48133

Держава і право

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Основи конституційного права України 6 Загальна характеристика конституційного права як провідної галузі права України 2 2 7 Правовий статус особи в Україні 8 Конституційноправові форми народовладдя в Україні 2 9 Конституційна система органів державної влади України. Окремі галузі права 10 Цивільне та сімейне право України 6 2 11 Основи трудового права 2 12 Основи адміністративного права України 2 2 13 Основи кримінального права 2 Всього 22 10 Лекція 2. Після проголошення незалежності України 1991 р. концепція громадянського суспільства...

Украинкский

2013-12-07

892 KB

0 чел.

PAGE  24

Тематичний план курсу

№ п/п

Назва розділу і теми

Лекції, год.

Семінар. Заняття, год.

І. Держава і право

1

Держава як соціальний інститут

2

2

2

Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави

2

2

3

Феномен права. Право в системі засобів соціального регулювання

4

Правові відносини. Правосвідомість і правова культура

2

5

Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність

ІІ. Основи конституційного права України

6

Загальна характеристика конституційного права як провідної галузі права України

2

2

7

Правовий статус особи в Україні

8

Конституційно-правові форми народовладдя в Україні

2

9

Конституційна система органів державної влади України. Правові засади місцевого самоврядування.

ІІІ. Окремі галузі права

10

Цивільне та сімейне право України

6

2

11

Основи трудового права

2

-

12

Основи адміністративного права України

2

2

13

Основи кримінального права

2

Всього

22

10


Лекція 2.

Тема 2. Загальна характеристика громадянського суспільства і правової держави.

План

1. Поняття громадянського суспільства

2. Основні ознаки правової держави

1. Поняття громадянського суспільства

Історично ідея громадянського суспільства бере початок від ідей античних філософів - Платона, Цицерона, Арістотеля. Так, наприклад, Цицерон не бачив відмінностей між поняттями "держава" і "суспільство", він пов'язував виникнення суспільства з розвитком людини. Адже, тільки спілкуючись, обговорюючи і приймаючи спільні рішення, люди об'єднуються у "природне суспільство".

Поняття "громадянське суспільство" з'явилося у XVII-XVIII ст. У працях західноєвропейських філософів, таких як Г.Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, було розкрито суть і значення цього поняття, його ознаки. Проте ці філософи не вбачаючи принципової відмінності між поняттями громадянського суспільства і держави, намагалися їх розмежувати.

Починаючи з другої половини XVIII ст., категорія громадянського суспільства розглядається відокремлено від держави. Так, Г.В.Ф.Гегель одним із перших у своїй праці "Філософія права" розмежував категорії громадянського суспільства і держави. Держава є похідною категорією від громадянського суспільства, залежить від нього і може існувати тільки при розвинутій соціальній структурі цього суспільства.

К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали громадянське суспільство як результат історичного розвитку, конкретного способу виробництва. Для них громадянське суспільство виступало формою, в якій здійснюється економічний розвиток. Пріоритет у взаємовідносинах громадянського суспільства і держави віддавався першому.

В Україні питання громадянського суспільства з'ясовували Т.Шевченко, І.Франко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О.Кістяківський та інші.

Після проголошення незалежності України (1991 р.) концепція громадянського суспільства знайшла відображення у Декларації про державний суверенітет України 1991 року та Конституції України.

Сьогодні громадянське суспільство розглядається як самостійна соціальне організована структура для узгодження різноманітних інтересів людей. Воно не протиставляється державі, а взаємодіє з нею для досягнення загальних цілей.

Ознаками, які характеризують громадянське суспільство, виступають наступні положення:

- людина, її інтереси, права, свободи та цінності;

- рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (як індивідуальної, так і групової);

- економічна свобода громадян та їхніх об'єднань, інших суб'єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

- свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності;

- ефективна система соціального захисту кожної людини; 0 ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

Отже, громадянське суспільство - це спільність вільних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті держави.

Це суспільство з розвинутими економічними, правовими, політичними, соціальними, культурними відносинами між самими людьми, не опосередковані державою. В такому суспільстві вільно розвивається публічна сфера, сфера масових рухів, партій. Так, ст.36 Конституції України чітко визнає право громадян України на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних інтересів. При цьому держава не втручається у діяльність партій і громадських організацій, якщо та здійснюється у межах закону. Громадянське суспільство домагається децентралізації влади держави за рахунок її передачі самоврядуванню, взаємодії більшості і меншості на основі узгодження позицій державних інститутів і суспільства. Пріоритет у цьому суспільстві надається людині, її правам.

Реальне здійснення основних прав кожною людиною можливе лише в суспільстві, де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особистої праці, а також її відчуження від політичної, як вже зазначалося, державної влади. Таке суспільство може утворитися за умов, коли:

людина є власником засобів виробництва і результатів своєї праці;

власниками є переважна більшість дорослого населення країни;

політична система суспільства (зокрема, порядок виборів представницьких органів держави та органів

місцевого самоврядування) забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян держави;

• такому волевиявленню населення належить вирішальне значення в суспільному житті (через забезпечення панування законів держави, через їх найвищу юридичну силу);

• безумовною умовою волевиявлення більшості населення є основні права людини. Непорушність, незаперечність, недоторканість цих прав має бути абсолютною.

Сьогодні значної популярності набула тема співвідношення громадянського суспільства та держави. Проблема взаємин громадянського суспільства і держави ставиться як проблема формування громадянського суспільства, як умови обмеження всепроникної ролі держави. Перед суспільством і державою постає проблема оптимального поєднання інтересів індивіда та держави, індивіда та громадських об'єднань, громадських об'єднань та держави тощо як передумови їх нормального розвитку. Розв'язання цієї проблеми вбачається у рівноправному існуванні різних форм власності, розвитку громадських об'єднань, обмеження втручання держави, розвитку політичної демократії та інше. Саме тому, виходячи із співвідношення громадянського суспільства і держави, проблема становлення громадянського суспільства в Україні пов'язана насамперед з проблемою розбудови правової держави.

2. Поняття та основні ознаки правової держави

Витоки ідеї щодо організації правової держави слід шукати в давнині. Вже тоді визріла необхідність певним чином обмежити владу, насильство. І така функція обмежувача влади покладалася на право (Платон, Арістотель, Цицерон). У XVII-XVIII ст. Д.Локк, Ш.Монтеск'є висували вимогу про панування права і свободи в боротьбі проти феодальних урядів і поліцейської держави. З одного боку, йшлося про встановлення меж державної влади, кордонів її втручання в приватну сферу, а з другого - наділення особи статусом громадянина, суб'єкта права. Однак, домінуючою стала ідея запровадження конституційного правління, яке ґрунтувалася на теорії розподілу влади.

Великий вплив на становлення вчення про правову державу справила філософія І.Канта, якою обґрунтовувалось розуміння держави як правової організації. А формулювання юридичного поняття правової держави пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р.Мюля, він визначив правову державу як конституційну державу, яка мусить засновуватись на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту індивіда.

Політико-правова думка дореволюційної Росії та України також приділяла увагу концепції правової держави (Б.Кістяківський, М.Палієнко та інші). Так, Б.Кістяківський наголошував, що основний принцип правової (конституційної) держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особою непорушних та недоторканих прав. Саме у правовій державі, вважає Б.Кістяківський, особа визнається певною сферою самовизначення і самовиявлення, в яку держава не має права втручатися.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого ступеня, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле.

В ст.1 Конституції України Україна проголошена правовою державою. Визначення України правовою державою є одним із перспективних завдань, яке поставила наша держава перед собою.

Правова держава- це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини.

Основними рисами правової держави є:

- панування та верховенство в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Усі державні органи, їх посадові особи, об'єднання громадян, фізичні особи повинні діяти в межах Конституції та відповідно до законів. Це правило закріплено в ст. 6, 8 Конституції України як конституційний принцип;

- закріплення в Конституції та законах держави основних прав людини;

- постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

- забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством. Так, громадянам гарантується звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод (ч.З ст.8 Конституції України). Такі звернення можуть бути з приводу незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади або місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. За захистом своїх прав кожен може звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Після використання всіх національних засобів правового захисту своїх прав і свобод кожному надано право звертатися до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55 Конституції України);

- демократична форма правління;

- врегулювання взаємовідносин між особою і державою на підставі загальнодозвільного принципу: "Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом". Тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. А державні органи і посадові особи діють на підставі принципу - можна тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємна відповідальність між особою і державою; відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

- наявність у всіх громадян правової культури;

- ефективна організація контролю і нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи і напрями її формування. Так, до основних шляхів формування правової держави в Україні відносять:

- необхідність зв'язати правом діяльність держави та її органів;

- формування правового механізму, за допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої і представницької форм демократії;

- чітку та продуктивну роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;

- забезпечення реальної незалежності судової системи держави;

- формування у громадян України правового мислення, високого рівня правової культури, знань про загальнонеобхідні закони і уміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Отже, як бачимо, поділ влади, панування правових законів, незалежне правосуддя, конституційний нагляд забезпечують примат права в державному житті, оптимальну організацію правової держави в Україні.

Тема 2. Феномен права. Право в системі засобів соціального регулювання

План

1. Поняття та ознаки права

2. Принципи та функції права

3. Право - особливий вид соціальних норм

4. Співвідношення права і моралі

5. Форми (джерела) права

1. Поняття та ознаки права

Право і держава знаходяться у тісному взаємозв'язку. Держава не може здійснювати свою діяльність без того, щоб не надавати своїй волі загальнообов'язкового значення у вигляді правових норм.

Тому, право як волевиявлення держави — це система загальнообов 'язкових правил фізичної поведінки, встановлених (санкціонованих) державою, які виражають волю домінуючої частини населення соціальна неоднорідного суспільства, спрямовані на регулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі й загально-соціальних потреб та забезпечуються у випадку порушення державним примусом.

Право володіє певними ознаками.

Ознаки права - це ті особливі властивості, які відрізняють право від інших правил поведінки: норм моралі, звичаїв, традицій.

До основних ознак права відносять:

- системність;

- загальнообов'язковість;

- формальну визначеність;

- нормативність;

- вольовий характер права, тобто відображається воля певної частини суспільства;

- встановлюється, забезпечується та гарантується державою.

Отже, право складається з правил поведінки (норм) у вигляді прав і обов'язків загальнообов'язкового характеру. Норма права є мірою поведінки, яка регулює конкретні суспільні відносини і розрахована на невизначене коло осіб. Норма права пред'являє однакові вимоги до свого виконання, незалежно від того, бажає цього особа чи ні. При цьому, всі норми права взаємопов'язані між собою і являють систему, яка утворює єдине ціле - право.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі та галузі права.

Право Гарантується і забезпечується державою. Держава видає правові норми (право завжди має визначену форму: закон, постанова, указ) та забезпечує їх дотримання і виконання. До осіб, які порушили правові норми, застосовуються державні міри примусу. Тобто, до порушників правових норм застосовуються санкції - міри впливу. Санкція передбачається відповідною правовою нормою. Прикладами санкцій можуть слугувати міри покарання, передбачені Кримінальним кодексом, міри дисциплінарних стягнень, встановлені Кодексом законів про працю, міри адміністративних стягнень, що встановлені Кодексом про адміністративні правопорушення.

2. Принципи та функції права

Зміст права в загальній формі виражають його принципи. Під принципами слід розуміти основні, керівні начала, які відображають найбільш суттєві риси права.

Розрізняють такі принципи права: загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві і міжгалузеві.

Загальнолюдські принципи права це державно-юридичні ідеали, які зумовлюються певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють прогресивні здобутки правової історії людства і вказані у міжнародних нормативно-правових актах.

До них належать, зокрема, такі засади:

  •  право повинно закріплювати та захищати основні права людини, міри свободи людей та їхніх об'єднань;
  •  юридична (формально-визначена і загальнообов'язкова) рівність однойменних суб'єктів перед державою і законом;
  •  вихідним, первинним офіційним джерелом суб'єктивних юридичних прав і обов'язків має бути тільки закон (як акт нормативного волевиявлення вищого представницького органу державної влади або прямого волевиявлення народу (референдум);
  •  єдність юридичних прав і обов'язків;
  •  поведінка людей, а також їхніх об'єднань повинна регулюватися, як правило, за загально дозволеною засадою: "дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом";
  •  закріплення в нормах права процедурних положень щодо здійснення та захисту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків людей та інших суб'єктів суспільного життя;
  •  правосуддя (розв'язання конфліктів з приводу здійснення прав і обов'язків людьми) здійснюється спеціальними незалежними органами держави — судами та виступає найефективнішою юридичною гарантією прав людини;
  •  юридична відповідальність особи може мати місце тільки в разі вчинення нею винного протиправного діяння;
  •  презумпція невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку).

Типологічні принципи права це ті його засади, які властиві усім правовим системам певного історичного типу. Наприклад, феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв; право застосування сили; наявність церковного права, що мало вищу юридичну силу, тощо.

На сьогодні вбачається тенденція до наближення типологічних принципів права до загальнолюдських правових засад, до їх злиття в єдині загальнолюдські принципи права.

Конкретно-історичні принципи права -це ті його засади, які відбивають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах (наприклад, принцип федеративного права в США).

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві - декілька галузей права певної держави (наприклад, принцип гласності судочинства, принцип повної матеріальної відповідальності).

Право як суспільне явище впливає на суспільні відносини людей, воно має свої чітко визначені функції.

Функції права — це основні напрямки його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальні юридичні (спеціально-соціальні).

До загальносоціальних відносять функції:

> гуманістичну — здійснення і захист прав людини, народу (нації);

> організаторсько-управлінську — право суб'єктів на розв'язання певних економічних і соціальних проблем;

> інформаційну (комунікативну) — право інформує людей про волю законодавця;

> оцінно-орієнтувальну — поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на допустимі способи та засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки;

> ідеологічно-виховну—право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки;

> гносеологічну (пізнавальну) — право виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статистичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин способом закріплення бажаної поведінки в галузях чи інститутах права.

Регулятивна статична (закріплююча) функція проявляється через вплив права на суспільні відносини шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах, наприклад, в інституті права власності.

Регулятивна динамічна (творча) забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Вона знаходить своє відображення в інститутах трудового, цивільного права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна (захисна) функція характеризується владним правовим впливом на особу з метою охорони її прав і свобод, її власності тощо.

3. Право - особливий вид соціальних норм

Соціальна норма - цe зумовлене об'єктивними закономірностями правило фізичної поведінки (діяльності), яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Іноді під соціальними нормами розуміють правила, що регулюють відношення людини до людини. До складу цих правил входять мораль, право, корпоративні норми (норми громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), релігійні норми, звичаї (традиції).

Юридичні норми (або норми права) - це загальнообов'язкові, формально визначені в нормативно-правових актах правила поведінки, що встановлені або санкціоновані державою, охороняються і Гарантуються нею.

Норми моралі - це правила, що оцінюють і регулюють поведінку людей під кутом зору категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, та забезпечуються внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми як вид соціальних норм складають правила поведінки, що встановлюються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та Іншими громадськими об'єднаннями людей. Ці норми регулюють відносини між членами таких організацій, а також відносини самої організації з шшими організаціями та з державними органами.

Корпоративні норми мають деяку схожість з нормами права і моралі. Так, і корпоративні норми, і норми права викладені в письмових актах, прийнятих в офіційно встановленому порядку компетентними органами державні органи, збори громадських об'єднань, конференції). Але, на відміну від правових, корпоративні норми виражають волю та інтереси тільки членів відповідних організацій і обов'язкові лише для них.

Більшість корпоративних норм близькі за змістом і способом охорони до моральних. Але, на відміну від моралі, їм властивий організаційний елемент (визначення структури організації і порядку управління її справами, розміру членських внесків тощо).

Релігійними нормами називаються правила, встановлені різними віросповіданнями і обов'язкові для віруючих. Вони містяться в релігійних книгах (Старий заповіт, Новий заповіт, Коран, Талмуд тощо), в рішеннях зборів віруючих або духовенства (постанови колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників. Цими нормами визначається порядок організації і діяльності релігійних об'єднань, регламентуються відправлення обряду, порядок церковної служби. Ряд релігійних норм має моральний зміст (заповіді).

Правилами поведінки особливого виду є звичаї та традиції.

Звичай - соціальна норма, правило поведінки людей, що склалося у процесі співжиття людей у результаті фактичного його застосування впродовж тривалого часу. Звичай виникає разом з людським суспільством і є основною формою соціального регулювання поведінки членів громади за родового ладу. З поділом суспільства на класи і виникненням держави, звичай може стати звичаєм правовим, дотримання якого забезпечується державним примусом.

До звичаїв відносяться також традиції. Традиції виражають прагнення людей зберегти успадковані від попередніх поколінь форми поведінки; вони виникають в силу поширення будь-якого прикладу, схваленого суспільством. Такою, наприклад, є традиція святкувати в трудовому колективі визначні події в житті його членів (весілля, народження дитини, ювілейні дати тощо). Традиція пов'язана з нормами моралі в тому відношенні, що традиційною стає будь-яка дія, схвалена мораллю, а також в тому, що особи, які нехтують цією традицією, заслуговують морального осуду.

4. Співвідношення права і моралі

Норми права і норми моралі є видом соціальних норм, що покликані регулювати відносини між учасниками суспільного життя.

Так, моральні норми накладають зобов'язання і вилучають деякі сфери поведінки з права вибору людиною робити те, що їй подобається, так само, як це робить правова система.

Право і мораль не тільки користуються однією лексикою (існують як правові, так і моральні обов'язки і права), а й усі національні правові системи відтворюють певні моральні вимоги. Вбивство та безглузде застосування сили є лише найочевіднішими прикладами збіжності між заборонами з боку права та моралі.

Деякі науковці вважають, що право найкраще розуміти як «галузь» моралі або справедливості, а його «суттю» є не стільки втілення в наказах і погрозах, скільки відповідність принципам моралі та справедливості (доктрина Остіна).

Характерно, що моральне зобов'язання, як і численні норми права, стосуються того, що треба або не треба робити в обставинах, які постійно виникають у житті. Те, чого вимагають правила, - це або утримування від дій, або вчинення дій, простих у тому сенсі, що вони не потребують для свого виконання особливого інтелекту. Моральні зобов'язання, як і більшість правових зобов'язань, перебувають у межах можливостей будь-якої дорослої людини.

