48116

Культура фахового мовлення. Навчальний посібник

Книга

Иностранные языки, филология и лингвистика

Черкаси ЧДТУ 2010 ПЕРЕДМОВА Оскільки мова використовується в усіх сферах сучасного суспільного життя то майбутні фахівці з гуманітарних і негуманітарних спеціальностей мають досконало знати державну мову вільно володіти лексичним і фразеологічним багатством української літературної мови розуміти норми орфоепії орфографії граматики стилістики та вміти застосовувати їх на практиці. Метою пропонованого посібника є підвищення загальномовного рівня студентів ознайомлення з особливостями ділової української мови офіційноділового стилю їх...

Украинкский

2013-12-07

792 KB

610 чел.

PAGE  108

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ ФОРМ НАВЧАННЯ

УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Затверджено на засіданні

кафедри української мови

та загального мовознавства,

протокол №    від

та Методичною радою ЧДТУ,

протокол №   від                 р.

Черкаси ЧДТУ 2010

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

ДЛЯ СТУДЕНТІВ УСІХ ФОРМ НАВЧАННЯ

УСІХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Укладачі: Дядюра Г.М.

    Кухарєва-Рожко В.І.

                Ракшанова Г.Ф.

      Сидоренко Л.М.

                

Рецензент: Пчелінцева О.Е.

Черкаси ЧДТУ 2010

ПЕРЕДМОВА

Оскільки мова використовується в усіх сферах сучасного суспільного життя, то майбутні фахівці з гуманітарних і негуманітарних спеціальностей мають досконало знати державну мову, вільно володіти лексичним і фразеологічним багатством української літературної мови, розуміти норми орфоепії, орфографії, граматики, стилістики та вміти застосовувати їх на практиці.

Метою пропонованого посібника є підвищення загальномовного рівня студентів, ознайомлення з особливостями ділової української мови, офіційно-ділового стилю, їх практичного застосування.

Відповідно до цього “Українська мова за професійним спрямуванням” включає такі теми: “Культура мови як складова частина загальнолюдської культури”; “Мовленнєвий етикет – невід’ємний елемент культури мовлення” (підготовлена доцентом Дядюрою Г.М.); “Функціональні стилі сучасної української літературної мови”; “Усне ділове мовлення: види і жанри” (підготовлена доцентом Кухарєвою-Рожко В.І.);  “Мовна норма. Види мовних норм”; “Лексикографія. Типи словників. Історія словникової справи в України”; “Культура терміновживання та термінотворення” (підготовлена доцентом Ракшановою Г.Ф.);  “Статус і становлення української мови як державної”; “Писемне ділове мовлення” (підготовлена доцентом Сидоренко Л.М.).

До кожної лекції подано список літератури, який допоможе в самостійному поглибленому опрацюванні окремих теоретичних питань.

Запропонований методичний посібник складається з 2-х частин: конспекту лекцій, де у стислому вигляді подано основні теоретичні відомості, а також навчально-методичного матеріалу, що містить тестові завдання для перевірки засвоєного рівня знань, методичні рекомендації тощо.

Лекція 1

ДЕРЖАВНА МОВА  - МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

План

  1.  Поняття про державну мову.
  2.  Поняття національної та літературної мови.
  3.  Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Література

  1.  Культура фахового мовлення: Навчальний посібник /За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці, 2005.
    1.  Ющук І.П. Українська мова. – К., 2004.

1. Поняття про державну мову

Державна мова – закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики. Термін “державна мова” з’явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови, у багатонаціональних країнах конституцією (законодавством) статус державної, як правило, закріплюється за мовою більшості населення. У деяких країнах відповідно до їхнього територіально-етнічного складу статус державних надано двом і більше мовам (напр., у Канаді - англійській та французькій). У демократичних країнах із статусом однієї мови як державної забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб.

Українці мають більше ніж тисячолітню історію уживання рідної мови в різних сферах громадського і культурного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі була не лише мовою художньої літератури, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіційного і приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною.

3. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Визначальними чинниками сучасної мовної ситуації в Україні є:

1) наявність регіонів з неоднорідними національно-культурними і мовними, а також соціально-політичними традиціями та орієнтаціями, що зумовлено попереднім тривалим роз’єднаним існуванням різних частин України у складі різних держав і різним часом (аж до середини XX ст.) їх об’єднання в складі однієї держави.

2) широке функціонування російської мови в різних сферах суспільного життя на більшій частині території країни, що, природно, обернено пропорційно впливає на повноту функціонування української мови, і поділ населення за мовним принципом на “україномовне” і “російськомовне”.

3) як органічний наслідок двох попередніх чинників – надзвичайна важливість мовного питання в етнокультурному та політичному житті України, чого немає, скажімо, в сусідніх Росії або Польщі.

4) мовна політика новоутвореної держави й роль громадських та політичних організацій і засобів масової інформації (фактор, що почав діяти з кінця 1980-х рр.).

Саме від цього чинника тепер найбільшою мірою залежить майбутнє як української, так і інших мов у країні. Мовна політика на загальнодержавному рівні визначається Конституцією України, відповідними законами (крім закону “Про мови в Українській РСР”, законами “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про інформацію”, “Про рекламу”, “Про захист прав споживачів”, “Про Збройні сили України” та ін.), указами й розпорядженнями Президента, постановами й розпорядженнями уряду та відповідних міністерств і відомств.

Нагальними для Української держави є такі завдання:

1. Розроблення і затвердження Концепції державного мовного будівництва.

2. Ухвалення нового Закону про мови, який би ефективно і всебічно захищав і утверджував мову єдності українського громадянства (державну) в колі мов меншин.

3. Створення (відновлення) в державній вертикалі повноцінних спеціалізованих органів, зокрема й центрального, для здійснення політики у галузі мовного планування та будівництва.

Конституція України покладає на державу обов’язок забезпечувати “всебічний” розвиток і функціонування української мови в усіх сферах України. Нарешті, чинний закон “Про мови” і підписані Україною міжнародні угоди також зобов’язують державу проводити мовну політику осмислено, послідовно, сплановано.

4. Розроблення і затвердження нової урядової програми розвитку української та інших мов в Україні на період до 2010 року.

5. Відлагодження і наповнення змістом у конкретних сферах щоденного життя країни і регіонах механізму контролю за дотриманням чинного мовного законодавства і конституційних гарантій, наданих державою щодо мови особі, спілкам та народові.

Оскільки наша мова багато десятиліть нищилася на державному рівні, то і про її відродження має подбати насамперед держава. Ми маємо нині українську національну державу без чітко викарбуваних національних ознак, без загальновизнаної й всюди утвердженої державної мови.

Двомовність у деяких країнах пояснюється тим, що до їх складу ввійшли певні  провінції, регіони разом зі своєю землею і своєю мовою. А Україна створена лише за рахунок своїх земель, вона ні від кого нічого не забирала. Навпаки, частина наших земель належить нині Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державною мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву - Україна. Природно, що в межах своєї спільноти люди можуть спілкуватися найбільш прийнятною мовою, можуть створювати свої школи, клуби, товариства. Але при цьому вони не мають права принижувати права громадян інших національностей і повинні свято поважати загальнодержавну українську мову, яка об’єднує всіх громадян України, є зрозумілою для всіх і є офіційною мовою всіх державних установ. Це –  найвищий вияв демократії. З етичної точки зору порушувати нині питання про двомовність в Україні – аморально.

Немає мов кращих чи гірших. Усі мови неповторні й специфічні. Немає серед них “провінційних”, “хуторянських”, “сільських” і “міських”. Але є мова держави, яку треба поважати, оберігати й захищати. Нині, як ніколи, потрібен захист української мови як державної.

Що для цього слід зробити? Насамперед, потрібна чітка і недвозначна позиція найвищих державних осіб. Саме їх авторитетом визначатиметься поведінка інших керівників.

Кожна людина, яка мріє про державну кар’єру, має усвідомити: не знаючи державної мови не можна розраховувати на високу посаду, на пристойне місце в суспільстві.

Друга проблема – це добір кадрів. Використання державної мови керівниками та їх заступниками всіх рівнів – від Президента до бригадира повинно стати правилом хорошого тону. Отже, потрібен службовий етикет, норми поведінки державного службовця. Кожен має усвідомити, що він перебуває на службі в українського народу, в Українській державі.

У багатьох країнах стрижневою є одна нація і є розумні порядки, які влаштовують усіх людей, що в ній мешкають. Корінна нація є поводирем, не протиставляючи себе іншим народам, що проживають у країні, і це відповідає українській ідеї: створити європейську демократичну заможну Українську державу, в якій українці працюють як для себе, так і на благо інших народів, ведучи їх за собою.

Уваги потребує і зовнішній вигляд установ, вулиць, магазинів. Перевіряють і контролюють усе, тільки не мову.

Цікава також ситуація з вивісками на установах: якщо і замінили мову, то часто-густо залишили стару символіку.

Дивна мовна ситуація і в діловодстві, проектно-конструкторській документації, звітності. Одразу ж відкинемо закид щодо відсутності необхідної української термінології в технічній, медичній та інших галузях. Це неправда. Ще в радянські часи викладачі, які читали лекції українською мовою, ніколи не зазнавали труднощів у пошуках того чи того українського відповідника.

Це не означає, що не існує проблеми творення української науково-професійної, у тому числі й технічної, термінології, її поширення та апробації в наукових і фахових середовищах; унормування і стандартизації, підготовки словників і довідників, уведення наукової термінології до підручників, навчальних посібників, у методичне забезпечення. Йдеться про те, що настав час взятися до роботи, часом невдячної, інколи затратної з різних сторін, зокрема й фінансової, поволі й виважено рухатися в напрямку утвердження української державності. Настав час, відповідно до Конституції України та Закону про мови, рішуче переводити і навчання в усій системі освіти на державну мову, надаючи широких прав, де є в цьому потреба, мовам етнічних груп.

Рівень викладання українською мовою має бути надзвичайно високим. Американські вчені дійшли висновку, що при низькому рівні викладання мови у школярів гірше розвивається асоціативне мислення. Природно і справедливо, що в перспективі державна мова в Україні повинна стати засобом міжетнічного спілкування.

Освіта немислима без книжкового забезпечення. Нестача підручників та їх дорожнеча стали гострою проблемою. Правда, проблемою штучною. Бо не може бути держави без школи та книги. Там, де не вистачає книжок, або держави немає, або вона гине. Там немає керівників, здатних осмислити цю трагедію. Розмови про нестачу коштів на друк, а відтак – і підручників українською мовою є тільки приводом, аби виправдати сьогоднішній стан справ. Нині в Україні видається 70% російськомовної літератури і лише 30 – україномовної.

Організацію державотворення в Україні слід доручати лише тим людям, які хочуть саме незалежної України, які знають історію, люблять її культуру й народ, мають необхідні професійні знання та організаційні здібності, які чесні й порядні. Ми маємо навчитися виявляти і гнати геть кар’єристів будь-якої орієнтації, які, обіймаючи високі посади й отримуючи щедрі винагороди та привілеї, зневажають усе українське.

Край необхідно розробити цілу низку протекціоністських заходів щодо підтримки української мови. Це – пільгове законодавство на українське друкарство та виробництво музичної продукції, організація рекламної справи державною мовою, дублювання цікавих зарубіжних фільмів українською мовою; замовлення технічних завдань та іншої нормативної документації на обладнання, техніку, технологію українською мовою, без яких Держнагляд не допустить їх ввезення в Україну, тощо.

Ще одна надзвичайно важлива проблема – створення єдиної національної української церкви. Київський патріархат займає чітку державницьку позицію, проте держава його чомусь не помічає.

Важливо наголосити ще раз: коли йдеться про відродження української мови та й вживання як загальнонаціональної на терені України, то головний тягар цієї великої місії має взяти на себе корінний етнос як цементуючий елемент української держави, як гарант її суверенітету і демократичного розвитку всіх інших народів. Розвиваючись самі, українці поведуть за собою інших, ні в якому разі не утискуючи їхні національні права та інтереси. І це буде запорукою того, що Україна постане як європейська демократична держава, здатна забезпечити розквіт усім своїм громадянам.

Державна мова – візитна картка держави. Якою є та візитна картка, такою і є держава.

Лекція 2
ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

План

  1.  Поняття культури мови й культури мовлення.
  2.  Основні комунікативні ознаки культури мовлення.
  3.  Функції мови.

Література

  1.  Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.
  2.  Культура мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського. - К.: Либідь, 1990. – 304с.
  3.  Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення. - X.: Торсінг, 2001. – 384с.
  4.  Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994. – 240 с.
  5.  Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. - К.: Літера, 2000. – 480 с.
  6.  Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. –  Львів: Світ, 2003. – 432с.

 

Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування.

Панас Мирний

1. Поняття культури мови й культури мовлення                                             

Людина  створила культуру, а культура людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці, культурі мови.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки,  розвиненості   людських   почуттів,   у   вихованні   діяльного, справжнього   патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального   спілкування,   які   характеризують загальну культуру нашого суспільства (В.М. Русанівський).  

З   культурою  мови  насамперед  пов’язують  уміння   правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети   й   обставин   спілкування.   Проектуючись на певну   систему, культура мови утверджує норми: лексичні, граматичні,  стилістичні, орфоепічні, орфографічні, тощо.

З  часу  виникнення  науки  про  мову  можна говорити  й  про складову частину мовознавства – культуру мови. Адже при створенні словників, граматик, тлумачень текстів завжди доводилося вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях, вони  сприяли усталенню, поширенню тих чи  тих  норм, їх кодифікації.         

Сучасна лінгводидактика чітко розрізняє поняття  “культура мови” і “культура мовлення”. Якщо йдеться про наукову дисципліну, завдання якої є вдосконалити літературну мову як засіб культури, про зіставлення різних жанрів і форм висловлювань, про мовне життя суспільства і тенденції його розвитку, тобто про те, що у поширених дефініціях називають об’єктивно історичним аспектом, тоді є підстави вживати термін “культура мови”.

Культура мови – показник її   унормованості,    що    визначається загальноприйнятими нормами.

Таким чином, наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою в суспільстві, називається культурою мови. Вона розробляє правила вимови, наголошення, слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень та вимагає від мовців їх дотримання.

Моваце: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку; 4) один з компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов’язана з усіма галузями суспільного життя.

Про культуру мовлення говорять, якщо нормативно-регулювальний   аспект, пов’язаний з  встановленням правил користування   мовними   засобами,   зорієнтований   на   носіїв   мови.

Культура мовлення, спираючись на здобутки мовної культури, передбачає, по-перше, безумовне додержання (усно і на письмі) норм літературної мови, по-друге, мовленнєву майстерність того, хто говорить, або пише.

 Мовленняце: 1) спосіб існування і вияву мови, “мова в дії”, мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення”; 2) вияв процесу формування (а не втілення) думки; 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування).

Отже, мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність. Тільки у ній народжується, формується й мова, й мовлення. Мовленнєва діяльність можлива лише в суспільстві,   зумовлюється   його   потребами.

Безпосереднім виявом мовлення є різноманітні акти в усній (звуковій) і писемній реалізації. Звуковою реалізацією мовлення є спілкування.

Спілкування – це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій. Формами спілкування є діалог, полілог, монолог. Отже, обов’язковим учасником спілкування, крім мовця, є реальний чи уявний слухач.

У процесі спілкування мовлення поділяється на відрізки, які мають певну протяжність і членуються на самостійні частини. Найменшою вимовною одиницею є фраза. Це відрізок мовлення. що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-фонетичною цілісністю та інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами. Фраза – це одиниця фонетична, тому її не можна ототожнювати з реченням (граматична одиниця). Речення і фраза не завжди збігаються: речення може складатися з кількох фраз: Змінна ціна застосовується у контрактах з подовженим строком дії, коли економічні умови виробництва товару можуть істотно змінюватись.

Результатом процесу говоріння є текст. Текст – це сукупність речень (кількох чи багатьох), послідовно об’єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Він є засобом відтворення  зв’язного мовлення, тобто висловлювання, частини якого пов’язані між собою однією темою, основною думкою і структурою.

Досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення.

2. Основні комунікативні ознаки культури мовлення

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки – все це необхідні умови логічності мовлення, а значить, і високої культури його. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: “Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки”. Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв’язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки. Логіка викладу думки залежить не тільки від логіки мислення, (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення й мети спілкування.

Точність – одна з найважливіших ознак культури мовлення. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів:

а)  адекватне мовне вираження дійсності, тобто не суперечливе життю;

б) вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, що володіють нормами  літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги:

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що точність пов’язувалася з умінням чітко мислити, умінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем.

2. Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів,  умов,  середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому – через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність.

  Правильність – це насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання, зв’язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об’єктивні,  достовірні).

Правильність досягається дотриманням літературних норм вимови й написання, словотворення й формотворення, будови словосполучень і речень. Це:

  1.  Правильне фонетичне наголошення слів (слід уникати діалектних та просторічних наголосів)   
  2.  Дотримання вимовних (орфоепічних),  морфологічних,  синтаксичних норм української літературної мови,  граматичної будови речення, фрази, вислову.

Ясність мовлення визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний і ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором основних, ключових слів.

Чистота мовлення є  запорукою її виразності й естетичності. Чистота мовлення тісно пов’язана з правильністю і нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Отже, чисте мовлення – це таке, в якому немає нелітературних елементів. Чистота мовлення виявляється, на наш погляд, у трьох аспектах: в орфоепії – це правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту; у слововживанні – це відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів; в інтонаційному аспекті – це відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних тонів.

Засвоєння літературної вимови становить певну трудність для людини, яка говорить нерідною мовою. Навіть близькоспоріднені мови мають чимало орфоепічних явищ, які засвоюються значно важче, аніж лексика (напр., для росіян важкою є вимова українських ї [ji], г [h], твердих шиплячих). Особливості наголошування спільних для споріднених мов лексем теж породжують інтерференцію (напр.: укр. ненависть  рос. ненависть, укр. тисячі  рос. тысячи; укр. директори  рос. директоры, укр. грядки  рос. грядки; укр. автори  рос. авторы, укр. черпати  рос. черпать, укр. приятель  рос. приятель, укр. подруга  рос. подруга; укр. рукопис  рос. рукопись, укр. новий, старий, жаркий, тонкий  рос. новый, старый, жаркий, тонкий і багато ін.). Засмічує мову й діалектна вимова звуків і наголошування слів. Ці помилки, як правило, мають індивідуальний вияв, бо поступове засвоєння літературних норм загалом нівелює діалектну вимову. Чистота мовлення залежить і від дикції –  вади артикуляції (теж індивідуальні) вимагають тривалого тренування артикуляційного апарату, яке інколи потребує допомоги логопеда.

Щодо нелітературного слововживання, то така небезпека для культури мовлення зберігається постійно: зміни ситуації спілкування, її експресивності можуть призвести до появи у мовленні позалітературних лексичних одиниць. Наприклад, у мовленні молоді спостерігається іноді “замилування” жаргонізмами; людина, яка багато років працює на адміністративній посаді, може неправомірно використовувати канцеляризми й поза діловим стилем; науковці часом зловживають іншомовними термінами; людина нестримана, невихована може в стані афекту вдатися до лайливих слів і виразів; невиправдане прагнення бути “не таким, як усі”, штовхає деяких письменників на використання лінгвістичних раритетів, глибинних діалектизмів, псевдонеологізмів, трапляється й невиправдане (“бравадне”) вживання просторічних слів

Виразність є ознакою культури мовлення всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, професійною лексикою і фразеологією. Офіційно-діловий стиль використовує для цього адміністративно-управлінську термінологію,  сегментування тексту, різні рівні стандартизації, кліше. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Приємне враження справляє мовець, який вміло користується багатозначністю слів, синонімами, фразеологізмами, прикметниковими, дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, мова якого є образною.

Різноманітність і багатство мовлення можна вважати однією ознакою, бо різноманітність – це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць. А багатство мови – це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну і граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи та ін.), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації тощо).

Одним з показників культури мовлення є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії і пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної,  вишуканої мови, і не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним розмовним мовленням.

Естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою і слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, красивістю мовних засобів.

  1.  Функції мови

Функції мови в суспільстві. Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не знаходилось, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх прошарків суспільства і кожної окремої людини. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих для цього суспільства, окремих груп і кожної людини.

1. Комунікативна, або функція спілкування – це головна функція. Суть її в тому, що мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Ця функція є життєво необхідною як для суспільства, так і для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає.

Спілкування – це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині. Це не просто міжособистісний, а соціальний процес.

Спілкуваннянайважливіша функція мови, їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Для повноцінного функціонування мови і її розвитку вона використовується в усіх сферах комунікації.

2. Номінативна, або функція називання.

Усе пізнане людиною (предмети, явища, якості, властивості, процеси, закономірності та поняття про них) одержують назву і під цією назвою існують в житті і свідомості мовців. Назва виділяє предмет серед безлічі інших. Мовну назву одержують не тільки реально наявні предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані. Ця система специфічна.

Завдяки цій функції, мову можна розглядати як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчування. Мовці намагаються у всіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж у своїх мовах не утворені такі назви, то мовці змушені запозичувати їх з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назви з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато й процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватись існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень удаватися лише в разі потреби.

3. Експресивна функція, або виражальна. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу. Вона дає змогу перетворити внутрішнє, суб’єктивне на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. “Говори і я тебе побачу”,  стверджували мудреці античності. Кожна людина – це неповторний світ, сформований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Однак цей світ захований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших, вплинути силою своїх переконань чи почуттів на інших людей.

4. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом спілкування. Це правда, але, додамо, тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою певної мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах.

Цю функцію можна назвати також об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури обумовлюється етнічно, тобто походженням. Однак це не завжди так. Є багато людей неукраїнського походження, які стали українцями по духу, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і залишається їм рідною.

5. Гносеологічна функція, або пізнавальна. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, чого досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Вона має два види пам’яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя – тоді, коли завершується мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв’язок. Людині ніколи не треба починати пізнання світу “з нуля”. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, в її словнику, у текстах. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Гносеологічна функція мови полягає не тільки в накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки.

6. Мислетворча функція, або когнітивна. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки – людина мислить у мовних формах. Є мислення конкретне і абстрактне. Суто людське мислення понятійне – це оперування поняттями, які позначені словами і не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, заперечуються, протиставляються тощо, для чого в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити – означає   оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні. (Думаємо російською - перекладаємо українською).

7. Естетична функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона – першоелемент культури. Фольклор, художня література, театр, пісня – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її храм. У живому мовленні мова виконує, в основному, функцію спілкування, комунікації. У художньому творі головне призначення мови – образотворення. Адже за допомогою мовних образів художнього твору відбувається акт “спілкування” митця з читачем, слухачем. Ключем до образної структури твору, його ідейно-естетичного потенціалу є мова тексту. Чим краще знаємо мову, тим повніше розкриваються перед нами глибини твору. Мова має поетичну природу, навіть окреме слово – це “малий твір мистецтва”.

Справжнє оволодіння мовою йде від літературної мови до мови художньої літератури. Крім того, мові властиві закони милозвучності, дотримання норм літературної мови. Це, а також досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування можуть бути джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку, який найвиразніше проявляється при сприйнятті ораторського та художнього, зокрема, поетичного мовлення.

8. Культуроносна функція. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури, його ментальності іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови. У цьому разі мова виконує функцію каналу зв’язку між народами. Пропагуючи свою мову у світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру.

Культуроносна функція постійно й виразно проявляється передусім у суспільстві носіїв цієї мови: через мову відбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повніше, повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший цей духовний зв’язок поколінь, тим багатша духовність кожного наступного з них. І навпаки: будь-які мовні утиски руйнують цей зв’язок, збіднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправність своєї мови – це водночас боротьба за рідну культуру.

Культуроносна функція мови реалізується й на особистісному рівні. Людина, пізнаючи мову свого народу, залучається до джерел неповторної духовної нації, з часом стає її носієм і навіть творцем. Це право і обов’язок кожного і водночас – надійний показник реального, а не лише декларованого патріотизму. Не може вважатися патріотом той, хто зі страху, для вигоди чи внаслідок невігластва ігнорує мову і культуру своєї нації або навіть свідомо зрікається її сам і відриває від неї своїх дітей.

9. Гуманізуюча функція. За допомогою мови, усного та писемного мовлення думки людей передаються на величезні відстані, переходять від покоління до покоління. Саме завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина “включається” в культуру, стає її носієм, отже, гуманізується.

10. Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

11. Виховна функція. Вона близька до естетичної. Слово у вихованні дитини і людини відіграє надзвичайно важливу роль.

12. Магічно-містична функція. “Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві” (М.Бердяєв).

Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі. Люди живуть не лише у світі реальних речей, а й у словесному світі, в якому реальне та ірреальне не мають між собою чітких меж.

Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється в намаганні засекретити назви тих предметів, які необхідно захистити від ворожого впливу, у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанести шкоду. У Стародавньому Єгипті існував ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них смерть. У сучасному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх за огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є у звичаях, обрядах і традиціях україномовної спільноти.

