48112

Політологія. Опорні конспекти

Конспект

Политология и государственное регулирование

Курс Політологія саме й розрахований на формування у студентів політичної свідомості знань про політичні процеси та зацікавленість політичними проблемами минулого і сучасності. В процесі семінарських занять студенти закріплюють знання понятійнокатегоріального апарату курсу “Політологія†усвідомлюють сутність політичних феноменів та цінностей виявляють для себе зміст політичних теорій та політичної практики минулого та сучасності. Інформативний блок : Об’єкт предмет структура політології Політолóгія від грецького politik ...

Украинкский

2013-12-07

2.22 MB

65 чел.

 Міністерство освіти і науки,молоді та спорту України

 Сумський державний університет

 Машинобудівний коледж

ОПОРНІ  КОНСПЕКТИ

 з дисципліни

“Політологія”

для студентів усіх спеціальностей

2011 р.


Опорні конспекти розроблені викладачем дисципліни „Політологія” Назаренко О.В.

Розглянуто і затверджено цикловою комісією соціально-гуманітарних дисциплін

   Протокол № _______ від “ _____ ” ___________ 201   р.

Рецензенти:

ЗМІСТ

Тема 1. Політологія в системі соціально-гуманітарного знання………………5

Тема 2. Зародження науки про політику та основні  етапи її розвитку….…...10

Тема 3.  Політична й правова думка в Україні (ІХ – ХХ ст.)………………….12

Тема 4 . Влада як суспільне явище……………………………………………....16

Тема 5.  Правова, соціальна держава та громадянське суспільство…………..19

Тема 6. Політичні партії і партійні системи. Громадські організації…………23

Тема 7. Політична еліта і політичне лідерство………………………...……….29

Тема 8. Політична свідомість і політична культура……………………………35

Тема 9. Вибори та виборчі системи……………...……………………………...39

Тема 10.  Соціально-політичні ідеї і течії у сучасному світі ………………...…42

Тема 11. Етнонаціональна політика………………………………………..……48

Тема 12. Конфлікти й кризи в суспільно-політичному житті сучасного суспільства………………………………………………………………………..52

Тема 13. Політика і ЗМІ………………………………………………………….54

Тема14. Міжнародні відносини та зовнішньо-політична діяльність.   Україна в світовій спільноті………………………………………………………………...56

Рівні засвоєння навчального матеріалу:

  •  перший рівень – початковий – відповідь студента при відтворенні навчального матеріалу – елементарна, фрагментарна, зумовлюється початковими уявленнями про предмет вивчення;
  •  другий рівень – середній – студент відтворює основний навчальний матеріал, здатний розв’язувати завдання за зразком, володіє елементарними вміннями навчальної діяльності (*);
  •  третій рівеньдостатній – студент знає істотні ознаки понять, явищ, закономірностей зв’язків між ними, а також самостійно застосовує знання в стандартних ситуаціях, володіє розумовими операціями (аналізом, абстрагуванням, узагальненням тощо), уміє робити висновки, виправляти допущені помилки; відповідь повна, правильна,  логічна,   обгрунтована, хоча їй бракує власних суджень (**);
  •  четвертий рівеньвисокий – знання студента є глибокими, міцними, узагальненими, системними; студент уміє застосовувати знання творчо, його навчальна діяльність має дослідницький характер, позначена вмінням самостійно оцінювати різноманітні життєві ситуації, явища, факти, виявляє і відстоює  особисту позицію (***).

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ 

Сучасне українське суспільство переживає глибокі перетворення всіх сфер суспільного життя. Змінюється суспільна свідомість, осмислюється історичний досвід нашого народу й установлення та розвиток нових політичних інститутів. Демократичний перехід в нашій країні супроводжується перетворенням самої системи взаємовідносин між особистістю, державою, суспільством. Демократичне суспільство неможливе без самостійної особистості, що добре знає свої права та свободи, може їх відстоювати, береже почуття власної гідності та почуває себе впливовим, рівноправним учасником суспільних процесів. Отже, перспективи демократії в Україні залежатимуть від якісних змін людини та суспільства в цілому.

Курс “Політологія” саме й розрахований на формування у студентів політичної свідомості, знань про політичні процеси та зацікавленість політичними проблемами минулого і сучасності. Семінарські заняття – є однією з основних форм роботи студентів  при вивченні курсу “Політологія”. Вони дають змогу засвоїти закономірності розвитку та функціонування політичного життя суспільства, механізмів влади, управління політичними процесами. Обговорення та осмислення питань курсу на семінарських заняттях дозволяє формувати та відстоювати свою політичну позицію, чітко розуміти свої громадянські права та обов’язки, давати раціонально-критичну оцінку діям різних політичних партій та лідерів, орієнтуватися у міжнародному політичному житті, мати уявлення про місце та статус України в сучасному світі, об’єктивно та критично оцінювати життєво важливу соціальну інформацію. Семінарські заняття передбачають самостійну підготовку студентів до них, вироблення навичок добування істини.

За допомогою та під керівництвом викладача на семінарських заняттях обговорюються проблеми з курсу, що вивчаються. Студенти безпосередньо беруть участь у дискусіях, зачитують повідомлення, виступають з рефератами, навчаються писати невеликі есе на суспільно-політичні теми. В процесі семінарських занять студенти закріплюють знання понятійно-категоріального апарату курсу “Політологія”, усвідомлюють сутність політичних феноменів та цінностей, виявляють для себе зміст політичних теорій та політичної практики минулого та сучасності.

Програма курсу “Політологія” предбачає : читання літератури і учбових посібників; аналіз та оцінка політичних явищ з позицій об’єктивності та історизму; рішення проблемно-пошукових завдань з питань запропонованих планами семінарських занять; підготовка повідомлень, виступів, доповідей, написання рефератів та виступи з ними на семінарах; участь в обговореннях, “круглих столах”; написання невеликих есе на суспільно-політичні теми.

Тема 1. Політологія в системі соціально-гуманітарного знання

План:

  1.  Об’єкт і предмет політології.
  2.  Основні методи і функції політології.
  3.  Місце політології в системі наук про суспільство.
  4.  Політика як суспільне явище. Місце і роль політики в системі суспільних відносин.

Основні поняття й терміни : політика, політологія, предмет політології, об’єкт політології.

Інформативний блок :

  1.  Об’єкт, предмет, структура політології

Політолóгія (від грецького politika— державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — соціальна наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, функції політичної системи та влади, про сутність форми та методи діяльності суб'єктів політики та про проблеми міжнародних відносин. 

Об´єктом політології є все те, що відноситься до прояву політичного:

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;

– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;

– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.

Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:

·        історико-політичні вчення;

·        закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;

·        джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;

·        сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;

·        конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;

·        політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);

·        політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;

·        міжнародні відносини.

У структурі політології виділяють два рівні:
1.
 Теоретичну науку, що ставить своїм завданням вивчення та аналіз політичних явищ і процесів, закономірностей їх розвитку, вироблення методології пізнання політичної дійсності.
Основними складовими даного рівня політичної науки є:
історія політичних вчень (дослідження становлення й розвитку політичних ідей, поглядів, течій);
теорія політики (концепції політичної влади, політичної систе ми, політичної культури; партологія, елітологія, теорія міжна родних відносин, геополітика, політична глобалістика та ін.).

2. Прикладну (емпіричну) політологію, пов'язану з аналізом конкретної політичної ситуації, безпосереднім впливом на поточну політику, досягненням практичного ефекту.
Змістом прикладної політології є розробка політичних технологій, програм і процедур, спрямованих на:
— проведення виборчих кампаній;
— врегулювання політичних конфліктів;
— політичне прогнозування, планування й консультування;
— формування суспільної думки та ін.

  1.  Основні методи і функції політології 

Основні методи політології

  •  Історичний. 
  •  Інституційний. 
  •  Соціальний. 
  •  Емпіричний (прикладний). 
  •  Системний. 
  •  Структурно-функціональний. 
  •  Соціально-психологічний (біхевіорестичний). 
  •  Порівняльний. 
  •  Політичного моделювання. 
  •  Антропологічний. 

Функції політології

  •  Описова. 
  •  Пояснювальна. 
  •  Інструментальна. 
  •  Інноваційна. 
  •  Прогностична. 
  •  Методологічна. 
  •  Світоглядна. 
  •  Функція політичної соціалізації. 
  •  Прикладна. 
  •  Нормативна. 
  •  Ідеологічна. 

  1.  Місце політології в системі наук про суспільство

Як самостійна наука політологія починає складатися в середині XIX ст. Термін «політична наука» (англ. — political science) був запропонований у 1857 р. американським вченим Ф. Лібером для кафедри, що проводила дослідження в політичній сфері (схема 1).

Схема 1. Політологія як самостійна наука

  1.  

Схема 2. Взаємозв’язок політології з іншими суспільними науками

  1.  Політика як суспільне явище. Місце і роль політики в системі суспільних відносин

Узагальнюючи різні визначення, можна визначити політику як сукупність взаємин індивідів і соціальних груп, пов'язаних із завоюванням, утриманням і використанням влади з метою реалізації своїх інтересів.

Сам термін «політика» (гр. politike — мистецтво управління державою) з'являється вперше в роботах Арістотеля (384—322 рр. до н. е.), який визначав її як цивілізовану форму спільноти, спрямовану на досягнення «загального блага» шляхом узгодження загальних та приватних інтересів, здійснення панування й підпорядкування, а також керування суспільними справами.

У структурі політики виділяють такі елементи:
форма, що відбиває її організаційну структуру: інститути політичної системи — державу та її органи влади, партійну систему, групи інтересів, а також соціальні норми — звичаї, традиції, закони та ін.;
зміст, який проявляється в її цілях, настановах і цінностях, а також у мотивах і механізмах прийняття рішень;
процес, що відбиває характер політичних відносин: реалізацію влади між різними суб'єктами — індивідами, групами, організаціями.

Відповідно до масштабів та рівня здійснення політики, виділяють:
світову (міжнародну) політику — між державами, міжнародними організаціями;
національну (державну) політику — на рівні окремої держави, що поділяється на зовнішню та внутрішню (виходячи зі сфери суспільної діяльності розрізняють економічну, соціальну, демографічну, культурну, військову та ін. державну політику);
регіональну (локальну) політику — політику, що здійснюється на місцевому рівні окремими інститутами політичної системи, а також органами місцевого самоврядування та різними соціальними групами (у залежності від суб'єктів політики виділяють політику партії, суспільно-політичного руху, лідера тощо).

У сучасних суспільствах політика виконує наступні основні функції:
функція забезпечення цілісності суспільства (формулювання загальних цілей, вироблення стратегії розвитку суспільства, визначення основних соціальних орієнтирів);
регулятивна (управлінська) функція (керування соціальними процесами, регулювання суспільних відносин, попередження або врегулювання конфліктів);
функція політичної соціалізації (залучення особистості до системи соціально-політичних зв'язків, передача політичного досвіду, цінностей, моделей поведінки).

Мета політики — забепечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів.
         Завдання політики — підтримання певного порядку в суспільстві, соціальної справедливості, максимального забезпечення як інтересів окремих індивідів, так і соціальних груп, а також загальносуспільного інтересу, забезпечення цілісності суспільства.
         Засобами політики є право, державний примус (сила), мораль.

Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтерсів об’єднувати всі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.
         Функції політики:
1. функція управління — розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;
2. прогностична функція — визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану політичної системи тощо;
3. функція інтеграції полягає в об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів цінностей;
4. мобілізаційно-інтеграційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;
5. ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;
6. виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів, тобто їх включення у політичне життя;
7. інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, вироблення способів і методів її зміни. Тобто політика має своїм завданням створювати нові, прогресивніші форми соціальної організації життя.

Питання для самоконтролю

  1.  Які з функцій політології є найбільш важливими для сучасного українського суспільства і чому?*
  2.  Виберіть та проаналізуйте різноманітні визначення політики та політології. Яке з них, на ваш погляд, найбільш вдале. Аргументуйте свій вибір.***

Теми рефератів**

  •  Макс Вебер про політику як покликання і професію.
    •  Взаємодія політики і економіки.
    •  Історичні передумови появи українського державознавства.

Література

  1.  Вебер М. Политика как призвание и профессия. Избр. произв. – М., 1990.
  2.  Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду становлення // Сучасність. – 1994. – № 1.
  3.  Лазоренко С.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. – К., 1996. – С. 8-24.
  4.  Основи політології: Навч. посіб. / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995. – С. 5-13, 14-20.
  5.  Політологічний енциклопедичний словник. 2-е вид. – К., 2004.
  6.  Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник. – К., 2004.
  7.  Політологія у запитаннях та відповідях: Навч. посіб. / За заг. ред. К.М. Лемківського. – К., 2003. – С. 7-14.
  8.  Політологія. Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. 2-е вид. – К., 2001. – С. 8-36.
  9.  Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.Т. – Харків, 2001.

     – С. 9-26.

  1.  Політологія. Підручник / За наук. ред. А. Колодій. 2-е вид., перероб. та доп. – К., 2003.
  2.  Потульницький В.А. Теорія української політології. – К., 1993. – С. 17-20, 56-60, 82-85.
  3.  Рябов С.Г., Томенко В.М. Основи теорії політики. – К., 1996. – Розд. І, ІІ.
  4.  Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. – К., 2001. – С. 8-23.
  5.  Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К., 2002 – С. 8-32.

Тема 2. Зародження науки про політику та основні  етапи її розвитку

План:

1. Політична думка Стародавнього Сходу.

2. Політична доктрина античності.

3. Основні риси політичного вчення  епох Раннього Християнства і Середньовіччя.

4. Розвиток політичної у Новий час та Просвітництво.

5. Розвиток зарубіжної політології у ХХ ст.

Основні поняття та терміни:  теологічний  підхід, патріархальний уклад, ліберальна  ідеологія, макіавеллізм, просвітництво, природні права, громадянське суспільство.

макіавеллізм, просвітництво, природні права, громадянське суспільство.

Інформаційний блок

Світова політична думка

Основні етапи

Особливості та характерні риси

Основні представники

Політичні вчення Стародавнього Сходу

(Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай, Індія, Ізраїльсько-Іудейське царство)

  •  Політична думка не виділилась в самостійну галузь знання, відображалась в  релігійно-міфологічній формі і лише у ХІ-VIII ст.до н.е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу зокрема.
  •  Панувало розуміння божественного походження влади;
  •  Люди нерівні по волі богів.

Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лао-Цзи, Шан Ян.