І моральні, і юридичні норми одностайні в тому, що вони зобов'язують людину незалежно від її згоди дотримуватись відповідних норм, що забезпечується серйозним соціальним тиском. І право, і мораль містять правила, що керують поведінкою людей не стільки в особливих випадках або видах діяльності, скільки в ситуаціях, що постійно виникають упродовж усього життя, і хоча обидва можуть містити багато притаманного реальним чи уявним потребам конкретного суспільства, вони висувають вимоги, які безумовно мусить виконувати будь-яка група людей, що мають за мету спільне існування. Тому, певні форми заборони насильства проти людини або власності та певні вимоги чесності й правдивості, ми знайдемо як у праві, так і в моралі.

Отже, норми права можуть бути аналогічними моральним нормам у тому сенсі, що вимагають або забороняють таку саму поведінку.

В період формування правової держави, відбувається процес зближення правових та моральних приписів, який знаходить своє відображення в закріпленні загальних моральних вимог в конкретних нормах права.

Так, ряд статей Сімейного кодексу України закріплює обов'язок батьків піклуватися про виховання дітей І обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків і надавати їм допомогу. Таким чином закон юридичне закріплює норму моралі щодо підтримки родинних стосунків.

Моральні критерії беруться до уваги як необхідний компонент тих чи інших юридичних фактів. Так, Кодексом законів про працю України передбачена можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника у випадках вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Посилання на моральні цінності (сумлінність, чесність) знаходимо і в тексті присяги суддів Конституційного Суду України.

5. Форми (джерела) права

Під формою права розуміють спосіб виразу та закріплення правових норм. Форму права по-іншому називають джерелом права, що означає офіційне найменування правових норм. Посадові особи зобов'язані приймати рішення на основі правових джерел. Форми права завжди пов'язані з правотворчою діяльністю держави, її органів.

Отже, форма (джерело) права - це державно-офіційні способи виразу і закріплення його норм, надання загальним правилам загальнообов'язкового, юридичного значення.

Поняття форми права невіддільне від поняття юридичної норми. Коли мова йде про форму права, мається на увазі той чи інший спосіб існування норм права. Форма права завжди є носієм правової норми. Крім того, форма права вважається формою зовнішнього виразу правових норм, звернення до якої дає уявлення про діючі у цей момент державно-обов'язкові правила.

До зовнішніх форм (джерел) права відносять:

- правовий звичай;

- правовий (судовий чи адміністративний) прецедент;

- нормативно-правовий договір;

- нормативно-правовий акт.

Інколи зовнішньою формою права вважають релігійно-правові норми та міжнародно-правові акти.

Правовий звичай - це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру. Правовий звичай походить від простого звичаю, який стає правовим тоді, коли його закріплює (санкціонує) держава. Він полягає у визнанні державою та в наданні захисту тим чи іншим нормам, які давно склалися в даному суспільстві або в даній місцевості, в даній сфері відносин.

Та постає питання: чи є звичай як такий "законом", обов'язковою нормою поведінки фізичної особи? Зрозуміло, що в кожному суспільстві існує багато звичаїв, які не є частиною його права. Не скинути капелюха перед дамою не є порушенням жодної норми права; це не має ніякого правового значення, крім того, що це дозволено законом. Звідси очевидно, що звичай є законом лише в тому випадку, коли він належить до категорії звичаїв, «визнаних» як закони тією чи іншою правовою системою. Тобто звичай, санкціонований державою, стає обов'язковим для виконання - він і є правовим.

Правовий прецедент - це рішення компетентного органу держави (судового, адміністративного) по конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні всіх наступних аналогічних справ.

Різницю між нормативно-правовим актом (наприклад, законом) і прецедентом ми можемо побачити в таких простих неюридичних прикладах. Один батько перед відвіданням церкви каже своєму синові: «Кожний чоловік або хлопчик, входячи до церкви, мусить скидати свого капелюха». Інший, увійшовши до церкви й знявши капелюха, каже: «Дивись: ось так треба поводитися в таких випадках». Якщо в першому випадку ми маємо справу із загальнообов'язковою нормою поведінки, то в другому - з прецедентом.

Судовий прецедент має широке значення в англосаксонських країнах (в Англії, США, Канаді, Австралії). В цих країнах судді в законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. В певній мірі суддя має право вирішувати ту чи іншу справу не на підставі конкретної норми закону, а на власний розсуд.

В Україні правовий прецедент як джерело права не застосовується.

Нордмативно-правовий договір - об'єктивоване, формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлено за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою (наприклад, договір про утворення федерації; у трудовому праві - укладення колективного договору).

Основною формою права є нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави (а також органу місцевого самоврядування), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Нормативні акти спрямовані на встановлення, зміну або скасування правових норм.

Нормативно-правовий акт є основною формою права в Україні, оскільки саме ця форма права найчастіше формулює зміст прав та обов'язків, оперативно змінює чи скасовує правову норму у зв'язку із змінами в державі, дає можливість здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти такі акти, які містять конкретні рішення з того чи іншого питання (наприклад, рішення про надання жилого приміщення - видача ордера, рішення суду про відшкодування збитків), вони називаються індивідуальними, приймаються на основі правових норм і мають силу тільки для конкретного випадку.

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних суб'єктів держави, яку називають правотворчістю.

Правотворчість - це форма державної діяльності, спрямована на створення правових норм, а також на їх наступне вдосконалення, зміну чи скасування. Це спеціальний процес створення і розвитку діючого права. Головним для правотворчості є вироблення і затвердження нових правових норм. В цьому, в першу чергу, проявляється призначення даної форми державної діяльності. Інші форми правотворчості (скасування та зміна діючих норм, вдосконалення їх редакції) мають допоміжне значення для створення чітко вираженої та внутрішньо узгодженої системи юридичних норм.

Розрізняють наступні види правотворчості:

- за суб'єктами: правотворчість державних органів (наприклад, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України), правотворчість громадських об'єднань, яких держава уповноважує на встановлення правових норм, правотворчість народу (населення країни) - референдум;

- за способом формування правових норм: санкціонування правил поведінки, що існували раніше, встановлення правових норм.

Правотворчість включає в себе три етапи:

1. Підготовчий включає в себе здійснення підготовки проекту нормативно-правового акту: а) прийняття рішення про необхідність розробки проекту; б) визначення проектантів; в) підготовка проекту; г) обговорення тексту проекту; ґ) узгодження проекту із зацікавленими організаціями і посадовими особами; д) доопрацювання проекту;

2. Видання (прийняття) нормативно-правового акту: а) внесення проекту в правотворчий орган або посадовій особі для обговорення; б) обговорення проекту у правотворчому органі; в) прийняття нормативно-правового акту і процедура його підписання; г) можливість права відкладного вето для законів;

3. Введення нормативно-правового акту в дію; а) обнародування (опублікування); б) доведення до виконавців іншим способом.

Теми рефератів для семінарського заняття (ч.1) :

1. Чи є Україна правовою державою?

2. Формування громадянського суспільства в Україні

3. Основні відмінності між правовими та іншими соціальними нормами.

4. Співвідношення норм моралі і норм права.

5. Система права і система законодавства

6. Законодавство. Конституція, закони і підзаконні акти

Питання на семінарське заняття (ч.1)

1. Поняття громадянського суспільства. Поняття та основні ознаки правової держави

2. Поняття та ознаки права. Принципи та функції права

3. Право - особливий вид соціальних норм

4. Співвідношення права і моралі

5. Форми (джерела) права


Лекція 3.

Тема 4. Правові відносини. Правосвідомість і правова культура

План

1. Поняття, види і структура правовідносин

2. Підстави виникнення правовідносин.

3. Правосвідомість і правова культура (на самостійне вивчення)

1. Поняття, види і структура правовідносин

Правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Правовідносини:

виникають на основі норм права і юридичних фактів;

є видом суспільних відносин фізичних і юридичних осіб;

виражаються у взаємних суб'єктивних правах і юридичних обов'язках суб'єктів;

учасниками правовідносин можуть бути тільки суб'єкти права, тобто особи, які є праводієздатними;

правовідносини забезпечуються (гарантуються) державою.

Розрізняють такі види правовідносин:

- за галузевою ознакою -державно-правові, сімейно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові тощо;

- за ступенем визначеності суб'єктів - загальні і конкретні;

- за кількісним складом суб'єктів: прості - виникають між двома суб'єктами; складні - між 3 і більше суб'єктами;

- в залежності від функціонального призначення: регулятивні та охоронні;

- за характером дії зобов 'язального суб'єкта: активні та пасивні;

- залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами правовідносин: односторонні та двосторонні.

Правовідносини мають складну будову і включають в себе такі елементи:

- суб'єкти;

- об'єкти;

- зміст правовідносин.

Суб'єкт правовідносин - це право- і дієздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків. Юридичною передумовою набуття учасниками суспільного життя статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього правоздатності, а що до певних правовідносин - ще й дієздатності.

Правоздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обов'язки.

Дієздатність - це закріплена в законодавстві і забезпечена державою можливість суб'єкта здійснювати ;вої права і обов'язки особистими діями.

Дієздатність поділяють на угодоздатність і деліктоздатність.

Угодоздатність- це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність- це здатність суб'єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене - павопорушення.

Суб'єкти правовідносин поділяються на такі види:

- фізичні особи (люди): громадяни даної держави, іноземні громадяни, біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства);

- об'єднання: державні (держава в цілому), органи держави, державні установи, підприємства, організації, громадські організації (політичні партії, рухи);

- соціальні спільності: народ (нація), територіальні спільності (населення, адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи), трудові колективи.

Об'єкт правовідносин - це певне особисте або соціальне благо для задоволення і зикористання якого встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів. Видами об'єктів правовідносин є:

- матеріальні - фізичний стан людини; фізичні дії уповноваженого суб'єкта; фізичні дії зобов'язального суб'єкта; речі (засоби виробництва, гроші); стан природних об'єктів і явищ;

- нематеріальні - духовні цінності, морально-психологічний стан людини, певні соціальні властивості об'єднань, спільностей.

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний злііст- це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів І необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів. Фактичний злііст- це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб'єктивного права включає такі можливості як можливість діяти відповідно до свого бажання, можливість вимагати певних дій від інших суб'єктів, зобов'язаних на це, можливість звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого суб'єктивного права.

Отже, суб'єктивне юридичне право - це закріплена в юридичній нормі можливість певної поведінки суб'єкта з метою використання ним певного блага, яка забезпечується юридичними обов'язками інших суб'єктів.

Зміст юридичних обов'язків становлять необхідність здійснення певних дій; необхідність утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; необхідність нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій.

Тому, юридичний обов'язок - це закріплена в юридичній нормі і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб'єкта для задоволення інтересів уповноважених суб'єктів.

2. Підстави виникнення правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені гіпотезою правової норми, що викликають виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Такі обставини поділяються на дві групи: дії (обставини), що залежать від волі людини, та ПОДІЇ (обставини), що виникають незалежно від волі людини.

Юридичні факти, які є діями, в залежності від відповідності їх приписам правових норм поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні поділяються на: а) юридичні акти - така правомірна поведінка, що здійснюється з метою викликання юридичних наслідків (складання людиною заповіту); б) юридичні вчинки -дії, що не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (знахідка скарбу). Неправомірні - це дії, які суперечать юридичним приписам. Поділяються на винні (злочини) та безвинні, так звані правові аномалії (наприклад, випадки відповідальності без вини власника джерела підвищеної небезпеки).

Крім того, відомі ще такі види юридичних фактів:

- за юридичними наслідками правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

- за складом - прості та складні;

-  за характером в триванні часу - одноактні (купівля, продаж речей) та триваючі (перебування в шлюбі);

- в залежності від обґрунтованості життєвих обставин - реальні та уявні (призумпція). Презумпція - це закріплення у законодавстві припущення про наявність або відсутність юридичних фактів, яке може призвести до виникнення, зміни або припинення правовідносин.

3. Правосвідомість і правова культура (на самостійне вивчення)

Тема 5. Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність

План

1. Поняття, види і причини правопорушень

2. Законність і правопорядок (на самостійне вивчення)

3. Юридична відповідальність: поняття, принципи, види та мета

4. Підстави настання юридичної відповідальності та звільнення від неї

1. Поняття, види і причини правопорушень

Правопорушення — це суспільна шкідливе або небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене деліктоздатною особою і є таким, що тягне за собою настання юридичної відповідальності.

Кожне правопорушення є конкретним і відповідно характеризується певними ознаками. До таких ознак відносять:

суспільну шкідливість, небезпечність правопорушення, тобто заподіяння шкоди суспільним відносинам, які охороняються законом;

протиправність діяння означає суперечність його конкретній нормі права, що може виражатися або в невиконанні юридичних обов'язків, або у зловживанні правом;

> вираженість в діях або бездіяльності. Дія розуміється як фізична, активна, суспільне небезпечна, протиправна поведінка винної особи, а бездіяльність - суспільне небезпечна поведінка особи, що виявляється в ухиленні від дій, які вона повинна була і могла здійснити в силу закону чи взятого на себе
зобов'язання (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником);

> деліктоздатність особи, що скоїла правопорушення. Деліктоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене нею правопорушення;

> винність особи, що скоїла правопорушення;

> юридична відповідальність винної особи повинна бути обов'язково передбачена в санкції відповідної правової норми.

Отже, правопорушення виступає як найбільш шкідливий різновид протиправної поведінки і тому визначається законом, а за його вчинення передбачається юридична відповідальність. Вона настає в тому випадку, коли в діях особи встановлено повний склад правопорушення, тобто сукупність вказаних в законі об’єктивних і суб'єктивних ознак, при наявності яких, небезпечне або шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням.

Склад правопорушення становлять:

об'єкт правопорушення — суспільні відносини, що охороняються нормами права і на які посягає певне правопорушення. Тобто об'єкт — це те, на що посягає правопорушення;

об’єктивна сторона правопорушення — певний акт зовнішньої поведінки особи, що посягає на охоронюваний законом об'єкт, завдає йому шкоди або створює загрозу заподіяння шкоди. Об'єктивна стороона характеризується основними і факультативними ознаками. До основних ознак об'єктивної сторони - відносять: діяння (дія або бездіяльність), суспільна небезпечні і шкідливі наслідки, причинний зв 'язок між типравним діянням і наслідками. Факультативні ознаки (не є обов'язковими для об'єктивної сторони правопорушення, але є обов 'язковими там, де це прямо передбачено законом) - місце, час, спосіб, засоби, обставини скоєння правопорушення;

суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фізична особа або деліктоздатне об'єднання, які вчинили правопорушення. Для особи-суб'єкта правопорушення необхідно, щоб вона була: осудною і досягла віку, з я--;ого настає відповідальність за правопорушення. Осудність особи означає, що вона розуміє характер свої дій і може керувати ними;

суб'єктивна сторона правопорушення — це певне психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Таке ставлення відображається поняттям вини, яка може існувати у формі умислу або необережності.

Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є мотив і мета. Мотив - це ті міркування, якими керується суб'єкт при вчиненні правопорушення. Мета (ціль) - це результат у свідомості винного, якого він хоче досягти, вчиняючи правопорушення. Правопорушення вчиняються у різних сферах суспільного життя, порушують норми тієї чи іншої галузі законодавства та заподіюють шкоду. Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на проступки (шкідливі правопорушення) і злочини (суспільне небезпечні, винні діяння, заборонені кримінальним законом під загрозою покарання).

Конституційні правопорушення — це протиправні винні діяння органів державної влади і управління або інших суб'єктів, які посягають на форму правління, державний устрій та порядок утворення органів держави.

Цивільні правопорушення — це суспільне шкідливі порушення врегульованих нормами цивільного права майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових відносин. До них відносять - заподіяння шкоди особі чи майну іншої особи, невиконання договору тощо.

Адміністративні правопорушення — це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Прикладом можуть слугувати порушення вимог пожежної безпеки, порушення правил дорожнього руху тощо.

Дисциплінарні правопорушення — це протиправне невиконання або неналежне виконання працівником своїх трудових обов'язків, за яке щодо нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Такими є прогул, запізнення на роботу, невиконання розпоряджень адміністрації тощо.

В юридичній науці обговорюється також питання про можливість виділення в окремі види екологічних, земельних, сімейних, процесуальних правопорушень.

Причини правопорушення — це ті явища соціальної дійсності, які викликають або полегшують вчинення правопорушення.

Причин правопорушення дуже багато, а тому їх прийнято класифікувати:

за значенням в обумовленні правопорушень на: основні і неосновні,

за статусом свідомості конкретної особи на: об 'єктивні і суб 'єктивні.

Основні причини правопорушень — це ті соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у вчиненні правопорушення. До таких причин відносять суперечність чинного законодавства основним правам людини, моральним приписам, суттєві прогалини, недоліки законодавства.

Неосновні причини правопорушень — це ті соціальні явища, які полегшують вчинення правопорушення. Наприклад, недосконалість обліку матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки.

Об 'єктивні причини правопорушень — це ті соціальні явища, що не залежать від особи (недоліки в роботі органів державної влади), а суб 'єктивні — явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретної особи (незнання вимог закону, негативне ставлення до приписів закону).

2. Законність і правопорядок (на самостійне вивчення)

3. Юридична відповідальність: поняття, принципи, види

Важливою мірою захисту інтересів суспільства та його членів від правопорушень виступає юридична відповідальність.

Юридична відповідальність — це захід державного примусу за вчинене правопорушення, пов'язане з позбавленням винного певних благ особистого, майнового або організаційного характеру; це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників передбачених законодавством санкцій.

Юридична відповідальність характеризується:

застосовністю тільки щодо правопорушника;

державним примусом;

настанням для правопорушника негативних наслідків особистого (наприклад, позбавлення волі) та майнового характеру (сплата штрафу, відшкодування заподіяних правопорушенням збитків тощо);

осудом державою протиправної поведінки правопорушника.

Слід наголосити, що юридична відповідальність носить державно-примусовий характер, є державним примусом щодо дотримання правових вимог. В той же час є міри примусу з боку держави, які не є відповідальністю. Такими є застосування примусових заходів медичного характеру до неосудних, які скоїли злочин, вилучення чужого майна у добросовісного набувача тощо. В цих випадках нема правопорушень, отже, нема юридичної відповідальності.

