48174

Правознавство. Курс лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Курс лекцій МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ БІЗНЕСКОЛЕДЖ Н. Основи Конституційного права України 30 4. Загальна характеристика Конституції України її місце в системі законодавства 30 4. Громадянство України як один із інститутів конституційного права 32 4.

Украинкский

2013-12-07

1.38 MB

42 чел.

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ БІЗНЕС КОЛЕДЖ

Правознавство. Курс лекцій

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ БІЗНЕС-КОЛЕДЖ

Н. Я. Назарчук

ПРАВОЗНАВСТВО

Курс лекцій

Черкаси - 2006


Видання здійснено за фінансової підтримки громадської

організації „Рада батьків Черкащини”

УДК 340(075)                 Розповсюдження та тиражування

Рекомендовано до друку рішенням              без офіційного дозволу ЧДБК

методичної ради Черкаського               заборонено

державного бізнес-коледжу

Протокол № 13 від 25 березня 2005 р.

Укладач: Назарчук Н. Я.

Правознавство. Курс лекцій

Черкаси, 2006. – 132 с.

Рецензент: Іваненко І. В. (кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедрою права та юридичним відділенням ЧНУ ім. Б. Хмельницького)

Навчальне видання містить основні теоретичні положення з курсу теорії держави і права, конституційного та окремих галузей права, завдання для індивідуальної роботи, запитання для самоперевірки знань.

Розраховано на студентів  вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації.

 

Затверджено на засіданні циклової

комісії загальноосвітніх та гуманітарних дисциплін          

Протокол № 8 від 18 березня 2005 року.                  © Н. Я. Назарчук, 2006


З М І С Т

Вступ                 5

Лекція 1. Основи теорії держави             6

  1.  Основні теорії походження держави і права          6
    1.  Поняття та ознаки держави             7
    2.  Функції держави              8
    3.  Форми держави              8
    4.  Поняття та ознаки правової держави         10

Лекція 2. Основи теорії права. Правовідносини         11

2.1. Поняття та ознаки права           11

2.2. Правові норми – особливий вид соціальних норм       12

2.3. Функції права            14

2.4. Джерела (форми права)           14

2.5. Система права та система законодавства         17

2.6. Поняття та структура правовідносин         21

Лекція 3. Основи правової поведінки. Правопорушення і

юридична відповідальність            23

3.1. Законність, правопорядок та державна дисципліна       23

3.2. Правосвідомість і правова культура         24

3.3. Поняття, причини і види правопорушень        26

3.4. Поняття, види, підстави та цілі юридичної відповідальності      27

Лекція 4. Основи Конституційного права України        30

4.1. Загальна характеристика Конституції України,

     її місце в системі законодавства          30

4.2. Загальні засади конституційного ладу в Україні       31

4.3. Громадянство України як один із інститутів конституційного права     32

4.4. Конституційні права, свободи  та обов’язки громадян України     33

4.5. Загальна характеристика системи органів державної влади      36

4.6. Народовладдя в Україні та форми його здійснення       46

Лекція 5. Основи Цивільного права          50

5.1. Загальна характеристика цивільного законодавства. Цивільний

      кодекс України            50

5.2. Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин       51

5.3. Поняття, форми власності в Україні. Захист власності       53

5.4. Поняття зобов’язання, підстави його виникнення та припинення,

     засоби забезпечення виконання. Цивільно-правові договори      55

5.5. Спадкування за цивільним правом         57

5.6. Цивільно-правова відповідальність         60

Лекція 6. Основи трудового права України         63

6.1. Поняття трудового права, його джерела. Місце Кодексу законів

      про працю в системі трудового права України        63

6.2. Колективний і трудовий договори         64

6.3. Підстави припинення трудового договору        67

6.4. Робочий час, час відпочинку          70

6.5. Трудова дисципліна. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність    74

Лекція 7. Основи кримінального та адміністративного права України     79

7.1. Загальна характеристика Кримінального кодексу України      79

7.2. Поняття злочину, його ознаки. Склад злочину        80

7.3. Кримінальна відповідальність та види покарань за

      кримінальним законодавством          82

7.4. Обставини, що виключають злочинність діяння       87

7.5. Система і джерела адміністративного права        90

7.6. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень     91

Лекція 8. Основи сімейного та житлового права України       94

8.1. Сім’я та шлюб за сімейним законодавством        94

8.2. Права та обов’язки подружжя          97

8.3. Взаємні права та обов’язки батьків та дітей        99

8.4. Загальна характеристика житлового законодавства України    102

8.5. Договір найму житлового приміщення       104

Лекція 9. Правоохоронна і правозахисна діяльність      107

9.1. Поняття судової влади та її завдання. Законодавство про

      судоустрій та судочинство         107

9.2. Правоохоронні органи         111

9.3. Правозахисні органи України. Нотаріат       116

Додатки            119

Про автора            131


Вступ

У період становлення правової держави в Україні важливим є формування вищого рівня правосвідомості та правової культури громадян. Велике значення набувають правове виховання і правова освіта. Без глибоких знань прав, свобод чинного законодавства еволюційний розвиток жодного суспільства не відбувається. Розуміння основ  різних галузей права – необхідна умова життєдіяльності кожного громадянина України.

Підготовлений курс лекцій з правознавства базується на чинному законодавстві України, останніх літературних джерелах юридичного профілю.  Він містить основні положення теорії держави і права, основи таких галузей права, як конституційне, цивільне, трудове, сімейне, житлове, адміністративне, кримінальне, а також чинної системи правоохоронних та правозахисних органів.

Дане навчальне видання для кращого розуміння містить таблиці, запитання для самоперевірки знань, що сприяють розвитку навичок самостійної роботи студентів.


Лекція 1.
Основи теорії держави

1.1. Основні теорії походження держави і права

1.2. Поняття держави та її ознаки

1.3. Характеристика внутрішніх і зовнішніх функцій держави

1.4. Форми держави

  1.   Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави

Реферати

  1.  Основні сучасні концепції держави
  2.  Особливості формування державно-правових інститутів у різних народів
  3.  Співвідношення і взаємодія держави і особи

Рекомендована література

  1.   Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996. – 13 липня. – 56 c.
  2.   Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права. – К., 1997. – С. 19-29, 59-98.
  3.   Копейчиков В. В. Правознавство. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 6-73.
  4.   Основи держави і права: Навч. посібн. /Під ред. Колодія А. М., Олійника А. Ю. – К.: Либідь, 1997. – С. 15-25.
  5.   Основи правознавства: Навч. посібн. /За ред С. В. Ківалова, М. П. Орзіх. – К.: Т-во “Знання”, 2000. – С. 32-49.
  6.   Правознавство: Навч. посіб. /Т. В. Варфоломієва, В. П. Пастухов. – К.: Знання-Прес, 2001. – С. 21-40.

  1.  Основні теорії походження держави і права

Держава і право існували не завжди. Про їх походження існує немало теорій, які по-різному трактують причини виникнення держави і права.

Основні теорії походження держави і права:

  •  теологічна (релігійна) теорія. Фома Аквінський (1225-1274) пояснює походження держави та права божественною волею, спираючись на Біблію, він обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує будь-які реакційні держави; будь-яке посягання на державу приречене на невдачу;
    •  патріархальна теорія. Арістотель, Р. Фільмер, М. Драгоманов пов’язують виникнення держави з історичним процесом росту сім’ї, об’єднанням родів у племена, племен у державу. Державна влада є продовженням батьківської (патріархальної) влади, яку здійснює у державі монарх;
    •  договірна теорія походження держави і права. Г. Грацій, Б. Спіноза, Ж. Ж.Руссо,    Д. Локк, Т. Гоббс, Д. Дідро, О.Радищев вважали, що держава – результат згоди, досягнутої між правителями і населенням певної території з метою забезпечення порядку і організації суспільного життя;
    •  теорія завоювання. К. Каутський, Л. Гумилович, Є. Дюрінг вважали, що держава виникає внаслідок завоювання одних народів іншими; держава є тією силою, що утворюється завойовниками для утримання в покорі завойованих народів і зміцнення повної влади над переможеними;
    •  органічна теорія. Г. Спенсер вважав, що держава, подібно біологічному організму, народжується, розвивається, старіє і відмирає; має своє політичне тіло – руки, ноги, голову, внутрішні органи, що виконують певні функції;
    •  психологічна теорія. Л. Петражицький, Г. Тард походження держави і права пояснювали властивостями людської психіки, необхідністю одних владарювати, а інших – підкорятися, усвідомленням залежності від видатної особистості. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, а тому потребує постійного керівництва;
    •  технократична теорія. Л. Михайлівський вважав державу результатом розвитку науки і необхідністю регулювання відносин між людьми і технікою;
    •  космічна теорія. Державні інститути занесені з космосу, створені при участі позаземних істот;
    •  сакральна (харизматична) теорія. Дж. Фрезер вважав, що держава виникла внаслідок віри в божественну силу носіїв влади – вождів, царів, князів;
    •  класово-економічна теорія. К. Маркс, Ф. Енгельс, В.Ульянов (Ленін) вважали, що держава та право виникли внаслідок економічного розвитку суспільства. Суспільний поділ праці привів до появи приватної власності. Відбувається розмежування суспільства на класи, між якими виникають різноманітні суперечності, які з часом стають непримиренними.

Держава і право з’явились там і тоді, де і коли суспільство розділилось на класи з протилежними інтересами, конфлікти між якими неспроможна була врегулювати організація влади первісного суспільства. Право виникає одночасно з державою, а, отже, закономірності виникнення держави розповсюджуються і на процес права.

Право виникає шляхом:

  •  переростання первісних звичаїв, традицій, моралі в юридичні норми;
    •  правотворчої діяльності компетентних державних органів чи посадових осіб;
    •  перетворення рішень судових органів по конкретних справах у загальну форму, що стає обов’язковою при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Виникнення держави і права в різних народів відбувалося неоднаково, мало свої особливості та фактори, характерні лише певному народові.

  1.  Поняття та ознаки держави

Держава займає центральне місце в політичній системі, куди входять політичні партії, об’єднання громадян, трудові колективи, місцеве самоврядування тощо. Основні ознаки держави:

  •  територія – частина планети, на яку поширюється суверенітет держави. Є матеріальною базою держави і основою визнання її суб’єктом міжнародного права;
    •  політичний публічний характер влади – реалізується в державно-правових інститутах, відділених від населення (політична риса) і виступаючих від імені суспільства в цілому (публічність влади);
    •  суверенітет – політико-правовий стан держави, який характеризується верховенством влади та незалежністю; неподільністю або єдністю, повнотою влади; рівноправністю у зносинах;
    •  механізм влади – система органів і організацій, які створює держава для реалізації своїх функцій і завдань;
    •  власні правові норми – загальнообов’язкові правила поведінки, що розроблені й прийняті державою і нею ж охороняються;

- система податків – платежі обов’язкового характеру, що встановлюються для утримання державного апарату, виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.

  1.  Функції держави

Основні функції держави – це основні напрямки її діяльності, що відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством. Основні функції держави: внутрішні (здійснюються в межах території держави та характеризують її внутрішню політику) – економічні, соціальні, забезпечення правопорядку, духовні, екологічні, політико-правові та ін.; зовнішні (визначаються в діяльності держави на міжнародній арені, у взаємодії держави з іншими суб’єктами міжнародних відносин) – захист території, на яку розповсюджується державний суверенітет; захист миру та підтримання міжнародного правопорядку; співробітництво з іноземними державами в економічній, культурній, науково-технічній та інших сферах.

Форми здійснення функцій держави.

Правотворча (законодавча) – діяльність спеціальних органів держави щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, що визначають основні напрями державної діяльності.

Правореалізаційна (виконавча) – конкретизація та виконання нормативно-правових актів, а також практична діяльність державних структур щодо реалізації своїх повноважень.

Правоохоронна (судова) – діяльність органів та організацій щодо створення необхідних умов для дотримання законного виконання функцій держави, а також застосування форм юридичної відповідальності у випадку невиконання законних повноважень чи порушення прав та свобод особи в процесі їхньої реалізації.

  1.  Форми держави

Основними елементами, що визначають порядок організації та здійснення державної влади (тобто форму держави) є: форма правління, форма державного устрою та форма політичного режиму. Форма державного правління – така організація верховної влади в державі, котра вказує на структуру вищих органів державної влади, порядок їх створення, розподіл повноважень, принципи взаємодії з іншими органами влади, з політичними партіями, класами та іншими верствами населення.

Основні форми правління

Республіка: вища державна влада здійснюється колегіальним органом, що обирається населенням країни на певний строк.

Парламентська республіка – проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність (Фінляндія, Індія, Туреччина, Італія).

Президентська республіка. Президент обирається загальнонародним голосуванням, очолює уряд, але не може розпустити парламент. Обраний парламент тільки приймає закони, але має право накладати вето на президентські укази (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Росія).

Президентсько-парламентська республіка – присутні ознаки парламентської і президентської республіки (Україна, Франція).

Монархія – вища державна влада повністю або частково зосереджена в руках одноособового глави держави (короля, царя, імператора), влада якого передається по спадковості.

Абсолютна монархія – вся влада зосереджена в руках самодержця (Російська імперія часів Петра І).

Парламентська (або конституційна) монархія – влада монарха обмежена конституцією, за якою обирається парламент (Англія, Данія, Швеція, Японія).

Виборна монархія – глава держави одержує владу не престолонаслідуванням, а обирається на певний строк (Малайзія, ОАЕ).

Теократична монархія – значну роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, коли релігійний лідер є одночасно главою держави (Катар, Оман, Бахрейн, Ватикан).

За формою державного устрою держави бувають прості(унітарні) та складні.

Прості – унітарні (єдині): наявність єдиної констиутції, системи законодавства, податкової і кредитної політики, єдиного громадянства, єдиних у всій країні вищих органів державної влади і державного управління, немає самостійних державних утворень на місцях (Польща, Литва). Деякі унітарні держави (Іспанія, Португалія, Україна) включають автономні утворення.

Складні:

  1.  Федерація – союзна держава, що складається із кількох держав або державних утворень (наприклад, США, Німеччина, Австрія, Канада, Мексика, Росія, Бразилія). Розрізняють територіальну федерацію і національну федерацію.
  2.  Конфедерація – союз суверенних держав, утворений для реалізації первинних цілей (економічних, військових, дипломатичних тощо). Цей союз недовготривалий, він перетворюється на федерацію або розпадається (наприклад, початковий етап створення США).
  3.  Імперія – насильно створена держава, яка складається з головної держави (метрополії) та її колоній і утримується за допомогою державного примусу з боку метрополії (наприклад, Російська імперія, Британська імперія).

Державний політичний режим – це елемент форми держави, що визначає методи та прийоми здійснення політичної влади. Типи  (форми) політичного режиму визначаються конкретною розстановкою політичних сил, рівнем політичної зрілості громадян та цивілізованістю країни.

Демократичний політичний режим характеризується реальною участю населення у здійсненні державної влади, заснований на принципі рівності  та свободи всіх людей, конституційному закріпленні та гарантуванні прав  і свобод громадян.

Різновиди демократичного режиму: демократично-ліберальний; демократично-консервативний; демократично-радикальний.

Основні риси демократичного режиму:

  •  джерелом влади визнається народ, участь народу в управлінні справами держави;
    •  всі громадяни рівні перед законом;
    •  гарантовані та дотримані конституційні права і свободи громадян;
    •  розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;
    •  проведення виборів лише на альтернативних засадах;
    •  політична та ідеологічна багатоманітність.

Антидемократичний (авторитарний) політичний режим характеризується відсутністю дійсної участі населення в здійснені державної влади, недодержанням основних прав людини, верховенством держави над правом; підконтрольністю всіх сфер суспільства державі та мілітаризацією держави.

Різновиди авторитарного режиму:

  1.  Деспотія – наявність самодержавної необмеженої влади (Стародавні Ассирія, Вавилон).
  2.  Аристократія – влада належить представникам родової знаті.
  3.  Фашизм – це відкрита терористична диктатура найбільш реакційних сил (гітлерівська Німеччина).
  4.  Тоталітарний (диктаторський) режим – влада знаходиться в руках однієї особи, або партії, при здійснені державної влади порушуються права людини.

Основні риси авторитарного режиму:

  •  сильна одноосібна влада правителя або правлячої верхівки;
    •  обмежені політичні права і свободи громадян і суспільно-політичних організацій, заборонена опозиція;
    •  відсутній розподіл влади: законодавча влада фактично підпорядковується виконавчій, яка зосереджується в руках глави держави, якому підпорядковано уряд. Парламент перетворюється в декоративну установу;
    •  на місцях представницькі органи влади перетворюються у маріонеткові установи, що виконують волю централізованої влади;
    •  поєднуються централізовано-планові і ринкові засади в розвитку економіки;

виборча система пристосовується до потреб режиму.

  1.  Поняття та ознаки правової держави

Правова держава – це держава, в якій панують закони і право, що ґрунтуються на загальнолюдських цінностях і гарантують реальну можливість кожній людині максимально здійснювати, охороняти та захищати свої права і свободи.

Основні ознаки правової держави:

  •  панування права у всіх сферах суспільного життя і верховенство закону;
    •  зв’язаність законом держави всіх її органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян;
    •  непорушність прав, свобод та законних інтересів, честі, гідності та ділової репутації громадян, їх захист та гарантування;
    •  взаємна відповідальність держави й особи;
    •  розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову;
    •  незалежність суду;
    •  наявність у громадян високої правової культури;
    •  юридична захищеність людини та громадянина;
    •  ефективна організація контролю і нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

Запитання для самоконтролю знань

  1.  Що таке держава? Назвати основні ознаки держави.
  2.  Перерахуйте функції держави.
  3.  Назвати найважливіші особливості демократичного і авторитарного режимів.
  4.  Які риси характеризують правову державу?
  5.  Які ви знаєте основні теорії походження держави і права?
  6.  Охарактеризувати основні  види держав за формами правління.
  7.  Охарактеризувати основні види держав за формами державного устрою.


Лекція 2.
Основи теорії права. Правовідносини

  1.   Поняття права та його ознаки
    1.   Правові норми – особливий вид соціальних норм
    2.   Функції права
    3.   Джерела (форми) права
    4.   Система права та система законодавства
    5.   Правовідносини: поняття, склад, види. Юридичні факти

Реферати

  1.  Співвідношення об’єктивного і суб’єктивного права
  2.  Основні сучасні концепції права
  3.  Формування державно-правової думки в Україні
  4.  Реалізація норм права

Рекомендована література

  1.  Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права. – К., 1997. – С.100-112.
  2.  Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. //Голос України. – 1996. – 13 липня. – 56 с.
  3.  Правознавство: Підручник /За ред. В. В. Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 74-109.
  4.  Основи держави і права: Навч. посібн. /Під ред. Колодія А. М. і Олійника А. Ю. – К.: Либідь, 1997. – С.27-38.
  5.  Правознавство: Навч. посібн. /Т. В. Варфоломієва, В. П. Пастухов,                                    В. Ф. Пеньківський, О. М. Піцан. – К.: Знання Прес, 2001. – С.40-58.
  6.  Загальна теорія держави і права: Підручник для студ юрид. спеціальностей /За ред. М. В. Цвіко, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.333-348.

2.1. Поняття та ознаки права

Право - це система загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Властивості права:

  1.  нормативність - право складається із норм, загальних правил;
    1.  всезагальність - єдиний для всіх суб’єктів права порядок регулювання суспільних відносин;
    2.  загальнообов’язковість - поширюються на всіх учасників правовідносин і є обов'язковими  для виконання;
    3.  системність - норми права тісно пов'язані між собою, діють в єдності, з них складаються галузі та інститути права;
    4.  формальна визначеність права - правові норми точні, а їх зміст закріплюється у вигляді закону або іншого нормативно-правового акту;
    5.  забезпеченість права державою - держава встановлює, забезпечує і гарантує виконання правових норм; порушення правових норм зумовлює певні правові наслідки.

Право врегульовує найбільш важливі суспільні відносини.

Принципи права - основні положення, закріплені в законі: законність, гуманізм, демократизм, єдність прав і обов’язків, рівність громадян перед законом, внутрішня узгодженість.

Основна функція права – регулятивна (регулювати суспільні відносини) Право виконує й інші функції: виховна, охорона суспільних відносин, вплив на свідомість і відповідну поведінку людей, запобігання правопорушенням.

Об'єктивне право – це право, що діє в державі як загальна об’єктивна закономірність необхідності регулювання суспільних відносин людей. Це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, які забезпечені державою і служать критерієм правомірної і неправомірної поведінки особи, служать тією основою, на базі якої визначається на практиці наявність або відсутність у особи юридичних прав і обов'язків.

Суб'єктивне право – це закріплені правом певні юридичні можливості особи. Це право на свою юридичну можливу поведінку, право на звернення до держави за захистом своїх юридичних можливостей.

Застосування права до кожного конкретного випадку супроводжується переходом від об’єктивного до суб'єктивного права. Тобто, поки норма права є загальною і поширюється на всі випадки певної сфери життєдіяльності, вона є об’єктивною. Коли ж ця норма торкається конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб'єкта, то стає суб'єктивною.

2.2. Правові норми – особливий вид соціальних норм

Упорядкування суспільних відносин, або соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм – правил поведінки загального характеру, що регулюють різні сфери суспільних відносин, мають зміст, зумовлений рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства, забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

За сферами суспільних відносин розрізняють:

  •  політичні норми – регулюють відносини між класами, партіями, народностями, їхню участь в органах державної влади та організації держави, відносини держави з іншими елементами політичної системи суспільства;
    •  економічні норми – регламентують відносини у сфері економіки;
    •  організаційні норми – закріплюють структуру, порядок, створення та діяльності державних органів і об’єднань громадян;
    •  культурні норми – визначають правила поведінки людей, зумовлені рівнем і традиціями матеріальної та духовної культури суспільства;
    •  естетичні норми – відображають ставлення людей до порядку оформлення і оцінки предметів духовної та матеріальної культури з точки зору краси, гармонії, елегантності, якості і т. п.;
    •  соціально-технічні норми – передбачають правила необхідного, доцільного поводження людей з предметами природи, знаряддями праці та іншими технічними засобами.

