48186

Регіональна геологія. Конспект лекцій

Книга

География, геология и геодезия

Використовуючи історико-геологічний принцип в структурі континентальної літосфери виділяються області давніх докембрійських і молодих епігерцинських платформ байкальські каледонські герцинські складчасті споруди мезозойські параплатформи тобто області близькі до платформ кайнозойські складчасті споруди сучасні геосинкліналі області епіплатформового орогенезу тощо. Сюди відносяться Східноєвропейська Сибірська Індостанська Китайська платформи Євроазіатського континенту АфриканоАравійська Австралійська Північноамериканська та...

Украинкский

2013-12-07

4.83 MB

46 чел.

PAGE  4


EMBED Word.Picture.8  

ЛЕКЦІЯ 1

ЗМІСТ РЕГІОНАЛЬНОЇ ГЕОЛОГІЇ ТА ОБ’ЄКТИ ВИВЧЕННЯ

Регіональна геологія займається узагальненням даних про геологічну будову, історію геологічного розвитку, розміщення корисних копалин в окремих регіонах і цілих материках. Вивчити регіональну геологію - це значить, вивчити стратиграфічну послідовність і літологічний склад відкладів, які складають даний геологічний регіон, його тектонічні структури і магматичні комплекси, послідовність перетворення структурних елементів земної кори і знаходження в них корисних копалин. Тому регіональна геологія включає дані стратиграфії, літології, петрографії, тектоніки, геоморфології, корисних копалин для конкретних геологічних регіонів, базується на них. Її розвиток тісно пов’язаний з розвитком відповідних наук.

Регіональна геологія є тією основою, на якій будується прогнозна оцінка регіонів на різні види корисних копалин, визначаються напрямки пошукових робіт, інтерпретуються геофізичні матеріали, оцінюються гідрогеологічні та інженерно-геологічні умови районів будівництва міст і селищ, великих промислових об’єктів.

Практичні і теоретичні висновки регіональної геології базуються на аналізі результатів геологічного картування. Геологічна карта є синтезом представлень того або іншого регіону. Стратиграфічні підрозділи, магматичні комплекси, тектонічні структури, які зображені на геологічній карті, дозволяють зрозуміти особливості будови і геологічного розвитку будь-якого регіону. Тому вивчення регіональної геології неможливе без детального аналізу геологічної карти. Велику допомогу при цьому надають спеціальні геологічні карти - тектонічні, геоморфологічні, палеогеографічні, літолого-формаційні.

Для обгрунтування багатьох висновків регіональної геології все більшого значення набувають геофізичні дослідження - магнітометричні і гравіметричні зйомки, сейсмічне профілювання. Дані геофізики в комплексі з результатами глибокого буріння важливі для районів з потужним чохлом антропогенних відкладів, а також для платформових областей.

Розвиток регіональної геології континентів світу тісно пов’язаний з розвитком інших геологічних наук. В період формування геології як науки великий внесок у вивчення  Євроазіатського континенту внесли            М.В.Ломоносов, С.П. Крашенінніков, В.Берг, І.І. Лепехін, П.С. Паллас, Н.А.Головкінський. В наступному регіональні дослідження продовжені А.П.Карпінським, А.В. Павловим, І.В.Мушкетовим, І.Д. Черським, Н.І.Андрусовим, В.А. Обручевим, А.Д. Архангельським.

Значний внесок у вивчення геології і мінеральних ресурсів світу внесли такі видатні геологи як Н.С. Шатський, І.М. Губкін, А.Є. Ферсман, А.Л. Яншин,       М.В.Муратов, Є.В. Павловський, А.А. Богданов, А.В.Пейве,                   Б.А.Петрушевський, Н.А. Беляєвський, Д.В. Налівкін, Т.Є. Спіжарський, Ю.А. Косигін, В.Є.Хаїн та багато інших.

Великою заслугою у вивченні геології України користуються такі видатні вчені як В. Вернадський, Є. Ковалевський, В. Лучицький,              В.Бондарчук, В. Сельський, С. Суботін, М. Чирвінська, Л. Ткачук,            М.Семененко, Б. Порфір’єв, О. Вялов, В. Соболєв, Є. Лазаренко, М.Ладиженський, Г. Доленко, В. Глушко, В. Кітик, П. Шпак та багато інших геологів.

Плідно працюють українські вчені і в наш час, розвиваючи та поглиблюючи наші знання в різних напрямках геологічних наук.

Вивчення регіональної структури територій світу проводилось і проводиться різноманітними геологічними і геофізичними методами. Переважно при дослідженні маловивчених регіонів ці методи застосовують у наступній послідовності. Спочатку здійснюють геологічну зйомку місцевості з елементами геоморфологічної зйомки та космічними методами. Одночасно або з деяким випередженням проводять гравіметричну і магнітну розвідки. В результаті цих досліджень складають представлення про регіональну структуру території, про орієнтування великих тектонічних елементів, про що вказують гравітаційні та магнітні аномалії. Далі вхрест простягання великих структур закладають регіональні сейсмічні профілі і бурять опорні або параметричні свердловини. Виявляють особливості будови розрізів чохла і фундаменту, літологію порід, їх гідрогеологічні і геохімічні показники, встановлюють регіональні і локальні підняття в осадовому чохлі і фундаменті. В останні роки при регіональних дослідженнях стали широко застосовувати космічні методи та надглибоке буріння.

Поряд з цим, в останні роки регіональна геологія разом з іншими геологічними науками стала безпосередньою виробничою силою, що забезпечує прогресивний розвиток суспільства. Її завдання полягає в теоретичному обгрунтуванні геологорозвідувальних робіт для подальшого збільшення мінерально-сировинних ресурсів в районах діючих гірничих підприємств за рахунок нових видів мінеральної сировини і нових типів родовищ. Основна увага при цьому звертається на підвищення ефективності пошукових і розвідувальних робіт і високої якості дослідження корисних копалин для забезпечення випереджувального росту розвіданих запасів мінеральної сировини порівняно з темпами розвитку видобувних галузей промисловості.

Винятково важливе завдання перед регіональною геологією полягає в обгрунтуванні і проведенні геологорозвідувальних робіт в шельфових зонах морів на нафту і газ, у вивченні земної кори і верхньої мантії Землі з метою виявлення процесів формування і закономірностей розповсюдження родовищ корисних копалин, вирішенні інженерно-геологічних, гідрогеологічних, природоохоронних та інших проблем, розширенню досліджень по застосуванню космічних засобів при вивченні природних ресурсів Землі.

Всезростаючі об’єми використання мінеральної сировини визначають ріст геологорозвідувальних робіт. Однак умови їх проведення постійно ускладнюються, що пов’язано з переходом на пошуки глибоко занурених родовищ, а також родовищ з більш низькими якостями корисних копалин і більш складними умовами їх залягання.

Подальше підвищення ефективності і якості використання наявних природних ресурсів пов’язане також з реалізацією довгострокових програм розвитку гірничих галузей промисловості в нафтогазоносних, вугленосних і рудоносних районах України, розширенням геофізичних і геологорозвідувальних робіт та реалізацією довгострокової програми глибокого і надглибокого буріння свердловин в найбільш перспективних регіонах країни.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Визначте зміст регіональної геології та її народногосподарське значення.

2. Який зв'язок має регіональна геологія з іншими науками?

3. Назвіть основні етапи розвитку регіональної гeoлогiї.

4. Обгрунтуйте теоретичне і практичне значення регіональної геології.

5. Яка роль вчених у розвитку регіональної геології і у створенні мінерально-сировинної бази.

6. Назвіть основні напрямки розвитку регіональної геології.

7. Обгрунтуйте значення регіональної геології для розвитку інших геологічних нaук.

8. Дайте характеристику методів досліджень регіональної геології.

ЛЕКЦІЯ 2

ТЕКТОНІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ ТЕРИТОРІЙ, ЙОГО ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ І ПОЛОЖЕННЯ

 Тектонічне районування і складання на цій основі тектонічних карт відносять до традиційних методів геології. Під ним слід розуміти виділення різномасштабних ділянок літосфери на основі різновидностей в їх історико-геологічному розвитку, структурно-морфологічних особливостях, структурно-речовинному складі або інших ознаках.

Найбільш традиційним принципом тектонічного районування територій є принцип районування за віком завершальної складчастості. В основі цього принципу, розробленого стосовно до континентів, лежить класичне вчення про геосинкліналі, у відповідності з яким розвиток літосфери приймається як природно-історичний процес переходу геосинкліналі у платформу. Цей принцип застосовується і до більш великих історико-геологічних об’єктів - океанів і континентів, а також при розгляді історико-геологічних подій з позиції розвитку океанів і переходу їх в континенти. В цьому випадку епоху закриття океану можна розглядати як завершальну складчастість, що привела до виникнення на місці океанічної структури гірськоскладчастої системи континентального характеру.

Використовуючи історико-геологічний принцип, в структурі континентальної літосфери виділяються області давніх (докембрійських) і молодих (епігерцинських) платформ, байкальські, каледонські, герцинські складчасті споруди, мезозойські параплатформи, тобто області, близькі до платформ, кайнозойські складчасті споруди, сучасні геосинкліналі, області епіплатформового орогенезу тощо. В основі даного принципу лежить аналіз формацій і формаційних рядів, які являють собою сукупність формацій, послідовно утворених на даній ділянці земної кори.

Тектонічні карти дають можливість узагальнити великий і різноманітний матеріал по структурах літосфери, типізувати і класифікувати структурні форми і тектонічні зони, трактувати стадії та етапи їх розвитку. Тектонічні карти містять елементи наукового прогнозу. Крім того, в них можуть відображатись також гіпотетичні представлення щодо слабо вивчених регіонів або проблем питань тектоніки.

В останні роки використовуються карти тектонічного районування на палінспастичній основі. Такі карти дають можливість реконструювати положення континентів на який-небудь відрізок геологічного часу.

При тектонічному районуванні океанів історико-геологічний принцип в повній мірі не може застосовуватись, оскільки океанічна кора у своєму розвитку не проходила стадію складчастості і в її межах за цим принципом виділення різновікових областей практично неможливе. В зв’язку з цим намічено три основні підходи до районування акваторій: традиційний історико-геологічний, морфоструктурний і за типом земної кори. При тектонічному районуванні дна морів та океанів рекомендуються в якості найбільш масштабних структур (геоструктур) наступні: підводні окраїни континентів, перехідні зони, ложе океанів і серединно-океанічні хребти. Тобто слід розглядати найбільш великі геоморфологічні провінції океанічного дна як великі геоструктурні одиниці.

На основі історико-геологічного принципу тектонічного районування в межах континентів світу виділяють наступні типи геотектонічних областей (рис. 2.1).

Докембрійські епохи складчастості - епохи підвищеної тектоно-магматичної активності протягом докембрійських ер розвитку Землі, які охоплюють 85% тривалості всієї історії її геологічного розвитку. Вказані епохи складчастості неодноразово і потужно проявлялись у вигляді взаємопов’язаних процесів складчастих і насувних деформацій гірських порід, їх регіонального метаморфізму, аж до найбільш високого ступеня - гранітоутворення.

Порівняно  з фанерозойськими докембрійські епохи складчастості розділені більш значними інтервалами часу і мають велику тривалість, яка досягає багатьох десятків, а в ранньому докембрії - перших сотень мільйонів років. Серед докембрійських епох складчастості виділяють більш великі і відносно другорядні, які практично проявились на всіх континентах, із них найбільш ранні - в межах щитів давніх платформ.

Найбільш рання велика епоха докембрійського діастрофізму - саамська (3750-3500 млн. років), наступна -  кеноранська (2800-2600 млн. років), яка завершує архейську епоху в історії Землі.

Ранньопротерозойська ера закінчується карельською епохою діастрофізму (2000-1900 до 1700 млн. років), відомою в Північній Америці як гудзонівська, в Південній Америці - трансамазонська, в Західній Америці - ебурнейська, в Китаї - люйлянська тощо. Фундамент областей карельської фази складчастості сформувався в архейський і ранньопротерозойський період. Осадовий чохол залягає на кристалічному фундаменті з різким кутовим і стратиграфічним неузгодженням. Він представлений верхньопротерозойськими, палеозойськими, мезозойськими і кайнозойськими відкладами. Сюди відносяться Східноєвропейська, Сибірська, Індостанська, Китайська платформи Євроазіатського континенту, Африкано-Аравійська, Австралійська, Північноамериканська та Південноамериканська платформи.

З докембрійською складчастістю пов’язані родовища різноманітних корисних копалин. На щитах – це різноманітні руди, в межах осадового чохла – горючі корисні копалини – нафта, газ, вугілля.

Області байкальської складчастості утворились в еру тектогенезу в пізньому докембрії (1500-550 млн. років). Типовими районами розвитку геосинклінальних утворень є складчасті системи Єнісейського кряжу, Східних Саян та Байкальської гірськоскладчастої області, а також складчаста система Аделаїда в Австралії. Орогенні формації у вказаних районах різновікові і слабо диференційовані. Специфічними особливостями областей є тривалість формування, що відповідає практично всьому пізньому протерозою, переважно осадовий склад потужних накопичень відповідає неглибокому морю, евгеосинклінальні зони розвинуті слабо, а гранітоутворення обмежене.

Байкаліди утворюють давні ядра багатьох палеозойських складчастих систем: Уралу, Таймиру, Центрального Казахстану, Північного Тянь-Шаню, значні простори фундаменту Західносибірської плити. Присутність давніх масивів байкальської складчастості, в тій або іншій мірі регенерованих альпійськими тектонічними рухами, встановлено на Кавказі, в Афганістані, Ірані і Турції. Одновікові з байкалідами структури широко розвинуті на всіх континентах.

На багатьох платформах у зв’язку з окремими фазами байкальської складчастості формувалися авлакогени, які заповнювались потужними осадовими та осадово-вулканогенними відкладами, пов’язаними з плитними комплексами. Сюди слід віднести Тімано-Печорську область, яка прилягає до Східноєвропейської платформи, та Патагонську платформу Південноамериканського континенту. Байкальська складчастість визначила розміщення головних структурних елементів Землі протягом всієї її наступної історії геологічного розвитку.

Фундамент областей байкальської складчастості складається із архейських і протерозойських комплексів, а осадовий чохол - із палеозойських, мезозойських і кайнозойських відкладів. З байкальською складчастістю пов’язаний масовий розвиток родовищ мідистих пісковиків, гідротермальних родовищ золота, міді, олова і вольфраму.

Області каледонської складчастості. Каледонська складчастість являє собою еру тектогенезу, що проявився у сукупності геологічних процесів у вигляді інтенсивної складчастості, гороутворення та гранітоїдного магматизму в кінці раннього -  на початку середнього палеозою (500-400 млн. років).

Каледонська складчастість завершила розвиток геосинклінальних систем, які існували з кінця протерозою - початку палеозою, і привела до виникнення складчастих гірських систем - каледонід. Класичні каледоніди - каледонські структури Британських островів і Скандінавії, Північної і Східної Гренландії. Типові каледоніди розвинуті в Центральному Казахстані, Північному Тянь-Шані, Саянах, Південно-Східному Китаї, у Північній Америці.

Найбільш характерними ознаками для каледонід слід вважати неузгодження в основі силуру або девону та накопиченя потужних червонуватих товщ континентальних відкладів моласової формації.

Фундамент каледонід в основному складений архейськими, протерозойськими і нижньопалеозойськими відкладами. Осадовий чохол утворюють відклади верхнього палеозою, мезозю і кайнозою, товщі яких неузгоджено перекривають сильно дислоковані і метаморфізовані більш давні комплекси.

З каледонським тектоногенезом пов’язані родовища руд заліза, титану, золота і частково молібдену. В серпантизованих масивах перидотитів і габро відомі родовища азбесту, тальку і дрібні рудопрояви хрому, платини, титаномагнетитів, нікелю та самородної міді. З інтрузіями гранітів пов’язані родовища залізних руд, золота, пегматитів, альбітів, грейзенів і кварцових жил з вольфрамітом і молібденітом.

Області герцинської складчастості та епігерцинські плити. Області герцинської складчастості утворились в еру тектогенезу (кінець девону - початок тріасу), яка проявилась в палеозойських геосинкліналях. Завершилась вона виникненням складчастих гірських систем - герцинід. Геосинклінальні системи, що зазнали герцинської складчастості, виникли в ранньому - на початку середнього палеозою в основному на більш давній, байкальській, основі і були виповнені потужними товщами морських осадових і вулканічних гірських порід.

Головна епоха герцинської складчастості (кінець раннього-початок середнього карбону) відіграла основну роль у створенні складчастої структури європейських герцинід і перетворенні палеозойських геосинкліналей у складчасті гірські споруди. Із середини ранньої або пізньої пермі на більшій частині областей Центральної і Західної Європи встановився платформовий режим, а в Східній Європі, на Уралі і в Донецькому кряжі тільки розпочинались процеси складчастості і гороутвореня.

В межах названих областей фундамент складають сильно дислоковані і метаморфізовані породи архею, протерозою і палеозою. Осадовий чохол складається із мезозойських і кайнозойських відкладів, які залягають горизонтально. Виділяються наступні області герцинської складчастості: на Євроазіатському континенті – Урало-Монгольський складчастий пояс, включаючи Таймирську, Східноказахстанську і Алтайську області; в Африці – це складчаста зона Капід та Великого Атласу; в Австралії – східна частина континенту – Тасманський геосинклінальний пояс; Апалачсько-Уачітська скдачаста зона  - в Північній Америці та незначна територія в Південній Америці. Молоді платформи представлені епігерцинськими: Скіфською, Туранською, Західносибірською, Західноєвропейською і Дунбейською плитами в Євразії; Східноавстралійською плитою – в Австралії; Арктичною та Атлантичною плитами – в Північній Америці.

Гранітоутворення в орогенний період герцинського циклу сприяло утворенню родовищ свинцю, цинку, міді, олова, вольфраму, золота, срібла, урану в Європі, Азії, Східній Австралії. З передовими і міжгірськими прогинами герцинід пов’язані величезні родовища кам’яного вугілля в Донбасі, Кузнецькому басейнах, в Руському, Верхньосілезькому, Апалацькому та інших вугільних басейнах, а також кам’яної і калійної солей в Передуральському прогині. В межах епігерцинських плит зосереджені основні нафтові і газові родовища.

Області мезозойської складчастості утворились в результаті епохи тектоно-магматичної активності, що проявилась протягом мезозойської ери. Мезозойській епосі складчастості належить суттєва роль у формуванні сучасної структури континентів. Створені нею складчасті споруди на більшій частині своєї площі зберігають завдяки новітнім підняттям гірський рельєф. Найбільш рання із великих епох складчастості мезозою проявилась в кінці тріасу - на початку юри і відома на заході Євразії під назвою ранньокімерійської, а на сході - індосінійської.

Наступна важлива епоха складчастості припадає на кінець юри - початок крейди. Її називають на заході Євразії пізньокімерійською, а на сході - колимською. Основною зоною її проявлення було Тихоокеанське складчасте кільце, де деформації цього віку сформували складчасту структуру Верхояно-Чукотської області, значну частину Японських островів і Нової Зеландії.

Третя велика епоха мезозойської складчастості припадає на середину крейди. В Альпах і Карпатах вона була виділена як австрійська. Її прояви відомі по всьому Альпійсько-Гімалайському поясу, хоча вони ніде не завершили геосинклінального розвитку.

Нове посилення тектонічної активності настало в сеноні, зокрема в Альпійсько-Гімалайському поясі - в самих Альпах, на Балканах, в Анатолії, на Малому Кавказі і досягло своєї комбінації в кінці крейди - початку палеогену, в ларамійську епоху. По всьому Тихоокеанському рухомому поясу складчасті деформації супроводжувались потужним гранітоїдним магматизмом. Мезозойське гранітоутворення захопило також деякі райони за межами Тихоокеанського кільця, особливо у східній Азії (Алданський щит, Забайкалля, Східна Монголія, Східний Китай).

Фундамент областей складається із дислокованих і метаморфізованих порід архею, протерозою, палеозою і мезозою. До складу осадового чохла входять полого залягаючі відклади кайнозою. До мезозоїдів відносяться Верхояно-Колимська, Далекосхідна і Індо-Китайська області, що знаходяться в межах Євроазіатського континенту; складчаста зона Кордильєр – в Північній Америці.

Серед корисних копалин мезозоїд найбільшого розвитку набули руди кольорових, рідкісних і благородних металів.

Області кайнозойської (альпійської) складчастості. Альпійська складчастість являє собою еру тектогенезу, яка проявилась в кінці крейди і переважно в кайнозої в межах геосинклінальних областей, що розвивались в мезозої і ранньому палеогені. Завершилась вона виникненням молодих гірських споруд - альпід. Одним із районів типового проявлення альпійської складчастості є Альпи.

Альпійська складчастість складалась із декількох фаз, проявлення яких не розповсюджувалось на всю область складчастості. Територія, охоплена альпійською складчастістю, зберігає високу тектонічну активність і в сучасну епоху, що проявляється в інтенсивно розчленованому рельєфі, високій сейсмічності і проявленні в багатьох місцях вулканізму.

З альпійською складчастістю пов’язаний розвиток різноманітних плутоногенних і вулканогенних гідротермальних родовищ міді, цинку, свинцю, золота, вольфраму, олова, молібдену і особливо сурми та ртуті.

В областях альпійської складчастості ще не встановлено різкого розділу між фундаментом та осадовим чохлом, оскільки складкоутворення тут ще не закінчилось. Сюди відносяться Карпати, Гірський Крим, Кавказ, Копетдаг, Памір, Гімалаї, Піренеї, Альпи, Апенніни, Динариди, Балкани (Альпійсько-Гімалайський або Середземноморський пояс), Малий Атлас в Африці, евгеосинклінальна зона Кордильєр, Анди, а також Коряксько-Камчатська область, Японія, о. Сахалін, Південно-західна та Південна Азія (Тихоокеанський пояс).

                                                                                    . . . . .

+ + +   1             2              3             4             5              6   . . . . .  7

 

Рисунок 2.1 – Схема тектонічного районування світу

Області: 1 – докембрійської епохи складчастості (платформи: 1 – Східноєвропейська, 2 – Сибірська, 3 – Африканська; 4 – Аравійська плита; платформи: 5 – Індостанська, 6 – Китайська, 7 – Австралійська, 8 – Північноамериканська, 9 – Південноамериканська); 2 – байкальської епохи складчастості (10 – Тімано-Печорська плита; гірськоскладчасті області: 11 – Байкальська, 12 – Східносаянська і Єнісейський кряж, 14 – Східноавстралійський масив; 15 – Патагонська платформа); 3 – каледонської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 16 – Центральний Казахстан, 17 – Північний Тянь-Шань, 18 – Саянська, 19 – Селенгіно-Яблонева, 20 – о. Північна Земля, 21 – Скандинавсько-Англійський пояс, 22 –  Байшаню і Алашаню, 23 – Апалацько-Уачітська зона); 4 – герцинської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 13 – Великий Атлас, 24 – Уральська і Таймирська, 25 – Східний Казахстан і Алтай, 26 – Капіди, 27 – Монголії, Південного Тянь-Шаню та Китаю, 28 – Східноавстралійська, 29 – Апалацько-Уачітська, 30 – герциніди Південної Америки); 5 – епігерцинські плити (31 – Скіфська, 32 – Туранська, 33 – Західносибірська, 34 – Західноєвропейська, 35 – Дунбейська, 36 – Східноавстралійська, 37 – Арктична, 38 – Атлантична); 6 – мезозойської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 39 – Верхояно-Колимська, 40 – Далекосхідна, 41 – Індо-Китайська, 42 – Кордильєри); 7 – альпійської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 43 – Коряксько-Камчатська, 44 – о. Сахалін, 45 – Японія, 46 – Південна Азія, 47 – Східна Азія, 48 – Крим, 49 – Кавказ, 50 – Памір, 51 – Піренеї, 52 – Альпи, 53 – Апенніни, 54 – Динариди, 55 – Карпати, 56 – Балкани, 57 – Малий Атлас, 58 – евгеосинклінальна зона Кордильєр, 59 – Анди)

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Які методи вивчення регіональної структури територій ви знаєте?
  2.  Що розуміється під тектонічним районуванням?
  3.  Поясніть суть принципу районування за віком завершальної складчастості.
  4.  Які структури виділяють в континентальній літосфері?
  5.  Як проводиться тектонічне районування дна океанів?

6. Назвіть основні історико-геологічні області світу.

ЛЕКЦІЯ 3

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ ДОКЕМБРІЙСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

Області докембрійської складчастості являють собою древні докембрійські платформи, які займають значну частину території суші. До таких областей відносяться: Східноєвропейська, Сибірська, Індостанська і Китайська платформи Євразії, Африканська платформа з Аравійською плитою (Африкано-Аравійська платформа), Австралійська, Північноамериканська та Південноамериканська платформи.

Східноєвропейська платформа

Східноєвропейська, Руська платформа, Європейська платформа, — один з найбільших, відносно стійких ділянок континентальної земної кори, що  відноситься до  числа древніх (дорифейских)  платформ.  Займає вона значну частину Східної і Північної Європи і простягається від Скандинавських гір до Уралу і від Баренцового до Чорного та Каспійського морів. Межа платформи на північному сході та півночі проходить уздовж Тіманського кряжу і по узбережжю Кольського п-ова, а на південному заході — по лінії, що перетинає Середньоєвропейську рівнину біля Варшави і йде потім на північний захід через Балтійське море і південну частину п-ова Ютландія.

Геологічна будова.

У будові Східноєвропейської платформи виділяються древній дорифейський (в основному карельський, більше  1600  млн.  років)  складчастий кристалічний фундамент і осадовий (епікарельський) чохол. Фундамент Східноєвропейської платформи складають зім'яті у складки, сильно метаморфізовані осадові і магматичні породи, на значних площах перетворені в гнейси і кристалічні сланці. Виділяються площі, у межах яких ці породи мають дуже древній - архейський вік — старше 2500 млн. років (масиви Кольський, Біломорський, Курський, Бугсько-Подільський, Придніпровський та ін.). Між ними розташовані карельські складчасті системи, складені породами нижньопротерозойського віку (2600—1600 млн. років). У Фінляндії і Швеції їм відповідають свекофенські складчасті системи. Ранньодокембрійські утворення в межах південно-західної Швеції, південної Норвегії, а також Данії і Польщі піддалися глибокій переробці в готську (близько 1350 млн. років) і дальсландську (1000 млн. років) епохи. Фундамент виступає на денну поверхню тільки на північному заході (Балтійський щит) і південному заході (Український щит) платформи (рис. 3.1). На решті, більшій за розмірами, площі, яка має назву Руської плити,  фундамент покритий чохлом осадових відкладів.

У західній і центральній частині Руської плити, що лежить між Балтійським і Українським щитами, фундамент відносно піднятий і залягає неглибоко, місцями вище рівня океану, утворюючи  Білоруську  антеклізу  і Воронезьку антеклізу (рис. 3.2). Від Балтійського щита їх відокремлює Балтійська синекліза (що простягається від Риги в південно-західному напрямку), а від Українського — система грабеноподібних  западин  Прип’ятсько-Дніпровсько-Донецького  авлакогену, що  закінчується на сході Донецькою складчастою спорудою. До південного заходу від Білоруської антеклізи і на захід від Українського щита, уздовж південно-західної межі платформи, простягається Вислянсько-Дністровська зона   окраїнних   (перикратонних) опускань.

Рисунок 3.1 - Схема регіональної тектоніки Східноєвропейської платформи

1-щити; границі: 2-регіональних піднять, 3-синекліз; 4-передові прогини (а-Передуральський, б-Переддонецький, в-Передкарпатський); 5-південна границя платформи; 6-Урал.

Східна частина Руської плити характеризується більш глибоким заляганням фундаменту і наявністю потужного осадового чохла. Тут виділяються дві синеклізиМосковська, що простягається на північний схід майже до Тіману, і обмежена розломами Прикаспійська (на південному сході). Їх розділяє складно побудована Волго-Уральська антекліза. Її фундамент розчленований на виступи (Токмовський, Татарський та ін.), розділені грабенами-авлакогенами (Казансько-Сергіївський, Верхньокамський). Зі сходу Волго-Уральська антекліза обрамлена окраїнною  глибокою  Камсько-Уфимською депресією. Між Волго-Уральською і Воронезькою антеклізами простягається глибокий Пачелмський рифейський авлакоген, що зливається на півночі з Московською  синеклізою.  У  межах останньої на глибині виявлена ціла система рифейських грабеноподібних западин, що мають північно-східне  і північно-західне простягання. Найбільші з них — Середньоруський і Московський авлакогени. Тут фундамент Руської плити занурений на глибину 3—5 км, а в Прикаспійській  западині  фундамент має найбільш глибоке залягання (понад 20 км) .

Рисунок 3.2 – Схематичний геологічний профіль через центральну частину Східноєвропейської платформи

У складі осадового чохла Східноєвропейської платформи беруть участь відклади від верхнього протерозою (рифею) до антропогену. Найдревніші породи чохла (нижній і середній рифей) представлені ущільненими глинами та кварцитами і присутні в окраїнних депресіях, а також на території Фінляндії, Швеції, у Карелії й інших районах. У більшості глибоких западин і авлакогенів осадові товщі починаються середньо- чи верхньорифейськими відкладами (глини,  пісковики,  базальтові  лави, туфи). Осадові товщі чохла порушені місцями пологими складками, куполоподібними (склепіння) і видовженими (вали) підняттями, а також скидами. У Прип’ятсько-Дніпровсько-Донецькому авлакогені розвинуті девонська і пермська, а в Прикаспійській западині — пермська соленосні товщі, що порушені чисельними соляними куполами.

Історія геологічного розвитку.

Східноєвропейська платформа зазнала тривалої і надзвичайно складної історії геологічного розвитку. Біломорська складчастість, яка проявилась в кінці архею, привела до закриття океанічних структур і до появи перших жорстких масивів, відомих як епіархейські ядра.

В середині раннього протерозою і в його кінці проявились ранньо- і пізньокарельські епохи складчастості, що привело до виникнення епікарельської платформи. Починаючи з кінця раннього протерозою на окремих блоках платформи почав формуватись осадовий чохол. В той же період платформа переживала авлакогенну стадію свого розвитку.

З пізнього венду розпочалась нова стадія розвитку платформи, яка одержала назву стадії синекліз. В палеозої платформа вступає у плитну стадію розвитку.

В мезозойську і кайнозойську ери платформа піддалась активному впливу Середземноморської геосинкліналі. Це проявилось у субширотній орієнтації молодих структур платформи і в направленні морських трансгресій і регресій.

У відповідності з основними етапами розвитку платформи у структурі її фундаменту і чохла виділяють два структурних яруси – нижній - фундамент, який складається із геосинклінального та орогенного підярусів, та верхній структурний ярус, який також складається із двох підярусів: авлакогенного (доплитного) і плитного.

Корисні копалини.