Політичні вчення Стародавньої Греції та Риму

  •  Поступове звільненя політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх від як відносно самостійної частини філософії;
  •  Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади і форм правління, визначення найкращої(ідеальної) форми управління;
  •  Введення понять: юридична особа, політична справедливість та ін.;
  •  Уявлення про плітику як царском мистецтві управляти людьми;
  •  Зародження елементів наукового дослідження політики.

Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Претагор, Сократ, Платон, Аристотель, Лукрецій, Цицерон.

Політичні вчення Середньовіччя

  •  Розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями релігійних діячів;
  •  Обґрунтування теологічної теорії політичної влади;
  •  Верховенство церкви над світською владою, жорстока боротьба між папством та феодалами;
  •  Роль релігії і держави в політиці.

Аврелій Августин (Блаженний), Фома Аквінський,

Марсилій Падуанський,

А. Данте.

Політичні вчення епохи Відродження та епохи Просвітництва

  •  Розвиток гуманістичних начал у політичній теорії, звільнення її від теології;
  •  Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою соціального життя.

Н. Макіавелі,

Т. Мор,

Т. Кампанелиа,

Ж. Боден, Т. Гоббе,

Дж. Локк.

 

Політичні вчення

Нового часу

  •  Формування ліберальної політичної ідеології;
  •  Обґрунтування необхідності розподілу влади;
  •  Характеристика правової держави;
  •  Аналіз цінностей і механізм функціонування буржуазної демократії;
  •  Формування концепції прав людини і громадянина.

Монтеск’є,

Ж.-Ж. Руссо,

Б. Констант,

І. Бентам,

Епоха розвитку капіталізму

  •  Політологія - навчальна дисципліна;
  •  Розвиток політичного вчення про державу, громадянському суспільстві, про суверенітет, три гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову владу;
  •  Критика капіталізму та прогнозування нового суспільного устрою;
  •  Соціальна рівність і соціальна справедливість.

І. Кант, Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен.

Сучасна епоха

  •  Західні політичні доктрини;
  •  Політичні доктрини

     соціал-демократів;

  •  Політичні аспекти релігії;
  •  Доктрини політичного екстремізму;
  •  Політична система соціалізму.

Бердяєв, Арендт, Алмонд Вебер, Бжезинський.

Завдання для самостійної роботи

  1.  Назвіть основні причини появи перших міфологічних тлумачень влади і держави.*
    1.  Складіть схему: вчення Аристотеля про „правильні” і „неправильні” форми держави і дайте характеристику кожної з них.**
    2.  Використовуючи знання з філософії, спробуйте визначити, яка з філософських концепцій могла б служити методологією теорії політики?***
    3.  Розкрийте значення природного права, суспільного договору для політичної практики Нового часу?***

Теми рефератів**

  •  Міфологічні уявлення про політику.
  •  Римське право і політика.
  •  Платон про сутність ідеальної держави (рабовласницького комунізму).
  •  Ідеї розвитку громадянського суспільства в політичних концепціях мислителів Нового часу.
  •  Російська політична думка на рубежі ХІХ – ХХ ст.
  •  Біхевіоризм як основний метод досліджень америк. політології ХХ ст.
  •  Марксистська теорія політики.
  •  Політичні концепції М. Вебера.
  •  Основні тенденції розвитку політичної науки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Література

  1.  Аристотель. Политика. Соч. в 4-х т. Т. 4. Кн. 4-6. – М., 1983.
  2.  Бергер А.К. Политическая мысль древнегреческой демократии. – М., 1966.
  3.  Доватур А.И. Политика и полития Аристотеля. – М., 1965.
  4.  Мадісон В.В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. – К., 1996. – С. 5-18.
  5.  Нерсесянц В.С. Политические учения древней Греции. – М., 1979.
  6.  Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995. – С. 25-40.
  7.  Політологія у запитаннях і відповідях: Навч. посіб. / За заг. ред. К.М. Лемківського. – К., 2003. – С. 15-17.
  8.  Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків, 2001. – С. 27-37.
  9.  Семененко И.И. Афоризмы Конфуция. – М., 1987.
  10.  Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ-І вв. до н.э. – М., 1977.
  11.  Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. – К., 2001. – С. 24-35.

Тема 3.  Політична й правова думка в Україні (ІХ – ХХ ст.)

План

  1.  Пам’ятки політичної думки Київської Русі.
  2.  Запровадження Християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки.
  3.  Політична думка в Україні за литовсько-польської доби.
  4.  Суспільно-політичні засади козацько-гетманської держави.
  5.  Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ – поч. ХХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство (братство).
  6.  Політичні концепції українських мислителів кінця ХІХ – ХХ ст. (М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Лонцов, В. Липинський та ін.).

Основні поняття та терміни:  федералізм, автономія,  конституціоналізм, національне відродження.

Інформаційний блок

Українська політична думка ХІ – ХХ ст.

Основні етапи

Особливості та характерні риси

Основні представники

Політична думка Київської держави

Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії у концепціях „богоугодного володаря” („династичного панування”) та концепції князівського одновладдя.

Феодосій, Іларіон, Смолятич

Політична думка

ХІІІ – ХІV ст..

Формування центрів східнослов’янської державності: північно-східного (Московська держава) і південно-західного (Галицько-Волинська держава).

Ю. Котермак-Дрогобич,

С. Оріховський

Політична думка за умов наступу шляхетської Польщі

Виникнення політичної та культурно-освітньої української літератури; перша мала містично-аспектичний зміст, друга – будила політичну свідомість.

І. Вишенський,

М. Смотрицький,

С. І Л. Зизанії

З. Копистенський

Політичні концепції у Києво-Могилянській академії

Синтез традиціоналізму і новаторства покладений в основу відновлення  української державності. Конституція

П. Орлика підтвердила демократичний устрій держави.

П. Могила, І. Гізель, С. Яворський,

Ф. Прокопович,

Г. Сковорода

Політична думка

у ХІХ ст..

Початок національного відродження в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної та соціально-політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно-територіальної, культурно-національної автономії, слов’янської федерації і федерації з Росією. „Україна для українців”(гасло).

М. Костомаров,

М. Драгоманов,

І. Франко,

Ю. Бачинський,

М. Міхновський,

М. Грушевський,

К. Левицький

Політична думка

ХХ ст..

Підвищення рівня національної політичної свідомості та боротьба за національне відродження і державність, входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію.

М. Грушевський,

В. Винниченко,

П. Христюк,

Ю. Липа, С. Бандера,

Я. Стецько та ін.

Основні напрямки політичної думки України

20 – 30-х рр.. ХХ ст..

Представ-ники

концепції

Базові характеристики консервативного напрямку

Форма

державного

правління

Національна

ідея

Політична

еліта

Ставлення

до власності

Ієрархія

цінностей

В. Липин-ський

Класократія у формі історичного гетьманату

Територіаль-ний патріо-тизм, що базується на релігійному

грунті

Хліборобський клас

Недотор-каність

приватної

власності як основи господа-рювання

Держава – нація - суспільство

С. Тома-шівський

Правова клерикальна монархія, об’єднання монархії і грекокатоли-цької церкви

Територіаль-ний патріо-тизм на етичних засадах грекокато-лицької церкви

Аристократія, що опирається на грекокато-лицьку церкву

В. Кучаб-ський

Міліарна монархія

Ідея українсь-кого Пємонту

Військова аристократія

Представники  концепції

Базові характеристики державницького націоналізму

Форма державного правління

Форма міждержавного обєднання

Національна ідея

Ієрархія цінностей

С. Дністрянський,

В. Старосоль-ський,

О. Бочковський

Національно-демократична держава

Спілка народів конфедеративного типу

Право народу на визначення в етнічних кордонах

Нація

(політична)

Держава

  Суспільство

Синтез інтересів нації як спільності з загально-громадськими інтересами

С. Рудницький

Національно-демократична держава в етнічних межах

Балтійсько-чорноморська федерація

Ідея національної спільності на геополітичному ґрунті

Базові характеристики інтегрального націоналізму

Представники концепції

Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько

Форма державного правління

Народна держава (республіка)

Тип політичного режиму

Національна диктатура як перехідна форма державного будівництва

Національна ідея

Нація (етнічна) – це об’єднувальний і єдиний чинник суспільного та державного буття

Політича еліта

Провідна верства українських патріотів, котрі покликані будувати свою державу і керувати нею

Ієрархія цінностей

Нація (етнічна) – держава – суспільство

 

Політична думка в Україні не має такої великої історії як, скажімо, китайська, середньо-східна та західноєвропейська. Однак з моменту утворення державності на території сучасної України наперекір усім невзгодам, міжусобицям правителей і розоренню, імперському пануванню чужинців політичні проблеми вивчались і розвивались, здійснювалась політична діяльність.

                               Завдання для самостійної роботи

  1.  Назвіть ідеологів революційної демократії в Україні. Які ідеї вони висловлювали ? *
    1.  У чому полягає принципова відмінність в поглядах на майбутнє України М. Драгоманова і М. Міхновського?***

Теми рефератів**

  1.  Ідеї просвітництва в Україні (Я. Козельський, В. Каразін, П. Лодій, С. Десницький).
  2.  Роль Конституції та виводи прав П. Орлика у розвитку політичної думки в Україні.
  3.  Погляди В. Винниченка щодо національного відродження України в праці „Заповіт борцям за визволення”.

Література

  1.  Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988.
  2.  Основи політології / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995. – С. 42-74.
  3.  Політологія у запитаннях і відповідях. – К., 2003. – С. 7-15.
  4.  Політологія. Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 2001. – С. 39-56.
  5.  Політологія. Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків, 2001. – С. 91-124.
  6.  Потульницький В.А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К., 1993. – С. 56-72.
  7.  Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. – К., 1993. – С. 151-200.
  8.  Швидак О.М. Політологія. Практикум. – К., 2001. – С. 58-97.
  9.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної думки): Підручник. – К., 2002. – С. 93-145.

Тема 4 . Влада як суспільне явище

План

1. Влада як системо утворюючий чинник політичної системи.

2. Основні концепції політичної влади.

3. Форми та механізм політичної влади.

4. Поняття легітимності та принцип поділу влади.

Основні поняття та терміни: влада, структура влади, апарат влади, ресурси влади.

Інформаційний блок:

  1.  Влада як соціальний феномен. Ресурси влади. Класифікація влади.

Влада1) спроможність, право, можливість суб’єкта політики нав’язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами за допомогою закону, авторитету, насильства, примусу тощо; 2) система керівних (державних) органі

 Основні концепції:

Біжевіористська (bihavior – поведінка) – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей.

Інструменталістська – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства.

Телелогічна – влада як особливі відносини тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується.

Конфліктологічна – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністська (relation – відносини) – влада як міжособистісні стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

 

 

 

 

 Ресурси влади:

  •  економічні (розвиток матеріальної і технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила та інші);
  •  політичні ( розвинені політичні партії, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур);
  •  соціальні (соціально – структуроване суспільство, посадової упорядкованості, утвердження престижності професії та інші);
  •  силові ресурси (армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, в’язниці та ін.);
  •  інформаційні (володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.);
  •  демографічні (фізичне і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.);
  •  культурні (наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.);
  •  правові (наявність правових цінностей, розвинена механізми правотворчості, право захисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.);
  •  суб’єктивні (політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість).

Нові тенденції в розвитку влади:

 Посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади.

  •  Зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади.
    •  Розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади.
    •  Посилення конфліктності між різними гілками влади.
    •  Високі темпи бюрократизації владних структур.

Запитання для самоперевірки:*

  •  Що розуміється під політичною владою в правовій державі?

а) вміння нав’язувати свою волю іншому;

б) використання елітою своїх переваг;

в) управління кволими з боку сильних;

г) делегування суспільством державі політичних повноважень.

  •  Відомо, що влада засновується на:

а) авторитеті;

б) примусі;

в) прямому насиллі.

Чи можете ви продовжити цей список?

  •  Прокоментуйте висловлювання французького філософа А.Камю: «Добра влада – це здорове і обережне управління несправедливістю».

                                                       

                                                         Теми рефератів**

  •  Проблеми демократизації влади в Україні на сучасному етапі.
    •  Природа тоталітарної влади.
    •  Категорії влади і волі у працях Ф. Ніцше та М. Вебера.

Питання для дискусії:***

  •  Чи може політична влада бути нелегітимною?
    •  Чи можливе існування суспільства без влади?

 

Література:

  1.  Амелин В.Н. Власть как общественное явление // Социал.-полит. науки. – 1991. – № 2.
  2.  Бердяев И.А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990. – Гл. 2, 3.
  3.  Бурлацкий Ф.М. Вожди и советник: О Хрущове, Андропове и не только о них. – М., 1990.
  4.  Власть. – М., 1989.
  5.  Пушкарева Г.В. Власть как социальный институт // Социально-политический журнал. – 1996. – № 2.
  6.  Швидак О.М. Політологія. Практикум. – К., 2001. – С. 119-124.
  7.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної думки): Підручник. – К., 2002. – С. 171-197, 377-394.

Тема 5.  Правова, соціальна держава та громадянське суспільство

План

  1.  Виникнення і розвиток ідеї правової держави. Основні ознаки правової держави.
  2.  Громадянське суспільство, його сутність і основні проблеми формування.
  3.  Становлення й розвиток правової держави та громадянського суспільства в Україні.

Основні поняття та терміни:  громадянське суспільство, політична система, правова держава, демократія.

Інформаційний блок

  1.  Виникнення і розвиток ідеї правової держави. Основні ознаки правової держави.

 Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає. 

 

Ознаки правової держави:

  1.  верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні (держава має керуватися законом);
  2.  принцип розподілу влад (реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер);
  3.  пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави (на першому місці в не правовій державі);
  4.  соціальна захищеність;
  5.  соціальна справедливість;
  6.  чітке розмежування функцій держави і суспільства;
  7.  створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті;
  8.  встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади;
  9.  формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах;
  10.  відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права;
  11.  взаємна відповідальність держави і особи;
  12.  наявність громадянського суспільства.
  13.  громадяни мають права та обов'язки.
  14.  Громадянське суспільство, його сутність і основні проблеми формування.

Громадянське суспíльство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

  1.  Становлення й розвиток правової держави та громадянського суспільства в Україні.

Молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:
• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;
• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма Дій;
Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:
в розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;
• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;
• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;
в виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;
• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.