Принципами юридичної відповідальності є:

принцип законності. Цей принцип полягає в неухильному виконанні при визначенні міри юридичної відповідальності вимог законів. З точки зору матеріальної сторони відповідальності, вона повинна мати
місце лише за діяння, передбачені законом, і тільки в межах закону. З точки зору процесуальної сторони, відповідальність особи повинна бути обґрунтованою, факт вчинення нею правопорушення має бути встановлений як об'єктивна істина;

принцип обґрунтованості. Висновки про факт і про суб'єкт правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, пов'язані з цими обставинами, повинні бути обґрунтованими відповідно до вимог правової норми;

приниип доцільності. Доцільність означає відповідність міри впливу, яка застосовується до правопорушника, цілям юридичної відповідальності. Доцільність припускає: 1) індивідуалізацію відповідальності в залежності
від тяжкості правопорушення, обставин його вчинення, властивостей особи правопорушника; 2) пом'якшення відповідальності або навіть звільнення від неї у випадку малозначності правопорушення, відсутності шкідливих наслідків тощо;

приниип невідворотності. Невідворотність відповідальності означає, що жодне правопорушення не повинно залишатися нерозкритим, поза полем зору держави та її компетентних органів, без засудження з їхнього боку;

приниип справедливості. Справедливість юридичної відповідальності полягає в наступному: 1) не можна за проступки встановлювати кримінальне покарання; 2) не можна використовувати міри покарання і
стягнення, що принижують честь і гідність особи; 3) закон, який запроваджує відповідальність або посилює її, не може мати зворотньої сили; особа несе відповідальність лише за свою власну поведінку (виняток -
випадки відповідальності за чужу вину в цивільному праві); 4) покарання повинно відповідати характеру правопорушення; 5) за одне правопорушення можливо лише одне покарання.

Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, завданої шкоди, кола Іей і організацій, яким заподіяно шкоду.

У відповідності з видами правопорушень розрізняють такі види юридичної відповідальності:

Конституційно-правова відповідальність

Кримінальна відповідальність

Адміністративна відповідальність

Цивільна відповідальність

Дисциплінарна відповідальність

Матеріальна відповідальність

Процесуальна відповідальність

Отже, юридична відповідальність є свого роду необхідним засобом забезпечення законності і правопорядку в державі. Крім того, вона стимулює правомірну поведінку учасників суспільних відносин, а отже, сприяє формуванню у громадськості поваги до закону, дотримання його норм.

4. Підстави настання юридичної відповідальності та звільнення від неї

Підстави юридичної відповідальності — це підстави застосування до особи конкретних заходів державного примусу.

Підставою настання юридичної відповідальності є факт вчинення правопорушення. Це стосується всіх видів відповідальності. Так, кримінальна відповідальність настає лише за скоєння злочину, адміністративна — за вчинення адміністративного правопорушення, цивільно-правова — за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, за заподіяння шкоди особі чи майну іншої особи, дисциплінарна — за порушення трудової, учбової дисципліни.

Підставою для притягнення до юридичної відповідальності також може бути об'єктивно протиправне діяння, тобто діяння, вчинення якого у відповідності з законом тягне відповідальність навіть за відсутності вини (наприклад, передбачена цивільним законодавством, відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки).

В цілому ж, законодавством обумовлено такі підстави настання юридичної відповідальності:

відповідальність за фізичні конкретні діяння, а не за світогляд, думки;

діяння повинно бути юридичне забороненим конкретним законом;

винне діяння;

власні дії правопорушника;

наявність правозастосовчого акту (наприклад, рішення суду).

При цьому законодавство передбачає підстави звільнення від юридичної відповідальності.

Так, Кримінальний кодекс України в розділі IX (ст.44-49) чітко визначає підстави звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин. Такими підставами є

дійове каяття особи, яка вчинила злочин;

примирення винного з потерпілим;

передача особи, яка вчинила злочин, на поруки колективу підприємства, установи, організації за їхнім клопотанням;

коли на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене винним діяння

втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільне небезпечною;

> закінчення строків давності.

Підставами для звільнення від адміністративної відповідальності є давність притягнення до адміністративної відповідальності; передача матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду,, громадської організації або трудового колективу (ст. 21 КпАП України); малозначність правопорушення (ст.22 КпАП України).

Згідно ст. 152 КЗпП власник (уповноважений ним орган) чи фізична особа може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення на розгляд трудового колективу або його органу.

Отже, виходячи з вищезазначеного, можна виділити дві групи підстав звільнення від юридичної відповідальності:

- особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що втратила суспільну небезпечність;

- правопорушення внаслідок зміни ситуації перестало бути суспільне небезпечним.

Теми рефератів для семінарського заняття №2 (ч.2) :

1. Юридичні факти як підстава виникнення і припинення правовідносин

2. Правосвідомість і правова культура

3. Роль правового всеобучу у формуванні правосвідомості

4. Поняття правомірної поведінки

5. Правопорушення і склад правопорушення

6. Законність і правопорядок

7. Види юридичної відповідальності

Питання на семінарське заняття №2 (ч.2)

1. Поняття, види, структура і підстави виникнення правовідносин.

2. Поняття, види і причини правопорушень

4. Поняття і види юридичної відоповідальності

3. Підстави настання юридичної відповідальності та звільнення від неї


Лекція 4.

Тема 6. Загальна характеристика констиуційного права як провідної галузі права України

План

1. Конституційне право - провідна галузь в системі національного права України

2. Загальна характеристика Конституції України

3. Внесення змін до Конституції України (на самостійне вивчення)

1. Конституційне право - провідна галузь в системі національного права України

Конституційне право України являє собою сукупність правових норм, якими регулюються відносини, пов'язані з основами конституційного ладу, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави. Ним закріплюються основи побудови державного механізму, загальні засади правового статусу людини і громадянина, порядок формування, організація і компетенція вищих органів держави, територіальна організація публічної влади, основи взаємовідносин фізичної особи і держави тощо.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що предметом конституційного права України є суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). При цьому слід зауважити, що предметом конституційного права є лише ті відносини, що мають політичний характер і виникають у сфері державного владарювання. Хоча на рівні конституційного регулювання предметом конституційного права є також певна частина економічних відносин, оскільки такі відносини відображають взаємозв'язок політики з економічною організацією суспільства. Так, наприклад, в ст.13 Конституції України чітко регламентовані відносини, пов'язані з економічною сферою, - відносини власності.

Характеристика конституційного права не вичерпується лише його предметом. Важливе значення має метод конституційного регулювання, під яким розуміють систему прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини, впорядковують їх стосовно цілей і завдань правового регулювання.

Метод конституційного права України характеризується:

О доцільністю;

О імперативністю;

О загальністю;

О максимально високим юридичним рівнем;

О поєднанням прямого й опосередкованого регулювання;

О універсальністю.

Конституційне право України є визначальною галуззю в системі національного права України. Варто відзначити, що конституційному праві належить центральне місце у будь-якій національній системі права. Підтвердженням цьому є особливий характер конституції як основного закону. На основі норм конституційного права визначається державний механізм, його основні ланки, створюються юридичні підстави їх функціонування.

Центральне місце конституційного права у національній системі права зумовлене і його тісними зв'язками з системою міжнародного публічного права. В нормах конституційного права містяться положення про суверенітет України, її державну територію, громадянство, права і свободи; закріплюються основи організації і функціонування механізму здійснення зовнішньої політики; встановлюються порядок ратифікації і денонсації (денонсація - спосіб правомірного припинення чинності міжнародного договору) міжнародних договорів, імплементації норм міжнародного права у національне законодавство тощо.

Основна роль конституційного права у національній системі права виявляється також у характері форм (джерел) його існування. Джерелами цього права є конституція і закони. Підзаконні нормативно-правові акти не є характерними для конституційно-правового регулювання, хоча іноді акти глави держави й акти уряду виконують відповідну роль.

2. Загальна характеристика Конституції України

Сучасна Конституція України буїа прийнята на п 'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

Конституцію України за загальними класифікаційними ознаками можна охарактеризувати як:

- писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням;

- жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до Конституції відрізняється від внесення змін І доповнень до звичайних законів (необхідно не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України). Крім того, стосовно процедури внесення змін І доповнень до розділів І, III, XIII Конституції, передбачається прийняття відповідного законопроекту не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради і затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України;

- Q за порядком прийняття як народну конституцію, тобто прийнята парламентом від Імені всього Українського народу.

Структурно Конституція України складається з преамбули і 14 розділів, які налічують 161 статтю, а також розділу XV "Перехідні положення".

Преамбула Конституції складається з дев'яти абзаців. Основним положенням її є те, що Верховна Рада України, приймаючи Конституцію, діє від Імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю. При цьому під Українським народом розуміється сукупність усіх громадян України незалежно від їх національної належності І місця проживання. Однак, визначаючи Український народ як такий, до складу якого входять громадяни всіх національностей, Конституція зазначає, що мова йде насамперед про громадянство, правовий зв'язок людини з державою.

Крім того, преамбула констатує, що юридичною підставою виникнення України як незалежної держави, є невід'ємне природне право української нації на самовизначення

Преамбула визначає І загальну мету прийняття Конституції: забезпечення прав І свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток І зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Розділ І Конституції України називається "Загальні засади ". У цьому розділі закріплюються основи конституційного ладу в Україні: Україна визнається суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; визначається правовий статус людини І громадянина, принцип народовладдя та форми його здійснення, вирішується питання щодо державної мови, державних символів України тощо.

Розділ II Конституції - "Права, свободи та обоє 'язки людини і громадянина " - закріплює за кожною особою певний комплекс природних, невід'ємних прав І властивостей, які зумовлюються самим фактом Існування людини. Людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права І свободи визначають зміст діяльності держави. Комплекс закріплених у розділі прав, свобод та обов 'язків являє собою певну систему, складовими якої є особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні права. Система цих конституційних норм визначає правовий статус людини І громадянина

У розділі III Конституції закріплюються найважливіші Інститути безпосереднього народовладдя: основні його форми, принципи виборів, підстави проведення референдумів тощо.

Розділ IV Конституції визначає правовий статус парламенту України - Верховної Ради України. Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Крім того, Верховна Рада бере участь у формуванні інших органів влади (затверджує подану Президентом кандидатуру Прем'єр-міністра, дає згоду на призначення на посаду Генерального прокурора України, обирає безстрокове всіх суддів) та здійснює парламентський контроль за їх діяльністю.

Правовий статус Президента України як глави держави визначено у розділі V Конституції. В цьому розділі дається перелік повноважень, які покладаються на Президента, регламентується порядок його обрання І припинення посадових функцій, а також окреслюються форми співпраці Президента з органами законодавчої І виконавчої влади, його участі у формуванні судової влади.

Розділ VI Конституції регламентує основні повноваження Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Регулювання діяльності прокуратури як організовано самостійної державно-правової інституції передбачено розділом VII Конституції.

Розділом VIII Конституції - "Правосуддя" - держава покладає функцію здійснення правосуддя на суди. Вони є органами судової влади, яка діє самостійно І незалежно від законодавчої І виконавчої влади. Суди, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечують захист гарантованих Конституцією та законами України прав І свобод людини І громадянина, прав І законних Інтересів юридичних осіб, Інтересів суспільства І держави.

Територіальний устрій України визначається розділом IX Конституції. Зокрема, ст. 132 Конституції наголошує на єдності та цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

У розділі X Конституції закріплюються основні засади конституційного статусу Автономної Республіки Крим у складі України: коло повноважень, система і порядок формування та діяльності власних представницьких та виконавчих органів, здійснення нормативного регулювання тощо.

Розділ XI Конституції конкретизує загальні засади конституційного ладу в Україні стосовно місцевого самоврядування. Так, визначається поняття та суб'єкти місцевого самоврядування, порядок формування його органів, сферу відання, матеріальну, фінансову основу та гарантії місцевого самоврядування.

Правове становище Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції (юрисдикція - це право чинити суд, розглядати і вирішувати правові питання) в Україні визначає розділ XII Конституції.

У розділі XIII Конституції передбачається порядок внесення змін до Конституції. Конституція може бути змінена лише в особливому по відношенню до поточного законодавства порядку. Такий порядок запроваджений з метою забезпечення стабільності Основного Закону України.

Розділ XIV Конституції, який називається "Прикінцеві положення", визначає час набуття нею чинності, тобто введення її в дію. Набуття Конституцією України чинності збігається з днем її прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 року. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XV Конституції - "Перехідні положення" - закріплює порядок і строки зміни чинного законодавства, строки повноважень посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності новою Конституцією України.

Отже, Конституція України є основним нормативно-правовим документом, який визначає правові засади державного і суспільного життя України. Це - Основний Закон держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, тобто всі закони та нормативні акти в Україні приймаються на її основі і повинні відповідати її положенням. А це означає, що Конституція є основним джерелом права України.

3. Внесення змін до Конституції України (на самостійне вивчення)

Тема 7. Правовий статус особи в Україні

План

1. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин"

2. Громадянство України: поняття, набуття, припинення

3. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина як елементи правового статусу

1. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин"

Розглядаючи співвідношення держави та особи, правознавство оперує такими поняттями, як "людина", ''особа", "громадянин". Ці поняття тісно пов'язані між собою, але водночас характеризуються деякими особливостями.

Під терміном "людина" прийнято розуміти суспільну, біосоціальну, психофізіологічну істоту, тобто Істоту, яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником відповідної соціальної групи, нації.

Людина - суспільна істота, і вся її життєдіяльність проходить в суспільстві. Кожна людина живе і діє, вступаючи в різноманітні соціально-економічні, політичні відносини з іншими людьми, з групами людей. Ці відносини мають різний характер. В одні відносини, людина вступає за власним бажанням, в інших вона знаходиться в силу причин, які від неї не залежать.

Сукупність і зміст суспільних відносин, в яких знаходиться кожна конкретна людина, характеризують її як особистість. Таким чином, особистість - це людина, яка характеризується сукупністю і змістом різноманітних суспільних відносин, в яких вона знаходиться або в які вступає як суспільна істота.

Людина у її відношенні до суспільства визнається особою. Особа - це людина, яка має в суспільстві автономне положення і відповідно до цього володіє комплексом, прав, свобод і обов'язків. Тобто місце і роль особи в суспільстві характеризується через правовий статус. Правовий статус особи - це система її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. В свою чергу, суб 'єктивне право - це закріплена в юридичних нормах відповідна поведінка особи, спрямована на здійснення прав людини. Юридичний обоє 'язок особи - це закріплення в правових нормах певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов'язку (наприклад, обов'язок захисту Вітчизни, сплати податків тощо).

Для характеристики особистості в її правовому аспекті використовується поняття «громадянин».

Термін "громадянин" означає правовий зв'язок особи з державою. Громадянин - це фізична особа, правовий статус якої обумовлений її належністю до громадянства певної держави. Тобто, це особистість, яка існує в тій чи іншій державі і характеризується системою прав, обов'язків, відповідальності, іншими словами сукупністю і змістом різноманітних правових відносин, в яких вона знаходиться або в які вступає в державно організованому суспільстві.

Громадянин -це завжди людина. Та не кожна людина може бути громадянином. Виходячи з цього, існують певні відмінності у правовому статусі громадянина і людини. Так, права людини мають природний і невідчужуваний характер, а права громадянина визначаються належністю людини до громадянства тієї чи іншої держави. Хоча при цьому правовий статус і громадянина, і людини в багато чому збігається, тому в переважній більшості конституцій країн світу міститься розділ присвячений правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина (наприклад, розділ II Конституції України називається "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина").

При цьому, варто звернути увагу на те, що правовий статус громадянина, особи не залежить від самої людини, а існує об'єктивно, тому що особа, громадянин завжди перебувають у взаємовідносинах із суспільством, державою.

Отже, не слід ототожнювати або плутати поняття людина, особа, громадянин.

2. Громадянство України: поняття, набуття, припинення

Громадянство — це правова належність особи до держави. Термін «громадянство» властивий для держа з республіканською формою правління.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини, основою її правового статусу в державі і суспільств Загальною Декларацією прав людини (ст.15) встановлено, що кожна людина має право на громадянство ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства. Виходячи з цього, ч. 1 ст.25 Конституції Україні проголошує, що громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство Крім того, володіння громадянством України означає, що громадянин України не може бути вигнаний за меж України або виданий іншій державі. Україна Гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебуваюті за її межами.

Отже, громадянство України —це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Правовий зміст громадянства України, підстави та порядок його набуття та припинення регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство України» від 10 січня 2001 року.

Згідно із ст. 4 Конституції в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом «Про громадянство України»

Документами, що підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

У законодавчому порядку врегульовані також і питання припинення громадянства України.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина як елементи правового статусу

Теорія права розрізняє поняття "права людини " і "права громадянина ". Під правами людини слід розуміти ~рава, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком (право на життя, на невтручання в собисте та сімейне життя тощо). Людина в даному випадку виступає як фізична особа. Основу ж прав ~тюмадянина становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Права людини поширюються на всіх людей, їкі на законних підставах проживають на території тієї чи іншої держави, а права громадянина - лише на тих ^>сіб, які є громадянами певної держави.

Основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в кожній державі закріплюються в Основному Законі - Конституції. Безперечно, що механізм здійснення, ґарантування прав людини, закріплених в конституціях, передбачається законами та іншими нормативно-правовими актами тієї чи іншої держави.

Керуючись юридичними нормами розділу II Конституції України ("Права, свободи та обов'язки людини І громадянина"), основу конституційного статусу громадянина України складають наступні положення:

права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ч. 2 ст. 21 Конституції);

права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними (ч. 1 ст. 22 Конституції);

конституційні права і свободи Гарантуються і не можуть бути скасовані (ч. 2 ст. 22 Конституції);

при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, (ч. З ст. 22 Конституції);

• єдність прав і обов'язків (ст. 23 Конституції);

недопустимість порушення прав і свобод інших людей (ст. 23 Конституції");

громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак (ст. 24 Конституції);

права і свободи людини і громадянина захищаються в суді (ч. 1 ст.55 Конституції).

В Конституції України права людини і громадянина України, відповідно до міжнародно-правових стандартів, класифікуються на особисті, політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні, права в галузі правосуддя.

УВАГА! Все що далі йде меншим шрифтом – якщо встигається за часом лекції. Якщо ні – в переліку рефератів передбачене питання про класифікацію прав людини і громадянина.