Ми назвали найголовніші функції мови, усвідомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину і повноту її вивчення та використання. “...Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той, хто не схильний настільки поціновувати мовний вплив серед форм мовлення, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі” (Л.Вайсгербер).

Мова – явище системне, її функції виступають не ізольовано, а взаємодіють між собою. Відсутність чи неповнота використання однієї із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.

Лекція 3

НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

План

  1.  Унормованість української літературної мови – основна її ознака.
  2.  Види мовних норм.
  3.  Орфоепічні норми.
  4.  Акцентуаційні норми.
  5.  Лексичні норми.
  6.  Морфологічні норми
  7.  Синтаксичні норми.
  8.  Стилістичні норми.

Література

  1.  Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994.
  2.  Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення. - X.: ТОРСІНГ, 2001.
  3.  Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К., 1994.

1. Унормованість української літературної мови – основна її ознака

Літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки. Важливо чітко розмежувати поняття загальнонародна мова та літературна мова. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й наголосу людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова – відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми. Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цій засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовна норма – головна категорія культури мови. Мова – живий організм, вона постійно розвивається. Зі зміною суспільства, в процесі історичних змін удосконалюються мовні норми.

 Мовна норма – поняття ширше, ніж літературна норма. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови. Але норма змінюється не дуже  часто, тому люди різних поколінь розуміють одне одного. Наприклад, буква ґ була запозичена ще з ХІV ст., а в писемному мовленні вперше застосована в Пересопницькому Євангелії (1556 р.) Але в 1933 р. з ідеологічних міркувань ця буква була вилучена з українського алфавіту, тому що в російській азбуці її немає. Літеру поновлено в 1990 р. в 3-му виданні “Українського правопису”. Отже, мовна норма у зв’язку з літерою ґ мінялася тричі. А буква ф теж запозичена приблизно в той же час, але ніяких змін не зазнавала.

Процес усталення мовних норм відбиває історію розвитку української мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації та кодифікації літературної мови. Норми української літературної мови характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Більшість норм української мови безваріантні, тобто однозначні. Наприклад, слово земля вимовляють з наголосом на останньому складі. Але разом з тим у мові іноді трапляються варіанти. Це свідчить про становлення мовної норми. Наприклад, можна сказати зал – іменник чоловічого роду, а можна зала – іменник жіночого роду. Варіантність норми – діалектична взаємозалежність стабільності й змінності в нормі, головний показник літературної виробленості мови.

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. “Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхнє мовлення в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості”. Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії,   акцентуації,   лексики,   морфології,   синтаксису, фразеології, стилістики.

Види мовних норм

Назва норми

Що регулюють норми

1

Орфоепічні

правильність вживання звуків і звукосполучень, наприклад, звук р в кінці слова та в кінці складу буває лише твердим: лікар, комар, яр, буквар, чотирма, Харків

2

Акцентуаційні

правильність вживання наголосу (випадок, каталог, одинадцять)

3

Орфографічні

правильність вживання букв, написання слів: їжджу, буквений, морквяний, всього-на-всього

4

Морфологічні

правильність вживання і побудови слів та їх форм: найвищий ступінь порівняння прикметників твориться за допомогою префікса най- і ніколи не твориться за допомогою частки самий

5

Синтаксичні

правильність побудови словосполучення і речення: дієприкметникові чи дієприслівникові звороти в діловому мовленні ставляться в реченні лише на першому місці

6

Лексичні

правильність вживання слів у властивому для них значенні: адрес – адреса (адреса – місце проживання людини чи розташування закладу, установи; адрес – вітальний адрес з нагоди ювілею)

7

Фразеологічні

правильність вживання фразеологізмів (стійких словосполучень) у різних мовленнєвих ситуаціях, наприклад, для побутового чи художнього мовлення доречними будуть такі фразеологізми: бити байдики, лебедина пісня, врізати дуба, як рак свисне; у науковому стилі вживаємо як зазначає автор, на підставі сказаного вище, як показали дослідження тощо

8

Стилістичні

правильність вживання  мовних засобів залежно від мети висловлювання і мовленнєвої ситуації: у науковому мовленні доречно і правильно вживати терміни, а якщо говорити в побуті науковими конструкціями, то таке мовлення не завжди можуть зрозуміти

  1.  Орфоепічні норми

Орфоепія (гр. orthoepeia) – сукупність правил літературної вимови. В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові.

Однією з характерних рис української літературної мови є її милозвучність (евфонічність). Проте евфонічність української мови не є її постійною й неодмінною якістю. Вона, як і кожна мова, потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності в поєднанні звуків під час мовлення. Важливим засобом досягнення милозвучності в українській літературній мові є позиційне чергування голосних та приголосних у – в, і – й, фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла – мла, іржа – ржа, з – зі – із, над – наді та ін. Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих українській мові немилозвучних звукосполучень: зустріч народних депутатів з студентами; нарада відбулась в Кривому Розі; гроші одержав в касі; на відпочинок поїхала у Одесу. У наведених прикладах поряд опиняються по кілька приголосних взст, свкр, ввк або голосних ауо. Цього можна й треба уникати, використовуючи фонетично-орфоепічні варіанти: зустріч народних депутатів із (зі) студентами; Нарада відбулася в (відбулась у) Кривому Розі; гроші одержав у касі; на відпочинок поїхала в Одесу (до Одеси).

Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь – каменя (-ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити –вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

Особливість української орфоепії – чітка вимова голосних звуків, крім ненаголошених е й и, котрі наближаються у вимові один до одного. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповиǐ], [жиеве], [виешневиǐ].

Українській літературній вимові чуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорога, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Так вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути на радіо й телебаченні (патріатичний вчинак, зрослі патреби моладі, датримання міжнародних угод, виступ міністра закардонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

Невід’ємною рисою української орфоепії, що теж сприяв її милозвучності, є чітка вимова дзвінких приголосних в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід і літ, плід і пліт, ліз і ліс, гриб і грип, везти й вести, гадка й гатка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії, зумовленій особливостями фонологічної системи говорів, що лягли в основу літературної мови. Замість “репорташ з місця подій; п’ятнатцять хвилин на дев’яту годину; мокрий сніх, слапка хуртовина; сім рас одмір, один рас відрішслід вимовляти: “репортаж з місця подій; п’ятнадцять хвилин на дев’яту годину; мокрий сніг, слабка хуртовина; сім раз одмір, один раз відріж”.

В українській мові є дзвінкі звуки – африкати (злиті сполучення звуків), що позначаються двома літерами дз і дж. Африката дз в словах кукурудза, ґудзик має звучати злито, одним звуком. Але в усному мовленні, не виключаючи лекторського й дикторського, часто чуємо не африкати, а окремі звуки д і ж, д і з: дослід-ження, поход-ження, д-жаз, сид-жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за, ґуд-зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу, що є грубим порушенням літературної норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно –  джміль, дзеркало, дзиґа. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'в'ір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

Літерою щ в українській літературній мові позначається звукосполучення шч. Тому нормативним є  вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща, що  [вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча, шчо]. Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді [н'іч],  [н'іж], [товариеш],  [д'іўчата], [ручка], [біжат'], [криечат'], але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом’якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи – джі, чи – чі, жи – жі, ши – ші: джиґун – бджілка, читач – чіткий, жилка – жінка, шир – шість. Нерідко чуємо ненормативну вимову зазначених шиплячих: читкий ритм, зачипає інтереси працівників, жиноча громада, шисть градусів тепла, вірши молодого поета.

В   українській  літературній   вимові,   крім  твердого  л (лад, лоза, лука, стіл,  крило)  та  м’якого ль (ліс, ляда, сіль), маємо середній “нейтральний” л в позиції перед голосними е та й: легіт, легко, Олена, липа, лихо. Так само твердо мусимо вимовляти цей звук в аналогічній позиції в словах іншомовного походження: лекція, проблема, телеграма, лимар, лимон. Вимова на зразок лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім тих випадків, де і в іншомовних словах пишеться й вимовляється після л за правилом “дев’ятки”: лідер, лімузин, лірика,  література і под.

Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного г (голос) та проривного ґ (ґанок), розхитана внаслідок вилучення з української абетки літери ґ в 1933 році. Нове видання “Українського правопису” поновило цю літеру, її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґрасувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що ця літера тепер є в українському алфавіті. Добре, що можемо розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», род. відм. гніту) і ґніт (у лампі, род, відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і гулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців тепер почали запроваджувати норму на власний розсуд. Це неправильно, треба дотримуватися норм літературної вимови. Отже, в словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомеопатія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від гр. holos “увесь, цілий”), гомо- (від гр. homos “рівний, однаковий”), граф-, лог- та ін. Наприклад, географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у словнику Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є літера ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов – (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g. Тож ґатунок (Gattung), ґільйотина (guillotine), ґума (gumma), Ґріґ (Grieg), але гумус (humus), гуманізм (humanus), Гайдн (Haydn). Особливу увагу варто звертати на слова, де є обидва звуки Геґель (Hegel), Гюґо (Hugo). Так, звук ґ у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є підстави.

В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема ch: Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea). Фонему h слід передавати через г. Багато мовців, беззастережно наслідуючи російську традицію, вимовляють Ханс, Хофман, Йоханнесбург тощо. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є тільки ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці г неприпустима. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гофман, Йоганнесбург і под.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають в результаті чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною).

4. Акцентуаційні норми

При характеристиці будь-якої літературної мови серед інших властивих їй рис виділяють акцентуаційну норму. В українській літературній мові ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут дуже відчутні впливи діалектів (для яких характерна строкатість наголосу) та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах, представники яких робили й роблять більший чи менший внесок у збагачення літературної мови, зумовила наявність слів, де визнається нормативним подвійний наголос: весняний – весняний, ясний – ясний, байдуже – байдуже, завжди – завжди. Проте випадків подвійного наголошування в літературній мові з її тенденцією до вироблення сталих норм не так багато, кількість їх дедалі скорочується. Навіть у наведених прикладах наголоси весняний, ясний, байдуже, завжди переважають. Можна сказати, що в офіційно-діловому мовленні, яке вимагає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним наголосом немає. Тут акцентуаційна норма дотримується чіткіше.

Але за тісних контактів літературної мови з діалектами та іншими мовами з’являються чинники, що протидіють зазначеній тенденції до чіткішої нормалізації мовлення в ділянці наголосу. Особливо часто порушується наголос у кількох словах з великою частотністю вживання: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять, котрі в мовленні багатьох дикторів, лекторів, коментаторів, парламентарів звучать неправильно з погляду акцентуації: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять. Скажімо, слово випадок у літературній мові та в діалектах завжди мало й має один наголос – на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: вибалок, вигризок, виняток, виросток, виселок, висновок та ін. Тож наголос випадок неприродний для української мови, він з’явився, можливо, під упливом польського wypadek.

В усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підемо, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду і т. п. нерідко чуємо візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду. Тут позначається вплив українських південно-західних, північних говорів та в деяких випадках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких звучанням і тотожних значенням слів, що відрізняються наголосом: живопис, літопис, рукопис, машинопис, перепис, верба, кишка, коромисло, приятель, босий, косий, кидати, вчора тощо – живопись, летопись, рукопись, машинопись, перепись, верба, кишка, коромысло, приятель, босой, косой, кидать, вчера. Під упливом російської мови українські слова інколи наголошують живопис, літопис, перепис, кидати,  що є відступом від норми.

Іменники чоловічого та жіночого роду, які мають у множині наголос на закінченні, в поєднанні з числівниками два (дві), обидва (обидві), три, чотири переносять наголос на основу: брат – брати, шлях – шляхи, жінка – жінки, книжка – книжки, але два (три, чотири) брати, дві (три, чотири) жінки. Порушенням акцентуаційної норми є перенесення наголосів типу брати, книжки на сполучення іменників з числівниками: два (три, чотири) брати, шляхи; дві (три, чотири) жінки, книжки.

5. Лексичні норми

Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна й значна рухливість. Лексичну норму відображають і утверджують насамперед словники. Сучасна українська літературна мова має в своєму розпорядженні “Словник української мови” в

11-ти томах (1971–1980 pp.), “Великий тлумачний словник української мови” за редакцією В. Бусела (2003р.), “Новий тлумачний словник української мови” в 4-х томах (1999 р.) та ін. Ці праці роблять лексичні та інші норми доступними для всіх. Але відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Для підтвердження такої думки можна навести деякі приклади. Згідно з “Російсько-українським словником”, російське слово цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що не відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. “Словник української мови” поряд із закономірним висловом кутні зуби, який входить до складу фразеологізму сміятися на кутні (зуби), фіксує сумнівний зворот корінний зуб, що є  непотрібною калькою з російської мови. В “Орфографічному словнику української мови” слово жовтогарячий пишетеся разом (за правилами), а червоно-гарячий через дефіс (усупереч правилам). По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х до другої половини 80-х років та масового “добровільного” переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фонетики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичання цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під’юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий).

В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, які є також кальками російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий (наступний, перед переліком такий). Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати й ін. Але при творенні традиційно вживаних слів численний – нечисленний, загальний, захід, зіставляти, збігатися тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності, тому вживання замість них зазначених кальок є не що інше, як недостатнє опанування лексичних норм, руйнування того, що давно склалося.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських  слів у невластивому їм  значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню   мови – бути   засобом   спілкування.   Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже, таким чином: “Учнів ніхто не організував, відтак із поїздки нічого не вийшло” (газ.). Справжнє значення слова – потім, після того: “Ще рік походив,  а відтак оженився”   (М.  Коцюбинський). Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак   походить   із   говорів   південно-західних.   Прикметник меткий   має   значення   “швидкий,   спритний,   кмітливий”: “Наче    хміль    вона –  витка,    наче    блискавка – метка” (О. Гончар). У мові засобів масової інформації під упливом російського меткий українське слово інколи використовують у значенні “точно спрямований у ціль”: “її вабило метке  (замість влучне)  слово, вдалий жарт”  (газ.). Відноситися означає в українській мові “перебувати в певній відповідності з чим-небудь”: “А так відноситься до В, як X до У”. Значення “виявляти свої почуття до когось або чогось” передається словом ставитися: “Мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась   (Марко  Вовчок). Останнє значення було властиве й слову відноситися, звуження семантики відбулося в останні десятиліття. Очевидно, тому, а також не без упливу російського относиться в усному мовленні ця лексична норма порушується, замість правильного ставитися вживають помилкового відноситися: “Треба спокійно відноситися до всяких стресів”. З тих самих   причин   відбувається   порушення   лексичних   норм української літературної мови в низці інших випадків. Наприклад, рахувати слід уживати лише тоді, коли йдеться про лічбу: “Дитина вже вміє рахувати до двадцяти”; його синонім лічити: Полічи до трьох, а тоді біжи”. Коли ж говоримо про думку з якогось приводу, про визнання чогось, тоді доречні слова вважати, гадати. Проте навіть у деяких офіційних повідомленнях можна почути: “Комісія рахує (треба вважає), що даний проект більш прийнятний; Я рахую (правильно вважаю або гадаю), що це не відповідає дійсності”.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності – невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква і под.

6. Морфологічні норми

За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни в родовому відмінку однини мають форми лікаря, вівчаря, царя; іменники твердої й мішаної групи – командира, маляра; пісняра, повістяра, снігура, газетяра. Називний  відмінок  множини  характеризується  закінченням для іменників м’якої й мішаної груп: лікарі, вівчарі, царі; піснярі, повістярі, снігурі, газетярі та закінченням для іменників твердої групи: командири, маляри. У кличному відмінку іменники м’якої групи закінчуються на -ю (лікарю!, вівчарю!, царю!), іменники твердої й мішаної груп на -е (командире!, маляре!, пісняре!, повістяре!). В усному мовленні, а під його впливом і на письмі, нерідко трапляються випадки ненормативної заміни відмінкових закінчень: “Поговори зі мною, лікаре!”; “На зиму до нас з півночі прилітають червоногруді красені-снігури”.

У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду закінчуються на -ові, -еві, -єві та -у, -ю. Зловживання закінченнями -у, -ю робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення. Візьмімо таке речення з офіційно-ділового тексту: “Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного театру Михайлу Ткаченку”. Синтаксична конструкція була б природніша, коли б мала таку форму: “Це почесне звання присвоєно артистові обласного музично-драматичного театру Михайлові Ткаченку”. Формам на -ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу тому, що в українській літературній мові закінчення -у, -ю широко використовуються в родовому (театру, вітру, конгресу, часу, простору, футболу) та кличному (батьку!, сину!, товаришу!, добродію!, Анатолію!) відмінках. Тож використання в давальному відмінку -ові, -еві, -єві дає можливість виразніше розрізнити функції відмінків.

Особливістю сучасної української літературної мови є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при перекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регулярно, приміром, з російської чи польської, виникає чимало труднощів. Одні перекладачі намагаються кожний  російський чи польський дієприкметник відтворити теоретично можливим   українським   відповідником,   інші  замість  них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизування однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад незграбним  і  неприродним. У багатьох  випадках замість активних   дієприкметників   можна   використовувати   прикметники:   вирішальний,  металорізний,   нержавний,   життєствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант – заміна дієприкметників іменниками: нападник, відпочивальник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос. решающий, металлорежущий, нержавеющий, жизнеутверждающий, захватывающий,  всеохватывающий;  нападающий,  отдыхающий, поступающий, заведующий, начинающий). Існує ряд інших повноцінних замінників, вироблених на основі словотворчих можливостей української мови. Тому треба вважати за не цілком нормативні побудови на зразок: “Це було незвичайне й захоплююче видовище” (тел.); “У пригоді стають лакуючі властивості барвників” (рад.). Захоплююче і лакуючі потрібно замінити словами захопливе й лакувальні.

7. Синтаксичні норми

За синтаксичними нормами української літературної мови прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку. Конструкції з прикметниками та прислівниками в формі вищого ступеня обов’язково мають у своєму складі прийменники від, за або сполучник ніж. Наприклад: “Книжки з математики були для хлопчика цікавіші від детективних романів (варіанти: за детективні романи, ніж детективні романи). В усному, а подеколи й у писемному мовленні зустрічаються хибні з погляду синтаксичних норм конструкції на зразок: “Книжки з математики були для хлопчика цікавіше детективних романів”.

Часто до помилок синтаксичного плану призводить порушення законів сполучуваності слів, яка залежить від специфіки позначуваних ними понять, від стильової властивості, емоційно-експресивних якостей, граматичних особливостей та норм слововживання. Не лише в усному мовленні, а й у матеріалах офіційного характеру можна зустріти вислови типу глухий тупик, захисний імунітет, пам’ятний сувенір, де прикметники зайві; бо поєднані з ними іменники означають: імунітет – “захисна реакція організму”, сувенір – “пам’ятний подарунок”. Що ж до тупика, то правильні вислови в українській мові глухий кут і (в переносному значенні) безвихідь.

Слово одержати (отримати) вживається в сполученнях із конкретним значенням: одержати листа, одержати квитки, одержати книжки, одержати гроші, одержати крам із бази. Використання його в конструкціях з більш абстрактним значенням є відступом від синтаксичних норм: одержати високу оцінку, одержати освіту, одержати навички, навіть одержати перемогу. Нормативними в цих випадках є вислови дістати високу оцінку, дістати освіту, набути навичок, здобути перемогу. Російське словосполучення друг друга перекладається українською мовою один одного (тільки про чоловіків), одна одну (тільки про жінок), одне одного (про представників обох статей одночасно). Тому в тексті “Вони ніби заново відкривали один одного. Як тоді, п’ятдесят років тому, коли зустрілися вперше” (газ.) це словосполучення можливе лише в формі одне одного, оскільки йдеться про чоловіка й дружину, які відзначають п’ятдесятиріччя подружнього життя.

Українська літературна мова має чітко окреслені норми щодо різних видів синтаксичного зв’язку. Наприклад, віддієслівні іменники завідувач, командувач, поширювач вимагають, щоб додаток стояв після них у родовому відмінку. Отже, треба писати й вимовляти завідувач відділу (редакції, клубу, бібліотеки), а не завідуючий відділом (редакцією, клубом, бібліотекою). Конструкції типу завідувач відділом, завідувач кафедрою помилкові з погляду синтаксичних норм. Прийменник згідно керує іменником в орудному відмінку з прийменником з. Правильні конструкції згідно з методикою, згідно з вимогами. Побудови типу згідно вимог і згідно плану – відступи від синтаксичних норм.

8. Стилістичні норми

Стилістичні норми регулюють правильне вживання мовних засобів відповідно до мети висловлювання та мовленнєвої ситуації. Для кожного стилю існують свої стилістично марковані засоби і вживати їх треба лише в тій мовленнєвій ситуації, якої вони стосуються. Так, наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні стандартні вислови, яким властива відтворюваність, стійкість семантики, нейтральність забарвлення. І якщо мовець буде вживати канцелярські вирази в інших стилях, то це призводить до кумедних ситуацій. Наприклад, на виробництві вживається  словосполучення “доводити до вашого відома”, воно не викликає ніяких емоцій і сприймається закономірно. Але якщо такі слова вжити, наприклад, в іншій ситуації – на побаченні, то виходить смішно, коли юнак каже своїй коханій: “Лесю, доводжу до твого відома, що я тебе кохаю”. Емоційно-забарвлені вирази вживаються в художньому стилі і не властиві для наукового чи офіційно-ділового стилів. Експресія сприяє посиленню виразності висловлювання. Уміле поєднання стандарту й експресії в різних жанрах засобів масової інформації є одним із найбільш яскравих показників мистецтва слова публіциста. Використовуючи емоційно-експресивні засоби, слід уникати частого повторення їх, пам’ятаючи, що вадою “газетної мови є не стандарт, а “погана” експресія, тобто така, що, безліч разів повторена, сама стала стандартною в найгіршому розумінні слова, або така, що не відповідає змістові. В такому випадку стандартизована експресія сприймається негативно, як штамп”. Прикладами таких стандартизованих експресем можуть бути словосполучення біле (чорне, зелене, блакитне, м’яке, живе, навіть срібне) золото, битва за врожай, біла смерть тощо. Крім стертості й заштампованості, негативним у цих словосполученнях є й те, що вони не сприяють зрозумілості та дохідливості повідомлення, а навпаки –  затемнюють його зміст, бо не кожний читач або слухач здогадається, що, приміром, живе золото – це риба і навіщо битися за врожай, якщо його треба збирати.

Тепер мова засобів масової інформації перебуває під великим впливом усного мовлення. Наслідком цього впливу є проникнення розмовних слів та словосполучень у книжні стилі, а, отже, й на сторінки газет, теле- й радіопередач. Без сумніву, ці розмовні елементи не повинні розхитувати норм літературної мови. Вони доречні тоді, коли сприймаються як функціонально зумовлені, стилістично марковані слова чи словосполучення, як визначені стилістично відхилення від норм. Призначення розмовних елементів –  оновлювати образність, створювати колорит невимушеності, пожвавлювати виклад.

Становленню мовних норм сприяють діяльність учених-мовознавців та високохудожні твори українських письменників.

Лекція 4

СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ

План

  1.  Основні поняття стилістики.
  2.  Загальна характеристика функціональних стилів.
  3.  Офіційно-діловий стиль.

Література

  1.  Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ “БАО”, 2004. – 480 с.
  2.  Зубков М. Сучасне українське ділова мова. - X.: Торсінг, 2004. – 448с.
  3.  Культура фахового мовлення: Навчальний посібник / За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці: Книги ХХІ, 2006. – 496 с.
  4.  Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 248 с.

1. Основні поняття стилістики

Українська мова виконує широкий обсяг функцій, вживається у різних сферах суспільного життя і задовольняє широкий спектр мовленнєвих, комунікативних, інформативних, естетичних та інших потреб людини, що приводить до її стильової диференціації. Залежно від тих чи інших умов використання мови виробляються певні усталені правила організації усного і писемного мовлення: добору слів, побудови речень, вживання багатств фразеологічного фонду тощо, які ще називаються стилістичними ознаками. У мовознавстві їх вивченням займається спеціальна дисципліна – стилістика.

Виділяють теоретичну і практичну стилістику. Перша, що постає із її назви, досліджує загальні принципи використання мовних засобів у різних умовах, різних “життєвих ситуаціях” відповідно до мети і характеру висловлення. Основним поняттям теоретичної стилістики є стиль. Цей багатозначний термін, що використовується також у літературознавстві, архітектурі, соціології, запозичений через французьку (style) з латинської мови (stіlus), де він означав “загострена паличка для письма”. Енциклопедія “Українська мова” так визначає мовний стиль: “Це різновид, видозміна літературної мови; манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування; мистецтво слова”. Це не єдине визначення стилю - порівняйте, що про нього говорить В. В. Виноградов:

“Стиль – це суспільно усвідомлена, функціонально зумовлена і внутрішньо об’єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування у сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці цього народу”.

