48183

Психологія конфлікту. Курс лекцій

Конспект

Психология и эзотерика

Об'єктом комплексного аналізу науки постають конфлікти в цілому з усіма їх базовими ознаками, елементами та принципами розвитку; специфічною стороною об'єкта конфліктології є та сфера суспільного життя (буття, особи), в якій виникає конфлікт, адже це первинно визначає його характер (економічний, соціальний, етнічний, культурний, юридичний тощо)

Украинкский

2013-12-07

343 KB

14 чел.

Психологія конфлікту

Курс лекцій

Лекція 1. Об'єкт і предмет конфліктології.

Провідна ідея конфліктологічної науки — думка про об'єктивну необхідність конфлікту в суспільному житті: «Конфлікт — не випадковий епізод, а постійний стан соціальних процесів». З цього випливає життєво важлива потреба в науковому вивченні цього соціального феномена та виробленні ґрунтових механізмів управління ним.

Об'єктом комплексного аналізу науки постають конфлікти в цілому з усіма їх базовими ознаками, елементами та принципами розвитку; специфічною стороною об'єкта конфліктології є та сфера суспільного життя (буття, особи), в якій виникає конфлікт, адже це первинно визначає його характер (економічний, соціальний, етнічний, культурний, юридичний тощо).

Предметом конфліктології можна вважати загальні закономірності виникнення, динаміки і закінчення конфліктів.

Об'єкт конфліктології порівняно з її предметом є більш консервативним утворенням. Але він також може змінюватися в результаті свого власного розвитку (динаміка конфлікту), його межі можуть змінюватися і уточнюватися у зв'язку з більш глибоким проникненням науки в сутність конфліктних явищ.

Незважаючи на те що конфліктологія ще перебуває на стадії свого становлення, можна з впевненістю стверджувати: це комплексна за своїм характером теоретико-прикладна дисципліна. Це означає, що її істотний зміст містить такі рівні наукового знання:

а)  загально-теоретичний і методологічний, що висвітлює питання діалектичних законів розвитку природи і суспільства, суперечливого функціонування останнього, пояснення природи конфлікту як соціального феномена, аналіз його структури, елементів, ознак і місця в системі суспільної взаємодії тощо;

б)  теоретико-праксеологічний, на якому розробляються теорії, що з'ясовують особливості та виокремлюють типи конфліктів у різних галузях, формах та інститутах соціального життя (економіка, політика, соціум, культура, духовність, етнічна сфера, право, релігія, мораль, родина, колектив, група, держава, установа, фірма тощо);

в)  емпірико-прикладний, який є підґрунтям конфліктології та складається із емпіричних досліджень, що містять фіксацію фактів, експерименти, тестування, моделювання, тренінги, розробку понять, моделей поведінки та дій, методик діагностики напруги, методики ведення переговорів, конкретно-соціологічні дослідження, технології конфліктного медіаторінгу та інші соціальні технології, призначені для розв'язання чи попередження конфліктів. Три рівні вивчення конфліктів, які виокремили О. Здравомислов і Д. Зеркін (фундаментально-теоретичний, з позицій теорій середнього рівня та емпіричний), дозволяють з логічною послідовністю визначити і функції науки конфліктології. До них належать: теоретико-пізнавальна, аналітична, прогностична та управлінська (конфліктного менеджменту) функції.

Конфлікт (від лат. conflictus) буквально означає зіткнення протилежних поглядів, серйозну розбіжність, суперечку, спір (за С. Ожоговим). Методологія науки надає йому чимало істотних визначень, наприклад:

конфлікт — це зіткнення протилежних чи несумісних інтересів, дій, поглядів і цілей окремих осіб, соціальних груп або спільнот, політичних партій чи організацій, держав або їх спілок, різних соціальних (політичних, економічних) систем (соціополітична інтерпретація);                                                     

конфлікт — це найбільш гострий засіб розв'язання значних суперечностей, що виникають у процесі взаємодії, який полягає у протидії між суб'єктами конфлікту, яка зазвичай супроводжується негативними емоціями (соціопсихологічна інтерпретація).

Протилежність конфлікту — це згода, мир, єдність, інтеграція, співробітництво, згуртованість тощо; ці категорії також використовуються в конфліктології, їх зміст має відображати бажані перспективи після конфліктної взаємодії.

Категорії «суперечність» (протиріччя), «антагонізм»зберігають свій принциповий філософський зміст і в межах конфліктологічних питань, адже вони висвітлюють глибинні джерела» що спричиняють конфлікти.

Якщо пояснювати походження конфліктів лише протилежністю інтересів, потреб, цілей та прагнень людей, то це обмежить їх природу тільки суб'єктивними чинниками; суб'єктивна сторона конфлікту безперечно є значущою, але вона не висвітлює всі чинники і обставини, що породжують конфлікти.                              

Спеціальні (або особливі) методи конфліктології вирізняються в процесі соціального аналізу відповідних феноменів. Серед них — «функціональний і структурно-функціональний» методи, аксіологічний (ціннісний) метод, ресурсно-ціннісний підхід, метод факторного аналізу, біхевіористичний метод, суб'єктно-діяльнісний метод, метод статистичного аналізу, методи конкретно-соціологічних

досліджень (опитування, експеримент, спостереження, контент-аналіз та ін.), порівняльно-правовий метод, математичне та «ігрове» моделювання, методи і технології управління (в тому числі конфліктний медіаторинг, юридичне регулювання) конфліктними ситуаціями Отже, метод конфліктології базується на засадах поліпарадигмальності, на творчому поєднанні емпіричного і раціонального (теоретичного) підходів у процесі пізнання.

Лекція 2. Феномен конфлікту. Конфлікти соціальної сфери.

Конфлікт — це прояв об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, який відображується в протиборстві їх носіїв, тобто сторін.

Прояв конфліктів різноманітний. Вони можуть виникати в рамках одного колективу і між колективами, між релігійними сектами і партійними фракціями; можуть приймати форми страйків і революцій, жорстоких класових битв і міжнаціональних зіткнень, локальних і світових війн; можуть також виникати між чоловіком і жінкою.

По-перше, конфлікт можливий лише за наявності двох і більше сторін, причому в процесі розвитку конфлікту виникають тенденції до поляризації сторін на суб'єктів, що протистоять один одному. По-друге, необхідною умовою конфлікту є наявність «дефіциту», тобто обмеженої кількості матеріальних чи духовних благ, коли всі бажаючі не можуть задовольнити своєї потреби в них. Дефіцит може бути у вигляді речей, матеріальних чи духовних цінностей, престижних занять, професій, робочих місць та ін. По-третє, конфлікт виникає лише тоді, коли сторони намагаються досягти мети за рахунок одна одної. Досягнення однієї сторони означає невдачу іншої. По-четверте, важливим аспектом конфліктних відносин є влада, бо, лише маючи її, можна контролювати і спрямовувати поведінку іншої сторони. В процесі переходу суспільства із одного стану в інший (так званий транзит) конфлікт розвивається на всіх рівнях соціальної організації:

- на громадському рівні — це конфлікти, пов'язані з руйнуванням застарілих і формуванням нових суспільних відносин на основі демократії і ринкових відносин;

- на рівні культури — затверджується нова система цінностей, стара ж система (ідей, норм) руйнується, але активно чинить опір;

- на рівні соціально-класової структури — формуються нові соціальні прошарки і групи, однак старі сприймають їх боляче;

- на рівні економічних відносин — виникають нові форми організації роботи підприємств, які відповідають ринковій економіці, але дещо зберігаються тяжіння виробників до плановості і регулюючої ролі держави;

- на рівні повсякденного життя — індивіду пропонується самому піклуватися про себе і свою долю; суспільство і держава не гарантують кожному добробут і заможність.

Усе це викликало нові конфлікти, яких раніше не було (відкрита боротьба за владу, престиж); нарешті, в новому соціальному просторі більшість людей похилого віку не знаходять собі місця, а молодь — гідного працевлаштування.

Будь-який конфлікт, оскільки він виникає в суспільстві та існує між людьми, завжди має суспільний характер, тобто є конфліктом соціальним у широкому значенні цього слова. При такому підході конфлікт виступає як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх соціальних інтересів в умовах взаємної протидії. Суб'єктами цих конфліктів можуть бути індивіди, малі і великі групи, соціальні рухи, економічні і політичні угруповання тощо. Одним із різновидів соціального конфлікту в його широкому розумінні є власне соціальний конфлікт або конфлікт в соціальній сфері.

Нерівність статусів як основа соціального конфлікту. Соціальний конфлікт у вузькому значенні цього поняття є боротьбою соціальних спільнот з протилежними інтересами за домінування або підвищення іх соціального статусу в такій суспільній системі, де ці статуси розташовані в певній ієрархії. Інтерес як рушійна сила будь-якого соціального конфлікту в цьому разі виступає як прагнення здобути певний статус.

Соціальний статус як основний предмет соціального конфлікту являє собою узагальнений і визнаний суспільством показник того місця, яке певна соціальна спільнота та її представники посідають в даній соціальній системі.

Суперечності виникають на основі нерівності статусів у соціальній системі, яка має ієрархізовану структуру. Вони виникають між тими, хто має вищий статус, і тими, кому доля уготувала нижчий або в кращому разі середній статус. Існування такої суперечності є неминучим хоча б тому, що попит на вищі статуси на багато перевищує можливості суспільства. Отже основною детермінантою соціального конфлікту, що проявляє себе у взаєминах між групами і спільнотами людей, є їх фактична соціальна нерівність, що породжує нерівність у соціальних статусах. Це можна розглядати як загальну передумову існування соціального конфлікту, а також усіх закономірностей, які регулюють його виникнення і розвиток на практиці.

Сутність конфлікту. Психологи розглядають конфлікт як різновид психологічного напруження між двома сторонами, викликаного відкритим антагонізмом, ворожнечею. Культурологи розглядають конфлікт як протидію чи протистояння культур, розквіт і загибель цивілізацій.

Конфлікт — це реальна боротьба між діючими людьми чи групами незалежно від того, які витоки цієї боротьби та засоби, що мобілізують кожну із сторін (англійський соціолог А. Гідденс). Конфлікт і суперечності є проявом найбільш слабкого місця в соціумі, вказують на поділ інтересів між різними групами людей, в тому числі між класами.

Пошук шляхів розв'язання конфлікту починається з визначення його предмета, а зробити це часто дуже важко. Багато конфліктів мають таку заплутану і складну передісторію, що спеціаліст-конфліктолог мусить, як археолог, піднімати один пласт за іншим. Конфлікт може мати основний предмет, який поділяється на часткові предмети, численні «хворобливі точки». Прикладом цьому є перманентно тривалі сімейні чвари або затягнуті міжнаціональні конфлікти.

Об'єкт конфлікту — це матеріальні або духовні цінності, до оволодіння чи використання яких прагнуть сторони конфлікту. Об'єктом конфлікту можна вважати будь-який елемент матеріального світу і соціальної реальності, здатний слугувати предметом особистих, групових чи державних інтересів.

Об'єкт конфлікту — це завжди якийсь дефіцитний ресурс, наприклад, певна посада голови або директора, на яку претендують декілька людей; останній квиток на концерт «зірки» естради; один Чорноморський флот, на який є дві держави — претенденти, тощо. Якщо є можливість компенсації дефіциту ресурсів, то в багатьох випадках можна усунути конфліктну проблему.

Межі конфлікту. Крім природи конфлікту і його сутнісних відмінностей від суміжних явищ необхідно визначити межі конфлікту, тобто його зовнішні контури у просторі і часі. У визначенні меж конфлікту виділяють три аспекти: просторовий, часовий та внутрішньосистемний.

Просторові межі визначаються територією, на якій відбувається конфлікт. Вони можуть бути мінімальними — комунальна кухня, але можуть бути і глобальними — світова війна.

Часові межі — це тривалість конфлікту, його початок і закінчення.

Визначити внутрішньосистемні межі конфлікту означає оцінити, як тісно пов'язано з конфліктуючими сторонами коло його учасників. Крім опосередкованих протидіючих сторін учасниками конфлікту можуть стати і такі фігури, як підбурювачі, підсобники, організатори конфлікту, які самі у ньому не задіяні, а також третейські судді, радники, прихильники і противники тих чи інших суб'єктів, що конфліктують між собою. Всі ці особи (організації) є елементами системи. Межі системи залежать від того, наскільки широке коло учасників буде до нього включено. Внутрішньосистемні межі необхідно знати для впливу на здійснення процесів, особливо для попередження системи від зруйнування.

Функції конфлікту. Функції конфлікту можна поділити на дві великі групи, відповідні основним сферам суспільного життя — матеріальні та духовні.

Матеріальна функція проявляється в тому, що різноманітні конфлікти, в тому числі юридичні, здебільшого пов'язані з економічною стороною суспільного життя. Це матеріальний інтерес, користь, а також втрата. В економічно розвинутих країнах негативні наслідки конфліктів особливо відчутні

Але матеріальні функції можуть мати і творчий аспект. Так, у процесі конфлікту та чи інша сторона може не тільки оволодіти, а й опанувати матеріальними цінностями, яких у неї не було до початку зіткнення. Отже, конфлікт може сприяти загальному прогресу і розвитку матеріального виробництва.

Духовна функція конфлікту проявляється у вигляді стимулятора швидких і важливих змін у духовної сфері суспільства. В процесі соціальних конфліктів руйнуються норми, цінності, ідеали, що були притаманні колишнім часам, відчувається радикалізація суспільної свідомості. Конфлікт начебто перериває процес звичайної односторонньої оцінки подій і створює умови для того, щоб побачити суспільне життя з іншого боку, який був закритий. Крім матеріальних і духовних функцій конфлікту, велике значення має низка функцій, які випливають з особливостей соціального організму. Це сигнальна, інформаційна, диференційна та динамічна функції.

Сигнальну функцію можна умовно порівняти з фізіологічною роллю болю в розвитку живого організму. Будь-яка біль не вказує хворому на причину її виникнення і не визнається діагнозом захворювання, але вже є достатнім фактом для звернення до лікаря. Соціальний конфлікт — це такий сигнал про необхідність прийняття термінових дій для пошуку та усунення причин суспільного напруження, ретельного вивчення обставин, які створили конфліктну ситуацію.

Інформаційна функція є близькою до сигнальної, але і дещо відмінною — вона значно ширше, ніж просте свідчення соціальних негараздів. Розгортання, протікання, повороти конфліктної ситуації несуть значну інформацію про чинники, які її породили і вивчення яких є важливим засобом пізнання суспільних процесів.

Диференційна функція характеризує процес соціальної диференціації, яка виникає під впливом конфлікту, що часто проходить через зміну і руйнування колишніх соціальних структур. Під впливом конфлікту процес соціальної диференціації розвивається в двох протилежних напрямках, тобто відбувається поляризація протиборчих сил. Але разом з цим триває і прямо протилежний процес — об'єднання, інтеграція соціальних сил навколо нових центрів тяжіння і консолідації.

Динамічна функція. В кожному соціальному конфлікті закладена можливість більш швидкими темпами спрямовувати суспільний розвиток і здійснювати соціальні зміни. Ця думка чітко визначена у неомарксизмі (класова боротьба, соціальна революція). Конфлікт вносить в розмірний, пливкий рух соціального життя докорінні зміни. Звичайні норми поведінки і діяльності, що роками задовольняли людей, відкидаються з дивною рішучістю і без всякого жалю.

Суб'єкти соціальних конфліктів. Суб'єктами соціальних конфліктів, як це випливає із наведеного, виступають соціальні спільноти і у першу чергу спільноти великі. Як зіткнення соціальних спільнот з приводу реалізації протилежних інтересів, пов'язаних з різними соціальними статусами, соціальні конфлікти реально здійснюються шляхом організованих взаємодій індивідуальних агентів. Отже, практично діючими учасниками соціальних конфліктів є конкретні особи, пов'язані між собою загальними інтересами чи загальною позицією ( статусом). Належність особи до певної соціальної групи перетворює її на реального чи потенційного учасника соціального конфлікту тоді, коли:

- норми поведінки і діяльності, що випливають із належності до певної соціальної спільноти, стають внутрішніми індивідуальними нормами (тобто відбувається соціалізація індивіда стосовно певної соціальної групи);

- належність до групи, яка виникла за певною соціальною ознакою її членів і відображує їх взаємну залежність, а також визначає спосіб сумісної діяльності і спілкування;

- належність до групи реалізується через певні зміни в фактичних індивідуальних правах і свободах кожного, тобто через певну систему суспільної влади.

