48171

ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

Конспект

Политология и государственное регулирование

Витоки політичної думки сягають своїм корінням у найдавніші часи – у IV – III тис. Періодизація визрівання і розвитку світової політичної думки включає в себе чотири основних етапи. Грецькі філософи започаткували вивчення політичної мови й термінології досліджували такі політичні соціальні моральні цінності як свобода справедливість добро та ін. Початок звільнення політичної думки від релігійноетичної форми пов’язаний з поглядами видатного італійського мислителя епохи Відродження Нікколо Макіавеллі 1469 – 1527 котрі були...

Украинкский

2013-12-07

1.08 MB

19 чел.

Гуманітарний університет „ЗІДМУ”

Кафедра гуманітарних дисциплін

В.М. Северинюк

ПОЛІТОЛОГІЯ

Курс лекцій


Тема 1. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

  1.  Поняття політології, її виникнення й основні періоди розвитку.
  2.  Предмет політології та інші спеціальні політичні науки.
  3.  Структура, категорії, закономірності політології.
  4.  Методологія політології.
  5.  Функції політології та її завдання.

1.  Поняття політології, її виникнення й основні періоди розвитку

Слово „політологія” походить з грецької мови: „politica” –  „державні і суспільні справи, мистецтво управління державою”, „logos” – „слово, поняття, думка, вчення”. Отже, політологія буквально означає „наука про політику”.

Витоки політичної думки  сягають  своїм  корінням  у  найдавніші часи – у IVIII тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення.

Разом з ускладненням виробничих і соціальних стосунків люди стали задумуватися над їхньою природою, методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походження і значенням держави і права, а згодом і політики в житті суспільства. Це був період зародження перших політичних уявлень, і у різних народів він відбувався у різний історичний час по мірі їхнього соціально-економічного й політичного розвитку. Такі уявлення набули форми більш-менш чітко виражених і зафіксованих певним чином ідей не раніше II тис. до н. е. Їх творцями стали насамперед мислителі Стародавнього Сходу.

Періодизація визрівання і розвитку світової політичної думки включає в себе чотири основних етапи.

Перший: IV тис до н. е. – початок I тис. н. е. Це погляди мислителів Стародавнього Сходу, Давньої Греції і Риму, що були тісно пов’язані з розвитком філософії як універсальної у той час науки, тому означений період називають філософсько-етичним.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавілонян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян тощо відображали міфологічні уявлення про місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про земні порядки, які мають відповідати небесним настановам. Разом з тим почали зароджуватися й уявлення про природне походження політики й держави як найвищої форми людської спільноти (Аристотель, 427 – 347 рр. до н. е.). Грецькі філософи започаткували вивчення політичної мови й термінології, досліджували такі політичні, соціальні, моральні цінності як свобода, справедливість, добро та ін., різні форми політичного правління з точки зору їх „правильності” і „законності”.

Другий період: політичні вчення раннього християнства і Середньовіччя. Суспільно-політична думка розвивалася переважно завдяки старанням представників богослов’я, це – релігійно-етичний період. Серед релігійних мислителів того часу найпомітнішою постаттю був домініканський теолог Фома Аквінський (1224 – 1274). Він вважав, що людина є вершиною творіння Бога. Мета держави – забезпечити благо людини. Однак держава часто є втіленням беззаконня, зла, експлуатації, і, отже, світська влада, як вияв недосконалості, повинна підкорятися владі духовній – церква має панувати над громадянським суспільством. Ідеальною формою правління є монархія, але якщо монарх перетворюється у тирана, то народ має право повстати проти нього.

Початок звільнення політичної думки від релігійно-етичної форми пов’язаний з поглядами видатного італійського мислителя епохи Відродження Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527), котрі були викладені ним у його головній праці „Державець” ( „Государ”). Макіавеллі розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з божої волі, а відповідно до властивих їм об’єктивних закономірностей. Він обґрунтував юридичний погляд на державу, котра являє собою загальний політичний стан суспільства і покликана приборкувати людські пристрасті: агресивність, жадібність, лицемірство тощо. Його політичним ідеалом була сильна республіканська влада, яка може забезпечити свободу розвитку особистості й загальне благо.

Макіавеллі першим створив передумови для появи науки про політику як окремої галузі суспільного знання.

Третій період: XVII – початок XX ст. – політична думка Нового часу. У ньому можна виділити дві внутрішні стадії: 1) емпірично-наукову (грец. empeiria – досвід; букв. означає сприйняття навколишнього світу органами чуттів, спостереження, яке здійснюється у звичайних природних умовах, на відміну від експерименту); 2) теоретико-наукову.

Для першої стадії було характерним  накопичення знань про політику, осмислення і узагальнення досвіду  мислителів  попередніх епох, формування  окремих елементів майбутньої  науки політології. У цей час з’являються вчення Томаса Гоббса (1588 – 1679, найвідоміша  праця – „Левіафан”), Джона Локка (1632 – 1704, „Два трактати про правління”), Шарля-Луї Монтеск’є (1689 – 1755, „Про дух законів”), Жан-Жака Руссо (1712 – 1778, „Про суспільний договір, або Принципи політичного права”) та ін. Предметом політичного аналізу були проблеми походження, сутності, форми держави, розроблялися теорії суспільного договору, ідеї природного права тощо.

Змістом другої, теоретико-наукової, стадії був активний  процес виокремлення політології із загальної системи соціально-гуманітарних знань як самостійної науки й академічної дисципліни та формування основних національних шкіл. У різних країнах він розпочався у різний час і мав свою специфіку. У Німеччині його пов’язують з діяльністю так званої „правової школи”, представниками якої, зокрема,  були Іммануїл Кант (1724 – 1804, „Критика чистого розуму”, „Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”) та Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831, „Філософія права”, „Філософія історії”, „Феноменологія духу”); у США – з ім’ям професора історії й політекономії Колумбійського коледжу (згодом – університету) Френсіса Лейбера, котрий у 1857 р. розпочав читати курс лекцій з політичної теорії та створив кафедру історії й політичної науки.  1880 р. у цьому ж  коледжі було засновано вищу школу політичної науки. ( 1903 р. у США створено Американську  асоціацію  політичних наук);  у Франції 1872 р. відкрито Вільну школу політичних наук, 1913 р. – засновано відповідну асоціацію); в Англії 1895 р. відкрито Лондонську школу економічних і політичних наук; в Італії 1896 р. Гаетано Моска опублікував книгу „Основи політичної науки”, поклавши початок вивченню політичних еліт.

Більшість сучасних вчених вважає, що політологія як наука з’явилася на зламі XIXXX ст., саме тоді учені почали з наукових позицій  усвідомлювати і аналізувати закономірності суспільно-політичних процесів, а термін „політична наука” набув поширення в Європі.

Четвертий період: початок XX ст. – до нашого часу. Його змістом є остаточне оформлення політології як науки і навчальної дисципліни, визначення її структури, методології, понятійного апарату, практичного значення, напрямів розвитку.

На початку XX ст. політологія успішно розвивалася і у Європі, і в США. Та дві Світові війни, революційні процеси, формування тоталітарних режимів, основною ареною яких стала Європа, призвели до певного занепаду європейських політологічних шкіл. У цих умовах  поза  конкуренцією  виявилася американська поведінкова  політологія  – „біхевіоризм”  (від англ. behavior – поведінка) – один з напрямів західної політичної психології, спрямований на звільнення політології від абстрактного підходу до фактів. Біхевіоризм надає перевагу емпіричним, соціологічним, методам дослідження – збиранню, обробці, узагальненню даних. Однак, такий метод звернений лише до індивідуальної поведінки і значною мірою ігнорує вплив макро- та мікросоціальних факторів. (У 60-х рр. зародилася течія постбіхевіоризму як перегляд і водночас розвиток основних положень біхевіоризму: його представники дійшли висновку, що методика досліджень має бути підпорядкована жорстким реаліям політики, конкретний аналіз політичних явищ повинен сприяти задовільненню реальних запитів суспільства. Водночас з’явилося поняття „постбіхевіористичної революції” – що означало певне відродження інтересу до політичної філософії історії, класичного конституціоналізму тощо).

У 1948 р. в Парижі під егідою ЮНЕСКО було проведено міжнародний колоквіум з питань політичної науки, відбулося обговорення предмета політології, її завдань і перспектив. Наступного року було створено Міжнародну асоціацію політичної науки. Політологію почали вводити як обов’язкову навчальну дисципліну до програми вищих навчальних закладів.

У Радянському Союзі  1962 р. було створено Радянську асоціацію політичних наук, проте політологія як самостійна наука в СРСР не була визнана, оскільки вважалося, що її предмет цілком представлений у інших суспільствознавчих і правових науках – „Марксистсько-ленінській філософії”, „Науковому комунізмі”, „Історії КПРС”, „Теорії держави і права” та ін., хоча справжня причина полягала в іншому – політологія передбачає вивчення таких проблем, як: зміна політичних еліт, політичні режими, багатопартійність, виборчі системи тощо, а це було неможливо в умовах монопартійної комуністичної ідеології і системи. Лише у 1989 р. політологія здобула статус самостійної наукової дисципліни, її почали викладати у вищих наукових закладах.

2. Предмет політології та інші спеціальні політичні науки

Кожна наука має свій об’єкт і предмет вивчення. Перше поняття більш широке, друге вужче, предмет – це певна частина явищ, ознак, характеристик у межах об’єкта. Як правило, під предметом науки розуміють дослідження закономірностей станів або розвитку тих чи інших процесів, сукупність яких утворює певну  сферу  природи, суспільства або мислення – об’єкт.

Об’єктом політології є політична сфера суспільного життя, тобто політико-владні відносини, або політика. Значно складніше дати визначення предмета політології – тут не існує єдиного підходу, що зумовлено багатозначністю терміна „політика” й можливістю різноманітних способів її характеристики.

Різні науковці розуміють політологію як науку про:

  •  систему взаємозв’язків соціальних суб’єктів з приводу політичної влади або зв’язків соціальних об’єктів з політичною владою;
  •  сутність, форми і методи політичного владування;
  •  характер і функції держави й уряду як інструментів здійснення влади;
  •  процес боротьби за політичну владу;
  •  закономірності функціонування і розвитку політичної культури як цілісного політичного світосприйняття;
  •  політичну систему суспільства, основу якої визначають політичні відносини, тобто відносини влади.
  •  закономірності  діяльності з керівництва і управління суспільством на основі публічної влади.

Між цими визначеннями істотних  протиріч не існує. Йдеться лише про пошук такого формулювання, яке включало б у себе найбільш, сутнісні, інтегровані політологічні поняття. Одним з них, безумовно, є поняття політичної системи суспільства, воно поєднує у собі багато інших політологічних категорій: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну культуру тощо. Отже, можна дати таке визначення предмета політології. Політологія – це наука про закономірності формування і розвитку політичної системи суспільства в цілому та політичної влади зокрема, про форми і методи завоювання, використання і утримання влади в державно організованому суспільстві.

Достатньо вмотивованим є також трактування предмета політології як закономірностей „структури, функцій, розвитку політичного життя в усіх його проявах” [Політологічний енциклопедичний словник /Упоряд. В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид, доп. і перероб. – К., 2004. – С. 522].

У такому розширеному розумінні предмет політології максимально наближається до її об’єкта – політичної сфери, що є також об’єктом дослідження й інших наук – філософії, соціології, історії, правознавства тощо. На перетині предметів цих наук стосовно політики існують спеціальні політологічні дисципліни.

Політична філософія. Як чи не найбільш інтегрована наука і сфера мислення філософія становить основу світогляду людини, є загальною методологією пізнання, спрямована на розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку природи, суспільства і людського єства. Отже, й політична філософія (або філософія політики) аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, з’ясовує значення політичних явищ, оцінює їх під кутом зору загального блага, критеріїв справедливості, свободи, рівності. Політична філософія ґрунтується на нормативно-ціннісному підході, тобто орієнтована на пошук ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Цей підхід більшою мірою виходить з того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсного і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні норми і цінності.

Політична історія (історія політики). Вивчає процес виникнення, розвитку й занепаду держав, історичні форми правління й державного устрою, діяльність політичних особистостей, а також історію політичних вчень.

Політична соціологія. Предметом її вивчення є взаємодія соціальних спільнот людей (класів, етносів, демографічних груп) з політичною сферою, державною владою, тобто  взаємодія соціальних і політичних процесів. Політологія часто  використовує соціологічні методи дослідження – анкетування, експертне опитування – тим самим постає як соціологія політики.

Політична географія (геополітика). Досліджує, як політичні процеси в тих чи інших країнах пов’язані з їх географічним розташуванням, обумовленість політики розмірами держави, сировинними запасами, кліматичними особливостями, природним ландшафтом, близькістю до моря тощо.

Політична психологія. Вивчає роль мотивацій, переконань, очікувань, симпатій у процесі політичної соціалізації особистості, свідомості й політичній поведінці окремих індивідів, соціальних груп, класів, націй.

Політико-правова наука. Як і наука теорії держави і права, вивчає місце і роль, форми і функції базового  елемента політичної системи суспільства – держави, а також правові підстави діяльності інших політичних інститутів – партій, груп інтересів тощо. З усіх галузей права політологію цікавлять лише ті, що регулюють політичні відносини, насамперед норми конституційного і міжнародного права.

Політична економія. Розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики.

Теорія міжнародної політики. Досліджує і прогнозує зовнішньополітичну діяльність держав, форми їхнього співробітництва, зв’язки між недержавними структурами різних країн, аналізує причини виникнення та можливості запобігання міжнародних конфліктів, пропонує засоби їх врегулювання.

Політична антропологія і етнографія. Досліджує зв’язок політики з біологічними, соціальними, інтелектуальними, релігійними рисами людини, а також характерні риси політичної культури того чи іншого народу, що витікають з особливостей його національної культури й історичного досвіду.

Політична етика. З’ясовує проблеми моралі в політиці. Політика і мораль покликані виконувати (звичайно, кожна за допомогою властивих їй засобів) регуляторну функцію в житті суспільства, захищати суспільне благо, загальнолюдські цінності, ідеї гуманізму, соціального оптимізму.

3. Структура, категорії, закономірності політології

До структури сучасної політології залежно від характеру досліджуваного матеріалу і ступеня його узагальнення входять:

а) загальна політологія, що вивчає історію і теорію політики, виробляє теоретичні і методологічні основи політичної науки;

б) теорії середнього рівня (про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне лідерство і т. ін.);

в) дослідження загальних проблем світового політичного процесу.

Залежно від конкретних наукових напрямів в політичній науці можна виділити такі складові:

а) вступ до політології. У цій частині йдеться про те, що являє собою політологія як наука і навчальна дисципліна, її об’єкт, предмет, метод, функції тощо. Це власне не сама політологія, а знання про неї;

б) історія політичних вчень. Досліджує процес зародження і розвитку політичних поглядів, ідей, теорій у різних народів і на різних етапах історії людства;

в) теорія політики. Це головна частина політології, вона охоплює усю наукову проблематику, що становить предмет політології: концепції політики і влади, функціонування політичної системи, явища політичної культури, політичні еліти й лідерство, міжнародні політичні відносини тощо.

г) прикладна (практична) політологія. Її головним призначенням є вивчення процесів здійснення політики та розробка політичних технологій: проведення виборчих кампаній, переговорів, утворення політичних партій і блоків, процес прийняття політичних рішень, зміст і врегулювання політичних конфліктів і т. ін..

д) порівняльна (компаративна) політологія. Дослідження особливостей і порівняння політичних систем і владних відносин у різних країнах з метою виявлення загальних тенденцій політичного життя регіональних груп країн, прогресивних явищ або політичних диспропорцій у міжнародних відносинах.

На сьогодні до переліку спеціальностей наукових працівників у галузі „Політичні науки” входять такі: теорія та історія політичної науки; політичні інститути та процеси; політична культура та ідеологія; політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку; етнополітологія та етнодержавознаство.

Вихідний теоретичний матеріал у пізнанні законів науки становлять категорії. Це – найбільш узагальнені, фундаментальні поняття, вузлові елементи науки, які відображають істотні, закономірні зв’язки реальної дійсності, суттєві сторони предмета дослідження.

Політологія оперує різни ми категоріями, які умовно можна поділити на три групи:

  1.  спільні для усіх соціально-гуманітарних наук (суспільство, цивілізація, держава, влада, народ, прогрес, культура тощо);
  2.  спільні між політологією і найбільш близькими до неї науками – конституційним правом, теорією держави і права, соціологією (правова держава, громадянське суспільство, політична система, політичний режим, соціальні групи, спільноти тощо);
  3.  власне політологічні (політична культура, політична діяльність, політична поведінка, політичний процес, політичні еліти, політичне лідерство тощо).

Категорії політичної науки, залежно від рівня їхньої комплексності і характеру тих процесів, які вони відображають, можна поділити на такі види:

  •  базові, або інтегративні, що поєднують у собі низку інших понять (політична система суспільства, політична культура, політична поведінка);

 

  •  інституціональні (позначають окремі інститути політичної сфери (держава, політичні партії, політичні рухи, громадсько-політичні організації);
  •  функціональні (політична діяльність, політична участь, політичні відносини);
  •  розвитку (політичний процес, політична еволюція, політична революція, політична модернізація);
  •  стабільності (політичні норми, політичні цінності, політичні традиції);
  •  свідомості (політичні ідеї, політичні теорії, політичні вчення, політичні концепції)  і т. ін.

Певна сукупність знань може набути статусу науки лише тоді, коли вона не просто відображає багатоманітність якихось явищ і процесів, а формулює закони їх виникнення і функціонування. Закон у загальнонауковому розумінні – це об’єктивний, необхідний, стійкий зв’язок між елементами і явищами в межах якоїсь системи або процесу. Регулярна повторюваність вияву закону називається закономірністю.

Закон у суспільно-політичних науках – це загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об’єктивно існуючий між ними зв’язок. Щодо розуміння закономірностей суспільного життя, здійснення політики, існує два основних підходи:

1) марксистський, згідно з яким економічний і політичний розвиток  суспільства відбувається за чіткими законами (класової боротьби, зміни суспільно-економічних формацій, перемоги соціалістичного ладу), він достатньо детермінований причинно-наслідковими зв’язками, які можна виявити засобами наукового аналізу;

2) позитивістський, прибічними якого стверджують, що пізнати закони суспільного розвитку неможливо (а значить, їх не існує), оскільки знання у цій сфері не можна вважати істинними (позитивними), бо їх важко підтвердити методами емпіричної перевірки.

Дійсно, закони суспільного розвитку, у тому числі й політичної сфери, не діють з такою необхідністю  й очевидність, як закони природи, де існує жорсткий причинно-наслідковий зв’язок, випадковість або відсутня, або проявляється не так часто. У суспільно-політичних процесах важливим є суб’єктивний (людський) чинник, їхній характер може стрімко змінюватись залежно від конкретних, іноді випадкових, обставин в умовах можливості різних варіантів розвитку подій. Отже, особливістю суспільно-політичних (політологічних) закономірностей є те, що вони детерміновані, покликані до життя об’єктивною реальність, але їх вияв і характер є результатом суб’єктивної, творчої діяльності людей.

Політологічні закономірності поділяють на три основних групи:

1) закономірності загального характеру, наприклад: будь-яка влада потребує свого визнання; здійснення владних функцій можливе лише при наявності суб’єкта й об’єкта політики; політична система обов’язково зазнає зовнішніх впливів і існує за принципом двобічного зв’язку з суспільством; політична поведінка є виявом рівня політичної культури.

2) закономірності, що відображають окремі сторони і явища політичного життя: плюралізм політичних ідей має наслідком формування багатопартійної системи; чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більшою є роль президента в управлінні державою тощо.

3) закономірності, що відображають зв’язок і взаємодію політичної сфери з іншими сферами суспільного життя: а) економічною (стан і функціонування політичної сфери залежать від матеріального базису суспільства, рівня, темпів розвитку економіки); б) соціальною (політична стабільність у суспільстві залежить від того, наскільки держава задовольняє інтереси різних соціальних верств; соціальна стратифікація визначає політичну структурованість парламенту; дотримання пріоритету загальнолюдських цінностей сприяє вирішенню глобальних проблем людства, мирному співіснуванню народів і держав); в) культурно-духовною, психологічною (певний рівень політичної культури формує відповідний тип політичної поведінки; на якості політичного лідера впливають психологічні особливості людини).

4. Методологія політології

Методологія науки – це сукупність принципів і методів наукового пізнання, за допомогою яких наука вивчає свій предмет. Принципи вказують на те, з яких позицій науковець підходить до вивчення предмета, які обставини при цьому вважає за необхідне враховувати. Методи – це прийоми, способи дослідження.

Політологія дотримується загальнонаукових принципів:

  •  об’єктивності (означає врахування усієї сукупності явищ, обставин, їх багатозначність, суперечливість, позитивні і негативні сторони);
  •  історизму (вимагає розглядати стани і періоди розвитку досліджуваного явища у конкретній історичній обстановці, вивчення того, яким воно було і яким стало);
  •  багатофакторності (потребує вивчення впливу численних, часто незалежних один від одного чинників внутрішнього і зовнішнього характеру);
  •  науковості (це прагнення до якомога точнішого, повного знання про досліджуваний предмет, незалежно від політичної кон’юнктури, ідеології. Наука у своєму аналізі має сягати найглибших пластів явищ і процесів).

Методи політології: загальнонаукові, або загальнологічні, філософські, і спеціально-наукові.

Серед перших: – діалектичний (зв’язок подій, явищ та їх розвиток), при цьому враховуються закони: переходу кількісних змін у якісні, єдності і боротьби  протилежностей, заперечення заперечень; – порівняння; – аналізу; – синтезу; – узагальнення; – аналогії; – індукції; – дедукції.

Спеціально-наукові політологічні методи:

  •  системний (забезпечує вивчення політичних явищ як цілісного, складного утвору – системи та її зв’язок, у даному разі політичної сфери з іншими сферами суспільного життя – економічною, соціальною, духовною;
  •  структурно-функціональний, або інституційний (тісно пов’язаний з системним, є його продовженням, поглиблює дослідження за рахунок детального вивчення окремих елементів системи її структури, функціонування окремих політичних інститутів – таких, як держава, політичні партії, рухи тощо, чітко визначити їх місце і роль, ефективність, потенціал розвитку, аби система зберігала свою цілісність і життєздатність);
  •  порівняльний (дає змогу встановити спільні і відмінні риси політичних систем та їх елементів у різних країнах у різні епохи. Важливо при цьому використовувати єдині критерії, зіставляти (порівнювати) однорідні явища);
  •  моделювання (створення теоретичних моделей вже існуючих або можливих політичних процесів, наукових гіпотез);
  •  кількісний, або статистичний (за допомогою анкетування чи опитування допомагає встановити закономірності електоральної поведінки населення, ступінь легітимності влади, політичні настрої, рейтинги окремих політиків, партій тощо);
  •  експертних оцінок (особливо практикується при аналізі поточної політики. При зіставленні точок зору різних спеціалістів дає змогу точніше оцінити характер і можливі варіанти розвитку тієї чи іншої політичної ситуації);
  •  біхевіористський (поведінковий) (означає вивчення політики засобами систематичного спостереження за політичною поведінкою індивідів, тобто досліджує особистісну складову політики. Через аналіз індивідуальної поведінки надає можливість виявити групові зв’язки, що реалізуються у групових формах дій. Біхевіоризм широко використовує статистичні дані, прийоми моделювання, що сприяє функціонуванню політології як точної науки. Водночас не можна вважати цей метод універсальним, оскільки, наголошуючи на вивчені поведінки індивідів та певних груп населення, він залишає поза увагою дії як суб’єктів політики великих соціальних спільнот (класів, націй, масових суспільних рухів).

5. Функції політології та її завдання

 

Функції політології характеризують її дію, роль як науки і навчальної дисципліни, напрями її впливу на розвиток політичної сфери, суспільних процесів, формування певного типу політичної культури.

Кількість політологічних функцій не має сталого числа, різняться і їхні назви, хоча нерідко йдеться про одні й ті самі або дуже близькі, взаємопов’язані процеси, і це не дивно, адже й самі політичні явища відрізняються багатоманітністю і складністю. Тим не менш основними функціями політології є такі:

  •  теоретико-пізнавальна, або гносеологічна (означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політичних явищ. Політологія розробляє теорії, концепції, гіпотези, що стають підставою для політичних дій, реформ, перетворень);
  •  методологічна (політологія розробляє власний понятійний апарат (систему наукових категорій) та методи пізнання політичної реальності, обмінюється ними з іншими науками, адаптує їхній науковий інструментарій для потреб власного функціонування);
  •  аналітична (дає оцінку результатів, ефективності діяльності політичних інститутів, суб’єктів політики);
  •  прикладна, або регулятивна (забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо напрямів, способів здійснення політики, проведення тих чи інших заходів, кампаній. Політологія розробляє політичні технології, через які забезпечує взаємодію суб’єктів політики);
  •  нормативна, або раціоналізаторська (політична наука обґрунтовує необхідність ліквідації одних та створення інших політичних інститутів, сприяє упорядкуванню відносин між суб’єктами політики, пропонує оптимальні моделі і політичні структури управління);
  •  прогностична (політологія здатна прогнозувати тенденції розвитку політичних процесів, наслідки прийняття політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, проведення наукових експертиз планованих політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них результату);
  •  політичної соціалізації (сприяє процесу включення людини у сферу політичного життя суспільства, стимулює політичну активність громадян у різних формах політичної поведінки);
  •   освітньо-виховна, або просвітницька (забезпечує поширення політичних знань та їх засвоєння різними верствами населення);
  •  світоглядна (формує політичне мислення, певний тип політичної культури, утверджує ідеали, цінності, переконання).

Політологія як наука спрямована на пошук об’єктивного знання, прагне наблизитися до істинного розуміння закономірностей розвитку людської цивілізації. Політологія як навчальна дисципліна має на меті передати студентам і тим, хто нею цікавиться, певну суму наукових знань, загальнотеоретичного і прикладного матеріалу. Її завданнями є: – підготовка молоді та інших груп населення до участі у суспільно-політичному житті; – формування громадянської, патріотичної позиції, розуміння того, що політичне життя в Україні є частиною світового політичного процесу; – подолання буденних уявлень про політику як лише про арену боротьби політичних амбіцій і конфліктів; – пояснення особистісних (людських) аспектів політики, необхідності дотримуватися норм цивілізованої політичної поведінки.


Тема 2. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

1. Виникнення та розвиток політичних ідей у стародавніх суспільствах (Єгипет, Індія, Персія, Китай, Греція, Рим).

2. Політична думка періоду Середньовіччя та епохи Відродження.

3. Розвиток політичних вчень у Новий час (Голландія, Англія, Франція, Німеччина, Росія).

4. Зародження та основні напрями політичної думки в Україні.

1. Зародження та розвиток політичних ідей у стародавніх суспільствах

(Єгипет, Індія, Персія, Китай, Греція, Рим)

Політична думка зародилася одночасно з формуванням політичних відносин, в основі яких лежало соціальне розшарування суспільства, виникнення класів, суперечності та боротьба між ними, що об’єктивно  зумовило появу інституту публічної влади та її особливої організації – держави. Ці процеси почали розвиватися в IVIII тис. до н. е. Звісно, в ту далеку пору існували лише окремі політичні уявлення та почуття. Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування з’явилися значно пізніше – в II тис. до н. е., але й вони довгий час фактично нічим не відрізнялися від загальних релігійно-міфологічних уявлень.

 

Стародавній Єгипет

Певні погляди на суспільство і владу знайшли відображення в таких давньоєгипетських писемних джерелах, як “Повчання Птахотепа” (приблизно 2700 рр. до н. е.), “Книга мертвих” (2500 рр. до н. е.) та “Повчання гераклієпольського царя своєму синові” (2200 рр. до н. е.). Суспільний устрій тогочасного суспільства виглядав, як сама єгипетська піраміда: її вершину посідали боги і фараони. Боги сприймалися як джерело будь-якої влади та безпосередні творці усіх земних порядків. За давньоєгипетською міфологією, верховний бог Ра передав владу своїм нащадкам – богам Осірісу, Гору Ісіді та іншим, а ті своєю чергою – земним правителям-фараонам, котрі безпосередньо втілювали в собі “живого бога”, бога в людській подобі. Нижче від богів-фараонів на сходинках соціальної піраміди місця займали жерці та єгипетська знать, а її підніжжя становив простий люд.

Держави стародавнього Сходу – Єгипет, Вавилон, Ассірія, Індія, Китай, що виникли в IIIII  тис. до н. е., за структурою та методами здійснення політичної влади були політичними деспотіями. Вони засновувались переважно на рабовласницькому способі виробництва, військовій силі держави та централізованому перерозподілі владою матеріальних ресурсів і організації масштабних громадських робіт, зокрема іригаційних.

Індія

Приблизно в І тис. до н. е. зявляються давньоіндійські історико-духовні  книги – Веди (священне знання). У різних ведичних збірниках (Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) містилася релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу. Вважалося, що світовий порядок ґрунтується на пануванні божественного закону й кастового ладу. Касти, або варни, – це окремі соціальні групи (стани) суспільства, що перебувають між собою в строго визначених відносинах. Найвищу касту представляли “брахмани” (жерці), за ними йшли “кшатрії” (воїни), потім “вайші”(прості общинники), а найнижчу сходинку цієї соціальної ієрархії займали “шудри” (слуги общини). Брахман – це космічний абсолют, непереборна сила, що панує над усім сущим. Він визначає не лише засади духовного життя простої людини, а й пред’являє вимоги до світської влади правителів і посадових осіб.

Цікаві філософсько-політичні аспекти містилися в юридичному збірнику Закони Ману (ІІІ ст. до н. е.). Його ідеологія також відображала кастовий устрій давньоіндійського суспільства і була своєрідним різновидом брахманізму. Ману – міфічний прабатько людей, перший цар, який через свої закони передав людям божі настанови про походження світу й суспільства, про касти, правила сімейного життя, успадкування майна та інші норми поведінки в суспільстві і побуті. У книзі особливо наголошувалося на значенні покарання й покаяння та відповідної соціальної функції державного закону: Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив... Покарання є правитель, це – керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... Мудрі вважають покарання тотожним до закону”. Закони Ману детально розробляли концепцію обов’язків людини і практично не передбачали її прав.

У VIV ст. до н. е. в Індії виникло вчення Будди (справжнє імя – Сіддхартха Гаутама (563–483 до н. е.), котрий заперечував настанови брахманізму. Будда (на санскриті – просвітлений істиною) не погоджувався з думкою про божественне походження каст і верховної влади. У буддизмі взагалі відсутнє поняття бога. Воно замінене на поняття природного закону, що може бути пізнаний людським розумом, тому всі земні справи, зокрема й державне правління, залежать від зусиль самих людей. В основі соціальної філософії буддизму лежить ідея ненасильства та рівності між людьми за їхніми морально-духовними якостями і можливостями (Будда, однак, визнавав рабство). Методи політичного правління Будда вважав жорстокими, егоїстичними, натомість він пропонував науку про праведність, що передбачала духовне заглиблення людини в саму себе як засіб психологічного та морально-етичного самовдосконалення.

Цілком вірогідно, що на погляди Будди та інших філософів давнини справило вплив учення знаменитого мислителя Заратустри (у грец. мові – Зороастр, звідси – зороастризм), який проживав у Персії приблизно у VIIIVII ст. до н. е. Ідеї, висловлені Заратустрою (хоча вони в цілому все ще базувалися на релігійно-етичних уявленнях про суспільний порядок), стали, як вважається, першими спробами раціонального осмислення явищ політичного життя. Заратустра зосередив увагу на сутності й функціях політичної влади, які він виводив з ідеї боротьби в суспільному житті двох начал: Добра (царство світлого божества) й Зла (царство темряви). Мислитель доводив, що метою людського існування є добро, благо для всіх, а держава на чолі з монархом становить засіб досягнення цієї мети. Отже, влада має належати найдоброчеснішим, розумним людям, готовим боротися зі злом. Діяльність правителя повинна забезпечити для усіх підданих справедливий порядок, мир, добробут, щастя. У вченні Заратустри міститься думка про рівність чоловіка й жінки. Разом з тим, філософ не заперечував поділ суспільства на стани (жерці, воїни, землероби, ремісники), котрі мають різні права. Більших прав заслуговували люди одружені й ті, що мали дітей.

Китай 

Помітно систематизували окремі уявлення про всесвітній порядок, форми й методи державного правління та регулятивну роль закону давньокитайські мислителі. У середині І тис. до н. е. вони створили кілька філософсько-політичних концепцій, таких як: даосизм, конфуціанство, легізм та моїзм.

Основоположником даосизму був Лао-цзи, час життя якого точно не встановлено: припущення робляться в межах початку VIIV ст. до н. е. Означена система суспільно-етичних і державно-правових поглядів за змістом наближалася до буддизму. У трактаті “Дао-децзін” (“Про шлях і добродіяння”), що був, можливо, особисто укладений Лао-цзи, обстоювалась ідея, що Всесвіт, а також суспільство і держава з усіма її атрибутами, розвиваються в межах вічного закону Дао, що означає “правильний, істинний шлях”. Але надбання цивілізації – явища матеріального світу й політичного життя – суперечать цьому природному закону і породжують лише страждання й конфлікти між людьми. Усвідомити дійсний смисл Дао і дотримуватися його – це означає припинити будь-яке втручання в природний хід подій, відмовитися від штучних спроб щось помітно змінити у визначеному наперед плині життя, бо ж нерозумно змінювати течію ріки. Принципом мудрого керівництва є бездіяльність. Існування великої централізованої держави недоцільне. Воно породжує насильство, зловживання владою. Управління має здійснюватися в межах села, громади і бути якомога простішим (мудрість простоти). Населення не повинне цікавитись політикою, державними справами, не прагнути до освіти, бо головна мудрість людини полягає не в знаннях про реальність, а в інтуїції, в духовному пізнанні самої себе”.

Найвищого авторитету в Давньому Китаї набуло вчення Конфуція (551–479 до н. е.) та його послідовників. Конфуцій (Кун-цзи, Кун Фу-цзи, тобто “вчитель Кун”) був засновником і викладачем власної школи філософії, державним діячем царства Лу (у 501–497 рр), мандрівним філософом, збирачем, редактором і поширювачем стародавньої літератури. Думки, афоризми Конфуція були записані його учнями, яких налічувалося близько 3 тис., та викладені в книзі “Лунь юй” (“Бесіди і роздуми”). Цей трактат упродовж багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах, його положення учні зобов’язані були визубрювати напам’ять. З ІІ ст. до н. е. конфуціанство було офіційно визнано державною релігією і неподільно панувало в Китаї до поч. Х ст. н. е. Надалі воно зазнало певної модернізації, але залишилось існувати у вигляді “неоконфуціанства”, яке увібрало в себе твердження про позитивну роль закону та сили в державному управління і суспільному вихованні. Неоконфуціанство було впливовим також у Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах Сходу. Ідеологічний культ Конфуція підтримувався в державно-релігійному житті Китаю аж до Синайської революції 1911-1913 рр., коли в країні було повалено монархічний лад.

Головним у конфуціанстві є патріархально-патерналістська концепція держава – одна велика родина. На чолі держави-родини стоїть імператор – син неба, але це не бог, а земна людина. Головне призначення імператора – бути справжнім батьком для своїх підданих, тому він має правити розумно, постійно виявляти турботу про людей, у першу чергу створювати умови для забезпечення їхніх щоденних потреб (у їжі, житлі тощо), дбати про культурний, освітній рівень населення, впроваджувати в суспільну свідомість та мораль почуття колективної злагоди, відповідальності, чесності, вірності, обовязку, пошани до старших людей і благородних мужів. Ідеальну модель державного устрою Конфуцій намагався вибудувати не на пріоритетності писаних законів, а на дотриманні усім суспільством, і насамперед владою, спільних етико-моральних норм. Головне правило: Не роби іншим того, чого не бажаєш собі. Каральну функцію закону мислитель пропонував замінити методами виховання і переконання – лише керуючись ними влада повинна завойовувати прихильність народу.

Запорукою суспільної гармонії має стати порядок, коли кожна людина чітко знає і свідомо визнає “своє ім’я”, тобто завжди дотримується “місця”, визначеного їй в суспільній ієрархії. Конфуцій вказує на неодмінність існування відносин кількох рівнів, на яких між людьми виникають відповідні обов’язки та права за принципом старшинства: “батько–син”, “старший брат–молодший брат”, “чоловік–жінка” і т. ін. Отже, кожен мав відповідати своєму призначенню: правителі – правити, прості люди – працювати, слуги – служити, жінки – слухатися чоловіків тощо. У цілому Конфуцій був прихильником аристократичної форми правління. Один з його послідовників Мен-цзи (372–289 до н. е.) скептично висловлювався про абсолютну владу правителя, сумнівався в її непорочності, але відкидав ідеї форми правління, яку греки називали демократією, доводячи її непридатність для усіх країн Сходу.

 У рік смерті Конфуція народився засновник ще однієї філософсько-політичної школи Стародавнього Китаю – Мо-цзи (479–400). Всупереч своєму великому попереднику, Мо-цзи сповідував ідею природної й соціальної рівності людей та засуджував аристократизм. Він не вірив у здатність влади бути моральною, якщо вона прагне до розкошів та дорогих церемоніалів. Обов’язок влади – перейматися інтересами простих людей, бо злидні – це джерело суспільного безладу. Згідно з маоїзмом, основою походження та існування держави потрібно визнати договір між людьми, що колись обрали з-поміж себе “наймудрішого”. Влада, однак, повинна існувати як жорстка адміністративна структура. Принцип мудрого правління передбачає вміле й необхідне поєднання справедливих настанов та заохочень з державним примушуванням і покараннями на підставі закону. Ідеї егалітаризму (соціальної рівності) та виборності влади Мо-цзи доповнював пропозицією федеративного устрою держави.

На противагу конфуціанству з його орієнтацією на норми суспільної моралі та ритуали (“Лі”), а також правління меритократії (лат. meritus – гідний; тобто правління гідних, найбільш обдарованих), у Стародавньому Китаї сформувалася “школа фадзя” (“Фа” – закон). У сучасній політико-правовій науці вона  іменується як “школа юристів”, або “легістів” (“законників”) (лат. lex, legis – закон). Постулати цієї школи найбільш повно були викладені Шан Яном (390/400–338 до н. е.), котрий очолював уряд однієї з китайських династій – Цинь.

Прихильники легізму обстоювали ідею про беззаперечне дотримання писаного права та його домінантну роль в житті суспільства. Жорстокі, універсальні закони є основою держави, котру слід сприймати як верховну, абсолютну інституцію. Покарання має бути невідворотним і вкрай суворим, для підданих держави треба передбачити максимум обов’язків і практично жодних прав. Оскільки між суспільством і владою постійно точиться боротьба хто-кого, то правління може бути ефективним лише за умови: слабкий народсильна держава. Для цього потрібно, щоб влада тримала під постійним контролем соціальні процеси, домагаючись зрівняння майна. За допомогою методів лисячого хвоста і вовчого зуба (нагород і покарань) бідних треба заохочувати до набуття власності, а багатих ставити в умови добровільного обмеження своїх матеріальних статків на користь бідних; ремісників і торговців треба осаджувати на землю, тоді з них легше збирати податки.

Фактично китайські легісти вперше в світовій думці обґрунтували модель деспотичної держави з її адміністративно-централізованою системою управління та репресивним апаратом. Вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, коли винуватими визнавалися й родичі правопорушника.

Надзвичайно вагомий внесок до скарбниці світової політичної думки зробили античні мислителі (лат. anticvus – давній, стародавній) – представники філософських шкіл Стародавньої Греції та Риму.

Греція 

Політичні погляди давніх греків формувалися шляхом довгої еволюції, що був позначений видатними інтелектуальними, емпіричними й теоретичними здобутками. Особливістю філософсько-політичної творчості грецьких мислителів, на відміну від східних країн, було те, що процес створення окремої системи політичних знань розвивався тут більш динамічно і був набагато різноманітнішим. Давньогрецька філософія блискуче продемонструвала ефект неперервності наукової думки, плідність кількасотрічної традиції нарощення наукових знань. Тодішні мислителі критично аналізували вчення своїх попередників, доказово їх доповнювали або спростовували. До того ж греки на практиці випробували кілька форм державності (аристократію, олігархію, демократію) та відповідні механізми законотворчості і правозастосування.

Витоки політичної філософії давніх еллінів заглиблені у VIII ст. до н. е. (міфологічні поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”), а її самостійний розвиток тривав аж допоки Греція не була підкорена Римом у 146 р. до н. е. У межах зазначеного історичного відтинку дослідники виділяють шість головних етапів: їх не завжди можна розділити в часі, особливо це стосується V ст. до н. е.; головне при такій періодизації – ідейний зміст політичної думки, її новаторство або особливість аргументації.

На початку свого існування давньогрецька політична думка спиралася на суто міфічні уявлення про світобудову та суспільний порядок, що був породжений і спрямовувався виключно волею богів, але вже з кінця VII – на початку VI ст. до н. е. (другий етап) вона набула форми філософсько-етичного осмислення політичних процесів (творчість “семи мудреців”, згодом – Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (бл. 530–бл. 470 до н. е.), Демокрита (бл. 460–бл. 370). На цій основі зародилися спроби раціоналістичних інтерпретацій суспільно-політичних явищ (третій етап) (софісти V – поч. IV ст. до н. е. – Протагор, Горгій, Гіппій та ін.). Кінець V – середина IV ст. до н. е. (четвертий етап) пов’язані з іменами Сократа (469–399 до н. е.) і Платона (бл. 427–347 до н. е.), котрі започаткували метод логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, що знайшов блискуче продовження (п’ятий етап) в емпірико-теоретичних дослідженнях Аристотеля (384–322 до н. е.). Останній (шостий) етап давньогрецької політичної думки був ознаменований появою вчень Епікура (341–270 до н. е.), Зенона (336–264 до н. е.), Полібія (210–123 до н. е.), що припали на період поступового занепаду давньогрецької державності внаслідок війн, які довелося вести грецьким полісам проти царя Філіппа II та його знаменитого сина Александра-завойовника – правителів Македонії у 350 – 320-х рр. до н. е., а також через експансію з боку Давньоримської держави.