Завдання для самостійної роботи:

  1.  Визначте зміст таких категорій та понять: правова держава, громадянське суспільство, виконавча, законодавча, судова влади, право, закон, референдум, суверенітет народу, змішана економіка. *
    1.  Проаналізуйте можливість співіснування правової і соціальної держави.**
    2.  Які функції виконує громадянське суспільство? *
    3.  Схарактеризуйте три історичні стадії в розвитку громадянського суспільства. *
    4.  Яка роль власності і підприємництва у формуванні громадянського суспільства? *
    5.  Яка структура громадянського суспільства? *
    6.  Розкрийте зміст і форми економічної діяльності громадянського суспільства. *
    7.  Який зміст і форми діяльності соціальної і духовної сфер громадянського суспільства? ***

      Теми рефератів**

  •  Громадянське суспільство і правова держава як атрибути демократичного розвитку суспільства.
    •  Ідеї правової держави в історії світової політичної думки.
    •  Форми державного правління і громадянське суспільство.
    •  Конституція України — гарант подальшого розвитку правової держави, громадянського суспільства.
    •  Діалектика взаємозв'язку правової держави і громадянського суспільства.
    •  Громадянське суспільство, його сутність та умови становлення.
    •  Проблеми й перспективи становлення громадянського суспільства.
    •  Виникнення та розвиток ідеї правової держави.

 

Література:

  1.  Базовкін Т., Кремєнь В. Партії та громадянські об'єднання України. - К., 1994.
  2.  Беренштєйн Л., Панченко П., Рейт О. Розбудова громадянського суспільства в Україні. - К., 1999.
  3.  Геллнер З. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. - М., 1995.
  4.  Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формирования. – М., 1997.
  5.  Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. – К., 1997.
  6.  Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.
  7.  Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. – К., 1992.
  8.  Загальна декларація прав людини. – К., 1996.
  9.  Задоянчук О. І. Громадянське суспільство. – К., 1999.
  10.  Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999.
  11.  Институты самоуправления: историко-правовое исследование. – К.,1995.
  12.  Кант И. К вечному миру: идеи всеобщей истории во всемирно-гражданском плане. Т. 6. – М., 1996.
  13.  Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях. – Львів, 2003.
  14.  Кириченко С.О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. – К., 1999.
  15.  Кін Д. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. – К., 2000.
  16.  Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. – Львів, 2002.
  17.  Овсянников М.Ф. Гегель. – М., 1971. – Гл. V.
  18.  Тимошенко В.І. Правова держава. Теоретико-історичне дослідження. – К., 1994.
  19.  Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. – К., 2001. – С. 109-112.
  20.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – С. 292-324.

Тема 6. Політичні партії і партійні системи. Громадські організації.

План  

  1.  Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Функції політичної партії.
  2.  Типологія політичних партій і партійних систем.
  3.  Становлення багатопартійності в Україні. Партійна й виборча системи в Україні.
  4.  Громадські організації та рухи

Основні поняття та терміни: політична партія, громадська організація , партійна система, багатопартійність, виборча система, громадська організація, політична організація, рух, громадсько-політичне об'єднання, групи за інтересами, групи тиску, лобі, громадське об'єднання.

Інформаційний блок

  1.  Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Функції політичної партії.

Слово "партія" (лат. рагtis - частина) означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні.

Наукові спроби визначити сутність політичної партії були здійснені у XIX ст. В розумінні сутності партії виокремились три основних підходи:

  •  партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальне).
    •  партія - це організація певного суспільного класу чи соціальної групи (характерне для марксизму);
    •  партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

Американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири елементи, які конституюють політичну партію. Партія:

  •  є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію;
    •  це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей;
    •  метою партії є завоювання і здійснення влади;
    •  партія прагне забезпечити собі підтримку народу - аж до членства або активної участі в ній.

Партія відрізняється від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а від групи інтересів тим, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.

Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.

У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняє три стадії:

1) аристократичної котерії (угруповання);

2) політичного клубу;

3) масової партії.

Всі стадії пройшли лише дві англійські партії- вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.

Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника.

Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:

  •  політичне представництво соціальних інтересів;
  •  соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;
  •  розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
  •  боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;
  •  участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;
  •  участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;
  •  політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної с истеми;
  •  формування громадської думки;
  •  політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;
  •  підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

  1.  Типологія політичних партій і партійних систем

Партії відрізняються за:

  •  соціальною основою;
  •  організаційною побудовою і характером членства;
  •  ідеологією;
  •  місцем у системі влади;
  •  цілями, методами й засобами діяльності.

Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії.

 Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові.

Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій.

Кадрові й масові партії розрізняють і за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові - більш як 10 відсотків.

За ідеологічною ознакою партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські.

  •  Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо.
  •  Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців.
  •  Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.

Існує ще іншій поділ - на ліві, центристські і праві, який був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч - радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) - власники.

За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії.

Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів.

Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.

Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основними принципами їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.

Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем:

  •  однопартійна;
  •  з партією-гегемоном;
  •  з домінуючою партією;
  •  двопартійна;
  •  поміркованого плюралізму;
  •  поляризованого плюралізму;
  •  атомізована.

В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами розташовуються решта партійних систем.

Однопартійна система - це така система, в якій:

  •  або неможливе навіть номінальне існування інших партій;
  •  або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон;
  •  або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем:

  •  багатопартійна система
  •  двопартійна система (біпартизм)
  •  система двох з половиною партій

3.Становлення багатопартійності в Україні. Партійна й виборча системи в Україні.

На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. - більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій с дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями.

На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями України є Народний Союз "Наша Україна", Партія регіонів, "Батьківщина", Народна партія (до 2005 року Аграрна партія) Володимира Литвина, Комуністична пртія України, Соціал-демократична партія (об'єднана), Соціалістична партія України. Протягом часу втратили свє значення Народно-демократична партія, Партія зелених, обидва Рухи.

4.Громадські організації та рухи

Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне життя, мають статут і характеризуються чіткою структурою.
 За видами діяльності громадські організації поділяються на такі групи (за В. Бебиком):
- професійні;
- економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян та ін.);
- конфесійні (православні, католицькі, мусульманські та ін.);
- культурологічні (товариства української, російської, європейської мов та ін.);
- просвітницькі (товариство "Просвіта");
- спортивні, туристичні, тверезості, здоров'я тощо;
- наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, спеціалізовані академії наук);
- оборонні (ТСОУ, аероклуби, мотоклуби);
- національні (товариства російської, єврейської, польської культури та ін.);
- екологічні ("Зелений світ" та ін.).
Уся розмаїтість форм громадських об'єднань може бути інтерпретована через поняття "групи інтересів".
Групами інтересів називають добровільні об'єднання людей із формальною структурою, у яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною суспільною вигодою і котрі виражають себе всередині своєї організації або через співробітництво і впливи контактують з іншими групами та політичними інститутами. Тому групи інтересів, які чинять тиск на органи державної влади для законодавчого чи адміністративного забезпечення своїх інтересів, називають групами  тиску або лобі (англ. lobby - колуари, вестибюль).
Функції організацій:
1) представництво й захист групових інтересів;
2) суспільної активізації;
3) формування громадської думки;
4) підбір і підготовка кадрів;
5) виховна;
6) інформаційна.
 
Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або розпада-ються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.
 
Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:
а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);
б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);
в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).
 До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку запропонував американський політолог Е. Гідденс:
1) трансформаційні - спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;
2) реформаційні - пов'язані з певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;
3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;
4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.
 Більшість політологів розрізняють в Україні кілька груп різнотипових громадських об'єднань:
1. За спонукальними мотивами виникнення:
а) соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді);
б) ціннісно орієнтовані (товариство "Прсвіта", спілка "Чорнобиль");
в) традиціоналістичні (релігійні).
2. Залежно від цілей:
а) соціальні;
б) політичні;
в) культурні.
3. За характером діяльності:
а) пізнавальні;
б) творчі;
в) опозиційні;
г) спонукальні;
ґ) національні.
4. За сферою поширення:
а) міжнародні;
б) загальноукраїнські;
в) міжрегіональні;
г) регіональні;
ґ) місцеві.
Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:
- однією з форм реалізації самоврядування та суспільних зв'язків;
- індикатором демократичності політичної системи й режиму;
- відображенням рівня політичної свідомості й культури;
- засобом упорядкування суспільно-політичного життя;
- особливою формою реалізації суспільних інтересів.

Завдання для самостійної роботи

  1.  Які етапи в історії виникнення політичної партії виділяє Макс Вебер? Назвіть ці етапи і коротко охарактеризуйте їх.*
    1.  Визначте правові основи створення і діяльності політичних партій в Україні. Закон України „Про політичні партії в Україні”.**
    2.  Обґрунтуйте умови й фактори, які необхідні для виникнення масових організацій та рухів.**
    3.   Назвіть суттєві відмінності між суспільно-громадськими організаціями й рухами та між рухами й партіями.*
    4.  Підготуйте письмову інформацію про діяльність однієї з організацій області, регіону (жіноча, молодіжна).***
    5.   Чи можна профспілки вважати громадськими об'єднаннями?*
    6.   Які відмінності в методах діяльності громадських організацій і партій?*
    7.  Чим відрізняється соціальна база громадських рухів від партій? Чи є така відмінність?*
    8.  Як співвідноситься стихійне і свідоме в діяльності громадсько-політичних рухів?*

Теми рефератів**

  1.  Громадські організації та рухи, їх роль у політичному житті.
  2.  Суспільно-політичні рухи та організації в Україні.
  3.  Сучасний молодіжний і студентський рух в Україні.
  4.  Сучасні виборчі системи, їх сутність та специфіка.

      Література

  1.  Базовкін Е. Шляхи становлення, форми прояву багатопартійності // Політика і час. – 1991. – № 10.
  2.  Бенназир-Юзбашев Т.Е. Партии в буржуазних политико-правовых ученнях. – М., 1988.
  3.  Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К., 1993.
  4.  Выдрин В.И. Многопартийность: „за” и „против” // Социал.-полит. науки. – 1990. – № 9.
  5.  Гарань О.В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). – К., 1993.
  6.  Голишев В. Коаліції партій у парламентах // Політика і час. – 2003. – № 5.
  7.  Литвин В. Ліві, праві і центр // Політика і час. – 1992. – № 4.
  8.  Литвин В. Молодіжні громадсько-політичні організації // Політика і час. – 1991. – № 3.
  9.  Народний Рух України: державність, демократія, реформи. – К, 1994.
  10.  Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К. – С. 168-184.
  11.  Политические партии: Справочник. – М, 1986.
  12.  Політологія: Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.Г. – Харків: Друкарський центр „Єдинорог”, 2001. – С. 252-274.
  13.  Рудич Ф. Становлення нових політичних структур // Політика і час. – 1992. – № 7, 8.
  14.  Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. – К., 1991
  15.  Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник – К., 2001. – С. 112-119.
  16.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – С. 325-358.

Тема 7. Політична еліта і політичне лідерство

План

  1.  Сутність, типологія і функції політичної еліти.
  2.  Теорії еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса.
  3.  Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування.
  4.  Суть та роль політичного лідерства в суспільстві. Типи лідерства.

Поняття і категорії: еліти, елітаризм, аристократія, олігархія, панівний клас, провідна верства, маси, натовп, циркуляція еліт, "залізний закон олігархії"", типологія еліт, расизм, антисемітизм, шовінізм.
                                   

Інформаційний блок

  1.   Сутність, типологія і функції політичної еліти.

Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других -переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХГХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом ( від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).
Політична еліта -  це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.
 
Політична еліта має такі характерні риси:
- високі розумові здібності (талант);
- наявність організаторських нахилів;
- безпосередня участь у здійсненні влади;
- значний вплив на інші групи;
- високий соціальний статус;
- невелика за чисельністю, самодостатня група.

Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:
- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;
- політична стабільність суспільства;
- забезпечення міцної національної безпеки;
- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.

  1.  Теорії еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса.

 Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.
 
Г. Моска виходив з того, що будь-яке суспільство поділяється на два класи: керуючих і підпорядкованих. Тих, що керують, називають політичним класом або елітою, яка є згуртованою. У середовищі еліти відбуваються постійні зміни. Є дві провідні тенденції: аристократична й демократична. Перша з них проявляється в намаганні зробити свою владу спадковою, якщо не юридично, то фактично. Інша тенденція - в оновленні політичного класу за рахунок обдарованих і найбільш здібних до управління. Це не дає можливості деградувати елітам, посилює їх здатність ефективно керувати. Рівновага між двома тенденціями підтримує стабільність у державі.
 
Р. Міхельс вивчав соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він приходить до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності й відтворює її. Учений вивів "залізний закон олігархії"". Суть його полягає в тому, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. Процес управління вимагає спеціалізації і раціоналізації, а це веде до виділення еліти, яка часто виходить з-під контролю рядових членів. На думку Р. Міхельса, будь-якою, навіть демократичною, організацією завжди фактично керує олігархічна, елітна група.

3.Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування.

 Вітчизняна наука, вивчаючи специфіку генерації української еліти, прийшла до висновку, що історично відбувалося постійне скорочення тривалості її етапів. Перший етап української еліти тривав понад три століття, другий (козацький) - півтора століття, а третій (народницький) і четвертий (радянський) тривали по сімдесят років.
Серед сучасної політичної еліти України виділяють
три основні генерації:
1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;
2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;
3) політики нової генерації.
 Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.
 Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):
- за місцем в політичній системі: правляча й опозиційна, або контреліта;
- за способом рекрутування: відкриті й закриті;
- за структурою: об'єднані й роз'єднані;
- за ступенем соціального представництва: високий і низький;
- за сферою впливу: широка й обмежена;
- за характером влади: централізована й дифузна;
- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;
- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;
- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;
- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.
 Раси́зм — світогляд, а також політичні теорії і практики, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду як-от колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо, тобто на раси, і різному ставленні до людей та їх спільностей залежно від їх приналежності до цих груп (рас).
 
Антисеміти́зм — одна з форм національної та релігійної нетолерантності (ксенофобії), що виражається у ворожому ставленні до євреїв, ідеологія та політика, спрямовані на обмеження або позбавлення євреїв громадських та інших прав.

Шовінізм (фр. chauvinisme, в англ. версії — джингоїзм) — пропагування національної переваги на чужих етнічних територіях (на територіях іншої етнічної спільноти одним народом (нацією) — іншим народам (націям). 

 Ксенофо́бія від грецьких слів ξένος (ксенос), що означає «чужинець», «незнайомець», та φόβος (фобос), що означає «страх», — це хворобливий стан, що виявляється у нав'язливому страху стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного або страх перед чужоземцями та ненависть до них. У науковій фантастиці ксенофобія — страх перед інопланетянами.

4.Суть та роль політичного лідерства в суспільстві. Типи лідерства.

