48127

ОСНОВИ ЕТИКИ

Конспект

Этика и деонтология

Тим часом чим гостріші проблеми постають перед нами чим непевне ніші перспективи на майбутнє – тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий грунт піл ногами те заради чого варто було б жити. Предметом виступають моральноетичні аспекти світогляду сучасної людини. Науку про етичні чесноти особистісні якості достоїнства характеру людини Аристотель назвав ethice {етика. За аналогією у латинській мові від терміна mos moris крій одягу й мода звичай і порядок вдача і характер людини давньоримський...

Украинкский

2013-12-07

1.18 MB

10 чел.

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

 Дніпропетровська державна

        фінансова академія

ОСНОВИ ЕТИКИ

Опорний конспект лекцій

Дніпропетровськ – 2010


МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

ОСНОВИ ЕТИКИ

Опорний конспект лекцій

для студентів денної та заочної форм навчання, екстернів

в галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво»

напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит»,

6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»

Дніпропетровськ – 2010


ББК 87.7

К 96    Кушнір І.О.

Основи етики: Опорний конспект лекцій для студентів денної форми навчання, у галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво», напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці». – Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010. – 153 с.

Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з  навчальної дисципліни «Основи етики», затвердженої ректором Дніпропетровської державної фінансової академії у 2010 році.

Опорний конспект лекцій повинен допомогти студентам різних форм навчання отримати необхідну систему знань з етики та оволодіти вмінням застосовувати одержані знання в безпосередній практичній діяльності.

Автор:

І.О. Кушнір            -

старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Рецензенти:

А.В.Чечельницька -

М.Г. Мурашкін    -

к.і.н., доцент кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

д.філос.н., професор кафедри філософії Придніпровської державної академії будівництва та архітектури

Відповідальний

за випуск:

В.П.Капітон        -

завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

гуманітарних дисциплін

Протокол №  від

Обговорено і схвалено на

засіданні Вченої ради

факультету управління

персоналом та економіки праці

Протокол №  від


ЗМІСТ

Передмова…………………………………...……………………

Модуль І.

Змістовий модуль 1. Основи етики

Лекція 1.

Тема 1. Предмет етики....................................................................

Лекція 2-3.

Тема 2. Основні етичні вчення ………………………………….

Лекція 4-5.

Тема 3. Етичні категорії.................................................................

Лекція 6-7.

Тема 4. Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації.........................................................................................

Лекція 8-9.

Тема 5. Культура спілкування і етикет.........................................

Список використаної літератури……………………………...


Передмова

Слова мораль, етика сприймаються у наш час неоднозначно. З одного боку, поняття моралі і моральних цінностей у нас заексплуатовані. За роки радянської влади ввійшло у звичку латати «моральним чинником» усі дірки дряхліючого суспільного організму. Не дивно, що у своєму падінні ця система потягла за собою все, пов’язане з нею – так криза моралі соціалістичної обернулася на девальвацію моралі загалом.

Тим часом, чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевне ніші перспективи на майбутнє – тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти якийсь твердий грунт піл ногами, те, заради чого варто було б жити. Свідомо чи несвідомо вона знову й знову повертається до кардинальних питань моральності, питань вибору моральних цінностей.

Реалізації цього прагнення покликано сприяти вивчення навчальної дисципліни «Основи етики».

Метою навчальної дисципліни є формування системи знань з етики, уявлень про форми та механізми моральної регуляції життєдіяльності суспільства.

Завданням є філософське дослідження сутності, мети та причини виникнення моралі і моральності, змісту основних етичних категорій, моральних аспектів глобальних проблем сучасної цивілізації, основ культури спілкування і сучасного етикету.

Предметом виступають морально-етичні аспекти світогляду сучасної людини.

Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з навчальної дисципліни «Основи етики» з метою надання студентам необхідних орієнтирів в вивченні тем курсу.

Опорний конспект може бути використаний при підготовці до лекційних занять, а також для самостійної роботи студентів над навчальним матеріалом.


Модуль І.

Змістовий модуль 1. Основи етики

ЛЕКЦІЯ 1

Тема 1: Предмет етики

План

  1.  Етика та мораль. Мораль і моралізаторство.
  2.  Звичаї і моральність. Співвідношення моральних, релігійних та юридичних норм у суспільному житті.
  3.  Моральна досконалість. Автономія і гетерономія в моралі.
  4.  Моральне судження. Моральна оцінка

1. Етика та мораль. Мораль і моралізаторство

Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького «ethos», яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцезнаходження, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник «ethicos» — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав «ethice» {етика). Так у IV ст. до н. є. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна «mos» («moris» ) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106— 43 рр. до н. є.) утворив прикметник «moralis» — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, норову, звичаю. Від нього пізніше увійшов у вжиток термін «moralitas» — «мораль» як наука про людські характери. Ці поняття виникли не у стихії народної свідомості, а були створені філософами для позначення певної сфери дослідження.

Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку, зокрема розвитку науки і суспільної свідомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються.

Російським аналогом терміна «мораль» є поняття «нравственность» («моральність»). Першоджерелом стало слово «нрав» (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від якого утворився прикметник «нравственный». Він і став основою слова «нравственность». Вперше воно зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст.

Поняття «мораль» і «моральність» часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності — як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність). Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі вивчає етика?

Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов'язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.

Мораль існує у двох формах: особистісні моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

Моральні норми та оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства в цілому і стають основою поведінки людей. Це знаменник розмаїття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального. Вони визначають тип поведінки, необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення добра і зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб'єктів з позицій добра і зла, справедливості підкреслюють її оцінювальний характер.

Сутність, специфіка моралі, її місце і призначення у суспільстві визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі: 

- функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за все, олюднення індивідів через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спрямовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності моральних цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир людяності, повертає людині цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно пов'язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, пізнавальною;

- регулятивна функція – більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме її , оскільки вона дозволяє їй виступати як особливий спосіб впливу на поведінку людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життєдіяльності (на відміну від права, політики, релігії тощо), так і різних соціальних суб'єктів, суспільства в цілому. Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами максимальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спільнот й здебільшого впливають на їх політичні, правові, релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й спричинює саморегулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не посилаючись на авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях моральність залишається єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі пов'язана із світоглядною, оцінювальною, іншими, спирається на них й забезпечує погодження поведінки індивідів й інших соціальних суб'єктів;

- світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності, перш за все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя, гідність тощо, що орієнтують на втілення цих цінностей у лінії поведінки, діяльності людини. Для цього моральна філософія має з'ясувати і картину світу, і місце людини у ньому, і ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному рівні свідомості) світоглядні позиції базуються на етичних поняттях (добра, зла, справедливості тощо). Реалізуючи свої основні властивості (імперативність, нормативність, оцінювальність), мораль допомагає у формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя, розумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль існує як певна і цілісна система моральності, що має власні засоби впливу на суспільні процеси;

- оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється із належним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер, поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб'єктів. Мораль оцінює соціальні явища і процеси зі своїх критеріїв;

- пізнавальна функція – моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людино мірності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального прогресу. Моральні якості людини як складники її загальної культури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціональному (теоретичному) рівнях, що дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світоглядною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції соціалізації.

- виховна – виступає конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції моралі, у ній простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу неможливо передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані народами світу загальнолюдські цінності, надбання сучасників. Неможливі й становлення та розвиток моральної особистості. У центрі виховного процесу — моральне виховання, зусиллями якого й формується духовний стрижень особистості, механізми її саморозвитку, морального самовдосконалення. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки, виховує здатність керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного, вічного, обирати відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний тип особистості з її загальною й моральною культурою. Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння людиною обов'язку, відповідальності перед іншими людьми, оволодіння моральною культурою спілкування, почуттями гідності, честі формуються й викристалізовуються у процесі виховання та діяльності, тобто соціалізації. Разом із світоглядною та іншими виховна функція моралі (або мораль) допомагає виробити нормативний код, що спрямовує на певний алгоритм поведінки.

- функція гармонізації людських і суспільних відносин – у суспільстві, тим паче диференційованому, сучасному у різних соціальних груп (спільнот демографічних, етнічних, професійних, територіальних тощо), політичних угруповань, різних громадських об'єднань, особистостей що до них належать, існують власні інтереси, які не тільки не сходяться чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що призводить до суперечностей у соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті вони злиті, нерозривні, взаємодоповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних інтересів.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія.

Структура етики як науки, чи структура етичного знання, включає шість змістовних блоків.

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

Етика як наука має свій понятійно-категорійний апарат. Такі поняття як «вдача», «вчинок», «моральна норма», «моральний принцип», «моральний ідеал», «оцінка» тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать «добро» і «зло», «обов'язок» і «совість», «честь» і «гідність, «справедливість» і «відповідальність», «моральний вибір» і «моральний конфлікт», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба», «любов» тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності.

Етика як наука виконує низку функцій які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер. Головними серед них є:

- описова,

- ціннісно-орієнтаційна

- функція вироблення етичних знань.

Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики — вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати реальні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі — важке дослідницьке завдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об'єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично. Описова функція етики реалізується переважно у розділі про етапи історичного розвитку моралі, або історичну типологію моралі.

Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить складне і, по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче значення для практики морального виховання. Звідси друга функція етики — ціннісно-орієнтаційна. Історичний досвід свідчить, що ця функція, залежно від головного принципу філософського світогляду, пануючої ідеології, може виявлятися в апологетико-прикрашальній або оціночно-критичній формах, а також у формі моралізаторства чи ригоризму тощо.

Моралізаторство – це відстоювання у моральних стандартах застарілих поглядів, із категоричним звинуваченням і наклеюванням ярликів морального характеру на тих, чиї моральні погляди відрізняються від власних. Про моралізаторство йде мова тоді, коли моральна оцінка розглядається не просто як певна розбіжність у ціннісних визначеннях, а як визнання систематичного викривлення моральним проповідником моральних принципів. Недовіра до моралізаторства пов’язана з порушенням моральної автономії людини, з безапеляційністю суджень морального проповідника і з підозрою його у не безкорисливості. Моралізаторство можна трактувати як прямий наслідок нехтування тими кордонами, які мораль сама ставить моральному повчанню як явищу аморальному за своєю суттю. Психологічною основою для моралізаторства здебільшого виступає широкий спектр свідомих і несвідомих прагматичних інтересів, пошук привілейованої позиції, яка дозволяє некритично ставитись до власного права на моральне повчання.

2. Звичаї і моральність. Співвідношення моральних, релігійних та юридичних норм у суспільному житті

Як правило, виділяють «три стовпи» утвердження та дії моральних норм, тому вважається, що виконання моральних норм тримається на:

- культурно-історичних традиціях, звичаях, що прищеплюються людині через виховання;

- авторитеті громадської думки, що певною мірою виражає та відображає зазначені в пункті першому звичаї та традиції, переводячи останні в простір соціальної психології;

- сумлінні, внутрішньому людському відношенні до своїх людських обов’язків, власної гідності та гідності інших людей.

Для більшості людей норми поведінки постають елементами виховання, традицій, звичаїв, настанов старшого покоління. Такий спосіб існування є нормальним для моральних норм, проте надійність та виправданість в такий спосіб набутих норм є дещо сумнівною:

  •  по-перше, людям, як правило, не пояснюють, чому саме таких норм та звичаїв слід дотримуватись, а якщо пояснюють, то дуже специфічно: просто кажуть «Мої батьки робили так, я роблю так, і ти повинен робити та само»;
  •  по-друге, такого роду прищеплені норми та звичаї не передбачають людського вибору, моральної творчості, новацій, а тому вони не спрацьовують у незвичних, не стандартних ситуаціях;
  •  по-третє, при цьому лишається в тіні самий зміст такого роду норм, їх зв’язок із людиною, оскільки час та умови їх виникнення лишається невідомим.

Відповідно, до них не можна поставитись із розумінням, внутрішнім переконанням. Тому й виходить, що норми поведінки, прищеплені людині через традиції виховання та позбавлені надійних внутрішніх засад, інколи досить легко деформуються, забуваються, відкидаються, особливо на тлі стрімких змін сучасного життя. Не підлягає сумніву бажаність свідомого ставлення до засад свого життя та своєї поведінки, проте освячене традицією має своє виправдання. Досить часто молоді люди вважають традиції попередніх поколінь різновидом забобонів або й просто чимось віджилим та застарілим. Лише разом із життєвим досвідом приходить усвідомлення значущості традицій, звичаїв, ритуалів, бо саме вони вносять внутрішню стабільність у потік людського життя, стабілізуючи його не ззовні, а із середини. Відомо, якого важливого значення надають традиціям та ритуалам у східних цивілізаціях, бо там вважається, що лише неперервне багатовікове тривання може свідчити про життєздатність тих чи інших складових людського життя. У людському житті все так чи інакше, тою чи іншою мірою просякнуте задумом, намірами, сенсом, а тому просте виконання традицій та звичаїв спроможне вводити людину в певний життєвий настрій, пропитуватись певними думками, проникати в глибинні життєві сенси.

Так само навряд чи можна вважати громадську думку виключно тиранічною, хоча такий момент в ній може бути справді наявним. Врешті-решт важливо розуміти, що ми самі із своїми станами свідомості, ідеями та переконаннями створюємо загальну духовну атмосферу суспільства, тому ми маємо не якесь зовнішнє, стороннє відношення до неї, а внутрішнє, осяяне сенсом, розумністю. Те ж саме ми повинні приписувати й іншим членам суспільства.

Проте, безумовно, вирішальну роль у функціонуванні моральних норм та їх дотримуванні відіграє людське сумління: якими би не були виховання, загальні настанови та настрої, якщо людина всередині себе самої не здійснить вибір на користь того чи іншого ставлення до моралі, ніяким примусом, ніякими умовляннями цього ніхто не зробить. Звідси стає зрозумілим найбільш важливий та вирішальний момент у природі моральних норм: вони виражають внутрішнє, особистісне прийняття чи не прийняття певних характеристик людських стосунків, тобто ту міру людськості, яку кожна людина здатна та згідна прийняти в свою душу та свою думку. Інколи кажуть так: у відношенні до моралі (чи просто – в моральності) проявляється те, якою мірою та інша людина є людиною, якою мірою вона відповідає людській сутності. Стає також зрозумілим, чим моральне відношення відрізняється від релігійного: у моральному рішенні над людиною ніхто не стоїть, вона сама виявляє себе як перша і остання інстанція морального рішення і вибору.

Таким чином моральні норми постають єдністю суспільного та індивідуального, наданого (навіть нав’язаного) та вибраного, регламентованого та довільного, історичного та наявного, прийнятного та неприйнятного. Точніше, вони формуються на перехресті, зіткненні названих чинників та факторів, постаючи чимось стабілізованим, проте й нестійким, готовим до змін та перетворень. Вони є чимось суто людським, але й до певної міри і надлюдським, оскільки в них знаходять своє виявлення не лише усвідомлені людьми умови їх життя, діяльності, людських взаємин, а й також неусвідомлені, такі, що сягають загальних онтологічних засад буття людини як істоти водночас природно-космічної та соціально-культурної та одухотвореної.

Якщо ми придивимося до юридичних норм, то помітимо, що вони встановляються спеціальними, так званими повноважними органами певного суспільства (держави) та постають загальнообов’язковими, тобто такими, що їх у відповідних ситуаціях повинні виконувати однотипно (однаково) всі члени суспільства. Обов’язковість юридичних норм носить навіть примусовий характер, оскільки за їх дотриманням та виконанням слідкують спеціальні, так звані – правоохоронні органи. Якщо якісь члени суспільства порушують його юридичні норми, не вважають за необхідне зважати на них, то вони підпадають під юридичну відповідальність, а остання передбачає цілу низку спеціальних заходів та покарань, що застосовуються до правопорушників та правових нігілістів (тих людей, що відкидають закони держави).

Доречно сказати, що в деяких західноєвропейських країнах інколи якраз і вважають, що самих лише юридичних норм для регулювання людських взаємин цілком достатньо. Такого роду настрої простежуються в Англії, в США. В такому підході проглядаються деякі свої резони, що не позбавлені сенсу: якщо людина ретельно виконує юридичні норми, то вона забезпечує тим самим собі життєву стабільність та не завдає шкоди іншим людям. Проте в цій же позиції можна побачити й певні елементи людської взаємної байдужості, бо ми знаємо, що ті ж самі дії, що пов’язані із виконанням якихось обов’язків, можна робити по-різному: сумлінно, не сумлінно, натхненно, із внутрішнім спротивмо та ін. Якщо ж припустити відсутність зовнішнього контролю за людиною, то під запитанням опиниться й прогнозування її поведінки. Таким чином, існування юридичних норм не відміняє потребу в таких нормах життя та поведінки, природа яких зумовлена власним людським вибором, що є виключно внутрішнім вибором та рішенням і що передбачає прояв автентичних глибинних якостей тої людини, що обирає.

Окрім юридичних норм певні правила життя проповідують також різноманітні релігії. Особливістю релігійних норм постає їх освіченість божественним авторитетом, тобто в абсолютній більшості релігій вважається, що ті найперші настанови на життя, що їх пропагують та насаджують її служителі, передані людям Богом прямо чи через якихось пророків, святих, ясновидців, месій. Як правило, релігійні норми стосуються не другорядних питань життя, а, навпаки, найважливіших: про стан людської душі, людську долю, людське майбутнє, про життєві покарання та винагороди. Основними чинниками дотримання таких норм стають віра, божественний (а також і церковний) авторитет та страх людини перед вищими силами та можливими покараннями. Звичайно, це далеко не всі чинники, оскільки досить багато релігій закликають людину любити Бога, відчувати прямий зв’язок із Ним, присутність Бога в людській долі та душі. І все ж до певної міри справедливим щодо релігії залишається докір, висунутий ще давньогрецьким філософом Демокритом: він казав про те, що релігія вважає кожну людину за сутністю злочинною, оскільки не сподівається на те, що людина сама, поза божественними настановами та страхом покарань, буде шляхетною та доброчинною. Людина ж, яка не вірить у Бога, буде чинити зло або добро сама собою, від своєї власної сутності та природи. І дійсно, наприклад, християнська релігія вважає, що людина внаслідок гріхопадіння сама вже не може стати на шлях добра; їй потрібна божественна підтримка (благодать). Релігійна свідомість передбачає, що людині потрібні застороги, настанови, покарання; досить часто ми чуємо, як релігійно налаштовані люди похилого віку кажуть про молодь, що вона-де не боїться Бога, а тому й розбещена.

Моральні програми провідних релігій світу:

- конфуціанство засноване Кун-Фу-цзі (551—479 рр. до н. є., латинізована версія імені -— Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою. її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») -— моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині);

- буддизмзаснований Сіддхардхою Гаутамою (близько 583—483 рр. до н. є.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю. Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх живих істот.

- християнство – засноване Ісусом Христом близько І ст. н.е. Християнство теж пропонує свою модель моралі і в основі її лежить абсолютне добро – Бог. Тобто добром є не те, що вигідно для якоїсь групи людей, а добро є вічне – понадкласове, наднаціональне, позапартійне, позаконфесійне тощо.

Заповіді Божі (закон) встановлені виключно для блага людини, і в них не криється якась вигода для Бога. Вони є шляхом до щастя людини, і дотримування їх є надійним гарантом успіху. Без довіри до того, хто встановлює закон, неможливо цей закон успішно виконувати. Порушення закону (заповіді) називається гріхом і тягне за собою відповідальність за порушення (кара за гріх). Між гріхом і карою не завжди можемо простежити зв'язок, але зло не зникає безслідно, а завжди тягне за собою біль, страждання, муки (фізичні, моральні), і це є карою за гріх. Бог ніколи не порушує своїх заповідей і ніколи їх не скасовує, тому вони є незмінно вічні і потребують дотримання їх кожною людиною і в усі часи. Заповіді врегульовують життя між Богом і людьми та між самими людьми, тому їх дотримання забезпечує нормальні стосунки в суспільстві. Все у світі живе за законами, які встановив Бог. Ані рослина, ані тварина не може змінити закони свого розвитку, розмноження, смерті. Світила небесні рухаються за своїми космічними законами, встановленими Богом. Людина також живе за законами Божими, і найважливішими серед них є моральні закони (Заповіді Божі). Без них людина була би ще одним різновидом тваринного світу.

Від самого початку людина отримала від Бога певні моральні настанови і моральні обов'язки. Адамові було дано право порядкувати на землі і заборонено їсти плід із дерева пізнання добра і зла. При цьому Бог поставив біля заповіді конкретну умову: якщо порушиш, то вмреш. Людина порушила заповідь Божу і допустила у світ гріх, і тому Бог встановив нові заповіді (в різні історичні моменти), щоб допомогти людині повернутися до втраченого щастя. При цьому Бог встановлює кару за порушення заповіді. Бог не карає – карає себе сама людина, коли порушує Божий моральний закон. Відповідно до міри розвитку людства, Бог встановлює все нові і нові заповіді, при цьому не скасовуючи старих. Про заповідь Адамові ми вже згадували вище. Крім того, був союз між Богом і Ноєм, між Богом і Авраамом про виведення з його роду Спасителя, між Богом і Мойсеєм – 10 Заповідей. У десятьох Заповідях Божих вміщено все необхідне, щоб не бути проклятим і не віддалитись від Бога. 

Ісус Христос вказує, що весь закон можна звести до виконання двох заповідей: люби Бога свого всім серцем і люби ближнього свого, як самого себе. Хто любить, той ніколи не вчинить чогось немилого Богові і шкідливого для людей. Як пише Апостол Павло: «Любов є виконання закону»;

- іслам – в перекладі з арабського означає покірність, «мусульманство» ( від арабського «муслим») – що віддав себе Аллаху. Засновником ісламу є арабський пророк Мухамед (Мухаммед або Магомет). Іслам зародився на початку VII ст. н.е. в Західній Аравії, у місцевості Хіджаз. Іслам сформувався на стику європейської та східної цивілізацій, увібравши чимало надбань іудаїзму, християнства, а також зороастризму, буддизму, грецької філософії, римського права, а також культури давніх народів Сходу і Північної Африки. Виникнення ісламу — закономірний результат поступального духовного прогресу всього людства.

Стрижнем нової релігії стали вірування економічно і політичне найрозвиненішого племені курейш, яке поклонялося богу Аллаху (від арабського «аль-ілах» — божество). На честь численних богів, яких вшановували у Хіджазі, у Мецці було побудовано храм Кааба, що мав форму куба (від арабського ка'ба — куб). Однак, за мусульманською міфологією, храм Кааба спорудили доісламський пророк Ібрахим (біблійний пророк Авраам) та його син Ісмаіл, який був праотцем мекканського племені курейшитів. Проте відомо, що до виникнення ісламу в Каабі зна­ходились 360 кам'яних зображень богів різних племен Аравійського півострова. В околицях Мекки чотири місяці на рік тривали ярмарки, на цей період заборонялися війни і міжплемінні сутички. Спорудженням Кааби ніби доводилася можливість співіснування різних релігійних вірувань. Але з поступовим утвердженням ісламу всі боги з Кааби були вилучені, а Аллаха оголошено єдиним Богом нової монотеїстичної релігії.

3. Моральна досконалість. Автономія і гетерономія в моралі

Поняття моральної досконалості тісно пов’язане з моральним ідеалом. Ідеалом вважається щось винятково досконале, таке, що є вищою метою прагнень людей. Ідеал є багатозначним поняттям. Ідеальними вважають довершені, позбавлені вад, недоліків предмети, явища, процеси тощо (ідеальний слух, ідеальна форма, ідеальний вихід із конфліктної ситуації). Інколи вони можуть тільки здаватися такими.

Філософське поняття «ідеал» охоплює естетичний ідеал, моральний, релігійний та ін. Поняттям моральної свідомості, категорією етики є «моральний ідеал».

Моральний ідеал (франц. ideal, від грец. idea — ідея) — найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала. Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про Добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього. Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, Що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися.

Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що. Оскільки реальна життєдіяльність людей орієнтується на ідеал, то напрошується висновок про визначальну роль ідеального, свідомості стосовно буття. Спроби вивести моральний ідеал з емпіричної реальності (природної, соціальної), зокрема шляхом узагальнення моральних цінностей і норм, непереконливі, оскільки ігнорується системний характер мети морального буття людини. Водночас вони заземлюють, принижують моральний ідеал. Відкидаючи такий підхід, деякі філософи доводять, що моральний ідеал розкриває перед людьми набагато ширші перспективи, ніж це здається тим, хто вважає, ніби він виводиться з емпіричної реальності чи наполягає на його цілковитій зумовленості цією реальністю. Таку точку зору обстоював французький філософ, соціолог Еміль Дюркгейм (1858—1917), аналізуючи ціннісно-нормативні системи суспільства.

За іншою точкою зору, моральний ідеал вважають незалежним від реальності, даним людині безпосередньо в її життєвому досвіді як вияв божественного одкровення, інтуїтивного прозріння чи голосу совісті. Тобто моральний ідеал як належне протиставляють реальності. Проте ці намагання недостатньо аргументовані.

Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку інших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.

Особливо ефективно він виконує функцію взірця, втілюючись у життєдіяльності історичних осіб (Сократ, Григорій Сковорода, Махатма Ганді, мати Тереза), або постаючи як художній образ. При цьому домінує ідеалізований погляд на історичних осіб, який здебільшого унеможливлює реалістичне бачення їх характерів і дій. Художні образи як втілення морального ідеалу мають певні переваги перед їх прототипами, оскільки концентрують численні моральні чесноти в одній постаті. Правда, принцип художньої правди змушує митця наділяти позитивних героїв деякими негативними рисами, що віддаляє їх від морального ідеалу, але робить психологічно достовірними, правдоподібними.

Отже, моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жодною історичною особою, з жодним художнім героєм.

Автономія і гетерономія в практичній філософії І. Канта – два протилежні й у моральному відношенні вирішальні якості визначення волі до бажання й вчинку. Автономною є воля, яка сама дає закон своєї дії або може мислитися як сама для себе законодавча (від грецьк. ατς – сам і νμος – закон, самозаконня). Гетерономна воля запозичує норму свого хотіння й поведінки не зі свого розуму, але з іншого (від гречок. τερος – інший; інозаконня). Ідея автономії народилася як свого роду кантіанська гіпертрофія закону безкорисливості: І. Кант підкреслював, що моральна воля відволікається від усякого приватного інтересу й керується лише принципом розуму як загального практичного законодавця і що, в той же час, цей розум є загальнолюдським надбанням. Правомірне домагання всякої людини на моральну розумність обґрунтовує допущення, що моральним може бути визнаний тільки той закон, який дається власним нашим розумом або може бути представлений у такий спосіб даним; воля, яка вчиняє законно, в такому випадку не повинна шукати ні в собі, ні в об'єкті нічого, крім інтересу власного загального законодавства. Ідея автономії кожної волі розумної істоти подає філософові думку сформулювати сам верховний принцип моральності в дусі автономій волі; усякий принцип волі повинен мати можливість представити собою принцип можливого загального морального законодавства: вчиняй так, щоб твоя воля у всіх своїх актах могла бути автономна. Автономія із цього погляду виступає як справжній і навіть єдиний закон моралі. Він послідовно проводить цей принцип автономії стосовно до суспільства, держави й праву. Кант затверджує ідею прав і воль людини, яка знайшла своє втілення в сучасній політиці. Він висуває ідею вічного миру, яку по-справжньому оцінило людство тільки в другій половині XX століття. Винятково цікаві кантівські ідеї гуманізму, автономії особистості й формування самостійності мислення стосовно до сучасної освіти.

Релігія для Канта є цінністю лише як засіб морального вдосконалювання особистості. Християнське вчення було інтерпретовано ним як чисто моральне вчення, причому позбавлене головних рис, що відрізняють його від природної етики. Головним моральним спонукальним мотивом І. Кант вважав почуття боргу, ідею блага він зводив до понять благої волі й щастя. Щастя, згідно з вченням І. Канта, може вважатися справжньою цінністю лише тоді, коли досягається зусиллям благої волі, спрямованої почуттям морального боргу. Така точка зору вигідно відрізняється від утилітарних поглядів, що існували в часи І. Канта, на обов’язок як вторинне стосовно щастя прагнення.

4. Моральне судження. Моральна оцінка

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття, співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у по­чуттях симпатії, антипатії; любові, ненависті; довіри, недовір'я; обов'язку, відповідальності; національної гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму тощо.

Раціонально-теоретичний рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб'єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається, необхідно бути, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку. Раціонально-теоретичний пов'язується з системними знаннями, уявленнями про поняття, їх зміст, взаємозв'язок, наприклад, про добро, зло, щастя, сенс життя, справедливість, відповідальність, що дають уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема. Залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну. Головними компонентами індивідуальної моральної свідомості є моральні почуття обов'язку, совісті, гідності, справедливості тощо — що у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень.

Почуттєвий і раціональний рівні індивідуальної моральної свідомості є основою моральних переконань. Важливою її складовою є воля, що концентрує зусилля особистості, перетворює індивіда на активного суб'єкта і переводить переконання, бажання, цілі у конкретні дії, вчинки. Індивідуальна моральна свідомість у єдності почуттєвого, раціонального і вольового складників формується у взаємодії з суспільною моральною свідомістю у повсякденній моральній творчості.

Суспільна моральна свідомість, носієм якої є суспільство, акумулює не тільки і не стільки моральну практику сучасників, а значною мірою використовує досвід минулих поколінь та історичних епох, їх пошуки і досягнення. Суспільна моральна свідомість також структурується за двома рівнями. Основою емоційно-почуттєвого її рівня є моральні почуття, невідрефлектовані моральні судження й відповідні оціночні уявлення, судження. Такий рівень свідомості та її компоненти відрізняються нечіткістю, суперечливістю і пов'язані з безпосередніми потребами людини, носять більш конкретний, поєднаний з інтересами соціальних груп, спільнот, прагматичний, утилітарний характер. Раціонально-теоретичний рівень суспільної моральної свідомості спрямований на вирішення головних питань сенсу життя, має чіткий, послідовний, раціональний і системний характер. Це за своєю сутністю — моральна філософія, або етика. У моральній діяльності (аспектах) і моральних відносинах реалізуються моральні почуття, знання, переконання, уявлення людей про моральні цінності.

Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю все зробити об'єктом свого судження і оцінки з позицій абстрактних принципів дійсної людяності.

Суспільна моральна свідомість — цілісний феномен, де теоретичний рівень відбивається у системі понять. Поняття моральної свідомості відіграють важливу роль у духовно-практичному освоєнні світу. Вони, з одного боку, — інструмент пізнання моральної сфери життя, з іншого — ступені пізнання, які доповнюють і закріплюють отримані знання. Зміст понять моральної свідомості наповнюється й змінюється з історичним розвитком людства (етносів, націй), світової (національної) духовної культури. Специфіка понять моральної свідомості у тому, що вони своєрідно відбивають моральне життя суспільства, спільнот і людини, використовуються для оцінки різних дій, вчинків як людини, так і інших соціальних суб'єктів.

Найбільш чітко, всебічно поняття моральної свідомості опрацьовуються моральною філософією (етикою, що оприлюднює вищий професійний рівень теоретичної моральної свідомості), а найбільш складні, суттєві з них, що відбивають вузлові сфери морального життя, отримують категоріальний статус (добро і зло, сенс життя і щастя, обов'язок і совість, моральний вибір і відповідальність, любов тощо). Становлення й змістовна своєрідність більшості понять і категорій етики знайшли своє відображення в історії етичної думки. Ускладнення морального життя, розвиток духовної культури, постановка і опрацювання теоретичних проблем моралі, зокрема, вели до того, що категоріальний апарат етики, поняття моральної свідомості стали більш змістовними.

Моральної діяльності у чистому виглядів не існує, оскільки мораль присутня, пронизує усі сфери життя, усі види діяльності людини. Тому варто і точніше говорити про моральні аспекти будь-якої діяльності (професійно-трудової, суспільно-політичної, науково-пізнавальної, сімейно-побутової, художньої тощо). Будь-яка дія чи відсутність її — це вчинок, що вбирає у себе роботу свідомості (почуттєві, мисленні, вольові компоненти) й об'єктивацію її у результаті. Нерідко з моральною діяльністю пов'язують філантропічні дії, гуманітарну допомогу, моральне просвітництво, моральне виховання тощо. Але моральний бік цих й інших видів діяльності, різних заходів може тільки зовні бути схожим на морально зацікавлене, справедливе ставлення до людей, наповнене суспільним сенсом, чи видаватись за гуманістичне ставлення, а дійсні мотиви, внутрішні збуджувальні сили можуть бути позаморальними, а то й аморальними (користь, винагорода, страх покарання, бажання видавати себе за доброго та справедливого, тобто за іншого тощо). Діяльність, лінія поведінки людини складається з окремих вчинків, які характеризуються наявністю мотивів і мети, заради яких вони здійснюються. Тому моральна складова (аспект) вчинку може бути зрозумілою при аналізі його структури, що має вигляд своєрідного ланцюжка: потреба—інтерес—ціннісна орієнтація—ідеал— мета—мотив—вибір засобів досягнення мети—реалізація мотиву, або дія (акт)—результат—оцінка результату—наслідки—оцінка наслідків і знову повторення ланцюжка у новому вчинку.

Залежно від потреб, інтересів формуються:

- ідеали — як бажаний досконалий зразок, еталон;

- мета — як практичне завдання; ціннісні орієнтації, що спрямовують діяльні акти;

- мотиви — як внутрішні збуджувальні до дій сили; вибір варіантів, засоби виконання дій.

Завершується це вольовим актом (дією), що дає бажаний чи протилежний результат, а потім громадська думка або (і) сама особистість оцінюють і мотиви, і результат, а якщо бувають наслідки, спричинені такими діями, результатами, то дається оцінка й наслідків. Отже, моральний аспект будь-якого вчинку визначається, виражається у системі мотивів і оцінок. Людина як істота оточуючого середовища (природного і соціального) без внутрішніх джерел життєзабезпечення не може не діяти, не здійснювати вчинків. Але ціннісне значення, сенс кожен вкладає свій, виходячи з власного досвіду, власного, групового чи суспільного інтересу, потреби. Вчинок, з такого погляду, є цілісним явищем, що містить у собі нерозривну єдність суб'єктивного (мотив) і об'єктивного (результат), а також зовнішні умови його здійснення. Отже, вчинок може визначатись як об'єктивно-реалізований мотив, або суб'єктивно-мотивований результат.

Питання для самоконтролю

  1.  Що таке етика?
  2.  Що таке мораль?
  3.  Як співвідносяться поняття мораль та етика?
  4.  Яким чином звичаї визначають характер моральності?
  5.  Як співвідносяться моральні та релігійні норми у суспільному житті?
  6.  Як співвідносяться моральні та юридичні норми у суспільному житті?
  7.  У чому суть моральної досконалості?
  8.  Яким чином співвідносяться автономія та гетерономія в моралі?
  9.  Яким чином формується моральна оцінка?
  10.  Що таке моральне судження?

ЛЕКЦІЯ 2-3

Тема 2: Основні етичні вчення

План

  1.  Етичне та моральне в традиційних суспільствах.
  2.  Поняття античної етики: автаркія, атараксія, апатія, агапе, калокагатія.
  3.  Поняття біблійної моралі: таліон, декалог.
  4.  Тлумачення терміну «етичне» в епоху Нового часу.
  5.  Модерні етичні теорії.
  6.  Термін «етичне» в постмодерному  глобалізованому світі.
  7.  Деонтологія та утилітаризм. Гедонізм та евдемонізм. Гедонізм і аскетизм.
  8.  Етичний сентименталізм та інтелектуалістська етика. Еволюційна етика. Аналітична етика, метаетика та емотивізм

1. Етичне та моральне в традиційних суспільствах

Коли саме та як відбулось становлення моральних норм, – на це питання відповісти складно так само, як і на питання про те, коли та як сформувалась людина. Проте можна беззастережно стверджувати, що будь-які етнічні спільноти, які можна сьогодні спостерігати та які характеризуються як примітивні, початкові для розвитку людини і суспільства, регулюють стосунки всередині своїх членів не на основі біологічно-екологічних механізмів виживання, а на основі таких норм та засад, які вже можна наближувати до морально-етичних. Так, наприклад, шлюбні стосунки, відношення між вожаками та рядовими членами спільності, між людьми різного віку вводились в рамки певних стандартів поведінки, інколи – дуже складних. Досить далеких часів сягають найдавніші прояви культових дій, що лежать в основі релігійних та міфологічних уявлень, а поруч із ними, можливо під їх впливом, але також і відносно самостійно розвиваються уявлення етичні та естетичні. З однієї сторони, певні властивості природи і самої людини, виділені з-поміж інших, надзвичайно максималізуються (зводяться у високий ступінь, гіпертрофуються) і через це постають предметами магічних культів, а, з іншої сторони, вони фіксуються за допомогою давнього живопису, петрогліфів (малюнків на камені), глиняних статуеток, різного роду знаків. Паралельно із цим спостерігається прояви принципово нових ставлень до людини: виникають спеціальні поховання людей, що несуть на собі очевидні ознаки супроводжувальних культових церемоній, згодом з’являються жертвопринесення. Спеціальні поховання свідчать про те, що люди вже не розглядають своїх сородичів як простих живих істот, тим більше не зводять їх лише до їх тілесних проявів, а вважають, що в людині присутня така частка, яка не може бути ототожнена із тілом. Жертвопринесення, як це не може видаватись дивним, свідчать також про надзвичайно високе цінування людини, оскільки богам (чи силам природи) дарувалось та присвячувалось щось дуже цінне, вагоме. Опосередковано це свідчить про неминучі зміни у людських взаєминах, щоправда характер таких змін нам не відомий.

Є підстави вважати, що морально-етичні норми з’являються та утверджуються спочатку як заборони, обмеження, що врешті виводили давню людину за коло біологічних циклів життя. Такого роду заборони носили назву «табу» – це полінезійське слово, яке не має прямого перекладу в європейських мовах, вперше було донесене цивілізованому світу капітаном Куком. Воно означало сувору заборону на певні дії, що пов’язані із проявами агресії, або сексуальності, або із нехтуванням соціальних статусів в межах племені. Те, що підлягало «табу», поставало водночас предметом глибокого страху та водночас священного поклоніння. Страх частково ініціювався глибокою вірою в те, що порушення «табу» приносить їх порушнику страшні страждання, хвороби і навіть смерть. Етнографи, культурологи та антропологи вважають «табу» найбільш ранньою відомою нам формою моральності, оскільки саме на його основі блокувались та не допускались певні прояви, що порушували баланс відносин в людському родовому співтоваристві. Характерними особливостями «табу» були:

- відсутність його нав’язування або підкріплення зовнішніми силами, наприклад, божеством;

- його повна ірраціональність та своєрідне внутрішнє його ініціювання, тобто навіть при відсутності покарання той, хто порушував «табу», страждав і мучився, так би мовити, сам собою.

Моральні норми, заборони та заохочення починають деталізуватись, підкріплюватись певними поясненнями та обґрунтуваннями вже в міфах та набувають суттєвого раціонального забарвлення в епічних переказах різних народів:

- по-перше, в міфологіях досить чітко звучить мотив зв’язку певних спрямувань людської поведінки із станом душі, а остання тлумачиться як найбільш суттєва та вирішальна складова людського єства. Саме душа потрапляє під суд і кару в потойбічному світі, але за ті діяння, що їх правили людина в цьому, земному житті;

- по-друге, тут фігурують вирішальні для етичної свідомості поняття добра і зла;

- по-третє, тут у різних варіантах фігурують уявлення про долю людини, її жорстоку та невідворотну дію, а разом із тим виникає уявлення про певну моральну міру та норму поведінки, порушення яких так чи інакше тягне за собою жорстоку дію закону долі. Так, наприклад, порушення норм у відношенні до священного, порушення міри у проявах навіть благих намірів, надмірне звеличення або збагачення, – все це «запускало»механізм покарання з боку долі. Цікаво відзначити, що в деяких міфологіях під дію законів долі потрапляли й боги та божества. Тобто це були закони, так би мовити, анонімні, об’єктивні, невблаганні, які просто виражали факт наявності саме такої, а ніякої іншої структури буття та життя. Безумовно, в цих особливостях ранньої моральної свідомості проблискують об’єктивні засади моральності, її реальну необхідність для людського суспільного життя.

В творах так званого героїчного епосу (як-от твори Гомера, ісландські саги, германський епос та ін.) морально-етичні уявлення набувають більшої стрункості, певних пояснень і навіть обґрунтувань, хоча в цілому епічні сюжети базувались на попередній міфології. В давніх потужних цивілізаціях, таких, наприклад, як Єгипет, Шумер, Давня Індія, Вавилон, Іудея, норми моральної поведінки оформлювались на основі релігійно-міфологічних вірувань. Всюди тут домінувала віра в безсмертя душі, а також у те, що її стани та доля можуть мати два варіанти кінцевих виявлень: душа може досягати блаженного стану, але може бути приреченою на вічні муки і навіть на повне знищення. Тому існували уявлення про те, яким чином зберігається в недоторканості всі данні про характер вчинків людини: в Індії тут вбачали дію закону карми (закон всезагальної причини, що не дозволяє нічому із вчиненого зникнути), а в Єгипті вірили в те, що характер людських вчинків та їх моральна визначеність закарбовувались у серці, яке після смерті людини зважували на терезах під час посмертного судилища. В цілому в духовних здобутках цих цивілізацій моральність постає вже усвідомленою та свідомо виділеною з-поміж інших сторін та складових людського життя. Тут фігурують поняття добра та зла, заохочення, винагороди й покарання, сумління, обов’язку, долі, блаженства, страждання та інші моральні поняття, що згодом перетворились на моральні категорії.

Проте концептуального осмислення, раціонального тлумачення та систематичного розмірковування явища морально-етичного плану здобули лише в межах давніх філософських шкіл та напрямів, які, як відомо, найбільше успішного розвитку здобули в давніх цивілізаціях Сходу (Індія та Китай) та в античному світі (Стародавня Греція, Стародавній Рим, елліністичний світ).

Найперші підходи до пояснення явищ морально-етичного плану був:

- сакральні (освячені божественним авторитетом) – сакральні пояснення моралі (брахманізм в Індії, аполлонізм та орфізм у Греції, конфуціанство в Китаї, богообраність в Іудеї) базувались на причетності людської душі до божества або божественності (в конфуціанстві статусом божественного наділялось Небо); відповідно, джерелом основних моральних настанов поставала саме божественність. Оскільки божественне вважалось чистим, вільним від будь-яких помилок та відхилень від власної сутності, вважалось, що моральні норми також повинні орієнтуватись на чистоту помислів, на вчинки, шляхетність яких не викликає ніякого сумніву. При тому найбільш бажаним станом душі вважалось максимальне зближення з божеством, або навіть і злиття із ним (такою була мета людського життя в брахманізмі, так подавалось бажане для людини в орфізмі та аполлонізмі, в іудаїзмі). В межах сакральних концепцій та тлумачень моралі були вироблені своєрідні зведення або кодекси моральності, де фігурували основні моральні норми та заповіді. Так, конфуціанство визначало кілька доброчесностей, обов’язкових для будь-якої шляхетної людини; це були людинолюбство, справедливість, повага до старших, виконання ритуалів. В знаменитих книгах Мойсея (вчення Тори) фігурувало "Десять заповідей Господніх" ("Декалог" давньогрецька. мовою), які подавались виключно як божественні настанови людині. Орфізм культивував цілу низку культових дій та ритуалів, що були спрямовані перш за все на очищення душі, культ Аполлона також був орієнтований на дотримання чистоти та ясності людських намірів та задумів, на ретельне дотримання давніх традицій, на провідну роль колективного та раціонального начала в людському житті.