Прикладними проблемами, на відміну від теоретичних, займається практична стилістика. Вона ставить перед собою мету реалізувати у спілкуванні опрацьовані рекомендації щодо вживання мовних засобів у тих чи інших ситуаціях, з’ясувати доцільність і можливість їх використання, навчити носіїв користуватися стилістичним потенціалом мови і в такий спосіб сприяти підвищенню культури усного і писемного мовлення. Основоположним постає поняття функціонального стилю   такого варіанта або виду мовлення, що покликаний втілювати одну з багатьох функцій мови, використовуючи для цього властиві тільки йому лексичні, морфологічні, синтаксичні, орфоепічні, акцентуаційні й інші мовні засоби, як цього вимагає конкретна сфера побутування, зміст повідомлення і мета висловлення.

Класифікація функціональних стилів становить відкриту проблему, оскільки може ґрунтуватися на різних засадах і сягати різної глибини аналізу мовних явищ. Перешкоджає виробленню єдиної типології також наявність у складі кожного зі стилів певних загальномовних елементів, конструкцій, які, власне, складають левову його частку. Функціональні стилі не характеризуються відірваністю, відокремленістю один від одного, а співіснують як складові однієї системи, зберігаючи за собою специфічні стилістичні ознаки.

Отже, пропонуємо одну з багатьох відомих у стилістиці класифікацій функціональних стильових різновидів мови. В сучасній українській літературній мові, її писемному різновиді розрізняють такі функціональні стилі: 1) художній (або художньої літератури); 2) науковий; 3) публіцистичний; 4) офіційно-діловий; конфесійний.

В усній формі літературної мови розрізняються стилі: 1) уснорозмовний; 2) ораторський; 3) усної народної творчості.

 Кожен зі стилів має свої характерні особливості і реалізується у властивих йому жанрах. Жанри – це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Сучасний стан розвитку стилістичного різноманіття української літературної мови характеризується відкритістю функціонально-стильових сфер і взаємопроникненістю стилів. Наприклад, основною сферою побутування офіційно-ділового стилю є книжне мовлення (тексти документів), але вагому його частку складає також усна форма мовлення (ведення переговорів, телефонна розмова, виробнича нарада тощо). Це ж стосується публіцистичного стилю, який обслуговує, з одного боку, мовлення газет і журналів, а з іншого – мовлення телевізійних інформаційних програм.

Є потреба коротко зупинитися на характеристиці кожного з виділених функціональних стилів.

2. Загальна характеристика функціональних стилів

Стилі усного літературного мовлення

Уснорозмовний стиль має два різновиди: а) усне літературне мовлення; 2) розмовно-побутове мовлення.

Усне літературне мовлення ґрунтується на дотриманні при вимові звуків орфоепічних норм літературної мови.  Те саме стосується й вимови різних словосполучень. Зберігається правильний словесний і фразовий наголос. Використовується усталена інтонація речень з відповідною модальністю і певним відношенням до зображуваної дійсності. Важливим є дотримання нормативного порядку слів у словосполученнях і реченнях. Використовується тільки нормативна літературна лексика. Від писемного різновиду усний різновид відрізняється відсутністю детальної описовості (бо в усному мовленні порозумінню допомагають ще й жести, міміка, ситуація, в якій ведеться розмова), усім тим, що мовці знають один про одного.

Розмовно-побутове мовлення характеризується тим, що тут можливі відступи від літературних норм у вимові звуків. у побудові речень, у наголошуванні. Усне побутове мовлення більш довільне в доборі лексичних засобів мовлення. Тут вживаються просторічні слова, жаргонні вислови, вульгаризми, діалектна лексика. Можлива також діалектна вимова звуків, діалектні сполучники, якими поєднуються складні речення, ненормативні відмінкові закінчення. Більш виразно дають про себе знати явища асиміляції та дисиміляції приголосних. Вживаються й ненормативні запозичення з інших мов.

Ораторський стиль є найбільш піднесеним у сфері розмовного мовлення, що зумовлюється особливою його функцією – потребою вплинути на слухача, спонукати його мислити чи діяти так, як цього хоче оратор. З метою впливу вживаються особливі мовностилістичні засоби:

  •  використовується загальновживана лексика, фразеологізми і крилаті вислови, народні приказки і прислів’я, але водночас слід уникати шаблонних виразів, які не збуджують, а гальмують увагу слухача;
  •  вживаються речення різноманітної синтаксичної будови, ускладнені рівно настільки, щоб слухач не втратив логічного зв’язку між частинами, ставляться риторичні запитання;
  •  інтонаційне забарвлення багате, невимушене, щире, темп мовлення змінюється відповідно до теми висловлення, правильно розставляються логічні наголоси;
  •  активна жестикуляція й міміка сприяють кращому впливу на слухачів.

Ораторський стиль найповніше функціонує у сфері політичного життя, лунає з трибуни Верховної Ради, звучить на мітингах, зборах. Використовується також у дебатах, диспутах, дискусіях, доповідях, лекціях тощо.

Стиль усної народної творчості об’єднує різні фольклорні жанри – поетичні і прозові, – у яких повною мірою відображене художнє і фразеологічне багатство української мови. До визначальних ознак стилю зараховують:

  •   використання загальновживаної лексики, доповненої словами із зменшувально-пестливими суфіксами;
  •  багатство зображально-виражальних художніх засобів (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола);
  •  різноманітність синтаксичних конструкцій, використання синтаксичного паралелізму, однорідних членів речення, повторів, звеличання, апостроф (звертання до відсутніх осіб, тварин і рослин, явищ природи);
  •  стрункість ритмомелодійної будови речень, багатство інтонацій.

Стилі писемного мовлення

Художній стиль має кілька рівноцінних назв (художньої літератури, художньо-белетристичний), які, тим не менше, позначають однорідне з погляду організації і функції поєднання різних мовностилістичних засобів. Художній стиль відрізняється від інших тим, що може включати в себе елементи усіх стилів української літературної мови, аби досягти виконання її естетичної функції. У художньому стилі здійснюється образне змалювання дійсності з використанням усього лексичного багатства мови й повного арсеналу її зображально-виражальних засобів. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність стилю; жанри поділяються за принципом зображення дійсності на епічні (роман, повість тощо), ліричні (пісня, гімн, епіталама, елегія, ідилія, мадригал, послання та ін.) й драматичні (комедія, трагедія і под.). Крім того, у межах стилю гармонійно поєднуються різні форми мовлення – прозове й віршоване, – кожна з яких відрізняється своєрідною організацією мовного матеріалу з метою естетичного впливу на читача. Отже, художній стиль характеризується такими особливостями:

  •  На рівні лексики. Використовуються слова різних стилістичних шарів (загальновживані, розмовні, книжні і діалектизми, жаргонізми і терміни, фразеологія власне українська і запозичена) залежно від мети висловлення й аспекту зображення дійсності. Активізується синонімічний, антонімічний фонд мови. Вживаються засоби художньої образності, а саме метафора, метонімія, порівняння, епітет, гіпербола, алегорія та інші, експресивна й емоційно-оцінна лексика.
  •  На рівні синтаксису. Використовуються речення усіх типів складності: поряд із повними розповідними функціонують неповні, окличні, питальні речення. Важливою є нешаблонність конструкцій.
  •  На рівні інтонації. Панує різноманітність інтонаційних відтінків, ритміко-мелодійних варіацій, які покликані відтворювати невимушеність живого спілкування.
  •  З розмовних форм мовлення використовуються і монолог, і діалог, і полілог.

Отже, художній стиль виконує кілька важливих функцій: естетичну, інформативну (зображальну), функцію впливу.

Науковий стиль обслуговує усі сфери професійно-наукового життя суспільства і виконує насамперед інформативну функцію. Він значною мірою більш унормований, ніж, наприклад, художній, адже тут на першому плані стоїть точність, логічність, вмотивованість повідомлення, яке повинно донести до слухача конкретну інформацію, не викрививши її непотрібною образністю чи емоційністю. Текст наукового стилю підпорядкований впливу на свідомість, розум читача, а не на його почуття. Провідним є прагнення до максимальної об’єктивності. У зв’язку з цим науковий стиль має такі риси:

  •  широко використовуються терміни, абстрактна лексика, наукова фразеологія; наскрізними постають однозначність слів, недопустимість різного тлумачення, що має на меті забезпечити стовідсоткову зрозумілість інформації;
  •  переважають складні розповідні речення, насамперед складнопідрядні з причиновими і наслідковими відношеннями, які дозволяють висловити складну думку з дотриманням її послідовності;
  •  текстам наукового стилю притаманна чітка внутрішня структура, послідовний поділ на розділи, параграфи, що полегшує його сприймання, а також пошук у ньому певної інформації;
  •  характерним постає використання спеціальної наукової символіки, умовних скорочень, формул, таблиць, списків, а також інформації, поданої у графічному вигляді: карт, схем, графіків;
  •  тексти зберігають між собою зв’язок: наводяться цитати інших авторів, посилання з чіткою адресацією – вказівкою назви джерела, автора, місця видання і навіть цитованої сторінки.

У межах наукового стилю виділяється кілька підстилів, а саме:

Власне науковий. Використовується у монографіях, статтях, де подана інформація стосується науковців конкретної галузі. Інколи у межах цього підстилю виділяють науково-технічні праці (характерним є широке вживання символічних і графічних систем, діаграм, таблиць, схем) і науково-гуманітарні (вирізняються наявністю авторської оцінки).

Науково-навчальний. Функціонує у навчальних посібниках, підручниках, довідниках, призначених для шкіл, вищих навчальних закладів тощо. Характеризується наявністю визначень, правил, розгорнутих пояснень, малюнків і схем, а також системою вправ і завдань.

Науково-популярний. Вживається з метою поширення певної наукової інформації серед широкого загалу фахово не підготовлених читачів. Побутує у журналах, довідковій літературі, не перенасичений складною термінологією.

Науково-публіцистичний. Наукова інформація подається за допомогою засобів публіцистичного стилю.

Виробничо-технічний. Цей підстиль функціонує, забезпечуючи потреби різних виробничих і господарських сфер.

Публіцистичний стиль поєднує риси наукового і художнього стилів. Його призначенням постає обслуговування мовних запитів насамперед засобів масової інформації. Сама назва вказує на те, що стиль існує для спілкування з публікою: цілою громадою або певними соціальними групами, не тільки інформуючи їх з приводу тієї чи іншої проблеми, а й формуючи громадську думку, спонукаючи до активної дії. Автори текстів публіцистичного стилю зазвичай намагаються переконати читачів (або слухачів) у правильності відстоюваних поглядів або достовірності повідомлюваної інформації і у такий спосіб досягти позитивного для себе соціального чи політичного ефекту. Цим напрямом займаються фахівці так званих піар-технологій (PR – англ.public relation - суспільні відносини), виконуючи замовлення, наприклад, кандидатів на високі виборні посади. Уміло складені і використані тексти публіцистичного стилю повинні відповідати певним вимогам. У них:

  •  широко використовується суспільно-політична лексика, у разі потреби –  наукова термінологія; орієнтація на розмовний стиль робить важливим вдумливе поєднання шаблонних, усталених фраз та емоційно-забарвлених слів;
  •  синтаксис характеризується наявністю різних типів складних речень, а також ускладнених вставними і вставленими конструкціями, звертаннями, однорідними членами, інверсією; поширені окличні речення у функції гасел, закликів, риторичні запитання;
  •  залежно від мети використовуються інтонаційні засоби, які надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання; часто спостерігається їх чергування;
  •  текст однозначно висвітлює авторську позицію й оцінку, розгортається послідовно і логічно.

Публіцистичний стиль також поділяється на підстилі, серед яких варто назвати:

Інформативний. Він обслуговує такі жанри, як інтерв’ю, репортаж, випуск студійних новин тощо, де на першому місці стоїть повідомлення важливої фактичної інформації.

Аналітичний. Близький до інформативного, але його прикметною ознакою постає більше заглиблення в обставини події, передбачення її можливих причин та прогнозування ймовірних наслідків.

Урочисто-декларативний. Вживається у гаслах, побажаннях, привітаннях, насичений позитивними емоціями, загальною піднесеністю.

Агітаційний. Використовується в оголошеннях, рекламі, характеризується поширеністю наказових форм дієслова, спонукальних речень, які мають підштовхнути читача до певної дії.

Художньо-публіцистичний (власне публіцистичний). Функціонує у таких жанрах, як фейлетон, нарис, де певне явище чи подія оцінюються автором у певному емоційному ключі, характеризується використанням образності, зображально-виражальних засобів художнього стилю.

Конфесійний стиль повернувся в українську мову, звідки був усунутий разом із секуляризацією релігійного життя з кінця 20-х до майже кінця 80-х років минулого століття, порівняно недавно, тому його висвітлення не здобуло ще належного місця у відповідних посібниках. На часі ще й належне його теоретичне осмислення з окресленням статусу конфесійного стилю в українській мові та простеження взаємодії з іншими стилями. Цей стиль обслуговує сферу релігійних потреб суспільства. Його жанрове розмаїття включає тексти Біблії, апокрифів (перекладних творів), а також тлумачення Старого і Нового заповітів, проповіді, послання, молитви (оригінальних українських творів). З мовних ознак для конфесійного стилю характерними є:

  •  книжна лексика, яка включає старослов'янізми, застарілі слова, слова пасивного вжитку, найменування реалій потойбічного світу, імена Бога й інших надприродних істот;
  •  використання зображально-виражальних художніх засобів (метафор, символів, порівнянь, алегорій) для створення образності;
  •  непрямий порядок слів у реченні, який надає мовленню урочистості, з метою підкреслення якоїсь думки вживаються повтори слів і синтаксичних конструкцій.

З відродженням повноцінного духовного життя в Україні конфесійний стиль переживає відродження і черговий етап еволюції, зберігаючи традиційні риси, сформовані протягом IXX ст. і надаючи їм сучасного звучання.

3. Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль, як це зрозуміло з його назви, обслуговує царину ділових стосунків і спілкування на офіційному рівні. Він акумулює у собі ознаки книжної функціонально-стильової сфери більшою мірою, ніж інші стилі, бо тут на чільне місце виходить прагнення до точності, унормованості, стандартизації, що створює сприятливі умови функціонування державного апарату, виробничого процесу, ведення документації. Великий обсяг потоку документів між установами й організаціями, швидкість їх опрацювання робить неможливим вкраплення у стиль офіційно-ділового спілкування індивідуально-авторських елементів. З-поміж загальних вимог до текстів офіційно-ділового стилю насамперед слід виділити точність, конкретність і лаконічність викладу інформації, спричинену цим відсутність образності, документованість (доказовість) тверджень, чітку внутрішньотекстову структурованість, дотримання формальних вимог оформлення документів (стандартів). З мовного погляду стилістичні ознаки офіційно-ділового стилю полягають у:

  •  наявності нейтральної лексики, вжитої у прямому значенні і позбавленої емоційності та образності;
  •  використанні спеціальної термінології (суспільно-політичної, професійно-виробничої, наукової, бухгалтерської), як цього вимагає ситуація вживання стилю, номенклатурних назв, канцеляризмів, складноскорочених слів, абревіатур;
  •  вживанні віддієслівних іменників: вирішення, застосування, іноді з префіксом не: невиконання, недотримання, незнання та ін.;
  •  застосуванні іменників, які називають людей за якоюсь ознакою, що вказує на вчинену людиною дію або певні відносини з іншою особою: свідок, замовник, виконавець, позивач тощо;
  •  регулярній вживаності ланцюжкових словосполучень, до складу яких входять іменники у формі родового відмінка, що відображають різні типи залежності між особами, предметами та явищами: керівник підрозділу логістики, надання послуг стільникового зв'язку, вживання заходів протипожежної безпеки і под.;
  •  використанні стійких прикметниково-іменникових (чинне законодавство, попередній розгляд, запропоновані зміни) і дієслівно-іменникових словосполучень (вжити заходів, скласти подяку);
  •  вживанні складних вторинних прийменників: з метою, згідно з, відповідно до, з огляду на, у зв’язку з;
  •  застосуванні в основному простих речень, ускладнених однорідними членами (підметами, присудками, додатками). Функціонують також складносурядні та складнопідрядні речення, здебільшого неускладненого типу;
  •  використанні синтаксичного паралелізму – побудови речень за однаковою структурною схемою з метою полегшення сприймання однорідної інформації;
  •  вживанні аналітичних (розщеплених) присудків замість однослівних: надавати допомогу (замість допомагати), здійснювати контроль (замість контролювати);
  •  регулярному застосуванні у ролі головного члена речення дієслів у формі теперішнього часу, що підкреслює позачасовість дії: дозволяється, пропонується, розглядається; у формі наказового способу – насамперед у наказах, розпорядженнях;
  •  використанні конструкцій, у яких ствердження реалізується через заперечення: рада не заперечує, комісія не відхиляє;
  •  збереженні прямого порядку слів у реченні.

В офіційно-діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виділяють кілька підстилів:

Дипломатичний. Використовується у міждержавному спілкуванні, характеризується підкресленою ввічливістю, толерантністю, виробленими формами початку і кінцівки документа. Основними його жанрами є нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція.

Зразок стилю:

Нота МЗС Республіки Вірменія про встановлення

дипломатичних відносин між Україною

та Республікою Вірменія

Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія засвідчує свою повагу Міністерству закордонних справ України і у відповідь на ноту 10483 від 25.12.91 має честь повідомити таке:

Міністерство закордонних справ Вірменії, виходячи із заяви Президента Республіки Вірменія від 18 грудня 1991 року “Про визнання незалежності України”, має честь заявити Міністерству закордонних справ України про готовність Республіки Вірменія встановити дипломатичні відносини в повному обсязі з Україною.

Міністерство закордонних справ Вірменії висловлює впевненість, що встановлення дипломатичних відносин відповідає докорінним інтересам вірменського й українського народів і буде сприяти подальшому поглибленню плідного і взаємовигідного співробітництва між Республікою Вірменія й Україною.

Республіка Вірменія буде розвивати двосторонні відносини з Україною на основі принципів рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності, непорушності існуючих державних кордонів, забезпечення і захисту основних прав і свобод людини, зокрема прав національних меншин.

Міністерство закордонних справ Республіки Вірменія виходить з того, що ця нота і нота Міністерства закордонних справ України від 25.12.91 складають Угоду про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі між Республікою Вірменія й Україною. Міністерство користується цією нагодою, щоб поновити Міністерству закордонних справ України запевнення у своїй високій повазі.

Єреван, 25 грудня 1991 року

Юридичний. Інша назва цього підстилю – власне законодавчий. Він представлений такими жанрами документів, як указ, закон, кодекс, устав. Це документи найвищого державного рівня, знання і виконання вимог яких є обов’язковим для всіх учасників суспільного життя. Мова законів характеризується також узагальненістю і виразністю. Тут провідним є прагнення до максимальної однозначності і точності формулювань, оскільки регулювання стосунків між юридичними і фізичними особами вимагає забезпечення їх прозорості, чіткості і зрозумілості.

Зразок стилю:

Про внесення змін до Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP»

Верховна Рада України постановляє: Внести зміни до Закону Української PCP «Про мови в Українській PCP» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1989 p., додаток до N45, ст.631), виклавши його в такій редакції:

Стаття 5. Державна мова України

Відповідно до Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування державної мови в усіх сферах державного і суспільного життя, створює умови для її вивчення і засвоєння громадянами України.

Державна мова є офіційною мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.

Розповсюдження і функціонування державної мови не може бути підставою для дискримінації та обмежень щодо вільного використання російської та інших мов в усіх сферах їх природного розповсюдження, так як розповсюдження і використання російської та інших мов не може обмежувати сферу розповсюдження і використання державної мови.

Канцелярсько-діловий. Інколи використовується інший термін на позначення цього підстилю – адміністративно-канцелярський. У сфері його обслуговування – документи повсякденного ділового життя: заява, довідка, характеристика, доручення, автобіографія, наказ, розпорядження, акт тощо. Оскільки складання текстів канцелярсько-ділового підстилю – справа рук не тільки професіоналів (а саме фахівці формулюють закони, кодекси, ноти чи конвенції), а й пересічних громадян, то особливо значущою постає увага до форми документа, дотримання стандартизованих вимог щодо його написання.

Зразок стилю:

Характеристика

випускника філологічного факультету Донецького

національного університету (спеціальність:

українська мова та література, денна форма навчання)

Фоменка Миколи Миколайовича, 1980 року

народження, українця, освіта вища

Фоменко M. M. є випускником філологічного факультету Донецького національного університету. Під час навчання (1997–2002 pp.) виявив себе сумлінним студентом, постійно підвищував свій професійний рівень. Фоменко M. M. неодноразово брав участь у наукових студентських конференціях. Виступав із змістовними доповідями із проблемних питань української мови (“Особливості граматичної метафори в українській мові”, “Метафора в україномовній національній картині світу”, “Метафора в семантико-синтаксичній структурі речення”). Випускник також брав участь у всеукраїнській студентській олімпіаді з української мови, літератури та методики 2001 року у складі команди факультету, яка посіла третє місце.

Фоменко M. M. з першого курсу працював над темою дипломної роботи «Людина в українській мовній картині світу: метафоричний аспект». Дипломна робота свідчить, що випускник прекрасно орієнтується у досліджуваному матеріалі, вільно володіє теоретичними основами, вдумливо поєднує теорію з практичним аналізом. Фоменко M. M. має друковані статті у збірнику лінгвістичних праць «Лінгвістичні студії».

Фоменко M. M. під час навчання в університеті виявив також певні артистичні й організаторські здібності: брав активну участь у підготовці й проведенні факультетських та університетських заходів (“Дебют першокурсника”, “День філологічного факультету”, “Різдво”, “День викладача”, “Шевченківське свято”) тощо. Вимогливий до себе, користується повагою серед товаришів та викладачів факультету.

Характеристику видано для подання до________________

Декан філологічного факультету    (підпис)    Є. С. Отін

Іноді як окремий виділяють підстиль службового листування, або промислової кореспонденції. Його основним жанром є службовий лист, до якого висуваються вимоги стислості і точності, уникання непотрібної велемовності.

Зразок стилю:

Мінвуглепром України                       Головному арбітру

Виробниче об’єднання                       Донецької області

“Донецьквугілля”                                   83055, м. Донецьк,

шахта “Жовтнева”                                  вул. Артема, 48

29 квітня 2002 р.

№56/32-ПР

м. Донецьк, вул. Стадіонна, 34

тел. 303-12-23, р/р 348900

у Ворошиловському відділенні Нацбанку

17 листопада 2001 року держарбітром Паламарюком A.B. розглянуто спір між нашим підприємством і ДМЗ, але рішення досі не надіслане.

Просимо Вашого сприяння у терміновому надсиланні рішення.

Заст. директора                     (підпис)                       Шевченко К. В.

Сьогодні офіційно-діловий стиль обслуговує практично усі сфери суспільно-політичного та економічного життя держави: законодавчу, дипломатичну, юридичну, банківську, виробничу, великого, середнього та малого бізнесу.

Лекція 5. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План

  1.  Спілкування  і комунікація. Функції спілкування.
  2.  Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування.
  3.  Поняття ділового спілкування.
  4.  Мистецтво аргументації.

Спілкування є однією з центральних проблем, крізь призму якої вивчаються питання сприймання й розуміння людьми одне одного, лідерство й керівництво, згуртованість конфліктність, міжособистісні взаємини. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісні взаємодії та міжособистісних взаємин.

Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно є багатовимірним, багаторівневим феноменом. Дослідження проблем спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномену в інших наукових дисциплінах, наприклад, в етиці, психології, соціології, мовознавстві, медицині, педагогіці.

Цікаво, що в основному з розуміння ролі й знання механізмів спілкування виник менеджмент як функція керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію. Менеджер, керівник витрачає на спілкування до 80 % робочого часу, аби реалізувати свою роль у міжособистісних взаєминах, інформаційному обміні та процесі прийняття рішень і виконання управлінських функцій планування, організації та контролю.

Щоб зрозуміти наукову природу спілкування, можна скористатися порадами, в основі яких лежить роль, котру відіграє для нас інший, з яким ми вступаємо в контакт: моносуб’єктний, полііндивідний, інтеріндивідний та суб'єкт-суб'єктний .

Спілкуючись, люди обмінюються інформацію, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкування можна охарактеризувати так:

— комунікація, сприймання і передавання інформації (зрозуміло, що інформацію можна отримати також завдяки спостереженню);

— взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

— сприймання та розуміння одне одного, тобто  пізнання себе та іншого.

Отже, спілкування — це міжособистісна та міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності (інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо). Іншими словами, спілкування це взаємодія двох або більше людей, спрямована на узгодження і об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин та досягнення загального результату. Зауважимо, що в англійській мові немає слова "спілкування", є лише слово "communication", яке розуміється набагато ширше, ніж "комунікація" в нашій літературі.

Ділове спілкування та його особливості

Змістом ділового спілкування є "діло", з приводу якого виникає і розвивається взаємодія. У літературі є різні описи його специфіки. Виокремлюються такі характеристики ділового спілкування: співрозмовники є особистостями, значущими одне для одного, вони взаємодіють з приводу конкретного діла, а основне завдання такого спілкування — продуктивна  співпраця. На думку деяких учених, спілкування слід вважати діловим, якщо його визначальним змістом виступає соціально значуща спільна діяльність. Інші вважають, що ділове спілкування — це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання розв'язати конкретні проблеми .

