошей у податкових зборах, скорочення бартеру, взаємозаліків. Нагальними завданнями залишаються випуск і погашення цінних паперів регіонального характеру, виконання кредитних та інвестиційних зобов'язань, упорядкування зовнішньоекономічних, соціальних, національних відносин тощо. Чи в змозі керівники суб'єктів держави цілеспрямовано й у повну силу керувати цими складними процесами і відносинами? Важко не помилитись у відповіді на це питання, бо надто нерівні стартові умови, великі розходження між метою і поточними завданнями, неоднакові фахова підготовленість команд виконавців, ступінь орієнтації на державний рівень та й почуття відповідальності за свою діяльність уносять відчутну дисгармонію до загального процесу реформування суспільства.

Регіональні керівники не приховують двох своїх стратегічних цілей: по-перше, досягнення більшої владної незалежності, по-друге, отримання прав на державну власність у регіоні, на землю і податкові доходи. У багатьох регіонах на внутрішніх кордонах існують власні митниці для машин з інших міст, ДАІ, екологічні органи, дорожні податки і збори за проїзд міськими вулицями, через мости, залізничні переїзди, за місця стоянок для нічного відпочинку тощо. Усе це здійснюється за ухвалою місцевих законодавчих органів влади. Трапляються випадки нецільового використання засобів Пенсійного та інших позабюджетних фондів. Керівники регіонів вирішують, які кредитні організації піддати процедурі банкрутства або реструктуризації, які саме санкції зробити базовими.

Подібна ситуація спостерігається й навколо важливих промислових підприємств— їхні фінансові можливості доводяться до стану банкрутства, на посаду директора тимчасово призначається виконувач обов'язків зі складу адміністрації або близьких до неї структур, безперспективні потужності підприємства виводяться з комплексу через розпродаж за безцінь, а найбільш рентабельні переходять за остаточним підсумком під контроль адміністрації регіону. Отже, ми бачимо, що можливості впливу регіональної влади на економічну ситуацію й досі залишаються великими. Але чи потрібна така надмірна незалежність від централізованого державного апарату і така гіпертрофована самостійність? Адже самостійність суб'єкта має бути адекватною відповідальності перед державою, її громадянами, а в кінцевому підсумку — відповідальності за керування економікою регіону. Саме в цьому виявляється один з істотних аспектів реальної субординації рівнів управління владної структури. Тут доречним буде навести ще два аспекти регіонального розвитку.

По-перше, невідкладного розв'язання потребує проблема монополізації виконавчої влади в регіонах. Сьогодні органи представницької влади, по суті, підпорядковані виконавчій: голова адміністрації має право змінювати видаткову частину бюджету, самостійно розпоряджатися регіональним майном, уводити до складу законодавчого органу представників адміністрації, що дає можливість головам регіонів жорстко контролювати законотворчу діяльність представницьких органів. Через це принцип самостійності гілок влади, проголошений у Конституції, має суто формальний характер.

По-друге, з року в рік зростає регіональна економічна диференціація, тобто збільшується кількість дотаційних адміністративно-територіальних структур. Як водиться, голова адміністрації може навести безліч на те причин: однобічна структура промисловості, переважання аграрного сектору, скорочення підприємств ВПК, не конкурентоспроможність значної частини споживчих товарів, брак інвестицій тощо.

Проте ніхто з керівників не визнає, що під їхнім "наглядом" перебувають і виплачують податки близькі до місцевої влади комерційні структури, а також ті фірми, що фінансували виборчу кампанію в регіоні. Немає чітких пояснень, чому регіональна влада допустила безмежне поширення посередницьких структур на ключових акціонерних підприємствах, де контрольний пакет акцій належить державі або регіональній адміністрації. Левова частина доходу з обороту надходить посередникам, у той час як шахтарі, наприклад, змушені перекривати залізничні магістралі або ходити до столиці "шукати правди", а машинобудівники, енергетики, вчителі, лікарі — страйкувати.

За таких обставин навряд чи хтось сумніватиметься в тому, будуть чи не будуть регіональні керівники заінтересовані в проведенні ефективної регіональної економічної політики. Тут, звісно, є певна суперечність: з одного боку, влада дає їм можливість якнайповніше реалізувати себе в політиці, а з другого — якщо в регіоні не відбудеться позитивних зрушень в економіці й у соціальній сфері, то населення на чергових виборах може сказати їм "ні". Тому перевага, природно, має віддаватися відродженню економіки на своїй території, поліпшенню життя людей, у чому вбачається секрет лідерського довголіття будь-якого регіонального керівника. Слід об'єднати зусилля уряду, регіональних лідерів, учених-економістів, представників фінансових і ділових кіл для створення концепції регіональної економічної політики, розроблення механізмів її функціонування і методів реалізації на державному та регіональному рівнях. У XXI століття Україна має входити з принципово новою економічною стратегією розвитку, одним з найголовніших складників якої має стати послідовна регіональна економічна політика.

Наголосимо, що функціонування й розвиток регіональних економічних систем не може здійснюватися тільки на основі ринкового саморегулювання. Політика державного невтручання неминуче призводить, як свідчить світовий досвід, до наростання різного роду суперечностей, спроможних завдати непоправної шкоди цілісності національної економіки і суспільства. Тому турбота про просторову організацію господарства країни є неодмінною функцією будь-якої незалежної держави, безумовним рефлексом її самозбереження. У здійсненні регіонального регулювання певною мірою беруть участь майже всі державні інституції, оскільки їхня діяльність так чи так прив'язується до визначеної території. Проте розв'язання регіоном своїх проблем далеко не завжди є для них основним завданням. Тому в системі державного регулювання розвитку регіонів доцільно виокремлювати спеціалізовану регіонально орієнтовану діяльність, тобто регіональну політику.

Розширення та зміцнення фінансово-економічних засад регіональних органів влади обов'язково потребують впорядкування фінансово-бюджетних аспектів використання природних ресурсів, підвищення заінтересованості регіонів у раціональному ресурсокористуванні. Застосування принципів платності у сфері експлуатації природних мінерально-сировинних ресурсів передбачає стимулювання раціонального їх використання для запобігання економічним втратам як держави, так і регіонів. Важливим є законодавче визначення економічного змісту подібних платежів, оптимальні їх ставки за рівнями бюджетної системи, урахування особливостей підприємництва у видобувних галузях: витрат на підготовчі роботи, стартових капіталовкладень на обладнання, а також серйозний вплив на ціноутворення за ланцюгом "сировина — матеріали — напівфабрикати — товар".

Для підвищення результативності регіонального розвитку потрібне вдосконалення існуючих та застосування або впровадження нових технологій, а також за діяння ефективних організаційних структур з урахуванням менталітету та життєвих орієнтирів населення регіону. Трудовий та технологічний чинники розвитку неможливі без активної інвестиційної та інноваційної діяльності з модернізації базових виробничих технологій, обладнання, матеріальних та сервісних об'єктів інфраструктури. Важливим напрямом державної регіональної політики стало заснування спеціальних (вільних) економічних зон, а також присвоєння статусу "територія пріоритетного розвитку", що створює сприятливі умови для економічного розвитку за полегшення умов інвестування і дозволяє зняти проблему зайнятості населення. Мета створення таких зон в окремих регіонах— прискорення економічного розвитку за допомогою впровадження наукомістких технологій, нарощування на цій базі експортного потенціалу, створення нових робочих місць. Формуванню таких зон передує, крім ухвалення відповідних законів і підзаконних актів, створення незалежної інфраструктури — економічної та соціальної. В Україні зроблено також перші кроки на путі створення в Закарпатті, Криму, Одесі, Харкові, Києві та інших містах зон спільного підприємництва, в яких діє майже 400 представництв іноземних фірм з 50 країн світу, до 1000 спільних підприємств. Метою створення таких зон, що являють собою одну з модифікацій вільних економічних зон, є спрощення виходу національних компаній на зовнішній ринок з орієнтацією на виробництво експортної та частково імпортозамінної продукції; у таких зонах діють пільгові торговельні й митні режими, пільгове фінансування та оподаткування.

Регіональна політика має системно розв'язувати проблеми соціального захисту населення в комплексі з економічними, організаційними та іншими питаннями за допомогою різноманітних форм і способів розвитку суспільства і регіонів. Отже, мають бути, відповідно, посилені функції та роль регіональних бюджетів і забезпечене поступове вирівнювання бюджетних видатків у розрахунку на душу населення між окремими регіонами для оптимізації соціального розвитку регіонів, соціального захисту та поліпшення якості життя населення.

Головні напрями державної регіональної економічної політики визначає Верховна Рада України, а Президент України скеровує діяльність державної виконавчої влади на розв'язання найважливіших проблем соціально-економічного розвитку регіонів, видає нормативно-правові акти з цих питань, очолює Раду регіонів при Президентові України. Уряд України окреслює державні пріоритети й затверджує державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечує їх виконання, бере участь у створенні системи економічних регуляторів, нормативної та методологічної бази, просторового розміщення продуктивних сил. Уряд АР Крим, місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують збалансований економічний і соціальний розвиток відповідних територій, реалізують рішення Президента України, Кабінету Міністрів України щодо структурної перебудови економіки, роздержавлення і приватизації майна, земельної реформи, соціального захисту населення тощо.

Органи місцевого самоврядування розробляють, затверджують і виконують програми та бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Вони розпоряджаються комунальною власністю, запроваджують передбачені законодавством місцеві податки та збори, забезпечують раціональне використання природних і трудових ресурсів.

1.3. Поглиблення територіального поділу праці і оптимізація галузевої структури господарського комплексу регіону

Господарський комплекс країни розглядається як єдиний економічний простір, а господарства окремих її територій (областей, автономних республік, штатів, земель тощо) — як складові частини цього економічного простору (єдиного господарського комплексу). Кожна з таких частин території країни відрізняється одна від одної не тільки природними умовами і ресурсами, але й соціально-економічними особливостями розвитку, насамперед, відповідною спеціалізацією господарства. Так, одні райони можуть бути давно заселеними й освоєними, а інші — лише починають формувати свою економіку; в одних районах економіка сформована на власній сировинній базі, а в інших — на девізній сировині.

Отже, у процесі господарської діяльності складається відповідна спеціалізація окремих територій країни. Кожна така територія спеціалізується на виробництві певних видів продукції, виробляючи їх значно більше, ніж потрібно для неї. Тому ці території мають можливість обмінюватися між собою продукцією галузей спеціалізації. Таким чином, між окремими спеціалізованими територіями країни або окремими країнами відбувається обмін результатами їх праці. Такий поділ праці між окремими територіями країни чи країнами називається територіальним, або географічним поділом праці.

Суспільний поділ праці почався ще за часів первісного суспільного ладу і виражався в поділі праці між чоловіками та жінками, дітьми і дорослими, між вівчарськими й землеробськими племенами, проявлявся у відокремленні ремесла від землеробства. Подальший розвиток виробництва, науково-технічний прогрес привели до виникнення нових спеціалізованих галузей і виробництв.  Оскільки ці спеціалізовані галузі і виробництва розміщуються на окремих територіях відповідно до умов, необхідних для їх розвитку, то суспільний поділ праці тісно пов'язаний з територіальним поділом праці, який закріплює окремі спеціалізовані галузі та виробництва за певними територіями. Територіальний поділ праці є результатом просторового прояву загального економічного закону — суспільного поділу праці і є визначальним у просторовій організації господарства. Він проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни, територіальній локалізації певних видів виробничої діяльності та виробництва продукції і послуг згідно з їх конкурентними перевагами. Спеціалізація території на виробництві певних видів продукції та послуг (у конкретних галузях і виробництвах) спричиняє формування спеціалізованих економічних районів. При цьц^гу спеціалізація території складається поступово, в процесі розвитку виробництва. Тобто цей процес має історичний характер. Спеціалізація території в процесі розвитку науково-технічного прогресу може змінюватися, розширюватися та поглиблюватися.

Спеціалізація території на виробництві тих чи інших видів продукції або послуг визначається лише за умови:

а) коли продукції на даній території виробляється значно більше, ніж це потрібно для задоволення власних потреб і значна частина її вивозиться в інші регіони або країни;

б) якщо виробництво цієї продукції на даній території обходиться значно дешевше, ніж в інших регіонах та країнах;

в) коли виробництво цієї продукції на даній території повністю і на значний період часу забезпечено необхідними ресурсами.

Таким чином, територіальний поділ праці зумовлює спеціалізацію території на виробництві певних видів продукції та послуг. Він становить основу формування економічних районів і є найбільш інтегральним чинником їх утворення. Територіальний поділ праці — це об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів і обміну продукцією та послугами з іншими районами й країнами.


ТЕМА 5.

Державна регіональна економічна політика та управління регіональним розвитком.

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  набути знання  про основи державної регіональної економічної політики, виявити її суб’єкти та об’єкти;
  •  визначити основні цілі, принципи і завдання державної регіональної політики;

План лекції

  1.  Суть, мета і концепція державної економічної політики.
    1.  Основні напрямки та завдання державної регіональної економічної політики.
    2.  Сутність механізму реалізації державної економічної політики.
    3.  Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики.
    4.  Прогнозування і державні програми розвитку регіонів.

  1.  Суть, мета і концепція державної економічної політики.

Регіональна політика є важливою складовою державної політики України, яка набула особливої актуальності під час переходу до ринкових відносин.

Здобуття Україною незалежності та широкомасштабні трансформації всього суспільного життя зумовили необхідність ефективних реформ у сфері державного регулювання, відповідних інсти-туційних та технологічних змін у господарстві, перебудови державної політики у всіх її основних напрямах. Оскільки від розуміння сутності поняття "політика" залежать визначення її змісту і напрями реалізації, необхідно зупинитися на дефініції цього поняття. В українську мову воно прийшло з грецької від поняття "polis", що означає "держава". Протягом сходження країн сходинами цивілізаційного розвитку зміст цього поняття значно розширився, а межі застосування поширилися та дещо "розмились". Сьогодні "політика" - це не тільки широкозмістовне, але й уживане щодо суб'єктів управління поняття. Це поняття вживають у різних контекстах: може йтися про політику ООН щодо регулювання міжнародної діяльності в певній сфері; політику Євросоюзу, певної країни, її регіону, навіть підприємства. І в кожному випадку під політикою розуміють систему дій та заходів управлінняз боку певного суб'єкта щодо забезпечення певних стратегічних інтересів, вирішення кардинально-стратегічних проблем на світовому, міждержавному, національному рівнях навіть щодо підприємства.

Таким чином, у найбільш загальному розумінні під "політикою" розуміють максимально широкий спектр усіх видів діяльності суб'єктів її реалізації: на міждержавному і національному рівні, рівні транснаціональних компаній, громадських і політичних організацій, великих корпорацій та суб'єктів господарювання в цілому.

Наукове трактування поняття "політика" у спеціальній літературі відзначається узагальненістю, з одного боку, та суперечністю поглядів - з іншого. З.В. Герасимчук поділяє найважливіші визначення поняття "політика" на декілька груп:

  •  діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами, пов'язана з регулюванням інтересів шляхом використання політичної влади;
  •  інструмент свідомої саморегуляції суспільства;
  •  характеристика способу дій, спрямована на досягнення певних цілей у стосунках між людьми;
  •  сукупність політичних інструментів, які здійснюють владу й управління суспільства.

Останнє визначення, на нашу думку, досить точно характеризує державну політику в цілому. Державна політика знаходить свій прояв у системі дій, методів, засобів і механізмів, спрямованих на забезпечення національних стратегічних інтересів у всіх сферах життєдіяльності країни.

Ефективність державної політики залежить від інструментів її реалізації, дієвості державного регулювання, від чіткого визначення, стратегічних інтересів країни, цілей управління суспільством з боку держави. Сьогодні, в посткризовий період державна політика України має бути спрямована на побудову ринкової, конкурентоспроможної соціально орієнтованої економіки на засадах постіндустріалізму. Це означає:

  •  необхідність забезпечення економічної та екологічної безпеки держави;
  •  пріоритетність інноваційної, інформаційної, інтелектуальної складової в інтегральному потенціалі розвитку;
  •  першочерговість розширеного відтворення виробництва та підвищення його конкурентоспроможності з акцентуванням уваги на випереджальному розвитку високотехнологічних та стратегічно важливих галузей третинного і четвертинного секторів економіки в усіх регіонах України.

Державна політика реалізується в багатьох напрямах: економічному, соціальному, екологічному, зовнішньоекономічному, оборонному та інших.

Розгляд змісту поняття "політика" через призму регіональних аспектів соціально-економічного розвитку країни вносить додаткові ознаки у її тлумачення, обмежує сферу її дії певними територіальними рамками. Зважаючи на те, що будь-який напрям державної політики, і державної регіональної політики може здійснюватись у межах таксонів адміністративно-територіального поділу, у контексті даної теми під регіонами ми розуміємо області України та АР Крим.

  1.  Основні напрямки та завдання державної регіональної економічної політики.

У науковій літературі є багато визначень регіональної політики як основного в теорії регіональної економіки поняття. Е.Б. Алаєв у відомому понятійно-термінологічному словнику зазначає, що така політика може проводитися тільки державою і визначає її як сферу діяльності щодо управління економічним, політичним і соціальним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті, спрямовану на вдосконалення взаємовідносин між державою і регіонами, а також регіонами між собою [1]. Д.М. Стеченко називає таку політику "державна політика регіонального розвитку" і визначає її як цілісну сукупність заходів, спрямованих на ефективність соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їхніх ресурсних потенціалів та реалізацію його пріоритетів, забезпечення вдосконалення територіальної організації суспільства тощо [49].

О.Г. Гранберг зауважує, що за будь-яких модифікацій поняття "регіональна політика" остання має включати свої цілі, об'єкти і суб'єкти, а також засоби її здійснення [13].

За визначенням учених РВПСУ НАН України, "така політика" - "... це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері комплексного розвитку регіонів країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей". Погоджуючись у цілому з коректністю цього визначення, вважаємо, що до нього необхідно додати кінцівку "... а також можливостей і інтересів регіонів".

На наш погляд, найбільш вдалим є визначення "регіональної політики", відображає багатогранну діяльність державних, суспільних, громадських інституцій з регіоналізації суспільного життя, спрямовану на збереження територіальної цілісної країни, досягнення загальнодержавних цілей при реалізації індивідуально-конкретної стратегії розвитку кожного регіону із гармонізацією його інтересів із загальнодержавними" [54].

Адже саме гармонізація інтересів держави і регіонів та вирішення регіонально-конкретизованих проблем, поряд з підвищенням конкурентоспроможності регіонального виробництва, добробуту населення та збереження природи, належить до стратегічних цілей державної регіональної політики в період переходу України до постіндустріалізму суспільства. Необхідно зазначити, що забезпечення гармонізації зазначених інтересів та збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів є необхідною умовою збереження територіальної цілісності держави. Досягнення цих цілей вимагає розробки науково обгрунтованої стратегії регіонального розвитку держави та задіяння численних методів і механізмів регулювання її реалізації. У спеціальній літературі виділяють прямі і непрямі методи державного регулювання, які застосовуються у всіх напрямах державної, а значить і регіональної політики.

Державна політика здійснюється в усіх напрямах життєдіяльності суспільства: політичному, оборонному, економічному, соціальному, екологічному тощо. Усі вони, крім двох перших, реалізуються владними структурами не тільки на державному, але й

на регіональному та "місцевому" (локальному) рівнях територіальної організації соціально-економічного життя держави.

Особлива актуальність державної регіональної політики в сучасній Україні зумовлена кількома, змістовно досить різнорідними причинами.

По-перше, великими масштабами території та суттєвою територіальною диференціацією природних, економічних, соціальних історичних умов.

По-друге, різким, у кілька разів, зростанням у 90-ті роки міжрегіональних диспропорцій соціально-економічного розвитку: за душовими обсягами промислової продукції- у шість разів, за доходами населення на душу населення - майже у 5 разів тощо.

По-третє, тим, ідо країна з отриманням незалежності, не завершивши етап індустріального розвитку, вступила у складний, перехідний до нових умов господарювання адаптаційний чи транзитивний період. Він характеризується одночасною докорінною перебудовою політичної і економічної системи, ідеології суспільного розвитку, суспільно-природної взаємодії, а також менталітету населення.

По-четверте, докорінною зміною Концепції зовнішньоекономічної діяльності держави із суттєвою перебудовою міжнародних економічних зв'язків. До позитивів цієї Концепції можна віднести суттєвий розвиток її фінансово-інвестиційної складової, значне розширення кола країн-партнерів із поступовим просуванням товарів на ринки Близького Сходу, Північної Африки та Південно-Західної Азії та ін. До негативів сучасної зовнішньоекономічної політики останнього десятиліття необхідно віднести надвелике і неефективне розширення імпортних операцій, погіршення структури експорту у зв'язку з різким скороченням частки машинобудування, хімічної, легкої промисловості, низькою активністю зовнішньоекономічної діяльності більшості вітчизняних підприємств, низькою конкурентоспроможністю їх продукції, незабезпеченістю участі України у престижних економічних союзах, транснаціональних компаніях тощо. Необхідно зазначити, що входження України у світовий економічний простір набагато затрудню-

егься викликами глобалізації, яка на початку XXI століття перетворилася в основну закономірність світового господарства.

Регіональна політика в Україні набула в останнє десятиліття особливої актуальності тому, що саме в регіонах, на мезорівні територіальної організації суспільства, відбуваються основні реформації перехідної економіки: адаптація економіки і населення та роздержавлення власності, розвиток підприємницької діяльності та формування ринків праці, формуються (чи не дуже!) умови життєдіяльності населення. Саме в регіонах - областях, економічних і адміністративних районах - розвиваються приватизаційні, інвестиційні, інноваційно-трансформаційні процеси тощо.

Це зумовлює пріоритетність стратегії економічного зростання в Україні та її регіонах, а значить і запровадження з цією метою адекватної регіональної політики держави.

Регіональна політика регулює всі, за винятком оборотних та "державно-політичних", сторони життєдіяльності регіонів і тому здійснюється в багатьох напрямах, як зазначалося вище.

До основних складових регіональної політики належать економічна (зокрема фінансово-кредитна, бюджетна, податкова, виробнича), соціальна економічна політика (рис. 5). Ефективна реалізація такої поліаспективної регіональної політики лежить в основі забезпечення стійкого, соціально-економічного та екологічно-збалансованого розвитку регіонів, повномасштабного виконання стрижневих для них фінансовозабезпечуючих функцій - як внутрішніх, так і зовнішніх. До перших належить досягнення розширеного накопичення регіональних фінансових ресурсів, покращання якості життя населення за умови гармонізації інтересів та держави.

До зовнішніх загальнодержавних функцій, у першу чергу, необхідно віднести грошове наповнення Державного бюджету (адекватне податковому потенціалу регіону) та активну участь регіону у реформаційних процесах у державі на ринкових засадах.

Рис 5. Структурна модель державної регіональної політики

Основні завдання державної регіональної політики полягають у забезпеченні:

  •  політичної стабільності та соціальної злагоди в регіонах;
  •  комплексного розвитку господарства, удосконалення його територіально-галузевої структури;
  •  підвищення матеріального добробуту населення, піднесення соціальних стандартів його життєдіяльності;
  •  оптимальної зайнятості населення, поліпшення демографічної ситуації, зміцнення й ефективного використання наукового потенціалу;
  •  екологічної безпеки територій та раціонального використання їхнього природно-ресурсного потенціалу;
  •  покращання генофонду українського народу, його інтелектуального потенціалу;
  •  збереження історико-культурної спадщини регіонів, відродження духовної самобутності на розширення міжнародних зв'язків, розширення прикордонного співробітництва з сусідніми країнами.

До основних цілей регіональної економічної політики в Україні відносять зміцнення економічної та фінансової самостійності регіонів, узгодження дій державних і місцевих владних структур щодо підвищення суспільної ефективності та рівня соціально-економічного розвитку регіонів, задіяння державного стимулювання розвитку полюсів-центрів зростання, підтримку депресивних та проблемних регіонів [54]. Ефективність державної регіональної політики багато в чому залежить від рівня її інсти-туційного забезпечення для забезпечення в них сприятливих умов життя населення.

Для вирішення цих завдань важливим, на нашу думку, є -досягнення компромісу між економічною ефективністю, соціальною справедливістю державного розвитку та раціоналізацією природокористування. Це вимагає активного задіяння всіх напрямів та аспектів регіональної політики - економічного, фінансового, правового, соціального, екологічного.

Необхідно зазначити, що вимоги часу зумовлюють в Україні стратегічну вагомість економічних, структурно-виробничо-технологічних, податкових, бюджетних, грошово-кредитних аспектів в усій "багатокольоровій" гаммі напрямів державної регіональної політики.

Така пріоритетність зумовлена тим, що саме у господарстві регіонів формуються нові "ринкові виробничі відносини", нагромаджується фінансовий капітал регіонів і держави; у регіонах формується база оподаткування фізичних і юридичних осіб (адже обсяги податкового прибутку також мають економічне "коріння", тобто залежать від економічної активності населення та економічної ситуації у країні та регіоні). Від підвищення прибутковості виробництва залежить фінансове забезпечення, а значить і успішне виконання і соціальних, і екологічних програм. Як зазначалося вище, регіональна економічна політика здійснюється у фінансово-кредитному, виробничому (промисловому, аграрному, транспортному та інших), бюджетному аспектах і повинна забезпечувати висхідний економічний розвиток регіонів та сприяти таким чином вирішенню соціальних, екологічних та інших регіональних проблем.

До них, зокрема, належить розширене відтворення конкурентоспроможного виробництва в регіоні, нагромадження фінансового капіталу, зміцнення податкового потенціалу, покращення демографічної ситуації та добробуту населення в контексті гармонізації регіональних і національних інтересів.

У той же час регіональна економічна політика спрямована на забезпечення не тільки внутрішніх, але й загальнодержавних функцій регіону. До них необхідно віднести у першу чергу грошове наповнення Державного бюджету, адекватне податкоспроможності регіонів, активну участь у реформаційних процесах і формуванні єдиного економічного простору, конкурентного середовища у країні, примноження національного багатства тощо.

На основі узагальнення існуючих у науковій літературі поглядів досить повно визначено основні цілі регіональної економічної політики. Л.Л. Тарангул до них відносить:

глибоке реформування системи господарювання з активним розвитком у регіонах третинного і четвертинного секторів;

нагромадження приватного капіталу для підсилення інвестиційної активності вітчизняного виробника;

наближення регіонів до економічної самостійності у межах єдиного економічного простору України;

забезпечення економічного зростання регіонів на основі розбудови інноваційного комплексу;

раціональне використання інтегрального потенціалу території при випереджальному нарощуванні його інтелектуальної, науково-технічної та інформаційної складових;

формування в регіонах полюсів зростання, технопарків та технополісів.

У цьому контексті першочергового значення набуває формування конкурентоспроможного виробництва та активізація інноваційної та інвестиційної діяльності у регіонах, розширенням в

них бази оподаткування за рахунок розширеного відтворення всіх факторів виробництва, підсилення міжрегіональної економічної інтеграції, економічне зростання із розширення системи робочих місць, зокрема в депресивних регіонах, розвиток полюсів зростання, збалансованість міжбюджетних відносин, раціональне використання інтегрального потенціалу території тощо.

Досягнення зазначених цілей можливе при активному збалансованому задіянні державних і ринкових важелів регулювання економікою. В умовах жорсткого фінансового незабезпечення потреб структурно-технологічних трансформацій у країні особливої актуальності набуває фінансова регіональна політика. Вона сьогодні неадекватна потребам соціально-економічного розвитку регіонів та найчастіше проявляється у несправедливо розподіленій фінансовій допомозі.

Підвищення ефективності регіональної фінансової політики, її спрямованість на підтримку вітчизняного виробництва сприятиме досягненню економічної самостійності регіонів, фінансовій, соціальній та політичній стабільності в державі, підвищенню рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

З реалізацією ефективної регіональної економічної політики безпосередньо пов'язана регіоналізація суспільного життя, а також актуальні в певних країнах і широко "розрекламовані" в науковій літературі процеси децентралізованого федералізму [9]. Чіткого визначення цього поняття ще немає. Поряд з ним зустрічаються і поняття "фінансовий федералізм", "бюджетний федералізм" тощо. Вважаємо, що ці поняття більше підходять до держав з федеративним устроєм, наприклад, США (де панує сама модель децентралізованого федералізму) чи Німеччини. Для України з її досить складною соціально-політичною ситуацією, великими історичними відмінностями в розвитку східних і західних регіонів тощо прийнятним, на наш погляд, є поняття регіональної децентралізації.

  1.  Сутність механізму реалізації державної економічної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних, соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів має забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефективністю. Крім того, економічні важелі повинні враховувати специфіку кожної галузі регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою економічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.

У державній регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін.

Основними складовими механізму державної регіональної політики України, як визначено чинними нормативними документами, виступають (рис. 6):

відповідна законодавчо-нормативна база;

бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

прогнозування і програмування;

розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.).

Рис 6. Механізм реалізації регіональної економічної політики

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів, та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місце вого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

До неї належать Закони України: «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про зайнятість населення», «Про столицю України — місто-герой Київ», «Про бюджетну систему України», Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки та збори», Указ Президента України від 25 травня 2001 р. про затвердження «Концепції державної регіональної політики» та інші нормативно-правові акти.

Принциповим питанням є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті: їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається суттєво розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розроблення довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій.

У регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. Передусім це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми. Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні процеси. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політиці займає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримка спрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу; активізацію соціальної мобільності населення; створення економічних та інституційних умов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, де чітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття; слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногенних катастроф.

Складові елементи механізму реалізації державної регіональної економічної політики: законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання, прогнозування і планування, спеціальні економічні зони, міжрегіональне і прикордонне співробітництво.

Основними напрямами вдосконалення механізму державної регіональної економічної політики є:

розроблення нової стратегії державної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні перетворення в державі, забезпечити успішне входження суб'єктів господарювання в ринкову систему;

визначення нових перспективних напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси глобалізації та регіоналізації;

формування ефективного регіонального господарського механізму з широким використанням програмно-цільових методів управління.

Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики. В умовах демократизації та розвитку ринкових відносин, зростання самостійності регіонів об'єктивною необхідністю є формування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна економічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостей регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи, конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер; друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються на національному рівні, і тому має неявний характер.

Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики охоплює державне регулювання територіального розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвиток регіонів, власне економічні регулято ри. Система економічних регуляторів повинна забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю. Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути сформований відповідний комплекс економічних регуляторів, які взаємозв'язані між собою і не суперечать один одному.

Держава регулює регіональний соціально-економічний розвиток на основі нормативно-правових та економічних важелів. Нормативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в межах якого функціонують економічно самостійні суб'єкти господарської діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основу для розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові та економічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для ефективної роботи низових суб'єктів регіонального господарювання.