  Лідер (англ. leader - ведучий) - провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство - це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.
 Політолог Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для
якого характерна така специфіка:
- по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;
- по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);
- по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив;
- по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва.
 Політичне лідерство відрізняється від лідерства інших типів, тобто має свої
особливості (за Є. Мелешкіною):
1. Політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов'язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.
2. Політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це - "дистанційне" лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.
3. Багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.
4. Політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов'язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.
5. Функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що "політичним лідером" може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).
 Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):
- об'єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;
- пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
- соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;
- налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;
- мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
- легітимація суспільно-політичного ладу.
 
Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:
- ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;
- масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;
- стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);
- ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;
- соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.
Для України можна визначити такі типи політичного лідерства:
1) "уступаючий" лідер, тобто такий, що намагається зберегти колишню політичну систему (його можна назвати ще консервативним);
2) "інверсійний" лідер, якого визнають і сприймають не стільки за наявність у нього відповідних особистих заслуг, скільки завдяки переслідуванням владою;
3) легітимний лідер, який спирається на відповідні нормативи. Проблема вивчення політичного лідерства є однією з найактуальніших для аналізу політичних процесів. Для визначення характеристик типів політичного лідера дослідники використовують низку соціологічних методів: анкетне опитування, тести, фокус-групу, контент-аналіз.
                     
    Завдання для самостійної роботи
1. Чим відрізняється революційний лідер від реформатора?*
2. Використовуючи публікації, політологічну літературу складіть портрети українських лідерів авторитарного й демократичного типу.
***
3. Письмово охарактеризуйте Л. Кравчука, І. Плюща, О. Мороза, О. Ткаченка, В. Литвина. Визначте тип лідерства.
***
4. Опишіть характерні риси й особливості регіональних лідерів (область, район).
***
5. Які риси політичного лідерства найбільше відповідають умовам України?
*

4. Чи можна вважати нинішніх державних чиновників елітою?*
5. Порівняйте основні характеристики політичних еліт в Україні, Росії, Білорусі.
***
6. Дайте характеристику процесу формування еліти в незалежній Україні.
**

                                               Теми рефератів**
1. Політичне лідерство в тоталітарних і демократичних країнах.
2. Погляди Ф. Ніцше на лідерство (за твором "Так говорив Заратустра").
3. М. Вебер про лідерство.
4. "Державець" Н. Макіавеллі як лідер епохи.
5. Основні фактори формування політичних лідерів.
6. Політичне лідерство в сучасній Україні.

  1.  В. Липинський про роль провідної верстви. "Національна аристократія".
    8. Расизм та антисемітизм як різновиди теорії еліт.
    9. Теорія еліт В. Паретто.
    10. Сутність "залізного закону олігархії" Р. Міхельса і специфіка його прояву в незалежній Україні.
    11. Поняття "політична еліта" та її основні функції.
    12. Становлення теорії еліт та її розвиток.
    13. Типологія політичної еліти (українські реалії).

                                              

 Література

  Бевз Т. Теорія еліт В. Липинського // В'ячеслав Липинський в історії України (до 120-річчя з дня народження).- К.: Експрес-Поліграф,2002.-239с.

  Білий О. Дискурс влади і типи еліт // Політ, думка.- 1994.- № 2.

  Вовканич С. І ми не ми, і я не я. Національні еліти та українознавство // Україна.- 1995.-№ 21.

  Вовканич С Національна еліта та інтелектуальний потенціал державотворення // Розбудова держави.- 1995.- № 10.

  Вовканич С. Пріоритет еліти: інтелект і творчість у злагоді з духовністю // Сучасність.- 1997.- № 7-8.

  Тарань О. Еліти в історії України XX ст. // Сучасність.- 1993.— №6.

  Гордієнко К. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика.-1998.-№2.

  Донцов Д. Дух нашої давнини- Дрогобич: Відродження, 1991-341 с

  Канак Ф. Суверенітет народу і його доступ до влади: інтелігенція й еліта між народом і урядом // Сучасність.- 2000.- № 2.

  Колесников А. Еліту люди не любили // Наука і суспільство.-1996.-№3-4.

  Кривошея В. Еліти нації і еліта суспільства // Розбудова держави.-1997.-№ц.

  Круглашов А. Місцева еліта: регіональна чи периферійна? // Віче.-1998.-№5.

  Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство.-Л., 1995.-221 с

  Лазоренко О. Еліта влади чи еліта духу ? // Наука і суспільство.-1993.-№5-6.

  Мінк Жорж, Шуре к Жан-Шарль (Франція). Стратегії адаптації колишніх комуністичних еліт // Політ, думка.- 1996.- № 4.

  Мойсеїв І. Національна еліта, її культура і політична роль // Розбудова держави.- 1996.- № 6.

  Наумкіна С, Козловська Л. Українська політична еліта доби визвольних змагань (1917-1920 роки) // Політ, менеджмент-2004.- № 4.

  Полохало В., Слюсаренко А. Політичний процес і політична еліта // Політ, думка.- Ї994- № 4; 1996.- № 1.

  ПоплавськаЖ. Феномен еліти //Україна- 1995.-№ 7-8.

  Сікора В. Концепція дідичного гетьманату В'ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи // В'ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна.- К,, Філадельфія, 1994.

  Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт // Політ, думка.- 1994.-№ 3.

  Теорія плюралізму еліт // Бодуен Ж. Вступ до політології.- К.: Основи, 1995.

  Фесенко В.В. Политическая элита Украины: противоречия формирования и развития // Полис- 1995.- № 6.

  Хоффман-Ланге У. Элиты и демократизация: германский опыт // Социс.-1996.-№4.

  Шульга М. Правляча еліта. Що про неї думають в Україні // Віче.-1997.- №8.

  Шульга М., Потєхін О., Бойко Н., Парахонська О., Шульга Т. Еліти в суспільстві: нагальний зміст теоретичної проблеми // Розбудова держави- 1998- № 7/8.

Тема 8. Політична свідомість і політична культура

План

  1.  Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції. Політична ідеологія.
  2.  Політична культура: поняття, зміст і функції.
  3.  Типологія політичної культури.
  4.  Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.

Основні поняття та терміни:  політична свідомість, масова свідомість, політичні цінності, політична ідентичність, політична культура, політична ідеологія.

Інформативний блок

  1.  Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції. Політична ідеологія.

    Політична свідомість (від лат. con - разом, спільно та scentia -знання) - це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами - індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість є складовою суспільної свідомості, яка відображає суб'єктивний збірний образ політичної системи, існуючого режиму, усвідомлення політичних інтересів, прагнень, цінностей.
 Політична свідомість знаходить своє чітке вираження в політичних переконаннях. Відомий
фахівець Р. Лейн у роботі "Політична людина" виводить вісім елементів усередині основних переконань:
- переконання індивідуальної ідентичності; г уявлення про інших;
- уявлення про владу й авторитет;
- потреби, мотиви, цінності;
- етичні проблеми;
- способи пояснення явищ і подій;
- розуміння структури політичної інтерпретації;
- поняття і використання знань.
 
Політична свідомість як системне утворення, котре має такі рівні:
1
. Емпірично-буденний рівень, котрий базується на безпосередній практиці й участі в політичному процесі різних суб'єктів. Цей рівень відображає почуття, настрої, переживання, волю, ілюзії, уявлення, фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ.
2.
Практично-політичний рівень створює інформаційну базу для більш складної теоретичної моделі свідомості.
3.
Концептуальний рівень або політико-ідеологічний, який існує на рівні політичних ідей, концепцій, доктрин, учень.
4.
Державний рівень, на якому здійснюється вироблення офіційної політики; обґрунтовується і реалізується захист існуючих політичних режимів і принципів управління.
 Крім цього, виділяють
такі типи політичної свідомості: великих суспільних груп; національну; партійну, елітну, індивідуальну свідомість, а також державні й антидержавні, централістські та децентралістські типи політичної свідомості.
 
Функції політичної свідомості:
- пізнавальна - є системою знань про навколишню політичну дійсність, об'єктивне відображення політичної реальності;
- орієнтаційна - сприяє орієнтації в політичному житті, оцінці політичних подій;
- регулятивна - дає орієнтири щодо участі у політичному житті;
-
інтегруюча - сприяє об'єднанню груп суспільства на базі спільних цінностей, ідей, настанов;
- прогностична - створює основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу;
-
нормативна - створює загальноприйнятий образ майбутнього.
 Своєрідним проявом політичної свідомості є "масова свідомість", яку, однак, частина політичних теоретиків заперечує. Під
"масовою свідомістю" розуміють сукупність різних духовних, емоційних і психологічних утворень, емоцій і образів, які істотно впливають на політичну поведінку великої кількості людей.

    Цінності політичні - це засвоєні, пристосовані особою соціально-групові уявлення. Політична установка розуміється як усвідомлена готовність людини вести себе відповідним чином, це своєрідна суб'єктивна налаштованість на відповідні дії по відношенню до певного суб'єкта (режиму, партії, інституції)-
 Політична ідентичність - це ототожнення суб'єкта політичного процесу з відповідною політичною позицією, яку визнають інші суб'єкти політичних відносин. За суб'єктністю виділяють ідентифікацію індивідуальну і групову. За ідейно-політичними напрямками застосовується частіше всього поняття "лівий-правий".

  1.  Політична культура: поняття, зміст і функції.

Політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки.

У словнику "Політична наука" за редакцією Б. Кухти (Л.: Кальварія, 2003.- С. 215) подано таке широке визначення: "Культура політична - владний аспект будь-якої національної культури, відображений у системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах і діяльності політичних суб'єктів".
    
Норми політичної культури - це загальноприйнятні зразки поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до існуючої ієрархії цінностей.
    Найосновніші
функції політичної культури: пізнавальна, регулятивна, нормативно-ціннісна, захисна, прогностична, виховна.
   

  1.  Типологія політичної культури.

 Найбільш детальну типологію політичних культур наводить А. Колодій:
1. За рівнем прояву:
- індивідуальна;
- групова;
- масова.
2. За рівнем політичної участі:
-патріархальна;
- підданська;
- активістська;
- громадянська;
3. За геополітичним критерієм:
- західна;
- східна;
- маргінальна;
- змішана.
4. За ідеологічним критерієм:
- ліберальна;
- консервативна;
- соціалістична;
- націоналістична;
- расова.
5. За особливостями нації як суб'єкта політики:
- українська;
- американська;
- російська та ін.
6. За рівнем збігу ціннісних орієнтацій населення:
- гомогенна;
- інтегрована;
- фрагментарна;
- змішана;
- уніфікована.
7. За рівнем закритості-відкритості:
- інтравертивна;
- екстравертивна.
8. За характером політичного режиму:
-демократична;
- авторитарна;
-тоталітарна;
- перехідна;
-змішана.
9. За формою державного правління:
- республіканська;
- монархічна.
10. За типом поведінки в конфліктах:
- конфронтаційна;
- консенсусна.
11. За ставленням до суспільного прогресу:
- прогресивна;
- реакційна;
- динамічна;
- застійна;
- оптимістична;
- песимістична.

  1.  Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.

 Політична культура сучасної України має пострадянський, посткомуністичний, маргінальний характер. Домінуючою тенденцією є демократична, із значними елементами авторитаризму, етатизму, патерналізму.
 Українській політичній культурі властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність.
 На формування цих рис у політичній культурі України вплинули такі чинники, як багатовіковий період бездержавності, розчленування України між державами з різними політичними культурами, денаціоналізація провідних верств, тривале панування комуністичного режиму. Все це спричинило до деформації рис індивідуалізму й прагматизму, утвердило формування елітарно-колективістських цінностей.

Політичні установки посткомуністичних країн, у тому числі й України, визначаються перехідним типом економіко-політичних трансформацій. Великий вплив на визначення таких установок мають існуючі складнощі економічного і політичного розвитку. Значно впливають на ці процеси й особливості національних традицій, демографічна та конфесійна ситуація. Низький рівень життя, соціальна і правова незахищеність жителів України визначають більш прагматичні, матеріальні цінності й установки.
       На процеси формування установок і політичної свідомості загалом істотно впливають зовнішні умови України. До зовнішніх умов належать геополітичні чинники та міжнародну розстановку сил.

   Завдання для самостійної роботи:

  1.  Яку роль відіграє суспільна думка в політичній свідомості різних верств населення? *
    1.  Назвіть типи політичної свідомості. *
    2.  Засоби  реалізації політичної культури.* *
    3.  Дослідіть зміст і характер формування політичної свідомості в сучасному українському суспільстві. **
    4.  Проаналізуйте сутність інформаційних війн. ***
    5.  Дослідіть політичні традиції і сучасні політичні цінності українського суспільства.***

                                             Теми рефератів**

1. Роздуми В. Липинського про політичну культуру.
2. Громадянська культура - різновид політичної культури.
3. Шляхи формування політичної культури молоді.
4. Освіта та формування сучасної політичної культури.
5. Характер і рівні політичної культури (на прикладі України).
6. Культура політичних відносин на міжнародній арені.
7. Функції політичної культури.
8. Історія формування політичної свідомості та її типи.
9. Специфіка політичної свідомості тоталітарного й демократичного суспільства.
10. Сутність і структура політичної свідомості.
11. Політичні цінності як складова політичної свідомості.
12. Деформація політичної свідомості в умовах тоталітаризму.
13. Особливості формування політичної свідомості в незалежній Україні.
14. Політична ментальність українців.
15. Політична свідомість як вираження політичного життя суспільства.
16. Ознаки і прояви політичної свідомості різних груп сучасного українського суспільства.
10. Класифікація основних типів політичної свідомості.

      Література:

  1.  Баталов Е.Я. Политическая культура современного американского общества. – М., 1990.
  2.  Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996.
  3.  Винокурова С. Масова свідомість у ситуації соціальної кризи: пошук еквівалента втрачених ілюзій // Філос. і соціол. думка. – 1993. – № 1.
  4.  Власенко В. Третій шлях. Передумова національного відродження України // Політика і час. – 1991. – № 12.
  5.  Головаха Е. Особливості політичної свідомості // Політол. читання. – 1992. – № 1.
  6.  Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30 роки. – К., 1991.
  7.  Довідкові матеріали про становлення молоді та хід реалізації молодіжної політики в Україні. – К., 1997.
  8.  Лісовий В. Поняття політичної культури. Політична культура українців. – К., 1996.
  9.  Лясота А. Політичні традиції: еволюція інтерпретації у контексті функціонування політичної системи // Політика і час. – 2003. – № 5.
  10.  Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. – К., 1995.
  11.  Політологія: Підручник / За заг. ред. проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.Г. – Харків: Друкарський центр „Єдинорог”, 2001. – С. 291-312.
  12.  Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна. – К., 1997. – С. 267.
  13.  Сас М.І. Українська політична культура ХVII – ХVIII ст. – К., 1999.
  14.  Цимбалистий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. – К., 1994.
  15.  Швидак О.М. Політологія. Практикум: Навч. посібник. – К., 2001. – С. 148-163.
  16.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник – К: Либідь, 2002. – С. 477-501.

