48132

Теорія держави і права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Відомо, що держава існувала не завжди, а її утворенню передував первіснообщинний устрій, який являв собою стародавній тип колективного виробництва і був результатом слабкості окремої людини перед навколишнім природним середовищем. З моменту виникнення колективної праці труд окремої людини стає частиною спільної праці всього колективу общини, яка по суті була економічною формою організації людей

Украинкский

2013-12-15

1.45 MB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 18

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН КУРСУ

п/п

Теми

1.

Поняття, походження та основні інститути держави і права

2.

Система права

3.

Правосвідомість, правова культура та правова поведінка

4.

Правопорушення і юридична відповідальність

5.

Основи конституційного права України

6.

Цивільне право України

7.

Сімейне право України

8.

Трудове право України

9.

Господарське право України

10.

Законодавство України про адміністративну відповідальність

11.

Кримінальне право України

ЛЕКЦІЯ 1

Тема: Поняття, походження та основні інститути держави і права

  1.  Особливості виникнення держави і права.
  2.  Теорії походження держави.
  3.  Поняття та ознаки держави.
  4.  Функції держави.
  5.  Апарат і механізм держави.
  6.  Форма держави.
  7.  Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

1.Особливості виникнення держави і права.

Відомо, що держава існувала не завжди, а її утворенню передував первіснообщинний устрій, який являв собою стародавній тип колективного виробництва і був результатом слабкості окремої людини перед навколишнім природним середовищем. З моменту виникнення колективної праці труд окремої людини стає частиною спільної праці всього колективу общини, яка по суті була економічною формою організації людей. Знаряддя праці, її результат ставали загальними і належали всім. Тобто характер власності теж був загальним. Відповідно до цього розподіл продуктів здійснювався порівну, тобто існувала справедливість, яку свого часу Арістотель назвав розподільною. Такий стан тогочасного суспільства був природним. Формою соціальної організації у той період був рід, причому до нього входили люди, пов’язані не тільки родинними зв’язками, а й інтересами колективного виробництва. Родова община – колектив людей, об’єднаних кровнородинними зв’язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спільній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами.

Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (приблизно 2 млн. років тому) до утворення держави ( 5 тис. р. тому), класового суспільства. Воно проходить у своєму розвтку три етапи: 1) ранній етап – праобщина (стадія становлення); 2) середній етап – родова община (стадія зрілості); 3) пізній етап – протоселянська община (стадія розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють 2 головних періоди у розвитку первісного суспільства: 1) період збиральної (присвоювальної) економіки – коли люди отримували готові продукти від природи шляхом полювання, збирання плодів, рибної ловлі; 2) період виробничої економіки, коли людство переходить до землеробства, тваринництва,металообробки тощо.

Первісному суспільству були притаманні і владні інститути. Влада – здатність і можливість впливати на поведінку, діяльність людей за допомогою різних засобів – волі, авторитету, насильства тощо. Соціальна влада  при первіснообщинному ладі  існувала у формі потестарної влади (лат. potestusвлада, могутність) і не знала майнових, кастових, станових, класових відмінностей і державно-політичних форм. Влада базувалася на авторитеті і не давала жодних матеріальних переваг. Її носієм і джерелом була вся община, а способом реалізації – первісне самоврядування. У випадках порушень звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді фізичного покарання або вигнання з роду.

Управління в первісному суспільстві здійснювали загальні збори членів роду (воїнів), які вирішували питання життєдіяльності роду і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією, розглядали справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між окремими особами; старійшинами (радами старійшин), влада яких ґрунтувалася на їх авторитеті, шануванні, досвіді, мудрості; воєнними вождями (радами воєнних вождів). 

Отже, влада первісного суспільства здійснювалась з метою узгодження волі та інтересів усіх членів роду чи племені.

З часом соціальне життя продовжувало ускладнюватись, і старі інститути влади не могли задовольнити потреби дня. Тому для вирішення нагальних проблем і виникає нова форма організації суспільного життя — держава.

У кожному суспільстві виникнення держави було зумовлене цілим рядом чинників, притаманних саме тим чи іншим соціальним устроям. Серед них розрізняють економічні (або виробничі), етнічні, географічні та ін. Проте в цілому держава виникає для потреб суспільства, збереження його цілісності, сталості та регулювання відносин між його соціальними прошарками, здійснення управління справами всього суспільства.

У міру ускладнення відносин і у зв’язку з конфліктами інтересів окремих осіб і груп людей між собою в суспільстві з’явилися відповідні структури, що почали здійснювати охоронну діяльність. У подальшому становлення держави та її владних інститутів стимулюється розподілом суспільної праці й розшаруванням суспільства на соціальні групи, які мають різні джерела походження і функції, виконувані у суспільстві. Останнє стратифікується на верстви: 1) зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві; 2) такі, що виконують управлінські функції. Виконання цих функцій спочатку тимчасово покладалося на окремих людей, а згодом управлінська посада стала постійною. Тобто утворення держави пов’язане з розпадом суспільної влади родового устрою і встановленням публічної влади, яка стає основною ознакою держави. Проявами такої публічної влади на етапі становлення держави були військові формування, а згодом поліція. З виникненням цих інститутів держава починає відособлюватись від суспільства. Але цю частину публічної влади не можна ототожнювати з державою. Це тільки її частина, в основі якої лежить примус.

Державна влада відрізняється від родової насамперед територіальною, а не родовою ознакою організації населення. В державне утворення об’єднуються люди, що живуть на певній території, на яку поширюється вплив влади. Родові зв’язки відходять у минуле, і люди стають залежними від території, тобто таким чином виявляється територіальна ознака держави. Згодом публічна влада формується повністю, втілюючись у державному апараті, який значно відрізняється від апарату управління первіснообщинного ладу.

Загальні передумови  виникнення держави: великий суспільний розподіл праці, поява приватної власності та майнової нерівності, створення класів та поширення конфліктів між ними, потреба в сильній владі та озброєними загонами людей, які здатні виконувати організований примус.

Отже, трансформація родової організації суспільства в державу відбувалась поступово, протягом тривалого часу. Причому формування державності та її атрибутів у різних регіонах світу мало свої особливості. Тому, можна виокремити такі шляхи формування держави у народів світу:

  1.  Східний (азіатський) шлях характерний для Єгипту, Вавилону, деяких країн Африки, Південної Америки, Океанії. Тут зберігалися усталені соціальні зв’язки родового устрою, зумовлені земельно-общинними відносинами та їх економічною базою — колективною власністю. Родоплемінна верхівка, яка виконувала функції управління цією власністю, не виділялась у матеріальному плані. Її майновий стан і привілеї залежали від посади. Тому родова знать, використовуючи свій авторитет, поширювала свою владу за межі роду, на певну територію, трансформуючись у професійних управлінців, публічну владу. До того ж, родова знать задля задоволення своїх інтересів вдало використовувала релігію. Зокрема, в літературних пам’ятках Стародавнього Єгипту, серед яких «Повчання Птахотепа» (XXVII ст. до н. е.), «Книга мертвих» (XXV—XXIV ст. до н. е.) та інших, репродукувалась ідея, що джерелом влади є Бог, а особа, яка виконує владні функції і здійснює це від його імені, — посередник між Богом і людьми. Подібне сприяло трансформуванню родової влади в державну, формуванню деспотичних монархій з надмірно централізованою владою та її відповідним апаратом. Водночас відбувалась модифікація колективної власності у державну. Апарат держави в особі монарха і чиновників здійснював управління общинами, загальними справами всього суспільства, власністю, виробничими процесами, будівництвом ірригаційних споруд, вирішував питання війни і миру тощо.
  2.  Виникнення античної державності (Стародавня Греція, Стародавній Рим). Основними факторами державотворення були: послідовний розклад родової організації влади, перехід від колективної до приватної власності на землю, засоби виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. З’являються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний державний апарат рабовласницької держави. У Стародавньому Римі процес утворення держави прискорила тривала боротьба плебеїв (прийшлого населення) проти патриціїв. Ця боротьба стимулювала розпад родоплемінного устрою.  
  3.  Виникнення державності у більшості народів Західної і Східної Європи. У ході розкладу первісних відносин виникає ранньофеодальна держава, яка характеризується феодальним землеволодінням, васальною службою, становою організацією суспільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних стосунків відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі.

Право виникає разом з державою як ефективний регулятор суспільних відносин, за допомогою котрого держава здійснює соціальне управління всіма сферами життєдіяльності суспільства. Появі права сприяють ті самі закономірності, умови і причини, які спричиняють до життя державу, проте головна роль у виникненні цього соціального регулятора належить саме державі. За своєю суттю право значно відрізняється від правил поведінки, які регулювали відносини в первісному суспільстві, хоча між ними існують безпосередній зв’язок і певна послідовність, чого не можна сказати про органи родового самоуправління і органи держави.

Життя і поведінка людей первісного суспільства всебічно і детально регулювались цілим комплексом норм, до якого входили правила співіснування, вимоги моралі та приписи релігії.

Встановлені в родовому суспільстві норми мали імперативний характер, їх виконання забезпечувалось силою звички, традицій, повагою та авторитетом глави роду, старійшин, вождя. Будь-яке відхилення від установленого зразка поведінки піддавалось загальному осуду, розглядалось усім колективом, який і визначав санкції за порушення мононорм. Такими санкціями, зокрема, були побиття, вигнання з роду тощо.

З виникненням держави з’являються спеціальні органи і посадові особи, які починають розглядати факти порушень норм і застосовувати санкції до порушників. Згодом ці органи набувають ознак судової влади, а їх посадові особи починають здійснювати свої функції на постійній основі. Держава через ці органи санкціонує звичаї і норми первісного суспільства та в процесі судової практики започатковує нові.

З часом зазначені звичаї й прецедентні правила починають викладатись у письмовій формі і застосовуватись при розгляді подібних порушень. Тобто запис звичаїв і судової практики згодом набуває ознак законів, в яких закріплювалась воля суспільства, а пізніше — й воля правлячої верхівки, що забезпечувалась силою державного примусу. Поступово зміст записів норм розширювався: до нього почали включатись приписи, що встановлювали збори і податі з населення, які використовувались державою для утримання органів управління та суду.

Серед перших писаних законів слід назвати закони Солона (640 чи 635—бл. 559 до н. е.) в Афінах, закони ХІІ таблиць у Римі, договори київських князів Олега (907 і 911 рр.) та Ігоря (945 р.) з греками, «Руську Правду» (норми якої датуються до ХІ — початку ХІІІ ст.) тощо.

Проте в правовій науці існує кілька теорій, які обґрунтовують різні версії походження права. Зокрема, теологічна теорія, базуючись на вірувальному компоненті свідомості людини, пояснює, що витоками права є воля Бога, а метою права — боротьба зі злом і утвердження на землі добра і справедливості. Позитивне (писане, встановлене волею людей) право розглядається як продовження волі Бога і є беззаперечним до виконання. Ця теорія виникла задовго до нашої ери, дістала обґрунтування в працях апологетів християнства в епоху середньовіччя (Ф. Аквінський) та подальший розвиток у західноєвропейських течіях неотомізму в ХІХ—ХХ століттях.

Найпоширенішою свого часу була теорія природного права, яка в інтерпретованому вигляді набула популярності в ХХ столітті. Прихильники цієї теорії (згадані Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, а також С. Оріховський-Роксолан, Ф. В. Тарановський та ін.) вважали, що позитивне право бере свій початок з вічних законів природи, з природи самої людини. Природні закони виникають та існують самостійно. Людина в процесі життєдіяльності пізнає їх суть і втілює їх у позитивному праві. Водночас природне право розглядається як критерій позитивного, волевстановленого права.

В XVIII—XIX століттях у Німеччині була сформована історична школа права, представники якої Г. Гуго (1764—1844 рр.), Ф. Савіньї (1779—1861 рр.) та Г. Пухта (1798—1846 рр.) розробили теорію, що стверджувала: право зароджується і розвивається історично, випливає із свідомості народу, нації. Схожою до неї виявилась психологічна теорія права (Л. Й. Петражицький (1867—1931 рр.)), яка пояснювала походження права особливостями психіки людей, їх переживаннями та емоціями. Марксистська теорія права (К.Маркс, Ф.Енгельс) причинами виникнення права вважала економічні відносини суспільства, а його суттю зведену в закон волю пануючого класу.

2.Теорії походження держави.

Держава виникає і розвивається під впливом ряду факторів, а саме: релігійних, природно-кліматичних, техніко-економічних, демографічних, антропологічних, психологічних та ін. Складні, неоднозначні конкретно – історичні умови (процеси) формування держави, а також розмаїття філософських і ідеологічних позицій авторів концепцій обумовлюють множинність теорій щодо причин виникнення держави. Кожна з них відображає різні погляди і судження на природу держави та її походження.

Однією з перших виникла теологічна теорія. Головною її ідеєю стало твердження, що держава виникає та існує як результат волі Бога. Так само і влада держави теж походить від Бога, тому кожен повинен виконувати державні (владні) настанови і приписи як такі, що йдуть від Бога. Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавніх Індії та Китаю. Крім того, згідно з поглядами давньоєврейського народу Бог вважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Такий підхід до проблеми з’ясування питання про походження держави, влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; згодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення в Новому Заповіті. Пізніше теологічна теорія отримала концептуальне оформлення в працях Аврелія Августина (354—430 рр.) та Фоми Аквінського (1225 чи 1226—1274 рр.). Прибічником цієї теорії був також український мислитель Іван Вишенський (1545 чи 1550—після 1620 рр.).

Пізніше набула поширення патріархальна теорія походження держави. В ній стверджується, що держава виникла шляхом розростання сім’ї. В основі виникнення держави вбачається природний потяг до взаємного спілкування. У зв’язку з тим, що люди прагнуть жити з собі подібними вони, об’єднуються в сім’ї, сім’ї — у рід, роди — у плем’я, останні — в союз племен, а згодом — у державу. Державна влада є продовженням батьківської влади в сім’ї. держава – це найвища форма політичного спілкування людей. Авторами цієї теорії були грецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) та італійський мислитель Марсилій Падуанський (1275—1343 рр.).

Державницька і правова думка Нового Часу (XVII-XVIII ст.) дала світові договірну теорію походження держави (Г. Гроцій (1583—1645 рр.), Б. Спіноза (1632—1677 рр.), Т. Гоббс (1588—1679 рр.), Дж. Локк (1632—1704 рр.), Ж. Ж. Руссо (1712—1778 рр.), О. М. Радіщев (1749—1802 рр.)). Кожна людина мала природні, невід’ємні права, але в процесі розвитку людства права одних людей вступають у суперечність з правами інших і порядок у  суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди домовилися встановити над собою інституцію – державу, яка відповідала б за дотримання порядку. Держава виникає внаслідок укладення людьми угоди між собою про свідоме самообмеження своєї свободи на користь загальних інтересів, спільного співіснування. Суспільний договір – згода людей на об’єднання, утворення держави.  В договірній теорії розрізняють первинний договір (договір-об’єднання) і вторинний договір (договір-підпорядкування народу і державних органів правителям). Таким чином, держава народилася внаслідок розумної волі народу. Мається на увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспільства, коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного визнання єдиного об’єднуючого всіх центру.

У кінці XIX — на початку ХХ століття для пояснення причин виникнення держави була висунута теорія насильства, в рамках якої розрізняють теорію внутрішнього насильства (Є. Дюрінг): власність, класи і держава виникли внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою. Прихильники зовнішньої теорії насильства (Л. Гумпловича, К. Каутського) виокремлювали серед найважливіших чинників державотворення війни і територіальні завоювання. Насильство розглядається як глобальне, а не локальне явище. Для закріплення пригноблення слабших і створюється держава як особливий апарат примусу.

Ідеї теорії насильства в ХІХ ст. були покладені  в обґрунтуванні расової теорії (Ж.-А. Гобіно, Ф. Ніцше). Поділ суспільства за расовою ознакою вважався основною передумовою виникнення і розвитку держави. У світі існують «вищі» раси, які покликані володарювати, і «нижчі», яким природою призначено бути в підкоренні «вищих» рас, а виникнення держави необхідне для забезпечення панування одних рас над іншими.

У цей же період виникла ще одна теорія походження держави історико-матеріалістична. Авторами її були німецькі економісти К. Маркс (1818—1883 рр.) та Ф. Енгельс (1820—1895 рр.). Ця теорія пов’язує виникнення держави тільки з появою приватної власності, розшаруванням суспільства на антагоністичні класи, виключаючи при цьому роль інших факторів. У вітчизняній юридичній науці ця теорія набула домінуючого значення й отримала досить детальне висвітлення в на вчальній літературі. Згідно з цією теорією, держава — це продукт природно-історичного розвитку суспільства. Первіснообщинне суспільство характеризувалося відсутністю держави. Проте економічний розвиток суспільства спричинив появу матеріальних і соціальних умов виникнення держави. Логіка процесу виникнення держави відображена в наступних моментах розвитку суспільства. Спочатку відбувся великий суспільний поділ праці (від землеробства відділилося скотарство, потім ремесло і, нарешті, діяльність купців), що спричинило зростання продуктивності праці і появу так званого надлишкового продукту, оскільки одна сім'я чи навіть одна людина виробляла більше, ніж могла спожити. У попередніх економічних умовах цього не було. Наслідком появи надлишкового продукту — головного моменту розпаду первіснообщинного суспільства — стало виникнення приватної власності, бідних і багатих, експлуататорів і експлуатованих. Останні — це два класи з непримиренними інтересами. У суспільстві, розколотому на два таких класи, виникла класова боротьба. Інтерес класу, який панував економічно, був у збереженні і зміцненні свого становища, а поневоленого класу — в позбавленні від неволі, зміні свого стану на кращий. Класова боротьба зумовила появу держави як органу, здатного на підставі організованого примусу і насильства забезпечити існування суспільства, внутрішньо суперечного і єдиного цілого. При цьому економічно панівний і наймогутніший клас одночасно ставав і класом, який панував політично, тобто держава виникала перш за все як орган, що діяв в інтересах саме цього класу. Поступово клас, який захопив публічну владу, формував і корисні для нього органи влади. В історично-матеріалістичній теорії виникнення держави пов'язане не тільки з появою у класовому суспільстві потреби в органі, який би контролював класову боротьбу, виконував би функцію пригнічення панівним класом інших. Економічний розвиток суспільства, який ускладнює, розвиває його структуру, викликає потребу суспільства в органі, який би виконував функцію управління «спільними справами» суспільства. Таким органом є держава й досі.

Згідно з «гідравлічною» («іригаційною») теорією К. Віттфогеля передумовою ранньої державності був перехід до іригаційного землеробства. На його думку, деспотичні форми держав азіатського способу виробництва пов’язані з будівництвом іригаційних споруд, для чого необхідне жорстке централізоване управління і підпорядкування. Деспотизм він називав «гідравлічною» цивілізацією. Однак така теорія має локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким кліматом і не пояснює особливості процесу державотворення в інших регіонах.

Органічна теорія (автор англ. філософ Г. Спенсер) – порівняння суспільства з біологічним організмом. У розвитку суспільства проглядаються загальні закономірності, притаманні всім живим організмам. На думку Спенсера, держава, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як і біологічний організм, держава має політичне тіло — голову, тулуб, руки, ноги, що виконують відповідні функції.

Виникнення держави пояснюється також психологічними факторами – особливостями людської психіки, зокрема прагнення людей до пошуку авторитету, якому можна було б підкорятися (Л. Петражицький); демографічними  факторами – зростанням народонаселення (Т. Р. Мальтус); географічними – кліматом, ландшафтом, природними ресурсами (Е.Хантінгтон).

Серед інших теорій походження держави заслуговують на увагу космічна, технократична та мусульманська. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на Землю політичної організації суспільства з Космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії виникнення держави полягає начебто в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряддями праці. За теорією ісламістів, держава у мусульман виникає як служитель мусульманського права і слідкує за правильним відправленням правосуддя.

Сучасні концепцій держави – на самостійне опрацювання.

3.Поняття та ознаки держави.

Держава — складне явище й охопити одним поняттям усі його аспекти неможливо, тому дати досить повне уявлення про нього може тільки низка визначень. В зв'язку з цим, перш за все, треба розрізняти поняття держави в широкому і вузькому значенні слова.

У широкому розумінні держава — це всеохоплююча, правова, суверенна, територіальна і політична організація суспільства, яка має спеціальний апарат влади, що забезпечує існування суспільства як єдиного цілого, його зовнішню і внутрішню безпеку (навіть із застосуванням примусу — силового впливу). Іншими словами, держава це форма організації суспільства, яка виникає на певному етапі його історичного розвитку.

У вузькому розумінні держава це механізм управління суспільством у вигляді спеціального апарату суверенної влади (публічної, політичної), яка поширюється на все населення країни і її територію, що володіє на цій території монополією на застосування примусу, оподаткування, видання нормативно-правових актів. Інакше кажучи, держава — це механізм здійснення публічно-політичної влади в суспільстві, механізм управління суспільством. Таке трактування держави тотожне поняттю державного апарату, системи його органів, які наділені певними повноваженнями. Серед визначень поняття держави є й такі, що акцентують увагу на державі як на провідній учасниці міжнародних відносин, суб'єкті міжнародного права, що характеризується наявністю в неї певної території, населення, влади (державної), котра поширюється на все населення цієї держави і його територію. Основною якісною ознакою держави як суб'єкта міжнародного права є суверенітет. Тому не випадково 16 червня 1990 року, в період розпаду СРСР, прагнучи до створення незалежної держави, Верховна Рада УРСР як найвищий представницький орган державної влади прийняв Декларацію про державний суверенітет України.

Основні ознаки держави:

Різні визначення держави завжди вказують на ті чи інші ознаки держави. Повноцінне висвітлення цих ознак неможливе без згадки про державну (публічно-політичну) владу. Державна влада — це влада одночасно політична і публічна. Публічною вона є тому, що офіційно управляє справами всього суспільства і виступає від імені суспільства в цілому при вирішенні питань у своїй компетенції. Політичною ж вона є тому, що в особі державного апарату відділена від суспільства. Відносно самостійне існування, стан у суспільстві і та сила, якою ця влада володіє, дають змогу їй дієво керувати соціально-неоднорідним суспільством, тобто таким, в якому здебільшого відсутня єдність, збіжність інтересів у різних верств, груп і спільнот людей. Оволодіння владою створює можливість одній якій-небудь частині суспільства (більшій чи меншій або ж її представникам) не тільки керувати справами всього суспільства, забезпечувати його безпеку, існування як єдиного цілого, а й управляти ним переважно у своїх інтересах, що й політизує публічну владу. Саме тому вона завжди виступає як влада публічно-політична.

Державну владу не можна ототожнювати з самою державою, тобто її лад, механізм існування як певних органів: судових, контрольно-наглядових, військових та ін. Сама ж по собі державна влада — це спосіб управління суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примусу. Із цього випливає, що підставою дієвості державної влади є авторитет сили, а не сила авторитету. Проте це зовсім не означає, що державна влада — це сила, яка прагне до того, щоб бути авторитетною. Не випадково в демократичних державах проводяться відповідні соціологічні дослідження, вивчається суспільна думка з приводу державних рішень, які плануються або вже відбулися.

Для будь-якої держави характерна наявність державної влади, яка є суверенною. Державний суверенітет, який необхідно відрізняти від національного чи народного суверенітету, має на увазі верховенство державної влади всередині країни, її незалежність від будь-якої іноземної влади. Суверенітет, який розглядається як порівняльна властивість державної влади (і держави як її організації), свідчить про її положення серед тих влад, які наявні в суспільстві — церковної, батьківської, корпоративної й інших. Державна влада існує відокремлено від зазначених влад і має верховенство стосовно них у сфері державних справ. Суверенітет держави — це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади у державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Вивчення держави свідчить, що її можна розглядати як організацію влади, яка є всеохоплюючою. Тільки державна влада поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), які перебувають на території держави. Якщо суверенітет розуміти як властивість державної влади, яка вказує на її силу, то всеохоплюваність — це така властивість державної влади, яка вказує на масштаб її дії в суспільстві. Ширше розуміння «всеохоплюваності» як ознаки держави означає, що держава — це організація суспільства в єдине ціле через інститут «громадянства» (підданства), тобто держава — це всеохоплююча організація суспільства.

Держава є організацією влади, яка панує на чітко визначеній території, тобто обмеженій частині поверхні планети (суші, моря, повітряного простору). Територія держави може бути матеріальною підставою її існування. Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Існування держав невідокремлюване від наявності відповідного населення країни (народонаселення, державного народу). Люди, народ, населення країни — соціальна основа держави. Народ, який населяє територію країни, є суб'єктом і об'єктом державної влади.

Держава об'єднує людей в єдине ціле, а належність їх до певної держави відображає поняття «громадянство» (підданство) — це стійкий правовий зв'язок особи з цією державою, яка виражається в їх взаємних правах і обов'язках.

