48113

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО. ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

Конспект

Религиоведение и мифология

Сутність та структура релігії Суспільство та релігія: аспекти взаємодії. Історичні форми релігії. Походження релігії основні концепції її виникнення. Ранні історичні форми релігії.

Украинкский

2013-12-07

588.5 KB

158 чел.

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра філософії та політології

 Затверджую

 Проректор з навчальної та

методичної роботи

_____________

 «____» __________ 2011 р.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ

                                         з курсу РЕЛІГІЄЗНАВСТВО 

для підготовки бакалаврів

з усіх напрямів та спеціальностей

денної форми навчання

статус дисципліни – нормативна

Ірпінь 2011


Опорний конспект складений на основі робочої навчальної програми курсу «Релігієзнавство» затвердженої у 2011 році.

Автори:                                                                 Гурська Л.І., к.ф.н., доцен 

                                                                             Христокін Г.В., к.ф.н., доцент

Рецензент:                                                            Синяков С.В., д.ф.н., професор

Розглянуто і схвалено

на засіданні кафедри філософії та політології

протокол №___ від “___” ______200_р.

Завідувач кафедри_____________________Воробйова Л.С., к.ф.н., доцент

Розглянуто і схвалено:

на засіданні вченої ради юридичного факультету,

протокол №__ від “___”______________20__р.

Голова вченої ради 

юридичного факультету_________________Самілик Г.М., к.ю.н., доцент

 

Декан заочного факультету ______________Бриштіна В.В., к.е.н., доцент

Завідувач навчально-методичного відділу_______________Бойко О.О.

            

Реєстраційний №_______


Тематичний план (релігієзнавство)

(для заочної форми навчання)

Розділ 1. Релігія як культурно-історичний феномен.

  1.  Предмет релігієзнавства. Сутність та структура релігії
  2.  Суспільство та релігія: аспекти взаємодії.

Розділ 2. Історичні форми релігії.

2.1. Походження релігії, основні концепції її виникнення. Ранні історичні форми релігії.

2.2. Національно-державні релігії країн Сходу: Китаю, Індії, Палестини.

Розділ 3. Світові релігії.

    3.1. Буддизм: світоглядні основи віровчення, організація, напрями.

    3.2. Християнство: виникнення, вчення, організація.

    3.3. Православ’я.

    3.4. Католицизм.

    3.5. Протестантизм. Сучасний неопротестантизм.

    3.6. Іслам: походження, віровчення, культ.

    3.7. Релігії в Україні.


Розділ 1.: Релігія як культурно-історичний феномен.

Т. 1.1.: Предмет релігієзнавства. Релігія як культурно-історичний феномен.

Мета: розкрити специфіку релігієзнавства як науки, ознайомитися зі специфікою феномена релігії, з’ясувати її структуру та основні функції; визначити роль релігії у суспільстві.

Основні поняття: релігія, релігієзнавство, філософія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, феноменологія релігії, теологія, релігійна філософія, вільнодумство, релігійна свідомість, релігійний досвід, релігійний культ, релігійна віра, політеїзм, монотеїзм, деїзм, пантеїзм, функції релігії.

Питання для лекції:

1. Предмет та структура  релігієзнавства.

2.Сутність, структурні компоненти та соціальні  функції релігії.

1. Предмет та структура  релігієзнавства.

Предмет релігієзнавства має особливу специфіку: ним є релігія, що ґрунтується на вірі, та особливості її функціонування в суспільстві. Курс «Релігієзнавства» містить об’єктивний аналіз проблеми виникнення,   становлення   та   розвитку   релігії   як   соціально-історичного феномену.

Основними проблемами релігієзнавства є проблеми філософії релігії,   пов’язані з її гносеологічними та онтологічними коренями, а також релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку.

Предметом релігієзнавства є дослідження закономірностей походження, становлення та розвитку релігії як соціально-історичного феномену.

Об’єктом  релігієзнавства   є   певна   частина   соціальної дійсності,      складовою підсистемою якої постає релігія. Це соціальні відносини, тобто стосунки між людьми, що виникають у процесі віросповідної практики, вияви її в суспільстві, вплив на державно-правові відносини.

Релігієзнавство вивчає релігію як складову частину духовного життя суспільства, розкриває механізм її зв’язків з економічними, політичними і   соціальними  структурами   суспільства, з’ясовує особливості  впливу  релігійних  вірувань  на  свідомість  людей у  різні історичні епохи.

Суспільно-історична природа релігії, еволюція різних релігійних вірувань досліджуються у контексті певних соціальних умов, які, змінюючись,   зумовлюють модернізацію релігії. Головним при цьому є філософський характер дослідження: зосереджується увага на філософсько-світоглядних   аспектах   розуміння   природи,   суспільства і   людини. При дослідженні цих проблем релігієзнавці використовують філософські знання, а також знання природничих і суспільних наук, особливо  досягнення науково-технічного прогресу.

Основою вирішення релігієзнавчих світоглядних проблем є успіхи, здобуті в суспільствознавстві, історії, педагогіці, психології, медицині, хімії, фізиці, кібернетиці, біології, космології, екології та в інших науках. Отже, релігієзнавство вивчає релігію, як культурно-історичний феномен, який посідає значне місце у духовному житті суспільства.

Крім релігієзнавчого (науково-філософського) існує теологічний (богословський) підхід у вивченні релігії.

Теологія (від грец. «теос» - Бог і «логос» - вчення) − це вчення про Бога, систематизований виклад віровчення, обґрунтування його як незаперечної істини. Теологія має, зазвичай, конфесійне-апологетичне спрямування, захищає віровчення і культ певної конфесії від інших релігій.

Теологічне релігієзнавство, на відміну від теології, вивчає історичні форми й основні засади релігії. Воно використовує здобутки суспільних наук, але переслідує апологетичні цілі. Теологічне релігієзнавство складає альтернативу методам і підходам академічного релігієзнавства.

За своєю структурою релігієзнавство є полідисциплінарним утворенням. Релігієзнавство - це комплексна, самостійна галузь знань про
релігію. Воно використовує підходи, здобутки та методи філософії, історії, соціології, психології та інших наук, які допомагають вивчати релігію як соціально-історичне явище, пізнають закономірності її походження й розвитку, розкривають особливості відображення релігії в суспільній та індивідуальній свідомості.

Структурними підрозділами релігієзнавства є:

Філософія релігії — це філософське осмислення сутності релігії, її основних ідей та принципів, на яких вона заснована (створення Творцем світу, людини та ін.).

Психологія релігії — це дослідження психологічних, емоційних джерел релігії, психології віруючої людини.

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства, яка досліджує  взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Історія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її суспільно-культурних зв’язків.

Географія релігії - це вивчення релігійної карти світу, яка формується в процесі взаємовпливу релігій на різних територіях.

Для дослідження релігії використовуються наступні універсальні принципи: історизму (простежування виникнення, розвитку та функціонування релігії), об’єктивізму (відтворення явища у його внутрішній сутності, незалежно від уявлень про нього людей), дуальності (визнання основоположним для аналізу релігії поділу на природне та надприродне, священне та мирське, іманентне та трансцендентне), загальнолюдськості (сприйняття релігії як загальнолюдського феномену), толерантності (ввічливий діалог релігійних і нерелігійних світоглядів).

В релігієзнавстві використовуються наступні методи дослідження: типологічний, структурно-функціональний, контекстуальний (аналіз релігійного явища в історико-культурному контексті), герменевтичний (врахування фактору тлумачення, розуміння людиною себе, світу і надприродного як фундаментального в аналізі релігії), феноменологічний (розуміння релігійних процесів через співвіднесення людських поведінки, ідей, уявлень, мотивів), компаративний (аналіз структур і явищ релігії в порівнянні з структурами і явищами інших релігій).

2. Сутність, структурні компоненти та соціальні функції релігії.

Релігія – це духовний феномен, який є формою самовизначення людини у світі, зумовленим вірою у надприродну причину буття світу й людину.

Суттєвими ознаками релігії є: поділ дійсності на природну та надприродну; визнання Бога (богів), як творчої сили, що творить світ; духовне тлумачення природи людини, яка складається з смертного тіла та безсмертної душі; ідея спасіння, визволення людини з існуючого недосконалого світу; спеціальні духовні практики, що допомагають вдосконалити людину; наявність культово-символічної сфери, яка допомагає єднанню людини з надприродним.Релігія як суспільна система має свою структуру.

Релігійна свідомість – це ставлення віруючого до навколишнього світу, що виявляється в системі поглядів, почуттів, основою яких є віра в надприродне.

Релігійна віра – це такий психічний стан людини, що виявляється у беззаперечному визнанні існування надприродних сил, Абсолюту.

Релігійний культ (лат.cultus- догляд, поклоніння)- найважливіший вид релігійної діяльності людина. Це упорядкована система обрядів (індивідуальних та колективних), за допомогою яких віруючі спілкуються з Абсолютом. Це молитви, заклинання, жертвопринесення, хресне знамення, поклони тощо.

Культова діяльність має символічний характер, оскільки людина звертається до невидимого божественного світу. Культові дії мають бути канонічними – раз і назавжди установленими. Відступ від канону суворо засуджується, оскільки це призводить до спотворення віри. Сукупність приписів та правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу є його ритуалом.

Культ є найважливішим показником міри розвиненості релігії – чим вона досконаліша, тим складнішим є культ. Зокрема у християнстві богослужбовий канон розписаний за річними датами, днями тижня, а доба – за годинами.

Релігійно-культова практика здійснюється релігійними організаціями, в яких спільно відправляються релігійні обряди. Наприклад християнство включає такі типи релігійних об’єднань: церква, секта, деномінація.

Церква (грецьк. Kyriake – буквально – Божий дім) – суворо централізоване об’єднання віруючих, яке склалося на основі спільного віросповідання. Приналежність до церкви визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. У багатьох церквах члени поділяються на духовенство та мирян, що знаходить відображення в організаційній структурі, у суворій централізації управління. Існує традиційність управління, в православ’ї, наприклад, - право апостольського наступництва.

Секта (лат. sekta – вчення, напрям) – опозиційна течія стосовно тих або інших напрямів. Для неї характерна претензія на винятковість своєї доктрини, ідейних принципів, цінностей, установок. З цим пов’язані настрої богообраності, а нерідко – тенденція до ізоляціонізму. Різко виражене прагнення до духовного відродження, ознакою якого є суворе дотримання певного морального кодексу та ритуальних приписів. Інститут священства відсутній, лідерство вважають харизматичним (грецьк. – милість, дар), право на нього вважають за особою, яка має особливу здатність керівництва.

Деномінація (лат. denomination - перейменування) – релігійне об’єднання, що перебуває в стадії організаційного оформлення.

Цей термін використовується також як синонім слів “віросповідання”, “конфесія”, що означає приналежність до певної релігії. Для неї є характерним фіксоване членство.

Як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, релігія задовольняє певні   потреби особи та суспільства, виконуючи відповідні соціальні функції. Компенсаційна є однією з найважливіших. Вона ілюзорно надає віруючому того,  чого він потребує в реальному житті та захищає його від різного роду негараздів. Світоглядна формує світогляд людини. Релігійний світогляд визначають певні критерії¸ здебільшого догматичні, згідно з якими мають осмислюватись природа, людина та суспільство. Інтегративна є засобом об’єднання єдиновірців своїм віровченням. Нерідко виникали і протиріччя між людьми різних релігійних орієнтацій. Регулятивна через систему своїх духовних цінностей, норм та правил  впливає на приватне та громадське життя людини, визначаючи її поведінку, життєву позицію.

Усі відомі у світі релігії класифікуються за різними ознаками: етнічними, часом виникнення, рівнем організації, державним статусом. Універсальною є схема, що виокремлює:

I. Ранні форми релігії (родоплемінні): тотемізм, фетишизм, магія, анімізм,  аніматизм, шаманство, культ природи, культ предків.

II. Етнонаціональні релігії:

  1.  Ранні етнонаціональні релігії: релігія Стародавнього Єгипту, релігія народів Дворіччя, релігії Стародавньої Індії (ведична, брахманізм), давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму, релігії доколумбової Америки, релігія слов’ян та ін.
  2.  Пізні етнонаціональні релігії: іудаїзм, індуїзм, джайнізм, сикхізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм.

III. Світові релігії: буддизм, християнство, іслам.

IV. Нетрадиційні релігії, нові релігійні рухи: неохристиянство,  релігії орієнталістського напряму, синтетичні релігії, езотеричні об’єднання, неоязичництво, сайєнтологічні рухи, сатанізм.

Питання для самоконтролю:

1. Яке місце посідає релігієзнавство  в системі соціогуманітарних наук?

2.  Охарактеризуйте основні типи релігійно-філософського світогляду.

3. Визначіть відмінності між поняттями «релігієзнавство», «теологія», «релігійна філософія».

4. У чому полягає різниця між теологічним (богословським)  та світським (релігієзнавчим) підходами до вивчення феномена релігії?

5. Назвіть відмінності між вірою та релігійною вірою.

6. Як пов’язані між собою релігійний досвід, релігійна практика та релігійна віра?

                                 Проблемні ситуації:

Поміркуйте над проблемою: релігія − опіум для народу, форма духовної влади чи прозріння нової реальності?

Чи можна погодитися з твердженням Л.Фейєрбаха: «сутність Бога − це проекція сутності людини»?

Обговоріть проблему: атеїзм − форма вірування чи наука?

Література:

  1.  Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А.Колодного. – К., 2000.
  2.  Дисциплінарне релігієзнавство. Навчальний посібник. − Київ, 2010.
  3.  Гараджа В. Социология религии. – М., 1996.
  4.  Кислюк К.В., Кучерук О.М. Релігієзнавство. − К., 2007.
  5.  Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігії: Підручник. - К., 2004.
  6.  Основы религиоведения: Учебное пособие / Под ред. И.Н. Яблокова. − М., 1998.   
  7.  Черній А.М. Релігієзнавство. Підручник. − К., 2008.

Т. 1. 2.: Суспільство та релігія: аспекти взаємодії

Мета: розкрити характер взаємозв’язків та взаємовідносин між основними сферами жттєдіяльності суспільства та церкви. Дати концептуальне визначення свободи совісті, указати на законодавче забезпечення цього принципу в Україні.

Основні поняття: релігійна громада, віросповідання, віротерпимість, свобода совісті, конфесійно-етнічні групи, державно-церковні відносини.

Питання для лекції:

1. Основні сфери суспільного вияву релігії.

2. Свобода совісті: її сутність, філософський та морально-правовий зміст.

3. Здійснення принципу свободи совісті в Україні.

      1. Основні сфери суспільного вияву релігії.

Існує  тісний зв’язок релігії з різними сферами суспільного життя: політикою, мораллю, правом, економікою, наукою та мистецтвом. Адже духовні засади мають бути провідними в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Так, сфера політики пов’язана, перш за все, з боротьбою за державну владу та її використанням. І хоча  релігія, будучи   духовним явищем, до того не повинна б мати відношення, все ж в реальності  це не так.  Релігійні об’єднання живуть у суспільствах -  певних державах, країнах, тому,  щоб відстояти свій інтерес,  вони змушені вступати в політичні стосунки. Наш час характеризується значним піднесенням суспільної активності. Певні релігійні догмати, тенденційно потрактовані, стають засадами політичної діяльності, що призводить до міжконфесійних конфліктів (наприклад, ісламський фундаменталізм, релігійні протистояння в колишній Югославії, між Англією та Ірландією, Індією та Пакистаном). Релігійні організації також висловлюють своє ставлення до певних політичних подій та процесів, беруть участь у політичних заходах. Але релігія має зберігати свій нейтралітет, тобто  суспільно-політичні події мають бути оцінені  за критеріями духовності.

В реальних процесах суспільного життя існує два основних розряди норм, що визначають поведінку людини: моральні та юридичні. Провідним чинником сфери моралі є добро, з позицій якого людина має визначати свої вчинки. Релігія з давніх часів претендувала на роль моральної  наставниці. Моральні норми тримаються на силі та авторитеті громадської думки, традиціях, вихованні та людському сумлінні. Саме вони  визначають вчинки людини  згідно духовного та душевного стану. Правові  норми запроваджуються відповідними владними органами, так само ними ж і контролюються. У сучасних розвинених суспільствах вони є регулятивною основою в усіх сферах суспільної життєдіяльності.

Особливими є стосунки релігії з економічною діяльністю. І хоча догматично переважна більшість релігій негативно ставиться до проблеми матеріального збагачення людини, все ж сьогодення вносить істотні корективи. Оскільки економічні процеси є основою суспільного розвитку, то економічні стосунки  мають складатись на основі релігійної моралі.

Ставлення релігії до науки також історично змінювалось. Так, католицизм, спираючись на доктрину «симфонії  розуму та віри», розроблену Т.Аквінським, досить активно використовує наукові досягнення та підтримує прагнення людини до пізнання. Православна церква намагається зберігати нейтралітет. Протестантизм залишає питання про пізнання на розсуд самих науковців, модернізований іслам зберігає інтерес до співпраці з передовими загонами науки. Традиційні східні релігії (брахманізм, буддизм, даосизм, синтоїзм, зороастризм) вважають поступ науки відхиленням від найперших та виправданих людських справ і зацікавлень. Нині ж сучасні науковці і теологи доходять висновку, що  наука значною мірою деталізує, прояснює та конкретизує ті істини, які були дані людям через Об’явлення.

Релігія також завжди була тісно пов’язана з мистецтвом, починаючи з первісного суспільства, коли певні зображення тварин (рослин) зумовлювались магічними діями. Відправлення сучасних релігійних культів теж тісно переплетено з мистецтвом. Наприклад, християнський храм є синтезом мистецтв,  а сама Літургія поєднує різні види та жанри мистецтва. У світовому ж мистецтві дуже часто відображуються релігійні мотиви.

2. Свобода совісті, її сутність, філософський та морально-правовий зміст.

Необхідно знати, що свобода совісті є базовим принципом державно-конфесійних стосунків. Ліберальне розуміння релігійної свободи, що утвердилося нині в формі міжнародного правового стандарту є підсумком тривалої еволюції державно-правових стосунків західних країн.

Свобода совісті – загальнолюдська цінність, в науковому аспекті – це філософсько-етична категорія. Совість – це здатність особи здійснювати моральний самоконтроль і нести відповідальність за свої погляди та вчинки перед людьми. Свобода – це усвідомлена необхідність та дії людини відповідно до цієї необхідності.

Свобода совісті – це можливість і здатність людини робити власний вибір, нести відповідальність за вчинки й думки згідно зі своєю совістю. З огляду на це склалося більш вузьке розуміння свободи совісті як незалежності  людини у визначенні свого ставлення до проблем світогляду та релігії зокрема.

Свобода совісті передбачає свободу віротерпимості та віросповідання.

Віротерпимість – це визнання права людини сповідувати поряд з державною релігією інші віровчення; це терпиме ставлення до існування окремо від офіційної релігії, інших віросповідань.

Свобода віросповідання – це право людини вибирати і сповідувати будь-яку релігію. Свобода віросповідання регламентується правовими актами держави.

В юридичному аспекті свобода совісті розглядається як правовий інститут, тобто сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення свободи совісті.

У релігієзнавстві свобода совісті розглядається як право, що гарантує недоторканність людини у питаннях  ставлення до релігії.  Оскільки релігійні відносини -  складовий елемент суспільних відносин, суб’єктом яких є релігійне та нерелігійне населення, держава зобов’язана регулювати їх за допомогою законодавства.

3. Здійснення принципу свободи совісті в Україні.

Потрібно пригадати, що в Україні-Русі толерантно ставилися до  релігійних вірувань інших народів. Але після  підписання Люблінської унії 1569р.,  коли значна частина православної України ввійшла до складу Речі Посполитої, почалася релігійна дискримінація. Не сталося особливих правових зрушень у релігійному статусі  після приєднання України до складу Російської держави. Також не здійснювалися конституційні гарантії свободи совісті і за радянських часів. І лише після здобуття незалежності Українська держава змогла релізувати принципи правової держави, які ґрунтуються на демократичних засадах міжнародного права. Відповідно до Загальної Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948 р., документів, підписаних  у контексті Гельсінських угод, що стосуються проблем свободи совісті, релігії, церкви, Верховна Рада України від 23 квітня 1991 р. прийняла Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Цей Закон створив правові основи, необхідні для послідовної реалізації принципів свободи совісті в Україні.

Фундаментальні основи реалізації цих принципів знайшли відображення в Конституції України, яка була прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

В основу конституційних гарантій свободи совісті, свободи релігії покладено п’ять визначальних принципів:

Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Конституцією України (ст..24) гарантована рівність усім громадянам: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань…»

Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України). Це – один з основних принципів забезпечення свободи совісті в полі конфесійній державі. Це невтручання держави у справи церкви. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Але і релігійні інститути не виконують державних  функцій, не втручаються у справи держави, не є суб’єктом політичного життя.

Відокремлення школи від церкви. Цей принцип стверджує світський характер освіти. Аналіз релігії здійснюється з наукових позицій.

Рівність усіх релігійних організацій перед законом. Розділ другий Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» містить норми, що гарантують свободу церкви (релігійних організацій). Останні визначаються як добровільні організації віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, реалізації права на свободу віросповідання. Усі релігійні організації незалежно від їх конфесійної належності є рівними перед законом. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває прав юридичної особи. Закон містить норми, які забезпечують реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу, господарсько-фінансову діяльність.

Наявність спеціальних законодавчих актів, які визначають механізм реалізації права на свободу совісті, свободу церкви.

Питання для самоконтролю.

Як співвідносяться релігія та наука, релігія та культура?

Яими є відмінності релігії від інших форм суспільної свідомості: міфу, філософії, моралі, права, політики?

Свобода совісті: її сутність та  правовий зміст.

Проблема державно-церковних відносин.

6. Правове забезпечення свободи віросповідання в Україні (основні законодавчі акти).

Проблемні ситуації:

  1.  Ф. Енгельс в свій час зауважив, що “…без античного рабства не було б сучасної цивілізації”. Чи можна те ж саме сказати про релігію?
  2.  Як релігія взаємодіяла з наукою  в історичному аспекті? Як взаємодіє тепер? Чи можна говорити про їх взаємне зближення?
  3.  Яку роль відіграє релігія в житті сучасного суспільства? Чи можна говорити про  зникнення релігії в недалекому майбутньому?
  4.  Як відомо, релігія виконує в суспільстві інтегративну функцію. Чи може вона виступати дезінтегратором суспільних процесів?

Реферати:

  1.  Становлення ідеї свободи совісті в історії вітчизняної культури.
  2.  Свобода совісті та її законодавче забезпечення.
  3.  Міжнародні документи і свобода віросповідання в Україні.
  4.  Проблема свободи віросповідання в зарубіжних країнах.

Основна література:

  1.  Академічне релігієзнавство. – К.: Світ знань. 2000.
  2.  Калінін Ю. А., Харьковщенко С. А. Релігієзнавство. Підручник для студ вищ. шк. —Розд. 2, 3. —К.: Наук. думка, 1997.
  3.  Лубський В.І., П.В.Мельник, Т.Г.Горбаченко, Л.І.Гурська. Релігієзнавство – К., АДПСУ, УФЕІ, 1999.
  4.  Лубський В.І. Релігієзнавство. – К.1998.
  5.  Релігієзнавство. Навчальний посібник / За ред. Бублика С.А. –К.:  Юнком. Інтер. 1999.
  6.  Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського. -  К.:  Академія. 2000.
  7.  Релігієзнавство. Навчальний посібник / За ред. М.Ф.Рибачука. – К.:  Освіта. 1997.
  8.  Релігієзнавчий словник / За ред. А.Колодного. К.: Четверта хвиля. 1996.

- світ?»

Розділ 2. Історичні форми релігії.

Т. 2.1.: Походження релігії, концепції її виникнення.

Ранні історичні форми релігії

  1.  Класичні та  сучасні концепції походження релігії.

3.  Форми первісних вірувань та їх особливості.

1. Класичні та  сучасні концепції походження релігії.

Відповідь на перше питання потрібно розпочинати з того, що існують різні погляди на походження релігії. Але виокремились два основні підходи. Згідно з першим – релігія має божественне походження,  другий - стверджує її соціальні витоки.

Так, теологічні теорії ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії. Ідейною основою є священні тексти, які розповідають про створення світу Богом. Виразний опис акту творення дає Біблія.

Цю споконвічну проблему намагались вирішити мислителі різних історичних епох. Давньогрецький мислитель Платон (428-348 рр. до н.е.) вважав, що існує реальний світ речей та світ ідей. Людська душа, перебуваючи с світі ідей, споглядала єдине, яке є нематеріальною субстанцією всього світу. Це єдине і є Бог, якого і згадує душа людини в реальному світі.

Збагнути не лише сутність природи, а й те, що поза нею прагнув і Арістотель (384-324 рр. до н.е.). І оскільки йшлося про сфери трансцендентного, великий мислитель свою філософію називав теологією, наукою про Бога.

Теорію божественного походження релігії звичайно розвивали християнські богослови, отці церкви такі, як Афанасій Олександрійський (295-375 рр.), Василій Великий, Іоан Златоуст (350-407 рр.), Іоан Дамаскін (675-753 рр.), Августин Блаженний (354-430 рр.), Тома Аквінський (1225-1274 рр.).

Традиціоналістська теорія  не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Значного поширення вона набула в християнстві.

