48170

Політологія як наука

Конспект

Политология и государственное регулирование

Політологія ж займається переважно інституційним аспектом політики устроєм і діяльністю держави усього механізму політичної влади а також процесів які характеризують боротьбу за цю владу. Термін політика politics – означає швидше процес пов’язаний із реалізацією і завоюванням державної влади в окремому суспільстві. Емпіричні науки про організацію влади прийняття рішень роботи апарату. Політика як відповідна форма що забезпечує отримання використання та реалізацію влади.

Украинкский

2013-12-07

552 KB

1 чел.

1.Політологія як наука

План:

1. Предмет, методи, завдання та функції політології

3. Політика як мистецтво можливого

2. Сутність політики як суспільного явища

4. Місце та роль політології в системі суспільних наук

Політологія – це наука про політику. Політика як соціальне явище має майже таку ж давню історію, як і саме людське суспільство. Термін «політика» - грецького походження, від слова polis – місто.

Політика як специфічний соціальний феномен з’являється, коли суспільство зі свого природнього стану – перетворюється на впорядковану спільноту. Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфілогічне трактування. З середини І тисячоліття посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, з’являються перші політичні категорії і дефініції. У стародавній Греції закони і самі форми держави тут вже не приймають на віру, їх починають обговорювати, критикувати і навіть відхиляти.

Межами другого ступеня розвитку політології можна, в очевидь, вважати Громадянську Війну в Америці і Другу Світову Війну, коли вона ще не набула автономності й розвивалася тільки в рамках соціології (роботи Е. Дюркгейма, М. Вебера, А. де Токвіля та ін.), які перенесли увагу з цінностей та ідеалів на діяльність соціальних груп, політичних організацій, вивчення конфліктів і способів їх розв’язання.

По Другій світовій війні почалася третя стадія розвитку політичної науки, що триває і до наших днів. Тепер політологія – це вже самостійна, автономна наука, вона має свій предмет та інструментарій пізнання його, що є системою, яка містить, соціологічне й емпірично-прикладне знання.

Політичну науку можна визначити як вивчення того, як люди використовують інститути, що регулюють їхнє спільне життя, і вивчення ідей, які рухають людьми; незалежно від того, чи ці ідеї створено самими ними.

Політологія ж, займається переважно інституційним аспектом політики, устроєм і діяльністю держави, усього механізму політичної влади, а також процесів, які характеризують боротьбу за цю владу.

Термін «політика» - «policy» - означає результат діяльності уряду, тобто програми, ухвали, дії владних структур. Термін «політика» - politics – означає швидше «процес», пов’язаний із реалізацією і завоюванням  державної влади в окремому суспільстві. «Political science» - це наука про характер і функції держави і її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.

Структура науки про політику

1.Теоретичні науки виділені окремою галуззю за критерієм предмета дослідження. 2. Науки «за типом дослідження»: а) політична соціологія; б) політична психологія; в) політична антропологія. 3. «Емпіричні науки» про організацію влади, прийняття рішень, роботи апарату. Тут політолог виступає експертом політичної поведінки, він намагається передбачити, які політичні стратегії дозволять досягнути мети.

Методи політології

«Методи – це прийоми і способи досягнення певного результату у практичній і пізнавальній діяльності людей». Методичні прийоми – це анкетування, інтерв’ю, збирання статистичних даних, опитування тощо.

Методи емпіричних досліджень, одержання первинної інформації про політичні факти. Власні методи політичної науки:

  1.  Соціологічний – передбачає виявлення залежності політики від суспільства соціальної зумовленості політичних явищ;
  2.  Біхевіористський – полягає у вивченні політики шляхом конкретного дослідження різноманітної поведінки окремих осіб і груп, а не інституцій.
  3.  Нормативно-ціннісний – орієнтує на відпрацювання ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення.
  4.  Функціональний – вимагає вивчення залежностей між політичними явищами, виявленими у досвіді.
  5.  Системний - полягає у сприйманні політики як цілісного, складного організованого організму, як саморегульованого механізму.
  6.  Антропологічний – вивчення зумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти.
  7.  Соціально-психологічний метод установлює факти залежно від їх приналежності до соціальних груп, етносів.
  8.  Критико-діалектичний метод – виявлення внутрішніх протиріч як джерела саморуху політики.
  9.  Порівняльний метод – порівняльна політологія передбачає зіставлення однотипних політичних явищ.

Завдання, цілі та функції політології

Мета політології – зрозуміти форму, багатоваріантність і випадковість політичних змін, а не провіщати зміст непередбаченого і сталість.

Одне з найважливіших завдань науки про політику – наукове консультування. Тут потрібна багатоманітна предметна і методологічна компетентність, забезпечити яку можуть у багатьох випадках лише представники наукового знання. Наукове консультування політики являє собою експериментальний консенсус, апробацію розбіжностей і суперечок, і дійсного для всього суспільства консенсусу.

Функції політології:

  1.  Службові інструментальні функції обслуговування політичної  практики: а) нормативних функцій, визначення норм діяльності політичних установ і осіб, б) функції планування політичних дій і процесів; в) прогнозування очікуваних результатів; г) організаційні функції (опрацювання рекомендацій)
  2.  Пізнавальна функція: а) теоретичний аналіз політичних ідей, теорій; б) побудова теорії відповідного політичного об’єкта;
  3.  Створення власної методології. Тут і конкретно-історичні дослідження, і системні дослідження, і теорія ігор, уявлення про взаємодію суб’єкта політики і його оточення і т. ін.

Політика як суспільне явище

  1.  Політика як відносини, що регулюють реалізацію інтересів відповідних суб’єктів.
  2.  Політика як відповідна форма, що забезпечує отримання, використання та реалізацію влади.
  3.  Функціональне трактування, тобто усвідомлення політики через властиві їй конкретні функції управління, розподілу ресурсів, збереження внутрішнього і зовнішнього миру.
  4.  Телеологічна інтерпретація політики, тобто уявлення про неї через визначення цілей.

Походження політики

Світ політики, що утворився на певному етапі розвитку суспільства, змінюється разом із прогресом останнього. Формування «розширеного порядку людського співробітництва» (Ф.А. Хайєк).

М. Вебер – політика – могутнє, повільне буріння твердих пластів, яке проводиться одночасно з пристрастю і холодним окоміром.

Платон і Аристотель, як відомо, зводили політику до дій держави.

Макіавеллі розуміє політику, як загальне поняття “держави”.

Гегель ідентифікує світ політики з простором права.

Нарешті, політологія, остаточно формуючись як окрема наука у першій половині ХІХ ст., постає у вигляді правової школи (Rechtsstaat), ціллю якої також було вивчення держави.

Сутність політики: властивості, структура, функції

Функціонування політики у формі співучасті й взаємодії керуючих і керованих обумовлене наявністю груп населення, з яких одні виконують функції управління суспільством (еліта, лідери), а інші не тільки підкоряються, але й впливають на вибір цих елітарних груп.

Політика має певну структуру. Складові компоненти її: політичні відносини, політична свідомість і політична організація суспільства.

Політичні відносини – це специфічні стійкі відношення суспільних груп між собою та інститутами влади.

Політична свідомість характеризує політику з боку сприйняття її суб’єктом та безпосереднього включення його у політичне життя. Політична свідомість – це багаторівневе творення, яке включає до себе масову, групову й індивідуальну свідомість.

Політична організація суспільства передбачає відповідну систему елементів, які забезпечують доступ до влади, використання влади задля досягнення відповідних інтересів тими чи іншими соціальними суб’єктами.

Взаємодія цих структурних елементів надає політиці внутрішню цілісність, дозволяє їй виконувати важливі функції в суспільстві.

Загальні функції:

  •  Відображення владно значущих інтересів усіх груп населення.
  •  Вивчення і раціоналізація суперечностей,
  •  Людино-творча функція, яка дозволяє особі конституювати себе як самостійну соціально активну істоту.
  •  Забезпечення іноваційності соціального розвитку суспільства і людини.

Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя.

Взаємодія політики й економіки складна і важлива своїми наслідками.

Важливо усвідомити, що вплив політики на економіку – це не якась стала величина.

Політика взаємодіє не тільки з економікою, але й з іншими сферами суспільства: культурою  і наукою, правом і ідеологією, етикою і мораллю.

Політика як мистецтво можливого

М.Вебер «досягти можливого», як формулює думку класик політичної науки, здатен лише той, хто «тягнеться до неможливого», хто має справді видатні здібності до політичної діяльності, хто, незважаючи на будь-які труднощі і складності, здатен вимовити : «І все ж таки…».

Проф. Стенфордського університету Девід Хелд, політика це боротьба «за організацію людських можливостей».

Усвідомлення цілей розвою – це справжнє мистецтво політики. Остання у певному розумінні взагалі постає як процес, ціле визначення у загально-історичному розрізі, у межах певної епохи чи періоду, а також у межах соціальної групи, політичної партії, окремих періодів.

Політика як мистецтво уособлюється і в іншому балансі, котрий міститься в середині неї самої. Йдеться про співвідношення між двома типами влади, яка є головним знаряддям політики.

Інформованість політики базується на всеохоплюючій та високоякісній інформації. Своєчасність політики дозволяє не відкладати рішень до загострення проблем і виникнення конфліктів. Злагодженість політики передбачає погодження її різних видів: економічної, соціальної, духовно-інформативної, силової; оптимізацію стратегічних і поточних завдань і т.ін.

Політичний реалізм – складова компонента будь-якого політичного курсу.

Місце та роль політології в системі суспільних наук

Політологія – наднаука про політику, яка користується іншими науками.

Політологія – різновид суспільних наук, що вивчають політику.

Політика – інтегративна наука.

2. Політична Влада

1. Сутність та ознаки влади

3. Типи владних структур

2. Ресурси та структура влади

4. Реалізація і легітимність влади

Сутність влади

Влада – це певні взаємозв’язки, що передбачають наявність суб’єкта і об’єкта, вольове ставлення суб’єкта до об’єкта, з використанням волі та примусу.

Влада – це взаємодія двох сторін: суб’єкта і об’єкта, при чому відносини тут мають асиметричний характер: перший – примушує, другий – підкоряється. М.Вебер: «Панування означає шанс зустріти підкорення певному наказові».

Природа походження влади

Найпоширенішими концепціями є телеологічні, біхевіористські, психологічні, системні і реляціоністські.

Телеологічні (з точки зору мети) визначення влади характеризують її як здатність досягнення певних цілей, одержання намічених результатів.

Біхевіористські трактування влади розглядають її як особливий тип поведінки.

Психологічна концепція влади базується на працях З.Фрейда, який, як відомо, розумів психіку людини як цілісне утворення.

Системне (структуралістське) трактування на відміну від біхевіористського, що йде до розуміння влади знизу вверх, від індивіда до суспільства, виходить із похідності влади від соціальної системи.

Реляціоністське трактування (з франц. Relation - відношення) розглядає владу як взаємини між двома партнерами, при якій один із них справляє визначальний вплив на другого.

Ресурси влади

Ресурси поділяються на утилітарні, примусові, нормативні, економічні, соціальні, культурно-нормативні, демографічні.

Утилітарні ресурси – це матеріальні й соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей.

Примусові ресурси – це звичайно заходи адміністративного впливу, які використовуються у випадках, коли утилітарні виявляються неефективними. Нормативні ресурси влади включають засоби впливу на внутрішній світ людини, її ціннісні орієнтації і норми поведінки.

Економічні ресурси – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва.

Соціальні ресурси – це здатність змінювати (підвищувати, знижувати) соціальний статус, ранг або місце в соціальній стратифікації.

Культурно-нормативні ресурси - це знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки й освіти.

Силові ресурси включають у себе апарат фізичного примусу, який має в своєму розпорядженні зброю і спеціально навчених людей.

Демографічні ресурси є доволі специфічними, універсальними і багатофункціональними, вони створюють усі інші ресурси.

Структура влади

Влада – воістину багатоаспектний феномен. Вона виглядає наступним чином:

- Соціальна влада щільно пов’язана з економічною, що передбачає розподіл матеріальних благ, означає розподіл станів у соціальній структурі, визначення статусів, посад і привілеїв.

- Духовно-інформаційна влада – це влада, здійснювана за допомогою наукових знань та інформації.

- Політико-силова влада – це влада, яка опирається на силові ресурси і означає контроль за людьми за допомогою легального застосування фізичної сили або загрози її застосування.

Типологія влади за змістом: інституційна і не інституційна.

Перша організована у формі різних установ із структурами керівних і підлеглих рівнів.

Друга на відміну від першої, не формалізована, вона реалізується при відсутності чітко виражених керівних і виконавчих ланок.

За кількісною ознакою, одноосібна (монархічна, самодержавна, диктаторська), олігархічна  (влада згуртованої групи) і поліархічна (множинна влада ряду інститутів).

За соціальним типом управління – монархічна і республіканська. Демократична і авторитарна, при цьому остання може бути деспотичною, тоталітарною.

Реалізація і легітимність влади

Реалізація влади – це стрижнева проблема науки про політику. Влада реалізується не лише відкрито. Дослідники, розрізняють очевидну й приховану влади. У найзагальнішому вигляді ефективність реалізованої влади – це її результативність, тобто ступінь втілення нею тих функцій і очікувань.

Важелі, що роблять демократичну владу ефективною. Перший з них – це розподіл демократичної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу й судову.

Поділ влади на три гілки гарантує її від узурпації і забезпечує ефективну реалізацію. Другий важіль – владне панування в суспільстві не окремої особи, а закону, а також рівність громадян перед законом. Влада закону захищає суспільство від можливої суб’єктивістсько-волюнтаристської діяльності правителів.

Третій важіль – сполучення демократичною владою обох її сторін: примусу як силового панування, і примусу як усвідомленої підлеглості громадян законові.

Поняття і типи легітимності влади.

Термін «легітимність» походить від латинського «legitumus» - законний.

Наука про політику трактує нині легітимність як певний стан психіки індивіда в чітко визначний проміжок часу, стан який виражає рівень задоволеності функціонуванням соціально-політичних структур.

М.Вебер. Традиційна легітимність, як показав класик політичної соціології, набувається завдяки звичаям, звичці підкорятися владі.

Легальна або раціонально-правова легітимність заснована на раціонально зрозумілому інтересові, що спонукає людей підкорятися рішенням державних структур.

Харизматична легітимність базується на вірі у надзвичайні якості, чудесний дар, тобто в харизму керівника.


Механізм балансу влади на прикладі ФРН

3. Політична система суспільства

1. Поняття політичної системи

3. Типи політичних систем

2. Функції політичної системи

4.Громадянське суспільство – основа демократичної політичної системи

Поняття політичної системи

Поняття політична система є одним із ключових у сучасній політології. Уперше його увів до наукового обігу у 1953 р. американський політолог Девід Істон.

Політичні ж системи, стверджує Д. Істон, подібні до біологічних й існують в оточуючому середовищі, що у свою чергу складається з безлічі інших систем. За класичним визначенням Д. Істона, політична система є сукупність взаємодій, через які здійснюється авторитетний розподіл цінностей у суспільстві.

Функції політичної системи суспільства:

- Визначення мети і завдань розвитку суспільства, вироблення програми його життєдіяльності;

- Мобілізація ресурсів суспільства для досягнення поставлених завдань;

- Інтеграція всіх елементів суспільства, підтримування його відповідної цілісності та стабільності;

- Обов’язковий для всіх громадян розподіл цінностей у суспільстві.

Механізм функціонування політичної системи

Щоб зводити вимоги відповідно до можливостей системи, треба здійснювати такі функції:

  •  Висловлення вимог (або «артикуляція інтересів» - термін уведено відомим американським політологом Г. Алмондом).
  •  Регулювання вимог. Вимог завжди багато, отже, якщо їх потік не фільтрувати й не спрямовувати відповідними каналами передачі інформації (каналізувати), то система може ними похлинутися.
  •  Скорочення вимог. За допомогою цієї функції приплив вимог систематизують, упорядковують, зводять до певної кількості альтернатив, які й подають потім політичній системі. Д. Істон називає це сполученням «комбінацією вимог», Г.Алмонд – «агрегуванням інтересів».

Форми підтримки можна класифікувати таким чином:

  •  Матеріальна підтримка (сплата податків та інших стягнень, надання послуг системі, наприклад, праця на громадських засадах або військова служба);
  •  Дотримання законів та інших норм, наявних у певній системі;
  •  Участь у політичному житті (голосування під час виборів та інші форми політичної активності на підтримку системи);
  •  Шанобливе, поважне ставлення до влади, державної символіки та офіційних церемоній, увага до офіціальної інформації;
  •  Функція норма творчості охоплює вироблення авторитетних правил, які визначають і регулюють форми поведінки людей і груп у суспільстві;
  •  Функція «застосування правил» пов’язана уведенням правил чи законів у  дію;
  •  Функція «контролю за додержанням правил» передбачає інтерпретацію законів і дій, пов’язаних із визначенням фактів порушення норм та накладання відповідного стягнення на порушників.
  •  Функція «політичної комунікації» забезпечує поширення, передавання політичної інформації між керівниками й керованими.

Типи політичних систем

Кожна країна має свою унікальну й неповторну політичну систему, специфіка якої зумовлена особливостями соціально-культурного, економічного і міжнародного середовища її існування, історичними традиціями розвитку самої політичної системи.

Поділ політичних систем на демократичні й недемократичні дуже поширений у сучасній політичній науці та політичній практиці. Основи такої типології базуються на використовуванні двох критеріїв: характеру політичного режиму і рівня розвитку громадянського суспільства. Поняття «політичний режим» характеризує засоби і методи виявлення політичної влади. Політичні режими, що переважно спираються на такий метод вияву політичної влади, як насильство, вважають недемократичними. Демократичний політичний режим базується на волевиявленні більшості через голосування, а в реалізації цієї волі спирається на закон.