Неважко помітити спільну рису в усіх сакральних підходах до етичного: людина в них поставала перш за все та переважно не активним діячем власного життя, а виконавцем, слухняним прислужником відносно волі вищих сил. Проте, з іншої сторони, ці концепції протистояли необмеженому та зухвалому егоїзмові людей, який час від часу спостерігався (та й спостерігається в наш час) в різних етнічних культурах та регіонах. Наприклад, в Греції напередодні реформ Солона панувало соціальне безладдя, в якому необмежені майнові зазіхання людей приводили до повного нехтування будь-якою мораллю. Подібні періоди історії інколи називали Смутою чи Руїною в історії різних народів. Окрім того, сакральні концепції моралі так чи інакше націлювали людей на прагнення чогось вищого від себе самих, на певне подолання себе, на піднесення намірів та вчинків на рівень, вищій від людського життя. Щоправда, надмірне (фанатичне) служіння божественному інколи перетворює людей на свого роду слухняні "автомати", при тому релігійний фанатизм практично не можна ні похитнути, ні спростувати

- натуралістичні (пов’язували мораль із природними властивостями людини чи космосу) – натуралістичні пояснення моралі виходили із природних властивостей та інтересів людини або зводили людське життя та поведінку до проявів загальнокосмічних законів. Наприклад, філософська школа «Чарвака-локаята» в Стародавній Індії вважала, що такої сутності, що зветься душа і що нібито існує самостійно щодо людського тіла, насправді немає: людина являє собою поєднання так званих елементів або стихій світу – вогню, повітря, води та землі. Коли людина вмирає, її тіло просто розкладається на вихідні елементи, а тому слід дбати не про посмертне, а про земне життя, намагатись отримати від життя як можна більше задоволень будь-якого характеру. Щоправда, деякі представники цієї школи стверджували, що найвищим задоволенням життя є мистецтво уникати страждання, поширеними були погляди на право людини насичувати життя будь-чим приємним для неї. Біблія також доносить до нас відомості про певних людей у певні часи історії, що дотримувались поглядів, схожих на щойно окреслені. До натуралістичних тлумачень моралі можна віднести також давньогрецьку філософську школу кініків, які, наслідуючи певні погляди Сократа, намагались переконувати всіх у тому, що людині варто звертати увагу лише на найперші та прямі життєві потреби, оскільки як раз обтяження людини різними, не потрібними для збереження життя, а тому зайвими клопотами, робить людину залежною, обмеженою, невільною. Представники школи закликали людей бути вірними своєму природному стану. Оскільки до речей, зовсім не потрібних для свободи та збереження життя вони зараховували також і найвищі здобутки культури та творчого генію людини, в подальшій історії етики (завдяки опосередкуванню латинським написанням їхньої назви) вони отримали назву «циніків», а слово «цинізм» стало позначати презирливе, зневажливе ставлення до культурних та суспільних надбань та вимог людської моральності.

Досить поширеними у філософських міркуваннях стародавніх цивілізацій були космологічні концепції моральності, що тлумачили її як наслідок дії загальних космічних законів на людину, а також як ступінь усвідомлення такої дії. Сюди зараховують давньоіндійську філософську школу Санкх´я, китайську школу Даосизму, філософію Геракліта Ефеського та Емпедокла у Стародавній Греції. Всі ці напрями сповідували ідею існування єдиного космічного закону, що править всім та примушує людину до узгодження своїх дій із вимогами даного закону. Завданням людини поставала нагальна потреба у пізнанні вимог цього закону та їх ретельного дотримання.

2. Поняття античної етики: автаркія, атараксія, апатія, агапе, калокагатія

Філософська школа пізньої античності (епохи еллінізму) під назвою стоїцизм розробила свій проміжний (або синтетичний) варіант етики: у вихідних засадах вони стверджували, що в світі панує всезагальний та невблаганний закон долі (фатуму, що постає єдиним космічним божеством), людина не може його ні змінити, ні відмінити, проте вона має моральну свободу волі (але не дії!), тобто вона сама визначає своє внутрішнє ставлення до того, що із нею відбувається. На думку стоїків, усвідомлення суворої та однозначної дій закону долі в людському житті повинно наставляти людину на прийняття такого стану речей (бо все одно змінити долю або подіяти на неї неможливо), але далі людина повинна переломити не долю, але саму себе тим, що вона, не піддаючись природним страхам чи розпачі, завжди повинна володіти собою, бути спокійною та розважливою, стійко приймаючи все, що приносить доля. Як бачимо, в думках стоїків поєднуються повеління, що надаються людині вищими від неї силами та сутностями, та певні можливості самої людини. Від такого розуміння моралі до нас дійшло два провідні терміни: фаталізм – віра у однозначне та повне визначення всіх аспектів людського житті, аж до найдрібніших, та стоїчність – вміння володіти собою у будь-яких обставинах життя.

Але свідоме розроблення морально-етичних ідей ми знаходимо лише у представників високої класики в розвитку античної філософії – у Сократа, Платона та Аристотеля. Сократа інколи називають найпершим видатним європейським моралістом. І дійсно, моральності людини, моральним засадам її життя Сократ надавав вирішального значення як у філософській теорії, так і в реальній практиці життя. За Сократом людина власне тим і відрізняється від тварин, що живе і діє свідомо, а, значить, на основі вибору засад власної поведінки. Поза таким вибором людське перетвориться в тваринне. Але для виправданого вибору людині необхідні знання, а оскільки від них залежить людська життєва доля, ці знання повинні бути справжніми, тобто надійними, стабільними, остаточними. Знати і діяти морально – це для Сократа було те ж саме. Тому й вважається, що Сократ заклав основи раціоналістичної або епістемологічної етики: бути доброчинною людиною – значить знати, мати істинні знання, а бути аморальною – значить помилятись, схилятись до невігластва. В цьому також вбачають і моральний радикалізм Сократа, оскільки для нього питання про причини та засади моральність вирішувалось однозначно та остаточно.

Платон, учень і вихованець Сократа, пішов далі свого наставника, оскільки, по-перше, почав розрізняти якісно відмінні знання (знання, гадку, мудрість), а, по-друге, він почав досить докладно аналізувати різновиди людських моральних доброчесностей, підводячи моральні засади не лише під вчинки людей, а під державні закони та рішення. Власне засновником етики як науки вважають вже учня Платона – Аристотеля, який вперше написав твори із використанням слова “етика” та провів розрізняння рівнів самої етичної свідомості. В своїх етичних розвідках Аристотель ще більше підсилив раціоналістичне розуміння моралі, оскільки поділив усі моральні доброчесності на два розряди. Перший він назвав етичними доброчесностями, які виникають та формуються в самій стихії життя та базуються на принципі «Роби так, як роблять усі», тобто, наприклад, відповідай добром на добро, помстою на помсту та ін. Але такі стихійно усталені норми поведінки, на думку Аристотеля, не дають надійних підстав для розмежування добро і зла. Тому існують вищі доброчинності, що базуються на принципі «Роби так, як належить», тобто так, як того вимагають розумні осмислені засади поведінки. Слід відзначити й те, що всі три представники вершини давньогрецької філософії – Сократ, Платон та Аристотель – були прихильниками того, що мораль постає невід’ємною частиною державного життя, що саме потреби державного життя вимагають морально-етичного виховання. Таке бачення моралі називається «моральним етатизмом» (від. фр. слова, що означає державу).

Найбільше уваги питанням моралі приділялось у пізній античній філософії – так званій філософії еллінізму та римсько-олександрійській філософії. Численні напрями цієї філософії (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм) прямо ставили перед собою завдання відшукати виправдані засади людської індивідуальної поведінки. В результаті тут біли вироблені деякі принципово важливі позиції (або підходи) в трактуванні моральності. Так, епікуреїзм наполягав на тому, що в основі моральності повинен бути принцип задоволення («гедоне»), а тому ця позиція в етиці отримала назву «гедонізму». Поряд із цим досить поширеною була позиція евдемонізму, що вважала метою моральної поведінки досягнення щастя, як, до речі, і навпаки, тобто вважалось, що саме дотримання норм моралі може подарувати людині справжнє щастя (стоїцизм). Продовжувала сповідуватись також позиція морального етатизму, яка стверджувала, що моральним слід вважати все, що слугує благу держави, або: державні настанови та вимоги і є засадами моралі; ця позиція була особливо поширеною в громадські думці та філософії Стародавнього Риму. Неоплатоніки пропагували виключно духовний характер моралі та зробили свій внесок у розвиток аскетичного її тлумачення: чим більше утискаються тілесні запити, тим більшої ваги та простору набувають духовні, а в духовних запитах найважливішим є прагнення єднання із божеством. Проте слід сказати, що всі ці позиції ґрунтувались на індивідуалізмі та навіть егоїзмі, оскільки в античній філософії була досить поширеною думка про те, що за природою людина є егоїстом, тобто дбає перш за все та переважно про своє окреме, особисте благо (Демокрит, Епікур, скептики).

Серцевину етичних концепцій античності склали кілька понять:

- автаркія (грецьк. Autarkeia – самозадоволення) – незалежність від усіх речей зовнішнього світу від інших людей (Платон, Аристотель), життєвий ідеал киренаїків та стоїків;

- калокагатія (грецьк. – великодушність) – термін, яким Платон визначав ідеал виховання у греків, сполучення шляхетності, багатства, фізичних і духовних здібностей. Це було не етико-естетичне, а соціально-етичне поняття, тому що калокагатос (людина, вихована у дусі калокагатії) повинна була надати себе у розпорядження суспільства;

- агапе – любов до ближнього, важливе поняття у філософії Плотіна. На відміну від еросу, тобто пристрасної любові, агапе мала значення діяльнісної любові, яка йде на користь ближньому;

- апатія (від грецьк. аpдtheia – безпристрасність) – у філософському сенсі, у етиці стоїцизму, відсутність афектів і пристрастей як кінцева мета морального самовиховання;

- атараксія (від грецьк. аtaraxia – незворушність) – душевний спокій, безтурботність як вища цінність. Підносилась як попередня умова евдемонії Єпікуром, Пірроном і в особливості Демокритом, який визначив цей стан також іншими словами: гарний настрій, спокій, гармонія.

3. Поняття біблійної моралі: таліон, декалог

В наступну історичну епоху – в Середні віки – спрямування всього духовного життя, громадської думки та філософії докорінно змінилось, оскільки основним життєвим та світоглядним орієнтиром для людей даної історичної епохи тепер була релігія – віддана та непохитна віра в Бога. Відповідно, джерелом моральності вважався Бог: Він створив людину, Він наділив її певними здатностями та властивостями, Він надав їй (у різні способи) найперші настанови на життя, які вміщені в текстах божественних заповідей (для християн – у Біблії). Але це зовсім не означало, що в цей час не виникало серйозних моральних проблем і що філософсько-релігійна думка не намагалась їх осмислити. До таких проблем належали:

- співвідношення божественного – повного та абсолютного – наперед визначення долі кожної людини та людської свободи волі;

- джерела зла в тому світі, що створений милістю виключно благого Бога;

- основ та ознак гріховності певних людей або їх вчинків та ін.

В цілому при вирішенні цих проблем середньовічна філософська думка виробила свої позиції в розумінні моралі:

- найпершим її постулатом було беззастережне прийняття тези про гріхопадіння людини та, відповідно, її неспроможності самій повернутись до чистого, непорочного стану;

- із цієї концепції випливало визнання людини в самому її єстві зіпсованою та гріховною (першородний гріх), тобто зовсім не вільною від моральних вад;

- оскільки лише за допомогою Бога людина могла сподіватись на повернення до втраченого Раю, то така моральна установка спиралась на віру у божественну благодать;

- з іншої сторони, із цього постулату також випливала певна моральна поміркованість та стриманість людини, оскільки у первородному гріху всі люди поставали рівними, значить не існувало підстав для різкого засудження будь-кого.

Християнська мораль містить у собі деяку сукупність норм (правил), покликаних регулювати взаємини між людьми в родині, у громаді віруючих, у суспільстві. Відомі старозавітні заповіді, євангельські «заповіді блаженства» і інші новозавітні моральні наставляння, які у своїй сукупності складають те, що можна назвати офіційною, схваленою церквою кодексом християнської моралі.

Таліон (talion англ. від лат. talio — «покарання, рівне злочину, иtalis — такий же» – через середньоангл. talioun) — правило, яке у розгорнутому вигляді наголошує: «душу за душу, глаз за глаз, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу, обожжение за обожжение, рану за рану, ушиб за ушиб» (Книга Исхода, 21:24-26). Ймовірно, найбільш раннім формулюванням таліону у законодавстві були закони Хаммурапі, складені у Вавілоні близько 1750 року до н.е. Таким чином дія за правилом таліону повинна бути звернена до того, хто наніс шкоду або на його близьких, при цьому його результати повинні бути співрозмірними нанесеній шкоді. Правило таліону регулювало дії, які є відповіддю на вчинене зло. Дії, які є відповіддю на вчинене добро, визначались правилом вдячності.

Таліон характеризується наступними якостями:

- це правило, яке регулює реактивні дії (дії у відповідь), на відміну від історично близької йому заповіді любові, він нічого не говорить про те, якими повинні бути ініціативні дії (дії, які не передбачають попередньої дії);

- регульовані таліоном дії у відповідь спрямовані на покарання порушника справедливості або на тих, хто може відповідати за порушника. Це може бути не лише рівнозначна фізична шкода, але й, у більш пізніх редакціях, певна матеріальна компенсація;

- за своїм змістом дії, які регулюються таліоном, є взаємними, через яке стверджується рівність;

- таліон не лише спрямований на відновлення порушеної справедливості, він вимагає дотримання справедливості і покарання порушника. При цьому таліон обмежує міру відплати критерієм адекватності злочину і принесеним збитками, вказуючи на невідворотність дій у відповідь у випадку порушення справедливості через неадекватність покарання;

- самим фактом свого існування таліон загрожує, і у цій загрозі полягає його основна санкція;

- стандарт справедливості, який передбачається таліоном, як принцип дії універсальний і надсуб’єктивний.

Таким чином, можна стверджувати, що принцип справедливості таліону ще до пришестя Ісуса Христа сприяв формуванню більш високого рівня людських взаємовідносин, які знайшли свій вираз у «золотому правилі етики». Таліон сформулював його у негативній форму» Не вчиняй з іншими так, як не бажаєш, щоб чинили з тобою». З пришестям Ісуса Христа і виникненням Нового заповіту стало можливим виконувати позитивну формулу: «Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою». Християнин покликаний зупинити зло на собі. На християнську інтерпретацію принципу таліона великий вплив справила цитата з криги Левіт (19:18) під час Нагорної проповіді Ісуса Христа. У тій частині проповіді, яку називають «Розвиток Закону», Ісус закликає своїх послідовників: «Вы слышали, что сказано: око за око и зуб за зуб. А Я говорю вам: не противься злому. Но кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую» (Матфей, 5:38-39). Дане формулювання стверджує, що необхідно прощати ворогів і тих, хто шкодить християнству.

Декалог або Закон Божий (івр. עשרת הדברות‎, «асерет-а-діброт» — букв. десять речень; грецьк. δέκα λόγοι, «декалог» — букв. десятислів’я) — десять основних законів, які, згідно П’ятикнижжю, були дані самим Богом Мойсею, в присутності синів Ізраїлю, на горі Синай на п’ятидесятий день після Ісходу з Єгипту (Ісх.19:10-25).

Текст десяти заповідей за Синодальним перекладом Біблії:

  1.  Я Господь, Бог твой, Который вывел тебя из земли Египетской, из дома рабства; да не будет у тебя других богов пред лицом Моим.
  2.  Не делай себе кумира и никакого изображения того, что на небе вверху, и что на земле внизу, и что в воде ниже земли; не поклоняйся им и не служи им, ибо Я Господь, Бог твой, Бог ревнитель, наказывающий детей за вину отцов до третьего и четвёртого рода, ненавидящих Меня, и творящий милость до тысячи родов любящим Меня и соблюдающим заповеди Мои.
  3.  Не произноси имени Господа, Бога твоего, напрасно, ибо Господь не оставит без наказания того, кто произносит имя Его напрасно.
  4.  Помни день субботний, чтобы святить его; шесть дней работай и делай в них всякие дела твои, а день седьмой — суббота Господу, Богу твоему: не делай в оный никакого дела ни ты, ни сын твой, ни дочь твоя, ни раб твой, ни рабыня твоя, ни вол твой, ни осёл твой, ни всякий скот твой, ни пришелец, который в жилищах твоих; ибо в шесть дней создал Господь небо и землю, море и всё, что в них, а в день седьмой почил; посему благословил Господь день субботний и освятил его.
  5.  Почитай отца твоего и мать твою, чтобы тебе было хорошо и чтобы продлились дни твои на земле, которую Господь, Бог твой, даёт тебе.
  6.  Не убивай.
  7.  Не прелюбодействуй.
  8.  Не кради.
  9.  Не произноси ложного свидетельства на ближнего твоего.
  10.  Не желай дома ближнего твоего; не желай жены ближнего твоего, ни поля его, ни раба его, ни рабыни его, ни вола его, ни осла его, ни всякого скота его, ничего, что у ближнего твоего.

Християнська моральна думка ввела в етичну практику такі поняття як гріх, відповідальність, гординя, любов, надія, смиренність.

В той же час для християнської моральності були характерні позиції ригоризму та пуританства. Обидва терміни виникли пізніше, не в середньовіччі, проте вони влучно характеризують особливості саме цієї етичної думки:

- ригоризм означає суворість та характеризується вимогою завжди, за будь-яких обставин дотримуватись і літери, і духу певної моральної заповіді, тим більше, якщо це заповідь божественного походження;

- пуританство походить від англійського слова «чистота» і також характеризується вимогами суворого дотримання загальних настанов християнської віри щодо максимального обмеження будь-яких потреб, сповідування скромності та аскетизму.

В епоху Відродження моральні засади християнства в цілому продовжували бути основними для європейців, проте тут відчутно почали культивуватись індивідуалізм, прагнення особистої духовної досконалості (ренесансний персоналізм) та досить активна реабілітація багатогранності людських потреб і запитів. Це проявилось, зокрема, в намаганні довести, що духовна чистота та користь не суперечать одна одній, що земні (в тому числі – тілесні) потреби людини є цілком законними і важливими навіть з огляду на посмертне, потойбічне життя. Але при тому досить активно продовжувала мати ходіння й думка про принципову моральну амбівалентність людини, оскільки, на думку мислителів Відродження, людина могла сягати Бога, а могла й бути нижчою від худоби. Проте все ж провідним мотивом ренесансної етики була думка про неодномірність людини, про неможливість і недоречність нехтувати земними, тілесними потребами та радощами людського життя.

4. Тлумачення терміну «етичне» в епоху Нового часу

Остаточне оформлення та утвердження етики в якості особливої філософської дисципліни, а сфери моралі – в якості особливої складової людського індивідуального та колективного життя, відбувається в епоху Нового часу (модернову епоху), тобто в період від XVII ст. до середини ХІХ ст.

Це було зумовлене перш за все та переважно тим, що:

- саме в цей час внаслідок збільшення можливостей досвіду, техніко-технологічної складової людської життєдіяльності відбулося вивільнення окремої людині із численних форм родової, родинної та соціально-державної залежності;

- окремий індивід вперше в історії постав самодіяльною одиницею та відносно самостійним суб’єктом людської життєдіяльності;

- саме тепер перед людиною відкрилась нічим не стримана можливість проявляти свободу вибору життєвого шляху та засад власної поведінки;

- відбувається звільнення процесів соціальної життєдіяльності з-під домінуючих впливів релігії (так звана секуляризація суспільного життя), а тому починають відшукуватись принципово нові ціннісні орієнтири для та нормативні вимоги для людських взаємин.

Тому першою особливістю розвитку етичної проблематики в епоху Нового часу постає свого роду автономізація сфери етики, тобто функціонування її в якості самостійної та самоцінної сфери. Проте ця автономізація відбувалась у дещо своєрідному варіанті: ціла низка мислителів епохи вважали, що питання етики стосуються виключно глибинних духовних питань людини, а тому віддавали цю сферу у відання релігії, тобто стверджували, що мораль – це справа релігії. Цим самим вони намагались виводити з-під опіки релігії науку, політику, мистецтво, юриспруденцію, сімейні стосунки, освіту. Християнська церква не погоджувалась із таким звуженням своєї ролі в суспільстві, проте не відкидала залежності питань життєвого вибору від набожності людини.

Інший напрям етичних розвідок носив світський характер: тут намагались знайти засади, корені, причини моралі у соціальних умовах життя людини. Як правило, цей напрям спирався на кілька, як тоді здавалось, неспростовних постулатів:

- на теорію природного права людини, яку інтенсивно проповідували Т.Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.; згідно неї всі люди приходять у світ із рівними правами та життєвими претензіями і очікуваннями;

- на те, що в природному стані та за самою своєю сутністю людина є егоїстом, тобто вона розуміє перш за все саму себе і дбає про саму себе. Відомий французький мислитель і просвітник Ф.Вольтер в цілій низці своїх творів доводив, що саме егоїзм людей приводить до того, що в суспільстві схрещується нескінченна кількість різноманітних індивідуальних прагнень, які врешті не дають належною мірою реалізуватись жодному чистому у своїх витоках життєвому наміру. Саме непереборний людський егоїзм приводить до соціального безладдя та насильства. Тому врешті у філософії Нового часу сформувалась етична концепція «розумного егоїзму», яка стверджувала, що життєві інтереси людей повинні привести їх до необхідності узгодження своїх егоїстичних прагнень, до певних поступок своїми інтересами заради спільних вигод.

Вагому місце в етичних концепціях Нового часу належало соціальним трактуванням сутності моралі. Їх автори доводили, що людина є істотою суспільною, а тому і повинна узгоджувати свої дії із потребами і інтересами суспільного життя. В руслі таких поглядів виникла концепція альтруїзму (від слова – іншій): кожна людина повинна дбати не лише про себе, а й про інших, а тому врешті – про державу, яка одна лише може забезпечувати баланс людських інтересів. Т.Гоббс вважав державу найкращим витвором людської культури, а переваги держави – саме в її здатності спрямовувати егоїстичні інтереси в русло плекання загальних інтересів.

Релігійні концепції етики виходили із постулату безсмертя душі та посмертної винагороди, а тому шукали засади моральності в людських сподіваннях на майбутнє безсмертя. При тому в Новий час релігійні концепції етики досить тісно поєднувались із метафізичними та антропологічними міркуваннями, тобто із міркуваннями про сутність світу і буття та про природу людини, її місце в світі (Б.Спіноза).

  1.  Модерні етичні теорії

Переломним моментом в розвитку етики вважаються погляди та ідеї І.Канта, який почав відстоювати принципово трансцендентальну природу моральних вимог. І.Кант вважав, що із фактичних випадків життя ніяк не можна вивести такі норми і закони, які визнавались би всіма безумовно необхідними та обов’язковими. Такими характеристиками можуть володіти лише положення, виведені на основі природи чистого розуму. Тому моральні норми є формою виразу розумової належності: це те, що належить робити, виходячи не із якихось окремих ситуацій життя, а із самої сутності людської розумності. Певною мірою це нагадує діаноетичні доброчесності Аристотеля. Саме такою – абсолютною вимогою розуму – постає знаменитий «категоричний імператив» І.Канта, який сформульований так: дій завжди так, щоби максима (граничний вираз сутності дії) твоєї поведінки могла бути зведеною у всезагальний закон поведінки. Трохи спрощуючи, можна сказати: те, що ти припускаєш можливим для себе, пошир на всіх інших, і тоді стане зрозумілим, наскільки виправданою є твоя поведінка.

Осмислення моральних норм у якості належного перетворює їх на різновид людських цінностей (ціннісна концепція моралі): адже в таких нормах, поданих у виразах «треба», «належить», «варто», «гідно», присутній момент не наявного, але лише бажаного, очікуваного. Підхоплені послідовниками І.Канта, такі тлумачення моральних норм постали в ХІХ – ХХ століттях майже загальноприйнятими. Досить часто сутність моралі і визначається через цінність або оцінювання.

В подальшому етична проблематика була розвинута та деталізована в творах Г.Гегеля, який вважав, що мораль постає одним із невід’ємних аспектів в розвитку єдиної основи та субстанції світу – Абсолютної ідеї. Відповідно, провідні позиції в етиці належать сходинкам самовиявлення духу, проте об’єктивного духу, тобто такого, який постає в діях суспільної історії, бо лише в соціальних зв’язках та стосунках дух позбавляється жорсткої єдності із індивідом (за умов такої єдності діє суб’єктивний дух). Саме в процесі суспільної історії об’єктивний дух підноситься сходинками від права через мораль до моральності (нравственности). А остання діє в межах сім’ї, громадянського суспільства та держави: як сім’я моральність характеризується через «природний дух», як громадянське суспільство моральність в свої проявах постає внутрішньо суперечливою, як держава вона врешті набуває характеристик розумної волі. Найпершою умовою моральності Г.Гегель вважає свободу волі: воля як така або, як каже Г.Гегель, «в своїй істині», є добро, проте свобода волі передбачає її вихід за власні межі, а, отже, певні негативні дії або сваволю. Розумна воля постає як єдність свободи і необхідності добра. Отже, можна помітити, що гегелівська етична концепція передбачає:

- суспільно-історичний характер моралі;

- її суспільну природу;

- її органічну єдність із правом та політикою. Треба сказати, що всі ці риси успадкував від Г.Гегеля марксизм, дещо підсиливши та загостривши ці характеристики моралі, проте рішуче відкинувши гегелівський абсолютний дух та духовну природу моралі.

Л.Фейєрбах перевів міркування своїх попередників в русло розгляду питань, більш наближених до реальних та всебічних проявів людини. Так, він почав наполягати на тому, що сутність людини включає в себе принаймні три провідні складові: розумність, чуття та волю. Тільки за умов розгортання всіх цих складників людина може жити повноцінним життям. Проте всі ці складові повинні мати предмет свого спрямування та виявлення, а тому найпершою сферою моральних проявів людини є її відношення до природи, суспільства та іншої людини як до справжніх реалій життя. Звичайно, на першому плані тут перебувають людські стосунки, які Л.Фейєрбах називав «насолодою людського спілкування», проте лише за умови, що ці стосунки встановлюються за типом «Я – Ти», а не «Я – Воно», тобто коли вони не перетворюють іншу людину на річ. Своєрідним індикатором справжньої моральної зрілості людини філософ вважав відношення до жінок: якщо воно є рівним та повноцінним, це засвідчує моральну цілісність людських стосунків.

Отже, оглянувши провідні тлумачення моралі та моральності від XVII ст. до середини ХІХ ст., можна стверджувати, що на відміну від традиційних суспільств сфера етики в цю епоху постала відносно самостійною. Вона набула тут досить інтенсивних філософських опрацювань і в цілому постала більш реалістичною, ніж в попередніх традиційних суспільствах. В той же час можна відзначити неоднорідність тлумачень етики та моральності, їх поступову еволюцію в напрямі плюралізації, а також деталізації, в тому числі – в сфері вироблення нових етичних понять та засад моральності.

6. Термін «етичне» в постмодерному  глобалізованому світі

В другій половині ХІХ ст.. відбувається досить активний перехід до некласичної філософії, яка відкидає, як романтичні, претензії філософської класики на остаточні вирішення проблем людського буття, а тому й до етики починає підходити зовсім із інших позицій. А саме: мораль та моральні норми тепер ставляться в залежність від емпіричних потреб життя, від певних, знову-таки емпірично фіксованих природних характеристик людини, від особливостей роботи людської свідомості.

Одна із перших етичних концепцій в цей час була створена А.Шопенгауером, який вважав сліпе вольове поривання до буття у будь-який спосіб та будь-якою ціною найпершою засадою будь-якого буття, в тому числі й людського. Це поривання є первинним і глибинним, його не можна підпорядкувати розуму. Тому реальна картина життя з моральної позиції є жахливою, оскільки боротьба численних воль приводить до сумних наслідків (звідси – етичний песимізм А.Шопенгауера). Єдину надію, за А.Шопенгауером, можна покладати на людське співчуття, тобто здатність людини відчувати не лише свої біди й біль, а й інших людей. Такі мотиви в етиці можна вважати психологічними; пізніше вони увійшли в арсенал так званої «філософії життя» (В Дільтей), проте самі засади етичної концепції А.Шопенгаера характеризують як ірраціоналізм та волюнтаризм.

В такому ж дусі тлумачив етику й датський філософ С.Кіркегор, який вважав, що людська сутність носить яскраво виражений індивідуалізований характер, що не підлягає ніякому абстрактно-розумовому пізнанню. Так само й загальні для всіх традиційні етичні норми не можуть виражати найважливіше – індивідуальне ядро людини. Тому С.Кіркегор вважав, що існує можливість «телеологічного відхилення етичного», тобто можливість виходу за межі людської моралі тоді, коли людина відчуває свій прямий зв’язок із Богом.

В ХІХ ст. в Англії сформувалась концепція етичного утилітаризму, що стверджувала: за умов недосконалості людини і суспільства моральні постулати повинні буки такими, щоби забезпечити щастя як можна більшої частини суспільства. Позитивістські течії прийшли до висновку про те, що моральні вимоги не підлягають логічній чи фактологічній перевірці, а тому вони носять умовний характер: приймаються лише ті норми, які визивають у людини позитивну емоційну реакцію (коли ми вважаємо, що це та оце є добре). Дана позиція отримала назву емотивізму. Критики цієї позиції справедливо зазначали, що емотивізм впадає у помилку «зачарованого кола», коли висновки міркування непомітно присутні в його початкових посиланнях. Адже для того, щоби щось викликало в нас позитивну емоційну реакцію, ми повинні вже мати уявлення про те, що ми вважаємо етичним, а що неетичним. Проте, як стверджують емотивісти, лише сама емоційна реакція може пояснити нам, що е саме таким.

У ХІХ ст. набули поширення і різного роду погляди та концепції так званої революційної моралі, згідно якої виправданими можна вважати будь-які дії, що ведуть до світлого майбутнього усього людства. Вважалось, що традиційні погляди на мораль є консервативними та покликаними оберігати спокій панівних класів (чи верств). Вважалось також, що пригнічені трудові верстви населення мають право знехтувати не лише звичайною мораллю, а й навіть божественними заповідями: вони не повинні вважати аморальним «грабування награбованого», класову помсту, фізичне знищення «соціальних паразитів». Таких поглядів дотримувались не лише терористичні об’єднання, а й певні досить авторитетні представники громадської думки, такі як Т.Шевченко, Ф.Енгельс, К.Маркс, Ш.Петефі, М.Бакунін, Я.Домбровський та ін.

З іншої сторони, у нашому культурному регіоні на хвилі піднесення літератури критичного реалізму досить помітного поширення набули численні моралізаторські ідеї та погляди, згідно яких моральність і тільки моральність є найпершою рисою людського співжиття та найпершою умовою його покращення. Різні письменники протиставляли рафінованому етикету панівних та освічених верств просту і мудру мораль трудівників, закликали наслідувати їм. Подібні мотиви простежуються в творах П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Франка, Г.Успенського, Ф.Достоєвського та ін. Особливо загостреного виразу ці мотиви отримали в художніх та публіцистичних творах Л.Толстого, який наполегливо проводив думку про те, що лише щира та відкрита совість, покаяння, навіть самоприниження можуть привести до кінцевої мети людину і суспільство – до покращення їх морального стану. Л.Толстой пропагував і відому християнську моральну позицію «не протистояння злу насильством», оскільки був переконаний: відповідаючи насильством на зло, ми лише збільшуємо кількість зла в світі, та й взагалі діємо за принципами товарного обміну: якщо ви робите мені добро, то я вам – теж добро, якщо ж ви – зло, то й я відповідаю злом. Звичайно, що з боку революціонерів та реформаторів суспільства ці ідеї зустрічали опір та засудження. Але, як показали подальші події, більш привабливою була все ж позиція Л.Толстого.

Остаточне утвердження некласичної філософії і культури відбулось у ХХ ст., коли ті риси некласичності, що почали проявлятись у другій половині ХІХ ст. набули більш виразного характеру. У ХХ ст. етичні концепції створювались та розвивались в межах провідних філософсько-методологічних парадигм, серед яких провідні позиції належали таким:

- парадигма феноменологічної філософії, що виходила із необхідності дістатись до первинних структур свідомості, через які людині надається будь-яка дійсність;

- парадигма антропологічної філософії, що вважала феномен людського самоосмислення первинним та найважливішим для будь-якої філософії;

- парадигма фрейдистської теорії, що розробляла спеціальні процедури для окреслення початкових форм виявлення в свідомості та діях людини несвідомих чинників;

- парадигма аналітичної філософії, що подавала наукове знання та пізнання як єдино справжнє та намагалась аналізувати ті його елементи, що й надавали науці переваг; перш за все мову та логіку науки;

- парадигма релігійної філософії, що шукала єдину засаду для всіх проявів та подій людського життя у зв’язках людини із Абсолютом (або трансцендентним);

- парадигма філософської культурології, що на перший план в культурі виводила таке явище, як цінності.

- наприкінці ХХ ст. та на початку ХХІ ст. досить авторитетними постали певні етичні позиції філософського постмодернізму.

В межах феноменології етичні ідеї активно розроблялись М.Гартманом та в певний період діяльності М.Шелером. Обидва ці мислителі виходили із думки про те, що моральні цінності людьми не вигадуються, що вони закладені в самих буттєвих структурах людського становища в світі. Тобто, самий факт того, що ми є люди, тобто істоти, наділені розумом, здатні до пізнання, вже зумовлює дію таких реальних (буттєвих) механізмів, що змушують нас ставати у моральні взаємини між собою. Коли ми опиняємось в певній життєвій ситуації, то характер цієї ситуації довільно змінити не можна, в ній самій, в її змісті присутні певні ціннісні структури, які ми, звичайно, можемо виконати, а можемо і не виконати, проте в кожному разі нас очікує відповідний результат. Моральна свідомість базується саме на такому, не довільному та не вигаданому характері моральних норм, що виражають етичні цінності. А етика, як філософська наука, повинна демонструвати сутність та онтологічний характер моральних норм. Вона має спрямовуватись на ідеальне значення вихідних понять моралі, відшукуючи, умовно кажучи, інваріантні значення в численних реальних моральних переживаннях, а такі значення володіють внутрішньою очевидністю, яка вловлюється інтуїтивно. Виходить, що зміст вихідних моральних понять не залежить ні від ситуацій життя, ні від часу; тут, в просторі й часі, він лише різноманітно проявляється.

В антропологічній філософії ХХ ст. завдяки зусиллям того ж М.Шелера, якого справедливо вважають засновником філософської антропології, природа моральності визначається провідними суттєвими характеристиками людини. До таких антропологія відносила досить великий спектр явищ людського буття, проте на першому плані перебувала людська здатність розриву із будь-чим частковим, що пов’язує людину із умовами її існування, та виходу на діалог із найпершим буттям, врешті – діалог із Богом. Таке розуміння людини зумовлювало й визнання принципової єдності всіх людей, оскільки здатність перебувати у діалозі із абсолютним, всеохоплюючим началом сущого не може належати окремій людині, це є загальнолюдська якість. Відповідно, вихідною засадою людських взаємин повинна бути єдність, співпраця, солідарність. Лише у такому разі люди можуть виявити свою справжню природу. До цього додавались і міркування з приводу природної недостатності людини, тобто недостатності її генетичних програм для успішного виживання, що повинно надолужуватись культурою, яка, знову-таки, може творитись лише у співпраці та за умов обміну набутим.

До різновидів антропологічної філософії досить часто відносять дуже впливову філософську течію ХХ ст. під назвою екзистенціалізм («філософія існування»). Представники цієї течії, частина з яких відомі як уславлені письменники (Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, А.Камю), намагались доводити, що вирішальне значення та найперший інтерес для людини має її внутрішнє сприйняття явищ власного життя, її внутрішні життєві самовідчуття та переживання, бо все інше так чи інакше є другорядним та похідним від цього. Тому й етична проблематика постала в екзистенціалізмі через такі людські питання, як сенс життя, самореалізація, само ідентифікація. На першому плані в етичних міркуваннях екзистенціалістів опинились питання можливостей людини, що подавались через аналіз свободи: більшість екзистенціалістів стверджувала, що людина початково ні до чого не примушена та не призначена, тому вона здійснює вибір себе самої. В цьому виборі загальні моральні настанови, що функціонують в суспільстві, мають другорядне значення, бо найперша відповідальність людини є її відповідальністю за власну ідентичність. Звідси звучить теза про ситуативний характер морального вибору: слід виходити не із якихось непохитних приписів моралі, а із ситуації, в якій головне завдання – не зрадити собі, не перетворити свою унікальність та неповторність на посереднє існування.

Фрейдистська теорія несвідомого також не обминула етичних проблем. За З.Фрейдом людське суспільство не може існувати без певних норм, що носять характер заборон та вимагають від людини певних обмежень в проявах інстинктів виживання. В давні часи це були «табу», що базувались на містичному страху, але в історичному розвитку до них приєднались свідомо вироблені заборони, що вже мали певні пояснення. Моральні норми належать до свідомо створених заборон, що, утворивши певні культурні традиції, входять в структуру «Над-Я» і завдяки вихованню починають виконувати роль внутрішнього, а не зовнішнього контролю за діями людини. Проте далеко не кожна людина здатна стримати силу впливу несвідомих інстинктів, хоча існують легальні способи їх приборкання. До таких З.Фрейд відносить творчість у різних сферах культури, де, власно, й витрачається глибинна енергія несвідомих потягів; саме тут, в творчості, дозволяється переходити межі моральних норм.

В межах аналітичної філософії найбільш відомою та показовою є етична концепція Дж.Мура, яку часто називають «метаетикою» («над-етикою»): справа в тому, що Дж. Мур вважав найпершим завданням теоретичної етики не аналіз людських вчинків з позиції їх моральних характеристик, а аналіз вихідних етичних понять, до яких він відносив добро і зло. Мораль встановлює норми поведінки, етика їх пояснює та обґрунтовує, а теорія етики («метаетика») аналізує мову етики – аналізує значення понять. Значну частину своїх етичних праць Дж.Мур присвятив критиці поширених тлумачень етичного, серед яких він спеціально розглянув натуралізм, утилітаризм, метафізичну етику та гедонізм. Дж. Мур переконливо доводив, що всі ці теорії не уникають гріха натуралізму, але останній неспроможний дати справжнє пояснення моралі з однієї простої причини: він підміняє моральні поняття та якості певними речами або їх властивостями, стверджуючи, наприклад, що добро є або задоволення, або позитивний результат вчинків, або стан людських взаємин. Проте все це можна назвати добром лише тоді, коли ми знаємо, що є добро саме по собі, бо будь-які речі можуть лише перебувати у відношенні до добра, але не є добром. Більше того, вони ніколи не зможуть бути добром для всіх та за будь-яких обставин, але для етиці нам потрібно відрізняти добро від зла будь-коли. Таке поняття добра – добро будь-коли – Дж. Мур називав «внутрішнім (або універсальним) добром». Це поняття було для нього синонімом стратегічного добра, добра-мети на відміну від добра-засобу. Це справжнє та завжди ідентичне собі добро за Дж.Муром ми осягаємо інтуїтивно, оскільки воно не може бути поділене на частинки, тобто піддане аналітиці. Через такий хід думки концепцію Дж.Мура інколи також називають етичним інтуїтивізмом. Зазначимо, що в останньому пункті ми спостерігаємо спів падіння у підходах Дж.Мура із підходами феноменологічної філософії, хоча ці напрями інколи вважають віддаленими один від одного. Зараз аналітичну концепцію етики активно розвиває американський філософ О.Макінтайр.

Під впливом позитивізму та аналітичної філософії виникла прагматична концепція моралі, що підпорядковувала мораль питанням корисності, вигоди, результативності людської діяльності та людських взаємин. Не можна сказати, щоби мораль була зовсім відірвана від питання про успішність людської діяльності, проте досить часто моральні вимоги ідуть всупереч користі та результативності. Наприклад, навряд чи людську самопожертву хтось буде прямо пов’язувати із користю.

Релігійна філософія ХХ – поч. ХХІ ст. як і раніше постає достатньо сильно етично навантаженою, тобто етичній проблематиці тут приділяється серйозна увага. Вихідною тезою всієї релігійної філософії сучасності можна вважати її переконання в тому, що етична сторона людського життя постає найпершою і найважливішою для людини, оскільки від щирої відданості людини моральним заповідям і принципам залежить не лише людська доля, а й стан буття в цілому – як людського буття, так і буття вищого за статусом, тобто духовного, і так само буття космічного, всесвітнього. Це зумовлене перш за все тим, що моральні норми є настановами божества, а духовна природа останнього вимагає чистоти, відкритості, прозорості, позитивного спрямування будь-якої активності, а також єдності внутрішнього духовного стану та зовнішніх проявів активності. Матеріальне тут вважається початково темним, далеким від означених якостей божественного, а тому найтяжчою провиною постає підпорядкування души (і духовного) схильностям матеріального; якщо таке відбувається, душа втрачає чистоту, позитивність, а людина та все, що неї причетне, деформується і деградує. Отже, етика для релігійного світогляду та релігійної філософії майже ототожнюється із онтологією, тобто вона визначає спосіб та якість буття. В сучасних релігійних течіях досить часто наголос робиться на питанні про відношення людини до Бога та етичного. Наприклад, в неотомізмі (оновленій філософії св. Фоми Аквінського) ретельно досліджується як зміст та сенс найперших божественних заповідей, так і їх умови реалізації в людських вчинках. Стверджується, що людина не лише наставляється Богом, а й підтримується Їм у своїх моральних діях, корегується і т. ін. До справжнього боріння за щиру моральність закликає людину протестантська філософія, яка на відміну від неотомізму, лишає людині лише єдину форму зв’язку із Богом – неоглядну та віддану віру. Парадоксально звучить теза деяких протестантських філософів: формою присутності Бога в світі є його відсутність, що, за їх переконанням, породжує явище справжньої релігійності, спрямованої на пошуки сенсу буття. Ці пошуки і стають найпершим моральним діянням людини. Східні релігійні філософські течії наставляють людину на боріння за максимальне самозречення через служіння добру в усіх його проявах (індуїзм, джайнізм, йога). На шлях морального самовдосконалення наставляє людину вчення «живої етики», створене О.Реріх: людина є складним створінням, але її найпершим життєвим завданням є сходження від найнижчих складових своєї сутності (фізичного тіла) до найвищих (ментальне тіло).

В парадигмі філософської культурології (неокантіанство, М.Бахтін, С.Аверінцев, В.Біблер, М.Бубер та ін.) мораль та етика розглядаються як органічні складові культури, як її певне смислове зосередження. На думку культурологів, мораль – це сфера виборювання та створення справжньої території людськості, а тому сутність моралі виражається у типі відношення, яке здатна реально здійснювати людина у своєму ставленні до будь-чого, але перш за все – до іншої людини. Тут на перший план виходять як раз характеристики провідних типів людського відношення, де виділяються та аналізуються: 1) відношення «Я – Ти» як справді гідне людини; 2) відношення «Я – Воно» як спотворене, об’єктивоване відношення, що оречевлює іншу людину, подає її через відчуження; 3) відношення «Я – Інший» як проблематичне відношення, через наповнення якого конкретним змістом виявляється істинна моральність людини; 4) відношення «Ми – Вони», що постає соціально-психологічною характеристикою колективних взаємин. Досить часто морально-етичні якості розглядаються культурологами через людську здатність символізувати дійсність (неокантіанство, М.Іліаде); оскільки символізація постає формою внесення найвищих смислів у дійсність, саме морально-етичні дії роблять смисли реально присутніми в житті. Нарешті, слід відзначити, що в культурології поняттю цінностей надається вагомого значення як ядра культури, тому й етику часто подають як сферу практичного вироблення та реалізації найважливіших життєвих цінностей людського суспільства.

Говорячи про етичну проблематику ХХ ст., не можна обминути цілої низки чинників особливого звучання проблем етики та моралі саме в цей час. ХХ ст. справедливо вважають дуже розмаїтим, багатоплановим і суперечливим. Можна сказати, що випробовування, що випали в цей час на долю людини, постали в чомусь небувалими, повчальними, проте й трагічними: дві світові війни, ціла низка революцій, що супроводжувались громадянськими війнами або заходами масового насильства, дії тоталітарних режимів, концтабори, геноцид в тих чи інших регіонах, явища Голокосту, «етнічних чисток», утвердження масової культури, що пропагує своєрідний культ насолод, екологічна криза, ціла низка масштабних техногенних катастроф, поширення тероризму, виникнення нових захворювань людини, шалені масштаби поширення наркотичної залежності, комп’ютерного ескейпізму та ін., – все це є ознаками і "надбаннями" ХХ століття.