Основними економічними регуляторами з боку держави є: грошово-фінансові (норма обов'язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту, операції Національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів); податкові (види і ставки податків, об'єкти оподаткування, пільги); цінові; норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні регулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції і надання послуг для державних потреб.

Держава активно застосовує адміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національні інтереси: використання національного багатства, у тому числі природних ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. До основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя; захист національних інтересів.

Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики. У механізмі державної регіональної економічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на довгостроковій стабільності, прозорості, об'єктивності і чіткому розмежуванні повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції України, органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних громад міст, сіл і селищ, є обласні і районні ради.

Економічний зв'язок між центром і регіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системи з багаторівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливість регіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічну ситуацію території. Формування бюджету на основі двоканального принципу дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню економічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий фінансовий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням встановлених обмежень чи верхньої границі).

Завдяки такій системі встановлюються тісні взаємозв'язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональні проблеми економічного, екологічного, соціального характеру. Основний принцип побудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-яка економічна структура повинна насамперед забезпечити наповнення бюджету власного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється певний перерозподіл коштів з метою соціально-економічного вирівнювання регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людськими ресурсами, нагромадженим виробничим потенціалом. Однак процес розподілу і перерозподілу бюджетних ресурсів є необхідним. Він забезпечує єдність держави, а також нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.

Основним напрямом зміцнення фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів; чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місце місцевих фінансів депресивних територій.

Визначальну роль у розвитку регіону відіграє інвестиційна політика держави. її основні напрями такі:

  •  залучення кредитів, гарантій, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій під перспективні інвестиційні проекти;
  •  сприяння у визначенні основних пріоритетів інвестування у підприємства та організації регіону;
  •  створення банку даних про інвестиційні проекти підприємств та організацій регіону;
  •  координація та управління інвестиційними проектами в регіоні;
  •  супровід інвестиційних проектів та контроль за раціональним використанням залучених фінансових ресурсів;
  •  підготовка та впровадження, відповідно до міжнародних стандартів, єдиної методологічної основи проведення фінансово-економічного аналізу і оцінки інвестиційних проектів, які реалізуються на території регіону;
  •  реалізація заходів, спрямованих на консолідацію зусиль з іноземними партнерами, шляхом пропонування їм промислових, науково-технічних та інноваційних можливостей регіону;

активне використання інвестиційного потенціалу комерційних банків, страхових, пенсійних та інших фондів (компаній), дивідендів та пакетів акцій, що належать державі, для цілей інвестиційної діяльності із забезпеченням відповідного законодавчого врегулювання цих питань.


  1.  Роль органів місцевого самоврядування у здійсненні державної регіональної економічної політики.

Система регіонального управління і місцевого самоврядування визначена в законах «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

Місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальністю органів місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Територіальна громада — це жителі, що об'єднані постійним проживанням в межах села, селища, міста, що є самостійними територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

До органів управління місцевим самоврядуванням відносяться представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування, а також органи самоврядування населення.

Представницький орган місцевого самоврядування — виборний орган (рада), який складається з депутатів і наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Кількісний склад депутатів сільської, селищної, міської ради визначається радою відповідно до закону. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст представляють районні та обласні ради, тобто ради окремих адміністративно-територіальних одиниць. У містах з районним поділом за рішення територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради, які, в свою чергу, утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є головою її виконавчого комітету.

Виконавчі органи рад — органи, які створюються сільськими, селищними, міськими радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування. Виконавчі органи рад складаються із виконавчих комітетів, управлінь, відділів, які підконтрольні і підзвітні відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також підконтрольні відповідним органам виконавчої влади. До делегованих повноважень належать такі повноваження органів виконавчої влади, які надаються органам місцевого самоврядування відповідно до закону. Делегованими можуть бути повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Органи самоорганізації населення — представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста.

Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села, селища, міста, обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємничого голосування строком на чотири роки і здійснює свої повноваження на постійній основі. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.

Органи місцевого самоврядування наділяються власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст.

Формування новітньої вітчизняної системи управління здійснюється з врахуванням, критичним осмисленням та практичним використанням світового досвіду. Система державного управління та місцевого самоврядування формується в Україні з врахуванням історичного розвитку, відображає процеси формування нових економічних та управлінських відносин, відображає нові правові, політичні, соціальні, моральні, національні аспекти, притаманні сучасному періоду розвитку.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях, є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України, указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, у виконавчої влади — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств — держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження: в галузі соціально-економічного розвитку; у сфері бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; у галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв'язку; у сфері використання та охорони земель, природних

Рис.7 Принципова структура органів державного управління на обласному рівні


ресурсів та охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби — комітети (департаменти) управління економікою (рис 7). Функції цих служб є досить широкими і виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управління економікою місцевими державними адміністраціями є:

реалізація державної регіональної економічної політики на місцях;

забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону;

сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів;

• здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Роль органів місцевого самоврядування в період здійснення регіональної економічної політики має вирішальне значення. Від самоврядування, в першу чергу, залежить мобілізація людських і сировинних ресурсів на організацію ефективної ринкової економіки, створення нових робочих місць, повніше використання наявного соціально-економічного потенціалу у кожному регіоні, місті, селі.

Постійне зростання соціально-економічних потреб суспільства вимагає об'єднання зусиль та ефективної взаємодії центральних та регіональних органів управління у вирішенні невідкладних проблем. Центральна державна влада має право втручатися у діяльність органів місцевого самоврядування, але лише у встановлених законодавством випадках.

Регіони обласного рангу повинні виконувати організаційні функції у використанні природно-сировинних і людських ресурсів. Область є основною територіальною ланкою взаємодії суспільства і держави. Вона об'єднує первинні територіальні утворення (села, селища та міста) як складові частини структури територіальної організації суспільства.

Держава зберігає за собою функцію контролю за дотриманням законності дій виконавчої влади на регіональному рівні, вирішує найважливіші питання стратегії і тактики економічних реформ, здійснює управління основними сферами соціально-економічного розвитку країни.

Самоврядування в управлінні сільською місцевістю не повинно бути самоціллю, яка може призвести до самоізоляції. Розширення прав місцевих органів управління не означає, що вони у вирішенні економічних і соціальних проблем повинні спиратися лише на власні сили. Допомога «згори» потрібна тоді, коли загальмовані процеси самовідтворення, не поновлюються внутрішні ресурси тощо.

  1.  Прогнозування ф державні програми розвитку регіонів

Важливою складовою для наукового обґрунтування розвитку регіонів  є прогнозування як з'єднувальна ланка між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз — це науково обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систему кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об'єктивність управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за терміном — оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; за функціональною ознакою — пошуковий, нормативний.

Регіональне прогнозування базується на таких принципах:

системності, що передбачає розгляд економіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексу країни, до складу якої входять об'єкти сфери матеріального виробництва, виробничої і соціальної інфраструктури;

багатоваріантності стратегічних і тактичних завдань, можливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно від обраних темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічного розвитку;

єдності кількісних і якісних характеристик прогнозу, передбачення можливих негативних соціальних наслідків здійснюваних економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості населення та ринку праці;

оптимального поєднання різних підходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;

ієрархічності та програмності у виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основі тісного взаємозв'язку між потребами регіону та наявними і залученими матеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;

агрегованості основних індикаторів і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду, послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.

Розроблення системи прогнозів розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.

На першому етапі здійснюється комплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблем розвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі.

До основних проблем регіонального розвитку належать: підвищення рівня життя населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення; екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення територіальної спеціалізації.

На другому етапі здійснюється побудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їх чіткому ранжируванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних фінансових ресурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення часткових цілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв'язок системи цілей на різних ієрархічних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.

На третьому етапі формулюються обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів досягнення поставлених цілей; здійснюється «прив'язка» цілей до ресурсних можливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі й проекти, які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей та ресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіанти соціально-економічного розвитку території чи варіанти розв'язання окремих проблем.

На четвертому етапі відпрацьовують можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів вирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, яка описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначає необхідні ресурси для їх досягнення.

У практичній площині прогнозування здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізовані співвідношення, що описують основні взаємозв'язки між елементами економічної системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об'єкта в часі, а тому широко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез. Статичні моделі описують взаємозв'язки між окремими елементами цілісної системи, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичну цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні у свою чергу поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий взаємозв'язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний , імовірнісний характер взаємозв'язків між об'єктами і явищами Важливим засобом прогнозування соціально-економічних процесів є імітаційні моделі.

Важливим документом, необхідним для розвитку регіонів, має бути державна програма їх соціально-економічного розвитку. Вона повинна складатися з трьох основних розділів: аналітично-прогнозного, системи основних показників, балансових показників. Перший розділ містить результати аналізу основних тенденцій розвитку економіки регіону, цілі, завдання та прогнозні показники його соціально-економічного розвитку на перспективу. Другий включає чисельність та структуру зайнятого населення, використання трудових ресурсів, показники розвитку сфери матеріального виробництва й соціальної сфери за їх основними галузями, рівня життя населення, структурних перетворень в економіці, зовнішньоекономічної діяльності, соціально-економічного розвитку міст, районів тощо. Третій розділ містить рекомендації до виконання основних балансових розрахунків, необхідних для розробки програми. Він включає баланси трудових, фінансових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва і використання окремих видів промислової та сільськогосподарської продукції, споживання продовольчих товарів. Усі розділи програми соціально-економічного розвитку територій взаємопов'язані між собою і спрямовані на досягнення основних, визначених програмою цілей.


ТЕМА 6.

Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах.

Мета вивчення матеріалу теми: сформувати уявлення про народногосподарський комплекс, його структуру, територіальну організацію та основні напрямки удосконалення.

План лекції

  1.  Економіка України як єдиний господарський комплекс. Особливості та стан формування.
    1.  Галузева структура економіки та тенденції її розвитку.
    2.  Стратегія і тактика структурної перебудови економіки.
    3.  Основні напрями удосконалення розміщення продуктивних сил.

1.1 Економіка України як єдиний господарський комплекс. Особливості та стан формування.

Національне господарство країни - це історично сформована економічна система, що забезпечує матеріальні та духовні потреби населення шляхом створення необхідних життєвих благ на основі оптимального використання обмежених ресурсів.

Господарство країни - категорія історична, тобто воно постійно розвивається, змінюється, удосконалюється. Поняття «національне господарство» дуже багатогранне і містить сукупність відомостей про те, як населення різних країн веде свою господарську діяльність. Діяльність, спрямована на задоволення різних потреб людей, називається господарською (економічною).

Економіка країни базується на функціонуванні численних підприємств, що спеціалізуються на виробництві певних товарів та послуг.

Підприємство - це первинна ланка поділу праці в суспільстві, що виробляє будь-яку продукцію або реалізує послуги, має економічну самостійність і технічну завершеність.

Найважливішою структурною одиницею господарства країни с галузь, під якою мається на увазі сукупність підприємств та установ, що випускають однорідну продукцію за подібною іехнологією. Усі підприємства входять до складу певних галузей господарства.  Наприклад,  підприємства,  що займаються виробництвом продуктів харчування, належатимуть до харчової промисловості, а школи, дитсадки, технікуми, коледжі - до освітньої галузі.

У світовий інтеграційний простір поступово входить і Україна. Віками вона розвивалась як важлива складова Російської, Австро-Угорської імперій та Польщі. У другій половині XX століття уже вся Україна входила до складу Радянського Союзу. Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв'язків. 80 % промислового потенціалу країни не мали замкненого технологічного циклу на її території. 70 % усіх господарських зв'язків припадало на Росію, в Україні було зосереджено 35 % військово-промислового комплексу колишнього СРСР. Незважаючи на це, у країні сформувався потужний виробничий, особливо промисловий потенціал. Ще в 1992 році, за матеріалами ООН, Україна була віднесена до економічно розвинених країн. У 1991-1998 рр. більшість показників її соціально-економічного розвитку різко погіршилась, але Україна і сьогодні має потужний економічний потенціал. А починаючи з 2000 року. у країні намітилися стійка тенденція до поступового економічного зростання.

До основних факторів, що впливали протягом XX століття на формування господарства в Україні, необхідно віднести:

високу господарську освоєність території;

різноманітний потужний природоресурсний потенціал;

значний трудоресурсний потенціал;

сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;

давню історію розвитку.

Сьогодні для успішного входження України у світовий економічний простір та поступового переходу до постіндустріального суспільства необхідне не тільки активне реформування її господарства на ринкових засадах, але й глибокі системні трансформації всього суспільства, його світогляду, менталітету населення. Це вимагає консолідованих зусиль усіх гілок влади, всієї нації, розуміння того, що альтернативою прискореного соціально-економічного зростання на засадах свідомої та ініціативної участі у цьому процесі всіх верств населення є довічна консервація того зубожіння, у якому воно нині опинилося.

Важливою передумовою ефективного інтегрування господарства у світові структури виступає врахування як зовнішніх, про які йшлося вище, так і внутрішніх чинників сучасного розвитку будь-якої країни. До останніх належать необхідність нагромадження національного капіталу для фінансового забезпечення такого розвитку, підвищення загального і культурно-технічного рівня населення, удосконалення всієї управлінської вертикалі, різке зростання продуктивності праці на засадах інформатизації виробництва і відповідне підвищення зайнятості у нематеріальній сфері, забезпечення асортименту, обсягів та якості продукції, необхідних для формування внутрішнього ринку та задоволення експортних потреб тощо.

До обов'язкових ознак національного господарства необхідно віднести: наявність єдиного економічного та правового простору (різного ступеня сформованості), що передбачає єдність валютно-грошової, податкової, фінансово-кредитної системи; загальнодержавної концепції зовнішньоекономічної діяльності; єдиної системи розселення виробничої, зокрема транспортної, інфраструктури; наявність загальнодержавного ядра - столичного цептру, де зосереджені основні управлінські та інституційні структури, що забезпечують державне управління та регулювання економікою і соціальною сферою.

Сучасне господарство України характеризується такими основними рисами:

  •  високою диверсифікацією галузево-компонентної структури;
  •  наявністю потужної промислової та агропромислової ланки;
  •  активною участю у міжнародному територіальному поділі праці;
  •  досить консервативною структурою виробництва;
  •  слабким розвитком соціальної сфери;
  •  високим рівнем територіального зосередження господарств більш ніж у 60 великих економічних вузлах;
  •  непрогресивною галузевою структурою промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;
  •  недостатнім розвитком інноваційного комплексу;
  •  екстенсивним розвитком сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;
  •  наявністю розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення, але характеризується низьким технічним рівнем;
  •  недостатнім розвитком рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;
  •  недостатнім розвитком ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;
  •  низькою забезпеченістю паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;
  •  великою (більше 60 %) зношеністю основних виробничих фондів;
  •  недостатнім використанням потужних природно-техногенних ресурсів (у т. ч. відходів), зокрема у будівництві.

Крім консервативності структури, слабкого розвитку інноваційного комплексу та ринкової інфраструктури, зношеності основних фондів та нераціональності природокористування, господарство нашої країни відзначається ще такою негативною рисою, як застарілістю технологій. Згідно з техніко-економічною парадигмою яка передбачає в оптимумі швидкі технологічні зміни, які мають випереджати зміни в інституційній структурі держави, виділяється, відповідно до нумерації "довгих хвиль", шість техніко-економічних укладів. Серед основних факторів виділяють такі: як у першому укладі (1790-1850 рр.) - механізація праці у ткацькій справі; у другому (1851-1895 рр.) - енергія пару і вугілля; у третьому (1896-1946 рр.) - чорна металургія; у четвертому (1847-1989 рр.) - енергія нафти та продукти органічної хімії; у п'ятому (після 1990 р.) - мікроелектроніка; у шостому укладі, який ще тільки починає реалізуватись, - біотехнології. Зміна основних факторів проходить як адаптаційна реакція на зміни в потребах та масовому попиті суспільства, які відбивають на кожному етапі його стратегічні інтереси. Необхідно зазначити, що саме поняття "інтерес" є основним у механізмі ринкової саморегуляції. А збалансування інтересів суб'єктів господарювання, населення і держави лежить в основі її політичної та соціальної стабільності. На думку учених, Україна сьогодні перебуває на стадії розвитку, що відповідає четвертому укладу, який сформувався у нас значно пізніше, ніж у розвинених країнах - у 60-ті роки - і нині характеризує досить низький як  для сучасного етапу техніко-технологічний рівень виробництва. Це підтверджує такий визначальний показник, як частка експорту високотехнологічних товарів в експорті обробної промисловості, яка знизилась в Україні з 1994 до 1999 рр. з 12,5 до 8,6 %.

  1.  Галузева структура економіки та тенденції її розвитку.

Господарський комплекс України є складною, ієрархічно побудованою системою, яка сформувалася на основі розвитку продуктивних сил, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. Щодо останніх, то вони об'єднують виробниче та територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне територіальне комбінування та спеціалізацію.

Господарство України відзначається складною організацією та диверсифікованою галузевою, територіальною, функціональною та управлінсько-організаційною структурою. Галузева структура відображає співвідношення, зв'язки і пропорції між сферами, ланками і галузями господарства та стан суспільного поділу праці. Головними її компонентами є дві сфери - виробнича і невиробнича, або, за сучасною західною термінологією, сфера виробництва і сфера послуг (тобто виробництво нематеріальних і частково матеріальних послуг).

Суспільне виробництво відіграє провідну роль в економіці країни та характеризується, у свою чергу, відтворювальними, галузевими і територіальними пропорціями.

Відтворювальна структура господарства відбиває важливі макроекономічні пропорції - між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання; між складовими ВДВ, які витрачаються на розміщення, відтворення виробництва, заміщення спожитої частки основного капіталу та на життєзабезпечення населення і накопичення національного капіталу; попитом і пропозицією, її дослідження необхідне для фінансового та виробничого забезпечення економічного зростання країни на інноваційних засадах. Близько половини ВНП розвинених країн отримується завдяки новим технологічним рішенням. Тому для України, щоб не залишитися на узбіччі суспільного розвитку світової спільноти, необхідно проводити активну інноваційну політику.

Удосконалення відтворювальної структури багато в чому залежить від оптимізації галузевої структури виробництва, що визначає особливу актуальність її дослідження. Галузь виробництва - це сукупність підприємств і установ, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у суспільному поділі праці та задоволенні потреб суспільства в матеріальних і духовних благах, послугах. Галузева структура сучасного виробництва вважається ефективною за високої частки наукомістких галузей, третинного й особливо четвертинного секторів економіки. Існують різні підходи до її вивчення. Найбільш поширеним є поділ на основні сфери, ланки і галузі виробництва. Виділяють 3 сфери: матеріального і нематеріального виробництва та невиробничу сферу.

З 1997 року Україна поступово переходить на світову класифікацію видів економічної діяльності (КВЕД). КВЕД передбачає виділення таких найбільш узагальнених видів економічної діяльності: сільське господарство, мисливство та лісове господарство:

  1.  рибне господарство;
  2.  добувна промисловість;
  3.  обробна промисловість;
  4.  виробництво і використання палива, електроенергії, газу та водне господарство;
  5.  будівництво;
  6.  торгівля;
  7.  транспорт;
  8.  телекомунікації. Готелі і ресторани;
  9.  фінансова діяльність;
  10.  операції з нерухомістю, зданням під найм, послуги юридичним особам;
  11.  освіта;
  12.  охорона здоров'я:
  13.  інвестиції та інше.

Але ще до 2002 року в Україні, відповідно до статистичної звітності, у сфері матеріального виробництва виділялися такі ланки: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, громадське харчування і торгівля, матеріально-технічне постачання. Звичайно провідну роль відіграє промисловість, яка постачає всі інші ланки господарства засобами виробництва, забезпечує науково-технічний прогрес, формує значною мірою експортний сектор.

В Україні до 1992 року У промисловості було зайнято близько 37 % працюючих, в умовах економічної кризи в 1997 році - майже 20 %. Сьогодні, у процесі посткризового зростання - більше 27%. Дуже змінювалася у 90-ті роки галузева структура промисловості. Ці зміни не стільки відбивали реальні міжгалузеві пропорції, скільки були спричинені недоліками ціноутворення у °-ті роки. (Стан і проблеми розвитку окремих галузей промисловості та міжгалузевих промислових комплексів розглядатиметься у наступних темах).

Якщо матеріальне виробництво є базовою сферою господарства, то сфера нематеріального виробництва безпосередньо забезпечує управління державою та життєдіяльність населення. Вона об'єднує:

  •  апарат органів державного та громадського управління;
  •  житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;
  •  охорону здоров'я, спорт, соціальне забезпечення;
  •  освіту, культуру, науку, мистецтво;
  •  фінанси, кредитування, страхування.

У третьому структурному підрозділі господарства, його невиробничій сфері (за О.Г. Топчієвим), об'єднані оборона, державна безпека, судові та юридичні органи, митна служба, органи соціального забезпечення. Але віднесення цієї сфери до господарства, як і його ототожнення з економікою, на нашу думку, є дискусійним, а може й некоректним. Невиробнича сфера забезпечує в основному суспільство послугами матеріального і нематеріального характеру. Співвідношення між двома основними сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги сфери послуг (до 55-65 %) і зменшення виробничої. У сфері послуг України частка нині зайнятих працівників набагато менша, ніж у розвинених країнах - близько 28-30 %. Це свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку сфери послуг є важливим показником соціально-економічного прогресу.

  1.  Стратегія і тактика структурної перебудови економіки.

Сучасні трансформаційні процеси в Україні на першому їх етапі (1992-1999 рр.) були пов'язані як із повною зміною політичного статусу України, так із переходом її до ринкової економіки. Перші роки незалежності України ознаменувалися проведенням фрагментарних, взаємосуперечливих заходів щодо зміни економічних відносин, які мали не реформаційний, а швидше деформаційний характер. Це призвело до глибокої політичної, соціальної та економічної кризи у країні та набагато ускладнило входження нашої держави на паритетних засадах у світову спільноту. Невдачі зі становленням ринкової економіки пояснювались багатьма причинами: не тільки складною спадщиною радянського періоду, але й відсутністю обґрунтованої стратегії державного розвитку України, розбудови її економіки на ринкових засадах: невідповідністю системи державного регулювання, яка склалася в умовах адміністративно-командної системи, новим вимогам; недосконалою податковою, бюджетною, грошово-кредитною, ціновою політикою; глибокою економічною й інституціональною кризою. До особливостей перехідного періоду в Україні можна віднести значну нестабільність економічної системи, зокрема відсутність законодавчого забезпечення глибинних трансформацій, необхідних для впровадження ринкових відносин, катастрофічне падіння виробництва (до 37 % від ВВП 1990 року у 1999 рік), різке погіршення добробуту населення тощо.

Усе це негативно позначилось на стані макроекономічної ситуації і викликало суттєве розбалансування макроекономічних пропорцій, у першу чергу - попиту і пропозиції і, як результат -різке скорочення масштабів внутрішнього ринку і втрату на ньому раніше міцних позицій вітчизняного виробника; різке зростання безробіття; невиправдано великі за обсягами і загрозливі для економічної безпеки держави за своєю структурою імпортні товарні потоки. Деякі вчені вважають, що причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягала в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована не на конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до ще більшого погіршення стану підприємств, передусім, реального сектора економіки. "Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження місткості внутрішнього ринку, надто високий податковий тиск практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів, стратегічного планування власного розвитку" [27].

У загальнодержавному аспекті найбільш загрозливими, на нашу думку, наслідками затяжної кризи стали: 1) нестабільність соціального і політичного життя країни; 2) неузгодженість інтересів держави, регіонів, суб'єктів господарювання, громадян; 3) відсутність розуміння з боку влади, політичних сил і громадянських інституцій науково обґрунтованої стратегії подальшого соціально-економічного розвитку України та невизначеність його кінцевої мети.

Вважаємо, що особливо негативно позначилась на трансформаціях перехідного періоду відсутність чітко визначеної стратегії державної розбудови України. У перші роки незалежності політики і вчені "націлювали" країну на перехід до ринкових відносин, не визначивши при цьому, який саме тип та етап розвитку ліберальної економіки мається на увазі. Очевидно, що з самого початку перебудови потрібно було говорити просто не про перехід до ринкової економіки, яка на той час у багатьох країнах вже пройшла майже двохсотлітній шлях розвитку, а про запровадження ринкових виробничих відносин на новітніх інформаційно-технологічних засадах з їх стрімкою динамікою розвитку та активним державним протекціонізмом щодо захисту вітчизняного виробництва від викликів глобалізації.

Є декілька причин тривалої невизначеності зі стратегією соціально-економічного розвитку України в перші роки незалежності, які дуже різні за своєю природою. У найбільш загальному вигляді їх дві. По-перше, це неконсолідованість суспільства, неузгодженість інтересів та різне бачення кінцевих цілей розвитку представниками урядових структур, політичних і громадських організацій тощо. По-друге, це те, що внаслідок політичної, інституціональної, економічної, соціальної кризи у країні сформувалось так зване "зачароване коло". На фоні скорочення державного регулювання та його невідповідності сучасним вимогам, відсутності правового забезпечення висхідного економічного Розвитку на ринкових засадах, неефективності податкової системи, консервативності структури господарства та його низького техніко-технологічного рівня і, в цілому, низької конкурентоспроможності вітчизняного виробництва з перших років незалежності у країні за схемою "ланцюгової реакції"" відбувалися "обвальний" за характером занепад вітчизняного виробництва; погіршення фінансової ситуації у зв'язку із загостренням фінансового забезпечення необхідних техніко-технологічних та структурних трансформацій, інформатизації розвитку тощо; відплив українського капіталу за кордон та гостра інвестиційна криза; різке погіршення якості життя, зниження добробуту населення та його платоспроможного попиту; падіння пропозиції з боку вітчизняного виробника та втрати ним панівних позицій на вітчизняному ринку; експансія іноземних виробників на вітчизняному ринку з досить невигідною для України структурою імпорту; зниження конкурентоспроможності національної економіки.

Це викликало ряд "парадоксів" системоформуючого характеру, зокрема:

  •  відсутність задіяння процедури банкрутства: велика частка (близько 60 %) нерентабельних, зокрема збанкрутілих, підприємств (фірм);
  •  відсутність фінансового забезпечення перебудовчих процесів у виробництві - при певній стабільності національної валюти в останні роки та суттєвому відпливу за кордон вітчизняного капіталу;
  •  гостра необхідність підвищення продуктивності виробництва - велика фінансова підтримка абсолютно неперспективних підприємств;
  •  декларування необхідної інформатизації та інтелектуалізації виробництва - скорочення науково-технічного потенціалу країни, бюджетного фінансування сфери освіти і науки;
  •  приватизація підприємств не для підвищення їх подальшої прибутковості, конкурентоспроможності, інвестування в основний капітал, а для наповнення бюджету;
  •  потреба у зростанні вітчизняного платоспроможного попиту - і різка державна протидія цьому через: недосконалу систему оподаткування вітчизняного виробництва і населення; відсутність державного протекціонізму щодо розвитку малого і середнього бізнесу; невідповідність оплати праці її обсягам, кваліфікації тощо;
  •  пряме чи опосередковане запровадження світових цін на ойнку товарів, освітніх та медичних послуг - і в кілька разів нижчий за світовий рівень оплати праці.

У результаті таких негативних перетворень в Україні в 90-х роках більше як на половину зменшився економічний потенціал Країни, різко знизився життєвий рівень населення. І лише на зла-мі тисячоліть намітилася позитивна динаміка в економіці України: в останні роки невпинно зростає ВВП, країна поступово почала входити в посткризовий період. Нині національні інтереси України поставили перед державою такі стратегічно важливі завдання, які вимагають нагального вирішення: підвищення дієвості державного регулювання, удосконалення системи владної вертикалі, нагромадження національного капіталу та забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробника, створення адекватного новим вимогам інституційного середовища, випереджальний розвиток інноваційного комплексу, зростання продуктивності праці на засадах інтелектуалізації та інформатизації господарства, покращання добробуту населення тощо. Вирішення цих завдань вимагає переходу до другого етапу трансформацій на основі задіяння науково обґрунтованої, ефективної в умовах глобалізації стратегії висхідного соціально-економічного розвитку України.

Але і сьогодні, як вважає професор А.С. Гальчинський, питання щодо стратегії відновлення дієздатності нашої держави, радикальних змін економічної, а відтак і соціальної ситуації, реального просування реформ та швидкого економічного зростання лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.

Здавалося б, що просування вперед за традиційною схемою цивілізаційної парадигми вимагає, виходячи з економічних реалій нашого сьогодення, спочатку завершення індустріальної епохи (з урахуванням того, що економічна криза останніх десяти років відкинула нас назад на кілька "сходинок"), а надалі - поступового приєднання до постіндустріалізму. Але історія відвела нам замало часу для поступового цивілізаційного входження у світову спільноту з альтернативою безповоротного переходу до групи неколоніальних країн з надвеликою залежністю від загроз та викликів глобалізації. Тому термінова розробка і реалізація стратегії інформаційного економічного зростання, яка б вивела Україну на передові позиції світового прогресу, була б спрямована на побудову постіндустріального суспільства і набула сьогодні особливої актуальності.

Складність розробки національно орієнтованої стратегії соціально-економічного розвитку на засадах постіндустріалізму для України в сучасних умовах зрозуміла. Адже в теоретичних моделях економічного розвитку розкриваються лише типові риси парадигмального змісту, що не підлягають тимчасовим кон'юнктурним коливанням і є відносно сталими впродовж тривалого часу.

Світовий досвід свідчить про значні відхилення механізмів економічного розвитку країн і залежності результатів запровадження його різних моделей та стратегій від багатьох об'єктивних та суб'єктивних факторів суто національного характеру, починаючи із принципів економічної політики держави і задіяних при цьому механізмів і завершуючи менталітетом населення, адаптаційним потенціалом країни щодо необхідних ринкових трансформацій тощо.

Розробка стратегії соціально-економічного розвитку України, яка б забезпечувала зміну її економічної системи на ринкових засадах з одночасним спрямуванням розвитку на перехід до вищого, постіндустріального щабля цивілізаційної ієрархії, надзвичайно складна. Вона вимагає врахування, у першу чергу, її природно-суспільних властивостей та соціально-економічних характеристик, адаптаційних можливостей населення та економіки в контексті активного впливу зовнішніх факторів.

Виходячи з інтересів та можливостей України та враховуючи світовий досвід, вбачаємо, що до основних імперативів її соціально-економічного розвитку на початку XXI століття необхідно віднести:

  •  збалансоване поєднання державних та ринкових регуляторів висхідного економічного розвитку;
  •  соціальну спрямованість економіки із забезпеченням соціального партнерства, справедливого розподілу матеріальних і духовних благ, покращання якості життя населення в особі кожної конкретної особистості;
  •  високі темпи економічного зростання на основі запровадження інформаційно-інтелектуальних технологій, докорінних структурних трансформацій у господарстві з переважним розвитком сфери інтелектуальних, інформаційних, фінансових, транспортних та інших послуг, і головне, третинного і четвертинного секторів у цілому;
  •  випереджаючий пріоритетний розвиток новітніх високоте-хнологічних галузей;
  •  активне запровадження інновацій і техніко-технологічне переозброєння традиційних галузей господарства.