Таким чином, соціальний конфлікт як зіткнення великих чи малих суспільних груп реально виявляється в сукупності індивідуальних дій, вчинків, подій. Проте в цьому різноманітті дій і вчинків реалізуються загальні цілі і позиції. Саме вони і перетворюють індивідуальні дії людей на дії сумісні. Зведення індивідуальних зіткнень до соціальних не означає ігнорування волі, ініціативи окремих людей, оскільки загальна боротьба складається з їх сукупних дій. Але все ж в процесі соціального конфлікту дія кожного індивіда інтегрується у загальний конфлікт за умови, якщо індивідуальна дія є соціально значущою, тобто вписується в загальну боротьбу соціальних груп.

Динаміка соціального конфлікту включає в себе латентну (приховану), відкриту конфліктну і постконфліктну фази. Перехід від латентної фази до відкритої значною мірою залежить від соціальної політики, змін у змісті конфлікту, а також можливостей його впливу на стан суспільства. Вони розвиваються за схемою « конфліктна ситуація — соціальний конфлікт — соціальна криза — соціальна катастрофа». Перехід від однієї фази до іншої має свої закономірності, але це не означає, що поглиблення соціального конфлікту і перехід його до соціальної кризи або катастрофи є неминучим. Розвиток соціальної кризи за допомогою адекватних засобів соціальної політики можна нейтралізувати на будь-якому етапі її розвитку.

Лекція 3. Витоки, причини та рушійні сили конфлікту.

Природа конфлікту. Будь-яка соціальне напруження за певних умов може перетворитися на соціальний конфлікт. Це перетворення, як наголошує ресурсно-ціннісний підхід, має здійснюватися за певними правилами. В діях сторін завжди буде мати місце апеляція до того, що життєво необхідно для відповідного суб'єкта, до того, що являють собою засоби задоволення потреб, і до того, що для нього важливо з точки зору збереження власної ідентичності, до того, що «загальноприйняте», освячене звичаєм. Ці чотири лінії аргументації можуть бути визначені як апеляція до потреб, інтересів, цінностей та норм.

Конфлікт буде повним та розгорнутим, коли він заснований на одночасному включенні у мотивацію всіх чотирьох рівнів мотивації: і потреб, і цінностей, і інтересів, і норм. Але на практиці справа може бути такою, що у конфлікт включений тільки один рівень мотивації: тільки потреби або тільки цінності. При цьому інтереси важко виділити як самостійну лінію мотивації, бо вона розгортається на перехресті потреб та цінностей.

Друга лінія аналізу конфліктів пов'язана з тим, в якій сфері розгортається конфлікт. Йдеться про економічну, політичну та культурну сфери. У першій з них конфлікт, як правило розгортається з приводу ресурсів соціальної дії чи з приводу засобів життєдіяльності суб'єктів. В другій головним предметом конфлікту буде влада, в третій — інтерпретація культурних норм і цільових установок суспільства як соціального цілого.

Рушійні сили (або глибинні причини) конфліктів теж досить різноманітні. Якщо йдеться про потреби, то необхідно враховувати не тільки проблему відтворення ресурсів і характеру їх використання, а й фундаментальні проблеми щодо засобів самоорганізації суспільства, орієнтації суб'єктів на раціональні чи емоційні характеристики діяльності. Інтереси визначають ставлення до існуючих

у суспільстві інститутів розподілу, які, в свою чергу, визначають допустимі для даного суспільства межі та форми нерівності. У взаємодії з духовними сферами інтереси визначають типи культури: її орієнтацію переважно на пізнання, працю, індивідуальні досягнення чи на сильно розвинуті форми групового контролю за поведінкою індивіда. Цінності та норми значною мірою визначають базові орієнтації суспільства, зокрема його вибір між типами економічного розвитку та економічної організації суспільства. Характер ціннісних орієнтацій у суспільстві багато в чому визначає і ставлення до влади. Крайні варіанти цього ставлення пов'язані з прагматичним ставленням до неї або зі сприйняттям її як самодостатнього начала, певної цінності у відносинах між членами суспільства.

Об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення конфліктів. Проблема вияву причин виникнення конфліктів посідає ключове місце у пошуку шляхів їх попередження та конструктивного розв'язання. Без цих знань важко розраховувати на більш-менш ефективне їх врегулювання.

Мотив часто розглядають як внутрішню, суб'єктивну причину того чи іншого вчинку. Зрозуміло, що без спонукаючого мотиву неможливо здійснити певну дію — вона виявиться безглуздою, непотрібною. Мотив є в діях кожного учасника конфлікту. Інша справа, що мотиви поведінки різних суб'єктів можуть бути неоднаковими, такими, що не збігаються, а часто і протилежними. І це зрозуміло: якщо конфлікт є протиборством, то і психологічні його причини складаються із суперечностей, протилежних цілей і мотивів поведінки.

В цілому масштабна конфліктна ситуація свідчить про протікання у суспільстві соціально дезорганізуючих процесів, короткочасну чи тривалу, більш-менш глибоку, іноді незворотну дезінтеграцію важливіших суспільних структур, які забезпечують стабільність даного суспільства чи спільноти.

Сама по собі дезорганізація — це сукупність соціальних процесів, які призводять до того, що відхилення від норми та негативні дії перевищують допустиму межу, серйозно погрожуючи встановленому ходу процесів колективного життя. Дезорганізація, зокрема, проявляється у розпаді інститутів, що не виконують своїх завдань, послабленні механізмів формального та неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, появі зразків поведінки, яка суперечить допустимим нормам.

Виникнення конфлікту нерозривно пов'язано з появою та розвитком суперечностей. Назрівання і розгортання конфлікту відображує кульмінаційний етап боротьбі реальних протилежностей. Розв'язання ж конфлікту веде до руйнування даної суперечливої єдності з одночасним виникненням його нової якості.

Мотивація конфліктів. При поясненні активності та спрямованості дій опонентів у конфлікті йдеться про мотиви, цілі, інтереси, цінності, потреби окремих осіб, соціальних груп, держав тощо.

Мотиви в конфлікті — це спонукання до вступу в конфлікт, пов'язані із задоволенням потреб, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають конфліктну активність суб'єкта. В конфлікті часто досить складно виявити істині мотиви опонентів, бо вони у більшості випадків приховують їх, декларуючи мотивацію участі у конфлікті, яка відрізняється від первинних мотивів. Мотив є у діях кожного учасника конфлікту. При цьому мотиви можуть не збігатися і навіть бути протилежними.

Базовим спонукачем активності людей у конфлікті є їх потреби, тобто стан суб'єктів, який утворюється завдяки нестатку об'єктів (ресурсів, влади, духовних цінностей), необхідних для їх існування та розвитку. Потреба в безпеці, визнанні, ідентичності, соціальній належності тощо властива як окремому індивіду, так і соціальним групам, цілим суспільствам і державам.

Аналіз причин поведінки сторін у конфліктах показує, що вони зводяться до прагнення задовольнити свої інтереси, які являють собою усвідомлені потреби. Близькими до інтересів є й цінності, які можна відстоювати у конфлікті. Це можуть бути загальнолюдські цінності, цінності, виражені у якомусь конкретному творі мистецтва, а також особистісні цінності.

Мотиви конкретизуються в цілях, на досягнення яких спрямовані дії людини. Ціллю суб'єкта в конфлікті є його уявлення про кінцевий результат конфлікту. Цілі можуть бути стратегічними та тактичними. Основна ціль — оволодіння об'єктом конфлікту. Але залежно від розвитку конфлікту ця основна ціль може бути замінена на іншу, яка на початку конфлікту виступала як ціль-засіб.

Лекція 4. Динаміка конфлікту.

Будь-який конфлікт проходить декілька стадій. Як правило, йому передує конфліктна ситуація, потім ескалація конфлікту і його завершення.

Поняття конфліктної ситуації. Під конфліктною ситуацією слід розуміти таке сполучення обставин, людських інтересів, котре об'єктивно складає підґрунтя для реального протиборства між соціальними суб'єктами. Головна риса ситуації — виникнення предмета конфлікту. Оскільки конфліктна ситуація передує безпосередньо конфлікту, вона може бути ще не використана сторонами і навіть повною мірою не осмислена.

Сприйняття конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація може скластися об'єктивно, поза волею і бажанням майбутніх протидіючих сторін (наприклад, скорочення штатів в установі), а може бути створена однією із сторін або двома.

Суб'єктивне відображення конфліктної ситуації не обов'язково відповідає дійсному стану справ. Усвідомлення конфлікту завжди містить у собі елементи суб’єктивізму і вже тому є певною мірою викривленням.

Викривлення у сприйнятті ситуації здатні досягти значних масштабів. Причиною конфлікту може бути найпростіше непорозуміння, невірне сприйняття іншого суб'єкта.

Розвиток конфлікту. Етапи конфлікту. Особливості конфлікту як соціального і соціально-психологічного феномена, а також механізм його виникнення і вирішення, обумовлюють те, що конфлікт завжди виступає не як миттєве явище, а як процес, що зароджується, і перш ніж якимось чином бути розв'язаним, проходить певні стадії розвитку.

Конфлікту в його реальній формі передує прихована (латентна) стадія. На цій стадії вже є всі елементи конфлікту, за винятком зовнішніх дій. Ця стадія не є чимось одномірним і завжди виступає як певна послідовність подій, або етапів, латентної стадії розвитку.

Перший етап — це виникнення об'єктивної проблемної ситуації як основи майбутнього конфлікту.

Другий етап — це усвідомлення суб'єктом об'єктивної проблемної ситуації і своїх інтересів у ній. З точки зору назрівання конфлікту і можливостей запобігання йому на латентній стадії він є ключовим і вбирає в себе принаймні три аспекти розвитку подій.

Перший аспект — це усвідомлення хоча б одним із суб'єктів своїх інтересів в проблемній, тобто потенційно конфліктній, ситуації. Ці інтереси можуть бути реальними або невірно усвідомленими, але без процесу їх усвідомлення конфлікт не виникне.

Другий аспект являє собою розуміння суб'єктом перешкод щодо задоволення своїх інтересів. Ці перешкоди можуть бути трьох типів:

1) перешкоди, що випливають із об'єктивної ситуації незалежно від позицій інших суб'єктів, яких можна було б розглядати як потенційних учасників майбутнього конфлікту. Ця об'єктивна конфліктна ситуація ще не є конфліктом. Наприклад, орган місцевого самоврядування у зв'язку з об'єктивним спадом виробництва не зміг забезпечити згідно з місцевим бюджетом усіх виплат працівникам соціальної сфери. Працівники зацікавлені в одержанні заробітної плати, а орган місцевого самоврядування, у свою чергу, зацікавлений в зміні ситуації, яка потенційно в соціальному відношенні є загрозливою;

2)  перешкоди, які випливають із якостей самого учасника конфлікту, що назріває. В наведеному вище прикладі місцевий орган влади міг би сам вжити заходів, які б попередили спад виробництва, але не проявив належної ініціативи;

3)  зовнішні перешкоди, що виступають у персоніфікованій формі, наприклад, у вигляді вищестоящої посадової особи, котра вольовим рішенням відібрала додаткові прибутки, одержані у сфері торгівлі, що могли б перекрити надходження, які не надійшли до бюджету від промисловості. Тут перешкода має певний, виявлений і усвідомлений характер, що є важливою передумовою подальшого

розвитку конфлікту.

Третій аспект полягає в усвідомленні інтересів і перешкод, що існують стосовно іншої сторони. Ці перешкоди можуть бути класифіковані за градацією і принципами, що застосовані при розгляді

другого аспекту.

Третій етап можна характеризувати як спробу розв'язати потенційно конфліктну ситуацію неконфліктними способами. Вони полягають в тому, що одна із сторін з метою захисту своїх інтересів здійснює певні конкретні дії, але в такій формі, що не передбачає конфлікту з іншою стороною. Часто конкретні дії здійснюються в такий спосіб, щоб не втягувати до цього процесу потенційних суб'єктів конфлікту, що об'єктивно назріває. При взаємному розумінні інтересів обох сторін і відповідних практичних дій саме на цьому етапі виникає реальна можливість не дати проблемній ситуації перерости в реальний конфлікт.

Негативні наслідки конкретних дій, що були спрямовані на реалізацію інтересів обох сторін, ведуть до четвертого етапу латентної стадії. Зміст цього етапу полягає в тому, що тут чітко визначаються позиції обох сторін у запланованій взаємній боротьбі і проводяться підготовчі практичні дії до неї. Формально цей етап виступає як передконфліктна ситуація, але фактично конфлікт уже розпочався.

За латентною йде відкрита фаза в динаміці конфлікту. Переростання латентної фази у відкриту визначається принаймні трьома обставинами. По-перше, для всіх учасників стає очевидною наявність конфлікту, оскільки кожна із сторін намагається переграти іншу. По-друге, дії учасників конфлікту, що назріває, стають практичними і набувають певної зовнішньої форми, наприклад використання засобів масової інформації, застосування насильства, погрози, дій по захопленню спірного об'єкта тощо. По-третє, про конфлікт, що вийшов із латентної фази, дізнаються сторонні треті особи. Конфлікт починає практично відчувати їх вплив. Слід зазначити, що цей вплив не є однозначним. Наприклад, громадськість може погасити конфлікт, але може і сприяти його розвитку, підігріваючи агресивні настрої однієї чи обох сторін Яскравим прикладом такого розвитку подій є міжнаціональні, міжетнічні конфлікти.

Розвиток конфлікту на його відкритій фазі вимагає чіткого визначення змісту цієї фази, яка включає в себе перш за все зовнішні дії, наступальні дії та погрози.

Конфлікт являє собою відносини між людьми, групами та соціальними спільнотами різного рівня і складається з чотирьох елементів, добре вивчених в юриспруденції стосовно юридично значущої поведінки. Такими елементами є суб'єкти конфлікту, предмети конфлікту, внутрішній (суб'єктивний) процес протиборства, зовнішня (об'єктивна) сторона протиборства. Зовнішні дії становлять протилежно спрямовані дії учасників конфлікту в процесі їх конфліктної поведінки.

Особливості погрози як способу впливу на супротивника. Поряд з виділеними вище типами дій під час конфлікту дуже часто використовується такий спосіб впливу на супротивника, як погроза. Погроза — це адресований іншій стороні вираз наміру вчинити в разі загрози власним інтересам щось таке, що спричинить шкоду її інтересам. Особливість погрози полягає в тому, що вона не просто виражає певні наміри, а й орієнтована на те, щоб примусити супротивника сприяти своїм намірам.

Погрози застосовуються як у процесі боротьби, так і під час переговорів, що нерідко перетворює їх на самостійну стадію конфлікту. Особливість погроз в цьому разі полягає в тому, що вони тією чи іншою мірою виходять від обох сторін.

Погроза, що не містить ніяких зустрічних передумов, називається ультиматумом. У цьому разі вона висловлюється за допомогою парламентерів (делегатів), повноваження яких обмежені тим, щоб передати ультиматум і конкретизувати умови його виконання, а також наслідки невиконання.

Оскільки погроза передбачає не тільки виконання супротивною стороною певних умов, а й можливість заподіяння їй шкоди, то вона є, з одного боку, фазою переходу в більш гостру форму боротьби, а з іншого — показником ворожнечі.

Форми завершення конфлікту. Отже, завершення конфлікту — поняття більш широке, ніж його вирішення (розв'язання). Завершення конфлікту — це його закінчення, припинення з будь-яких причин. Формами завершення конфлікту можуть бути:

- припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін;

припинення конфлікту шляхом його симетричного розв'язання, коли виграють або програють обидві сторони;

припинення конфлікту шляхом його асиметричного розв'язання, коли виграє одна сторона; переростання конфлікту в інше протиборство; поступове загасання конфлікту.

Іноді завершення конфлікту виступає як завершення фази відкритого конфлікту, за якою слідує латентна постконфліктна (на відміну від латентної доконфліктної) фаза. її зміст полягає в тому, що при збереженні фактичного неявного протиборства сторін це протиборство обертається навколо проблеми нормалізації відносин і створення умов для повного припинення ситуації, яка призвела до виникнення конфлікту.

Особливості динаміки конфлікту. Динаміка конфлікту в своїй основі є динамікою інтересів конфліктуючих сторін. Розвиток інтересів може бути поділений на два періоди. Перший — виділення диференціації інтересів, що мають протиборчий характер, а також загострення цих інтересів. Кульмінацією цього є вища точка ескалації конфлікту. Потім починається процес інтеграції інтересів і дій, спрямованих на його подолання.

Динаміка конфлікту, крім його відкритої фази, завжди передбачає фази латентні, тобто приховані. Найбільш протяжною є латентна передконфліктна фаза.