За способами встановлення і забезпечення соціальні норми поділяються на:

  •  норми права (юридичні) – це загальнообов’язкові, формально визначені норми, які встановлюються, гарантуються та охороняються державою;
    •  норми моралі – це норми, принципи, правила поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до зумовлених економічним базисом уявлень людей про добро, зло, обов’язок, справедливість, честь тощо і забезпечуються через внутрішнє переконання та засоби громадського впливу;
    •  звичаї – це норми, які склалися історично, закріпились на практиці в результаті багаторазового застосування певного роду відносин;
    •  традиції – способи поведінки людей, соціальних груп, які склалися в суспільстві і передаються від покоління до покоління;
    •  норми об’єднань громадян (корпоративні норми) – це норми, які встановлюються та охороняються певними об’єднаннями громадян. Деяким з них держава надає юридичну обов’язковість (наприклад, нормам профспілкових і кооперативних організацій);
    •  релігійні норми – це норми, що регулюють поведінку і культові дії, які засновані на вірі в існування бога. Вони відображаються в статутах, священних книжках, інших релігійних актах.

Право є особливим видом соціальних норм, тому що правові норми виникають разом із виникненням держави; встановлюються, санкціонуються, охороняються державою; виражають волю домінуючої частини суспільства; утворюють систему; існують лише як одна (єдина) система норм у суспільстві; формують правила поведінки людей у вигляді прав і обов’язків; мають цілком визначені форми зовнішнього виразу; мають точно визначені межі дії, чинності; забезпечуються державним примусом. Інші соціальні норми існують у будь-якому суспільстві; встановлюються чи санкціонуються іншими суб’єктами; виражають волю різних частин суспільства; можуть не бути внутрішньо погодженими, не мати властивостей системи; існують у вигляді кількох відносно самостійних систем нормативного регулювання; виражаються не тільки через правила поведінки, а й через загальні принципи, цілі, гасла; можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах; не завжди мають визначені межі дії, чинності; забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Єдність і відмінність права і моралі

Право і мораль у суспільстві ґрунтуються на єдиних засадах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали. Правові норми та норми моралі – соціальні норми, що покликані регулювати відносини між учасниками суспільного життя.

Право – це система загальнообов’язкових правил поведінки, правових норм, санкціонованих державою.

Мораль – це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з форм суспільної свідомості.

Єдність права і моралі ґрунтується на тому, що це є засоби соціального регулювання; вони є соціальними нормами; існують в реальній поведінці людини; основний їхній зміст – це права і обов’язки; виробляють повагу до прав і свобод особистості; протидіють свавіллю та беззаконню; при виникненні необхідності встановлюються, закріплюються і гарантуються.

Таблиця 2.1

Відмінність права і моралі

Право

Мораль

1

2

існує тільки в соціально неоднорідному суспільстві;

існує як в державному, так і в додержавному суспільстві;

регулює тільки найважливіші суспільні відносини;

регулює й ті відносини, які не регулюються правом (дружба, любов);

має, як правило, писаний характер, втілюючись в формі офіційного документа;

існує, в основному, в усній формі, а в випадку ..письмового закріплення не має документальної форми;

Продовження таблиці 2.1  

1

2

розповсюджується на громадян держави і осіб, що знаходяться на його території;

розповсюджується на все населення або певну соціальну групу;

має обов'язковий для виконання характер;

виконується лише у випадках авторитетності норми для суб'єктів;

приймається в рамках спеціальної процедури;

закріплюється в суспільстві у довільному порядку.

Право реалізується за допомогою спеціальних органів держави; за порушення норм права настає юридична відповідальність. Мораль гарантується суспільством у цілому, а не окремими його структурами; при порушенні норм моралі застосовуються тільки засоби суспільного впливу (табл. 2.1).

Найбільшої ефективності право досягає при умові спів падання його вимог і вимог, що формулюються в моральних нормах

2.3. Функції права

Функції права – це основні напрямки правового впливу на особу (фізичну, юридичну) та суспільство (суспільні відносини).

Функції права поділяються на основні та другорядні. До основних відносять регулятивну  та охоронну функції.

Регулятивна здійснюється шляхом власного правового впливу на особу (фізичну, юридичну) з метою забезпечення такої її суспільної поведінки, яка б відповідала суспільному правовому порядку, що ґрунтується на чинних нормах права.

Охоронна характеризується владним правовим впливом на особу (фізичну, юридичну) з метою охорони (захисту) її прав і свобод, майна і власності, законних інтересів, суспільних  об’єднань громадян, охорони суспільства  вцілому.

Загальносоціальні – гуманістична, організаторська, управлінська, комунікативна, орієнтаційно-оціночна, ідеологічно-виховна, гносеологічна, інформаційна.

Спеціально-юридичні – це закріплююча (статистична), стимулююча, творча (динамічна), обмежувальна, витиснювальна, відновлювальна, охоронна, захисна, каральна.

2.4. Джерела (форми права)

Джерела права - це акти компетентних органів держави, які встановлюють і санкціонують норми права, зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконання.

Джерела права поділяються на окремі види (табл. 2.2).


Таблиця 2.2

Основні джерела права

Санкціоновані правові звичаї

санкціоноване державою правило поведінки, що набуває загальнообов'язкового значення;

релігійно-правові норми

релігійні канони та інші релігійні звичаї, яким надається загальнообов'язковий характер;.

правовий прецедент

судове чи адміністративне рішення конкретної справи, що має обов'язкове значення під час розгляду інших наступних аналогічних дій;

нормативно-правовий акт

офіційний письмовий документ держави, який приймається компетентними державними органами і встановлює, змінює або відміняє норми права;

нормативно-правовий договір

спільний документ кількох суб'єктів, який містить норми права, що встановлюються за їхньою взаємною домовленістю, і забезпечується державою;

міжнародно-правові акти

документи міжнародної співдружності, що із санкції держави розповсюджуються на її території.

Основне джерело права України - нормативно-правовий акт.

Нормативно-правовий акт має свою певну форму: закони, укази, постанови, інструкції та ін. Нормативно-правовий акт є результатом правотворчості, яка складається з кількох етапів:

1. Підготовчий - здійснюється підготовка проекту нормативно-правового акту:

  •  прийняття рішення про необхідність розробки проекту;
  •  визначення проектантів;
  •  підготовка проекту;
  •  обговорення тексту проекту;
  •  узгодження проекту із заінтересованими організаціями і посадовими особами;
  •  доопрацювання проекту.
  1.   Прийняття нормативно-правового акту:
  •  внесення проекту посадовій особі або в правотворчий орган для обговорення;
  •  обговорення проекту;
  •  прийняття нормативно-правового акту і процедура його підписання;
  •  можливість права відкладного вето для законів;

3. Введення нормативно-правового акту в дію:

  •  опублікування;
  •  доведення до виконавців іншим способом.

Закон

Закон - це нормативно-правовий акт, який містить правові норми і прийнятий вищим представницьким органом державної влади. Закон має найвищу юридичну силу.


Види законів

І. За значенням і місцем у системі законодавства (за юридичною силою)

Конституційні (основні) закони приймаються з найважливіших питань суспільних відносин, які безпосередньо регулюються Конституцією; для їх прийняття вимагається 2/3 голосів.

Звичайні приймаються з інших питань державного життя, не віднесених до конституційних, для їх прийняття вимагається більшість голосів.

Надзвичайні закони приймаються у певних, передбачених Конституцією, ситуаціях.

ІІ. За суб'єктами видання:

- закони України (приймаються Верховною Радою);

- закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, ще нерегламентовані законами України, і не суперечать Конституції і законам України.

Закони в Україні приймаються шляхом загальнонародного референдуму, або прийняття Верховною Радою України. Закони повинні бути бездоганними: точними і логічними; чітко юридично регламентувати відносини. Повага до законів забезпечується: примусовими методами державних органів; рівнем суспільної свідомості.

Всі закони мають певні юридичні властивості, а саме:

  •  є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або самого народу;
    •  встановлюються і приймаються для регулювання (для вирішення) найважливіших питань суспільного і державного життя;
    •  всі інші нормативно-правові акти мають видаватися відповідно до законів;
    •  мають найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів;
    •  встановлюється особливий порядок їх прийняття і введення в дію (внесення змін і доповнень), а також скасування.

Етапи законодавчого процесу в Україні:

1. Законодавча ініціатива. Право внесення законопроекту у Верховну Раду України мають:

  •  народні депутати;
    •  комітети Верховної Ради України;
    •  Президент України;
    •  Кабінет Міністрів України;
    •  Національний банк України.

2. Розробка проекту закону. Може здійснюватися за власною ініціативою суб’єктів законодавчої ініціативи або в ініціативному порядку громадянами і юридичними особами, за дорученням Верховної Ради України.

3. Попередній розгляд законопроекту у відповідних комітетах Верховної Ради України. Дається висновок про доцільність прийняття законопроекту і включення до порядку денної сесії.

4. Розгляд законопроекту на сесійному засіданні Верховної Ради України.

5. Прийняття закону. Верховна Рада України приймає закони більшістю голосів депутатів від її конституційного складу (450 депутатів), а конституційні закони (внесення змін до Конституції) приймаються кваліфікованою більшістю голосів, тобто 2/3 голосів загальної кількості депутатів.

Якщо закон приймається шляхом референдуму, то він вважається прийнятим, коли за нього проголосувала більшість громадян, що взяли участь у референдумі. Тексти законів, прийнятих Верховною Радою України, оформляються Секретаріатом Верховної Ради і в 5-ти денний термін підписуються Головою Верховної Ради України, після чого передаються на підпис Президенту.

Закон, переданий Президенту України, повинен бути підписаним протягом 10-ти днів від дня отримання. Президент має право накласти на закон вето і повернути в Секретаріат Верховної Ради України із своїми зауваженнями для повторного розгляду Верховною Радою. Якщо Верховна Рада прийме повторно закон двома третинами голосів від конституційного складу, то Президент України зобов'язаний його підписати і направити в Президію Верховної Ради України для реєстрації і опублікування.

6. Опублікування. Закон публікується державною мовою Президією Верховної Ради України у "Відомостях Верховної Ради України" впродовж 30 днів, а також у газеті "Голос України" протягом 5-и днів. Для того, щоб закон діяв, його треба довести до відома всіх учасників суспільного життя.

7. Набрання законом чинності. Закон починає регулювати суспільні відносини лише після набрання чинності. За загальним правилом, закон вступає в юридичну силу після закінчення  десятиденного терміну з часу його опублікування, якщо інше не вказано у самому законі.

Якщо ж закон приймається референдумом, то він вводиться в дію з моменту його опублікування, якщо в самому законі не визначено інше.

Підзаконний нормативно-правовий акт

Підзаконний нормативно-правовий акт – це нормативний акт правотворчих органів, що видається на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання. Поділяються на:

  •  загальні, що розповсюджуються на всю територію і населення (Укази і розпорядження Президента; Постанови, розпорядження Кабінету Міністрів, Постанови ВР);
    •  відомчі - розповсюджуються на певну сферу суспільних відносин. (Накази, інструкції та розпорядження міністерств і відомств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади);
    •  місцеві - мають владу на території певної адміністративної одиниці. (Нормативні акти місцевої державної адміністрації; рішення органів місцевого та регіонального самоврядування);
    •  локальні акти регламентують діяльність конкретних підприємств, установ і організацій. (Нормативні накази, розпорядження та інструкції адміністрації державних підприємств, установ, організацій).

Закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

2.5. Система права та система законодавства

Поняття системи права.

Система права - історично створена, об'єктивно зумовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості юридичних норм, зосереджених у відносно самостійних їхніх комплексах - галузях, підгалузях та інститутах. Іншими словами, система права - це система всіх діючих юридичних норм певної конкретної держави.

Основні ознаки системи права:

  •  диференціація - розподіл всієї сукупності норм права на взаємозв'язані між собою правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права залежно від особливостей суспільних відносин, що регламентуються правом;
    •  єдність і узгодженість - система права заснована на єдиних і узгоджених між собою принципах і нормах права;
    •  об’єктивний характер побудови системи права - залежність системи права від рівня розвитку суспільних відносин та об'єктивних умов існування та функціонування суспільства.


Поділ права на галузі

Структурними елементами системи права є: галузь права, інститут права, норма права.

Галузь права - це сукупність норм права, які властивими їм методами регулюють певну однорідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних тощо).

Кожна галузь права має свій предмет регулювання, тобто конкретний вид суспільних відносин, що врегульовуються саме цією галуззю права. За місцем, яке галузі права займають у правовій системі, їх поділяють на:

Основні:

  •  профілюючі (традиційні) - утворюють основну, обов'язкову частину системи права (конституційне, кримінальне, цивільне);
  •  процесуальні - галузі, які визначають порядок застосування матеріального права (кримінальний, цивільний, адміністративний та інші процеси);
  •  спеціальні - галузі, які на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для того чи іншого виду суспільних відносин (земельне, сімейне, фінансове пі і н.).

Комплексні: екологічне, господарське право.

Традиційно в Україні галузі права розрізняють за предметом правового регулювання. Сучасне право України складається з таких основних галузей: державне (конституційне) право; адміністративне право; цивільне право; фінансове право; земельне право; трудове право; сімейне право; кримінальне право; цивільно-процесуальне право; кримінальне-процесуальне право.

Інститут права - це сукупність відносно відокремлених правових норм, які регулюють певний однорідний вид суспільних відносин усередині галузі права (наприклад, інститут працевлаштування в трудовому праві, інститут усиновлення в сімейному праві).

Серед інститутів розрізняють:

галузеві - утворюються нормами однієї галузі права (наприклад інститут громадянства в конституційному праві);

міжгалузеві – об’єднують норми, які належать до різних галузей права (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

Норми права, їх структура

Норми права - це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, які встановлюються і оберігаються державою, вони надають особам юридичні права і покладають на них юридичні обов'язки. Класифікації видів норм права:

1. За роллю і метою, предметом дії в регулюванні суспільних відносин правові норми можна розділити на такі види:

1) Регулятивні норми визначають порядок взаємовідносин між їх учасниками шляхом встановлення прав і обов'язків цих учасників.

Їх поділяють на такі види:

Зобов’язуючі норми накладають на суб'єктів правовідносин обов'язок діяти згідно з визначеними у них правилами;

Забороняючі норми зобов'язують утримуватись від заборонених ними дій (наприклад, забороняють скоювати правопорушення; забороняють розголошувати адвокатську таємницю, таємницю слідства та ін.);

Уповноважуючі норми дають право конкретним суб’єктам вчинити визначені у них дії (наприклад, застосувати заходи впливу);

Дозволяючі норми надають право діяти певним чином або утримуватись від певних дій (н, право оскаржувати дії службових осіб).

2) Охоронні норми визначають ті цінності, які взяті під охорону державою і передбачають конкретні заходи державного виливу, який має бути застосований до осіб, що посягають на ці цінності.

3) Спеціалізовані норми забезпечують дію регулятивних і охоронних норм. Самі вони не виступають як самостійні нормативні основи для виникнення правовідносин, а є узагальнюючими правовими положеннями. До них належать:

  •  дефінітивні норми, що закріплюють юридичні поняття;
    •  виняткові норми встановлюють винятки із загальних правил;
    •  спеціальні норми поширюються лише на окрему категорію осіб - військовослужбовців, посадових осіб та ін.

2. Залежно від виду суспільних відносин, що врегульовуються конкретними нормами, а отже, від галузей права, до якої ці норми належать, норми поділяють на конституційні, трудові, цивільно-правові, адміністративні, сімейні, кримінальні, кримінально-процесуальні та ін.

3. За способом встановлення правил поведінки, тобто залежно від характеру, ступеня визначеності і категоричності вимог, що закріплені у правових нормах, норми права бувають: імперативні - це норми, що зобов'язують безумовно дотримуватись встановленого у них правила, невиконання якого зумовлює правові наслідки, вони діють незалежно від волі суб'єктів правовідносин. Наприклад, недотримання вимоги нотаріального посвідчення договору, коли згідно із законом це є обов'язковим, зумовлює недійсність такого договору; диспозитивні норми дають право вибору поведінки особи, тобто допускають варіанти у поведінці учасників правовідносин. Наприклад, якщо норма допускає і усну, і письмову форму договору, то яку із них обрати в конкретному випадку, можуть визначити самі його учасники; рекомендаційні норми не є обов'язковими для виконання, але вони орієнтують учасників правовідносин на найдоцільніший варіант поведінки. Порушення рекомендаційних норм наслідків не зумовлює.

4. Правові норми можна ще виділяти за функціональним призначенням:

а) матеріально-правові норми - встановлюють для учасників правовідносин права, обов'язки, заборони і т.п. Наприклад, норми цивільного, кримінального, трудового права та інші.

б) процесуально-правові норми встановлюють регламент і порядок (процедуру) реалізації прав і обов'язків, встановлених матеріально-правовими нормами. Наприклад, порядок розслідування і судового розгляду кримінальних справ, визначений нормами кримінально-процесуального права, порядок розгляду цивільних справ - нормами цивільно-процесуального права тощо.

5. Щодо суб'єктів правотворчої діяльності правові норми класифікують як правові норми законодавчих органів; правові норми виконавчих органів; правові норми Президента; правові норми всього населення (референдум).

6. Згідно з характером правового акту, до якого норми належать, розрізняють:

а) норми законів;

б) норми підзаконних актів.

7. За обсягом чинності, що передбачається їх гіпотезою, правові норми поділяють на

  •  загальні норми,  
    •  спеціальні норми,
    •  тимчасові норми;
    •  надзвичайні норми.
    •  місцеві норми.

8. За ієрархією закріплення правових норм їх поділяють на:

а) первинні норми;

б) похідні норми.

Наведений перелік видів правових норм не є вичерпаним, класифікацію можна продовжити й за іншими ознаками.

Структура норми права

Гіпотеза – описуються фактичні обставини, вказуються умови, при яких вступає в дію дана норма і що саме нею слід керуватися за конкретної життєвої ситуації.

Диспозиція – вказує, якою повинна бути поведінка за наявності фактичних обставин, передбачених гіпотезою.

Санкція – передбачають заходи впливу, якщо не дотримуються вимоги цієї норми права.

Якщо розглядати норму Кримінального Кодексу (Ст. 432), у якій сказано, що викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство), - карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років, то гіпотезою в цій нормі буде поле бою і речі, що знаходяться при вбитих чи поранених, диспозицією - заборона їх красти, санкцією - позбавлення волі на строк від трьох до десяти років.

Законодавство. Систематизація законодавства

Законодавство - це комплекс чинних нормативно-правових актів, які видаються уповноваженими правотворчими органами, та пов'язані між собою і водночас розділені на певні частини. Законодавство - система документів, які є зовнішнім виявом права.

Центральною в системі законодавства України є Конституція України, яка є юридичною базою для законодавчої і всієї правотворчої діяльності органів державної влади.

Систематизація законодавства - це державотворча діяльність по впорядкуванню і удосконаленню нормативно-правових актів і приведенню їх у певну внутрішньо узгоджену систему.

Систематизація нормативно-правових актів:

- полегшує користування нормативно-правовими актами, призводить до полегшення і зручності у провадженні конкретних юридичних справ;

- робить чинне законодавство держави доступним для всіх;

- дає змогу виявляти і усувати прогалини у праві;

- дає змогу встановити й усунути дефекти законодавства;

- дає змогу не допустити дублювання юридичних норм, усунути наявні суперечності між ними;

- полегшує науковий аналіз і вивчення законодавства у державі.

Основні способи систематизації правових актів:

Кодифікація - це систематизація групи юридичних норм, що регулюють певну галузь суспільних відносин в єдиному нормативно-правовому акті. Завдяки кодифікації:

1) змінюються і скасовуються старі правові норми;

2) встановлюються нові правові норми; заповнюються прогалини у праві;

3) усуваються наявні суперечності  між  нормами права.

Інкорпорація - це об'єднання групи чинних нормативно-правових актів в одному збірнику за певним критерієм (хронологією, алфавітом тощо). Як вид інкорпорації - консолідація - більш глибока обробка нормативного матеріалу, коли розрізнені акти, що стосуються одного й того ж питання, об'єднуються в єдиний новий акт.

Систематизацію розрізняють за об’ємом (галузева, міжгалузева, спеціальна); за формою вираження (основи законодавства, кодекси, статути, положення тощо); офіційну (здійснюються правотворчим органом); неофіційну (здійснюється в ініціативному порядку або за дорученням зацікавлених органів).

Кодекс – єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано викладені норми права, що належать до певної галузі права.

  1.   Поняття та структура правовідносин

Правовідносини – це врегульовані правовими нормами суспільні відносини, учасники яких (фізичні чи юридичні особи) виступають одночасно як носії юридичних прав і юридичних обов’язків, що забезпечуються державою. Правові відносини характеризуються суворою визначеністю взаємної поведінки учасників, тобто взаємних прав і обов’язків.

Основні ознаки правових відносин:

  •  виникають на основі норм права;
    •  характеризуються наявністю сторін, які мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки;
    •  є видом суспільних відносин фізичних і юридичних осіб, організацій, спільностей;
    •  здійснення суб’єктивних прав чи додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Правовідносини класифікують за різними ознаками:

1) за галузями: конституційні, цивільні, сімейні тощо;

2) залежно від кількості суб’єктів: прості (лише між двома суб’єктами), складні (між 3 і більше суб’єктами);

3) за функціями права: регулятивні, охоронні;

4) за характером дій зобов’язаного суб’єкта: активні, пасивні;

5) односторонні, двосторонні;

6) за тривалістю в часі: одноактні (купівля, продаж речі) і триваючі (перебування в шлюбі);

7) реальні та уявні.

Структура правовідносин:

І. Суб’єкти правовідносин – правоздатні суб’єкти суспільного життя, носії суб’єктивних прав і юридичних обов’язків: фізичні особи (громадяни держави, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи (організації, установи, органи держави, держава в цілому). Учасники правовідносин мають правоздатність і дієздатність, тобто передбачену нормами права спроможність бути учасниками правовідносин.

Правоздатність – це передбачена нормами права можливість мати юридичні права і обов’язки.

Дієздатність - це передбачена нормами права можливість особистими діями самостійно здійснювати свої юридичні права і створювати для себе юридичні обов'язки.

ІІ. Об'єкти правовідносин - це ті матеріальні або нематеріальні блага, з приводу яких склалися правовідносини. На їхню охорону направлені взаємні суб'єктивні права і юридичні обов'язки (річ, ділова репутація і т. д) Види об'єктів правовідносин:

Матеріальні:

- фізичний стан людини;

- фізичні дії уповноваженого суб'єкта;

- фізичні дії зобов'язального суб'єкта;

- стан природних об'єктів і явищ;

- речі (засоби виробництва, гроші і т.д.).

Нематеріальні:

- духовні цінності;

- певні соціальні властивості;

- морально-психологічний стан людини.

ІІІ. Зміст правовідносин складають права та обов'язки суб'єктів правовідносин. Він характеризується синтезом фактичного і юридичного. Юридичний зміст - це суб'єктивні права і юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин, тобто можливість дій уповноважених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язальних суб'єктів. Фактичний зміст - це сама поведінка суб'єктів, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Зміст суб’єктивного права включає можливість діяти відповідно до свого бажання; вимагати певних дій від зобов’язальної сторони; звернутися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права; користуватися соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом.