Тема 9. Вибори та виборчі системи

План
1. Принципи загального виборчого права та функції виборів у демократичному суспільстві.
2. Технології організації і проведення виборів.
3. Типи виборчих систем та їх особливості.

Поняття і категорії: вибори, функції виборів, передвиборна кампанія, принципи загального й рівного права, основні виборчі права, мажоритарна система, пропорційна система, змішана сис-тема, виборча квота, звернення, мітинг, зустріч із виборцями.

 Інформаційний блок

1. Принципи загального виборчого права та функції виборів у  демократичному суспільстві.
 Серед основних прав громадянина є виборче право.
 
Виборче право - це сукупність норм, які регулюють участь громадян у виборах, у їх організації і проведенні, взаємовідносинах між виборцями й виборними органами чи посадовими особами, а також відкликання депутатів, які не виправдали довір'я виборців.
 Виборче право поділяється на активне й пасивне.
Активне виборче право - це право обирати. Пасивне виборче право - це право бути обраним.
 
Принципи виборчого права: загальні - обмежені; рівні -нерівні; прямі - опосередковані; з таємним голосуванням - з відкритим голосуванням.
Загальне виборче право означає право всіх дієздатних громадян, які досягли певного віку, брати участь у виборах.


2. Технології організації і проведення виборів.

 Етапи виборчого процесу:
1) утворення одномандатних виборчих округів та багатомандатного округу;
2) утворення виборчих комісій;
3) складання списків виборців;
4) висування, реєстрація кандидатів у депутати в багатомандатному виборчому окрузі;
5) висування, реєстрація кандидатів у депутати у одномандатному виборчому окрузі;
6) проведення передвиборчої агітації;
7) процес голосування;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів;
9) реєстрація обраних депутатів.
 Виборчий процес - врегульована законами діяльність уповноважених органів та громадян, спрямована на підготовку і проведення виборів представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, обрання та наділення повноваженнями посадових осіб.
 Виборчий процес здійснюється на засадах:
1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у виборчий процес;
2) політичного плюралізму (багатопартійності);
3) гласності й відкритості виборчого процесу;
4) рівності прав партій (блоків) -, суб'єктів виборчого процесу;
5) рівності всіх кандидатів у депутати;
6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації;
7) неупередженості до партій (блоків), кандидатів у депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ й організацій.
 Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною та окружними виборчими комісіями результатів виборів депутатів.

3. Типи виборчих систем та їх особливості.
 
Виборча система - це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів підведення результатів голосування.
 
Головною ознакою, яка відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком тривалого суспільно-політичного розвитку країни, історичних традицій та політичної культури.
 
Основні типи виборчих систем:
- мажоритарна;
- пропорційна;
- змішана.
 Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної (франц. majorite - більшість) виборчої системи є те, що результати голосування тут визначаються за ознакою більшості. За мажоритарної виборчої системи обраним у виборчому окрузі вважається той кандидат або партійний список, який здобув установлену більшість голосів.
 Пропорційна виборча система. Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії (блоку) має відповідати кількості виборців, які голосують за них.

 Змішана виборча система. Серед виборчих систем, окрім згаданих мажоритарної та пропорційної, є ще й змішаний, або пропорційно-мажоритарний тип. За цієї системи частина мандатів, як правило, - половина, розподіляється по одномандатних виборчих округах, решта - за пропорційним принципом по багатомандатних округах.
можуть і повинні репрезентувати інтереси та потреби свого округу й цілого суспільства.

                   Завдання для самостійної роботи
1. Які Ви знаєте виборчі системи? Охарактеризуйте їх.*
2. У чому полягає особливість мажоритарної і пропорційної систем?
*
3. Які відмінності між американською, французькою та українською виборчими системами?
**
4. В чому полягають особливості сучасного закону про вибори народних депутатів?
**
5. Який мінімальний вік обрання до парламенту в країнах Європи?
**
6. Які виборчі цензи існують в Україні?
***
7. Які основні типи представництва у виборчих системах Ви знаєте?
***

Теми рефератів**

  1.  Вибори та виборчі системи.
    1.  Порівняльна характеристика основних виборчих систем.
    2.  Прямі та непрямі політичні вибори: порівняльна характеристика.
    3.  Поняття і принципи виборчого права.
    4.  Особливості виборчого права в посткомуністичних країнах.
    5.  Політичні вибори і проблема суспільної стабільності.

Література

  1.  Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі. – К., 1993.
  2.  Жмыриков А. Н. Как победить на выборах. – Обнинск, 1995.
  3.  Конституція України. – К., 1997.
  4.  Уоллерстайм М. Избирательные системы. Партии и политическая стабильность // Полис. – 1992. – № 5-6.
  5.  Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1997.
  6.  Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – С. 343-358.

Тема 10.  Соціально-політичні ідеї і течії у сучасному світі

План  

1. Поняття політичної ідеології та її функцій.

2. Традиційні соціально-політичні ідеї та течії:

а) лібералізм;

б) консерватизм;

в) соціалізм.

3. Новітні західні соціально-політичні ідеї:

  •  концепції інформаційного суспільства;
  •  альтернативні концепції.

4. Сучасні соціально-політичні доктрини католицизму, православ’я та ісламу.

Основні поняття та терміни: політична ідеологія,  доктрина, концепція, лібералізм, консерватизм, соціалізм, інформаційне суспільство, альтернативні концепції

     Інформаційний блок

1. Поняття політичної ідеології та її функцій.

Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики (Політологічний енциклопедичний словник-К.: Генеза, 1997.-С 140).

 Політична концепція - це форма знання, у якій змістовно виражене цілісне розуміння об'єкта пізнання, хоча часом воно є непевним. Розробка концепції має виходити з чітких уявлень про стратегічну соціально-політичну модель суспільства.

Найважливіший системотворчий елемент внутрішньої структури політичної ідеології - політична теорія, яка є синтезом взаємопов'язаних тверджень і доведень з логічною побудовою знань про принципи та закономірності політичного розвитку суспільства.
 
Політичний ідеал - це уявлення політичного суб'єкта про досконалість політичного устрою суспільства. Він переважно є суб'єктивним і вимріяним багатьма поколіннями.

 Політичне гасло є завданням, директивою політичних перетворень, яке забезпечує процес упровадження політичної ідеології в практику.
 
Політична програма - пропонований план діяльності політичної еліти, партії, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів.
Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності:
- консерватизм (неоконсерватизм);
- лібералізм (неолібералізм);
- соціал-демократія (реформізм);
- соціалізм;
- комунізм (марксизм-ленінізм);
- анархізм;
- фашизм (неофашизм).
Функції політичної ідеології (за Ю. Сурміним):
- відображувальна (відображення основних проблем, процесів, явищ);
- пояснювальна (пояснення закономірностей тенденцій розвитку);
- прогностична (створення моделей майбутнього);
- цілеспрямовуюча (формулювання системи цілей суспільства та індивіда);
- програмуюча (створення планів і програм);
- оцінна (створення системи цінностей);
- орієнтаційна (орієнтація у світі);
- вираження інтересів (виявлення спрямованості особистості);
- спонукально-мобілізаційна (спонукання до дії та мобілізація сил);
- комунікативна (забезпечення спілкування);
- соціалізаторська (формування необхідних якостей особистості);
- емоційна (емоційне насичення індивіда);
- управлінська (реалізація управлінської діяльності);
- захисна (збереження ідей, ідеалів, цінностей);
- інтеграційна (об'єднання людей);
- нормативна (визначення норм);
- владна (форма духовної влади).

2. Традиційні соціально-політичні ідеї та течії: а) лібералізм; б) консерватизм;

в) соціалізм.

а) Лібералізм та неолібералізм як політичні течії
 Лібералізм (фр. libéralisme) філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.

 Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Основними принципами  лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю  і свободою приватного підприємництва.

 Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на принципі саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи.

Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності.

Лібералізм в Україні сповідував такі погляди:

  •  існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М. Драгоманов)
  •  політична свобода - це сукупність конституційно закріплених прав громадян
  •  домінантною цінністю у співвідношенні «людина — суспільство — держава» є «людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості»
  •  в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності та засоби виробництва (М. Туган-Барановський)
  •  визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б. Кістяківський)
  •  пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя; децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М. Драгоманов)
  •  популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).

 Лібералізм як суспільно-політичний рух та ідеологія поширені і в сучасній Україні, на їх основі діють ряд політичних партій, зокрема, Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) — «Захищена Особистість», «Приватне – понад усе», Християнсько - ліберальна партія України (ХЛПУ), Ліберальна партія України (оновлена) (ЛПУ(о)) та інші.

б) консерватизм;

 Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

 Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Вперше термін «консерватизм» вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан.

 Неоконсервати́зм (від грец. νεος — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).

 Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

 Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.

в) соціалізм;

Соціалі́зм — поняття, що має багатозначне визначення. Під ним розуміється в першу чергу:

  •  соціально-економічні ідеї, «вчення» та ідеології, чиїм основним гаслом є «соціальна справедливість»;
  •  політичні рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять до «лівого» політичного спектру;
  •  в переносному значенні в політичній лексиці — політика економічного перерозподілу національного продукту країни, спрямована на соціальний захист найслабших верств населення; підтримка бідних за рахунок багатих
  •  самоназва економічного, суспільного та політичного ладу в СРСР та країнах що в ХХ столітті були вільними або невільними сателітами СРСР.

 До відомих соціалістів належать, зокрема: П'єр Жозеф Прудон, Джуліус Н'єрере, Карл Маркс.

3. Новітні західні соціально-політичні ідеї:

  •  Концепції інформаційного суспільства

Інформаці́йне суспі́льство (англ. Information society) —

  1.  За концепцією постіндустріального суспільства; нова історична фаза розвитку цивілізації, в якій головними продуктами виробництва є інформація і знання. Рисами, що відрізняють інформаційне суспільство, є:
    •  збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;
    •  збільшення долі інформаційних комунікацій, продуктів та послуг у валовому внутрішньому продукті;
    •  створення глобального інформаційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задовільнення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.
  2.  Щабель в розвитку сучасної цивілізації, що характеризується збільшенням ролі інформації і знань в житті суспільства, зростанням долі інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті (ВВП), створенням глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задовільнення їхніх соціальних і особистісних потреб в інформаційних продуктах і послугах.

 ІС настає внаслідок інформаційно-комп'ютерної революції й базується на інформаційній технології, «інтелектуальних» комп'ютерах, автоматизації та роботизації всіх сфер і галузей економіки та управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв'язку. Це забезпечує кожній особі (закріплюється законодавчими актами) будь-яку інформацію і знання та зумовлює радикальні зміни в усій системі суспільних відносин (політичних, правових, духовних та інше). Завдяки цьому забезпечується найбільший прогрес і свобода людини, можливість її реалізації.

  •  Альтернативні концепції

Це масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства.

Виникнення альтернативних рухів зумовлене кількома факторами, а саме:

- руйнуванням традиційних ціннісних орієнтацій,

- відсутністю умов для саморозвитку і самовдосконалення особи,

- тотальною загрозою природним основам життя,

- поглибленням нерівності між суспільними групами і регіонами.

Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного життя такі:

- в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності;

- в політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні;

- у сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього світу. Поширена ідея, згідно з. якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — і копією рівноваги в природі.

В основі всіх альтернативних доктрин лежить концепція «політичної екології». Вона ставить за мету обгрунтувати необхідне поєднання зусиль, спрямованих на збереження оточуючого середовища, із завданнями демократичного руху в боротьбі проти індустріального суспільства.

 Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, партії і соціальні групи, а об´єднання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей. До них відносяться:

- пацифісти (лат. «pacificus» - миротворний) - противники всіляких воєн, прибічники миру на Землі;

- феміністи - прихильники утвердження рівноправ´я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті;

- екологісти - особи, що виступають на захист навколишнього середовища;

- прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демисифікації культури та інші.

 Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку; вона має багато аспектів і включає:

- розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового товарного виробництва;

- антиетсітизм, тобто конфлікт з державою;

- самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької демократії;

- зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних системах.

       Питання для самоконтролю

1. У чому суть доктрини лібералізму та неолібералізму?*
2. Які риси притаманні консерватизму та неоконсерватизму?
*
3. Які основні положення марксистської політичної теорії?
*
4. Що таке творчий марксизм? Чи можна до марксизму застосовувати таке поняття?
***
5. В чому суть соціал-демократичної концепції соціалізму?
**
     Теми рефератів**

  •  Неконсерватизм: цінності, ідеї, політика.
  •  Антиномія рівності та свободи у лібералізмі.
  •  Специфіка соціал-демократичної ідеології.
  •  Націоналізм на порозі ХХІ століття.
  •  “Соборність” як парадигма політичної свідомості в Україні.
  •  Російська політична думка на рубежі ХІХ – ХХ ст.
  •  Біхевіоризм як основний метод політичних досліджень американської політології ХХ ст.
  •  Марксистська теорія політики.
  •  Політичні концепції М. Вебера.
  •  Основні тенденції розвитку політичної науки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Література

1. Шацкий Е. Протолиберализм: автономия личности и гражданское общество // Полис. – 1997. - №5 – 6.

2. Вовк В. Соціально-культурні чинники формування масових умонастроювань в Україні // Політична думка. – 1998. - №12.

3. Капустін Б.Р., Клямкин И.М. Либеральные ценности в сознании россиян // Полис. – 1994. - №1.

4. Метельова Т. Лібералізм чи націонал-демократизм? // Побудова держави. – 1995. - №12.

5. Медведчук В. Социал-демократическая модель общественного развития и предпосылки её становления в Украине // Полис. – 1999. - №6.

6. Нестеров Р.В., Сибирко В.Г. Восприятия политических лидеров и отношение к демократии: некоторые особенности сознания россиян // Полис. – 1999. - №6.

7. Томенко М. Штрихи до історії ліберальної ідеї в Україні // Політична думка. – 1997. - №7.

Тема 11. Етнонаціональна політика

План

  1.  Етнонаціональні спільноти як суб’єкти й об’єкти політики.
  2.  Національний суверенітет і політичне самовизначення нації.
  3.  Зміст етнонаціональної політики та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин.

Основні поняття й терміни теми : геноцид, етнічна група, етноцид, інтернаціоналізм, космополітизм, націоналізм, національна  меншина, національні відносини,расизм, сепаратизм, шовінізм.

Інформаційний блок

  1.  Етнонаціональні спільноти як суб’єкти й об’єкти політики.