Протяжність латентної передконфліктної фази іноді веде до недооцінки конфлікту, що назріває, оскільки люди звикають до існування об'єктивної проблемної ситуації. Така недооцінка є надзвичайно небезпечною, оскільки чим довше ігноруватиметься назріла проблема, тим гострішою буде фаза відкритого конфлікту, особливо етап його ескалації. Не менш небезпечною може бути латентна післяконфліктна фаза; особливо це стосується тих випадків, коли конфлікт завершується перемогою однієї із сторін. Нехтування інтересами переможених насправді означає не завершення конфлікту, а назрівання його в новій формі з новими вимогами і наслідками.

Фази і етапи розвитку конфлікту відображують логіку його розвитку, в основі якої лежить рух інтересів, і тому є об'єктивно неминучими.

Динаміка конфлікту одночасно є й динамікою зростання, а потім зниження напруження відносин сторін у процесі конфлікту. Кожний етап пов'язаний з відносно більшим чи меншим рівнем напруження. Внаслідок цього на практиці ставлення до конфліктної проблеми іноді визначається лише рівнем напруження в її зовнішньому прояві. Це глибока помилка. Оскільки конфлікт — це динамічна система, то стосовно кожного етапу її динаміки слід виходити не із рівня усвідомленого напруження на цьому етапі, а із того, наскільки проблеми, зафіксовані на ньому, можуть в подальшому сприяти зростанню конфлікту (це стосується етапів латентної передконфліктної фази) або підштовхнути повернення до конфлікту, що здавався вже розв'язаним (а це стосується етапів латентної після-конфліктної фази).

Лекція 5. Учасники і суб'єктивна складова конфлікту

Конфлікт як багатомірне явище має складну структуру, котра утворюється з об'єктивних чинників і суб'єктивних елементів. У цілому структуру конфлікту треба сприймати як сукупність стійких зв'язків, що забезпечують цілісність конфлікту, його природу і самобутність, поза яких він не може існувати як динамічна система і процес.

Об'єктивні елементи конфлікту вже були розглянуті раніше. Тепер звернемося до його суб'єктивної складової.

Учасники конфлікту. В будь-якому соціальному конфлікті, залежно від рівня та сфери, його учасниками (суб'єктами) виступають люди — індивіди, групи, верстви, класи, національно-етничні спільноти, організації, громадські та політичні об'єднання, народи і держави, міжнародні співтовариства тощо. Отже, учасники конфлікту можуть виступати як приватні особи (напр., у сімейно-побутовому конфлікті), як юридичні особи (наприклад, в економічному чи політико-правовому конфлікті) або як офіційні особи (наприклад, в адміністративному конфлікті).

Міра задіяності у конфлікті може бути досить різною, як і соціальні ролі, що виконують його учасники. Ось чому аналітики запровадили в анатомії конфлікту поняття конфліктуючої (протидіючої) сторони. Конфліктуючі сторони — це головні суб'єкти конфлікту, тобто сукупність тих учасників, що здійснюють активні дії (протидії) один проти одного. Нерідко в реальному конфлікті конфліктуюча сторона персоніфікується в особі одного суб'єкта, який одноособово протистоїть опонентам.

У конфлікті беруть участь як мінімум дві конфліктуючі сторони (конфліктанти, опоненти) — це так звані біполярні, або двосторонні конфлікти. Але якщо конфлікт мультиполярний, тобто багатосторонній, то і конфліктантів може бути декілька.

Протидіючі сторони — ключова ланка конфлікту, з «загибеллю» (відступом) однієї із сторін конфлікт припиняється. Якщо ж один із конфліктантів (що уособлює протидіючу сторону) замінюється іншим, то конфлікт може цілком або частково (предмет, характер) змінитися, адже нові суб'єкти вносять у конфлікт свої інтереси, мотиви, специфіку дій.

Кожна конфліктуюча сторона, як правило, складається з сукупності елементів: індивідів — членів групи; коаліцій партій; спілки громадських об'єднань; асоціацій виробників, підприємців; колективів тощо. Для розуміння спрямованості конфлікту слід ураховувати єдність чи розбіжність в позиціях і поглядах агентів, з яких складається єдиний суб'єкт — конфліктант. Його внутрішні суперечності чи суперечки можуть послабити позицію у конфлікті, а в разі розпаду суб'єкта поразка в конфлікті стає неминучою.

Аналізуючи учасників конфлікту, дуже важливо в структурі протидіючих сторін виокремити певні соціально-рольові позиції, які займають суб'єкти протиборства, а також ті соціальні ролі, що виконують члени так званої «третьої сторони», яка прагне врегулювати конфлікт.

Суб'єкт, що ініціює конфлікт, виконує роль спричинщика, який часто збігається з однією найбільш активною стороною конфлікту. Роль ініціатора конфлікту не повинна апріорі сприйматися лише негативно, адже окремі конфлікти інноваційної спрямованості мають значний конструктивний потенціал (наприклад, вауково-когнітивні конфлікти чи конфлікти через впровадження «ноу-хау»). Але найчастіше ініціатор прагне замаскувати свою дійсну роль у конфлікті, намагаючись представити себе на другорядних позиціях, що, природно, ускладнює оцінку цього суб'єкта.

Соціальну роль підбурювача відіграє особа, організація, установа чи держава, що підштовхує певних суб'єктів до конфлікту, тобто за позицією підбурювач — це провокатор. Певна особа сама може і не брати участі в конфлікті, але її мета і прагнення полягають в тому, щоб за будь-яких умов спричинити бійку, суперечку, зіткнення між опонентами, що мають суперечливі інтереси.

В структурі конфліктуючих сторін практично завжди є такий елемент, як г р у п и підтримки — сили, що складаються з окремих індивідів, соціальних груп, верств, етносів, засобів масової інформації, держав, міжнародних організацій тощо (залежно від сфери конфлікту). Стратегія і тактика груп підтримки породила таку роть у конфлікті, як пособник — особа, група чи інституція, що сприяє розвитку конфліктної ситуації, здійснюючи матеріальну, технічну допомогу, моральну чи іншу підтримку, надаючи поради чи деякі посередницькі послуги на користь одного з конфліктантів. Пособники несуть значну міру відповідальності за посилення і ескалацію конфліктів.

Організатор — це особа чи група, яка планує конфлікт, його розвиток, ураховує ресурси і будує структуру протидіючої сторони (а можливо, і сторін), передбачає різні шляхи досягнення мети, забезпечення і охорони учасників конфлікту тощо. Організатор може уособлювати в собі всю конфліктуючу сторону, але часто — це самостійна фігура в конфліктному процесі. Завдяки кримінологічній термінології конфліктологи виокремлюють також роль подільника — безпосереднього учасника конфлікту, який зазвичай є просто виконавцем. Виходячи з теорії «рольових» ігор у конфліктній взаємодії можна ще виокремити деякі епізодичні ролі, які справляють на перебіг і результат конфлікту певний вплив — це невинні жертви, таємні координатори, консультанти і т. ін.

Серед ролей, що мають відповідальні соціальні функції примирителів у конфлікті, назвемо п о с е р е д н и к і в та с у д д і в. Вони також беруть участь у конфлікті, але з іншими завданнями і метою — розібратися у мотивах того, що вчиняється, а потім припинити, розв'язати (або послабити) конфлікт. Фактично, йдеться про так звану третю сторону у конфлікті, яка, не втручаючись у протиборство, запобігає чи зупиняє його своїми засобами.

Посередництво — соціально важлива роль у конфлікті, що спирається на регламентовані процедури медіаторингу. Посередник — медіатор є суто нейтральною особою, яка завдяки ефективним регулятивним засобам налагодження діалогу та ведення переговорів допомагає конфліктантам досягнути згоди чи консенсусу Соціальна роль судді у конфлікті розкривається через функції арбітра, третейського судді, поважного мирочинця — аксакала, який спирається як на традицію, звичай, ціннісний ідеал, так і на правову норму (суддя — фахівець, що здійснює правничі функції в юридичному конфлікті). У будь-якому випадку судді вирішують головне завдання — припинити, закінчити конфлікт правовими засобами і надати належну оцінку його наслідкам.

Нарешті, слід ураховувати, що можлива й імітація тих чи інших соціальних ролей учасниками конфлікту, що може бути спричинено конфліктною інтригою, емоційними амбіціями суб'єктів, загостренням корпоративних чи особистих інтересів; крім того, у так званому «помилковому» конфлікті майже всі учасники фактично імітують свої дії та ролі.

Суб'єктивні сторона конфлікту представлена множиною психологічних елементів, які виявляються в будь-якій діяльності людини. Це аналітичні дії та процес прийняття рішень, емоції та пам'ять, соціальні настанови і ціннісні механізми та ін. Але поведінка та дії у конфлікті— досить специфічний різновид індивідуальної, групової чи масової активності, що потребує особливої функціональної орієнтації суб'єктивних процесів. Більш того, поведінка конфліктуючих суб'єктів завжди спрямовується конфліктною свідомістю. Остання виникає як особливий стан суспільної чи особистісної свідомості, специфіка якого полягає в усвідомленні протидіючими суб'єктами несумісної протилежності своїх інтересів, цілей, ідеалів чи цінностей та перетворенні їх на мотивацію конфліктної боротьби.

Конфліктна поведінка має свої принципи, стратегії, тактики (прийоми і засоби); її поділяють на типи і різновиди за характером, ресурсами, складністю тощо.

Серед головних принципів конфліктного протиборства слід виділити: концентрацію сил (ресурсів); координацію зусиль і дій; економію сил і часу; непередбаченість і динамізм; вміння виявити найвразливіші місця супротивника; здатність «тримати удар», терпіння і стійкість тощо.

Стратегії поведінки у конфлікті розглядаються як орієнтації його суб'єктів на певні форми поведінки в конкретних ситуаціях протиборства. Перспективно стратегія поведінки може бути спрямована: а) тільки на власний інтерес — тоді вона набуває вигляду «орієнтації на себе»; б) на оптимізацію суспільних (групових) інтересів — тоді вона стає стратегією «кооперативності», тобто «орієнтації на інших людей».

Обираючи ті чи інші стратегії поведінки, конфліктанти мають такі альтернативи:

1. Суперництво (конкуренція) полягає у нав'язуванні іншій стороні переважно кращих щодо себе рішень. Конкурентне суперництво має своїм результатом перемогу одного конфліктанта за рахунок іншого. Конкуренти не мають спільних цілей, вони ведуть жорстоку боротьбу за реалізацію протилежних цілей та інтересів. В той же час суперництво дозволяє досягти необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу, особливо, коли йдеться про змагання — найбільш цивілізовану і толерантну форму суперництва. Конфліктна взаємодія у формі змагання припускає наявність у сторін певної спільності в меті, це боротьба за досягнення більш високих та ефективних результатів (у спорті, праці, науці, мистецтві). Але затягнуте суперництво як стратегія втрачає ефективність, воно винищує ресурси сторін (матеріальні та моральні), може кардинально змінити баланс сил супротивників, що утворює спокусу перемогти за будь-яку ціну, а відтак, й припускає будь-які цинічні методи боротьби.

2. Співробітництво (проблемно-вирішуюча стратегія) дозволяє здійснити пошук і вироблення такого рішення, яке б задовольнило обидві сторони. Як і попередня, це активна стратегія; її характеризує прагнення досягнути максимально можливого у задоволенні як власних інтересів, так і прагнень опонентів. Дана стратегія часто вбачається бажаною, але не завжди є досяжною. Співробітництво вимагає переходу від непохитно-ортодоксальних позицій до нових рівнів спілкування, де виявляються сумісність і спільність інтересів між колишніми опонентами. Співробітництво приваблює партнерським характером відносин і міцністю розв'язання проблеми конфлікту. Але, на жаль, воно не завжди є можливим, адже тут для діалогу необхідні бажання і зусилля всіх сторін розв'язувати проблему спільно і не егоїстично. Саме співробітництво найбільшою мірою відповідає сучасним уявленням про конструктивну довгострокову взаємодію між людьми та радикально знижує ризик після конфліктних ускладнень.

3. Компроміс як стратегія поведінки передбачає взаємні поступки у чомусь важливому і принциповому для кожної із сторін. За характером це «м'яка», конформна стратегія. Ідеальним компромісом було б досягнення задоволення інтересів і потреб кожної із сторін рівно наполовину; частіше ж на практиці кожний опонент отримує щось суттєве і обговорене, що є частиною його зазіхань, замість того, щоб втратити все, продовжуючи бійку. Важливо, що іноді компроміс залишається єдиним можливим і найкращим мирним варіантом розв'язання проблеми. Однак він часто досягається не на паритетній (рівній) основі, і це зберігає глибинні засади конфлікту та можливості його рецидиву (поновлення).

4. Реалізація стратегії «пристосування» (поступок) однією із сторін базується на свідомому заниженні своїх прагнень, згортанні інтересів і прийнятті позиції опонента. Пристосування веде від поступок до капітуляції в цілому перед вимогами супротивника. Вибір цієї стратегії є або визнанням правоти і слушності опонента, або розумінням безперспективності боротьби зі значно міцнішим супротивником. Стратегія поступок — короткострокова і тимчасова, вона надає шанс зберегти ресурси для більш сприятливого моменту, а може стати і переломною подією у напруженій ситуації. Іноді поступки сприймаються агресивним опонентом як прояви слабкості і штовхають його до тиску і ескалації конфлікту. Отже, можна боляче помилитися, очікуючи у відповідь поступок з боку деяких опонентів.

5. Стратегія «уникання» (бездіяльність) означає, що конфліктант знаходиться в ситуації конфлікту, але не вчиняє ніяких активних дій щодо його розв'язання. Суб'єкт, що обрав таку позицію, робить вигляд, що конфліктна ситуація його не стосується, він може її просто не визнавати та свідомо ухилятися від будь-яких кроків у напрямку взаємодії. Ця стратегія є характерною для латентної фази конфлікту, або в разі, коли проблема (предмет) зіткнення не настільки важлива, щоб заради неї витрачати будь-які ресурси.

Стратегії поведінки в конфлікті практично реалізуються через різноманітні тактики, які є сукупністю прийомів впливу на опонента, конкретні засоби і методи реалізації стратегії. Одна й та ж сама тактика може застосуватися в різних стратегіях.

Конфліктологія вирізнює декілька видів тактик конфліктного протиборства. Назвемо їх:

1. Тактика захоплення і утримання об'єкта конфлікту. Застосовується у зіткненнях, да йде боротьба за матеріальний об'єкт.

2. Тактика фізичного насильства (шкоди). Складається із таких засобів як знищення матеріальних цінностей, фізичні ушкодження (аж до вбивства), тиск, катування і тортури, блокування силою дій опонента тощо.

3. Тактика психологічного насильства (шкоди). Спрямована на образу опонента, ущемлення його гідності, честі, самолюбства. її прояви — образи, грубі жести, приниження оцінок особистості, дискримінація, обман, наклеп, дезінформація, жорсткий контроль за поведінкою, міжособистісний диктат тощо.

4. Тактика тиску. Це спектр прийомів, що містить пред'явлення вимог, надання вказівок, наказів, загроз, аж до ультиматуму, компрометації та шантажу.

5. Тактика демонстративних дій. Застосовується з метою привернення уваги оточуючих до своєї персони; її акції коливаються від публічних скарг і промов до актів громадської непокори.

6. Тактика санкціонування — вплив на опонента за допомогою службових покарань, підвищення робочого навантаження, накладення заборони, блокування, невиконання розпоряджень і т. ін.

7. Тактика коаліцій. її мета — посилення свого рангу в конфлікті. Реалізується шляхом утворення спілок, угруповань тощо, через апеляціюза підтримкою до керівництва, засобів масової інформації, громадськості, друзів та рідних, різних органів влади.

8. Тактика фіксації своєї позиції (найпоширеніша конфліктна тактика). Ґрунтується на використанні логіки та фактажу для аргументації своєї позиції. Це прохання, критика, переконання, пропозиції.

9. Тактика дружності. Містить такі засоби, як коректне звернення, підкреслення спільності, пропозиція допомоги, акцентуація готовності до діалогу, вибачення тощо.

10. Тактика угод. Передбачає взаємний обмін обіцянками, по-
ступками, вибаченнями та ін.

Нарешті, за характером, конфліктні тактики поділяються на жорсткі, нейтральні та м'які; а за ступенем ефективності дій і результатом — на раціональні (фіксація позиції, дружність, санкціонування) та ірраціональні (тиск, насильство).

Лекція 6. Економічний конфлікт

Сутність економічного конфлікту. Аналіз економічного конфлікту, його сутності, різновидів, джерел, механізмів та динаміки розвитку, шляхів розв'язання, попередження та прогнозування щодо можливостей виникнення нових конфліктних ситуацій в умовах становлення ринкових відносин в Україні набуває особливого значення.