Особливе значення для активізації інвестиційних процесів фінансового капіталу має нагромадження приватного капіталу на основі капіталізації доходів та широке залучення заощаджень населення.

Побудова в Україні соціально спрямованої ринкової економіки на засадах постіндустріалізму вимагає інформатизації суспільного життя через активну участь країни у формуванні глобального інформаційного простору, світової мережі глобального мобільного зв'язку тощо; дематеріалізації виробництва з вивільненням зайнятих для їх залучення до сфери послуг; формування інтелектуального капіталу як пріоритетної складової національного інтегрального капіталу в цілому; перетворення зовнішньоекономічної сфери з дестабілізуючого фактора економічного розвитку на інструмент макроекономічної стабілізації.

Особливе значення для переходу України до стабільного зростання набуває забезпечення правового протекціонізму держави щодо захисту вітчизняного ринку та ствердження на ньому вітчизняних виробників, їх активної участі у міжнародних інтеграційних процесах. Важливим є запровадження нової ідеології поведінки суб'єктів господарювання, яка б не тільки забезпечувала їх успішну адаптацію до ринкових умов, гармонізацію інтересів вітчизняного виробника і держави, але й сприяла інноваційному розвитку з метою підвищення прибутковості, конкуренто-та платоспроможності.

Необхідно зазначити, що багато із цих положень ще не отримали реалізації у практиці державного будівництва в Україні.

Але уже сьогодні в Україні сформувався, хоч і недосконалий, з суттєвими недоліками і територіально-галузевими диспропорціями, ринковий економічний механізм, намітилась тенденція до  економічного  зростання,   формується  єдиний  економічний простір. Поступова адаптація виробництва до нових умов господарювання відбивається у створенні, хоч і певним чином викривленого, конкурентного середовища, у перших спробах задіяння ринкових механізмів ціноутворення, реалізації нової концепції зовнішньоекономічної діяльності, поступовому підвищенні прибутковості певної частини реального сектора економіки, певному вдосконаленні податкової політики. Це дозолило вченим зробити висновок, що розбудова ліберальної економіки соціального спрямування є реальною, хоч і неблизькою перспективою для України [49].

  1.  Основні напрями удосконалення розміщення продуктивних сил.

За останні роки здійснено важливі практичні кроки для формування ринкової економіки як функціонально-цілісної системи і стратегічної мети курсу, що проводиться. Набуває розвитку недержавний сектор економіки: у промисловості найбільш поширеними стали підприємства з колективною власністю, в сільському господарстві - колективні та приватні підприємства. Оптимізується структура зовнішньоекономічних зв'язків. Завершується становлення банківської системи. Розроблені і вже реалізуються багато загальнодержавних і галузевих програм. Вони спрямовані на вирішення важливих народногосподарських завдань, не -перш за все - енергозбереження, ракето-, літако- і суднобудування, виробництво вітчизняних електровозів, трамваїв, тролейбусів та автобусів.

Першочерговим завданням подальших економічних реформ в Україні повинно бути повне реформування системи управління і значне скорочення адміністративно-управлінського персоналу. Процес демонтажу бюрократичної системи повинен відбуватися поетапно. На першому етапі уряд і відомчі структури повинні нести повну відповідальність за ефективність роботи підприємств і господарств, за їх прибутки і збитки. Паралельно мають формуватися ринкові структури і органи управління ринковою економікою, які повинні вирішувати питання стратегічного і поточного розвитку виробництва. Необхідна підготовка висококваліфікованого кадрового потенціалу, який би опанував знання основ ринкової економіки, маркетингу, сучасного менеджменту, аудиту. Держава повинна забезпечити економічну і правову основу як для державних органів управління, так і для діяльності виробників і споживачів.

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обліку на своїй території. Для економіки України характерною є диференційована та диверсифікована структура, для якої характерно висока вага важкої індустрії, недостатній розвиток галузей та виробництв товарів народного споживання, наявність галузей забезпечення НТП, розширення та поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв'язків. На галузеву структуру значно впливають економічні та природні фактори (рівень розвитку продуктивних сил, елементи зростання виробництва, рівень забезпечення сировинною та паливо - енергетичними ресурсами).

Удосконалення народногосподарського комплексу пов'язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища.

Структура засобів виробництва складається з співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, гірничо-хімічна та мінерально-будівельна сировина, лісозаготівлі, вилов риби та морських продуктів.

Слід відмітити, що потрібні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії.


ТЕМА 7

Природний трудоресурсний потенціал економіки України.

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  охарактеризувати природно-ресурсний потенціал України, його структуру та її особливості в економічних районах;
  •  показати демографічну і труддоресурсну ситуацію в Україні та розглянути її вплив на розміщення продуктивних сил.

План лекції

  1.  Сутність потенціалу розвитку регіону і його оцінка. Природно-ресурсний потенціал і природокористування.
    1.  Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.
    2.  Виробничий потенціал.
    3.  Науково-технічний потенціал
    4.  Фінансовий потенціал.
    5.  Інноваційно-інвестиційний потенціал.
    6.  Бюджетний потенціал.

  1.  Сутність потенціалу розвитку регіону і його оцінка. Природно-ресурсний потенціал і природокористування.

Протягом усієї історії існування людство постійно перебуває у взаємодії з природним середовищем. Житія людини знач ною мірою визначалося і визначається тим, що вона могла чи зможе "взяти" у природи і використати для задоволення своїх по треб. З розвитком цивілізації люди залучали до використання все нові і нові компоненти природи, потреби людства стрімко зростали і досягли планетарних масштабів. Потрібно зазначити  що ступінь використання природних ресурсів визначається не стільки їхніми природними властивостями, скільки соціально-економічними потребами. Досить сказати, що на початку XXI ст. обсяги видобутку корисних копалин перевищили обсяги за весь попередній час існування цивілізації. Розвиток НТП збільшує тиск і навантаження на навколишнє середовище.

Зрозуміло, що взаємодія суспільства і природи спрямована у першу чергу саме на використання природно-ресурсного потенціалу. ПРП розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (можуть використовуватися) або враховуються у процесі виробництва та життєдіяльності населення при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. У найбільш узагальненому вигляді ПРП розглядається як сукупність природних умов і природних ресурсів.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, що використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії чи продовольства тощо. Крім того, на суспільний розвиток впливають і природні умови. Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для жити і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі виробничій і невиробничій діяльності людей.

Сфера взаємодії природи й суспільства охоплює не тільки природні умови, але й усі вивчені природні ресурси, що складають ПРПІ країни (регіону), оскільки в перспективі за певних умов решта їх теж може бути залучена до народногосподарського обігу. Природні ресурси за своєю економічною сутністю є споживчим! вартостями, корисність яких, масштаби та способи використання визначаються потребами суспільства та рівнем його економічного розвитку. Таким чином, ПРП, з одного боку, виступає як важлива продуктивна сила суспільства, а з іншого - як важливий фактор розміщення і територіальної організації господарства. Наявність потужного ПРП - це завжди стимул для розвитку країни та її продуктивних сил. Але все залежить від стратегії і використання цього потенціалу. Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають ПРП території, який суттєво впливає на розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські вузли та економічні райони. ПРП здійснює вплив на ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни. Отже, наявність тих чи інших природних факторів, особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни. Необхідно зазначити, що останнім часом виокремилася така тенденція: ПРП вже не має вирішального значення в суспільному розвитку. Визначено, Що чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим менше він залежить від природно-ресурсного фактора. Провідну роль нині відіграють інформаційні та інтелектуальні ресурси. Таким чином, ПРП належить до історично зумовлених категорій, а його структура суттєво змінюється. У зв'язку з розвитком науки і техніки Дедалі більше природних умов отримують економічну оцінку та переходять до розряду природних ресурсів.

Природні ресурси класифікуються як за місцем у природних геосистемах, так і за особливостями їхнього господарського використання. Один із найбільш загальних підходів до їхньої класифікації полягає у поділі всіх природних ресурсів на невичерпні та вичерпні. До невичерпних ресурсів належать ті, що пов'язані з енергією Сонця, внутрішніх глибин Землі, силами гравітації (енергія сонячного проміння, вітру, геотермальна, припливів і відпливів, кліматичні ресурси), а також вод Світового океану. Вичерпні ресурси, у свою чергу, поділяються на невідновні (корисні копалини, зникаючі види живих організмів) і відновні (водні, ґрунтові, біологічні).

"Природна" класифікація базується на належності природних ресурсів до тих чи інших сфер географічної оболонки, при цьому виділяються мінеральні, агрокліматичні, земельні, водні, біологічні, зокрема лісові, рекреаційні, ресурси океану, космічні ресурси. За господарським використанням усі ресурси можна поділити на ресурси для виробничої (промисловість, сільське господарство), рекреаційної сфери, галузевого і міжгалузевого, одноразового чи тривалого застосування.

За територіальним розповсюдженням джерел природні ресурси поділяються на: локальні, регіональні, національні, глобальні (світові).

За рівнем вивченості на: докладно вивчені, виявлені, прогнозні.

Однією з важливих проблем освоєння природних ресурсів є їхня комплексна оцінка, яка включає: визначення їхніх запасів і якісного складу; вивчення гірничотехнічних та транспортно-географічних умов експлуатації та можливості комплексного використання різних видів ресурсів; урахування ступеня освоєності території, на якій вони розташовані. В останні роки дедалі більшого значення набуває потреба у збереженні навколишнього середовища при експлуатації природних багатств, урахуванні екологічного фактора.

Досі не розроблені єдині підходи і критерії до оцінки природних ресурсів, але загальноприйнято, що оцінка повинна бути передусім економічна, тобто здійснюватися у вартісних (грошових) показниках. Це дає змогу оцінити не лише окремі види природних ресурсів, але й обчислити сумарний природно-ресурсний потенціал певних територій. У цьому контексті під ним розуміється сукупна продуктивність природних ресурсів території як засобів виробництва і предметів споживання, що виражається через їхню споживчу вартість. Таке обчислення ПРП території не включає оцінку природних умов життєдіяльності населення та соціально-економічних функцій природних ландшафтів.

Компонентна структура та методи оцінки ПРП компонентна структура природно-ресурсного потенціалу – це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних). За нею природно-ресурсний потенціал поділяється на мінеральні (паливно-енергетичні, рудні і не рудні), водні (поверхневий стік, підземні води), земельні (урахуванням сільськогосподарського призначення та характеру ґрунтового покриву), лісові (щорічний приріст деревини), природно-рекреаційні ресурси (території придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку туристичних баз).

Мінеральні ресурси. Для України характерна велика насиченість території корисними копалинами, значна концентрація та високий рівень їхнього освоєння. Розвідані поклади корисних копалин, запаси яких освоюються або можуть бути освоєні на даному рівні розвитку продуктивних сил, визначаються як мінеральні (за деякими авторами -"мінерально-сировинні" ресурси. Мінеральні ресурси України характеризуються великим різноманіттям, високою якістю та здебільшого значними запасами, сприятливими транспортно-географічними Умовами розміщення та високим рівнем освоєності.

Незважаючи на досить високий рівень геологічної вивченості території нашої держави, виявлення в ній близько 90 видів корисних копалин і наявність на її території більше 8 тис. розвіданих родовищ, поки що мінерально-сировинний потенціал України ще не вивчений.

Корисні копалини класифікують за ступенем їхнього геологічного вивчення і, відповідно, запасами. Запаси корисних копалин - це кількість мінеральної сировини, що виявлена за допомогою пошуково-геологічного розвідування. їх поділяють на дві узагальнені категорії - балансові і забалансові. До балансових належать ті, що відповідають промисловим кондиціям і можуть використовуватися на даному рівні розвитку продуктивних сил. До забалансових - запаси, які внаслідок низького вмісту цінних компонентів або складних умов залягання, видобутку і переробки при сучасних технологіях поки що недоцільно використовувати (але згодом таке використання можливе).

Усі запаси корисних копалин, залежно від ступеня вивченості родовищ, якості сировини й гірничотехнічних умов розробки, поділяють ще на категорії "А", "В", "С1" і "С2". До категорії "А" відносять найбільш досліджені родовища, умови залягання яких, форму та будову геологічних тіл повністю вивчено, виявлено природні типи і промислові сорти сировини, її мінерально-хімічний склад; виділено й оконтурено не продуктивні та некондиційні ділянки всередині геологічного тіла, повністю досліджено якість, технологічні властивості та інженерно-геологічні умови видобування сировини. У категорії "В" ці характеристики майже збігаються, за винятком того, що тут чітко не окреслено продуктивні прошарки, контури не продуктивних і некондиційних ділянок усередині геологічного тіла. До категорії "С1" належать запаси, про які відомо: умови залягання, форма і будова площ залягання корисних копалин, їх промислові сорти, якість, технологічні властивості та умови ведення гірничоексплуатаційних робіт. До категорії "С2" відносять попередньо оцінені запаси корисних копалин.

Промислові запаси викопних ресурсів визначаються як сума запасів за категоріями "А" + "В" + "С1" без втрат, які обов'язкові під час добування мінеральної сировини.

Потенційна оцінка запасів корисних копалин надається на підставі урахування загальних геологічних умов та прогнозних запасів.

У найбільш узагальненому вигляді виділяються три групи мінеральних ресурсів: паливно-енергетичні, рудні металеві та нерудні.

Паливно-енергетичні ресурси. Паливно-енергетичні ресурси представлені кам'яним і бурим вугіллям, нафтою, газом, горючими сланцями, торфом. У цілому значні їх запаси характеризуються різким переважанням у структурі твердих видів палива: кам'яного і бурого вугілля, запасів торфу та дефіцитом рідких і газоподібних вуглеводнів. Відсутність достатньої кількості нафти і природного газу, запасами яких країна не забезпечена, створює значні труднощі для розвитку економіки.

Основним кам'яновугільним басейном України є Донецький (Донбас), який охоплює територію понад 50 тис. км2. Він розміщений у трьох областях (Донецькій, Луганській і Дніпропетровській), містить понад 45 млрд т балансових запасів вугілля переважно високої якості: близько 50 % антрацитів та 30 % коксівного вугілля. Львівсько-Волинський басейн, що займає близько 10 тис. км у межах Львівської і Волинської областей, є практично лише південно-східною окраїною великого Люблінського кам'яновугільного басейну (Польща) і тому має незначні промислові запаси вугілля (близько 1 млрд т). Нажаль, і потужність пластів цих басейнів (0,5-1,2 м на Донбасі, 0,5-1 м у Львівсько-Волинському), і умови залягання, і глибина видобутку (на Донбасі окремі шахти мають глибину понад 1 км) є значно гіршими, ніж у таких басейнах, як Аппалачський (США), Кузбас (Росія), Фушунський (Китай), та в багатьох інших великих басейнах світу. Це зумовлює високу собівартість українського вугілля.

Дещо кращі умови залягання і більша потужність пластів у Дніпровському буровугільному басейні, що дає змогу вести видобуток тут більш дешевим відкритим способом. Але теплотворна здатність його значно нижча, запаси становлять усього 2,4 МлРД т, а основні родовища (Олександрійське, Ватутінське) розташовані переважно на землях з найбільш родючими чорноземними ґрунтами. Незначні поклади бурого вугілля Дніпровсько-Донецької впадини, Прикарпаття і Закарпаття через свою нерентабельність (за винятком Ільницького родовища на Закарпатті) не розробляються.

Поклади горючих вуглеводнів належать до Дніпровсько-Донецької, Прикарпатської і Причорноморсько-Азовської нафтогазоносних провінцій. Уже понад 100 років ведеться видобуток нафти (Борислав) і 80 років - природного газу у Прикарпатті, тихій провінції. Тому запаси розміщених тут Бориславського, Долинського, Битків-Бабченського і Орів-Уличнянського нафтових і Дашавського, Угерського, Більче-Волицького, Рудківського, Хо-довицького, Калуського, Кадобнянського газових родовищ дуже вичерпані. Близько 80 % видобутку нафтогазової сировини країни на сьогодні припадає на родовища Дніпровсько-Донецької (чи Східної) провінції. Найбільшими нафтовими родовищами тут є Леляківське, Гнідинцівське і Глинсько-Розбишівське; нафтогазовими - Качанівське, Рибальське; газовими - Шебелинське, Єфре-мівське, Західнохрестищенське. На півдні України недавно відкрита третя Чорноморсько-Азовська провінція. Найбільша кількість родовищ нафти і газу досліджена на шельфі Тарханкутсько-го і Керченського півостровів. З 1986 року тут видобувається газ, а з 1993 - нафта. В останні роки відкрито великі запаси газу, розвідано на південному шельфі Азовського моря (північне узбережжя Криму). У 2003 році тут було видобуто близько 1,0 млрд м3 газу; у 2004 - прогнозується видобути близько 2 млрд м3.

Щодо збільшення видобутку нафти і газу в перспективі, то основні надії покладаються на більш глибокі (5-6 км) пласти вже відомих провінцій (особливо Прикарпаття) та шельф Чорного і Азовського морів. Необхідно також врахувати, що в Україні в минулому видобували з надр переважно тільки 30-40 % загальнопромислових запасів родовищ, а у країнах із високим технологічним рівнем цей показник сягає 70-80 %. Це дозволяє за рахунок задіяння сучасних технологій підвищення віддачі пластів нафти і природного газу значно збільшити їхній видобуток. Оскільки в Україні до цього часу вже видобуто понад 250 млн т нафти і понад 1 трлн м3 природного газу, то, використовуючи новітні технології підвищення віддачі пластів, можна різко підвищити видобуток нафти і газу.

Як ресурси низькосортного палива або сировина для виробництва деяких нафтопродуктів можуть розглядатися горючі сланці. Запаси сапропелітових сланців зосереджені на Бовтиському родовищі (на межі Черкаської і Кіровоградської областей), а ме-нілітових - у гірській частині Карпат. Навіть ураховуючи низьку якість менілітових сланців і вихід сланцевої смоли в 3-4 %, при загальних запасах 500 млрд т, у них міститься 15-20 млрд т вуглеводневої сировини, що на порядок більше, ніж невеликі ресурси нафти й газу. Сланці могли б стати значним джерелом нафтопродуктів, але їхнє розташування у важкодоступній місцевості гальмує їхнє комплексне використання. Важливим є і збереження рекреаційних ресурсів, мальовничих ландшафтів Карпат.

Найбагатша Україна на рудні корисні копалини, насамперед на руди чорних, кольорових, рідкоземельних металів. Особливо потужна сировинна база руд чорних металів. На території держави сконцентровано до 16 % світових запасів марганцевих руд (у т. ч. майже 50 % багатих руд) і понад 12 % світових запасів залізних руд. Найбільші їхні басейни і родовища розміщуються у південній частині Українського кристалічного щита.

Одним з найбільших у світі є Криворізький залізорудний басейн, який вузькою смугою простягається з півночі на південь Дніпропетровської обл. і містить 18 млрд т як багатих гематито-мартитових руд із вмістом заліза 51-66 %, так і відносно бідних залізистих кварцитів (22-38 % заліза). Руди цього басейну використовували ще скіфи у У-ІУ ст. нашої ери, але промислове їхнє освоєння розпочалося у другій половині XIX ст.

Продовженням Криворізького басейну на півночі є Кременчуцький залізорудний район, витягнутий на 45 км уздовж нижньої течії р. Псел (Полтавська обл.). Промислові запаси залізних руд становлять тут 4,5 млрд т. Дещо меншими за запасами є Білозерський залізорудний район у Запорізькій обл. і Керченський залізорудний басейн у Криму. Цінність Білозерських руд зростає, тому що у Білозерському районі значні запаси (близько 0,7 млрд т) багатих руд із вмістом заліза 55-65 %, а відносно бідні, з домішками фосфору і сірки, керченські руди мають значну потужність пластів (6-15 м) і практично всі доступні для відкритої розробки (детальніше у темі 2.4).

В останні десятиліття розвідана Приазовська область із значними запасами залізних руд у Маріупольському, Куксунгурському і Гуляйпільському родовищах. Крім того, як перспективна сировина для чорної металургії, можуть розглядатися залізисті кварцити (таконіти) Дніпропетровської, Полтавської, Одеської областей, а також родовища осадових залізних руд Азово-Чорноморської залізорудної провінції, що охоплює великі території Присивашшя, Приазов'я і продовжується на шельфі Азовського і Чорного морів. Загальний обсяг їх запасів становить десятки мільярдів тонн, а в багатьох країнах світу вже існують досконалі технології видобутку і збагачення таких залізних руд (зокрема, у США у 80-ті роки до 75 % усього заліза виплавлялося з таконітових окотків).

Родовища і рудопрояви марганцю поширені на території України, але основні його запаси зосереджені в Нікопольському, Токмацькому та Інгулецькому марганцевому басейнах. На сьогодні найбільше марганцевих руд видобувається в Нікопольському басейні, але в майбутньому зросте роль найбільшого у світі Велико-Токмацького родовища (Запорізька обл.). Великі марганцеворудні площі зосереджені на південній окраїні Українського кристалічного щита від р. Інгулець на заході до Приазовської височини на сході.

В Україні є родовища і рудопрояви титану і хрому, які розміщені переважно на схилах Українського кристалічного щита, особливо середнього Побужжя і території Дніпропетровської та Житомирської областей. Але промислове значення поки мають лише Іршанське та Самотканське родовища ільменіту (у Житомирській та Дніпропетровській обл.).

Кольорові метали представлені поліметалевими рудами, алюмінієвою сировиною, ртуттю, нікелем тощо.

Промислові запаси поліметалевих (свинцево-цинкових) руд розвідані в районі Нагольного кряжу в Донбасі і на Закарпатті (Берегівське і Біганське родовища). В Україні є потужна, але не достатньо вивчена база алюмінієвої сировини - алунітів Берегово-Беганського, бокситів Смілянського родовища (на Черкащині) та ніфелінів Приазов'я. Вона ще не розробляється. Недавно відкрите Ратненське родовище міді у Волинській області.

Ртутні руди вже давно видобуваються на Микитівському родовищі кіноварі в Донбасі, а також знедавна у районі Вишкова (Торуня) на Закарпатті. За останні роки дорозвідане і підготовлене до промислової розробки Мужіївське родовище золота (Закарпаття), крім того, значні рудопрояви золота є в Черкаській і Дніпропетровській областях.

Для видобутку магнію використовуються полімінеральні солі Калуського родовища у Прикарпатті, інші рудопрояви кольорових металів є в затоці Сиваш.

Розвідані до промислових категорій запаси руд кольорових металів не забезпечують потреби економіки України, тому вже найближчим часом необхідно розширити геологорозвідувальні роботи щодо вивчення комплексних руд Донецького кряжу, Закарпаття, Українського кристалічного щита тощо.

Нерудні корисні копалини. Україна багата на нерудні корисні копалини і достатньо забезпечена запасами багатьох видів гірничо-хімічної сировини, допоміжної сировини для металургійної промисловості, особливо ресурсами будівельних матеріалів.

Великі родовища самородної сірки у Прикарпатті (Новий Роздол та Яворів) не тільки забезпечують потреби України, але й дають змогу експортувати сірку (хоча щодо екологічної безпеки, то необхідно було б дещо зменшити масштаби її видобутку).

Поклади полімінеральних калійних солей сконцентровані у Прикарпатському соленосному басейні. Загальні запаси 13 розвіданих родовищ становлять майже 3 млрд т, а в перерахунку на поживну речовину К20 - близько 300 млн. т. Розробляються Калусько-Голинське (Івано-Франківська обл.) і Стебницьке (Львівська обл.) родовища.

Важливою сировиною для харчової, хімічної та інших галузей промисловості є поварена кухонна сіль, яка представлена величезними родовищами кам'яної солі - галіту (Слов'янським, Артемівським і Новокарфагенським у Донбасі та Солотвинським у Закарпатті). Здавна видобувають сіль із сильномінералізованих підземних вод - розсолів Передкарпаття, самоосадних солей затоки Сиваш та інших солоних лиманів Чорноморсько-Азовського узбережжя. Розвідані запаси солей перевищують 9 млрд т., а з урахуванням відкритих солянокупольних структур Дніпровсько-Донецької западини, а також того, що запаси ропи в озерах і лиманах півдня України постійно поповнюються, республіка володіє практично необмеженими запасами кухонної солі. Водночас наша країна недостатньо забезпечена фосфатною сировиною. Із фосфатних руд в Україні відомі апатити Стремигородського апа-тито-ільменитового родовища в Житомирській області; поширені ресурси фосфоритів, але їхні родовища мають незначні запаси, низький вміст Р205 і несприятливі умови експлуатації. З усіх родовищ Волино-Поділля, Придністров'я і Дніпровсько-Донецької западини найбільш вивчені та перспективні для використання Незвиське (Івано-Франківська обл.) і Кролевецьке (Сумська обл.).

Як технологічна сировина в металургійній, хімічній та деяких інших галузях промисловості широко використовуються вогнетривкі і бентонітові глини, флюсові вапняки і доломіти, формувальні піски, цеоліти.

Родовища флюсових вапняків і доломітів розміщені неподалік від основних центрів чорної металургії України, переважно в Донецькій обл., на Придніпров'ї і повністю задовольняють потреби господарства країни.

Вогнетривкі глини, що використовуються для виробництва термічно стійких матеріалів, в основному концентруються в родовищах Донбасу (Часовоярське, Новорайське) та Придніпров'я (Поволзьке, П'ятихатське, Кіровоградське). Бентонітові глини з високими адсорбційними властивостями, пластичні і легкоплавкі, використовуються в нафтовидобувній, харчовій, косметичній промисловості. Вони зосереджені на найбільшому Дашуківсько-му родовищі цих глин у Черкаській області, що має площу понад 500 км2 і потужність покладів від 0,5 до 43 м, а також поширені на заході (Закарпатська, Львівська, Тернопільська області), на сході (Донецька обл.), на півдні (Крим) України.

Значні запаси формувальних пісків алювіального і морського походження є в Харківській, Донецькій, Запорізькій та інших областях.

У різних галузях промисловості для очищення газів і стічних вод, як наповнювач мінеральних добрив і добавку до кормів домашніх тварин, можна використовувати цеоліт. Його родовища, які мають промислове значення, виявлені в неогенових туфах Закарпаття. Цеоліти Криму не можуть розглядатися як промислова сировина, бо розташовуються в межах заповідника "Карадаг".

Значні промислово розвідані запаси графіту зосереджені на Зав'ялівському родовищі Кіровоградської області. їхній видобуток дає змогу не тільки задовольняти потреби електротехнічної, хімічної, металургійної, олівцевої промисловості України, але й експортувати цю високоякісну сировину. Крім того, поклади графіту є на Волині, у Придніпров'ї і Приазов'ї.

Наша країна практично повністю і на досить тривалий час забезпечена високоякісною сировиною для виробництва фарфоро-фаянсових і скляних виробів, особливо будівельних матеріалів.

Поклади високоякісних каолінів, які широко використовуються у фарфоро-фаянсовій та інших галузях промисловості, пов'язані з корою вивітрювання Українського кристалічного шита. 16 його основних родовищ, потужність покладів у яких сягає 50, а часом і 100 метрів, містять понад 400 млн т промислових запасів. Розвідані запаси скляних пісків становлять 220 млн т і сконцентровані в 24 родовищах Донецької, Харківської, Львівської, Чернігівської, Київської та інших областей. З них найбільшими є Глуховецьке (Вінницька обл.), Новоселицьке (Черкаська обл.), Просянівське (Харківська обл.).

Сировинна база будівельних матеріалів характеризується виключним різноманіттям та значними запасами. Вона представлена численними родовищами цементної сировини, природних наповнювачів, кераміту, скляних пісків, кам'яних будівельних матеріалів, зокрема дуже цінних декоративно-облицювальних - мармуру, граніту, лабрадориту, габро та ін.

Ресурси цементної сировини в останні десятиліття досить різноманітні і рівномірно розміщені в регіонах України. Як цементна сировина, використовуються карбонатні породи (вапняки, крейда, мергелі), гіпси і глини, які зустрічаються практично по всій території. Оптимальне їх поєднання і найбільші запаси є в Донецькій, Харківській, Львівській, Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській, Івано-Франківській областях і у Криму. Значні запаси писальної крейди зосереджені в Донецькій обл. і в межах Волинської височини.

Глини, суглинки, глинисті сланці і мергелі, придатні для виробництва цегли і черепиці, поширені практично на всій території України, за винятком гірських районів Карпат і Криму.

Крім сировини для виробництва будівельних матеріалів, яка переважно потребує попередньої обробки, в Україні є багаті поклади будівельного каменю (близько 8 млрд м3 розвіданих запасів), у т. ч. найбільш якісного декоративно-облицювального (понад 280 млн млн.м3). Серед них міжнародне значення мають граніти і гранітодіорити Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Запорізької, Рівненської областей; базальти Рівненської обл.; лабрадорити Українського кристалічного щита; мармури і туфи Криму і Закарпаття. Крім того, практично по всій території України є родовища пісковиків і вапняків. На сьогодні ще недостатньо вивчені й оцінені ресурси дорогоцінного і виробного каміння, але відомі як окремі мінералогічні знахідки, так і перспективні ділянки різноманітних самоцвітів, найкращі з яких зосереджені на Волині. Тут досить давно видобувають топази, кристали, друзи яких досягають зрідка десятків кілограмів ваги (найбільший кристал топазу, знайдений у 1965 році, важив 117 кг). Промислові поклади високоякісного бурштину (янтарю) виявлені поблизу селища Клесів Рівненської обл. Розвідувально-пошукові роботи свідчать, що зона відкладів, у яких може міститися бурштин, простягається від Яворова (Львівська обл.) на заході до Харкова на сході. Із виробного каменю найбільшу цінність має родоніт Мармарошу і Чивчин у Карпатах, пірофілітовий сланець Овруцького кряжу. З інших самоцвітів зустрічаються берил, опал, аметист, димчастий кварц, гірський кришталь, яшма та ін.

У цілому, необхідно зазначити, що Україна досить диференційовано забезпечена різними видами викопних ресурсів. Наявність деяких з них у декілька разів перевищує потреби (вугілля, сірка самородна, ртуть, графіт, бром, каолін), деяких -- у 1,4-1,9 рази. Водночас в Україні недостатньо запасів нафти і природного газу, руд кольорових металів (алюмінієвої, мідної і свинцево-цинкової сировини), деяких видів хімічної сировини, особливо апатитів, фосфоритів. Досить висока забезпеченість країни багатьма металевими рудами - залізними, марганцевими, титановими та сировиною для виготовлення будівельних матеріалів (цементна сировина, будівельний камінь, вогнетривкі глини).