Знамениті “сім мудреців” – Біант, Клеобул, Періандр, Піттак, Солон, Фалес, Хілон – у стислих, афористичних висловах (“гномах”) сформулювали низку морально-етичних настанов, що містили глибокий політико-практичний смисл, насамперед виявляли повагу до права і закону, наприклад: досягай свого переконанням, а не силою (Біант); “для чеснот будь своїм, для вад – чужим” (Клеобул); “люби закони старі, а їжу свіжу”, “краще попереджати злочини, ніж карати злочинця” (Періандр); “повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися” (Піттак); “не роби того, чого не хочеш бачити в іншому” (Фалес),  “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів” (Хілон) та ін.

Один із семи мудреців– Солон – був не лише філософом, а й видатним державним діячем, законодавцем і реформатором. За його правління, як згодом писав Аристотель, в Афінах почалася демократія. Солону належить визначення: “закон – це поєднання права і сили”. Обсяг політичних прав громадян в часи Солона став залежати не від походження людини, а від майнового цензу, розміру приватної власності. Грецькі міста-держави (поліси) перетворилися на своєрідні союзи власників (землевласників), що керувалися ідеєю солідарної відповідальності за долю держави. Звісно, що це стосувалося лише вільних громадян, а не рабів. Політичними правами не володіли також жінки й метеки (чужоземці).

Критиком демократичної форми правління виступив Піфагор – математик і філософ. (Вважається, що саме він увів поняття “філософія”). Піфагор та його послідовники вбачали в демократії небезпеку анархії (грец. άναρχία – безвладдя), яку вони відносили до явищ, що порушують “симетрію світу”. На думку піфагорійців, основою світобудови і усього життя є певний порядок чисел, тому свої зусилля вони зосередили на виявленні математичних закономірностей у морально-етичному та політико-правовому бутті суспільства. Вони почали першими теоретично розробляти поняття рівністьі міра, що мало надзвичайно важливе значення для розуміння сутності права і закону. Право – це рівна міра, норма в нерівних відносинах та поведінці нерівних індивідів. Сутністю справедливості піфагорійці вважали відплату рівним за рівне, що знаходить своє вираження в цифрі чотири, оскільки чотири – це перший квадрат, результат множення цифри два на саму себе. Встановити або відновити справедливість може тільки закон. Він орієнтує людей на певну міру поведінки, отже має значення суспільної цінності. Бути законослухняним означає володіти найвищими чеснотами. Демократія (думка усіх, думка натовпу) не здатна забезпечити свідоме дотримання державного порядку. Це під силу аристократії – правлінню “кращих і освічених” людей, що вміють “добре розмірковувати”.

Також різко критикував демократію як правління нерозумних Геракліт. У його розумінні першоджерелом земних (державних) законів є вічний логос (світовий розум або закон), сутність якого більшість людей не здатна пізнати. Тим більше, що в світі все знаходиться у вічному русі, в поєднанні протилежностей, що становлять єдність і причину всіх змін. Гераклітові належить відомий вислів: Не можна двічі увійти в ту саму ріку, оскільки все тече, все змінюється. Думку про відносні властивості речей Геракліт поширював і на морально-етичні якості. Так, наймудріший з людей порівняно з Богом здається мавпою – і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. Не слід прагнути до крайнощів ні в особистих, ні в громадських справах, оскільки все відносно. Тому найкращий стиль правління полягає в дотриманні принципу поміркованості. У цьому аспекті вчення Геракліта перегукується з даосизмом.

Інших поглядів дотримувався Демокрит. Він був одним з перших філософів-матеріалістів (“атомістів”), котрі пояснювали процеси земного життя фізичними властивостями матерії, яка існує в безкінечній кількості форм завдяки різноманітним комбінаціям неподільних часток (атомів), що відрізняються один від одного формою, порядком і положенням. Навіть людська душа складається з тимчасово з’єднаних між собою вогненних атомів. Атомісти, таким чином, підривали звичні основи релігійних уявлень.

Не дивно, що Демокрит заперечував божественне першоджерело законів. Філософ вважав, що політичний порядок і законодавство є продовженням загального природного порядку, але вони – продукти людського розуму й практики і як такі можуть бути переглянуті або змінені. Однак дотримання чинних законів для більшості громадян є обов’язковим. Ця настанова не поширюється на філософів, оскільки вони наділені вищою мудрістю і здатні самостійно, без допомоги штучно створених державою правових норм пізнати закони природи та визначити критерії істини, доброчинності й справедливості. Отже, Демокрит чи не вперше серед політичних мислителів звернувся до питання про співвідношення громадянських обов’язків та індивідуальних свобод людини. Ідеальною формою правління він вважав синтез демократії з таким порядком, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту й моралі.

Новий злет політико-правової думки Стародавньої Греції пов’язаний з творчістю софістів. У їхніх теоріях чітко виявляються три основних аспекти: 1) яскраво виражений антропоцентризм, ставленням до людини як до “міри всіх речей” (Протагор), основного елементу політичного життя; 2) ідея природно-правової рівності всіх людей, в тому числі й рабів; 3) протиставлення законів природи, в яких закладено передумови рівності всіх людей, та законів держави, котрі, власне, і є причиною соціально-політичної нерівності між людьми. При певній повазі до писаних законів (позитивного права), софісти (особливо їхня молодша генерація – Гіппій, Антифонт) надавали перевагу поняттю “природне право”: тоді як перше має штучний, умовний, мінливий характер, друге є дійсно необхідним велінням і відповідає поняттям “потреби” і “свобода” людини. Софіст Лікофрон розглядав державний порядок, що виявляється у формі писаного закону, як певний договір між людьми з метою забезпечення їхніх особистих (природних) прав.

Сократ не належав до школи софістів. Він також розрізняв природне право і позитивне законодавство, але вважав, що їхні сутності не протистоять, а доповнюють одна одну. Смисл і природного, і писаного права полягає в понятті справедливість. Законність і справедливість були для Сократа абсолютними і тотожними цінностями та своєю чергою асоціювалися з поняттями правда, мудрість, моральність, благочестя тощо. Мірою всіх речей Сократ вважав не людину, а Бога. Оскільки уніфікувати смаки, думки і погляди всіх людей неможливо, то наблизитися до божественного начала, тобто забезпечити справедливість, можна лише через обов’язкове дотримання законів. У цьому виявляється однодумство громадян як неодмінна умова існування суспільства. Вітчизна і закони – понад усе, вважав філософ. За людиною, однак, залишається право вибору. Якщо комусь з повнолітніх громадян не до вподоби закони полісу, він може залишити його межі. Такий підхід відображає демократизм і гуманізм позиції Сократа, розуміння ним доцільності встановлення договірних відносин між державою та її громадянами.

Хоч це й парадоксально з першого погляду, але ідея Бога як першопричини і гаранта усього сущого не завадила Сократу створити цілком світську, раціоналістичну концепцію політики і держави. Усю Сократову філософію пронизує думка про визначальну роль знання для будь-якого виду діяльності людини, насамперед пов’язаної з державним управлінням. Розум має панувати над свавіллям волі. Рівень інтелекту влади, її вміння правитиє головною передумовою відповідного рівня справедливості в державі.

Розробку морально-політичної та правової тематики Сократ підніс на рівень раціонально-логічних понять і визначень, заклавши тим самим підвалини теоретичних досліджень політики. Принцип законності він використовував як критерій при визначенні окремих форм державного правління, таких як: царство (влада, заснована на волі народу і законах); тиранія (грец. τύραννος – одноосібне правління, беззаконня, встановлене внаслідок насильницького захоплення влади); плутократія (грец. πλούτος – багатство і κράτος – влада; влада багатих людей, що переймаються насамперед власними інтересами); аристократія (грец. αρίστος – кращий; “правління кращих”, але не за походженням, а за мудрістю); демократія (грец. δήμος – народ; народовладдя, коли суспільство в цілому є джерелом і учасником влади). Сократ різко негативно ставився до тиранії, заперечував плутократію, критикував крайнощі афінської демократії, що спиралася на народні збори, учасниками яких були “некомпетентні в політиці люди” – ремісники і торгівці. Його ідеалом була аристократична форма правління, оскільки політика – це царське мистецтво, доступне лише мудрецям, обтяженим знаннями та вишколеним гідним вихованням. Він різко засуджував тих, хто, не оволодівши мистецтвом державного управління, дозволяє собі розмірковувати про політику, яка належить до найважливіших людських справ.

Платон – це перший з грецьких філософів, чиї письмові твори дійшли до нас (у формі діалогів, листів, промови Апологія Сократа). Особливе значення мають його праці Держава, Закони, Політик й ін. Платон був одним з учнів та найталановитіших інтерпретаторів Сократа, після якого не залишилось оригінальних письмових джерел, тому іноді нелегко відрізнити особисті думки Платона від думок його учителя, хоча це аж ніяк не збіднює творчого спадку цього мислителя.

Там, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати нам боги, – наголошував Платон. Але, вважаючи, як і Сократ, що політика – це “царське мистецтво”, засноване насамперед на знаннях і таланті правити людьми, Платон допускав, що дії “істинних правителів” (наймудріших) можуть і не спиратися на формальне законодавство, оскільки очолювана ними “держава розуму” в сутності своїй досконаліша за писаний закон.

Платон абсолютизував поняття держави та її ролі в житті суспільства і окремих його членів. Він заперечував Сократову ідею про можливість виявлення індивідуальної самосвідомості як основи справедливого порядку. Справедливість виявляється не в окремому, а в загальному. Загальне – це світ ідей (ідеальних, неземних сутностей), а окреме – світ речей, конкретні явища суспільного життя, що є спотвореними копіями (тінями) ідей. Найголовнішою, таким чином, є ідея загального блага, втілена в державі. Отже, не держава має існувати для людини, а людина (з її індивідуальними й корпоративними інтересами) для держави. Особа повинна повністю підкоритися державі, розчинитися в ній.

Аби суспільство усвідомило справедливість такого порядку, філософ-ідеаліст намагався теоретично обґрунтувати проект “ідеальної” держави. Її образом для нього служила людська душа – як певна ідеальна сутність, що складається з трьох основних начал: розуму, волі і пристрасті (бажання). Залежно від того, яка з означених сторін душі сильніша, формуються здібності та моральні якості людини і вона тяжіє (належить) до одного з трьох основних станів суспільства – відповідно може бути управлінцем, воїном або виробником матеріальних продуктів (ремісником, землеробом).

Проект “ідеальної держави Платона включав такі ідеї:

– чіткий розподіл праці; кожен має “робити своє”, щоб “ніхто не привласнив чужого і не втратив свого”: філософи повинні правити, воїни – захищати державу, ремісники і землероби – створювати матеріальні блага;

– егалітаризм (франц. égalité – рівність); відсутність надмірного багатства і надмірної бідності;

– відміна приватної власності для правителів і воїнів, усуспільнення їхнього майна та заборона мати окремі сім’ї з метою звільнити цих людей від особистих пристрастей, котрі відволікали б їх від державних справ;

– держава займається відтворенням населення шляхом ретельного відбору пар; народжене при цьому потомство переходить під її опіку;

– всебічна регламентація життя громадян з боку держави, оскільки більшість людей не розуміють переваг загального, піддаються велінням власної душі, люблять тільки себе, тому коять зло для інших, але самі ж від нього потерпають.

Від комбінацій і співвідношення між розумом, волею і бажаннями та почергового переважання цих начал у суспільно-політичній сфері залежить конкретна форма державного правління. Називаючи основні форми, Платон поділяє їх на “законні” і “незаконні”: 1) монархія (грец. μοναρχία – єдиновладдя): законна – царська влад, незаконна – тиранія; 2) аристократія: законна – влада кращих, розумних і компетентних, незаконна – олігархія ( грец. όλίγος – нечисленний і άρχή – влада) , влада небагатьох багатих і жадібних; 3) демократія – законне правління більшості або незаконна демократія – охлократія (грец. όχλος – натовп, юрба), влада натовпу, безладдя. Філософ згадує також плутократію і тимократію (грец. τίμος – ціни, честь) – схожі форми правління, основані на багатстві, честолюбстві та  егоїзмі частини населення. Ідеальною формою він бачив царську владу, але найбільш вірогідним і прийнятним в реальних умовах вважав аристократичне правління, що спирається на закони.

Платон вказував на певну циклічність форм правління. Коли замість розумного начала починає панувати вольове, то влада перетворюється в тимократію; із подальшим зростанням багатства (оскільки війни – це засіб збагачення) вона переходить до олігархів, що посилює соціальні конфлікти, активізує демократичні настрої і може призвести (через повстання нижчих верст) до охлократії. Але така демократія надто короткочасна, вона не має належного управління, люди піддаються впливові окремих осіб, які пропонують порядок замість хаосу і зрештою встановлюють одноособову владу – тиранію, це –“найжорстокіше рабство”, що настає замість “надмірної свободи”, “панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників”.

Таким чином, Платон обмірковував низку дуже важливих аспектів формування влади, соціальної та управлінської ієрархії, консолідації суспільства, вказував на особливості, переваги і недоліки різних форм правління. Його політичні погляди являють собою своєрідний синтез наукового аналізу, елементів тоталітарної, реакційної ідеології та соціальної утопії (грец. οΰ – немає і τόπος – місце; місце, якого не існує; або εΰ – добре і τόπος – місце; країна добра, благословенна країна).

Amīcus Plato, sed magis amīca verĭtas” (“Платон мені друг, але істина дорожча”) – у такому латиномовному варіанті дійшли до нас слова видатного грецького філософа Аристотеля. У цій афористичній фразі відображена критика Аристотелем поглядів свого вчителя, який доводив існування двох протилежностей: “світу ідей” і “світу речей”, на основі чого обстоював  думку про необхідність повного підпорядкування  “уречевленого світу людини” (реалій земного життя) ідеї “досконалої держави”. За Аристотелем, навпаки, існує єдність матерії і форми. Форма нематеріальна, але вона не є відірваною від матерії сутністю. Можливий також послідовний перехід від “матерії” до співвідносної їй “форми” та від “форми” – до співвідносної їй “матерії”.

Загальнофілософське вчення Аристотеля про взаємозалежність матерії і форми виявилося і в його суспільно-політичних та правових поглядах, що були викладені у таких працях, як “Політика”, “Афінська політія”, “Етика”, “Риторика” та ін.

Початковий момент роздумів Аристотеля пов’язаний з визначенням сутності людини як “суспільної, політичної істоти”. Через це люди неодмінно прагнуть до спілкування між собою. У ході свого природно-історичного розвитку вони спочатку створюють сімї, потім громади (поселення), згодом – обєднання поселень і зрештою – державу. Держава є вищою організаційною формою людської спільноти. Розвинувши державні форми життя, людина найповніше реалізує потреби своєї політичної природи (“матерії”), досягши, таким чином, стану “самодостатності”.

Аристотель підніс політичну думку на рівень основ теорії політики як науки наук. Він та учні його школи зібрали величезний емпіричний матеріал – відомості про устрій 158 грецьких міст-держав. Філософ розробив власну класифікацію форм державного устрою, поділивши їх на два типи – “правильні” та “неправильні”. При цьому він орієнтувався на критерії кількості (править один, група чи більшість), якості (в чиїх інтересах здійснюється влада) та майнового достатку (багаті чи бідні знаходяться при владі). Правильними формами правління є ті, що мають метою загальне благо (монархія, аристократія, політія). Неправильні – це коли правителі переслідують в першу чергу власні інтереси (індивідуальні чи групові): тиранія, олігархія, демократія. Остання виглядала як “краща серед гірших”, тобто до певної міри допустима, але небезпечна через свою масовість, низьку політичну свідомість більшості, погану керованість, різноманіття та суперечності приватних інтересів. (Ще Платон іронічно зауважував, що демократія – це лад “приємний і різноманітний”, однак він передбачає доступ до влади всіх, а це неможливо і вкрай шкідливо для держави, бо люди неоднакові за своїми природними здібностями).

Ідеальною формою державного правління Аристотель вважав політію, яка поєднувала б у собі кращі риси інших форм: аристократії (знання, моральність, доброчинність), олігархії (достатній матеріальний рівень життя громадян) і демократії (врахування інтересів більшості, відчуття свободи і справедливості). Такий синтез, на думку мислителя, здатен забезпечити рівновагу матеріальних інтересів (оскільки головною є середня верства населення) та політичних сил у державі, а відтак досягається стабільність суспільства в цілому. Разом з тим, у концепції Аристотеля такі верстви, як ремісники, торговці та натовп матросів не мають достатніх громадянських прав і не повинні брати участь у законотворчому процесі. Зрозуміло, що таких можливостей позбавлена невільна частина населення – раби, на яких взагалі не поширюються жодні права, бо раби – це лише знаряддя, що вміють розмовляти.

Розглядаючи людину як первинний елемент держави, Аристотель наголошував, що політичне правління – це правління закону, а не людей (демосу). У формі закону виявляється “урівноважений розум”, тоді як душа людини поділяється на “розумну” і “нерозумну” частини, кожна з яких може переважати іншу, схиляючи людину до вчинення як добра, так і зла. Розумність закону має доповнюватися його силою, щоб утримувати людські пристрасті в межах етики і моралі, бо пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі.

Будь-який закон у своїй основі повинен містити право, інакше не уникнути насильства і деспотії, а це несумісне з політикою. Мислитель розрізняв право природне (як загальна форма, в якій у цілому існує політична природа людини) і право умовне, що має два види: писані закони держави та правовий звичай (неписане звичаєве право). У будь-якому разі, право за своєю сутністю завжди є політичним, тобто це норма, що регулює сферу виключно політичного спілкування, за межами якої перебувають сімейні стосунки, відносини між рабовласником і рабами тощо.

Політичне розуміння права Аристотель супроводжував подвійним тлумаченням поняття “справедливість”. З одного боку, на думку філософа, існує політична справедливість (“розподільна”) – це є право вільних громадян на розподіл між ними усіх благ (у тому числі й влади) залежно від достоїнств і чеснот кожного (“рівним – рівне, нерівним – нерівне”, одні народжуються рабами, інші – вільними). Другий вид справедливості – “порівняльна справедливість” – виявляється у цивільно-правових відносинах, наприклад при обміні й торгівлі.

У своєму вченні Аристотель, однак, не зміг поєднати право і свободу, та це й не було можливим за умов того часу (панування рабовласницького ладу, складні відносини еллінської цивілізації з навколишнім “варварським” світом). Але його по праву можна вважати розробником елементів політичної юриспруденції, інтуїтивним передвісником теорії правової держави та класичного конституціоналізму. Теоретико-філософська творчість цього мислителя заслужено оцінюється як найвище досягнення політичної думки античної епохи.

У останній період давньогрецької філософії – з другої половини IV ст. до н. е., коли еллінська державність почала поступово занепадати, – з’явилися суспільно-політичні теорії, що пропагували аполітичність людини, задоволеність життям, “атараксію” (“безтурботність, спокій духу”). Виразником цих поглядів став Епікур (найвідоміша праця – Про природу). Головне для Епікура – етика людини, а в ній – принцип свободи, автономності людської поведінки, яка приводить до щастя. Але це не свобода вседозволеності (гультяйство і чуттєві насолоди), а відповідальність людини за особистий вибір розумного способу життя, де немає місця душевним тривогам і тілесним стражданням. На таку свободу мають право лише морально досконалі громадяни, а держава та її закони повинні створювати таким громадянам гарантії безпеки і захисту.

Проти вчення Епікура вела боротьбу школа стоїків (засновник Зенон). Якщо епікурійці намагалися визволити людину з “лещат” необхідності, то для стоїків поняття “долі” було незаперечним. Сила необхідності є непереборною і постійно діючою в усіх випадках. Від людини залежить тільки те, добровільно чи примусово вона виконує невідворотні веління долі. Того, хто з нею згоден, доля веде, а того, хто чинить спротив, – волочить. Оскільки людина – істота суспільна і разом з тим – частина світу, то властиве їй відчуття самозбереження має розвинутися до турботи про благо держави, заради якої мудрий не повинен шкодувати навіть власного життя.

Полібій своєю працею “Історія в сорока книгах” (“Загальна історія”) започаткував політичну історію як науку. Він аналізував циклічний процес перетворень одна в одну “законних ” і “незаконних ” форм держави, запропонованих Платоном (царство, тиранія, аристократія і т. ін.). Причинами негативних змін в державному правлінні Полібій вважав спадковість влади, розкоші, егоїзм, зажерливість, честолюбство тощо, а серед чинників, які допомагають утвердити справедливе правління, називав розум, відвагу, шляхетність, рівність, підпорядкування законам, пошану до богів і звичаїв, повагу до старших. Найраціональніша форма влади, за Полібієм, – змішане правління царя, аристократії й демократії. Ця думка віддалено нагадує концепцію поділу владних функцій за принципом стримувань і противаг між окремими гілками державної влади.

 

Стародавній Рим

Давньоримська цивілізація пройшла три періоди своєї історії: царський (754–510 до н. е.), республіканський (509–28 до н. е.), імператорський (27 до н. е.–476 н. е.). Розвиваючись на власній основі, державна і правова думка Риму чимало запозичила від давньогрецьких мислителів, але й своєю чергою стала надзвичайно потужним джерелом теоретичних і практичних рецепцій у більшості європейських країн від середньовіччя до сьогодення.

Особливе піднесення політико-теоретичної думки спостерігалося в Римській державі в I ст. до н. е. – IIII ст. н.е., коли занепадав республіканський лад та зароджувалась і зміцнювалась імперія. Найвидатнішим в когорті політичних мислителів тієї доби був Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.). Творчо осмисливши ідеї своїх грецьких попередників, він обґрунтував власне вчення в працях Про державу, Про закони, Про межі добра і зла, Про обов’язки та ін. Цицерон відомий також як державний діяч (сенатор, консул) та неперевершений оратор.

На думку Цицерона, становлення держави відбувається відповідно до божого провидіння, але шляхом природного розвитку сімї, через вроджену потребу людей жити разом. Державне обєднання виглядає як згода людей у питаннях права, спільності інтересів, захисту власності. З цих передумов Цицерон виводить поняття “народ”, підкреслюючи невипадковість виникнення такої спільноти людей. Отже, держава – це надбання народу, “республіка” (лат. res – справа і publicus – суспільний, всенародний). Ідеальним правлінням мислитель вважав поєднання елементів влади рекса (царя, який благоволить до народу), оптиматів (аристократії, що керуються мудрістю) та демократії, котра є втіленням суспільної свободи. Прикладом такої державності, на його думку, була власне Римська республіка, у якій функціонували консули, сенат і народні збори. Змішана форма правління покликана вберегти суспільство від небажаних крайнощів – тиранії, олігархії, охлократії.

Цицерон увів поняття юридична особа, особисто розробив декілька законопроектів, зокрема про магістрати, де було визначено повноваження державних службовців та основні засади взаємовідносин між публічною владою і громадянами. Він досліджував сферу зовнішньої політики, застерігав від порушень міждержавних угод, аналізував поняття справедливих і несправедливих воєн, закликав до гуманного поводження з полоненими. Водночас як політик не уникав жорстокої боротьби з політичними опонентами і в цілому підтримував прагнення Риму до світової військово-політичної гегемонії.

Значну увагу Цицерон приділяв обґрунтуванню понять істинний правитель, істинний громадянин, істинне право, істинний закон. Управляти державою має людина мудра, справедлива, передбачлива, яка знається на праві та наділена красномовством. Істинному громадянинові мають бути притаманні благопристойність, працелюбність, повага до інших людей та їхньої власності, патріотизм. Вітчизна... виростила нас для того, – наголошував Цицерон, – щоб чекати від нас якоїсь підтримки, а не служити нашим зручностям та створити для нас безпечний притулок у житті на дозвіллі і спокійне місце для відпочинку.Істинним правом мислитель називав природне право як виразник незаперечної справедливості, котре виникло раніше від держави і є незнищенним і незмінним. Тому істинними можуть вважатися писані закони, які узгоджені з природним порядком, творять право з безправ’я, добро зі зла, чесне з ганебного”, дотримуються справедливості, традицій і звичаїв пращурів. Але вільним – одне, а рабам – інше. Становище останніх є природним і корисним для них самих. (Оскільки у природі раба, за визначенням Аристотеля, переважають не душевні якості, а тілесні). Для рабів справедливість полягає в тому, щоб ними володіли справедливо.

Із настанням імператорського періоду та різким посиленням авторитаризму й правової сваволі в давньоримському суспільстві актуалізувалися ідеї стоїцизму, започатковані ще грецькою філософією.

Яскравий представник римських стоїків Сенека (бл. 4 до н. е.– 65 н. е.) наголошував, що рабовласникові може належати тіло людини, а не її душа, котра становить кращу частину особистості. Тому незалежно від соціального становища, всі люди рівноправні. Над усіма панує “закон долі”, він усіх урівнює і робить “товаришами по рабству”, йому підпорядковано всі людські прагнення і творіння, включно з державою та її законами. Окремі держави – це випадкові утворення, тимчасові і значимі тільки для певного кола людей. Натомість загальним, вічним і непідвладним людині є всесвіт – держава зі своїм природним правом, мешканцями якої, за законом природи, є всі люди –  визнають вони це, чи ні.

Нова історична та соціально-політична реальність, створена крахом полісної форми держави та перетворенням Риму в імперію, сформувала об’єктивне підґрунтя для появи теорій, що досліджували царину тісної взаємодії політики і права. Римляни блискуче продовжили справу Аристотеля, розвинувши його ідеї про взаємозалежність між політикою і правом до рівня самостійної науки – юриспруденції (лат. jus, juris – право і prudential – розсудливість, розважливість, передбачливість). Її предметом стали “божественні й людські справи, знання справедливого і несправедливого”.

Римські юристи ІІ–ІІІ ст. Ульпіан, Гай, Модестін, Павел та ін. поєднали політику і право в одне органічне поняття – політико-правову теорію, що спиралася на чітку систему юридичних понять і визначень. Ідеї природного права із суто теоретичних конструкцій (як це виглядало в теоріях їхніх попередників) були перетворені у фактично діючі норми закону. І саме так рекомендувалося їх розуміти. Абстрактне, “чисте” поняття природного права набуло тлумачення як специфічна складова чинного законодавства, а спеціальне поняття позитивного права як протилежності й заперечення права природного взагалі знівельовувалось. Логіка подібного праворозуміння (за Ульпіаном) була такою: право (jus) походить від слова justitia (правда, справедливість); завжди справедливим і добрим є лише природне право (jus naturale) – загальне для всіх живих істот. Отже, якщо закони визнаються справедливими, то вони відображають сутність права в його загальному, природному розумінні; право позитивне, таким чином, поглинається правом природним.

Римські юристи вперше здійснили класичний поділ права на кілька окремих галузей: публічне (внутрішньодержавні, суспільно-політичні відносини, взаємодія юридичних осіб), приватне (відносини між фізичними особами) та міжнародне право.

 


Тема 3. ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

1. Походження і сутність політики.

2. Структура політики, її суб’єкти і об’єкти.

3. Види і функції політики.

4. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин.

5. Політика як наука і мистецтво.

6. Мета політики. Політика і мораль.

1. Походження і сутність політики

Політика як явище є історичним, вона закономірно виникла на певному етапі розвитку людської цивілізації. Первісні люди не знали політики. стосунки між ними ґрунтувалися на кровних, родинних зв’язках і регулювалися релігійними нормами, звичаями і традиціями. Однак поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до поглиблення процесів соціального розшарування суспільства, формування груп населення з різними, протилежними інтересами, загострення конфліктів, які вже не можна було врегулювати традиційними механізмами – нормами моралі, релігії та звичаїв. Виникла потреба в нових формах організації  і узгодження колективної поведінки, спеціальному апараті, що має назву публічна влада, котра відрізняється від влади всередині роду тим, що вона організована особливим чином: а) не за кровною спорідненістю, а за територіальним принципом; б) має особливу матеріальну базу (данина, податки); в) здійснюється професійними чиновниками; в) спирається на спеціальні примусові установи (військо, система і органи покарання, суд тощо).

Термін „політика” походить від однойменної назви праці грецького філософа Аристотеля і пов’язаний з грецьким словом „polis”, що означає „місто-держава”, та похідним від нього прикметником „politicos” – те, що стосується держави, державні справи. Давня Греція складалася з окремих міст – полісів, до яких належала сільська округа. Це було своєрідне станово-класове громадянське суспільство – союз власників, які мали і обов’язок брати участь у політичному житті міста.

Саме з ім’ям Аристотеля та його учителя Платона пов’язана одна з інтерпретацій сутності політики – соціально-етична, або консенсусна, основана на вченні про суспільну етику. У цьому розумінні політика є виявом суспільної згоди, держава як офіційний носій публічної влади  покликана забезпечувати  цілісність суспільства, узгоджувати суспільні інтереси. Політика,  за Платоном,  це „мистецтво жити разом”, або, як вважав Аристотель, сама життєдіяльність – природна властивість людини займатися разом з іншими людьми  спільними для них справами.

Іншими основними тлумаченнями політики є такі:

  •  класово-конфліктне. Сутність політики визначають відносини згоди, підкорення, панування, конфлікту і боротьби між класами, соціальними групам, окремими людьми (внутрішня політика) та державами (зовнішня політика). У руслі такого трактування виникли  марксистська  теорія класової боротьби,  яка є головним  рушієм  історії (К. Маркс,  В. Ленін), і теорія  конфліктної  природи  (К. Шміт, Ж. Френд). Безумовно, класовий аспект політики є одним із визначальних, у суспільстві завжди існують різні, нерідко діаметрально протилежні інтереси, потенційні і реальні конфлікти, що зберігає наукову цінність марксизму і до сьогодні.  Але в умовах демократичного, громадянського суспільства, до якого прагнуть усі цивілізовані країни, все більше виявляється потреба спільного вирішення завдань, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, тому політика виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не класового панування;
  •  владно-соціологічне. Політика ототожнюється з іншими політичними і соціальними явищами, насамперед владою, державою (а також  такими, як панування, організація, уміння, знання, ораторське мистецтво, політична символіка тощо). М. Вебер (1864 – 1920) у своїй праці „Політика як покликання і професія” зауважував: „Політика... означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає” [Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990. – С. 646];
  •  функціональне. Пояснює сутність політики через визначення її функцій – управління, підтримання порядку, збереження внутрішнього і зовнішнього миру, або, навпаки, ведення війн, застосування насильства, контроль за суспільством, людиною тощо. Однак перерахування функцій політики заради її якомога повнішого визначення не має кінця, а отже, й особливого смислу.

Складність політики як явища, а через це неоднозначність розуміння її сутності викликають труднощі і при формулювання її визначення. Найбільш поширені з них пов’язані з поняттям політичної влади. На різних етапах здійснення політики влада виступає і її метою, і засобом досягнення певних суспільних цілей. Український дослідник П. Шляхтун вважає, що з урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як „діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Сутністю політики є не влада, а управління” [Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної думки): Підручник. – К., 2002. – С. 154]. Один з російських політологічних словників наводить таке визначення політики: це – „організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, основна в системі інших таких самих сфер: економічній, ідеологічній, правовій,  культурній, релігійній” [Политология: Энциклопедический словарь /Общ. ред. и сост.: Ю.И. Аверьянов. – М., 1993. – С. 251]. Схоже і більш конкретизоване визначення пропонує український енциклопедичний словник з політології: „Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб” [Політологічний енциклопедичний словник /Упоряд. В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К., 2004. – С. 497 – 498].

Отже, політика – це суспільне явище, яке виступає у багатьох взаємопов’язаних аспектах: як специфічна сфера суспільного буття; особливий вид активності соціальних суб’єктів, пов’язаної з досягненням і здійсненням політичної влади; як організація та функціонування органів державної влади і управління.

2. Структура політики, її суб’єкти і об’єкти

Структура політики може бути виражена через її форму, зміст, процес і рівні.

Форма політики – це її організаційна основа, інститути: сукупність органів законодавчої, виконавчої, судової, влади, партійних і громадсько-політичних утворень, рухів, груп інтересів і т. ін.

Зміст політики визначають такі основні категорії:

а) політичні цінності: фундаментальні ідеї, зразки діяльності, суспільні ідеали; за своєю природою і сутністю вони становлять синтез індивідуальних, соціально-класових, національно-етнічних та загальнолюдських засад;

б) політичні інтереси: усвідомлені мотиви, стимули до політичних дій, що визначають їх напрям і характер; спрямовані на здобуття, утримання, перерозподіл або реалізацію державної влади; спираються на економічні, соціальні та інші практичні інтереси, співвідносяться з вимогами останніх. Демократичний порядок не означає механічного урівноваження всіх інтересів, що функціонують у суспільстві. Держава, громадсько-політичні інститути  покликані створювати умови для  реалізації здорових, перспективних інтересів і зводити заслін перед спотвореними політичними інтересами, такими, що суперечать життєвим потребам і соціальним прагненням народу, національним інтересам країни;

в) політична свідомість: політичні погляди, теорії, загальні орієнтири і установки індивідів, їх знання і уявлення про політику, усвідомлене ставлення до своїх найважливіших інтересів та розуміння шляхів їх досягнення;

г) політичні норми: загальноприйняті, а також встановлені державою або визначені іншими суб’єктами  політики обов’язкові правила, що відображають вимоги розвитку широкого спектра політичних відносин, політичної системи. Найважливіші політико-правові норми зафіксовані в Конституції та інших нормативних актах у галузі конституційного права. Це також  партійні програми, устави, меморандуми, тексти політичних доповідей, промов тощо.

Політичний процес є формою функціонування політичної системи, сукупністю дій усіх інституціональних і неінституціональних суб’єктів політики; відображає реальну взаємодію індивідів, соціальних груп, інститутів влади в реалізації ними своїх специфічних ролей і функцій. Політичний процес виявляється через політичні відносини: між соціальними спільнотами, між організаціями, які виражають інтереси цих спільнот, між спільнотами, організаціями та державою, нарешті, всередині певних організацій, партій або владних структур, а також на міждержавному рівні.

Рівні політики:

  •  нижчий (мікро-рівень): охоплює окремі структури і організації, індивідуальну діяльність, партійні осередки, громадсько-політичні організації, профспілки;
  •  середній (мезо-рівень), або проміжний: органи місцевого самоуправління, різноманітні установи і організації районного і обласного масштабу;
  •  вищий (макро-рівень) – загальнодержавний, національний: характеризує діяльність органів державної влади і впливових (парламентських) політичних партій всередині країни;
  •  найвищий (мега-рівень): зовнішньополітична діяльність держав та міжнародних організацій у вирішенні питань міждержавних стосунків та глобальних проблем людства.

Суб’єкт політики (від лат. subjectum – носій прав і обов’язків) – це індивід, соціальна група, організація, які так чи інакше беруть участь у політичному житті. (У англійській мові слово „суб’єкт” (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно означає „підданий”, а використовується слово „актор” (від лат. actor – діяч)).

Об’єкт політики (від лат. objectum – предмет) – це особа, соціальна група, організація, а також суспільні сфери, явища, процеси й ситуації, на які спрямована діяльність і вплив суб’єктів політики. Суб’єкти і об’єкти політики співіснують у діалектичній єдності: суб’єкт не існує без об’єкта, на який чинить вплив, а в момент зворотного зв’язку (підтримки чи протидії з боку останнього) перетворюється на об’єкт політики, і навпаки – об’єкт, змушений у той чи інший спосіб реагувати на дії суб’єкта, сам стає суб’єктом. Отже, все залежить від тих конкретних обставин, у яких розгортається політична діяльність.

До суб’єктів і об’єктів політики належать:

  •  особа як первісний суб’єкт і об’єкт політики;
  •  політичний лідер – персоніфікований суб’єкт і об’єкт , здатний справляти суб’єктивний вплив на політичні процеси і, разом з тим, змушений враховувати вплив того середовища, в якому діє;
  •  політична еліта, діяльність якої має вирішальне значення для вироблення та здійснення державної політики;
  •  соціальна спільнота як основний суб’єкт і об’єкт політики (класи, соціальні прошарки, професійні, демографічні, територіальні групи населення);
  •  етнонаціональна спільнота;
  •  громадський рух як основний покажчик рівня і характеру суспільних потреб;
  •  громадсько-політична організація – усталений, сформований суб’єкт і об’єкт політики, що сприяє розвитку трудової, соціальної та політичної активності й самодіяльності своїх членів, захищаючи їхні інтереси;
  •  політична партія – політизований, колективізований суб’єкт і об’єкт політики, що має свою платформу, чітку структуру, активно включений у політичні процеси і схильний до взяття влади;
  •  держава – офіційно визнаний суб’єкт і об’єкт політики, який діє через свої законодавчі, виконавчі та судові органи, забезпечуючи життєдіяльність суспільства в усіх його сферах (суб’єкт), і є об’єктом для всіх попередніх суб’єктів політики [Політологічний енциклопедичний словник /Упоряд. В.П. Горбатенко... – С. 640 – 641].

Класифікація суб’єктів політики може бути здійснена за характером їхньої дії і місцем, яке вони посідають у структурі суспільства:

а) соціальні суб’єкти: окремі індивіди і різні спільноти (соціально-класові, етнічні, демографічні, територіальні), громадсько-політичні організації, які виявляють свою політичну поведінку через непрофесійні форми політичної участі;

б) інституціональні: держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд тощо), політичні партії, органи місцевого самоврядування), створені для безпосереднього здійснення процесу владування;

в) функціональні: церква, армія, засоби масової інформації – вони, як правило, спеціально не виконують політичних функцій, а беруть у ній участь за певних умов, іноді опосередковано. Так, армія є складовою частиною держави і не може виступати самостійним суб’єктом політики, але стає ним під час військових переворотів, беручи на себе усю повноту державної влади. Бувають винятки і щодо церкви: у Ватикані поняття держава і церква нероздільні, у деяких мусульманських країнах (Іран) релігійна влада як офіційний політичний інститут стоїть над державою.

Розмежування між зазначеними групами суб’єктів є умовним, у конкретних обставинах політичного процесу їхня взаємодія буває досить щільною, хоча окремі з них мають різні динамічні якості: більш консервативними з них є держава, нація, партія і значно радикальнішими  – окремі особи, деякі політичні лідери, масові рухи популістського характеру.

3. Види і функції політики

Існує чимало класифікацій і критеріїв, за якими визначають види політики. Наприклад, такі:

  •  за суб’єктами політики: державна, партійна, президентська, парламентська, міністерська тощо;
  •  за об’єктами: економічна, соціальна, національна, культурна, екологічна, військова тощо;
  •  за спрямуванням: внутрішня, зовнішня, світова;
  •  за впливом на історичний розвиток держави і суспільства та наслідками: прогресивна, регресивна, консервативна, реакційна;
  •  за масштабністю і перспективністю цілей: поточна, тактична, стратегічна;
  •  за цілями: миролюбна, агресивна, політика нейтралітету, добросусідства, „залізної завіси”, „відкритих дверей”, національної злагоди, конфронтації і т. ін.

Функції політики також характеризуються великим різноманіттям і різними варіантами формулювань. Вони випливають із головного призначення політики, це – керівництво та управління суспільними процесами та забезпечення завдяки цьому поступу суспільства. Основними функціями політики є такі:

  •  всезагальної організації суспільних явищ і процесів;
  •  регулятивно-контрольного впливу на життя, діяльність, відносини людей, соціальних груп, класів, націй, народів, країн;
  •  координаційна: вираження, узгодження та задоволення провідних інтересів і потреб соціальних груп і прошарків суспільства;
  •  арбітражна: розв’язання цивілізованими засобами міжгрупових конфліктів і їх попередження;
  •  інтеграційна: об’єднання різних прошарків населення довкола фундаментальних ідей, загальнонаціональних інтересів;
  •  соціалізаторська: політичне інформування і виховання особи, включення її у складний світ суспільних відносин;
  •  ідеологічна: формування певних суспільних ідеалів, політичних, національних, соціальних цінностей.

Зазначені та інші функції політики (виділяють ще інноваційну, прогностичну, гуманітарну, мобілізаційну і т. ін.) зумовлені її особливими властивостями:

  •  універсальністю, всеосяжним характером, здатністю впливати на практично будь-які сторони життя, елементи суспільства, події, відносини у дуже широкому спектрі – від міждержавних масштабів до індивідуальних рис характеру людини;
  •  інклюзивністю (від лат. includere – включати), тобто здатністю вільно і швидко включатися, проникати в різні суспільні сфери;
  •  атрибутивністю – здатністю сполучатися, поєднуватися з неполітичними суспільними явищами, відносинами і сферами, надавати їм політичних ознак.

Такими ж властивостями володіють й інші організаційно-регулятивні сфери, але різною мірою і не в такій імперативній формі: наприклад, право може не охоплювати ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку. Водночас об’єктивація зазначених властивостей політики породжує найрізноманітніші взаємодії, утворюючи цілі галузі знань, управління, впливу на суспільство, як-от: політична економія, політична філософія, політична етика, ідеологія, мова, культура тощо.

4. Місце політичних відносин у системі суспільних відносин

Суспільство є системою відносин, зв’язків між людьми в процесі їхньої діяльності в різних сферах суспільного життя. Найважливішими такими сферами є: економічна, політична, соціальна, духовна, або соціокультурна.

З позиції матеріалістичного, марксистського,  розуміння закономірностей існування суспільства, суспільні відносини поділяються на дві основні групи:

1) первинні, що формуються в сфері економіки, матеріального виробництва і складаються з приводу власності, розподілу, обміну та споживання. Такі відносини утворюють базис суспільства;

2) вторинні (ідеологічно-духовні) – виростають на основі базису і становлять його надбудову.