Якщо виходити із загального визначення конфлікту як прояву об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, що відбиваються у протиборстві сторін, то економічний конфлікт можна представити як протиборство суб'єктів соціально-економічних відносин з приводу дефіциту економічних ресурсів, для подолання якого необхідно використовувати економічні, соціальні та політичні засоби. При цьому слід підкреслити, що будь-які конфлікти в суспільстві, від особистісних до конфліктів духовної сфери, часто можуть бути пов'язані з економічною стороною суспільного життя. Цей зв'язок може проявлятись у матеріальних інтересах, вигодах, а також втратах у вигляді як безпосередніх руйнувань, так і опосередкованих економічних збитків. Отже, економічні конфлікти постають як визначальні для інших конфліктів, вони присутні деякими своїми елементами практично в більшості соціальних конфліктів, а перебіг та розв'язання різноманітних конфліктів містять в собі економічну складову.

Сутність економічних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання суперечностей, особливо антагоністичних; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для відносин на новому рівні.

В економічному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет — це об'єктивно існуюча або уявна проблема, заради якої конфліктуючі сторони вступають у боротьбу. В реальному житті це може бути проблема співвідношення державної «присутності» в економічній сфері та вільної конкуренції; проблема обмеженості економічних ресурсів, їх нестачі для всіх учасників економічних відносин; проблема недосконалості ринкового механізму в його самоорганізації тощо.

Об'єктом конфлікту в конкретній системі відносин завжди є певний дефіцитний ресурс, володіти яким прагнуть обидві сторони конфлікту. В економічному конфлікті об'єктом можуть стати ринки збуту, споживачі, фінанси, сировина, заробітна плата тощо. Тобто, за будь-яких обставин у сучасних умовах цінність чи ресурс стає об'єктом економічного конфлікту, коли має хоча б яке-небудь відношення до ринку.

Взагалі ринок постає як мінімум у двох іпостасях: з одного боку, він породжує конфлікти, з іншого — є важливим механізмом їх розв'язання, причому не тільки економічних, а й будь-яких соціальних конфліктів взагалі, бо в соціальному житті саме економічний аспект найважливіший.

Взагалі раціоналізоване сучасне виробництво породжує конфлікти двох основних типів. По-перше, це конкуренція між виробниками товарів. По-друге, зіткнення між роботодавцями та найманими робітниками. Якщо робочу силу вважати товаром, то обидва ці види конфлікту являють собою різновиди відносин у загальній системі, що зветься ринком.

Витоки, причини, рушійні сили та види економічних конфліктів. Спираючись на схему дослідження конфлікту О. Здра-вомислова, можна виділити такі глибинні причини конфліктів у економічній сфері: варіанти розподілу ресурсів, функціонування інститутів розподілу, а також протилежність економічних установок різного типу, прагнення вибрати між вигодою та додержанням умов договору між учасниками ринкових відносин.

В цілому дефіцит економічних ресурсів у суспільстві і зумовлені ним економічні конфлікти залежать від двох взаємопов'язаних груп проблем. Перша знаходиться у сфері виробництва, друга — у сфері розподілу.

Слід підкреслити, що дефіцит ресурсів існує у будь-якому суспільстві. Тому конфліктність об'єктивно присутня в самій соціальній структурі суспільства.

З точки зору діалектичної теорії конфлікту суспільство — складна соціальна система, в якій неминучі конфлікти. Соціальні групи, займаючи різні позиції в соціальній структурі, об'єктивно мають і різні можливості щодо присвоєння та споживання різного роду ресурсів. Отже, дефіцит ресурсів, а також їх нерівномірний та несправедливий розподіл є однією з основних причин конфліктів у суспільстві: чим більш нерівномірно розподілені дефіцитні ресурси, тим глибше суперечності між «бідними» та «багатими» і тим більш гострим є конфлікт.

У соціології існує поняття «абсолютного» та «відносного» зубожіння людей. Перше передбачає, що людина потребує на саме необхідне: їжу, одяг, житло тощо. Тут йдеться про біологічне виживання індивіда, групи, соціальної верстви. Друге є показником співвідношення доходів «бідних» і «багатих».

Необхідно визначити основні лінії суперечностей, що розділяють конфліктуючі сторони в соціально-економічних конфліктах.

1. На першому місці за своєю конфліктогенністю знаходиться лінія суперечностей, що розділяє власників та найманих робітників. Під власниками тут розуміються керівники крупних підприємств і організацій, а також державні структури (міністерства, відомства), від яких залежить забезпечення населення робочими місцями та виплата відповідної винагороди за виконану роботу.

Суперечності між власниками та найманими робітниками можна розподілити на такі види:

а) суперечності, пов'язані з низькою заробітною платою;

б) суперечності, пов'язані з невиплатою (затриманням) за-
робітної плати;

в) незабезпеченість найманих робітників роботою, яка дозво-
ляє мати стабільний заробіток, наприклад, приховане безробіття, не-
повна зайнятість тощо.

Особливо треба відмітити і такі суперечності, які виникають через зміст праці, стосунки у колективі та інтенсивність трудових зусиль. Ще на початку XX ст. вважалось, що всі виробничі питання можна вирішити за допомогою грошової винагороди. Але засновник індустріальної соціології Е. Мейо показав, що людина на роботі не тільки працює, а й живе (відомі хотторнські експерименти Мейо були проведені у 1927-1932 рр.). Тому тільки «людські стосунки» можуть забезпечити успішність праці як осмисленої діяльності. Сприятливий моральний клімат, підвищення задоволеності змістом праці, демократичний стиль виробництва мають безпосереднє відношення до успішної та безконфліктної роботи підприємства.

Подальшого розвитку ідеї Мейо набули у «мотиваційно-гігієнічній» теорії Ф. Херцберга. На його думку, заробітна плата, стосунки з керівництвом та колегами, фізичні умови праці не принесуть повного задоволення робітнику. Це лише гігієнічні умови. Але за таких умов він шукає іншого — збагаченої роботи. Головною ознакою збагаченості Херцберг вважає варіативність праці, коли сам робітник приймає рішення щодо кращого способу дії. Херцберг писав: «Люди, у яких робота задовольняє їх потреби у зростанні, гідності, відповідальності та визнанні, не так захоплюються сторонніми заняттями і не потребують втручання профспілки для «приборкання» адміністрації. Тут фактично робітник — сам управляючий. Його власницький інтерес до управління своєю працею дає йому відчуття ідентифікації з компанією».

Друга лінія суперечностей проходить між підприємцями та владними структурами, що регулюють підприємницьку діяльність.

Суперечності між соціальною державою та соціальними групами, що перебувають на так званому державному забезпеченні (студенти, пенсіонери, інваліди, непрацюючі батьки з дітьми та ін.).

Суперечності між різними професійними категоріями громадян, зумовлені бажанням перерозподілити ресурси на свою користь.

До форм трудових конфліктів, які зустрічаються найчастіше, належать: 1) критичні виступи на зборах трудового колективу; 2) звільнення, в тому числі колективне, за «власним бажанням» після обговорення існуючої ситуації; 3) страйк (попереджувальний, тимчасовий, безстроковий та ін.); 4) масові демонстрації і мітинги; 5) саботаж (відмова від виконання наказів адміністрації); 6) бунт, що супроводжується псуванням устаткування, підпаленням. До цього переліку можна додати й такі специфічні форми протесту, як перекриття важливих залізничних магістралей і шосейних доріг, пікети підприємств, установ з метою недопущення до праці на них штрейкбрехерів.

Сторони конфлікту. Визначення сторін соціально-економічного конфлікту та виокремлення його учасників випливає із розуміння сутності цього типу конфліктів. Узагалі до них можна віднести різноманітні соціальні групи, що ведуть боротьбу за економічні статуси та матеріальні ресурси, яким притаманні різні цінності та норми: власники і наймані працівники; представники ринкових структур та державного сектору; робітники виробничого та невиробничого секторів економіки тощо.

Особливості розв'язання колективних трудових конфліктів. Як відомо, колективний трудовий конфлікт зустрічається як на макрорівні (країна, регіон, галузь господарства), так і на мікрорівні (підприємство, цех, бригада і т. ін.).

На макрорівні розв'язання конфліктів цього виду відбувається насамперед шляхом його інституціоналізації на основі співробітництва сторін. Зацікавленість у стабільності системи, а також наявність відповідного законодавства обумовлюють готовність підприємницьких організацій, профспілкових і правоохоронних органів до гнучкого врегулювання виникаючих конфліктів. Усі ці інститути, включаючи різного роду комісії з примирення, повинні вміти адекватно реагувати на різноманітні форми прояву трудових конфліктів.

Для суспільства в цілому оптимальною є модель взаємодії, спрямована на узгодження інтересів, досягнення консенсусу і поступок. Відмова від такої моделі взаємодії, особливо в період кардинальних соціально-економічних змін, веде до масових трудових конфліктів.

Очевидно, що кардинальне поліпшення конфліктогенної обстановки в економічних відносинах неможливо без виходу економіки із кризи. Але на виникаючі у суспільстві конфлікти необхідно реагувати терміново. Головну роль в урегулюванні цих конфліктів повинна відігравати держава — як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр.

Лекція 7. Політичний конфлікт

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів. Це різновид і результат конфліктної взаємодії двох і більше сторін (груп, держав, індивідів), які сперечаються між собою щодо розподілу владних повноважень і ресурсів.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, предметом — боротьба за володіння нею, устрій владних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності і символи, які є базою політичної влади тощо. Часто йдеться не про матеріальні об'єкти, а про індивідів, групи людей, організації, які прагнуть стати носіями влади.

Політичний конфлікт, як і будь-яких соціальний, має об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна сторона — це суперечності між політичним суспільством як єдиною та цілісною системою і нерівністю індивідів і груп, що відображені в ієрархії політичних статусів. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

Суб'єктивна сторона політичного конфлікту виявляється в такий спосіб:

як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом політичного конфлікту;

як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований, інституційний конфлікт;

чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір.

Типологія політичних конфліктів. У загальному вигляді в політології політичні конфлікти прийнято класифікувати таким чином.

1. З точки зору зон і галузей їх виявлення — на зовнішньо- і
внутрішньополітичні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

а) «балансування на грані війни» (Д. Даллес), що відображує висунення однією державою вимог до іншої, з таємною надією, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

б) «виправдання ворожнечі», що характеризує провокаційну
діяльність держав проти потенційного супротивника для того, щоб
використати складну ситуацію для висунення йому неможливих вимог (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання
розв'язання війни проти Польщі).

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяються на кризи, протистояння і зіткнення, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (правлячої та опозиційних еліт, конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

2. Згідно з якісною характеристикою, яка відображує ступінь
радикалізації передбачених соціально-політичних змін, виділяють
обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях. У них беруть участь лише деякі інститути і групи, частки еліти, суперницькі партії, зацікавлені у вирішенні (чи не вирішенні) конкретних проблем. До обмежених локальних політичних конфліктів можна віднести зіткнення між окремими гілками влади, між окремими суб'єктами (політичними партіями, об'єднаннями), схильними до однакових загальних принципів і цінностей через політичні повноваження, прерогативи, привілеї, ресурси влади.

Радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили. Так, політичний конфлікт між радянською системою і антисоціалістичними силами, які орієнтували на реставрацію капіталізму в країні (серпень 1991 р.), є радикальним конфліктом, бо він ознаменував початок корінного перелому в усіх сферах життя суспільства.

3. Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються: на вищому рівні організації влади і управління чи на регіональному, місцевому; в центрі політичної системи чи на периферії. Часто конфлікти в центрі досить непомітно відбуваються в регіонах; крім того, на регіональному рівні нерідко засуджують конфлікти у верхах.

4. За часовими характеристиками вирізняють довготривалі та
короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого
політичного конфлікту можуть здійснюватися протягом короткого
часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій), але й можуть бути пов'язані з життям цілих
поколінь (наприклад, військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і
Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом).

5. За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

а) дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;

б) випадковий, умовний — існує до того часу, доки його учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

в) змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктивними;

г) невірно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім
не ті, що перебувають у стані протиборства;

ґ) помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

На етапі розвитку конфлікту, коли чітко проявляються сили, що підтримують або протистоять кожній із конфліктуючих сторін, стає очевидним, поширюється чи звужується сфера поширення політичного спору, яка ступінь його інтенсивності і т. ін. Особлива роль належить умінню ретельно відбирати достовірну інформацію і боротися з дезінформацією, бо спотворені відомості здатні спровокувати суб'єкта управління конфліктами на безрозсудні дії (французькі вчені Фюстьє і Аміраль). Крім того, влада уточнює позиції, схильність до компромісів, припускає можливості зміни цілей конфліктуючих сторін.

Посилення напруження в суспільстві примушує владу потурбуватися про недопущення крайніх, руйнівних форм, які можуть привести до порушення функцій основних органів державного управління. Для цього придатні всі дії, навіть передбачені законом заходи насильницького характеру проти найбільш агресивних і небезпечних для суспільства сил.

Непримиренність конфлікту виникає тоді, коли він розвивається за «замкненим колом».

Для врегулювання політичного конфлікту можна задіяти всі найбільш типові засоби та шляхи примирення сторін, наприклад: компроміс на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника.

Обрані суб'єктом управління засоби врегулювання конфліктів повинні обов'язково збігатися з культурно-історичними особливостями політичного розвитку даної країни ( чи регіону), враховувати обставини часу ведення спору, психічні риси діючих осіб.

Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін у технологіях управління політичним конфліктом є переговори, в процесі яких виникають можливості зрозуміти аргументи опонента і звичайно, більш адекватно оцінити дійсне співвідношення сил та умови примирення.

Здатність влади вирішувати істотні завдання на кожному етапі політичного конфлікту дає їй змогу реалізувати свої цілі та інтереси.

Лекція 8. Конфлікт культур і духовних цінностей

Причини і витоки конфлікту культур. 

Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну — відповідно до двох основних видів виробництва — матеріального і духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності та її результати (знаряддя праці, житло, предмети повсякденного вжитку, засоби транспорту і зв'язку та ін.). Духовна культура пов'язана зі сферою свідомості, духовного виробництва (пізнання, моральність, виховання і просвітництво, включаючи право, філософію, етику, естетику, мистецтво, літературу, міфологію, релігію). Це дає підставу говорити про різноманітність світу культур, і, природно, про виникаючі суперечності, особливо коли йдеться про групову солідарність представників тієї чи іншої культури. Групова солідарність є одним з основних чинників проявів агресії, які зібрали за всю історію людства багаті і найкривавіші жнива.

Більш примітивною, але водночас мобільною формою духовної агресії людей є юрба — нею простіше за все маніпулювати у будь-яких цілях. Юрба досить часто відіграє роль суб'єкта в конфлікті, що розгортається через зіткнення культур.

Юрба — форма інтеграції слабких проти сильних, які традиційно перебувають у фізичній меншості. Юрба цементує загальний інтерес як загальну мету, утворює групове психоенергетичне поле, яке називають егрегором, де розумові процеси відбуваються на рівні енергетичних потоків.

Юрба не розбирається, хто правий, а хто винуватий. Ключем її запалювання можуть стати такі слова: «Наша справа є справедливою!», «Наших б'ють!» або «Скільки ж можна ?», «Бий!» (жидів, фриців, вірмен, грузин, інтелігентів, поміщиків і взагалі «їх», тих, хто не «Ми»). І юрба миттєво перетворюється на збожеволівший табун, який все трощить, все змітає на своєму шляху, жорстокий і нещадний.

Юрба має, безперечно, найгірші якості двоногої тварини; вона не втратить можливості скористатися безпорадним станом слабкого, але при цьому не соромиться най ганебнішого — бігти від агресії сильного. Культурно-ціннісні імперативи юрби розмиті і нечіткі, ними легко «спекулювати» на психологічному рівні. Підступна і боягузлива жорстокість, що жадає своєї реалізації, але за умов гарантованої безкарності є майже чи не головною культурно-психічною властивістю юрби.

Різноманіття культурно-ціннісних конфліктів. Сучасні зміни в характері насильницьких конфліктів можна представити формулою: від боротьби соціальних систем — до міжнаціональних і етнокультурних зіткнень.

У цьому контексті культуру вже недостатньо розуміти традиційно. Культура — не тільки сфера універсальних духовних і матеріальних досягнень людства, загальних для всіх людей цінностей, норм і знань. Культура — це насамперед локальний засіб буття людей, їх повсякденний світ, що природно-історично виникає і максимально визначає екзістенційний вимір поведінки і зв'язків людей у суспільстві1.