Держава має спеціальний аппарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від громадянського суспільства.

4.Функції держави.

Функції держави — це основні напрями її діяльності, в яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держави, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соціально неоднорідному суспільстві.

Поряд з функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів держави.

Державні функції та функції державних органів слід відрізняти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодавство, управління, правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохочення і примус.

Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:

  1.  за соціальним значенням діяльності держави функції поділяються на:

Основні функціїце найзагальніші та найважливіші комплексні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну, організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну тощо.

Неосновні функціїце напрями діяльності держави із здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції тощо.

  1.    залежно від територіальної спрямованості розрізняють:

Внутрішні функції — це такі напрями діяльності держави, в яких конкретизується внутрішня політика щодо економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя громадянського суспільства. До внутрішніх відносять функції:

1. забезпечення народовладдя через діючу в політичній сфері систему політичних інститутів, установ, державних органів, тобто через представницькі органи, які обрані народом і уповноважені від імені народу здійснювати державну владу в країні (наприклад Верховна Рада України); органи місцевого самоврядування (наприклад, обласні, районні й інші ради); референдуми
(загальнодержавні, місцеві);

2. економічна. Економіка розвивається на підставі саморегулювання; втручання до неї держави обмежене і зводиться до вироблення економічної політики, керування підприємствами й організаціями, що належать до державної власності, встановлення правових основ ринку, цінової політики, регулювання зовнішніх економічних відносин; у періоди економічних криз,
на перехідних етапах утручання держави в економіку зростає;

3.соціальна — зняття і пом'якшення соціальних суперечностей фінансовою, матеріальною, програмною й іншою підтримкою осіб, що потребують соціального захисту: інвалідів, безробітних, біженців, багатодітних родин тощо;

4. екологічна — забезпечення екологічної безпеки громадян;

5. оподатковування — для формування бюджету держави;

6. охорона і захист прав і свобод громадян. Виконання цієї функції пов'язане насамперед із діяльністю органів правосуддя, прокуратури і внутрішніх справ;

7. культурно-виховна — організація освіти, виховання, підтримка і розвиток науки і культури.

Зовнішні функції — це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим товариством у цілому Зовнішніми функціями є:

  1.  інтегрування національної економіки у світову, залучення і підтримка іноземних інвестицій — сучасний світ характеризується економічною взаємозалежністю держав; склався світовий поділ праці; приплив іноземних інвестицій — джерело розвитку вітчизняної економіки;
  2.  оборона — випливає з призначення Збройних Сил України винятково для захисту незалежності, територіальної цілісності держави і виконання міжнародних зобов'язань;
  3.  підтримка світового порядку — співробітництво з іншими державами у сфері боротьби з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом; діяльність для збереження миру, роззброєння, ліквідації ядерної зброї;
  4.  співробітництво з іншими державами в вирішенні глобальних проблем сучасності. Тільки спільні зусилля можуть зрушити з місця вирішення проблем, які стоять перед світовим співтовариством: екологічної, сировинної, енергетичної, демографічної й ін.
  5.  за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.
  6.    за сферами суспільного життя їх поділяють на: Гуманітарні функції — це напрями діяльності держави та її органів із забезпечення кожній людині належних умов життя. Економічні функції — це напрями діяльності держави (її органів) на перехід від планової до ринкової економіки й подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку, добросовісної конкуренції, обмеження монополії. Політичні функції — це напрями діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

5.Апарат і механізм держави.

Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні органи й організації. Система всіх державних органів і організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом. Серед названих є державні органи, що наділені державно-владними повноваженнями. Такі органи й називають апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:

а) державні підприємства;

б) державні установи;

в) апарат держави;

г) інші державні організації.

Державні підприємстваце державні структури, які безпосередньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо.

Державні установи — це вид державних організацій, на які покладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематеріального виробництва. До них слід віднести установи у сфері фінансів, культури, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. Це, наприклад, державні дошкільні дитячі установи, школи, училища, середні та вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.

До інших державних організацій, наприклад, відносять державні будівельні організації або армію, міліцію тощо.

Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.

Основними принципами діяльності державного апарату України є:

Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства.

Національна рівноправність. Як корінна національна група, так і решта груп, що проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економічних, громадських, соціальних і культурних прав. _

Законність. Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Суверенність. Державний апарат уособлює єдність державної влади на засадах самостійності та незалежності; він є виразником суверенітету народу.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає. що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різноманітних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Поєднання переконання і примусу. Примус до осіб застосовується, коли  особа не підкорилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства та вичерпано всі методи переконання.

Гласність, відкритість і врахування громадської думки. Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями й рухами, вивчає громадську думку та враховує її в організації і здійсненні покладених на нього завдань.

Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.

Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.

У теорії держави виокремлюють такі органи: представницькі; глава держави; виконавчі; судові.

Представницькі органи — провідні органи сучасної держави, в яких народ реалізує свій суверенітет. У системі органів влади вони є первинними, тобто такими, що не створюються ніякими іншими органами, а обираються безпосередньо народом у встановленому законом порядку і від нього отримують свої повноваження. В практиці державотворення такі органи мають різні назви (парламент — у Великобританії, Канаді, Індії; сейм — у Польщі; державні збори — в Угорщині тощо). Обираючи представницький орган, народ надає йому право здійснювати суверенітет від його імені.

Глава держави — це орган держави (посадова особа), який є символом єдності нації. Глава держави виступає від імені держави, офіційно представляє її як усередині країни, так і в міжнародних відносинах. Главою держави в республіках є президент, а в монархічних державах — монарх. У деяких країнах функцію глави держави виконує колегіальний орган (наприклад, Державна рада Куби). У більшості сучасних держав главою є президент, який обирається безпосередньо населенням (Франція, Україна, Росія та ін.), парламентом (Чехія), колегією виборців (США) або парламентом і спеціально обраними для цього представниками народу (ФРН). Монарх, як правило, є невиборним главою держави, який отримує свої повноваження в спадок (Японія, Бельгія, Іспанія). Інколи монархи обираються на певний термін (Саудівська Аравія, Малайзія, ОАЕ).

Органи виконавчої влади — це виконавчо-розпорядчі органи, які безпосередньо здійснюють на державному рівні оперативне управління загальносуспільними справами. Як правило, виконавчий орган держави — це уряд, колегіальний орган управління, який приймає рішення шляхом голосування. Водночас у президентських республіках, абсолютних та дуалістичних монархіях такий колективний орган відсутній, оскільки глава держави сам очолює виконавчу владу і здійснює безпосереднє управління справами суспільства за допомогою міністрів. Назва органу виконавчої влади і його компетенція визначаються конституцією та законами. Зокрема, виконавчу владу в ФРН здійснює Федеральний уряд, у Франції — Рада міністрів, в Китаї — Державна рада, в Україні — Кабінет Міністрів. За своїми функціями органи виконавчої влади є виконавчо-розпорядчими органами загальної компетенції. Їх діяльність здійснюється у формі керівництва органами та установами спеціальної компетенції (наприклад, міністерствами), які здійснюють управління в конкретних сферах суспільних відносин — економіці, освіті, культурі тощо.

Важливе місце в механізмі держави посідають судові органи, головною функцією яких є розгляд справ, що мають юридичне значення. В демократичних державах судові органи є незалежними, підкоряються тільки законам і здійснюють правосуддя у встановленому процесуальним законодавством порядку. В країнах, де джерелом права визнається судовий прецедент, суди беруть участь у правотворчості (США, Великобританія, Канада).

Складовими апарату держави та її механізму є також силові відомства, основа владної сили держави: прокуратура, військові та інші збройні формування, міліція (поліція), органи безпеки, органи виконання покарань. Вони наділені від імені суспільства правом державного примусу і покликані забезпечувати державний суверенітет, стабільність суспільства, права, особисту і майнову безпеку громадян.

В юридичній літературі розглядають різні підстави класифікації державних органів:

а) за місцем у системі державного апарату — первинні (створюються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні (створюються первинними, походять від них і підзвітні їм);

б) за змістом або напрямами державної діяльності — органи державної влади, глава держави, органи державного управління чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно-наглядові органи;

в) за способом утворення — виборні, призначувані, ті, що можуть успадковуватися;

г) за часом функціонування — постійні, тимчасові;

ґ) за складом — одноособові, колегіальні;

д) за територією, на яку поширюються їхні повноваження —загальні, або центральні; місцеві, або локальні.

Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції.

До системи державних органів України належать: законодавчий орган — Верховна Рада України; глава держави — Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим), центральні (міністерства, державні комітети; інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місцеві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ).

Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать до апарату держави. Держава визнає і гарантує місцеве самоврядування.

Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України, система судів загальної юрисдикції в Україні, яку очолює Верховний Суд України.

6.Форма держави.

Форма держави — це спосіб організації і реалізації державної влади. До складу форми держави як її обов'язкові елементи входять:

Форма правління, яка відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

Форма правління є відображенням способів організації державної влади конкретної держави. Основними формами правління, якщо розглянути їх в історичному плані, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є: довічне користування владою; спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм; представлення держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за власним правом; відсутність юридичної відповідальності монарха як глави держави. Монарх — це одноособовий глава держави, що, як правило, отримує владу у спадок. Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії. Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність якихось державних органів, що обмежують повноваження монарха. Для такої монархії характерні наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, інституту дворянства, правління чиновників і поліцейських. Крім того, характерними аспектами монархії є політичне і громадянське безправ’я: монарх є не тільки главою держави, але й джерелом права і закону.

У міру розвитку суспільних відносин необмежена влада монарха перестає задовольняти потреби суспільства, що розвивається, починає виконувати деструктивну роль стосовно нього, стримує прогресивні тенденції. Громадський протест проти монархічної форми правління реалізується у вимогах обмеження надзаконного одновладдя монарха, що стимулює появу різних способів такого обмеження. Виникають органи, які починають виконувати таку функцію, тобто виникає обмежена монархія. Так, влада монарха спочатку обмежувалась станово-представницькими органами (наприклад, земський собор у Росії, кортеси в Іспанії), хоча станові збори як арена легальної боротьби станів не виражала інтереси більшості населення.

У часи становлення буржуазного суспільства виникає конституційна монархія, в якій влада монарха обмежується представницьким органом, що знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується парламентом. Монарх не може її змінити. Така монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

У дуалістичній монархії влада мала подвійний характер. Фактично і юридично вона була розділена між урядом, який формувався монархом, і парламентом, завданням якого була законодавча діяльність. Управління країною здійснював монарх, перед яким звітував уряд. Дуалізм полягав у тому, що монарх виражав переважно інтереси феодалів, а парламент — буржуазії та інших верств населення.

За часів становлення буржуазного суспільства виникає парламентарно-монархічна форма правління. У парламентарній монархії монарх формально зберігає статус глави держави. Уряд формується парламентом з представників партії (чи партій), які дістали більшість голосів на виборах і відповідає перед ним. Лідер партії, що має найбільшу кількість мандатів, стає главою уряду, законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом. Фактично монарх не має впливу на законодавчу і судову владу і символічно впливає на виконавчу владу. Сьогодні така форма правління зафіксована в конституціях та інших законах Бельгії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції та Японії. Парламентарною монархією є також Великобританія. Збереження такої форми правління значною мірою зумовлене тим, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як символ єдності народу.

Республіка (від лат. respublika — громадські справи) як форма правління характеризується насамперед: виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю; наявністю виборного на певний термін глави держави; похідним характером державної влади, джерелом якої є народ. За своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.

Історично демократична республіка мала місце в Афінській державі (V—IV ст. до н. е.). Аристократичною республікою була Спарта (V—IV ст. до н. е.). В епоху феодалізму республіканська форма правління мала місце в містах-республіках (Флоренція, Генуя, Венеція — в Італії; Новгород, Псков — на Русі). Пізніше за часів становлення капіталізму виникли парламентські і президентські республіки.

У парламентській республіці провідна роль в організації державного життя належить парламенту (Італія, Греція). Уряд формується парламентом з депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів у парламенті і підзвітний йому. Головна функція парламенту — законодавча робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики. Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією виборців. Він має широкі повноваження, серед яких: право розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення глави уряду. Крім переліченого, глава держави є верховним командувачем збройних сил.

Президентська республіка — це форма правління, за якої президент суміщує повноваження глави держави і глави уряду або безпосередньо формує склад уряду і призначає його голову (США). У такій республіці президент обирається не парламентом, а всіма громадянами і має ширші повноваження, ніж у парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їх підписання, головує на засіданнях уряду, призначає членів верховного суду.

Але, як зазначалось раніше, форма держави не є чимось сталим. Те саме стосується такого її аспекту, як форма правління, зокрема республіки. Тому останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки, що мають ознаки як президентської, так і парламентської. Змішаними республіками є Україна, Франція, Португалія та ін. Історично першою змішаною формою правління була Веймарська республіка в Німеччині 1919—1933 рр.

Щодо форми державного устрою, можна зазначити, що під ним розуміється адміністративно-територіальна організація державної влади, співвідношення її частин між собою і з державою в цілому. Відповідно до такої класифікації держави бувають унітарні (прості) та федеративні (складні).

Унітарна держава — це проста цілісна держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом. У них існують єдині конституційні принципи, тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, одна валютна система, одна армія та ін. (Франція, Фінляндія, Швеція, Естонія та ін.). Згідно з ч. ІІ ст. 2 Конституції України Україна також є унітарною державою.

Федеративна держава — це складна держава, до якої входять інші утворення — суб’єкти федерації, наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною. В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет і повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів. В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а громадяни суб’єктів федерації водночас є громадянами всієї держави. Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федеральному рівні, так і на рівні її суб’єктів.

Держави можуть об’єднуватись в конфедерації та співдружності.

Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних цілей: політичних, військових, економічних. Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Після утворення вони можуть трансформуватися в федерацію (США, Швейцарія) або розпадаються (Австро-Угорщина). Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Водночас від конфедерації слід відрізняти особливу форму об’єднання держав — співдружність. Метою такого утворення є зазвичай економічні, культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути договір, угода, декларація, статут. Серед різновидів такої співдружності слід назвати Британську співдружність націй (до 1947 р.), яка була утворена Вестмінстерським статутом 1931 р. Її членами стали держави — колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та інші держави, що мали свого главу держави. Прикладом такої форми об’єднання держав є також співдружність незалежних держав, яка була утворена в 1991 р. і складається з 12 країн — колишніх суб’єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

Як зазначалось, політичний режим  це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян в її здійсненні. Політичний режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичної системи суспільства. Сучасний політичний режим можна поділити на два види — демократичний та антидемократичний.

Чинниками становлення та умовами існування демократичного політичного режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та будова влади за принципом її розподілу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дійового механізму захисту прав і свобод людини і громадянина.

Антидемократичний політичний режим є антиподом демократичного. За такого режиму держава в особі його органів превалює над суспільством, не опікується його проблемами, влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не бере участі у формуванні органів держави або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, що надзвичайно бюрократизується і вражається корупцією. Антидемократичний режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним режимом характерним є порушення прав і свобод людини і громадянина. За такого політичного режиму позитивне законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості. Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки, політичної та економічної основи режиму. Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний і тоталітарний режими.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової інформації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм (лат. totalis — цілий, повний) — одна з форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади та її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхніcть держави над суспільством й особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (поліцейсько-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський режими).

7.Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

Поняття громадянського суспільства

Історично ідея громадянського суспільства бере початок від ідей античних філософів - Платона, Цицерона, Арістотеля. Так, наприклад, Цицерон не бачив відмінностей між поняттями "держава" і "суспільство", він пов'язував виникнення суспільства з розвитком людини. Адже, тільки спілкуючись, обговорюючи і приймаючи спільні рішення, люди об'єднуються у "природне суспільство".

Поняття "громадянське суспільство" з'явилося у XVII-XVIII ст. У працях західноєвропейських філософів, таких як Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, було розкрито суть і значення цього поняття, його ознаки. Проте ці філософи не вбачаючи принципової відмінності між поняттями громадянського суспільства і держави, намагалися їх розмежувати.

Починаючи з другої половини XVIII ст., категорія громадянського суспільства розглядається відокремлено від держави. Так, Г.В.Ф.Гегель одним із перших у своїй праці "Філософія права" розмежував категорії громадянського суспільства і держави. Держава є похідною категорією від громадянського суспільства, залежить від нього і може існувати тільки при розвинутій соціальній структурі цього суспільства.

К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали громадянське суспільство як результат історичного розвитку, конкретного способу виробництва. Для них громадянське суспільство виступало формою, в якій здійснюється економічний розвиток. Пріоритет у взаємовідносинах громадянського суспільства і держави віддавався першому.

В Україні питання громадянського суспільства з'ясовували Т.Шевченко, І.Франко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О.Кістяківський та інші.

Після проголошення незалежності України (1991 р.) концепція громадянського суспільства знайшла відображення у Декларації про державний суверенітет України 1991 року та Конституції України.

Сьогодні громадянське суспільство розглядається як самостійна соціальне організована структура для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не протиставляється державі, а взаємодіє з нею для досягнення загальних цілей.

Ознаками, які характеризують громадянське суспільство, виступають наступні положення:

- людина, її інтереси, права, свободи та цінності;

- рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (як індивідуальної, так і групової);

- економічна свобода громадян та їхніх об'єднань, інших суб'єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

- свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності;

- ефективна система соціального захисту кожної людини; 0 ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Отже, громадянське суспільство - це спільність вільних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті держави.

Це суспільство з розвинутими економічними, правовими, політичними, соціальними, культурними відносинами між самими людьми, не опосередковані державою. В такому суспільстві вільно розвивається публічна сфера, сфера масових рухів, партій. Так, ст.36 Конституції України чітко визнає право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних інтересів. При цьому держава не втручається у діяльність партій і громадських організацій, якщо та здійснюється у межах закону. Громадянське суспільство домагається децентралізації влади держави за рахунок її передачі самоврядуванню, взаємодії більшості і меншості на основі узгодження позицій державних інститутів і суспільства. Пріоритет у цьому суспільстві надається людині, її правам.

Реальне здійснення основних прав кожною людиною можливе лише в суспільстві, де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчуження від політичної, як вже зазначалося, державної влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:

людина є власником засобів виробництва і результатів своєї праці;

власниками є переважна більшість дорослого населення країни;

політична система суспільства (зокрема, порядок виборів представницьких органів держави та органів

місцевого самоврядування) забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян держави;

• такому волевиявленню населення належить вирішальне значення в суспільному житті (через забезпечення панування законів держави, через їх найвищу юридичну силу);

• безумовною умовою волевиявлення більшості населення є основні права людини. Непорушність, незаперечність, недоторканість цих прав має бути абсолютною.

Сьогодні значної популярності набула тема співвідношення громадянського суспільства та держави. Проблема взаємин громадянського суспільства і держави ставиться як проблема формування громадянського суспільства, як умови обмеження всепроникної ролі держави. Перед суспільством і державою постає проблема оптимального поєднання інтересів індивіда та держави, індивіда та громадських об'єднань, громадських об'єднань та держави тощо як передумови їх нормального розвитку. Розв'язання цієї проблеми вбачається у рівноправному існуванні різних форм власності, розвитку громадських об'єднань, обмеження втручання держави, розвитку політичної демократії та інше. Саме тому, виходячи із співвідношення громадянського суспільства і держави, проблема становлення громадянського суспільства в Україні пов'язана насамперед з проблемою розбудови правової держави.

Поняття та основні ознаки правової держави.

Витоки ідеї щодо організації правової держави слід шукати в давнині. Вже тоді визріла необхідність певним чином обмежити владу, насильство. І така функція обмежувача влади покладалася на право (Платон, Арістотель, Цицерон). У XVII-XVIII ст. Д.Локк, Ш.Монтеск'є висували вимогу про панування права і свободи в боротьбі проти феодальних урядів і поліцейської держави. З одного боку, йшлося про встановлення меж державної влади, кордонів її втручання в приватну сферу, а з другого - наділення особи статусом громадянина, суб'єкта права. Однак, домінуючою стала ідея запровадження конституційного правління, яке ґрунтувалася на теорії розподілу влади.

Великий вплив на становлення вчення про правову державу справила філософія І.Канта, якою обґрунтовувалось розуміння держави як правової організації. А формулювання юридичного поняття правової держави пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р.Мюля, він визначив правову державу як конституційну державу, яка мусить засновуватись на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту індивіда.

Політико-правова думка дореволюційної Росії та України також приділяла увагу концепції правової держави (Б.Кістяківський, М.Палієнко та інші). Так, Б.Кістяківський наголошував, що основний принцип правової (конституційної) держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особою непорушних та недоторканих прав. Саме у правовій державі, вважає Б.Кістяківський, особа визнається певною сферою самовизначення і самовиявлення, в яку держава не має права втручатися.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого ступеня, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле.

В ст.1 Конституції України Україна проголошена правовою державою. Визначення України правовою державою є одним із перспективних завдань, яке поставила наша держава перед собою.

Правова держава- це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини.

Основними рисами правової держави є:

- панування та верховенство в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Усі державні органи, їх посадові особи, об'єднання громадян, фізичні особи повинні діяти в межах Конституції та відповідно до законів. Це правило закріплено в ст. 6, 8 Конституції України як конституційний принцип;

- закріплення в Конституції та законах держави основних прав людини;

- постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

- забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством. Так, громадянам гарантується звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод (ч.З ст.8 Конституції України). Такі звернення можуть бути з приводу незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади або місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. За захистом своїх прав кожен може звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав і свобод кожному надано право звертатися до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55 Конституції України);

- демократична форма правління;

- врегулювання взаємовідносин між особою і державою на підставі загальнодозвільного принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом". Тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. А державні органи і посадові особи діють на підставі принципу - можна тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємна відповідальність між особою і державою; відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

- наявність у всіх громадян правової культури;

- ефективна організація контролю і нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи і напрями її формування. Так, до основних шляхів формування правової держави в Україні відносять:

- необхідність зв'язати правом діяльність держави та її органів;

- формування правового механізму, за допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої і представницької форм демократії;

- чітку та продуктивну роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;

- забезпечення реальної незалежності судової системи держави;

- формування у громадян України правового мислення, високого рівня правової культури, знань про загальнонеобхідні закони і уміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Отже, як бачимо, поділ влади, панування правових законів, незалежне правосуддя, конституційний нагляд забезпечують примат права в державному житті, оптимальну організацію правової держави в Україні.

Лекція 2.

Феномен права. Право в системі засобів соціального регулювання

1.Поняття і ознаки права.

2.Право в системі соціальних норм.

3.Принципи та функції права.

4.Поняття системи права. Норми права: поняття і структура.

5.Джерела (форми) права.

1.Поняття і ознаки права.

«Право» — поняття неоднозначне, оскільки відображає одне з надзвичайно складних суспільних явищ. Тому, перш за все, необхідно мати уявлення про те, що означають слова «позитивне право», «об'єктивне право»,«суб'єктивне право» і «природне право».

Позитивне право — це право, волевиявлення держави, її правотворчих органів, результат їхнього волевиявлення. Терміни «позитивне право» та «об'єктивне право» — синоніми, що означають сукупність чинних в Україні юридичних норм. Нерідко в юридичній літературі замість терміна «об'єктивне право» використовуються слова «право в об'єктивному розумінні».

Як об'єктивна реальність, позитивне право існує в законах і інших визнаних державою джерелах (формах) права. Ці норми існують об'єктивно, тобто незалежно від будь-якої конкретної особи — суб'єкта права, а також незалежно від того, знає чи не знає про них певна особа. Саме тому ця система норм називається «об'єктивним правом».

Від «об'єктивного права» треба відрізняти так зване «суб'єктивне право», тобто забезпечену законом і державою можливість поведінки суб'єкта права (якоїсь конкретної особи). Наприклад, власник будинку вправі ним володіти, користуватися, розпоряджатися, тобто він може в ньому жити, здати для найму частину житлових приміщень, продати або обміняти його на що-небудь і т.ін. Що стосується співвідношення «об'єктивного права» та «суб'єктивного права», то «суб'єктивне» виникає на підставі норм «об'єктивного права» і ним передбачається.

Термінологія юристів-практиків нерідко відрізняється від тієї, яку вони вивчали студентами. У своїй професійній мові юристи-практики, як правило, термін «об'єктивне право» скорочують, висловлюються просто і коротко: «право». У зв'язку з цим, наприклад, якщо говорять: «право України», «право Англії», то мають на увазі не що інше, як усі чинні юридичні норми певної держави, його об'єктивне право. Якщо говорити про «цивільне право», «кримінальне право», то мають на увазі галузь права цієї держави, а в разі використання термінів «договірне право» або «корпоративне право» — мають на увазі інститут галузі права. Норми, що є волевиявленням держави, юристи називають «правовими нормами», «нормами права» або «юридичними нормами». У багатьох державах, у тому числі в Україні, «об'єктивне право» — це, головним чином, писане право, тобто право, норми якого закріплені в основному в законодавстві — у законах і підзаконних нормативно-правових актах. Тому нерідко юристи в таких державах терміни «законодавство» і «право» вживають у мові як синоніми.