Економічні відносини формують соціальні (класові), а через них – політичні, котрі своєю чергою є визначальними щодо соціокультурних. Отже, політика насамперед глибоко опосередкована економічними, базисними відносинами і виражає їх у концентрованому вигляді.

Політика і економіка пов’язані між собою через поняття „влада” – економічна (володіння засобами виробництва, речами, панування в сфері розподілу тощо) і політична (виключна здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на суспільство і окремих індивідів). Діалектика взаємовпливу цих сфер означає, що економічна діяльність набуває політичного змісту, а політична трансформується в економічну, або ж, як мінімум, отримує економічну складову, проявляє свою дію в економіці. Формами цього процесу є економічна, бюджетна, цінова, політика держави, її участь в процесах планування, виробництва, розподілу, опора на матеріальні ресурси при здійсненні внутрішньої політики (соціальні, демографічні програми) та забезпечення зовнішньополітичних потреб.

Значною мірою політика також пов’язана зі сферою культури, історією, моральністю, етикою, гуманістичними засадами суспільства, ідеологічними поглядами, релігією, національно-етнічними особливостями країни тощо.

Особливі стосунки пов’язують політику та ідеологію. Якщо моральність, культура, знання, релігія впливають на політику опосередковано і далеко не завжди в конкретних ситуаціях визначають і надихають політику, то ідеологія злита з нею щонайтісніше. Політика невіддільна від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, цілей, світогляду. Реальну політику здійснюють партії, що є носіями і генераторами ідеології, нерідко у досить гострому протистоянні ідей.

Непростим є зв’язок поточної політики з наукою, однак зі сферою знання вона пов’язана безпосередньо і нерозривно, оскільки завжди існує особливе політичне знання (політичний досвід, уроки, інформація про стан суспільства і його запити), без якого розробка і здійснення політики неможливі, навіть якщо воно не обтяжене теорією і реалізується у виді емпіричних прийомів, стандартних дій, маніпуляцій, популістських рішень, які можуть досягти тимчасового успіху.

Суперечливою виглядає і взаємозалежність політики і права. З одного боку, право (у юридичному розумінні – закон) забезпечує стабільність політичної системи суспільства, визначає межі діяльності влади і опозиції, а з іншого, при недостатньому рівні демократії, авторитарних і тоталітарних режимах може стати знаряддям регресивної, антинародної політики, засобом розправи з політичними опонентами.

Висока проникна здатність політики, її універсальність і всеосяжність породжують проблему кордонів, меж політики як допустимо можливого, доцільного простору її дії, впливу і тиску на інші суспільні сфери.

Лише найбільш загальні і політично нейтральні сфери – культура, мораль і певною мірою наука – не можуть бути надмірними, якщо проникають у сфери економіки, права, тої ж політики чи ідеології. І навпаки, надмірна експансія політики й ідеології, а також релігії призводить до виникнення негативних, іноді небезпечних для суспільства явищ: ідеологізації економіки, культури, мистецтва, політизації права, контролю за свідомістю, приватним життям громадян. Співвідношення різних регулятивних сфер значною мірою характеризує громадянське обличчя суспільства, політичний режим країни. У правових, громадянських суспільствах виявляється тенденція до зниження ролі політики як регулятора суспільних відносин, а у нестабільних, демократично нерозвинених, особливо у перехідні, кризові періоди, зростає роль політичних методів регулювання, посилюються авторитарні тенденції, а дія інших чинників – економічних, моральних, культурних – зменшується.

Стосовно допустимих меж політики існують чотири основних погляди:

1) тоталітарний (можливий максимальний вплив політики на суспільство, її проникнення в усі сфери, навіть особисте життя);

2) анархічний (будь-яка політика у розумінні політичної влади є насиллям над особистістю, тому має бути замінена широким самоврядуванням народу);

3) ліберальний (політика і громадянське суспільство мають бути якомога чіткіше розділені, займати кожен свій простір. Державна влада покликана виконувати лише роль „нічного сторожа”, тобто оберігати особисту і громадську безпеку, створивши максимальні можливості для вияву індивідуальності людини, що не суперечить суспільним інтересам;

4) кейнсіанський (за ім’ям англійського економіста Джона Кейнса (1883 – 1946), котрий у 30-ті рр. XX ст. обґрунтував потребу відійти від ідей і практики класичного буржуазного лібералізму, оскільки капіталізм не може бути абсолютно саморегульованим, і політики повинні нести відповідальність за благополуччя соціальної системи, тому держава на основі угоди з підприємцями може втручатися в економіку, трудові відносини, банківську систему).

5. Політика як наука і мистецтво

У розуміння політики як науки і мистецтва органічно поєднані дві головні складові політичних відносин: об’єктивна потреба та сукупність суб’єктивних зусиль по її реалізації.  

Політика держави, її окремих органів, провідних політичних партій та їхніх лідерів може вважатися науковою, якщо вона базується на глибокому усвідомленні законів суспільного розвитку і здійснюється відповідно до них. При цьому показником, критерієм науковості політики є не її відданість якомусь одному ідейно-політичному вченню, а практичний результат, реальний рівень матеріального і духовного життя суспільства, загальне благо.

Засобами досягнення такої мети є:

  •  наявність чіткого теоретичного обґрунтування політичної діяльності та визначення її етапів;
  •  відповідність форм, методів і засобів здійснення політики її цілям;
  •  врахування рівня готовності населення підтримати політичний курс влади, здатність суспільства бути мобільним чи навпаки схильність дотримуватися усталених звичаїв і традицій;
  •  врахування реального співвідношення між партіями, класами, соціальними групами;
  •  достатня матеріальна, інтелектуальна, кадрова забезпеченість розроблюваних чи вже здійснюваних реформ;
  •  аналіз і тією чи іншою мірою використання досвіду попередників і свого власного.

Прагнучи до наукових засад своєї діяльності, політики стикаються з труднощами:

  •  досить нелегко спрогнозувати і змоделювати інноваційну ситуацію, оскільки для цього часто не вистачає емпіричного матеріалу, а той, що є, може бути суперечливим;
  •  політика завжди розвивається в конкретно-історичних умовах, через що суспільно-політичні ситуації дуже несхожі одна на одну, постійно зазнають різноманітних чинників впливу, тому моделі, ефективні учора, назавтра можуть виявитися неприйнятними;
  •  значний вплив на політику чинить ідеологія. Різні політичні сили, партії постійно ведуть між собою боротьбу, часто прагнуть монополізувати істину, намагаються видати бажане за дійсне, перебільшують власну значимість – усе це зменшує здатність бачити реальні проблеми, може суттєво ослабити сукупний позитивний потенціал влади.

Політичне мистецтво – це духовно-практична творчість у сфері політичних відносин, вияв найвищого вміння у політичній діяльності, воно включає в себе раціональні, інтелектуальні, інтуїтивні, підсвідомі та емоційно-вольові начала.

Роль мистецтва в політиці визначається імовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. ін. Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а ірраціональні, безконтрольні процеси в політиці небажані, то при її організації і здійсненні виникає подвійне завдання: компенсувати нестачу потрібного знання і водночас не перейти меж раціонального, не допустити безвідповідальних дій і рішень.

Вирішення першого завдання пов’язано з диференціацією самого політичного знання на істини науки і знання техніки політичних відносин: розстановки сил, слабкостей і сильних сторін політичних партнерів і опонентів, логіки й психології поведінки мас, груп і окремих осіб тощо. Таке знання визначає політичну тактику, правильний психологічний розрахунок, тонке маневрування, політичну гру, зрештою мудрість політичних рішень, що дає змогу перейти до більш значних, стратегічних дій.

Друге завдання – не опинитися в області ірраціонального – вирішується умінням утримуватися від усього безвідповідального, неосмисленого, випадкового, від містики, упередженості, зведення особистих рахунків.

Вирішення цих двох завдань зближує інтелект політика з емоційною, чуттєвою сферою його особистості. У точці їх поєднання, в області інтуїції, яка межує з підсвідомістю, виникають яскраві імпровізації, прозріння, здогадки, осяяння. На грані знання й інстинктивного вибору політика може перетворитися з рутинної праці в стан емоційного піднесення,  пориву,  досягти артистизму, коли формується одне з найяскравіших виявів мистецтва – ораторська мова. Синтез інтелекту, волі й емоцій створює харизму політика, уміння захоплювати і викликати довіру аж до безоглядної віри у його здібності і можливості.

Не дарма кажуть, що політика є „мистецтвом можливого”. Щоб усвідомити можливість і реалізувати її недостатньо самих лише знань, інтелекту, бажання. Мистецтво в політиці означає систему специфічних здібностей і умінь, наявність яких характеризує творче ставлення до політичної діяльності:

  •  уміння приймати нестандартні, адекватні щодо певної ситуації рішення, вчасно міняти курс;
  •  розбиратися в політичній психології окремих політиків та соціальних спільнот;
  •  слухати і розуміти інших, йти на виправданий компроміс з опонентами;
  •  запобігати переростанню політичних суперечностей у кризу влади, перетворювати виниклий конфлікт у дискусію, що має на меті досягнення консенсусу;
  •  бути комунікабельним, вільно триматися перед аудиторією, застосовувати ораторські прийоми;
  •  обстоювати власну позицію, знаходити цивілізовані засоби переконання у її правильності;
  •  передбачати наслідки своїх дій;
  •  вчасно визнавати власні помилки;
  •  вчитися не лише на своєму досвіді, а й на чужому, бо помилки в політиці надто дорого обходяться.

Мистецтво політичної боротьби, компромісів не повинне, однак, домінувати над більш глибокими раціональними началами політики. Мистецтво без міри може перейти в політичне шахрайство, маніпулювання людьми, суспільною свідомістю – тоді політика перероджується в політиканство, демагогію, панування амбіцій, властолюбства, інтриг.

Політичне мистецтво має характер певного ідеалу політичної діяльності, але повинне розглядатися як необхідна, актуальна і стратегічна програма освіти й підготовки політиків.

6. Мета політики. Політика і мораль

Мета – надзвичайно важливий компонент політики, це – її стратегія, головна перспектива розвитку суспільства.

Мета досягається за допомогою певних засобів, тобто конкретних дій, методів. Співвідношення мети і засобів здавна було і залишається актуальним предметом дискусій: чи всі засоби годяться для досягнення благородної мети? чи буде мета, досягнута будь-якою ціною, мати характер загального блага? чи треба формулювати мету, якщо засоби її досягнення на даний момент не є очевидними? У пошуку відповідей на ці та інші подібні запитання мислителі виробили три основні точки зору:

1) „мета виправдовує засоби” – формула, обґрунтована Н. Макіавеллі; її практичне втілення часто спостерігається в революційних процесах, коли тим, хто рухає революцію, здається, що у боротьбі з несправедливими порядками заради „світлого майбутнього” є цілком виправданими максимально жорсткі, антигуманні, репресивні методи перетворень, а ті, хто захищає старий режим, також вважають доцільним  застосування подібних методів політичного тиску, аби захистити „священні підвалини” суспільного порядку. Але життя показує, що коли у політиці не зважають на засоби, то це призводить до моральної деградації і самих політиків, і суспільства  та зрештою до банкрутства такої політики, неможливості досягти поставленої мети. Російський філософ М.Бердяєв так аналізував подібну ситуацію: „Мета відходить в абстрактну далину, а засоби залишаються безпосередньою реальністю... Коли застосовуються злі, протилежні  цілям засоби, то до мети ніколи не доходять, все замінюють засобами і про цілі забувають, або вони перетворюються в чисту риторику... Мета має смисл лише тоді, якщо її почати здійснювати зараз же, тут” [Бердяєв Н. Судьба России. – М., 1990. – С. 272 – 273];

2) засоби мають пріоритет перед метою. Зокрема, ідейний лідер національно-визвольного руху Індії Махатма Ганді (1869 – 1948) вважав, що політичні засоби є вираженням моральності в політиці, а моральна досконалість суспільства визначає рівень його розвитку, цивілізованості. (На жаль, М.Ганді, як і інший активний провідник ідей ненасилля і гуманізму в політиці, американський громадський діяч Мартін Лютер Кінг, стали жертвами політичних убивств);

3) компромісний підхід – його прибічники вважають, що в політиці однаково важливу роль відіграють і мета, і засоби – кожен свою, залежно від реальної ситуації. Ці два компоненти перебувають у стані взаємовпливу: мета значною мірою визначає засоби, а останні, впливаючи на темпи і форми руху до мети, визначають та іноді помітно корегують зміст реального результату, який вказує на міру реалістичності мети. Якщо отриманий результат суттєво не збігається з метою, то це може свідчити як про утопізм мети, так і про невідповідність застосованих для її досягнення засобів.

Вивчення співвідношення між засобами і метою політики виводить на проблему співвідношення політики і моралі.

Політика, як і право (у юридичному значенні), історично пізніша за мораль, вона виникла як її специфічне продовження і доповнення – на тій стадії людського поступу, коли регулятивної здатності моралі (разом з традиціями, звичаями, табу, родинними і общинними стосунками) виявилося недостатньо аби забезпечити колективний інтерес, порядок і подальший розвиток суспільства.

Спільним між цими поняттями є те, що і політика, і мораль виконують функцію регулятора поведінки людей, вони покликані створювати гармонію суспільних відносин, захищати загальне благо і справедливість. Обидві ці сфери виростають з одного джерела – протиріччя між індивідуальністю, унікальністю людини, з одного боку, та її колективною, суспільною природою, тим, що вона приречена жити в оточенні собі подібних. Людина увесь час знаходиться в ситуації вибору між численних спокусами якнайповніше і насамперед задовольнити власні, іноді відверто егоїстичні бажання та необхідністю їх обмежувати через дію загальносуспільних інтересів, норм і заборон.

Відмінності між політикою і мораллю такі:

  •  мораль завжди індивідуальна, її суб’єкт – людина, яка робить особистий моральний вибір, моральні конфлікти мають, як правило, приватний характер; політика спрямована на вирішення групових соціальних конфліктів, тобто має колективний характер, оскільки індивід для неї – представник соціальної групи, партії, нації.
  •  сфера моралі – загальнолюдські і колективні цінності, дотримання яких загалом не передбачає отримання індивідом матеріальних вигод; сфера політики – інтереси різноманітних соціальних груп, котрі в цілому прагнуть, щоб політика здійснювалася з  користю для них, задовольняла їхні запити.
  •  цінності моралі мають переважно характер ідеалів, абстрактно-нормативних вимог, яких у житті рідко вдається досягти; політичні вимоги конкретні, втілені у формі законів, порушення яких тягне за собою реальне покарання.
  •  мораль оцінює суб’єктивний, внутрішній світ людини, для неї часто важливий не результат вчинку, а він сам, його характер, мотиви, незалежно, чи досягнуто мети; політика спрямована назовні, вона доцільна, тобто орієнтована на досягнення певних результативних цілей.
  •   мораль є поняттям універсальним, стабільним незалежно від конкретної життєвої ситуації, вона або виявляється (людина вчиняє морально), або ні (хоча феномен моральності в різні історичні епохи мав неоднозначне тлумачення); політика – ситуативна, це – процес, що розвивається в конкретній ситуації, вона існує завжди, змінючи  свою форму і зміст залежно від суспільної кон’юнктури, розстановки політичних сил.
  •  мораль в принципі засуджує насилля і спирається на „санкції совісті” (моральна людина „судить” сама себе); політика досить часто  спирається на силу, за допомогою правових і неправових ресурсів примушує до виконання якихось дій.
  •  мораль, вірніше її відсутність (коли „совість спить”) може „вибачити” людині найтяжчий злочин; політика може покарати навіть невинну людину (репресії щодо „інакомислячих”, судове свавілля).

Стосовно відповіді на запитання „Чи можлива моральна політика?” існує чотири основних підходи:

1) моралізаторський (моральний абсолютизм): політика зобов’язана завжди не тільки передбачати високоморальні цілі (загальне благо, справедливість), але й за будь яких обставин використовувати лише моральні принципи (чесність, гуманізм тощо);

2) автономістський: політика і мораль – автономні явища, кожна з них має свою сферу застосування, і не повинні втручатися в компетенцію одна одної. Мораль – це справа особистої відповідальності, міжособистісних і громадянських стосунків, а політика – сфера протиборства групових інтересів і нічого спільного з мораллю не повинна мати. Родоначальник такого підходу – Н. Макіавеллі – вважав, що головне в політиці – доцільність, тому „моральний політик” приречений на загибель;

3) антагоністичний: політика і мораль – це непримиренні протилежності. Найчіткіше такий погляд виражений в анархізмі. Один з його ідеологів – М.А. Бакунін (1814 – 1876) – писав: „Держава – значить насилля, панування за допомогою насилля, замаскованого і відвертого”. Зло закорінене в самій природі політики – у владі. „Хто наділений владою, той за незмінним соціологічним законом неодмінно зробиться утискувачем і пригноблювачем суспільства”. Влада розбещує не тільки тих, хто нею володіє, але й тих, хто змушений їй коритися [Бакунин М.А. Государственность и анархия // Полн. собр. соч.Т. 2. – Спб., 1907. – С. 27, 164 – 166]. (Принагідно наведемо відоме висловлювання англійського історика Д. Актона: „Будь-яка влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно”).

4) компромісний. На думку М. Вебера, політику і мораль не можна відділяти одна від одної. Але єдиного морального кодексу не існує. Етика (мораль) має враховувати особливості політики, однією з яких є потреба в застосуванні насилля, що неминуче розходиться з уявленнями про самоцінність людського життя. М. Вебер поділив мораль на етику переконань і етику відповідальності. Перше передбачає дотримання моралі за будь-яких обставин, друге – врахування конкретної обстановки, орієнтацію політика насамперед на наслідки своїх дій, його відповідальність за результат, готовність вдатися до насилля, аби попередити більше зло. Знайти оптимальне співвідношення між етикою переконань і етикою відповідальності має сам політик, у цьому полягає один з елементів мистецтва політики. Показником успіху чи неуспіху в пошуку такої рівноваги є суспільна оцінка, рівень легітимності влади і, звичайно, „суд історії”, що, зрештою, знову заставляє задуматися над проблемою співвідношення мети і засобів у політиці.


Тема 4. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ВЛАДА

1. Поняття  „політична поведінка”,  „політична участь”, „політична діяльність”.

2. Зміст і структура політичної діяльності.

3. Політична влада: сутність і характерні ознаки.

4. Структура і типологія політичної влади.

5. Функціонування політичної влади.

6. Легітимність політичної влади.

1. Поняття „політична поведінка”, „політична участь”, „політична діяльність”

Для розуміння сутності політики, форм її існування важливе значення мають дослідження у галузі політичної поведінки. Це одна з базових політологічних категорій, яка характеризує взаємодію суб’єктів з політичною реальністю, охоплює їх дії та орієнтації щодо явищ політичного життя.

У сучасній науковій літературі підхід до вивчення політики з позицій поведінки людини прийнято позначати англо-американським терміном „політичний біхевіоризм” (від англ. behavior – поведінка). Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена з психології. Психологія  політичної поведінки як науковий напрям формується із середини 1930-х рр. у США. Його засновниками вважаються Ч. Меріам та Г. Лассвелл, вони першими використали біхевіористичне розуміння зв’язку між політикою та індивідом як сукупності рухових, інтелектуальних, емоційно-психічних, вербальних реакцій (відповідей) людини на вплив зовнішнього політичного  середовища.

В організаційно-методичному аспекті вирішальним у біхевіористичному підході до політики є політична поведінка окремих осіб, тому одним з найбільш опрацьованих наукових напрямів у біхевіоризмі є електоральна поведінка. Однак цей підхід може бути використаний і при аналізі місця і ролі в політиці тих чи інших організацій, спільнот, елітарних груп, владних інститутів. Сучасна політична наука при розгляді політичної поведінки не обмежується суто біхевіористичним підходом, а застосовує комплексний аналіз антропологічних, психологічних, соціальних, світоглядних, історичних передумов, що лежать в основі мотивації політичної поведінки. Особливе значення має наявність усвідомлених особистих політичних інтересів та цінностей, конкретна політична обстановка, характер і вплив соціокультурного середовища.

Найбільш загальну типологію  політичної  поведінки запропонував М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійснені влади він розрізняв три рівні політичної поведінки й відповідно три категорії політичних суб’єктів: 1) політики за випадком; 2) політики за сумісництвом; 3) політики за професією.

До першої категорії належить більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні постійним, ні професійним заняттям і виявляється лише час від часу (голосування, присутність на мітингах, зборах і т. ін.).

Представники другої категорії займаються політикою лише в разі певного збігу обставин, хоча, можливо, і досить часто, вона не є для них першочерговою справою життя – ні в інтелектуальному,  ні в матеріальному аспектах (учені, письменники, митці, спортсмени).

„Політики за професією” живуть „для” або „за рахунок” політики. Політична діяльність для них є професійним заняттям, провідною функцією й основним джерелом засобів існування (звичайно, якщо вона не суміщена з великим бізнесом). Це виявляється в постійній роботі в політичних організаціях, партіях, органах влади або в політичному лідерстві.

Політичну поведінку треба розуміти не лише як поведінку окремих, індивідуальних, учасників політики, а як поведінку всіх суб’єктів політичного життя.

Отже, політична поведінка – це такий вид поведінки людини, що характеризує суб’єкт–об’єктні відносини у сфері політики, є виявом ставлення суб’єктів політики до явищ політичного життя, реалізується у різних формах політичної участі й політичної діяльності та опосередкований емоційно-психічними реакціями.

Із наведеного визначення випливає, що поняття політичної поведінки у практичному сенсі включає в себе два інших ключових поняття – „політична участь” та „політична діяльність”. Якщо співвіднести їх з рівнями політичної поведінки, запропонованими М. Вебером, то можна вважати, що поняття „політична участь” охоплює суб’єктів, що займаються політикою „за випадком” (тут це поняття є базовим) і частково „за сумісництвом” (вторинна складова), а поняття „політична діяльність” означає головним чином заняття політикою „за професією” і частково – також „за сумісництвом”.

Політична участь – це вид політичної поведінки, який характеризує процес залучення індивідів і соціальних груп до політичного життя та їх дії з метою реалізації особистих або соціально значущих інтересів, потреб, настроїв засобами впливу:

  •  на перебіг соціально-політичних процесів у суспільстві;
  •  на формування органів державної влади й місцевого самоврядування;
  •  на хід прийняття та зміст політичних рішень.

Формами політичної участі може бути участь:

  •  у виборчих кампаніях, мітингах, зібраннях;
  •  у прийнятті рішень, резолюцій, постанов;
  •  у контролі (в межах конституційних прав) за діяльністю політичних лідерів;
  •  у засвоєнні, зборі й передачі політичної інформації;
  •  у політичних страйках;
  •  в масових кампаніях громадянської непокори, визвольних рухах, революціях;
  •  у діяльності політичних партій та громадсько-політичних об’єднань тощо.

На відміну від політичної участі, політична діяльність – це професійна (або напівпрофесійна) сфера політики, системний, раціонально-прагматичний, активний вид політичної поведінки окремих осіб та інституціональних суб’єктів політики, спрямований на здійснення чи досягнення політичної влади. Професійно політикою займаються глави держав, члени уряду, депутати парламенту, партійні лідери, ідеологи й члени керівних органів партій, рухів тощо.

2. Зміст і структура політичної діяльності

Політична діяльність включає вироблення, формулювання й обґрунтування стратегії і тактики політики, вибір засобів досягнення цілей, процес використання ресурсів влади та результати владних дій, вона характеризується усвідомленими діями суб’єктів, цілеспрямованістю, задовільненням політичних інтересів, основним з яких є завоювання, утримання, вдосконалення і використання влади.  

Процес політичної діяльності складається із кількох стадій:

  •  визначення цілей;
  •  артикуляція політичних інтересів;
  •  політичне прогнозування і моделювання;
  •  прийняття політичних рішень та їх ресурсне забезпечення;
  •  реалізація прийнятих рішень та контроль за їх виконанням;
  •  аналіз досягнутих результатів.

Політика існує саме як діяльність, що виявляється у двох формах: теоретичній та практичній.

Теоретична, розумова політична діяльність формує політичну свідомість, мислення, інтелектуальний рівень, науковість політики. Важливою складовою розумової політичної діяльності є теоретичне проектування і планування. Така робота вимагає специфічних умов:

  •  високої загальнонаукової і особливо політологічної, філософської підготовки суб’єктів політики;
  •  достовірної, широкої й своєчасної інформації;
  •  всебічного знання співвідношення політичних сил (союзники, прихильники, супротивники, нейтрали);
  •  організованості, спроможності, достатнього кадрового потенціалу політичної сили, що утримує владу чи прагне до неї;
  •  певного політичного настрою в суспільстві, громадської думки.

Ефективність політичної діяльності багато в чому залежить саме від рівня політичного прогнозування, що, окрім вищезазначених умов, вимагає від провідних політичних діячів, лідерів, керівників держави уміння передбачати хід політичних процесів. Отже, теоретична, розумова складова політичної діяльності включає і такі моменти, як: творчість, інтуїція, уява, емоційний стан. У межах мисленнєвої  діяльності політик оцінює проблеми бажаного і реально можливого, істинного і примарливого, правильного і хибного. Зрештою, політична теорія – це  ідеальна форма буття політики.

Практична політична діяльність передбачає організаційні і контрольні заходи, конкретне управління – те, що називається „робота з людьми”: добір і розстановка кадрів, їх підготовка, обговорення і прийняття рішень, обмін інформацією, а також формування і функціонування органів влади, політичних партій, проведення виборчих кампаній, громадсько-політичних акцій тощо.

У обох формах – теоретичній і практичній – політична діяльність виступає як інтелектуальна і предметно-практична праця, для якої властиві:

  •  розподіл окремих функцій;
  •  суспільна ефективність (чи неефективність);
  •  висока соціальна відповідальність;
  •  значна ймовірність непередбачених наслідків та двоїстих результатів;
  •  дискусійність рішень;
  •  підвищена конфліктність;
  •  постійний пошук додаткових ресурсів.

Результативність політичної діяльності детермінована не лише особистісними якостями суб’єктів політики, але й об’єктивними умовами, в яких вона розгортається, станом суспільства та його потребами, характером відносин з владою, а також залежить від несуспільних чинників – зовнішньополітичних, природних, екологічних тощо.

3. Політична влада: сутність і характерні ознаки

Поняття „влада” (грец. cratos) характеризує складне і багатоманітне явище життя біологічних і суспільних організмів. Це – одне з фундаментальних начал суспільства.  Влада наявна скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. „Поле” владних  відносини може бути якнайменшим – у межах стосунків між двома особами і навіть на рівні індивіда (влада людини над самою собою) – і якнайбільшим, таким, як державна влада, воно може виходити за межі державно-територіального простору, наприклад, як влада ідеологій, релігій, політичних явищ.

Сутність влади полягає у здатності і можливості когось або чогось здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на інших. У суспільній свідомості і суспільствознавчих науках влада, як правило, ототожнюється з поняттям „політика”. І дійсно, влада і політика органічно взаємопов’язані, нероздільні. Загалом влада є засобом, інструментом здійснення політики. Але як влада створює можливості для реалізації політики, так і політика, політичний процес формують органи і механізми влади. Тому правильним буде вважати, що між політикою і владою існує кругова причинно-наслідкова залежність.

Отже, політична влада – це здатність і можливість суб’єкта політики здійснювати свою волю щодо об’єкта політики, чинити визначальний вплив на політичну поведінку інших людей, спільнот, об’єднань за допомогою різноманітних засобів і методів: права, авторитету, насильства, переконання тощо. З точки зору організаційних і регуляторно-контрольних засад політики, під політичною владою розуміють систему керівних (державних) органів.

Складність та багатоаспектність феномену влади зумовили інтерес до нього представників багатьох наук, що своєю чергою визначили велику кількість тлумачень щодо її витоків і призначення.

Біологічний підхід (М. Дюверже, М. Марсаль та ін.): влада є засобом боротьби за виживання, властивий усій природі, у тому числі й людській. І у людському суспільстві діє природний відбір найбільш життєздатних, вольових особистостей (теорія так званого „соціального дарвінізму”).

Антропологічний підхід: людина за своєю природою є суспільною істотою, може існувати як особистість лише в оточенні собі подібних, і вже це породжує відносини влади, починаючи від найбільш ранніх етапів розвитку людства. Прибічники такого погляду поширюють поняття політичної влади на всі соціальні утворення – від сім’ї до держави.

Елітарна концепція: суспільство завжди поділене на „еліту” і „масу”. І лише представники першої частини суспільства здатні породжувати й ефективно здійснювати владні функції. Таких  поглядів  дотримувався, зокрема, давньогрецький філософ Платон,  котрий у пошуках  ідеальної форми державного правління прагнув обгрунтувати доцільність незмінного перебування при владі філософів-правителів. У своїй праці „Держава” він писав: „Хоч усі члени держави – брати... але бог, який виліпив вас, у тих, хто здатен правити, домішав при їх народженні золота, тому вони найбільш цінні; у їхніх помічників – срібла, а заліза й міді – в землеробів й різних ремісників. Усі ви родичі, однак переважно народжуєте собі подібних”.

Марксистська концепція: політична влада – результат майнової і соціальної нерівності між людьми, поділу суспільства на класи та боротьби між ними. Це – організоване панування економічно найбагатшого класу (класів) над іншими суспільними класами.

Біхевіористичне трактування: влада розглядається як специфічний тип поведінки, вияв особливої „політичної енергії”, коли одні люди командують, а інші їм підкоряються (Г. Лассуелл). Такі стосунки є виявом конкуренції між індивідами у бажанні заволодіти певною частиною суспільних благ. У такому розумінні влада зводиться до взаємодії реальних осіб.

Психологічна інтерпретація влади: як і біхевіоризм базується на аналізі поведінки окремих індивідів з метою розкрити суб’єктивну мотивацію цієї поведінки. У цьому зв’язку влада розуміється як наслідок домінування підсвідомої сфери над свідомими реакціями людини, коли особа прагне компенсувати суб’єктивне відчуття психологічного дискомфорту, неповноцінності власного життєвого простору. Такі ситуації породжують страх, а отже і реакцію самозахисту, виявом якої є влада над іншими людьми.

Системний підхід: якщо зазначені вище два напрями розглядають процес зародження влади „знизу догори” – від особи до суспільства, то у даному разі первинною основою аналізу служить соціальна система. Влада тут розглядається як здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей.

Структурно-організаційне розуміння влади: пов’язує владу з властивістю людської спільноти до самоорганізації, наявністю у суспільстві організаційних структур різного рівня, їх ієрархією, доцільністю розподілу між окремими особами і суспільними групами функцій управління і виконання.

Комунікативне розуміння (К. Дойч, Н. Лукман): влада – це засіб соціального спілкування (комунікації) між людьми, в основі якого лежить взаємодія суспільних інтересів. За допомогою влади відбувається регулювання групових конфліктів і забезпечується єдність суспільства.

Реляційний підхід: влада розуміється як відносини між двома партнерами або сторонами, коли одна справляє вплив на іншу. Тут влада виступає як взаємодія її суб’єкта і об’єкта. При цьому можливі три основних варіанти такої взаємодії: 1) суб’єкт влади придушує опір об’єкта; 2) „обмін дефіцитними ресурсами” (теорія так званого „соціального обміну” П. Блау, Б. Скінера, Дж. Хоманса та ін.: наприклад, об’єкт віддає суб’єкту частину своїх матеріальних ресурсів взамін на гарантії сприятливої для себе політичної поведінки суб’єкта. Відбувається „розподіл зон впливу”, „ролей” заради уникнення можливих конфліктів).

Телеологічне (з погляду мети) визначення влади (Б. Рассел) характеризує її як здатність досягати поставленої мети, отримати намічені результати. У цьому випадку влада тлумачиться досить широко – це не лише сфера відносин між людьми, а й взаємодія людини з природою.

До характерних ознак політичної влади належать:

  •  універсальність (здатність впливати на всі інші види суспільних відносин та вільно проникати у різноманітні сфери життя й діяльності людини);
  •  верховенство (обов’язковість її рішень для усього суспільства, на відміну від влад інших видів – економічної, духовної, моральної тощо);
  •  публічність (як правило, політична влада має відкритий характер, прагне бути виразником суспільного інтересу, всезагальної волі);
  •  легальність (законність влади (від лат. legis – закон): політична влада, як правило, встановлюється відповідно до спеціально виписаних юридичних процедур і діє в чітких рамках закону, це, зокрема, дає їй право легально застосовувати насильство);
  •  моноцентричність (здатність максимально зосереджувати свої можливості в одному центрі, на рівні суспільства це – держава, вертикаль її владних органів, що породжує явище ієрархічності рівнів (центрів) прийняття політичних рішень;
  •  багатоманітність ресурсів зміцнення власних позицій і впливу на суспільство.

4. Структура і типологія політичної влади

Основними компонентами структури політичної влади є:

  •  джерела (владне начало). Це можуть бути: авторитет, сила, закон, багатство, знання, харизма тощо. При демократичних формах правління джерело влади пов’язане з поняттям „народний суверенітет”. Так, у ст. 5 Конституції України зазначено: „Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”;
  •  суб’єкти влади: індивіди, суспільні групи і організації, що здійснюють владні функції і вплив. Вони утворюють кілька груп: 1) первинні  суб’єкти  (індивіди,  соціальні спільноти, етноси, народ);  2) середній рівень суб’єктності (політичні партії, громадсько-політичні організації); 3) вищий рівень (політичні еліти, держава); 4) сукупний суб’єкт політики – політична система суспільства в цілому;
  •  об’єкти – це сфери суспільного життя, соціальні спільноти, окремі індивіди, на яких спрямовані дії влади. У реальних відносинах межа між об’єктами і суб’єктами влади нерідко стирається, відбувається процес взаємного перетворення;
  •  процес здійснення влади. Він характеризує суб’єкт-об’єктні і об’єкт-суб’єктні зв’язки, відносини, механізм взаємодії усіх елементів політичного життя на різних рівнях і через здійснення владою різноманітних функцій;
  •  ресурси політичної влади.

      

Ресурси влади – це одна з найважливіших її основ. Адже з самого початку свого виникнення політична влада постала як феномен суспільної нерівності, асиметрії, вольового тиску одних людей на інших, система відносин панування–підкорення. Для того, щоб суспільство сприймало владу як обов’язкову для себе потребу, а влада виконувала стабілізуючу роль і могла забезпечити власне існування, вона створює і (або) використовує різноманітні ресурси (франц. resource – допоміжний засіб). Систему таких ресурсів становить сукупність методів і засобів, що їх використовують суб’єкти влади для забезпечення свого впливу на об’єкти влади з метою задовільнення суспільно корисних і власних інтересів. Під ресурсами влади слід розуміти засоби і можливості, демонстровані нею не лише в даний момент, а й потенційні, отже, політичні ресурси – це загальний потенціал влади.

За прийнятою у політології класифікацією (А. Етціоні), виділяють три основних види ресурсів влади: 1) утилітарні (ті, що сприймаються суспільством як загальнокорисні, з використанням яких пов’язує свої повсякденні інтереси, збільшення соціальних благ); 2) примусові; 3) нормативні.

Влада може використовувати будь-які з наявних у неї ресурсів для досягнення як позитивних, так і негативних для суспільства результатів, а також з метою забезпечення власних егоїстичних інтересів.

Отже, систему ресурсів політичної влади становлять:

  •  економічні: можливість розпоряджатися матеріальними цінностями, фінансовим капіталом, сировинними запасами, виробничими технологіями тощо;
  •  соціальні: це розуміння  владою повсякденних потреб суспільства в цілому та його окремих груп і здатність їх задовільнити – саме за цим критерієм люди дають оцінку діям влади, вони чекають від неї корисних для себе кроків. Більш вільний, ніж у інших громадян, доступ до соціальних (як і до матеріальних) ресурсів створює для суб’єктів влади додаткові можливості підвищення власного соціального статусу, кар’єрного росту, збагачення і т. ін., що породжує проблему зловживання владою;
  •  політико-ідеологічні: створення і використання різноманітних теорій суспільного розвитку, ідеологічних систем, пропагандистського апарату; сприяння підвищення політичної культури населення або ж навпаки маніпуляція суспільною свідомістю;
  •  інформаційні: володіння максимально повною, точною й оперативною інформацією, що сприяє здійсненню політики в інтересах суспільних груп і всієї держави, чесне інформування суспільства про дії влади, або ж переслідування опозиційної преси та інших ЗМІ, фальсифікація статистичних даних, приховування від громадян суспільно значущої інформацій;
  •  культурно-освітні: розвиток системи освітніх і наукових закладів, зміст державних програм освіти, участь представників культури і науки в діяльності політичних партій та органів державної влади, забезпечення свободи інтелектуальної і мистецької творчості чи навпаки – використання її потенціалу для ідеологічних й вузькопартійних потреб. До означеного ресурсу влади можна віднести також і її участь у формуванні норм громадської моралі, ставлення до національних традицій, звичаїв, вірувань;
  •  примусові (силові): використання так званих „силових структур” – міліції, армії, суду, прокуратури, систем адміністративного і кримінального покарання тощо;
  •  нормативні: виконують регулятивну функцію. У демократичному суспільстві це насамперед розвинена система права і правова наука, ефективний механізм правотворчості і правозастосування, забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Це також політичні норми, що регулюють діяльність окремих  політичних партій, громадсько-політичних рухів. Нормативним ресурсом влади можна вважати і норми колективної та індивідуальної політичної поведінки;
  •  демографічні: це людська спільнота, універсальний, багатофункціональний ресурс, який створює інші ресурси. Політична (державна) влада має піклуватися про зростання фізично, розумово і культурно гармонійних особистостей, про сукупне „здоров’я нації”, не допускати виникнення різких соціальних, матеріальних, освітніх, вікових та ін. диспропорцій.
  •  особистісні: окрема людина, особистість – може бути використана як засіб реалізації чужої волі, стати очільником окремої політичної сили, або ж лідером загальнонаціонального масштабу.

Типологія влади передбачає її наукову класифікацію за різними, але  взаємопов’язаними критеріями:

1) за ступенем інституціоналізації і обсягом повноважень: влада держави, місцевих адміністрацій, політичних партій і блоків, громадсько-політичних асоціацій. Попри те, що політична влада досягає найвищого інституційного рівня й завершеності у державній владі (це всеосяжна, верховна влада), треба наголосити, що поняття „політична влада” ширше за змістом, ніж „державна влада”, адже суб’єктів політики більше, ніж суб’єктів державної влади, відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об’єднаннях (партіях, рухах) та вольові дії громадян під час виборів, інших масових політичних акцій. З іншого боку можна сказати, що будь-яка державна влада є владою політичною, але не всяка політична влада є державною;

2) за суб’єктами влади: державна, парламентська, президентська, урядова, партійна, класова, одноособово-харизматична;

3) за розподілом владних повноважень: законодавча, виконавча, судова;

4) за структурно-кількісною характеристикою владного суб’єкта: монархічна (одноосібна, абсолютна, самодержавна, диктаторська), дуалістична (співправління двох осіб або функціональний паритет двох органів влади), олігархічна („групове самовладдя” – влада найбагатшої суспільної групи – олігархів), поліархічна (паритетна влада кількох блоків або політичних інститутів);

5) за режимом правління: демократична, авторитарна, деспотична, тоталітарна, бюрократична;

6) за походженням: спадкова (монархічна) і виборна (республіканська);

7) за соціально-економічними основами: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична, народна;

8) за соціальним представництвом: аристократична (від грец. aristos – кращий – влада привілейованої частини суспільства – дворян, шляхти тощо), теократична (влада духовенства, теологів), бюрократична (влада чиновництва), плутократична (влада багатіїв), технократична (влада технічних спеціалістів), партократична або номенклатурна (влада партійних структур), охлократична (влада натовпу, від грец. ochlos – натовп).

5. Функціонування політичної влади

Користуючись владою, політики реалізують свої переконання, ідеї, наміри, виражені в законах, програмах, розпорядженнях, інструкціях, вольових та емоційних впливах. Влада існує у двох формах – потенційній і реальній. Влада, яка себе ще не виявила, але має достатній потенціал, є не менш суттєвою, ніж уже реалізована. Усвідомлення самого факту існування влади чинить на її потенційні об’єкти (людей, спільноти, суспільство в цілому) сильний дисциплінуючий і організуючий вплив. Будь-яка політична влада має тенденцію до розширення своїх повноважень, тому суспільство має постійно шукати і застосовувати засоби стримування.

У арсеналі влади знаходиться майже невичерпна кількість методів і прийомів, за допомогою яких вона проявляє свої властивості, реалізує закладений у неї потенціал і суспільне призначення, тобто  забезпечує процес владування:

  •  наказ (форма примусу, насилля) – це владне веління об’єктові підкоритися волі суб’єкта політики;
  •  нормування: визначення правових і моральних норм, в межах яких мають діяти об’єкти політики;
  •  покарання (санкція): засіб протидії невиконанню владної волі;
  •  співробітництво: врахування позиції, поглядів об’єктів, які в цьому випадку також набувають ознак суб’єктів влади, перетворюються на політичних партнерів;
  •  нейтралізація: повне або часткове усунення, вилучення з активного політичного процесу тих чи інших об’єктів і суб’єктів політики. Для нейтралізації влада може застосовувати різноманітні форми тиску: заборона діяльності, фізичне усунення, позбавлення волі, морально-психологічний тиск, матеріальна блокада тощо;
  •  реформування: еволюційні, поступові зміни певних суспільних відносин;
  •  надзвичайні заходи: введення режиму надзвичайного чи воєнного стану, що тягне за собою повне або часткове обмеження тих чи інших конституційних прав і свобод;
  •  переконання, стимулювання, заохочення тощо.