 До етнонаціональих спіьнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.

 Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

 Етнічна група: а) соціальна спільність, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості і сприймається з боку представників інших етносів як окрема група; б) частина етносу яка проживає на території чужої національної держави.
 Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу.
 Етноцид — знищення культури етносу або його асиміляція.
 Народність - це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку.

 На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:

  •  Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.
  •  Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.
  1.  Національний суверенітет і політичне самовизначення нації.

 Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

  •  право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);
  •  право на вільний розвиток національних потреб — економічних і соціальних;
  •  право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
  •  право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;
  •  право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
  •  право на екологічну безпеку та ін.

 Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ.

  1.  Зміст етнонаціональної політики та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин.

 Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Але і етносоціальні спільності з точки зору етнополітики також є об'єктом останньої. У ширшому розумінні об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополітичних явищ:

— політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самоврядування тощо);
— розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;
— соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;
— стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.
 Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес.

     Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення.

 Інтернаціоналізм — ідеологія і політика, що виражає збагания корінних інтересів і прагнення до об'єднання зусиль різних народів, націй, держав, соціальних та демографічних груп.
 
Космополітизм — ідеологія так званого світового громадянства, яка зневажає державний суверенітет, пропагує відмову від національних традицій, патріотизму.
 
Націоналізм — теорія і практика етнічних і соціально-політичних відносин у суспільстві, які ґрунтуються на самоідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, економічних та соціокультурних проблем.
 Національна меншина — етнічна група, яка не є корінним етносом, але члени якої являються громадянами національної держави і мають спільні етнокультурні особливості (мовні, релігійні, звичаєві), намагаються їх виразити через відповідні соціальні інститути.
 Національні відносини — це відносини між соціально-етнічними спільностями з приводу рішення різнобічних національних проблем (державно-політичної організації життя, економічних основ національного буття, питань національної мови, культури, традицій тощо).
Расизм — сукупність антинаукових концепцій, основу яких становлять положення про фізичну і психічну нерівноцінність людських рас, про вирішальний вплив расових ознак на історію суспільства, про одвічний поділ людей на «вищі» й «нижчі» раси, з яких перші нібито покликані до панування, а другі приречені бути об'єктом експлуатації; політика, що грунтується на расистських теоріях.
 Сепаратизм — рух на територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, мовними чи релігійшь ми ознаками.
 Шовінізм — одна з форм націоналізму, політична ідеологія і практика, спрямована на розпалювання національної ворожнечі та ненависті.

Питання для самоконтролю

1. Особливості національної політики України.**
2. Що таке національний суверенітет?
*
3. Яка залежність між поняттями «етнос» і «нація»?
*
4. Які передумови сучасного етнічного ренесансу в світі?
**
5. Чим відрізняється національна державність від національного суверенітету?*
6. Чи є взаємозв'язок між націоналізмом та інтернаціоналізмом? Якщо є, то в чому, а якщо нема, то в чому?
**
7. Що потрібно для формування національної свідомості та самосвідомості?
**
8. У чому причини виникнення шовінізму, расизму?
**
9. Що таке космополітизм?
**
10. Місце і роль національних відносин у політичному житті сучасного суспільств.
***

Теми рефератів**

  1.  Національна державність українського народу в історичній ретроспективі.
    1.  Українська діаспора: минуле і сучасність.
    2.  Українська національна ідея.
    3.  Націоналізм в соціально-політичному аспекті.
    4.  Особливості етнонаціональної політики в сучасній Україні.
    5.  Роль політики у вирішенні національних проблем.

                                     Питання для дискусії:***

  •  Відомо, що більшість держав світу багатонаціональні за складом свого населення. Є й кілька поліетнічних держав. Чи тотожні поняття „поліетнічна держава” і „багатонаціональна за складом свого населення”.
  •  Чи є взаємозв’язок між націоналізмом і інтернаціоналізмом? Якщо є, то в чому? Якщо немає, то чому?
  •  Чи зіллються нації в майбутньому?
  •  Яке майбутнє мов?
  •  У чому полягає відмінність між поняттями „український народ”, „українська нація”, „народ України”, „населення України”?

Література

  1.  Акт проголошення незалежності України. – К., 1991.
  2.  Антонюк О. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. Монографія. – К., 1999.
  3.  Бойко Ю. Шлях націй. – Париж-Київ-Львів, 1992.
  4.  Варзар І. Етнічна спільність (етноісторична спільність, етнос) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.
  5.  Винниченко В.К. Відродження нації. У 3 ч. – К., 1990.
  6.  Вівчарик М., Панченко П., Жмихова В. Українська нація: шлях до самовизначення. – К., 2001.
  7.  Геллнер Е. Націоналізм та ідеологія // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.
  8.  Грабовський С., Ставоряні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995.
  9.  Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К., 1993.
  10.  Декларація прав національностей України // Інформаційний бюлетень Міністерства України у справах національностей, міграцій та культів. – 1995.
  11.  Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. – К., 1991.
  12.  Етнонаціональний розвиток України. Досвід, проблеми, перспективи. – К., 1997.
  13.  Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії /За ред. Ю.І. Римаренка, І.Ф. Кураса. – К., 1993.
  14.  Етносоціологія: терміни та поняття. Навч. посібник. – К., 2003.
  15.  Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. Монографія. – К., 1999.
  16.  Картунов О.В. Етноси, нації та етнонаціональна політика // В підруч. Політологія / За ред. Ю.І. Кулагіна, В.І. Полуріза. – К., 2002.
  17.  Колодій А.І. Нація як суб'єкт політики. – Львів, 1997.
  18.  Конституція України. – К., 1996.

Тема 12. Конфлікти й кризи в суспільно-політичному житті сучасного суспільства



План

1. Сутність політичного конфлікту.
2. Типологія політичних конфліктів.
3. Основні методи врегулювання конфліктів.
4. Особливості політичних конфліктів у сучасній Україні.

Основні поняття й терміни теми : конфлікт, політичний страйк, повстання, путч, суперечність, демонстрація, демарш, переворот, політична боротьба.

Інформаційний блок

1. Сутність політичного конфлікту.

 Політичний конфлікт (від лат. confiictus — зіткнення) — крайнє загострення суперечностей сторін, пов'язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві, загострення суперечностей інтересів, цілей і цінностей, зіткнення і протиборство певних систем.

2. Типологія політичних конфліктів.

 Конфлікти класифікуються:
- за характером протиріч: антагоністичні й неантагоністичні, внутрішні й зовнішні;
- за сферами прояву: економічні, духовні, зовнішньополітичні тощо;
- за часом протікання: затяжні, середньотермінові, швидкоплинні;
- за рівнем відкритості: відкриті й латентні (приховані);
- за масштабами дії: локальні, регіональні, національні, глобальні, планетарні;
- за формами прояву: мирні, немирні, військові, дипломатичні;
- за кількістю учасників: двосторонні й багатосуб'єктні;
- за характером регулювання: системні, позасистемні, інституалізовані та неінституалізовані;
- за наслідками: позитивні й негативні, конструктивні й деструктивні;
- за внутрішнім характером: ендогенні й екзогенні;
- за джерелами: конфлікт цінностей, інтересів, ідентифікації, ідеологій.

 

3. Основні методи врегулювання конфліктів.

 Методи розв'язання політичних конфліктів:
- метод "уникнення конфлікт}', шляхом тимчасового зникнення з політичної арени, уникнення зустрічей з конфліктуючою стороною";
- метод підміни конфлікту (переміщення його в іншу площину);
- метод часткової конфронтації;
- метод пристосування;
- метод відкладення конфлікту;
- метод примирення;
- метод переговорів;
- метод третейського розбору або арбітражу;
- альтернативний метод.

  1.  Особливості політичних конфліктів у сучасній Україні.

 Для українського суспільства характерним є стрімке зубожіння маси населення, відсутність довіри до всіх владних структур, специфічні стосунки між гілками влади, протистояння між партіями і їхніми лідерами.

 Політичний страйк — найвища форма страйкового руху, колективна відмова страйкарів продовжувати роботу до задоволення політичних вимог.
 
Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючого ладу, панівних класів і груп, національного і релігійного гноблення.
 Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, частину армії, які виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд.
 
Суперечність — взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху.
Демонстрація — публічне вираження громадських настроїв (вимог, солідарності або протесту) шляхом організації масових мітингів.
 
Демарш — дипломатичний виступ з метою вираження протесту, прохання, адресованого уряду, владі, державі. Може бути виражене в ноті, меморандумі, заяві.
Переворот — докорінні зміни в державному устрої, персональні зміни в центрі, що приймає політичні рішення.
Політична боротьба — стан, суперництво в політичному житті та діяльності протилежних сил, партій, рухів.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення політичного конфлікту.*
2. Наведіть приклад парламентської, конституційної кризи.
*
3. Проаналізуйте політичне становище в Україні.
**
4. Дайте характеристику політичних засобів подолання конфліктів.
**
5. Консенсус — важливий фактор розвитку незалежної України.*
*
6. Проаналізуйте тенденції трансформації конфліктів.**
7. Проаналізуйте основні типи конфліктів в Україні.**

Теми рефератів**

1. Конституційні основи та правові норми вирішення конфліктних ситуацій.
2. Генезис та сутність міжнаціональних конфліктів.
3. Прогнозування етнополітичних конфліктів.
4. Внутрішньополітична криза: етапи виникнення та її прояви.
5. Системний аналіз факторів політичного ризику в Україні.
6. Етнополітичні конфлікти: механізми їх вирішення.
7. Роль конфліктів у політичному процесі.
8. Методи вирішення конфліктів.

Питання для дискусії***

1. Дайте визначення політичного конфлікту.
2. Наведіть приклади парламентської, конституційної кризи. Шляхи вирішення конфліктів.
3. Проаналізуйте характер етнополітичних конфліктів.
4. Розкрийте зміст політичних засобів, форм, методів та шляхів вирішення міжнаціональних конфліктів.
5. Дайте характеристику політичних засобів подолання конфліктів.
6. Консенсус — важливий фактор розвитку незалежної державності України.

Література

1. Бекешкіна І. Є. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. — К., 1994.
2. Валевський О. Л., Ішмуратов А. Т. Політичний конфлікт в сучасній Україні. — К., 1997.
3. Дмитриев А. В. Введение в теорию конфликта. — М., 1999.
4. Здравомьіслов А. Г. Социология конфликта. — М., 1995.
5. Мацієвський В. Теорія конфлікту. — К., 1998.

Тема 13. Політика і ЗМІ

План

1. Поняття та ознаки ЗМІ.

2. Функції ЗМІ.

3. Шляхи демократизації інформаційної (четвертої) влади.

Основні поняття й терміни теми : ЗМІ, четверта влада,

Інформаційний блок

 1. Поняття та ознаки ЗМІ.

 Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика, Інтернет.

 Характерні риси засобів масової інформації:

• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);

• наявність спеціальних технічних засобів;

• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;

• непостійний характер аудиторії;

• переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.

Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення.

 

2. Функції ЗМІ.

 Функції засобів масової інформації

1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;

2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;

3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;

4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;

5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;

6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.

ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси.

 

  1.  Шляхи демократизації інформаційної (четвертої) влади.

 Політична наука вирізняє такі шляхи демократизації інформаційної (четвертої) влади:
- вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність ЗМІ;
- створення конкурентних засобів ЗМІ, особливо громадського й комунального;
- розширення автономії ЗМІ, обмеження контролю державних і приватних структур за їх діяльністю;
- надання всім політичним силам ефірного й екранного часу пропорційно голосам, отриманих на виборах;
- комунікаційне виховання населення;
- поглиблення демократизації суспільства.

Питання для самоконтролю

1. Перелічіть в хронологічній послідовності ЗМІ, охарактеризуйте переваги кожного з них.*
2. Які особливості ЗМІ дають підстави вважати і'х однією з гілок влади («четвертою владою»)?*
3. Охарактеризуйте основні риси інформаційного суспільства.* 4. Наскільки незалежними, на Вашу думку, є українські ЗМІ  наприкінці XX — на початку XXI ст.? **
5. Чому аналогію між засобами масової інформації та гілками влади вважають дещо умовною?**

6. У який спосіб можна подолати суперечність між необхідністю збільшення капіталовкладень у розвиток і функціонування ЗМІ і убезпеченням тотальної залежності їх від фінансово-політичних груп?***

     Теми рефератів**
1. Незалежність ЗMI — міф чи реальність?
2. Молодіжна преса незалежної України.
3. Засоби масової інформації та суспільна мораль.
4. Перспективи переходу до інформаційного суспільства.

                                                Література
1. Бебик В., Сидоренко О. — Засоби масової інформації посткомуністичної України. — К., 1996.
2.Власенко Н., Зорько С., Сиротич М. Україна на шляху до інформаційного суспільства: проблеми та здобутки. — К., 1995.
3.Доценко Е. Психология манипуляции. — M., 1996.
4.Землянова Л. Американская коммуникативистика. — M., 1995.
5. Мас-медіа України. Довідник. — К., 1995.
6. Міцкевич Е., Файєрстоун Ч. Телебачення. — К., 1994.
7. Ольшанский Д. Массовые настроения в политике. — М., 1995.
8. Почепцов Г. Паблик рилейшнз. — М., 1998.
9. Почепцов Г. Теория коммуникации. — К., 1996.
10.Современные политические мифологии: содержание и механизмы функционирования. — М., 1996.
11.Шкляр В. Политика и средства массовой информации. — Одесса, 1990.

ТЕМА 14. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗОВНІШНЬО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ. УКРАЇНА У СВІТОВІЙ СПІЛЬНОСТІ

План

1. Міжнародна політика: суть, структура, пріоритети.

2.Міжнародні відносини та їх види.

3. Глобальні проблеми сучасності.

4. Основні принципи  та геополітичні акценти зовнішньої політики України.

Основні поняття та терміни теми: світова спільнота, міжнародна політика, зовнішня політика, дипломатія, світова політика, міжнародні відносини, глобальні проблеми сучасності, геополітичні аспекти.

Інформаційний блок

  1.  Міжнародна політика: суть, структура, пріоритети.

Світова спільнота - це об'єднання народів і держав світу, пов'язаних між собою загальними інтересами, єдиною метою і різноманітними відносинами.
«Перший світ» - постіндустріальны країни (США, Франція, Німеччина, Великобританія, Японія, Канада і ін.) з новим ресурсо-, енерго- і праце містким виробництвом, що базується на мікропроцесорній техніці.
«
Другий світ» - індустріальні країни (Росія і країни СНГ, Китай, Польща, Угорщина, Чехія та ін.) з традиційним ресурсу-, єнерго і праце містким виробництвом.
«
Третій світ» - країни, що розвиваються, сукупність колишніх колоніальних і залежних країн Латинської і Центральної Америки, Азії і Африки з пануванням традиційних індустріальних і доіндустріальних виробництв.
 Міжнародна політика - це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами та групами держав, провідними соціальними, економічними і політичними силами й організаціям, що діють на світовій арені.
 Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи.