 Отже, право у об’єктивному розумінні  — це загальний нормативний регулятор суспільних відносин, система формально-визначених, загальнообов'язкових норм, встановлених або санкціонованих державою, які виражають її волю й є офіційним критерієм правомірної чи протиправної поведінки». Право в суб’єктивному розумінні — це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

Ознаки позитивного (об'єктивного) права:

  1.  нормативність. Право складається з норм, правил поведінки загального характеру, розрахованих на кількаразове їхнє застосування, адресованих  кожному, хто виявиться в умовах, передбачених нормами права;
  2.  системність. Право —'це не механічна сукупність норм. Усі права покликані діяти узгоджено, утворювати єдине несуперечливе ціле — систему правових норм;
  3.  формальна визначеність норм права складається з зовнішнього оформлення і закріплення їхнього змісту в статтях нормативно-правових актів, чіткому визначенні прав і обов'язків їхніх адресатів. Позитивне право — це в основному система формально-визначених норм, установлених державою і
    закріплених у законодавстві. Проте деякі норми є правовими, оскільки санкціоновані державою, тобто визнані легально (шляхом закріплення в статті нормативно-правового акта) або фактично (у судових рішеннях і інших актах державних органів);

4)загальність. Норми права поширюється на всіх членів суспільства, стосуються однаково всіх тих, кому вони адресовані, тобто право — це загальний нормативний регулятор суспільних відносин. Інші нормативні системи, що діють у світській державі (релігійні норми, норми моралі тощо) такого офіційного статусу не мають;

  1.  загальнообов'язковість. Правові вимоги підлягають безумовному виконанню всіма, кому вони адресовані;
  2.  гарантованість норм права пов'язана з можливістю застосування державного примусу для втілення правових вимог у життя.

2.Право в системі соціальних норм.

Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей у суспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальні норми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), звичаї чи традиції1.

Юридичні (правові) норми — це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах2

Моральні норми — це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні нормице правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. Корпоративні норми мають деяку схожість з нормами права і моралі. Так, і корпоративні норми, і норми права викладені в письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку компетентними органами державні органи, збори громадських об'єднань, конференції). Але, на відміну від правових, корпоративні норми виражають волю та інтереси тільки членів відповідних організацій і обов'язкові лише для них. Більшість корпоративних норм близькі за змістом і способом охорони до моральних. Але, на відміну від моралі, їм властивий організаційний елемент (визначення структури організації і порядку управління її справами, розміру членських внесків тощо).

Релігійними нормами називаються правила, встановлені різними віросповіданнями і обов'язкові для віруючих. Вони містяться в релігійних книгах (Старий заповіт, Новий заповіт, Коран, Талмуд тощо), в рішеннях зборів віруючих або духовенства (постанови колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників. Цими нормами визначається порядок організації і діяльності релігійних об'єднань, регламентуються відправлення обряду, порядок церковної служби. Ряд релігійних норм має моральний зміст (заповіді).

Правилами поведінки особливого виду є звичаї та традиції.

Звичай - соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Звичай виникає разом з людським суспільством і є основною формою соціального регулювання поведінки членів громади за родового ладу. З поділом суспільства на класи і виникненням держави, звичай може стати звичаєм правовим, дотримання якого забезпечується державним примусом.

До звичаїв відносяться також традиції. Традиції виражають прагнення людей зберегти успадковані від попередніх поколінь форми поведінки; вони виникають в силу поширення будь-якого прикладу, схваленого суспільством. Такою, наприклад, є традиція святкувати в трудовому колективі визначні події в житті його членів (весілля, народження дитини, ювілейні дати тощо). Традиція пов'язана з нормами моралі в тому відношенні, що традиційною стає будь-яка дія, схвалена мораллю, а також в тому, що особи, які нехтують цією традицією, заслуговують морального осуду.

Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямами впливу на суспільні відносини.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких знаходять відображення загальнолюдські цінності.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його вимог і вимог, що формулюються в моральних нормах.  Так, моральні норми накладають зобов'язання і вилучають деякі сфери поведінки з права вибору людиною робити те, що їй подобається, так само, як це робить правова система.

Право і мораль не тільки користуються однією лексикою (існують як правові, так і моральні обов'язки і права), а й усі національні правові системи відтворюють певні моральні вимоги. Вбивство та безглузде застосування сили є лише найочевіднішими прикладами збіжності між заборонами з боку права та моралі.

Деякі науковці вважають, що право найкраще розуміти як «галузь» моралі або справедливості, а його «суттю» є не стільки втілення в наказах і погрозах, скільки відповідність принципам моралі та справедливості (доктрина Остіна).

Характерно, що моральне зобов'язання, як і численні норми права, стосуються того, що треба або не треба робити в обставинах, які постійно виникають у житті. Те, чого вимагають правила, - це або утримування від дій, або вчинення дій, простих у тому сенсі, що вони не потребують для свого виконання особливого інтелекту. Моральні зобов'язання, як і більшість правових зобов'язань, перебувають у межах можливостей будь-якої дорослої людини.

І моральні, і юридичні норми одностайні в тому, що вони зобов'язують людину незалежно від її згоди дотримуватись відповідних норм, що забезпечується серйозним соціальним тиском. І право, і мораль містять правила, що керують поведінкою людей не стільки в особливих випадках або видах діяльності, скільки в ситуаціях, що постійно виникають упродовж усього життя, і хоча обидва можуть містити багато притаманного реальним чи уявним потребам конкретного суспільства, вони висувають вимоги, які безумовно мусить виконувати будь-яка група людей, що мають за мету спільне існування. Тому, певні форми заборони насильства проти людини або власності та певні вимоги чесності й правдивості, ми знайдемо як у праві, так і в моралі.

Отже, норми права можуть бути аналогічними моральним нормам у тому сенсі, що вимагають або забороняють таку саму поведінку.

В період формування правової держави, відбувається процес зближення правових та моральних приписів, який знаходить своє відображення в закріпленні загальних моральних вимог в конкретних нормах права.

Так, ряд статей Сімейного кодексу України закріплює обов'язок батьків піклуватися про виховання дітей і обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Таким чином закон юридично закріплює норму моралі щодо підтримки родинних стосунків.

Моральні критерії беруться до уваги як необхідний компонент тих чи інших юридичних фактів. Так, Кодексом законів про працю України передбачена можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника у випадках вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Посилання на моральні цінності (сумлінність, чесність) знаходимо і в тексті присяги суддів Конституційного Суду України.

3.Принципи та функції права

Зміст права в загальній формі виражають його принципи.

Принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

Загальнолюдські принципи права це державно-юридичні ідеали, які зумовлюються певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативно-правових актах.

До них належать, зокрема, такі засади:

  •  право повинно закріплювати та захищати основні права людини, міри свободи людей та їхніх об'єднань;
  •  юридична (формально-визначена і загальнообов'язкова) рівність однойменних суб'єктів перед державою і законом;
  •  вихідним, первинним офіційним джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків має бути тільки закон (як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдум);
  •  єдність юридичних прав і обов'язків;
  •  поведінка людей, а також їхніх об'єднань повинна регулюватися, як правило, за загально дозволеною засадою: "дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом";
  •  закріплення в нормах права процедурних положень щодо здійснення та захисту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків людей та інших суб'єктів суспільного життя;
  •  правосуддя (розв'язання конфліктів з приводу здійснення прав і обов'язків людьми) здійснюється спеціальними незалежними органами держави — судами та виступає найефективнішою юридичною гарантією прав людини;
  •  юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення нею винного протиправного діяння;
  •  презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку).

Типологічні принципи права це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу. Наприклад, феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв; право застосування сили; наявність церковного права, що мало вищу юридичну силу, тощо.

На сьогодні вбачається тенденція до наближення типологічних принципів права до загальнолюдських правових засад, до їх злиття в єдині загальнолюдські принципи права.

Конкретно-історичні принципи права -це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (наприклад, принцип федеративного права в США).

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві - декілька галузей права певної держави (наприклад, принцип гласності судочинства, принцип повної матеріальної відповідальності).

Право як суспільне явище впливає на суспільні відносини людей, воно має свої чітко визначені функції.

Функції праваце основні напрямки його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні (спеціально-соціальні).

До загальносоціальних відносять функції:

> гуманістичну — здійснення і захист прав людини, народу (нації);

> організаторсько-управлінську — право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

> інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю законодавця;

> оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на допустимі способи та засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

> ідеологічно-виховну—право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

> гносеологічну (пізнавальну) — право виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статистичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в галузях чи інститутах права.

Регулятивна статична (закріплююча) функція проявляється через вплив права на суспільні відносини шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, наприклад, в інституті права власності.

Регулятивна динамічна (творча) забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Вона знаходить своє відображення в інститутах трудового, цивільного права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна (захисна) функція характеризується владним правовим впливом на особу з метою охорони її прав і свобод, її власності тощо.

4.Поняття системи права. Норми права: поняття і структура.

Правові норми, які регулюють найрізноманітніші відносини в різних суспільних сферах, утворюють не хаотичну сукупність, а певну систему, яка характеризується внутрішньою узгодженістю та єдністю.

Найбільшими утвореннями, з яких складається система права, є галузі права. Галузь — це частина системи, яка включає норми, предметом регулювання яких є коло якісно однорідних суспільних відносин.

У галузі права виокремлюють інститути та підгалузі. Інститут регулює не всю сукупність однорідних відносин, а тільки певну їх частину, яка відрізняється суттєвою своєрідністю. інститут права можна визначити як відокремлену групу взаемозв 'язаних правових норм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюють самостійний елемент системи права.ак, до складу галузі фінансового права входять інститути бюджетного фінансування, банківського кредитування тощо, цивільне право включає інститути права власності, зобов’язального права та ін. Підгалузь - об'єднання інститутів права в межах кон-гретної галузі права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісове право, водне право у земельному праві.

Кожна галузь права має свій предмет регулювання. Наприклад, управлінські відносини охоплюються нормами адміністративного права, майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини — нормами цивільного права, трудові відносини працівників — нормами трудового права і т. д. Галузі права розмежовуються також відповідно до методу правового регулювання, тобто заходами впливу, що закріплені в правових нормах. Первинними, тобто основними способами регулювання, що визначають початкові юридичні позиції учасників даного виду відносин, є методи субординації та координації.

Метод субординації базується на відносинах влади та підлеглості, на правовій нерівності сторін. Він застосовується при регулюванні відносин, в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними повноваженнями.

Метод координації передбачає рівноправність і незалежність учасників відносин, що регулюються, надає їм можливість у рамках, встановлених законом, самостійно визначати взаємні права та обов’язки. Найчіткіше цей метод проявляється в цивільному праві.

Таким чином, система права являє собою об’єктивно зумовлену внутрішню побудову права, яка відображається в розподілі правових норм за галузями та інститутами.

Основними галузями системи права є: конституційне, адміністративне, цивільне, трудове, сімейне, кримінальне, цивільно-процесуальне, кримінально-процесуальне та ін.

Систему права необхідно відрізняти від системи законодавства. Система права — це його внутрішня побудова, яка полягає в розподілі норм за інститутами та галузями. Система законодавства — це зовнішня форма існування правових норм у вигляді нормативно-правових актів, об’єднаних за його відповідними галузями. Система права об’єктивна, її поділ на галузі зумовлений предметом та методом правового регулювання. Вона слугує основою для системи законодавства. Кожній основній галузі права відповідає галузь законодавства.

Первинними елементами права і нормативно-правових актів є правові (юридичні) норми. Вони являють собою різновид соціальних норм — зразків, моделей, правил поведінки, якими керуються люди, що потрапляють в ті чи інші ситуації та які юридично закріплені (виражені) у відповідних нормативно-правових актах..

Головна особливість норм права полягає в тісному зв’язку з державою. Оскільки система права в цілому є суттєвою базою держави, правова норма походить від останньої. За умов демо-
кратичної держави вона повинна виражати через державні приписи волю всього народу і є загальнообов’язковою для всіх учасників суспільних відносин, що регулюються. Її виконання забезпечується у разі необхідності примусовою силою держави.

Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Вона розрахована на регулювання невизначеної кількості однотипних ситуацій, на багаторазове застосування. Так, під дію норм цивільного права, що регулюють, поряд з іншими, відносини позички, підпадає не тільки конкретний випадок позички певної суми грошей однією особою іншій, а всі випадки даного роду, оскільки встановлюється загальний припис про права та обов’язки сторін у цьому договорі, який стосується кожної з них, а також наслідки порушення сторонами обов’язків і взятих на себе зобов’язань.

Норма права завжди формально визначена. Юридичними є лише ті норми, які закріплені формально в законах, указах, постановах та інших нормативно-правових актах. Норма, яка не має свого текстуального виразу у відповідному нормативному акті, не є юридичною, тобто не має ознак загальнообов’язковості та не забезпечується заходами державного примусу.

Таким чином, норма права — це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що регулює відповідні суспільні відносини шляхом встановлення прав та обов’язків їх учасників.

Правова норма не лише визначає правило поведінки, але й містить посилання на те, за яких обставин необхідно ним керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Тому структура правової норми складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза це частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція вказує на зміст самого правила поведінки, тобто на юридичні права та обов’язки, що виникають у суб’єктів. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок.

Санкція вказує заходи державного примусу за порушення диспозиції. Наприклад, норми Кримінального кодексу України вказують на застосування таких кримінально-правових санкцій, як позбавлення волі, стягнення штрафу та інших заходів юридичної відповідальності за здійснення злочинів.

Відповідно до функцій права, його ролі в організації суспільних відносин система юридичних норм поділяється на регулятивні та охоронні норми.

Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам відповідних прав і покладення на них обов’язків. Основною метою регулятивних норм є забезпечення належної організації та подальшого успішного розвитку суспільних відносин. Переважна більшість норм законодавства України належить до регулятивних.

Охоронні норми спрямовані на охорону існуючих у суспільстві відносин. Їх прикладом можуть бути норми, що містяться в особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення, в особливій частині Кримінального кодексу України та ін.

Залежно від того, як сформульовано варіант поведінки в диспозиції правової норми, регулятивні норми поділяються на зобов’язальні, уповноважуючі та забороняючі.

Зобов’язальні норми встановлюють обов’язок особи здійснити певні дії. До даного виду належить, наприклад, норма про обов’язки власника або уповноваженого ним органу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце (ст. 29 КЗпП України); норма про обов’язок працівника особисто виконувати доручену йому роботу (ст. 30 КЗпП України); норми, що містяться в ст.ст. 65—68 Конституції України, та ін.

Уповноважуючі норми надають особі право на свій розсуд здійснювати власні активні дії. Таке право гарантується обов’язками інших осіб. Прикладом уповноважуючих норм є норми, що закріплюють право на відпочинок, освіту, охорону здоров’я, судовий захист, матеріальне забезпечення в старості, у разі хвороби, право на житло та ін.

Заборонні норми містять заборону на певну поведінку, встановлюють обов’язок особи утримуватись від певних дій. Наприклад, відповідно до ст. 22 КЗпП України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу.

За ступенем визначеності та категоричності приписів виокремлюють норми імперативні, які закріплюють чітко визначений, категоричний варіант поведінки, та диспозитивні, які надають певну свободу дій у рамках дозволеної поведінки.

Важливе значення в правовому регулюванні мають узагальнюючі норми — приписи загального, дефінітивного характеру. Вони закріплюють основні елементи відносин, що регулюються (наприклад, норми відповідних статей Конституції України, які визначають основи державного суспільного ладу України); формулюють принципи та цілі правового регулювання різних видів відносин (ст. 1 ЦК України, ст. 1 КК України).

Практичне значення має поділ правових норм залежно від меж їх дії: за територіальною ознакою — це загальнодержавні та місцеві; за терміном дії — постійні, які встановлюються на невизначений термін і діють до моменту їх відміни, і тимчасові, тобто прийняті на певний період, за колом осіб, на яких поширюється дія норм.

Саме по собі встановлення правових приписів у відповідних нормативно-правових актах не є для держави самоціллю. Приймаючи ці акти, вона розраховує досягти певного позитивного ефекту, соціально значимого результату.

Поведінка учасників суспільних відносин відповідно до вимог правової норми називається реалізацією права. Залежно від того, яким способом регулюється даний вид відносин — за допомогою зобов’язання, дозволу або заборони здійснення певних дій — розрізняють три форми реалізації права: виконання, використання і дотримання.

Виконання має місце при реалізації зобов’язальних норм. Це форма реалізації, за якої суб’єкт права своїми активними діями здійснює покладені на нього обов’язки. Наприклад, виплативши працівникові при припиненні трудового договору у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу вихідну допомогу у встановленому розмірі.

Використання — це форма реалізації уповноважуючих норм шляхом активного здійснення учасником суспільних відносин своїх об’єктивних прав та інших юридично наданих йому можливостей. Наприклад, навчаючись у вузі, особа реалізовує своє конституційне право на освіту, а звертаючись за допомогою в медичний заклад — на охорону здоров’я і т. п.

Дотримання полягає в утриманні від дій, які заборонені правом. Ця форма характерна для реалізації заборонних норм. Але, не вчиняючи дій, віднесених законом до заборонених, учасники суспільних відносин тим самим реалізовують його приписи. У деяких випадках для реалізації приписів, які містяться в правових нормах, необхідні додаткові зусилля, спеціальне волевиявлення держави. Це відбувається, наприклад, у тих ситуаціях, коли особа не може використати надане їй законом право або виконати покладений на неї обов’язок без втручання компетентного органу держави або посадової особи. Так, громадянин не може сам собі призначити пенсію, видати ордер на квартиру, виписати ліцензію на заняття тим чи іншим видом діяльності і т. п. Або, наприклад, коли здійснено правопорушення, що вимагає притягнення винного до юридичної відповідальності: адже винна особа не може і не повинна сама визначити собі відповідне покарання.

5.Джерела (форми) права.

Форма права — джерело права, зовнішня форма вираження і закріплення юридичної норми, тобто право може існувати у вигляді нормативних установок у свідомості людини, а зовні воно виражається, матеріалізується через правила поведінки і фактичні дії людини.

До зовнішніх форм (джерел) права відносять:

- правовий звичай;

- правовий (судовий чи адміністративний) прецедент;

- нормативно-правовий договір;

- нормативно-правовий акт.

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Звичай — більш або менш стійке правило поведінки, що склалося у суспільстві в результаті багаторазового застосування. Стає юридичним джерелом, формою права тоді, коли держава видає спеціальний акт санкціонування, тобто його схвалення. Таким чином, держава визнає юридичне значення звичаю, підносить його в ранг загального, обов’язкового і захищеного силою державного примусу юридичного правила.

Прецедентом називається надання рішенню судового або адміністративного органу у конкретній справі, що відбулася раніше, загальнообов’язкової сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ. Інакше кажучи, рішенню органу держави у конкретній справі при прецедентній формі права надається статус правової норми.

Нормативний договір — двостороння або багатостороння угода між суб'єктами для врегулювання життєвих ситуацій (міжнародні правові угоди, що мають силу закону і галузеві (профспілкові) угоди). Міжнародний договір (угода, конвенція, хартія, протокол тощо) є міжнародно-правовим актом, в якому закріплені норми та принципи міжнародного права, що регулюють міжнародні відносини за участю держав і міжнародних організацій. Необхідно зауважити, що не всі міжнародні договори слід розглядати як джерела національного права. Ст. 9 Конституції України зазначає, що частиною національного законодавства є лише ті міжнародні договори, згоду на обов’язковість застосування яких дала Верховна Рада України, тобто ті міжнародні договори, які нею ратифіковані.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, що містить правові приписи. Він розробляється правотворчими органами держави і у ньому в правовій формі закріплюються відповідні юридичні норми, які й виражають зміст правового акта. Нормативно-правові акти приймаються і видаються чітко обмеженим колом правотворчих органів, до якого в основному входять органи законодавчої та виконавчої влади. Розробляються і приймаються нормативно-правові акти в тому разі, коли виникає необхідність охоплення правовим регулюванням нового виду суспільних відносин, або тоді, коли чинний нормативний акт застарів і є потреба в його зміні.

Обов’язковість приписів, що містяться в нормативно-правових актах, поширюється на необмежене та невизначене коло осіб. Така загальнообов’язковість зберігається протягом усього періоду дії таких актів.

Використання нормативно-правових актів дозволяє чітко і точно фіксувати зміст правових норм, зводить до мінімуму можливість їх довільного тлумачення, а, відповідно, і неправильного (перекрученого) застосування. Нормативно-правовий акт можна доповнити, а у разі необхідності відмінити або прийняти новий.

Нормативно-правові акти різноманітні і поділяються на кілька видів. У своїй сукупності вони утворюють складну ієрархічну систему, що називається системою законодавства. Відповідно до Конституції в Україні вона має таку будову:

— Закони України та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України;

— Укази та розпорядження Президента України;

— постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

— накази, інструкції міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

— рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

— рішення органів місцевого самоврядування;

— рішення голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому суспільстві, виступає її поділ на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

В силу свого змісту, значення, юридичних властивостей та особливостей прийнятий закон посідає провідне місце в системі нормативно-правових актів. В українському законодавстві верховенство закону є одним з основних принципів його функціонування.

Закони в Україні приймаються єдиним органом законодавчої влади — Верховною Радою України або всенародним голосуванням (референдумом), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші аспекти життя держави. Після прийняття закон може бути відмінений, змінений або зупинений тільки актами, що мають законодавче значення. Всі інші нормативні акти повинні видаватися на основі і для виконання законів і їм не суперечити.

Слід зазначити, що закон — це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку. Право законодавчої ініціативи відповідно до ст. 93 Конституції України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Основним законом України є Конституція України, яка має вищу юридичну силу. Всі закони та інші нормативні акти видаються на основі і відповідно до неї.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб. Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набрання чинності, припинення дії, зворотну силу дії.

У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинності нормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому акті; якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.

Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок: закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідносин. Загальне правило говорить: «Норма права зворотної сили не має». Але трапляються винятки, скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чи обтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.

Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.

Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.

Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання, щодо яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.

Діяльність державних органів, пов’язана з оновленням, впорядкуванням законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація чинних нормативно-правових актів і кодифікація права.

Інкорпорація — це об’єднання нормативно-правових актів за певними ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видання. Ціль інкорпорації — забезпечення зручності пошуку та використання нормативних актів. При цьому їх зміст не зазнає зміни або переробки.

Видами офіційної, тобто здійснюваної компетентними органами держави інкорпорації є хронологічна або систематична інкорпорація. До хронологічної належить опублікування нормативних актів в офіційних виданнях — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», «Урядовий кур’єр», збірниках законів, указів і постанов. При систематичній інкорпорації нормативно-правові акти можуть розташовуватися за предметом правового регулювання, роком видання, галузями права, сферами державної діяльності, галузями народного господарства і т. п.

Кодифікація — це така форма систематизації законодавства, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини та колізії у правовому регулюванні системи відповідних соціальних відносин. Результатом такої систематизації є видання єдиного і цілісного нормативного акта (кодексу, статуту, положення), який забезпечує системне правове регулювання певного виду суспільних відносин. Кодифікація являє собою складнішу, ніж інкорпорація, форму систематизації. Предметом впорядкування при цьому виступають не лише нормативно-правові акти, а безпосередньо юридичні норми. Кодифікація спрямована на досягнення певного регламентування конкретного виду суспільних відносин і здійснюється тільки правотворчими органами.

В Україні існують такі види кодифікованих нормативно-правових актів:

— Кодекси (Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю та Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний, ін.);

— відокремлені кодифіковані нормативно-правові акти (положення, статути).

Лекція 3. Правосвідомість, правова культура та правова поведінка. Правопорушення та правова відповідальність.

1.Поняття та основні ознаки правосвідомості.

2. Правова культура: поняття, форми.

3. Поняття та ознаки правової поведінки.

4. Поняття, види і причини правопорушень.

5. Юридична відповідальність: поняття та види. 

6. Підстави настання юридичної відповідальності.

7. Законність і правопорядок.

1.Поняття та основні ознаки правосвідомості.

Свідомість людини являє собою форму відображення навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і процесів, які таким чином включаються  у сферу життєдіяльності людини і суспільства.

Однією з найважливіших складових частин свідомості є правова свідомість людини, яка служить для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави.