До особистих (фізичних) прав Конституція відносить право на зкиття (ст.27 Конституції); право на повагу до гідності коленого (ст.28 Конституції); право на свободу та особисту недоторканість (ст.29 Конституції); право на недоторканість житла (ст.ЗО Конституції); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції); право на таємницю особистого і сімейного зкиття (ст.32 Конституції); право на свободу пересування і вільного вибору місця проживання (ст.ЗЗ Конституції); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34 Конституції); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35 Конституції). Для Гарантування цих прав Верховною Радою України прийнято цілий ряд законів, наприклад, "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991 р.), "Про інформацію" (1992 р.) тощо.

Комплекс політичних прав громадянина України становлять право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів (ст.36 Конституції); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38 Конституції); право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст.39 Конституції); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40 Конституції). Серед прийнятих законів з цих питань можна виділити такі: "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1991 p.), "Про об'єднання громадян" (1992 р.), "Про політичні партії в Україні" (2001р.), "Про вибори народних депутатів України" (2001 р.) тощо.

Економічні права є сукупністю прав на приватну власність (ст.41 Конституції); на користування природними та іншими об'єктами права власності Українського народу (ст. ст. 13, 14 Конституції); на підприємницьку діяльність, яка не заборонена закона» (ст.42 Конституції); на працю (ч. 1 ст.43 Конституції); на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату (ч.4 ст.43 Конституції"); на страйк (ст.44 Конституції). Для здійснення і захисту прав цієї групи діють такі закони: "Про власність" (1991 р.), "Про підприємництво" (1991 р.), "Про охорону праці" (2002 р.) та ряд інших.

Соціальні права людини і громадянина, передбачені Конституцією України, включають право на відпочинок (ст.45 Конституції); право на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також у старості (ст. 46 Конституції); право на житло (ст.47 Конституції); право на достатній життєвий рівень (ст.48 Конституції); право на охорону здоров 'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49 Конституції); право на освіту (ст. 53 Конституції'). Щодо законів, прийнятих для реалізації соціальних прав, то слід виокремити Закони "Про відпустки" (1996 р.), "Про пенсійне забезпечення" (1991 р.), "Про освіту" (1996 р.) тощо.

До екологічних прав (комплекс прав громадян щодо користування природними ресурсами та безпечного для життя і здоров'я людини довкілля) відносять право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч. 1 ст.ЗО Конституції); право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ч.2 ст.ЗО Конституції). У систематизованому вигляді екологічні права людини і громадянина викладено в Законах "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991 р.), "Про охорону атмосферного повітря" (2001 p.).

До групи культурних прав входять: право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах (ч.5 ст.ЗЗ Конституції); свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч.2 ст.54 Конституції); право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ч.2 ст.54 Конституції"). Серед законів стосовно механізму здійснення цих прав виділяють Закони "Про освіту'*(1996 р.), "Про авторське право і суміжні права" (2001 p.).

Як ґарантія зазначених вище прав людини і громадянина України виступають передбачені Конституцією право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч.2 ст.55 Конституції"); право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч.З ст.55 Конституції); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні своїх повноважень (ст.56 Конституції); право знати свої права і обоє 'язки (ст.57 Конституції); право на правову допомогу (ст.59 Конституції); право на невиконання явно злочинних розпоряджень чи наказів (ст.60 Конституції); ніхто немазке бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.61 Конституції); тільки суд встановлює вину особи у вчиненні почину (ст.62 Конституції); особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст.63 Конституції).

Правовий статус громадян України визначається не тільки правами, а і юридичними обов'язками. Обов'язки людина-це необхідність дотримуватися певної поведінки, встановленої в суспільстві, державі нормами моралі і права.

Як і основні права людини, обов'язки також закріплені в Конституції України.

Класифікація основних обов'язків людини і громадянина в цілому відповідає класифікації їх основних прав.

громадянські (фізичні) обов' язки -батьки зобов 'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51 Конституції);

- кожен зобов 'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції);

політичні обов'язки - захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів ( ст. 65 Конституції);

економічні обов' язки - кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах,встановлених законом (ст. 67 Конституції);

екологічні обов'язки - кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 64 Конституції);

- культурні обов'язки - кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 64 Конституції).

Передбачені Конституцією права і обов'язки громадян є рівними. Це означає, що не може бути привілеїв та обмежень в залежності від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять тощо (ст. 24 Конституції).

Одночасно в ст. 24 Конституції України закріплено положення про рівність прав жінки і чоловіка.

Теми рефератів на семінарське заняття № 3 (ч.1)

1. Порядок внесення змін до Конституції України

2. Форма державного правління, устрою і політичного режиму України

3. Конституційно-правовий статус Автономної республіки Крим

4. Підстави набуття і припинення громадянства України

5. Елементи правового статусу особи в України

6. Класифікація прав людини і громадянина

Питання на семінарське заняття №3 (ч.1)

1. Конституційне право - провідна галузь в системі національного права України

2. Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України

3. Єдність і відмінність понять "людина", "особа", "громадянин"

4. Громадянство України: поняття, підстави набуття та припинення

5. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина як елементи правового статусу


Лекція 5.

Тема 8. Конституційно-правові форми народовладдя в Україні

План

1. Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні

3. Вибори як форма волевиявлення народу

1. Форми здійснення народного суверенітету. Безпосередня і представницька демократія

Носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5 Конституції України). Це означає, _о народ бере участь в управлінні державою, має виключне право визначати і змінювати конституційний лад країни, за допомогою виборів делегує здійснення владних повноважень держави в особі її конституційних ?ганів та органів місцевого самоврядування.

Суверенітет народу—це його здатність бути верховним, і повновладним. Народний суверенітет означає, що у всіх сферах суспільного і державного життя країни виявляється єдина воля народу, його інтереси, що сам народ вирішує ті чи інші політичні та державні питання.

Суб'єктом народного суверенітету є український народ. Під українським народом розуміється сукупність всіх громадян України незалежно від їх національної належності та місця проживання.

Специфічною рисою цього суб'єкта верховної влади є те, що його дії не регламентовані будь-якими правовими нормами, крім тих, які він приймає безпосередньо сам або через своїх представників.

Конституцією закріплена заборона на узурпацію виключного права народу на визначення і зміну конституційного ладу України. Це право народу як суверена не може бути узурповане державою, її органами та садовими особами.

Як вже зазначалося вище, народ здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади та ггани місцевого самоврядування. Таким чином, повновладдя народу реалізується через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.

Безпосередня демократія це форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо. Тобто це особиста (індивідуальна або в складі об'єднання громадян) участь громадян в управлінні справами держави. До інститутів безпосередньої демократії відносяться:

- референдум;

- обговорення проектів нормативних актів;

- участь у виборах органів державної влади;

- загальні збори громадян;

- звіти депутатів та представників виконавчих органів державної влади перед населенням.

Перелік деяких інститутів прямої демократії закріплений у ст.38 Конституції, а саме: право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Представницька демократія це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників

- органи державної влади. Виразниками волі народу є обрані законним шляхом депутати. В Преамбулі Конституції України сказано, що від імені українського народу виступає Верховна Рада України. Жодна політична Іартія, громадське об'єднання, організація не може виступати від імені всього народу України.

2. Поняття та види референдумів в Україні. Порядок проведення референдуму в Україні

Однією з форм безпосередньої демократії є референдум.

Референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Отже, референдум є своєрідною формою законотворчості.

Референдуми поділяються на кілька видів:

- за територіальною ознакою на всеукраїнський (спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного значення, який полягає в безпосередньому виявленні волі народу) і місцеві (спосіб прийняття громадянами України, які проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, рішень з найважливіших питань місцевого значення);

- за наслідками проведення на вирішальні і консультативні;

- за предметом і змістом на конституційні і законодавчі.

Порядок проведення референдумів регулюється Конституцією України і Законом України від 3 липня 1991 року «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

У ст.72 Конституції України сказано, що всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених Конституцією. Верховна Рада призначає всеукраїнський референдум з питання про зміну території України, а Президент призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції і проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

У відповідності з Конституцією України (ст. 85, розділ XIII) внесення змін до Конституції України віднесено виключно до повноважень Верховної Ради України. Проте Верховна Рада до цього часу не імплементувала рішення всеукраїнського референдуму відповідно до норм Конституції України.

В цілому ж, предметом всеукраїнського референдуму може бути:

затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст.73 Конституції).

Референдум не допускається щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії (ст.74 Конституції).

Місцевий референдум призначають органи місцевого самоврядування з питань, що належать до їх компетенції. На місцевому референдумі вирішуються питання про найменування або перейменування сіл, селищ, міст, районів, областей; питання про об'єднання в одну однойменних адміністративно-територіальних одиниць, які мають спільний адміністративний центр; питання про зміну базового рівня місцевого самоврядування у сільських районах. На місцевий референдум не виносяться питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідного органу (ст.6 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»).

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18 років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, селища, села.

Громадяни беруть участь у референдумі на рівних засадах. Кожний громадянин має один голос і бере участь безпосередньо.

Голосування на референдумах є таємним, тобто забороняється контроль за волевиявленням громадян.

Громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, рухам, трудовим колективам надається право безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення референдуму, за прийняття закону або іншого рішення, що виноситься на референдум, а також проти пропозиції про оголошення референдуму, прийняття закону чи рішення.

Право ініціативи у збиранні підписів під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму належить громадянам України, які мають право на участь у референдумі, а під вимогою про призначення місцевого референдуму - громадянам України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право на участь у референдумі.

Збирання підписів організовують та здійснюють ініціативні групи референдуму.

Ініціативна група всеукраїнського та місцевого (обласного і міського) референдуму в складі не менше 20 осіб утворюється на зборах громадян України, в яких беруть участь не менш як 200 осіб, які мають право на участь у референдумі.

Ініціативна група місцевого референдуму в складі не менше 10 осіб утворюється на зборах за участю не менш як 50 громадян України, які мають право на участь у референдумі і постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Від дня одержання свідоцтва про реєстрацію ініціативна група має право організовувати та безперешкодно здійснювати збирання підписів з питань всеукраїнського референдуму впродовж 3 місяців, а місцевого референдуму - 1 місяця.

Громадянин, який підтримує пропозицію про референдум, ставить у підписному листі свій підпис, прізвище, ім'я та по батькові, дату підписання.

Після завершення збирання підписів ініціативна група у триденний строк складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість зібраних підписів громадян.

Після одержання належним чином оформленої пропозиції Верховна Рада України, відповідний орган місцевого самоврядування приймають на сесії у місячний строк одне з таких рішень:

про призначення референдуму;

про відхилення пропозиції про проведення референдуму у разі наявності серйозних порушень Закону «Провсеукраїнський та місцеві референдуми», які впливають на підстави для призначення референдуму;

про прийняття рішення, яке пропонується у вимозі про призначення референдуму, без наступного проведення референдуму.

У разі, якщо на всеукраїнський референдум виноситься питання про дострокове припиненню повноважень Президента України, рішення приймається більшістю (не менш як дві третини від загальної кількості) народних депутатів України.

Для проведення голосування і підрахунку голосів під час референдумів утворюються дільниці для голосування, комісії, складаються списки. Голосування проводиться в день референдуму з 7 до 20 годин. На підставі протоколів встановлюється результат референдуму.

Рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього подано більшість голосів тих, хто взяв участь у референдумі.

Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування, а референдум з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України визнається таким, що не відбувся, якщо у ньому взяло участь менше двох третин від загальної кількості громадян, внесених у списки для голосування.

Повідомлення про результати референдуму публікуються відповідною комісією не пізніш як на десятий день після референдуму.

Від референдуму слід відрізняти дорадче опитування (консультативнийреферендум) громадян України, яке проводиться з метою виявлення волі громадян при вирішенні важливих питань загальнодержавного та місцевого значення. Результати дорадчого опитування розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

3. Вибори як форма волевиявлення народу

Виборче право — це система правових норм., які регулюють суспільні відносини, пов'язані з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування.

Характерним для виборчого права України є регулювання правовідносин, пов'язаних з організацією і проведенням виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів представницьких органів місцевого самоврядування та сільських, селищних і міських голів. Вибори це форма безпосередньої демократії, один із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування. За часом проведення вибори поділяються на чергові, позачергові (дострокові), повторні та проміжні. Умови і порядок проведення виборів визначаються Конституцією та виборчими законами України.

Предметом правового регулювання виборчого права України є його основні принципи, вимоги до виборців і кандидатів на виборні посади, порядок організації виборів, формування виборчих органів, стадії виборчого процесу, порядок оскарження порушень, допущених у ході виборів, тощо.

Основними принципами виборчого права, сформульованими в Конституції України, Законі Укра'їни від 18 жовтня 2001 року «Про вибори народних депутатів України», Законі України від 14 січня 1998 року «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», Законі України від 5 березня 1999 року «Про вибори Президента України», є:

- принцип загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні;

- принцип гласності і відкритості;

- принцип вільного і рівноправного висування кандидатів на виборні посади;

- принцип рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії;

- принцип неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів;

- принцип свободи агітації.

Принцип загальності означає, що активне виборче право мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними.

Право громадян України бути обраним (пасивне виборче право) має особливості в залежності від виду виборів. Так, Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою; народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років; депутатом сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради, сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який має право голосу і на день виборів досяг 18 років.

Принцип рівності виборчого права означає, що всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах, коли кожний виборець має лише один голос.

Принцип прямого виборчого права означає, що особи, які балотуються, обираються безпосередньо виборцями.

Принцип таємності на виборах забороняє будь-який контроль за волевиявленням виборців. Цей принцип досягається тим, що кожен виборець голосує особисто у спеціально обладнаній для цього кабіні. Під час заповнення виборчого бюлетня у кабіні для голосування може знаходитись тільки голосуючий. Голосування за інших осіб не допускається.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготовка і проведення виборів здійснюється відкрито і гласно. Наприклад, засідання виборчих комісій є відкритими, тобто на них можуть бути присутні довірені особи кандидатів, представники від політичних партій, виборчих блоків, офіційні спостерігачі від іноземних держав і міжнародних організацій. Засоби масової інформації мають право висвітлювати хід і результати виборів.

Принцип вільного і рівноправного висування кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, можуть висувати кандидатів на виборні посади. Це право реалізується ними, як безпосередньо, так і через політичні партії, їх виборчі блоки.

Принцип рівності можливостей для всіх кандидатів у виборчій кампанії означає, що всім кандидатам надаються одинакові можливості для проведення виборчої кампанії за допомогою засобів масової інформації.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування полягає в наступних гарантіях для кандидатів на виборні посади' 1) на період виборчої кампанії має право на звільнення від виробничих або службових обов'язків; 2) кандидати не можуть бути під час виборчої кампанії звільнені з роботи, переведені на іншу роботу або посаду без їх згоди, а також призвані на військові збори або навчання; 3) особи, які перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або їв лилий спосіб вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути обраним, вести передвиборну шгтапію. несуть відповідальність, встановлену законом.

Принцип свободи агітації означає, що всі громадяни мають право вільно і безперешкодно обговорювати кандидатів на виборні посади, а також платформи та програми тих партій, їх блоків, що їх висунули. Законодавство дозволяє проводити агітацію як «за», так і «проти» певної кандидатури. У свою чергу кандидати мають право на зустрічі з виборцями як безпосередньо, так і через довірених осіб. Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України.

Порядок організації і проведення виборів до представницьких органів державної глоди, органів місцевого самоврядування називається виборчою системою.

Мажоритарна виборча система передбачає, що для обрання кандидат повинен отримати більшість голосів виборців округу чи держави. Необхідна кількість голосів при голосуванні за мажоритарною виборчою системою може визначатися як перевищення половини загальної кількості голосів виборців (абсолютна Зільшість) або як перевищення кількості голосів виборців, зібраних одним кандидатом окремо (відносна більшість). Вибори у представницькі органи державної влади за мажоритарною виборчою системою відбуваються в США, Франції, Великобританії.

На відміну від мажоритарної, пропорційна виборча система передбачає, що кількість депутатських мандатів, отриманих політичною партією (рухом, блоком), пропорційна кількості голосів, поданих за партію (рух, блок) у межах всієї країни або в межах багатомандатного виборчого округу (існує в Ізраїлі, Іспанії, ФРН).

Змішана виборча система поєднує в собі елементи мажоритарної І пропорційної виборчих систем. Згідно з чинним законодавством вибори народних депутатів України здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою. 225 депутатів обираються за пропорційною системою у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій, а друга половина (225 народних депутатів) - за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.


Тема 9. Коснтитуційна система органів державної влади України. Правові засади місцевого самврядування

План

1. Принцип поділу державної влади. Система державних органів за Конституцією України

2. Правовий статус органів місцевого самоврядування

1. Принцип поділу державної влади. Система державних органів за Конституцією України

Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою (певною системою органів) для керівництва суспільством..

У ст.6 Конституції України закріплено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Основним призначенням законодавчої влади є здійснення державної влади шляхом законотворення, тобто вона є однією з гілок державної влади, що наділена сукупністю повноважень щодо прийняття законодавчих актів. Відповідно до теорії розподілу влади Дж.Локка та Ш.Монтеск'є законодавча влада є самостійною відносно виконавчої і судової гілок влади. Особливість її виявляється у тому, що прийняті законодавчим органом закони мають вищу порівняно з актами інших гілок державної влади юридичну силу.

Відповідно до ст.75 Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.

Виконавча влада репрезентується системою державних органів і посадових осіб, що здійснюють повноваження для управління державою. Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації. За певних умов до органів виконавчої влади можуть бути включені органи місцевого самоврядування. Так, в ст. 143 Конституції України сказано, що органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади.

Головною функцією судової влади є захист прав і свобод людини. Крім того, судова влада має своїм завданням здійснювати контроль за законністю дій виконавчої влади, а саме: розглядати і вирішувати скарги громадян щодо дій (прийнятих актів) органів державного управління та їх посадових осіб. Органами судової влади в Україні є Конституційний Суд України, суди загальної та спеціальної юрисдикції.

Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України.