Наукові теорії походження релігії об’єднує спроба пояснити релігію, як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможність людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Перше натуралістичне пояснення походження релігії дали французькі просвітники 18 ст. Їхніми послідовниками були представники німецької класичної філософії Л. Фєйєрбах (1804-1872 рр.), а також такі мислителі, як К.Маркс (1818-1883 рр.) та Ф.Енгельс (1820-1895 рр.). Головні ідеї цієї теорії – краса та  гармонія. Ідеї добра та Бога дуже близькі. Релігія зумовлена споконвічною безпорадністю людини силами могутньої природи.

Анімістичну теорію (анімізм (лат. Anima - душа)) започаткував англійський етнограф Е.Тайлор. Стверджував, що появу релігії зумовила віра в душу. Людина намагалася розкрити особливість таких своїх станів, яксон, обморок, галюцинації тощо.

Англійський філософ і соціолог Г.Спенсер виводить походження анімізму з ідеї „двійника”: первісна людина бачила свого двійника уві сні, чи в екстатичному стані і в неї з’явилась думка про подвійну сутність людини.

Етнологічний підхід обґрунтовував фольклорист Дж.Фрезер (1854-1941 рр.). У творі „Золота гілка” він демонструє підтвердження того, що розвиток людства розпочався з магії, яка передувала релігії.

Психологічну теорію заснував З. Фрейд (1856-1939 рр.). Релігія є наслідком психічних переживань людини, яка перебуває у стресовій ситуації. У Фрейда психічне передує соціальному та визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.

Феноменологічний підхід (М.Еліде, Ван дер Леєр) полягає в дослідженні ахронної сутності «релігії в собі», утверджує думку про поза історичний характер релігії, оскільки їй притаманна  «сокровенна сутність».

2. Ранні історичні форми релігії

Необхідно підкреслити, що в історії виокремлено такі основні типи релігій: первісні, національні, світові. Кожен з цих трьох типів відповідає певному стану розвитку суспільства: релігії першого типу – родоплемінні, характерні для суспільства, що перебуває на стадії родового ладу; другого типу – національні, ті, які з»явились в період поділу суспільства на класи; світові виникли в феодальну епоху.

До первісних форм релігійних вірувань  відносяться   фетишизм, анімізм, тотемізм, магія, шаманізм тощо. Окремі елементи цих релігій в трансформованому вигляді існують і в сучасних цивілізованих суспільствах. Поширеним релігігійним віруванням був анімізм, віра в те, що існують духовні двійники всіх живих істот. Фетишизм – віра у надприродні, надчуттєві властивості певних предметів, віра у те, що вони можуть оберігати, захищати людину. Поширеним релігігійним віруванням був анімізм, віра в те, що існують духовні двійники всіх живих істот. Тотемізм – віра в існування надприродного родинного зв’язку між групою людей (рід, плем’я) та певним видом тварин, птахів, рідше – рослин. Релігійні вірування потребували особливих дій, що могли б забезпечити певний контакт і взаємодію з надприродними сутностями. Саме на таких діях зосереджує свою активність магія як сукупність дій, обрядів та церемоній, що пов’язані з вірою у надприродні сутності та з вірою у можливість впливати на ці сутності, а з їх допомогою  - і на хід подій у реальному світі.

Питання для самоконтролю:

Проблема становлення релігії в історичному контексті.

Первісні форми вірувань та сучасні релігійні культи.

Релігія і проблеми національно-етнічного становлення країн.

Теми рефератів:

Сучасні західні концепції виникнення релігії.

Соціальні причини виникнення релігії.

Сучасні богословські інтерпретації виникнення релігії.

Типологія первісних вірувань людини.

Магія як форма первісних вірувань.

Проблемні ситуації:

1. Як ви можете прокоментувати слова Дж. Фрезера в його книзі “Золота гілка”, що магія виникла раніше релігії, що вона має більш глибоке коріння і являється універсальною формою відносин людина - світ?

Основна література:

Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А.Колодного. – К., 2000.

Гараджа В. Социология религии. – М., 1996.

Кислюк К., Кучер О. Релігієзнавство, К., 2007.

Колодний А. Феномен релігії: природа, структура, функціональність, тенденції. – К., 1999.

Лубський В., Лубська М. Історія релігій. К., 2004.

Поликарпов В.С. История религии. Лекции и хрестоматия М., 1997. 312с.

Радугин А.А. Введение в религиеведение. Теория, история, современные религии. Курс лекций. М., Центр. 1996. 300с.

Релігієзнавчий словник. П.р. Колодного А.М. К., 1996.

Допоміжна література:

1.  Мень А. История религии. В 7 т. – Т.1: Истоки религии. – М.: Слово,          1991.

2.  Тайлор Э.Б. Первобытная культура. М., 1989.

3.  Токарев С.А. Первобытные формы религий.--М., 1992.

4.  Токарев С.А. Религия в истории народов мира.--М.,1986.

5.  Мифы народов мира. 2т. М., 1992.

6.  Васильев Л.С. История религий Востока. М., 1988.

Т. 2.2.: Національно-державні релігії країн Сходу:

Китаю, Індії, Палестини.

Мета: усвідомити основи релігійно-філософського світогляду вказаних країн. Ознайомитися з історією релігій, їх сьогоденням, здійснити філософський аналіз основних філософських понять.

Основні поняття: конфуціанство, культ Неба, Дао, даосизм,  Атман, Брахман, недіяння, карма, йога, сансара,  Одкровення, Старий Завіт,Тора, Талмуд.

Питання для лекції:

1. Соціально-етична доктрина Конфуція.

2. Духовно-практична система Лао-цзи.

3. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм.

4. Іудаїзм як монотеїстична релігія.

         1. Соціально-етична доктрина Конфуція.

Засновником конфуціанства був Кун-цзи ("вчитель Кун") (551—479). Він був засновником морально-етичного вчення, яке мало соціальне спрямування. Конфуцій звеличував раціональні основи етики, підпорядковуючи релігійно-етичні норми вимогам соціальної політики. Основою вчення і релігійної практики стали культ Неба, культ пращурів та культ ідеальної людини, а також церемоній, як закону суспільного буття, побудованого за веліннями Неба.

Небо у конфуціанстві є найвищою силою, запорукою справедливості на землі, гарантом порядку в суспільстві. Небо – це доля, рок, Дао. Право управляти  країною надається лише доброму і турботливому володарю – справжньому Сину Неба.

Конфуцій вважав, що управління державою буде успішним лише тоді, коли воно будується на правилах етикету – лі. Кожна людина має поводитись згідно свого соціального стану.  Щастя людини залежить від сумлінності виконуваних нею  громадянських обов»язків.

Суворе підкорення старшим -  одна з найважливіших умов соціального порядку. Будь-хто із старших – батько, чиновник чи імператор – це незаперечний авторитет для молодшого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню має лежати в основі поведінки людини. Особливе значення мав принцип синівської любові – сяо. Конфуцій стверджував аналогію: «Держава -  це велика сім»я, а сім»я -  це мала держава».

Суспільство має складатись з верхів і низів – тих, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм поділу на верхи та низи були не знатність та багатство, а знання та чесноти («освіта не визнає відмінностей походження»).

Людина, обдарована Небом певними етичними якостями, має жити за моральним законом (дао) та удосконалюватись  за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “шляхетної людини”, яка має бути наділена особливою якістю вень, під яким Конфуцій розумів культурність. Розвиваючи своє вчення, Конфуцій вперше запроваджує в китайську етику  поняття жень (гуманність), яке стало центральною концепцією. Гуманність є виявом справжньої природи людини. Кожен, хто захоче, може її в собі відкрити. При цьому потрібно лише не робити іншим людям того, чого не бажаєш собі. Удосконалюючи себе, людина має приборкувати свої пристрасті та пориви, живучи у злагоді з принципами Порядку та Середини (чжун юн). Середина – це ідеальний стан життя суспільства. Вона досягається помірністю у всьому, неквапливістю та педантичним виконанням правил.

Для успішного співіснування людського суспільства, крім гуманності велике значення мають такі  чесноти як мудрість,  вірність, повага до  старших та мужність. Конфуціанство згодом дещо втратило свій первісний вигляд – до нього було включено елементи вчення легістів, зокремо принцип «нагород та покарань». Нині конфуціанство є основою китайського способу життя. Як релігійно-етичне вчення воно справило значний вплив на культуру та національний дух багатьох народів Далекого Сходу.

2. Духовно-практична система Лао-Цзи.

Потрібно знати, що даосизм виник в Китаї одночасно з ученням Конфуція, як самостійна філософська доктрина. Творцем її вважається давньокитайський філософ Лао- Цзи ( VI – V ст. до н. е. ), який залишив по собі єдиний трактат   “Дао де цзин”,  в якому викладено основи даосизму. В центрі доктрини – вчення про велике Дао – Загальний Закон, Вищу Істину. Дао – джерело буття. Це духовне начало, воно нематеріальне. Пізнати Дао – у цьому сенс, мета життя.  Осягнути його може лише той, хто позбувся життєвих пристрастей. Дао проявляється в гармонії природи. Людина має жити за законом Дао. Людство відпало від Істини, замінивши природній закон Дао своїми вимислами. Лао-цзи заперечував знання, науку, освіту, звичаї та соціальні норми цивілізації. Вважав, що жити потрібно за природним перебігом подій, а мудрості шукати у самого Дао.

Ці погляди згодом лягли в основу релігії даосизму, засновником якої був Чжан Дао-лін. Релігія даосів складна та багатогранна. Центральною її доктриною було учення про безсмертя. Стверджувалось, що фізичне безсмертя не є чимось особливим.  Воно є природним явищем, законом природи,  а порушення його призводить до смерті. Людина, яка прагне безсмертя, має створити для усіх духів свого тіла (їх 36 тис.) такі умови, щоб вони не захотіли його покинути. Для цього потрібно спеціальними засобами посилити їх позиції, щоб вони набули перевагу в тілі. Внаслідок цього тіло дематеріалізується і людина стає безсмертною. Це досягається шляхом поступової відмови від їжі (спочатку тваринного, згодом – і рослинного походження). Далі необхідно перейти до фізичних та дихальних вправ, удосконалити свій моральний стан через благодіяння. Щоб стати безсмертною, людина має здійснити 1200 благодійних вчинків, при цьому навіть один аморальний вчинок зводив все нанівець. На заключному етапі мало відбутися злиття дематеріалізованого організму з великим Дао.

На основі конфуціанства,  даосизму та буддизму формується китайська народна релігія. Склався пантеон, до якого входять тисячі безсмертних духів, герої місцевих культів, та імена Лао-Цзи, Конфуція, Будди (творців релігійних доктрин).

3. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм.

У 2 пол. 2 тис. до н. е. в Індії, де уже була розвинена цивілізація і населення сповідувало первісні племінні релігії, з’явилися кочівники – скотарі-арії, які принесли з собою ведичну релігію. Назва її походить від  збірника священних текстів – Вед (санскр. – священне знання).

Ведизм має ієрархічну систему богів та напівбогів, які уособлюють сили та явища природи (бог вогню - Агні, боги сонця Сур’я, Мітра, Варуна). Ведична релігія за характером обрядова; основний ритуал в ній - жертвопринесення. Ця релігія не знає храмів, святилищ, жрецтва, зображення богів.

Вважається, що ведичні знання прийшли з духовного світу, від Верховного Бога. Тривалий час вони передавалися усно і лише в І тис. були записані на санскриті. Ведична література поділяється на кілька частин.

1. Рігведа (книга гімнів),  Самаведа (книга    пісень), Яджурведа (книга жертовних формул-заклинань), Атхарваведа (книга магічних заклинань).

2. Упанішади, які є найважливішою частиною Вед. В них формується філософська основа, на якій виникає в подальшому вчення про карму та перевтілення, а також про єдність і тотожність брахмана і атмана.

Упанішади можна поділити на 6 основних систем: Веданта, Міманса, Ньяя, Йога,  Санкх’я,  Вайшешика.

3. «Веданта-сутра» - збірник афоризмів, що розкриває метод осягнення ведичного знання та ін.

За Ведами Всесвіт складається з 5 елементів: води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Найважливіша ідея ведизму - людина є духовною істотою, ув’язненою в плоті. Її душа має вивільнитись з тіла, матеріальної оболонки, та злитись з Абсолютом.

Брахманізм — пізньоведична релігія, що сформувалась у 10-9ст. до н. е. Виникнення брахманізму було зумовлене формуванням у  І тис. до н. е. ранньофеодальних відносин, що призвело до розшарування суспільства на чотири стани – варни (пізніше - касти). Це брахмани-жерці, що тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні ритуали; кшатрії - воїни та чиновники, що обіймали державні посади; вайш’ї, які були торговцями, ремісниками   та  хліборобами; щудри   -  ті, хто   виконував найбруднішу роботу, люди без соціальних прав. Кастова система була зафіксована в 5ст. до н. е. в збірнику, який дістав назву Законів Ману.

У релігійному вченні брахманів центральне місце посідає ідея перевтілення,  кругообігу життя (сансара), яка пов’язана з ланцюгом народжень та переходом з одного існування в інше. Сансара - це феноменальне буття, все те, що сприймається почуттями і постійно змінюється. Процес перевтілень регулює карма, яка є сукупністю всіх добрих та злих дій кожної людини, а також дій її попередніх існувань, які визначають долю в майбутніх існуваннях.

Чисельний пантеон богів очолює тріада  – Брахма, Вішну та Шіва (Трімурті). На перший план виходить Брахма, прототипом якого є Брахман - вища абсолютна духовна реальність. Він зображується з чотирма обличчями (як такий, що все бачить). Вішну є охоронцем усього живого на землі, він є уособленням добрих сил. Шіва має здатність періодично руйнувати світ і періодично відновлювати його. До пантеону брахманізму входять численні племінні боги, боги окремих місцевостей, родин.

Особливого культового значення в брахманізмі мало жертвопринесення, яке здійснювалось обов’язково за участю брахмана. Згодом жерці-брахмани монополізували практично всі сфери життя давньоіндійського суспільства. З утворенням державного апарату в дрібних феодальних державах брахмани виконували не лише релігійні функції, а й світські - вони були чиновниками, суддями, управителями, утворивши основу індійської знаті.

В релігійній практиці брахманізму виникає інститут гуру (санскр, —духовний наставник); гуру вважався найвищим авторитетом, представником Бога на землі.

Загалом брахманізм – це вже вищий, порівняно з ведизмом, ступінь релігійної свідомості. Було глибоко осмислено навколишній світ, який вважався одухотвореним. Набуває свого розвитку вчення про душу людини, яка, постійно перевтілюючись,  удосконалюється. Це було основою релігійної моралі.

В середині І тис. до н. е. на основі ведизму та брахманізму виникає індуїзм. Його появу спричинила економічна та політична кризи, загальні соціальні потрясіння. Крім того, брахманізм з його суворою кастовою системою, виявився консервативною релігією, що не відповідала новим історичним умовам.

Віровчення індуїзму, яке склалось на ведичній основі, успадкувало і концепцію переселення душ і вона отримала подальший розвиток: осмислювалась можливість злиття людської душі Атмана з світовою Брахмою. Залишається головним і Трімурті  (Брахма, Вішну і Шіва),  хоча загалом пантеон включає тисячі божеств.

Індуїзм має багато релігійних напрямів; найзначнішими є вішнуїзм та шіваїзм.  У вішнуїзмі головним постає бог Вішну (за Рігведою – бог землеробства і скотарства). Це уособлення життєвої сили на землі. З усіх численних перевтілень Вішну найважлиішим є Крішна - Верховна особа Господа. Сучасні послідовники вішнуїзму називаються вайшнавами (відданими Крішні).

Шіва поєднує в собі протилежні риси: водночас він є носієм смерті та життя. Наголошується на культі родючості. Шіва разом зі своєю дружиною Калі є носієм шакті – творчого початку, що забезпечує появу всього живого в природі.  Також здійснює функцію покарання за гріхи.

Культова практика є надзвичайно різнорідною (як і саме вчення). Але спільним є визнання трьох шляхів (марги) вшанування бога, наближення до нього і спасіння. Релігій ний культ відправляється в храмах, а також в домашніх вівтарях. В індуїзмі відсутня єдина церковна організація, його функціонування забезпечується інститутом жрецтва, авторитет якого зберігається досі. Індуїзм сповідує 85% населення Індії. Він поширений і в інших країнах південно-східної Азії.

4. Іудаїзм як монотеїстична релігія

Релігія класичного іудаїзму − це національна, монотеїстична релігія євреїв. Термін іудаїзм часто використовується у широкому значенні для позначення всього єврейського народу, його культури й релігії.

Релігійна література. Основою священної літератури євреїв є Тора.  Тора (Закон) − це перші п’ять книг священного писання євреїв (П’тикнижжя). Канонізація Тори відбулася у 445 р. до н.е. пророками Езрою та Неємією. З самого початку Тора регламентує все життя єврея. Вона містить моральні, обрядові, цивільні, кримінальні приписи, які становлять єдиний Закон. Тора разом з писаннями пророків (Невеїм) та історичними писаннями (Ктувім) становить Танах, який становив 39 канонічних книг, був канонізованим у 100 р. н.е. знавцями закону − масоретами. Для тих з євреїв, які поступово втрачали знання єврейської мови в ІІІ ст. до н.е. в Єгипті на грецьку мову був перекладений Танах, до якого додали ще 11 неканонічних книг. Цей текст відомий як Септуагінта (LXX), переклад 70-ти перекладачів.

Осереддям традиції і важлими релігійним текстом іудаїзму є Талмуд. Він складається з Мішни − тлумачення на Тору та Гемари − коментаря на Мішну. Мішна (повтор, передача) зібрана та кодифікована в кін. ІІ ст. н.е. танаїмами (рабі Йєгуда га-насі). Усі тлумачення Мішни в кін. V ст. були зібрані в Гемару (завершення) амораїмами (рабі Аши і рабі Равіни II). Існує два варіанти Гемари − Вавілонська (V ст.) та Палестинська (сер. IV ст.). Більш авторитетним є "Вавилонський Талмуд" (Мішна та вавілонська Гімара). Основним змістом Тори і Талмуду була Галаха́ − традиційне іудейське право, сукупність законів і установ іудаїзму, що регламентують релігійне, сімейне, суспільне життя євреїв. В подальшому талмудичну літературу доповнювали мудреці Галахи − савораїм, геонім, рішонім, ахаронім. Вижимка де зібрані головні ідеї Талмуду − Шулхан Арух.

Віровчення і культ іудаїзму. В іудаїзмі вперше в історії релігії формується теїзм − погляд на Бога як єдину і одну Істоту, абсолютно духовного Творця, який усе створив з небуття, підтримує і постійно присутній у світі. Подальша історія людства це історія спілкування з Богом, який відкриває світу і людині Одкровення. Згідно Одкровенню Бога, яке посилається через пророків і в якому Бог відкриває Закон (Тору), людина створена як «образ Божий», але втратила «подобу Божу» в гріхопадінні. Важливим є вчення іудеїв про священне ім’я Бога − «Сущий», що є іменем Бога відкритим Мойсею на горі Фавор. Для його позначення вони використовують священну тетраграмму (тетраграматон) чотири приголосні літери івриту − ה ו ה י (JHW(H) – ЙГВ). Сучасне прочитання тетраграми становить слово ЯГВÉ (Яхве). Відоме й інше сучасне прочитання тетраграми − Йєгова, воно виникло в результаті поєднання приголосних імені Бога ЙГВ з голосними іншого його імені Бога − Адонай.

Основою релігії іудаїзму є ідея завіту Бога з обраним народом (з івриту «брит» − союз, домовленість, угода, контракт). Бог не стільки обирає народ, скільки створює його для себе. Євреї згідно кн. Буття (17. 4-5) стали нащадками праотця Авраама, аремея за своїм походженням. Основною вимогою Завіту Бога з Авраамом є завжди «ходити перед Богом», «бути непорочним», «виконувати усі приписи» (Бут 17. 1), тобто віддано служити Богу, бути чистим і непорочним,  у своєму житті, реалізовувати заповіді Бога. З свого боку Бог обіцяє зробити Авраама батьком цілого народу. Чисельні нащадки праотця Авраама створили народ єврейський з якими біля гори Синай Бог поновлює свій Союз. Тепер це Завіт Бога з єврейським народом. Знаменням такого Союзу стало обрізання у чоловіків. За це Бог обіцяє надати євреям землю для проживання у вічне володіння – Ханаан (Палестину − Ерец – Ісраель (Земля Ізраїлю).

Значне місце в системі класичного іудаїзму займає месіанізм − обітниця про прихід Месії, посланця Божого, нового вождя єврейського народу, який прийде з коліна давидового щоб викупити людські гріхи і правити як Цар усіма народами. Чекання приходу Месії з часом стало головним завданням євреїв, які прагнули здобути політичну незалежності від різних країн завойовників. Багато євреїв чекають на прихід Месії і в наш час.

Релігійні вчення іудаїзму про людину та її майбутнє поступово розвивалися. Так, у Танаху чітко не говориться про безсмертя людської душі (Еккл. 12.7). Всі померлі потрапляють у шеол, “країну забутя”, місце несвідомого перебування, вічного сну. Не йдеться про посмертне воздаяння, ні про воскресіння з мертвих, ні про вічне життя, ні про царство Боже. Бог у Старому Заповіті воздає лише в цьому житті. І лише у пізніх пророків можна знайти надію на воскресіння (Іов 19, 25-27), про нього говориться у Ісаї (Іс. 26, 8; 16, 19) у Езекіїля (37) у Даніїла (Дан. 12, 2-3). Вчення про бессмертя душі та воскресіння виникає під вплиом еллінізму у фарисеїв та есеїв.

Основними моральними та релігійними приписами іудаїзму є 10 заповідей Мойсея: 1) Я Господь Бог твій і нехай не буде в тебе інших богів; 2) Не створи собі ідола; 3) Не називай ім`я Господа твого марно; 4) Шануй день суботній, шість днів працюй, а сьомий віддавай Богу; 5) Шануй батька та матір своїх; 6) Не вбивай; 7) Не кради; 8) Не створи перелюбу; 9) Не свідчи несправедливо проти ближнього свого; 10) Не бажай жінки ближнього свого, а ні майна ближнього свого. Окрім цих заповідей євреям було дано багато ритуальних та соціальних правил і норм, виконання яких було обов`язковою умовою дотримання Завіту з Богом. (Закон має 613 приписів (міцвот) − 365 заборон, а 248 повелінь). Найбільш відомими ритуальними заповідями були: заборона вживати кров, м’ясо нечистих тварин (всеїдних, хижаків), працювату в суботу, одружуватися з неєвреями.

Релігійний культ. Центром релігійного життя євреїв був Храм в якому проводилися жертвоприношення на честь Бога. Храм Соломона, який тричі руйнували, але двічі відновлювали, був єдиним місцем поклоніння Богу. Хоча б раз на рік євреї мали принести жертву Богу і помолитися в храмі. Служби організовували спеціальні священники − левіти.

Іудейські обряди та свята. Основними обрядами іудаїзму є обрізання хлопчиків, як символ Завіту з Богом. Ритуальне омивання перед молитво в ритуальному басейні − міцві.  

Основними святами іудаїзму є Новий рік (Рош гашана)свято нового року з якого починається відлік свят та субот року; День спокути (Йом-Кіпур) під час якого згадують всі свої річні гріхи і моляться про прощення; Суккот (кущі) − свято на спомин блукання євреїв по пустелі після втечі з Єгипту; Ханука − свято присвячене звільненню, освяченню й відновленню служби в Храмі здійснене Маккавеями після його захоплення військами Антіоха IV Епіфана; Пурим − свято на честь врятування євреїв, що проживали у Персії від намагань знищити їх можновладцем Аманом; Песах − свято на спомин про вихід євреїв з Єрусалиму; Шабат − свято під час якого відзначають союз Бога з іудейським народом.

Напрями сучасного іудаїзму.

Ортодоксальний напрям вважає, що необхідно в усіх дрібницях слідувати Торі і міцвот, не відступаючи від Волі Божої ніколи і ні в чому. Усе своє життя єврей має присвятити і підкорити виконанню приписів, навіть якщо вони неактуальні на сьогодні. Навіть якщо незрозуміло зміст міцвот, все рівно їх варто виконувати, адже цим людина виконує волю Бога, слова якого незмінні у віках. Ортодокси завжди ходять у головних уборах, їх звичним одягом є чорне довгополе вбрання, довгі волосся (пейси). Крайні ультраортодокси повністю заперечують сучасне життя, гостро критикують поведінку “невірних” людей та народів. Зрозуміло, що переважна більшість ортодоксів проживає у Ізраїлі.

Реформістський напрямвиник у XVIII ст. Він сприймає традицію як живу реальність, що розвивається залежно від історичних обставин. Головним в іудаїзмі вони бачать не Тору і Талмуд, а Союз Бога з обраним народом, практику «ходити перед Богом» − бути морально чистим. Реформатори не надають важливого значення положенням Талмуду, сінагоги називають храмами, святкування суботи часто переноситься на неділю. Вони чекають приходу Месії та загального воскресіння. Існують і такі секуляризовані ультрареформісти, які взагалі видозмінюють цю релігію виключаючи з неї головне –Бога. Для них іудейство це національно-культурне явище, етнічна спільнота і головним є зберегти саме її, і саме у цьому збереженні народу Божого вони бачать справжній іудаїзм. У США існує, навіть, синагога атеїстів. Взагалі Америка на сьогодні є центром реформованого іудаїзму.