Недемократичні політичні системи часто позначаються терміном «автократія» (від грецького autokrateia – самовладдя, самодержавство.) Автократію розуміють як необмежену владу однієї особи або групи осіб. Із давнини аж до ХХ ст. автократія була домінуючою формою виявлення політичної влади.

У ХХ столітті автократичні системи поділяють на авторитарні й тоталітарні. Ті й інші базуються на недемократичному політичному режимі. Для авторитарної політичної системи (авторитаризму) характерною є необмежена влада однієї людини (диктатора, монарха) або групи людей (політична партія, військова хунта, та ін.). Безжальна (або надто жорстка) стосовно своїх суперників, авторитарна система доволі нейтрально до діяльності, яка не загрожує її правлінню.

На відміну від авторитаризму, тоталітарна політична система контролює усі сфери громадського життя, втручається у приватне життя людини. Авторитаризм вимагає слухняності, тоталітаризм – покори й обожнювання.

Політичні системи багатьох країн мають перехідний (від тоталітаризму до автократизму, від авторитаризму до демократії та ін.) або проміжний, характер (поєднують у собі елементи тоталітаризму й автократизму, авторитаризму і демократії). Так політичні системи існують, як правило, у країнах, що розвиваються, де громадянське суспільство відносно нерозвинене, а політичні режими зберігають доволі багато ознак авторитаризму.

Політична система України, як і політичні системи більшості інших пострадянських країн, являє собою перехідну форму, для якої характерні здійснення демократичних перетворень, подолання спадщини тоталітаризму в політичній, соціально – економічній та духовно-ідеологічних сферах.

Громадянське суспільство – основа демократичної політичної системи

Громадянське суспільство під яким розуміють автономну й безпосередньо не залежну від держави систему громадських інституцій, між особистих та між групових відносин. Мова йде про такі інституції як родина, церква, засоби масової інформації, інститути культури, професійні, наукові та інші недержавні організації, об’єднання тощо.

Громадянське суспільство є своєрідною мембраною, прикордонною сферою між політичною системою і громадянським середовищем. Рівень розвитку громадянського суспільства визначає ступінь незалежності громадян від держави.

Демократична політична система базується на демократичному політичному режимі і розвиненому громадянському суспільстві. Громадянське суспільство обмежує державу, передаючи або розподіляючи з її інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, соціальній і духовній сферах громадянського життя.

Глобальне громадянське суспільство – планетарна сукупність усіх громадян світу, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що перебувають за межами новостворюваної глобальної держави, її директивного регулювання і регламентації, але гарантуються і охороняються згаданими вище політичними структурами глобальної держави.

Глобальне громадянське суспільство – є системою суспільних структур, відносин, свідомості і діяльності, незалежних від політичних структур (наддержавних, міждержавних і державно-національних), відносин.

Основні функції глобального-громадянського суспільства – забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної та духовної сфер глобального суспільства, їх самовідновлення та передачі від покоління до покоління.

Для роздумів про найважливіше в Україні

Цицерон “Держава є власність народу, а народ не будь-яке зібрання людей… а зібрання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів... Закон є сполучною ланкою громадянського суспільства, а право встановлено законом, однакове для всіх”

Томас Гоббс “Як відомо, цією громадянською наукою першим зацікавився Сократ. За ним звернулися до неї Платон, Арістотель, Цицерон.”

Джон Локк “Ні для кого у громадянському суспільстві не може бути зроблено виняток із законів цього суспільства”

Кант “Найбільша проблема для людського роду дозволити яку його змушує природа, - досягнення загального правового громадянського суспільства”

Гегель “Громадянське суспільство є роз’єднання, що з’являються посередині між родиною і державою, хоча розвиток громадянського суспільства настає пізніше, ніж розвиток держави”

Т.Пейн. Протистояння громадянського суспільства держави є провідною ідеєю, за ним “держава – необхідне зло; чим його менше, тим краще”

Карл Попер “Згодом магічне, племінне чи колективістське суспільство ми пойменуємо закритим суспільством, а суспільство, де індивіди змушені ухвалювати особисті рішення відкритим суспільствам.”

Громадянське суспільство

– Це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів.

- Це формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об’єднаннями своїх інтересів.

- Це об’єднання активних громадян, які діють на публічній сцені задля реалізації певних ідей.

- Це сукупність етичних, релігійних, національних, незалежних від держави відносин і інститутів.

- Це особливий аспект бачення суспільства, де людина себе реалізує як громадянин.

Громадянське суспільство – це окремі громадяни та їх об’єднання, які займають активну громадянську позицію, відстоюють власні та суспільні інтереси у стосунках із державою, незалежні від неї і мають реальний суттєвий вплив на суспільне, політичне життя країни.


Механізм стримань і противаг на прикладі США

4.Держава у сучасному суспільстві

1. Сутність держави, як соціальної організації

3. Правова держава та її характеристики

2. Державне управління й устрій

4.Державний устрій України

Походження, зміст, сутність та ознаки держави

Держава посідає в нашій свідомості домінуюче місце.

Одні пов’язують появу держави з появою самого суспільства, другі – з процесами, що відбуваються в суспільстві, треті – з діями Творця.

Ознаки держави. Держава – це не тільки система органів, які реалізують організаційно-управлінські відносини, чим забезпечується цілісність функціонування суспільства. Держава має ще принаймні чотири головні ознаки: територія, народ, суверенітет, влада. Територія – це просторова форма і матеріальна основа життєдіяльності людей. Кожна держава, таким чином, має свої територіальні ознаки кордони.

Поважання територіальної цілісності, недоторканості кордонів є необхідними елементами всіх міждержавних політичних договорів.

Суттєвою ознакою держави є народ. Цей головний елемент поняття державно-правового суспільства свідчить про те, що його складає більшість людей («народ держава»), які проживають на одній території, співіснують не ізольовано один від одного, впливають один на одного, а також один проти одного.

Однією з важливих ознак держави є суверенітет. Суверенітет – це невід’ємна її властивість, тобто за відсутності суверенітету немає і держави. Суверенітет держави можна визначити як делеговану народом верховну владу, що полягає у самостійному, незалежному здійсненні державною своїх функцій у рамках внутрішнього і міжнародного права.

Держава не може існувати без публічної влади і тому форми її організації обумовлюють існування держави, як соціального утворення.

Ознакових атрибутів держави можна виділити ще декілька, але названі в повному обсязі розкривають її сутність.

Державне управління і устрій

Форма правління – це організація верховної державної влади, механізм взаємодії її структурних елементів. Вона відповідає на запитання: як реально здійснюється влада і хто є її джерелом.

Основні форми правління – монархія і республіка.

Монархія – це така форма правління, за якої вища державна влада представлена однією особою, що сідає звичайно на престол, як спадок або інколи обирається довічно.

Республіка є такою формою правління за якої органи держави або обираються, або формуються загальнонаціональними представниками й установами.

Розрізняють три основні види республік: президентську, парламентську, змішану (або напівпрезидентську).

Визначальною ознакою президентської республіки , як це випливає з її назви, є наявність в державі поста президента. Справа в тому, що президент завжди є главою держави, але не завжди – главою виконавчої влади. В зв’язку з тим президентська республіка має місце тільки в тих випадках, коли президент одночасно є і главою держави і главою виконавчої влади. Крім того, президент обирається загальними голосуванням, а це означає, що, по-перше, він не залежить від парламенту, тобто не несе перед ним відповідальності; по-друге, він за своїм розсудом формує органи виконавчої влади. (США, Бразилія)

В парламентарній республіці уряд формується парламентом із числа депутатів, що перемогли на виборах, від партій або партійних коаліцій.  Його очолює обраний парламентом прем’єр – міністр. Уряд несе відповідальність перед парламентом. (ФРН, Італія, Австрія, Португалія та ін.)

Що стосується президента як глави держави, то він в парламентарній республіці формально може наділятися значними повноваженнями, але в дійсності не чинить істотного впливу на хід політики. Парламентарна форма правління притаманна в основному європейським державам.

При змішаній (напівпрезидентській) формі правління глава держави – президент – особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру його голови, який підлягає затвердженню парламентом (Франція, Росія, Фінляндія).

Форма державного устрою це адміністративно-територіальний устрій держави, характер взаємовідносин між державою та її частинами, між центральними та місцевими органами. Сучасна держава має дві форми – просту (унітарну) та складну (федеративну).

Унітарною є така держава, складові частини якої не мають ознак державності, а управління належить виключно центральному уряду. В унітарній державі місцеві та регіональні органи управління не мають влади для прийняття якого-небудь політичного рішення. В цих державах – єдині центральні органи державного управління, єдина конституція, єдине громадянство, тощо. Унітарні держави склалися переважно в країнах із мононаціональним складом населенням.

Федеративною є така держава, складові частини якої мають відповідні ознаки державності. Тут місцевим та регіональним органами управління надаються виняткові повноваження в прийнятті деяких політичних рішень. У федеративній державі два уряди (центральний і регіональний) контролюють одну і ту саму групу людей, маючи при цьому різні повноваження в прийнятті політичних рішень. Федеративна форма державного устрою, як правило, виникає в результаті компромісу між її суб’єктами, коли вони об’єднуються в єдину державу, або там, де виникають труднощі в об’єднанні держави, або як результат територіальних та національно-культурних відмінностей.

На сьогодні в світі налічується 18 федеративних та 177 унітарних держав. При цьому треба враховувати, те що питома вага федеративних держав значно більше за їх кількість. При наявності 12% загальної кількості країн світу, їм належить 51% території землі та 38% населення світу.

Від федерації як складної держави слід відрізняти конфедерацію – союз, лігу держав, створену задля відповідної мети. Це державне утворення не підпадає під поняття форми державного устрою. Конфедерація існує короткий час і створюється на основі договору. В представницьких органах конфедерації делегати представляють суверенні держави. Конфедерація не має суверенітету і в ній створюються тільки ті органи, які необхідні для досягнення спільних цілей (воєнних, політичних тощо).

Більшість держав і організацій мають офіційній набір законів і правил, які визначають основні способи розповсюдження своїми власними справами. У даному випадку мова йде про Конституцію з великої літери.

Правова держава та її характеристики

Термін правова держава вперше запропоновано німецьким філософом Кантом, потім він поширився в німецькій юридичній літературі. Опрацювання концепції правової держави диктується потребою у встановлені такого співвідношення між державою і правом, щоб реалізовувала державна політика, яка ґрунтується на праві, була б найефективнішою. Поява правової держави була обумовлена розвитком самого суспільства, а її становлення стало можливим тільки за умов наявності громадянського суспільства.

Громадянське суспільство – це взаємовідносини вільних і рівноправних особистостей, які розвиваються в умовах ринку та демократичної правової держави.

Наявність громадянського суспільства – важлива ознака правової держави, досвід виникнення останнього дає можливість виділити наступні її ознаки.

  1.  Принцип первинності й верховенства права. Він лежить в основі відносин між правом і державою. Верховенство права означає примат його над державою, полягання держави праву.
  2.  Принцип відповідності закону праву. Його можна визначити як категоричний імператив – вимогу до держави приймати правові закони.
  3.  Принцип формальної рівності. Передбачає визнання права як однакового для всіх масштабу свободи.
  4.  Принцип суверенності. Означає внутрішню і зовнішню незалежність держави.
  5.  Принцип розмежування влади. У правовій державі цей принцип лежить в основі структурної організації і функціонування державної влади та її органів.
  6.  Принцип виборності і ротації влади. Цей принцип випливає з того, що в правовій державі народ як виток влади повинен мати змогу на її формування. Соціальна держава забезпечує:
  •  Рух до затвердження в суспільстві соціальної справедливості;
  •  Зменшення соціальної нерівності;
  •  Забезпечення кожній людині роботи, або іншого джерела існування;
  •  Збереження миру і згоди в суспільстві;
  •  Формування нормальних умов для життєвого середовища людини

Соціальна держава заснована:

  •  На достатньо високому рівні економічного розвитку;
  •  На демократизмі і політичній системі;
  •  Компромісу основних політичних сил відносно цілей і шляхів розвитку суспільства;
  •  Розвиток систем соціального партнерства і захисту громадян;
  •  Підвищення ролі держави в системі регулювання соціально економічних процесів та забезпечені соціальні гарантії для людини;
  •  Дотримання необхідних стандартів, пов’язаних з якістю життя людей.

Унітарні держави з елементами федералізму та квазіфедералізму.

№ п/п

Назва

Кількість складових частин та їх статус

1.

Антигуа і Барбадос

3 незалежних острови

2.

Бірманський Союз

4 держави, 8 округів, 1 спеціальний округ

3.

Республіка Вануата / Нові Гібриді

Конституційно легалізовані острови

4.

Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії

4 країни, 5 самоврядних островів

5.

Республіка Гана

9 адміністративних регіонів

6.

Грузія

2 автономні республіки

7.

Народна республіка Китай

5 автономних регіонів, 3 племінні федерації, 22 провінції

8.

Республіка Колумбія

23  департаменти, 4 інтенданства, 3 комісаріати

9.

Ізраїль

1 автономія

10.

Іспанія

17 автономних регіонів

11.

Італійська республіка

15 звичайних, 5 спеціальних автономних регіонів

12.

Республіка Ліван

Консоціативний федералізм

13.

Молдова

2 (невизнані) автономії

14.

Королівство Нідерланди

11 провінцій, 1 асоціативний штат

15.

Незалежна держава Папуа-Нова Гвінея

2 групи незалежних островів

16.

Республіка Південна Африка

4 провінції, 6 хоумлендів

17.

Південно-західна Африка – Намібія

2 складові частини

18.

Португальська республіка

2 автономні заморські регіони

19.

Соломонові острови

4 райони

20.

Демократична республіка Судан

1 автономія, 7 автономних регіонів

21.

Об’єднана Республіка Танзанія

2 складові частини

22.

Україна

1 автономна республіка

23.

Острови Фіджі

Консоціація 2 етнічних спільнот

24.

Франція

1 автономний острів, 4 заморські території

25.

Японія

47 префектур


Державний устрій України

З прийняттям Конституції України 1996 року наша країна вступила в новий етап державотворчого процесу. В Основному Законі Україна визначається як правова, демократична, соціальна держава з унітарною формою державного устрою, яка поділена на 27 територіально-адміністративних одиниць, серед них Автономна Республіка Крим, 24 області та міста Київ і Севастополь з особливим статусом.

5. Проблемна інституційна характеристика президентства та парламентаризму

1. Загальна характеристика інституту президентства

3. Парламентаризм як форма представницької влади

2. Моделі президентської влади

4. За і проти бікамералізму в Україні

Загальна характеристика інституту президентства

Інститут президентської влади з’явився внаслідок природнього розвитку демократичних форм державного устрою. У країнах з республіканською формою правління головою держави є президент, якого обирає певна частина суспільства на конкретний період. Він має широкі фактичні повноваження, оскільки поєднує у своїх руках функції голови держави, а в певній частині країн – і голові уряду.

Посаду президента вперше введено Конституцією США у 1787 р. Американці мали на увазі інститут президента, як перший серед рівних.

Більшість країн світу, де існує республіканська форма правління обрали інститут президента тому, що:

По-перше, президент втілює в собі голову держави. У його руках, сконцентровано свідому і творчу базу виконавчої бази;

По-друге, президент є символом єдності певної державної цілісності. Символ цей відіграє важливу роль;

По-третє, повноваження і компетенції президента залежать від певного порядку політичних сил у суспільстві, традицій кожної країни, від рівня політичної культури народу, усталених конституційних норм;

По-четверте, компетенції президента регульовано законодавчими інститутами влади, а його функціональну діяльність зведено до виконання технічних управлінських функцій, але не політичних;

По-п’яте, президентська влада має визначений правовий статус, що виявляється у різних формах. Серед них виділяється перш за все правовий інститут вето, який призначено для підтримування “конституційного балансу” між президентом і законодавчими інститутами влади.

Моделі президентської влади

Президентська влада у будь-якій країні спирається на власну конституційну базу і специфіку, право регулятивну та політичну діяльність. Незважаючи на індивідуальну неповторність і самобутність президентської влади у кожній країні, її можна систематизувати за певними критеріями. З їхнього складу перш за все треба виділити спосіб легітимізації президентської влади, який передбачає такі моделі.

Перша модель – безпосереднє обрання президента шляхом відкритих загальних виборів. Тут кожен виборець має лише один голос. Ця модель реалізує принцип “волевиявлення народу”. Його незаперечними перевагами є те, що: Забезпечено досить високий рівень демократизму, оскільки обрання президента залежить від максимально можливого прямого волевиявлення людей; Гарантовано обрання найпопулярнішого і найавторитетнішого політичного лідера, що користується підтримкою електорату (виборців); Реалізовано незалежність здобуття посади президента від законодавчої влади, що посилює міцність розподілу влади; Забезпечено авторитет президентської влади як інституту керівництва державою. Така модель реалізована у Франції, Польщі, Росії, Україні, Азербайджані, Казахстані, Туркменії, Узбекистані.

Для другої моделі  є характерним обрання президента за декілька етапів. Під час першого етапу шляхом загальних виборів обирають електорів (вибірників). На другому етапі електори висловлюють свою компетентну думку на користь того чи іншого кандидата. За такої процедури легітимізації президентської влади думку виборців враховано опосередкованим способом, хоча обрання того чи іншого електора вже визначає, якому з кандидатів буде віддано перевагу.