Отже, керуючись конституційним принципом поділу державної влади, система державних органів України за Конституцією України виглядає наступним чином:

Глава держави - Президент України;

орган законодавчої влади - Верховна Рада України;

органи виконавчої влади, вищі - Уряд (Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим); центральні - міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві - обласні і районні державні адміністрації;

органи судової влади, орган конституційної юрисдикції - Конституційний Суд України; виші спеціалізовані суди - Верховний Суд України, Вищий господарський суд, Вищий адміністративний суд України; місцеві загальні суди - районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів; місцеві господарські суди - господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; місцеві адміністративні суди - окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України; апеляційні суди. Апеляційний суд України: Касаційний суд України;

наглядові органи: прокуратура (Генеральна прокуратура України та її органи на місцях - обласні, районні, міські прокуратури);

представницький орган Автономної Республіки Крим - Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

До органів місцевого самоврядування Конституція відносить обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські ради.

2. Правовий статус органів місцевого самоврядування

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначено ст.ст. 140-146 Конституції України, Законом України від 21 травня 1997 року "Про місцеве самоврядування в Україні", Законом України від 11 липня 2001
-оку "Про органи самоорганізації населення".

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ч. 1 ст.2 Закону Про місцеве самоврядування в Україні").

Отже, первинним суб'єктом місцевого самоврядування виступає територіальна громада як певна спільність жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Слід наголосити, що місцеве самоврядування здійснюється не тільки безпосередньо територіальною громадою, а й через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Отже, система місцевого самоврядування в Україні включає (ч. 1 ст.5 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"):

- територіальну громаду;

- сільську, селищну, міську раду;

- сільського, селищного, міського голову;

- виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;

- районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

- органи самоорганізації населення (органами самоорганізації населення є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети).

Теми рефератів на семінарське заняття № 3 (ч.2)

1. Референдум в історії незалежної України

2. Порядок проведення всеукраїнського і місцевого референдумів

3. Вибори за мажоритарною та пропорційною системою: порівняльна характеристика

4. Правовий статус депутата місцевої ради

Питання на семінарське заняття №3 (ч.2)

1. Безпосередня і представницька демократія

2. Поняття, види та порядок проведення референдуму в Україні

3. Вибори як форма волевиявлення народу

4. Принцип поділу державної влади. Система державних органів України

5. Правовий статус органів місцевого самоврядування


Тема 10. Цивільне та сімейне право

Лекція 6. Загальні положення цивільного права України

План

1. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб

3. Юридична особа в цивільному праві

4. Майнові права фізичних та юридичних осіб

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності

6. Інтелектуальна власність

1. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин

Цивільне право регулює три групи суспільних відносин:

- товарно-грошові та інші майнові відносини;

- особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими;

- особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими.

Майнові відносини - це такі суспільні зв 'язки, які виникають між суб'єктами з приводу належності, користування і переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ.

За змістом майнові відносини поділяються на відносини власності, відносини у галузі товарообіг), майново-організаційні відносини (регулюються іншими галузями права).

Відносини власності - це майнові відносини, які закріплюють існуючий розподіл матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання) та характеризуються володінням, користуванням І розпорядженням матеріальними благами.

Майнові відносини у галузі товарообігу - це відносини, пов'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів - виробників матеріальних благ - до інших (споживачів цих благ), наприклад, відносини, що виникають з договору купівлі-продажу.

Особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими - це такі відносини, які виникають між суб'єктами з приводу задоволення їх культурних, естетичних, спортивних та інших немайнових інтересів, однак здійснюються за відповідну плату (наприклад, придбання квитка на концерт, футбольний матч тощо).

Особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими відносинами - це правовідносини, що складаються між суб'єктами з приводу особистих немайнових благ. До них відносяться честь, гідність, ім'я, життя, здоров'я тощо.

Згідно з Цивільним кодексом України (далі - ЦКУ) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. При цьому загальними засадами цивільного законодавства є:

О неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

О неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом;

О свобода договору;

О свобода підприємництва;

О судовий захист цивільного права та інтересу;

О справедливість, добросовісність та розумність.

Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

Новий ЦКУ складається із шести книг, розміщених у такій послідовності: Загальна частина (Книга перша); Особисті немайнові права фізичної особи (Книга друга); Право власності та інші речові права (Книга третя); Право інтелектуальної власності (Книга четверта); Зобов'язальне право (Книга п'ята); Спадкове право (Книга шоста).

Кожна Книга має свою внутрішню структуру, яку складають розділи, підрозділи, глави, а в деяких випадках - параграфи і підпараграфи.

Актами цивільного законодавства є також закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ, постанови Кабінету Міністрів України. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом.

Частиною національного цивільного законодавства України є також міжнародні договори, які регулюють вільні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту (звичаєм є правило зелінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин).

Слід наголосити, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Об'єктом цивільно-правових відносин виступає майно та інші матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких між його суб'єктами виникають права і обов'язки. До таких об'єктів відносяться гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати -глектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Учасниками цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних ґавах з іншими учасниками цих відносин. Вони можуть створювати юридичні особи публічного права наприклад, навчальні заклади) та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства), брати - асть в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб

Фізичним особам як учасникам цивільних відносин притаманні цивільна правоздатність і цивільна _-: здатність.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і обов 'язки. Термін ''цивільна правоздатність'' вживається в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні цивільна правоздатність - це здатність громадянина набувати права і приймати на себе обов'язки, які відносяться до різноманітних галузей права (конституційного, адміністративного, сімейного тощо). У вузькому розумінні під правоздатністю розуміється здатність особи бути суб'єктом прав і обов'язків лише у сфері цивільного права.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. При цьому у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини.

У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Зміст правоздатності фізичної особи становлять право мати майно в особистій власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, право успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права.

Цивільна дієздатність- це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання.

Цивільна дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними.

На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я.

Так, фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня), володіє частковою цивільною дієздатністю,

а отже, має право:

самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвиткові;

здійснювати особисті немайнові права автора на результати інтелектуальної, творчої діяльності, охороняються законом.

Фізична особа віком від 14 до 18 років (неповнолітня) наділена неповною цивільною дієздатністю

та має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права автора на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. На правочини щодо транспортних засобів або нерухомого майна, які вчиняються неповнолітньою особою, згода | батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмово і нотаріально посвідчена.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи або позбавити її права самостійно розпоряджатисі своїм заробітком, стипендією або іншими доходами.

Фізична особа в судовому порядку може бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною.

Так, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона:

- страждає психічним розладом, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними;

- зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набуття чинності рішення суду.

Над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування. Особа, яка обмежена у дієздатності, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Така особа самостійно несе відповідальність за невиконання своїх договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття чинності рішенням суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Над недієздатною особою встановлюється опіка. Недієздатна особа не має права вчиняти будь-яких правочинів.

3. Юридична особа в цивільному праві

Юридична особа - це суб'єкт права, що характеризується, таявніс відокремленого майна, від свого імені може набувати майнові і особисті нем права, нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Ознака організаційної єдності полягає в тому, що юридична особа вважається колективним утворенням, певним чином організованим колективом людей.

Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене від

- майна членів трудового колективу даної організації;

- майна держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади;

- майна інших організацій.

Кожна юридична особа має своє найменування (назву). Найменування юридичної особи містить інформацію про її організаційно-правову форму, про характер її діяльності. Тільки від свого імені юридична особа набуває майнових і особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими юридичними особами та громадянами. Тому юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати фірмове найменування.

Здатність юридичної особи від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями.

Юридична особа відповідає по своїх зобов'язаннях належним їй майном, на яке може бути звернене стягнення. При цьому держава не відповідає по зобов'язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов'язаннях держави.

Участь юридичних осіб в майнових і особистих немайнових відносинах, покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених прав, а у зв'язку з цим і звернення з позовом до суду. Отже, юридична особа може стати стороною-позивачем або відповідачем у цивільному, господарському процесі.

Як суб'єкт майнових і особистих немайнових відносин юридична особа наділюється цивільною правоздатністю і дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення. Для створення юридичної зби її учасники (засновники) розробляють установчі документи, що викладаються письмово і підписуються ма учасниками, якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом зариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Установа створюється на основі індивідуального або спільного установчого акта. Установчий акт може міститися також і в заповіті.

Юридична особа вважається створеною в момент її державної реєстрації.

Припиняється цивільна правоздатність юридичної особи з дня внесення до єдиного державного реєс запису про її припинення.

Цивільна дієздатність юридичної особи - це її здатність набувати цивільних прав та обов'язків здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. При цьому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та перевищувати своїх повноважень.

Цивільна дієздатність юридичної особи, як й її правоздатність, припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам-правонаступникам (злиття, приєднання, поділу) або в результаті ліквідації.

4. Майнові права фізичних та юридичних осіб

Одним із об'єктів цивільних прав, тобто того, з приводу чого виникають цивільні правовідносини , між суб'єктами (фізичними та юридичними особами), є речі, майно.

Теорія цивільного права визначає речі як матеріальні предмети, які здатні задовольнити певні потреби громадян або юридичних осіб і складають для них певну цінність.

Згідноз з ЦКУ річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки

Речі, залежно від особливостей їх правового режиму, поділяються на такі види:

- засоби виробництва (в свою чергу поділяються на основні (будівлі, споруди, машини) та неосновні (сировина, паливо, запасні частини)) та предмети споживання, які використовуються безпосередньо людиною (продукти харчування, одяг, взуття тощо);

- речі, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті і не вилучені з цивільного обороту

- речі подільні (речі, які можна поділити без втрати їх цільового призначення) і неподільні (речі, які не можна поділити без втрати їх цільового призначення - телевізор, автомашина);

- речі індивідуально визначені (це речі, які наділені тільки їм властивими ознаками, що відрізняють їх з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи їх. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними, наприклад, картина художника) та родові речі (мають ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною - цукор, бензин);

- речі споживні (речі, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді - продукти харчування) і неспоживні (речі, призначені для неодноразового використання, які зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу - наприклад, машина, будівля, одяг);

- речі головні і приналежності - одна частина речі виступає як головна, а інша  покликана служити головній речі (наприклад, скрипка і футляр). Норми ЦКУ наголошують, річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує
за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом;

- складні речі. Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором;

- продукція, плоди (природне походження самої речі — наприклад, плоди фруктових дерев) і доходи (те, що приносить власнику експлуатація його речі). Норми ЦКУ передбачають, що продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.
Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

- гроші, валютні цінності та цінні папери.

Ст.41 Конституції України, проголосивши право приватної власності непорушним, тим самим гарантувала суб'єктам підприємницької діяльності охорону їх приватної власності. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності громадян і створених ними недержавних юридичних осіб. Згідно із зазначенок статтею Конституції громадяни-підприємці, так само як і інші громадяни, щодо належного їм на праві приватно власності майна мають право володіти, користуватися і розпоряджатися ним. Власник має право чинити щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Громадяни-підприємці користуються рівними умовами захисту права власності.

Важливою гарантією права приватної власності громадян-підприємців є положення ч.5 ст.41 Конституції про те, що примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності (на підставі і в порядку) встановлених законом, та за умови попереднього повного відшкодування їхньої вартості. Випадки примусового відчуження передбачаються чинним законодавством, зокрема ЦКУ, Законом України "Про власність", а порядок примусового відчуження - Цивільно-процесуальним кодексом України.

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності

Право власності розглядають в його об'єктивному і суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному значенні право власності - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з приводу володіння, розпорядження і користування майном.

У суб'єктивному аспекті — це закріплена у відповідних нормах права сукупність повноважень власника з приводу володіння, розпорядження і користування належним йому майном. Так, ЦКУ визначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

В свою чергу, володінням визнається фактична наявність майна в особи, яка вважає його своїм. Цивільне законодавство передбачає законне і незаконне володіння. Володіння визнається законним у разі, коли особа здійснює володіння на законних підставах, тобто на основі закону чи договору. Володіння без будь-яких правових підстав вважається незаконним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним, перше має місце, коли особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не зобов'язана знати про його незаконність; друге - коли особа знає або зобов'язана знати про незаконність свого володіння.

Користування - це отримання від речей їхніх корисних якостей для задоволення своїх особистих та майнових потреб, а розпорядження - вирішення юридичної долі речі (продаж речі, обмін, дарування тощо).

Отже, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження власником належним йому майном.

В Україні існує приватна, колективна і державна власність.

Право приватної власності - це сукупність правових норм, які закріплюють право особи володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, іншими яісліеріальними благами і результатами інтелектуальної діяльності.

Об'єктами права приватної власності в Україні можуть бути (ст.13 Закону "Про власність"): жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачні, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого і виробничого призначення.

Ст.41 Конституції України проголосила право приватної власності непорушним. Ніхто не може бути озтиправно позбавлений права власності.

Примусове відчуження об'єктів приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів лільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього повного відшкодування їхньої вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Колективна власність поділяється на такі види:

- колективна власність орендних підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, господарських товариств, професійних спілок, релігійних об'єднань, політичних партій та інших організацій, що є юридичними особами.

Право колективної власності виникає на підставі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осібб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

6. Інтелектуальна власність

Ст. 41 Конституції України наголошує на тому, що кожен має право на володіння, користування та ~ орядження результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Інтелектуальна власність - це ідеї та духовні цінності, належність яких торові закріплена у правовому порядку.

Згідно з ЦКУ право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) -іові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цивільним законодавством.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім як у випадках і порядку, встановлених законом.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є громадяни, юридичні особи і держава.

ЦКУ до об'єктів права інтелектуальної власності відносить:

літературні та художні твори;

комп'ютерні програми;

компіляції даних (бази даних);

виконання;

фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин, породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначек

комерційна таємниця;

захист від недобросовісної конкуренції.


Тема 10. Цивільне та сімейне право

Лекція 7. Загальні положення договірного права. Спадкове право.

План

1. Поняття цивільного договору. Види договорів

2. Загальна характеристика окремих видів договорів

а) договір купівлі-продажу

б) договір найму

в) договір позики

г) договір дарування

3. Поняття цивільно-правової відповідальності

4. Основні положення спадкового права

1. Поняття цивільного договору. Види договорів

Цивільно-правовий правочин - це взаємне волевиявлення (угода) двох або більше осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Зміст будь-якого договору складають умови, як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові в силу чинного законодавства. Традиційно розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може вважатись укладеним (предмет договору, ціна, строк виконання договору тощо). Так, ЦКУ наголошує, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. До звичайних умов відносяться ті, які передбачаються чинним законодавством (наприклад, місце виконання договору).

Випадковими визначаються такі умови договору, які звичайно в договорах такого виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін (наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення).

Договір вважається укладеним., коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами та належним чином оформили угоду. В процесі укладення договору розрізняють дві послідовні стадії: пропозиція укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепт). Якщо пропозиція укласти договір була зроблена усно, без зазначення строку для відповіді, договір вважається укладеним за тієї умови, коли друга сторона негайно заявила особі, що зробила пропозицію, про прийняття пропозиції. Якщо така пропозиція зроблена у письмовій формі, договір вважається укладеним, коли відповідь про прийняття пропозиції одержана впродовж необхідного для цього часу.

Цивільні договори поділяються за різними критеріями - за змістом, характером правовідносин, форме укладення, розподілом прав та обов'язків між сторонами тощо. Отже, розрізняють такі види договорів:

- односторонні і двосторонні. Односторонні - це договори, в яких одна зі сторін бере на себе обов'язок перед іншою стороною вчинити певні дії або утриматись від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Тобто одна сторона мас тільки права, а інша тільки обов'язки, наприклад, договір займу. Двосторонні - договори, в яких кожна із сторін наділена правами та обов'язками, наприклад, договір купівлі-продажу;

- реальні і консенсенсуальні. Реальні - це договори, які для свого укладення потребують вчинення певної дії (наприклад, передачі майна). Прикладом реального договору є договір позики. Консенсуальні договори вважаються укладеними з моменту досягнення угоди з основних умов договору, наприклад, договір найму, підряду;

- оплатні і безоплатні Якщо у договорі кожна зі сторін має вигоду, то він є оплатним; якщо у договорі одна сторона має вигоду з договору, то такий договір є безоплатним, наприклад, договір дарування:

-  усні і письмові.

Крім того, ЦКУ виокремлює такі види договорів, як публічний і попередній, договір приєднання, договір на користь третіх осіб.

Так, публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається (роздрібні торгівля, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування, перевезення транспортом загального користування).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

При цьому підприємець не має права:

- надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом;

- відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою.

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, -у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачене виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Крім того, ЦКУ розрізняє такі види договорів як купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, міна (бартер), дарування, рента, довічне утримання, підряд, найм (оренда), л ізинг. позичка, доручення, комісія та ряд інших.

2. Загальна характеристика окремих видів договорів

Поняття і характеристика договору купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу - це вид цивільного договору, за яким, одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов 'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу належить до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, предметом яких є майно.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути як фізичиі, так і юридичні особи.

Оскільки продавець зобов'язується передати майно у власність покупцю, то він повинен бути власником майна, що продається.

Покупець в результаті договору купівлі-продажу набуває права власності на майно. Право власності на продане майно переходить до покупця з моменту передачі йому речі.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є предмет і ціна.

Договір купівлі-продажу може бути укладений при додержанні загальних вимог щодо угод у усній та  письмовій формі, а також і конклюдентними діями.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири, іншого нерухомого майна) обов'язково укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню - державній реєстрації.

Поняття і характеристика договору найму (оренди)

Договір найму (оренди)— це вид цивільного договору, за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Договір найму (оренди) є двостороннім, консенсуальним і оплатним.

Сторонами договору є наймодавець і наймач. Наймодавець - той, хто передає майно в користування, власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймач - той, хто набув право користування річчю.

Істотними умовами договору майнового найму є предмет і строк виконання договору.

Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). При цьому законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму.

Предметом договору найму можуть бути майнові права.

Строк договору майнового найму встановлюється за погодженням сторін. Якщо договір укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений Інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Законом можуть бути встановлені й максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору.

Кодексом, крім загальних положень про найм, закріплено норми, що стосуються прокату, найму (оренди) земельних ділянок, найму будинків та інших капітальних споруд, найму транспортних засобів, лізингу.

Так, за договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей j найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк Договір прокату є договором приєднання. Наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату. Типові умови договору прокату не можуть порушувати прав наймачів, встановлених законом.

Договір прокату є публічним договором.

Предметом договору прокату є рухома річ, яка використовується для задоволення побутових невиробничих потреб.

Особливостями договору прокату є:

- відсутність у наймача права на укладення договору піднайму;

- відсутність у наймача переважного права на купівлю речі у разі її продажу наймодавцем; й капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них.

Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

В даному контексті слід згадати про своєрідний вид договору найму - оренду майна державних підприємств і організацій. Згідно з Законом України від 10 квітня 1992 року "Про оренду майна державних підприємств і організацій" орендою є засноване на договорі строкове платне володіння : користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Отже, це консенсуальний, двосторонній і платний договір.

Договір позики

Договір позики — це вид цивільного договору, за яким одна сторог (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність грошові кошт або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язуєтпьі повернути позикодавцеві таку ук суму грошових коштів (суму позики) або таку, кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Предметом договору позики можуть бути гроші або речі, визначені родовими ознаками. За даною ознакою договір позики відрізняється від договору майнового найму і від договору безкоштовного користування майном, предметами яких є індивідуально визначені речі.

Договір позики реальний договір, оскільки він вважається укладеним з моменту передання грошей чи інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики - односторонній договір. Обов'язок щодо договору несе тільки позичальник (повернути таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості), а позикодавцю належить тільки право вимагати повернення грошей або речей.

Договір позики, як правило, безоплатний договір. Але деякі договори позики можуть містити умову, коли це дозволено законом, щодо сплати певних відсотків за переданий позикодавцем предмет договору. У такому разі договір позики вважатиметься оплатним.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики повинен містити умову про строки повернення предмета позики. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником впродовж тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги пр. це, якщо інше не встановлено договором. При цьому позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Договір дарування

Договір дарування — вид цивільно-правової угоди, за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (одарюваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

При цьому не є договором дарування договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру.

Характерною ознакою договору дарування є його безоплатність. Цим він відрізняється від договорів купівлі-продажу, міни.

Договір дарування вважається консенсуальною угодою, оскільки договір з обов'язком передати майно обдарованому у майбутньому визнається чинним до його фактичної передачі. Він є одностороннім.

3. Поняття цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність — це установлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру. Вона є однією з форм державного примусу, оскільки пов'язана із застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав та стимулювання нормальних ринкових відносин, і полягає у стягненні неустойці штрафу чи пені.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є:

- протиправність поведінки особи (дія чи бездіяльність);

- наявність майнової чи/та моральної шкоди,

- причинний зв"язок між протиправною поведінкою та шкодою;

- вина.

Відповідальність настає лише за умови, що дії чи бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними, тобто забороненими законом.

Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходу. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: позитивна шкода (будь-яке зменшення наявного майна) і упущена вигода (неодержані доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане)

Фізичні та юридичні особи мають право також на відшкодування моральної шкоди, заподіяної їм внаслідок порушення їх прав, яка полягає у фізичному болю, якого фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправноші поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації - фізичної або юридичної особи.

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав через цю протиправну дію.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Вину визначають як психічне ставлення особи до своїх протиправних дій чи бездіяльності та їх наслідків. Цивільне законодавство встановлює презумпцію вини боржника. Тобто особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною, поки не доведе протилежног

Вина у цивільному праві виступає у формі умислу або необережності. Умисел характеризується тим, що особа, яка вчиняє цивільне правопорушення, передбачає або свідомо допускає його наслідки. Необережність пов'язана з легковажним ставленням особи до відповідних наслідків та їх передбачення. Цивільне правопорушення здебільшого вчиняються з необережності.

Різновидами цивільно-правової відповідальності є:

договірна та позадоговірна;

часткова та солідарна;

основна та субсидіарна (додаткова).

Договірна відповідальність настає в разі невиконання обов'язку, що випливає з укладеного договор} Позадоговірна відповідальність настає у випадках заподіяння шкоди чужому здоров'ю чи майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим відсутні договірні відносини.

Відповідно до цивільного законодавства, боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи).

У випадках, коли в цивільному правовідношенні є кілька зобов'язаних осіб, їхня відповідальність може бути частковою, солідарною чи субсидіарною.

При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у певній частці. Якщо відповідальність покладено на кількох осіб, а у законі або договорі не визначено характеру цієї відповідальності, вона вважається частковою.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з кількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.

Для субсидіарної, або додаткової, відповідальності характерне існування основного і додаткового боржників. У разі неможливості відшкодування збитків основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Прикладом субсидіарної відповідальності є відповідальність батьків (піклувальників) за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком від 14 до 18 років. Неповнолітній сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки (піклувальники).

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або заподіяння позадоговірної шкоди, якщо мають місце непереборна сила чи випадок.

4. Основні положення спадкового права

Важливе місце в цивільному праві належить нормам права, які регулюють спадкові відносини - спадковому праву.

Спадкове право - це сукупність цивільно-правових норм., що встановлюють порядок переходу прав та обов'язків померлої особи по праву спадкування до інших; осіб.

Спадкуванням, називається перехід цивільних прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Фізична особа, після смерті якого залишилось майно, називається спадкодавцем. Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи.

Особи, до яких переходить майно після смерті спадкодавця (тобто суб'єкти права на спадкування), називаються спадкоємцями. Спадкоємцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також держава. При цьому спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які живі на час відкриття спадщини, а також ті, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадщина - це сукупність майнових (майно) та деяких особистих (немайнових) прав та обов'язків, які можуть бути предметом спадкоємства. Слід наголосити на тому, що спадщина складається з прав та обов'язків спадкодавця, тобто до складу спадщини входять і його борги, якщо такі у нього були на день смерті. Під боргами слід розуміти невиконані зобов'язання, неошіачені кредити тощо. І в такій ситуації спадкоємець має право або прийняти таку спадщину, або відмовитися від неї.

Об'єктом спадкування можуть бути гроші, речі, право власності на речі і гроші, право вимоги за зобов'язаннями, обов'язки, які мав спадкодавець тощо. Крім того, нормами ЦКУ передбачено спадкування права на земельну ділянку; спадкування майна, що є спільною сумісною власністю; спадкування права на одержання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, соціальних виплат, які належали спадкодавцеві; спадкування права на вклад у банківських (кредитних) установах; спадкування права на одержання страхових сум (страхового відшкодування); покладення на спадкоємця обов'язку відшкодувати збитки (шкоду), які були завдані спадкодавцем; спадкування права на відшкодування збитків (шкоди), сплати неустойки; обов'язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.

Для набуття спадщини необхідна наявність певних юридичних фактів. Насамперед необхідне відкриття спадщини. Відкриття спадщини як юридичний факт веде до виникнення права на спадкування.

Під відкриттям спадщини розуміють виникнення спадкового правовідношення при настанні таких юридичних фактів, як смерть фізичної особи або оголошення судом безвісно відсутньої особи померлою.

Отже, часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця або день вступу в законну силу рішення суду про оголошення особи померлою.

Якщо впродовж однієї календарної доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Якщо кілька осіб, які могли б спадкувати одна після одної, померли під час спільної для них небезпеки (стихійного лиха, аварії, катастрофи тощо), припускається, що вони померли одночасно. У цьому випадку спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.

Черги спадкоємців і порядок прийняття спадщини – на самостійне вивчення


Тема 10. Цивільне та сімейне право

Лекція 8. Загальні положення сімейного права України

План

1. Загальна характеристика Сімейного кодексу України

2. Поняття сім'ї

3. Поняття шлюбу, умови та порядок його укладення

4. Підстави та порядок розірвання шлюбу (на самостійне вивчення)

5. Особисті права та обов'язки подружжя

6. Майнові права подружжя

7. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей

8. Усиновлення, опіка, піклування, патронат

1. Загальна характеристика Сімейного кодексу України (дане питання можна дати на самостійне вичення при відсутності часу)

Сімейний кодекс України був прийнятий Верховною Радою 10 січня 2002 року, а набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року.

Сімейний кодекс встановлює порядок і умови одруження; регулює особисті та майнові відносини, виникають у сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї; порядок і умови приг шлюбу; відносини, які виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, патронатом тощо.

Структурно кодекс складається з 7 розділів і 292 статтей.

Розділ І Кодексу - "Загальні положення"- присвячений питанням сім'ї; захисту сім'ї державою, здійсненню прав і виконанню обов'язків, що виникають із шлюбних та сімейних відносин; захисту сімейних прав та інтересів.

Розділ П визначає порядок і умови укладення шлюбу; особисті немайнові права та обов'язки подруа майнові права та обов'язки подружжя; порядок розірвання шлюбу, підстави і порядок визнання шлюбу недіїйсним

Розділ Ш- "Права та обов'язки матері, батька і дитини" - передбачає підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей; особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей; права батьків і дітей на майно; аліментні обов'язки батьків і дітей.

Розділ IV кодексу висвітлює питання влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Такі діти можуть бути усиновленими, над ними може бути встановлена опіка, піклування, патронат.

Розділ V визначає особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів; обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів.

Розділ VI присвячений застосуванню Сімейного кодексу України до Іноземців та осіб без громадянства, застосуванню законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні.

Розділ VIІ Кодексу - "Прикінцеві положення" - регулює питання чинності ряду сімейно-правових актів.

2. Поняття сім'ї

Сімейний кодекс України (далі- СК) в ст. З визначає сім'ю первинним і основним осередком суспільства. Її складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Права члена сім'ї має також одинока особа.

Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Разом з тим, сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

Кожна особа має право на сім'ю. Однак, у випадках і в порядку, встановлених законом, особа може бути примусово ізольована від сім'ї.

Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї, бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування. При цьому правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, а малолітньою вважається дитина до досягнення 14 років. Неповнолітньою визнається дитина у віці від 14 до 18 років.

Права, що набуває особа у сім'ї, тобто сімейні права, не можуть бути передані іншій особі. Якщо особа, яка обмежена у дієздатності, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки чи піклувальники. Сімейні обов'язки не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.

Кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу. Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або домовленістю договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є:

- встановлення правовідношення;

- примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку;

- припинення правовідношення, а також його анулювання;

- припинення дій, які порушують сімейні права;

- відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; 1 відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 18 СК України).

Особа також має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом 10 днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду.

3. Поняття шлюбу, умови та порядок його укладення

Шлюб - це сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Характерними ознаками шлюбу є:

- шлюб - захищений державою союз чоловіка та жінки, який ґрунтується на моногамному зв'язку;

- шлюб - це вільний союз;

- шлюб - рівноправний союз (жінка та чоловік рівні між собою як щодо особистих прав - право на прізвище, місце проживання, вибір професії, так і щодо майна, яке нажите спільно під час шлюбу);

- метою шлюбу є створення сім'ї, народження та виховання дітей, взаємна матеріальна і моральна підтримка її членів;

- шлюб укладається з додержанням встановлених державою певних правил (наприклад, реєстрація шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану).

Для вступу у шлюб законодавство передбачає цілий ряд умов.

Для укладення шлюбу необхідна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбі вік, згідно з ст.22 СК України, встановлюється у 18 років для чоловіків І в 17 років для жінок. При цьому заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлені, що це відповідає її Інтересам (ч. 2 ст. 23 СК).

Особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. При цьому заручини не створюють обов'язку вступу до шлюбу.

Шлюб укладається в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Та закон не заборонає релігійного обряду шлюбу, але і не надає йому правового значення.

Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям, може бути укладено шлюбним договір (ст. 92 СК). Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхи майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. При цьому шлюбний договір не може:

- регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми;

- зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені Сімейним кодексом, а також ставити одного з подружжі у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі та нотаріально посвідчується.

На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків (піклувальника), засвідчена нотаріусом.

Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Умови шлюбного договору можуть бути змінені подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.

Подружжя має право на відмову від шлюбного договору. Тоді права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, ще мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду.

Визнання шлюбу недійсним

Шлюб може бути визнаний недійсним за наявності таких підстав:

- в разі порушення умов І порядку укладення шлюбу (відсутність взаємної згоди, недосягнення шлюбного віку, наявність перешкод для укладення шлюбу);

- в разі реєстрації шлюбу без наміру створити сім'ю (фіктивний шлюб).

Відповідно до ст. 39 СК України недійсним є шлюб:

- зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

- зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

- зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований із зазначеними особами.

Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано з результаті фізичного чи психічного насильства.

4. Підстави та порядок розірвання шлюбу (на самостійне вивчення)

5. Особисті права та обов'язки подружжя

Сімейний кодекс встановлює значний обсяг особистих немайнових прав та обов'язків подружжя.

Так, закріплюється право на материнство та право на батьківство. Небажання чоловіка мати дитиет (відмова дружини від народження дитини) або нездатність його (її) до зачаття дитини (до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Позбавлення жінки (чоловіка) здійснення репродуктивної функції \ зв'язку з виконанням нею (ним) конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї (нього) є підставою для відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди.

Вагітній дружині мають бути створені в сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.

Дружині-матері мають бути створені в сім'ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.

Дружина та чоловік мають рівне право:

на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст.51 СК);

на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для

праці та відпочинку (ст.52 СК);

на обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або приєднання до свого прізвища

прізвища другого з подружжя (ст. 53 СК).

Дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов'язки в сім'ї. Всі найважливіші питання сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. До того ж, дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім'ї. Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання.

Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним нормам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин.

6. Майнові права подружжя

Новий Сімейний кодекс чітко розмежовує право особистої приватної власності дружини та чоловіка, вліво спільної сумісної власності подружжя, права та обов'язки щодо утримання. Так, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є (ст.57 СК):

- майно, набуте нею/ним до шлюбу;

- майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

- майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть коли вони придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона/він одержали за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй/йому належала, а також як відшкодування завданої їй/йому моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не має з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, доглядза дитиною, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 60 СК).

7. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей

Взаємні права та обов'язки батьків і дітей базуються на походженні дітей, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Це визначається на підставі Свідоцтва про шлюб і документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Дружина, чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про визнання чоловіка батьком дитини.

Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою (ст. 141 СК). Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини. Аналогічно цьому, діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, а також мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов'язав забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоро

Згідно зі ст. 145 СК прізвище дитини визначається за прізвищем батьків.

Якщо мати й батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Вони такси можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ.

Батьки зобов 'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї civ та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Вони також повинні піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя (ст. 150 СК).

Згідно з ст.151 СК батьки мають право:

- на особисте виховання дитини;

- залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним і юридичним особам:

- обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства;

- на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина;

-  на звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники.

Слід зауважити, що неповнолітні батьки мають такі самі права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно. Дитина, в свою чергу, має право:

звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій;

звертатися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14 років.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема, якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо). Здійснення батьками своїх прав і виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, а яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

8. Усиновлення, опіка, піклування, патронат

Діти, що позбавлені батьківського піклування можуть бути усиновленими, над ними може бути встановлена опіка, піклування, патронат.

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене а підставі рішення суду (ст.201 СК).

Усиновленою може бути дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку - дмовилися забрати батьки, інші родичі, яку було підкинуто чи знайдено.

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа.

Над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, може бути встановлена опіка або піклуванн Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років, а піклування — над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом (ст.243 СК). Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.

Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти. При цьому опікун, піклувальник має право: самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування; вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право.

на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;

на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;

на збереження права користування житлом, в якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на отримання його відповідно до закону;

на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника (ст.247 СК).

За договором, про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) де досягнення дитиною повноліття, за плату (ст.252 СК).

На передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити.

Патронатний вихователь зобов 'язаний :

забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень (ст. 255 СК).

Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла 14 років. Він може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду у разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Питання на семінарське заняття №4

1. Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб

3. Юридична особа в цивільному праві

4. Майнові права фізичних та юридичних осіб

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності

6. Інтелектуальна власність

7. Поняття цивільного договору. Види договорів

8. Загальна характеристика окремих видів договорів

а) договір купівлі-продажу

б) договір найму

в) договір позики

г) договір дарування

9. Поняття цивільно-правової відповідальності

10. Основні положення спадкового права

11. Поняття шлюбу, умови та порядок його укладення

12. Підстави та порядок розірвання шлюбу

13. Особисті і майнові права та обов'язки подружжя

14. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей

15. Усиновлення, опіка, піклування, патронат

Теми рефератів на семінарське заняття №4

1. Повна, часткова, неповна дієздатність фізичних осіб.

2. Класифікація юридичних осіб

3. Способи припинення юридичних осіб

4. Реальні і консенсуальні договори.

5. Конклюдентні дії при укладенні договорів

6. Форвардні і ф’ючерсні угоди.

7. Правочин, угода, договір. Єдність і відмінність понять.

8. Порядок прийняття спадщини.

9. Шлюбний контракт і його роль при укладенні шлюбу.


ЛЕКЦІЯ 9.

Тема 11. Основи трудового права

План

1. Поняття, сторони та зміст трудового договору

2. Колективний договір (на самостійне вивчення)

3. Умови та порядок прийняття на роботу

4. Порядок припинення трупового договору з ініціативи працівника

5. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

6. Робочий час і його види

7. Порядок надання відпусток

1. Поняття, сторони та зміст трудового договору

Працівники реалізують своє конституційне право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Трудовий договір- це угода між працівником (робітником або службовцем) і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації абс уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівником, заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачень законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).

Отже, сторонами трудового договору виступають працівник (громадяни, іноземці, особи без громадянства) і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа

Трудовий договір може бути (ст.23 КЗпП України):

- безстроковим, що укладається на невизначений строк;

- на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

- таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим (ст. 24 КЗпП України):

- при організованому наборі працівників;

- при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними та геологічними умовами, та умовами підвищеного ризику для здоров'я; й при укладенні контракту;

- у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі;

- при укладенні трудового договору з неповнолітнім; й при укладенні трудового договору з фізичною особою та в інших випадках, передбачених законодавством України.

Укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника (уповноваженого ним органу) про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично допущено до роботи.

Під змістом трудового договору слід розуміти умови, що визначають права та обов'язки сторін. Такі умови визначаються в законодавчих актах, наприклад, максимальна тривалість робочого часу. В той же час деякі з умов договору визначають самі сторони при його укладенні.

Отже, права та обов'язки сторін поділяють на:

- безпосередні, що визначаються сторонами;

- похідні, що передбачені в законодавстві, які, в свою чергу, поділяються на необхідні умови, без досягнення домовленості, за якими договір не буде укладено (узгодження місця роботи, спеціальності, кваліфікації, посади й розміру заробітної плати), та додаткові умови, без яких трудовий договір може вважатись укладеним, але сторони вирішили включити їх до договору (наприклад, зобов'язання про надання працівнику житлової площі, забезпечення дітей працівника дошкільними закладами).

При укладенні трудового договору може бути зумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається.