Тому можна не дивуватися з приводу того, що, з однієї сторони, тут не могло не відбутися загострення інтересу до морально-етичних проблем, а, з іншої сторони, так само не могло не відбутися поширення морального релятивізму, цинізму, морального лицемірства та ін. Варто звернути увагу, наприклад, на те, що сьогодні є рідкісним виключенням ситуація, коли якійсь політичний діяч відверто проголошує свої цинічні або людиноненависницькі погляди; як правило, ситуація виглядає зовсім інакше: із високих трибун такі люди оперують гаслами свободи, демократії, щастя людини, а потім самі під такими красивими гаслами розгортають діяльність, що за суттю та змістом знищує ці гасла або постає із ними несумісною. Проте слід пам’ятати, що такого роду явища не проходять для людства безкарно. Якщо придивитись до ситуації, що підводила до другої світової війни, то можна було побачити щось подібне, бо в ті часи люди майже повністю були дезорієнтовані внаслідок морального цинізму політиків та вождів. Результат таких дій відомий. Коли афіняни стратили Сократа, перед тим стративши своїх найкращих морських стратегів, то внаслідок того, що як одна справа, так і інша супроводжувалась моральним лицемірством, Афінський союз держав почав стрімко втрачати свої позиції і врешті занепав. Можна згадати також і ганебний кінець Радянського союзу, який часто називають останньою світової імперією: тут також ступінь моральної розбещеності та загального лицемірства в 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. набув надзвичайних масштабів. В цілому ситуація тут повинна бути осмислена так: оскільки мораль є виразом і проявом суто людського способу буття та людського типу взаємин, то масова деградація моралі означає втрату людськості у соціальних взаємодіях. Тоді такі взаємодії починають вибудовуватись на якихось інших засадах, що врешті приводить до зламу попереднього стану справ із середини суспільства.

Описані вище події ХХ ст., а особливо друга світова війна та ті страхіття, що були нею породжені (концтабори, відвертий політичний терор, масове знищення мирного населення, етнічний терор та геноцид проти євреїв, слов’ян, циган), інколи тлумачаться в соціально-гуманітарних науках як криза цивілізаційних засад сучасного людства та як поштовх до пошуків нових гуманістичних принципів людських взаємин. Ці пошуки розгортались наприкінці ХХ ст. дещо суперечливо: з однієї сторони, етика включила в поле свого розгляду принципово нові проблеми сучасності (наприклад, проблеми відношення до евтаназії, до неповносправних та душевно хворих людей, до людей інших релігійних конфесій та ін.) та утворила нові напрямки етичної думки (екологічну етику, біоетику, етику ділового спілкування, бізнес-етику, етику міжнародних стосунків та ін.), а, з іншої сторони, в наш час спостерігається поширення поверхового ставлення до морально-етичних норм, їх подальша релятивізація та навіть відкидання. Досить проблематичним сьогодні є ставлення до етики з боку філософського постмодернізму – однієї з новітніх філософських течій, що сформувалась у 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. По сьогоднішній день ставлення до філософського постмодернізму є неоднозначним, хоча при тому превалює критичне чи насторожене відношення, що викликане в тому числі й тим, що не існує чітких ознак постмодернізму, так само як не існує і визнаного кола осіб, що є його представниками.

З іншої сторони, більшість дослідників вважають постмодернізм закономірною реакцією на деякі особливості сучасної соціально-культурної ситуації та вважають певні його тези хоча й неприйнятними, проте виправданими:

- перш за все, філософи-постмодерністи стверджують, що наш час – це час не вторинної і навіть не третинної культури, а посткультури: наприклад, давньогрецька культура була вторинною щодо культур попередніх потужних цивілізацій, культура європейського Відродження була вже третинною, але в наш час ми вже не маємо можливості дістатись до перших реалій світу та людини внаслідок шалених соціально-історичних нашарувань, що напрацьовані людством. Тому ми вже втратили не те щоби відчуття дійсності, ми вже нею й не цікавимося, оскільки всі наші дії просякнуті умовними знаковими процедурами. Коли ми намагаємося щось написати, наприклад, в галузі художньої літератури, ми більше думаємо про вже написане, ніж про те, про що насправді ми хотіли би написати. Більше того, в наш час майже будь-яка грамотна людина може написати роман, повість, оповідання, вірш, отже, писання вже не є покликанням, а лише прагненням досягнути якоїсь мети;

- друга вихідна теза філософського постмодернізму звучить так: оскільки знаково-семантична та знаково-символічна діяльність постає тепер вирішальною в людських взаєминах, а реальність недосяжна для освоєння та осмислення, то єдине, на чому тримається така діяльність – це цінності, які визначається виключно співвідношенням певних знаково-текстових структур. Тому будь-яка знакова діяльність визначається через вписування в контексти, гіпертексти, інтерпретації. Отже, текст не прочитується (оскільки його зв’язок із реальністю втрачається), а створюється навіть в процесах його читання. Тому все вирішує вільний герменевтичний дискурс, тобто накручування сенсів та значень навколо певного первинного тексту. Відповідно, й морально-етичні норми не можуть мати не те щоби єдиного, а й навіть певного значення;

- Третя теза стверджує, що між окремими жанрами та видами текстової та культурної діяльності не може існувати чітких та певних меж: все є умовним і відносним, а єдино значущим постає вже не зміст текстів чи знаково-символічних форм, а та дія, той акт, що намагається представити те, чого представити не можна; його часто називають «перформенс» (вистава, дійство) або «інсталяція» (встановлення). В обох випадках йдеться про певні, інколи досить умовні або епатажні дії, що повинні викликати реакцію з боку тих, хто за ними спостерігає.

Торкнемося окремих конкретних ідей представників постмодернізму. Праця німецького філософа П.Слотердайка «Критика цинічного розуму» вважається своєрідним маніфестом постмодернізму. Автор вважає, що вихідні ідеї класичної філософії приховували в своїх підвалинах прагнення влади та панування. Непомітно ці ідеї привели до загальнокультурної та цивілізаційної кризи, за умов розгортання якої класичні моральні настанови виконують роль «моральних транквілізаторів». Сьогодні, на думку П.Слотердайка, мужність мислити полягає в тому, щоби відмовитись від розуму і сприйняти дійсність поза готовими настановами, що виявились марними. Французький культуролог Поль де Мен також стверджує, що такі категорії класичної метафізики, як благо, єдине, істина більше не підтримують культуру. За таких умов Одо Марквард вважає за потрібне звичну моральну максиму «Я на цьому стою, і не можу інакше» замінити іншою: «Я на цьому стою, але можу як завгодно». В тому ж дусі Франсуа Ліотар проголошує, що істина не виголошує точних настанов, а діє. І взагалі, оскільки між розумом і реальністю, між суб’єктивним та об’єктивним не існує чітких меж, поняття істини втрачає будь-яке нормативне значення (Жіль Дельоз). Єдино реальними лишаються прямі бажання індивіда та цінності; саме вони лежать в основі його поведінки.

Поставимо запитання: які уроки ми можемо винести із перегляду численних концепцій, що подають сутність етичного та врешті підводять до заперечення будь-якої значущості моральних норм, міркувань, теорій в житті сучасної людини? Перш за все огляд класичних етичних концепцій дозволяє зробити певні виправдані висновки:

- необхідність моральних норм, їх усвідомлення та свідоме запровадження сягає досить давніх часів людської історії, проте немає сумніву в тому, що вони пов’язані із принциповим розрізнянням людської поведінки від дій будь-яких живих істот: людина як творець та осереддя соціально-культурного процесу поставала зовсім в інших якостях, функціях, характеристиках, а тому не могла діяти на основі інстинктів життя, як вроджених, так і набутих;

- звідси стає зрозумілим і те, що при певній умовності, історичній та регіональній варіативності моральних норм та етичної свідомості, останні не вигадуються і не є цілком довільними: під ними стоять певні цілком реальні вимоги до дій, вчинків, способів людських взаємодій, що окреслюються в конкретних ситуаціях життя людини і суспільства;

- ці цілком об’єктивні структури моральних регулятивів людського життя по-різному конституюються в конкретному суспільстві, по-різному усвідомлюються, виражаються, закріплюються в суспільній практиці, що дозволяє зрозуміти як великі відмінності в моральних нормах різних культур та етносів, так і те, що в своїх конкретних формах ці норми можуть досить далеко відходити від об’єктивних моральних структур та навіть їм суперечити;

- в останньому випадку, коли спостерігається суттєве розходження між свідомими настановами щодо правил та норм моралі та вимогами об’єктивних моральних структур, коли в суспільстві намагаються будь-що утримати певні моральні імперативи недоторканими, незмінними, можуть врешті відбутись зміни із такими деструктивними для даного суспільства наслідками, що й поховати взагалі певну соціальну систему (як це відбулось із падінням культури та соціального устрою Стародавнього Єгипту, культури Майя, імперії Радянського Союзу та ін.);

- в ситуаціях, коли починають даватися взнаки розходження між імперативами життя та встановленими в суспільстві моральними нормами, досить часто спостерігаються прояви негативного ставлення до моралі, прагнення відкинути її не в конкретних проявах, а взагалі, і такі прагнення можна виправдати хиба що тим, що в людства немає реального досвіду трансформацій моральних засад життя із однієї їх якості в іншу.

Отже, в цілому можна стверджувати, що історія моральної свідомості та етичних концепцій дає нам можливість сприйняти явища морально-етичного плану в їх русі та внутрішній єдності, у формах виразу та вихідних засадах, в їх внутрішній необхідності та фактичній варіативності. Це значить, що в історії моралі має місце певне зрощення реальної необхідності моралі та людської свободи у процесах її вироблення, запровадження, дотримання та збереження.

7. Деонтологія та утилітаризм. Гедонізм та евдемонізм. Гедонізм і аскетизм

Гедонізм – (грецьк. Hedone – насолода) – тип етичних вчень і моральних поглядів, у яких усі моральні визначення виводяться із насолоди і страждання. У систематизованому вигляді як тип етичного вчення гедонізм був вперше розвинутий у вченні грецького філософа-сократика Аристіпа Киренського (435-355 рр. до н.е.), який вчив, що добром є все те, дає насолоду. Від самого початку гедонізм формувався як різновид світогляду, яке відстоює пріоритет потреб індивіда перед соціальними установами як умовностями, які обмежують його свободу, нівелюють його самобутність. Він міг приймати і крайні форми: так серед послідовників Аристіпа (кіренаїків) були такі, які вважали, що будь-яка насолода виправдана, більше того, виправдані будь-які дії і зусилля, які ведуть до насолоди. У цьому киренаїки відрізнялись від Сократа, який, визнаючи значимість задоволення, трактував його як усвідомлення того, що щось робиться добре. У полеміці з софістами Сократ закликав розділяти задоволення – погані та гарні, істинні і хибні. Платон у свою чергу спробував показати, що хоча гарне життя гарне не тому, що повне задоволення, все ж таки можливо довести, що найприємніше життя є одночасно найкращим життям. Аристотель вважав, що задоволення саме по собі не є благом і не варте саме по собі.

Поміркований варіант гедонізму було запропоновано грецьким філософом Епікуром, який наголошував, що лише природні і необхідні задоволення є прийнятними, оскільки вони не руйнують внутрішню незворушність душі. Етичне вчення Епікура отримало назву евдемонізм (від грецьк. eudemonia – щастя). Найвищим благом Епікур вважав стан атараксії, тобто спокою, свободи від тілесних страждань та душевних тривог. До прибічників евдемонізму відносять таких видатних філософів як Аристотель, Сенека, стоїки, Фома Аквінський, Вольтер, , Ламетрі, Гольбах, Дідро, Монтень, Спіноза

Однак різниця між гедонізмом і евдемонізмом незначна, хоч і, безумовно, присутня: обидва вчення орієнтують людину не на добро, а на задоволення (особисте щастя), а якщо і на добро, то заради задоволення (особистого щастя). В епоху Відродження ідеї гедонізму і епікуреїзму отримали новий імпульс, вони стали важливим теоретичним засобом гуманістичного ствердження цінності людини в усіх її життєвих проявах. Для просвітників гедонізм був засобом висловлення духовної опозиції релігійно-догматичному світогляду.

Протилежністю гедонізму в усіх його проявах є аскетизм. Аскетизм (від грецьк. askesis — вправа, подвиг, asketes — подвижник) — нехтування чуттєвим, існуючим світом, його приниження або навіть заперечення заради духовного, майбутнього світу. Аскетизм передбачає обмеження або придушення суттєвих бажань, добровільне перенесення болі, страждань тощо, у більш радикальних випадках він вимагає відмови від власності та сім’ї тощо для забезпечення пріоритету духовного над реальним світом. Таким чином в цілому аскетизм визначається відмовою від земних благ з метою досягнення морального або духовного ідеалу.

Спочатку у Стародавній Греції аскетизмом називали вправи з виховання доброчинності. Теоретичне обґрунтування аскетизм отримав у релігійних вченнях Стародавнього Сходу, особливо Індії, потім у Піфагора. У ранньому християнстві називали тих, хто проводив життя в усамітненні і самознущанні, в постах і молитвах. У період Реформації протестантизм висунув ідею «мирського аскетизму».

З аскетизмом тісно пов’язане поняття аске́зи (від грецьк. ασκεσις — «вправа») — вид духовної практики, спеціальне самообмеження, самовідторгнення, або поконання складних обітів, які інколи містять у собі самознущання. Мета аскези – досягнути певних духовних цілей або набути надприродних здібностей. Така практика була поширена в усіх традиціях і культурах.

Найбільш пізньою теоретичною формою гедонізму був утилітаризм Дж.Бентама и Дж.С.Мілля (кінець XVIII-XIX ст.). багато дослідників вважає, що найбільш повне вираження, принцип гедонізму одержав саме в етичній теорії утилітаризму. Утилітаризм (від лат. utilitas — користь, вигода) — етична теорія, згідно з якою моральна цінність поведінки або вчинку визначається їх корисністю, значимістю.

Сучасний утилітаризм часто характеризується як етична концепція, що суміщає в собі декілька ключових тез:

- по-перше, оцінка етичної значущості і, відповідно, бажаності якої-небудь ситуації, здійснюється виключно на основі аналізу рівня її корисності. Корисність може розглядатися як задоволення, щастя, задоволення переваг, задоволення раціональних або добре інформованих переваг;

- по-друге, корисність, що характеризує стан окремих індивідів, піддається підсумовуванню за допомогою спеціальних механізмів калькуляції;

- по-третє, будь-який вибір, будь то вибір на користь певної дії, мотиву, правила або суспільного інституту, визначається порівняльним рівнем сумарної корисності, яким володіють його наслідки (результуючі ситуації). Остання позиція отримала в етичній думці назву консеквенциалістської (від англ. consequence – наслідок).

Теорія утилітаризму приваблива в багатьох відношеннях. Її положення погоджуються з критеріями, які використовуються для інтуїтивної оцінки моральності поведінки. Використовуючи теорію утилітаризму, можна пояснити, чому деякі види дій вважаються аморальними (брехня, подружня зміна, вбивство), а інші, навпаки - морально оправданими (правдиві висловлювання, вірність, дотримання зобов’язань). Прибічник теорії утилітаризму може доказати, що обманювати недобре, тому що брехня приводить до зниження суспільного добробуту.

Як вважають деякі критики теорії утилітаризму, один із основних недоліків цього вчення полягає в його несумісності з двома моральними категоріями: права і справедливості. Це означає, що іноді дії з точки зору утилітаризму морально оправдані, хоча насправді вони неправильні і результатом їх стає  порушення прав людини.

Теорія утилітаризму враховує лише корисність ефекту в відношенні суспільства в цілому, але не ув’язує цей результат з результатом розподілу отриманих благ між окремими індивідами.

Спробою відповісти на недоліки утилітаризму є побудова неутилітарної моделі нормативної етики, яка отримала назву деонтологічної (від грецьк. δέον – обов’язкове і logos – знання). Термін було введено у обіг У. Бентамом для визначення теорії моральності як науки про мораль. Основним представником даного етичного напряму виступив І. Кант, а також його послідовники А. Донаган та  А. Гюірт.

Основною рисою деонтології є твердження про те, що деякі дії (іноді мотиви, стани свідомості тощо) є морально неприйнятними не через те, що вони призводять до мінімізації певного блага, але через свою субстанційну невірність. Ці дії формально не відповідають певним принципам та нормам. Виконання нормативних положень у такому випадку не є інструментальним і вторинним, воно не потребує будь-якого додаткового пояснення, пов’язаного з апелюванням на позитивні наслідки. Дж. Ролз термінологічно визначив цю особливість деонтології як пріоритет правильності (right)  над благом (good).

У межах даного підходу етичні міркування втрачають значення визначального мотиву усієї людської практики. Їх роль зводиться до того, щоб ставити жорсткі кордони для переслідування інших, позаморальних цілей, слугувати своєрідним тестом на допустимість різних вчинків і життєвих проектів.

Більш складною і комплексною деонтологічною концепцією є етична теорія Дж. Ролза, яка відіграла визначальну роль в історії сучасної нормативної етики. Головною особливістю його методу було звернення до договірної традиції соціально-економічної думки. Саме договір як згода усіх розумних і вільних дозволяє, на його думку визначити контури етично вірного, у даному випадку «чесного – але справедливого». У центрі уваги Дж. Ролза – виявлення умов, у яких повинен здійснюватись цей договір, опис своєрідного статус-кво, характеристики якого гарантували чесність виборів етичних принципів. Таким  статус-кво є вихідний стан, який аналогічний природному стану людини в традиційних теоріях суспільного договору.

8. Етичний сентименталізм та інтелектуалістська етика. Еволюційна етика. Аналітична етика, метаетика та емотивізм

Етичний сентименталізм – це етичне вчення, у якому мораль базується на моральних почуттях, емоціях.

Етичний сентименталізм розглядає моральні почуття як пізнавальну, пізнавально-оцінну здатність людини. Завдяки моральному почуттю, або завдяки пізнавально-оцінній здатності, людина розрізняє добро й зло. Завдяки моральному почуттю людина зазнає насолоди або страждання від своїх добрих вчинків. Тобто моральне почуття – це совість.

Етичний сентименталізм розуміє моральне пізнання як інтуїтивне. Етичний сентименталізм у розумінні морального пізнання як інтуїтивного протилежний інтелектуалістській етиці. Інтелектуалістська етика прирівнює моральне пізнання й моральне почуття розуму, розум розуміє як розум.

Етичний сентименталізм говорить, що функцією розуму є пізнання. Мораль же на противагу пізнанню є дією й афектом людини, де розум неспроможний.

Інтелектуалістська етика – це вчення, що стверджує, що мораль базується на розумі.

Еволюційна етика говорить про те, що мораль корениться в природі людини.

Еволюційна етика затверджує, що моральна та поведінка, яка спрямована до найбільшої тривалості життя, до найбільшої повноти життя. Еволюційна етика говорить про моральну як про доцільну й адаптивну (пристосовану) поведінку. Еволюційна етика вказує на популярній цілі, тобто цілі сукупності особин одного виду. Але еволюційна етика не вказує на особистісні цілі. Людина повинна контролювати свої потреби, приборкати свої пристрасті й одухотворити свою чуттєвість. Людина повинна свідомо підпорядкувати свої інтереси інтересам людей. Підпорядкування своїх інтересів інтересам інших людей – це підпорядкування суспільним установкам. Але людина повинна також виходити з вищих духовних цінностей, до яких вона причетна.

Аналітична етика – це етичні теорії, які використовують методи аналітичної філософії, де контекстуальний аналіз уживання термінів проясняє істини.

Метаетика – це дослідження, яке з’ясовує питання, чи може знання бути нейтральним як цінність. Мораль - це вищі цінності.

Метаетика з’ясовує питання пізнання моральних суджень. Метаетика з’ясовує, чи можна пізнати моральні судження відносно їх істинності й хибності.

Емотивізм – це осмислення положення про те, що головна функція етичного вираження зводиться до вираження людських емоцій для порушення почуттів у слухачів.

Питання для самоконтролю

  1.  Яким чином співвідносилось етичне та моральне у традиційних суспільствах?
  2.  У чому особливості античної етики?
  3.  Чим характеризується біблійна мораль?
  4.  Як тлумачилось етичне в епоху Нового часу?
  5.  Які особливості модерних етичних теорій?
  6.  Чим визначається термін «етичне» у сучасному глобалізованому світі?
  7.  У чому особливості деонтології?
  8.  Що таке утилітаризм?
  9.  Як співвідносяться гедонізм і евдемонізм?
  10.  Як співвідносяться гедонізм і аскетизм?
  11.  У чому сутність етичного сентименталізму?
  12.  Чим визначається інтелектуальна етика?
  13.  Що розуміють під аналітичною етикою?
  14.  Що таке метаетика?
  15.  У чому особливості емотивізму?

ЛЕКЦІЯ 4-5

Тема 3: Етичні категорії

План

  1.  Добро і зло як центральні етичні категорії. Добро і благо.
  2.  Щастя та діяльність людини.
  3.  Свобода, свобода совісті.
  4.  Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності (норма, кодекс, звичай, традиція, принципи, ідеали).
  5.  Категорії, що передають етичні характеристики людини (совість, честь, гідність, справедливість).
  6.  Доброчесності: мудрість, справедливість, мужність, поміркованість.
  7.  Альтруїзм та егоїзм. Милосердя і прощення.
  8.  Любов, заповідь любові. Ненасилля і непротивлення злу.

1. Добро і зло як центральні етичні категорії. Добро і благо

Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов’язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов’язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій.

Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов’язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна – роздратовано, можна – відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.

Варто відзначити й те, що під визначення добра і зла можуть підпадати для нас явища, викликані не людськими діями, а зовнішніми для нас процесами, як-от природними катастрофами, вірусними епідеміями, а також соціальні катаклізми, що виникають стихійно і безконтрольно.

Зазначені специфічні особливості морального добра і морального зла як етичних категорій можна продемонструвати й тим, що вони персоніфіковані в образах Ісуса Христа, Аллаха та деяких інших божественних постатей, які постають втіленням абсолютного добра, а образи Люцифера Вельзевула, Ібіса та ін. є втіленням зла. Якщо придивитись до цих персоналій, то не можна не помітити того, що вони уособлюють собою саме певний тип відношення до всього, що відбувається. Не можна унаслідувати в точності всі ті дії та вчинки, що описані в Євангеліях, проте можна намагатись унаслідувати те внутрішнє відношення до дійсності, яке продемонстрував Ісус Христос. Тож ясно, що моральне добро і моральне зло здійснюється перш за все внаслідок свідомого волевиявлення людиною свого рішення  та вибору. У моральному виборі між добром і злом проявляється фундаментальна відмінність людини від всього іншого, із чим ми стикаємося в дійсності, а саме: людина ні до чого конкретного жорстко не прив’язана, ні із чим не злита, у своїх діях однозначно не визначена, а тому вона обирає, що, як, коли і з якими наслідками чинити. Проте в цьому виборі проявляється й ще одна річ: у будь-яких діях людина лишається людиною, тобто, просто кажучи, її дії можуть відповідати її людському статусу, людській сутності, людським вимірам дійсності, а можуть і не відповідати: останнє й проявляється у виборі між добром і злом. Звідси можна зробити висновок щодо природи морального добра та морального зла: вона є не онтологічна (не буттєва), а аксіологічна (ціннісна), точніше, імперативно-оціночна. Це значить, що не самі по собі явища постають перед нами із характеристиками добра і зла, а наше людське відношення до них, дії із ними можуть підпадати під визначення добра або зла. При тому варто осмислити принциповий момент: оскільки ні добро, ні зло не можна ототожнити із чимось конкретним, ось тут і в такий якості присутнім, то це значить, що добро і зло мають універсальний щодо змісту людських дій характер, тобто вони позначають не ось це добро (чи зло), ні в ось такий ситуації, а добро і зло як таке; або добро як доброту (якість бути добром), а зло як злостивість.

Моральне добро і моральне зло взаємно визначаються і пізнаються одне через друге. Російський філософ ХІХ століття В.С.Соловйов (1853-1900) у своїй праці «Виправдання добра. Моральна філософія» яскраво показав конкретно-історичний характер уявлень про добро та зло. «Немає правди, – пише В.С.Соловйов, – такої мерзотності, яка б не визнавалась де не-будь і коли-небудь за добро; але разом з тим немає і не було такого людського племені, яке б не придавало своєму поняттю добра (яке б воно не було) значення постійної і всезагальної норми та ідеалу» (Соловйов В.С. в 2т.-М.,1988.,т.1.-с.98.). Проте при визначенні добра і зла ми повинні враховувати принципово важливий момент: конкретні уявлення про те, що постає у наших відношеннях до дійсності добром чи злом, є мінливими, варіативними, багатоманітними, і тому якщо би ми поставили перед собою завдання перерахувати все, що може для якихось людей в якихось ситуаціях постати добром чи злом, такий перерахунок ми навряд чи змогли би завершити. Звідси ціла низка звичайних людей і різного роду мислителів роблять дуже простий висновок: добро і зло визначити неможливо, оскільки їх прояви є надзвичайно різними і строкатими. Більше того, часто стверджується: те, що тут і зараз є добром, там і тоді-то може бути злом, як і навпаки. Такий підхід до справи не може бути ні прийнятним, ні виправданим. Давайте уявимо собі, що ми стали на таку позицію, тоді із неї можна зробити висновок: роби, як заманеться, адже в будь-якому випадку знайдуться люди (і ситуації), які будуть сприймати зроблене або як добро, або як зло. Більше того, роби свідомо зло, і знову-такі, знайдуться люди, які будуть сприймати це як добро! Таким чином, релятивізм, тобто тлумачення добра і зла як явищ цілком відносних, є неприйнятним, оскільки він повністю нас дезорієнтує в моральних оцінках наших (чи будь-чиїх) дій. Так само неприйнятною постає і позицію ригоризму (суворість), яка вимагає від людини того, щоби вона завжди і обов’язково в певних ситуаціях чинила те ж саме і однозначно; будь-які відхилення від усталеного взірця дії сприймається ригоризмом як аморальність і гріх. 

Тут, в ригоризмі, як і в позиції релятивізму, проявляється та ж сама помилка: ототожнення добра і зла із чимось конкретним в діях людини. Більше того, якщо релятивізм не хоче обмежувати наш вибір дій, то ригоризм навпаки позбавляє нас вибору. В будь-якому варіанті нас позбавляють творчого ставлення до моралі.

З іншої сторони, ми повинні розуміти, що відсутність в нас чітких уявлень про сутність добра і зла повністю нас обеззброює в наших оцінках того, що відбувається в житті. Нам потрібні моральні орієнтири, і вони повинні бути достатньо визначеними і виразними. А відтак, ми не можемо відмовитись від визначення етичних категорій добра і зла та свідомого їх використання. Проте ми не повинні плутати поняття добра і зла із реальними ситуаціями, в яких добро і зло проявляються та в яких вони набувають кожного разу певного конкретного змісту. Саме поняття добра (так само як і поняття зла) повинно бути настільки широким, щоби в його зміст могли увійти різноманітні, тобто будь-які явища, що ми їх можемо оцінити у таких визначеннях – у визначеннях добра (чи зла).

Як етична категорія добро виражає те, що є цінним саме по собі, що сприяє позитивному утвердженню людини в людському способі буття та відкриває перспективу такого утвердження. Звернемо увагу на те, що дати відразу та однозначну відповідь на те, що та хто саме буде вважати щось таким, що є справді людським, інколи дуже важко, а інколи навіть і неможливо, проте коли ми так вважаємо (хай навіть помилково), ми стверджуємо, що це є добро. Більше того, в реальних явищах скоріше за все відсутнє чисте представлення якихось виключно таких характеристик, що підпадають під ознаки добра, але саме такі ознаки дозволяють нам стверджувати, наприклад, що тут доля добра перевершує долю зла.

Важливо також відзначити два моменти у наведеному визначенні змісту категорії добра: а) добро постає в своєму якісному стані (те, що сприяє утвердженню в людському способі буття), а також – б) в часовому вимірі (те, що відкриває перспективу). Адже може бути й так, що в даний момент нам видається щось добром і тільки добром, проте в перспективі це може виявитись скоріше негативно для людини, ніж позитивно. Припустимо, щоби уникнути плачу дитини, ми даємо їй річ, яку давати дітям не можна; на даний момент ми нібито перевели ситуацію в стан добра, проте в майбутньому це може привести до розбещеності та вседозволеності цієї дитини й постати в характеристиках очевидного зла. Отже, за своєю суттю моральне добро конструктивне, що й знаходить адекватне відображення  і у етичній категорії.

Етична категорія морального зла навпаки означає спрямованість на негативне у бутті, на руйнування того, що можна вважати справжніми засадами людини та людського способу буття, на дисгармонію і порушення його цільності, на заперечення та руйнування перспективи досягнення та збереження добра. В етичній категорії морального зла фіксується перш за все та переважно саме деструктивність.

Необхідно спеціально наголосити на вторинності зла у відношенні до добра, адже без чогось позитивно ствердженого та усталеного не буде того, що можна руйнувати та заперечувати. Але, з іншої сторони, і добро певною мірою виявляє себе у співставленні із злом, оскільки позитивне може отримати власні характеристики лише тоді, коли воно входить у співставлення із злом. Відомий видатний представник середньовічної схоластики Ф.Аквінський наполягав на тому, що Бог дозволяє проявитися злу в світі виключно для того, щоби люди змогли належною мірою сприйняти і оцінити добро.

Відносний характер уявлень про добро і зло проявляється в тому, що різні культури (наприклад, Захід та Схід) трактують і оцінюють  добро і зло по різному; кожна конкретна історична епоха має своє бачення добра і зла (традиція, стереотипи поведінки як найбільші моральні цінності минулого уступають місце відмові від традицій, їх переосмисленню і моральною цінністю, добром стає самостійність, творчість); благо, добро для одного може стати злом для інших, втрачається самоцінність добра (характерна ознака нашого часу); розмивається межа між добром і злом, проте моральне добро є самодостатнім, а чи можемо ми сказати те ж саме про зло? Самодостатність добра проявляється, зокрема, в тому, що воно не вимагає чогось іншого і не породжує чогось іншого; в цьому сенсі кажуть, що добро є добро, або що справжнє добро породжує тільки добро. З іншої сторони, суттєва характеристика зла проявляється в етимології слова «зло», яке і у слов’ян «зъо» («дуже», «сильно»), і у німців «das Ibel», і в англійців «evel» («те, що переходить за належну міру», «те, що переходить власні межі») вказує на порушення норм, тобто пов’язане з надлишком, виходом за міру, з невнормованою активністю. Отже, зло асоціюється з порушенням порядку, з хаосом та безладдям, а останнє має своє коріння в невиправданих та невгамованих прагненнях людини.

Споконвіку перед людиною стоїть кілька важливих питань:

- Чи потрібний людині власний досвід зла?

- Чи може цей досвід мати позитивний характер?

- Що потрібно людині для того, щоби протистояти злу?

- У чому специфічна привабливість зла для сучасної людини і чому вона зараз набирає такої сили?

Зрозуміло, що відповіді на ці питання не припускають однозначності. Але навряд чи людина може уникнути досвіду зла. В людському житті, як відомо, дитинство інколи розглядається як вік невинності, чистоти, безгрішності. Це пояснюється не тим, що дитина неспроможна учинити чогось такого, що може набути визначень зла, а тому, що сама дитина не знає ні меж між добром і злом, ні наслідків своєї поведінки. Із таким душевним настроєм людина входить у подальші вікові етапи життя, але її дії набувають все ширшого масштабу і починають торкатися інтересів все більшої кількості людей. У таких випадках незнання меж дій, меж добра і зла вже може обернутись і часто обертається якимись негативними проявами, конфліктами, деструкціями та деформаціями. Якщо людина щиро замислюється над тим, що саме і чому відбувається в ситуаціях так званої втрати безгрішності, то перед нею впритул постають і окреслюються морально-етичні проблеми. Тому можна казати про те, що кожна людина проходить у своєму становленні особистістю як мінімум два етапи: етап невідання добра і зла та етап входження у їх розпізнавання. Що відбувається далі? – На це питання відповісти не просто, оскільки для кожної людини тут все складається по-різному: одні люди, увійшовши в свідоме міркування на морально-етичні теми, вже не залишаються поза ними, набувають та поглиблюють свій моральний досвід. Інші дуже швидко можуть зробити висновок про відносність усіх моральних проблем і надалі ставляться до них не дуже серйозно. Треті можуть сприйняти моральні проблеми взагалі як зайві, такі, що лише заважають добиватись життєвого успіху, а четверті можуть стати свідомими циніками та аморалістами.

2. Щастя та діяльність людини

Пошуки й визначення сенсу життя, здійснення ідеалу пов'язані зі змістом поняття «щастя». В кінцевому підсумку моральна свідомість «вирушає» на пошуки сенсу життя, бажаючи зробити це життя щасливим. Стан специфічно моральної вдоволеності, позначений поняттям «щастя», пов'язаний з усвідомленням людиною своєї життєдіяльності як осмисленої, вільно підпорядкованої досягненню поставлених цілей. Поняття «щастя» фіксує ступінь вдоволення індивіда від реалізації життєвих цілей, оцінку досягнутого в порівнянні з високим ідеалом.

Серед учених-етиків утвердилося визначення щастя як такого стану людини, який відповідає найбільшій внутрішній вдоволеності умовами свого буття, повноті й осмисленості життя, здійсненню свого людського призначення. Отже, для досягнення щастя людина повинна:

- мати ясне уявлення про життя, спроможне зробити її існування повним і осмисленим, що забезпечує реалізацію її людського призначення;

- оскільки хронічного щастя немає, людина мусить постійно триматися свого уявлення про життя, прагнути його реалізувати в усіх виникаючих ситуаціях морального вибору;

- для відчуття щастя абсолютно необхідний збіг у достатній мірі актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути.

Моральна практика дає багатий спектр уявлень про щастя:

- для одних людей — це цікава робота, якій віддають усе життя до решти;

- для інших – спілкування з коханою людиною, сім'я;

- для багатьох щастя невіддільне від кар'єри, просування службовими сходинками, слави, матеріального достатку.

Справді, на рівні особистого світовідчуття в поняття «щастя» вкладається передусім «предметний» сенс, пов'язаний з конкретною метою життєдіяльності. При цьому часто засоби досягнення щастя приймаються за саме щастя. Оскільки засобів цих безліч і вибір їх диктується конкретною ситуацією (для хворої людини — це здоров'я, для стомленої, засмиканої життєвими незгодами похилої людини — це спокій, для молодої людини — рух, калейдоскоп подій), то на рівні буденної свідомості виникає ілюзія незводимості безлічі уявлень до єдиного поняття.

Ототожнення щастя та засобу, що до нього веде, породжує (за втрати цього засобу) висновок про недосяжність щастя, його ефемерність. Це підмітив ще Сенека, котрий вказував на помилку, властиву всім людям, які прагнуть щасливого життя. Вона полягає в тому, що «приймають засоби до нього за його саме й чим більше до нього прагнуть, тим далі від нього опиняються»

Питання що таке щастя людське, як досягти щастя, належать до числа «вічних» питань. Вони хвилювали людину ще в сиву давнину, що відобразилося в народних повір'ях, приказках та прислів'ях. Віра у вдалий випадок, який принесе щастя, жива й у наш час. При нагоді старші люди скажуть: «Не родися красивим, а родися щасливим». Проводжаючи в самостійне життя, зауважать: «Кожен сам коваль свого щастя». Все це є узагальнення багатоманітності життєвого досвіду пошуків і переживань щастя.

Народна мудрість, афоризми, висловлювання великих людей, допомагають зробити набутком кожного загальні правила та закономірності щасливого життя. Щастя дістається тому, хто багато трудиться, говорив Леонардо да Вінчі, підкреслюючи тим самим зв'язок щастя та праці. Дбаючи про щастя інших, ми знаходимо своє власне, стверджував філософ Платон, вважаючи, що для особистого щастя необхідне спілкування з іншими людьми, зв'язок особистого щастя зі щастям інших.

Аналізуючи думки про щастя, підкреслимо їхній гуманістичний пафос. Усі люди однаково прагнуть щастя й мають на це право. Але досягнення щастя, боротьба за нього невіддільні від піклування про щастя інших. Прагнучи щастя, необхідно чини ти опір усім проявам нещастя. Моральна порядність, вірна дружба, некорисливе кохання – все це те, без чого щастя неможливе.

Так само, як і сенс життя, щастя є найвищою соціальною потребою. В ієрархії моральних цінностей йому належить провідне місце. Якщо сенс життя організовує діяльність людини, спрямовує її устремління, то щастя означає виконання цих устремлінь, певною мірою характеризує діяльність людини як процес закінчений (момент збігу стану буття людини з її уявленнями про те, яким воно має бути). Щастя є чуттєво-емоційною формою ідеалу.

Життєвий загальнолюдський досвід виділяє й складові щастя, тобто чинники, що визначають стан моральної вдоволеності. Загальноприйнятим вважається умовний поділ чинників щастя на зовнішні та внутрішні:

- звичайно саме зовнішні чинники передусім фіксуються масовою свідомістю. До них належать рівень матеріального добробуту, становище людини в суспільстві (колективі) та сім'ї, характер трудової діяльності, коло улюблених занять і т. П;

- до числа внутрішніх чинників слід віднести розум, волю, темперамент, характер, моральні якості особистості. Ці чинники формують морально-психологічний і духовний світ особистості. Серед внутрішніх чинників особливе значення для щастя мають чесноти. Станові щастя близьке почуття виконаного обов'язку, яке живиться потребою в повазі та любові з боку інших людей. Нарешті, багато важать незаплямована честь і гідність людини. Усі ці внутрішні чинники демонструють свою значущість у складних ситуаціях морального вибору, коли в жертву приноситься матеріальне благополуччя. Види діяльності, де постійно виникають екстремальні ситуації (наприклад, альпінізм), висувають на перший план у шкалі моральних цінностей саме чесноти людини, котрі «зцілюють душу».

Подібний поділ виправдовується моральною практикою. Так, Л. М. Толстой фіксує його в ряді афоризмів, наприклад у такому: «Щастя залежить не від обставин, а від себе». Моральний досвід показує, що наявність зовнішніх чинників самих по собі ще не гарантує щастя, оскільки вони мають ще дістати вираження в координатах внутрішнього світу особистості.

Відмінності в змісті внутрішнього світу особистості й реальних умов її життя породжують і багатоманітність уявлень про шляхи досягнення щастя, щастя як такого. Навіть у представників одного колективу вони не збігаються. На рівні діяльності суспільства розкривається конкретно-історичний, соціально-класовий характер уявлень про щастя. Так само, як і уявлення про сенс життя, уявлення про щастя виконує нормативну функцію — зумовлює характер нашої поведінки, ставлення до суспільства та природи.

Звичайно, протягом усього свого життя людина не може бути постійно ним вдоволена. Трапляються в житті моменти, коли людина відчуває себе глибоко нещасною. Така діалектика життя, котра дає можливість повніше й гостріше відчути його радість. Розуміння причин нещастя, вміння з гідністю переносити й долати їх, зацікавленість у включенні до особистого досвіду набутих моральних уроків роблять можливішим досягнення щастя.

Важливість визначення суті справжнього щастя диктується ще й тим, що викривлене уявлення про нього може зробити життя людини нещасливим. Правильне ж усвідомлення складових щастя є однією з передумов досягнення моральної вдоволеності життям, своїм місцем у світі. Уточнюючи «вічне» питання про шляхи досягнення щастя, І. Кант зауважував, що «мораль, власне кажучи, є вченням не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя». Тобто, акцент робиться не на засобах досягнення щастя (зовнішніх чинниках), а на визначенні й формуванні тих моральних якостей внутрішнього світу людини, тих моральних механізмів, котрі тільки й роблять індивіда моральним суб'єктом. 

Гідною щастя людина стає тільки прагнучи його досягнення, ведучи активний пошук форм життєдіяльності, що забезпечують моральну вдоволеність. Щастя завойовується й виробляється, а не дістається в готовому вигляді з рук благодійника.

Дане положення можна інтерпретувати по-різному, але нещастя такої людини випливає насамперед із неможливості досягнення «повного» щастя. Подібні нещастя визначені вже тим, що так тлумачене щастя є головною метою життя й тому вільно чи мимовільно набуває предметних рис, пов'язується із зовнішніми чинниками. Отже, треба не шукати щастя, а вкладати його в те, що шукаєш. Це пов'язане з активним творчим процесом, що вершиться у внутрішньому космосі моральної свідомості.

Завершуючи розмову про щастя, можна визначити його як переживання повноти буття, пов'язане зі здійсненням особистості у відповідності з певною концепцією сенсу життя. Будучи чуттєво-емоційною формою ідеалу, щастя синтезує устремління особистості й суспільно значущі завдання. Добровільне прийняття й реалізація на практиці вимог прогресивної моралі, що якнайповніше ввібрала в себе загальнолюдські цінності, можливе лише через глибоке засвоєння уявлень про сенс життя, ідеал, щастя, що, в свою чергу, дає змогу правильно усвідомити своє місце в житті в усій його конкретності.

3. Свобода, свобода совісті

В суспільному житті людина стикається з багатоманітністю форм поведінки, часто з протилежними, взаємно неузгоджуваними способами життя та суспільної практики. Те, що людина приймає як свою власну лінію поведінки, породжує неминучі питання про «правоту» людини, про «моральну позицію», «відповідальність», «вину», навіть тоді, коли ця «вина» колективна, розділена з іншими. Можна зробити висновок, що суб'єкт морального вибору багатоманітний:

- індивід, котрий вибирає той чи інший вчинок у міжособистісних стосунках;

- великі соціальні групи, такі як клас, нація, суспільство в цілому, політичні партії;

- різні так звані малі групи, формальні й неформальні, котрі, будучи включеними в різні сфери суспільного життя, роблять свій, нерідко істотний внесок, визначаючи перспективу розвитку суспільства та його культури.

Багатоманітний також і об'єкт морального вибору:

- вибір одиничного вчинку, ідеалів;

- задум життя, й лінія поведінки;

- цілі, які можуть мати принципово протилежний характер вибору між добром і злом, гідним і негідним, правдою й брехнею, й засоби реалізації цих цілей, і т. п.

Особливості розвитку сучасного світу і його культури, виникнення глобальних проблем людства з граничною ясністю дають змогу людині усвідомити масштабність і вагомість такого об'єкта морального вибору, як орієнтація культури, а отже, й спрямованість діяльності людини в культурі, в результаті якої наявність чи відсутність гуманістичного змісту цієї діяльності веде, відповідно, або до гармонії світу людини й світу природи, або, по суті, до відходження в небуття, тобто до знищення людством самого себе.

Сама можливість вибору й такий широкий діапазон його об'єкта визначаються тим, що людина володіє відмітною родовою рисою – здатністю до духовно-морального самовизначення, в якому сам феномен вибору відіграє вирішальну роль, оскільки допомагає людині піднестися над обставинами, вийти за межі безпосередньої необхідності, диктованої цими обставинами поведінки. Вибір стає стрижнем людської моральності, а міра моральної свободи вибору, переваг, прийняття чи неприйняття як зовнішніх умов свого існування, так і внутрішніх засад поведінки виступає одним із найсуттєвіших факторів у духовному житті людини, в її моральній культурі.

Вимога моральності завжди звернена до свідомості й волі людини й передбачає її здатність «переступити свої межі», «панувати над самою собою». Та чи можливе це? Чи можлива свобода, якщо добре відомо, що людині досить важко абстрагуватися від тих історично сформованих культурних традицій, які справляють визначальний вплив у формуванні конкретної особистості? Чи не виключає в такому разі зумовленість вибірної ситуації ролі особистого рішення?