Влада служить організаційним та регулятивно-контрольним засобом або способом здійснення політики. Тому функції влади багато в чому збігаються з функціями політики, однак мають більш предметний характер, що виявляється, зокрема, в конкретних видах владно-політичної діяльності: управління, прийняття рішень, вибір цілей, визначення конкретних завдань та їх виконавців, створення власної структурної організації і т. ін.

Основні функції політичної влади такі:

  •  формотворення: формування політичної системи суспільства, політичних відносин, котрі включають в себе відносини між державою і суспільством, соціальними групами, класами, всередині інститутів і органів державної влади і управління, між громадянами і партіями, політичними рухами тощо. Це також формування того чи іншого типу правління, політичного режиму і державного устрою;
  •  суверенізація (панування): демонстрація владою своєї сили і можливостей, здатності ефективно реагувати на виклики суспільства, підкоряти окремі соціальні інтереси потребам загального блага;
  •  керівництво: діяльність щодо визначення основних цілей суспільства  та шляхів їх досягнення, ролі окремих політичних інститутів, забезпечення виконання рішень вищих адміністративних структур нижчими;
  •  управління: безпосередній вплив владних інституцій на суспільство з метою вдосконалення суспільних відносин, забезпечення оптимальної взаємодії між окремими структурами, групами, досягнення конкретних цілей. Це також процес виконання усіма ланками державної влади стратегічної і поточної політики;
  •  контроль: отримання інформації про те, як виконуються настанови владних суб’єктів об’єктами й іншими суб’єктами  влади. Через цю функцію забезпечуються різноманітні зворотні зв’язки всередині політичної системи суспільства, у яких беруть участь інституційні органи державної влади і управління (в Україні – Рахункова палата, Контрольно-ревізійне управління, органи внутрішніх справ, суди, податкові структури і т. ін.), а також партії, органи самоврядування, громадські організації, окремі громадяни;
  •  інші: об’єднавча, координаційна, організаційна, регулятивна, гарантійна тощо.

Процес здійснення влади відбувається на різних рівнях, що відповідають чотирьом основним рівням політики:

1) початковий (включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих соціальних груп, спільнот. Тут відбувається процес політичної соціалізації, формується громадська думка, мотиви, партійні симпатії і участь, артикулюються суспільні потреби;

2) середній: влада управлінців середньої ланки, органів самоврядування, місцевих партійних осередків. Приймаються рішення, покликані задовольняти повсякденні потреби людей, формуються регіональні вимоги;

3) вищий: влада центральних органів держави, яка поширюється на основні внутрішні процеси суспільства і зовнішню політику, діяльність впливових політичних партій, політичне лідерство;

4) найвищий рівень політики – міждержавна, міжнародна політика.

6. Легітимність політичної влади

Важливою, сутнісною характеристикою влади, у якій вона, як правило, сама зацікавлена, є легітимність. Це поняття, як і поняття „легальність” (юридичні підстави влади), походить від латинських слів: „legis” – закон та “legitimus” – законний. („Легітимістами” у Франції після буржуазної революції 1830 р. називали прихильників скинутої королівської династії Бурбонів, котрі прагнули її відновити, вважаючи єдино законною). Однак поняття легальності і легітимності влади не збігаються. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, вона не має юридичного змісту і не є правовим процесом.

 Легітимність – це суспільне визнання, підтримка більшістю населення  політичної влади, лідера, конкретних подій, вчинків, фактів. Іншими словами, це – авторитет влади, що тримається на вірі у її „правильність”. Така влада в очах суспільства через те має право на існування, що вона справедлива, корисна, оскільки діє не лише за законом (який може бути і недосконалим), а відповідно до інтересів народу, правової і політичної культури громадян. (Водночас треба пам’ятати, що фактично будь-яка влада породжує опозицію).

Зневажати легітимністю може до певної, досить обмеженої міри, лише надто впевнена в собі, зазвичай деспотична, тиранічна влада авторитарного чи тоталітарного типу або ж  влада слабка, тимчасова, приречена. Влада, що функціонує у демократичному режимі, навпаки, приділяє легітимності своїх дій щонайпильнішу увагу, яка визначається не її доброю волею, а нагальною політичною і соціальною необхідністю правити за згодою народу.

З вищесказаного випливає, що не всяка легальна влада здатна забезпечити легітимність свого існування. А чи може легітимність сформуватися без легальності? З позицій ортодоксального лібералізму, якщо влада встановлена незаконно, шляхом захвату в ході революцій, державних чи військових переворотів, то суспільство не повинне визнавати її легітимною, проте реалії життя свідчать, що і нелегальна влада з часом здатна довести свою ефективність, завоювати прихильність в очах певної, а згодом і більшої частини населення. Це відбувається особливо переконливо, якщо попередній режим не був демократичним, тому і сам став жертвою насильницьких дій, або ж коли народ повстає проти чужоземного гноблення.

Легітимність влади може мати різноманітні підстави. Класифікацію основних типів політичної легітимності запропонував М. Вебер:

1) традиційна легітимність: формується на підставі усталених традицій, звичаїв, норм культури, усвідомленні того, що існуюча влада є „давньою”, „звичною”, „освяченою часом”. Як правило, йдеться про спадкову, монархічну владу;

2) харизматична легітимність (емоційно-вольова, емоційно-містична) (від грец. charisma – милість, благодать, божий дар): основана на вірі в особливий талант, надзвичайні якості лідера, що здійснює політичну владу, це – „герой на троні”;

3) раціональна (раціонально-правова): головним для підвладних у їх ставленні до влади є її формальна законність, переконання у доцільності (раціональності) встановлених порядків, віра у професіоналізм політиків. Такий тип легітимності характерний для суспільств розвинутої демократії, правових держав, де зміст політики визначається законами, а не діями окремих особистостей, навіть якщо вони  володіють яскравими лідерськими якостями.

Враховуючи сказане, варто, однак, зауважити, що в сучасних умовах жоден з типів легітимності влади сам собою не може задовольнити вимог повноцінного розвитку політичного процесу. Тому залежно від конкретних потреб самої влади і суспільства відбувається взаємодоповнення раціональних й ірраціональних елементів легітимації влади, їх синтез, якому демократичний режим намагається надати органічних форм.

У межах трьох класичних типів політичної легітимності можна виділити кілька видів, що розкривають конкретні аспекти і механізм її формування:

  •  ідеологічна легітимність: влада визнається доцільною на підставі тих ідеологічних цінностей, які цією владою проголошені і внесені в масову свідомість засобами офіційної пропаганди. Такими цінностями можуть бути класові, індивідуалістичні, патріотичні, національні (націоналістичні), реваншистські та інші ідеї. Одним із засобів досягнення ідеологічної легітимності є ідентифікація суб’єкта влади з її об’єктом, що часто відбувається за тоталітарного режиму, коли влада висуває гасла на кшталт: „Народ і влада (партія) єдині”, „плани партії – плани народу”, „закони держави – гарантія свободи”, „воля вождя – інтереси суспільства” і т. ін.;
  •  етнічна, яка може мати два різновиди: національно-патріотична і націоналістична. Проявляється при формуванні суспільством політичної еліти і владних структур за національною ознакою, коли головною метою є привести або зберегти при владі „національно свідомих патріотів” на шкоду її професійному рівневі. Така етнократія буває виправдана в ході національно-визвольних рухів, але в умовах багатонаціональних демократичних держав не є доцільною;
  •  персоналізована: відрізняється від харизматичної тим, що не ідеалізує політика, а основана на раціональній оцінці його реальних вчинків і потенційних можливостей. Часто пов’язана з розрахунком, спробою „поставити на лідера”, компромісну фігуру;
  •  професіоналізаційна: ґрунтується на переконанні у високій ефективності дій влади, оскільки її здійснюють висококваліфіковані спеціалісти;
  •  примусова: влада може досягти тимчасової підтримки і визнання серед певної частини суспільства, вдаючись до силових методів керівництва;
  •  ідеалістична легітимність – це „легітимність очікування”: основана на сподіваннях, вірі суспільства у потенційні можливості влади, як правило, „нової”, те, що називається „кредитом довіри народу”, межує з поняттям „революційного романтизму”, „мітингової демократії”.

Показниками рівня легітимності влади є:

  •  відсоток участі населення у виборах, референдумах, інших загальнодержавних акціях та їх результати;
  •  наявність і активність політичної опозиції;
  •  масовість акцій громадянської непокори, виступів проти чи на підтримку влади (в останньому випадку легітимність може бути реальною і показовою, як, наприклад, при тоталітарних і авторитарних режимах);
  •  наявність спроб скинення уряду чи відсторонення від влади політичного лідера;
  •  факти політичного екстремізму (тероризму);
  •  наявність політичних в’язнів;
  •  ступінь і частота застосування владою примусових, каральних заходів тощо.

Легітимність поєднується з протилежним до неї процесом делегітимації – втрати владою суспільної довіри і підтримки. Настає криза легітимності, яка може мати такі причини:

  •  нездатність органів влади здійснювати покладені на них функції;
  •  внутрішні конфлікти у владі;
  •  егоїстичні інтереси правлячої верхівки, зловживання, самозбагачення;
  •  ігнорування владою національних інтересів;
  •  неефективна соціально-економічна політика;
  •  протистояння між різними гілками влади;
  •  відсутність реальних результатів від обіцяних позитивних змін (втрата „кредиту довіри”);
  •  невдачі в міжнародній політиці;
  •  аморальні вчинки окремих представників влади тощо.

Отже, легітимність – неодмінна умова існування та здійснення політики і влади, зміцнення життєздатності і цілісності усієї політичної системи суспільства.


Тема 5. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

1. Поняття і сутність політичної системи суспільства.

2. Структура політичної системи та її функції.

3. Основні закономірності функціонування політичної системи.

4. Типи політичних систем.

  1.  Поняття політичної системи суспільства

Багато політологів вважає, що поняття „політична система” є найбільш загальною категорією політології, вона відображає явище, що входить у визначення основного предмета вивчення цієї науки. І це закономірно, адже поняття „система” є універсальною науковою категорією для багатьох галузей знань. У найпоширенішому його розумінні – це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один з одним і утворюють певну цілісність, єдність.

Таким чином,  політична система суспільства – це інтегрована, цілісна сукупність інституціональних і неінституціональних явищ і форм політичного життя: суб’єктів, організацій, відносин, норм, ролей, певної політичної культури, що пов’язані з формуванням і здійсненням політичної влади з метою гармонізації суспільно значущих інтересів, забезпечення стабільності і прогресу суспільства.

Характер політичної системи визначається класовою природою суспільства, соціальним ладом, формою правління, державним устроєм, політико-правовим статусом держави, історичними і національними традиціями, рівнем правової культури, розвиненістю структур громадянського суспільства. Отже, політична система суспільства в кожний даний момент постає як конкретна політична ситуація відносно протяжна в часі і стабільна, вона окреслена просторовими межами певної держави і відображає рівень політичної організації даного суспільства. Від стану суспільних відносин залежить міра статичності і динамізму політичної системи.

Суспільствознавці, й політологи зокрема, запозичили термін „система” з інших галузей знань – біології, фізики. Теоретичне обґрунтування категорії „політична система” вперше дав американсько-канадський учений Девід Істон – автор книг „Політична система” (1953 р.), „Системний аналіз політичного життя” (1965 р.) та ін. Д. Істон вдався до аналогії з біологічними системи, що існують за законами саморегуляції і самозбереження. Політична система також може бути вивчена і зрозуміла як специфічний політичний організм, що прагне до самозбереження, виживання і з цією метою досить активно реагує на зовнішні впливи, здатен їм протидіяти, змінюватися сам і змінювати зовнішнє середовище.

У методиці дослідження механізму функціонування політичної системи Д. Істон використав чотири основних об’єкти:  1) сама політична система,  2) зовнішнє середовище,  3) реакція політичної системи на зовнішнє середовище, 4) зворотний зв’язок. Загальна схема цього процесу виглядає так:

1) „взаємодія на вході”: отримання системою інформації з боку суспільства (запити, потреби, вимоги, підтримка);

2) „взаємодія всередині системи”: інформація, що надійшла ззовні, стає частиною системи, осмислюється і обробляється нею;

3) „взаємодія на виході”: отриману від суспільства інформацію політична система повертає йому назад у трансформованих, опрацьованих нею різноманітних формах – у вигляді законів, рішень, програм, обіцянок, матеріальних благ, соціальних гарантій, пільг тощо.

Аналіз процесу життєдіяльності політичної системи дав змогу Д. Істону зробити кілька важливих висновків:

1) сутність політичної системи полягає в тому, що через механізм взаємодії, вона здійснює розподіл цінностей у суспільстві і змушує більшість членів суспільства прийняти його як обов’язковий, принаймні на тривалий час. Якщо ж система неефективно виконує означені дистрибутивні функції, то виникає соціальне напруження, політична криза, що може призвести до глибокої трансформації або розпаду політичної системи;

2) головною ознакою політичної системи є її владний характер, цим вона відрізняється від інших суспільних систем;

3) політична система має свою структуру і власний (системний) метод функціонування, взаємодії внутрішніх елементів;

4) політична система – це достатньо відкрита система, вона завжди зазнає впливів з боку інших суспільних систем, соціальних груп, індивідів;

5) політична система має свій механізм реакцій (відповідей) на впливи зовнішнього середовища, за допомогою якого вона регулює власну поведінку, перебудовує (модифікує) внутрішню структуру, опрацьовує зовнішню інформацію у вигляді суспільно корисних рішень, або ж навпаки – посилює свої агресивні захисні функції, еволюціонує у несприятливому для суспільства напрямі.

Вагомий внесок у вивчення політичних систем зробив у 1960-х рр.  американський соціолог і політолог Габріель Алмонд. Він вивчав систему не лише з точки зору її цілісності та внутрішніх і зовнішніх взаємодій, а доповнив дослідження структурно-функціональним аналізом. У розумінні Г. Алмонда, політична система – це певна рольова структура, сукупність конкретних  політичних ролей, виконавцями яких є окремі елементи і система в цілому.

Г. Алмонд також брав за основу аналізу відношення „вхід–вихід”, але структурував ці два базові поняття. „Вхідними” він вважав чотири функції: 1) політична соціалізація (отримання та засвоєння індивідами політичної інформації й на цій основі їх залучення в політику); 2) артикуляція (формулювання настроїв,  вимог, запитів); 3) агрегування (поєднання індивідуальних і групових інтересів у загальносуспільні потреби); 4) політична комунікація (безпосереднє звернення до політичної системи з вимогами або підтримкою). Функції „виходу” політичної системи утворює тріада: 1) розробка і прийняття рішень; 2) застосування політичних і правових норм; 3) контроль за їх дотриманням.  Здійснення функцій „входу” належить недержавним утворенням (індивіди, соціальні групи, партії, ЗМІ), функцій „виходу” – державним органам.

2. Структура політичної системи та її функції

Кожній країні властива своя політична система, але попри ті чи інші відмінності між різними політичними системами, існують однотипні, універсальні елементи, що дають змогу говорити про загальну структуру політичних систем. Такі структурні частини називають підсистемами – політологи виділяють різну їх кількість, застосовуючи і різне термінологічне позначення. Основними політичними підсистемами є такі:

  •  інституціональна, або політична організація суспільства. Це основоположна частина політичної системи, її утворює сукупність органів державної влади і місцевого самоуправління, політичних партій, громадсько-політичних організацій, рухів;
  •  нормативна, або регулятивна: її утворюють юридичні і політичні принципи і норми, закріплені в законах, кодексах та інших нормативно-правових актах держави, у партійних програмах, уставах, рішеннях тощо. Це також суспільні і національні традиції, звичаї, етико-моральні норми, релігійні вірування, що впливають на політичний вибір і поведінку;
  •  релятивна, або комунікативна: охоплює сукупність політичних відносин і форм взаємодій, спілкування між суб’єктами політики на усіх її рівнях;
  •  культурно-ідеологічна: її виражають через одну з фундаментальних політологічних категорій – політичну культуру, що включає явища політичної свідомості (політичні знання, почуття, ідеологічні цінності) та форми її матеріалізації (конституційні закони, політичні програми тощо), а також зразки і форми політичної поведінки;
  •  функціональна: вона складається з конкретних ролей, дій політичних суб’єктів у застосуванні тих чи інших способів і методів реалізації влади (від суспільної згоди до протистояння, від компромісу до психологічного тиску і фізичного терору), що визначають певний тип політичного режиму;
  •  інформаційна: її утворюють засоби масової інформації („четверта влада”), а також мережа установ, що займаються збором, обробкою, аналізом, поширенням політичної інформації – різноманітні політологічні центри, інститути тощо. Від цієї підсистеми значною мірою залежить формування і тип політичної свідомості населення, рівень легітимності політичної влади.

Політична система суспільства існує і виявляє себе як процес політичних відносин і діяльності, центральним елементом яких є політична влада. Тому структуру політичної системи іноді визначають у вигляді ієрархії підсистем, що відповідають трьом рівням влади – вищому, середньому і нижчому. Два перших є інституціональними, третій – не інституціональний.

Вищий рівень політичної системи. Він включає центральний апарат державної влади, який у демократичному суспільстві і правовій державі існує як система органів, що реально здійснюють відому триєдину функцію влади – законодавчу, виконавчу й судову.  

На цьому рівні виявляється форма правління в державі – монархічна чи республіканська та їх різновиди, різноманітні функції держави, тип політичного режиму (демократичний, авторитарний, тоталітарний), результати суспільного контролю за державною владою з боку ЗМІ, різноманітних асоціацій і товариств (партійних, профспілкових, екологічних, творчих, наукових і т. ін. організацій).

Безпосередньо в макросистему входять різні форми політичної опозиції (парламентської, партійної) і такий своєрідний компонент, як неофіційні політичні групи, утворені різними елітами й елітарними товариствами (парламентські фракції, „гуртки однодумців” тощо), групи тиску (парламентські лобі, найближче оточення глави держави, „мозкові центри” – аналітики, консультанти).

Середній, мезосистемний, рівень. Його забезпечують органи управління, що розміщені в політичному просторі між вищими ешелонами державної влади і суспільством – регіональна і муніципальна адміністрація. Вони виконують роль сполучної ланки між макроструктурами політичної системи і суспільством, забезпечують виконання рішень центральної влади, формують її загальний образ, рівень легітимності. На цьому рівні формуються найбільш впливові бюрократичні апарати управління і паралельні (тіньові) структури політичного і неполітичного характеру („чорний ринок”, корумповані клани, організована злочинність).

Нижчий, мікросистемний, рівень. Його утворюють різні форми масової участі суспільних груп, класів і прошарків, окремих громадян у політичному житті: членство в політичних або неполітичних, але впливових організаціях, участь у політичних акціях на підтримку або проти влади, в соціальному контролі політики, в процесах її демократичної організації (виборах, референдумах тощо). На мікро-рівні політичної системи формуються політичні народні рухи, зароджуються політичні угруповання і партії, визріває громадська думка, відбувається політична соціалізація особи.

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управління суспільними справами з метою гармонізації, узгодження інтересів держави, соціальних груп і окремих індивідів та забезпечення на цій основі суспільного спокою, безпеки і поступу.

Не дивно, що функції політичної системи надзвичайно різноманітні, вони не можуть бути обмежені ні кількісно, ні змістовно, навпаки – здатні диференціюватися, деталізуватися, накладатися одна на одну, доповнюватися. Основними з них є такі:

  •  цілепокладання: визначення цілей, завдань, шляхів політичної еволюції суспільства, а також напрямів розвитку інших сфер – економічної, соціальної, духовної;
  •  стабілізаційна функція: впорядкування політичної поведінки, знаходження і закріплення її цивілізованих зразків шляхом вироблення спеціальних юридичних, політичних, моральних та інших норм людського співіснування всередині країни і в міжнародному плані;
  •  дистрибутивна: визначення і розподіл матеріальних і духовних ресурсів, цінностей і соціальних статусів відповідно до інтересів і становища окремих соціальних спільнот й індивідів;
  •  політичної соціалізації: залучення людей до політичного життя, формування у громадян певної політичної культури;
  •  легітимації політичної влади (формування громадської думки, ставлення людей до дій влади: виникнення груп підтримки або неприйняття).

У межах означених функцій політичної системи можна виділити низку інших, більш конкретних: організаційну, нормотворчу, комунікаційну, ідеологічну, захисну (забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства) і т. ін.

3. Основні закономірності функціонування політичної системи

Політична система функціонує відповідно до закономірностей, котрі можна поділити на два основних типи: 1) загальні закономірності існування система; 2) суто політичні закономірності.

Закономірності першого типу (вони є базовими і для політичних систем):

  •  стабільність (урівноваженість): характеристикою будь-якої системи є її цілісність, стійкість внутрішніх зв’язків, що досягається чіткою визначеністю положення і функцій окремих елементів. Розвиток політичної системи передбачає постійний пошук оптимальних форм політичного життя, компромісу інтересів заради суспільної злагоди, недопущення соціальних протиріч і політичних конфліктів;
  •  динамізм: всередині системи завжди існує певна напруженість, яка відображає її готовність до саморозвитку, здатність реагувати на зовнішні впливи. Політична система є відображенням історичного етапу розвитку суспільства, вона реагує на зміни в соціальній сфері, людський чинник, міжнародні фактори. Історична й суспільна детермінація (зумовленість) політичної системи поєднується з її зворотним організаційним і регулятивно-контрольним впливом на суспільство. Динамізм політичної системи не варто змішувати з поняттям „нестабільність”, оскільки динамізм , визначає її здатність розвиватися, адаптуватися до змін у суспільстві і реагувати на ці зміни, не досягаючи критичної „точки неповернення” – руйнації;
  •  самозбереження: система прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які хочуть її зруйнувати. Політична система також формує власні захисні механізми – від пошуку нових ідей, зміни політичних орієнтирів, перерозподілу ресурсів, проведення реформ і т. ін. до застосування різних форм насилля, маніпулювання масовою свідомістю тощо. Надто жорсткі, статичні системи неодмінно змушені протидіяти модернізації суспільства, вступати з ним у конфлікт, вдаватися до насилля і виживати зрештою за рахунок суспільства. У давні часи така ситуація була далеко не унікальною, але у наш час термін життя таких систем, з погляду історії, як правило, дуже обмежений і закінчується суспільними й політичними кризами, революціями або глибокими реформами;
  •  зворотний зв’язок: будь-яка система є елементом (підсистемою) іншої, ще більшої системи, а тому повинна володіти здатністю не лише сприймати зовнішні впливи, а й відповідним чином реагувати на них. Політична система має чуйно відгукуватися на запити суспільства, задовольняти їх та обов’язково враховувати, як суспільство реагує на розпорядження і накази системи. Постійне ігнорування „зворотного зв’язку” може загрожувати існуванню системи;
  •  домінування цілого над окремим: компоненти системи, хоча й мають певну самостійність, але функціонують, як правило, відповідно до загальних, властивих даній системі, закономірностей. Це дає змогу системі, у тому числі й політичній, тривалий час зберігати свою основну природу, тип, особливо за умов, якщо „революційність” її окремих компонентів і зовнішній тиск не настільки очевидні, аби зламати її стабільність;
  •  кореляційні зв’язки: ознакою системи є її внутрішня єдність, тобто взаємозалежність між окремими компонентами. Це означає не лише те, що їх дії поєднані спільною логікою і порядком, а й те, що зміни в одних компонентах тягнуть за собою зміни в інших, а іноді й цілої системи. Наприклад, проголошені в СРСР всередині 1980-х років принципи політичного плюралізму і гласності викликали до життя масові громадсько-політичні рухи, що створили умови для формування інших, крім Комуністичної, політичних партій. Водночас більш демократичним, альтернативним, став виборчий процес. Усе це підірвало ідеологічну й політичну монополію Комуністичної партії, котра згідно зі 95ол. 6 Конституції СРСР і, відповідно, УРСР становила „керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій”. У нових суспільних умовах означена стаття втратила силу чинної правової і політичної норми, перестала реально діяти. Система стала руйнуватись. Події, пов’язані з утворенням у Москві в серпні 1991 р. Державного комітету з надзвичайного стану і його крах, саморозпуск КПРС, припинення існування Радянського Союзу стали логічним завершенням цього процесу. З позицій політичної теорії, спочатку відбулася так звана функціональна криза системи, або „криза перевантаження”, коли система змушена була вирішувати завдання, котрі вона вирішити вже не могла. Згодом розвинулася більш глибока криза – криза розвитку – пов’язана зі зміною політичної системи і сутнісних характеристик суспільства: форми держави, форм власності, економічних відносин тощо;
  •  „закон маятника”: будь-яка система, виведена зі стану рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Наприклад, одразу після повалення тоталітарного чи авторитарного політичного режиму суспільство на певний час переходить у стан, котрий може характеризуватися елементами анархії і охлократії, коли верх бере „мітингова демократія”, політичні рішення приймаються з „голосу народу”, до влади приходять популісти і політичні авантюристи і лише згодом політична система досягає свого нового балансу, формуючи дійсно демократичний порядок.

Суто політичні закономірності функціонування політичних систем характеризують їх розвиток в конкретних історичних і суспільних умовах і вказують на ті обставини, що пов’язані з можливістю політичних систем забезпечити виконання головних завдань – самозбереження і стабільного розвитку суспільства. А саме:

  •  кожна політична система потребує і шукає підтримки (легітимації) з боку суб’єктів і об’єктів політичного життя;
  •  політична система має витворити такий політичний режим (засоби і методи здійснення політичної влади), який би адекватно враховував суспільні реалії (раціональне поєднання демократичних і силових методів заради досягнення стабільності розвитку суспільних відносин);
  •  постійна потреба в раціоналізації політичної системи: у ній мають існувати ті компоненти, котрі сприяють її цілісності, не блокують діяльність один одного (доцільність існування певних державних структур, чіткий розподіл владних функцій);
  •  головною умовою стабільності політичної системи є забезпечення благополучного стану базисних сфер – економічної і соціальної;
  •  політична система суспільства має орієнтуватися насамперед на використання внутрішніх ресурсів, власного досвіду, послідовно забезпечувати національні інтереси, уникати надмірної залежності від політики інших держав.

4. Типи політичних систем

Кожне суспільство витворює власну політичну систему. Вона може бути подібною до інших, або мати суттєві відмінності. Це залежить від дуже багатьох чинників – внутрішніх і зовнішніх: історичних, економічних, культурних, географічних, релігійних, воєнних тощо. Типи політичних систем є результатом об’єктивних процесів і суб’єктивних зусиль людей, що живуть у певний час у певному місці. Тому існує велика кількість класифікацій політичних систем за різними критеріями, що вказує на неможливість у реальному житті виділити „чисті” типи систем, які б не містили у собі елементів інших або не могли б бути класифіковані за іншими ознаками.

У сучасній політології основними класифікаціями політичних систем є такі:

  •  за формами правління. Її запропонував ще Платон, а доповнив Аристотель, котрі вирізняли монархію, аристократію й демократію та їх різновиди – царство, тиранію, олігархію, політію, охлократію;
  •  за історичними типами соціально-економічних структур суспільства (формацій) – підхід, запропонований марксистською теорією: рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична (у першій фазі – соціалістична) системи;
  •  за типами легітимності політичної влади (М. Вебер): традиційні, харизматичні, легальні (раціональні);
  •  за типами політичного режиму: демократичні, авторитарні, тоталітарні;
  •  залежно від рівня політичної культури і структурованості: примітивні, традиційні, модернізовані;
  •  за здатністю до саморозвитку: консервативні й динамічні;
  •  за ступенем і глибиною зв’язків із зовнішнім світом: відкриті і закриті. Для перших характерним є демократизм, раціональне розуміння світу, дотримання загальнолюдських цінностей, критичне сприйняття власного досвіду. Для других – авторитарні й тоталітарні тенденції, нерозвинене громадянське суспільство, ідеологічний монополізм;
  •  за наявністю усіх основних складових та ефективністю їх функціонування: завершені, незавершені, перехідні;
  •  за особливостями політичних культур, властивих різним країнам світу. Ця класифікація належить Г. Алмонду, котрий виділяв такі типи політичних систем: а) англо-американська (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, свобода особистості, індивідуалізм, спільність базових цінностей і норм, поміркований традиціоналізм); 2) континентально-європейська (взаємодія політичних традицій, субкультур з модернізованими інститутами, контраст ідеологічних позицій, що формують фрагментарну, змішану політичну культуру; 3) доіндустріальна або частково індустріальна (до цього типу можна віднести країни Латинської Америки, Азії, Північної Африки, частково і різною мірою держави, що входили до колишнього СРСР та соціалістичного табору. Характерною також є неоднорідність політичної культури, але, на відміну від країн Західної Європи, тут має місце незавершеність творення власних політичних систем, пошук оптимальних варіантів структури, функціональних взаємодій, що призводить до появи іноді несумісних елементів, комбінацій із західних і східних традицій, прогресивного і консервативного, переплетення політичних, національних, релігійних особливостей; 4) тоталітарна, основана на певному типі політичного режиму, елементи якого різною мірою спостерігаються у деяких мусульманських країнах, що сповідують ідеї ісламського фундаменталізму, в Північній Кореї, Китаї, на Кубі (характерним для таких політичних систем є монополія правлячих партій, посилена ідеологічна пропаганда, переслідування політичних опонентів, концентрація влади в руках бюрократичного апарату тощо).

  1.  Основні риси політичної системи України

Україна, як й інші пострадянські країни, перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому – до високорозвиненого громадянського суспільства.

Основні правові засади функціонування нової політичної системи визначені Конституцією України, що була прийнята 28 червня 1996 р. Перший розділ Конституції – „Загальні засади” – містить щодо цього низку важливих положень:

– Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова                         держава (ст. 1);

–   Україна  є республікою; носієм суверенітету і єдиним  джерелом влади в Україні є народ.  Народ здійснює владу безпосередньо і через органи  державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5);

–   державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

  1.  в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу (ст. 8);
    1.  суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ст. 15).

Правові норми, вміщені в інших розділах і статтях Конституції доповнюють і конкретизують характеристику національної політичної системи:

–  кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

  1.  ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських  організацій.  Усі  об’єднання громадян  рівні  перед  законом  (ст. 36);
    1.  не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних  закладах  та інших  державних  установах і організаціях (ст. 37);
    2.  громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);
    3.  усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40);
    4.  народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69);
    5.  єдиним органом виконавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України (ст. 75);  
    6.  Президент  України  є главою  держави  і виступає  від  її  імені  (ст. 102). (Посаду Президента України  було запроваджено Законом України „Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний Закон) Української РСР” від 5 липня 1991 р.);
    7.  Кабінет  міністрів  є вищим  органом  у системі органів  виконавчої  влади  (ст. 113);
    8.  найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125);
    9.  Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147);
    10.  місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140).

Політична система України характеризується політичним плюралізмом, багатопартійністю, демократизацією виборчого процесу. Але її становлення відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз політичного й економічного характеру. Серед нагальних проблем і недоліків можна виділити такі:

  1.  багато проголошених Конституцією демократичних норм мають декларативний характер, погано працює механізм їх реалізації;
    1.  незбалансованість повноважень вищих органів влади, нерідко відбувається протистояння владних структур одна одній;
    2.  незавершеність формування механізму „стримувань і противаг”;
    3.  відсутність системного підходу до формування політичних структур;
    4.  дефіцит професійно підготовлених кадрів з державного управління, інтелектуального, наукового забезпечення політики;
    5.  недостатня зрілість національної політичної еліти, яка нерідко демонструє неспроможність вирішувати державні проблеми у поєднанні національних інтересів і загальноцивілізованих правил і норм;
    6.  значна корумпованість політичних структур;
    7.  загалом невисокий рівень легітимності влади;
    8.  більшість політичних партій не мають реальних програм суспільного розвитку, не орієнтуються на соціальні інтереси широких верств населення, а зосереджені на міжпартійній боротьбі за корпоративні й персональні інтереси;
    9.  відсутність сталої парламентської більшості, яка взяла б на себе відповідальність за політичне керівництво державою.

Гармонізувати політичну систему українського суспільства покликана  політична реформа, здійснення якої передбачено з початку 2006 р. Головна її мета – створити такий механізм влади, який забезпечив би трансформацію президентсько-парламентської форми правління в Україні у парламентсько-президентську, посилив роль і відповідальність окремих політичних сил, партій у здійсненні державної політики, а також надав більше прав органам місцевого самоврядування.


Тема 6. ДЕРЖАВА ЯК БАЗОВИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

1. Поняття, сутність та ознаки держави.

2. Основні теорії й концепції походження держави.

3. Функції держави.

4. Система політико-правових інститутів держави.

5. Правова держава і громадянське суспільство.

6. Форми держави.

1. Поняття, сутність та ознаки держави

Держава в сучасних умовах є головним політичним інститутом, найважливішим елементом політичної системи суспільства. Це – багатоскладове поняття й утворення, що виконує численні функції, є об’єктом дослідження багатьох соціально-гуманітарних наук, які вивчають її окремі аспекти. Не дивно, що існує чимало тлумачень держави. Можна розуміти, що держава – це: 1) певна територіально організована спільнота людей і в цьому випадку як синоніми вживати поняття “країна”, “вітчизна”, “суспільство”; 2) вияв певних зв’язків та відносин між населенням та організацією управління, що склалася в суспільстві, – держава розуміється як наявність політичної влади та її реальне застосування; 3) система конкретних органів політичної влади, апарат політичного керівництва й державного управління, головний елемент політичної системи суспільства.

Уявлення про сутність (головне призначення) держави також різняться. Відповідно можна визначити такі основні підходи:

1) класовий (марксистський): держава розглядається як безпосередній наслідок поділу суспільства на класи та боротьби між ними, як “організація економічно панівного класу” (Ф. Енгельс). “Держава, – зазначав В.І. Ленін, – є машина для гноблення одного класу іншим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи” (Див.: Ленін В.І. Про державу: Лекція в Свердловському університеті 11 липня 1919 р. // Повне зібр. тв. – Т. 39. – С. 70). Отже, держава насамперед – це апарат примусу, класового насилля. (Згідно з цією теорією, у безкласовому – комуністичному – суспільстві держава мала зникнути, відмерти). Водночас засновники марксизму не заперечували, що держава є також і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління громадськими справами та узгодження соціальних інтересів;

2) суспільний: абсолютизує той факт, що держава є формою організації усіх членів суспільства, засобом вирішення громадських справ, забезпечення загального блага. При цьому держава і суспільство практично ототожнюються;

3) політико-правовий: головна сутність держави вбачається у тому, аби служити джерелом влади, права і закону;

4) діалектичний підхід: це найбільш поширене розуміння сутності держави, що відображає досвід існування сучасних розвинутих країн світу, котрі найбільш просунулись у творенні демократичних, правових, соціально-орієнтованих основ життя. З цього погляду, увага звертається як на єдність держави й суспільства, так і на їх відокремленість. Держава розглядається як особлива форма організації суспільства, центральний інститут його політичної системи, що відображає структуру соціальних відносин, є засобом їх упорядкування та забезпечення безперешкодного існування, але вона повністю не зливається з суспільством, не розчиняється в ньому, а є організацією, яка певним чином відокремлена, інституйована у вигляді політичного механізму, що має специфічні закономірності й форми становлення, функціонування та розвитку.

Держава має основні і вторинні (допоміжні, додаткові) ознаки.

До основних ознак держави належать:

публічна політична влада, професійний бюрократичний апарат, який здійснює владу, керівництво й управління, нагляд і контроль щодо суспільства, тобто забезпечує існування відносин панування і підкорення між тими, хто наділений владними повноваженнями, та рештою членів суспільства. Ці відносини існують у формі системи владних органів – центральних і місцевих, які утворюють державний апарат;

територія – просторово-матеріальна основа держави, її географічні межі. Держава має певний адміністративно-територіальний поділ відповідно до потреб управління, з урахуванням місцевих інтересів, історичних, національних та інших особливостей;

населення – людська спільнота, що проживає на території держави;

державний суверенітет, що означає верховенство, самостійність державної влади порівняно з іншими організаціями в суспільстві. Внутрішній суверенітет передбачає право і можливість держави вільно здійснювати владу в межах своєї території, розпоряджатися цією територією, природними ресурсами, збирати податки, примушувати населення до виконання законів тощо. У поняття зовнішнього суверенітету входить забезпечення територіальної цілісності держави та невтручання у її внутрішні справи з боку інших держав, незалежність у міжнародних відносинах, самостійність у визначенні напрямів і форм зовнішньої політики, визнання держави як суб’єкта міжнародного права. (Варто зауважити, що добросусідські, миролюбні, цивілізовані міжнародні стосунки вимагають певного обмеження зовнішнього суверенітету держав);

писане (позитивне, юридичне) право, яке має реальне застосування.

Вторинними ознаками держави є:

державна символіка (Прапор, Герб, Гімн);

статус мови (або кількох мов) населення держави як державної чи офіційної;

– національна грошова одиниця;

– оригінальна правова система;

Конституція;

громадянство (стійкий правовий зв’язок особи з державою, що передбачає наявність в обох сторін взаємних прав, свобод і обов’язків);

офіційно проголошена столиця (окреме місто).

У різні історичні періоди, на прикладі різних держав можна виявити відсутність тих чи інших вторинних ознак державності, що, однак, не позбавляє їх можливостей повноцінного політичного існування.

Отже, держава – це форма організації суспільства у вигляді особливим чином організованої політичної влади на певній території, що покликана забезпечувати інтереси й безпеку суспільства в цілому та окремих суспільних груп, здійснювати управління країною. Сутність держави суперечлива. З одного боку, політика держави має виражати загальнонародні інтереси, а з іншого, її спрямовують воля та інтереси конкретних політичних сил, що знаходяться при владі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, вона відрізняється від інших інститутів політичної системи такими рисами:

1) це – всеохоплююча, універсальна організація, яка поширює свій вплив на усю свою територію, на все населення, яке перебуває в її межах (власних громадян, іноземців, осіб без громадянства), вирішує питання, що стосуються інтересів різних суспільних верств у різних сферах їхнього життя – політичній, соціальній, економічній, культурній тощо;

2) це – верховна владна організація, найвища за значенням та силою, її рішення у сфері загальносуспільних інтересів мають обов’язковий характер для всіх інших суспільних організацій. Держава має право скасовувати постанови і рішення недержавних політичних організацій;

3) це – офіційна організація, вона представляє все суспільство перед іншими державами та виступає від його імені;

4) це – організація, що володіє виключним (монопольним) правом на:

   а) видання законів та багатьох інших нормативно-правових актів загальнообовязкового характеру. (Право як атрибут державної волі, ознака функціонування держави в юридичному, нормативному, розумінні означає систему встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, дотримання яких забезпечується шляхом переконання або примусу);

   б) легальне застосування примусу, насилля у різноманітних формах – від адміністративних стягнень, штрафів до покарання у виді позбавлення волі і смертної кари (в Україні з 2001 р. смертну кару замінено на довічне позбавлення волі). Держава примушує членів суспільства дотримуватися встановлених громадянських обов’язків, визнавати соціальні інститути, відносини, статуси тощо або накладає заборону на вчинення певних дій, що мають антисоціальний, антидержавний характер;

   в) визначення грошової системи, встановлення й стягнення податків та інших примусових зборів з населення для суспільних потреб й утримання апарату управління тощо.

2. Основні теорії й концепції походження держави

З давніх-давен мислителі задумувалися над особливостями різних форм земного життя людини, у тому числі й державницьких. Наявність держави й політичної влади майже в усіх народів земної кулі та всесилля цієї особливої організації, поза впливом якої практично не може залишитися жодна сфера суспільства, потребували розуміння сутності цього феномену, а отже й усвідомлення закономірностей його виникнення, серйозності  причин, що зробили державу такою необхідною для людського існування.