Консервативний напрямвиник у ХІХ ст. Він перебуває між двома іншими. Він зберігає обряди, але по новому тлумачить Закон, намагаючись пов`язати його з сучасністю. Консерваторів можна назвати поміркованими реформістами.

Хасидизм (хасид — побожний, благочестивий; прибічник, послідовник) − містичне відгалуження іудаїзму, що виникло на території України у першій половині XVIII ст. як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабинської ортодоксії. Засновником хасидизму був Ізраїль бен Еліезер Баал-Шем-Тов (скорочено Бешт; *1700—†1760), що діяв як «свята людина» і «чудодій» на Поділлі; він мав великий вплив на єврейські маси, зокрема через інших «праведних» людей, так званих цадиків. Хасиди концентрують увагу на релігійних переживаннях. Ознакою праведності, каяття й молитви мають бути радість, захоплення, любов. Вони вірять, що через самозбудження можна досягнути ясновидіння, чудодіяння, пророкування, чути голос Бога. Будучи реформаторським рухом, хасидизм виступив проти формалізації релігії, відмовився від крайностей ритуалізації, аскетизму, спростив поряд молитов.

Кабала містичний напрям в іудаїзмі, що виник у XII ст. В ньому реалізується намагання містично поєднатися з огом і Всесвітом.

Запитання для самоконтролю:

Охарактеризуйте іудаїзм як релігію Одкровення.

Якою є, за Конфуцієм, шляхетна людина.

Як ви розумієте сутність принципу «Увей» (не діяння) в даосизмі?

Проаналізуйте зміну світогляду в релігійних системах Стародавньої Індії.

 Проблемні ситуації:

  1.  Ведичне суспільство висувало спочатку три мети: “дхарму” ( релігію або шлях,  яким повинна була пройти кожна людина), “артгу” (економічний розвиток, досягнення матеріального добробуту) та “каму” (насолоду). Чому виникла четверта мета – “ мокша” (звільнення). Які причини цьому сприяли?
  2.  На відміну від Китаю, де час від часу виникали потужні повстання селян, які ставили за мету поновити соціальну справедливість, Індія майже не знала таких рухів. Чому?
  3.  Як ви розумієте відомий даоський вираз: “Людина при народженні слабка і м’яка, при смерті тверда і міцна”?
  4.  Лояльність та особиста відданість тій чи іншій фірмі в сучасній Японії є визначальними чинниками в житті японців (в фірму вступають зазвичай лише один раз і залишаються в ній до старості).  Чи  пов’язано це з кодексом честі самураїв?

Реферати:

  1.  Сучасні західні концепції виникнення релігії.
  2.  Сучасні релігійно-богословські інтерпретації виникнення релігії.
  3.  Місце первісних вірувань в сучасному суспільному світогляді.
  4.  Проблема людини та держави в філософії Конфуція.
  5.  Релігія та проблеми оподаткування в східних країнах.
  6.  Особливості формування фінансово-економічних засад іудаїзму.

Література:

  1.  Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А.Колодного. – К., 2000.
  2.  Дисциплінарне релігієзнавство. Навчальний посібник. − Київ, 2010.
  3.  Гараджа В. Социология религии. – М., 1996.
  4.  Кислюк К.В., Кучерук О.М. Релігієзнавство. − К., 2007.
  5.  Лубський В.І., Лубська М.В. Історія релігії: Підручник. - К., 2004.
  6.  Основы религиоведения: Учебное пособие / Под ред. И.Н. Яблокова. − М., 1998.   
  7.  Черній А.М. Релігієзнавство. Підручник. − К., 2008.

Розділ 3.: Світові релігії

Т: 3.1. Буддизм: світоглядні основи віровчення, організація, напрями

Мета: ознайомитися з релігійно-філософським світоглядом буддизму, віровченням, культом, основними напрямами. Осягнути специфіку цієї релігії, виявити її зв’язок з попередніми релігійними системами Давньої Індії.

Основні поняття: Будда, просвітлення, дхарма, карма, сансара, нірвана, Трипітака, сангха, чотири благородні істини, восьмеричний шлях спасіння, хінаяна, махаяна, тантризм, ламаїзм, дзен-буддизм.

Питання для лекції:

1. Соціально-історичні передумови виникнення буддизму.

2. Філософська концепція буддизму.

3. Віровчення та культова практика буддизму.

4. Основні напрями буддизму.

1. Соціально-історичні передумови виникнення буддизму.

Буддизм – одна з світових релігій. Назва «буддизм» утворена  від дієприкметника «будда» - пробуджений (з санскр. «буддх» - будити).

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах розкладу родоплемінних відносин та формування великих рабовласницьких держав, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників. Відображаючи інтереси останніх в їх боротьбі проти касти брахманів, буддизм виступав  проти каст взагалі, відстоюючи ідеї соціальної рівності.

У III ст. до. н.е. цар Ашока, об’єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизму статусу державної релігії.  У 6 ст. відбувається занепад буддизму. У X ст. панівною релігією стає  індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму. Нині  буддизм сповідують лише декілька відсотків населення Індії.  В подальшому буддизм поширився у  країнах Південної та Південно-Східної Азії,  де налічується понад 300 млн. його адептів. Загалом у 86 країнах світу проживає близько 320 млн. буддистів.

Засновником  буддизму є історична особа - Сіддхартха Гаутама Шак’ямуні. Намагаючись вирішити проблему життя та смерті, Сіддхартха став на шлях самозречення. Він використовував різні форми медитації, завдяки яким можна було змінювати стан свідомості, та всі різновиди аскези. Через  сім років самозречення Сіддхартха  набув мудрості, став просвітленим – Буддою.  Він прийшов до усвідомлення, в чому причина страждань та інтуїтивно збагнув причини життя та смерті. У своїх проповідях він наголошував, що кожна людина має прагнути до спасіння, стати  на шлях просвітлення, який  виключає потурання своїм бажанням або аскезу. Серединний шлях – ось правильне рішення. Сутність його Будда виклав у формі Чотирьох Благородних істин.

2.Філософська концепція буддизму.

Варто нагадати, що філософія буддизму розпочинає альтернативну щодо ортодоксального ведизму традицію. Хоча, до певної міри, наслідує його основні ідеї, зосереджуючись на проблемі створення світу, що існує одвічно. Набуває значення вчення про душу людини. Душа – це психологічна, а не онтологічна єдність. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передовсім, через саму себе. Процес пізнання – споглядання,  відбувається через самозаглиблення. Потік світових частинок − дхарм утворює не лише особистість (душу й тіло), але й природу. Усе перебуває в полоні сансари − вічного кругооберту речей. Відбувається незліченна кількість перероджень душі згідно закону карми (закон відплати або причинно-наслідкових зв’язків). Ланцюг перероджень припиняється тільки тоді, коли людина досягла стану духовної досконалості − нірвани, який є станом однобуття з природою.

3. Віровчення та культова практика буддизму.

Основою  віровчення буддизму як релігії є чотири благородні істини. Виклад і аргументацію свого віровчення буддизм розпочинає з посилання на очевидний факт –  існування в світі страждань.

Перша благородна істина буддизму стверджує: «В світі існує страждання». Народження – страждання; захворювання – страждання; смерть – страждання; смуток, плач, горе, нещастя і відчай – страждання;  розлучення з коханим – страждання; неодержання пристрасно бажаного – страждання». Варто зауважити, що таке твердження не є прикладом негативного мислення. Будда розглядає страждання як відправний момент, а не як остаточний висновок.

Друга благородна істина буддизму наголошує: «Причина страждань – у бажаннях». Але Будда говорив не про всі бажаня, а егоїстичні, що ґрунтуються на неправильному баченні людиною самої себе та навколишнього світу, що й призводить до страждань.

В третій благородній істині зазначається: «Для того, щоб припинити страждання, потрібно припинити бажання». Отже, щоб уникнути страждань, потрібно загасити всі свої бажання, позбутися всіх прагнень. Але, оскільки у світі, в Сансарі,  відбувається постійне перевтілення душ, то разом з душею в нові перевтілення переходять і бажання та продовжуються нові устремління. Законом перевтілення (законом карми) людина приречена на те, щоб крутитися і крутитися в колесі Санжари.

Четверта благородна істина проголошує: «Існує шлях приборкання устремлінь та виходу з Сансари, який вказав Будда». Отже, лише слідуючи вченню та настановам Будди можна досягнути спасіння – позбутись страждань, випасти з колеса Сансари та поринути у нірвану.

Восьмиступінчатий шлях спасіння.

Цей шлях передбачає:

1. Правильні погляди. Щоб розпочати внутрішні перетворення, людина має правильно зорієнтуватися в житті. «Правильні погляди стануть факелом, що освітлює шлях».

2. Правильні наміри. Щоб прямувати справді буддистським шляхом зцілення, люди мають зрозуміти, чого саме вони хочуть.

3. Правильна мова. Людина починає включатись у процес удосконалення, звертаючи увагу саме на те, що вона говорить. Прислухатись до власних слів, пізнавати самих себе – це допоможе налагодити стосунки з навколишнім світом та людьми.

4. Правильна поведінка. Людина має ретельно стежити за своєю поведінкою – усі дії мають бути глибоко усвідомленими; несвідомі вчинки зумовлюють неприємності. Якщо людина живе у відповідності з правилами хорошого тону, її страждань значно менше.

5. Правильні засоби існування.  Робота, якою займається людина, не повинна суперечити буддистським цінностям, оскільки вона має сприяти досягненню внутрішньго миру.

6. Правильні зусилля. Лише вони сприяють позитивним змінам. Намагання зобити щось погане невблаганно призводить до страждання. Лише мудра людина досягає висот.

7. Правильні думки. Правильне мислення так само є важливим для життя, як і дихання. Глибокі зміни неможливі, допоки людина не установить контроль над своїм розумом. Потрібно стримувати та приборкувати свій розум.

8. Правильне зосередження. Воно можливе в процесі медитаціїі і, як наслідок, приходить досягнення істини. Будда говорив: «Хто в своєму житті прямує правильним шляхом попри тимчасове, той досягає істинної реальності».

Усі релігійні обряди пов’язані з особою Будди. Богослужіння в храмах здійснюється виключно духовенством, без мирян, які творять молитви перед домашніми вівтарями.  Буддійські свята мають спільні риси, але й деякі відмінності залежно від конкретної країни. В країнах Південної Азії (Шрі-Ланка, Таїланд, Лаос, Камбоджа) буддійські свята - це комплекс обрядів і церемоній, що проводяться  щомісяця напередодні головного свята, а також завершують його. Щорічно 8 квітня всі буддисти святкують день народження Будди Гаутами. День його смерті відзначають на 15- й день сьомого місяця, в липні. Цього дня поминають усіх померлих: пускають по річках запалені ліхтарики, щоб вони освітлювали їм дорогу.

Новий рік відзначається наприкінці березня та в першій половині квітня. Віруючі насипають з піску гірку, що є символом гори  Меру, поливають один одного та статую Будди водою. У ці  дні проводяться виставки, ярмарки, конкурси іт. д.

У квітні-травні в монастирях, храмах, домівках святкується потрійна річниця Будди: народження, «просвітлення» та досягнення ним нірвани.

Початок сезону дощів (червень-липень) відзначається  проводом молоді в монастир до закінчення сезону дощів.

Від середини жовтня до середини листопада проводяться обряди і церемонії, присвячені закінченню сезону дощів, виходу частини молоді з сангхи. Перебування в монастирі під час сезону дощів пояснюється перебуванням Будди на небесах. Члени сангхи , яким у сезон дощів заборонено залишати монастир можуть за  допомогою медитації піднятися на небо і слухати там проповіді Будди. Після закінчення сезону дощів відзначається спуск Будди на землю. У ніч повного місяця монастирі, майдани, вулиці, будинки ілюмінуються запаленими свічками та кольоровими електричними лампочками.

Уся ця сукупність традицій, релігійних уявлень охоплює особисте, сімейне та громадське життя прихильників буддизму,  складає їхній життєвий простір.

   4. Основні нарями буддизму.

Перший напрям тісно пов’язаний з раннім буддизмом; він ґрунтується на консервативних ідеях, які презентує школа «старійшин», на санскриті – «Тхеравада». Будду визнано людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основний акцент робиться на особистому спасіня, яке є можливим лише через відхід від світу. Послідовники хінаяни, перебуваючи у чернечих громадах – сангхах, ведуть аскетичний спосіб життя, намагаючись досягнути духовної досконалості та стати архатом – святим.

Хінаяна упродовж століть мала вузьку орієнтацію – це було релігійно- філософське вчення для самих лише ченців. Пізніше вона стає масовим релігійним вченням та посідає визначне місце в житті населення буддистських країн. Воно дало можливість практикувати буддизм і тому, хто не приймає чернечої обітниці, а живе звичайним життям, маючи сім»ю,  майно. Буддистське вчення хінаяни керувало простими людьми, спрямовуючи їх до повноцінного життя. При цьому людина, в першу чергу мала виконувати етичний закон - Панча шила (П’ять заповідей): 1) утримуватись від убивства; 2) утримуватись від крадіжки; 3) утримуватись від блуду.

У 2 -3 ст. на Півночі Індії виникає інший напрямок буддизму – махаяна. Формується нова доктрина, в якій Сіддхартха Гаутама Шак»ямуні постає учителем життєвої мудрості. Він є одним з багатьох будд як минулого, так і майбутнього.   Послідовними махаяни стверджують, що кожна жива істота володіє природою будди, відновити яку і є метою буддизму. Людина через просвітлення може досягнути стану будди. Але з причини своєю слабкості більшість людей не в змозі піднятися до такого рівня. І оскільки будди після переходу в нірвану не можуть надавати безпосередню допомогу людям, то це належить робити бодхісатвам ( з санскр. істота, що прагне до просвітлення), які свідомо не полишають світу Сансари, щоб допомогти людям у справі спасіння. Бодхісатви стали ідеалом поведінки, які замінили архатів. Махаяна стверджує, що мудрість є лише однією із чеснот, а тому співстраждання,  доброта та терпіння є найправильнішими виявами учення Будди на відміну від безпристрасної мудрості архатів.

Третій напрям  - тантризм (ваджраяна) зародився в Індії на поч. І тисячоліття н.е. Ґрунтується на буддійській філософії з використанням езотеричної практики, до якої віруючих  залучають духовні наставники. В основі – дотримання ритуалів, які можуть забезпечити швидкий, як блискавка („ваджра”), шлях до нірвани. Серед цих ритуалів є найбільш поширеним  багаторазове повторення священних фраз „мантри”.  Використовуються магія та йога. Тантризм існує в Японії, Непалі, Китаї, особливо в Тибеті - загалом 2,5%  віруючих від загальної кількості буддистів.

Ламаїзм (лама - жрець, вищий, небесний) прийшов у VII ст. на Тібет (з 18 ст. увійшов до складу Китайської імперії). Його принесли віруючі з Бенгалії, Кашміру та Китаю. На територію Монголії проник у ХVI ст., а з ХVIIIст. поширився  на Сибір, де його сповідують калмики, буряти, тувинці.

На становлення ламаїзму визначальний вплив справило поєднання тантризму з анімістичною тібетською релігією бон-по (форма шаманізму). Остаточно завершив процес формування віровчення буддизму великий проповідник та теоретик релігії Цзонкапа (1357 -1419). Він надзвичайно лояльно ставився до всіх основних напрямків буддизму, вважаючи, що всі «три потоки» буддизму – хінаяна, махаяна та ваджраяна беруть початок від самого Шак»ямуні та становлять собою три шляхи до спасіння. Ламаїзм є злиттям цих потоків в один. Цзонкапа писав, що для повного спасіння необхідно наступне: 1) дати обітницю та дотримуватись правил моральності, що є входженням у двері «малої колісниці»;  2) оволодіти повнотою обітниць ботхісатв, що є вхоженням у двері «великої колісниці»;  3) прийняти повноту обітниць «алмазної колісниці», а це означає відчути себе духом, що звершує сокровенні подвиги та досягає повного результату споглядання, що має владу йоги.

Цзонкапа вказував на особливу роль лами в настановленні мирян. Як відомо, сам Будда наголошував, що кожна людина на шляху спасіння має самостійно долати труднощі. Класична буддистська формула спасіння проголошувала «три дорогоцінності: Будда, вчення (дхарма) та чернеча громада (сангха). Цзонкапа доповнив цю тріаду необхідністю особистого духовного наставника (лами). Без нього можливість спасіння не може бути реалізована. Вшанування лами  – це вшанування самого Будди.

Питання для самоконтролю:

1. Ламаїзм як один з напрямів буддизму.

2. Буддійська канонічна література.

3. Особливості дзен-буддизму.

  1.  Особливості віровчення і культу в буддизмі.
  2.  Буддійська мораль і етика.
  3.  Буддизм та брахманізм: спільне і відмінне.
  4.  Ставлення до жінки в буддизмі.
  5.  Вплив буддизму на економічний розвиток країн, що його сповідують.

Реферати:

  1.  Особливості віровчення і культу в буддизмі.
  2.  Буддійська мораль і етика.
  3.  Буддизм та брахманізм: спільне і відмінне.
  4.  Ставлення до жінки в буддизмі.
  5.  Вплив буддизму на економічний розвиток країн, що його сповідують.

Проблемні ситуації:

  1.  Як індуїзм, так і буддизм поділяють концепцію карми та реінкарнації. В чому полягає суттєва відмінність в їх ставленні до цієї концепції?
  2.  Що таке “панча-шила”. Яку роль відіграють моральні норми в буддизмі. Чи схожі буддійські заповіді з християнськими.
  3.  Що таке “нірвана”? В атеїстичній літературі цей термін перекладали як “згасання”, “заспокоєння” і тому трактували як відхід від життя. Наскільки правильне таке твердження?
  4.  Як відомо, чань-буддизм заснував легендарний буддійський патріарх Бодхідгарма  в Китаї. Чим можна пояснити  таку модифікацію буддизму? Наскільки вплинули на формування чань-буддизму специфічні риси китайського менталітету?  

Література

1. Академічне релігієзнавство. (За ред..А.М.Колодного).-К., 2000.

2. Васильев Л. Истории религии Востока.-М.-1983

3. Кочетов А.Буддизм.-М.-1983.

4. Кочетов А. Ламаизм.-М.1973.

5. Учение Будды (Запад и Восток. Традиция и современность).-М.,1993.

6. Далай-лама ХІV.-Москва-Рига.-1991.

7. Симпкинс А.Буддизм. София.-2006.

Т. 3.2.: Християнство:  виникнення, вчення, організація 

Мета: Розглянути основні причини виникнення християнства та основні етапи його становлення. Розкрити сутність християнського вчення, його роль в історії та культурі народів.

Основні поняття: християнство, Біблія, Заповіді, Месія, Ісус Христос, Царство Небесне, догмати, Вселенські  собори, єресь, Церква, Священне Писання, Священне Передання, Символ віри, спасіння, віра, богослужіння, літургія, Символ віри, таїнства, обряд, духовенство, чернецтво, святі, ікона, догмат, канон, благодать, Трійця.

Питання для лекції:

  1.  Ідейні витоки та соціально-історичні причини виникнення християнства.
  2.  Сутність ідей Нового Завіту. Християнство як релігія любові.
  3.  Проблема історичності особи Ісуса Христа.
  4.  Раннє християнство: керигма, церковна організація, література.
  5.  Трансформація християнства в державну релігію Римської імперії. Виникнення чернецтва.
  6.  Формування християнського віровчення та культу.
  7.  Причини та наслідки розколу християнства на східне та західне.

  1.  Ідейні витоки та соціально-історичні причини виникнення християнства. 

Ідейними  витоками християнства є, переважно, основні вчення іудаїзму (Старого Завіту), а також деякі релігійно-філософські концепції грецьких та елліністичних філософів. Християнство перейняло основні ідеї класичного іудаїзму, включивши до складу своїх священних книг Танах (книги Старого Завіту). Найперше варто виділити саму ідею Завіту між Богом та людьми, яка вперше постала у релігії євреїв. Так як у Старому Завіті Бог покладає угоду, договір з людьми в якому він зобов’язується створити, примножувати і підтримувати народ Ізраля, якщо люди будуть шанувати єдиного Бога, «праведно ходити перед Богом» і виконувати його заповіді, так і в християнстві Бог поновлює Завіт з людьми через Ісуса Христа. Християнство до певної міри розвиває іудейську ідею обраного народу, який тепер не обмежується однією нацією, а включає представників різних народів, об’єднаних навколо віри в Ісуса Христа (Новий Ізраїль). Іншим аспектом богообраності виступає ідея Церкви − зібрання народу Божого навколо жертви Христа. Схожою на єврейську постає християнська концепція лінійного розвитку історії як історії спасіння − від створення до кінця світу та страшного Суду. Далі, християнство наслідує багату символіку Старого Завіту − поняття гріха, святості, викуплення, освяти, слави Божої та його гніву; образи винограду, вівці, змії, плодів добра і зла; постаті ангелів та бісів, праведників та грішників. Разом з іудеями (та мусульманами) християн можна назвати народом Книги, адже священе одкровення зосереджене для них в Книзі. Щоправда, одкровення християн набуває подальшого вияву в постаті Ісуса з Назарету. Нарешті, реалізацією єврейського вчення про Месію є християнська ідея Христа-Спасителя, який вже прийшов для нового Ізраїлю.

Не менш важливим ідейним джерелом раннього християнства є ідеї античних філософів Сенеки про природжену гріховність людини та необхідність врятування душі за допомогою страждання. Філософське, ще з часів Геракліта, вчення про  Логос Філона теж знайшло свій вияв у релігійній ідеології християнства перших віків. Тут Логос постає як посередник між Богом і людьми. Ним є Син Божий – Ісус Христос. Так само певний вплив на формування християнської концепції Логосу справила філософія стоїків, які розвивали вчення про сіменні логоси, що запліднюють усі речі. До певної міри на релігійну практику ранніх християн вплинули філософські духовні практики кініків, які вбачали аскетизм засобом спасіння.

Соціально-історичними причинами виникнення християнства була соціально-економічна, культурна та духовна криза ідеології Римської імперії.

  1.  Сутність ідей Нового Завіту. Християнство як релігія любові. Поряд з впливами ідей іудаїзму та грецької філософії християнство має власні оригінальні вчення, які закладені в книгах Нового Завіту. Термін «Новий завіт» використовується у двох значеннях − книги, збірки канонічних християських текстів та Одкровення християнської релігії, нова угода, яку уклав Ісус з людьми. Основні ідеї Нового Завіту стали положеннями християнства. Важливо розуміти, що суттю Нового Завіту є постать Ісуса Христа у світлі особи якого набувають сенс етика, праксеологія, та есхатологія Нового Завіту. Серед найбільш важливих є християнські ідеї втілення Бога («Слово стало плоттю»), смерті Христа за гріхи людей, його Воскресіння з мертвих, вознесіння на небо, страшного Суду та вічного царства Божого. Разом ці ідеї закладають фундамент для християнства як асолютно нової релігійної доктрини, в якій людина набуває перспективу стати богоподібною, увійти в Царство Бога, яке починається вже тут в церкві. Святість стає можливою через віру, служіння та любов до Бога Отця та Ісуса як Сина Бога. В той же час не варто забувати, що Новий завіт є релігійно-есхатологічною книгою-провіщенням слави Божої, а не філософським вченням чи підручником з догматики та етики.

Основою Нового завіту є релігійні одкровення. Найважливішим з них є вчення Нового Завіту про любов. У прощальній бесіді Ісус Христос сказав своїм учням: «Заповідь нову даю вам:   любіть один одного!». Любов до ближніх, ворогів, до навколишнього світу означала і любов до Бога. Христос, укладаючи Новий Завіт, відновлює внутрішній зв’язок людини з Богом. Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети не в земному житті, а за його межами. Людські пошуки мають спрямовуватися на пошуки Царства Божого, куди увійдуть прості люди, здатні духовно оновитися, а не багаті й могутні. У Нагірній проповіді І. Христос проголосив найвищу цінність означеної простоти. «Блаженними», тобто благословенними є ті, хто добровільно зрікся пристрастей, погорди, хто прагне правди. Духовне служіння можливе через каяття та удосконалення «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний!». Віра у воскресіння Христа із мертвих, яке довело його божественність, стала наріжним каменем християнства.