В історії суспільної думки свобода традиційно розглядалася в її співвідношенні з необхідністю й була не тільки предметом невичерпного інтересу мислителів, а й каменем спотикання для них протягом тисячоліть. Філософське вирішення цієї проблеми має практичну вагу для оцінки дій і вчинків людини, воно визначає розуміння моралі та права, оскільки неможливо вести мову про моральну й правову відповідальність особистості за свої вчинки без визнання її свободи. Якщо люди не володіють свободою, а діють тільки з необхідності, питання про їхню відповідальність за свій вибір втрачає сенс, а життєва ситуація постає для них завжди однозначною, приреченою, фатальною, такою, що не дає можливостей розширення діапазону вибору.

Однією з умов свободи морального вибору є варіативність поведінки, тобто наявність діапазону об'єктивних можливостей порівнювати й віддавати перевагу одним учинкам перед іншими, а також здатність свідомо визначати свою лінію життя, тобто суб'єктивні спроможності особистості вибирати.

Складність вирішення проблеми свободи й необхідності полягає передусім у тому, щоб відповісти на питання: від чого залежать можливості та спроможності особистості вибирати? Мають вони об'єктивний чи суб'єктивний характер? Відповідь на ці питання завжди визначалася позицією філософа, мислителя стосовно природи людини та її місця у світі.

Широко вживане у філософсько-етичних дослідженнях словосполучення «природа людини» відображало впевненість як філософії, так і в її особі всієї культури, що породила її, в тому, що природа людини проявляється передусім у її специфічній властивості – розумі. Розум сприймається наче якась початкова характеристика людини, а Людина – як володар розуму в своєму самовираженні, в своїй діяльності виявлялася так само «заданою», як і тварина в біологічному середовищі. Моральність людини в такому разі невіддільно пов'язана з її розумом і сприймається як природна даність, а свобода — як наявна властивість кожного людського індивіда.

Всебічний аналіз життя людського суспільства, його культури дає підставу визнати, що життя людського індивіда несе на собі відбиток якоїсь «заданості»: певного етнічного середовища, його звичаїв і традицій, тієї епохи, в якій вона живе, тих культурних цінностей, ще до всякого вибору даних їй з дитинства.

Таким чином, у повсякденній практичній діяльності людина стикається з конкретними, реально існуючими природними умовами життя, соціальними та економічними відносинами, наявною культурою. Саме ці умови багато в чому визначають коло інтересів, устремлінь, потреб людей, певний ряд можливостей вибору людиною напряму та змістового сенсу своєї діяльності, ті норми й критерії, за якими вона судить про свою поведінку, свій життєвий шлях. Але такий підхід породжує ілюзію відсутності свободи, передбачає фатальну приреченість усього, що відбувається, передзаданість та обмеженість можливостей творчої самореалізації особистості.

В історії філософії така позиція була найяскравіше виражена у французьких матеріалістів XVIII ст., котрі вважали, що кожна подія відбувається саме так, тоді й у такій формі, як вона й повинна була відбуватися в результаті об'єктивної закономірності. Для Д. Дідро, наприклад, безумовно незаперечною є та істина, що свобода – це ілюзія людини, котра, знаючи наслідки своєї поведінки, не знає причин її. Визнаючи наявність тільки зовнішньої зумовленості подій, що мають необхідний характер, французькі матеріалісти в своїй теорії стверджували, нібито людина не може відповідати за все, що чиниться нею та оточуючими її людьми.

Як бачимо, визнання абсолютної детермінованості (причинної зумовленості) вчинків і діянь людини неминуче веде до висновку: якщо людина не є причиною подій свого життя, то вона й не відповідає за них морально, а самі ці події набувають фатального характеру.

Та якби людина виступала тільки об'єктом впливу, а зовнішні обставини, умови життя, сама культура мали б тільки примусовий характер, однозначно, однолінійно впливали на особистість, можна було б погодитися з даною позицією. Втім це не так.

На відміну від тварин, котрі не здатні до зміни ні зовнішніх умов життя, ні власних видових основ доцільної поведінки, люди мають значну свободу у визначенні цілей своєї діяльності, оскільки в кожний даний історичний момент існує не одна, а кілька реальних можливостей розвитку. Більш того, справді людським життя стає тільки тоді, коли людина здатна постійно змінювати як зовнішні умови та обставини власного життя, так і внутрішні підстави для дій та вчинків у відповідності з наміченими цілями, цінностями та ідеалами. Таким чином, людина як вільна істота завжди орієнтована на майбутнє, на вічне заперечення й перетворення того, що ще вчора, здавалося, становило твердий грунт і фундамент її життєдіяльності.

Але, може, тоді слід припустити, що особистість у своїх рішеннях, у своєму виборі автономна стосовно об'єктивних обставин і саме тому абсолютно вільна й суверенна? І тоді можливості вибору криються не в можливостях соціальних умов, культури, а лише в сваволі суб'єкта вибору? Такий підхід знайшов відображення в концепціях волюнтаризму (від лат. voluntas — воля), в яких зовсім заперечується історична необхідність, об'єктивність законів суспільного розвитку. Такі філософи, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше та інші розуміли моральну свободу як індивідуальну цінність, можливість здійснювати вчинки, керуючись тільки власними намірами та рішеннями, незалежно від будь-яких наперед визначених цілей. Особливу увагу людській суб'єктивності приділяють такі напрями немарксистської філософії й етики, як прагматизм, екзистенціалізм. У цих напрямах ідея примату індивідуального, особливого спирається на уявлення про самодостатній характер людської суб'єктивності, його «Я». Тим самим загальному протиставляється індивідуальне, раціональному – ірраціональне, а об'єктивній логіці – суб'єктивна феноменологія. Саме з цих світоглядних позицій постійно піддається жорстокій критиці історико-матеріалістична концепція марксизму про співвідношення свободи й необхідності. Неважко помітити, що ці альтернативні підходи, маючи принципове значення в філософсько-етичному розумінні свободи та необхідності в моральному виборі, випливають із різних теоретичних інтерпретацій людини та її сутності.

Аби розібратися в цьому протистоянні свободи й необхідності, слід звернути увагу на те, що людина може вибирати не тільки між певними речами, котрі входять у коло її життя. Тобто йдеться передусім про те, що соціальні обставини, місце людини в системі суспільних відносин можуть значною мірою обмежувати формальну множинність варіантів вибору.

Не можна не погодитися і з тим, що соціальний і моральний прогрес зумовлюють ступінь свободи людини в моральному виборі діянь і вчинків, які відповідають історичному розвиткові, впливаючи не тільки на об'єктивну можливість вибору варіантів, а й на суб'єктивну здатність особистості до морального самовизначення.

Відкидаючи антиномію свободи та необхідності, марксистська філософія виходить із визначення свободи як процесу «пізнання необхідностей» і врахування їх у діяльності. Таким чином, свобода особистості, колективу, класу та суспільства в цілому полягає «не в уявній незалежності» від об'єктивних законів природи та суспільства, а в здатності розумно вибирати свою лінію поведінки серед реальних можливостей.

В основу вирішення в сучасній етиці питання про свободу морального вибору, про співвідношення об'єктивної можливості та суб'єктивної здатності вибирати лежить наукове розуміння свободи та необхідності. При такому розумінні об'єктивні обставини та особисте рішення взаємозв'язані як елементи одного цілого, є системою об'єктивних і суб'єктивних сторін свободи. Свобода вимагає пізнання необхідності, але не зводиться тільки до нього, оскільки воно виступає лише умовою, засобом для досягнення людських цілей. Тому свобода – це вибір певного варіанту дій, що відповідає об'єктивним обставинам і суб'єктивним бажанням. Інакше кажучи, людина виступає тут не об'єктом впливу на неї закономірностей розвитку суспільства, а суб'єктом історії, котра власне і є результатом діяльності людей.

Слід зауважити, що філософсько-етичні концепції лише висловлювали своєю мовою найхарактерніші умонастрої епохи, котрі або орієнтувалися на суспільно-історичний розвиток і прогрес усього людства, інакше кажучи – на загальне; або апелювали до суто «людської природи», «людської суб'єктивності», ігноруючи об'єктивну необхідність, закономірності суспільного розвитку. Та очевидно ж, якщо та чи інша концепція апелює до якогось абстракту, відверненого від реальної людини, то все, що стосується самобутності, індивідуальності людини, приноситься по суті в офіру «суспільному інтересові», обертається справжньою сваволею в розумінні людини та її світу, а в реальному житті – недооцінкою значення унікальності людини, особистісного «фактора». Нелегкий досвід історії нашого суспільства більш ніж переконливо ілюструє це.

З іншого боку, якщо у створеній картині світопорядку визначальне місце відводиться ізольованому індивідові з його егоцентричним буттям, незалежним від будь-яких причин, обставин, то втрачає всякий сенс моральна оцінка вчинків такого індивіда, оскільки вони виступали б наслідком непідвладної завбаченню діяльності «свободної волі». І в тому, і в іншому випадку дегуманістичні тенденції очевидні й підтверджуються суперечливим характером сучасної цивілізації, яка поєднує як панування над людиною безособистісних соціальних сил, так і протест проти них людської індивідуальності, що доходить нерідко до стихійного бунту і створення антикультури.

В чому ж причина такого різного тлумачення самої людини, її сутності, її свободи, моральної в тому числі? І чим пояснити такий разючий незбіг уявлень про людину та її свободу з реальним станом речей, реальними долями людей?

Коли К. Маркс у своїй теорії показав, що багато питань права, політики чи моралі кореняться у сфері економіки й там мають бути знайдені їх вирішення, коли він пояснив активну життєву орієнтацію людської свідомості реальною історією праці й класової боротьби, то переглядові було піддано не тільки уявлення про історію суспільства, а й саму історію суспільної свідомості та суспільного буття, тобто людська історія дістала нове висвітлення з діалектико-матеріалістичних позицій. На основі такого підходу моральність розуміється як соціально-історичне явище. Моральність не є лише прямою похідною від розуму людини; вона зумовлена об'єктивним процесом соціальних відносин, тому можна простежити становлення моральності як соціального явища й визначити, як воно зумовлює моральну природу людини, а відповідно й її можливості морального вибору. К. Маркс єдино науковим методом вважав саме метод виявлення матеріального базису як природно-історичної суспільної основи становлення та функціонування різних феноменів духовного життя, в тому числі й моральності. Ці загальні положення конкретизуються стосовно проблеми морального вибору таким чином, що історичний розвиток суспільства, його матеріальний базис визначає діапазон морального вибору, а пізнання необхідності — це передусім здатність приймати рішення у відповідності з існуючими в суспільстві системами моральних норм і цінностей, що історично склалися на основі даного базису.

Однак неважко помітити, що свобода індивідуального буття та вибору людиною своїх учинків за такого підходу зводиться лише до здатності реалізувати в діяльності саме те, що представлене як певний потенціал функцій, ролей, норм, тобто фактично існуючих можливостей вибору варіантів, тоді як суть усієї моральної проблематики криється в моральному ставленні людини до цих можливостей, у її індивідуальному переживанні й творенні нових можливостей.

Звичайно, для людини дуже важливо в процесі самореалізації здійснити свої наміри, цілі, та ще важливіше усвідомити, які це цілі й наміри, в якому відношенні вони перебувають щодо самої особистості. За будь-яких обставин особистість може зайняти певну позицію щодо них, узяти на себе відповідальність за свою долю. Отже, сам вплив обставин на людину опосередковується позицією людини щодо них. Актом самого вибору особистість не тільки демонструє особисту позицію, а й по суті обґрунтовує її, оскільки це є вибір моралі, цінностей, які стоять за нею.

Звертаючи увагу на те, що людина – це істота, котра постійно вирішує, чим вона буде в наступний момент, відомий філософ В. Франкл вважає, що прийняття такого рішення – акт не тільки свободи, а й відповідальності. Це відповідальність за аутентичність буття людини, за правильне знаходження та реалізацію нею сенсу свого життя. По суті це відповідальність за своє життя. В. Франкл пише: «...Людина як духовна істота не тільки стикається з тим, що вона протистоїть світові (як зовнішньому, так і внутрішньому), а й займає позицію щодо нього. Людина завжди може якось «ставитися», якось «поводиться» стосовно світу».

Саме в цьому протистоянні проявляється унікальність і неповторність індивідуального існування, щонайвищий рівень суб'єктивності. Інакше кажучи, осмисленість життя у своїй суб'єктивній безпосередності проявляється як цілісні особистісні переживання, що включають почуття, в тому числі й почуття відповідальності, волю, інтелект, спрямовані на певні моральні цінності, котрі й дають змогу людині позитивно оцінювати як свій конкретний вибір у конкретній ситуації, так і в цілому власне життя.

4. Категорії етичного вибору, вчинку, моральної діяльності (норма, кодекс, звичай, традиція, принципи, ідеали).

Етичний вибір, моральний вчинок, звичай, традиція постають певними різновидами моральної діяльності. Увага до цих понять зумовлена перш за все тим, що вони певною мірою поглиблюють наші уявлення про морально-етичні явища, тим, що, базуючись на категоріях добра і зла, вони дозволяють краще побачити, як реально діє означена морально-етична альтернатива в тих чи інших формах свої реалізації. Адже моральний вибір, наприклад, і постає дією, в який відбувається розрізняння добра і зла і надається перевага одній із цих фундаментальних людських життєвих орієнтацій. Моральний вибір – це і є вибір поміж добром і злом, а моральний вчинок засвідчує міру реалізації такого вибору. Моральний вибір є надзвичайно важливим явищем моралі, оскільки саме він засвідчує існування моральної альтернативи між добром і злом, а також постає формою реалізації людської моральної свободи волі. Тому явищу морального вибору приділялась пильна увага на протязі всієї історії етики.

При здійсненні морального вибору важливу роль грають моральні норми, принципи, звичаї та традиції.

Моральні норми постають формулюваннями чи положеннями, що подають форми поведінки, бажані у даному суспільстві або у певній його верстві. Норма – це завжди спрямування на належне, а тому моральні норми щось заохочують і водночас забороняють. Якщо, наприклад, вихователь повинен бути високоморальним, то це значить, що він не може дозволяти собі очевидно аморальні дії. Якщо нормальним у моральному плані є повага до людей старшого віку, то безумовно повинна засуджуватись грубість у відношенні до них. Моральні норми можуть бути опертими на певні теоретичні положення, вироблені в антропології, психології, культурології та ін. Проте такий характер підкріплення моральних норм можна здійснити далеко не завжди, оскільки досить часто вони зумовлюються звичаями та традиціями. Не виключено, що самі звичаї та традиції мають під собою якісь давні виправдані досвідом приписи, що повинні були допомагати людям виживати, зберігати мир та злагоду в своїх взаєминах, результативно виховувати наступні покоління, проте згодом їх початковий зміст випарував, люди забули про нього, але, лишаючись вірними історичній традиції, все одно вважають за необхідне суворо дотримуватись того способу дій, що прийшов із давнини. Наприклад, в деяких місцевостях слов’янського етносу ще у ХІХ ст. за умов неродючості ґрунтів чи тривалих суховіїв здійснювали такий обряд: в селищі знаходили заміжню жінку, що тривалий час не народжувала дітей, накидали їй на плечі рядно, виводили в поле, розрізали це рядно та закопували у землю. Етнографи встановили, що в давні часи розрізали живіт такої жінки, оскільки вважали, що саме вона заблокувала родючість землі, а коли внутрішні органи закопували в землю, то вважалося, що землі повернули те, чого їй бракувало. Такими «скалками» давніх обрядів постають такі сьогоднішні дії, як «тричі плюнути», постукати по дереву, навіть привітатись при зустрічі.

Людина може здійснювати свій моральний вибір у своїх намірах, тобто подумки, але справжнім виявленням такого вибору постає і може постати лише вчинок. В даному випадку нам зовсім не обов’язково казати «моральний вчинок» тому, що кожний вчинок постає моральним. Вчинок – це така людська дія (або серія дій), що приводить до розв’язання серію альтернатив людської життєвої ситуації, а тому ніби стягує в єдине ціле та в унікальний спосіб те, що, як інколи здається, зв’язати чомусь не можна. Наприклад, двічі Герой Радянського союзу, академік Андрій Сахаров раптом почав писати статті та робити виступи, в яких він спростовував брехливі дані радянської пропаганди щодо реального стану справ із економікою та правами людини в СРСР. На здоровий глузд такого не могло бути, адже ця людина була наділена всіма можливими рангами та пільгами; здавалося б, чого їй ще потрібно? У 1965 році Іван Дзюба перед переглядом кінофільму «Тіні забутих предків» виступив із полум’яною промовою щодо грубих порушень авторських прав та свободи слова в Радянській Україні; це відбулось у ті часи, коли на такий крок, як здавалося, не могла наважитись жодна розумна людина.

Важливість вчинку, гострота та несподіваність його змістових проявів зумовлена також і тим:

- що тверезий аналіз ситуації ніколи не надає такому вчинку ні гарантій щодо його позитивних наслідків, ні впевненості в його безумовній виправданості. Якби можна було все вирахувати, то це був би вже не вчинок, а лише реалізований ретельно продуманий план дій;

- ще одна особливість вчинку полягає в тому, що він яскраво демонструє глибинну цінність та необхідність боротьби за ствердження високої моральності та морального ідеалу. В ході повсякденного життя люди досить часто уживаються із думкою про те, що всі все роблять посередньо, буденно, що не існує справжніх цілей, заради яких можна було би піднестись до високої чистоти в діях та намірах. Але раптом якась людина здійснює вчинок, і це може певною мірою перевернути чиєсь життя, вплинути на громадську думку, засвідчити той факт, що моральність є дійсним та дієвим явищем.

Коли в етиці намагаються осмислити та проаналізувати сутність морального вчинку, то як правило ведуть мову про умови, обставини, ситуацію, в яких він відбувається, також про мотиви вчинку, його передумови, мету, результати та ін. Все це, безумовно, має відношення до вчинку, проте основним тут постає все ж інше: якщо певні дії особистості набувають характеристик вчинку, то цими діями людина ставить себе у крайню ситуацію, можна сказати – на грань, на край, на які в мить здійснення вчинку виводиться все її життя. До певної міри можна стверджувати, що людина до вчинку та людина після здійснення вчинку – це дещо інша людина. Тому ми повинні зрозуміти, чому в характеристиці певної людини так багато важать слова: «здатна на вчинок»; дійсно, далеко не кожна людина навіть в екстремальних ситуаціях може бути здатною на вчинок. Тому важливо зрозуміти, що вчинки – це свого роду вузлові пункти людського життя, до них треба себе виховувати і готувати, при тому – розвивати інтелект, формувати волю, збагачувати почуття, тренувати самовладання та мужність і т. ін. Врешті на зміст та спрямованість людських вчинків суттєво впливає моральний ідеал людини.

Моральний ідеал, який досить часто постає орієнтиром для вчинку (але також сам може проявлятись та окреслитись через зміст якогось вчинку), є уявленням про певний еталонний стан моральності та моральних чеснот, наприклад, про повну узгодженість думок, слів та дій. Особливістю ідеалу є те, що це є образ (моральної якості, моральних чеснот людини, самої людини, що наділена певними моральними рисами, та ін.), в якому певні позитивні моральні характеристики доведені до гранично можливого стану (повнота добра, беззастережна відданість, криштальна чесність). Якщо певні характеристики морального ідеалу збирають разом і подають в якості сукупності найважливіших морально-етичних орієнтирів для людського життя, то таке зведення називається кодексом (честі або просто моральним кодексом; слово походить від лат. сodex – книжка).

Кодекс (поведінки або моральний кодекс) повинен зафіксувати та подати у формі приписів норми поведінки, які повинна виконувати переважна більшість людей і які складають історичний здобуток суспільства; до кодексу можуть входити і ті норми, які часто порушуються, однак вважаються обов’язковими. У Стародавньому Єгипті за тисячі років до нашої ери у саркофаг разом із мумією клали папірус із переписаними із «Книги мертвих» виправданнями померлого перед богами: «Я не чинив людям зла… Я не робив погане… Я не піднімав руку на немічних… Я не доводив до сліз… Я не вбивав… Я не наказував вбивати… Я не творив перелюбство… Я не лихословив…».

Одним із найдавніших моральних кодексів вважаються «закони Мойсеєви», які записані у Біблії і які діють і сьогодні: вони відомі всім як знамениті "десять заповідей" господніх. Досить часто складаються кодекси для певної особливої групи людей, наприклад, для учнів якихось спеціальних навчальних закладів, для військових груп спеціального призначення. Досить цікавими і по-сьогодні постають лицарські кодекси честі, так звані кодекси куртуазної моралі (поведінки придворної знаті).

Дуже важливу роль у моральній діяльності, діях, вчинках людини грають моральні принципи (з лат. – перше, початкове). Коли кажуть, що людина є принциповою, то це значить, що в певних питаннях вона ніколи не піде на поступки, не вчинить всупереч змісту своїх принципів. Як правило, принципи стосуються якихось найважливіших, наріжних питань моральної поведінки, зачіпаючи поняття честі, гідності, самоповаги та ін. Безпринципна людина з моральної точки зору є людиною непевною, ненадійною. На таку людину не можна покладатись. Тому моральні принципи досить часто стосуються саме зв’язку між людськими словами, думками та діями: вважається, що принципова людина не бреше, не зраджує даним обіцянкам, не припускає дій, прямо протилежних своїм намірам. Якщо ж ми в масовому порядку стикаємося із прямо протилежними явищами, то таку ситуацію вважають симптомами моральної хвороби даного суспільства. До якої міри поняття принциповості може набути спотвореного та перекрученого характеру, можна побачити на прикладі маючого ходіння в нашому сучасному суспільстві вислову, який відносять до хабарників; кажуть так: «Він же людина чесна, якщо взяв, то зробить». Моральні принципи ставлять перед етикою дуже гостре питання про те, чи можливі відходи від них і якщо можливі, то за яких умов їх можна визнати такими, що вони не порушують моральності. На це питання існують дві протилежні відповіді:

- одна стверджує, що лише мертва людина не змінює своїх принципів;

- інша ж, що зрікаючись принципів, людина зрікається себе самої, втрачає себе.

Насправді ж у відповіді на це питання ми повинні спробувати уникнути як релятивізму, так і ригоризму, оскільки в реальному житті можуть складатися такі обставини, які неможливо передбачити ніякими наперед продуманими варіантами. Значною мірою той крок життя, що може бути пов’язаним із відмовою від принципу або його порушенням, набуває правильної оцінки лише в контексті подальших дій людини. В той же час напевне брутальний аморалізм не може бути виправданий нічим; тобто, як інколи кажуть, існують принципи і принципи: деякі принципи можуть бути якоюсь мірою порушені в залежності від обставин життя, а деякі повинні лишатись непорушними з огляду на те, що їх порушення може привести до виходу людини за межі моральності взагалі.

В чому полягають відмінності між моральною мотивацією та звичаєм?:

- по-перше, у логіці виправдання та обґрунтування моральних вимог. Логіка обґрунтування звичаю може бути передана так: «Так прийнято діяти завжди, по-іншому діяти неможливо: отже, роби так, як повинні робити всі». Логіка обґрунтування моралі є іншою: «Діяти слід не так, як діють всі, і не тому, що так діють всі, а виходячи із належного. Отже, роби як належить». Людина виривається за межі усталеної ситуації, стає у критичне відношення до встановленого у суспільному житті, перебирає на себе саму мотивацію моральних дій. Значно пізніше з цього критичного ставлення до сущого виростає здатність людини мріяти про краще майбутнє, формується унікальна спроможність моральної свідомості творити моральний ідеал, «дар» історичної прозорливості;

- по-друге, відмінність між звичаєм та моральною мотивацією пояснюється сферами їх розповсюдження. Для звичаю характерним є те, що та чи інша соціальна спільнота має свої уявлення про правильне і потрібне, дотримується певних стереотипів поведінки, які постійно відтворюються за певних обставин, а до правил життя інших спільнот відноситься байдуже. Моральна мотивація, навпаки, прагне вийти за вузькі межі родового мислення і поширити свої положення не лише на «своїх», але й на «чужих», і в ідеалі – на весь людський рід;

- по-третє, самим фактом наявності обґрунтування відмінності між наявним, усталеним, і належним, між тим, що є, і тим, що має бути. У звичайній поведінці сумнів в оцінці діючих уявлень просто не виникає. Для моралі обґрунтування – «роби так, як повинно; роби, як належить» – набуває першорядного значення.

Говорячи про моральні звичаї давнини, не можна оминути питання про характер ставлення до них сучасною людиною, яка досить часто оцінює їх як жорстокість, дикість, абсурдність, невмотивованість і т.д. Певною мірою це є справді так, проте загальна однозначна оцінка тут скоріше за все буде невиправданою. Звичаї, вкорінені у давньому синкретичному мисленні, забезпечували згуртованість людських спільнот, стабілізацію людських стосунків, поставали засобом залучення та передачі накопиченого соціального та культурного досвіду. Акумульований у звичках досвід, мудрість багатьох поколінь, зумовили довготривалість їхнього існування, тому сьогодні давні моральні звичаї потребують обережного, обачливого ставлення до них. Це, однак, не означає відсутність у звичаях негативних моментів; до них можна віднести консерватизм, певну історичну відсталість, відсутність в них зрозумілих моральних мотивацій, тощо. Тому в наш час переважно саме мораль виступає ціннісним орієнтиром, критерієм поведінки людини, хоча, як вже було зазначено, до давніх звичаїв слід ставитись обережно і вдумливо.

5. Категорії, що передають етичні характеристики людини (совість, честь, гідність, справедливість).

Уся сфера моральності виправдовує себе лише тоді та тою мірою, коли та якою мірою настанови моральної свідомості, етичні поняття та доведення переходять у внутрішні правила, орієнтири, характеристики людини. Як вже зазначалось, саме внутрішнє відношення до будь-яких явищ життя відрізняє моральність від інших форм регулювання людської життєдіяльності. Серед таких моральних характеристик людини, що позначаються відповідними категоріями етики, на першому плані перебуває совість.

Совість – основа морального буття людини. Як етична категорія совість характеризує здатність, на основі сформованих моральних обов’язків, здійснювати моральний самоконтроль та самооцінку. Отже, совість виступає як внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття «совість» означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів.

Виникнення совісті зумовлено цілим рядом факторів:

- першорядне значення, як відзначають етнографи та психологи, має формування потреби перебувати у небайдужому ставленні «до інших», здатність до співчуття, а також потреба людини визначитись в амбівалентній природі своїх почуттів, для яких певною мірою постає характерними неузгодженість, суперечність, несталість, коли, наприклад, людина водночас відчуває і любов, і ненависть, і співчуття, і іронію;

- безумовною умовою формування совісті є здатність людини прислухатись до своїх душевних процесів, її внутрішня чутливість та спостережливість, хоча докори сумління можуть діяти й тоді, коли людина хоче свідомо від чогось відійти, забути щось.

Якоюсь мірою утаємниченість совісті пояснюється тим, що вона існує і діє не тільки на рівні свідомого, але й на рівні підсвідомого, тобто вона вказує на те, якою мірою моральні принципи, моральні норми та  ідеали перетворились на справді органічні чинники внутрішнього регулювання людської поведінки. Тому для формування і розвитку совісті потрібні гарантії свободи, які дає і забезпечує особистості суспільство, багатство її внутрішнього світу, осмислення нею загальнолюдських цінностей, високі моральні вимоги до себе, розвинута здатність самопізнання.

Совість є реальним виявленням характерної для того чи іншого суспільства певної соціально-історичної імперативності, показником того, наскільки глибоко така імперативність вкорінена у внутрішній світ особистості. Совість формується у процесі соціалізації і виховання, де спочатку діють чинники та заборони зовнішнього авторитету, які поступово стають інтимно-особистісним регуляторами людської поведінки (або людськими моральними саморегуляторами).

Етику як науку про мораль цікавлять різні прояви совісті. Різновиди совісті можуть бути визначені на основі певних ознак:

- за змістом (формальна совість, справжня совість);

- за формою виявлення (колективна, індивідуальна);

- за інтенсивністю проявів (активна, приглушена, страждальна).

Діапазон форм, в яких реально проявляється дія совісті, є досить широким: це є сумнів, болючі вагання, муки совісті, покаяння, сповідь, докір, самоіронія, сором тощо. Кожна з них по своєму пробуджує, розвиває почуття совісті, але досить часто відчуття сорому відіграє тут вирішальну роль. Сором – прерогатива людини та її унікальна здібність. На думку багатьох етиків, психологів та педагогів саме з почуття сорому починається формування людського Я, яке здатне сприйняти і сприймає голос «іншого Я». Заглиблюючись у ці питання,  ми підходимо впритул до надзвичайно важливого та таємничого у психіці людини – її моральної потреби діяти по-людському з огляду на те, щоби потім не було соромно за свої дії та своє життя.

Сором вважається найбільш ранньою формою моральної самооцінки як історично, так і психологічно. Християнство вважає саме почуття сорому першим переживанням людини після гріхопадіння. Для сучасних уявлень про сором характерне розуміння його як особливої форми моральної самосвідомості, тісно пов’язаною із совістю, честю, гідністю. Отже, сором – найінтимніше духовне почуття людини, а тому він потребує особливої делікатності, чутливості з боку інших людей: людина, що очевидно переживає почуття сорому, потребує підтримки і розуміння.

У сучасному суспільстві (в тому числі – українського) найгострішими формами проявів сорому виступають:

- по-перше, усвідомлення особистістю своєї невідповідності домінуючим у суспільстві моральним цінностям, стандартам, ідеалам;

- по-друге, це може бути сором за невідповідність свого суспільства нормам високої моральності та цивілізованим формам людського співжиття (у нас, наприклад, може бути соромно за відсутність можливостей реалізувати себе в своїй країні – моральний аспект проблем імміграції);

- по-третє, людина переживає почуття сорому, коли йде безцеремонне втручання у її душевні стани і вона відчуває свою незахищеність, небажану відкритість свого «Я» для других людей (буває соромно за відсутність етичної поведінки у політичних діячів, негідний вчинок знайомого і т.д.);

- по-четверте, людина може соромитись відверто проявляти по відношенню до іншої людини свої теплі почуття, емоції; в таких випадках зникає «накал пристрастей» у спілкуванні, втрачається позитивна аура, надається, тим самим, більший простір негативним елементам буття.

У чому конкретно проявляється моральне значення совісті і як вона сприяє формуванню етичних характеристик людини?:

- керуючись власним почуттям справедливості і моральними цінностями суспільства, спираючись на совість, людина може розібратись у найскладнішій моральній ситуації і прийняти вірне, морально виправдане рішення;

- завдяки совісті людина може протистояти різним аморальним або морально сумнівним спокусам і не порушувати моральні заборони;

- голос совісті попереджує про загрозу зла, оберігає від нього, зриває з нього хибні оболонки;

- саме у голосі совісті та через совість моральній людині дається здатність інтуїтивного розпізнавання добра і зла;

- совість стимулює моральне самовдосконалення особистості, пробуджує моральний «неспокій» (бо «спокійна совість є винахід диявола» говорив великий гуманіст ХХ ст. А.Швейцер). Чим моральніша людина, тим більший у неї внутрішній душевний «неспокій», сильніше розвинуте почуття совісті, докори сумління;

- совість розвиває почуття відповідальності перед самим собою як перед моральним суб’єктом, який у своїх діях керується вищими моральними цінностями. Саме совість пробуджує в людині здатність до внутрішнього діалогу та навіть сперечання із самою собою, пробуджує почуття сорому, самоіронії, дозволяє проявляти певну моральну вимогливість людини до себе самої. Тобто, вона свідчить, що особистість досягла якісного стрибка у своєму моральному розвитку – моральної автономії, моральної рефлексії, морального права оцінки і суду над собою.

Коли про людину кажуть, що вона совіслива, сумлінна, цим хочуть підкреслити наявність у неї гострого почуття морального обов’язку, відповідальності, яка пред’являє до себе високі моральні вимоги. Для неї характерна також відсутність поблажливості до себе, самодисципліна, уникання виправдання себе за будь-яких обставин. Якщо совісна людина керується внутрішнім контролем, то несумлінну людину стримує лише зовнішній контроль. В результаті вона постає як емоційно нерозвинена особа, у якої відсутній практичний досвід переживання «докорів совісті», невдоволеності собою, тощо.

Почуття совісті у стосунках між людьми вимагає визнання і керування такою моральною доброчесністю, як справедливість. Найпростішим буде визначити справедливість як вимогу рівності всіх людей. Етимологія слова «справедливість» вказує на його походження від лат. слова «justitia» – «юстиція», що означало зв’язок його з юридичним законом. Справедливість, що постає одним із найважливіших принципів регуляції відносин між людьми, в першу чергу асоціюється саме із законом. Отже, справедливість функціонує і у сфері моралі, і у сфері праві, але там і там вона є суттєво різною. Моральна справедливість передбачає рівність людей, які є моральними особистостями; тобто, в моралі рівність передбачає ставлення до кожної людини з позиції того, що вона має право на моральний вибір, має свободу волі та визнає відповідальність за свої вчинки. При тому кожна таким чином осмислена особистість є неповторною, унікальною, невичерпною. Що стосується права, то тут визнається рівність всіх людей перед законом незалежно від того, чи знають вони закони, чи ні.

Поняття справедливості як рівності людей зароджується у первісному суспільстві. Один із дослідників проблем справедливості – Поль Лафарг говорив, що жадоба помсти і почуття рівності складають людські джерела справедливості.

Від Аристотеля бере начало традиція розглядати дві форми справедливості:

- справедливість розподілу. Справедливість розподілу є поділ благ і обов’язків згідно з їх вкладом кожної людини в загальне суспільне благо. Норми розподілу виробляються суспільством, при тому вони базуються на трьох принципах: «кожному – те ж саме, що й іншим»; «кожному – за заслугами»; «кожному – за потребами». Для сучасного суспільства визначальним принципом є принцип «кожному – за заслугами»;

- справедливість, яка урівнює. Справедливість, яка урівнює людей, являє собою такий розподіл благ у суспільстві, коли не враховуються відмінності між людьми, їх гідність; інколи таку рівність називають «зрівнялівкою». Очевидно, що такого роду справедливість може навіть пригнічувати почуття власної гідності людини, проте вона не залишає місця для заздрощів та конкуренції. Тому оптимальним було б об’єднання цих двох форм справедливості.

Головне для морального поняття справедливості є повага прав і гідності людини, як вона виконує свої обов’язки. Крім цього, моральне поняття справедливості містить в собі вимогу не допускати  несправедливість, заборону несправедливості ні по відношенню до себе, ні по відношенню до інших. Іншими словами, потрібно виконувати свої обов’язки, щоб була справедливість відносно інших і завжди зберігати почуття власної гідності.

Етичні категорії гідності і честі займають особливе місце в структурі моральної свідомості, так як вони торкаються глибин внутрішнього світу людини і виступають основою моральної культури особистості. Поняття гідності містить в собі уявлення про цінність індивіда, наскільки у нього яскраво виражене особистісне начало та усвідомлення приналежності до людського роду. У почутті гідності акумульована самоповага особистості, недопустимість посягань на її суб’єктивність, свободу. Право на гідність є невід’ємним правом кожної людини і воно зафіксовано у міжнародних документах, зокрема у «Загальній декларації прав людини», прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН, яка символічно починається: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах».

Специфіка гідності як етичної категорії в її імперативно-оціночному характері. Людина повинна вести себе з гідністю, тобто – не принижуватись і не дозволяти принижувати себе іншим людям, в які б життєві ситуації вона не потрапляла. Гідність як лакмусовий папір проявляє те, наскільки поведінка людини відповідає очікуванням відповідно до уявлень про статус та цінність людини.

Антиподом гідності виступає пихатість та перебільшена самовпевненість. Межа між самоповагою, моральним задоволенням від виконаних обов’язків та неадекватною самооцінкою дуже крихка, а її порушення викликає напругу у взаємовідносинах, руйнує нормальний моральний клімат. Пихатість, звичайно, не є тотожною виправданій самовпевненості: поза останньою навряд чи людина може діяти належним чином, не губитись у несподіваних ситуаціях. Нормальна, здорова самовпевненість, як правило, стимулює людину до вдосконалення своїх навичок чи-то у професійній сфері, чи-то в сфері між людських стосунків. Такого роду ситуації вже неодноразово спеціально досліджувались у моральній практиці, в результаті чого були вироблені засоби їх вирішення, що були спрямовані на розвиток вміння реально оцінити себе, свої можливості, навчитись дивитись на свої дії з позиції загальнолюдського досвіду і повернути втрачену самоповагу.

У моральній практиці виділяють жіночу та чоловічу гідність, національну гідність, професійну гідність, особисту гідність тощо.

Гідність реалізується через такі чесноти як ввічливість, порядність, чесність, скромність, вимогливість до себе, самовладання, благородство. Еталоном порядності, моральної досконалості вважається благородство (шляхетність; це є те, що Г.Сковорода називав «аристократизмом духу»). Благородство – якість не вроджена, вона набувається в процесі соціалізації особистості, виховання та самовиховання. Вірогідно, поняття гідності зародилось ще у  родовому ладі. Суворі умови життя, суспільна праця, боротьба з ворожими племенами формували повагу до хоробрих, сильних, мужніх людей. Починаючи з рабовласницького суспільства благородство стало привілеєм представників пануючого класу; воно носило становий характер і поступово наповнювалось новим особистісним та моральним змістом. Суб’єктом моральної в регуляції суспільствах давніх цивілізацій стає автономна особистість, а не соціальна група. У процесі формування індивідуальної самосвідомості особистості розвивається почуття власної гідності, честі, яке трималося в тому числі і на сприйнятті індивідом себе як представника певної соціальної верстви або групи. В подальшому історичному розвитку зміст етичних категорій гідності і честі збагачується, рельєфніше у змісті цих категорій проступає взаємовідношення особистості з особистістю (усвідомлення суб’єктних якостей людини) і взаємовідношення особистості і суспільства (визнання соціальної цінності особистості).

Співвідносною щодо категорії гідності виступає етична категорія честі. Поняття честі передбачає визнання гідності людини, оцінка індивіда з точки зору норм певної соціальної групи або цілого суспільства. Тому існують поняття професійної честі, військової честі, рицарської честі, дівочої честі і т.д. На відміну від уявлень про гідність, яке базується на принципі рівності всіх людей, поняття честі  оцінює  їх диференційовано. Якщо гідність вказує на прояви в людині загальнолюдських характеристик, то честь, якщо вона є, постає виключно моєю, а не колективною (хоча уявлення про неї утворюються в колективному співжитті).

Етимологічно слово «честь» походить від слова «частина», що вказує на те, що люди з давніх часів уявляли себе частиною конкретного родового колективу. Зародження поняття честі (як і гідності) відносять до родового ладу. В умовах подальшої суспільної диференціації, людської відчуженості поняття честі пов’язувалось з доблестю, благородством. У Давній Греції честь розумілась як суспільне визнання індивідуальної доблесті. Виникає нове поняття – честь Вітчизни, яка у моральній свідомості і на практиці набуває особливого значення; в такому словосполученні сама Вітчизна наділялась суб’єктними характеристиками. При феодалізмі був зроблений ще один крок на шляху ускладнення змісту етичної категорій честі: виник відомий «кодекс лицарської честі». В ньому містились жорсткі стандарти поведінки – своєрідна системи моральних цінностей. Лицарський кодекс честі включав в себе 7 доброчесностей або вмінь: володіння списом, фехтування, полювання, вміння їздити верхи, плавання, вміння грати у шахи, складати вірші своїй «дамі серця». Рицар повинен був постійно готовим віддати життя за свого сеньйора або за даму серця. Посвята у лицарі закріплювала за лицарем право на рицарську честь, що могла передаватись спадково.

Сучасні дослідники поняття честі виділяють характерні особливості честі і гідності, розкривають їх як парні категорії, які знаходяться у суперечливій єдності. Наприклад, відзначається й така їх особливість: гідність може належить людині за правом народження чи приналежності до певної соціальної групи, проте честь – це те, чого людина мусить добиватись сама. Єдність протилежностей характерна і для механізмів функціонування цих категорій: гідності має спрямованість свого становлення та руху від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання його закріпити, а  честь, навпаки, від внутрішнього прагнення людини до суспільного визнання. Честь як форма моральної самосвідомості  пов’язана із совістю; за висловом  А.Шопенгауера, «честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь».

В проблематиці етики виділяють ще й інші категорії, що фіксують ті чи інші важливі складові моральної сфери дійсності; це, наприклад, дружба, чесність, щирість, каяття, сміливість, вимогливість, товариськість, прихильність та ін.

6. Доброчесності: мудрість, справедливість, мужність, поміркованість.

Доброчесність — це схильність постійно чинити добрі справи; позитивна моральна властивість характеру людини, що визначається його волею і вчинками.

У етико-філософській думці існує кілька переліків доброчесностей. Одні з найбільш відомих такі, як:

- Римські чесноти:

  •  virtus – мужність (сміливисть);
  •  dignitas – достоїнство;
  •  pietas – побожність;
  •  gravitas – серйозність;
  •  auctoritas – авторитет (владність);
  •  religio – благочестя (релігійність).

- Три теологічні чесноти:

  •  віра;
  •  надія;
  •  любов.

- Сім християнських чеснот в порядку святості з протилежними їм смертними гріхами та латинськими відповідниками:

  •  цнотливість (castitas) — хтивість (luxuria);
  •  стриманість (frenum) — нестриманість (gula);
  •  щедрість (liberalitas) — жадібність (avaritia);
  •  старанність (industria) — лінивство (acedia);
  •  лагідність (patientia) — гнів (ira);
  •  доброзичливість (humanitas) — заздрість (invidia);
  •  смиренність (humilitas) — гордість (superbia).

Та найбільш часто використовуваними у світському бутті суспільства є так звані чотири кардинальні чесноти за схемою Платона, Святого Амвросія та Томи Аквінського з латинськими відповідниками:

  •  iustitia – справедливістьморальна якість та чеснота, вразливість як на суспільне добро, так і на суспільне зло. За Платоном справедливість це – найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість і мудрість в повній рівновазі і гармонії. Чимало філософсько-правових концепцій розглядають справедливість як найвищу, навіть передумовну правову цінність. Справедливість загалом є елементарною властивістю людини як моральної істоти у її ставленні до інших людей. Правова справедливість є категорично-безумовним моральним обов'язком влади – вищим від будь-яких її прогресистських намірів та устремлінь;
  •  fortitudo – мужність (стійкість, сила духу)моральна якість проявляється у незламності і силі духу людини, групи, народу або держави;
  •  temperantia – (поміркованість, обачність) – моральна якість та чеснота, вважається невідступним та свідомим пануванням розуму над пристрастями й іншими недобрими поривами. Стриманість ламає жадобу, перемагає несправедливий чи й справедливий гнів, але тільки задля честі, і, нарешті, скромність, гасить жадобу неналежних і несправедливих почестей і породжує приємну соромливість. Всяка стриманість то зусилля духа, перемога духа над плоттю. Стриманість стримує потяг до задоволень і забезпечує рівновагу у використанні створених благ. Вона забезпечує панування волі над інстинктами і втримує прагнення у межах чесності;
  •  sapientia – розсудливістьморальна якість, проявляється і полягає в тому, щоб вміти побачити, де є добро, а де зло. Добро прийняти, а зло відкинути. Бо зло дуже часто, практично завжди, маскується під добро. Воно не приходить явно і не показує себе, що воно є зло. Воно намагається показати себе добром, що так треба робити, бо всі так роблять, і таким чином змусити людину чинити зло. Святі отці називають поміркованість однією з найбільших чеснот.

У іншому варіанті використовується термін мудрість (грецьк. Σοφία.) володіння знанням, розумінням, досвідом, обачністю та інтуїтивним розумінням включно зі здатністю також вживати ці якості. Це розсудливе та грамотне застосування знання; великий, глибокий розум, що опирається на життєвий досвід; здатність знаходити рішення різних проблем, в тому числі життєвих, опираючись на свій і чужий досвід, уникаючи часом безпосередніх логічних операцій і розуміння онтології того, що відбувається.