Політична думка витворила чимало, різною мірою науково аргументованих, теорій та концепцій походження держави. Основні з них такі:

1) теологічна (грец. Theos – Бог; logosвчення), очевидно, найдавніша за часом появи. Пояснює виникнення держави і влади, з волі Бога. Через це влада релігії, церкви має переважати над політикою, владою земних владик. Подібна версія представлена в найдавніших релігіях Стародавнього Сходу, сучасному ісламі, частково в інших релігіях. Її творцями були, зокрема, такі видатні ідеологи християнської церкви, учені-богослови, як Аврелій Августин (V ст.) та Фома Аквінський (XIII ст.);

2) патріархальна (грец. pater (patros) – батько; arhe – початок). Розглядає державу як продукт розвитку сімї. Через природну потребу в спілкуванні, а також під впливом економічних та історичних умов сімї об’єднувалися в родові союзи, племена, народності. Державна влада виникла як результат поступового перетворення влади батька (патріарха сімї) cпочатку у владу родового старійшини, а згодом – монарха. Члени суспільства мають виконувати розпорядження правителя, як діти слухаються свого батька, а обов’язком монарха є захищати своїх підданих та опікуватися їхнім благом. Такої думки дотримувалися Конфуцій, Платон, Аристотель. У XVII ст. англійський мислитель Р. Філмер у книзі Патріархія, або Захист природного права королів” (1642 р.) вже акцентує увагу не на обов’язках, а на правах монарха, що нібито одержав у спадок усю повноту необмеженої влади від самого Адама;

3) патримоніальна (лат. patrimonialis – спадковий). Ще давньоримський мислитель Марк Тулій Цицерон (106–43 рр. до н.е.) вважав, що право власності передує державному порядку, тому головною причиною походження держави, крім потреби людей жити разом, стала також необхідність охороняти власність, зокрема земельну. Власність на землю, яка в первісному суспільстві належала усьому племені, з часом зосереджується в руках окремих осіб – багатих людей, вождів, а згодом – монархів (королів, царів тощо), які набувають права розпоряджатися нею, в тому числі передавати у спадок. Заволодіння землею автоматично породжує владу над людьми, які живуть на цій землі. Тобто право власності на землю стає першоосновою панування над територією, формування і здійснення державної влади, яка також стає власністю, постійно діючим механізмом, неперервним, спадковим (традиційним) явищем;

4) договірна, або конвенціональна, її ще називають теорією суспільного договору”. Ця ідея, очевидно, вже існувала в стародавню добу і має багатовікову традицію. За Нового часу теорія договірної держави знайшла розробку в працях Г. Гроція, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Прокоповича, І. Канта та інших мислителів. Згідно з цим вченням, до появи держави люди знаходилися в “природному стані” (“status naturalis”), що, на думку Т. Гоббса, означав “війну всіх проти всіх”, а з погляду Дж. Локка, – “стан свободи і рівності”. Однак приватна власність породила нерівність і гострі суперечки, тому люди уклали між собою та між суспільством і правителем добровільну угоду заради забезпечення спільного блага, спокою в суспільстві (“status civilis”). Свідомо делегувавши державі певну частину прав (право створювати закони), громадяни залишили за собою свої природні права (життя, власність, рівність, свобода);

5) теорія насильства. Її суть полягає у тому, що першопричиною створення держави була груба сила, фізичне насильство, яке з часом змінилося на силу економічного панування. Ця теорія виникла в другій половині  ХІХ ст.; засновник – польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович (1838–1909), послідовники – Є. Дюринг, К. Каутський та ін. Л. Гумплович заперечував можливість суспільного прогресу, зокрема морального вдосконалення людини. Суспільний розвиток бачив як кругообіг, в якому кожна спільнота проходить етапи становлення, розквіту й загибелі. Був прихильником “соціального дарвінізму”: головним чинником суспільного життя він вважав безперервну і жорстоку боротьбу між соціальними групами (зокрема, етнічними, які він називав расами), а спільною основою всіх соціальних процесів – прагнення людини до задоволення матеріальних потреб. Неодмінна причина виникнення держав – насильство, завоювання одних племен і народів іншими. Результатом первісного фізичного насильства стає майнова і соціальна нерівність. Переможці утворюють клас імущих, володарів, а переможені – клас незаможних, підвладних. На думку К. Каутського, для управління переможеними переможці створюють апарат примусу, який перетворюється на державу. Отже, держава – це сила, нав’язана суспільству ззовні;

6) історико-матеріалістична (марксистська). Це найбільш науково доведена теорія. Блискучий її виклад здійснив видатний німецький політичний мислитель Ф. Енгельс (1820–1895) у своїй праці “Походження сім’ї, приватної власності і держави” (1884 р.). (Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21). Під час роботи над книгою Ф. Енгельс використав результати дослідження американського ученого Л. Г. Моргана “Стародавнє суспільство” (1877 р.), коментарі до нього К. Маркса та численний і різноманітний додатковий матеріал власних досліджень з історії Греції, Риму, давніх кельтів і германців.

Висновки, зроблені Ф. Енгельсом, доцільно процитувати, вдаючись лише до незначних скорочень: “Родовий лад віджив свій вік. Він був підірваний поділом праці та його наслідком – розколом суспільства на класи. Він був замінений державою; ...держава жодним чином не є силою, що нав’язана суспільству ззовні... Держава є продукт суспільства на певному щаблі розвитку; держава є визнанням, що це суспільство заплуталося в протиріччя з самим собою, яке неможливо розв’язати, розкололось на непримиренні протилежності, звільнитися від яких воно безсиле. А щоб ці протилежності, класи, з суперечливими економічними інтересами, не пожерли одна одну й суспільство у безплідній боротьбі, для цього стала необхідною сила, яка стоїть, очевидно, над суспільством, сила, котра б поменшувала зіткнення, утримувала його в межах “порядку”. І ця сила, яка походила із суспільства, але така, що ставить себе над ним, все більше і більше відчужує себе від нього, є держава”; “...оскільки вона разом з тим виникла в самих зіткненнях цих класів, то вона за загальним правилом є державою наймогутнішого, економічно панівного класу, який за допомогою держави стає також політично панівним класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення та експлуатації пригніченого класу”; “...держава існує не одвічно. Були суспільства, котрі обходилися без неї, котрі поняття не мали про державу і державну владу... Класи зникнуть так само неминуче, як вони в минулому виникли. Із зникненням класів зникне неминуче держава. Суспільство, яке по-новому організує виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, відправить всю державну машину туди, де для неї буде тоді справжнє місце: в музей старожитностей, поряд з прядкою і бронзовою сокирою”;

7) психологічна. Походження держави тлумачить з погляду особливостей взаємодії індивідуальної, групової та масової психіки. Різниця у психологічній природі окремих людей призводить до того, що одні більш схильні до влади, управління, а інші – до підлеглості, покори, оскільки не володіють психологічною готовністю до відповідальності за колективні дії. Маси завжди відчувають потребу в певній організації, владі над собою, тому самі прагнуть підкорятися волі сильних особистостей. Психологічна теорія концептуально наближена до деяких теорій політичного лідерства. (Прибічники: Л. Петражицький, Ж. Бордо та ін.);

8) соціально-психологічна, або антропологічна. Один з авторів – Е. Дюркгейм. Передумовою державотворення вважає суспільну природу людей. Людина за своєю психікою є колективною істотою, тому сама по собі прагне до солідарних форм життя. У цій теорії очевидним є вплив ідеї Аристотеля про людину як істоту суспільну, політичну.

Існують й інші концепції походження держави: сакральна (Ж. Фрезер; головне – воля політичного лідера-харизматика, наділеного надприродними, надлюдськими властивостями); органічна (Р. Спенсер; держава – результат біологічної еволюції людини); психо-аналітична (З. Фрейд; поява держави викликана необхідністю стримування тваринних інстинктів у людині, спровокованих підсвідомими біопсихічними процесами, що можуть виявлятися, зокрема, в прагненні до інцесту (кровозмішування); гідравлічна (потреба людей в об’єднанні для будівництва великих зрошувальних систем); космічна (вплив на виникнення земної цивілізації, у тому числі державних форм організації людей, представників більш розумних спільнот Всесвіту).

Більшість з названих теорій і концепцій є цілком раціональними і в сукупності дійсно пояснюють причини утворення держави. Головними слід визнати такі: розвиток виробництва; суспільний поділ праці; майнова нерівність; приватна власність; утворення класів; виникнення експлуатації та позаекономічного примусу; демографічні процеси: ріст населення, перехід від кочового до осілого способу життя, упорядкування спадкових та шлюбних відносин (поява моногамної сім’ї); ускладнення суспільної організації; виокремлення управлінської функції в спеціальний вид діяльності; формування інститутів публічної влади; воєнно-територіальні завоювання.  Але, говорячи про походження держави, крім загальних причин, принципово важливо враховувати, про які саме країни йдеться і в яких конкретно-історичних умовах їхнього існування.

3. Функції держави

Загальне призначення держави полягає у тому, аби за допомогою владних повноважень забезпечувати цілісність суспільства, його безпеку, управляти суспільними справами, узгоджувати та задовольняти різноманітні соціальні інтереси, представляти суспільство у зовнішніх відносинах. Це призначення реалізується через її функції, що становлять основні напрями діяльності держави. Здійснення державних функцій – це складний і багатогранний процес впливу держави, її структур на широке коло суспільних відносин.

Функції держави класифікують за такими критеріями і видами:

І. За сферами (об’єктами) діяльності:

1) внутрішні (здійснюються в межах даної держави):

а) політико-правова: здійснення владних повноважень, забезпечення політичної стабільності в державі, правового функціонування політичної системи, народовладдя, захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, правотворчість, охорона правопорядку тощо. (Так, у ст. 15 Конституції України, зокрема, сказано: Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України”);

б) економічна: організація та регулювання економічних процесів, стимулювання економічного росту країни, вироблення та здійснення грошової і податкової політики. (Статтею 13 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування від імені Українського народу здійснюють права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, а також, що “держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання... Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”);

в) соціальна: узгодження та задоволення інтересів різних соціальних груп, створення системи органів охорони здоров’я та соціального захисту (виплата пенсій, стипендій, допомога по безробіттю, страхування життя і власності тощо). (За Конституцією України: “держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки” (ст. 13); “обов’язок держави – захищати життя людини” (ст. 27);

г) культурно-освітня і виховна: створення та матеріально-фінансова, організаційна підтримка навчальних і дошкільних закладів, сприяння розвитку фундаментальної, академічної науки, охорона культурної спадщини, національних інтересів громадян тощо. Зокрема, “держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами” (ст. 54);

д) екологічна. (Ст. 16 Конституції України містить таке положення: “Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави”).

2) зовнішні (діяльність за межами державної території):

а) оборонна. (Статтею 17 Конституції України визначено: “Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”);

б) міжнародного співробітництва: встановлення та підтримання міждержавних політичних відносин (на рівні офіційних дипломатичних представництв – посольств, консульств та в інших формах), укладення міжнародних угод, участь в реалізації дво- чи багатосторонніх програм економічного, торговельного, технологічного, культурного, гуманітарного і т. ін. характеру. (У ст. 18 Конституції України зазначено: “Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”);

в) міжнародно-правова. (Так, статтею 9 Конституції України передбачено: Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”).

ІІ. За часом дії (тривалістю):

1. Постійні (це більшість функції, які держава здійснює за звичних, нормальних умов внутрішнього життя країни та зовнішніх відносин);

2. Тимчасові (функції, які держава бере на себе у форс-мажорних ситуаціях: ліквідація наслідків стихійного лиха, проголошення надзвичайного чи воєнного стану та здійснення відповідних заходів, ведення воєнних дій тощо).

ІІІ. За соціальною значимістю, масштабністю:

1. Основні (комплексні), в яких розкривається основне призначення держави: керівництво та управління суспільними процесами, оборона країни, захист та забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

2. Додаткові (допоміжні) – вони є складовими елементами основних, але самі по собі не визначають сутності держави. Так, у складі оборонної функції держави можна виділити діяльність по встановленню належних пропорцій між військовим і цивільним виробництвом, створення мережі військових навчальних закладів тощо; або в межах функції здійснення владних повноважень – підготовку кадрів професійних державних службовців.

IV. За соціально-груповою, класовою орієнтованістю:

1. Загальнонародні, спрямовані на забезпечення балансу соціальних інтересів, загального поступу суспільства;

2. Вибірково-орієнтовані, які мають на меті створення умов для першочергового задоволення інтересів і потреб окремих верств і груп населення, що може завдавати шкоди сукупному  економічному потенціалу країни, суспільним фондам споживання та суспільній моралі.

4. Система політико-правових інститутів держави

Під політико-правовим інститутом держави розуміють виокремлену організаційно-функціональну структуру (чи систему функцій) в системі державно-політичного керівництва і управління, що являє собою спеціальний апарат професійних державних службовців, який діє на підставах легальності і публічності.

Система політико-правових інститутів держави може бути представлена відповідно до принципу поділу влад. Так, статтею 6 Конституції України встановлено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”. Ця ідея існує вже не одне століття, однак до цього часу серед науковців продовжується полеміка щодо коректності вживання самого поняття поділ влад”. Зокрема, автори навчального посібника Загальна теорія держави і права” за ред. В.В. Копейчикова (К.: ЮРінком, 1997. – С. 91) зауважують таке: У демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу – це основа суверенітету державної влади. Тому говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу. Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб’єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави”.

Законодавча влада в демократичних державах належить представницькому органові (парламентові). За ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”.

Виконавча влада може бути представлена інститутами уряду, президентства, конституційно-обмеженої монархії, особливого режиму прямого президентського правління тощо. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади” (ст. 113 Конституції України). Посада Президента України безпосередньо не належить до якоїсь однієї з гілок влади. За Конституцією України (ст. 102) Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. У систему виконавчо-розпорядчих органів входять міністерства, відомства, адміністративні установи на місцях.

Судова влада – це система судів різного рівня і юрисдикції. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (відповідно статті 147 і 125 Конституції України). Крім того, правосуддя в Україні здійснюють місцеві, апеляційні та спеціалізовані суди.

Контрольно-наглядову функцію держави забезпечують органи прокуратури, різноманітні контрольні відомства; функцію охорони громадського порядку – міліція (поліція), органи державної безпеки. Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили.

  1.  Правова держава і громадянське суспільство

Зародження ідей, що стали складовими доктрини правової держави, можна простежити вже в концепціях мислителів античної епохи – Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона. Уже тоді зароджувались ідеї природного права, тобто ідеального, незалежного від держави права, яке випливає з велінь і розуму людини. Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, де закон – володар над правителями, а вони його раби”.  Концепцію правильних і неправильних форм державного правління розробляв Аристотель. У XVIIXVIII ст. були ґрунтовно сформульовані ідеї природних прав людини, поділу влад, народного суверенітету (Г. Гроций, Дж. Локк, Ш.-Л де Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо).

Виникнення цілісної теорії правової держави пов’язують з іменем німецького філософа І. Канта (1724–1804). Призначення держави, – вважав І. Кант, – полягає в забезпеченні торжества права, а це означає – свободи, рівності, економічної незалежності громадян. Устрій та політика держави мають бути максимально узгоджені з принципами права. Громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, а держава тільки те, що передбачено законом.

Отже, ключовим питанням доктрини правової держави є характер відносин між державою і громадянином: тут вони розглядаються як юридично рівні суб’єкти права із взаємними правами й обов’язками. Громадянське суспільство (народ) є джерелом публічної влади держави, формує й контролює її, безпосередньо створює право. Тим самим забезпечується принцип народного суверенітету. Зі свого боку, держава, ті правові відносини, звичаї, норми, що відображають об’єктивні інтереси й потреби суспільства, формулює в конкретних юридичних нормативних документах та охороняє право від порушень.

Для теорії правової держави властиві єдність і розрізнення права і закону. Правові норми випливають безпосередньо із життєдіяльності соціуму, вони вбирають у себе цінності, що панують в суспільстві, а державні закони постають зовнішнім вираженням цих норм. Норми права і законодавство співвідносяться як зміст і форма, в ідеальному варіанті вони не повинні суперечити одне одному, тобто закон не може виходити за межі права і відкривати державі дорогу для неправового втручання в особисте і суспільне життя. У правовій державі пріоритетна роль серед усіх нормативних актів належить законові: усі підзаконні акти, що суперечать законові, скасовуються або приводяться у відповідність із законом.

Таким чином, правова державаце тип держави, основними ознаками якої є звязаність держави правом, верховенство закону, поділ влад (владних функцій), юридична рівність громадянина й держави; правовий захист особи (реальні гарантії дотримання прав і свобод людини і громадянина). Засобами зв’язування держави правом є: конституція (Основний закон держави) та інші закони, що встановлюють і обмежують конкретні форми діяльності державної влади; межі державного втручання, що виявляються під дією закономірностей соціально-психологічного життя людей (наприклад, традиції, громадська думка, рівень легітимності влади); права людини та громадянські (конституційні) свободи як об’єктивний обмежувач державної активності.

Крім сказаного, правовій державі властиві такі риси: незалежність правосуддя; реально існуючий, єдиний для всіх правопорядок; презумпція невинуватості особи (доказ вини лише в законному порядку і її встановлення обвинувальним вироком суду); розвинена правова культура суспільства (знання громадянами законодавства, своїх прав і обовязків, та їх свідоме дотримання).

Органічним доповненням до поняття правова держава” і його певною конкретизацією є поняття соціальна держава”. Термін було заповаджео ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штейном, але його активна теоретична розробка і практичне втілення припадає на 60–90 рр. ХХ ст., насамперед у розвинутих країнах Західної Європи (ФРН, Швеція, Швейцарія, Англія, Австрія, Франція, Норвегія).

Соціальна державаце тип організації державного і громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на гідне життя”. Ядро теорії соціальної держави утворюють положення про зростаючу роль держави в підтриманні гармонійних відносин між державою і громадянами, відповідальності держави за добробут, розвиток і безпеку її громадян.

Діяльність соціальної держави будується на таких принципах:

– гуманістична сутність державного управління суспільними відносинами. Права і свободи людини та їх гарантії мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави. (Так, у ст. 3 Конституції України говориться: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”);

– визнання соціального миру, національної злагоди, високого рівня життя населення головними пріоритетами існування суспільства;

– дотримання кодексу “соціальної етики” – системи моральних норм та імперативів, яка забезпечує цивілізовані, оптимальні форми відносин між громадянином і державою, попередження і подолання соціальних конфліктів;

– орієнтація на соціальні потреби в широкому розумінні цього поняття, тобто механізми і заходи державного управління, планування, розподілу, контролю мають забезпечувати як загальне, так й індивідуальне благо людини;

– втілення в практику ідей соціальної справедливості і солідарності: матеріально багатші та економічно сильніші верстви населення повинні допомагати біднішим і слабшим.

До основних функцій соціальної держави належить:

– створення умов для так званої “змішаної економіки”, яка має поєднувати вимоги ринкової раціональності з правом будь-якого індивіда на участь у виробничому житті та достатнє матеріальне забезпечення;

– регулювання ринкових відносин таким чином, щоб забезпечити економіці стабільність розвитку і водночас захистити громадян від “стихії ринку” та її негативних наслідків (монополізації, недобросовісної конкуренції, невиправданого банкрутства, безробіття тощо);

– перерозподіл доходів між різними соціальними верствами суспільства засобами прогресивної системи оподаткування, збалансованого державного бюджету,  фінансування соціальних програм, заохочення доброчинної діяльності;

– дотримання передбачених конституцією соціальних гарантій, зокрема створення системи соціального страхування й реабілітації, ефективної і загальнодоступної  системи освіти та охорони здоров’я, боротьби з безробіттям (створення нових робочих місць, система професійної перепідготовки);

– охорона сімї, материнства й дитинства тощо.

З теоретичними та конкретно-історичними проблемами виникнення й розвитку держави тісно поєднана проблема громадянського суспільства. Витоки цього поняття і самої ідеї громадянського суспільства беруть початок  у Давніх Греції і Римі – в ідеях поліса та “політії” Аристотеля, понятті “societas civilisЦицерона. Тоді поняття політичного і суспільного (громадського) зливалися. Бути громадянином означало бути вільним, повноправним членом суспільства й держави, користуватися всіма законними можливостями в усіх сферах життя та діяльності: сімейній, господарській, релігійній, освітній, мистецькій тощо і, звичайно ж, політичній, яка виступала узагальнюючим поняттям для всіх інших. “Політичне” було виявом солідарності всіх членів суспільства, їхньої колективної відповідальності за долю держави, обов’язку діяти відповідно до її законів і не на шкоду іншим громадянам.

У епоху Відродження деякі важливі цінності громадянського суспільства сформулював Н. Макіавеллі, зокрема: особиста безпека громадян; непорушність (навіть з боку найвищої влади) майнових прав; право особи мати і відстоювати свої переконання в межах закону. Власне саме Н. Макіавеллі почав виділяти із загальносуспільного контексту поняття stato(держава).

Надалі, у XVIIXIX ст., проблеми взаємовідносин суспільства і держави аналізували в своїх працях такі видатні політичні мислителі, як: Т. Гоббс (теорія “суспільного договору”: створення завдяки державній владі вищого суспільного порядку (“status civilis”)); Дж. Локк (теорія “природних”, невідчужуваних прав людини, на основі яких люди здатні створити гармонійне громадянське суспільство за умови невтручання держави в сферу приватного життя особи, її індивідуальних інтересів); В. фон Гумбольдт (висновок про те, що державний лад не є самоціллю, а лише засобом для розвитку людини); Ш.-Л. де Монтеск’є (співвідношення закону і свободи, ідея правової держави, покликанням якої є забезпечення політичних і громадянських свобод); Ж.-Ж. Руссо (ідея “народного суверенітету”), І. Кант (теорія правової держави). Незважаючи на деякі відмінності в підходах і висновках, усі згадані теорії зводилися до принципового положення про те, що ідея громадянського суспільства вища і значиміша, ніж ідея державна. Громадянське суспільство не тому називається громадянським, що воно складається з громадян певної держави, якими керує політична влада, а тому, що в його умовах існують можливості для вільного розвитку особистості, людини і громадянина.

Значний внесок у розробку означеної проблеми зробив також Г.-В.-Ф. Гегель (1770–1831), зокрема своєю працею “Філософія права”. На відміну від своїх попередників, він найглибше усвідомлював різницю між громадянським суспільством і власне державними інститутами. Гегель сформулював такі основні принципи громадянського суспільства: приватна власність (суспільство юридично рівних приватних власників); особиста свобода; публічна поінформованість; вільно сформована громадська думка; справедливі закони, яких слід дотримуватися всім. Говорячи про те, що громадянське суспільство являє собою особливу стадію в діалектичному русі від сім’ї до держави, Гегель наголошує на тому, що держава як “вінець розвитку моральності” не є чимось вторинним відносно громадянського суспільства. Оскільки останнє є ареною зіткнення приватних інтересів, тобто завжди містить потенціал конфлікту, то стати по-справжньому громадянським воно здатне лише за умови, якщо ним буде управляти політична влада – держава. Тільки верховна публічна влада – правова держава – може справитися з усіма суперечностями та об’єднати індивідуальні й групові інтереси, синтезувати суб’єктивні й об’єктивні начала, що існують в “народному дусі”, в універсальну політичну спільноту – громадянське суспільство. Отже, робить висновок Гегель, держава передує громадянському суспільству, розвиток останнього наступає пізніше, ніж розвиток держави.

Марксизм, одним з джерел якого стала німецька класична філософія, запропонував дещо інше тлумачення проблеми. К. Маркс та Ф. Енгельс поняття громадянського суспільства ототожнювали з поняттям суспільного ладу, певної структури сім’ї, станів, класів, в основі якого лежить конкретна система економічних відносин – певний ступінь розвитку виробництва, обміну та споживання. А вже відповідно до цього формується політичний лад, який є лише офіційним вираженням громадянського суспільства.

Сучасна політико-правова теорія пропонує таке визначення громадянського суспільства: це – сукупність високо розвинутих суспільних відносин і структур (економічних, соціальних, громадсько-політичних, культурних, духовно-моральних, родинно-побутових), що формуються і розвиваються поза межами і без прямого втручання держави, але взаємодіють з нею з метою забезпечення вільної самореалізації особистості в контексті загальносуспільних цінностей, інтересів та потреб.

Взаємозв’язок держави і громадянського суспільства ґрунтується на таких засадах:

– громадянське суспільство є основою правової держави і розвивається разом з нею; воно може існувати лише в умовах демократичного політичного режиму і зі свого боку є передумовою для його становлення;

– демократична правова держава і громадянське суспільство, з одного боку, розмежовують сфери свого впливу, а з іншого – знаходяться в стані соціального партнерства;

– громадянське суспільство складається за межами офіційних політичних структур, але до певної міри охоплює і їх, оскільки вони також утворені громадянами. Деякі суспільно-політичні інститути і явища одночасно належать і до громадянського суспільства, і до правової держави – це: демократичне законодавство та виборчий процес, політичні партії, легальна опозиція – вони становлять певні форми, що закріплюють вплив громадянського суспільства на політичну владу. Провідником такого впливу виступають, зокрема, незалежні, об’єктивні засоби масової інформації.

Основні функції громадянського суспільства полягають у тому, щоб:

– за допомогою незалежних від держави засобів і санкцій (громадської думки, моралі, традиції тощо) регулювати відносини між людьми, культивувати суспільно значимі цінності, забезпечувати соціалізацію та виховання гармонійно розвинутих особистостей;

– захищати громадян, їх інтереси від незаконного і неправового втручання держави та її органів;

– забезпечувати принцип суверенітету народу, сприяти формуванню демократичних органів державної влади та контролювати їхню діяльність.

Структура громадянського суспільства є відображенням структури суспільного життя взагалі.

Економічну основу громадянського суспільства становлять різноманітні форми власності, вільне, добросовісне підприємництво та конкуренція, ділова активність громадян в незалежних від держави формах.

Соціальну складову громадянського суспільства визначають класи, етнічні, демографічні, професійні та інші соціальні спільноти, що мають право вільно створювати різні асоціації, спілки, товариства тощо.

Політико-правова ознака громадянського суспільства полягає в наявності розвинутих інститутів демократії: вільного волевиявлення народу, самоврядування, реального і найповнішого забезпечення прав і свобод людини і громадянина, у тому числі свободи об’єднання в політичні партії та громадські організації для захисту та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Соціокультурна та духовна складові громадянського суспільства реалізуються через гарантії невтручання з боку держави в приватне життя людини, родинні, етнічні відносини. Це свобода совісті, окреме від держави існування церкви, можливість вільного вибору місця проживання, професії, творчих занять, форм задоволення естетичних смаків, які, однак, не повинні розходитися з основоположними цінностями суспільної моралі.

Важливо наголосити, що головним є не просто наявність конкретних елементів у структурі громадянського суспільства, а ступінь їх розвиненості, самостійності, активності – того, що може забезпечити їм належну роль в цивілізаційному поступі суспільства. Головний елемент громадянського суспільства – особистість, небайдужа людина, сукупна воля громадян, від якої й залежить ступінь втілення ідеально-теоретичних моделей в реальні форми людського співіснування.

  1.  Форми держави

Під формою держави розуміють сукупність найбільш характерних ознак держави. Це поняття утворюють три складові:

1) форма державного правління (встановлений порядок утворення, організації та взаємодії вищих органів державної влади й управління);

2) форма державного устрою (спосіб територіальної організації держави, відповідний порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевої влади);

3) тип державно-політичного режиму (сукупність засобів і методів здійснення державою своєї влади).

Щодо зазначених трьох елементів існують відповідні класифікації.

Формами державного правління за найбільш поширеною класифікацією є монархія і республіка. Основні критерії такого поділу – джерело влади (монарх чи народ) та спосіб формування вищих органів державної влад (спадкування, призначення чи вибори).

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя; monos – один, єдиний; arche – влада, правління). Верховна влада юридично належить одній особі і передається, як правило, в порядку спадкування. Вона не вважається похідною від будь-якої іншої політичної влади чи органу. Сьогодні у світі нараховується більше 40 монархій, з них понад десяток – у Європі. Монархія як форма правління має кілька різновидів:

а) абсолютна: передбачає всевладдя, необмеженість функцій глави держави; він є головним джерелом і розпорядником законодавчої та виконавчої влади, встановлює податки, розпоряджається державними коштами, контролює судочинство тощо. Прикладами таких держав у сучасному світі є Саудівська Аравія, Оман, Катар, Об’єднані Арабські Емірати (в ОАЕ еміри семи об’єднаних еміратів на п’ять років обирають главу Вищої Ради емірів – своєрідного “колегіального монарха”);

б) конституційна: повноваження глави держави обмежені Конституцією або іншими законами. Залежно від ступеня таких обмежень конституційні монархії поділяють на дуалістичні й парламентські.

За дуалістичної монархії відбувається такий поділ влади між монархом і парламентом, коли законодавча влада належить в певній пропорції обом цим інститутам, зате монарх має значно більший, ніж парламент, вплив на виконавчу владу. У цьому плані він юридично і фактично не залежить від парламенту: самостійно призначає уряд і керує ним. Такий порядок був характерним, зокрема, для Німеччини (за Конституцією 1871 р.) та Японії (Конституція 1889 р.), але зараз у розвинутих країнах не практикується. Державами з подібною формою правління можна вважати Йорданію, Кувейт, Марокко, де монархи користуються правом абсолютного veto (заборони на будь-який ухвалений парламентом закон) та розпуску парламенту.

Суть парламентської конституційної монархії полягає у тому, що законодавча влада в державі цілком належить парламентові, до того ж влада монарха значно обмежена й у сфері управління та контролю над урядом. Останній формується, як правило, парламентом (парламентською більшістю) і перед ним відповідає. Інструментом обмеження влади монарха є так зване контрасигнування (лат. contrasignatura – міністерський підпис; contra – проти; signare – позначати, засвідчувати печаткою), тобто скріплення актів монарха підписом глави уряду або окремого міністра, без чого вони не набувають юридичної сили. (Доречно зауважити, що інститут контрасигнування актів глави держави є важливою складовою державно-правової практики й країн з парламентарною або змішаною республіканською формою правління. Тут він не обов’язково пов’язаний з відсутністю  у глави держави відповідних владних повноважень, сфера його застосування так чи інакше обмежена конкретним колом актів президента. Так, відповідно до ст. 106 Конституції України контрасигнування передбачено стосовно повноважень Президента України, визначених у 13 з 31 пункту названої статті (укладення міжнародних договорів, визнання іноземних держав, оголошення надзвичайного стану тощо). Сучасна політико-правова наука трактує контрасигнування як інститут, що забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи, або лише як свідчення законності видання акта глави держави, його відповідність вимогам Основного закону).

Конституційний монарх є зазвичай символічною політичною фігурою, уособленням історичних традицій, політико-культурної єдності нації. Він “царює, але не править”. Здатність співіснувати з демократичними інститутами сучасної цивілізації довели існуючі парламентські монархії в багатьох країнах – Англії, Нідерландах, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Японії та ін. Королева Англії є водночас главою таких держав, як Австралія, Канада, Нова Зеландія, що входять до складу країн Британської Співдружності.

Теократична монархія – форма держави, в якій політична і духовна влада неподільно зосереджена в руках церкви. Класичний приклад – Ватикан, де главу церкви і держави довічно обирає таємним голосуванням конклав (колегія) кардиналів.

Республіка (лат. res publicaгромадська (суспільна) справа). Це така форма правління, коли вищі органи державної влади (президент, парламент) обираються всенародно, або загальнонаціональний представницький орган – парламент, діючи від імені народу, – обирає президента, формує уряд. Нині із більше ніж 190 країн світу майже 150 є республіками. Розрізняють чотири основних форми республіканського правління: президентську, парламентську, змішану, радянську. Критеріями класифікації при цьому є: спосіб обрання глави держави (на загальних виборах чи парламентом); процедура формування уряду (президентом чи фракцією, коаліцією, якій належить більшість місць у парламенті); підзвітність уряду (президентові чи парламентові); наявність чи відсутність відповідальності президента перед парламентом.  

Президентська республіканська форма правління. Існує в США, Мексиці, Аргентині, на Філіппінах та інших країнах. Характерним є своєрідний дуалізм (“дуалістична республіка”), наявність двох центрів влади – президента і парламенту: обраний всенародним голосуванням президент самостійно призначає уряд (парламент дає на це лише формальну згоду) та керує ним (окрема посада прем’єр-міністра, як правило, відсутня); парламент володіє всією повнотою законодавчої влади. Президент має право veto, він не відповідальний перед парламентом, але й неправомочний розпустити парламент. У разі порушення президентом конституції країни (державної зради або іншого злочину) він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, усунутий з поста в порядку імпічменту – особливої процедури обвинувачення вищих посадових осіб.

Парламентська форма правління. Президент вважається главою держави, але реально верховенство належить парламентові: він, як правило, обирає самого президента. Фактично першою особою в державі є прем’єр-міністр: формально його призначає президент, але не на власний розсуд, а безпосередньо з представників партії чи коаліції, що має більшість місць у парламенті. Саме лідер парламентської більшості й стає главою уряду, без санкції прем’єр-міністра президент не може звільняти членів уряду з посади. Відставка уряду (у разі висловлення парламентом вотуму недовіри до нього (лат. votumбажання, воля, думка чи голос при розв’язанні спільного питання) може тягти за собою розпуск парламенту (формальне право президента) та призначення дострокових виборів. Типові приклади парламентських республік – Естонія, Італія, Словаччина, ФРН, Чехія тощо.

Змішана (напівпрезидентська) форма республіканського правління. Має два різновиди: президентсько-парламентська і парламентсько-президентська республіки, які поєднують у собі в різних співвідношеннях ознаки як першої, так і другої із зазначених вище “чистих” форм. Головна ознака: уряд відповідальний і перед президентом, і перед парламентом. Президента обирають шляхом загальнонародних виборів, він є главою держави, має право розпуску парламенту, законодавчої ініціативи, пропонує увесь склад уряду або його частину (квота президента) та кандидатуру прем’єр-міністра (при парламентсько-президентській формі – за поданням парламентської більшості, коаліції фракцій), які підлягають обов’язковому затвердженню парламентом. Безпосереднє керівництво урядом здійснює прем’єр-міністр, і хоча президент володіє правом у цілому спрямовувати діяльність уряду, останній значною мірою є самостійним, оскільки спирається на підтримку парламенту. Ця обставина нерідко виглядає як ситуація наявності “двох центрів” у виконавчій владі, що за умови недостатньо чіткого розмежування повноважень та узгодження дій між президентом і прем’єром може стати потенціалом конфліктності. Не випадково у політології вживається поняття “президентсько-прем’єрська республіка”. Після змін до Конституції України, що вступили в силу з 1 січня 2006 р., цей термін, очевидно, можна застосовувати й для характеристики форми правління в нашій державі. Змішані форми республіканського правління властиві також Австрії, Болгарії, Ірландії, Португалії, Польщі, Росії, Фінляндії, Франції та іншим країнам.

Радянська республіка. Це своєрідна форма республіканського правління, яка існувала, зокрема, в Радянському Союзі (1922–1991 рр.); схожі моделі залишаються зараз у Китайській Народній Республіці, Корейській Народно-демократичній Республіці, на Кубі. Конституція СРСР 1977 року, а відповідно й конституції усіх п’ятнадцяти союзних республік, не передбачали принципу поділу влад на окремі “гілки”. Проголошувалося, що в СРСР “вся влада належить народу”, а загальнонародна держава, “виражає волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни”. На принципі єдності влади народу формувалася “політична основа СРСР”: її утворювала “єдина система органів державної влади”, представлена виборними Радами народних депутатів різних рівнів – від сільських до Верховної Ради, що поєднували в своїй діяльності законодавчу й виконавчу функції. Усі інші державні органи були підконтрольними і підзвітними Радам народних депутатів. “Організація і діяльність Радянської держави , – зазначалося в ст. 3 Конституції СРСР, – будуються відповідно до принципу демократичного централізму: виборності всіх органів державної влади знизу доверху, підзвітності їх народові, обов’язковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих”.

Та попри сказане, політична влада в радянській державі насправді належала монопольно існуючій, а отже й неподільно правлячій Комуністичній партії, котра контролювала діяльність усіх Рад, починаючи з процесу обрання народних депутатів. Ст. 6 Конституції СРСР жорстко визначала: “Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу”. Зрозуміло, що за таких умов Ради, на жаль, не могли повноцінно розвиватися як дійсно представницькі демократичні органи влади.

У реальному політичному житті багатьох держав можна помітити поєднання ознак, що належать, здавалося б, до різних ідеальних (у теоретичному розумінні) форм державного правління. Однак у цілому наведена вище класифікація дає змогу встановити основні закономірності визначення статусу й функцій вищих органів державної влади в сьогоднішньому світі.

Державний устрій може виявлятися у простій або складній формах.

Простою формою територіально-політичної організації є унітарна держава (лат. unitas – єдність). Вона складається з адміністративно-територіальних, національно-територіальних або політико-територіальних одиниць – областей, округів, провінцій, що користуються певною самостійністю в господарській, соціально-культурній, транспортній та іних сферах. В унітарній державі існує єдина система державних органів, єдина Конституція, правова, судова, грошова системи, єдине громадянство. У міжнародній політиці унітарна держава виступає як єдиний представник. Унітарний устрій може характеризуватися більшою чи меншою централізованістю – аж до існування окремих автономій – політико-територіальних утворень, що на відміну від звичайних адміністративно-територіальних одиниць наділені ширшими повноваженнями, мають навіть деякі ознаки держави, проте не є суверенними і не володіють статусом державного утворення. Наприклад, Україна є унітарною державою, але у її складі існує Автономна Республіка Крим, яка має свій парламент (Верховну Раду АРК), Раду міністрів, Конституцію та регіональне законодавство, що не можуть суперечити Конституції України. Суди АРК належать до єдиної системи судів України; в АРК діє представництво Президента України. Абсолютна більшість держав сучасного світу унітарні.

Федерація (лат. federatio – об’єднання, союз) – це складна (союзна) держава, територію якої утворює об’єднання територій окремих суб’єктів (штатів,  земель, кантонів, провінцій, республік). Внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб’єктів. Федеративна форма державного устрою характеризується високим рівнем децентралізації, коли державним суверенітетом володіє як держава (тобто федерація) в цілому, так і її складові. Вважається, що сьогодні в світі існує два десятка федеративних держав,  класичні приклади – США, Канада, ФРН, Австрія, Росія, Індія. (У США виняток становить федеральний округ Колумбія, де розташована столиця країни місто Вашингтон, – він не є суб’єктом федерації). Основні ознаки федерації:

– дворівнева система вищих органів влади – федеральні та в окремих суб’єктів;

– двопалатна структура парламенту;

– федеральна конституція (у ній, зокрема, визначаються повноваження органів влади обох рівнів) та конституції кожного з її суб’єктів, а також, відповідно, існування правової системи і системи законодавства всієї федерації та правової системи й системи законодавства у її суб’єктів;

– два рівні громадянства: усієї країни (федерації) та громадянства її суб’єктів. Громадянство суб’єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині федеративної держави, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федерації мають єдиний статус;

– єдині збройні сили, грошова, митна політика;

– як правило, відсутність у суб’єктів федерації права сецесії (можливості вільного виходу зі складу федерації). (Як це не парадоксально, але саме в Радянському Союзі, що також був побудований на засадах федералізму, відповідно до ст. 72 Конституції СРСР за кожною союзною республікою зберігалося право вільного виходу зі складу Союзу. Проте за тодішніх умов тотального ідеологічного контролю не те, що практична реалізація зазначеного права, а навіть саме обговорення цього питання прирівнювалося до антирадянської діяльності, яка підлягала кримінальному покаранню).

Федерації утворюються: за територіальною (США), національною (Індія) та змішаною (Росія) ознаками; з однаковими або не однаковими правами для усіх суб’єктів федерації; з рівним або нерівним представництвом суб’єктів федерації у вищих органах держави; з єдиною (одноманітною) системою державних органів по всій країні або з істотними відмінностями в цій системі на території окремих суб’єктів федерації тощо.

Конфедерація – форма максимально децентралізованого державного устрою, союз повністю суверенних держав, що об’єднуються для досягнення певних цілей. Сфера компетенції центральних органів обмежена характером саме таких спільних цілей, а в усіх інших питаннях суб’єкти конфедерації зберігають повну самостійність, тобто основні владні повноваження належать вищим державним органам цих суб’єктів. Основні ознаки конфедерації:

– основою обєднання є союзний договір, тоді як для федерації – конституція;

– реально забезпечене право сецесії для її суб’єктів;

– обмежене коло спільних питань (серед можливих – зовнішньополітичні, воєнні, торгівля, транспортні зв’язки, грошова одиниця (євро));

– конфедеративні органи мають чітко обмежені владні повноваження і забезпечують переважно координаційні, а не субординаційні зв’язки. Рішення таких органів приймаються і здійснюються лише за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації;

– відсутність, як правило, поняття єдиної території, єдиного громадянства, конфедеративної правової системи.

Своєрідність конфедерації полягає у тому, що це перехідна форма державного устрою: з часом вона набуває або ознак федерації, або розпадається. Через етап конфедеративних відносин пройшли США (1781–1787), Германський Союз (1815–1867), Швейцарія (1815–1848), яка й нині офіційно називається конфедерацією, хоча фактично давно вже набула ознак федеративної держави (як і Канада). Прикладами зворотного процесу (розпаду тимчасово існуючих конфедерацій на повністю окремі держави) можуть бути Об’єднана Арабська Республіка (Сирія і Єгипет у 1958–1961 рр.) та Синегамбія (Синегал і Гамбія в 1981–1989 рр.).

Конфедерація є віддзеркаленням в специфічних політико-правових формах процесу поглиблення інтеграційних явищ у певному регіоні світу або серед держав, які хоч і не належать до одного географічного регіону, але мають тісні політичні й економічні зв’язки або спільні інтереси (Європейський Союз, НАТО). У разі розпаду унітарної чи федеративної держави конфедерація може бути однією з форм часткового збереження традиційних (історичних, економічних тощо) зв’язків між новоутвореними незалежними державами. Деякі ознаки конфедерації властиві Співдружності Незалежних Держав, що була утворена в грудні 1991 року після розпаду СРСР.

Історично відомою формою державного устрою є також імперія (лат. imperium – влада, наказ) Це велика держава, утворена переважно шляхом завоювання або приєднання в різний спосіб інших держав і народів, що перебувають у її складі як залежні колонії чи напівколонії, безправні провінції. Характерною для імперії є монархічна форма правління. У різні часи існували такі імперії, як: Римська, Візантійська, Британська, Австро-Угорська, Російська, Оттоманська та ін.


Тема 7. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ВИБОРЧІ СИСТЕМИ

1. Поняття політичної партії; ознаки; історичні витоки.

2. Інституціоналізація та функції політичних партій.

3. Структура політичних партій та їх типологія.

4. Партійні та виборчі системи: поняття і типи.

1. Поняття політичної партії; ознаки; історичні витоки

Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без політичних партій. Політичні партії, так само як і суспільно-політичні рухи, виступають сполучною ланкою між суспільством і державою. Це – важливий інститут політичної системи, характерна ознака політичного режиму та один з основних компонентів громадянського суспільства. Багатоманітність соціальних інтересів зумовлює наявність у суспільстві різних політичних партій. Через політичні партії громадяни мають змогу впливати на політику держави.

Щодо розуміння головної сутності політичних партій існують різні підходи:

соціально-класовий (марксистський); партія – це найбільш активна і організована частина певного класу чи соціальної групи;

ідеологічний; партія – обєднання людей, груп не за спільністю соціально-економічного походження і становища, а насамперед навколо певної системи цінностей, ідеології;

функціонально-прагматичний; партія – це функціональний елемент політичної системи, об’єднання людей за різними ознаками соціального становища й політичної культури, які мають спільну прагматичну мету – прийти до влади.

У реальних політичних процесах спостерігається поєднання усіх трьох концептуальних характеристик, що визначають сутність політичних партій. До певної міри їх можна вважати окремими стадіями в процесі становлення та практичної діяльності партій.