Зміст юридичних обов’язків включає необхідність здійснення певних дій; утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконання передбачених нормою права дій.

IV. Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, передбачені правовими нормами, які є основою для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Юридичні факти класифікують в залежності від критеріїв.

1. Щодо волі суб'єктів правовідносин юридичні факти поділяють на події, дії, бездіяльність, стан.

Подія - те, що відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (стихійне лихо, закінчення строків, природна смерть тощо).

Дія - це активна поведінка суб'єкта з його волі. У свою чергу дії бувають:

правомірні - дії, що відповідають вимогам правових норм. Результатом правомірних дій можуть бути:

  •  юридичні акти, що чиняться з метою виникнення юридичних наслідків (наприклад, подача заяви про прийом на роботу),
    •  юридичні вчинки - дії, які не мають спеціальної мети викликати юридичні наслідки (наприклад, знахідка скарбу).

неправомірні - протиправні дії, (наприклад, крадіжка): винні (злочини), безвинні, так звані правові аномалії.

Бездіяльність - стан абсолютної пасивності, відсутність дії. Вона теж може викликати певні правовідносини (наприклад, ненадання лікарем медичної допомоги хворому). Станом юридичного характеру може бути сп'яніння, вагітність, громадянство тощо, за наявності яких можуть виникати певні правові відносини.

Юридичні факти поділяють:

1. Щодо правових наслідків на правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпинюючі, правозастосовні.

2. За галузевою ознакою - на конституційні, адміністративні, кримінальні, цивільні, фінансові, земельні тощо.

3. Від кількості суб’єктів правовідносин - на прості, складні.

Запитання для самоконтролю знань

  1.  Дайте визначення права та назвіть його ознаки.
  2.  Назвіть загально-соціальні та юридичні функції права.
  3.  Охарактеризуйте джерела права.
  4.  Дайте визначення поняття „правовідносини”.
  5.  Пояснити поняття „система права” та система законодавства.
  6.  Назвати основні види систематизації законодавства.
  7.  Пояснити поняття „суб’єкт правовідносин, об’єкт правовідносин”
  8.  Що таке юридичні факти?


Лекція 3.
Основи правової поведінки. Правопорушення і юридична відповідальність

  1.   Законність, правопорядок та державна дисципліна
    1.   Правосвідомість і правова культура
    2.   Правопорушення: поняття, види, ознаки і склад
    3.   Юридична відповідальність: поняття, принципи, функції та види

Реферати

1. Правове виховання як засіб підвищення рівня правосвідомості та правової культури

2. Обставини, що виключають юридичну відповідальність

3. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і правопорушення

Рекомендована література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. //Голос України. – 1996. – 13 липня. – 56 с.

2. Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права. – К., 1997. – С.197-217.

3. Правознавство: Підручн. /За ред. В. В.Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.110-138.

4. Основи держави і права: Нав. посібн. під ред. Колодія А. М. і Олійника А. Ю. – К.: Либідь, 1997. – С.42-50.

5. Правознавство: Навч. посібн. /Т. В. Варфоломієва, В. П. Пастухов,                                     В. Ф. Пеньківський, О. М. Піцан. – К.: Знання-Прес., 2001. – С. 63 – 67.

6. Загальна теорія держави і права /За ред М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,                                    О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – С.348-359.

7. Скакун О. Ф. теорія держави і права: Підручник. – Харків: Консул, 2001. – С. 414-430.

8. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібн. – К.: Атіка, 2001. – С.122-152.

3.1. Законність, правопорядок та державна дисципліна

Законність - це такий режим державного і суспільного життя, за якого забезпечуються повне і неухильне дотримання і виконання законів та інших нормативних актів усіма без винятку суб'єктами правовідносин.

Основними засадами законності є:

1) верховенство закону щодо інших нормативно-правових актів;

2) єдність (однаковість) розуміння і застосування законів на всій території їх дії;

3) рівна можливість всіх громадян користуватись захистом закону і їх рівний обов'язок дотримуватись його приписів (рівність усіх перед законом і судом);

4) здійснення прав і свобод людиною не повинно порушувати права і свободи інших осіб;

5) недопустимість протиставлення законності і доцільності;

6) взаємозв'язок закону і соціальної справедливості:

7) попередження і ефективна боротьба з правопорушеннями, невідворотність відповідальності за вчинення правопорушення;

8) дотримання громадянами принципу: "Дозволено все, що не заборонено законом";

9) дотримання  органами  державної  влади,  місцевого самоврядування, посадовими особами принципу: „Дозволено тільки те, що прямо зазначено в законі”.

Гарантії законності

Під гарантіями законності розуміють такі умови життя і спеціальні заходи, що застосовуються державою і забезпечують міцний правовий режим законності і стабільність правопорядку в державі.

Гарантії законності поділяються на:

1) економічні (створення умов, за яких громадяни і юридичні особи могли б реалізувати свої економічні інтереси, не порушуючи закону);

2) політичні (створення умов, за яких воля і інтереси населення знаходили б свій вияв у діяльності держави, нормах правах);

3) юридичні (пов'язані з утворенням і діяльністю системи спеціальних правоохоронних органів, покликаних забезпечувати запобігання і припинення правопорушень, а в разі вчинення їх - відновлювати законність, застосовуючи до правопорушників засоби впливу).

Таким чином, законність - це багатогранне поняття. Вона є елементом політичної системи суспільства і розглядається

по-перше,  як принцип діяльності державних органів, громадських організацій та громадян;

по-друге, як суворе і неухильне дотримання, виконання законодавства з метою забезпечення стійкого правопорядку;

по-третє, .як гарант захисту прав, свобод і законних інтересів і суспільства;

по-четверте,  як масштаб  свободи,  встановленої законодавством.

Законність і правопорядок

Законність:  

1) це правовий режим у державі;

2) забезпечується загальними та спеціальними гарантіями.

Правопорядок:

1) це результат додержання норм права на практиці в повсякденному житті;

2) забезпечується дисципліною, тобто своєчасним і точним виконанням законів.

3.2. Правосвідомість і правова культура

Правосвідомість

Правосвідомість - це одна із форм суспільної свідомості, що включає в себе поняття, уявлення, емоції відносно права, існуючого правового режиму та його оцінка.

Правосвідомість, що домінує в суспільстві, багато в чому залежить від рівня економічного, політичного, культурологічного, освітнього розвитку (рис. 3.1).

Виділяють  три структурні елементи правосвідомості:

1) ідеологічні елементи (правові знання, уявлення, що в сукупності складають поняття правової ідеології);

2) психологічні елементи (правові почуття, емоції, настрої, що відображають емоційні сприйняття правових явищ і охоплюють поняття соціально-правової психології);

3) поведінкові аспекти (правові мотиви поведінки, установки, готовність до дії).

Рис. 3.1. Правова культура і правосвідомість

3.3. Поняття, причини і види правопорушень

Усі вчинки людей можна поділити на вчинки суспільно корисні та шкідливі.

Правомірна поведінка – суспільно необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів суспільства, поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що полягає в здійсненні вимог норм права, гарантується і охороняється державою.

Протиправна поведінка – поведінка, що відбувається з порушенням приписів норм права.

Протиправна поведінка породжує правопорушення.

Правопорушеннями називають протиправні, суспільно шкідливі вчинки людей, споєння яких передбачає юридичну відповідальність.

Глобальною причиною всіх правопорушень є соціальні протиріччя, що завжди присутні в суспільстві.

Основні причини правопорушень:

а) об’єктивні причини (не залежать від особи, вони зумовлені обставинами) – причини економічного характеру, соціальні причини, обставини родинного характеру, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам, суттєві вади, недоліки законодавства, особливості оточення;

б) суб’єктивні причини (пов’язані з самою особою) – темперамент особи, незнання особою вимог закону, конкретні психічні відхилення, схильність до вживання алкогольних, наркотичних чи токсичних речовин.

Правопорушення зумовлюється, не однією окремою причиною, а відразу кількома. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їхнього усунення є одним із завдань правоохоронних органів. Проте усунути всі причини неможливо, бо нереально ліквідувати всі суперечності, які існують в суспільстві. Завдання держави – звести ці причини до найнижчого рівня.

Кожне правопорушення є конкретним, тому що скоюється індивідуальним або колективним суб’єктом у певний час і в певному місці, характеризується конкретно визначеними ознаками.

Ознаки правопорушення:

  1.   Правопорушення завжди проявляється в поведінці людини – дії або бездіяльності, тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки.
  2.   Суспільна небезпечність діяння (дія або бездіяльність) – спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків (шкода може бути моральною, фізичною чи матеріальною).
  3.   Протиправність діяння – повинно безпосередньо порушувати ту чи іншу норму права. Діяння, не врегульовані законодавством, не вважаються правопорушенням.
  4.   Винність особи, що скоїла протиправні діяння, – про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила всупереч праву.
  5.   Караність правопорушення – визначається законодавством, поряд із визнанням певного діяння протиправним.
  6.   Причинний зв’язок між діянням і результатом – тобто спричиненням шкідливих наслідків.

Кожне правопорушення має свою структуру. Елементи правопорушення (склад) – сукупність вказаних в законі ознак, при наявності яких, небезпечне і шкідливе діяння визначається конкретним правопорушенням.

Розрізняють:

1. Об’єкт правопорушення – соціальні цінності чи конкретні блага на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння (об’єкт – це те, на що посягає правопорушення, чому завдає шкоди; можуть бути різні матеріальні чи духовні цінності – власність, життя, здоров’я людини, державна безпека тощо).

2. Об'єктивна сторона - включає протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони входить необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливим або соціальне небезпечними наслідками. Протиправне діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. До об'єктивної сторони належать також місце, час, спосіб, обставини здійснення діяння, яке суперечить нормам права.

3. Суб'єкт правопорушення - повністю деліктоздатна фізична особа (людина) або юридична особа. Деліктоздатність для людини пов'язана з віком особи.

4. Суб'єктивна сторона – виражається в психічному ставленні особи до скоєного, куди входять, вина, мотиви, мета правопорушення.

Мотив правопорушення - це усвідомлена спонука особи, яка викликала у неї намір вчинити правопорушення.

Мета (ціль) правопорушення - це бажання особи, яка вчиняє суспільно-небезпечне діяння, досягти певних шкідливих наслідків.

Всі правопорушення за ступенем суспільної небезпечності поділяються на 2 види:

  1.   злочини, небезпечні правопорушення;
    1.   провини (проступки), шкідливі правопорушення.

Види правопорушень:

  •  дисциплінарні – порушення виробничих, службових, військових, навчальних та інших обов’язків (дисциплінарна провина), за споєння яких передбачається дисциплінарна відповідальність;
    •  цивільно-правові – правопорушення, вчинені у сфері майнових і певних немайнових відносин, що регулюються цивільним, трудовим, сімейним, екологічним та ін. галузями права;
    •  адміністративні – протиправні дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за які законодавством передбачено адміністративну відповідальність;
    •  трудові – полягають у невиконанні, порушенні трудових обов’язків суб’єктами трудового права, заборонені нормами законодавства про працю;
    •  конституційні – спричиняють шкоду порядку організації і діяльності органів державної влади й управління, конституційним правам громадян;
    •  кримінальні – є найтяжчими за своїм характером і в законодавстві називаються злочинами. Злочином називається суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

В юридичній науці обговорюється також питання про можливість виділення в окремі види екологічних, сімейних, процесуальних та інших правопорушень.

3.4. Поняття, види, підстави та цілі юридичної відповідальності

Юридична відповідальність - це встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок позбавити правопорушника належних йому певних благ, цінностей (позбавлення волі. позбавлення  права займати певну посаду, позбавлення майна шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.).

Правопорушення є шкідливими, суспільне небезпечними діяннями. Якщо громадянин не виконує своїх обов'язків, зафіксованих у правових документах, держава може застосувати до нього заходи впливу. У цьому полягає зміст юридичної відповідальності.

Принципами юридичної відповідальності є:

1) законність - щодо її підстав, процедури і змісту;

2) обґрунтованість - щодо висновків про факт та про суб'єкт правопорушення, а також про інші юридичне значущі факти, пов'язані з цими обставинами;

3) доцільність - щодо здійснення цілей юридичної відповідальності;

4) невідворотність - жодне правопорушення не повинно залишатися без відповідного реагування компетентних органів;

5) справедливість і індивідуалізація - щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній і соціальній характеристиці конкретного правопорушення.

Основні види юридичної відповідальності:

1. Дисциплінарна відповідальність - відповідальність особи за порушення норм права, що регулюють відповідну дисципліну праці і застосування до порушника дисциплінарного стягнення.

2. Цивільно-правова відповідальність (майнова) - це встановлені законом юридичні наслідки за невиконання або неналежне виконання особою обов'язків, зобов'язань, що пов'язані з порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони. Полягає в накладенні цивільно-правових стягнень - неустойки, штрафу, пені. певних відшкодувань збитків на фізичну чи юридичну особу за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, або за заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення деяких особистих немайнових прав (честь та гідність особи). Мета цивільно-правової відповідальності - відновлення порушених майнових прав.

3. Адміністративна відповідальність - вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок), певного заходу державно-правового примусу — адміністративного стягнення, що створює для цих осіб неприємні наслідки особистого, майнового, організаційного характеру.

4. Кримінальна відповідальність - це один із видів юридичної відповідальності, правовий наслідок вчинення злочину, який полягає у застосуванні до винної особи заходів державного примусу у формі кримінального покарання.

5. Конституційна відповідальність (наприклад, імпічмент президента, відповідальність народного депутата за порушення своїх обов'язків).

6. Кримінально-процесуальна відповідальність (наприклад, у випадку порушення підписки про невиїзд заміна її на взяття під варту).

Особливим видом майнової відповідальності є матеріальна відповідальність у трудовому праві, яка має риси одночасно і майнової, і адміністративної відповідальності (відповідальність працівника за майнову (матеріальну) шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків).

Підставою для юридичної відповідальності є факт вчинення правопорушення, наявність у діяннях складу правопорушення.

Однак самого факту вчинення особою дії чи бездіяльності, якою порушуються приписи права, недостатньо. Майже завжди необхідною є вина особи в протиправному вчинку.

Вина існує в таких формах:

Намір (умисел): прямий – має місце, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає настання його негативних наслідків, бажає їх настання; непрямий – має місце, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережність: протиправна самовпевненість – суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть; протиправна недбалість – суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, не передбачає можливість настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може це передбачити.

Мета юридичної відповідальності:

  •  компенсація потерпілому (у тому числі й державі) збитків правопорушення, включаючи моральну шкоду;
    •  позбавлення винного на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;
    •  вплив на винного та інших осіб, внаслідок якого у них відпало б бажання вчиняти нові правопорушення;
    •  надання винному можливості для пристосування до нормального життя в суспільстві;
    •  запобігти вчиненню (через недостатню свідомість) окремими людьми правопорушень;
    •  покарання за скоєне - таку мету відповідальність має лише у виняткових випадках, коли скоєні правопорушення тяжкі за наслідками та особливо нетерпимі суспільством.

Запитання для самоконтролю знань

  1.  Пояснити поняття „законність”. Які ви знаєте гарантії законності?
    1.  Охарактеризуйте поняття „правосвідомість”, „правова культура”.
    2.  Що таке правопорушення? Назвати його ознаки.
    3.  Що таке юридична відповідальність? Назвати види юридичної відповідальності.
    4.  Які ви знаєте основні засади законності?
    5.  Дайте визначення понять „самовиховання”, „правове виховання”.
    6.  Назвати та охарактеризувати елементи правопорушення.
    7.  Розкрити функції та мету юридичної відповідальності.


Лекція 4
. Основи Конституційного права України

  1.   Поняття Конституції, її місце в системі законодавства та властивості
    1.   Загальні засади конституційного ладу в Україні
    2.   Громадянство України як один з інститутів конституційного права
    3.  Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України
    4.  Загальна характеристика системи органів держаної влади
    5.   Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Реферати

  1.  Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні
  2.  Державна символіка України

Рекомендована література

  1.  Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. //Голос України. – 1996. – 13 липня. – 56 с.
  2.  Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. – www.rada.gov.ua.
  3.  Коментар до Конституції України. – К.: Інститут законодавства ВРУ, 1996.
  4.  Основи Конституційного права України: Підручник /За ред. В. В.Копейчикова. –          К.: Юрінком Інтер, 1998. – С. 64-100, 176-180.
  5.  Правознавство: Підручник /За ред. В. В.Копейчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 140-293.
  6.  Правознавство: Навч. посібн. /Т. В. Варфоломієва, В. П. Пастухов,                                В. Ф. Пеньківський, О. М. Піцан. – К.: Знання-Прес, 2001. – С.68-160.
  7.  Конституційне право України /За ред В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 1999. – С. 22-38.
  8.  Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.94-116.

4.1. Загальна характеристика Конституції України, її місце в системі законодавства

Конституція - політичний нормативно-правовий акт держави (Основний Закон), який закріплює основи суспільною ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів. права та обов'язки громадян. Конституція України є основним джерелом права України.

Конституції класифікують на такі види:

За формою вираження:

1) писана конституція – один або декілька документів (законів), що визначені як конституція держави; писаною називають конституцію, якщо вона складається з декількох різних, але погоджених за змістом між собою документів (Конституція Швеції);

2) неписана конституція – це група політико-правових уявлень, концепцій, доктрин відносно організації державного життя в суспільстві, рідкісне явище в сучасному світі;

3) змішана конституція – основний закон держави, що органічно поєднує в собі елементи писаної і неписаної конституцій (Конституція Великобританії).

За способом прийняття:

1) даровані – підготовлені і введені в дію одноособовим актом диктатора, монарха;

2) народні конституції – це ті, що прийняті загальновизнаними, демократичними засобами. Вони в свою чергу діляться на конституції, прийняті парламентом, через референдум, конституційною асамблеєю (зібранням).

За порядком внесення змін і доповнень:

1) гнучкі – зміни вносяться засобами, встановленими для будь-якого іншого закону;

2) жорсткі – внесення змін і доповнень у жорстку конституцію передбачає наявність особливої процедури.

За часом чинності:

1) тимчасові – приймаються на певний термін або до настання певного випадку;

2) постійні – основний закон, прийнятий на невизначений термін.

За формою державного устрою:

1) федеративні;

2) конституції суб’єктів федерації;

3) конституції унітарних держав.

28 червня 1996 р. о 9 год 30 хв був прийнятий і набув чинності Основний Закон України. За класифікаційними ознаками Конституцію України можна визначити як:

  •  писану,
    •  кодифіковану,
    •  конституцію унітарної держави з автономним утворенням,
    •  жорстку конституцію: внесення змін і доповнень у Конституцію України вимагає не менше 2/3 голосів від конституційною складу Верховної Ради України,
    •  демократичну (народну): прийнята парламентом України від імені українського народу - громадян України всіх національностей. Конституція України складається з преамбули та 15 розділів (161 ст.).

4.2. Загальні засади конституційного ладу в Україні

І розділ Конституції “Загальні засади” закріплює основи конституційного ладу в Україні:

ст.1 - Україна визнається суверенною, незалежною і демократичною, соціальною, правовою державою,

ст.2 - територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою,

ст.2 - Україна є унітарною державою:

ст.5 - Україна є республікою;

ст.5 - носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

ст.3 - людина, її життя і здоров'я, честь, і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю;.

ст.3 - підпорядкування діяльності держави утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини;

ст4 - в Україні існує єдине громадянство;

ст.8 - закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України:

ст.8 - визнається і діє принцип верховенства права;

ст.11 - держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх народів і національних меншин;

ст.15 - основною засадою суспільного життя визнана його багатоманітність – політична, економічна та ідеологічна; жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова; держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України;

ст.13 - держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів, право власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки і визначає об'єкт права власності Українського народу (землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси;

ст.13 - право приватної власності є непорушним: усі суб'єкти права власності є рівними перед законом;

ст.14 - гарантується право власності на землю;

ст.16 - забезпечення екологічної безпеки є обов'язком держави;

ст.18 - у зовнішній політиці Україна проголошує принцип забезпечення своїх національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва із зарубіжними країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права Це буде сприяти більш швидкому входженню України до світового співтовариства на рівноправних засадах;

ст.19 - правовий порядок ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

ст. 20 – визначає державні символи України.

4.3. Громадянство України як один із інститутів конституційного права

Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Відповідно до Закону України „Про громадянство” (18.01.2001р.) громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство,

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

- вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

- засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

- вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України припиняється:

- внаслідок виходу з громадянства України (здійснюється за клопотанням особи);

- внаслідок втрати громадянства України (внаслідок вступу на службу в органи державної влади до іноземної держави без згоди на те державних органів України; якщо громадянство набуто внаслідок фальшивих документів; якщо особа, яка перебуває за межами України не стала на консульський облік протягом п’яти років);

- за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особи без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

4.4. Конституційні права, свободи та обов’язки громадян України

Поняття прав людини

Конституція України містить положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканість і безпека в Україні визначені як вища соціальна цінність, а права і свободи людини та їх гарантія визначають сенс і спрямування діяльності держави. Затвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

За кожною особою визнається певний комплекс природних, невід'ємних прав та властивостей, які зумовлюються самим фактом існування людини і мають розглядатися як гарантія її гідності (ідея природного права).

Основні міжнародно-правові акти стосовно прав людини:

  •  Загальна декларація прав людини (ООН, 1948);
  •  Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (0011,1966);
  •  Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966);
  •  Європейська конвенція про права і основні свободи людини (Рада Європи, 1950р.);
  •  Європейська соціальна хартія (Рада Європи, 1961);
  •  Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) підписаний у Хельсінкі у 1975 р.;
  •  Конвенція про права дитини (ООН, 1989) та ряд інших.

В Конституції України закріплений світовий і національний досвід основоположних принципів у сфері прав людини і громадянина.


Рівноправність громадян

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв і обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24).

Єдність прав і обов’язків громадян

Права і свободи невід'ємні від обов'язків громадян. Єдність прав і обов'язків складає основу кожного суспільства. Обов'язки людини — це вимоги, що ставляться суспільством до неї для того, що б не порушувалися права людини і суспільство нормально функціонувало.

Неприпустимість зловживання правом

Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина повинна враховувати певні обмеження, встановлені в інтересах здійснення прав і свобод інших людей. Зневажання таких обмежень вважається зловживанням права. За порушення обмежень свого права передбачається відповідальність.

Гарантованість конституційних прав і свобод

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3), конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22).