Унаслідок цього Україна як країна-імпортер та експортер бере активну участь у міжнародному поділі праці за паливом і мінеральною сировиною. Вона експортує залізну і марганцеву руди, кам'яне вугілля, самородну сірку, кухонну сіль, безхлорні калійні добрива, графіт, ртуть, каолін, високоякісну флюсову (для виплавки чорних металів) сировину, природний облицювальний камінь (особливо граніт, лабрадорит, базальт). Водночас Україна імпортує занадто великі обсяги нафти і природного газу.

Водні ресурси. Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивостям воду широко використовують у всіх галузях господарства, для водоспоживання населенням, у розвитку річкового та морського транспорту, рекреації, на гідроелектростанціях та під час риборозведення. Водні ресурси держави становлять поверхневі (річки, озера, водосховища, ставки) та підземні води. Найбільшу Цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких дедалі більше відчувається в Україні.

Основним джерелом прибутку водного балансу України є атмосферні опади, загальний обсяг яких, за різними оцінками, становить 366-377 км3. Через значні втрати на випаровування (понад 80 % водного балансу) на поверхневий місцевий стік у середній за водністю рік припадає лише близько 50 км . Водні ресурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дніпра, Дунаю (він удвічі більший за стік усіх річок України), Сіверського Дінця і сумарно становлять майже 210 км3. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.) загальним обсягом 14 км3 виходить за межі України.

Хоча найбільший обсяг стоку припадає на Дунай, проте головну роль у водозабезпєченні господарства України відіграють річки басейну Дніпра, що охоплюють 2/3 території нашої держави. Стік Дніпра біля Києва становить приблизно 44 км3, біля Дніпропетровська - 53,4 км3, а далі дещо зменшується у зв'язку з великим випаровуванням з поверхні Каховського водосховища. Обсяг стоку інших річок значно менший: Дністра - 8,7 км , Тиси - 6,3 км , Сіверського Дінця - 5,0 км , Південного Бугу - 3,4 км .

З 20 тисяч озер України лише понад 7 тис. мають площу більше від 0,1 км2 і лише 43 з них мають площу 10 км2 і більшу. В основному прісні озера розміщені на Поліссі (найбільше Світязь - 24,2 км .). З гірських озер найбільше озеро - Синевир. Велика кількість закритих солонуватих і солоних озер та лиманів розміщені в плавнях Дунаю та на узбережжі Чорного й Азовського морів, з них найбільші Сасик (Кундук) - 210 км , Тілігульський лиман - 160-170 км2, Ялпуг - 149 км2, Кагул (близько 90 км2). Ресурси прісних озерних вод становлять 2,3 км3, солонуватих і солоних - 8,6 км . Значно поповнюються ресурси поверхневих вод за рахунок збудованих водосховищ загальним об'ємом понад 55 км3 і ставків об'ємом 3 км3. їхня кількість становить, відповідно, в Україні близько 20 тис. одиниць. Ставки - це штучні водойми, які використовуються для зрошення, риборозведення, водопостачання.

Найбільший каскад водосховищ створений на Дніпрі, де збудовано шість великих водосховищ об'ємом 43,8 км3: Київське (з площею 922 км2; об'ємом 3,73км3), Канівське (675 км2; 2,62 км3), Кременчуцьке (2 250 км2, об'єм - 13,5 км3), Дніпродзержинське (567 км2; 2,45 км3), Дніпровське (Запорізьке) (410 км2; 3,3 км ), Каховське (площа - 2 255 км2, об'єм 18,2 км3). Поряд із певними вигодами, створення цих водосховищ призвело до багатьох негативних наслідків: втрати близько 10% стоку Дніпра на випаровування та інфільтрацію, сповільнення водообміну та самоочищення вод, затоплення і підтоплення величезних масивів родючих земель, їхнє часткове засолення. Значно ефективним є створення невеликих водосховищ або їхніх каскадів у Карпатах, на Подільській і Придніпровській височинах, де при мінімальних площах затоплених земель можна досягти великих об'ємів нагромадження води. Так, Дністровське водосховище площею 142 км" має об'єм 3,0 км .

Запаси більш чистих, порівняно з поверхневими підземних вод перевищують 20 км3. Для того, щоб не вичерпувати вікових запасів цих вод, які поповнюються досить повільно, за рік доцільно використовувати не більше 5-6 км підземних вод. їхні найбільші ресурси сконцентровані у північних і західних областях України, а також у межах Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну. За запасами водних ресурсів із розрахунку на одиницю площі і на одного жителя Україна посідає одне з останніх місць у Європі. По території республіки розподіляються вони дуже нерівномірно. Найкраще забезпечені водними ресурсами закарпатська, Івано-Франківська, Львівська області, найгірше - південні області України. На півдні та сході країни проблеми водопостачання вирішуються за рахунок використання транзитного стоку, але це вимагає величезних коштів на будівництво каналів водогонів, попередню очистку і перекидання води.

Земельні ресурси. Земля - один з найбільш універсальних природних  ресурсів, необхідний для всіх галузей господарства. Особливості земельних ресурсів полягають у тому, що їх не можуть замінити жодні інші ресурси і вони повинні використовуватися там, де містяться. У Цьому розумінні про землю можна говорити як про головний Ресурс території - базу розвитку суспільства.

Територія України (603,7 тис. км2) становить лише 0,4 % загальної площі поверхні суші (43 місце у світі), але в Європі це друга за площею країна після Росії; вона займає 6 % європейського субконтиненту. Крім того, Україна має дуже зручне географічне положення, сприятливий рельєф: практично вся її територія придатна для промислового, транспортного та сільськогосподарського освоєння. Майже 95 % її території займають низовини і височини і лише 5% - гори, середня висота поверхні - 170-180 м. Обширні плоскі низовини Південного Полісся, Придніпров'я і Причорномор'я, хвилясті поверхні більшості височин особливо сприятливі для промислового і транспортного будівництва та використання під сільськогосподарські угіддя.

Дещо утруднені ці види діяльності в горбистих частинах Подільської і Придніпровської височини, особливо - у Карпатах і Кримських горах. Але наявність тут значних масивів лісів, мальовничих ландшафтів, численних джерел мінеральних вод, а в Карпатах - і значних водних ресурсів дають змогу розвивати всі галузі рекреаційного комплексу; природозахисне лісове господарство, а в Карпатах вести і гідроенергетичне будівництво.

В Україні частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить 70 %, орних земель - понад 55 %, що є одним з найвищих показників у Європі та світі. Забезпеченість ріллею також досить висока і становить від 0,15 га на одного жителя на Закарпатті до 1,3-1,5 га - у Миколаївській, Херсонській і Кіровоградській областях. У середньому в Україні цей показник становить 0,78 га (для порівняння у Великобританії 0,12 га, у Німеччині - 0,20 га, у середньому в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га).

Розораність земель у лісостеповій і степовій зонах значно перевищує оптимальні показники, сягаючи 80 % і більше. Це спричиняє розвиток сильних ерозійних процесів, причому в степових областях землі піддаються як водній, так і вітровій ерозіям. Частка еродованих земель постійно зростає і досягла вже 37 % ріллі, що становить понад 12 млн га. З кожного гектара землі щорічно змивається від 5 до 25 м ґрунту, в основному верхнього, найродючішого шару, що призводить до зменшення врожайності на ЗО і більше відсотків і до зниження якості сільськогосподарської продукції. На найбільш еродованих землях вартість проведення протиерозійних заходів є настільки великою, що їх доцільно перевести до категорії несільськогосподарських земель, насамперед під лісові насадження. Для раціонального використання землі та формування ринку земельних ресурсів необхідно створити новий земельний кадастр, з детальним функціональним зонуванням землі на основі аналізу достовірних даних про площі та якість ґрунтів, їхню родючість, суспільне значення, господарське, зокрема рекреаційне використання, а також оцінити їх вартість та доцільність приватизації. Основні розділи земельного кадастру - це дані про бонітування ґрунтів і їхню економічну оцінку. Адже саме ґрунти, їхні якість та родючість є важливою характеристикою земель. В Україні вони надзвичайно різноманітні. Близько 60 % площ займають чорноземи - найбільш родючі ґрунти у світі. Бонітування (від лат. доброякісний) ґрунтів полягає в порівняльній оцінці їхніх якісних характеристик при приблизно однаковому рівні агротехніки та інтенсивності землеробства. Бонітування проводиться у відносних показниках (балах), тобто встановлюється, у скільки разів один ґрунт більш родючий від іншого. За такої якісної оцінки враховуються корінні і стійко набуті властивості ґрунту: потужність гумусового горизонту, процентний вміст гумусу, механічний склад ґрунту, вміст поживних речовин (насамперед, азоту, фосфору, калію), кислотність ґрунту. На основі врахувань даних про використання різних земель, переважно у грошових показниках, як зазначалося вище, проводиться їхня економічна оцінка:

Оцінка землі залежить від економіко-географічного положення, якості фунтів, освоєння території. Завдяки тому, що Україна розміщена на перехресті шляхів із Європи в Азію і з Північної Європи в Південну, вона має сприятливе геополітичне і досить зручне транспортно-географічне положення і здавна добре освоєна. Це підтверджує густота мережі поселень, щільність транспортної мережі і висока частка сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі. Освоєння території можна оцінити багатьма економічними і соціальними показниками з розрахунку на одиницю площі.

Найвищий рівень освоєності мають давньозаселені західні (крім гірської частини) та центральні області України, а також промислові регіони Подніпров'я і Донбасу. Найнижчий рівень Розвитку соціальної та транспортної інфраструктури (при високу сільськогосподарському освоєнні) характерний для південних областей України. Тільки відносно вузька смуга Чорноморського узбережжя і території, що прилягають до гирл великих річок, мають значно вищий рівень освоєння та, відповідно, вищу оцінку.

Рекреаційні ресурси. Сучасне туристське обслуговування характеризується безперервним зростанням якості та асортименту послуг з відновлення здоров’я людей, підвищення їх працездатності, збагачення світогляду й зростання культурного рівня. Потреби функціонування індустрії туризму стимулюють розгортання різних наукових напрямів, серед яких чільне місце належить рекреаційній географії, що досліджує властивості територіально-рекреаційних систем усіх типів і рангів.

У загальному випадку термін рекреація (від лат. – recreari – “відновлювати сили”, “відпочинок”) розуміється як відновлення духовних і фізичних сил людини. Рекреація – це також раціональне використання вільного часу, зміна подій, оздоровлення та лікування населення. Вона характеризує не тільки процес і заходи щодо відновлення сил людини, але й той простір, де це відбувається.

Предметом рекреаційної географії є вивчення територіальних рекреаційних систем. Об’єктом рекреаційної географії є територія яка має стати найперспективнішою в еколого-природничому плані. У цьому відношенні дуже показовим є вислів Б.Б. Родомана: “Завдання економіко-географів полягає в тому, щоб поряд з іншими спеціалістами розробляти методику виявлення, оцінки і картографування рекреаційних ресурсів, давати рекомендації щодо раціонального використання території, охорони природи та краси ландшафту для рекреації, а також шляхом теоретичних пошуків будувати типові моделі районів відпочинку і розробляти основні поняття, правила та зони рекреаційної географії”.

Під рекреаційно-туристичними ресурсами вчені і практики розуміють сукупність природних, природно-технічних, соціально-економічних явищ та об'єктів, що використовуються для здійснення прямих і непрямих лікувально-оздоровчих та пізнавально-туристичних послуг. Вони використовуються для лікування, туризму, відпочинку, тобто для відновлення та підсилення фізичних і духовних сил людини, для покращення генофонду, розвитку особистості, поліпшення якості трудових ресурсів. У державі із соціально спрямованим розвитком, якою поступово стає Україна, Це визначає особливу актуальність дослідження стану рекреаційно-туристичних ресурсів, визначення по-регіональних відмін їх потенціалу та шляхів раціонального його використання в контексті розвитку міжгалузевого рекреаційно-туристичного комплексу. Його ефективний розвиток не тільки має велике соціальне та екологічне значення, але й сприяє нарощуванню національного фінансування капіталу та збільшенню грошового наповнення бюджету, активізації економічної активності населення та участі України на міждержавних регіональних ринках рекреаційно-туристичних послуг.

Рекреаційно-туристичні ресурси держави різноманітні, диверсифіковані за своєю структурою і об'єднують, за О.О. Бейдиком, такі складові:

І. Природні, до яких належать:

  •  геологічні, у т. ч. спелео- та
  •  ґрунтово-рослинні, фауністичні;
  •  водні, кліматичні; -ландшафтні.

II. Природно-антропогенні:

  •  національні природні парки;
  •  природні та біосферні заповідники; -заказники, пам'ятки природи;
  •  дендропарки, ботанічні сади, зоопарки.

III. Суспільно-історичні:

архітектурно-заповідні;

подійні (пов'язані з певними значущими історичними по
діями);

біосоціальні [3].

Матеріальну базу рекреаційно-туристичного господарства становлять численні лікувально-оздоровчі та туристичні заклади. Станом на 01.01.2003 р. в Україні функціонувало 10 189 оздоровчих закладів, у тому числі 729 санаторіїв, 164 будинки відпочинку, 2 585 баз відпочинку, 246 пансіонатів, 33 кемпінги, 114 турбаз, 6 318 таборів. Серед них 26,6 % оздоровчих закладів мають пляжі, зокрема 17,7 % - морські пляжі. Близько 66 % оздоровчих закладів з пляжами і 100 % з морськими пляжами припадає на південний регіон України - АР Крим, Донецьку, Запорізьку, Одеську, Херсонську і Миколаївську області. Оздоровчі заклади з морськими пляжами концентруються переважно в АР Крим (31 %), Миколаївській (19 %), Одеській і Донецькій (15 %) областях.

У курортно-рекреаційних зонах України було 723 міські пляжі, у тому числі 126 морських. Найбільша кількість міських річкових пляжів зосереджена на території Харківської (34 %) і Донецької (11 %) областей, а міських морських пляжів - на території АР Крим (64 %) і Одеської області (16 %).

Природні рекреаційні ресурси України об'єднують мінеральні лікувальні води та грязі, води річок, озер, морів, рослинні, ландшафтні, бальнеологічні, пам'ятки природи (Товтри, Карадаг) та інші. Природні рекреаційні ресурси за значенням у розвитку рекреаційно-туристичного комплексу України поділяються на ресурси міжнародного, національного, міжрегіонального та місцевого значення. У цілому, вони дуже поширені в усіх регіонах України. За оцінкою вчених, загальна площа земель, придатних для рекреаційно-туристичного використання, становить близько 16 % території країни. Для оздоровчо-лікувальних цілей особливу роль відіграють мінеральні лікувальні води і грязі. Джерела мінеральних вод різного складу розміщені майже в усіх областях України. Серед них міжнародне і національне значення мають понад  100 джерел, таких як: „Нафтуся" (Львівська область), „Миргородська" (Полтавська область), „Куяльник" (Одеська область), „Слов'янська", типу „Боржомі" (Закарпатська) та ін. [29] Значні запаси лікувальних грязей зосереджені переважно на півдні, південному заході країни та на півночі. На цій природній основі більше як 100 років працюють в Україні курорти в містах Євпаторії і Саки (АР Крим), Хаджибейський та Куяльницький (Одеська область), Бердянський (Запорізька область) та інші. Особливо цінними в поєднанні з бальнеологічними ресурсами є унікальні мулові грязі Куяльницького, Шаболацького лиманів, мінеральні води Чорноморського узбережжя.

За потужністю природних рекреаційно-туристичних ресурсів адміністративні регіони України О.О. Бейдик поділяє на кілька груп. Найвищий - 4-5 балів - отримали АР Крим, Закарпатська, Львівську Івано-Франківська та Чернівецька області. Найбільшою часткою Рекреаційних територій у загальній площі характеризуються, на його думку, Закарпатська (понад 70 %), Івано-Франківська (понад " %), Волинська (понад 60 %), а найменшою (13-14 %) Донецька,

Дніпропетровська, Запорізька. Найбільш потужні приморські рекреаційні ресурси у АР Крим та Одеській області.

Велику роль у розвитку рекреаційного комплексу відіграє туризм, який об'єднує у собі і пізнавальні, і оздоровчі функції. В Україні в більшості областей вдало поєднуються природні, історичні та культурні пам'ятки, явища та об'єкти, які слугують туристськими ресурсами.

За структурою рекреаційно-туристичних ресурсів, напрямами їхнього освоєння та відновлення в Україні виділяється чотири рекреаційних регіони: Карпатський, Кримський, Дніпровсько-дністровський та Азово-Чорноморський.

їхній потужний рекреаційний потенціал нині розглядається як важливий фактор економічного зростання України.

Широковідомі за межами України лікувальні властивості мінеральних вод, соляних шахт, чудові ландшафти Карпат та Криму. Швидкими темпами розвивається сільський туризм. Раціональне використання і активний розвиток потужних рекреаційних ресурсів України будуть сприяти створенню рекреаційного комплексу міжнародного значення.

Особливе значення мають рекреаційно-туристичні ресурси Криму. У першу чергу це стосується бальнеологічних та „морських" оздоровчих ресурсів, чудових краєвидів Південного берега Криму, а також загальновідомих лікувальних грязей, близько 200 свердловин та 100 джерел універсальних мінеральних вод, пляжів, що простяглися більше як на 500 км узбережжям Чорного і Азовського морів. Крім того, у Криму розміщено більше 140 об'єктів природно-заповідного фонду. Так, тут створено 5 державних заповідників, більше 30 заказників, 87 пам'ятників природи, великі спелеоресурси, Нікітський ботанічний сад, заповідники „Карадаг" та „мис Мартьян", пам'ятники садово-паркового мистецтва, Кримське заповідно-мисливське господарство тощо.

• Для розвитку у країні потужного рекреаційного комплексу, формування вітчизняного ринку рекреаційних та туристичних послуг та виходу на відповідні міждержавні ринки Україні потрібно не тільки раціональне використання природного рекреаційного потенціалу, але й створення сучасної рекреаційної інфраструктури, розширення системи міжнародних аеропортів тощо.

  1.  Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.

Основа кожної держави - це населення, люди, які є її громадянами, носіями державного суверенітету. Розвиток держави неможливий без наявності певної кількості населення, наявності його трудоресурсного та інтелектуального потенціалу, виробничої та духовної культури. У міжнародному праві населення визначається як стійка та самовідтворювальна сукупність людей, що перебувають у межах даної держави і належать до її юрисдикції. Населення становить частину ландшафтної оболонки Землі - так звану антропосферу. Населення країни об'єднує її громадян, іноземців з тривалим терміном проживання в цій країні, осіб з подвійним громадянством та тих, хто не має громадянства. В Україні інститут подвійного громадянства ще не запроваджений.

Населення є активною продуктивною силою, яка своєю діяльністю продукує виробництво матеріальних та духовних благ і послуг, як засобів свого існування, і одночасно виступає основним споживачем продуктів людської праці, які забезпечують його життєдіяльність. Таким чином, населення відіграє у виробництві подвійну роль: і споживача, і виробника матеріальних благ та послуг, тим самим формуючи споживчий ринок та ринок праці. В основі процесу праці, як головного в суспільному розвитку, лежить взаємодія людини і природи, у якій людина відіграє основну роль.

Саме забезпечення нормальних умов життєдіяльності населення, сприяння всебічному розвитку особистості в контексті демократизації суспільного життя є (чи має бути) основною метою функціонування будь-якої держави. Такий антропоцентричний підхід поступово окреслювався в ході розвитку продуктивних сил та сходження людства щаблями цивілізаційного розвитку. Найбільш чітко він почав проявлятися наприкінці XX століття. Це яскраво відбилося в ухваленні 179 країнами світу загальнолюдської Концепції стійкого розвитку та у проведеній ООН класифікації країн за рівнем людського розвитку; у подальшій розробці у вітчизняній науці ідеї гуманізації суспільного розвитку та формування в подальшому ноосферного суспільства на засадах постіндустріалізму. В Україні і політики, і вчені наголошують на потребі у побудові ринкової економіки соціального спрямування, тобто економіки, яка б в кінцевому підсумку слугувала людині, її всебічному гармонійному розвитку. І хоча, на жаль, ці ідеї та заклики у нас мають швидше декларативний характер, однак на світовому рівні серед складових висхідного економічного розвитку на перший план уже вийшли, відтіснивши природні, інтелектуальні та інформаційні ресурси.

Населення є природною основою трудових ресурсів - провідною складовою продуктивних сил та головного фактора виробництва.

Чисельність населення впливає на формування контингенту трудових ресурсів. Від цього залежать обсяги фінансових ресурсів Для соціального забезпечення, споживчий попит на товари народного споживання, склад та потужність соціальної інфраструктури.

Природне відтворення населення характеризується такими показниками як:

1. Народжуваність - це загальна кількість народжених на певній території за певний проміжок часу. Коефіцієнт народжуваності - це кількість народжених за певний проміжок часу на певній території з розрахунку на 1000 жителів:

n , де

Н - загальна кількість народжених;

N - загальна кількість жителів країни.

2. Смертність - це загальна кількість померлих на певній території за певний проміжок часу. Коефіцієнт смертності - це кількість померлих за певний проміжок часу на певній території з розрахунку на 1000 жителів:

c, де

С - загальна кількість померлих.

Продовжує залишатись високою дитяча смертність - 12,6%о. Це один з найгірших показників у Європі, хоч за останні три роки він зменшився і приблизно дорівнює показнику початку 90-х років.

3. Природний приріст - збільшення чисельності жителів певної території за певний проміжок часу. Такий приріст називають загальним і визначають у абсолютних та відносних показниках. Абсолютний показник приросту визначається як різниця між кількістю населення певної території на кінець і початок досліджуваного періоду. Відносний показник приросту населення може визначатися у темпах приросту (відношення абсолютної величини приросту до загальної кількості населення на початку досліджуваного періоду і вимірюється у відсотках) або показується через різні коефіцієнти.

пп

Природний приріст населення визначається алгебраїчною різницею між чисельністю народжених і померлих на певній території за певний проміжок часу. Починаючи з 1991 року показники природного приросту перейшли нульову відмітку і стали від'ємними, тобто щороку в країні помирає більше людей, ніж народжується.

Територіальні відмінності в показниках природного приросту пояснюються історичними, соціально-економічними факторами розвитку окремих регіонів країни. В майбутньому показник природного приросту буде знижуватись, за рахунок збільшення коефіцієнтів смертності (раніше це відбувалось за рахунок зниження народжуваності).

Описані тенденції про перебіг народжуваності, смертності, природного приросту доводять про існування демографічної кризи в Україні, яку поглиблює і доповнює погіршення якості життя населення (скорочення тривалості життя, якість харчування, здоров'я і т.д.). Так, очікувана тривалість життя в Україні скоротилася з 71 року (66 у чоловіків і 74 у жінок) в 1985-1986 роках до 67 років (62 у чоловіків та 73 у жінок) в 1997-1998 роках.

В Україні існують досить значні внутрішні територіальні відмінності в показниках природного відтворення населення. Серед причин, що зумовлюють такі відмінності доцільно назвати рівень соціально-економічного розвитку регіону, вікову структуру його населення, рівень урбанізації, територіально-етнічні традиції, рівень розвитку сфери послуг. Для виявлення та вивчення територіальних відмінностей в процесах природного руху населення, встановлення нових тенденцій та залежностей доцільно застосовувати методику аналізу територіальної диференціації цих процесів. Застосування такої методики з використанням статистичних даних на 1.01.2005 року дало наступні результати.

Загалом, в західних регіонах співпадають високі показники народжуваності з низькими показниками смертності, в центральних та північно-східних регіонах низькі показники народжуваності "накладаються" на високі показники смертності населения. Такі особливості зумовлюють ще більші територіальні відмінності в показниках природного приросту населення (Кпп), особливістю якого є те, що для переважної більшості областей він має від'ємне значення. Це означає, що населении в результаті природного руху зменшується.

Зміни, що проходять у природному русі населення України, негативно відображаються на сучасній віковій структурі її жителів. Відбувається „старіння” нації: середній вік населення України - 36,7 років. Відбувається процес зменшення молодих вікових груп та збільшення питомої ваги людей похилого віку.

Працездатне населення складає 56,1% від загальної кількості населення в Україні, молодше працездатного - 23,2%. Існує різниця в цих показниках між міським та сільським населенням. У віці молодше працездатного вона незначна (20,2% в міському населенні і 21,6% в сільському). Міського населення а працездатному віці 59,5%, сільського - 49,1%. Питома вага осіб старше працездатного віку в сільському населенні більша ніж в міському і складає відповідно 29,3% і 20,3%.

Згідно шкали Е. Россета, можна відмітити, що Україна знаходиться в стадії демографічної старості. Як правило, молоде покоління з більшою питомою вагою в працездатному віці проживає в урбанізованих, індустріально розвинутих областях.

У віковій структурі населення особливо неблагополучна ситуація склалась у сільській місцевості, де частка осіб у працездатному віці майже на 10% нижче, ніж у міській. В деяких областях питома вага населення пенсійного віку в селах перевищує 30% і навіть 50% (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська).

Тенденція збільшення у віковій структурі населення абсолютної чисельності і питомої ваги осіб похилого віку є наслідком зміни режиму відтворення населення, зокрема в результаті зниження народжуваності.

Статева структура є важливою демографічною характеристикою населення. Від відношення чоловіків і жінок по різних вікових групах залежить можливість вступу до шлюбу, і як наслідок - рівень народжуваності. Диспропорція статей в Україні поступово скорочується.

В 1989 році на 1000 жінок припадало 860 чоловіків, в 2001 році - 872 чоловіків. Спостерігаються певні територіальні відмінності і співвідношенні жінок і чоловіків.

Українці переважають скрізь, за виключенням Криму, де переважає російське населення (67%). В Криму, в результаті міграції, проживає 83% кримських татар.

Все це є наслідком історичного формування території України та особливостями її економічного розвитку. В результаті особливостей історичного розвитку склались етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки.

Внаслідок постійного міграційного притоку (в першу чергу з "гарячих точок") в Україні збільшилась чисельність населення некорінних національностей: азербайджанців, вірмен, грузинів, казахів, курдів, чеченців.

Значна частина українців - понад 10 млн. чоловік проживає за межами України. Найбільше їх в країнах близького зарубіжжя - в Росії (3,5 млн. чол.), в Казахстані (близько 1 млн. чол.), а Молдові (біля 500 тис. чол.). В США та Канаді понад 2 млн. українців. Ще біля 2 млн. проживає в Австралії та країнах Південної Америки (Аргентині, Бразилії та ін.).

Підкреслимо, що розселення населення є досить динамічним процесом, що характеризується територіальним поширенням та концентрацією населення. утворенням форм територіального зосередження проживання людей та взаємодію цих форм, співвідношенням видів та типів поселень, функціонуванням територіальних систем розселення. Вивчення розселення населення має важливе значення в контексті розміщення продуктивних сил, бо саме розселення є одним з головних факторів, який у великій мірі визначає характер та ефективність розміщення матеріального виробництва; є визначальним фактором розміщення сфери послуг; є похідним від характеру розміщення природно-ресурсного потенціалу; є своєрідним індикатором рівня соціально-економічного розвитку та структури господарства країни (території). Основними характеристиками процесу розселення є територіальна густота населення, урбанізація, ефективність територіальних систем розселення.

Густота (щільність) населення визначається за допомогою відповідного показника:

N, де

P N— показник густоти населення;

N - чисельність постійних жителів певної території;

S - площа території, для якої розраховується показник.

Внутрішні територіальні відмінності показника урбанізації в Україні зумовлені, насамперед, рівнем розвитку і структурою промислового виробництва, а також структурою природно-ресурсного потенціалу та національно-історичними особливостями регіонів. Високим рівнем урбанізації виділяються регіони з потужним промисловим виробництвом, як правило на чолі з містами-мільйонерами. Найбільший показник урбанізації має Донецька область (90,3%), найменший - Закарпатська область (37,0%).

Характерною ознакою урбанізації є утворення міських агломерацій (від лат. agglomerare - приєднувати) - скупчення в багатьох випадках - злиття міських населень, територіально наближених, що об'єднується в одне ціле в результаті інтенсивних господарських, трудових, культурно-побутових зв'язків. Однією з визначальних рис агломерацій є маятникові міграції (насамперед, трудові) людей. Найбільшими міськими агломераціями в Україні є Київська, Харківська, Одеська, Львівська (моноцентричні), Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакієвська та ін.

Зазначимо, що в залежності від причин виникнення та функцій Ф. Заставний виділяє в Україні чотири основних типи міст:

  1.  міста, що виникли на інтенсивних транспортних шляхах та їх перетинах:річкових (Київ, Дніпропетровська, Черкаси, Запоріжжя та ін.); морських (Одеса,Миколаїв, Севастополь, Маріуполь та ін.), сухопутних (Рівне, Ужгород, Чернівці,Конотоп, Бахмач, Лозова, Житомир, Ніжин та ін.).
  2.  міста, що виникли як центри добувної промисловості (Донецьк, Кривий ,Ріг, Марганець, Калуш та ін).
  3.  міста-курорти (Ялта, Феодосія, Трускавець, Миргород).
  4.  міста-центри оборонного значення (Севастополь, Керч та ін.).

Досить динамічно змінюється сільське розселення України, що зумовлено,насамперед, зменшенням чисельності сільського населення. Панівною тенденцією зменшення загальної кількості сільських поселень. Найбільш виявився цей процес областях північного та центрального Лівобережжя, Донбасу та Півдня України, і той же час в західних та центрально-західних регіонах таке скорочення було незначним. Ці відмінності пояснюються різкою інтенсивністю відтоку сільського населення в міста, різницею в середній людності поселень та етнічними традиціями. В динаміці сільського розселення виявляються наступні тенденції (Ф.Заставний 1994р.): по-перше, зменшується людність абсолютної більшості сіл як за рахунок міграцій, так і за рахунок природного зменшення; по-друге, існують значні територіальні (між областями) відмінності у величині сіл - в центрально-східному Лівобережжі переважають дрібноселені форми, в Правобережжі крупноселенні форми; по-третє, спостерігаються територіальні відмінності в густоті сільського населення - порівняно висока його густота в Карпатському регіоні, найнижча - в Донбасі, центрально-південних областях та в північно-поліських районах.

Однією з головних форм територіального зосередження населення є територіальні системи розселення - сукупність взаємозв'язаних (в результаті виробничо-господарських, адміністративно-управлінських, соціально-обслуговуючих зв'язків) поселень в межах відносно цілісної території. В системі розселення виділяється своїми функціями та людністю "центральне" поселення до якого тяжіють підпорядковані йому поселення. Достатньо сформованими в Україні є регіональні (міжобласні) системи розселення - Центральна (Київ), Західна (Львів), Північно-Східна (Харків), Південна (Одеса), Подільська (Вінниця); обласні системи на чолі з адміністративними центрами областей; локальні (міжрайонні); низові на чолі з адміністративними центрами низових районів; місцеві та елементарні.