Під час ділового спілкування легше встановлюється контакт між людьми, якщо вони говорять "однією мовою" і прагнуть до продуктивного співробітництва. При цьому засадами їхнього спілкування є етичні норми та ритуальні правила ділових стосунків, знання й уміння, пов'язані з обміном інформацією, використанням способів та засобів взаємовпливу, взаєморозуміння.

Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлені характером суспільного ладу і ґрунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкування, що їх вибирає суб’єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

Культура ділового спілкування

Можна виокремити компоненти, що створюють високий рівень культури спілкування:

— комунікативні установки, які "включають" механізми спілкування;

— етичні норми спілкування, прийняті в даному суспільстві; психологія спілкування (категорії, закономірності, механізми сприймання й розуміння одне одного);

— вміння застосовувати ці знання з урахуванням ситуації, Відповідно до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

Схематично культуру спілкування в широкому розумінні можна зобразити так:

КС = КУ + 3 + В,

де КУ — комунікативні установки; 3 — знання з етики та психологи спілкування; В — вміння застосовувати ці знання на практиці.

Іншими словами, культура спілкування — це цілісна система, яка складається із взаємопов’язаних моральних та психологічних компонентів, кожен з яких вносить своє в характеристику цілого.

Проте важливо пам'ятати, що ця система реалізується в певних умовах. Відомо, що поведінка людини змінюється залежно від ситуації. По-різному проявляються навіть такі риси характеру, як чесність і здатність викликати довіру. Людина буває чесною в одній ситуації та нечесною в іншій. Багато в чому це залежить від зовнішнього середовища, його впливу на людину. У кожної людини є безпосереднє оточення, тобто люди, з якими вона живе, вчиться, відпочиває, працює. Усіх їх людина віддзеркалює у психіці, на кожного емоційно відгукується. Залежно від того, як найближче оточення задовольняє потреби людини, виявляється її реагування на близьких. Іноді ввічлива, доброзичлива та терпляча на роботі людина в домашньому оточенні е тираном. А трапляється і навпаки. Справжній рівень культури спілкування такої людини низький. Людину можна вважати тим більшою мірою внутрішньо культурною, чим частіше в неї спостерігається "ставлення на Ви" до близьких людей.

Пристосуватися до оточення, в якому доводиться працювати, не завжди легко. Тоді людина відчуває себе не досить комфортно, продуктивність її праці набагато знижується. Якщо це розуміють керівники підприємства, де вона працює, то вони допоможуть  швидше пристосуватися до нового оточення. Деякі західні компанії, добре розуміючи необхідність адаптації нової людини, створюють спеціальні програми профорієнтації та інформації, де йдеться про те, як службовці мають спілкуватися між собою та з клієнтами, щоб підтримувати високий імідж корпорації. У деяких закордонних фірмах навіть створено спеціальну службу людських стосунків.

Крім того, на культуру поведінки і спілкування людини впливає те, з чим вона начебто безпосередньо не стикається, але водночас залежить від нього. Її, безумовно, хвилює те, що діється у світі, які закони ухвалює парламент, як підвищуються ціни на товари й продукти харчування та інше. Під впливом цього людина іноді свідомо, а частіше несвідомо своє невдоволення, роздратування "виливає" на інших. Від цього залежить її поведінка щодо інших. 

Висновки

Спілкування — важлива форма людського буття, умов життєдіяльності людей, спосіб їх об’єднання.

Культура спілкування охоплює етичні та психологічні компоненти, відповідні знання, необхідні для взаємодії, вміння  застосовувати їх у конкретних ситуаціях.

Високий рівень культури спілкування також характеризується гуманістичними установками, в основі яких лежать гуманістична етика та гуманістична психологія.

Гуманістична етика та гуманістична психологія орієнтують на те, що людина є мірою всіх речей, і це обов'язково слід враховувати у спілкуванні.

Для успішного спілкування треба створювати умови, які сприяли б           самоактуалізації та самореалізації  співрозмовників, їх продуктивний співпраці.

Лекція 6. Риторика і мистецтво презентації

План

  1.  Поняття про ораторську компетенцію.
  2.  Особливості публічного виступу.
  3.  Особистісний вплив промовця на характер спілкування.
  4.  Ораторське мистецтво промовця як умова переконання.
  5.  Підготовка до публічного виступу.
  6.  Презентація як форма виступу в аудиторії.

Особливості публічного виступу

Окреме місце посідає спілкування однієї людини з групою. Кількість осіб у групі може бути різною: від кількох до великого натовпу. Це залежить від цілей тих, хто організовує зустріч. Але в усіх випадках людей, скільки б їх там не було, об'єднує спільний інтерес щодо того, для чого вони зібралися. Метою такого спілкування є передавання інформації, знань, оцінок та вражень. Форми такого спілкування теж можуть бути різними: лекція викладача для студентів або відомого науковця (спеціаліста) для зацікавлених людей, які спеціально зібралися його послухати; це можуть бути мітинг чи збори, наприклад, присвячені висуненню кандидатів у народні депутати тощо. Ця форма спілкування однієї людини з групою потребує спеціальних знань з етики та психології, конкретних умінь та навичок.

Людині, яка виступає перед групою (промовець, лектор), властиві публічне мислення і мистецтво говоріння, а для тих, кому адресований виступ, характерною є діяльність, пов'язана зі сприйманням і розумінням того, що вони чують і бачать, тобто мистецтво слухання.

Ще в старовину говорили: "Слово наполовину належить тому, хто говорить, а наполовину тому, хто слухає". Публічне спілкування, що реалізується говорінням промовця та слуханням присутніх на зустрічі людей, передбачає їх активну мисленнєво-мнемічну діяльність, концентрацію і спрямованість їхньої уваги, інтерес до процесу прийняття та обробки інформації.

Особистісний вплив промовця на характер спілкування

У двосторонній взаємодії того, хто виступає, і групи людей, які його слухають, ініціативнішим є промовець. Як суб'єкт спілкування, він повинен мати певні характеристики, нахил до конкретної діяльності, готовність до неї та проникнення нею. Це сприятиме його ефективній взаємодії з великою групою людей, встановленню контакту з ними, стає додатковим позитивним фактором, бо приносить промовцю і слухачам інтелектуальне та емоційне співпереживання.

Останнє найчастіше викликається особистістю того, хто виступає, і сприяє підключенню уваги слухачів до проблем, що хвилюють його в цю мить, взаєморозумінню та погодженості дій обох сторін, які беруть участь у такому спілкуванні. Але промовцю варто пам'ятати, що згідно з законом психічного зараження, емоційний стан слухачів може стати таким сильним, що з ним можна не справитися і втратити контакт з людьми. Тому більшість спеціалістів, добре знаючи свої можливості, вважають за краще виступати в камерних умовах, і лише деякі — перед великими групами людей.

Звичайно, для того, щоб зацікавити людей, які зібралися, промовець повинен мати що сказати, тобто добре розбиратися у проблемі, яка обговорюється. Але не менше значення має дотримання ним загальноприйнятих етичних норм та знання психологічних механізмів, уміння використовувати їх для встановлення контакту і переконання.

Важливим видом контакту промовця з аудиторією є інтелектуальний. Він зводиться до того, що обидві сторони долучаються до активного розгляду проблеми. Особливо це виявляється тоді, коли людина, яка публічно виступає, начебто намагається розв'язувати проблему на очах у слухачів. Тоді слухачі з ним погоджуються чи виражають незгоду, схвалюють чи сумніваються, але є співучасниками процесу мислення промовця.

Обов'язковою умовою для встановлення контакту є прийняття слухачів як рівноправних партнерів по спілкуванню. Ядром консолідації є головна ідея, що лежить в основі публічного виступу і виражає позицію оратора. Саме завдяки чіткій позиції, своїй індивідуальності промовець викликає у слухачів інтерес до себе і встановлює з ними контакт.

Зовнішнім проявом того, є контакт чи ні, буде поведінка слухачів на зустрічі. Так, увага присутніх, їх погляди та жести схвалення, тиша або мовчання під час паузи свідчать про те, що слухачі включились у спільну з ним мисленнєву діяльність. Тоді й він почувається невимушено, говорить простіше, отримує задоволення від спілкування.

Неабияке значення має те, як поводиться людина, виступаючи з трибуни, відповідаючи на запитання, її зовнішній вигляд, манери, а також те, наскільки вона дотримується загальноприйнятих правил етикету. Якщо промовець їх порушує, не вміє з повагою ставитися до людей, у своїх судженнях не виявляє чесності та щирості, якщо відчувається, що такі етичні категорії, як добро та любов йому непритаманні, а зовнішній вигляд та манери дратують, то слухачі його не сприйматимуть і не слухатимуть.

Ораторське мистецтво промовця як умова переконання

Поняття "ораторське мистецтво" або "красномовство" має два значення: по-перше, це вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої інформувати та переконувати слухачів засобами живого слова; по-друге, високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Від моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про "Риторику" Аристотеля, в якій він визначив її як мистецтво переконливого впливу, як здатність знаходити різні способи впливу на кожного. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слухача, якого він називає "кінцевою метою всього".

Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам'ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно позначалося простотою, щирістю, образністю та переконливим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова "Мертві сорому не мають" стали легендарними, хвилюють та переконують людей і сьогодні.

Ораторське мистецтво поділяється на види, пов'язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Передусім нас цікавить академічне красномовство, яке включає власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (розповідь учителя). Лекція, що проголошується для масової аудиторії, сприяє поширенню наукових знань. Від ораторського мистецтва прокурорів та адвокатів, які виступають у суді, нерідко залежить доля підсудних. Багато людей збираються послухати проповіді священнослужителів, і сказане ними слово іноді змінює поведінку та світогляд людини. У будь-якому з цих видів за всіх професійних відмінностей є єдина основа — мистецтво, яке слугує цілям впливу на людей, зокрема переконанню. "Цінністю є не сама по собі мова оратора і не звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна", — писав великий оратор античності Демосфен.

Складність ораторського мистецтва як способу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті вплинути на людей. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилася на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Промовець нерідко має справу з людьми, в яких уже склалася певна система поглядів та установок, до того ж не завжди правильних. Уводячи нову інформацію, промовець ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності слухачів, їхнього критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв'язок, промовець залучає присутніх на зустрічі до процесу спільної мисленнєвої діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності. Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Але жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприймається людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, спочатку вороже настроєних до промовця. Про це розповідає Георгій Кониський у книзі "Історія русів". Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків з такими словами: "Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користями і потребами вашими. Ми підняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність... Тощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством... І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї". Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: "Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов'язок наш кличуть" .

Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багаторічна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам'ятають слухачі, бо спілкування відбуватиметься на високому рівні культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що слухає.

Але іноді, навіть коли промовець володіє ораторською майстерністю, частина з присутніх залишаються при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає, то хотіли б теж висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм слід надати.

Суперечка це зіткнення різних думок, під час якого кожна зі сторін відстоює свою позицію. Найкраще природу суперечки розглянув С.І. Поварнін .

До основних факторів, що впливають на визначення виду суперечки, належать її мета, моральна та соціальна значущість предмета, форма та кількість учасників обговорювання. За метою суперечки поділяють на такі:

  1.  Суперечка як засіб пошуку істини. Вона використовується для перевірки якоїсь думки, ідеї. Із глибини віків до нас дійшов афоризм: "У суперечці народжується істина".
  2.  Суперечка як переконання іншої сторони. Досягти його можна лише тоді, коли відправник сам глибоко переконаний у предметі обговорення, а інша людина готова до сприймання.
  3.  Суперечка заради перемоги. Є люди, для яких головне — перемога в будь-який спосіб. Вони керуються тезою "переможців не судять". Останнє слово завжди намагаються залишити за собою.
  4.  Суперечка заради суперечки. Іноді такий вид суперечки називають "суперечка-спорт". Людині подобається сам процес, для неї не так важливо, про що йдеться і які будуть результати.
  5.  Суперечка заради доказів, а не заради думки. Тих, хто сперечається, понад усе цікавить, як можна довести чи спростувати те чи інше положення;

Суперечка як гра. Тут мета — домогтися спростування опонентом його першої тези. У цьому разі можна користуватися для відповіді лише словами "так" чи "ні".

Отже, суперечка використовується для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опонента та одержання додаткової інформації. Але в будь-якому випадку ті, хто сперечаються, мають бути тактовними, поважати гідність одне одного.

На специфіку суперечки впливає кількість осіб, які беруть у ній участь. За цією ознакою можна виокремити суперечку-монолог, суперечку-діалог та суперечку-полілог. Суперечка може бути масовою (якщо в ній беруть участь усі присутні) або груповою (сперечається лише певна частина присутніх).

Чи завжди слід промовцю вступати в суперечку з присутніми? Доцільніше ухилитися від неї. Якщо цього не можна зробити, то треба поводитися за принципом "на війні — як на війні". Промовцю слід взяти участь у суперечці, викриваючи нечесні або помилкові докази опонента, використовуючи логічні прийоми. Проте в цьому разі є межа, яку порядна людина не переступить. На жаль, дуже часто, особливо за браком доказів, на людей навішують ярлики: "демагог", "екстреміст", "крикун" тощо.

Звичайно, суттєвими елементами культури суперечки є вміння слухати та вміння говорити, дотримуючись етичних норм і правил. У Давній Індії, наприклад, були спеціальні процедури, за допомогою яких встановлювали, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести чесну та пізнавально орієнтовану суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозуміння, високої моральної культури спілкування людині довіряли керувати іншими і виступати перед ними публічно.

Для успішного спілкування зі слухачами промовцю важливо вміти користуватись як вербальними, так і невербальними засобами.

Найважливішим засобом спілкування промовця, безумовно, є його мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мовлення часто називають ораторською, чи публічною, мовою. Воно слугує певній меті — пізнавальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській аудиторії), або нерідко переконанню. У мовленні промовця в аудиторії виявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнайкраще відповідав вимогам інформування, переконання, навіювання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем постає завдання вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, тобто добре знати особливості монологічної форми мовлення.

У широкому розумінні — це вміння користуватися всіма пов'язаними з мовленням прийомами впливу на слухачів. Це "мовленнєва майстерність". У вузькому розумінні — це правильність, грамотність мови, тобто знання загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Основне практичне завдання промовця в оволодінні культурою мовлення — навчитися точно формулювати свої думки, вдало добирати слова, граматично правильно будувати фрази, чітко промовляти звуки та їх сполучення, правильно ставити наголос і т. ін. Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування людей, що зібралися на зустріч.

Взагалі, ніщо не виявляє так швидко і яскраво походження, освіту, самодисципліну й виховання, як слова, що вживаються та вимовляються. При цьому не треба плутати характерні мовні ознаки певних регіонів країни або акцент, успадкований від батьків іноземного походження, з поганою вимовою, що бере початок від неграмотності чи недбальства. Краще говорити просто й зрозуміло, ніж "гарно" і претензійно. Прикрашання мови іноземними словами аж ніяк не є ознакою високої культури й освіченості, але слушно вжите рідкісне слово часто додає своєрідних барв виступу промовця. Проте це добре сприймається лише тоді, коли таке слово органічно вплітається в його мову. Якщо промовець говорить "е-е-е" та гарячкувато шукає потрібне слово, то слухачі перестають стежити за його думкою і відмовляються бути партнерами у спілкуванні. Проста й зрозуміла мова набагато приємніша й краще сприяє встановленню дружніх взаємин, ніж невміле використання непритаманного промовцеві великого словникового запасу.

Найчастіше сигналізують лекторові про те, як відбувається його взаємодія зі слухачами, невербальні засоби. Під час промови слухачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання виступу вони можуть лише так, щоб не заважати: жестами та мімікою. Ці засоби використовуються промовцем як пошукові компоненти, що враховуються при орієнтуванні перед початком спілкування, і як символи, що використовуються для коригування вже встановленого контакту. Вони, зокрема, поділяються на такі сигнали, що йдуть від слухачів до промовця на підтвердження розуміння того, про що він говорить, і на такі, що йдуть від промовця із "запитом" до слухачів про розуміння, а також передають його ставлення до слухачів. Уміння читати невербальні засоби допомагає промовцю розуміти, як його сприймають слухачі, і своєчасно вносити корективи у свою промову й поведінку.

Досить поширене явище серед промовців — страх перед слухачами. Він дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, вкриватися червоними плямами обличчя, виявлятися блокування будь-яких проявів волі. Найгірше ж те, що це підсилює страх, і промовець зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше завершення "екзекуції", бо усвідомлює, що прояви страху помітні для слухачів. Знаючи про це явище, людині, яка має виступати, слід працювати над собою, використовуючи психологічні засоби впливу.

Підготовка до публічного виступу

Будь-який публічний виступ треба розглядати в єдності всіх його аспектів, як цілісний комплекс, що складається з кількох взаємопов'язаних між собою етапів :

— докомунікативний — формування методологічних принципів, визначення позицій, добір та оцінювання матеріалу, що стане основою виступу;

— передкомунікативний — визначення стратегії й тактики майбутнього виступу та його основної ідеї, вирішення питань, пов'язаних з її трактуванням, відпрацювання змісту виступу, добір засобів та прийомів його передавання;

— комунікативний — центральний у процесі спілкування; це творча робота промовця перед слухачами; при результативній взаємодії підготовлений та розроблений змістовний матеріал лекції стає дієвим засобом впливу на установки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;

— посткомунікативний — визначення результативності зустрічі зі слухачами. Цей етап іноді ігнорують, проте він потребує уваги, бо дає змогу визначити, чи досяг промовець мети, чи задовольнили свій інтерес і свою мету слухачі. Це допоможе наступного разу уникнути припущених помилок, краще врахувати запити людей.

Як зазначалося, етап підготовки публічного виступу певною мірою визначає її ефективність. Науковці, найкращі оратори, посилаючись на так звану теорію формування розумових дій П.Я. Гальперіна, а також дослідження нейропсихолога А.Р. Лурія, рекомендують:

— готувати повний текст публічного виступу;

— надрукувати його, прочитати для себе вголос, пам'ятаючи, що читання однієї сторінки продовжується в середньому 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі;

— підкреслювати найважливіші думки;

— виокремлювати основні смислові блоки так, щоб перехід від одного до другого був природним;

— визначити основні думки в кожному блоці, їхню аргументацію, відповіді на можливі запитання тощо.

Досвідчені оратори вважають, якщо так працювати, то від самого початку текст не буде сумою окремих висловлювань, а цілісною структурою, в якій виділяються основні й другорядні питання, сильні та слабкі сторони, чисто "ораторські" та змістовні прийоми. Тоді втрачається залежність від тексту, і він підкоряється тому, хто виступає. Промовець зможе говорити спокійно, невимушено, скорочувати текст, перебудовувати, доповнювати, а згодом майже не користуватися ним. Думка завжди краще сприймається, якщо втілюється в живу фразу, що народжується у процесі мовлення. Зусилля промовця не витрачатимуться на те, щоб відтворити текст, який було підготовлено раніше. Адже працює думка, а не пам'ять.

Усім подобається слухати промовця, який вміє включити до виступу цікаву оповідку й робить це доречно. Але слід також зважати на те, що немає нічого гіршого, ніж невдало сказаний жарт, бо слухачі почнуть реагувати на нього і перестануть слухати. Якщо є можливість проілюструвати тему виступу наочними матеріалами, треба цим неодмінно скористатися. Це гарантує більшу увагу слухачів, бо вони не лише чутимуть, а й бачитимуть. Проте слід спочатку переконатися в тому, що в приміщенні є технічні засоби і вони перебувають у робочому стані, а ви вмієте з ними працювати.

Презентація як форма виступу в аудиторії

У наш час, коли постійно зростає кількість пропозицій про нові проекти, види продукції, послуги, важливим стає те, як представити інформацію про них. І для того, щоб нові ідеї дійшли до свого адресата, треба це робити в заманливій, цікавій і переконливій формі. Такою формою може стати презентація. Змістом презентації може бути інформація про нову видану книгу, новий товар, створену фірму.

Презентація проводиться з метою надання інформації для певної групи людей. І в цьому вона схожа на лекцію. Але це не лекція, бо люди на презентацію приходять не за власним бажанням, щоб пізнати щось нове, а тому рідко виявляють активність. Як правило, на презентацію людей спеціально запрошують, причому у запрошених бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж у організаторів передати її.

На відміну від лектора, ведучий презентації має більшу свободу, бо не так залежить від наукового викладу проблеми.

Але водночас від результатів презентації може залежати його професійне майбутнє. Ведучий презентації звертається до людей, які мають більш високий статус, ніж у нього, і він має заслужити їхню довіру і повагу. Якщо лектор в основному сам окреслює час, який йому потрібен для викладу теми, то ведучий презентації, звичайно, запитує у запрошених, скільки часу вони йому можуть виділити для виступу

Отже, презентація потребує значної підготовчої роботи. Необхідно визначити її мету, персональний склад запрошених. На презентації обов'язково мають бути: керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу, спеціаліст з предмета презентації, спеціаліст із запрошеної аудиторії. Виступати повинен той, у кого це краще вийде. Звичайно, треба продумати, в якому приміщенні провести цю зустріч, які допоміжні матеріали, у тому числі й сувеніри, треба мати, як розподілити час, щоб не обтяжувати запрошених і підтримувати їхню увагу.

Організовуючи презентацію, важливо пам'ятати: чим більшою буде кількість запрошених, тим менше вони реагуватимуть на предмет презентації і тим більше на особу, яка вестиме зустріч. Чим більша аудиторія, тим складніше дібрати докази, зрозумілі для всіх. Маленькими вважаються аудиторії, в яких присутні до 50 осіб, великими — ті, в яких зібралося понад 200 осіб. Чим менше людей, тим менш офіційною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них.

Є особливості й у підготовці виступу або виступів на презентації. Спеціалісти в цій галузі пропонують таку структуру виступу:

  •  спочатку сказати декілька приємних фраз, щоб привернути до себе увагу присутніх, встановити психологічний контакт із ними;
  •  розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації;
  •  використавши запитання, з’ясувати, наскільки аудиторія знайома з предметом презентації;
  •  зазначити, чому саме цих людей запрошено;
  •  накреслити хід проведення презентації і чітко визначити час, необхідний для цього;
  •  викласти в доступній формі проблему, розбивши її на декілька етапів;
  •  за допомогою запитань з'ясувати, як аудиторія зрозуміла сказане;
  •  використати аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми);
  •  сформулювати пропозиції до присутніх;
  •  показати, що саме кожен із присутніх може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею;
  •  роздати запрошеним підготовлені матеріали (буклети, проспекти, схеми тощо) та маленькі сувеніри;
  •  з'ясувати, чи мають присутні якісь запитання і дати відповідь на них;
  •  висловити присутнім подяку за те, що вони надали можливість представити їм нову ідею, а також сподівання на подальше спілкування і взаємодію.

Отже, організаторам презентації треба докласти максимум зусиль, щоб зацікавити присутніх, якомога тісніше об'єднати їх і обов'язково встановити з аудиторією діалог. Тоді можна розраховувати на позитивне ставлення присутніх до предмета презентації, а відповідно — на подальше спілкування.

Висновки

Спілкування в аудиторії — це взаємодія, в якій беруть активну участь рівноправні партнери — промовець та люди, котрі його слухають.

Промовець є основним джерелом впливу на аудиторію. Ефективність спілкування значною мірою залежить від моральних і соціально-психологічних та інтелектуальних характеристик оратора.

Орієнтованість, мотивація та цілеспрямованість — необхідні умови ефективного спілкування промовця зі слухачами.

Ораторське мистецтво промовця — це насамперед мистецтво переконання, впливу на людей.

Позитивний результат матиме тільки така суперечка в аудиторії, яка ведеться на високому моральному рівні, коли обидві сторони дотримуються одних і тих же моральних цінностей та етичних норм.

Питання для обговорення

Чим спілкування в аудиторії відрізняється від інших його форм?

Що необхідно знати промовцеві для того, щоб забезпечити ефективне спілкування в аудиторії і досягти поставленої мети?

У чому полягає ораторське мистецтво промовця?

Які особливості має суперечка в аудиторії?

Які особливості має презентація?

Лекція 7. ДІЛОВІ ПАПЕРИ ЯК ЗАСІБ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

План

  1.  Писемне мовлення.
  2.  Документ – основний вид офіційно-ділового стилю.
  3.  Критерії класифікації документів.
  4.  Вимоги до оформлення документів.

Література

  1.  Молдованов М.І., Сидорова Г.М. Сучасний діловий документ: Зразки найважливіших документів українською мовою. – К., 1992.
  2.  Універсальний довідник-практикум з ділових паперів / С.П. Бибик, І.Л. Михно, Л.О. Пустовіт, Г.М. Сюта. – К., 1999.
  3.  Культура фахового мовлення: Навчальний посібник /За ред. Н.Д. Бабич. – Чернівці, 2005.
  4.  Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів: Практичний посібник. –

  1.  Писемне мовлення

Писемне мовлення є основним для ділових людей, оскільки саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути: стаття, книжковий чи газетний текст, лист чи будь-який документ.