Ця модель дещо ускладнює процедуру обрання, але наявність додаткових ускладнень гарантує президентство від випадкового емоційного вибору. Адже кінцеве рішення залежить від компетентних електорів. Їхній професіоналізм і висока громадянська відповідальність можуть стати надійною перепоною на шляху випадковості й спрощення. Наприклад, у 1888 р. Грівер Клівленд користувався великою популярністю, але внаслідок несприятливого розподілу голосів колегії виборців його не було обрано на новий строк. Така модель використовується у США, Аргентині, тощо.

Третя модель передбачає одержання президентської посади через опосередковані вибори. В одному випадку вони відбуваються за участі парламенту, як, наприклад, у Швейцарії, Туреччини, Болгарії. В Італії вибір колегії виборців з членів парламенту і представників територіального самоврядування. У Німеччині президента обирають федеральний парламент і представники земельних ландтагів. Президента Кубинської республіки обирає Рада Міністрів.

Четверта модель – недемократична – використовує поза конституційний спосіб одержання президентської влади. Цього досягають шляхом військових переворотів, кулуарних інтриг, змов, коли певні політичні елітні кола, спираючись на підтримку частини військово-політичних сил, використовують створену ситуацію або виниклу політичну нестабільність з метою встановлення влади вигідного для політичного лідера або диктатора. За таким спосібом було встановлено недемократичну президентську владу в ряді країн Африки, Латинської Америки й Азії.

Моделі президентства в залежності від повноважень і компетенцій президента.

Класичним зразком моделі сильної президентської влади є США. Тут президент є главою держави, шефом федерального уряду, головнокомандуючим збройними силами. Він і глава виконавчої влади з достатнім повноваженнями, що дозволяє йому вести енергійну політику. В нього є багато можливостей впливати на людей, які входять до складу уряду. Президент США є й керівником партії, що дає йому ще шанс додатково використовувати політичні функції. До того ж президент має право надсилати законопроекти до конгресу в межах виконання оперативної управлінської діяльності, але в той же час він підзвітний конгресові в межах компетенції останнього.

За помірною моделлю президентської влади президент є главою держави, головнокомандуючим збройними силами, хоча армія фактично підкоряється прем’єр-міністрові. Він приймає участь у призначенні та зміщенні голови уряду або може через парламент проводити його призначення або зняття. Президент головує в раді оборони, або раді безпеки, якщо такі існують. Він підписує та обнародує закони, виносить питання на референдум, має право розпуску парламенту. Правда, існують країни, де ця модель не передбачає права президента розпускати парламент. Президент призначає осіб на всі вищі військові посади, оголошує надзвичайний стан. Глава держави призначає своїх повноважних представників на місцях, де вони втілюють у життя рішення, прийняті центральною виконавчою владою, і контролюють, щоб на місцях було реалізовано державні інтереси. Але, президент повинен рахуватися з незалежністю й автономією регіональної місцевої влади, яка може самостійно вирішувати багато питань. Ця влада діє незалежно від президентської влади, але в обсязі своїх компетенцій. Така модель існує у Франції, Польщі, Румунії, тяжіє до неї й система президентства в Україні.

Модель слабої президентської влади діє при кабінетно-парламентській формі управління державою. Тут президент виступає як певний символ держави. Офіційно  його вважають главою держави, і він координує виконавчу владу в країні. Його роль зведена до виконання чотирьох функцій: церемоніальної, інтеграційної, представницької та гарант конституційних прав. Обсяг повноважень і компетенцій президента дещо менший, ніж у голови кабінету або прем’єра, який керує збройними силами та системою виконавчої влади. Голові Уряду підпорядковані всі державні структури. Уряд функціонує відокремлено і незалежно від інституту президентства, виробляє стратегію економічного розвитку, здійснює безпосереднє державне регулювання різних сфер суспільного життя, веде зовнішньополітичну діяльність. Таку модель президентства використовують у ФРН, Італії, Ісландії, Австрії.

Особливості запровадження інституту президентства в Україні

Інститут президентства в Україні був запроваджений на хвилі лавиноподібної ейфорії державної незалежності. Сквапливість і непослідовність цього запровадження не дозволили глибоко осмислити модель президента у відповідності до ментальних вимог українства.

Атрибути президентської влади визначались “на бігу” в процесі функціонування самого інституту. Процедура відбору кандидатів на посаду президента зводилась до протиборства особистостей, а не до вибору програм, як це існує у сталих президентських системах. Президентство розглядали як чергове чудо, що виведе країну з глибокої економічної та соціальної кризи, а коли чудодійство не спрацювало то зростало й швидке розчарування президентським інститутом і конкретним лідером. Так, з очікуваної багатьма універсальної панацеї від усіх лих президентство перетворилось у мало престижний інститут державного керівництва. Тому із трьох діючих президентів кожний виборював для себе особливі повноваження. За часів Л.Д. Кучми це перетворилося в автократичний механізм управління державою.

Інститут президентської влади формувався в посттоталітарних умовах, де панувало домінування державних органів влади. Це дозволяло політичним лідерам розглядати президентську посаду не як новий демократичний механізм функціонування влади, а як старий спосіб реанімації монополізму в системі влади, коли ніби то інтереси всього народу дають право на зазіхання величезних обсягів влади. В умовах панівного становища державно бюрократичних структур та існуючого монополізму в системі владних відносин законодавча влада представлена єдиним інститутом, Кабінет Міністрів після конституційної реформи набув прямого підпорядкування Верховній Раді, але Президент продовжує утримувати своє домінування над системою виконавчої влади через пряме підпорядкування йому голів місцевих державних адміністрацій та призначення і звільнення керівників силових структур. Звідси президентська влада стає одним із інструментів насаджування нового моно ідеологізму і сприянням формування автократизму. Важливою запорукою для цього є  властивий стиль форми та методи державно управлінської діяльності, в яких широко використовуються рудименти радянської спадщини. Звідси виникає підстава для широкої демагогії, перетворення інституту президентства в беззаперечну інстанцію, яка домагається безапеляційності і безпомилковості обраного політичного курсу того чи іншого лідера.

Модель президентської влади в Україні заслуговує на подальшу модернізацію та удосконалення, що повинна забезпечити конституційна реформа шляхом прийняття або нової редакції, або нової Конституції України, що дозволить привести інститут президентства до ментальних вимог української нації.

Парламентаризм як форма представницької влади

Парламент це виборний колегіальний орган, який має переважні права у сфері законотворчості. Завдяки парламенту в країні створюються, розвиваються і зберігаються демократичні форми правління. У різних країнах норми парламентського права є різними, які відрізняються конституційними засадами і формами суспільного ладу.

Конституція України визначає основні моменти організації Верховної Ради України. Закон України “Про регламент Верховної Ради України” є одним із найважливіших актів, що регулює роботу Верховної Ради України. Цей закон передбачає порядок скликання і проведення сесій Верховної Ради України, формування органів державної влади, порядок здійснення контрольної діяльності, процедуру окремих видів діяльності органів Верховної Ради та народних депутатів. Закон України “Про постійні комісії у Верховній Раді” унормовує діяльність робочих органів Верховної Ради. Відповідно до нього всі народні депутати розподіляються по комітетам і опікуються законодавством у певній сфері суспільного життя. Закон України “Про статус народного депутата” регулює діяльність цієї інституції.

Функції парламенту:

Законодавчі функції. Розробка та прийняття законів та інших законодавчих актів. Законопроекти спершу розглядаються парламентським комітетом, потім сесією парламенту, знову комітетом і знову затверджуються на сесії.

Контрольні функції. Верховна Рада має право здійснювати контрольні санкції до Кабінету Міністрів через заслуховування звітів, контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина через Уповноваженого Верховної Ради України, контроль бюджетно-фінансової діяльності через Рахункову палату.

Установчі функції парламенту пов’язані з призначенням посадових осіб виконавчої влади. Вони залежать від форми державного устрою. 85 стаття Конституції України визначає перелік установчих функцій Верховної  Ради України.

Бюджетно-фінансові функції парламенту полягають у розробці і затвердженні національного бюджету та контролю за його виконанням. 

Внутрішньо - політичні функції парламенту – затвердження загально державних програм, перелік об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації, прийняття відповідних законів, щодо пенсійного забезпечення і засад регулювання праці, зайнятості, сім’ї та шлюбу.

Зовнішньо - політичні функції. Визначення засад зовнішньої політики, надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів, прийняття законів про зовнішньо  політичну і зовнішню економічну діяльність, оголошення за поданням Президента стану війни і укладання миру, схвалення рішення Президента про використання збройних сил в результаті агресії, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам і про направлення підрозділів збройних сил до інших держав.

Структура парламенту

Парламенти бувають однопалатні і двопалатні. В парламенті є два складових структурних елемента: організаційний і політичний.

Організаційний – передбачає голову (Спікера) та склад відповідних комітетів.

Політичний – голова та його заступники та відповідні політичні фракції.

В структуру Верховної Ради України існує ще погоджувальна Рада, до якої входить Голова Верховної Ради та лідери фракцій і голови відповідних комітетів. Роботу Верховної Ради забезпечує апарат Верховної Ради України.

За і проти бікамералізму в Україні

Бікамералізм існував уже за доби Античності як в Афінах – Екклезія (Народні збори) і Рада Чотирьохсот, так і в Римі – Народні збори і Сенат.

З кінця XIV сторіччя бікамеральна система парламенту, побудована на соціальному підґрунті, з’являється в Англії. Поряд з представництвом цивільних та релігійних «сеньйорів», зосередженим у «палаті лордів», тут виникало представництво громад (графств, міст, сіл).

В Європі бікамералізм став панівною моделлю: всі європейські конституції ХІХ сторіччя запроваджували двопалатну систему парламенту.

Відомий теоретик демократичного конституціоналізму Щарль Монтеск’є (Франція) у свої роботі «Про дух законів» (1748 рік), дійшов висновку, що бікамералізм – ключовий елемент механізму розподілу влад: для того, щоб не було зловживань владою корпус законодавців має ділитися на дві частини з тим, щоб «одна узалежню вала б іншу своєю здатністю до взаємних стримувань». Обидві палати мають представляти різні соціальні інтереси.

Сьогодні він поширений у більшості країн Європи і Америки (Канада, США, Мексика, країни Південної Америки) Австралії. Держави Азії запровадили двопалатну систему парламенту (Індія, Пакистан, Таїланд, Малайзія); бікамералізм майже відсутній в Африці та на Близькому Сході.

Серед членів ЄС мають двопалатну систему парламенту унітарні країни (Об’єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Франція, Італія, Нідерланди, Польща, Чехія, Румунія, Словенія, Ірландія). А Данія і Швеція – держави в минулому з бікамералізмом.

На користь існування двопалатної системи парламенту є намагання досягти більш стійкої рівноваги сил між виконавчою і законодавчою владами.

У багатьох випадках запровадження чи підтримання існування другої палати було засобом зміцнення влади шляхом її поділу. Як показує досвід Франції, це допомагає уряду у випадку конфлікту з однією з палат спиратись на іншу. Сьогодні мова йде скоріше про певну поміркованість влади, зокрема, щодо гарантування прав меншості від можливих ексцесів з боку ситуативної більшості, що формуються в першій палаті в результаті чергових виборів. Запровадження двопалатної системи парламенту часто є єдиним виходом із хронічного стану суспільства, в якому відсутній соціальний консенсус.

Запровадження двопалатної системи парламенту сприятиме покращенню роботи законодавчої машини завдяки тому, що в обов’язки другої палати входить здійснення старанної перевірки часто поспішних рішень першої палати. Термін повноваження другої палати в багатьох випадках конституції чітко не визначають, передбачаючи часткове оновлення їх складу (Франція та ін..). Це підкреслює відмінне становище другої палати і надає їй певні організаційні переваги.

На адресу бікамералізму найбільш типовими є такі аргументи:

  •  Друга палата не дає ніякої користі, якщо вона, обираючись за тими ж правилами, що і перша палата, фактично її дублює;
  •  Друга палата лише ускладнює роботу парламенту сьогодні потрібно шукати не гальма, а прискорювачі роботи законодавців.

Федеральний бікамералізм відтворює особливості федерації як складної держави, що охоплює подвоєння систем органів влади: одну – для держав-членів, другу – для союзу в цілому. Це подвоєння охоплює і представництво, що на рівні вищих органів влади відображається існуванням двох палат.

Панівною моделлю в унітарних державах ЄС виступає нерівноправний бікамералізм. Він – найбільш поширений в унітарних державах ЄС і є внутрішньо найбільш складним. На другу палату в умовах нерівноправного бікамералізму покладаються різноманітні повноваження.

Бікамералізм як проблема в Україні.

В українській історії елементи двопалатності уже зустрічаються в добу Запорізької Січі, де найважливіші питання військового та політичного характеру старшина і посполиті козаки вирішували за принципом двох кіл: старшина – своє «коло», козаки – своє «коло».

Конституція Української Гетьманської Держави (квітень-листопад 1918 року) передбачала утворення двопалатної системи парламенту: нижньої палати (600 депутатів, що обирались населенням) і верхньої палати (150 осіб, третину яких призначав би Глава держави, а решта мала обиратися від регіонів). Ідея двопалатного парламенту висувалась після проголошення незалежності України в цілому ряді проектів Конституції. В проекті Конституції України, підготовленому Конституційною комісією і винесеному Верховною Радою України на всенародне обговорення в липні 1992 року передбачалось утворення Ради депутатів, як органу представництва всього народу України як єдиного юридичного цілого і Ради Послів, як органу «територіального представництва».

Ця ж модель бікамералізму для України з деякими неістотними змінами була повторена в останньому проекті Конституції України у редакції від 24 лютого 1996 року, схваленому Конституційною комісією 11 березня 1996 року і внесеному у Верховну Раду України для прийняття.

Наміри України перейти до двопалатної системи парламенту було підтверджено і всеукраїнським референдумом в квітні 2000 року.

Досвід європейського бікамералізму однозначно вказує на невизначеність самих «територіальних інтересів», що пов’язано з незавершеністю реформи адміністративно-територіального устрою України. Сьогодні багато говориться про «регіони», але юридично ніяких регіонів в Україні не існує, а області не можуть основою для визначення «територіальних інтересів» населення України. Існуючі в Україні області утворено не за принципом регіоналізму, а за принципом політичної доцільності: поділ колишньої Української РСР на області сталінським режимом було проведено під функції перших секретарів обкомів Комуністичної партії Радянського Союзу.

6. Демократія в політичному житті суспільства

1.Демократія як спосіб організації суспільного життя

3.Первинні принципи демократії та звичайні її ознаки.

2.Концепції демократії

4. Народовладдя як вища форма реалізації демократії

Демократія як спосіб організації суспільного життя.

Сьогоднішня теорія демократії являє собою складну систему, що увібрала до себе потік розмислів, які сягають Платона й Арістотеля й ідуть від них до нас через плеяду таких видатних мислителів, як Локк, Монтеск’є, Руссо, Мілль, Токвіль, Джеферсон та ін..

Демократія усталилася у суспільстві як найвища форма політичної і соціальної організації. Поняття демократії багатопланове, воно характеризує й організацію суспільства, засновану на рівноправній участі його членів в управлінні, й ідеал суспільного устрою і світогляд, що відповідає цьому ідеалу.

Поняття демократії.

Демократія означає «владу людей», означає, що влада належить народу.

У повсякденному житті для багатьох вона – порожній звук або й гірше – засіб затуманювання свідомості й безсоромного ошуканства.

Демократія – це складне багатопланове явище.

Проблема демократії, крім того, двоїста: може йти мова про демократію ідеальну (нормативну) і демократію реальну (емпіричну).

Слово «демократія» перекладається з давньогрецької (demos – народ, cratos - влада) як «народовладдя». Американський президент Лінкольн розшифрував це поняття так: «Управління народу народом і для народу».

Сучасні політологи подають як правило кілька інтерпретацій поняття «народ», Дж. Сарторі, наприклад, - шість. Це: 1 – кожен; 2 – визначена більша частина; 3 – нижчий клас; 4 – неподільна сутність – органічне ціле; 5 – більшість, виражена принципом абсолютної більшості; 6 – більша частина, виражена принципом обмеженої більшості.

Концепції демократії

Класична представницька теорії демократії. Розробники Гоббс, Локк, Монтеск’є, Медісон, Джеферсон. Розглядає існування представницьких органів у держави. Ця теорія розглядає вибори не стільки як порядок, що дозволяє громадянам приймати участь у політичному житті, скільки як механізм, що захищає їх від беззаконня влади.

Християнська демократія. Розробники Й. Штраус, Г. Коль, А. Моро, А. Фанфані Л. Ерхардом. Найголовнішими відзнаками християнської демократії є пріоритет природних прав особистості та принципів свободи, солідарності та спільного блага., які має приводити у гармонійну відповідність держава та органи державного управління. Головну роль в християнській парадигмі відіграє принцип субсидіарності

Охоронна демократія. Засновники Джеймс Міль та Ієремія Бентам. Охоронна демократія є системою конституційної демократії в рамках формальних та неформальних правил, що обмежують владу держави. Вона гарантує громадянам політичні та громадянські права й свободи, залишаючи за ними повну відповідальність за власний вибір.

Демократія саморозвитку.  Засновники Джон Стюарт Міль, Жан Жак Руссо. Передбачає широке залучення громадян у політику, як спосіб гармонійного розвитку особистості. Політична участь необхідна не лише заради захисту особистих прав і свобод, а для саморозвитку вільних поінформованих громадян.

Партіципаторна демократія. Засновники Керол Пейтман – демократія участі - передбачає активну участь громадян в обговоренні та прийнятті рішень з найголовніших проблем суспільного життя та державного управління, свідому й активну участь у політичних процесах, зокрема у виборах.

Елітарна демократія.  Засновник Йозеф Шумпетер. Якщо „маси” не цікавляться політикою, не мають відповідних знань, навичок та інформації, не вміють приймати вірні політичні рішення, то найефективнішим державним механізмом буде такий, в якому право прийняття політичних рішень належить компетентним спеціалістам – еліті.

Плюралістична демократії (зокрема Г. Ласкі, Д. Труман, Р. Даль, Р. Мертон, Г. Екстайн). Плюралісти вважають, що найбільш ефективно в політичному плані очікування чи думки виборця може представити відповідна організаційно оформлена група інтересів.  Жодна з груп інтересів не може домінувати в суспільстві, тому вона входить до різних груп інтересів і в ході досягнення політичного компромісу легітимізацію отримує інтерес фактичної більшості населення.

Консоціативна демократія Арендт Лейпхарт та Девід Аптер. передбачає здійснення державного управління великою коаліцією представників основних груп (сегментів) суспільства при значній автономії цих сегментів.

Плебісцитарна або партійна теорія демократії передбачає, що не всі соціальні групи мають займатися політикою, а віддають пріоритет групам політично спеціалізованим – політичним партіям. Влада формується шляхом прямих виборів, причому формування парламенту відбувається за виключно пропорційною системою, крім того право висування окремих посадових осіб (Президента, губернаторів, мерів тощо) також належить партіям.

Інформаційна демократія М. Рокар. Передбачає головними елементами інформаційної демократії виступають всезагальне виборче право та вільна інформація, оскільки найбільш справедливо й демократично громадяни можуть реалізувати свої виборчі права лише за умови вільного розповсюдження інформації, відсутності політичних заборон, цензури тощо.

Індустріальна демократія – термін, застосований у кінці ХІХ ст.. Сіднеєм і Беатрисосю Уебб. Це власне, демократія у рамках індустріальних підприємств.

Економічна демократія. Передбачає перерозподіл багатства і вирівнювання економічних можливостей і умов. Економічну демократію можна охарактеризувати і так: рівність контролю над економічним виробничим процесом.

Демократія поліархії. Роберт Даль. Поліархія – (грец.: polis – багато чисельний, archi – головний, старший), «влада багатьох»,  політичний порядок, що відрізняється в самому загальному вигляді двома масштабними характеристиками: громадянські права надані відносно великій кількості дорослих, а самі ці права дозволяють проявляти незгоду й шляхом голосування зміщувати найвищі посадові особи в державному управлінні

«Демократія - народовладдя»

Поняття демократії як народовладдя є нормативним, передбачає побудову категорії, виходячи з людських ідеалів і побажань.

Демократичні ідеали, безумовно, зіграли і досі відіграють конструктивну роль.

Демократія – результат і продукт взаємодії між ідеалами і реальністю. Процеси демократизації суспільства можна у найзагальнішому вигляді представити так: те, що має бути, тобто витікає з ідеалу, тягне вперед, а дійсна реальність опирається цьому і тягне назад.

Первинні принципи демократії та звичайні її ознаки.

  1.  Інституціональне виявлення суверенітету, верховної влади народу. Демократія означає юридичне визнання того факту, що народ є офіційним джерелом влади. Суверенітет народу в тім і виявляється, що саме йому належить установча і конституційна влада в державі.
  2.  Періодична виборність основних органів держави. Демократією можна вважати лише ту державу, в якій особи, що здійснюють верховну владу, не тільки обираються, а обирають на строго визначений термін. Ротація правителів у демократичному суспільстві – зворотна сторона їх виборності.
  3.  Прийняття  рішень за більшістю і підпорядкування меншості більшості у їх реалізації.
  4.  Рівність громадян на участь в управлінні державою передбачає: рівність виборчих прав; свободу створення громадянами політичних партій і об’єднань, які артикулюють і відстоюють їхні інтереси; право на одержання і розповсюдження інформації і – це, можливо, головне – право на участь у конкретній боротьбі за одержання керівних посад у державі.

Сутнісне визначення демократії.

Дж. Сарторі: «Демократія – це система, за якої ніхто не може обрати самого себе, наділити себе владою управляти й, отаким чином не може привласнити беззастережну й необмежену владу»

Прямою протилежністю їй є тиранія, деспотизм, автократія, абсолютизм, диктатура, авторитаризм і тоталітаризм. Поняття «автократизм» походить від грецького слова «авторитет». Тепер термін «авторитаризм» є принизливим, він указує на зло – і надуживання авторитетом, що придушує свободу. Авторитаризм як назву політичної системи створено фашизмом, правда, як хвалебний термін.

Демократія – це не просто не автократія, вона – чітка протилежність автократії. Це значить, що демократія являє собою політичну систему, що характеризується відмовою від персоніфікованої влади, узурпованої кимсь одним влади над громадянином. Демократія – система, яка відповідає тому принципові, що ніхто не може користуватися владою на свій розсуд. Діяльність чиновників за цієї влади обмежена юридичними структурами і можливістю заміняти державців, час діяльності яких строго окреслено. Усе це дає можливість забезпечувати державців перед людьми й уникати перевищення повноважень.

Коли ідеться про демократичне суспільство, то передбачається, що ключова фігура демократичної моделі – виборець – правильно усвідомлює власні інтереси й оцінює альтернативних кандидатів на підставі того, хто з них найкращим чином служитиме його інтересам, а після вже віддає свій голос за кандидата, якого він оцінив найвище.

Терміни «більшість» і «меншість» уживані у трьох значеннях: конституційному, виборчому і суспільному. У конституційному (головному) контексті йдеться власне про меншості, а не про більшості. Точніше, про те, що меншість у разі перемоги більшості повинна мати право виступати, право опозиції. Друге конституційне значення тиранії більшості, назване Медісоном і Т. Джеферсоном «виборчим деспотизмом». «Меншість» - це ті хто мусить підкоритися волі більшості. Отже, меншість позбавляється усих прав. Згідно з А. де Токвілем і Дж. Ст. Міллем «більшість» приховує небезпеку духовної тиранії.

Пряма демократія як демократія без представників і виборів має кілька підвидів, основним з яких є референдум. Демократія референдуму – це демократія, за якої демос розв’язує проблеми сам. Важливі проблеми референдуму, безумовно, обговорюються у суспільстві, але основна маса людей лишаються пасивними слухачами, нічого не додаючи до цього обговорення.

Перехід від тоталітаризму до демократії на прикладі Польщі

Мудрість політичних еліт Польщі 80-х років полягає в тому, що представники опозиції і представники правлячих політичних кіл пішли на діалог та пошук розумного компромісу. Таким чином, на політичній авансцені світу з’являється “договірна демократія”. В її основу покладено рішення “круглого столу”, підписане 5 квітня 1989 року.

Рішення “круглого столу”:

  •  Cкасувати керівну роль Польської Об’єднаної Робітничої Партії;
  •  Створити другу палату парламенту – Сенат з кількістю 100 місць, вибори до якого провести на вільних демократичних засадах;
  •  Запровадити інститут президента, обрати якого на спільному засіданні Сейму та Сенату;
  •  Частково змінити вибори до Сейму, залишивши 291 місце за представниками прокомуністичних сил, 169 депутатів обрати через систему вільних демократичних виборів;
  •  Дозволити реєстрацію незалежних профспілок та політичних партій.

Реалізація рішень “круглого столу”:

  •  7 квітня 1989 року останній комуністичний Сейм затвердив рішення “круглого столу” та надав їм конституційну значимість.
  •  На початку червня 1989 року у Польщі відбулися напіввільні вибори до парламенту, у ході яких усі вільні мандати здобули представники “Солідарності” за винятком 1 мандату до Сенату, який виграв незалежний підрпиємець.

Трансформаційні перетворення:

  •  Влітку 1989 року на спільному засіданні обох палат парламенту обрано президента Республіки Польща В.Ярузельського – лідера ПОРП.
  •  У вересні 1989 уряд Польщі очолив один з представників “Солідарності” Тадеуш Мазовецький.
  •  У січні уряд Мазовецького розпочинає у Польщі суттєві економічні реформи, ідеологом став Лешек Бальцерович.
  •  У травні 1990 року відбулися перші демократичні вибори до органів самоврядування, на яких цілковиту перемоги отримали Громадські комітети, які очолювали “Солідарність”.
  •  У грудні 1990 року відбулися загальнонаціональні демократичні вибори президента, на яких переміг лідер “Солідарності” Лех Валенса.
  •  У 1991 році пройшли перші вільні демократичні вибори до 2-х палат польського парламенту. Вони завершили перехід Польщі від тоталітаризму до демократії.
  •  Розпочався етап становлення третьої Республіки Польща.
  •  17 жовтня 1992 року за ініціативи президента Л. Валенси “Малу Конституцію”. Вона затверджувала нову систему організації державної влади та нові владні механізми, чітко визначала відношення глави держави з іншими органами влади, закріпляла нову політичну практику, виразно окреслювала компетенцію уряду, його взаємодію з регіональними структурами управління та узаконили реформу судової системи.
  •  2 квітня 1997 р. Прийняття конституції третьої Республіки Польща, яку затвердити на всенародному референдумі більшістю голосів. Діюча конституція Республіки Польща – це відповідний компроміс між правими та лівими політичними силами.
  •  В 1998 році було проведено адміністративно-територіальну реформу. У відповідності була створена структура урядових закладів та органів місцевого самоврядування. У відповідності до неї в Польщі створена наступна структура урядових закладів: 15 міністерств, 34 центральних управління, 16 воєводств, 23 спеціалізовані управління, що діють на регіональному, воєводському та повітових рівнях. А також створена система місцевого самоврядування. Вона складається із 16 воєводств. На чолі воєводства стоїть сеймик воєводства і управління воєводства. Також створено 373 повіти, які виконують визначені державою компетенції та повноваження і створено 2489 гмін, що є базовим рівнем місцевого самоврядування. Гміни відповідають нашому рівню громад.

Польща є членом НАТО та повноправним членом Європейського Союзу.

7. Політичне лідерство та еліта

1. Політичне лідерство, як явище

3. Поняття політичної еліти

2. Класифікації політичного лідерства

4. Класифікація та моделі еліт

Політичне лідерство як явище

Лідер – це людина, що здатна впливати на інших з метою інтеграції їх діяльності, котра спрямована на реалізацію інтересів співтовариства.

Кажучи про лідерство у особистісно-психологічному і соціально-психологічному аспектах, варто зауважити, що відома низка процесів спрямованого впливу одного суб’єкта на інший.

На відміну від керівництва лідерство трактують як вплив особистого авторитету актора на свідомість і поведінку певної спільноти людей – колективу, політичної партії, суспільного класу, прошарки або інші групи на ґрунті їх цінностей і норм життєдіяльності.

Авторитет – це риса, головна зброя неординарної, впливової у суспільстві особи, яка вміє бачити перспективи певних груп і спільнот, чітко формулювати завдання і розуміти інтереси людей, задавати тон у політичному житті, вести за собою.

Класифікації політичного лідерства

Взагалі класифікацію політичних лідерів можна будувати на основі різних критеріїв.

Критерієм, за яким здійснюється розмежування у цьому випадку, стає стиль лідерства. Можна розмежовувати види лідерства за групами лідерів формальних (лідерство, що пов’язане зі встановленими правами призначення керівника та неформальних лідерів (лідерство виникає на базі особистих взаємин учасників).

Політичних лідерів розмежовують таким чином. По-перше, за змістом діяльності – на лідерів натхненників, що розробляють і пропонують програму поведінки, лідерів виконавців, які організують виконання даної програми, та лідерів, що є водночас і виконавцями, і організаторами. По-друге, за стилем діяльності – на лідерів авторитарних, демократичних і «тих, хто не втручається». Авторитарний лідер вимагає монопольної влади, одноосібне визначає і формулює цілі та способи їхнього досягнення, контролює зв’язки між членами групи, пробує підвищити активність підлеглих адміністративними методами. Демократичний лідер, навпаки, тактовний, поштивий, об’єктивний у стосунках з членами групи, ініціює максимальну участь кожного, не концентрує відповідальність, а прагне її розподілити між усіма членами групи.

Три основні виділені типи політичного лідерства – традиційне, харизматичне, раціональне – відповідають типам легітимного панування, описаним Вебером.

(Імідж) лідера: «прапороносець», «служитель», «торговець» і «пожежник».

Лідеру «прапороносцю» притаманні власне бачення дійсності, прагнення до кардинального перетворення існуючої політичної системи, здатність визначати динаміку, темп, характер політичних подій, формування політичної проблематики.

Образ лідера -«служителя» - це імідж політика, який прагне постійно виступати в ролі виразника інтересів своїх послідовників, виборців.

Лідер -«торговець» прагне переконати своїх конституєнтів у такий спосіб, як продавець товар у намагається переконати покупця купити цей товар.

Нарешті, лідери – «пожежники» реагують на питання і проблеми, вже поставлені перед їх конституантами реальністю, відгукуються на події, вже породжені конкретною ситуацією (звідси – «пожежники»).

Поняття про політичні еліти

Проблема політичних еліт є однією з центральних у політології, оскільки вона безпосередньо пов’язана з характером і якістю політичної влади, з конкретним способом її структурування.

Політичну еліту сучасного суспільства не варто ототожнювати з численною армією функціонерів, з яких утворено державний апарат, виконавчі органи місцевого самоврядування, апарат і актив політичних партій, громадянських рухів та організацій.

Політичні еліти – це особливі соціальні організми, для яких характерні:

а) максимальна концентрація влади

б) рекрутування нових членів переважно з вищих щаблів суспільства

в) певний рівень внутрішньої згуртованості й взаємозв’язку;

г) спільність політичних поглядів і переконань;

д) спільні інтереси і прагнення.

Термін еліта виник у ХVІІ ст.. До лексикону соціальних і політичних наук він потрапив наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. завдяки працям двох італійських соціологів – Вільфредо Парето й Гаетано Моска.

В.Парето визначав еліту, як тих людей, що домоглися найвищих показників у своєму середовищі, своїй сфері діяльності

Населення складається із двох страт (верств): 1) нижча страта, «нееліта» та 2) вища страта, еліти, що в свою чергу поділяється на: а) правлячу еліту і б) не правлячу еліту

Поведінкою еліт керують усвідомлювані власні інтереси, тоді ж як поведінку не еліт (маси) мотивують почуття. Поведінка маси переважно емоційна.

Правляча еліта перебуває в стані повільної але постійної трансформації.

Класифікація політичних еліт

В усіх суспільствах -  починаючи із слаборозвинених суспільств, які ледве досягли нижчих щаблів цивілізації, і аж до найрозвиненіших і могутніх – виникають два класи людей: клас, що керує, і клас, яким керують. Перший клас завжди менш численний, виконує всі політичні функції, монополізує владу, насолоджується перевагами, другий значно численніший клас стає керованим і контрольованим з боку першого класу за допомогою тих чи інших більш-менш законних, більш-менш свавільних та насильницьких способів.»

Ключ до розуміння керованої ролі еліти Моска вбачав у здатності меншини бути організованою.

Моска підкреслював, що політична еліта представляє інтереси певних соціальних сил, зазначав ту обставину, що в сучасних суспільствах еліти тісно пов’язані з рештою суспільства перш за все через нижчий щабель політичного класу, так званий «новий середній клас».

Міхельс у своїй книзі «Політичні партії» сформулював гіпотетичний закон, який керує будь-якими соціальними організаціями – відомий «залізний закон олігархії», - і перевірив його на прикладах тих організацій, що найменшою мірою мали б підлягати цьому законові. Міхельс визнавав також роль психологічних факторів в утворені еліт.

Еліта – це організаційно оформлена, згуртована взаємопов’язана організована група. Еліта властиве прагнення до консенсусу щодо бажаного устрою суспільства та організації влади. Консенсус зумовлений її прагненням зберегти своє панівне становище. Еліта для одержання підтримки мас на словах схильна до демократичних ідеалів, хоча насправді є консервативною й зневажає ці маси.

Сучасні теоретичні уявлення про сутність і роль політичних еліт

Сучасна політична наука висунула багато різних, часто протилежних як за теоретичним змістом, так і за ідеологічною забарвленістю, інтерпретацій сутності політичних еліт та їхньої ролі в суспільстві.

Ч.Р. Міллс розвиває концепцію «пануючої еліти», за якою в сучасному американському суспільстві демократичні інститути деградували, а політична влада була монополізована невеликою групою людей, статус і склад якої належним чином не можуть бути пояснені талантами, здібностями, особливою психологією цих індивідів.

Р.А.Даль визначав еліту як «меншість чиїм поглядам систематично віддається перевага під час дискусій з ключових політичних питань». Він вказував на необхідність розмежувати актуальну та потенційну владу еліти, а також на відсутність прямого зв’язку між походженням еліти та її політичною поведінкою.

Моделі політичних еліт:

  1.  Радикально-демократична модель. За нею в ухваленні політичних рішень бере участь кожен із членів соціальної організації. Керівні позиції тут обмежено строгими процедурами ухвалення рішень, частою ротацією лідерів та суворим контролем за їх діяльністю.
  2.  Демократично-плюралістична модель. За цією моделлю, основним суб’єктами прийняття політичних рішень є не автономізовані громадяни, а групи, що виникають на базі певних інтересів. Ці групи конкурують одна з одного з приводу тих чи інших ресурсів.
  3.  Мульти-елітна модель. На відміну від попередньої, ця модель структурування влади виходить із визнання більшої автономності та незалежності еліт, а також більшої ієрархізації владних повноважень всередині кожної з них. Основана умова існування такої моделі структурування влади – диференціація та спеціалізація сучасного суспільства, що породжує різні галузі спеціалізованої діяльності, в кожній з яких домінує відносно невелика кількість фахівців.
  4.  Модель пануючої еліти. За цією моделлю, політичні ресурси сконцентровано у вузькій групі людей, які ухвалюють ключові для суспільства рішення саме через те, що посідають командні позиції у високо централізованих інституціональних ієрархіях.
  5.  Модель класового конфлікту. Витоки цієї моделі можна вбачати у марксистській методології, яка наголошує на ролі великих соціальних груп (класів) у соціально-економічних та соціально-політичних процесах

В Україні поки що вимальовується досить специфічна форма організації політичної влади, яку найкраще було б назвати «поліархією». Політична влада належить невеликій кількості впливових груп, які складаються з лідерів (патронів) та клієнтели. Це кілька могутніх фінансово промислових груп, а також декілька груп, чий політичний капітал є похідним від їх ідеологічного впливу в західних регіонах та стабільної підтримки західноукраїнського електорату. У східному регіоні та в центрі сформувалися свої кланові групи. Звідси політична структуризація розділила Україну за територіальною ознакою.

Загальний Портрет політика

Політик – це людина, яка з юних років дбає про власну репутацію, оберігаючи її від аморальних вчинків та недостойної поведінки. Це людина, яка гармонійно поєднує в собі величезну кількість протиріч і складностей, що витікають із самої природи влади. Це той, хто у вирішальні моменті свого життя й історії своєї країни свідомо або випадково концентрує на собі увагу, проявляє могутню силу і волю, об’єднує своєю харизмою більшість виборців та використовує їх підтримку й довіру для досягнення влади.

Політику доводиться бути “своїм хлопцем” для більшості виборців і одночасно демонструвати свою виключність і навіть певну талановитість. У той же час він не має права пишатися собою і вважати, що колишні заслуги вже забезпечили йому “почивання на лаврах”. Навпаки, справжній політик повинен бути скромним. А про всі його надбання люди почують з добрих новин, які в нас “мають крила”.

Політик повинен трохи відрізнятись від інших: зовнішністю, одягом, зачіскою, стилем поведінки, певними продуманими дрібничками мають вигідно виділити політика з натовпу, щоденно працювати на його успіх. Постійно перебуваючи на людях, політики повинен уміти триматися гідно, бути зрозумілим якомога більшому загалу виборців і разом з цим залишатися для них безперечним авторитетом, загадковою людиною, дещо непередбачуваною в своїх діях та поведінці. Він має виглядати відкритим, відвертим, доступним і водночас демонструвати дефіцит контакту з собою, ускладнюючи повсякденний доступ до себе навіть підлеглим.

Кожен контакт з політиком перетворюється для громадян на виняткову, визначну подію, яка лише зайвий раз підкреслює його значимість.

Характерною ознакою успішного політика є жорстке дотримання моралі, етикету, норм суспільного життя, перетворення себе на взірець правдолюбства й моральності. Одночасно він мусить уміти використовувати професіоналізм, майстерність і талант людей, що його оточують, задля досягнення поставленої мети. Політик веде гру за своїми правилами, але сприймає виконання людьми його доручень як їх обов’язок.

Йому доводиться використовувати працю багатьох людей для забезпечення успіху, але всіляко утримуватися від фанатизму, прагнення досягти успіху будь-якою ціною.

Метою життя сучасного політика має стати нормальна робота, постійне прагнення до влади та використання її як знаряддя його самореалізації. Але треба уважно пильнувати, щоб владні прагнення не перетворилися на самоціль. Виборці повинні не сумніватися, що влада для політика – це тільки інструмент для забезпечення умов легалізації їх інтересів та прагнень. Він є зразковим сім’янином, доброзичливим сусідом та другом і в той же час демонструвати, що його родина й друзі – це ті люди, які його морально підтримують та допомагають стійко переносити всі труднощі й обмеження, пов’язані з політичною діяльністю.

Політик – це виняткова людина, яка вміє робити помилки таким чином, що їх ніхто не помічає. В той же час кожен його суспільно важливий крок негайно набуває широкого розголосу. Політика ніколи не полишає ентузіазм та героїчне спрямування на подолання негараздів і проблем виборців. Він може витрачати величезну масу енергії й зусиль, але завжди мусить показувати, що все йому дається легко, без будь-якої напруги. Його мають побоюватися, поважати й одночасно любити.

8. Політичне поле та політичний процес й прогнозування.

1. Інституалізація політичного поля

3. Сутність та структура політичного процесу

2. Закони політичного поля

4. Характеристика політичного прогнозування та його інструментарій

Інституалізація політичного поля

Сучасний дискурс української політики багатий на використання поняття «поле» - згадують конституційне, правове, політичне поле і т. ін.. У цій повсякденній і теоретично не раціоналізованій мові виявляє себе тенденція до виділення того чи іншого виду соціальної практики в окремий простір діяльності й гри зі своїми межами, специфічною компетенцією і, природно, правом на вхід до цієї сфери діяльності, зі своєю специфічною логікою гри законами й інституціями.

Під політичним полем слід розуміти простір політичних позицій у даному суспільстві і об’єктивного зв’язку між цими позиціями, специфічних, що обертаються в даному полі, капіталів і ресурсів, а також простір політичних агентів, що займають ті чи інші позиції в політиці.

Агенти (партії, групи інтересів, групи тиску й ін..) і позиції (права, ліва, центристська і т. ін.) структурують політичне поле. Займаючи, вибираючи й використовуючи позиції, агенти ведуть боротьбу в політичному полі за рідкісні блага – статус, визнання, легітимність, владу, за позиції домінантних і впливових груп.

Поле є автономним полем сил, а також боротьби за позицію всередині нього. Поле визначається системою об’єктивних силових відносин – між  соціальними позиціями, що відповідають об’єктивним відносинам з приводу визнання, легітимізації позицій і агентів у даному полі. Структура поля і його межі визначаються у кожний даний момент балансом між цими видами відносин і розподілом капіталів у полі.

Становлення й автономізація поля політики супроводжується виділенням і диференціацією внутріполітичних полів і субполів. Перш за все, відбувається поділ на поле професіонального спеціалізованого витворення політики і на поле масового витворення політики, в якому беруть участь усі громадяни, що мають політичні права.

Уся історія політичного поля постійно представлена двома формами: матеріалізованою – в інституціях (партії, профспілки, звільнені працівники партійного і профспілкового апаратів) і інкорпоративного – диспозиції й уявлення, практичне відчуття політичних діячів, зусиллями яких функціонують ці інститути.

Закони політичного поля

Основний структурний закон поля. Усяке поле прагне організуватися навколо опозиції між двома полюсами і політичному полі – правий полюс, лівий полюс, політичний центр.

Закон опозиціонування, логіка дистантності. Політичному полю притаманна конкурсна боротьба з тими, хто займає найвіддаленіші позиції, і те ж саме характерне для агентів, які займають найближчі позиції, що надто по-різному загрожують реальним учасникам.

Закон конкуренції означає, що для розуміння й вибору якої-небудь позиції у полі програм, заяв, передвиборчих виступів важливо знати як сукупність конкурентних політичних позицій, пропонованих у полі, так і вимоги громадян, за вибір позицій яких відповідають їхні довірені особи, обрані професіональні політики.

Закон подвійної гри, котру ведуть професіонали у політичному полі. Як уже зазначалося, політичне поле коливається між двома оцінками і принципами легітимності й має подвійну залежність між полем професіоналів і полем не професіональної масової політики.

Політичний процес

Політичний процес це послідовна органічно пов’язаний ланцюжок політичних подій та явищ, а також сукупність послідовних дій різних суб’єктів політики націлених на отримання зміцнення та використання політичної влади в суспільстві.

Основні етапи політичного процесу:

  •  Делегування політичних інтересів соціальним групам слоям інститутам, що приймають управлінські рішення;
  •  Прийняття рішень і формулювання політичної волі.
  •  Реалізація політичної волі представлена у формі управлінських рішень.

Політичний процес забезпечує режим існування через функціонування розвиток або занепад. В політичному процесі приймають участь: а) суб’єкти політичного процесу, які реалізують політичні відносини шляхом вибору відповідної політичної поведінки. В політичному процесі існують суб’єктно-об’єктні відносини. Основними суб’єктами виступають індивіди, соціальні групи, політичні партії, громадські організації, держава, національні релігійні демографічні утворення, міжнародні формування. Об’єктами політичного процесу виступає: законодавча, виконавча, судова влада в державі, відповідні політичні утворення, які їх дотримуються та реалізують.

Умови функціонування та розвитку демократичного політичного процесу:

1. Наявність в суспільстві прав і свобод громадянина, гарантія їх судового захисту.

2. Розподіл гілок влади та ефективні механізми їх реалізації

3. Правова держава

4. Політичний плюралізм та політична конкуренція

5. Відкритість в діях держави політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації.

6.Високий рівень політичної культури

Важливою складовою політичного процесу є вирішення політичного конфлікту. Воно включає в себе наступні фази:

  •  Визначення конфлікту
  •  Аналіз конфлікту
  •  Пошук шляхів і засобів вирішення
  •  Активні послідовні дії по нейтралізації, ліквідації джерела конфлікту

Конфлікт можна ліквідувати тільки за умови, коли ліквідована головна причина – соціальне протиріччя, що привело до конфлікту. Коли ворожнечі сторони досягнули взаємної довіри і реалізують її через співпрацю. Коли конфліктуючі сторони виконують норми досягнутої згоди.

Політичне прогнозування

Політичне прогнозування – це процес розробки науково обґрунтованих суджень про можливі варіанти розвитку політичних подій в майбутньому, альтернативних шляхах і термінах його досягнення, а також визначення конкретних рекомендацій для практичної діяльності в умовах реальної дійсності.

Об’єктивною основною прогнозування є матеріалістичне розуміння існуючої дійсності, системна розбудова політичної сфери суспільства, майбутнє можна досягнути через ефективне використання існуючих можливостей. Головною метою прогнозування – підвищення ефективності й результативності політичних рішень, що приймаються.

Основні задачі прогнозування – не допустити небажаних результатів розвитку подій, підготуватися до непередбачуваного і обмежити і максимізувати ризики та негативні наслідки і прискорити розвиток конкретного явища в бажаному напрямку.

Причини, що стимулюють людей займатись прогнозуванням: існування явищ майбутнього, яких люди не знають. Прагнення людей за допомогою інтелекту проникати в майбутнє і можливість конструювання нових знань на підставі відомих даних про минуле і майбутнє.

Інструментарій прогнозування – це система організаційно-технічних засобів, що забезпечує якість прогнозу. До неї входять методи реалізації принципів прогнозування, наявні засоби здійснення прогнозів, логічна послідовність розробки й реалізації прогнозів і ефективне використання вимог, які забезпечують прогностичну перспективу.

Основні етапи політичного прогнозу:

1. Предпрогнозна орієнтація

5. Створення нормативної моделі

2. Збір даних прогнозного фону

6. Оцінка доцільності й точності прогнозу

3. Розробка базової моделі

7. Виготовлення рекомендацій

4. Побудова пошукової моделі

9. Політична культура

1. Політична культура як соціальний феномен

3. Типологія політичної культури

2. Структура політичної культури

4. Політичне соціалізація

Політична культура як соціальний феномен

Термін політична культура був упроваджений в науковій обіг у XVIII ст.. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером.

Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це – суб’єктивна сфера, що лежить у підґрунті політичний дій і надає їм значення.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі.

Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники.

Поняття політична культура, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге, поняття політична культура охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі типові прояви.

По-третє, поняття політична культура відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який упіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система.

Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об’єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальний та громадський досвід, емоції.

Структура політичної культури

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні уявлення – то образи політичних об’єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду.

Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, ще спонукають її до певних дій у царині політики.

Політичні традиції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з генерації в генерацію та зберігаються на протязі тривалого часу.

Політичні установки характеризують схильність суб’єкта до певних форм активності в певних ситуаціях.

Політичні орієнтації – то установки, які ґрунтуються на системному уявленні об’єкта про цілі, план та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру політичної поведінки можна визначити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності.

Політична діяльність – це категорія, яка характеризує активність політичних інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включеним у структуру того або іншого політичного інституту.

Типологія політичних культур

Парафіяльна культура (англ. Parochial culture) характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інтересу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. Індивіди уособлюють себе членами парафії, малої спільноти.

Підданська культура (англ. Subject culture) характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади.

Учасницька культура (англ. Participant culture) характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовністю брати особисту участь у політичному житті.

Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трайбалізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на ґрунті авторитарної влади.

Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку.

Піддансько-учасницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру (англ. Civil culture) сучасних цивілізованих суспільств.

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною за ангажованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільства, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполітичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя.

Демократична політична культура характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи.

Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні режими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам.

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знаходяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні.

Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства.

Сутність і детермінанти політичної соціалізації.

Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формування в неї певного ставлення до влади та політичної активності на ґрунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмислення сутності соціального буття одержав назву політичної соціалізації.

Міра політичної соціалізації окремої людини індивідуальна.

На первинній стадії формується початкове ставлення до сфери політики через сприйняття політично інформації за допомогою думок і оцінок оточуючих, персоналізацію політичних образів, появу першого самостійного досвіду взаємодії з владою.

Вторинна стадія пов’язана з розширенням самостійного політичного досвіду, з вмінням робити індивідуальні політичні висновки, формувати позиції, що спроможні протистояти тиску колективної думки, з участю у спеціалізованих політичних об’єднаннях і організаціях.

Етапи політичної соціалізації

Перший етап політичної соціалізації припадає на дошкільні роки у віці 3-4х років набуває перші відомості про політику;

 Другий етап політичної соціалізації співпадає зі шкільними роками;

  Третій етап політичної соціалізації починається після    закінчення  школи і триває до 25-30 років;

    Четвертий етап політичної соціалізації пов’язаний зі      знаходженням людиною стабільного місця в житті;

      П’ятий етап політичної соціалізації припадає        на похилий вік. Закінчивши трудову         діяльність, людина уходить на пенсію,        звільняється від маси поточних справ.

10. Політична свідомість та політична ідеологія

1. Сутність політичної свідомості. ЇЇ зміст та функції

3. Політична ідеологія. Рівні реалізації та основні функції.

2. Структура політичної свідомості. Умови та шляхи її формування.

4. Типологізація політичних ідеологій

Політична свідомість це система теоретичних і поточних знань оцінок, настроїв та почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення сфери політики відповідними соціальними суб’єктами (індивідами, групами, спільнотами)

Сутністю політичної свідомості є результат і процес віддзеркалення засвоєння політичної реальності з урахуванням соціальних інтересів людей. Змістом політичної свідомості виступають політичні ідеї, теорії, погляди, інтереси, настрої, почуття. Специфікою політичної свідомості – висока ступінь представництва відповідних інтересів тих чи інших суб’єктів та активний вплив цього різновиду свідомості на інші форми суспільної свідомості.

Функції політичної свідомості:

Пізнавальна – представляє систему знань про оточуючу політичну дійсність;

Оцінювальна – допомагає вибору орієнтації в політичному житті та оцінці політичних подій;

Регулятивна – визначає орієнтири та формує установки відносно політичної участі;

Інтегруюча – стимулює об’єднання соціальних груп на базі загальних цінностей, ідей, установок;

Прогностична – створює фундамент для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу;

Нормативна – створює загально привабливий образ майбутнього.

Умови виникнення та шляхи формування політичної свідомості:

  •  Усвідомлення людиною своєї суспільної приналежності, групової ідентифікації;
  •  Розуміння неможливості реалізації своїх групових інтересів без об’єднання з відповідною політичною спільнотою
  •  Визначення людиною своєї приналежності до відповідних політичних позицій, уточнення свого громадського статусу суб’єкта, наділеного правами, свободами, можливостями впливу на владу;
  •  Критичне осмислення соціально-політичної дійсності, поступова раціоналізація чуттєвих уявлень людей, узагальнення існуючої в них інформації;
  •  Освідомлення мети партійного чи політичного руху, приєднання до вже сформованим оцінкам та нормам громадської поведінки;
  •  Емоціональне вірування в справедливість відповідних політичних ідеалів.

Структура політичної свідомості

Структура політичної свідомості має два виміри з позиції суб’єкта:

Масова – Реальна діюча політична свідомість відповідної соціальної спільноти людей, яка приймає участь в політичному житті і впливає на нього. Вона представлена суспільною думкою, в суспільних настроях і у відповідних діях мас.

Групова – Узагальнена свідомість конкретних соціальних спільнот, соціальних груп, прошарків населення, замкнутих еліт, груп громадського тиску та відповідних структур, які пов’язані з політикою.

Індивідуальна – система пізнавальних мотиваційних і ціннісних компонентів, що забезпечують пізнання особистістю політичних подій та політичного життя в цілому.

З позиції глибини віддзеркалення дійсності:

Повсякденне – формується на базі життєвого досвіду людини. Воно має наступні риси: протирічність, епізодичність, несистематизованість, підвищену емоційність, непохитність і інерційність впливу на поведінку.

Науково-теоретичне – формується відповідними соціальними групами на підставі цілеспрямованого дослідження політичного процесу. Риси: цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування.

Ментальні особливості українства.

Характерні риси української людності стали базою для формування різних типів суспільної свідомості людей, що проживають на теренах України. Вони представлені поглядами істориків, політологів, соціологів, психологів.

М. Костомаров виділяв дві групи козацтво і землеробів. У козацтві він відзначав наступні риси: абсолютну віру в бога, любов до Батьківщини, войовничість, товариство, рівність, відносну прив’язаність до сім’ї в залежності від військової ситуації. Землероб з повагою відносився до землі. Абсолютно вірував в бога, проявляв сумлінність, працьовитість.

Кульчицький О. вбачав, що українське суспільство органічно поєднувало в собі людяність з високою свободолюбивістю, глибоким релігійним віруванням та притаманними груповими формами життя. За визначенням І.Лисяк-Рудницького українству притаманні риси: життєздатність народу, його кмітливість, протистояння чужим впливам, перебирання надмірної чутливості.

Б.Цимбалистий у політичній свідомості українців визначає особисту ініціативність, здатність відчувати красоту природу та високе взаємотовариське відчуття, критичне ставлення до влади. С. Таглін, В. Павленко підкреслювали надмірне почуття власного достоїнства, незалежність, індивідуалізм, ненависть до всього суспільного і нездатність установлювати панування над іншими народами.

Ідеологія та її концептуальні засади

Світогляд — (англ.: world-outlook) філософське сприйняття людиною навколишнього світу; система життєвих цінностей, переконань, ідеалів, поглядів індивідуума на об’єктивний світ та своє місце в ньому.

Ідеологія завжди базується на світогляді, але спрямована на його перетворені.

Ідеологія — (грец.: idea - поняття, logos - знання) система форм суспільної свідомості (поглядів та ідей) певної соціальної спільноти, в якій усвідомлюється та оцінюється її відношення до соціальної дійсності, а також містяться цілі та програми соціальної та політичної діяльності, спрямованої на закріплення або перетворення існуючих суспільно-політичних відносин. Ідеологія починається з віри в те, що суспільство може жити краще, аніж є насправді. Фактично, це є план удосконалення суспільно-політичного устрою.

Політична наука не має усталеного уявлення щодо природи, джерел виникнення та сутності  ідеологій. Існують декілька основних концепцій, що намагаються пояснити генезис ідеологій та їх суспільну роль.

Перша концепція, що отримала назву «концепція напруження», пов’язує виникнення ідеології з кризовими, критичними моментами у розвитку суспільства.

Друга концепція розглядає ідеологію як форму віровчення, що служить інструментом обґрунтування та захисту панівних суспільних інтересів.

Третя концепція визначає ідеологію як інструмент обгрунтування інтересів соціальних спільнот та мобілізації індивідуумів на їх відстоювання.

Четверта концепція, що отримала назву функціонального підходу, трактує ідеологію як інструмент соціальної інтеграції, ідентифікації та мобілізації. В такому розумінні ідеологія становить собою ціннісну систему, що визнається великою кількістю людей та об’єднує їх у соціальні спільноти, оскільки значною мірою саме на засадах ідеологічної прихильності відбувається реальна політична соціалізація та об’єднання людей навколо відповідних гасел та ідей, спонукання їх до певних політичних дій (класичний приклад – український Майдан зими 2004 р.).

Типи ідеологій

Однією з найвідоміших класифікацій ідеологій є розподіл за ідейно-політичним спектром  як логічно впорядкованою сукупністю політично значимих ідеологічних течій та напрямків і їх носіїв (політичних партій та рухів), що активно впливають на політичні процеси у суспільстві. За ідеологічним спектром розрізняють лівих, центристів та правих.

Крайній лівий фланг займають ліві екстремісти, що орієнтуються на силові, нелегітимні та протиправні методи політичної боротьби за комуністичні ідеї вирівнювання, націоналізацію та ліквідацію інституту приватної власності.

Далі знаходяться радикали, що є прибічниками революційних і радикальних методів перетворення суспільства на комуністичних та соціалістичних принципах.

Соціалізм — політична ідеологія, що відстоює в якості основних пріоритетів ідеали суспільної (колективної) власності, колективізму, егалітаризму та всезагальної рівності, широкого державного регулюючого втручання у різні сфери життєдіяльності.

Ще далі – власне ліві: комуністи та соціалісти. Втім, розмаїття соціалістичних партій та течій таке, що частина з них разом з соціал-демократами та комуністами складає лівий центр. Загальними поглядами лівої частини спектру є пріоритет рівності, свободи, прав людини, сильні соціальні програми, регулююче втручання держави у суспільно-політичне життя та економіку.

Анархізм – являє собою сукупність політичних орієнтацій і течій, які відносяться до держави, як до джерела війни репресій, соціального паразитизму, тому руйнування держави розглядається як головна передумова радикального удосконалення суспільних відносин. Анархісти негативно ставляться до існування політичних партій, суспільних організацій, оскільки їх діяльність спрямована на завоювання влади держави. Анархісти відстоюють ідею використання терору як способу боротьби проти держави.

Центристи поділяються на лібералів, які переконані у поступовому еволюційному розвитку суспільства за допомогою обережних реформ та поміркованих, що погоджуючись із існування недоліків дуже обережно ставляться до найменших реформаторських зусиллях, вбачаючи в них загрозу погіршення соціально-політичного стану суспільства.

Лібералізм — (лат.: liberalis - вільний) політична ідеологія, що відстоює в якості основних пріоритетів індивідуалізм, права та свободи людини, правову й політичну рівність, терпимість та плюралізм як головні принципи соціально-політичної взаємодії, широку участь громадян у політиці через різноманітні форми представництва

Правий центр займають лібералісти, які відстоюють максимізацію індивідуальної свободи, насамперед свободи особистого вибору та рівних можливостей, обмеження державного втручання у соціально-економічну сферу, принцип вільної конкуренції у всіх сферах життєдіяльності.

Неолібералізм – прибічники якого відстоюють розуміння обмеженості ринку, як єдиного механізму регулювання економічних і суспільних відносин, хоча основою його господарства ними визнається ринковий механізм і вільна конкуренція, але роль держави в цьому значно обмежена. Вона тільки підтримує умови регулювання економічної рівноваги та передачі інформації про стан кон’юнктури забезпечення головних соціальних послуг.

Класичні праві – консерватори – виступають за збереження існуючих владних відносин, елітизм, авторитет та недоторканість приватної власності, обмеження державного регулювання та соціальних програм, рівність можливостей. Вони негативно відносяться до будь-яких перетворень ліберального спрямування. Далі знаходяться традиціоналісти, котрі протиставляють сучасним цінностям традиціоналістським сприймають суспільство як продукт органічного соціально-історичного розвитку, якому протипоказані волюнтаристські експерименти. Традиціоналістам притаманна стриманість по відношенню до ідеї свободи для мас та апологетизація елітизму й суспільної ієрархічності як наслідків вродженої нерівності людей.

Консерватизм — (лат.: conservare – охороняти, зберігати) політична ідеологія, що відстоює в якості основних пріоритетів підтримку морально-етичних засад суспільства, існуючих політичних інститутів та традиційних цінностей, природну еволюційність розвитку суспільства, стабільність і порядок.

Неоконсерватизм – синтезує ідеї традиційного консерватизму та деякі положення ліберальної соціалістичної та інших доктрин і відстоює пошук «золотої середини» між абсолютним пріоритетом ринкових відносин та повною державною регламентацією.

Технократизм – сукупність теорій та основаних на них методів трактування із засобів вирішення політичних проблем, які витікають із впевненості в тому, що технічна еволюція здійснює вирішальний вплив на подальший розвиток політичної системи.

11. Політичні партії, суспільні рухи та виборчі системи

1. Сутність та ознаки політичних партій

3. Суспільні рухи та їх роль

2. Функції партій в політичному процесі та їх роль в громадянському суспільстві

4. Характеристика сучасних виборчих систем

Політичні партії

Політичні партії є найбільш ефективним механізмом зворотного зв’язку держави та суспільства, легальним інструментом впливу суспільства на владу. Вони акумулюють суспільно вагомі інтереси, трансформують їх у загально політичні вимоги на виборах, а в результаті перемоги реалізують через владну управлінську діяльність. Тому вони є суб’єктами політичної системи. В той же час політичні партії об’єднують людей на добровільній основі, беруть  активну участь у проведенні виборів і домагаються добитися контрою над урядовою владою і тому вони є складовими структурами громадянського суспільства.

Політичні партії мають чотири обов’язкові ознаки: Партія є носієм ідеології, особливого бачення суспільства і місце людини в ньому. Це соціальна організація, яка має довготривале об’єднання людей від місцевого до міжнародного. Партія має мету, що пов’язана з завоюванням і здійсненням влади одноосібно чи в коаліції. Партія намагається собі забезпечити підтримку народу від активного членства до голосування за неї на виборах.

Політичні партії є динамічними структурованими соціальними утворенням, яке об’єднує такі характерні елементи:

  •  Притаманність певних соціальних інтересів, на основі яких об’єднуються люди в певну соціальну спільноту;
  •  Наявність консолідаційної бази об’єднання людей з різних соціальних груп на підставі їх спільного розуміння самобутності свого інтересу;
  •  Сукупність цілей і функцій, які політичні партії проголошують як мету та засіб своєї діяльності;
  •  Сформованість політичної ідеології, доктрини та партійної програми;
  •  Наявність соціальної  бази для діяльності політичних партій;
  •  Сукупність принципів та норм організаційної будови партії як політичної організації;
  •  Наявність визначених ціннісно-нормативних вимог, якими керується партія у своїй діяльності;
  •  Цілеспрямована діяльність партії у формуванні свого електорату.

У сучасних суспільствах політичні партії виконують такі функції:

Представницька – вираження інтересів певних груп населення;

Соціалізаційна – залучення частини населення до складу своїх членів, прихильників, або симпатиків;

Ідеологічна – наявність привабливої для визначеної частини суспільства політичної платформи;

Владна – добір, висування своїх представників у владні структури і забезпечення умов для їхньої діяльності;

Формуюча – формування принципів, елементів, структур політичних систем;

Організаційна – діяльність щодо добору, розстановки кадрів у самій партії і в інших громадських організаціях;

Інтеграційна – усунення конфліктів, узгодження інтересів різних політичних сил, політична стабілізація суспільства.

Періодизація розвитку партійної системи в Україні

1990-1991 Період офіційного оформлення багатопартійності, жорстоке протистояння легальних демократичних організацій України з КПУ. Формування перших національних рухів і політичних партій. 8 політичних партій, які ще є організаційно слабкими.

1992-1994 Період формування основних ідеологічних напрямків партійної системи. Поява партій різної ідейної спрямованості і пошук оптимальних засобів розбудови незалежної держави. Кількість партій 35.

1994-1998 Період подальшого розвитку багатопартійності ідейного та організаційного самовизначення, пошуків свого місця та роль у політичній системі, засобів ефективного впливу на процес прийняття владних рішень. 65 політичних партій

1998-2002 Фактичний розподіл політичних партій на суто парламентські та позапарламентські. Загострення між партійної боротьби за розподіл повноважень як на рівні парламенту так і урядових структур. 130 партій.

2002-сьогодення Виділення двох груп партій і блоків. Перші орієнтуються на підтримку влади, другі на жорстоке протистояння влади і орієнтуються виключно на підтримку виборців. Різко визначився територіальний поділ партії, за сукупною пріоритетністю тих чи інших цінностей, які по різному сприймаються на рівні західних, східних, центральних та північних областях. Кількість партій 130

Суспільні рухи та їх роль

Громадські рухи це організовані колективні зусилля людей, що прагнуть затримати або посприяти яким-небудь змінам в суспільстві. Вони об’єднують людей, що демонструють політичну та громадську активність та стурбовані тим, що існуючі партійні структури не можуть забезпечити якісні позитивні зміни.

Громадські рухи виконують наступні функції:

Представницьку – репрезентує свої інтереси в владних структурах суспільства;

Соціального контролю – коли довіра до влади падає і виникає потреба в контролі за можновладцями;

Соціокультурна функція – прилучається до політичної культури, до політичного життя, до вирішення громадських справ;

Опозиційна функція – опонування офіційним органам і установам;

Міжнародні суспільні рухи: всесвітній рух прибічників миру об’єднує 200 національних організацій зі 140 країн, Екологічна організація “Грінпіс”, Правозахисне об’єднання “Хельсінкській союз”, Міжнародна амністія, Міжнародна спілка студентів; Всесвітня федерація демократичної молоді. Суспільні рухи в Україні. Існує приблизно 5000 асоціацій, спілок, фондів, 700 суспільних об’єднань заявляють, що вони є загальноукраїнським, 126 зареєструвало свої статути в Мін’юсті України, 100 об’єднань і товариств створено на етнічній основі.

Суспільні рухи значно пом’якшують стан громадянського суспільства, знімають в ньому за політизованість, обмежують домінуючу роль політики, перешкоджають претензіям політиків на провідну всеохоплюючу роль в суспільстві

Сутність та функції виборів.

Вибори:

  •  це політичний процес в якому люди можуть відчути себе повноцінними суб’єктами влади та зробити для влади соціальне замовлення.
  •  це торжество універсалізму права і законності. Реальний процес реалізації громадянами своїх конституційних прав, щодо захисту своїх інтересів.
  •  це активний спосіб формування нової політичної культури на демократичних засадах толерантності, взаємоповаги, добропорядності та людяності.
  •  Це прекрасна школа політико правового всеобучу та ефективна форма громадянського виховання.
  •  Це конкретна форма соціального діалогу між різними політичними силами, в ході якого досягається консенсус.
  •  Це змагання політичних уподобань та переваг, що забезпечують суспільний прогрес.
  •  Це особливий спосіб селекціонування нових політичних лідерів та нових привабливих ідей
  •  Це конкретна форма реалізації політичного плюралізму.
  •  Це безліч підходів та багатовимірність уявлень, що забезпечують засади громадянського суспільства, здатного існувати в мирі та злагоді.

Функції виборів:

Конструктивна функція – створення представницьких органів влади та управління, послаблення соціальної напруги.

Програмна функція – доведення до відома широкого кола виборців партійних програм та їх конкуренція. Формування державної програми на засадах програми партії чи блоку, що перемогла на виборах.

Контрольна функція – створення представницьких органів, які контролюють діяльність уряду та виконавчих структур. Затвердження інституту соціального контролю, який створюється в результаті перемоги на виборах коаліції та опозиції.

Артикуляційна функція – об’єднання інтересів різних соціальних груп та досягнення суспільного консенсусу. Створення умов для реалізації різно векторних інтересів населення.

Інтеграційна функція – об’єднання більшості громадян навколо доктрин і платформ переможців виборчого процесу.

Комунікативна функція – установлення безпосередніх контактів між громадянином та виборною особою. Установлення зворотного зв’язку між громадянами та владою, виникнення між учасниками виборчого процесу довірливих відносин.

Генеративна функція – дієвий спосіб формування політичних еліт, політичних лідерів, стимулювання змін, що прискорюють соціальний розвиток.

Типи виборчих систем.

Існує три типи виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Особливості мажоритарної системи.

При мажоритарній системі голосування відбувається в одномандатних округах, в яких обирається по одному представнику чи в багато мандатних, де від кожного обирають одного представника. Округи визначають так, щоб у них була однакова кількість виборців. Голосування відбувається за конкретні персони, в наслідок чого зміцнюються безпосередні зв’язки між кандидатом і виборцями. Виборці можуть голосувати як за незалежних кандидатів так і за представників від політичних партій за партійними списками. (83 країни)

Існують наступні варіанти визначення переможців:

Звичайна більшість голосів. Хто отримав найбільшу кількість голосів

Абсолютна більшість. Означає п’ятдесят відсотків плюс один голос.

Альтернативна або пільгове голосування. Виборці голосують за одного кандидата, відзначаючи в той же час позитивні якості інших кандидатів.

Переваги мажоритарної системи. Кандидат добре знає стан справ в окрузі, безпосередньо захищає інтереси виборців. На виборах перемагають представники більш впливової політичної сили. В умовах біпартизму створюються можливості для ефективного і стабільного уряду. На виборах перемагають добре організовані партії і створюють однопартійні консолідовані уряди. Недоліки мажоритарної системи: не висока результативність. Значна частина виборців залишається без своїх представників в органах влади. Дві партії, що набрали майже однакову кількість голосів проводять різну кількість мандатів.

Пропорційна система. Особливості пропорційної системи. При пропорційної системі виборці голосують за політичні партії, виборчі округи є багатомандатними. У невеликих за розмірами мононаціональних державах може існувати єдиний загальнонаціональний виборчий округ. Установлюється відсотковий бар’єр, щоб відтіснити маловпливові партії. Пропорційне представництво в окрузі розподіляється пропорційній кількості поданих за партію голосів.  (57 країн)

Моделі пропорційного представництва:

Повне пропорційне представництво. Існує єдиний виборчий округ. (Нідерланди, Ізраїль, Парагвай, Молдова, Україна.)

Обмежене пропорційне представництво. Вибори відбуваються в декількох багатомандатних округах, на рівні яких розподіляються місця.

Існує три типи мандатів: закритий партійний бюлетень, в якому виборці не можуть вільно обирати кандидата, пільгові списки, виборці голосують за одним списком, надаючи переваги окремим кандидатам. Роздільне голосування – надає виборцям права вибирати кандидатів з різних партійних списків.

Переваги пропорційної системи: сприяє широкому представництва інтересу суспільних груп, а органи влади відображають реальну розстановку політичних сил у суспільстві, забезпечує зворотній зв’язок і структурами громадянського суспільства, сприяє розвитку політичного плюралізму.

Недоліки пропорційної системи: за відсутності бар’єра чи його низького рівня призводить до розпорошеності мандатів. Виникає складнощі при формуванні уряду через відсутність домінуючою партії. Політичні сили, що не мають підтримки в масштабах всієї держави можуть отримати представництво в органах державної влади. Слабкість зв’язків між депутатами і виборцями, існує серйозна залежність депутатів від своїх партій та їх керівництва.

Змішана виборча система.

Особливості змішаної виборчої системи.

Голосування відбувається в одномандатних округах за мажоритарною системою та в багато мандатних за пропорційною системою. В одномандатних голосування за конкретного депутата у багатомандатних за партійним списком.

Існують декілька різновидів змішаних систем: структурні змішані: коли різні палати парламенту за різними системами (пропорційною та мажоритарною); лінійне змішане – одна частина за мажоритарною, інша за пропорційною; подвійного голосування – є можливість у виборця проголосувати за список партії і окремо за кандидата. (Німеччина, Росія, Угорщина, Італія, Японія та ін.)

Переваги та недоліки змішаної системи: Нейтралізує недоліки обох систем, дозволяє забезпечити формування стійкої парламентської більшості, при більш повному врахуванню інтересів малих соціальних груп. Є певні складності у встановленні результатів голосування.

12. Етнополітика

1. Сутність і особливості етнополітики

3. Шлях до нації

2. Управління етнополітичними процесами

4.Політико правові засади політичної нації

Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних національних процесів, зростання національної свідомості набуває нового змісту.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. ЇЇ характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними.

  1.  Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв’язків етносів між собою й інститутами влади.
  2.  Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади.
  3.  Етнополітична організація як частина організаційних структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок.

Етнос  - це позачасова, поза територіальна поза державна спільнота людей, об’єднаних спільним походженням, культурою, мовою, історією, самосвідомістю, традиціями.

Український етнос складається з осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем, або особою українського походження.

Етнічна меншина – частина якогось етносу, яка з різних обставин відірвалась від нього, опинилася в “чужій країні” і перебуває в іншому етнічному середовищі.

Національна меншина – це група громадян держави, чисельно менша й не домінуюча в цій державі з етнічними,  релігійними, або мовними особливостями, які відрізняються від більшості населення.

Етнічні інтереси – це сукупність специфічних інтересів притаманних тому чи іншому етносу чи етнічній меншині.

Національні інтереси – це не просто сума інтересів різних індивідів, соціальних чи етнічних спільнот, а загальне відбиття нагальних потреб, що виникли із їх природної сукупності.

Етнічна глобалізація – це об’єктивний процес розповсюдження земною кулею етнічних, національних та етнополітичних ідей, поглиблення етнополітичної дезінтеграції та інтеграції.

Етнополітична модернізація – об’єктивний історичний зумовлений процес народами пошуку народами багато національних і поліетнічних держав, адекватних і оптимальних відповідей на виклики часу пов’язані з розвитком своїх держав.

На території України проживає представників понад 130 національностей. За даними перепису 2001 року українці складають 77,8 %, росіян – 17,3%, білорусів – 275,8тис., молдован – 258,6 тис., кримських татар – 248,2 тис., болгар – 204,6 тис., угорців – 156,6 тис., румуни – 151 тис., євреї – 103,6 тис., поляки – 91,4тис., греки – 91,5 тис. 89 % усього населення України вважає за рідну мову - мову своєї національності. Для українців  цей показник дорівнює 85,2%, для росіян – 95,9%, для кримських татар – 92%, для євреїв всього 3,1%.




ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ



13. Сучасна глобалістика та модернізація

1. Глобальні проблеми сучасності

3. Теорія модернізації.

2. Сучасні геополітичні поля

4. Етапи модернізації

Глобальні проблеми сучасності

В сучасному світі представлено 196 держав, які розташовані на 5 континентах земної кулі. Кожна із держав несе в собі як відповідні перспективи глобального розвитку, так звичайно і відповідні труднощі та протиріччя. Вони пов’язані з самим характером розвитку держав в рамках єдинокраїнової спільноти так і форм комунікацій та зв’язків на міждержавному рівні.

Глобалізація зробила політичний світ затісним і спричинила глобальну кризу ідентичності людей та соціальних спільнот. В до глобалізаційні часи розподіл на «ми» і «вони» відбувався за ідеологічними константами. Коли ж приходить криза ідентичності, для людей в першу чергу має значення кров і віра, релігія і сім'я. Люди об'єднуються з тими, у кого те ж коріння, церква, мова, цінності і інститути і дистанціюються від тих, у кого вони інші. Ці особливості між цивілізаційних взаємин виникли внаслідок наступних факторів:

– відчуття переваги (неповноцінності) по відношенню до людей, які сприймаються як абсолютно інші;

– боязнь таких людей і відсутність віри в них;

– складнощі в спілкуванні з ними через проблеми з мовою і тим, що вважається ввічливою поведінкою;

– недостатній обізнаності про передумови, мотивації, соціальні взаємини і прийнятих суспільних нормах у інших людей.

Глобальні проблеми сучасності – це сукупність життєво важливих проблем від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес людства. Дані проблеми можна виділити в трьох напрямках:

Перша група – це ті, які стосуються життєвих інтересів всього людства усіх держав та кожної людини окремо. До них відносяться проблеми збереження миру, проблеми міжнародного тероризму, проблема подолання економічної відсталості, яка існує між країнами, материками та територіями.

Друга група проблем – вони носять гострий характер, загрожують позитивному розвитку людини навіть до повного знищення людства. Ці проблеми пов’язані з відношенням людини і суспільства – боротьба з голодом і недоїданням; вирішення нагальних проблем охорони здоров’я і освіти; екологічна безпека і боротьба з парниковим ефектом.

Третя група – пов’язана з взаємодією людини з природою. Загроза виникненню екологічної кризи; загроза виникненню енергетичної кризи; виникненню сировинної кризи; продовольчої кризи і прискорене демографічне зростання, що обмежує територіальні, ресурсні можливості планети.

Сучасні геополітичні поля

Геополітика, як відповідна галузь наукових досліджень була заснована географом Фрідріхом Ратцелєм. Основною ідеєю, що стала підставою для виникнення даної науки була теорія “життєвого простору”. Згідно з нею, глобальне протистояння в світі пов’язано з “континентальними” і “морськими” державами. Всім їм притаманне “відчуття простору“ і їм необхідна “життєва енергія” для того, щоб вижити в складному світі протистояння націй і держав. Геополітика, як наука про державу, як географічній і біологічній організм, який постійно націлений до свого зміцнення і розширення зроблена Рудольфом Челеном, відомим шведським політологом. В своїй теорії він показав, що друга світова війна підтвердила нежиттєвість існування в глобальному світі “держав і націй”. Її повинна замінити структура континентального масштабу, якій притаманні наступні риси: розширення, територіальна монолітність і свобода пересування. Сьогодні основні тенденції і закономірності розвитку геополітичних процесів здійснюються через використання геополітичних полів. Вони представлені наступним чином:

Ендемічне поле – це простір, що контролюється нацією і державою на протязі довгого часу;

Прикордонне полеце простір, що знаходиться під контролем національної спільноти, однаково вона його повністю не освоїла (економічними, демографічними, комунікаційними засобами). На цих полях здійснюється слабий контроль з боку конкретної держави і тому на них можуть претендувати інші держави, або етноси. Наприклад: Далекий Схід недостатньо забезпечується впливом Російської держави, або ті чи інші острова, які відносяться до декілька європейських країн.

Перехресне поле – це простір на якій претендують два і більше держав, наприклад, Зміїний острів в Чорному морі – претензія з боку України та Румунії, Ельзас-Лотарингія – яка переходила від Франції до Німеччини і навпаки; Аляска – Росія і США.

Тотальне поле – це простір, яким безперервно користується і знаходиться під контролем відповідної національної спільноти. Наприклад: Росія – Сибіру; США – Флоридою, Техасом.

Геополітична опорна точка – це тимчасове використання відповідною державою якихось територій, країн, які не можуть себе захистити. Свого часу для СРСР був В’єтнам, Куба, Лаос, Камбоджа. Сьогодні - Ірак і Афганістан для США; Мальдійські острови для Великобританії.

Метаполе – особливий вид геополітичного простору, який використовується декілька державами військовому, економічному, політичному. Прикладом може бути ЄС, НАТО, АСЕАН, Південно Східна Азія.

 

Теорія модернізації.

Модернізація (фр. moderne – сучасний) — еволюційний процес набуття суспільствами тих рис, які прийнято вважати ознаками сучасної цивілізації. Модернізація може бути політичною, економічною, соціальною тощо.

Теорію модернізації можна вважати за відповідну модель демократичного транзиту, оскільки ставлячи за мету системні перетворення в економічній сфері вважається похідним в залежності від змін в соціальних структурах та в зміні політичних умов.

Декілька моделей модернізації:

Модель політичної культури. Демократизація в пряму залежить від рівня політичної культури суспільства, від функціонування демократичних інститутів, від взаємної довіри і схильності до компромісів.

Динамічна модель намагається врахувати історичну «генетичну» спадщину країни, що починає демократичні перетворення. Згідно з динамічною моделлю необхідною передумовою незворотності демократичного транзиту є досягнення національної єдності. Наступною фазою є довготривала політична боротьба, в ході якої народжується та загартовується нова еліта, з’являються інститути громадянського суспільства, наростає участь громадян у політичних процесах – відбувається щеплення суспільству громадянської політичної культури.

Процесуальна модель також відстоює особливе значення історичної спадщини та факторів випадковості у формуванні соціальних та політичних інститутів як передумови демократизації. Тому для демократизації вирішальне значення має конкретно політична ситуація на момент прийняття рішення. Відтак, головною рушійною силою демократизації є політична еліта.

Реформа (модернізація) передбачає еволюційний та ненасильницький характер політичного процесу, поступове пристосування політичної системи до внутрішньо суспільних та зовнішньополітичних змін.

Революція (лат. revolutio – поворот, переворот від revolvere – перевертати) —поза правовий насильницький політичний процес, що супроводжується поваленням усталеного політичного режиму, докорінною ломкою державно-владних та радикальною реструктуризацією соціально-економічних відносин.

Переворот (синонім - путч) — раптове неконституційне захоплення влади, незаконне зміщення правлячої еліти в цілому, яке не пов’язане з докорінними змінами політичного режиму, соціальних та економічних відносин.

Демократичний транзит істотно відрізняється від інших типів політичної трансформації. Так, якщо в ході модернізації процеси реформування не торкаються інституційних засад політичної системи, то демократичний транзит основною метою ставить саме інституційний злам та розбудову нових, демократичних інститутів не виходячи при цьому за рамки правового поля.

Демократичний транзит. є принципово новим типом політичної трансформації, який характеризується, насамперед, своїм інституційним спрямуванням. Історичними типами політичної трансформації загальноприйнятого вважати реформу (інша назва – модернізація).  

Демократичний транзит (англ. transition – сучасний) — політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів політичного режиму, що відживає, та встановленням і укріпленням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур

Етапи модернізації

Перший 1 – 5 років відбувається трансформація політичної системи і стабілізація економічної. Це етап встановлення основних демократичних інститутів — звільнення преси від партійного контролю, припинення дії системи поліцейської держави, виникнення демократичної коаліції.

Другий 3—10 років – трансформацію зазнає економічна система, тоді як політично висувається завдання стабілізації, ухвалення нової конституції і закону про вибори, проведення демократичних виборів, здійснення децентралізації системи державного управління і передачі більшої владі регіонам, зміцнення демократичної коаліції.

Третій 5—15 років відбувається консолідація,  економіка починає розвиватися на стійкій основі зростання.

Вивчаючи досвід Польщі, Угорщини, Східної Німеччини, Чехії, Болгарії та Румунії виділено наступні фази модернізації:

1) виникнення та підйом про демократичних груп;

2) зниження репресивності режиму;

3) зростання впливу сил реформістів усередині правлячого режиму;

4) визнання режимом про демократичних груп через їх легалізацію або проведення переговорів;

5) обіцянка режимом провести вільні вибори;

6) проведення перших національних вільних виборів;

7) час, коли новообрані демократичні органи влади приступають до виконання своїх обов'язків;

8) підйом напруженості у відносинах демократичних і антидемократичних груп, внаслідок соціально-економічної кризи;

9) проведення другого раунду національних виборів;

10) початок консолідації демократичних інститутів в тому випадку, якщо вибори були дійсно вільні і справедливі.

Що потрібно врахувати аби демократичний транзит не обійшов Україну?

Американський філософ і соціолог Е. Тоффлер у своїх працях обґрунтовував висновок про те, що знання та інформація завдяки своїм перевагам – безкінечності, загальнодоступності, демократичності підкорили силу і багатство, і стали визначальним фактором функціонування влади, що „влада, заснована на силі і багатстві, втрачає свій вплив, хоча й не зникає повністю. Але справжню владу набуває знання в різних формах – інформації, науки, мистецтва”

В стратегічних документах різних зарубіжних країн інформаційне суспільство розглядається з різних точок зору, як:

– закономірний, неминучий етап постіндустріального розвитку більшості країн у ХХІ віці, нова суспільна формація;

– один з глобальних викликів, що вимагає активної участі держави, ділових і наукових кіл, кожної людини, їх адаптації до умов масового використання інформаційних технологій в різних сферах життя суспільства;

– економічна категорія, що відображає збільшення кількості зайнятих в інформаційному секторі економіки;

– технологічна тенденція, пов’язана з поширенням мережних технологій в житті людей.

Суспільство, контури якого тільки виявляються, буде характеризуватися новим і зовсім особливим місцем у ньому інформації і знання. Уже сьогодні в найбільш розвинутих країнах основні галузі промислового і сільськогосподарського виробництва, зв'язок і комунікації, побут і розваги, освіта і духовне життя міцно спираються на досягнення фундаментальних наук, стаючи усе більш і більш наукомісткими. Пошук, створення і збереження, смислова трансформація, тиражування і поширення знань займає усе більше місце в діяльності людей. Інформація стає цінним продуктом  і основним товаром.

На думку відомого українського дослідника М.Згуровського, знанням притаманні такі ознаки:

– людський вимір, вони створюються й розвиваються людьми і пов’язані з тим, що роблять і думають люди;

– знання, що креативно виробляються людьми, є товаром, який може купуватися, зберігатися, розповсюджуватися, продаватися, бути предметом обміну. Але це товар, який постійно змінюється та збагачується;

– нові глобальні знання змінюють конфігурацію геополітичних сфер впливу у світі. Традиційні географічні та політичні кордони між країнами вже не відіграють тієї вирішальної ролі, як було колись. Деякі країни та великі компанії здатні створювати нові знання, захищати і продавати їх, інші є переважно користувачами чужих знань. За цією ознакою відбувається перегрупування країн світу і транснаціональних компаній на могутні та залежні. З’являються нові альянси, нові території, нові могутні влади, що групуються з метою вироблення та володіння глобальними знаннями (наприклад, 45 країн — учасниць Болонського процесу, Євросоюз тощо);

– знання вже неможливо визначити в термінах класичних дисциплін — математики, фізики, біології, астрономії, літератури, історії та ін. Нові знання стають більш комплексними, проблемно-орієнтованими та міждисциплінарними. Проблеми, які мають вирішуватися з їх використанням, більш складні і взаємопов’язані;

– знання є одночасно індивідуальними і колективними. Традиційно пізнання світу базувалося на індивідуальних наукових досягненнях. У суспільстві, побудованому на знаннях, дедалі більшого значення у вивченні навколишнього світу набуває колективний розум, який формується на основі колективних форм інтелектуальної роботи. При цьому ІКТ дозволяють, долаючи кордони, створити єдиний віртуальний простір для взаємодії і спільних дій груп дослідників із різних куточків світу, поєднаних між собою спільною метою щодо вирішення тих чи інших проблем;

– знання набувають синергетичного характеру. Колективний розум, що формується в результаті такої діяльності, не є простою сумою індивідуальних інтелектуальних внесків окремих дослідників. У цьому випадку існує, умовно кажучи, „додана вартість” колективного розуму, що виникає за рахунок величезної кількості взаємодій дослідників. Тому напрацьовані таким чином знання – суспільні, вони не можуть належати якомусь одному індивіду;

– процес створення і розповсюдження нових знань має мережевий характер. Традиційні піраміди та вертикалі влади принципово не властиві новому типу суспільства. Головними його елементами є вузли (окремі люди, групи людей, установи та організації) і гілки, які втілюють зв’язки між вузлами й розвиваються природно і довільно. У результаті формуються розгалужені мережі людей, установ та організацій (без кордонів), в яких відбувається створення нових знань та обмін ними, виробництво інтелектуальної продукції (наприклад, програмного забезпечення), проводяться фінансові операції, культурологічні обміни і ще величезна кількість інших видів взаємодії між людьми.

▬▬▬

Список літератури вітчизняних авторів:

1. Брегед А.Ю. Основи політології: Навчальний посібник. – К., 2000.

  1.  Куць О.М. Етнополітологія: Навчальний посібник. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2005
  2.  Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред. Б. Кухти. Частина 2. – Львів, 1997
  3.  Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998.
  4.  Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П. Горбатенко. – К., 2001
  5.  Політологія: курс лекцій / І.С. Дмитрів, О.М. Рудакевич, В.А. Кулик та ін. – Тернопіль, 1998.
  6.  Політологія / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. – К., 1998.
  7.  Політологія / За ред М. Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998. –

Список літератури зарубіжних авторів:

  1.  Reviewing U.S. History and Government. Andrew Peiser, Michael Serber. Amsco School Publications, INC. N.Y., - 1997., 241 p.
  2.  Paul Noack: Was ist politik? Eine Einfuhrung in ihre Wissenschaft. Munchen 1976.
  3.  Nauka o Polityce. Podrecznik akademicki pod redakcja Artura Bodnara. Panstwowe Wydawnictwo Naukowe., Warszawa., 1984.
  4.  Белов Г.А. Политология. М.: Наука, 1994.
  5.  Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных заведений. 2-е изд., перераб. И доп. М.: Логос, 1997.
  6.  Мельник В.А. Политология: Учебник. Минск: Вышейш. Шк., 1996.
  7.  Основы политологической науки: Учеб. Пособие / Под ред. Проф. В.П. Пугачева. М.: Общ-во “Знание” России, 1993. Ч. 1,2.
  8.  Панарин А.С. Политология: Учебник. М.: Проспект 1997.