Взаємна відповідальність людини і держави

Держава бере на себе відповідальність за забезпечення прав людини, але й людина також несе відповідальність перед державою.

Найважливішими правами людини, що забезпечують її життя, особисті цінності, свободу, недоторканість, особисту безпеку, правовий захист, є особисті права. До них належать:

  •  право кожного на життя – ст. 27 – це перше з невід’ємних прав людини, ніхто не може бути позбавлений свавільно життя, без дотримання цього права всі інші права не мають сенсу, цінності і корисності;
    •  право на повагу його гідності – ст.28 – Конституція встановлює норму, за якою катування та інші жорстокості, нелюдські або такі, що принижують гідність особи, види поводження і покарання є грубими порушеннями прав людини;
    •  право на свободу світогляду і віросповідання – ст. 35 - зазначена свобода вбирає в себе як право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, так і безперешкодно відправляти одноособово або колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність;
    •  право на свободу думки і слова, вільно висловлювати свої погляди і переконання – ст. 34 – це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави, воно гарантує духовну і творчу свободу, не обмежену ніякою обов’язковою ідеологією;
    •  право на свободу і особисту недоторканість – ст. 29 - відповідно до нього права ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом;
    •  право на недоторканість житла – ст. 30 - не допускається проникнення у житло, на присадибну ділянку, в допоміжні будівлі та інше без згоди людини;
    •  право на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції – ст. 31 - таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини, ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції;
    •  право на захист від втручання в особисте і сімейне життя – ст. 32 – гарантія невтручання в особисте і сімейне життя – це гарантія на особисту і сімейну таємницю, на забезпечення можливості перебувати в стані відносної незалежності від держави і суспільства;
    •  право на свободу пересування, право на вільний вибір місця проживання, право і вільно залишати територію України – ст. 33 - гарантується не тільки громадянам України, але й всім іншим особам, що на законних підставах перебувають на її території; проте, Конституція передбачає можливість окремих обмежень свободи пересування і вибору місця проживання для громадян України та іноземців в умовах воєнного або надзвичайного станів;

Політичні права і свободи визначають можливість громадян брати участь у здійсненні влади, в керівництві державними справами і в суспільно-політичному житті. До політичних прав і свобод належать:

ст. 38 - право брати  участь у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування;

ст. 40 - право спрямовувати індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися в органи державної влади, місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів;

ст. 34 – право на свободу думки і слова, на вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію в будь-який спосіб;

ст. 36 – право на свободу об’єднання в політичні партії і суспільні організації;

ст. 39 – право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації.

Соціально-економічні права людини, закріплені в Конституції України.

ст. 41 - право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

ст. 42 - право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, право на державне забезпечення захисту у підприємницькій діяльності;

ст. 42 - право споживачів на державний захист своїх прав;

ст. 43 - право на працю;

ст. 44 - право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;

ст. 45 - право на відпочинок;

ст. 46 - право на соціальний захист;

ст. 47 - право на житло;

ст. 48 - право на достатній життєвий рівень для себе і своєї родини;

ст. 49 - право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування;

ст. 50 - право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля, та право на отримання і використання екологічної інформації;

ст.53 - право на освіту, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови;

ст.54 - право на вибір і заняття інтелектуальною, творчою діяльністю, свобода літературної, художньої, наукової діяльності і творчості, право інтелектуальної власності та авторські права;

ст.54 - право на користування культурними цінностями народу та ін.

Конституція України визначає гарантії прав людини  в галузі правосуддя:

ст.55 - право на судовий захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань;

ст.57 - право знати свої права і обов’язки;

ст.56 – право на відшкодування матеріальних і моральних збитків;

ст.59 – право на правову допомогу;

ст.60 – право на невиконання явно злочинних розпоряджень чи наказів;

ст.61 – ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності за одне і те саме правопорушення;

ст.62 – тільки суд встановлює вину особи у вчиненні злочину;

ст.63 – особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів;

ст.63 – підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Держава не тільки проголошує права і свободи людини, а й бере на себе обов'язки щодо їхньої реалізації.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (Конституція України. Ст. 101).

Уповноважений Верховної Ради з прав людини призначається на посаду та звільняється з неї ВР України. Він:

  •  розглядає звернення, заяви і скарги громадян з приводу порушення їхніх прав і свобод;
  •  вживає заходи до відшкодування шкоди, заподіяної зазначеними порушеннями;
  •  діє незалежно від будь-якої влади, не пов'язаний ніяким імперативним мандатом;
  •  його посада несумісна з будь-якою політичною посадою або діяльністю, перебуванням на іншій посаді в органах державної виконавчої влади і органах місцевого самоврядування, членством у політичній партії чи профспілках, зайняттям підприємницькою діяльністю чи іншою оплачуваною роботою, окрім наукової чи викладацької.

Основні конституційні обов’язки громадян України:

  •  захищати Батьківщину, незалежність і територіальну цілісність України;
    •  поважати державні символи України;
    •  не завдавати шкоди природі, культурній спадщині;
    •  платити податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом;
    •  неухильно дотримуватися Конституції та законів України;
    •  не зазіхати на права і свободи честь і гідність інших людей.

4.5. Загальна характеристика системи органів державної влади

Конституційний склад Верховної Ради України (ст. 76) – чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років. (Частина п'ята етапі 76 набирає чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році згідно із Законом N 2222- ІV від 08.12.2004) (Стаття 76 в редакції Закону N 2222 - ІV від 08.12.2004)

Чергові вибори до Верховної Ради України (ст. 77) – відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України. (Частина перша статті 77 в редакції Закону N 2222 - ІV від 08.12.2004 — набирає чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році)

Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.

До повноважень Верховної Ради України належить (ст. 85):

1)  внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;

  1.  прийняття законів;

затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

  1.  визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

  1.  призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;
  2.  заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
  3.  оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
  4.  усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;
  5.  розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
  6.  призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;

12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

  1.  здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону;
  2.  затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам  та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;
  3.  прийняття Регламенту Верховної Ради України;
  4.  призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення  на посаду та звільнення з  посади  Уповноваженого  Верховної Ради України з прав людини: заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

  1.  призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;
  2.  призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;
  3.  призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
  4.  призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
  5.  затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

  1.  встановлення державних символів України;
  2.  надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
  3.  призначення на посади та звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України;
  4.  обрання суддів безстроково;
  5.  дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради  Автономної Республіки Крим;
  6.  утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування  населених пунктів і районів;
  7.  призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
  8.  затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

32) надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

  1.  здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом;
  2.  прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;
  3.  призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не піддягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї. Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції

України віднесені до її відання.

(Стаття 85 в редакції Закону N 2222-IV від 08.12.2004)

Повноваження Верховної Ради України припиняються (ст. 90) у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції; (Пункт 1 частини другої статті 90 набирає чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 році згідно із Законом N 2222 - ІV від 08.12.2004)

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається

Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України,  його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України (ст. 94).

Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і мас бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України  не менш як двома третинами  від її конституційного складу,  Президент  України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом. (Частина четверта статті 94 в редакції Закону N 2222 - ІV від 08.12.2004)

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Президент України є главою держави і виступає від її імені (ст. 102).

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України (ст. 106):

  1.  забезпечує державну незалежність, національну безпеку і право наступництво держави;

звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

  1.  приймає рішення про визнання іноземних держав;

призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

  1.  припиняє  повноваження  Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією; (Пункт 8 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222-ІV від 08.12.2004)
  2.  вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції; (Пункт 9 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222-IV від 08.12.2004)
  3.  вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; (Пункт 10 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)
  4.  призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної  Ради України Генерального прокурора України; (Пункт 11 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)
  5.  призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України; (Пункт 12 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)
  6.  призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; (Пункт 13 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)
  7.  вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України; (Пункт 14 частини першої стати 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з  одночасним  зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;  (Пункт  15  частини  першої статті   106 в редакції Закону N 2222-ІУ  від 08.12.2004)

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

(Пункт 16 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

  1.  очолює Раду національної безпеки і оборони України;
  2.  вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; (Пункт 19 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222 - ІV від 08.12.2004)
  3.  приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення  воєнного  стану  в  Україні  або в  окремих її місцевостях  у разі  загрози  нападу, небезпеки державній незалежності України;
  4.  приймає  у разі  необхідності  рішення  про  введення  в Україні  або  в  окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації— з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
  5.  призначає на посади та звільняє  з  посад третину складу  Конституційного  Суду України; (Пункт 22 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)
  6.  утворює суди у визначеному законом порядку;
  7.  присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
  8.  нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
  9.  приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

  1.  підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України; (Пункт 30 частини першої статті 106 в редакції Закону N 2222-ІV від 08.12.2004)

  1.  здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 5, 18, 21, 23 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання. (Частина четверта статті 106 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)

Кабінет Міністрів України є вищим органом у (ст. 113) системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами  Президента України та постановами  Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. (Стаття 113 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)

До складу Кабінету Міністрів України входять (ст. 114)

Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання  Програми  діяльності  Кабінету  Міністрів  України,  схваленої Верховною  Радою України. (Стаття 114 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)

Кабінет Міністрів України складає повноваження (ст. 115) перед новообраною Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку.

Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до  початку роботи  новосформованого  Кабінету  Міністрів України. (Стаття 115 в редакції Закону N 2222- ІV від 08.12.2004)

Кабінет Міністрів України (ст. 116):

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

  1.  забезпечує  проведення  фінансової,  цінової,  інвестиційної та податкової  політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
  2.  розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

  1.  розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
  2.  здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
  3.  організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; (Статтю 116 доповнено пунктом 9-1 згідно із Законом N 2222- ІV від 08.12.2004)

9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; (Статтю 116 доповнено пунктом 9-2 згідно із Законом N 2222-ІУ від 08.12.2004)

10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України. (Пункт 10 статті 116 в редакції Закону N 2222-ІУ від 08.12.2004)

Конституційний статус місцевих державних адміністрацій

Державні адміністрації - це колегіальні органи виконавчої влади, які формуються їх головами. З метою забезпечення централізації виконавчої влади голови цих адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів. При здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів; підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Діяльність голів місцевих державних адміністрацій підлягає також контролю з боку районних та обласних рад, які представляють спільні інтереси територіальних громад. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації може обласна чи районна рада, якщо проголосувало за це 2/3 депутатів від складу відповідної ради.

Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної  адміністрації та дає обґрунтовану відповідь.

Основні напрями діяльності місцевих державних адміністрацій:

- виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету, Міністрів, інших органів виконавчої влади;

- законність і правопорядок;

- додержання прав і свобод громадян;

- виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а також програм соціально-економічного та культурного розвитку корінних народів і національних меншин у місцях їх компактного проживання;

- підготовка, виконання та звіт про виконання відповідних обласних та районних бюджетів;

- взаємодія з органами місцевого самоврядування;

- реалізація інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Правовий статус та обсяг повноважень вказаних органів державної виконавчої влади, крім Конституції України, в даний час визначаються «Положенням про обласну Київську та Севастопольську міську державну адміністрацію» та «Положенням про районну, районну у містах Києві та Севастополі державну адміністрацію”, які затверджені указом Президента України від 21.08.1995 р.

Голова державної адміністрації несе персональну відповідальність за виконання покладених на державну адміністрацію завдань і здійснення нею своїх функцій. Голова обласної державної адміністрації має наступні повноваження:

  •  формує державну адміністрацію;
    •  організовує складання бюджету та програм соціально-економічною розвитку області;
    •  інформує Президента України, Кабінет Міністрів України та населення про суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне становище;
    •  укладає та розриває контракти з керівниками підприємств, що належать до сфери управління державної адміністрації або уповноважує на це інших осіб;
    •  виступає розпорядником коштів державної адміністрації;
    •  ряд інших.

До місцевих органів виконавчої влади належать також виконавчі комітети рад депутатів, місцеві органи міністерств та відомств: відповідні відділи, управління (внутрішніх справ, юстиції, фінансів, культури, освіти тощо), а також адміністрації державних підприємств та установ, посадові особи яких виконують функції організаційно-розпорядчого характеру, спрямовані на забезпечення координації і взаємодії, управління в процесі трудової діяльності.

Поняття про самоврядування. Органи місцевого самоврядування в Україні

Самоврядування - це територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через обрані ними державні або суспільні органи усіх питань місцевого життя на основі законів та власної фінансової і економічної бази.

Самоврядування здійснюється на місцевому та регіональному рівні. Конституція України визначає концептуальні основи місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Систему місцевого самоврядування (відповідно до ст. 5 Закону України   від 21.05.1997 р. „Про місцеве самоврядування в Україні”) складають:

  •  територіальні колективи громадян, які проживають у селах (сільрадах), селищах, містах – первинний суб’єкт;
    •  сільська, селищна, міська рада (представницькі органи місцевого самоврядування);
    •  сільський, селищний, міський голова;
    •  виконавчі органи сільської, селищної, міської ради (виконавчі комітети);
    •  районні та обласні ради (представляють спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст);
    •  органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні, квартальні комітети жителів).

Територіальна основа місцевого самоврядування – село (сільрада), селище, місто (райони у містах із районним підрозділом).

Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування (ст. 142 Конституції України):

  •  рухоме і нерухоме майно;
    •  доходи місцевих бюджетів та інші кошти;
    •  земля і природні ресурси, що є у власності територіальних громад;
    •  об'єкти спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Основні повноваження органів місцевого самоврядування:

  •  управляють майном, що є в комунальній власності;
  •  затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання;
  •  затверджують   бюджети   відповідних   адміністративно-територіальних одиниць та контролюють їх виконання;
  •  встановлюють передбачені законом місцеві і податки та збори;
  •  забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів;
  •  здійснюють інші повноваження, встановлені законодавством.

Органи місцевого самоврядування приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Територіальні колективи громадян здійснюють свої повноваження безпосередньо (загальні збори) через обрані ними органи (сільська, селищна, міська рада, інші представницькі органи місцевого самоврядування).

Жителі відповідної територіальної одиниці обирають строком на чотири роки на сонові загального, рівного, прямого виборчого  права шляхом таємного голосування депутатів, які входять до сільської, селищної, міської ради, а також відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчі органи ради та головує на усіх засіданнях.

Сільські, селищні, міські ради можуть мати свої виконавчі органи, які безпосередньо організовують реалізацію рішень відповідної ради, утворюються нею, підзвітні і підконтрольні їй. Виконавчий орган ради очолює її голова.

До компетенції сільських, селищних, міських рад відносять:

  •  затвердження регламенту ради;
  •  утворення виконавчого комітету ради;
  •  розгляд запитів депутатів; встановлення місцевих податків і зборів;
  •  встановлення місцевих податків і зборів;
  •  прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
  •  прийняття рішень щодо випуску місцевих позик;

До компетенції сільського, селищного, міського голови відносять:

  •  здійснення керівництва апаратом ради та її виконавчим комітетом;
  •  скликання загальних зборів громадян за місцем проживання;
  •  видає розпорядження в межах своїх повноважень;
  •  підписує рішення ради та її виконавчого комітету;
  •  забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконавчого комітету;
  •  ряд інших, передбачених ст. 25, 42 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

Сільські, селищні та міські Ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

Обласні і районні ради:

  •  представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст відповідного регіону;
  •  не мають своїх виконавчих органів. Функції виконавчих органів рад здійснюють відповідні місцеві державні адміністрації (відбувається делегування окремих функцій місцевого самоврядування органам виконавчої влади).

Голови районної та голова обласної ради обираються  відповідною радо та очолюють виконавчий апарат ради, який головним чином має забезпечувати організацію роботи цих рад.


4.6. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) та представницької (виборної) демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія — це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади: насамперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування.

Референдум — це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Референдум і вибори мають загальний метод здійснення голосування, але різняться своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка, на думку більшості виборців, найбільш гідна обіймати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних із наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

У науковій літературі та в законотворчій практиці поряд з терміном «референдум» інколи застосовується термін «плебісцит». У багатьох випадках їхній зміст рівнозначний. Але між ними вбачають і відмінність, яка полягає в тому. що референдум регламентується нормами конституційного права певної держави і його предметом може бути досить широке коло питань. Підстави й порядок проведення плебісциту в основному врегульовуються міжнародно-правовими актами, і його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних спорів між різними державами.

Види референдумів:

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним. наприклад, був референдум             1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У деяких країнах консультативний референдум здійснюється під назвою «всенародного обговорення».

Конституційним називається референдум, внаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов'язковий референдум — це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених конституцією проблем.

Відповідно до ст. 73 Конституції України, обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання протиріч між палатами» парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції деяких держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхиляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а організація — певного часу. Отже, кінець кінцем, держава може залишитися без затвердженого бюджету.

Конституція України (ст. 74) встановлює, що в нашій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах, визначених Конституцією повноважень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо затвердження закону про внесення змін до розділів І, III, XIII Конституції, а також проголошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнається народною, а отже, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн. громадян України, які мають право голосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення народу України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам громадян України, що мають право голосу, та різним громадським об'єднанням можливість спробувати реалізувати свої політичні ідеї в разі протидії з боку державних структур завдяки наданню через референдум цим ідеям усенародної підтримки.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Законом України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.

Виборче право та виборча система в Україні.

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми права, які регламентують цей порядок, в сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України й такі Закони України, як «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р., «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р., «Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних та міських голів» від 14 січня 1998 р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного та прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності та відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, роду й характеру занять, непередбачені цими законами, забороняються.

Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років і володіє державною мовою. А депутатом сільської, селищної, міської, районної в місті, районної та обласної ради може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради.

Принцип рівного та прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може бути тільки голосуючий.

Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії, їхні виборчі блоки й трудові колективи, збори виборців.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам після офіційної їх реєстрації надається можливість брати участь у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, в них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування вживається та зумовлює існування такого інституту виборчого права, як звільнення кандидата від виробничих або службових обов'язків зі збереженням середньої заробітної плати за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої згоди, притягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

До того ж особи, які насильством, обманом, погрозами чи в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню громадянином України права обирати та бути обраним, вести передвиборну агітацію, публічно закликають або агітують за бойкотування виборів, а також члени виборчих комісій. службові особи державних і громадських органів, які вчинили підробку виборчих документів, неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інше порушення виборчого законодавства, несуть відповідальність, передбачену цим законодавством. До певної відповідальності притягуються також особи, які опублікували або .в інший спосіб поширили явно неправдиві відомості про кандидата.

Виборча система – це порядок формування представницьких органів (верховних, місцевих, регіональних) державної влади, обрання Президента України та здійснення виборцями своїх прав.

Види виборчих систем до представницьких органів:

Мажоритарна (система більшості) - враховуються лише голоси, подані за кандидата (або за список кандидатів партії), що дістав більшість голосів по виборчому округу чи держави;

Пропорційна - будується на принципі додержання пропорцій між кількістю депутатських місць, що надається окремим політичним партіям та числом голосів, зібраних кожною з партій на виборах (н., Іспанія, Ізраїль, ФРН);

Змішана - поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної системи (одна половина депутатів обирається за мажоритарною системою, а друга – за пропорційною).

Етапи виборчого процесу:

  1.  призначення виборів;
  2.  утворення виборчих округів і виборчих дільниць, системи виборчих комісій – Центральної виборчої комісії, окружних та дільничних виборчих комісій;
  3.  складання списків виборців, яке здійснюється дільничними виборчими комісіями;
  4.  висування і реєстрація кандидатів у депутати;
  5.  процесуальні дії, пов’язані із забезпеченням гарантій діяльності кандидатів у депутати та інших учасників виборчого процесу;
  6.  проведення голосування;
  7.  підрахунок голосів і визначення результатів виборів (голосування).

Запитання для самоконтролю знань

  1.  Які риси характеризують чинну Конституцію як Основний закон держави?
  2.  Назвіть засади конституційного ладу країни за ступенем їх важливості.
  3.  Які види референдумів існують і який з них застосовувався в правовому житті нашої країни?
  4.  На які групи поділяються конституційні права та обов’язки громадян України?
  5.  Назвіть аргументи відносно того, що Верховна Рада України єдиним органом законодавчої влади.
  6.  Які ви знаєте види виборчих систем?
  7.  Назвати етапи виборчого процесу в Україні.
  8.  Назвати і пояснити принципи виборчого права.


Лекція 5.
Основи цивільного права

  1.   Загальна характеристика цивільного законодавства України. Цивільний кодекс України
    1.   Суб’єкти і об’єкти цивільно правових відносин
    2.   Поняття, форми власності в Україні. Захист власності
    3.   Поняття зобов’язання, підстави його виникнення та припинення, види забезпечення виконання зобов’язань
    4.   Спадкування за цивільним правом
    5.   Цивільно-правова  відповідальність

Реферати

  1.  Особисті немайнові права фізичної особи
  2.  Окремі види цивільно-правових договорів

Рекомендована література

  1.  Цивільний кодекс України. Офіційний текст. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003.- №5.: К: Юрінком Інтер. – С. 3 - 412
  2.  Про власність: Закон України від 07.02.1991р. //ВВР, 1991, №20. – С. 523 – 537.
  3.  Правознавство: Підруч. //За ред. В. В. Копейчикова. – 7 вид. – К: Юрінком Інтер, 2003. – С. 395-445.
  4.  Правознавство: Навч. посібник /Т. В. Варфаломеєва, В. В. Пастухов,                            В. Ф. Пенківський, О. М. Піцан. – К: Знання-Прес, 2001. – С. 191-220.
  5.  Бірюков І. А. Заіка Ю. О. Співак В. М. Цивільне право України. Загальна частина.    - К: Наукова думка, 2000 – С. 20-36.
  6.  Цивільне право України: Підручник /Е. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова.                        - К.: Істина, 2003. – С. 29 – 44.
  7.  Цивільне право України. Частина перша / За ред. І. М. Азімова. – Харків: Право, 2000. – С. 22 – 32.

  1.   Загальна характеристика цивільного законодавства України. Цивільний кодекс України

Цивільне право – це галузь права, норми якого регулюють майнові відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням матеріальними благами, і деякі особисті немайнові відносини, пов’язані з відповідними нематеріальними благами, тобто без економічного змісту.

Цивільно-правові відносини-це майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Підстави виникнення цивільних правовідносин:  

  •  угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч і не передбачені, законом, але такі, які йому не суперечать;
  •  адміністративні акти, в тому числі для державних,  кооперативних та інших організацій; акти планування;
  •  результати відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури, мистецтва;
  •  наслідки заподіяння іншій особі, а також самі наслідки придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;
  •  наслідки інших дій організацій і громадян;
  •  наслідки подій, з якими закон повязує настання цивільних наслідків.