3. Проблема історичності особи Ісуса Христа. В науці з XIX ст. точиться суперечка з приводу історичності Ісуса між двома науковими школами − історичною та міфологічною. Представники міфологічної школи (Штраус, Бауер) стверджували, що Христос − це міфічна особистість, видумана на основі солярних символів, потреб і сподівань ранніх християн. Основними аргументами міфологістів були: схожість біографії Ісуса з життєописами багатьох релігійних персонажів (єгипетського бога Ра, бога Діоніса, біографії Будди та Мітри); співпадіння подій життя Христа з основними астрологічними датами язичницького календаря; відсутність єдино встановлених подій життя Ісуса у самих християн; суперечності в Євангеліях. Одним з основних аргументів є посилання на античних авторів, які, ніби то, нічого конкретного не говорять про особу Христа, а згадують про нього без симпатії, як про вигадану постать, а про християнство говорять як про марновірство. Такими авторами є історик ІІ ст. Світоній Транквіл (120 р.), який пише: «Іудеїв, які постійно хвилювалися Хрестом, він (імператор Клавдій – Х.Г.) вигнав з Риму”. (Божественний Клавдій 25, 4.1). У іншому творі: «Нерон піддав  покаранню християн, людей, які знаходилися під впливом нового  шкідливого марновірства» (Життя цезарів 26. 2). Сатирик ІІ ст. Лукіан з Самосати з презирством говорив про Христа: «Адже всі ці нещасні впевнили себе, що вони стануть безсмертними і будуть жити вічно; в наслідок цього християни зневажають смерть, а багато хто шукає її сам. Окрім того, перший їх законодавець вселив в них (т.б. своїх учнів – Г.Х.) впевненість, що вони брати один одному, після того, як всі вони зречуться еллінських богів і стануть вклонятися своєму розіп`ятому софісту і жити за його законами. Тому, прийнявши без достатніх підстав це вчення, вони в рівній мірі зневажають усяке майно і сприймають його спільним…» (Про смерть Перегріна2) (с. 254). Противники історичності Христа люблять посилатися на філософа Цельса (ІІ ст.), який написав проти християн працю «Правдиве слово», де викладає вигадану фольклорну версію народження Ісуса, яку скоріше за все, запозичив з єврейських історій. Ці історії викладаються в Талмуді в якому згадується про Ісуса (“Ієшу бен Пандера”) вкрай зневажливо і часто недоречно, як про народженого поза законом, а загалом переповідається історія його життя викладена у Цельса. Ніде у Талмуді не ставиться під сумнів факт існування «Ісуса з Назерету». Він називається «брехуном, чаклуном, який зводив Ізраїль з шляху істинного». В Талмуді говориться про “повішання у канун Пасхи”. Цікаво, євреям була невідомою страта через розп`яття,  вони завжди підвішували осудженого на деревині. Але це не є свідченням стосовно смерті Христа, адже він був страчений римською владою за своїми правилами, через розіп`яття. Щоправда і в цих текстах звучать оповідки про Ісуса в яких навіть критики християнства не ставили під сумнів його розіп’яття.

В кін. XIX та у ХХ ст. наука віднайшла чимала фактів про які говориться в Новому Завіті. Представники історичної школи наводять наступні доводи існування Ісуса. 1) Перепис населення при імператорі Августі, про який згадує ап. Лука, проводився у 9-8 рр. до н.е.; 2) Квіріній,  був правителем Сирії у 7 р. до н.е. і у 6 р.н.е., на перше правління вказує Лука, а на друге Іосиф Флавій; 3) Знайдено папірус у Єгипті в якому дається інструкції, щодо проведення перепису населення. Там говориться: «У  зв`язку з переписом населення необхідно, щоб всі, хто по якійсь причині проживає за межами власного дому, були готові негайно повернутися під владу своїх господарів, щоб усією сім`єю зареєструватися і зберегти за собою землі для обробку». Цей текст дозволяє зрозуміти чому Йосип і Марія їхали у Віфлієм на перепис. 4) Відповідно свідченням єв. Луки сучасні археологи знайшли багато міст, персонажів, географічних місць, назви яких можна знайти в Діяннях апостолів та Євангеліях. Так, лише недавно знайдено місце Гаввафа (мощене місце) де відбувався останній суд над Христом. Воно знаходилося в башні Антонія, де розміщувалося римське командування. У 1888 р. була знайдена купальня у Віфезді про яку говориться тільки в Новому Завіті. 5) Зірка, яку спостерігали волхви була вирахувана Й. Кеплером. Також, два історики І ст. н. е. Талл і Флегон згадують  затемнення сонця, яке співпало з розіп`яттям Христа і відбулося у повнолуння.

Для підтвердження власної думки прихильники історичного підходу теж посилаються на твори деяких античних авторів. У «Аналах» Корнелія Тацита (народ. 52 –54 рр. н.е.) розповідається про те, що ніякі подарунки чи жертви богам «не могли зняти з Нерона тяжке звинувачення у тому, що він, як казали, наказав здійснити пожар Риму. Щоб подавити ці слухи він звинуватив у підпаленні і покарав найжорстокішими катуваннями людей, яких називали християнами і  ненавиділи за їх жахливі злочини. Христос, по імені якого вони так називалися, був страчений Понтієм Пілатом, прокуратором Іудеї під час правління Тіберія…» (Аннали XV. 44). Про розіп’яття Ісуса говорить і критик християнства Лукіан з Самосати: «…християни ще й тепер вшановують ту велику людину, яка була розіп`ята у Палестині за те, що ввела у життя нові таїнства» (Про смерть Перегріна3) (с. 253). Важливим джерелом про життя віруючих виступають листи Плінія Молодшого до імператора Трояна  (кін. ІІ ст.), який вів розслідування справи християн в Малій Азії, яким інкримінували державну зраду та аморальну поведінку: «Вони стверджують, що вся їх провина полягає лише у тому, що вони збиралися в певні дні вдень і співали різні гімни Христу як Богу, а також приносити торжествену клятву ніколи не обманювати, не красти, не зраджувати дружинам, не брехати, і не відступати від цієї клятви, коли прийде час виконати її» (Листи X. 96).

Найбільш поінформованим вченим того часу можна вважати єврейського історика Йосипа Флавія. В 20 книзі «Іудейських старожитностей» Йосип Флавій говорить про страту Якова «брата Ісуса, якого називають Христом» (Старожитності XX. 9:1). А у 18 книзі про Ісуса розповідається більш докладно. В середньовічний рукописі «Всесвітньої історії» на арабській мові написаний християнським єпископом Агапієм у X ст. де серед багатьох посилань знаходимо і цитату з «Іудейських старожитностей», яка звучала так: «...в той час був мудрий чоловік на ім`я Ісус. Його образ життя був схвальним, і він славився своєю порядністю (чеснотами); і багато людей з іудеїв та інших народів стали його учнями. Пілат засудив його до розіп’яття і смерті на хресті; одначе ті, хто став його учнями, не зреклися свого учнівства (його вчення). Вони розповідали, нібито він явився перед ними на третій день після свого розп’яття і був живим. В згоді з цим він ніби і був можливо тим месією, про якого сповіщали пророки, описуючи чудеса...” (Древності XVIII. 33).

Таким чином, сучасна наука має вагомі підстави вважати Ісуса історичною особою.

  1.  Раннє християнство: керигма, церковна організація, література. Важливо знати, що поширюючи благу звістку, апостоли проповідували не книгу (на той момент книг Нового Завіту ще не було), не моральне вчення (нові заповіді), не якесь релігійне вчення (доктрину), а проповідували керигму − Євангеліє. Осереддям проповіді було молитовне зібрання, що включало спільні молитви, читання пророчих текстів Танаху, проповідь та причастя. Бути християнином в ранньохристиянській церкві означало вірити Євангелію апостолів про те, що Ісус є Христос (Машиах, Спаситель), бути причетним йому в євхаристії. Лише згодом християнтву знадобилися спеціальні релігійно-філософські вчення, культ та система моральних приписів та заборон.

Перші християни жили церковними громадами («екклесіями»). Зростання чисельності християнських громад потребувало упорядкування їх внутрішнього життя. Вже в І ст. з’являються пресвітери, які проводили зібрання, диякони, що допомагали виконувати службу Божу та єпископи, які в І ст. виконували організаційні функції. Ця структура була виборною і сприймалася як служіння Богу.

Святим Письмом християнства є Новий Завіт, які складаються з 27 канонічних книг: чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка Луки та Йоана), Діянь апостолів, 21 послання апостолів (з них 14 послань ап. Павла) та Одкровення Йоана Богослова (Апокаліпсису). Канон Нового Завіту складався з друг. пол. І ст. до поч. ІІ ст. н.е. Хоча Євангелія та Діяння апостолів приписують апостолам, але достоменно їх авторство невідоме. У них йдеться про земне життя Ісуса Христа: його народження, дитячі роки, хрещення в річці Йордані Йоаном Предтечею, а також трирічну діяльність, коли Він проповідував, творив чудеса та був розіп'ятий. Більш точно можно говорити про авторство більшості послань апостолів та Апокаліпсису. Вони, мабуть, написані раніше за Євангелія. Особливе місце серед канонічних текстів займають послання ап. Павла. Завдяки його зусиллям християнство вийшло за межі етнічної релігії і стало світовою релігією. Поряд з цим варто знати, що окрім канонічних в ранньому християнстві існувала апокрифічна (таємна, заборонена) література. Вона включала в себе значну кількість Євангелій, Діяні апостолів, послань та апокаліпсисів. Щоправда більшість апокрифів були написаними значно пізніше за канонічні тексти (ІІІ-ІV ст.), вони відображають ідеологію гностицизму чи іудейського релігійного сектантства.

Перші елементи поєднання християнської віри й релінійно-філософських вчень відбулося в творчості апологетів, які відіграли велику роль у захисті християнського віровчення від ідейних нападів язичників. Юстин Філософ на Сході імперії (середина II ст.) і Тертуліан Карфагенський на Заході. Такі діячі християнської Церкви як Іриней Ліонський, Іполит Римський, Тертуліан були не лише апологетами, а й знавцями єресей. В ході боротьби з гностицизмом (синтез східних вчень та елліністичної філософії) Климент Олександрійський та Оріген розвивали християнське вчення про Логос, христологічну та тринітарну проблематику.

5. Трансформація християнства в державну релігію Римської імперії. Виникнення чернецтва.

З 70-х рр. І ст. починаються переслідування християн в Римській імперії. Християни відмовлялися шанувати культ божественного імператора, який сприймвся як син сонця. Лише у 313 р.за імператора Костянтина Великого християнська церква стає дозволеною і рівноправною з іншими релігіями (Міланський едикт). У 325р. християнство проголошується державною релігією Римської імперії і поступово трансформується у державну церкву. Костянтин сприяв розширенню влади єпископату, особливо римського єпископа, який фактично став главою Риму. Але лише у 381 р., після нетривалого повернення до язичництва імператора Юліана Відступника, християнству надаються виключні права у суспільстві. Імператор Феодосій забороняє усі язичницькі релігії та культи (навіть закриваються філософські школи) і перетворює християнство на монопольну релігійну ідеологію Римської імперії.

 Трансформація християнства у державну релігію тривала довгий час. Серед факторів, які сприяли одержавленню християнства можна назвати оформлення церковно-державного союзу (симфонії), який був законодавчо зафіксованим при імператорові Юстиніані (кодекс законів Юстиніана). Імператор мав важливі адміністративні функції в церкві − міг втручатися в справи церкви, скликати собори і визначати їх рішення, впливати на призначення єпископів, навіть пропонувати варіанти догматів. Імператор мав статус зовнішнього єпископа, охоронця і оборонця віри й церкви від зовнішніх ворогів. Натомість церква формувала ідеологію імперії, здійснювала захист держави від єретиків. Така форма влади у Візантії набула форми цезарепапізму.

Одним з проявів тісних стосунів церкви й держави стали Вселенські Собори. Вселенський Собор є найвищим органом управління християнської Церкви, яка в той час іменувалася Кафолічною (Вселенською). Після IV Вселенського собору (451р.) оформилося п’ять управлінських центрів − патріархатів: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Як наслідок одержавлення християнства стало виникнення православного чернецтва, що поширилося на християнському Сході у IV столітті, як намір у віддаленості від світу максимально реалізувати ідеали Євангелія. Засновниками чернецтва були Антоній Великий (250-350) та Пахомій Великий (252-340), які в Єгипетській пустелі Фіваїда заснували, відповідно, одноосібне та спільножитне чернецтво. Під час постригу монах дає три обітниці: безшлюбності, послуху та відмови від приватної власності. Монахи практикують духовні вправи: мовчання, неперервну молитву, пам’ять про смерть, самотність, каяття, аналіз власних гріхів. Вони реалізують аскетичний спосіб життя, який полягає у постійних зусиллях проти зла в собі, боротьбі з пристрастями,  праці, обмеженні власних бажань і потреб. Найбільш досконалі отримують дари святості: мудрості, чудотворіння, прозорливості, силу зцілювати. Існують три рівні чернецтва: послушництво, мала схима та велика схима. Серед найбільш досконалих форм ченців виділяються пустельники, самітники, стовпники, старці − духовні наставники. Життя в монастирях регулювалося Уставами, серед яких найвідомішими були Єрусалимський та Студійський. Керують монастирями ігумени. Ченці займалися духовним наставництвом і вихованням, просвітництвом мирян, надавали допомогу нужденним, захищали віру від єресей, демонстрували взірці морального життя, створювали церковне мистецтво. Можливе чернецтво не лише в монастирі, але й у миру.

6. Формування християнського віровчення та культу. Після того, як нова релігія отримала статус державної і вперше зіткнулася з єресями та неканонічними вченнями, потрібно було виробити чітке християнське вчення − релігійну ідеологію, яка б мала канонічний статус. Потрібно було, також, розробити та затвердити релігійний культ, вирішити низку питань організаційного характеру. Це все знайшло своє відображення у роботі Вселенських соборів, яких загалом було сім, але  два перші з них (324 р. та 381 р.) мали особливе значення. Саме на них було затверджено християнський Символ Віри, який складається із 12 основних догматів і які становлять концентрований вираз християнської віри. Над виробленням догматів працювали вже не апостоли та євангелісти, а богослови й філософи, які формували прийнятне для церкви віровчення − постулати віри. Вони виникли не одразу, а формувалися шляхом довготривалого пошуку вдалих форулювань, використовуючи поширені на той час філософські концепти. Не одразу вдавалося знайти потрібну догматичну формулу, певний час існували положення, які згодом переглядалися та уточнювалися. В той же час не варто забувати, що усі християнські істини є спробами раціонального осмислення євангельських одкровень. Остаточно основні догмати християнства сформулювалися до VIII ст. Відомими богословами IV-VIII ст. були отці церкви, які розвивали положення патристики.

Найважливішим положенням християнства є догмат Трійці. Єдиний Бог має три особи Бога Отця, Бога Сина та Бога Святого Духу. Для обгрунтування вчення про Трійцю богослови використали поняття єдиної сутності та трьох іпостасей. Іпостась Сина єдиносутня Отцю і споконвічно народжується від нього, а іпостась Духу єдиносутня Отцю і Сину споконвічно виходить від Отця. Для пояснення вчення про Христа було створено вчення про Боголюдину-Христа, єдина божественна особистість якого об’єднує дві природи − Бога і людини. Ісус мав дві енергії й волі, які робили його існування максимально близьким до буття Бога і людини. Окремим догматом Діва Марія прославлялася як «Богородиця». Останній догмат стосувався шанування ікон. Богослови VII Вселенського Собора доводили можливість іконошанування − поклоніння Богу-Сину, образ якого зображався на іконах, та святим. Важливим є догмат про Церкву, як тіло Христове − єдність божественної та людської реальності. Окрім названих Символ віри містив догмати, які хоча і не знайшли серйозного теоретичного обгрунтування, але посідають важливе місце серед постулатів християнства: догмат воскресіння Христа, яке проголошується запорукою майбутнього воскресіння всіх людей; догмати, які стверджують ідеї безсмертя душі, рай та пекло, єдине хрещення.

Найважливішими елементами християнського культу є християнські таїнства – культові дії, через які, згідно зі вченням Церкви, передається віруючому божественна благодать. Таїнства виводяться з Нового завіту. Серед них виділяють: хрещення, миропомазування, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладання. Причащання, або ж євхаристія (гр. «благодаріння») – центральне таїнство християнського культу, яке символізує причетність віруючих до спокутної жертви І. Христа і до Церкви, що є Тілом Сина Божого. Це таїнство здійснюється під час Літургії, яка є самим важливим богослужінням.

Серед культових дій найпоширенішими є молитва, поклоніння іконам (у православ’ї), мощам святих, християнським реліквіям і святим місцям.

7. Причини та наслідки розколу християнства на східне та західне. Розкол єдиної християнської Церкви відбувся в 1054 р. в результаті довготривалого конфлікту між Римом і Константинополем. Цей конфлікт зумовлений політичними, культурними, догматичними протиріччями. Найпершим чинником є церковна політика. Рим претендував на верховенство влади над християнами Сходу, вимагав визнання верховної влади Пап. Церкви Сходу не мали традиції єдиноосібного керівництва церквами, тому не погоджувалися з приматом Пап на владу в Церкві.  

Наслідки розколу привели до виникнення двох незалежних церков − православної та католицької, протиріччя між якими згодом лише посилювалися.

Проблемні ситуації:

  1.  Поясніть слова французького історика Еншлена: «Христос переміг тому, що потерпів поразку Спартак?»
  2.  Чому Нагірну проповідь можна вважати квінтесенцією християнської моралі? Які дві заповіді Христос вважав головними?
  3.  Як можна пояснити значення слів Ісуса Христа: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36).
  4.  Прокоментуйте слова Ісуса: “Хто з хтивістю подивився на жінку, той уже перелюбствував з нею в серці своєму”.
  5.  В християнській церкві в процесі її трансформації відбулася заміна харизматичних керівників, для яких були характерними “видіння”, “Божі одкровення” бюрократичною ієрархією. Перші в подальшому формували інститут чернецтва, другі – інститут церкви. Як це можна пояснити?
  6.  Автори фільму «Дух часу» розповідають про те, що Ісуса Христа не існувало, а його вчення і особа постали в результаті запозичень із різних релігій. Чи згодні Ви з такою думкою? Обґрунтуйте свою відповідь.

Питання для самоперевірки:

  1.  Співвідношення основних ідей Старого та Нового Завітів.
  2.  В чому полягає історичне значення одержавлення християнства?
  3.  Ісус Христос: історична особистість чи міф? Обґрунтуйте свою думку.
  4.  В чому полягає сутність християнських таїнств?
  5.  Яка роль Літургії у християнському культі?

Реферати:

  1.  Біблія як духовне та культурне джерело.
  2.  Християнство – найпоширеніша світова релігія.
  3.  Церковна десятина як одна з форм податку.
  4.  Державно—церковні відносини у Візантії.

Допоміжна література:

  1.  Данн Д. Единство и многообразие в Новом Завете. − М., 1997.
  2.  Донини А. У истоков христианства. − М., 1989.
  3.  Мень А. История религии. В поисках пути истины и жизни. В 7 т. − М., Логос.1992.                
  4.  Мэри Пат Фишер. Живые религии. М.,1997.
  5.  Каутский К. Происхождение христианства.
  6.  Мецгер Б. Новый Завет: контекст, формирование, содержание. − М., 2006.
  7.  Поснов М. История христианской Церкви. − К., 1993.
  8.  Религиозные традиции мира. в 2т. М., 1997.
  9.  Макдауэлл Д. Неоспоримые свидетельства.-- М.,1993.
  10.  Янг Д. Христианство. − М., 1998.

Т. 3.3.: Православ’я

Мета: розкрити причини та наслідки розколу християнської Церкви. Ознайомитися з особливостями православного віровчення та культу. З’ясувати організаційну структуру Вселенського православ’я. Усвідомити сучасний стан православ’я. Розкрити ставлення у православ’ї до фінансово-економічних проблем.

Основні поняття: Священне Писання, Священний Переказ, богослужіння, літургія, Символ віри, таїнства, обряд, духовенство, диякон, священик, єпископ, митрополит, парафія, єпархія, монах, чернецтво, святі, ікона, догмат, Апокаліпсис, канон, благодать, Трійця, містицизм, ісихія, самітник, Лавра, пустельник, пустинь, каяття, сповідь, причастя, вінчання, маслосв’яття, рукопокладення, маслопомазування.

 

Питання для лекції:

  1.  Особливості східного християнства.
  2.  Основні етапи розвитку та моделі державно-церковних відносин в православ’ї.
  3.  Організаційна структура та устрій православної церкви.
  4.  Особливості віровчення, теології та духовної практики православ’я.
  5.  Культові особливості православ’я.
  6.  Православ’я в сучасному світі: проблеми, тенденції та стан теології.

1. Особливості східного християнства. Православ’я − один з трьох найбільших віросповідних напрямів у християнстві, що виник і оформився в межах Візантійської імперії та областей її культурного впливу в добу Середньовіччя. Слово православ'я є буквальною калькою грецької фрази h orqh doxa − ортодоксія, правильне (вірне) сповідування Бога, що в самій назві робить акцент на якісному критерії істинності віри. У першому тисячолітті уся християнська церква називала себе і православною (ортодоксальною) і католицькою (всезагальною), на відміну від єретичних вчень. І лише після Великого розколу 1054 р. православною стали називати Східну (візантійську) християнську церкву, а католицькою − Західну (римську).

Часто вважають, що саме з XI ст. і виникає православ’я як окрема організаційна церковна структура з своїми особливостями культу, обрядів, звичаїв, з власним баченням Біблії та християнської традиції. Формально вірному, такому погляду бракує історичної перспективи. Неупередженість вимагає розглядати православ`я як органічний розвиток візантійського християнства пізньої античності та доби Середніх віків. Згідно такого бачення православ`я не стільки виокремлюється з єдиного християнства, скільки уособлює і синтезує здобутки Східного ортодоксального християнства першого тисячоліття. У зв’язку з цим варто окреслити загальні особливості східного християнства, які сформувалися ще до розколу і зумовили специфіку православ’я.

Православ’я постає як результат тривалої історичної еволюції християнства на Сході. Східне християнство включало в себе землі Сирії, Палестини, Єгипту, Антіохії, Єрусалиму, Ефесу, Малої Азії, кожна з яких мала свою церкву ще з часів апостолів. Але найбільшої трансформації східне християнство зазнає в період панування Візантійської імперії в межах якої і відбулося формування православ’я. Початок своєрідності східного християнства закладає розпад Римської імперії на Східну та Західну, що відбувся у кінці IV ст. Християни західної частини імперії вже з V ст. опинилися в умовах майже повної відсутності державної влади. Церква Риму поступово почала уособлювати не лише духовну, але й світську владу, вона стала переймати і виконувати економічні, політичні та юридичні функції держави. Натомість на Сході державна влада лише зміцнювалася, перетворюючись на звичайну східну деспотію. Вона ретельно контролювала усе суспільство й використовувала християнську релігію для освячення свого панування.

Православ’я формувалося в умовах тісних і досить специфічних відносин між державою і Церквою у Візантії. Позитивні відносини між державою та церквою розпочинаються з 313 р., коли імператор Костянтин Великий легалізував християнство, а в 325 р. проголосив його державною релігією імперії. З цього часу починає утворюватися міцний державно-церковний союз (симфонія). Важливими етапами оформлення цієї симфонії були царювання Феодосія, який в 391 р. заборонив усі язичницькі релігійні культи та вчення, та Кодекс імп. Юстиніана в якому юридично фіксувалися взаємини імперії та церкви (). На цьому етапі формується так званий цезарепапізм − домінування світської влади над церковною. Імператори часто втручалися в життя Церкви, виходячи з державних інтересів. Вони скликали церковні собори, тлумачили догмати, проголошували єретиків і боролися з ними, усували патріархів й ставили нових, проголошували священні війни й досить часто переслідували. Духівництво вимушене було схилятися й співробітничати з імператорською владою (сервілізм). Заради єдності багатонаціональної імперії імператори встановлювали компроміси, вигідні релігійно-політичні союзи, церковні унії, які викликали серед християнських ортодоксів спротив. Найчастіше очолювали цей спротив представники чернецтва, які відстоювали ідеали простоти й бідності й тим самим вступали у протистояння з усім змирщеним, одержавленим християнством. Нарешті, після втрати імперією земель і остаточної перемоги ортодоксії у Візантії в VIII ст., державно-церковний союз набув форми класичного візантинізму − теократичної візантійської монархії в якій держава і церква фактично злилися (Еклога імп. Василя). В такій формі імперська візантійська теократія вплинула на державно-церковні стосунки слов’янських народів.

На формування візантійського християнства суттєво вплинули ідейно-культурні чинники. Східне християнство формувалося на основі грекомовної культури, неперервна традиція якої забезпечила засвоєння високих здобутків елліністичної літератури, освіти, науки та філософії. Зокрема, основою теології стала традиція грецької ідеалістичної філософії (платонізм, аристотелізм, стоїцизм, неоплатонізм), використання якої призвело до значної еллінізації християнства, що суттєво позначилося на специфіці візантійської та згодом православної теології й філософії.

Можна говорити про особливості адміністративного устрою християнської церкви на Сході. Визнання християнства офіційною релігією Римської імперії привело до того, що устрій церкви став відповідати адміністративному поділу держави. Відповідно державному, церква прийняла поділ на діоцези − великі області, митрополії − крупні церковні округи, єпархії − об’єднання місцевих общин. Згодом головні церковні області з центрами у Римі, Константинополі, Олександрії, Антіохії та Єрусалимі отримали назви патріархатів. На відміну від римської церкви, яка займала монопольне становище серед церков Заходу, східне християнство з самого початку представляло собою єдність чотирьох самостійних патріархатів. Належність усіх чотирьох східних патріархатів до однієї держави обумовила те, що вони вимушені були виробляти одностайну позицію з догматичних та канонічних питань, хоча дуже часто між представниками різних богословських шкіл виникали суперечки. Щоправда з VI ст. за Константинопольським патріархатом був закріплений титул «вселенський», який робив його «першим по честі». З цього часу константинопольський патріарх розпочав довгу боротьбу за владу з підтримки імператорів. В результаті цієї боротьби з VIII ст. константинопольський патріарх зайняв домінуюче становище серед інших помісних православних церков.

У кожної східно-християнської церкви існували власні варіанти богослужіння, устави, які врешті були унормовані представниками константинопольського патріархату. З самого початку східні церкви мали і своєрідні принципи церковного мистецтва, літератури, духовної практики, які стали основою православ’я в подальшому.