Політична партія (лат. pars, partis – частина, сторона; об’єднання індивідів навколо спільного інтересу) – це добровільна організація громадян, об’єднаних спільними ідеалами, яка виражає інтереси частини народу, певного класу чи соціальної верстви і прагне їх реалізувати шляхом участі в здобутті та здійсненні державної влади.

Політичні партії відрізняються від неполітичних обєднань громадян (творчих, професійних, аматорських тощо) за такими ознаками:

– особливий правовий статус, як правило, визначений в нормах конституції та/або в спеціальному законодавстві;

– наявність політичної мети і програми, що відображає бачення партією перспективних напрямів розвитку суспільства;

– наявність партійної ідеології, тобто системи певних політичних цінностей та ідеалів, і її дотримання в практичній діяльності партії шляхом активної пропаганди серед населення, відстоювання та компромісного узгодження ідеологічних засад у відносинах з іншими партіями та при здійсненні політичної влади;

– безпосередня участь у боротьбі за владу в державних та самоврядних органах, здійснення такої влади або активний вплив на політичні процеси;

– наявність постійної соціальної бази, яка формується засобами пропаганди і агітації серед певних верств суспільства і соціальних груп, особливо в період виборчих кампаній;

– складна, розгалужена форма організаційної побудови, наявність внутрішньопартійної та загальнодержавної структур (від центральних органів до місцевих осередків);

– постійно діюча система управління, регулярні внутрішні та суспільно інтегровані зв’язки.

Політичні партії пройшли тривалий шлях історичного, ідеологічного та організаційного становлення. У цьому процесі виділяють три основних періоди: 1) антична доба і середньовіччя.; 2) XVIIXVIII cт.; 3) з XIX ст. і до сьогодення.

Зародження політичних партій було викликане ускладненням політичних відносин, диференціацією суспільних інтересів та посиленням боротьби за владу ще в рабовласницькому суспільстві. Звичайно, це не були партії в сучасному розумінні. Скоріше їх можна назвати “групами інтересів”. Так, Аристотель у своїх працях згадував про боротьбу в Давньогрецькій державі (VI ст. до н. е.) між жителями рівнини – великими землевласниками (педіеями), гористої місцевості – селянами (діакріями) та населенням морського узбережжя – торгівцями і ремісниками (параліями). У Стародавньому Римі в ІІ–І ст. до н. е. точилася політична боротьба між оптиматами (патриції, знать) і популярами (представники міського і сільського плебсу). У античному світі “партійне” протистояння загалом сприймалися в негативному значення, як неблагородна, шкідлива справа, що суперечить спільним інтересам держави, підриває ідею солідарної відповідальності за її долю. (До речі, й сьогодні існують протилежні думки щодо ролі партій в суспільному поступі). У середні віки партійно-політична боротьба стала ще виразнішою. Зокрема, в Італії у XIIXV ст. тривало суперництво між торговельно-ремісничими верствами, що підтримували папу Римського в його прагненні  до світської влади (партія гвельфів), та партією гібелінів, котра виражала інтереси феодальної земельної знаті, зацікавленої в сильній імператорській владі. У Англії в 1455–1485 рр. ворогували між собою династії Ланкастерів і Йорків (відповідно партії “Червоної” і “Білої троянди”), та в підсумку до влади прийшла династія Тюдорів.

Наведені та інші історичні факти свідчать, що в стародавні та середньовічні часи праобразом партійних об’єднань нерідко виступали більш-менш тривкі станові угруповання для підтримки окремих знатних осіб чи династій – так звані клієнтели, “свита аристократії”, як про них писав М. Вебер у своїй однойменній праці (Вебер М. Избр. произв. – М., 1990. – С. 672). Досліджуючи процес історичного становлення та розвитку політичних партій, починаючи з XVII ст., М. Вебер визначав у ньому три класичних стадії: 1) виникнення аристократичних гуртків політичного спрямування – котерій; 2) існування політичних клубів; 3) створення масових політичних партій.

Клуби відрізнялися від котерій більш вираженою ідеологічною доктриною та організаційною структурою. Для Європи XVIIXVIII ст. була характерною боротьба між феодальною аристократією і молодою буржуазією. Поштовх формуванню політичних клубів дала Велика Французька революція 1789–1794 рр.: в ході політичного суперництва виникли клуби якобінців, жирондистів, монтаньярів тощо.

Фахівці з політичної історії вважають, що усі три вищеозначені стадії розвитку почергово пройшли лише дві відомі в світі партії, які є провідними в сучасній Англії, – Консервативна і Лейбористська. Наприкінці 70-х рр. XVII ст. склалися політичні об’єднання торі (консерватори, прибічники монархії) і віги (ліберальні буржуа, прихильники парламенту). Згодом на їх основі виникли політичні клуби: відповідно “Чарльтон клаб” (1831 р.) і “Реформ клаб” (1836 р.), які через кілька десятиліть розвинулися до рівня політичних партій: Консервативної (1867 р.) та Ліберальної (1850 р.). У США в 1828 р. було створено Демократичну партію, а в 1854 р. – Республіканську.

Отже, XIX ст. стало початком існування політичних партій у дійсному розумінні слова, тобто масових політичних організацій, що об’єднували велику кількість членів, мали певну організаційну структуру та прагнули розширити свій вплив на суспільство.  Цьому сприяло перетворення буржуазії на самостійну політичну силу, поява загального виборчого права, ослаблення монархій та зміцнення представницьких установ – відповідно загострилася боротьба за голоси виборців. Небезпідставно першою масовою політичною партією вважається Ліберальне товариство реєстрації виборців у Англії (1861 р.).

Спільною тенденцією для країн Західної і Центральної Європи та США було те, що тут спочатку виникли буржуазні партії, а потім – робітничі: у 1840 р. в Англії утворено Національну чартистську організацію; у 1863 р. в Німеччині – Всезагальну німецьку робітничу спілку (зараз – Соціал-демократична партія Німеччини).

Натомість в царській Росії за відсутності, з одного боку, можливостей легальної політичної діяльності та нерозвиненості політичних інтересів буржуазії, а з іншого – через наростання в нижчих верствах суспільства (насамперед серед пролетаріату) революційного потенціалу – спершу виникли партії лівого спрямування, зорієнтовані на захист інтересів робітничого класу та селянства, керівництво якими здійснювали представники революційної інтелігенції. У 1897 р. було організовано Всезагальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (скорочено – “Бунд”); у березні 1898 р. кілька нелегальних революційних груп (“Союзів боротьби”), що діяли в різних містах Росії, зокрема й у Києві та Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ), об’єдналися в Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП; пізніші назви: РСДРП(б), РКП(б), ВКП(б), КПРС); наприкінці 1901 – на початку 1902 року виникла Партія соціалістів-революціонерів (скорочено – “есери” У жовтні – листопаді 1905 р., в ході революції, російська буржуазія створила дві партії – Конституційно-демократичну (скорочено – “кадети”) і Союз 17 жовтня (скорочено – “октябристи”).

Перша українська політична організація – Русько-українська радикальна партія – була утворена в 1890 р. у Львові (засновники – І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький). На сході України, в Харкові, у 1900 р. виникла Революційна українська партія (Д. Антонович, М. Міхновський, М. Русов). Програми цих партій поєднували завдання соціально-політичних, загальнодемократичних перетворень з прагненням до забезпечення національно-культурних та суверенно-політичних прав українського народу.

2. Інституціоналізація та функції політичних партій

Інституціоналізація політичної партії (лат. institūtum – установлення, установа (інститут), звичай, звичка) – це процес організаційного становлення і правової легалізації партії та визначення її місця в системі суспільно-політичних відносин. 

Партії можуть утворюватися:

– внаслідок міжрегіонального об’єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування або двох і більше партій в одну;

– через ідейні розходження між фракціями партії з подальшим організаційним відмежуванням якоїсь її частини;

– як результат розвитку масових громадських рухів (на підтримку певних політичних ініціатив, на культурологічній, національній, релігійній та іншій основі);

– як вияв корпоративних, соціально-групових інтересів (об’єднання промисловців і підприємців, аграрників, творчої інтелігенції, бізнес-кіл, військово-патріотичної еліти тощо);

– внаслідок еволюції парламентських фракцій;

– на підтримку певного “політичного проекту” – окремої особи, котра є або насправді харизматичним лідером, або компромісною політичною маріонеткою, в “тіні” якої реальні політичні сили можуть безпечніше задовольняти свої інтереси;

– в процесі відродження партій, які існували раніше.

Утворення та діяльність політичних партій передбачені Конституцією України. Ст. 36 Основного Закону містить такі положення: “Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. ...Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. ...Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке обєднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом”.

Статті про політичні партії вперше з’явилися в Конституціях Австрії та Чехословаччини в 1920 р. Фактично всі конституції європейських держав, прийняті після Другої світової війни, містять статті про партії. У ряді країн (ФРН, Австрія, Іспанія та ін.) ще в 60–70-х рр. минулого століття було прийнято спеціальні закони про партії. У нашій державі правовий статус політичних партій врегульований Законом Про політичні партії в Україні від 5 квітня 2001 р.

Членом політичної партії може бути лише дієздатний громадянин України, що досяг 18 років. Одночасне членство можливе лише в одній політичній партії. Членами політичних партій не можуть бути судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, військовослужбовці. На час перебування на зазначених посадах або військовій службі громадяни припиняють членство в політичній партії.

Низка важливих заборон стосовно діяльності партій визначена ст. 37 Конституції України: “Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.”

Крім вимог до програми й статуту партії, українське законодавство регламентує: умови виникнення партії та припинення і заборони (лише в судовому порядку) її діяльності; права і обов’язки партії; порядок фінансування партії, володіння чи оренди майна та публікації в ЗМІ щорічно звіту з означених питань. Партії є неприбутковими організаціями.

Організаційне оформлення партії відбувається на установчому з’їзді або конференції (зборах). Делегати цих зібрань приймають основоположні партійні документи – програму і статут, а також затверджують кандидатури лідерів партії. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Тому на підтримку рішень установчого зїзду потрібно зібрати підписи не менше десяти тисяч громадян України, які мають право голосу на виборах, не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

Наступний етап – державна реєстрація партії. У Франції, Іспанії, Італії цю процедуру здійснює Міністерство внутрішніх справ, у Бельгії, Нідерландах, Україні – Міністерство юстиції. До відповідної заяви необхідно додати рішення установчого з’їзду, програму і статут партії, прізвища керівників, адреси, номери телефонів, сплатити державне мито. (Існують держави, де порядок утворення партій законодавчо не врегульовано, – Великобританія, Нова Зеландія; в інших країнах – Австрія, ФРН – відсутня обов’язкова державна реєстрація партій). Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію упродовж тридцяти  днів з моменту надходження передбачених законом документів. Протягом шести місяців після реєстрації партія забезпечує утворення та реєстрацію своїх обласних, міських та районних організацій у регіонах, де було зібрано підписи на її підтримку.

Елементами інституціоналізації партії також є: визначення ролі партії у виборчих кампаніях; участь/неучасть її представників у конкретних органах державної влади чи самоврядування; політика стосовно інших партій, блоків і рухів; встановлення міжнародних політичних зв’язків тощо. Таким чином, інституціоналізація політичної партії – це відповідальний процес всебічного упорядкування її діяльності в суспільстві.

Стосовно суспільства і держави політичні партії покликані виконувати такі основні функції:

соціальної інтеграції: з’ясування й артикуляція інтересів тих соціальних груп, які підтримують партію, та їх узгодження (об’єднання) з потребами усього суспільства;

політичного представництва: діяльність по реалізації артикульованих та агрегованих суспільних інтересів через механізми органів державної влади і самоврядування. При демократичних режимах партії відіграють роль сполучної ланки між соціальними спільнотами, громадянським суспільством і владою. За їх посередництва і допомогою суспільство здійснює вплив на державу, контролює хід прийняття рішень, а також встановлюється зворотний зв’язок між владою і суспільством:

владна: безпосередня боротьба за державну владу, персональна або колективна участь у її здійсненні представників партії – на вищих посадах державного керівництва і управління, як членів парламенту тощо;

раціоналізаторська: участь разом з іншими політичними інститутами у формуванні та вдосконаленні механізму державного управління, усієї політичної системи;

теоретико-ідеологічна: розробка політичних ідеологій і програм, стратегій суспільного розвитку, альтернативних проектів, з-поміж яких громадяни можуть обирати найбільш для себе прийнятні;

кадрова: вирощування суспільно відповідальної, патріотично налаштованої, інтелектуально та фахово-спроможної політичної еліти; підготовка і висунення кадрів для професійної роботи в апараті державної влади та інших організаціях;

політичного рекрутування: розширення своєї соціальної бази; залучення до лав партії нових членів;

пропагандистсько-агітаційна: поширення і роз’яснення програмних документів партії, окремих політичних кроків і намірів; популяризація в цілому її діяльності; проведення рекламних кампаній та інших політичних технологій;

політичної соціалізації: сприяння засвоєнню населенням політичної інформації і знань; активізація участі громадян у політичних процесах; формування певного типу політичної культури;

суспільно-виховна: формування громадської думки, суспільних настроїв, психології, зразків політичної поведінки і “морального обличчя” політики.

У ході реалізації партіями політичних та соціально-етичних функції різною мірою можуть виявлятися не тільки позитивні, а й негативні риси партійної роботи:

– у партії, як і в будь-якій іншій організації, влада поступово зосереджується в руках керівного апарату, з’являється так звана “партійна аристократія” чи “політична олігархія”, через що центральне керівництво надмірно віддаляється від рядових членів партії. Лідери перетворюються на “вождів” з диктаторськими повноваженнями та егоїстичним відчуттям задоволення від власної “месіанської” ролі;

– у процесах тактичної взаємодії й боротьби з іншими політичними силами за проміжні, сьогоденні інтереси не рідко втрачається смисл стратегічних програмних настанов партії, поступово тьмяніють проголошені нею ідеали, що в своїх крайніх виявах призводить до зради засадничих цінностей партійної ідеології та поведінки;

воля народу, виразниками якої проголошують себе політичні партії, далеко не завжди реалізується як конкретний результат діяльності політичних сил. Плани і обіцянки політиків, які реально виявляються не здатними продемонструвати позитивні результати своєї роботи, перетворюються на декларативні популістські гасла;

– “підводним камінням” у житті політичних партій можуть стати гостра внутрішньопартійна боротьба за керівні посади, неформальне лідерство, залежність від бізнес-інтересів та “тіньових” джерел фінансування;

– характеру суспільно небезпечного явища набуває міжпартійне, міжблокове протистояння різних політичних сил, які у відносинах між собою демонструють безкомпромісну, агресивну поведінку, намагаючись перетягнути кожна на свій бік якусь частину громадян, але при цьому апелюють до народу в цілому як до “єдиного джерела влади”. Тривала криза влади перетворюється на кризу суспільства, провокує соціальні конфлікти, роз’єднує населення за національною, мовною і територіальною ознаками. Влада втрачає легітимність, руйнується правова система, наростають охлократичні тенденції, виникають сприятливі умови для зародження авторитаризму і диктатури.

У сучасній світовій політичній думці існують вкрай негативні оцінки ролі політичних партій, що взагалі заперечують суспільну потребу в їх існуванні. Так, нинішній лідер Лівійської Джамахірії (“Республіки мас”) М. Каддафі називає політичні партії не інакше як: “новітнє знаряддя диктатури”, “диктаторське знаряддя правління народом”, “деспотичний авторитарний принцип підкорення”, “заклятий ворог” і т. ін. Створення політичних партій заборонено й в інших країнах мусульманського світу – Катарі, Кувейті, Омані, Саудівській Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратах.

3. Структура політичних партій та їх типологія

Політичні партії створюються за певною структурою, яка на прикладі окремих партій може мати свої відмінності, однак її головні елементи є спільними.

В організаційному плані структура партії включає такі рівні:

– зїзд партії, який відповідно до статуту визнається найвищим органом партії;

– центральні органи керівництва, які, на розсуд тієї чи іншої партії, називаються по-різному – “політичне бюро”, “політична рада”, “політичний виконком” тощо;

– партійні організації в областях, районах і містах – комітети, відділення і т.п.;

– первинні осередки в організаціях і установах, де закон не забороняє їх створення;

– партійні фракції в парламентах;

– соціальна, масова база партії, громадяни, які надають партії підтримку під час виборчих кампаній. Цей елемент структури формується значною мірою на декларованій прихильності до партії, ніж на офіційному членстві.

У функціональному плані партійна структура складається з:

– делегатів партійних з’їздів, які уповноважені виражати волю усіх членів партії;

– партійних лідерів, ідеологів – людей, що виконують керівні функції, приймають найважливіші рішення відповідно до програми і статуту, зосереджують у своїх руках конфіденційну партійну інформацію, офіційно представляють партію, формулюють її стратегію й тактику;

– управлінського (бюрократичного) апарату, до обов’язків якого входить управління поточними справами партії, забезпечення внутрішньопартійних зв’язків на усіх структурних рівнях, контроль за реалізацією рішень керівних органів, організація виборчих кампаній, пропагандистсько-агітаційна робота, фінансування партії, видавнича, рекламна діяльність тощо;

– активістів партії; це рядові члени партії, які, на виконання настанов і розпоряджень партійних лідерів та управлінського апарату, беруть активну участь у пропаганді  ідей партії, у проведенні різноманітних партійних заходів і кампаній;

– певної частини пасивних членів партії, котрі формально входять до її складу, але особливого бажання виконувати конкретні доручення не виявляють. Як правило, працюють лише на умовах обов’язкової грошової оплати з партійної казни. Деякі з них примудряються в такий спосіб одночасно працювати (звісно, що неофіційно) на кілька партій.

Для окремих партій найвищим  рівнем функціонування є парламентська робота, а також діяльність їхніх лідерів в органах державної влади на посаді президента, спікера парламенту, голови уряду, міністра, губернатора, керівника держадміністрації тощо.

Іноді в структуру партій входять спеціально створювані молодіжні, спортивно-патріотичні, благодійні організації.

У політології визначають різні типи політичних партій залежно від обраних для такої класифікації підстав:

– за організаційною структурою розрізняють партії (це одна з найбільш ранніх типологій, запропонована у 1951 р. французьким політологом М. Дюверже): кадрові (порівняно нечисленні, роблять ставку на популярних і впливових особистостей, політтехнологів, професійних політиків – передовсім членів парламенту; активізуються під час виборів; до рекрутування нових членів ставляться вимогливо, але, як правило, не передбачають жорсткого механізму набуття членства та регулярної сплати внесків; це – продукт еволюції політичних клубів; як приклад – провідні партії Великобританії і США); масові (прагнуть залучити на до своїх лав якнайбільшу кількість прибічників, в основному з нижчих і середніх верств населення; мають фіксоване членство та розгалужену організаційну структуру із широкою мережею місцевих партійних організацій; основне джерело фінансування – членські внески; менш залежні від “фінансових мішків”; в основному ліво-орієнтовані – комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні). Бінарна класифікація М. Дюверже в 60-х рр. була доповнена третім типом партій за організаційною структурою – це так звані електоральні партії, або партії виборців. Вони не мають визначеної структури, але тим не менш глибоко інтегруються в суспільство, намагаючись за межами окремих політичних ідеологій залучити на свій бік найбільше число виборців різної соціальної, професійної чи етнічної належності задля вирішення найважливіших суспільних. глобальних проблем. Такі партії ще образно називають “партії-хапай-всіх”;

– за соціальною базою або класовою орієнтацією: робітничі; буржуазні; селянські (аграрні); інтелігентські; жіночі; молодіжні. Якщо соціальною базою партії є більш-менш чітко виражена окрема верства населення, то таку партію називаються моносоціальною, якщо ж до партії входять представники багатьох суспільних груп, то це – полісоціальна або інтеркласова партія;

– за характером зв’язків з прихильниками (електоратом): представницькі (намагаються в першу чергу виражати суспільні інтереси, заслужити образ слуг народу. Свою тактику корегують відповідно до змін у настроях, вимогах та потребах своєї соціальної бази); мобілізуючі (головна мета – об’єднати навколо партійної ідеології частину суспільства, сформулювати відповідним чином громадську думку, переробити суспільну свідомість згідно з власною ідеологією. Застосовують засоби наступальної, масової пропаганди і агітації. Легітимність влади таких партій відповідає ідеологічному типові, коли, зокрема, активно пропагуються гасла на кшталт: “Плани партії – плани народу!”);

– за ідеологічними засадами (генотипом): ліберальні, консервативні, демократичні, соціал-демократичні, комуністичні, націоналістичні (етнічні), християнські, ісламські, фашистські тощо;

– за місцем у спектрі політичних сил: ліві; праві; центристські; перехідні. Такий поділ залежить від соціальної основи партії, її ідеології та характеру діяльності. Він був започаткований у часи Великої Французької революції кінця XVIII ст. У залі засідань Національної асамблеї – парламенту Франції – праворуч від головуючого розташовувалися консервативно налаштовані депутати (прихильники монархії), ліворуч – радикали, що обстоювали передові на той час ідеали буржуазної демократії, а центральні місця займали помірковані. Відтоді “правими” стали називати прихильників збереження існуючого ладу, а “лівими” – ініціаторів радикальних змін, що спрямовані передовсім на інтереси нижчих і середніх верств;

– за рівнем ідеологізації: ідейно-орієнтовані (дотримуються чітких ідеологічних настанов і світоглядних переконань); прагматично-орієнтовані, або партії ділових інтересів (для них головним є не дотримання якоїсь політичної ідеології, а орієнтація на корпоративні чи злободенно-практичні потреби суспільства, наприклад, „Партії пенсіонерів; жінок; зелених” і т. ін.); вождистсько-орієнтовані (їхня ідеологія – це харизма “вождя”, його ім’я, думка і дія);

–  за владним статусом: правлячі, або парламентські (представлені в уряді, парламенті. Якщо таких партій кілька, то частина з них, як правило, об’єднується в коаліцію – парламентську більшість); опозиційні (про свою опозиційність партія об’являє самостійно – в разі, якщо за результатами виборів вона не пройшла в парламент або не увійшла до коаліції, якщо в країні взагалі відсутні процедури демократичних виборів, або ж партія умисно їх бойкотує, виходячи з власних ідеологічних принципів чи міркувань тактики. Опозиційні партії можуть поділятися на легальні і нелегальні); монопольні, або неподільно пануючі (намагаються не допускати до влади або взагалі існування жодних інших партій, що є ознакою авторитарних і тоталітарних режимів); нейтральні (можуть вважатися такими умовно, оскільки партія, яка не прагне до влади чи не виявляє свого до неї ставлення, втрачає ознаки політичної сили);

– за способами і методами досягнення програмних цілей: радикальні, або революційні (прагнуть до глибоких і різких змін в суспільних відносинах. Якщо головним методом діяльності такі партії обирають політичне насильство, то їх кваліфікують як екстремістські); контрреволюційні (намагаються відновити суспільно-політичний порядок, що був зруйнований внаслідок революційних подій); реформістські (закликають до проведення в суспільстві обов’язкових, але поступових перетворень, при збереженні найважливіших основ існуючих порядків); консервативні (ідейно-традиційні, обережні в своїх програмних цілях і тактичних кроках); реакційні (гранично консервативні, намагаються стримати будь-який поступ суспільства. Реакційними також називають політичні режими, які встановлюються в результаті перемоги контрреволюційних сил);

– за територіальним впливом: загальнонаціональні (мають підтримку і діють на більшості території країни, як правило, орієнтовані на досягнення суспільно значущих цілей та захист національних інтересів держави); регіональні (мають прихильників у окремих регіонах країни – певних адміністративних одиницях, автономіях або історико-географічних областях. У діяльності таких партій можуть проявлятися сепаратистські і націоналістичні тенденції; як більш поміркований варіант – програми цих партій відображають об’єктивні соціально-економічні чи національно-культурні потреби регіонів у їхніх стосунках з центральними органами державної влади);

– за характером внутрішньопартійних відносин: демократичні, або “м’які”, “відкриті” (в них допускається наявність фракцій, політичних дискусій, різного голосування їхніх представників у парламенті); тоталітарні, або “жорсткі”, “закриті” (характерними є сувора регламентація внутрішньопартійного життя, висока виконавська дисципліна, відсутність фракцій, одностайність голосування, жорстко регламентований, іноді багатоступеневий порядок прийому в члени партії);

– за процедурою набуття членства: прямі (громадянин безпосередньо вступає в члени партії та бере участь саме в її діяльності); непрямі, або, за термінологією М. Дюверже, масові непрямі (членство в таких партіях опосередковане: особа спочатку вступає, наприклад, у профспілку чи іншу організацію, після чого автоматично зараховується в члени партії – за таким принципом вибудовується Лейбористська партія Великобританії);

– за обсягом політичної культури: реально-політичні (цим партіям властиві усі або найсуттєвіші ознаки політичної партії – боротьба за політичну владу, участь у виборчих кампаніях, наявність ідеології суспільних перетворень і т. ін.); потенційно-політичні (перебувають на стадії формування); умовно- або псевдо-політичні, “гротескні” (наприклад, об’єднання громадян культурологічного спрямування: “Партія шанувальників жінок”, “Партія любителів пива” тощо).

У цілому типологія політичних партій є умовною. Однозначно класифікувати партії важко або навіть неможливо, адже в політичній реальності природним є стан, коли будь-яка партія може виявляти риси одразу кількох типів за різними критеріями оцінювання.

4. Партійні та виборчі системи: поняття і типи

Партійна системаце невід’ємний компонент (підсистема) політичної системи суспільства, що являє собою сукупність політичних партій, що діють у країні, та специфічних відносин між ними, які складаються в процесі боротьби за державну владу та при її здійсненні.

Партійна система відображає політичні реалії тієї країни, в якій вона функціонує: соціальну структуру суспільства, рівень та особливості політичної культури населення, характер політичного режиму, історичні й культурно-національні традиції, назрілі проблеми перспективного розвитку держави.

У політології поширена класифікація, відповідно до якої існують однопартійна, двопартійна та багатопартійна системи. Кожна з них має свої варіанти, що утворюють перехідні форми від однієї системи до іншої. Характер партійних систем безпосередньо залежить від таких показників, як: кількість фактично діючих партій; реальна роль окремих партій в політичних процесах, ступінь їхньої легітимності та представництва у владних структурах; гострота політичної конкуренції між партіями (відносини принципової боротьби, демократичного суперництва, співпраці, компромісу).

Однопартійна система, або безальтернативна. Головна її ознака – наявність партії, яка не має політичних конкурентів всередині держави і неподільно здійснює владу. Панівний статус окремої партії може бути абсолютний, закріплений законодавчо, як це мало місце, наприклад, в СРСР. Так, у ст. 6 Союзної Конституції (й аналогічних статтях Конституцій усіх радянських республік) містилася норма про Комуністичну партію Радянського Союзу як керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних та громадських організацій. Таке юридичне визначення закріплювало за КПРС абсолютно монопольну роль у політичній системі СРСР і виключало саму можливість легального існування інших політичних партій. Подібні ситуації зараз мають місце в КНДР і на Кубі.

За іншим варіантом однопартійної системи, закон може дозволяти створення багатьох політичних партій, тим не менше de facto державна влада постійно зосереджена в руках однієї партії-гегемона. Вона є творцем і провідником офіційної державної ідеології. Партійні і державні структури, як і у випадку з партією-монополістом, зливаються в єдині органи влади. Діяльність інших партій жорстко регламентована лояльністю до політичного режиму в цілому і державної партії. Подібна система існувала в країнах “соціалістичного табору” до 1989–1990 рр. – Польщі, Чехословаччині, Німецькій Демократичній Республіці та ін. Сьогодні вона збереглася в Китаї, де, крім Комуністичної партії КНР (майже 70 млн членів), діє кілька некомуністичних партій (Революційний комітет Гоміндану, Селянсько-демократична партія), які утворюють “народно-демократичний фронт”, що не є опозиційним до правлячої партії.

Справедливо вважати, що однопартійна система характерна лише для тоталітарних і авторитарних політичних режимів.

Двопартійна система, або “біпартизм”. Тут знову ж таки можливі два варіанти. Перший: в країні існує кілька партій, але переважають дві, котрі в результаті виборчих змагань упродовж багатьох років почергово приходять до влади. Така фактична рівновага партійних сил стає політичною традицією – через це двопартійну систему вважають чи не найбільш стабільною і ефективною та водночас достатньо демократичною. Дві основні партії Великобританії – Консервативна і Лейбористська та США – Республіканська і Демократична – збирають разом до 90% голосів виборців. Подібні показники свідчать про керованість держави і високий ступінь суспільної згоди.

Другий варіант як різновид біпартизму – система двох з половиною партій, або дві плюс одна”. Така система складається за умови, коли жодна з двох партії, що перемогли на виборах, через незначну перевагу одна над одною не в змозі самостійно створити парламентську більшість і сформувати уряд. Тоді “третя” парламентська партія, хоч і менш впливова, заявляє про свою підтримку однієї з партій-лідерів і таким чином забезпечує їй кінцевий успіх та перевагу у формуванні урядової коаліції. Нерідко такі ситуації трапляються в Канаді, Австрії, Австралії, Німеччині. Так, у ФРН тривалий час змагаються між собою Соціал-демократична партія і блок ХДС–ХСС (Християнсько-демократичний союз та Християнсько-соціальний союз). У ролі третьої політичної сили упродовж майже тридцяти років виступала Вільна демократична партія, яка забезпечувала одній з цих основних партій парламентську більшість та право формувати уряд: у 1969–1982 рр. вільні демократипідтримували СДПН, у 1983–1998 рр. – ХДС–ХСС. У подальшому значення “третьої партії” набули “зелені”.

Українська політика також має аналогічний досвід. За підсумками виборів до Верховної Ради України в березні 2006 р. спочатку майже була сформована парламентська (“демократична”) коаліція у складі блоку “Наша Україна”, “Блоку Юлії Тимошенко” та Соціалістичної партії. Але внаслідок загострення політичних дискусій, пов’язаних з розподілом керівних посад у парламенті й уряді, соціалісти перейшли до іншого табору і разом з Партією регіонів та Комуністичною партією утворили іншу (“антикризову”) коаліцію, яка й сформувала більшість Верховної Ради, її керівництво та основний склад Кабінету Міністрів.

Багатопартійна система. Боротьбу за владу реально ведуть кілька партій (три і більше). У самих виборах можуть брати участь десятки і навіть сотні партій. Це породжує ще більше системно-партійних конфігурацій:

1) система поміркованого плюралізму. Суперництво точиться між трьома – пятьма партіями, приблизно однаковими за силою і без значних відмінностей в ідеології. Виникнення різко вираженої політичної опозиції малоймовірно або нетипово. Натомість характерним є утворення багатосторонніх парламентських коаліцій, які з однаковим успіхом можуть бути стабільними, або доволі часто змінювати свій склад, що тягне за собою демократичну процедуру зміни уряду. Система поміркованого плюралізму досить часто використовується в світовій практиці (Італія, Фінляндія, Бельгія, Франція та ін.);

2) система поляризованого плюралізму. На владу потенційно претендують шість – вісім або й більше партій, що дотримуються як схожих, так і гостро-конфронтаційних ідеологій – від гранично лівихдо гранично правих”. Можливе виникнення позасистемних (нелегальних) партій. Різнополюсніпартії змушені обєднуватися в блоки, але союзи, що виникають, як правило, ситуативні. Об’єктивна суспільна необхідність знаходження компромісу між партійно-ідеологічними “полюсами” породжує лівоцентристські і правоцентристські тенденції, але “центр” рідко буває сильним і стабільним: такий уряд постійно зазнає критики і “зліва”, і “справа”. Подібна ситуація яскраво виражена, зокрема, в Україні та Росії;

3) системи з домінуючою партією. Позитивною рисою партійної системи держави може стати існування партії, котра впродовж багатьох років (іноді десятиліть) постійно отримує визнання з боку суспільства, перемагає на демократичних виборах, самостійно формує уряд або становить стрижень урядових коаліцій (однак потреба в останніх виникає нечасто). Таку партійну систему називають “системою національної згоди”, “суспільної мажоритарності”. На відміну від партії-монополіста чи партії-гегемона, першість партії-домінанта визначається не особливостями політичного режиму, а рівнем її легітимності, авторитетності серед громадян країни. У Франції в 1958–1974 рр. домінувала Голлістська партія (прибічники визнаного національного лідера генерала Шарля де Голя); у Швеції в 1932–1976 рр. – Соціал-демократична партія; у Японії з 1955 по 1993 рік – Ліберально-демократична партія. Час від часу феномен домінуючої партії виникає в різних країнах;

4) автономізована багатопартійна система. Для неї властива дуже велика кількість партій, які, зазвичай, не мають чітко вираженої ідеології, не користуються достатньою суспільною підтримкою і малоефективні як самостійні політичні гравці (Малайзія). Уряд формується на засадах широкої коаліції чи взагалі на позапартійній основі. Існування такої системи може відображати особливості політичної культури суспільства (наприклад, його традиціоналізм, общинність) або вказувати на певний перехідний етап від однієї політичної системи до іншої, коли бурхливо відбувається процес “переформатування” партійно-політичних сил. Дозвіл на існування в країні слаборозвинутих, безсистемно діючих партій може служити демократичною ширмою для диктаторських, військово-політичних режимів.

Отже, єдиного стандарту в побудові партійних систем не існує. Однак світова практика свідчить, що в суспільствах з політичною та економічною стабільністю міцною є тенденція до зменшення кількості партій і блоків, котрі реально борються за владу в державі. Зрештою це сприяє згуртуванню суспільства як нації.


Тема 8. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ТА ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ

1. Сутність і структура політичної культури.

2. Типи політичної культури; поняття політичних субкультур.

3. Функції політичної культури. 

4. Політична соціалізація: сутність і стадії.

5. Чинники (“агенти”) політичної соціалізації. Типи політичних особистостей.

1. Сутність і структура політичної культури

Поняття політична культура належить до фундаментальних категорій політичної науки. Разом з інституціональною і нормативною підсистемами політична культура становить один з найважливіших компонентів політичної системи суспільства. Багатство змісту та універсальність, властиві політичній культурі, перетворюють це явище на достатньо точний показник при визначенні характеру політичної системи в цілому та, зокрема, таких її сутнісних рис, як: політичний режим, легітимність влади, взаємодія держави і громадянського суспільства, стабільність, ступінь сформованості, оригінальність і т. ін.

Політична культура є частиною загальної культури суспільства. Культура (лат. cultūra – обробіток; ще – освіта, виховання, спосіб життя) – це історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людини, що виявляється в певних типах і формах організації та діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Отже, політична культура існує як спільне поле функціонування двох суспільних систем – політичної і культурної.

Поєднання в загальнолюдській культурі матеріального і духовного світів актуалізує проблему співвідношення, пріоритетності та причинно-наслідкової залежності між цими сферами. Це безпосередньо відбивається і в сутності політичної культури.

Вирішальне значення для політики мають економічна і соціальна сфери. Але повноцінно осягнути механізм взаємодії усіх трьох сфер неможливо без врахування ролі культурно-духовних, суб’єктивних начал в житті суспільства. Нерідко саме такі чинникам виходять на перший план у змісті політичних процесів. Поняття “політична культура” дає змогу поєднати в одне ціле духовно-нормативні атрибути політики (політичні знання, ідеали, цінності, почуття) з її поведінковими аспектами, краще пізнати мотивацію поведінки політичних суб’єктів та зрозуміти, чому за однакових інституційних умов виникають під час дуже різні типи і форми поведінкових реакцій. Аналіз елементів політичної культури неодмінно застосовується в методиці політичного моделювання та прогнозування.

Таким чином, особливості ідеального й прагматичного, індивідуального, групового та загальносуспільного, видиме і приховане, інституціональне й неінституціональне, форма і зміст, історичне й перспективне в політиці – усе це визначає сутність поняття “політична культура”.

Не буде перебільшенням вважати, що феномен політичної культури почав зароджуватися майже водночас із появою самої політики. Або, точніше кажучи, в обставинах, коли в людських спільнотах накопичився певний досвід стосунків з публічною владою та стали очевидними функції політики як особливого регулятора суспільних відносин.

Термін “політична культура” запропонував до наукового вжитку німецький філософ-просвітитель  Іоганн Готфрід Гердер (XVIII ст.).

Однак перші спроби пояснення окремих явищ суспільного буття, що охоплюються цим поняттям, вже здійснювали представники найдавніших філософсько-політичних шкіл різних країн. Зрозуміло, що їхні роздуми в цьому напрямі ґрунтувалися головно на інтуїції і не мали ознак цілісного аналізу, та все ж культурно-політична тематика так чи інакше проступала в ідеях правильних і неправильних форм правління, моделях ідеальної держави, в пошуках соціально-етичних засад політики, в намаганнях виявити міру справедливості людських і природних законів. Стародавні філософи шукали відповіді на запитання про смисл і практичне значення політичного знання, про саму можливість раціонального пізнання сфери політики, про переваги політичної активності і пасивності. Сама лише поява політичних теорій, особливо в Стародавній Греції, засвідчила формування потужної інтелектуально-гносеологічної складової політичної культури, здобутки якої стали надбанням усього людства.

У Новітню добу проблеми політичної культури знайшли своє відображення в концепціях народного суверенітету, правової і соціальної держави, громадянського суспільства, у найрізноманітніших ідеологіях – консервативних, ліберальних, помірковано-реформаторських та радикально-революційних.

Так, важливим моментом у науково-соціологічному становленні поняття “політична культура” стала систематизація чинників соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, здійснена в другій половині XIX ст. К. Марксом і Ф. Енгельсом; на цій основі було сформульоване одне з корінних положень марксистського вчення про пріоритетність “базисних” суспільних відносин (які складаються в сфері виробництва та споживання матеріальних благ) перед “надбудовними” (свідомість, ідеологія, політика, культура) та про відносно самостійну роль останніх стосовно базису. Помітний внесок у розуміння проблеми зробив М. Вебер, котрий у своїй теорії “суб’єктивно мотивованої соціальної дії” акцентував увагу на значенні політичних цінностей як стимулів соціальної активності.

Поглиблена розробка питань політичної культури була розпочата в 50-х – на поч. 60-х рр. XX ст. насамперед у США. Американський політолог Д. Істон обґрунтував поняття “політична система”, що дало поштовх дослідженням механізму функціонування соціально-політичної сфери як системної цілісності. Одним з перших  встановив залежність між типом політичної системи та відповідною політичною культурою Г. Алмонд.  У праці “Порівняльні політичні системи” (1956 р.) він визначив політичну культуру як “особливий зразок когнітивних, афективних, оціночних орієнтацій суб’єкта на політичні дії”. Широко відомою стала книга Г. Алмонда Громадянська культура (1963 р.), написана ним спільно з С. Вербою. Здобутки політичної культурології зростали також на основі досліджень в царині політичного біхевіоризму (англ. behavior – поведінка) – індивідуальної поведінки політичних суб’єктів. Зусиллями учених-біхевіористів вдалося помітно розширити предмет політичної науки: інституціонально-організаційні, формально-нормативні аспекти політики були доповнені “людським чинником”: почуттями, емоціями, особистісними мотивами, що розглядалися як чинники впливу на політичну поведінку.

З подальшим розвитком науки стала ще більш очевидною доцільність поєднання в понятті “політична культура” пізнавальних і психоемоційних аспектів політики з її практичною, діяльнісною стороною.

Таким чином, структура політичної культури включає два головних компоненти: політичну свідомість та культуру політичної поведінки. Кожна з цих складових також є системою певних елементів.

Політичну свідомість формують політичні знання, інформація, досвід політичної історії суспільства, політичні традиції, соціальна пам’ять окремих спільнот, індивідів. Політична свідомість включає в себе оцінки політичних явищ, спосіб політичного мислення (чи береться до уваги об’єктивний бік подій, чи домінує свавілля політичної волі, переважають тактичні чи стратегічні судження). Зазначені пізнавально-мисленнєві аспекти політичної свідомості поєднуються з ціннісно-ідеологічними уявленнями людей про бажані форми державного устрою, про напрями суспільного поступу та найдоцільніші шляхи досягнення поставленої мети. Нарешті ще однією складовою політичної свідомості слід вважати психологічні реакції, що виявляються в процесі взаємодії політичних суб’єктів. Політичні настрої та емоції (байдужість, агресивність, толерантність, нетерпимість тощо) можуть бути формою існування явних чи прихованих ідеологічних переконань та суб’єктивних мотивацій.

Поняття політичної поведінки належить до розряду дискусійних у політології. Науковці неоднозначно висловлюються про те, як це поняття співвідноситься з іншими методологічно спорідненими поняттями, як-от: “політична діяльність”, “політична участь”, “політичне відчуження”. На наше переконання, політична поведінка виконує в даному випадку роль об’єднавчої, інтеграційної категорії політичної науки, тобто її зміст потрібно вивчати на трьох функціональних рівнях політичної суб’єктності – діяльності, участі та відчуження. З урахуванням сказаного, політична поведінка – це: один з видів соціальної поведінки, сукупність різноманітних форм і типів реагування, відносин, дій та недіянь, раціонально-діяльнісних та психоемоційних станів усіх суб’єктів політики (організаційних утворень, індивідів, суспільних груп, спільнот  тощо) з приводу функціонування політичної системи суспільства. За змістом і психологічними ознаками політичної поведінки можна визначити якість і рівень політичної культури її носія. Іншими словами, політична поведінка – це специфічний спосіб існування політичної культури.

У контексті поведінкової складової політичної культури говорять про культуру політичної участі та культуру політичної діяльності. Частина науковців виділяє також поняття культура політичного функціонування, або культура функціонування політичних інститутів. Під цим терміном розуміється культура прийняття і реалізації політичних рішень, способи вирішення соціально-політичних проблем, врегулювання конфліктів, культура ведення переговорів, зібрань, культура міждержавних відносин і т. ін.