З породами фундаменту пов'язані залізні руди (Криворізький залізорудний басейн, Курська магнітна аномалія, Костомукша в Карелії; Кируна у Швеції та ін.), руди нікелю, міді, титану, слюди, пегматити, поклади апатиту (Хібінське родовище) та ін. Осадовий чохол містить поклади природного газу і нафти (Волго-Уральська нафтогазоносна провінція,  Прип'ятська  і  Дніпровсько-Донецька западини, Прикаспійська синекліза), родовища кам'яних і калійних солей (Верхньокамський соленосний басейн,  Прип’ятський калієносний басейн та  ін.), викопного вугілля (Львівсько-Волинський вугільний басейн, Донецький вугільний басейн,  Підмосковний вугільний басейн), фосфоритів (Егор’ївське родовище,    Вятсько-Камське родовище), бокситів, родовища будівельної сировини (вапняки, доломіти, глини та ін.), а також поклади прісних і мінеральних вод.

Сибірська платформа

Сибірська платформа — одна з великих, відносно стійких ділянок континентальної земної кори, що відносяться до числа древніх (дорифейских) платформ. Вона займає середню частину Північної Азії. Сибірська платформа обмежена зонами глибинних розломів — крайовими швами, добре вираженими гравітаційними ступінями, і має полігональні обриси. Сучасні межі платформи оформилися в мезозої і кайнозої і добре виражені в рельєфі. Західна границя платформи збігається з долиною р. Єнісей, північна — з південною окраїною гір Бирранга, східна — з низов’ями р. Лена (Приверхоянський  крайовий  прогин),  південно-східна — з південним краєм хребта Джугджур. На півдні границя проходить уздовж розломів по південній окраїні Станового і Яблоневого хребтів, потім, огинаючи з півночі по складній системі розломів Забайкалля і Прибайкалля, спускається до південного краю оз. Байкал. Південно-західна границя  платформи  простягається уздовж Головного Східносаянського розлому.

Рисунок 3.3 – Схема структурних елементів Сибірської платформи

1 – пізньоюрсько-ранньокрейдовий прогин мезозоїд, 2 – юрсько-крейдові синеклізи і накладені западини, 3 – ділянки з траповим вулканізмом, 4 – середньо-пізньопалеозойські прогини, 5 – виступи кристалічного фундаменту, 6 – умовні контури піднять і прогинів, 7 – грабени і горсти, 8 – астроблеми, 9 – складчасте обрамлення платформи, 10 – розломи.

Структурні елементи: 1 – Анабарський щит, 2 – Алданський щит, 3 – Тунгуська синекліза, 4 – Вілюйська синекліза, 5 – Ангаро-Ленський прогин, 6 – Іркутський прогин, 7 – Канська западина, 8 – Хатанзький прогин

Геологічна будова.

На платформі виділяється ранньодокембрійський, в основному архейський, фундамент і платформний чохол (рифей-антропоген). Серед основних структурних елементів платформи виділяються: Алданський щит і Лено-Єнісейська плита, у межах якої фундамент виходить на поверхню на Анабарському масиві, Оленекському і Шарижал-Гайському підняттях. Західну частину плити займає Тунгуська, а східну— Вілюйська синеклізи. На півдні знаходиться Ангаро-Ленський прогин, відділений від Нюйської западини Пеледуйським підняттям (рис. 3.3).

Фундамент платформи різко розчленований і складений сильно метаморфізованими  архейськими  породами, які у західній частині мають широтне, а в східній — північно-північно-західне простягання. Слабше метаморфізовані товщі нижнього протерозою (удоканська серія) збереглися в окремих западинах та грабенах. Вони залягають полого і є утвореннями протоплатформового чохла.

Осадовий чохол платформи починає формуватися з рифейского часу й у його складі виділяється 7 комплексів.  

Рифейський  комплекс представлений  карбонатно-теригенними, червоно-строкатоколірними породами товщиною 4000—5000 м, що виповнюють авлакогени і пологі западини.

Вендсько-кембрійський  комплекс складний мілководними теригенними і теригенно-карбонатними відкладами, а в Ангаро-Ленському прогині — і соленосними (нижній — середній кембрій) товщами, 3000 м.

Ордовицько-силурійський комплекс представлений строкатоколірними теригенними породами, а також вапняками і доломітами, 1000—1500 м.

Девонсько-нижньокам’яновугільний комплекс розповсюджений обмежено. На півдні девон представлений континентальними червоноколірними товщами з трапами, на півночі — строкатоколірними карбонатно-теригенними відкладами; у Вілюйській синеклізі — потужною траповою товщею  і  соленосними  відкладами, 5000—6000 м.  

Середньокам’яновугільний — середньотріасовий комплекс розвинутий у Тунгуській синеклізі і представлений вугленосною товщею середнього карбону — пермі товщиною до 1000 м і тріасовою вулканогенною товщею (3000—4000 м), що підрозділяється на нижню — туфову і верхню — лавову частини (недиференційовані толеїтові базальти); усі відклади прорвані дайками, штоками і сілами базальтів; у девоні, тріасі і крейді на північному сході платформи утворюються  кімберлітові  трубки вибуху.   

Верхньотріасово — крейдовий комплекс складний континентальними і рідше морськими піщано-глинистими вугленосними відкладами, 4500 м, розповсюдженими лише на окраїнах платформи.

Кайнозойський комплекс розвинутий локально і представлений континентальними відкладами, корами вивітрювання і льодовиковими утвореннями. На Анабарському масиві відома палеогенова Попігайська астроблема.

Історія геологічного розвитку.

Геосинклінальний етап розвитку платформи розпочався у верхньому археї. Він ознаменувався закриттям океанічних структур. В кінці архею тут активно проявилась біломорська складчастість, яка привела до утворення перших стійких епіархейських ядер в тілі геосинкліналі. Починаючи з пізнього протерозою повсюдно на платформі формувались осади чохла, заповнюючи авлакогени. Платформа вступила в авлакогенну (доплитну) стадію розвитку.

У венді на платформі під рифейськими авлакогенами закладаються синеклізи (стадія синекліз), а в палеозої розпочинається плитна стадія, яка розпалась на ряд етапів із своїми особливостями тектонічних рухів - ранньо- і пізньопалеозойський, мезозойський і кайнозойський.

Ранньопалеозойський (каледонський) етап відзначився інтенсивним опусканням фундаменту і трансгресією моря. В ордовику море поступово стало відступати на північний захід, а в кінці силуру більша частина території зазнала впливу вертикальних рухів каледонського етапу тектогенезу.

В пізньому палеозої (герцинський етап) платформа зазнала прогинання, особливо на північній окраїні. В цей період особливо інтенсивно формувалась Тунгуська синекліза.

На початку мезозою (тріас) на платформі по глибинних розломах проходив вплив трапів в ефузивній та інтрузивній формах. Трапи надали ще більшої стійкості платформі.

В кайнозої на платформі переважають висхідні форми вертикальних рухів. В палеогені вся платформа перетворилась на сушу і тільки на півночі встановлено морські відклади. В неогені в районі Байкалу відновилось активне опускання, що привело до утворення величезних грабеноподібних западин.

В четвертинний період більша частина території платформи піддалась зледенінню. Зараз платформа є стійким блоком земної кори за винятком Байкальської складчастої області, де проходить сучасне рифтоутворення.

Сибірська платформа характеризується інтенсивним магматизмом, що проявлявся у ранньому  протерозої,  рифеї — ранньому кембрії, середньому палеозої, верхньому палеозої — тріасі  й  у  пізньому  мезозої. Траповий магматизм абсолютно переважає по об’єму (більше 1 млн. км3).

Корисні копалини.

Сибірська платформа багата корисними копалинами. Великі родовища залізних руд знаходяться на Алданському щиті, в Ангаро-Илімському залізорудному басейні. Мідно-нікелеві сульфідні родовища пов'язані з трапами в Норильському рудному районі, а мідисті пісковики розвинуті в удоканській серії на Алданському щиті. Алмази приурочені до кімберлітових трубок. Нафта і газ відкриті в межах Вілюйської синеклізи, Ангаро-Ленського прогину і Непсько-Ботуобської антеклізи. На Сибірській платформі відомі великі  поклади  вугілля  (Ленський вугільний басейн, Тунгуський вугільний басейн,  Іркутський вугільний басейн, Кансько-Ачинський вугільний басейн, Південноякутський вугільний басейн), родовища кам'яної і калійної солей, гіпсу, фосфоритів. Руди марганцю і золота (Алданський і Анабарський масиви), графіту, слюди (флогопіту), флюориту й інших корисних копалин.

Африкано-Аравійська платформа

Африканська докембрійська платформа – найбільша платформа, яка займає площу майже цілого континенту. Північна її межа проходить між Атласькими горами та Середземним морем. На заході платформа опускається під води Атлантичного океану. Східна границя проходить вздовж берега Індійського океану і охоплює о. Мадагаскар. На крайньому півдні платформа межує із герцинідами Капід.

До недавнього геологічного часу (кінець крейди — олігоцен) Африканська    (Африкано-Аравійська) платформа включала також Аравійський п-ів і о. Мадагаскар, відділені на сучасному етапі від основної частини платформи рифтовими  зонами  Суецької  затоки, Червоного моря, Аденської затоки на північному сході і Мозамбіцької протоки на сході. Припускають, що в ранньомезозойський і палеозойський час Африкано-Аравійська  платформа  складала  частину суперконтиненту Гондвана.

Геологічна будова.

Фундамент платформи складений метаморфічними і кристалічними породами докембрію, на яких залягають конгломерати, пісковики і строкаті глини, що являють собою проміжний комплекс між фундаментом і осадовим чохлом та розповсюджені місцями в захоронених грабенах.

Осадовий чохол західної частини платформи складений морськими, в основному уламковими, породами палеозою товщиною 6 тис.м та морськими, лагунними і континентальними теригенно-карбонатними відкладами мезозою товщиною до 3-4 тис. м. У східному і північному напрямках повнота розрізу зростає. Мезо-кайнозойські відклади характерні для западин узбережжя Західної Африки. У розрізі всіх западин виділяється регіональна соленосна товща апту лагунно-морського походження, представлена кам'яною і калійною солями з пропластками глин і мергелів.

Африканська древня платформа за своїм характером близька до рухливих древніх платформ типу Китайської. Уся її величезна територія являє собою чергування щитів і кристалічних масивів із внутріплатформовими й окраїнними западинами. У північній частині континенту щити і масиви розбиті чисельними розломами в основному субмеридіонального напрямку. Западини характеризуються різною будовою, глибиною і часом закладання. Серед них зустрічаються симетричні глибокі синеклізи величезних розмірів і вузькі грабени, пов'язані з формуванням докембрійських складчастих поясів. Величезна кількість великих розломів розташовується по окраїнах западин і розбиває їхні центральні частини на окремі блоки, а Східноафриканська рифтова система розсікає весь материк, ідучи за його межі.

На території Африканської платформи можна виділити наступні основні структурні елементи: північний, західний і східний схили платформи, внутрішню частину платформи і Східноафриканську зону розломів (рис. 3.4).

Північний схил платформи (Сахаро-Лівійська плита) розташовується між Атласькими горами і Середземним морем на півночі та смугою кристалічних масивів і щитів на півдні (Регібатський, Туарегський, Теббу, Арабо-Нубійський). Фундамент північного схилу розчленований на великі брили і блоки, що в осадовому чохлі відбиті підняттями.

На заході виділяється велика Сахарська синекліза, обмежена на півночі Великим Атласом. На схід знаходяться западина Сірта, що відкривається в Середземне море, і западини Північноєгипетська і дельти Нілу.

        

            + + +     1                      2

Рисунок 3.4 – Тектонічна схема Африканської платформи

1 – кристалічні щити і масиви, 2 – осадовий чохол платформи

Західний схил платформи східчасто опускається нижче рівня Атлантичного океану. Він ускладнений чисельними периокеанічними западинами, що відкриваються в бік океану. Самими північними є Ааюнська і Сенегальська западини. Південніше, спочатку в широтному, а потім у меридіональному напрямку простягаються западини Гвінейської затоки, що представляють собою північні і східні частини єдиної великої тектонічної депресії, розташованої в акваторії Гвінейської затоки.

Східний схил платформи теж ускладнений групою западин, що простягаються з північного сходу на південний захід уздовж берега Індійського океану. До них треба віднести і Морондавську западину на західному узбережжі о. Мадагаскар, що є уламком Африканської платформи.

Для внутрішньої частини платформи, в основному до півдня від лінії, що з'єднує Гвінейську і Аденську затоки (так званої лінії Камеруну), характерні значні виходи кристалічних порід фундаменту.

Зона Великих Східноафриканських розломів прослідковується в східній частині Африки і включає на північному сході грабени Аденської затоки і Червоного моря, продовжуючись в Азію, в область Мертвого моря, долини р. Йордан і Левантійського глибового поясу. Розломи розбивають великі склепінні підняття, утворюючи гігантські грабени, заповнені відкладами кайнозойського, а на півдні - і мезозойського віку (Суецька западина).

Історія геологічного розвитку.

До кам'яновугільного періоду Африканська платформа, за винятком декількох районів, була досить одноманітною в структурному відношенні. Центральна Сахара являла собою пониження зі слабким нахилом до півночі і з відносно невеликим зануренням (у середньому 2000-2500 м палеозойських відкладів).

У пізньому намюрі відзначаються повсюдні епейрогенічні рухи на Західноафриканському кратоні, що займає підняте положення, у той час як Центральна Сахара залишається зануреною нижче рівня моря. У кінці палеозою Північна Сахара уперше випробує підняття. У мезозої  обстановка  міняється:  деякі структури зникають, деякі стабілізуються,  і  за  рахунок  їх зруйнованого рельєфу живиться  уламковим матеріалом прогин Сахарського Атласу, що формується. Одночасно на північному сході намічається западина.

Починаючи з еоцену Африканська платформа, нарешті, здобуває характер твердої і відносно гомогенної структури, північний край якої випробовує дуже слабке підняття.

Магматизм Африканської платформи, пов'язаний з ебурнейським циклом, виявлений тільки в районі Регібатського щита. Формування платформових серій у ранньому палеозої супроводжувалося окремими виливами основних лав; головні виливи відбулися між пермю і юрою. Ці потоки базальтів захопили, імовірно, велику частину Африканської платформи. Усе вказує на те, що в цю епоху відбувається розтягання, пов'язане з глибинними процесами в мантії і, ймовірно, одночасне з першими фазами розколювання Африкано-Американського материка. Варто згадати про інші фази магматизму, цього разу кислого, третинного і четвертинного віку, який за часом відповідає формуванню щита Туарег.

Корисні копалини.

З породами архейського віку у Західній, Центральній і Південній Африці пов’язані родовища золотих, хромових, нікелевих, платинових руд, а також азбесту. Осадові родовища залізних руд відомі в Алжирі, Єгипті. Найважливіші родовища мідних руд розташовані в мідоносному поясі Центральної Африки (Заїр, Замбія). Родовища нафти і газу зосереджені у Сахаро-Середземноморському басейні, Алжиро-Лівійському басейні і басейні Суецької затоки. Родовища вугілля відомі у південно-східній частині Африки (Мозамбік, Зімбабве, о. Мадагаскар).

Аравійська плита

Територіально Аравійська плита відповідає в основному території Південно-Західного Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Катару, Бахрейну, Абу-Дабі, Оману, Дибаю і Маскату.

Геологічна будова. 

Розріз відрізняється стійким і спокійним характером осадонагромадження в мілководно-морських і прісноводних умовах.

Аравійська  плита  обрамляє з північного сходу Арабо-Нубійский кристалічний щит Африканської платформи, складений нерозчленованими дорифейськими утвореннями і байкалідами, перекритими моноклінально залягаючими відкладами палеозою, мезозою і частково кайнозою. Плита східчасто занурюється на північ і північний схід до центральної частини Месопотамського передового прогину. У її межах виділяються: внутрішня гомокліналь, де кристалічний фундамент, перекритий відкладами палеозою і мезозою, залягає неглибоко (до 2000—3000 м), і перикратонний прогин, що характеризується великою тектонічною розчленованістю і зростанням потужності палеозой-мезо-кайнозойського чохла до 5000—9000 м.  

У південній частині перикратонного прогину, що прилягає до Перської затоки, геофізичною розвідкою і бурінням виявлені наступні великі структурні елементи (з півночі на південь): Басра-Кувейтська западина, структурна тераса Хаза, Катарське склепінне підняття і синекліза Руб-эль-Халі (рис. 3.5). Ці структурні елементи охоплюють також акваторію Перської затоки. Басра-Кувейтська западина і тераса Хаза ускладнені валоподібними підняттями субмеридіонального простягання, що прослідковуються на сотні і десятки кілометрів і майже не виражені в кайнозойських шарах.

+ + +      1                   2

Рисунок 3.5 – Схема тектонічної будови Аравійської плити

1 – вихід на поверхню кристалічного фундаменту, 2 – осадовий чохол плити

Синекліза Руб-эль-Халі займає всю південно-східну частину Аравійської плити і зі сходу межує по глибинному розлому зі складчастою спорудою Оману. Розмір її 1200 х 600 км. Продовженням її є Південна западина Перської затоки. Синекліза характеризується широким розвитком солянокупольної тектоніки.

Історія геологічного розвитку.

Історію тектонічного розвитку Аравійської плити можна розділити на два етапи. У перший етап, що охоплює тривалий проміжок часу від кембрію до палеогену включно, ця область випробувала типово платформовий розвиток.

У межах власне платформового етапу намічаються стадії, різні за характером тектонічного розвитку й набору формацій осадового чохла. У ранню стадію (кембрій-ранній девон) переважало нагромадження теригенних відкладів, що може свідчити про деяку нестійкість тектонічного режиму в умовах ще недостатньо твердої і консолідованої платформи. Середня стадія (кінець девону-середина крейди) відрізнялася переважним нагромадженням мілководних карбонатних відкладів епіконтинентальних морів, що охоплюють велику частину плити.  Такий характер осадонаконагромадження пов'язаний з відносною стабілізацією платформового режиму. Пізня стадія почалася в маастрихті й охопила палеоген. У крайових частинах плити в цей  час виникли значні прогини, у яких  йшло нагромадження крейдоподібних вапняків. У наступний етап (частково олігоцен і  неоген-четвертинний  час) мало місце різке посилення тектонічної активності, що привело до утворення на значній частині території епіплатформових орогенних зон, що включають гори на східному узбережжі Середземного моря і Пальміриди.

З активізацією тектонічних рухів  був пов'язаний розвиток вулканічних процесів, у результаті яких виникли великі базальтові плато, увінчані конусами четвертинних вулканів. Найбільш інтенсивними є новітні рухи в зонах, що відрізнялися підвищеною мобільністю і протягом попереднього,  власне платформового етапу розвитку.

Уздовж великого тектонічного шва древнього закладання і флексур у мезозої і палеозої сформувалася Західноаравійська рифтова система у вигляді ланцюжка глибоких рифтових западин, сполучених з підняттями.

Корисні копалини.

З породами Арабо-Нубійського щита пов’язані родовища мідних руд. В межах осадового чохла Аравійської плити зосереджені родовища нафти та газу. По території Аравійської плити та Африканської платформи проходить Аравійсько-Африканська фосфоритоносна провінція.

Індостанська платформа

В географічному відношенні Індостанська платформа відповідає півострову Індостан з о. Цейлон.

Геологічна будова.

Більша частина Індостанської платформи являє собою древній щит, в межах якого на поверхню виходять докембрійські комплекси кристалічного фундаменту. У складі фундаменту виділяються найдревніші (більше 3 млрд.років) глибокометаморфізовані утворення додарварського комплексу (гранітогнейси, грануліти), осадово-вулканогенні товщі верхньоархейського дарварського комплексу, які складають вузькі синклінальні структури зеленокам’яних і сланцевих поясів, і глинисто-карбонатно-теригенні відклади нижньопротерозойського комплексу, які розповсюджені у складчастих поясах.

На породах фундаменту залягають осадові і вулканічні породи платформового чохла, які виповнюють окремі синеклізи і западини. У складі чохла головну роль відіграють верхньопротерозойські (рифейські) теригенні і карбонатні відклади. Фанерозойські відклади платформового чохла представлені континентальними покривно-льодовиковими, вугленосними і червоноколірно-піщаними товщами осадових порід гондванської серії (верхній карбон-нижня крейда), які зустрічаються в грабеноподібних прогинах – авлакогенах; прибережно-морськими відкладами юри, крейди, палеогену і неогену, розвинутими в перикратонних прогинах, і основними вулканогенними породами – трапами, які виповнюють обширну Деканську синеклізу (рис. 3.6).

Північно-західна частина платформи розбита Камбейським грабеном, що відкривається в Аравійське море. До півночі, заходу і сходу Індостанська платформа занурюється дуже поступово, і пологі її схили утворюють окраїнні западини, на які накладені платформові схили неогенових передових прогинів.

Асамська окраїнна западина виникла над виступом Індостанського щита.

Корисні копалини.

В архейських товщах фундаменту локалізуються крупні родовища руд заліза, марганцю, міді, золота, графіту. До протерозойських складчастих комплексів приурочені свинцево-цинкові, мідні, уранові і фосфоритові родовища. До відкладів гондванської серії приурочені крупні родовища вугілля, до товщ кайнозойських осадових порід – нафти і газу. Основні нафтогазоносні райони – Камбейський грабен і Асамська западина. Відомі алмазоносні кімберліти.

 

        + + +    1                      2

Рисунок 3.6 – Схема тектонічної будови Індостанської платформи

1 – кристалічний щит, 2 – осадовий чохол платформи

Китайська платформа

Східна частина Китаю зайнята древньою Китайською платформою. З півночі вона обмежена смугою байкальської складчастості, із заходу — епіплатформовою орогенічною областю Центральної Азії. З південного заходу і півдня Китайська платформа оточена областю ранньомезозойської складчастості Північного Тібету і Північного Індокитаю.

Геологічна будова.

У складі платформи виділяється три мегаблока: Китайсько-Корейський, Південнокитайський і Таримський. Їх ранньодокембрійський кристалічний фундамент складний різними метаморфічними породами  (гнейси,  граніто-гнейси, мигматити, метаморфічні сланці, кварцити та ін.) і виходить на денну поверхню у межах Сино-Корейського щита та ряду масивів. До складу фундаменту Таримського і Південнокитайського мегаблоків входять і пізньодокембрійські метаморфічні утворення.

Осадовий чохол платформи складений палеозойськими мілководними карбонатними породами і потужними континентальними червоноколірними утвореннями мезо-кайнозойського віку. Загальна товщина осадового чохла досягає 6000—15000 м; у його складі основна роль належить мезозойським відкладам.

Відмінною рисою рухливої Китайської платформи є слабка консолідація і сильна розчленованість фундаменту і виникнення в платформовому чохлі уздовж великих розломів лінійних складчастих і глибово-складчастих прирозломних зон. Ці структури, названі яньшаньськими, представляють своєрідну рису тектоніки Китаю. Формування їх починалося в мезозої й особливо інтенсивно відбувалося наприкінці юри і крейдового періоду, коли Китайська платформа випробувала сильне роздроблення під час складчастості мезозойських систем Тихоокеанського поясу й Індокитаю.

За ступінню тектонічної активності Китайська платформа поділяється на дві частини поясом герцинської складчастості Циньлинь, що відходить від Куньлуня.

Північна частина — Північнокитайська платформа, відносно менш рухлива, південна частина — сильно активізована Південнокитайська платформа з більш повним і потужнім осадовим чохлом і більш різко вираженими яньшаньськими дислокаціями, що супроводжувалися вулканізмом.

У межах Північнокитайської платформи виділяються дві великі синеклізи — Ордоська і Північнокитайська. Усі синеклізи Китайської платформи, як північної, так і південної її частин, характеризуються кутуватими обрисами й обмежені звичайно великими розломами.

На Південнокитайській платформі виділяються Сичуанська і південніше Гуанси-Гуйчжоуська синеклізи (рис. 3.7).

Історія геологічного розвитку.

У мезозойський і кайнозойський час на всій території Китаю інтенсивно проявлялися тектонічні рухи, в результаті яких були сформовані гірські споруди і міжгірські западини Східного Китаю, був зім'ятий платформний чохол, широко  проявився  магматизм (у т.ч. гранітоїдний), особливо в межах пізньомезозойського вулкано-плутонічного поясу південно-східного узбережжя країни. З цими структурами пов'язані родовища кам’яного вугілля, нафти, газу в неотектонічних западинах, руд вольфраму, олова, сурми, ртуті та ін.

Корисні копалини.

Із структурами фундаменту платформ пов’язані родовища залізистих кварцитів, золота, алмазів, слюди. З платформовим чохлом пов’язані родовища кам’яного і бурого вугілля (Сичуанський, Ордоський, Таримський кам’яновугільні басейни), нафти і газу (Північнокитайська западина, басейн Сичуань), руд міді, заліза (провінції Сичуань і Гуйчжоу) і поліметалів та інших корисних копалин.

            + + +       1                   2

Рисунок 3.7 – Схема тектонічної будови Китайської платформи

1 – вихід на денну поверхню кристалічного фундаменту, 2 – осадовий чохол платформи

Австралійська платформа

Австралія являє собою древню платформу, оточену на сході герцинською складчастою областю – Тасманською геосинкліналлю, або Тасманським поясом палеозойської складчастості.

Геологічна будова.

В західній частині платформи в межах двох крупних щитів (Їлгарн і Пілбара) і декількох розмежованих виступів (Голер, Масгрейв, Аранта) на поверхню виходить архейський кристалічний фундамент. До його складу входять древні граніто-гнейсові і гранулітові комплекси, вік яких оцінюється в 2700-3400 млн.років, а також менш метаморфізовані комплекси зеленокам’яних поясів (вік від 3300 до 2600 млн.років). Останні представлені основними і ультраосновними метавулканітами, які перешаровуються з метаосадовими породами – залізистими кварцитами, грауваками, кременистими породами. Фундамент східної частини платформи складений метаморфізованими вулканогенно-осадовими утвореннями нижнього протерозою.

На кристалічному фундаменті залягають осадові і вулканогенні комплекси чохла. В Західній Австралії найдревніші комплекси чохла відносяться до нижнього протерозою і представлені пісковиками, які перешаровуються з базальтами, залізисто-кременистими породами, доломітами і кислими ефузивами, які виповнюють западину Налагайн і авлакоген Ашбертон-Набберу. На півночі нижньопротерозойські теригенні комплекси чохла переходять в осадові формації міогеосинклінальних прогинів, які перекриваються теригенними формаціями і кислими вулканогенно-плутонічними комплексами. Верхньопротерозойські і палеозойські горизонти чохла представлені теригенними глинисто-карбонатними відкладами, які виконують синеклізи Карнарвон, Кенінг і прогини Амадієс, Мак-Артур та ін. В Південній Австралії аналогічні комплекси складають складчасту систему Аделаїда, витягнуту в меридіональному напрямку. Мезозойські і кайнозойські товщі платформового чохла представлені переважно піщано-глинистими, часто вугленосними відкладами; тільки в Пертському грабені на західній окраїні континенту відомі крім них морські відклади тріасового і крейдового віків.

У центральній і східній частинах Австралійської платформи розташовується велика мезо-кайнозойська синекліза Великого Артезіанського басейну. Вона частково накладається на молоду платформу і перекриває пермо-тріасовий передовий прогин Бодуэн-Сурат, заключений між каледонідами і герцинідами. Західна її частина накладена на  Східноавстралійську палеозойську синеклізу. У центральній частині платформи простягається в широтному напрямку глибокий внутріплатформовий грабен Амадієс. Уздовж західного і південного берегів континенту розташовуються периокеаничні грабенові западини Карнарвон, Перт  Фіпрої, Гіпсленд і Отуей. Під водами Басової протоки, між материком і півостровом Тасманія геофізичною розвідкою встановлена велика грабенова Басова западина (рис. 3.8).

+ + +       1                   2

Рисунок 3.8 – Тектонічна схема Австралійської платформи

1 – кристалічні щити і масиви, 2 – осадовий чохол платформи

Історія геологічного розвитку.

На півночі і сході від Австралійського континенту до кайнозою зберігалися геосинклінальні умови. У кайнозої на місці сучасної Океанії виникли складчасті гірські системи, фрагменти яких збереглися на островах Нова Гвінея, Нова Зеландія й інших більш дрібних.

Корисні копалини.

З нижньопротерозойськими метаморфізованими вулканогенно-осадовими утвореннями фундаменту у східній частині платформи пов’язані родовища свинцю і цинку (район Брокен-Хіл). До гранітних комплексів щитів приурочені родовища руд літія, тантала, ніобія, берилія та інших рідкісних металів і дорогоцінного каміння. У Західній Австралії з нижньопротерозойськими відкладами осадового чохла пов’язані родовища залізних руд. З палеозойськими теригенними глинисто-карбонатними відкладами пов’язані родовища фосфоритів, гіпсів, кам’яної солі, марганцевих руд (синеклізи Карнарвон, Кенінг і прогини Амадієс, Мак-Артур). Родовища нафти і газу відкриті в межах синеклізи Великого Артезіанського басейну, западини Кенінг, грабена Амадієс та ін.

Північноамериканська платформа

Ядром Північноамериканського континенту є докембрійський  Канадський щит, що займає весь північний схід Канади. До щита відноситься також велика частина Гренландії й о. Баффінова Земля. Місцями щит прикритий малопотужним чохлом відкладів нижнього палеозою і девону.

Південний, південно-західний і західний схили Канадського щита утворюють древню Північноамериканську платформу, що займає центральну частину материка в межах США і Західної Канади. Зі сходу і півдня вона оточена палеозойським поясом  Апалацько-Уачітської складчастої системи. Південна і південно-східна частини цього складчастого поясу перекриті мезозойськими відкладами і являють собою молоду Атлантичну платформу. Друга молода Арктична платформа обмежує континент з півночі. На заході Північноамериканська платформа обмежена мезо-кайнозойською складчастою спорудою Кордільєр.

Геологічна будова.

Фундамент платформи різновіковий. Найбільш древній фундамент, представлений породами архею (вік не менше 1,7—2,4 млрд. років), розвинутий у західній і південно-західній частині платформи на площі трикутного обрису з вершиною в східній частині Скелястих гір.

Платформовий чохол складений переважно морськими осадами від верхнього кембрію до міссісіпію і від юри до кайнозою. Відклади тріасу і крейди частково континентальні. У розрізі є ряд неузгоджень і перерв, головні з яких приурочені до середнього девону, тріасу, юри і нижньої крейди. Найбільш повний розріз спостерігається в Уілістонській синеклізі, де його потужність складає 3-4 тис. м. Палеозойські відклади мають переважно карбонатно-глинистий склад з евапоритами в низах середнього девону. Мезозойські осади представлені піщано-глинистими породами.