Врешті накопичені відмінності між східним і західним християнством обумовили розкол єдиної християнської Церкви, який в результаті довготривалого конфлікту між Римом і Константинополем відбувся в 1054 р. Окрім політичних, культурних, догматичних протиріч, найпершим чинником, що спровокував розрив є політичний. Рим відстоював першість своєї влади в Церкві (спираючись на першість Петра серед апостолів), а Константинопольський патріарх, за підтримки імператорів та використовуючи положення про Константинополь як «Новий Рим», прагнув домінувати не лише над східними церквами, яких він фактично підкорив протягом VII-IX ст., але й у всій Церкві. Наслідки розколу привели до виникнення двох незалежних Церков − православної та католицької, протиріччя між якими згодом лише посилювалися. Не дивлячись на події розколу обидві церкви є в однаковій мірі ортодоксальними.  

2. Основні етапи розвитку  та моделі державно-церковних відносин в православ’ї.

Доля православ’я тісно пов’язана з долею Візантії та історією тих народів, що перебували під її впливом. Зовнішня політика, злети й падіння Візантійської імперії безпосередньо впливали на формування світового православ’я. Адже держава була зацікавлена у поширені свого впливу далеко за межами імперії, а найкраще здійснити такий вплив можна було за допомогою Церкви, яка прагнули залучити до грецької віри представників інших народів.

У своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей період Візантійська імперія під ударами арабів та турок-османів стрімко скорочувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Візантія та православна церква прагнули розширити свій вплив за рахунок земель слов’янських народів. З X ст. прийняли хрещення болгари, русичі, серби. Їх церкви згодом здобули реальну автономію від Константинополя. У 870 р. автономною, а у  919 р. автокефальною стала Болгарська Церква (у XII ст. вона отримала патріаршество). Та після чергової втрати незалежності в XIV ст., вона знову її виборола у 1872 р. (у 1953 стала патріархатом). Автокефалію (1219) і статус патріархату (1346) отримала Сербська церква. З XIV ст. існували дві митрополії на території Румунських князівств. З 1448 р. майже самостійно існувала Московська митрополія (з 1589 р. патріархат). Але падіння «другого Риму» призвело до того, що православні Греції та Балкан опинилися під владою мусульман. В результаті усіх потрясінь, замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству.

Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Докорінно змінюється статус православ’я на завойованих територіях. Хоча Церква втрачає значну частину привілеїв та впливу на суспільство, але вона зберігає церковний устрій, засади віровчення, власний культ. Усі християни на території османської імперії називалися «райа» − «стадо». Їм дозволялося сповідувати свою віру, але накладалося чимало обмежень. Зокрема, накладався спеціальний податок, заборонялося носити одяг зеленого кольору (колір прапору Мухаммада), підходити до мечеті, встановлювати хрести на храмах, прикрашати церкви, дзвонити у дзвони. Єдиним джерелом утримання духовенства були платня за виконання треб і пожертвування вірних. За вимоги турків Константинопольський патріарх набув звання «мілет-паша», зосередивши в своїх руках духовну і світську влади над православними (райя) османської імперії (форма правління етнархія). Зосередження світської та церковної влади в руках Константинопольського патріарха, а також те, що основне православне населення імперії складали греки, призводить до посилення грецького православного націоналізму, під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.).

 Третій етап − XIX-XXI ст. Державно-політична криза османської імперії завершується приходом до влади реформаторських урядів, які у XIX ст. модернізують країну. Султан Абдул-Меджид (1839-1861) наділив християн широкими громадянськими і релігійними правами. Християни допускалися до військової служби та державних посад, а духовенство отримувало державне утримання. Але ці реформи не змогли зупинити серію національно визвольних рухів на Балканах в результаті яких масово відновлюються незалежні помісні православні Церкви. В результаті здобуття державної незалежності Грецією, у 1833 р. була самопроголошена автокефалія Елладської церкви (визнана Константинополем у 1850). Завдяки об’єднанню в 1862 р. Валахії та Молдови в Румунську державу в 1865 р. започаткована Румунська Церква; з 1919 р. має статус патріархату (визнана у 1885). У 1872 р. проголошена автокефалія Болгарської Церкви (визнана у 1945). У 1879 р. завдяки перемозі Росії у російсько-турецькій війні проголошується Сербська Церква, яка у 1920 відновила патріаршество (визнана у 1919). У 1917 р. відокремлюється вже від Московського патріархату Грузинська Церква (визнана Москвою у 1943). У 1921 р. проголошено автокефалію Польської православної Церкви (визнали у 1924 та 1948) та Чехословацької; В цей же час у 1919-1921 рр. проголошується УАПЦ в Україні (знищена у 1930 та знову відновлена у 1990). На початку 20-х років у відродженій Чехословаччині утворюється Чехословацьку православну церкву, яка стала автокефальною у 1951 р. У 1922/29 році стала автокефальною Албанська Церква (визнана у 1937). А у 1947 відновила втрачену автокефалію (X ст.) Кіпрська церква. Нарешті у 1970 році проголошено автокефалію Американської церкви. В цьому ж контексті варто розглядати і проголошення у 1992 році Української православної церкви, яка вийшла з під порядкування Московського патріархату.

Окрім цього, виникли деякі автономні Церкви: під юрисдикцією Єрусалимського патріархату − Синайська (1575/1782); під юрисдикцією Константинополя − Фінляндська (1921/1923); під юрисдикцією Москви − Японська та Китайська (XIX), Українська (1990). Отже, історія поширення православ’я являє собою виникнення нових православних помісних церков, які або виникають на нових землях, або відділяються від вже існуючих помісних Церков.

У результаті довготривалої історії православ’я накопичило важливий досвід церковно-державних відносин, який можна узагальнити в наступних історичних моделях церковно-державних відносин. Першою моделлю є церковно-державна діархія (так звана симфонія), яка  передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади. В цій ситуації держава гарантувала монопольне існування церкві, а остання ідейно обслуговувала державу. У своїй поміркованій формі ця модель втілилася в історії Київської Русі X-XIV ст. та сучасній Греції. Щоправда, в реальності партнерські відносини часто перетворювалися на панування держави над церквою − цезаропапізм, що був виявом релігійно-політичних теократій. Ця модель реалізувалася у ранньої Візантії, пізній Візантії, Російській імперії. Другою моделлю є церковно-державна етнархія, яка передбачала поєднання духовної і світської влади в руках православного патріарха. Ця модель реалізувалася у Росії часів патріарха Нікона (XVII ст.) та під час перебування Константинопольського патріархату під владою турків у XV-XІХ ст. Третя антагоністична модель жорстокого переслідування церкви державою. В цій ситуації церква фактично не мала ніяких прав в суспільстві.  Ця модель була реалізована в часи гонінь ранньої церкви в Римській імперії, в СРСР та Албанії. Четверта модель церковно-державної автаркії (розрізнення, виокремлення), яка передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли влада і церква не втручаються у справи одне одного. Ця модель характерна для сучасних демократичних спільнот. Кожна з названих моделей має свої підвиди. Отже, православ’я знає чимало варіантів церковно-державних відносин, але найкращою для реалізації християнської місії та збереження внутрішньої незалежності Церкви є демократична модель відносин.

3. Організаційна структура та устрій православної церкви. З вище викладеного можна пересвідчитися, що Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (місцевих) церков, але за своєю суттю є єдиною універсальною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час, кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Вона має право призначити собі предстоятеля (патріарха чи митрополита), має священний Синод, єпископів, монастирі, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір складається з трьох рівнів: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Єрусалимську, Олександрійську, Антиохійську, Константинопольську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (Грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних церков − тих, які не мають повної незалежність входять: Синайська, Японська, Крітська, Фінська, Естонська. Існують самоуправляємі Церкви в складі автокефальних Церков. Так, Московський патріархат має в своєму складі Латвійську, Молдавську, Естонську, Російську православну церкву за кордоном та Українську (з широкими правами самоуправління). У склад Константинопольського патріархату входить Українська в Канаді та США, Західноєвропейський екзархат руських приходів. У складі Румунської − Бессарабська митрополія. У складі Сербської − Охрідська митрополія.

Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії не встановлено. Історично склалося, що незалежність (як автокефалію так і автономію) Церкві, або визначає Вселенський Собор (так отримали незалежність Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Кіпрська), або надає Церква-мати (Американська, Чехословацька), або виникає в результаті самопроголошення, яке згодом офіційно визнають (Грузинська, Руська, Румунська, Болгарська, Грецька, Польська), або надає Константинопольський патріарх (автономні Фінська, Крітська, Естонська). Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. На сьогодні провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими обтяжені історичними конфліктами. Для остаточного виробляння  механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

Разом з тим існують самопроголошені церкви, які на сьогодні залишаються невизнаними в світовому православ’ї: Абхазька, Македонська, Російська, Руська істино православна, Старостильні церкви, Турецька, Чорногорська. Залишаються, поки що, в складі невизнаних і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що проголосила себе самостійною від РПЦ у 20-х рр. XX століття та Українська Православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП), яка заявила про свою незалежність у 1992 р.

Отже, в структурі Вселенського православ’я можна виділити наступні церкви: автокефальні, автономні, самоуправні, а також невизнані православною спільнотою самопроголошені православні церкви.

       4. Особливості віровчення, теології та духовної практики православ’я.  Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Нікейсько-Константинопольський Символ віри, догмати − незмінні істини віри, вчення Отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Деякі православні теологи наголошують, що Переказ − це не лише усні та письмові традиції, але й «життя Духу в історії Церви». Варто розрізняти Священний Переказ і місцеві традиції. У Переказ входять загальнообов’язкові та призначені для усієї Церкви положення віри, тоді як місцеві традиції чи вірування окремих церков не є обов’язковими. Так як у православ’ї важливі рішення щодо віровчення приймалися колегіально (на Соборах), то засобом рецепції − прийняття догматів часто виступає церковний народ. Хоча в історії християнства можна знайти приклади, коли істину віри відстоювали окремі мужні постаті (Афанасій Великий, Максим Сповідник). Біблію православні тлумачать як частину Переказу, тому тлумачення Писання можливе лише у світлі Переказу. Вчительство Церкви − це вчення сучасних очильників православ’я. Складність ситуації полягає в тому, що Православні, захищаючи Традицію, не лише намагається незмінно зберегти вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжують плекати елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Тобто, в розумінні Переказу та Біблії завжди присутні культурно-історичні та інтелектуальні елементи.

Віровчення православної Церкви фактично наслідує віровчення східної християнської ортодоксії. Догматичні істини, за уявленнями православних, мають бути незмінними. До певної міри можливий розвиток православної теології. І вона справді розвивалася у формі візантійського неоплатонізму, який багато в чому перейняв іі переосмислив досягнення античного неоплатонізму. Сучасні дослідження показують, що існували чимало версій і форм теології візантійського неоплатонізму. Він мав своїх представників, етапи розвитку та цікаві філософські вчення (теологію надбуття Діонісія Ареопагіта, теологію буття Максима Сповідника, містичну теологію Григорія Палами).

Загалом православні неоплатоніки акцентували увагу на розділенні в Богові «сутності», «іпостасей» та «енергій», багато зупиняються на вченні про апофатичне та катафатичне богопізнання, розвивають концепцію теосису (обожнення) людини. Для православних неприйнятна католицька теорія первородного гріха як юридичної відповідальності. Гріх пошкодив природу людини, але її можна відновити реалізувавши ідеал обожнення, коли людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. В богослов’ї робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини.

Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ.

         5. Культові особливості православ’я. Православ’я є глибоко сакраментальним християнством. Поряд з важливими для нього догматичними та аскетичними аспектами віри, центром православ’я, її фундаментом є літургійно-символічне життя Церкви. Адже інтелектуальний момент (віровчення) ґрунтовніше розвинений у католиків, фідеїстичний (довіра Богу) є основним для протестантів, містицизм наявний і поза межами християнства, практика добрих справ є обов’язковою не лише для віруючих, але й для всіх порядних людей, а ось акцент на важливості містеріального єднання з Богом через церковні таїнства є принциповим для ортодоксального християнства взагалі, і особливо для православ’я.

Участь у таїнствах є способом яким людина досягає «життя у Христі». Уся православна теологія концентрується на вченні про містеріально-сакраментальну природу спасіння. У богослужінні, в церковних символах (іконах) особливим чином присутній Бог, а в таїнствах віруючий долучається Христу. Богослужіння є «Царством Божим на землі».

Православні визнають сім церковних таїнств − дій під час здійснення яких людина отримує божественну благодать: хрещення, помазування миром, сповідь, євхаристія, шлюб, соборування, рукопокладення. Дієвість таїнств передбачає відповідний духовний стан (довіра Богу, щире каяття) та віру в священну природу Церкви, через яку християнин може отримати спасіння.

Хрещення – знак вступу віруючого до церкви і містичного прилучення його до вірних у Христі, до "тіла Христова". Воно здійснюється за тринітарною формулою «в ім’я Отця Амінь!, і Сина Амінь!, І Святого Духа Амінь!». Хрещення, на думку православних, має проводитися шляхом трикратного занурення у воду (бажано), і здійснюється один раз в житті. Наполягається на важливості хрещення малюків. Миропомазування – таїнство сходження Духа Св. на охрещеного (Ін. 3.5; 15.26; Діян. 10.44; 19.1-7). Воно знаменує посвячення вірного, коли людину помазують миром − благовонним освяченим маслом. Таїнство обов’язково здійснюється одразу після хрещення. Покаяння (сповідь) − визнання своїх гріхів, щире каяття в них та сповідування їх перед священиком, який має право відпустити гріхи іменем Христа (Мф. 18.18; Ін. 20.23). В таїнстві покаяння прощаються гріхи, здійснені після хрещення й останньої сповіді, і подається благодать, яка допомагає християнину змінити розум і виправити своє життя. Євхаристія (благодарення), або причастя − участь в тайній вечері Господній, коли під видом хліба й вина віруючий приймає тіло й кров Христа (Мф. 26.26-29; Мк. 14. 22-25; Лк. 22. 15-20; 1 Кор. 11. 24-27; -13, 33-35). На думку православних причастя є прилученням оновленій людській природі Христа, що допомагає уподібнитися Христу, досягнути обожнення. Здійснюється квасним хлібом − проскурою та вином для усіх мирян та духовенства. Шлюб – таїнство освячення подружньої любові і сімейного життя. (Бут. 2.24; Мф. 19.5-6). В православ’ї, як виключення, дозволяється покладати до трьох шлюбів. Маслосв`яття, або соборування (таїнство єлею) − звершується над хворим заради зцілення тілесних та душевних хвороб, прощення йому забутих гріхів. (Мк. 6.13; Іак. 5.14-15). Священство (рукопокладання) − передача церквою благодаті приємства і канонічності від єпископа до нижчого священства (дияконів, пресвітерів), для того, щоб вони могли здійснювати таїнства та служити церкві (Мф. 10.40; 18.18; Лк. 10.16; Ін. 20.21-23; 2Кор. 11.28-29). Прийняття семи таїнств є досить пізньою практикою в православ’ї, сформованою під впливом католицизму. Раніше до таїнств долучали і погребіння – відспівування померлих християн.

Православ’я сповнене різними богослужіннями та обрядами. В ідеалі у церкві, як і в житті християнина, має бути безперестанна молитва. Умовно вона розділяється на вечірню, ранішню літургію та часи, що складає окремі види богослужінь. Центральним богослужінням у православ’ї є літургія. Основними моментами цієї служби є читання Біблії, проповідь, молитва за живих та померлих, здійснення таїнства євхаристії та саме причастя вірян. Богослужіння проводяться переважно місцевими мовами: на Близькому Сході грецькою, у слов’янських країнах церковнослов’янською, у Європі та Америці англійською, в інших країнах використовується місцева мова. Парадокс у тому, що практика використання місцевих мов, якою так пишаються православні, має певні проблеми. Так, церковнослов’янська як богослужбова мова давно вийшла з активного вжитку і для більшості людей виглядає занадто архаїчною. Давно назріла і усвідомлена кращими представниками православної Церкви необхідність нового переводу богослужінь на більш зрозумілу і сучасну мову − російську, українську, тощо. Це питання активно обговорюється. На відміну від католиків у православних довгі богослужіння, вони використовують давні редакції текстів літургій Василя Великого та Йоана Златоустого.

Храм для православних має особливе значення. Це, як правило, будівля особливої форми в якій відбувається християнське богослужіння − «місце особливого перебування Бога на землі». Храм існує для того, щоб в зримому вигляді виразити почуття віруючого, нагадати йому про існування Бога. Це місце молитов і піснеспівів до Бога; особливого служіння Богу через дійства, таїнства, обряди; зібрання (собор), церква віруючих − «дім народу Божого».

У східній традиції переважає банева і хрестово-банева конструкція храму. Ще з часів Візантії переважає ідея космосу в розумінні храму, там зображене все буття, історія, людина. Весь храм нібито модель космічного всесвіту де людина займає певне становище в структурі небесного і земного. В храмі купол це небо, нижня частина це земля, малюнки ангелів, патріархів, пророків і святих зображають єдину церкву в якій немає мертвих, а лише живі. З чотирьох сторін на центральному куполі зображають чотирьох євангелістів. По стінах картини біблійних і церковних подій, на західній стіні події Страшного суду. Храм міститься олтарем на схід. Він поділяється на три частини: олтар (в напівкруглій апсиді) з горнім місцем для єпископа, сам храм (для вірних), притвор (для неофітів, підсудних). Престол (в олтарі) має форму куба. Позаду нього знаходиться семисвічник. На престолі знаходяться напрестольне Євангеліє, дарохранительниця, хрест, Апостол. Ограда, що відділяє олтар від храму − іконостас − скомпонований з ікон та малюнків. Царські ворота – це центральні ворота через які під час служби проходять священики. Амвон (тепер солія) – підвищення перед царськими воротами для проповіді, молитов диякона, причастя. Храми називалися на честь святих, Христа Спасителя, Богоматері.

Важливу роль в храмі відіграють священні зображення, символи та ритуальні предмети. Вважається, що ікона – це реальне зображення особистості Ісуса Христа чи святого у духовно-символічній формі. В іконах зримо виражається надчуттєве буття. Практика шанування ікон остаточно утвердилася у VIII ст. Хрест – символ духовної перемоги Христа над смертю та дияволом. Особливу атмосферу в храмі утворюють пісне співи та дзвони.  

Кожне свято в православ’ї – особливо шановані в події з життя Ісуса Христа, Богородиці, святих, які відмічають кожен рік. Існують свята незмінні (числа святкувань яких не змінюються) та перехідні (які постійно змінюють день святкування). Незмінними є Різдво Богородиці, Здвиження Хреста Господня, Введення до храму Пресвятої Богородиці, Різдво Христово, Хрещення Господнє (Богоз’ява), Стрітення Господнє, Благовіщення, Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці. А змінними є свята пов’язані з найбільшим християнським святом Пасхою: Вознесіння, П’ятидесятниця (день Св. Трійці), день Св. Духа. Церковний рік починається з 1 вересня. Для богослужінь використовується, як юліанський (старий стиль), так і григоріанський (новий стиль) календар, який на сьогодні складає 13 днів.

6. Православ’я в сучасному світі: проблеми, тенденції та стан теології.

Пройшовши довгий шлях розвитку, фактично переживши п’ять імперій (Римську, Візантійську, Османську, Російську, Радянську), виживши в самих тяжких історичних умовах, православ’я продовжує існувати. Але, в порівнянні з католицизмом та протестантизмом, православ’я перебуває у важкій ситуації, фактично в кризовому стані. Воно є найменшим з трьох основних християнських напрямів. Приблизна кількість вірних складає біля 180 млн. Якщо не брати до уваги незначне представництво православ’я в Америці (4 млн.), то за останню тисячу років православ’я фактично не змінило ареал свого перебування − Близький Схід та Східна Європа. Це пояснюється тим, що воно майже не вело активної проповіді за межами тих територій на яких було поширеним. Доля православ’я завжди тісно пов’язана з державними утвореннями, тому з їх піднесенням православ’я поширювалося, а після їх занепаду, занепадало й воно. Досвід церковного візантинізму − тісного єднання з державою, став настільки невід’ємним від цієї релігії, що в наш час, коли на Заході панують світські держави, православ’я майже не відіграє ніякої ролі в суспільних відносинах сучасних європейських та пострадянських країн. Воно уособлює певний тип традиційної культури і виконує функцію збереження  історичної пам’яті.

Зараз православ’я опинилося в нових умовах глобалізованого існування. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, посиленні ролі ідеології постмодернізму, позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.

Саме тому від православ’я очікують змін та нових кардинальних рішень, які б дозволили не лише вижити, але й розвиватися. Основними проблемами є наступні. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Потребують перегляду чимало канонів та правил, прийнятих Церквою в епоху Середньовіччя. Нові реалії вимагають нових рішень. Вимагають серйозного обговорення і нового висвітлення чимало внутрішньо-церковних питань пов’язаних з адміністративними, етичними, етнічними, міжцерковними, юридичними, геополітичними та культурними проблемами. Конче необхідний продуктивний, відкритий і перспективний діалог Церкви з світом, і окремих православних церков між собою. Потребують оновлення православний культ та судоустрій.

Існує чимало церковних проблем, від невирішеності яких страждають громадянські спільноти. Так, досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії − незалежності окремої церкви. Це позначається на відносинах між державами і народами. Далі, неодмінно необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до неправославних церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем сучасного суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

Вирішенню зазначених проблем заважають чимало перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква формувалася і існує в умовах різних історичних, національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами, що обумовлює формування відмінних геополітичних орієнтацій та інтересів. Тому зараз важко згуртувати Вселенське православ’я, досягнути єдності у постановці та вирішенні хоча б самих важливих із окреслених питань. Так, в сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення Церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки її виживання в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот.

Однією з важливих сучасних проблем, які постали перед православ’я є ставлення до екуменічного діалогу з представниками інших християнських церков. Екуменізм − це рух за об’єднання, взаємне порозуміння та діалог між християнами. В екуменічних зустрічах деякі православні богослови приймають участь з 20-х рр. XX століття (С. Булгаков, Г. Флоровський). Серед основних питань цих зустрічей постають: подолання розбіжностей в розумінні істин віри, обговорення проблемних питань у відносинах між церквами. У православ’ї є два підходи до екуменізму. Помірковані вважають можливим взаємне зближення та спілкування усіх християнських церков не дивлячись на догматичні відмінності. Найбільш прийнятною тут є формула: «єдність у багатоманітності» (Константинопольський патріархат). Радикали стверджують неможливість і навіть гріховність участі в екуменізмі. Вони керуються формулою: «спасіння можливе лише в Церкві», тому з тими хто знаходиться поза Церквою неможливе примирення. Очолює екуменічний рух Константинопольський патріархат, тоді як Руська та Сербська церкви підтримують екуменізм лише для «проповіді істини православ’я».

В сучасному православному богослов’ї існує три парадигми мислення: академічна теологія, неопатристика та православний неоєвангелізм. Академічна теологія формується у XVIII-XIX ст. в результаті впливу католицької неосхоластики на східно-православне богослов’я. Представниками академічної теології були викладачі Києво-Могилянської Академії. Православна неопатристика виникає в 30-х рр. XX ст. Її засновниками були Г. Флоровський та В. Лоський, які проголосили лозунг «повернення до отців», а згодом до цього напряму приєдналися й усі ті богослови, які бачили суть неопатристики в оновлення та відродження ідей патристики засобами сучасної думки. Неопатристика на сьогодні є провідною парадигмою православної теології, переважна більшість православних теологів є представниками неопатристики. В межах неопатристики можна виділити  три напрями: неопатристичний об’єктивний ідеалізм (Г. Флоровський, Т. Стиліянопулос, Юстин Попович, Й. Бер, Й. Брек, Й. Манузакіс), неопатристичний екзистенціалізм (В. Лоський, Х. Яннарас, Йоанн Зізіулас) та неопатристична синтетична теологія (Д. Станілоає). Останнім часом розвивається православний неоєвангелізм, який орієнтує теологію на євангельські принципи. Цю теологію розвивають Й. Шмеман, Антоній Сурозький, а в Україні О. Філоненко.  

Отже, для православ’я характерні: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів та посилання на авторитет Отців Церкви; помісність − (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборність − спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Літургійний символізм − шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

Питання для самоконтролю:

  1.  Чому східне християнство називається ортодоксальним?
  2.  Чи вимагає сучасне православ’я модернізації? Обґрунтуйте свою відповідь.
  3.  Як в православ’ї поєднуються принципи Вселенської та помісної Церкви?
  4.  Що властиве для духовної практики православної віри.
  5.  Наскільки православ’я вплинуло на формування ментальності українського народу?

Проблемні ситуації:

  1.  Чи можна погодитися з думкою, що православ’я − це єдина Церква, яка зберегла неушкодженим євангельське вчення Христа?
  2.  Сьогодні багато хто з релігієзнавців та теологів визнає необхідність оновлення православної Церкви. При цьому обговорюються сфери церковної дійсності, які вимагають найшвидшого оновлення. Чи погоджуєтесь Ви з такою постановкою питання? Які сфери церковного життя, на Вашу думку, варто модернізувати?
  3.  За визначенням християнство є універсальною світовою релігією. При цьому православ’я існує у формі незалежних національних Церков. Чи може Церква одночасно залишатися Вселенською та національною? Як Ви можете пояснити засади такого єднання?
  4.  На сьогодні кількість православних складає біля 170 млн. В порівнянні з католицькою та протестантською, це найменша християнська Церква. Поясність причини такої ситуації. Чи є в православ’ї перспективи подальшого розвитку?
  5.  Чому православ’я, на відміну від католицизму, не має єдиного релігійного центру?  Як це позначається на його житті?