До трудових ресурсів певної території (країни, регіону) відносять ту частину населення, яка має необхідний для трудової діяльності освітній, професійно-кваліфікаційний рівень, фізичний розвиток і стан здоров'я. Одним з основних критеріїв визначення трудоресурсного потенціалу виступає віковий ценз, за яким все населення території поділяється на три групи: молодше працездатного віку (діти, юнаки та дівчата віком до 16 років), працездатного віку (чоловіки у віці до 59 років і жінки у віці до 54 років включно) та старше працездатного віку (пенсіонери). Особливу групу непрацездатного населення становлять інваліди І та II груп.

Слід мати на увазі, що загальні оцінки трудових ресурсів дають уяву лише про можливості окремих територій і повинні розглядатися як одна з категорій якісної характеристики населення. З позицій економічних на передній плай виступає аналіз зайнятості населення у народному господарстві.

Тенденція до скорочення зайнятості населення (насамперед населення, зайнятого у сфері економіки) породила в Україні принципово нове явище -безробіття. Масове безробіття, як соціальне явище, в Україні фіксується лише з початку 90-х років і пов'язується з переходом на рейки ринкової економіки. Разом з тим і сьогодні ми не повністю звільнилися від менталітету епохи авторитаризму. Яскравим свідченням цього є суттєві відмінності у підходах до визначення безробіття в Україні та у світовому співтоваристві.

В усіх випадках кількісним показником цього явища виступає рівень безробіття, тобто виражене у відсотках відношення числа безробітних до кількості економічно активного населення (або до чисельності населення працездатного віку). Саме цей критерій дозволяє наочно переконатися в існуванні істотної відмінності між згаданими вище підходами до оцінки безробіття за українською і міжнародною методиками: якщо за першою рівень безробіття в цілому по Україні у 2000 р. становив 3,7%, то за другою він у цьому ж році становив 11,3% (в обох випадках кількість безробітних порівнювалася з чисельністю економічно активного населення працездатного віку). Яскраво проявляються відмінності двох згаданих методик при регіональному аналізі рівня безробіття.

Трудові ресурси України завжди відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, що значною мірою сприяло розміщенню на її території цілої низки виробництв, які вимагають підвищеної кваліфікації кадрів, а також формуванню потужної наукової бази, що давно здобула світове визнання. Певною мірою якісний стан трудових ресурсів може бути оцінений через освітній рівень населення, зайнятого в економіці країни.

  1.  Виробничий потенціал

Висхідний соціально-економічний розвиток країни, її інтегрування у світовий економічний простір та рейтинг у світі залежать від її національного багатства. У найбільш загальному розумінні національне багатство як одна з основних, досить складних за змістом категорій суспільного розвитку об'єднує всі можливості, ресурси, засоби, якими володіє країна для цивілізаційного розвитку. Воно включає, з одного боку, іманентно властивий країні, здебільшого природний потенціал, з іншого - усі матеріальні і нематеріальні ресурси, напрацьовані її населенням протягом століть. У зарубіжній літературі в останні роки використовується в цьому контексті узагальнене поняття "капітал", який складається, на думку західних учених, із чотирьох основних складових: людського, природного, фінансового і матеріального капіталу. У літературі найчастіше йдеться про економічний, народногосподарський, виробничий, науково-технічний потенціали. Іноді ці терміни використовуються як синоніми.

Термін "потенціал" походить із латинської мови і трактується як сила, потужність. У Великій науковій енциклопедії розглядається поняття "потенціал суспільства", який визначається як його можливості щодо використання у певній сфері для досягнення мети.

Безперечно, основу національного багатства країни становить людський та економічний потенціал, які в певній частині - щодо трудових ресурсів - збігаються. Необхідно зазначити, що саме від потужності економічного потенціалу значною мірою залежить і вирішення соціальних, екологічних та інших проблем, економічна незалежність держави, підсилення її міці та міжнародний рейтинг.

Загальновизнаного тлумачення поняття "економічний потенціал" у вітчизняній літературі немає. Значною мірою це пояснюється тим, що це - складна за змістом, поліструктурна, історично зумовлена категорія. Вона відбиває всі можливості економіки держави, які можуть бути використані для потреб суспільства та його цивілізаційного розвитку. В Енциклопедії економіста зазначено, що економічний потенціал відображає можливості і ресурси держави, які можуть бути використані для потреб суспільства. На нашу думку, у більш розширеному розумінні ця наукова категорія відображає економічну могутність країни, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, обсяги економічної складової національного багатства і можливості його зростання.

У своєму складі економічний потенціал об'єднує: трудо- і природоресурсний потенціал (у його використовуваній частці), фінансовий, зокрема податковий та інвестиційний, виробничий, науково-технічний, інформаційний потенціал сфери послуг.

Базою економічного потенціалу є виробничий потенціал (ВП). Саме у виробництві виготовляються продукція та послуги Для задоволення потреб суспільства. Але функції виробничої сфери значно ширші - тут формується сфера зайнятості, напрацьовуються фінансові ресурси, закладаються основи матеріального добробуту населення, формується база оподаткування, а отже, і грошові надходження в бюджети всіх рівнів.

Як економічна категорія, "виробничий потенціал" також не має чіткого і повного визначення. Досі серед дослідників немає єдиної думки щодо його змісту та структури. У центрі уваги вітчизняної наукової думки ця категорія перебуває, починаючи із 70-х років минулого століття. У 70-80 рр. багато вчених розглядали виробничий потенціал як синтетичний показник рівня розвитку економіки чи спроможності виробляти продукцію виробничою системою (підприємством) [15, 22]. При цьому його ототожнюють із масштабами виробництва суспільного продукту та національного доходу. Вважаємо, що за такого підходу до уваги брали не потенційні виробничі можливості країни (чи підприємства), а лише їх реалізовану частину.

Більш ефективним ми вважаємо ресурсний підхід до визначення цієї складної економічної категорії. Одним із перших при визначенні цієї категорії застосував ресурсний підхід А.І. Анчи-шкін. Він розглядав виробничий потенціал як набір ресурсів, які беруть участь у процесі виробництва. Потрібно зазначити, що вчені, виходячи із ресурсного підходу, притримуються різних позицій щодо визначення виробничого потенціалу. Деякі з них, зокрема Іванов М.І., розглядають його як сукупність ресурсів без урахування їхньої участі у процесі виробництва [22]. Ми вважаємо, що більш коректним є визначення виробничого потенціалу як сукупності взаємопов'язаних у виробничо-технологічному процесі ресурсів (чи факторів). Виробничий потенціал, за Е.Б. Фігурновим [62] - це ресурси виробництва (у їх кількісних та якісних параметрах), які визначають максимальні можливості суспільства щодо виробництва матеріальних благ у кожний даний момент. Узагальнюючи існуючі стосовно цього поняття погляди, вважаємо, що він відбиває можливості виробництва щодо створення матеріальних благ і послуг, нагромадження фінансового капіталу та забезпечення соціально-економічного зростання країни чи її регіонів.

Досить по-різному трактується у наукових публікаціях і склад виробничого потенціалу. У найбільш звуженому варіанті до ВП відносять основні фонди та залучені в господарський обіг трудові і природні ресурси. У найбільш розширеному розумінні ВП об'єднує системи збору, обробки і переміщення інформації, енергоємності, науково-технічний потенціал, досвід господарювання. Зазначимо, що у спеціальній літературі в останні роки часто вживається поряд з терміном "ресурси" термін "'фактори виробництва". При всіх розбіжностях, наявних у спеціальній науковій літературі щодо визначення ВП, можна зробити із певністю висновок щодо змісту цієї важливої у суспільному розвитку категорії. Виробничий потенціал країни відображає не тільки вже задіяні ресурси чи фактори виробництва, але і його можливості, спроможність щодо вирішення стратегічних завдань по виробництву найрізноманітнішої продукції та послуг, забезпечення певного ступеня конкурентоспроможності національної економіки, ефективної участі в міжнародному поділі праці та соціально-економічному зростанні держави в цілому. Таким чином, виробничий потенціал являє собою як уже існуючу результуючу систему економічних елементів (об'єктів) та їхні відносин, так і певну потенційну, ще не задіяну сукупність факторів виробництва (чи його ресурсів). Співвідношення вже існуючої та потенційної частин ВП указує на рівень ефективності його використання, на досконалість економічної системи країни.

Структура виробничого потенціалу. Структура виробничого потенціалу відображає склад і співвідношення основних його ланок. Ураховуючи характер впливу ВП на процеси державного розвитку, можна розділити ВП на дві, досить різні за своїм змістом та сутністю узагальнені складові:

  1.  матеріально виражену, яка об'єднує основні ресурси (фактори) виробництва;
  2.  складову, що відбиває структурно-технологічні аспекти розвитку виробництва: прогресивність галузевої структури, переважання вторинного або третинного і четвертинного секторів економіки у їхній виробничій частині, досконалість технологій, задіяних у виробництві, тощо.

Зважаючи на поліструктурність виробничого потенціалу, як складної економічної системи, його дослідження проводяться у трьох основних аспектах: ресурсному, галузевому, територіальному. Ресурсний аспект передбачає структуризацію виробничого потенціалу на основні фактори, чи ресурси виробництва: робочу силу (трудові ресурси), предмети праці, основні виробничі фонди (як засоби праці), інформаційну та інноваційну складові тощо. Звичайно, провідне місце у виробництві належить робочій силі.

Трудові ресурси, їхній професійний та кваліфікаційний рівень, вікова структура відіграють провідну роль у формуванні виробничого потенціалу. Значення людського фактора зростає на сучасному етапі розвитку України.

Предмети праці - це здебільшого сировина чи задіяні в господарстві природні ресурси (мінеральні, земельні, лісові, водні), від якості і собівартості яких багато в чому залежить прибутковість не тільки видобувних, але й відповідних переробних підприємств. Ця складова відіграє велику системоформуючу роль, яка у міру розвитку продуктивних сил суттєво зменшується, по-ступаючись нині інформаційним та інтелектуальним ресурсам.

Важливим елементом ВП виступають основні виробничі фонди (як активні, так і пасивні). Вони являють собою матеріально-технічну базу виробництва, від техніко-технологічного рівня якої багато в чому залежать виробничі потужності підприємств, їхня рентабельність, конкурентоспроможність продукції. З підвищенням технічного рівня основних фондів зростає потужність ВП країни, галузі, регіону, підприємства, а з удосконаленням задіяних технологій, управлінсько-організаційної структури, активізацією інноваційної, маркетингової та зовнішньоекономічної діяльності зростає ефективність використання виробничого потенціалу.

Як бачимо, ВП певною своєю частиною подібний до продуктивних сил, що об'єднують трудові ресурси та засоби виробництва у складі засобів і предметів праці. Одночасно виробничий потенціал охоплює і реалізовані, і не реалізовані можливості розвитку матеріальної сфери, що є у країні, а продуктивні сили відбивають лише задіяну частину ("діючий" ВП). Крім того, продуктивні сили, за визначенням багатьох учених, на відміну від ВП, включають лише активну складову основних виробничих фондів (без споруд, будівель тощо).

Галузевий аспект дослідження структури ВП передбачає виділення галузей - його носіїв та їхніх виробничих потенціалів, а також взаємозв'язків між ними. Виробничий потенціал у його галузевому вимірі (на відміну від ресурсного) має ієрархічно побудовану структуру, що зображено на рис 8.

Рис 8

  1.  вп ;
  2.  потенціал промисловості;
  3.  потенціал транспорту і зв’язку;
  4.  потенціал будівельного комплексу;
  5.  потенціал торгівлі, громадського харчування, заготівлі, матеріально-технічного забезпечення та інших галузей матеріально-технічного виробництва;
  6.  потенціал важкої промисловості;
  7.  потенціал комплексу виробництва товарів народного споживання і фери послуг;
  8.  потенціал ПЕК;
  9.  потенціал машинобудівного комплексу ;
  10.  потенціал металургійного комплексу;
  11.  потенціал хіміко-лісового комплексу;
  12.  потенціал пошуково-розвідувальної діяльності (розвідка надер);

1.4.Науково-технічний потенціал

Науково-технічний прогрес - це характерна ознака і рушійна сила розвитку продуктивних сил. Він проявляється через безперервне вдосконалення, покращення, реформування основних складових продуктивних сил суспільства: людини як суб'єкта праці та засобів виробництва, які об'єднують засоби і предмети праці. Тобто прогрес, який з латинською мовою (progressus) означає успіх (рух уперед), забезпечує поступальний рух людства від нижчих щаблів до вищих, тобто висхідний розвиток.

У науковій літературі немає однозначного визначення поняття „науково-технічний прогрес" (НТП). Здебільшого його трактують як поступальний, взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, який зумовлений потребами суспільного виробництва та виступає об'єктивною закономірністю його розвитку [36]. Таким чином, НТП об'єднує як науково-дослідну діяльність, так і впровадження її результатів у практику. Провідну роль у НТП відіграє наука. Саме від розвитку її фундаментальних (теоретико-методологічних) та прикладних досліджень залежить удосконалення продуктивних сил. У той же час запровадження наукових досягнень у практику через створення нових засобів праці, технологій, залучення чи створення нових предметів праці залежить від техніко-технологічного розвитку, втілення наукових розробок у практику.

НТП лежить в основі розвитку людства і реалізується як два взаємозумовлені типи: еволюційний та революційний. Еволюційний тип НТП властивий цьому процесу протягом усього існування людства, а форми його виявлення поступово змінюються від найпростіших (наприклад, кам'яні - дерев'яні - металеві засоби праці) до надзвичайно складних, які супроводжують розвиток суспільства в постіндустріальних країнах. На цьому найвищому щаблі цивілізаційного розвитку в основі НТП лежать інформатизація та інтелектуалізація виробництва, розвиток генетичної інженерії, біо- та космічних технологій, світових комунікаційних мереж тощо.

Декілька разів протягом історії людства еволюційний поступ НТП переривався революційним, який докорінно змінював структуру і пріоритети у продуктивних силах через запровадження в техніку і технології принципово нових, докорінно відмінних від попередніх досягнень наукової думки.

У наш час НТП завдяки своїй всеосяжності та активності впливає так чи інакше на всі сторони життєдіяльності суспільства. Запровадження результатів НТП лежить в основі так званого інноваційного розвитку економіки. Він найбільш виразно проявляється у розвинених країнах і є однією із важливих передумов структурно-технологічних трансформацій у країнах з перехідною економікою. Інноваційний розвиток сприяє економічному зростанню країн, а однією з його ознак є перетворення науки у важливу продуктивну силу. НТП забезпечує впровадження інновацій, диверсифікацію структури господарства, впливає на активність інтеграційних міжгалузевих процесів. Саме науково-технічна еволюція виробництва лежить в основі підвищення його конкурентоспроможності завдяки оптимізації організаційної структури, перманентному оновленню засобів виробництва, розвитку високотехнологічних виробництв та сфери послуг, запровадженню все більш удосконалених технологій, інформатизації виробництва, нарощуванню науково-технічного потенціалу країни та її регіонів. Науково-технічний потенціал об'єднує відповідні ресурси та засоби науково-технічної діяльності. До його складових, змістовно відмінних одна від одної, можна віднести:

  1.  організаційно-управлінську з функціями управління та контролю, планування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, їх фінансування тощо.
  2.  матеріально-технічну, яка об'єднує наукові заклади та організації, наукове устаткування, обладнання, експериментальні лабораторії, проектно-конструкторські бюро та дослідні заводи тощо.
  3.  кадрову, яка об'єднує академічні, вузівські, галузеві наукові кадри: учених, дослідників, конструкторів, допоміжних науково-технічних працівників.
  4.  інформаційну, яка надає інформаційне забезпечення наукового пошуку та науково-технічної діяльності в цілому та здатна До оперативної обробки та надання користувачам потрібної інформації (статистичні установи, ліцензійно-патентні банки та ін.) [56].

Результатом науково-технічного потенціалу є напрацювання нових знань, зокрема щодо виробництва та вдосконалення організаційних форм, технологій, засобів виробництва, розширення його асортименту, а також упровадження цих знань у практику.

Потужність та структура НТП вимірюється як якісними, так і кількісними показниками.

Науково-технічний (науково-технологічний, як інколи його називають) потенціал України характеризує:

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій (ННТО) України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (по 7—5 % у кожній). Загалом, у названих регіонах функціонує 949 організацій, або близько двох третин наукових установ України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається в межах 3—2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіонах України кількість організацій дещо збільшилася, а чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спричинило виникнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Частка фахівців, зайнятих виконанням науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) з фундаментальних і прикладних досліджень у природничих, технічних, гуманітарних та суспільних науках змінювалася від 43 % у Миколаївській до 74 % у Полтавській області проти 62 % у середньому по Україні.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення загальної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провідних фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. В регіональному аспекті це — Черкаська та Кіровоградська області, де кількість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається в м. Києві (282 науковця на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньоукраїнські показники мають Миколаївська, Запорізька та Львівська області, а найменші — Хмельницька, Рівненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська і Кіровоградська області (в межах 5—12 осіб). При цьому простежується загальне підвищення якісного складу наукових працівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами докторів та 13,7 % — кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають наступні регіони України: м. Київ — відповідно 5,9 % і 21,2, АР Крим — 3,4 і 16,0, Закарпатська область — 3,2 та 20,6 %. В Київській області частка кандидатів наук становить 18.4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньо український показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне становище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тенденцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання НДДКР, є матеріально-технічна база — основні фонди, що знаходяться в розпорядженні наукових і науково-технічних організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устаткування, за допомогою яких здійснюються дослідження та розробки. Так, вартість основних фондів наукових організацій перевищує 6,6 млн грн, причому 36,5 % припадає на м.  Київ,

14.5 % — на Харківську область, високу частку мають Дніпропетровська, Львівська, Донецька та Одеська області (8,3—4,9 %). На північно-західні регіони (крім Львівської області) України припадає менше 0,2 % загальної вартості основних фондів.

Важливе значення для забезпечення ефективного розвитку наукової сфери має оновлення її матеріально-технічної бази. Більшість машин і устаткування знаходяться в експлуатації 11— 20 років (52 % усієї кількості), а понад чверть їх — більше 20 років. На всі види устаткування, які знаходяться в користуванні від одного до п'ять років, припадає лише 6 %. Понад 80 % машин та устаткування, якими користуються 11 років і більше, мають: м. Київ, м. Севастополь, Чернівецька, Херсонська, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Волинська та Чернігівська області. За питомою вагою нового устаткування (до п'яти років) відзначаються Львівська, Київська, Сумська, Івано-Франківська та Рівненська області.

У формуванні фінансового забезпечення наукової сфери відбулися певні зміни. Затрати на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з усіх джерел фінансування порівняно з ВВП у середньому становили по Україні 1,2 % ВВП (у розвинутих країнах — 2,3—3,0 %). Однак по регіонах спостерігаються значні відмінності: в м. Києві цей показник складає 7,1 %, Харківській області — 4,0, Миколаївській — 2,1, м. Севастополі, Львівській та Одеській областях — 1,8—1,3 %. Фінансування наукових і науково-технічних організацій Хмельницької, Рівненської, Полтавської, Житомирської областей знаходиться на рівні лише 0,2 %.

В Україні фінансування виконаних НДДКР нині забезпечується переважно за рахунок коштів замовників та Держбюджету. Частка Держбюджету стабілізувалася на рівні ЗО %, на кошти замовника (зарубіжного і вітчизняного) — майже 60 % усієї суми фінансування. Решту витрат покривають позабюджетні фонди, Держіннофонд, фонди науково-технічного розвитку, власні кошти тощо. Загальні обсяги фінансування в розрахунку на одного працівника ННТО становлять 8,5 тис. грн, і лише Запорізька, Луганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області та міста Севастополь і Київ відрізняються дещо вищим рівнем фінансування, тому мають можливість стати в подальшому центрами наукового зростання в науково-технічній сфері України.

  1.  Фінансовий потенціал

Для забезпечення ефективного виконання функцій органи місцевого самоврядування наділяються відповідними майновими та фінансово-бюджетними правами. Для цього формуються територіальні або регіональні фінанси, які включають місцеві (регіональні) бюджети АР Крим, областей, низових адміністративних районів, міст, селищ і сіл, а також прибутки підприємств комунальної форми власності, які використовуються для вирішення регіональних проблем. Крім того, до регіональних фінансів входять також цільові фонди, які утворюються поза бюджетом для фінансування деяких заходів, а також місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів. Регіональні фінанси забезпечують фінансування заходів, пов'язаних із соціально-культурним і комунально-побутовим обслуговуванням населення.

Формування регіональних фінансів є необхідною передумовою ефективного здійснення тут економічних та соціальних процесів. Поступово функції регулювання даних процесів переходять від центральних органів законодавчої і виконавчої влади до місцевої адміністрації та органів місцевого самоврядування. Ефективність використання місцевих фінансів значно залежить від наявності в регіонах бюджетоутворюючих підприємств, ринку праці, фінансової допомоги держави. Регіональним фінансам виділяються відрахування від державних податків, а також субвенції, тобто фінансові ресурси, які надаються з держбюджету на відповідні цілі ( наприклад, на розвиток охорони здоров'я й ін.). Тобто, чим більші обсяги місцевих фінансів, тим ефективніше можна їх використовувати, але за умови обов'язкового контролю за цим процесом з боку держави.

Територіальні (регіональні) фінанси можна охарактеризувати як сукупність фінансових (грошових) ресурсів, використовуваних для економічного і соціального розвитку територій. Основними джерелами формування регіональних фінансів є бюджетні кошти та кошти (прибутки) суб'єктів господарювання (підприємств, організацій).

Місцеві фінанси включають:

а) місцеві бюджети, які приймаються бездефіцитно;

б) прибутки підприємств комунальної форми власності;

в) цільові фонди, які утворюються поза бюджетом для фінансування деяких заходів;

г) місцеві позики, які здійснюються у підприємств, населення шляхом випуску, наприклад, цінних паперів.

Таким чином, регіональні фінанси — це система економічних відносин, що регулює розподіл і перерозподіл національного доходу, фонду грошових надходжень, які використовуються для економічного й соціального розвитку територій. За їх допомогою держава здійснює розвиток продуктивних сил, вирівнює рівні економічного і  соціального розвитку територій,  що  склалися історично під впливом різних факторів. З цією метою розробляються регіональні програми соціально-економічного розвитку територій.

Основною частиною регіональних фінансів є місцеві бюджети. В Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтується бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято закон України «Про бюджетну систему України», де визначено бюджетний устрій та його принципи, порядок складання і виконання бюджетів.

Формування бюджетів залежить, у першу чергу, від розвитку в регіонах бюджетоутворюючих галузей, податкової політики та розподілу фінансових ресурсів між центром і регіонами. Держава та органи місцевого самоврядування зобов'язані розробляти програми прискорених темпів розвитку в регіонах бюджетоутворюючих підприємств.

Регіональні бюджети — один з головних каналів доведення до населення кінцевих результатів виробництва. Через них суспільні фонди споживання розподіляються між окремими групами населення. З цих бюджетів значно фінансується і розвиток галузей виробничої сфери, зокрема харчової та місцевої промисловості, комунального господарства, продукції і послуги яких є важливою складовою забезпечення життєдіяльності населення. Регіональні бюджети мають важливе значення у здійсненні загальнодержавних економічних і соціальних задач, у першу чергу, в розподілі державних фінансових ресурсів на розвиток й утримання соціальної інфраструктури суспільства.

Через територіальні (регіональні) фінанси держава активно проводить соціальну політику. Зокрема, здійснюється фінансування в регіонах охорони здоров'я, освіти, комунального обслуговування населення, будівництва та утримання автошляхів місцевого значення. Коло підприємств, що фінансуються, постійно розширюється. Зокрема, за рахунок місцевих бюджетів фінансуються вищі і середні спеціальні навчальні заклади, заходи з внутрішньої безпеки та правопорядку, охорони навколишнього середовища тощо.

Бюджетні і майнові права, які надаються органам місцевої влади, дають їм можливість складати, розглядати, затверджувати й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підприємствами, які знаходяться в їх підпорядкуванні, та отримувати від них доходи.

В основу розподілу загальнодержавних фінансових ресурсів між ланками бюджетної системи закладені принципи самостійності територіальних бюджетів, державної фінансової підтримки їх, територіального формування джерел їх доходу. Виходячи з цих принципів, доходи регіональних бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходу.

Дохідна частина регіональних бюджетів включає в себе:

І. Власні доходи.

  1.  Податки на майно.
  2.  Платежі за використання природних ресурсів, у тому числі земельний податок і орендна плата за землю.
  3.  Податки, збори та мито, включаючи місцеві податки й збори.

II. Регулюючі доходи.

  1.  Податок на прибуток підприємств комунальної форми власності.
  2.  Податок з доходів фізичних осіб.
  3.  Дотації з державного і регіонального бюджетів.
  4.  Субвенції з державного бюджету.
  5.  Кошти, отримані за взаєморозрахунками з бюджетами.

Основними податками, зборами та надходженнями, які включають місцеві податки і збори, є:

  •  надходження за адміністративні штрафи й санкції;
  •  збори за реєстрацію підприємств, громадських організацій, банків та їх філіалів;
  •  транспортний податок;
  •  податок на рекламу;
  •  збір за право на торгівлю;
  •  реєстраційний збір з фізичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю;
  •  збір від угод, що здійснюються на товарних біржах і при продажу та купівлі валюти;
  •  збір примусового стягнення коштів автомобільною інспекцією;
  •  ліцензований збір за право виробництва і торгівлі спиртовими напоями та пивом;
  •  надходження від ліцензування окремих видів діяльності;
  •  податок на майно, яке переходить у спадок або в подарунок;
  •  дохід від приватизації об'єктів муніципальної власності;
  •  дохід від продажу землі;
  •  дохід від продажу конфіскованих та безхазяйних квартир;
  •  земельний податок і орендна плата за землі сільськогосподарського призначення, включаючи сільськогосподарські угіддя в складі лісового фонду;
  •  земельний податок та орендна плата за землі ^сільськогосподарського призначення;
  •  доходи від централізації засобів земельного податку й орендної плати за землі сільськогосподарського призначення, землі міст та інших населених пунктів;
  •  платежі за користування надрами;
  •  лісові податки, в тому числі орендна плата і плата за землі лісового фонду;
  •  плата за воду, яку використовують промислові підприємства з водогосподарських систем;
  •  плата за нормативні та понаднормативні викиди і скиди шкідливих речовин, розміщення відходів.

Регіональні органи влади заінтересовані у власних джерелах доходів. Це вимагає від них проявляти господарську ініціативу, залучати внутрішні й зовнішні інвестиції для розвитку в регіонах бюджетоутворюючих галузей і виробництв, інновацій та сучасних технологій, створення робочих місць, добиватись збільшення доходів у бюджет.

Основними напрямами збільшення доходної частини бюджету є:

  •  розвиток бюджетотутворюючих галузей, тобто зростання ВВП і на підставі цього бази оподаткування;
  •  вихід з тіні виробництва й легалізація прихованого прибутку та його оподаткування.

Основними статтями видатків місцевих (регіональних) бюджетів є:

I. Фінансова підтримка галузей господарського комплексу:

  1.  промисловості і будівництва;
  2.  сільського господарства та рибальства;
  3.  транспорту та дорожнього господарства;
  4.  житлово-комунального господарства.

II. Фінансова підтримка соціально-культурних заходів:

1. освіти;

2. культури і мистецтва;

3. охорони здоров'я;

4. соціальної політики.

  1.  Управління.
  2.  Правоохоронної діяльності.

V. Інших видів.

Провідне місце у видатках в більшості регіонів займає фінансування галузей господарства, в тому числі промисловості, будівництва, сільського господарства і рибальства, транспорту, дорожнього та житлово-комунального господарства, зв'язку. На другому місці знаходяться витрати на соціально-культурні заходи, зокрема на освіту, культуру, мистецтво, охорону здоров'я та фізкультуру, соціальну політику. Видатки на управління й утримання правоохоронних органів займають менше 10 % і є найменшими.

Бюджетні ресурси — також важливе джерело фінансування інвестиційних проектів, але їх роль впродовж останніх років значно зменшилася. При цьому, економічне зростання в період 2000—2007 рр. підтримувалося переважно за рахунок бюджетних коштів. Скорочується частка коштів місцевих бюджетів у структурі інвестицій в основний капітал, яка не перевищує 3— 4 %. Дві третини капіталовкладень в економіку регіонів фінансується за рахунок власних коштів підприємств. Таким чином, економічне зростання в Україні профінансовано переважно за рахунок внутрішніх державних джерел, але цих інвестицій недостатньо.

Якщо внутрішніх регіональних інвестицій не вистачає, залучаються іноземні інвестиції. В інвестуванні української економіки беруть участь підприємницькі структури понад  100 країн. Найбільші інвестиції в економіку регіонів України мають розвинуті країни світу (США, Нідерланди, Німеччина, Велика Британія) та Росія. Високу питому вагу мають інвестиції з офшорних зон (Кіпру, Віргінських островів, Ліхтенштейну) та інших країн. Але розраховувати на прямі іноземні інвестиції, темпи приросту яких впродовж останніх років є нестабільними, як на рушійний фінансовий фактор економічного зростання в регіонах у найближчій перспективі, не варто. Вони здійснюються переважно в галузі, що динамічно розвиваються і мають суттєві темпи зростання чи відрізняються швидким обігом коштів.

Понад половина всіх інвестицій у 2007 р. вкладалася в підприємства промисловості, зокрема в харчову промисловість та переробку сільськогосподарської продукції, машинобудування й металообробку, хімічну і нафтохімічну промисловість, паливну промисловість, будівництво та промисловість будівельних матеріалів. Серед непромислових галузей економіки активно інвестуються в регіонах внутрішня торгівля, транспорт і зв'язок, фінанси, кредит, страхування та пенсійне забезпечення.

Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є регіони з високим рівнем економічного розвитку та наявністю великих міст, зокрема Києва у Центральному районі, Дніпропетровська і Запоріжжя в Придніпровському районі, а також Одеси і Львова відповідно в Причорноморському та Карпатському районах.

  1.  Інноваційно-інвестиційний потенціал.

Складний період ринкових трансформацій в економіці України та глибока економічна криза, що виникла внаслідок затяжного періоду структурних перетворень у господарському комплексі, значні негативні наслідки цієї кризи й реальна загроза її перетворення в потужний дезінтегруючий фактор розвитку регіонів України — все це закономірно ставить питання про шляхи подолання кризових проявів у соціальній та економічній сферах.

Науково доведено, що економічна криза та депресія можуть бути подоланими впровадженням нових технологій, що створюють нові виробничі можливості, освоєння яких забезпечує перехід до зростання. Комерційне застосування нових, продуктивніших технологій, які істотно змінюють обсяги та якість виробництва й споживання, є головним чинником економічного зростання за умови належної інвестиційної підтримки їх упровадження. Науково-технічний прогрес як фактор економічного розвитку все частіше пов'язується з поняттям інноваційного процесу. Це унікальний процес, що об'єднує науку, техніку, економіку, підприємництво і менеджмент. Він полягає в отриманні новації та простягається від зародження ідеї до її комерційної реалізації.