Правосвідомість – сукупність суб’єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових установок, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямів розвитку правової системи з точки зору забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських  стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси:

1. Правосвідомість є одним із різновидів суспільної свідомості. Їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відображувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його аспект – правову дійсність.

2. Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особистість, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи та їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспільство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб’єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб’єктів правовідносин, їх оцінка.

3. Об’єктом  пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам’яток, н-д, Римського права, Руської правди), або формувати уявлення про право бажане, майбутнє.

4. Правосвідомість є  одним із найважливіших чинників розвитку праворозуміння. Право, яке складається об’єктивно, відповідно до існуючих, інколи досить суперечливих, уявлень, підходів суспільства щодо регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути досконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і практики його застосування дозволяє виявити існуючі недоліки. З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо удосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (інститутів і галузей).

5. Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатністю орієнтувати суб’єктів права в різних правових ситуаціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі рішення.

Структуру правосвідомості складає правова психологія і правова ідеологія.

Правова психологія – сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю. В цілому це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлення права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб’єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища. У структурі правової психології вирізняють такі елементи: 1) сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (настрої, почуття, хвилювання); 2) пізнавальні (правові емпіричні знання, погляди, уявлення) та емоційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія – сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому  числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність.  В правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціальних груп, хоча конкретна правова концепція або теорія завжди формується безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяльності будь-якої  сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія – ідеологія лібералізму, консерватизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави передбачає наявність такої ідеології, н-д, в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі концепцію демократичної, соціальної, правової держави.

До формування правової ідеології в демократичній, правовій державі висуваються такі вимоги. Вона повинна: 1)  формуватися  на основі пріоритету загальнолюдських стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону, принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо; 2) будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду, вивчені нових поглядів та підходів до правових явищ; 3) орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи, суспільства і держави, виходячи з тези, що людина і її права є найвищою соціальною цінністю.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має  переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, на основі повсякденного побутового досвіду людей,то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності та представити ці знання у вигляді догми. Вона складається на основі наукових досліджень, вивчення наукової літератури.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує такі функції:

Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичення знань про право, його сприйняття, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності.

Регулятивна функція реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають специфічним регулятором поведінки людей, визначає схильність особи до певної моделі поведінки – правомірної чи неправомірної, що формується під впливом низки економічних, соціальних або психофізіологічних факторів.

Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяльності) людей, оцінку права в цілому.

Види правосвідомості:

  1.  побутова (емпірична) правосвідомість – рівень правової свідомості, який формується відповідно до набутої правової освіти на основі повсякденного досвіду людей у сфері правового регулювання;
  2.  професійна правосвідомість – формується внаслідок отримання спеціальної професійної (юридичної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері;
  3.  наукова, теоретична правосвідомість – притаманна науковцям, викладачам ВНЗ юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих правових проблем.

За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на:

  1.  індивідуальна правосвідомість – система особистих поглядів, уявлень, почуттів з приводу права;
  2.  групова правосвідомість – існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об’єднань тощо), верств населення, класів. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи;
  3.  масова правосвідомість – характерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, наприклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Ці об’єднання мають ситуативний характер;
  4.  суспільна правосвідомість – притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону).

2.Правова культура: поняття, форми.

Правова культура - це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового процесу і відбивають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності. Тобто, правова культура особистості - це система правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у правомірній діяльності й поведінці. Ц е позитивна частина правосвідомості плюс її проявлення в правомірній діяльності й поведінці. Отже, правова культура - це глибоке знання і розуміння права та свідоме виконання його вимог.

Традиційно правову культуру прийнято поділяти на дві окремі категорії: правову культуру особи і правову культуру суспільства, так визначаючи цих два поняття:

1) правова культура особи - властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх виконувати;

2) правова культура суспільства - сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Структура правової культури має складний характер. Складовими її можна вважати право, законодавство, правовідносини, правосвідомість, правотворчість, правореалізацію та інші елементи правової системи, що відображаються як у поведінці людини, так і в її свідомості.

Правова культура суспільства складається з таких найбільших правових утворень:

> системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відбиті у системі нормативно-правових актів, та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

> сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обов'язків;

> сукупності суб'єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

> правосвідомості - системи духовного відображення правової дійсності;

> режиму законності й правопорядку - стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, переконаність у справедливості законів, юридичних прав і обов'язків та інших правових явищ. У змісті правової культури особи доцільно виділити такі блоки:

  1.  правосвідомість як систему відображення суб'єктом правової дійсності;
  2.  правомірну поведінку і правове мислення;
  3.  результати правомірної поведінки і правового мислення.

Залежно від характеристик правової діяльності (правомірної поведінки) правова культура особи поділяється на:

  1.  теоретичну і практичну, в тому числі професійну;
  2.  продуктивну і репродуктивну.

Формування правосвідомості і правової культури особистості в нашому суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів і установ щодо формування правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності.

При переході до будівництва правової держави і громадянського суспільства підвищується необхідність формування правосвідомості та правової культури всіх суб'єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати таку державу і суспільство. Проте в умовах економічної кризи багато людей залишається безробітними, без засобів до існування, що в значній мірі штовхає їх до правового нігілізму і правопорушень.

Правовий нігілізм - пряма протилежність правовій культурі, коли більшість людей не знає або не розуміє закону, негативно ставиться до законодавства і необхідності дотримуватися його, не визнає суспільної цінності права. Він несумісний з правовою державою, призводить до порушень правового порядку, зростання злочинності.

Певний рівень правової культури досягається за допомогою об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед об'єктивних визначають умови розвитку суспільства, а суб'єктивних - правове виховання.

Правове виховання розглядають у широкому та вузькому розумінні. В широкому розумінні воно характеризується як вплив усіх правових чинників суспільного життя, в тому числі й правової системи, на формування в індивідів і колективів людей з певними правовими якостями, що відповідають досягнутому в суспільстві рівню правової свідомості та правової культури. У вузькому розумінні — це цілеспрямований, повсякденний, систематичний вплив юридичної теорії та практики на свідомість людей з метою виховання у них відповідного рівня правової свідомості, культури та зразкової правомірної поведінки.

Процес правового виховання охоплює суб'єкти та об'єкти, основні вимоги і мету.

До суб'єктів правової виховної діяльності відносять органи держави, громадські організації, трудові колективи, їх посадових і службових осіб, окремих громадян.

Об'єктом правового виховання є свідомість людини, її інтелект і здатність сприймати, оцінювати і здійснювати певні правові явища.

Метою правового виховання є: формування правосвідомості громадян і підвищення на цій основі їхньої правової культури, виховання поваги до права, щоб його вимоги стали особистим переконанням кожної людини, а повсякденне додержання юридичних норм — звичкою; ознайомлення громадян з питаннями державно-правового будівництва, підвищення їхньої соціальної та політико-правової активності; допомога їм в оволодінні всією сукупністю юридичних знань з різних галузей і сфер функціонування права; сприяння ефективній роботі механізму правового регулювання.

Основними вимогами до правовиховної роботи є: набуття людиною основ правових знань; необхідність формування у свідомості людини переконань, настанов, мотивів активної правомірної поведінки; формування у людей соціально-комунікатнвних якостей особистості тощо

Правовиховна робота здійснюється у певних формах. До таких форм теорія та юридична практика відносять, правову освіту; правову агітацію; правову пропаганду; юридичну практику; історію української та світової культури з правової тематики; самовиховання.

Правова освіта - це конкретний вид навчального процесу під час якого під керівництвом досвідчених юристів члени суспільства оволодівають правовими знаннями, навичками, вміннями здійснення правових норм. Правове навчання здійснюється через систему навчальних закладів юридичного і не-юридичного профілю, через спеціалізовані організації (наприклад, організацію «Знання» тощо), шляхом самостійного вивчення чинного права.

Правова агітація - це форма правового виховання, що полягає у правовому впливі на правосвідомість і настрої членів суспільства через колективні та індивідуальні співбесіди, виступи на мітингах, зборах з допомогою преси, телебачення тощо.

Правова пропаганда — це цілеспрямована діяльність з формування у членів суспільства високого рівня правосвідомості та правової культури, роз'яснення правової політики та поширення правових знань, ідей, іншої правової інформації з допомогою засобів масової інформації та інших форм доведення правової інформації до широкого загалу1

Юридичну практику можна визначити як сукупність напрацьованого досвіду внаслідок правотворчої, правоохоронної та з реалізації права (включно з правозастосовною) діяльності різних суб'єктів права.

Узагальненням щодо забезпечення законності та правопорядку в процесі правотворчої, правореалізаційної та правоохоронної діяльності здійснюється різними органами. Загальне узагальнення щодо здійснення законності та додержання правопорядку в Україні здійснює Генеральна прокуратура України і підпорядковані їй прокуратури на місцях.

Узагальнення судової діяльності, діяльності правоохоронних органів здійснює Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди, касаційні та апеляційні судові інстанції. Суди загальної юрисдикції здійснюють контроль за законністю діяльності правоохоронних органів при реалізації своїх повноважень із здійснення правосуддя. Центральні структури системи правоохоронних органів здійснюють контроль та узагальнюють юридичну практику щодо додержання законності та зміцнення правопорядку підлеглими підрозділами.

Узагальнення юридичної діяльності законодавчого і виконавчих органів та Конституційного Суду України покладається на ці органи. Верховна Рада України узагальнює юридичну практичну діяльність парламенту. Президент України та Кабінет Міністрів України узагальнюють практичну юридичну діяльність органів виконавчої влади. Конституційний Суд України слідкує за конституційністю правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Отже, юридична практика включає в себе як діяльність, так і результати діяльності професійних юристів та державних органів. Узагальнення юридичної практичної діяльності та вироблення пропозицій щодо покращення як самої юридичної практичної діяльності, так і її результатів з метою удосконалення законодавства та практики його реалізації складає основу юридичної практики1.

Особливу цінність для підвищення рівня правової свідомості та правової культури має правове самовиховання — цілеспрямована, повсякденна, систематична діяльність людини з оволодіння правовими знаннями, формування позитивних правових мотивів і настанов, навичок правомірної поведінки, що полягає в самостійних зусиллях, спрямованих на вироблення звички до активної правомірної поведінки.

Правове самовиховання передбачає глибоке самостійне вивчення чинного права, системи чинного законодавства. Людина прагне самостійно виробити в собі потребу діяти відповідно до норм права, гартувати свою волю, оцінювати свою поведінку на підставі нормативно закріплених вимог.

3.Поняття та ознаки правової поведінки.

Поведінка є найважливішою соціальною характеристикою особистості. Своєю поведінкою індивід може принести іншим учасникам суспільних відносин як користь, так і шкоду. У цьому зв’язку держава встановлює своєрідні межі соціально значимої поведінки громадян, колективних об’єднань, посадових осіб. З позицій права ця поведінка може бути оцінена по-різному. Окремі відносини не підпадають під правове регулювання (відносини дружби, любові, симпатії тощо). Оцінюючи вчинки людини через правові норми, держава встановлює два основних види поведінки — правову (юридично значиму) і юридично нейтральну, байдужу.

Право регулює поведінку, яка відбувається у правовій сфері, тобто в тій сфері, яка регулюється нормами права. Така поведінка називається правовою.

Правова поведінка — це соціально значима поведінка суб’єктів, яка контролюється їх свідомістю і волею, передбачена нормами права і тягне за собою певні юридичні наслідки. 

Специфіка правової поведінки розкривається в її ознаках.

1. Соціальна значимість правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність та соціальну шкідливість. Соціальна значимість правової поведінки виявляється в її здатності впливати на суспільні відносини, тобто змінювати їх.

2. Правова поведінка може впливати на суспільні відносини тільки тоді, коли вона виражається зовні, тобто має вплив на інших осіб та суспільні відносини в цілому. Правова поведінка виявляється зовні у формі дій чи бездіяльності.

3. Люди мають свідомість і волю та здатні контролювати свою поведінку. Правова поведінка має свідомо-вольовий характер. Суб’єкти права повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер своєї поведінки, передбачати наслідки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки, а також нести за них відповідальність.

4. Правова регламентація є важливою ознакою правової поведінки. Тільки опосередкована нормами права поведінка є правовою. Умови та ознаки правової поведінки описуються у правових нормах.

5. Правова поведінка несе за собою юридичні наслідки. Як один з видів юридичних фактів, правова поведінка призводить до виникнення, зміни або припинення певних правовідносин. Правовими наслідками на ту чи іншу форму правової поведінки є реакція з боку держави у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів державного примусу і юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Таким чином, діяльність людини у правовій сфері може бути оцінена з юридичної сторони. Про характер дій людини у сфері правового регулювання можна судити виходячи з оцінок, зафіксованих в нормах права. З погляду відповідності правовим нормам, а також з погляду корисності або шкідливості наслідків цієї поведінки правова поведінка може бути правомірною або неправомірною.

Будь-яка поведінка, яка відповідає нормам права, є правомірною, тобто соціально корисною, а та, що їм не відповідає, є неправомірною, тобто протиправною — соціально шкідливою.

Правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана і допустима під кутом зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, що виявляється у здійсненні норм права, гарантується та охороняється державою.

До ознак правомірної поведінки різні автори відносять: об'єктивну можливість і необхідність; бажаність і допустимість, відповідність інтересам громадянського суспільства; гарантованість і охорону державою; відповідність поведінки нормам права.

Правомірну поведінку суб'єктів можна диференціювати за різними критеріями, як-от: за складниками юридичних фактів — юридичні вчинки та індивідуальні акти; за формою реалізації права — додержання, виконання, використання, правозастосування; за змістом правовідносин — здійснення суб'єктивних прав, свобод, юридичних обов'язків, законних інтересів; за формою вияву назовні — дія та бездіяльність; за способом детермінації — активна і пасивна; за способом формулювання в нормативних актах — прямо і побічно передбачена правовими нормами.

Можна навести й інші підстави класифікації правомірної поведінки, серед яких слід звернути увагу на поділ правомірної поведінки залежно від активності суб'єкта: соціально активна; позитивна (звичайна); конформістська; маргінальна.

Наприклад, соціально активна поведінка суб'єкта має місце тоді, коли особа не просто спостерігає за ситуацією, а активно втручається з метою недопущення розвитку протиправних дій. Наприклад, особа робить спробу затримати крадія і доставити його в відділ міліції.

Позитивною чи звичною поведінкою можна назвати дії особи щодо постійного дотримання правил дорожнього руху незалежно від наявності працівника Державної автомобільної інспекції (ДАІ).

Конформістською є така поведінка особи, коли вона діє так, як це роблять інші. Наприклад, разом з іншими не переходить на заборонений сигнал світлофора, тобто діє як і всі.

Маргінальною є поведінка під страхом відповідальності. Наприклад, особа не порушує правил дорожнього руху лише тому, що боїться працівника ДАІ, тощо.

Отже, правомірна поведінка є бажаною поведінкою для усього суспільства. Особи, що діють у межах активної і позитивної правомірної поведінки заохочуються з боку суспільства і держави. Виховання правомірної поведінки у громадянському суспільстві є важливим завданням правової держави, її органів і посадових та службових осіб.

4.Поняття, види і причини правопорушень.

Правопорушення - це будь-яке протиправне, суспільне небезпечне (шкідливе), каране, винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, що завдає шкоди суспільству, державі, людям і тягне юридичну відповідальність.

Щоб визнати ту чи іншу дію правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення, а саме:

1) правопорушення завжди проявляється в поведінці особи - дії чи бездіяльності, тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки. Думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не регламентуються, не є правопорушеннями і відповідно не можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;

2) протиправність, тобто діяння повинно безпосередньо порушувати ту чи іншу норму права. Діяння, не врегульовані законодавством не вважаються правопорушеннями;

3) суспільна небезпечність — спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків (шкода може бути моральною, матеріальною чи фізичною);

4) правопорушення вчиняється за наявності вини правопорушника, тобто умисного чи необережного відношення особи до вчиненого діяння і його наслідків. Про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву;

5) караність правопорушення, яка визначається законодавством поряд з визнанням певного діяння протиправним. (Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досягнув певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та міг ними керувати, тобто необхідною умовою караності є деліктоздатність);

6)  причинний зв'язок між діянням і результатом, тобто спричиненням шкідливих наслідків.

Залежно від ступеня суспільної небезпеки всі правопорушення поділяють на проступки та злочини.

Злочином визнається передбачене кримінальним законодавством суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад, політичну й економічну системи, власність, особу, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

Проступок - протиправне винне діяння, яке має зовнішню схожість зі злочином, але має меншу ступінь суспільної небезпеки. Проступки є:

1. Конституційні, які спричиняють шкоду порядку організації і діяльності органів державної влади і управління, конституційним правам громадян, проте не містять ознак злочину;

2. Цивільні, що здійснюються в сфері майнових і особистих немайнових відносин;

3.Трудові, що полягають в невиконанні, порушенні трудових обов'язків суб'єктами трудового права, заборонені нормами законодавства про працю;

4. Дисциплінарні, що завдають шкоди виробничій, службовій, військовій чи навчальній дисципліні;

5. Адміністративні, що посягають на державний чи суспільний порядок, на власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за які законодавство встановлює адміністративну відповідальність.

Будь-яке правопорушення має свою структуру, яку називають складом правопорушення. Склад правопорушення, який обов'язково закріплений у чинному законодавстві, включає в себе такі елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єктом правопорушення можуть бути соціальні цінності чи конкретні блага, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння. Об'єктами правопорушення є різні матеріальні та духовні цінності, які визначаються об'єктами правовідносин. Це може бути: власність, життя, здоров'я людини, державна безпека, порядок управління, гідність особи тощо.

Об'єктивна сторона - включає протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони входить необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливими або соціальне небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою відповідальності думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості. До об'єктивної сторони належать також час, обставини, місце здійснення діяння, яке суперечить нормам права.

Суб'єктом правопорушення є повністю деліктоздатна фізична або юридична особа. Деліктоздатність дуже тісно пов'язана з віком особи. За різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку. Так, кримінальна відповідальність настає з 16 років, а за особливо тяжкі злочини - з 14 років, за адміністративні правопорушення - з 16 років (ст. 12 КАП), за дисциплінарні - з 16 років, а в окремих випадках - з 15 років.

Суб'єктивна сторона юридичної відповідальності виражається в психічному ставленні особи до скоєного, куди входять вина, мотиви, мета правопорушення. Вина існує в таких формах: намір (умисел) та необережність. Крім того, умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямий умисел буває тоді, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його небезпечні наслідки і бажає настання цих наслідків. Непрямий умисел є тоді, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їхнього настання. Для визнання змісту і спрямованості умислу важливе значення має з'ясування мотиву та мети вчинення злочину. Мотив - це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити злочин. Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.

Необережність також виступає у двох формах: протиправна самовпевненість, коли особа передбачає можливість настання негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності й легковажно розраховує на відвернення цих наслідків, хоча й усвідомлює суспільну небезпечність свого діяння (невідповідність його закону, службовим, професійним або загальноприйнятим правилам тощо); протиправна недбалість, коли особа не передбачає можливості настання негативних наслідків своєї дії або бездіяльності, хоча повинна була передбачити такі наслідки і могла їх передбачити. У цьому випадку винний не усвідомлює протиправність своєї поведінки, тому не передбачає можливості настання негативних наслідків. Порушення припису правової норми, вчинене без вини, відображається поняттям правової аномалії.

Причини правопорушень. Питання про причини правопорушень завжди було і залишається складним. Причини правопорушень - це комплекс явищ об'єктивного і суб'єктивного характеру, що спроможний визначати протиправну поведінку суб'єктів права.

Об'єктивні причини не залежать від особи, вони зумовлені обставинами. До них, зокрема, відносять причини економічного характеру (недостатній життєвий рівень, неможливість знайти роботу, низький рівень оплати праці тощо), соціальні причини (недоліки виховної та освітньої роботи), недосконалість чинного законодавства (надмірна ставка оподаткування), обставини сімейного характеру, інші особливості середовища. Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні суперечності, які завжди існують у суспільстві. Сприяють скоєнню правопорушень також низький рівень охорони громадського порядку, недостатня ефективність роботи правоохоронних органів тощо.

Суб'єктивні причини пов'язані з самою особою. Наприклад, правопорушення може зумовити темперамент (підвищена імпульсивність), наявність конкретних психічних відхилень, схильність до вживання алкогольних, наркотичних або токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюється, як правило, не однією окремою причиною, а відразу кількома. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їхнього усунення є одним із завдань правоохоронних органів і посадових осіб держави. Проте усунути всі причини правопорушень неможливо, оскільки нереально ліквідувати всі суперечності, які існують у суспільстві. Тому завдання держави - звести ці причини до найнижчого рівня, що дасть суспільству можливість ефективно здійснювати контроль та впливати, насамперед, на злочинність.

5.Юридична відповідальність: поняття та види.

Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування до правопорушника заходів державного примусу каральної спрямованості, зазнання ними втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Юридична відповідальність - це юридичний обов'язок (міра покарання) правопорушника зазнати примусового, від імені держави , (суспільства), на підставі закону або іншого нормативного акта, позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистих), які йому належали до факту правопорушення з метою попередження правопорушень у перспективі й відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні та духовні цінності. Тобто юридична відповідальність інтерпретується як реакція держави (суспільства) на скоєне правопорушення.

Соціальною сутністю юридичної відповідальності є викликана державою природна негативна реакція суспільства (принаймні тієї його частини, волю якої виражає держава) на порушення певних соціальних інтересів, на пошкодження соціальних чи особистих благ.

Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:

1) виникає тільки при наявності правопорушення;

2) основною підставою юридичної відповідальності є склад правопорушення;

3) передбачає примусове позбавлення правопорушника певних соціальних благ (особистих, майнових або духовних);

4) притягнення до юридичної відповідальності здійснюється спеціально уповноваженими на це особами і тільки у відповідності із процесуальними нормами;

5) визначена нормами права як один із видів державного примусу у формах каральних і правовідновлюючих заходів;

6) завжди пов'язана з оформленням визначених правових приписів, які пов'язані з юридичною відповідальністю;

7) суворою регламентацією заходів державного примусу у нормах права.

Основною відмінністю юридичної відповідальності від інших видів соціальної відповідальності є тісний зв'язок з правом і державним примусом. По суті, державний примус виступає змістом юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність виникає у випадку порушення правових норм, а також здійснюється у суворій відповідності з ними. Іншими словами, застосування заходів юридичної відповідальності до правопорушника можливе лише тоді, коли виконується відповідний процедурно-процесуальний порядок, встановлений законом.

Принципами юридичної відповідальності є:

принцип законності. Цей принцип полягає в неухильному виконанні при визначенні міри юридичної відповідальності вимог законів. З точки зору матеріальної сторони відповідальності, вона повинна мати місце лише за діяння, передбачені законом, і тільки в межах закону. З точки зору процесуальної сторони, відповідальність особи повинна бути обґрунтованою, факт вчинення нею правопорушення має бути встановлений як об'єктивна істина;

принцип обґрунтованості. Висновки про факт і про суб'єкт правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, пов'язані з цими обставинами, повинні бути обґрунтованими відповідно до вимог правової норми;

приниип доцільності. Доцільність означає відповідність міри впливу, яка застосовується до правопорушника, цілям юридичної відповідальності. Доцільність припускає: 1) індивідуалізацію відповідальності в залежності  від тяжкості правопорушення, обставин його вчинення, властивостей особи правопорушника; 2) пом'якшення відповідальності або навіть звільнення від неї у випадку малозначності правопорушення, відсутності шкідливих наслідків тощо;

приниип невідворотності. Невідворотність відповідальності означає, що жодне правопорушення не повинно залишатися нерозкритим, поза полем зору держави та її компетентних органів, без засудження з їхнього боку;

приниип справедливості. Справедливість юридичної відповідальності полягає в наступному: 1) не можна за проступки встановлювати кримінальне покарання; 2) не можна використовувати міри покарання і стягнення, що принижують честь і гідність особи; 3) закон, який запроваджує відповідальність або посилює її, не може мати зворотньої сили; особа несе відповідальність лише за свою власну поведінку (виняток - випадки відповідальності за чужу вину в цивільному праві); 4) покарання повинно відповідати характеру правопорушення; 5) за одне правопорушення можливо лише одне покарання.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і ретроспективну (негативну).

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність — це сумлінне виконання своїх обов'язків перед громадянським суспільством, правовою державою, колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність — це специфічні правовідносини між державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що характеризуються засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, покладанням на останнього обов'язку зазнати позбавлення волі й несприятливих наслідків особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне правопорушення.

6.Підстави настання юридичної відповідальності.

Для притягнення особи до юридичної відповідальності необхідна наявність певних підстав. Підставами юридичної відповідальності є: склад правопорушення; деліктоздатність (осудність, дієздатність) суб'єкта, його вік; передбаченість правопорушення нормативно-правовими актами. Всі ці підстави взаємопов'язані й закріплені у законодавстві.

Склад правопорушення характеризується сукупністю таких елементів: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона правопорушення. Відсутність хоча б одного елементу складу правопорушення виключає юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність настає лише за факт правопорушення. Будь-яка спроба відступитися від закону, порушити або обійти його, чим би вона не мотивувалася, терпимою бути не може, отже, будь-яке суспільне небезпечне (шкідливе), протиправне, винне діяння (дія чи бездіяльність), яке скоїла деліктоздатна особа (суб'єкт), котра досягла вказаного в законодавстві віку, а також передбачене у санкції відповідної правової норми тягне за собою юридичну відповідальність.

Важливою підставою юридичної відповідальності є наявність норми права, що забороняє певний протиправний вчинок і встановлює відповідні санкції. Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізовані заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника (рішення суду).

Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою відповідальності думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості. Не є правопорушеннями і, відповідно, не можуть виступати в якості підстав юридичної відповідальності, діяння хоча зовні і схожі з правопорушеннями, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості. До таких діянь чинне законодавство відносить інститути необхідної оборони і крайньої необхідності, а також професійний ризик.

На основі різних підстав юридична відповідальність розподіляється на види. Наприклад, за органами, які накладають відповідальність, розрізняють:

  1.  відповідальність, яку накладають органи державної  влади;
  2.  відповідальність, яку покладають на правопорушника  судові й інші органи юрисдикції;
  3.  відповідальність, до якої правопорушник притягується адміністративними органами (органами державного  управління).

Не слід змішувати види юридичної відповідальності з порядком, формою її здійснення (відповідальність у судовому порядку, адміністративному та ін.). Один і той самий вид юридичної відповідальності може здійснюватись у різних формах. Наприклад, цивільно-правова відповідальність реалізується у судовому, адміністративному порядку, через органи громадськості. Проте кримінальна відповідальність реалізується тільки в судовому порядку.

Залежно від того, до якої галузі належить юридична відповідальність, який вид правопорушення вчинено (злочин, проступок), виділяються: конституційна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна, матеріальна, кримінальна відповідальність. (Нині дискутують щодо можливості виділення й інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, фінансової тощо).

Якщо характеризувати кожен з цих видів юридичної відповідальності, то необхідно сказати, що конституційна відповідальність настає у випадку вчинення Президентом державної зради або іншого злочину, а також у випадках порушення обов'язків народними депутатами та ін. У багатьох випадках вона поєднується з іншими видами юридичної відповідальності.

Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення (тобто проступки) і полягає в застосуванні органами виконавчої влади заходів адміністративного впливу до винних осіб, які не підпорядковані їм по службі.

Цивільна, або цивільно-правова відповідальність - це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні певних цивільних прав чи накладенні нееквівалентних обов'язків майнового характеру. Виникає така відповідальність унаслідок порушення майнових і особистих немайнових прав громадян і організацій, в основному за невиконання договірних зобов'язань, за заподіяння шкоди.

Унаслідок порушення дисципліни (трудової, військової тощо) настає дисциплінарна відповідальність. Розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: у зв'язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку; у порядку підлеглості; відповідно до дисциплінарних статутів і положень, які діють у деяких сферах (оборони, внутрішніх справ, залізничного, водного і повітряного транспорту). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень. Для дисциплінарної відповідальності характерне те, що вона має місце у відношеннях підлеглості особи, яка вчинила проступок, органу, який застосував захід дисциплінарного впливу.

Матеріальна відповідальність дещо пов'язана з дисциплінарною, адже ці види юридичної відповідальності настають у зв'язку з трудовими відносинами. Матеріальна відповідальність працівників - це обов'язок повністю або частково відшкодувати матеріальні збитки, заподіяні з їхньої вині підприємству, де вони працюють.

Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, яка вчинила злочин, усвідомити свої суспільне небезпечні дії, та обов'язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

  1.  Законність і правопорядок.

Законність - це режим, такий стан суспільства, який характеризується неухильним виконанням, дотриманням всіма учасниками суспільних відносин вимог нормативно-правових актів. Виконувати вимоги законодавства країни - обов'язок всіх, хто перебуває на її території, незалежно від посад, соціального та матеріального становища тощо. Забезпечення виконання законів є також однією з важливих внутрішніх функцій держави. При встановленні режиму законності в суспільстві встановлюється правопорядок. Основними принципами законності у сучасній державі є:

1) єдність, тобто однаковість нормативно-правового регулювання на всій території країни і щодо всіх суб'єктів права;

2) доцільність - відповідність законодавства цілям забезпечення прав людини і громадянина, нації і народу, прогресивного розвитку суспільства тощо;

3) реальність - гарантування законності всіма дієвими засобами.

Гарантіями законності, тобто засобами, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється і відновлюється в разі порушення законність, можна визнати:

1) законодавство, яке є як основою законності, так і його гарантією, оскільки саме законодавство встановлює обов'язок всіх суб'єктів права не порушувати законність;

2) діяльність правоохоронних органів, які стоять на сторожі законності, а також контроль з боку влади та управління;

3) правова культура та правове виховання, тобто загальна повага до права, знання змісту його норм і вміння їх здійснювати, а також формування цих якостей шляхом правового навчання, правової пропаганди, юридичної практики, самовиховання тощо;

4) юридичні гарантії законності - передбачені законодавством спеціальні засоби впровадження, охорони та відновлення законності.

Висвітлюючи питання про взаємозв'язок правопорядку і законності, необхідно вказати, що правопорядок - це загальний суспільний порядок, що врегульований нормами права. Отже, вже із самої дефініції простежується взаємопов'язаність законності і правопорядку. По-іншому можна сформулювати так - правопорядок є реалізована законність.

Лекція 4. Загальна характеристика констиуційного права як провідної галузі права України. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні.

1. Конституційне право – провідна галузь в системі права України.

2. Загальна характеристика Конституції України.

3. Внесення змін до Конституції України.

4. Єдність і відмінність ”людина”, ”особа”, ”громадянин”.

5. Громадянство України: поняття, набуття, припинення.

6. Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

1.Конституційне право – провідна галузь в системі права України.

Конституційне право (провідна галузь права України), оскільки його норми регулюють найважливіші суспільні відносини: основи конституційного ладу; підстави правового статусу громадянина; територіальний устрій; підстави організації і функціонування державної влади, органів місцевого самоврядування; символи держави й т.ін. Основне джерело цієї галузі права — Конституція України, що має на території держави найвищу юридичну силу. Нормами конституційного права регламентуються суспільні відносини, котрі характеризують корінні підвалини суспільного і державного життя, і встановлюються основні правові принципи всіх галузей права України.

Конституційне право — основа національної правової системи, оскільки Конституція України як первинне джерело конституційного права закріплює і регулює механізм влади, впорядковує політичний процес і соціально-політичні інститути суспільства, визначає норми поведінки суб'єктів конституційного права. Провідна роль конституційного права визначається й тим, що саме Конституція встановлює напрямки розвитку політичних процесів, створює можливісті їхнього вдосконалювання, є підставою обмеження державної влади правом, це чинник стабілізації суспільних відносин. Конституція України регламентує підстави політичної організації держави, його взаємодії з цивільним суспільством. Це також підтверджує особливу роль конституційного права в національній правовій системі.

Специфіка відносин, які регулюються нормами конституційного права, полягає в тому, що вони є ядром всіх інших відносин, які регулюються нормами права. В них найчіткіше виявляється народовладдя, підстави устрою суспільства і держави. В них особливе коло суб' єктів, особливі юридичні джерела закріплення суспільних відносин. (Конституція України, Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України й ін.).

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що предметом конституційного права України є суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). При цьому слід зауважити, що предметом конституційного права є лише ті відносини, що мають політичний характер і виникають у сфері державного владарювання. Хоча на рівні конституційного регулювання предметом конституційного права є також певна частина економічних відносин, оскільки такі відносини відображають взаємозв'язок політики з економічною організацією суспільства. Так, наприклад, в ст.13 Конституції України чітко регламентовані відносини, пов'язані з економічною сферою, - відносини власності. Конституційно-правові відносини за своїм цільовим призначенням поділяються на правоустановчі і правоохоронні; за часом існування на строкові і безстрокові. Підставою їхнього виникнення є юридичні факти-дії (акт про створення державного органу, партії, громадської організації, акт прийняття іноземцем громадянства України), події (досягнення громадянином віку, що дає йому право бути учасником виборчого процесу; аварії, катастрофи, стихійні лиха й ін.).

Характеристика конституційного права не вичерпується лише його предметом. Важливе значення має метод конституційного регулювання, під яким розуміють систему прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Метод конституційного права України характеризується:

О доцільністю;

О імперативністю;

О загальністю;

О максимально високим юридичним рівнем;

О поєднанням прямого й опосередкованого регулювання;

О універсальністю.

Суб'єктами державно-правових відносин є: народ України, населення адміністративно-територіальної одиниці (при проведенні референдумів, виборів, реалізації інших форм прямого волевиявлення); Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим; Президент України; Кабінет Міністрів України; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим; комітети Верховної Ради України; депутати місцевих Рад; політичні партії, громадські організації, масові суспільні рухи; Конституційний Суд України; органи місцевого самоврядування; виборчі комісії; трудові колективи; громадяни України, іноземці тощо. Ці суб'єкти державно-правових відносин вступають у зв'язки, спрямовані на реалізацію владних функцій, формування державних структур, забезпечення законності, виявлення політичної волі народу у найважливіших питаннях і т.д. Особливістю цих суб'єктів є їхня пра-восуб'єктивність, тобто здатність бути носіями прав і обов'язків, що мають політичний зміст, а також брати участь у здійсненні політичної влади.

Об'єктом державно-правового відношення є те, на що воно спрямоване. Як такі виступають влада, власність, територія, волевиявлення народу, населення певної адміністративно-територіальної одиниці; права, свободи і обов'язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства; суверенітет, розподіл компетенції між Україною й Автономною Республікою Крим; дії органів, посадових осіб та ін.

Джерелами конституційного права України є: Конституція України; міжнародні пакти про права людини, ратифіковані Верховною Радою України; Декларація про державний суверенітет України; Акт проголошення незалежності України; закони України; нормативні акти органів влади Автономної
Республіки Крим; укази Президента України; Рішення Конституційного СудуУкраїни; акти уряду України, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування тощо. У системі державно-правових актів найвищу юридичну силу має Конституція України. Конституційні і звичайні закони розвивають
її положення.

Отже, конституційне право України є визначальною галуззю в системі національного права України. Варто відзначити, що конституційному праві належить центральне місце у будь-якій національній системі права. Підтвердженням цьому є особливий характер конституції як основного закону. На основі норм конституційного права визначається державний механізм, його основні ланки, створюються юридичні підстави їх функціонування.

2. Загальна характеристика Конституції України.

Що ж являє собою Конституція України як юридичний акт   найвищої   сили? Сам термін «конституція» походить від латинського слова, що означає «устрій», «встановлення». У Давньому Римі конституціями називалися деякі акти імператорської влади, а у феодальній Речі Посполитій—сеймові постанови. У схожому значенні вжито це слово і в знаменитій Конституції Пилипа Орлика, повна назва якої звучить так: «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького».

Нині конституцію розуміють як основний закон держави, що визначає основи суспільного і політичного ладу, правове становище людини й громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, державну символіку та інші найважливіші з точки зору держави питання її функціонування.

Як нормативний акт конституція характеризується такими юридичними властивостями:

1.   Конституція має установчий, програмний та ідеологічний характер, тобто є первинним елементом, на якому засновуються права та обов'язки більшості суб'єктів державного й суспільного життя;  встановлюючи певні «правила гри» в державі і суспільстві, водночас визначає програму, перспективу державного й суспільного розвитку; створює певне ідеологічне забезпечення для закріпленої форми державного і суспільного ладу.

2.   Конституція має найвищу юридичну силу порівняно з будь-якими нормативними актами держави і навіть порівняно  з  міжнародно-правовими  актами,  давати  згоду  на обов'язковість яких держава може лише за умови, що вони не суперечать конституції.

3.   Конституція  має  підвищену стабільність,   змінити  її положення, як правило, дуже важко (в Україні для цього в багатьох випадках потрібен референдум).

4.   Конституція виступає юридичною базою поточного законодавства. Всі нові закони ніби «відштовхуються» від конституції, розвиваючи далі її положення і в жодному разі не виходячи за межі, визначені конституцією.

5.   Конституція має специфічний предмет правового регулювання — найважливіші в державі суспільні відносини.

6.   Конституція розробляється і приймається в особливому порядку.   З   цією   метою   створюються   спеціальні   органи (наприклад,   Установчі   збори)   або   парламент   застосовує спеціальну процедуру, яка вимагає схвалення конституції не простою,   а   кваліфікованою  більшістю  голосів.   Можливе також прийняття конституції референдумом. За старих часів практикувалося    ще    своєрідне    «дарування»    конституції монархом або іншим представником вищої влади (так зване «октроювання»), але нині така практика здається недоречним і недемократичним анахронізмом.

7.   Конституція має високий рівень захисту з боку держави. Фактично весь апарат держави працює на дотримання конституційних положень. Крім того, майже в кожній державі є органи, для яких захист конституції є основним завданням. В Україні, зокрема, діє Конституційний Суд України — єдиний орган, який може вирішувати питання про конституційність тих чи інших актів вищих органів влади.

За своєю юридичною формою розрізняють писані і неписані конституції. (Неписаними конституціями називають низку самостійних законів держави, які в своїй сукупності оголошуються Конституцією держави, хоча єдиного документа з такою назвою і немає. Класичним прикладом є неписана конституція Великобританії, яку складають закони, перші з яких прийнято ще у XIII ст.)

Відповідно до порядку свого прийняття, зміни та скасування конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. Гнучкі конституції, як правило, приймаються (змінюються, скасовуються) парламентом у порядку, який відрізняється від звичайного лише необхідністю кваліфікованої більшості голосів. Для зміни жорсткої конституції потрібна не лише кваліфікована більшість голосів, а й виконання ряду додаткових процедур.

Виходячи з форми державного устрою країни, розрізняють також федеративні та унітарні конституції.

Конституція України за своїми юридичними ознаками — це писана, жорстка, унітарна конституція.

Сучасна Конституція України буїа прийнята на п 'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

Конституцію України за загальними класифікаційними ознаками можна охарактеризувати як:

- писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

- жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до Конституції відрізняється від внесення змін і доповнень до звичайних законів (необхідно не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України). Крім того, стосовно процедури внесення змін і доповнень до розділів І, III, XIII Конституції, передбачається прийняття відповідного законопроекту не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради і затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України;

- за порядком прийняття як народну конституцію, тобто прийнята парламентом від Імені всього Українського народу.

Структурно Конституція України складається з преамбули і 14 розділів, які налічують 161 статтю, а також розділу XV "Перехідні положення".

Преамбула Конституції складається з дев'яти абзаців. Основним положенням її є те, що Верховна Рада України, приймаючи Конституцію, діє від Імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю. При цьому під Українським народом розуміється сукупність усіх громадян України незалежно від їх національної належності і місця проживання. Однак, визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей, Конституція зазначає, що мова йде насамперед про громадянство, правовий зв'язок людини з державою.

Крім того, преамбула констатує, що юридичною підставою виникнення України як незалежної держави, є невід'ємне природне право української нації на самовизначення

Преамбула визначає і загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Розділ І Конституції України називається "Загальні засади ". У цьому розділі закріплюються основи конституційного ладу в Україні: Україна визнається суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; визначається правовий статус людини і громадянина, принцип народовладдя та форми його здійснення, вирішується питання щодо державної мови, державних символів України тощо.

Розділ II Конституції - "Права, свободи та обоє 'язки людини і громадянина " - закріплює за кожною особою певний комплекс природних, невід'ємних прав ф властивостей, які зумовлюються самим фактом існування людини. Людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст діяльності держави. Комплекс закріплених у розділі прав, свобод та обов'язків являє собою певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні права. Система цих конституційних норм визначає правовий статус людини І громадянина

У розділі III Конституції закріплюються найважливіші інститути безпосереднього народовладдя: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення референдумів тощо.

Розділ IV Конституції визначає правовий статус парламенту України - Верховної Ради України. Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Крім того, Верховна Рада бере участь у формуванні інших органів влади (затверджує подану Президентом кандидатуру Прем'єр-міністра, дає згоду на призначення на посаду Генерального прокурора України, обирає безстрокове всіх суддів) та здійснює парламентський контроль за їх діяльністю.

Правовий статус Президента України як глави держави визначено у розділі V Конституції. В цьому розділі дається перелік повноважень, які покладаються на Президента, регламентується порядок його обрання І припинення посадових функцій, а також окреслюються форми співпраці Президента з органами законодавчої І виконавчої влади, його участі у формуванні судової влади.

Розділ VI Конституції регламентує основні повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Регулювання діяльності прокуратури як організовано самостійної державно-правової інституції передбачено розділом VII Конституції.

Розділом VIII Конституції - "Правосуддя" - держава покладає функцію здійснення правосуддя на суди. Вони є органами судової влади, яка діє самостійно і незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Суди, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечують захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Територіальний устрій України визначається розділом IX Конституції. Зокрема, ст. 132 Конституції наголошує на єдності та цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

У розділі X Конституції закріплюються основні засади конституційного статусу Автономної Республіки Крим у складі України: коло повноважень, система і порядок формування та діяльності власних представницьких та виконавчих органів, здійснення нормативного регулювання тощо.

Розділ XI Конституції конкретизує загальні засади конституційного ладу в Україні стосовно місцевого самоврядування. Так, визначається поняття та суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів, сферу відання, матеріальну, фінансову основу та гарантії місцевого самоврядування.

Правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції (юрисдикція - це право чинити суд, розглядати і вирішувати правові питання) в Україні визначає розділ XII Конституції.

У розділі XIII Конституції передбачається порядок внесення змін до Конституції. Конституція може бути змінена лише в особливому по відношенню до поточного законодавства порядку. Такий порядок запроваджений з метою забезпечення стабільності Основного Закону України.

Розділ XIV Конституції, який називається "Прикінцеві положення", визначає час набуття нею чинності, тобто введення її в дію. Набуття Конституцією України чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 року. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XV Конституції - "Перехідні положення" - закріплює порядок і строки зміни чинного законодавства, строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

Отже, Конституція України є основним нормативно-правовим документом, який визначає правові засади державного і суспільного життя України. Це - Основний Закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, тобто всі закони та нормативні акти в Україні приймаються на її основі і повинні відповідати її положенням. А це означає, що Конституція є основним джерелом права України.

3.Внесення змін до Конституції України.

Законопроект  про  внесення  змін  до Конституції України може бути поданий до Верховної  Ради  України  Президентом України або не менш як третиною  народних  депутатів  України  від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про  внесення  змін  до  Конституції України, крім розділу I "Загальні засади",  розділу  III  "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо  схвалений  більшістю  від    конституційного    складу Верховної Ради України, вважається прийнятим,  якщо  на  наступній черговій сесії Верховної Ради України за  нього  проголосувало  не менш як дві третини  від  конституційного  складу  Верховної  Ради України.

Законопроект  про  внесення  змін  до  розділу  I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш  як  двома  третинами  від конституційного складу Верховної Ради України  і,  за  умови  його прийняття не менш як двома третинами  від  конституційного  складу Верховної    Ради    України,    затверджується     всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.  Повторне подання законопроекту про внесення змін до  розділів I, III і XIII цієї Конституції з  одного  й  того  самого  питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може  бути  змінена,  якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини  і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

 Конституція України не може бути змінена  в  умовах  воєнногоабо надзвичайного стану.

Законопроект про  внесення  змін  до  Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не  був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України  не  раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку  своїх  повноважень  не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Законопроект про  внесення  змін  до  Конституції України  розглядається  Верховною  Радою  України  за    наявності висновку  Конституційного  Суду   України    щодо    відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

4.Єдність і відмінність ”людина”, ”особа”, ”громадянин”.

Розглядаючи співвідношення держави та особи, правознавство оперує такими поняттями, як "людина", ''особа", "громадянин". Ці поняття тісно пов'язані між собою, але водночас характеризуються деякими особливостями.

Під терміном "людина" прийнято розуміти суспільну, біосоціальну, психофізіологічну істоту, тобто істоту, яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником відповідної соціальної групи, нації.

Людина - суспільна істота, і вся її життєдіяльність проходить в суспільстві. Кожна людина живе і діє, вступаючи в різноманітні соціально-економічні, політичні відносини з іншими людьми, з групами людей. Ці відносини мають різний характер. В одні відносини, людина вступає за власним бажанням, в інших вона знаходиться в силу причин, які від неї не залежать.

Сукупність і зміст суспільних відносин, в яких знаходиться кожна конкретна людина, характеризують її як особистість. Таким чином, особистість - це людина, яка характеризується сукупністю і змістом різноманітних суспільних відносин, в яких вона знаходиться або в які вступає як суспільна істота.

Людина у її відношенні до суспільства визнається особою. Особа - це людина, яка має в суспільстві автономне положення і відповідно до цього володіє комплексом, прав, свобод і обов'язків. Тобто місце і роль особи в суспільстві характеризується через правовий статус. Правовий статус особи - це система її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. В свою чергу, суб 'єктивне право - це закріплена в юридичних нормах відповідна поведінка особи, спрямована на здійснення прав людини. Юридичний обов'язок особи - це закріплення в правових нормах певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов'язку (наприклад, обов'язок захисту Вітчизни, сплати податків тощо).

Для характеристики особистості в її правовому аспекті використовується поняття «громадянин».

Термін "громадянин" означає правовий зв'язок особи з державою. Громадянин - це фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави. Тобто, це особистість, яка існує в тій чи іншій державі і характеризується системою прав, обов'язків, відповідальності, іншими словами сукупністю і змістом різноманітних правових відносин, в яких вона знаходиться або в які вступає в державно організованому суспільстві.

Громадянин - це завжди людина. Та не кожна людина може бути громадянином. Виходячи з цього, існують певні відмінності у правовому статусі громадянина і людини. Так, права людини мають природний і невідчужуваний характер, а права громадянина визначаються належністю людини до громадянства тієї чи іншої держави. Хоча при цьому правовий статус і громадянина, і людини в багато чому збігається, тому в переважній більшості конституцій країн світу міститься розділ присвячений правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина (наприклад, розділ II Конституції України називається "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина").

При цьому, варто звернути увагу на те, що правовий статус громадянина, особи не залежить від самої людини, а існує об'єктивно, тому що особа, громадянин завжди перебувають у взаємовідносинах із суспільством, державою.

Отже, не слід ототожнювати або плутати поняття людина, особа, громадянин.

5.Громадянство України: поняття, набуття, припинення.

Громадянство створює взаємні права та обов'язки для людини і держави. Саме з ним пов'язані найсуттєвіші наслідки для обох сторін — обсяг прав, обов'язків і відповідальності держави й громадянина.

Основними характеристиками громадянства є такі: • правовий стан, який виявляється, з одного боку, у його загальному, правовому нормуванні, з іншого — в індивідуальному документальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорті громадянина, свідоцтві про народження, іншому документі, який свідчить про фомадянство). Громадянином держави особа є не на підставі того, що проживає на її території, а внаслідок існування між нею й державою певних правових зв'язків;

стійкий характер відносин громадянства, які існують постійно (зазвичай від народження до смерті громадянина) і мають загальний порядок припинення, що не припускає розриву громадянства в односторонньому порядку;

двосторонній зв'язок людини з державою, який виявляється в сукупності взаємних прав, обов'язків і відповідальності та грунтується на визнанні й повазі гідності, основних прав і свобод людини;

поширення на громадянина суверенної влади держави як всередині країни, так і за її межами.

Стаття 4 Конституції України зафіксувала положення, що в Україні існує єдине громадянство, а підстави його набуття і припинення визначаються законом. Нині відносини громадянства в Україні регулюються Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р та іншими законодавчими актами, прийнятими у відповідності до Конституції України.

У статті 1 Закону зазначається, що громадянство України є правовим зв'язком між фізичною особою і Україною, що виявляється в їх взаємних правах і обов'язках, а громадянин Українице особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Принципи громадянства поділяють на загальні та спеціальні.

Загальні принципи громадянства втілені в Конституції України, Декларації прав національностей України, законах України "Про громадянство України" та "Про національні меншини України". Це, зокрема, такі принципи: повновладдя народу; демократизму; інтернаціоналізму; втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави; поєднання інтересів суспільства, держави й особи; поваги до норм міжнародного права.

Спеціальні принципи громадянстваце закріплені в законодавстві вихідні засади відносин між державою і особою, що становлять цілісну систему, яка є основою законодавства про грома-дянство України. До спеціальних належать такі принципи:

1) єдиного  громадянства  - громадянства держави Україна,  що  виключає         можливість існування громадянства адміністративно-територіальних  одиниць  України.  Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або  держав, то   у   правових   відносинах  з  Україною  він  визнається  лише громадянином України.  Якщо іноземець набув громадянство  України, то   у   правових   відносинах  з  Україною  він  визнається  лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості  позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного  набуття  громадянства  України іноземцем  чи  особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином  України  або  набуття  громадянства   України   його дружиною  (чоловіком)  та  автоматичного  припинення  громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності  перед  законом  громадян  України  незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження  громадянства  України  незалежно   від   місця проживання громадянина України.

Умови належності до громадянства України викладені у статті З Закону України "Про громадянство України". Згідно з цим Законом до громадян України належать:

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

особи незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігій них та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" від 13 листопада 1991 р. проживали в Україні й не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесе но запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Питання законодавчого регулювання громадянства в Україні належить до виключної компетенції Верховної Ради України (пункт 2 частини першої статті 92 Конституції України).

Громадянство України підтверджують такі документи (стаття 5 Закону України "Про громадянство України"): паспорт громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Особи, які проживають на території України, не є її громадянами й не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства.

Громадянство України набувасться (стаття 6 Закону):

  1.  за народженням;
  2.  за територіальним походженням;
  3.  внаслідок прийняття до громадянства;
  4.  внаслідок поновлення у громадянстві;
  5.  внаслідок усиновлення;
  6.  внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;
  7.  внаслідок встановлення над особою, визначеною судом недієздатною, опіки;
  8.  у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
  9.  внаслідок встановлення батьківства;

10) з інших підстав, передбачених міжнародними договорами України.

Кожна з підстав набуття громадянства України детально регулюється Законом України "Про громадянство України" (статті 7—16).

Розглянемо, зокрема, підстави прийняття до громадянства України (стаття 9 Закону).

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Існує кілька умов прийняття до громадянства України.

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2)  подання    декларації    про    відсутність    іноземного громадянства   (для   осіб   без  громадянства)  або  зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

    Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав,  подають зобов'язання припинити громадянство (підданство) цих держав.

    Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок  в Україні,  замість зобов'язання  припинити  іноземне  громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

    Подання зобов'язання   припинити   іноземне  громадянство  не вимагається від іноземців,  які є громадянами (підданими)  держав, законодавство   яких  передбачає  автоматичне  припинення  особами громадянства  (підданства)  цих  держав   одночасно   з   набуттям громадянства іншої держави, або якщо міжнародні договори України з іншими  державами,  громадянами  яких  є  іноземці,   передбачають припинення  особами  громадянства  цих держав одночасно з набуттям громадянства України.

    Іноземці, які   подали   зобов'язання   припинити    іноземне громадянство,    повинні   подати   документ   про   це,   виданий уповноваженим  органом  відповідної  держави,  до   уповноваженого органу  України  протягом  двох  років  з  моменту прийняття їх до громадянства   України.   Якщо  іноземці,  маючи  всі  передбачені законодавством   цієї   держави   підстави  для  отримання  такого документа,  з  незалежних  від них причин не можуть отримати його,
вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на  території України протягом останніх п'яти років. Ця  умова   не   поширюється   на   іноземців   чи  осіб  без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки,  і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад  два  роки  у  шлюбі,  що  припинився внаслідок  його  смерті.

4)  отримання  дозволу на імміграцію.     Ця умова не  поширюється на осіб,  яким надано статус біженця в  Україні  або  притулок  в  Україні,  та на іноземців і осіб без громадянства,  які прибули в Україну  на  постійне  проживання  до набрання чинності  Законом  України  "Про  імміграцію" і мають  у  паспорті  громадянина  колишнього СРСР  зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на  постійне проживання в Україні. 

5) володіння державною  мовою  або  її  розуміння  в  обсязі, достатньому для спілкування.  Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність  законних  джерел   існування.   Ця   умова   не поширюється  на  осіб,  яким  надано  статус біженця в Україні або притулок в Україні.

    До громадянства України не приймається особа, яка:

1)    вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена  в  Україні  до  позбавлення  волі  за  вчинення тяжкого  або  особливо  тяжкого  злочину  (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої  держави  діяння,  яке  визнано законодавством  України   тяжким   або  особливо  тяжким злочином.

Підстави припинення громадянства України

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за   підставами,   передбаченими  міжнародними  договорами України.

Державними органами, які беруть участь у вирішення питань громадянства є:

  1.  Президент України;
  2.  Комісія при Президентові України з питань громадянства;
  3.  Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи;
  4.  Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку до суду, а дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені в судовому та адміністративному порядку.

6.Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Суттєвою характеристикою правового статусу особи, його ядром і елементом, який створює систему статусу, є права, свободи і обов'язки особи.

Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 р. прийняла Загальну декларацію прав людини, у Преамбулі якої зазначається, що Генеральна Асамблея проголошує цю загальну Декларацію прав людини як певний зразок, відповідати якому повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожна структура суспільства, постійно враховуючи положення цієї Декларації, прагнули шляхом здійснення просвітницької та освітньої діяльності сприяти повазі цих прав і свобод, а також забезпечити шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів їх загальне й ефективне визнання та дотримання як серед народів держав — членів Організації, так і серед народів тих територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Прийняття цієї Декларації, а також інших засадничих документів, які встановлюють основні принципи державних відносин, запровадження провідними країнами Європи нових конституцій, створення системи громадських організації і регулярне проведення міжнародних конференцій, дало змогу Світовій спільноті досягти певною мірою міжнародної стабільності й створення достатніх підстав для виключення умов виникнення великих воєнних конфліктів, забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини.

В інтересах забезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950 р. Рада Європи, зважаючи на проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальну Декларацію прав людини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, що відоміша як Європейська конвенція з прав людини. Ця конвенція проголосила важливі права і свободи для всіх людей, що живуть у державах — учасницях Ради Європи, наприклад, такі, як право на життя (стаття 2); право на свободу і особисту недоторканність (стаття 5); право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8); право на свободу думки, совісті й віросповідання (стаття 9); право на свободу виявлення своїх поглядів (стаття 10).

Вперше у світі зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свобод Європейським судом з прав людини.

Правам, свободам і обов'язкам людини й громадянина присвячені статті 21—68 розділу II Конституції України.

Статтею 3 Конституції України: людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів — Загальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян виявляється в тому, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні суспільством і державою, функціонуванні державного й політико-правового механізму, а також сприяють підвищенню рівня загальної та правової культури особи, удосконаленню демократичного способу життя.

Для реалізації конституційних прав, свобод і обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Права і свободи людини й громадянина захищаються судом.

Конституційні права, свободи й обов'язки людини і громадянина мають певні юридичні особливості:

  •  виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з правовідносин, передбачених конституцією;
  •  виражають насамперед і безпосередньо відносини громадянина й держави;
  •  не припиняються й не виникають раз у раз, а діють постійно;
  •  їх зміст і обсяг для всіх громадян однакові;
  •  їх реальність забезпечується не так індивідуальними зусиллями окремого громадянина, як державним і суспільним ладом.

До конституційних прав і свобод людини та громадянина належать громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні та культурно-духовні.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; вони закріплені в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать права на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканність житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті та ін. (статті 27—35 Конституції України).

Перелічені громадянські права і свободи в конституційному праві мають певні особливості:

по суті вони є невіддільними, природними правами людини, тобто правами кожного і не пов'язані безпосередньо з належністю до громадянства країни;

вони включають право на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов'язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права і свободи інших;

особливо значущими і найвразливішими є права щодо недоторканності особи, її житла, приватного життя, таємності листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Ці права належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на особливу увагу.

Політичні права пов'язані з наявністю громадянства України й на відміну від громадянських (особистих) прав, адресованих Конституцією України "кожному", належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, управлінні державою (статті 36, 38-40). Громадяни, асоційовані як народ, здійснюють владу, а окремий громадянин як індивід бере участь у цьому процесі. Стосовно політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років.

До політичних належить право брати участь в управлінні справами держави (як безпосередньо, так і через представників). Формами безпосереднього здійснення фомадянами політичної державної влади є референдуми, всенародні голосування з питань державного й місцевого життя, усі види участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування. Формами впливу громадян на політичну державну владу всіх рівнів є вплив виборців на своїх депутатів, виражання суспільної думки з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики.

До політичних прав належать також право на об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод інших людей; право збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, якщо про них завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування, тощо.

Соціально-економічні права і свободи є основою всіх інших прав і свобод. Вони стосуються таких важливих сфер життя, як власність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і сприяють забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально значущих потреб й інтересів особи. У статтях 13, 14, 41, 42 Конституції України розглядаються економічні права і свободи, у статтях 43—49 — соціальні. Їх реальність робить державу соціальною, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток.

До самостійних конституційних прав і свобод людини й фома-дянина в системі прав і свобод належать культурно-духовні. За змістом це суб'єктивні права людини в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, певні можливості доступу до духовних здобутків свого народу й людства загалом, їх засвоєння, використання, а також до участі в їх подальшому розвитку.

До культурних прав і свобод належать права на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної і творчої діяльності (статті 53, 54 Конституції України).

Кожній людині має бути забезпечена можливість користуватись основними правами і свободами. Держава зобов'язана гарантувати реальне здійснення цих прав і свобод усіма доступними їй засобами. Що вищий ступінь реалізації правового статусу особи, то більшою мірою обмежується можливість сваволі з боку держави та її органів.

Гарантування прав і свобод людини — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди прагне до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя.

Конституція України закріплює гарантованість реалізації прав і свобод особи. Обов'язок гарантувати забезпечення реалізації прав і свобод покладається насамперед на державу (статті 3, 15, ЗО, 34, 46 та ін. Конституції України). Таке гарантування здійснюється всією системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (стаття 101 Конституції України).

Певні функції щодо створення умов для забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян.

Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (стаття 55 Конституції України).

Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права і свободи надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями.

 Конституційні гарантії прав і свобод громадян Українице передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України.

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (статті 30, 31, 33, 34, 46, 53-57, 59, 64), зокрема права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина та ін.

Основним засобом захисту прав людини у правовій державі повинен бути суд. Однак його діяльність сприяє додержанню законності й забезпечує охорону прав і свобод громадян лише тоді, коли він діє на основі принципів гуманізму, демократизму й законності.

Гарантії чинного в Україні правосуддя закріплені статтями 58, 60-63 Конституції України. До них належать принципи, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії; ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; принцип презумпції невинності; загальні принципи, пов'язані з визначенням статусу людини у процесі правосуддя.

Конституція України поряд із найважливішими правами і свободами людини та громадянина встановлює також конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає чи перебуває на території України (статті 65-68 Конституції України). Так, стаття 65 встановлює обов'язок громадян України захищати свою Вітчизну, її незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи, а також відбувати військову службу відповідно до закону; стаття 66 зобов'язує громадян не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки, стаття 67 — сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом.

У статті 68 Конституції України встановлюється, що кожний громадянин зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Значення цієї статті поширюється на всі норми й положення Конституції України. По суті йдеться про формування у людей такої правосвідомості, завдяки якій будь-яке порушення чинних норм права вважалося б неординарною подією. Поряд із цим загальним приписом у низці статей Конституції України є заборона здійснення тих чи інших дій, з якими можуть бути пов'язані особливо негативні наслідки для держави, суспільства, окремих організацій і громадян. Так, у статті 37 Конституції України зазначається, що не допускаються створення та діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, а у статті 43 наголошується, що використання примусової праці забороняється.

Здійснення зафіксованих у Конституції України прав і свобод людини й громадянина потребує реформування всієї системи права.

Лекція 5. Конституційно-правові форми народовладдя в Україні. Коснтитуційна система органів державної влади України. Правові засади місцевого самврядування

1. Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія.

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні.

3. Вибори як форма волевиявлення народу.

4. Принцип поділу державної влади. Система державних органів за Конституцією України

5. Правовий статус органів місцевого самоврядування

1.Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія.

Демократичність держави і суспільства визначається насамперед рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, якою мірою реально наявні процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами.

З позицій права народовладдя означає: 1) приналежність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові; 2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як суспільства загалом, так і кожної людини й громадянина.

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють демократію безпосередню та представницьку. За безпосередньої демократії основні рішення приймаються безпосередньо всіма громадянами, а за представницької — виборними установами (парламентами тощо).

Народовладдя як основний і вирішальний принцип конституційного ладу України закріплене у статті 5 Конституції України місткою і змістовною формулою: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування". Отже, механізм народовладдя в Україні розрізняє дві основні форми демократії: пряму (безпосередню) і здійснювану через відповідні органи, насамперед через представницькі установи та інші виборні органи.

Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні має безумовне й пріоритетне право на її безпосереднє здійснення. Це право природне. Саме тому в частині 1 статті 21 Загальної декларації прав людини встановлено, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Здійснення влади народом визначається в Конституції України як народне волевиявлення. За змістом воно може стосуватися будь-яких аспектів життя народу: політичного, економічного, соціального, культурного тощо.

У статті 69 Конституції України проголошується, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум (конституційне право зараховує їх до основних форм реалізації безпосереднього народовладдя) та інші форми безпосередньої демократії. До інших форм прямого народовладдя належать народні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення.

Пряме народовладдя, пряма демократіяце система форм безпосереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень, передбачених Конституцією України та законами України.

Форми безпосередньої демократи класифікують так:

за результатами діяльності (або способами впливу на суспільні відносини) — імперативні, консультаційні, правотворчі й ті, що не створюють норм права;

за механізмом діяльності — прямо пов'язані, опосередковано пов'язані і не пов'язані з представницькою демократією (відносно самостійні);

за правовими засадами — які діють на підставі норм права і традицій, звичаїв;

за територіальною ознакою — національні (загальнодержавні) і місцеві;

за суб'єктами — всенародні, групові й індивідуальні.

Народне представництво становить систему влади народу, яка здійснюється через виборних представників. Сукупність повноважень, делегованих народом або його частиною своїм виборним представникам, що об'єднані у спеціальну колегіальну установу (парламент, раду), на чітко визначений строк, а також сукупність власне представницьких органів влади становить представницьку владу.

Поняття "представницька влада" характеризує не так функціональне призначення, як природу влади, спосіб її здійснення. Цю владу не можна ототожнювати із законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада включає законодавчі повноваження. У конституційному праві розрізняють представництво станове, національне, корпоративне, конфесійне, регіональне та етнічне.

Порядок, організація і умови здійснення різних форм прямого народовладдя регулюються відповідними законами.

Вибори як форма народного волевиявлення є одним зі способів формування народом органів державної влади й місцевого самоврядування та інших інститутів. Це стосується насамперед формування представницьких органів законодавчої влади — парламентів, виборів президента, представницьких органів місцевого самоврядування тощо.

Референдум (від лат. referendumте, що має бути повідомлено) — всенародне опитування з найважливіших питань державного життя, у якому беруть участь усі громадяни, що мають виборчі права. На відміну від виборів під час референдуму об'єктом є не кандидат або список кандидатів на певну посаду, а певне питання, з якого проводиться референдум, — закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Своєрідною формою референдуму є плебісцит, тобто опитування населення про політичну долю території, на якій воно проживає.

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні.

Конституційне право сучасних держав передбачає різні форми референдумів і процедури їх застосування. Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться на всій території держави, і місцеві, які проводяться в окремих адміністративно-територіальних одиницях; на конституційні та законодавчі (предметом перших є або проект нової конституції, або конституційна реформа та поправка до конституції, предметом других — проект закону або чинний закон). За правовою значущістю розрізняють референдуми консультативні (їх ще називають народними опитуваннями), які проводяться лише з метою виявлення думки виборців з певного питання, остаточне рішення з якого приймається відповідними органами держави, і "вирішальні", коли той чи інший акт виноситься на голосування виборців з метою остаточного вирішення його долі.

"Вирішальний" референдум може бути або затверджувальним, якщо виборцям пропонується більшістю голосів затвердити акт, який ще не набрав чинності, або заперечливим, якщо пропонується відмінити акт, який набрав чинності. Розрізняють також обов'язкові та факультативні референдуми. До перших належать референдуми, необхідність яких передбачається конституцією чи іншим конституційно-правовим актом. У другому випадку проведення референдуму з того чи іншого питання залежить від волі відповідного державного органу чи виборців.

Відповідно до Конституції України та Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" в Україні проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

Референдум  -   це   спосіб прийняття    громадянами   України    шляхом  голосування  законів України, інших рішень  з важливих  питань  загальнодержавного    і місцевого значення.

Згідно з останнім зазначеним Законом предметом всеукраїнського референдуму може бути затвердження Конституції України, її окремих положень і внесення до Конституції України змін та доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конституції України, законів України та інших правових актів (зауважимо, що Конституцією України затвердження Конституції України всеукраїнським референдумом не передбачено).

Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна чи скасування рішень із питань, віднесених законодавством України до відома місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст рішень місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів.

Згідно зі статтею 72 Конституції України всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією.

    Всеукраїнський  референдум   проголошується    за    народною  ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за  умови,  що  підписи  щодо  призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не  менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їх компетенції. У статті 143 Конституції України проголошується, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів і реалізацію їх результатів.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни  України,  які  на  день  проведення  референдуму досягли 18 років і постійно  проживають  відповідно  на  території України або  області,  району,  міста,  району  в  місті,  селища,
сільради.

    Будь-яке   пряме   чи   непряме   обмеження   прав   громадян України   на   участь   у  референдумі  залежно  від  походження, соціального і майнового стану, расової і національної  належності, статі, освіти, мови, ставлення до  релігії,  політичних  поглядів, роду і характеру занять забороняються.

У референдумах не беруть  участі  психічно  хворі  громадяни, визнані судом недієздатними, та особи,  які  тримаються  в  місцях позбавлення волі.

Громадяни беруть участь  у  референдумі  на  рівних  засадах. Кожний громадянин має один голос.

Референдум є прямим: громадяни беруть  участь  у  референдумі безпосередньо. Голосування  під  час  референдуму  є  таємним:  контроль  за волевиявленням громадян не допускається.

Громадянам,  політичним  партіям,  громадським  організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право  безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення  референдуму,  за  прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на  референдум,  а  також проти пропозиції про оголошення референдуму, прийняття  закону  чи рішення. Для  реалізації  цього  права  заінтересованим  особам  і організаціям  надаються  приміщення  для  зборів,   забезпечується можливість використання засобів масової  інформації. Винесений  на референдум  проект  закону,  рішення   обговорюється    в    межах України   або   тієї    адміністративно-територіальної    одиниці,  де проводитиметься референдум.

Діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці і проведенні  референдуму,  здійснюється  відкрито  і гласно.

Всі рішення,  що  стосуються  референдуму,  а  також  проекти законів, інших рішень, які виносяться  на  референдум,  підлягають опублікуванню засобами масової інформації. В   день    проведення    референдуму    будь-яка    агітація забороняється.

Новий  всеукраїнський  референдум   з   питань,   що   раніше виносилися  на  референдум,  може бути проведено не раніш як через 5  років,  а  місцевий  референдум - не раніш як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.

Підготовка і    проведення    всеукраїнських     референдумів здійснюється   за  рахунок  державного  бюджету,  республіканських Автономної Республіки Крим і місцевих референдумів  -  за  рахунок відповідних місцевих бюджетів.

Збирання підписів для проведення референдуму організують і здійснюють ініціативні  групи.  Ініціативна група всеукраїнського референдуму утворюється  на зборах   громадян  України,  в  яких  беруть  участь  не  менш  як 200 осіб, які мають право на участь у референдумі. Ініціативна група обласного, міського (міст республіканського і  обласного  підпорядкування),  районного,  районного  в    місті референдуму утворюється  на  зборах  за  участю  не  менш  як  200 громадян     України,    а     міського     ( міст       районного підпорядкування), селищного і сільського референдуму -  на  зборах за участю не  менш  як  50  громадян   України,  які  мають право на  участь  у  референдумі  і  постійно  проживають  на  території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

    Ініціативні групи  всеукраїнського  референдуму  реєструються Центральною комісією з  всеукраїнського  референдуму  за  поданням голів  районних,  міських  (міст  республіканського  та  обласного підпорядкування)  Рад  народних  депутатів,  на  території    яких проведено збори громадян, які обрали ініціативну групу. Ініціативні групи місцевого референдуму реєструються головами місцевих  Рад  народних  депутатів,  у  межах    території    яких пропонується провести місцевий референдум.

    Референдний (референдарний) процес охоплює кілька стадій:

призначення референдуму;

підготовка і проведення референдуму;

голосування і підбиття підсумків референдуму;

опублікування і введення в дію законів та інших прийнятих референдумом рішень.

Усі стадії референдного (референдарного) процесу підпорядковані загальним принципам:

загального права участі громадян України в референдумах;

рівного права участі громадян України в референдумах;

прямого права участі громадян України в референдумах;

таємності голосування під час референдумів;

підготовки та проведення референдумів на демократичних засадах;

гласності й відкритості підготовки та проведення референдумів;

заборони будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав громадян України на участь у референдумах;

гарантування реалізації демократичних засад підготовки і проведення референдумів;

підготовки і проведення референдумів за рахунок Державного та відповідних місцевих бюджетів.

Згідно із законом за порушення законності під час підготовки і проведення референдумів настає адміністративна чи кримінальна відповідальність.

Порядок проведення референдуму в Україні здійснюється відповідно до Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 03.07.1991рок

3. Вибори як форма волевиявлення народу.

У загальному вигляді вибори — це волевиявлення народу з метою формування органів державної влади чи місцевого самоврядування шляхом голосування. Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що волею народу здійснюється конституювання органів державної влади та місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

Виборче право в об'єктивному розумінні становить систему правових норм, що регулюють порядок формування виборних державних органів (виборчу систему), і є одним з важливих інститутів конституційного права; у суб'єктивному розумінні — право громадянина обирати й бути обраним до державних органів (виборче право відповідно активне й пасивне), яке є одним з основних конституційних прав громадян і належить до політичних прав.

З одного боку, виборча система означає порядок формування виборних (насамперед представницьких) органів держави. Отже, виборча система є важливим елементом політичної системи держави, що регулюється правовими нормами, які в сукупності утворюють виборче право. Виборча система охоплює принципи і умови участі у формуванні виборних органів; організацію та порядок виборів і (у деяких країнах) відкликання виборних осіб. З іншого боку, виборча система становить систему розподілу місць у виборних органах після встановлення результатів голосування. Розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішані виборчі системи.

Виборчий процесодин з основних елементів виборчої системи. Він передбачає призначення виборів (як правило, це прерогатива глави держави чи законодавчого органу); реєстрацію виборців у встановленому законом порядку; організацію виборчих округів, районів тощо, які формуються за принципами представництва — територіальним, національним, виробничим та ін. (створюються також виборчі дільниці й пункти для голосування); утворення виборчих комісій; висування кандидатів (зазвичай політичними партіями, виборчими блоками, іноді зборами виборців); проведення передвиборної агітації; власне голосування (один чи два тури); визначення результатів голосування (підрахунок голосів) і розподіл депутатських мандатів, що здійснюють місцеві й центральні виборчі органи.

Виборча кампаніясистема агітаційних заходів, які здійснюють політичні партії та незалежні кандидати з метою забезпечення собі максимальної підтримки на виборах, що мають відбутися. У виборчій кампанії беруть участь також різні групи підтримки, громадські організації, засоби масової інформації тощо. До основних форм (способів) агітації під час виборчої кампанії належать передвиборчі збори і мітинги, статті й памфлети у газетах, передвиборчі афіші та плакати, виступи на радіо й телебаченні. Сучасні виборчі закони зазвичай доволі детально регламентують проведення виборчої кампанії.

Виборча квота — найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Вона може визначатись як для кожного виборчого округу окремо, так і для країни загалом.

Виборчі комісіїспеціальні колегіальні органи, які утворюються з метою проведення виборів до складу державних органів, що обираються безпосередньо громадянами. Система, порядок утворення і повноваження виборчих комісій визначаються, як правило, законами про вибори. У систему виборчих комісій входять Центральна, територіальні та дільничні виборчі комісії.

Виборчі округи — територіальні одиниці, у яких обираються члени виборних державних органів. Залежно від того, яка кількість депутатів обирається в кожному виборчому окрузі, розрізняють виборчі округи одномандатні та багатомандатні. Виборчі округи можуть бути також загальнодержавними (за пропорційної виборчої системи, під час виборів глави держави) і регіональними (завжди за мажоритарної й іноді за пропорційної виборчої системи).