Теми рефератів:

  1.  Тенденції розвитку православ’я в XX ст.
  2.  Православна Церква в міжхристиянському діалозі.
  3.  Православ’я і сучасність.
  4.  Православна Церква між Сходом і Заходом.

Першоджерела:

  1.  Глубоковский Н.Н. Православие // Христианство. Энциклопедический словарь. − В 3-х тт. − Т. 3. − С. 382-389.
  2.  Евдокимов П. Православие. − М., 2002.
  3.  Калист Уэр. Православная Церковь. − М., 2001.
  4.  Кюнг Г. Великие христианские мыслители. − СПб., 2000.
  5.  Пеликан Я. Возникновение кафолической Церкви (100-600). − Т. 1. − М., 2007.
  6.  Рансимен С. Великая Церковь в пленении. История Греческой церкви от падения Константинополя в 1453 г. до 1821 г. − СПб., 2006.
  7.  Успенский Л. Богословие иконы православной церкви. − М.,1996.
  8.  Хопко Ф. Основы православия. − Минск, 1991.
  9.  Флоровский Г. Пути русского богословия. − К., 1991.
  10.  Шмеман А. Исторический путь православия. − М., 1993.

Допоміжна література:

  1.  Аверинцев С.С. Православие // София-Логос. Словарь. − К.: Дух і літера, 2006. − С. 346-357.
  2.  Алфеев И. Православие. − Т. 1. − М., 2008.
  3.  Бычков В.В. Византия // 200 лет христианской культуры sub specie aesthetica. − Т. 1. − М., 1999.
  4.  Головащенко С. Історія християнства. Курс лекцій. − К., 1999.
  5.  Давыдов И.П. Православие // Религиоведение. Энциклопедический словарь. − М., 2006. − С. 781-781.
  6.  Дворкин С. Очерки по истории Вселенской православной Церкви. − Нижний Новгород, 2006.
  7.  Казьмина О.Е. Православие // Народы и религии мира. Энциклопедия. − М., 2000. − С. 794-803.
  8.  Карташев А.В. Вселенские соборы. − М., 1994.
  9.  Кураев А. Традиция, догмат, обряд. Апологетические очерки. − М., 1996.
  10.  Николаева О. Православие и свобода. − М., 2002.
  11.  Православие // Энциклопедия для детей. Религии мира. − Т. 6. Ч. 2. − М., 2006. − С. 189-306.
  12.  Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. − К., 2004.

Т. 3.4.: Католицизм

Мета: Осмислити сутність католицизму, як одного з християнських напрямів, з’ясувати особливості віровчення, культу та організації, звернути особливу увагу на сучасний стан цієї релігії.

Основні поняття: католицизм, філіокве, чистилище, індульгенція, Ватикан, понтифік, Меса, екуменізм, політика оновлення.

Питання до лекції:

1. Особливості католицького віровчення та культу.

2. Організація католицької Церкви. Ватикан.

3. Католицизм в Україні.

1. Особливості католицького віровчення та культу.

Віровчення католицизму (як і православ’я)  грунтується на Святому Письмі та Священному Переказі. Католицька Церква ще до розколу 1054р. вносила нові догмати до християнського Символу віри та коригувала культову практику. Так, у 539р. на церковному помісному соборі  в Толедо було прийнято догмат філіокве (латин. filioque), суть якого полягає в тому, що Дух Святий сходить не лише від Бога-Отця, але і від Бога-Сина. І, оскільки, як свідчить Євангеліє від Матвія, Римська церква була заснована самим І.Христом за посередництвом апостола Петра, то, відповідно, вона претендує на першість у християнському світі. Єпископи Риму вважаються намісниками Бога, а відтак, вони не мають права помилятися. Звідси - догмат про непогрішимість папи Римського у справах віри та моралі, який проповідує з амвону. Цей догмат почав формуватися ще у Vст., але затверджено його було на I Ватиканському соборі у 1870р. Були розроблені учення про чистилище, про «наднеобхідні заслуги», що пов’язано з теорією й практикою індульгенцій. Надзвичайне значення має культ Богородиці (почав формуватися з  IVст.).

Існують канонічні відмінності католицької Церкви. Вони мають обрядово-культовий характер. Духовенство приймає обітницю безшлюбності – целібат. Існує непорушність таїнства шлюбу – не дозволяються розлучення, мають особливості і інші таїнства. Значного поширення набув культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. Богослужіння (Меса) супроводжується органною музикою.  II Ватиканський собор (1962 – 1965рр.)  визначив модернізацію культу та практики католицької Церкви. Сучасний католицизм є надзвичайно впливовим у світі значною мірою завдяки демократичності культу, а також своєю наближеністю до соціально-економічних та політичних процесів суспільства.

2. Організація католицької Церкви. Ватикан.

Католицька церква має централізовану організацію. Главою її є папа Римський (офіційний титул – Pontifex maximus),  який обирається на конклаві (закритих зборах) двома третинами голосів вищих посадових осіб Католицької Церкви – кардиналів. Резиденція першоієрарха знаходиться в Ватикані (Папська держава, що розташована на території Риму). Адмістративними справами керує кардинальська комісія, церковними й політичними – Римська Курія (уряд)., створена ще в 1588р. Папою Сикстом 5. Тепер Курія – це Державний Секретаріат (центральний орган), 9 Конгрегацій, 12 Папських Рад, 3 Трибунали і 3 Відділи.

Велика кількість віруючих, що проживають на значній території, зумовила складну систему управління Церквою. Віруючі об’єднуються в душпастирські осередки – парафії, які територіально об’єднані в дієцезії, архідієцезії, митрополії на чолі з єпископами. Сукупність дієцезій у межах однієї держави формує Національну церкву, яку очолює кардинал. Національні церкви – складові єдиної Католицької церкви. Окрім Римо-Католицької Церкви, до католицизму відносяться ще 13 уніатських Церков, що визнали адміністративну владу і духовний авторитет  Папи Римського, частково католицьке віровчення, але зберегли культову практику і внутрішній устрій. Найбільшою (чисельно) є Українська Греко-Католицька Церква. Дипломатичні стосунки з іншими державами Ватикан підтримує через своїх представників – Апостольських нунціїв (послів). Дипломатичні стосунки з Україною були встановлені у 1992р. Нинішній Апостольський нунцій в Києві – архієпископ  Іван Юркович.

Католицька церква має велику кількість чернечих орденів: бенедиктинці, францисканці, домініканці, кармеліти, єзуїти та ін., які мають свої статути. Ці організації ченців спеціалізуються на провідницькій, місіонерській, виховній та благодійній діяльності. Нині існує майже 180 чернечих орденів.

3. Католицизм в Україні.

Перші католицькі місії присутні в Києві з середини X ст.  1359 роком датується поява першої римо-католицької дієцезії у Львові. У 1375р. було створено Галицьку католицьку митрополію з єпархіями в Перемишлі, Володимирі та Холмі.  Поширення католицизму посилилося після Кревської (1386 р.) та особливо Люблінської (1569 р.) уній, що призвело до об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в Річ Посполиту. Наприкінці XVIII ст. в Правобережній Україні поляки-католики становили більшість поміщицько-магнатської верхівки, духовенства, службовців, меншою мірою – міщан і селян.  Ситуація змінилася після трьох поділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією (1772 – 1795).  Більшість земель Правобережної України відійшла до Росії. Царським урядом було проведено реорганізацію церковних структур латинської Церкви.

Перша світова війна, польсько-російсько-українські війни спричинились до модифікацій на політичній карті Європи. Після ухвалення мирного договору між Польщею та Україною і Росією (Рига,1921р.) терени Львівської архідієцезії та Луцької дієцезії відійшли до Польської держави. У 20 – 30-х роках тоталітарним режимом здійснювався наступ на католицьку церкву. Наприкінці 1938р. в Україні не залишилось жодного діючого католицького храму.

Особливу увагу потрібно звернути  на питання відродження католицької церкви в Україні. 16 січня 1991р. Папа Іоан Павло II призначив нових латинських ієрархів. Відтоді починають відновлюватись старі структури Церкви на території України. Нині в Україні 909 католицьких громад, об’єднаних у Львівську митрополію, до складу якої входять: Львівська архідієцезія; Луцька, Київсько-Житомирська, Кам’янець-Подільська, Одесько-Сімферопольська, Запорізько-Харківська та Мукачівська дієцезії. Римсько-католицьку Церкву в Україні очолює архієпископ Мечислав Мокрицький. Вона має 8 навчальних закладів. Здійснюють службу  566 священики, серед яких – 271 іноземець. Налічується 96 монастирів, 41 місія, 524 недільні школи. РКЦ має 8 навчальних закладів, 13 періодичних видань.

Питання для саиоконтролю:

  1.  Екуменічна та соціальна діяльність Іоана Павла ІІ.
  2.  Яким є організаційно-територіальний поділ  Католицької Церкви?
  3.  Які чернечі ордени діють на території України?
  4.  Яке місце посідає католицизм в конфесійному ареалі України?

Реферати:

  1.  Ватикан як теократична держава і фінансова імперія.
  2.  Ватикан як скарбниця європейського мистецтва.
  3.  Основні ідеї енцикліки Іоана Павла ІІ “Віра і розум”.
  4.  Сучасний католицизм у світлі соціального вчення Церкви.
  5.  Екуменічний рух в католицизмі, його історія та перспективи.
  6.  Роль католицизму в соціально-культурному житті Західної Європи.
  7.  Фінансово-економічна основа діяльності чернечих орденів.

Проблемні ситуації:

  1.  Рим вважається апостольською столицею. Католицизм обґрунтовує цей факт наслідуванням влади від ап. Петра. Як Ви можете пояснити це вчення католицизму?
  2.  Іван Павло II, звертаючись після Другої світової війни до німецьких єпископів, сказав: «Вибачаємо і просимо вибачити!». Що визначає цю глибоку формулу?
  3.  Чим католицизм відрізняється від православ’я в догматичному плані? Розкрийте зміст основних догматичних понять католицизму, що відрізняють його від православ’я: “Filiouve”, «Верховенство Папи», «Непогрішність Папи». Наскільки ці вчення виступають нездоланною перепоною для діалогу Церков?
  4.  Яке значення має інститут кардиналів? Чому його немає в православ’ї?
  5.  На основі чого виник томізм, офіційна доктрина католицької церкви? Чи замикається сучасна католицька церква на вченні Томи Аквінського?
  6.  Існує думка, що українська греко-католицька Церква є містком між православ’ям та католицизмом. На Вашу думку, …….?

Основна література:

  1.  Религиозные традиции мира. в 2т. М., 1997.
  2.  Мэри Пат Фишер. Живые религии. М.,1997.
  3.  Аляєв Г. Є., Горбань О.В. Мешков В.М. Лекції з релігієзнавства. Навчальний посібник. К., Український фінансово-економічний інститут менеджменту і бізнесу.       1995. 144с.
  4.  Релігієзнавчий словник. П.р. Колодного А.М. К., 1996.
  5.  Лубський В.І.  Релігієзнавство. К.,1997.

Допоміжна література:

1. Войтыла К. Иоанн Павел П. Любовь и ответственность. – М., 1993.

2. Второй Ватиканский Собор. Конституции. Декреты. Декларации. – Москва – Брюссель, 1992.

3. Иоанн Павел П. Единство в многообразии. – М., 1994.

4. Історія релігій в Україні. Навчальний посібник. За ред. Колодного А.М.,  К., 1999.

5. Католицизм. Словарь. – М., 1991.

  1.  Постнов М.Э История Христианской церкви до разделения церквей.—К., 1991
  2.  Рашкова Р.Т. Ватикан и современная культура. – М., 1998.
  3.  Рожков В. Очерки по истории Римско-Католической Церкви.—М.,1994.
  4.  Карсавин Л.П. Католичество. Общий очерк.—Петроград.1918.
  5.  Григулевич И.Р. История инквизиции XIII—XX ст.—М.,1970.
  6.  Лозинский С.Г. История папства.—М.,1986.
  7.  Церква і соціальні проблеми енцикліка «Сотий рік». Львів, 1993.

Т. 3.5.: Протестантизм. Сучасний неопротестантизм.

Мета: показати причини виникнення протестантизму, його особливості та його соціально-економічну роль в розвитку країн, де він поширений.Визначити місце і роль протестантизму в сучасному християнському світі. Вказати причини виникнення та особливості неопротестантизму.

Основні поняття: протестантизм, неопротестантизм, Реформація, лютеранство, кальвінізм, англіканство, баптизм, п’ятидесятництво, адвентизм, свідки Єгови, меноніти, мормони.

Питання до лекції:

  1.  Історичні та ідейно-теологічні причини виникнення протестантизму. Реформація.
  2.  Ранній протестантизм: особливості віровчення, культу та організації.
  3.  Еволюція протестантизму.
  4.  Поширення  реформаційних вчень на теренах України.

1. Історичні та ідейно-теологічні причини виникнення протестантизму. Реформація.

Відповідь на перше питання потрібно розпочати з визначення поняття Реформації, вказавши, що це національно-визвольний та революційний рух у країнах Європи, що відбувався під релігійними гаслами. Основними соціально-економічними причинами Реформації були такі: криза феодалізму як суспільно-політичного й економічного ладу, розвиток товарно-грошових відносин, зміцнення позицій дрібної буржуазії, прагнення до подолання феодальної роздрібненості та утворення централізованих держав.

Саме у цей час католицька церква була найбільш впливовим інститутом феодального суспільства, тому будь-який суспільно-політичний рух неодмінно набував певної теологічної форми. Боротьбу проти католицької церкви очолив німецький теолог Мартін Лютер. Він оприлюднив 95 тез, у яких звинувачував католицьку церкву стосовно практики продажу індульгенцій.  Незалежно від Лютера своїм шляхом до Реформації прийшов Ульріх Цвінглі (Німеччина), у Женеві реформацію здійснював Ж.Кальвін, у Англії проти засилля Риму виступив король Генріх VIII, щоправда з особистісних причин.

Важливим наслідком Реформації було те, що вона дала поштовх до консолідації націй та утворення національних держав у Європі. Святе Письмо – Біблія було перекладено національними мовами, які стали впроваджуватися у церковну практику. З появою Аугсбурзького віросповідання М. Лютера почалася епоха конфесійності в церковному житті, що заклало фундамент для ствердження принципу свободи совісті. Подальший розвиток протестантизму пов’язаний з двома основними чинниками: виникненням нових деномінацій та модернізацією теологічних доктрин традиційного протестантизму.

Виникає цілий ряд протестантських церков, головними серед них були лютеранство, кальвінізм, англіканство.

2. Ранній протестантизм: особливості віровчення, культу та організації.

Головними особливостями вчення всіх протестантських церков та напрямів є наступне: 1) визнання Святого Письма єдиним авторитетом в справах релігії; 1) визнання “виправдання вірою”; 2) догмат про абсолютне довічне приречення людей; 3) визнання всього двох (а не семи) таїнств — хрещення і причастя, які діють лише силою віри, а не автоматично і визнання загального священства, тобто непотрібності посередників між людиною і Богом. Зазнала змін у протестантизмі і сама ідея Бога. З погляду протестантів. Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. Протестантські храми не мають ікон, дзвонів, здебільшого це аскетичні молитовні будинки, в протестантизмі немає чернецтва богослужіння проводиться рідною мовою, використовуються сучасні та національні мелодії, технічні засоби.

Лютеранство. Одним з перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517р. німецького священика, професора Віттенберзького   університету   Мартіна   Лютера   (1483-1546) проти   влади римських пап і торгівлі індульгенціями.  Папа Лев Х напередодні видав буллу про загальне прощення гріхв Папські емісари роз»їхались з індульгенціями по всій Європі. Домініканець Тецель в Лейпцігу оголосив таксу для кожного виду злочину.  Мартін Лютер 31 жовтня вказаного року склав  славнозвісні 95 тез проти практики відпущення гріхів за гроші. Лютер був відлучений папою від церкви, але спалив папську буллу про відлучення.

Головні догмати лютеранського вчення: визнання абсолютного авторитету Біблії, єдиноспасаюча особиста віра, загальне священство, відміна церковного культу, чернецтва і вшановування святих, мощів тощо. Богослужіння і Біблія були перекладені німецькою мовою.

Відкидаючи особливу сакральну діяльність, лютеранство проголошує священнодійством все повсякденне життя людини. Звідси особливе ставлення до часу, як до великого божого дару і марнування його вважається великим гріхом, пунктуальність у справах, неухильне прагнення до мети. шлюб, священно-символьне поняття земного обов’язку, покликання людини в служінні ближньому, вперте намагання в досягненні своєї мети. Одним із центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа.

Лютеранські храми звуться кірхами. В них немає поклоніння іконам чи статуям. Проте, лютеранський культ ще зберігає урочистість, а пастори — особливу одежу (до речі, в країнах Скандинавії пасторами, які мають статус державних чиновників можуть бути й жінки). Велику роль у богослужінні відіграє музика (орган) і проповідь. Зараз у світі нараховується 75 млн. лютеран (Німеччина. Скандинавія. Прибалтика та ін.).

Кальвінізм. На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху — кальвінізм за ім’ям його засновника Жана Кальвіна (1509-1564). Кальвінізм відкинув ієрархічну побудову церкви і верховну владу римського папи, визнавав тільки Святе Письмо, значно спрощував церковний культ, вводилось богослужіння рідною мовою, з таїнств залишені тільки хрещення і причащання, та й то як символічні обряди, ввів демократичне управління церквою — незалежні общини (конгрегації), які керувались консисторіями, до яких входили пастор, диякон і пресвітери з мирян. Керівна роль в общинах відводилась пресвітерам (старшинам і проповідникам), які й спрямовували   їх   релігійне   життя.   Пастори   та  пресвітери обираються; мирянами та не мають особливого одягу.

Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до «створення світу» Бог начебто визначив долю людей, одним — рай, іншим — пекло, і ніякі зусилля людей не зможуть змінити того вироку. Кальвінізм фактично вимагав підкорення світської влади. В 40-і роки XVI ст. Ж.Кальвін створив у Женеві теократичну державу, де мав необмежені повноваження — його навіть звали «женевським папою». Справа дійшла й до інквізиції — у 1553 р. було спалено вченого М.Сервета.

Кальвіністські церкви згодом набули назви пресвітеріанські (в Шотландії, де ця церква має статус державної з 1592 р.) або реформатські (в країнах континентальної Європи). Близькі до кальвінізму конгрегаціоналісти, які виникли в Англії у XVI ст., але відрізняються не таким жорстким розумінням догмату про приречення, а також виключним демократизмом та самоврядуванням громад.

Кальвінізм пішов далі в реформуванні церкви, проголосивши принципи «світського покликання», «мирського аскентизму», щоденної  заощадливості  як способу  накопичення багатства. Це означало, що будь-коли, будь-де людина перебуває  на службі у живого Бога і несе відповідальність за наданії Богом дари – час, здоров’я, власність.

Англіканство. В Англії, на відміну від інших європейських країн, реформація розпочалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи, а Генріха VIII — її главою. Церковні відносини з Ватиканом були розірвані, закрито всі монастирі, а їхнє майно конфісковане, проте католицькі догмати та обряди було збережено.

У другій половині XVI ст. було введено Книгу загальних молитв та англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувались католицький догмат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і про Святе Письмо як єдині джерела віри. Але при цьому визнавався католицький догмат про церкву як необхідного посередника для врятування людей, залишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська церква поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом компромісного Друга хвиля протестантизму. Згодом порад з цими трьома головними напрямами протестантизму, або як відокремлення від них, почали виникати нові течії та секти. Вони були більше пов’язані з народною реформацією, селянськими рухами, які в релігійному плані репрезентувала ідеологія анабаптизму, тобто перехрещення — вона вимагала хрещення в зрілому, свідомому віці.

Цього вимагали, зокрема, менноніти — вони виникли в 30-ті роки XVI ст. в Нідерландах. З 1789 р. за указом Катерини II менноніти активно переїздять до Росії, зокрема на Україну, де створюють замкнену етноконфесійну групу, але в радянський період вони були значною мірою розпорошені. Зараз в світі їх близько 0,5 млн.

Баптисти (з грец. baptizo — «занурювати у воду») — ця течія виникла в ХVІІ ст. в Англії,  згодом набула поширення в США, в інших країнах. Згідно з ученням баптистів, грішник повинен пройти три стадії: усвідомлення своєї гріховності, усвідомлення приреченості, звернення до Бога. Баптизм головну увагу приділяє моральним нормам. У моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, який вбачається у врятуванні душі і досягненні блаженства в раю; про норми  моральності і правила поведінки (відмова від алкоголю, сквернослів’я, взаємодопомога в общині).

Баптисти збираються в молитовних будинках, де ведуться бесіди, проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни. Раз у місяць причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), відбувається абя від нього «дарів» Святого Духа: здібності до вивчення іноземних мов, пророкування, зцілення. Зовнішньою ознакою цього є глосолалія («розмова з Богом незнайомими мовами»), яка досягається шляхом доведення людини до екстатичного стану (звідси ще одна назва цієї секти — трясуни). П’ятидесятники є найбільш динамічною сектою, вони легко проникають в інші секти .та церкви. Зараз їх нараховується більше 50 млн.

монарх, він призначає вищих ієрархів — архієпископів Кентерберійського і Йоркського, єпископів. Існують англіканські церкви і в інших країнах — всього прихильників цієї конфесії 30 млн.

Єдиної церковної організації немає.

Консультативний орган сучасного англіканства – Ламбетські конференції, які скликаються один раз на десять років його примасом архієпископом Кентерберійським, Роуен Вільямс. У 1968р. створено Англіканську консультативну раду з 50 членів, яка виконує функції синоду. Ця рада існує в Шотландії, Ірландії, Канаді, Австрії, США, 30 млн. англіканців (Кентербері-місто).

3. Еволюція протестантизму.

Слід з’ясувати , що подальший розвиток протестантизму пов’язаний з двома основними чинниками: виникненням нових деномінацій та модернізацією теологічних доктрин традиційного протестантизму. У XVII ст. у Великій Британії з’являються баптисти; у 1830р. – у США Церква Ісуса Христа святих   останнього дня, більш відома під назвою «мормони»; у 1884р.  у США – свідки Єгови; у 1901р. у США – християни віри євангельської, більше відомі під назвою «п’ятидесятники».  Протестантизм виходить з того, що природні права людини є споконвічно притаманні людям. Реформація заклала фундамент концепції прав людини і громадянина, яка сьогодні стала наріжним каменем політичної та моральної культури. Протестантизм сповідує ідею покликання, культ працелюбності,  успіху; засуджується марнотратство та неробство. У великій пошані - стоїчне ставлення до життєвих негараздів та наполегливість у досягненні мети.

4. Поширення  реформаційних вчень на теренах України.

Сутність цього питання ґрунтується на наступному.  У 20 –х роках XVI ст. ідеї Реформації  почали поширюватися на території Речі Посполитої, до складу якої входила в той час значна частина України. В Україні історичний шлях протестантизму виявився більш складним і суперечливим, оскільки, на відміну від Європи та Америки, тут домінуючі позиції посідало православ’я, яке вело тривалу боротьбу з католицизмом. Крім того, протестантизм в Україні не одержав підтримки широких народних мас. Реформаційні ідї поширювали в першу чергу виходці з України, що навчалися в протестантських країнах. Показовою постаттю в цьому плані є С.Оріховський, котрий здобував ґрунтовну освіту в головному осередку лютеранської Реформації – Віттенберзькому університеті.

Першими протестантськими течіями в Україні були лютеранство та кальвінізм (XVI ст.). Особливого піднесення протестантський рух набуває в другій половині XVIII ст.  - у цей час на терени південної України переселяється багато іноземців. Активізація протестантизму також відбувається наприкінці XIX – першій третині XXст.; це було пов’язано з поширенням нових течій протестантизму - баптизму, адвентизму, згодом – п’ятидесятництва.

Сучасний український протестантизм набуває все більш визначених національних рис. Використовуються національні обрядові традиції під час молитовних зібрань, релігійних свят, також широко послуговуються українською мовою.

На сьогодні протестантизм в Україні є найдинамічнішою конфесією. Він має 8445 релігійних організації. Серед них найчисельнішими є християни-баптисти (3057), християни віри євангельської (п’ятидесятники) (2585), адвентисти сьомого дня (1113). Всі протестантські церкви мають необхідні управлінські структури, 90 навчальних закладів, налагоджену видавничу діяльність.

Реферати:

  1.  Мартін Лютер та Реформація.
  2.  Англіканство: історія та сучасність.
  3.  Особливості віровчення адвентистів.
  4.  Віровчення та практика п’ятидесятників харизматичного спрямування.
  5.  Протестантизм  та підприємництво.

Проблемні ситуації:

  1.  Обґрунтуйте принцип загального священства в протестантизмі. Чи можна вважати цей принцип в певному розумінні проявом загальної тенденції до демократизації різних сфер життя?
  2.  Чому протестантизм вважають ідеологією буржуазії, адже саме продаж індульгенцій католицькою церквою є свого роду реалізацією ринкових відносин в духовному житті?
  3.  У чому принципова відмінність протестантського та православного ставлення до збагачення?
  4.  Які принципові відмінності традиційного християнства та  протестантизму? Чи є вони нездоланними на шляху до їх діалогу? На яких засадах можливий діалог протестантів з представниками традиційних Церков?
  5.  Чим можна пояснити велику кількість протестантських церков і як це можна узгодити з принципом єдності Церкви?