Отже, політична культура являє собою сукупність історично сформованих, відносно стійких елементів політичної свідомості (знань, цінностей, ідейних орієнтацій, досвіду, переконань, почуттів) та політичної поведінки, що виявляється в різноманітних типах і форм політичної участі громадян, діяльності влади, функціонування політичних інститутів в межах певної політичної системи.

2. Типи політичної культури; поняття політичних субкультур

Політична культура – це не тільки багатокомпонентне, але й неоднорідне явище. Існують різні типи політичних культур.

Класичною політологи вважають типологію, запропоновану Г. Алмондом і С. Вербою (Громадянська культура, 1963 р.). На основі порівняльного аналізу політичних культур різних країн світу – США, Мексики, Великобританії, ФРН та ін. – дослідники виокремили три чистих типи:

патріархальна політична культура (інші назви – парафіяльна, провінційна, хутірська): її носії не виявляють інтересу до політичного життя, не пов’язують вирішення своїх проблем з політикою. Вони зорієнтовані лише на потреби свого безпосереднього оточення – за територіальною, соціальною або релігійною ознакою. Політичну інформацію сприймають випадково і фрагментарно, фактично ніколи не виступають в ролі суб’єктів політики;

–  підданська політична культура (авторитарна): для неї є характерною виражена орієнтація на діючу владу, некритична довіра до неї (у цьому разі – пасивне очікування певних благ від “батьків нації”) або беззастережне виконання розпоряджень влади через побоювання бути покараним. Саме така мотивація політичної поведінки визначає обсяг знань про політику. Історично цей тип політичної культури сформувався за умов феодальної системи, що основана на чіткій ієрархічності політичних відносин. Передумови для його існування закладені також у тоталітарних і авторитарних політичних режимах;

 активістська політична культура (партиципаторна, або культура участі): її представники відрізняються достатньо високим рівнем політичних знань, мають свої переконання, цікавляться різними сторонами функціонування політичної системи та особисто беруть участь у процесах політики. Політична активність громадян може бути автономною (добровільною, усвідомленою) і мобілізованою (як результат застосування владою спеціальних організаційних й ідеологічних ресурсів).

Зазначені типи політичних культур у реальних суспільних відносинах щільно переплітаються між собою, утворюючи змішані, перехідні типи і форми політичної свідомості і поведінки.

Виходячи з цього, Г. Алмонд і С. Верба теоретично сформували комбінований, “універсальний” тип політичної культури, назвавши його “громадянською культурою”. Ознакою існування громадянської культури є раціонально-активна, свідома, суспільно корисна політична поведінка більшості населення країни. Її риси виявляються різною мірою в суспільствах зі стабільними демократичними режимами. Це: високий рівень політичної поінформованості й уваги до діяльності влади; бажання публічно і компетентно обговорювати питання політики та впливати на політичні процеси особистою участю; толерантне виявлення своїх опозиційних настроїв; загальна позитивна оцінка дій уряду; задоволеність від загальнонаціональних політичних кампаній (виборів. референдумів); почуття гордості за політичні інститути своєї нації; переконаність в цінностях демократії та готовність у правовий спосіб протидіяти політичному насильству і сваволі.

Розгорнуту класифікацію історичних типів політичної культури розробив у 70-х рр. минулого століття польський політолог Є. Вятр. Методикою його типології є зв’язок політичної культури з суспільно-економічними формаціями та притаманними їм політичними системами.

Так, у рабовласницьких та феодальних суспільствах існують племінні, теократичні, деспотичні політичні культури, що об’єднані спільною ознакою традиційності; тут виникає також культура станової демократії (носії – патриції і дворяни).

У епоху капіталістичних, буржуазних відносин політична культура поділяється на два основних типи: демократичний і автократичний; перший існує в двох різновидах: консервативно-ліберальна культура (ідеї громадянських прав і свобод, але в межах традиційних суспільних порядків) і ліберально-демократична (пріоритет індивідуальних свобод, підприємництва, здійснення суспільних реформ); автократичний тип політичної культури формується на ідеологіях авторитаризму і тоталітаризму.

Соціалістичній суспільно-економічній формації притаманна культура типу соціалістичної демократії, що також має суперечливу природу: з одного боку, така демократія ґрунтується на ідейних засадах соціальної рівності, солідарної відповідальності, пріоритетності спільних ідеалів і мети, але з іншого, може призвести до надмірної уніфікації суспільної свідомості й стати сприятливим середовищем для визрівання ідейно-політичних монополій і тоталітарних устремлінь влади.

Політологи пропонують й інші класифікації політичної культури. Наприклад, за комунікативними властивостями, або готовністю сприймати  цінності одна одної виділяють відкриті і закриті політичні культури; залежно від носія політичної свідомості – індивідуалістичні, елітарні, масові; за пріоритетністю певних політичних цінностей – економікоцентристські, соціоцентристські, етноцентристські; за орієнтацією на способи політичних дій – реформістські, консервативні, революційні і т. ін.

Політичні культури окремих суспільств мають різний ступінь однорідності. За цим критерієм розрізняють культури інтегровані і фрагментарні.

Першому типові властива єдність в оцінках та уявленнях більшості громадян з основних питань функціонування політичної системи країни, низький рівень конфліктності, усталеність та ефективність демократичних процедур вирішення проблем. Інтегрована  політична культура суспільства має характер сукупної, комбінованої якості, у якій узгоджується велика кількість інтересів, ідеалів, позицій, типів і форм поведінки населення країни. На суспільному рівневі політичної культури виявляються універсальні властивості політики в цілому, її тісне поєднання з правом та матеріалізація його в законодавстві.

Фрагментарна політична культура характеризується наявністю в загальносуспільній культурі великої кількості політичних субкультур (лат. sub – під).

Політична субкультура – це сукупність певних політико-культурних особливостей в межах основного для даного суспільства типу політичної культури.

Розрізняють політичну культуру особистості, суспільного класу чи соціальної групи, партії, етносу, регіону. У кожній з цих площин основні складники політичної культури (свідомість та поведінка) мають свою специфіку за змістом і формою, по-різному детерміновані (лат. determĭno – обмежувати, визначати, бути причиною), різняться джерелами походження, ступенем консерватизму й динамізму.

Так, політичній культурі особистості в демократичних суспільствах властиві автономний вибір та індивідуальна мотивація участі або неучасті в політиці, переважання буденної й емпіричної свідомості.

Політична культура суспільних класів та соціальних груп залежить в першу чергу від характеру соціально-економічних відносин в країні, рівня життя населення, соціальної політики держави.

Політичну культуру партій визначає передовсім їхня ідеологічна платформа.

Для політичної культури корінних етносів важливим є історичний досвід, накопичений в процесі власного державотворення та в стосунках з іншими народами.

Національні меншини формують свою політичну субкультуру нерідко у конфронтаційних відносинах з центральною владою (північно-ірландці в Англії, баски в Іспанії, курди в Іраку, палестинці в Ізраїлі).

Регіональні субкультури зумовлені відмінностями в економічному потенціалі окремих регіонів країни, їх виробничою спеціалізацією, соціальною структурою населення, історичними та мовно-культурними особливостями.  

Політичні субкультури, крім специфіки, притаманної кожній з них окремо, містять і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру. Але якщо та чи інша субкультура різко, суттєво відрізняється від основної політичної культури і не взаємодіє з іншими субкультурами, то вона кваліфікується як політична контркультура. Зазвичай такого типу культури мають екстремістський характер. Тому значна фрагментарність і суперечливість політичної культури може нести загрозу втрати суспільно значущих ідеалів і цілей, стати причиною політичної дестабілізації, кризи політичної системи та навіть розколу держави. Ризики таких подій в першу чергу важливо враховувати транзитивним суспільствам.

Процеси світової інтеграції зумовлюють формування загальнолюдської політичної культури. Її домінантною ознакою є універсальністю змісту. Це – пріоритетність загальнолюдських цінностей (життя, честь і гідність людини, мир, свобода, демократія); міжнародна політична символіка і мова (загальновживані поняття і терміни); загально визнані засади й мета діяльності міжнародних організацій; узгоджене застосування норм міжнародного права; міждержавні політичні домовленості при вирішенні різноманітних політичних, економічних, гуманітарних, екологічних проблем глобального значення, з метою попередження і припинення воєнних конфліктів, боротьби з тероризмом тощо.

3. Функції політичної культури

Політична культура формується, існує і змінюється разом із самим суспільством. Вона відображає якісний стан політичної системи. Тому виконувані нею функції багато в чому – і за назвами, і за механізмом дії – відповідають основним функціям системи в цілому. Але не завжди може існувати баланс між політичною культурою та іншими компонентами політичної системи. Скажімо, інституціональні суб’єкти політики (органи державної влади та управління, політичні партії, правляча коаліція та опозиція), опинившись в полоні внутрішніх протиріч і конфліктів, втрачають здатність ефективно виконувати організаційну і об’єднавчу функції політичної системи. Зате політична культура більшості громадян, якщо вона сформована на ідеях соціального миру, політичної терпимості, пріоритетності національних інтересів над вузькопартійними, може стати в період кризи влади чинником стабільності суспільних відносин, локалізувати конфліктні ситуації і не допустити втягнення в боротьбу “верхів” широких верств населення.

Наведений приклад вказує на те, що політична культура може різною мірою збігатися або не збігатися з деякими сутнісними характеристиками політичної системи, що виявляється в існуванні політичних субкультур. Іншими словами, в політичній культурі завжди присутні функціональні й дисфункціональні елементи стосовно конкретної політичної системи.

У функціях політичної культури більш вираженим є суб’єктивне, антропологічне начало. Адже політична свідомість існує як частина загальної людської свідомості, а політична поведінка виявляється в широкому контексті людської поведінки як такої. У зв’язку з цим можна казати, що вияви політичної культури більш відчутні і конкретніші, порівняно з функціями політичної системи в цілому.

До найважливіших функцій політичної культури належать:

пізнавальна: передбачає необхідність для людини засвоїти певний обсяг політичних знань та їх оновлення, а також бути оперативно поінформованою щодо політичних подій;

– аксіологічна: політичні цінності служать певними орієнтирами для політичної свідомості, створюють конкурентне середовище в політиці; на їх основі відбувається ідеологічна диференціація суспільства, вибудовуються тактичні й перспективні програми суспільних змін і перетворень;

соціалізаторська: на основі політичних знань, інформації та системи політичних цінностей формуються уміння орієнтуватися в політичному житті, з’являються стимули до політичної участі та прагнення активно добиватися реалізації своїх інтересів. Носій стійкої політичної культури легше адаптується до політичних ситуацій, більш раціонально ідентифікує себе з певними соціальними групами і політичними силами;

виховна: політична культура виховує повагу до минулого і сучасного політичного досвіду країни, здатність до об’єктивно-критичного сприйняття політичних фактів, уміння толерантно, неупереджено оцінювати дії політичних опонентів та дотримуватися норм цивілізованої політичної поведінки. Висококультурна в політичному відношенні людина – це не просто сторонній спостерігач або критик, а самодостатня, творча особистість;

інтеграційна: від змісту (системи цінностей), ступеня сформованості та поширеності політичної культури залежить сукупний творчий потенціал суспільства. Поведінка політичних суб’єктів як виразників певної політичної культури може сприяти або шкодити національній єдності. Менш фрагментарна політична культура виконує роль комунікативного засобу на різних рівнях політичної системи, забезпечує ідейно-політичні і правові зв’язки між громадянами і владою та між суспільними групами і спільнотами. Усталені, зрозумілі, юридично бездоганні дії влади закріплюють у суспільній свідомості думку про суспільно корисне призначення політики. Інтеграційна функція політичної культури виявляється також через її здатність забезпечувати неперервність історичної пам’яті багатьох поколінь та примножувати політичний досвід народу;

нормативно-регулююча: інтегрована політична культура суспільства сприяє стабільному функціонуванню політичної системи. При цьому важливо, щоб такий тип політичної культури формувався на основі добровільного вибору та усвідомлених переконань громадян держави, а не обслуговував інтереси авторитарно-тоталітарних режимів, які досягають стабільності системи засобами обмеження прав і свобод людини і громадянина;

прогностична: порівняльний аналіз політичної культури різних суб’єктів політики, дає змогу передбачити різні варіанти їхньої взаємодії, визначити можливий вектор розвитку політичних подій;

захисна: громадяни, чия політична культура сформована на демократичних, загальнолюдських цінностях, здатні уникнути маніпуляційних впливів на свою свідомість, захистити ідеали своєї держави і народу, не піддатися на заклики політичних екстремістів до анархії і громадянських конфліктів.

4. Політична соціалізація: сутність і стадії

Термін “соціалізація” в науковий обіг запровадили наприкінці XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс та французький соціопсихолог Г. Тард. Його смисл визначався як процес розвитку соціальної природи людини, формування особистості під впливом соціального середовища”. Сучасна соціологія уточнює розуміння цього поняття і визначає соціалізацію як процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства.

У середині ХХ ст. в американській політології було сформульовано поняття “політична соціалізація” як різновид соціалізації в цілому. Політична соціалізація означає процес входження людини в соціально-політичне середовище, опанування нею упродовж свого життя певною сукупністю політичних знань, норм і цінностей, набуття навичок політичної участі, оволодіння методами політичної діяльності, апробації різних типів і форм політичної поведінки.

У процесі політичної соціалізації відбувається формування, розвиток і відтворення певної політичної культури окремих громадян та суспільства в цілому, накопичується загальносуспільний політичний потенціал.  

Політична соціалізація постає як надзвичайно важливий чинник суспільного життя. Маючи властивості процесу, тобто рухливості, неперервності, гнучкості і багатства форм, зміни якості, політична соціалізація є зручним засобом у діяльності багатьох політичних сил – кожна з них в цьому широкому процесі може знайти вигідні для себе способи впливу на політичну свідомість громадян та їх політичну поведінку.

Виділяють такі характерні риси політичної соціалізації особи:

– вона триває упродовж усього свідомого життя індивіда і проходить у кілька стадій, що мають свою специфіку;

– поєднує в єдиному процесі механізми зовнішніх соціальних впливів та індивідуально-специфічні властивості окремої особи у сприйнятті, відборі і засвоєнні елементів політичного життя;

– за особливостями протікання може бути визначена як первинна і вторинна, пряма і опосередкована.

Первинна соціалізація означає формування політичної культури індивіда в процесі простого засвоєння політичної інформації та цінностей як готових форм, з подачі інших людей, у їхній інтерпретації. Такого типу соціалізація має чітко виражений характер в дитячому віці. Під час вторинної соціалізації виявляється здатність людини до самостійного аналізу політико-культурних явищ та формування власної системи політичних уявлень, оцінок і норм поведінки.

Пряма політична соціалізація характеризує процес становлення політичного індивіда на основі досвіду особистої участі в політиці, безпосередньо реалізованої ним самим необхідності вирішувати ті чи інші політичні питання, а також можливості зробити вільний політичний вибір відповідно до своїх переконань. Опосередкована соціалізація вказує на певну залежність особи в ході сприйняття нею політичних явищ від конкретно-індивідуальних обставин її життя. Це може бути незбіг між особистими морально-етичними установками і середовищем перебування, ситуація, що змушує підкоритися непереборним обставинам, цілеспрямований маніпулятивний вплив ззовні, відсутність прямого доступу до джерел первинної політичної інформації тощо;

– має ефект зустрічного руху, тобто передбачає здатність особи чинити зворотний вплив на політику;

– відбувається за конкретно-історичних умов розвитку суспільства, які впливають на зміст, інтенсивність і рівень політичної соціалізації.

Процес взаємопроникнення “політичного” і “людського”, внаслідок чого індивід набуває, демонструє і видозмінює свої якості “політичної  людини”, проходить чотири основні стадії (різні автори виділяють різну кількість таких періодів – від двох до чотирьох):

1) рання соціалізація: відбувається у віці з 3-4-х до 7 років. Дитина, перебуваючи в колі родинного спілкування, під впливом ставлення до політики, яке демонструють її  батьки, домашніх розмов на цю тему набуває перших знань про політику, у неї формуються “сімейні” начала політичних поглядів і уподобань, зачатки політичної психології – позитивні чи негативні емоції;

2) соціалізація періоду становлення особистості: це роки навчання в загальноосвітній школі та вищих закладах освіти. У цей час активно розвиваються процеси вторинної і прямої соціалізації. Особа усвідомлює основний зміст і різноманіття загальносуспільних та групових політичних цінностей, безпосередньо стикається з результатами практичної політики, здобуває початковий досвід особистої політичної поведінки – як виборець, учасник громадських рухів або окремих політичних акцій. Вагомішим стає багаж політичних знань, і значно ширшою – гамма політичних почуттів;

3) період соціальної зрілості: 25-ти – 60-65-річний вік. Як правило, це найактивніша стадія самореалізації індивіда як політичної особистості. Людина може пройти шлях від рядового учасника політичного процесу до загальнонаціонального лідера, від простого споживача політичної інформації до експерта з політичних питань, від виконавця чужих настанов до теоретика-ідеолога, який сам є розробником ціннісних систем, творцем суспільно значущих ідей і програм. На цій стадії соціалізації політична культура індивіда зумовлена рівнем політичної суб’єктності, якого він досяг. Політичні уподобання остаточно усталюються або зазнають неодноразових корекцій. Ставлення до політичних подій визріває внаслідок складної взаємодії раціонально-практичних та емоційно-психологічних елементів політичної свідомості й поведінки особи;

4) соціалізація в завершальний (післятрудовий) період життя людини. Для більшості громадян у цей час характерним є зниження політичної активності, переважання побутової свідомості. Участь у громадсько-політичних акціях вмотивована переважно колективними емоціями групи спілкування, до якої входить індивід. Інтерес до політики не зникає, але часто служить лише підставою для відверто скептичних та критично-гострих оцінок діяльності  політиків.

На всіх вищерозглянутих стадіях політичної соціалізації людина перебуває в станах політичної адаптації та інтеріоризації. Перший стан виявляється у її пристосуванні до політичної сфери, політичних норм, інформації, інститутів, дій політичних суб’єктів та власних політико-рольових функцій. Стан інтеріоризації особистості означає процес засвоєння нею політичних цінностей і настанов, форм і типів політичної поведінки, властивих певним соціальним групам та інтегрування елементів політичної системи в структуру власної свідомості.

5. Чинники (“агенти”) політичної соціалізації; типи політичних особистостей

Людина політично соціалізується як індивід, як представник певної соціальної групи (спільноти) і як член суспільства в цілому. Ця теза методологічно є дуже важливою при дослідженні чинників політичної соціалізації.  

На загальносуспільному рівні людина відчуває на собі вплив глобальних проблем сучасності (загроза ядерної війни, регіональні воєнні конфлікти, міжнародний тероризм, екологічні небезпеки і т. ін.). Вона співвідносить їх з поняттями загальнолюдських цінностей і національних інтересів, прикладами дружніх, гуманістично-змістовних, суверенних стосунків між державами і народами, внаслідок чого в неї формуються світоглядні аспекти політичної свідомості.

Належність індивіда до певної соціальної групи зумовлює механізм його політичної соціалізації залежно від місця, яке ця група займає в системі суспільних відносин. Важливими тут є відносини власності і споживання, пов’язані з конкретною сферою трудової діяльності особи (матеріальним виробництвом, культурою і мистецтвом, освітою і наукою, підприємництвом тощо), а також рівень загальної культури даної соціальної групи і характер особистісного спілкування між її учасниками.

На індивідуальному рівні формуються психологічні імпульси готовності до політичної дії або стан політичного відчуження, який також є елементом політичної поведінки. Вибір індивіда на користь політичної дії або недіяння залежить від складної системи детермінант, що утворюють кілька груп: інституціонально-нормативні; ідеологічні; ціннісні; статусно-рольові та персоніфіковані; психолого-емоційні; соціально-економічні й демографічні; форс-мажорні; глобальні.

Поняття “детермінанти” вжито тут на позначення сукупності внутрішньо сформованих суб’єктом (більш-менш стійких) мотивів і стимулів прийняти те чи інше рішення та зовнішніх (об’єктивних) чинників впливу на нього (так званих регуляторів). Останні, за певних умов (якщо їхня дія має тривалий чи стресовий характер, наприклад, стан суспільної депресії, глибока політична криза, війна, наступальна пропаганда чи агітація з боку певних політичних сил), здатні різко прискорити процес політичної соціалізації особи, скорегувати тип поведінки суб’єкта від толерантного до агресивного, від аполітичного до активно-учасницького із солідарним або протестним потенціалом.

Вплив зовнішніх регуляторів на суб’єкта політики може мати різні соціально-психологічні наслідки:

1) сприяти подальшому зміцненню і збагаченню вже по суті сформованої мотиваційної системи індивіда чи групи;

2) так чи інакше корегувати політичні уподобання, інтереси, активність тощо, але сприйматися як природний процес і таким чином створювати передумови для усвідомлення суб’єктом необхідності змін у рівнях та формах своєї політичної поведінки;

3) викликати стан амбівалентності, двоїстості чуттєвих переживань, відчуття своєрідної „політичної депресії” як комбінації настроїв зацікавленості, тривоги і протесту. Суб’єктові необхідний певний час, аби правильно оцінити зовнішні регуляційні впливи: як політичну волю, що є домінантною (неминучою, і з цим треба змиритися), як цінність, корисну для його власної мотиваційної системи, чи навпаки – спробувати поставити „загороджувальні бар’єри” перед не бажаним проникненням у його мотиваційне „Я” неорганічних, в принципі неприйнятних для нього елементів.

Розглянуті механізми політичної соціалізації є варіантами двох основних моделей цього процесу: інтересу і підкорення. Модель “інтересу” базується на ліберально-демократичному розумінні відносин між політикою й індивідом, коли держава дедалі менше втручається в соціально-економічне й приватне життя (концепції англійських учених: “економічного індивідуалізму” – А. Сміта (1723–1790) та “демократичного лібералізму” – Г. Спенсера (1820–1903)). У цьому випадку основним джерелом залучення особи до політичного процесу, власне рушієм політичного життя, виступають інтереси особи, що перетворюють її з пасивного об’єкта прикладання політико-владних сил в активний суб’єкт політики. Модель підкореннявипливає з концепцій спільної волі, загальнонародної держави,історичного ворога і т. ін. Таку модель політичної соціалізації ще можна назвати мобілізаційною. У ній індивідуальна воля, свідомість і поведінка поступаються обов’язкові суворо дотримуватися ідеологічних настанов і практичних правил, сформульованих офіційною владою або тими політичними силами, котрі бачать себе виключно в ролі “месій” і “вождів народу”.

Отже, чинники (агенти) політичної соціалізації можна поділити на такі види:

політичні і громадські інститути: а) власне політичні (форма державного правління, політичний режим, діяльність політичних партій, конкретні політичні події); б) неполітичні (освітня, культурно-духовна та інформаційна сфери, національні традиції, пам’ять і досвід);

соціальні чинники: а) походження особи та сімейне виховання; б) соціальне оточення (вплив групових форм спілкування і колективних потреб і настроїв); в) соціальне становище (професія, особистий статус, рівень забезпечення матеріальних і духовних потреб);

правові норми: визначають правовий зв’язок особи з державою, права, свободи та обов’язки людини і громадянина; встановлюють систему адміністративної і кримінальної відповідальності – таким чином формують правосвідомість як необхідну умову існування політичної свідомості громадян та виявлення ними суспільно корисної політичної поведінки;

ситуації форс-мажору: соціальні й політичні конфлікти, війни, акції політичних екстремістів, стихійні лиха;

міжнародна політика: позиції країни в світі, рівень суверенітету, інтегрованість у міжнародні структури, політичні та соціально-економічні надбання інших країн, способи вирішення проблемних і конфліктних ситуацій тощо.

У процесі політичної соціалізації формуються певні типи політичних особистостей залежно від ступеня готовності індивіда брати участь в політичному житті:

1) активісти: демонструють активне ставлення до політики – як правило, усвідомлене й обґрунтоване; самі прагнуть влади, виявляють лідерські якості на державній чи партійній роботі, очолюють опозиційні рухи;

2) компетентні спостерігачі: добре розуміються на політиці, але участь в ній не є для них основним заняттям (це переважно представники інтелігенції, учені-політологи, бізнесмени);

3) компетентні критики: політичні знання застосовують для обґрунтування негативного ставлення до влади; часто займають вичікувальну позицію, але прагнуть до публічного визнання своїх поглядів і потенційно готові до боротьби за владу;

4) пасивні громадяни: більшість з них до влади ставиться негативно і упереджено, зокрема через те, що особливо політикою не цікавиться; політична участь для них епізодична і випадкова;

5) політично відчужені: таким особам властивий фактично нульовий стан політичної суб’єктності; їхня  поведінка майже не містить елементів дії, пов’язаної з політикою, за винятком вимушеного виконання розпоряджень влади.

Політологи звертають також увагу на якісні типи політичної соціалізації за критеріями соціальної етики і моралі:

гармонічний тип: можливий у розвинутих демократіях; існує постійний і процедурно внормований діалог між владою і громадянським суспільством; засвоєння політичних цінностей нації поєднується з повагою політичних культур інших народів;

гегемоністський тип: має потужну ідеологічну складову; політичні цінності й ідеали окремого суспільства чи політичного режиму активно пропагуються як найкращі взірці для інших суспільств; може виявлятися також у міжгрупових відносинах;

конфліктний тип: формується на основі гегемоністського або в боротьбі з ним; характеризує ситуацію зіткнення різних політичних культур чи субкультур;

плюралістичний тип: наявність автономних субкультур у суспільстві не призводить до конфліктів на політичній, національній чи соціальній основі, оскільки більшість громадян визнає пріоритетність загальносуспільних цінностей, як-от: громадянські свободи, національна злагода, права і гідність людини, дотримання закону тощо.

ТЕМА 9. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

1. Сутність, ознаки та соціальні рівні політичного лідерства.

2. Політичний лідер: його властивості та функції.

3. Теорії виникнення політичного лідерства.

4. Типи політичних лідерів.

1. Сутність, ознаки та соціальні рівні політичного лідерства

Слово leader в англійській мові означає людина, яка веде за собою, той, хто керує. Його застосовують для багатьох випадків життя. Лідер як особа перебуває в центрі складної, багаторівневої системи відносин між людьми, які називають “відносинами лідерства”. Лідерствоце універсальне й об’єктивне явище людської діяльності. Воно внутрішньо притаманне природі людини і виникає скрізь, де утворюються хоч якісь спільноти людей (до речі, те саме ми спостерігаємо і в тваринному світі). Малі і великі соціальні групи в усіх видах суспільної взаємодії – від політики до мистецтва та родинних стосунків – відчувають об’єктивну потребу в узгоджених діях,  в існуванні певних моделей групової поведінки, тобто в такому організаційному началі, яке б акумулювало спільну волю та асоціювалося б із загальнобажаним результатом.

Політичне лідерствоце різновид соціального лідерства, явище суспільно-політичного життя, пов’язане із здійсненням владних функцій. Політичне лідерство являє собою вищий рівень лідерства: у ньому поєднуються духовні і прагматичні аспекти, його можливості найширші, прояви – найочевидніші, а наслідки – найвідчутніші.

Історичне виникнення політичного лідерства було пов’язане, з одного боку, із ускладненням суспільних відносин, зародженням явища публічної влади, а з іншого – з появою особистості як провідного суб’єкта політичної дії. Архаїчним суспільствам, які знаходилися на переддержавній стадії розвитку, політичне лідерство не було властиве не тільки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через те, що індивідуальне “я” не було достатньо виділене з колективно-общинної свідомості.

В епоху античності політичне лідерство визначалося переважно особистісними рисами характеру людин – воно асоціювалося з авторитетом конкретного індивіда, його чеснотами. Тодішні мислителі паралельно з розробкою концепцій “ідеальних суспільств” неодмінно змальовували й образи “ідеальних правителів”, від яких мало залежати спільне благо. Відносини лідера і його прибічників розумілися як відносини типу “батько – син – родина” або “вчитель – учень”, оскільки політичне життя осмислювалося з погляду загальної філософії, для якої важливими є світоглядні, морально-етичні питання.

У середньовічній Європі політичне лідерство в цілому втрачає морально-етичний зміст. Складні трансформації переживала навіть релігійна мораль, що відчувалося з подвійною силою, коли церква починала претендувати на політичну владу, попри те, що такі претензії освячувалися гаслами боротьби за суспільну мораль. Життя об’єктивно вимагало від політичного лідера не стільки бути зразком моральності, скільки вміння сформулювати груповий інтерес, згуртувати своє оточення та мобілізувати суспільні ресурси для досягнення поставленої мети. Увага до прагматичного боку лідерства найчіткіше виявила себе в епоху Відродження (макіавеллізм) та в період перших буржуазних революцій.

У сучасних суспільствах політичне лідерство розуміється як спосіб побудови влади, оснований на інтеграції різних соціальних верств (груп) навколо певної програми, яку пропонує лідер в плані вирішення соціальних проблем та перспективних завдань суспільного розвитку.

Отже, сутність політичного лідерства полягає у виконанні людьми, які наділені політичною владою або здатні впливати на неї, специфічних соціальних ролей, а саме:

– бути виразником цінностей, інтересів, потреб окремих соціальних верств і суспільства в цілому;

– в умовах конкурентної політичної боротьби створювати суспільно корисні та найбільш ефективні програми розвитку;

– бути центром прийняття рішень і за допомогою політико-правових інститутів, органів державної влади та самоврядування здійснювати керівництво та управління сферами суспільного життя, які цього об’єктивно потребують;

– брати на себе відповідальність за організацію колективних дій та за проміжні й кінцеві результати планованих тактик і стратегій – у політичному, матеріально-економічному, соціальному, духовно-культурному, морально-психологічному компонентах життєдіяльності суспільства;

– показувати суспільству приклад у дотриманні нормативно-правових зразків політичної поведінки, у побудові відносин між владою і громадянами на демократичних та загальнокультурних засадах.

Виконання зазначених ролей вимагає від людини значних зусиль, фахової підготовки, особливих здібностей. Висновок про те, наскільки вдається політикам відповідати високій місії лідерства, можна зробити, аналізуючи їхню діяльність в системі обов’язкових ознак, що служать сукупним критерієм наявності чи відсутності явища політичного лідерства:

– визначальний вплив на оточення – окремі соціальні групи, спільноти чи суспільство в цілому. Поняття “визначальний”, або “достатній” передбачає, що такий вплив має бути тривалим, постійним, системним, охоплювати переважну більшість оточення і сприйматися ним як пріоритетний порівняно з впливами інших суб’єктів політики;

– публічність і суверенність політичної поведінки лідера, демонстрація ним рішучості домогтися успіху, готовності нести особисту відповідальність за результат очолюваної ним спільної дії;

– високий рівень легітимності, авторитетності суб’єкта політичного лідерства. У цьому випадку оточення, на яке скерована політична воля, повністю визнає за суб’єктом влади  його повноваження, свідомо підтримує лідерські устремління та виявляє готовність активно і добровільно виконувати поставлені завдання. Політичне лідерство – це той випадок, коли поняття авторитет влади і влада авторитету існують як одне ціле;

– елемент певної ідеалізації відносин між суб’єктом лідерства та його послідовниками. Останні наперед легітимізують вчинки свого лідера, наділяють його чималим кредитом довіри, він же, зі свого боку, мусить постійно прагнути, аби на практиці довести своє право на лідерство.

Оскільки політика володіє властивостями всеосяжності й універсальності, то й феномен політичного лідерства пронизує собою всю вертикаль суспільних відносин, що перебувають у сфері політичної взаємодії. Політичне лідерство проявляється на трьох основних рівнях соціальної організації, залежно від яких змінюються його масштаби, ціннісні якості та механізм здійснення:

1) лідерство на рівні малої соціальної групи – це може бути коло найближчих прибічників політика, одна з “груп інтересів”, або певна структура в системі органів офіційної влади (наприклад, секретаріат президента чи прем’єр-міністра, політична рада партії). У даному випадку переплітаються інституціональні й корпоративні аспекти влади. Тут на перше місце виходить завдання досягти ефекту узгодженої “командної роботи”, тому принципове значення мають особисті якості лідера, що забезпечують йому вплив на групу як: а) інтелектуального  лідера (роль “мозкового центру”); б) лідера спілкування (вміння забезпечити позитивний психологічний настрій членів групи). В умовах малої соціальної групи починає формуватися стиль лідерства (демократичний чи авторитарний), складається своєрідний нормативно-поведінковий кодекс (“цехова” ідеологія і мораль, типи поведінки, механізми прийняття рішень);

2) лідерство на рівні громадсько-політичних рухів, що виникають на основі прагнень до влади певних соціальних верств. У цьому випадку затребуваність політичного лідерства випливає не з вузькогрупових інтересів чи спільності функціональних обов’язків, а з потреб, продиктованих однаковим соціальним статусом послідовників. Особисті якості лідера мають важливе значення, але оцінюються як засіб реалізації прагматичних інтересів частини населення. Образ лідера перетворюється на образ надії, стає атрибутом громадської думки і суспільної моралі. Залежно від того, якою мірою реальна особа спроможна бути схожою на свій образ, посилюються чи послаблюються її можливості здійснювати функції політичного лідерства. Значимість лідерства в громадсько-політичних рухах зростає в період їхнього зародження, коли визначаються основна мета і завдання, а також під час виборчих кампаній та в умовах опозиційної діяльності;

3) лідерство на рівні суспільства (як соціальний інститут). Політичне лідерство на цьому рівні постає як одна з найсуттєвіших ознак політичної системи, спосіб організації влади в межах усієї країни. Зовнішній образ влади складається з персоніфікованих портретів політиків, але по суті його контури і характер визначаються загальним рівнем політичної культури конкретного суспільства. Особливої ваги набувають реальні результати діяльності влади, які можуть або підтвердити існування в суспільстві явища політичного лідерства за його основними ознаками, або девальвувати це поняття в суспільній свідомості до небезпечного рівня.

2. Політичний лідер: його властивості та функції

Політичне лідерство, як і будь-яке інше, завжди асоціюється з окремим індивідом, хоча в політологічній термінології це поняття іноді служить і для характеристики позицій тих чи інших політичних сил, партій у конкретних подіях політичного процесу, наприклад, в електоральних кампаніях.

Політичний лідерце персоніфікований суб‘єкт політики, авторитетна особа, яка здатна впливати на інших людей з метою інтегрування їхньої діяльності, спрямованої на досягнення спільної мети та задоволення сумісних інтересів у політиці.

Авторитет політичного лідера має два основних джерела: 1) його особистісні якості, які оцінюються іншими людьми як певний “еталон”, взірець для наслідування. Носій таких якостей виглядає в очах свого оточення дуже корисною для усієї спільноти людиною, відбувається процес психологічної ідеалізації лідера; 2) визнане іншими людьми право приймати найбільш важливі для інтересів групи рішення. Таке право лідер завойовує своєю здатністю формулювати внутрішньогрупові цінності та згуртовувати інших для досягнення колективної мети.

Отже, якщо за основними ознаками особа відповідає поняттю політичний лідер, то вона має демонструвати такі властивості (уміння):

– здатність усвідомити об’єктивні й суб’єктивні потреби групи, спільноти та інтегрувати їх у чіткий план спільних дій;

– уміння знайти достатні та оптимальні в конкретних політичних обставинах ресурси для впливу на поведінку свого оточення;

– виявляти тактичне й стратегічне мислення, поєднувати інтереси свого оточення з об’єктивними потребами суспільного розвитку, ціннісними орієнтаціями усього суспільства;

– точно оцінювати та прогнозувати політичну ситуацію і відповідно до цього розраховувати можливості своїх послідовників, знаходити правильне вирішення проблем з урахуванням взаємодії з іншими політичними силами;

– рішуче, сміливо і прагматично діяти в кризові моменти політичного процесу;

– бути впевненим у своїх силах, досягати позитивного результату відповідно до намічених планів;

– закріплювати в свідомості інших людей власний образ “лідера-переможця”, і навіть у разі деякого неуспіху уміти довести його випадковість та залишитися й надалі джерелом оптимізму для своїх послідовників;

– створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти, дотримуватися суспільно ціннісних норм поведінки.

Із сутності політичного лідера бути на чолі процесів, що пов’язані з відносинами політичної влади, випливають численні функції, які повинен здійснювати лідер. Зміст і пріоритетність таких функцій залежить від багатьох чинників: мети політичної діяльності, конкретної політичної та соціально-економічної ситуації, форми правління і політичного режиму, особливостей політико-правової культури населення, соціального рівня, на якому здійснюється лідерство, індивідуальних рис лідера і т. ін.

Неможливо навести вичерпний перелік та однозначні назви функцій політичного лідерства. Основні з них такі: представницька, аналітична (діагностична), новаторська (програмна), мобілізаційна (організаторська), комунікативна, інтеграційна (координаційна), арбітражна тощо.

Для поглибленого вивчення явища політичного лідерства важливе значення має усвідомлення відмінностей між політичним лідером, політичним керівником та політичним вождем.

Політичний керівник – особа, що виконує певні управлінські функції, – може володіти, а може й не володіти якостями політичного лідера, в той час як лідерство неодмінно включає в себе й керівництво. Статус керівника – це посада, на яку людину було призначено або обрано. Діяльність такої особи чітко регламентована службовими правами і обов’язками, зафіксованими в офіційних нормативних документах. Повноваження керівника, засоби і межі його впливу на інших людей залишаються незмінними за будь-яких обставин, поки даний керівник перебуває на своїй посаді. Авторитет лідера – величина перемінна, але нерідко авторитет відіграє значно сильнішу мобілізуючу роль, ніж формальні розпорядження і накази офіційного керівництва. Оточення керівника називається “підлеглі”, а оточення лідера – “послідовники”, “соратники”. Компетентне, професійне керівництво є однією з домінантних передумов формування політичного лідерства.

Політичний вождізмце специфічний різновид політичного лідерства, тип владних відносин між особою і групою (спільнотою), оснований на особистій відданості людині, яка володіє верховною владою.

Механізм вождізму виникає і підтримується в ідеологізованих, жорстко централізованих політичних системах і функціонує у вигляді централізованої ієрархії апарату влади та “груп інтересів”, замкнутих на особистості окремого індивіда – вождя. Умовами існування і характерними рисами явища вождізму є такі:

– суспільство (народ) ототожнюється з державою і розглядається в межах ідеологічної доктрини як засіб реалізації конкретної ідеї, символом якої виступає вождь (наприклад, в Росії на зорі більшовизму ідеї “світової пролетарської революції” або у фашистській Німеччині міф про “тисячолітній рейх”);

– соціальні ролі окремих груп населення чітко визначені внаслідок дії неюридичних засобів впливу влади на суспільство (через широку систему пропаганди і агітації);

– масова ідеологізація суспільства, яка супроводжується тотальним контролем з боку спеціальних служб, унеможливлює появу диференційованих політичних інтересів різних груп населення, породжує психологію колективного конформізму та лояльності до влади;

– політична воля, доцільність мають пріоритет над формальним законом; у системі прав і обов’язків громадян домінують спеціально-дозвільні юридичні норми (за принципом заборонено все, що прямо не дозволено законом”);

– вибудовується ієрархія політико-ідеологічних авторитетів, серед яких вождь займає найвище положення. Усю піраміду владних відносин пронизує вимога особистої відданості нижчестоящих за рангом осіб вищестоящим та всіх разом – главі “клану”. За таких умов влада вождя стає безмежною і безконтрольною, будь-яка політична опозиція – неможливою, а кооптація членів правлячої еліти залежить насамперед від особистих зв’язків;

– у свідомості “ведених” вождем переважають ірраціональні механізми сприйняття та оцінювання його поведінки, що призводить до абсолютної харазматизації і атрибутизації вождя, тобто, з одного боку,  наділення його надзвичайними якостями, а з другого – зведення цих якостей у ранг найвищого “еталону”, до якого зобов’язані прагнути усі послідовники;

– вождя канонізують ще за його життя; відбувається сакралізація його діяльності (лат. sacer – священний);

– відповідно до ідеологічних канонів вождізму вождь є частиною самого народу і завжди залишається з ним; він не піднімається над масою, а органічно зливається з нею, залишаючись, однак, носієм надзвичайної політичної волі.

Ідеологія вождізму набула гіпертрофованого смислу в гітлерівській Німеччині. Тут вона виявилася в політичній філософії фюрерства (нім. der fuehrer – вождь), що грунтувалася, зокрема, на постулаті: Один народ, одна держава, один вождь. Вождістським за своєю природою був і культ особи Й. Сталіна (лат. cultus – шанування, турбота, поклоніння), “дуче” Б. Муссоліні (від лат. ducis – вождь, полководець), “великого керманича” Мао Цзедуна та інших відомих в історії очільників авторитарно-тоталітарних режимів.

Політичний вождізм у своїх крайніх формах є синонімом політичного диктаторства, оскільки в його умовах абсолютно неможливим є формування громадянського суспільства. Історія світової демократії неодноразово доводила безперспективність та згубність для суспільного поступу такого виду політичного лідерства.

3. Теорії виникнення політичного лідерства

Політика переповнена загадковими явищами. Одне з них – особа політичного лідера. Багато людей борються за політичну владу, ще більше уникають такої боротьби. Чому ж одні стають політичними лідерами, інші – ні, а третіх взагалі не цікавить лідерський статус?

Найпростіша відповідь на ці запитання може складатися з кількох аспектів: а) у суспільному житті існує величезна кількість різноманітних соціальних ролей, і політичний лідер – лише одна із них; б) різні люди мають різні інтереси і обирають свої способи їх задоволення, які не обов’язково лежать в площині політичних відносин; в) кожна людина становить собою окремий світ, індивідуальний характер, неповторну комбінацію раціональних та емоційно-психологічних якостей, вольових, прагматичних, духовних, естетичних зусиль; г) політичні лідери – це одиничні постаті, діяльність яких без свого оточення – соціальних груп і спільнот – втрачає будь-який сенс, отже існування тих людей, котрі не стали лідерами, є об’єктивно необхідним.