Статус мудрості чи розсудливості як чесноти визнається в культурних, філософських та релігійних джерелах. Поняття «розум» не є синонімом поняття мудрість. Розумна людина не є обов'язково мудрою, але мудрий вже передбачає під собою розумний. Термін «Філософія» перекладається з давньогрецької саме як любов до мудрості. У християнстві мудрість вважається одним із дарів Святого Духа.

7. Альтруїзм та егоїзм. Милосердя і прощення

Альтруїзм (франц. altuisme, лат. alter — інший) — безкорисливе прагнення до діяльності на благо інших. Альтруїзм — напрям поведінки і діяльності людини, який ставить інтереси іншої людини або загальне благо вище особистих інтересів. Як правило, використовується для визначення властивості приносити свою вигоду в жертву заради загального блага. Термін «альтруїзм» запровадив Огюст Конт.

Віра в те, що люди повинні надавати допомогу тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди в майбутньому, є нормою соціальної відповідальності. Саме ця норма спонукає людей, наприклад, підняти книгу, яку впустив чоловік на костилях. Експерименти показують, що навіть тоді, коли ті, хто надає допомогу, залишаються невідомими і не очікують ніякої подяки, вони часто допомагають нужденним особам.

Ті, хто любить, завжди прагнуть прийти на допомогу коханому. Проте інтуїтивне, неусвідомлене бажання допомогти зовсім не обов'язково повинно відноситись до цієї людини, з ким вас зв’язують відносини любові або дружби. Зовсім навпаки, альтруїстичне прагнення надати допомогу зовсім сторонній людині здавна вважається доказом особливо вишуканої шляхетності.

Ставши ціннісною орієнтацією особистості, альтруїзм визначає її життєву позицію як гуманістичну. Існує так званий чистий, справжній, автентичний альтруїзм, який не розраховує на вдячність. В гуманістичних вченнях, класичній світовій літературі саме такий альтруїзм прославлявся як найвища цінність людства, найкращий взірець для наслідування. Натомість відомо чимало прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й саме альтруїстичний вчинок не обов`язково позбавлений особистої вигоди. Зокрема, чимало публічних особистостей мають певні переваги, коли жертвують часом і грошима задля тих, хто їх потребує, адже своїми «безкорисливими» діями сприяють популяризації своєї професійної діяльності. Те ж саме можна сказати і про безкорисливість альтруїстичної поведінки, у певних випадках вона явно чи приховано, але винагороджується.

Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з іншого – вчинок, котрий може здійснюватися на людях і за який альтруїст може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку – це допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки широкий соціальний контекст дає змогу правильно інтерпретувати альтруїзм.

Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альтруїзму, є проблема мотивів, на яких він ґрунтується. На Заході є дуже популярною теорія, яка трактує емпатію як джерело істинного альтруїзму.

Емпатія – усвідомлення емоційного стану іншої людини і здатність розділити її досвід. В останньому випадку ми фактично відчуваємо ті ж емоції. Співпереживання іншій людині означає дещо більше, ніж жаль до неї чи задоволення її вчинками. Ми глибоко розділяємо з нею такі емоції як радість, страждання, гнів і т. д. Коли ці емоції змушують нас страждати, у нас часто виникає потреба в діях, які допомагають звільнитися від них.

Західна теорія емпатичного альтруїзму пояснює людський альтруїзм в термінах розділеного страждання. Згідно цієї теорії, ми допомагаємо тим людям, які цього потребують, щоб позбавитися від власних страждань, викликаних співпереживанням. Емпатія проявляється у формі відгуку однієї людини на переживання іншої. Через емоційний відгук люди пізнають внутрішній стан інших. Емпатія ґрунтується на вмінні правильно уявити собі, що відбувається всередині іншої людини, що вона переживає, як оцінює оточуючий світ. Як феномен міжособистісного контакту, емпатія регулює взаємовідносини людей і визначає моральні якості людини. В процесі емпатичної взаємодії формується система цінностей, яка в майбутньому визначає поведінку особистості.

Емпатія є соціально позитивною якістю, вона підтримується суспільними нормами життя, але може мати індивідуальний, вибірковий характер, коли відгукуються на переживання не будь-якої іншої людини, а тільки значимої..

Зарубіжні культурні теорії акцентують увагу на розвитку норм альтруїзму, маючи на увазі;

- норму соціальної відповідальності (допомогу тим, хто її потребує);

- норму взаємної відповідальності (допомога тим, хто допоміг вам).

Милосердя можна визначити як діяльне прагнення допомогти кожному, хто має в тому потребу. За своїм об'єктивним змістом милосердя досить близьке до співчуття, проте розглядати його просто як вияв останнього було б неправомірно, оскільки у своїй екзистенційній основі вони зовсім не обов'язково збігаються. Якщо співчуття, тим більше співстраждання, пов'язане, з тим, що особа переймається турботами й стражданнями інших, тією чи іншою мірою віддаючи їм власне Я, то милосердя, навпаки, передбачає чітко окресленого суб'єкта, який, керуючись моральними прагненнями, від надміру власного буття чинить добро тим, кого усвідомлює саме як Інших, відмінних від себе – хоча здебільшого й не без сердечної схильності до них. Саме тому діяльна солідарність під впливом безпосереднього співчуття все ж таки відрізняється за своїм людським смислом від діянь милосердя.

При всьому цьому милосердя саме по собі є високою етичною цінністю. Незамінна моральна вартість милосердя яскраво висвітлюється, зокрема, в порівнянні з толерантністю і повагою. Толерантність, якщо надмірно не розширювати значення цього популярного терміна, по суті зводиться до «терпіння» іншого в його іншості, до визнання за ним права на самобутнє існування. Повага, як уже зазначалося, передбачає більше: визнання іншості іншого як самодостатньої цінності. Поважати – значить не просто терпіти, а утверджувати ціннісний статус іншого, навіть якщо за своєю природою він нам чужий.

Подібно до толерантності й поваги милосердя, як бачимо, також є ставлення до іншого як до іншого, воно не потребує неодмінно, хоча й не відкидає співчутливої схильності до нього. Разом з тим це ставлення має виразний буттєвий аспект: воно не обмежується визнанням цінності Іншого, а являє собою засноване на діяльній прихильності вільне дарування йому можливостей буття й самореалізації. Діяльно допомагати Іншому бути й залишатися собою – в цьому важкість і сенс милосердя, хоч би до якої істоти воно було звернене.

Звичайно, толерантність не завжди породжує справжню повагу, і не будь-яка повага прагне стати милосердям. Проте милосердя, щоб залишатися на притаманній йому моральній висоті, має поєднуватися з толерантністю і повагою до кожного його адресата; в противному разі воно втрачає свій позитивний духовний сенс.

Згідно з постулатами релігійної етики людина має бути милосердною передусім заради блага й спасіння власної душі. В цьому твердженні міститься глибока моральна істина: щире діяння милосердя не може принижувати його адресата, не може порушувати його гідність, оскільки щонайперше в цьому діянні життєво й духовно зацікавлений самий його суб'єкт. Даний висновок цілком можна застосувати й до суспільства в цілому: спільнота, яка перестає бути милосердною до своїх нужденних членів, завдає шкоди насамперед самій собі, зраджує власну духовність. Здатність до милосердя – істотний прояв морального здоров'я суспільства, як і кожної окремої особистості.

У буденному слововживанні як протилежність альтруїзму виступає егоїзм.

Егоїзм (від лат. ego — я) – ціннісна егоїзм орієнтація суб'єкта, що характеризується переважанням в його життєдіяльності самокорисливих особистих інтересів і потреб відносно до інтересів інших людей і соціальних груп. Згідно егоїзму, задоволення людиною особистого інтересу розглядається в якості вищого блага.

Проявам егоїзму властиво відношення суб'єкта до іншої людини як до об'єкту і засобу досягнення самокорисливої мети. Розвиток егоїзму і перетворення його в домінуючу спрямованість особи пояснюється серйозними дефектами виховання. Якщо тактика сімейного виховання об'єктивно направлена на закріплення таких проявів, як завищена самооцінка і егоцентризм особи дитини, то у неї може сформуватися стійка ціннісна орієнтація, при якій враховуються лише її власні інтереси, потреби, переживання тощо. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може привести до відчуження, як переживання суб'єктом самоти у ворожому йому світі.

У деяких психологічних і етико-психологічних концепціях егоїзм розглядається як природжена властивість людини, завдяки якій забезпечується захист її життєдіяльності.

Егоїзм виявляється в ситуації конфлікту інтересів, коли задоволення особистого інтересу відбувається на шкоду інтересу іншої людини. У цьому плані егоїзм слід відрізняти від себелюбства, тобто природного відчуття самозбереження і благовоління до самого себе. При себелюбство турбота людини про власне благо може не суперечити блага інших людей і поєднуватися з прагненням до блага інших людей, до загального блага. «Егоїзмом» також іноді називають зарозумілість, або самовдоволення, при якому милість до себе може здійснюватися за рахунок інших. Егоїзм неправильно змішувати з індивідуалізмом (лат. individum – індивідуум, особина), тобто тою позицією або принципом, відповідно до яких інтерес індивіда (у окремих випадках сім'ї) визнається пріоритетним по відношенню до колективного (групового або громадському) інтересу, а його благо, свобода та особистісний розвиток як вищої мети, по відношенню до якої соціальні інститути та групи є засобом або умовою її досягнення.

В розмаїтті людських відносин егоїзм може виявлятися по-різному:

- як «диктаторський егоїзм», який виражається в переконаності, що «всі повинні служити моїм інтересам»;

- як «егоїзм власної винятковості», згідно з яким визнається, що «всі повинні дотримуватися моральних принципів, крім мене, якщо це мені не вигідно»;

- «анархічний егоїзм», згідно з яким «усім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться».

Перші дві формули суперечать фундаментальним моральним вимогам –  золотому правилу і заповіді любові. З точки зору золотого правила, в них, безсумнівно, порушені принципи рівності та взаємності. З точки зору заповіді любові, вони допускають використання індивідом інших людей як засіб у досягненні власних цілей. Ставлення до себе як до безумовної цінності при відношенні до інших виключно як до засобу для досягнення власних цілей представляє собою крайній егоїзм і, точніше, називається «егоцентризмом». Третя формула «всім дозволено переслідувати власні інтереси, як їм заманеться» може бути визнаною як морально прийнятною, але при певній коригування: вона повинна бути доповнена другою частиною: «... якщо вони не порушують інтереси інших».

В історії філософії егоїзм як принцип і як характеристика суспільних звичаїв неодноразово ставав предметом зацікавленої уваги. Дійсна роль егоїзму як соціальної якості була відображена у вченнях софістів, Т. Гоббса, утилітаризмі, М. Штірнера. У суспільній думці Нового часу була вироблена концепція так званого «розумного», або «освіченого егоїзму», згідно з якою егоїзм, що виражає «справжні» і «розумні» інтереси людини плідний, оскільки сприяє загальному благу (ця теорія була сприйнята М. Г. Чернишевським і отримала відображення в його романі «Що робити?»). Послідовна критика розумно-егоїстичних вчень міститься у творчості Ф. М. Достоєвського, зокрема, в його романі «Записки з підпілля».

Оскільки егоїзм становить загрозу загальним і громадським інтересам, в рамках моральності історично виробляються різні соціально-нормативні та культурні обмежувачі і противаги егоїзму. Найбільш елементарним таким обмежувачем є етикет як нормативно-естетична культура формального і статусного спілкування. Обмежуючим фактором індивідуального егоїзму є і норми внутрішньогрупової поведінки. У міжгрупових стосунках домінування приватних групових інтересів і виключне піклування групи про свої інтереси може вести до так званого «групового егоїзму». Принципова нормативне обмеження егоїзму забезпечується основними моральними нормами і цінностями.

8. Любов, заповідь любові. Ненасилля і непротивлення злу.

«Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, – то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, – то пожитку не матиму жадного! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (І Кор. 13, 1–8).

Визначень любові та різноманітних поглядів на неї існує величезна кількість. Якщо давньогрецький філософ Емпедокл (близько 490 – близько 430 до н. е.) вбачав у любові безособове начало поєднання, яке пронизує собою всі стихії буття, а китайський мудрець Мо-цзи (V ст. до н. е.) – принцип загальної злагоди й взаємного добротворення, що його відкриває людям саме небо, то сучасні мислителі здебільшого пов'язують її саме з граничним проявом людської особистості: «Любов є відповідальність Я за Ти» (М. Бубер). Для романтиків любов асоціюється передусім з чимось неповторним, виключним, невловимим, таким, що не вкладається у рамки жодних загальних норм і розпорядків. Перед релігійною, зокрема християнською, свідомістю любов може поставати як жертовна воля до повної, тим часом свідомість позитивістська здатна вбачати в ній елементарне прагнення забезпечити собі джерело позитивних емоцій тощо.

Вся ця строкатість існуючих уявлень про любов відбиває реальне багатоманіття видів і проявів цього основоположного людського почуття. Справді, існують любов-утіха і любов-самопожертва, любов-пристрасть і любов-інтерес, любов-хіть і любов-благоговіння, «любов небесна» і «любов земна» (контраст між останніми уособлюється платонівським протиставленням Афродіти-Уранії – «небесної»і Афродіти-Пандемос – «всенародної»). Існують також подружня, батьківська, дочірня або синівська любов, любов до особи, спільноти, ідеї або системи цінностей та ін. У кожного з названих і не названих нами різновидів любові є своя внутрішня логіка, і зачіпають вони людину по-різному.

Цікава типологія любові була зафіксована ще давньогрецькою мовою, де розрізнялися вирази:

- «Ерос» – любов-захват, любов-закоханість, стихійна й пристрасна самовіддача заради когось чи чогось, що визнається більш високим і довершеним, ніж її суб'єкт;

- «Філія» – любов-приязнь, любов-дружба, що зумовлена як соціальними стосунками, так і особистим вибором людини;

- «Сторге» – любов-прихильність, особливо в родинних зв'язках;

- «Агапе» – жертовна й вибачлива любов, що сходить до ближнього, сповнена жалю до нього.

Класичний взірець послідовно продуманої античної філософи любові-еросу становить платонівський діалог «Бенкет». У промові Сократа, що за келихом розведеного за грецьким звичаєм вина переповідає друзям повчання прекрасної жриці Діотими, тут подано цілу ієрархію еротичного сходження людської душі, яка під владою любовного ентузіазму неминуче має, за переконанням філософа, підійматися все до більш і більш високих і довершених щаблів буття. Починаючи з ординарної чуттєвої закоханості й естетичного захоплення красою тіла коханого, людина, згідно з ученням, яке викладає тут Сократ, послідовно переходить – якщо тільки вона перебуває на правильному шляху – до любові до прекрасного в тілах загалом, далі їй відкривається краса душі в її безтілесних образних проявах, ще далі на неї чекає краса «прекрасних учень» і знань, нарешті, на вищому етапі еротичного сходження людина пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі (звідси вираз «платонічна любов», котрим і нині позначають найрафінованіші в духовному відношенні й дистанпійовані від безпосередньої сексуальності її прояви). Підіймаючись таким чином до вищих ступенів буттєвої довершеності, людина внаслідок цього неухильно вдосконалюється й сама, зберігаючи проте аж до найвищих щаблів сходження свій еротичний ентузіазм.

Античного еросу християнська концепція любові-агапелюбові смиренної, жертовної, але разом з тим сповненої внутрішніх духовних потенцій; любові, що прагне всім простити й усіх утішити. Саме в такій любові вбачається сутність Бога («Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!» – І їв. 4, 8), саме її заповідає людям Христос: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22, 39) і ще: «Оце Моя заповідь, – щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15, 12–13).

В тільки-но згаданому платонівському діалозі «Бенкет» відтворено красивий і глибокий образ, який справив значний вплив на подальший розвиток світової філософії любові, – образ андрогіна, чоловіко-жінки, що поєднує в собі ознаки обох статей, уособлюючи таким чином ідею людської цілісності. Як сказано в Платона, Зевс покарав андрогінів за їхню гордість, розрубавши кожного вздовж, причому обличчя і статеві органи були розгорнуті в бік розрізу. З тих часів люди шукають свої втрачені половинки; коли ж такі половинки знаходять одна одну – спалахує любов.

Згаданий Символічний образ висвітлює сенс любові загалом як пошуку й віднайдення людиною жаданої цілісності – тілесної, духовної чи тілесно-духовної – цілісності, до котрої вона прагне й котру, проте, як показує їй власний досвід, не може здобути у своєму внутрішньому бутті; таку цілісність може дати тільки сутнісне спілкування з іншим, неповторним, наче спеціально для неї «призначеним» суб'єктом – зі своєю міфологічною «половинкою», якщо йти за легендою про андрогінів. Більше того, подібне невіддільне від людського буття глибинне прагнення до надіндивідуальної цілісності легко простежується не лише в статевій любові або інших міжособистісних її різновидах, а й у суто спільнотних формах вияву цього почуття, що прагне зібрати воєдино роз'єднані частки суспільства, церкви або нації.

Слід сказати, що чимало талановитих спроб пояснити природу любові виходили саме з ідеї такого поєднання – злиття. Показові в цьому відношенні стійкі уявлення про глибинний андрогінізм «нового Адама» – Христа як універсальний взірець любовного єднання людей, що їх ми знаходимо в німецьких містиків Я. Беме, Ф. Баадера, російського філософа М. О. Бердяєва та ін.

Граничний інтерес, гранична небайдужість до улюбленої істоти, безперечно, любові властиві – в статевому почутті цей інтерес доходить до найінтимніших подробиць існування людини, в духовних різновидах любові – до найтонших, найзаповітніших нюансів внутрішнього досвіду особи, неповторного світу її переживань. І все ж це саме небайдужість із зовні – ми милуємося предметом нашої любові, співпереживаємо йому, намагаємося його осягти, захистити від небезпек, що йому загрожують... Л. Толстой висловив колись думку, що приваблює своєю простотою: «Любити значить жити життям того, кого любиш». Проте точніше, можливо, було б сказати – відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або – прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до свого зрячого серця. Цілісність породжуваного любов'ю буття базується саме на граничній повноті розгортання стосунків між Я і Ти в усій притаманній їм свободі й відкритості. Ця цілісність не здатна бути нічим іншим, як світом, котрий огортає люблячих, і разом з тим вона залишається окремим буттям у цьому світі – окремою щільно зчепленою молекулою досконалого людського спілкування.

Значення любові як морального орієнтира спілкування полягає у тому, що вона являє той ідеальний стан спілкування, коли воно стає самодостатньою цілістю, що творить власне буття, власний неповторний світ. Зазначений онтологічний і світовий вимір – невід'ємна ознака справжнього високого кохання: не відчувши його унікальність, неможливо осягнути любов у кожному з її конкретних спалахів.

Здатність любові творити власний світ цілком природно веде до інтерпретації її як універсального космічного принципу, що поєднує всі компоненти буття в гармонійне світове ціле. Загалом подібне її осмислення нерідко можна зустріти в історії людської думки: так, його поділяли Емпедокл, грецькі орфіки (з VI ст. до н. е.) й мудреці давнього Китаю, Аристотель, який учить про вселенську любов до нерухомого першодвигуна, що знаходиться в центрі світу, стоїк Посідоній (близько 135–51 до н. е.), який розробив вчення про всесвітню «симпатію» речей і природних стихій, що справило глибокий вплив на європейську думку аж до епохи Ренесансу й Нового часу (Й. В. Гете). Зрештою, наше відчуття краси й величі, що втілені в заключному рядку «Божественної комедії» Данте: «Любов, що рушить Сонце і світила», – свідчить про те, що тема цієї космічної світотворчої любові залишається по-людськи зрозумілою і для нас.

Разом з тим хоч яких би космічних обширів і висот сягала любов, неодмінним її джерелом лишається вільне, таємниче, невимушене відношення Я – Ти, незбагненний спонтанний вибір, внутрішній контакт, який мало сказати, що має особистісний характер, але значною мірою саме й творить неповторну людську особистість. Поза безпосередньою зверненістю до даного конкретного суб'єкта і саме до нього жодна справжня любов неможлива; позбавлена цього екзистенційного джерела (якщо говорити про Данте – згадаймо в цьому зв'язку постать Беатріче), проповідь «всезагальної» космічної любові здатна переродитися на холодну гедоністичну риторику.

Любов як така нікому не може бути поставленою в обов'язок, не може бути предметом морального примусу. Не рахується вона і з вимогами елементарної справедливості: якщо вже людину люблять, то найчастіше не за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею. Ця невимушеність, некерованість, «беззаконність» справжньої любові неминуче надає їй ризикованого характеру, робить її справою вельми сумнівною з точки зору прихильників будь-якої офіційної регламентації людського буття, що вбачають у ній виклик. Справжню любов неможливо ідеологізувати: будь-яким узвичаєним стереотипам соціальної чи національної свідомості вона протиставляє внутрішню очевидність присутності обраної істоти, безпосереднє відчуття правдивості свого людинопізнання, що засвідчується самим фактом любовного відповідання сутності Я – сутності Ти.

Парадоксальність любові підсилює й те, що навіть усупереч «видимій» людській правоті вона не може не прагнути якимось чином звеличити свій предмет, не потурати його примхам; установити для когось чи чогось тверде, об'єктивно обґрунтоване й справедливе місце у світі передусім якраз і означає його не любити. Вища справедливість любові полягає при цьому в тім, що все, за своєю внутрішньою неповторною правдою гідне її, так чи інакше має право на звеличення у всеосяжній всесвітній гармонії, проте перекласти це право мовою холодного розуму й загальнозначущого здорового глузду є справою важкоздійсненною.

З наведеного стають зрозумілими потенційна трагічність любові, її сутнісний зв'язок з відчуттям трагізму людського буття загалом. Чим вищою, чим більш самовідданою й ентузіастичною є людська любов, тим важче їй укорінитися в цьому світі, тим більшою є ймовірність її трагічного фіналу; загальновідомі свідчення цього дає світове мистецтво, що так часто пов'язує тему любові з темою смерті. Згідно з релігійними уявленнями, трагічного елемента не позбавлена не тільки людська, земна, але навіть і Божественна любов, любов Бога-творця до людей, усього живого. Відповідно до основ християнського вчення, Бог-Отець через велику любов до людей віддає на хресну муку свого Сина – Ісуса Христа.

Як жоден інший моральний феномен, любов являє людині повноту її душевної реалізації, повноту смислових і творчих потенцій буття; вона акумулює позитивну моральну енергію, благодатну енергію радості, що допомагає людській особистості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною кращим своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини, хоч би що провадили щодо цього ханжі, ніколи не буває забагато: питання тільки в тому, чи відповідає той чи інший її прояв справжній її сутності. Й подібно до того як справжня, глибока любов до Батьківщини не має нічого спільного з ціннісною сліпотою і холодним презирством щодо інших культур і націй, так само й для міцності родинних стосунків єдино надійною гарантією може бути не заперечення, а утвердження любові: зміцнення і поглиблення з роками (за умови необхідної й серйозної турботи про це) взаємної прихильності чоловіка і жінки одне до одного, до дітей, до свого сімейного вогнища – за збереження відкритості й здатності до співчуття щодо тих, хто оточує дану людську спільноту.

За давньою традицією, освяченою до того ж іменами великих філософів, говорячи про неминучий категоріальний корелят любові, звичайно згадують ворожість або ненависть. Викладені міркування підказують, однак, що власне моральної змістовності значно більше можна було б відшукати у співвідношенні зовсім іншого ґатунку: «любов – співстраждання». Адже хоч би яким звичним для нашого слуху було сполучення любові й ненависті, хоч би якою переконливою видавалася часом неминучість ненависті для реального утвердження любові й добра, – як зв'язок, так і протиставлення цих начал усе ж таки мають здебільшого зовнішній характер. Любов, що вбирає в себе ненависть до своїх ворогів, що «знімає» (за законами гегелівської діалектики) цю ненависть у собі, – далеко не є найдосконалішою, як показує звичайний людський досвід. Існують люди, схильні до любові, й люди, схильні до ненависті, найчастіше це зовсім різні люди. Водночас повноцінна людська любов залишається неможливою без засад співчуття, співстраждання, що діалогічно їй протистоять і разом з тим надають їй особливої моральної заглибленості.

Життя людини постійно зв’язана з насильством. Спосіб вирішення державних, міжособистісних, національних проблем з позиції сили, можна сказати, став традиційним. Існування насильства як засобу придбання і збереження прав і привілеїв, економічного і політичного панування – є це загальновідомий факт.

Етика ненасильства виникає саме тоді, коли саме насильство вже править світом, діє беззаконня. З історії етики нам відомо, що всякий новий плин виникає в противагу існуючої і пануючої тенденції (згадаємо ранньохристиянську етику чи етику епохи Відродження). При цьому виникаючий етичний плин завжди шукає і знаходить опору в традиції, в ідеалах попередніх епох. Таким ідеалом для етики ненасильства став принцип людинолюбства – універсальний, основний моральний закон.

Етика ненасильства – це обґрунтування таких принципів і методів рішення проблем і конфліктів, що виключають застосування насильства над особистістю (морального і фізичного). Етика ненасильства - це спосіб життя, відповідно до якого людина будує свої відносини з людьми, відноситься до усього живого, до природи.

Прийнято вважати, що ідеал ненасильства сформульований у Нагорній проповіді (Новий Завіт). Заповіді непротивлення злу насильством на превелику силу входили у свідомість людини і спочатку здавалися просто нездійсненними: вони суперечили загальноприйнятим нормам моралі, принципам, природним інстинктам, традиціям. У Нагорній проповіді непротивлення злу розглядалося як прояв моральної досконалості, індивідуальної моральної переваги над чужим гріхом. Немноження зла розцінювався як прояв добра.

Значна роль у розробці принципів етики ненасильства належить Л.Толстому. Він писав, що визнання необхідності противлення злу насильством є не що інше, як виправдання людьми своїх звичних улюблених пороків: помсти, користі, заздрості, властолюбства, боягузтва, злості. На думку Толстого, головна помилка авторів політичних вчень, які привели до тяжкого положення, у тому, що вони вважають за можливе за допомогою насильства з'єднати людей так, щоб вони всі, не противлячись, підкорилися тому самому устрою життя. Отже, насильство не є засіб розв’язання конфліктів і протиріч: воно нічого не створює, а тільки руйнує. Той, хто відповідає злом на зло, множить страждання, підсилює нещастя, але не рятує від них ні себе, ні інших. Л. Толстой підводить нас до висновку: насильство неспроможне, безплідно, руйнівно, антигуманно.

Ім'я М.Л. Кінга, який віддав життя в боротьбі за справедливість, відомо кожному. Його ім'ям названий «Інститут ненасильства» у м. Нью-Йорку. Роботи Кінга перекладені на українську та російську мову, і тепер є можливість познайомитися з його етичними поглядами. Цікава його робота «Любіть ворогів ваших» - тут містяться не тільки обґрунтування принципів універсальної любові до людства, але і рекомендації з реалізації цих принципів. Кінг не тільки мораліст, але і психолог: він усвідомлює те, наскільки важко прийняти принципи ненасильства і людинолюбства, до якого ступеня глибокі психологічні проблеми несумісності звичних для людей принципів і проповідуваних ним ідей.

Заповідь «любіть ворогів ваших» завжди була, мабуть, самою важкою. Деякі люди щиро вірили, що в реальному житті вона нездійсненна. Легко любити тих, хто любить тебе, але як любити тих, хто таємно чи явно намагається взяти гору над тобою . Заповідь «любіть ворогів ваших» – це не благочестиве побажання мрійника-утопіста, а абсолютна умова нашого виживання. Любов навіть до ворогів – це ключ до рішення всіх існуючих у нашому світі проблем . Давайте будемо реалістами і запитаємо: як нам любити наших ворогів? По-перше, ми повинні розвити в собі уміння прощати. Позбавлений сили прощення позбавлений і сили любові. Ще раз ми зіштовхуємося з парадоксом чи з удаваною незгідністю: прощати повинний потерпілий, причому прощати охоче і добровільно і не у відповідь на покаяння, а до всякого покаяння. Механізм «скривджений – прости» повинний спрацьовувати майже автоматично.

Не менш відоме, ніж М.Л. Кінг, ім'я – М. Ганді. Жагучий борець за независимость Індії мріяв знайти волю мирними засобами. Основним для Ганді став принцип ненасильства, що припускає двох форм боротьби: неспівробітництво і цивільна непокора. Ці погляди знайшли відображення в його роботі «Моя віра в ненасильство». На думку Ганді, необхідна досить напружена підготовка, щоб ненасильство стало складовою частиною менталітету. Тільки вставши на шлях самообмеження і дисципліни, можна досягти бажаного результату.

Сталося так, що саме XX ст., що ніяк не назвеш століттям гуманізму і милосердя, породило ідеї, що знаходяться в прямому протиріччі з пануючою практикою рішення всіх проблем і конфліктів з позиції сили. До життя виявився викликаним тихий, але стійкий опір – незгода, непокора, неповернення злом за зло. Людина, поставлена в безвихідне положення, принижена і безправна, знаходить ненасильницький засіб боротьби і звільнення (насамперед внутрішнього). Вона як би приймає на себе відповідальність за зло, що діється іншими, бере на себе чужий гріх і викуповує його своєю невіддачею зла. Вона ставить заслін злу, своїм добром, своєю любов'ю закриваючи світ від руйнівного впливу ненависті. «Навіть у найгірших з нас є частка добра, і в кращих з нас є частка зла», – писав Кінг. Але як часто ми забуваємо цю просту істину. Вона відкривається нам при ненасильницькій тактиці подолання протиріч і конфліктів. Той, хто дотримується цієї тактики, прагне відкрити причину протиріччя, протистояння, протиборства і впливати на неї, зняти її гостроту, а сам конфлікт дозволити з найменшими втратами для конфліктуючих сторін. Ненасильство розв'язує вузол нерозв'язних проблем.

Питання для самоконтролю

  1.  У чому сутність добра і зла як центральних етичних категорій?
  2.  Чим відрізняються поняття добра і блага?
  3.  У чому сенс етичної категорії щастя?
  4.  Яким чином пов’язане поняття щастя з діяльністю людини?
  5.  У чому сутність етичної категорії свободи?
  6.  Яке місце займає свобода совісті?
  7.  Які категорії і чому належать до категорій етичного вибору?
  8.  Що таке моральний ідеал?
  9.  Які категорії і яким чином передають етичні характеристики людини?
  10.  Як в етиці трактуються доброчесності?
  11.  У чому сутність альтруїзму та егоїзму?
  12.  Чим вирізняються поняття милосердя і прощення?
  13.  У чому сенс любові як етичної категорії?
  14.  У чому сутність концепції ненасилля і непротивлення злу?

ЛЕКЦІЯ 6-7

Тема 4: Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації

План

  1.  Етика науки та проблеми сучасності.
  2.  Екологічна етика та сучасна цивілізація.
  3.  Етичні виміри життя та смерті. Благоговіння перед життям.
  4.  Біоетика та глобалізація сучасної цивілізації. Евтаназія та сучасна мораль.
  5.  Прикладна етика в сучасному суспільстві. Підприємницька етика.

1. Етика науки та проблеми сучасності

В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.

Якщо говорити про становлення і утвердження статусу проблем етики науки в структурі філософії науки, то треба означити 70-ті роки ХХ ст. як той час, коли проблеми етичного смислу наукових досліджень в певних галузях природознавства привернули увагу світової наукової спільноти. Це було пов’язано з розвитком молекулярної біології і генної інженерії. Етичні проблеми, які виникли в зв’язку з названими галузями біології, було визначено як виклик біології по відношенню до філософії.

Однак, слід відмітити, що моральні проблеми в науковому дослідженні, які потребували осмислення в зв’язку з фундаментальними відкриттями в біології, не були абсолютною новиною для науки. Але якщо в 60-ті роки ХХ ст. філософське осмислення розвитку ядерної фізики кваліфікувалось в контроверзі раціоналізму і ірраціоналізму, пропозиціями яких стали відповідно сциєнтиський і екзистенціалістський погляди на науку і можливості людини, то в 70-80-ті роки ХХ ст. дилема «наука – мораль» розв’язувалась в межах технократизму і гуманізму. Відповідно пропонувалися протилежні відповіді на питання – що дає наука для прогресу цивілізації і що вона дає для власне людини і культури? 

Обговорення такого роду питань дозволили філософам і методологам науки визначитися з приводу того, що таке етичні проблеми науки. На підставі цих досліджень етичні проблеми були визначені як проблеми, що пов’язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема – моральні норми. Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми роками об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому – виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру – перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами.

Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати «дійсну» науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.

На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп’ютерні і біологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічних систем, штучного світу людської життєдіяльності. Водночас глобальні проблеми сучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людського роду. Філософського осмислення в цих умовах потребує не лише феномен життя, а й смерті. Тим більше, якщо взяти до уваги все більш серйозний соціопрактичний інтерес і юридично-правове обґрунтування в Країнах Західної Європи явища евтаназії.

За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль «творця». Але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності. Принаймні, потрібні відповіді про міру дозволеного втручання людини, науки, технології в світ природи і культури, в свою власну природу. 

Зрозуміло, що відповіді про міру такого втручання є для людини життєвоважливими. Очевидно, що потрібно визначити ті етичні орієнтири, які дозволяють або забороняють людині, вченому конструювати світ у відповідності зі своїм проектом, так би мовити, за власним розсудом, спираючись на науку.

Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об’єкту. З іншого боку, дослідник – людина, наукове знання – результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто – суб’єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку. Таким чином, реальне наукове дослідження не може бути безпристрасним, але водночас воно має бути об’єктивним.

Але суттєві ціннісні відношення, які мають місце в реальній науці, в межі якої і потрапляє випускник університету, загалом йому невідомі і тому не впливають на майбутнього вченого в процесі приєднання до наукових істин в навчанні. Зрозуміло, що потрапивши в сферу наукової діяльності молодий дослідник практичним чином має приєднатися і до наукового етосу. Але відкриває він його в тому мікросередовищі, в якому працює. І тому приєднання до етичних норм науки часто є дуже відносним, а, може, й проблематичним.

Отже, людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. Вивчення такого розділу має бути частиною знайомства з філософією і методологією науки.

На підставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Вчений в своїй діяльності природно несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за «повноцінність» отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обґрунтованості висновків. Це є елементарна відповідальність вченого, його персональна етика. Отже, персональна етика – це відповідальність за об’єктивність результату. Але лише цим не вичерпується етика науки.

В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма. В сьогоденній цивілізаційній реальності, яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, конечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначеності.

Яким же має бути моральний вибір вченого на початку ХХІ ст.? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як до об’єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.

Виходячи з усвідомлення таких особливостей, дослідники визначають даний етап цивілізаційного розвитку як технологічну цивілізацію (Грант), добу технологічної культури (Кантен, Дюпон) і подібним чином. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності.

Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад – до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв’язати проблему трансплантації органів. Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліну, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби. На основі генно-інженерної технології конструюють біосенсори і біокомп’ютери, які за висновком фахівців вже з 2000 року почнуть витісняти «неорганічні» комп’ютери.

Ще більш значні, ніж у генній інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії – конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєвоважливих функцій.

Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології здаються в принципі необмеженими. Але чи означає це, що існує «наукова санкція» необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підґрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини.

Однак це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування «біотехнологічного світу» людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців, з 2000 р. світ розподілиться на дві частини:

- одна – країни, що економічно базуються на біотехнології, на підставі чого для них стає можливим розв’язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення;

- друга – країни, економіка яких пов’язана переважно з традиційними технологіями, які не дозволяють зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення. На жаль, через об’єктивні обставини приєднання України до 1-ої групи країн є дуже проблематичним.

Крім того, в умовах складного економіко-технологічного розвитку в сьогоденній Україні використання навіть вже існуючих виробничих біотехнологічних процесів може бути небезпечним і мати значні негативні наслідки. Порушення елементарних технологічних норм здійснення біотехнологічних процесів стає причиною аварій, які загрожують здоров’ю і життю населення.

2. Екологічна етика та сучасна цивілізація

«Екос» у перекладі з грецької означає «житло»; екологія – наука про співіснування людини з навколишнім природним середовищем. Отже, «екологічні проблеми» звичайно означають неблагополучність у середовищі проживання і відносинах між різними його елементами.

У природі існують закони, які регулюють чисельність живих істот, їх стосунки. Внаслідок своїх родових особливостей людина більш гнучка та пристосована істота, ніж інші, здатна обживати практично будь-який район землі. Якщо оцінювати людину сучасну (Homo Sapiens sapiens) з погляду біології, то вона є агресивним, не6езпечним для природи, за своїм визначенням, видом. Це означає, що людина небезпечна і для самої себе. Проте такий аспект визначає проблему лише у загальних рисах. Екологічні проблеми – це, по суті, питання існування людської цивілізації, розвитку виробництва, технології, тобто основи людського способу існування:

- розвиток відносин «людина – природа» є вдосконаленням самої людини, її здібностей (об’єктивний аспект);

- міра цього вдосконалення визначає розуміння людством ступеня своєї відповідальності (суб’єктивний аспект).

Отже, важливою особливістю моралі в сучасному світі є усвідомлення нею не лише принципів людських стосунків (що властиве моралі за часів її походження), але й ставлення людства до світу в цілому, зокрема до живої природи. Це зумовлено як реальним зростанням загрози природі з боку людської діяльності (антропогенний чинник), так і вдосконаленням моралі, розумінням людством самого себе, своєї єдності з природою і відповідальності за неї. Створюючи неповноцінний світ, людина визначає ущербні умови формування самої себе. Насамперед, це фіксує саме мораль: людина усвідомлює свою силу, свою перевагу, а насильство над беззахисними істотами не відповідає сучасним уявленням про гуманізм.

Відомий англійський натураліст Джеральд Даррелл (1925–1995) з гіркотою зазначав, що багато людей запитують: «А навіщо ця тварина?» Немов право на життя необхідно доводити. Справою життя Даррелла стало створення Джерсійського фонду збереження і відтворення рідкісних тварин.

Дехто вважає зачинателем екологічного руху американця Генрі Девіда Торо (1817–1862), інші – його співвітчизника Олдо Леопольда (1887–1948). Слід віддати належне їм обом. Особистим прикладом Торо показав, що для багатства душі й духу необхідно дуже небагато речей та їжі, і, навпаки, їх надлишок веде до рабського існування. Послідовниками Торо вважаються Мохандас Ганді, Мартін Лютер Кінг, Джон Кеннеді. О. Леопольд показав, що нерозумне витрачання американського природного багатства призведе до злиднів. У 1929 р. він дійшов незвичайного на той час висновку: щоб зберегти тварину, треба зберегти середовище її існування. Розумінню проблеми сприяло створення у 30-ті рр. XX ст. етології науки про поведінку тварин у природних умовах. Сучасного вигляду цій галузі знань надав австрійський вчений, Нобелівський лауреат (1973) Конрад Лоренц (1903–1989). У 50-ті роки XX ст. французький океанограф Жак Їв Кусто (1910–1997) та норвезький етнограф Тур Хейєрдал (1914–2002) змусили людство по-новому поглянути на океан. Дослідники показали, що використання світового океану як смітника не тільки безглуздо, а й більш небезпечно, ніж забруднення суші.

Чому саме наш час робить можливим і необхідним усвідомлення екологічних проблем? З причини:

- зростання чисельності і густоти населення;

- інтенсифікації виробництва;

- введення у кругообіг речовин, що надто повільно розкладаються, а тому забруднюють середовище;

- порушення природних процесів як у локальному, так і планетарному масштабі;

- знищення місць проживання тварин внаслідок виробничого освоєння земель;

- просто фізичного знищення окремих видів живого через їх «шкідливість», доступність, привабливість (так, китайська традиційна медицина потребує великої кількості носорогового рогу, тигрових залоз, ведмежої крові, як і ненаситні гурмани – рідкісних черепах, ящірок, дельфінів, мавп, кажанів тощо).

Розв’язання сучасних глобальних проблем людства суттєво пов’язане з рівнем екологічної свідомості. Екології надається статус інтегруючого міждисциплінарного знання з питань управління станом природного довкілля та його оцінки, що виступає при цьому стимулом для актуалізації світоглядного, гносеологічного та етико-морального потенціалу в розв’язанні кризових проблем.

Від середини 70-х років ХХ ст. виникає розуміння, що для осмислення істинних причин сучасної кризи і пошуків дієвих засобів її вирішення недостатньо констатації негативних явищ сучасного екологічного стану, природничо-наукових та футурологічних прогнозів, соціально-економічних, політичних і правових дій. Все мусить бути обґрунтоване з позицій зміни ціннісних пріоритетів, висунення моральних ідеалів і ствердження нових життєвих орієнтацій, що викликає потребу в екологічній переорієнтації етики задля прийняття суспільною свідомістю вимог морально-екологічного імперативу. Своєрідним відгуком на виклик часу стало виникнення нової галузі гуманітарного знання – екологічної етики. У сучасній науковій думці формується нове розуміння етики, яке впливає як на мораль, так і власне на екологічну культуру (регуляція як у взаєминах між людьми, так і в екологічному просторі, де необхідними є обмеження людської діяльності щодо природи). Ця галузь, попри її не довгу історію, актуалізує цілу низку важливих питань, що раніше залишалися поза увагою дослідників, а тепер суттєво розширюють проблематику теоретичної і практичної етики ХХ – початку ХХІ ст.

Важливим аспектом екологічної етики в контексті трансформації етичного знання є виявлення основних моральних цінностей, згідно з якими людина виступає частиною природного цілого, де заборона «не вбий» має стосуватися не лише ближнього, а й рослин, тварин, екосистем. Тобто, екологічна етика розширює діапазон пануючих моральних принципів ставлення людини до природи, до самої себе як природної істоти, виробляючи моральні норми її поведінки в різноманітних ситуаціях, нову ментальність стосовно навколишнього середовища і самої себе у ньому.

Головним завданням екологічної етики є становлення нової форми свідомості, що синтезує глобальне бачення світу з істинно гуманістичними цінностями та екологічною культурою, де поняття природи набуває відповідної вартості. Для цього важливо зрозуміти і прийняти нові ціннісні орієнтири, смислові настанови, створити новий образ людини: на противагу «людині-споживачу» – «людину-гуманну» щодо самої себе і природи. Тому найважливішою для екологічної етики є проблема «пробудження» людини, тобто вироблення відповідного ставлення людини до самої себе, до собі подібних та до природи. Йдеться про самосвідомість людини, її здатність до свідомого вибору між протиставленням себе навколишньому середовищу та єдністю з ним, розуміння діяльності людини як її природного розвитку.

Невід‘ємним елементом культури сьогодення має бути така етична довершеність індивіда і суспільства, яка сприятиме людству повною мірою користуватися матеріальними благами прогресу і при цьому залишатися господарем становища, бути застереженим можливих небезпек, що супроводжують такий прогрес.

3. Етичні виміри життя та смерті. Благоговіння перед життям

Етика благоговіння перед життям – напрямок, що виник в XX ст. і пов'язаний з ім'ям найбільшого гуманіста сучасності – Альберта Швейцера, лауреата Нобелівської премії миру (1875-1965). 

«Один раз сонячним літнім ранком, коли – а це було в 1896 році – я прокинувся в Гюнсбасі під час канікул на Троіцин день, мені в голову прийшла думка, що я не смію розглядати це щастя як щось саме собою що розуміється, а повинен за нього чимось відплатити. Роздумуючи над цим я прийшов до висновку, що було б виправданим до тридцяти років жити заради наук і мистецтв, щоб потім присвятити себе безпосередньому служінню людині». Той, хто написав ці рядки на той час мав двадцять три роки. Через вісім років він приступив до виконання прийнятого рішення. А. Швейцер був щасливий і талановитий, до тридцяти років він був авторитетним теологом, відомим органістом, і його ще чекало велике майбутнє. Але зненацька для всіх професор Стразьбургського університету стає студентом і наступні шість років свого життя вивчає медицину – глибоко і серйозно, тому що по-іншому не вміє. Важко сказати, що викликало серед друзів і колег більше обурення і нерозуміння: рішення перемінити професію чи намір, закінчивши навчання, залишити Європу і виїхати працювати лікарем в Африку. Його відговорювали, перестерігали, навіть намагалися оголосити божевільним, але А. Швейцер був твердий. Тут важливо підкреслити, що він діяв не під впливом хвилинного настрою і це не було втечею від себе, а був шлях до себе. Система поглядів і система життя формувалися одночасно. А. Швейцер безпосередньо втілював у реальність власну етичну теорію.