Локальність конфлікту слід розуміти більш глибоко, тобто як конфлікт культурних світів життя, завжди особливих, унікальних засобів буття, або, кажучи філософською мовою, як конфлікт онтології різних культур. Наприклад, універсальна світова релігія одержує у певному культурно-життєвому світі сенс зберігання «своєї власної віри», «Бога, що оберігає саме цей народ».

Відносно самостійними в духовній сфері є внутрішні психологічні конфлікти особистості. Якщо Фрейд все більше схилявся до оцінки такого роду конфліктів як бойовища між силами, що витіснені, і силами, що витискують, то сучасні дослідники знаходять, що до внутрішніх конфліктів повинні бути включені суперечливі ставлення не тільки до інших людей, а й до самого себе, суперечливі якості і суперечливі множини цінностей.

Оскільки конфлікти часто стосуються переконань, віри чи моральних цінностей, їх визнання припускає, що ми розвинули свою власну систему цінностей. Просто запозичені переконання, які не є частиною нашого «Я», навряд чи володіють достатньою силою, щоб викликати конфлікти або служити головним критерієм при прийнятті рішень. Такі переконання, якщо на них справляється певний вплив, легко замінюються іншими. Якщо ми просто запозичили вирощені в нашому оточенні цінності, то конфлікти з дуже важливих для нас питань не виникають.

Якщо, наприклад, син ніколи не сумнівався в мудрості свого обмеженого батька, то виникає ледь помітний конфлікт, коли батько зажадає, щоб син обрав професію, котра відрізняється від тієї, якій він сам віддає перевагу. Одружений чоловік, який любить іншу жінку, перебуває в реальному конфлікті; і якщо він не зміг розібратися у своїх поглядах на зміст шлюбу, то просто обере найменший опір, замість того щоб визнати існування конфлікту і прийняти однозначне рішення.

Свою специфіку мають й інші рівні конфлікту цінностей: між індивідами, малими або великими групами. Геополітики знаходять різкі розходження між цінностями не тільки окремих країн, а й цілих цивілізацій. Християнська цивілізація, наприклад, відвіку як канони визнає десять моральних заповідей. Проте в розвинутих країнах Заходу традиційні форми релігії (протестантизм, католицизм) занепадають: рівень відвідування церков знижується, знецінюється і роль традиційної моралі. Люди в меншому ступені, порівняно з минулими десятиріччям, схильні підтримувати вимоги щодо абортів, самогубств, гомосексуалізму, розлучень.

У той же час ісламський фундаменталізм з його цінностями переживає видимий підйом, особливо в тих країнах, де економіка або , слабко розвинута, або заснована винятково на продажу нафти.

Конфлікти цінностей в Україні та інших країнах у так званий перехідний період (проведення кардинальних економічних і політичних реформ) також мають специфічні риси. При всьому розмаїтті процесів у цих країнах найбільш значним вважається конфлікт між традиціоналізмом і модернізмом. Цей конфлікт розвивався поступово, він із багатьох причин передував політичним подіям початку 90-х років XX ст.

Іншими найважливішими видами конфліктів цінностей є: конфлікт між свободою і рівністю, справедливістю і нерівністю, колективізмом і індивідуалізмом, ксенофобією (ворожнеча і вороже ставлення до іноземців) і відкритістю до світу, демократією і авторитарністю, прагненням до суспільної власності і орієнтацією на приватну власність тощо. Взагалі можна стверджувати, що конфлікти цінностей помітно прискорюють або уповільнюють суспільні зміни.

Конфлікт культур — це насильство, що не відає страху власної смерті: людина культури втрачає сенс життя разом з можливою загибеллю власного культурного світу. Невипадково Л. Козер вважав культурно-ідеологічні конфлікти найбільш ірраціональними і практично не розв'язуваними.

Особливості регулювання конфліктів культур. Будь-яка абстрактна розмова про те, що демократія докорінно знищила тоталітаризм, не додасть реального розуміння конфліктів у сьогоднішній ситуації, якщо не враховувати залишків культурного насильства, насиченого рудиментами та анахронізмами з часів панування старого режиму. Одна із головних особливостей посткомуністичної епохи саме і полягає у використанні в політичній практиці деструктивних сил культурно-духовних конфліктів і потенціалу насильства.

Викладене означає, що спроба розв'язання конфлікту культур, якщо він виник і триває, в тому числі завдяки підтримці тієї чи іншої політичної сили, потребує нетрадиційних методів аналізу і розуміння його природи. Цей напрямок випливає із необхідності розглядати конфлікт культур як конфлікт співтовариств, як зіткнення різноманітних культурних основ життя. Тому шлях його осмислення лежить у річищі новітніх філософських пошуків тих глибинних основ буття людей, які власне й уможливлюють існування людських культурних співтовариств.

Отже, цінності як загальні, стабільні характеристики людей змінюються під впливом економічних, соціальних та інших чинників і спрямовують своїх носіїв на досягнення певних цілей. Люди як у буденній діяльності, так і в конфлікті прагнуть до задоволення своїх потреб, реалізації власних інтересів, керуючись ціннісними уявленнями про те, що для них є пріоритетним, а що ні.

Зв'язок конфлікту цінностей з потребами та інтересами істотною мірою опосередкований. З урахуванням значущості свідомості окремі конфлікти цінностей можуть бути успадковані пам'яттю про минулі образи і сутички. Буває і так, що люди однієї групи (поселенської, наприклад), що мають схожі інтереси, різко розходяться в релігійних поглядах чи у світоглядних ідеалах; це неминуче веде до духовного конфлікту чи конфлікту культур.

Лекція 9. Етнонаціональні конфлікти

Сутність і природа етнонаціональних конфліктів. Міжнаціональний (міжетнічний конфлікт) — форма міжгрупового конфлікту, в якому групи з протилежними інтересами розрізняються за етнічною ознакою. В міжнаціональному (міжетнічному) конфлікті протилежні сторони розподіляються за принципом: «ми — вони», «свої — чужі» в етнічному плані.

Термін «етнонаціональний конфлікт» охоплює широке коло різноманітних ситуацій, тому конфлікт у «чистому вигляді», який з'являється лише внаслідок ворожості, зустрічається дуже рідко. Виникнувши на економічній, соціально-політичній та іншій позаетнічній основі, на якомусь певному етапі він може набути національного забарвлення, якщо йдеться про протистояння різних національно-державних утворень або зіткнення різних етнічних груп у державі.

Незалежно від походження, «віку», масштабів, соціальної ваги, напруження всі етнонаціональні конфлікти мають одну загальну природу. Їх глибинне коріння — це порушення прав тієї чи іншої нації або етнічної групи, порушення справедливості та рівноправності в міжнаціональних стосунках. Це може бути політична нерівність, коли в системі державного управління переважають представники одного із етносів на шкоду іншим; мовна нерівність — проголошення державною мовою мови пануючого етносу, який не є домінуючим у державі, що завдає шкоду в культурному самовизначенні іншим етнічним групам; насильницька асиміляція; відмова в праві на автономію і т. ін. Отже, об'єктивний зміст етнонаціональних конфліктів — це прагнення до відбудови порушених прав рівноправності і справедливості у сфері національних проблем.

Суб'єктами етнонаціональних конфліктів виступають етнічні спільноти, в тому числі етносоціальні організми (народності та нації). Етнос (від грецької — плем'я, народ) — це стійка сукупність людей, яка утворюється історично на конкретній території, має усталені зв'язки та загальні риси, специфічні особливості культури, стабільні звичаї, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних груп (самосвідомість). До первинних ознак етносу належать: мова, єдність господарського буття, ритуали, обряди, звичаї, народна творчість, норми поведінки та ін. Слід зазначити, що жодна з цих ознак окремо не утворює етносу, лише в сукупності вони відображують певну етнічну культуру. Нація є найвищою формою зрілості етносу, соціально-економічною спільністю людей, яка містить у собі розвинену етнічну (національну) самосвідомість, усталені культурні зв'язки і традиції, має спільну територією, єдність економічного і соціального життя, політично прагне до утворення власної національної держави.

За соціально-економічним підходом етнонаціональні конфлікти провокуються погіршенням соціально-економічної ситуації: через нерівномірний розвиток регіонів, нерівномірну модернізацію «ядра» і етнонаціональної периферії в багатонаціональній, поліетнічній державі. Усвідомлення економічної нерівності як колективного етнонаціонального пригнічення стає причиною формування і прояву етнонаціональної солідарності в боротьбі за рівноправність.

Конфліктну ситуацію викликає також незадоволення встановленням контролю однієї етнічної групи над економічним посередництвом, особливо торгівлею. Прикладом цьому можуть бути періодичні погроми «осіб кавказької національності» на ринках багатьох регіонів.

Динаміка етнонаціональних конфліктів. Для розуміння динаміки етнонаціонального конфлікту необхідно враховувати дві його складові: енергетику і процес його розвитку. Енергетика етноконфлікту — це та енергія зусилля, яку люди витрачають на здійснення і підтримання конфлікту. Тобто, «вогнище горить» тому, що люди підкидають до нього відповідні «дрова»; чим активніше це робиться, тим вище енергетика конфлікту, його напруження.

Які саме чинники приводять людей до етнонаціонального конфлікту?

Об'єктивні чинники — це дійсні обставини, пов'язані з умовами побуту, а також з соціально-психологічними особливостями етносу. Сюди відносять: соціальну нерівність етносів, відмінність у рівні кваліфікації, освіти, конкуренцію на ринку та ін. Дію об'єктивних чинників, пов'язаних з етнопсихологічними особливостями, їх потребами, можна порівняти з персонажами байки І.Крилова: лебідь летить у хмари, рак повзе назад, а щука тягне у воду. Зрозуміло, що принципово згідно з своєю природою (етнічною належністю) вони не можуть дійти згоди і везти віз в одному напрямку.

Наявність об'єктивного чинника, що викликає зіткнення життєво важливих потреб, інтересів, робить етнонаціональний конфлікт неминучим. Однак це не означає, як підкреслював Р. Дарендорф, що необхідно відмовитися від будь-яких намагань ввести конфлікт у «мирне річище», що забезпечило б його спокійний перебіг.

Суб'єктивні чинники — це стимули конфліктних дій, обумовлені особистісними уявленнями чи ілюзорними обставинами. Іноді це стосується етносів, які схильні шукати конфліктну ситуацію там, де її немає взагалі. Наприклад, у колишньому СРСР для євреїв існували чітко визначені обмеження щодо допущення їх до багатьох державних (і не тільки державних) посад. Але якщо тепер у демократичній Україні єврея не беруть на певну роботу з причини професійної нездатності, то цей факт нерідко сприймається як рудимент (домінант) антисемітської політики титульної нації. Часто такі ілюзії слугують причинами, які генерують конфлікт і стають стимулами, що підтримують і посилюють його.

Етнонаціональний конфлікт, як і соціальний, — це процес, який відбувається у певних часових межах, має свої етапи, виникає, розвивається і завершується. Динаміка етнонаціонального конфлікту — це хід його розвитку та змін під впливом внутрішніх механізмів і зовнішніх чинників. Вона має декілька стадій, хоча кожна з них не є обов'язковою для будь-якого конфлікту. Однак послідовність стадій розвитку зберігається.

У передконфліктний період можливе існування суперечностей між етнонаціональними групами; але до тих пір, доки вони не усвідомлюються, конфліктна ситуація відсутня. Далі етнонаціональні групи усвідомлюють проблему і формується бажання необхідності вчинити якісь дії для розв'язання суперечностей. Зрозумівши суперечну ситуацію, сторони можуть вирішити проблему неконфліктними засобами (поясненням проблеми, переконанням, інформуванням протилежної сторони тощо). Коли загроза небезпеки від однієї із сторін сприймається як реальність, виникає конфліктна ситуація: лише відчуття безпосередньої загрози сприяє розвитку ситуації в бік конфлікту, є своєрідним «пусковим механізмом» конфліктної поведінки.

Відкрита стадія конфлікту починається з інциденту, що є його детонатором. Саме з цього конфлікт розвивається і переходить у гострий і затяжний стан.

Чимало особливостей є в динаміці етнонаціональних конфліктів на   с т а д і ї ескалації, коли протиборство загострюється і кожний наступний крок чи рушійний вплив етногруп одна на одну діє значно інтенсивніше, ніж попередні. Ескалація етнонаціонального конфлікту характеризується такими ознаками.

По-перше, збільшується кількість учасників конфлікту, в нього втручається все більше активних сил.

По-друге, зростає кількість проблемних ситуацій і погіршується первинна проблемна ситуація. Цей процес характерний для всіх етнонаціональних конфліктів, які не були усунені на стадії перед-конфлікту. В процесі протиборства сторін формуються все нові й нові претензії, звинувачення, а первинна проблема зростає за рахунок накопичення нових аргументів і фактів.

По-третє, наростання емоційного напруження також супроводжує конфліктну взаємодію. Вона виникає як реакція на зростання погрози можливого збитку; на неможливість реалізувати свої інтереси в бажаному обсязі і за досить короткий час; через активний опір протилежної сторони. Емоції можуть справляти як мобілізуючий, так і дезорганізуючий вплив на поведінку учасників етноконфлікту, але частіше за все вони відіграють роз'єднуючу, негативну роль, коли в процесі розвитку подій виникає почуття антипатії або ворожнечі; причини для цього завжди знаходяться.

По-четверте, це застосування насильства, введення в «бій» останнього аргументу — сили. Для етнонаціонального конфлікту характерне формування стійкої подоби «зовнішнього ворога», коли компроміси сприймаються лише як капітуляція супротивника, коли кожен учасник протиборства намагається лише «одержати перемогу». Такі настанови неминуче приводять до застосування насильства як засобу досягнення перемоги. В процесі конфлікту подоба ворога стає все виразнішою і домінуючою. Протилежні сторони ставляться одна до одної недовірливо; звинувачують супротивника в усіх «гріхах» та ототожнюють його зі злом, нібито він жадає знищити все, що має цінність для нації, саме тому його необхідно усунути; відмовляються від гуманних почуттів, бо керуватися етичними критеріями щодо до супротивника небажано і погрозливо. Отже, в етнонаціональному конфлікті через його ірраціональні настанови домінує орієнтація на насильницькі методи і боротьбу з використанням будь-яких засобів «до переможного кінця».

По-п'яте, ескалація етнонаціонального конфлікту досить часто приводить до інтернаціоналізації, тобто залучення до конфлікту (або його врегулювання) третіх сил чи міжнародних організацій.

Механізми врегулювання етнонаціональних конфліктів. У процесі роботи щодо розв'язання етнонаціонального конфлікту насамперед мають бути визначені і проаналізовані головні причини і витоки конфлікту, тобто його «біографія», позиція і відносини сторін.

Обрані засоби врегулювання конфлікту повинні обов'язково відповідати культурно-історичному, цивілізаційному розвитку даної етнічної спільноті (регіону, держави в цілому), враховувати обставини часу ведення спорів, корелювати з психічними рисами етнонаціональної групи, а також її лідерів.

Двостороннім процесом є пошук загальних чи близьких за змістом точок зіткнення з метою зблизити інтереси протилежних сторін та знизити інтенсивність негативних емоцій.

Для позитивного врегулювання етнонаціонального конфлікту необхідно провести значну аналітичну роботу, щоб мати чітке уявлення про об'єкт конфлікту, його характер і форму, загальні дані щодо протилежних сторін, про причини, які викликали конфлікт, тощо.

Найбільш поширеним засобом урегулювання етнонаціональних конфліктів( як і взагалі соціальних) є переговори. В процесі переговорів (часто тривалих) сторони обмінюються думками, що обов'язково знижує гостроту конфлікту. Для того щоб етнонаціональний конфлікт був розв'язаний остаточно, конфліктуючим сторонам слід домовитися між собою стосовно найбільш задовольняючих засобів їх виходу із конфліктної ситуації. Остаточне розв'язання конфлікту завжди досягається лише за допомогою переговорного процесу.

Важливим механізмом, що впливає на результативність завершення етнонаціонального конфлікту, є участь третьої сторони, зокрема це може бути професійний медіатор. Посередником може виступити одна людина, найбільш популярна і шанована протилежними сторонами; група професіоналів (медіаторів), здатних об'єктивно оцінити цілі і ресурси в конфлікті обох сторін і розробити професійні рекомендації щодо його зупинення; окрема держава і навіть міжнародні організації та союзи.

Зусилля освічених політиків, медіаторів, здатних розв'язувати етнонаціональні конфлікти, можуть зробити велику послугу народам, етносам, які починають будувати свої відносини на принципах ненасильства.

Лекція 10. Юридичний конфлікт

Сутність і природа юридичного конфлікту. 

Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального, відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманними правовій сфері. Згідно з думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля конфлікт — це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту — це протиборство двох або декількох суб'єктів, обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов'язане з правовими відносинами, їх юридично значущими діями чи станом.

Юридичний конфлікт в його «чистому» вигляді можна представити як протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Тому привід і об'єкт юридичного конфлікту, його суб'єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, викликає юридичні наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється в межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка і переконлива аргументація, а вирішення юридичного конфлікту, як правило, формалізоване і санкціоноване волею держави або принципами і нормами міжнародного права (якщо йдеться про міжнародно-правові чи міждержавні конфлікти).

Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання особливо антагоністичних суперечностей; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складному і суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися з тим, що в наслідках юридичного конфлікту закладені стимули стосовно утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад, удосконалення чинного законодавства, правові процедури розв'язання спірних суперечок, юридизація політичних стосунків, «зв'язування» правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин тощо.

Юридична наука має в своєму розпорядженні чималий поняттєвий інструментарій щодо аналізу і розв'язання конфліктних ситуацій у правовій галузі: поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального «змагання» тощо, нарешті, юридичної колізії. Водночас конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема юридична колізія має тлумачитися не стільки як статична суперечливість у праві, скільки з діалектичної позиції циклічності її розвитку.

В сутнісній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об'єкту.

Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, що постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет — це, по суті, головна суперечність (колізійна чи соціально-правова), заради розв'язання якої конфліктуючі суб'єкти вступають у боротьбу. В реальності це може бути проблема влади та її правове оформлення; проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки, тощо.

Об'єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в інших соціальних сферах, — це завжди певний дефіцитний ресурс, що являє собою матеріальну чи духовну цінність, якою прагнуть володіти або користуватися конфліктуючі сторони. Щоб стати об'єктом юридичного конфлікту, ця цінність (ресурс) повинна знаходитися в позиції перехрещення інтересів різних соціальних суб'єктів права, тобто лежати у площин особистих, групових, громадських, державних посягань. Об'єкту юридичного конфлікту не обов'язково мати правові ознаки (як, наприклад, власності), але одержати його закони можливо тільки завдяки юридичній процедурі. Об'єкт юридичного конфлікту часто має неподілений характер (право на будь-що) і вимагає в такому разі або принципово полярних рішень, або юридично закріплених процедур спільного володіння (користування) об'єктом. Нарешті, юридичний конфлікт може і не мати об'єкта, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правового спору (когнітивний юридичний конфлікт) або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово набуває правових ознак.

Типологія і класифікація юридичних конфліктів. Необхідність класифікацій виникає, як правило, у межах тих наук, що мають справу з множиною різнобічних об'єктів. В основу класифікації юридичних конфліктів можуть бути покладені, наприклад, системний, структурно-функціоналістський, біхевіорістичний, аксіологічний чи інші підходи.

Юридичні конфлікти В. Кудрявцев класифікує в такий спосіб:

а)  конфлікт, породжений суперечностями між двома або декількома нормативними актами. Якщо різні закони містять суперечливі або взаємовиключні норми, то конфліктні відносини між державними органами і правозастосовними інстанціями стають неминучими, особливо між тими, що здійснюють правонагляд;

б)  конфлікт, спричинений суперечностями між нормою права і правозастосовною практикою. Він найчастіше виникає тоді, коли закон порушують безпосередньо носії виконавчої влади;

в)  конфлікт, який виникає внаслідок суперечності між двома або декількома правозастосовними актами. Типовий випадок такого конфлікту — протилежні або суперечливі рішення судів першої і другої інстанцій, що породжують новий або посилюють попередній конфлікт між сторонами процесуальної дії;

г)  нарешті, юридичний конфлікт може виникнути і у зв'язку з одним актом права в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб'єктами права.

Змішані, або перехідні, юридичні конфлікти розпочинаються, як правило, незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами. Так, більшість економічних конфліктів набуває правового характеру, якщо їх об'єкт (власність, майно чи предмет спадкування, купівля-продаж, відчуження) потребують юридичного вирішення або мають правові ознаки. Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-пра-вові, адже їх учасники зберігають статус суб'єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси бути розв'язаною завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і навіть сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і не-правові елементи, можуть або скінчитися юридичною процедурою, або їх слід кваліфікувати змішаними (перехідними) юридичними конфліктами.

Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, скоріше вона пов'язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Але предметна проблема такого конфлікту неминуче викликає появу на його певних стадіях правових елементів різної інтенсивності, і в такий спосіб здійснюється юридизація (набрання юридичних аспектів, ознак, елементів, механізмів) соціальних конфліктів. З огляду на це юридичним можна визнати будь-який конфлікт, в якому спори певним чином пов'язані з правовідносинами сторін (їх юридичним статусом і діями), об'єкт і мотивація конфліктної поведінки суб'єктів та її наслідки мають правові ознаки.

Слід відмітити, що найменш сприйнятливим для юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні, психологічні — внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин. Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами нелегко, а частіше — неможливо.

Виключна специфіка юридичних конфліктів полягає в тому, що вони мають особливі критерії, на підставі яких їх доцільно типо-логізувати. До цих критеріальних підстав належать:

- галузь права, у межах якої виник конфлікт;

- конфлікти нормотворчості та правозастосування;

-  природа і структура норми, що полягають у мотивації конфлікту;

- різновид правозастосовної установи (інститут, орган), з якою пов'язана конфліктна ситуація.

Професійно-юридичні конфлікти можна представити так:

- конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове волевиявлення якого є порушеним;

- конфлікт між юристом і його професійним колективом;

- конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;

- внутрішній морально-правовий конфлікт (усередині особистості), пов’язаний з суперечностями в розумінні та застосуванні норми права.

Використовуючи методику Д.Волкогонова, спробуємо, зрештою, здійснити найбільш плідну, за нашою думкою, класифікацію професійно-юридичних конфліктів за їх змістом, мотивацією і виявленням конкретних суперечностей в акті відтворення свободи професійного вибору:

- між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість юридичного акта, рішення);

- між моральною метою правозастосовника як фахівця і засобами її досягнення (коли засоби неправомірні);

- між зростаючими потребами та інтересами юриста і можливостями суспільства, держави їх вдовольнити (конфлікт депривації);

- між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинку юриста;

- між потребою, запитом суспільства (громадськості) і здатністю правозастосовника їх реалізувати;

- між застарілими професійними навичками та новими умовами і вимогами — інноваційний конфлікт (за умов змін у законодавстві).

Учасники юридичного конфлікту. Учасники юридичного; конфлікту — це його суб'єкти, масштаб яких залежить від рівня самого конфлікту. В міжособистісному конфлікті рівень суб'єктів — конкретні особи; рівень групового, класового, соціально-професійного чи загальносоціального конфлікту (кризи) передбачає як учасників соціальні групи, верстви, класи, населення регіону, етноси, соціум у цілому. Суб'єктом масштабних соціально-правових конфліктів може виступати і держава через уособлюючі її інститути влади, органи та установи, через державних посадових осіб чи владну еліту (політичну, адміністративну) в цілому. У міжнародних, міждержавних конфліктах суб'єктами є, як правило, суверенні держави, що представляють і захищають інтереси своїх народів.

Динаміка юридичного конфлікту. 

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. Разом з тим йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у «чистому» юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і підстави, то у змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з'ясували, виявляються не одразу і стосуються не всіх учасників чи їх взаємостосунків.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

-  латентна фаза —   виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об'єкта, що має юридичні властивості);

- демонстраційна форма — виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад, подання позову, вступ до права власності тощо);

- агресивна (чи батальна) фаза — розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв'язку із розглядом справи юридичною інституцією. Це досить тривала стадія, яка передбачає попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання обвинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове провадження тощо;

- фаза розв'язання конфлікту — підготовка і видання правового (правозастосовного) акта, яким закінчується конфлікт (наприклад, винесення судового рішення, вироку, рішення про перегляд справи).

Шляхи закінчення юридичних конфліктів. Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв'язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі:

- припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасове призупинення з можливістю поновлення;

- скасування конфлікту шляхом його симетричного розв'язання («виграш — виграш» або «програш — програш»);

-  закінчення конфлікту, але за асиметричною формулою розв'язання («виграш — програш»);

- переростання конфлікту в інше протиборство;

- поступове загасання конфлікту.

Шлях примирення, тобто мирного (політичного чи правового) злагодження спорів, як правило, здійснюється за свідомою згодою обох конфліктантів ними самими або за участю «третьої сторони». Примирення досягається лише за умов переговорів між конфліктуючими сторонами, які мають закінчитися прийняттям узгодженого рішення, що задовольнило б обидві протилежні сторони. Отже, переговори є головним і найбільш ефективним засобом розв'язання конфліктів (серед юридичних їх найчастіше застосовують у міжнародно-правових і змішаних політико-правових конфліктах).

Лекція 11. Релігійні конфлікти

Сутність релігійного конфлікту. Релігійні конфлікти виникають у духовній сфері життя поряд з ідеологічними, науковими, моральними та деякими іншими. Вони відбуваються у духовній діяльності і стосуються питань віри та духовних цінностей. Як ідеологічні та моральні, релігійні конфлікти належать до групи конфліктів цінностей і поглядів, тому, коли йдеться про ці конфлікти, об'єктом аналізу стають релігійна свідомість, релігійні уявлення і форми релігійного життя соціокультурних спільнот людей.

Різноманітність проявів культового життя у різних релігіях, різні рівні розвитку релігій, різні форми релігійних уявлень, розбіжності у тлумаченні релігійних догматів та багато чого іншого у релігійній сфері, іноді призводять до релігійних конфліктів. Крім того, до життя повертається і низка специфічних релігійних «витрат», до числа яких належить в першу чергу релігійна нетерпимість.

Отже, релігійні конфлікти — це зіткнення і протиборство (протидія) між носіями релігійних цінностей (від окремих індивідів (віруючих) до конфесій), що обумовлені відмінностями в їх світосприйнятті, уявленнях і ставленні до Бога, різним становищем та участю в релігійному житті.

Причини та умови виникнення релігійного конфлікту. Питання щодо причин і умов виникнення конфлікту є питанням про сукупність чинників, які визначають і стимулюють загострення тих чи інших суперечностей у суспільстві та їх перетворення на конфлікт. Будь-якій конфлікт має об'єктивну і суб'єктивну причинну обумовленість.

Об'єктивним джерелом конфліктів виступають ціннісно-нормативні системи суспільства. Релігія грає одну із головних ролей у формуванні цієї системи. В межах релігійних цінностей і норм, які певним чином впливають на світосприйняття і світогляд як окремих індивідів, так і соціальних груп, формуються певні зразки поведінки, розвивається конкретне суспільство, відбуваються ті чи інші події, які іноді за відповідних умов перетворюються на релігійні конфлікти. Останні за своєю природою належать до конфліктів цінностей, тому при їх виникненні на перший план виступають автономні системи вірувань, переконань і поглядів, принципи організації суспільного устрою, несумісні з принципами релігійної організації життя, взаємовиключні культурні, етичні, моральні стереотипи тощо.

Оскільки будь-який конфлікт — багатоскладове явище, тому що в ньому переплітаються безліч об'єктивних чинників, у тому числі соціально-економічних, політичних, ідеологічних, психологічних і навіть соціально-біологічних, було б невірним недооцінювати в релігійних конфліктах роль внутрішньосуб'єктивних, у тому числі ірраціональних, чинників, включаючи менталітет і навіть інстинкти людей. Усі ці чинники виходять не з проявів чистої свідомості чи волі суб'єктів, а знаходяться дещо у понадсуб'єктній сфері. Але їх дії проходять через свідомість, набуваючи відповідної суб'єктивної форми (мотиви, бажання, прагнення, очікування, уподобання, уявлення і т. ін.), і того виду, що залежить від багатьох обставин, у першу чергу від культури людини і соціуму, місця релігії в даному суспільстві, ставлення до неї, релігійної поведінки та, нарешті, релігійного життя кожної окремої людини, соціальних груп чи всього суспільства. .

Динаміка релігійного конфлікту . Будь-який конфлікт проходить декілька стадій. Звичайно йому передує конфліктна ситуація, тобто об'єктивна життєва ситуація, в якій знаходяться протидіючі сторони, і самі ці сторони — люди, що мають певні інтереси. На базі конфліктної ситуації і розвивається конфлікт. Якщо він не буде своєчасно зупинений (розв'язаний), то відбувається ескалація конфлікту, а потім, рано чи пізно, — його завершення.

Суб'єкти релігійних конфліктів. 

Суб'єктами релігійних конфліктів можуть стати окремо взяті індивіди, цілі народи, об'єднані вірою, релігійні утворення (церква, община, секта) та держава.

Окремо взятий індивід та його внутрішній світ можуть стати достатньою умовою релігійного конфлікту, а відтак, і суб'єктом, щодо якого цілком доречно говорити про проблему протиборства протилежних підстав, цінностей і т.ін.

Можливі релігійні конфлікти між індивідом і соціальною верствою, між індивідом і суспільством. У сучасному світі в умовах прояву соціальної несправедливості, різних економічних і політичних негараздів, загострення міжнародних стосунків і можливості загибелі людства у воєнній чи екологічній катастрофі з'являються нові культи, або релігії «нового віку», які пророкують кінець світу.

Шляхи закінчення і механізми розв'язання релігійного конфлікту. Релігійні конфлікти, як і будь які інші, не схожі один на одний, тому не існує якихось універсальних засобів їх розв'язання.

Лекція 12. Засоби і механізми розв'язання конфліктів

Управління конфліктом являє собою цілеспрямований вплив на процеси конфліктної взаємодії, який прагне забезпечити конструктивне вирішення соціально важливих завдань, що актуалізувалися в конфлікті.

Управління конфліктом передбачає:

переведення його в річище раціональної діяльності та взаємодії людей;

продуманий вплив на конфліктну поведінку суб'єктів з метою досягнення бажаних результатів;

обмеження протиборства рамками конструктивного включення до суспільних процесів.

Структура управління конфліктами містить такі елементи: прогнозування конфліктних ситуацій; попередження одних і разом з тим стимулювання інших конфліктів, що мають оновлюючий ефект; припинення і скасування; регулювання і розв'язання конфліктів. Кожна з цих дій є актом свідомої активності однієї чи обох конфліктуючих сторін, або ж третьої сторони, яка стоїть осторонь конфліктного протиборства.

Процес управління конфліктами стає реалістичним і можливим за наявності деяких необхідних умов. До них належать:

- об'єктивне розуміння конфлікту як реальності;

визнання можливості активного впливу на конфлікт і перетворення його на чинник самокоригування системи;

наявність матеріальних, політичних, духовних, інформаційних та інших ресурсів;

- сформованість правової основи управління конфліктами;

здатність соціальних суб'єктів (що ввійшли у конфлікт) до улагодження своїх позицій, інтересів та поглядів;

- розвинутість у системі соціального управління інститутів, форм і механізмів, спрямованих на конфліктний медіаторінг та функції арбітражу;

- зрілий стан у структурі суспільної свідомості таких якостей, як доброзичливість, толерантність, злагода і консенсуальність.

Крім того, управління конфліктами передбачає задіяння системи певних принципів цієї діяльності, які визначають її характер і ефективність.

Це перш за все принцип об єктивності, який вимагає адекватного розуміння і реалістичної оцінки конфліктних подій; будь-яка форма суб'єктивизму веде за цих умов до волюнтаристських дій та однобічних рішень чи невиправданого застосування насильства.

По-друге, це принцип конкретно-історичного підходу, який не дозволяє зводити всі конфлікти до однієї універсальної схеми, адже ці феномени мають різноманітні образи і форми, є багаторівневими і якісно відмінними. Наприклад, воєнні конфлікти кардинально відрізняються від усіх форм мирної конфронтації; релігійним та ідеологічним конфліктам найбільш властиво набувати ірраціонального характеру; соціально-класові ж конфлікти і кризи мають свою специфічну генезу і витоки та потребують особливих засобів розв'язання тощо. Нарешті, характер впливу на будь-які конфлікти принципово залежить від конкретно-історичних обставин: країни, часу, місця, культури, цивілізації, природи протилежних суб'єктів тощо.

По-третє, це принцип плюралізму, поліваріативності, який полягає у використанні найрізноманітніших засобів, методів і технологій впливу на конфліктні ситуації, зокрема організаційних, правових, політичних, інформаційних, комунікаційних, соціально-психологічних та ін.

По-четверте, це гласність, яка передбачає наявність інформації про конфліктну ситуацію, доведення її до зацікавлених груп (осіб) та формування відповідної громадської думки і об'єктивного ставлення до цих подій. Будь-яка спроба замаскувати чи приховати наявність конфлікту в суспільстві, колективі, родині неминуче веде лише до поглиблення конфронтації.

По-п'яте, це демократичність як принцип управлінського впливу на суб'єктів конфлікту. Всі механізми демократії за своєю сутністю і характером мають слугувати надійним засобом захисту інтересів не тільки більшості, а й меншості у соціальних структурах, а відтак, вони спрямовані на зняття суперечностей та антагонізмів, які розпалюють конфлікти.

Розв'язання і регулювання конфлікту. В системі управлінських підходів та впливів стосовно конфлікту центральне місце посідає його розв'язання, адже далеко не всі конфлікти можна попередити, тому дуже важливо володіти методологією і технікою виходу із конфліктних станів.

Кінцевий етап у динаміці конфлікту традиційно визначають як розв'язання, хоча серед інших форм закінчення конфлікту ще вказують на врегулювання, загасання, усунення, скасування і переростання в інше протиборство (що було вже розглянуто раніше).

Але перш за все розв'язання конфлікту нас цікавить як спільна діяльність його учасників, спрямована на припинення протидії та вирішення проблеми, що привела до зіткнення. Розв'язання конфлікту передбачає зацікавленість та активність обох сторін щодо поліпшення умов, у яких вони взаємодіють, та усунення причин конфлікту. Нерідко розв'язання конфлікту ґрунтується на зміні відносин опонентів між собою чи щодо об'єкта конфлікту. Отже, розв'язання конфлікту вимагає певних змін від самих протидіючих сторін (або ж однієї із них), корелювання їх позицій і вимог, що відстоювались у конфлікті.

Регулювання є окремою формою розв'язання конфліктів, яку вирізняє те, що в усуненні суперечностей між опонентами бере участь третя сторона. Її задіяння можливо як за згодою конфліктантів, так і без неї. Регулювання конфлікту можна визначити як усвідомлені дії керуючого суб'єкта з метою пом'якшення, послаблення боротьби чи переведення гострих стосунків в інше річище, або на інший рівень відносин. Отже, проблема регулювання конфлікту — це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини та перетворення на суспільно припустимі форми розвитку і розв'язання. Конфлікт, що регулюється, є контрольованим конфліктом, а відтак, передбачуваним. Потенційні елементи регулювання присутні в будь-якому конфліктному процесі, якщо він певним чином вбудований у механізми соціального управління. Управління конфліктом шляхом регулювання об'єктивно надає цьому процесу форми, здатні забезпечити мінімізацію неминучих економічних, соціальних, політичних і моральних втрат.

Процес регулювання має такі необхідні етапи:

- початкова дія — це виявлення і визнання конфлікту як реальності. Зафіксувати конфлікт як дійсний факт — не просте завдання, адже часто його прагнуть приховати як небажане явище;

- об'єктивна аналітика конфлікту, яка є важливішою теоретичною передумовою для практичних дій;

- інституціоналізація, під час якої визначаються правила і норми функціонування. Завдяки їй забезпечується розвиток конфлікту в формах і межах, сприятливих для даної суспільної системи, та гарантується передбачуваність конфліктного процесу;

- легітимізація конфлікту передбачає визнання опонентами встановлених норм і правил взаємодії та додержання їх. Крім того, суспільство починає розцінювати даний конфлікт як допустимий, отже, здійснюється його інтеграція в усталену систему громадського порядку;

- створюється можливість раціоналізувати стихійний процес конфлікту в організований, що запобігає проявам агресивності та руйнівним наслідкам.

Усунення конфлікту слід відрізняти від розв'язання. Під першим розуміють такий зовнішній вплив на боротьбу, в результаті якого ліквідуються головні структурні елементи конфлікту. Така технологія впливу на конфлікт є доцільною за умов окремих ситуацій, що потребують швидких і рішучих дій щодо силового розведення сторін. Йдеться про загрозу агресії чи фізичного насильства, загибелі людей, знищення цінних об'єктів, ситуацію дефіциту часу або матеріальних можливостей.

Більшість умов і чинників успішного розв'язання конфліктів мають психологічну природу, оскільки вони відображують специфіку поведінки та взаємодії опонентів. Серед них:

- припинення конфліктної взаємодії: доки сторони вживатимуть будь-яких заходів (в тому числі насильницьких) одна проти одної, про розв'язання конфлікту не може бути й мови;

- пошук близьких за змістом або спільних точок стикання в системі цілей та інтересів опонентів: якщо сторони бажають розв'язати конфлікт, їм слід зосередитися на інтересах, а не на особі опонента;

- зниження рівня негативних емоцій та інтенсивність гострих реакцій, які переживаються стосовно опонента;

- припинення вбачати в особі опонента «ворога», «супротивника»; адже проблему, через яку виник конфлікт, краще вирішувати разом, поєднавши зусилля;

- об'єктивне обговорення проблеми, виявлення сутності конфлікту та виокремлення головних суперечностей: підвищує шанси конструктивного розв'язання конфліктної проблеми;

- ураховання статусів (посадового становища) сторін конфлікту. Сторона, що посідає нижче становище, повинна усвідомлювати межі поступок, на які піде більш високостатусний опонент: адже занадто радикальні вимоги спровокують сильну сторону до відновлення конфліктного протиборства;

- правильний вибір оптимальної стратегії розв'язання конфлікту.

Діагностика у ході розв'язання конфлікту. Вже відзначалося, що розв'язання конфлікту — це багатоступінчастий процес. Дослідники зазвичай виокремлюють в ньому як мінімум три етапи: перший — це діагностика конфлікту; другий — опрацювання стратегій розв'язання та вибір відповідних технологій; третій — безпосередня практична діяльність з вирішення конфліктної проблеми через реалізацію необхідних засобів і методів.

Іншими словами, у ході розв'язання конфлікту аналізується та оцінюється конфліктна ситуація, обираються засоби розв'язання конфлікту, формується план необхідних заходів та, нарешті, здійснюється його реалізація. Бажано також наприкінці критично оцінити свої дії та вчинки за підсумками розв'язання конфлікту.

Розглянемо головні стилі розв'язання конфлікту.

Стиль конкуренції по суті визначає, що конфліктуючий суб'єкт (опонент) є досить активним і прагне рухатися до розв'язання конфлікту своїм власним шляхом; він не дуже зацікавлений у співробітництві з іншими людьми, але, крім того, він здатний приймати вольові рішення. Такий суб'єкт намагається перш за все задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших і примушує людей сприйняти його вирішення проблеми. Отже, стиль конкуренції — це фактично стратегія суперництва, яка полягає у нав'язуванні протилежній стороні вигідного для себе рішення. Суперництво виправдано, як пишуть російські конфліктологи А. Анцупов і А. Шипілов, у випадках: очевидної конструктивності запропонованого рішення; вигідності результату для всієї групи, колективу, організації, а не окремої особи (осіб); важливості завершення боротьби для носіїв даної стратегії; відсутності часу для умовляння опонента.

Стиль пристосування розглядається як вимушена або добровільна відмова від боротьби шляхом здавання своїх позицій. За сутністю це стратегія поступок. Суб'єкт конфлікту діє разом з іншими та не прагне відстоювати свої інтереси; він поступається своєму опонентові і змиряється з його домінуванням.

Стиль ухилення застосовується у ситуаціях, коли суб'єкт не впевнений у позитивному результаті розв'язання конфлікту для себе і тому не бажає марнувати на це зусилля; або у разі, якщо почуває себе неправим. За змістом це стратегія уникнення від вирішення проблем, тобто прагнення вийти із конфлікту з мінімальними втратами, ушкодженнями і витратами; за характером — досить пасивна стратегія, що спирається на індивідуальні дії. Цей стиль поведінки відрізняється від попереднього тим, що конфліктант переходить до нього після невдач з активними стратегіями.

Стиль співробітництва серед інших вважають найскладнішим, але він дозволяє виробити найбільш задовольняючі обидві сторони рішення у складних конфліктних ситуаціях. Саме тому співробітництво є найефективнішою стратегією поведінки у конфлікті.

Стиль компромісу полягає в бажанні і готовності опонентів завершити конфлікт завдяки рішенню, що ґрунтується на взаємних поступках. Стратегія компромісу є суміжною з наведеними стратегіями за характером і сутністю, адже активність тут поєднується з пасивністю, а індивідуальні дії — зі спільними.

Компроміс характеризує відмова від частини своїх вимог, що висувалися раніше, готовність визнати претензії іншої сторони частково обґрунтованими і навіть схильність багато що вибачити опоненту.

Технології, засоби і методи врегулювання конфліктів. Процес врегулювання конфліктів здійснюється за допомогою різноманітних технологій: інформаційної, комунікативної, соціально-психологічного впливу, організаційної, правової, переговорної тощо. Технології складаються із системи засобів, методів, підходів і впливів; у них задіяно певні принципи і методики, численні тактичні прийоми; розробляються також спеціальні технології конфліктного медіаторингу та моделі цілеспрямованих ігор, які допомагають уникнути конфліктів чи вийти із них з мінімальними втратами.

Інформаційна технологія є системою, яка перш за все протидіє конфліктам, їх множенню, сприяє їх швидкішому виявленню зацікавленими сторонами (навіть на етапі латентного зародження).

Не менш значну роль відіграють комунікативні технології врегулювання конфліктів. Йдеться про організацію спілкування між людьми і групами, що є умовою досягнення узгоджених позицій. Розвиток спілкування формує спільні або ж схожі установки , цінності, інтереси, поєднує соціальні занепокоєння і переживання у спільне річище, нейтралізує негативний вплив емоцій.

Методи розв'язання конфліктів дослідники (зокрема, Д. Зеркін) поділяють на дві групи — негативні та позитивні, залежно від типу моделі розв'язання. До негативних методів включають усі види боротьби, яка переслідує мету досягнення перемоги однієї сторони над іншою, що врешті-решт руйнує і без того тонку єдність сторін конфлікту. При застосуванні позитивних методів передбачається збереження засад взаємозв'язку (єдності) між конфліктуючими суб'єктами. Це перш за все різноманітні переговори і види конструктивного суперництва. Відмінність між негативними і позитивними методами є відносною та умовною, адже в практичній діяльності з управління конфліктами вони нерідко доповнюють одні одних.

Головним позитивним методом розв'язання конфліктів є переговори. Аналізу їх сутності, призначення, техніки і мистецтва ведення присвячено чимало робіт з міжнародних відносин, дипломатичного мистецтва і конфліктології.

Найбільш ефективні засоби закінчення конфлікту пов'язані з переговорами між конфліктуючими сторонами (один на один або із залученням третіх осіб). Переговори — це спільне обговорення опонентами з можливою участю посередника суперечливих питань з метою досягнення згоди. Переговори є комплексним засобом розв'язання конфліктів, який містить елементи і психологічних, і організаційних, і правових технологій.

У ході переговорів часто доводиться мати справу з партнером (партнерами), який заняв позицію опору. Тому одним із головних завдань переговорів у конфлікті є подолання такого опору. З огляду на це конфліктологи, зокрема, А. Кармін та ін., виокремлюють чотири головні стилі ведення переговорів у конфліктній ситуації.

Жорсткий стиль відповідає стратегії суперництва. Вести переговори в такому стилі означає непохитно наполягати на своїх вимогах, не йти на поступки і досягати перемоги, здійснюючи тиск на опонента і не враховуючи його інтересів. Бажаний результат — «ваш виграш — його програш». Головна вада такого стилю — це якщо опонент обере таку ж саму лінію поведінки, отже, в такому разі переговори будуть зірвані, а їх підсумок — відповідати формулі «програш-програш», тобто виходу із конфлікту не знайдено. Жорсткий стиль насамперед зводиться до демонстрації своєї сили і можливостей.

Застосовуються дві основні тактики ведення переговорів такого стилю: ультимативна і витискування поступок. Ультиматум — це заява опоненту в категоричній формі, яка не допускає заперечень, що йому слід зробити, з погрозою застосувати заходи жорсткого впливу в разі відмови. Цей засіб єдино корисний, якщо є наочна можливість завершити переговори «одним махом», блискавично. Але взагалі він може повністю зірвати переговорний процес, якщо супротивник не схильний поступатися. Витискуючи поступки, застосовують засоби позиційного і психологічного тиску, маніпуляції та інші прийоми. Слід пам'ятати, що в переговорах такого типу можна наткнутися на протидію жорсткій тактиці (вміння нейтралізувати маніпуляції, здатність «тримати удар», повертати тиск супротивника проти нього самого).

М'який стиль відповідає стратегіям пристосування і ухилення. Він передбачає, що налагодження суб'єктом добрих стосунків з опонентом для нього важливіше, ніж власна позиція в конфлікті. Такий суб'єкт проявляє толерантність, поступливість, рухається назустріч бажанням опонента. Можливі результати переговорів у такому стилі: «програш-виграш» (якщо зроблені значні поступки) або «виграш-виграш» (якщо ваш опонент у відповідь також піде на поступки), що безумовно є більш оптимальним завершенням. Отже, задаючи такий стиль переговорів, опоненти одержують шанс стати партнерами. Техніка і методика м'якого стилю — не тільки поступки, це і самокритика, і терпимість до емоційних виплесків опонента, і зглагодження інцидентів, і м'які критичні зауваження тощо. Слід ураховувати, що цей стиль — не панацея, а відтак, його доцільно застосовувати тоді, якщо:

ви дійсно цінуєте більше добрі стосунки з опонентом, ніж інтереси, які б хотіли задовольнити у конфлікті;

ви розумієте, що правда не на вашому боці та легко можете відмовитись від попередніх позицій;

- у вас замало реальних шансів, щоб перемогти.

Торговий стиль відповідає стратегії компромісу. Його сутність полягає в тому, що поступки застосовуються як засіб подолати опір опонента і одержати від нього те, що вам потрібно. У переговорах ви прагнете досягти вигідного для себе результату, зробивши при цьому мінімум необхідних поступок опоненту, але в обмін на задоволення ваших головних вимог. Отже, тут застосовуються технології торгу та поступок. Результати переговорів такого стилю частіше за все асиметричні на користь більш переконливого із суперників, чи симетричні, якщо угода виявилася взаємовигідною. Технології торгового стилю — позиційний торг (особливо в ринкових стосунках), компроміс і консенсус, які також будуються на обміні поступками.

Переговори у стилі співробітництва, зрозуміло, відповідають сутності такої ж стратегії. Під час їх ведення ставиться мета максимально задовольнити як власні інтереси, так й інтереси опонента: ця позиція може розраховувати на взаємну відповідь. Бажаний результат «виграш-виграш» стає досить реальним, якщо знати технології та принципи переговорного процесу.

Технології консенсусу і компромісу. Консенсус (згода) є рішенням, прийнятним для конфліктуючих сторін, в опрацюванні якого раціонально і свідомо беруть участь усі учасники групи. Консенсус певним чином символізує колективну думку всіх, хто виробляв це рішення.

Серед консенсуальних засобів і технологій розглянемо коротко ті, що наводить А. Дмитрієв.

Зобов'язуючий арбітраж. Конфліктуючі сторони обирають одну чи декілька осіб для розгляду їх спору та постановлення остаточного рішення, що має зобов'язуючу силу. Як і судовий розгляд, це теж змагальний процес, спрямований на розв'язання спірних питань між сторонами, але його значною процедурного відмінністю є відсутність норм, які регулюють процес надання і оцінки доказів, немає також і певної процедури розгляду. Арбітр може також скористатися допомогою так званого нейтрального слухача (спостерігача) у статусі особи чи колективного суб'єкта, який збирає пропозиції сторін щодо врегулювання спору, дає їм поради, сприяє їх зближенню і досягненню ними кінцевої угоди. Рішенням зобов'язуючого арбітражу суди, як правило, надають примусової сили, якщо в його процесі не було допущено грубих помилок.

Рекомендуючий арбітраж. Це процедура аналогічна попередній з тією лише відмінністю, що рішення, яке винесла нейтральна особа, носить скоріше рекомендуючий характер. Отже, сторони мають можливість визнати чи відкинути його та звернутися до суду. У варіанті такого арбітражу поряд з нейтральним слухачем може брати участь також експерт — людина чи організація, від яких чекають на кваліфікований висновок з суперечливих питань.