Нормами цивільного права регулюються:

  •  майнові відносини;
  •  особисті немайнові відносини;
  •  зобов’язально-договірні відносини;
  •  відносини власності;
  •  результати духовної творчості;
  •  спадкування по закону чи по заповіту.

Майнові відносини-це суспільні зв’язки, які складаються між суб’єктами з приводу належності, набуття, володіння, користування і розпорядження майном.

Особисті немайнові права - права на життя, на охорону здоров’я, права на безпечне життя та охорону довкілля, права на повагу до людської гідності, права на свободу літературної художньої, наукової та технічної творчості.

Особисті  немайнові права можуть бути пов’язані з майновими (наприклад: права, що регулюються авторськими, патентами та іншими правовими інститутами, які захищають не тільки авторство, а й майнову винагороду за твори науки, літератури, мистецтва) та існувати незалежно від майнових (наприклад: право на честь, ім’я, гідність, ділова репутація тощо).

Вони виникають між:

  •  державними, кооперативними та іншими громадянськими організаціями;
  •  громадянами і цими організаціями;
  •  громадянами.

Цивільне законодавство охоплює систему нормативних актів, що регулюють цивільні відносини і є формою вираження цивільного права.

До системи цивільного законодавства належать: Цивільний кодекс України, Житловий кодекс України, Повітряний кодекс України, Кодекс торгового мореплавства України, закони України „ Про підприємства в Україні”, „ Про  підприємництво”, „Про господарські товариства”, „Про банкрутство”, „Про оренду майна державних підприємств та організацій”, „ Про заставу” та ін., а також підзаконні акти Президента, Кабінету Міністрів України та відповідні нормативні акти міністерств, відомств, органів місцевої державної влади та самоврядування.

  1.   Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин

Об’єкти цивільно-правових відносин зображені на рис. 5.1.

Об’єкти цивільно-правових відносин

Майно

Інші матеріальні блага

Нематеріальні блага

З приводу яких між суб’єктами цивільно-правових відносин виникають права і обов’язки

речі;

результати інтелектуальної творчості;

дії;

особистості немайнові блага.

Рис. 5.1. Об’єкти цивільно-правових відносин

Об’єкт майнових прав - матеріальні блага (майно).

Речі – предмети матеріального світу для задоволення потреб людей чи юридичних осіб і щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Цивільна  правоздатність, дієздатність, обмежена дієздатність (табл. 5.1)

Риси цивільної правоздатності громадян:

  •  визначається в однаковій мірі за всіма громадянами;
  •  всі громадяни вільні перед цивільним законом.

Зміст цивільної правоздатності, громадян:

  •  мати майно, землю, житло, техніку тощо в особистій власності;
  •  мати право користуватися житловим приміщенням, які  належать державі чи організації;
  •  успадковувати і заповідати майно;
  •  обирати рід занять і місце проживання;
  •  мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка;
  •  мати інші майнові та особисті немайнові права.

Цивільна правоздатність та цивільна дієздатність

Таблиця 5.1

Правоздатність

Дієздатність

це здатність мати цивільні права і обов’язки

це здатність суб’єкта своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки

Виникає

Залежить у громадян

  •  для громадян з моменту народження і припиняється зі смертю.
  •  для юридичних осіб з моменту державної реєстрації статуту або документа, що його замінює.

від віку, стану здоров’я, досвіду

Розрізняють три рівні цивільної дієздатності (табл. 5.2).

Таблиця 5.2

Дієздатність громадян

Повна дієздатність

Наступає при досягненні громадянином 18-річного віку;

Часткова здатність

Виникає від 14 до 18 років;

Мінімальна дієздатність

Виникає до 14 років

Громадянин може бути визнаний судом недієздатним, якщо він внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти своїх дій  або керування ними. Над ним встановлюється опіка. У разі видужування або значного поліпшення здоров’я громадянина о недієздатним, суд поновлює його дієздатність.

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та  юридичні особи.

Фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства. У цивільному процесі громадяни можуть брати участь як сторони(позивач, відповідач), як треті сторони(наприклад, перекладачі, свідки, експерти, суд може притягти до справи батьків стосовно неповнолітніх дітей тощо).

Юридичні особи - це колективні суб’єкти, які:

  •  мають відокремлене майно на праві власності або на праві повного господарського відання чи оперативного управління.
  •  можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав,
  •  можуть нести юридичні обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Юридична особа діє на підставі статусу або положення, відповідає по зобов’язаннях належним їй(закріпленим за нею)майном та має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності, виникає з моменту затвердження її статуту або положення.

Одночасно з правоздатністю виникає її дієздатність. Припиняє своє існування шляхом ліквідації, реорганізації, внаслідок банкрутства, продажу, саморозпуску.

Правові ознаки юридичної особи:

  •  організаційна єдність (певним чином організований колектив працівників, колективне утворення, тобто організоване об'єднання працівників);
  •  наявність відокремленого майна (кожна юридична особа має своє власне майно, що робить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших організацій і громадян);
  •  здатність виступати від свого власного імені (кожна юридична особа має свою назву);
  •  здатність нести самостійну відповідальність (оскільки вона має своє власне майно).

Держава виступає особливим суб'єктом цивільного права: вона може володіти, розпоряджатися, користуватися майном, що належить до державної власності, виступати стороною цивільних договорів, захищати свої права в суді тощо.

Особливості цивільно-правового статусу держави:

  •  держава встановлює порядок й правила взаємодії учасників цивільно-правових відносин, приймаючи закони;
  •  від імені держави діють спеціальні органи, уповноважені управляти і розпоряджатися державним майном (фінансові, банківські установи, Уряд України, Фонд державного майна тощо);
  •  тільки держава на законних підставах може володіти майном, вилученим з обігу (ядерні матеріали, бойова зброя, предмети історичної цінності тощо).

Держава виступає суб’єктом цивільного права при

  •  визначенні долі безгосподарного майна;
    •  невитребуваної знахідки;
    •  при реквізиції та конфіскації майна;
    •  у спадкових правовідносинах;
    •  при зобов’язальних правовідносинах, котрі можуть виникати при випуску облігацій державної позики, випуску казначейських зобов’язань тощо.

  1.   Поняття, форми власності в Україні. Захист власності

Право власності – основний інститут цивільного законодавства, усієї правової системи. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Будь-які майнові відносини, майнові права пов’язані з різними формами власності.

Власність – це суспільні відносини щодо володіння – фактичного утримання майна (речей); користування – отримання від речей їх корисних якостей; розпорядження – вирішення юридичної долі речей (продаж, обмін, дарування, знищення).

Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Право приватної власності визнається непорушним. Примусове відчуження конкретних об’єктів права приватної власності, як правило, не допускається, крім випадків суспільної необхідності та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Матеріальні обов’язки громадян та юридичних осіб:

  •  відшкодовувати завдані збитки;
    •  сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Форми та види власності

Форми власності в Україні відповідно до Закону України “Про власність” (7.02.1991):

Державна: загальнодержавна (суб’єктом є держава в особі Верховної Ради України); комунальна (суб’єктом є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих Рад народних депутатів).

Ст. 13 Конституції України: об'єктами права власності українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси континентального шельфу та морської виключної економічної зони. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, що визначаються Конституцією.

Власність може бути приватна та колективна.

Суб’єкти колективної власності – тільки юридичні особи:

  •   організації, що займаються підприємницькою діяльністю;
    •   громадські та інші організації, що господарською діяльністю не займаються (професійні спілки; релігійні об'єднання; політичні партії та громадські об'єднання).

До суб’єктів приватної власності відносяться громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та юридичні особи.

Об’єктами права власності можуть бути: житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачні і садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти та інше майно споживчого і виробничого призначення.

Крім того, розрізняють: власність на конкретне майно (будівлі, речі, гроші тощо); інтелектуальну власність (право на результати будь-якої творчості людей); спільну власність (часткова або сумісна), тобто майно може належати одночасно не одному, а декільком суб'єктам (співвласникам), в такому разі між ними виникає право спільної власності: кожному з них належить частка в праві на спільне майно, а не частка в майні).

У новому Цивільному кодексі знайшло:

- остаточне вирішення питання про коло суб’єктів права приватної власності: ними визнані фізичні і всі юридичні особи;

- вперше на законодавчому рівні врегульовано набуття права власності на новостворене майно.

- вперше детально врегульовано питання набуття права власності на перероблену річ і набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

- вперше передбачено виникнення права власності на знахідку.

Юридичний захист права власності

Юридичний захист права власності в Україні здійснюється всією правовою системою держави. На захист права власності спрямовані норми різних галузей права: конституційного, цивільного, трудового, адміністративного. Основні питання права власності врегульовані в ст. ст. 13, 14,41 Конституції України, а також в Законі України від 7.02.1991 р. «Про власність».

Згідно із Конституцією України (ст. 13):

  •  усі суб'єкти права власності рівні перед законом;
  •  ніхто не може бути свавільно позбавлений своєї власності;
  •  держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання;
  •  жодний державний орган не може втручатися у здійснення власником своїх прав володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Недоторканність приватної власності гарантується ст. 41 Конституції, законами, забезпечується судовим захистом:

  •  усім власникам гарантується рівний правовий захист;
  •  права власника можуть бути обмежені лише у випадках і в порядку, встановленому законом;
  •  власник вправі вимагати майно із чужого незаконного володіння.

Способи захисту права власності:

  •  відшкодування збитків;
  •  усунення порушень права власності, не пов'язаних із втратою володіння;
  •  вимагання майна з чужого незаконного володіння (здійснюється шляхом подання позову в суд  чи арбітраж. Для такої вимоги встановлена три-річна позовна давність.)
  •  надання власнику компенсації у разі технологічних і екологічних катастроф.

Види позовів до суду з приводу права власності.

Виндикаційний – це позов власника про вимогу свого майна з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов – це вимога власника про усунення перепон, що заважають  здійсненню його права власності.

Незаконне придбання майна третіми особами може бути як добросовісне (той, хто придбав майно, не знав і не міг знати, що особа не мала права його відчужувати), так і недобросовісним. У того, хто добросовісно придбав майно, власник має право вимагати в випадку, коли третя особа придбала його безплатно(дарування, успадкування).Коли платно, то можна вимагати в тому випадку, якщо наприклад, майно вибуло з володіння власника поза його волею (втрачене, викрадене). Гроші, цінні папери на пред’явника не можуть вимагатися від того, хто добросовісно придбав їх(облігації, лотерейні білети тощо).

  1.   Поняття зобов’язання, підстави його виникнення та припинення, засоби забезпечення виконання зобов’язань. Цивільно-правові договори

Зобов'язальне право - це сукупність правових норм, що регулюють зобов'язання.

Зобов'язання - це правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (наприклад, передати майно, виконати роботу, передати гроші, борг тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Способи забезпечення виконання зобов'язань:

Неустойка (штраф, пеня) - визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. По співвідношенню досягнення збитків відрізняють 4 види неустойки: залікова, штрафна, виключна, альтернативна.

Порука (за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за виконання боржником свого зобов'язання в повному обсязі або в частині).

Завдаток - грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання.

Гарантія - (форма забезпечення виконання зобов'язань, коли одна юридична особа бере на себе обов'язки по зобов'язанню другої перед третьою юридичною особою. Характерна в основному для відносин між юридичними особами.

Застава - кредитор (заставотримач) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

У новому цивільному кодексі:

- вперше вводяться поняття  публічного договору, договору про приєднання, договору на користь третьої особи;

- вперше закріплено право на захист інтересів особи, якій створена загроза життю, здоров’ю, її майну або майну юридичної особи;

- з’явився новий спосіб забезпечення виконання зобов’язань – при тримання;

- предметом неустойки може бути не тільки грошова сума, а й рухоме й нерухоме майно;

- поручителям може бути не тільки одна особа, а кілька осіб. Збільшено число підстав для припинення поруки;

- гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання уже не прирівнюється до поруки, а є самостійним способом забезпечення виконання зобов’язання;

- новими способами припинення зобов’язань стали припинення зобов’язання переданням відступного і припинення зобов’язання прощенням боргу.

Угоди. Договір у цивільному праві

Угода - це вольова дія, яка відповідає вимогам закону, і внаслідок якої встановлюються, змінюються і припиняються цивільні права і обов'язки. Угоди - правовий засіб реального забезпечення обміну, обігу, виконання робіт та надання послуг.

Основні умови укладення угоди:

  •  повинна відповідати закону;
  •  сторони, які її укладають, повинні бути дієздатними;
  •  повинна бути виражена справжня воля сторін;
  •  повинна бути дотримана юридичної форми.

Угода вважається недійсною, якщо

  •  не дотримується хоча б одна із умов угоди;
  •  укладена невідповідно до закону, суперечить інтересам громадян, суспільства, держави;
  •  укладена неповнолітніми або особами, обмеженими судом у дієздатності або позбавленими дієздатності;
  •  укладена шляхом обману, погроз, насильства;
  •  мнима (укладена без наміру створити юридичні наслідки);
  •  удавана (укладена з метою приховати іншу угоду);
  •  суперечить цілям юридичної особи, яка її уклала.

Найпоширенішою основою виникнення зобов'язання є договір.

Договір - це угода двох або декількох осіб (сторін) про встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всіх істотних умовах і угоду належним чином оформили.

Договори бувають:

  •  планові - на основі державного замовлення і державних контрактів;
  •  регульовані - укладаються вільно їх суб’єктами;
  •  оплатними - кожна із сторін має вигоду з договору;
  •  безоплатні - тільки одна сторона має вигоду;
  •  реальні - набувають юридичного значення з моменту фактичної передачі речі контрагенту;
  •  консенсуальні - набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору;
  •  односторонні - обов'язки, покладені на одну сторону без надання їй прав, інша ж сторона, навпаки, наділена тільки правами;
  •  двосторонні - договір, у якому обидві сторони є взаємно уповноваженими і взаємно зобов'язаними;
  •  на користь третіх осіб - договір, у якому права отримують особи, які не є стороною в договорі, наприклад, внесення заощаджень.

 

Систему договорів можна поділити на такі групи:

  •  договори, правовим результатом яких є перехід права власності на річ або перехід повного господарського володіння чи оперативного управління: договори купівлі-продажу, поставки, обміни, дарування, позики, державну закупівлю сільгосппродукції;
  •  договори, які мають своєю метою надання іншим особам права користування майном: договори майнового найму (оренди), в тому числі житлового найму, прокату, договір безоплатного користування майном;
  •  договори, спрямовані на надання послуг: договори-доручення, перевезення та інше;
  •  договори на виконання робіт (підряд та інші.);
  •  договори, що встановлюють розрахункові і кредитні відносини;
  •  договори майнового і особистого страхування;
  •  договори на використання результатів інтелектуальної творчості: авторські договори, ліцензійні договори на використання об'єктів промислової власності.

Форма договору може бути усною і письмовою. В ряді випадків закон вимагає дотримання нотаріальної форми засвідчення договору.

Дві стадії укладення договору:

І) оферта - пропозиція однієї сторони укласти договір;

2) акцепт - прийняття пропозиції.

  1.   Спадкування за Цивільним правом

Спадкове право – це частина цивільного права, що регулює відносини по спадкуванню майнових і деяких прав і зобов’язань:

  •  порядок спадкування по закону;
  •  прийняття спадщини і відмову від неї;
  •  випадки переходу спадщини до держави;
  •  порядок складання заповіту;
  •  порядок та обсяг відповідальності спадкоємців по боргах спадкодавця;
  •  порядок розподілу майна спадкодавця;
  •  заходи охорони майна спадкодавця.

Спадкування - це перехід майна померлого до іншої особи.

Власник, після смерті якого залишилось майно, – спадкодавець.

Особа, до якої переходить майно після смерті його власника, – спадкоємець.

Спадкодавцем може бути тільки громадянин України. Спадкоємцем – фізична і юридична особа.

Право спадкоємця - приймати спадщину чи відмовитися від неї.

Спадщина (майно, що залишилось після смерті його власника) включає права спадкодавця і обов'язки спадкодавця (невиконані зобов'язання, неоплачені кредити тощо) Спадкоємці несуть відповідальність по боргах спадкодавця в межах дійсної вартості успадкованого ними майна.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і заповітом. Перехід спадщини може бути універсальним (до спадкоємців переходять як права, так і обов’язки), та сінгулярним (до спадкоємців переходять тільки окремі права з спадщини).

Для того, щоб спадкоємець став власником спадщини, йому необхідно її прийняти. Для прийняття спадщини спадкоємець має учинити протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини (термін може бути продовжений в судовому порядку) одну з двох дій:

1) фактично вступити в управління або володіння майном;

2)  подати державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Час відкриття спадщини  - день смерті спадкодавця, день вступу в законну силу рішення суду при оголошенні особи померлою.

Місце відкриття спадщини - останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місце знаходження майна або його основної частини.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Спадкування між живими не буває.

Спадкоємцям, які прийняли належну їм спадщину, державна нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини видає свідоцтво про право на спадщину після закінчення 6-місячного строку, якщо є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

Спадкове право визначає коло осіб, які можуть бути спадкоємцями:

  •  громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця а також діти померлого, зачаті при житті і  народжені після його смерті.
  •  юридичні особи (тільки за заповітом),
  •  держава,
  •  іноземні особи та особи без громадянства

Не мають права бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом.

  •  які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь з спадкоємців або зробили замах на їх життя;
  •  батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку.

Спадкування за заповітом має місце тоді, коли власник-спадкодавець бажає сам висловити свою волю, кому і в якій частині має перейти його майно після його смерті.

Заповіт - це розпорядження власника своїм майном після смерті.

Цивільний кодекс встановлює чіткі вимоги до заповіту:

  •  повинен бути складений тільки дієздатною особою;
  •  повинен бути письмовим із зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем та нотаріально посвідчений. Як виняток закон допускає можливість посвідчення заповіту іншими органами й особами;
  •  його зміст повинен відповідати вимогам закону;
  •  має бути укладений так, щоб розпорядження спадкодавця не викликали нечіткостей чи спорів після відкриття спадщини.

Заповідач має право:

- в будь-який час відмінити або змінити раніше складений ним заповіт (слід знати: якщо після смерті заповідача пізніше складений заповіт судом визнаний недійсним, то раніше складений заповіт зберігає силу);

- заповідати майно в різних частках;

- робити заповідальну відмову (виконання будь-якого зобов'язання на користь однієї чи кількох осіб);

- покласти на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення будь-якої загально корисної мети.

Заповідач не може позбавити спадщини неповнолітніх і непрацездатних дітей (в тому числі і усиновлених), а також непрацездатну дружину (чоловіка), батьків і утриманців.

Зміну заповіту можна зробити шляхом складання нового заповіту, в якому заповідач зазначає, які саме зміни він вносить в раніше складений заповіт. Відмінити раніше складений заповіт заповідач може посвідченням нового заповіту або поданням до нотаріальної контори заяви про відміну раніше складеного заповіту.

Спадкування за законом має місце в таких випадках:

  •  немає заповіту;
  •  заповіт визнаний судом недійсним;
  •  спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини;
  •  спадкоємці, призначені в заповіті, відмовилися прийняти її.

Всі спадкоємці за законом закликаються до спадкування в порядку черги. В Україні встановлено 5 черг спадкоємців (ст. 1261 - 1265).

У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті; той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу  право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом отримують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним основним засобом для життя.

Держава стає спадкоємцем за законом у таких випадках:

  •  спадкодавець заповідав спадкове майно державі;
  •  всі спадкоємці відмовились від спадщини;
  •  всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;
  •  у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом;
  •  жоден із спадкоємців не прийняв спадщини.

Закон передбачає, що обов'язкову частину в спадщині (ст., 1241 ЦК) мають:

- непрацездатні повнолітні діти спадкодавця, неповнолітні діти;

- непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

При визначенні розміру обов’язкової частини враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Новий цивільний кодекс містить чимало новел, метою яких є гармонізація відповідних інститутів українського цивільного права із законодавством європейських країн у цій галузі, встановлення низки положень, спрямованих на більш повний захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин. Незважаючи на ускладнення структури інституту спадкування, користування кодексом спрощується. Найважливішими новелами книги шостої можна вважати такі:

  1.  Дано чіткий перелік прав і обов’язків спадкодавця, які не входять до складу спадщини. Визначено, як має відбуватися спадкування, якщо протягом однієї доби померли особи, які б могли спадкувати одна після одної.
  2.  Розширено коло осіб, які не мають права на спадкування. До них віднесено суб’єктів, які умисно перешкоджали  спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню частки у спадкуванні. Це відноситься і до можливих спадкоємців за законом, якщо буде встановлено, що вони ухилялися від надання допомоги спадкоємцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
  3.  Вводиться обов’язок спадкоємців відшкодувати витрати на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця, які були зроблені одним із них або іншою особою.
  4.  Зменшено розмір обов’язкової частки спадщини від трьох третин до половини того, що мало б належати спадкоємцям у разі спадкування за законом.
  5.  Подружжю надано право складання спільного заповіту щодо майна, яке належить йому на справі спільної сумісної власності.
  6.  Замість двох черг спадкоємців вводиться п’ять.
  7.  Право подання заявки про прийняття спадщини належить особі після досягнення 14-річного віку.
  8.  Крім поняття „відмова від спадщини” вводиться термін „неприйняття спадщини”.
  9.  Заповідачу  надається право призначення виконавця заповіту.
  10.  Вводиться інститут спадкового договору.

  1.   Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність - це встановлені законом юридичні наслідки за невиконання або неналежне виконання особою обов'язків, зобов'язань, що пов'язані з порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони.

Захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку загальним судом, арбітражним або третейським судом.

Мета цивільно-правової відповідальності - відновлення порушених майнових прав.

Цивільно-правовий проступок - правопорушення, вчинене у сфері майнових і певних немайнових відносин, що регулюються цивільним, трудовим, сімейним, фінансовим, екологічним та іншими галузями права.

Цивільно-правова відповідальність полягає у застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах другої сторони (кредитора) або держави установлених законом або договором правових заходів впливу, що несе для нього негативні, економічно невигідні наслідки майнового характеру, а саме:

- відшкодування збитків;

- виплата неустойки (штраф, пеня);

- відшкодування шкоди;

- виконання основних обов'язків.

Функції цивільно-правової відповідальності:

  •  відновлююча;
  •  каральна (штрафна);
  •  виховна.

Всі вони виконуються в сукупності. Цивільно-правова відповідальність виникає у разі невиконання або неналежного виконання договірних обов'язків (зобов'язань),  заподіяння шкоди здоров'ю або майну;  порушення зобов'язання, які за законом повинна виконувати друга сторона.