Так почався життя-подвиг, життя-легенда подвижника і гуманіста, людини релігійної, але тверезо мислячої, явного раціоналіста, скоріше прагматика, ніж романтика, який відчув у собі силу піти своїм шляхом. А. Швейцера обвинувачували в індивідуалізмі, у небажанні миритися з існуючими традиціями у взаєминах між людьми різних рас. Зрівнюючи людей, стверджуючи рівноцінність усіх людських життів, він викликав на себе гнів співвітчизників-європейців. Мало хто виявився здатним зрозуміти тоді щире значення подвижницької діяльності А. Швейцера.

Звернемося тепер до основних ідей оригінальної етичної концепції Швейцера. Її основний принцип – благоговіння перед життям у будь-якій формі, збереження життя, полегшення страждань. Духовне життя, на думку Швейцера, йде нам назустріч у природному бутті. Благоговіння перед життям відноситься і до природних, і до духовних явищ, преклоніння перед природним життям необхідно спричиняє преклоніння перед життям духовної.

Об'єктом морального відношення для Швейцера стає будь-яке життя – людини, природи, тваринного світу, мікроорганізмів. Він робить рівною моральну цінність всіх існуючих форм життя. При цьому він зовсім не вважає, що життя людини і життя тварини мають однакове значення, а життя істот, що стоять на нижчому щаблі еволюційного розвитку, прирівнюється до життя тих, що знаходяться на вищому щаблі розвитку. Він тверезо і раціоналістично описує ситуацію морального вибору, так добре відому кожному, вказуючи, що знаходячись разом із усіма живими істотами під дією закону самозбереження життя, людина все частіше виявляється в становищі, коли вона може зберегти своє життя, як і життя взагалі, тільки за рахунок іншого життя. Проте, якщо вона керується етикою благоговіння перед життям, то наносить шкоду життю і знищує його лише під тиском необхідності і ніколи не робить це бездумно. Там, де вона вільна вибирати, людина шукає стан, у якому вона могла б допомогти життю і відвести від нього погрозу страждання і знищення.

А. Швейцер підкреслює релігійний характер свого світогляду, убачаючи явно позитивні результати взаємодії і взаємопроникнення християнської моральності і раціоналістичного способу осмислення світу. Релігійно орієнтована діяльна етика любові і духовна самозаглибленість, на думку А. Швейцера, роблять світогляд благоговіння перед життям близьким християнському світогляду. Тим самим для християнства і раціонального мислення створюється можливість вступити один з одним у більш продуктивні відносини, чим це було дотепер.

Примітно, що А. Швейцер не ідеалізує християнство, не переоцінює його можливості, він навіть дорікає християнство в деякій подвійності і непослідовності. З одного боку, говорить він, християнство століттями проповідувало заповіді любові і милосердя, з іншого боку, воно не повставало ні проти рабства, ні проти катувань, ні проти багать, на яких спалювали відьом і єретиків. Сучасне християнство, на думку А. Швейцера, безсиле в боротьбі зі злом, зокрема з діяльністю державних структур, що принижують людське достоїнство і зазіхають на саме людське життя. Християнство намагається пристосуватися до духу часу, зміцнює свої організаційні структури, але з досягненням зовнішньої могутності втрачає свою духовну силу.

Розвиваючи свою ідею альтруїзму, А. Швейцер розвиває думку про самозречення як засіб активної добротворчої діяльності (саме засобі, а не меті). Самозречення, в розумінні Швейцера, не знецінює людину як особистість, не обкрадає її духовно, але дозволяє їй звільнитися від егоїзму, упередженості і зайвого суб'єктивізму в оцінці чужих учинків, від прагнення судити і засуджувати інших, платити за зло злом, мститися і т.п. Але з цього не випливає, що не потрібно боротися зі злом: боротися необхідно, але не засобами зла, не осудом, не помстою, а за допомогою припинення поширення зла, а іноді і просто виключенням його з зони уваги і моральної оцінки.

Дуже цікаво аргументована у А. Швейцера ідея про необхідність прощення. А. Швейцер тлумачить прощення як засіб недопущення зла в людську душу: «Я взагалі не прощаю, я не доводжу до цього». Тобто він свідомо не ставить себе на місце ображеного, обманутого, хоча визнає, що стосовно нього був виявлений наклеп, ненависть, неправда і т.д. Він виводить себе за рамки ситуації, а саму ситуацію, де відношення до нього носить явно негативний характер, навмисно не робить об'єктом моральної оцінки. Він дозволяє собі зневажити злом, і тим самим зло ніби скасовує, навіть виключає. Такий спосіб недопущення зла дозволяє позбавити людину від мук морального вибору, потреби обґрунтування (нехай навіть для самого себе) необхідності прощення.

А. Швейцер постійно зміщує звичні акценти. Він переводить нашу увагу зі зла на добро і фіксує в нашій свідомості останнє. Він не засуджує бездіяльність, але активно підтримує всяку дію, спрямовану на збереження життя. Він узагалі нікого нізащо не засуджує (по тій же причині, що і «не прощає» – не допускає себе до осуду). Психологічно він мислить і діє дуже вірно, фіксуючи у свідомості людини позитивні моменти і як би не зауважуючи (і цим заперечуючи) негативні. Він ніби хоче сказати нам: так, зло є, але чи варто про нього говорити, чи варто витрачати своє життя на настільки марне заняття і чи не краще присвятити її активному творенню добра?

Ми не знайдемо у А. Швейцера нічого схожого на моральну регламентацію, але знайдемо чітке визначення мети і напрямку життєвої діяльності. Він вказує, що етика благоговіння перед життям змушує нас відчути безмежно велику відповідальність. Вона не дає нам готового рецепта дозволеного самозбереження, вона наказує нам у кожному окремому випадку полемізувати з абсолютною етикою самозречення. У відповідності з відповідальністю, що я відчуваю, я повинен вирішити, що я повинен пожертвувати від мого життя, моєї власності, мого права, мого щастя, мого часу, мого спокою і що я повинен залишити собі. У той же час Швейцер вважає, що не потрібно засуджувати людей, якщо вони почувають себе вільними від боргу самозречення заради інших людей. За кожним визнається право вибрати свій шлях і пройти його.

А. Швейцер вважав свою етику програмою індивідуальної дії, безпосереднього служіння людям, вважав, що вона спонукає людей виявляти цікавість до інших і віддавати їм частку свого життя, любові, участі, доброти. У цьому А. Швейцер бачить обов’язок кожної людини незалежно від її професійної приналежності і суспільного становища.

Етика благоговіння перед життям у більшому ступені практика, ніж теорія, вона має чітко виражену орієнтацію на активну цілеспрямовану дію, метою якої є збереження всіх існуючих форм життя, самовіддане служіння людині. Те, до чого інші моралісти лише закликали, А. Швейцер обрав справою свого життя. Його раціоналізм, його воля, його знання і моральна орієнтація сконцентрувалися на одній конкретній справі і дали небачені результати.

4. Біоетика та глобалізація сучасної цивілізації. Евтаназія та сучасна мораль

В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманіст В.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняття біоетики, намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати «етикою живої природи». В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи цінностей сучасного суспільства.

В останні десятиліття ХХ ст. – на початку ХХІ ст. в західній і вітчизняній філософії науки біоетиці приділяють особливу увагу. Бо вона є галузь, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико-технологічні питання.

Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:

- під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий ( М.Р’юз, Ед.Уілсон). Отже, можна сказати, що мова йде про біологічні засади добра і зла. Утім, це не є зведення людської моральності до біологічних рис людини. Зрозуміло, що певна схильність проявляється за умови існування людини в суспільстві;

- включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біоетика – це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що – ні в ставленні людини техногенного суспільства до живого;

- медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні прояви людської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосується людини як об’єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття в певних специфічних ракурсах – здоров’я і хвороби, норми і патології, поєднує соціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика як медична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини, здоров’я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних, етичних, культурно-цивілізаційних вимірів. В цьому розумінні біоетика покликана захищати фундаментальні людські цінності. І перш за все – право на здорове життя.

Зміни навколишнього середовища не проходять безслідно. Вони, безумовно, відбиваються на стані організму людини – від порівняно легких недугів до генетичних змін. У першу чергу, цей вплив пов'язаний із забрудненням. Величезна кількість захворювань свідчить про порушення гармонії, обміну речовин, регуляції процесів у організмі. Від забруднення повітря й води страждають органи дихання й травлення. Руйнація захисного озонового шару викликає онкологічні захворювання. Такими ж є наслідки й радіаційного забруднення. Отрутохімікати, добрива, вібрації, шуми, випромінювання, інші забруднення «збивають з пантелику» захисний механізм організму людини і змушують його реагувати надзвичайно сильно і часто не на джерело небезпеки, а на продукти харчування або ліки, – виникають так звані алергії. Малорухомий, з великими нервовими перевантаженнями спосіб життя робить захворювання хребта і серцево-судинної системи найпоширенішими серед мешканців міст. До цього списку слід долучити алкоголізм, наркоманію і тютюнопаління.

Алкоголізм є часто найвагомішою причиною розлучень, алкоголь спричинює агресивність: 75% вбивств і нападів, 50% насильства в сім'ях, 50% самогубств у США, 86% вуличних правопорушень в Україні здійснюються в стані сп'яніння. Усвідомлення цієї небезпеки, а також бажання і уміння людини західної цивілізації організувати своє життя («робити себе») примушують ставитися до такого роду слабкостей вкрай негативно і навіть обмежувати права курців. Накладаються заборони або обмеження на паління у місцях громадського користування, що було неможливо 50-70 років тому, оскільки встановлено: від паління більшою мірою страждають оточуючі (так зване «пасивне паління»). Багаторічні дослідження, до того ж, показали, що тютюн, як і будь-який наркотик, викликає залежність і змінює спадковість.

Про інфекційні захворювання можна сказати, що це, в цілому, питання освіти й гігієни, так би мовити, «чистих рук» і, врешті-решт, залежить від рівня матеріальної забезпеченості суспільства. З іншого боку, епідемічні спалахи останніх років показують, що мікроорганізми не розрізняють більш чи менш забезпечені цивілізації. Можливо, справа у рухомості сучасного людства. Уразливими виявляються й ізольовані крихітні народи, і великі нації, що захищені добре розвиненою системою медичного обслуговування. Індустрія, необхідна для високого рівня життя, у той же час забруднює довкілля і послаблює імунітет. Отже, за всіх культурних і біологічних обставин, багаті країни здатні забезпечити своїм громадянам більш тривале і безболісне життя: санітарно-гігієнічні умови, повноцінне харчування, вітаміни, сучасну медичну допомогу – з одного боку, а з іншого, що не менш важливо, – культ здоров'я як частину життєвої програми окремої людини й суспільства в цілому.

Сучасна цивілізація надає певні можливості здорового існування, а тому інакше, ніж раніше, ставить питання щодо життя і смерті – центральне для будь-якої етичної системи. В наш час право розпоряджатися своїм життям означає й право розпоряджатися своєю смертю у випадку страждань від невиліковної хвороби. Безумовно, питання у такій постановці породжене саме сучасною західною культурою. У минулі часи самогубство однозначно засуджувалося, було ганьбою для інших членів родини. Наша культура однозначної відповіді на це не дає, не має й однозначного правового вирішення. У США тричі розглядалася справа лікаря-патолога Джека Кеворкяна. Він створив умови для безболісної смерті 28 невиліковно хворих; за його твердженням, як мінімум 25% лікарів США надають такого роду допомогу. У Північній Австралії, Нідерландах прийнято закон про право на добровільну евтаназію (безболісну смерть) за допомогою і під наглядом лікарів. Певно, у нашій культурі у цьому питанні відбуваються значні зміни, і його вирішення залежить не лише від матеріальних, технічних умов даної цивілізації, а й від основних тенденцій розвитку сучасної моралі.

Термін «euthanasia» утворений від латинізованого грецького слова «thanatos» і префікса «еи», що в перекладі означає «легку, гарну, щасливу, безболісну смерть». Однак, попри зовнішню зрозумілість, за цим терміном приховується досить складне і суперечливе явище.

У Спарті вбивали дітей, що народилися хворими чи з певними вадами, у Середній Азії (за Тімура І) – хворих проказою, у Франції (за Наполеона) – хворих чумою. Нацисти у Німеччині застосували евтаназію до 275-и тисяч своїх громадян (фізичних інвалідів, душевнохворих та інших), яких вони вважали такою формою існування, що негідна називатися життям. Тут явно прослідковується примусова евтаназія, за якою постає свавілля правителів.

У Сардінії (одному з європейських регіонів з специфічною архаїчною культурою, що зберігалася у своїй цілісності майже до 60-х років XX ст.), існував за одними даними до кінця XVIII ст., за іншими – до кінця XIX ст. інститут sa accabadora (від іспанського «acabar» - «кінчати», «вбивати», «прикінчувати»). Це своєрідний інститут особливих жінок, які існували ледве не в кожному селі. До їх послуг зверталися у тих випадках, коли справа торкалася невиліковно хворих людей, страждання яких, за їх власним бажанням чи бажанням родичів, хотіли припинити. Ось тому термін accabadora у контексті сардінської культури означав не стільки «вбивця», скільки «прикінчувальниця». Усі дії аккабадорки виконували ритуально, недалеко від вогнища, біля якого традиційно у Сардинії розміщували тих хто народжує і тих хто помирає. Вони ж першими і оплакували померлого. Послуги аккабадорок були платними. їх оточували повагою і пошаною. Сам інститут «Sa accabadora» асоціювався у місцевих жителів з світлим началом, адже аккабадорки були не тільки «позбавительками» від мук, вони, таким чином, ніби підвищували «статус» кончини тяжко хворого, оптимізовували психологічний мікроклімат в локальних колективах. Тут «важка» чи «принизлива» смерть вважалася такою, що ображала гідність будь-якого смертного сардінця, зачіпала його честь і честь роду. Сам акт вчинення смерті був утаємниченим, досить інтимним, недоступним чужому оку. Ні лікарям, ні священикам, ні, тим більше, стражам порядку він не відкривався. В цьому випадку евтаназія теж носить примусовий характер, обумовлений традицією.

Актуальність цієї проблеми обумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами:

- об'єктивною причиною розгляду проблеми евтаназії є вічна проблема, яка завжди приваблювала і приваблює пересічних громадян і науковців – це проблема життя та смерті, вірніше гідного життя та гідної смерті. Не менш важливим тут є питання: «Чи є життя найвищою цінністю людини?» Якщо, так, то «Чи має право хто-небудь, крім неї, розпоряджатися цією цінністю?»;

- суб'єктивною причиною виступають конкретні факти практичного застосування евтаназії легально і нелегально, у правовому і позаправовому просторах при невирішених корінних медичних, правових і філософських аспектах. Проблема осмислення права людини на легку добровільну смерть в історії філософської думки не нова. Про евтаназію, як благо і для самого хворого і для оточуючих, говорили Сократ, Платон, стоїки, Ф. Бекон, 3. Фрейд та ін. У сучасних публікаціях будь-яких наукових напрямів неодмінно присутня цитата Ф. Бекона, що обов'язок медика не тільки в тому, щоб відновлювати здоров'я, але і в тому, щоб пом'якшувати страждання, викликані хворобою, а якщо недуг визнано невиліковним, лікар повинен забезпечувати пацієнту легку і мирну кончину. Адже немає на світі блага більшого, ніж подібна евтаназія. Одночасно можна назвати і тих мислителів, які не поділяли цю точку зору, серед них Конфуцій, Піфагор, Аристотель, Екіпур, Августин та ІН. На противагу беконівській думці можна привести не менш яскраву конфуціанську, про те, що ми не можемо судити про смерть, коли не пізнали, що таке життя.

Декілька методологічних зауважень стосовно поняття евтаназія:

- розрізняють примусову і добровільну її форму. Примусова евтаназія – це спричинення легкої, швидкої, штучної смерті хворій людині, але поза її волею, за приписом іншого суб'єкта, який несе або повинен нести відповідальність за прийняте рішення. Добровільна евтаназія – це спричинення легкої, швидкої штучної смерті хворій людині за її власним бажанням, коли вона цілком усвідомлює, що прийняла рішення про позбавлення себе життя;

- за засобами чи способами здійснення евтаназії, вона може бути активною і пасивною. Активною евтаназією називають штучне вчинення смерті хворій людині за допомогою активних дій медперсоналу (ін'єкція препарату, що викликає смерть, передозування наркотичних засобів, які застосовуються, щоб зняти біль тощо). Пасивна евтаназія – це відмова медперсоналу від лікування хворого для штучної підтримки його життя або відмова в застосуванні штучних заходів для підтримки життя хворого.

Також потрібно навести аргументи щодо прийнятності чи неприйнятності евтаназії:

- прихильники евтаназії обґрунтовують свою позицію тим, що: з філософської точки зору – перехідна стадія від життя до смерті не повинна бути такою страждальницькою і принизливою для людської гідності; з правової – існування права на життя передбачає право на прийняття рішення щодо власного тіла, в тому числі і права на смерть; з медичної – якщо безнадійно хворого чекає важка, нестерпна, недалека в конкретно визначений термін смерть, то чи не краще такого хворого позбавити страждань природного умирання, полегшивши йому смерть;

- противники евтаназії висувають не менш вагому аргументацію. В загально-філософському плані неприйнятність евтаназії йде від культурної традиції, яка розглядає людське життя як таке в якості найвищого блага і найвищої цінності, легалізація ж евтаназії потягне за собою девальвацію цієї цінності. З іншого боку, евтаназія не є засобом розв'язання філософських проблем життя і смерті, вона лише насильницьки усуває їх. З релігійної точки зору, наприклад, християнство сповідує принцип, що життя є даром Божим і лише Бог може дати та забрати його. Підсилює цю точку зору релігійна заборона «не вбий». Закріплена нормами права можливість евтаназії може безпосередньо вплинути на суспільну свідомість, оскільки з точки зору суспільної психології, усе узаконене вважається таким, що заохочується державою. Евтаназія, як форма медичної практики, може спричинити деморалізуючу дію на величезну масу хворих (тоді як благають про штучну смерть значно менше з них) і на медперсонал (навіщо боротися за життя хворого до кінця, краще без «турбот», «клопоту» забезпечити йому лагідну смерть). Практика евтаназії небезпечна також діагностичними помилками. Немає впевненості, що ідея евтаназії має під собою чіткі науково-клінічні і організаційно-медичної гарантії своєї істинності. Узаконення евтаназії може викликати можливість зловживань з боку медперсоналу, криміналізації медицини в цьому питанні. І, насамкінець, рішення про евтаназію, попри те, що здійснюється особою усвідомлено, однак може бути поспішним і незваженим. Більше того, в стані хвороби практично не уникнути вад волі – помилок, примусового волевиявлення внаслідок зовнішніх впливів (насильства, погроз, шантажу, умовлянь тощо).

У звичайному стані кожна людина хоче жити довго і щасливо, відкидаючи думки про смерть. Та й смерть не така вже й страшна, якщо міркувати за Епікуром, який заспокоював живих тим, що коли вони існують, то смерті ще немає, а коли вона приходить, то їх уже немає. Але одна справа померти природно, з почуттям виконаного перед усім світом обов'язку або ж коли трагічний випадок враз обірве життя, і зовсім інша – це умирання внаслідок тяжкої невиліковної мученицької хвороби.

Проблема евтаназії у сучасних дискусіях торкається саме тих людей, хто страждає внаслідок невиліковних хвороб. Російські і вітчизняні автори, висловлюючись за евтаназію спираються, як на першоджерело, на погляди А.Ф. Коні, який ще у 20-х роках минулого століття визнавав допустимість евтаназії у виключних випадках, коли є такі умови як:

- свідоме і стійке прохання хворого;

- неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами;

- точна, безсумнівна доведеність неможливості врятувати життя, що встановлена колегією лікарів при обов'язковій одностайності; попередження органів прокуратури.

На сьогодні принципово нових аргументів щодо умов за яких можлива б була евтаназія не висувається, а лише дещо ширше вони трактуються:

- ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби;

- прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів;

- наявність висновків науково-дослідного інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров'я;

- прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й засвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; згода батьків, родичів хворого.

Одночасно ці положення піддаються серйозній критиці противниками евтаназії, які доводять її неприпустимість ні з моральної, ні з юридичної точки зору, тому, що:

- ніхто не може позбавити людину життя, яке повинне підтримуватися в усіх випадках до природного кінця;

- по-друге, завжди не виключена помилка у прогнозі стану хворого (та й як собі можна уявити практично усю цю процедуру, коли мова буде йти не про одного, а сотні чи тисячі пацієнтів);

- по-третє, можливе зловживання евтаназією з боку лікаря чи інших суб'єктів (гарно «задокументувати» справу завжди можна); по-четверте, згода, чи письмова згода на легку смерть не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана у людини у несвідомому і навіть свідомому стані.

Таким чином, у процесі евтаназії бере участь, як мінімум, чотири категорії людей: безпосередньо хворі, які просять про легку смерть, політики-правники, родичі і лікарі. Проте всі вони мають однакове право – право на вільний вибір, а швидше на свавільне рішення: одні – жити чи не жити; другі – надавати чи не надавати законне право на дострокове припинення життя; треті – давати чи не Давати згоду на неприродну смерть близької людини; четверті – про можливість чи неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами, про безсумнівну доказовість неможливості врятувати життя, про той чи інший «легкий» набір лікарських засобів здійснення евтаназії і, насамкінець, про те, чи бажає той чи інший конкретний лікар (чи лікарі) здійснити цю процедуру.

Давайте детальніше розглянемо ці позиції з точки зору свободи і свавілля:

- Чи може тяжко хвора людина вільно вибрати між життям і смертю? Існує пафосний аргумент, що мов благоговіння перед життям, як вищою земною цінністю, не повинно позбавляти індивіда його природного особистого права на вільне самовизначення: як жити і як вмерти. Так, дійсно, людину вільну не можна примусити жити. Це залежить від її сваволі виключно. Але щодо вільного самовизначення і природного права, тут є суперечності. Справа в тому, що природне право і вільне самовизначення різного роду феномени – одне притаманне людині від народження, інше набувається в соціальній практиці. У природі усе детерміновано, природа не наділила жодну живу істоту інстинктом до смерті, але дала їй чудову програму виживання. Окремі випадки самоліквідації у тварин і птахів пов'язані з конкретними збоями в інстинкті виживання. При цьому наголос ставиться на самоліквідації. Природа не вважає доцільним наділяти живих істот інстинктом «допомоги» іншим живим істотам в самоліквідації за певних умов. Отже, питання спричинення дострокової смерті у людей це суто соціальне явище. Ні у фізичному, ні у біологічному світах воно не спостерігається. Так що природну сферу залишаємо, проблема евтаназії лежить цілком у площині сфери моральної. Однак перший урок засвоюємо - спричинення дострокової смерті самому собі явище протиприродне.

Тепер щодо вільного самовизначення. Поняття «вільне» означає діалектичну єдність «свободи від...» і «свободи для...» Але чи є у тяжко хворої людини «свобода від...»? Ні, її немає. Прийняті нею рішення причинно зумовлені. Вона діє не вільно, а за необхідністю. Такими причинами є: фізичні страждання; переживання про те, що близьким і рідним через неї потрібно нести матеріальні і моральні збитки; образа за те, що так прикро доводиться в кінці життя, глибока депресія, неможливість однозначної оцінки у співчутті до неї оточуючих і багато інших подібних факторів.

Вище сказане свідчить про неможливість доведення факту добровільного вибору;

- Не менш гостро стоїть питання про свавілля політиків. Так, є неначе позитивні факти правового вирішення питання евтаназії у Бельгії і Нідерландах, де вже десятки людей «скористалися» законним правом на легку смерть. АЛЕ, чого, наприклад, варті рекомендації політиків сучасних США щодо зменшення перенаселення в деяких африканських чи азіатських країнах? А хто гарантує, що в умовах бідності і незабезпеченості медицини конкретно в Україні привабливими для політиків не стануть такі «добрі» і головне «високоморальні» заходи як умертвіння хворих на рак, СНІД, недоглянутих одиноких престарілих хворих людей в ім'я забезпечення нормального життя «здорової» частини суспільства? Якби подібних або інших ризиків не було, то мабуть, законодавець не вніс би, до Цивільного кодексу такий елемент як "заборона позбавлення життя фізичної особи", з якого б боку цей елемент не розглядався;

- У яких умовах повної несвободи можуть опинитися родичі тяжко хворої людини, що прохає про евтаназію? Вони змушені будуть проханням цієї людини, дією закону приймати в будь-якому випадку не вільне, а свавільно-зле рішення: або взяти на себе частину відповідальності за спричинення смерті і потім з цим все своє життя жити, або взяти на себе гріх в такий спосіб позбавити себе зайвого клопоту і матеріальних витрат (хто-небудь досліджував, який відсоток у родинах де є такі хворі складає проблема бажання будь-якими шляхами звільнитися від такого тягаря? Можемо тільки здогадуватися, що не малий);

- лікарям, між тим, само собою, пропонується взяти на себе головну місію – процедуру умертвіння, тобто ката. Лікував-лікував, а тепер убий! Знову йдеться про замах на свободу – тепер уже лікаря. Ситуація вимальовується такою. Є закон, що дозволяє евтаназію, отже, кожний бажаючий, хто підпадає під дію цього закону має право! (бо ж це закон!). Родичі хворого теж мають право на підтримку своєї близької людини. Прокурор, перевіривши усі відповідності процедури, дає конкретний припис на евтаназію. Тепер слово за останнім в ланцюгу – лікарем. Однак він теж має право не бути катом. Виникає знову суперечність між правом і свободою. То ж чи не краще відкинути всі ці правові процедури і довіритися свавіллю, сваволі, власній волі конкретних хворих і конкретних лікарів – і тоді ніяких колізій?!

Таким чином, евтаназія – це складне соціальне явище, у якому така багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.

Проблема евтаназії як проблема кінця людського життя та права людини на смерть тісно пов'язана з іншими проблемами біоетики:

- проблемою початку суто людського життя (проблемою абортів);

- проблемою трансплантації органів;

- проблемою ставлення до неповноцінних, зокрема «божевільних»;

- проблемою проведення експериментів на людях тощо.

Біоетика відкрила неусувну проблематичність меж людського існування. Біоетика є важливим чинником формування нових структур влади, що забезпечує необхідний рівень соціальної згоди, тому що для визначення умов людської самодетермінації необхідне подолання релігійних, філософських, національних та політичних, а також професійних медичних суперечностей: треба встати на загальнолюдську точку зору і на позицію принципу благоговіння перед життям.

Науково-технічні досягнення останніх років другого тисячоліття, поява нових галузей медицини є наочним доказом того, що в принципі відкриття засобів захисту й лікування найнебезпечніших захворювань (серцево-судинних, онкологічних, СНІДу тощо) дуже близько. Справа полягає не стільки у можливостях, скільки в умінні суспільства побачити й оцінити проблему, у бажанні допомогти стражденним (оскільки засоби лікування надто дорогі). Іншими словами, проблема полягає у милосерді, у рівні розвитку моральної культури людської спільноти.

5. Прикладна етика в сучасному суспільстві. Підприємницька етика

Етичні вчення XIX-XX ст. при наявних нових акцентах мали спільне із класичними вченнями Нового часу, оскільки і у тих, і у інших не було чітких виходів у сферу моральних вчинків. Вони, у цілому, залишалися філолофсько-теоретичними. Усі ці вчення об’єднує те, що жодне з них не містить у собі однозначного морально зобов'язуючого змісту, не трансформується в адекватну моральну практику.

Починаючи приблизно з 60- х років XX в., теоретична етика стала суттєво видозмінюватися – здобувати конкретний, практично орієнтований характер, у ній виявилася особлива лінія розвитку, що одержала назву прикладної етики. Безпосередньо це було пов'язане з розвитком нових – насамперед біомедичних – технологій, застосування яких породило суто практичні ситуації, що вимагали певних, емпірично фіксованих і таких, що перевіряються, відповідей на філософсько-етичні питання щодо меж життя й смерті, цінності життя, меж автономії особистості.

Прикладна етика, властиво, і є така область знання й поведінки, яка має справу із практичними моральними проблемами, що носять граничний і відкритий характер. Найяскравіші показові приклади таких проблем – евтаназія, трансплантація органів, аборти тощо. Вони граничні, тому що стосуються фундаментальних моральних принципів, цінності самого життя. Вони відкриті, тому що мають форму дилеми, кожне із взаємовиключних рішень якої піддається моральній аргументації. Щодо них у суспільній свідомості відсутня нормативна згода. І ще питання, а чи можливо воно взагалі?

Більш конкретно етико-прикладні проблеми характеризуються наступними ознаками:

- вони виникають у публічних сферах життя, що припускають і потребують кодифікованого (юридичного, адміністративного, професійного) регулювання й контролю, у зонах інституціональної поведінки, де вчинки за визначенням мають усвідомлений і суспільнозначимий характер. Це – такі проблеми, доля яких вирішальним чином залежить від свідомо вираженої волі суспільства, втіленої у відповідній інституціональній організації життя. Наприклад, у результаті смертної кари гине значно менше людей, ніж від сімейних сварок і вуличних бійок, проте саме вона, а не сімейні сварки й вуличні бійки є предметом прикладної етики, тому що в цьому випадку мова йде про свідому виражену волю суспільства, цілеспрямований акт держави;

- для вирішення цих проблем недостатньо однієї доброї волі, моральної рішучості. Потрібна ще професійна логіка і суворість суджень. Тут моральна обґрунтованість вибору найтіснішим образом сполучена з адекватним знанням предмету вибору. Не можна, наприклад, виробити морально зважене ставлення до трансплантації органів без відповіді на запитання про медичні критерії людського життя;

- з питання моральної кваліфікації цих проблем серед фахівців і в суспільній думці панують протилежні по суті, але співрозмірні за питомою вагою й суспільному статусу позиції. Так, точки зору на користь евтаназії й проти неї однаково апелюють до етичної категорії милосердя, претендують на істинність і легальність;

- вони не можуть бути вирішені в рамках казуїстичного методу, хоча й мають казусний характер; вони є відкритими не тому, що не знайдено логічно бездоганного їхнього обґрунтування, а тому, що вони не мають його, вони завжди одиничні й вимагають щораз унікальних, одноразових рішень. Тут доречна аналогія з юридичною практикою, де найдосконаліші закони не звільняють від суду, покликаного спеціально засвідчувати, конкретно досліджувати кожен випадок їх порушення;

- спосіб прийняття рішень тут також (продовжуючи аналогію із судом) є публічним, процесуально оформленим, найчастіше він здійснюється через особливі етичні комітети, у яких представлена вся сукупність інтересів і компетенцій, що стосуються справи. У випадку етико-прикладних проблем ніби виноситься назовні той виявлений ще Аристотелем внутрішнособистісний механізм раціонального зважування й боротьби мотивів, який передує прийняттю морального рішення.

Характеристика проблем прикладної етики як відкритих викликає невипадкову асоціацію з відкритим суспільством. Ці проблеми конституюються й одержують адекватне вираження у відкритому суспільстві, оскільки йому властиві світоглядний плюралізм, віротерпимість. Вони є відкритими саме в масштабі суспільства; окремі індивіди або групи людей, як правило, мають щодо цих проблем зовсім певні й однозначні судження. Інша специфічна риса відкритого суспільства як найбільш сприятливого середовища для розвитку прикладної етики полягає в тому, що воно гарантує й постійно розширює права людини, з акцентованою пристрастю оберігаючи їх у тих випадках, коли індивід належить до різного роду меншостей. У цьому випадку суттєво важливо те, що кожна особистість сама по собі, без зв'язків, що опосередковують, з особливими спільнотами (станами, етногрупо, професією і т.д.) і незалежно від своєї корисності, визнається самоцінною, користується в цій якості певними суспільними й державними гарантіями. Ще одним фактором, що сприяв появі прикладної етики, був надзвичайний прогрес пізнання, що проникав у інтимні особистісно-утворючі глибини життя, а також розвиток універсальних і втратних технік і технологій, кожен випад застосування яких стає суспільнозначимою подією, пов’язаною з великим ризиком (генна інженерія, використання атомної енергії тощо).

Моральні питання, що мають етико-прикладний характер, виникають у різноманітних сферах практичної діяльності. Відповідно прикладна етика існує як збірне позначення сукупності багатьох конкретних прикладних етик – біоетики, екологічної етики, етики господарювання, політичної етики, етики науки тощо.

Питання про науковий і практичний статус конкретних видів прикладних етик немає на сьогоднішній день однозначного вирішення. Очевидно, що вони не є частинами, розділами етики як науки про мораль. Вони в такій же й навіть, можливо, у більшій мірі належать відповідним спеціальним сферам знань: біомедичнаа етика – біології й медицині, етика науки – наукознавству тощо. Прикладна етика являє собою нову, усередині себе різноманітну область знання й суспільної практики, що виникає на стику етики й інших конкретних форм науково-практичної діяльності. Вона тісно стикається й почасти збігається із професійною етикою, але не тотожна їй. Відмінності стосуються, принаймні, двох пунктів:

- професійна етика конкретизує загальні моральні вимоги стосовно до своєрідності відповідної професії й займається головним чином нормами, правилами поведінки, а прикладна етика має своїм предметом конкретні моральні ситуації;

- перша розглядає професійну поведінку, поведінку людини у професії й від її імені, друга – загальнозначущі проблеми, що охоплюють людей різних компетенцій і дотичні самого особистісного буття індивідів, а не окремих аспектів його діяльності.

Питання про предмет прикладної етики, її співвідношенні з етикою в традиційному значенні терміну залишається предметом суперечок серед фахівців. Різні думки про це можуть бути згруповані в чотири позиції:

- прикладна етика є додатком етичної теорії до практики й виходить своїми джерелами до античної стародавності;

- являє собою новітній варіант професійної етики;

- виступає як сукупність особливого роду практичних моральних питань сучасності;

- може бути інтерпретована як нова стадія розвитку етики, що характеризується тим, що теорія моралі прямо змикається з моральною практикою суспільства.

Безсумнівним однак є те, що прикладна етика в цей час – одна із найактивніших точок росту етичних знань і нагромадження морального досвіду.

Наостанок розглянемо такий вид прикладної етики як підприємницька етика.

У західній літературі тема моралі та етики в господарській практиці нерозривно пов'язана з історичним питанням генези буржуазії. Буржуазія економічно і соціологічно, прямо й опосередковано залежить від підприємця. Помилка багатьох дослідників феномену буржуазії, її духовних та ціннісних основ полягає у відсутності розведення принципово відмінних мотивацій авантюрно-спекулятивного й продуктивно-раціонального типів підприємництва. Нерідко й тепер (особливо в публіцистиці) трапляється, що такі настанови, як гедонізм, егоїзм, розрахунок, пожадливість, безпринципність тощо однозначно поєднуються з «дрібнобуржуазною мораллю» і господарською практикою відповідного соціального прошарку. Вираз «буржуазний» супроводить ці настанови як свого роду постійний епітет.

Насправді згадані настанови історично виникли набагато раніше, ніж з'явилася сама буржуазія, і стверджувалися всюди, де відбувався ринковий розклад общинно-патріархальних порядків. Вебер писав, що «священна жадоба наживи» мала місце для всіх часів, в усіх народах. У XVI–XVIII ст. вищезгадані настанови проникають в усі верстви, прошарки (як традиційні, так і ті, що народжувалися) західного суспільства, цинічної ж завершеності досягають у «неофеодальній» верхівці, що експлуатує саму кризу середньовічних устоїв.

Як відомо, світоглядом ранніх буржуа Західної Європи, котрі представляли на той час продуктивно-раціональне підприємництво, стала етика протестантизму. її досить детально проаналізував М. Вебер у своїй знаній праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Особливу увагу він приділив такому елементові лютеранського вчення, як професійне покликання (Beruf), вважаючи, що саме це положення стало джерелом стимуляції практичної діяльності протестантів (читай – продуктивного підприємництва). Концепція професійного покликання, як найкращий засіб для випробування власної віри і водночас надбання внутрішньої впевненості в спасінні, передбачає невтомну діяльність у межах своєї професії.

Така ціннісна настанова стимулювала світську практичну активність (передусім господарську). Але, що найважливіше, ця активність повинна реалізовуватися в моральних межах чесноти, аскетизму, самозречення. Таким чином для внутрішнього світу суб'єкта господарської діяльності остання набувала безкорисливого характеру. Почуття виконання обов'язку перед Богом не залишало місця утилітарно-прагматистським устремлінням. Рівень споживання першобуржуа – власників бізнесу майже не відрізнявся від рівня найманих робітників.

Стійкий моральний нонконформізм допоміг ранній буржуазії перемогти в політичній боротьбі (гуманістична ідеологія об'єднала численних прихильників і союзників), а також ствердити в господарській практиці безумовне панування продуктивно-раціонального підприємництва. Верховенство останнього, його пріоритетна для суспільства значущість були з часом закріплені в законодавстві, об'єктивовані в суспільних інституціях. Продукування капіталістичних економічних відносин отримало сталу підтримку. Поступово верховенство цих відносин стало непохитним і всепоглинаючим, чому значною мірою сприяла жорстка конкуренція та боротьба за рентабельність підприємства.

Хоч загрози існуванню «раціонального капіталізму» в країнах розвинутого ринкового господарства тепер немає, однак актуальність проблеми «мораль і підприємництво» залишилася – її значущість стала проявлятися в інших аспектах, а саме – у питаннях соціальної справедливості та соціальної відповідальності підприємця.

Тема встановлення соціальної справедливості у сфері перерозподілу та споживання є одвічною для економічної науки та економічної соціології. В. Парето стверджував, зокрема: «Якщо суспільство є таким, що збільшення добробуту (оптимальності) для одного зменшує його для іншого, максимальні його розміри не можуть бути досягнуті». Більше того, якщо зміни в суспільстві приносять виграш одним і нічого іншим, добробут загалом буде знижуватися.

На відміну від точки зору Адама Сміта, згідно з якою ринок сам розставляє все по своїх місцях, ринкова економіка в кращому випадку діє, як напівавтомат, що потребує осмисленого управління. Необхідно визнати, що принцип «ринок як підстава для оптимального забезпечення добробуту» відповідає найвищим критеріям моральності. Він має на увазі реально діючу конкуренцію, завдяки якій підприємницьке прагнення до прибутку забезпечує позитивний результат суспільству. Господарська практика свідчить: для досягнення «оптимальності» добробуту в суспільстві конкуренція потребує доповнення громадської й соціальної політики, яка розглядає людину не тільки функціонально, як виробника і споживача, а й у контексті її індивідуального існування.

Серед механізмів соціальної компенсації не останнє місце посідає соціальна відповідальність підприємництва. Соціальна відповідальність, на відміну від юридичної, передбачає певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку підприємців. Цей відгук має місце стосовно того, що лежить зовні визначених законом або регулюючими органами вимог або ж над цими вимогами.

На початку XX ст. деякі представники підприємницьких кіл висловлювали впевненість у тому, що підприємницькі організації зобов'язані використовувати свої ресурси таким чином, щоб суспільство загалом вигравало. У 50-ті роки з'явилася перша ґрунтовна праця на тему соціальної відповідальності підприємництва. У книзі «Соціальна відповідальність бізнесмена» Хоуард Р. Боуен розглянув, як концепція соціальної відповідальності може бути поширена на бізнес, а усвідомлення ширших соціальних цілей під час прийняття ділових рішень може приносити соціальну та економічну користь суспільству.

Існує два підходи до визначення проблеми соціальної відповідальності бізнесу:

- згідно з поглядом, якого дотримується лауреат Нобелівської премії Мілтон Фрідман, справжня роль бізнесу полягає у використанні його енергії та ресурсів у діяльності, спрямованій на збільшення прибутку за умови, що він додержується правил гри й бере участь у відкритій конкурентній боротьбі, не вдаючись до шахрайства та обману. На думку вченого, економіка позбавлена оціночної характеристики і є сферою, що підпорядковується власним законам, не залишаючи місця соціально-етичним вимогам.

Такі послідовні ліберали, як Фрідман, вважають просто неприпустимим використання прибутку для соціальних потреб. Єдине соціальне призначення економіки вони вбачають у збільшенні прибутку за умови коректного застосування допоміжних джерел. Такого роду підхід ігнорує ту обставину, що економіка хоч і становить раціональну систему з притаманними їй законами, вона існує не у вакуумі, а в широкій культурній сфері. Тому підприємець у своїй господарчій діяльності має прагнути досягнути реальної мети, щоб, за виразом Вернера Зомбарта, виконувати «культурну функцію турботи про матеріальне становище». Мова йде про серйозне сприйняття гуманного аспекту економічної діяльності у ставленні до всіх її учасників. Ця вимога є своєрідним викликом «тотальному» підприємцеві, для якого немає інших інтересів, крім бізнесу, і в якого не залишається часу для сім'ї, для долучення до прекрасного в житті, до духовності;

- з іншого боку, існує думка, згідно з якою підприємницька діяльність – це дещо більше, аніж суто економічна функція. Сучасна підприємницька організація є складною частиною оточення, що включає багато складових, від яких залежить саме існування організації. До таких складових, які іноді називають посередниками (між організацією та суспільством у цілому), належать місцеві громади, спілки чи об'єднання, а також працівники та власники акцій. Це суспільне середовище, що складається з багатьох шарів, може сильно впливати на досягнення організацією її цілей, тому організації доводиться врівноважувати суто економічні цілі з економічними та соціальними інтересами цих складових середовища.

Згідно з цією точкою зору, підприємці несуть відповідальність перед суспільством, у якому здійснюють свою діяльність, окрім та зверх забезпечення ефективності, зайнятості, прибутку та додержання закону. Підприємці, отже, мають спрямовувати частину своїх ресурсів та зусиль у соціальні канали. Вони зобов'язані жертвувати на благо та вдосконалення суспільства. Більше того, у сучасних західних суспільствах склалися певні уявлення про те, як має поводитися підприємець, щоб вважатися добропорядним корпоративним членом співтовариств, які він обслуговує.

Компанії, що прагнуть досягти успіху, ретельно стежать за своїм іміджем, який вони здобувають в очах своїх співробітників, а також суспільства загалом. Вони ведуть доброчинну діяльність, на яку витрачаються чималі гроші, хоча стосовно їх прибутків це досить невелика сума. Виграють і комерційні інтереси, оскільки під час такої діяльності налагоджуються контакти з урядом, посадовими особами та потенційними покупцями.

Спираючись на ідеї М. Вебера стосовно різновидів ринкового господарювання, було сформульовано теоретичні конструкти, які окреслюють аксіологічний діапазон, у якому варіюється діяльність суб'єкта господарської практики. Верхню і нижню межу такого діапазону визначали яскраво виражені зразки (ідеальні типи) підприємницької поведінки.

Перший тип – це авантюрно-спекулятивний тип підприємницької поведінки, який в окремих випадках збігається з тим, що Вебер називав авантюристичним капіталізмом. Він визначається такими рисами:

- господарська діяльність має спекулятивно-посередницький характер, тобто ґрунтується на перерозподілі вже наявних цінностей; високий прибуток або його зростання досягається завдяки монопольному становищу агента господарської практики;

- досягнення прибутку будь-якими засобами (нормативна регуляція відсутня);

- чистий прибуток іде здебільшого на престижне споживання, останнє є головною метою цього типу господарської активності;

- приватні інтереси суб'єкта господарювання не відповідають інтересам суспільним, оскільки такий тип господарської практики не сприяє зростанню добробуту в суспільстві, зате поширює в ньому моральну деградацію.

Перший тип господарської діяльності, власне, навіть не є підприємництвом у тому його значенні, як його визначав Й. Шумпетер. Це – своєрідна нижня межа діапазону варіації підприємницької поведінки, «негативний» еталон для зіставлення і характеристики реальних підприємницьких практик.