Писемне мовлення відрізняється від усного мовлення і має такі особливості:

  •  фіксується графічними знаками. Слід зауважити, що писемне мовлення може передаватися за допомогою як літер, так і малюнків, схем, формул та інших символів;
  •  завжди спирається на усне мовлення і є вторинним. Писемне мовлення фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;
  •  писемна мова має в основному монологічну форму;
  •  характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;
  •  переважає особливий стиль, дещо традиційна форма викладу, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполучень;
  •  виділяються тексти за сферою спілкування.

  1.  Документосновний вид офіційно-ділового стилю

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об’єктом дослідження різних наукових дисциплін, тому зміст поняття “документ” багатозначний і залежить від того, в якій галузі і для чого використовується.

З латинської documentum означає “взірець”, “посвідчення”, “доказ”. Енциклопедичний словник трактує документ як:

  1.  письмовий акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;
  2.  офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка  тощо);
  3.   достовірне історичне письмове джерело;
  4.  матеріальний об’єкт, в якому міститься та чи інша інформація (дискета тощо).

Автори “Універсального довідника-практикума з ділових паперів” тлумачать документ як засіб фіксації певним чином на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини.

Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.

Документи мають правове значення, оскільки є засобом засвідчення та доведення певних фактів. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. А в управлінській діяльності документ виступає як предмет і як результат праці.

З прийняттям незалежності України наказами Державного стандарту України були введені в дію нові стандарти з оформлення документів, зокрема 6.38-90  “Правила оформлення документів”, за якими сьогодні створюється документація управлінської діяльності.

У статті 27 Закону України “Про інформацію” сказано, що “документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві”.

Документ – це закріплена будь-яким способом  на спеціальному матеріалі інформація про факти, події. явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини за визначеним стандартом чи формою.

Документ, як правило, створюється за певним зразком-фомуляром. Саме реквізити надають документові юридичної сили.

Будь-який документ, де б і ким він не укладався, має відповідати таким вимогам:

  1.  Документ видає повноважний орган або особа відповідно до її компетенції.
  2.  Документ не повинен суперечити чинному законодавству й директивним вказівкам керівних органів.
  3.  Документ має бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах і містити конкретні та реальні пропозиції або вказівки.
  4.  Документ має бути складений за встановленою формою.
  5.  Документ має бути бездоганно відредагований та оформлений. У ньому недопустимі юридичні чи граматичні помилки.

У текстах ділових документів використовують тільки офіційно-діловий стиль.

Під час укладання ділових документів мовці обмежені у виборі добору слів, їх поєднанні, розташуванні; творчість як така – відсутня. Укладач має дотримуватися встановлених правил  і не відходити від них, тобто дотримуватися певного регламенту, що в свою чергу забезпечить відповідність стандартизації мови і схеми документів. Ось чому говорять, що документи укладаються, а не пишуться.

Документ складається з елементів, які називаються реквізитами. Саме реквізити надають документові юридичної сили.

У Державному стандарті на терміни і визначення реквізит – це “обов’язковий елемент оформлення офіційного документа”.

Державний стандарт 4163 – 2003 діє з 1 вересня 2003 року і застосовується при оформленні документів у всіх структурах держави. У ньому 31 реквізит:

1 – Державний Герб України;

2 – емблема організації;

3 – зображення нагород;

4 – код організації;

5 – код документа;

6 – назва міністерства чи відомства;

7 – назва підприємства (структури);

8 – назва структурного підрозділу;

9 – індекс підприємства зв’язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа, телефону, рахунку в банку;

10 – назва виду документа;

11 – дата;

12 – індекс (вихідний номер документа);

13 – посилання на індекс і дату вхідного документа;

14 – місце складання чи видання;

15 – гриф обмеження доступу до документа;

16 – адресат;

17 – гриф затвердження;

18 – резолюція;

19 – заголовок до тексту;

20 – позначка про контроль;

21 – текст;

22 – позначка про наявність додатка;

23 – підпис;

24 – гриф погодження;

25 – візи;

26 – відбиток печатки;

27 – позначка про завірення копій;

28 – позначка про виконавця;

29 – позначка про виконання документа та направлення його до справи;

30 – позначка про перенесення даних на машинний носій;

31 – позначка про надходження.

З 1 січня 2007 р. чинний ДСТУ 4423 : 2005, розроблений на основі ISO 15489 – міжнародного стандарту “Інформація та документація – керування документацій ними процесами”.

3. Критерії класифікації документів

Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напряму діяльності. Відповідно до цього виділяють різні види документів за ознаками класифікації і групами.

Вирізняють такі види документів:

  1.  За найменуванням: рапорт, заява, протокол, довідка, характеристика. супровідний лист, пояснювальна записка, запрошення, телеграма, звіт, акт тощо.
  2.  За походженням:
  •  службові (офіційні) документи створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх представляють. Вони оформлюються в установленому порядку.
  •  особисті документи створюються окремими особами поза сферою їх службової діяльності.
  1.  За способом фіксації інформації розрізняють такі документи:
  •  письмові, до яких належать усі рукописні й машинописні документи, виготовлені за допомогою друкарської або розмножувальної техніки;
  •  графічні, в яких зображення об’єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні. Це графіки, малюнки, схеми, плани. Вони цінні своєю ілюстративністю;
  •  фото- і кінодокументи – такі, що створені способами фотографування й кінематографії. На них можна зафіксувати ті явища й процеси, які іншим способом зафіксувати важко чи неможливо;
  •  фонодокументи – такі, що створюються за допомогою будь-якої системи звукозаписування й відтворюють звукову інформацію.
  1.  За призначенням: організаційно-розпорядчі, щодо особового складу, кадрово-контрактні, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні тощо.
  2.  За ступенем стандартизації: типові, трафаретні, індивідуальні.
  3.  За місцем укладання розрізняють такі документи:
  •  внутрішні, що мають чинність лише всередині тієї структури, в якій їх укладено;
  •  зовнішні – це документи, які входять чи виходять за межі структури, тобто вони є результатом спілкування структури з іншими організаціями, закладами тощо.
  1.  За напрямом:
  •  вхідні, що надходять до установи, закладу, організації тощо;
  •  вихідні, що адресовані за межі установи, організації.
  1.  За терміном виконання:
  •  термінові, що укладаються у строки, встановлені законом, відповідним правовим актом, керівником, а також документи з позначкою “терміново”;
  •  дуже термінові – зі спеціальною позначкою строку виконання;
  •  нетермінові – це такі документи, які виконуються в порядку загальної черги або в строк, зазначений керівництвом структури.
  1.  За гласністю документи є:
  •  звичайні (загального користування);
  •  для службового користування;
  •  таємні;
  •  цілком таємні;
  •  конфіденційні тощо.
  1.  За юридичною силою розрізняють такі документи:
  •  справжні (істинні) – це ті, які видані в установленому законом порядку з додержанням усіх правил. Справжні документи бувають чинні і нечинні. Документ стає нечинним, якщо втрачає юридичну силу з будь-якої причини;
  •  підроблені (фальшиві) – це ті, в яких зміст чи оформлення не відповідає істині. Підробленими документи можуть бути внаслідок матеріальної чи інтелектуальної підробки. Перша буває тоді, коли до змісту справжнього документа замість правильних вносять неправильні відомості, роблять виправлення, підчистки тощо. Інтелектуальна підробка виражається у складенні й видачі документа свідомо неправдивого змісту. хоч і правильного з формального боку.
  1.   За стадією виготовлення розрізняють такі документи:
  •  оригінал – перший або єдиний примірник офіційного документа. Він має підпис керівника установи і в разі потреби завіряється штампом і печаткою;
  •  копія – це точне відтворення оригіналу. На копії документа обов’язково робиться помітка “Копія” вгорі праворуч. Листуючись з підприємствами, організаціями чи установами у справах завжди залишають потрібні для довідок копії. Такі копії звуться відпуском. Оригінал і копія мають однакову юридичну силу. Коли треба відтворити не весь документ. а лише його частину, робиться витяг  (виписка).

Якщо документ загублено, видається його другий примірник – дублікат. Юридично оригінал і дублікат рівноцінні.

  1.  За складністю (кількістю відображених питань):
  •  прості – відображають одне питання;
  •  складні – декілька.
  1.  За терміном зберігання розрізняють:
  •  документи постійного зберігання;
  •  документи тривалого зберігання (понад 10 років);
  •  документи тимчасового зберігання (до 10 років).

4. Вимоги до оформлення документів

Стандартизація змушує автора не творити тексти, а відтворювати їх за готовими зразками, укладати за певною схемою. Крім того, високий рівень стандарту диктує не тільки вибір мовних засобів, а й форму документа, взаєморозташування в ньому частин, вибір шрифту тощо.

Стандартизація є обов’язковою ознакою всіх документів, але ступінь її вираження залежатиме від виду документа.

Як сам процес створення документів, так і організація з ними завжди регламентуються спеціальними законодавчо-нормативними та нормативно-методичними актами.

Законодавчі акти, що стосуються окремих сторін документування і нормативно-методичні документи, що регламентують ведення діловодства, видавались ще в радянський період. Сьогодні варто було б мати свої, українські акти, які б регламентували український документ.

Зупинимось на деяких нормативних актах.

Єдина державна система діловодства (ЄДСД) – це науково впорядкований комплекс основних положень, норм, правил і рекомендацій, які регламентують процеси діловодства.

Запровадження ЄДСД дало змогу досягти єдиного цілого в організації діловодства в країні.  

Основне завдання ЄДСД – сприяти раціоналізації та уніфікації документаційних процесів у діяльності держапарату на різних рівнях управління. Ця система вимагає доведення до рівня загальної  та обов’язкової для всіх установ норми вже перевірених практикою раціональних методів діловодства.

Першим розділом “Оформлення документів” встановлюється максимальна кількість реквізитів (обов’язкових елементів документів). а також їх зміст та порядок розташування на стандартних аркушах паперу форматів А4 та А5.

Оформлення обов’язкової частини документа, що підтверджує його юридичну силу, розміри площ, відведених для розміщення реквізитів, викладено у другому розділі державного стандарту “Вимоги до бланків”.

У ДЕСТ 6.38 – 90 уперше зроблено спробу викласти основні вимоги до текстів.

Для збільшення корисної площі документа цим стандартом встановлено нові розміри полів: ліве поле – 20 мм, верхнє – не менше 10 мм, праве й нижнє – не менше 8 мм.

Основним нормативно-методичним документом, що визначає і встановлює єдиний порядок складання, оформлення документів і роботи з ними в організації, установі, закладі є Інструкція з діловодства.

Вона повинна були в кожній установі, організації, закладі, на підприємстві, фірмі тощо.

Розробляється інструкція на основі державних нормативних документів: державних стандартів на уніфіковані системи документації, Типової інструкції з діловодства в міністерствах та відомствах України тощо.

Вимоги до документа можна кваліфікувати за правовими, мовними, логічними та технічними ознаками.

Правові вимоги до документа: документ видає повноважний орган чи особа відповідно до їх компетенції; він повинен відповідати чинному законодавству і директивним вказівкам керівних органів; має бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки; має відповідати своєму призначенню і укладатися за певною чи встановленою формою; бути бездоганно відредагованим та оформленим.

Логічні вимоги є такі, як: використання засобів логічної оцінки матеріалу для зв’язності окремих частин, зазначення черговості здійснення (у першу чергу, одночасно, після тощо); врахування таких елементів, як актуальність фактів та їх своєчасність; послідовність викладення тексту та його частин.

Технічні вимоги. Для укладання будь-якого документа існує відповідний формат паперу. Загальновизнаний формат А4, текст якого друкується через півтора міжрядкових інтервали, на бланках формату А5 – через один інтервал. Тексти документів. що готуються для друкованого видання, друкують через два інтервали.

У справочинстві розроблені й діють певні вимоги і правила щодо оформлення сторінки та її нумерації.

При оформленні документів на двох і більше аркушах сторінки. частини, починаючи з другої, мають бути пронумеровані.

Номери сторінок повинні проставлятися посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами. Крапки й тире перед цифрами й після них не проставляються.

Номер сторінки друкують в інтервалі 10-15 мм від верхнього зрізу аркуша.

Колір паперу – білий, хоча останнім часом спостерігаються тенденції використовувати у документоведенні різні кольори.

Важливе значення при складанні документа і набуття ним юридичної сили мають реквізити. Тому слід дотримуватися їх вимог та використання.

Не можна забувати про поля документа, які також мають важливе значення при зшиванні документа у томи справи.

Мовні вимоги. Обов’язковим складником ділових паперів, де викладається зміст документа є текст. Під час написання тексту укладач повинен дотримуватися таких вимог.

  1.  Документ має бути позбавлений образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. В тексті документа необхідна певна стандартизація початку та закінчення документа: стійкі (стандартизовані) словосполучення типу: відповідно до..., у зв’язку з..., з метою..., як виняток ... Використовувати синтаксичні конструкції: Доводимо до Вашого відома..., Відповідно до попередньої домовленості..., У порядку обміну досвідом... тощо. На початку речення вживати дієприслівникові звороти: враховуючи певні обставини..., розглянувши питання..., порушивши справу..., вступивши до вищого навчального закладу... тощо.
  2.  Лексика повинна бути здебільшого нейтральна, вживатися в прямому значенні.
  3.  У текстах уживати словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу. Наприклад: рішення надсилається. академія запрошує, управління проводить конкурс, міністерство попереджає. Вживаються усталені мовні звороти, наприклад: вжити заходів, оголосити подяку, накласти дисциплінарне стягнення, брати участь, надати слово тощо. Текст документа повинен чітко і переконливо відбивати причину й мету написання, розкривати суть справи.
  4.  Найхарактерніші реченні – прості поширені.
  5.  Текст повинен викладатись від третьої особи:

Ректорат університету порушує питання про заохочення студентів, які брали участь у заходах до...

Від першої особи пишуться рапорти, заяви, автобіографії, накази, пояснювальні записки.

6. Уживати форми ввічливості за допомогою слів: шановний. високоповажний, вельмишановний, пане, добродію.

Зупинимось на стандартизації початків і закінчень документів. Це так звані клішеусталені словесні формули, закріплені за певною ситуацією і сприймаються як звичайний, обов’язковий компонент. Наявність стандартних висловів полегшує, скорочує процес укладання тексів, спричиняє однотипність засобів у однакових ситуаціях.

 Кліше – це мовні конструкції, яким властиві постійний склад компонентів, їх порядок та звичність звучання. Наприклад: організована злочинність, встановити контроль, слідством встановлено, згідно з наказом, відповідно до розпорядження, прошу надати відпустку, у зв’язку з тощо.

Розрізняють прості, ускладнені та складні кліше.

Прості кліше – це мовні конструкції, що складаються з двох слів: згідно з, відповідно до, вжити заходів, оголосити подяку, винести догану, брати участь тощо.

Ускладнені – що мають більше двох слів: брати до уваги, згідно з оригіналом, брати активну участь, вжити суворих заходів, винести сувору догану тощо.

Складні – мають у своїй структурі два простих кліше, які поєднані в один блок: відділ боротьби з організованою злочинністю, контроль за виконанням наказу залишаю за собою, наказ оголосити особовому складу тощо.

Лекція 8

ФОРМИ КОЛЕКТИВНОГО ОБГОВОРЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ПРОБЛЕМ

План

  1.  Форми колективного обговорення проблем.
  2.  Переговори.
  3.  Нарада.
  4.  Збори як форма прийняття колективного рішення.         
  5.  Дискусія.
  6.  "Мозковий штурм".

Форми колективного обговорення проблем

Важливу роль у діловому житті людей відіграють різні форми спільного обговорення проблем. Завдяки ним людина виявляє активність у їх розв'язанні, впливає на прийняття та реалізацію рішень. Висока культура колективного обговорення безпосередньо сприяє духовному збагаченню членів суспільства, а отже, і прискоренню демократичних процесів у країні, підвищенню матеріального добробуту людей.

До форм колективного обговорення належать наради, збори, переговори, дискусії, "мозковий штурм" тощо.

На жаль, форми колективного обговорення поки що не розмежовуються. У розмовній мові, наприклад, "нарада" та "збори" є синонімами. Однак перший слід уживати, коли учасники справді радяться, обмінюються поглядами і спільно доходять певних висновків. Але якщо директор скликає підлеглих для того, щоб проінформувати їх з якогось питання і дати розпорядження про виконання певних завдань і наказів, то присутні лише сприймають інформацію. Це вже не нарада в прямому розумінні слова.

Дуже важливою і широко вживаною формою обговорення є дискусія. Набули поширення зустрічі "за круглим столом", коли кілька учасників дискутують між собою в присутності слухачів. Така дискусія дає змогу ознайомити людей з різними поглядами фахівців на якусь проблему і стимулювати до активного мислення, самостійних висновків, деколи колективне обговорення має форму диспуту, під яким розуміють публічну суперечку на наукову чи суспільно важливу тему. Учасники диспуту, звичайно, не ставлять перед собою мети обов'язково дійти згоди.

Останнім часом для розв'язання перспективних і досить складних проблем дедалі частіше використовується така форма колективного обговорення, як "мозковий штурм". Вона дає змогу генерувати нові ідеї, шукати шляхи розв'язання складних проблем, окреслювати шляхи розвитку, скажімо, якоїсь організації. Ця форма, як і інші, зокрема ділові та рольові ігри, використовується не тільки для соціально-орієнтованого навчання людей, а й у виробничій сфері для вирішення проблемних завдань.

Як на державному рівні, так і в буденному житті люди використовують як форму колективного розв'язання проблем переговори.

Переговори

Переговори — це обмін думками, який зазвичай відбувається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рівнях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер.

На жаль, більшість людей вести переговори не вміють. Вони нетерпимо ставляться до чужої позиції, намагаються нав'язати свою думку, часто переводять розмову у сварку і псують настрій одне одному.

На практиці склалося кілька стратегій, підходів до ведення переговорів залежно від індивідуальних психологічних якостей їх учасників. Наприклад, м'яка за характером людина під час переговорів намагається уникнути між- особистісного конфлікту і заради досягнення згоди готова на поступки. Вона завжди прагне до позитивного вирішення питання, але нерідко саме вона залишається ображеною. Водночас інший учасник переговорів, більш жорсткий за характером, розглядає кожну ситуацію як змагання волі, де той, хто виявляє крайню позицію, вперто стоїть на своєму. Він ігнорує етичні норми і хоче досягти лише перемоги, але його дії спонукають опонента також зайняти жорстку позицію. Розв'язання проблеми затягується, в учасників переговорів

псується настрій, а отже, і відносини. Однак дотримуватися "золотої" середини, вести переговори так, щоб досягти своєї мети і водночас не зіпсувати стосунки з людьми, досить важко і не всім вдається. Інша стратегія переговорів передбачає розв’язання проблем, виходячи з їх змісту, а не торги з приводу позиції, якої кожна зі сторін жорстко дотримується. Такий підхід розроблено в межах Гарвардського проекту. Такі переговори називаються принциповими. У цьому разі намагаються врахувати інтереси обох сторін і прагнуть отримати такий результат, який був би обґрунтований справедливими нормами і критеріями. Ця стратегія передбачає жорсткий підхід до розгляду суті справи, але м'який підхід до учасників переговорів і дає змогу прийняти справедливе рішення з погляду етики, яке б задовольняло обидві сторони. Переговори як форма колективного обговорення передбачають три стадії:

а) аналіз ситуації, тобто проблем учасників, їхніх емоцій, відносин, інтересів, можливих варіантів прийняття рішення;

б) планування;

в) дискусія.

Готуючись до переговорів, доцільно відвести певний час для попереднього аналізу позицій та інтересів їхніх учасників — це буде запорукою успіху. Його слід робити відповідно до принципів ведення переговорів, а саме:

а) розмежування учасників і предмета обговорення;

б) урахування інтересів обох сторін, а не їхніх позицій;

в) аналіз усіх можливих варіантів розв'язання проблеми;

г) визначення певного критерію для прийняття рішення.                                                Доцільно вивчити не лише психологію й репутацію партнерів, а й манеру їхньої поведінки. Для досягнення успіхів у обговоренні неабияке значення має те, яке враження справлять його учасники один на одного. Не можна забувати про одяг, приміщення, умови проведення переговорів. Наприклад, після першої зустрічі учасники, спілкуючись, обговорюють іноді не лише предмет переговорів і їх зміст, але й те, як трималися представники іншої сторони, як вони були вдягнені, чи поводилися невимушено, чи посміхалися тощо. Ставлення учасників переговорів до обговорення процесу також може бути різним: в одних випадках зорієнтованим на отримання результату за будь-яку ціну, в інших—на продовження партнерських стосунків. Оскільки нерідко бажання зберегти добрі взаємини є важливішим, аніж результат переговорів. Тому доцільно:

а) проаналізувати характер відносин між учасниками переговорів, а також свої і, по можливості, чужі почуття. Якщо є негативні емоції в якоїсь із сторін або в обох, треба своєчасно розрядитися, щоб не спалахнули пристрасті. Для цього можна пожартувати, змінити інтонацію або вибачитись;

б) при непорозумінні, треба спокійно вислухати партнера (можна попросити, щоб він повторив найважливіші думки), а потім у разі потреби уточнити, нейтралізувати, спростувати його аргументи;

в) щоб зрозуміти хід думок партнера, варто поставити себе на його місце, а потім спільно обговорювати проблему.

Треба пам'ятати, що за протилежними позиціями учасників переговорів стоять їхні потреби, цінності, інтереси, які або надто різняться, або, навпаки, можуть бути схожими. Нерідко побутує думка про те, що в опонента, який спростовує ваш погляд, інтереси обов'язково будуть протилежні до ваших. Однак вони якраз можуть збігатися з вашими. Виявити інтереси не завжди легко, бо вони можуть бути замаскованими. Але це все-таки варто зробити, поставивши себе на місце іншого і запитати: "чому так?" або "чому ні?"

          Звичайно, важливо також розібратись у своїх інтересах, знайти аргументи на їх захист, а вже потім переходити до пропозицій. Захищаючи свої інтереси, треба виявляти твердість. Але водночас там, де можна, бажано поступитись партнерові по переговорах, ураховуючи його інтереси. Навряд чи інша сторона прислухається до вас, якщо ви не будете виявляти увагу до ЇЇ інтересів і пропозицій. Для того, щоб переговори були результативними, треба шукати взаємовигідні варіанти розв'язання проблеми.

        Іноді думають, що позитивний результат переговорів — це перемога одного і поразка іншого. Проте завдяки дослідженням психологів багато хто розуміє, що найкращий вихід із ситуації, коли має певний виграш кожна сторона.

Учені, які вивчають переговори як наукову проблему, завбачають чотири прорахунки, що заважають людям дійти згоди: передчасні судження; пошук єдиного варіанта розв'язання проблеми; впевненість у неможливості "збільшити пиріг"; думки типу "їхня проблема — це їхня проблема, і нехай вони її розв'язують". Щоб уникнути таких моментів, доцільно під час обговорення розглянути кілька варіантів розв'язання проблеми. Для пошуку варіантів можна скористатися методом "мозкового штурму", виокремити найцінніші ідеї, а потім повернутися до загального підходу, де одна ідея -- лише один із варіантів. Щоб отримати позитивний результат, на предмет обговорення подивитись очима різних людей, іноді сторонніх. Можна також поділити проблему на кілька частин і приймати рішення поетапно. Запропоновані учасниками переговорів варіанти рішення можуть бути суттєві, першорядні та процедурні, другорядні. Але в будь-якому разі учасники переговорів виконуватимуть ту угоду, яку прийнято шляхом згоди. Якщо угода більше виражає інтерес однієї зі сторін, треба полегшити іншій стороні її прийняття. Для цього треба скласти список кількох можливих рішень, у тому числі й тих, які може прийняти партнер. Потім необхідно розглянути можливі шляхи реалізації цих рішень.

Щоб отримати позитивний результат, треба використати об'єктивні критерії щодо суті питання та дотримуватися справедливої процедури. Якщо обом сторонам важко обрати якісь критерії, можна звернутися за порадою до третіх осіб. Посередник може відіграти важливу роль на переговорах, якщо вони повільно просуваються до успішного завершення. Йому не обов'язково глибоко вникати в позицію кожної сторони. Головне — знайти найкращі варіанти можливого розв'язання проблеми і допомогти сторонам прийняти спільне рішення. Посередник готує текст угоди, пропонує його сторонам і з урахуванням їхніх зауважень доводить роботу до логічного завершення.

         Якщо хтось намагається зірвати переговори (свідомо порушує етичні норми, погрожує, тисне), доцільно, виявивши такий факт, винести це питання на обговорення, висловити свою думку з цього приводу, а також домовитися про подальші правила роботи. Іноді на переговорах ведеться "психологічна війна": опоненти роблять особистісні випади, не дивляться в очі, зловживають зауваженнями, вимагають повторювати одне й те саме кілька разів, не відповідають на запитання або навіть перекручують їх зміст. У цьому разі краще якомога швидше завершити зустріч. Не варто відповідати на погрози або образи, інакше переговори ніколи не будуть успішними.

Ситуація, коли кожна сторона в переговорах займає певну позицію й жорстко захищає її, називається позиційним торгом. Захист певної позиції, без урахування інтересів сторін, призводить до укладення нерозумних угод або до суперечки. Найкращим результатом переговорів є перемога — перемога.