Арбітраж «кінцевої пропозиції» є різновидом зобов'язуючого арбітражу, в якому кожна із сторін повинна надати на розгляд свій варіант рішення з даного спору. Арбітр у свою чергу має право обрати одну із пропозицій, але без будь-яких змін.

Обмежений арбітраж — це такий вид арбітражу, де сторони обмежують ризик своєї поразки, встановлюючи певні межі поступок ще до початку арбітражного розгляду. Ці обмеження доводять до відома арбітра, і якщо по закінченні розгляду конфлікту його рішення вийшло за встановлені межі, то взаємні претензії задовольняються відповідно з раніше досягнутою угодою.

Посередницький арбітраж є формою змішаного врегулювання конфліктів, коли сторони домовляються про те, що питання, не вирішені шляхом посередництва, вирішуватимуться за допомогою арбітражу. Сторони обирають окрему особу (чи групу осіб), яка має поєднання функції посередника і арбітра. Завдання посередника на відміну від арбітра є більш обмеженим — знайти таку формулу згоди, яка б, не зачіпаючи гідності конфліктуючих сторін, утворила сприятливі обставини. Посередників часто запрошують для консультацій лише з процедури розв'язання спору, а не для експертизи самого його предмета. При цьому роль посередника буде тим значнішою, чим більше він буде в змозі зняти чи знизити можливі негативні емоції та допоможе сторонам зосередитися на сутності суперечливих питань.

Третейський суд. Сторони визначають окрему особу, уповноважену розглянути і вирішити конфліктну ситуацію, що виникла між ними. Сама процедура третейського суду може бути при цьому виключно предметом угоди між сторонами або предметом законодавчого врегулювання, тобто хід розгляду спору визначається законом і частково Конституційним Судом. У першому випадку сторони конфлікту самі встановлюють головні норми щодо становища третейського судді та межі його повноважень. Але за обох варіантів рішення третейського судді є остаточним і зобов'язуючим.

Важливість консенсусу визначається тим, що за його умов, як правило, відбувається процес вироблення механізмів злагодження суперечностей як через систему звичайної представницької демократії, що ґрунтується як на пріоритеті громадянських осіб, так і на основі демократії згоди, тобто принципів справедливого врахування колективних інтересів, особливо специфічних інтересів малих груп.

Консенсус і компроміс — споріднені, взаємопов'язані явища; частіше за все вони стають результатом переговорів конфліктуючих сторін. Компроміс на відміну від консенсусу зорієнтований на вирішення конфліктної проблеми спільними зусиллями сторін-учасниць. У головному ж він складається із взаємних поступок: це так званий «класичний» метод простого розв'язання конфліктів усіх рівнів — технологія «торгу». Вона досить проста у дії, але часто не розв'язує суперечності остаточно, а тільки тимчасово відкладає рішення на більш віддалений строк.

Технології конфліктного медіаторінгу. Медіація (від лат. те-сііапо — посередництво) посідає особливе місце серед засобів і технологій розв'язання конфліктів; на відміну від суду та арбітражу вона дозволяє сторонам шляхом переговорів неюридичними засобами лише за участю посередника-медіатора вирішувати конфліктну проблему. Отже, конфліктний медіаторінг — це проведення переговорів за участю медіатора.

Специфіка конфліктного медіаторінгу на відміну від судових процедурур полягає у такому:

- процес медіації є добровільним для конфліктантів, а медіатор обирається ними вільно (в цьому медіація є схожою з третейським судом);

- у ході медіаторінгу опоненти самі опрацьовують і приймають остаточне рішення щодо примирення; медіатор лише сприяє цьому, але ніяких обов'язкових повноважень у нього не має;

- якщо в суді сторони зобов'язані підкоритися судовому рішенню, то медіація припускає лише прийняття рішення за спільною згодою та добровільні зобов'язання щодо їх виконання;

- медіаторінг спрямований не на встановлення правих і винуватих, а на пошук згоди; опоненти за допомогою посередника обговорюють і обирають для себе найкращий варіант розв'язання конфлікту; отже медіація скоріше зорієнтована на вироблення певної проміжної узгодженої форми «справедливості», ніж на доведення останньої до вимог чинної юридичної норми;

- медіація відбувається конфіденційно, тому її ризик є мінімальним, оскільки кожна із сторін може в будь-який момент відмовитися від продовження переговорів;

- процедури медіаторінгу не є такими, що дорого коштують, і досить часто потребують менше витрат, ніж традиційні судові процедури; крім того, процес медіації триває відносно швидко (порівняно з судовим розглядом), що також створює переваги в економії часу.

Допомогаючи сторонам надійти бажаного результату (згоди), медіатор-посередник виконує чимало професійних функцій. Наведемо деякі з них.

- Аналітична функція — спонукає сторони ретельно аналізувати конфліктну ситуацію, щоб виявити в ній найістотніші моменти і, крім того, забезпечити розвиток комунікації між опонентами.

- Аудіо-візуальна функція — медіатор повинен бути активним слухачем і спостерігачем, щоб чітко уловити змістовні моменти та емоційні акценти в розмові опонентів, а потім довести їм, що їх «почули», та спробувати перекласти зміст обговорення на «беземоційну» раціональну мову.

- Організаторська функція — медіатор виступає посередником у домовленості сторін щодо процедури ведення переговорів і надалі підтримує виконання сторонами цих процедурних угод та толерантну поведінку в ході переговорів.

- Функція «генератора ідей» — медіатор здійснює спроби допомогти опонентам винайти нові варіанти рішення, ніж ті, що до цього не дуже ефективно обговорювались; тут важливо не висувати свою «готову» ідею (проект рішення), а стимулювати учасників до пошуку більш оптимальних варіантів узгодження.

- Функція розширення ресурсів опонентів — медіатор допомагає учасникам чи сам постачає їм необхідну конкретну (іноді юридичну) інформацію, її першоджерела, які б були абсолютно об'єктивними і спонукали сторони до зближення.

- Експертна функція — медіатор контролює реалістичність ідей, що обговорюють сторони, та оцінює їх на можливість виконання прийнятих угод. Тестування і оцінки, які застосовує медіатор, мають бути раціонально виваженими і коректними.

- Навчальна функція — медіатору частіше за все доводиться навчати конфліктантів процесу ведення переговорів: тобто, навчити сторони мислити, діяти і вести переговори з орієнтацією на співробітництво; запобігати маніпулятивним прийомам, не сумісним з переговорами; допомогти побачити проблему «очима протилежної сторони» тощо.

Лекція 13. Соціально-правові технології попередження конфліктів

Розглянемо операційні технології у сфері політичних відносин (на рівні держави і міждержавних стосунків). Сучасні дослідження показують, що найбільш ефективними є такі технології: а) раннє попередження, або рання відповідь; б) превентивна дипломатія; в) економічні заходи, наприклад, санкції, блокади та ін.; г) використання збройних сил.

Раннє попередження (відповідь). Політичні конфлікти на стадії визрівання супроводжуються певними проявами, що при аналізі можуть тлумачитись як ознаки конфлікту. Події 80-х років XX ст. у Руанді (Африка) та Сербії свідчать про те, що передконфліктна ситуація в них проявлялась у боротьбі з політичною опозицією, порушеннях прав людини, придушенні вільної преси, зміцненні армії, іноді — в зростанні вбивств на замовлення тощо. За таких умов може бути реалізована технологія ранньої відповіді, яку проводитимуть міжнародні організації, політичні партії, неурядові організації, засоби масової інформації, релігійні організації і т. ін. Найбільш оперативними є дії громадськості, оскільки держави та міждержавні об'єднання діють згідно з процедурами міжнародно-правових домовленостей (наприклад, Статут ООН, конвенції, двосторонні та багатосторонні угоди тощо) і об'єктивно обмежені принципом суверенітету. Наприклад, неурядові організації в Руанді ще за рік до початку збройного конфлікту оприлюднили список тих, кого політичні екстремісти планують фізично знищити. Така інформація є дуже важливою, оскільки вона дає реальне уявлення про ситуацію в країні і дозволяє адекватно на неї реагувати. Невипадково у звіті ООН за 1997 р. ефективність превентивних дій цієї організації пов'язувалася саме з наявністю раннього попередження з боку громадськості тих країн, де визрівали політичні конфлікти.

Превентивна дипломатія. Цей термін почав використовуватися порівняно недавно, фіксуючи одну із легітимних форм впливу на визріваючі конфлікти. В цьому разі традиційна дипломатія набуває ознак нової функції, яка відображує взаємозалежність сучасного світу. Завдання превентивної дипломатії вирішуються на державному і міждержавному рівні. У разі визрівання конфлікту всередині держави існує необхідність на основі нейтрального статусу дипломатії: а) забезпечити можливість конструктивного діалогу з усіма сторонами можливого конфлікту; б) встановити контакт з тими внутрішньополітичними інститутами, які об'єктивно мають виступати проти конфлікту; в) проаналізувати ситуацію та чітко уявити можливі варіанти її розвитку. В період після Другої світової війни основною сферою існування превентивної дипломатії стає діяльність міжнародних організацій, які досить часто визначають превентивні функції як своє основне завдання. В останні роки превентивна дипломатія тісно взаємодіє з активністю приватного сектору, перш за все з неурядовими організаціями, що створюються спеціально для попередження конфліктів. Зокрема, саме неурядові організації Європи та США, що виражають інтереси приватного сектору, проводять стратегію так званої «багаторядної дипломатії», яка передбачає комбінування зусиль офіційної дипломатії та активності інститутів громадянського суспільства («народної дипломатії»).

Економічні заходи. Головним завданням цих заходів є обмеження ресурсної бази визрівання конфліктів. Досить часто вони пов'язуються лише з уведенням певних економічних санкцій, але це лише один з заходів. Серед інших слід відзначити: економічні бойкоти (відмова від поставок, перегляд економічних умов тощо); встановлення квот і обмежень, митну політику (встановлення високих тарифів, податків, мит та ін.). Важливою умовою ефективності таких заходів є додержання двох базових принципів: а) вони не можуть виходити за межі правового поля, що утворюється не тільки міжнародним правом, айв певній частині національним (внутрішньодержавним) правом; б) ці заходи не повинні мати негативних наслідків для пересічних громадян, якщо ж цього уникнути неможливо, то мають бути застосовані компенсуючі заходи (гуманітарна допомога тощо). Останнім часом почали застосовуватися так звані цільові заходи, які намагаються уникати широких негативних наслідків. Наприклад, для попередження конфлікту в одній із південноафриканських країн наприкінці 90-х років XX ст. виявилось достатнім «заморозити» банківські рахунки лідерів надто войовничої опозиції, через які фінансувалась підготовка заколоту.

Використання збройних сил. Необхідність застосування цього заходу виникає за умов, коли наведені вище заходи блокуються чинниками визріваючого конфлікту або існує загроза різкої ескалації процесу визрівання конфлікту. Мають бути створені такі умови, коли може бути реалізована стратегія широкого попередження конфлікту. Це забезпечується використанням збройних сил або загрозою таких дій. Слід зазначити, що воєнні доктрини демократичних країн визнають превентивні функції збройних сил як провідні за сучасних умов. Застосування сили або погроза такого застосування обмежена трьома важливими принципами: а) має існувати міжнародно-правова процедура таких дій або їх санкціонування на рівні міжнародних чи регіональних організацій (перш за все, на рівні ООН); б) такий захід не може розглядатись як «остання надія», він має залишати простір для ненасильницьких дій; в) у зв'язку з цим превентивне використання збройних сил має бути одним із елементів комплексної стратегії попередження. Серед варіантів застосування такого заходу в останні роки набула поширення так звана «миротворча місія», особливо на стадії післяконфліктного розвитку, коли підтримання миру і громадянського порядку є умовою попередження конфлікту. Разом з тим зараз активно обговорюється ідея створення миротворчих сил «швидкого реагування», але під їх діяльність має бути підведена належна міжнародно-правова процедура, яка б забезпечувала як легітимність їх дій, так і оперативність реагування світового співтовариства.

Отже, огляд деяких проблем попередження конфліктів засвідчує необхідність розглядати цю діяльність як важливу складову будь-яких стратегій управління, реформування тощо. Очевидно, превенціина діяльність за деяких умов може бути навіть більш складною ніж розв’язання конфлікту, але ці витрати (і матеріальні, й інтелектуальні) не йдуть ні в яке порівняння з тими втратами, що їх може принести конфлікт, якому дали можливість визріти.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40770. Економічна природа лізингового кредиту 32.86 KB
  Об'єктом предметом лізингу є будьяке нерухоме і рухоме майно яке може бути віднесене до основних фондів: машини устаткування транспортні засоби обчислювальна та інша техніка будинки споруди системи телекомунікацій тощо не заборонене законодавством до вільного обігу на ринку. Суб'єктами лізингу як правило є три особи: постачальник або продавець предмету лізингу підприємство організація та інші суб'єкти господарювання які здійснюють виробництво і реалізацію машин і обладнання; лізингодавець суб'єкт господарювання який...
40771. Валютні відносини та валютні системи 444.55 KB
  Поняття та види валюти. У цей момент національні гроші набувають форми валюти. Використання валюти для обслуговування зовнішньоекономічних відносин надає останнім специфічної форми валютних відносин. Залежно від економічного призначення валютних платежів у валютних відносинах можна виділити такі складові: міжнародні розрахунки за зовнішньоторговельними операціями; одержання і погашення різних видів міжнародних позичок; переміщення валюти при здійсненні зовнішніх інвестицій; переміщення валюти при наданні економічної і технічної...
40772. Логос античної і середньовічної філософії 40.42 KB
  Античні філософи Анаксагор Анаксімандр Анаксімен Аристокл Аристотель Геракліт Гіппій Горгій Демокріт Демокріт Емпедокл Епіктет Епікур Зенон Ксенофан Левкіп Лукрецій Кар Марк Аврелій Марк Терренцій Варрон Меліс Панецій Парменід Піфагор Платон Плотін Порфирій Посідоній Прарменід Продік Прокл Протагор Сенека Сократ Фалес Ціцерон Антична філософія. Давньогрецька філософія класичного періоду. Філософія Арістотеля: логіка метафізика етика. Елліністична і римська філософія...
40773. ТЕХНОГЕННІ НЕБЕЗПЕКИ ТА ЇХ НАСЛІДКИ 48.43 KB
  Техногенні небезпеки та їх вражаючі фактори Техногенні небезпеки – це небезпеки пов’язані з використанням транспортних засобів експлуатацією транспортних комунікацій використанням горючих легкозаймистих і вибухонебезпечних речовин та матеріалів хімічних речовин небезпечних гідродинамічних об’єктів та різними видами випромінювання. Станом на 2005 рік Державний реєстр потенційно небезпечних об’єктівПНО містить відомості про 9000 об’єктів до переліку яких входять промислові підприємства шахти кар’єри магістральні газо нафто і...
40775. ОСНОВЫ ЧЕТЫРЕХЦВЕТНОЙ ПЕЧАТИ 400.09 KB
  Системы цветов основанные на таком процессе четырехцветной печати принято обозначать аббревиатурой CMYK. На практике реальный цвет будет обусловлен не только размером точки растра на фотовыводе соответствующем числам в подготовленном к печати файле но и реалиями конкретного печатного процесса: растискиванием на которое могут влиять такие факторы как состояние печатной машины качество бумаги влажность в цеху; условиями просмотра отпечатка спектральными характеристиками источника освещения и другими. Источники света в полиграфии Для...
40776. Виды и принцип действия сканеров 614.13 KB
  Сканер изображений — устройство для считывания двухмерного (плоского) изображения и представления его в растровой электронной форме. После этого возможна программная обработка полученных данных с целью распознавания сканированного текста или векторизации графики.
40777. Цели и задачи автоматизации 204.87 KB
  Обобщенная структурная схема средств измерений Автоматизация обработки измерительной информации предполагает: включение в измерительную цепь вычислительных средств серийно выпускаемых ЭВМ; разработку специализированных средств на базе микропроцессорных средств. При автоматизации сбора измерительной информации необходимо обеспечить: унификацию выходных сигналов измерительных преобразователей; программноуправляемую коммутацию сигналов на общий канал связи; автоматический выбор диапазонов измерений. При автоматизации операций...
40778. Культура речи как наука.Стилистика 30.57 KB
  Культура речи это совокупность навыков и знаний человека обеспечивающих целесообразное применение языка для общения. СТИЛИСТИКА учение о языковых стилях как функциональных вариантах языка и речи. Для этого введем понятия функциональных стилей языка и стилей речи. Поэтика он пишет: В кругу стилистики можно различать три круга исследований которые тесно соприкасаются друг с другом взаимно пересекаются однако наделены своей проблематикой задачами и категориями: Стилистика языка как система систем или структурная стилистика.