Другий тип є антитезою першому, це – продуктивно-раціональний тип підприємницької поведінки. Його визначають такі особливості:

- отримання прибутку, його зростання пов'язані з упровадженням та реалізацією господарської інновації, що супроводжується зростанням матеріальних цінностей у суспільстві;

- підпорядкованість нормам громадських інституцій і моральних настанов;

- чистий прибуток іде здебільшого на розширення і модернізацію бізнесу, самоактуалізація та самореалізація є головною метою (призначенням) підприємницької діяльності для її суб'єкта;

- приватні інтереси суб'єкта даного типу господарювання відповідають суспільним інтересам, оскільки цей тип підприємницької поведінки сприяє економічному росту, зростанню добробуту в суспільстві.

Другий тип – це нормативна модель належного, з яким реальна підприємницька діяльність, на жаль, не так часто збігається. Можна з упевненістю сказати, що перспектива розвитку української економіки значною мірою залежить від того, до якого із зазначених вище типів наближатиметься діяльність українських підприємців.

Останні роки питання культури підприємництва, з точки зору теорії та практики, досить широко дискутується па Заході; актуальним воно є і для пострадянських країн. Хоча в це доволі розпливчасте поняття вкладається різний зміст, вихідним неодмінно є уявлення культурного світу як світу людяного. Тому й не бракує найрізноманітніших спроб проінтерпретувати сутність підприємництва таким чином, щоб яскраво вираженим механіко-раціональним процесам протистояла частка гуманізму. Поняття «культура підприємництва» має акцентувати увагу на етичних та ціннісних аспектах підприємницької поведінки: 

- йдеться про те, яке місце посідають у підприємницькій діяльності традиційні, а також набуті для даного суспільства цінності й навички;

- показником культури підприємництва є також характер внутрішніх (ставлення до працівників) та зовнішніх (насамперед – клієнтів, споживачів) стосунків фірми;

- важливу роль у цьому питанні відіграє меценатство і соціальне благодійництво;

- стиль поводження при вирішенні конфліктних ситуацій (зі своїми співробітниками, діловими партнерами, конкурентами, громадськістю).

Організація американських підприємств США «Бізнес раунд-тейбл» у лютому 1988 р. опублікувала доповідь «Політика і практика в поведінці компанії». У центрі уваги дослідників опинилося близько ста компаній. З'ясувалося, що багато відомих компаній США вже давно керуються принципами «етичної поведінки».

Кодекси етики отримали широке розповсюдження. Крім того, робляться рішучі спроби створення в корпораціях організаційних і структурних передумов «етичної політики і відповідних їй дій». Дослідники виявили, що хоча в кожній галузі є своя специфіка, майже в усіх випадках основу кодексів поведінки становлять такі питання:

- чесність і законослухняність;

- надійність і якість виробів;

- безпека і здоров'я людей на робочому місці;

- конфлікти інтересів і їх вирішення, практика робочих угод;

- чесність при збуті виробів;

- ставлення до постачальника, договірна практика, визначення цін і внутрішня інформація при торгівлі цінними паперами, підкуп з метою отримання замовлень і володіння інформацією;

- охорона навколишнього середовища.

Приклад передових компаній розвінчує міф про непримиренність протиріч між етикою і прагненням отримати прибуток. Зростає переконання в тому, що із загостренням конкуренції культура підприємництва з глибоким етичним підґрунтям стане важливою передумовою виживання і прибутковості фірм.

Питання для самоконтролю

  1.  Які етичні проблеми і чому постають перед сучасною наукою?
  2.  Яким чином можливе розв’язання основних етичних проблем науки?
  3.  У чому сутність екологічної етики?
  4.  Чому екологічна етика набуває виняткової актуальності саме на сучасному етапі буття людства?
  5.  У чому сутність концепції благоговіння перед життям?
  6.  Хто є основоположником концепції благоговіння перед життям?
  7.  У чому сутність проблеми евтаназії?
  8.  Чим визначається важливість біоетики у глобалізованому світі?
  9.  Що розуміють під прикладною етикою?
  10.  Чим визначається важливість дотримання норм підприємницької етики?

ЛЕКЦІЯ 8-9

Тема 5: Культура спілкування і етикет

План

  1.  Етика комунікації та морально-психологічні принципи спілкування. Спілкування як мистецтво бути собою і мистецтво бути іншим.
  2.  Етика ділового спілкування.
  3.  Комунікативні моральні риси людини: чесноти і вади, толерантності, співчуття, милосердя, віротерпимості, ввічливості та взаємоповаги.
  4.  Конфлікт та морально-етичні аспекти його вирішення.
  5.  Етикет та ритуал

1. Етика комунікації та морально-психологічні принципи спілкування. Спілкування як мистецтво бути собою і мистецтво бути іншим

Спілкування як комунікативна діяльність включає багатогранний  світ людських стосунків, коли одночасно відбувається обмін діями, вчинками, думками, почуттями, переживаннями, а також звернення людини до власної душі, своїх спогадів, мрій, сумління. Без спілкування неможливий повноцінний розвиток людини, як особистості. Спілкування є формою творчої активності, яка допомагає засвідчити різні грані людського таланту. Відсутність повноцінного спілкування приносить великі втрати людині, викликає значні деформації внутрішнього світу і психічного стану. Кожна людина боляче переносить стан самотності й ізольованості від оточуючих.

Вищий сенс спілкування – це самовизначення, самореалізація, самоствердження і взаємозбагачення однієї особи через іншу. Але якщо людина в процесі спілкування вище всіх підносить саму себе, переслідує якісь корисливі цілі, якщо для неї усі інші стають лише засобом для задоволення власних потреб, то таке спілкування постає аморальним, і воно, фактично, не досягає своєї мети.  Спілкування, побудоване на грубості, підступності,  брехні, приносить великі розчарування, завдає душевних страждань, пекельних мук. Як висловився один із класиків французької екзистенціальної філософії Ж. П. Сартр, «пекло – це інші».

Спілкування вважається мірилом моральної культури людини. Етика спілкування засвідчує моральність особистості, являється віддзеркаленням індивідуальної моральної свідомості, що є сукупністю конкретних навичок, умінь, установок, почуттів.  Окрім моральної свідомості важливою є культура почуттів і культура поведінки. Морально зріла особа із сформованим знанням культурних моделей поведінки, етикетних правил повинна вміти їх адекватно використовувати в кожній конкретній життєвій ситуації.

Спілкування передбачає обмін інформацією, тобто комунікації. Спілкування і комунікації не є тотожними поняттями, бо мають змістовні відмінності. Комунікація (лат. communico – спілкуюсь із кимсь) – це смисловий та індивідуально-змістовний аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією у різноманітних процесах соціальної взаємодії. Спілкування ж передбачає не просто обмін інформацією, але й обмін враженнями, душевними переживаннями, почуттями, емоціями, досвідом. Здатність відчувати людина набуває тільки у спілкуванні, яке характеризується власне суб’єкт-суб’єктною спрямованістю. Спілкування за змістом є поняттям більш ширшим і загальним, а комунікація – конкретним, яке означає лише один із його типів, тобто соціальну взаємодію. Комунікація буває вербальною (словесною) і невербальною – безсловесною, (тілесно чуттєвою, мімічною, знаковою, візуальною). Комунікація у вузькому розумінні має однонаправлений характер, бо інформаційне повідомлення може стосуватись будь-кого, в тому числі і технічних засобів,  а тому не завжди передбачає суб’єкт-суб’єктної взаємодії. У справжньому спілкуванні кожен із його учасників звертається до свого партнера саме як до суб’єкта – неповторної індивідуальності.

Інколи комунікацію розуміють ширше, по-суті, ототожнюючи її із спілкуванням. Сучасні філософи, опрацьовуючи проблему спілкування в аспекті людської екзистенції (виявляючи найбільш важливі особливості людського способу буття), здебільшого оперують поняттям «комунікації». Видатний німецький філософ ХХ ст. К.Ясперс протиставляє «екзистенційну комунікацію» повсякденному спілкуванню. Він трактує її як «співвідношення» неповторних індивідуальних екзистенцій, як глибоко інтимне й особистісне спів-буття в істині, за допомогою якого реалізується людська автентичність. Сучасна людина, навіть не усвідомлюючи цього, завжди відчуває різницю між повсякденним поверховим і глибинним екзистенційним існуванням. Концептуальні засади цього досвіду якраз і розкриває у своїй комунікативній філософії К.Ясперс. Доповнюють цю проблематику етичні розробки К.-О. Апеля, зокрема його принцип «ідеальної комунікативної спільноти», а також праці А.Піпера, що стосуються побудови цілісної системи етичних імперативів. Узагальнений зміст їх напрацювань можна звести до моральної вимоги: «Чини так, ніби ти є членом ідеальної комунікативної спільноти». Цю вимогу можна назвати "категоричним імперативом" людського спілкування.

Фундаментальні теоретичні підвалини спілкування опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, невпинний розвиток електронних інформаційних засобів з’єднують людей різних країн, материків, різних національностей, конфесійних і культурних орієнтацій. Саме спілкування, а не просто комунікація, здатне поєднати людей у реальну живу спільноту. Потреба людини у спілкуванні стосується насамперед  діалогу, безпосередньої зустрічі з іншим реально існуючим «Я».

Поряд з діалогічним всезростаючого значення набуває спілкування  монологічне,  коли особа спілкується сама із собою на рівні внутрішніх діалогів, роздумів, спогадів, мрій тощо. Суттєвим у людському спілкуванні є також контакти із навколишнім світом: із природними явищами, представниками живої природи або сакральних пам’яток, мистецьких творів тощо. Чим ширші обрії такого спілкування, тим багатшою є світ особистості, а також потреба у творчій активності і взаємному обміні інформацією із іншими.

Спілкування передбачає не лише інтелектуальний аспект: рівень знань, ерудованість, володіння цікавою інформацією, вміння підтримувати розмову, виявляти кмітливість, формулювати думку, – але включає також чуттєво-емоційний аспект. Емоційною реакцією на спілкування є стан задоволення, або незадоволення, який полегшує або ускладнює процес спілкування. У типовій комунікативній ситуації почуття стримуються, але при загостренні відносин можуть «вибухати». Як правило це відбувається тоді, коли людина не спроможна впливати на розвиток ситуації в потрібному їй напрямку, а відтак втрачає контроль над собою.

Емоція (лат. emoveo – збуджую, хвилюю) – це чуттєва реакція, що виникає внаслідок зовнішніх і внутрішніх подразнень, що спричиняють зміну у психо-фізіологічному стані людини. Почуття постають суб’єктивною реакцією людини на оточуючий світ. Культура почуттів особистості виявляється в адекватності її емоційних реакцій комунікативній ситуації, у здатності реагувати на неї, відповідно її реальному стану, вміння співпереживати тому, із ким відбувається діалог, тощо. Почуття людини формуються та облагороджуються в процесах виховання і навчання, набуття життєвого і суспільного досвіду, врешті – у самовихованні. Культура почуттів шліфується, відточується шляхом змістовного їх наповнення, збагачення, деталізації. Почуття разом із переконаннями визначають моральну позицію особистості. Поняття добра, милосердя, справедливості, що усвідомлені людиною раціонально (за допомогою знань, розуму), в той же час виявляються чуттєво (ірраціонально) у формах доброзичливості, прихильності, симпатії, любові тощо. У звичайному ході життя емоції виникають спонтанно, як довільні реакції на різні ситуації, без логічного аналізу чи раціональних обґрунтувань. Але опираються вони на набуті знання, досвід, практику численних спілкувань. Окрім того, людські почуття постають виявом єдності етичного й естетичного у ставленні до інших. Наприклад, вихована і тактовна людина емоційно доброзичливим поглядом чи усмішкою, жестом виявить своє прихильне ставлення до співбесідника. Емоційний контакт є важливою передумовою нормально, результативного спілкування.

До важливих умов людського спілкування слід віднести й певні особливості людей за їх завдатками, психо-фізіологічними характеристиками. Не всім людям потреба і здатність до спілкування притаманна однаковою мірою; це зумовлюється психічними і фізіологічними властивостями індивіда, його певними природними завдатками. Від давніх часів відомі чотири типи  людського  темпераменту: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, які визначають відповідний характер, здібності, особливості психологічної реакції особистості. За психологічними особливостями люди поділяються на інтровертів – замкнених на себе, заглиблених в себе, самоспоглядальних, які здебільшого є індивідуалістами, а також на екстравертів – відкритих назовні, спрямованих до контактів, товариських, які є яскраво вираженими колективістами. На здатність до спілкування впливають такі фізіологічні особливості, які відомий вчений фізіолог І.П.Павлов пов’язував із взаємодією в людини двох протилежних нервових процесів: збудження і гальмування. В залежності від співвідношення цих процесів виявляються такі антиподи проявів людської поведінки, як: а) сила і слабкість, б) врівноваженість і неврівноваженість, в) активність, рухливість і повільність, інертність. В конкретних випадках на комунікантів (тих, хто комунікує, або діалогістів, співбесідників) впливає також їх самопочуття, стан здоров’я, настрій, що має властивість змінюватись.

Культура спілкування залежить значною мірою від практичного оволодіння людиною його нормами і правилами. Спілкування можна назвати процесом виховання і самовиховання, коли комуніканти активно впливають один на одного за допомогою як вербальних, так і невербальних засобів.

Вербальне (лат. verbum – слово) спілкування здійснюється засобом усної і писемної мови, а також за допомогою електронно-технічних засобів. Мова є засобом передавання думок, ідей, почуттів. Вона пов’язана із мисленням і співвідноситься із загальною культурою людини. Культура мовлення виявляється у вмінні в залежності від комунікативної ситуації використати чи розмовну,  чи літературну мову, звернутись до усної, чи письмової форми. Для того, щоби зрозуміло і ясно висловитись необхідно володіти достатнім словарним запасом і вміти мислити логічно ясно і послідовно. Важливо слідкувати за чистотою мови, звільнятись від помилок у вимові слів, від частого вживання слів-паразитів, слідкувати за темпом мови, дикцією, гучністю голосу, його тембром, проте не забувати й про різноманітність мовних комунікацій. Мова має відповідати ситуації, культурному і професійному рівню слухачів.

Мовне спілкування тою чи іншою мірою супроводжується «мовою тіла», тобто немовними (невербальними) комунікативними елементами – жестами, мімікою, поглядом, поставою, якимись виразними рухами, тощо. В процесі спілкування людина свідомо або підсвідомо здійснює різні фізичні рухи, що є частиною її фізіологічної природи. Навіть при значних зусиллях і не зважаючи на наполегливі тренування індивіду не вдається цілковито контролювати невербальну поведінку. Наприклад у скрутній ситуації у людини пітніє чоло,  червоніє обличчя, тремтять руки, розширюються зіниці, бігає погляд, тощо. Про характер людини може багато розповісти постава, хода, жести, манера одягатись, тощо. Мистецтво ефективного спілкування базується на вмілому використанні системи невербальних засобів, вихованні уважності, спостережливості, аби правильно сприйняти, оцінити партнера і повести себе відповідно тій чи іншій ситуації.

Мета і цілі спілкування можуть бути дуже різноманітними; відповідно до них виділяють такі основні типи спілкування:

- етикетний (формальний, неглибокий), обумовлений звичаями ставлення до людей: наприклад, пасажири, покупці, випадково знайомі, які випадково зустрічаються з приводу виконання певних побутових потреб;

- діловий (сфера трудової або соціальної діяльності, виробництво), де утворюються певні соціальні спільноти з метою виконання функціональних обов’язків: наприклад, співробітники, учні, студенти, інші колективи;

- товариський, що формується на базі ділових стосунків, коли члени колективу сповідують принципи ціннісного визнання один одного, відчувають командну єдність, проявляють співучасть, підтримку, об’єднуються на основі як спільної справи, так і ідеї;

- дружній, що передбачає значно глибший рівень духовної єдності, особливу міцність стосунків на основі спільних інтересів, симпатії, а також психологічної сумісності, єдності ціннісних орієнтирів, готовності до безкорисливої підтримки, навіть самопожертви;

- інтимний (сімейно-шлюбні і родинні зв’язки), що передбачає не лише дружбу, але й кохання, високий рівень близькості, відповідальності, турботи за кожного із членів цілої сім’ї чи родини.

Кожен із наведених типів спілкування передбачає відповідний спосіб поведінки,  застосування певних комунікативних засобів. Спілкуючись, партнери необхідно впливають один на одного, і в залежності від ситуації можуть відповідно змінювати власну або чужу поведінку. Конкретна взаємодія суб’єктів, спроба регулювати хід взаємовідносин за допомогою вербальних і невербальних засобів визначається як інтеракція ( лат. inter  – поміж, та actio – дія, дозвіл; нашою мовою дослівно – взаємодія або «дія між»). Так, американський психоаналітик Е.Берн (1910 – 1970) виділяє такі типи інтеракцій, які використовують у повсякденному спілкуванні:

- ритуальна взаємодія, яка побудована на звичних фразах на кшталт: «Привіт!», «Як справи?», «До зустрічі» тощо;

- розважальна взаємодія, яка супроводжується розмовами про різні життєві ситуації, якісь спільні актуальні події;

- спільна цілеспрямована активність, яка пов’язана із вирішенням спільних справ, плануванням зустрічі, порядку виконання тих, чи інших видів робіт;

- пасивна взаємодія, коли партнери вимушено опинились разом, психологічно не налаштовані один на одного, але мусять про щось розмовляти;

- ігрова взаємодія (суспільна, побутова, сімейна, інтимна) – її використовують, аби досягнути певних цілей, граючи (штучно чи охоче) відповідну роль. Така гра іноді межує із лицемірством, яке засноване на фальшивих почуттях;

- інтимна взаємодія, що передбачає довірливе і відверте ставлення одне до одного при наявності таких елементів спілкування, що прийнятні лише між цими конкретними людьми.

Якщо хтось ініціює певний тип інтеракції, то інший може його прийняти або змінити, запропонувавши свій. Кожна людина в силу власної індивідуальності виробляє свій стиль спілкування. В процесі життя цей стиль кристалізується, формується схильність до якихось типових рис поведінки, засвоюються стереотипні навички і прийоми. Для досягнення порозуміння комунікантам необхідно враховувати особливості такого психологічного феномену, як трансакція (досл. з лат. –  звернення) – взаємодія, яка включає подразнення (запитання) і реакції (відповідь) між певними станами «Я».

Поведінку кожної людини зумовлюють три різні родинно-вікові стани «Я»:

- «Я – батько (мати)»: базується на авторитарному принципі, який містить вказівку, догматичні вимоги, повчальні настанови: «Що Ви собі дозволяєте?», «Щоб я більше не повторював», «Ви повинні...», тощо. Така людина, спілкуючись апелює до того, що має бути, аніж що є реально. Це критичний стан, який не враховує, що людина може помилятись, спізнюватись тощо;

- «Я – дорослий»: такий  стан особистості, яка незалежно від віку відповідально і продумано ставиться до вирішення проблем.

- «Я – дитя»: передбачає імпульсивну і спонтанну поведінку. Адже діти добре засвоюють методи пристосування і інтуїтивно правильно реагують на різні ситуації. Стан «Я дитя» передбачає кілька варіантів поведінки: природне «Я дитя», пристосовницьке «Я дитя» і «маленький професор».

Низка взаємопов’язаних трансакцій спрямовує хід бесіди і партнери можуть обирати різноманітні стани як щодо своєї реакції, так і щодо стану «Я» того, з ким відбувається  спілкування.

Мистецтво спілкуватись передбачає вміння перевтілюватись і майстерно грати певні ролі, що прийнято називати  мистецтвом «бути іншим». Відомо, що існує істотна відмінність між  людиною, якою вона є «на людях», в суспільстві, і людиною, якою вона є «вдома», на самоті. Входячи в контакти з іншими людьми, просто виходячи в людське співтовариство, людина ніби одягає маску і стає іншою. «Люди-маски» – це ті люди, що вміють перевтілюватись, поводитись інакше, видавати себе за інших залежно від ситуації. Майстерність точно грати роль залежить від того, наскільки щиро ця роль зіграна. Адже свідомо чи несвідомо людина наслідує інших, переймає їхні звички, манери, відтворює вчинки та дії відомих літературних персонажів, кіногероїв, артистів тощо. Як мистецтвом є вміння «бути іншим», так само мистецтвом є і вміння «бути собою». Цього мистецтва можна досягти завдяки великій праці над собою, все життя прямуючи через «інших» до себе, аж доки не досягнеш вищого ідеалу, коли вже зайвим стане грати ролі, а сформується власний стиль поведінки, прийде мудрість і з’явиться здатність людини бути природною і щирою. Сьогодні це здебільшого вважають ознаками наївності і слабкості, хоча насправді саме ці риси характеризують інтелігентну і високодуховну особу, котра відзначається цілісністю і вмінням поєднувати різні образи, постійно змінюватись в процесі самовдосконалення.

Спілкування вимагає від комунікантів врахування деяких бар’єрів, труднощів комунікації, через які можливе ускладнення взаємостосунків. Ці перепони можуть бути інтелектуального, мотиваційного та емоційного характеру. Їх чітке окреслення допоможе швидше віднайти прийнятні шляхи для вирішення різного роду суперечностей. Так, емоційні бар’єри може створити неприваблива і неохайна зовнішність, незадоволений вираз обличчя, зневажливий погляд, розв’язні манери, брутальний тон, негативні скиглення, неуважність. Етика спілкування вимагає також врахування ряду таких специфічних бар’єрів, що стосуються національності, мови, конфесійної належності, політичної орієнтації тощо. Врахування цих бар’єрів допоможе запобігти зайвих ускладнень у спілкуванні і дозволить створити позитивний емоційний клімат.

2. Етика ділового спілкування

Розглядаючи діяльність людини, її спілкування з іншими крізь призму етичних норм і цінностей, можна зрозуміти природу етики ділового спілкування. До процесу спільної діяльності, до ділового спілкування долучається багато людей. Кожна людина є особистістю з позитивними та негативними рисами. До того ж кожна сфера життя та діяльності людини має певну специфіку. Тому постає питання про визначення моральних передумов, що впливають на ділові стосунки між людьми. У процесі спільної діяльності та ділового спілкування формується етика ділового спілкування як сукупність цінностей та норм, що орієнтують і регулюють дії людей.

Мораль і моральність не існують поза суспільством, без взаємодії людей. Вони значною мірою залежать від особливостей розвитку суспільства, насамперед від соціально-економічного ладу, що панує в ньому. Тривалий час у Європі, зокрема в епоху Відродження, етичним нормам і правилам належала першість під час розв’язання економічних проблем порівняно, скажімо, з прагненням до вигоди, до наживи. Етичний підхід, зокрема, прослідковується у працях французьких моралістів ХVI–ХVIII ст. М. Монтеня, Ф. Ларошфуко, Б. Паскаля та ін. За часів раннього капіталізму виникла суперечність між ставленням до діла та етичними нормами. Встановлюється така особливість мислення, коли характерним є систематичне прагнення отримати законний прибуток у межах своєї професії. У суспільстві формується органічна солідарність людей, що ґрунтується на взаємодоповненості ролей і професій, а також ідея професійної відданості, певного аскетизму в поведінці та спілкуванні людей. Взаємини між людьми і при вирішенні економічних питань певною мірою регулювалися вищими цінностями, зокрема релігійними (це особливо характерно для протестантської етики). З розвитком ринкових відносин людина дедалі більше стає самотньою, віддаляється від суспільства, від собі подібних, від тих, хто знаходиться поруч. Людина стає прагматичною, а суспільство під впливом грошей стає дедалі раціональнішим. Гроші починають бути засобом будь-якого обміну, зокрема в економіці, мистецтві, науці, практиці. Їх вплив поширюється, звичайно, на ділові стосунки між людьми та на спілкування. У такому суспільстві зростають корумпованість, жорстокість, егоїзм, індивідуалізм та ін.

Отже, суспільство, яке стоїть на шляху «гроші заради грошей», «виробництво заради виробництва», «дія заради дії», приречене до морального занепаду. Щоб цьому запобігти, суспільство має повернутися до обов’язкової первинності етичних норм над прагненням досягти економічних результатів будь-якою ціною. Йдеться про моральну відповідальність кожного за себе та за інших, за життя загалом. І тут люди мають усвідомити, що індивідуальної відповідальності для розв’язання цієї проблеми явно замало. Потрібні спілкування, діалог індивідів, дискусія, хоча лише прагнення до цього не досить. Дискусія про майбутні цінності, їх ієрархію, реальні зміни в суспільстві буде тим досконалішою, чим незалежнішими будуть індивіди, які беруть у ній участь, чим більше вони прагнутимуть використати раціональні аргументи, не надаючи жодному з них абсолютного чи остаточного змісту, чим більше спілкування між людьми буде спрямоване на досягнення вільного консенсусу між ними

Загроза дегуманізації виникає там, де людина звикає ототожнювати себе зі своєю функцією, своєю соціальною роллю. Образ такої самовідчуженої людини-функціонера, людини-рольовика став так би мовити «кошмаром» технічної цивілізації останніх століть. Події, що відбуваються в окремій країні й у всьому світі, змушують людей переглянути систему цінностей як суспільства, так і окремої особистості. Керівники організацій, які успіх економічної діяльності пов’язують безпосередньо з людьми, уважно слідкують за цими процесами і своєчасно реагують на них. Вони враховують будь-які зміни у ставленні людей до звичаїв, традицій, релігії, праці, освіти тощо. Якщо ці зміни орієнтацій на певні цінності своєчасно не помітити, виникнуть додаткові труднощі. Саме зміна цінностей була однією з причин зниження темпів зростання промислового виробництва у США в 1965 р. Підприємці, які не усвідомили характер подій, що відбулися, почали скорочувати кадри і втрачати клієнтів. Тим з них, хто продовжував поважати особистість, задовольняти потреби клієнтів та орієнтуватися на високу професійну майстерність працівників, падіння виробництва майже не загрожувало.

Звичайно, люди мають добре заробляти, аби жити в добрих умовах. Однак якщо весь час людина присвячує себе тільки роботі, ігноруючи власні інтереси та інтереси сім’ї, вона врешті-решт рано втрачає здоров’я, не здатна народжувати нові ідеї, перестає бути цікавою у спілкуванні. Щоб цього не сталося, зазначає Е. Фромм, людина повинна орієнтуватися не на принцип «мати», а на принцип «бути». Це означає, що людина може й хоче жити повним життям. Вона хоче здобувати знання та віддавати їх, обирати заняття до вподоби, поєднувати продуктивну виробничу діяльність із власними інтересами в інших сферах. Розумні керівники поділяють такі орієнтації своїх підлеглих, не заважають їхнім прагненням до самореалізації, і не тільки при виконанні ними своїх професійних обов’язків. Як свідчить досвід кращих корпорацій світу, від цього виграють всі: кожна окрема людина і організація загалом.

Принципи моралі мають загальне соціальне значення і поширюються на всіх людей, уособлюючи те загальне, основне та первинне, що уможливлює ці вимоги та становить ціннісний базис суспільства, взаємовідносин людей. Моральні принципи підтримують і санкціонують в узагальненій формі суспільні підвалини життя, соціальний устрій, спілкування. Вони претендують на абсолютність, не допускають винятків. Будучи узагальненими, моральні принципи відбивають соціально-історичні умови буття людини, її сутнісні потреби.

Нині у складних умовах ринкових відносин людям доводиться робити вибір щодо орієнтації на справедливе ставлення до інших і врахування їхніх інтересів чи на егоїзм; на активність чи пасивність; на агресію чи альтруїзм; на любов до людей чи байдужість до них і т. ін. Цей вибір проявляється в поведінці людини та в її спілкуванні з іншими. Під час такого вибору людина звертається або до прийнятих суспільством, або до особистих моральних норм і принципів.

В умовах жорсткої конкуренції та зниження життєвого рівня людей зростає значення таких рис характеру людини, як стійкість, лояльність, вірність, милосердя та ін. Ідеться про мораль співвіднесення, дилема якої ґрунтується на тому, що не варто слухати ані друзів, ані ворогів, коли совість підказує «вчини так». Під час спілкування — це вміння говорити так, щоб не принижувати гідності людей, вступати з ними в переговори, йти на компроміси, витрачаючи миттєву власну вигоду, але зберігаючи доброзичливі стосунки. Кожен, хто знайомий з історією створення та розвитку відомої американської компанії «ІBM», погодиться з тим, що своїм успіхом вона значною мірою зобов’язана морально-етичним ідеям її засновника Томаса Дж. Уотсона-старшого (1914 р.), аніж технічним нововведенням або фінансовим ресурсам. Він як честолюбивий підприємець, безумовно, хотів бачити свою компанію такою, що досягла успіху. Але маючи власні моральні цінності, він не хотів це робити в будь-який спосіб.

На шляху до успіху Т. Уотсон хотів об’єднати людей єдиною метою. Тому він розробив кодекс поведінки працівників компанії, принципи якого дуже прості:

- кожна людина заслуговує на повагу;

- кожний клієнт фірми має право на особливу увагу та найкраще обслуговування;

- усе, що робиться у фірмі, має постійно вдосконалюватися.

Цих принципів дотримуються й зараз всі працівники фірми — від адміністраторів найвищого рангу до підсобників. Зазначені принципи становлять стрижень усієї діяльності компанії, до якої всі ставляться з повагою і довірою, що безпосередньо впливає на кожний крок і всю політику «ІBM». Мабуть, тому за 34 роки нікого не звільнили через скорочення програм, штатів, асортименту продукції чи бюджету. Але незалежно від посади розлучалися з тією людиною, яка порушувала моральні норми компанії або припускалася помилок у роботі і не бажала співпрацювати з іншими.

За правилами ділового спілкування, прийнятими в «ІBM», усі її працівники у своїх діях мають керуватися високими нормами ділового спілкування: «Кожний, з ким ви маєте справу, повинен розраховувати на справедливе і неупереджене ставлення до себе з вашого боку. Чесність є невід’ємною частиною моральної поведінки, а довіра необхідна для встановлення добрих та міцних стосунків».

Існує чимало етичних критеріїв цивілізованого спілкування, зокрема чесність, порядність, справедливість. У розвинених країнах, наприклад, без цих критеріїв у діловому спілкуванні між фірмами, банками й окремими людьми сучасне підприємництво було б неможливим.

Нафта та нафтопродукти, акції та інші цінні папери на мільйони доларів щодня продаються на основі усних переговорів без свідків. Так само на великі суми щороку продаються товари солідними торговими фірмами без попереднього оформлення контрактів. Така практика сучасного підприємництва є наслідком довготривалого процесу розвитку бізнесу, під час якого сформувалися найоптимальніші моральні принципи та правила, яких ці підприємці дотримуються.

Для досягнення ефективності в діловому спілкуванні необхідно також керуватися такими етичними поняттями, як повага, співчуття, справедливість та ін.

Основою гуманістичних комунікативних установок є повага. Це таке ставлення до людини, коли враховується людська гідність. Повага доповнюється пошаною, тобто визнанням особистих чеснот індивіда та його приналежності до певної спільності. Якщо ми ставимося шанобливо до іншої країни або до якоїсь фірми, то поважатимемо також їхніх представників і виявимо це у своєму ставленні до них, що сприятиме встановленню контакту, взаємодії. Спілкування буде відкритим і націленим на продуктивний діалог, на співробітництво і злагоду, ґрунтуватиметься на врахуванні моральних норм і принципів справедливості, рівноправності, доброзичливості, ввічливості та ін.

Повага до співрозмовників, опонентів по спілкуванню, толерантність тісно пов’язані із самоповагою. Як би не ставилися до нас інші люди під час спілкування, у ділових взаєминах, самоповага буде тим моральним механізмом, який допоможе нам не допустити приниження, глузування тощо. Людина з розвиненою самоповагою чинитиме опір цьому, виявить волю, відстоюючи свою гідність, честь. Християнська мораль вчить бути терплячим, але це не означає, що слід миритися зі злом, агресією, брутальністю, безчестям. Кожен із нас має робити все, що може, в межах норм моралі, щоб не допускати цього, щоб попереджати такі прояви у процесі спілкування з іншими людьми.

Повага та увага до клієнтів є безперечно основою довготривалих відносин. Компанія, яка підходить до ділових відносин лише з позицій власної користі, не може розраховувати на лояльність іншої сторони. А будь-яке зроблене клієнтові добро потім, як правило, повертається назад. Коли виникають нові ринки збуту продукції, до них швидко линуть різні корпорації, компанії, фірми з інших країн.

Багато компаній намагаються будь-що збути свою продукцію, навіть низької якості. Відчувається це зараз і в Україні. Але якщо такі компанії зорієнтовані тільки на отримання тимчасової користі, то зв’язки не будуть тривалими. Вони завжди відчуватимуть опір з боку тих, кого принижують. І, навпаки, компанії, які в таких умовах встановлюють ділові контакти, поважаючи слабких сьогодні партнерів, допомагають їм, створюють основу для співробітництва в майбутньому.

3. Комунікативні моральні риси людини: чесноти і вади, толерантності, співчуття, милосердя, віротерпимості, ввічливості та взаємоповаги

Культура спілкування є однією із найбільш важливих форм зовнішнього прояву внутрішньої культури особистості. Моральні норми визначають зміст певних дій і вчинків, мотивів поведінки, а культура спілкування засвідчує як саме реалізуються моральні вимоги, яка манера і стиль поведінки людини як у повсякденному житті, так і в трудовій діяльності чи в товаристві друзів і колег.

Етична оцінка людської діяльності випливає із єдності суб’єктивного і об’єктивного, духовного і практичного, взаємозалежності мотивів, дій і результатів. Добрі вчинки і добрі наміри безперечно характеризують високу моральну культуру особистості. Проте не можна судити про таку культуру на підставі одного, чи кількох вчинків. «Коли людина здійснює який-небудь моральний вчинок, – писав Ф.Гегель, – то це ще не робить її доброчинною; доброчинною вона стає лише тоді, коли такий спосіб поведінки є постійною рисою її характеру». Спрямованість поведінки, постійна схильність чинити так, а не інакше, визначає сутність індивідуальної моральності.

Треба враховувати, що людське спілкування багатофункціональне, а тому у різних випадках одна і та сама особа може поводитись по-різному: тут на манеру спілкування впливають обставини, оточення, власне самопочуття, особливості комунікативної ситуації (по-різному може себе вести людина в радісних або трагічних випадках). Але ніколи моральна людина у спілкуванні не дозволяє собі вдаватися до агресії, зневаги, нетерпимості, брутальної лайки. Комунікативні навички людини формуються протягом усього життя в процесі виховання і самовиховання, коли усталеними стають певні манери, рухи, слова, а також спосіб ставлення до інших. В цьому контексті прийнято говорити про так звану «звичну поведінку». Звички закріплюються в результаті багаторазового повторення певних дій, часто успадкованих, але здебільшого надбаних шляхом наслідування і систематичної праці над собою через навчання і виховання.

Моральна людина виховує в собі звичку шанобливого ставлення до оточуючих, дисциплінованості, організованості, порядності. Така людина ввічлива, тактовна, піклується про інших, вміє прощати і довіряти. Позитивне значення звички в тому, що вона не потребує попереднього осмислення, бо здійснюється вже механічно. Звички стають міцними, якщо опираються на переконання, тобто глибоке розуміння того, що найменший відступ від моральності принижує  гідність інших і не додає честі власній персоні. Але в певних ситуаціях суб’єкт поведінки може зраджувати своїм звичкам, коли опиняється перед складною проблемою морального вибору: людина не завжди може передбачити якісь негативні наслідки своїх, на перший погляд, правильних дій. Важливо вміти творчо регулювати свої навики, аби не бути рабом власних звичок. Відступ від власних морально-етичних норм обов’язково викликає в моральній людині стан незадоволення собою, внутрішній неспокій, докори сумління і каяття. Протиріччя в процесах комунікації неминучі, вони постають знов і знов, а тому своєчасне конструктивне вирішення кожного протиріччя дозволяє утримувати міжособове спілкування на належному рівні. До «золотих правил» спілкування відносяться: рівність, взаємоповага, доброзичливість, милосердя, толерантність, делікатність, неупередженість, вміння вислухати іншу людину, зрозуміти її, тактовність, довіра. Аморальними ж рисами у процесі спілкування вважаються: егоїзм, користолюбство, нетактовність, помста, зрада, підступ, шантаж, неповага, грубість, брутальність, жорстокість.

Культура і стиль поведінки особи засвідчує наявність особистого іміджу англ. image – образ, подоба, зображення, яке пов’язане із лат. – imitari – імітувати). Сучасні дослідники по-різному визначають зміст поняття «імідж», але здебільшого трактують як знаковий замінник, який відображає основні риси портрета людини. Переважно цей термін вживають у значенні штучно створеного образу особи, чи будь-якого об’єкта, наприклад фірмового, товарного, чи політичного тощо. Процес його створення є цілеспрямовано організованим на досягнення чітко заданих характеристик.

Сьогодні цей термін є надто популярним, особливо у сфері ділового спілкування. Але особистий імідж і є образом кожного індивіда. Він визначається усією сукупністю внутрішніх і зовнішніх факторів та елементів, що надають людині у взаєминах з іншими людьми стабільних виявлень. Як правило, людина повинна проводити порівняння власного «само-іміджу» та свого іміджу у сприйнятті інших людей. Розрізняють кілька варіантів іміджу, зокрема: 

- дзеркальний – це наше уявлення про себе;

- реальний – погляд на себе з боку;

- ідеальний – підхід до носія іміджу, що може бути названий ідеалізуючим;

- створений – це образ суб’єкта, що є продуктом дій іміджмейкерської кампанії. Якщо створений імідж «зношується», тобто вже себе не виправдовує, то його заміняють іншим.

Імідж – це уявлення про людину, що передає видиму, фасадну сторону її образу; в іміджі манери, жести, міміка, окремі мовні вирази виступають в якості найбільш виразних характеристик. Людина, яка є справжньою особистістю (героєм), засвідчує свою сутність справами. Герой творить себе сам, уособлюючи піднесений ідеал, а створений імідж може часом і не мати нічого спільного із  реально існуючим його носієм, тобто імідж носить умовну символічну природу. Але заданий людині імідж може спонукати її до підкріплення його змісту життєво значними справами. Імідж може стимулювати підвищення власної самооцінки, додавати впевненості, підносити соціальну і особисту відповідальність, сприяти розвитку позитивних моральних рис, як-от доброзичливість, привітність, ввічливість, щиросердність, тощо. Отже, щоб удосконалюватись духовно, утверджуватись у діяльності, здобувати повагу серед оточуючих людина зобов’язана дбати про свій особистий імідж, постійно змінювати його у кращу сторону, досягаючи гармонії між своїм зовнішнім образом і внутрішньою сутністю. Звичайно, найбільш сталими іміджами людини є ті, що їх вона образа та витворила сама.

Сформована і зріла особистість не є байдужою до того, як її сприймає оточення. Така людина обов’язково накреслює свій ідеальний образ (імідж) і критично себе оцінюючи, намагається виробити і удосконалити манери і прийоми спілкування, які продиктовані певним рівнем моральної свідомості. Саме в молоді роки формуються ті чесноти, які визначать спосіб доброчесної поведінки. Хоча в молодіжному середовищі і культивуються певні норми, які є свідчать про приналежність до певних угрупувань, відданість певним кумирам, все ж вони не можуть бути відірваними від загальноприйнятих правил суспільної поведінки. Моральні чесноти засвідчують ставлення людини до моральних норм та цінностей. Моральні норми і цінності реально впливають на людську поведінку, коли добре усвідомлюються, стають особистими життєвими сенсами. Адже моральні імперативи не можливо комусь насильно нав’язати, змусити визнати ті, чи інші еталони моралі (що є навіть аморальним). Кожна людина опирається на власний досвід, має власні нахили, які творять цілісність її морального образу. Якщо людина намагається буквально втілити, повторити у своєму житті той ідеал, який видається їй абсолютно довершеним, то вона ризикує міфологізувати своє життя, піддаючись спокусі відтворити міф у власному житті. Тому ставлення до ідеалу має бути дещо дистанційованим, коли ідеал не сприймається як об’єкт буквального відтворення, а служить орієнтиром для творчого і самостійного осмислення та регулювання власного життя.

Найпершим гарантом повноцінного спілкування виступає ввічливість. Привітність і позитивна налаштованість одного до іншого  забезпечують комфортний клімат спілкування, додають настрою, запобігають конфліктам. Зовнішнім виявом ввічливості є привітний вираз обличчя,  зацікавлений погляд, прихильні жести, усмішка. Звичайно не завжди людина може перебувати у гарному настрої. Іноді обставини слугують підставою для смутку, роздратування, а це вимагає від іншого коректності і тактовності.

Тактовність передбачає міру, якої треба дотримуватись у розмові. Коректна і тактовна людина здатна відчути межу, за яку не можна виходити у взаємостосунках. Увага до іншого не повинна бути нав’язливою і нахабною, що корелюється такою рисою, як делікатність. Вона додає врівноваженості і стриманості, допомагає краще володіти собою, залишатись природнім у поведінці.

Повага передбачає шанобливе ставлення до партнера, а також засвідчує ступінь власної самоповаги, бо поважаюча себе людина не вдаватиметься до образ і приниження гідності іншого. Повага в етиці означає визнання ціннісного статусу іншого, а тому за своєю суттю має глибоко гуманістичне підґрунтя. Повага не зводиться до якогось одиничного формального акту, а стосується цілісної моральної лінії поведінки людини, спрямованої на визнання честі і гідності іншої особи. Повага, як реалізація принципу гідності в процесі спілкування передбачає доброчинність і справедливість у ставленні до кожного не зважаючи на соціальний статус ( навіть злочинці мають право на повагу і захист власної гідності в місцях відбування покарання). Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власної гідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини – це той бар’єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.

Найціннішою рисою з-поміж інших в процесі спілкування моралісти визначають толерантність, яке походить від латинського слова tolero – «несу», «терплю».  Ця чеснота базується на необхідності миритись з неминучими розбіжностями поглядів, орієнтацій, стилів життя. Толерантною називають людину, яка визнає за іншим право бути не таким як «Я», по-іншому мислити і чинити, хоча сама займає непримиренно іншу позицію. Толерантність не вживається у відношенні до того, до чого ми ставимось приязно. Бо толерувати – значить миритися з тим, що засуджуємо. В сьогоднішніх не менш драматичних обставинах, у надзвичайно різноманітному і розбурханому світі толерантність стверджує право на несумісність, що дозволяє зберегти свободу і самобутність людей, як і певних соціальних груп, політичних сил, релігійних громад, чи культурних організацій.

Співчуття і милосердя належать до цінних етичних характеристик добропорядної людини. Ці чесноти особливо підносить християнська етика, побудована на принципі всепоглинаючої любові до ближнього. Якщо ми виявляємо шанобливе і поважне ставлення до іншого, а в душі залишаємось байдужими і черствими, то така повага є нічим іншим як фікція. Сенс спілкування не зводиться до виконання ритуалу шанобливості, а передбачає проникнення  турботами і проблемами іншого. Співчуття і є таким екзистенційно-моральним імперативом, який звернений до внутрішніх переживань іншого суб’єкта. Співчуття, співпереживання, співстраждання чужі егоїстичним натурам, а чуже горе, невдачі приємні людям злим. «Співстраждання є найголовніший і, можливо, єдиний закон всього людства» – говорить  головний герой роману Ф.Достоєвського «Ідіот» князь Мишкін. Виявляти жаль і співчуття до інших, ділити з ними смуток і радість спроможні лише високі духовно особи. У книзі Еклезіаста сказано: «Серце мудрих – у домі жалоби» (Екл. 7, 4).

В практичному аспекті співчуття співвідноситься із милосердям, яке можна визначити як діяльне прагнення допомогти тому, хто має в тому потребу. Діяльну допомогу під впливом сердечного співпереживання варто відрізняти від простих людських актів милосердя, які становлять етичну цінність самі по собі. Як повага звернена до визнання ціннісного статусу іншого, так і милосердя полягає у діяльній допомозі іншому реалізувати свій життєвий сенс. Діяльно допомагати іншому у самореалізації, здійсненні свою місії – в цьому зміст категорії милосердя. Якщо милосердя опирається на толерантність і повагу, то набуває дійсно високого духовного значення. Релігійна етика визначає для віруючого необхідність дотримування  такої чесноти, як милосердя заради спасіння власної душі. Щире діяння милосердя аж ніяк не принижує, а навпаки підносить людину, що його виявляє. Наприклад, суспільство, яке потурає права знедолених, не виявляє діяльної турботи про немічних, інвалідів, нужденних, не можна вважати соціально справедливим: воно не є морально здоровим і містить ознаки деградації.