Виборчі дільниці — територіальні одиниці, які утворюються з метою проведення голосування і підрахунку голосів.

Виборчі цензи (кваліфікації) — умови для отримання і здійснення виборчого права, які встановлюються конституцією чи виборчим законом. Конституційній практиці різних країн відомі такі виборчі цензи: віковий, громадянства, майновий, освітній, осілості, статі, расовий, службовий, мовний.

Виборчий бюлетень — виборчий документ затвердженої форми для таємного голосування.

Мажоритарна виборча система — система виборів, за якої обраними вважаються кандидати, які отримали більшість голосів виборців у виборчому окрузі, де балотувалися. Розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної, відносної та кваліфікаційної більшості. За мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості кандидат вважається обраним у разі отримання в окрузі більше половини загальної чисельності голосів. За мажоритарної виборчої системи відносної більшості для того, щоб бути обраним, кандидату достатньо отримати більшість голосів в окрузі порівняно з іншими кандидатами. За мажоритарної виборчої системи кваліфікаційної більшості кандидат повинен отримати наперед встановлену більшість, яка перевищує половину голосів, наприклад, 2/3, 3/4. Зазвичай за мажоритарної виборчої системи в кожному виборчому окрузі має бути обраний один депутат. За такої системи голоси, що були подані в кожному окрузі за кандидатів, які не набрали більшості, втрачаються. Незважаючи на явні недоліки, мажоритарна виборча система існує в більшості сучасних держав, але часто в комбінації з пропорційною.

Пропорційна виборча система — порядок визначення результатів голосування, коли мандати між партіями, що висунули своїх кандидатів до представницького органу, розподіляються відповідно до набраної ними кількості голосів. За пропорційної виборчої системи утворюються великі виборчі округи, у яких кожна партія подає власний список кандидатів, а виборець віддає голос за список відповідної партії. Для визначення результатів голосування встановлюється мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського мандата. Всередині списку партії мандати розподіляються зазвичай відповідно до порядку, у якому кандидати розміщені в цьому списку.

Змішана виборча система містить елементи як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем.

Активне виборче право — право брати участь з вирішальним голосом у виборах чи відкликанні членів виборних державних органів, а також у референдумах.

Пасивне виборче право — право бути обраним до виборних державних органів.

Абсентеїзм — добровільна неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, тобто їхня відмова від реалізації свого активного виборчого права.

У конституційному праві під виборами розуміють участь громадян у здійсненні влади народу через виділення зі свого осередку шляхом голосування представників для виконання функцій у державних органах чи органах місцевого самоврядування зі здійснення влади. Шляхом виборів формуються різні органи державної влади — парламенти, президенти, глави адміністрацій, судові органи, органи місцевого самоврядування.

Вибори як форма волевиявлення народу здійснюються за певними принципами, найпоширенішими з яких є принципи вільних виборів, а також загального, рівного, прямого й таємного голосування. Лише за таких умов можливе справжнє волевиявлення, справді демократичні вибори як форма безпосередньої демократії.

Проголошення зазначених принципів на конституційному рівні, зокрема, у статті 71 Конституції України, робить їх обов'язковими в Україні для будь-яких виборів. У законах про окремі види виборів закріплюються й інші принципи, зокрема гласності, відкритості, свободи агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії.

За часом проведення вибори в Україні розрізняють чергові, позачергові та повторні. 

За суб'єктами пасивного виборчого права розрізняють вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів Автономної Республіки Крим, депутатів обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, міських, селищних, сільських голів.

Порядок проведення в Україні виборів до представницьких органів держави регулюється кількома законами України: "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 р., "Про вибори Президента України" від 18 березня 2004 р. і "Про Центральну виборчу комісію" від 30 серпня 2004 р.

Відповідно до статті 70 Конституції України "право голосу на виборах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними".

Громадяни України мають право голосу на виборах незалежно від раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Виняток, як бачимо, становлять громадяни України, визнані судом недієздатними. Будь-яких інших підстав позбавлення права голосу (цензів) Конституція України не визнає. Це стосується і тривалості проживання (цензу осілості), і освіти (цензу освіти).

За змістом право голосу на виборах багатогранне. Право обирати включає право не тільки голосувати, а й брати участь у передвиборній агітації, робити пожертвування до особистих виборчих фондів кандидатів, бути довіреною особою кандидата, ознайомитися зі списком виборців та ін.

Розглянемо основні положення Закону України "Про вибори народних депутатів України"від 25березня 2004р. Зазначений Закон встановлює, що народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (стаття 1),а вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі (стаття 3).

Згідно зі статтею 9 Закону народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п 'яти років.

Правом висування кандидатів у депутати наділені громадяни України, які мають право голосу. Це право вони реалізують через партії (блоки).

Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше як за 365 днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що до його складу входять партії, зареєстровані не пізніше як за 365 днів до дня виборів, а висування кандидатів у народні депутати України розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів.

Громадянин України, який має право бути обраним народним депутатом України, може погодитись балотуватися кандидатом у депутати від партії (блоку).

Чергові вибори народних депутатів України відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верховної Ради України, термін яких визначено Конституцією України. Виборчий процес чергових виборів народних депутатів починається за 120 днів до дня виборів, а вибори проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, який охоплює всю територію України. При цьому для проведення виборів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів, кількість яких в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з урахуванням їх адміністративно-територіального поділу та кількості виборців на підставі даних спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі статистики. У територіальний округ може входити один або кілька районів, міст, районів у містах.

Крім зазначених територіальних виборчих округів утворюється також закордонний територіальний виборчий округ, до складу якого входять усі закордонні виборчі дільниці.

Рішення про утворення територіальних виборчих округів приймає Центральна виборча комісія не пізніше як за 110 днів до дня виборів. Виборчі дільниці за місцем проживання виборців (які називаються звичайними) утворюються територіальними виборчими комісіями за поданням виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст, де немає районних рад), районних у містах рад, а в разі відсутності таких органів — за пропозицією відповідно сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах рад або посадових осіб, які відповідно до закону здійснюють їх повноваження. Територіальна виборча комісія своїм рішенням визначає межі (перелік житлових будинків) кожної звичайної виборчої дільниці й місцезнаходження дільничної виборчої комісії. Закордонні виборчі дільниці за поданням Міністерства закордонних справ України утворює Центральна виборча комісія.

Зазвичай виборчі дільниці утворюються з кількістю виборців 20—3000 осіб не пізніше як за 50 днів до виборів.

Повноваження Центральної виборчої комісії поширюються на всю територію України, територіальної виборчої комісії — на територію виборчого округу, дільничної виборчої комісії — на територію виборчої дільниці. Повноваження територіальної виборчої комісії закордонного виборчого округу здійснює Центральна виборча комісія.

Виборчий процес включає такі етапи:

    1) складання та уточнення списків виборців;

    2) утворення виборчих округів;

    3) утворення виборчих дільниць;

4) утворення виборчих комісій;

5) висування та реєстрація кандидатів у депутати;

6) проведення передвиборної агітації;

7) голосування;

8) підрахунок  голосів  виборців  та  встановлення  підсумків голосування;

9) встановлення результатів виборів депутатів та їх  офіційне оприлюднення;

10) припинення діяльності виборчих комісій.

Виборчий  процес завершується через п'ятнадцять днів після дня  офіційного   оприлюднення   Центральною   виборчою   комісією результатів виборів депутатів.

    Суб'єктом виборчого процесу є:

    1) виборець;

    2) виборча комісія; 

    3) партія (блок), що висунула кандидатів у депутати;

    4) кандидат    у    депутати;

    5) офіційний  спостерігач  від  партії  (блоку)  -   суб'єкта виборчого процесу.

    Підготовка  і  проведення  виборів  депутатів здійснюються публічно і відкрито.

     Виборчі комісії:

    1) інформують громадян про свій  склад,  місцезнаходження  та режим  роботи,  про  утворення  територіальних  виборчих округів і виборчих дільниць,  про місце  і  час  голосування  виборців,  про основні   права  виборців,  у  тому  числі  про  право  оскарження неправомірних рішень,  дій чи бездіяльності виборчих комісій та їх членів,    органів   виконавчої   влади   та   органів   місцевого самоврядування,  підприємств,  закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових та службових осіб;

    2) забезпечують   можливість   для   ознайомлення   суб'єктів виборчого процесу  зі  списками  виборців,  з  виборчими  списками партій  (блоків),  з  передвиборними  програмами  партій (блоків), відомостями  про  кандидатів  у  депутати,   порядком   заповнення
виборчих бюлетенів;

    3) роз'яснюють виборцям порядок голосування,  а також порядок заповнення виборчих бюлетенів;

    4) оприлюднюють підсумки  голосування  і  результати  виборів депутатів;

    5) надають   іншу   інформацію   у  випадках  та  в  порядку, передбачених цим Законом.

Рішення  виборчих  комісій,  а   також   рішення   органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що стосуються виборів  депутатів,  доводяться  ними  до  відома  громадян  через друковані  засоби  масової  інформації  або,  у разі неможливості,
оприлюднюються в інший спосіб.

Засоби   масової   інформації    зобов'язані    об'єктивно висвітлювати  хід  підготовки і проведення виборів.  Представникам засобів масової інформації гарантується безперешкодний  доступ  на всі публічні заходи, пов'язані з виборами, а на засідання виборчих комісій та на  виборчу  дільницю  у  день  виборів  -  на  умовах, визначених  частиною  третьою  статті  34  цього  Закону.  Виборчі комісії, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, посадові  і  службові  особи цих органів зобов'язані в межах своїх повноважень надавати їм інформацію щодо  підготовки  і  проведення виборів депутатів.

Дипломатичні та інші офіційні представництва,  консульські установи України,  при яких утворені закордонні виборчі дільниці в державах, де проживає значна кількість громадян України, які мають право  голосу,  забезпечують  опублікування  в  місцевих   засобах масової  інформації  відомостей  про час і місце голосування,  про місцезнаходження відповідних виборчих  дільниць,  про  порядок  та строки звернення до дільничних виборчих комісій,  зокрема з питань включення виборця  до  списку  виборців  на  закордонній  виборчій дільниці.

4. Принцип поділу державної влади. Система державних органів за Конституцією України

Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою (певною системою органів) для керівництва суспільством..

У ст.6 Конституції України закріплено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Основним призначенням законодавчої влади є здійснення державної влади шляхом законотворення, тобто вона є однією з гілок державної влади, що наділена сукупністю повноважень щодо прийняття законодавчих актів. Відповідно до теорії розподілу влади Дж.Локка та Ш.Монтеск'є законодавча влада є самостійною відносно виконавчої і судової гілок влади. Особливість її виявляється у тому, що прийняті законодавчим органом закони мають вищу порівняно з актами інших гілок державної влади юридичну силу.

Відповідно до ст.75 Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Виконавча влада репрезентується системою державних органів і посадових осіб, що здійснюють повноваження для управління державою. Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації. За певних умов до органів виконавчої влади можуть бути включені органи місцевого самоврядування. Так, в ст. 143 Конституції України сказано, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Головною функцією судової влади є захист прав і свобод людини. Крім того, судова влада має своїм завданням здійснювати контроль за законністю дій виконавчої влади, а саме: розглядати і вирішувати скарги громадян щодо дій (прийнятих актів) органів державного управління та їх посадових осіб. Органами судової влади в Україні є Конституційний Суд України, суди загальної та спеціальної юрисдикції.

Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України.

Отже, керуючись конституційним принципом поділу державної влади, система державних органів України за Конституцією України виглядає наступним чином:

Глава держави - Президент України.  Президент  України  є  гарантом   державного    суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України обирається громадянами  України на основі загального,  рівного і прямого  виборчого  права  шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може  бути  обраний  громадянин  України, який досяг тридцяти п'яти років,  має  право  голосу,  проживає  в Україні протягом десяти  останніх  перед  днем  виборів  років  та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України  більше ніж два строки підряд.

Президент  України  не  може  мати  іншого   представницького мандата,  обіймати  посаду  в  органах  державної  влади  або    в об'єднаннях громадян, а  також  займатися  іншою  оплачуваною  або підприємницькою діяльністю чи входити до складу  керівного  органу або  наглядової  ради  підприємства,  що  має  на  меті  одержання прибутку.

Чергові  вибори  Президента  України  проводяться  в  останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. У  разі дострокового  припинення  повноважень  Президента  України  вибори Президента України проводяться в  період  дев'яноста  днів  з  дня припинення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України  встановлюється законом.

Новообраний Президент України вступає на пост  не пізніше  ніж  через  тридцять  днів  після  офіційного  оголошення результатів виборів,  з  моменту  складення  присяги  народові  на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента  України  до  присяги  здійснює  Голова Конституційного Суду України.

Президент України, обраний на позачергових  виборах,  складає присягу  у  п'ятиденний  строк   після    офіційного    оголошення результатів виборів.

Президент    України    користується    правом недоторканності на час виконання повноважень.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не  був  усунений  з поста в порядку імпічменту.

орган законодавчої влади - Верховна Рада України. Конституційний  склад  Верховної  Ради України - чотириста  п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі  загального,  рівного  і  прямого  виборчого  права  шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

    Повноваження    народних   депутатів   України   визначаються Конституцією та законами України. Народні   депутати   України  здійснюють  свої повноваження на постійній основі. Народні  депутати   України    не    можуть    мати    іншого представницького мандата чи бути на державній службі. Перед вступом на посаду народні  депутати  України складають перед Верховною Радою України присягу. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат  України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради  України, після чого депутати скріплюють присягу  своїми  підписами  під  її текстом. Відмова скласти присягу має  наслідком  втрату  депутатського мандата.Повноваження народних депутатів України починаються з моменту
складення присяги.

    Народним    депутатам    України    гарантується депутатська недоторканність.

Повноваження    народних    депутатів    України припиняються одночасно з припиненням  повноважень  Верховної  Ради України.

    Повноваження  народного   депутата    України    припиняються
достроково у разі:

    1) складення  повноважень  за  його  особистою   заявою;

    2) набрання  законної  сили обвинувальним вироком щодо нього;

    3) визнання його судом недієздатним або  безвісно  відсутнім;

    4) припинення   його  громадянства  або  виїзду  на  постійне проживання за межі України;

    5) смерті.

    Рішення  про  дострокове  припинення  повноважень   народного депутата України приймається більшістю від конституційного  складу Верховної Ради України.

Верховна Рада України працює сесійно.

    Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не  менш як двох третин від її конституційного складу.

    Верховна Рада України збирається на першу  сесію  не  пізніше ніж на тридцятий  день  після  офіційного  оголошення  результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України  відкриває  найстарший за віком народний депутат України.

    Порядок  роботи  Верховної  Ради    України    встановлюється Конституцією України  та  законом  про  регламент  Верховної  Ради України. Чергові сесії Верховної Ради  України  починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії  Верховної  Ради  України,  із  зазначенням порядку денного,скликаються Головою  Верховної  Ради  України  на вимогу  не  менш  як  третини  народних  депутатів  України    від конституційного  складу  Верховної  Ради  України  або  на  вимогу Президента України.   

Засідання  Верховної  Ради  України  проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості  від конституційного складу Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України  приймаються  виключно  на  її пленарних засіданнях шляхом голосування. Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

Верховна  Рада  України  обирає  зі  свого  складу Голову Верховної Ради України,  Першого  заступника  і  заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх. Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів.

    Комітети Верховної  Ради  України  здійснюють  законопроектну роботу, готують і попередньо  розглядають  питання,  віднесені  до повноважень Верховної Ради України. Верховна  Рада  України  у  межах  своїх  повноважень    може створювати  тимчасові  спеціальні  комісії  для    підготовки    і попереднього розгляду питань.

Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання  Верховної  Ради  України  нового скликання.

Верховна Рада України приймає закони, постанови та
інші акти більшістю від її конституційного складу, крім  випадків,
передбачених цією Конституцією.

органи виконавчої влади, вищі - Уряд (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим); центральні - міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві - обласні і районні державні адміністрації.

Кабінет Міністрів України  відповідальний  перед  Президентом України  та підконтрольний і підзвітний Верховній  Раді  України. Кабінет  Міністрів  України  у  своїй  діяльності   керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

До  складу  Кабінету  Міністрів  України  входять Прем'єр-міністр  України,   Перший    віце-прем'єр-міністр,    три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України  за згодою більше ніж половини від  конституційного  складу  Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів  України  призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр  України  керує  роботою  Кабінету  Міністрів України, спрямовує її на виконання  Програми  діяльності  Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України входить  із  поданням  до  Президента України про утворення, реорганізацію  та  ліквідацію  міністерств, інших  центральних  органів  виконавчої  влади   в  межах  коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів. Кабінет Міністрів  України  складає  повноваження перед новообраним Президентом України.

Прем'єр-міністр  України,  інші  члени  Кабінету    Міністрів України  мають  право  заявити  Президентові  України  про    свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України  має  наслідком  відставку всього складу Кабінету Міністрів України. Прийняття  Верховною  Радою  України    резолюції    недовіри Кабінетові Міністрів  України  має  наслідком  відставку  Кабінету Міністрів України. Прем'єр-міністр  України  зобов'язаний  подати   Президентові України  заяву  про  відставку  Кабінету  Міністрів   України   за рішенням Президента України чи у зв'язку  з  прийняттям  Верховною Радою України резолюції недовіри.

Кабінет  Міністрів  України  в   межах    своєї компетенції видає постанови  ірозпорядження, які  є  обов'язковими до виконання.

органи судової влади, орган конституційної юрисдикції -  Конституційний  Суд  України  та суди загальної юрисдикції. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції  є Верховний Суд України.

наглядові органи: прокуратура (Генеральна прокуратура України та її органи на місцях - обласні, районні, міські прокуратури);

 представницький орган Автономної Республіки Крим - Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

До органів місцевого самоврядування Конституція відносить обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські ради.

5. Правовий статус органів місцевого самоврядування

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначено ст.ст. 140-146 Конституції України, Законом України від 21 травня 1997 року "Про місцеве самоврядування в Україні", Законом України від 11 липня 2001року "Про органи самоорганізації населення".

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1 ст.2 Закону Про місцеве самоврядування в Україні").

Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування виступає територіальна громада як певна спільність жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Слід наголосити, що місцеве самоврядування здійснюється не тільки безпосередньо територіальною громадою, а й через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Отже, система місцевого самоврядування в Україні включає (ч. 1 ст.5 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"):

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

- органи самоорганізації населення (органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети).

Територіальна   громада  має  право  проводити  громадські слухання  -  зустрічатися  з  депутатами   відповідної   ради   та посадовими  особами  місцевого самоврядування,  під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення,  що належать до відання місцевого самоврядування.
Громадські слухання проводяться не рідше  одного  разу  на
рік.

Місцеві  бюджети  є  самостійними,  вони не включаються до Державного бюджету України,  бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів. Органи місцевого самоврядування в селах,  селищах, містах, районах у містах (у разі  їх  створення)  самостійно  розробляють, затверджують  і  виконують  відповідні  місцеві  бюджети  згідно з Бюджетним кодексом України. Районні та обласні ради затверджують  районні  та  обласні бюджети,  які  формуються  з  коштів  державного  бюджету  для  їх відповідного  розподілу  між  територіальними  громадами  або  для виконання  спільних проектів та з коштів,  залучених на договірних засадах   з   місцевих   бюджетів    для    реалізації    спільних соціально-економічних   та   культурних  програм,  контролюють  їх виконання. Складання  і  виконання  районних  і   обласних   бюджетів здійснюють  відповідні  державні  адміністрації згідно з Бюджетним кодексом України ( 2456-17 ).

Самостійність місцевих бюджетів гарантується  власними  та закріпленими    за    ними    на    стабільній    основі   законом загальнодержавними доходами,  а також правом самостійно  визначати напрями   використання  коштів  місцевих  бюджетів  відповідно  до закону.  Держава  фінансово підтримує місцеве самоврядування,  бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів,  здійснює  контроль за законним,  доцільним,  економним, ефективним витрачанням коштів та  належним  їх  обліком.   Вона   гарантує   органам   місцевого самоврядування  доходну базу,  достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб. У випадках, коли доходи  від  закріплених  за місцевими бюджетами загальнодержавних податків  та  зборів  перевищують  мінімальний  розмір   місцевого бюджету,  держава  вилучає  із  місцевого  бюджету  до  державного бюджету   частину  надлишку  в  порядку,  встановленому  Бюджетним кодексом України ( 2456-17 ).

Лекція 6. Загальні положення цивільного права України

1.Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин.

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб.

3. Юридична особа в цивільному праві.

4. Обєкти цивільних прав.

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності.

6. Інтелектуальна власність.

1.Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом та методом правового регулювання.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв’язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), які поділяються на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими (наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов’язані з майновими (наприклад, права особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

При виникненні цивільно-правових відносин їх учасники не можуть нав’язвати свою волю один одному, у зв’язку з чим їх стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визнача-
ти свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством; особливим способом вирішення майнових спорів між учасника-
ми цивільних правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін.

Таким чином, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті немайнові відносини, грунтуються на засадах юридичної рівності сторін, вільного волевиявлення та самостійній відповідальності їх учасників.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та зазначеного Кодексу. Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази Президента України, постанови та розпорядження Уряду України, а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.

Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається із загальної та особливої частин.

Загальна частина включає основні положення; статті, що стосуються суб’єктів та об’єктів цивільних прав; правочинів; представництва й довіреності; строків і термінів позовної давності.

Особлива частина охоплює такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття); право власності та інші речові права (поняття та види права власності, підстави його набуття та припинення, право спільної власності, право власності на землю та помешкання, захист права власності, речові права на чуже майно); право інтелектуальної власності; зобов’язальне право (загальні положення, окремі договори та зобов’язання); спадкове право.

Цивільний кодекс складається з 6 книг, що охоплюють 107 глав.

Цивільно-правові відносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Для цивільних правовідносин характерні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід відзначити такі особливості: цивільні правовідносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; юридичні права та обов’язки суб’єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Правові відносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об’єктами цивільних правовідносин можуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Зміст цивільних правовідносин утворюють цивільні права та обов’язки суб’єктів правовідносин.

У даному випадку суб’єктивне право — це заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення свого інтересу від зобов’язаної особи.

Зміст суб’єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо); вимагати належної поведінки від зобов’язаних осіб (наприклад, виконати роботу, передати речі і т. п.); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.

Суб’єктивний цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів.

Цивільно-правові відносини поділяються на такі види:

  •  за змістом: майнові — цивільні правовідносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (наприклад, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові — цивільні правовідносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);
  •  за зв’язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільні правовідносини, за яких уповноваженому суб’єкту протистоїть як зобов’язаний суб’єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства); відносні — цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб’єкту протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб’єкту певні дії (наприклад, при купівлі-продажу, зберіганні, поставці);
  •  залежно від об’єкта правових відносин: речові — цивільні правовідносини, об’єктом яких є речі (наприклад, відносини щодо володіння та користування майном); зобов’язальні, тобто правовідносини, об’єктом яких є виконання відповідних зобов’язань (наприклад, відносини, які виникають з договору, заподіяння шкоди);
  •  залежно від структури: прості — цивільні правовідносини, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов’язок (наприклад, правовідносини, які виникають з договору позики); складні — цивільні правовідносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов’язки (наприклад, відносини, що виникають з договору купівлі-продажу);
  •  за характером нормативного спрямування: регулятивні — правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні — правові відносини, які виникають внаслідок порушення цивільних прав одного із суб’єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 11) передбачає, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з акту цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акту органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду), а у випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

Юридичні події — це юридичні факти, які настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб.

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ.
В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і обов 'язки. Термін ''цивільна правоздатність'' вживається в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні цивільна правоздатність - це здатність громадянина набувати права і приймати на себе обов'язки, які відносяться до різноманітних галузей права (конституційного, адміністративного, сімейного тощо). У вузькому розумінні під правоздатністю розуміється здатність особи бути суб'єктом прав і обов'язків лише у сфері цивільного права.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. При цьому у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини.

У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Зміст правоздатності фізичної особи становлять право мати майно в особистій власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, право успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; неповна дієздатність; часткова дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна  дієздатність  може  бути  надана  фізичній особі,   яка  досягла  шістнадцяти  років  і  працює  за  трудовим договором,  а також неповнолітній особі,  яка записана матір'ю або батьком дитини. Повна  цивільна  дієздатність  може  бути  надана фізичній
особі,  яка  досягла  шістнадцяти  років  і  яка  бажає  займатися підприємницькою діяльністю.
 

У разі припинення трудового договору,  припинення фізичною особою   підприємницької   діяльності  надана  їй  повна  цивільна дієздатність зберігається.

Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Вони мають право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно  укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом,  внесеним нею на своє  ім'я  (грошовими коштами на рахунку). Крім того, неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. У разі заперечення того з батьків, з яким проживає дитина, правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування.

Часткова цивільна дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які мають право 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим,  якщо він  задовольняє побутові  потреби  особи,  відповідає  її фізичному,  духовному чи соціальному розвитку та стосується  предмета,  який  має  невисоку вартість; 2) здійснювати   особисті   немайнові   права  на  результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.. Якщо кошти внесені на ім’я дитини іншими особами, ними мають право розпоряджатися батьки або один з них, що проживає з дитиною, або опікун. Малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за заподіяну ними шкоду.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Крім того, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. При цьому обмежена цивільна дієздатність фізичної особи настає з моменту набуття чинності відповідним рішенням суду. Правовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядженнями здійснюються піклувальником. У той же час піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Крім того, особи, які обмежені у дієздатності, самостійно відповідають за невиконання нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що заподіяна ними іншій особі.

Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у зв’язку з чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин. У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

У разі, коли громадянин зникає, його місце перебування невідоме та його розшуки не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці його проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

3. Юридична особа в цивільному праві.

Відповідно до ст.. 80 ЦК України  Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у  встановленому законом порядку, наділяється   цивільною   правоздатністю   і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо), індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю.

Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується певними ознаками, відсутність хоча б однієї з яких у характеристиці певної організації ставить під сумнів можливість визнання за нею статусу юридичної особи. До цих ознак належать:

— організаційна єдність. Юридична особа має свою структуру, яка включає певні елементи. Всі елементи у цій структурі діють як єдине ціле для того, щоб досягти єдиної мети. Структура та організаційна єдність закріплені в документі, на основі якого діє конкретна юридична особа (статуті, установчому договорі, положенні).;

— наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має майно, яке є матеріальною основою її діяльності. Це майно належить юридичній особі на праві власності або на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (державні установи, організації). Це майно виокремлене в суспільному майні, відмежоване від іншого: майна членів трудового колективу цієї юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб, держави тощо;

— самостійність та участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх засновників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у банку.

Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна мати фірмове найменування (фірму), яке зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих органах, в яких публікуються дані про її державну реєстрацію, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Вона не вправі використовувати найменування іншої юридичної особи;

— здатність нести самостійну майнову відповідальність. Юридична особа як самостійний суб’єкт несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законодавством або установчими документами юридичної особи;

— здатність виступати позивачем та відповідачем в суді. Юридична особа є самостійним учасником і всі свої права та обов’язки здійснює як право- і дієздатний суб’єкт, у тому числі захищає порушені права та інтереси і відповідає за виконання своїх зобов’язань, виступає стороною в судовому процесі як позивач або відповідач.

Статусу юридичної особи відведено в ЦКУ окремий підрозділ «Юридична особа», в якому докладно виписано як загальні положення щодо всіх юридичних осіб, так і положення, що стосуються їх конкретних видів, у тому числі різноманітних господарських товариств.

Як будь-який суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздатністю. Однак таке положення юридичних осіб існувало не завжди. Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи були наділені так званою спеціальною правоздатністю — відповідно до встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї. Тому на практиці засновники юридичної особи (підприємства) були вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога ширше коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяльності, що входять до її цілей. Якщо ж юридична особа порушувала це правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків, яких прагнули сторони, що її укладали.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення . Юридична  особа  вважається  створеною  з дня її державної реєстрації і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієздатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі.

Юридична особа набуває для себе цивільних прав та обов’язків через свої органи, які утворюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків через своїх учасників.

Управління товариством здійснюють його органи. Органами  управління  товариством  є  загальні  збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Загальні збори учасників товариства мають  право  приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа  присутніх  учасників,  якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту  товариства,  відчуження майна   товариства  на  суму,  що  становить  п'ятдесят  і  більше відсотків  майна  товариства,   та   про   ліквідацію   товариства приймаються  більшістю  не  менш  як  у 3/4 голосів,  якщо інше не встановлено законом.     

Загальні   збори   товариства   своїм  рішенням  створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з  однієї  або кількох  осіб.  Назвою  виконавчого  органу   товариства   відповідно   до установчих документів або закону може бути "правління", "дирекція" тощо.

Утворення юридичної особи може відбуватися з ініціативи як організацій, так і окремих громадян, що є власниками майна, на основі якого утворюється ця юридична особа, або розпоряджаються ним на законних підставах.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. 

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Всі юридичні особи підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. До цього реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування (фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, якщо цього вимагає закон. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться відповідними компетентними державними органами залежно від виду юридичної особи. Так, суб’єкти підприємницької діяльності реєструються виконавчими комітетами районних (міських) рад депутатів або районними державними адміністраціями; громадські організації, політичні партії — органами юстиції, комерційні банки — НБУ і т. д.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть бути оскаржені в суді.

Розрізняють кілька способів утворення юридичних осіб:

розпорядчийюридична особа виникає на підставі прийняття власником майна чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердження статуту (положення) про неї. У такий спосіб утворюються, наприклад, державні підприємства;

дозвільний для виникнення юридичної особи необхідно попередньо отримати дозвіл (згоду) відповідного компетентного органу. У такий спосіб утворюються, зокрема, комерційні банки (необхідна згода Національного банку України);

нормативно-явочнийюридична особа виникає на основі загального дозволу держави, який закріплено в нормативно-правовому акті (законі), якщо певні суб’єкти виявляють ініціативу і реєструють її у відповідних органах. У такий спосіб виникають, наприклад, кооперативи, громадські організації та об’єднання.

Юридична особа припиняється в результаті передачі всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) та встановлюють порядок і строки припинення. Виконання функцій такої комісії може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення відповідної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у суді. Вона ж поміщає в друкованих органах повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації повідомлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи.

Реорганізація або ліквідація чи інший спосіб припинення юридичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її установчих документах або в законодавчих актах.

Ліквідація юридичної особи означає припинення її діяльності без переходу прав і обов’язків до інших осіб (без правонаступництва). Ліквідація відбувається за рішенням власника майна або органу, що утворив її, або за рішенням суду. Підставою для ліквідації є також банкрутство юридичної особи-підприємства, прийняття рішення про заборону її діяльності внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, визнання недійсними установчих актів про її створення та інші підстави, передбачені законом.

Реорганізація юридичної особи означає припинення її діяльності з передачею майна, прав та обов’язків іншій юридичній особі (з правонаступництвом). Реорганізація юридичної особи здійснюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Реорганізація може відбуватися шляхом: злиття (кілька юридичних осіб об’єднуються в одну і припиняють своє існування як окремих суб’єктів); приєднання (одна юридична особа вливається в іншу, яка існує вже в ширшому масштабі, а перша припиняє існування); поділу (одна юридична особа припиняється, а на її основі виникає кілька нових юридичних осіб, кожна з яких перейняла певну частку майна, справ, прав та обов’язків першої юридичної особи). Формою реорганізації є перетворення (на основі юридичної особи виникає нова, яка має іншу структуру, інші цілі, інший предмет діяльності, але переймає майнову основу діяльності старої, її права та обов’язки), коли практично має місце зміна організаційно-правової форми юридичної особи. Перетворення юридичної особи не має наслідком її припинення. Ще однією з форм реорганізації є виділ: зі складу юридичної особи, яка продовжує своє існування, виділяється нова організація, що також має статус юридичної особи). У такому разі припинення діяльності юридичної особи також не відбувається.

Юридична особа може відкривати свої філії та представництва. Це сприяє розширенню сфери її діяльності. Філії та представництва не є новими самостійними юридичними особами, а лише структурно відособленими частинами тієї юридичної особи, що їх утворила.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем її знаходження та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій і представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про відкриті філії та представництва мають бути внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Розподіл юридичних осіб на види здійснюється за різними класифікаційними ознаками. Залежно від порядку їх створення та цілей розрізняють юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів у зазначеному вище порядку. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим способом органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим та органом місцевого самоврядування.

Відповідно до нового ЦКУ залежно від організаційно-правової форми юридичних осіб поділяють на товариства та установи. Разом з тим, юридичні особи можуть створюватися і в інших формах, встановлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Вони поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація без членів, створена однією або кількома особами (засновниками) шляхом об’єднання (виділення) майна, для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. Особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються спеціальними законами.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути організовані тільки як господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, повне товариство та командитне товариство) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими товариствами вважаються товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян, політичні партії, релігійні організації тощо) та установи можуть, поряд з основною діяльністю, займатися підприємницькою діяльністю, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Окремої уваги заслуговують господарські товариства, якими визнаються юридичні особи з поділеним на частки учасників статутним (складеним) капіталом. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал  якого  поділено  на  визначену кількість часток однакової номінальної  вартості,  корпоративні  права за якими посвідчуються акціями.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — це засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених статутом розмірів, учасники якого не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості внесених ними вкладів.

Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, учасники якого несуть субсидіарну відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вартості внесених ними вкладів, який визначається статутом. 

Повне товариство (ПТ) — це товариство, учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору займаються підприємницькою діяльністю від імені товариства і відповідають за його зобов’язаннями всім майном, що їм належить.

Командитне товариство (КТ) — це товариство, в якому поряд з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і відповідають за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників, командитистів), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Виробничим кооперативом визнається добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їхній власній трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несуть за зобов’язаннями кооперативу субсидіарну відповідальність у розмірах та порядку, передбачених законом і статутом кооперативу. Законом та статутом кооперативу може бути передбачена участь у діяльності виробничого кооперативу на засадах членства також інших осіб.

4.Об’єкти цивільних прав.

Об’єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

Об'єктами цивільних прав є речі,  у тому  числі  гроші  та цінні   папери,  інше  майно,  майнові  права,  результати  робіт, послуги,   результати   інтелектуальної,    творчої    діяльності,
інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Річчю  є  предмет  матеріального світу,  щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Речі поділяються на такі види: засоби виробництва (сировина, паливо, запасні частини, будівлі, засоби транспорту і зв’язку тощо) і предмети споживання (продукти харчування, одяг, взуття, предмети побуту і т. п.);

речі, що перебувають у цивільному обігу, тобто речі, відносно яких відсутня заборона щодо вільної торгівлі; речі, обмежені у цивільному обігу (мисливська зброя, деякі ліки тощо); речі, вилучені з цивільного обігу (наркотичні речовини, дорогоцінні метали і каміння у сирому вигляді і т. п.);                                        

Тварини  є  особливим  об'єктом  цивільних  прав.  На  них поширюється  правовий  режим  речі,  крім  випадків,  встановлених законом. Тварини,  занесені до Червоної книги України,  можуть бути предметом   цивільного   обороту   лише  у  випадках  та  порядку,
встановлених законом.

Нерухомі та рухомі речі. До нерухомих речей (нерухоме майно,  нерухомість) належать
земельні  ділянки,  а  також  об'єкти,  розташовані  на  земельній ділянці,  переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Рухомими  речами  є речі,  які можна вільно переміщувати у просторі.

Речі подільні та неподільні. Подільною  є  річ,  яку  можна  поділити  без  втрати   її
цільового призначення
(хліб, цемент, рідина тощо ). Неподільною  є  річ,  яку  не можна поділити без втрати її цільового призначення(телевізор, автомобіль і т. п.)  .

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками Річ  є  визначеною індивідуальними  ознаками,  якщо  вона наділена тільки їй властивими ознаками,  що вирізняють її  з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.Річ є визначеною родовими ознаками,  якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду,  та  вимірюється  числом,  вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.

Речі споживні та неспоживні Споживною   є   річ,   яка   внаслідок   одноразового   її
використання  знищується  або  припиняє  існувати   у   первісному вигляді.
Неспоживною   є   річ,   призначена   для   неодноразового використання, яка  зберігає  при  цьому  свій   первісний   вигляд протягом тривалого часу.

Головна річ і приналежність Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і
пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю.
Приналежність слідує  за  головною  річчю,  якщо  інше  не встановлено договором або законом. (скрипка і футляр до неї, верстат і фреза до нього і т. п.)

Складові частини речі Складовою  частиною  речі  є  все  те,  що  не  може  бути
відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення.
При  переході  права  на  річ  її  складові   частини   не підлягають відокремленню.

Складні речі Якщо  кілька  речей  утворюють  єдине  ціле,  що дає змогу
використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю
(складна річ).

Продукція, плоди та доходи є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.

Майно Майном  як  особливим  об'єктом  вважаються  окрема   річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові   права   є  неспоживною  річчю.  Майнові  права
визнаються  речовими  правами.  

Підприємство є єдиним    майновим   комплексом,   що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу  підприємства  як  єдиного  майнового  комплексу входять усі види майна,  призначені для його діяльності, включаючи земельні  ділянки,  будівлі,  споруди,   устаткування,   інвентар, сировину,  продукцію,  права  вимоги,  борги,  а  також  право  на
торговельну марку або інше позначення та інші права,  якщо інше не встановлено договором або законом.

Гроші (грошові кошти) Законним платіжним засобом,  обов'язковим до приймання  за
номінальною вартістю на всій території України,  є грошова одиниця України - гривня.
Іноземна  валюта  може  використовуватися  в   Україні   у випадках і в порядку, встановлених законом.

Валютні цінності. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок
вчинення правочинів з ними встановлюються законом.

Цінним   папером   є   документ   встановленої  форми  з відповідними  реквізитами,  що  посвідчує грошове або інше майнове право  і  визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами  його  розміщення,  а  також  можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

В  Україні  в  цивільному  обороті  можуть бути такі групи цінних паперів:

    1) пайові  цінні папери,  які засвідчують участь у статутному капіталі,  надають їх  власникам  право  на  участь  в  управлінні емітентом   і   одержання  частини  прибутку,  зокрема  у  вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

    2) боргові  цінні папери,  які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента  сплатити  у  визначений  строк кошти відповідно до зобов'язання;

    3)  похідні  цінні  папери, механізм розміщення та обігу яких пов'язаний  з  правом  на  придбання  чи  продаж  протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

    4) товаророзпорядчі  цінні  папери,   які   надають   їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

    Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів.

Результати інтелектуальної,  творчої  діяльності  та  інші об'єкти  права  інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги четвертої цього Кодексу та  інших законів.

Інформація є   документовані   або  публічно  оголошені відомості  про  події  та  явища,  що  мали  або  мають  місце   у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

 До об’єктів цивільних правовідносин також належать дії осіб, які мають правове значення (наприклад, дії по відшкодуванню заподіяних збитків) та відповідні послуги (наприклад, ремонт будинку, автомобіля).

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності.

  

Право власності розглядають в його об'єктивному і суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному значенні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з приводу володіння, розпорядження і користування майном.

У суб'єктивному аспекті — це закріплена у відповідних нормах права сукупність повноважень власника з приводу володіння, розпорядження і користування належним йому майном. Так, ЦКУ визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

В свою чергу, володінням визнається фактична наявність майна в особи, яка вважає його своїм. Цивільне законодавство передбачає законне і незаконне володіння. Володіння визнається законним у разі, коли особа здійснює володіння на законних підставах, тобто на основі закону чи договору. Володіння без будь-яких правових підстав вважається незаконним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним, перше має місце, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не зобов'язана знати про його незаконність; друге - коли особа знає або зобов'язана знати про незаконність свого володіння.

Користування - це отримання від речей їхніх корисних якостей для задоволення своїх особистих та майнових потреб, а розпорядження - вирішення юридичної долі речі (продаж речі, обмін, дарування тощо).

Отже, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження власником належним йому майном.

Право власності Українського народу .Земля,  її  надра,  атмосферне  повітря,  водні  та   інші природні  ресурси,  які  знаходяться  в  межах  території України, природні ресурси її континентального шельфу,  виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від  імені  Українського  народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Право приватної власності Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні
особи
, які   можуть   бути   власниками будь-якого майна,  за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад,  кількість та  вартість  майна,  яке  може  бути  у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може  бути  встановлено  обмеження  розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Право державної власності У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти,
яке належить державі Україна.
Від  імені  та в інтересах держави Україна право власності
здійснюють відповідно органи державної влади.

Право комунальної власності У комунальній власності є  майно,  у  тому  числі  грошові
кошти, яке належить територіальній громаді.
Управління   майном,   що   є   у  комунальній  власності, здійснюють безпосередньо територіальна  громада  та  утворені  нею органи місцевого самоврядування.

Колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо).

Суб'єктами  права  власності  є  Український народ та інші учасники цивільних відносин.
Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Власник  володіє,  користується,   розпоряджається   своїм майном на власний розсуд. Право  власності  є  непорушним.  Ніхто   не   може   бути протиправно   позбавлений   цього   права   чи  обмежений  у  його здійсненні. Власник зобов'язаний утримувати майно,  що йому  належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов’язально-правові позови. До перших належать: віндикаційний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов’язаних з позбавленням володіння річчю; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

6. Інтелектуальна власність

Ст. 41 Конституції України наголошує на тому, що кожен має право на володіння, користування та розпорядження результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно з ЦКУ право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім як у випадках і порядку, встановлених законом.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є громадяни, юридичні особи і держава.

ЦКУ до об'єктів права інтелектуальної власності відносить:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначек

комерційна таємниця;

захист від недобросовісної конкуренції.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цивільним законодавством.

Особистими немайновими правами  інтелектуальної  власності
є:

    1) право  на  визнання  людини творцем (автором,  виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;

    2) право   перешкоджати   будь-якому   посяганню   на   право інтелектуальної   власності,   здатному  завдати  шкоди  честі  чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;

    3) інші особисті немайнові права  інтелектуальної  власності, встановлені законом.

Особисті   немайнові   права   інтелектуальної   власності належать  творцеві  об'єкта  права  інтелектуальної  власності. Особисті  немайнові  права  інтелектуальної  власності  не
залежать від майнових прав інтелектуальної власності.
Особисті  немайнові  права  інтелектуальної  власності  не можуть відчужуватися (передаватися),  за винятками, встановленими законом.

Майновими правами інтелектуальної власності є:

1) право   на   використання  об'єкта  права  інтелектуальної власності;

2) виключне  право  дозволяти  використання   об'єкта   права інтелектуальної власності;

3) виключне  право  перешкоджати  неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності,  в тому числі  забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності,  встановлені законом.

Лекція 7. Загальні положення договірного права. Спадкове право.

1. Поняття цивільного договору. Види договорів.

2. Загальна характеристика окремих видів договорів:

а) договір купівлі-продажу;

б) договір найму;

в) договір позики;

г) договір дарування.

3. Поняття цивільно-правової відповідальності.

4. Основні положення спадкового права.

1.Поняття цивільного договору. Види договорів.

Відповідно до ст. 626 Цк України договором   є   домовленість   двох   або  більше  сторін,
спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та
обов'язків.

Зміст будь-якого договору складають умови, як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові в силу чинного законодавства. Традиційно розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може вважатись укладеним (предмет договору, ціна, строк виконання договору тощо). Так, ЦКУ наголошує, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. До звичайних умов відносяться ті, які передбачаються чинним законодавством (наприклад, місце виконання договору).

Випадковими визначаються такі умови договору, які звичайно в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін (наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення).

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами та належним чином оформили угоду. В процесі укладення договору розрізняють дві послідовні стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Якщо пропозиція укласти договір була зроблена усно, без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним за тієї умови, коли друга сторона негайно заявила особі, що зробила пропозицію, про прийняття пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана впродовж необхідного для цього часу.

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими. Останні, в свою чергу, поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі. Якщо для договору не встановлено такої форми, він вважається укладеним, поки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі укласти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (наприклад, договір купівлі-продажу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, крім договорів, що виконуються під час їх укладення. У простій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (наприклад, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк понад одного року).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених у законі. Таким чином, укладаються договір купівлі-продажу жилого будинку та деякі інші. Таке посвідчення здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення даної нотаріальної дії шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише в разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.

Цивільні договори поділяються за різними критеріями - за змістом, характером правовідносин, формою укладення, розподілом прав та обов'язків між сторонами тощо. Отже, розрізняють такі види договорів:

- односторонні і двосторонні. Односторонні - це договори, в яких одна зі сторін бере на себе обов'язок перед іншою стороною вчинити певні дії або утриматись від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Тобто одна сторона мас тільки права, а інша тільки обов'язки, наприклад, договір займу. Двосторонні - договори, в яких кожна із сторін наділена правами та обов'язками, наприклад, договір купівлі-продажу;

- реальні і консенсенсуальні. Реальні - це договори, які для свого укладення потребують вчинення певної дії (наприклад, передачі майна). Прикладом реального договору є договір позики. Консенсуальні договори вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з основних умов договору, наприклад, договір найму, підряду;

- оплатні і безоплатні Якщо у договорі кожна зі сторін має вигоду, то він є оплатним; якщо у договорі одна сторона має вигоду з договору, то такий договір є безоплатним, наприклад, договір дарування:

-  усні і письмові.

Крім того, ЦКУ виокремлює такі види договорів, як публічний і попередній, договір приєднання, договір на користь третіх осіб.

Так, публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається (роздрібні торгівля, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування, перевезення транспортом загального користування).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

При цьому підприємець не має права:

- надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом;

- відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, -у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачене виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Крім того, ЦКУ розрізняє такі види договорів як купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, міна (бартер), дарування, рента, довічне утримання, підряд, найм (оренда), лізинг, позичка, доручення, комісія та ряд інших.

2. Загальна характеристика окремих видів договорів:

а) договір купівлі-продажу;

б) договір найму;

в) договір позики;

г) договір дарування.

Поняття і характеристика договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу - це вид цивільного договору, за яким, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов 'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу належить до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, предметом яких є майно.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути як фізичиі, так і юридичні особи.

Оскільки продавець зобов'язується передати майно у власність покупцю, то він повинен бути власником майна, що продається.

Покупець в результаті договору купівлі-продажу набуває права власності на майно. Право власності на продане майно переходить до покупця з моменту передачі йому речі.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет і ціна.

Договір купівлі-продажу може бути укладений при додержанні загальних вимог щодо угод у усній та  письмовій формі, а також і конклюдентними діями.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири, іншого нерухомого майна) обов'язково укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню - державній реєстрації.

Поняття і характеристика договору найму (оренди)

Договір найму (оренди)— це вид цивільного договору, за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Договір найму (оренди) є двостороннім, консенсуальним і оплатним.

Сторонами договору є наймодавець і наймач. Наймодавець - той, хто передає майно в користування, власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймач - той, хто набув право користування річчю.

Істотними умовами договору майнового найму є предмет і строк виконання договору.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). При цьому законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Предметом договору найму можуть бути майнові права.

Строк договору майнового найму встановлюється за погодженням сторін. Якщо договір укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений Інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Законом можуть бути встановлені й максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору.

Кодексом, крім загальних положень про найм, закріплено норми, що стосуються прокату, найму (оренди) земельних ділянок, найму будинків та інших капітальних споруд, найму транспортних засобів, лізингу.

Так, за договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей j найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом.

Договір прокату є публічним договором.

Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб.

Особливостями договору прокату є:

- відсутність у наймача права на укладення договору піднайму;

- відсутність у наймача переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем; й капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

В даному контексті слід згадати про своєрідний вид договору найму - оренду майна державних підприємств і організацій. Згідно з Законом України від 10 квітня 1992 року "Про оренду майна державних підприємств і організацій" орендою є засноване на договорі строкове платне володіння : користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Отже, це консенсуальний, двосторонній і платний договір.

Договір позики

Договір позики — це вид цивільного договору, за яким одна сторог (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність грошові кошт або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язуєтпьі повернути позикодавцеві таку ук суму грошових коштів (суму позики) або таку, кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Предметом договору позики можуть бути гроші або речі, визначені родовими ознаками. За даною ознакою договір позики відрізняється від договору майнового найму і від договору безкоштовного користування майном, предметами яких є індивідуально визначені речі.

Договір позики реальний договір, оскільки він вважається укладеним з моменту передання грошей чи інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики - односторонній договір. Обов'язок щодо договору несе тільки позичальник (повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості), а позикодавцю належить тільки право вимагати повернення грошей або речей.

Договір позики, як правило, безоплатний договір. Але деякі договори позики можуть містити умову, коли це дозволено законом, щодо сплати певних відсотків за переданий позикодавцем предмет договору. У такому разі договір позики вважатиметься оплатним.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики повинен містити умову про строки повернення предмета позики. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником впродовж тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги пр. це, якщо інше не встановлено договором. При цьому позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Договір дарування

Договір дарування — вид цивільно-правової угоди, за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (одарюваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

При цьому не є договором дарування договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Характерною ознакою договору дарування є його безоплатність.