Слід звернути увагу на той факт, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки та відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Отже, контракт - це особливий вид строкового трудового договору, що укладається в письмовій формі. Контракт є підставою для видання наказу або розпорядження про зарахування на роботу; інших документів, наприклад заяви, не потрібно.

Так, контрактна форма трудового договору введена при прийнятті на роботу керівників державних підприємств, що перебувають у загальнодержавній власності.

На педагогічну роботу у вищих навчальних закладах працівники можуть прийматись на роботу за договором або контрактом.

За контрактами здійснюється прийняття на роботу в державні установи та заклади освіти.

2. Колективний договір (на самостійне вивчення)

3. Умови та порядок прийняття на роботу

Як вже зазначалося, громадяни України реалізують своє право на працю шляхом укладення трудового договору з підприємством, установою, організацією.

Для укладення трудового договору громадянин, який поступає на роботу, повинен подати такі документи:

заяву про прийняття на роботу (для укладення трудового договору в письмовій формі, скажімо контракту, подання заяви не потрібно);

трудову книжку, а в разі її відсутності довідку з місця проживання (виконкому, держадміністрації, домоуправління) про останнє заняття, військовий б'їлет (для військовозобов'язаних);

паспорт або інший документ, що посвідчує особу (свідоцтво про народження).

Крім цього, власник (уповноважений ним орган) може попросити працівника надати інші документ, подання яких передбачене законодавством. Наприклад, у разі прийняття на роботу (посаду) виконання якої потребує певної кваліфікації або освіти, — документ про освіту (спеціальність), характеристику і документи про обрання на посаду; для молодих спеціалістів — направлення на роботу; для осіб, які ще не досягли 18-річного віку чи осіб, які приймаються на роботу із шкідливими умовами - довідку про стан здоров'я; для осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, — довідку про звільнення.

Якщо громадянин і власник дійшли згоди про умови праці, то вважається, що укладений трудовий договір. На підставі цього договору керівник підприємства видає наказ (розпорядження) про зарахування на роботу (посаду), в якому вказує основні умови праці, дату початку роботи. З цим наказом працівник повинен бути ознайомлений під розписку.

Кодекс законів України про працю встановлює, що трудовий договір укладається, як правило в письмовій формі. Якщо сторони про умови праці домовились усно та пізніше ця домовленість була зафіксована в наказі про зарахування громадянина на роботу, то це буде усна форма трудового договору. Коли ж йдеться про письмову форму, то це означає, що умови договору оформлюються спеціальною письмовою угодою, яку працівник і власник, згодом умови цієї угоди закріплюються в наказі.

Якщо працівника приймають на роботу вперше, йому оформлюють трудову книжку – основний документ про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників підприємств, усіх організацій усіх форм власності, які пропрацювали на них понад 5 днів. Трудові книжки осіб, які працюють за сумісництвом, ведуться тільки за основним місцем роботи.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається.

Строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, - до шести місяців (ст.27 КЗпП України).

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.

При цьому при прийнятті на роботу випробування не проходять:

особи, які не досягли віку 18 років;

молоді робітники після закінчення професійних навчально-виховних закладів;

молоді спеціалісти після закінчення вищих навчальних закладів;

особи, звільнені у запас з військової служби;

інваліди, направлені на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

Ст. 29 КЗпП України закріплює положення, згідно з яким до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний:

- роз'яснити працівникові його права та обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору;

- ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;

- визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;

-  проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони

Також слід наголосити, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівники виконання роботи, не обумовленої у трудовому договорі.

4. Порядок припинення трупового договору з ініціативи працівника

Ст. 36 КЗпП України визначає, що підставами припинення трудового договору є:

угода сторін;

закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;

призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника чи уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективоморгану;

переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці;

набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

• підстави, передбачені контрактом.

Працівник має право розірвати безстроковий трудовий договір, попередивши про це письмово власника підприємства за два тижні.

У разі, коли подання заяви працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлене неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання, вступ до навчального закладу; вихід на пенсію, догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи та з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір до терміну, про який просить працівник (ст.38 КЗпП України). Крім того, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує вимоги законодавства про працю, умови колективного чи трудового договору.

Після закінчення двотижневого строку власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати наказ про звільнення працівника, повернути йому трудову книжку, в якій має бути записана причина звільнення, і провести розрахунок.

Отже, подання письмової заяви про бажання звільнитися з роботи і закінчення двотижневого строку є юридичною підставою звільнення працівника з роботи за власною ініціативою (припинення трудового договору).

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, керівник не має права звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Якщо працівник уклав трудовий договір на визначений строк (наприклад, на два роки), то керівник не зобов'язаний звільняти працівника за власним бажанням навіть після подання ним заяви і закінчення двотижневого строку. Однак строковий трудовий договір може бути розірваний за вимогою працівника в разі:

- хвороби працівника або його інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором;

- порушення власником або уповноваженим ним органом трудового законодавства. Якщо між працівником і керівником з цього приводу виникає спір, то його вирішує комісія по трудових спорах підприємства або суд.

Керівник підприємства має право звільнити працівника, якщо закінчився строк трудового договору. Закінчення строку договору є юридичною підставою його припинення.

Якщо строк трудового договору закінчився, а трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.

5. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках (ст.40 КЗпП України):

1. зміни в організації виробництва та праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. При звільненні за цією підставою власник зобов'язаний попередити працівника про наступне звільнення за скороченням штатів (чисельності) не пізніше як за 2 місяці та одночасно запропонувати йому іншу роботу (посаду) на тому ж підприємстві. Звільнення в даному випадку вважається правильним, якщо працівник відмовився перейти на іншу роботу (посаду) або іншої роботи на підприємстві не було. Слід мати на увазі, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається певним категоріям працівників, перелік яких наведений у ст. 42 КЗпП України: а) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; б) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; в) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві; г) працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах без відриву від виробництва; д) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій та ряду інших;

  1.  виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідокнедостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи. Перш ніж звільнити працівника за невідповідністю, власник зобов'язаний запропонувати йому при наявності на
    тому ж підприємстві іншу роботу;
  2.  систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
  3.  прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
  4.  нез'явлення на роботі протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах.

Слід мати на увазі, що за працівниками, які втратили працездатність внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, місце роботи зберігається до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності. Як і в попередніх випадках, власник має право, але не зобов'язаний звільняти такого працівника;

6. поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7. появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

8. вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановлено» вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Крім зазначених підстав звільнення працівників з ініціативи власника, є ще так звані додаткові підставі звільнення з роботи окремих категорій працівників (ст.41 КЗпП України). Отже, трудовий договір з ініціативі власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

- одноразового грубого порушення трудових обоє 'язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до працівника з боку власника.

До працівників, які можуть бути звільнені за цією підставою, відносяться перш за все особи, які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані зі зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням грошових і товарних цінностей, наприклад, продавці, касири, а також особи, які зайняті обробкою дорогоцінних металів і каміння. Звільнення за втрату довір'я до працівника може мати місце при скоєнні ним винних дій.. наприклад, систематичній нестачі довірених йому цінностей, порушенні правил торгівлі, крадіжці тощо;

- вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

За загальним правилом, для звільнення працівників з ініціативи власника або уповноваженого ним орган} необхідна ще згода первинної профспілкової організації підприємства, членом якої є працівник. Якщо профком не дасть своєї згоди на звільнення працівника, то керівник не має права розірвати з ним трудовий договір. Не допускається також звільнення працівника з Ініціативи власника в період його тимчасової непрацездатності та у період перебування працівника у відпустці.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи, належно оформлену трудову книжку І провести з ним розрахунок (ст.47 КЗпП України).

6. Робочий час і його види

Робочий час - це встановлений законом, або угодою між власником (уповноваженим, ним органом.) і трудовим колективом, час, протягом якого працівник у відповідності з правилами внутрішнього трудового розпорядку повинен бути зайнятий виконанням, виробничих, або посадових обов'язків.

Нормальна тривалість робочого часу працівників не повинна перевищувати 40 годин на тиждень (ст.50 КЗпП України). При цьому підприємства та організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.

Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години.

Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин (ст.53 КЗпП України).

При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу. Забороняється залучення до роботи в нічний час: вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років; осіб, молодших 18 років; інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою, а також за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (ст.55 КЗпП України).

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється (ст. 51 КЗпП України):

для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень;

для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень;

скорочена тривалість робочого часу встановлюється і для окремих категорій працівників (учителів, лікарів);

скорочена тривалість робочого часу може також встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом як при прийнятті на роботу, так і згодом може встановлюватись неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників (ст. 56 КЗпП України).

Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності, може застосовуватися для керівників, спеціалістів і робітників, а саме:

для осіб, праця яких не піддається точному часовому обліку;

для осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості;

для осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд.

Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються.

Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках (ст.62 КЗпП України)

7. Порядок надання відпусток.

Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення 6 місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації. Щорічні відпустки за другий і наступні роки можуть бути надані в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників.

Поділ відпустки на частини будь-якої тривалості допускається на прохання працівника за умови, ще основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Невикористана частина щорічно; відпустки має бути надана працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.

На вимогу працівника щорічна відпустка може бути перенесена на інший період.

Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом 2 років підряд.

До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, зараховується час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка; час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу); час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботі-; (посада) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком часткове оплачуваної відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та інші періоди роботи, зарахування яких передбачене законодавством (ст. 82 КЗпП України).

Дана тема не виноситься на розгляд на семінарських заняттях


ЛЕКЦІЯ 10

Тема 12. Основи адміністративного права України

План

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом

2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

3. Поняття адміністративного проступку

4. Види адміністративних стягнень

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом

Адміністративне право - це галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто суспільні відносини, які виникають в процесі організації і здійснення органами держави виконавчої розпорядчої діяльності. Тому предметом регулювання адміністративного права є суспільні відносин, які виникають у процесі здійснення управлінської дільності в державі, тобто державного управління.

Державне управління - це певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий розпорядчий характер, та полягає у регулюванні суспільних відносин в економічній адміністративно-політичній і соціально-культурній сферах шляхом застосування державы владних повноважень.

Суб'єктами державного управління є органи виконавчої влади, а об'єктами управління - сфери та гал} суспільного життя, на які спрямований організуючий вплив держави.

Для державного управління властиві такі риси:

діяльність для реалізації завдань та функцій держави;

воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами;

державні органи та посадові особи діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

форми та методи роботи управлінських органів регламентуються законом.

Державне управління регламентується нормами адміністративного права, яке закріплює організацію, повноваження і порядок діяльності органів виконавчої влади, механізм функціонування державної служби, форми взаємодії цих органів з громадянами тощо.

Отже, сукупність правових норм, що регулюють державне управління, утворює галузь адміністративного права. Тобто адміністративне право регулює суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері державного управління.

Суспільні відносини, передбачені нормами адміністративного права, в яких сторони наділені певними правами та обов'язками, є адміністративно-правовими відносинами, а також предметом адміністративного права.

Суб'єктами адміністративного права, тобто учасниками (сторонами) адміністративно-правових відносин, можуть бути органи державного управління (Кабінет Міністрів України, міністерства), державні службовці та громадяни.

Адміністративно-правові відносини характеризуються двома моментами:

- одним з обов'язкових їх учасників є орган державного управління;

- цей орган має право, в межах своєї компетенції, вимагати відповідної поведінки від інших учасників адміністративно-правових відносин.

Для виникнення адміністративних правовідносин не вимагається обов'язкової згоди обох сторін.

Отже, норми адміністративного права регулюють процес створення, реорганізації, ліквідації органів виконавчої влади; встановлюють повноваження цих органів та їх посадових осіб; визначають права та обов'язки підприємств, установ, організацій, а також громадян у сфері державного управління; передбачають дію адміністративно-правових санкцій за вчинення адміністративного правопорушення.

Основними джерелами адміністративного права є Конституція України, відповідні закони України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств. Найважливішим з них є Кодекс України про адміністративні правопорушення.

2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

Кодекс України про адміністративні правопорушення був прийнятий 7 грудня 1984 року і на сьогодні діс з цілим комплексом змін та доповнень. Завданням Кодексу є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до Іравил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством (ст.1 КпАП України).

Структурно кодекс складається із 5 розділів та 33 глав.

У Розділі І - «Загальні положення» — викладені завдання законодавства про адміністративні Іравопорушення; повноваження державних органів щодо прийняття рішень, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність; запобігання адміністративним правопорушенням.

Розділ II - «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» -складається із загальної та особливої частини та займає центральне місце відносно інших розділів.

У Загальній частині розкривається зміст понять адміністративного правопорушення, адміністративної відповідальності, крайньої необхідності, необхідної оборони, визначаються особливості відповідальності неповнолітніх, військовослужбовців, іноземних громадян, умови звільнення від адміністративної відповідальності, передбачаються види адміністративних стягнень та порядок їх накладення, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують відповідальність за адміністративні правопорушення.

Особлива частина складається з 11 глав.

Розділ III присвячений визначенню компетенції органів, уповноважених розглядати справи про Адміністративні правопорушення, серед яких:

- адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;

- виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;

- районні (міські) суди (судді);

- органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те Кодексом.

Розділ IV висвітлює питання провадження у справах про адміністративні правопорушення, зокрема:

 - порядок складання протоколу про адміністративні правопорушення;

 - застосування адміністративного затримання, порядок проведення особистого огляду, огляду речей, вилучення речей та документів. Слід зауважити, що адміністративне затримання - це захід адміністративно-
правового припинення та забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Адміністративне затримання провадиться органами внутрішніх справ (при вчиненні дрібного хуліганства, порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів та ін.), прикордонними військами при порушенні прикордонного режиму, старшою у місці розташування охоронюваного об'єкта посадовою особою воєнізованої охорони, посадовими особами військової інспекції безпеки дорожнього руху;

 - визначення учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення (особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілий, законні представники, захисник, свідок, експерт, перекладач);

 - порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення;

 - оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Розділ V - «Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень - регулює порядок виконання постанови, відстрочку виконання постанови, припинення виконання постанови, а також порядок провадження щодо виконання постанов відносно кожного виду адміністративного стягнення, що яередбачені чинним законодавством про адміністративні правопорушення (зокрема, провадження щодо виконання постанови про винесення попередження, провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу тощо).

3. Поняття адміністративного проступку

Адміністративне правопорушення (проступок) - це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Отже, основними ознаками адміністративного правопорушення є:

протиправшсть;

винність;

караність.

Протиправність означає, що правопорушення є дією або бездіяльністю, що заборонена адміністративне законодавством.

Винність визначається психічним ставленням особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. За цією ознакою адміністративне правопорушення може бути вчинене умисно або з необережності. Адміністративвг правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх настання (прямий умисел або свідомо допускала настання цих наслідків (непрямий умисел). Адміністративне правопорушенні визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настанні шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість) або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла з передбачити (протиправна недбалість).

Караність адміністративного проступку означає, що до особи за вчинення адміністративного правопорушення може бути застосований захід державного примусу. Проте ст.22 КпАП України передбачень можливість звільнення від адміністративної відповідальності. Так, при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Складовими елементами адміністративного правопорушення є об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона,

Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, охорона якит забезпечується застосуванням адміністративних стягнень. Залежно від того, що є об'єктом посяганню адміністративні правопорушення поділяються на різні види, наприклад, правопорушення проти особи, прав . свобод громадян; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі шляхового господарства : зв'язку; правопорушення в галузі охорони навколишнього середовища тощо.

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується зовнішнім його виявом, тобто дією (дрібне хуліганство) або бездіяльністю (ненадання транспортних засобів працівникам міліції та медичним працівникам), настанням протиправних наслідків та причинним зв'язком між ними (останні не завжди € обов' язковими).

Суб'єктом адміністративного правопорушення є фізичні особи - громадяни, посадові особи, іноземці, особи без громадянства.

Адміністративній відповідальності підлягають осудні особи, що досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку.

Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов'язані, а також особи рядового І начальницького складу органів внутрішніх справ у разі скоєння адміністративного правопорушення несуть відповідальність за дисциплінарними статутами (за винятком окремих правопорушень, наприклад за порушення правил полювання, митних правил та ряд інших, за вчинення яких вони притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах).

Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується виною особи у формі умислу чи необережності.

Зазначені ознаки адміністративного правопорушення містяться у нормах Кодексу про адміністративні правопорушення, при вчиненні особою проступку фіксуються у відповідному протоколі, а також встановлюються під час розгляду справи про адміністративне правопорушення уповноваженим на те органом (посадовою особою).

4. Види адміністративних стягнень

Щодо громадян і службових осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, КпАП України передбачено застосування адміністративних стягнень.

Адміністративне стягнення - це міра відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст. 23 КпАП України).

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення (ст. 24 КпАП України):

Попередження - це письмове, офіційне застереження громадянина про скоєне ним адміністративне правопорушення, яке здійснюється уповноваженою посадовою особою. Цей вид адміністративного стягнення застосовується за малозначні адміністративні проступки при наявності обставин, що пом'якшують відповідальність. Обставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративні правопорушення, визнаються (ст.34 КпАП України):

- щире розкаяння винного;

- відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення завданої шкоди;

- вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких обставин чи сімейних обставин;

- вчинення правопорушення неповнолітнім;

- вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Штраф - грошове стягнення, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення судами та іншими органами адміністративної юрисдикції. Постанова відповідного органу тро накладення адміністративного штрафу є обов'язковою до виконання. У разі її невиконання впродовж 5 становленого терміну штраф стягується у примусовому порядку.

Сплатне вилучення, предмета, який, був знаряддям скоєння або безпосереднім, об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за -•шенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат для реалізації вилученого предмету.

Конфіскація предмета, який став знаряддям скоєння чи безпосереднім, об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього ~редмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, що знаходиться в Іриватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України.

Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись ло осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Позбавлення спеціального права, наданого конкретному громадянину (права кepyвaння транспортними засобами, права полювання), застосовується на строк до 3-х років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються дими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.

Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, що вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в дохол держави. Виправні роботи призначаються районним (міським) судом.