Власні публікації автора:

  1.  Основи політології: Курс лекций: навч. Посібник для ВУЗів / М. Сазонов, О. Авксентьев, В. Лісничий, Б. Решетняк. За ред. М. Сазонова. – Х.: Основа., 1993.
  2.  “Сучасний виборчий PR” Навчальний посібник  / В.В.Лісничий, В.О. Грищенко, В.М. Іванов та ін. – 2-ге видання, перероблене та доповнене. – К.: ВД “Професіонал”, 2004.
  3.  В. Лісничий. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. Навчальний посібник. Вид-во «Професіонал», К. – 2004, допов. і рош., ІІ видання.
  4.  Політичні партії як суб’єкт формування політико-управлінської еліти в умовах політичної модернізації. Навч. Посібник. /  Ред. Кол.: Е.А. Афонін (голова), Ю.С. Ганжуров, В.В. Лісничий, О.В. Радченко. Вид. 2-ге, доп. та випр. - К.: Парламентське вид-во, 2008. - (Серія "Відкрита дослідницька концепція";).
  5.  Куць О.М., Куц Ю.О., Лісничий В.В., Етнонаціональні чинники державотворення (монографія). Х.: вид-во ХарРІ УАДУ «Магістр», 2002,
  6.  «Регіоналізація і вибори як засіб удосконалення владних відносин в Україні» (монографія) Лісничий В.В. керівник авторського колективу. Харків вид-во «Магістр» ХарРІ УАДУ, 2003.
  7.  Політика регіональних органів влади: теорія та практика. (монографія) Лісничий В.В. керівник авторського колективу Харків. Видавництво ХарРІ НАДУ “Магістр”. 2004.
  8.  Політико-управлінський потенціал органів місцевого самоврядування  міста: [Моногр.] / В.В. Лісничий, В.В. Наконечний, В.А. Шумілкін та ін.;  За заг. ред. проф. В.В. Лісничого. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2007. – (Серія “Державне управління XXI століття”).
  9.  Wasilij Lisniczyj. Mechanizmy wspoldzialama systemu politycznego s ekonomicznego. Poznan, UAM. Centrum studiow nad pokojem i vspolpraca miedzynarodova. 1990.

PAGE  2


- Оголошує помилування і відстрочку вироку порушникам федеральних законів;

-  Президент призначає федеральних суддів і членів Верховного Суду

Може оголосити закони або виконавчі акти недійсними

Виконавча влада

- Президент може накладати вето на законопроекти й звертатися до народу з промовами;

- Може посилати в Конгрес послання і скликати спеціальні сесії;

- Президент контролює право призначення на посаду.

Судова влада

Може оголосити закони не конституційними

- Може піддати президента імпічменту і позбавити посади;

- Може долати вето президента;

- Сенат може відмовитися ратифікувати договори і не підтвердити призначення на посаду.

- Може піддати судів імпічменту і змінити число суддів Верховного суду;

- Може не підтвердити призначення суддів;

- Може запропонувати поправку для подолання судових рішень.

Законодавча влада

І тур

Кандидат, запропонований президентом, не отримує абсолютної більшості голосів членів Бундестагу

Федеральний президент призначає кандидата на пост федерального канцлера

ІІ тур

Коли кандидат запропонований Бундестагом, не отримав абсолютної більшості

Кандидат отримує абсолютну більшість голосів членів Бундестагу

Федеральний президент призначає кандидата на пост федерального канцлера

ІІІ тур

Кандидатом, як правило є представник партії, що перемогла на виборах до Бундестагу.

Федеральний президент після консультацій з керівництвом партій, що перемогли на виборах або отримали парламентську більшість, пропонує Бундестагу проголосувати за кандидата

якщо

Кандидат, запропонований президентом, отримує абсолютну більшість голосів членів Бундестагу

Бундестаг пропонує свою кандидатуру на посаду канцлера лише через 14 днів

Президент протягом 7 днів призначає федерального канцлера, по суті тимчасового, і водночас розпускає Бундестаг з призначенням нових виборів.

Передбачається Основним законом, але за усі роки існування ФРН ця процедура жодного разу не спрацювала.

ПОЛІТИКА

історія

філософія

соціологія

психологія

Державне управління

Економічні науки

ПОЛІТОЛОГІЯ

Політика

історія

політологія

психологія

соціологія

філософія

Державне управління

Економічні науки

Політика

Політологія

Економічні науки

Державне управління

психологія

соціологія

філософія

історія

Голова держави – Президент  України

Законодавча влада – Верховна Рада України (450 народних депутатів)

Виконавча влада.

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Формується та затверджується Верховною Радою України. Прем’єр-міністр призначається за пропозиції коаліційної більшості, вноситься Президентом, затверджується Верховною Радою України.

Урядові виконавчі структури затверджуються Кабінетом Міністрів

Судова влада.

Верховний Суд України

Конституційний суд України

Вищий адміністративний суд;

Апеляційні суди

Місцеві суди першої інстанції

Вищий господарський суд

Місцеві державні адміністрації: обласні,  районні та Міста Києва  і представник Президента в АР Крим і місті Севастополі

Обласні, районні ради

НАРОД України

Територіальні громади міст, сіл, селищ

Австралійський Союз

Австрійська республіка

Аргентинська республіка

Бельгія

Федеративна Республіка Бразилія

Республіка Венесуела

Республіка Індія

Федеративна Ісламська Респпубліка Комори

Федерація Малайзії

Мексиканські Сполучені Штати

Німеччина (ФРН)

Федеративна Республіка Нігерія

Об’єднані Арабські Емірати

Ісламьска Республіка Пакистан

Швейцарська Конфедерація

Сполучені Штати Америки

Російська Федерація

Канада

10 провінцій, 2 території

21 республіка, 1 автономна область, 10 автономних округів, 6 країв, 49 областей

50 штатів, 1 федеральний округ

20 кантонів, 6 напівкантонів

4 провінції, 3 штати, 2 племінні території

7 еміратів

19 штатів, 1 федеральна столична територія

16 земель

31 штат, 1 федеративний район

9 штатів – султанатів, 4 штати - губернаторства

3(4) острови

22 штати, 9 союзних територій, 1 асоційований штат

20 штатів, 2 федеральні території, 1 федеральний район, 2 федеральних володіння

22 штати, 4 федеральні території, 1 федеральний столичний район

2 мовно – культурні штати

22 провінції, 3 національні території, 1 федеральний район

10 земель

6 штатів, 4 керовані території, 3 території, 1 столична територія

ФЕДЕРАЦІЇ

Суб’єкти федерації

Управління етнонаціональними процесами

Полягає у створенні сприятливих умов для розвитку етнічних спільнот, розв’язані проблем та суперечностей, що виникають у міжетнічних відносинах у точній відповідності до законів та тенденцій, об’єктивно існуючих у системі етнонаціональних відносин

ТЕХНОЛОГІЇ

ФУНКЦІЇ

Діагностика реального стану етнонаціональної сфери вивляення больових точок, уточнення актуальних проблем розвитку, цілей та завдань

Розробка можливих варіантів досягнення мети, аналіз альтернатив

Вибір рішення на основі побудови імітаційних моделей, опитувань суспільної думки, проведення соціологічного експерименту тощо

Визначення оптимально необхідних операцій, що забезпечують регулювання етнонаціонального процесу

Підготовка сценарію дій та його затвердження (визначення форм взаємодії об’єкта та суб’єкта технологізації, ступеню використання методів управління та суб’єктивних умов реалізації технології)

Визначення потреб у правовому, політичному забезпеченні кожного з етапів розробки та застосування етносоціальної технології

Контроль за ходом реалізації програми, форми та методів діагностики на проміжних етапах її виконання.

Цілепокладання, визначення цілей та завдань, розробка програм діяльності відповідно до інтересів усіх етносів та етнічних груп країни

Організаційно-регулятивна, тобто функція регулювання діяльності соціальних та політичних інститутів, суспільних груп, національних рухів і товариств та ін.

Інтегративна, зближення етнонаціональних спільнот на основі спільності їх корінних інтересів та цілей

Розв’язання міжетнічних суперечностей, розробка ефективних шляхів та методів врегулювання міжетнічних конфліктів

Прогностична, яка включає в себе розробку превентивних засобів з попередження можливих ускладнень та загострення етнонаціональної ситуації в країні, регіоні.

Виховання людей у дусі поваги національної гідності кожного, високої культури міжетнічного спілкування, непримеренності до проявів шовінізму, націонал-радикалізму, екстермізму.

ШЛЯХ ДО НАЦІЇ

Академічний етап

Наддніпрянська Україна: діяльність викладачів Харківського університету (1810-1830) – П.П. Гулак-Артемовський, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, І.І.Срезневський, Рославський та ін. – по відродженню літературної мови та писеменості; творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гулака (Кирило-Мефодіївське братство) та інших діячів Київського університету 40-х рр.

Галичина: створення в 1835р. “Руської Трійці”, діяльність М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького

Галичина: починається з другої половини ХІХ ст. Перед першою світовою війною на західних землях діяло 3000 українських шкіл, 7 гімназій, 12 українських кафедр у Львівському університеті, видавалося з півсотні часописів, діяли товариства, спілки тощо.

Наддніпрянська Україна: культурологічний етап було блоковано репресіями і законодавством імперського уряду, використання української мови в друкованих творах, школах, театрі прирівнювалося к злочинної діяльності. Певне послаблення було зроблене під час революційних подій 1905-1907 рр. За часів української революції (1917-1920 рр.) уряди УНР намагаються підняти культурну сферу, але війна не сприяє цьому задуму. З 1923 р. Більшовицький уряд починає здійснювати політику українізації, проте в 30-х рр. Вона визнана помилковою; після війни починається негласна, але ефективна кампанія русифікації.

Культурна фаза

На західних і східних землях перші політичні партії з програмами національного визволення виникають у 90-х років ХІХ ст.

Національно-визвольні змагання 1917-1920 рр.

Політична діяльність емігрантських кіл.

Боротьба ОУН-УПА у другій світовій війні.

Дисидентський рух.

Політичні процеси кінця 80-х і початку 90-х рр.

Політичний етап

Політико правові засади політичної нації

Національно-державні

Національно-етнічні

Національно-територіальні

Надання усім постійним мешканцям громадянства з рівним обсягом прав та обов’язків

Корінні (автохтонні) етноси по відношенню до держави не мають переваг порівняно із некорінним народами

Будь-яка дискримінація за етнічними, расовими, релігійними ознаками заборонена і розглядається як кримінальний злочин

Вільна еміграція та можливість вийти з товариства

Набуття громадянства для іноземців регулюється положенням конституції та окремим законодавством

Право вільного вибору для національних меншин: або добровільна асиміліція з основним етносом, або підтримка етнічності

Принцип культурної автономії

Право національних меншин створювати культурологічні об’єднання, релігійні общини, вільно використовувати свою мову, видавати книги, газети тощо

Державна підтримка мови, культури, історичних традицій і самобутності корінного (основного) етносу

Регіонально-адміністративний устрій держави, що враховує специфіку етнічної структури, нерівномірність розселення етносів, наявність етноареалів (компактне проживання)

Створення національних районів, федеральних земель, національних або територіальних автономій

Державна політика, що націлена на інтеграцію окремих регіонів, земель, автономій в націю

Держава імперська                  і держава національна

Імперська держава

Національна держава

Первинним елементом генезису є державні структури, імперський центр, що збирають та утримують силовими засобами периферію, колоніальні народи

Первинним елементом є соціальна спільність – нація, а держава розглядається як засіб захисту національних інтересів, досягнення спільних цілей

Соціально-етнічний склад є гетерогенним чисельно окраїни можуть переважати імперський центр

У складі нації переважає один великий етнос, що є автохтонним на даній території

Державні кордони, географічні контури країни є випадковими і виникають унаслідок воєнних дій із сусідніми державами

Державні кордони, більш-менш точно окреслюють територію розселення корінного етносу і тому не є випадковими

Суспільство і держава є нетривкими конструкціями, легко руйнуються із середини в разі послаблення імперського центру

Нація-держава є досить витривалою і стабільною конструкцією, бо спирається не на силу, а на солідарність і культурну ідентичність

Структура української політичної нації за ступенем інтеграції і рівнем національної самоідентифікації населення

Ознакою нації є те, що люди ототожнюють себе із спільністю, наприклад, вважають себе українцями (в політичному сенсі) незалежно від походження.

За даними загальнонаціонального опитування 1994 р., українцям себе усвідомлюють лише 57% дорослого населення, лише росіянами – 11% решта (25-26%) виявляють подвійну орієнтацію

Національне ядро

Опозиція до нації

Національна периферія

Особи, що чітко ідентифікують себе з Україною, інтегровані у націю, визнають громадянство України, підтримують шлях на розбудову незалежної держави, на виборах підтримують національно-демократичні сили, центристів, праві партії

Люди, без певних переконань, політично пасивні, національна і громадянська свідомість у них не розвинуті, ідентичність непевна. В 1991 р. голосували за незалежність, але з такою ж легкістю можуть віддати свої голоси противникам, на виборах велика частка голосує за лівих

Особи, що мають стійкі антиукраїнські переконання, мріють про відновлення СРСР, або приєднання України до “Великої Росії”, мають сильну ностальгію за минулим, на виборах підтримують радикальні ліві сили, або праві угруповання, які обіцяють об’єднати Україну з Росією

Ступінь довіри до своєї національної армії

Готовність або небажання захищати власну країну

Почуття належності до Європейського співтовариства

Почуття національної гордості

Довіра або недовіра до сусідніх країн

Націоналізм у “постнаціональній” період

(сучасна Європа)

П’ять ознак націоналізму у Західній Європі за Маттеєм Доганом (Франція)

НАЦІОНАЛІЗМ

Націоналізм до утворення національної держави

Націоналізм після утворення національної держави

Теоретичне обґрунтування політичних прав і вимог щодо утворення незалежної держави в працях ідеологів націоналізму – істориків, політиків, філософів тощо

Теоретичне оформлення національної ідеї як мети нації держави, що консолідує населення

Як ідеологія

“Максимальна етнічність”, гостре переживання національного приниження, здатність брати участь в політичних руках, акціях, національно-визвольний боротьбі, навіть, якщо це пов’язане із смертельним ризиком

Як особисті почуття

Ставлення до національних, державних інтересів як більш високих і суттєвих порівняно із особистими цілями, підтримка держави, її символіки, армії, національних інституцій, почуття національної гордості

Утворення національних організацій, партій, політичні акції (мирні і збройні), що мають на меті національне визволення, сепаратизм, відокремлення від іншої держави і створення національної держави

Захист інтересів нації на міжнародній арені з використанням держави як знаряддя досягнення національних цілей, здійснення внутрішньої політики у напрямку зміцнення нації і держави

Як політика

  1.  

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

46959. Современная модель государственного управления в России 41 KB
  В настоящий момент система гос управления переживает период трансформации, поиска эффективной модели администрирования, способной удовлетворить потребности населения при минимальных издержках, лишенной чиновничьего произвола, работающей на общество.
46960. Електpифiкaцiя технoлoгiчних пpoцеciв в cвинapнику-вiдгoдiвельнику нa 1000 гoлiв 3.18 MB
  В дaнiй poбoтi здiйcненo електpифiкaцiю тa aвтoмaтизaцiю тaких технoлoгiчних пpoцеciв, як гнoєпpибиpaння, poздaчa кopмiв, пiдiгpiв вoди. Нaведенo вибip cилoвoгo i ocвiтлювaльнoгo oблaднaння, aпapaтiв кеpувaння i зaхиcту. Зpoблений pозpaхунoк електpичнoгo ocвiтлення cвинapникa.
46962. Учение Л.С. Выготского о предмете детской психологии, единице анализа психики и методы ее исследования. Переживание как единица анализа развития личности 39.5 KB
  Переживание как единица анализа развития личности. Выготского была направлена то чтобы перевести психологию от чисто описательного эмпирического и феноменологического изучения явлений к раскрытию их сущности предложив иное понимание хода условий источника формы специфики и движущих сил психического развития ребенка; описал эпохи стадии и фазы детского развития а также переходы между ними в ходе онтогенеза; он выявил и сформулировал основные законы психического развития ребенка....
46963. Характеристика кризиса подросткового возраста в концепции Л.И.Божович 39.5 KB
  Характеристика кризиса подросткового возраста в концепции Л. 387390 Кризис подросткового возраста значительно отличается от кризисов младших возрастов. В течение этого периода ломаются и перестраиваются все прежние отношения ребенка к миру и самому себе первая фаза подросткового возраста 1215 лет и развиваются процессы самосознания и самоопределения приводящие в конечном счете к той жизненной позиции с которой школьник начинает свою самостоятельную жизнь вторая фаза подросткового возраста 1517 лет; ее часто называют периодом ранней...
46964. Клинико-рентгенологическое проявления очагового туберкулеза 39.5 KB
  Выделяют в воспалительном процессе во время туберкулеза два варианта: очаг и инфильтрат. Здесь имеются туберкулезные бугорки в которых находятся большое количество эпителиоидных клеток отграничивающих казеозные маленькие фокусы содержащие микобактерии туберкулеза. В 5060 годы у нас очагового туберкулеза было много в пределах 4050 выявляли очаговый туберкулез. С годами в связи с применением массовой флюорографии своевременного выявления туберкулеза изменением иммунного фона удельный вес очагового туберкулеза падает не смотря на...