Визначення суті поняття «інновація» полягає у з'ясуванні його зв'язку з поняттям «новація». Під новацією розуміється дещо нове, близьке до поняття винаходу. Інновація відповідно до загальноприйнятого визначення — це процес розробки, освоєння, експлуатації й використання виробничо-економічного та соціально-організаційного потенціалу, що становить основу новації. Разом з тим, між заявленням новації та перетворенням її в інновацію існує значний проміжок часу.

Основні стадії процесу інноваційного розвитку (інноваційного процесу) мають наступний вигляд:

досягнення фундаментальної науки;

прикладні дослідження;

конструкторські розробки;

впровадження (первинне освоєння);

широке впровадження (власне розповсюдження інновацій);

використання нововведень;

• старіння інновацій.

Нині в Україні під інновацією розуміють введення у вживання будь-якого нового або значно вдосконаленого продукту (товару, послуги) або процесу, нового методу маркетингу чи нового організаційного методу в діяльності підприємства, організації робочих місць або зовнішніх зв'язків. Відповідно інноваційна продукція є новою чи значно вдосконаленою в частині її властивостей або способів використання. Новими продуктами вважаються товари та послуги, що суттєво відрізняються своїми характеристиками або призначенням від продуктів, які виготовлялися підприємством раніше. Значне поліпшення може бути досягнуто за рахунок змін у матеріалах, компонентах та інших характеристиках виробів, що покращують їх властивості. Сюди включаються вдосконалення технічних характеристик, компонентів і матеріалів, вбудованого програмного забезпечення та інших функціональних характеристик [24, с. 238]. При цьому інноваційна продукція стає новою як для ринку, так і для підприємства.

Визначальною умовою формування банку новацій є об'єм інвестицій у сферу науково-технічної діяльності та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інноваційних процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає, сягаючи в багатьох з них 3 % ВВП. На підтримку науково-технічного комплексу країни слід виділяти, як показує світовий досвід, не менше 1 % ВВП. В іншому випадку відбувається розвал і втрата науково-технічного потенціалу. У високорозвинутих країнах світу частка фінансування науки складає: в Японії — 3 %, Німеччині — 2,8, США — 2,75, Швеції — 2, 6, у Франції — 2, 4 %, причому частка держави в цих витратах становить у середньому 35—40 %. Цілком зрозуміло, що в умовах глобальної економічної конкуренції виграють ті країни, які забезпечують сприятливі умови для наукових досліджень та науково-технічного прогресу.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соціальний розвиток створюють необхідну економічну основу й мотивацію для ефективного впливу на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності.

Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні України передбачає свої особливості, зумовлені наступними факторами:

економічний простір України — досить різноманітний і складний;

території регіонів України є неоднорідними не тільки за забезпеченістю ресурсами, але й за рівнем і типом господарського та соціального освоєння;

галузева й, особливо, територіальна структури господарства регіонів досить інерційні, для їх трансформації необхідний тривалий час та масштабні інвестиції;

різноманітні фактори впливають на підприємництво не зокрема, а в комплексі: стримуючий вплив на підприємництво одних факторів може компенсуватися дією інших.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного потенціалу регіонів з урахуванням вищеназваних факторів полягає в тому, що їх вкрай важко «виміряти». Залежно від різноманітних факторів (з урахуванням об'ємів капітальних інвестицій) можна виділити декілька груп регіонів. До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом, досить високою економічною активністю та темпами формування нових економічних структур можна віднести Центральний економічний район (загальний об'єм інвестицій в основний капітал у 2007 р. склав понад 55 млн грн, а в розрахунку на одну особу — 8 тис. грн), Донецький (відповідно — 27 млн грн та 4 тис. грн), Придніпровський район (відповідно — 24 млн і 3,4 тис. грн). До економічних районів, що мають менш сприятливий інвестиційний клімат, невисоку ділову активність та характеризуються середніми й низькими темпами економічних перетворень і формуванням нових економічних структур, належать більшість регіонів України. Наприклад, середні показники об'ємів капітальних інвестицій мають Східний та Причорноморський економічні райони, а найнижчі — Карпатський, Поліський і Подільський райони, де інвестиції в основний капітал становлять від 17 млн грн у Карпатському районі до 9 млн грн у Подільському районі (в розрахунку на одну особу цей показник дорівнює відповідно 2,7 тис. і 2,2 тис. грн).

Середній або нижче середнього показники інвестиційної привабливість значної частини регіонів України свідчить про тяжкий стан в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відображає їх велику територіальну диференціацію. Звідси виходить, що інноваційно-інвестиційна політика держави для різних регіонів також має бути диференційованою. В першу чергу, вона повинна сприяти зменшенню розривів у рівнях розвитку продуктивних сил регіонів, створенню сприятливіших умов для соціально-економічних перетворень. Крім того, підтримка наукових досліджень та розробок також є складовою державної інноваційно-інвестиційної політики. З одного боку, держава має забезпечувати свободу наукового пошуку, а з іншого, державні структури орієнтують сферу науково-технічних розробок на виробництво продукції та послуг, які можуть бути придатними для практичного використання, комерціалізації. При цьому вона сприяє раціональному розміщенню науково-технічного й інноваційного потенціалу. У країнах, де впроваджується активна інноваційно-інвестиційна політика, центральні державні структури спрямовують зусилля на вирівнювання умов розповсюдження інновацій по території країни, а місцева влада покликана сприяти найповнішій реалізації інноваційних ресурсів регіонів шляхом різних регіональних преференцій (податкових пільг та ін.), морального заохочення інноваторів, забезпечення їхнього соціального захисту тощо. Водночас держава в межах обраної загальноекономічної та інноваційної стратегії стимулює міжнародний трансферт нововведень.

За умови обмеженості ресурсів, які суспільство і держава можуть виділити на розвиток науки, техніки та інновацій, виникає проблема визначення державних пріоритетів у цій галузі. Пріоритетні напрями розвитку науки та техніки — тематичні сфери науки і техніки, які мають першочергове значення для досягнення поточних й перспективних цілей соціально-економічного та науково-технічного розвитку. Вони формуються під впливом, перш за все, національних соціально-економічних пріоритетів, політичних, екологічних та інших факторів.

До числа найважливіших пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки в Україні слід віднести нові виробничі технології, нові матеріали і хімічні продукти, інформаційні технології та електроніку, транспорт, енергетику, екологію й раціональне природокористування,  їх реалізація пов'язана з  формуванням та здійсненням державних і регіональних науково-технічних програм, програм державних наукових центрів.

Практичними формами реалізації державних пріоритетів в інноваційній сфері є цільові державні науково-дослідні інститути, лабораторії, центри, державні замовлення на проведення відповідних науково-дослідних робіт, бюджетне фінансування розповсюдження нововведень, датування виробництва й споживання інноваційної продукції та послуг.

Суттєвий елемент прямої підтримки інноваційних процесів — формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережу центрів розповсюдження нововведень і консультаційних центрів, що надають ділові послуги інновато-рам, наприклад, у формуванні ринку інновацій (інформація в державних виданнях, виставки, біржі, ярмарки та ін.). Державні органи мають здійснювати моніторинг та прогнозування інноваційних процесів у країні й за кордоном, а також пошук ефективних передових технологій для широкого впровадження. Практично такі заходи також можуть бути реалізованими через створення регіональних центрів інноваційного розвитку, технопарків, біз-нес-інкубаторів, територіальних кластерів, інноваційно-технологічних центрів тощо.

  1.  Бюджетний потенціал

Сутність державної фінансової системи. Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економіки є державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка ВВП: в Японії та Росії — близько 1/3, у Франції та Нідерландах — приблизно 1/2, у Швеції — понад 2/3. В Україні через державний бюджет перерозподіляється близько 30% ВВП.

В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок.

Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Конституція України, закон «Про бюджетну систему України» та інші нормативно-правові акти.

Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави.

Метою розробки балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей 'їх використання для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно.

У зведеному балансі фінансових ресурсів доходи та видатки бюджетів (перша стаття ресурсної та видаткової частин балансу) включають сумарні показники доходів і видатків державного та місцевих бюджетів. Ресурси підприємств і організацій складаються з прибутку (після сплати податку), амортизаційних та інших відрахувань (наприклад на шляхові роботи) державних підприємств установ та організацій. Доходи та витрати державних позабюджетних фондів включають сумарні показники доходів та витрат Фонду приватизації, Пенсійного фонду та Фонду соціального страхування.

Сутність бюджетної системи. Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету України, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів.

Бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового покриття. Державний бюджет - це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевими радами народних депутатів. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством.

Бюджетна система складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів належать обласні, міські, районні, районні в містах, селищні і сільські бюджети. Сукупність всіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України. Зведений бюджет України використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального ровитку України.

Бюджетний устрій - це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв'язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України.

Бюджетний устрій грунтується на принципах єдності, повноти достовірності, гласності, наочності і самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України.

Принцип єдності бюджету означає існування єдиного рахунку доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної системи забезпечується єдиною правовою базою, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю форм бюджетної документації, погодженими принципами бюджетного процесу, єдиною грошовою системою, єдиною соціально-економічною політикою, наданням необхідної статистичної та бюджетної інформації з одного рівня бюджету іншому.

Принцип повноти полягає у відображенні у бюджеті всіх доходів і видатків.

Принцип достовірності - це формування бюджету на основі реальних показників, науково обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про виконання бюджету тільки тих доходів і видатків, які є результатом кінцевих касових операцій банків.

Принцип гласності забезпечує висвітлення в засобах масової інформації показників бюджетів і звітів про їх виконання.

Принцип наочності - це відображення показників бюджетів у взаємозв'язку з загальноекономічними показниками України та за її межами шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку.

Доходи бюджетів. Державні доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, що використовується державою для здійснення своїх функцій.

Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок: податкових надходжень (частини податку на додану вартість, частини акцизного збору, податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) та підпорядкування, податку на майно підприємств і організацій усіх форм власності та підпорядкування, плати за землю, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності); неподаткових надходжень і доходів від операцій з капіталом, що перебуває в загальнодержавній власності (частини доходів від приватизації та реалізації державного майна; орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів; надходжень від внутрішніх позик; перевищення доходів над витратами Національного банку України; повернених державі позик, процентів за наданими державою позиками та кредитами; дивідендів, одержаних на акції та інші цінні папери, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності); доходів державних цільових фондів (Пенсійного фонду України, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державного фонду сприяння зайнятості населення та ін.); інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного та місцевих бюджетів. Розмежування загальнодержавних податків між рівнями бюджетної системи здійснюється відповідно до існуючого законодавства.

З Державного бюджету України до бюджету АР Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя передається частина доходів у вигляді процентних відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, які справляються на даній території. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною Радою в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік за поданням Президента з урахуванням економічного, соціального, природного і екологічного стану відповідних територій.

До проекту закону про Державний бюджет України Кабінетом Міністрів України додається техніко-економічне обгрунтування відрахувань, дотацій і субвенцій бюджетам областей, яке повинно містити: статистичні дані про економічний, соціальний, природний та екологічний стан зазначених адміністративно-територіальних одиниць; розрахунки необхідних витрат для вирівнювання економічного, соціального екологічного стану та ефективного використання природних умов адміністративно-територіальних одиниць;інформацію про урядові та регіональні програми подолання різниці між адміністративно-тЕриторіальними одиницями; виконані в попередні роки, та досягнуті результати;діючі програми та такі, що розробляються, з прогнозом наслідків виконання.

Процентні відрахування від окремих видів доходів в межах, визначених законами України, затверджуються: до бюджетів районів і міст республіканського та обласного підпорядкування - обласними радами народних депутатів; до бюджетів міст, селищних і сільських бюджетів - районними та міськими (міст обласного підпорядкування) радами народних депутатів; до районних у містах бюджетів, до бюджетних міст, що знаходяться в адміністративному підпорядкуванні іншого міста, - міськими радами народних депутатів.

Видатки бюджетів. Планування державних видатків є складовою частиною бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій.

Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.Поточні видатки - це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів з зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку - це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення фінансування структурної перебудови народного господарства субвенції та інші видатки, пов"язані з розширеним відтворенням.

Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп.

Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки і т.д.).

Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, фізичну культуру і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, засоби масової інформації і т. д.).

Фінансування державних послуг, пов 'язаних з економічною діяльністю (витрати на розвиток галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського та лісового господарств, капітального будівництва, транспорту, зв'язку і т. п.; на забезпечення більш високої ефективності господарської діяльності, здійснення
структурних  перетворень  в  економіці,  створення  умов  для  економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм і т. д.).

Видатки державних цільових фондів.

Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру і т. д.).

Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно місцевими радами народних депутатів. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

Забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходжень від необов"язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших небюджетних джерел.

У Державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України.

У Державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету України.

Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати Державного бюджету здійснюються у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції. Дотації — це особливий вид асигнувань з Державного бюджету, який використовується для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств. Субсидії — це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки. Субвенції — один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство.

Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи України, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики.

Перевищення доходів над видатками становить надлишок бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету. При визначенні розміру дефіциту бюджету кредити та позики в джерело доходів не враховуються. Граничний розмір дефіциту та джерела його покриття визначаються відповідно Верховною Радою України, радами народних депутатів під час затвердження відповідних бюджетів. Покриття дефіциту бюджету здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик до Державного бюджету України в кожному конкретному випадку приймає Верховна Рада України.

Кабінет Міністрів України доводить до місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих органів інструктивні листи про особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний рік.

Органи виконавчої влади областей у встановлений їх радами строк, виходячи з необхідності затвердження бюджетів до початку нового бюджетного року, доводять до місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих органів нижчого рівня відповідні вказівки щодо розробки проектів бюджетів.

У разі незбалансованості доходів і мінімально необхідних видатків бюджетів селищних сільських рад народних депутатів бюджетів районів та міст виконавчі органи місцевих рад народних депутатів подають до виконавчих органів місцевих рад народних депутатів вищого рівня, а в разі незбалансованості доходів і мінімально необхідних видатків бюджетів областей - Кабінету Міністрів України необхідні розрахунки для обгрунтування нормативів від регулюючих доходів, розмірів дотацій, дані про зміни складу об'єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню.

Мінімально необхідні видатки обчислюються за єдиними або груповими мінімальними соціальними і фінансовими нормами та нормативами, встанавленими вищими органами виконавчої влади на основі діючих законодавчих актів з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави та відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Для повного врахування всіх фінансових ресурсів, а також визначення середньої фінансової забезпеченості адміністративно-територіальних одиниць відповідний виконавчий орган влади складає територіальний зведений баланс фінансових ресурсів, дані якого можуть бути враховані при визначенні розмірів субвенцій.

Збалансування бюджету. Існують три принципи збалансування бюджету. Перший з них базується на щорічній основі балансування. Критично оцінюючи його сутність слід підкреслити, що щорічно збалансований бюджет вступає в суперечнісгь з антициклічною стабілізуючою спрямованістю фіскальної політики. Більш того, намагання щорічно балансувати бюджет може ще більше поглибити економічні коливання. Так, припустимо, що економіка перебуває у фазі зниження вирооництва, відповідного скорочення доходів і податкових надходжень до бюджету. Це автоматично викликає бюджетний дефіцит. Якщо за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно розширювати.

Можна проаналізувати також протилежну ситуацію. Припустимо, що економіка вступила у фазу інфляційного зростання, доходи та податкові надходження збільшуються і породжують бюджет з надлишком. За цих умов, щоб попередити виникнення надлишкового бюджету потрібно зменшити податки або збільшити державні витрати. Такі фіскальні заходи держави, звичайно, зможуть збалансувати річний бюджет але одночасно вони ще більше посилять інфляційний тиск в економіці.

Таким чином, щорічна збалансованість бюджету вступає у суперечність з фіскальною політикою, головним завданням якої є стабілізація економіки. У зв"язку з цим у сучасній світовій практиці щорічний принцип збалансування державного бюджету, як правило, не застосовується.

Другим принципом збалансування бюджету є його вирівнювання на циклічній основі. Відповідно до цього принципу бюджет має балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Це означає, що під час спаду виробництва держава повинна зменшувати бюджетний дефіцит. Під час наступного інфляційного зростання, навпаки, вона мусить піднімати рівень податків та скорочувати свої витрати. Позитивне сальдо бюджету, яке виникає при цьому, може бути використане на покриття тієї заборгованості, яка виникла під час спаду. В результаті від"ємне та позитивне сальдо бюджету взаємно гасяться, але не на щорічній основі, а за певну кількість років у межах економічного циклує.

Звичайно, застосування цього принципу не гарантує арифметичної гармонії між видатками та доходами державного бюджету. Адже зростання та спади в економічному циклі, як правило, відрізняються між собою за глибиною й тривалістю. Тому суперечність між фіскальною політикою та необхідністю збалансування бюджету за циклічного підходу теж повністю не усувається.

Сучасна світова практика фіскальної політики надає перевагу третьому принципу - принципу функціональних фінансів. Вона визначає використання незбалансованих бюджетів з метою стабілізації економіки. Згідно з принципом функціональних фінансів головним для фіскальної політики є не збалансування бюджету, а стабілізуючий вплив на економіку, здатність державних заходів своєчасно запобігати виникненню негативних явищ, пов"язаних з циклічними коливаннями. Що стосується збалансування бюджету, то ця проблема розглядається як другорядна підпорядкована головній меті фіскальної політики. Це не означає, що фіскальна діяльність держави ігнорує бюджетний дефіцит. Їх неможливо ігнорувати об"єктивно: дефіцит фінансових ресурсів завжди обмежуватиме рівень виробництва, а отже, й споживання. Тому проблема має зміщуватися в іншу площину мінімізації негативного впливу бюджетного дефіциту на економіку. Світовий досвід показує, що ця проблема має вирішуватися з урахуванням державного боргу, величина якого визначається як сума бюджетних дефіцитів за мінусом суми бюджетних надлишків за певний період часу.

Якщо державний борг досягає великих розмірів, це породжує два негативні ефекти. По-перше, перетворює витрати, пов"язані з обслуговуванням державного боргу, тобто з оплатою процентів по заборгованості, в одну із головних статей витратної частини бюджету. По-друге, виникає недовіра до платоспроможних можливостей держави з боку як вітчизняних, так і зарубіжних кредиторів, що породжує труднощі з одержанням фінансової допомоги у майбутньому.

У кінцевому підсумку державна заборгованість може бути ліквідована тільки за рахунок трьох джерел:

нової емісії державних облігацій. Коли настає термін оплати минулої заборгованості уряд не гасить, а рефінансує її за рахунок виручки, одержаної від продажу нових облігацій, тобто перекладає заборгованість на майбутнє;

оподаткування. Уряд, використовуючи право на законодавчу ініціативу, виходить на парламент з пропозицією про збільшення податків. Завдяки цьому він одержує  додаткові  кошти,  необхідні  для  погашення  відповідної  частини заборгованості;

емісії грошей. У цьому випадку уряд гасить державну заборгованість за рахунок створення надмірних грошей, що, звичайно, породжує інфляцію.

Загальні принципи складання і розгляду проектів бюджетів та їх затвердження. Кабінет Міністрів України організовує доведення до виконавчих органів влади областей таких показників: проектних нормативів (відсотків) відрахувань від регулюючих доходів та сум контингентів цих доходів; розмірів дотацій і субвенцій, які передбачається надати з Державного бюджету України, та їх цільового призначення; переліку видатків, які передбачається передати з Державного бюджету України на фінансування з бюджетів областей.

Аналогічні показники доводять виконавчі органи влади вищого рівня безпосередньо радам народних депутатів та їх виконавчим органам влади нижчого рівня у строки, які б забезпечували затвердження бюджетів до початку бюджетного року.

Складанню проектів бюджетів передує розробка Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на плановий рік з виділенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, національного доходу, зведеного балансу фінансових ресурсів, балансу доходів і витрат населення платіжного балансу, валютного плану. Зазначені показники розробляються до 1червня року, що передує плановому, Міністерствам економіки України за участю Міністерства фінансів України, Національного банку України, інших міністерств і відомств.

На підставі Основних прогнозних макропоказників економічного і соціальною розвитку України на плановий рік виконавчі комітети обласних рад народних депутатів розробляють прогнозні показники економічного та соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, які є основою для складання проектів їх бюджетів.

Державний бюджет України забезпечує необхідними коштами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а також міждержавних відносин. Через державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями України з урахуванням їх економічного, соціального, екологічного, природного стану, при цьому враховується необхідність вирівнювання їх фінансового забезпечення. Верховна Рада України не пізніше 15 червня поточного року розробляє і надсилає Президенту України спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний рік.

Правила оформлення проекту Закону про Державний бюджет України затверджуються Верховною Радою України, видатки державного бюджету розписуються в проекті закону по міністерствах, відомостях та інших органах державної виконавчої влади. Якщо видатки на статтю (частину, пункт, підпункт) перевищують 0.1 відсотка суми всіх видатків Державного бюджету України, ці видатки в законі підлягають подальшій деталізації.

Кабінет Міністрів України організує складання проекту Державного бюджету України відповідно до засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України, міждержавних відносин, визначених Верховною Радою України у бюджетній резолюції. Відхилення від вимог бюджетної резолюції повинні бути вмотивовані і зазначені окремо.

Міністерство фінансів України на підставі Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на плановий рік та фінансових можливостей держави складає попередній проект зведеного бюджету України і доводить відповідні прогнозні показники до міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади.

Міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади у двотижневий термін розглядають доведені до них показники щодо проекту зведеного бюджету та подають Міністерству фінансів України свої пропозиції з відповідними розрахунками та обгрунтуваннями.

Міністерство фінансів України розглядає зазначені пропозиції за участю представників відповідних міністерств і відомств, інших органів державної виконавчої влади, готує проекти зведеного та Державного бюджету України і до 15 серпня подає їх на розгляд Кабінету Міністрів України, а з питань, не узгоджених з міністерствами, відомствами та іншими органами державної виконавчої влади, доповідає Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України на своєму засіданні розглядає проект Закону про Державний бюджет України, приймає остаточне рішення щодо проекту Закону і подає його Президенту України. Президент України розглядає проект закону про Державний бюджет України і в разі згоди з ним вносить його Верховній Раді України до 15 вересня.

До проекту Закону додаються Основні, прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зведений баланс фінансових ресурсів України, основні напрями бюджетної і податкової політики, пропозиції щодо взаємовідносин Державного бюджету України з бюджетами областей, обсяги централізованих державних капітальних вкладень з розрахунками і обгрунтуваннями по окремих позиціях і загальні показники зведеного бюджету України.

До всіх показників доходів і видатків державного бюджету, зазначених у проекті Закону про Державний бюджет України окремо додаються розрахунки і обгрунтування. Персональну відповідальність за дотримання цього правила несе міністр фінансів України.

До проекту Закону про Державний бюджет України також додаються інформаційні матеріали, а саме:

прогноз доходів і видатків Державного бюджету України на три наступні роки, розроблений, виходячи з Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на цей період, складених в порядку, визначеному у частині восьмій статті 25 цього Закону;

перелік законів, окремих статей та інших нормативних актів, яким суперечить проект Закону про Державний бюджет України, з зазначенням причини розбіжностей. Якщо причиною є недостатність коштів, вказується обсяг фінансування в процентному відношенні до визначеного актом законодавства;

перелік податків, зборів, інших обов"язкових платежів з зазначенням ставок і пільг;

перелік загальнодержавних, міжгалузевих та інших програм, що фінансуються з бюджету, в разі, якщо розпорядниками коштів є два і більше суб'єкти. Подаються дані щодо фінансових повноважень кожного суб'єкта і загальні витрати на програму.

Проект Закону про Державний бюджет України представляє на засіданні Верховної Ради України Президент України. 3 докладною доповіддю про проект Закону виступає міністр фінансів України або особа, що виконує його обов"язки.

Верховна Рада України затверджує: граничний розмір дефіциту Державного бюджету України та джерела його покриття; суми доходів Державного бюджету України відповідно до бюджетної класифікації; суми видатків Державного бюджету України щодо кожного розпорядника коштів відповідно до бюджетної класифікації; суми дотацій, субвенцій та розміри відрахувань від регулюючих доходів до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; розмір оборотної касової готівки Державного бюджету України.

Доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів, включених до складу Державного бюджету України, затверджуються щодо кожного фонду окремо. Поточні видатки цільових загальнодержавних фондів затверджуються Верховною Радою України в межах доходів цих фондів. Видатки розвитку цільових загальнодержавних фондів можуть бути скорочені Верховною Радою України із спрямуванням вилучених коштів на фінансування інших статей видатків Державного бюджету України. Забороняється витрачати кошти Пенсійного фонду України на інші цілі, крім передбачених Положенням про цей фонд. Закон про Державний бюджет України не може встановлювати нові, змінювати чи скасовувати існуючі податки, збори, інші обов"язкові платежі, вносити зміни до чинного законодавства. У разі необхідності зміни чи доповнення вносяться спочатку до відповідних законів.

Виконання бюджетів. Кабінет Міністрів України організовує виконання Державного бюджету України через Міністерство фінансів України, міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевих рад народних депутатів.

Державний бюджет України виконується за розписом доходів і видатків з поквартальним розподілом, що складається Міністерством фінансів України відповідно до показників цього бюджету, затвердженою Верховною Радою України.

Фінансування видатків з резервного фонду Кабінету Міністрів України здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України відповідно до письмового обгрунтованого подання міністерств і відомств України.

Касове виконання бюджетів здійснюється установами Державного бюджетного банку України.

Державний бюджетний банк України виконує доручення розпорядника коштів на перерахування бюджетних коштів лише за наявності підпису уповноваженого контролера Міністерства фінансів України, повноваження якого визначаються положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

У разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів за пропозицією Кабінету Міністрів України, виконавчих органів відповідних рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по всіх статтях бюджету (крім захищених статей, перелік яких визначається відповідною радою) до кінця бюджетного року.

Пропорційне скорочення може бути запроваджено також, якщо в ході виконання бюджету його дефіцит не зменшується, внаслідок чого виникає неспроможність фінансування передбачених бюджетом заходів.

У разі тимчасових касових розривів в процесі виконання обласних бюджетів Міністерство фінансів України може надавати виконавчим органам обласних рад народних депутатів за їх клопотанням з Державного бюджету України позички, які повинні бути обов"язково погашені у встановлені строки в межах поточного бюджетного року.

У разі тимчасових касових розривів в процесі виконання районних, міських, селищних і сільських бюджетів за клопотанням виконавчих органів районних, міських селищних і сільських рад народних депутатів з відповідного бюджету вищого рівня на підставі рішень керівників місцевих фінансових органів вищого рівня можуть бути надані позички, які невинні бути погашені у встановлені строки в межах бюджетного року.

Органи державної виконавчої влади та виконавчі органи місцевих рад народних депутатів разом з органами Міністерства фінансів України здійснюють контоль за станом надходження доходів відповідного бюджету, коштів позабюджетних фондів та правильністю використання підприємствами, установами і організаціями виділених їм з відповідного бюджету асигнувань, коштів позабюджетних фондів.

Міністерство фінансів України розподіляє кошти між розпорядниками, через уповноважених контролерів санкціонує використання бюджетних коштів розпорядниками, здійснює загальний нагляд за виконанням бюджету, подає звіти Президенту України і Верховній Раді України про порушення Закону про Державний бюджет України, проводить перевірку випадків порушення його і вживає необхідних санкцій до порушників або подає відповідні проекти рішень Президенту України чи Верховній Раді України.

Міністр фінансів України несе персональну відповідальність перед Верховною Радою України за дотримання Закону про Державний бюджет України. Міністр фінансів України зобов"язаний негайно інформувати Верховну Раду України про всі випадки порушення органами державної виконавчої влади і посадовими особами виключного права Верховної Ради України встановлювати податки збори, інші обов’язкові платежі і визначати законність використання бюджетних коштів.

Порушенням законодавства про бюджетну систему України є:

  •  використання коштів державного бюджету на цілі, не передбачені Законом про Державний бюджет України, або в обсягах, що перевищують межу видатків, затверджену зазначеним Законом;
  •  використання коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів на цілі, не передбачені рішеннями про затвердження республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів або в обсягах, що перевищують межі видатків, затверджених зазначеними нормативними актами;
  •  невиконання умов пропорційного скорочення видатків щодо незахищених статей бюджету, як це передбачено частиною першою статті 33 цього Закону, якщо Верховна Рада України прийняла рішення про пропорційне скорочення;
  •  невиконання умов пропорційного фінансування видатків бюджетів всіх рівнів;
  •  видання органами державної виконавчої влади і посадовими особами нормативних та розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч виключній компетенції Верховної Ради України щодо встановлення обов"язкових платежів та видатків Державного бюджету України;
  •  недотримання термінів щодо бюджетного процесу;
  •  порушення інших правил і процедур, встановланих законодавством України щодо порядку витрачання коштів бюджетів, які призводять до незаконних видатків;
  •  невжиття заходів до підпорядкованих органів і підлеглих осіб, що вчинили порушення.

За допущені порушення посадові особи органів державної виконавчої влади несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.

Звіт про виконання Державного бюджету України представляє на засіданні Верховної Ради України Президент України. З доповіддю про виконання Державного бюджету України виступає міністр фінансів України або особа, що виконує його обов'язки.


Модуль 2

ТЕМА 8

Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їхні регіональні особливості.

Мета вивчення матеріалу теми:

  •  вивчити сучасний стан, особливості розміщення і перспективу ровитку палевно-енергетичного, металургійного, машинобудівного, хімічного, лісопромислового, агропромислового, транспортного, будівельного та соціального комплексів;
  •  засвоїти особливості розміщення галузей, визначити перспективи їх розвитку.

План лекції

  1.  Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи. Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.
    1.  Паливно-енергетичний комплекс.
    2.  Металургійний комплекс.
    3.  Машинобудівний комплекс.
    4.  Хімічний комплекс.
    5.  Лісопромисловий комплекс.
    6.  Агропромисловий комплекс.
    7.  Будівельний
    8.  Транспортний комплекс.
    9.  Соціальний комплекс.

  1.  Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи.

Трансформаційні зміни в економіці України є невід'ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємозв'язаними напрямами:

  1.  лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;
  2.  стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;
  3.  приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;
  4.  структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;
  5.  створення конкурентного ринкового середовища;
  6.  активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується певним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіонального ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціонування національної системи господарства в цілому. Державні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної економіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інсти-туційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формування багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися формуванням нового інституційного середовища на основі розвитку організаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими формами господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціально-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протягом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкриває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності — приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господарювання:

  •  приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
  •  підприємство, яке функціонує на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
  •  комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;
  •  державне підприємство, яке діє на основі державної власності;
  •  підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організаційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992—2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підприємств колективної форми власності зросла за цей період понад у З рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підприємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості підприємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науково-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтенсивного економічного розвитку актуалізували необхідність прискорення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істотного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000—2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і комунальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власності). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та державних організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а питома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) — 6,4 % від загальної кількості суб'єктів господарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на повну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправдано в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, зростання обсягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галузева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв'язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками обсягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю зайнятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображенням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціональних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійснюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифікацію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроблену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу (ТМАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес виробництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.