Спостереження за поведінкою партнерів під час переговорів свідчать, що вітчизняні учасники поводяться найчастіше не так, як іноземці. Програш полягає не лише в тому, що не досягається практичного результату, а й у тому, що переговори нерідко заходять у "глухий кут" і втрачаються можливості для подальших контактів з партнером. Це відбувається тому, що вітчизняні бізнесмени часто не надають належного значення переговорам як певному виду спільної діяльності, не готові до конструктивної поведінки. Звичайно, учасники переговорів можуть мати різні критерії цінностей, однак для отримання позитивного результату вони мусять виходити з ідеї спільного розв'язання проблеми.

Помилковою є думка про те, що на переговорах треба в будь-який спосіб відстоювати свої інтереси або працювати за принципом: "сприймайте нас такими, як ми є". Переговори треба вести, дотримуючись етичних норм: чесно, справедливо 1 на рівноправних умовах. З погляду етики гарантом виконання досягнутої угоди можуть бути такі якості учасників переговорів, як довіра і чесність. Саме на це слід зважати, якщо люди зацікавлені встановити довготривале партнерство. Довіра встановлюється лише тоді, коли  учасники  виявляють солідарність у розумінні взятого сторонами ризику, говорять те, що думають, усвідомлюють відповідальність як у разі програшу, так і при досягненні успіху, не змінюють прийнятого рішення. Нарівні з довірою етичною основою угоди є ідея справедливості. Кожний учасник має керуватися таким принципом: ставитися до інших так, як би ви хотіли, щоб вони ставилися до вас. За такого підходу прийняту угоду буде успішно реалізовано. Проте дотримання етичних норм сторонами не виключає можливості захисту своїх інтересів на підставі чинного законодавства.

Нарада

Проведені опитування свідчать, що менеджери 50—70 % свого робочого часу проводять на нарадах .

Наради — один із найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення. Крім того, на нараді керівництво може поінформувати працівників про свої плани. Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який характер: виробничий, дисциплінарний, організаційний тощо. На нараді виявляються погляди зацікавлених сторін на проблему, а якщо учасники обмінюються думками, і спільними зусиллями доходять певних висновків, ефект від такої наради буде великим. Натомість, якщо нарада не дає очікуваних наслідків, вона перетворюється на колективне марнування часу, що нерідко й трапляється.

Оптимальна кількість учасників наради як однієї з колективних форм обговорення — 10 - 12 осіб. Якщо людей менше, а отже, менше різних поглядів на проблему, то й користі від такої наради буде мало. Якщо кількість учасників перевищує 16 - 18, то, як правило, не всі зможуть взяти участь в обговоренні. Якщо учасників понад 20, то доцільніше поділити їх на дві групи, вислухати думки всіх, а потім порівняти висновки обох груп. Нарада навряд чи пройде успішно, якщо її не буде заздалегідь підготовлено. Причому, чим краще це буде зроблено, тим менш помітною для учасників наради буде попередня робота.

Нараду в будь-якій організації, як правило, проводить її керівник. Тому ЇЇ результати залежать передусім від нього, від того, як він уміє працювати з людьми. Неабияке значення для присутніх на нараді людей та їхньої участі в обговоренні мають психологічні якості керівника, дотримання ним етичних норм. Через невміле їх використання нарада, навіть якщо в ній беруть участь досвідчені фахівці, може зайти у безвихідь. 1 навпаки, якщо керівник дотримується етичних норм, на нараді можна досягти вагомих результатів навіть тоді, коли рівень знань її учасників посередній.

Позитивний ефект від наради буде досягнуто лише тоді, коли її учасники за рівнем професійних знань і практичного досвіду відповідатимуть рівню винесеної на обговорення проблеми. Крім того, сама проблема має бути важливою для всіх присутніх.

Щоб бути вправним головуючим на нараді, керівникові треба мати не лише організаторський хист, а й уміти зосереджувати увагу й зусилля на тому, щоб постійно стежити за перебігом дискусії, обмірковувати й добирати слушні запитання, систематизувати різні погляди, вчасно робити висновки, уважно прислухатися до висловлювань кожного. Ефективність наради полягає саме в тому, щоб виробити спільну думку, яка нерідко важить набагато більше, ніж сума окремих думок членів даної групи.

Навряд чи зможе успішно провести нараду людина, яка порушує етичні норми, зверхньо ставиться до її учасників, недооцінює їх. Важливим також є однакове ставлення до всіх учасників наради. Тільки-но присутні за ледь помітними ознаками відчують, що головуючий комусь віддає перевагу, їм не захочеться розповідати про те, що вони думають.

Завдання головуючого полягає не у виголошенні на нараді промови чи доповіді. Він має відкрити нараду й у короткому вступному слові охарактеризувати проблему, яку треба обговорити. Під час наради керівник за допомогою певних запитань має заохочувати людей до висловлювання думок, постійно систематизувати їх і періодично підсумовувати висловлені думки, ставити на обговорення нові питання. Наприкінці наради головуючий має підбити підсумки, акцентувавши увагу на раціональних пропозиціях, що прозвучали під час обговорення проблеми. Однак з повагою треба поставитися й до інших поглядів, які було висловлено. Якщо їх просто розкритикувати, то наступного разу підлеглі приховуватимуть свої справжні думки.

Варто зазначити, що наради, на яких не підбиваються підсумки, — це марно витрачений час. Нічого не дають також наради, на яких завдання хоч і ставляться, але не визначаються умови їх виконання (хто, що, коли), а результати не перевіряються .

На практиці склалися певні етичні підходи до забезпечення ефективності наради як форми колективного обговорення проблем:

— результат обговорення на нараді залежить від моральної та психологічної атмосфери, яку на ній створено;

— моральні та психологічні якості керівника як головуючого на нараді безпосередньо впливають на поведінку присутніх і їхню участь в обговоренні;

— учасники наради за професійними якостями та досвідом роботи мають бути спроможні розв'язати проблему, а поставлена проблема має відповідати інтелектуальному та професійному рівню її учасників;

— усі висловлені на нараді думки мають бути враховані й ретельно проаналізовані; .

— завдання для колективного вирішення треба формулювати так, щоб його виконання могло змінити ситуацію. Приниження гідності людей викликає негативну реакцію, а це не принесе користі для позитивної зміни ситуації;

— обговорення має бути вільним, щоб думки проголошувались невимушено, без тиску з боку керівника;

— рішення, яке прийнято колегіально, але, як з'ясувалося потім, є помилковим, коригується шляхом нового колективного розгляду без пошуку винного за невдало внесену пропозицію.

Отже, нарада є важливою формою ділового спілкування. Вона буде ефективною, якщо її учасники дотримуватимуться певних етичних норм, принципів і правил спілкування.

Збори як форма прийняття колективного рішення

Досить поширеною формою колективного обговорення ділових проблем є збори, що проводяться з метою спільного осмислення певного питання, яке хвилює громадськість. На обговорення збираються люди, яких об'єднує якийсь інтерес (збори акціонерів, партійні збори, збори громадян для висунення кандидата в депутати).Збори готуються заздалегідь, і чим ретельніше, тим більшим буде ефект від їх проведення. Як і інші форми спілкування, збори складаються з кількох етапів, жоден з яких не можна ігнорувати: підготовка зборів; висвітлення проблеми та її обґрунтування; обговорення проблеми; ухвалення рішення. Звичайно підготовкою до зборів займається робоча група, члени якої найбільше зацікавлені в результаті.

На першому етапі треба чітко визначити проблему для розгляду та коло учасників обговорення. Проблему необхідно глибоко проаналізувати і на цій основі підготувати відповідний матеріал для викладення на зборах. Як правило, у підготовці зборів беруть участь спеціалісти, а доповідачем призначається найкваліфікованіша і найавторитетніша людина.

Щоб знайти відповідний підхід до слухачів, промовець, тобто особа, яка виступає на зборах з якоюсь інформацією чи основною доповіддю, має зважати на обставини й середовище, в якому виступатиме. Насамперед треба чітко визначити для себе основну ідею виступу, підкріпити її чіткими й перевіреними аргументами. Ніколи не буде добрим промовцем той, хто виходить на трибуну, не підготувавши основ свого виступу. Звичайно, у дрібницях можна покластися на досвід, ситуаційні впливи й стимули з боку слухачів, але основна частина виступу має бути наперед продуманою. Потрібно визначити, що варто сказати у вступі, що — в основній частині, а що — наприкінці виступу.

Пам'ятаючи про регламент, доцільно розподілити час для виступу з доповіддю. Учені рекомендують приблизно 10 - 12 % загального часу присвятити вступу, 4 -5 % — висновкам, а решту — основній частині .

Зборами, як правило, керує президія, яку обирають їх учасники.

Після основного виступу починається обговорення доповіді. Ефективнішими будуть підготовлені виступи. При цьому може виступити й будь-хто з учасників зборів. Питання про кількість осіб, які беруть участь в обговоренні, і регламент вирішують учасники зборів.

У виступі краще висвітлювати одну тему. Можна поділити виступ на кілька підпунктів. Кожну думку, інформацію, яку взято для виступу, треба оцінювати в кількох напрямках: чи відповідає вона поставленій меті, чи логічна й переконлива, чи цікава, чи відповідає матеріал формі промови й обставинам, у яких вона має проголошуватися, чи буде зрозумілою присутнім, чи відповідатиме загальноприйнятим етичним нормам? Саме в таких виступах яскраво виявляються етика та культура спілкування. Самозакоханий оратор виступає перед аудиторією, щоб похизуватися, послухати себе самого, переконатись у значущості своєї персони. Його не цікавлять інтереси присутніх, їхні бажання й проблеми. І, навпаки, промовець, який намагається бути корисним людям, не шкодує часу і сил, готуючись до виступу, добираючи матеріал для переконання. Його виступ неодмінно матиме успіх.

Здатність постійно дбати про слухачів і вміння поставити себе на їхнє місце — одна з найважливіших передумов успіху. Із цим тісно пов'язане вміння стежити за реакцією в залі, завжди пам'ятаючи про слухачів з найнижчим рівнем знань. Цієї поради варто дотримуватись обережно, бо можна недооцінити слухачів, викладаючи матеріал надто спрощено, що так само не бажано.

Як підготувати виступ, щоб його добре сприйняли слухачі?

Ось деякі поради:

— Не вживайте надто довгі речення, бо їх важко зрозуміти.

— Персоніфікуйте речення, але не зловживайте третьою особою однини і множини. Це порушення етикету. Не 6ійтеся вживати в разі потреби форму першої особи.

— Не переобтяжуйте свою мову словами іншомовного походження, професійними термінами, абстрактними поняттями, бо їх не всі можуть зрозуміти.

— Намагайтеся включати до виступу приклади, порівняння й висновки, а часом і дотепний вислів, але ставтеся до їх добору серйозно.

— Не зловживайте зайвими подробицями, в яких губиться головна думка.

— Надмірна лаконічність також може зашкодити слухачам зрозуміти інформацію та основну ідею.

— Завжди слід пам'ятати про етику свого виступу. Неувага до слухачів обернеться, зрештою, проти того, хто виступає.

Щоб досягти успіху, промовцеві важливо знати, як ставляться слухачі до нього особисто і до обраної ним теми. Ставлення може бути доброзичливим, нейтральним, недоброзичливим і дуже недоброзичливим. Якщо промовець знає, що більшість слухачів ставляться до нього неприязно, він повинен насамперед подбати про зміну їхньої установки. Якщо ставлення нейтральне, то протягом перших хвилин треба зробити слухачів більш доброзичливими. Як правило, обговорення припиняється тоді, коли на запитання "Чи є ще пропозиції з обговорюваної проблеми?" відповіді немає. Тоді внесені пропозиції систематизуються. Зазвичай це робить президія чи спеціальна група. Важливо, як і на нараді, дібрати раціональні ідеї, не обговорюючи невдалі й не виявляючи неповаги до їхніх авторів. Якщо не дотримуватися цього етичного правила, збори переростуть у сварку.

Президія або робоча група виносить на обговорення проект рішення, який ухвалюється учасниками зборів, а потім доповнюється іншими пропозиціями. Якщо до запропонованого та винесеного на розгляд документа учасники зборів ставляться позитивно, він виноситься на голосування і приймається, якщо за нього голосує більшість присутніх. Цей етап зборів дуже важливий, бо від якості прийнятого рішення залежить не лише результативність цієї акції, а й зміни в ситуації, яка обговорювалася. Рішення має бути конкретним, із зазначенням виконавців і термінів виконання. Надзвичайно важливою є стадія контролю за виконанням прийнятого рішення. Доцільно через деякий час повідомити учасників зборів про результати виконання прийнятого рішення і внесених критичних зауважень та пропозицій. Це зараз робиться в обов'язковому порядку на зборах акціонерів, де розглядається інформація відповідальних осіб про виконання рішення, прийнятого минулими зборами, і внесених на них пропозицій.

        

 Дискусія

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, дібрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії. Учасників дискусії краще розмістити у приміщенні так, щоб усі присутні бачили одне одного в обличчя й добре чули.

Тему дискусії краще формулювати проблемно. На обговорення не бажано виносити понад п'ять питань. Якщо тема складна, доцільно зробити невеликий вступ, щоб учасникам дискусії було легше визначитись щодо основних понять.

На другому етапі обговорюються ті питання, які було винесено на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Від виконання ним своєї ролі багато в чому залежать хід і результати дискусії. Щоб не тиснути на присутніх авторитетом, ведучому не слід самому багато говорити. Він це може робити тільки тоді, коли не вистачає інформації для пошуку нового погляду на вже відому проблему. Ведучому треба ставитися до всіх поважливо й однаково, не засуджувати будь-кого з учасників за його, можливо, некомпетентну думку. Різні заклики ведучого на зразок "пам'ятайте про регламент", "дотримуйтесь правил дискусії", "будьте цивілізовані" не знімуть загострення пристрастей, а можуть лише образити її учасників. Тому не варто зловживати такими висловами.

Проте до поведінки учасників дискусії також є певні вимоги. По-перше, вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію. По-друге, кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять. По-третє, усім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки. Не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників.

Якщо під час обговорення виникла пауза внаслідок роздумів учасників, переривати її не слід, бо, можливо, вона допоможе знайти новий цікавий поворот дискусії.

Третій етап дискусії — підбиття підсумків. Це, звичайно, робить ведучий. Проте можна доручити це і досвідченому спеціалісту з числа учасників. Він оцінить повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні погляди, наголосить на значущих результатах обговорення. Добре, якщо до аналізу дискусії буде залучено й інших учасників. Це допоможе всім краще усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а також сприятиме підвищенню рівня культури спілкування під час дискусії.

       Як свідчать спостереження, дискусія не повинна тривати понад три години. Зловживання часом може викликати роздратування у присутніх. Ведучий має відчути кульмінаційний момент, після якого, звичайно, інтерес до обговорення зменшується, і підбити підсумки. Важливо також дотримуватися схваленого регламенту. Як правило, для повідомлення надається 15 - 20 хвилин, для виступу 3 - 5 хвилин.

Під час обговорення нерідко народжується багато різних думок, іноді цілком полярних. І тоді учасники відповідно до своїх думок починають тяжіти до людей, думки яких їм близькі. Серед учасників дискусії виникають певні групи, найчастіше так звані меншість і більшість. Тривалий час вважалося, що істина належить більшості, а меншість сприймалась як дестабілізуючий фактор. Справді, більшість використовує психологічний тиск на інших. Проте авторитет її часом ґрунтується на чисельності, а не на правоті. Але, і це підтверджує практика, зокрема сесії Верховної Ради України, саме меншість викликає творчу активність аудиторії, твердо й послідовно відстоюючи свої позиції. Тим самим вона стимулює більшість подивитися на проблему під іншим кутом зору. Вважається, що погляди більшості змінюються частіше залежно від етики поведінки та спілкування меншості, аніж від її компетентності.

Сварка під час дискусії починається нерідко тому, що присутня на ній людина починає відчувати гнів або злість. Це явище не можна ігнорувати. Доцільніше розібратися в ньому та знайти шлях, який допоміг би подолати його. Злість може виникнути через страх або сподівання, яке не справдилося. Людина легше впорається зі своєю злістю, якщо знайде інші варіанти розв'язання проблеми. Першим кроком до її переборення стане вже те, що вона зрозуміє, що з нею відбувається.

Про результативність дискусії можна говорити, коли в учасників сформувалася певна думка щодо обговорюваного питання. Якщо під впливом дискусії у частини учасників змінились установки, то це означає, що подіяв "ефект переконання". Він виявляється навіть тоді, коли в декого зароджуються сумніви щодо правильності своїх поглядів. "Нульовий ефект" дискусії буває коли погляди, думки більшості людей не змінюються. Звичайно, це може бути наслідком пасивного ставлення до дискусії та браком підготовки до неї. Якщо під час дискусії в декого сформуються погляди, протилежні тим, які хотілося сформувати під час організації, то це означає дію "ефекту бумеранга", тобто негативний результат дискусії.

Дискусія як форма колективного обговорення відрізняється від полеміки та диспуту.

Полеміка як конфронтація ідей, поглядів, думок, на відміну від дискусії, має на меті не досягнення згоди в суперечці, а перемогу над опонентом. Нерідко, в полеміці її учасники використовують різні засоби спілкування, не дуже піклуючись про його культуру. Напевне, саме тому протилежну частину учасників полеміки найчастіше називають супротивниками, а не опонентами, як у дискусії.

Диспут використовується для публічного захисту наукової позиції або для того, щоб визначитись у життєво важливих, найчастіше моральних, проблемах. Теми для диспутів нерідко добирають на основі аналізу життєвого досвіду. На диспут звичайно відводиться менше часу, ніж на дискусію, і спрямований він, як правило, на розв'язання особистісних проблем.

"Мозковий штурм"

"Мозковий штурм" — це спільне розв'язання творчої проблеми, яке забезпечується особливими прийомами. Ця форма обговорення спрямована на активізацію творчої думки з використанням засобів, які знижують критичність і самокритичність людини, а отже, підвищують її впевненість у собі й готовність до творчого пошуку. Під час "мозкового штурму" на першому його етапі — генерації ідей — кожний учасник вільно висуває пропозиції щодо вирішення поставленого завдання. Ця форма обговорення базується цілковито на дотриманні учасниками загальноприйнятих етичних норм. На першому етапі обговорення критика повністю забороняється. А відтак усі учасники можуть спокійно висловлювати свої думки, знаючи, що їх не назвуть смішними або недоречними.

      Після генерації ідей бажано вибрати серед них кращі. На авторстві ідей не слід наголошувати, бо найчастіше кращі ідеї є результатом колективної творчості. Після відбору кращої ідеї треба розділитися на дві групи --прибічників і противників. Вони спробують ще раз проаналізувати всі аргументи "за" й "проти" висловленої ідеї. Під час "мозкового штурму" важливо виконувати й інші правила, що сприяють підвищенню ефективності роботи. По-перше, бажано, щоб на розгляд виносилася лише одна проблема. По-друге, у процесі обговорення мають брати участь щонайбільше 12 осіб. По-третє, варто розмістити учасників по колу, щоб вони бачили одне одного і були рівноправними. Необхідно також обмежити час обговорення до ЗО хвилин. Дефіцит часу породжує стрес і стимулює діяльність мозку.

Звичайно, велику роль у досягненні результатів під час "мозкового штурму" відіграє її лідер. Саме він має зробити все для того, щоб створити відповідну моральну і психологічну атмосферу в групі. Від нього залежить, щоб не було втрачено жодної пропозиції, щоб навіть "дику" ідею було обговорено, щоб усі висловлювання перетворилися з оціночних на змістовні. Психологічний бар'єр у такій групі людей зникає швидше, якщо склад учасників більш-менш однорідний.

Отже, колективні форми обговорення, за яких стимулюється зацікавленість його учасників процесом пізнання, сприяють підвищенню активності людини, розвиткові її творчого потенціалу.

Висновки

Колективне обговорення реалізується за допомогою різних форм — наради, збори, дискусії, диспути, "мозковий штурм", переговори тощо.

На відміну від позиційного торгу, принципові переговори є ефективнішою формою колективного обговорення. Найкращий результат переговорів: перемога — перемога.

Нараду як форму колективного обговорення найчастіше використовують, коли є потреба у спільному вирішенні складних ділових питань.

Запорукою успішного виступу є здатність постійно дбати про слухачів і вміння поставити себе на їхнє місце, пам'ятаючи про етичні норми поведінки та спілкування.

Для досягнення ефективності під час колективного обговорення потрібно дотримуватись таких умов: поінформованості учасників про предмет обговорення, загального інтересу до визначеної теми, високої моральної та психологічної компетентності присутніх.

Питання для обговорення:

1. З якою метою і які форми колективного обговорення слід використовувати в певних ситуаціях?

2. Які особливості позиційного торгу і принципових переговорів? Який результат переговорів кращий і як його досягти?

3. Якщо у головуючого на нараді, зборах чи дискусії власні цікаві ідеї, пропозиції, як йому краще довести їх до присутніх?

4. Чим різняться дискусія, полеміка та диспут? Що спільного у них?

5. Як треба виступати на зборах, щоб привернути увагу присутніх до змісту виступу та переконати їх у тому, що викладені положення, ідеї варто підтримувати?

6. Якою має бути поведінка людини, що керує колективним обговоренням (нарадою, зборами, дискусією, "мозковим штурмом", диспутом тощо)?

7. Яких етичних норм і правил етикету слід насамперед дотримуватися учасникам будь-якої форми колективного обговорення, щоб досягти позитивного результату?

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДО КУРСУ

СТИЛІСТИКА

Завдання 1. У якому рядку допущено стилістичну помилку?

1. Нехай увійде слідуючий студент, бо цьому треба ще трохи поготовитись.

2. Сучасний момент надто складний і непрогнозований.

3. Струмінь води, що витікає з крана, через годину міг би перетворитися на річку.

4. Усе ж надали перевагу першому варіанту.

5. Кожен день залишає в пам’яті свій слід.

Завдання 2. У якому рядку є нелітературне слово?

1. Зал – зала, теза – тезис, гість – гостя.

2. Клавіш – клавіша, жираф – жирафа, ширина – широчінь.

3. Перифраз – перифраза, спазм – спазма, глибина – глибінь.

4. Генезис – генеза, роль – роля, відбиток – відбитка.

5. Відробіток – відробітка, бистрина – бистрінь, височина  – височінь.

Завдання 3. У якому рядку допущено стилістичну помилку?

1. Повітря було таке запашне від гірських трав.

2. Нині вже розроблено ефективний метод.

3. Наш клас був дружній, роботящий.

4. У працелюбного життя завжди буде змістовне й повноцінне.

5. Вода з безперервним шумом обвалювалась з гори у прірву.

Завдання 4. У якому рядку наведено словосполучення зі стилістичною помилкою?

1. Говорити українською мовою – говорити по-українському – говорити по-українськи.

2. Додати до вище сказаного – додати до щойно сказаного – додати до сказаного попереду.

3. Заввишки триста метрів – висотою у триста метрів.

4. Згідно з рішенням – відповідно до рішення.

5. Тримоторний літак – трьохмоторний літак.

 Завдання 5. У якому стилі мовні штампи є стилістичним засобом, а не помилкою?

  1.  У науковому.
  2.  У діловому.
  3.  В інформаційному.
  4.  У розмовному.
  5.  У науково-популярному.

Завдання 6. У котрому реченні є стилістична помилка?

  1.  Не забудьте вимкнути світло в кімнаті.
  2.  Запиши мій адрес, я буду чекати листа.
  3.  Телеграми надіслали численні випускники Марії Романівни.
  4.  Спробуйте висвітлити це питання самостійно.
  5.  У збірнику вправи були хоч і складні, та дуже цікаві.

Завдання 7. У котрому реченні є стилістична помилка? 

  1.  Ця аптека працює цілодобово.
  2.  Цікаві міроприємства запланували на серпень місяць.
  3.  Ми забронювали квиток до Києва.
  4.  Хто бажає взяти участь у конкурсі?
  5.  Наступний рік обіцяє бути більш сприятливим.

Завдання 8. Котре речення написане без стилістичної помилки? 

  1.  Парикмахерська була закрита на ремонт.
  2.  Я відстав у навчанні завдяки тривалій хворобі.
  3.  Незважаючи на негоду, ми продовжили свою подорож.
  4.  Чи ти приїдеш і на слідуючу суботу?
  5.  На тій неділі у нас буде контрольна робота з математики.

Завдання 9. У якому рядку всі словосполучення семантичне і стилістично правильні?

  1.  Житель України – мешканець будинку, відважний мій рятівник –рятувальник на озері, ціла доба – круглий сирота.
  2.  Відчинити вікно – відкрити банку, перевернути стілець – перевернути сторінку, білет на літак – екзаменаційний білет.
  3.  Музикальна школа – музикальна пам’ять, пам’ятка архітектури – пам’ятка першокурсникові, виборча компанія – весела компанія.
  4.  Фотографуватися в анфас, моя автобіографія, нова директива, розповідай дальше.
  5.  Зараз сім годин, підписка газет і журналів, ставлення до тебе щире, відношення А : В.

 Завдання 10. У котрому реченні допущено стилістичну помилку?