Основна література:

  1.  Аляєв Г. Є., Горбань О.В. Мешков В.М. Лекції з релігієзнавства. Навчальний посібник. К., Український фінансово-економічний інститут менеджменту і бізнесу.       1995. 144с.
  2.  Гараджа В.И. Религиеведение. Учебное пособие. М., 1995.
  3.  Иллюстрированая история религий в 2-х тт. П.р. проф. П.Д. Шантени де ля Соссей. М., 1992.
  4.  Основы религиеведения. П.р. Яблокова. М., 1995.
  5.  Поликарпов В.С. История религии. Лекции и хрестоматия М., 1997. 312с.
  6.  Самыгин С.И. Нечипуренко , Полонская. Религиеведение: социология и психология религии. РН/Д., Феникс. 1996. 672с.
  7.  Токарев С.А. Религия в истории народов мира. 4-е изд. М.,1986.
  8.  Релігієзнавчий словник. П.р. Колодного А.М. К., 1996.

Допоміжна література:

1. Адвентисти сьомого дня в Україні. – К., 1996.

2. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма. / Избр. произведения. М.: Прогресс, 1990.

Мартин Лютер Время молчания прошло. Избранные произведения 152 -

1526 гг. Харьков . Око 1992.

4. Кеннет Боа Лабиринты веры.—М.,1992.

5. Протестантизм: словарь. М., 1990.

6. Митрохин Л.И. Баптизм. М., 1966.

7. Гараджа В.И. Протестантизм. М., 1971.

8. Єленський В.Є. Сучасний протестантизм: динаміка, процеси, тенденції. К., 1989.

9. Чанышев А.Н. Протестантизм. М., 1979.

Т. 3.6.:  Іслам: походження, віровчення, культ.

Мета: розкрити релігійну специфіку ісламу, роль пророка Мухаммада у його виникненні та становленні, показати роль Корану та Суни в мусульманському віровченні та способі життя.

Основні поняття: Аллах, Мухаммад, іслам, Мекка, Коран, Суна, Кааба, хадж, намаз, саум, закят, садака, дервіш, джихад, імам, мінарет, мечеть, умма, хіджра,  шиїзм, сунізм, суфізм,  ісмаїліти, стовпи ісламу (аркан), Шаріат.

Питання до лекції:

  1.  Формування й поширення ісламу.
    1.  Віровчення та мораль ісламу.
      1.  Релігійний культ ісламу.
        1.  Релігійні напрями та релігійно-політичні рухи  ісламу.

  1.  Формування й поширення ісламу.

Термін «іслам» у перекладі з арабської означає «покірність». Того, хто прийняв цю релігію, називають «відданим», що арабською —«мусульманин».

Причини виникнення ісламу. Перехід арабського суспільства від родоплеменного до феодального суспільства, формування централізованої держави, що змогла б подолати споконвічну роздробленість, необхідність захищатися від зовнішніх ворогів (Іран, Візантія) − все це було передумовами виникнення ісламу. Ідейними предтечами ісламу став рух ханіфів, які критикували поклоніння племенним ідолам і закликали поклонятися єдиному Богу. Можна говорити про опосередкований вплив на формування ісламу сірійського християнства та іудаїзму.

Засновник нового релігійного вчення, пророк Мухаммед народився у 570 р. у збіднілому клані Хашим могутнього мекканського племені курайш. Спочатку він займався тим, що переганяв каравани на Близький Схід, а потім одружився на старшій за себе жінці (Хадіджі) і відійшов від торгівельних справ. Як ханіф, усамітнюючись у печері Хіра, під Меккою, Мухаммад побачив видіння ангела, який наказав йому нести людям істинне слово Аллаха − Коран (Коран, сура XCVI). Із 610 р. він почав виступати як релігійний проповідник, закликаючи звернутися до єданого Бога − Аллаха, щоденно молитися йому, дотримуватися посту й творити благодіяння щодо бідних. У 620 р., після смерті дружини, Мухаммед переїхав із Мекки до сусіднього міста Ясріб, пізніше названого Мединою (місто Пророка), де було створено першу громаду мусульман та перші закони й положення, які не лише стали основою ритуалу й культу ісламу, а і об'єднали арабів під прапором нової віри. У 630 р. пророк зі своїми прибічниками повернувся знову до Мекки, яку було оголошено столицею ісламу. Мухаммед помер в 632 р. і був похований у Медині.

Після смерті Мухаммада халіфами - спадкоємцями духовної та світської влади були його прибічники Абу-Бекр, Омар та Осман, які, з метою розширення території та збагачення, стали вести загарбницькі війни. Утворилась теократична держава – халіфат, до складу якого входила  величезна територія: Закавказзя, Месопотамія, Сирія, Єгипет, Персія, Середня Азія.  На завойованих територіях здійснювалась ісламізація народів. Уся земля в халіфаті була проголошена державною власністю. Від імені держави нею розпоряджався халіф, а на місцях, у завойованих районах – його намісники, еміри.

  1.  Віровчення ісламу.

Основним догматом ісламу є віра в єдиного Бога Аллаха («Немає Бога, крім Аллаха» − «Ла іляха ілла-ллах» (шахада)). Аллах є один великий Творець. Він носій усіх абсолютних атрибутів − він наймогутніший, найсправедливіший, найблагіший, наймудріший, він причина життя, розумності та волі людини. Всі атрибути божественності втілено в одній божественній сутності як такій, вважають мусульмани. Не може бути два божества, так само не може людина бути носієм абсолютних властивостей Бога.

Єдиним шляхом до Бога є «віра у місію Пророка і поклоніння Аллахові відповідно до того шляху, який вказав Пророк» − («Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його»). Кожен мусульманин зобов'язаний вірити Мухаммеду, тому що він: 1)  істинний посланець Аллаха; 2)  не має недоліків і помилок, шлях його правдивий; 3)  останній пророк («Печать пророків»), який прийшов до людей від Всевишнього і після нього не буде пророків. Окрім Мухаммада мусульмани шанують усіх біблійних пророків і навіть Ісуса Христа.

Третім догматом є шанування Святого ПисьмаКорану (араб., − читання), що є божественним Одкровенням та головною священною книгою мусульман. Складається Коран із промов, проповідей, пророчих одкровень, історико-релігійних оповідей, притч, етико-правових та правових приписів, що були виголошені упродовж 610-632 pp. Через те що всі вони переповідалися усно, після смерті Мухаммеда виникла загроза втратити Святе Письмо. Ось чому при першому халіфі Абу-Бакрі (632-634) особистим секретарем Мухаммеда Зайд ібн Сабітом було складено перший збірний текст Корану. За третього халіфа Османа (644-656) з'явилася друга редакція Корану, який визнано канонічним. Орфографія, правила читання і структура тексту остаточно канонізовано офіційним виданням Корану в Каїрі 1923 р. Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур (глав, або одкровень), які складаються з айятів, тобто віршів (араб, айя — знамення). Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610—622, Мекка, 90 сур) і «мединські» (622—632, Медина, 24 сури). Наявність у Корані певних неясностей, суперечностей зумовила виникнення ім ал кіра (науки про читання Корану) й ілм ат-тафсір (науки про способи його тлумачення).

Вважаючи себе духовними синами Авраама, мусульмани вірять у те, що Тора (Таура) і Євангеліє (Інджил) є також священними книгами, посланими Богом. Щоправда, вони вважаються «другорядними».

Доповненням до Корану є Суна (араб. — звичай, зразок) − священна традиція ісламу, що складається з висловлень Мухаммеда та хадисів — оповідей людей, які близько знали пророка, про його діяння.

З Корану та Суни мусульмани виводять віру в кінець світу, загробне життя, воскресіння з мертвих та Судний день. Разом з християнами мусульмани вірять в існування бессмертної душі та життя після смерті. Аллах знищить цей світ і всі створіння в день воскресіння з мервих; Аллах оживить їх і збере в одному місці; На суд Аллаха буде виставлено всі діяння людей, добрі й погані; Аллах зважить добрі й злі вчинки кожного. Той, у кого добро переважить, буде прощеним; той, у кого переважать злі діяння, буде покараним; прощені увійдуть у рай, покарані — потраплять у пекло.

Моральне вчення ісламу. Джерелом морального вчення ісламу є Коран та Суна. Опорою морального кодексу ісламу є віра у Всевишнього і страх перед ним, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер людського життя − побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. Іслам вимагає вести такий спосіб життя, який би у своїй основі мав винятково принципи добра.

Іслам заохочує шлюб, вважає його добром, праведністю і актом поклоніння Творцю. Іслам зробив чоловіка наставником жінки, яка має йому підкорятися і служити. Діти повинні підкорятися батькам і доглядати за ними.

Основні правила ісламської моралі наступні: допомага ближнім; створення общини праведних; відхилення пересудів та балачок між вірними; діяльність в ім'я Аллаха; заборона спілкування з неправедними і несправедлими; побажання своєму братові того, чого бажаєш собі.

В ісламі категорично заборонені спиртні напої, вживання наркотиків, їх купівля та продаж, заняття танцями й співами, азартні ігри, лотереї, лихварство тощо.

На шляху до духовної досконалості мусульманин повинен мати істину віру, покірність, богобоязливість та щирість в усіх вчинках. Людина повинна любити лише те, що потрібно і до вподоби Аллаху, і ненавидіти те, що ненависне Аллаху.

Усі релігійні, державні, моральні, правові та обрядові правила ісламу зібрані у Шаріаті. Шаріат (араб, шаріа правильний шлях до мети) — комплекс юридичних норм, принципів та вчинків мусульманина, дотримання яких вважається угодним Аллаху та таким, що приводить віруючих у рай.

Норми шаріату можна поділити на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики. Головними  джерелами шаріату є Коран і Суна. Становлення ісламської юриспруденції відбувалося паралельно з фіксацією хадисів. Систематизація мусульманських священих переказів сприяла формуванню Шаріату.

За Шаріатом, у кожної людини є чотири види обов'язків: обов'язки перед Аллахом; обов'язки перед собою; обов'язки перед іншими рабами Аллаха; обов'язки перед іншими творіннями.

3. Релігійний культ ісламу.

Основою ісламського культу є так звані «п’ять стовпів ісламу»:

Шахада − привселюдне сповідування віри в Аллаха через промовляння формули «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед — пророк його».

Намаз − щоденна п'ятиразова молитва. Така п'ятикратна молитва покликана зміцнювати основи віри та постійно нагадувати про постулати ісламу. Загальнообов'язковою є загальна молитва в мечеті − салат аль-джама, або салат ад-джума (полуденна молитва щоп’ятниці). В ісламі немає священиків у християнському розумінні. Кожний мусульманин є священиком сам для себе. Нікому не заборонено наближатися до Бога своєю вірою. А мусульманське духовенство нерідко поєднує виконання духовних і світських обов'язків. Імам, який стоїть перед зібранням і веде молитву, не є священиком. Ним може бути будь-хто, хто добровільно дав згоду очолити молитву, але ця особа повинна знатися на основах мусульманської віри і добре знати Коран, який читається під час молитви.

Уразу − піст протягом 30 днів дев’ятого лунного місяця рамадану (рамазану). Рамадан вважається особливим часом для мусульман, оскільки саме в цей місяць Аллах вирішив закликати Мухаммеда до пророцтва і послав йому перші одкровення. Віруючий повинен не пити й ковтка води та не вживати ніякої їжі від світанку до вечора. Коли зайде сонце і полине вечірній азан, тоді можна розговлятися, але в міру.

Хадж − паломництво до Мекки (храму Кааби), або Медини (гробу Мухаммеда). Мекка — головне священне місто мусульман у Хиджазі (Саудівська Аравія), де народився, жив та починав свою проповідницьку діяльність засновник ісламу Мухаммед. Для мусульманина хадж — це час самоочищення, бо йдучи до святого місця, відчуваючи наближення до Кааби (головної святині — кубоподібної будівлі висотою до 15 метрів, складеної з кам'яних плит), людина всім серцем відвертається від спокуси і помилок, кається в гріхах, у неї з'являються нові праведні думки. Кааба − це особлива святиня, куди немусульманину вхід заборонено (ха-рам («священна», «заборонена»). Хадж здійснюється у місяць зуль-хад-жа (четвертий після ра-мадану). Під час хаджу мусульманин мусить виконати чотири необхідні умови: покритись іхрам (двома простими покривалами білого кольору); обійти навколо Кааби; здійснити похід в долину Арафат; ще раз обійти навколо Кааби. Чоловіки-паломники, які виконали всі чотири умови, називаються хаджі, а жінки — хаджа.

Закят (очищення)− подання милостині усім нужбенним.

В ісламі існують й інші обряди: суннат (обрізання), завадж (шлюб), джиназа (поховання померлих).

Мусульманський культ передбачає також дотримання мусульманських свят. Серед них особливе значення має ураза-байрам (араб. − свято розговіння) − свято розговіння, пов’язане з кінцем місячного посту рамадану. Найголовнішим святом мусульман є курбан-байрам − принесення кривавої жертви (вівці, ягняти, барана, верблюда) під час хаджу на згадку про те, що Ібрагім був готовий принести в жертву свого сина Ісмаїла. В особливій шані й свято мавлюд-ан-набі (день народження пророка Мухаммеда), що відзначається мусульманами у місяці рабі-аль-авваль.

4. Релігійні напрями та релігійно-політичні рухи  ісламу.

Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксального ісламу, що охоплює майже 90% мусульман, які називають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тобто розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. Прибічники сунізму не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат — управління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релігійно-правові школи (мазхаби): ханіфіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Усі школи регламентують мусульманські правові положення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма. Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу.

Шиїзм — другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'а — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Сьогодні понад 90 % населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка домоглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у тому, що Алі та його нащадки є єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 імамів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий законний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Після смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, та має ще з волі Аллаха з'явитися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціальної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «таємного імама».

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкровенням». Однак вважається, що в основній його редакції немає айятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром — Святим Переказом. Дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обирається і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої благодаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визнають тільки за нащадками Алі.

Сьогодні шиїзм представлений численними релігійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

Хариджизм третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб, харадж — повстанець) — ригористи. Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама. Поширився хариджизм в арабському світі в VII-IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX-XII ст.

У лоні хариджизму виникало багато різних течій: азракіти, ібадити.

Мусульманські релігійно-політичні рухи.

Ісламський радикалізм. Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли став очевидним занепад політичної влади ісламських теократичних держав поширюється ісламізм. Ісламізм критична ісламська реформістська течія, що обстоює суворе дотримання вчень Корану та шаріату. Ісламісти вміло апелювали до проблеми подолання відсталості мусульманських країн порівняно з європейськими, неспроможності урядів їхніх країн забезпечити добробут ісламської спільноти, схильності до корупції, невиконання ісламських обов'язків тощо. Для подолання цього вони пропонували відродження культури, суспільства та релігії через всебічне, творчо-активне використання досягнень європейської науки і техніки, дотримання моральної і культурної традиції раннього ісламу, благочестивих предків. Державна влада завжди має діяти тільки відповідно до вимог Корану і Суни. Засуджувалися всі новації та дії в ісламі, що сталися впродовж його історії після «салаф», які призвели до розколів, визнання місцевих (радикальних) звичаїв, відвернули мусульман від праведного шляху. Тільки завдяки поверненню до чистих звичаїв Пророка традиційні структури мусульманського суспільства, його світська сфера зможуть швидше й ефективніше пристосовуватися до нових обставин планетарного життя, забезпечити бажаний прогрес власних країн. Започаткована в Ірані ісламська революція стала апогеєм ісламського відродження. Під її впливом відбулася ісламізація двох національних конфліктів на Близькому Сході — палестино-ізраїльського та ліванського. В Лівані на основі шиїтської меншості було засновано екстремістський рух «Хізбаллах», що вдався до тероризму. Ісламізм все очевидніше набуває у стратегії і в тактиці фундаменталістських ідеологічних форм вияву.

Ісламський фундаменталізм релігійно-політичний рух, прибічники якого обстоюють суворе дотримання Корану та поширення ісламу на всій Землі. Фундаменталісти виступають не лише за суворе дотримання Корану і шаріату, а й ратують за повернення їх основоположних постулатів до середньовічної редакції, коли іслам процвітав у могутніх країнах. На думку прихильників фундаменталістських поглядів, іслам у XX ст. відчув загрозу своєму існуванню, що походить із Заходу і економічна експансія його зумовила занепад мусульманських країн, а вплив західних ідей націоналізму, соціалізму, лібералізму та демократії зробив окремих мусульман віровідступниками. Іслам, за твердженням активістів руху, не лише релігія, а й політична ідеологія, спосіб життя. Цим зумовлені їхні вимоги інтенсивного оновлення й утвердження власних культурних форм соціального буття, делегітимації існуючих у мусульманських країнах квазієвропейських режимів і форм політичного устрою, протидії проникненню в ісламський світ західних цінностей. Ісламський фундаменталізм має радикальні і помірковані організації, розрив між якими значно збільшився порівняно з 80—90-ми роками XX ст. і виявляється в ідеологічних, тактичних і структурних розбіжностях.

На думку представників значної частини мусульманського світу, фун-даменталістський рух є реально силою, здатною допомогти мусульманам створити свій економічний, політичний і соціальний устрій на основі ісламських традицій.

Реферати:

  1.  Економічні засади арабського суспільства, сакралізовані Кораном.
  2.  Особливості економіки мусульманських країн.
  3.  Іслам та проблеми оподаткування.
  4.  Мусульманський культ.
  5.  Іслам і християнство.
  6.  “Третя світова теорія” Муамара Каддафі.

Проблемні ситуації:

  1.  В своїх проповідях Мухаммад закликав повернутися до стародавньої релігії Ібрахіма,  розкрийте зміст цього заклику.
  2.  Чим ви поясните протистояння ісламської та  християнської ідеологій в історичному та сучасному аспектах?
  3.  Чи має іслам церкву як певну релігійну організацію подібно до християнської? Чому?
  4.  Мусульмани стверджують, що Коран є повним Одкровенням. Чи мають вони підстави для таких тверджень?
  5.  Відомо, що в Корані Ісус Христос постає великим пророком. Чи може таке тлумачення постаті Ісуса стати основою для релігійного діалогу? Які ще підстави можуть бути для діалогу між християнами та мусульманами?

Допоміжна література:

  1.  Абу Аля Ал Маудуді. Принципи ісламу. — Л., 1995.
  2.  Ат-Тантауш Али. Общее представление об исламе. — К., 2002.
  3.  Бартольд В. Ислам и культура мусульманства. − М., 1992.
  4.  Васильев Л.С. История религий Востока. − М., 1988.
  5.  Грюнебаум Г. Классический ислам. − М., 1986.
  6.   Климович Л. И. Книга о Коране. Его происхождении и мифологии.
  7.  − М.,1988.
  8.  Массэ А. Ислам. − М.,1961.
  9.  Максуд Р. Ислам.— М., 1998.
  10.  Пиотровский М.Б. Коранические сказания. − М., 1991.
  11.  Ислам: исторические очерки. − М., 1991.
  12.  Ислам. Энциклопедический словарь. − М.. 1991.
  13.  Резван Е. А. Коран и его мир. — СПб., 2001.
  14.  Хазрат М. Философия исламских учений. — М., 1991.
  15.  Ханиф С. Что должен знать каждьій об исламе и мусульманах. — К., 1995.
  16.  Христианство, иудаизм, ислам. Верность и открытость. − М., 2004.

Т. 3.7.: Релігії в Україні

Мета: розглянути особливості та етапи становлення християнства в Україні X-XIX ст. Проаналізувати питання формування автокефального руху в Україні XX ст. Основні напрями та вчення нетрадиційних неорелігій в Україні. Простежити сенс та форми відношень церкви та держави, роль релігійного чинника в нинішніх процесах в Україні, роль релігій у процесах націотворення, державного становлення України, формуванні духовності та моралі громадян нашої країни.  

Основні поняття: УПЦ-МП. УПЦ-КП, УАПЦ, УГКПЦ, крішнаїзм, Рун-віра, Агні-Йога, окультизм.

Питання до лекції:

  1.  Релігійна ситуація в Україні.
  2.  Етапи формування українського православ’я.
  3.  Сучасний стан українського православ’я.
  4.  Нетрадиційна релігійність в Україні та її класифікація.

  1.  Релігійна ситуація в Україні. Релігійне відродження в Україні доби незалежності виявилося зростанням кількості зареєстрованих конфесій та релігійних організацій з 9 конфесій до 120, а релігійних організацій з 4,5 тис. до 35 тис. 60-65% громадян позитивно оцінюють значення релігії та церкви для суспільства. Найчисельнішою конфесією України є православ’я (загалом 17 тис. приходів), до числа її прихильників себе відносять біля 68 % населення. Серед найбільших православних церков України є УПЦ московського патріархату (23,6%), УПЦ київського патріархату (15,1%), УАПЦ (1%). Католицизм представлений Українською греко-католицькою та римо-католицькою Церквами, які мають, відповідно, 3685 та 1061 організацій. Протестантські церкви нараховують біля 8,5 тис. і складають 25% від загальної цифри релігійних спільнот України. Активно розвиваються баптисти (3025), п’ятидесятники (2517), адвентисти (1101), Свідки Єгови (біля 1200). Іслам та іудаїзм відносяться до конфесій релігійних меншин (959 та 285). Отже, Україна є багатоконфесійною, полірелігійною країною в якій християнські релігії в їх традиційних, модерних та постмодерних виявах, домінують над нехристиянськими у співвідношенні 80% до 20%.

Сьогоднішню Україну не можна назвати суто православною країною. Швидке зростання традиційних християнських церков (православні, греко-католицькі, римо-католицькі), яке відбувалося в перші роки незалежності майже зупинилося, натомість темпи зростання протестантських церков залишаються значними, так, що співвідношення традиційного та нетрадиційного християнства становить 50 % до 40%. Окрім того, постійно збільшується кількість нецерковних християн та просто віруючих, що взагалі не відносять себе до певної конфесії.

  1.  Етапи формування українського православ’я. Відповідаючи на перше питання необхідно розкрити основні історичні віхи розвитку православ’я в Україні. Виділяють кілька етапів. Православ’я київської доби X-XIII ст. має початок з акту хрещення Русі по візантійському обряду в 988 р., яке князь Володимир прийняв від корсунського духовенства. Київське християнство часів Володимира − це слов’янський варіант християнства, для якого характерні: універсалізм − тісні зв’язки як з Візантією так і з Римом, орієнтація переважно на кирило-мефодіївську традицію слов’янського християнства, виборність духовенства. Хоча розкол 1054 р. став підставою для включення Русі в орбіту візантійського християнства, але зберігалася напруженість між провізантійськими та прокиївськими тенденціями в політиці церкви. В цілому християнство цієї доби мало де факто автономний статус від Константинополя. Православ’я польсько-литовської доби − XIV-XVII ст. У 1300 р. відбувся перенос київської кафедри до Володимира на Клязьмі, а в 1325 р. у Москву. Паралельно з 1302 по 1391 рр. існувала Галицька митрополія. Але в результаті переходу під владу Литви, з 1317 р. була відновлена окрема Київська (Литовська) митрополія. Остаточний поділ митрополії на Київську та Московську відбувся у 1448 р., коли в Москві був поставлений власний єпископ Йона, а Константинополь у 1458 р. висвятив на митрополита Київського Григорія Болгарина. Протягом XV-XVII ст. православна церква в межах перебувала під тиском Речі Посполитої. Після унії 1596 р. православне духовенство залишилося без єпископату, який був відновлений лише в 1620 р. (а легалізований у 1632 р.). Найвищого розвитку українське православ’я досягло за Петра Могили (1632-1647). Церква стали вагомим чинником національно-духовного та державного відродження України. Православ’я доби Російської імперії та Радянської влади − кін. XVII-поч. XX ст. Після з’єднання України з Росією у 1654 р. та політичного поділу України між Росією та Польщею, відбулося з’єднання Київської митрополії з Московським патріархатом у 1685 р., яке привело до повної втрати самобутності українського православ’я. Протягом 1721-43 рр. Київська митрополія була перетворена на звичайну єпархію. І хоча в 1743 р. їй був повернутий статус митрополії, при Катерині II з 1764 р. остаточно ліквідуються рештки самоврядування української церкви.  Для цього періоду характерні одержавлення, централізація, ідеологічне обслуговування церквою самодержавства. В 20-х рр. XX ст. в Україні зародився рух автокефалістів, який привів до виникнення у 1921 р. УАПЦ, що була знищена в 1930 р. В часи радянської влади православні громади в Україні існували у складі Українського екзархату аж до 1990 р., коли отримала статус автономії УПЦ.
    1.  Сучасний стан українського православ’я. На сьогодні існує принаймні три значні православні церкви в Україні: УПЦ, УПЦ-КП, УАПЦ. УАПЦ виникла в 20-ті роки XX ст. і, після гонінь в часи радянської влади, у 1990 р. відновила свою діяльність. На сьогодні вона має біля 1,2 тис. приходів. УПЦ − це частина Руської православної церкви, яка отримала грамоту про часткову неалежність від РПЦ у 1990. На сьогодні вона має біля 12 тис. приходів, свої духовні школи та друковані видання. УПЦ-КП виникла у 1992 р. внаслідок спроби частини єпископів УПЦ та УАПЦ об’єднатися. Вона має більше 4 тис. общин. Відсутність єдності в православ’ї обумовлена багатьма причинами: історичними, національними, психологічними, геополітичними. Але головним чином розкол у православ’ї пояснюється відсутністю єдиної історичної пам’яті народу, культурної та ментальної єдності населення України. Ці фактори визначають ситуацію в якій частина населення прагне до автокефалії (на Заході), а інша частина згодна з тим, що церква перебуває в підпорядкуванні РПЦ (на Сході). 25-30 % опитаних відносять себе до православ’я українського спрямування. Ситуація ускладнюється конфліктністю відносин між церквами, їх боротьбою за вплив на політику, претензіями на виключність та втручанням в процес з боку РПЦ. На сьогодні не існує єдиного плану виходу з церковної кризи. В ситуації коли надання автокефалії залежить від Московського та Константинопольського  патріархату, лише подолання суперечностей в середині українського православ’я є запорукою отримання автокефалії.
      1.  Нетрадиційна релігійність в Україні та її класифікація. Нетрадиційні релігії спричинені кризою традиційних релігій та традиційної культури, стрімким розвитком НТР, поширенням нових духовних ідеалів та практик. Нетрадиційні релігії поєднують у собі елементи багатьох релігій, використовують ідеї окультизму, спіритизму, теософії, антропософії, тощо. Усі нетрадиційні релігії, на відміну від традиційних, роблять акцент не на віровченні (загальному одкровенні), а на можливості прямого містичного єднання з Богом (індивідуальному одкровенні). Вони визнають істинність і спасительність усіх релігій, можливість дійти Бога різними шляхами. Нетрадиційні релігії визнають можливість втілення Бога в окрему людину, досягнення нею спасіння й святості вже в цьому житті. Нетрадиційні релігії класифікуються наступним чином: неохристиянські − течії, що модернізують традиційне християнство, адаптуючи його до умов часу. Для неохристиян характерна спрощена доктрина, прозора мораль, наголос на особистому виборі та зусиллі віруючого,  простіша символіка та богослужіння (Собор незалежних євангельських церков, Церква повного Євангелія, Церква «Філадельфія», Церква Бородиці, мормони, Церква єднання Муна, Церква Христа); орієнтальні (східні) − вчення, що адаптують східні релігійні ідеї до західного способу життя. Вони розробляють новітні, полегшені способи духовних практик, психотехнік (кришнаїзм, вчення Сатьї Баби, центр Шрі Чінмоя, Ошо-центр, Сахаджа його); неоязичництво − течії, що відроджують та модернізують слов’янські язичницькі вірування, адаптуючи їх до сучасності. Намагаються створити сучасні форми язичництва, альтернативні християнству (Рідна віра, РУН віра); синтетичні − течії, що поєднують в собі елементи східних та західних релігійних ідей та практик (Братство Грааля, Агні Йога, Біле братство, Бахаїзм); сайєнтологічні − течії, що синтезують релігію й науку, політику, бізнес в єдину систему поглядів (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука); сатанізм − культи, що відроджують середньовічні таємні практики поклоніння злу.