Структура господарства України характеризується такими особливостями:

  •  високою часткою галузей, що виробляють проміжний продукт;
  •  перевантаженням   екологонебезпечними,   ресурсномісткими галузями;
  •  низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи інвестиційного оновлення виробництва;
  •  технологічною неконкурентоспроможністю значної кількості виробництв;

низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.

Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, — це діяльність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості віднесено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, паливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову металургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та металообробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівельних матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп'яну і комбікормову, медичну, поліграфічну та інші галузі.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисловості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобутку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й збагачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість формують галузі, підприємства яких переробляють сировину та матеріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби споживчого сектора економіки. Структура промислового виробництва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України домінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на задоволення першочергових потреб населення, залишається неістотною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсоткових пункти), машинобудування — 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості — лише 1,0 %.

Об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Прогресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс — це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв'язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфра-структурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжгалузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об'єктивно зумовлено системою економічних зв'язків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна організація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв'язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб'єктів господарювання (на засадах раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об'єктів (зміна організаційно-правової форми господарювання, переспеціалі-зація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у територіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. В регіональній системі пріоритетного значення набувають так звані «м'які фактори»: кваліфікована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Структурні трансформації здійснюються і в регіональному розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продуктивних сил, розвитку їхньої територіальної організації. Внаслідок цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні співвідношення між різними утвореннями виробничої, інфраструк-турної, соціальної сфер, а також систему взаємозв'язків між ними, її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населення, виробничих та обслуговуючих структур, соціальної інфраструктури.

Головними елементами територіальної структури господарства виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інформаційними, господарськими чи іншими взаємозв'язками.

Основні напрями вдосконалення територіальної структури полягають у:

зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних виробничих фондів;

трансформації структурних характеристик на користь соціально орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

формуванні нових структурних елементів інноваційної спрямованості (технопарки, технополіси);

підвищенні адаптаційних можливостей територіальних структур щодо зміни кон'юнктури товарного ринку.

  1.  Паливно-енергетичний комплекс

Палевно-енергетичний комплекс(ПЕК) - галузі і підгалузі промислового виробництва, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці, споживанні палива, виробництві та використанні енергії та тепла. ПЕК складається з двох важливих взаємопов'язаних галузей: паливної промисловості і електроенергетики.

Паливна промисловість - сукупність галузей гірничо-видобувної промисловості, що спеціалізується на видобутку та переробці паливно-енергетичної сировини: кам'яного та бурого вугілля, нафти, газу, урану, сланців, торфу.

Вугільна промисловість. В паливно-енергетичному балансі питома вага вугілля складає 75%, що є дуже високим показником. Щорічний видобуток вугілля останніми роками складає 80-90 млн. т (з 1991 року видобуток зменшився з 136 млн. т. До 77,0 млн. т, у 1998 р. при потребі 100-120 млн. т (18-20 млн. т імпортується з Росії, Польщі, Казахстану). В Україні понад 220 вугільних шахт, половина з яких до 2010 року планується закрити.

Значна частина вугілля використовується на технологічні потреби в чорній Металургії та в хімічній промисловості. В надрах України зосереджено до 300 млрд. т вугілля, що дає можливість розглядати сучасну вугільну енергетику як пріоритетну, а вугілля як основний енергетичний ресурс України.

Собівартість українського вугілля (особливо донецького) дуже висока, оскільки важкі умови видобутку (велика глибина залягання (глибина багатьох шахт досягає 1 км та більше), малопотужні похилі та вертикальні пласти). Продуктивність праці на українських шахтах складає 2-25% від рівня, досягнутого в США та Західній Європі. В Україні підземним способом добувається 97% кам'яного вугілля, у Великобританії, Польщі, ФРН - 100%, а в США та Канаді - відповідно, 45% та 12%.

Кризовий стан українських шахт став наслідком перемоги хибної концепції, згідно якої робити капітальні вкладення в українську вугільну галузь нерентабельне. Однак, варіанти згортання видобутку вугілля, як і нафтопереробки, будуть набагато дорожчими, ніж реабілітація та модернізація виробництва.

Нафтова і нафтопереробна промисловість - складові частини нафтової промисловості, підприємства якої спеціалізуються на розвідці, видобутку, транспортуванні, зберіганні, переробці нафти. Власних потреб країни не задовольняє. Загальні запаси становлять 153 млн. т. Ступінь розвіданості початкових прогнозних ресурсів вуглеводнів в Україні складає 41%; особливо низький показник розвіданості характерний для акваторій Чорного і Азовського морів. Щорічний видобуток нафти складає 4,1-4,5 млн. т при потребі в 35-45 млн. т (нафтопродуктів - 24-28 млн. т). Питома вага в паливно-енергетичному балансі становить 3-4%.

Україна щорічно імпортує біля 30 млн. т нафти. Оскільки понад 90% нафти надходить із Росії, то це ставить Україну в істотну залежність від постачань з однієї країни. Вишукуються можливості вирішення цієї проблеми за рахунок імпорту з інших країн (Азербайджану, Ірану, Казахстану).

Національна програма "Нафта та газ до 2010 року" передбачає доведення річних обсягів видобутку нафти та конденсату до 7,5 млн. т у 2010 році, з яких 2,5 мли. т буде видобуватись на шельфах Чорного та Азовського морів.

Нафтопереробна промисловість виробляє нафтопродукти (мазут, бензин, гас, дизельне паливо, мастила), що безпосередньо використовуються споживачами. Переробка нафти, як правило, зосереджується в районах споживання нафтопродуктів.

Загальна потужність вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ) становить до 60 млн. т на рік, проте останніми роками потужності завантажені лише на третину.

Стабілізація економіки країни неможлива без ефективної роботи нафтопереробної галузі. Однак, морально застарілі потужності українських НПЗ забезпечують лише трохи більше 50% -у глибину переробки нафти (у США - 90%, у ФРН — 83%). При глибокій переробці нафти на НПЗ можна виробити до 30 видів нафтопродуктів, які сьогодні імпортуються і погребують валютних витрат, і зекономити щорічно щонайменше 2 млрд. доларів США.

Газова промисловість - галузь ПЕК у, що спеціалізується на видобутку природного і супутніх газів, їх зберіганні, переробці, транспортуванні і розподілі. Власні потреби задовольняє приблизно на 20%, решта імпортується з Росії та Туркменистану (Україна - найбільший імпортер російського газу серед країн Європи). За абсолютним споживанням газу Україна посідає 6 місце в світі, поступаючись лише США, Росії, Великобританії, Німеччині і Канаді, і третє місце в світі - за імпортуванням газу (після США і Німеччини). Щорічний видобуток природного газу складає 18-20 млрд. м3 при потребах 60-85 млрд. м3 ,власні запаси оцінюються в 1,15 трлн. м3. З врахуванням імпортованого газу його питома вага у паливно-енергетичному балансі складає 18%. До 2010 року обсяг річного видобутку газу планується збільшити до 35,3 млрд. м3, з яких на шельфі - 6,3 млрд. м3.

Торфова промисловість спеціалізується на видобутку і переробці торфу, щорічно видобувається 0,5 - 1 млн. т торфу (в умовній вологості).

Електроенергетика базується переважно на використанні місцевого вугілля, ядерного палива, газу і нафти, гідроресурсів. Енергетика забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь в технологічних процесах багатьох галузей промисловості. Сумарна потужність енергоустановок перевищує 60 млн. кВт., котрі здатні виробляти понад 300 млрд. кВт. - год. електроенергії в рік.

Централізація виробництва електроенергії на потужних електростанціях наблизила ці об'єкти до паливних баз і основних енергоспоживаючих регіонів, що призвело до нерівномірності розміщення енергооб'єктів. Великим виробником електроенергії є Придніпров'я, Київська, Харківська, Івано-Франківська, Вінницька області.

Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні (ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні (СЕС), вітрові (ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі (ГАЕС) електростанції, парогазові установки, електричні та теплові мережі, котельні.

Всі енергосистеми України (Донбаська, Дніпровська, Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька, Одеська) об'єднані між собою.

Одна з проблем української енергетики - відсутність регулюючих потужностей, які дозволяють покривати дефіцит електроенергії під час пікових навантажень, а також можливостей перетоку електроенергії.

Теплова енергетика. Теплові електростанції виробляють більшість електроенергії. Значна частина електроенергії в Україні виробляється в Донбасі та Придніпров'ї. Найбільші в Україні ДРЕС функціонують в Донбасі: Вуглегірська (найбільша - потужність близько 1 млн. кВт), Курахівська, Слов'янська, Старобешівська. Великим виробником електроенергії є також Київська (Трипільська ДРЕС), Харківська (Зміївська ДГ'ЕС), Вінницька області (Ладижинська ДРЕС). На базі Львівсько-Волинського басейну і нафтогазових родовищ Західної України працюють Бурштинська ДРЕС (Івано-Франківська область) та Добротвірська ДРЕС (Львівська область).

Від теплоцентралей та районних котелень Міненерго України забезпечується теплом 47 міст та населених пунктів. Треба відзначити, що частка малих промислових і комунальних ТЕЦ у виробництві тепла складає менше 10%, тоді як частка їх у виробництві тепла у Фінляндії складає 43%, у ФРН - 53%, у Голландії -67%, Великобританії та США - понад 90%.

Більша частина ТЕС проектувалась та будувалась у 60-70-і роки, обладнання електростанцій фізично зношене та морально застаріле, не відповідає сучасним технічним та економічним вимогам.

Атомна енергетика. АЕС забезпечують понад 40% виробництва електроенергії. На території України в експлуатації знаходяться 5 атомних електростанцій: Запорізька (м. Енергодар), Південно-Українська (м. Південноукраїнськ), Рівненська (м. Кузнєцовськ), Хмельницька (м. Нетішин). Загальна потужність 13,8 млн. кВт (14 енергоблоків по 1000 МВт кожний).

За розрахунками фахівців Чорнобильської АЕС тариф на електроенергію, що виробляється на АЕС України, становить 0,018$ за 1 кВт -год., тоді як на ТЕС, що працюють на природному газі - 0,028$, а на вугільних ТЕС - 0,02$ (Ковалко М.П., Денисюк С.П., 1996).

В Україні створена потужна сировинна база урану, яку за обсягами можна порівняти із сировинними базами провідних урановидобувних країн. Вона спроможна забезпечити роботу вітчизняних АЕС (однак собівартість вітчизняного природного урану в 1,5 рази перевищує ціни світового ринку).

Гідроенергетика. На гідроенергетику припадає незначна частина виробництва електроенергії - 4-5%. В Україні працює 8 великих ГЕС, 25 середніх та одна гідроакумулююча. Основні гідроенергетичні ресурси знаходяться в басейні Дніпра (Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпровська, Каховська ГЕС) та Дністра (Дністровська). В Карпатах виділяється Теребле-Рікська ГЕС. Крім того, на середніх та малих річках (Ворскла, Південний Буг, Ріка, Рось) діють понад 55 невеликих ГЕС.

Оскільки гідроенергетичні ресурси України порівняно невеликі, то їх використовують переважно для покриття пікових навантажень діючої енергосистеми.

Будівництво ГЕС в минулому недостатньо обґрунтовувалось. Природі і земельному фонду України завдано значної шкоди: затоплено і підтоплено великі площі сільськогосподарських угідь, населених пунктів.

Нетрадиційні джерела енергії. В України є можливості істотного розширення ресурсної бази енергетики за рахунок використання позабалансових енергетичних джерел, таких як природний газ та супутній нафтогазових родовищ, шахтний метан, викидні гази промислових виробництв (газопереробних заводів), тверді побутові відходи, шлами вуглезбагачення, тверді та рідкі відходи промислових і сільськогосподарських виробництв.

Одним із видів нетрадиційних джерел є термальні води. В результаті виконаного комплексу узагальнюючих оцінок геологострукгурних, геотермічних та гідрогеологічних умов встановлено, що в надрах України знаходиться близько 27 млн. м /добу прогнозних ресурсів термальних вод. їх сумарна гідротермальна енергія досягає 450 млн. Гкал/рік. Сприятливими регіонами для отримання гідротермальної енергії є Крим і Закарпаття.

Україна має значні поклади шахтного метану, які за різними оцінками складають від 1,3 до 3,5-4,0 трлн. м3. (у США на сьогодні видобувається 21 млрд. м3 шахтного метану на рік).

Останнім часом спрямовані зусилля на пошук альтернативних джерел екологічно чистих джерел енергії. Потреби Криму, Одеської та Херсонської областей можна задовольнити, використавши постійні вітри на узбережжі.

В 1994 році в Західному Криму на березі о. Донузлав введено в дію першу чергу Донузлавської ВЕС. Промислові вітрогенератори виробляє ВО "Південний машинобудівний завод" (м. Дніпропетровськ).

Дослідно-промислова сонячна електростанція діє на сході Криму (смт. Щолкіне). Малогабаритні геліоустановки виробляє Севастопольський ремонтно-механічний завод.

  1.  Металургійний комплекс.

Металургійний комплекс – це сукупність видубувних та обробних галузей промисловості, підприємства яких видобувають та збагачують руди чорних і кольорових миталів, благородних та рідкісних металів виробляють чавун, сталь, прокат, металеві труби феросплави, кольорові метали, кокс, вогнетриви, нерудну металургійну сировину; здійснюють обробку чорних і кольорових металів. Це – базовий господарський комплекс України.

Чорні та кольорові метали широко використовуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й у всіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки, композитів, інших сучасних матеріалів. Функціональним ядром комплексу є чорна і кольорова металургія. її комплексний зв'язок ґрунтується на певній взаємозамінності чорних і кольорових металів у машинобудуванні та будівництві, подібності окремих технологічних процесів при виробництві сплавів, оцинкуванні листового заліза тощо. Система виробництва чорних і кольорових металів охоплює весь процес від видобутку і підготовки сировини, палива, допоміжних матеріалів до випуску прокату з виробами дальшого переділу.

Сучасна металургія України - це базова галузь народного господарства, вона посідає одне з провідних місць у міжгалузевій структурі промисловості. її частка в усій індустрії України становить: виробництво товарної продукції - 13,4% (в 1990 р. - 12,5%), основні фонди - 13%, чисельність робітників - 6,5%, споживання електроенергії - 15,6%, споживання палива - 14,2%. В ній зайнято понад 600 тис. робітників; вона забезпечує 50% валютних надходжень в Україну.

Чорна металургія. Сприятливі передумови для розвитку: великі запаси залізної і марганцевої руди у Придніпров'ї та на Керченському півострові, коксового вугілля в Донбасі, що знаходяться на близькій взаємній відстані, місцева нерудна сировина, достатня кількість і якість трудових ресурсів, зручні транспортні зв'язки, масові ближні споживачі чорних металів. Несприятливий природний фактор - недостатня кількість водних ресурсів у Донбасі (дана галузь досить водомістка).

На базі чорної металургії виникло чимало промислових вузлів, що показує важливу комплексоутворюючу роль галузі. Отже, Україна є провідною металургійною державою світу і має великі експортні можливості. Але сучасний міжнародний попит вимагає поліпшення якості металопродукції.

Серед усіх металургійних центрів різко виділяються три - Маріуполь, Кривий Ріг і Запоріжжя, частка яких в галузі складає понад 50%.

Основні фактори розміщення підприємств повного циклу - місця розташування залізної руди та коксового вугілля, що спричиняється великою сировинно- та паливомісткістю виробництва. Спостерігається поступове зростання частки Придніпров'я в загальнодержавному виробництві: зменшується орієнтація галузі на вугільні райони (для виплавки 1 т металу потрібно дедалі менше палива, але все більше залізної руди у зв'язку з вичерпанням запасів багатих руд); крім того, Придніпров'я значно краще забезпечене водними ресурсами.

Чорна металургія включає й виробництво феросплавів (Запоріжжя, Стаханов, Нікополь), труб (Нікополь, Новомосковськ, Дніпропетровськ, Харцизьк, Макіївка, Маріуполь, Луганськ). Вторинна обробка чорних металів є у Дніпропетровську, Костянтинівні, Луганську. У Броварах діє завод порошкової металургії.

Найбільший у світі центр видобутку залізних руд - Кривий Ріг, де розташовані п'ять потужних ГЗК. Порівняно недавно збудовано великий ГЗК у Комсомольську (Полтавська обл.). Ще видобувають залізну руду в м. Дніпрорудне (Запорізька обл.) та на Керченському півострові.

Нині світовий розвиток галузі формується під впливом переходу від переважного нарощення абсолютних обсягів виробництва до зниження питомого металоспоживання за рахунок випуску та використання металопродукції підвищеної якості.

Кольорова металургія порівняно з чорною менше розвинена в Україні, що пов'язано, насамперед, з відсутністю розвіданих сировинних ресурсів. На власній сировинній базі діє виробництво титану, нікелю, ртуті, цирконію, кремнію. Інші сировинні матеріали або метали імпортуються.

У структурі галузі провідне місце посідає алюмінієва промисловість (виробництво глинозему і алюмінію). На базі великого глиноземного заводу у Миколаєві (на імпортній сировині) діють найбільше підприємство цієї галузі Запорізький алюмінієвий завод (орієнтація на джерело дешевої електроенергії), у Свердловську (Луганська обл.) - завод алюмінієвих сплавів. Цинк з довізної сировини виробляють у Костянтинівці (Донецька обл.), електроенергомісткі титан і магній - у Запоріжжі, останній також - у Калуші Івано-Франківської обл., де є сировина, нікель - смт. Побузьке Кіровоградської обл. (сировина), латунний і мідний прокат - у Артемівську Донецької обл. Видобуток і збагачення титанових руд налагоджено на Житомирщині (Іршанськ), в Криму.

25% товарної продукції кольорової металургії України - це виробництво вторинних кольорових металів (Донецьк, Харків, Одеса, Київ), твердих сплавів (Торез, Світловодськ). Запоріжжя - великий центр електродної промисловості.

Налагоджено виробництво й інших кольорових металів - цирконію, кобальту, ніобію, гафнію. Прояви золотоносних руд знайдено у Дніпропетровській і Кіровоградській областях, Донбасі та в Закарпатті, де вже одержали перше золото, Приазов'ї, (найкращі перспективи родовища в Закарпатті). Зовсім недавно виявили значні поклади міді у Волинській обл., які зможуть задовольнити потреби України.

У просторовій структурі галузі виділяються Запорізький центр і Донецький район. Спад виробництва в кольоровій металургії в 90-х роках досить значний.

  1.  Машинобудівний комплекс

Машинобудівний комплекс – це складний, багатогалузевий комплекс, що об’єднає понад 70 спеціалізованих галузей, які інтегрувались між собою, здійснюють виробництво різних машин, обладнання, устаткування, приладів та інструментів для виробничої і не виробничої сфер, різноманітні апарати й прилади побутового і культурного призначення для населення, а також спеціальну продукцію оборонного комплексу. Його серцевиною є машинобудування і металообробка. Крім того, участь у виробництві машин беруть підприємства металургії, хімічної, дере обробної , скляної та інших галузей промисловості. Важливу роль у функціонуванні цього комплексу відіграє транспорт, який забезпечує реалізацію численних виробничо-технологічних та економічних зв’язків.

Суттєві відмінності між галузями машинобудування спостерігаються в таких їх техніко-економічних характеристиках, як металомісткість, працемісткість, транспортабельність продукції. Своєрідний вияв в кожній галузі машинобудування мають такі сучасні форми виробничо-технічної організації виробництва як спеціалізація, концентрація, кооперування та комбінування.

Важке машинобудування характеризується порівняно невеликою трудомісткістю, низькою транспортабельністю та високою металомісткістю продукції. До цієї галузі належать виробництво устаткування для металургії Новокраматорський та Старокраматорський, Дебальцівський, Лутугінський, Кадіївський, Маріупольський заводи); гірничошахтних машин (Горлівка, Дружківка, Донецьк, Кривий Ріг, Красний Луч, Ясинувата); підйомно-транспортних машин (Дніпропетровськ, Львів, Нікополь, Одеса, Прилуки, Харків); устаткування для хімічної промисловості (Львів, Бердичів, Суми, Фастів); енергетичне машинобудування (Харків - чотири крупних заводи, Запоріжжя, Полтава, Токмак); важких верстатів та ковальсько-пресового устаткування (Краматорськ, Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг).

Транспортне машинобудування характеризується високою працемісткістю та потребує багато висококваліфікованих фахівців, що й зумовлює відповідні принципи розміщення підприємств.

Залізничне машинобудування у великій мірі залежить від сировини (Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Кременчук, Дніпродзержинськ, Стаханов, Маріуполь).

Суднобудування розміщується переважно в портових містах (Миколаїв - три заводи, Херсон - два заводи, Київ, Одеса, Севастополь, Керч, Іллічевськ, Маріуполь).

Автомобілебудування залежить від працересурсного фактора (Львів - автобуси, мопеди, Кременчук — великовантажні автомобілі та мікроавтобуси; Запоріжжя, Луцьк - легкові автомобілі; Київ - мотоцикли; Горлівка, Одеса, Сімферополь, Іллічевськ - автоскладання; Чернігів, Харків - велосипеди).

Авіабудування та ракетобудування розміщується у великих містах - науково-технічних та промислових центрах (Київ, Харків, Дніпропетровськ).

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується переважно на споживача, бо виробляє малотранспортабельну продукцію: зернозбиральні комбайни (Херсон), бурякозбиральні комбайни (Дніпропетровськ, Тернопіль),сівалки (Кіровоград), ґрунтообробна техніка (Одеса), хімсільгоспмашини (Львів), машини і устаткування для тваринництва і кормовиробництва (Ніжин, Бердянськ, Біла Церква, Коломия, Умань, Ковель).

Тракторобудування характеризується досить високою питомою металомісткістю та середньою транспортабельністю готової продукції, тому в розміщенні орієнтується як на металургійні бази, так і на кваліфіковані трудові ресурси. Головною базою тракторобудування є Харківський вузол, до якого входять тракторний завод, заводи тракторних двигунів, "Серп і молот", тракторних самохідних шасі, а також підприємства Лозової, Дергачів, Чугуєва. Колісні Трактори виробляють в Дніпропетровську, тракторні агрегати, комплектуючі та запасні частини - у Вінниці, Кременчуці, Києві, Луганську, Одесі, Білій Церкві.

Верстатобудування в територіальному розміщенні тяжіє до регіонів і центрів з високим рівнем розвитку машинобудування, науково-дослідних та інструкторських робіт - Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Краматорськ, Житомир.

Точне та електротехнічне машинобудування орієнтується на кваліфіковані трудові ресурси, наукові та освітні центри. Центрами виробництва приладів для контролю та регулювання технологічних процесів є Київ, Івано-Франківськ, Луцьк, Харків; електровимірювальних приладів - Київ, Сєвєродонецьк, Житомир, Львів; радіовимірювальних приладів - Львів, Ужгород, Київ; оргтехніки - Кіровоград, Умань, Харків; електронно-обчислювальної техніки - Київ, Вінниця. Сєвєродонецьк, Чернівці, Одеса, Лубни; оптичних та оптико-механічних приладів - Харків, Суми, Одеса.

Найвищу концентрацію машинобудівних підприємств мають Харківська, Київська, Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області, до зосереджені багатогалузеві машинобудівні вузли та центри.

  1.  Хімічний комплекс

Хімічний комплекс – це комплекс галузей промисловості, що виробляє продукцію для багатьох галузей господарства та побуту. Для хімічного комплексу характерною є широка різноманітність продукції, взаємозалежність і комплексна переробка сировини, досить розгалужені внутрішньогалузеві і міжгалузеві зв’язки, значні можливості комбінування й кооперування виробництва.

Роль хімічного комплексу в економіці України зумовлюють постійно зростаюча потреба в нових матеріалах і речовинах, розширення сировинної бази, висока ефективність хімічних процесів та технологій. продукція хімічного комплексу широко використовується в усіх галузях господарства: промисловості, сільському господарстві, транспорті і побуті.

Хімічна і нафтохімічна промисловість. Однією з галузей важкої промисловості України є хімічна промисловість. В структурі галузі виділяються: гірничо-хімічна; основна хімія; промисловість хімічних волокон і ниток; виробництво синтетичних смол і пластичних мас; хіміко - фотографічна промисловість; побутова хімія; лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників; хіміко-фармацевтична промисловість.

Для розвитку галузі в країни склалися сприятливі умови. Поклади мінеральної хімічної сировини - кам'яного і бурого вугілля, нафти, газу, кухонної і кам'яної солей, фосфоритів, гіпсу, крейди, вапняку, сірки, а також відходи чорної і кольорової металургії, харчової, лісової і деревообробної промисловості відіграли велику роль у формуванні її галузевої структури.

Розміщення гірничо-хімічної промисловості пов'язане з родовищами хімічної сировини. В Стебнику (Львівська область) і Калуші (Івано-Франківська область) ведеться видобуток калійних солей. Кам'яна сіль добувається в Артемівську і Слав'янську (Донецька область). В Новому Роздолі і в Новояворівську ведеться розробка родовищ сірки. В Україні є родовища фосфоритів - Ізюм, Кролевець, Придніпров'я, - але ці запаси не задовольняють потреби виробництва фосфатних добрив.

Найбільша частка у виробництві валової продукції належить галузям основної хімії - виробництво мінеральних добрив, кислот, солей і соди.

Виробництво мінеральних добрив базується на використанні як місцевої сировини так і привізної. Калійні добрива виробляють в Калуші, Стебнику. Підприємства по виробництву азотних добрив тяжіють до центрів виробництва коксу і переробки природного газу. В Горлівці і Дніпродзержинську працюють азотнотукові комбінати. В Рівному, Черкасах, Лисичанську азотні добрива виробляються на основі використання природного газу.

В Сумах, Одесі, Вінниці і Костянтинівні є підприємства, що виробляють фосфатні добрива, з ними як територіально, так і технологічно пов'язані заводи, що виробляють сірчану кислоту - в Сумах, Новому Роздолі.

Содове виробництво також набуло розвитку в Україні. Для цього є всі умови - наявність сировини (кухонної солі і вапняків) і палива. Тому підприємства по виробництву соди розміщені головним чином в Донбасі -Слав'янську, Лисичанську. В Криму содове виробництво представлене в Красноперекопську. Тут у виробництві використовують солі Сивашу, кримські вапняки і природний газ. В Західній Україні в м. Калуш, виробляють каустичну соду, яку використовують при виробництві штучного волокна, в текстильній промисловості, миловарінні. Кальциновану соду застосовують у виробництві скла. Питну соду - в харчовій і фармацевтичній промисловості.

Промисловість хімічних волокон і ниток виробляє штучні і синтетичні волокна та нитки, целофан, сірковуглець та деякі товари народного вжитку. Ця підгалузь представлена Київським, Чернігівським, Черкаським, Сокальським об'єднаннями "Хімволокно" та Житомирським заводом хімічного волокна, що спеціалізуються на виробництві віскозного, штапельного волокна, ниток для кордної тканини та капронових ниток. Штучні волокна одержуються з природних полімерів.

Виробництво синтетичних смол і пластмас в країні базується на використанні вугілля, продуктів коксохімії, продуктів переробки нафти і газу. Тому поширена ця галузь хімічної промисловості в Донбасі та Придніпров'ї. Вперше виробництво пластмас розпочалося в Дніпропетровську в 1928 році, Одесі - 1929 p., Харкові-1931 p.,Прилуках-1935 р. Зараз на діючих хімічних і коксохімічних підприємствах працюють цехи по виробництву полімерних матеріалів. Найбільші підприємства підгалузі - виробничі об'єднання "Азот", що в Сєвєродонецьку, Дніпродзержинську та Черкасах, Горлівське "Стирол", Первомайське "Хімпром", Рубіжанське "Барвник", Бориславське "Барва", Калуський концерн "Хлорвініл", а також Київський завод хімікатів та Дніпропетровський і Одеський лакофарбові заводи.

В Луцьку , Броварах, Прилуках, Харкові та Сімферополі розміщені заводи з переробки пластмас.

Хіміко-фотографічна промисловість України об'єднує такі спеціалізовані підприємства як Київська фабрика "Фотон" і Шосткінське ВО "Свема".

Виробництво продукції побутової хімії здійснюється на заводах у Дніпропетровську, Харкові, Сімферополі, Донецьку та на Київському ВО "Укрпобут".

Лакофарбова промисловість України розвивається з другої половини XIX століття: і зараз випускає різноманітні лаки, фарби, емалі, оліфи, розчинники та інше; Для виготовлення цих матеріалів використовуються різні види сировини: продукція нафтохімічної і нафтопереробної промисловості, кольорової та чорної металургії, промисловості органічного синтезу, олійно-жирової промисловості, тощо. Тому на розміщення лакофарбової промисловості впливають як сировинний так і споживчий фактори. Найбільші підприємства підгалузі зосереджені в Дніпропетровську,Одесі, Львові, Бориславі, Чернівцях, Кривому Розі, Києві.

Промисловість синтетичних барвників в Україні представлена Рубіжанським BО "Барвник", Івано-Франківським заводом тонкого органічного синтезу, Сиваським анілінофарбовим заводом (м. Армянськ).

Хіміко-фармацевтична промисловість України спеціалізується на виробництві синтетичних лікарських засобів, медикаментів, вітамінів, антибіотичних засобів, готових лікарських препаратів. Головні підприємства підгалузі розміщені в містах - наукових центрах, де зосереджені висококваліфіковані кадри - в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Житомирі.

Промисловість хімічних реактивів і особливо чистих речовин характеризується високою науко - і фондоємністю виробництва. До складу підгалузі входять шість спеціалізованих підприємств, що розміщені в Києві, Харкові, Львові, Шостці, Донецьку, Черкасах.

Нафтохімічна промисловість в Україні набула розвитку на базі нафтопереробної і газової промисловості. Нафтопереробні підприємства і виробництва розміщені в Кременчуці, Херсоні, Бориславі, Бердянську.

Гумова та гумоазбестова промисловість України налічує біля ЗО підприємств. Найбільші з них Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківське виробниче об'єднання шин і гумоазбестових виробів.

Слід наголосити, що в територіальній структурі промисловості виділяють промвузли:

  1.  Лисичансько-Рубіжанський;
  2.  Дніпропетровсько-Дніпродзержинський;
  3.  Дрогобицько-Бориславський;
  4.  Львівський;
  5.  Червоноградсько-Сокальський;
  6.  Калусько-Долинський;
  7.  Шосткінський.

Одним з головних напрямків розвитку хімічної та нафтохімічної промисловості повинна стати орієнтація на маловідходні і безвідходні технології, системи очищення та виробництва замкненого циклу.

  1.  Лісопромисловий комплекс.

Лісопромисловий комплекс України має добре розвинену функціонально-компонентну (галузеву) та функціонально-територіальну структури. Постачанням готової продукції та лісоматеріалів він пов'язаний більш ніж з 100 галузями господарства.