Отже, політичне лідерство – це лише окремий випадок у розгалуженій системі соціальних відносин, особливий їх вид, представлений у персоніфікованих формах, і щоб розгадати його таємницю необхідні зусилля фахівців з різних наук – політології, соціології, державного управління, філософії, історії, психології.

Не дивно, що існує чимало теорій, що пояснюють механізм появи політичних лідерів у широкому контексті лідерства як універсального соціокультурного явища.   с   

Теорія лідерських рис. Її основи були закладені ще Н. Макіавеллі в його праці Державець” (1613 р.). Мислитель аналізував факти реальної політики, в якій існує чимало негативних явищ – аморальність, хитрість, жорстокість, наклепи тощо. Правитель держави має діяти відповідно до політичних обставин, виявляючи різні риси свого характеру: милосердя і жорстокість, благодійність і скупість, настирливість і поступливість; “бути хитрим лисом, щоб розпізнавати гадів та не потрапити в пастку, і левом, щоб нищити вовків”. Ще одна рекомендація Н. Макіавеллі політичному лідерові: Заставляючи себе боятися, правителі, однак, не повинні викликати проти себе ненависті. Навіювати страх, не викликаючи ненависті, для них дуже вигідно...

Теорія рис основана на даних таких наук, як біологія, антропологія, психологія. Почала формуватися наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. (Ф. Гальтон, Е. Богардус). Учені досліджували, зокрема, механізм успадкування типових та несхожих якостей політичного лідера представниками монархічних династій. Наукові пошуки психологічних і соціальних рис, обов’язкових чи бажаних для лідера, продовжив американський психолог К. Берд. У 40-х рр. ХХ ст. він опублікував перелік із 79 рис, серед яких: компетентність, енергійність, гострий розум, нестандартність мислення, сила волі, ораторські здібності тощо. Зазначена теорія привернула увагу дуже важливого боку проблеми політичного лідерства, але була нездатна вирішити її повністю через те, що:

– лідер трактується в ній як суто біопсихологічне явище, зумовлене виключно людською індивідуальністю;

– переважна більшість “лідерських” якостей органічно властиві багатьом людям, котрі не є лідерами. Отже, виникає запитання: які із виявлених рис треба вважати обов’язковими, а які бажаними для лідера? Один із дослідників проблеми Г. Олпорт звернув увагу, що майже всі із 17 тис. визначень, наведених у англійських словниках для опису індивідуума, можна використати для характеристики лідера. То в яких саме рисах криється головний критерій, що вирізняє лідера з-поміж інших людей? І яким має бути їхній “мінімум”, що започатковує процес формування лідера?

– практика свідчить, що “універсальних” лідерів не буває: у кожного є свої переваги, а деякі риси, розвинуті в одних, взагалі відсутні в інших. Більше того, трапляються парадоксальні ситуації, коли носієм образу політичного лідера є людина, яка за об’єктивними ознаками (рівень інтелекту, організаторський хист) в принципі неспроможна виконувати таку роль;

– лідер – особа публічна, яка живе і діє в реальному часі. Тому через відмінності в соціальних інтересах та відповідно до вимог історичного періоду різні соціальні групи і спільноти вважають для себе цінними іноді зовсім протилежні лідерські якості: від схильності деяких політиків до ліберально-філософських роздумів про майбутнє до прагматичного авторитаризму. Отже, одна й та сама особа, яка є незаперечним лідером для одних, може сприйматися іншими людьми як абсолютно нікчемний політик.

– політичний лідер – елемент політичної системи. Він так само, як й інші її складові, залежить від дії системного закону домінування цілого над окремим. Перипетії політичного життя змінюють риси характеру лідера, одні з них зникають, інші зявляються, але не обов’язково тягне за собою втрату лідерської ролі.

Ситуативна теорія. Вона стверджує, що головне значення для політичного лідерства мають не індивідуальні якості особи, а суспільно-історична ситуація (місце, час, обставини політичної дії). Це означає, що одна й та сама особа в одних політичних умовах може стати лідером, а в інших – ні, і не лише тому, що у неї можуть виявитися сильні конкуренти, а через те, що конкретна ситуація формує соціальний запит на лідера з певним типом політичної поведінки. Лідер є “функцією ситуації”, він підкоряється обставинам. Явище лідерства – це щасливий збіг людини і часу. Справжній лідер завжди краще за інших відчуває ситуацію і знає, коли і як її можна максимально використати. Цікавий афоризм з цього приводу належить американському соціологові Ю. Дженнінгсу: Безсумнівно, якщо ситуація дозріла для Наполеона, то й Наполеон дозрів для ситуації.

Слабким місцем ситуативної теорії є те, що, доведена до крайнощів, вона недооцінює зворотний вплив лідера на ситуацію, применшує роль людської активності в політичному процесі. Незаперечним, однак, слід вважати, що лідерський досвід, набутий за певних обставин, є позитивною передумовою для лідерства і в багатьох інших ситуаціях.

Теорія домінантної ролі послідовників (конституентів). Недарма кажуть, що який народ, такі в нього й правителі. Теорія послідовників тлумачить політичне лідерство як особливий тип стосунків між особою і суспільством. Наголос ставиться на поняттях “потреби” й “інтереси” соціальних груп і спільнот. Наскільки політичний індивід здатен їх задовольнити, настільки група готова визнати його своїм лідером та легітимувати надалі його діяльність. Звісно, й за цих умов лідер виявляє у своїх діях та рішеннях самостійність, інакше втратило б смисл саме поняття лідерства. Але ця самостійність відносна, її міра залежить від інституціональних, нормативно-правових можливостей, передбачених для лідера політичною системою, а також від політичної культури суспільства, політичного режиму та від результатів діяльності лідера. Та в будь-якому разі головним залишається правило: Короля робить свита.

Роль послідовників, конституентів (це поняття характеризує більш широкий загал населення – маси виборців, суспільні настрої в цілому) особливо відчутна в демократичних суспільствах, де населення надзвичайно уважно пильнує за “іміджем” політика, постійно звіряючи його з власними критеріями. Значно гіршим варіантом може бути ситуація, коли певні політичні сили, маніпулюючи громадською свідомістю, за допомогою спеціальних технологій створюють “штучного” лідера, “політичну маріонетку”. Тоді формальним лідером стає безпринципна, безвольна людина, за діями якої буває нелегко розгледіти профілі справжніх ляльководів. Звичайно, це не йде на користь суспільству. Інша небезпека домінантної ролі послідовників полягає в ситуації, коли лідер починає надмірно апелювати до масової свідомості, “настроїв юрби”, в результаті чого він перетворюється на популіста, стає заручником психології натовпу. Як наслідок – суспільна анархія, охлократія або поява сильної руки, диктатури.

Зазначена теорія часто перестає “працювати” в ситуаціях політичного форс-мажору, кризи влади чи в інших нестандартних обставинах, коли лідер може вчинити дії, несподівані для його послідовників, що йдуть врозріз із їхніми інтересами. У такому разі він або втрачає лідерство взагалі, або стає лідером інших соціальних груп.

Теорія соціально-економічних детермінант (марксистська). К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін у своїх працях неодноразово зверталися до питання про роль особи  в історії. Вони завжди підкреслювали залежність діяльності політичних лідерів від об’єктивних, матеріальних умов життя суспільства. Зокрема, В. Ленін ще наприкінці ХІХ ст. гостро критикував теорію “критично мислячих особистостей”, яка була популярною серед деякої частини тодішньої ліберально налаштованої російської інтелігенції. Відповідно до постулатів зазначеної теорії “справжні особистості”, “герої” повністю домінують над “масою”, “натовпом” і лише вони своєю волею спрямовують хід історії. Натомість марксисти доводили, що політичне лідерство детерміноване в першу чергу соціально-класовими процесами. Поява видатних політичних особистостей викликана історичною необхідністю, в основі якої лежать соціально-матеріальні інтереси певних класів, тобто політичний лідер – це насамперед виразник потреб конкретних суспільних груп і верств у сфері матеріального виробництва. Політичного лідера висуває соціальний клас, тому політика – це воля панівного класу, зведена в закон.

Марксистська теорія залишається актуальною й дотепер. Однак у сучасних економічно й політично розвинутих суспільствах її не можна застосовувати прямолінійно. Зрослі матеріальні стандарти життя населення, усталені демократичні процедури формування влади та контролю над нею об’єктивно зумовлюють появу політичних лідерів, які вимушені орієнтуватися не на вузько-класові, а на загальносуспільні інтереси.

Психологічні концепції лідерства. Їх кілька, але всі вони основані на тезі, що психіка людини первина і лежить в основі індивідуальної та колективної поведінки.

Видатний австрійський психіатр і психоаналітик З. Фрейд пояснював усі психологічні мотиви людських вчинків особливою властивістю людського мозку – підсвідомим, інстинктивним прагненням до самоствердження на рівні сексуального бажання і задоволення  – лібідо (лат. libīdo – пристрасне бажання). Стосовно лідерських устремлінь, то вони з’являються як бажання позбавитися неприємного відчуття залежності від інших людей або обставин, переламати хід подій на свою користь, досягти більшого, ніж маєш. Комплекс залежності, пригніченості, нерідко зароджується ще в ранньому дитинстві і може бути достатньо сильним, перерости в стан фрустрації (лат. frustra – даремно), тобто всепоглинаюче відчуття марності зусиль,  відчаю, особистої неповноцінності. Інстинкти самозахисту змушують таких людей починати боротьбу за самоствердження і владу, яку вони в разі здобуття переживають як сексуальну насолоду, іноді на межі садистського задоволення.

Владолюбство зявляється, як правило, у людей із завищеною самооцінкою – абсолютно впевнених у собі, енергійних, ініціативних, рішучих. В окремих випадках бажання мати владу стає настільки непереборним, що починає нагадувати невротичне захворювання. На думку фахівців у галузі психіатрії, ознаки невротизму спостерігалися в Робесп’єра, Наполеона, Гітлера, Сталіна та інших авторитарних політиків. Більшість людей мають середній або занижений рівень самооцінки. Цій масі, вважав З. Фрейд, властива психологічна туга за батьком, потреба відчувати над собою владу, навіть якщо це влада тирана. Розвинутий психологічний механізм покірності також є засобом самозахисту і в деяких людей формує навіть відчуття душевного спокою, а в політичних відносинах – конформістський, гіпертрофовано лояльний до влади тип політичної поведінки.

Також на психологічній основі побудований ідеал політичного лідера як “надлюдини” німецького філософа і письменника Ф. Ніцше (одна з теоретичних праць – “Жага влади”, опублікована в 1901 р. на основі залишених Ніцше нотаток). Він вважав, що сама людська природа є егоїстичною і владолюбною. Суспільство “запрограмовано” на появу політичних лідерів; вони бувають двох типів: “лідери натовпу” (виражають інтереси мас) і “справжні герої”, які стоять над масами. Від природи ці люди наділені особливим “творчим інстинктом”, який визначає смисл історії, власне вони є його творцями, а тому мають право діяти за межами загальноприйнятих норм моралі, етики, релігії, бо  “мораль – зброя слабких”. Самоствердження таких лідерів для суспільного поступу важливіше за долю тисяч недолюдей”.

На жаль, такі твердження Ф. Ніцше були взяті на озброєння керівниками гітлерівської Німеччини, котрі почали їх втілювати в практику тотального геноциду проти інших народів з метою завоювання світового простору для міфічної арійської раси. Добре відомо, якою трагедією для людства обернулися такі спроби і який вирок винесла історія справжнім героям фашизму.

Американський політолог і соціальний психолог Е. Фромм (1900–1980) в книзі Втеча від свободи (1941 р.) здійснив блискуче дослідження соціально-психологічних причин приходу фашистів до влади, механізму формування авторитарно-тоталітарного режиму в Німеччині 30-х рр. ХХ ст. Учений звертав увагу на небезпеку, яку таїть в собі одна з рис людського характеру – готовність сприйняти будь-яку ідеологію і будь-якого політичного вождя за обіцянку щасливого майбутнього. У людей, які тривалий час не можуть задовольнити свої матеріальні потреби, втратили життєву перспективу, перебувають у гнітючо-депресивному стані “свободи від того, що хотіли б мати” і не можуть перейти від негативної “свободи” до позитивної, виникає бажання звільнитися від свободи взагалі, від самої думки, що вона можлива, замінити “свободу відчаю” на  “твердий порядок”. Втеча індивіда “від самого себе” породжує психологічну готовність довіритися сильному лідерові, не задумуючись про майбутні наслідки такої самопожертви.

4. Типи політичних лідерів

Оскільки політичний лідер – це водночас і особа, і функція, властивості людського характеру і тип владних відносин, інституціональні й поведінкові аспекти політики, то все це створює практично безмежне поле для характеристики політичних лідерів за різноманітними ознаками і критеріями. Типологія політичного лідерства є прикладом найбільш розгалужених класифікацій, які існують в політології, такою, що по суті ніколи не мож

Серед великої кількості критеріїв і визначень найважливішими є нижченаведені.

Класичними політологи вважають типи лідерів, визначені ще М. Вебером за його класифікацією типів легітимності політичної влади:

традиційний лідер – його авторитет оснований на вірі послідовників і підлеглих у силу і святість традиційної, звичної форми правління та політичного режиму, які він символізує своєю владою;

харизматичний лідер – неординарна, винятково обдарована особистість. Віра людей у видатні здібності такого лідера прирівнює його діяльність до ролі месії в житті суспільства. Перелік представників такої категорії лідерів (не лише у вузько-політичному розумінні) М. Вебер відкривав іменами Будди, Христа, Магомета, О. Македонського, Ю. Цезаря, Наполеона). Тип лідерів-харизматиків учений поділяв на три групи: лідер-герой; лідер-антигерой; лідер-містична особа. Історія багатьох народів дійсно здає чимало видатних особистостей, і це загалом позитивне явище, але нерідко феномен харизми створюють не реальні якості людини, а бажання мас бачити їх. Влучно з цього приводу висловився К. Маркс: “Міфологічна сила народної фантазії в усі часи виявлялася у винайденні великих людей” (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 14. – С. 690);

раціонально-легальний лідер – він зявляється в процесі здійснення законодавчо визначених процедур – внаслідок виборів або призначення на посаду. Визнання його лідерської ролі базується на переконаності громадян у законності й раціональності існуючих порядків, професіоналізмі правлячої еліти. Однак поняття раціоналізму лідерства даного типу не завжди формується самою громадською думкою. Воно є атрибутом офіційної ідеології тоталітарних і авторитарних режимів, коли лідер за посадою виступає як агент певної державної функції, раціональної не з погляду суспільства, а відповідно до інтересів правлячої сили, котра будь-що намагається зберегти вигідні для себе особливості політичної системи (наприклад, комуністично-партійна пропаганда в СРСР повсякчас переконувала радянське суспільство в раціональності перебування Генеральних секретарів ЦК КПРС в статусі незмінних політичних лідерів усієї 260-мільйонної держави (за даними всесоюзного перепису населення на січень 1979 р. в СРСР нараховувалося 262,4 млн. громадян. Кількість членів КПРС в останній період її існування – на рубежі 1980 – 90-х рр. –становила 19 млн., тобто трохи більше 7% населення країни).

За стилем діяльності виділяють такі типи політичних лідерів:

цезаристський (за ім’ям давньоримського імператора Юлія Цезаря). Він характеризується всією повнотою влади, величезним впливом на оточення;

популістський: вказує на тісний зв’язок між лідером і народом. Але в сучасних умовах сприймається як негативне явище, оскільки його основою є політична демагогія (пустопорожня фразеологія та обіцянки), а в арсенал методів входять: постійна апеляція до “простого” народу з проханням про підтримку в боротьбі з політичними суперниками, які начебто діють всупереч народним інтересам; пропозиції легких і швидких способів вирішення складних питань соціального й політичного життя; звернення не до розуму, а до психології, емоційних настроїв суспільства. Часто цьому сприяє навішування образливих ярликів на своїх політичних конкурентів тощо. Популіст, як правило, – нещирий або обмежений у своїх здібностях політик;

авторитарний (директивний). Для нього характерним є егоцентризм під час прийняття рішення, однозначність позиції, жорсткість керівництва, адміністративне примушування, постійний та максимально широкий контроль за діями підлеглих. Буває ефективним у кризових ситуаціях, але в нормальних умовах небажаний, оскільки містить потенціал узурпації влади (лат. usurpo – захоплювати, заволодівати) та переростання в тоталітаризм;

демократичний (партнерський): вирізняється альтернативністю думки, повагою до інших політичних поглядів, колегіальністю під час прийняття рішень. Демократичний лідер займає позицію не над своїм оточенням. а в центрі нього. Властивий філософам на троні, але в своїх крайніх проявах межує з політичним безволлям, популізмом, втратою керованості процесами, анархізмом;

професійний. Цей стиль політичного лідерства є до певної міри умовним, узагальненим. Так, він має конкретні ознаки (раціональність, перспективність мислення, висока культура прийняття рішень, виконавська дисципліна, ефективний контроль і т. ін.), але більшість з них можуть виявлятися і в діяльності представників інших типів політичного лідерства.

Наближеною до попередньої типології є класифікація, запропонована американською дослідницею Маргарет Херманн. Тут критерієм також є стиль лідерства, але не тільки як поведінка окремої особи, а в плані взаємодії лідера і усього соціуму:

лідер-прапороносець. Це ідеолог-теоретик, організатор. Його стиль – новаторство, теоретичне обґрунтування обов’язковості кардинальних змін в окремих процесах та політичної системи в цілому. Він визначає мету та вказує напрями діяльності своїм послідовникам, організовує, веде за собою;

лідер-служитель: виступає в ролі виразника інтересів суспільства, відданого слуги народу, приймає рішення, що відповідають в першу чергу потребам його електорату;

– “лідер-комівояжер” (“торговець”): пропонує суспільству свої ідеї як специфічний “товар”, уміє переконувати, відкритий для діалогу, співвідносить політичні рішення з готовністю суспільства їх підтримати;

лідер-пожежник. Його сильними сторонами є оперативне мислення, швидкість реагування на злободенні проблеми, зате іноді не вистачає прогнозного бачення, інтуїції.

Типи лідерів також можна визначити за ставленням до існуючих порядків та способом їх перетворення:

консерватор: прибічник традиційних цінностей, допускає мінімальні зміни в існуючих порядках; діє обережно, але готовий рішуче протидіяти незадоволеним;

реформатор: ліберально налаштований; схиляється до думки більшості, та водночас дослухається до поміркованої опозиції; поєднує традиційність і новаторство; ініціює суспільні зміни, але поступові, тривалі в часі;

романтик: хворобливий демократ; нерішучий; гострі проблеми намагається або не помічати, або не наважується на їх вирішення; зручна ширма для політичних інтриганів і маніпуляторів;

революціонер: прибічник швидких і глибоких перетворень у суспільних відносинах аж до повної зміни існуючого ладу; методи діяльності – залежно від сили спротиву його планам – від помірковано-радикальних до відверто-насильницьких, репресивних; очолюють маси; знаходять історичне виправдання в періоди народної боротьби проти диктатури правлячого режиму;

фанатик: поєднання крайнього ідеалізму і абстрактного прагматизму; схильний до побудови утопічних схем розвитку суспільства, які намагається за будь-яку ціну втілити в життя.

Інші типології політичних лідерів побудовані за принципом протиставлення: лідери формальні і неформальні; владарюючі – опозиційні; універсальні – ситуаційні; конструктивні (функціональні) – деструктивні (дисфункціональні) тощо.

Типи політичних лідерів визначають навіть за особливостями темпераменту (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік) та психічними відхилення від норми, які можуть впливати на політичну поведінку: шизоїд ний, параноїдальний, істероїдний і т. ін.Бувають також лідери групові, регіональні, загальнонаціональні.

Стосовно загальнонаціонального лідерства, то воно має свою специфіку:

1) як правило, такий лідер має найвищий рівень легітимності. Однак він завжди перебуває на певній дистанції від своїх конституентів, його спілкування з ними опосередковане нижчими управлінськими структурами, офіційними документами, засобами масової інформації. Від цього не в останню чергу залежить, наскільки реальний політик відповідає своєму образу, що існує в суспільній свідомості;

2) загальнонаціональне лідерство передбачає багатовекторність внутрішньої політики, оскільки має враховувати інтереси різних соціальних груп;

3) загальнонаціональний лідер – це провідний гравець в дуже великій політичній команді. Його функції складаються із зусиль багатьох професійних політиків і державних службовців (партійних соратників, консультантів, помічників, експертів, референтів). Часто він лише символізує певний механізм влади, який функціонує за законами політичної системи, незалежно від його особистої позиції;

4) загальнонаціональний лідер має найвищі повноваження в державі, але його поведінка регламентована значно більшою кількістю правових норм, ніж будь-якого іншого політика. Як ніхто інший він має діяти обережно і виважено, бути справжнім гарантом політичної стабільності та правопорядку.

Наведені типології не вичерпують всієї багатоманітності виявів політичного лідерства. Вони лише підкреслюють масштаби і складність цього явища.

Тема 10. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ІДЕОЛОГІЯ

1. Політична свідомість як форма суспільної свідомості: поняття та структура.

2. Функції, види, рівні та форми політичної свідомості.

3. Політична ідеологія: поняття, походження, сутність.

4. Структура,  функції, класифікація політичної ідеології.

1. Політична свідомість як форма суспільної свідомості: поняття та структура

Свідомість є унікальною властивістю людини. Це – вища, притаманна лише людині (людському мозкові як високоорганізований матерії), форма відображення й оцінки об’єктивної реальності. Людина, особистість, володіючи індивідуальними якостями, формується в системі суспільних відносин. Вона засвоює власний та колективний соціальний досвід, що накопичується упродовж життя багатьох поколінь і трансформується в конкретно-історичних умовах і ситуаціях. Так виникає явище суспільної свідомості. Суспільна свідомість  це відображення суспільного буття в різноманітних матеріальних і духовних формах: мові, науці, мистецтві, праві, релігії, моралі, народній творчості, міфології, ідеології, соціальних нормах та поглядах, носіями яких виступають соціальні спільноти, класи, етноси, народи, людство в цілому.

Політична свідомість являє собою одну з основних форм суспільної свідомості. Це – відображення політичної сфери життя суспільства в політичних знаннях, уявленнях, ідеях, теоріях, оцінках, переконаннях, настроях та почуттях суб’єктів політики. 

Таким чином, у політичній свідомості виявляється суб’єктивний бік політики. Можна сказати, що це – суб’єктивний образ політичної системи. Поряд з політичними цінностями, інтересами, нормами політична свідомість служить одним з важливих елементів поняття “зміст політики”. Але попри вторинність свого походження вона не є лише пасивним відображенням політичного буття. Політична свідомість здатна чинити зворотний вплив на політичну дійсність, певною мірою випереджати практику, прогнозувати, спрямовувати суспільно-політичні процеси. Від характеру і рівня розвиненості політичної свідомості, від того, зокрема, наскільки правильно чи ілюзорно суб’єкт сприймає політичну реальність, залежить його політична поведінка і в цілому політична культура. Це – основоположний компонент політичної культури.

Політична свідомість особи формується в ході політичної соціалізації. Її джерелами виступають сімейне та соціальне походження і оточення індивіда, матеріальні і духовні умови життя, освіта, офіційна й неофіційна політична інформація, зміст суспільно-політичних процесів, діяльності влади, особистий досвід участі в політиці та ін.

Політична свідомість взаємодіє з іншими формами суспільної свідомості: економічними поглядами, правовими теоріями і нормами, філософськими вченнями, моральними концепціями, естетичними цінностями, художньо-образним світосприйняттям, релігійними віруваннями.

Теоретичними дослідженнями феномену політичної свідомості, крім політології, займаються різні науки: філософія розглядає політичну свідомість з широких світоглядних позицій, в категоріях загальноцивілізаційних норм і цінностей; соціологія досліджує характерні риси політичної свідомості на прикладі різноманітних соціальних спільнот і груп, зокрема їхнє ставлення до тих чи інших ідеологічних концепцій: ліберальних, консервативних, реформістських, радикальних тощо; психологія аналізує зв’язок між змістом політичної свідомості індивідів і груп та механізмами людської психіки, що визначають різноманітні форми чуттєво-емоційних реакцій на політичну дійсність.

Правова наука вивчає таку специфічну форму суспільної свідомості як правосвідомість, що являє собою систему відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль в житті людини і суспільства. Між політичною свідомістю і правосвідомістю існує тісний діалектичний зв’язок – ці дві форми суспільної свідомості деякою мірою охоплюють одна одну: правосвідомість певним чином відображає політичні процеси і ситуації, що існують у суспільстві, а політична свідомість неодмінно включає в себе потребу і обов’язок кожного громадянина правової держави і суб’єкта політики дотримуватися юридичних, насамперед конституційних, норм.

Структура політичної свідомості по-різному висвітлюється в політичній науці, що відображає складність, багатоаспектність цього явища: одні дослідники виділяють у ньому два, інші – три основних блоки елементів. До того ж їх по-різному називають: “мотиваційний”, “пізнавальний” або “політико-психологічний”, “політико-ідеологічний”, “політико-дійовий” (“поведінковий”) тощо. Узагальнивши існуючі погляди, доцільно вважати, що поняття “політична свідомість” утворюють такі основні компоненти: 1) політичні знання і мислення; 2) політична ідеологія; 3) політична психологія.

Перший (гносеологічний) компонент охоплює поточну і систематизовану політичну інформацію, соціологічні емпіричні дані, уявлення про хід і характер суспільно-політичних процесів, науково-теоретичні узагальнення політичного досвіду і т. ін. Специфікою політичних знань є те, що вони формуються не просто на основі жорсткої констатації певної суми фактів, а й в ході оперативного осмислення величезної за обсягом, часто-густо суперечливої інформації, яка нерідко проходить крізь призму ідеологічної упередженості, – наслідком цього, крім обґрунтованих висновків, можуть стати спотворені тлумачення фактів чи помилкові припущення. Таким чином, політичні знання мають різний ступінь відповідності реальному стану речей. До певної міри їм властивий характер імовірно-можливого, прогнозного бачення розвитку подій.

Другий (ідеологічний) компонент політичної свідомості включає поняття політичних ідей, цінностей, ідеалів, принципів тощо. Він безпосередньо пов’язаний із світоглядними, філософськими уявленнями, системою соціально-економічних, культурно-духовних, моральних цінностей. Ідеологічний компонент політичної свідомості може відображати різні світоглядні позиції людини: матеріалістичні, ідеалістичні, космологічні, релігійні, гуманістичні, класові, націоналістичні тощо.

Третій (психологічний) компонент політичної свідомості – це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, очікувань, переконань, особливих рис характеру, менталітету індивідів та соціальних спільнот, що відображають їхні політичні потреби й інтереси. У цьому компонентові політичної свідомості перетинаються індивідуальні й колективні, егоїстичні й суспільно значущі, раціональні та ірраціональні мотиви – від їх комбінацій безпосередньо залежить тип поведінки політичних суб’єктів. Психологічними засобами політичної свідомості людина демонструє своє ставлення до явищ і фактів політики: згоду, байдужість, співчуття, агресивність, стриманість тощо.

2. Функції, види, рівні та форми політичної свідомості

Роль політичної свідомості достатньо велика. Вона виконує низку важливих функцій, що характеризують властивості як її самої, так і в цілому політики й політичної культури. До основних функцій політичної свідомості належать:

пізнавально-інформаційна. Громадянин як учасник політики відчуває потребу зробити не лише самостійний, а й правильний політичний вибір. Для цього він має спиратися на максимально точну і повну інформацію, що стосується функціонування політичної системи. Політична свідомість стимулює людину до отримання нових, достовірних політичних знань аби правильно орієнтуватися в процесах суспільного життя;

оціночна. Оволодіваючи політичною інформацією, людина її систематизує, аналізує, оцінює з погляду правдивості та корисності, тобто засвоює усвідомлено і на цій основі формулює власні погляди, переконання, позиції;

нормативно-регулятивна. Політична свідомість сприяє впорядкуванню поведінки політичних суб’єктів, від її рівня і спрямованості залежать конкретні форми політичної діяльності, участі чи абсентеїзму;

інтеграційна (дезінтеграційна). Політично свідомі суб’єкти, керуючись суспільно значущими цінностями і завданнями, прагнуть до подолання ідеологічних та організаційних протиріч між собою. Але якщо в суспільстві тривалий час залишаються невирішеними соціально-класові чи національні проблеми, що досягають характеру антагоністичних протиріч, то політичні суб’єкти (окремі класи, етнічні спільноти) навпаки свідомо протистоять один одному, тим самим дезинтегруючи поняття соціальної чи національної єдності;

мобілізуюча. Політично свідомі індивіди чітко розуміють свої громадянські права і обов’язки та активно їх реалізують. Політичні переконання, відчуття особистої ролі в суспільно-політичному житті та відповідальності за перебіг і результат конкретних подій спонукають їх до активних політичних дій, відкритого вираження свого ставлення до політики;

прогностична. Ця функція політичної свідомості дає змогу реально оцінити можливі перспективи розвитку політичних процесів.

Виділяють також виховну, комунікативну та інші функції політичної свідомості.

Класифікувати політичну свідомість можна за видами, рівнями та формами.

У соціологічному розумінні, залежно від суб’єкта (носія) політичної свідомості, виокремлюють такі її види:

індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожної окремої особи як учасника політичного процесу. Формується на основі політичних знань, цінностей, психологічних особливостей індивіда. Є наслідком політичної соціалізації особи упродовж усього її життя, тому на різних стадіях життєвого циклу людини може еволюціонувати, наповнюватися різним змістом, змінювати спрямування;

групова політична свідомість – це сукупність узагальнених політичних знань, уявлень, переконань та почуттів певних соціальних груп, спільнот, об’єднань, як-от: суспільна верства, клас, етнос, вікова, професійна, територіальна група. Групова політична свідомість утворюється не внаслідок простого об’єднання індивідів у ту чи іншу групу чи формальної належності кола осіб до певної спільноти (класу, нації). Це явище передбачає, як правило, деяке нівелювання індивідуальних рис політичної свідомості, внаслідок чого відбувається об’єднання (агрегування) найважливіших групових інтересів, виробляється колективна позиція – іноді за допомогою чітких інституціональних засобів, а іноді навіть без конкретних організаційних форм, а лише за принципом: “це вірно, оскільки так думають інші”. Трапляється й навпаки: об’єктивна належність особи до певної соціальної спільноти чи групи (національність, освіта, професія тощо) не створює достатніх передумов для засвоєння нею політичної свідомості саме цієї групи, оскільки важливим завжди є механізм особистісної мотивації, індивідуальні риси характеру людини, її інтелектуальні здібності;

– масова політична свідомість. Іноді її ще називають свідомістю суспільства, оскільки ця форма політичної свідомості може означати свідомість усього чи більшості населення країни, нації, великого регіону держави чи навіть континенту. Носіями масової політичної свідомості виступають макрооб’єднання людей, що складаються з індивідів, котрі належать до різних соціальних спільнот, мають як однакові, так і протилежні інтереси. З одного боку, різниця інтересів породжує суперечності масової свідомості, а з іншого, оскільки це явище є відображенням політичного життя в цілому, то воно в той самий час опосередковано вказує на процес суспільної інтеграції. Ця подвійна природа масової свідомості створює характерну для неї властивість динамізму, здатність до швидких змін, що прямо залежить від рівня стабільності політичної системи. Масова свідомість найлегше з усіх видів політичної свідомості піддається дії багатьох чинників: конкретної історичної ситуації, соціальних потрясінь та ін. Вона є також найбажанішим об’єктом агітації і пропаганди з боку різних політичних  сил і партій, що прагнуть здобути підтримку широких верст суспільства.

Масова свідомість виявляється в громадській думці, що в політологічному розумінні відображає ставлення народу чи його значної частини до влади. Це сукупна позиція, оцінка, версія, погляд певної спільноти людей на конкретні події, процеси, рішення державних, політичних та громадських інституцій.

У теоретичному плані громадська думка є похідною від ідеї народного суверенітету, і в умовах демократичного режиму правління також сприймається як суверенне явище. Постійна увага до громадської думки та її врахування політичною владою свідчить про розвиток демократії, означає, що вона виступає одним з реальних елементів політичної системи суспільства та володіє можливостями впливу на хід політичних подій. Основними каналами з’ясування і вияву громадської думки є соціологічні опитування населення, референдуми, вибори, всенародні обговорення важливих суспільно-політичних проблем, збори, маніфестації підтримки і протесту, звернення населення з листами, скаргами, пропозиціями до органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації тощо. Разом з тим громадській думці властиві такі риси, як: стихійність, невизначеність, похідний характер від діяльності різних державних установ, політичних організацій, ЗМІ, залежність від цілеспрямованих політичних технологій та маніпуляцій.

Різноманіття і протиборство напрямів громадської думки є одним з регуляторів і джерел розвитку суспільних відносин.

Рівні політичній свідомості виділяють залежно від того, наскільки глибоко за її допомогою вдається проникнути в сутність політики та сформувати систематизовані, реалістичні знання і уявлення про політичну дійсність. Тобто, в даному випадку за основу класифікації беруть гносеологічний критерій – рівень політичних знань, усвідомлення змісту політичних процесів. Розрізняють чотири рівні політичної свідомості: буденний, емпіричний, теоретичний, державний.

Буденна політична свідомість – це несистематизовані, загальні уявлення про політику, що властиво більшості  населення. Вона виникає безпосередньо під впливом умов повсякденного життя, на які нашаровується політична інформація. Буденна свідомість відображає політичні явища і процеси поверхово, без компетентного аналізу їх причин і наслідків, тому характерним для неї є фрагментарність, суперечливість, нестійкість, підвищена емоційність. Така свідомість, з одного боку, через властиву їй спрощеність оцінок, упередженість, політичну пасивність багатьох громадян, є достатньо консервативною, проте з іншого (часто через загострення і невирішеність злободенних соціально-економічних питань), може спричинити дуже швидку реакцію людей на політичні події, виявити разючі зміни в суспільних настроях – наприклад, від недавнього обожнювання політичних кумирів до їх нищівної критики. Тоді й виникає необхідність кращого розуміння сутності подій, що відбуваються, відчуття більшої пізнавальної цінності політичної свідомості, потреба внести в неї навіть на буденному рівні елементи ідеологічних і теоретичних знань.

Емпірична політична свідомість. Вона тісно пов’язана з буденною свідомістю, має багато спільних з нею рис, однак своїм джерелом має не лише повсякденне життя індивідів та соціальних спільнот, але й їхній практичний досвід участі в політиці. На емпіричному рівні свідомості чіткіше віддзеркалюються результати політичних процесів, виявляються наслідки апробації певних типів і форм політичної поведінки.

Теоретична (наукова) політична свідомість – формується на основі системних знань про політику, спеціальних досліджень політичних явищ і процесів, узагальнень великих масивів фактичного матеріалу. На цьому рівні свідомості з’являється розуміння закономірностей політичного життя – об’єктивних причин і тенденцій розвитку політичних процесів та можливість передбачення їхніх наслідків. Свідомістю людини, яка знається на теорії політики, важко маніпулювати. Усвідомлення політики з наукових позицій дає змогу формулювати та вирішувати тактичні й стратегічні цілі і завдання, визначати оптимальні засоби, методи й терміни досягнення політичної мети, корегувати політику з урахуванням даних практичного досвіду. Теоретична політична свідомість виявляється в суспільно-політичні ідеях, концепціях, теоріях. Вона властива насамперед науковцям – політологам, соціологам, правникам, філософам, а також є передумовою (хоча й не завжди) ідеологічної діяльності.

Державна політична свідомість. Вона формується на рівні правлячої політичної еліти і відображає як суспільно значущі, так і вузькокорпоративні інтереси і потреби, взаємодії, конфлікти і компроміси у вищих органах влади. Державний рівень політичної свідомості має офіційний характер та виявляється в різних типах політичних режимів. Його матеріальними формами виступають конституції, закони, державні програми розвитку різноманітних сфер суспільного життя. Оптимальним станом державної політичної свідомості є максимально можлива наявність в ній елементів науково-теоретичної свідомості, яка живиться даними з багатьох галузей соціально-гуманітарних і природничих знань.

За характером походження політична свідомість існує в двох формах – як масова і спеціалізована. Перша виникає природним шляхом і охоплює широке коло ідей, поглядів, цінностей, властивих різноманітним суб’єктам політики. Друга (спеціалізована) форма політичної свідомості – це продукт цілеспрямованої діяльності органів влади, політичних партій, ідеологічних центрів тощо, результат здійснення спеціальних зусиль з метою впливу на певні спільноти, групи, класи. Спеціалізована свідомість вирізняється ідеологічною однорідністю, конкретними орієнтаціями і настановами.

3. Політична ідеологія: поняття, походження, сутність

Термін “ідеологія” походить від двох грецьких слів: “idea” – поняття і “logos” – вчення, думка. Сучасна наука пов’язує ідеологію багатьма сферами суспільного життя – політикою, наукою, філософією, правом, релігією, мораллю, естетикою тощо – тобто з усіма тими реаліями буття людини, де складається певна система поглядів, ідей та уявлень, що відображають найважливіші засади матеріальної і духовної культури суспільства в цілому та його окремих груп, історичний досвід, вказують на характер взаємовідносин між людьми, їх ставлення до навколишньої дійсності – схильність до традицій чи прагнення до змін.

Таким чином, ідеологія не завжди передбачає зв’язок з політикою, однак політика не існує без ідеології. Політична ідеологія являє собою стрижневий компонент політичної свідомості. Це – сукупність систематизованих, концептуально оформлених поглядів, ідей, уявлень, що є результатом осмислення та специфічного розуміння політичної і соціальної дійсності певною суспільною групою відповідно до її статусу, інтересів і цілей. Соціальні спільноти, маси безпосередньо не створюють ідеології – їхні інтереси, потреби і настрої слугують лише необхідною основою для її формування. Ідеологію виробляють найбільш переконані й активні представники класу, соціальної групи (або суб’єкти, що перейшли на їхні позиції) – теоретики, політичні лідери, учені.

Більшість дослідників дотримується думки, що політична ідеологія почала складатися ще в ранньокласовому суспільстві із зародженням соціальної нерівності та появою публічної влади. Тоді вона була невіддільною від релігійних вірувань і загальнофілософського знання. Першими ідеологами були служителі релігійних культів, філософи, правителі. Давньогрецький філософ Платон прагнув створити модель “ідеальної держави”. Ідеологія практично не була диференційованою за соціальною ознакою, хоча й вказувала на існування в суспільстві різних груп людей; вона загалом оперувала універсальними ідеалістичними категоріями, як-от: “бог”, “душа”, “добро”, “зло”, “вічність”, “доля” і т. ін.

У епоху Відродження (XIVXVI ст.) розвиток політичної ідеології був стимульований загальним процесом гуманізації суспільної свідомості, поступовим вивільненням її з-під тотальної влади релігії і церкви. Ідеологи Реформації (перша половина XVI ст.) – М. Лютер, Т. Мюнцер, Ж. Кальвін – орієнтували громадську думку на пріоритети світської влади, незалежність держави від церкви, прагматизм і доцільність у суспільних стосунках. Італієць Н. Макіавеллі обґрунтував самостійність політичної сфери і тлумачив політичні ідеї як знаряддя “духовного княжіння” в боротьбі за владу та в її здійсненні. Т. Мор і Т. Кампанелла стали творцями ідеології утопічного соціалізму, змалювавши в своїх знаменитих працях “Утопія” і “Місто Сонця” моделі майбутніх безкласових, соціально і політично безконфліктних суспільств.

У XVII ст. (початок Нового часу) зявилися  і надовго запанували в наукових колах і суспільній свідомості теорії природного права та суспільного договору(Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк). Згодом сформувалися такі впливові й по сьогоднішній день ідеології, як ліберальна (Дж. Локк) і консервативна (Е. Берк). Їх поява і проти боярство знаменували початок серйозного вибору суспільством шляхів свого історичного розвитку відповідно до альтернатив реформаторства, революційності чи традиціоналізму.

Друга половина XVIII ст. збагатила прогресивну політичну думку ідеями “розподілу влад”, “правової держави” (Ш.-Л. де Монтеск’є), “народного суверенітету” Ж.-Ж. Руссо). Ідеологія Просвітництва, батьківщиною якої була Франція, стала живильним джерелом для Великої французької революції 1789–1794 рр. та її гасел “свободи”, “рівності” і “братерства”. Мислителі тієї пори намагалися теоретично обґрунтувати ідею прогресивних змін у суспільстві за допомогою раціонально визначених цілей і засобів.

Мабуть, не дивно, що саме наприкінці XVIII ст. й з’явилося поняття “ідеологія”, яке ввів до наукового обігу французький учений-філософ та економіст Антуан-Дестют де Трасі (1754–1836), що належав до так званої “групи ідеології” періоду Французької революції. У 1796 р. він виступив з доповіддю “Проект ідеології”, а в 1801–1815 рр. вийшли чотири томи його праці “Елементи ідеології”, де учений розглядав ідеологію з позицій загальної методології науки, власне як “науку про ідеї”, “теорію ідей”, предметом якої слід було вважати закони людського мислення, що породжує ідеї на основі чуттєвого сприйняття людиною навколишньої дійсності. На думку де Трасі, ідеологія володіє універсальною здатністю виробляти найважливіші засади суспільної етики й моралі та політичної діяльності. Однак ці погляди зазнали різкої критики з боку імператора Франції Наполеона I Бонапарта (1804–1814 і 1815), котрий надав поняттю “ідеологія” принизливого значення, звинувативши “ідеологів” – однодумців де Трасі – у відірваності від реального життя, безплідній пропаганді абстрактних принципів.

XIX і більша частина XX ст. були часом гострих науково-теоретичних і політичних суперечок стосовно сутності політичної ідеології, причин її виникнення, етапах розвитку та ролі в житті суспільства.

Важливий внесок у розвиток теорії ідеології зробили в середині