Докембрійський фундамент платформи ускладнений глибинними регіональними розломами переважно північно-західного і північно-східного простягання, що особливо сильно порушують її південний і західний схили в Мідконтиненті і Канаді, виявляючись місцями й у відкладах чохла. Рельєф поверхні фундаменту платформи утворює ряд широких виступів, розділених синеклізами, діаметрами в багато сотень кілометрів, западинами і прогинами. Різниця в відмітках фундаменту в їхніх межах досягає 3000 м. В осадовому чохлі виступи відбиваються антеклізами і склепіннями, перекритими малопотужними нижньопалеозойськими відкладами, серед яких місцями виходять на поверхню породи докембрію.

На платформі виділяються наступні основні структурні елементи (рис. 3.9). На сході уздовж Апалацьких гір простягається дуже глибокий Передапалацький передовий прогин, закладений на докембрійському фундаменті платформи. З заходу він обмежений Цинциннатською антеклізою, де на поверхню виступають породи ордовику. Західніше від неї виділяються дві великі синеклізи — Мічиганська і Іллінойська, виконані на поверхні осадами карбону.

До північного заходу від цих синекліз знаходиться Вісконсинський виступ фундаменту, від якого в штатах Міннесота і Південна Дакота відходить широкий низький виступ фундаменту Сіу.

Іллінойська синекліза з південного заходу обмежена великою антеклізою Озарк, що відокремлюється від розташованої на півдні від неї складчастої системи Уачіта широтним Арканзаським передовим прогином.

Наступна до заходу велика і складно побудована Західна Внутрішня синекліза розташована в межах штатів Канзас і Оклахома. З півдня вона обмежена поясом глибових структур системи Вічита, що виникли в пізньому палеозої. Система Вічита простягається в північно-західному напрямку між горами Уачіта і Південними Скелястими горами, де встановлене її продовження у вигляді глибових древніх Скелястих гір.

На південь від системи Вічита в Західному Техасі виділяються глибоко занурена Пермська синекліза, де ордовицькі відклади і фундамент залягають нижче, ніж у Західній Внутрішній синеклізі. Зі сходу Пермська синекліза обмежена склепінням Бенд, що відокремлює її від Примексиканської великої западини.

У північній частині платформи на захід від виступу фундаменту Сіу виділяється Уіллістонська синекліза, що відокремлюється низькою структурною перемичкою від Західноканадського прогину.

     + + +     1                     2

Рисунок 3.9 – Схема тектонічної будови Північноамериканської платформи

1 – вихід на денну поверхню кристалічного фундаменту, 2 – осадовий чохол платформи

Будова древньої платформи ускладнена локальними підняттями, що групуються у валоподібні структури. У Мідконтиненті в ядрах цих валів нерідко спостерігаються ерозійно-тектонічні виступи докембрійського фундаменту, так звані “поховані гранітні кряжі”, серед яких виділяється протяжний кряж Немаху субмеридіонального простягання. Скиди встановлені також місцями в осадовому чохлі.

Історія геологічного розвитку.

Формування фундаменту всієї платформи закінчилось тільки у пізньому кембрії. Одночасно проходило формування западин-синекліз (Уілістонська, Мічиганська, Іллінойська), між якими утворились підняття-антеклізи і склепіння (Озарк, Цинцинати). Розчленування фундаменту на підняття і западини призвело до утворення рифів в оточенні западин і періодичного накопичення солей (силур - Мічиганського, девон - Уілістонського, перм - Техаського басейнів).

В середньому-пізньому карбоні (пенсільванії) Мідконтинент перетворився в прибережну рівнину, яка періодично заливалася морем, і став областю накопичення циклічно побудованих вугленосних товщ, які збереглися в Передапалацькому прогині, Мічиганському, Іллінойському, Західному Внутрішньому басейнах.

В пермі більша частина Мідконтинента, крім крайнього заходу, піддалася осушенню.

В мезозої опускання і накопичення прибережно-морських і континентальних осадів продовжувались тільки в меридіональній смузі Великих рівнин, які відділяють Канадський щит від Скалистих гір, і на її південному продовженні в сторону Мексіканської затоки.

На початку кайнозою морські осади тут були остаточно витіснені континентальними, а потім настало повне осушення платформи.

Корисні копалини.

Найбільш крупними басейнами нафти і газу на Північноамериканській платформі є Пермський, Західний Внутрішній, Уілістонський, Іллінойський, Мічиганський нафтогазоносні басейни. Родовища кам’яного вугілля зосереджені у Західноканадському прогині, Іллінойській синеклізі; кам’яна та калійна сіль – в Уілістонській і Мічиганській синеклізах. Боксити відомі в Арканзаському склепінні. В блоках порід архейської епохи Канадського щита відомі гідротермальні золоторудні родовища. З формаціями протерозойської епохи канадського щита пов’язані родовища руд чорних, кольорових, благородних, рідкісних і радіоактивних металів.

 

Південноамериканська платформа

Велика частина континенту Південної Америки зайнята  Південноамериканською древньою платформою. На сході платформа занурюється під води Атлантичного океану, на півдні межує з Патагонською платформою байкальського віку, на заході та північному заході – з альпідами Анд.

Геологічна будова.

Фундамент платформи представлений ранньодокембрійськими породами – архейською залізорудною і грануліто-гнейсовою формацією та ранньопротерозойськими зеленокам’яними поясами і гранітогнейсами, які з різким неузгодженням перекриваються майже горизонтально залягаючими континентальними уламковими відкладами і траповою формацією, а також кислими вулканітами верхнього протерозою.

Платформовий чохол Південної Америки відрізняється перевагою континентальних відкладів, у тому числі льодовикових (перм-карбон). Серед морських осадів найбільше поширені теригенні. У ранній крейді відзначається активний прояв базальтового вулканізму.

Велика частина платформи виконана товщею палеозойських відкладів теригенного складу загальною товщиною 3000 м. Широко розповсюджені відклади девону, представлені континентальними пісковиками, алевритами, глинами (у тому числі бітумінозними) загальною товщиною 400—1000 м. Кам'яновугільна система представлена піщано-глинистими і карбонатними породами, а також евапоритами загальною товщиною до 1750 м. Вище залягають крейдові і кайнозойські шари. Весь осадовий чохол прорваний дайками юрських діабазів і базальтів.

Фундамент платформи виходить на поверхню в межах Гвіанського, Східнобразильського і Західнобразильського щитів. Гвіанський і Західнобразильський щити розділені великою Амазонською синеклізою, що утворилася наприкінці кембрію на основі великого широтного авлакогену. Від Східнобразильського щита, що простягається широкою смугою уздовж берега Атлантичного океану, Західнобразильський щит відділений на півночі синеклізою Мараньяо-Сан-Франциску і синеклізою Парани на півдні (рис. 3.10).

Амазонська синекліза займає значну площу Бразилії. Вона підрозділяється на три западини: Верхньоамазонську, Средньоамазонську і Нижньоамазонську. Западини розділені склепіннями, що відповідають горстовим підняттям фундаменту. Чохол розбитий порушеннями, що утворюють місцями горстові структури і флексури. На схилах склепінь зустрічаються брахіантикліналі і куполи, теж, очевидно, пов'язані з порушеннями.

        + + +    1                   2

Рисунок 3.10 – Схема тектонічної будови Південноамериканської платформи

1 – вихід на денну поверхню кристалічного фундаменту, 2 – осадовий чохол платформи

Корисні копалини.

На Гвіанському Західно- та Східнобразильському щитах зосереджені родовища залізних, марганцевих та алюмінієвих руд. Крім того, на Східнобразильському щиті відомі родовища титанових та поліметалічних руд. В Бразилії зосереджено 77% золотих руд та відомі найкрупніші у світі родовища дорогоцінного каміння: берилу, топазу, турмаліну. В Колумбії відоме родовище смарагдів Мусо. Основні нафтові і газові родовища зосереджені у Верхньоамазонському нафтогазоносному басейні (Колумбія, Еквадор, Перу). Найбільш крупні запаси вугілля знаходяться у Бразилії, Колумбії, Венесуелі.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Охарактеризуйте склад і будову всіх древніх платформ.
  2.  Які відклади виділяються у будові платформ?
  3.  Охарактеризуйте додатні структурні елементи всіх платформ.
  4.  Охарактеризуйте від’ємні структурні елементи всіх платформ.
  5.  Охарактеризуйте основні етапи і стадії геологічного розвитку платформ.
  6.  Які корисні копалини пов’язані із додатними структурними елементами?
  7.  Які корисні копалини пов’язані із від’ємними структурними елементами?
  8.  Які структурні елементи платформ нафтогазоносні?

9. У яких відкладах містяться поклади нафти і газу?

ЛЕКЦІЯ 4

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ БАЙКАЛЬСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

До древніх платформ примикають консолідовані області з більш гетерогенним фундаментом. У його складі беруть участь складчасті і метаморфізовані геосинклінальні відклади верхнього протерозою поряд з переробленими брилами більш древнього фундаменту, що спочатку входило, мабуть, до складу фундаменту сусідніх платформ: Східноєвропейської, Сибірської, Африкано-Аравійської, Австралійської та Південноамериканської. Такими областями є Тімано-Печорська плита, Байкальська та Східносаянська гірськоскладчасті області, Єнісейський кряж, складчаста система Аделаїда на півдні Австралії та Патагонська платформа в Південній Америці.

Тімано-Печорська плита

Тімано-Печорська плита розташована між північно-східним краєм Східноєвропейської платформи й Уралом.

Геологічна будова.

Фундамент плити виступає в окремих кульмінаціях Тіманського кряжу, а також на півострові Канін. Він складений складчастими міогеосинклінальними утвореннями верхнього докембрію - середнім і верхнім рифеєм і вендом. Аналогічні породи, а також граніти, пов'язані з епохою байкальської складчастості, розкриваються і на схід аж до вала Печорської гряди. Дислоковані доордовицькі, мабуть, верхньорифейські породи, досягнуті недавно бурінням і на півдні Великоземельської тундри. Для більш древнього масиву може залишатися місце лише під чохлом у північно-східній частині Печорської синеклізи. Аналогічний, тобто байкальський (в основному) фундамент підстилає і шельф Печорського моря, між півостровом Канін  і Новою Землею (її південним островом), але в центральній і північній частинах Баренцового моря вік фундаменту ще не визначений.

Печорська синекліза знаходиться на крайньому північному сході платформи і безпосередньо примикає до гірськоскладчастих споруд Уралу. На північному заході вона обмежена Тіманською грядою, разом з якою утворює Тімано-Печорську область рифейської складчастості (рис. 4.1).

Осадовий чохол в межах Печорської синеклізи складений палеозойськими і мезо-кайнозойськими відкладами, товщина яких перевищує 6 км. В будові синеклізи беруть участь лінійно витягнуті в північно-західному напрямку позитивні структурні елементи, розділені западинами. Ці тектонічні елементи розмежовані великими розломами, які визначають блокову горстоподібну будову піднять. Виділяють Печоро-Кожвинський, Колвінський мегавали, горсти Хоседа і Сорокіна та ін. Найбільш великим позитивним елементом синеклізи є Печоро-Кожвинський мегавал. Від прилеглих западин він відділяється системою кулісоподібно розташованих розломів (рис. 4.2).

Рисунок 4.1 - Схема тектонічної будови Тімано-Печорської області

Рисунок 4.2 – Геологічний профіль через північну частину Тімано-Печорської плити

Комплекси порід: 1 – карбонатний, 2 – теригенний, 3 – фундамент; 4 – рифові споруди; 5 – регіональні неузгодження; 6 – розривні порушення

Мегавали і гряди синеклізи розділені великими западинами. В складі западин виділяють ряд піднять і тектонічних східців, які ускладнені локальними підняттями, витягнутими переважно в північно-східному напрямку згідно простягання розломів фундаменту.

Корисні копалини.

У Печорській синеклізі знаходяться родовища нафти, газу, горючих сланців і кам’яного вугілля. На Тіманському кряжі родовища бокситів.

Байкальська, Східносаянська гірськоскладчасті області та Єнісейський кряж

Ці області є типовими районами розвитку геосинклінальних утворень, що сформувались в байкальську епоху складчастості. Вони є південним оточенням Сибірської древньої платформи.

Геологічна будова.

В Байкальській гірськоскладчастій області широко розповсюджені метаморфізовані і дислоковані осадові і вулканогенні товщі верхнього архею, протерозою і нижнього палеозою, пронизані різноманітними за складом інтрузіями. Переважають виходи древнього кристалічного фундаменту (Байкальська глиба та ін.). Місцями спостерігаються мезозойські осадові, вулканогенні і інтрузивні утворення. Крупні западини байкальського типу виповнені товщею рихлих кайнозойських відкладів.

В межах Східносаянської області до байкальської епохи складчастості відноситься північно-східна частина, яка прилягає з південного заходу до Сибірської платформи. Цю частину складають в різній ступіні метаморфізовані докембрійські породи. Найдревніші з них – різні гнейси, амфіболіти (архей і нижній протерозой) складають Канську, Арзибейську, Бірюсинську, Гарганську, Шарижалгайську глиби – останці фундаменту Сибірської платформи. Центральний Дербінський антиклінорій складений більш молодими (дорифейськими, можливо, частково і рифейськими породами) різноманітними сланцями, амфіболітами, мармурами. В незначних за площею прогинах розвинуті теригенно-карбонатні кембрійські утворення (Манський прогин). Значну роль в будові цієї частини Східних Саян, відділеної Головним Саянським розломом, відіграють різновікові гранітоїдні інтрузії.

Корисні копалини.

З цими областями пов’язаний масовий розвиток родовищ мідистих пісковиків (Удоканське родовище Забайкалля), прояви гідротермальних родовищ руд золота, міді (Забайкалля), свинцю, олова і вольфраму (Прибайкалля). З архейськими комплексами пов’язані родовища руд заліза (Чарське родовище Забайкалля), з верхньопротерозойськими залізистих кварцитів (Байкальське родовище), з осадовими породами палеозою – промислові поклади кам’яного та бурого вугілля (Забайкалля).

В Східних Саянах відомі родовища залізних, титанових, алюмінієвих, свинцево-цинкових руд, в Єнісейському кряжі – золота.

Байкаліди Австралії

Складчаста система Аделаїда знаходиться в південній частині Австралійського континенту і витягнута в меридіональному напрямку.

На даній території поширені метаморфізовані вулканогенно-осадові утворення нижнього протерозою, теригенні глинисто-карбонатні відклади верхнього протерозою та палеозою.

У цих відкладах відомі горизонти фосфоритів, гіпсів, кам’яної солі, родовища марганцевих та поліметалічних руд.

Патагонська платформа

З південного заходу і півдня Південноамериканська платформа облямована Патагонською платформою.

Геологічна будова.

Фундамент платформи байкальського віку, розбитий на великі блоки. Південна частина Патагонської платформи активізована. На границі з Андами виділяється епіплатформова орогенічна область Сьєрра-Пампи, що представляє великий розбитий на блоки піднятий масив, де на поверхню місцями виходять відклади архейського і верхньопротерозойського фундаменту.

Платформовий чохол відрізняється перевагою континентальних відкладів, у тому числі льодовикових (пермо-карбон). Серед морських осадів найбільш широко розповсюджені теригенні. У ранній крейді відзначається активний прояв базальтового вулканізму.

Рисунок 4.3 – Схема тектонічної будови Патагонської платформи

1 – Північнопатагонський масив

2 – Південнопатагонський масив

Основними структурними елементами Патагонської платформи є великі горстові масиви фундаменту, у яких на поверхню місцями виходять кристалічні породи докембрію і слабо метаморфізовані відклади верхнього протерозою і низів палеозою. Масиви частково перекриті мезо-кайнозойськими породами і розділені западинами, місцями грабеноподібними.

Північним оточенням Патагонської платформи є великий масив Сьерра-Пампа, утворений системою піднятих на висоту до 6000 м блоків верхньопротерозойського фундаменту, перекритих у певній мірі чохлом палеозойських і вулканогенно-осадових тріасових порід. Південніше виділяються ще два древніх докембрійських масиви подібної будови — Північнопатагонський і Південнопатагонський (Десеадо), що лише частково виходять на поверхню, а здебільшого перекриті осадовим чохлом і, очевидно, продовжуються в південно-східному напрямку в Атлантичному океані. Південнопатагонський масив опущений на 800 м глибше Північнопатагонського. Між масивами Сьерра-Пампа і Північнопатагонським закладені глибокі мезо-кайнозойські западини Мендоса, Неукен і западина Ріо-Негро. Чубутська западина розділяє Північнопатагонський і Південнопатагонський масиви. На південь від останнього виділяється Магеланова западина. Усі западини в основному орієнтовані в південно-східному напрямку. Вони ускладнені в прибортових частинах, що межують з піднятими масивами, зонами локальних піднять прирозломного типу. Ці структури, складені мезо-кайнозойськими шарами, звичайно асиметричні і розбиті на блоки підкидами і скидами. З наближенням до Анд локальні підняття мезо-кайнозойського чохла стають більш крутими і порушеними.

Корисні копалини.

В межах западин відкриті родовища нафти і газу. В межах масивів руди вольфраму, олова, золота, міді.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Охарактеризуйте основні особливості складу і будови стратиграфічних комплексів порід.
  2.  Назвіть основні структурні елементи всіх областей байкальської складчастості.
  3.  Дайте порівняльну характеристику Тімано-Печорської плити та Байкальської гірськоскладчастої області.
  4.  Наведіть основні етапи в історії геологічного розвитку областей.

5. Назвіть основні корисні копалини областей.

ЛЕКЦІЯ 5

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ КАЛЕДОНСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

Класичні каледоніди – каледонські структури Британських островів та Скандинавії, Північної та Східної Гренландії. Типові каледоніди розвинуті в Центральному Казахстані і Північному Тянь-Шані, Саянах, в Південно-Східному Китаї, в Північній Америці.

Гірськоскладчасті області Центрального Казахстану і Північного Тянь-Шаню

Каледонська область Центрального Казахстану у вигляді великої дуги випуклістю на захід простягається від Китаю і Монголії на північний захід з поворотом на схід. З усіх сторін ця область обмежена герцинідами Туранської, Західносибірської плит та Східного Казахстану і лише на півдні вона межує з каледонідами Північного Тянь-Шаню (рис. 5.1).

Геологічна будова.

Найбільш давні породи відомі в ядрах крупних антикліноріїв і представлені кристалічними сланцями і гнейсами архейського віку. В центральних районах системи вендські відклади – теригенні, кембро-ордовицькі – кременисто-карбонатні, пізньоордовицькі – теригенні грубозернисті, рідше вулканогенні. Девон представлений в основному наземними кислими і основними вулканітами. Нижньопалеозойські і більш древні товщі сильно дислоковані. Гранітоїди розповсюджені переважно в антикліноріях. Пізньодевонські, кам’яновугільні і пермські відклади з покладами пісковиків, вапняків, конгломератів, аргілітів, солей, залізних руд, вугілля залягають полого і виконують накладені западини і мульди (рис. 5.2).

Рисунок 5.1 – Тектонічна схема Центральноказахстанської гірськоскладчастої області

Рисунок 5.2 – Схематичний геологічний розріз частини Центральноказахстанської гірськоскладчастої області

Тектонічна будова Центрального Казахстану визначається поєднанням великих антикліноріїв і накладених міжгірських западин. В межах останніх виділяють два структурних поверхи: каледонський фундамент та осадовий чохол, який розпочинається з осадків верхнього палеозою. Серед антикліноріїв найбільш крупними є Кокчетавський, Улутауський, Єрементауський, Чу-Ілійський та Заілійський.

Велике значення в тектонічній будові Центральноказахстанської області мають міжгірські западини - Тенізька, Джезказганська, Карагандинська, Ілійська та Ісиккульська.

Історія геологічного розвитку.

В докембрійську епоху Центральний Казахстан входив у загальну геосинклінальну Урало-Монгольську систему. В археї і протерозої це була єдина евгеосинклінальна зона. Після байкальської складчастості пройшла диференціація області, після чого визначились міогеосинклінальні та евгеосинклінальні зони. В кінці силуру проявилась пізньокаледонська фаза складчастості, яка привела до замикання геосинклінального режиму в межах Центральноказахстанської області. В пізньому палеозої ця область зазнала інтенсивних глибових рухів, які відображають тектонічну активність суміжних геосинкліналей. В цей період пройшло закладання ряду міжгірських западин (Тенізької, Джезказганської та ін.). Мезозойський етап розвитку характеризувався переважанням висхідних рухів, в зв’язку з чим відклади тріасу практично відсутні, а осади юри і крейди формувались тільки в міжгірських западинах. В кайнозої тенденція до підняття збереглась і особливо посилилась на початку неогенового періоду, коли утворились молоді накладені западини.

Корисні копалини.

Центральний Казахстан багатий на рудні корисні копалини. Із горючих копалин відомі лише кам’яне вугілля (Тенізька, Джезказганська, Карагандинська западини). Тут вугілля пов’язане із кам’яновугільними та нижньоюрськими відкладами.

Залізні руди широко розвинуті в Центральному Казахстані. Їх родовища відомі в передгір’ях Улутау.

Марганцеві руди розробляються в Джезказганській западині, мідь - в південно-західних відрогах Улутау, поліметалами багаті Улутауські хребти, а родовища графіту відкрито в Кокчетавському антиклінорії.

У Північному Тянь-Шані відомі родовища ртуті, вольфраму, поліметалічних руд.

Алтайсько-Саянська гірськоскладчаста область

Алтайсько-Саянська область розташована на півдні Сибіру і утворює південно-західне  обрамлення Сибірської платформи. Простягається вона від котловини озера Зайсан на заході до озера Байкал на сході. 

Геологічна будова.

До каледонської епохи складчастості відноситься Західний Саян та південно-західна частина Східного Саяну, а також Кузнецький Алатау, Катунський антиклінорій (Гірська Шорія) і складчаста зона Гірського Алтаю та ряд міжгірських западин (Мінусинська та Тувинська) (рис. 5.2). Разом вони є частиною палеозойської Алтайсько-Саянської гірськоскладчастої області.

Найбільш давніми породами, які виходять на поверхню в межах Алтайсько-Саянської області, є верхньопротерозойські  (вендські) відклади, які представлені вулканогенно-уламковим матеріалом товщиною до 5 км.

Нижньопалеозойські відклади представлені осадово-ефузивною товщею. В багатьох місцях товща прорвана невеликими інтрузіями діоритів і плагігранітів. Верхньопалеозойський комплекс розпочинається з червонуватих молас девону з прошарками ефузивів товщиною до 3 км. Вище залягають континентальні теригенно-карбонатні відклади карбону (більше 2 км) і теригенні відклади пермі (до 4 км), які розвинуті лише локально в міжгірських западинах.

Мезо-кайнозойські відклади також зустрічаються тільки в міжгірських западинах. Це континентальні теригенні осади з прошарками вугілля.

В Гірському Алтаї виділяється декілька структурно-формаційних зон північно-західного та субмеридіонального простягання. Серед основних тектонічних структур виділяють Талицький антиклінорій, Холзунсько-Чуйський антиклінорій. На схід від антикліноріїв розташований великий Ануйсько-Чуйський синклінорій з потужними (до 10 км) морськими і континентальними силурійськими і девонськими відкладами геосинклінально-орогенного типу. Від розташованого на заході Рудного Алтаю герцинського віку Гірський Алтай відділяється глибинним розломом.

Рисунок 5.2 - Схема регіональної тектоніки Алтайсько-Саянської (Салаїро-Саянської) каледонської області

1-антиклінорії і складчасті зони (А-Кузнецький Алатау; Б-Катунський; В-Західносаянський; Г-Тувинський; Д-Гірського Алтаю); 2-міжгірські западини (Ж – Тувинська; Е – Мінусинські); 3 – області герцинської епохи складчастості (Рудний Алтай); 4 – епігерцинська Західносибірська плита; 5 – докембрійська Сибірська платформа; 6 – межі каледонід

 Антиклінорій Кузнецького Алатау є найбільш давньою спорудою Алтайсько-Саянської області. Це величезний антиклінорій (мегантиклінорій), витягнутий в субмеридіональному напрямку на 400 км. Західне крило більш круте і по системі розломів насунуте на Кузнецький передовий прогин герцинського віку. Для антиклінорію характерним є віялоподібне розходження складок від центру до периферії. В ядрі антиклінорію виходять давні докембрійські товщі, які утворюють Тамський виступ. На південному заході до антиклінорію Кузнецький Алатау підходить Катунський антиклінорій, який вже належить до пізніх каледонід. Заключна складчастість тут пройшла перед девонським періодом.

Західний Саян (Західносаянський антиклінорій) в плані має форму витягнутого з південного заходу на північний схід еліпса, обмеженого з усіх сторін розломами. Внутрішня будова Західного Саяну складна і в значній мірі обумовлена властивому йому покривно-шар’яжному характеру структури.

Традиційно Західний Саян поділяється на Північносаянську, Центральносаянську і Куртушибинську тектонічні зони, які витягнуті у відповідності до загального простягання системи.

Тувинський антиклінорій знаходиться на крайньому південному сході Саянської області. Характерним для нього є наявність великих овальних структур, які утворюють ряд антиклінальних зон.

Особливе місце в тектонічній структурі області мають міжгірські западини. Їх формування розпочалося в ранньому палеозої (кінець ордовика-силур) і продовжується зараз. Міжгірські западини розташовані в центральній частині області і обмежуються антикліноріями Кузнецького Алатау і Західносаянської зони. Осадовий чохол міжгірських западин складається із двох товщ - червонуватої теригенно-ефузивної товщі девону і сірої товщі теригенних відкладів, яка об’єднує осади карбону, пермі та мезо-кайнозою. Фундамент западин розбитий чисельними розломами на окремі блоки, рухи по яких обумовили виникнення в осадовому чохлі флексур та коробчастих складок. Чохол ускладнений дрібними інтрузіями основних порід і гранодіоритів. До міжгірських западин Саянської області відносяться Мінусинські западини і Тувинська западина.

Мінусинські западини (Північномінусинська, Південномінусинська і Назаріївська) утворюють загальну зону прогинання. Товщина осадового чохла западин досягає 4 км. В Мінусинських западинах відомо цілий ряд великих піднять і прогинів, ускладнених антикліналями, синкліналями, валами, куполами, флексурами.

Тувинська западина розташована на південь від Мінусинських і відокремлена від них Західносаянською складчастою зоною. Осадовий чохол складається із теригенних та ефузивних порід, вік яких від силуру до юри.

Історія геологічного розвитку.

В докембрії Алтайсько-Саянська область являла собою геосинкліналь, яка входила в загальну геосинклінальну систему, розташовану на південний захід від давньої Сибірської платформи. Починаючи з кембрію, в геосинкліналі почали проявлятися окремі геосинклінальні прогини, які розділялись внутрішніми геоантиклінальними підняттями. Зчленування цих структур проходило по глибинних розломах.

Каледонська епоха складчастості проявилась вже в кінці кембрію, в результаті чого геосинклінальний режим припинився в межах Кузнецького Алатау. В кінці силуру пройшла повна ліквідація геосинклінального режиму в межах Алтайсько-Саянської області. На різновіковій складчастій основі з девонського періоду почалось закладення міжгірських западин. В суміжних герцинських геосинкліналях продовжували проявлятись активні тектонічні рухи геосинклінального типу. Каледонська епоха складчастості Алтайсько-Саянської області характеризувалась неповнотою геосинклінального циклу, що проявилось у відсутності великих інтрузій і передових прогинів.

В мезозої продовжувався платформовий розвиток Алтайсько-Саянської області, який розпочався в пізньому палеозої. Для цього етапу характерні глибові рухи, що посилили контраст між підняттями та міжгірськими западинами. В межах останніх в юрський період накопичувались вугленосні теригенні товщі. Активні рухи по глибинних розломах привели в деяких  місцях до виливу базальтових лав.

В кайнозойську еру диференційовані глибові рухи активізувались, в результаті чого пройшло омолодження гірського рельєфу. Новітні рухи проявились як наслідок від більш давніх тектонічних рухів.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин Саянської області найбільше значення мають залізні і марганцеві руди, кам’яне вугілля, ртуть, азбест. Промислових родовищ нафти і газу не встановлено.

Кам’яне вугілля утворює промислові скупчення в Мінусинських і Тувинській западинах, де воно пов’язане з вугленосними відкладами карбону і ранньої пермі. В Тувинській западині вугленосність пов’язана з юрськими та кам’яновугільними породами.

Марганцеві руди відомі в Кузнецькому Алатау і пов’язані з кембрійськими породами. Рудоносні пласти мають товщину до 20 м, а запаси родовищ досягають 98 млн. т.

Залізні руди гідротермально-метасоматичного типу розповсюджені у Західному Саяні та в районах Гірської Шорії. Родовища міді відомі в Кузнецькому Алатау та Західному Саяні, кобальту, в Туві і Гірському Алтаї – ртуті.

Із нерудних корисних копалин слід відзначити родовища хризоліт-азбесту, які пов’язані з офіолітовим поясом, що простягнувся від Східних Саян до Туви, і дорогоцінного та коштовного каміння (рожевий кварц, яшма та ін.).

Селенгіно-Яблонева гірськоскладчаста область

Ця область охоплює долину р. Селенга та Яблоневий хребет. На півночі вона межує з складчастими спорудами байкальського віку (Прибайкалля, частина Забайкалля), а на півдні з герцинідами Монголії.

Геологічна будова області подібна до геологічної будови Алтайсько-Саянської області.

Серед корисних копалин відомі залізні, мідні, алюмінієві руди.

Острів Північна Земля

Острів розташований північніше від півострову Таймир.

Геологічна будова.

Найбільш давні протерозойські відклади відомі на островах Північної Землі. Це в основному гнейси і кристалічні сланці, які прорвані гранітними інтрузіями, загальною товщиною до 15 км.

Нижній палеозой представлений метаморфізованими теригенними відкладами кембрію (7 км), вапняками і глинистими сланцями ордовика і силуру (більше 7 км). Верхній палеозой складається із червонуватих пісковиків, сланців з прошарками доломітів і мергелів. Товщина відкладів біля 2 км (девон і карбон).

Пермські та мезозойсько-кайнозойські утворення в межах області практично відсутні. Відклади палеозою в багатьох місцях перекриті четвертинними морськими, льодовиковими та алювіальними осадами.

В тектонічному відношенні Північна Земля являє собою частину складчастої дуги, зверненої випуклістю на схід. В будові цієї дуги беруть участь верхньопротерозойські та нижньопалеозойські комплекси, зім’яті в лінійні складки і прорвані гранітними інтрузіями.

Історія геологічного розвитку.

Геосинклінальний режим розвитку повністю припинився в результаті проявлення пізньокаледонської фази складчастості. Виникла епікаледонська гірськоскладчаста область, яка відділилась глибинним розломом від Південнотаймирської області.

В пізньому палеозої формувались червоноколірні моласи, які заповнювали міжгірські западини. В мезокайнозої область зазнала висхідних рухів, в її межах переважаючий розвиток одержали процеси ерозії та денудації.

Корисні копалини.

Зараз серед корисних копалин Північної Землі відомі мусковіт, молібден та поліметали.

