48147

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Структура власності. Еволюція форм власності Список використаних джерел: Основи економічної теорії: Підручник За ред. Із цього виходить що процес відчуженняпривласнення лежить в основі відносин власності.

Украинкский

2013-12-15

52 KB

0 чел.

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ

План

1. Власність як економічна категорія

2. Структура власності

3. Еволюція форм власності

Список використаних джерел:

  1.  Основи економічної теорії: Підручник / За ред. Проф. С.В. Мочерного; Худож. оформ. В.М. Штогрина.– Тернопіль: АТ "Тарнекс" за участю АТ "НОЙ" та вид-ва "Світ", 1993 – 688 с. (11-47);
  2.  Основи економічної теорії: політехнічний аспект: Підручник / Г.Н Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П. Несте-ренка.– К. : Вища шк., 1994.– 559 с.: іл. (5-25);
  3.  Гальчинський А.В., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії: Підручник.– К. : Вища шк., 1995.– 471 с. : іл. (6-25);
  4.  Мочерний С.В. Основи економічних знань / Худож. оформ. В.М. Штоги-на.– К.: Феміна, 1995.– 352 с. (Старшокласникам і абітурієнтам). (4-19);
  5.  Основи економічної теорії: / С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін. За ред. С.В. Мочерного.– К. : ВЦ "Академія", 1997. – 464 с. (9-30).

1. Власність як економічна категорія

Власність - це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей - продуктів праці. Це - ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження - привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження:

результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження-привласнення лежить в основі відносин власності.

Суб'єкти та об'єкти власності.

Суб'єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження - привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України. — 1993. — №1.)

Категорії «володіння», «розпорядження» і «користування» виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб'єктів власності. Мова йде про функції цих суб'єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб'єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єктом власності.

Розпорядження - це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об'єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника.

2. Структура власності

Типи власності. Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший — трудова, неексплуататорська і другий — експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Якщо безпосередній виробник ставиться до засобів виробництва як до своїх, таких, що перебувають у його повному володінні, розпорядженні і користуванні, і якщо цей виробник власною працею використовує їх у своєму виробництві, то в основі такого поєднання лежить трудовий, неексплуататорський тип власності. До цього типу належать такі форми власності, як общинна, сімейна, фермерська, частково реміснича власність.

Якщо ж безпосередній виробник відокремлений, відчужений від засобів виробництва, позбавлений права володіння і розпорядження ними як своїми, то це характерні ознаки експлуататорського типу власності, бо, як відомо, хто володіє засобами виробництва, його умовами, той володіє і виробленим продуктом.

У першому випадку продуктом володіє один і той самий індивід - безпосередній виробник. У нього вироблений продукт не відчужується, тому не існує і експлуатації, бо експлуатація - це процес безоплатного відчуження продукту на користь інших осіб. Навпаки, у другому випадку безпосередній виробник не володіє створеними своєю працею продуктами. Ними володіє власник засобів виробництва, який, використовуючи свою владу, може виділяти безпосередньому робітникові лише частину продукту, виробленого ним.

Види власності: приватна і суспільна. Крім двох типів власності слід розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність. Приватна власність це такий вид, при якому три функції права власності належать окремій приватній особі.

Суспільна власність - така, де три її функції - володіння, розпорядження, користування - належать не одному приватному суб'єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому.

3. Еволюція форм власності

Первісні форми власності. Зі зміною стадії розвитку суспільства набуває істотних змін спосіб поєднання факторів виробництва і соціально-економічне становище безпосереднього виробника матеріальних благ, послуг а отже, і форм власності.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор - землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство. Тому визначальна роль тут належала земельній власності. Історично першим суб'єктом власності на землю була община. Окремий індивід міг лише користуватися землею, але не міг бути приватним власником. Первісні форми земельної власності безпосередньо включали також власність на знаряддя обробітку землі і на продукти. Перетворення землі в об'єкт власності здійснювалось у результаті освоєння вільних масивів або насильницького загарбання їх у інших общин.

Рабовласницька і феодальна власність. У результаті зростання майнової нерівності, розвитку поділу праці, обміну, відокремлення виробників виникла приватна власність на основі експлуатації рабської і кріпацької праці. За рабовласництва самі раби були об'єктами власності рабовласників. У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як усередині класу феодалів (сеньорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні. Як за рабства, так і за феодалізму сільське господарство поєднувалось і доповнювалось промислами в межах рабовласницького чи феодального маєтку, що й формувало тип замкнутого натурального господарства, де обмін товарами був відсутнім.

Капіталістична власність. За економічним змістом капіталістична власність принципово відрізняється від попередніх систем: по-перше, для неї характерне повне відчуження безпосередніх виробників від матеріальних умов праці; по-друге, безпосередній виробник в умовах капіталістичної власності є юридично незалежною особою; по-третє, реалізація буржуазної системи власності базується на капіталістичному присвоєнні, опосередкованому купівлею-продажем робочої сили; по-четверте, економічною формою капіталістичного привласнення може виступати додатковий продукт (економічна рента), створений працею найманих робітників; по-п'яте, чільне місце в системі капіталістичної власності посіла власність на промислові товари і послуги шляхом остаточного усунення феодальних відносин і значної частини власності дрібних ремісників.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розвиваються перехідні форми власності нового способу виробництва.

Проблеми трансформації приватної власності у суспільну. Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше буржуазна держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності, то нині вона виступає активним суб'єктом економічних відносин.

Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об'єктивних потреб продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи 1929—1933 pp., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального панування приватної власності і декретують розвиток різних форм суспільної власності. У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати суб'єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов'язує власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного управління об'єктами приватної власності, їх місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати рис функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в колишньому СРСР суспільна власність набувала рис групової держпартноменклатурної власності.

Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.