  1.  Тут молодий журналіст очолює відділ культури.
  2.  Книга вчить любити друзів і палко ненавидіти ворогів.
  3.  Сьогодні політ людини в небесні далі став реальністю.
  4.  Подбаймо, щоб ця грізна зброя не потрапила до рук ворога.
  5.  Вони теж взяли участь в урочистому засіданні ради.

Завдання 11. У якому реченні є стилістична помилка?

  1.  Це мій давній друг.
  2.  Я мешкаю в новому будинку.
  3.  Пробачте, я ненароком зачепила Вас.
  4.  Це мій улюблений поет.
  5.  Я вибачаюсь, що не прийшла вчасно.

Завдання 12. У якому рядку допущено стилістичну помилку?

  1.  Ми готові вам допомогти, якщо бажаєте.
  2.  Чому ти не прийняв участь в тих змаганнях?
  3.  Я вважаю за правильне відмовитися від цієї поїздки.
  4.  Сивувату голову мусить трохи схиляти, бо стелі дістає.
  5.  Варто докласти всіх зусиль до успіху цієї справи.

Завдання 13. У котрому рядку є одна стилістична помилка?

  1.  Зовнішній державний борг, податкові пільги, спільне підприємництво, особисто ти, будь-хто з нас.
  2.  Кризисна ситуація, зазнавати втрат, на завершення скажу, займати ділянку, іншим разом.
  3.  Наступна зупинка, готівковий розрахунок, технічна придатність, на правах винятковості, поїхати за призначенням.
  4.  Агентська винагорода, безмитне ввезення, перехідний залишок засобів, залежний попит, свій постачальник.
  5.  Відповідати за бажанням, писати охайно, підносити руку, вимкнути світло, перегорнути сторінку.

Завдання 14. З’ясуйте, в якому рядку наведено стилістично нейтральні (загальновживані) мовні одиниці.

  1.  Суфікс, дієслово, присудок, фонема, епітет.
  2.  Мати, батько, вода, жито, робота.
  3.  Аналіз, синтез, індукція, дедукція, дослідження.
  4.  За наказом, ввести до складу, відповідно до, згідно з, одержувач.
  5.  Статус, геноцид, консенсус, виборча кампанія, трудівники полів.

Завдання 15. Який стиль вважають необразним?

  1.  Офіційно-діловий.
  2.  Науково-популярний.
  3.  Художній.
  4.  Публіцистичний.
  5.  Розмовний.

Завдання 16. У якому реченні допущено стилістичну помилку?

  1.  Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу (Із Закону «Про мови в Українській РСР»).
  2.  В нашій мові – думки і мрії наших предків про волю і щастя, боротьба і звитяга, їхнє одвічне трудолюбство і мрійлива душа (Ю. Мушкетик).
  3.  . Мова наша живе, не дивлячись на заборони і переслідування на протязі століть (3 розмови).
  4.  Українська література завжди розкривала красу рідного слова, відомого своєю винятковою співучістю, місткістю і гнучкістю (Із словника-довідника).
  5.  Державна мова – закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління (3 енциклопедії).

Завдання 17. Вкажіть, у якому варіанті відповіді правильно визначено ознаки ділового стилю.

  1.  Широко використовуються емоційно-забарвлені слова, суспільно-політична лексика, риторичні запитання, вигуки, повтори, тон мовлення пристрасний, оцінний (іронія, сарказм, захоплення, гнів).
  2.  Основна лексика – загальновживані слова, позбавлені емоційно-стилістичного забарвлення, стилістично нейтральні, які вживаються лише в конкретно логічному значенні; вживання специфічної термінології, яка в інших стилях ніколи не використовується; вживання складних слів, утворених у різний спосіб, абревіатур; вживання віддієслівних іменників, які нерідко є термінами; мовні штампи, прямий порядок слів.
  3.  Вживаються специфічні, синтаксично неподільні словосполучення, терміни; мовні засоби поєднуються з формулами, внаслідок чого досягається стислість викладу, чітке дотримання логічності й послідовності складових частин; речення, як правило, розповідні.
  4.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічні форми спілкування, риси індивідуалізації мовлення, вживання неповних речень, застосування міміки, жестів, багатство інтонацій різноманітних колоритів мовлення, перемовляння.
  5.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічна форма спілкування поряд з-авторським текстом, риси індивідуалізації мовлення, широке застосування лексики художнього зображення, тропів, стилістичних фігур синтаксису, ремарки, коментар, зміщення часових і просторових понять.

Завдання 18. Вкажіть, у якому варіанті відповіді правильно зазначено ознаки розмовного стилю.

  1.  Широко використовуються емоційно-забарвлені слова, суспільно-політична лексика, риторичні запитання, вигуки, повтори, тон мовлення пристрасний, оцінний (іронія, сарказм, захоплення, гнів).
  2.  Основна лексика – загальновживані слова, позбавлені емоційно-стилістичного забарвлення, стилістично нейтральні, які вживаються лише в конкретно логічному значенні; вживання специфічної термінології, яка в інших стилях ніколи не використовується; вживання складних слів, утворених у різний спосіб, абревіатур; вживання віддієслівних іменників, які нерідко є термінами; мовні штампи, прямий порядок слів.
  3.  Вживаються специфічні, синтаксично неподільні словосполучення, терміни; мовні засоби поєднуються з формулами, внаслідок чого досягається стислість викладу, чітке дотримання логічності й послідовності складових частин; речення, як правило, розповідні.
  4.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічні форми спілкування, риси індивідуалізації мовлення, вживання неповних речень, застосування міміки, жестів, багатство інтонацій різноманітних колоритів мовлення, перемовляння.
  5.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічна форма спілкування поряд з авторським текстом, риси індивідуалізації мовлення, широке застосування лексики художнього зображення, тропів, стилістичних фігур синтаксису, ремарки, коментар, зміщення часових і просторових понять.

Завдання 19. Вкажіть, у якому варіанті відповіді правильно визначено ознаки художнього стилю.

  1.  Широко використовуються емоційно-забарвлені слова, суспільно-політична лексика, риторичні запитання, вигуки, повтори, тон мовлення пристрасний, оцінний (іронія, сарказм, захоплення, гнів).
  2.  Основна лексика – загальновживані слова, позбавлені емоційно-стилістичного забарвлення, стилістично нейтральні, які вживаються лише в конкретно логічному значенні; вживання специфічної термінології, яка в інших стилях ніколи не використовується; вживання складних слів, утворених у різний спосіб, абревіатур; вживання віддієслівних іменників, які нерідко є термінами; мовні штампи, прямий порядок слів.
  3.  Вживаються специфічні, синтаксично неподільні словосполучення, терміни; мовні засоби поєднуються з формулами, внаслідок чого досягається стислість викладу, чітке дотримання логічності й послідовності складових частин; речення, як правило, розповідні.
  4.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічні форми спілкування, риси індивідуалізації мовлення, вживання неповних речень, застосування міміки, жестів, багатство інтонацій різноманітних колоритів мовлення, перемовляння.
  5.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічна форма спілкування поряд з авторським текстом, риси індивідуалізації мовлення, широке застосування лексики художнього зображення, тропів, стилістичних фігур синтаксису, ремарки, коментар, зміщення часових і просторових понять.

Завдання 20. Вкажіть, у якому варіанті відповіді правильно визначено ознаки публіцистичного стилю.

  1.  Широко використовуються емоційно-забарвлені слова, суспільно-політична лексика, риторичні запитання, вигуки, повтори, тон мовлення пристрасний, оцінний (іронія, сарказм, захоплення, гнів).
  2.  Основна лексика – загальновживані слова, позбавлені емоційно-стилістичного забарвлення, стилістично нейтральні, які вживаються лише в конкретно логічному значенні; вживання специфічної термінології, яка в інших стилях ніколи не використовується; вживання складних слів, утворених у різний спосіб, абревіатур; вживання віддієслівних іменників, які нерідко є термінами; мовні штампи, прямий порядок слів.
  3.  Вживаються специфічні, синтаксично неподільні словосполучення, терміни; мовні засоби поєднуються з формулами, внаслідок чого досягається стислість викладу, чітке дотримання логічності й послідовності складових частин; речення, як правило, розповідні.
  4.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічні форми спілкування, риси індивідуалізації мовлення, вживання неповних речень, застосування міміки, жестів, багатство інтонацій різноманітних колоритів мовлення, перемовляння.
  5.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічна форма спілкування поряд з авторським текстом, риси індивідуалізації мовлення, широке застосування лексики художнього зображення, тропів, стилістичних фігур синтаксису, ремарки, коментар, зміщення часових і просторових понять.

Завдання 21. Вкажіть, у якому варіанті відповіді правильно визначено ознаки наукового стилю.

  1.  Широко використовуються емоційно-забарвлені слова, суспільно-політична лексика, риторичні запитання, вигуки, повтори, тон мовлення пристрасний, оцінний (іронія, сарказм, захоплення, гнів).
  2.  Основна лексика – загальновживані слова, позбавлені емоційно-стилістичного забарвлення, стилістично нейтральні, які вживаються лише в конкретно логічному значенні; вживання специфічної термінології, яка в інших стилях ніколи не використовується; вживання складних слів, утворених у різний спосіб, абревіатур; вживання віддієслівних іменників, які нерідко є термінами, мовні штампи, прямий порядок слів.
  3.  . Вживаються специфічні, синтаксично неподільні словосполучення, терміни; мовні засоби поєднуються з формулами, внаслідок чого досягається стислість викладу, чітке дотримання логічності й послідовності складових частин; речення, як правило, розповідні.
  4.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічні форми спілкування, риси індивідуалізації мовлення, вживання неповних речень, застосування міміки, жестів, багатство інтонацій різноманітних колоритів мовлення, перемовляння.
  5.  Загальновживана лексика, експресивна насиченість, діалогічна форма спілкування поряд з авторським текстом, риси індивідуалізації мовлення, широке застосування лексики художнього зображення, тропів, стилістичних фігур синтаксису, ремарки, коментар, зміщення часових і просторових понять.

ФРАЗЕОЛОГІЯ

Завдання 22. Який фразеологізм є антонімом до фразеологізму молоде - зелене?

  1.  З’їв собаку.
  2.  Ні риба ні м’ясо.
  3.  Ні живий, ні мертвий.
  4.  Ні в тин, ні в ворота.
  5.  Пекти раки.

Завдання 23. У якому ряду фразеологізми є синонімами?

  1.  Ні в казці сказати, ні пером описати; очей не відірвати; хоч з лиця воду пий.
  2.  Зачепити за живе; зривати маску; відкривати очі; пекти раки.
  3.  Брати за серце; укривати ганьбою; зіграти в ящик; пахне смаженим.
  4.  Обливати брудом; гав ловити; глек розбити; пекти раків.
  5.  Пасти задніх; зуб на зуб не попадає; намилити шию; лиш дим та й нитка.

НОРМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Завдання 24. У якому із наведених рядків порушені норми милозвучності?

  1.  Наш учитель, там у житах, вчилася в інституті.
  2.  Вірю в пам’ять, ішов у поле, одягнена у форму.
  3.  Сосна і ялина, батьки і діти, Олена і Іван.
  4.  Василь і Галина, поїхала в Острог, купалася в озері.
  5.  Працював уночі, радилася з онуками, були в гостях.

Завдання 25. У якому рядку в усіх словах наголос має смисло-розрізнювальну функцію?

  1.  Мабуть, лікарський, ракурс, сегмент, буде.
  2.  Будуть, римлянин, помилка, поміщик, роки.
  3.  Нести, громадянин, хаос, договір, висіти.
  4.  Адже, каталог, партер, розсильний, вчення.

 5.  Атлас, запал, вершковий, лупа, людський.

Завдання 26. У якому рядку допущено помилку у відмінковій формі імені й прізвища?

  1.  Олександра Ємця, Сергієві Волощуку, Ірині Семків, Василем Ілащуком, Юрієві Луценку.
  2.  Вірі Бойчук, Павлом Бойчуком, Ігорем Стецем, Марією Явір, Віктору Ющенкові.
  3.  Дарини Чуклі, Світлани Бойко, Василя Дарійчук, Сергієві Бойко, Миколою Томенком.
  4.  Юлією Нось, Ірині Уштан, Петром Уштаном, Зорині Кедь, Юлію Тимошенко.
  5.  Святослава Мельничука, Вірою Мельник, Зої Гринів, Ядвіги Русової, Олександрові Морозу.

Завдання 27. У якому випадку порушено правила чергування у-в, і-й, з-із-зі?

  1.  Видатних учених, крок уперед, сини і онуки, в наш вік. замітки зі залу суду.
  2.  Комісій усіх рівнів, зв'язатися зі станцією, знайомство зі світом, не міг і відрадити.
  3.  Наш учитель, Петро й Іван, яка вже довела, робота зі слухачами, село й місто.
  4.  Один з кращих, з перших днів узятися, а в нас краще, він і вона, рідний край усіх нас.
  5.  Будь зі мною, я з тобою, знав вірші, із задоволенням піду, ми і вони.

Завдання 28. У якому рядку є неправильні прийменникові конструкції?

  1.  На адресу, за адресою, за бажанням, з відчаю, з вини.
  2.  На відміну, за вказівкою, за документом, за проектом, з міркувань.
  3.  3 участю, за участю, за призначенням, за методом, на знак вдячності.
  4.  За ініціативою, з ініціативи, по списку, по мірі сил, за домовленістю.
  5.  За планом, з обов’язку, за звичкою, за рівнем знань, згідно з наказом.

Завдання 29. У котрому випадку обидва варіанти відмінкової форми прізвища можливі?

  1.  Павлів – Павлова і Павліва; Кравців – Кравцева і Кравціва.
  2.  Швець – Швеця і Шевця, Орел – Орла і Орела.
  3.  Вітер – Вітра і Вітру, Віра Жмут – Віри Жмут і Віри Жмути.
  4.  Ольга Кравчук – Ольги Кравчук і Ольги Кравчукової.
  5.  Валентина Поліщук – Валентині Поліщук і Ватентині Поліщуковій.

Завдання 30. У всіх словах якого рядка неможливе чергування у: в?

  1.  Вчитель, врожай, вдача, указ, всесвітній.
  2.  Взаємний, вдова, удача, вразливий, вкрасти.
  3.  Вступ, вклад, влада, увага, власний.
  4.  Урожай, угода, вміст, взимку, удар.
  5.  Вдень, влітку, влада, управа, вночі.

Завдання 31. У якому ряду слів можливе чергування у:в?

  1.  Управа, уразити, уклад, уступ, уява, увага, Угорщина.
  2.  Учений, утопія, усувати, Уляна, Україна, удача, Врубель.
  3.  Уява, увічі, увечері, учитель, удова, вгору, Урал.
  4.  Україна, умовити, убивати, увібрати, увесь, уверх, урівноважений.
  5.  Увібрати, убивати, уліво, увертюра, урозгін, ущипнути, Вдовиченко.

Завдання 32. У якому рядку всі конструкції нелітературні?

  1.  Влітку відпочиваю, задоволення попиту, колишні студенти, витяг з протоколу, замінити на новий.
  2.  Додаткова вартість, іншим разом, і так далі, твоє ставлення до цього, двома словами підсумувати.
  3.  Негативний попит, прогалина використання, викликає заперечення, це мене не стосується (не обходить), скасувати указ.
  4.  Висказати думку, всі без виключення, воплощатися в життя, держати слово, відділ по міжнародним зв'язкам.
  5.  Зовнішня заборгованість, генеральний підрядник, банкнотний обіг, зустрічний позов, за законами природи.

Завдання 33. У котрому рядку немає жодної помилки (кальки з російської мови)?

  1.  Говорити на українській мові, агентська угода, захист капіталовкладень, аналіз постачальників, цікавий захід.
  2.  Надрукований звіт, даже дивно, остаточне рішення, по просьбі громадян, посвідка про відрядження.
  3.  Впровадження товару, спільні зусилля, витрачати кошти, неділю тому назад, думки співпадають.
  4.  Громадянська відповідальність, слідуюче питання, враховуючи ситуацію, пропуск на завод, визнала?
  5.  Брати участь, нагромадження знань, дається взнаки, нагадувати про зустріч, ринкова вартість.

Завдання 34. Яке речення побудоване неправильно?

  1.  Починаючи з часів Ярослава, Софія Київська стає важливим культурним центром східнослов’янської держави (3 журналу).
  2.  Зробивши зло, не жди добра (Народна творчість).
  3.  Піднімаючись над обрієм, сонце дарує нові й нові світлокольорові щедроти (3 учнівського твору).
  4.  Можна приготувати суп інакше, перед варінням горох трохи прожаривши в духовці і потовкши в ступці (3 календаря).
  5.  Під’їжджаючи до міста, нас застала ніч (3 розмови).

Завдання 35. Яке з наведених речень містить синтаксичну помилку?

  1.  У нашому магазині продається лише така побутова техніка, яка відповідає сучасним вимогам.
  2.  Я телефонував на номер, зазначений в оголошенні.
  3.  Як слід підготувавшися до іспитів, ти не матимеш проблем.
  4.  Бібліотека поповнилася численними підручниками, двома комп’ютерами.

Успіхів великих досягли завдяки наполегливій праці учні нашого класу.

Завдання 36. У якому рядку допущено помилку у відмінковій формі імені й прізвища?

  1.  Олександра Ємця, Сергієві Волощуку, Ірині Семків, Василем Ілащуком.
  2.  Вірі Бойчук, Павлом Бойчуком, Ігорем Стецем, Марією Явір.
  3.  Дарини Чуклі, Світлани Бойко, Василя Дарійчук, Сергієві Бойко.
  4.  Юлією Hoc, Ірині Уштан, Петром Уштаном, Зорині Кедь.
  5.  Святослава Мельничука, Вірою Мельник, Зої Гринів, Ядвіги Русової.

Завдання 37. Які мовні норми засвідчують доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації мовлення?

  1.  Граматичні.
  2.  Стилістичні.
  3.  Орфоепічні.
  4.  Орфографічні.
  5.  Лексичні.

Завдання 38. Які мовні норми засвідчують доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації мовлення?

  1.  Граматичні.
  2.  Стилістичні.
  3.  Орфоепічні.
  4.  Орфографічні.
  5.  Лексичні.

Завдання 39. Які мовні норми стосуються лише письма?

1. Лексичні та стилістичні.

2. Морфологічні та орфоепічні.

3. Орфографічні та пунктуаційні.

4. Синтаксичні та акцентуаційні (наголошення).

5. Граматичні та графічні.

Завдання 40. У якому рядку є слова, закінчення родового відмінка яких (-а,

-я; -у, -ю) залежить від значення слова?

  1.  Дністер, блок, вітер, трактор, бал, камінь, звук.
  2.  Сибір, дощ. пень, радіус, бригадир, січень, дар.
  3.  Кавказ, гнів, кінь, вуз, суфікс, бур’ян, зал.
  4.  Київ, грім, хлопець, гастроном, сніг, пірат, синтаксис.
  5.  Львів, сум, терпець, будинок, кущ, горобець, вигляд.

КУЛЬТУРА МОВИ

Завдання 41. У якому рядку мікроконтекст слова неправильний?

1. Білет на літак, квиток екзаменаційний, музична школа, музичні інструменти, писемна пам’ятка.

2. Хустка личить, пасує комірець, одягати пальто, взувати туфлі, житель краю, мешканець будинку.

3. Вітальний адрес, точна адреса фірми, лікарський халат, лікарський препарат.

4. Налити чаю, насипати борщу, відчинити двері, відкрити банку, передплатити газету, підписати заяву.

5. Запал до конструювання, запал рушниці, лупа мало збільшує, лупа не вичесалася.

Завдання 42. У якому рядку неправильно підібрано синонім?

  1.  Худий – кістлявий, сміливий – хоробрий, перевірка – контроль, жити –мешкати.
  2.  Червоний – пурпуровий, суворий – жорстокий, доказ – аргумент, кавалерія – кіннота.
  3.  Піднесення – імпульс, сердитися – гніватися, автобіографія – життєпис.
  4.  Повідомляти – інформувати, жаданий – бажаний, точний – конкретний, форсувати – прискорювати.
  5.  Слухатися – підкорятися, випадки – події, ввічливо – привітно, аеродром – летовище.

Завдання 43. У якому рядку є неукраїнська конструкція?

  1.  Брати до уваги, жити дружно, сучасний інтер’єр, чемно поводитись, плинність кадрів.
  2.  Брати за серце, жити мрією, сучасна політика, гідно жити, поточний ремонт.
  3.  Взяти за душу, жити душа в душу, сучасні діти, триматися незалежно, приймати гостей.
  4.  Взяти до відома, жити вдома, сучасний стан, почуватися безпорадним, приймати участь.
  5.  Брати до душі, жити надією, сучасна школа, спогади дитинства, вживати ліки.

Завдання 44. У котрому рядку в парі слів подано не паронім чи омонім, а помилкову форму слова (форма тепер не вживається)?

  1.  Замок – замок, мука – мука, лупа – лупа, лікарський – лікарський.
  2.  Континент – контингент, офіційний – офіціальний, емоціональний – емоційний, декваліфікація – дискваліфікація.
  3.  Декоративний – декораційний, індуктивний – індукційний, ситуативний – ситуаційний, ділянка – дільниця.
  4.  Вигода – вигода, людський – людський, запал – запал, виразний – виразний.
  5.  Сон це – сонце, ніс (воду) – ніс (човна), три (оцінка)  три (від терти), музикальний – музичний.

Завдання 45. У якому рядку неправильно пояснено слово?

  1.  Вигода – користь, вигода – зручність, запал – натхнення, запал –запалювальний пристрій.
  2.  Лікарський – належить лікареві, лікарський – для лікування, уява – набуті знання, уявлення – здатність набувати знань, пам’ятка писемна  пам’ятник архітектури.
  3.  Вступати – ставати членом якогось колективу, поступати – чинити, письменний – уміє писати, писемний – написаний, продовжити – поновити тривання чогось, подовжити – зробити довшим.
  4.    Екземпляр – про щось рідкісне, примірник – один з тиражу, привласнювати – робити щось своєю власністю, присвоювати –закріплювати за кимсь, напр., почесне звання.
  5.  Свідоцтво – біографічні дані і под., посвідчення – документ про особу; адреса – місце проживання, адрес – вітальний; вершковий – з вершків, вершковий – рівний одному вершку (4,4 см).

Завдання 46. У котрому з рядів неправильних конструкцій є одна правильна? (Усно виправте всі неправильні конструкції).

  1.  Усе якраз наоборот, знаючі люди, напоминати про строки, йти на лівій стороні, я тоже.
  2.  Лист “до запитання”, заказний лист, срок представлення, дилерні скидки, в любий час.
  3.  Круглі сутки, являється прикладом, я не сторонник, чуть-чуть краще, заборгованість по основному долгу.
  4.  Багаточнсленні слухачі, дійсне лице, визивати подив, поштовий перевод, насичення спросу.
  5.  Внести в список, це твоє допущення, обжалувати рішення, заключите договір, накінець-то вирішили.

Завдання 47. У якому рядку неправильно підібрано українські відповідники при  перекладі?

  1.  Планирование – планування; предприятие – підприємство; производство – виробництво; назначение – призначення; многочисленный – численний.
  2.  Вовлекать в работу – залучати до роботи; принимать участие – брати участь; сдавать экзамены – складати екзамени.
  3.  В значительной степени – в значній мірі; бывший директор – бувший директор; разработать мероприятия – розробити міроприємства; занимать призовые места – займати призові місця; самый лучший результат – самий кращий результат.
  4.  В дальнейшем – надалі; исключение из правил – виняток з привила; следующий вопрос – наступне питання; указ вступил в силу – указ набрав чинності; на протяжении недели – протягом тижня.
  5.  Выбрать парламентариев – обирати парламентарів; потерять сознание – знепритомніти; по понедельникам – щопонеділка; заведующий отделом – завідувач відділу; изредка случается – зрідка трапляється.

Завдання 48. У якому рядку неправильно підібрано українські відповідники при перекладі?

  1.  Абонентский ящик – абонентська скринька, бедность мысли – убогість думки, грецкий орех – волоський горіх, духовное завещание – духівниця, звонить по телефону – телефонувати.
  2.  Без задних ног – не чуючи під собою ніг, во весь дух – щодуху, забубенная голова (прост.) – шибайголова, на произвол судьбы – напризволяще, птица высокого полета – велике цабе.
  3.  В одиночестве – у (на) самотині, совпадать – збігатися, предпосылка – передумова, во главе – на чолі, во вред – на шкоду.
  4.  Апеляция – звертання, баланс – рівновага, дебати – обговорення, електорат – виборці, компенсация – відшкодування.
  5.  Виписка из протокола – виписка з протоколу, отложить заседание – відложити засідання, благодаря поддержке – дякуючи підтримці, действующий закон – діючий закон, крайние меры – крайні міри.

ПИСЕМНЕ ТА УСНЕ МОВЛЕННЯ

Завдання 49. У якому рядку всі сполучення слів є сталими конструкціями ділового стилю?