Окремо варто наголосити на значенні такої чесноти, як поміркованість, яку ще називають кардинальною, бо пов’язана вона із необхідністю приборкання основних природних інстинктів (страху смерті, статевого потягу, пожадливості). Поміркованість є чеснотою міри і основне її завдання зводиться до опанування почуттям жадання. Аристотель, зокрема, надає їй визначального значення, бо усяка чеснота становить «золоту середину» між двома крайнощами – нестачею і надміром. Наприклад,  чесноті відваги протистоїть боягузтво, як брак сміливості, але її надмір породжує таку негативну рису як бравада, котра штовхає відчайдушну людину до невиправданого ризику. Без виховання у собі чесноти поміркованості не можливо досягнути належного рівня моральності, так необхідного для ефективного спілкування.

Антагоністичною протилежністю моральних чеснот є вади, які трактуються як постійна схильність і здатність волі здійснювати зло. Щоправда зла заради зла людина зазвичай не прагне. Іноді ми чинимо зло, бажаючи блага. Здебільшого зло – це помилки, які здійснюються тоді,  коли добро бачать там, де його нема. Тоді мова йде не так про зло, як про хибну дію, невдалий вчинок. Тоді чим відрізняється моральна вада від помилки? Моральне зло здійснюється тоді, коли людина знає, що благо, котре вона вибирає, їй не належить, наприклад, злодій грабує банк заради грошей, чи вбивця вбиває когось, аби заволодіти майном жертви. Моральна вада, як і чеснота, є постійним навиком або згубною звичкою, що полягає у свідомій готовності вибору такого блага, яке людина вибирати не повинна; при тому вона вже навіть не відчуває докорів сумління. Вада дезорієнтує особистість і врешті-решт губить її. Тимчасова вада підпорядковує людську волю певному благу, котре заступає усі інші. Так, вино, випите в міру, веселить людину, підносить настрій, але алкоголік обертає це благо в тяжке зло для оточуючих і гине сам. Всезагальна бездіяльність щодо боротьби з алкоголізмом лише сприяє переростанню його у велике суспільне зло. Сьогодні в Україні проблема алкоголізму набуває катастрофічних масштабів. Це вже стає загальнонаціональною вадою. Паління цигарок диктується потребою заспокоїти нерви, але курець насправді поневолює себе, піддаючись шкідливій звичці, що лише посилює нервовість.

Вади здебільшого породжені непоміркованістю і нестримністю, наприклад в їжі і питті. Хто досягнув значних успіхів у духовній сфері, став популярним, високоосвіченим може піддатись такій ваді як гордість і пихатість. Гордість як вада полягає в ілюзорному почутті власної вищості над іншими. До найпоширеніших вад належить заздрість, яку з гордістю об’єднує той самий фальшивий критерій власної вищості, не вміння розпізнати тих істинних благ, які возвеличують людину, підносять її матеріальний статок або соціальний статус. Те, що підживлює гордість однієї особи, ставши предметом заздрощів ближнього, по-суті «з’їдає» його. Заздрість у крайніх формах веде до бажання позбавити інших тих благ, якими не володіє сам заздрісник.

Поширеною людською вадою є гнів, який буває виправданим як реакція на зло. Але гнів як вада ґрунтується на тому, що людина піддається цьому почуттю, коли не досягає омріяного блага, не може подолати ті перешкоди, які виникають на шляху його реалізації. Отже, гнів не усуває, а лише примножує зло. Гнів є проявом не стільки сили, скільки слабкості людини. Хоча у гніві людина є страшною. Адже стриматись значно важче, а роздратованість і гнів виникають легко. Про вади варто говорити, аби краще зрозуміти їх природу з тим, щоб виправляти, а не примножувати. Вада,  як і кожне зло, виступає в оболонці блага, тому краще усвідомити притягальну силу добра. Чим краще розумієш благо, тим більше тьмяніє привабливість зла.

В міжособистісних стосунках розуміння природи зла і різних людських вад відіграє особливу роль. Приязні взаємостосунки можливі лише за умови високої моральної культури кожного. Вони опираються на такі визначальні правила:

- не зазіхати на інтереси іншого і не виявляти байдужість до партнера;

- критично ставитись до себе і помічати не стільки чужі вади, як свої власні недоліки;

- удосконалювати свою особисту культуру;

- оволодівати нормами і правилами моральної поведінки, заснованої на доброзичливості, ввічливості, принциповості і терпимості до оточуючих.

Отже, людське спілкування має цілу низку умов і правил оптимального здійснення, проте саме воно безумовно спирається на важливі людські моральні характеристики; моральні чесноти та вади і впливають на процеси та якість спілкування, і виявляються та корегуються в останньому.

4. Конфлікт та морально-етичні аспекти його вирішення

Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення) – зіткнення протилежних тенденцій у психіці окремої людини або у відносинах двох і більше людей, а також різних груп, соціальних об’єднань, зумовлене розбіжностями у поглядах, позиціях, інтересах. Для розв’язання конфлікту необхідно мати глибокі знання щодо природи, сутності, шляхів подолання кризових ситуацій, вміти застосовувати на практиці дієві способи поведінки, відповідні технології дій. Конфлікт, як вузол проблем, які потребують нагального вирішення,  по-суті, і є основою розвитку, шляхом розв’язання якого розвиваються і вдосконалюються взаємостосунки, досягаючи вищого рівня. Через конфлікт із самим собою удосконалюється і сама особистість.

У конфліктній ситуації обов’язково зіштовхуються різні позиції, відмінні уявлення, ціннісні орієнтири, а тому одна сторона не погоджується із пропозицією іншої. Сукупність мотивів і цілей суб’єктивно усвідомлюються кожною стороною і кожен опиняється перед дилемою. В такій ситуації треба не стільки виконувати чиюсь вимогу, скільки розв’язувати сукупність накопичених проблем. Крайнє загострення суперечностей робить невідкладним завдання здійснення морального вибору за умови складної боротьби мотивів.

Конфлікти можуть мати: а) конструктивний і б) деструктивний зміст. Конфлікти розрізняють як зовнішні, коли виникають різні комунікативні протиріччя між людьми, так і внутрішні, коли відбувається глибока внутрішня боротьба на  рівні індивідуальної моральної свідомості.

Моральний конфлікт – це суперечливе зіткнення моральних принципів в індивідуальній або ж суспільній свідомості, коли людина мусить вибрати те, що для неї не є прийнятним. Особливістю морального конфлікту є те, що в певній ситуації вибір якоїсь дії, що опирається на певну моральну норму веде до порушення іншої норми. Складність полягає не в тому, що людина може не знати відповідних моральних норм, через що не може зробити правильний вибір і не в тому, що вона не бажає виконувати певну вимогу моралі, а у зіткненні цих суперечливих вимог. Вибір власне треба зробити між рівними для даної людини цінностями, які є для неї взаємовиключними. Джерелом внутрішнього конфлікту є складність, різнохарактерність власних особистісних мотивів, які підпорядковані один одному. Для морального конфлікту властива боротьба індивідуальних моральних цінностей, норм, приписів, які особистість визнає для себе беззаперечними.

Зовнішній конфлікт проявляється у формі гострих моральних суперечностей між людьми. Для зовнішнього конфлікту характерне заперечення правильності переконань протилежної сторони, розходження у ціннісних орієнтаціях. Учасники конфлікту приречені на моральні збитки, бо кожен зазнає певних втрат, має поступитись чимось дуже для себе цінним. Кожна сторона хоче, аби було визнано правильною саме його позицію, а це перешкоджає досягненню компромісу. Можна сказати, що «золотим правилом» розв’язання конфлікту є обрання «із двох зол меншого». Менше зло аж ніяк не стає добром, але воно передбачає компроміс у тому випадку, коли гармонії у даній ситуації досягнути неможливо.

У конфліктній ситуації відбувається тяжка внутрішня боротьба, коли аналізуються усі обставини з тим, щоб  зрозуміти  і передбачити можливі наслідки даного вибору. В ієрархії цінностей існують цінності «вищі» і «нижчі», а тому в процесі вибору людина може поступитись «нижчими» заради дотримання «вищих».

Що стосується засобів розв’язання конфліктів, то у практичній етиці існує вчення про ієрархію моральних цінностей, систему переваг, коли особа зважує значення тих, чи інших цінностей і обирає те, що є вагомішим. Загальноприйнятою є практика надання переваги загальних інтересів над особистими, коли людина підпорядковує власні інтереси суспільним. Але це не може бути аксіомою, бо індивідуальна і суспільна мораль можуть перебувати в антагоністичному протистоянні. Адже не кожне суспільство спрямоване на задоволення інтересів особи, тому можливість правильного вибору детермінується наявністю зустрічного руху від людини до суспільства і від суспільства до людини.

У конфліктології сучасній науці про конфлікти опрацьовується теорії етики наслідків, побудованих на необхідності оцінки етичного вчинку з точки зору його потенційних наслідків. Ці теорії вчені зводять до двох основних типів. Одні  вважають, що вчинок А буде значно кращим від вчинку В, якщо він спрямований на досягнення вищих цілей. А інші стверджують, що вчинок А можна вважати кращим, ніж вчинок В, якщо його наслідки є більш благотворними. Адже сумніви щодо обрання підходу щодо визначення степені моральності з приводу тих, чи інших дій виникають у людей постійно. Навіть, коли говорити про наслідки, то не завжди можна бути впевненим, які саме із них являються дійсно кращими. В свою чергу, поняття «краще» і «благотворніше» не є однозначними, їх не просто зважити і співвіднести. Це пов’язано із складнощами визначення критерію оцінки вчинків.  У конфліктній ситуації правильність вибору підтверджується тим, що при найкращих намірах був отриманий і найкращий результат. Особа, обираючи найбільш прийнятне для себе рішення, все рівно несе моральні збитки, бо гармонія виключена. Зробивши вибір на користь однієї вартості,  людина завжди буде жалкувати за тим цінним, котре було втрачено.

Конфлікти у діловій сфері виникають внаслідок антагоністичного протистояння інтересів, конкуруючих позицій, коли необхідно зробити вибір між протилежними пропозиціями на користь однієї із них. Коли сторони не знаходять компромісу, то вдаються до конфронтації і розриву стосунків. Технологія розв’язання конфліктів опирається на вміння адекватно оцінити позиції, знайти правильні аргументи аби пригасити властиву для конфліктів емоційну збудженість опонентів – супротивників у суперечці. За будь-яких обставин учасникам конфлікту необхідно зрозуміти сутність конфлікту, стадію, якої він досягнув, ідентифікувати позиції сторін. Для врегулювання кризової ситуації не замінимими є прийоми контролю над власними емоціями і вміння сконцентрувати зусилля задля можливості слухати інших. При надто експресивному спілкуванні доцільно використовувати методи не рефлексивного слухання – вміння мовчати, не втручаючись у монолог співрозмовника, який зміг би подолати збудження і чіткіше сформулювати думки. У відповідь потрібно аргументувати краще власну позицію і якщо опонент помиляється, то не варто з ним погоджуватись, а продовжувати відстоювати свою позицію, підкріплюючи її відповідними аргументами.

Конфліктні ситуації можуть бути об’єктивними, які виникають з приводу конкретного об’єкта, якого прагнуть, чи хочуть володіти обидві сторони, а також суб’єктивні, спричинені розбіжностями у поглядах на те, що не являється реальним бар’єром для конфліктуючих. Останні здебільшого виникають внаслідок психологічної несумісності людей, їхнього небажання розуміти іншого. Можливі ще і безпредметні конфліктні ситуації, що виникають через якісь уявні розбіжності у поглядах або різне бачення і розуміння одного і того ж фактору чи явища.

Теорія конфліктів розробляє засоби ефективного подолання конфліктних ситуацій за різних обставин і на різних стадіях розвитку конфлікту. Досягнути перемир’я, пригасити протистояння ще не означає завершення конфлікту, який за нових обставин може спалахнути із новою силою. Завершальною стадією вирішення конфлікту являється усунення його справжніх  причин, вирішення усієї сукупності  суперечностей.

Стратегічно можливі три варіанти шляхів подолання конфлікту: 

- м’який – передбачає поступки однієї сторони, яка визнає правильною протилежну позицію і погоджується її прийняти.

- жорсткий – це коли одна сторона наполягає, але і друга – не здається. У цій ситуації відносини між опонентами набувають кризового характеру, а тому можливими є конструктивний і деструктивний виходи із конфліктної ситуації. При деструктивному характері розвитку конфлікту можливе відкрите протистояння, що може набрати насильницьких форм. Вирішитись ситуація може швидко, якщо сили однієї сторони вичерпаються, а набрати затяжного характеру. За цих обставин перемир’я може і не наступити.  

- принциповий – передбачає і не слабкість, і не силу (твердість), а об’єднує одне і друге через досягнення компромісу.

Комунікативна етика вважає найважливішим засобом полагодження різних конфліктних ситуацій компроміс. Суть компромісу полягає у здатності прийняти позицію протилежної сторони до певної межі. Компроміс є вирішальним засобом вирішення різних життєвих і ділових ситуацій. Здатність до компромісу високо цінується у бізнесовій сфері.

Учасники конфлікту шляхом компромісу досягають консенсусу – згоди, тобто такої позиції, на яку шляхом поступок пристають обидві сторони. Йдучи на компроміс не можна уникнути моральних збитків. Розрізняють добровільний і вимушений компроміс. Мудрість рішення тримається на строгому розрахунку щодо можливих втрат, а тому емоції і моральні втрати мають відійти на другий план. Компроміс тут не можна зводити до угодовства, чи поразки,  бо компроміс скоріше є виявом сили і мудрості в ім’я більшої вигоди. Компроміс для конфліктуючих сторін виключає максималізм – «все або нічого», бо «поганий мир все ж кращий, ніж війна». У ділових конфліктах емоційні пристрасті поступаються перед раціонально виваженими інтересами. Конкуруюча сторона завжди прагне знищити іншу, що іноді супроводжується агресією і злочином. Це є аморальним, але, на жаль, реальним і звичайним для нинішнього часу явищем. У вільному цивілізованому суспільстві опонент є суперником, а не ворогом. Стосунки між конфліктуючими мають врегульовуватись згідно цивілізованих правил, а не методами «дикої» війни. У діловій сфері конфлікти – це не зло, а спосіб з’ясування відносин, співставлення різних точок зору, пошук альтернативних методів вирішення справ. Тому вони не тільки можливі, але й необхідні у процесі між людського спілкування.. Різні варіанти бачення, більше пропозицій сприятиме ефективності відносин, розширюватиме горизонти бачення, покращуватиме в цілому перспективу співпраці. Правильне розуміння природи конфлікту передбачає визнання кожною особистістю розбіжностей у поглядах і готовність ознайомитись із різними підходами, іншими точками зору. А це і є основою ефективного і морального спілкування.

5. Етикет та ритуал

Культура спілкування як зовнішній прояв внутрішньої духовної сутності особи включає усі сфери повсякденної поведінки – у громадських місцях, сімейно-побутові взаємовідносини, виробничі стосунки, товариське спілкування тощо. Здебільшого регулюються ці взаємовідносини моральними нормами, а також етикетом (фр. еtikuette – ярлик, етикетка), котрий являє собою визначений регламент поведінки у конкретних заздалегідь відомих ситуаціях.  Етикет як сукупність певних правил і норм поведінки означає дотримання зовні пристойного способу поводження, що засвідчує зовнішню культуру моральних стосунків. Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. Зовнішня поведінка людини є завжди помітною. З першого погляду можна оцінити рівень вихованості людини з огляду на те, як вона одягнута, як розмовляє, які манери, міміка, жести. Адже важлива не тільки внутрішня культурність, але і форма спілкування. Тому знання правил етикету, вміння ними користуватись засвідчує естетику поведінки. Особливо вагоме значення відіграє етикет у сфері ділових взаємостосунків.

Етикет являється сукупністю певних норм і вимог, які носять строго регламентований характер і визначають порядок проведення якоїсь церемонії (привітання, знайомство, форма звернення до оточуючих у громадських місцях, поведінка у трудовому колективі тощо). Етикет є соціально детермінованим, так як правила етикету носять утилітарний характер. Вони полегшують взаємостосунки людей, упорядковуючи користування засобами громадських комунікацій. Етикет дозволяє зберегти енергію і здоров’я, заспокоює нервову систему, ставить усіх в рівні умови людських взаємин, що приносить врешті-решт задоволення усім.

Історія становлення етикету сягає давніх часів, коли ретельно регламентувались правила пристойності окремих суспільних верств, коли кожний стан мав свій «кодекс честі» («честь короля», «лицарські цноти», «християнські доброчинності», тощо). Виникнення самого терміну «етикет» пов’язують з іменем французького короля Людовіка ХІV, який у ХVІІІ столітті, запрошуючи гостей на придворний бал усім запрошеним вручив картки (етикетки) із зазначеними вимогами щодо належного одягу і правил поведінки. Придворний етикет відзначався жорсткими приписами і суворими вимогами. Головним призначенням етикету була організація поведінки придворних таким чином, щоб звеличити особу монарха й підкреслити статус придворної ієрархії.

В давньоісторичні часи зміст етикетних норм відображав станово-класові взаємостосунки у суспільстві. Такі правила складаються вже у найдавніших рабовласницьких цивілізаціях стародавнього Сходу. Так, своєрідна «Інструкція поведінки» існувала у стародавньому Єгипті ще у 2350 р. до н.е.  А китайський філософ Конфуцій ( 551 – 479 рр. до н.е.) детально розробив церемоніал належної поведінки щодо регулювання таких основних взаємостосунків: імператор і піддані;  державні чиновники різних рангів, старші і молодші, чоловік і жінка, батьки і діти. Відповідні церемоніали спрямовувались на упорядкування стосунків, а тому не втратили своєї практичної цінності і нині. Норми шляхетної поведінки набули усталеного характеру і в Стародавній Греції і Римі. Імператори і патриції славились вишуканими манерами.

Доба Середньовіччя відома своїм знаменитим лицарським етикетом. Лицарський кодекс честі регламентував увесь спосіб життя тогочасного феодального суспільства, вказуючи на відмінність соціального статусу різних верств. Етикет не стосувався поведінки простих людей, ставлення до яких було зневажливим з боку знаті. Як висловилась французька письменниця Жорж Санд: «Бідність звільняє від етикету». Піддані зобов’язані були лише беззаперечно схилятись перед володарями. Взаємовідносини між простими людьми регулювались звичаєвим правом і релігійними заповідями. Відсутність строгих етикетних умовностей не виключала чітких вимог щодо способу ставлення  до старших, родичів, сусідів, гостей тощо.

З розвитком буржуазно-капіталістичних відносин етикет видозмінюється, втрачає станово обмежений характер, стає менш умовним і манірним. Але представники вищого світу старанно оберігають вироблені «споконвіку» правила пристойної поведінки. Не втратив практичної доцільності знаменитий кодекс честі англійського джентльмена, обов’язком якого є дотримання за будь-яких обставин «елегантної незворушності». Етикет спрямовується на виховання сильної і вольової людини, яка вміє стримувати бурхливі емоції, роздратування.

Етикет завжди має конкретно-історичний характер, так як кожна епоха, кожне суспільство, окремі народи утверджували такі правила спілкування, котрі відповідали соціальним умовам, специфічним уявленням про прекрасне у взаємостосунках. Етикет відзначається національною самобутністю, його специфіку зумовлюють певні народні культурні й релігійні традиції, усталені звичаї, ритуали, вірування, котрі сягають давніх пластів історії кожного окремого народу. Наприклад, в Україні було добре розвинуте звичаєве право і надзвичайною міцністю характеризується етнопедагогіка, що позначилось на нормативності поведінки широких народних мас. Вияв ввічливості і доброзичливості був невід’ємним компонентом магічних вірувань. Недотримання правил пристойності загрожувало гнівом грізних духів, які наповнювали довкілля і постійно спостерігали за людьми. Певні нормативні вимоги служили ознакою вищого станового становища, показником заможності, працьовитості і добропорядності. Так прийнято чоловікам при зустрічі скидати шапки, а жінці заміжній не гоже було виходити із непокритою головою. Чоловік без головного убору не сприймався гідно серед оточуючих, не міг підтвердити свою соціальну заможність. Добре розвинутий був культ старших, тому у вітанні молодші виявляли ввічливість до старших схилянням голови, потисканням або цілуванням руки. Ціла система етикетних вимог стосувалась способу поводження із гостями. Стрічаючи гостей, господарі вклонялись, тримаючи руку на серці. Було прийнять виявляти особливу шанобливість до жінки, вітаючись з якою чоловіки скидали капелюх, цілували руку. Український етикет відзначався особливою суворістю щодо лихослів’я. Не припустимо було лихословити  вдома, де живуть духи предків, бо злі слова їх можуть образити і вони не будуть виконувати охоронну функцію. Не дозволялось лихословити  у присутності старших. Весь спосіб життя і праці наших предків споконвіку обумовлювався численними настановами і приписами, які перевірялись життєвим досвідом.. Цей мудрий досвід – втілення вічних цінностей людського спілкування, де логічно поєднувалось життєво-доцільне (практичне) і духовно-прекрасне (естетичне).

Сформувавшись як суто станове і класове явище, етикет за змістом характеризувався прагненням упорядкувати систему людських стосунків, надати їм цивілізованого вигляду. По-суті, етикет – це правила гри цивілізованих людей, які у цьому тісному світі відстоюють своє право на недоторканність, відвойовують власну територію проживання і життєдіяльності. Етикетні норми забезпечують певну рівність, гармонію і зовнішню красу людських відносин.

Етикет, регламентуючи культуру поведінки, фіксував повагу однієї особи до іншої, тому його ще називають «мистецтвом шанобливості». Звичайно етикет передбачає деяку манірність, формальність, «гру у ввічливість», але ці «формальності» компенсуються тактовністю, повагою, ввічливістю. Правила етикету вже вивірені часом, є практично доцільними. Сучасний етикет не носить надто церемонійного характеру, є більш вільним і демократичним, передбачає  свободу варіацій, усталених прийомів і манер.

Етикетні формули чемності застосовуються у різних ситуаціях, але завжди зводяться до ввічливості і доброзичливості. Навіть у конфліктних ситуаціях, у розмові з людиною, котра з певних причин не заслуговує на повагу брутальність і грубість є неприпустимими. Поняття ввічливості включає ще такі різновиди, як коректність, делікатність і тактовність, котрі передбачають вміння правильно оцінювати ситуацію і відповідно обирати найбільш адекватні для неї способи спілкування. Вони базуються на відчутті міри, вмінні не переступати певну межу у конкретних видах спілкувань, не створювати незручних для співбесідника ситуацій.

Етикет обов’язково передбачає стриманість і скромність поведінки, без яких не можливо підкреслити повагу до іншої людини. Скромність вберігає навіть видатну і неординарну особистість від зневажання менш яскравих і видатних. Адже є негідним підкреслювати власну велич шляхом нівелювання цінності іншого. Стриманість дозволяє уникнути розв’язності, надмірної розкутості, непристойної жестикуляції. Скромність і стриманість допоможуть краще розкрити самого себе, позбавить від необхідності грати не властиву особі роль. Проте ці риси не повинні перейти у фамільярність, примітивність, коли особистість навмисно понижує свою духовність і надто спрощує поводження рівняючись на нижчий рівень взаємостосунків ( керівник переходить на «коротку» відстань із підлеглими, вчитель «по-компанійські» ставиться до учнів, що нівелює посадошанування, може понизити авторитет «шефа»).

Етикет ґрунтується також на вимозі точності, обов’язковості, дисципліни. Ці риси спрямовані на дотримання обіцянки і необхідності виконання покладених обов’язків. Без них нема надійності і довіри, особливо у сфері ділових відносин. Але і в сімейній етиці вони є фундаментальними. Етикет вимагає від людини вчасно виконати взяті зобов’язання, а також вміло сформулювати думку, належно оцінити обставини, вміти попередити про непередбачені ускладнення і знайти вихід з метою виправлення невдало спланованої справи, чи при порушенні домовленості. Етикет зобов’язує особу не бути байдужим до обов’язків і вміти визнавати свою провину, виправляти допущені помилки, вибачатись за завдані клопоти через власну недисциплінованість.

Бажання бути значною, підкреслення власної гідності – це найсильніша потреба людини, тому етикет і спрямований на піднесення гідності іншої людини. Етикет – це не підлещування, бо фальшива і примітивна шанобливість швидше викличуть відразу, аніж повагу. Тому при виконанні найважливіших етикетних формул варто користуватись такими правилами:

1. Виявляйте щирий інтерес до тих, з ким спілкуєтесь. Бажаним співбесідником і партнером можна стати тоді, коли зацікавишся проблемами, які його хвилюють. Стародавній римський поет Публій Сір сформулював цю думку так: «Ми цікавимося іншими тоді, коли вони цікавляться нами». Розмову треба вести про те, що цікавить іншого,  підкреслюючи те що він найбільше цінує. Навіть при необхідності налагодження ділових стосунків варто перед діловою зустріччю поцікавитись колом тем, які хвилюють партнера найбільше.

2. Демонструйте привітність і даруйте посмішку. Усміхнене обличчя випромінює доброзичливість і заохочує до спілкування. Як відомо широка усмішка – це обов’язковий атрибут американського способу життя. Американці насправді складають справжній гімн усмішці, яку вони вважають тим ключем, яким можна відчинити будь-які двері, здолати усі бар’єри, аби забезпечити психологічний комфорт для ефективного спілкування. В нашій українській дійсності усмішка ще не стала загальноприйнятим атрибутом, частіше зустрічаються похмурі і сумні обличчя , а в сфері бізнесу більш типовим є діловито-нахабний образ «крутого».

3. Звертаючись до співбесідника частіше називайте його ім’я. Ввічливе звертання до іншої особи передбачає знання загальноприйнятої формули звертання – чи то «товариш», «пан», «пані», «шановний друже» тощо. Але цим не варто обмежуватись, а слід частіше називати ім’я, особливо під час ділових зустрічей. Людям приємно, коли пам’ятають їх ім’я і поважно до них звертаються.

4. Будьте уважним слухачем, навчіться слухати співрозмовника. Підтримуючи розмову, будьте терплячі і навчіться не перебивати. Не забувайте виявляти зацікавлення, ставте запитання, які заохочують співбесідника до розмови, спрямовуйте діалог у тому напрямку, який стосується спільних інтересів  і сприяє досягненню згоди.

5. Уникайте конфліктних ситуацій. Кожна людина прагне відстояти свою позицію, має власну думку, систему уявлень і життєвих цінностей, про що варто завжди пам’ятати. Заради вирішення справи, або збереження добрих стосунків навчіться не вдаватись до категоричних суджень. Відстоюючи власну думку не прагніть обов’язкової перемоги у суперечці. Пам’ятайте, що перемога у суперечці може образити партнера, особливо у вирішенні ділових справ. Тому найлегшим способом вирішення суперечки є її уникнення.

6. Дбайте про охайність свого зовнішнього вигляду. Охайність і чистота – це необхідні етикетні вимоги, тому недбалість в одязі, зачісці сприймається як зневага до оточуючих. Пам’ятайте, що підкреслена екстравагантність привертає особливу увагу, розцінюється як виклик іншим.

Наведені правила стосуються формального аспекту спілкування побудованого на взаємоповазі. Вони можуть диференціюватись залежно від конкретних умов, ситуацій, культурного рівня тих, хто спілкується. За змістом усі ці вимоги мають відповідати принципу гуманності і демократизму.

Діловий етикет діє в сфері виробничо-трудових відносин. Опирається він на загальні норми, хоча специфічно до кожної окремої професії формуються певні особливі правила. В межах певних професій виробляються свої «кодекси честі», які дозволяють підтримувати дух корпоративної єдності (медична, журналістська, юридична, військова етика, бізнес-етика тощо).

Культура службового спілкування не можлива без засвоєння правил ділового етикету. Їх незнання створює багато проблем, іноді призводить до руйнації підприємницьких планів. Ділова людина, котра ставить за мету досягнення успіху у бізнесі зобов’язана оволодіти таємницями етикету, що дозволить більш впевненого почуватись, порядно і чесно співпрацювати з іншими, створювати в колективі комфортний мікроклімат. Етика ділових відносин посилює значення культури спілкування і виробничих комунікацій.

1. Неодмінною вимогою ділового етикету є бездоганна зовнішність, яка забезпечує представницьке сприймання ділової людини і є виявом поваги до інших. Тому недоречною є особлива екстравагантність, надмір прикрас, яскравий макіяж, що привертає надмірну увагу. Манера одягатись підкреслює стиль поведінки, індивідуальність людини, її внутрішній зміст. Тому по зовнішності сприймають людину. Соціологічні дослідження  твердять, що у 85 випадках зі 100 перше враження про людей складається на основі зовнішнього вигляду. Це доводить необхідність більш уважно ставитись до створення зовнішнього іміджу. Практика підтверджує, що оточуючі більш прихильно ставляться до охайних і акуратних людей. Сьогодні мода надто вільна і демократична, а це забезпечує свободу вибору. Але у діловому світі існують певні протокольні вимоги. Наприклад, на офіційні прийоми не дозволяється жінці приходити у міні-спідниці, прозорій блузі, надто відкритому декольте, чоловіку без  піджака, краватки тощо. Одяг ділової людини може бути різноманітним, але функціональний, строгий і стриманий щодо кольорової гами. Одяг ділової людини не повинен відволікати партнерів від роботи, ділових розмов. Необхідно враховувати недоліки фігури, аби максимально їх замаскувати і вирівняти пропорції. Одяг для офіційних прийомів має відрізнятись від повсякденного. Діловій жінці додає впевненості косметика, якою треба користуватись вміло і помірковано. Обережними варто бути при виборі парфумів, запах яких не повинен бути різким і нав’язливим. Елегантна жінка не одягає багато прикрас і не поєднує одночасно срібло і золото, обережно підбирає біжутерію. Ділові чоловіки із прикрас носять обручку або перстень, запонки і защіпки для краватки. Браслети і ланцюжки на шиї, сережки псують імідж солідного підприємця.

2. Зовнішнє враження про людину залежить від вміння триматися, від постави, ходи, жестикуляції. Це є невід’ємною частиною гарних манер. Пряма і горда постава,  впевнена хода, скупа жестикуляція створюють образ надійної і рішучої людини. Добру фізичну форму допомагає підтримувати спорт, якому необхідно виділити певний час.

3. Діловий етикет стосується культури мови, яка є першоосновою спілкування. Правильна вимова, чітка дикція, приємний тембр голосу, прийнятний темп мови дозволяють підкреслити освіченість і професійність бізнесмена. Літературність і чистота мови не допускають використання слів-паразитів, нецензурних виразів. Мова завжди має відповідати ситуації, культурному і професійному рівню слухачів. Її варто збагачувати дотепними висловами, афоризмами, прислів’ями, образними порівняннями. Ділова мова передбачає лаконізм, точність і чіткість думки.

4. У діловій розмові велику роль відіграють невербальні засоби, тобто мова тіла, безсловесне мовлення. Науковці стверджують, що вираз обличчя, поза, жести і т.п. відіграють не менш вагому роль, ніж мова. Тому «мова» тіла має гармоніювати із вербальним мовленням, доповнюючи і підсилюючи його, а не навпаки, шкодити. Так як мова тіла не усвідомлюється, то людині у невербальних реакціях важче прикидатись і фальшивити. Ця мова легше діє на співрозмовника, спонукає до відкритості і відвертості. Ділова людина має враховувати це і вдосконалювати культуру невербального спілкування. Тут не обійдеться без спеціальної підготовки. Американський вчений Алан Піз рекомендує щодня бодай 15 хвилин тренувати свої манери і жести, тоді у відповідальні моменти спілкування людина не буде мати проблем із небажаними рухами тіла і автоматично правильно жестикулюватиме. Водночас вмітиме і «читати» невербальну поведінку своїх комуні кантів. За даними фахівців близько 55 % інформації ми засвоюємо від невербальних знаків в момент мовленнєвого контакту – міміка, жести, 38 % - голос (висота тону, тембр), і тільки 7 % - зміст вимовленого. Мімікою називають рухи м’язів обличчя, а рухи інших частин тіла – це пантоміміка ( від гр. – «усе» + «міміка»), тобто рухи голови, плечей, рук, тулуба, ніг. Ці рухи точно передають психічний і емоційний стан людини.

Невербальна культура ділового спілкування включає такі компоненти, як:

- дистанція – розрізняють близьку – інтимна, особиста, і далеку – соціальну і офіційну;

- рукостискання – при зустрічі, прощанні, досягненні домовленості ( може бути байдуже, мляве, неохоче, зацікавлене, привітне);

- погляд – відображає настрій – сумний, веселий, уважний, прискіпливий, здивований, глибокий, колючий тощо. Етика ділового спілкування вимагає, щоб погляд не був надто пильним ( не більше 6-7 секунд затримувати погляд на співбесідникові). Непристойно довго розглядати людину, змірювати поглядом, демонструвати зневажливість. Діловий погляд не опускається нижче очей співрозмовника, а спрямовується у трикутник, основу якого становить лінія між очима, а вершину – уявна точка посеред лоба. Важливо помічати реакцію зіниць, яка відображає міру зацікавленості, здивування, захоплення або відсутність інтересу, байдужість. Не етично втуплюватись очима, пильно розглядати, насильно привертати погляд;

- усмішка – знімає напругу, але може бути підлабузницькою, іронічною, зневажливою, а також награною і артистичною. Усмішка у етикетному спілкуванні вважається найважливішим невербальним засобом. Усміхатись радять не стільки губами, скільки очима. Вважають, що непривітне обличчя – це обличчя непрофесіонала або ознака неуспішності, невихованості;

- міміка – це вираз обличчя і рухи його м’язів, які передають зміну настрою: радість, гнів,  подив, відразу, страх, страждання. Базується міміка на багатогранності стану обличчя, багатозначності виразних рухів його м’язів. Вважають, що у вираженні почуттів, оцінок, ставлення до співрозмовника можна робити до 20 тисяч мімічних рухів. Але ще Дарвін у книзі «Вираз емоцій у людини і тварин» писав, що «кожен індивід скорочує в більшості випадків лише певні м’язи обличчя відповідно до своїх нахилів. Ці м’язи стають більш розвинутими і тому лінії і зморшки на обличчі робляться більш глибокими і помітними». В українській мові прийнято, наприклад, використовувати такі вирази: насупити брови, наморщити лоб, підморгнути, закусити губу, вишкірити зуби, скривитися, або : і бровою не повів, і вусом не веде, і оком не моргнув тощо. Людей відштовхує, зокрема, «кам’яний» вираз обличчя, застигла міна, обличчя-маска, так як важко розгадати, що за даною незворушністю приховується насправді;

- жести рук  – ( фр. geste – рух, жест), які видають невпевненість, нервовість, страх, неспокій, обурення або врівноваженість, впевненість, рішучість тощо. Розрізняють жести – ритмічні, емоційні, вказівні, зображальні, символічні, емоційні. Тому жести рук безпомильно відображають стан і настрій комуні кантів. Неприпустимим є надмір жестикуляції, яка має завжди бути функціонально доцільною. Говорять, що несподіваним жестам варто більше довіряти, аніж словам, але погляду можна довіряти ще більше, ніж жестам, а реакції зіниць більше, ніж погляду;

- постава – ( фр. pose, poser – ставити, класти), що є мимовільною або навмисною поставою тіла – струнка, рівна, сутула, згорблена, пригнічена, скорботна, горда, пихата. Вони відображають внутрішню позицію людини, її готовність до сприйняття, контактування. Струнка постава, піднята голова, розправлені плечі підтримують належний енергетичний рівень, налаштовують на успіх. Позу варто тримати під контролем свідомості, тренувати ті положення фігури, які надають привабливості і впевненості. Іміджотворче значення невербальних компонентів спілкування має стимулювати майбутніх бізнесменів до досягнення повної гармонії між словесним мовленням і мовою тіла.

Діловий етикет є невід’ємною складовою бізнес-етики, яка сьогодні перебуває в Україні на стадії активного формування. У ділових людей всього світу є розуміння значення ділового етикету, обов’язковості його функціонування. Якщо ділові партнери порушують етикетні вимоги, з ними ніхто не буде вести справи, ніхто не буде заключати угоду з тими, хто з першої ж зустрічі повівся не за правилами. У бізнесі, як і в спілкуванні в цілому, поводяться відповідно, поважають лише рівних собі. Тому етикет у підприємництві – це основа рівності, передумова вигідної співпраці. Бізнес, хоча і діє за своїми принципами, але опираються вони на культуру і моральність.

Питання для самоконтролю

  1.  Чим визначається спілкування як мірило моральної культури людини?
  2.  Які основні морально-психологічні принципи спілкування?
  3.  Що таке етика ділового спілкування?
  4.  Які основні принципи ділового спілкування?
  5.  Які основні характеристики комунікативних моральних рис людини?
  6.  Чим відзначаються чесноти і вади як комунікативні моральні риси людини?
  7.  Що таке діловий конфлікт?
  8.  Які основні морально-етичні аспекти вирішення конфлікту?
  9.  Що таке етикет?
  10.  У чому спільне і відмінне між етикетом і ритуалом?


список використаної літератури

Обов’язкова література

  1.  Етика. Навч. Посіб. / Аболіна Т.Г., Єфименко В.В. та ін. – К., 1992.
  2.  Этика: Учебник  для студентов философских факультетов вузов  // А.А. Гусейнов, Е.Л. Дубко, С.Ф. Анисимов и др.. – М.,1999.
  3.  Малахов В. Етика. Курс лекцій. Навч. посіб. – К., 2002.
  4.  Петрушенко В.Л., Савельєв В.П., Сурмай І.М. та ін. Етика та естетика. Навч. посібн./ За ред. В.Л.Петрушенка. – Львів, 2008.
  5.  Савельєв В.П. Етика: Короткий навч. словник: терміни, поняття, персоналії. – Львів, 2009.
  6.  Савельєв В.П. Етика. Навч.посібн. – 2-е вид. – Львів, 2008.

Додаткова література

  1.  Апресян Р.Г. Добро и польза // Этическая мысль. – М.,1990.
  2.  Брентано Ф. О происхождении нравственного сознания. – СПб., 2000.
  3.  Войтила К. Иоанн Павел П. Любовь и ответственность. – М.,1993.
  4.  Герет Т.М., Клоноскі Р. Дж. Етика бізнесу / Пер. з англ. О.Ватаманюк. Киев, 1999.
  5.  Гусейнов А.А. , Апресян Р. Этика.  М., 1998.
  6.  Джордж Р.Т. Де. Деловая этика. / Пер. с англ.. Р.И. Толлера. – СПб.
  7.  Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения. – М.,1992.
  8.  Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія: Підручник. – К.,1999.
  9.  Зеленкова И.Б., Беляева Е.В. Этика: Учебное пособие и Практикум.- Минск,1997.
  10.  Кондратов В., Чичина Е. Этика. Эстетика. – Ростов-на-Дону,1998.
  11.  Ненасилие: философия, этика, политика. – М., 1993.
  12.  Попов Л.А. Этика. – М., 1998.
  13.  Проценко О.П. Модуси етикету: добро, краса, користь. – Харків, 1994.
  14.  Спиноза Б. Этика. – СПб., 2001.
  15.  Сущность и диалектика этических и эстетических категорий. - К., 1990.
  16.  Швейцер А. Культура и этика . – М.,1973.
  17.  Швейцер М. Благоговение перед жизнью. – М., 1992.
  18.  Шрейдер Ю.А. Этика: Введение в предмет. – М., 1998.


Навчальне видання

Кушнір Ірина Олександрівна

Основи етики

К 96

Кушнір І.О.

Основи етики: Опорний конспект лекцій для студентів денної форми навчання, у галузі знань 0305 «Економіка та підприємництво», напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці». – Дніпропетровськ: Дніпропетровська державна фінансова академія, 2010. – 153 с.

Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з  навчальної дисципліни «Основи етики», затвердженої ректором Дніпропетровської державної фінансової академії у 2010 році.

Опорний конспект лекцій повинен допомогти студентам різних форм навчання отримати необхідну систему знань з етики та оволодіти вмінням застосовувати одержані знання в безпосередній практичній діяльності.

ББК 87.7

Підп. до друку ________Формат 84х 1081/32 Папір друк.

Ум.друк.арк. 2,6 Облік.-видав.арк. 3,6 Тираж  _____ Замовлення №______

_______________________________________________________________

РВВ ДДФА Дільниця оперативного друку. Св. Держкомітету інформ. політики, телебачення та радіомовлення сер. ДК 2126 від 17.03.2005 р.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34872. Поняття і види безробіття 23 KB
  Безробіття - це відсутність можливості для працівників, здатних і бажаючих трудитися, мати робоче місце, що дає право на одержання прибутку.
34873. Класифікація населення україни.Рівень безробіття 24.5 KB
  Рівень безробіття 1. Рівень безробіття безробіття робоча сила. У звязку з тим що добровільне безробіття є і Д нормальним явищем то повна зайнятість припускає що економіка ніколи не V функціонує при 100 зайнятості робочої сили. Повна зайнятість це зайнятість яка складає менше 100 наявної робочої сили що припускає фрикційну та структурну форми безробіття.
34874. Сутність і показники інфляції 23 KB
  сутність і показники інфляції Інфляція це підвищення загального рівня цін. Дефляція зворотне явище тобто зниження загального рівня цін. В економічній літературі дискусійним є питання про те чи всяке підвищення цін є інфляційним. Більшість економістів вважають що будьяке підвищення цін означає інфляцію.
34875. Види інфляції 23.5 KB
  По причині виникнення :1) Інфляція попиту –виникає в результаті перевищення спроса попиту над пропозицією 2)Інфляція іздержок -виникає в результаті збільшення іздержок виробництва і зменшення пропозиції в результаті збільшення заробітної плати і збільшенням уін на ресурси (крива пропозиції буде відхилятися вліво).
34876. Сутність і функції грошей 24.5 KB
  Сутність і функції грошей Гроші це загальний еквівалент що виконує основні функції: міра ітості засіб обігу і засіб заощадження. Гроші як загальний еквівалент виникли ще в VII 111 і до нашої ери і виступали у вигляді товару що виражає вартість всіх і ч товарів що дозволяло легко порівнювати товари між собою. Цю функцію гроші виконують безпосередньо і виступають у якості посередника в товарному обігу. У 1690 року в Північній Америці з'явилися замінники золота у вигляді паперових грошей коли гроші вільно...
34877. Види і засоби, що замінюють гроші 23.5 KB
  Вексель – письмове зобов’язання боржника сплатити визначену суму грошей у визначений термін. Звичайний вексель має такі реквізити: 1 найменування; 2 визначену суму платежів; 3 зазначення терміну платежу; 4 найменування того кому має бути здійснено платіж; 5 місце дату складання векселю і підпис того хто його видав. Вексель може розпочати самостійний рух якщо він передається від одного власника держателя до іншого шляхом особливого передатного напису – індосаменту. Вексель можна передати банку отримавши із певною знижкою борг...
34878. Поняття кредит . Види кредиту 20.5 KB
  Позички торговим і промисловим підприємствам. Позички під застану нерухомості. Споживчі позички приватним особам що повертаються вроздріб. Позички під цінні папери даються для придбання акцій та інших цінних паперів.
34879. Функції центрального банку 21 KB
  функції центрального банку Центральний банк головний банк що регулює грошовий обії країни і визначає основи кредитної політики держави. Особливість функціонування центрального банку Сучасні центральні банки характеризуються двоїстістю положення: з однієї сторони їхня діяльність повинна бути погоджена з економічною політикою держави з іншого боку вони повинні мати самостійність у проведенні фінансовокредитної політики держави.