Скандинавсько-Англійський пояс

Каледонський геосинклінальний складчастий пояс в межах Скандинавії займає більшу частину території Норвегії (північно-західну), включаючи острови архіпелагу Шпіцберген. На південному сході він межує з докембрійським Балтійським щитом.

В межах Великобританії каледонський складчастий пояс включає Шотландію, Північну Англію і Уельс, а також Лондонсько-Брабантський масив. На півночі межує з виступами докембрію Гібридських островів і на півдні з герцинським складчастим поясом.

Геологічна будова.

В межах Скандинавії область має складну покривно-насувну складчасту структуру. В будові області беруть участь два комплекса порід: докембрійські метаморфічні породи фундаменту, який відчув повторну каледонську складчастість (архейські і ранньопротерозойські граніти, гнейси, кристалічні сланці, пізньопротерозойські пісковики), і породи каледонського складчастого поясу (пізньопротерозойські пісковики, сланці, конгломерати і вапняки; вендські льодовикові відклади – тиліти, кварцити, сланці; кембро-силурійські пісковики, конгломерати, вулканогенно-осадові і карбонатні відклади).

Тектонічні покрови Норвезьких каледонід представлені серією тектонічних пластин, які перекривають одна одну і порушені більш пізньою каледонською складчастістю і розломами. В будові області каледонід беруть участь різні докаледонські і каледонські інтрузивні, ефузивні і офіолітові комплекси порід, а також післякаледонські платформові відклади.

Каледоніди архіпелагу Шпіцберген є відособленими блоками геосинклінального складчастого поясу і характеризуються складчасто-блоковою структурою. В їх будові беруть участь метаморфічні породи докаледонського фундаменту, каледонські геосинклінальні і орогенні (девонська моласа) утворення та породи платформового чохла, включаючи покрив четвертинних льодовикових відкладів.

Каледонський складчастий пояс Великобританії, який має ширину близько 300 км, поділяється на північну окраїнну зону, насунуту на Гібридський масив; зону каледонського метаморфізму, основні деформації якої пройшли на початку ордовику; грабен Серединної долини Шотландії, виповнений відкладами девону і карбону; каледонську неметаморфічну зону півдня Шотландії і півночі Англії (кембрійські, ордовицькі і силурійські утворення) і Уельський прогин, до якого приурочені вугленосні відклади карбону. Зони каледонського поясу розділені крупними глибинними розломами. Північно-західна частина Лондонсько-Брабантського масиву представлена складчатими кембрійськими, ордовицькими і силурійськими осадовими породами. Каледонська моласа, складена строкатим червоним пісковиком (нижній і середній девон), виповнює чисельні міжгірські западини. Епікаледонський чохол утворений древнім червоним пісковиком (девон) і платформовими відкладами нижнього карбону (рис. 5.3).

Корисні копалини.

Серед корисних копалин Скандинавських каледонід відомі кам’яне вугілля на архіпелазі Шпіцберген, пов’язане з відкладами нижнього карбону-девону; руди заліза, ванадію, цинку, титану. Також є родовища руд свинцю, міді, нерудної сировини – апатиту, графіту; колчеданові родовища золота (провінція Осло).

У Великобританії відомі родовища кам’яного вугілля (Уельс, Шотландія). З юрськими відкладами чохла каледонід пов’язані осадові залізорудні родовища. Незначні родовища мідних руд (Уельс), а також нерудна сировина.

Рисунок 5.3 – Схематичний геологічний профіль північно-східного закінчення грабена Мідленда, Шотландія

1 – силур, лудлоу-венлок; 2 – силур, даунтон; 3 – девон, нижній древній червоний пісковик; 4 – базальти і основні андезитові лави, кислі лави; 5 – девон, верхній древній червоний пісковик; 6 – карбон; 7 – конгломерат з галькою кварцитів; 8 – конгломерат з галькою вивержених порід; 9 – дайка

Гірськоскладчасті області Байшаню і Алашаню

Ці каледоніди знаходяться на території Китаю. На півночі вони межують із Гобійською герцинською областю, на півдні з докембрійською Китайською платформою, на північному сході із гірською спорудою Тянь-Шаню.

Складені вони теригенними і карбонатними утвореннями, які включають вулканіти спіліт-кератофірової формації, інтрузії основних, середніх і лужних порід, а також гранітів палеозойського і мезозойського віку, з якими пов’язані родовища руд міді, свинцю, цинку, срібла, золота і олова.

Апалацько-Уачітська гірськоскладчаста область

Апалацька складчаста система є східним оточенням Північноамериканської древньої платформи. Північна частина складчастої системи утворилася в каледонську епоху складчастості, а південна разом із спорудами Уачіто-Уошито – в герцинську епоху.

Геологічна будова.

Північні Апалачі межують безпосередньо з Канадським щитом і його схилом, складеним нижнім палеозоєм, вздовж розлому “лінії Логана”, по якому складчаста система насунута на щит. Вони складаються із серії насувних пластин, які далі на південь переходять в крупні тектонічні покриви. Центральна зона Апалачів, яка лежить східніше, характеризується присутністю офіолітів, які розглядаються як релікти кори палеоокеана Япетус, який продовжувався на північному сході, в Британські і Скандинавські каледоніди. Офіоліти змінились островодужними вулканітами, гранітами і уламковими осадами середнього ордовика – нижнього девону. В середньому девоні настала нова епоха деформацій і гранітоутворення, яка призвела до повного закриття палеоокеану і до стабілізації північної і центральної частини Апалачів (утворення в пізньому палеозої плоских накладених западин платформового типу з континентальним карбоном і пермськими евапоритами.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин Північних Апалачів відомі мідь, олово, свинець, цинк, молібден.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Основні особливості складу і будови комплексів каледонід.
  2.  Основні структурні елементи каледонід.
  3.  Дайте характеристику основних етапів історії геологічного розвитку областей каледонської складчастості.
  4.  Назвіть корисні копалини областей каледонської складчастості.
  5.  Які корисні копалини пов’язані з від’ємними структурними елементами каледонід?

ЛЕКЦІЯ 6

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ ГЕРЦИНСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

Типовими областями герцинської складчастості є Урало-Таймирська, Східноказахстанська і Алтайська, Гобійська, Південнотяньшаньська та Наньшанська в Азії; Капіди та Великий Атлас в Африці; Тасманський пояс в Австралії, Апалацько-Уачітська в Північній Америці.

Уральська гірськоскладчаста область

Простягається вздовж границі Європи та Азії на відстані 2500 км при ширині 20-160 км. На заході Уральські гори межують із Східноєвропейською платформою через Передуральський передовий прогин, а на сході занурюються під товщі мезо-кайнозойського віку, утворюючи складчасту основу Західносибірської плити (рис. 6.1).

Геологічна будова.

В геологічній будові Уралу бере участь складний комплекс осадово-вулканогенних порід докембрійського, палеозойського і мезо-кайнозойського віків. В герцинську епоху тектогенезу породи докембрію і палеозою сильно дислоковані і метаморфізовані. Докембрійські (архейські і протерозойські) відклади переважно розвинуті в центральній і південно-західній частинах Уралу. Представлені вони глибокометаморфізованими кристалічними породами. Палеозойські відклади розвинуті повсюдно і є основними породами, що складають Уральський хребет. Мезозойські, навпаки, в межах Уралу розвинуті спорадично. Вони утворюють кору вивітрювання або виповнюють вузькі грабеноподібні западини в товщі палеозою. Кайнозойські відклади зустрічаються лише в передгірських районах і в долинах рік. Це переважно морські і континентальні відклади товщиною 100-200 м (рис. 6.2).

В тектонічному відношенні Уральський хребет представляє собою складно побудовану гірськоскладчасту споруду, яка складається із багатьох витягнутих в субмеридіональному напрямку порівняно вузьких синкліноріїв та антикліноріїв. Найбільш витриманим за простяганням є Центральноуральський антиклінорій, який із заходу і сходу обмежений глибинними розломами, з якими пов’язані інтрузивні тіла. Розлом, який проходить по східному схилу антиклінорію, визнається Головним Уральським глибинним розломом.

Рисунок 6.1 – Схема розміщення основних структурних елементів Уралу

1 – антиклінорії і антикліналі, 2 – синклінорії і синкліналі, 3 – крайові прогини, 4 – лінії розломів. Структурні елементи: І – Пайхойський антиклінорій, ІІ – Центральноуральський антиклінорій, ІІІ – антиклінорій Уралтау, ІV – Урало-Тобольський антиклінорій, V – Башкирський антиклінорій, VІ – антикліналь Чернова, VІІ – гряда Чернишова, VІІІ – Зауральський антиклінорій, ІХ – Воркутинська западина, Х – Передуральський крайовий прогин, ХІ – Залаірський синклінорій, ХІІ – Магнітогорський синклінорій, ХІІІ – Нижньотагильський синклінорій, ХІV – Східноуральський синклінорій

Крім того на основі геофізичних досліджень виявлено цілу серію великих насувів в зоні зчленування Уральського хребта із Східноєвропейською платформою. Вважається, що західна міогеосинклінальна зона Уралу насунута на східний край докембрійської платформи, а дійсна границя платформи з епігерцинською Урало-Сибірською областю проходить по Головному Уральському розлому.

Рисунок 6.2 – Схематичний розріз ділянки на східному схилі Уралу

1 – еоцен, 2 – середній карбон, 3 – візейські вапняки, 4 – вугленосна світа, 5 – девон, 6 – кристалічні сланці, 7 – граніти, сієніти, гнейси, 8 – порфіри, 9 – діорити, 10 – діабази, 11 – порфірити, 12 – туфи і зелені сланці

Історія геологічного розвитку.

В палеозойську епоху на місці сучасного Уралу і прилеглої Західносибірської плити існував Уральський океан, закладання якого пройшло на подрібненій епікарельській основі. В девоні океан починає закриватись в зв’язку із наближенням Євроамериканського континенту до Сибірського континенту. В кам’яновугільний період проходить повне закриття Уральського океану та утворення Уральського гірськоскладчастого поясу.

В мезозойську еру Урал зазнає блокових вертикальних рухів по розломах, що привело до формування грабенів. Протягом крейдового і палеогенового періодів проходило ерозійне нівелювання гірських споруд Уралу. В неогені Уральський хребет разом з прилеглими районами зазнав енергійних піднять, в результаті чого пройшло обновлення гірського рельєфу.

Корисні копалини.

Урал багатий на руди чорних, кольорових, рідкісних і благородних металів. Руди чорних металів - основне багатство Уралу. Вміст заліза в рудах складає 60 і більше. Скупчення марганцевих руд відомі на східному схилі Уралу, а хромових руд - в Південному Уралі. Руди кольорових і рідкісних металів зустрічаються вздовж східного схилу Середнього і Південного Уралу.

Серед нерудних корисних копалин на Уралі відомі родовища мінеральних солей, бариту, азбесту, тальку, графіту, корунду, кварцу, будівельних матеріалів тощо.

Урал багатий на родовища дорогоцінного каміння та облицювальних матеріалів.

Таймирська гірськоскладчаста область

Знаходиться на крайньому північному заході Урало-Сибірської платформи і охоплює Таймирський півострів.

Геологічна будова.

Геологічно цей район вивчено досить слабо в зв’язку із важкими кліматичними умовами Заполяр’я. В межах області розвинуті переважно породи палеозою, які представлені теригенно-карбонатною товщею з прошарками ефузивів трапового типу і невеликими пластовими інтрузіями в пермських комплексах. Товщина відкладів досягає 18 км.

Мезозойські відклади розповсюджені спорадично і представлені тріасовими, юрськими, крейдовими пісками, пісковиками і глинами з прошарками вугільних пластів в нижній крейді. Кайнозойські відклади представлені четвертинними льодовиковими, морськими та алювіальними утвореннями.

В тектонічному відношенні Таймирська область являє собою гірськоскладчасту споруду, яка складається із антиклінальних і синклінальних зон, антикліноріїв і синкліноріїв.

Історія геологічного розвитку.

Геологічна історія Таймиру нагадує історію геологічного розвитку Уралу. Утворення області пройшло в кінці палеозою в результаті закриття Уральського океану. В мезозойсько-кайнозойський етап вся територія області зазнала платформового режиму розвитку з переважанням процесів ерозії та денудації. В четвертинний період рельєф області обновився за рахунок активізації вертикальних рухів.

Корисні копалини.

Корисні копалини на Таймирі знаходяться в стадії вивчення. Зараз відомі кам’яне вугілля, мусковіт, молібден та поліметали.

Східноказахстанська та Алтайська гірськоскладчасті області

Названі області знаходяться в південній частині Урало-Сибірської платформи і продовжуються на південь в межі території Монголії.

Геологічна будова.

В геологічному відношенні регіони складені переважно породами палеозою, зустрічаються також протерозойські комплекси.

Протерозойські комплекси виходять на поверхню тільки в центральних частинах антикліноріїв. Це сильно метаморфізовані утворення. У верхній частині протерозою зустрічаються давні метаморфізовані морени (тилліти).

Палеозойські відклади представлені потужною товщею різних карбонатних і теригенних порід. В розрізі широко розвинуті ефузиви, внутріформаційні розмиви, перерви в осадконагромадженні  та неузгодження.

Мезозойські породи складені вулканогенними відкладами тріасу, континентальними річковими та озерно-болотяними осадами юри, які виповнюють окремі міжгірські западини. Крейдові і палеогенові відклади складають єдиний теригенний комплекс континентального походження, який виповнює окремі міжгірські западини.

Неоген-антропогенові породи зустрічаються в міжгірських западинах, в долинах рік. Це континентальні піски, глини і конгломерати.

Герциніди Східного Казахстану та Алтаю складають Джунгаро-Алтайську область, яка поєднує у собі Джунгаро-Балхашську міогеосинклінальну зону, Іртиш-Зайсанську евгеосинклінальну зону і Рудний Алтай. Основні западини – Прибалхашська, Північнобалхашська (рис. 6.3).

Історія геологічного розвитку.

Геологічний розвиток Східного Казахстану та Алтаю тісно пов’язаний з розвитком Центрального Казахстану та Алтайсько-Саянської області. Однак на відміну від цих районів у Східному Казахстані та Алтаї геосинклінальний режим розвитку припинився в кінці палеозою, а тому дані території перетворились в епігерцинську область, яка склала частину Урало-Сибірської платформи. Протягом тріасу тут існувала тривала континентальна перерва. Починаючи з пізнього тріасу, формувались міжгірські западини, які розвинулись в мезозої і кайнозої. В неоген-четвертинний період активізувались тектонічні рухи, що привело до обновлення гірського рельєфу, який до цього часу був вже значно знівельованим.

Рисунок 6.3 – Тектонічна схема Східноказахстанської та Алтайської гірськоскладчастих областей

Корисні копалини.

Східноказахстанська та Алтайська області дуже багаті рудними корисними копалинами. Поліметалічні руди в основному знаходяться в Рудному Алтаї і пов’язані з девонськими ефузивно-пірокластичними товщами. Тут також відкриті родовища вольфраму, молібдену, олова, міді, ртуті. Із нерудних корисних копалин важливе значення мають графіт і кам’яне вугілля (Карагандинський басейн).

Герциніди Монголії, Південного Тянь-Шаню та Китаю

Ці області входять до Урало-Монгольського геосинклінального поясу. На території Монголії виділяються Південномонгольські герциніди (Гобі) та накладені герцинські геосинклінальні структури Хангаю і Хентею в Північній і Центральній Монголії.

На території Китаю до області герцинської складчастості відносяться гірські масиви Джунгарії, Південно-Східного Тянь-Шаню, Куньлуню і Великого Хінгану.

Геологічна будова.

В зоні Південномонгольських герцинід розвинуті евгеосинклінальні комплекси силурійсько-девонського і нижньокам’яновугільного віку, які включають зеленокам’яні вулканіти різного складу, яшми, кременисто-сланцеві і туфогенно-граувакові утворення.

В Центральній і Північно-Східній Монголії (Хангай і Хетней) накладені структури складені потужними геосинклінальними девонськими і нижньокам’яновугільними кременисто-теригенними і теригенно-сланцевими комплексами. Верхньопалеозойські орогенні морські і континентальні формації герцинід представлені різноманітними уламковими і вулканогенними породами верхнього карбону і пермі. В Монголії широко розповсюджені також континентальні відклади мезозою, складені дуже строкатим набором осадових і вулканогенних порід. Найбільш молоді комплекси порід представлені в Монголії неогеновими і четвертинними (калієвими і натрієвими) базальтами і різними рихлими відкладами.

Південномонгольські герциніди відділені від каледонід розломом, який називається Головним Монгольським лінеаментом.

В будові герцинід Китаю переважають теригенні, вулканогенні і карбонатні утворення.

В Південному Тянь-Шані широко розвинуті теригенні і теригенно-карбонатні відклади міогеосинклінального типу і вулканогенно-осадові – евгеосинклінального типу. Вулканіти перекриваються пізньопалеозойським флішем і моласою. Структура району складчаста (Туркестанський хребет), покривно-складчаста і лускувата (Зеравшанський хребет), глибово-складчаста (Гісарський хребет). Поряд з гірськими хребтами розвинуті і крупні міжгірські западини (Таджикська, Ферганська). В межах западин присутні потужні товщі континентальних вугленосних відкладів тріасу та юри. В крейді та палеогені накопичувались морські, континентальні і лагунні відклади. З пізнього олігоцену почалось підняття території, яке спричинило сучасний високогірний рельєф і западини.

Корисні копалини.

Важливу роль серед корисних копалин Монголії відіграють флюорит, вугілля, мідно-молібденові і олов’яно-вольфрамові руди, фосфорити та ін. Нафта відома у Східногобійській западині. Крім того, відомі мідні і золоті руди.

З герцинідами Китаю пов’язані родовища руд заліза, міді, вольфраму, олова, молібдену, нікелю, свинцю, фосфоритів, боратів, кам’яного вугілля, а з накладеними мезо-кайнозойськими западинами основні родовища нафти (Цзюцюанська западина, Цайдамська западина, западина Мінхе).

У Південному Тянь-Шані корисні копалини представлені ртутними рудами, рудами вольфраму та поліметалів. Промислові родовища нафти і газу відомі У Таджицькій і Ферганській западинах. З породами юрського віку пов’язані родовища кам’яного вугілля.

Герциніди Африки

Споруди герцинського віку обмежують докембрійську Африканську платформу з півночі і півдня. На півночі – це складчаста споруда Великого Атласу, на півдні – складчаста споруда Капід.

Геологічна будова.

Великий Атлас представлений кембрій-нижньокам’яновугільним складчастим комплексом з окремими западинами, виконаними верхньопалеозойською континентальною моласою. В межах Мароканської і Оранської месет цей комплекс або виступає на поверхню, або перекритий малопотужним чохлом тріасових лагунних, юрсько-еоценових морських і олігоцен-четвертинних континентальних відкладів. В південному оточенні області – гірська складчаста зона Високого Атласу, яка утворилася на місці глибокого прогину, виповненого менш потужною товщею тріасу-еоцену. Аналогічна зона північно-східного простягання – Середній Атлас – розділяє Мароканську і Оранську месети.

Корисні копалини.

В міжгірських западинах Великого Атласу відомі родовища нафти і газу. Кам’яне вугілля в Капській провінції. Серед рудних корисних копалин залізні, марганцеві руди, мідь (Марокко), свинець (Капіди).

Тасманський пояс

Герцинська складчаста область - Тасманська геосинкліналь – це східне оточення Австралійської платформи.

Геологічна будова.

Більшу (західну) частину Тасманського поясу займає Лакланська складчаста система; на її крайньому сході розташована складчаста система Нової Англії. Комплекс фундаменту Тасманської геосинкліналі виходить на поверхню в декількох ізольованих блоках і складається із гнейсів і кварцитів нижнього протерозою (район Джоржтаун) або верхньопротерозойсько – нижньопалеозойських кристалічних сланців (район Брісбен). В межах Лакланської системи широко розповсюджені потужні геосинклінальні формації нижнього і середнього палеозою – кембрійські офіоліти, конгломерати, пісковики і філіти, карбонатні породи ордовика і силура, нижньо- і середньодевонські товщі теригенних порід з покривами ефузивів і туфів середнього складу. Складчастість в кінці середнього девону тут супроводжувалась проявами магматизму. Континентальні червоноколірні відклади і кислі вулканогенні товщі верхнього девону, карбону і пермі виконують окремі грабени і орогенні западини.

У складчастій системі Нової Англії на породах комплексу фундаменту залягають потужні граувакові товщі з прошарками спілітів, кератофірів, андезитів і лінзами органогенних вапняків девонського віку. Відклади карбону представлені піщано-алевролітовими товщами, що містять прошарки вапняків, кременистих сланців і конгломератів; пермо-тріасові відклади — включеннями вулканогенних порід кислого й основного складів, а також морськими і континентальними  вугленосними  піщано-глинистими товщами, що виконують грабени і міжгірські прогини (самі великі  Боуенський  і  Сіднейський). Складчаста область Східної. Австралії і Тасманії в кайнозойський час була охоплена процесами вулканізму, у результаті чого сформувалася серія базальтових плато, що прослідковуються у вигляді поясу від Квінсленда до Тасманії. У складі вулканічних товщ, крім базальтів, присутні лужні породи. У післякрейдовий час на континенті йшов інтенсивний розвиток кори вивітрювання, часто латеритного типу. Відбувалося формування прибережно-морських пляжів.

Корисні копалини.

В Лакланській системі з відкладами середнього девону пов’язані родовища руд олова, вольфраму, молібдену, вісмуту, міді, свинцю і цинку.

З вулканогенними породами у Новій Англії пов’язані золото-мідні,  олов'яно-вольфрамові, молібдено-вісмутові     жильні родовища. В межах Боуенського та Сіднейського прогинів є кам’яне вугілля. З корою вивітрювання пов'язані родовища бокситів, нікелевих силікатних і уранових руд. У відкладах пляжів розвинуті родовища важких пісків, збагачених цирконом, монацитом, ільменітом, рутилом.

Аппалацько-Уачітська гірськоскладчаста область

До герцинської епохи складчастості відносяться Південні Аппалачі, Уошито і їх південно-західне продовження, а також Іннуїтська складчаста система, яка займає північну частину Канадського Арктичного архіпелагу.

Геологічна будова.

В  Іннуїтській  складчастій системі розрізняють три зони: зовнішню (мілководні, переважно карбонатні осади кембрію — нижнього девону, що змінюються в середньому-пізньому девоні уламковими утвореннями  моласового  типу), центральну (крупноуламкові рифтогенні відклади низів кембрію, глибоководні  глинисто-кременисті осади кембрію — низів девону, що перекриваються верхньоордовицько-середньодевонським   флішем),  північну  (досередньоордовицькі офіоліти і верхньопротерозойські гнейси, неузгоджено перекриті середньоордовицько - верхньосилурійськими осадами і вулканітами). На центральну і північну зони з різким неузгодженням накладена велика западина (басейн) Свердруп, виконана потужною (до 12 км) товщею відкладів (від кам'яновугільних до верхньокрейдових). Уламкові породи нижньої частини розрізу змінюються евапоритами верхнього карбону — пермі, з якими пов'язані чисельні соляні діапіри. Мезозой представлений циклічною послідовністю мілководно-морських теригенних осадів.  Наявні  прояви  пізньопалеозойського і крейдового трапового магматизму. Північна частина Канадського Арктичного  архіпелагу,  включаючи  басейн Свердруп, піддалася деформаціям стиснення між середнім еоценом і пізнім міоценом.

Південні Аппалачі обмежені з боку платформи передовим прогином, виповненим відкладами від ордовику до низів пермі. Внутрішній борт прогину інтенсивно деформований; на нього насунута зовнішня, міогеосинклінальна зона Аппалачів (зона Долин і Гряд), складена шельфовими карбонатно-теригенними осадами кембрію-карбону й інтенсивно деформована в ранній пермі (аппалацький орогенез). Структура зовнішньої зони складається із серії насувних пластин, що переходять на півдні у великі тектонічні покриви. У Південних Аппалачах на зовнішню зону насунута зона антиклінальних піднять гренвільського фундаменту і рифтогенных уламкових відкладів верхнього рифею — нижнього кембрію (Блу-Рідж Південних Аппалачів).

Південне  складчасте  обрамлення платформи виходить на поверхню в горах Уошито в штатах Арканзас і Маратон у Техасі. Зона Уошито — продовження Південних Аппалачів; їх спільний передовий прогин — Блейк-Уорріер, який безпосередньо перед Уошито переходить у прогин Аркома. Відкрита частина споруди Уошито — пакет тектонічних покривів, переміщених на північ і насунутих на прогин Аркома, виповнений верхньопалеозойською моласою. Покриви Уошито і підняття Маратон складені верхньокембрійсько-середньоордовицькими  відкладами континентального схилу і підніжжя — чорними граптолітовими сланцями, верхньоордовицько-нижньокарбоновими  глибоководними кременистими сланцями і кременями, нижньо-середньокарбоновим  теригенним флішем. Пізньопалеозойська складчаста система продовжується на південь від Ріо-Гранде в Мексику, огинаючи із заходу западину Мексиканської затоки і досягаючи гір Майя в основі п-ова Юкатан у Белізі. У Мексиці і Центральній Америці на еродованій і знівельованій поверхні порід пізньопалеозойської складчастої системи залягають мезозойсько-палеогенові  утворення зовнішньої зони Кордильєрського поясу, який тут перекриває більш древній палеозойський Атлантичний складчастий геосинклінальний пояс.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин відомі кам’яне вугілля (Апалацький басейн), руди заліза, цинку, свинцю, алюмінію (Уошито).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Вкажіть основні структурні елементи всіх областей герцинської складчастості.
  2.  Визначте основні риси геологічної будови герцинід.
  3.  Вкажіть основні етапи історії геологічного розвитку областей.
  4.  Назвіть  основні корисні копалини областей герцинської епохи складчастості.

5. Назвіть основні родовища корисних копалин Уралу.

ЛЕКЦІЯ 7

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ЕПІГЕРЦИНСЬКИХ ПЛИТ

Епігерцинські плити – це великі стійкі ділянки земної кори, які мають фундамент герцинського віку та потужний осадовий чохол мезозойсько-кайнозойського віку. Ще їх називають молодими платформами. Такими платформами на Євроазіатському континенті є Західносибірська, Скіфська, Туранська, Західноєвропейська та Дунбейська; в Австралії – Східноавстралійська; в Північній Америці – Арктична та Атлантична.

Західносибірська плита

Західносибірська плита займає величезну територію між Уралом і Сибірською платформою. На заході плита обмежена Урало-Новоземельським виступом герцинід, на південному сході - Казахстано-Алтайським і Кузнецько-Саянським виступами з розвинутими в її межах каледонськими і герцинськими складчастими спорудами. На сході плита примикає до Сибірської платформи. Кустанайська сідловина відділяє Західносибірську плиту від Туранської плити.

Геологічна будова.

Фундамент плити досить детально досліджений біля гірського обрамлення, де глибина його залягання не перевищує перших сотень метрів. В південних і центральних районах фундамент вивчено за даними буріння глибоких свердловин. На півночі він майже не досліджений і дані про його будову базуються на геофізичних дослідженнях. Результати досліджень фундаменту вказують на його різновіковість в межах плити. В Приуральській частині плити він герцинський, в Приєнісейській - байкальсько-каледонський, на півдні, на продовженні складчастих систем Казахстану та Алтаю, відповідно каледонський і герцинський. В центральних і північних частинах плити передбачається наявність в її фундаменті докембрійських масивів.

Нижній поверх фундаменту утворений складно дислокованими осадовими і вулканогенними товщами докембрію і низами палеозою. Верхній поверх складається із порід верхнього палеозою (на герцинідах), середньо-верхнього палеозою (на каледонідах), палеозою (на байкалідах і давніх масивах), залягає більш полого, представляючи собою залишки чохла масивів. Характерною особливістю фундаменту є наявність кори вивітрювання, представленої світло-сірими і строкатими каоліновими породами товщиною до 50 м.

В основі платформового чохла розвинувся комплекс теригенних континентальних тріасово-нижньоюрських відкладів, які заповнюють систему рифтових западин (тафрогенів) субмеридіонального напрямку. Відклади нижнього і середнього тріасу містять трапи, верхньотріасового - вугілля (Челябинський грабен). В прибортових частинах плити шари полого (2-40) нахилені до центру. Місцями зустрічаються флексури і незамкнуті антикліналі. В центральній частині плити по підошві чохла виділяються ізометричні і лінійні западини, які розділені чисельними склепіннями, валами, системами валів. На решті території плити чохол починається з юрських відкладів і закінчується сучасними болотними і річковими осадами.

В центральних районах плити осадовий чохол починається з відкладів тюменської світи (середня юра). Це перешарування пісковиків континентального походження з бітумінозними аргілітами. Загальна товщина середньоюрських відкладів досягає 500 м.  Крейдові відклади розвинуті повсюдно в межах плити, іноді вони відслонюються в долинах рік і доступні до безпосереднього спостереження. Склад крейдових відкладів вказує на їх морське походження. З цими відкладами пов’язані основні нафтові горизонти Західного Сибіру. Палеогенові та неогенові відклади розповсюджені повсюдно і представлені континентальними товщами, з якими пов’язані поклади вугілля. Четвертинні відклади у вигляді суцільного покриву розповсюджені на всій плиті. Вони представлені льодовиковими, озерно-болотними і річковими осадами. Це в основному піски, суглинки, намулисті глини, торф. Загальна товщина відкладів змінюється від 5 до 250 м, досягаючи іноді 400 м.

Будова фундаменту ускладнена чисельними грабенами (тафрогенами), які заповнені пермськими, тріасовими і частково нижньоюрськими породами товщиною до 3-4 км. На сході плити встановлено аналогічні грабеноподібні западини, але вони вже виповнені палеозойськими моласовими формаціями.

В тектонічній будові платформового чохла виділяється цілий ряд великих геоструктурних елементів - антекліз, синекліз, зон піднять, склепінь, валів, западин і прогинів (рис. 7.1). В межах плити виділяють Ямальську, Сосвинську, Тобольську, Середньообську і Таз-Калпашевську антеклізи, Махетсько-Хетську, Приколиванську і Казачинську зони піднять.

Рисунок 7.1 – Схема тектонічної будови Західносибірської плити

1 – межі плити; 2 – антеклізи і зони піднять (І – Ямальська антекліза, ІІ – Махетсько-Хетська зона піднять, ІІІ – Сосьвинська антекліза, ІV – Середньообська антекліза, V – Таз-Колпашевська антекліза, VІ – Тобольська антекліза, VІІ – Казачинська зона піднять, VІІІ – Приколиванська зона піднять), 3 – склепіння, 4 – осі синекліз та прогинів (ІХ – Ханти-мансійська синекліза)

Махетсько-Хетська, Казачинська і Приколиванська зони піднять розташовані вздовж східного і південного обрамлення плити. Вони являють собою області припіднятого залягання фундаменту, який має блокову будову.

Найбільш великою і характерною синеклізою є Ханти-Мансійська синекліза, яка розташована між Сосьвинською, Тобольською, Середньообською і Ямальською антеклізами. В основі чохла синеклізи залягають континентальні нижньо-середньоюрські відклади (тюменська свита) товщиною до 350 м. В південній частині синеклізи в основі чохла існують покриви ефузивних порід пермсько-тріасового віку.

Важливою особливістю тектоніки фундаменту і чохла плити є наявність великих (регіональних) розломів, які виконують різні функції в будові фундаменту і чохла. Більшість із них зорієнтована в північно-західному і північно-східному напрямках. Зустрічаються розломи субширотного простягання. В фундаменті регіональні розломи створюють зони дроблення, які відображуються в осадовому чохлі ланцюжками локальних піднять.

Історія геологічного розвитку.

Геосинклінальний режим розвитку Західносибірської плити встановився в глибокому докембрії. В кінці протерозойської ери в результаті проявлення байкальської тектоно-магматичної епохи в межах майбутньої плити в її північній і східній частинах пройшло утворення блоків ранньої консолідації. Виникнення байкалід стабілізувало геосинкліналь. В кінці каледонського періоду пройшло нове скорочення геосинклінальної області за рахунок виникнення в південних районах каледонід.

Герцинський етап став вирішальним етапом в структурному перетворенні плити в результаті повсюдної ліквідації геосинклінального режиму. Тектонічні рухи в кінці цього етапу привели до з’єднання різновікових блоків плити і утворення єдиного цоколя платформи.

В пермський і тріасовий періоди закладались тафрогени, які продовжували свій розвиток в ранньоюрську епоху. Починаючи із середньої юри на території плити встановилась плитна стадія платформового розвитку. В середньо- і верхньоюрський період територія плити зазнала значного опускання по великих розломах земної кори, що обумовило регіональну морську трансгресію.

В кінці раннього олігоцену море покинуло плиту і намітилась регіональна регресія, яка неодноразово переривалась морськими трансгресіями в четвертинний період. В антропогені проходили потужні зледеніння Західного Сибіру. Льодовики загороджували текучі на північ ріки і заболочували величезні території в середній частині низовини. Зараз північна і центральна частини плити опускаються, про що свідчать величезні естуарії північних рік та прогресивний розвиток боліт.

Корисні копалини.

Більшість корисних копалин Західносибірської плити пов’язана з відкладами осадового чохла. Це нафта, газ, кам’яне вугілля, торф, залізні руди, боксити, мінеральні солі. Значну цінність тут представляють родовища нафти і газу. Більшість із них пов’язана з морськими і прибережно-морськими відкладами юри і нижньої крейди. Газові поклади залягають у верхньокрейдових відкладах. Виявлені поклади вуглеводнів залягають в інтервалах глибин від 400 м до 3,7 км. Як правило, вони пов’язані з антиклінальними структурами, хоча зустрічаються в зонах виклинювання продуктивних горизонтів і в тріщинних породах кори вивітрювання. Нафтові родовища переважно знаходяться в центральних районах плити, а більша частина родовищ газу знаходиться в північних і північно-західних районах плити.

Кам’яне вугілля в невеликих кількостях зустрічається в грабенах, виповнених тріасовими і юрськими відкладами.

Торф - найбільш розповсюджена корисна копалина. В деяких районах плити товщина торфового шару досягає 100 м.

Залізні руди в межах плити формувались в прибережній частині туронського моря, а також середньоолігоценового моря, що розмивало продукти еоценової кори вивітрювання. На півдні плити відоме Колпашевське родовище залізної руди осадового походження, пов’язане з туронськими відкладами. Відомі родовища залізних руд і в Кустанайській сідловині, де вони пов’язані з палеогеновими породами.

Боксити відомі в Кустанайській сідловині. Їх вік пізня крейда-еоцен.

Мінеральні солі містяться в сучасних осадах багатьох озер в степовій частині плити.

Ряд родовищ пов’язано з породами фундаменту. Так, у високоприпіднятому фундаменті Кустанайської сідловини виявлене Сарбайське і Соколівське скарнові залізорудні родовища, пов’язані з кам’яновугільними відкладами і приурочені до Тюменсько-Кустанайського розлому. На базі цих родовищ створений Соколовсько-Сарбайський гірничозбагачувальний комбінат.

Скіфська плита

Скіфська плита межує на півночі із Східноєвропейською платформою, а на півдні - з альпійськими спорудами Гірського Криму та Кавказу. Охоплює вона район Донбасу, степові простори Криму і Кавказу, які розділяють водні простори Азовського моря.

Геологічна будова.

Породи фундаменту Скіфської плити різноманітні за віком і складом. Найбільш давні відклади - архейсько-протерозойські граніти, граніто-гнейси і кристалічні сланці. Палеозойські комплекси представлені кристалічними і глинистими сланцями, мармуризованими вапняками з прошарками андезитових і кварцових порфіритів. Із палеозойського комплексу найбільш детально вивчені кам’яновугільні відклади, які відслонюються в районі Донбасу. Завершується розріз палеозойських відкладів строкатою моласовою формацією пермського віку. На заході плити до складу фундаменту входять породи тріасу і нижньої юри.

Осадовий чохол Скіфської плити розпочинається із відкладів тріасової системи і включає в себе утворення тріасу, юри, крейди, палеогену і неоген-антропогену загальною товщиною до 8 км (рис. 7.2).

Перехідний комплекс порід між фундаментом і чохлом Скіфської плити в межах Степового Криму містить тріасово-юрську вулканогенно-осадову товщу пісковиків, алевролітів, сланців, основних і середніх ефузивів, прорвану інтрузіями діабазів і кварцових діоритів (Тарханкутський грабен).

Фундамент Скіфської плити складається з декількох різновікових геоблоків, з’єднаних в єдине ціле в кінці палеозою - на початку мезозою. Вік геоблоків - від байкальського до ранньомезозойського. Границями між геоблоками служать зони регіональних розломів.

Рисунок 7.2 – Схематичний геологічний розріз частини Скіфської плити

1 – кристалічний фундамент, 2 – осадовий метаморфізований фундамент, 3 – проміжний структурний поверх, 4 – теригенні комплекси, 5 – карбонатні комплекси, 6 – моласи передгірських комплексів, 7 – розмиви, 8 – диз’юнктивні порушення

В будові платформового чохла Скіфської плити беруть участь ряд крупних геоструктурних елементів, серед яких Ставропольсько-Прикумська антекліза, захоронений кряж Карпінського, Сальське підняття, Єйсько-Березанська зона піднять, Адигейський і Мінераловодський виступи, Східноманицький і Гудиловський прогини, Крапоткінська і Чорнолеська западини, Західнокубанський і Терсько-Каспійський передові прогини.

Найбільшими структурами плити в межах Степового Криму є Сиваська западина, Тарханкутське підняття, Альмійська западина, Індольська западина, Сімферопольське підняття (рис. 7.3).

Ставропольсько-Прикумська антекліза - найбільший геоструктурний елемент плити, розмір якого складає 450х100 км. Платформовий чохол тут складений юрськими, крейдовими і кайнозойськими відкладами. Найвище припідняте положення фундаменту (2-2,5 км) фіксується в Ставропольському склепінні.

Решта позитивних геоструктурних елементів Передкавказзя значно менші за масштабами і їх роль у будові платформового чохла невелика.

Із від’ємних геоструктурних елементів найбільше значення мають Західнокубанський і Терсько-Каспійський передові прогини, розділені між собою Адигейським і Мінераловодським виступами. Разом з прилеглими південними схилами плити передові прогини утворюють велику депресію в потужній товщі осадових утворень.

Рисунок 7.3 – Тектонічна схема Скіфської плити

Степовий Крим: І – Сиваська западина, ІІ – Тарханкутське підняття, ІІІ – Альмійська западина, ІV – Індольська западина, V – Сімферопольське підняття, VІ – Складчаста зона Керченського півострова; 1 – Донецький кряж, 2 – кряж Карпінського, 3 – Сальське поперечне підняття, 4 – Єйсько-Березанська зона піднять, 5 – Ставропільське склепіння (Ставропільсько-Прикумська антекліза), 6 – Адигейський виступ, 7 – Мінераловодський виступ, 8 – Гудилівський прогин, 9 – Східноманицький прогин, 10 – Кропоткінська западина, 11 – Чорнолезька западина, 12 – Західнокубанський прогин, 13 – Терсько-Каспійський прогин

Особливе місце в тектонічній структурі Скіфської  плити займає гірськоскладчаста споруда Великого Донбасу (Донецький кряж). В будові кряжу беруть участь складні системи антиклінальних і синклінальних складок, витягнутих в північно-західному напрямку. Широко розвинуті в його межах розломи, по яких проходило поступлення магми.

Історія геологічного розвитку.

Скіфська плита утворилась в кінці палеозою в результаті закриття океану Тетіс. Підсування острівних дуг і мікроконтинентів до південної окраїни Східноєвропейської платформи сприяло виникненню геосинклінальної системи, де формувалась континентальна кора. Пізньогерцинська складчастість привела до утворення на більшій частині плити гірськоскладчастих споруд. В пермі і частково в тріасі гірська споруда зруйнувалась і вирівнявся її рельєф.

Плитна стадія розвитку в межах плити розпочалась з тріасового періоду. З цього часу плита поступово почала занурюватись і подальша історія її геологічного розвитку пов’язана із чергуванням тривалих епох занурення, які змінювались короткочасними епохами піднять. Періоди занурення припадають на юрський, крейдовий і палеоген-неогеновий періоди. Найбільш відчутні епохи піднять проявились в кінці юри, особливо в передпізньосарматський час. Остання епоха піднять привела до регіональної регресії моря на територію Передкавказзя.

Корисні копалини.

Із корисних копалин Скіфської плити мають значення нафта, газ і кам’яне вугілля.

Нафта і газ відомі в мезозойських відкладах. У відкладах палеоген-неогену відомі скупчення нафти і газу в хадумському горизонті і в пісковиках майкопської світи. В межах Степового Криму поклади нафти, газу і конденсату встановлені в нижньокрейдових теригенних відкладах.

Кам’яне вугілля відоме в межах Донбасу, де розвідано 105 вугільних пластів товщиною від 0,5 до 3 м. Вугілля різних марок - від бурих до антрацитів.

Із інших корисних копалин слід відзначити наявність ртуті (Нікітинське родовище в Донбасі), мінеральні солі, мінеральні води.

Туранська плита

Туранська плита охоплює величезні пустельні і напівпустельні простори Середньої Азії і Західного Казахстану. На півночі по Південноембінському розлому вона межує із Східноєвропейською платформою, на північному сході з каледонідами Казахстану і Західносибірською плитою, на сході - з орогенною областю Гіссар і Тянь-Шаню, на півдні - з гірськоскладчастою областю Копетдагу. Границя між Туранською і Скіфською плитами проходить по крупному розлому в районі північно-західного Каспію.

Геологічна будова.

Фундамент Туранської плити складається із різноманітних формаційних комплексів - від докембрію до пермі. Докембрійські відклади представлені сильно зміненими амфіболітовими сланцями. Палеозойські утворення виражені різними сланцями, гранітами, габро, ефузивними породами. Закінчується розріз палеозою континентальними конгломератами.

Осадовий чохол плити має різну товщину і різний стратиграфічний діапазон. Загальна його товщина досягає 12 км.  Представлений теригенними та карбонатними морськими утвореннями мезозою та кайнозою. Антропогенові відклади представлені теригенними алювіальними, еоловими різновидами товщиною до 100 м.

Фундамент платформи складається із окремих крупних блоків (геоблоків), які створили мозаїчну будову цоколя регіону. Об’єднання цих різновікових геоблоків пройшло в кінці палеозою, а тому платформа відноситься до епігерцинських.

У будові чохла плити виділяється ряд великих піднять і западин – Центральнотуркменська і Кизилкумська антеклізи, Центральноаральська, Мангишлацька, Центральноустюртська зони піднять, Середньокаспійське і Бузачинське склепіння, Північно- і Мангишлацько-Устюртську, Мургабську і Сирдар’їнську синеклізи, а також Передкопетдагзький передовий прогин (рис. 7.3).

Рисунок 7.4 – Тектонічна схема Туранської плити

І – Центральнотуркменська (Карабогаз-Каракумська) антекліза, ІІ - Кизилкумська антекліза; 1 – Мангишлацька зона піднять, 2 – Бузачинське склепіння, 3 – Середньокаспійське склепіння, 4 – Карабогазьке склепіння, 5 – Каракумське склепіння, 6 – Центральноустюртська зона піднять, 7 – Центральноаральська зона піднять, 8 – Північноустюртська синекліза, 9 – Мангишлацько-Устюртська синекліза, 10 – Сирдар’їнська синекліза, 11 – Амудар’їнська синекліза.

Історія геологічного розвитку.

Формування Туранської плити пройшло одночасно з утворенням Скіфської плити. Закриття Палеотетісу привело до виникнення системи острівних дуг і мікроконтинентів по всій південній периферії Східноєвропейської платформи. Тут проходив геосинклінальний режим розвитку, що привів до збільшення товщини континентальної кори. Складчастість в кінці середнього карбону привела до цілковитої ліквідації геосинклінального режиму в межах Туранської плити. Плитна стадія розвитку розпочалась повсюдно з юрського періоду. Вона характеризувалась тривалими низхідними рухами, які приводили до широкого розвитку трансгресій з максимальним їх розповсюдженням в пізньоюрську і пізньокрейдову епохи. Починаючи із пізньоюрського періоду, намітилась різниця в розвитку західної і східної частин Туранської плити. Вона проявилась у більш інтенсивному прогинанні східної частини плити і в більш частому виникненні тут континентальних і лагунних умов осадконагромадження.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин Туранської плити слід відзначити родовища нафти, газу, сірки, мінеральних солей.

Основними перспективними горизонтами на нафту і газ є горизонти юрських і крейдових комплексів. Поклади газу і газоконденсату наявні у відкладах тріасу, нижньої юри і нижньої крейди. На сході Туранської плити переважно розвинуті газові поклади у нижньо- і верхньокрейдових пісковиках.

Родовища сірки відкрито в Центральних Каракумах і в південно-західних частинах Гіссарського хребта.

Розсипи титану і циркону відомі в Мургабській синеклізі.

Мінеральні солі відомі в районі Кара-Богаз-Гола і на Гаурдаці.

Західноєвропейська плита

Плита розмішена між Альпійським складчастим поясом на півдні, Балтійським щитом на північному сході і структурами каледонської складчастості на північному заході.

Геологічна будова.

Платформа має складну будову. Її складчаста основа формувалася в період від докембрію до раннього тріасу включно, причому найбільш інтенсивно в герцинську епоху складчастості. Платформовий чохол тут починається з відкладів верхньої пермі і тріасу. Складчастий фундамент відділений від чохла континентально-лімнічним комплексом моласових і вугленосних червоноколірних утворень, місцями вулканогенних, які на епігерцинській платформі охоплюють вестфальський і єтефанський яруси середнього і верхнього карбону (силезій) і нижньої пермі (ротлігендес). Шари цих порід сильно метаморфізовані та значно порушені розривними дислокаціями. Місцями відклади утворюють покриви, місцями виповнюють грабенові западини, де товщина їх різко збільшується до 4—8 км, інколи більше.

Характерною рисою зазначеної еліґерцинської платформи, є висока рухомість, що зумовило її мозаїчну будову. Під впливом тектонічних напружень альпійського циклу ця платформа, починаючи з мезозою, була розбита системою розломів на кілька великих глиб, які зазнали значних вертикальних переміщень. Розломи мають переважно два напрямки: субширотний — західно-північно-західний (герцинський) і субмеридіональний — північно-північно-східний (рейнський) і порушують не тільки фундамент, а й платформовий чохол.                    

У будові платформового покриву виділяють великі геоструктурні елементи першого порядку. Синеклізи і западини розділяють окремі підвищені масиви палеозойських і більш давніх порід, частково горстовоґо походження, які виступають на поверхню. До великих піднять складчастого фундаменту належать серединні масиви Вогези, Шварцвальд, Брабантський, Арденський, Гарц, Рейнський, Чеський (Богемський) включно з Судетами і Сілезькими горами, Свєнтокшиські гори, гори Добруджа та ін.; до великих западин — синеклізи Північноєвропейська, Паризько-Гемпширська і Аквітансько-Біскайська (рис. 7.5).

У будові платформи значне місце займають грабени субмеридіонального, рейнського, напрямку (Рейнський, Ронськнй і Лиманський). З Альпійським складчастим поясом платформа з’єднюється передовими прогинами.

Друга молода, епігерцинська, платформа— Мізійська—знаходиться між Балканами і Карпатами і являє собою продовження Скіфської плити. Виступ палеозойського фундаменту останньої прослідковується в Добруджі (рис. 7.6).

Рисунок 7.5 – Тектонічна схема Західноєвропейської плити

Рисунок 7.6 – Тектонічна схема Мізійської плити

1 – Балкани, 2 – Передбалканська складчаста зона, 3 – кристалічні породи південних Карпат, 4 – мезозойські відклади Карпат, 5 – Флішова зона Східних Карпат, 6 – Північноболгарське підняття, 7 – Олтенський структурний поріг, 8 – Ломська западина, 9 – Варненська западина, 10 – розломи, 11 – Жіуолтське блокове підняття, 12 – антиклінальні лінії, 13 – границі тектонічних елементів

Корисні копалини.

На території Західноєвропейської плити є крупні родовища нафти і газу (Франція, Аквітанський нафтогазоносний басейн, Німеччина), кам’яного (Добруджа) і бурого вугілля (Німеччина, Франція), руд заліза (Франція, Болгарія), марганцю (Болгарія), благородних металів (Чеський масив), хрому, бокситів (Франція), міді, цинку, олова, ртуті, піриту, бариту, калійних солей.

Дунбейська платформа

Дунбейська епігерцинська платформа знаходиться в східній частині Монголо-Охотського складчастого поясу. Вона охоплює північно-східну частину Китаю, басейн Зеї і Буреї і лівобережжя Амуру, а на сході досягає границі з Китаєм.

Геологічна будова.

У центральній частині платформи розміщується западина Сунляо (рис. 7.7). Платформа має палеозойську і більш давню складчасту основу. На фундаменті майже горизонтально залягають шари вулканогенно-осадового чохла (товщина 1-8 км), складеного ефузивами, туфами і уламковими відкладами юрського і нижньокрейдового віку та червоноколірними континентальними відкладами крейдового і третинного віку.

Характерна особливість Дунбейської платформи – відсутність суцільного розповсюдження платформового чохла, який місцями розділений обширними виступами на поверхні палеозойської і докембрійської складчастої основи, що утворює гірські масиви Великого і Малого Хінгану.

Корисні копалини.

На плиті розміщений нафтогазоносний басейн Сунляо: родовища нафти (Дацин та ін.) і газу в середній частині басейну. У відкладах неогену присутні родовища кам’яного вугілля (Буреїнський басейн). Також відомі руди вольфраму і молібдену.

Рисунок 7.7 – Тектонічна схема Дунбейської платформи

Східноавстралійська платформа

Молода Східноавстралійська платформа оточує зі сходу древню Австралійську платформу.

Фундамент в межах платформи байкальського, каледонського і герцинського віку, місцями виступає на поверхню у вигляді масивів.

Осадовий чохол переважно мезо-кайнозойського віку. На Східноавстралійську платформу частково накладається синекліза Великого Артезіанського басейну, і перекриває пермо-тріасовий прогин Боуен-Сурат. Західна її частина накладена на Східноавстралійську палеозойську синеклізу.

Корисні копалини.

В межах Східноавстралійської синелізи зосереджені газові родовища, в прогині Боуен-Сурат – нафтові і газові. Кам’яне вугілля відоме в прогині Боуен-Сурат. В південній частині відомі уран та олово.

Рисунок 7.8 – Тектонічна схема Східноавстралійської молодої платформи

Молоді платформи Північної Америки (Арктична, Атлантична)

Атлантична молода платформа займає прибережні низовини Атлантичного океану, п-ова Флорида і Мексиканської затоки.

Вона являє собою південну і південно-східну частини Апалацько-Уачітського складчастого поясу, які в цьому місці глибоко опущені і перекриті потужними мезозойськими відкладами. Герцинський фундамент прослідковується на півдні до Гватемали і Гондурасу. В межах осадового чохла залягання пологе гомоклінальне з нахилом до Мексіканської затоки. Ускладнене воно зонами скидів, крупними склепіннями, інтрузіями і соляними куполами.

Рисунок 7.9 – Тектонічна схема Атлантичної платформи

Арктична молода платформа оточує континент із північного заходу, складаючи архіпелаг Паррі, острови Свердруп і північну прибережну частину Аляски. Вивчення цієї платформи тільки розпочинається.

Корисні копалини.

В межах западини Мексиканської затоки та Приатлантичної западини зосереджені нафтові і газові родовища. Незначні родовища кам’яного вугілля відомі в Гондурасі. З виходами герцинського фундаменту пов’язані руди цинку, нікелю, міді.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Дайте загальну характеристику епігерцинських плит.
  2.  Назвіть основні особливості складу і будови порід фундаменту.
  3.  Охарактеризуйте склад і будову осадового чохла всіх плит.
  4.  Назвіть від’ємні структурні елементи плит і корисні копалини, пов’язані з ними.
  5.  Назвіть додатні структурні елементи плит і корисні копалини, пов’язані з ними.
  6.  Охарактеризуйте основні етапи історії геологічного розвитку епігерцинських плит.
  7.  Назвіть основні родовища нафти і газу в межах плит.
  8.  Назвіть основні родовища кам’яного вугілля в межах плит.

ЛЕКЦІЯ 8

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ МЕЗОЗОЙСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

Мезозоїди являють собою гірськоскладчасті райони, які завершили свій геосинклінальний розвиток в крейдовий період, але типового платформового розвитку в їх межах ще не відбулося. Земна кора тут не набула достатньої міцності і товщини. Іноді ці області ще називають параплатформами. Прикладами таких областей є Верхояно-Колимська, Далекосхідна, Індо-Китайська області на Євроазіатському континенті та складчаста зона Кордільєр в Північній Америці.

Верхояно-Колимська область

Займає великі простори на схід від Сибірської платформи.

Геологічна будова.

Докембрійські відклади розповсюджені тут тільки в межах найбільш давніх масивів. Це глибоко метаморфізовані гнейси, кристалічні сланці та амфіболіти, близькі за складом до порід архейського комплексу Алданського щита Сибірської платформи. Протерозойські відклади представлені сланцями, кварцитами, мармуризованими вапняками. Відклади прорвані інтрузіями гранітів.

Палеозойська група містить у своєму складі відклади кембрійсько-пермського віку, які виходять на поверхню в ядрах антикліноріїв. Палеозойські відклади розчленовуються на дві товщі. Нижня включає в себе породи від кембрію до нижнього карбону і  представлена чергуванням вапняків, мергелів, доломітів, глинистих сланців. Зустрічаються прошарки конгломератів та ефузивів (кембрій, девон). На розмитій поверхні цієї товщі залягає верхоянський комплекс, який складається із верхньої товщі палеозою і мезозою. Це перешарування темно-сірих і чорних пісковиків, глинистих сланців з прошарками вапняків.

Мезозойська група має широке розповсюдження і складена вулканогенно-теригенною товщею з прошарками кам’яного вугілля.

Відклади кайнозойської групи не мають широкого розповсюдження. Палеоген складений континентальними піщано-глинистими осадами і значними ефузивними товщами. Неогенові відклади відомі в басейнах рік і міжгірських западинах невеликої товщини. Антропогенні відклади представлені льодовиковими, алювіальними, делювіальними і морськими намулами.

В тектонічному відношенні область має складну будову. Вона складається із великих серединних масивів, обмежених антикліноріями і синкліноріями. В межах масивів фундамент складений сильно дислокованими древніми кристалічними товщами (архей, протерозой, нижній палеозой) і перекритий незначним верхньопалеозойсько-мезозойським осадовим чохлом. До найбільших масивів відносяться Колимський, Омолонський, Охотський і Чукотсько-Юконський.

Велике значення в тектонічній будові області, крім серединних масивів, мають антиклінорії і мегантиклінорії, які дуже часто розташовуються по периферії жорстких масивів. Їх ядра виповнені сильно дислокованими породами рифею. Такими структурними елементами є Верхоянський мегантиклінорій, Хаяхтанський антиклінорій та антиклінорій Черського, а також Чукотська складчаста зона.

Від’ємні структурні елементи представлені прогинами (Яно-Колимський, Юдомський, Приомолонський, Ольджойський, Олойський), западинами (Момо-Зирянська) і синкліноріями (Догдинський, Іньялі-Дебінський) (рис. 8.1).

Тектонічна будова східної і південно-східної окраїн області ускладнена вулканічним поясом, який простягається вздовж узбережжя Охотського моря на північ до Чукотки. Вулканічний пояс складається із потужної товщі ефузивів пізньокрейдового і палеогенового віку.

Рисунок 8.1 – Схема тектонічної будови Верхояно-Колимської області

1 – границі області; 2 – серединні масиви: А – Колимський, Б – Омолонський, В – Охотський, Г – Чукотсько-Юконський; 3 – мегантиклінорії (Д – Верхоянський), антиклінорії (Е – Хаяхтанський, Ж – Черського) і складчасті зони (З – Чукотська); 4 – прогнуті області; 5 – осі прогинів (а – Яно-Колимського, б – Юдомського, в – Приомолонського, г – Ольджойського, д – Олойського), западин (е – Момо-Зирянської) і синкліноріїв (ж – Догдинського, з – Іньялі-Дебінського); 6 – вулканічний пояс

Історія геологічного розвитку.

Закладання Верхояно-Колимської геосинкліналі пройшло в палеозої на подрібненій давній основі. В кінці юри-крейди геосинкліналь замкнулась. Мезозойська складчастість і магматизм переробили окраїни серединних масивів, скоротивши їх розміри. На межі між Верхояно-Колимською областю і Сибірською платформою виник Приверхоянський передовий прогин, який заповнився крейдовими моласами. Орогенна стадія розвитку, яка розпочалася з пізньої крейди, продовжується до наших днів. Активні тектонічні рухи Східноазіатської геосинклінальної системи проявились в межах Верхояно-Колимської області інтенсивними глибовими рухами і вулканічною діяльністю в новітній період.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин найбільшого розвитку набули руди кольорових, рідкісних і дорогоцінних металів. Олово і вольфрам утворюють скупчення в басейнах рік Яни, Індигірки, Колими. Свинець і цинк виявлені в межах Верхоянського мегантиклінорію. Із горючих копалин відомі родовища кам’яного вугілля у Зирянському вугільному басейні та на узбережжі Чукотського моря. В нафтогазоносному відношенні перспективні деякі прогини і западини.

Далекосхідна область

Простягається майже на 900 км від узбережжя Японського моря до правої притоки р. Амуру - р. Хунгарі, досягаючи ширини 200 км.

Геологічна будова.

Докембрійські відклади області представлені  гнейсами, кристалічними сланцями, кварцитами, мармурами з інтрузіями гранітів. Палеозойські відклади представлені теригенно-карбонатною товщею з прошарками конгломератів в девоні. Наявні інтрузії гранітів та ефузивні утворення. В розрізі відсутні ордовицькі і силурійські комплекси. Найбільш широко розвинуті пермські відклади, які представлені чергуванням кременистих сланців, яшм, пісковиків з ефузивними породами. Мезозойські відклади складаються із теригенної тріасової товщі з прошарками вапняків, теригенно-вулканогенних утворень юри, теригенно-вулканогенних порід крейди. Кайнозойські відклади розповсюджені повсюдно. Це вулканогенні і туфогенноосадові породи палеогену, континентальні піщано-глинисті утворення неогену та алювіальні осади з прошарками ефузивів антропогенного віку.

В тектонічній будові області виділяють  Ханкайський масив, Сіхоте-Алінський антиклінорій, Тетюхінський синклінорій, Сучанський прогин, Середньо- і Нижньоамурську западини (рис. 8.2).

Рисунок 8.2 – Тектонічна схема Далекосхідної (Сіхоте-Алінської) гірськоскладчастої області

На сході області простягається вулканічний пояс, складений ефузивами пізньої крейди, палеогену і неогену.

Історія геологічного розвитку.

Розвиток Сіхоте-Алінської геосинкліналі проходив протягом палеозойської ери на подрібненій докембрійській основі. Він переривався каледонською і герцинською епохами складчастості. Цілковите завершення геосинклінального режиму пройшло лише в передсенонський період. Починаючи із сенону і протягом кайнозойської ери, регіон зазнав орогенного етапу розвитку. Цей період характеризувався вертикальними переміщеннями різних блоків по великих розломах. В орогенний етап активно проявилась ефузивна діяльність. В кайнозої заклались і розвинулись западини і прогини, які заповнювались вугленосними теригенними відкладами та ефузивами.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин найбільш розвинуті поклади заліза, свинцю, цинку, олова, кам’яного вугілля, графіту, флюориту тощо. Проблема нафтогазоносності області до кінця не вирішена. Перспективи нафтогазоносності пов’язуються із Середньо- і Нижньоамурською западинами.

Індокитайська гірськоскладчаста область

До цієї області відносяться південні схили Куньлуня і Циньлиня та область між Тібетом і Південнокитайською платформою, а також територія Таїланду, Лаосу та В’єтнаму.

Геологічна будова.

Мезозоїди на території Китаю складені переважно морськими теригенними породами. Породи геосинклінального комплексу інтенсивно зім’яті, розбиті насувами і прорвані крупними батолітами гранітів.

На території Таїланду виділяють Юньнань-Малайський складчастий пояс (на заході), Індосинійський серединний масив (на сході) і розташовану між ними Менамську кайнозойську накладену западину. Складчастий пояс утворений кристалічними породами докембрію і карбонатно-теригенними відкладами всіх систем палеозою і тріасу з пачками ефузивів середнього і кислого складу. Переважають лінійні складки і насуви субмеридіонального простягання. Широко розповсюджені інтрузії гранітоїдів карбону, пермі, тріасу і крейди.

Фундамент Індосинійського масиву утворений породами докембрію і нижнього палеозою; осадовий чохол складений вапняками пермі і піщано-глинистими лагунними і континентальними відкладами тріасу, юри і крейди.

Менамська западина виповнена рихлими континентальними відкладами неогену і четвертинної системи. Западина продовжується на шельфі Сіамської затоки.

Корисні копалини.

В Юньнань-Малайському складчастому поясі з ультраосновними породами офіолітових поясів пов’язані родовища хромітів і нікелю, з гранітоїдами – родовища руд олова, вольфраму, міді. На контактах гранітів з карбонатними товщами – родовища залізних руд. У вапняках палеозою встановлені поклади марганцевих і поліметалічних руд. До зон тріщинуватості приурочені рудопрояви золота, сурми. Прирозломні кайнозойські западини вміщують родовища бурого вугілля.

На Індосинійському масиві з відкладами осадового чохла пов’язані поклади природного газу і калійних солей, рудопрояви урану і міді, з кайнозойськими базальтами – дорогоцінне каміння.

В Менамській западині з кайнозойськими товщами пов’язані поклади нафти і природного газу.

Складчаста зона Кордильєр

Гірські споруди Кордильєр, які в східній частині включають Скелясті гори, простягаються вздовж західного краю всього континенту Північної Америки на віддалі більше, ніж 8000 км.

Геологічна будова.

В рухомому поясі Кордильєр із сходу на захід виділяють три основні тектонічні зони: епіплатформові орогенічні області Північних Скелястих гір, Південних і Центральних Скелястих гір, міогеосинклінальна і евгеосинклінальна області первинної палеозой-нижньомезозойської геосинкліналі, перетворені в мезо-кайнозої в складчасті споруди (рис. 8.3).

Епіплатформові орогенічні області Скелястих гір виникли одночасно з гороутворенням в геосинклінальному поясі Кордильєр в кінці крейди – на початку палеогену в межах роздробленої крайової частини древньої платформи. Повторне їх інтенсивне підняття відбулося в кінці неогену і в четвертинний період, коли утворився сучасний рельєф. Орогенічна область утворює крупні виступи (Південні і Центральні Скелясті гори та Північні Скелясті гори), складені осадами палеозою і мезо-кайнозою у платформових фаціях. Обидва виступи відділені поперечними розломами.

Рисунок 8.3 – Тектонічна схема складчастої споруди Кордильєр

І – міогеосинклінальна зона, ІІ – евгеосинклінальна зона, ІІІ – кайнозойські ефузиви, ІV – евгеосинклінальна зона, перероблена кайнозойською складчастістю

Складчасті зони Кордильєр складені палеозойськими і мезо-кайнозойськими відкладами (рис. 8.4). Міогеосинклінальна область простягається порівняно вузькою смугою в Північних Скелястих горах. Далі до півдня вона розширюється й обгинає орогенічну область Південних і Центральних Скелястих гір, а ще південніше за р. Ріо-Гранде в Мексиці складає гори Східна С’єрра-Мадре. Будова її характеризується лінійними складками і насувами, що місцями переходять у покриви. Евгеосинклінальна область прослідковується від Аляски до Центральної Америки, утворюючи західний пояс Кордильєр, ускладнений великими розламами і блоковими структурами. У її межах широко поширені метаморфічні і вулканогенні породи, а також численні інтрузії кислих і основних порід. Складкоутворення тут мало місце в пізньоюрський час.

Рисунок 8.4 – Схематичний розріз через епіплатформову орогенічну область Скелястих гір

Корисні копалини.

Родовища нафти і газу, кам’яного вугілля приурочені до западин в межах епіплатформових орогенічних областей Північних Скелястих гір, Південних і Центральних Скелястих гір. В долині річки Юкон та у Мексиці розсипні родовища золота та платини. З гранітоїдами Південних і Центральних Скелястих гір пов’язані родовища руд олова, вольфраму, міді. Крім того, відомі родовища цинку, заліза, свинцю та ін.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Дайте загальну характеристику мезозойських складчастих областей.
  2.  Назвіть основні структурні елементи всіх областей.
  3.  Охарактеризуйте стратиграфічний комплекс порід областей.

4. Назвіть корисні копалини областей.

ЛЕКЦІЯ 9

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ АЛЬПІЙСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

Області кайнозойської складчастості займають південну частину Середземноморського поясу і включають Малий Атлас, Альпи, Апенніни, Піренеї, Балкани, Динариди, Карпати, Крим, Кавказ, Копетдаг, Памір, Гімалаї та Тихоокеанський пояс – Коряксько-Камчатська гірськоскладчаста область, о. Сахалін, Японія, евгеосинклінальна зона Кордильєр, Анди.

Кайнозойська складчаста область має надзвичайно складну будову і складається із величезних різновікових докембрійсько-палеозойських стабільних блоків континентальної земної кори, розділених та ускладнених вузькими зонами геосинклінальних мезозойсько-кайнозойських складчастих систем, рифтових структур, накладених міжгірських орогенних прогинів, а також вулканогенно-плутонічних структур новітнього етапу розвитку.

Більша частина геосинклінальних систем заклалась на континентальній корі, місцями потоншеної за рахунок процесів розтягування та деструкції. Серед геосинклінальних систем можна відзначити зони тривалого геосинклінального розвитку від тріасу до палеогену включно (Великий Кавказ); зони, де геосинклінальний розвиток завершився на межі середньої і пізньої юри, пізньої юри і ранньої крейди, в межах пізньої крейди (внутрішня зона Карпат, Гірський Крим, частина зон Малого Кавказу), а також зони, де геосинклінальні прогини заклались в кінці пізньої юри - початку крейди, з палеогену (еоцену) (Українські Карпати, Малий Кавказ). Для всієї  області в цілому характерним є проявлення процесів неогенової складчастості. В межах області також проявились процеси пізньокімерійської складчастості.

Для орогенної неоген-антропогенної стадії розвитку альпійської складчастої області характерним є утворення складних позитивних структур - мегантикліноріїв, будова яких ускладнена різноамплітудними покривами і шар’яжами. Мегантиклінорії розділені міжгірськими западинами.

Альпійсько-Гімалайська  складчаста область (Середземноморський пояс)

На півдні Європи герциніди перекриваються альпідами, що включають Піренеї, Альпи, Карпати, Балкани, Апенніни і Динарські гори. Далі на схід розташовані Гірський Крим, Кавказ, Копетдаг, Памір і Гімалаї.

Геологічна будова.

Альпійська  геосинкліналь  виникла  на роздробленому і перекритому карбонатним тріасом герцинському фундаменті в процесі розтягання і розсуву континентальної кори, що призвело наприкінці тріасу — початку юри до утворення басейну з корою океанічного типу, що на даний час виступає в складі  офіолітових  покривів.  Утворення останніх почалося наприкінці  юри,  з  першими  імпульсами стиску,  і  продовжувалося  в  наступні епохи деформацій, аж до  міоцену,  а  місцями  і  пізніше. У результаті альпійські споруди набули дуже складної шар’яжної структури, з насувами в Альпах, Карпатах і Балканах на північ, в Апеннінах і Динаридах — у бік Адріатичного моря, у Піренеях — на північ і південь. Перед складчасто-покривними спорудами  утворилися  передові  прогини — Передпіренейський, Передальпійський,  Передкарпатський  та ін., а в їх тилу - міжгірські прогини, з яких найбільш великий — Панонський,  загальний  для Карпат і Динарид. Усі вони виповнені потужними уламковими (моласовими)  товщами  олігоцен-неогенового віку. До олігоцену-міоцену відноситься й утворення більшості западин, що складають на даний час Середземне море — Алжиро-Прованської, Тиренської,  Адріатичної,  Егейської, що поглинули окремі частини альпійських споруд.  У цей же час виникла Західноєвропейська рифтова система, що включає Рейнський і Ронський грабени.   Одночасно   відбувся спалах вулканічної діяльності, що торкнулася не тільки альпійського поясу, але і епігерцинської платформи (Центральний, Французький і Чеський масиви, Рейнський і Ронський грабени та ін.).

Історія геологічного розвитку.

Альпійсько-Гімалайська  складчаста геосинклінальна область, до складу якої входять вищевказані гірські споруди,  —  наймолодша  частина Середземноморського геосинклінального поясу, що активно розвивалася в мезозої і кайнозої, рухома ділянка земної кори між континентальними плитами Євразії, Північної Африки, Аравії і Індостану, що спочатку складали Гондвану. Розвитку області передувало відмирання палеозойського океанічного басейну — Палеотетісу у пізньому  палеозої з утворенням герцинського складчастого поясу. Наприкінці пермі і в тріасі вирівняна поверхня  герцинського  складчастого комплексу була покрита дрібним, епіконтинентальним морем; лише на сході, можливо, збереглися релікти Палеотетісу. Наприкінці тріасу почалися розколювання континентальної кори і рифтоутворення, що призвело до утворення нового глибокого басейну з океанічною  корою — Неотетісу,  чи власне Тетісу. Відносно Палеотетісу Неотетіс виявився зміщеним на південь і частково накладеним на байкальське обрамлення Гондвани. З кінця юри почалося скорочення площі Неотетісу в результаті зближення Африки — Аравії, а потім і Індостану з Євразією; наприкінці еоцену континентальні брили Африки-Аравії і Індостану прийшли в пряме зіткнення з Євразією. Цей процес супроводжувався інтенсивними складчастими і насувними деформаціями з утворенням великих тектонічних покривів (шар’яжів), зміщених в основному до периферії області. В олігоцені — міоцені в деформацію були втягнуті і глибокі горизонти кори з утворенням сучасних альпійських гірських споруд (Піренеї, Малий Атлас, Апенніни, Альпи і Карпати, Динарські гори, Балкани, Кавказ; гори Туреччини й Ірану, Південного Афганістану, Пакистану; Гімалаї). Найбільш інтенсивний підйом цих гірських хребтів почався в пізньому міоцені і продовжується  понині.  Одночасно відбувалося формування глибоководних басейнів Середземного, Чорного і Каспійського (південна частина) морів, а також більш дрібних морів — Адріатичного, Егейського, Азовського, Каспійського (північна частина) та ін., передгірських і міжгірських прогинів, на даний час заповнених  продуктами  руйнування гірських споруд і зайнятих алювіальними рівнинами. Новітні підняття супроводжувалися вулканічною  діяльністю,  особливо активною в Середземномор'ї (включаючи Апенніни), в Анатолії, на Малому Кавказі і на території Ірану.

Корисні копалини.

Основними корисними копалинами в межах альпід Західної Європи є поліметалічні руди (Югославія, Іран), мідь (Альпи), руди вольфраму, молібдену і ртуті (Іспанія, Югославія), золота, свинцю і цинку, бокситів (Франція, Угорщина, Греція). Зустрічаються осадові родовища заліза і марганцю (Греція, Італія). В межах передгірських прогинів відомі родовища нафти, газу, солей, сірки та бурого вугілля (Туреччина).

Карпатська  гірськоскладчаста  область  

Геологічна будова.

Карпатська  гірськоскладчаста  область  в  структурно-тектонічному відношенні поділяється на три частини: Західні, Східні та Південні Карпати.

Західні Карпати  -  це  своєрідний  гірський  вузол, розташований між долинами рік Морави на заході і Попрада - на сході. Вони об'єднують цілий ряд гірських масивів з різними геологічними та орографічними особливостями будови. Найбільш висока частина Західних Карпат і Карпат в цілому - це масив Високих Татр, де гора Верлахівка має висоту 2655 м, а гора Ломницький щит  -2634 м.

Східні Карпати  -  займають  центральну  частину Карпатської гірської системи, де вони описують своєрідну дугу від долини ріки Попрад на північному заході до перевалу Предял - на півдні. Зовнішній фронтальний край Східних Карпат насунутий на Передкарпаття, а внутрішній - обрамлений плоскою поверхнею Середньодунайської низовини.

В зоні зчленування із Західними Східні Карпати порівняно невисокі і значно звужені. Вони із північного заходу на південний схід  об'єднують систему різних  гірських  хребтів  із  помітно вираженою структурно-літологічною зональністю.

Південні Карпати  мають  в  основному  широтне простягання гірських хребтів - від перевалу Предял на сході і до долини Дунаю на заході. Гора Молдов'яну (2543 м) – найвища вершина Південних Карпат.

У  внутрішній  частині  Південних  і  Східних  Карпат знаходиться  плато  Трансильванського  басейну  із  середніми висотами 500-700 м. На заході плато обмежують Семиградські гори.

Українські Карпати

Українські Карпати являють собою південно-східну частину Карпатської  гірськоскладчастої  області. Українські Карпати, як і всі Карпати, являють собою складну систему альпійських структур, які виникли і розвивались на орографічних нерівностях, пов'язаних з попереднім, герцинським етапом складчастості. Поздовжнє простягання Українських Карпат зумовлене східнокарпатською специфікою структурно-фаціальних зон. У геоструктурному відношенні вони відповідають Карпатській покривно-складчастій споруді.

В  геологічній  будові  переважає  крейдово-палеогеновий фліш,  трапляються  виходи  юрських  вапняків,  палеозойських кристалічних   сланців.   Неогенові   вулканогенні   утворення представлені андезитами, базальтами та їхніми туфами (рис. 9.1).

Рисунок 9.1 – Схематичний геологічний розріз частини Українських Карпат

Найбільш давні комплекси порід представлені гнейсами, кристалічними  сланцями  і  мармурами.  В  Передкарпатському прогині  свердловинами  розкрито  рифейські і кембрійські відклади, ордовицькі і силурійські  аргіліти,  вапняки  з брахіоподами і граптолітами. Ці відклади товщиною до 2,5 км дислоковані і занурені під більш молоді осади. На сході прогину розкрито відклади середнього-верхнього  палеозою платформового типу. Можливо, що в рифеї і палеозої район Східних Карпат і частково Передкарпаття пройшов всі етапи геосинклінального розвитку і до початку мезозою на ньому заклались нові прогини.

Тріасові відклади розповсюджені досить обмежено. До нижнього тріасу віднесено залягаючі  на палеозої з  кутовим неузгодженням конгломерати, глинисті сланці, пісковики, яшми з покривами діабазів. Середній тріас містить доломіти, доломітові брекчії та вапняки. Верхній тріас представлений вапняками, які містять різноманітну бентоносну фауну.

Юрські відклади широко  розповсюджені  у  Східних Карпатах, але вони перекриті молодими відкладами і доступні для вивчення тільки у свердловинах. Починається розріз з піщано-глинистих відкладів, які неузгоджено залягають на границі з тріасом.   На   нижньоюрських   відкладах   з   перервою   в осадконакопиченні і неузгодженням залягають відклади середньої юри, які представлені вапняками.

Верхи  середньої  і  низи  верхньої  юри  представлені погано розчленованою товщею з чисельними амонітами.

В  юрі  розвинуті  і  вулканіти офіолітової асоціації,  які вказують на присутність в цей період кори океанічного типу.

Крейдові відклади мають широке розповсюдження. На протязі крейдового періоду тут існували морські басейни, досить глибоководні, розчленовані на зони із різнонаправленими рухами земної кори значної амплітуди. У зв'язку з цим спостерігається велика різноманітність фацій, серед яких різко переважає фліш.

Відклади ранньої крейди представлені флішовою формацією - темними, майже чорними кременисто-карбонатними сланцями і кременистими    вапняками,    конгломератами,    пісковиками, алевролітами і мергелистими осадами. Починаючи з туронського і до кінця датського періоду в Карпатах чітко виділяється флішова зона,   де   накопичувались   піщано-глинисті   осади.    В Передкарпатському   прогині   до   кінця   верхньої   крейди накопичувались карбонатні товщі. Товщина відкладів верхньої крейди знаходиться в межах від 600 до 2000 м.

В палеогені флішоутворення в Карпатах закінчується. До палеоцену  відносять  потужні  (від  200  до  1200  м)  товщі почергового залягання пісковиків та алевролітів з характерним комплексом форамініфер. На них без перерви в осадконакопиченні залягають тонкоритмічні флішові утворення еоцену товщиною від 500 до 1500 м. Олігоцен складений із аргілітів, кременистих вапняків, мергелів і пісковиків. Його товщина змінюється від 100 до 1000 м.

В неогені розпочинається орогенний етап розвитку області. Осадконакопичення було сконцентроване в Передкарпатському прогині і в Закарпатських міжгірських западинах. У ці прогини поступила  велика  кількість уламкового  матеріалу за  рахунок руйнування молодих Карпатських гірських споруд. В Закарпатті існували лагунні умови, які сприяли утворенню потужних соляних товщ. В кінці міоцену і в пліоцені широко проявився андезитовий вулканізм. До початку пізнього міоцену басейн повністю обмілів, що привело до утворення гіпсів і солей.

Четвертинні відклади Карпат  фаціально  надзвичайно різноманітні. Це переважно льодовикові, алювіальні, делювіальні та елювіальні відклади.

Рисунок  9.2 - Схема  тектонічного  районування Українських Карпат

1 - Східноєвропейська платформа; 2 - Передкарпатський передовий прогин: І - Зовнішня зона, ІІ -Внутрішня зона; 3 - Скибова зона;  4  -  Кросненська  зона;  5  -  Магурська  зона;  6  -Мармароська. зона;  7  -  зона Пенінських стрімчаків;  8  - Закарпатський  міжгірський  прогин;  9  -  андезито-базальти Вигорлат-Гутинської гряди; 10 - головні розломи у фундаменті; 11 – насуви: С—Стебницький, Б-Береговий.

В   тектонічному відношенні   Українські   Карпати складаються    із    Східнокарпатського   мегантиклінорію і Закарпатського  міжгірського  прогину.  Із  Східноєвропейською платформою ця область з'єднується завдяки Передкарпатському передовому  прогину (рис. 9.2).   Східнокарпатський  мегантиклінорій   є головним тектонічним елементом всієї Карпатської області. До його складу в напрямку від Передкарпатського прогину до Внутрішньої частини області виділяють наступні тектонічні зони: зовнішню антиклінальну, центральну синклінальну, внутрішню антиклінальну і Рахівський масив.

Зовнішня антиклінальна (Скибова) зона займає північно-східне крило мегантиклінорію. Ширина зони до 40 км. В межах зони крейдові і палеогенові флішеві товщі складно дислоковані і зібрані у сильно стиснуті лінійні складки, які простягаються на десятки кілометрів. Багато із них перевернуті, зірвані і насунуті на Передкарпатський передовий прогин, утворюючи великі лускуваті насуви (скиби). Зараз нараховується до шести великих лусок-скиб: Берегова, Орівська, Сколівська, Парашки, Зелем'янки і Ружанки. Амплітуда насувів досягає 10-15 км.

Центральна синклінальна (Кросненська) зона виповнена потужною  товщею  порід  олігоценового  віку.  Породи,  що виповнюють синклінорій утворились при сталому опусканні його основи. Найпоширеніші відклади Кросненської зони  - відклади кросненської світи олігоцену. Складена вона пісковиками, піщано-глинистим флішем товщиною до 3500 м, які виходять на денну поверхню. У складі зони виділяють чисельні тектонічні порушення - скиби, згруповані у три підзони, які розрізняються будовою основи.

Внутрішня антиклінальна  (Магурська)  зона  охоплює головний водорозділ Карпат, досягаючи в ширину 25 км. Флішеві породи  крейдо-палеогенового  віку  інтенсивно  дислоковані  і ускладнені  розривами.  Складки  великі,  лінійно  витягнуті  у північно-західному  напрямку.  На  південному  сході  структура залягає під неогеновими ефузивами вулканічного хребта.

Рахівський масив являється південно-східним закінченням Мармароського   серединного   масиву   -   давнього   ядра гірськоскладчастої області Східних Карпат. Масив складається із кристалічних порід докембрію, палеозою і малопотужних відкладів тріасу і юри. В межах Рахівського масиву ці давні породи перекриті   теригенно-карбонатним   флішем   крейдового   віку товщиною до 1000 м, інтенсивно зім'ятого у складні складки. По південно-зіхідному  схилу  масиву  вздовж  глибинного  розлому простягається зона екзотичних обривистих стрімчаків - бескидів.

Закарпатський міжгірський прогин простягається паралельно Карпатам смугою завдовжки 150 км, завширшки 25-35 км. Глибинними межами прогину є Закарпатський розлом на південному сході і зона Припанонського розлому на південному заході.

В  геологічній  будові  прогину беруть участь  неогенові моласи товщиною 2-3 км, які містять соленосну товщу та ряд інтрузивних субвулканічних тіл, характерних для Берегівської зони горстів.

Вулканічні  Карпати  складені  неогеновими  ефузивними породами  (андезитами,  базальтами,  туфами),  які  частково перекривають моласовий комплекс. Донеогенова основа прогину складена з блоків розміром 3-5х8-10 км, поверхня яких утворена палеогеновими,  мезозойськими  і  палеозойськими  відкладами. Починаючи з палеозою, по системах перпендикулярних розломів відбувалися блокові рухи різного знаку, їхній вплив на неогеновий етап розвитку прогину проявився у нагромаджені різновікових відкладів у Солотвинській і Чоп-Мукачівській западинах.

Передкарпатський передовий прогин  являє  собою геологічну структуру, яка є частиною Карпатської складчастої системи. На території України простягається між Карпатською покривно-складчастою    спорудою    і    Волино-Подільською монокліналлю,     що     є     південно-західною     окраїною Східноєвропейської платформи. Як передгірський, прогин почав формуватися в неогені протягом завершального етапу розвитку Карпатської дуги Середземноморського рухливого поясу. Наступна еволюція  Карпатського  орогену  зумовила  зміщення  області осадконагромадження на північний схід і утворення у прогині трьох  зон:  Бориславсько-Покутської,  Самбірської та Більче-Волицької. Існує також поділ на дві зони - Внутрішню і Зовнішню частини прогину.

Покриви   Карпатської   покривно-складчастої   споруди перекрили внутрішні частини Передкарпатського прогину до кінця сарматського віку міоцену на відстань до 30 км.

У геологічній  будові  прогину  беруть участь  неогенові осадові утворення - моласи, які поділяють на нижні, середні та верхні. Бориславсько-Покутська зона складена із складок - скиб, що утворюють багатоярусну систему у вигляді єдиного покриву, переміщеного далеко на північний схід. У геологічній будові бере участь піщано-глиниста соленосна товща нижніх молас, що залягає на породах палеогенового і крейдового флішу. З цією зоною пов'язані родовища нафти, кам'яної і калійної солей.

Самбірська зона являє собою широку смугу скиб та складок,   у   цілому   насунутих   на   периферійну   частину Передкарпатського прогину. Складена вона товщею пісковиків, аргілітів,  подекуди  солі  товщиною  3-4  км.  Основою є мезозойський чохол епіпалеозойської платформи.

Більче-Волицька зона    відзначається    наявністю брахіантиклінальних  і  куполоподібних  складок.  Від  суміжної платформи відокремлюється тектонічними порушеннями, переважно скидами. В її геологічній будові беруть участь верхні моласи (піщано-глиниста товща товщиною 1-4,5 км), що залягають на епібайкальському та епіпалеозойському фундаменті.

Історія геологічного розвитку.

Карпатська складчаста система почала формуватися в кінці юрського  (за  іншою  думкою-тріасового)  періоду  на  місці зруйнованої денудацією герцинської складчастої споруди. До кінця олігоценової  епохи  в її межах  був  геосинклінальний  режим осадконагромадження. На початку неогенового періоду у зв'язку з інтенсивними тектонічними рухами ця територія піднялася вище рівня моря і на її місці утворилися гори, а периферійні ділянки (Закарпатський прогин, Бориславсько-Покутська та Самбірська зони   Передкарпатського   прогину)   почали   прогинатися і заповнюватися продуктами руйнування гір. Пізніше прогинання поширилося і на край Східноєвропейської платформи. На його місці  утворилася  Більче-Волицька  зона  Передкарпатського прогину. З кінця міоцену процес складчастості завершувався і відбулося  насування  складчасто-брилової  споруди  на  Більче-Волицьку зону прогину. Амплітуда насуву сягає 15-20 км.

Корисні копалини.

Складна геологічна будова і розвиток системи зумовили різноманітність  корисних  копалин,  які  утворилися  в  окремих структурах нижчого порядку.

Серед корисних копалин Українських Карпат головними є горючі корисні копалини - нафта і газ, мінеральні води, кам'яна і калійна солі, будівельні матеріали.

З    докембрійськими    метаморфічними    комплексам Мармароського масиву генетично пов'язані невеликі родовища магнетиту  і  марганцевих  руд,  колчеданові  і  поліметалічні рудопрояви. З тріасовими і юрськими вапняками пов'язані родовища бокситів і фосфоритів, із структурами фундаменту і моласових прогинів пов'язані родовища і прояви різноманітних мінеральних вод, які просторово контролюються зонами розривних порушень.  Серед них відомі сірководневі,  вуглекислі,  а також високомінералізовані води різного складу.

Нафта і газ генетично пов'язані з глибокозалягаючими горизонтами. Основним типом нафтогазових родовищ є пластові склепінні поклади в пісковиках крейдового і палеогенового флішу і в моласових товщах нижнього міоцену. Основні поклади нафти пов'язані з палеогеновими відкладами (Борислав, Долина, Битків та ін.). У зовнішній частині Передкарпатського прогину в юрі, в середньому і верхньому міоцені встановлено газові поклади (Рудки, Дашава, Опари та ін.)

Серед неметалічних корисних копалин, пов'язаних   з моласовими  формаціями  неогену,  слід  відзначити  родовища калійних солей (Калуш,  Стебник), кам'яної солі (Дрогобич, Солотвино,   Долина),  бурого  вугілля   (Верхній   Раковець, Березинка, Ковалівка) і сірки (Розділ, Яворів).

Складчаста споруда Гірського Криму

Гірський  Крим  розташований  на  півдні  Кримського півострову, утворюючи випуклу на північний захід гірську дугу із максимальною висотою 1545 м (гора Роман-Кош).

Геологічна будова.

Мегантиклінорій Гірського Криму займає південну частину Кримського півострову. В сучасній структурі збереглись лише північне крило і ядро мегантиклінорію, значна частина якого розташована  під  водами  Чорного  моря.  Західне  і  східне продовження мегантиклінорію також зрізані береговою лінією. 3 півночі  мегантиклінорій  Гірського  Криму  зоною  глибинного розлому відділений від платформових структур Скіфської плити. З північного сходу до нього примикає Індоло-Кубанський крайовий прогин.

За віком геосинклінального комплексу Гірський Крим є структурою   пізньокімерійського   періоду,   геосинклінальним прогином, який замкнувся до початку ранньої крейди. Однак Гірський Крим відноситься до альпійської складчастої області, поскільки на орогенному етапі він був втягнутий в активні підняття, в результаті яких сформувались Кримський мегантиклінорій та поєднаний з ним Індоло-Кубанський крайовий прогин.

Головними структурними елементами мегантиклінорію є ядро мегантиклінорію, складене тріасо-юрськими відкладами, його північне крило, утворене альб-еоценовими відкладами, і східне периклінальне занурення, яке складене в основному олігоцен-нижнім міоценом (майкопськими глинами) (рис. 9.3).

Рисунок 9.3 – Схематичний розріз через частину складчастої споруди Гірського Криму

У Гірському Криму комплекс фундаменту можна вивчити тільки по ізольованих глибових виходах. В цих виходах зустрічаються зелені метаморфічні сланці, середньокам'яновугільні і пермські вапняки.

Тріас в межах Криму найбільш детально вивчений в районі Сімферополя.  В  основі  тріасу залягає  товща  (250-300  м) алевролітів,  глинистих  сланців  і  пісковиків.  Вище  в  розрізі переважають кварцові пісковики, в товщі яких зустрічаються лінзи конгломератів і вапняків. В пісковиках і сланцях міститься значна кількість туфогенного матеріалу, іноді зустрічаються пластові тіла ефузивів.

Юрські відклади мають  широке  розповсюдження  в Гірському   Криму.   Нижня   юра   представлена   ритмічним чергуванням аргілітів, алевролітів і пісковиків з лінзами вапняків, їх товщина складає 500-1000 м. Породи сильно дислоковані. На них з розмивом і неузгодженням залягають відклади середньої юри, які представлені глинистими сланцями і грубозернистими пісковиками, місцями конгломератами. З товщею середньої юри пов'язані ефузиви, інтрузії типу лаколітів, які відслонюються між Ялтою та Алуштою.  Верхньоюрські  породи  залягають  узгоджено  на середньоюрських. Вони мають флішовий характер і вище по розрізу  змінюються мілководними  рифогенними  вапняками  з коралами,  брахіоподами.  Ці  вапняки  складають  кримське високогір'я (Яйлу) від Балаклави до Алушти. В основі рифогенних вапняків залягають товщі конгломератів товщиною до 600 м, які містять гальку гранітів. Загальна товщина юрських відкладів біля 1000 м.

Крейдові відклади залягають неузґоджено і з розмивом на юрських і тріасових відкладах. Розріз крейди починається із малопотужних пісковиків і глин з конгломератами в основі. Відклади верхньої крейди представлені теригенно-карбонатними і карбонатними  відкладами.   Всередині   самої  верхньої   крейди спостерігається  стратиграфічна  перерва.  Із  розрізу випадають коньяк і нижній сантон. Товщина верхньої крейди від 200 до 700 м, а загальна товщина крейдових відкладів біля 1000 м.

Палеогенові комплекси складені мергелями, глинами і вапняками.  Верхні  горизонти  виражені  бітумінозними  темно-коричневими глинами - аналогами майкопської світи Кавказу. Загальна товщина палеогену біля 3 км, із яких на долю глинистої товщі припадає 2 км.

Неогенові відклади представлені  мергелями,  глинами, вапняками, пісками і галечником загальною товщиною 750 м. Закінчується   розріз   неогену   сарматськими   вапняками-ракушняками.

Четвертинні відклади - це морські піски, глини, ракушняки, алювіальний і пролювіальний галечник.

В тектонічному відношенні Гірський Крим являє собою мегантиклінорій складної будови. Зараз в його структурі виділяють ядро і північне крило. Південне крило занурене під води Чорного моря. В складі центральної частини мегантиклінорію виділяють Качинський   антиклінорій,   південну   антиклінальну   зону (Алуштинський  антиклінорій  та  Ялтинська  антикліналь),  які розділені центральною синклінальною зоною (Східнокримська і Яйлинська синкліналі).  В ядрі антикліноріїв виходять породи таврійської світи, в ядрі синкліноріїв - нижньокрейдові комплекси. Північне  крило  Кримського  антиклінорію  виражене  пологим моноклінальним  заляганням  верхньокрейдових,  палеогенових і неогенових порід. На сході, в зоні зчленування мегантиклінорію із епігерцинським Степовим Кримом, виділяється передовий прогин, який входить до складу Західнокубанського передового прогину (рис. 9.4).

Історія геологічного розвитку.

В Криму найбільш значні опускання пройшли в сеномані. В коньякський і сантонськнй періоди проходить регресія і розмив раніше відкладених осадів. Наступна трансгресія розпочинається з верхнього сантону - кампану. Карбонатне осадконагромадження стає повсюдним. Вулканічна діяльність скорочується.

Рисунок 9.4 - Тектонічна схема Західної частини Скіфської плити і Гірського Криму

1-Східноєвропейська платформа; 2 - Скіфська плита; 3  - поперечні і краєві прогини альпійської складчастої області; 4-7 - мегантиклінорій Гірського Криму: 4 - антиклінорії;  5  -  синклінорії;  6  -  північне  крило  і  східна перикліналь; 7 - структури, занурені під води Чорного моря; 8 - Чорноморська глибоководна западина; 9 —прогини і підняття; 10 -вали; 11 - грабени; 12 - головні глибинні розломи; 13 - інші розривні порушення. Скіфська плита: 1 - Переддобруджинський прогин; 2 - Кілійсько-Зміїний блок; З - Каркінітська западина; 4 - Сиваська западина; 5 - Азовський вал; 6- Сімферопольське підняття; 7 - Новосіловське підняття; 8 - Альмійська западина; 9 - Домузлаво-Войковський грабен; 10 - Калиновський грабен; 11 - Індоло-Кубанський краєвий прогин. Гірський Крим. Антиклінорії: 12— Південнобережний, 13 - Качинський, 14 - Туакський; синклінорії: 15 - Південно-Західний, 16 - Східнокримський, 17 - Судацький

В палеоцені особливо яскраво проявляється дисиметрія у розвитку  західної  і  східної  частин  Гірського  Криму,  яка продовжується протягом всього кайнозою. В західній частині спостерігається субплатформовий розвиток, а на сході в олігоцені - ранньому міоцені закладається прогин і формуються моласи.

В неогені західна частина Криму піддалась підняттю, а тому   характеризується   мілководними      континентальними відкладами (пісковики, конгломерати, вапняки-ракушняки) Східна частина (Керченський півострів) була максимально опущеною, а тому в ній сформувався повний розріз морського неогену. В антропогені проходить  утворення  морських  і річкових терас, делювіальних шлейфів, озерних осадків.

Підсумовуючи вище викладене, можна представити, що в тріасі на  пізньопротерозойській  і  палеозойській  основах  заклався геосинклінальний прогин. Протягом ранньої і середньої юри в цьому прогині проходило утворення осадово-ефузивних товщ. Передкеловейська складчастість привела до того, що пізньоюрські відклади повсюдно залягають неузгоджено.

В східній частині Криму в середньому пліоцені пройшло занурення південного крила і ядра антиклінорію Гірського Криму під рівень Чорного моря. На сході - на Керченському півострові сформувався крайовий прогин, який продовжує Кубанський прогин Передкавказзя.

Корисні копалини.

Серед корисних копалин Гірського Криму можна виділити вугільні пласти юрського віку (Бешуйське родовище), залізні руди осадового походження (Камиш-Бурунське родовище), родовища гіпсу, сірки, вулканічного туфу, вапняка-ракушняка, облицювального каміння.

Складчаста споруда Кавказу

Територія Кавказу відноситься до Середземноморського геосинклінального поясу.  

Геологічна будова.

В  його структурі у відповідності з головними орографічними одиницями виділяється Великий Кавказ, Ріоно-Куринська зона міжгірських прогинів  і  мегантиклінорій Малого Кавказу. Розташований він на південь від Скіфської плити між Чорним і Азовським морями на заході і Каспійським морем на сході. Простягається Кавказ на відстані 1500 км при ширині біля 200 км (рис. 9.5).

Рисунок 9.5 - Тектонічна схема  Передкавказзя,  Великого і Малого Кавказу.

1 - Східноєвропейська платформа; 2 - авлакоген  Донецького  басейну;  3  -  Скіфська  плита, 4-8  - мегантиклінорій Великого Кавказу; 9-14 - складчаста система Малого Кавказу; 15 - вулканічні плато; 16 - міжгірські западини

Докембрійські і палеозойські комплекси зустрічаються відносно рідко, головним чином в басейнах рік Малої Ааби, Теберди,  Араксу,  Урупу,  в  районі  Дзірульського  масиву. Представлені вони гнейсами, кристалічними сланцями, піщано-глинистими   карбонатними   і   вулканогенними   утвореннями, потужними інтрузіями гранітів.  Розріз палеозою  закінчується товщею  пермських конгломератів  товщиною  4  км.  Загальна товщина  докембрійських  і  палеозойських  відкладів  Кавказу перевищує   17 км.

Мезозойські відклади  розповсюджені  повсюдно  і представлені   головним   чином   юрськими   та   крейдовими комплексами. Тріас відомий на Великому Кавказі, де виділяється 1,5 км товща вапняків з прошарками піщано-глинистих різновидів у верхній частині розрізу. Юрські відклади розвинуті більш широко. Їх товщина складає 12 км. Представлені вони сланцями, аргілітами, пісковиками та вулканогенними утвореннями.

Крейдові відклади також широко відомі  в  розрізах Кавказу.  Нижня  крейда  представлена  переважно  піщано-глинистими комплексами, іноді флішової будови, з прошарками вулканогенних порід на Малому Кавказі. Загальна їх товщина досягає 4 км. Верхня крейда складається із вапняків і мергелів, які утворюють карбонатний фліш. На Малому Кавказі зустрічаються потужні товщі ефузивів. Загальна товщина верхньої крейди до 3 км. Відклади кайнозойської групи зустрічаються переважно в передгірських і міжгірських западинах.

Палеогенові комплекси порід виражені піщано-глинистими утвореннями з прошарками вапняків і мергелів. Закінчується розріз палеогену темними бітумінозними глинами майкопської світи. Загальна товщина палеогену досягає 7 км.

Неогенові відклади   зустрічаються   в   міжгірських западинах.  Це  чергування  строкатих  мергелів,  ракушнякових вапняків, вулканічного попелу, горючих сланців, глин, пісковиків, гравелітів і конгломератів. Максимальна товщина відкладів до 7,5 км.

Четвертинні відклади    представлені    морськими пісковиками і глинами, льодовиковими і алювіальними осадами. На Малому Кавказі та в районах Ельбрусу і Казбеку відомі ефузивні утворення (базальти, дацити тощо).

В тектонічній структурі Кавказу з півночі на південь виділяють: мегантиклінорій Великого Кавказу, Ріоно-Чорноморську і Нижньокуринську міжгірські западини та мегантиклінорій Малого Кавказу.  З  епігерцинською  Передкавказькою  платформою (Скіфською   плитою)   гірськоскладчасті   споруди   Кавказу зчленовуються завдяки передових прогинів - Терсько-Каспійського і Західнокубанського.

Мегантиклінорій   Великого   Кавказу   характеризується несиметричною будовою і перевертанням складок на південь. В центральній  його  частині  знаходиться  ядро,  яке  складене дислокованими і сильно метаморфізованими породами протерозою і нижнього палеозою. Тут також широко розповсюджені граніти, які відслонюються в Дар'яльській і Ардонській ущелинах. Крила мегантиклінорію виповнені юрськими, крейдовими, палеогеновими і неогеновими відкладами. Північно-західне крило утворює Лабино-Малкінську  зону.  З  півдня  до  неї  примикає  антиклінорій Головного хребта. Зчленування хребта проходить по Пшекіш-Тирниаузькому  глибинному  розлому.  Антиклінорій  Головного хребта  служить  основним  підняттям  Великого  Кавказу.  Він насунутий на складчасту зону південного крила мегантиклінорію. Амплітуда   насуву   складає   10-15   км.   Південне   крило мегантиклінорію круте. Породи тут зім'яті в ізоклінальні складки, які ускладнені серією насувів і перевернуті в південному напрямку.

Мегантиклінорій ступінчасто спускається в напрямку від своєї центральної частини по поперечних розломах. На північному заході він різко звужується і, занурюючись, утворює Тамансько-Керчинську зону піднять з грязьовим вулканізмом.

Південно-східна    перикліналь    Великого    Кавказу занурюється під води Каспію, утворюючи Апшеронську зону піднять, подібну до Тамансько-Керченської зони. Тут також сильно  розвинутий  грязьовий  вулканізм.  Південна  границя мегантиклінорію проходить по Кахетино-Лечхумському глибинному розлому.

В структурі мегантиклінорію Малого Кавказу виділяється декілька концентрично розташованих антикліноріїв (Сомхетсько-Карабаський, Місхано-Зангезурський) і синкліноріїв (Аджаро-Тріалетський, Єревано-Ордубський). Малий Кавказ відрізняється від Великого більш слабкою дислокованістю порід. Пояснюється це широким розвитком в його розрізі мезозойсько-кайнозойських магматичних утворень, які надають товщам більшої міцності і жорсткості.  Вважають,  що  Великий  Кавказ  в  значній  мірі відповідає  міогеосинклінальній  зоні,  а  Малий  Кавказ  — евгеосинклінальній зоні Кавказької геосинкліналі (рис. 9.6).

Мегантиклінорій Великого і Малого Кавказу розділені Закавказькою міжгірською областю. Вона закладена на жорсткому серединному масиві (Грузинська глиба).  В період замикання геосинкліналі  (олігоцен-неоген)  серединний  масив  піддавався диференційованому опусканню і перетворився в міжгірську зону. В її   сучасній   структурі   виділяють   Ріоно-Чорноморську   і Нижньокуринську   міжгірські   западини,   які   розділяються Дзірульським.масивом.

Рисунок 9.6 – Геологічний розріз Малого Кавказу

Історія геологічного розвитку.

В геологічній історії розвитку Кавказу можна виділити наступні основні етапи: допалеозойський який завершив утворення байкалід  на  місці  сучасного  Кавказу;  палеозойський,  який ознаменувався подрібненням байкальської основи і закладанням геосинкліналей   Великого   і   Малого   Кавказу,   розділених Закавказьким    серединним   масивом;    альпійський,    який характеризується  власне  геосинклінальним  режимом  (мезозой, палеоген) і орогенним (неоген, антропоген) періодом розвитку.

Територію  на  південь  від  Великого  Кавказу  до встановлення орогенного етапу  альпійського циклу,  тобто до олігоцену, займав Закавказький серединний масив з фундаментом, складеним метаморфічними сланцями верхів докембрію - низів палеозою, які виступають на поверхню на Дзирульському піднятті і на північному схилі Малого Кавказу. В палеозої і тріасі північна частина Закавказького масиву зазнала підняття, а починаючи з юри більша його частина була покрита неглибоким морем і стала ареною вулканічної діяльності, особливо інтенсивної в середній юрі. В кінці середньої юри західна частина масиву - Грузинська глиба, за   виключенням   північної  окраїни   зазнала   осушення  з накопиченням в окремих западинах спочатку вугленосної товщі, проявленням   інтрузій   гранітоїдів,   а   потім   відкладенням верхньоюрських уламкових червоноколірних порід і місцями солей та виливом лужних базальтів.

Нова   трансгресія   наступила   в   ранній   крейді, Континентальна  перерва в кінці юри  -  на початку крейди спостерігалась  і  на решті  масиву.  В  олігоцені,  з  початком гороутворення на Великому і Малому Кавказі в межах масиву виникли спочатку вузькі прогини по периферії цих споруд, а в пізньому міоцені вони злились у великі міжгірські прогини -Ріонський на заході і Куринський на сході, які розділились Дзирульським підняттям. Морські тонкоуламкові моласи олігоцену-середнього   міоцену   в   пізньому   міоцені   були   витіснені континентальними або мілководними, переважно грубими, моласами. З цього періоду обидві западини, особливо середня частина  Куринської  западини,  піддались  складчасто-насувним деформаціям, які розповсюдились зі сторони Великого Кавказу. Деформації продовжуються й в сучасну епоху.

Північно-східна частина Куринської западини відокремлена Аджігайсько-Алятською  зоною  розломів  від  периклінального моласового Апшероно-Кобустанського прогину, утворюючи разом зі ним  північно-західне  обрамлення  глибокої  Південнокаспійської западини.

Південна частина Закавказького масиву на альпійському орогенному етапі була втягнута в підняття Малого Кавказу. На масиві  в  середині  крейди  в  північно-західній  частині  виник широтний  рифтогенний  Аджаро-Тріалетський  прогин,  який виповнювався  флішовими,  вулканогенно-карбонатними  товщами крейди-нижнього  палеогену  і  зазнав  складчастих  деформацій помірної інтенсивності в кінці еоцену, з насуванням на Ріонську і Куринську западини.  Виникла Аджаро-Тріалетська складчаста зона занурилась на схід від Тбілісі під моласи  Куринської западини.

Заключні деформації зони відносяться до кінця еоцену, коли на неї на сході насунулась антиклінорна зона Малого Кавказу. Південна частина Малого Кавказу на протязі палеозою і майже всього мезозою належала до північної окраїни Іранської плити з пізньокембрійським метаморфічним фундаментом.  На цьому  фундаменті  залягають  мілководно-морські  карбонатно-теригенні і карбонатні відклади девону-нижнього карбону і пермо-тріасу.

Вся ця область зазнала складчастих деформацій помірної інтенсивності в кінці еоцену. В міоцені в басейні сучасного Араксу утворились  накладені  моласові  западини  -  Араратська  і Нахічеванська. В пізньому міоцені значні площі в центральній частині  Малого  Кавказу  були охоплені  потужним  наземним вулканізмом. Вулканічна діяльність продовжувалась до голоцену включно. Вона проявилась й на Великому Кавказі - вулкани Ельбрус, Казбек та ін. Відомі на Великому Кавказі малі інтрузії гранітоїдів пліоценового віку, а в районі Мінеральних Вод на північному схилі дещо більш давніх лаколітів.

Порівняно з деякими іншими структурами альпійського складчастого поясу Кавказ характеризується відносно невисокою сейсмічністю, катастрофічні землетруси тут рідкісні, а їх інтенсивність не перевищує 8 балів.

Корисні копалини.

На території Кавказу виявлені чисельні родовища горючих металічних і неметалічних корисних копалин, а також мінеральних, термальних і прісних вод.

Промислова нафтогазоносність встановлена в широкому стратиграфічному діапазоні - від тріасу до неогену. Нафтогазоносні площі пов'язані в основному із складчастими зонами передових прогинів, а газоносні із склепінними підняттями. В Закавказзі нафтоносна велика територія міжгірської Куринської депресії. В Грузії промислові скупчення вуглеводнів встановлено у відкладах верхньої крейди, еоцену і міоцену. Більшість нафтогазоносних районів  Азербайджану,  в  тому числі  морських,  пов'язані  з областями розповсюдження продуктивної товщі пліоцену.

Невеликі родовища кам’яного і бурого вугілля знаходяться на Північному Кавказі та Закавказзі. Пов'язані вони переважно з кам'яновугільними,    нижньоюрськими    і    верхньоюрськими відкладами.

Родовища  залізних руд  різних  генетичних  типів встановлено на території Азербайджану, Вірменії, Кабардино-Балкарії.

Із родовищ марганцевих руд всесвітньо відоме Чіатурське родовище (Грузія) високоякісних руд.

Промислові скупчення руд кольорових металів Кавказу знаходяться  в  скарнових,  гідротермальних,  колчеданових і колчедано-поліметалічних жильних родовищах.

Із різних видів нерудної сировини особливо важливе значення мають адсорбційні глини і барит.

Кавказ багатий на різні природні будівельні матеріали. Практично  невичерпні  запаси  природної  цементної  сировини. Широко відомі родовища гранітів, габро, мармурів, вулканічних туфів, базальтів, андезитів, вапняків.

Мінеральні води є  виключним  багатством  Кавказу. Сумарний дебіт мінеральних джерел складає 250 тис. м3 на добу. Тут виділено 7 гідрогеохімічних зон; зона вуглекислих вод, зона азотних гідрокарбонатних вод; зона сірководневих сульфатних вод; зона сірководневих хлоридно-натрієвих вод; зона вуглекислих і термальних вод; периферійний пояс метанових вод.

Далекосхідна геосинклінальна область (Тихоокеанський геосинклінальний пояс)

Далекосхідна  геосинклінальна  область  охоплює Охотське і Японське моря, Японські острови, о. Сахалін, Курили, Камчатку і Коряцьке нагір'я, представляючи один із сегментів Тихоокеанського геосинклінального поясу.

Геологічна будова.

В Корякії простягається Алгано-Великореченська зона і складна, багатоярусна  шар’яжна  споруда  східної Корякії, що розвинулась на місці пізньомезозойських вулканічних дуг і окраїнних морів. Утворення шар’яжів відноситься до кінця крейди — початку палеогену, напрямок їхнього  переміщення — південний.  Алгано-Великореченська зона Корякії знаходить своє продовження в західній зоні Камчатки, геосинклінальний комплекс якої включає відклади від верхньої юри до верхньої крейди, а орогенний починається в палеогені. На Західнокамчатську зону зі сходу  насунута Східнокамчатська, яка продовжується на північному сході Олюторською зоною Коряцького нагір'я. Ці зони мають в основі  офіолітовий  комплекс альба — верхньої крейди, що змінюється палеогеновим флішем. Основні деформації, що включають шар’яжі, відносяться до початку міоцену, коли фліш у прогинах змінюється моласою. В олігоцені виник Центральнокамчатський вулканічний пояс із продовженням через Петропавлівський трансформний розлом у Курильську вулканічну дугу. На  півночі  Курило-Камчатський жолоб зчленовується з Алеутським, який виник уздовж утвореної наприкінці крейди — початку палеогену Командоро-Алеутської дуги. Між східним узбережжям Камчатки і Командорськими островами відокремилася глибоководна Командорська западина. З внутрішньої сторони Курильської дуги не пізніше олігоцену — раннього міоцену  утворилася  аналогічна Південноохотська  западина.  До  початку міоцену відноситься і закладення глибоководних западин Японського моря.

Японські острови належать до системи острівних дуг Західнотихоокеанського рухомого поясу. Вони поділяються на три регіони — о. Хоккайдо, північно-східна частина о. Хонсю, південно-західна частина о. Хонсю, о-ви Сикоку і Кюсю й архіпелаг Рюкю. Центральна частина о. Хоккайдо — антиклінорій, складений офіолітами  і  верхньопалеозойсько-нижньомезозойською  осадово-вулканогенною товщею, прорваною інтрузіями гранітоїдів. Північно-східна частина Хоккайдо являє собою закінчення Курильської острівної гряди, складена верхньокрейдовими — кайнозойськими  вулканітами.  Північно-східна частина о. Хонсю облямовується Японським жолобом, який зчленовується на північному сході з Курило-Камчатським.  У  будові  північно-східної  частини о. Хонсю основну роль відіграють палеозойські відклади,  починаючи із силуру, які неузгоджено залягають на метаморфітах докембрію. Палеозой в основному представлений теригенними товщами, на заході мілководними, на сході глибоководними.  Усі  ці  відклади інтенсивно зім'яті у складки починаючи з кінця раннього карбону.  Мезозойські породи поширені обмежено (в  основному  на  сході)  і  представлені мілководно-морськими відкладами. На західному узбережжі розвинуті так звані зелені туфи неогенового віку. Архіпелаг  Рюкю  (Нансей),  облямований однойменним глибоководним жолобом, представляє продовження зовнішньої зони південного заходу Японії. Деформації цих зон почалися наприкінці юри — початку крейди і продовжувалися до пізнього міоцену, а на підвідному схилі, зверненому до глибоководного жолоба Нанкай, аж до  сучасної  епохи.  

Корисні копалини.

В межах поясу відомі гідротермальні рудопрояви ртуті сурми, свинцю, золота і срібла. Серед седиментаційних родовищ корисних копалин слід відмітити Охотсько-Камчатський і Сахалінський газонафтові басейни, а також Сахалінський буровугільний басейн.

Японія відносно бідна на мінеральні ресурси. В значній кількості видобувається кам’яне вугілля (о. Хокайдо), нафта і газ (північний захід о. Хонсю), поліметалічні руди, нерудні будівельні матеріали.

Складчаста споруда Анд

Геологічна будова.

Складчастий   гірський   пояс Анд досить чітко поділяється на декілька сегментів. Самий північний з них — Берегові (Карибські) ланцюги Венесуели — простягається широтно уздовж узбережжя Карибського моря, відокремлюючись на заході розломом Боконо від Північних Анд. Північні Анди Західної Венесуели, Колумбії й Еквадору представляють собою сукупність гірських хребтів-антикліноріїв, між якими простягаються вузькі, міжгірські грабен-синклінорії, які виклинюються на південь і зайняті долинами рр. Магдалена, Кауко й Аграто. Формування складчастої структури Північних Анд почалося в кінці крейди, але головною епохою деформацій була пізньоеоценова. Відповідно  в  міжгірських  прогинах розвинуті більш молоді кайнозойські відклади моласового типу. В осьовій смузі Північних Анд, особливо на півдні Колумбії й в Еквадорі, розташований ряд активних вулканів.

На широті долини Амазонки Північні Анди  пережимом  відокремлюються  від Центральних.   Останні   розпадаються на два відрізки: північний відрізок північно-західного простягання займає в основному територію Перу, південний — меридіональний; у його межах знаходяться Болівія і частини території Чилі й Аргентини. Північний відрізок Центральних Анд складається з двох основних хребтів — кордильєр-антикліноріїв,  Західного  і  Східного, між якими вклинюється масив Сьєрра-Бланка, утворений молодим гранітним батолітом.

Границя  Південних  (Патагонських)  і Центральних Анд нечітка. На півдні складчаста гірська система повертає до сходу, продовжуючись у Вогняну Землю і тягнеться уже під водою. Тут між складеною палеозоєм і молодими гранітами Патагонською кордильєрою та зоною крейдово-ранньопалеогенового флішу вклинюється товща пізньоюрських-ранньокрейдових офіолітів.

Система передових прогинів (від Західновенесуельського до Магелланового) супроводжує зі сходу Анди по всій їх довжині. Кайнозойські моласи передових прогинів і підстеляючі їх крейдові і палеозойські відклади зім'яті в лінійні, місцями брахіморфні складки. Вони часто вміщують поклади нафти і газу.

Корисні копалини.

В межах Анд виділяють 5 мінералогічних зон в напрямку від Тихого океану в глибину континенту: мідоносний пояс Тихоокеанського побережжя, свинцево-цинковий пояс Центрального Перу, Східноандійський золотоносний пояс, Болівійський олово-срібний пояс, нафтоносний пояс Східних передгір’їв.

У блоках палеозойських порід Анд відомі родовища кам’яного вугілля. Чисельні родовища бурого вугілля приурочені до міжгірських западин.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Охарактеризуйте області кайнозойської складчастості.
  2.  Назвіть основні структурні одиниці Українських Карпат та Гірського Криму.
  3.  Охарактеризуйте тектонічну будову Українських Карпат та Гірського Криму.
  4.  Дайте характеристику складу і будови відкладів областей альпійської складчастості.
  5.  Відобразіть історію геологічного розвитку Українських Карпат.
  6.  Назвіть корисні копалини областей альпійської складчастості.

ЛЕКЦІЯ 10

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ВНУТРІШНІХ МОРІВ

До внутрішніх морів Євроазіатського континенту відносяться Балтійське, Чорне, Азовське, Каспійське та Аральське моря. Характерним для них є наявність континентальної кори, рідше субокеанічної кори.

Балтійське море повністю розташоване в межах Східноєвропейської платформи. Північно-східна його частина безпосередньо перекриває кристалічні породи Балтійського щита, які в південно-західному напрямку занурюються на глибину до 5 км. Осадовий чохол представлений породами палеозойського віку, які складені вапняками, мергелями, доломітами, бітумінозними аргілітами, сланцями, пісковиками і глинами.

В тектонічному відношенні значна частина Балтійського моря відноситься до Балтійської синеклізи, південно-східна частина якої розташована на суші. На півночі і північному сході ця синекліза межує з Балтійським щитом, на півдні - з Білоруським масивом, на південному заході і заході - з Датсько-Польським авлакогеном. Фундамент синеклізи розбитий складною діагональною системою розломів, які обумовили блокову тектоніку. Припідняті блоки фундаменту створюють у чохлі підняття, а опущені блоки - западини. Розломи утворюють тектонічні ступені, які ускладнюють будову бортових ділянок синеклізи. В рельєфі такі ступені проявляються ерозійно-тектонічними уступами.

Морська частина Балтійської синеклізи високоперспективна в нафтогазоносному відношенні. Про це свідчать товщі бітумінозних порід в розрізі осадового чохла і чисельні прямі ознаки нафти і газу в прибережних районах і на деяких островах. Ряд перспективних в нафтогазоносному відношенні локальних піднять знаходиться на відносно невеликій глибині (від 40 до 50 м), що робить їх доступними для буріння з плавучої основи. В деяких морських свердловинах одержано припливи вуглеводнів промислового значення.

Геологічна будова Чорного моря багато в чому носить дискусійний характер. В сучасній структурі земної кори це область стійкого та інтенсивного кайнозойського занурення в центральній частині якого гранітний шар відсутній, а товщина осадового шару досягає 16 км (субокеанічний тип кори). Осадовий шар має різний стратиграфічний діапазон, оскільки він перекриває різновікові структури. Як правило, вік його коливається від палеозою до неогену. Складений він переважно теригенними і карбонатними породами з прошарками ефузивів. З півночі на південь в тектонічній будові Чорного та Азовського морів виділяють докембрійські, епігерцинські та альпійські області (рис. 10.1).

Докембрійські області є південним закінченням Східноєвропейської платформи і займають незначну частину північної окраїни Чорного та Азовського морів. Давній фундамент тут занурений до 500-1000 м, а в межах Молдавського прогину - до 4 км.

Південніше докембрійської області виділяється епігерцинська область, яка простягається від Передкавказзя, Степового Криму і далі на захід до гирла ріки Дунаю, де розташовується Мізійська епігерцинська плита. Дана область перекрита водами Азовського моря і північною частиною Чорного моря. В межах Азовського моря виділено наступні структури (з півночі на південь): Азовський вал, Північноазовський прогин, Західноазовське підняття і Західнокубанський передовий прогин, який заходить сюди зі сторони Скіфської плити. В чорноморську частину епігерцинської області входять Каркінітський прогин, Євпаторійсько-Новоселівське підняття, Альмійський прогин і Херсонський вал. Вказані структурні елементи, як правило, продовжуються і на суші (Кримський півострів, Передкавказзя). В прилеглій до Чорноморського узбережжя Кавказу акваторії також прослідковується відносно вузька смуга епігерцинської області, де знаходяться Східночорноморський вал, Гудаутське підняття і Колхідська западина. Можливо епігерцинська область прослідковується і вздовж південного узбережжя Чорного моря, повертаючи на північ до Мізійської плити.

Рисунок 10.1 – Схема тектонічного районування Чорного та Азовського морів

1 – Східноєвропейська платформа, 2 – Скіфська плита, 3 – альпійські складчасті споруди, 4 – крайові прогини, 5 – міжгірські западини, 6 – глибоководна западина Чорного моря, 7 – внутрішня частина глибоководної западини із субокеанічною корою, 8 – межі Західночорноморської і Східночорноморської западин, 9 – межі області розвитку субокеанічної кори, 10 – контури піднять, 11 – контури прогинів; цифри на схемі – структурні елементи: 1 – Західночорноморська западина, 2 – Східночорноморська западина, 3 – Центральночорноморське підняття, 4 – Нижньокачинський крайовий прогин, 5 – вал Губкіна, 6 – Каламітський вал, 7 – Каркінітська западина, 8 – Альмійська западина, 9 – прогин Сорокіна, 10 – Керченсько-Таманський прогин, 11 – Індоло-Кубанський прогин, 12 – Азовський вал, 13 – Північночорноморське підняття, 14 – Туапсинський прогин, 15 – Східночорноморський вал, 16 – Пудаутське підняття, 17 – Очамчирське підняття, 18 – Гшурійський прогин

Центральну частину Чорного моря, за даними деяких вчених, займає серединний масив океанічного типу. В його межах виклинюється гранітний шар, а потужний осадовий чохол (до 16 км) залягає на базальтовому шарі кори. Допускають, що вік цього масиву байкальсько-палеозойський. В кайнозойську еру масив втягується в інтенсивне прогинання, а тектонічні рухи альпійської тектоно-магматичної епохи не привели до інверсії режиму. Існування жорсткого масиву визначило, можливо, виникнення двох віток альпійської гірськоскладчастої області Кавказу: північна вітка, включаючи мегантиклінорій Великого Кавказу, простягається на Кримський півострів (Гірський Крим), а південна вітка, включаючи мегантиклінорій Малого Кавказу, - на Анатолійський півострів. На суші між цими двома зонами альпійської складчастості розташована Ріоно-Чорноморська міжгірська западина, яка на заході переходить у западину Чорного моря. В межах центральної частини Чорного моря виділяють Центральночорноморське підняття, Східно- і Західночорноморську западини.

Важливе значення в тектонічній будові шельфу Чорного моря мають регіональні розломи субширотної (кавказької) і субмеридіональної (антикавказької) орієнтації. Ці розломи відіграють роль природних границь вказаних трьох тектонічних областей і обмежують також деякі більш малі структури.

Території Чорного та Азовського морів перспективні на нафту і газ. Однак пошуково-розвідувальні роботи стримуються значними глибинами моря. Зараз доступні для морського буріння райони Азовського моря, північний і східний шельфи Чорного моря. В останні роки тут відкрито ряд газових родовищ.

Западина Каспійського моря простягається в субмеридіональному напрямку на відстань біля 1200 км. Вона перекриває різновікові блоки кори, які відрізняються один від одного в літолого-стратиграфічному і тектонічному відношеннях. Північна частина Каспію розташована на докембрійській основі і входить до складу Прикаспійської синеклізи Східноєвропейської платформи. Середня частина Каспійського моря, найбільш значна за площею, відповідає епігецинській Скіфсько-Туранській плиті. Осадовий чохол складений тут породами тріасу, юри, крейди, палеогену, неогену та антропогену загальною товщиною до 6 км.

Зі сторони Скіфської плити під води Каспійського моря заходять (з півночі на південь) кряж Карпінського, Східноманицький прогин, Прикумсько-Тюленівський мегавал, Терсько-Каспійський передовий прогин. Зі сторони Туранської плити занурюється в сторону Каспію Бузачинське склепінне підняття, Південнобузачинський прогин, Мангишлацька зона піднять, Мангишлацько-Устюртська синекліза і Карабогазьке склепіння. Центральна частина Каспію зайнята Середньокаспійським склепінням і Казахською западиною, виявленими геофізичними методами розвідки.

Зчленування структурних елементів Скіфської і Туранської плит під водами Каспійського моря можливо має торцевий характер і здійснюється по Астрахано-Гур’євському крайовому шву північно-східного простягання.

Південна, найбільш глибоководна, частина Каспію відноситься до альпійських гірськоскладчастих областей. Границя між епігерцинськими плитами та альпідами проходить по Скіфсько-Туранському крайовому шву. В центральній частині Південного Каспію земна кора має субокеанічну будову: із розрізу випадає гранітний шар, а потужна (до 20 км) осадова товща залягає на базальтовому шарі. Осадовий чохол Південного Каспію вивчений лише частково. Свердловинами розкрито відклади неоген-антропогену, які представлені чергуванням пісковиків, алевролітів, глин і аргілітів. В тектонічному відношенні центральну частину Південного Каспію, можливо, можна вважати серединним масивом океанічного типу. В структурі району він виражений глибокою западиною, яка заходить і на прилеглу сушу, де виділяються Західнотуранська і Нижньокуринська западини. З півночі Південнокаспійський масив огинає Прибалхано-Апшеронська антиклінальна зона, яка в рельєфі дна Каспійського моря виражена Каспійським (Апшеронським) прогином. Ця антиклінальна зона є зануренням південно-східної перикліналі мегантиклінорію Великого Кавказу. З півдня масив обмежується Аладаг-Ельбруською альпійською гірськоскладчастою областю. В сучасному структурному плані Південнокаспійська западина разом із Західнотуркменською і Нижньокуринською западинами утворюють гігантську міжгірську депресію, обрамлену гірськоскладчастими спорудами альпійського віку.