Таблиця 9.1 Галузевий склад лісопромислового комплексу.

№ пп

Під комплекси

в складі  ЛПК

Галузі та виробництва

1.

Лісогосподарський

Лісове господарство

Заготівля лісу

2.

Деревообробний

Лісопильна промисловість

Фанерна промисловість

Меблева промисловість

Виробництво деревоволокнистих плит (ДВП) та деревостружкових плит (ДСП)

Виробництво будівельних матеріалів із деревини

3.

Целюлозно-паперовий

Целюлозна промисловість

Паперова промисловість

Виробництво картону

4.

Лісохімічний

Гідролізна промисловість

Дубильио-екстрактна промисловість

Піротехнічні виробництва

Каніфольно-скипідарне виробництво

Хвойно-ефірне виробництво

Дьогтьокурильне виробництво

Власне лісове господарство забезпечує лісовідновлення, лісо влаштування, підвищення продуктивності лісів, їх захист та охорону. Вирішальна роль у здійсненні цих видів діяльності належить лісництвам. Головним завданням лісового господарства є розширення бази власних лісових ресурсів, тому що для підтримки нинішнього рівня виробництва Україна повинна щорічно закупати деревину та її продукти на суму майже 4 млрд. доларів.

Заготівля лісу здійснюється переважно в Карпатах, на Поліссі та в Лісостепу. Найбільші обсяги лісозаготівлі здійснюються в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській та Житомирській областях. Щорічний обсяг лісозаготівлі на Україні складає 14-14,5 млн.м3. Цього замало для забезпечення власних потреб, тому значна частина лісу постачається з Росії та Білорусі.

Лісопильна промисловість зосереджена, як правило, в районах лісозаготівель. Майже 4/5 найбільших центрів розташовано в Карпатському районі та на Поліссі. Підприємства фанерної промисловості також зосереджені в західних регіонах України.

Найбільшою серед деревообробних галузей є меблева промисловість. На її долю припадає майже половина всього зайнятого в лісогосподарському комплексі персоналу та 47% обсягу товарної продукції. Найбільшими центрами по виготовленню меблів є практично всі великі міста України (Київ, Львів, Одеса, Ужгород, Донецьк та ін.) та розташовані поблизу них середні і малі міські поселення.

Виробництво деревоволокнистих та деревостружкових плит (ДВП та ДСП) виникло на Україні відносно недавно - в кінці 50-х років. Підприємства по виробництву будівельних матеріалів із деревини (балок, рейок, дощок, паркету) працюють в Києві, Харкові, Запоріжжі, Одесі, Кривому Розі, Донецьку, Чернівцях, Костополі, Ківерцях та ін.

В цілому деревообробний підкомплекс займає провідне місце в структурі лісопромислового комплексу. На його долю припадає 73% зайнятого промислово-виробничого персоналу та 70% випуску товарної продукції. Основними факторами розміщення є сировина та споживач.

На долю целюлозно-паперового підкомплексу припадає 18% товарної продукції та 9,6% зайнятих. В розміщенні він зорієнтований на сировинний, водний та енергетичний фактори. Найбільшими підприємствами є Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська обл.), Рахівська картонна фабрика (Закарпатська обл.), Обухівський картонний комбінат (Київська обл.), Херсонський целюлозний завод, целюлозно-картонний комбінат в Ізмаїлі, Крюківська фабрика технічного паперу (Чернігівська обл.), Малинська паперова фабрика (Житомирська обл.), Понінська паперова фабрика (Хмельницька обл.).

Лісохімічний підкомплекс об'єднує галузі, що виготовляють деревне вугілля, оцтовий порошок, оцтову кислоту, метиловий спирт, формалін, скипидар, ефірне масло та інше. Найважливішими центрами є Київ, Коростень (Житомирська обл.), Славута (Хмельницька обл.), Великий Бичків, Свалява (Закарпатська обл.), Донецьк, Вигода (Івано-Франківська обл.), Одеса.

В територіальній структурі лісопромислового комплексу України виділяються два великих райони - Карпатський та Поліський, а також ряд лісопромислових центрів за їх межами (Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Херсон та інші).

  1.  Апромисловий комплекс

Основне призначення харчової промисловості - виробництво продуктів харчування. Харчові концентрати, консерви, заморожені овочі та фрукти не псуються при перевезенні та довгому зберіганні. їх розвиток дозволяє ліквідувати розбіжності в постачанні населення продовольством, пов'язані з неоднаковими природними умовами територій.

Харчова промисловість розвивається повсюди, де постійно проживає населення. Цьому сприяє поширення сировини та повсюдне споживання харчових продуктів. За показником питомої ваги в загальному обсязі валової продукції промисловості галузь поступається лише машинобудуванню (15% на 1998 рік).

За характером сировини, що використовується, галузі харчової промисловості розділяються на 2 групи:

а) галузі, що використовують сировину, котра пройшла попередню переробку;

б) галузі, що використовують необроблену сировину.

До районів виробництва сільськогосподарської сировини тяжіють галузі першої групи  (цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслоробна, круп'яна), бо вага її готової продукції менша, ніж початкової сировини. Це пов'язано з обезводненням (сушіння фруктів) та утворенням великих відходів при переробці, псуванням при довготривалому транспортуванні та зберіганні (молоко). Через це сировина повинна перероблюватися швидше та перевозитися не далі ніж на 50-60 км. Географія підгалузей харчової промисловості залежить не тільки від наявності сировини, але і від розмірів сировинної бази.

На основі відходів харчової промисловості створені виробництва цінних кормових добавок, кормів, вітамінів та антибіотиків.

Цукрова промисловість займає важливе місце в структурі харчової індустрії. На Україні склався один з найбільших у світі районів бурякоцукрового виробництва. На її розміщення вирішальний вплив має сировинна база, бо при далеких перевезеннях якість цукрового буряка погіршується і вихід цукру знижується.

Всього в Україні близько 200 цукрових заводів (20% у Вінницькій області), які здатні переробляти за рік 44-60 млн. т буряку. Заводи розміщуються в лісостеповій зоні, на півночі степу; в післявоєнні роки виробництво цукру поширилось на захід, південь Полісся. Щорічно виробляється 3,5-4,5 млн. цукру-піску. В середньому за добу один цукровий завод переробляє 2,3 тис. т сировини (найбільший Лохвицький цукровий завод - 7,5 тис. т за добу).

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська та Кіровоградська області.

Цукрова промисловість переробляє також імпортний цукор-сирець. Це дозволяє повніше використовувати потужності цукрових заводів, які в зв'язку з сезонністю сільського господарства працюють по півроку. Цукрово-рафінадні заводи знаходяться в Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі (Сумська область), Ходорові (Львівська область) за межами бурякоцукрового виробництва - Одеса.

На цукрових комбінатах поєднують виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти, кормових дріжджів.

Борошномельно-круп'яна, хлібопекарна, кондитерська та макаронна галузі розміщуються всюди, особливо у великих містах, бо їх продукція (макарони, хлібобулочні та кондитерські вироби) не витримує далеких перевезень. Підприємства борошномельно-круп'яної промисловості зосереджуються як у районах виробництва зерна, де використовуються відходи зернопереробки для тваринництва, в тому числі для одержання комбікормів, так і в середніх та великих містах інших районів, які є значними споживачами борошна.

Потужні підприємства з виробництва борошна та хліба розміщені у великих і хлібозаводи є в усіх середніх і малих містах, селищах міського типу і  селах. Розвиток і розміщення борошномельної та хлібопекарної промисловості залежить від потреб у хлібопродуктах.

Олійно-жирова та парфюмерно-косметична промисловість виробляє олію (соняшникову, конопляну, рапсову, лляну, гірчичну та ін.), маргарин і супутні продукти. її розміщення визначається технологічними особливостями (невеликим виходом олії із насіння, близько 36%), що вимагає будівництво підприємств у районах вирощування олійних культур.

Олійно-жирова промисловість представлена олійно-екстраційними, олійно-пресовими, маргариновими та миловарними заводами, а також олійно-жировими та жировими комбінатами. Виробництво олії належить до матеріаломістких, тому олійно-екстраційні заводи розташовані в районах вирощування соняшнику. Біля третини всієї виробленої олії використовується при виготовленні маргарину та мила. Маргаринові заводи розташовані в Києві, Донецьку, Ужгороді та ін. Велике поширення отримало комбінування (на комбінатах виробляється 50% олії, значна частина маргарину, мила, миючих засобів).

У парфюмерно-косметичній, медичній та харчосмаковій промисловості використовується ефірна олія. Велике значення має розмаринова, ладанникова, трояндова, лавандова олія, продукти переробки коріандру, м'яти, тмину, шавлію, фенхелю та ін. Ефіроолійні культури швидко псуються, тому їх переробляють на місці. Великі підприємства, що виробляють ефірну олію високої якості, розташовані в Бахчисараї, Алушті, Сімферополі; підприємства парфюмерно-косметичних виробів - у Миколаєві, Харкові та ін.

Спиртова промисловість приурочена до районів вирощування і переробки зерна та картоплі. Із відходів переробки отримують крохмаль і патоку.

Лікеро-горілчана промисловість розміщується в районах споживання продукції (великі та середні міста).

Кінцевою продукцією виноградно-виноробної промисловості є свіжий виноград, виноградні вина, соки, коньяки, які виготовляються х технічних сортів винограду. Сировину для одержання первинних виноматеріалів діють райони виноградарства (Крим, Закарпаття, Одеська та Херсонська області). Заводи вторинного виноробства та шампанських вин розташовані в районах споживання готової продукції. Із відходів переробки отримують різні кислоти, хлібопекарні дріжджі, дубильні речовини, спирт.

Типовими міськими галузями стало пивоваріння та виробництво безалкогольних напоїв. Територіальний розрив між сировиною і випуском кінцевої продукції обумовлений доцільністю транспортування рідких напівпродуктів (спирт) в цистернах і скороченням перевезень готової продукції в пляшках. Сировинна база пивоваріння склалась в районах вирощування ячменю та хмелю (Чернігівська область, Житомирська область).

Продукцією плодоовочевої промисловості є консерви: овочеві, фруктові, томатні соки натуральні. Ця галузь найбільше розвинута в Криму, Херсонській та Одеській областях (біля 40% всіх плодоовочевих консервів). В Україні склалась певна спеціалізація у виробництві плодоовочевих консервів. Переробні підприємства центральних і західних областей виробляють в основному фруктові, а південні - виноградний сік, овочеві та томатні консерви.

М'ясна промисловість виробляє м'ясо, ковбасні вироби, м'ясні напівфабрикати та м'ясні консерви. Крім основної продукції використовуються відходи для виробництва клею, желатину, фармацевтичних препаратів. Технічні напівфабрикати (шкура, щетина) використовуються в легкій промисловості.

Розміщення галузі визначається сировинним та споживчим факторами, що передбачає відповідні напрямки переробки, зберігання та перевезення м'ясопродуктів. Виробництвом м'яса та м'ясопродуктів виділяються індустріальні райони України. М'ясокомбінати розмішуються у великих містах та в транспортних вузлах. В містах виробляють малотранспортабельні продукти, що швидко псуються: м'ясні напівфабрикати, ковбасно-шинкові вироби, а на підприємствах сировинних районів-продукти довготривалого зберігання (заморожене м'ясо, м'ясні консерви).

В структурі виробництва м'яса та м'ясних виробів провідне місце займає яловичина, далі - свинина, м'ясо птиці, баранина. Найбільші м'ясокомбінати України розташовані у великих містах (Дніпропетровськ, Харків, Полтава, Київ, Черкаси).

Молочна промисловість виробляє незбиране молоко, масло тваринне, сири, згущене та порошкове молоко. Це визначає розміщення молокозаводів у містах, де переробляється молоко навколишніх сільськогосподарських підприємств.

У молочній промисловості виділяють такі підгалузі: маслоробну, сироварну, незбирано-молочну та консервну. Особливістю молочної промисловості є те, що на більшості підприємств виробляють декілька видів молочної продукції (Київ, Харків, Чернігів, Вінниця, Суми, Хмельницький),

Масло виробляється у всіх областях України (більше всього на заводах Чернігівської, Вінницької, Дніпропетровської, Полтавської та Київської областей), сир - у Чернігівській, Рівненській, Львівській областях, молочні консерви - в Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Дніпропетровську, Полтавській області (Лубни, Кобеляки, Ланна), Хмельницькій (Городок), Чернігівській (Бахмач) областях.

Рибна промисловість включає рибальство, добування морських тварин та морепродуктів, риборозведення та рибопереробку. Слід відрізняти рибальство морське та у внутрішніх прісноводних басейнах. Переважну більшість вилову дає морське рибальство, що має промисловий флот. Це дозволяє вести вилов не тільки в Чорному та Азовському морях, а і у водах Світового океану. Один з найбільших у світі рибопромислових комплексів "Восток" належить Україні.

Створено велику рибопереробну промисловість з потужними рибокомбінатами, консервними заводами, холодильниками. Частина вилову безпосередньо переробляється на плавучих рибозаводах (засіл, консервування, охолодження), а решта - на базах та на заводах узбережжя України.

У морському рибальстві існує великий територіальний розрив між виловом риби, її первинною та глибинною переробкою в морі та на березі, виготовленням напівфабрикатів у центрах споживання продукції і продажем їх населенню. Це вимагає широкого розвитку спеціалізованого складського господарства, засобів перевезення риби та інших морепродуктів на всіх видах транспорту. Внутрішнє рибальство дозволяє цілорічно забезпечувати населення свіжою рибою і не зв'язане 3 великими капітальними затратами на засоби вилову, переробку, доставку риби. Найбільшими центрами переробки риби в Україні є: Севастополь, Керч, Маріуполь, Білгород-Дністровський та ін.

Сільське господарство - це сукупність технологічно пов'язаних галузей (рослинництво і тваринництво), метою діяльності яких є виробництво продовольчої продукції та сировини для подальшої промислової переробки (насамперед, для харчової та легкої промисловості). Ця сфера виробничої діяльності має тісні виробничо-технологічні та економічні зв'язки з багатьма галузями господарства:

а) з постачання сировини для харчової, легкої та хімічної промисловості;

б) з безпосереднього використання продукції машинобудування(сільськогосподарська та автотранспортна техніка), хімічної (мінеральні добрива,засоби захисту рослин, штучні матеріали), паливно-енергетичної, лісової та деревообробної промисловості та інших галузей;

в) з виробничого забезпечення своєї діяльності - заготівлі та зберігання продукції, торгівлі, ремонтних робіт, будівництва та інших видів виробничої інфраструктури;

г) з невиробничого забезпечення своєї діяльності - житлове будівництво,торгівля та громадське харчування, пасажирський транспорт, побутове та медичне обслуговування, освіта, культура, управління.

Сільське господарство має свою якісну визначеність та специфіку, які суттєво впливають на характер його розвитку взагалі та територіальної організації зокрема. По-перше, в сільськогосподарському виробництві земля використовується одночасно як основний засіб виробництва і як предмет праці. В цьому розумінні земля є просторово обмеженою, вона не може заново створюватись або збільшуватись, замінюватися або переміщатися в просторі. По-друге, робочий період в сільському господарстві не співпадає з часом виробництва, який чітко поділяється на два періоди:

а) безпосередньої діяльності (впливу) людини, спрямованої на забезпечення життя рослин і тварин;

б) період здійснення виробництва за рахунок природних процесів.

Таке неспівпадання приводить до сезонності функціонування сільського господарства і, як наслідок, переробних галузей - цукрової, консервної та інших галузей. По-третє, ця галузь жорстко залежить від територіальних поєднань природних умов та ресурсів, які визначають структуру, спеціалізацію, рівні розвитку, інтенсивності, ефективності виробництва. По-четверте, для сільського господарства характерний сильний вияв ознак територіальності та комплексності (просторове розосередження, тісні виробничі взаємозв'язки та збалансованість між виробництвами та галузями).

Вплив природних умов знаходить відображення в територіальних відмінностях структури посівів. Розвиток і розміщення виробництва має наступні особливості:

Зернові культури:

  •  озима пшениця (частка в структурі посівів - 20-30%, врожайність - 25-40 ц/га,поширення - степові та південні лісостепові області);
  •  ячмінь (10-15%, 20-30 ц/га, поширений повсюдно, особливо в степових та лісостепових областях);
  •  кукурудза (7-10%, 25-30 ц/га, північ та центр степової, південь лісостепової зони).

Технічні культури:

  •  - цукрові буряки (5-8%, 250-300 ц/га, лісостеп, південь Полісся та північ степу);
  •  соняшник (4-7%, 14-16 ц/га, степова та південь лісостепової зони);
  •  льон-довгунець (7-8 ц/га, поширений у поліських областях).
  •  Інші культури:
  •  картопля (3-5%, 80-100 ц/га, поліські області);
  •  овочівництво, садівництво, виноградарство (переважно південні області та Закарпаття);
  •  кормові культури - кормові коренеплоди, кукурудза та силос, однорічні та багаторічні трави.

Скотарство (велика рогата худоба):

- м'ясо-молочного напряму (в південних та центральних регіонах);

- молочно-м'ясного напряму (в північних та приміських регіонах).

Свинарство (розвинуте повсюдно, підвищена концентрація в приміських зонах).

Птахівництво (розвинуте повсюдно, підвищена концентрація в приміських зонах).

Інші галузі - вівчарство (південні та карпатські області), конярство (карпатські та поліські області), бджільництво, шовківництво, звірівництво, рибне господарство.

Територіальне поєднання сільськогосподарських галузей та виробництв виступає основою утворення різних за змістом та масштабом елементів його територіальної організації. В "Україні сформувались зональні (поліський, лісостеповий, степовий, передгірний) та приміські агротериторіальні комплекси(АПК).

Поліський тваринницько-льонарсько-картопляннй АПК: галузі спеціалізації виробництво яловичини, молока, льону-довгунця, картоплі; допоміжні галузі - зернове господарство, птахівництво, хмільництво, буряківництво. Проблеми: поглиблення спеціалізації господарств відповідно до виробничих типів, радіоактивне забруднення сільськогосподарських земель.

Лісостеповий тваринницько-зерново-буряковий АПК: галузі спеціалізації -молочно-м'ясне та м'ясо-молочне скотарство, вирощування цукрового буряку, зернове господарство, м'ясо-сальне свинарство; допоміжні - виробництво соняшнику, картоплі, птахівництво, овочівництво. Проблеми: надмірна концентрація посівів буряків на крутих схилах (сприяє швидкій ерозії), збільшення потужностей переробних підприємств цукрової, борошномельної, плодоовочеконсервної промисловості.

Степовий тваринницько-зерново-соняшниково-овочево-плодовий АПК: галузі спеціалізації - молочно-м'ясне та м'ясо-молочне скотарство, м'ясо-сальне свинарство, вівчарство та птахівництво, зерно, соняшник, виноград, овочі, плоди. Проблеми: збільшення виробництва плодів, поглиблення спеціалізації на виробництво овочів, сильних та твердих сортів озимої пшениці.

Кримсько-Карпатський переважно тваринницький АПК: вівчарство, м'ясо-Молочне скотарство. Гірські райони Криму - виноградарство і плодівництво, ефіроолійні культури, тютюн. Північне передгір'я Карпат - зернові, льон-довгунець, Картопля, цукрові буряки, хміль, овочі. Закарпатські райони - виноград, картопля, овочі, плодово-ягідні культури, тютюн. Проблема: спеціалізація сільського господарства повинна формуватись у відповідності до рекреаційної спеціалізації цих територій.

Приміські АТК формуються для задоволення продовольчих потреб великих міст та міських агломерацій (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг). Спеціалізація - молочне та молочно-м'ясне скотарство. овочівництво, плодівництво, птахівництво, картоплярство. В територіальній структурі приміських АТК спостерігається поясність: І пояс (15-20 км від міста)- овочівництво закритого фунту, м'ясне свинарство, виробництво дієтичних яєць: ІІ пояс (30-80 км) - молочно-м'ясне скотарство, овочівництво відкритого ґрунту, раннє картоплярство, м'ясне птахівництво; Ш пояс (понад 80 км) - молочно-м'ясне скотарство, овочівництво, м'ясо-сальне свинарство, зернове господарство.

Розвиток продуктивних сил зумовлює поглиблення спеціалізації сільськогосподарських підприємств, зростання концентрації виробництва, урізноманітнення та зміцнення взаємозв'язків між сільськогосподарськими та промисловими підприємствами з переробки сировини, матеріально-технічного забезпечення. Виробничо-технологічне та організаційно-управлінське об'єднання сільськогосподарських, промислових, заготівельних, транспортних підприємств з метою ефективного виробництва сільгосппродукції, її заготівлі, зберігання, промислової переробки та доведення до споживача знаходить вираз у процесі агропромислової інтеграції. Характерними ознаками цього процесу с відособлення виробничих функцій і стадій технологічного процесу, спеціалізація, кооперування підприємств, концентрація виробництва певного (економічно найбільш ефективного) виду продукції.

Розрізняють два види агропромислової інтеграції. Вертикальна - поєднання підприємств, що здійснюють послідовні стадії виробничо-технологічного процесу, включаючи виробництво сільськогосподарської продукції, и промислову переробку та реалізацію. Горизонтальна інтеграція - це територіальне поєднання сільськогосподарських підприємств, що виробляють однорідну продукцію.

Агропромисловий комплекс (АПК) України включає до свого складу такі технологічно та організаційно взаємопов'язані групи виробництв:

  1.  сукупність сільськогосподарських галузей, що виробляють рослинницьку та тваринницьку продукцію і, таким чином, виступають основою технологічного процесу в АПК;

промислові підприємства, що переробляють сільськогосподарську сировину:

3)галузі машинобудування, хімічної промисловості, що забезпечують агропромисловий комплекс засобами виробництва;

  1.  заготівельно-збутові та транспортні підприємства;
  2.  науково-дослідні та проектні установи, навчальні заклади.

Територіальна спеціалізація - переважаюче виробництво одного або декількох видів продукції на певній території у відповідності з найбільш сприятливими природними та соціально-економічними передумовами. Уявлення про територіальну спеціалізацію може дати аналіз товарної продукції сільськогосподарських підприємств. Галузі спеціалізації мають підвищену литому вагу в структурі товарної продукції в порівнянні з неспеціалізованими галузями.

Високого рівня розвитку в Україні набули такі спеціалізовані комплекси:

цукробуряковий, плодоовочеконсервний, олійно-жировий, виноградарсько- виноробний, льонопромисловий, ефіроолійний, м'ясопромисловий, молочнопромисловий, птахопромисловий.

  1.  Будівельний комплекс

Будівельний комплекс — це сукупність галузей, виробництв та організацій, що характеризується тісними економічними, організаційними, технічними й технологічними зв'язками в отриманні кінцевого результату — забезпечення виробництва основних фондів господарського комплексу країни. За обсягом продукції та кількістю зайнятих він складає майже десяту частину в економіці країни.

В Україні створений потужний будівельний комплекс, який формує спільно з машинобудуванням основні фонди й виробничі потужності галузей економіки, забезпечує вдосконалення господарських пропорцій, вирівнювання техніко-економічного й соціального рівня розвитку галузей господарства країни та її регіонів, залучення нових природних ресурсів, охорону и відтворення навколишнього середовища, створення передумов для реалізації на практиці досягнень науково-технічного прогресу. Сукупність галузей зі створення основних фондів формує інвестиційний комплекс.

Будівельний комплекс об'єднує п'ять сфер матеріального виробництва:

проектно-дослідні організації;

промисловість будівельних конструкцій і деталей та промисловість будівельних матеріалів;

будівельну індустрію;

промисловість будівельного та дорожнього машинобудування;

матеріально-технічне забезпечення.

Будівельний комплекс як одна з найбільш^капіталомістких і диференційованих виробничих систем впливає на темпи, масштаби та особливості розвитку і зосередження виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва враховується наявність будівельних організацій у регіоні. Водночас слабкість будівельної бази стримує промислове, житлове, сільськогосподарське будівництво, яке в нових ринкових умовах потребує великих обсягів будівельно-монтажних робіт, а також використання принципово нових важелів управління, планування та організації всіх ланок капітального будівництва.

Організація процесів регулювання та розвитку інвестиційно-будівельної діяльності вирішується на рівні регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів, а також особливостей і потреб регіонів.

Основне завдання регіонального органу управління при розробці стратегії і тактики розвитку регіону в сучасних умовах — створення режиму найбільшого сприяння процесу формування, розвитку й функціонування регіональних товарних ринків, у тому числі ринку нерухомості, заснованих на врахуванні як господарського права, так і всієї сукупності регіональних особливостей (демографічних, соціальних, економічних і екологічних). Щодо будівництва регіону це може означати: активний вплив на процес створення виробничої та соціальної інфраструктури регіону; формування і жорстке проведення в життя регіональної екологічної політики; регулюючий вплив на економічну політику монополій, які функціонують на території регіону, з метою обмеження всіма доступними засобами їхньої можливості щодо необґрунтованого підвищення цін на виробничі ресурси (енергетичні, водні, послуги залізничного транспорту тощо); формування та проведення активної містобудівної політики в регіоні; створення сприятливих умов для формування регіонального будівельного комплексу, його складу і структури, як технологічної, так і за формами власності на засоби виробництва; активне формування інвестиційної політики на території регіону. Деякі з перелічених заходів мають загальноекономічний характер, проте, щодо будівництва, їх розробка та використання відіграють першочергову роль для регіонів.

Позитивна інвестиційно-будівельна політика регіональних властей створює передумови для залучення інвестицій і забезпечення програм стійкого розвитку регіонів.

Промисловість будівельних матеріалів. Розвитку даної галузі сприяють: постійна потреба у проведенні будівництва в усіх галузях економіки; наявність значних родовищ цементної й цементно-черепичної сировини, будівельного каменю, оздоблювальних матеріалів, а також інших видів нерудних копалин; можливість забезпечення підприємств робочою силою за рахунок місцевого населення; густа мережа залізниць, зручні водні магістралі та інші чинники.

Цементна промисловість — матеріаломістка галузь. Тому цементні заводи розміщуються в районах видобутку сировини. Сировиною можуть бути мергель, крейда, вапняк, а також шлаки металургійних комбінатів і теплових електростанцій. Найбільші центри цементного виробництва України — Амвросієвка,  Краматорськ, Єнакієве (Донецька область), Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ (Дніпропетровська область), Здолбунів (Рівненська область), Ямниця (Івано-Франківська область), Кам'янець-Подільський (Хмельницька область), Бахчисарай (АР Крим), Ольшанка (Миколаївська область), Одеса. З виробництвом цементу тісно пов'язаний випуск азбоцементних виробів — шиферу, труб, муфт, що, як правило, організований на діючих цементних заводах.

Підприємства скляної промисловості України випускають будівельне скло в широкому асортименті, серед якого основна питома вага належить віконному склу. Розміщення виробництва будівельного скла зумовлено наявністю відповідних запасів сировини, зокрема пісків скляних. Майже все виробництво скла зосереджено в Луганській, Донецькій та Львівській областях, причому 85 % його припадає на Луганську область. Нині модернізований і реконструйований Лисичанський склозавод. У результаті реконструкції Костянтинівського заводу «Автоскло» створені окремі підприємства «Кварцит», «Спецтехскло», «Техбудскло», «Житлобудсервіс», що дало можливість здійснити інноваційне оновлення цих підприємств. Крім листового скла, підприємства випускають багато виробів з нього — вітражі, дзеркала, стемаліт.

Промисловість стінових матеріалів. Виробництво стінових матеріалів розміщено в усіх областях України. Особливо великі обсяги його знаходять в Києві та Київській області, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Одеській та Львівській областях. Запаси необхідної сировини, особливо цегляно-черепичної, дозволяють функціонувати сотням підприємств понад 100 років. Структура стінових матеріалів є різноманітною і містить як дрібні штучні стінові матеріали (керамічну й силікатну цеглу, стінові блоки з природного каменю, шлакоблоки), так і великорозмірні індустріальні конструкції (стінові панелі зі збірного залізобетону, великі бетонні й силікатні блоки). Мережа підприємств з виробництва керамічної цегли налічує понад 1000 заводів, цехів і виробництв (включаючи сезонні).

Промисловість нерудних будівельних матеріалів. На балансі запасів усіх видів нерудних матеріалів, включаючи облицювальний і пильний камінь, зареєстровано близько 1000 родовищ. Видобуток та переробка цих матеріалів ведеться на 600 досить великих кар'єрах, а всього в Україні існує більше ніж 900 підприємств різних форм власності. Підприємства нерудних будівельних матеріалів випускають щебінь, гравій, бутовий камінь, будівельний пісок.

У загальному обсязі виробництва нерудних матеріалів бутощебенева продукція має найбільшу питому вагу — понад 70 %. Крім щебеню, який широко використовується як заповнювач у бетонах різноманітного призначення, а також для дорожнього покриття і баластування залізничних шляхів, будівельне каміння застосовується для обладнання тротуарів, набережних тощо.

Україна має великі можливості для виробництва високоякісних облицювальних матеріалів у зв'язку з наявністю значних запасів таких порід, як граніти, габро, лабрадорити, мармури, мармурові вапняки, пісковики. Загальна кількість розвіданих родовищ облицювальних каменів досягає в Україні 70. З них близько 40 — гранітів, інші — родовища мармуру та мармурових вапняків. Найбільша кількість родовищ знаходиться у Житомирській області.

Основний видобуток сировини сконцентрований у Головінському, Горбулєвському, Сліпчицькому, Слобідському родовищах габро- і габрозитів, Коростишевському родовищі сірих гранітів, Ємельянівському та Корнінському родовищах червоних і червоно-сірих гранітів.

Видобуток будівельних пісків в Україні здійснюється на більш ніж 300 родовищах, причому їх запаси розподілені по території нерівномірно. Більше 50 % запасів зосереджено в межах Донецької, Запорізької, Миколаївської та Харківської областей. Нерівномірність розміщення їх запасів і виробництва по території України створює значний дефіцит в окремих областях. Він може бути компенсований за рахунок збільшення випуску штучного піску з відходів виробництва каменедробильних заводів.

Структурні зміни в промисловості будівельних матеріалів, які повинні відбуватися в перспективі, зумовлені, насамперед, потребами будівництва. Одним з головних напрямів розвитку цементної промисловості є модернізація діючих підприємств. Прогресивні зміни в структурі виробництва стінових матеріалів торкатимуться переважно великорозмірних стінових конструкцій, зокрема залізобетонних панелей, частка яких у загальному обсязі стінових матеріалів зменшиться за рахунок збільшення масштабів монолітного домобудування.

Удосконалення структури виробництва дрібноштучних стінових матеріалів здійснюватиметься шляхом підвищення питомої ваги ефективних видів цегли й керамічних каменів.

У промисловості нерудних будівельних матеріалів передбачається подальше підвищення технічного рівня їх видобутку й переробки за рахунок використання електрогідравлічного ефекту та лазерної техніки. Одним з напрямів розвитку галузі є збільшення випуску декоративно-облицювальних виробів з природного каменю.