Мал.1 Міжнародна політика

 Зовнішня політика – діяльність держави на міжнародній арені, що регулює відносини з іншими субєктами зовнішньополітичної діяльності: державами, всесвітніми і регіональними міждержавними організаціями. Через зовнішню політику держава прагне забезпечити реалізацію свого національного інтересу в міжнародних відносинах.

 Дипломатія – офіційна діяльність держав та урядів, міністерств закордонних справ, дипломатичних представництв за кордоном, захист справ та інтересів держави та її громадян за кордоном. Історія міжнародної політики західноєвропейського регіону нараховує щонайменше 2,5 тисячі років.

 Принципи міжнародної політики – фундаментальні норми міжнародного права, відбиття суттєвісного змісту міжнародних відносин («Декларація про принципи міжнародного права», 1970 р., «Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав», 1981 р., Статут ООН та ін.).

 Світова політика – частина системи міжнародних відносин , діяльність держав по пануючому забезпеченню їх інтересів при вирішенні проблем у сфері міжнародних відносин.

Особливості сучасної ситуації у світі:

•  вступ людства у мирний етап розвитку;

•  посилення взаємозалежності держав;

•  посилення тенденції багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку;

•  збереження старих та виникнення нових вогнищ військових конфліктів.


2. Міжнародні відносини.

Міжнародні відносини - це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.
Види міжнародних відносин:

  •  за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;
  •  на основі взаємодіючих суб’єктів - міждержавні, між партійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

  Шляхи регулювання міжнародних відносин:

  •  Дєідеологізація міжнародних відносин - це їх звільнення від ідеологічних забобонів, які десятиріччя розділяли народи і держави на два ворогуючі табори.
  •  Перехід від конфронтації до партнерства і співпраці. 
  •  Розосередження влади в світовій політиці (див. 18.2.), тобто поступовий перехід цієї влади з рук однієї-двох «сверхдержав» в руки більш широкого круга країн.
  •  Демократизація і гуманізація світової політики. 

3. Глобальні проблеми сучасності

 Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюдський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремої людини практично в будь-якій точці планети.

 Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основних груп:

1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав:

а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів;

б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку.

2. Проблеми взаємодії суспільства і природи:

а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища;

б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством);

в) освоєння світового океану та космічного простору.

3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства:

а) проблема зростання народонаселення;

б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей;

в) проблеми освіти і культурного зростання.

4. Основні принципи  та геополітичні акценти зовнішньої політики України.

    Україна стала субєктом міжнародної політики після проголошення Акта про незалежність 24 серпня 1994 р. Зовнішня політика України базується на загальновизнаних принципах міжнародного права.

 Геополітичні акценти зовнішньої політики України такі:

•  Україна – європейська держава, тому вона повинна зміцнювати, розширювати всебічні звязки, відносини із державами Європи.

•  Україна – колишня республіка колишнього СРСР, була тісно повязана з усіма його колишніми республіками, що потребує збереження та подальшого розвитку взаємовигідних відносин з ними.

•  Україна – морська держава, що зумовлює необхідність розвитку взаємовигідних відносин із країнами Чорноморського та Середземноморського басейнів.

•  Україна не може забезпечити себе власними сировинними ресурсами (нафта, вугілля, золото, діаманти та ін.). Це примушує закуповувати їх за кордоном – у Росії, Туркменії, Ірані та ін.

 Національні інтереси України такі:

•  гарантування суверенітету держави;

•  підтримання територіальної цілісності і непорушності кордонів;

•  досягнення безпеки в усіх її вимірах: військово-політичному, економічному тощо;

•  подолання економічної кризи;

•  створення правової демократичної держави;

•  забезпечення національної згоди;

•  політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини;

•  налагодження добросусідських відносин з країнами близького і далекого зарубіжжя;

 Центральним напрямком є плідна робота в Організації Обєднаних Націй і її спеціалізованих установах.

  Другий напрямок – зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, суверенної рівності, не втручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

 Третім напрямком зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада.

 Четвертий напрямок – участь у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.

  Пятий напрямок – збереження та подальше зміцнення добросусідських відносин з колишніми республіками СРСР та участь у вирішенні складних та невідкладних військово-політичних проблем.

 

Питання для самоконтролю

  1.  Що таке світова спільнота? Чому для пояснення міжнародних відносин використовуються поняття «перший світ», «другий світ», «третій світ»? *
  2.  Визначте природу міжнародної політики та її відмінності від внутрішньої політики. **
  3.  Які є головні пріоритети міжнародної політики? *
  4.  Які глобальні проблеми суспільства ви знаєте? *
  5.  Назвіть основні напрямки сучасної міжнародної політики. *
  6.  Що таке геополітичне акценти зовнішньої політики? **
  7.   В чому суть та роль у суспільстві міжнародних відносин та зовнішньої політики? **
  8.   В чому проявляється діалектика внутрішньої та зовнішньої політики? **
  9.  Охарактеризуйте роль міжнародних організацій у системі міжнародних відносин. **
  10.  Сформулюйте основні принципи зовнішньої політики України. ***
  11.   Назвіть геополітичні акценти зовнішньої політики України. ***

Теми рефератів**

1. Європа: формування нової геополітичної ситуації.

2. Національні інтереси України.

3. Місце і роль України у сучасній геополіитичній картині світу.

Література

1. Королько В. Україна і геополітичні процеси // Політика і час. – 1992. - №9 – 10.

2. Цыганков Л.А. Международный порядок: между прошлым и бедующим // Соц. полит. науки. – 1991. - №12.

3. Дергачов О. Вибори в Україні: зовнішньополітичні орієнтації як чинник електоральної стратегії // Політична думка. – 1999. - №16.

4. Пастухов В.Б. Конец посткоммунизма // Полис. – 1997. -№4.

5. Митрохин С.С. Политика государства и ценности общества // Полис. – 1997. - №1.

6. Молчанов М.А. Истоки российского кризиса: глобализация или внутренняя проблемы? // Полис. – 1999. - №5.

7. Гаджиев К.С. Ведение в геополитику. – М., 1998.

8. Андрианова Т.В. Геополитические теории ХХ века (социально-философские исследования). М., 1996.

9. Ильин М.В. Этап становления внутренней геополитики России и Украины.// Полис. – 1998. - №3.

10.Політологія /Під ред. Н.І.Сазонова. - Х.: ”Фоліо”, 1998.

11. Основы политической науки / Под ред. В.П.Пугачева. - М.,1993.-в 2-х ч.

12. Мельник В.А. Политология. Учеб. Минск, -1996.

13. Потульницький В.А. Історія української політології. – К., 1992.

14. Очерки политологии. Уч. Пособ. под ред. Н.И Горлач. – Х., 1993.

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

  1.  Політика як суспільне явище. Суб’єкти, структура і функції політики.
  2.  Місце політології в системі наук про суспільство.
  3.  Об’єкт, предмет і структура політології.
  4.  Основні категорії, методи і функції політології.
  5.  Політичні ідеї в країнах Стародавнього Сходу. Конфуціанство.
  6.  Політичні вчення в Стародавній Греції. Платон. Аристотель.
  7.  Політична думка у Стародавньому Римі.
  8.  Західноєвропейська політична думка Середньовіччя (Августин Блаженний, Фома Аквінський, Марсилій Падуанський).
  9.  Політичні вчення епохи Відродження. Нікколо Макіавеллі. Макіавелізм.
  10.  Політичні ідеї утопічного соціалізму (Т. Мор, Т. Кампанелла). Критично-утопічний соціалізм.
  11.  Просвітництво. Вчення Шарля Монтеск’є про державу і право.
  12.  Ранньобуржуазні ліберальні концепції політики. Проблеми держави і права в поглядах Т. Гоббса і Дж. Локка.
  13.  Філософсько-правові концепції політики в німецькій класичній філософії. І. Кант, Г. Гегель.
  14.  Лібералізм і неолібералізм.
  15.  Консерватизм і неоконсерватизм.
  16.  Соціалізм і соціал-демократизм: теорія і практика.
  17.  Марксистська концепція політики. Ленінізм.
  18.  Ідейні засади політичного екстремізму (анархізм, фашизм, троцькізм).
  19.  Політичні знання у Київській Русі. Писемні пам’ятки і джерела.
  20.  Українська політична думка литовсько-польської і козацько-гетьманської доби (ХVІ – ХVІІІ століття).
  21.  Політична думка України в ХІХ ст.).
  22.  Сутність, види і функції влади. Політична влада. Концепції влади.
  23.  Ресурси й легітимність політичної влади.
  24.  Політичний режим, його сутність та типологія.
  25.  Політичний процес, його структура і характер. Класифікація політичних процесів.
  26.  Особа як суб’єкт політики. Політична поведінка і участь в політиці. Основні форми політичної участі.
  27.  Політична соціалізація: сутність, етапи.
  28.  Сутність, структура і функції політичної системи. Типи політичних систем.
  29.  Сучасні теорії політичної системи. Концепція політичної системи Д. Істона.
  30.  Особливості політичної системи сучасної України.
  31.  Сутність, ознаки та функції держави. Теорії походження держави.
  32.  Форми державного правління та державного устрою. Вищі органи сучасної держави і поділ державної влади.
  33.  Громадянське суспільство, його сутність, основні риси.
  34.  Правова держава: визначення, сутність, основні ознаки.
  35.  Становлення і розвиток правової держави і громадянського суспільства в Україні.
  36.  Сутність, генеза і функції політичних партій, їх типологія.
  37.  Партійні системи. Типологія партійних систем.
  38.  Політичні партії в Україні. Становлення багатопартійності.
  39.  Поняття “суспільно-політичний рух”. Основні тенденції і типи сучасних суспільно-політичних рухів.
  40.  Поняття демократії, її зміст та ознаки.
  41.  Типи і форми демократії. Демократичні принципи і демократичні процедури.
  42.  Особливості становлення і розвитку демократії в сучасній Україні.
  43.  Етнонаціональні спільноти як об’єкт і суб’єкт політики.
  44.  Нація як історична спільність людей. Теорії походження нації. Особливості формування української нації.
  45.  Національний суверенітет і політичне самовизначення націй.
  46.  Етнополітика та її місце в гармонізації етнонаціональних відносин.
  47.  Сутність, типології і функції політичної еліти.
  48.  Теорії еліти Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса. Шляхи формування політичних еліт.
  49.  Сутність, витоки і функції політичного лідерства.
  50.  Типологія та механізми формування політичного лідерства.
  51.  Політична свідомість: поняття, структура, функції.
  52.  Політична ідеологія: поняття, структура і функції.
  53.  Політична культура: поняття, зміст і функції.
  54.  Типологія політичної культури.
  55.  Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.
  56.  Вибори та виборчі системи. Основні типи виборчих систем.
  57.  Принципи виборчого права та організація демократичних виборів.
  58.  Поняття маркетингу. Функції і види політичного маркетингу.
  59.  Політичне рекламування та імідж.
  60.  Поняття, функції і види менеджменту. Політичний менеджмент.
  61.  Міжнародна і зовнішня політика. Цілі і функції зовнішньої політики.
  62.  Сутність та особливості розвитку сучасних міжнародних відносин.
  63.  Україна в системі міжнародних політичних відносин (Україна – СНД, Україна – Європа, Україна – США).
  64.  Глобальні проблеми сучасності: політичні аспекти.

 СЛОВНИК ПОЛІТОЛОГІЧНИХ ТЕРМІНІВ

Аболіціонізм-суспільний рух за скасування якогось закон.

Абсентеїзм-ухилення громадян, які мають виборче право, від участі у виборах.

Автократія-система правління, за якої необмежена верховна влада у державі належить одній особі й не контролюється представницькими органами.

Авторитаризм-державний устрій, характерними ознаками якого є режим особистої влади, відсутність демократичних інститутів, диктаторські методи правління.

Авторитет влади-одна з форм легітимного здійснення влади. Це якість, яку може мати або не мати суб'єкт влади.

Активність політична-одна з форм суспільної активності, діяльність соціальних суб'єктів, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень, здійснення своїх інтересів. Політична активність властива як індивідам, так і масам, буває усвідомленою і стихійною.

Амбівалентність політична -двоїстість чуттєвих переживань, котра виражається у тому, що один і той самий об'єкт викликає в людини одночасно два протилежних почуття, тобто неоднозначність у ставленні людини до навколишнього середовища і визначені системи цінностей.

Аполітичність -ухилення від участі у політичному житті.

Виборча система -сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.

Влада - 1) центральне, організаційне й регулятивно-контрольне начало політики, здатність, право і можливість суб'єкта політики нав'язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами, державами за допомогою авторитету, закону, примусу тощо; 2) система керівних (державних) органів.

Волюнтаризм- 1)напрям політичної свідомості, який розглядає людську волю, суб'єктивізм як головний чинник політики; 2)політична діяльність, зумовлена передусім суб'єктивною волею керівних осіб і лідерів панівних політичних угруповань.

Вотум- рішення, прийняте голосуванням. У парламенській практиці часто виражає довіру чи не довіру урядові.

Вплив політичний - дія (або утримання від дії) суб'єкта політики щодо інших суб'єктів або суспільства в цілому з метою реалізації власних цілей і політичних програм.

Геноцид -винищення окремих груп населення за расовими або релігійними мотивами. Конвенцією ООН (1948 р.) геноцид оголошено злочином.

Геополітика -політична доктрина, яка надає переважного значення в обгрунтуванні політики зовнішнім чинникам.

Глобалізм -стиль у політиці, за якого певне питання розглядається і вирішується у контексті загальнолюдських проблем, що потребують для свого розвязання спільного розвязання спільних зусиль.

Громадянство -формально зафіксований правовий зв'язок людини з державою, який передбачає певну сукупність взаємних прав та обов'язків.

Громадянське суспільство-сфера політичних відносин у суспільстві (економічних, духовних, релігійних, приватних, сімейних та ін.) галузь самовияву інтересів і волі вільних індивідів. У демократичних системах громадянське суспільство зумовлює і визначає сферу діяльності держави та її органів.

Громадські організації -добровільні обєднання громадян, які сприяють розвиткові їхньої політичної, трудової активності й самодіяльності, задоволенню і захисту їхнії багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань, цілей, закріплених у їхніх статутах.

Демогогія-облудні гасла, нездійсненні обіцянки, викривлення фактів, використовувані політичними лідерами або угрупуваннями для досягнення власних цілей, переважно здобуття або утримання влади, маніпулювання свідомості мас.

Демократія -форма політичної організації суспільства, яка визначає джерелом влади народ, його право вирішувати державні справи, водночас захищаючи громадянські права і свободи.

Демократизація-втілення демократичних принципів у організації суспільства.

Діяльність політична -невід'ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність, якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп, спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади.

Екстремізм-схильність до крайніх політичних поглядів (як "правих", так і "лівих"), прибічники яких вдаються до радикальних (у тому числі насильницьких, терористичних) засобів з метою загострення політичної ситуації, дестабілізації політичного життя.

Електорат -сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах перного органу, політичної партії чи конкретної особи.

Ідеологія-упорядкована, струнка система поглядів, які виражають ставлення до дійсності, цілі й програми, спрямовані на закріплення, розвиток чи зміну суспільних відносин. Як і політика, ідеологія має універсальний характер, тобто охоплює найрізноманітніші галузі думки, діяльності, поведінки, визначає їх спрямованість, цілі й засоби.

Імідж політичний-образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб з метою популяризації, політичної реклами і т.ін. Населення формує своє уявлення про політика не на підставі безпосередніх контактів, як при звичайному знайомстві, а на основі його символічних уявлень в межах суспільних комунікацій.

Інагурація -урочиста церемонія вступу на посаду глави держави або посвячення в сан.

Інтрига політична -збіг у часі і просторі низки різнопорядкових політичних подій і процесів, який завдає якісно новий напрям розвитку політичної ситуації. Як правило, вона є результатом цілеспрямованих зусиль гри політичних сил або окремих політичних діячів для досягнення власних політичних цілей.

Квота -мінімум голосів, необхідних для отримання на виборах депутатського мандату.

Клерикалізм -політична течія, спрямована на посилення впливу релігії та церкви на всі сфери суспільного життя.

Коаліція -союз політичних партій або угруповань, створений на добровільних засадах для спільної участі у виборах або створення спільного (коаліційного) уряду.

Комюніке -офіційне повідомлення про хід і наслідки переговорів між державними і громадськими діячами, делегаціями у міжнародних відносинах.

Консенсус -політичні та практичні позиції, ідеї, питання, які дають змогу різним політичним силам, суб'єктам політики під час переговорів досягти згоди, взаємоприйнятних рішень, встановити взаєморозуміння і взаємодію.

Консерватизм-політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конфедерація -союз суверенних держав, обєднаних спільними керівними органами, створений для певних цілей, зокрема координації дій у сфері політики (переважно у зовнішньополітичних і військових справах).

Конформізм -згода, примирення, пристосовництво до різних думок і позицій, пасивне сприйняття існуючого ладу, панівних тенденцій, брак власної позиції у політиці.

Корупція -злочинна діяльність щодо використання посадовими особами довірених їм прав і владних можливостей з метою власного збагачення. Типові вияви - підкуп чиновників, політичних діячів, хабарництво, протекціонізм.

Легітимація -процедура суспільного визнання, пояснення і виправдань якоїсь дії особи, факту. Л. Не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легалізації.

Лібералізм -політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод.

Лідер політичний -глава держави, керівник політичної партії, громадської організації, народного руху тощо, який має високий авторитет, реальну владу і здатний здійснювати її задля розв'язання соціальних і політичних завдань.

Люмпени -декласові й деморалізовані верстви населення, які опинилися на "дні" суспільства й нездатні до самостійного організованого руху, хоча висувають завищені соціальні вимоги й претензії.

Люмпенізація -процес втрати якимось класом, соціальним прошарком характерних рис, перехід в нижчий соціальний статус. Л. здебільшого супроводжується втратою професіоналізму та соціальної ініціативи, безробіття, правовим нігілізмом, зниження рівня культури.

Масова свідомість -один із видів суспільної свідомості, конкретна форма її реалізації. Функціонує як на груповому, так і на індивідуальному рівні. Характеризується збігом у певний момент і за певних умов основних компонентів свідомості великої кількості різних суспільних груп. У М.с. дістають відображення знання, уявлення, норми, цінності, які поділяють маси і які вироблені в процесі спілкування, спільного сприйняття соціально-політичних реалій, інформації тощо.

Монархія -форма правління, за якої верховна державна влада цілком або частково зосереджена в руках однієї особи і передається у спадок. Розрізняють М. Абсолютну (необмежену) - Саудівська Аравія, Оман; конституційну (обмежену) - Бельгія, Данія; виборну - Малайзія, Бутан; теократичну - Катар, Бахрейн.

Націоналізм -1) світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує пріоритет національних цінностей щодо усіх інших; 2) один з основних принципів державного устрою, коли нація розуміється як одержавлений етнос.

Національна ідея -акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей, рушій національного прогресу, основа національно-визвольних рухів, національної самосуверенізації. Н.І. становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості.

Національна свідомість -сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Н.С. - універсум буття нації. Основні рівні: буденний, теоретичний, політико-державний.

Національні відносини -відносини між різними соціально-етнічними спільнотами, з одного боку, й урядами, державними і політичними організаціями, установами - з іншого.

Нація -1) історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільними територією, культурою, мовою, економічним життям; 2) сукупність громадян однієї держави.

Обструкція -спосіб вияву протесту, один із методів політичної боротьби, який полягає у спонуканні до зриву засідань або зборів (наприклад, вчинення галасу), щоб не допустити або затримати прийняття небажаного для опозиції рішення, законопроекту тощо.

Олігархія -форма державного правління, за якої політичне та економічне правління здійснюється невеликою групою людей, а також сама ця група.

Опозиція -1) протиставлення своєї політики політиці інших політичних сил; 2) виступ проти думки більшості у законодавчих, партійних та інших структурах. Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну).

Опортунізм -політичний курс, який характеризується пристосовництвом, безпринципністю, угодовством, зрадою інтересів певної політичної сили чи ідеології.

Охлократія-1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масованих варіантах. Така влада динамічно реагує на суспільні настрої, стереотипи масової свідомості, орієнтується на люмпенізовані та маргінальні верстви, вдається до провокацій для спонукання масових пристрастей і заворушень. Перебування О. у владних структурах спричинює публічний галас, безвихідні ситуації, різні авантюри, бешкети, корупційні скандали. Тому О. - загрозливий політичний феномен, що може призвести суспільство до загальнонаціональної катастрофи.

Паблік рилейшнз -спеціалізована діяльність державних і громадських організацій, що забезпечує взаєморозуміння і доброзичливість у контактах з масами (публікою), соціальними групами. Реалізується поширенням інформації, що розкриває механізми здійснення влади, контактами, які імітують довіру у взаємовідносинах влади і мас. П.Р. - важлива складова управлінської діяльності, покликана забезпечити взаєморозуміння, довіру між сферою управління і широкими суспільними верствами, соціальним середовищем.

Пацифізм -антивоєнний рух, представники якого виступають проти будь-яких воєн незалежно від їх характеру й мети.

Плебісцит -форма загального голосування, різновид референдуму.

Плюралізм -система влади, заснована на взаємодії та співпраці основних політичних сил і організацій.

Політична доктрина -система настанов, які визначають цілі, що за певних конкретно-історичних умов можуть бути прийняті для реалізації державою, партією чи рухом, а також засоби їх досягнення.

Політична культура-сукупність соціально-психологічних настанов, цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які стосуються їх взаємодії з політичною владою. П.К. охоплює рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує політичну поведінку громадян.

Політична система-впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. П.С. конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичною та національною традиціями політичного устрою.

Політична соціалізація-засвоєння особою соціального й політичного досвіду шляхом включення її у політичну систему, в управління політичними процесами. Найважливішими результатами П.С. є політичні переконання, почуття, цінності й норми політичної діяльності, що роблять суспільство спроможним забезпечити збереження, модернізацію чи зміну політичного режиму.

Політичний режим-сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні, ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші П.Р.

Політичні відносини -відносини між суб'єктами політики у процесі здобуття та утримання політичної влади, реалізації інтересів у сфері політики.

Політичні інститути-сукупність суб'єктів, які беруть участь у політичному житті суспільства (органи державного правління, законодавчі, судові органи, політичні партії, рухи, фронти тощо).

Популізм -загравання влади з народом для забезпечення популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.

Правова держава -форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить закону. В.П.д. всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на (законодавчу, виконавчу, судову).

Самоврядування-надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно розв'язувати коло питань, що входять до їхньої компетенції; діяльність щодо реалізації цього права.

Соціалізм -учення про суспільний устрій, для якого характерний підхід до розв'язання всіх соціальних проблем з погляду суспільства як єдиного цілого. Основні тлумачення: 1) марксистське - перша фаза комуністичної формації; суспільство, засноване на загальній власності та засоби виробництва; 2) соціал-демократичне - процес реалізації ідеалів свободи, справедливості, солідарності та інших цінностей; розуміється як вічне завдання.

Суверенітет -незалежність держави, що полягає у її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання будь-якої іншої держави. С. Народу - визнання всіх громадян країни джерелом політичної влади. С. особи - право керуватися власними інтересами у взаємовідносинах з іншими політичними суб'єктами.

Теократія -форма державного правління, за якої політична влада належить духівництву або главі церкви.

Терор-особлива форма політичного насильства, що супроводжується жорстокістю, цілеспрямованістю та удаваною ефективністю. Широко використовується як засіб політичної боротьби в інтересах держави, організації чи певної групи осіб. Головний елемент Т. Як метод політичної боротьби у мирний і воєнний час; індивідуальний, організований Т. і Т. як політику держави; Т. як метод внутрішньополітичної боротьби і міжнародні терористичні акти.

Технократія -соціологічна концепція, за якою керівною силою суспільства є науково-технічна інтелігенція.

Тоталітаризм -політичний устрій, за якого державна влада здійснює повний контроль за всіма сферами життя суспільства. Характерні ознаки: відсутність демократичних свобод, громадянського суспільства, насильство, тетор влади проти народу, наявність єдиної державної ідеології, обов'язкової для всіх громадян.

Унітарна держава -єдина неподільна держава, яка не має у своєму складі інших державних утворень (наприклад, автономій), в якій функціонують єдині система права та конституція.

Фашизм -правоекстремістська політична течія та ідеологія, що спирається на войовничий антидемократизм, расизм, шовінізм, доведені до істерії, на звеличування тоталітарної держави, обстоювання сильної, авторитарної партії, що забезпечує абсолютний контроль над людиною і державою.

Фундаменталізм-радикальне і войовниче неприйняття принципів, форм і цілей будь-якої модернізації, обстоювання традиційних життєвих і світоглядних форм.

Харизматичний лідер -громадсько-політичний діяч, ватажок, вождь, авторитет якого ґрунтується на вірі громадян у його надприродні, видатні здібності, виняткові якості, непогрішність, святість.

Шовінізм -крайній вияв націоналізму, що полягає у надмірному звеличенні своєї нації, наданні їй винятковості, робить ставку на гноблення, поневолення "малих" народів, таврування їх за прихильність до своєї культури.

PAGE   \* MERGEFORMAT67


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

17541. Побудова схем за допомогою програми Electronics Workbench (EWB) та створення таблиць істинності в табличному процесорі Microsoft Excel 161 KB
  Лабораторна робота №2 Тема: побудова схем за допомогою програми Electronics Workbench EWB та створення таблиць істинності в табличному процесорі Microsoft Excel. Мета: використовуючи логічні функції табличного процесора Microsoft Excel створити таблиці істинності функцій заданих аналіт...
17542. Основні аксіоми та закони алгебри логіки 85 KB
  Лабораторна робота №3 Тема: основні аксіоми та закони алгебри логіки. Мета:довести аналітичним способом та методом повного перебору логічні функції за допомогою основних аксіом та законів алгебри логіки. Варіант 13 Теоретичні відомості Логічна функція – це склад...
17543. Основні теореми підстановок та розкладання алгебри логіки 301.5 KB
  Лабораторна робота №4 Тема: основні теореми підстановок та розкладання алгебри логіки. Мета: вирішити задачі за допомогою теорем підстановок та розкладання. Варіант 13 Теоретичні відомості При побудові складних логічних схем із логічних елементів використовую
17544. Представлення перемикаючих функцій у канонічних формах 86.5 KB
  Лабораторна робота №5 Тема: представлення перемикаючих функцій у канонічних формах. Мета: перевести довільну булеву функцію у канонічні форми: ДДНФ ДНФДКНФ КНФ. Варіант 13 Теоретичні відомості: Диз’юнкція конституент одиниці рівних одиниці на тих наборах що ...
17545. Скорочені нормальні форми. Мінімізація булевих функцій задопомогою імплікатних матриць 276.5 KB
  Лабораторна робота №5 Тема: скорочені нормальні форми. Мінімізація булевих функцій задопомогою імплікатних матриць. Мета: виконати мінімізацію перемикаючих функцій методом імплікантних матриць. Варіант 13 Теоретичні відомості: Мінімальні форми представленн
17546. Мінімізація перемикаючих функцій за допомогою площинних діаграм 188 KB
  Лабораторна робота №7 Тема: мінімізація перемикаючих функцій за допомогою площинних діаграм. Мета: виконати мінімізацію перемикаючих функцій метод площинних діаграм. Варіант 13 Теоретичні відомості: Процедура мінімізація перемикаючих функцій за допомогою...
17547. ИСПЫТАНИЯ ПУСКОВОГО ПОРШНЕВОГО КОМПРЕССОРА 7.94 MB
  Лабораторная работа № 3 ИСПЫТАНИЯ ПУСКОВОГО ПОРШНЕВОГО КОМПРЕССОРА 1.Стенд поршневого компрессора среднего давления На стенде установлен компрессор типа 2 OK1 см. рис.1. Данные компрессора 2 OK1 Число ступеней 2 Число рабочих полостей каждой ступени 1 Ч...
17548. ИСПЫТАНИЯ POTOРHO-ЛОПАСТНОГО КОМПРЕССОРА 675.5 KB
  Лабораторная работа №5 ИСПЫТАНИЯ POTOРHOЛОПАСТНОГО КОМПРЕССОРА 1. Стенд роторнолопастного компрессора РЛК На лабораторном стенде установлен продувочный компрессор двигателя ЯАЗ204. Основные данные компрессора Диаметр окружности выступов роторов мм 145; ...
17549. Испытания приводного центробежного компрессора 470 KB
  Лабораторная работа №4 Испытания приводного центробежного компрессора 1. Стенд приводного центробежного компрессора На стенде рис.1 установлен центробежный компрессор предназначенный для высотного наддува бензинового авиационного поршневого двигателя самолёта...