Питання до самоперевірки:

  1.  Чи можна вважати, що православ’я є найважливішим чинником самоідентифікації сучасного українця?
  2.  Якими є основні шляхи до порозуміння в українському православ’ї.
  3.  На Ваш погляд які існують проблеми здобуття автокефалії українською Церквою?
  4.  Роль протестантських конфесій у формуванні громадянського суспільства в Україні.

Теми рефератів:

  1.  Етноконфесійний ареал України.
  2.  Українське  православ`я:  пошуки шляхів порозуміння.
  3.  Проблема створення помісної православної Церкви в Україні.
  4.  Становлення українського православ`я.
  5.  Іслам на українських землях.

Проблемні ситуації:

  1.  Які наслідки мало введення християнства в Київській Русі? Як позначилася на еволюції моральної свідомості нашого народу проблема двовір’я?
  2.  М. Грушевський, характеризуючи роль православ’я 16 - 17 ст. сказав, що воно «... було символом української нації». Чи залишається воно таким і нині?
  3.  Чому нетрадиційні релігії “отримували прописку” спочатку в Америці та країнах Заходу, а вже потім поширювалися по всьому світі?
  4.  В свій час Ред’ярд Кіплінг зауважив: “Схід є Схід, а Захід є Захід і їм ніколи не зустрітися”.  Наскільки справедливим таке твердження сьогодні?
  5.  Наскільки вдалими можна вважати намагання вирішити проблему самореалізації сучасними нетрадиційними релігіями?
  6.    На сьогоднішній день в світі налічують більше 1 млн. неоязичників. В чому ви бачите причини відродження язичництва?
  7.  В чому джерело конфлікту між православ’ям і неорелігіями?

Допоміжна література:

  1.  Здіорук С. Суспільно-релігійні вияви: виклики України XXI століття. − К., 2005.
  2.  Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. − К., 1999.
  3.  Історія християнської церкви на Україні. − К., 1992.
  4.  Матвєєв В. 16 кіл, 108 намистинок… // Людина і світ. − № 2. − 1999.
  5.  Огієнко І.І. Українська церква. − К. 1993.
  6.  Релігія в контексті соціокультурних трансформацій України. Колективна монографія. − К., 2009.
  7.  Релігія і нація в суспільному житті України й світу. Колективна монографія. − К., 2006.
  8.  Саган О. Національні прояви православ’я: український аспект. − К., 2001.
  9.  Україна релігійна. Прогнози релігійного життя України. Колективна монографія. − К., 2008.
  10.  Україна релігійна. Стан релігійного життя. України. Колективна монографія. − 2008.
  11.  Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні.  в 3-х т. К., 1994.
  12.  Християнство доби постмодерну. Колективна монографія. − К.. 2005.


Контрольні питання з навчальної дисципліни:

  1.  Предмет та структура  релігієзнавства.
    1.  Сутність, структурні компоненти та соціальні  функції релігії.
    2.  Основні сфери суспільного вияву релігії.
    3.  Свобода совісті: її сутність, філософський та морально-правовий зміст.
    4.  Здійснення принципу свободи совісті в Україні.
    5.  Класичні та  сучасні концепції походження релігії.
    6.  Форми первісних вірувань та їх особливості.
    7.  Соціально-етична доктрина Конфуція.
    8.  Духовно-практична система Лао-цзи.
    9.  Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм.
    10.   Іудаїзм як монотеїстична релігія.
    11.  Віровчення, релігійна література та  культ іудаїзму.
    12.  Напрями сучасного іудаїзму.
    13.  Іудейські обряди та свята.
    14.   Соціально-історичні передумови виникнення буддизму.
    15.   Філософська концепція буддизму.
    16.   Віровчення та культова практика буддизму.
    17.   Основні напрями буддизму.
    18.  Ідейні витоки та соціально-історичні причини виникнення християнства.
    19.  Сутність ідей Нового Завіту. Християнство як релігія любові.
    20.  Проблема історичності особи Ісуса Христа.
    21.  Раннє християнство: керигма, церковна організація, література.
    22.  Трансформація християнства в державну релігію Римської імперії. Виникнення чернецтва.
    23.  Формування християнського віровчення та культу.
    24.  Причини та наслідки розколу християнства на східне та західне.
    25.  Особливості східного християнства.
    26.  Основні етапи розвитку православ’я.
    27.  Вселенське православ’я та його структура.
    28.  Віровчення і культ православ'я.  
    29.  Сучасний стан православ’я.
    30.   Особливості католицького віровчення та культу.
    31.   Організація католицької Церкви. Ватикан.
    32.   Католицизм в Україні.
    33.  Історичні та ідейно-теологічні причини виникнення протестантизму. Реформація.
    34.  Ранній протестантизм: особливості віровчення, культу та організації.
    35.  Еволюція протестантизму.
    36.  Поширення  реформаційних вчень на теренах України.
    37.  Формування й поширення ісламу.
    38.  Віровчення та мораль ісламу.
    39.  Релігійний культ ісламу.
    40.  Релігійні напрями та релігійно-політичні рухи  ісламу.
    41.  Релігійна ситуація в Україні.
    42.  Етапи формування українського православ’я.
    43.  Сучасний стан українського православ’я.
    44.  Нетрадиційна релігійність в Україні та її класифікація.


Рекомендована література:

Основна література:

  1.  Академічне релігієзнавство. Підручник. – К.: Світ знань, 2000. – 862 с.
  2.  Аляєв Г. Є., Горбань О.В. Мешков В.М. Лекції з релігієзнавства. Навчальний посібник. – К., Український фінансово-економічний інститут менеджменту і бізнесу. 1995. – 144 с.
  3.  Васильев Л.С. История религий Востока. – М., Высшая школа, 1988. – 415 с.
  4.  Гараджа В.И. Религиеведение. Учебное пособие. – М., 1995.
  5.  Гараджа В.И. Социология религии. – М., 1996.  
  6.  Законодательство о религиозных культах. – М., 1991.
  7.  История религии. / П.р. А. Ельчанинова, В. Эрна,  П. Флоренского, С. Булгаков. – М.: Центр «Руник», 1991. – 249 с.
  8.  Історія Православної Церкви в Україні. – К.: Четверта хвиля, 1997. – 291 с.
  9.  Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. / За ред. Колодного А.М. – К.: Знання,  1999. – 735 с.
  10.  Лубський В.І., Мельник П.В., Горбаченко Т.Г., Гурська Л.І. Релігієзнавство. Підручник. – К.: АДПСУ, 1999. – 481 с.
  11.  Калінін Ю.А., Лубський В.І. Релігієзнавство. Курс лекцій. К.: ІСДО, 1996. – 455 с.
  12.  Кеннет Боа. Лабиринты веры. – М., 1992. – 292 с.
  13.  Кулаков А.Е.  Религии мира. Пособие для учащихся. – М.: АСТ, 1997. – 349 с.
  14.  Кудрявцев В.В. Лекции по истории религии и свободомыслия. – Минск, 1997.
  15.  Лубський В.І.  Релігієзнавство. – К., Вілбор, 1997.
  16.  Мэри Пат Фишер. Живые религии. – М.: Респудлика, 1997. – 366 с.
  17.  Малерб М. Религии человечества. – Москва – Санкт-Петербург, 1997.
  18.  Мифы народов мира. Энциклопедия. В 2-х тт. – М.: Советская энциклопедия, 1991-1992.
  19.  Основы религиоведения / Под ред Яблокова И.Н. – М.: Высшая школа, 1998. – 478 с.
  20.  Поликарпов В.С. История религии. Лекции и хрестоматия. – М., 1997. – 312 с.
  21.  Порублев Н. Культы и мировые религии. – М., Благовестник, 1994. – 335 с.
  22.  Писманник М.Г. Религия в истории и культура. – М.: 1998.
  23.  Радугин А.А. Введение в религиеведение. Теория, история, современные религии. Курс лекций. – М., Центр, 1996. – 300 с.
  24.  Релігієзнавство. Навчальний посібник / За ред. Бублика С.А. – К.: Юрінком інтер, 1998. – 495 с.
  25.  Религиозные традиции мира. В 2т. – М., 1996-1997.
  26.  Релігієзнавчий словник. / П.р. Колодного А.М. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 389 с.
  27.  Релігієзнавство. Підручник. / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. – К., 2000.
  28.  Самыгин С.И., Нечипуренко , Полонская. Религиоведение: социология и психология религии. –  РН/Д., «Феникс». 1996. – 672 с.
  29.  Степовик Д. Релігії світу. – К., 1993.
  30.  Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М.: ИПЛ, 1986. – 575 с.
  31.  Угринович Д.М. Введение в религиоведение. – М., 1985.
  32.  Энциклопедия для детей. Религии мира. Т.6. Ч.1-2. – М., 1999.

Релігійні джерела:

  1.  Агада. Сказания, притчи, изречения Талмуда и мидрашей. / Пер. С.Г. Фруга. Вступ. ст. В. Гаркин. – М.: Раритет, 1993. – 319 с.  
  2.  Апокрифы древних христиан. – М., Мысль, 1989. – 333 с.
  3.  Библия. Книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. – М., Московская Патриархия, 1992. – 1372 с.
  4.  Будда. Истории о перерождениях.--М., 1991.
  5.  Бхагавад-Гита, как она есть. – М.: Бхактиведанта Бук Траст, 1990. – 832 с.
  6.  Второй Ватиканский Собор. Конституции, Декреты, Декларации. – Брюссель, 1992.
  7.  Дао-дэ-дзин. Книга пути и добродетели. пер. Ян Хин Шуна.
  8.  Даосские притчи. – М., 1992. – 65 с.
  9.  Древнекитайская философия. В 2-х тт. – М.: Мысль, 1973.
  10.  Джавахарлал Неру. Открытие Индии. В 2 т. − М., 1989.
  11.  Дхаммапада. / Пер. с пали, статья, ком. В.Н. Топорова. – Рига: Угунс, 1991. – 103 с. – (Чаша Огня).
  12.  Жильсон Э. Избраное. Т.1. Томизм. Введение в философию св. Фоми Аквинского. М.; СПб.: Университетская книга, 1999.
  13.  Ильин И. Аксиомы религиозного опыта.--М., 1993.
  14.  Катехизис. К., УПЦ, 1991.
  15.  Класическая йога. (“Йога-сутры” Патанджали и “Вьяса-бхашья”). / Пер. с санскрита, введен., комент и рекострукция сист. Е.П. Островской и В.И. Рудого. –  М.: Наука, 1992. – 260 с. – (Памятники письменности Востока).
  16.  Конфуций. Луньюй. Изречения. М., 2000.
  17.  Коран. / Пер. Крачковского И.Ю. М., 1990.
  18.  Мартин Лютер. Время молчания прошло. Избраные произведения. 1520 –1526гг. Харьков. 1992.
  19.  Махабхарата. М., 19…
  20.  Пол Репс. Плоть и кости Дзен. – Харьков: АРС, 1991. – 62 с.  
  21.  Ренан Э. Жизнь Иисуса. Апостолы.--М.,1992.
  22.  Ригведа. М., 199..
  23.  Сидур. Врата молитвы. Ерусалим—Москва, 1993. –
  24.  Толковая Библия или коментарий на все книги Св. Писания Ветхаго и Нового Завета.  В 3-х тт. СПб., 1911—1913; Стокгольм 1987.
  25.  Фрезер Д.Д. Фольклор в Ветхом Завете. М.,1989.
  26.  Шри-Ишопанишад.--Калькутта. 1990.
  27.  Честертон Г. К. Вечный человек. М.: ИПЛ, 1991. – 543 с.
  28.  Шептицький А. Як будувати Рідну Хату? – Львів, 1989.
  29.  Штраус Д. Жизнь Иисуса.--М.,1992.

Додаткова література:

Абаев Н.В. Чань-Буддизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае. – Новосибирск: Наука, 1989. – 282 с.

Алексеев Г. Истинность религии. М., 1998.

Балаев М.А. Ислам: происхождение и эволюция. Роль в жизни общества. – Баку, 1992.

Баркер А. Новые религиозные движения. – СПб.: 1997.

Беленький М.С. Иудаизм. – М., 1974.

Беленький М.С. Что такое Талмуд. Очерк истории и мировоззрения Талмуда и современній иудаизм. М., 1970.

Библейская энциклопедия. – М., Тера, 1991. – 902 с.

Библейский богословский словарь. Под ред. Михайловского В. М., 1995.

Богачевская И. Язык религии в контексте национального самосознания. – К.: 1999.

Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації. – К., 1996.

Бойс Мэри Зороастрийцы. Верования и обычаи. --М.,1988.

Буддизм и культурно-психологические традиции народов Востока. –Новосибирск. 1990.

Булгаков. С. Православие.--К.,1992.

Бутинова М.С. Как возникла религия? – М., 1997.

Валпола Рахула. Чему учил Будда. – Донецк. 1995.

Вернер Гиит. А другие религии? CLV. 1998.

Виппер Р.Ю. Рим и раннее христианство.--М.,1954.

Власовський І. Нарис історії Української православної церкви.: В 4-т. – Вид. 2-е. – Нью-Йорк; Київ, 1990.

Воронін О. Історичний шлях УАПЦ. – Кенсінгтон, 1980.

Гараджа В.И. Протестантизм. – М., 1971.

Григулевич И.Р. История инквизиции XIIIXX ст.--М.,1970.

Губаржевський І. Основи українського православ`я. – Чикаго. 1970.

Дворкин А. Сектоведение. Тоталитарные секты. Опыт систематического исследования. Нижний Новгород. 2000.

Добош О. Унія на Україні. Вік XX. Дзвін. 1996.

Донини А. У истоков христианства.--М., 1989.

Джадалла И.А. Течения в исламе: причины возникновения и роль в общественно – политической жизни. М., 1992.

Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. – К.: 1996.

Енциклопедія релігієзнавства. – Париж; Нью-Йорк, 1980.

Зелинский Ф.Ф. Древнегреческая религия. К., 1993.

Игнатович А.Н. Светлов Г.Е. Лотос и политика.--М.,1989.

Индуизм. М., 2000.

Ислам. Энциклопедический словарь. М., 1991.

Історія християнської церкви на Україні. Релігієзнавчий довідковий нарис. – К.: 1992.

Карсавин Л.П. Католичество. Общий очерк.--Петроград.1918.

Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви. В 2-х тт. М., 1991.

Каутский К. Происхождение христианства. М., 1991.

Климович Л. И. Книга о Коране. Его происхождении и мифологии.--М.,1988.

Ключ к пониманию Священного Писания. Брюсель. 1982.

Кологривов И. Очерки по истории русской святости.--М. 1991.

Колодний А.М. Історія релігії в Україні. Мінськ. 1999.

Колодний А.М. Бодак В. Український східний обряд. – К., 1996.

Колодний А., Филипович Л.. Релігія в контексті духовного відродження України // Українське релігієзнавство. – 19996. - № 2.  

Коростовцев М.А. Религия Древнего Египта. М., 1976.

Костюченко В.С. Классическая веданта и неоведантизм.--М. 1983

Кочетов А.Н. Буддизм. – М., Наука, 1983. – 176 с.

Кузнецова Т.Н. Мунизм: вероучение, религиозная практика и образ жизни последователей Сан Мен Муна. – М.: 1999.

Культура древнего Рима. В 2 т. – М., 1985.

Кураев А. Традиция, догмат, обряд. Апологетические очерки. – М., 1996.

Кураев А. Наследие Христа. – М., 1998.

Кураев А. Протестантам о православии. – М., Благовест, 1997.

Кураев А. Вызов екуменизма. – М., 1997. – 238 с.

Клайв Эррикер Буддизм. М., 2000.

Липинський В. Релігія і церква в Україні. – К., 1995.

Липківський В. Відродження церкви в Україні. – 1917 – 1930. Торонто, 1972.

Литман А.Д. Современная индийская философия.--М. 1985.

Лозинский С.Г. История папства. --М.,1986.

Лукьянов А.Е. Лаоцзы. Философия раннего даосизма.-- М.,1991.

Макдауэлл Д. Неоспоримые свидетельства.-- М., 1993.

Максуд Р. Ислам. – М.: 1999.

Массэ А. Ислам.--М., 1961.

Мень А. История религии. В поисках пути истины и жизни. В 7т.--М., Логос, 1992.                

Мифы народов мира. 2т.--М., 1992.

П. Могила: богослов, церковний та культурний діяч. К.: 1997.

Модели церковно – государственных отношений стран Западной Европы и США. К.: 1996.

Недавня О. Греко – католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом. – К.: 2000.

Никольский Н.М. История русской церкви.-- М., 1992.

Огієнко І.І. Українська церква. --К. 1993.

Ольденбург С.Ф. Культура Индии.--М.,1991.

Осипов А.И. Путь разума в поисках истины. М., 1997.

Переломов Л.С. Слово Конфуция.--М.,1992.

Пиотровский М.Б. Коранические сказания.--М., 1991.

Пилкингтон С. Иудаизм. – М.: Фаир-Пресс, 1998.

Постнов М.Э История Христианской церкви до разделения церквей.-- К., 1991.

Пронников В.А., Ладанов И.Д. Японцы.--М.,1983.

Православие. / Сост. Булгаков С.В. – М., Современник, 1994. – 575 с.

Православ`я в Україні. – К.: 1999.

Психологические аспекты буддизма. --Новосибирск. 1991.

Радхакришнан Индийская философия.--М., 1996.

Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античнык критики христианства. М., 1990.

Релігія в духовному житті українського народу. – К.: 1994.

Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. Львів: Логос. 1996.

Релігійна свобода: історичне підгрунтя. правові основи і реалії сьогодення. – К., 1998.

Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив сфері свободи совісті (міжнародний та український контекст). – К.: 2000.

Релігійна свобода: мас-медіа, школа, і церква як суспільні фактори утвердження. Науковий щорічник. № 5. К.: 2001.

Рижский М.И. Библейские пророки и пророчества. М., 1987.

Рожков В. Очерки по истории Римско-Католической Церкви.--М.,1994.

Русское православие: вехи истории.-- М.,1989.

Сатсварупа Даса Госвами. Очерки ведической литературы. --М.Л...1989.

Свенцицкая И.С. Ранее христианство: страницы истории.--М.,1988.

Свобода віровизнання, церква і держава в Україні. – К.: Право, 1996.

Слівінський П.Й. Релігійний вінегрет. – Львів, 1999.

Словарь библейского богословия. / Под ред. Клеон--Дюфура. Пер. с 2-го франц. издания. Брюсель. Жизнь с Богом, 1990. – 1287 с.

Словарь изотерических терминов.--СПб., 1992.

Сон Чоль Сыним поток золотого песка. --Донецк. 1993.

Стоколос Н. Українізація православ`я. З історії Православної Церкви у 20 – 30 рр. XX ст. К.: 1998.

Тальберг Н. История христианской церкви.--М.,1991.

Тайлор Э.Б. Первобытная культура. М.: Политиздат, 1989. – 573 с.

Українська автокефальна церква. Історичний нарис про церковний розкол. на Україні. Св. Успенська Почаївська Лавра. 1995.

Українське православ`я. – К.: 1997.

Українська Церква між Сходом і Заходом. – К.: 1996.

Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. В 3-х т. – К., 1994.

Успенский Л. Богословие иконы православной церкви. – М., 1996.

Хопко Ф. Основы православия.—Минск, 1991.

Христианство. Энциклопедический словарь. В 3 тт. М., 1995.

Християнство в контексті історії і культури українського народу. – К., 1997.

Греческая цивилизация. М., 2000.

Римская цивилизация. М., 2000.

Восточная философия. М., 2000.

Феномен Петра Могили. – К.: 1996.

Филипович Л. Етнологія релігії.  (теоретичні проблеми, вітчизняна традиція, осмислення). – К.: 2000.

Флоровский Г.П. Пути русского богословия.--Имка-Пресс. 1993.

Чаттопадхьяя Д. Индийский атеизм.--М., 1973.

Шмеман А. Исторический путь православия.--М., 1993.

Штаерман Н. Религия древнего Рима. М., 1989.

Шифман И.Ш. Ветхий Завет и его мир.М., 1987.

Щербатской Ф.И. Избранные труды по буддизму.--М.,1988.

Янг Дж. Христианство. – М., Фаир-Пресс, 1998.

1 Гай Свитоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей. М., 1988. с. 185.

2 Лукиан из Самосаты. Избранная проза. М., 1991. с. 253-254.

3 Лукиан из Самосаты. Избранная проза. М., 1991. с. 253-254.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75774. Синтез алгоритмов системы ручного и автоматического управления транспортного самолёта ИЛ-76 7.84 MB
  Аэродинамические характеристики определяющие устойчивость и управляемость самолёта Ил76 на типовых режимах полёта; Анализ продольных и боковых АДХ для транспортного самолёта Ил76 определение положения аэродинамического фокуса...
75775. Понятие и виды следственных действий 138.5 KB
  Кроме того на судебных стадиях они имеют свою специфику в них не предусмотрено участие понятых инициатором проведения является суд отличаются формальными основаниями проведения в них отсутствуют обыск и иные следственные действия эффективность которых определяется внезапностью и т.
75776. Расчет трансформатора ТМВМ-160/10 204.48 KB
  В данной работе был проведён расчёт силового трёхфазного двухобмоточного масляного трансформатора. Была проведена проверка основных размеров и параметров силового трансформатора расчетным путем. При этом были выявлены незначительные расхождения в основных параметрах.
75778. Применение нейронных сетей для определения трудоемкости работы в фирме по оформлению воздушными шарами 3.51 MB
  Существует множество областей применения искусственного интеллекта: принятие решений доказательства теорем игры творчество распознавание образов обработка данных на естественном языке обучающиеся сети нейросети и т.
75779. Суд присяжных по реформе 1864 года 131 KB
  Данная работа посвящена суду присяжных по судебной реформе 1864 года, в частности, предпосылкам появления данного института в отечественном праве, последствиям его введения. Ядром работы является рассмотрение норм о присяжных заседателях, урегулированных Уставом уголовного судопроизводства 1864 года.
75781. Реализация электронного приложения для наиболее быстрого создания телефонного справочника 453.5 KB
  Для достижения поставленной цели необходимо выполнить следующие задачи: изучить и проанализировать учебно-методическую документацию, учебную литературу и интернет – источники по выбранной теме дисциплины; выбрать наиболее оптимальный способ реализации поставленной цели...
75782. Экологическая безопасность ОАО «Редуктор-ПМ» (комплекс 32) 57.88 KB
  В ходе производственной деятельности предприятия образуется большое количество опасных и вредных веществ, таких как свинец, хром, оксид алюминия, марганец, серная кислота и др., которые негативно влияют на состояние окружающей среды, а также состояние здоровья не только рабочего персонала, но и простого населения.