Із корисних копалин Каспійського моря найбільше значення мають нафта і газ. Тут відкрито понад 30 родовищ нафти і газу і пробурено більше 1000 морських свердловин. Припливи вуглеводнів одержано із теригенних відкладів пліоцену (акчагильський та апшеронський яруси). Глибина залягання виявлених покладів від 3200 до 4100 м. Перспективними у відношенні нафтогазоносності також є шельфи Каспійського моря, які безпосередньо прилягають до Мангишлаку і Бузачів. Серед інших корисних копалин Каспію слід відзначити родовища мінеральних солей затоки Кара-Богаз.

Аральське море знаходиться на південному зануренні Уральського хребта. Фундамент складається із складчастих утворень герцинського віку, а чохол - мезозойсько-кайнозойських, переважно теригенних, утворень товщиною 2-5 км. В тектонічній будові переважають субмеридіональні структури, обмежені розломами. В центральній його частині, від півострову Куланда до півострову Муйнак, простягається Центральноаральське підняття, де фундамент знаходиться на відмітках від 1,5 до 3 км. Зі сходу від підняття в акваторію моря заходить Сирдар’їнська синекліза, а із заходу - структурні елементи Північноустюртської синеклізи, які зорієнтовані в північно-західному напрямку. Товщина чохла в окремих прогинах досягає 6 км.

Мінеральні ресурси Аральського моря знаходяться у стадії вивчення.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Охарактеризуйте геологічну будову внутрішніх морів.
  2.  Назвіть основні корисні копалини внутрішніх морів.

3. Дайте характеристику перспектив нафтогазоносності внутрішніх морів.

ЛЕКЦІЯ 11

ОСНОВНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ГЕОЛОГІЧНОЇ БУДОВИ ТА ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ СВІТУ

Територія світу характеризується надзвичайно складною геотектонічною будовою, виключною різнорідністю структури. Вона складена  докембрійськими,  байкальськими,  каледонськими, герцинськими,    мезозойськими    та    кайнозойськими структурами.   Формування   геотектонічного   плану   території розпочалось з архейської ери і продовжується протягом 3-3,5 млрд. років до сьогодення. Не дивлячись на значну тривалість геологічного розвитку та складність тектонічної будови, можна встановити  ряд  головних  закономірностей,  які  контролювали геологічний розвиток та формування сучасної структури території.

Євразія - найбільший материк Землі, який складається із двох частин світу - Європи та Азії. Разом з островами Євразія займає площу біля 53,4 млн. км2, в тому числі Європа біля 10 млн. км2, а Азія - 43,4 км2. Євразію обмивають чотири океани - на заході Атлантичний, на півночі - Північний Льодовитий, на півдні - Індійський і на сході - Тихий океан та великі окраїнні моря . На південному сході австрало-азіатські моря відділяють Євразію від Австралії, а на північному сході - Берингова протока від Північної Америки,  на  південному  заході  -  Гібралтарська  протока, Середземне  і  Червоне  моря  від  Африки,  з  якою  Євразія з'єднується Суецьким перешийком. Безперервність масиву Європи та Азії, сучасна тектонічна консолідованість материка, єдність багатьох  кліматичних  процесів,  значна  подібність  розвитку органічного світу та інші прояви природно-історичної єдності викликали необхідність в назві, яка об'єднує весь материк.

Давнім    ядром    Європейського    континенту    є Східноєвропейська платформа, яка займає його північну і східну частини, з фундаментом архейсько-ранньопротерозойського віку. На  північному  заході  на  платформу  насунуті  Скандинавські каледоніди, на північному сході - байкаліди півостровів Рибачого, Середнього,  Каніна  і  Тіманського  кряжу.  На  сході  через Передуральський передовий прогин вона межує з Уральською складчастою   системою,   на півдні - із герцинідами і байкалідами від крайньої північної частини Каспійського моря до Молдавії, потім різко повертає на північний захід паралельно до фронту Карпат в напрямку польського Помор'я. Її положення між Помор'ям і південною частиною Скандинавських каледонід проводиться через південну Швецію в напрямку через основу півострова Ютландія з включенням до платформи території Данії.

Кристалічний фундамент платформи виступає на поверхню в Балтійському та Українському кристалічних щитах і залягає вище рівня моря в склепіннях Білоруської та Воронезької антекліз. Найбільш   давній,   ранньоархейський   комплекс   фундаменту представлений так званою формацією сірих гнейсів тоналітового складу.

Давній  архейський  вік  мають  також  зони  розвитку глибоко метаморфізованих    порід    і    так    звані    пояси слабо метаморфізованих, які піддаються значній тектоно-магматичній переробці в ранньому протерозої.

Для раннього, рифейського,  етапу розвитку платформи характерним є утворення великої кількості авлакогенів. Саме в цей період  платформа  набула  своїх  сучасних  обрисів.  Із  другої половини венду платформа вступила в наступний, плитний, етап розвитку. Розріз осадового чохла має велику циклічність, яка відповідає   салаїрському,   каледонському,   герцинському   та альпійському циклам розвитку суміжних геосинкліналей. На межі цих циклів на платформі пройшли регресії і деяка перебудова структурного плану. В неогені розпочалось її загальне підняття. Про  це  вказувалось  в  попередніх  лекціях.  В  даній  лекції розглядається  геологічна  будова  північно-західної  і  південно-західної частин Європейського континенту.

З  північного  заходу  на  Східноєвропейську платформу насунуті тектонічні покриви Скандинавських каледонід, складених рифогенними   утвореннями   верхів   рифею-венду,   евміогеосинклінальними товщами кембро-силуру. В основі найбільших внутрішніх  покривів  відомі  офіоліти.  Ці  покриви  піддались значному метаморфізму. Вони неузгоджено перекриті уламковими відкладами (моласою) девону, які заповнюють окремі грабени.

На    півночі    Скандинавські    каледоніди продовжуються в напрямку західного Шпіцбергена, а на південний схід - Британських островів. Британські каледоніди за будовою значно відрізняються від Скандинавських. В них виділяються дві основні  зони:  північно-західна  метаморфічна (північне  нагір'я Шотландії)  і  південно-східна  неметаморфічна (південне  нагір'я  Шотландії, Північна Англія та Уельс). Перша, яка насунута на північно-західну в напрямку платформового масиву північно-західної Шотландії і Гебридських островів, складена рифейсько-вендськими  і  кембрійсько-нижньоордовицькими  товщами,  які зазнали  основної  деформації,  метаморфізму  і  гранітизації  в ранньому  ордовику.  Друга  -  характеризується  поступовим послабленням  дислокацій  на  південний  схід  в  напрямку платформового масиву Мідленда в Англії, складена породами кембро-силуру, на півночі підстеляється офіолітами, деформована в кінці силуру на початку девону. На півдні Ірландії та Англії на каледоніди, а на сході - на масив Мідленда насунута зовнішня зона Середньоєвропейських герцинід. На континенті північний фронт герцинід простягається через північно-східну Францію, Бельгію, Німеччину, Польщу, відкриваючись далі під насувами Карпат, і супроводжується на ряді ділянок передовими прогинами (Франко-Бельгійський   і   Рурський,   а   також   Верхньосілезький кам'яновугільний басейн). Герциніди займають велику площу в межах Середньої Європи і Піренейського півострову. Їх зовнішня зона складена потужним глинисто-сланцевим девоном і флішовим нижнім карбоном та деформована у середньому карбоні.

В центральній зоні, яка простягається через південну Британь і Вандею в Центральний Французький масив, Вогези, ІІІварцвальд до Чеського (Богемського) масиву, на поверхні виступають породи метаморфічного комплексу пізнього докембрію, які місцями включають в себе низи палеозою і граніти середньо- і пізньопалеозойського віку. Ця зона зазнала перших деформацій в девоні і заключні - перед середнім карбоном. Її аналогом служить Центральноіберійська зона. На південь від неї розвинуті аналоги зовнішньої і внутрішньої зон Середньоєвропейських герцинід.

Між    північно-західним    краєм    Східноєвропейської платформи і північним фронтом герцинід розташована велика і глибока Середньоєвропейська западина,  яка  продовжується в Північному  морі,  де  її  породи  неузгоджено  залягають  на каледонідах. В межах континенту западина має різновіковий - каледонський, байкальський, а місцями й більш давній фундамент. В  своїх  сучасних  контурах  Середньоєвропейська  западина утворилась в Пермі і зазнала інтенсивного занурення в мезозої і кайнозої. Менші западини, названі басейнами, які виникли в пізньому  палеозої,  були  накладеними  на  внутрішні  ділянки герцинської  складчастої системи.  Найбільш  великі  із  них  - Паризький та Аквітанський басейни, які містять поклади нафти і газу.

На півдні Європи герциніди перекриваються альпідами, включаючи  Піренеї,  Альпи,  Карпати,  Балкани,  а  також Андалузькі  гори,  Апенніни  та  Динарські  гори.  Альпійська геосинкліналь виникла на подрібненій і перекритій карбонатним тріасом герцинській основі в процесі розтягання і розсування континентальної кори. В результаті альпійські споруди набули складної шар’яжної структури з насувами в Альпах, Карпатах, Балканах та в інших регіонах.  Перед складчасто-покривними спорудами утворились передові прогини  -  Передпіренейський, Передальпійський, Передкарпатський та ін  Всі вони виповнені потужними  товщами  олігоцен-неогенового  віку.  До  олігоцен-міоцену відносяться й утворення більшості западин, які складають сьогодні Середземне море - Алжиро-Прованської, Тиренської, Адріатичної, Егейської, які поглинули окремі частини альпійських споруд. В той же період виникла Західноєвропейська рифтова система, яка включає Рейнський і Ронський грабени. Одночасно з'явилась вулканічна діяльність, яка захопила не тільки альпійський пояс, але й епігерцинську платформу (Центральнофранцузький і Чеський масиви, Рейнський і Ронський грабени тощо).

Азія не тільки найбільш велика, але й найбільш складна за структурою земної кори частина світу. На відміну від інших континентів, вона сформувалась на основі розростання не одної, а декількох давніх (докембрійських) платформ, простір між якими заповнений складчастими областями. На півночі Азії, між Єнісеєм і Леною, Таймиром і Байкальською гірськоскладчастою спорудою знаходиться Сибірська платформа, вивчення будови якої та навколишніх біля неї областей, проводилось в попередніх лекціях.

На   сході   Азії   виділяється   Китайсько-Корейська платформа (Північнокитайська платформа), яка відділена від Сибірської Урало-Монгольським геосинклінальним поясом. Фундамент платформи архейсько-протерозойського  віку  ї  складений  кристалічними сланцями, гнейсами і гранітами. Рифей виповнює Яньшаньський авлакоген на півночі від Паміру. З рифейських товщ починається осадовий чохол, який складається із кембрійсько-ордовицьких відкладів,   вугленосної   формації   верхнього   палеозою   і континентальної формації мезозою.

На південь від Китайсько-Корейської платформи, по іншу сторону Циньлинської складчастої системи,  лежить менша за розмірами Південнокитайська платформа. Її фундамент значно молодший,  ніж  фундамент  Китайсько-Корейської  платформи, оскільки крім порід нижнього докембрію вона містить менш метаморфізовані породи нижнього, середнього і частково верхнього рифею. До складу осадового чохла платформи входять в основному мілководно-карбонатні   відклади   верхнього   рифею-тріасу   і континентальні червонуваті товщі мезозою.

На півдні Азії розташовується Індостанська платформа, яка належала до Гондванської групи. В її фундаменті переважають архейські відклади— гранітогнейси, зеленокам'яні вулканогенно-осадові  товщі,  чарнокіти  і  висомометаморфізовані  кристалічні сланці. Другорядну роль відіграють менш метаморфізовані товщі нижнього  протерозою.  Платформовий  чохол  складається  із уламкових товщ рифею, льодовикових вугленосних і червонуватих континентальних   товщ   верхнього   палеозою-мезозою,   які виповнюють систему авлакогенів, мілководно-морських осадів юри, крейди і кайнозою, які складають параокеанічні прогини, і нарешті трапового плаща кінця крейди-початку палеогену, який покриває Деканське плато.

На південному заході Азії, на Аравійському півострові, виділяється   північно-східна   частина   Африкано-Аравійської платформи,  фундамент якої  виступає  у  вигляді  Арабо-Нубійського масиву (щита), складеного із метаморфізованих і прорваних гранітами осадово-вулканогенними товщами рифею, які зазнали деформації в байкальську епоху. На заході цей фундамент занурений під фанерозойський чохол Східносередземноморської, а на північному сході Східноаравійської зон перикратонних опускань. На північному заході Аравійський півострів перетинається віткою Східноафриканської рифтової системи.

На  північному  сході  Азії  до  Сибірської  платформи примикає, зчленовуючись з нею через Передверхоянський прогин, Верхояно-Чукотська складчаста область.  Більша її частина утворилась на фундаменті продовження Сибірської платформи, який відслонюється в Охотському, Колимському і Омолонському масивах. Простір між цими масивами виповнений комплексом карбонатних мілководних утворень,  близьких за складом  до осадового чохла Сибірської платформи. Він перекривається більш потужним комплексом верхнього палеозою, тріасу і юри. Обидва комплекси зім'яті в кінці юри на початку крейди.

Одним із величезних пізньопротерозойсько-фанерозойських складчастих поясів Азії є  Урало-Монгольський пояс  який простягається між Східноєвропейською і Сибірською платформами на заході, Сибірською і Китайсько-Корейською платформами на сході. До складу Урало-Монгольського поясу входять байкаліди, салаїриди і каледоніди, герциніди, кімеріди, а також фрагменти більш давньої континентальної кори - серединні масиви.

Західна  і  центральна  частини  поясу  закінчили  свій геосинклінальний розвиток в кінці палеозою, крайня східна і південно-східна – в середині або на початку мезозою. Починаючи з юри значна частина поясу між Уралом і Сибірською платформою була втягнута в опускання з утворенням Західносибірської плити, покритої чохлом юрсько-крейдових і кайнозойських мілководно-морських і континентальних відкладів.

Іншим   величезним   складчастим   поясом   Азії   є Середземноморський геосинклінальний пояс, який простягається в широтному напрямку на південь від Таримського масиву і Китайсько-Корейської  платформи,  на  північ  від  Африкано-Аравійської  та  Індостанської  платформ  і  на  захід  від Південнокитайської  платформи.  Північна  частина  цього  поясу закінчила розвиток в середині або в кінці палеозою. Вона включає каледоніди,  герциніди  і кімеріди.  В  межах  Індокитайського півострову утворює дві вітки – Північнов’єтнамську і Лаосько-Малайську,  між   якими   розташовується   Індосинійський серединний масив  з  ранньодокембрійським  ядром.

Південна частина Середземноморського поясу представляє зону кайнозойських, альпійських покривно-складчастих деформацій та горотворення. До початку альпійського етапу геосинклінального розвитку, тобто до юрського періоду, більша частина цієї зони розвивалась у платформовому режимі, який встановився тут з венду-кембрію після байкальських деформацій і метаморфізму. Палеозойсько-тріасовий      чохол      цієї      епібайкальської перигондванської платформи складений  мілководноморськими теригенно-карбонатними відкладами. Лише на північно-західній периферії   поясу   попередньо альпійському   геосинклінальному   розвитку  пройшов  геосинклінально-орогенний  розвиток  в палеозої-тріасі. До закладення альпійської геосинкліналі пройшло подрібнення і розсування континентальної кори з новоутворенням кори океанічного типу. На окремих ділянках збереглись глиби континентальної кори, які утворили мікроконтиненти в океані Тетіс, а потім серединні масиви в складчастому поясі.

Основні деформації з утворенням покривів розпочались в кінці крейди і продовжувались протягом палеогену і раннього міоцену,  змінившись  в  олігоцені  -  міоцені  горотворенням. Паралельно з підняттям йшло накопичення молас в передгірських і міжгірських  прогинах.  Новітнє  гороутворення  розповсюдилось далеко за межі альпійської геосинкліналі, особливо в Центральній Азії, створивши потужний Центральноазіатський гірський пояс, який включає в себе Тянь-Шань, Памір, Алтай, Саяни, хребти Прибайкалля і Забайкалля, Великий Хінган та ін., а також найвище у світі Тібетське нагір'я.

Структура    східної    частини    Азії    визначається Західнотихоокеанським геосинклінальним поясом.   Його найдавніший елемент - каледоніди Північно-Східного Китаю, які на узбережжі змінюються герцинідами. Північніше простягаються пізньомезозойські   споруди   Сіхоте-Аліня   і   Пенжинсько-Анадирської  зони.  Остання  відділяється  від  більш  давньої Верхояно-Чукотської складчастої  області  Охотсько-Чукотським крайовим вулкано-плутонічним поясом.

Аналогічний пояс оточує зі сходу Сіхоте-Алінь, Корею і палеозойські структури Південно-Східного Китаю. Найбільш молоді елементи Тихоокеанського поясу на материку - Корякське нагір'я і Камчатка,  які  знаходяться  на  ранній  стадії  горотворення. Камчатсько-Кор'якська система  через  Курильську  острівну дугу зчленовується  із  Сахаліно-Хоккайдською  системою. Далі  на південь активну окраїну азіатської частини материка утворюють острівні дуги та окраїнні моря, в глибоководних котловинах з корою океанічного типу. При цьому дуги, які лежать ближче до континенту, включають структури, що сформувалися в палеозої або ранньому мезозої, частково на більш давній континентальній корі. Східні зони цих дуг мають пізньомезозойсько-ранньокайнозойський вік, а зовнішні дуги можливо виникли в кайнозої повністю на океанічній   корі.   Вік   котловин   окраїнних   морів   також кайнозойський. На острівних дугах від Камчатки до Філіппін, розташовані чисельні активні вулкани. Вплив високоактивних тектоно-магматичних процесів Тихоокеанського поясу проявився в деформаціях,  підняттях  і  гранітоутворенні  на  його  західній периферії - в Китаї, Кореї,  Східній Монголії, Забайкаллі і Приамур'ї. Як східна окраїна Азії, так і Центральноазіатський гірський пояс та альпіди Західної Азії, Кавказу і Закаспію мають і в сучасну епоху високу сейсмічність, яка проявляється у руйнівних землетрусах.

Африка – другий за величиною материк після Євразії, площа якого складає 29,2 млн.км2 (з островами 30,3 млн. км2). Це континент, територію якого майже повністю займає древня Африканська платформа, кристалічний фундамент якої виходить на поверхню у вигляді Арабо-Нубійського щита і представлений метаморфічними товщами і гранітами докембрію. На крайньому північному заході платформа обмежена Атлаською гірською системою, до складу якої входить Великий Атлас герцинського віку та Малий Атлас альпійського віку. На півдні африканська платформа межує з герцинідами Капської складчастої зони. До кінця крейди-олігоцену Африканська платформа включала також і Аравійський півострів та о. Мадагаскар, які на даному етапі відділені від основної частини платформи рифтовими зонами Суецької затоки, Червоного моря, Аденської затоки на північному сході та Мозамбіцької затоки на сході. Передбачають, що в ранньомезозойський і палеозойський час Африкано-Аравійська платформа складала частину суперконтинента Гондвана.

Австралія – найменший континент земної кулі (площа 7,7 млн.км2), який являє собою древню Австралійську платформу, оточену на сході герцинською складчастою областю – Тасманською геосинкліналлю. Східна частина австралійської платформи і зона зчленування її з Тасманським поясом палеозойської складчастості перекриті мезо-кайнозойським чохлом Східноавстралійської молодої (епігерцинської) платформи. На півночі і сході від Австралійського континенту до кайнозою зберігалися геосинклінальні умови. У кайнозої на місці сучасної Океанії виникли складчасті гірські системи, фрагменти яких збереглися на островах Нова Гвінея, Нова Зеландія й інших більш дрібних.

Америка – це частина світу, яка складається з двох материків – Північної Америки та Південної Америки, які межують між собою через Панамський перешийок. Загальна площа Америки 42,5 млн.км2, при чому площа Північної Америки 20,36 млн.км2.

Будова Північноамериканського континенту добре відображена в рельєфі. Центральну, рівнинну частину займає Північноамериканська древня платформа, яка до початку кайнозою включала і о. Гренландія. Платформу оточують складчасті споруди різного віку – каледоніди Східної і Північної Гренландії, Ньюфаундленда і Північних Аппалачів, ранні герциніди Канадського Арктичного архіпелагу, пізні герциніди Південних Аппалачів, Уошито і їх південно-західне продовження, мезозойсько-кайнозойський складчастий пояс Кордильєр.

Центральна і східна частини Південноамериканського континенту зайняті Південноамериканською платформою, якій в рельєфі відповідають плоскогір’я і низовини. Цю платформу з північного заходу, заходу і півдня охоплює гірський пояс Анд альпійського віку. Більша частина Південноамериканської платформи має докембрійський фундамент. На південь від р. Ріо-Колорадо до неї прилягає значно менша за площею Патагонська платформа байкальського віку, до складу фундаменту якої поряд з докембрійськими входять і ранньопалеозойські утворення.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

  1.  Якими основними структурами складені континенти світу?
  2.  Поясніть основні закономірності геологічного розвитку і формування сучасної структури континентів.
  3.  Вкажіть склад геоблоків молодих і древніх платформ.
  4.  Назвіть основні плити континентів.
  5.  Назвіть основні щити континентів.
  6.  Поясніть роль розломів у формуванні структур платформ.

7. Назвіть структури, які виникли в зонах розломів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1.  Гаврилов В.П. Историческая геология и региональная геология СССР. Учебник для вузов. – М.: Недра, 1979. – 301 с.
  2.  Гаврилов В.П. Общая и историческая геология и геология СССР. Учебник для вузов. – М.: Недра, 1989. – 425 с.
  3.  Богоявленская О.В., Пучков В.Н., Федоров М.В. Геология СССР. Учебник для вузов. – М.: Недра, 1991. – 240 с.
  4.  Лазько Е.М. Основы региональной геологии СССР. Учебник для вузов в 2-х томах. – Изд-во Львовского ун-та, 1962.
  5.  Успенская Н.Ю., Таусон Н.Н. Нефтегазоносные провинции и области зарубежных стран. – М.: Недра, 1972. – 295 с.

6. Маєвський Б.Й., Євдощук М.В., Лозинський О.Є. Нафтогазоносні провінції світу. – К.: Наукова думка, 2002. – 407 с.

  1.  Горная энциклопедия в 5-ти томах. – М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1984-1991.
  2.  Географічна енциклопедія України в 3-х томах. – К.: “Українська енциклопедія”, 1989-1993.

Івано-Франківський національний технічний

університет нафти і газу

Кафедра теоретичних основ геології

Гоптарьова Н.В.

регіональна геологія

Конспект  лекцій

2006

Міністерство освіти і науки України

Івано-Франківський національний технічний

університет нафти і газу

Кафедра теоретичних основ геології

Гоптарьова Н.В.

регіональна геологія

Конспект  лекцій

Рекомендовано Вченою Радою Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

для студентів спеціальностей “Геологія нафти і газу” та “Геофізика”

Івано-Франківськ

2006

МВ

Гоптарьова Н.В. Регіональна геологія: Конспект лекцій. – Івано-Франківськ: Факел, 2006. – 135 с.

Конспект лекцій складено у відповідності з робочою програмою дисципліни «Регіональна геологія» для спеціальностей геологія нафти і газу та геофізика.

В конспекті розглянуто геологічну будову, історію геологічного розвитку, розміщення корисних копалин в окремих регіонах і цілих материках. Відомості, викладені в конспекті є основою, на якій будується прогнозна оцінка регіонів на різні види корисних копалин, визначаються напрямки пошукових робіт, інтерпретуються геофізичні матеріали, оцінюються гідрогеологічні та інженерно-геологічні умови районів.

Рецензенти:

Маєвський Б.Й. – д-р геол.-мінерал.наук, завідувач кафедри геології та розвідки нафтових і газових родовищ ІФНТУНГ;

Стельмах О.Р. – кандидат геол.-мінерал.наук, завідувач кафедри теоретичних основ геології ІФНТУНГ

Голова навчально-методичного об’єднання

спеціальностей “Геологія нафти і газу”

та “Геофізика”                                                                          Б.Й.Маєвський

Завідувач кафедри теоретичних основ

геології                                                                                      О.Р. Стельмах

Член експертно-рецензійної

комісії університету                                                                Р.М. Рудий

Нормоконтролер                                                                     О. Г. Гургула

Коректор                                                                                  Н. Ф. Будуйкевич

Дане видання – власність ІФНТУНГ. Забороняється тиражування та розповсюдження.

МВ

Гоптарьова Н.В. Регіональна геологія: Конспект лекцій. – Івано-Франківськ: Факел, 2006. – 135 с.

Конспект лекцій складено у відповідності з робочою програмою дисципліни «Регіональна геологія» для спеціальностей геологія нафти і газу та геофізика.

В конспекті розглянуто геологічну будову, історію геологічного розвитку, розміщення корисних копалин в окремих регіонах і цілих материках. Відомості, викладені в конспекті є основою, на якій будується прогнозна оцінка регіонів на різні види корисних копалин, визначаються напрямки пошукових робіт, інтерпретуються геофізичні матеріали, оцінюються гідрогеологічні та інженерно-геологічні умови районів.

Рецензенти:

Маєвський Б.Й. – д-р геол.-мінерал.наук, завідувач кафедри геології та розвідки нафтових і газових родовищ ІФНТУНГ;

Стельмах О.Р. – кандидат геол.-мінерал.наук, завідувач кафедри теоретичних основ геології ІФНТУНГ

Дане видання – власність ІФНТУНГ. Забороняється тиражування та розповсюдження.

ЗМІСТ

Стор.

ЛЕКЦІЯ 1. Зміст регіональної геології та об’єкти вивчення…………………………………………………

ЛЕКЦІЯ 2. Тектонічне районування територій, його основні принципи і положення………………………...

ЛЕКЦІЯ 3. Геологічна будова областей докембрійської складчастості………………………….

ЛЕКЦІЯ 4. Геологічна будова областей байкальської складчастості…………………………………………….

ЛЕКЦІЯ 5. Геологічна будова областей каледонської складчастості……………………………………………

ЛЕКЦІЯ 6. Геологічна будова областей герцинської складчастості…………………………………………….

ЛЕКЦІЯ 7. Геологічна будова епігерцинських плит...

ЛЕКЦІЯ 8. Геологічна будова областей мезозойської складчастості…………………………………………….

ЛЕКЦІЯ 9. Геологічна будова областей альпійської складчастості…………………………………………….

ЛЕКЦІЯ 10. Геологічна будова внутрішніх морів…...

ЛЕКЦІЯ 11. Основні закономірності геологічної будови та історії розвитку світу………………………..

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ……………………………...


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53194. Гра «Поле чудес» План-конспект узагальнюючого уроку на тему «Світлотінь» для 6 класу 308 KB
  Завдання можуть бути суто теоретичними а можуть чергуватися практичні та теоретичні питання. Нас чекають цікаві завдання відкриття призи. Познайомимося з умовами гри: Розподіл барабана на сектори: Кожен сектор має своє позначення: Намальований пензлик це означає що гравуць отримує практичне завдання виконати в кольорі аквареллю на папері пейзаж натюрморт розмивання набризк і т. Намальований олівець практичне завдання виконати простим олівцем малюнок геометричне тіло з світлотінню глечик вазу і т.
53195. Фізико-математична гра «Щасливий випадок» 241.5 KB
  Правила: В цьому раунді кожній команді буде задано деяку кількість простих запитань з математики, інформатики, фізики та астрономії за обмежений час (1 хв.) Кожна правильна відповідь оцінюється 1 балом. Приймаються лише перші відповіді команди. Якщо ніхто з учасників команди не знає відповіді на запитання, можна говорити «Пас» або «Далі». Очки при цьому не нараховуються.
53196. Гра – тренінг «Обираємо професію разом» 41.5 KB
  Учитель: одна мудра людина сказала: Щастяце коли хочеться іти на працю а у вечорі йти додому Просто правда Але тільки на перший погляд. проводила тест на визначення профорієнтації за результатами цього тесту ви об’єднались в групи: 1 людина людина; 2 людина – техніка; 3 людина – природа; 4 людиназнакова система; 5 людина мистецтво. Завдання 1: на столі знаходяться речі дивлячись на них ви повинні відповісти на такі запитання: людина – людина: 1. Яка ємкість одноразового стаканчика людина техніка: 1.
53197. Мандрівка в народну гру 66 KB
  Їх із задоволенням грають діти і навіть дорослі не проти пограти. Проте у всіх іграх є одна спільна рисанародна мудрість. Гра найважливіша форма дитячої діяльності. Спостережливість уміння володіти собою як гра.
53198. Від навчання до бізнесу 41.5 KB
  Де знаходиться статуя Свободи Париж столиця якої країни Як називається вежа що похилилася але не падає Які іноземні фірми спортивного одягу ви знаєте Техніка якої країни славиться на весь світ Москва столиця якої країни У якому місті знаходиться Ейфелева вежа Священною твариною якої країни є корова На прапорі якої країни є кленовий листок Де знаходиться піраміда Тутанхамона Як називаються всі кістки людини В який телепередачі по Т.К Інтер учні заробляють гроші своїм розумом Як називається каркас...
53200. Игра «Счастливый случай» 51.5 KB
  Как называется самая глубокая часть океана Существует ли море без берегов Где оно расположено На каком материке ветер дует круглый год только на север Где находится самый длинный коралловый риф Назовите цветные моря. Где они находятся Какое озеро самое глубокое в мире Как называются сухие русла рек в Африке Что такое атолл Назовите самый крупный остров у берегов Африки Назовите пролив между Южной Америкой и Антарктидой. На какой реке находится водопад Виктория Как называется ветер меняющий направление два...
53201. Урок-гра «Пригадаємо цікаві сторінки математики» 120 KB
  Кожен конкурс оцінюється в пять балів. Перший конкурс Назви себе. Виставлення балів за конкурс. Другий конкурс Теоретичний.
53202. Ігровий майданчик на уроках англійської мови у початкових класах 233.5 KB
  На уроках англійської мови найчастіше проводяться мовні ігри фонетичні лексичні граматичні орфографічні алфавітні та комунікативні діалогічні монологічні аудитивні. Фонетичні ігри на уроках англійської мови у початкових класах На початковому етапі вивчення англійської мови велика увага приділяється правильній вимові звуків. Навчальна мета гри полягає в тому щоб діти вимовляли й дізнавалися необхідні звуки не думаючи про цьому спеціально роблячи це автоматично. Тому на уроках доцільно використати наступні фонетичні ігри.