Різновиди цивільно-правової відповідальності:

1) залежно від підстав виникнення відповідальності.

- договірна відповідальність (виникає на підставі цивільно-правового договору);

- позадоговірна відповідальність (виникає у випадку, якщо санкція застосовується до правопорушник, який не має договірних відносин з особою, якій завдано шкоди);

2) залежно від характеру розподілу відповідальності між кількома боржниками розрізняють такі види:

- дольова відповідальність (кожний із боржників несе відповідальність перед кредитором лише у тій долі, яка припадає на нього відповідно до законодавства);

- солідарна відповідальність (кредитор вправі притягти до відповідальності як усіх боржників разом, так і кожного з них окремого, причому як повністю, так і в частині боргу);

- субсидіарна відповідальність (застосовується, коли у зобов'язанні беруть участь два боржника, один із яких є основним, а другий - додатковим).

Звільнення від відповідальності

- не підлягає відшкодуванню шкода, завдана в стані необхідної оборони;

- звільняється від відшкодуванні шкоди той, хто її заподіяв у випадку, якщо доведе, що вона заподіяна не з його вини. Казус -випадок, випадкова дія, що має зовнішні ознаки правопорушення, у якій, однак, відсутній елемент вини;

- обставиною звільнення від відповідальності є також непереборна сила - надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (стихійне лихо, повінь, землетрус; суспільне явище, бойові дії, страйк тощо). Проте у світовій практиці навіть за наявності непереборної сили не звільняються від відповідальності за завдану шкоду організації, які здійснюють авіаційні перевезення, які експлуатують атомні станції і т.п.

Відповідальність без вини

Юридичні та фізичні особи, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні, будівельні організації, промислові підприємства, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодовувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, тобто вони фактично несуть відповідальність без вини. Джерело підвищеної небезпеки -діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність щодо використання транспортування, зберігання предметів, речовин та інших обертів виробничого, господарчого чи іншого призначення, які мають такі самі властивості.

Шкода заподіяна у стані крайньої необхідності за загальним правилом повинно бути відшкодовано особою, яка її заподіяла. Однак суд, враховуючи обставини, може:1) покласти обов’язок відшкодування на 3 особу , в інтересах якої діяла особа, котра заподіяла шкоду, 2) або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково, як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Запитання для самоперевірки знань

  1.  Дайте характеристику Цивільного кодексу України.
    1.  Що є характерним для суб’єктів цивільно-правових відносин щодо дієздатності та правоздатності?
    2.  Що є спільним та відмінним між фізичними та юридичними особами?
    3.  Що таке власність і які форми власності існують в Україні?
    4.  Охарактеризуйте форми та способи забезпечення виконання зобов’язань.
    5.  Коли має місце спадкоємство за законом, а коли за заповітом?
    6.  Назвіть черги спадкоємців за законом.


Лекція  6.
Основи трудового права України

  1.   Поняття трудового права, його джерела. Місце Кодексу законів про працю в системі трудового права України
    1.   Колективний і трудовий договори
    2.   Підстави припинення трудового договору
    3.   Робочий час. Час відпочинку
    4.   Трудова дисципліна. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Реферати

  1.  Контракт – особлива форма трудового  договору
  2.  Особливості трудової діяльності неповнолітніх
  3.  Сумісництво. Переведення  на іншу роботу

4. Оплата праці

Рекомендована література

  1.  Кодекс законів про працю України. – К.: Парламентське видавництво, 2003. –           108 с.
  2.  Про зайнятість населення: Закон України від 01.03.1991. – www.rada.gov.ua
  3.  Про колективні договори і угоди: Закон України від 01.07.1993 р.–www.rada.gov.ua
  4.  Про відпустки: Закон України  від 15.11.1996 року. – www.rada.gov.ua
  5.  Правознавство: Підруч. /За ред. В. В. Копєйчикова. -7 вид. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – C. 294-336.
  6.  Правознавство: Навч. посібн. / Т. В. Варфоломеєва, В. П. Пастухов,                                             В. Ф. Пеньківський, О. М. Піцан. – К: Знання – Прес, 2001. – C. 240-272.
  7.  Болотіна Н. Б. Трудове право України: Підручник. – К.: Вікар, 2004. – С. 30-126.
  8.  Прокопенко В. І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Консул, 2000. – С. 7 – 58.
  9.  Трудове право України: Підручник / За ред. Н. Б. Болотіної, Т. І. Чанишева. – К.:  т-во „Знання” КОО, 2001. – С. 13-61.

  1.  Поняття трудового права, його джерела. Місце Кодексу законів про працю в системі трудового права України

Трудові правовідносини – це відносини, які формуються між працівником і власником чи його уповноваженим і базуються на змісті трудового договору.

Характерні ознаки трудових правовідносин:

  •  одним із учасників правовідносин є працівник, який особистою працею виконує свої обов’язки, включаючись до складу колективу підприємства, організації чи установи;
  •  відповідно до суспільного поділу праці предметом зобов’язань працівника є виконання ним певної трудової функції всередині кооперації праці;
  •  праця виконується в умовах певного правового режиму, працівник підкоряється внутрішньому трудовому розпорядку, який визначає умови спільної діяльності всіх працівників.

Основний нормативний акт трудового права – Кодекс законів про працю (КЗпП) був прийнятий 10.12.1971 р., набрав чинності 01.06.1972 р. Він складається з 18 глав, які об’єднують 265 статей. Майже в кожну із них внесені суттєві зміни і доповнення, пов’язані з переходом України до ринкової економіки (ВР прийняла приблизно 40 законів, більше 10 статей вилучено з Кодексу). На сьогодні Кодекс законів про працю складається з 20 глав.

  1.  Колективний і трудовий договори

Умови й порядок прийняття на роботу. Контракт

Трудова дієздатність настає з 16-річного віку.

У виняткових випадках, за попередньою згодою одного з батьків, трудовий договір може бути укладений з неповнолітнім, якому виповнилося 15 років.

Трудовий договір – угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи.

Зміст трудового договору – права і обов’язки сторін. Працівник і власник (уповноважений ним орган) укладають угоду, в якій обумовлюється зміст (умови) договору.

Умови договору:

а) безпосередні (визначаються сторонами). Їх поділяють на:

  •   необхідні – умови, без досягнення домовленості по яких договір не буде укладений (місце роботи, спеціальність, кваліфікація, посада та розмір заробітної плати);

- додаткові – такі умови, як випробування при прийнятті на роботу, сумісництво професій, соціально-побутові пільги (житло, дитячий садок, організація громадського харчування та інші).

б) похідні – умови, що передбачені у законодавстві (охорона праці, матеріальна, дисциплінарна відповідальність та інші умови).

Види трудового договору:

  •   безстроковий – укладається на невизначений строк;
  •   на визначений строк – встановлюється за погодженням сторін;
  •   такий, що укладається на час виконання певної роботи.

Трудовий договір укладається в усній і  письмовій формі. Додержання письмової форми є обов’язковим:

  •  при організованому наборі працівників;
  •  при укладанні трудового договору про роботу в районах крайньої Півночі і в місцевостях, прирівняних до них;
  •  при укладенні контракту;
  •  коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі;
  •  в інших випадках, передбачених законодавством України.

Забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

При укладенні трудового договору вимагаються документи: паспорт, трудова книжка, документи про професійну підготовку або освіту

Якщо громадянин влаштовується на роботу вперше, то замість трудової книжки він повинен пред’явити довідку про останнє заняття: в містах – від житлово-експлуатаційних організацій, у сільській місцевості – від сільської Ради.

При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Якщо наказ не був виданий, але особа фактично приступила до роботи, то трудовий договір вважається укладеним.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Загальний строк випробування не може перевищувати 3-х місяців, а для робітників –  місяця. Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку можуть розірвати трудовий договір.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

  •  осіб, які не досягли 18 років;
  •  молодих робітників після закінчення професійних, навчально-виховних закладів;
  •  молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;
  •  осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;
  •  інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи.

Контракт – це договір, укладений письмово, який встановлює права і обов’язки для обох сторін і обумовлює певні строки. Контракти як особлива форма трудового договору спрямовуються на забезпеченні умов для ініціативності та самостійності працівника з урахуванням його індивідуальних здібностей  і професійних навичок, підвищення взаємодії відповідальності сторін, правову й соціальну захищеність працівника.

В контракті передбачаються:

  •  строк його дії;
  •   обов’язки й відповідальність сторін;
  •  права сторін;
  •   умови організації і оплати праці;
  •  соціально-побутові умови;
  •   інші умови, необхідні працівникові для виконання зобов’язань;
  •  підстави припинення та розірвання контракту.

Контракт набирає чинності з моменту його підписання сторонами і може бути змінений тільки за згодою сторін. Контракт оформляється у 2-х примірниках, що мають однакову юридичну силу, і зберігається у кожної із сторін контракту.

Контракт може бути укладений на строк до 5-ти років (але не менше 1 року). Конкретний строк контракту визначається угодою сторін. За 2 місяці до закінчення строку чинності контракту за угодою сторін він може бути продовжений або укладений на новий строк.

Умови контракту не можуть погіршувати становище працівника, якого приймають (наймають) на роботу, порівняно з умовами, передбаченими чинним законодавством, угодами і колективним договором.

Контракт повинен передбачати зобов’язання роботодавця щодо компенсації моральної та матеріальної шкоди, заподіяної працівникові у разі дострокового розірвання контракту: працівником – з причини невиконання чи неналежного виконання роботодавцем зобов’язань, передбачених контрактом; роботодавцем – з підстав, не передбачених чинним законодавством та контрактом.

До початку роботи за укладеним договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний:

  •  роз’яснити працівникові його права і обов’язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів та можливі наслідки їх впливу на здоров’я працівника, пільги і компенсації за роботу в таких умовах;
  •  ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;
  •  визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;
  •  проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони.

Працівникам, які стають на роботу вперше, трудова книжка оформляється не пізніше 5 днів після прийняття на роботу. До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі.

Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Колективний договір – угода, що укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману праці і мають права юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів.

Сторони колективного договору:

  1.  власник або уповноважений ним орган;
  2.  однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів – представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом.

Зміст колективного договору становлять взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин. Згідно із законом України від 01.07.1993 р. „Про колективні договори і угоди” до питань, що становлять зміст колективного договору, відносяться:

  •  зміни в організації виробництва і праці;
  •  забезпечення продуктивності зайнятості;
  •  нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати, інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій);
  •  встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
  •  участь трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);
  •  режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку;
  •  забезпечення житлово-побутового, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;
  •  умови праці і охорони праці;
  •  гарантії діяльності профспілкового чи інших представницьких організацій трудящих.

Колективний договір може передбачати додаткові гарантії, соціально-побутові пільги порівняно з чинним законодавством і угодами. Забороняється включати до колективних договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорами та угодами.

Процес створення та укладення колективного трудового договору.

  1.  Створення проекту.
  2.  Використання примирних процедур для врегулювання розбіжностей під час ведення колективних переговорів.
  3.  Обговорення у трудовому колективі і винесення на розгляд загальних зборів (конференції) трудового колективу.
  4.  Схвалення проекту загальними зборами (конференцією) трудового колективу.
  5.  Підписання уповноваженими представниками сторін не пізніше як через 5 днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами (конференцією) трудового колективу.
  6.  Реєстрація.

Контроль за виконанням колективного договору, угоди проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками. На осіб, які представляють власника або уповноважений ним орган чи профспілку або інші уповноважені трудовим колективом органи, і з вини яких порушено чи не виконано зобов’язання щодо колективного договору (угоди), накладається штраф до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, і вони також несуть дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

Порядок реєстрації колективного договору.

  1.  Колективні договори бувають галузеві або регіональні. Вони підлягають підвідомчій реєстрації Міністерством праці України.
  2.  Колективні договори підлягають реєстрації місцевими органами державної виконавчої влади.
  3.  Колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками обох сторін або з дня, зазначеного у ньому. Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором.

Колективний договір зберігає чинність у разі зміни складу, структури, найменування уповноваженого власником органу, від імені якого укладено цей договір, а також у разі реорганізації підприємства, організації, установи, але протягом строку, на який його укладено, або може бути переглянутий за згодою сторін.

У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.

Положення колективного договору поширюється на всіх працівників підприємства, організації, установи незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, організації, установи.

  1.  Підстави припинення трудового договору

Підставами припинення трудового договору є:

  1.  угода сторін;
    1.  закінчення строку;
    2.  призов або вступ працівника на військову службу, відправлення на альтернативну (невійськову) службу;
    3.  розірвання трудового договору з ініціативи працівника;
    4.  розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;
    5.  розірвання трудового договору на вимогу профспілкового органу чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу;
    6.  переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, установу, організацію або перехід на виборну посаду;
    7.  відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці;
    8.  набрання законної сили вироку суду, яким працівника засуджено до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
    9.  підстави, передбачені контрактом.

Порядок припинення трудового договору з ініціативи працівника:

1. Працівник, який уклав трудовий договір на не визначений строк, має право його розірвати за власним бажанням, попередивши про це власника письмовою заявою за 2 тижні (юридична підстава звільнення). До закінчення строку попередження працівник має право відкликати свою заяву, за винятком випадків, коли на його місце вже було запрошено іншого працівника за переведенням. За наявності поважних причин договір розривається в строк, про який просить працівник.

Після закінчення цього строку керівник зобов’язаний видати наказ про звільнення працівника, повернути йому трудову книжку, в якій записати причину звільнення, і провести розрахунок.

Звільнення за власним бажанням осіб, які відбувають строк покарання (виправні роботи без позбавлення волі) допускається лише за згодою органів, що відають виконанням цього вироку суду.

При розірванні трудового договору з поважних причин (наприклад, в зв’язку з переїздом в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; вихід на пенсію та ряд інших) керівник підприємства повинен розірвати договір у строк, про який просить працівник.

2. Якщо працівник уклав трудовий договір на визначений строк, то керівник не зобов’язаний звільняти працівника за власним бажанням навіть після подання ним заяви і закінчення двотижневого строку. Існує правило, що до закінчення строку договору він може бути розірваний на вимогу працівника у разі:

  •  хвороби працівника;
  •  його інвалідності;
  •  якщо керівник порушує трудове законодавство.

Якщо між працівником і керівником з цього приводу виникає спір, то його вирішує комісія по трудових спорах підприємства або суд.

Керівник підприємства має право звільнити працівника, якщо закінчився строк трудового договору. Закінчення строку договору є юридичною підставою його припинення. Якщо строк договору закінчився і працівник не був звільнений, то вважається, що він тепер буде працювати за договором на невизначений строк.

Звільнення працівника під примусом, погрозами, або з порушенням чинного законодавства може бути оскаржене у судовому порядку.

Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу:

Юридичні підстави звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (випадки, коли працівник не бажає звільнятись з роботи, але на такому звільненні наполягає керівник підприємства) передбачені ст. ст. 40 і 41 Кодексу законів про працю України.

Розірвання трудового договору за ініціативою власника чи ним уповноваженого органу допускається у таких випадках:

  •  зміни в організації виробництва і праці (у тому числі й скорочення чисельності штату працівників);
  •  невідповідність посаді або виконуваній роботі через недостатню кваліфікацію чи за станом здоров’я (перш ніж звільнити працівника, власник зобов’язаний запропонувати йому на тому ж підприємстві іншу роботу, якщо вона є);
  •  систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, якщо до нього раніше вживалися заходи дисциплінарного або громадського покарання;
  •  прогул (у тому числі відсутність на робочому місці більш 3-х годин протягом робочого дня) без поважних причин;
  •  невихід на роботу впродовж 4-х місяців підряд через хворобу, якщо не встановлено інший строк;
  •  поновлення на роботі того, хто раніше виконував роботу;
  •  поява на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;
  •  крадіжка за місцем роботи державного чи громадського майна, встановлені вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компенсації якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Для окремих категорій працівників в КЗпП передбачені додаткові підстави для звільнення за ініціативою власника:

  •  за одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівним працівником (керівники підприємств, установ, організацій, керівники філіалів, відділів, інших відокремлених підрозділів підприємств та ряд інших);
  •  втрата довіри до працівника, який обслуговує грошові або товарні цінності (це може бути недостача товарно-матеріальних цінностей, їх псування, неналежний облік майна чи грошей, порушення правил торгівлі тощо; звільнення за цією підставою допускається тільки при доведеності винних дій працівника);
  •  здійснення працівником, який виконує виховні функції, аморального вчинку, не сумісного з продовженням даної роботи.

За загальним правилом для звільнення працівників з ініціативи власника або уповноваженого ним органу необхідна згода профспілкового комітету підприємства, якщо працівник, якого звільняють, є членом профспілки. Якщо профком не дасть згоди, то керівник не має права розірвати з працівником трудовий договір. Розірвання трудового договору за ініціативою власника не потребує згоди профспілкового органу у таких випадках:

  •  ліквідація підприємства;
  •  працівник не витримав випробувального строку;
  •  звільнення з роботи за сумісництвом;
  •  відновлення на роботі попереднього працівника;
  •  звільнення з роботи, де відсутня профспілкова організація;
  •  звільнення керівників, які обираються, затверджуються чи призначаються на посаду органами влади й управліннями, а також громадським організаціями;
  •  звільнення працівника, який вчинив розкрадання майна.

При звільненні в зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників керівник зобов’язаний попередити працівника про наступне звільнення за скороченням штатів (чисельності) не пізніше як за 2 місяці і одночасно запропонувати йому іншу роботу (посаду) на тому ж підприємстві. Звільнення в даному випадку вважається правильним, якщо працівник відмовився перейти на іншу роботу (посаду) або іншої роботи на підприємстві не було. Працівникові після звільнення виплачується вихідна допомога в розмірі середнього заробітку за перший місяць, а за певних умов (реєстрація в службі зайнятості) заробіток у тому ж розмірі за другий і третій місяць.

При скороченні чисельності чи штату працівників переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. За рівних продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається певним категоріям працівників (ст. 42 КЗпП України):

  •  сімейним – при наявності двох і більше утриманців;
  •  особам, в сім’ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;
  •  працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах без відриву від виробництва;
  •  працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві;
  •  винахідникам і раціоналізаторам та ряду інших.

За підставами невиходу на роботу протягом, більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, слід мати на увазі, що за хворими на туберкульоз місце роботи зберігається 12 місяців. За працівниками, які втратили працездатність внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, місце роботи зберігається до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності.

Не допускається звільнення з ініціативи власника працівників під час їх хвороби або перебування у відпустці.

  1.  Робочий час, час відпочинку

Робочий час

Робочий час – це час, встановлений законом або угодою сторін, впродовж якого працівник зобов’язаний виконувати обумовлену трудовим договором роботу.

Види робочого часу:

1. Нормальний - максимальна тривалість робочого часу – 40 годин на тиждень

2. Скорочений:

  •  для осіб віком до 18 років;
  •  для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень;
  •  для осіб віком від 15 до 16 років – 24 годин на тиждень;
  •  для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більше як 36 годин на тиждень;
  •  для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та ін.);
  •  для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда (може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях);
  •  для деяких категорій інвалідів.

3. Неповний:

  •  для тих, хто бажає працювати, але не може працювати повний робочий день в силу обставин (наприклад, жінки, які мають малолітніх дітей);
  •  особи з обмеженою працездатністю; особи, зайняті доглядом за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку);
  •  оплата праці при неповному робочому тижні проводиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку;
  •  тривалість неповного робочого дня або тижня не повинна бути меншою, ніж половина нормальної тривалості робочого дня;
  •  встановлюється за угодою (погодженням) між працівником і власником або уповноваженим ним органом.

При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати:

  •  7 годин при тижневій нормі 40 годин;
    •  6 годин при тижневій нормі 36 годин;
    •  4 години при тижневій нормі 24 години.

При п’ятиденному робочому тижні з двома вихідними днями тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня.

Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників скорочується на 1 годину. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

Різновиди робочого часу:

- нічний час – з 22 до 5 години ранку;

  •  час на надурочних роботах – для запобігання стихійним лихам, промисловим аваріям.

Надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації. Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у таких виняткових випадках:

  •  при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
  •  при проведенні громадсько необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв’язку – для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;
  •  при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;
  •  при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;
  •  для продовження роботи при невиході працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов’язаний вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника 4 годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника.

При роботі у нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Заборонено залучати до роботи у нічний час та до надурочних робіт неповнолітніх.

Час відпочинку – це встановлений законом час, на протязі якого працівник вільний від виконання своїх трудових обов’язків і який він може використати на свій розсуд.

Законодавство передбачає основні види часу відпочинку:

  •  Перерви протягом робочого дня – перерви для відпочинку і харчування; тривалість перерви: мінімальна не менше 30 хв., максимальна – не більше 2 год.; перерва не включається в робочий час і не оплачується.
  •  Щоденний відпочинок – перерва у роботі між її закінченням і початком на наступний день (зміну).
  •  Щотижневий відпочинок – вихідні дні: при п’ятиденному робочому тижні надається два вихідні дні, при шестиденному – один: тривалість щотижневого безперервного відпочинку, тобто з моменту закінчення роботи в передвихідний день і до початку роботи на наступний робочий день, повинна бути не менш як 42 год.

Загальним вихідним є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний переноситься на наступний після святкового або неробочого.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках:

  •  для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
  •  для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;
  •  для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;
  •  для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Залучення до роботи працівників у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Робота у вихідний день може компенсуватися за згодою сторін наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Святкові та неробочі дні. Допускаються лише роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення (зв’язок, транспорт, торгівля і т.д.), а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні роботи. Робота у святкові дні оплачується у подвійному розмірі.

Святкові і неробочі дні в Україні:

  1.  1 січня – Новий рік
  2.  7 січня – Різдво Христове
  3.  8 березня – Міжнародний жіночий день
  4.  1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих
  5.  9 травня – День Перемоги
  6.  28 червня – День незалежності України.
  7.  Робота також не проводиться в дні релігійних свят:
  8.  7 січня – Різдво Христове
  9.  один день (неділя) – Паска (Великдень)
  10.  один день (неділя) – Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

Відпустки  

Відпустки призначаються для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Види відпусток (згідно з Законом України “Про відпустки” (15.11.1996 р.):

І. Щорічні відпустки надаються всім працівникам із збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку:

1) основні (тривалістю не менше 24 календарні дні). Для деяких категорій працівників законодавство встановлює подовжену відпустку:

  •  для неповнолітніх – 1 календарний місяць – 31 день;
  •  інвалідам І і ІІ груп – 30 календарних днів, а інвалідам ІІІ групи – 26 календарних днів;
  •  керівникам, педагогічних, науково-педагогічних та науковим працівникам – до 56 календарних днів.