  1.  Брати участь, вивчати обстановку, подати позов, бажати добра, сказати згарячу.
  2.  Розробити заходи, визначити розмір, залагодити справу, довести до відома, довести до відчаю.
  3.  Ухвалити наступне, з’ясувати питання, зрозуміти правильно, ділитися враженням, узгодити з директором.
  4.  Згідно з рішенням, звернутися з проханням, буква закону, центральне місце, наступного дня.
  5.  Згідно з наказом, відповідно до угоди, на виконання рішення, скасувати наказ, порядок денний.

Завдання 50. Вкажіть, у якому рядку наведено невідредагований фрагмент автобіографії.

  1.  Посідав призові місця на змаганнях з авіамодельного спорту.
  2.  Тато – Усенко Євгеній Степанович, народився 1960 року (11 серпня) у Василькові. За фахом він водій. Працював водієм автомашини в

м. Володимир-Волинську.

  1.  1988 року вступила до середньої школи № 298 м. Києва, у якій навчалася протягом трьох років.
  2.  Школа розташовується за адресою: вул. Мельникова, 39, Київ-119,

    04119.

  1.  За підсумками 2004/2005 навчального року середній бал становить 10,5.

Завдання 51. У якому рядку наведено невідредагований фрагмент характеристики?

  1.  Упродовж двох років обіймає посаду провідного економіста.
  2.  Сумлінно ставиться до виконання службових обов’язків.
  3.  Отримав друге місце в районній олімпіаді по математиці.
  4.  Досконало володіє англійською мовою.
  5.  Виявляв цікавість (інтерес) до точних наук.

Завдання 52. Який із фрагментів заяви є правильним?

  1.  Прошу дати мені відпустку на 5 днів без збереження заробітної плати для здавання екзаменаційної сесії в НАУ з 10 по 14 червня 2005 р.
  2.  Прошу надати мені відпустку на 5 днів без збереження заробітної плати через екзаменаційну сесію у НАУ з 10 по 14 червня 2005 р.
  3.  Прошу надати мені відпустку тривалістю 5 днів без збереження заробітної плати у зв’язку зі складанням іспитів, передбачених екзаменаційною сесією в Національній академії управління (НАУ), з 10 по 14 червня 2005р.
  4.  Прошу відпустити мене на 5 днів без збереження заробітної плати на сесію.
  5.  Прошу дати відпустку на 5 днів без збереження заробітної плати, бо у мене буде екзаменаційна сесія у НАУ з 10 по 14 червня 2005 р.

Завдання 53. Продовжте речення: «Тема виступу це...».

  1.  ...роз’яснення, тлумачення, інтерпретація подій та фактів.
  2.  ...основна галузь роздумів оратора, у межах якої він добирає явища й факти, що розглядаються у виступі.
  3.  ...послідовний перелік основних питань, висвітлюваних у виступі.
  4.  ...заклик, що емоційно визначає певне суспільне завдання.
  5.  ...зіставлення і протиставлення.

Завдання 54. Продовжте речення: «План виступу це...».

  1.  ...повний письмовий виклад змісту виступу.
  2.  ...слова та звороти, що означають поняття та явища певної галузі знання.
  3.  ...послідовність і взаємозв’язок тематичних частин виступу, зафіксованих у вигляді переліку ключових питань або суджень.
  4.  ...узагальнювальні думки, які мають лаконічну, відточену мовну форму.
  5.  ...висновкові положення.

Завдання 55. Продовжте речення: «Основні думки виступу потрібно повторювати...».

  1.  ...завжди тими самими словами.
  2.  ...щоразу варіюючи їхнє мовне оформлення.
  3.  ...пропонуючи слухачам їх записати.
  4.  ...пропонуючи слухачам повторити їх хором.
  5.  ...тільки один раз.

Завдання 56. Продовжте речення: “Найчастіше у публічних виступах на суспільну тему вдаються до...”.

  1.  ...науково-навчального підстилю наукового стилю.
  2.  ...белетристичного підстилю художнього стилю.
  3.  ...розмовно-побутового стилю.
  4.  ...ораторського підстилю публіцистичного стилю.
  5.  ...офіційно-ділового стилю.

ВАРІАНТИ ЗАВДАНЬ ДЛЯ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ

ВАРІАНТ 1

1. Вища форма загальнонародної (загальнонаціональної) мови - це...

1.Територіальні діалекти.

2. Система стилів сучасної української мови.

3. Літературна мова.

4. Граматика.

2. Чим характеризуються різні типи норм сучасної української літературної мови?

1. Системністю.

2. Стабільністю.

3. Історичною зумовленістю.

4. Соціальною зумовленістю.

3. Графічна норма це...

1. Правильна вимова звуків.

2. Правильна передача звуків на письмі.

3. Правильний запис тексту в фонетичній транскрипції.

4. Правильний орфографічний запис.

4. Запишіть мовні засоби, якими послуговуються в художньому стилі.

5. Запишіть підстилі наукового стилю.

6. Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   долг -

•   вероятность -

•   безработица -

•   отправитель -

•   проникать взглядом -

7.  Напишіть автобіографію (на окремому стандартному аркуші).

8.  Провідміняйте - Людмила Анатоліївна Петрусенко.

Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

9. Провідміняйте кількісний числівник п’ятсот дев’яносто сім тисяч чотириста п’ятнадцять. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків.

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм звертань, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ 2

1. Нижча форма загальнонародної (загальнонаціональної) мови - це...

1. Звуки.

2. Слова.

3. Територіальні діалекти.

4. Жаргонізми.

2. Синтаксична норма - це...

1. Правильне слововживання.

2. Усталені зразки побудови словосполучень, речень.

3. Відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування.

4. Правильне вживання розділових знаків.

3. Видозміни однієї й тієї ж мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, фразеологічному, морфологічному... – це...

1. Мовні варіанти.

2. Синоніми.

3. Антоніми.

4. Пароніми.

4. Запишіть мовні засоби, якими послуговуються в публіцистичному стилі.

5. Запишіть підстилі офіційно-ділового стилю.

6.  Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   с глазу на глаз -

•   деловой -

•   зависимость -

•   итог -

•   надзор -

7.  Напишіть мотивовану заяву (на окремому стандартному аркуші).

8. Провідміняйте - Валентина Лаврентіївна Давиденко. 

       Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

9. Провідміняйте кількісний числівник вісімсот дев’яносто шість тисяч триста п’ятдесят. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків.

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм прощання, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ-З

 1.    Унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що

обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей це...

1. Писемна форма мови.

2. Мова письменника.

3. Лексична норма.

4. Літературна мова.

 2. Стилістична норма це...

1. Відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування.

2. Правильне слововживання.

3. Правильна вимова звуків, звукосполучень.

4. Усталені зразки побудови словосполучень, речень.

3. Мовна норма фіксується у...

1. Правописі.

2. Словниках.

 3. Довідниках, підручниках і посібниках із сучасної української літературної мови.

4. Запишіть мовні засоби, якими послуговуються в науковому стилі.

5. Запишіть підстилі публіцистичного стилю.

6.  Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   ручательство -

•   преимущество -

•   мельком -

•   желательно -

•   высказывать свой взгляд -

7. Напишіть довідку, яка засвідчує біографічні дані студента нашого навчального закладу (на окремому стандартному аркуші).

8. Провідміняйте – Валерій Вікторович Кирієнко.

Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

9. Провідміняйте кількісний числівник триста п’ятдесят сім тисяч шістсот п’ятдесят вісім. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків.

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм компліментів, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ-4

1.   Яким формам загальнонародної мови властиві основні загальномовні норми?

1. Усній формі сучасної української літературної мови.

2. Вищій формі загальнонародної мови (сучасній українській літературній мові).

3. Писемній формі сучасної української літературної мови.

4. Нижчій формі загальнонародної мови (територіальним діалектам).

2. Сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації це...

1. Граматична організація мови.

2. Стандартність.

3. Уніфікованість.

4. Літературна норма.

3. Пунктуаційна норма - це...

1. Правила вживання графічних знаків.

2. Правила вживання розділових знаків.

3. Правила вживання словоформ.

4. Правила вживання стилістичних фігур.

4. Запишіть мовні засоби, якими послуговуються в офіційно-діловому стилі.

5. Запишіть назви підстилів художнього стилю.

6. Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   выговор -

•   дальновидный -

•   исказить -

•   напоминать -

•   принимать во внимание -

7.  Напишіть доручення на одержання цінної бандеролі (на окремому стандартному аркуші).

Для цього придумайте:

а) прізвища, імена, по-батькові;

б) назву поштового відділення зв’язку;

в) суму, на яку оцінено бандероль.

8.   Провідміняйте – Владислав Вікторович Андрущенко.

Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

9. Провідміняйте кількісний числівник сімсот шістдесят вісім мільйонів п’ятсот три тисячі. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків.

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10.Запишіть 5 форм етикетних висловів вдячності, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ-5

1. На основі якого наріччя сформувалася сучасна українська літературна мова?

1. Південно-західного.

2. Північного.

3. Південно-східного.

2. Орфоепічна норма це...

1. Правильне написання слів.

2. Правильна вимова звуків і звукосполучень.

3. Усталені зразки побудови словосполучень, речень.

4. Правильне вживання розділових знаків.

3. Культура усного та писемного мовлення полягає в тому, щоб...

1. Досконало знати мовні норми.

2. Послідовно дотримуватися мовних норм.

3. Вивчати мовні норми.

4. Вживати різні мовні варіанти.

4. Запишіть назви підстилів наукового стилю.

5. Запишіть ознаки публіцистичного стилю.

6. Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   невзирая на... -

•   обнадеживать -

•   перечень -

•   следующий -

•   ошибочный взгляд -

7.  Напишіть довідку, яка засвідчує дані Вашого місця проживання (на окремому стандартному аркуші).

  1.  Провідміняйте – Ярослав Петрович Омельченко.

Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

  1.  Провідміняйте кількісний числівник вісімсот мільйонів сімдесят сім тисяч шістсот п’ятдесят чотири. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків. 

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм етикетних висловів вдячності, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ-6

  1.  Хто був зачинателем нової української літературної мови?
    1.  Г. Сковорода.
    2.  Т. Шевченко.
    3.  І. Котляревський.
    4.  Я.Головацький.

2. Лексична норма - це...

1. Відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування,

2. Правильне слововживання.

3. Правильне вживання словотворчих елементів.

4. Правильне вживання розділових знаків.

3. Певний добір найпридатніших і найпотрібніших для окремо взятої мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо – це...

1. Стилістична диференціація мови.

2. Стилістична норма.

3. Мовна норма.

4. Літературна норма.

4. Запишіть назви підстилів публіцистичного стилю.

5. Запишіть ознаки офіційно-ділового стилю.

6. Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   опрометчивый -

•   жалоба -

•   бюллетень -

•   взаимодействие -

•   личное дело -

7. Напишіть доручення на одержання грошового переказу (на окремому стандартному аркуші).

Для цього придумайте:

а) прізвища, імена, по-батькові;

б) назву поштового відділення зв’язку;

в) суму грошового переказу.

8. Провідміняйте – Ярослав Ігорович Сващук.

Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

  1.  Провідміняйте кількісний числівник чотири мільярди шістсот сім тисяч чотири. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків.

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм етикетних висловів вдячності, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ-7

1.   Хто був основоположником нової української літературної мови? 

1. І. Котляревський.

2.Т. Шевченко.

3. М. Шашкевич.

4. П. Куліш.

2. Орфографічна норма - це...

1. Правильне вживання морфем.

2. Правильне написання слів.

3. Правильний відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування.

4. Правильне слововживання.

3. Сукупність мовних засобів вираження, зумовлених змістом і метою висловлювання – це...

1. Мовний стиль.

2. Загальнонародна мова.

3. Літературна мова.

4. Мовна норма.

4. Запишіть назви підстилів офіційно-ділового стилю.

5. Запишіть ознаки художнього стилю.

6. Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•   гражданский -

•   двусторонний -

•   избыток -

•   копить -

•   в конце концов -

7.  Напишіть доручення на одержання цінного листа (на окремому стандартному аркуші).

Для цього придумайте:

а) прізвища, імена, по-батькові.

б) назву поштового відділення зв’язку;

в) суму, на яку оцінено листа.

  1.  Провідміняйте – Анатолій Петрович Мачурін.

Н.

Р.

Д.

3.

О.

М.

Кл.

  1.  Провідміняйте кількісний числівник два мільярди двісті вісім тисяч чотирнадцять. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків.

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм етикетних висловів привернення уваги, які властиві офіційно-діловому стилю.

ВАРІАНТ-8

1. Головна ознака літературної мови це ...

1. Стандартність.

2. Унормованість.

3. Розвинена система стилів.

4. Висока граматична організація.

2. Морфологічна норма це...

1. Правильне вживання морфем.

2. Правильне вживання розділових знаків.

3. Правильна передача звуків на письмі.

4. Правильне написання слів.

3. Мета мовлення офіційно-ділового стилю це...

1. Виховний вплив.

2. Різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомогою художніх образів.

3. Регулювання офіційно-ділових стосунків.

4. Обмін враженнями.

4. Запишіть визначення поняття “стиль”.

5.  Запишіть ознаки наукового стилю.

6. Перекладіть слова та словосполучення з російської мови на українську:

•  разрешать -

•  излагать -

•  ежегодно -

•  довод -

•  испытательный строк -

7.  Напишіть доручення на одержання цінного листа (на окремому стандартному аркуші).

Для цього придумайте:

а) прізвища, імена, по-батькові.

б) назву поштового відділення зв’язку;

в) суму, на яку оцінено листа.

  1.  Провідміняйте – Микола Анатолійович Панасюк

Н.

Р.

Д.

З.

О.

М.

Кл.

  1.  Провідміняйте кількісний числівник двісті мільярдів вісім тисяч одинадцять. Запишіть паралельні форми відмінювання для родового, давального, орудного відмінків. 

Р.

Д.

О.

Р.

Д.

О.

10. Запишіть 5 форм етикетних висловів запрошення, які властиві офіційно-діловому стилю.


МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ЩОДО ОФОРМЛЕННЯ ТА НАПИСАННЯ РЕФЕРАТУ

Перед написанням реферату з конкретної теми курсу необхідно опрацювати наукову літературу, осмислити прочитане і викласти думки на папір.

Обсяг реферату: 10 -12 сторінок (формат А-4).

Структура реферату та особливості викладу матеріалу

Вступ. Цей компонент не потребує цитувань (хоч вони допускаються), великої кількості абстрактних розмірковувань і великого обсягу.

Обов’язково виділити предмет опису, обґрунтувати тему, яку висвітлюєте в рефераті, вказавши на персоналії, які працювали над даним питанням, назвати їх праці. Це треба робити чітко й логічно, щоб обсяг вступу не перевищував 15 відсотків від обсягу роботи (1 сторінка).

Основна частина. Тут немає особливих регламентацій. Головне, щоб написати реферат самостійно. Матеріал, який викладаєте, необхідно обґрунтовано реферувати. Коли є аргументи і контраргументи, можна вступати в полеміку. Сміливо використовуйте цитати як для підтвердження, так і для спростування. Цитований матеріал в основній частині, незалежно від форми цитування – дослівного (в лапках), світоглядно-змістового (своїми словами з зазначенням авторства матеріалу, який використовується), не повинен перевершувати 30% реферату.

Загальний обсяг основної частини становить приблизно 7-8 сторінок.

Висновки. Це – підсумок реферату. Тобто чіткість, точність, лаконічність. Жодних цитат, припущень, розмірковувань. Конкретні висновки можна нумерувати.

Список використаної літератури. Укладається за алфавітним порядком. Наприклад:

  1.  Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О.Сербснської. – Львів, 1994.

2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

3. Гаврилишин А., Карков О. Словник ділових термінів: англо-український і

  українсько-англійський. – К., 1993.

4. Діденко А.Н. Сучасне діловодство. – К., 1998, 2000.

5. Коваль А.П. Культура ділового спілкування. – К., 1992.

6. Культура спілкування ділових людей: посібник для студентів гуман. ф-тів

   вищих навчальних закладів / За заг. ред.М.С.Дороніна. – К., 1997.

7. Молдаванов М.І., Сидорова Г.М. Сучасний діловий документ: Зразки

  найважливіших документів українською мовою. – К., 1992.

8. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Українське ділове мовлення. – К., 1991.

9. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство. – Львів,

  1994.

10. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. – К., 1968.

11. Словник труднощів української мови (автори: Д.Г.Гринчишин,       А.О.Капелюшний, О.М.Пазяк, О.А.Сербенська, З.М.Терлак. – К., 1989.

12. Український правопис (4-те вид.). – К., 1993.

13. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів. – К., 1998.

14. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. – К., 1997, 2000

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ

  1.  Лексичні засоби і прийоми стандартизації ділової української мови
  2.  Морфологічні засоби і прийоми стандартизації ділової української мови
  3.  Різновиди писемного ділового мовлення
  4.  Суржик та шляхи його уникнення
  5.  Українське термінознавство
  6.  Фразеологічні засоби і прийоми стандартизації ділової української мови
  7.  Сучасний офіційно-діловий мовленнєвий етикет в українській, російській, англійській, німецькій, французькій мовах
  8.  Терміни та їх функціонування в ділових паперах
  9.  Роль мовних кліше, канцеляризмів і усталених словосполучень в офіційно-діловому стилі
  10.  Словник ділової мови фахівця
  11.  Стиль сучасного ділового листування
  12.  Типові мовностилістичні помилки в оформленні сучасних документів
  13.  Роль мови в житті сучасного українського суспільства
  14.  Відродження української мови як умова національного духовного відродження
  15.  Мова і держава
  16.  Походження української літературної мови
  17.  Українська мова як відображення менталітету українців
  18.  Лексичні та стилістично новотвори у пресі
  19.  Проект нового правопису української мови та реформи української пунктуації
  20.  Жанри наукового стилю: стаття, доповідь, анотація, рецензія (правила написання)
  21.  Слововживання в діловому стилі: лексична сполучуваність, синоніми, антоніми, пароніми
  22.  Особливості перекладу речень на українську мову
  23.  Мовний етикет: традиції і сучасність
  24.  Мистецтво переконання
  25.  Мовленнєві маніпуляції у діловому спілкуванні: типи, засоби нейтралізації
  26.  Прийоми ораторського мистецтва


Додаток 1

СИСТЕМА КРИТЕРІЇВ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ 

відповідно до кожного  модуля дисципліни

“УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАНЯМ”

Модуль “Писемне та усне ділове мовлення”  (54 години)

І семестр

Тиждень початку модуля  _______  Тиждень закінчення модуля  _________

№ п\п

Критерії

Вага

1

Постійна обов’язкова частина

1.1.

Підсумковий модульний тест

30

1.2.

Виконання письмових домашніх завдань (3 завдання обсягом 1-2 сторінки, 2-4 вправи)

10

1.3.

Відповіді на теоретичні питання (1 раз)

10

1.4.

Аудиторна робота (відповіді з місця 1 раз)

5

                                (робота біля дошки – 1 раз)

5

Разом

60

2

Додаткова варіативна частина

2.1.

Підсумковий модульний тест

20

2.2.

Виконання письмових домашніх завдань (3 завдання обсягом 1-2 сторінки, 2-4 вправи)

10

2.3.

Відповіді на теоретичні питання (1 раз)

10

2.4.

Аудиторна робота (відповіді з місця 1 раз)

5

                                (робота біля дошки – 1 раз)

5

2.5.

Доповнення теоретичних відповідей – 1 раз

5

2.6.

Доповідь

5

2.7.

Участь у Тижні української мови

5

За 1 місце у конкурсі знавців української мови

30

За 2 місце у конкурсі знавців української мови

20

За 3 місце у конкурсі знавців української мови

10

Разом

125

3

Штрафна частина

3.1.

Відсутність на заняттях без поважних причин (за кожне заняття)

-5

3.2.

Відсутність письмового домашнього завдання (за кожне завд.)

-2

3.3.

Відсутність теоретичної підготовки (за кожне заняття)

-10

СИСТЕМА КРИТЕРІЇВ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ 

відповідно до кожного  модуля дисципліни

“УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАНЯМ”

Модуль “Писемне та усне ділове мовлення”  (51 година)

ІІ семестр

Тиждень початку модуля  ______  Тиджень закінчення модуля  _________

№ п\п

Критерії

Вага

1

Постійна обов’язкова частина

1.1.

Підсумковий модульний тест

30

1.2.

Виконання письмових домашніх завдань (3 завдання)

10

1.3.

Відповіді на теоретичні питання (1 раз)

10

1.4.

Аудиторна робота (відповіді з місця 1 раз)

5

                                (робота біля дошки – 1 раз)

5

Разом

60

2

Додаткова варіативна частина

2.1.

Підсумковий модульний тест

20

2.2.

Виконання письмових домашніх завдань (3 завдання)

10

2.3.

Відповіді на теоретичні питання (1 раз)

10

2.4.

Аудиторна робота (відповіді з місця 1 раз)

5

                                (робота біля дошки – 1 раз)

5

2.5.

Доповнення теоретичних відповідей – 1 раз

5

2.6.

Доповідь

5

2.7.

Участь у Днях студентської науки

5

За 1 місце

30

За 2 місце

20

За 3 місце

10

2.8.

Участь у конкурсі читців

10

Разом

135

3

Штрафна частина

Відсутність на заняттях без поважних причин (за кожне заняття)

-1

Відсутність письмового домашнього завдання (за кожне завд.)

-1

Відсутність теоретичної підготовки (за кожне заняття)

-10

Додаток 2

СПІВВІДНОШЕННЯ ОЦІНОК ЗНАНЬ ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ШКАЛОЮ, ШКАЛОЮ ECTS ТА ШКАЛОЮ НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

За шкалою ECTS

За національною шкалою

За шкалою навчального закладу

А

5 (відмінно)

90-100

В,С

4 (добре)

75-89

D,Е

3 (задовільно)

60-74

FХ

2 (незадовільно з можливістю повторного  

  складання)

35-59

F

2 (незадовільно з обов’язковим повторним курсом)

1-34


ЗМІСТ

Передмова .............................................................................................................

Лекція 1. Культура мови як складова частина загальнолюдської культури...

Лекція 2. Статус і становлення української мови як державної.....................

Лекція 3. Норми сучасної української літературної мови..............................

Лекція 4. Функціональні стилі сучасної української літературної мови......

Лекція 5. Писемне ділове мовлення.................................................................

Лекція 6. Словникова справа в Україні............................................................

Лекція 7. Культура терміновживання і термінотворення...............................

Лекція 8. Усне ділове мовлення........................................................................

Лекція 9. Мовленнєвий етикет – невід’ємний елемент культури

мовлення.............................................................................................

Теми для самостійної роботи студентів..........................................................

Практичні завдання до курсу...........................................................................

Варіанти завдань для контрольних робіт........................................................

Методичні вказівки щодо оформлення та написання реферату ..................

Тематика рефератів ..........................................................................................

Додаток 1. Система критеріїв оцінювання знань .........................................

Додаток 2. Співвідношення оцінок знань за національною шкалою,

шкалою ECTS та шкалою навчального закладу........................................


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

64869. Цель и содержание курса ОБЖ. Основные задачи курса, роль в подготовке специалиста. Законодательные акты 19.44 KB
  Формирования ГО предназначены для проведения аварийно-спасательных и других неотложных работ при угрозе и возникновении ЧС в мирное и военное время. Формирования ГО создаются по территориально-производственному принципу в организациях в районах городах областях и подразделяются на территориальные и объектовые.
64871. Литература средних веков и эпохи возрождения. Зарубежная литература на рубеже античности и средневековья 18.9 KB
  В эпоху возрождения средневековье воспринимали критически. Романтикам было свойственно идеализировать прошлое и они увидели в средневековье множество привлекательных моментов. Тысячелетний период принято делить на 3 этапа: Раннее средневековье с 5 по 10 век...
64873. Грамматика. Разделы грамматики как науки 107 KB
  Грамматическая система гораздо более стабильна по сравнению с лексической, которая легко и быстро меняется под влиянием внеязыковых факторов. Основа грамматической системы языка может оставаться относительно неизменной на протяжении веков.
64874. Лексикология. Разделы лексикологии 115 KB
  Объекты лексикологии это слово как лексическая единица ЛЕ лексика словарный состав как совокупность слов определенным образом организованная структурированная. При общем объекте имеет свой предмет: в фонетике изучается звуковая сторона слова в морфемике строение слова...
64875. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКОВА ТЕОРІЯ 117.5 KB
  Навіть якщо людина вважає себе аполітичною вона змушена визнавати та поважати рішення політичних властей. Політика це діяльність держави та політичних установ через які здійснюється організація і управління різними видами соціальної діяльності а також регулюються відносини що витікають з обміну результатами цієї діяльності.
64876. Предмет и разделы фонетики 55.63 KB
  Предмет и разделы фонетики Фонетика как раздел языкознания Аспекты изучения звуков речи Акустические параметры звуков Артикуляционный аспект изучения звуков речи Артикуляционная база Перцептивный аспект изучения звуков речи Функциональный аспект изучения звуков речи...
64877. Языкознание. Структура современного языкознания 162 KB
  Языкознание Объект и предмет языкознания Предмет лингвистики Структура современного языкознания Языкознание в системе наук Связь языкознания с физико-математическими и техническими науками...