Адміністративний арешт застосовується тільки судом у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб (наприклад, за дрібне хуліганство, вияв неповаги до суду тощо). Арештовані утримуються у спеціальних приймальниках або в ізоляторах тимчасового затримання при органі внутрішніх справ, але окремо від ув'язнених. Правопорушник повинен сплатити вартість свого утримання, харчування та охорони. Особи, що відбувають адміністративний арешт, використовуються на фізичних роботах згідно з договорами, які орган внутрішніх справ укладає з підприємствами.

Адміністративний арешт не може застосовуватися до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років, до інвалідів І і II груп.

Слід зауважити, що сплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення. Інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні

За одне адміністративне правопорушення може бути накладене основне або основне і додаткове стягнення

5. Адміністративна відповідальність неповнолітніх

За загальним правилом, адміністративна відповідальність настає з 16 років. При цьому ст.ЗЗ КпАП України наголошує - обставиною, що пом'якшує відповідальність за адміністративне правопорушення визнається вчинення правопорушення неповнолітнім.

До особи, яка скоїла адміністративне правопорушення у віці від 16 до 18 років, замість накладення адміністративних стягнень, застосовуються заходи впливу, передбачені ст. 241 КпАП України:

- зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

- застереження;

- догана або сувора догана;

- передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Але згідно з ч.2 ст.13 КпАП України неповнолітній віком від 16 до 18 років підлягає адміністративній відповідальності на загальних підставах (тобто застосовуються адміністративні стягнення) у разі вчинення перелічених у кодексі адміністративних правопорушень:

При вчиненні неповнолітнім адміністративного правопорушення уповноваженою посадовою особою складається протокол, який є основним документом для притягнення до адміністративної відповідальності. В протоколі фіксуються дата, місце його складання; дані про особу, яка його склала; дані про особу неповнолітнього, рік, місяць і день народження, місце навчання, місце проживання, наявність доходу); нормативний акт, який передбачає відповідальність за вчинене правопорушення; прізвище, адреси свідків і потерпілих, якщо вони були. Якщо правопорушенням завдано матеріальної шкоди, про це також повинно бути вказано в протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, неповнолітнім, який вчинив адміністративне правопорушення. Якщо неповнолітній відмовився від підпису протоколу, про це робиться відмітка.

Неповнолітній має право дати пояснення до протоколу, зауваження щодо його змісту, а також викласти мотиви, чому відмовляється від підпису протоколу. Якщо протокол неповнолітній не підписав і відмовився дати пояснення щодо причин відмови, його відмова повинна бути підтверджена підписами понятих.

Складений протокол про адміністративне правопорушення неповнолітнього направляється на розгляд посадовим особам, які мають право його розглядати і виносити своє рішення, або в суд.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності неповнолітнього та його законних представників (батьків, усиновлювачів, піклувальників). Справа розглядається в 15-денний строк з дня отримання судом чи посадовою особою протоколу про адміністративне правопорушення. Однак ряд справ, наприклад: незаконні виробництво, придбання, зберігання, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах, дрібне хуліганство — розглядається протягом доби; справи про дрібне розкрадання державного або колективного майна - у 5-денний строк.

Питання на семінарське заняття  №5 (ч.1.)

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом

2. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення

3. Поняття адміністративного проступку

4. Види адміністративних стягнень

5. Адміністративна відповідальність неповнолітніх

Теми рефератів на семінарське занняття №5 (ч.1)

1. Поняття і склад адміністративного правопорушення.

2. Адміністративне провадження


Лекція 11

Тема 13. Основи кримінального права

План

1. Поняття та ознаки злочину

2. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова

3. Поняття неосудності

4. Співучасть у вчиненні злочину

5. Кримінальне покарання: поняття та види

1. Поняття та ознаки злочину

Згідно з ст.11 КК України злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом суспільна небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Злочин виявляється в суспільне небезпечній поведінці особи — діянні, яке може виражатися в дії або бездіяльності. Злочинна дія — це активна форма поведінки особи (вбивство, крадіжка,); злочинна бездіяльність — це пасивна форма поведінки особи, що пов'язана з невчиненням дій, які вона могла вчинити в силу закону або взятого на себе зобов'язання (наприклад, ненадання допомоги хворому медичним працівником, що призвело до його смерті). За КК України думки та наміри особи вчинити злочин, не реалізовані у конкретній суспільне небезпечній дії або бездіяльності, злочином не визнаються.

Злочин характеризується такими ознаками, як:

- суспільна небезпечність;

- протиправність;

- винність;

- караність.

Суспільна небезпечність — це об'єктивна властивість злочину створювати загрозу спричинення шкоди об'єктам кримінально-правової охорони; це така ознака злочину, яка вказує на його суттєву шкоду для суспільства.

Суспільна небезпечність характеризується характером суспільної небезпечності (це якісний показник, що визначається тією або іншою групою суспільних відносин, на які посягає злочин (власність, здоров'я або життя особи та ін.)) та ступенем суспільної небезпечності (кількісний показник, який залежить від форми вини, мотиву вчинення злочину, способу його скоєння, обстановки та стадії вчинення злочину, тяжкості злочинних наслідків тощо).

В залежності від характеру та ступеня суспільної небезпечності всі передбачені кримінальним законодавством злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.


Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання (наприклад, розголошення комерційної таємниці, невиплата заробітної плати).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі строк не більше п'яти років (наприклад, вбивство через необережність, підміна дитини, вимагання).

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (наприклад, захоплення заручників, терористичний акт).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі строк понад десять років або довічного позбавлення волі (наприклад, державна зрада, умисне вбивство двох або більше осіб).

Наступною обов'язковою ознакою злочину є його кримінальна протиправність (протизаконність). Це означає, що конкретне суспільнснеоезпечне діяння визнається злочином лише в тому випадку, коли воно передбачене як злочин в діючому кримінальному законі. Стосовно названих вище ознак злочину слід зауважити, що існують обставини, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння, тобто виключають злочинність діяння.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановц. для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ст. 36 КК України).

Уявною обороною визнаються дії, пов'язані з заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було І особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала І не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ст. З ~ КК України).

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, \ доставления її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (ст. 38 КК України).

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи Інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами І якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39 КК України).

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ (розпорядження) (ст. 41 КК України).

Не є злочином діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільне корисної мети (ст. 42 КК України).

Не визнається злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ст. 43 КК України).

Винність як ознака злочину полягає у наявності в особи відповідного психічного ставлення (свідомості І волі) до вчиненої дії або бездіяльності. Це ставлення може виявлятися у формі умислу (прямого і непрямого) чи необережності (злочинної самовпевненості та злочинної недбалості). Отже, вина є єдиною підставою кримінальної відповідальності за конкретно вчинений злочин. Так, ст. 2 КК України наголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Караність означає, що особа за скоєний злочин повинна понести кару у відповідності до закону І позбавлення волі, виправні роботи, штраф тощо).

Для того, щоб діяння було визнане злочином, потрібна наявність усіх перерахованих ознак у сукупності. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає можливість вважати скоєне діяння злочином.

2. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова

Стадії вчинення злочину — це певні етапи підготовки і здійснення умисного злочину, що розрізняються за характером дій на кожному етапі.

Існує три стадії вчинення злочину: готування, замах і закінчений злочин. Готування до злочину та замах ча злочин визнаються незакінченим злочином.

Першою стадією злочину є готування. Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також: інше умисне створення умов для вчинення злочину ст. 14 КК України). При цьому підшукування припускає будь-який спосіб набуття (наприклад, купівля, викрадення), а пристосування—будь-який спосіб виготовлення знарядь чи засобів вчинення злочину або видозміни, переробки, ремонту предметів для здійснення злочину (наприклад, перероблення мисливської рушниці в обріз).

Засобами вчинення злочину є предмети, документи і пристосування, які полегшують його здійснення. Знаряддя вчинення злочину — це різні предмети, які безпосередньо застосовуються для здійснення злочинних дій (наприклад, ніж для заподіяння тілесних ушкоджень).

Під іншим умисним створенням умов для вчинення злочину розуміють дії, спрямовані на реалізацію злочинного задуму (розробка плану, вивчення місця вчинення злочину, усунення перешкод для здійснення злочину тощо).

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (ст. 15 КК України).

Розрізняють замах закінчений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Наприклад, лсоба з метою вбивства стріляла у потерпілого, але від поранення його смерть не настала.

Замах на вчинення злочину є незакінченим. якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила сіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (наприклад, в момент замаху на вбивство у зинного відібрали ніж).

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за ст.14 або 15 КК і за цією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

Закінченим, злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, гередбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України (ст. 13 КК України).

За моментом закінчення злочини, ознаки яких описані в диспозиції Особливої частини КК, поділяються І матеріальні і формальні. В матеріальних складах злочину моментом його закінчення є реальне заподіяння винним шкідливих наслідків (наприклад, при вбивстві - настання смерті потерпілого). В формальних складах злочинів моментом їх закінчення є вчинення дій, які заборонені диспозицією відповідної статті, незалежне » настання наслідків (наприклад, розбій).

Незакінченому злочину властива так звана добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлював можливість доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України).

Добровільність полягає у відмові від продовження злочинної діяльності за власною волею особи фізичного та психічного примусу з боку інших осіб.

Остаточність відмови—це безповоротність прийнятого рішення про припинення попередньої злочинної діяльності, тобто особа відмовляється надалі повертатись до вчинення цього злочину.

Добровільна відмова можлива лише щодо злочину, вчинюваного з прямим умислом. Мотиви відмови можуть бути будь-якими — сором, жалість до потерпілого тощо.

3. Поняття неосудності

Згідно зі ст.18 КК України, суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у виш. якого може наставати кримінальна відповідальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльї та керувати ними (ч.І ст.19 КК України). Тобто осудність є передумовою вини та ознакою суб'єкта злочину і характеризується таким психічним станом, у якому особа в момент вчинення суспільне небезпечного діяння здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Кримінальному закону відоме поняття "обмежена осудність". Обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний в неї психічний розлад, не була здатна повною усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними (ст. 20 КК України). Визнання особи обмежено осудною не звільняє її від кримінальної відповідальності.

Ч. 2 ст. 19 КК України наголошує, що не піддягає кримінальній відповідальності особа, яка в момент вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Отже, неосудність — це неспромолсність особи внаслідок розладу психічної діяльності усвідомлювати свої дії або керувати ними в момент вчинення злочину. Вчинення злочину в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності винної особи в зв'язку з відсутністю її вини.

Неосудність має місце за наявності двох критеріїв — медичного та юридичного.

Медичний критерій визначає можливі психічні захворювання:

хронічне психічне захворювання — це психічне захворювання тривалого характеру з тенденцією до наростання хворобливих явищ: шизофренія, паранойя, маніакально-депресивний психоз, епілепсія);

тимчасовий розлад психічної діяльності — психічні захворювання, які характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і закінчуються повним одужанням особи, алкогольний
психоз, біла гарячка тощо;

недоумство — це хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцінністю розумової діяльності: ідіотія, імбецильність, дебільність;

інший хворобливий стан психіки—тяжкі форми психопатій, душевні розлади,.

Медичний критерій є лише можливим і необхідним джерелом неосудності, який повністю не визначає встановлення факту неосудності особи.

Юридичний критерій неосудності передбачає наявність двох ознак: інтелектуальної — нездатність особи усвідомлювати свої дії, нерозуміння нею фактичної сторони своєї поведінки, а також вольової - нездатності керувати своїми діями (особа може розуміти суспільне небезпечний характер своїх дій, але не може утриматись від їх вчинення через непереборний хворобливий потяг).

Особа може бути визнана неосудною лише на підставі рішення суду, який враховує при вирішенні таких питань висновок судово-психіатричної експертизи.

4. Співучасть у вчиненні злочину

Співучастю у злочині е умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК України). Характерними ознаками співучасті є:

- участь у злочині двох і більше осіб;

- спільність їх діяльності, тобто взаємна обумовленість злочинних дій, єдиний для них злочинний результат, причинний зв'язок між діяннями кожного співучасника і злочинним результатом;

- спільність їх умислу.

В залежності від функцій, які мають співучасники, розрізняють виконавця, організатора, підбурювача та пособника.

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що згідно з законом не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, зчинила злочин.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу, злочинну організацію чи керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, що заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Безперечно, що ні організатор, ні підбурювач, ні пособник безпосередньо не беруть участь в скоєнні злочину, але останній стає можливим саме завдяки зусиллям всіх співучасників. Не обов'язково, щоб у кожному випадку співучасті у скоєнні злочину мали місце всі види співучасників. У скоєнні злочину можуть брати участь, наприклад, організатор і виконавець, підбурювач і виконавець.

За стійкістю організованості співучасників розрізняють такі форми співучасті: співучасть без попередньої змови, співучасть за попередньою змовою, організована група, злочинна організація.

Так, злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (Інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднання» декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися) для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів учасникам» цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпеченні функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

5. Кримінальне покарання: поняття та види

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ст.50 КК України).

Характерними ознаками кримінального покарання є:

- публічний характер (суд приймає рішення про призначення того чи іншого покарання винній особі від імені держави);

- покарання передбачено тільки кримінальним законом і застосовується за вчинення особою конкретного злочину;

- покарання призначається тільки за вироком суду;

- є карою винної особи за вчинений нею злочин;

- носить суворо особистий характер;

- застосування покарання тягне за собою судимість;

- є правовою оцінкою вчиненого злочину та особи злочинця.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарання:

Штраф це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині Кодексу. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо не передбачено Іншого. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із відповідним розрахунком (наприклад, десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян) (ст.53 КК України).

Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст.54 КК України).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років (ст.55 КК України).

Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин І відбуваються не більш як чотири години на день.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ст.56 КК України).

Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадитьсі відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду зг дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також де військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ст.57 КК України).

Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ст.58 КК України).

Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, сул повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини (ст.59 КК України).

Арешт це тримання засудженого в умовах ізоляції, що встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років (ст.60 КК України).

Обмеження волі це тримання особи в кримінальна-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обоє 'язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І і II групи (ст.61 КК України).

Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ст.62 КК України).

Позбавлення волі це ізоляція засудженого та поміщення його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років (ст.63 КК України).

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановления вироку (ст.64 КК України).

Відповідно до ст.52 КК України покарання діляться на основні, додаткові та змішані, що можуть бути як основними, так і додатковими.

Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.

Так, за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених Кодексом.

При призначенні покарання суд повинен враховувати обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання (ст. 66, 67 ККУ).

Питання на семінарське заняття № 5 (ч.2)

1. Поняття та ознаки злочину

2. Стадії вчинення злочину. Добровільна відмова

3. Поняття неосудності

4. Співучасть у вчиненні злочину

5. Кримінальне покарання: поняття та види

Теми рефератів на семінарське заняття № 5 (ч.2)

1. Чинність кримінального закону в часі, просторі і по колу осіб.

2. Множинність злочинів

3. Відмінність кримінальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності

4. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

38612. Цифровой звук в мультиплексах 2.31 MB
  Использование в звукочитающих системах кинопроекторов фотоэлемента делало наиболее предпочтительной фонограмму, состоящую из металлического серебра чёрно-белой киноплёнки. Появление цветного кино на многослойных киноплёнках заставило искать способы улучшения качества фонограммы, поскольку изображение таких киноплёнок состоит из красителей
38613. Выполнение отделочных строительных работ на оконных заглушинах из кирпича 198 KB
  Расчетнопояснительная записка на тему: выполнение отделочных строительных работ на оконных заглушинах из кирпича. Подготовка объекта к отделочным строительным работам 2. Выполнение штукатурных работ. Выполнение малярных работ.
38614. Анализ механизма начисления и выплаты пенсий, выявление проблем и разработка путей их решения 896 KB
  Появление внебюджетных и целевых бюджетных фондов находится в общей децентрализации государственных финансов на этапе рыночных преобразований. Выделение в составе бюджетов различных уровней и за пределами специальных фондов, со своими источниками и направлениями расходования, призвано было принципиально изменить подход всех субъектов социально-экономической сферы к финансовым средствам. Основная причина создания всех фондов одна – обеспечение более эффективного использования средств.
38615. Переустройство и перепланировка: особенности правового регулирования федеральным и региональным законодательством 338.5 KB
  Понятие и виды переустройства и перепланировки жилого помещения отличие от реконструкции. Правовые основания для отказа в согласовании переустройства и переоборудования жилого помещения. Ответственность за самовольное переустройство и...
38616. Матеріали, інструменти та пристосування, що використовуються для стрижки Каскад 903 KB
  Накручування волосся на бігуді. Технологія виконання накручування волосся на бігуді. Правила і прийоми горизонтального і вертикального накручування волосся на бігуді. Характеристика засобів для укладання волосся за допомогою бігуді.
38617. Поглощение буровых растворов 398.5 KB
  Основные причины поглощения бурового раствора.Устройства для ликвидации поглощения. Повышение эффективности борьбы с поглощениями при строительстве скважин является весьма актуальной задачей. Поэтому одним из путей сокращения цикла строительства скважин является совершенствование способов и средств борьбы с поглощениями буровых растворов и иных жидкостей в скважинах.
38618. Создание БД «Учет Зарплаты Строительной фирмы» 1.04 MB
  СУБД это программная оболочка расширяющая функции операционной системы которая управляет доступом к базам данных и обеспечивает сервисные функции для пользователя. Иерархическая база данных представлена как дерево состоящее из объектов различных уровней. Сетевая база данных база данных подобная иерархической базе данных за исключением того что в них имеются указатели в обоих направлениях которые соединяют родственную информацию.
38619. ЕВОЛЮЦІЯ ФОРМ РОСІЙСЬКОГО НАРОДНО-СЦЕНІЧНОГО ТАНЦЮ 1020.5 KB
  Напротязі багатьох років російський народно-сценічний танець постійно розвивається, збагачується новими темами, новою пластикою, ускладнюється композиція народно-сценічнічних хореографічних творів, загострюється форма їх сценічної подачі, що вимагає ретельного дослідження та систематизації танцювальних форм, жанрів та видів російського народного танцювального мистецтва.
38620. Аттестация типовых рабочих мест для предприятий текстильной промышленности 1.81 MB
  Основные понятия аттестации рабочих мест организация и порядок проведения аттестации рабочих мест по условиям труда Научно-исследовательский д. показать аттестацию типовых рабочих мест по условиям труда в текстильной промышленности на ЗАО Техноткани выработать рекомендации по улучшению условий труда. Практическая значимость и рекомендации по использованию результатов работы Результаты работы имеют практическое значение и могут быть использованы для решения задач охраны труда 3. При анализе условий труда использовались...