Сезонним та тимчасовим працівникам щорічна відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу.

2) додаткові надаються:

  •  працівникам, зайнятим на роботах зі шкідливими умовами праці (до 35 календарних днів);
  •  окремим категоріям працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним навантаженням або виконується в особливих природних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я – до 35 календарних днів;
  •  працівникам з ненормованим робочим днем – до 7 календарних днів.

Конкретна тривалість додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.

3) Додаткові відпустки у зв’язку з навчанням:

  •  у середніх закладах освіти встановлюються на період випускних іспитів тривалістю від 10 до 23 календарних днів, а на період перевідних іспитів – від 4 до 6 календарних днів без врахування вихідних;
  •  у профтехзакладах – 35 календарних днів протягом року;
  •  у вищих закладах освіти відпустки на період настановних занять, складання заліків та іспитів надаються від 10 до 40 календарних днів щорічно залежно від рівня акредитації вузу і курсу навчання працівника. На період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) відпустка надається до 4-х місяців.

ІІ. Творчі відпустки надаються працівнику для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо.

ІІІ. Соціальні відпустки надаються у зв’язку з вагітністю та пологами, доглядом за дитиною тощо.

ІV. Відпустки без збереження заробітної плати:

  1.  обов’язкові за бажанням працівника (інваліда, ветерана праці, війни, для догляду за хворим, для складання вступних іспитів у навчальних закладах, для виховання дітей тощо);
  2.  відпустки за згодою сторін (за сімейними обставинами та з інших причин).

У порядку, зазначеному у колективному договорі, власник у разі простою підприємства з незалежних від працівників причин може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням.

Порядок надання щорічних основних відпусток:

1. За перший рік роботи – надається після закінчення одинадцяти місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації. До закінчення зазначеного строку відпустка може бути надана у випадках, передбачених законодавством.

2. За другий і наступні роки роботи – може бути надана в будь-який час відповідно до робочого року.

Відпустки надаються протягом усього року. Черговість надання відпусток встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації.

Поділ відпустки на частини допускається на прохання працівника за умови, щоб основна її частина була не менше 6 днів для дорослих і 12 днів для осіб молодших 18 років.

Забороняється ненадання щорічної відпустки протягом двох років підряд, а також ненадання відпустки працівникам, молодшим 18 років та працівникам, які мають право на додаткові відпустку у зв’язку з шкідливими умовами праці.

До стажу роботи працівника, що має право на відпустку, включається:

  •  час фактичної роботи;
  •  час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалось місце роботи (посада) і заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, викликаного неправильним звільненням або переведенням на іншу роботу);
  •  час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посади) і йому виплачувалася допомога по державному соціальному страхуванню, за винятком частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років;
  •  інші періоди роботи, передбачені законодавством.

За сімейними обставинами та з інших поважних причин працівникові, за його заявою, може бути надана короткочасна відпустка без збереження заробітної плати.

  1.  Трудова дисципліна. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Трудова дисципліна

Трудова дисципліна – це порядок взаємостосунків учасників трудової діяльності, це сукупність нормативно-правових приписів, які регулюють трудові обов’язки робітників і службовців, спрямованих на забезпечення належного трудового процесу, і засобів, які забезпечують виконання цих обов’язків.

Трудова дисципліна забезпечується:

  •  створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної роботи;
  •  свідомим ставленням працівників до праці;
  •  методами переконання, виховання у разі порушення трудової дисципліни;
  •  заохоченням за сумлінну працю.

Працівники зобов’язані:

  •  працювати чесно і сумлінно, добросовісно виконувати взяте на себе коло обов’язків (робіт), що складає їхню трудову функцію в загальній праці колективу;
  •  своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу;
  •  додержуватися трудової і технологічної дисципліни, забезпечувати належну якість робіт, продукції, послуг;
  •  додержуватись вимог нормативних актів про охорону праці, техніку безпеки і виробничу санітарію;
  •  дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір, та ін.

Власник або уповноважений ним орган повинен:

  •  забезпечувати трудову та виробничу дисципліну;
  •  неухильно додержуватися законодавства про працю і нормативних актів про охорону праці;
  •  уважно ставитися до потреб і запитів працівників.

Працівники, які добросовісно виконують покладені на них обов’язки, можуть бути заохочені керівництвом підприємства (оголошують подяку, нагороджують цінним подарунком чи надають інші пільги і переваги, передбачені правилами внутрішнього трудового розпорядку).

За порушення  службових обов’язків, трудової дисципліни, правил внутрішнього трудового розпорядку як працівник, так і власник або уповноважений ним орган несе дисциплінарну відповідальність. Підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку.

Дисциплінарна та матеріальна відповідальність

Види юридичної відповідальності у трудових правовідносинах:

1. дисциплінарна – настає за вчинення працівником дисциплінарного проступку (порушення службових обов’язків, трудової дисципліни, правил внутрішнього трудового розпорядку) чи за невиконання або неналежне виконання ним своїх трудових обов'язків і полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень;

2. матеріальна:

  •  настає за майнові збитки, заподіяні підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків і полягає у покритті шкоди відповідною сумою грошей або рівноцінним майном;
  •  настає за шкоду, заподіяну працівнику каліцтвом  або іншим ушкодженням здоров'я, зв'язаним із виконанням трудових обов'язків.

Законодавство України про працю встановлює такі види матеріальної відповідальності:

1. Обмежена - працівник, який заподіяв шкоду, несе відповідальність перед власником у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

2. Повна – повне відшкодування заподіяних збитків.

3. Підвищена, або кратна – передбачена за шкоду, заподіяну підприємству, установі чи організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або витратою окремих видів майна та інших цінностей тощо.

Матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника незалежно від притягнення його до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Підприємство несе відповідальність перед працівником за шкоду, заподіяну каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, зв'язаним із виконанням трудових обов'язків (травми, професійні захворювання, які сталися під час виконання трудових обов'язків). Відшкодування шкоди , заподіяної працівнику ушкодженням здоров'я, складається з:

  1.  виплати втраченого заробітку або відповідної його частини залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності;
  2.  виплати в установлених випадках одноразової допомоги;
  3.  компенсації витрат на медичну й соціальну допомогу;

4) компенсації за моральну шкоду.

Відповідно до ст 147 Кодексу законів про працю України за статутами про дисципліну є такі види дисциплінарних стягнень:

1. Догана – офіційно виражена негативна оцінка ставлення до роботи, результатів праці окремих осіб. Тягне за собою негативні наслідки для працівника особистого характеру а саме:

- моральні: втрата довіри з боку адміністрації, трудового престижу, авторитету.

- матеріальні: позбавлення премії або її зниження, відмову в наданні одноразової матеріальної допомоги, зняття надбавки по оплаті праці тощо.

2. Звільнення – припинення дії трудового договору.

Поряд із дисциплінарними можуть застосовуватись й інші заходи матеріального впливу, зокрема, позбавлення повністю або частково: премій; одноразової винагороди, яка виплачується за підсумками роботи за рік; додаткової відпустки у відповідному році, яка надається за безперервний стаж.

Порядок накладання і зняття дисциплінарних стягнень. Застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження, призначення на посаду) даного працівника. Застосовуються безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше 1 місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше 6-ти місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмового пояснення (у разі відмови правопорушника дати такі пояснення складається про це акт за підписом трьох працівників підприємства). При обранні виду стягнення керівник повинен врахувати:

  •  ступінь тяжкості вчиненого проступку;
    •  заподіяну ним шкоду;
    •  обставини, за яких вчинено проступок;
    •  попередню роботу працівника.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Стягнення до трудової книжки не заносяться. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не має дисциплінарного стягнення, тобто дисциплінарне стягнення має юридичну силу (дію) протягом одного року. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення року з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за клопотанням трудового колективу.

Дисциплінарне стягнення, накладене відповідно до ст. 147 КЗпП України, може бути оскаржене в загальному порядку розгляду трудових спорів. Керівник має право замість застосування дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу.

Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів:

Трудовий спір - це розбіжність між адміністрацією підприємства, установи, організації і працівником з питань застосування діючих нормативно-правових актів про працю (спори про оплату праці, надання відпустки, переведення на іншу роботу).

Індивідуальні трудові спори розглядаються::

  •  комісією з трудових спорів;
  •  районним (міським) судом;

Колективні трудові спори розглядаються:

  •  примирювальною комісією;
  •  трудовим арбітражем.

Для розв'язання трудових спорів на кожному підприємстві, де є не менше як 15 працюючих, обираються спеціальні комісії по розгляду трудових спорів (далі КТС). Вони обираються на загальних зборах трудового колективу, причому самі збори визначають чисельність, склад і строк повноважень комісії.

Порядок розгляду трудового спору.

  1.   Працівник може звернутися до комісії з трудових спорів у 3-місячний термін з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Заінтересований у вирішенні трудового спору працівник подає до КТС заяву.
  2.   Комісія з трудових спорів зобов'язана розглянути трудовий спір у 10-денний строк з дня подачі заяви.
  3.   Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у 3-денний строк після закінчення 10 днів, передбачених на їх оскарження.
  4.   Якщо КТС задовольняє вимогу працівника, то керівник підприємства зобов'язаний виконати рішення КТС У разі невиконання рішення КТС, комісія видає працівникові спеціальне посвідчення, що маг силу виконавчого листа. Цей лисі пред'являється до районного (міською) суду, і тоді рішення КТС виконується примусово
  5.   У разі незгоди  з рішенням комісії з трудових спорів працівник або власник чи уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в 10-денний  строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії.
  6.   Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в 3-місячний термін з дня. коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Безпосередньо в районних (міських)  судах розглядаються трудові спори:

  1.  тих працівників., де не обираються КТС;
  2.  про поновлення на роботі;
  3.  керівних працівників з питань звільнення, формулювання причин звільнення, переведення на іншу роботу, накладення дисциплінарних стягнень.;
  4.  власників (уповноважених ними органів) про відшкодування матеріальної шкоди;
  5.  про відмову в укладенні трудового договору:
    •  працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.
    •  молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство,  в установу, організацію;
    •  вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - при наявності дитини віком до 14 років:
    •  виборних працівників після закінчення строку повноважень;
    •  працівників, яким  надано право  повторного прийняття  на роботу;
    •  інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Запитання для самоконтролю знань

  1.  Що таке трудовий договір?
  2.  Дайте характеристику трудового контракту.
  3.  Які документи надає працівник для прийняття на роботу?
  4.  Які є підстави для розірвання трудового договору з ініціативи власника?
  5.  Що таке робочий час та його тривалість?
  6.  Назвіть види часу відпочинку.
  7.  Назвіть види заохочень і дисциплінарної відповідальності.


Лекція 7.
Основи кримінального та адміністративного права України

  1.  Загальна характеристика кримінального кодексу України
    1.  Поняття злочину, його ознаки, склад злочину
    2.  Кримінальна відповідальність, та види покарань за кримінальним   законодавством
    3.  Обставини, що виключають злочинність діяння
    4.  Система і джерела адміністративного права
    5.  Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень

Реферати

  1.  Особливості кримінальної та адміністративної відповідальності неповнолітніх
  2.  Державна служба: поняття, правовий статус державних службовців
  3.  Співучасть у злочині

Рекомендована література

  1.  Кримінальний кодекс України від 5.04.2001р. Офіційний текст. К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 3 – 55.
  2.  Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Парламентське видавництво, 2002. – 164 с.
  3.  Адміністративне право України / За ред. Ю. П. Битяка. –Харків: Право, 2001 – С. 5 – 47.
  4.  Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. –К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 49 – 96.
  5.  Матишевський П. С. Кримінальне право України. Заг. частина: підручник – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 4 – 20.
  6.  Правознавство: Навч. посібник /За ред. В. Т. Гончаренко. – К.: Український інформаційно-правовий  центр. – С. 458 – 521, С. 534 – 554.
  7.  Правознавство: Підручник; /За ред. В. В. Копейчикова. 7 вид., К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 622-649, С. 565 – 597.
  8.  Правознавство: Навч. посіб. / М. В. Варфоломеєва, В. П. Пастухов,                              В. Ф. Пеньківський, О. М. Піцан. –К.: Знання – Прес, 2001 – С. 208 – 321.

7.1 Загальна характеристика Кримінального кодексу України

Кримінальне право - це система встановлених вищим законодавчим органом норм, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить застосовувати до осіб, котрі їх вчинили.

Основні завдання кримінального законодавства України (ст. 1  ч 1 Кримінального кодексу України) -

1) правове забезпечення охорони:

  •  прав і свобод людини і громадянина;
  •  власності;
  •  громадського порядку і громадської безпеки;
  •  довкілля;
  •  конституційного устрою України від злочинних посягань.

2) забезпечення миру і безпеки людства;

3) запобігання злочинам.

Для здійснення його завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Підставою кримінальної відповідальності (ст. 2) є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину,  передбаченого ККУ.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

Новий Кримінальний Кодекс України (далі ККУ), прийнятий Верховною Радою України 5.04 2001 р.,  набрав чинності з 1.09.2001 р. Кримінальний Кодекс є правовим актом, де систематизовано визначені суспільно небезпечні діяння, що визнаються злочинами, і встановлюються конкретні міри покарання за їх вчинення.

Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки ККУ. Застосування кримінального закону за аналогією заборонено. Закон про кримінальну відповідальність має зворотну дію в часі:

  •  якщо скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, тобто поширюється на осіб, що вчинили  відповідні діяння до  набрання таким  законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо
  •  його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України;
  •  його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть дути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

  1.  Поняття злочину, його ознаки. Склад злочину

Злочином визнається передбачене ККУ небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого ККУ, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто ця дія або бездіяльність не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, територіальній громаді, суспільству або державі.

Ознаки злочину:

  1.  суспільна небезпечність діяння;
  2.  винність;
  3.  передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність і протиправність, а також карність діяння.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на:

  1.  Невеликої тяжкості - злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 2 років, або інше, більш м'яке покарання.
  2.  Середньої тяжкості - злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 5 років.
  3.  Тяжкі злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 10 років.
  4.  Особливо тяжкі – злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі.

У ККУ визнаються злочинними і карними три стадії вчинення злочину:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин (незакінчений злочин);

3) закінчений злочин.

Закінчений злочин – це діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини ККУ Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Добровільною відмовою  при незакінченому злочині визнається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Після закінчення злочину добровільна відмова перестає бути можливою. Можливе лише діяльне каяття, яке є обставиною, що пом'якшує відповідальність.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні елементи. Охарактеризуймо всі елементи:

  1.  суб’єкт злочину;
  2.  суб’єктивна сторона;
  3.  об’єкт злочину;
  4.  об’єктивна сторона.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося   шістнадцять років.

Особи що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за окремі злочини.

Суб’єктивна сторона - це внутрішня сторона злочину, яка охоплює  психічні процеси, свідомість, волю особи в момент вчинення злочину (вина, мотив і мета злочину). Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи.

Вина та її форми.

Вина - це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Для підстав кримінальної відповідальності мають значення форми вини - умисел і необережність, які відрізняються особливостями психічного ставлення особи до вчинення злочину.

Умисел поділяється на:

1) прямий - особа   усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

2) непрямий – особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Необережність поділяється на:

1) злочинну самовпевненість - особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

2) злочинну недбалість - особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Об’єкт злочину відображає те, на що завжди посягає злочин, чому або кому він заподіює шкоди.

Об’єктивна сторона – це зовнішня сторона діяння. Ознаки об’єктивної сторони: діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні  наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 ККУ).

В залежності від виконуючої ролі всі співучасники поділяються на: виконавця, організатора, підбурювача і посібника.

7.3. Кримінальна відповідальність, та види покарань за кримінальним законодавством

Кримінальна відповідальність – це один із видів юридичної відповідальності, правовий наслідок вчинення злочину, який полягає у застосуванні до винної особи заходів державного примусу у формі кримінального покарання.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого.

Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покарань:

1) Штраф (ст. 53) – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених у ККУ.

2) Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54) – засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

3) Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.55) - може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років.

Це покарання може бути призначене і як додаткове у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини ККУ, але якщо суд, враховуючи:

  •  характер злочину, вчиненого за посадою або у  зв'язку із заняттям певною   діяльністю,
  •  особи засудженого та інших обставин справи, визнає за неможливе збереження за особою права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

При призначенні цього покарання як додаткового воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили.

4) Громадські роботи (ст. 56) – полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як 4 години на день.

5) Виправні роботи (ст. 57) - покарання відбувається за місцем роботи засудженого і встановлюється на строк від 6 місяців до 2 років. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків.

6) Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58) – застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від 6 місяців до 2 років у випадках:

- передбачених ККУ.

-  а також, коли суд, вважатиме за можливе замість обмеження  волі  чи  позбавлення  волі  на строк не більше 2 років призначити службове обмеження на той самий строк.

7) Конфіскація майна (ст. 59) - примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого

Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити яка саме частина майна конфіскується або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках спеціально передбачених в ККУ. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

8) Арешт (ст. 60) – тримання засудженого в умовах ізоляції. Встановлюється на строк від 1 до 6 місяців. Військовослужбовці відбувають його на гауптвахті. Арешт не застосовується до:

  •  осіб віком до 16 років.
  •  вагітних жінок;
  •  жінок, які мають дітей віком до 8 років.

9) Обмеження волі (ст.61) - тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого тину без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від 1 до 5 років.

Обмеження волі не застосовується до:

  •  неповнолітніх,
  •  вагітних жінок,
  •  жінок, що мають дітей віком до 14 років,
  •  до осіб, що досягли пенсійного віку,
  •  військовослужбовців строкової служби;
  •  до інвалідів І та II груп.

10) Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62) – призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років:

  •  у випадках, передбачених ККУ;
  •  а також якщо  суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше 2 років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк

Не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

11) Позбавлення волі на певній строк (ст. 63) – ізоляція засудженого та поміщення його на певний строк у кримінально-виконавчі установи. Позбавлення волі встановлюється на строк від 1 до 15 років.

12) Довічне позбавлення волі (ст. 64) – встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених ККУ, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується:

  •  до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років;
  •  до осіб у віці понад 65 років;
  •  до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

В Україні неповнолітніми визнаються особи, які не досягли 18-річного віку Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за окремі види злочинів.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру.

До особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, суд застосовує примусові заходи виховного характеру .

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом, і він притягується до кримінальної відповідальності.

До неповнолітніх,  визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) Штраф (ст. 99) - застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2) Громадські роботи (ст. 100) - можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати 2 годин на день.

3) Виправні роботи (ст. 100 ч 2-3) - можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від 2 місяців до 1 року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 5 до 10 відсотків.

4) Арешт (ст. 101) - полягає у триманні неповнолітнього, який на момент винесення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб;

5) Позбавлення волі на певний строк (ст. 102)призначається неповнолітньому:

  •  за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше 2  років;
  •  за злочин середньої тяжкості - на строк не більше 4 років;
  •  за тяжкий злочин - на строк не більше 7 років;
  •  за особливо тяжкий злочин - на строк не більше 10 років;
  •  за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, на строк до 15 років.

Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді:

  •  штрафу;
  •  позбавлення права обіймати певні посади;
  •  позбавлення права займатися певною діяльністю.

При призначенні покарання неповнолітньому суд враховує

  •  умови його життя та виховання;
  •  вплив дорослих;
  •  рівень розвитку;
  •  та інші особливості особи неповнолітнього.

При призначені покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.

Для неповнолітніх передбачені більш ширші можливості звільнення від кримінального покарання. До неповнолітнього можуть застосуватися:

  •  звільнення від відбування покарання з випробуванням;
  •  звільнення  від  покарання   із  застосуванням   примусових заходів виховного характеру;
  •  звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності;
  •  умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі. Іспитовий строк встановлюється тривалістю від 1 до 2 років. У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи

2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру може застосовуватись до неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої тяжкості, в тому випадку, коли суд визнає, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент винесення  вироку не потребує застосування покарання.

Примусові заходи виховного характеру, які суд може застосувати до неповнолітнього:

  •  застереження;
  •  обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
  •  передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
  •  покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;  направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує 3-х років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.

До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру.

Тривалість заходів  виховного характеру  встановлюється судом, який їх призначає. Суд може також визнати за необхідне  призначити  неповнолітньому  вихователя  в  порядку, передбаченому законом.

3. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Щодо осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, встановлюються  такі  строки  давності  притягнення  до  кримінальної відповідальності:

  •  2 роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;
  •  5 років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості:
  •  7 років – у разі вчинення тяжкого злочину;
  •  10 років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

У разі застосування до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, дія строку давності виконання обвинувального вироку встановлюються такі строки:

  •  2 роки – у разі засудження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
  •  5 років – у разі засудження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років за тяжкий злочин;
  •  7 років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше 5 років за тяжкий злочин;
  •  10 років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

4. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

  •  може бути застосоване, якщо засуджений зразковою поведінкою сумлінним ставленням до праці та навчання довів своє виправлення.
  •  може бути застосоване до засуджених за злочин, вчинений у віці до 18 років, після фактичного відбуття:

1. Не менше 1/3 строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2. Не менше 1/2 строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3. Не менше 2/3 строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

До неповнолітніх заміна не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

Погашення та зняття судимості. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

  •  засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;
  •  засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом 1 року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;
  •  засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом 3 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.
  •  засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом 5 років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до 18 років після закінчення не менш як половини строку погашення судимості.

Обставини, що пом’якшують кримінальну відповідальність (ст.. 40 ККУ):

  •  відвернення винним шкідливих наслідків вчиненого злочину або добровільне відшкодування завданої втрати чи усунення заподіяної шкоди;
  •  вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих або сімейних обставин;
  •  вчинення злочину  під впливом великого душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого;
  •  вчинення злочину під впливом погрози чи примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності;
  •  вчинення злочину при захисті від суспільно-небезпечного посягання, хоч із перевищенням меж необхідної оборони;
  •  вчинення злочину неповнолітніми;
  •  вчинення злочину жінкою у стані вагітності;
  •  щире розкаяння або явка з повинною, а також сприяння розкриття злочину;
  •  при призначенні покарання суд може врахувати і інші пом’якшуючі обставини.

Обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність (ст.. 41 ККУ):

  •  вчинення злочину особою, що раніше вже вчинила якийсь злочин;
  •  вчинення злочину організованою групою;
  •  вчинення злочину з використанням підлеглого або іншого залежного стану особи, щодо якої вчинено злочин;
  •  вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів;
  •  заподіяння злочином тяжких наслідків;
  •  вчинення злочину щодо малолітн6ього, старого або особи, яка перебуває в безпорадному стані;
  •  підмовлення неповнолітніх до участі у злочині;
  •   вчинення злочину з особливою жорстокістю або знущанням над потерпілим;
  •  вчинення злочину з використанням умов громадського лиха;
  •  вчинення злочину загально небезпечним способом;
  •  вчинення злочину особою, яка перебуває у стані сп’яніння;
  •  вчинення нового злочину особою, яка була взята на поруки, на протязі строку поручительства або на протязі одного року після закінчення цього строку.

7.4. Обставини, що виключають злочинність діяння

Обставини, що виключають злочинність діяння:

  •  необхідна оборона - ст. 36;
  •  крайня необхідність - ст. 39;
  •  затримання особи, що вчинила злочин - ст. 38;
  •  фізичний або психічний примус - ст. 40;
  •  виконання наказу або розпорядження — ст. 41;
  •  діяння, пов'язане з ризиком – ст. 42;
  •  виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – ст. 43

Необхідна оборона. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, іншої особи, суспільних інтересів та інтересів держави, від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони – умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком  кримінальної відповідальності   застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів:

  •  для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб,
  •  для відвернення протиправною насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Заподіяння шкоди визнається правомірним, якщо напад був суспільно небезпечним, тобто загрожував тяжкими наслідками життю, здоров’ю, власності тощо. Захист при необхідній обороні визначається правомірним тільки тоді, коли шкода заподіяна особі, яка нападала, а не комусь іншому. Шкода при захисті може бути завдана нападаючому особисто – його здоров'ю, життю, майну.

Необхідна оборона неможлива:

-  проти правомірних дій посадових осіб працівників міліції, судових виконавців тощо:

-  при нападі неосудного, про що заздалегідь знає той, хто захищається, в іншому випадку той, на кого напали, має право захищатися за правилами крайньої необхідності.

Уявна оборона - це дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна  оборона  виключає  кримінальну  відповідальність   за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. При уявній обороні особа підлягає відповідальності

- як за перевищення меж необхідної оборони,  якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання

- як за заподіяння шкоди через необережність,  якщо особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання

Затримання особи, що вчинила злочин

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, - умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність у випадках, спеціально передбачених у:

1. Статті 118 ККУ („Умисне вбивство”) – у  разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

2. Статті 124 ККУ („Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень”) – у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

Крайня необхідність. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності. Дії у стані крайньої необхідності - це дії для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує:

  •  особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або
  •  інших осіб, а також
  •  суспільним інтересам чи інтересам держави
  •   якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищення меж  крайньої необхідності - це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Небезпеку, що породжує стан крайньої необхідності, створюють:

  •  дії сил природи - повінь, пожежа, блискавка та інші стихійні лиха;
  •  фізіологічні і патологічні процеси - голод, хвороба;
  •  напад тварин - диких чи домашніх, які нападають самі, без впливу людей;
  •  дії людей - малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони загрожують;

Стан крайньої необхідності виникає тільки у разі небезпеки заподіяння значної шкоди. У тих випадках, коли відвернута шкода рівна заподіяній, крайньої необхідності немає. Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності, зобов'язана відшкодувати цю шкоду потерпілому (ст. 445 Цивільного Кодексу України) Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов'язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна.

Фізичний або психічний примус. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Якщо особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, то питання про її кримінальну відповідальність за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам вирішується відповідно до положень ст. 39 ККУ ("Крайня необхідність")

Виконання наказу або розпорядження. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони:

  •  віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень;
  •  за змістом не суперечать чинному законодавств;
  •  не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження, не підлягає кримінальній відповідальності.

Особа, яка виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такою наказу чи розпорядження, підлягає відповідальності тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження

Діяння, пов’язане з ризиком. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо

  •  мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком,
  •  і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що здійснені нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виконання спеціального завдання і попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Не є злочином вимушене заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Особа, зазначено у частині 1 статті 43 ККУ, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому, або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

7.5. Система і джерела адміністративного права

Адміністративне право — це галузь права, що регулює суспільні відносини управлінського характеру які виникають у процесі організації і здійснення органами держави виконавчої і розпорядчої діяльності, тобто в процесі державного управління.

Предметом регулювання адміністративного права с суспільні відносини, які виникають в процесі здійснення управлінської діяльності в державі.

Риси  державного управління:

  •  діяльність по реалізації завдань та функцій держави
  •  здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та посадовими особами
  •  вони діють за дорученням держави від її імені і мають державно-владні повноваження;
  •  форми та методи роботи управлінських органів регламентуються законом

Основний напрямок діяльності державного управління – виконання діючих законів в усіх сферах життя:

  •  держава створює широку мережу виконавчих органів для управління народним господарством, соціально-культурним будівництвом в адміністративно-політичній сфері та в сфері зовнішніх відносин;
  •  органи державного управління мають розпорядчі повноваження - на підставі законів видають для підлеглих органів та громадян обов'язкові для виконання нормативні та індивідуальні акти, розраховані як на правомірну, так і на неправомірну поведінку. Тому діяльність цих органів має назву виконавчо-розпорядчої, а самі вони називаються виконавчо –розпорядчим.

Адміністративне законодавство

Зовнішній прояв адміністративного права - адміністративне законодавство. Воно включає закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативні акти, що мають норми адміністративного права.

Кодекс України про адміністративні правопорушення затверджений 7.12.1984 р., введений в дію з 1.06 1985 р.; охоплює 5 розділів, 33 глави, 330 статей.

Основні завдання Кодексу України про адміністративні правопорушення (адміністративні проступки):

  •  охорона суспільно-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб;
  •  охорона суспільного (конституційного) ладу України;
  •  охорона всіх форм власності;
  •  охорона встановленого порядку управління, державного і громадського порядку;
  •  зміцнення законності;
  •  запобігання протиправним діям;
  •  виховання громадян нашої держави у дусі точного і неухильного додержання Конституції та законів України, поваги до прав, честі і гідності громадян інших держав, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством. 

Адміністративне правопорушення (проступок) - протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. 

7.6. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень

Адміністративна відповідальність - вид юридичної відповідальності громадян і посадових осіб, що полягає у застосуванні до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок) певного заходу державно-правовою примусу — адміністративного стягнення.

Адміністративне стягнення - це примусовий захід державного впливу (міра відповідальності) що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення (проступок) Адміністративне стягнення застосовується з метою:

  •  забезпечення виконання загальнообов'язкових правил.
  •  покарання та виховання порушника
  •  а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником гак і іншими особами

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення (табл. 7.1).

Таблиця 7.1.

Адміністративні стягнення

Адміністративне стягнення

Зміст

1

2

Попередження

письмове офіційне застереження громадянина про скоєне ним правопорушення Постанова виконується органом (посадовою особою), який її виніс шляхом оголошення постанови порушнику.

Штраф

Штраф має бути сплачений порушником не пізніше як через 15 днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу

Оплатне вилучення предмета

Предмет, який став знаряддям у вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, вилучається у правопорушника, а йому повертається матеріальна компенсація (предмет знаходиться у приватній власності)

Конфіскація предмета

Конфіскація предмета або грошей шляхом безоплатного вилучення предмета у власність держави


Продовження таблиці 7.1.



1

2

Позбавлення спеціального права

застосовуються на строк до 2-х місяців з відбуванням їх за  місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення і з вирахуванням то 20% її заробітку в дохід держави

Арешт

Застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Призначається районним (міським) судом (суддею), виконуються негайно після винесення постанови.

Не може застосовуватись до вагітних жінок і жінок що мають дітей віком до 12 років; до осіб які не досягли 18 років інвалідів 1 та 2 групи.

Відшкодування майнової шкоди

майнова шкода має бути відшкодована порушником не пізніше, як через 15 днів з дня вручення йому копії постанови, а в разі опротестування чи оскарження такої постанови - не пізніше, як через 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення.

Адміністративне затримання особи допускається з метою:

  •  припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано всі заходи впливу, встановлення особи;
  •  складення протоколу про адміністративне правопорушення, якщо воно є обов'язковим, а на місці вчинення правопорушення скласти протокол неможливо.

Про адміністративне затримання складається протокол, що підписується посадовою особою, яка його склала, і затриманим. На прохання особи, затриманої за вчинене адміністративне правопорушення, про місце її перебування повідомляються родичі, адміністрація за місцем роботи або навчання. Про затримання неповнолітнього повідомлення його батьків або осіб, які їх замінюють, є обов'язковим.

Адміністративне затримання проводиться:

  •  органами внутрішніх справ - при вчиненні окремих видів адміністративних правопорушень;
  •  прикордонними військами - при порушенні прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;
  •  старшою посадовою особою воєнізованої охорони у місці розташування об'єкта, що охороняється, - при вчиненні правопорушень, пов'язаних із посяганням на охоронні об'єкти, інше державне або громадське майно;
  •  посадовими особами військової автомобільної інспекції — при порушенні водіями або іншими особами, які керують транспортними засобами Збройних Сил України, правил дорожнього руху.

Адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш як три години. У виняткових випадках, у зв'язку з особливою потребою законодавчими актами України може бути встановлено інші строки адміністративного затримання.

Адміністративне затримання може бути оскаржено заінтересованою особою у вищестоящий орган (вищестоящій особі) відносно органу (посадової особи), який застосував ці заходи, або прокуророві.

За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення. Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення; інші адміністративні стягнення можуть застосовуватись тільки як основні.

При накладенні адміністративного стягнення враховуються:

  •  характер вчиненого правопорушення;
  •  особа порушника;
  •  ступінь його вини;
  •  майновий стан;
  •  обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність.

При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо. Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються  одним і тим же органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. До адміністративного стягнення в цьому разі може буж приєднано одне з додаткових стягнень.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше, як через 1 місяць з дня вчинення правопорушення, а при  правопорушенні, що триває 2 місяці з дня його виявлення.

В разі відмови в порушенні кримінальної справи або закритті кримінальної справи, але при наявності  в діях порушника ознак адміністративною правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закритті.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

Запитання для самоконтролю знань

  1.  Що таке злочин? Які види злочинів розрізняють у кримінальному праві?
  2.  Що ви розумієте під кримінальним покаранням? Які є види кримінального покарання?
  3.  Які особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх?
  4.  Що таке адміністративне правопорушення?
  5.  Дайте визначення адміністративного стягнення, види адміністративних стягнень.
  6.  Що таке вина? Які ви знаєте форми вини?
  7.  Які ви знаєте стадії вчинення злочину?
  8.  Назвати обставини, які виключають злочинність діяння.


Лекція 8
. Основи сімейного та житлового права України

  1.  Сім’я та шлюб за сімейним законодавством
    1.  Права та обов’язки подружжя
    2.  Взаємні права та обов’язки  батьків та дітей
    3.  Загальна характеристика житлового законодавства України
    4.  Договір найму житлового приміщення

Реферати

1. Шлюбний контракт

2. Усиновлення (удочеріння)

Рекомендована література

  1.  Сімейний кодекс України. – К: Парламентське вид-во, 2004. – С 3 – 20.
  2.  Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р. Кодекси України №6 2000р. – С. 1 – 92.
  3.  Правознавство: підручн: /За ред. В. В. Копейчикова. 7-е вид. К.: Юрінком Інтер, 2003р. – С. 528 – 545, С. 546 – 563.
  4.  Правознавство: Навч. посіб / Т. В. Варфоломеєва В. П. Пастухов,                                    В. Ф. Пеньківський, О. М. Піцан. –К.: Знання – Прес, 2001 – С. 225 – 230, С. 230 – 240.
  5.  Сліпченко С. О. , Мічурін Є. О., Соболєв О. В. Житлове право України: Наук – практ. посібник. – Харків, 2003 – С. 8 – 40, 6 пункт.
  6.  Правознавство: Нав. посіб. – за ред. В .Г. Гончаренко. – К.: 2001 укр. Інформаційно – правовий центр – С. 263 – 289.
  7.  Основи правознавства: Навч. посіб. /За ред. С. В. Ківалова, М. П. Орзіх. – К.: т – во „Знання”,  2000 . – С.425 – 458.

  1.  Сім’я та шлюб за сімейним законодавством

Сімейне право — це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї.

Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: „Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім’ї” (ст. 51).

Сім’я є первинним і основним осередком суспільства. Її складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина також належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Права члена сім'ї має і одинока особа.

Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Разом з тим, сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. До того ж держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Вона бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування. При цьому правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття, а малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою визнається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. При цьому особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу, але за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, тобто примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. При цьому жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі, тобто вони мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.

У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення. А саме:

1) рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повн рідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька;

2) двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

3) усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб реєструється. Державна його реєстрація встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Вона проводиться урочисто та засвідчується Свідоцтвом про шлюб.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором, особисто. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов'язками майбутнього подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. А особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я.

Шлюб реєструється по закінченню одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до закінчення цього строку. Шлюб є підставою для виникнення прав ї обов'язків подружжя. Він не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав і свобод, встановлених Конституцією та законами України.

Недійсним є шлюб, зареєстрований: 1) з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; 2) між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою; з особою, яка визнана недієздатною. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, або у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя. Шлюб також може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований: 1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог, Сімейного кодексу; 2) між двоюрідними братом та сестрою; 3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків; 4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано право на шлюб. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини або осіб, які визнані недієздатними чи обмежені у дієздатності.

Шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним. Запис про такий шлюб у державному органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи.

Шлюб зумовлює існування особистих немайнових та майнових прав і обов’язків подружжя. Так, дружина має право на материнство, а небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття може бути причиною розірвання шлюбу. Чоловік має право на батьківство, а відмова дружини від народження дитини або її нездатність до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

Окрім цього, чоловік та дружина мають рівне право:

  1.  на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань;
    1.  на фізичний і духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку;
    2.  на обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або приєднання до свого прізвища другого з подружжя;
    3.  на розподіл обов’язків і спільне вирішення питань сім’ї;
    4.  на особисту свободу;
    5.  на припинення шлюбних відносин. Дружина і чоловік зобов’язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.

Визнання шлюбу недійсним проводиться в судовому порядку. Шлюб визнаний недійсним, вважається таким з часу його реєстрації. Визнання шлюбу недійсним тягне за собою  припинення всіх прав і обов’язків і повертає суб’єктів в первісний стан (реституція). До відносин щодо майна, нажитого за час недійсного шлюбу, застосовуються правила Цивільного кодексу України.

За особою, яка не знала і не повинна була знати про перешкоди до укладення шлюбу, в разі, якщо вона потребує матеріальної допомоги, має право на одержання утримання, але при мові, що непрацездатність її виникла за час шлюбу, визнаного недійсним.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися або були зачаті і такому шлюбі. Діти, зачаті або народжені в шлюбі, визнаному недійсним, мають ті ж права і обов’язки, що і діти, народжені в дійсному шлюбі.

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той з подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови що  другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою.

Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям може бути укладено договір. Ним регулюються майнові  відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов’язки. Шлюбний договір  не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Він не може зменшувати обсягу прав дитини, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Як уже зазначалося, кожен з подружжя має право на припинення  шлюбу. При цьому у більшості випадків шлюб припиняються внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Проте за життя подружжя шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання відбувається за спільною заявою подружжя чи одного з них на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану або за спільною заявою подружжя чи позовом одного з подружжя на підставі рішення суду. Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день внесення ним відповідної постанови, а якщо судом – шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному органі реєстрації актів цивільного стану, за заявою колишньої дружини або чоловіка. Вона засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу. Після одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб або на його відновлення (останнє за умови, що вона за цей час не перебувала у повторному шлюбі).

У новому сімейному кодексі, що вступив в дію 1 січня 2004 року:

- уперше законодавчо визначені ознаки сім’ї: спільне проживання осіб, пов’язаних спільним побутом, які мають взаємні права та обов’язки;

- сім’я може виникнути не лише на підставі шлюбу, кровного споріднення, а й в інших випадках. У зв’язку з цим „цивільний шлюб” визнано сім’єю;

- уперше чоловікові та жінці надано право подавати заяву про реєстрацію шлюбу до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану на території України незалежно від місця їх проживання і місця проживання їхніх батьків;

- заява про реєстрацію шлюбу може подаватися також представниками, але вона має бути нотаріально посвідчена;

- відновлюється інститут заручин. Уперше передбачено, що особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Однак такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченого, нареченої, прихованням ним, нею обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення;

- вводиться додаткова підстава недійсності шлюбу: приховання тяжкої хвороби.

  1.  Права та обов’язки подружжя

Шлюбно-сімейне законодавство розрізняє особисті та майнові права й обов'язки подружжя.

Особисті права:

  •  право на вибір прізвища;
  •  право на спільне проживання дітей та інші аспекти життя сім'ї;
  •  право на вільний вибір занять, професії, місця проживання.

Майнові відносини подружжям можна розділити на три групи:

1) право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди (купувати, продавати, дарувати тощо). Проте, угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, є недійсними, необов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб. Різновидом майнової угоди між особами, які беруть шлюб, є шлюбний контракт;

2) майнові права подружжя на ті речі та інші цінності, які є в сфері володіння сім'ї (одержана зарплата, домашня обстановка, предмети особистого користування, заощадження та ін.);

3) майнові зобов'язання подружжя по взаємному утриманню (право на аліменти).

Закон розрізняє спільну сумісну власність подружжя і роздільне майно подружжя.

Спільною сумісною власністю подружжя є майно, нажите ним за час шлюбу. Кожен із подружжя має рівні права володіння користування і розпорядження майном.

Це правило діє і в тому випадку, коли один із них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку

Речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти лікарське обладнання), придбані за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя У разі поділу спільного майна суд може присудити ці речі тому з подружжя, в користуванні якого вони були з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його  частку грішми.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

  •  премії, нагороди, які він (вона) одержав за особисті заслуги;
  •  майно, яке належало кожному з них до одруження,  а також одержане одним із них під час шлюбу в дар або в порядку успадкування;
  •  майно (речі) індивідуального користування (одяг взуття), хоча вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів, в тому числі коштовності та предмети розкоші. Кожен із подружжя самостійно розпоряджається належним йому роздільним майном. У той же час, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилось внаслідок трудових або грошових затрат другого подружжя або їх обох, воно може бути визнано судом сумісною власністю подружжя.

При розірванні шлюбу спільне майно (речі професійних занять) ділиться в рівних частинах сумарно чи в натурі. При цьому суд може відійти від цього правила на користь того, з ким залишаються діти.

Майнові обов'язки подружжя

Подружжя повинно матеріально підтримувати один одного В разі відмови в такій підтримці той із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини у разі коли дружина перебуває у відпустці по догляду за хворою дитиною - на весь час перебування у такій відпустці, але не більше як до досягнення дитиною 6-ти річного віку, мають право за рішенням суду одержувати утримання (аліменти) від другого подружжя, якщо останній спроможний його надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Якщо один із подружжя став непрацездатним протягом 1 року з дня розірвання шлюбу, то він також має право на матеріальну допомогу. Розмір аліментів, що стягуються на користь одного з подружжя, визначається судом з урахуванням матеріального і сімейного становища у твердій грошовій сумі.

Суд може звільнити одною з подружжя від обов'язку утримувати другого, який є непрацездатним, або обмежити цей обов'язок у випадках:

  •  нетривалого перебування подружжя у шлюбних відносинах;
  •  негідної поведінки у шлюбних відносинах того, хто потребує матеріальної допомоги;
  •  якщо непрацездатність настала внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами чи вчинення ним злочину.

Ці правила застосовуються також після розірвання шлюбу Право на утримання припиняється в разі поновлення працездатності або укладення нового шлюбу.

В новому сімейному кодексі, що вступив в дію 1 січня 2004 року:

- набагато ширше регулюються особисті відносини подружжя. Зокрема вперше йдеться про такі особисті права, як право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, право на фізичний та духовний розвиток;

- значно краще врегульовані відносини щодо особистої приватної власності подружжя. Зокрема вперше до особистої приватної власності віднесено окремі премії і нагороди, одержані за особисті заслуги, кошти одержані як відшкодування за втрату  речі, яка належала одному з подружжя, компенсація моральної шкоди, страхової суми, коштовності навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. Водночас суду надано право визнати за другим з подружжя право на частку матеріальної винагороди, отримані за особисті заслуги. Це можливе в тому випадку, якщо буде встановлено, що другий із подружжя своїми діями сприяв одержанню премії, нагороди;

- встановлено чіткий і прозорий критерій для задоволення вимоги про збільшення частки у спільному майні тому з подружжя, з ким проживає дитина або непрацездатні повнолітні син та дочка;

- введено ряд новел щодо права на утримання після розірвання шлюбу. Передбачена можливість виникнення права на аліменти і в тієї особи, яка стала непрацездатною після одного року з часу розірвання шлюбу, але за умови, що її непрацездатність є наслідком протиправної поведінки щодо неї з боку її чоловіка або дружини під час шлюбу;

- утримання одному з подружжя може надаватись не тільки в грошові формі, а і в натуральній;

- шлюбний договір може бути укладений не тільки нареченими, а й подружжям;

- уперше передбачено поновлення розірваного шлюбу, тобто своєрідна реституція. Поновлення шлюбу засвідчується видачею нового свідоцтва про шлюб.

  1.  Взаємні права та обов’язки  батьків та дітей

Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Це визначається на підставі Свідоцтва про шлюб і документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Дружина і чоловік мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка батьком дитини.

Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини, а від батька — 1) за заявою матері та батька дитини, або 2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, або 3) за рішенням суду.

Мати та батько мають рівні права і обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини. Аналогічно цьому і діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

Якщо мати й батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Вони також можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Ім'я дитини визначається за згодою батьків, а ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства, визначається матір'ю дитини. По батькові дитини визначається за іменем батька, а по батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Вони також повинні піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Батьки мають право: на особисте виховання дитини; залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним і юридичним особам; обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства; на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина; на звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники. Неповнолітні батьки мають такі самі права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.

Дитина має право: звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій; звертатися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема, якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо). Здійснення батьками своїх прав і виконання обов'язків мають ґрунтувалися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а яка досягла десяти років, визначається: за спільною згодою батьків і самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;                        2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо всіх своїх дітей або когось із них. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право звертатися до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

Повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Повнолітні дочка, син мають право звертатися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їхні законні представники. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. За домовленістю між батьками дитини той з них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти н