48190

ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СХОДУ КУРС ЛЕКЦІЙ

Конспект

История и СИД

ІНДІЯ ПІСЛЯ ІСЛАМСЬКОГО ЗАВОЮВАННЯ. Встановивши східну деспотію в СРСР вожді від “диктатури пролетаріату†не бажали залишати в умах підданих зайвих асоціацій і хоча після смерті Й. Інші річки Хуайхе Чжуцзян Хайхе Ляохе теж відігравали певну роль у природногосподарській системі традиційного Китаю а після завершення будівництва Великого каналу VII ст. Для тогочасних китайців було характерним міняти особисте ім'я людини протягом життя: в дитинстві всім давалося “молочне ім'я†жумін після повноліття основне мін нарешті...

Украинкский

2013-12-07

2.42 MB

51 чел.

В. А. РУБЕЛЬ

ІСТОРІЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СХОДУ

КУРС ЛЕКЦІЙ

КИЇВ «ЛИБІДЬ» 1997

 

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

ВСТУП

ТЕМА 1. СХІДНА АЗІЯ. ТИБЕТ І ВЕЛИКИЙ СТЕП У СЕРЕДНІ ВІКИ

Лекція 1. КИТАЙ

Лекція 2. КИТАЙ (ЗАКІНЧЕННЯ)

Лекція 3. ВЕЛИКИЙ СТЕП

Лекція 4. ВЕЛИКИЙ СТЕП (ЗАКІНЧЕННЯ)

Лекція 5. КОРЕЯ

Лекція 6. ЯПОНІЯ

Лекція 7. ЯПОНІЯ (ЗАКІНЧЕННЯ)

Лекція 8. ТІБЕТ

ТЕМА 2. ЗАХІДНА АЗІЯ ТА ПІВНІЧНА АФРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Лекція 9. ДЕРЖАВА САСАНІДІВ (ЕРАН - ШАХР)

Лекція 10. АРАБИ В СЕРЕДНІ ВІКИ. ВИНИКНЕННЯ ІСЛАМУ ТА АРАБСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Лекція 11. АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ ХАЛІФАТ

Лекція 12. ІСЛАМСЬКІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ ТА ПІРЕНЕЙСЬКОГО ПІВОСТОВА

Лекція 13. МУСУЛЬМАНСЬКИЙ ІРАН ТА СЕРЕДНЯ АЗІЯ

Лекція 14. МУСУЛЬМАНСЬКИЙ ІРАН ТА СЕРЕДНЯ АЗІЯ (ЗАКІНЧЕННЯ)

Лекція 15. ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ

ТЕМА 3. ПІВДЕННА АЗІЯ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Лекція 16. ДОІСЛАМСЬКА ІНДІЯ

Лекція 17. ІНДІЯ ПІСЛЯ ІСЛАМСЬКОГО ЗАВОЮВАННЯ.

ТЕМА 4. ТРОПІЧНО-ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА В СЕРЕДНІ ВІКИ

Лекція 18. СХІДНА АФРИКА

Лекція 19. СУДАН

Лекція 20. ЕКВАТОРІАЛЬНА ТА ПІВДЕННА АФРИКА

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

ЗМІСТ

 

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу

видавництва заборонено

 

Р_е_ц_е_н_з_е_н_т_и: д-р іст.наук, проф. О.П.Крижанівський, Київ. ун-т,

д-р іст. наук, проф. М.І.Гладких, Київ. ун-т,

канд. іст. наук, проф. В.В.Седнєв, Ін-т “Схід - Захід” Київ. держ. лінгв. ун-ту

Головна редакція літератури з духовного відродження України та історико-філософських наук

Головний редактор С.В.Головко

Редактори О.О.Вербило, О.Н.Вітрученко

 

Книга є першим в Україні навчальним посібником для вищої школи із середньовічної історії Сходу. Розкривається специфіка історичного процесу в основних середньовічних афро-азіатських цивілізаціях. Цілісно розглядаються питання політичної, соціально-економічної історії та духовного розвитку східних народів. Історія людських спільнот подається в нерозривній єдності з історією природи, значну увагу приділено висвітленню ролі особи в історії, змальовано індивідуальні портрети діячів східних цивілізацій.

Для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів.

 

 

  

 

ПЕРЕДМОВА

 

Україна - європейська держава, але її історія пов'язана не тільки з Європою. Гунни й авари, хазари й печеніги, половці й монголи, кримські татари й турки - все це народи Сходу, проте уявити без них історію України так само неможливо, як і без росіян, поляків, угрів чи німців. Знання Сходу - це не примха, а життєва необхідність для країни, що межує з Європою й Азією, на землях якої мешкають не лише християни та атеїсти, а й мусульмани, іудеї та кришнаїти, чия етнічна діаспора розкидана не тільки по Європі, Америці й Австралії, а й по країнах Азії та Африки*Докл. про це див.: Енциклопедія української діяспори: В 7 т. Київ; Нью-Йорк; Чікаго; Мельбурн, 1995. Т. 4. (Австралія - Азія - Африка).>.

У 1996 р. вийшов у світ перший україномовний посібник з історії стародавнього Сходу*Крижанівський О.П. Історія стародавнього Сходу: Курс лекцій. К., 1996.>. Даний курс з історії середньовічного Сходу є логічним продовженням попереднього видання і спирається на ту базу матеріалу, що викладена в лекційному курсі з історії стародавнього Сходу.

До останнього часу вузи України змушені були користуватися підручниками з історії середньовічного Сходу, виданими в колишньому СРСР*История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987; История стран Азии и Африки в средние века. М., 1968; История стран зарубежного Востока в средние века. М., 1957; История стран зарубежной Азии в средние века. М., 1970.>, проте всі вони безнадійно застаріли морально (включаючи останній двотомник 1987 р. видання), перевантажені фактичним матеріалом (обсяг якого перевищує потреби й можливості навчального процесу), а також ніколи не видавалися українською мовою.

У 1993 р. був виданий новий російський підручник з історії Сходу*Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. М., 1993. Т. 1.,_вільний від ідеологічної заданості. Втім у ньому явно бракує фактичного матеріалу; відсутній аналіз ментальності східних народів; історія людських спільнот розглядається без урахування природних умов, не розкриваються етнічні процеси в регіоні; не аналізується більшість релігійно-філософських систем (що визначали ідейно-політичний клімат у суспільстві), вкрай мало уваги приділено ролі й характеристикам видатних діячів в історії афро-азіатського середньовіччя.

Даний посібник є першою в Україні спробою цілісно викласти історію середньовічних цивілізацій Сходу з урахуванням найновіших здобутків історичних, сходознавчих, філософських та соціологічних наук, звільнити навчальний процес від ідеологічних штампів та втискування історичного матеріалу в готові соціологічні схеми. Історія людства розглядається у нерозривній єдності з історією природи, більше уваги приділено висвітленню ролі особи в історії, повніше змальовані індивідуальні портретні риси східних цивілізацій доби середньовіччя.

Посібник є доповненим та переробленим курсом лекцій, що читається студентам-історикам Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.

З технічних причин у даному виданні не подається історія середньовічних країн Південно-Східної Азії та Шрі-Ланки, проте опанування студентами історії фундаментальних, основних цивілізацій афро-азіатського середньовіччя (історія яких викладена в посібнику) дасть можливість майбутнім спеціалістам у разі потреби самостійно розібратися в історії традиційних суспільств і держав В'єтнаму, Індокитаю, Індонезії та Цейлону. Що ж до історії Золотої Орди та її уламків (Кримського, Казанського, Астраханського та Сибірського ханств, Великої та Ногайської орд), то їх вивчення передбачається у вузівських курсах історії України та Росії.

 

 

 

BСТУП

  Захід і Схід: протягом тисячоліть ці два поняття сприймаються майже як символи протилежності, скажімо як вода й вогонь, світ і темрява, біле і чорне. Проте, незважаючи на таку тривалу історію (а протиставлення Сходу і Заходу виникло ще за часів греко-перських воєн V ст. до н. е.), науковці поки що не змогли дати повну й вичерпну дефініцію їхніх відмінностей. В усякому разі з цивілізаційних позицій ці поняття вже давно втратили “географічну чистоту” (для Європи Африка (як частина Сходу) скоріше південь, а Марокко - навіть південний захід). Проте на почуттєвому, ментальному рівні європейці завжди відчували свою протилежність Сходу як цивілізації, а існування такої багатогалузевої науки, як сходознавство, свідчить про визнання її існування і в академічних сферах. Що ж таке Схід узагалі і середньовічний Схід зокрема?

Зрозуміло, що час появи цивілізаційної дихотомії Схід - Захід треба шукати саме на Заході, бо східні цивілізації зародилися значно раніше і довгий час існували, не маючи ніяких соціокультурних антиподів. Отже, лише поява античного суспільства (Заходу) гальванізувала цей цивілізаційний розкол. І тут проблема дещо спрощується, бо зародження європейської цивілізації античного типу майже одностайно відносять до реформ Солона (VI ст. до н.е.). Саме тоді з'явилася соціальна структура, опорою якої стали: гіперболізоване панування приватної власності, громадянське суспільство (і сам інститут громадянства, на відміну від Сходу, де були лише піддані), ринковий характер економіки (з опорою на вільних громадян - приватних власників), законодавство, що враховувало не лише права, а й обов'язки громадянина тощо.

Схід не переживав такої соціальної мутації, і хоча ніколи не був монолітним (його цивілізаційна мозаїчність не підлягає сумніву), але бодай в одному він був однотипним. Традиційний Схід ніколи не знав панування приватної власності в господарстві (хоча приватна власність існувала, але вона ніколи не була тут основою економіки) й узагалі не знав поняття “громадянське суспільство”. Якщо в центрі уваги в процесі розвитку європейської класичної цивілізації завжди був індивідуум, людина, її права та свободи, обов'язки і майно, життя й честь, то на Сході над усе стояли інтереси колективу і держави як найбільшого відомого людству соціально організованого колективу, волю якого висловлював старший, начальник, вождь, намісник і, нарешті, правитель як верхівка соціальної піраміди.

Отже, Схід як соціокультурне поняття охоплює собою цивілізації, основами яких виступали: абсолютний примат колективних, общинних, державних інтересів над індивідуальними, значне (а іноді й тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний характер влади, джерелом існування якої були не податки, що їх приватні власники сплачували державі для виконання нею суспільно необхідних функцій (захист кордонів, розробка законів, підтримка порядку в країні тощо), а рента державі як тотальному співвласнику всіх засобів виробництва в країні. Останнє кардинально відрізняло податкову систему на Заході від аналогічних поборів на Сході, де вони хоча й мали форму податків, а також частково використовувалися владою для виконання аналогічних суспільно необхідних функцій, але по суті залишилися державною власницькою рентою.

Все це породило також якісні особливості соціально-майнової стратифікації в східних суспільствах. На відміну від Заходу, де насамперед наявність власності та її обсяг у руках конкретного індивідуума визначали його соціальний статус у суспільстві, на Сході все було навпаки. Тут саме ступінь причетності до влади насамперед визначав суворо регламентований (хоча й у певних межах) обсяг доходів, які отримував індивід від засобів виробництва в країні. Лише співпричетність до станово-владної структури (а точніше, місце в ній) визначала рівень добробуту людини, і ті, хто намагалися вийти за межі негласно (а іноді й гласно*Прикладом законодавчого регулювання розподілу матеріальних благ за принципом: “кожному стільки, скільки йому належить”, може слугувати наказ кашмірського правителя VIII ст. Лалітадітьї: “Необхідно слідкувати за тим, щоб у селян не було зерна більше, ніж потрібно на рік, і більше волів, ніж потребує обробка землі... Селяни не повинні купувати одяг, прикраси, вовняні покривала, їжу, коней, жінок, житло, які личать місту”. Цит. за: Всемирная история экономической мысли: В 6 т. М.,1987. Т. 1. С._277. Аналогічні законодавчі акти відомі в різні часи майже всім цивілізаціям традиційного Сходу.>) визначених для них споживацьких рамок, одразу ставилися владою на місце. Кожен на Сході мав стільки, скільки йому належить, скільки призначено, а не скільки він заробив. І хоча в межах різних неєвропейських цивілізацій в різні часи ця схема працювала по-різному, але непохитність цього закону завжди брала врешті-решт гору, що влаштовувало як “верхи” (із зрозумілих причин), так і “низи”, для яких, по-перше, формально ніколи не закривався шлях до політичних (а значить і майнових) верхів, а по-друге, частка належних доходів мала не лише верхню, але й нижню межу, нижче якої влада, номінально, не зважувалася опускати простих людей. Саме з цією метою східні володарі періодично накопичували скарбниці, запаси продовольства й т. ін., щоб викинути на ринок або просто роздати підданим у важкі часи епідемій, воєн, стихійних лих тощо.

Все це, звичайно, гальмувало розвиток людської особистості, її ініціативи та природних здібностей, і, зрештою, стало причиною глобального відставання східних цивілізацій від Заходу. Але так було не завжди, що приводить нас до іншої глобальної проблеми - що таке Схід середньовічний, що це за епоха в його розвитку?

На відміну від Заходу, розвиток якого мав, певною мірою, циклічний характер (від античності, через феодалізм, до капіталізму, в межах якого були повністю відроджені й далі розвинуті згадані вище фундаментальні основи греко-римського суспільства, частково деформовані в середньовічній Європі), розвиток традиційного Сходу позначався скоріше лінійним характером, без кардинальних зламів існуючих соціальних структур. Не дивно, що останнім часом дехто з науковців навіть пропонує взагалі відмовитися від поділу східної історії на стародавню і середньовічну, замінивши її поняттям “традиційний Схід”. Проте історія традиційного Сходу надто тривала, щоб залишити її без будь-якої періодизації. Крім того, Схід також розвивався (хоча й не так, як Європа), тому ніяк не можна вмістити в один цивілізаційний етап розвитку ранні держави Шумеру та Аккаду і Арабський халіфат, Китай епохи Чжоу і епохи Мін, Індію буддійських часів і часів “індуїстської революції”.

Що ж вважати початком середньовіччя для Сходу?

Історики-марксисти (прибічники формаційної теорії розвитку людства), як і інші історики-європоцентристи, майже одностайно відстоювали думку, що кінець давнини і початок середньовіччя в історії всього людства припадає на V ст. н. е., коли на далекому заході Євразії зазнала краху антична цивілізація з її громадянським суспільством, товарним рабством і досконалим римським правом, а на її місці почала формуватися сучасна етнополітична карта Європи. Але Західна Європа - це ще не все людство, і на Сході фазовий перехід від давнини до середньовіччя охоплює значно ширші хронологічні межі III - V ст. н. е.

Це були часи, коли суспільства Сходу (і не тільки Сходу) пережили величезну кількість якісних соціальних змін. Із Близького Сходу зусиллями персів-зороастрійців, очолюваних Сасанідами, було витіснено залишки “європейських вільностей” (еллінізм), над якими взяли гору традиції східного деспотизму. У Східній Європі почалася консолідація східнослов'янських племен (у V ст. Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь заснували Київ). На півдні Азії (в Індії) занепадав як ідеологія та система цінностей буддизм, і на його руїнах визрівала “індуїстська революція”. На Далекому Сході з урагану етнічних зіткнень, у якому загинуло 27 народів (у тому числі давні китайці та хунни), народжувався середньовічний Китай, а далі на схід міцніли новостворені корейські царства.

Уперше в державотворні процеси включилися слов'яни, германці, “Чорна Африка”, Індокитай, Малайський архіпелаг, Японія, які перестали бути “дикою” периферією цивілізованого світу. Водночас у великому євразійському Степу в кочовиків на зміну родоплемінній протодержавності прийшла орда - своєрідна, але повнокровна державна система. Середньовічні китайці, тюрки, японці, індуси чи перси відрізнялися від давніх китайців, хуннів, “народу ва”, давніх індійців чи еллінізованих парфян не менше, ніж італійці від римлян, а українці від русичів. Ось чому саме III - V ст. стали для народів Азії та Африки, як і для всієї людської спільноти Старого Світу, початком середньовічної історії.

Щодо верхньої межі середньовічної епохи на Сході, то її хронологічне визначення також продовжує викликати чимало дискусій. Європоцентристи обстоюють думку, що середньовічна епоха на Сході завершилася наприкінці XV_cт., прив'язуючи це до епохи Великих географічних відкриттів, західноєвропейського Ренесансу та зумовленого ними початку буржуазно-капіталістичної трансформації Заходу. Проте, як ми вже переконалися, доктрина європоцентризму є малопродуктивною при дослідженні історії традиційного Сходу, на який великі європейські зрушення XV - XVI ст. майже не вплинули.

Ще одіознішою постає марксистська концепція, яка датувала кінець середньовічної епохи на Сході початком... Англійської буржуазної революції (40-ві роки XVII ст.), яка не лише на Азію та Африку, а й на розвиток Європи не дуже вплинула.

Дехто з науковців пропонує вважати кінцем середньовічної епохи на Сході XIX ст., коли система колоніалізму, озброєна дешевими товарами капіталістичної машинної індустрії, здійснила кардинальну трансформацію традиційної внутрішньої структури Сходу, пристосувавши її до нових реалій капіталістичного світового ринку, в якому східним народам залишили місце сировинного додатку до Європи. Але й ця, на перший погляд, аргументована й приваблива концепція, знову ж таки, базується на європейських реаліях: промисловій революції в Європі та її наслідках для Сходу.

Якщо ж обгрунтовувати концептуальні дослідження цивілізаційними зрушеннями саме східних суспільств, то лише кінець XVII - початок XVIII ст. не поступаються за масштабами перетворень на Сході III - V ст., і тому можуть хронологічно відповідати вимогам фазового переходу від середньовіччя до Нового часу в Афро-Азіатському регіоні. Саме тоді розпочалася масштабна внутрішня криза традиційних східних суспільств, базованих на гіпертрофованій ролі держави в економічному та соціальному житті й відсутності громадянського суспільства та пов'язаних із ним прав і свобод. Саме на рубежі XVII - XVIII cт. у смугу глибокої кризи вступили Туреччина, Іран, країни Судану, зазнали краху деспотичні імперії: “Великих Моголів” у Індії, південноафриканська Мономотапа, Індонезійська Матарам, втратили свою державність монголи та китайці (їх завоювали значно відсталіші маньчжури), а Японія, Корея, Тайланд та Ефіопія для збереження своїх традиційних порядків самоізолювалися від зовнішнього світу. Тоді ж масові колоніальні експансії розпочала на Сході Європа (африканське узбережжя Атлантики та Індійського океану, Індія, Шрі-Ланка, Індонезія, Малакка, Тайвань тощо). Все це свідчило про те, що традиційна східна структура вичерпала на тому етапі розвитку людства свої можливості, і саме її агонію можна вважати кінцем середньовіччя на Сході.

Отже, курс історії країн Азії та Африки середніх віків висвітлює історію формування та еволюції традиційних середньовічних цивілізацій Сходу від III ст. до кінця XVII ст. Що ж до якісних відмінностей епохи середньовіччя на Сході від стародавніх часів, то їх можна виділити як мінімум чотири:

1) Зазнала якісних змін етнічна карта Афро-Азійського регіону.

Місце вавилонян, єгиптян, хеттів, урартів і парфян зайняли на Близькому Сході араби, перси (спочатку зороастрійці, а потім шиїти) і тюрки; інші тюркські народи разом із монголами змінили у Великому Степу хуннів і сяньбійців; на місці Согду виник Туркестан; бантумовні негроїди стали володарями Центральної та Південної Африки (витіснивши пігмеїв у зелене пекло вологих екваторіальних лісів, а представників койсанської раси у безводні пустелі півдня); місце давніх ханьців заступив строкатий суперетнос середньовічних китайців і т. ін.

2) Значно збільшилися географічні масштаби цивілізаційного ареалу на Сході.

Повнокровні державно-політичні та соціально-економічні структури східного типу з'явилися в Японії, Великому Степу, Індонезії, частині Індокитаю та Шрі-Ланки, на Тибеті, Мадагаскарі, майже на всій території “Чорної Африки”.

3) Епоха середньовіччя - це період абсолютного культурного, економічного та технологічного домінування Сходу над Західною Європою. Остання протягом цих півтори тисячі років залишалася далекою, бідною і напівдикою в культурному плані окраїною Євразійського материка. Схід у ті часи розвивався значно динамічніше, що якісно відрізняє цю епоху від часів давнини (періоду відносної культурно-цивілізаційної рівноваги античної Європи й стародавніх суспільств Сходу) і Нового часу (періоду культурно-цивілізаційної, насамперед економічної та технологічної, переваги Європи над Сходом).

4) Нарешті, саме в середні віки на Сході постало таке нове ідеологічне явище, як транснаціональні, а врешті-решт_ - світові релігії.

Буддизм із Індії поширився на Тибет, Шрі-Ланку, Східну та Південно-Східну Азію; мітраїзм із Середньої Азії прийшов на Тибет і до монголів; конфуціанство охопило, крім Китаю - Корею, Японію та В'єтнам; іслам із Аравії поширився на весь Близький Схід, на значні простори “Чорної Африки”, Індії; навіть індуїзм прийшов в Індокитай та Індонезію.

Таких процесів Стародавній Схід не знав, що дає підстави нам охарактеризувати середньовічну історію Афро-Азіатського регіону як якісно новий етап його цивілізаційного розвитку.

В епоху середньовіччя в Афро-Азіатському регіоні всі структури традиційних східних суспільств досягли апогею у своєму розвитку, але, вичерпавши себе, прийшли до логічного занепаду і кризи, чим скористався Захід, який завдяки колоніалізму спробував перебудувати Схід на свій зразок. Що з цього вийшло - досліджують інші дисципліни (Нова історія Сходу та Історія сучасного Сходу), а ми повернемося до історії Афро-Азіатського середньовіччя.

Географічні межі та культурно-господарське районування середньовічного Сходу. Розгляд принципових розбіжностей між Заходом і Сходом викликає спокусу сприймати останній як щось монолітне та моноцивілізаційне. Проте, на відміну від західного типу цивілізації, Схід ніколи не був єдиною культурно-господарською спільнотою, а його фундаментальна несхожість із Заходом не повинна затушовувати мозаїчність східної структури, що мала кілька модифікацій. З іншого боку, строкатість Сходу не мала нічого спільного з еклектичною мішаниною. В епоху середньовіччя на безкраїх просторах Африки та Азії виділяються шість культурно-господарських суперцивілізацій, кожна з яких за масштабами, ментальними та ціннісними орієнтирами, етнокультурними та соціально-економічними особливостями створює певну цивілізаційну спільноту.

1) Східна Азія або Далекий Схід (Китай, Корея, Японія, певною мірою В'єтнам) - спільнота, яку умовно називають суперцивілізацією китайсько-конфуціанського типу.

2) Великий Степ - велетенська спільнота кочових культур.

3) Західна Азія (Іран, Ірак, Аравія, Західне Середземномор'я, Туреччина) та Північна Африка або Близький Схід - суперцивілізаційна спільнота, культурно-стрижневим фундаментом якої став арабо-персько-турецький ісламський світ.

4) Південна Азія (Індія, Шрі-Ланка) та Тибет - суперцивілізація буддійсько-індуїстського типу.

5) Південно-Східна Азія (Індокитай, Малакка, Малайський (Індонезійський) архіпелаг, Філіппіни) - синкретична спільнота змішаного походження, що виникла внаслідок культурно-цивілізаційного зіткнення буддійсько-індуїстської та китайсько-конфуціанської суперцивілізацій, ускладнена в епоху середньовіччя вторгненням ісламу.

6) “Чорна Африка” (Судан, Ефіопія, Екваторіальна та Південна Африка) - надзвичайно строкатий полікультурний ареал цивілізаційних вогнищ, до якого географічно примикає Мадагаскар. Визначальною рисою цієї спільноти було загальне тотальне культурно-господарське відставання у розвитку від інших регіонів як Сходу, так і Заходу.

Східне суспільство і феодалізм. З початку XIX ст. європейські підручники, наукові дослідження, енциклопедії та посібники називали середньовічний Схід феодальним. Пояснювалося це дуже просто: якщо в Європі в ці століття панував феодалізм, то чим Азія чи Африка гірші? Схему накреслили ще до того, як дослідили сам предмет аналізу, бо лише відсутність достатніх знань про афро-азіатське середньовіччя могла породити таку кричущу наукову нісенітницю. Та тільки-но стала на ноги європейська орієнталістика, тільки-но до рук істориків, філософів і соціологів потрапив фактичний матеріал про реальну історію східних суспільств, апріорі надумана концепція розвалилася на очах. Ш._Л._Монтеск'є, Д._Дефо, Вольтер, Ф._К'єне, А._Сміт, Г._В._Гегель, В._Вебер, навіть, частково, К._Маркс і Ф._Енгельс майже в один голос визнали несхожість Сходу й Заходу, неможливість оперувати західними соціологічними схемами на східному матеріалі. А.Тойнбі взагалі відкинув поняття єдиного всесвітньо-історичного розвитку, “роздробивши” людство на сукупність несхожих і самодостатніх цивілізацій (рахунок яким збільшував з кожною наступною працею). У дослідженнях професійних європейських сходознавців рубежу XIX - XX ст. вже навіть не згадується про “феодальний Схід” або “феодалізм на Сході” з його пережитками.

В радянській науці перші дискусії щодо “азіатського способу виробництва” та “феодального Сходу” розпочалися в 1920-х роках. Їх учасники оперували переважно цитатами К.Маркса та Ф.Енгельса, але в 30-х роках дискусії припинилися. “Азіатчиків” перевиховали або знищили, а для розуміння історичного процесу, з легкої руки тов. Сталіна й завдяки теоретичним обгрунтуванням акад. В.В.Струве, введено істматівську п'ятичленку ладів (первіснообщинний - рабовласницький - феодальний - капіталістичний - комуністичний, з першою фазою - соціалізмом), за межі якої виходити не рекомендувалося. Встановивши східну деспотію в СРСР, вожді від “диктатури пролетаріату” не бажали залишати в умах підданих зайвих асоціацій, і хоча після смерті Й.Сталіна за “азіатчину” в сходознавстві перестали переслідувати, такого роду дослідження не схвалювалися.

Епоха тоталітарного однодумства канула у небуття (сподіваємося - назавжди), але “феодалізм на Сході” продовжують шукати (і не тільки на пострадянському науковому полі). “Знаходять” феодалізм у традиційній Японії, його “пережитки” - в Африці та Середній Азії, “феодалізують” сучасний Іран та Афганістан і т. ін. Помилка породжує помилку.

То був феодалізм на середньовічному Сході, чи його не було?

Ні, не було, причому це стосується і економіки, і політики.

Соціально-економічною основою феодального ладу вважається інститут спадкової феодальної земельної власності, тобто власності станової (землею можуть володіти виключно представники повноправного панівного стану) та умовної (землю давали у спадкову власність за службу сюзеренові). На середньовічному Сході тотальним власником або співвласником всіх земель виступала держава, а в останньому варіанті співволодіння фундаментальних станових обмежень на спільне з державою володіння землею, як правило, не існувало.

Візиткою класичного феодалізму в політиці завжди була феодальна політична роздробленість. На середньовічному Сході нормальним станом суспільства, політичним ладом, за якого всі потенції цивілізаційної структури східного типу виявлялися в повній мірі, залишалася централізована держава, що спиралася на повновладний бюрократичний апарат, а роздробленість сприймалася тимчасовим відхиленням від норми, хворобливим, регресивним, кризовим станом соціального організму.

Феодальний лад і східна цивілізація - абсолютно різні типи людського суспільства, причому типи фундаментально протилежні, несхожі, несумісні. Вони майже позбавлені соціально-економічних або державно-політичних потенцій для злиття, тож використання в науковому обігу словосполучення “феодальний Схід” є абсолютним архаїзмом.

 

 

 

 

Тема I

СХІДНА АЗІЯ.

ТИБЕТ І ВЕЛИКИЙ СТЕП

У СЕРЕДНІ ВІКИ

 

За своїми культурно-цивілізаційними, соціально-економічними, державно-політичними, навіть просто етнічними ознаками китайсько-конфуціанський осілий Далекий Схід і кочовий Великий Степ являли собою протягом середньовіччя дві типологічно різні макроцивілізації східного типу, але їхня політична історія була настільки тісно пов'язана, а економічні й культурні контакти такими інтенсивними, що розглядати їхню середньовічну історію можливо лише в комплексі. Практично, це стосується й напівосілого Тибету, хоча за своїми глибинними культурно-релігійними ознаками останній більше тяжів до макроцивілізації буддійсько-індуїстського типу. Все це дає можливість узагальнити вивчення середньовічної історії народів Китаю, Кореї, Японії, Тибету та номадів і напівномадів Великого Степу в єдину велику тему, розглядаючи в комплексі перипетії їхнього культурного та етнодемографічного розвитку часів середньовіччя.

 

 

 

Лекція 1

Китай

Природно-кліматичні умови

Середньовічний китайський етнос

Китай на світанку середньовіччя

Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства

Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи

Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав

Імперія Суй

Імперія Тан.

 

Природно-кліматичні умови. Китай - основна країна Східної Азії, її форпост, серцевина й, протягом тисячоліть, “цивілізаційне обличчя” Далекого Сходу, яке в різних модифікаціях брали за зразок майже всі його середньовічні сусіди. Незважаючи на те, що кордони Китаю протягом III - XVII ст. досить динамічно мінялись, колискою та провідним осередком середньовічної китайської цивілізації залишалась “Чжун Го”(“Серединна держава”) або “Центральна рівнина” - великі алювіальні долини двох гігантських річок_ - Хуанхе і Янцзи. Це була та екологічна ніша, в межах якої і за рахунок якої існував середньовічний китайський етнос, на відміну від інших територій, що в різні часи входили до складу китайських імперій, але залишались лише завойованим, а тому тимчасовим і чужорідним елементом у структурі китайської цивілізації.

Хуанхе (“Жовта річка”) - одна з найбільших річок не лише Китаю - за довжиною (5,5 тис. км) і площею басейну (75,5 тис. км2) вона посідає п'яте місце у світі. Хуанхе надзвичайно вузька (місцями до 50 - 70 метрів), але швидка течія робить її серйозною перешкодою для форсування. Проте сумну славу “Жовтій річці” здобула інша її особливість: береги Хуанхе містять переважно м'які грунти бурого кольору. Тому у воді постійно присутні пісок та мул, які під час паводка становлять до 46 % водопотоку. В результаті, у пониззі Хуанхе її дно постійно замулювалося, і в середні віки, як і в давнину, річка неодноразово міняла русло, що кожного разу супроводжувалося природними катаклізмами з десятками, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами жертв.

Китайці боролися (й борються досі) з цим лихом, будуючи дамби і греблі, але це призводило до того, що вже починаючи з Кайфину дно Хуанхе внаслідок намивання піднімалось на кілька метрів вище оточуючої місцевості, і це “висіння” у залізних лапах дамб урешті-решт знову проривалося ще катастрофічнішою повінню. Тому загроза повені залишалася постійним “головним болем” навколишнього населення.

Блакитна Янцзи (“Блакитна річка”) - повна протилежність брудним потокам Хуанхе. Ця грандіозна водна артерія (до 5 км завширшки) - найбільша в Азїї і четверта в світі за об'ємом стоку. З часом вона стала не менш важливою для середньовічного Китаю річковою магістраллю (і як транспортний шлях, і як джерело води для зрошування). Проте до початку н. е. Янцзи не входила в обрій китайської цивілізації, і лише на світанку середньовіччя, внаслідок переважно політичних чвар у Північному Китаї, “ханьці” почали освоювати її долину. Цей процес продовжувався протягом усього середньовіччя.

Інші річки - Хуайхе, Чжуцзян, Хайхе, Ляохе - теж відігравали певну роль у природно-господарській системі традиційного Китаю, а після завершення будівництва Великого каналу (VII ст.) були об'єднані разом з двома ріками-колосами у спільну водну транспортно-іригаційну систему, яка працювала відтепер як єдиний гідромеханізм.

Грунти в Китаї не дуже родючі, але за умови чіткого сезонного поливу (мусонними дощами), щедрого cонця, досконалої іригації тисячолітньої землеробської культури (добрива, сівообмін тощо) дають непогані врожаї. Клімат теплий, субтропічний з переходом в екваторіальний на південь від Янцзи, мусонний: із сухою та холодною зимою (коли мусони дмуть з континенту) і вологим та жарким літом (коли мусони дмуть з моря).

Відповідно до клімату в Китаї сформувався рослинний і тваринний світ. Долини річок колись були вкриті вічнозеленими субтропічними, тропічними і субекваторіальними лісами, де жило безліч мавп, крокодилів, тигрів, левів, слонів, змій, птахів, панд, леопардів, інших екзотичних тварин, але ще в давнину в районі Хуанхе, а протягом середньовіччя і навколо Янцзи їх змінив майже повністю антропогенний ландшафт із оброблених полів, міст, садів, парків і гідросистем, в яких дикими залишилися хіба що риби (теж не всі, бо саме з Далекого Сходу пішла традиція розводити у ставках та акваріумах одомашнених “золотих рибок”). Решта тварин “негосподарчого призначення” була зведена майже нанівець знищенням їхніх природних ландшафтів і залишилась або в зоопарках імператора та знаті, або ще в не вирубаних до кінця лісах Півдня.

Середньовічний китайський етнос. Середньовічні китайці (самоназва “хань”) вважали себе єдиним етносом, але в антропологічному плані були неоднорідними. Це було наслідком бурхливої історії середньовічного Китаю, його інтенсивних контактів з тюрко-монгольськими та тунгусо-маньчжурськими народами на півночі; тибето-тангутами і согдійцями на заході; тайцями (мань), малайцями (юе), бірманцями (лоло) та в'єтами на півдні. В результаті, серед північних китайців більшість становили представники тихоокеанської гілки великої монголоїдної раси, а серед південних - переважали елементи південноазіатської гілки тої ж самої раси.

Так само не було єдиної китайської мови, хоча офіційно наддіалектна мова (середньокитайська) існувала і науковці відносять її до сіно-тибетської мовної сім'ї (разом з мовами тибетців, тангутів, бірманців і бутанців).

Мова ця - складова, ізолююча (слова не змінюються, тобто не мають граматичних форм), відрізняється музичним наголосом (4 тони) та жорстко фіксованим граматично значимим порядком слів. Письмо - ієрогліфічне, де кожен знак-ієрогліф відповідає певному тонованому в чотирьох регістрах складу. Але процеси, що розмили китайську антропологічну єдність, породили безліч місцевих діалектів, які поділяються на надзвичайно різні південну та північну групи.

Етнічну єдність середньовічних китайців забезпечували, по-перше, ієрогліфічна писемність; по-друге, давньолітературна мова “веньянь” (не плутати з наддіалектною офіційною середньовічною усною мовою), що склалася в середині I тис. до н. е., але вже в середині I тис. н.е. стала незрозумілою на слух (що не завадило їй до початку XX ст. використовуватись як єдино правильна літературна мова); і, по-третє (що найважливіше), - особливості психологічного складу, ментальність середньовічних “ханьців”. _Мешканці тогочасного Китаю вважали свою країну “Серединною державою” (“Чжун Го”), центральною і єдиною цивілізацією Всесвіту, “Піднебесної” (“Тянь Ся”), а себе - єдиним культурним народом на Землі. Всі інші народи вважалися “варварами”. Останні поділялися на “заспокоєних” (поневолених імперією) і “тимчасово бунтуючих” - тих, хто не визнавав світового панування китайського “Сина Неба” (тяньцзи) - “імператора”, причому до другого типу відносили персів, арабів, індійців, японців, а з розширенням географічних знань у Китаї - африканців і європейців.

Іноді на ці землі навіть призначалися губернатори, які за це отримували платню, мали певний штат чиновників, але, звичайно, ніякого відношення не мали до, приміром, “губернії Персія” (Боси). Усі дари, з якими приїздили до Китаю іноземні посли чи купці, розцінювались офіційною пропагандою як данина. Лише свій спосіб життя китайці вважали єдино культурним, а всі інші - “варварськими”.

Основу соціальної організації середньовічних китайців складала велика патріархальна родина (цзунцзу) - група споріднених сімей, що мали спільного предка по чоловічій лінії, певну господарську єдність і єдине прізвище, яке у китайців завжди стоїть на першому місці - за ним іде особисте ім'я.

Для тогочасних китайців було характерним міняти особисте ім'я людини протягом життя: в дитинстві всім давалося “молочне ім'я” (жумін), після повноліття - основне (мін), нарешті, після певної важливої події в житті, як правило, ще й друге ім'я - цзи.

Сімейний статус середньовічної китаянки був, як правило, дуже низьким. Щоправда, Китай бачив жінок при владі, і навіть у статусі імператора, але це сприймалося скоріше відхиленням від норми... Гаремна полігамія була поширена в середньовічному Китаї не менше, ніж у стародавньому, а кількість жінок і наложниць залежала лише від особистої волі та соціального статусу (а отже, й фінансових можливостей) чоловіка. Найбільші гареми тримали тяньцзи.

Одружувались рано, причому, як правило, вирішували цю проблему батьки шляхом заручин. Нормальним вважалося, коли нареченому виповнювалося 15 років, а нареченій_ - 14. Якщо ж хлопцю чи дівчині виповнювалося 17 і вони не мали “суженого”, вважалося, що потрібно негайно шукати  йому (чи їй) пару, бо їхній час уже минув. Народжуваність завжди була високою, але й смертність сягала жахливих розмірів.

Крім того, бурхлива історія часто-густо руйнувала сім'ї і плодила сиріт, тому по всьому середньовічному Китаю, у тому числі в столицях, поширилася мережа дитячих будинків для покинутих дітей та сиріт.

Висока народжуваність давала можливість швидко компенсувати наслідки воєн, епідемій та стихійних лих, але й призводила водночас до надмірної експлуатації природних ресурсів країни. В Китаї, як ніде на середньовічному Сході, відчувався тиск людини на природу, що врешті-решт спричинило на початку II тис. н.е. другу екологічну кризу в історії “Піднебесної”.

Основою економіки в епоху середньовіччя, як і в давнину, залишалося сільське господарство, переважно - орне землеробство. Спочатку пануючими культурами були пшениця, просо і гаолян, але після господарського освоєння долини р. Янцзи з її теплим кліматом і достатком води з середини I тис. н.е. там почали масово вирощувати рис, який з тих часів став для китайців основним продуктом харчування. Саме успіхи рисівництва та пов'язаної з ним грядкової системи рільництва остаточно сформували визначальні риси китайського національного характеру - терплячість, працьовитість, скрупульозність до дрібниць у роботі, практицизм і критичне ставлення до будь-яких новацій.

З технічних культур вирощували переважно тутовий шовкопряд, чайні кущі, з часом - бавовник. Досить поширеним в Китаї було садівництво й городництво. На півночі вирощували яблука, персики, хурму, на півдні - цитрусові, банани, ананаси, лічжи. З городніх культур - огірки, цибулю, часник, боби тощо.

Справжню революцію на світанку середньовіччя пережила китайська система харчування. Окрім уже згаданого рису, ширше стали вживати рибу, овочі та м'ясо (биків, свиней, кіз, баранів, птиці, а для соціальних низів - собак та віслюків). Причому, на відміну від сучасної китайської кухні, яка обов'язково передбачає термальну обробку всіх продуктів, у ранньому середньовіччі, особливо на півдні країни, популярними були страви із “сирих” продуктів (у тому числі м'яса й риби). Страви поділялись на чжуши (“основна їжа”), з крупи чи тіста (пшениця, просо, рис), та фуши (“другорядна їжа”) з овочів, риби чи м'яса з приправами. Надзвичайно поширеною була китайська лапша, яку вживали між фуши та чжуши.ли, як і раніше, паличками з бамбуку, слонової кістки, срібла або з рогу носорога (бо вони, за повір'ям, рятували від отрути). Майже не вживали “ханьці” молока й особливо кисломолочних продуктів, підкреслюючи тим самим свою відмінність від кочових “варварів”; серед напоїв особливою популярністю користувався чай, який, щоправда, варили, а не заварювали як зараз. Пили також імпортні вина, рисову горілку і гаолянове вино (самогон), які вважали за необхідне підігрівати й пити теплими, бо вірили, що холодні спиртні напої погано впливають на здоров'я; причому спочатку пили чай, а потім - вино.

Одяг складався із штанів і розпашної куртки з поясом, яка запиналася тільки направо (теж на противагу кочовикам, які запиналися наліво).

За кроєм жіночий одяг майже не відрізнявся від чоловічого, чого не скажеш про зачіски. Чоловіки носили досить довге волосся, з якого робили за допомогою шиньйону зачіску “ковбасою”, покриваючи її путоу_ - головною пов'язкою, що вважалася обов'язковою для “сильної статі”. Лише до одруження хлопці просто носили довге волосся без зачіски. Жінки робили з довгого волосся найрізноманітніші зачіски й ходили, переважно, з непокритою головою, а дівчата до одруження зачісок не носили і ходили з волоссям, зібраним у пучок. Лише монахи голили голову. Мали місце в середньовічному Китаї і досить екзотичні звичаї: так, дівчата з царства Шу (південний захід Китаю) голили голову наголо, а із свого волосся робили шиньйон, мазали обличчя смальцем1. В епоху Тан (VII - IX ст.) і Юань (XIII - XIV ст.) в Китаї модними були степовий одяг та юрти, але мода минала - і поверталися давні звичаї.

_ Жінки із заможних сімей та представниці “розважальних професій” туго бинтували ноги з дитинства. Така стопа переставала рости і навіть у дорослих жінок залишалася дуже маленькою. Ходити такими ніжками було, звичайно, нелегко.

Традиційне китайське житло (фанза, фанцзи) мало каркасно-стовбову конструкцію. Стіни в ньому будувалися після даху і не несли основного навантаження. Будови зводились із сирцевої чи обпаленої цегли, трамбованої глини чи бамбука (переважно на півдні). Дерева не вистачало, тому його використовували лише у храмовому та палацовому будівництві. Основним будівельним матеріалом для спорудження фортець, палаців і храмів був камінь.

Особливості природно-кліматичних умов (обмеженість ресурсів) і господарської діяльності (рисівництво) разом з конфуціанською етикою виховали в середньовічних китайцях невтомну старанність, терпеливість, звичку вдовольнятися малим, повагу до старших у сім'ї і в державі (до імператора включно), покірливість перед начальством, вишукану ввічливість, шану до предків, але вони ж виробили в китайців прагматизм, що межував із користолюбством, лицемірство, раболіпство перед вищими та чванливість щодо нижчих, зашореність, відсутність ініціативи, шокуюче сластолюбство і неабияку національну зверхність.

Китай на світанку середньовіччя. Китай вступив в епоху середньовіччя, успадкувавши від давнини досить високу матеріальну й духовну культуру і розвинену державність, проте нерівномірність культурно-господарського розвитку різних районів великої території країни та деструктивні наслідки непродуманої агресивно-експансіоністської політики ханьських імператорів (що зробило ворогами імперії всіх її сусідів і виснажило внутрішні ресурси Китаю) спричинили глибоку соціально-політичну й економічну кризу в державі. Наприкінці II ст. н.е. імперія Хань переживала глибокий занепад економіки, кризу влади та зовнішньополітичної могутності.

На перший погляд цивілізаційні успіхи імперії Пізня (Східна) Хань (25 - 220 рр.) були вражаючими. У 105 р. євнух імператорського палацу Цай Лунь розробив дешевий спосіб виготовлення паперу (з кори дерев, коноплі, ганчір'я і старих рибальських сіток), що удешевило державне діловодство і зробило доступнішими для простого люду знання: раніше книги на елітарному шовку були надзвичайно дорогими, а дешевшу книгу, написану на бамбукових паличках, могли перевезти лише кілька волів. Великий винахідник Чжан Хен склав першу на планеті карту зоряного неба і створив перший у світі сейсмограф, а ім'я історика Бань Гу обезсмертила його славетна “Хань шу” (“Історія династії Хань”). Щоправда, чесних істориків ніколи не любили, тому Бань Гу помер у в'язниці.

_ Видатними вченими епохи були математики Чжан Цан і Ген Шоучан, філологи Ян Сюн і Сюй Шень, філософ Ван Чун. Високого рівня розвитку досягла ханьська медицина, яку прославив лікар Хуа То із Цзяоцзюня. Він лікував травами, гімнастикою, припіканнями, проколами й навіть робив хірургічні операції, використовуючи для анестезії відвар коноплі, але і його життя закінчилося трагічно.

_ На селі ширше стали використовувати для оранки волів, а винахід у 31_р. Ду Ши плавильних печей з повітряним піддувом забезпечив виробників масовими й дешевими залізними знаряддями праці. Проявили свої таланти славетні ханьські агротехніки (Ван Цзін, Фань Шеньчжи), а в галузі ремесел з'явились нові, небачені досі технології: для видобутку чавуну й випарювання солі почали застосовувати як пальне природний газ. Але економічне піднесення залишалося відносним.

При врожайності в середньому в 3 даня (180 кг) з одного му (0,05 га) село, внаслідок дефіциту родючих земель, завжди голодувало: сім'я з 4 - 5 осіб отримувала ділянку, розміри якої не перевищували 25 му, а для нормального харчування однієї людини потрібно було 1,5 - 2 даня зерна на місяць2. Прогресуюче зубожіння підданих примусило владу скоротити податки до 1/30 врожаю і ліквідувати подушну подать у 120 монет з людини3. Для забезпечення фінансових потреб держави застосовувався продаж державних рангів і посад, що набув велетенських масштабів. Це, звичайно, аж ніяк не сприяло високому професіоналізму чиновництва. Й хоча загальна кількість службовців становила майже 150 тис. осіб, порядку в державних справах більше не стало.

Навіть у мирний час пізньоханьська економіка не могла похвалитися великими успіхами. До того ж лаври “володарів світу” не давали спокійно спати імператорам Східної Хань, і непомірні військові витрати доруйнували продуктивні ресурси країни. Навіть чиновникам (крім високопоставлених) зарплати перестало вистачати на життя, що породило масову корупцію й продажність апарату, а конкретне виробництво в умовах економічного розвалу, воєн і процвітаючого хабарництва стало повністю нерентабельним - і всі (як це завжди буває, коли економіка гине) кинулися в торгівлю, спекуляцію або в “рекет”. Ханьський учений Ван Фу так описує тогочасний Китай: “Зараз усі кидають землеробство та шовківництво і прямують у торгівлю. Запряжені волами й кіньми вози заповнили шляхи, нероби, що шукають удачу, заполонили міста...”4 Різко зменшилася кількість посівів, а без сільськогосподарського виробництва почали вимирати міста (кількість останніх скоротилася більше як у два рази). В країні запанував голод і канібалізм, коли “дружини поїдали чоловіків, а... чоловіки поїдали дружин”5. Загальну військову повинність давно скасували, але професійна армія не стала дешевшою, а війни - переможними. До всіх бід додався розклад політичної верхівки суспільства, державні справи почали вирішувати через гарем євнухи.

Слід зазначити, що в тих випадках, коли кастрація не була повною, то часто-густо євнух, позбавлений можливості мати дітей, усе ж міг потішати нудьгуючих наложниць. Зрозуміло, що такі євнухи були цілком задоволені своєю долею, а їхнє слово ставало законом для наложниць, бо конкуренція серед жінок значно перекривала можливості гаремних наглядачів-слуг. У 102 р. вперше в історії Китаю євнух Чжен Чжун став “князем” (хоу), а в 135 р. євнухам дозволили мати приймаків з усіма правами законних дітей. “Родичі” євнухів ставали впливовими чиновниками, а кастрацію вилучили з переліку покарань. Справа доходила до абсурду: ті, хто мріяв про швидку кар'єру, іноді добровільно себе калічили, щоб потрапити на службу до гарему.

Запеклу боротьбу проти клік євнухів повело чиновництво, але їхнього лідера Лян Цзі (середина II ст.) хроніки змальовують людиною з хижою, як у сови, головою, злим поглядом і млявою мовою, алкоголіком і азартним гравцем за державний кошт. Хабарі та безконтрольне марнотратство стали масовими, а доноси й експропріації - нормою життя.

Гризня євнухів і продажного чиновництва остаточно “звільнила” двір від чесних і талановитих спеціалістів, а ті, хто залишився, мріяли про наживу, а не про славу держави. Остаточно розклалася армія, куди замість патріотів йшли “молоді негідники”. Це змусило ханьський двір спочатку платити “відкупні дари” сусідам (на ці потреби витрачалося до 7 % бюджету), а потім - брати кочовиків на службу. “Варваризація” війська зробила непотрібними архаїзмами в армії поняття “патріотизм” і “батьківщина”. Чиновники та євнухи по черзі писали один на одного доноси, терор став масовим явищем.

Ідейною зброєю чиновників були книги великих конфуціанців (Кун-цзи, Мен-цзи, Дун Чжуншу тощо), й тому, шукаючи ідеологічну противагу, євнухи звернулися до даосизму та екзотичного буддизму: у 160-х роках культи Лао-цзи і Будди офіційно ввели при дворі. Але прагматикам-китайцям не сподобалися незрозумілі проповіді буддійських місіонерів про ілюзорність світу та нірвану, тому криза державної конфуціанської доктрини породила в народі не тотальну буддизацію, а ренесанс даосизму, з яким пов'язаний крах ханьської державності.

Авторитет одержавленого конфуціанства катастрофічно занепадав, буддизм був чужим, а самітники-даоси свій народ лікували, допомагали у випадках, коли потрібно було когось приворожити або отруїти, виступали акушерами й захисниками від банд мародерів, використовуючи секрети даоських шкіл єдиноборств.

Наприкінці II ст. н.е. ситуація в низах суспільства максимально загострилася, й водночас різко зріс авторитет опозиційних релігійних сект, серед яких найвищий успіх випав на долю даоської “Тайпіндао” (“Шлях великої рівності”) та її вождя Чжана Цзюе із провінції Хебей.

Чжан Цзюе був потомственим даосом-лікарем, на початку 170-х років, під час епідемії, здобув неабиякий авторитет і популярність серед простолюдинів і почав проповідувати свої погляди на суспільний устрій Китаю. Він пророкував близьку загибель неправильних ханьських порядків, які називав “Синім Небом”, і перемогу “Жовтого Неба” справедливості, причому початок нової ери, на його думку, мав наступити в 184 р., який у Китаї називався роком “дерева-миші” (цзя-цзи) - першим роком 60-річного циклу (своєрідного китайського “століття”). Із своїх наелектризованих адептів Чжан Цзюе створив воєнізовану релігійну секту з 36 братств - фанів _(майбутніх військових загонів) із залізною дисципліною та чіткою ієрархією.

_ Від простих сектантів вимагалося брати участь у “богослужіннях” (возливанні жертовного вина), платити податок на утримання сектової верхівки, готуватися до війни за “Жовте Небо Справедливості” та виконувати команди начальника фану (“Возливателя жертовного вина”), над яким стояв сектовий “генералітет” (“головні возливателі”) на чолі з Чжан Цзюе. Від усіх сектантів вимагалася беззастережна віра у свого вождя і повна відвертість. Порушників закону тричі прощали, а якщо ті не виправлялися,_ - страчували.

Повстання готувалося 10 років. У листівках Чжан Цзюе стверджувалося, що “Синє Небо уже загинуло. Повинно встановитися Жовте Небо, це відбудеться в рік цзя-цзи; у “Піднебесній” запанує тоді велике благо”6. Проте напередодні запланованого початку повстання зрадник Тан Чжоу доніс про це уряду. Після масових арештів власті виявили і стратили понад 1000 сектантів (серед них двох євнухів із безпосереднього оточення імператора). За цих обставин Чжан Цзюе наказав достроково розпочати повстання, яке увійшло в історію під назвою повстання “жовтих пов'язок”, бо повстанці пов'язували собі голови жовтими пов'язками, символізуючи цим мрію про “Жовте Небо Справедливості”. За десять днів “уся “Піднебесна” відізвалася на повстання, а Лоян (столиця Китаю) затрепетав”7. Лише Центральна армія Чжан Цзюе налічувала 360 тис. бійців, але й ханьський двір не гаяв часу.

На придушення “жовтих пов'язок” імперія мобілізувала усі наявні сили (400 тис. вояків), кращі армії та полководців. У країні оголосили амністію усім злочинцям за умови вступу до урядового війська. Й хоча загальна кількість “жовтих пов'язок” перевалила за мільйон, ханьська армія за 10 місяців запеклих боїв розбила повсталих, із їхніх відрубаних голів (сотень тисяч!) по всій країні будували жахливі вежі.

Китай обезлюднів, іригація занепала, Хуанхе змінила русло, голод, епідемії та масовий канібалізм знекровили країну. Залишки “жовтих пов'язок” продовжували боротьбу до 208 р., поряд з ними почали діяти й інші повстанські організації (“Чорні гори”, “Жовтий дракон”, “Білі ворони”, “Великий потоп” тощо), а реальна влада в провінціях перейшла від імперської адміністрації до місцевих воєначальників. Імперія Хань доживала свій вік.

Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства. У травні 189 р. помер покровитель євнухів імператор Лін-ді. На престол служителі гарему посадили його малолітнього сина (від фаворитки Хе) Шао-ді, дядько якого (старший брат фаворитки Хе Цзінь) дістав звання регента та посаду командувача армії. Батько Хе Цзіня був простим м'ясником, тож євнухи, піднявши його на вершину влади, сподівалися на вдячність свого протеже, але під тиском генералітету Хе Цзінь почав готувати антиєвнухську змову. Чутки про неї невдовзі дійшли до гаремників, і ті відрубали 22 вересня 189 р. Хе Цзіню голову, але спіраль заколоту вже почала розкручуватися. На чолі перевороту став генерал Юань Шао, який того ж вечора повів гвардію на штурм імператорського палацу.

Вояки оточили й вирізали 2 тис. євнухів. “Були чоловіки без борід, яких зарубали помилково. Деякі, щоб уціліти, змушені були роздягатися”8. Решта євнухів у пошуках порятунку кидалися в Хуанхе і тонули в бурхливих водах річки.

Гвардійці покінчили з владою гаремників, але за попередніми планами змовників до столиці прибула регулярна армія на чолі з Дун Чжо, який посадив на трон свого ставленика Сянь-ді. Розбещена гвардія не могла протистояти бойовій армії, і Юань Шао втік на схід, де розпочав війну з Дун Чжо за владу. Саме в цей момент від Юань Шао відійшов 34-річний гвардійський офіцер Цао Цао - вояк, велетенський на зріст, з маленькими очима й довгою бородою, батько якого був прийомним сином двірцевого євнуха. Але, розуміючи, що його час ще не настав, Цао Цао на власні кошти навербував 5 тис. найманців і став вичікувати.

У 190 р. Дун Чжо наказав спалити Лоян, а столицю перенести в Чан'ань (сучасний Сіань), куди батогами перегнали всіх лоянців, але в 193_р. генерала Дун Чжо заколов власний охоронець, і в 195 р. імператорський двір спробував повернутися назад, та Лояна як міста вже не існувало. “Усі палаци й будівлі Лояну були знищені вогнем. Чиновники укривалися бур'яном і жили серед голих стін. Провінційні правителі мали сильні армії і не присилали коштів. Придворні сановники були виснажені голодом... Деякі з них померли з голоду серед голих стін, деяких убили солдати”9.

Перебуваючи у відчайдушному становищі, імператорський двір звернувся за допомогою, але жоден з генералів не захотів годувати й захищати цих дармоїдів, і тоді зійшла зірка Цао Цао. Він єдиний погодився взяти на себе турботи про Сянь-ді, який переїхав разом із двором під заступництво Цао Цао до м. Сюй (пров. Інчуань). І тут усі оцінили хитрість та політичне передбачення Цао Цао: із дрібного регіонального ватажка він перетворився на представника законної влади, опору й захисника трону, а всі інші раптом стали бунтівниками й узурпаторами. Проявив Цао Цао й неабиякий талант полководця, по черзі погромивши всіх своїх конкурентів, а коли в 202 р. приголомшений поразками помер з горя Юань Шао, Цао Цао відчув себе повновладним диктатором.

Крах партії Юань Шао довершила його вдова Лю, яка після смерті чоловіка наказала стратити п'ятьох улюблених наложниць покійного. А щоб вони навіть після смерті на тому світі не сподобались Юань Шао, веліла поголити їхнім трупам голови, порізати обличчя й покалічити. Потім вирізали усіх родичів нещасних наложниць (побоюючись помсти з їхнього боку), після чого решта колишніх прибічників Юань Шао від жаху розбіглась.

Цао Цао проголосив, що він краще ображатиме інших, аніж дозволить ображати себе, і терором та палицями примусив тремтіти підлеглих. У боротьбі за владу залізний диктатор утратив сина, племінника й два передніх зуби, тому за саму лише підозру у змові не жалів нікого. Стабільність його режиму забезпечила також вдала внутрішня політика: організація військових поселень (що дало змогу зменшити витрати на утримання армії), досягнення завдяки терору дисципліни серед чиновників і нормалізація податкової системи (з селян брали 50 - _60 % зібраного врожаю). Та Цао Цао підкорились лише північні райони Китаю, а південь поділили між собою інші актори цієї кривавої всекитайської трагедії.

Першим серед них був Лю Бей - збіднілий аристократ, далекий родич ханьських імператорів, який у дитинстві заробляв собі на життя плетінням циновок. Він контролював південно-західну окраїну Китаю, на землях якої пізніше заснував царство Шу (або Хань, бо Лю Бей був дядьком Сянь-ді). В південно-східних районах країни лідером став нащадок славетного китайського військового теоретика Сунь-цзи (VI - V ст. до н.е.) генерал Сунь Цюань, якого “природа обдарувала квадратним підборіддям і великим ротом, блакитними очима та темно-рудою бородою”10. Володіння Сунь Цюаня стали пізніше імперією У.

Китай розколовся на три держави, але Цао Цао, як розпорядник імператорського ханьського двору, мріяв про всекитайське панування.

Він проголосив себе ваном (“царем”), завів власну гвардію (“Загін тигрів” - 25 тис. вершників), за вияв непокори наказав забити киями до смерті вагітну імператрицю, а її батька і двох царевичів - стратити на ринковому майдані столиці (Лояну); після чого заляканому Сянь-ді дали нову імператрицю - дочку диктатора.

Відчутними були зовнішньополітичні успіхи Цао Цао. Об'єднавши весь Північний Китай, він успішно відбив напади “північних варварів” (кочовиків Великого Степу), погромив також західних цянів (предків тангутів).

Цяни вважали священним білий колір, тому Цао Цао сформував спеціальний корпус кінноти на білих конях. Перелякані цяни вирішили, що їх переслідують розгнівані боги, і в паніці залишили поле бою. Більше вони не чіпали китайців.

І тоді Цао Цао наважився на південний похід. Шлях на Шу перетинали високі гори, а на У - ріка Янцзи, тому Цао Цао, побудувавши величезний флот, рушив з 830-тисячним військом на У. Сунь Цюань зумів виділити для відсічі лише 60 тис. бійців, але це була битва “слона” з “китом”. Південні китайці вважалися непоганими мореплавцями, а північні - лише сухопутними вояками, тому коли флот Цао Цао у 208 р. наблизився по Янцзи до “Червоної Скелі” (Чібі, провінція Хубей), воїни У спалили його кораблі брандерами. Залишки “північного війська” в паніці розбіглися.

Звичайно, Цао Цао не змирився з поразкою, але на схилі літ великого войовника почали турбувати приступи жахливого головного болю. Викликали видатного лікаря Хуа То, який дійшов висновку, що болісний нарив міститься в черепі й запропонував полководцю операцію із застосуванням снотворного (розчин коноплі) і трепанацією черепа. Цао Цао, який панічно боявся змовників, запідозрив Хуа То у спробі вбити його таким своєрідним способом і наказав стратити лікаря. Невдовзі (у 220 р.) й сам 66-річний Цао Цао помер у кривавому кошмарі.

Побоюючись народної помсти за смерть славетного лікаря (розриття могили й наруги над трупом), для диктатора збудували 72 могильних кургани, щоб ніхто не дізнався, де він похований.

У тому ж 220 р. син покійного диктатора Цао Пей завершив ліквідацію ханьської династії - скинув Сянь-ді з престолу й оголосив себе імператором новоствореної імперії Вей (весь північний Китай) із столицею в Лояні. Через кілька місяців звістка про цю подію надійшла до Лю Бея. Як родич ханьського імператорського дому, він проголосив себе (у 221 р.) імператором Хань-Шу (столиця - м. Ченду Південно-Західний Китай). Трохи пізніше (у 229 р.) й Сунь Цюань проголосив себе імператором У [столиця Цзяньє (сучасний Нанкін)].

Найрозвинутішим і наймогутнішим із трьох царств було Вей, територія якого охоплювала корінні землі долини Хуанхе. Політичний та військовий талант Цао Цао сприяв відродженню вейської економіки, а 700-тисячне військо гарантувало внутрішню стабільність режиму й спокій на кордонах. Проте вейському господарству хронічно не вистачало робочих рук, а спроба возз'єднання усіх земель Піднебесної під скіпетром Цао Пея скінчилася плачевно: під час походу на У, що відбувся в 223 р., в армії Вей спалахнула епідемія, від якої вимерло до 70 % вояків.

Таким же безрезультатним виявився похід на У імператора Лю Бея, а коли 68-річний Лю Бей (останній із “тріумвірів”, які претендували на всекитайське панування) помер у 223 р. від шлункової хвороби, політична ситуація на певний час стабілізувалася. Усі три царства ввели власні літочислення, на кордонах організували митниці та прикордонну службу і зосередились на своїх внутрішніх проблемах.

Обидва південні царства переживали ще більшу скруту, ніж далекий від процвітання Вей. Процес “ханьської” колонізації долини Янцзи лише розпочався, і китайців тут було мало, а місцеві народи мань, юе та лоло вороже ставилися до пришельців.

Видатну роль в історії царства Шу-Хань відіграв славетний воєначальник і талановитий політик Чжуге Лян. Він зменшив податки (що сприяло зміцненню податкової дисципліни, економічному піднесенню й нормалізації фінансів), реорганізував армію (запровадив систему військових поселень), державним втручанням зменшив лихварський процент, сприяв освоєнню нових орних земель, щедро надаючи їх власникам податкові пільги. Сунь Цюань (правитель У) обрав інший шлях до процвітання. Спираючись на сильну армію (230 тис. вояків), здійснив тотальну воєнізацію країни, а проблеми фінансів і нестачі робочих рук розв'язував шляхом воєн з “варварами” Ляодуну та юе. Звідти він отримував данину, військову здобич і полонених, яких наділяли землею як державно-залежних селян.

Проте господарські потреби єдиного іригаційно-землеробського комплексу, ментально-психологічне відчуття загальнокитайської етнічної єдності, політичні традиції спільної державності, а також загроза іноземних навал нагально вимагали відновлення загальнокитайської державної єдності. За своїми потенційними можливостями (велика територія, етнічна однорідність підданих, глибокі традиції державності) царство Вей значно переважало своїх південних конкурентів, але їхню агонію гальмували чвари всередині вейської верхівки.

У 226 р. захворів і раптово помер Цао Пей, а його наступник Цао Жуй вирішив здивувати світ блискучою столицею, для чого зігнав десятки тисяч підданих до Лояну на будівництво величних храмів і палаців. Навіть чиновників примусили тягати колоди й землю, а коли гігантські будівельні роботи завершилися, рясно укривши окраїни Лояну безіменними могилами, Цао Жуй переніс свою активність на фронт кохання. Імператриця спробувала протестувати, за що й поплатилася життям. Але вбивство тихої та вірної дружини не минулося безкарно. Вночі Цао Жуя почали переслідувати кошмари, центральне місце в яких займала покійна імператриця, що вимагала його життя. Заляканий та знесилений муками совісті у 239 р. Цао Жуй помер від нервового приступу. Його спадкоємцем став 8-річний син Цао Фан, але реальну владу в державі захопив регент з роду Сима.

Останньою спробою відвоювати владу для Цао став заколот 254 р., але Сима швидко розкрили цю змову. Після короткого слідства імператрицю “повісили на шовковому шнурку”, а на місце бунтівливого Цао Фана посадили покірного Цао Мао, проте й цього Сима здалося замало. У 260 р. за наказом регента якийсь Чен-цзи зарубав імператора. Диктатор Сима Чжао вирішив “зберегти обличчя” і наказав заарештувати вбивцю, якому спочатку вирізали язик, а потім прилюдно відрубали голову.

Після подвійної екзекуції влада Цао стала зовсім номінальною, а диктатор Сима Чжао дістав можливість повністю зосередитись на вирішенні воєнних конфліктів із південнокитайськими “схизматиками”, які на той час опинилися в досить-таки скрутному становищі. У державі Шу в продовження найгірших ханьських традицій владу, спираючись на гарем, захопили євнухи. Тому, коли у 263 р. після важкого 20-денного переходу безлюдними горами вейська армія на чолі з генералом Ден Аєм з'явилась під Ченду, держава Шу-Хань упала майже без опору.

Нагородою для Ден Ая за цю блискучу перемогу стала смерть, бо Сима Чжао, побоюючись його популярності, наказав знищити талановитого полководця.

Наступною жертвою стала вейська династія. Щоправда, це сталося вже після смерті Сима Чжао: у 264 р. він раптово онімів і невдовзі помер (судячи із симптомів, його вразив інсульт). На політичну авансцену вийшов Сима Янь (старший син Сима Чжао) - “хлопчище величезного зросту, з довгим жорстким волоссям і руками нижче колін. Він мав неабиякий розум і був надзвичайно хоробрим”11. У 265 р. Сима Янь скинув безвладного імператора Вей і оголосив себе “Сином Неба”, назвавши свою династію Цзінь (265 - 316).

Тепер ніщо не могло врятувати У, де імператор Сунь Хао узаконив доноси і проявив себе бездарним правителем, жорстоким, підступним, розбещеним. За 9 років свого правління  він стратив понад сорок найвищих сановників (їм здирали з обличчя шкіру або виколювали очі). Не дивно, що коли у 280 р. на У рушила цзіньська армія, уське військо  розбіглося, не бажаючи класти життя за кривавого деспота.

У 280 р. епоха Троєцарства скінчилася, єдиним володарем Китаю став Сима Янь - засновник імперії Цзінь, першої всекитайської середньовічної держави.

Імперія Цзінь (280 - 316). Виникнення державної надільної системи. Епоха селянських бунтів та усобиць Троєцарства завершилася, але її наслідки були жахливими. Населення країни зменшилося з 60 млн до 7,7 млн чол., повний розвал і занепад переживала економіка. Світ вступав у середні віки, і для Китаю пологові муки нової епохи виявились нелегкими. Лише надзвичайна терплячість, працьовитість і витриманість дали можливість китайцям вижити і не вимерти поголовно. Саме в ці часи в сільському господарстві почали використовувати важкий плуг, сівалку, водяний млин і схожий на велосипед водопідйомний пристрій для зрошення полів. Проте негаразди були настільки катастрофічними, що без прямого втручання держави в економіку (що природно для цивілізаційної структури східного типу) відродити господарство здавалося неможливим.

У 280 р. Сима Янь своїм указом увів в імперії державну надільну систему, основу якої становила загальнодержавна власність на землю. Кожен селянський двір отримав із державного земельного фонду наділ, із розрахунку 120 му (8 га) на одного дорослого чоловіка (від 16 до 60 років), за користування яким сплачував державі зерновий податок (до 45 % врожаю), поставляв ремісничі вироби (переважно шовк) і виконував 20-денну трудову повинність на користь держави (будівництво шляхів, фортець, мостів тощо). Селянські двори об'єднувались у 5-, 25- і 125-дворки, основані на круговій поруці за розмір сплачених податків і кількість відроблених днів. Щорічно здійснювався переділ земель згідно із змінами у складі сім'ї.

Керівництво одержавленою економікою покладалося на розгалужений бюрократичний апарат, чиновники якого визначали де, що і скільки садитиме чи сіятиме селянин, який планується врожай та, відповідно, якими будуть податки. Для забезпечення чиновників і членів імператорської родини вводилася централізована грошова винагорода або система земельних пожалувань з прикріпленими до землі селянами (але не як магнатськими кріпаками, а як державними підданими, суворо нормована законом державна рента-податок з яких йшла на утримання чиновника, без власницьких прав останнього на цю землю чи селян).

Створення централізованого, одержавленого планового командно-адміністративного господарства стабілізувало економічну ситуацію. За часів Цзіньської імперії населення країни збільшилось з 7,7 млн до 16,2 млн чол. Але відродження виявилося короткочасним і відносним, а політичні негаразди швидко поклали йому край.

Уже за царювання Сима Яня проявилися перші ознаки цзіньського занепаду, хоча, незважаючи на схильність засновника династії до алкоголізму, імперія напочатку досить успішно вирішувала свої проблеми: дала відсіч кочовикам, відновила дипломатичні контакти з Ферганою, Хорезмом і навіть Римом. Однак у 290 р. Сима Янь помер, і престол заступив слабкий і боязливий принц Чун (храмове ім'я Хуей-ді*Китайські імператори мали кілька імен. Перше (“молочне”) отримували після народження; друге (мін) - при повнолітті (як доросла людина), але воно після коронації ставало табу. На час правління кожен “Син Неба” обирав собі гасло, під яким намагався правити (“Вічна радість”,”Великі звершення” тощо) і яке ставало його офіційним ім'ям на час царювання. Після смерті кожен імператор отримував посмертне (храмове) ім'я, під яким фігурував у династичних хроніках. У європейських працях переважно використовується друге ім'я (мін ) або, якщо говорити про мінських чи цинських імператорів - ім'я-гасло. В китайській історіографії тих самих імператорів переважно за традицією називають храмовим (посмертним) іменем.>). Реальну владу спочатку мав Ян Цзюнь (брат імператриці-матері), але лише Сима Янь зміг утримати залізними руками родину в покорі, а після його смерті родичі перегризлися між собою.

Запеклу боротьбу за владу повела енергійна й жорстока дружина Хуей-ді імператриця Цзя, жертвою інтриг якої у 291 р. став Ян Цзюнь. У 300 р. вона заморила голодом імператрицю-матір і отруїла спадкоємця престолу Сима Юя. Все це спричинило “заколот восьми князів”, які за розпусту, звірства і хабарництво прирекли Цзя на голодну смерть.

Міжусобні чвари водночас призвели до руйнації економіки, на півночі Китаю виник жахливий голод і людожерство, що спричинило масовий відтік населення на південь, у долину Янцзи. Країна переживала велику скруту, і саме в цей момент на Китай посунули хунни.

На початку III ст. у Степу завершилася боротьба за гегемонію між тюркомовними хуннами і монголомовними сяньбійцями. Сяньбі перемогли, але, розселившись на великих просторах, розпалися на кілька племінних союзів (власне сяньбі, табгач, тогон, муюн тощо). Усі вони ворогували між собою і водночас мріяли про китайські багатства.

Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних замірів хуннів. Поряд з ними утворився ще один етнос - кули (цзелу), основу яких склали колишні хуннські раби, що звільнилися під час розвалу хуннського суспільства. З часом до них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні невільники та злочинці й просто невдоволені цзіньськими порядками мешканці “Піднебесної”. Спільність соціального походження згуртувала цих людей в монолітний етнос, який розмовляв хуннською мовою і гордо носив своє ім'я кул (“раб”).

Імперія Цзінь, якій хронічно не вистачало робочих рук, миролюбством не страждала й часто організовувала великі походи на північ за полоненими.  перетворювали на рабів, сковуючи, аби познущатися, попарно хунна й кула, та коли настав час, хунни сповна відплатили своїм кривдникам.

В умовах голоду й усобиць один із представників імператорського роду Сима Ін покликав хуннів собі на допомогу, і 27 тис. кочовиків на чолі з Лю Юанєм (який вважав себе нащадком родичів ханьських імператорів) влаштували в Китаї погром і різанину, захопили 311 р. Лоян, а 312 р. - Чан'ань. Нікчемний імператор (Хуей-ді) вперше в історії Китаю потрапив у полон до “варварів”.

Китайці змушені були шукати підтримки в хуннських супротивників_ - північних сяньбійців (табгачів), лідер яких Тоба Ілу кинув у 312 р. 200_тис. своїх вершників на хуннів. Битву хунни програли, і протягом 100_лі (45 км) сяньбійські вершники гнали й рубали втікачів, щедро поливши китайську землю хуннською кров'ю. Але 315 р. Тоба Ілу загинув від руки свого сина, того зарізав кузен, почалися чвари, а 316 р. хунни уклали союз із кулами, вигнали табгачів і знову взяли Чан'ань. У полон потрапив ще один цзіньський імператор (Мін-ді).

Північний Китай потрапив під владу кочовиків, а цзіньський князь Сима Жуй утік до м.Цзянькан (сучасний Нанкін), де заснував у долині Янцзи династію Східна (Пізня) Цзінь (317 - _420).

Перша загальнокитайська середньовічна імперія впала, а корінні землі “Серединної держави” на два з половиною століття потрапили під владу “варварів”.

Китай в епоху “південних династій” і “варварських” держав. Здобувши перемогу, хунни й кули одразу ж розпочали війну між собою за родючі землі Хуанхе. Перемогу здобули кули, які 330 р. назвали свою державу Чжао.

Ворогуванням “варварів” вирішила скористатися Східна Цзінь, і 334 р. її армія рушила у “великий північний похід”, але китайців у долині Янцзи було ще мало, тому більшість південноцзіньської армії становили мань, юе та лоло, які різали, грабували та знущалися над китайськими селянами Півночі не менше “варварів”. Втративши підтримку місцевого населення, цзіньська армія була швидко розбита.

Синкретична хунно-кульська імперія Чжао вистояла. Ідеологічну підтримку вона знайшла в буддизмі, адже своєї доктрини, що могла б позмагатися з конфуціанством, степняки не виробили. А монахи-буддисти (індійці та согдійці) не були китайцями (отже, не ворогували з кочовиками) й водночас не поступалися конфуціанцям вишуканістю аргументів. Буддисти отримали в Чжао податкові пільги, зате місцеве населення визискували нещадно. Так, 400 тис. селян зігнали на відбудову Лояну й Чан'аня, а 3/5 дорослих чоловіків окупанти мобілізували в армію.

У свою чергу в долині Янцзи вибухнув конфлікт між переселенцями й аборигенним населенням Південного Китаю. “Північні” аристократи родів Ван, Се, Юань та Лу боролися за владу з родами “південних” вельмож (Чжу, Чжан, Гу, Лу), а серед місцевих селян ще жили бунтівні традиції “жовтих пов'язок”.

Марнотратство та розкоші хунно-кульської знаті довели китайців до відчаю і в 350 р. вони повстали, скинувши владу кочовиків, але в 353 р. Північний Китай знову захопили сяньбі (муюни), потім племена ді (давніх тангутів), тибетці, жужані... Майже 20 династій різного етнічного походження володіли долиною Хуанхе, і лише на рубежі ІV - V ст. північносяньбійські племена табгачів спромоглися закріпити свою владу.

Останнім бастіоном китайської цивілізації залишалася долина Янцзи, куди іммігрувало з півночі близько 1 млн китайців (1/8 всіх мешканців долини Хуанхе). Кожен шостий мешканець півдня Китаю відтепер був переселенцем.

Тотальна “китаїзація” відбувалася не без ускладнень. Податки розорювали виробників: навіть з тих, хто продавав у рабство свою дружину чи дітей, власті брали 4% комісійних. Боротьба “південних” з “північними”, повстання наелектризованих даосами селян, масові міграції та війни з “південними варварами” отруювали життя, але іншого шляху не було, і китайці почали обживатись на цих землях.

Як завжди у кризові періоди розквітла торгівля, особливо морем, що сприяло розвитку суднобудівництва та мореплавства. Справжня революція відбулася в металургії: з'явилося багаторазове плавлення та пудлінгування заліза, коли масовий піддув здійснюється за допомогою водяного колеса. Землероби у диких джунглях Янцзи повернулися до старих методів підсічно-вогневого рільництва і перестали цікавитися політикою, а в столичному Цзянькані почергово мінялися правлячі династії.

У 420 р. Лю Юй задушив останнього східноцзіньського імператора й заснував свою династію Сун (420 - 479). Після смерті Лю Юя його діти в боротьбі за владу вирізали один одного, і династію Сун змінила Ци (479 - 502). Потім до влади прорвалися ідеологи буддійсько-конфуціанського синкретизму - династія Лян (502 - 557). У 504 р. буддизм оголосили в Лян державною релігією і відкрили на півдні Китаю майже 3 тис. буддійських храмів, а 557 р. на “політичний Олімп” зійшли “південні”, династія яких називалася Чень (557 - 589). Рештки “північних” вельмож втекли до Центрального Китаю, де утворили державу Пізня Лян (до 587_р.).

Та попри всі незгоди, динамічний розвиток урожайного рисівництва забезпечив населенню долини Янцзи прожитковий рівень, життя поступово стабілізувалося, про що переконливо свідчили досягнення китайської культури.

На ці бурхливі часи припадає зародження середньовічного китайського живопису, засновниками якого вважають Гу Кайчжі (ІV ст.) та Се Хе (V_ст.). Справжнім мистецтвом стала в ІV ст. китайська каліграфія, неперевершеним майстром якої визнано Ван Січжі (ІV ст.), а в галузі поезії обезсмертив своє ім'я поет-філософ Тао Юаньмін (365 - 427). Високим залишався рівень китайської науки, чому сприяли престижність освіти в народі та певна підтримка науковців державою. Видатний математик Цзу Чунчжі (V ст.) вперше у світі обчислив значення числа <$Epi> до 7-го знака після коми, а в галузі агрономії зажив слави енциклопедист Цзя Сисе (V - VІ ст.).

А в долині Хуанхе владу 398 р. вибороли табгачі, заснувавши в Північному Китаї імперію Північна Вей (398 - 534), у якій панівним етносом стали сяньбійці, а кількісно переважали китайці. Очолила державу династія Тоба, яка взяла курс на тотальну буддизацію імперії.

Буддизм процвітав. У 383 - 413 рр. його проповідував у Китаї славетний індійський філософ Кумараджива (344 - 413). Тоді ж паломництво до Індії здійснив китайський перекладач сутр Фа Сянь. Під враженням цієї подорожі він написав свої відомі “Записки про буддійські царства” (“Фо го цзи”). Світовим шедевром буддійського культового зодчества є печерні храми Дуньхуану ( на заході країни), прикрашені вишуканими фресками й скульптурами. На початку V ст. в імперії функціонувало 6500 буддійських храмів, в яких налічувалось 77 тис. монахів.

Проте як ідеологічна система буддизм підрубував основи воєнізованої окупаційної влади степовиків, бо перетворював загартованих воїнів на полум'яних аскетів і самітників, вириваючи із армійських рядів людей вкрай потрібних для забезпечення військового панування над численнішими китайцями. Тому 446 р. буддизм у Північній Вей був заборонений, але це змусило табгачів звернутися до конфуціанства, оскільки власної державницько-ідеологічної системи їм бракувало. Це спричинило тотальну китаїзацію пришельців, забування степових традицій і, в перспективі, крах табгачської імперії: указом 495 р. сяньбійська мова, одяг, коса (національна зачіска), навіть шлюби табгачів з табгачками й поховання в рідних степах заборонялися. Замість цього вводилося все китайське: навіть табгачські імена замінили китайськими, а імперію перейменували на Юань.

Вистояв лише буддизм, чому сприяв прихід у 520 р. до Китаю (із Індії) патріарха буддійської школи дх'ана (“споглядання”) Бодхідхарми (в Китаї його секта дістала назву чань-буддизму). В імперії Юань-Вей налічувалося до 2 млн буддійських монахів (з них близько 3 тис. у столичному Лояні).

Табгачі перейняли китайську мову, одяг, звичаї, та від цього ворожа окупація не перестала бути ворожою, і 531 р. китайці повстали. Юань-Вей розпалася на дві держави, на руїнах яких відродилися китайські династії: Північні Чжоу (557 р.) та Ци (550 р.), а більшість табгачів настільки окитаїлись, що залишилися жити в долині Хуанхе як піддані другого сорту.

В Китаї наступило “Чотирицарство” (на півдні правили династії Чень та Пізня Лян), але возз'єднання “Серединної держави” було вже не за горами.

Імперія Суй. Першою активні бойові дії почала держава Північне Чжоу, яка 557 р. захопила Північну Ци, знову об'єднавши долину Хуанхе, але 581 р. в ній відбувся переворот і до влади прийшли заповзятливі китайські націоналісти - династія Суй (581 - 618), засновником якої був “залізний войовник” Ян Цзянь (храмове ім'я Вень-ді).

Він був “гнівливим, недовірливим і не любив книг, діяв хитрістю, ...вмів примусити боятися себе, і його накази виконувалися швидко й беззастережно, державними справами він займався з ранку до вечора без ознак утоми”12.

Найнебезпечнішим ворогом тогочасного Китаю був могутній каганат тюркютів (давніх тюрків), що утворився в середині VІ ст., підкорив Степ від Чорного моря до Тихого океану, і якому роздроблений Китай платив обтяжливу данину (оформлену як “добровільні подарунки”). Тому програма Ян Цзяня була простою: не платити данину тюркютам, що дало б можливість зменшити податки в Китаї, а суворими законами встановити в країні порядок на базі панування конфуціанської ідеології.

Такий перебіг подій не влаштовував тюркського кагана (“великого хана”), і 582 р. тюркюти вдерлись на “Центральну рівнину”. Китайцям поталанило чудом відбитись, але сил для масштабної війни зі Степом Ян Цзянь ще не мав, тому в бій вступила китайська дипломатія. До ставки кагана відправили китайського посла-вивідувача Чжан Суньшена, який, граючи на свавіллі та владних пориваннях, додавши до цього підкуп і наклепи, зумів пересварити тюркютських ханів. У 584 р. в каганаті почалися усобиці, а Ян Цзянь, скориставшися ситуацією, до 589 р. завершив завоювання Південного Китаю, возз'єднав країну та здійснив важливі політико-економічні реформи.

У 589 р. державна єдність імперії, втрачена в 316 р., була відновлена. Знову почала функціонувати централізована державна система, і планова одержавлена економіка забезпечила стабільність господарства. Втричі зросла кількість оброблюваних земель, а населення Китаю перевищило 45_млн. Для стабілізації продуктових цін в імперії створили систему державних комор, в яких зберігалося зерно на випадок неврожаю. Для відродження ремесел і торгівлі власті скасували соляну й винну монополії, уніфікували грошову систему та систему мір і стандартів. Державною ідеологією імперії стало ханьське конфуціанство, _на базі якого функціонував розгалужений бюрократичний апарат, розквітли освіта і наука.

Кун Інда (574 - 648) завершив кодифікацію канонічного конфуціанського П'ятикнижжя, а Ци Хуайвень розробив спосіб виплавки сталі. Лу Фань у 601 р. склав класичний фонетичний словник середньокитайської мови. Безцінним пам'ятником суйської архітектури став перший у світі кам'яний одноарочний міст через р. Сяохе (провінція Хебей) висотою 7 м і довжиною прогону арки 37,5 м (автор мосту Лі Чун).

Та незважаючи на такі безперечні досягнення, ситуація в імперії Суй виявилась далеко не безхмарною. Одержавлена планова економіка при всіх її плюсах (прогнозованість, простота управління, підконтрольність владі за умов соціальних катаклізмів та воєн) мала суттєві мінуси, серед них найважливіший - надзвичайна розгалуженість управлінського апарату, _утримання якого примушувало знов і знов підвищувати податки. “Чиновників надзвичайно багато, видатки на їхнє утримання з кожним днем збільшуються, ...народу мало, чиновників багато; ...на десять овець припадає дев'ять пастухів”13. А в каганаті 593 р. усобиці скінчилися, тому коли 594 р. Китай уразила посуха й розпочався голод, Ян Цзянь не наважився відкрити державні зернові комори, які зберігав на випадок війни. Люди їли бобові лушпайки та полову, але зерносховища, що ломилися від запасів, залишилися під замком.

Імперія знову кинула в бій Чжан Суньшена, і коли 597_р. спалахнула нова тюркюто-суйська війна, в тилу кагана розпочала активні дії відновлена партія тюрків-китаєфілів.

Певні реформи були здійснені в суйській армії. Прикордонний офіцер Лі Юань (сам напівтюрок) першим привчив своїх вояків жити в юртах, їсти м'ясо та молоко, а на ловах навчив їх мистецтву кінного бою. Досвід Лі Юаня поширили, і суйці дістали можливість на рівних битися з закутою в лати важкою кіннотою тюркютів. У 597 р. суйські генерали Гао Фань і Ян Со розбили кочовиків, після чого каганат розпався на Західний та Східний.

Китаю більше не загрожували набіги степовиків, але Ян Цзянь на цьому не заспокоївся і пішов протореним шляхом ханьських імператорів. Від оборони Китай знову перейшов до агресії, одним з напрямів якої стала Корея, що переживала тоді свою епоху “трьох царст” (Когурьо, Сілла, Пекче). Похід 598 р. проти північнокорейського царства Когурьо був невдалим, але Ян Цзянь з поразкою не змирився і... раптово помер у 604 р. Імператором став його син Ян Гуан (Ян-ді) - один з найодіозніших сатрапів в історії, якого нерідко звинувачують у причетності до несподіваної смерті батька.

За часів правління Ян Гуана деспотичний імперсько-націоналістичний характер суйської державності досягнув апогею. Деякі масштабні почини тирана були корисними. Понад мільйон чоловік кинули на модернізацію Великого Китайського муру, що посилило оборонні можливості держави. 5 млн нещасних прорили Великий Китайський канал: ця грандіозна гідротехнічна споруда довжиною 2,5 тис. км поєднала долини Хуанхе та Янцзи і мала величезне економічне та воєнно-стратегічне значення, але 2 млн підданих залишилися назавжди на цьому грандіозному будівельному кладовищі. Решта імператорських витівок межувала з безумством   і садизмом одночасно.

2 млн будівельників звели для Ян Гуана нову столицю (Лоян), куди імператор переселив 10 тис. найбагатших сімей з Чан'аня. Для імператорських утіх архітектор Ю Сяншен побудував “Терем мрій” - палац-лабіринт, де “Сина Неба” ублажали 18 тис. музикантів і тисячі гаремних красунь”.

Найбільших невдач Ян Гуан зазнав у зовнішній політиці.

Спочатку імперії таланило, бо її союзником став Східний тюркський каганат, де перемогла партія китаєфілів (її позиції підкріплювали китайське золото, чай, шовк і зерно). В 608 - 609 рр. тюрки завоювали для Ян Гуана 30 центральноазіатських князівств “Західного краю” (зокрема, Тогон, Турфан і Хамі). В 610 р. генерал Чен Лін здійснив вдалий набіг на Люцю (Тайвань), але на Когурьо суйська військова машина поламала собі зуби.

В 612 р. імператор, особисто очоливши гігантську армію в 1 млн 130 тис. вояків, рушив на Когурьо (все населення якого не перевищувало 700 тис.). Ще мільйон чоловік обслуговував обоз “Непереможного війська”. Глибина порядків суйців сягала 900 лі (450 км). Але відсутність таланту полководця у Ян Гуана, героїзм та самовідданість когурьосців і неабиякий військовий хист корейського стратега Ильчі Мундока звели нанівець зусилля агресорів. Залишивши на полях Кореї 300 тис. трупів, суйці змушені були відступити. Ця невдача наблизила крах держави Ян Гуана.

Безумства імператора, й особливо воєнні авантюри, дорого обходилися державі. Податки доводили людей до самопродажу в рабство, епідемії косили цілі повіти, а Ян Гуан відновив у 607 р. державні монополії (що призвело до різкого підвищення цін), посварився із тюрками й, побоюючись підданих, заборонив їм у 609 р. мати залізні знаряддя праці. Якщо ж пригадати, що Південний Китай був Ян Цзянєм завойований, міцність трону виявилась ще непевнішою. І врешті-решт обурення діями імператора дало про себе знати.

В 610 р. послідовники Майтрейї (будди майбутнього) збунтували Лоян.  вирізали, але 613 р. в армії повстали дезертири з кличем: “Не підемо вмирати до Ляодуну” (тобто до Кореї). А коли з упертістю, гідною кращого застосування, імператор ще двічі кидав свої армії на Когурьо, в тилу у нього “заколотники, як бджолиний рій піднялись”14, а з півночі хлинули тюркюти.

Терор карателів був нечуваним навіть для Китаю: полководець Ван Шичун, який упокорював Південний Китай, пообіцявши амністію тим, хто складе зброю, закопав живцем 300 тис. (!) полонених. Ще 30 тис. вирізали навколо Лояну, але повстання не вщухали, бо замордовані поборами люди їли кору дерев, листя та рисову солому. Весь Китай повстав проти сатрапа, якого в 617 р. задушили свої ж царедворці.

Династія Суй впала, а на зміну ідеям китайсько-конфуціанського націоналізму прийшла ідеологія китайсько-степового синтезу, _виразником якої виступила наймогутніша династія китайського середньовіччя - Тан (618 - 907).

Імперія Тан. _Засновником третьої всекитайської імперії доби середньовіччя був Лі Юань - уже на той час відомий полководець, намісник Тайюаня. Він був далеко не єдиним, хто збунтувався проти самодура й сатрапа Ян Гуана. Скориставшись тим, що заляканий імператор покинув столицю і втік у Цзянду, поринувши з горя у запій і розпусту, Лі Юань у 617 р. захопив Чан'ань і посадив на суйський престол свою маріонетку Ян Ю (Гун-ді). Відтепер він став не заколотником, а захисником незаконного, але “доброго” “Сина Неба” Ян Ю, проти законного, але “злого” Ян Гуана. А коли до Чан'аня надійшла звістка, що Ян-ді задушили замордовані сатрапом підлеглі, Лі Юань 18_червня 618 р. оголосив себе імператором, назвавши свою династію Тан.

Новий імператор стратив найодіозніших вельмож суйського режиму, оголосив у країні амністію, відкрив державні комори (чим припинив голод) і скасував жорстокі суйські закони, залишивши смертну кару лише за вбивство, пограбунок, зраду та бунт. Не дивно, що авторитет Лі Юаня (Гао-цзу) неймовірно зріс, і до 624 р. весь Китай підкорився новому правителю, “агітаторами” якого, окрім удалих реформ, стали 16 кінних корпусів ілохе (“молодців”), навчених методам кочової війни. Танів на цьому етапі підтримали навіть тюркюти, які вбачали в Лі Юані руйнівника ненависної суйської державності.

Нова династія міцно закріпилася на троні, але всередині країни залишилося відкритим питання про шляхи подальшого розвитку Китаю. Існували дві партії. Перша, яку очолив старший син імператора, спадкоємець престолу Лі Гяньчен, мріяла про повернення до суйських порядків і відродження бюрократично-конфуціанської державності. Під її тиском Лі Юань видав у 626 р. указ про обмеження буддизму та даосизму, секуляризацію храмового майна й повернення монахів до податного стану. Але сумний досвід суйської імперії яскраво засвідчував безвихідь такого шляху, і другий син імператора Лі Шимінь запропонував курс на світову синкретичну імперію, гаслом якої мало стати не завоювання Степу, а синтез Китаю зі Степом. Хай кочовики пасуть отари і служать у кінноті, китайці - обробляють землю і служать у піхоті, горці - роблять і те й інше, хай усі моляться своїм богам, аби виконували закони, платили податки та не бунтували, визнаючи владу “Сина Неба”. Опорою цього курсу стали табгачі - окитаєні нащадки степовиків, які сприйняли китайську мову, були підданими імператора, але не забули кочової традиції: жили в юртах, пасли худобу, пили молоко й кумис, їли з ножа, а воювали на конях. Для більшості китайців цей шлях здавався одіозним, бо вимагав визнати, що “варвари” - нормальні люди, а їхній спосіб життя не гірший від китайського, проте наслідки суйської державності були такими жахливими (населення Китаю скоротилося на 2/3), що в прихильників імперського варіанту з'явився шанс.

Лі Шиміня боялися, й навіть спробували отруїти, але він чудом вижив і власноручно застрелив старшого брата, після чого Лі Юань призначив Лі Шиміня наслідником престолу, скасував закон про заборону буддизму й даосизму, а 4_вересня 626 р. зрікся престолу. На трон зійшов Лі Шимінь (Тай-цзун, 626 - 649).

Посилення Китаю викликало занепокоєння тюркютів, але Лі Шимінь був справді геніальним полководцем і політиком. Танська дипломатія інспірувала в степах повстання поневолених тюркютами народів (уйгурів, бугу, байирку, тонгра), а в 628 - 630 рр. Тай-цзун кинув на супротивника шість армій. Східнотюркютський каганат, ослаблений війнами з повстанцями, упав під копитами танської кінноти табгачів, а степовики-нетюркюти визнали владу Китаю, і гордий Степ (навіть залишки тюркютів) за шовк, зерно і печиво погодився служити Танам.

Здійснюючи політику “довгого повода”, Лі Шимінь став хазяїном Степу: Китай отримав кінноту й мир, кочовики - продукти землеробства, а 1,2 млн “варварів” стали рівноправними підданими “Сина Неба”. Імператор заборонив доноси (на яких добре зналися китайські грамотії-чиновники, зате були безсилими кочовики), оточив себе, окрім китайських радників (Вей Чжена, Фан Сюаньліна, Ван Гуя), відданими степовиками, серед яких виділялись похмурий однорукий уйгур Кібі Хелі та тюркютський царевич Ашина Шені. Саме в цей час було складено китайсько-тюркський словник, а в столичному Чан'ані (де постійно проживали тисячі тюрків і табгачів) взагалі пішла мода на все тюркське: одяг, музику, їжу, юрти (!). Китай знову відкрився світові: в 627 - 645 рр. буддист-пілігрим Сюань-цзан (Сюань Чжуан) відвідав Середню Азію та Індію. Свої враження він виклав у “Записках про країни Заходу” (“Си юй цзи”). В 671 - 695_рр. ще один буддійський монах І Цзін здійснив морську подорож до Індії (з відвідуванням Суматри й Непалу). Через “Великий шовковий шлях” китайці познайомилися з цукром.

Китай вступив у пору процвітання та нестримної територіальної експансії, але на нових ідейних засадах і руками переважно “напівварварів”-табгачів і “варварів”-степовиків, матеріальний добробут яких теж збільшився. В імперії прийняли новий кодекс законів (“Тан люй шу”), гуманніший від суйського, але то для китайців, а кочовикам залишили всі їхні традиції в обмін на право вмирати за імперію.

У 635 р. Танам підкорився Тогон, потім імперія силами кібі та тюркютів під керівництвом китайських генералів захопила Гаочан - один із вузлових центрів “Великого шовкового шляху”. Щоправда, в 641 р. проти Тай-цзуна збунтувалися тюркомовні сеяньто (200 тис.), та імперія розчавила їх. Невдалим для Танів виявився похід на Когурьо (645 р.), але для північнокорейського царства це була “піррова перемога”, яка підірвала могутність держави Когурьо. А далі 100-тисячне танське військо захопило 70 міст Центральної та Середньої Азії, включаючи Бухару.

Тан стала “світовою імперією”. Вона контролювала половину “Великого шовкового шляху”, а державна надільна система, плановість господарства забезпечили економічне піднесення. Високий рівень сільського господарства давав можливість вирощувати до 900 кг зерна на людину на рік (!). Степ давав вдосталь молока, м'яса та шкір, виробники чаю, солі й металів завалили країну продукцією, а в галузі ремесел технологічним відкриттям світового масштабу стала поява фарфору. Такою залишив нащадкам імперію Лі Шимінь, коли 10 липня 649 р. переселився в кращий світ. Його гробниця поблизу Чан'аня, прикрашена неперевершеними пластичними горельєфами, стала шедевром танської архітектури. На престол сів його син Лі Чжи (Гао-цзун). Він не мав талантів свого батька, але імпульс, отриманий танською державою за часів Тай-цзуна, був таким сильним, що протягом багатьох років імперія ще по інерції ішла від перемоги до перемоги.

Непереможне танське військо, що складалося з китайської піхоти й кінноти табгачів, східних тюркютів та уйгурів, на чолі з генералом Су Дінфаном завоювало в 655 - 657 рр. Західнотюркський каганат, а потім Танам підкорилися Куча, Кашгар, Хотан, Самарканд, Фергана, Шахрізябз, танці вийшли на береги Каспію. Ситуація ж у Кореї ускладнилася. Лобові походи на Когурьо (649, 650, 651 рр.) знову не принесли успіху. Щоб виправити становище, туди перевели із Заходу славетного Су Дінфана.

Операція, яку провів цей полководець, не мала аналогів у попередній китайській історії: в 660 р. він переправив на кораблях через Жовте море 135-тисячне військо, десантувавши його напроти Пекче, а коли на допомогу Танам прийшла 50-тисячна сілланська армія Кім Юсіна, Пекче перестало існувати.

В події спробувала втрутитися Японія, але японський флот з 32-тисячним десантом виявився неспроможним воювати з могутнім Китаєм. Танці завдали в 662 р. цілковитої поразки “зухвалим східним варварам” на р. Пеккан, потопивши майже 400 японських кораблів. У 668 р. об'єднана тансько-сілланська армія під командуванням Лі Шицзі та Кім Юсіна завоювала ослаблене внутрішніми усобицями Когурьо. Єдиною державою, яка не лише витримала танський тиск, а й сама перейшла до територіальної експансії в регіоні, був Тибет. Що ж до Корейського півострова, то китайці насадили на колишніх землях Когурьо й Пекче свою адміністрацію.

Це не влаштовувало Сіллу, що мріяла об'єднати всю Корею під своїм скіпетром. Скориставшися тим, що кращі танські армії та генерали зосередилися на тибетському фронті, Сілла у війні 670 - 675 рр. витіснила танців з Кореї, захопивши весь півострів. Корея, об'єднана сілланцями, стала незалежною державою (що визнали Тани 735 р., узаконивши кордон по р. Тедонган).

У цілому танські загарбницькі війни були успішними, державно-політичний та економічний механізм імперії, керований “Сином Неба”, якому допомагали два канцлери, вісім міністрів і майже 1 млн чиновників (серед них 3,5 тис. вчених-математиків), працював як добре налагоджений механізм, але небезпечний для династії ворог з'явився в особі красуні У Цзетянь (У Чжао).

Ця жінка встигла побувати наложницею Лі Шиміня, коханкою, а потім наложницею його сина Лі Чжі, а в 654 р. Гао-цзун, зачарований її красою, проголосив У Цзетянь імператрицею. Вона відразу ж розпорядилася знищити весь імператорський гарем (щоб позбавитися конкуренток). Нещасних красунь четвертували або втопили у вині.

У Цзетянь (У-Хоу) стала страхітливим лідером відродженої “націоналістичної партії” при дворі, ворогом ідеалів синкретичної танської імперії. Через її інтриги більшість славетних генералів і політиків (творців “світової імперії” Тан) закінчили життя на дибі або в засланні, а після смерті чоловіка (683 р.) У-Хоу стала правити єдиновладно, тримаючи в кулаці своїх синів-імператорів. Реальним співправителем імператриці став її фаворит Чжан Ічжи, визнаний надалі символом чоловічої краси в Китаї.

Імперія Тан похитнулася. Всі некитайці знову стали “варварами”, чужинцями, їхню кров, пролиту за імперію, забули, а славетних полководців вигнали або знищили. Тюркам це категорично не сподобалось, і вони 679 р. повстали, відродивши каганат. Степ знову перетворився на ворожу Китаю силу. Ідейний догматизм конфуціанців обернув нерідних, але чесних союзників, на запеклих супротивників. У Цзетянь цього здалося замало. 690 р. вона скасувала династію Тан, присвоїла собі титул “Син Неба” (начепивши для впевненості накладну бороду) і назвала свою династію Чжоу (690 - 705).

Новину про загибель “напівварварської” табгачської династії Тан більшість “національно” свідомих китайців прийняла з радістю. Знову основою ідеології стало конфуціанство, але монахи-буддисти, вчасно зорієнтувавшись, написали трактат, де йшлося, що У Цзетянь - дочка Будди, й вирубали статую Будди з її обличчям. За це потішена імператриця наказала збудувати буддійські храми у кожному місті країни.

Лише після смерті престарілої кривавої диктаторши (705_р.) її син Лі Сянь (Чжун-цзун) відновив династію, повернувши їй стару назву Тан, але це була вже тінь могутньої попередниці. Щоправда, продовжувалося економічне й культурне піднесення.

Перша половина VIII ст. була “золотим віком” танської культури, господарства й науки. “Хлібороби успішно працювали, гори по всьому Китаю зорали, сохи й плуги були в достатку. Продовольства запасли на кілька років. Неможливо було визначити кількість зерна, що зберігалося у величезних коморах”15. Поряд із “класичними” культурами створювалися плантації чайних кущів, цукрової тростини, бавовнику, дубового шовкопряда, кавунів, винограду. Вчетверо зросло населення країни (досягнувши 53 млн).

Про рівень міжнародних контактів імперії танці хвалькувато писали: “Сілла хвалу нам посилає на витканій парчі; з Індії ми отримуємо птахів, що володіють людською мовою; з Ірану - змій, що ловлять пацюків; а Візантія посилає нам у дарунок собак, яких запрягають замість коней; ..._перлини, що сяють уночі, нам посилає Ліньї (В'єтнам), уславлених коней дарують нам курикани; добірні страви отримуємо з Непалу”16. Через “Великий шовковий шлях” Китай отримував фарбу для брів, килими й самоцвіти з Сирії, корали Червоного моря, індійські та єгипетські тканини, перські прикраси, наркотики з Малої Азії. М'ясо, шкіри та хутра надходили із Великого Степу, а морем ішли японські мечі, унікальні представники тваринного світу Індокитаю, література з Індії. Що ж до експорту, то основним китайським товаром залишався шовк, який окрім краси має також гігієнічні якості. Шовку бояться комахи, які в умовах загальної антисанітарії досить-таки дошкуляли людям тогочасного світу. Звичайно, шовк коштував шалені гроші, але він мав великий попит і залишався основою китайського експорту навіть після того, як у VI ст. таємницю його виготовлення завдяки “промисловому шпіонажу” розкрила Візантія.

_ В одному Чан'ані діяли 200 торговельних рядів. Серед портових міст виділявся Гуанчжоу, в якому мешкало 120 - 200 тис. іноземних купців. Танські кораблі (з екіпажами до 700 моряків) ходили в Індію, Персію, Арабський халіфат, Корею, Японію, Південно-Східну Азію, потіснивши на океанічних маршрутах індійців, індонезійців, персів та арабів.

Фундаментальною базою науки стали колосальні бібліотеки (лише Центральне імператорське книгосховище налічувало 90 тис. сувоїв). Сотнями створювались історичні твори, серед яких виділяються “Суй шу” (історія династії Суй) Кун Сида та твір Лю Чжицзі “Проникнення в історію”, в якому автор вперше дав вичерпний історіографічний аналіз праць своїх попередників. Поряд із рукописними книгами з'явилися ксилографічні видання, в Чан'ані почала виходити перша в світі газета.

Візиткою танської архітектури став столичний Чан'ань_ - прямокутний, майже квадратний у плані, геометрично бездоганно поділений вулицями на симетричні квартали й оточений кріпосним муром із червоної цегли.

Танський живопис прославили батько і син Лі - Сисюнь (651 - 716) та Чжаодао (670 - 730) - засновники нового графічного стилю, коли зображення отримували розмивами туші; майстер монохромного пейзажу, художник і поет Ван Вей (699 - 759), творці неперевершених шедеврів портретного і жанрового живопису Чжан Сюань (713 - 742) та Хань Хуан (723 - 787), автор монохромних сувоїв на буддійські мотиви У Даоцзи (700 - 760) і перший в Китаї художник-анімаліст Хань Гань (720 - 760).

Найяскравіші постаті танської культури пов'язані з поезією. Як наголошувалося в Китаї пізніше: “Проза має бути такою, як за Цинь і Хань, поезія - як у період розквіту Тан”17 . Серед поетів першої половини VIII ст. височать фігури співця природи й дружби Мен Хаожаня (689 - 740); лірика Ван Вея, котрий шукав гармонію в природі; Лі Бо (701 - 762) - гордовитого гуляки, який заради вина й волі жив бурлакою, зате був вільним у своїй творчості; Ду Фу (712 - 770) - творця громадянської лірики, першого “критичного реаліста” серед класиків китайської поезії.

Поряд з літературою бурхливо розвивалася танська музика. В країні функціонували п'ять музичних навчальних закладів, у придворних оркестрах налічувалося до 1500 виконавців, а інструментарій китайської класичної музики налічував понад 100 різновидів (більше, ніж у сучасних симфонічних оркестрах). Серед відомих танських музикантів зірками першої величини стали Сюй Хецзи, Хе Маньцзи, Лі Гуйнянь, Дуань Шаньбень.

Імперія здавалась непохитною, “доу рису на ринку можна було купити всього за 30 монет”18, а про “Сина Неба” Лі Лункі (Сюань-цзун, 712 - 756) писали, що він мав “високу і гордовиту поставу... У ньому все було прекрасним_ - неабиякий літературний талант, військові здібності”19. Дбав імператор і про злуку південних та північних районів у єдину нерозривну спільноту, для чого наказав вирощувати в долині Хуанхе типово південну культуру - апельсин. Та державу роз'їдала іржа внутрішніх руйнівних процесів.

Розпочався, передовсім, розклад державної системи землекористування й тісно пов'язаних з нею планової економіки, централізованої бюрократичної державності, _а згодом - утрата авторитету династії.

Китай завжди відчував дефіцит родючих земель, а “науково обгрунтована” система, коли кожній селянській родині чиновники давали вказівки про час посівів, запланований урожай, відповідну кількість податків, навіть місця садіння певних культур та їхній сівообмін, у комплексі з рентою (здебільшого тканинами) з жінок і відробітковою та військовою повинностями для чоловіків, не сприяла інтенсивному освоєнню нових земель. Охочих каторжно працювати на державній (а не на своїй) землі було небагато, а збільшення населення звело нанівець легітимні нормативи земельних сімейних ділянок. Жорстко централізоване планове господарство опинилося в глибокій кризі. В пошуках виходу з цього скрутного становища уряд оголосив, що піднята цілина вважатиметься приватною власністю того, хто її обробив. Це зламало монополію держави на земельну власність.

_ Іншим чинником розвалу тотальної державної землевласності стали протизаконні дії місцевих чиновників: за хабар чи для самих себе бюрократи видавали оброблені ділянки за покинуті й занедбані, потім “засвідчували” на папері фіктивне освоєння цих земель і, нарешті, оформляли приватизацію. “Прихватизовані” маєтки називали по-різному: бешу (“заміський будинок”), бее (“миза”), шаньчжуан (“будинок у горах”), але суть скрізь була одна: “Це були часи найвищого розквіту Танської імперії. Та хоч надільна система й існувала, але з періоду Кайюань-Тяньбао (713 - 755) закони послабли і збільшилося зло скупчення земель”20. До середини VIII ст. кількість земель, з яких держава перестала отримувати доходи, сягнула половини земельного фонду Китаю, але сума податків з кожної провінції залишилася жорстко фіксованою, і, якщо кількість державних земель зменшувалася (на користь приватних), влада компенсувала нестачу, збільшуючи побори з тих, хто залишився в межах планової економіки. Подвійний податковий тягар спонукав селян до масових утеч від державної юрисдикції та переходу під покровительство “сильних домів” - і це остаточно зруйнувало планове господарство.

Іншою фундаментальною причиною розвалу імперії стали етнічні конфлікти. Табгачська “напівварварська” династія Тан залишилася чужою для більшості китайців. Доки імперія йшла від перемоги до перемоги, а високий життєвий рівень гасив ентузіазм невдоволених, влада відчувала себе спокійно. Розвал економіки викликав ремствування, і династія пішла на поступки конфуціанським ортодоксам, що стало смертним вироком для строкатої танської імперії.

У 714 р. вийшов указ про заборону буддизму. В 739 р. Конфуцію посмертно дарували титул принца і збільшили пишність поминальної церемонії на його честь. Тоді ж для отримання службового чину ввели обов'язкові екзамени. Претенденти мали здавати літературно-філософську класику, конфуціанський канон та ієрогліфіку. Це стало нездоланною перепоною до владних посад для некитайців. У 754_р. відкрили чиновничу Академію (Ханьлінь), а головою уряду став ярий конфуціанець Лі Лінфу.

В 742 р. Тани силою зброї та дипломатії знищили Другий Тюркський каганат, але імперія втратила контроль над Степом: там утворився могутній Уйгурський каганат (747 - 847), ворожий Китаю. Кидані розбили Танів у Маньчжурії, давно забули про китайське панування в Кореї, а Тибет методично витискав танців з Центральної Азії.

І тут Танам пригадали все: і “варварське” походження, і схильність до буддизму, і моду на тюркський одяг, і танки голих індійських та согдійських танцюристок на офіційних імператорських прийомах, що шокувало правовірних конфуціанців. До того ж, саме в цей час на заході активізувались араби-мусульмани, які творили тоді свою “світову імперію” - халіфат. У 751 р. величезна танська різноплемінна армія на чолі з велетнем-корейцем Гао Сяньчжи спробувала відвоювати Центральну Азію, але була розбита на р. Талас арабським військом Зіяд ібн Саліха.

Грандіозна різанина тривала п'ять днів. Утрати обох сторін сягали десятків тисяч убитими та пораненими. Долю битви вирішили алтайські тюрки-карлуки, які на п'ятий день перейшли на бік арабів і завдали удару по танцях з тилу.

Вирішального удару по імперії у старому її вигляді завдав цзедуши (“намісник прикордонного військово-адміністративного округу”) Ань Лушань - син тюрка та согдійської княжни-шаманки. Він відзначався світлим розумом, спритністю в промовах, музичним хистом і знанням наук, “умів догодити імператору (Сюань-цзуну), і той його любив”21, тому призначив цзедуши трьох (!) намісництв. Під рукою Ань Лушаня опинилося 150 - 200-тисячне військо, основу якого становили “варвари”-найманці (насамперед войовничі монголомовні кидані).

Безпосередньою причиною антитанського заколоту стали негаразди в політичній верхівці імперії. Сюань-цзун був велелюбною людиною, але всіх у його гаремі затьмарила красуня Ян Юйхуань. Зачарований її красою, підстаркуватий “Син Неба” зробив Ян “дорогоцінною наложницею” (гуйфей). Всі вищі чиновничі посади при дворі посіли родичі Ян-гуйфей, а її старший кузен Ян Сянь (Ян Гочжун) став 752 р. Першим міністром імперії.

Правління кліки Ян завело в безвихідь державний механізм імперії. Марнотратство сановників і політичні інтриги євнухів не мали меж. Яни контролювали всі державні фінанси та вершили цензуру, а чесні чиновники, щоб прогодуватись, змушені були власноручно обробляти землю (в Китаї VIII ст. таке суміщення шокувало). Хабарництво роз'їло державний апарат, “звання й титули продаються, і стати великим чиновником можна, лише якщо у вас є гроші”22 . Особливо невдоволеним таким розвитком подій був генералітет імперії, переважно некитайський за походженням. Тому, коли Ань Лушань у 755 р. повстав, жодна із шести танських армій, розміщених навколо столиці, не виступила на придушення заколоту, а розніжених гвардійців головорізи Ань Лушаня розбили вщент. У 756 р. заколотники захопили Чан'ань, вирізавши мало не всіх його мешканців. Сюань-цзун з фавориткою втекли до Південно-Західного Китаю (область Шу), де ненависну всім Ян-гуйфей задушили, Ян Гочжуна стратили, весь рід Янів вирізали, а Сюань-цзуна примусили зректися престолу. “Сином Неба” став Лі Хен (Су-цзун, 756 - 761), а військовим міністром - командувач танських військ на тибетському фронті, досвідчений генерал Го Цзиї.

Тани провели в Китаї тотальну мобілізацію, навербувавши на півдні десятки тисяч напівдиких манів, грішми й дозволом безкарного пограбунку привернули на свій бік тюркомовних шато та могутніх уйгурів, тибетців, хотанців і навіть “даши в чорних сорочках” (арабів). Серед заколотників, навпаки, почались чвари.

Ань Лушань раптово осліп (гіпертонічний криз) і з горя, “ставши нервовим”, знищив кількох своїх соратників, за що в 757 р. його зарізали наближені. Заколотників очолив Ши Симін, якого в 761 р. убив власний син.

Все це дало можливість Танам у 763 р. придушити смуту, але вони залишилися без війська, а їхня економічна опора (державна надільна система) перестала існувати. Якщо до заколоту під податковим контролем уряду перебувало ще 9 млн дворів, то після смути їх залишилось лише 2_млн. Податки зросли на 90 %. Необхідні були радикальні реформи, які здійснив у 780 р. новий Перший міністр Ян Янь.

Визнано крах надільної системи, замість тріади повинностей власті ввели єдиний державний податок (ренту) для всіх землевласників, яких за якістю та кількістю їхніх земель поділили на дев'ять розрядів. Але на практиці, до поборів чиновника-приватизатора додалися державні податки, й трудівникові залишалося менше 50 % врожаю, що в умовах тогочасного Китаю прирікало його на голод. Лише виняткова працьовитість і терплячість китайців дозволила їм ще деякий час зберігати виробництво та розвивати культуру.

Китайську поезію того часу збагатили своїми творами філософ-пейзажист і правдолюб Бо Цзюї (772 - 846), а також знавець, шанувальник та відроджувач канонів давнини (не лише в поезії, а й у філософії) Хань Юй (768 - 824).

Проте відчуття дискомфорту у підданих наростало. У багатьох викликав обурення черговий антибуддійський указ 845 р., а на початку 70-х років IX ст. в Китаї почалася страшенна посуха, яка призвела до економічного краху. “З полів нема що збирати, всюди голод і запустіння, люди втратили опору... Окружна та повітова влада наказують негайно сплатити податки і як тільки що - карають... Люди вирубують дерева, кидають хати, продають жінок і дітей”23. У 874 р. розрізнені селянські бунти переросли у велику селянську війну.

Повстання розпочалось на Північному Сході країни, а очолили його колишні контрабандисти-солеторговці Ван Сяньчжи та Хуан Чао. Соціальна програма повсталих була простою і водночас жахливою: не ставлячи під сумнів імператорську систему правління, селяни, при підтримці частини кримінальних елементів, знищували чиновників, а заодно й міста, як осередки “несправедливої” місцевої влади, куди безпосередньо надходили їхні податки й повинності.

Кілька років Ван Сяньчжи та Хуан Чао конфліктували між собою за право очолити повстання, але 878 р. Ван Сяньчжи був оточений танцями й загинув. Єдиним лідером селян залишився Хуан Чао.

Надзвичайно честолюбивий, Хуан Чао за молодих літ мріяв про кар'єру чиновника, але провалився на іспитах. Пізніше він став впливовою фігурою кримінального світу, а під час селянської війни одним із її вождів. Він був високою, фізично сильною людиною, знався в ієрогліфіці та військовій справі, вирізнявся красномовством і винятковою жорстокістю.

Розоривши весь схід імперії, повстанці 879 р. захопили на півдні Гуанчжоу - найбільший океанічний порт тогочасного Китаю, - де вирізали 120 тис. іноземних купців, надовго перервавши морську торгівлю країни з державами Південної та Південно-Східної Азії і Близького Сходу. Кількість “бунтівників” сягнула 500 тис., і хоча в армії Хуан Чао спалахнула епідемія малярії, 880 р. вона захопила Лоян, а наступного року Чан'ань. Солдати Хуан Чао вчинили жорстоку розправу над мешканцями столиці. “Людей вбивали на місці, не жаліючи ані старого, ані малого, - кров текла рікою”24. “Населення тікало в гори. Багато загинуло від снігопаду, і закляклі трупи заполонили околиці”25. Імператора Лі Сюаня (Сі-цзун, 874 - 888) вивезли із зруйнованої столиці, на попелищі якої Хуан Чао проголосив себе “Сином Неба”, засновником нової династії - Великої Ци (Да Ци).

Це суперечило початковим гаслам війни, і частина повстанців, яка мріяла про знищення бюрократів і міст, а не династії, покинула Хуан Чао, а ті, що залишились (менш 30 % війська), остаточно перетворилися на банду мародерів і насильників. Сили Танів, які знову запросили на допомогу тюрків шато, й навіть частина колишніх повстанців на чолі з Чжу Венєм (він перейшов на бік урядових військ, за що отримав від імператора титул “Цюань-чжун” - “Двічі вірний”) тіснили Хуан Чао й 883 р. змусили його покинути Чан'ань. У 884 р. повстання було остаточно придушено. Сам Хуан Чао, як повідомляли автори офіційних хронік, загинув, за іншою версією він сховався у буддійському монастирі, де закінчив життя монахом.

Наслідки селянської війни 874 - 884 рр. були жахливими. Економіка розвалилася остаточно, безліч міст і культурних пам'яток були зруйновані, мільйони людей загинули під час бойових дій, від голоду та епідемій, в державі не стало законів, і вона розпалася: на місцях владу захопили місцеві цзедуши, а при дворі знову хазяйнували євнухи. Імперію добив “двічі вірний” Чжу Вень, який у 907 р. зайняв Чан'ань, вирізав євнухів, скинув останнього танського імператора й оголосив себе “Сином Неба” (династія Пізня Лян, 907 - 923).

Наступні півстоліття класична китайська історіографія назвала “епохою п'яти династій та десяти царств”. Чжу Веня зарізав власний син, потім у долині Хуанхе змінювали одна одну п'ять династій (у тому числі й народу шато), на півдні гризлися між собою клаптикові держави й продовжували бунтувати селяни. Саме в цей час на північ від Китаю на початку X ст. утворилася могутня імперія монголомовних киданів (держава Ляо), які захопили частину китайських земель і перетворили північнокитайських царків на своїх данників. Економічні й політичні інтереси, відчуття етнокультурної єдності вимагали від китайців возз'єднання країни, але шлях до нього виявився непростим.

1 Рассказы у светильника. Китайская новелла XI - XVI веков / Пер. с кит. К.И. Голыгиной. М., 1988. С. 53.

2 Малявин В.В. Гибель древней империи.М., 1983. С. 28.

3 Там само. С. 19.

4 Там само. С. 58.

5 Очерки истории Китая (с древности до “опиумных” войн) / Пер. с кит. М., 1959. С. 112.

6 Там само. С. 113.

7 Там само.

8 Малявин В.В. Гибель древней империи. С. 161.

9 Там само. С. 163.

10 Ло Гуаньчжун. Троецарствие: В 2 т. / Пер. с кит. В.А. Панасюка. М., 1954. Т. 1. С. 369.

11 Там само. Т. 2. С. 741.

12 Очерки истории Китая (с древности до “опиумных” войн). С. 179.

13 Там само. С. 182.

14 Гумилев Л. Н. Древние тюрки. М., 1967. С. 168.

15 Очерки истории Китая (с древности до “опиумных” войн). С. 208.

16 Удивительные истории нашего времени и древности / Пер. с кит. В._А. Вельгуса и И.Э. Циперовича. М., 1988. С. 428.

17 Разоблачение божества. Средневековые китайские повести / Пер. с кит. В.А. Вельгуса и И.Э. Циперовича. М., 1977. С. 507 - 508.

18 Рассказы у светильника. Китайская новелла XI - XVI веков. С. 47.

19 Пу Сунлин. Рассказы Ляо о необычайном / Пер. с кит. В._М._Алексеева. М., 1988. С. 50.

20 Конрад Н.И. Избранные труды. История. М., 1974. С. 381.

21 Рассказы у светильника. Китайская новелла XI - XVI веков. С. 50.

22 Удивительные истории нашего времени и древности. С. 77.

23 Заново составленное пинхуа по истории Пяти династий / Пер. с кит. Л._К. Павловской. М., 1984. С. 99.

24 Там само. С. 120.

25 Очерки истории Китая (с древности до “опиумных” войн). С.

 

 

 

Лекція 2

Китай (закінчення)

 Імперія Сун

Китай під владою монголів

Імперія Мін

Маньчжурське завоювання та його наслідки

 

Імперія Сун. У 951 р. в Північному Китаї було ліквідовано панування кочової знаті шато. Владу знову захопила північнокитайська династія Пізня Чжоу (951 - 960), яка, спираючись на доктрину “націоналізму” та конфуціанської державності, взяла в 954 р. курс на возз'єднання Китаю. Для забезпечення внутрішньої стабільності була реорганізована армія (вона стала найманою), у десять разів скорочено кількість буддійських монастирів, а в фінансах і діловодстві наведено порядок шляхом жахливих репресій проти хапуг і нерадивих чиновників. Але імператорам цієї династії не судилося довести справу до кінця.

У 959 р. пізньочжоуське військо на чолі з імператором Чай Жуном (Шень-цзун) розпочало великий похід на киданів, але в дорозі “Син Неба” раптово помер, чим скористався командир імператорської гвардії Чжао Куан'інь, який проголосив себе імператором нової династії Сун (960 - 1279), а замість воєн з киданями висунув гасло: “Спочатку Південь, потім Північ”. Столицю нової імперії перенесли в Бяньцзін (сучасний Кайфин).

Чжао Куан'інь (Тай-цзу, 960 - 975) довів до логічного завершення перспективні починання своїх попередників, взявши курс на абсолютну централізацію влади, жорстку фінансову й судову регламентацію та повну професіоналізацію війська, яке з цього часу перейшло на державне утримання і повністю контролювалося імператором. Вдалі реформи швидко дали плоди, і в 979 р. Суни завершили воєнними засобами возз'єднання імперії.

Імперія міцніла, але конфуціанський догматизм і національна пихатість призвели до того, що Китай у своїй зовнішній політиці спирався лише на власні сили, яких явно не вистачало. Війни з імперією Ляо 979 й 986 рр. виявилися невдалими. В 1004 р. кидані оточили Бяньцзін і примусили Сунів укласти з ними ганебний для Китаю мир, згідно з яким він мав сплачувати “варварам” досить обтяжливу данину (300 тис. зливків срібла, 200 тис. відрізів шовку на рік). Невдало завершилися також війни з тангутами, яким імперія платила надалі 100 тис. зливків срібла та 100_тис. відрізів шовку на рік, але в галузі економіки та культури сунський Китай вражав світ.

Руйнівні наслідки воєн у старих господарських регіонах країни змушували людей освоювати нові землі на Південному Сході Китаю. Після завершення усобиць це дало можливість різко збільшити фонд оброблюваних земель у країні, причому 64 % всіх посівів Китаю тепер знаходилося в долині Янцзи. Почалося культивування нових сортів проса, пшениці, сої, а коли із Тьямпи (Центральний В'єтнам) до Китаю завезли новий, високоврожайний сорт рису, і держава швидко й централізовано запровадила його де тільки можна, селяни завалили країну продукцією.

Талановитий винахідник Юань Чжень розробив нову конструкцію плуга, завдяки чому селянин міг сам, без допомоги тяглових тварин, зорати поле. Кількість тяглової худоби можна було скоротити, а за рахунок “зекономленого” таким чином зерна збільшити обсяг “додаткової продукції” на селі. Збільшенню урожайності сприяла також реконструкція та розширення (за державний кошт) іригаційної мережі в долині Хуанхе та на південь від Янцзи.

Лавиноподібне збільшення сільськогосподарської продукції і відсутність великих воєн сприяли зростанню міст, розвитку ремесел і торгівлі. Завдяки впровадженню коксу вчетверо збільшилося виробництво заліза - до 150 тис. т на рік (це більше, ніж в Англії доби першої промислової революції кінця XVIII ст.), що дало можливість наситити якісними знаряддями праці господарство і озброїти величезну сунську армію (яка на час заснування династії налічувала до 400 тис. вояків, а в середині XI ст. - майже 1,3 млн добре озброєних бійців-професіоналів). У країні функціонувало 28 фарфороробних підприємств (з центром у м. Цзіндечжень).

Розквітла заморська торгівля, чому сприяв винахід на початку XII ст. компаса. Сунська імперія торгувала з 50 країнами, і доходи від митних зборів (10 - 13 % вартості товару) збільшилися вп'ятеро, що дало можливість стабілізувати державні фінанси. В господарстві з'явилася регіональна спеціалізація і майстерні з використанням найманої праці (особливо у виробництві залізної монети, зброї та вина).

Дивом архітектури були сунські міста. Китайські зодчі, продовжуючи танську традицію, дотримувалися повної симетрії при плануванні вулиць. У містах Учан, Фучжоу, Цюаньчжоу, Гуанчжоу, Лін'ань (Ханчжоу) налічувалося більш як 1 млн мешканців, а в столичному Бяньцзіні проживало 1,4 - 1,7 млн городян.

Бурхливий розвиток товарно-грошових відносин сприяв переходу до залізних (замість мідних) монет - їх випустили 200 млрд штук загальною вагою 750 тис. т, і вони стали світовою вільноконвертованою валютою. Археологи знаходять ці монети в Малайї, Південній Індії, на Близькому Сході, навіть у Східній Африці.

“Сунський економічний бум” сприяв розквіту науки та культури.

В епоху Сун вийшли в світ 2200 історичних творів, популяризації яких сприяв винахід Бі Шеном у 40-х роках XI ст. книгодрукування. Найвідомішими істориками того часу були Оуян Сю (1007 - 1072) - автор “Сін Таншу” (“Нової танської історії”) та Сима Гуан (XI ст.). Сунську філософію прославили творці неоконфуціанства брати Чен [Хао (1032 - 1085) та І (1033 - 1107)], Чжу Сі (1130 - 1200), за ім'ям якого цю філософську течію називають ще чжусіанством. Даоси-алхіміки IX ст. винайшли випадково порох (шукали еліксир безсмертя), який почали використовувати для феєрверків, а пізніше й у військовій справі. В літературі з'явилася художня проза, а в сунській поезії зажив слави Су Ши (1037 - 1101) - поет-енциклопедист, який чимало часу провів у камері смертників і чудом врятувався, писав у багатьох жанрах і ще за життя став класиком (незадовго до смерті був реабілітований і удостоєний найвищих державних почестей). Сунську фізику та біологію прославив геолог світового рівня Шень Ко, сунський живопис - унікальний пейзажист Го Сі (1020 - 1090).

Але за все доводилося платити. Безконтрольний тиск людини на природу в умовах економічного буму виснажив природні ресурси Китаю, і на початку II тис. н.е. “Серединна держава” пережила другу в її історії екологічну катастрофу з усіма негативними наслідками: посухами, повінями, неврожаями, хворобами й масовими жертвами. Зростало виробництво, але його наслідком було лише нечуване збагачення верхівки суспільства і зубожіння основної маси населення. Працював класичний принцип традиційної східної структури: кожен має стільки, скільки йому належить, а не скільки він заробив. Протягом XI ст. податки в Китаї зросли удесятеро, що призвело до згортання виробництва та зниження інтенсивності праці. Дріб'язкова регламентація, тотальний бюрократичний контроль і прогресуючий державно-податковий тягар не давали дихнути виробникам і купцям, гальмували запровадження технологічних новинок. У країні процвітали лихварство, спекуляція, злочинність, хабарництво. Катастрофічно зростала інфляція, наростала атмосфера загального невдоволення.

Кожного століття штат чиновників збільшувався у два рази, на колосальну армію (до 1,6 млн вояків) витрачалося від 2/3 до 5/6 державного бюджету, який в XI ст. став хронічно дефіцитним. Спробою подолання кризової ситуації була серія реформаційних акцій XI ст., вінцем яких стали реформи Ван Аньши (1021 - 1086). Розпочаті 1069 р., вони дістали назву “нових законів”.

Ван Аньши народився в сім'ї високопоставленого чиновника, відзначався унікальними здібностями та неабиякою працьовитістю. Невпинне навчання в дитинстві та юнацтві підірвали його здоров'я, проте коли йому виповнився 21 рік (!), Ван Аньши призначили начальником повіту, в 1069_р. - віце-прем'єром, а наступного року - Першим міністром імперії. На керівних посадах Ван Аньши проявив себе жорстоким і владним царедворцем (на нього навіть склали памфлет - “Трактат про підлих міністрів”). Проте всі свої здібності й широкі повноваження Перший міністр намагався використати на благо держави, а коли ставало зовсім кепсько на душі - писав вірші.

_ Метою реформ було наведення елементарного порядку в державі, оздоровлення економіки, зміцнення військового потенціалу імперії та розширення соціальної підтримки влади серед підданих.

В адміністративній сфері згідно з “новими законами” збільшили зарплату дрібним чиновникам. Економічні заходи передбачали перепис земель, ліквідацію вільного ринку та введення фіксованих державних цін на всі товари, впровадження дешевого державного кредитування для виробників (40 % річних замість 300 % у приватних лихварів). Усі податкові пільги, якими користувалася соціальна верхівка суспільства, були ліквідовані, а додаткові кошти, що їх отримала державна скарбниця, виділили на освоєння цілинних земель. На них поселили безземельних селян, чим збільшили кількість державних платників податків. Реформи зачепили й військо: замість найманої армії, утримання якої вимагало величезних коштів, ввели дешеву систему рекрутських наборів, перетворивши військо на загальнокитайське ополчення. Від претендентів на чиновницькі посади під час державних екзаменів стали вимагати практичних знань, а не зазубрювання філософських трактатів. Це відкрило шлях на державну службу для соціальних низів. Нарешті, жахливим терором і показовими репресіями власті придушили хабарництво й бандитизм, зміцнили виконавську дисципліну. Гарантом реформ виступив імператор Чжао Сюй (Шень-цзун, 1067 - 1085).

“Нові закони” дістали неоднозначну оцінку в китайському суспільстві. Лихварі втратили свої проценти, фіксовані ціни викликали тотальний дефіцит товарів, занепала торгівля, а з нею - ремесла й аграрний сектор, що підірвало фінансову систему (зменшилася кількість податків). Верхівка втратила значну частину прибутків, а заплутана система законів зробила майже неможливим вирішення будь-якої проблеми. Раніше діяв закон хабара, тепер хабарництво зліквідували, але нової системи вирішення поточних справ для підданих реформатори не створили. Непрофесійна армія швидко втратила боєздатність. Життя стало нестерпним для всіх категорій населення, тож коли 1085 р. імператор Чжао Сюй помер, Ван Аньши дали відставку, а політику “нових законів” згорнули. Китай повернувся до прогнилих старих порядків. Катастрофічно погіршилося й зовнішньополітичне становище імперії: на початку XII ст. під ударами чжурчженів (тунгусомовних предків маньчжурів) упала киданьська імперія Ляо.

Протоманьчжури утворили свою державу (“Золоту” імперію Цзінь) у 1115 р., і спочатку Суни, які вважали своїм основним ворогом киданів, діяли з чжурчженями як союзники, спільно руйнуючи “Залізну” імперію Ляо. Та коли в 1125 р. киданьська держава була знищена, китайці зрозуміли свою помилку: замість ворожої, але не дуже активної імперії Ляо над північними кордонами Сунської держави нависла могутня й агресивна молода імперія чжурчженів. Фантастичні багатства Китаю вабили чжурчженьських мисливців і рибалок, а Суни своєю пихатістю та порушенням попередньо укладених угод дали чудовий привід до вторгнення: наприкінці 1125 р. чжурчжені вдерлися в Китай.

Реформована сунська армія (народне ополчення) виявилась абсолютно неспроможною боронити вітчизну від агресорів. На початку 1127 р. чжурчжені захопили сунську столицю Бяньцзін, а здеморалізовані недобитки сунських військ поголили собі голови, переодягнулися в чорні чжурчженьські халати й почали грабувати столичних мешканців разом із агресорами. Імператор Чжао Хен (Цинь-цзун) потрапив у полон до чжурчженів, а з міста цзіньці взяли фантастичну контрибуцію: 10 млн відрізів шовку, 1 млн зливків золота, 10 млн зливків срібла. З міста було вивезено сотні лікарів, музикантів, астрологів, євнухів та ін. Вся північна частина Китаю до річки Хуанхе (1/3 країни) була окупована “варварами”. З усієї імператорської родини пощастило врятуватися лише синові попереднього “Сина Неба” Чжао Гоу (принц Кан). Він урятував від загибелі династію, ставши імператором у 1127 р. (храмове ім'я Гао-цзун, 1127 - 1162). Почався другий етап правління сунської династії, який називають епохою Південної Сун (1127 - 1279). Столицею “урізаної” імперії став Лін'ань (Ханчжоу).

Подальші бойові дії продовжувалися з перемінним успіхом. Завдяки титанічним зусиллям сунських військ, очолюваних Юе Феєм, удалося зупинити просування цзіньців на р. Хуайхе, після чого безперервні війни точилися до 1142 р. Восени та взимку активніше діяли звиклі до холодів чжурчжені. Тоді ж у Китаї визрівав урожай, що полегшувало цзіньцям забезпечення їхніх військ у поході фуражем і харчами. А навесні, коли чжурчженьські коні були виснажені зимуванням, та влітку, коли розм'якав рибний клей, яким чжурчжені кріпили свої луки, наступальні операції проводили Суни.

Особливо прославився в цих війнах виходець із селян, сунський  полководець Юе Фей (1103 - 1141). Основою його успіхів, крім безперечного таланту полководця, була активна підтримка місцевого населення, яку забезпечив принцип, уведений Юе Феєм в його армії: “Краще загинути від морозу, ніж руйнувати будинки, краще померти від голоду, ніж грабувати”1.

_ Військо Юе Фея розбило вщент армії кількох процзіньських маріонеточних царків Північного Китаю, відтіснило чжурчженів і дійшло до берегів Хуанхе, але економіка Південносунської держави не витримала тривалої виснажливої війни, країну заполонили біженці, а податки на селян сягнули 70 % урожаю. Патріотична мілітаристська політика “сунських яструбів” виявилась явно не по зубах знесиленому китайському господарству і Гао-цзун узяв курс на укладення вимушеного принизливого миру з агресорами. За спробу чинити опір “миротворцям” Юе Фей був заарештований і страчений за наказом імператора, але залишився в народі символом античжурчженьського опору.

Сунсько-цзіньські війни завершились договором 1142 р., за яким чжурчженям відійшов весь Північний Китай, _а Суни зобов'язалися сплачувати імперії Цзінь щорічну данину (250_тис. зливків срібла та 250 тис. відрізів шовку) і визнали свій васалітет щодо чжурчженьського імператора. Класична історіографія назвала наступні десятиліття “епохою великої ганьби країни”.

Війни з чжурчженями спалахували ще тричі (1161, 1163 - 1164, 1206 - 1209 рр.), але суттєвих результатів для Сунів не дали.

Після встановлення відносного миру на кордонах за часів Південної Сун знову динамічно почала розвиватися китайська економіка. Перенесення столиці в Південний Китай і масовий приплив біженців з Півночі спонукали владу серйозніше зайнятися іригацією в регіоні: сотні гектарів заболочених земель долини Янцзи були перетворені на зернові поля, а в деяких місцях почали збирати по два врожаї рису на рік. Процвітала трансокеанська торгівля, для ведення якої будувалися великі трипалубні кораблі. На озброєння південносунського війська вперше надійшла вогнепальна зброя - туфанги (“пищалі”).

Розкішшю і багатолюдністю Лін'ань не поступався колишній сунській столиці Бяньцзіню. Нову столицю охопило грандіозне будівництво, але не фортець, а славнозвісних паркових резиденцій, які складалися з павільйонів, альтанок, озер, галерей і мостів. Південносунський живопис прославив автор поліхромних сувоїв Су Ханьчен (1115 - 1170), класиком нового стилю “реалістичної” культової скульптури (дерево, глина, бронза, чавун) став Чжао Чжифин (1159 - 1227). Тоді ж працювали славетні музичні теоретики Шень Куа, Цай Юаньдін, Шан Янь і Шень Юацин; серед поетів виділялися постаті творців патріотичної лірики Сінь Цицзи (1140 - 1207) та Лу Ю (1125 - 1210) і першої великої поетеси Китаю Лі Цинчжао (1081 - 1140). Видатним істориком епохи був Чжен Цяо (1104 - 1162).

Але це була лише верхівка айсберга. Диференціація доходів перевищила жахливі показники X - XI ст. Податки на селян стабільно перевищували половину врожаю, що “гарантувало” їм напівголодне існування. До всіх бід додалися дві грандіозні повені, коли Хуанхе руйнувала дамби й міняла русло: 1117 р. внаслідок такої екологічної катастрофи загинули 1 млн китайців, а в 1194 р. гирло “Жовтої ріки” взагалі розділилося, і Хуанхе почала впадати в море двома потоками: північний збігався з нинішнім, а південний - “відвоював” гирло у р. Хуайхе. Колосальні збитки, завдані війною, та необхідність сплачувати данину чжурчженям змушували Південних Сунів для покриття дефіциту бюджету щорічно збільшувати випуск знецінених паперових грошей. Галопуюча інфляція розоряла виробників, а верхівка шаліла від нечуваних прибутків, які протринькувала в Лін'ані - “царстві розкошів й розпусти”, де “елітні” гетери брали від 10 до 100 ланів (58 кг!) срібла за ніч, а у “винних вежах” цілодобово пиячила “золота молодь”. Країну затопив масовий бандитизм і корупція.

Опірність південносунського соціального організму катастрофічно падала, а рятувало його лише те, що економічний розвал і моральний розклад верхівки в чурчженьській імперії Цзінь був не меншим. Тому, коли в 1206 р. в Степу утворилася могутня імперія монголів, Китай став її легкою здобиччю.

Засновник монгольського каганату Чінгіс-хан (1162 - 1227) розпочав війни з чжурчженями як оборонні операції: цзіньці перетворили степ на бездонне джерело рабів, здійснюючи походи на кочовиків майже щорічно. Цю політику чжурчжені називали “зменшенням варварів і збільшенням підданих”. Сам Чінгіс-хан провів свого часу в чжурчженьському полоні-рабстві більше як 10 років. Не дивно, що, зміцнившись, монголи в 1210 р. атакували Цзінь.

Китайська дипломатія повторила колишню помилку: уклала союз з монголами проти чжурчженів (так само як у XII ст. з чжурчженями проти киданів). Під ударами союзників (монголів і Південних Сунів) імперія Цзінь у 1234 р. припинила існування, та під час монголо-китайських переговорів щодо розподілу колишніх земель держави чжурчженів між переможцями сунці вирішили, що монгольський посол Джубхан веде себе занадто зухвало для “варвара” і вбили його. Пихатість і авантюризм південносунських політиканів дорого їм обійшлися: у 1235 р. монголи почали завоювання Південного Китаю.

До 1257 р. монголо-китайська війна велася досить мляво. Основні сили монголів були задіяні на інших фронтах: на завоюванні Русі й Причорномор'я, Близького Сходу й Тибету, Далі (держава манів) та Кореї і, лише оточивши Південну Сун з трьох боків, монгольські армії по-справжньому взялися за справу.

Південнокитайська імперія налічувала 28 млн підданих, мала мільйонну армію, але прогнила політична верхівка та бездарний генералітет продовжували демонструвати абсолютну неспроможність організувати опір агресорові, хоча населення, налякане чутками про жорстокість монголів, було готове стояти на смерть.

Розрізнені гарнізони проявляли нечуваний героїзм. П'ять місяців тримався Хечжоу, і в боях за нього загинув монгольський каган Мунке (онук Чінгіс-хана). П'ять років (1268 - 1273) тривала облога Сян'яна, два роки - Янчжоу, а невеликий Дяоюй монголи не могли здолати 30 (!) років. Під час кількамісячної облоги Чанчжоу (1275 р.) почалися тропічні дощі, й околиці міста перетворилися на суцільні болота. Лісів для виготовлення свай поблизу не було, і захисники міста вже сподівалися на перемогу, але вони недооцінили монголів. Зігнавши з усіх околиць селян, монголи живими позабивали їх у землю замість свай, з трупів полонених витопили жир для вогнеметних катапульт, а коли Чанчжоу впав - поголовно вирізали його мешканців.

Суни запросили миру, запропонувавши контрибуцію і зобов'язавшись щорічно сплачувати монголам данину (як свого часу киданям і чжурчженям), але агресори не припинили бойові дії і в 1276 р. захопили Лін'ань. “Син Неба” Чжао Сянь (Гун-цзун) потрапив у полон, і тоді настав крах сунської державності.

Остаточно розвалилася армія. Цілі корпуси сунських військ видавали себе за монголів і грабували селян, інші - здавалися або справді переходили на бік окупантів. Патріотично настроєні сунські сановники Вень Тяньсян, Чжан Шицзе та Лу Сюфу востаннє спробували організувати опір загарбникам. Вони проголосили “Сином Неба” малолітнього Чжао Ши, але той також потрапив до рук монголів, де невдовзі помер. Тоді в 1278 р. на престол посадили восьмирічного Чжао Біна (Ді Бін, 1278 - 1279), та врятувати імперію було вже неможливо. Вень Тяньсян був розбитий і потрапив у полон.

Вень Тяньсян (1236 - 1282) пробув у полоні чотири роки, але на пропозицію зрадити вітчизну відповів категоричною відмовою. Будучи відомим поетом, він відповів віршами, які завершувалися такими словами:

“...Споконвічно приречені люди на смерть,

Але якщо був ти вірним і чесним,

Збережеться пам'ять про тебе навік” 2.

У 1282 р. монголи прилюдно стратили Вень Тяньсяна на ринковому майдані Яньцзіня, але його ім'я залишилося в пам'яті китайців символом антимонгольського опору.

В 1279 р. залишки сунських військ були оточені на узбережжі Південно-Китайського моря й знищені. Чжан Шицзе загинув у бою, Лу Сюфу, не бажаючи щоб Чжао Бін потрапив у полон, посадив хлопчика-імператора собі на спину й кинувся в море. Обидва потонули, а з ними припинила існування сунська династія. Монгольське завоювання Китаю, яке зайняло майже сім десятиріч, завершилось. Південносунська держава впала, а на більшій частині території Далекого Сходу запанувала монгольська династія Юань (1271 - 1368).

Китай під владою монголів. Початкові результати монгольських завоювань виявилися катастрофічними для соціально-економічного організму Китаю. Особливо постраждала Північ країни, де після чжурчженьського хазяйнування та монгольської агресії кількість населення скоротилася вдесятеро, а з тих, хто залишився, половину монголи перетворили на рабів. Явний регрес переживала економіка, в країні з'явилися великі рабовласницькі тваринницькі господарства, розвинулася работоргівля. Та, як заявив радник монгольського імператора кидань Єлюй Чуцай (1190 - 1244), “хоч ми здобули імперію, сидячи на конях, але керувати нею, сидячи на конях, неможливо”. Перед монголами постала проблема необхідності відродження зруйнованого господарства в “Піднебесній”.

Степові “радикали” на чолі з ханом Беде радили кагану вирізати всіх “ханьців”, перетворивши їхні землі на безкрайні пасовиська. Від геноциду китайців урятував Єлюй Чуцай. Він показав монгольському імператору підрахунки: яку кількість податків можна збирати з осілих китайців за умови їхнього збереження. Аргументи були переконливими, й почалась розбудова строкатої монголо-китайської імперії Юань (1279 - 1368), столицею якої став Даду (Ханбалик, сучасний Пекін).

Підданих монголи розділили на чотири стани: привілейованих монголів (військова еліта держави), напівпривілейованих семужень (“іноземців”) - вихідців із Середньої Азії, Близького Сходу та Європи, з яких формувалася верхівка цивільного адміністративного апарату. Далі йшли ханьжень (північні китайці, чжурчжені, кидані та корейці), і найбезправнішим станом залишалися наньжень (південні китайці). Для формування державного апарату на службу взяли 4 тис. грамотіїв-конфуціанців (чверть із них юаньський двір викупив з рабства), але з них формували виключно адміністративні низи: всі військові посади залишилися за монголами, а цивільну чиновницьку верхівку становили семужень. Честолюбним китайцям пропонували їхати в окуповані монголами Іран та Середню Азію, де їм, навпаки, відкривався прямий шлях до адміністративних вершин: щоб відірвати апарат від народу, монголи скрізь намагалися формувати його верхівку з іноземців (малограмотні монголи для чиновницьких посад були непридатними).

Щоб гарантувати стабільність режиму, китайцям заборонили мати зброю та коней, а в імперії проголосили свободу совісті. На селі монголи зберегли систему общинного користування (20-дворки), що забезпечило високу податкову дисципліну (громади базувалися на принципі кругової поруки за загальну суму сплачених владі податків), але у внутрішні господарські справи окупанти не втручалися, ліквідували дріб'язковий чиновницький контроль “за всім і вся” (чим грішила сунська державна машина), і тоді китайці показали, як вони можуть самостійно працювати.

Існування “світової монгольської імперії” сприяло розвитку торгівлі, а неосяжний ринок, звільнений від пильного ока бюрократів-хабарників, створив умови для динамічного відродження аграрного та ремісничого секторів господарства. Китайські фарфор, шовк, мідь, залізо масово експортувалися в Індію, Сіам, Малайю, на Яву та Філіппіни, а взамін закуплялися слонова кістка, тропічна деревина, ліки, самоцвіти, перець, олово тощо. Іноземці (їх в імперії налічувалося більше як 1 млн) привезли з собою багато технологічних новинок, збагатилися наука й культура, до 70_млн збільшилася кількість китайських підданих імперії.

В епоху Юань жив і творив славетний астроном і календарознавець Го Шоуцзін, а китайські математики, випередивши на шість століть Європу, почали розв'язувати рівняння та добувати корінь вищого ступеня. Найпомітнішим літературним явищем епохи стала 4-актна “музична драма” (цзацзюй), яка жанрово була схожою на європейську оперету, але не гумористичного, а історико-героїчного або соціально-побутового змісту. Вперше такі вистави з'явилися в юаньській столиці, що дало цьому літературно-драматичному жанру назву “пекінської опери”. Класиками цзацзюй вважалися Гуань Ханьцин і Ван Шифу, а загалом за часів Юань створено 600 п'єс цзацзюй. Тоді ж вийшов у світ перший у китайській літературі роман - “Річкові заводі” Ши Найаня (1296 - 1370). Юаньські властителі відкинули тезу про тотальну безкультурність некитайських народів й почали активно залучати на береги Хуанхе іноземних митців. З тих часів із Середньої Азії китайці запозичили секрет виготовлення кольорової глазурі (з тих пір дахи храмів, палаців, паркових споруд почали крити золотистою, синьою або зеленою черепицею). При дворі з'явилися архітектори з Непалу й Тибету, про що нагадує елегантна “Біла пагода” в Пекіні (1271 р.), яку збудував непалець Аніко. Саме за монгольських часів у Китаї творили неперевершений пейзажист Ні Цзань (1301 - 1374) та майстер поліхромного портрету, пейзажу та жанрового живопису Чжао Менфу (1254 - 1322).

Але національне гноблення сприймалося китайцями дуже болісно, і коли в економіці виникли труднощі, які відбилися на матеріальному добробуті широких верств населення, юаньський престол захитався.

Політика мінімального втручання держави в економіку суперечила не лише цивілізаційним традиціям, а й природним умовам Китаю. Без централізованого управління швидко занепала іригація, внаслідок чого вийшла з-під контролю Хуанхе, пересохли зрошувані ділянки. Продовжувало процвітати рабство, а щоб раби не втікали, їх таврували та напували жахливим зіллям, від якого людина німіла. Рабство стало спадковим. Над селянами чинили самоуправство монголи та чиновники-семужень, “за їхнім бажанням їм доставляли одяг та їжу, за їхнім наказом приводили молодих хлопців і дівчат”3, а юаньську економіку звалила катастрофічна фінансова криза.

Монголи запозичили в Сунів ідею зручних паперових грошей, але щодо економічних законів юаньські володарі мали досить поверхове уявлення і розсудили по-своєму: чим більше друкувати банкнотів, тим більше їх буде, й тим багатшою стане державна скарбниця. Внаслідок таких “заходів” за період з 1260 по 1312 р. кількість паперових і шкіряних грошей, запущених в обіг, збільшилася в 25 разів. Банкноти стали дешевшими, аніж папір, на якому їх друкували. Все це змусило юаньську владу ретельніше поринути в економіку. Щоправда, деякі монгольські сановники знову пропонували вирішувати проблему кардинальніше: через різанину. В 1334 р. таку “ініціативу” виявив навіть голова уряду хан Баян: він запропонував перебити всіх “ханьців” з прізвищами Чжан, Ван, Лю та Чжао (а це більша частина тогочасного китайського етносу), але імператор Тогон Темур (Шунь-ді), на щастя, відхилив цю “пропозицію”.

Неодноразові прориви дамб на Хуанхе переконали нарешті монгольських володарів у необхідності державної реконструкції іригаційної системи, але народ уже був доведений до відчаю, і коли в 1351 р. окупанти зігнали 150 тис. підданих на реставрацію дамб на Хуанхе, китайці повстали. Каталізатором і організатором виступу була підпільна буддійська секта “Білий Лотос”. Повстанці обмастили губи кров'ю, закололи в жертву Небу і Землі білого коня та чорного бика, обв'язали голови червоними пов'язками й поклялися бити монголів. Армія “червоних пов'язок” швидко зростала. В 1352 р. до її лав вступив нікому не відомий монах Чжу Юаньчжан (1328 - 1396) - майбутній імператор відродженої Китайської держави.

Чжу Юаньчжан народився в сім'ї бідного селянина, завдяки унікальній пам'яті трохи навчився читати (вивчив кількасот ієрогліфів), але писати не вмів. Він був “високим і дужим юнаком, на надзвичайно темному, різко вилицюватому обличчі виділялися великий ніс, великі очі, густі брови; вуха теж були великими, а підборіддя сильно видавалося вперед. Він був невродливим, але виглядав солідним та зосередженим, і хто б його не бачив, не міг забути цього дивного хлопця”4. В 16 років Чжу Юаньчжан залишився сиротою (сім'я померла з голоду), щоб вижити, пішов послушником у буддійський монастир, але кар'єра монаха (все життя голити череп, з ранку до ночі читати сутри та дати обітницю ніколи не займатися сексом) його не приваблювала, тож коли спалахнув бунт, Чжу Юаньчжан приєднався до “червоних”.

Завдяки неабияким організаторським і військовим здібностям та винятковій хоробрості Чжу Юаньчжан швидко висунувся із простих воїнів і став одним із керівників повстання, але незабаром зрозумів безперспективність народного бунту, тому в 1355 р. переправився через Янцзи до Південного Китаю, де, піднявши білий прапор, виклав свою програму дій. Вона передбачала вигнання монголів, відновлення китайсько-конфуціанської державності та створення максимально централізованої абсолютистської імперії. В 1356 р. “білі” захопили м. Цзіньлін (сучасний Нанкін) і почали відновлювати китайські адміністративні та військові органи влади. Ці заходи дістали підтримку абсолютної більшості співвітчизників Чжу Юаньчжана.

На півночі продовжував вирувати смерч народного бунту. “Нині всюди піднімаються сміливці, штурмують і захоплюють міста, сперечаються один з одним за лідерство. Вони хапають дівчат і жінок, коштовності й тканини, палять і грабують, вбивають і гвалтують; життя стало нестерпним”5. Намагаючись приборкати пристрасті, монголи пішли на поступки: Першим міністром призначили китайця, дозволили для придушення виступу “червоних” формувати військо з китайців (“синя армія”), але ніщо не допомагало.

Чжу Юаньчжан поставив під свій контроль весь південь країни, а 1363 р., добре озброївши своє 250-тисячне військо (в тому числі вогнепальною зброєю) і забезпечивши його провіантом, рушив на завоювання долини Хуанхе. Першим ворогом стали “червоні пов'язки”, та їхня 600-тисячна голодна неорганізована армія була розсіяна в битві поблизу озера Поянху. Залишки “червоних” спробували пограбувати Корею, але були відбиті, а їхнього лідера Сяо Мінвана втопив посол-вивідувач “білих” Ляо Юнчжун. А коли до Чжу Юаньчжана приєдналася “синя армія”, монголів вигнали з Китаю остаточно. В 1368 р. “білі” захопили Даду, а Чжу Юаньчжан проголосив себе імператором династії Велика Мін (1368 - 1644). Столицею імперії став Інтянь (сучасний Нанкін).

Імперія Мін. Китай знову здобув державний суверенітет, а реформи, проведені Чжу Юаньчжаном (Тай-цзу, 1368 - 1398) вражають своєю масштабністю. Перший блок питань був пов'язаний із соціально-економічним становищем. Особисто Чжу Юаньчжан до кінця життя сповідував буддизм, але в питаннях державних завжди керувався насамперед конфуціанськими принципами, одним із яких було гасло Мен-цзи: “Хто має постійне майно, в того й постійне серце”6. Всі землі, які селяни захопили під час визвольної війни, були законодавчо закріплені за тими, хто їх обробляв. Орної землі все одно бракувало, тому землероби, що піднімали цілину, тимчасово звільнялися від податків, а щоб збільшити кількість робочих рук і платників податків, звільнили всіх рабів і скоротили кількість монахів (бажаючі залишитися монахами мали здати іспит з буддійського канону і не бути одруженими). За державний кошт в країні відремонтували 50 тис. дамб. Все це дало можливість учетверо збільшити кількість оброблюваних земель, а врожайність зросла майже втричі. Щоб остаточно навести порядок в аграрних справах, влада провела загальноімперський перепис населення, склала опис усіх земель, що сприяло зміцненню податкової дисципліни, й залишила в силі общинну організацію на селі з її принципом кругової поруки.

Заморську торгівлю Чжу Юаньчжан припинив (вважаючи її непотрібною для аграрної китайської економіки), а для підтримки власних ремесел та внутрішньої торгівлі зобов'язав кожного селянина засаджувати половину землі технічними культурами.

Армію залишили великою(1,2 млн вояків), але перевели_її на дешевшу для держави систему військових поселень_(30_% вояків позмінно відбували бойове чергування, 70_%_ - орали та сіяли).

З метою тотальної централізації влади імператор ліквідував посади Першого міністра та всіх міністрів і зосередив у своїх руках вирішення всіх управлінських питань, а на місцях, навпаки, розділив посаду намісника на три посади: цивільного і військового губернаторів і провінційного судді, що підрубало корені сепаратизму.

Шалену боротьбу повів імператор проти хабарництва: звинуваченим рубали голови, вирізали сім'ї, калічили, з живих виривали нутрощі або здирали шкіру (її потім набивали соломою і виставляли в кабінеті злочинця, щоб його наступник постійно бачив, до чого призводить хабарництво).

Що ж до методів, якими Тай-цзу користувався для підтримання порядку в країні і забезпечення безпеки держави, то навіть на фоні китайської історії вони вирізнялися нечуваною жорстокістю. У справах хабарництва і державної зради (які нерідко були фіктивними) в імперії стратили сотні тисяч (!) підданих. Без дозволу влади заборонялося від'їжджати далі 100 лі (45 км) від своєї оселі. В 1382 р. Чжу Юаньчжан створив 14-тисячний корпус “вартових у парчових халатах” (таємну поліцію). Вся країна була охоплена тотальним слідкуванням, узаконювалися доноси, а якщо врахувати, що в китайських судах звинувачений мав сам довести свою невинність (презумпції невинності не існувало), й нормою вважалося катування, не дивно, що країну охопив жах. Навіть високі чини адміністрації, якщо їх викликали до імператора на прийом, одразу прощалися з родиною, бо шанси повернутися живим були мінімальними.

Терор і страх забезпечили імператорові повну керованість та раболіпство підданих, економічне піднесення - невичерпні фінансові можливості, а величезна армія - можливість вирішувати будь-які зовнішньополітичні завдання. Щоправда, виснажлива боротьба з японськими піратами (вако) залишалася малорезультативною, зате антимонгольські походи 1387 - 1388 рр. мінських військ остаточно ліквідували небезпеку реставрації монгольського ярма в Китаї, а династія Юань припинила існування. Якщо ж взяти до уваги, що до складу імперії увійшли землі манів (колишня держава Далі-Наньчжао), а тибетці, яким Міни пообіцяли продавати чай за низькими цінами, стали мирними союзниками Китаю, зовнішню політику Чжу Юаньчжана можна вважати успішною. І все ж, коли кривавий диктатор у 1396_р. помер від перевтоми, країна зітхнула з полегшенням.

Дітей у Тай-цзу було багато, і після смерті батька вони відразу ж перегризлися між собою за владу. Переміг у 1403_р. Чжу Ді (Чен-цзу, 1403 - 1424) - четвертий син Юаньчжана від наложниці-монголки. Гаслом свого правління Чжу Ді обрав фразу “Юнле” (“Вічна радість”), а основну увагу зосередив на зовнішній політиці.

Повною перемогою завершився для Мінів похід 1410 р. проти монголів, а після походу 1424 р. частина монгольських ханів визнала себе васалами Китаю. У 1407 р. дві мінські армії генералів Му Шена та Чжу Нена завоювали (щоправда, ненадовго) державу в'єтів (Дай В'єт), а китайський флот приборкав японських піратів, розгромивши їх поблизу Ляодуну.

Найславетнішу сторінку мінської зовнішньополітичної експансії становлять сім грандіозних морських експедицій адмірала Чжен Хе, _під час яких (1405 - 1433) китайський флот відвідав Індонезію, Малакку, Індію, Аравію і навіть Східну Африку, причому масштаби цих подорожей не йшли ні в яке порівняння зі скромними експедиціями Колумба, Магеллана або Васко-да-Гами. Уже в першій експедиції взяли участь 62 великих багатопалубних кораблі з екіпажем у 28_тис. (!) чоловік.

Проте ці масштабні, престижні зовнішньополітичні акції лише розорили державні фінанси й лягли подвійним податковим тягарем на китайських виробників. На відміну від європейських географічних відкриттів, вони не стали для Китаю початком нової епохи, що зайвий раз свідчить про принципову відмінність східної державної командно-адміністративної структури від західного методу господарювання, базою якого стали ринок, приватна власність, громадянські свободи, особистий інтерес, свобода енергії та підприємництва тощо. Для Сходу важливішим був престиж імперії, демонстрація величі та всесилля влади, але витрати виявилися настільки колосальними, що в 1433 р. експедиції були заборонені, а грандіозні кораблі (“плаваючі коштовності”) демонтовані.

У 1428 р. звільнився від китайського панування В'єтнам, а в 1449 р. фантастично вдалий набіг на мінські володіння здійснив хан західних монголів-ойратів Есен. Проводирями у монголів були опальні буддисти-сектанти “Білого лотосу”, а мінські вояки, які не змогли зупинити монголів, наловили в околицях столиці селян, поголили їм голови, а потім, повідрубувавши їх, заявили, що це голови знищених ними монгольських агресорів.

Розвиток Китаю в епоху Мін, звичайно, не припинився. В аграрному секторі з'явилося глибоке орання і висадження на полях попередньо вирощеної рисової розсади, що дало можливість поширити рисівництво на північ, у прохолодніші райони долини Хуанхе. Урожайний бавовник і бавовняні тканини витіснили коноплю, а серед технічних культур з'явилися індиго й тютюн. У шахтах почали використовувати штучну вентиляцію, а в ткацькому виробництві - ножний верстат. “Фарфор Юнле” із Цзіндечженя досі вважається неперевершеним. До стародавніх торгово-ремісничих центрів [Нанкін, Пекін (куди Чжу Ді переніс у 1421_р. столицю), Ханчжоу, Сучжоу, Сунцзян, Гуанчжоу, Ченду] додалися нові - центр фарфоровиробництва Цзіндечжень, центри металообробки Фошань і Цзуньхуа, “столиця бавовняних тканин” Шанхай, центр фарбовиробництва Уху тощо. Китай продовжував експортувати свої товари в усі країни Азії та в Європу. В XVI ст. в Китаї з'явилися мануфактури, в яких використовувалася наймана праця. Але на відміну від Європи, де вони виникли природним шляхом і спочатку у формі розсіяної мануфактури, тут їх “увела декретом” держава. Одержавлені китайські мануфактури повністю контролювалися чиновництвом і були малорентабельними.

Продовжували розвиватися наука та культура. Основи геоморфології та спелеології заклав у Китаї невтомний мандрівник Сюй Сяке (XVI ст.), мінську агротехніку прославив Сун Інсін (XVI - XVII ст.), фармацев-тику_ - Лі Шичжень (XVI ст.), а філософ Ван Янмін (1427 - 1528) вважається корифеєм конфуціанської логіки. В галузі історичної фонетики плідно працював Гу Янь'у (XVII ст.). Невичерпною скарбницею класичних китайських знань стала славетна “Енциклопедія Юнле” (22 877 томів !). Визначною подією у мінській літературі була поява роману-епопеї Ло Гуаньчжуна (XIV ст.) “Троєцарство”, а в XVI ст. вийшов перший в Китаї роман у жанрі фантастики - “Подорож на Захід” У Чен'еня.

_ В галузі архітектури відроджувалося правильно-геометричне планування міст, з'явився новий тип храму уляндянь (“безбалочний храм”) у вигляді цеглової споруди із напівциркульним склепінням: найвищим досягненням цього стилю був пекінський “Храм Неба” (1420 - 1530). Архітектурним шедевром мінської епохи вважається комплекс “Забороненого міста імператора” в північній частині Пекіну. В художній творчості виділялися постаті пейзажистів Ча Шибяо (XVII ст.), Сю Вея (XVI ст.) та Чоу Іна (XVI ст.).

“Золотий вік” традиційної східної структури для Китаю минув, і система почала пробуксовувати. Податки на селі стабільно перевищували 50 % врожаю, що прирікало селянина на голодне існування, гальмувало розвиток господарства. Держава всіляко обмежувала зовнішню торгівлю, що призводило до росту спекуляції. Китай потрапив у пастку максимального рівня суспільно-господарського розвитку на традиційних принципах структури східного типу. Максимально можливими при традиційних порядках і в межах традиційних технологій були врожайність сільськогосподарських культур, обсяг водного транспорту, як побічного продукту іригаційного землеробства, абсолютна кількість населення і питома вага людей, зайнятих у непродуктивній сфері, яких суспільство могло утримувати, і т. ін. Будь-які новації в межах традиційних порядків стали неможливими. Будування нових каналів спричиняло руйнування давніх іригаційних систем; ширше використання добрив обмежувалося відсутністю випасів для худоби, що в свою чергу було результатом максимального використання всіх земель, придатних для орання; впровадження нових технологій вимагало “права на помилку”, а його суспільство дозволити винахідникам не могло за умов, коли всі ресурси використовувалися з максимальною віддачею. Традиційне китайське суспільство все більше заганяло себе в глухий кут. До того ж, внаслідок неконтрольованого зростання населення, тиск на природу постійно посилювався. Кількість підданих невпинно наближалася до 100 млн, а в умовах скорочення валового національного продукту це призвело до зниження життєвого рівня населення. Єдиним виходом із цього скрутного становища могла бути кардинальна структурна ломка традиційної соціально-економічної та політичної моделі розвитку. Прискорила усвідомлення цього європейська колоніальна експансія.

На початку XVI ст. португальці захопили Малакку (1511) і відчутно потіснили китайців на торговельних шляхах Південно-Східної Азії. Послабли й зовнішньополітичні позиції імперії Мін у регіоні, а 1516 р. португальські каравели з'явилися поблизу берегів Китаю.

_ Перші кроки європейців на китайських землях засвідчували їх відверто колоніальні наміри. В 1531 р. мінський флот, розгромивши португальську ескадру, змусив колонізаторів зменшити свої апетити, але в порту Аоминь (Макао) португальці влаштувалися міцно.

_ У другій половині XVI ст. іспанці ліквідували мінський вплив на Філіппінах (перетворивши їх на іспанську колонію), а на початку XVII ст. регіон почали “освоювати” Нідерланди та Британія. Голландці в 1624 р. захопили майже весь Тайвань, а англійці піддали бомбардуванню у 1637 р. порт Гуанчжоу, змусивши Мінів укласти з ними “торговельні угоди”.

Китай відчув, що починає відставати від передових країн Заходу, але традиційні продуктивні ресурси імперії і так використовувалися на грані можливого, тому шлях до порятунку Міни вбачали в самоізоляції. Всі китайські порти, крім фактично колонізованого Аоминя та насильницьки відкритого Гуанчжоу, закрили для європейських кораблів.

Водночас у Південній Монголії утворилася степова держава Даян-хана. Спустошливі набіги монголів на північ Китаю продовжувалися до 1570 р. Монголо-китайський мир 1570 р. був принизливим для Мінської імперії, занепад якої став очевидним для всіх.

Ситуацію ускладнило відновлення політичного впливу гаремних клік євнухів при дворі.

Економічна стагнація, розклад політичної верхівки та падіння зовнішньополітичного авторитету викликали опозиційний рух за реформи в країні, опорою якого були шеньши (“стан науковців-чиновників”). Проте всі їхні ідеї та реформаційні проекти не виходили за межі вдосконалення існуючих соціально-економічних та політичних структур. Ніяких “західників” тогочасний Китай не знав.

Перші спроби реформ припадають на 1567 - 1582 рр. Їх ініціатором був міністр-науковець Чжан Цзюйчжен, який закликав відремонтувати дамби на Хуанхе, спростити систему оподаткування - ввести єдиний грошовий податок, а також посилити контроль над чиновниками, розширивши штати інспекторів і каральних органів. Реформи суттєвих результатів не дали, а після смерті Чжан Цзюйчжена (1582_р.) були остаточно згорнуті.

Ще одним центром опозиціонерів була конфуціанська академія Дуньлінь (“Східний ліс”), розташована в м. Усі. В 1595 р. тут сформувалося справжнє політичне угруповання (“партія”), лідерами якого стали Гу Сяньчен (опальний прибічник Чжао Цзюйчжена) і впливовий сановник Лі Саньцай. “Дуньліньці” пропонували обмежити кількість земель, зосереджених в одних руках (для ліквідації безземельного селянства), зменшити податки, відмінити державний контроль над ремеслами й торгівлею, а також сприяти розвиткові приватного підприємництва та мануфактур, заснованих на найманій праці. В політиці рекомендувалося реформувати чиновницький апарат й усунути від влади євнухів.

Доки необмеженою владою в імперії на початку XVII ст. користувався євнух Вей Чжунсянь, шанси опозиціонерів залишалися мізерними, але 1620 р. на престол зійшов молодий, енергійний Чжу Чанло (Гуан-цзун), який виявляв прихильність до “дуньліньців”. Проте реакціонери своєчасно зорієнтувалися: “Сина Неба” отруїли, а новий імператор Чжу Юцзяо (Сі-цзун, 1620 - 1627) хотів пожити спокійно і став слухняною маріонеткою гаремних клік. У 1624_р. академію Дуньлінь ліквідували, а всіх активних опозиціонерів знищили. Поразка реформаторів стала смертним вироком імперії.

Наприкінці XVI ст. в Маньчжурії утворилася держава маньчжурів, яка з 1609 р. носила ім'я Цзінь (“Золота” - на честь імперії протоманьчжурів-чжурчженів XII - XIII ст.), а 1636 р. була перейменована на Цин (“Чиста”). Матеріальний добробут маньчжурських мисливців, рибалок, тваринників, і землеробів залишався низьким, а багатства південних сусідів притягували як магніт: у 1618 р. розпочалася китайсько-маньчжурська війна.

Мінське військо швидко продемонструвало повну небоєздатність. У 1621 р. маньчжури захопили Ляодун, а мінський генерал Юань Інтай з горя повісився. Після численних поразок китайців загнали за Великий Китайський мур, за що було страчено мінського генерала Сюн Тінбі. У 1626 р. в боях за Нін'юань загинув цзіньський правитель Нурхаци, але його син Абахай продовжив завоювання.

З великими труднощами Мінам удавалося стримувати маньчжурський натиск, спираючись на колосальну чисельну перевагу та стіни Великого Китайського муру, але виснажлива війна остаточно розорила знекровлену китайську економіку. В імперії запанували голод і канібалізм, армії і навіть чиновникам не платили зарплату. Уже 1625 р. в країні почалися голодні бунти, які з 1628 р. переросли у справжню селянську війну, до якої додалися релігійні заворушення дунганів (китайців-мусульман). Соціальна програма повстанців і “методи” її втілення в життя мало чим відрізнялися від дій їхніх кривавих попередників: бойовиків Хуан Чао та “червоних пов'язок” у XIV ст.

Основні сили мінських військ вели в цей час виснажливі бої з маньчжурами, тому перекинути на придушення бунту значні армійські контингенти влада не могла, але перший похід 200-тисячної повстанської армії на Пекін зазнав невдачі: 1633 р. гвардія та добірні підрозділи карателів розсіяли селянські загони, а лідер повсталих Ван Цзиюн загинув. Та остаточно придушити заколот у Мінів не вистачило сил, а причини війни залишилися: в 1635 р. відроджена повстанська армія налічувала вже 500 тис. вояків. Її очолили збіглий солдат Чжан Сяньчжун (1606 - 1646), колишній офіцер-кіннотник Гао Інсян, а головнокомандувачем став Лі Цзичен (1606 - 1645).

Лі Цзичен походив із заможних селян, працював пастухом, потім поштовим кур'єром. Оволодівши грамотою, фехтуванням і навиками кулачного бою, дослужився до посади сільського вартового. Мав честолюбивий, запальний характер. Не стерпівши образи, зарізав місцевого чиновника (У Мінчжи) й утік на маньчжурський фронт. Служба простим солдатом йому також не сподобалася, і в 1631 р. Лі Цзичен опинився серед повсталих. Підлеглі прозвали його чуанцзян (“несамовитий”).

Повсталі створили надзвичайно дисципліновану армію (завдяки жорстоким покаранням за найменше порушення), але щодо розподілу трофеїв панував принцип зрівнялівки (давалося взнаки егалітарне мислення селянської більшості).

Більшість селянських вождів вирізнялися неабияким апломбом і честолюбством, тому їхній союз не міг бути тривалим, чим скористалася влада. Міни пообіцяли амністію усім, хто припинить бунт. Це дало свої наслідки, і протягом 1636 - 1638 рр. розрізнені селянські загони були розсіяні. Гао Інсян потрапив у полон і прийняв мученицьку смерть у Пекіні. Проте у 1639 - 1640 рр. Китай спіткало стихійне лихо - навала сарани і засуха. Люди їли землю, відродилося людожерство, а соціальна верхівка (менш 1 % населення), як на глум, демонстративно смітила грішми. Тому, коли в 1640 р. залишки “бунтівників” на чолі з Лі Цзиченом спустилися з гір (де вони ховалися від карателів), повстанська армія наповнилася зневіреними, здеморалізованими людьми, готовими грабувати всіх і вся. “В ті часи північніше й південніше від Великої ріки (Хуанхе) скрізь безчинствували розбійники. Зустрінуть жінку - спаплюжать, побачать малюка - уб'ють... Уб'ють вагітну жінку, виймуть з її нутра жир, приготують особливу суміш і просочують факели. А то прив'яжуть малюка до жердини та стріляють у нього з луків і самострілів немов по мішені... Дев'ять жінок з десяти вважали за краще позбутися плоду, щоб не загинути від рук злодіїв. У багатьох родинах новонароджених топили в річці, щоб вони не потрапили до розбійників”7. До всіх бід у 1642 р. додався черговий прорив дамб на Хуанхе: кількість жертв сягала 350 тис.

Єдиновладним вождем повсталих став Лі Цзичен - він очолив антимінський уряд, куди ввійшли його племінник Лі Го, коваль Лю Цзунмінь і поет Лі Сінь (Лі Янь) - автор своєрідного гімну повсталих, у якому вони обіцяли селянам скасувати всі податки.

В 1643 р. заколотники захопили Сіань (колишню китайську столицю Чан'ань), де Лі Цзичен проголосив себе імператором держави Велика Шунь (Да Шунь), сформував уряд із шести міністрів, завів чиновництво, поновивши з цією метою екзаменаційну систему, і почав карбувати власну монету. 25 квітня 1644 р. повстанці взяли Пекін, а останній мінський імператор Чжу Юцзянь (Си-цзун) повісився у садку власної резиденції. Із повсталих лише честолюбний Чжан Сяньчжун не визнав Лі Цзичена імператором і продовжував безчинствувати самостійно, але залишалася ще регулярна армія, яка воювала на маньчжурському фронті. Командувач цього війська генерал У Саньгуй спочатку погодився на переговори з новоявленим “Сином Неба”, але на заваді стало надмірне сластолюбство Лі Цзичена... Відвідавши будинок родини У, вчорашній пастух повів себе як справжній східний деспот, проявивши неабиякий інтерес до генеральських наложниць. Довідавшись про це, У Саньгуй припинив будь-які контакти з повсталими й зважився на союз із ворогом, визнавши себе васалом маньчжурського імператора. Цини спочатку не повірили, тож У Саньгуй, щоб довести свою відвертість, наказав китайським солдатам змінити зачіски на маньчжурський лад (поголити голову спереду, а довге волосся ззаду заплести в косу. З тих часів ця зачіска стала символом маньчжурського ярма для китайців).

Остання середньовічна загальнокитайська імперія Мін припинила своє існування, але знесилена країна вже не змогла створити на її руїнах нову державу. Традиційна китайська державність, базована на принципах східної структури, вичерпала себе, а новий тип суспільства так і не сформувався. Момент цивілізаційного вакууму використали маньчжури.

Маньчжурське завоювання та його наслідки. 27 травня 1644 р. в грандіозній битві біля Великої Стіни об'єднане маньчжуро-китайське військо під цинськими знаменами розгромило армію Лі Цзичена. 6 червня того ж року, взявши Пекін, маньчжури проголосили імператором об'єднаної маньчжуро-китайської імперії Цин малолітнього сина Абахая Шуньчжи (Ши-цзун, 1643 - 1661). На 268 років (1644 - 1912) Китай втратив свою національну державність.

Окупантів народ не визнав і боровся проти них ще 40 років, але середньовічний Китай помер, а новий не народився, тому сил для опору не вистачило.

У 1645 р. маньчжури остаточно розгромили армію Лі Цзичена, а сам селянський вождь загинув у бою. У 1646 - 1647 рр. після низки поразок було знищено армію Чжан Сянь-чжуна, після чого інтервенти крок за кроком завойовували безкрайній для них Китай.

Останньою спробою звільнитися від іноземного ярма став заколот сумнозвісного У Саньгуя, який тепер сам захотів стати імператором незалежного Китаю; але повстання, яке він очолив у Південному Китаї в 1673 р., завершилося поразкою у 1681 р. Невдаха-генерал помер, не доживши до повного краху своїх честолюбних задумів. А коли 1683 р. маньчжурський десант захопив й окупував Тайвань (вигнавши звідти європейців), завоювання Китаю маньчжурами завершилося.

Наслідки навали були жахливими. Маньчжури лютували не згірше монголів. Від агресії загинуло 10 млн китайців, а в країні було встановлено окупаційний режим національного гноблення. Жорстоких утисків зазнала китайська культура, яка уже на схилі мінської епохи переживала явний регрес.

Так, у літературі на зміну романам-епопеям прийшли явно деформовані естетичні канони: найвідомішим твором початку XVI ст. був еротико-побутовий анонімний роман “Цзінь, Пін, Мей” з явним ухилом до порнографії.

_ Відповіддю на маньчжурське поневолення стало поширення патріотичного “езопового” стилю у класичному китайському живописі (Юнь Шоупін, 1633 - 1690), а в літературі - поява сатири. Прикладом цього жанру можуть слугувати фантастичні за формою, але сатиричні за змістом новели Пу Сунліна (1640 - 1715), який в коротких оповідях, що розглядалися як “читання для відпочинку”, досяг рівня високої прози. Жорстоких утисків зазнала китайська наука, особливо в галузі історичних знань.

Сутінки середньовіччя були кривавими для “Піднебесної”, але, навіть перебуваючи на зламі епох, Китай не міг сподіватися, що в наступні часи його історія зміниться на краще.

1 Очерки истории Китая (с древности до “опиумных” войн). С. 327.

2 Там само. С. 363.

3 Там само. С. 367.

4 У Хань. Жизнеописание Чжу Юаньчжана / Пер. с кит. М., 1980. C._21.

5 Там само. С. 63.

6 Там само. С. 147.

7 Ли Юй. Двенадцать башен. Повести / Пер. с кит. Д. Воскресенского. М., 1985. С. 268.

 

 

 

 

Лекція 3

Великий Степ

Природно-географічні умови й клімат Великого Євразійського Степу. Особливості кочових цивілізацій

Великий Степ на світанку середньовіччя. Протодержава сяньбі (156 - 235)

Каганат жужанів (350 - 555)

Великий каганат тюркютів (552 - 651)

Хазарський каганат (651 - 966)

Другий тюркський каганат кок-тюрк (“блакитних тюрків”, 678 - 742)

Уйгурський каганат (747 - 847)

Держава Бохай (698 - 926)

Держава киданів (907 - 1125)

Чжурчженьська імперія Цзінь (1115 - 1234)

Природно-географічні умови й клімат Великого Євразійського Степу. Особливості кочових цивілізацій. Те, що зручно для Європи, не завжди підходить для Азії, тим паче для Великого Степу - неозорих рівнин, що тяглися широкою смугою від Карпат до Тихого океану, від тайги й лісів Північної Європи до Великого Китайського муру, пустель Середньої Азії, гір Тибету й Кавказу, вод Каспію та Чорного моря. Нині - це холодний, сухий, а місцями пустельний чи напівпустельний степ із різко континентальним, сухим кліматом, але так було не завжди. Так уже склалося, що протягом тривалого історичного періоду, клімат у районі Середземномор'я майже не змінювався, й це породило спочатку в європейській, а потім і у світовій науці помилкову думку про незмінність основних кліматичних параметрів по всій планеті за останні 5 тис. років. Проте далекосхідний регіон і степові простори переживали за той же період і глобальні потепління, й похолодання, засушливі епохи, й часи масштабних опадів. Навіть за 1,5 тис. років доби середньовіччя (ІІІ - ХVІІ ст.) кліматичні коливання неодноразово міняли не лише природні ландшафти, а й господарську та етнічну карту регіону. Єдине, що зберігалось у Великому Степу без змін_ - це рівнинний рельєф, різкі континентальні коливання температур протягом року та панування трав, зелених улітку і висушених, а тому багатокалорійних узимку, на яких цілий рік могла пастися худоба.

Місцевий тваринний світ складали переважно дикі й одомашнені копитні та безліч гризунів, серед хижаків переважали вовки, а в нечастих тут лісових масивах (гаях та перелісках) та долинах озер мешкали ведмеді, тигри й єнотоподібні собаки. В пустелях і напівпустелях (які дедалі частіше траплялися південно-західніше сучасної Монголії, зокрема пустеля Гобі) росли посухостійкі карагач і верблюжа колючка котрими годувалися верблюди, джейрани і гризуни, а в прирічкових лісах мешкали тигри й гобійські ведмеді.

Клімат степів визначали, як і в Китаї, мусони, але до них додавалися й континентальні особливості температурних коливань. Улітку, коли в регіоні панували дощові мусони океану, степ зеленів, а іноді місцями навіть вигорав під жарким сонцем. Узимку ж, коли погоду визначали сухі континентальні мусони, опади ставали рідкістю, морози <%-2>сягали 20<198> - 40<198>С. Малосніжні (хоча й морозні) зими давали  змогу худобі розгрібати тонкий сніговий шар копитами й знаходити суху калорійну траву, що давало можливість вести масштабне класичне кочівництво (на відміну від степів Східної Європи, де снігу взимку вдосталь, а тому для годування худоби тваринники змушені заготовляти сіно на зиму. За таких умов цілорічне кочівництво у південноукраїнських степах неможливе, а місцевих номадів можна назвати тільки напівосілими).

Природно-кліматичні умови в районах Великого Степу завжди були суворими. Майже цілорічно на цих теренах панували вітри, корисні копалини були дуже обмеженими (лише залізна руда траплялася в достатній кількості), а дерево, без якого неможливо виготовляти юрти, стріли, вози тощо, завжди вважалося неабияким дефіцитом (тому за кожен гайок чи підлісок кочовики билися на смерть). До цього треба додати жахливі зимові морози та літню грозу, котра в степах вважалася прокляттям богів, бо сховатися на голій рівнині від блискавки (що вдаряє, як відомо, в кожен предмет, який здіймається над травами) неможливо, і жертвами “небесного струму” стають люди, вівці, коні, воли, вершники...

Життя в степах було нелегким і виховувало в номадах самостійність, уміння покладатися тільки на себе, родоклановий корпоратизм, взаємодопомогу між своїми і, за умов обмеженості ресурсів, жорстоку боротьбу за “своє” з усіма чужинцями. Єдиним гальмом, що стримувало номадів від перманентної війни всіх проти всіх, залишався звичай “кровної помсти”, без якого життя кочовиків могло перетворитися взагалі на тотальне пекло. Та тільки-но Європа дізналася про унікальні властивості шовку - все змінилося.

Шовк - це єдина тканина, в якій не живуть комахи, - і в умовах тотальної антисанітарії тільки шовковий одяг рятував людей від докучливих вошей. Європа, Близький Схід, Індія готові були платити за тканину-дезінфектора будь-які гроші, але через гори Тибету й Гімалаїв, джунглі й болота Бірми просуватися важко, а шлях морем - довгий та небезпечний (шторми, пірати, тайфуни...), тому каравани з Китаю на захід рушили через степ, і на рубежі н.е. склався “Великий шовковий шлях”.

Прямували купці через терени, підконтрольні кочовикам, тому транзитне мито перетворило степовиків із пасинків цивілізації на її законних співтворців. Лавиноподібно зросли доходи номадів, фантастично збільшилися обсяги додаткового продукту, що, в свою чергу, активізувало державотворчі процеси: на зміну родоплемінному вождівству (яким, наприклад, у давнину була “імперія хуннів”) прийшла повнокровна система кочової державності - орда.

Великий Степ вступав у середньовіччя.

Великий Степ на світанку середньовіччя. Протодержава сяньбі (156 - 235).

Існує думка, що степ населяли дикуни-горлорізи, єдиною мрією яких були варварські набіги на багатий цивілізований Китай з метою пограбунку, що осілі етноси - це осередок культури, а степ - його нецивілізована кровожерлива периферія, проте зважений науковий аналіз спростовує подібні твердження. Кочовики були не менш обдарованими, ніж їхні сусіди. Вони подарували світові штани (без яких нині важко уявити не лише чоловічий, а й жіночий одяг), чоботи, коляску й віз на колесах, криву шаблю (яка набагато зручніша й легша від прямого меча), довгий складаний лук (стріла якого летить на 700 м!) та ідеально пристосовану для їхнього клімату й способу життя житло-юрту. Високою виявилася продуктивність тваринницького господарства, яке з самого народження вирізнялося досконалістю і майже не потребувало змін (на відміну від рільництва), бо вівці, кози й коні паслися, а батіг і собака допомагали людині належним чином цей процес організувати. Біда степовиків полягала в тому, що залишки їхньої матеріальної культури (повсть, вовна, шкіра, дерево, хутро) - нетривкі й зберігаються гірше аніж камінь, а вироби з металів (зброя, побутове начиння, вироби мистецтва) десятками разів ішли в переплавку при зміні хазяїв. Культура кочовиків переживала свої занепади і свої “золоті віки”, але в будь-якому випадку її носії не належали до “трутнів людства”.

В перших століттях нашої ери політична історія Степу розвивалася в руслі грандіозної боротьби за гегемонію між двома народами: прототюркомовними хуннами й протомонголомовними сяньбійцями. Хунни панували над Степом із ІІІ ст. до н.е., але в середині ІІ ст. н.е. у сяньбі з'явився вождь, який не знав поразок. Звали його Таншихай.

Біографія Таншихая нагадує авантюрний роман чи казку. Він народився в 141 р., коли чоловік його матері вже три роки відбував службу далеко від рідних кочовищ у хуннському війську воїном. Повернувшися додому, “служивий” з подивом побачив свого “сина” і зажадав від дружини пояснень, а та розповіла, що одного разу вона йшла дорогою, почула гуркотіння грому, підняла голову... - і в цю мить їй до рота впала градинка, від якої народився син. Чоловік виявився скептиком і хлопчика своїм не визнав, але “син грому” швидко проявив унікальні здібності воїна, політика й полководця, за що в 156 р. (15-літнім!) був обраний старійшиною свого роду, а потім силою зброї та дипломатичним хистом зібрав під свій скіпетр усі сяньбійські племена (які раніше жили окремими родами, постійно ворогували між собою й вирізнялися надзвичайною войовничістю та неорганізованістю). Протягом десяти наступних років об'єднані сяньбі розбили хуннів, здійснили “великий пограбунок” у Китаї, а потім підкорили весь степ від Маньчжурії до Уралу й Волги.

Сяньбі перемогли, а хунни по-різному пережили свою поразку. Частина змирилася з пануванням сяньбійців, 130_тис. залишилися васалами китайської імперії Хань, близько 200 тис. осіли в гірських лісах Чорного Іртишу (де <%-2>спочатку пересиділи сяньбійську навалу, а наприкінці ІІІ_ст.,  завоювавши Семиріччя, створили там хуннську державу Юебань), але 20 - 30 тис. найстійкіших бійців, відбиваючи наскоки сяньбійців, рушили на захід, здійснили стрімкий марафон у 2600 км, відірвалися від переслідувачів і вийшли на південний Урал.

Тут, у межиріччі Уралу й Волги, хунни породичалися, змішалися й, урешті-решт, злилися з місцевими угромовними народами в новий, єдиний етнос гуннів. На 200 років про них забули, а в ІV ст. цей новостворений народ розгромив ущент держави аланів і готів, у V ст. гунни на чолі з Аттілою завдавали могутніх ударів Риму, аж доки їх не зупинили римляни в 451 р. у грандіозній битві на Каталаунських полях.

Сяньбі стали господарями степу, а коли в 177 р. проти них виступили замордовані набігами степовиків китайці, протомонголи зустріли ханьців не по-хуннському (тактикою випаленої землі й виснаженням противника голодом і партизанщиною), а по-сяньбійському - стрімким і несподіваним для китайських генералів ударом. 30-тисячне ханьське військо було знищене.

Незважаючи на перемоги, життя кочовиків залишалося нелегким. За екстенсивного кочового тваринництва (тобто господарства, що мало привласнювальний натуральний характер) певна територія могла прогодувати обмежену кількість людей, що входили в регіональний геобіоценоз як верхня завершальна ланка. Загроза виснаження природних ресурсів змушувала степняків максимально обмежувати приріст населення (так, узимку новонародженого кидали у сніг, а потім закутували в кожух: якщо він виживав - із нього виростав богатир, але більшість гинула), а коли й це не допомагало, починалися жорстокі війни з сусідами. Степи Східної Азії в засушливі часи ІІІ ст. н.е. могли прогодувати не більше як 500 тис. кочовиків, тому легенда про “мільйони варварів”, що нападали на “беззахисний” Китай, є міфом.

Сяньбі, як і їхні сусіди (хунни, ухуані та ін.), залишалися кочовими тваринниками, пасли коней, дрібну й велику рогату худобу, промишляли рибальством і ловами. Державотворчі процеси в сяньбійському суспільстві так і не <%-2>вийшли за межі вождівства (протодержави або “чіфдома”)_ -   початково структурованого суспільства, яке поділялося на вождів і воєначальників з дружинами, жерців, вояків та членів їхніх сімей. Найнижчий статус займали представники завойованих народів. Знали сяньбі інститут патріархального рабства, та межі між усіма соціальними прошарками залишалися ще досить аморфними, а створити повнокровну державу (що визначається певною територією з адміністративним поділом, існуванням професійної публічної влади й системою податків, за рахунок яких ця публічна влада утримується) сяньбі завадила обмеженість продуктивних сил. Це не давало змоги створювати в достатньому обсязі додатковий продукт, який можна було б вилучити у безпосереднього виробника як податок, не боячись, що цей виробник загине від голоду, а без систематичних податків не можуть існувати інститути державної публічної влади. Соціально-майнова диференціація у сяньбійців відбувалася, але, розселившися на неосяжних територіях (раніше вони мешкали в степах Південної Маньчжурії), протомонголи розгубили зародки державності, а з ними почала розвалюватись і їхня етнічна спільність.

У 181 р. 40-річний Таншихай несподівано помер, а його “пожадливий та розпусний”1 син Холян загинув під час облоги ханьської фортеці від стріли китайського самостріла. Після недовгої усобиці єдність і могутність протомонголів відродилася за правління Кебінина, та після його смерті (235 р.) степова сяньбійська імперія остаточно розпалася.

Ситуацію ускладнила грандіозна засуха, що вразила степ у III ст. Тихоокеанські мусони змінили свій шлях північніше, літні дощі виливалися на сибірську тайгу, а в степах гинула рослинність, висихали озера й річки, вимирала худоба, зникали рештки державності. Протомонголи розділилися на кілька племен (сяньбі, табгач, муюн, тогон та ін.), а хунни й ухуані звільнилися від обтяжливої опіки. Лише наприкінці III ст., коли посуха почала відступати, у степах поновилися державотворчі процеси.

Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних амбіцій у хуннів, а поряд утворився іще один етнос_ - кули (цзелу - “раби”), основу яких становили колишні хуннські раби (вони звільнилися в момент розпаду хуннської держави й розгрому її сяньбійцями). До них приєдналися опальні чиновники, політичні емігранти, колишні невільники й злочинці, різноманітні втікачі й бродяги, яких згуртувала в єдиний етнос спільність долі й походження. Розмовляв цей строкатий конгломерат хуннською мовою.

Всі кочовики, знесилені засухою, усобицями за воду й пасовиська, розвалом хитких протодержавних інститутів, мріяли про мир і спокій та бажали торгувати з явно сильнішим Китаєм, обмінюючи м'ясо, шкіри, хутра й коней на китайські рис, вироби ремесел, шовк і печиво, але китайці спробували використати цей сприятливий для них момент для повного знищення степняків. Спочатку всіх бажаючих із напівголодних номадів упустили в долину Хуанхе, примушуючи їх орати землю, вивчати ієрогліфіку та служити в цзіньській армії, проте кочовики вперто не бажали ставати китайцями. Номади їли з ножа (а не паличками), споживали м'ясо й молочні продукти (а не рис із приправами), пили кумис (а не гаоляновий самогон). Вони носили халати з заходом наліво (а не направо, як китайці), а їхні жінки працювали разом із чоловіками (а не сиділи вдома як китаянки). Відмінностей виявилося надто багато, щоб на них не звертати уваги, й тоді імперія Цзінь, скориставшися тим, що притиснуті до води “варвари” втратили мобільність, перейшла до фізичного винищення кочовиків.

Довгий час степняки нічого не могли протиставити масованим походам китайських армій. Цілими родами кочовиків вирізали чи обертали на рабів; та коли Цзіньську імперію знесилили внутрішні катаклізми, а мусони на рубежі ІІІ - ІV ст. повернулися в степ - номади сповна відплатили своїм кривдникам. Від дощів зазеленіли трави, відгодувалися худоба й коні, відновилася бойова міць степняків, і в 316 р. 40 тис. хуннів захопили весь Північний Китай, полонивши двох цзіньських імператорів. Але синтез Китаю зі Степом дав несподівано криваві, жахливі результати.

_ Свої гареми хунни наповнили китаянками, та діти від шлюбів переможців із переможеними, виховані матусями-китаянками в павільйонах і альтанках на китайській поезії й філософії, розгубили степові традиції (родоклановий корпоратизм, “почуття ліктя”, імператив вірності племені й ханові тощо) й перетворилися на розбещених куртизанів, що розважалися людожерством, гаремно-політичними інтригами й зрадництвом. У 350 р. китайці хуннів вигнали. Потім у Північному Китаї почергово володарювали муюни, тибетці, тангути й, нарешті, табгачі, які від інших протомонголів відрізнялися тим, що, запозичивши багато традицій у своїх сусідів тунгусів, заплітали на голові косу. В Китаї народилася строката етно-політична химера - імперія Північна Вей, а в степах “імперії” хуннів і сяньбійців остаточно канули у небуття: на рівнинах Монголії зароджувався каганат жужанів, які започаткували інститут орди - першої повнокровної кочової державності.

Каганат жужанів (350 - 555).

Генезис жужанів дещо нагадує походження кулів. У смутні часи посухи й розвалу імперії сяньбі в степах блукало багато вибитих із життя людей, які постійно ворогували за вкрай обмежені природні ресурси (воду, пасовиська, переліски тощо), проте в ІV ст. природа стала милостивішою до степняків, а спільна праця й спільні вороги (могутні табгачі) з'єднали їх. Туди ж тікали невільники від панів, дезертири із армій, голодні селяни від податків тощо. Всіх їх змушувала єднатися злиденність життя та незахищеність від воєнних нападів.

Засновником жужаньської спільноти був Югюлюй - колишній раб, що служив у сяньбійській кінноті, де був засуджений на смерть за якусь провину. Рятуючи своє життя, Югюлюй втік у 350-х роках через пустелю Гобі до Хангайських гір, де, зібравши близько сотні таких же знедолених, створив первинну орду. Завершив фундацію степового політичного організму нового гатунку наступник Югюлюя Гюйлюхой, під проводом якого жужані дали відсіч своїм агресивним сусідам табгачам і за 30 - 40 років кривавих зіткнень поставили під свій контроль увесь степ від Алтаю до Кореї.

Жужані не вели господарства і жили поборами з сусідів, перетворившись, таким чином, на своєрідну публічну владу - соціальний прошарок, функцією якого стало професійне виконання владницьких державно-політичних повноважень у відриві від безпосереднього виробництва. Від етапу родоплемінних вождівств Степ зробив крок в епоху кочових держав, владні інститути яких дістали узагальнюючу назву орда. Що ж до степових виробників, які не бажали ризикувати життям у війнах за владу, жили по-стародавньому родами й племенами та заради спокою платили жужаням ренту-податок у формі данини, то їх називали телесцями. Так вони й уживалися: телесці жужанів годували, а жужані за них воювали, улагоджували міжродові суперечки, підтримували в степах порядок, боронили кордони - отже, виконували за рахунок податків усі державно необхідні функції. Очолював жужанів каган (“великий хан”), якого обирали на все життя, мовою залишилася протомонгольська сяньбійська. Орда поділялася на військово-територіальні округи (по 1000 жужаньських вояків у кожному), а її мілітаризовані закони передбачали нагороду за хоробрість і смерть за боягузтво в бою. Писемності жужані не мали, а рахували зарубками на дереві або кульками з овечого кізяка.

Політична консолідація Степу непокоїла табгачсько-китайську імперію Вей (398 - 534), і в 391 р. табгачі, розбивши жужанів, пригнали полонених “дикунів” до Північного Китаю для посилення власної кінноти. Та жужані не для того тікали раніше на волю, щоб знову служити чужому ханові. У 394 р. вони повстали, а їхнім союзником стало князівство Хесі - хуннська держава Західного Китаю, реліктовий залишок постцзіньської епохи варварських навал на “Піднебесну”. Повстанців очолив незвичайний для диких жужанів отаман Шелунь - високоосвічена людина, математик і астроном. Вирізавши колабораціоністів, жужані повернулися в степ, поновили владу над телесцями й відновили каганат від Кореї до озера Лобнор.

Кульмінацією жужаньської могутності став 420 р. Здійснивши стрімкий набіг на околиці табгачської столиці Лояну, військо кагана Датаня дощенту розграбувало їх. Подальші жужано-табгачські війни йшли з перемінним успіхом. А от жужаньським союзникам - хуннам Хесі - не пощастило: у 439 р. їхнє князівство було знищене вейцями. Останнього хесійського князя Муганя полонили й стратили, і тільки 500 хуннських шатрів на чолі з родом Ашина (“Вовк”) утекли до своїх союзників жужанів. Осівши на схилах Алтаю (багатих металевими рудами), вони освоїли виплавку заліза, з якого виготовляли зброю. Зрештою, змішавшися з місцевими родами телесців, вони започаткували етнос тюркютів (“давніх тюрків”).

Змішання вимираючих хуннів з місцевими родами породило тюркютів (тюрк - “сильний, міцний”), які були “чистими” монголоїдами, розмовляли давньотюркською мовою (що відрізнялася від хуннської як, скажімо, мова українців від мови давніх русичів) і спочатку ревно служили могутнім жужаням, видобуваючи руду та виплавляючи для них залізо. Над степом жужані панували майже два століття, але існування їхньої розбійницької хижацької орди трималося лише на воєнних перемогах, а перемоги не бувають вічними.

У 470 р. жужанів добряче побили табгачі. В 485 р. на жужаньський престол зійшов агресивний каган Доулунь (“людина жорстока, схильна до вбивств”2), який мріяв відродити славу жужаньської зброї і нещадно рубав голови непокірним. Проти тирана повстала частина телесців. У 492 р. Доулуня вбили, а 100 тис. телеських шатрів утекли на захід і створили в долині Іртиша власну державу Гаогюй, або ханство телеутів (так їх назвали, щоб відрізняти від телесців, що залишилися під жужанями). Додала жужаням проблем і масована буддійська пропаганда согдійських та індійських місіонерів, яка спричинила ідейний розкол у каганаті. Жужані несамовито відстоювали свою владу, бо вона була їхнім єдиним джерелом існування. Використавши розкол в імперії Вей, у 540 р. жужані титанічними зусиллями розгромили ханство бунтівливих телеутів, але це був останній успіх їхньої зброї. Як самостійна сила на політичну арену вийшли тюркюти.

Великий каганат тюркютів (552 - _651). У 551 р. тюркютський лідер Бумин звернувся до жужаньського кагана Анахуаня з проханням віддати за нього заміж ханську дочку, але дістав грубу відмову.

Каган зухвало заявив: “Ти мій плавильник, як ти наважився зробити мені таку пропозицію?”3

Банальний династичний конфлікт васала й сюзерена Бумин використав як привід для прямої конфронтації. Зарізавши жужаньського посла, він у 552 р. напав на жужанів і розбив їх. Убитий горем Анахуань заподіяв собі смерть. До 555 р. з жужанями було покінчено. Остаточно завершив справу черговий тюркютський хан Кушу, який прийшов до влади після кількох загадкових смертей своїх родичів і про якого писали, що він був твердим, хоробрим, розумним і войовничим. Почалися масштабні тюркські завоювання.

Тюркюти мали вдосталь заліза, вміли непогано його обробляти і створили латну кінноту з вершників, закованих у залізні обладунки з голови до кінських копит. Таким “броньованим” воякам було важко воювати в горах або штурмувати укріплені міста й фортеці, але в степах, на голій рівнині у тюркютів не знайшлося конкурентів.

Ніхто не міг витримати удару закутої у броню тюркської кавалерії, і через три роки весь степ від Каспійського й Чорного морів до Кореї та Маньчжурії підкорився каганові Кушу. Та не лише зброя стала джерелом тюркютської могутності. Успадкувавши структуру ординської державності, тюркюти не тільки зайняли в системі степової імперії колишнє місце жужанів, а й врахували сумний досвід своїх попередників.

Більшість людей воювати не любить і натомість віддає перевагу торгівлі, потреба в якій існувала завжди. Заходу з давніх часів бракувало шовку й прянощів, а до Китаю надходили товари з Середньої Азії та Ірану, Вавилонії й Аравії, Сирії та Єгипту, Малої Азії та Європи. Тож для вирішення проблем обміну купці проторили від Чан'аню через Согд (Середня Азія) та Іран до Константинополя “Великий шовковий шлях”, подорож яким потребувала більше як 230 діб. Спочатку хазяїв у степах було багато, й торгівля залишалася заняттям хоча й вигідним, але вкрай небезпечним, та після об'єднання всіх степовиків тюркютами согдійські купці відчули себе як у раю й боготворили кагана за спокій на шляхах.

За цих обставин навіть помірковані митні збори озолотили орду тюркютів, а якщо згадати, що данину каганові платили телесці степу, кидані й хі з Маньчжурії, тохарці й турфанці зі Східного Туркестану, приуральські угри, прикубанські утургури, лісовики Саян і Алтаю, а з часом і роздроблений Китай, то не дивно, що в іноземних послів очі лізли на лоба від ханських багатств.

Чверть століття тюркютський бойовий прапор роду Ашина (на якому красувалася вовча голова) змушував сусідів схилятися в покорі. Податкові надходження у формі поборів, воєнна здобич і мито добре годували тюркютську орду, а весь “вовчий етнос”, як раніше жужані, став своєрідною державно-політичною надбудовою над залежними народами. Тюркюти майже перестали жити власним виробництвом, що засвідчує тогочасна приказка: “Немає тюрка без тата” (“землероба, виробника, поневоленого”).

Зайвим для тюркютів торговельним посередником, який додатково накручував ціни на шовк, виявилась держава ефталітів - памірських горян не відомої до кінця етно-мовної належності. Крім того, в минулому ефталіти були союзниками жужанів (заклятих тюркютських ворогів), тому тюркюто-ефталітське зіткнення було неминучим. На біду горян, вони вже воювали на двох фронтах (з Індією, яку намагалися поневолити й пограбувати, і з сасанідським Іраном). Тюркюти спробували укласти з Сасанідами союз, але в 560 р. ханське посольство, яке направлялося до Ірану, ефталіти вирізали - і почалася війна.

У 562 р. ефталітів розбили перси, а 565 р. в грандіозній битві біля Несефу (сучасний Карши), яка тривала 8 діб (!), тюркські кінні латники зім'яли піхоту горян. Середня Азія остаточно підпала під владу тюркютів, а залишки розбитих ефталітів розбіглися по Ірану та Індії.

Релігією тюркютів залишалося язичництво, але своєрідно-синкретичне, що складалося з трьох віронашарувань. Світотворцем вони вважали світового бога Тенгрі (Вічне Небо), еманація котрого - Сонце - через своє проміння керує світом. Витоки цього вірування коренилися в мітраїзмі - культовій системі стародавньої Середньої Азії. Крім Тенгрі, кожен тюркютський рід мав свого бога-покровителя - коріння цих вірувань, мабуть, лежало в системах сибірського анімізму. Нарешті, невід'ємним елементом суто кочового прототюркомонгольського походження був тотемізм: своїми першопращурами тюркюти вважали хуннського царевича й вовчиху (тому-то їхні чорні бойові стяги прикрашала золота вовча голова). Степняки вірили також у безсмертя душі, загробне життя й практикували жертвопринесення (в тому числі й людські - полоненими).

_ Синкретизм елементів мітраїзму, тотемізму й анімізму являв собою офіційний культ Тюркютського каганату, але поряд із ним легально процвітав на грунті марновірства й забобонів шаманізм - чаклунство, магія, наведення порчі, вигнання злих духів, гіпноз, телепатія, близьке (іноді псевдосексуальне) спілкування з духами тощо. Однак запозичений із Маньчжурії шаманізм залишався чужим для тюрків віруванням. Шаманів (яда) не допускали до офіційних церемоній, але степняки користувалися їхніми послугами для залагоджування конкретних життєвих справ: навести чи зняти порчу, повернути коханого, вилікувати хворобу тощо.

_ Державний устрій каганату передбачав лествичну систему наслідування каганського престолу в роді Ашина: від старшого брата молодшому, після чого каганами могли ставати (за тією ж схемою) діти лише тих Ашина, які побували на престолі.

Політична роздробленість Китаю давала змогу тюркютам легко викачувати з нього данину щорічно, але такий стан речей ніяк не влаштовував китайців, і 581 р. в “Піднебесній” зародився націоналістично-конфуціанський смерч (династія Суй), а до 589 р. весь Китай об'єднав войовничий імператор Ян Цзянь. Почалися криваві тюркюто-китайські війни.

Імперія Суй спрямувала проти степняків армії в десятки тисяч вояків, хитру дипломатію, підкуп, шпигунів - і досить швидко досягла результатів. Коли в 597 р. спалахнула чергова тюркюто-суйська війна, в тилу кагана діяла зрадницька прокитайська партія, на користь якої говорили китайські шовк і золото. Крім зрадників-тюркютів (очолюваних Жангаром) проти кагана повстали деякі телесці (зокрема, племена кібі й сеяньто), і, не витримавши боротьби на трьох фронтах, Великий каганат тюркютів поступово розпався на антикитайський Західний (його підтримували грішми согдійські купці) та Східний (в якому перемогли китаєфіли), а звичай степової кривавої помсти доконав кочову єдність.

Доля цих каганатів була різною.

Жангар повівся як типовий васал. Навіть тюркський одяг і закони він збирався замінити китайськими, та суйці відмовилися від таких привабливих для Китаю, але скороспіло-небезпечних новацій. Зате у війнах за розширення китайських володінь східні тюркюти зарекомендували себе вірними союзниками “Піднебесної” імперії. Проте син Жангара Дугі був честолюбнішим аніж його батько, і в момент кризи імперії Суй, ставши каганом під титулом Шибір-хан, звільнився від обтяжливого протекторату. Східні тюркюти розорили Північний Китай набігами і завоювали Тогон, Гаочан, підкорили монголомовних киданів і шивей (прототатар).

Така поведінка стурбувала Китай, і нова династія Тан поспішила ліквідувати Шибір-хана: в 620 р. каган несподівано помер при загадкових обставинах. Перед смертю східнотюркський володар бачив кривавий дощ та кривавий сніг, потім уночі він почув таємничі звуки і врешті-решт “віддав богам душу”.

Останнього удару східним тюркам завдав великий танський імператор Тай-цзун (Лі Шимінь, 626 - 649), який спрямував проти тюркютів шість армій та ініціював у тилу каганату антитюркютське повстання телесців (байирку, бугу, тонгра, сі, татаб). У 630 р. розчавлений ворогами каганат східних тюркютів перестав існувати, а останній їхній каган Кат Іль-хан потрапив у полон, де “був задумливий та сумний, співав сумних пісень й проливав сльози”4. В 634 р. Кат Іль-хан помер з туги й був спалений за тюркським поховальним ритуалом у Чан'ані. Решту степняків (із них 190 тис. тюркютів) Тани приєднали до імперії політикою “довгого налигача” (даючи кочовикам шовк, зерно та прикраси в обмін на їхню покірність і військову службу).

Строкатішою й різноманітнішою виявилася історія каганату західних тюркютів. Ця держава підкорила землі від Семиріччя до Волги й Кубані. Хоча етнічні тюркюти (у порівнянні з іншими місцевими народами) на неозорих теренах Заволжя й Казахстану становили явну меншість, через ці землі пролягав прибутковий “Великий шовковий шлях”, з якого жили й багатіли согдійські купці. Політична стабільність гарантувала караванам спокій на дорогах, тому жируючі на транзиті торгаші Согду щедро фінансували кагана. Завдяки їхній підтримці династія Ашина беззмінно посідала ханський престол десятиліттями, проте інші кочові племена також мріяли поживитися за владний кошт: у 604_р., скориставшися тим, що тюркютський хан був малолітнім (він ще не вмів ходити), гегемонію в каганаті (під виглядом регентства) захопило тюркське плем'я дулу, чий вождь Таман проголосив себе регентом.

Таман виявився жадібним і недалеким володарем. Довго не роздумуючи, він наказав грабувати каравани. Согдійських купців це аж ніяк не влаштовувало, а оскільки тюркютів на заході степу було мало, то свої невичерпні фінансові можливості “бізнесмени Великого шовкового шляху” використали для підтримки іншого тюркського племені нушибі - й у 612 р. владу дулу ліквідували. Таман утік до Китаю, де невдовзі загинув. На троні Західно-Тюркського каганату залишилися вихідці з роду Ашина, але реальним гегемоном степової імперії стали нушибі, які створили сприятливі умови для транзитної караванної торгівлі. Союзниками Західного каганату стали танський Китай (для якого збільшення експорту шовку відкривало широкі можливості для завезення популярних західних товарів - цукру, наркотиків, килимів, вина тощо) та Візантія (зацікавлена у збільшенні шовкозакупок, бо за шовк “ромеї” наймали “варварів” служити у візантійській армії), а супротивниками - східні тюркюти, авари (вороги Візантії) та перси (які як монополісти-посередники хотіли максимально підвищити ціни на шовк, а як вороги Візантії - обмежити обсяги торгівлі, бо від кількості шовку прямо залежала військова міць “Східної Римської імперії”), а також Тогон (який боявся агресії з боку Танів і західних тюрків).

У 626 р. спалахнула грандіозна війна, яку по праву можна назвати “світовою війною” VІІ ст. Перси й авари облягли Константинополь, східні тюркюти вдерлися до Китаю, а західні тюрки атакували сасанідський Іран, але повної перемоги не здобула жодна коаліція. “Ромеї” не дали можливості аварам і персам об'єднатися (зірвавши форсування Босфору) - облога провалилася. Східні тюркюти, злякавшися танської могутності, уклали з Китаєм мир і відступили в степ. Невдовзі Тай-цзун (Лі Шимінь) розгромив каганат східних тюркютів, західні тюрки, пограбувавши Грузію і Вірменію, загрузнули у внутрішніх чварах дулу й нушибі, а візантійський імператор Іраклій уклав зі знедоленим Іраном сепаратний мир, боячись залишитися з персами й аварами наодинці.

Усобиці підточували Західно-Тюркський каганат, і 635 р. каган Ишбара Толіс-шад зважився на глобальну політичну реформу. Посада тюркютського хана остаточно стала номінальною, а по п'ять вождів з дулу й нушибі отримали по стрілі (як символу влади), титули шад (“принц”) і утворили державну раду для керівництва конфедеративною державою “десятистрільних тюрків”, проте чвари між кровними ворогами (дулу й нушибі) від цього не стишилися, а інші степові племена (карлуки, ягма, кипчаки, басмали, чуюе, чумі, шато) виявили невдоволення тим, що їх позбавили влади в каганаті. Смути й усобиці стали звичним явищем у політичному житті імперії західних тюрків, і навіть согдійське золото не змогло примирити запальних степняків (кривава помста!).

Занепадом тюркютських каганатів спробувало скористатися тюркомовне плем'я сеяньто, яке прагнуло перебрати на себе роль степового гегемона, та його хан Інань переоцінив свої сили. В 641 р. орда сеяньто спробувала напасти на Китай, але на півдні пустелі Гобі нападників зустріли вірні танцям тюркюти. Незабаром на місце боїв прибула танська гвардія, і в грудні 641 р. на р. Ночжень орду сеяньто було розгромлено. При відступі через Гобі від голоду й жахливих морозів загинуло до 80 % нападників, а решту сеяньто наприкінці 646 р. добило тюркомовне плем'я уйгурів.

Господарем Степу від Тихого океану до Каспію стала імперія Тан, і лише Хазарія (гирло р. Волга), куди, рятуючися від танських військ, утекли найнепримиренніші тюркюти, вистояла. У 651 р. “десятистрільні тюрки” підкорилися Китаю. В тому ж році імперія Сасанідів упала під ударами арабів-мусульман, а Хазарський каганат здобув повну незалежність, причому на престолі Ітіля (хазарської столиці) опинився хан із прийшлого роду Ашина.

Хазарський каганат (651 - 966). Хазари - кавказьке плем'я, батьківщиною якого вважаються низини Тереку й Волги. Проблема їхньої етномовної ідентифікації залишається нерозв'язаною. Жили вони родами й племенами, займалися виноградарством і рибальством, а також скотарством та полюванням у багатих дичиною заростях і луках заплави рік Волга й Ахтуба.

Корінна хазарська релігія мала надзвичайно строкатий характер язичницької мішанини. Вони “приносили жертви вогню й воді, шанували деяких богів шляхів, також місяць і всі творіння, котрі в очах їхніх здавалися дивними. Вони влаштовували... дикі танці й битви на мечах у голому стані... Серед безлічі божеств найбільшою повагою був оточений Тенгрі-хан - дивовижний величенний герой, бог неба й світла. Йому присвячували дерева (дуби), будували капища, приносили в жертву коней, кров'ю яких поливали священні дерева, а голову й шкуру вішали на сучки”5.

_ Антропологічні характеристики хазарів належали до грацільного типу кавказької раси великої європеоїдної раси.

В VІ ст. хазари майже без опору підкорилися тюркютам, оскільки данина, яку вимагали кагани Ашина, виявилася необтяжливою для їхньої багатої економічної бази, а панування могутніх тюркютів гарантувало їм захист від будь-яких ворогів. Проте завоювання сасанідського Ірану й розгром квітучої цивілізації согдійських купців арабами-мусульманами та крах Західно-Тюркського каганату (внаслідок танської експансії) зламали хитку політичну рівновагу в Азії. Хазари змушені були захищатися самостійно, а войовничістю вони не страждали, міцної держави, а тим паче власного війська не мали.

Порятунок прийшов несподівано. Не всі розгромлені тюркюти загинули в боях чи подалися служити за шовк і гроші танським імператорам. Відвоювати каганат у незліченних ворогів “непримиренні” не могли, й під керівництвом одного з ханів роду Ашина в 651 р. пішли до колишніх васалів. Хазари гостинно прийняли залишки могутньої орди, а хана-втікача проголосили своїм хаканом (хазаризований тюркомовний титул каган).

Тюрки зажили на райських заплавних луках нижньої Волги кочовим тваринництвом, самі себе годували і не зливалися з хазарами, не вимагали податків (задовольняючися добровільними дарунками від нових підданих). Зате войовничі степняки організували відсіч усім нападникам, відбили арабів і танців, розгромили агресивних кочових сусідів (тюркомовних болгар), а потім, скориставшися аваро-слов'янськими кривавими зіткненнями, витіснили своїх давніх ворогів аварів - за Дон. Язичницький тюрко-хазарський каганат став, щоправда ненадовго, наймогутнішою і найстабільнішою державою на кордоні Європи й Азії, але наслідки такого збігу подій виявилися несподіваними.

Уже в 654 р. араби-мусульмани здійснили перший набіг на північно- кавказькі володіння хакана. Тюрки завдали агресорові серйозної поразки (загинув арабський воєвода Абд ар-Рахман і 4 тис. його вояків), але ідеї “священної війни” з язичниками знову й знову штовхали мусульман до агресії через Дербентську ущелину. Тюрко-хазари відповідали спустошливими набігами на підвладне халіфату Закавказзя. Протистояння тривало 80 років (!). Усі північнокавказькі міста й селища були зруйновані дощенту, неселення вирізане або продане в рабство. Регіон опустів, і на вільних землях осіли на початку VІІІ ст. євреї-іудеї, які рятувалися тут від антисемітизму, що в різних формах завжди проявлявся й в Арабському халіфаті, й у Візантії, але місцеві природні та кліматичні умови (степові бурі, зимові снігопади, прирічкові очеретяні зарості тощо) виявилися вкрай несприятливими для пришельців, тому створити тут власне продуктивне виробництво їм не судилося - і євреї подалися в торгівлю, ставши рахдонітами (“знавцями доріг”).

Раніше торгові шляхи “Великого шовкового” тримали в руках купці Согду (Самарканда, Фергани, Шашу, Кешу тощо), але на початку VІІІ ст. квітучу середньоазіатську торговельну цивілізацію знищили араби, які почали дерти з купців астрономічні побори за перехід через Іран - і тоді ініціативу перехопили єврейські купці-рахдоніти, які спробували возити шовк із Китаю через Хазарію і Північне Причорномор'я прямо до Європи. Крім того, араби несподівано виявили інтерес до хутра, а поблизу воно було лише на Русі (яка продавала його до Візантії) та на півночі Східної Європи (землі чудь, меря тощо). В Західній Європі хутра не було (тільки королі носили горностаєві мантії), отже “хутровий шлях” до халіфату проліг від Ками через Волгу й Каспій - знову ж таки через Хазарію. Для процвітання єврейським купцям потрібен був контроль над Хазарією та Руссю, тож не дивно, що в Ітілі та Києві на рубежі VІІІ - ІХ_ст. виникли могутні іудейські общини.

Китай після кривавого заколоту Ань Лушаня (756 - 763) лежав у руїнах і продавав шовк за безцінь, тому досить швидко купецькі факторії рахдонітів накопичили фантастичні багатства, найняли для охорони караванів і складів могутні загони професійних вояків-головорізів, а в перших роках ІХ ст. мудрий єврейський лідер Обадія (“який боявся Бога і шанував закон”6) здійснив шаблями найманців у Хазарії кривавий державний переворот. Заляканого хакана примусили одружитися з єврейкою (у євреїв родовід вівся по жіночій лінії), і вже в наступному поколінні тюрко-єврейський хакан став іудеєм, але реальну політичну владу в державі захопив лідер рахдонітської общини - ха-мелех (“цар”). Що ж до хакана, то він перетворився на харизматично-релігійного сакрального живого бога, який не мав ніякої влади, а його іменем правив цар. Хакан став своєрідним талісманом іудейської Хазарії, якого боготворили, коли країна процвітала, і вбивали за перших негараздів, замінюючи сином чи братом.

Хазарські тюрки не підкорилися рахдонітам і втекли до печенігів, в орді яких завжди цінували досвідчених вояків, але хазарам тікати було нікуди - і рахдоніти стали їхніми жорстокими поневолювачами.

Єврейські купці продавали все і всім (із Китаю на Захід везли шовк, із Великої Пермі (Біармії) та Русі до арабів - хутра й рабів і т. ін.), а на зароблені кошти наймали професійних вояків (із печенігів, мусульман, слов'ян, русів_ - до 12 тис. горлорізів) і смітили грішми на відпочинку. В країні панувала жорстока теократична іудейська диктатура. Що ж до корінних хазарів-язичників (іудаїзм не можна прийняти - іудеєм можна лише народитися), то вони не вирізнялися войовничістю і тому перетворилися на безправних пасинків на власній батьківщині. З них здирали фантастичні побори, їхніх дочок перетворювали на одалісок, які тішили у вертепах Ітіля багатих і розбещених рахдонітів. За найменший вияв непокори зухвальцям на місці рубали голови непереможні царські гвардійці-найманці, котрі за високу платню служили іудейським хазяям на совість.

Міць іудейської Хазарії зростала. У 889 р. вона перемогла печенігів, потім завоювала Волзьку (Камську) Болгарію, а в 940 р. іудейський цар Песах поставив на коліна Київську Русь (де правили скандинавські конунги-варяги), примусивши руських князів здати переможцям усю зброю*У “Повісті врем'яних літ” факт принизливого роззброєння Русі літописець прикрасив, але фразами про “двогострість руських мечей” та “одногострість” хазарських шабель не прикрити той факт, що хазари отримали “от дима меч”. Див.: Повість врем'яних літ. К., 1990. С. 24.>. Іудейська Хазарія перетворилася на грандіозного торговельно-грабіжницького спрута. Вона повністю контролювала всі купецько-транзитні шляхи Східної Європи, висмоктувала данину з печенігів, гузів, русів і варягів, русичів-слов'ян, аланів, волзьких болгар і хазарів. Та незабаром химерну імперію вразила криза, що призвела її до повного краху.

Причин занепаду було кілька. Китай після падіння династії Тан і низки усобиць повернувся до політики конфуціанської самоізоляції (династія Сун) і припинив експорт шовку. Занепад Багдадського халіфату позбавив рахдонітів щедрих покупців рабів і хутра, а поневолені народи, відчувши, що фінансова стабільність (а отже й військова могутність найманого війська) іудейського каганату похитнулася, почали дедалі активніше боротися з рахдонітською диктатурою. До цього додалася екологічна катастрофа.

У Х ст. із Північного Причорномор'я перемістилися на північ дощові вітри Атлантики. Від цього повноводнішою стала Волга і підвищився рівень Каспійського моря (яке отримує з Волги 81 % своєї води). Наступ моря призвів до втрати райської заплави, під водою опинилися чудові рибні угіддя й луки, залило підвали, попливли фундаменти жител.

Економіка, політика й екологія Хазарії потрапили у глибоку кризу, й у 965 р. ослаблу імперію розгромив київський князь Святослав.

“Іде Святослав на Козари. Слишавше же Козарє, изидоша протіву с князєм своїм каганом, і ступішася біті; і бивши брані межи імі, одолє Святослав Козаром і город їх Белувежю взя”7.

Хазари, побачивши грізних русів, розбіглися (бо ненавиділи гнобителів-рахдонітів не менше русичів), найману гвардію вої Святослава знищили, а ненависних рахдонітів вирізали. У 966 р. агонізуючий каганат добили тюркомовні огузи Середньої Азії, яких у свою чергу тіснили зі сходу кипчаки (половці).

Другий тюркський каганат кок-тюрк (“блакитних тюрків”, 678 - 742). Взявши покірних тюркютів на службу, Тани оселили їх південніше Гобі впереміш з іншими кочовими тюркомовними племенами, використовуючи цю першо-класну бойову кінноту для масштабних завоювань. Поступово із суміші тюркютів, татабів, едізів, уйгурів та залишків інших етносів у спільних походах склалася нова етнічна спільнота, яка дістала назву кок-тюрк (“блакитних тюрків”). Матеріально жили вони непогано і 50 років віддано служили династії Тан, для котрої здобували перемоги від Примор'я до Середньої Азії, але з 660-х років справами Китайської імперії почала заправляти жахлива У Цзетянь. Тюрків перестали вважати за людей, бойових генералів замінили гнучкі конфуціанці-царедворці, а тих, хто протестував, відправили у відставку або просто знищили. Горді степняки вважали себе людьми, а не рабами, тому плазувати перед чванливими сановниками не стали, а повстали в 679 р.

“Весь тюркський народ так сказав: “Я був державним народом, де моя держава? Для кого добуваю я держави інші?... Народом був я, що мав кагана, - де мій каган? Якому кагану віддаю я працю й сили?... Краще загубимо самі себе і викоренимо”. І вони почали йти до загибелі”8.

Повстанців було не більше 12 тис., тому шансів на перемогу в них не було. Три роки китайці методично вирізали незгодних, але в 682 р. “бунтівників” очолив агресивний хан зі славетного роду Ашина Кутлуг (682 - 693), який здійснив неможливе. Використавши момент, коли Китайську імперію лихоманило від безумних експериментів У Цзетянь, а більша частина танської армії воювала з Тибетом, кок-тюрк самі перейшли в наступ, що було несподіванкою для ворогів. За своє царювання Кутлуг здійснив 47 походів, дав 20 великих битв. “Ворогів він присилував до миру, тих, хто має коліна, він примусив схилити коліна, а тих, хто мав голови, - нагнутися”9. Померши в 693 р. в ореолі слави, Кутлуг залишив нащадкам відновлений степовий каганат кок-тюрк, який займав усю територію Монголії.

Китай утратив контроль над степом, а кагани Ашина продовжили завоювання: в 706 р. вони підкорили киргизів, у 710 - 711 рр. розгромили міцний каганат тюркомовних тюргешів (одного з п'яти племен дулу), а в 714 р. гарем кагана “блакитних тюрків” поповнила китайська принцеса.

Кок-тюрк наслідували своїх великих попередників тюркютів, занедбали продуктивне тваринництво і на правах орди почали жити поборами з сусідів. Іншим кочовим народам (карлуки, хулуву, нушибі, татаби, кидані, уйгури тощо) це не сподобалося, але їхній виступ у 717 р. “блакитні тюрки” потопили в крові, а напад 300-тисячного танського війська у 720 р. каган Більге відбив без проблем.

“Розумні” китайські стратеги розпочали похід узимку. Від лютих морозів полопалися тятиви на китайських луках і самострілах, а померзлих піхотинців латники-кавалеристи кок-тюрк перекололи списами. Для залякування підданих на майбутнє каган наказав у 722 р. вирізати всіх татабів (включаючи жінок і дітей).

_ 30 років степи від Тихого океану до Середньої Азії контролювалися державою “блакитних тюрків” - “Вічним Елем”. Почала бурхливо розвиватися відроджена тюрксько-степова культура, про що свідчать десятки кам'яних скульптур (балбалів), розкішна усипальниця хана Кюль-тегіна (732 р.) і надривний тюркський міф “Сай-Солонг”, казкова масштабність котрого перекриває всі наші уявлення про можливості гіперболи.

Проте кок-тюрк швидко полюбили розкіш, тому кривава диктатура “блакитних тюрків” висмоктувала з поневолених народів усі соки. Кілька десятиліть “Вічний Ель” (самоназва імперії кок-тюрк) тримався на терорі та воєнних перемогах, але всякому терпінню настає край, і в 742 р. знову повстали уйгури, басмали та карлуки.

Їм на допомогу прийшли китайці, армія яких після масштабної військової реформи 742 р. стала професійною. Кок-тюрк билися несамовито, але для перемоги на чотирьох фронтах сил не вистачило. За ними полювали як за дикими тваринами, розлючені сусіди прагнули вирізати поголовно всіх “блакитних тюрків”, і лише небагатьом пощастило втекти до Китаю, де їх із часом взяли на службу в прикордонну варту. “Вічний Ель” перестав існувати, але відновити панування над степом танцям не судилося.

Колишні союзники (басмали, карлуки й уйгури) розв'язали криваву боротьбу за “тюркську спадщину”. Басмали врешті-решт зійшли з політичної арени, карлуки укріпилися в Семиріччі та на Алтаї, а землі від Західної Маньчжурії до Джунгарії дісталися уйгурам. У 747 р. на політичній карті Азії утворився Уйгурський каганат на чолі з ханами з роду Яглакар.

Уйгурський каганат (747 - 847).

Уйгури розмовляли тюркською мовою, кочували “з огляду на наявність трави й води”10 між річками Орхон і Тола, вирізнялися войовничістю. На відміну від тюркютів вони були рудоволосими європеоїдами і вважали себе нащадками дівчини, що віддалася вовкові.

_ Уйгури вважалися численним і відносно багатим кочовим народом, але соціальна неорганізованість, анархічність суспільних структур довго не давала їм можливості досягти успіхів у політичних змаганнях. Будучи одним із телеських племен, уйгури, всупереч власним прагненням, змушені були протягом століть залишатися на других ролях у різних каганатах.

Загибель кок-тюрк звільнила степи від жаху перед непереможними ханами Ашина, й у 747 р. уйгурський хан Моянчур (746 - 759) заснував новий могутній каганат - номадичну імперію уйгурів (747 - 847), яка займала територію від Алтаю до гір Великого Хінгана, від “Великого Китайського муру” до озера Байкал.

У жорстоких війнах уйгури розбили карлуків і киргизів, а коли Тани самі запросили степняків до Китаю для придушення заколоту Ань Лушаня (755 - 762), уйгури нажилися пограбуванням беззахисних китайських міст і сіл. Лише печенігам пощастило успішно відбити агресію молодого уйгурського каганату.

Владу Моянчура визнали кидані, татаби, кібі, татари, долемань, дубо, байирку та ін.; киргизи сплачували йому данину соболями, а тибетці насилу витримували натиск уйгурів на своїх північних кордонах, проте, втягуючись у світові культурно-господарські зв'язки, степняки чимдалі частіше відчували примітивність власних релігійних вірувань, які не могли конкурувати з розробленими ідеологічними системами Китаю, Ірану чи Індії. Бажання увійти в “цивілізоване співтовариство” на рівних правах з іншими великими цивілізаціями Євразії спонукало уйгурів шукати в сусідів придатні релігійно-філософські системи. Оскільки ворожнеча з Китаєм унеможливлювала будь-які ідеологічні запозичення з “Піднебесної”, степняки звернули увагу на захід.

У VІІ - VІІІ ст. багато прозелітичних релігій намагалося поширити свій вплив на світ номадів, але не всім щастило. Візантійське християнство (халкедонітство) забороняло вживати в їжу кумис, чим абсолютно не влаштовувало степняків. Арабський халіф Хішам (724 - 743) спробував залучити до ісламу тюргешів, але їхній хан категорично відмовився ставати мусульманином, мотивуючи це тим, що “немає серед нас ані цирульників, ані ковалів, ані кравців; якщо вони дотримуватимуться наказів ісламу, то звідкіля вони добудуть засоби до життя?”11. Християни-монофізити боролися за збереження свого впливу в Африці й Вірменії, а вся енергія буддійських проповідників витрачалася на збереження буддизму в Індії, Тибеті, Китаї, Південно-Східній Азії, Кореї, Японії.

Із прозелітичних релігій активну пропаганду серед кочовиків вели у VІІІ ст. лише адепти несторіанства і маніхейства12. Долю майбутньої релігійної орієнтації Уйгурського каганату вирішила політика. Грізний Моянчур сповідував традиційне уйгурське язичництво (схоже на тюркютський поганський синкретизм). Його смерть уйгури сприйняли як величезну втрату, але оплакували кагана-засновника недовго: наступники розпочали жорстоку боротьбу за престол. Закордонні місіонери теж втяглися у внутрішні чвари, одначе принц, якого підтримували несторіани, програв боротьбу за владу. В 766 - 767 рр. каган Ідігянь прогнав із держави всіх християн і сперся на маніхейських проповідників. Такого шансу в прихильників “світлої віри” (маніхейства) ще не було, і “цар віри” (маніхейський патріарх, який таємно мешкав у Вавилоні) “наказав усім духовним і монахиням увійти в державу уйгурів проповідувати”13.

Ораторські здібності маніхейських проповідників (їхні “промови лилися, як спущена ріка”14) справили неабияке враження на кагана та уйгурську верхівку. Вони прийняли нову віру “і більша частина племені наслідувала їх”15.

Степняки навіть змушені були частково міняти свій уклад життя. Маніхейський канон передбачав пісні дні, коли можна було їсти лише овочі та фрукти - і уйгури почали в степах заводити городи (щоб не померти з голоду). В Уйгурії з'явилися осілі поселення, а заснований на березі р. Селенги в 758 р. Байбалик перетворився на справжнє місто - центр ремесел, торгівлі й культури. Маніхеї створили для уйгурської мови спеціальну писемність (на базі согдійського письма). В уйгурів з'явилися свої книги, монети власного карбування, кам'яні храми (кумирні) тощо. Здавалося, що “країна диких звичаїв, наповнена димлячою кров'ю, пере-творилася на країну, де споживають овочі, країна вбивств - на країну потягу до добрих справ”16, - але захоплення виявились передчасними.

За суттю своїх канонів маніхейство було вченням антисоціальним, самознищувальним. Воно вважало злом реальний світ, а добром - небуття, тому моральні закони “світлої віри” схвалювали все, що сприяло розкладу й загибелі нашого поганого (з їхньої точки зору) буття. Співчуття заміняла жорстокість, замість радощів проповідувався сум, замість родини - аскетизм і розпутство, замість правди - брехня тощо. Проявом зла оголошувалися любов і кохання, дружба й добробут, краса й почуття. За такі проповіді в “цивілізованих країнах” маніхеїв переслідували як єретиків, і прагнення реваншу, що вирувало в серцях гнаних, цілком зрозуміле, але, прорвавшися до влади, маніхеї продемонстрували такий шалений фанатизм і нетерпимість до іновірців, що перевершили всі жорстокості, застосовувані проти них досі.

Буддистів маніхеї оголосили шанувальниками сатани, а християн, конфуціанців, шаманістів, даосів, бонців почали, вперше в історії Степу, знищувати за їхні релігійні погляди. В каганаті зруйнували всі неманіхейські святині, а у власних кумирнях “жерці світла” зображували Будду сатаною, що миє ноги Мані. В 768 р. уйгури силою примусили китайців встановити в країні маніхейські кумирні.

Більшість уйгурів залишалися нормальними людьми. Усвідомити, що вкритий травами степ, вірний кінь, дружина й діти є уособленням зла, вони не хотіли, а зрозуміти філософські абстракції боротьби Світла з хаотичною Темрявою - не могли. До життя в канонах маніхейства тягнулася лише державна верхівка, але це, з одного боку, породило ідейний розкол між ханами й народом, а по-друге, сприяло фізичному виродженню правлячої верхівки каганату. Уйгурська міць занепала, й у 780 р. маніхейська община здійснила відкритий державний переворот: владу хана обмежила рада племінних старійшин (найвпливовішими серед них були вожді народу едізів). Вони обирали кагана з роду Яглакар, але його владні повноваження обмежувалися військовими функціями, а політичними керівниками степової держави стали маніхейські “обрані”. Апогею досягли криваві репресії маніхейських ортодоксів проти “невіруючих”: “В усій землі простолюдини й живі істоти, чисті й добрі захищались, а злі - знищувалися”17.

Маніхейське віровчення було дуже логічним, масштабністю не поступалося конфуціанству, але уйгурам воно принесло горе. Розбещеність підірвала фізичні потенції етносу, релігійні чвари і репресії розвалили державну єдність, городництво на голих рівнинах обернулося ерозією грунтів і пиловими бурями, а релігійна нетерпимість посварила уйгурів з усіма сусідами - і на рубежі VІІІ - ІХ ст. почався розвал. Владу уйгурів почергово скинули шато, киргизи, татари, татаби, а коли в зиму 839 - 840 рр. у степах випало несподівано багато снігу, в уйгурів почався падіж худоби, голод та епідемія моровиці. На виснажений каганат у 840 - 841 рр. напали киргизи, а коли після низки поразок голодні уйгури у відчаї почали грабувати прикордонні провінції Китаю, до киргизів додалися танські горлорізи. За п'ять років уйгурів вирізали майже до останнього18, і лише жалюгідні залишки могутнього в минулому народу втекли в район Турфанського оазису (р. Манас), відмовилися від жахливого маніхейства і, прийнявши нейтральний буддизм, утворили Пізню Уйгурію (країну купців, садівників, монахів і перекладачів буддійських сутр). Очолював її тепер не хан, а ідикут, а засновником вважався князь Бугу Цзунь, який хитрою дипломатією врятував уйгурський народ від геноциду.

 

Держава Бохай (698 - 926).

З давніх часів на теренах Примор'я й більшої частини Маньчжурії мешкали племена мукрі або мохе (прототунгусів). В епоху середньовіччя вони вступили, перебуваючи на етапі вождівства - ранньоструктурованого суспільства з елементами початкової соціально-майнової диференціації. Наймогутнішими серед мукрійських племінних союзів-чіфдомів доби раннього середньовіччя вважалися об'єднання сумоських і гудоських мохе (кожне з яких на випадок війни виставляло 7 тис. вояків, озброєних примітивними списами, мечами й луками з отруєними стрілами).

_ Ханьці не змогли поширити свій вплив на сопки Маньчжурії та ліси Примор'я, але з утворенням могутнього Тюркютського каганату мохе змушені були на початку VІІ ст. приєднатися до імперії ханів Ашина. Беручи участь у масштабних тюркютських завоюваннях, багатіли за рахунок воєнної здобичі мукрійські вожді, міцніла їхня влада, а після краху каганату прототунгуси знову здобули незалежність. У мохе виділилася спадкова родова знать, а влада вождя передавалася тепер від батька до сина. Проте остаточне перетворення мукрійських вождівств на повнокровну державу відбулося після масового припливу когурьоських іммігрантів (з Північної Кореї) після розгрому в 668 р. їхньої держави китайцями. Пришельці принесли з собою традиції державного управління, шовківництво, наукові знання, ієрогліфіку, що прискорило соціально-політичну еволюцію прототунгуських протодержав та ініціювало завершення наприкінці VІІ ст. процесу державотворення у мукрі. Офіційною датою народження мохеської держави Бохай (Чжень, Пархе, 698 - 926) вважається 698 р., коли верховний вождь мукрійців Да Цзожун, застосовуючи “скіфську тактику”, дав відсіч танським агресорам, а потім, заручившися підтримкою східних тюркютів, “заснував державу Чжень, проголосив себе ваном (“королем”)19.

Да Цзожун постійно розширював свої володіння, кількість його підданих перевищувала 100 тис. дворів, а особиста гвардія налічувала 10 тис. вояків. У разі війни бохайці могли виставити до 150 тис. вояків. Імперія Тан у 705 р. змушена була де-факто визнати Цзожуна суверенним правителем усіх мохе.

Основним заняттям мукрі залишалися тваринництво (насамперед конярство), полювання й рибальство, але після напливу іммігрантів із Кореї дедалі більшу роль у господарстві почало відігравати орне землеробство (особливо в долині р. Мудань). Бохайці культивували чумизу, ячмінь, гречку, просо, коноплі та суходільний рис, сади рясніли абрикосами, сливами й вишнями, а серед ремесел високого рівня досягли шовківництво, обробка заліза, виробництво кераміки, різьба по кості. Велику роль у господарстві мохе відігравало збиральництво, насамперед женьшеню (який разом із хутром складав основу бохайського експорту).

Бурхливо розвивалася бохайська культура. На базі ієрогліфіки мохе створили за допомогою когурьосців власний складовий алфавіт, після чого неписьменним юнакам із знатних родів заборонили одружуватися, аж доки вони не оволодіють грамотою. Державною релігією мукрі залишався шаманізм, але познайомилися вони й з буддизмом, і з конфуціанством. У бохайців японці запозичили неповторний звичай кріпити на поясі гаманці за допомогою спеціальних брелків - нецке.

Вершиною могутності держави Чжень стали 20-ті роки ІХ ст. (період правління войовничого короля Жаньсю), коли Бохай значно розширив свої володіння, мав п'ять столиць (головною з них вважалася “верхня” - Дунцзінь). Мохе підтримували активні дипломатичні й торговельні зв'язки з Японією та Китаєм, успішно відбивали спроби експансії корейської держави Корьо (918 - 1392), але криваві війни з агресивними уйгурами виснажували сили Бохаю. Давалися взнаки і старі родоплемінні міжмукрійські суперечності, клановий сепаратизм і напружені стосунки між корінними мохе (творцями Чжень) і нащадками когурьосців (які вважали себе культуртрегерами в оточенні “дикунів-мукрійців”). У момент, коли на початку Х ст. на східних кордонах Бохаю утворилася агресивна держава киданів, мохеську спільноту роздирали усобиці.

Ослабленням багатого сусіда скористалися войовничі й напівголодні кидані. В 926 р. вони почали масштабну агресію проти Бохаю. Виснажлива війна тривала 10 років. Знесилена чварами держава Чжень героїчно боронила свою незалежність, але сили виявилися нерівними: 926 р. впала остання бохайська столиця, регулярна гвардія загинула в бою, уцілілі <%-1>мукрійці втекли до лісів Примор'я, де врятувалися <%1>від киданьського терору , а більшість чиновників (як правило, когурьоського походження) емігрували до Кореї. На завойованих землях кидані утворили васальну державу (Східну Дань), на яку наклали обтяжливу данину (150 тис. відрізів тканини і 1000 коней на рік).

 

Держава киданів (907 - 1125).

Кидані (самоназва - китаї) - монголомовний народ, нащадки одного з відгалужень сяньбійського етносу, населяли степи Західної Маньжчурії і до VІІ ст. займалися полюванням та рибальством. Потрапивши під владу тюркютів вони перейняли у сусідів навички тваринництва, а потім по черзі підкорялися Танам, “блакитним тюркам”, уйгурам і тільки після краху Уйгурського каганату й занепаду Танської імперії знову здобули незалежність. Панівною релігією киданів, їхнім офіційним культом був язичницький шаманізм. Жили вони конфедерацією восьми племен під началом єдиного верховного вождя, котрим ставав по черзі на три роки кожен із восьми племінних вождів (даженів - “великих людей”). Такий державний устрій у китаїв зберігався півстоліття, доки в 903_р. черговим великим вождем конфедерації не став Єлюй Амбагянь (Абаоцзи, 903 - 927), який у 907 р. завдяки державному перевороту перетворив киданьську конфедерацію племен на монархічну державу.

Амбагянь народився 872 р. після того, як мати побачила уві сні, як до неї на груди впало сонце. З трьох місяців малюк Амбагянь почав ходити, з року - розмовляти, а “досягши зрілого віку, вирізнятися міцною статурою, сміливістю, войовничістю й кмітливістю. Чудово їздив верхи та стріляв із лука, пробиваючи стрілою залізо...”20. Його опорою стало рідне плем'я іла.

У 905 р. на запрошення “двічі вірного” зрадника Чжу Веня (який намагався за допомогою степняків стати китайським імператором) кидані під проводом Єлюя Амбагяня воювали в Китаї, де захопили багато коштовних трофеїв, а коли в 907 р. настав час здати владу іншому даженю, Абаоцзи за порадою хитрої дружини Шулюй запросив усіх вождів на бенкет, де, напоївши їх вином, відрубав усім даженям голови.

Тоді ж Єлюй Амбагянь проголосив себе “Небесним імператором”, дружину - “Земною імператрицею”, а для згуртування войовничих підданих розпочав масштабні війни з сусідами. Успішні набіги давали киданям багату здобич, і заради матеріального добробуту вони не стали порушувати питання про “нелегітимність” імператорської влади. Рід Єлюй узурпував киданьський престол.

У 911 р. Абаоцзи поневолив татабів, у 915 р. - амурське плем'я угі, а в 916 р. розпочав десятирічну війну з могутнім Бохаєм. Того ж року Амбагянь придумав назву для своєї імперії - Ляо (“Залізна”). В 926 р. за наказом “Небесного імператора” на базі китайської ієрогліфіки була створена перша киданьська писемність (із трьох тисяч знаків).

У 927 р. після гучних перемог над бохайцями й татарами Абаоцзи залишив своєму синові Дегуану (927 - 947) у спадок державу, яка контролювала всю Маньчжурію, та кидані мріяли про більше.

В першій половині X ст. роздроблений Китай являв собою жалюгідне видовище в політичному плані. На півночі мінялися династії, на півдні різалися “десять царств”, а киданів багатства південного сусіда притягували як магніт, і в 936 р. їхня монголомовна орда вторглася в долину Хуанхе.

Ляосці влаштували в долині Хуанхе масовий бандитизм і пограбунок, “спустошили землі, ...перетворивши їх на руїни”21. “Молодих і здорових при цьому вбивали мечами, а старих і малих кидали в рови і канали... Населення втратило майже все майно”22.

Дезорганізовані китайські армії не змогли зупинити агресора, і в 946 р. Дегуан захопив Кайфин, звідки пригнав до Ляо безліч китайських бранців, але жити одним лише бандитизмом держава довго не може, і, приєднавши до Ляо 16 китайських областей, Дегуан запровадив при дворі китайський церемоніал, сформував централізований бюрократичний апарат (за китайським зразком). Нову імперську столицю Яньцзін (сучасний Пекін) прикрасили чудові храми й будівлі, завдяки китайським полоненим розвивалися ремесла й торгівля. Кидані займалися тепер лише війною та конярством (теж із військовим ухилом), їхнє життя протікало у війнах і розвагах, а податки з китайських виробників, підданих Ляо, годували цю монголомовну кочову орду.

Племінник і спадкоємець Дегуана Уюй (947 - 951) довів до апогею китаїзацію ляоського державного організму. “В одязі, ремеслах та мистецтвах” відмінності між Ляо й Китаєм звелися майже нанівець, і “навіть назви чиновних посад - і ті були майже такими самими, як і в “Серединній державі”23.

Проте дуальність ляоської етно-політико-економічної структури швидко далася взнаки. Організувати керівництво складними іригаційними системами кидані так і не навчились, 952 р. в Ляо “сталася велика повінь, унаслідок якої 440 тис. мешканців, які зазнали шкоди, втекли на терени Китаю”24. Серед поневолених киданями кочовиків зростало невдоволення засиллям бюрократії, нехтуванням степових традицій “вільності” племен і масштабами китаїзації. До всіх бід додалося возз'єднання Китаю під скіпетром династії Сун (979 р.), яка створила постійне військо з найманців-професіоналів і розпочала війну за повернення окупованих киданями китайських окраїн. Проте воєнні кампанії 979 та 986 рр. Суни програли (їхню піхоту зім'яла на рівнині закована в лати киданьська кіннота таранного типу, очолювана непереможним ляоським генералом Єлюєм Сюго), а в 1004 р. розгромлений Китай підписав з киданями принизливий мир, за яким імператор Ляо проголошувався “старшим братом” сунського “Сина Неба”, до того ж Китай зобов'язався щорічно сплачувати киданям данину (200 тис. відрізів шовку і 100 тис. зливків срібла; з 1042 р. данину збільшили майже удвоє).

В XI ст. імперія Ляо досягла апогею своєї могутності. Населення становило 4,8 млн підданих (із них 800 тис. киданів). Ляоський сюзеренітет визнали Корея і держава тангутів, а неврожай і голод уразили імперію лише раз за століття (1029 р.). Чимало успішних воєнних операцій провели кидані проти степняків Монголії: у 1089 - 1100 рр. кочова антиляоська конфедерація була розгромлена, а її лідер Могуси потрапив у полон до киданів.

Родовитого бранця ляосці привезли до своєї столиці, урочисто розрубали на шматки на центральному майдані й з апетитом з'їли.

Однак війни, етнічні й релігійні конфлікти, господарські негаразди підточували міць строкатої киданьської держави. Остаточно її доконали чжурчжені (предки маньчжурів, нащадки мукрійського племені телі), які мешкали в центральній Маньчжурії і змушені були платити Ляо обтяжливу данину ловчими соколами, перлами, женьшенем, золотом, воском, тканинами, кедровими горіхами тощо. Непокірних чжурчженьських вождів кидані “били киями, а то й страчували”25.

Чжурчжені розмовляли мовою тунгусо-маньчжурської мовної групи, сповідували шаманізм, жили полюванням, рибальством і збиральництвом (іноді займаючись рільництвом), до яких поступово додалося тваринництво (розводили свиней, овець, биків, коней). Основними видами ремесел були видобування й ковальська обробка металів, примітивне ткацтво, виробництво кераміки, ліків, обробка шкур, дерева й кості, виготовлення зброї. Своїм сусідам продавали коней, перли, женьшень, мед, віск, хутра, а ввозили чай, шовк, книги, посуд, вино й монети з Китаю та Кореї. За антропологічними ознаками чжурчжені належали до монголоїдів, але мали “жовте волосся... жовті очі з зеленими зіницями”26.

Після розгрому держави Бохай (926 р.) чжурчжені разом із іншими мукрійськими племенами були поневолені киданями, однак певну автономію в межах Ляо вони зберегли._Їхні землі виявились далекою, напівдикою окраїною киданьської держави, тому пильний контроль з боку ляоських чиновників був за цих обставин неможливим. Залежність чжурчженів обмежувалася даниною і дискримінаціями в торгівлі, на якій монопольно наживалася ляоська сторона. Користуючись певною автономією, чжурчжені обирали своїх власних вождів (яких потім затверджував імператор Ляо) і навіть вели самостійні війни з сусідами (корейцями, хешиле, бушулу, пуча, ваке та ін.).

Основною військовою силою чжурчженів була легка кіннота, озброєна луками з отруєними стрілами. Жили вони бідно, обтяжені киданьськими поборами, і чутки про незліченні багатства, награбовані ляосцями в Китаї, не давали їм спокою. Тільки-но імперія киданів ослабла, протоманьчжури виступили як самостійна сила на політичній арені Далекого Сходу. В 1113 р. вождем чжурчженів став честолюбивий Агуда з роду Ваньянь. На той час йому виповнилося лише 12 років, але Агуда вже встиг заявити про себе.

Він народився в 1101 р., коли в небі Маньчжурії з'явилася гігантська комета. Перебуваючи з посольством в Яньцзіні, 11-річний Агуда - єдиний із гостей - відмовився танцювати перед п'яним киданьським імператором Яньсі (Тянь-цзо), а коли став верховним вождем свого народу, демонстративно не повідомив киданів про своє воцаріння і назвався дубоцзіле (“верховним вождем”). Киданьський імператор наказав покарати бунтівливого васала, але в тилу Тянь-цзо спалахнули два династичних заколоти. Бунт Яньсі придушив, головних заколотників розрубали навпіл або, вирізавши серця, принесли в жертву в храмі предків, проте каральна акція проти Агуди провалилася, а вцілілі повстанці втекли до чжурчженів. Проти киданів повстали бохайці, а на півдні проти них виступили Суни, які уклали антиляоський союз із чжурчженями, - й тоді настав крах “Залізної” імперії.

Сили були нерівними. Проти 300 - 500 тис. закованих у лати киданьських вояків-професіоналів виступило кількатисячне легкоозброєне ополчення чжурчженів, та недавно ще могутня ляоська державність розвалювалася на очах. Заручившися підтримкою солідних союзників (імперія Сун), Агуда наобіцяв “золоті гори” своїм воякам (“... раби стануть вільними, ... простолюдини - чиновниками, а якщо вони вже мають чин - дістануть підвищення”27). В 1114 р. чжурчжені здобули першу перемогу над киданями, а 1115 р. Агуда проголосив себе імператором держави Цзінь (“Золота”, 1115 - 1234), заявивши, що “хоча сталь (Ляо) й міцна, але, врешті-решт, змінюється, псується і стає крихкою, тільки золото (Цзінь) ніколи не змінюється й не псується”28.

Війна на два фронти швидко знекровила здеморалізовану киданьську армію. Більшість вояків потрапили в полон до Сунів, частина залишила військо і почала грабувати мирне населення, а волю до опору в тих, хто залишився, паралізували масштаби чжурчженьського терору та репресій.

В районах, що намагались боронитися, чжурчжені вирізали “всіх повнолітніх чоловіків. Малюків вони піднімали на списи й танцювали по колу, знаходячи в цьому розвагу”. Всюди, де проходили чжурчжені, “залишалася одна гола земля”29.

У 1124 р. ляоська армія була остаточно знищена, а в 1125 р. останній киданьський імператор Тянь-цзо потрапив у полон до чжурчженів.

Китаїзована химерна імперія Ляо припинила існування, проте в киданьському етносі збереглися сили для недовгої регенерації, символом і вождем котрої став Єлюй Даши.

Єлюй Даши був впливовим киданьським воєначальником. У 1122 р. його військо було розбите чжурчженями, а сам він потрапив у полон. За згоду служити в цзіньській армії Агуда подарував Єлюю Даши дружину-чжурчженку, а за військовий талант - зробив генералом, але невдовзі Даши посварився зі старшим чжурчженьським воєначальником Няньханем. Той “хотів убити Даши... Наляканий Даши повернувся до себе в юрту, полишив дружину, взяв із собою п'ятьох синів і вночі втік”30.

Усвідомивши, що розвал Ляо позбавив киданів будь-яких шансів вистояти, Єлюй Даши зібрав 200 вершників і в 1124 р. перетнув безплідну пустелю Гобі (де “зовсім немає води, і люди вмирають від спраги”31). Незабаром, відкинувши китаєфільські ілюзії, він проголосив себе гурханом (“хан-вовк”?) оновленої держави киданів-степняків.

Гасло відновити киданьську бойову славу на засадах кочівництва знайшло відгук у серцях тих, хто не міг змиритися з чжурчженьським погромом, і невдовзі під началом Даши зібралося до 100 тис. вояків, але визвольний антицзіньський похід 1134 р. через Гобі закінчився невдачею: кидані втратили в безводних пісках коней і повернули назад. “Небо не сприяє мені! Це його воля”32, - вирішив Єлюй Даши й наказав будувати нову киданьську державу в передгір'ях Алтаю (між Тянь-Шанем і пустелею Такла-Макан). В історії вона відома як держава кара-китаїв або кара-киданів (“чорних киданів”, як прозвали монголомовних кочовиків середньоазіати за чорні халати). А коли 1141 р. на рівнині Катаван (між Самаркандом і Ходжентом) Єлюй Даши розгромив мусульманську армію великого сельджуцького султана Санджара, молода кара-китайська імперія (1124 - 1211) остаточно відстояла право на існування.

Пізніше кара-кидані змушені були визнати сюзеренітет Великого Хорезму, а на початку ХІІІ ст. (1211 р.) їхні землі завоювали могутні монголи Чінгіс-хана.

 

Чжурчженьська імперія Цзінь (1115 - 1234).

Агуда не встиг пожати плоди від повного розгрому імперії киданів, бо помер у 1123 р. Розгром Ляо завершив його наступник, молодший брат Уцимай (1123 - 1135). Розподіл “киданьської спадщини” швидко пересварив учорашніх союзників, і антикиданьська війна за кілька місяців поступово переросла в чжурчжено-китайську, яка завершилася повним розгромом сунських військ. У полон до цзіньців потрапили два китайських імператори, чжурчжені окупували всю долину Хуанхе. За мирним договором, укладеним 1142 р., Південна Сун мала сплачувати обтяжливу данину.

Держава Цзінь перетворилася на могутню імперію, до складу якої увійшли Маньчжурія, Північний Китай, частина Примор'я та Монголії. Чжурчжені (кількість яких не перевищувала 10 % населення) стали в ній панівним етносом, але централізований бюрократичний апарат управління, кодекси законів і двірцевий церемоніал майже повністю копіювали китайсько-конфуціанські традиції. Лише армія, основу якої, крім постійної гвардії, становила система моуке (пільгових земельних ділянок, які чжурчжені отримували в користування від держави за несення військової служби) мала значну національну специфіку. Вона налічувала 1 - 1,2 млн вояків (при населенні в 45 - 55 млн).

Незліченні воєнні трофеї та масштабні доходи від сунської данини (250 тис. зливків срібла, 250 тис. відрізів шовку на рік) забезпечили на перших порах фінансову стабільність чжурчженьській державі, дали можливість зменшити податки з власних підданих (вони були нижчими, аніж у Південносунській імперії). Одначе нові війни й утримання буйної Хуанхе в дамбах вимагали нових коштів, а порушена навалами північнокитайська економіка не могла змагатися з квітучою південносунською (де тривав економічний бум). Зовнішньоторгове сальдо імперії Цзінь виявилося за цих обставин катастрофічно пасивним, бо експорт солі, женьшеню й хутра ніяк не міг покрити імпорт чаю, ліків, цукру, фруктів, овочів, шовку, книг, лаків тощо. Срібло й мідь масово витікали на південь, і ніяка данина не могла компенсувати збитків. Армія й чиновництво “проїдали” 80_% бюджету, а для ремонту дамб на Хуанхе держава Цзінь залучала до 8,7 млн осіб.

Фінансова криза змусила цзіньців урешті-решт увести паперові банкноти, але економіку відбудувати так і не вдалось, тому результатом “геніального нововведення” стала лише карколомна інфляція. За часи існування Цзіньської держави ціни зросли у 60 млн разів (!), що остаточно розвалило господарство.

Давалися взнаки також етнорелігійні суперечності, екологічні негаразди, розширення економічно нерентабельного інституту рабства, бюрократизм, корупція та моральний розклад політичної верхівки. Поступово спадковими стали всі вищі державні посади (їх поділили роди Тутань, Пусань, Танко й Хешиле). Китайці люто ненавиділи своїх поневолювачів-”варварів”, а чжурчжені, яких оселили в Китаї, так і не стали справжніми землеробами. Катастрофічно зростала в суспільстві майнова диференціація, а разом з нею збільшувалося соціальне напруження. “Народ утратив поля й оселі, розпродав жінок і дітей”33, а при цзіньському дворі снувалися інтриги, чинилися династичні вбивства, зради й звірства.

Імперія чжурчженів перебувала в стані глибокої кризи, але вихід, який спробували знайти цзіньці, виявився ще згубнішим: чжурчжені почали організовувати систематичні (раз на три роки) походи у степи Монголії... за рабами.

Ідея була простою: пограбувати й полонити якомога більше степняків, продати їх на ринку (можна навіть на експорт) і в такий спосіб вирішити всі фінансові проблеми влади. Політику цю назвали тактикою “збільшення рабів і зменшення людей”. Раби з кочовиків з'явилися в кожному чжурчженьському домі, але розплата не примусила себе довго чекати, коли в залитому кров'ю степу утворилася монгольська держава Чінгіс-хана.

1Бичурин Н.Я. (Иакинф). Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена: В 3 т. М., 1950. Т.1. С. 159.

2Там само. С. 195.

3Там само. С. 228.

4Там само. С. 256.

5Цит. за: Плетнева С.А. Хазары. М., 1976. С. 33.

6Цит. за: Гумилев Л.Н. От Руси к России: очерки этнической истории. М., 1992. С. 35.

7Повість врем'яних літ. К., 1990. С.102.

8Малов С.Е. Памятники древнетюркской письменности. Тексты и исследования. М.; Л., 1951. С. 37.

9Там само. С. 38.

10Бичурин Н.Я. Вказ. праця. Т. 1. С. 302.

11Цит. за: Гумилев Л.Н. Древние тюрки. М., 1993. С. 354.

12Про сутніть маніхейського віровчення докладніше розповідається в лекції “Імперія Сасанідів (Еран-шахр)”.

13Цит. за: Гумилев Л.Н. Вказ. праця. С. 379.

14Там само.

15Там само. С. 380.

16Там само. С. 382.

17Васильев В.П. Китайские надписи на Орхонских памятниках в Кошо-Цайдаме, Карабалгасуне // Сб. трудов Орхонской экспедиции. СПб., 1897. Вып. 3. С. 25.

18Малявкин А.Г. Историческая география Центральной Азии (материалы и исследования). Новосибирск, 1981. С. 104.

19Цит. за: История Дальнего Востока СССР с древнейших времен до ХVІІ века. М., 1989. С. 185.

20Е Лунли. История государства киданей (Цидань го чжи) / Пер. с кит. В.С. Таскина. М., 1979. С. 41.

21Там само. С. 94.

22Там само. С. 90.

23Игрок в облавные шашки // Дважды умершая. Старые китайские повести / Пер. с кит. Д. Воскресенского. М., 1978. С. 24.

24Е Лунли. Вказ. праця. С. 106.

25Там само. С. 176.

26Цит. за: Кычанов Е.И. Чжурчжени в ХІ в. // Материалы по истории Сибири. Новосибирск, 1966. Вып. 2. Древняя Сибирь. С. 272.

27Цит. за: Воробьев М.В. Чжурчжени и государство Цзинь (Х в. - 1234_г.). М., 1975. С. 49.

28Там само. С. 50.

29Е Лунли. Вказ. праця. С. 179.

30Там само. С. 279.

31Там само.

32Цит. за: Гумилев Л.Н. В поисках вымышленного царства. М., 1992. С._96.

33Цит. за: Воробьев М.В. Вказ. праця. С. 135.

 

 

 

 

Лекція 4

Великий Степ (закінчення)

Монгольська імперія (1206 - 1388)

Монголія після епохи “великих завоювань”

Джунгарське (Ойратське) ханство (1635 - 1758)

Монгольська імперія (1206 - 1388). Х ст. вважається “темним століттям” в історії кочових номадів Євразії. Небувала засуха, що вразила в цей час Великий Степ, зламала поступовий етнополітичний та культурно-господарський розвиток степняків.

Втративши воду й пасовиська, кочовики-тваринники змушені були залишати насиджені місця й шукати порятунку на нових землях. Знесилені природним катаклізмом, вони не могли їх завоювати, тому, вимолюючи право жити на нових територіях, змушені були змінювати віру, щоб бути допущеними в межі сусідніх держав. Басмали й онгути прийняли несторіанство (до якого прихильно ставилися в Китаї), огузи, карлуки та ягма обрали іслам (їх впустили в Середню Азію), а печеніги й кипчаки (половці) з великим зусиллям вибороли собі “місце під сонцем” у Причорномор'ї і на Дону. В спину їх штовхала пустеля (голод і смерть). Лише кочовики Маньчжурії (яка знаходилася ближче до океану, тому дощі тут випадали) - кидані і чжурчжені - мали воду, трави й пасовиська, а отже диктували умови сусідам. Цивілізований розвиток Степу перервався, й наступні народи номадів (монголи, кераїти, меркити тощо), які після нового зволоження степу з'явилися на історичній арені в ХІІ ст., не зберегли історичну пам'ять про своїх великих попередників (сяньбі, хуннів, жужанів, тюркютів, кок-тюрк, сеяньто тощо). Степняки знову почали писати свою історію наново.

В ХІ - ХІІ ст. у степах поступово відродилася природа (сюди повернулися дощові тихоокеанські мусони), а з нею ожило культурне, господарське й політичне життя. Рівнини від Дунаю до Сирдар'ї контролювали язичники-кипчаки (половці) - європеоїдні тюркомовні блондини. Семиріччя залишалося вотчиною монголомовних монголоїдів кара-киданів - шаманістів, яких мусульмани вперто, але невдало намагалися навернути до ісламу. Оазиси Центральної Азії контролювали мирні тюркомовні уйгури-буддисти (творці гібридної культури купців, землеробів і науковців-перекладачів) та агресивні тангути (мова яких належала до тибето-бірманської гілки) - творці держави Сі Ся (Західна Ся, 990 - 1227). В районі Алтаю мешкали монголомовні номади наймани (в культах яких перемішалися елементи несторіанства, буддизму й шаманізму), мисливці ойрати й тюркомовні землероби киргизи. На територіях, що межували з Китаєм, мешкали підвладні цзіньцям кидані й тюркомовні онгути, а на північному кордоні Степу в Південному Сибіру жили полюванням і рибальством “дикі” язичники меркити й урянхаї. Що ж до Центральної Монголії, то тут за владу й землю конкурували три монголомовних народи: шаманісти татари (монголоїди), несторіани кераїти (монголоїди) і шанувальники “чорної віри” монголи - бородаті європеоїди, високі на зріст, з блакитними очима й світлим волоссям.

 

Початки “чорної віри” (яка на Тибеті іменувалася бон) коренилися в культі світлого Мітри, що виник задовго до н.е. на рівнинах Середньої Азії. Мітраїзм учив, що спочатку існував єдиний неподільний космос (Пуруша), в якому був простір, але бракувало часу й руху, та після появи часу (Зерван) періодові спокою настав край. Внаслідок появи часу виник рух - і космос розшарувався на дві субстанції: Небо (перс. Ахурамазда, інд. Варуна) й Землю (перс. Ардвісура-Анахіта, інд. Адітья). Ахурамазда уособлював світле, денне Небо, чоловіче, активне начало; його сестра Анахіта - чорну сиру Землю, жіноче, пасивне, сприймаюче начало, а їхній інцест породив світ; причому Ахурамазда очолив безсмертних небесних богів (діви, деви), а Земля дала життя смертним рослинам, тваринам і людям, починаючи з першої людини (перс. Іма, інд. Яма). Сакральним сексуальним контактом вважався дощ, після якого Земля (жіноче начало), зрошена Небом (чоловіче начало), починала плодоносити.

Ахурамазда керував богами на Небі, Анахіта давала життя живому на Землі, але не було кому піклуватися про соціальну організацію людства - і тоді виникла ще одна іпостась Вічного Неба - Мітра (інше оусоблення того ж Ахурамазди), який почав опікуватися життям суспільства. Мітра мав слідкувати за допомогою свого “ока” (Сонця) за правдивістю й доброчесністю людей і карати їх за обман, неправду й зраду, творцями яких виступав Другу (антитеза Ахурамазди на Небі). Від своїх прихильників Мітра вимагав активної боротьби за правду й справедливість, даруючи за це через Землю здоров'я, добробут, багатство, плодючість тощо. Землю за це дуже поважали, її боялися й задобрювали пожертвуваннями, а змію (що повзає по землі, максимально з нею контактуючи всім тілом) мітраїсти вважали священною твариною.

У Європі прихильниками мітраїзму були понтійський Мітрідат Євпатор, пірати Кілікії, римські імператори Авреліан, Діоклетіан та Юліан Відступник. На Сході його сповідували спочатку перси (до впровадження Ксерксом зороастризму), а потім ефталіти [які під прапором мітраїзму ворогували з “шанувальниками собаки” перськими Сасанідами (зороастрійцями) та індійськими Гуптами (буддистами)]. Від ефталітів мітраїзм спочатку через Шаншун (Північно-Західний Тибет) потрапив до Тибету (там він дістав назву бон), а потім “Великим Шовковим шляхом” прийшов у Великий Степ. Одначе в ХІІ - ХІІІ ст. його адептами серед номадів залишалися тільки монголи, які називали свій мітраїзм “чорною вірою”. Верховного бога вони іменували Хормуст (Ахурамазда), Худа (перс. “бог”) або Тенгрі (тюрко-монг. “Вічне Небо”), а Землю - Етуген. Монголи вірили, що за праведне життя Хормуст дарує людині розум і здоров'я, а Етуген - дружину, дітей, добру погоду, плодовитість та синів, за що Землі-матері приносилися жертви (в тому числі криваві). Своїми тотемними першопредками монголи вважали Борте-чіно (“Сивого вовка”) й Гоа-марал (“Прекрасну лань”).

У ХІІ ст. монголи були типовими кочовиками, пасли коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу пташину й рибу), а пили кумис - слабкий алкогольний напій із кобилячого молока. Жили родами (обох), а рівень їхнього соціального розвитку відповідав етапові вождівства. Обох очолювався родовими старійшинами, які керували боротьбою роду за пасовиська й рабів (для догляду за худобою та юртами), а далі йшли нухур (дружинники), харачу (“чорна кістка” - простолюдини) і раби (богол). Моральним імперативом у соціальному житті вважався примат інтересів роду над інтересами особи та звичай кровної помсти.

Але не всіх влаштовувала залізна дисципліна родової общини, де владу обіймали старійшини, а інші її члени мали беззастережно виконувати їхню волю. Найчестолюбніші залишали рід і ставали “людьми довгої волі” (кит. байшень - “біла кістка”), однак вижити поодинці в степах важко, тому вони об'єднувалися в напівбандитські загони, де цінувалися не вік і походження, а сміливість, доблесть, розум та сила. Так кримінальним шляхом відроджувався у ХІІ_ст. в євразійських степах інститут орди - номадичної державності, розчавленої в Х ст. засухою.

Доля “людей довгої волі” часто була трагічною. Худобу й пасовиська тримали в руках роди, саме лише полювання й збиральництво не завжди сито годували, а за розбій та бандитизм “традиціоналісти” з обох “відщепенців” не жалували, але жага здобути владу, достаток і славу негайно (а не на схилі років) гнала й гнала з родів найактивнішу молодь. Кількість та агресивність байшень зростали, й наприкінці ХІІ ст. у них з'явився вождь, ім'я котрого через кілька десятиліть змусило тремтіти половину цивілізованого людства. Звали його Темучин.

 

Темучин народився в урочищі Делюн-Болдох (південніше Байкалу, нині це територія Росії) 1162 р. в сім'ї старійшини монгольського роду тайджиутів Єсугей-багатура. В 1171 р. тайджиутського вождя отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від його вдови Оелунь-еке (Оелунь-учжин), що прирікало її з чотирма синами-сиротами на голодну смерть. Найстаршому з дітей Темучинові виповнилося лише дев'ять років, проте Оелунь не скорилася долі: сама полювала, ловила рибу, збирала ягоди та їстівні рослини. Життя було голодним (Темучин із братом Хасаром одного дня вбили двох інших братів за “рибку-сохосун”1), але двох дітей вдова виростила й вигодувала.

В дитинстві Темучин боявся собак, та, здається, це була єдина вада в його характері. Коли Темучин виріс, тайджиути, злякавшися помсти, схопили його й забили в колодки, але бранець від невдячних родичів утік, а потім одружився на своїй нареченій Борте (з роду ханкірат) і заручився підтримкою кераїтського хана Тогрула - давнього друга його батька. Офіційний титул Тогрула звучав пишно - Ван-хан (“цар-хан”), тому невдовзі побратимом Темучина став вождь роду джаджират Джамуха.

У 1180 р. Темучин пережив іще один удар: кровні вороги його батька меркити викрали й збезчестили Борте. За підтримки Джамухи Темучин дружину відбив, але невдовзі Борте народила первістка Джучі, який виявився вузькооким брюнетом (а не блакитнооким блондином, як монголи). Темучин визнав його своїм старшим сином, але теплих почуттів до Джучі не виявляв.

 

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед “білої кістки”, і в 1182 р. навколо талановитого й хороброго лідера згуртувалися перші соратники: у степу знову з'явилася орда, творцями якої стали “люди довгої волі”. В тому ж році байшень проголосили свого лідера ханом під титулом Чінгіс-хан, але, коли кровники (Темучин і Джамуха) посварилися, його дружину розбили чжурчжені, а Чінгіс потрапив у рабство.

Це були жахливі для кочовиків десятиліття, коли цзіньці “кожні три роки посилали війська на північ для винищення й вигублення” степняків. “Хоч би в якій оселі були... діти, куплені та обернені на маленьких рабів, - усіх їх захопили й привели війська... Татари тікали у піщану пустелю. Злоба проникла у мозок їхній до кісток”2.

11 років Темучин був чжурчженським рабом і носив колодку. В 1197 р. він утік і всього за рік (!) зумів зібрати своїх колишніх соратників. У 1198 р. Чінгіс-хан знову очолив орду “людей довгої волі”, для якої склав Велику Ясу - кодекс законів, призначених тим, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього йти через смерть до перемоги.

Яса передбачала смерть за зраду, обман, убивство, блуд, крадіжку й шкідливу магію, а також за недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. За решту провин винуватця висилали до Сибіру.

Чінгіс-хан був “високий на зріст, величний, мав широкий лоб і довгу бороду. Людина войовнича й сильна... мужня, рішуча, милостива в усьому, шанує Небо й Землю, цінує довіру й справедливість”3. Його підтримували дисципліновані енергійні однодумці, а протистояли степові обивателі, які могли приректи вдову з дітьми на голодну смерть, беззастережно слухалися старших і не страждали ініціативністю, тому результат боротьби за владу над Степом не важко було передбачити. Ординці перемогли всіх, а 1206 р. на курултаї, що відбувся на р. Онон, Чінгіс-хана підняли на білій кошмі й проголосили каганом усіх монголів.

Зламавши родоплемінний устрій, Чінгіс поділив степняків на десятки, сотні, тисячі й тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну ханську гвардію (кешик), а єдиним законом зробив Ясу, “наглядачем” за якою (“генпрокурором”) призначив свого другого найжорстокішого сина Джагатая. Весь монгольський етнос став ордою, народом-воїном (100 тис. вояків-вершників). Але орду треба годувати (“немає тюрка без тата”), а працювати горлорізи з “людей довгої волі” не поспішали. Їхня імперія виникла в розбоях та війнах і лише війнами могла жити, а якщо пригадати, скільки “кровних образ” монголи накопичили в своїх мстивих серцях, стане зрозумілим, що курултай 1206 р. був тільки початком.

У 1207 р. Джучі підкорив “лісові племена” Південного Сибіру, 1208 р. непереможний монгольський полководець Субудай розбив у долині Іртиша найманів і меркитів, а в 1209 р. у Чінгіса повірили й дали гроші купці Уйгурії (вони сподівалися, що каган монголів зможе ефективніше охороняти торгівців “Великого шовкового шляху”, аніж гурхан кара-киданів).

Доки йшла війна за возз'єднання степу, Чінгіс-хан намагався не конфліктувати з могутніми чжурчженями і платив їм данину, але давні кривди гризли степняків, діти й онуки знищених або проданих чжурчженями в рабство мріяли про помсту, а в Чінгіса були ще й особисті спогади про цзіньський полон. І 1211 р. монголи напали на імперію чжурчженів. Цзіньці воювали на чотирьох фронтах (з монголами, Сунами, тангутами й китайським національно-визвольним рухом “червоних кафтанів”), на пощаду не розраховували, а тому билися несамовито, чинячи опір 34 роки(!). Різанина йшла шалена: але причини монгольських звірств по-людськи зрозумілі.

У 1215 р. впала “золота” столиця чжурчженів Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити (які опам'яталися після поразки, завданої їм Субудаєм). У 1216 р. меркитів наздогнав і винищив до останнього на р. Іргизі хан Джучі, а там монголів неспровоковано атакував правитель Хорезму Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220), котрий, будучи фанатиком-мусульманином, любив воювати з “невірними”, не вважаючи їх за людей. Монголи напад відбили. У 1218 р. владу кагана добровільно визнали кара-кидані, які прагнули звільнитися від хорезмійського деспотизму. Того ж таки року вибухнула війна з кипчаками (причини якої до кінця не з'ясовані).

Чінгіс-хан воював на двох фронтах, а для воєн потрібні гроші: й монголи спробували реанімувати торгівлю “Великим шовковим шляхом”. Багатий уйгуро-монгольський караван вирушив на захід і в 1218 р. прибув до хорезмійського Отрару, проте мусульмани караван розграбували, а купців повбивали. Монголам третя війна була непотрібною, тому виявивши максимум витримки, Чінгіс-хан надіслав до хорезм-шаха посольство, маючи намір полагодити конфлікт, та Мухаммед безглуздо й підло вбив каганського посла. Терпінню мітраїстів настав кінець, і 1219 р. монголи атакували Хорезм.

Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який можна було спокутувати тільки смертю. Водночас “чорна віра” вчила, що піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. У цій морально-етичній настанові полягав “секрет” масштабних монгольських звірств у багатьох країнах. У ХІІІ ст. серед осідлих народів не вважалося ганебним зарізати посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому. Одначе говорити про “виняткову монгольську жорстокість” не варто - цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни й японці гуманізмом на той час також не могли похвалитися.

Розділивши армію, Чінгіс-хан наказав Джучі громити кипчаків, сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який знав кілька мов і не знав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені спробували купити собі мир даниною, проте злопам'ятні монголи від переговорів відмовилися.

Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. В 1219 р. після кількамісячної облоги степняки взяли пам'ятний сумнозвісною різаниною купецького каравану хорезмійський Отрар: городян нещадно повбивали, а градоначальникові Гаїр-хану очі й вуха залили розплавленим сріблом (нещасний чудом вижив). Перелякані мешканці Бухари й Самарканда на початку 1220 р. добровільно відкрили перед Чінгіс-ханом міські ворота, а в 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму - Ургенч.

З імперії Цзінь монголи пригнали полонених китайських військових інженерів. Ті спішно виготовили для штурмування кам'яних мурів “черепахи” на колесах і метальні катапульти, за допомогою яких місто зак<F51008P8.5M>и<F255P255D>дали глечиками з запалювальною сумішшю. Потім монголи зруйнували головну греблю, що забезпечувала Хорезм водою. Вода змела весь Ургенч, а тих, хто виплив, монголи перебили.

В тому ж році залишки хорезмійської армії (очолювані сином хорезмшаха Джелал ад-діном) були добиті в Ірані, а далі 30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, із боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям (кипчакам), війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за підтримкою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочовикам не потрібна - залиште нам половців, а ми не чіпатимемо Русь (на той час Чінгіс-хан воював уже на трьох фронтах). Одначе, з'їхавшись у Києві, князі Києва, Галича, Волині, Чернігова й Переяслава вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні шлюби), а монгольське посольство вирізали.

Розплатою стала катастрофа на р. Калка (31 травня 1223_р.),  де русько-половецьке військо безславно загинуло, проте в_тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари. Виснажені боями тумени Джебе й Субудая відійшли, а значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися відтоді на кровних монгольських ворогів.

Останньою жертвою Чінгіс-хана стала держава тангутів (розташована на північний захід від Китаю), котрі спочатку визнали себе васалами кагана, а потім відмовилися спільно воювати проти Хорезму. Це було порушенням угоди, зрадою, за яку мітраїст зобов'язаний карати нещадно - і 1225_р. монголи атакували нечесного союзника. Успіхові агресора сприяли засуха й неврожай, що вразили землі тангутів у 1226 р.: “Трави пожовкли від засухи. Не було що їсти”4. Знесилених тангутів чекав повний розгром і різанина, від якої уціліли 1 - 2 % населення. В 1227 р. під час облоги тангутської столиці (Ецзін-ай або Чжунсін, сучасний Хара-Хото) Чінгіс-хан загинув (на що навколишня природа, за свідченням тогочасних джерел, відгукнулася страшним землетрусом).

Під час штурму монголи захопили в полон тангутську царівну. Чінгіс-хан наказав привести знатну полонянку до нього в юрту на ніч - і за іронією долі вбивцею “Потрясателя Всесвіту” стала тендітна дівчина. “Вночі вона, смертельно поранивши Чінгіс-хана в дітородний член”5, утопилася в Хуанхе, а каган помер на ранок у страшних муках.

Смерть кагана-завойовника не спинила монголів. Чжунсінські мури (зруйновані землетрусом) упали, а всіх городян нападники вирізали.

Тіло великого кагана, “Потрясателя Всесвіту” вивезли до Монголії, де поховали за бонським ритуалом. Наступним каганом згідно з чінгісовим заповітом на курултаї 1225 р. був обраний його третій син Угедей - добрий, бездарний і... схильний до запою, чим влаштовував військову знать, утомлену ханським деспотизмом.

За царювання Угедея (1228 - 1241) хоробрі монгольські воєначальники в 1234 р. остаточно розгромили чжурчженів, зламали залишки опору в Середній Азії. Грандіозну еволюцію пережила й сама монгольська державність. Степняки вперше в історії стали володарями таких обширних земель, заселених осідлими народами. Бойові генерали радили кагану знищити всі етноси “нечестивців” (як раніше монголи поголовно вирізали татар чи меркитів), а їхні землі перетворити на пасовиська для монгольських коней. Проте хитрий радник-киданин Єлюй Чуцай (який раніше служив чиновником у цзіньців) висловився з цього приводу так: “Ми завоювали імперію, сидячи верхи на коні, але керувати нею з сідла неможливо”, - і з цифрами в руках показав Угедею, які податки можна отримувати із завойованих областей для існування орди. Монголи звикли жити війною, а бажання годуватися важкою працею кочовика-тваринника в них не було. Отож каган, призначивши Єлюй Чуцая імперським канцлером (чжуншунліном), дозволив йому проводити свою політичну лінію.

В державі здійснили перепис земель і людей, встановили чітку податкову систему (подушна подать із мусульман і степняків, подвірний податок із китайців, мито з купців). Військово-адміністративну систему Чінгіс-хана замінила централізована бюрократія, побудована за звичними традиціями всіх східних деспотій. “Старші чиновники відали справами лише цивільного населення, темники (“генерали”) очолювали військову владу, а податкові управління розпоряджалися грошовими й натуральними податками і... всі вони не керували одне одним - і тоді ж це було впроваджено у твердий закон”6.

Для відбудови бюрократичного апарату відновили систему екзаменів, але згідно з принципом “розділяй та володарюй” вищих чиновників з Далекого Сходу відправляли служити в Середню Азію (де апаратом заправляв кераїт Чінкай), а до Китаю прибули честолюбні мусульманські сановники - Абд ар-Рахман, Махмуд Ялавач, Кадак тощо. Тоді ж зусиллями ремісників-бранців із завойованих країн на р. Онон було збудовано величну імперську столицю - Каракорум (“Чорний трон”), розкіш якої з подивом описували європейські мандрівники (Гільйом де Рубрук, Плано Карпіні, Марко Поло та ін.).

Монголам, як панівному етносу обширної імперії, зажилося сито й привільно, але вони не звикли прощати образи, й 1235 р. курултай вирішив добити половців та покарати Волзьку Булгарію і Русь. Почався великий похід на “вечірні країни”, який очолив онук Чінгіс-хана від старшого сина Джучі (таємниче вбитого в 1227 р.) хан Бату. Його найпершим радником став непереможний Субудай, який у безперервних баталіях втратив око й руку, паралізовану після тяжкого поранення, був кульгавим від удару ворожої шаблі, проте за все життя не знав поразок і жодного разу не переступив жорстких настанов Великої Яси.

Протягом 1236 - 1241 рр. військо Бату й Субудая завоювало Волзьку Булгарію, Половецький степ, Крим, більшу частину Русі, переможно пройшло вогнем і мечем дорогами Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії, вийшло на береги Адріатики. Монголи дощенту розорили Булгар, Біляр, Сувар, Рязань, Володимир, Торжок, Суздаль, Москву, Чернігів, Переяслав, Київ, Володимир-Волинський, Галич, Люблін, Сандомир, Краків, Буду, Пешт, Бреславль, сотні інших міст і містечок.

Паніка охопила всю Західну Європу: папа римський Григорій ІХ (1227 - 1241) утік до Ліона, германо-римський імператор Фрідріх ІІ Гогенштауфен (1211 - 1250) сховався на Сицилії, а богобоязливий французький король Людовик ІХ Святий (1226 - 1270) своєрідно “втішив” своїх підданих: “Поб'ємо ми татар, чи самі будемо побиті ними, ми все одно підемо до бога, або як віруючі, або як мученики”.

Проте величезні людські втрати й смерть у грудні 1241 р. великого кагана Угедея змусили Бату-хана повернути назад: на нього чекав курултай, де назрівала кривава боротьба за престол, тому для Бату важливіше було зберегти армію, а не завоювати нові землі. В імперії монголів назрівав розкол.

Бойові генерали, соратники Чінгіса, були вкрай невдоволені засиллям чиновної бюрократії, забуванням степових традицій, переродженням орди в деспотію. Після смерті Угедея вони організували заколот (очолений братом Чінгіс-хана - Темуге), але були викриті й страчені. Під ніж пішли ветерани, творці імперії, останні герої з “людей довгої волі”, а з ними занепав і авторитет “чорної віри”. Армію очолили вчорашні офіцери з кара-киданів, найманів, кераїтів, які симпатизували християнству-несторіанству. Несторіанська бюрократична партія, продовжуючи політику Єлюя Чуцая, шукала підтримки у християнських князів Русі - й саме вона на курултаї 1246 р. посадовила на каганський престол Угедейового сина Гуюка (1248 - 1251), який відверто вороже ставився до Бату. Проте в Каракорумі великого володимирського князя Ярослава Всеволодовича отруїли за доносом боярина Федора Яруновича, і союз несторіан із православною Руссю провалився, а 1258 р. й сам Гуюк загадково помер.

Тепер, як “старший у роду Чінгісидів”, умови диктував Бату. В 1251 р. каганом став його приятель і кузен Мунке (1251 - 1259) - людина “поважна, рішуча. Мало говорив, не любив бенкети... мав жагу до звіриного полювання, та до нестями вірив волхвам і ворожбитам”7. Прибічників Гуюка стратили, й монголи продовжили військові походи.

Один із братів кагана - Хулагу з 30-тисячним добірним військом продовжив розгром мусульман. У 1256 р. був завойований Іран, 1258 р. впав Багдад - і лише в 1260 р. непереможних монголів зупинили єгипетські мамлюки. На землях Близького Сходу, поневолених монголами, поступово склався автономний (а потім і незалежний) улус (“держава”) Хулагуїдів, історія якого пов'язана з історією Ірану й Іраку.

Нарешті, в 1259 р., монголи змогли зосередитись на завоюванні Південного Китаю, де в 1231 - 1232 рр. сунці зарізали під час переговорів монгольського посла Джуб-хана. Розгром Південносунської імперії відстрочила смерть Мунке (1259 р.) від випадкової стріли під час облоги китайської фортеці.

Степняки обрали в Каракорумі каганом Арік-буку, проте армія, що воювала в Китаї, проголосила каганом іншого брата Мунке - Хубілая (1260 - 1294), який завершив у 1279_ р. завоювання Китаю та заснував Юаньську імперію, до складу якої ввійшли Китай, Монголія, Тибет і Корея. Чвари з несторіанськими поборниками “степових звичаїв” завершилися перемогою військово-бюрократичного курсу Хубілая. Арік-бука, розбитий у 1264 р., помер за гратами, а його наступник Хайду так і не зумів повернути хід історії. У 1303 р. монгольський степ остаточно підкорився юаньським імператорам.

 

Жертвами монголо-юаньської агресії стали також Корея і Тибет, а Японія, В'єтнам, Бірма та Індонезія відстояли свою незалежність у кривавих зіткненнях з жорстокими юаньськими ордами, причому не останню роль у поразках агресора відіграли несприятливі природні умови: джунглі та океанські тайфуни виявилися “не по зубах” монгольським вершникам.

Колосальна територіальна експансія, знайомство з цивілізаційними здобутками інших народів не могли не відбитися на розвитку монгольської культури. Скарбницю світової літератури й історіографії поповнив анонімний епос про Чінгіс-хана “Приховане сказання” (або “Таємна історія”). Була створена, але не збереглася, масштабна історія Монголії - “Алтан дептер” (“Золота книга”). У 1204 р. в монголів з'явилась писемність (на основі уйгурської), а в 1269 р. її доповнило алфавітне “квадратне письмо” (створене на основі тибетських знаків). Пишністю вирізнялася імперська столиця Каракорум, будівлі якої прикрашали гранітні колони, дерев'яна й кам'яна різьба, чеканка та ліпний декор.

 

Монголія після епохи “великих завоювань”. За все треба платити. Монгольський етнос поневолив половину цивілізованого світу і... розвалився на ворогуючі субетноси. Цвіт нації, її найенергійніша і найздоровіша молодь укрила безвісними могилами землі від Тихого океану до Середземного моря. Юаньські імператори швидко окитаїлися, хани західних улусів - прийняли іслам, а корінні степи Монголії, де найпопулярнішим ненадовго стало несторіанство, обезлюдніли, ставши дикою периферією блискучої юаньської держави. На заході монголи поступово розчинилися в персах, тюрках, слов'янах та арабах і зникли як народ, а з Китаю їх вигнали в 1368 р. (імперія Мін). “Активна боротьба” за “правду і справедливість” у межах “чорної віри” підірвала сили монгольського етносу, збагачення через пограбування й звірства над сусідами породили у відповідь ненависть серед поневолених народів, а коли в 1388 р. останній юаньський хан Тогус-Темур (1378 - 1388) загинув у боях із китайцями, надія повернути панування над світом для монголів остаточно зникла.

Наростав конфлікт між монголами-степняками (східними) і монголами, що втекли з мінського Китаю (західними): перші боронили кочів'я, другі - билися за місце під сонцем, а звичай кровної помсти остаточно поховав спогади про спільне коріння. Півстоліття в степах панувала повна політична анархія, і лише в 1434 р. хан ойратів (західних монголів) Дайсун за допомогою свого першого міністра Тогона силою зброї ненадовго возз'єднав Монголію. Син і спадкоємець Тогона Есен у 1449 р. навіть спробував відвоювати Китай, але в 1451 р. посварився з Дайсуном, і війну зовнішню заступила війна внутрішня.

Після дворічної усобиці Дайсун загинув, а Есен проголосив себе “великим юаньським ханом”, не приховуючи своїх амбіційних задумів щодо мінського Китаю. Проте посилення централізації стурбувало ханів племен, а ворожнеча між західними й східними монголами призвела до нової внутрішньої війни, в якій Есен загинув у 1455 р.

Після 30 років усобиць новим возз'єднувачем Монголії став хитрий і жорстокий Чінгісид Бату-Мунке (1479 - 1543), відомий в історії під іменем Даян-хана. Його царювання було останнім спалахом кривавої монгольської військової слави. “Держава була спокійною, люди возз'єднані, й шість великих племен (халхаси, чахари, тумети, ойрати, дербети, олети) насолоджувалися спокоєм”8.

Степи на той час знову висохли, перетворюючись на пустелі й напівпустелі. Проте, на щастя номадів, одночасно кризу переживала й імперія Мін, і грабіжницькі набіги на Китай годували збіднілих степняків. Для успішних воєн необхідні єдність і внутрішня стабільність, тому сам інстинкт самозбереження змушував кочовиків миритися з централізаторською політикою Даян-хана. Та степ продовжував висихати, мусони лилися на тайгу, а пустеля Гобі розширювалася й, урешті-решт, розділила Монголію на північну та південну. Після смерті Даян-хана (1543 р.) сама природа розрубала його державу навпіл, після чого ослаблені посухою північні монголи знову розділилися на західних (ойратів) і східних (халхасців), які пригадали колишні образи, а південні (тумети, ордосці й чахари) визнали сюзеренітет Китаю.

Монголи втрачали грунт під ногами. Степ висихав, худоба гинула, племена й роди гризлися між собою за землю й воду. Не дивно, що в такому пеклі кочовики перестали довіряти власним традиційним богам, і наприкінці ХVІ ст. Монголія пережила зміну віри, запозичивши з Тибету буддизм у формі ламаїзму.

Ламаїзм не розв'язав господарські проблеми, не повернув добробут і не припинив війни, зате дарував людям моральний спокій, віру в щастя за майбутніх “перевтілень”, а його пропаганда стримувала тотальне перманентне насильство. На нових релігійних засадах почала оживати середньовічна монгольська культура, вершиною якої вважається творчість халхасця Дзанабадзара (1635 - 1723) - письменника, скульптора, художника, науковця, освітянина, автора нового монгольського алфавіту сойомбо. Гордістю незвичної для Монголії храмової архітектури були сотні величних ламаїстських храмів, серед яких виділялися монастирі Їх-Хуре (1654 р.) та Ердені-Цзу (1586 р.). Здобутками історико-літературної традиції стали літописні повісті “Історія Убаши-хунтайджи”, “Алтан-тобчі” (“Золоте сказання”) тощо. Видатним філософом, істориком і перекладачем Азії був Зая-Пандіта (1599 - 1662).

Проте політичне роздроблення тривало і не залишало монголам шансів перед маньчжурською агресією. У 1634 р. маньчжури силою підкорили південних монголів, а 1689 р., замордовані набігами ойратів, владу маньчжурів добровільно визнали халхасці. Лише найзатятіші вороги Цинської імперії не захотіли жити під маньчжуро-китайським протекторатом і віддалися під заступництво Росії - від них пішов етнос бурятів.

Джунгарське (Ойратське) ханство (1635 - 1758). Останнім осередком монгольської державності на схилі середньовіччя стало ханство ойратів (Джунгарія), яке являло собою централізовану конфедерацію чотирьох західномонгольських племен (чорос, хошоут, торгоут і дербет). Це була остання ординська держава середньовічної Монголії. Її творцем став чороський хан Батор-хун-тайджи (1635 - 1654), політика якого була спрямована на припинення усобиць, укладення кодексу законів і поновлення грабіжницьких набігів на сусідів (завдяки яким джунгари-ойрати сподівалися вижити в умовах засухи й падежу худоби). Кодекс законів (“Іх цааз”) загальноойратський курултай схвалив у 1640 р., а спільні війни зміцнили єдність джунгарів, але агресивна зовнішня політика посварила ойратів з усіма сусідами (казахами на заході, халхасцями на сході, уйгурами на півдні). Орда, як тип держави-хижака, вичерпала свій ресурс і не мала більше шансів на існування. З поширенням вогнепальної зброї військова технологія осідлих народів остаточно перевищила всі можливості степняків. Кочовики перестали перемагати у війнах, і принцип “немає тюрка без тата” перестав працювати, а без нього орда як специфічно-номадичний тип розвиненої державності не могла існувати. Потрапивши в цивілізаційну пастку, кочовики змушені були повернутися до родоплемінних вождівств, які годували себе власним тваринництвом, внаслідок чого втратили повнокровні державні інститути (публічна професійна влада, система податків, адміністративний розподіл територій тощо). Втративши орду, кочовики залишилися без управлінського апарату, постійного війська, могутніх фінансових ресурсів і стали жертвою маньчжуро-китайської (ойрати) чи російської (казахи) колоніальної експансії.

Агонія Джунгарської орди тривала століття, аж доки в 1755 - 1758 рр. Цини остаточно знищили ойратське ханство, вирізавши всіх джунгарів (!). Сотні тисяч ойратів були знищені і зникли як етнос. Цей кривавий геноцид поставив крапку в середньовічній історії народів Великого Євразійського Степу. Кочове суспільство збереглося, але його цивілізаційний регрес став невідворотним. Так і не ступивши в нову епоху, світ номадів упав у колапс постсередньовіччя без найближчих перспектив виходу з перманентної кризи, культурно-господарського й політичного занепаду.

1Сокровенное сказание монголов / Пер. с монг. С.А. Козина. Улан-Удэ, 1990. С. 24.

2Мэн-да бэй-лу (“Полное описание монголо-татар”) / Пер. с кит. Н.Ц._Мункуева. М., 1975. С. 70 - 71.

3Там само. С. 48 - 49.

4Цит. за: Кычанов Е.И. Очерк истории тангутского государства. М., 1968. С. 312.

5Цыбиков Г.Ц. Буддист-паломник у святынь Тибета // Избранные труды: В 2 т. Новосибирск, 1991. Т. 1. С. 49.

6Цит. за: Кычанов Е.И. О татаро-монгольском улусе ХІІ в. // Восточная Азия и соседние территории в средние века. Новосибирск, 1986. С. 98.

7Цит. за: Гумилев Л.Н. В поисках вымышленного царства. С. 164.

8Лубсан Донзан. Алтан тобчи (“Золотое сказание”) / Пер. с монг. Н.П._Шастиной. М., 1973. С. 289.

 

 

 

 

Лекція 5

Корея

Природно-кліматичні умови

Етногенез корейського народу. Середньовічний корейський етнос

Корея на світанку середньовіччя

Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”

Держава Корьо (920 - 1392)

Держава Чосон

Природно-кліматичні умови. Корейський півострів замикає собою східний край Азіатського континенту і є одним із найбільших на Далекому Сході.

З трьох боків Корея омивається водами Жовтого та Східно-Китайського морів і знаходиться в зоні тектонічного розлому: в хроніках зафіксовано до 2000 землетрусів (щоправда, більшість із них невеликі). Річок у країні багато, але всі вони малі і здебільшого несудноплавні. Рельєф в основному гористий (70 % території займають гори або сопки). Лише низини, розташовані уздовж річок та морського узбережжя, придатні для сільського господарства, тому тут із давніх часів концентрувалась більша частина населення (але й у низинах природні грунти не дуже родючі). Практично відсутні на півострові корисні копалини, а береги сильно порізані бухтами й затоками, що сприяло розвитку рибальства та мореплавства.

Клімат мусонний, як і в Китаї, але більш вологий. Влітку стопроцентна вологість і цілодобова спека сприяють розмноженню всіляких шкідливих комах, що перетворює життя аборигенів на справжнє пекло. Зими сухі, але морозні й малосніжні, і лише весна та осінь здаються тихим раєм. Частими гостями в Кореї бувають тайфуни.

Досить своєрідною є корейська флора (10 % рослин - ендеміки), а тваринний світ майже повністю зосереджений в гірських лісах. У середні віки тут водилися тигри, ведмеді, вовки, кабани, косулі, зайці й навіть екзотичні горили, мускусні олені та дикі собаки чіндоке. Особливо багатим був пташиний світ. Корейці завжди намагалися жити в гармонії з природою, тому екологічні катастрофи їм не загрожували. Із дикої природи максимально й необмежено брали лише женьшень і дари моря: рибу, їстівні водорості та безхребетних (делікатесних крабів, кальмарів, трепангів тощо).

Природно-кліматичні умови на Корейському півострові не були занадто суворими, але сприятливими для життя вони ставали лише після наполегливої та копіткої праці, а тайфуни та посухи (останні траплялися в середньому раз на вісім років) не давали середньовічним корейцям “розслабитися”.

Етногенез корейського народу. Середньовічний корейський етнос. Етногенез корейського народу - проблема заплутана й остаточно не з'ясована, але деякі її аспекти вважаються незаперечними. Серед таких усталених концепцій переважає думка, що в формуванні корейського етносу брали участь три групи племен: палеоазійська, алтайська та аустронезійська, серед яких першість належала протоалтайцям.

Вважається, що кілька тисяч років тому протоалтайські племена прийшли до Південної Маньчжурії та Кореї з району Алтаю й Центральноазіатської рівнини. На нових землях вони потіснили й асимілювали місцеві племена палеоазійців (предків сучасних ескімосів) і вступили в контакт з аустронезійцями, які в той час населяли Південну Корею та південь Японського архіпелагу (народи ідзумо, тенсон та ін.).

Саме із суміші цих трьох етнічних субстратів із вкрапленнями китайців, японців і мохе склався, а на рубежі ІХ - Х ст. остаточно сформувався та самовизначився середньовічний корейський етнос, який за антропологічними рисами належав до східноазіатського расового типу великої монголоїдної раси.

Синкретичним є походження надзвичайно своєрідної корейської мови, причому її єдиний наддіалектний тип теж склався досить пізно - не раніше VІІІ ст. В ранньому середньовіччі на півострові панували чотири основних діалекти: когурьо (північ), махан (південний захід), чінхан (південний схід) та пьонхан (південь). Усі вони дуже різнилися між собою, і лише після об'єднання племен, що населяли півострів, під владою єдиної держави Сілла, її діалект (чінхан) поступово почав переростати в загальнокорейську наддіалектну мову, а в літературі, науці та державному діловодстві довгий час узагалі панувала китайська.

Середньовічна корейська мова досить незвична, її гіпотетичні зв'язки до кінця не з'ясовані, й більшість науковців вважають її ізольованою. Граматично ця мова не знала родів, майже не знала числа (воно ставало зрозумілим виключно з контексту), а залежне слово в реченні завжди стояло перед головним. Зате у середньовічних корейців було чотири часи (два минулих і два майбутніх) і десятки відмінків (із них дев'ять головних і безліч складових).

Надзвичайно міцним у середньовічній Кореї був інститут сім'ї, більше того: всі, хто мав однакове прізвище, вважалися родичами. Кожний сімейний клан мав докладно розроблену генеалогію, яка звичайно, як і вся родина, базувалася на патріархальному принципі. Згідно з глибинними традиціями, підкріпленими конфуціанством, навіть у стосунках родичів зберігалася чітка ієрархія та беззаперечне панування глави родини. Священним обов'язком вважалося підтримувати близькі стосунки з родичами, брати участь у похованнях, весіллях, святкуваннях народження дитини тощо. Вірність сина батькам і дружини чоловікові розглядалася як найвищий закон моралі й етики. Дівчина, якщо її наречений помирав до весілля, не повинна була виходити заміж, зберігаючи пам'ять про єдиного в своєму житті хлопця. При цьому долю молодих, як правило, вирішували батьки шляхом заручин.

Становище корейської жінки в сім'ї було ще більш принизливим, ніж у Китаї. Вона мала все життя коритися батькові, потім чоловікові, а якщо той помирав - старшому синові чи братові. Отже, жити поза сім'єю кореянка не могла. За тими ж принципами, що й у Китаї, існувала в Кореї полігамія, але в значно скромніших масштабах.

Провідною галуззю традиційної корейської економіки було орне землеробство, а основною сільськогосподарською культурою - рис. Його вирощування не виснажувало грунтів, а навпаки, збільшувало їхню родючість (формуючи шар штучних, так званих рисових, грунтів), що в умовах середньовічної Кореї мало неабияке значення. А якщо згадати про шалені мусонні дощі влітку, стає зрозумілим, чому рис ідеально прижився на півострові.

Поширеними були також деякі бобові та просяні культури (сорго, чумиза), а з технічних - женьшень, кунжут, коноплі, бавовник. Середньовічні корейці вирощували дині, кавуни, плодові культури (яблука, груші, персики тощо), а з овочевих на півдні переважали гарбуз, цибуля й батат, на півночі - огірки. Найдавнішою галуззю господарства було шовківництво, яке, на відміну від Китаю, базувалося на культивації не тутових дерев, а дуба, листям та рициною котрого годували гусениць-шовкопрядів.

Тваринництво завжди відігравало другорядну роль, причому розводили здебільшого велику рогату худобу (яку використовували для оранки і лише в крайньому випадку різали на харчі) і свиней, менше - овець, пташину й собак. У приморських районах важливу роль відігравали рибальство, збирання водоростей та морських тварин (каракатиць, крабів, креветок, трепангів, молюсків). Серед традиційних ремесел найпоширенішими були виробництво кераміки, лакових виробів із перламутровою інкрустацією, плетіння з соломи тощо.

Основою традиційної корейської їжі протягом усього середньовіччя залишався зварений на пару і без солі рис із приправами, до якого додавали м'ясо (найчастіше свинину або собачатину), рибу (часто сиру) та квашені овочі (насамперед, кімчі - перчену засолену капусту зі спеціями). Вживали також сою, папороть, молодий бамбук, безліч дарів моря. Улюбленою стравою вважалася також кукса (лапша з рисового чи пшеничного борошна з приправами). Їли паличками або плоскими дерев'яними ложками, а всі напої (зокрема рисову горілку) підігрівали, як і китайці; але, на відміну від китайської кухні, де основна увага приділялася смаковим якостям страви, в корейській головною вимогою до їжі була максимальна корисність і мінімальна шкода для здоров'я.

Традиційний корейський одяг складався у чоловіків з халата, кольорової куртки та білих (узимку на ваті) штанів, які заправлялися в білі шкарпетки. Жіночий одяг складався з короткої кофти з вузькими рукавами, халата і широкої спідниці, яка підв'язувалася на грудях широким поясом. Узувалися в сандалі, зроблені із соломи, шкіри чи шовку або дерев'яні черевики на високих підставках (під час сезону дощів, щоб урятуватися від багнюки). Жінки пов'язували голову хустиною, а чоловіки носили кат - бриль із широкими сітчастими полями.

Корейське національне житло вирізнялося надзвичайною лаконічністю. Найпоширенішим типом житлової споруди був каркасно-стовповий будинок із глинобитними стінами та дерев'яною підлогою, під якою обов'язково споруджувався ондоль - своєрідний димохід домашнього вогнища й, одночасно, система опалення домівки. Тепла підлога в корейських хатах завжди була бездоганно чистою, по ній ходили тільки босоніж, на ній же спали.

Складні природно-кліматичні умови (обмеженість природних ресурсів, бідність грунтів, переважання гірського ландшафту над рівнинним і досить висока сейсмічність), а також тисячолітній культурно-цивілізаційний вплив Китаю сприяли формуванню у корейців відповідних рис менталітету: працелюбність, наполегливість, терпимість, витриманість, повага до влади й старших узагалі, чиношанування, раболіпство перед вищими та зневага до підлеглих, консерватизм, а також іще більший, ніж у “Піднебесній”, родоклановий сепаратизм, сімейність, потяг до автохтонності та самоізоляції.

Корея на світанку середньовіччя. Традиція пов'язує коріння корейської державності з “державою” Давній Чосон та її засновником легендарним Тангуном (2335 р. до н.е.), але всі протодержавні утворення (“вождівства”), які почали складатися на півострові, були в ІІІ - ІІ ст. до н.е. ліквідовані Ханьською імперією.

На рубежі н.е., в умовах кризи ханьського Китаю, у Кореї почали зароджуватися початки незалежного політичного життя: на півночі виникло “царство” Когурьо (37 р. до н.е.), на південному сході півострова - Сілла (57 р. до н.е.), а на південному заході - Пекче (18 р. до н.е.), які на світанку середньовіччя (ІІІ - ІV ст. н.е.) перетворилися на повнокровні державні формування східного типу на конфуціанський кшталт (далися взнаки цивілізаційні наслідки китайської окупації). В історії країни почалася “епоха Троєцарства” (рубіж н.е. - 60-ті роки VІІ ст.).

Найбільшим із “тріумвірів” було Когурьо, столицею якого (після кількох перенесень) з 472 р. став Пхеньян. Особливістю господарського укладу когурьосців була відносно висока (на тлі південнокорейських царств) роль скотарства.

Пекче (творцями якого були племена махан і пуйо) займало території з відносно м'яким кліматом і родючими (за корейськими мірками) грунтами, тому тут незаперечне лідерство в господарстві належало поливному рисівництву, на базі якого уже з ІІІ ст. сформувалися всі елементи державності та розквітла система чиновної ієрархії. Столицею Пекче спочатку була фортеця Хансон, а з 538 р. - місто Сабі, розташоване в гирлі річки Кимган.

Провідною галуззю в господарстві Сілла також було землеробство, проте через несприятливі природно-кліматичні умови тут, окрім рису, вирощувалися й інші, не такі врожайні, зате витриваліші культури, а рис вважався ласощами. Плем'я Сілла було лише одним із багатьох могутніх субетносів на південному сході Кореї, тому особливістю сілланської державної машини залишалася її надмірна мілітаризація (без якої утримати панування в регіоні сілланці не могли). Відносно жорсткішою була в Сілла централізація влади, тіснішою етнічна спільнота власне сілланців (на відміну від сісан, кочхільсан, ісо, апток та ін.), досконалішою структура управлінського апарату. Столицею держави став Кьонджу.

Правителі всіх ранньокорейських держав носили титул ван (кит. “цар”).

Три корейські “царства” динамічно розвивалися й активно розсували свої кордони. В них функціонували десятки шкіл, а в Когурьо у 372 р. навіть відкрився перший конфуціанський вуз - Техак. Китайці свідчили, що “в Когурьо традиційною є любов до книг. Навіть у родинах торговців і конярів. На кожному перехресті споруджуються великі будинки. Їх називають “храмами просвіти”. Молоді люди до одруження вдень і вночі читають книги й навчаються стрільбі з лука”1. Справжнім культурним скарбом стали поховання когурьоських ванів, увінчані пірамідами та прикрашені всередині унікальними фресками.

Сілланці більше прославилися спорудами для живих, особливо своїми містами, спланованими за китайським зразком (прямокутне планування й чітка симетрія кварталів) і прикрашеними храмами, пагодами, палацами, навіть обсерваторіями. А коли славетний сілланський художник Соль Го (Сор Ге) намалював сосни на стіні храму, птахи розбивалися об цю стіну, намагаючись сісти на їхні гілки.

Під впливом буддизму, що прийшов до Кореї у ІV - VI_ст. із Китаю та Індії, в країні з'явилися печерні храми, вирубані, за індійськими традиціями, просто в скелі, а в Пекче високого рівня досягло мистецтво дерев'яної та бронзової з позолотою скульптури на буддійські мотиви. З'явилися в Кореї також географічні та етнографічні (!) карти.

Але в V ст. необмежена експансія ранніх корейських держав припинилася, оскільки їхні кордони наблизилися впритул один до одного, а південний край півострова (район Мімана) окупували японці. Почалися внутрішньокорейські війни за об'єднання “Країни Вранішньої Свіжості” (поетична назва Кореї) під скіпетром єдиної династії. Кожна з трьох держав претендувала на право стати об'єднувачем усього півострова й шукала союзників. Урешті-решт Пекче (750 тис. населення) почало спиратися на підтримку Японії, Сілла зробило ставку на союз із китайцями, а Когурьо (700 тис. підданих) спробувало діяти самостійно.

Спорадичні війни з перемінним успіхом тривали в Кореї майже два століття, але жодна зі сторін так і не здобула суттєвої переваги (щоправда, вдалося витіснити з Мімани японців). Однак на рубежі VІ - VІI ст. у корейські справи втрутився Китай. У 598 р. похід на Когурьо організував суйський імператор Ян Цзянь, але китайські стратеги виявили повне незнання місцевих природних умов, бо потрапили точно в сезон дощів. У сухопутних військах інтервентів почався голод, виникли епідемії, а флот загинув від шторму на морі. Похід провалився, але в 612 р., після титанічної підготовки, напад на Когурьо повторив Ян Гуан, сухопутні сили якого налічували 1,1 млн вояків і стільки ж обозних, а 40-тисячний флот мав захопити Пхеньян.

Ворожий флот когурьосці розбили досить легко. Генерал Конму спеціально залишив на березі багато коштовностей, які помітили з кораблів китайці. Коли суйські десантники накинулися на здобич і почали різати один одного, їх раптово атакували корейці, розтрощивши суйський флот.

Боротьбу з основними силами агресора очолив воєначальник Ильчі Мундок. Заманивши ворога вглиб країни, когурьосці зненацька атакували суйців під час форсування ними річки Сальсу: втративши вбитими, потонулими та полоненими 300 тис. вояків, здеморалізовані інтервенти знову відступили. Крах корейської авантюри спричинив зміну династії в Китаї, але Когурьо також було знесилене війною, тому в пошуках підтримки уклало союз із Пекче (а через нього - з Японією). Та далекогляднішими виявилися сілланці, які продовжували орієнтуватися на могутній Китай.

Прийшовши до влади в Китаї (618 р.), нова династія Тан поновила експансію проти Кореї, але чотири лобових походи на Когурьо завершилися нічим.

У 645 р. фортеця Ансінсон завдяки героїчним зусиллям своїх захисників витримала 80-денну облогу, а коли китайці здобули перевагу, наступила зима. Мороз та голод знекровили танську армію і вона змушена була відступити. Так само безрезультатно для Танів скінчилися три наступні походи, хоча обидві сторони зазнали величезних втрат.

Лише стратегічний талант непереможного танського генерала Су Дінфана, якого спішно відкликали на корейський фронт із Центральної Азії, змінив ситуацію на користь агресорів. Узгодивши свої плани з сілланцями, він у 660 р. переправив у Південну Корею через Жовте море 135_тис. вояків для завоювання Пекче, де їм на допомогу прийшло 50-тисячне сілланське військо на чолі з талановитим воєначальником Кім Юсіном. Спільними зусиллями союзники розсіяли 70-тисячну пекчеську армію й оточили столицю Сабі, після чого пекчеський ван Ичжа капітулював і був відправлений до Китаю як полонений.

 

Туди ж окупанти погнали 20 тис. мешканців столиці, й лише гарем боягузливого короля не здався агресорам: три тисячі придворних красунь, не бажаючи потрапити до рук ворога, кинулися з високої скелі просто у води ріки Кимган, де й потонули, залишившися вічним докором своїм малодушним чоловікам. Місце їхньої загибелі назвали “стрімчаком упалих квітів”. Останні надії пекчесці покладали на союзників, але Когурьо було знесилене війнами, а похід японців не змінив ситуацію.

Пекче звернулося за підтримкою до японців: із цією метою до Японії відбув син пекчеського вана принц Пхун, але допомога, яку він отримав, виявилася замалою для того, щоб воювати з непереможними Танами. В битві на р.Пеккан (662 р.) китайці знищили 32-тисячне військо японців і спалили 400 їхніх кораблів. Боягузливий Пхун здався в полон.

 

Когурьо опинилося наодинці з ворогом, тому шансів вистояти у північнокорейського царства не зосталось. Держава була знесилена 60-річною війною з Китаєм, до того ж у політичній верхівці почалися чвари: в 666 р. помер Перший міністр Когурьо Йонке Сомун, а три його сини перегризлися за владу. Результат усобиць виявився сумним для північнокорейського царства: у 668 р. об'єднана тансько-сілланська армія Лі Шицзі та Кім Юсіна після місячної облоги змусила капітулювати столицю країни Пхеньян. Короля Почжана, всю знать та 200 тис. мешканців міста загарбники погнали до Китаю, а невдовзі Тани захопили всі 176 міст Когурьо.

Держави Когурьо і Пекче перестали існувати, а на їхніх землях китайські інтервенти створили свої намісництва. Така політика абсолютно не влаштовувала Сілла.

Возз'єднання Кореї. Корея в “епоху Сілла”. Войовнича сілланська верхівка на чолі з ваном Мунму (661 - 681) претендувала на загальнокорейське панування і не бажала ділити лаври переможця з Танами, тим паче, що Китай повів себе на півострові надзвичайно зухвало. Сілла не отримала від союзника жодного клаптика землі зі спільно завойованих територій. Більше того, Мунму дістав із Чан'аня “вказівку” спорядити для Танів флот, який китайці мали намір використати для походу на Японію. На захоплених землях танці ввели жорстокий режим китаїзації. Отож, щодо Сілла великодержавна політика окупантів виявилась явно непродуманою. Кращі сили танських військ були в цей час зосереджені на тибетському фронті, а політичну верхівку імперії роз'їдали етнодинастичні чвари. Тож, коли у 670 р. Сілла розпочало антитанські бойові дії, підтримки з Китаю 20-тисячний окупаційний корпус Сюе Женьгуя спочатку не отримав. За кілька місяців Тани втратили 92 фортеці.

Занепокоєний імператор Лі Чжи довів кількість окупаційних військ до 200 тис., але було вже пізно: проти інтервентів повстала вся Корея, і в 676 р. пануванню Танів на Корейському півострові покладено край. Вперше в історії країни на терені Корейського півострова склалася єдина незалежна держава. Щоправда, для урегулювання відносин з усе ще могутньою Танською імперією Сілла визнало себе номінально васалом Китаю, і надалі кожен сілланський ван обов'язково отримував інвеституру на владу від китайського імператора. Таким був етикет тогочасної далекосхідної дипломатії, але реально незалежність Кореї була повною. Настала епоха Сілла (676 - 920).

Возз'єднання поставило перед сілланськими володарями чимало проблем. Війни розорили країну, економіка стабільно розвивалася лише в корінних землях сілланців (де бойових дій не було), а значна частина населення десятиліттями жила війною й не звикла працювати. Країну роздирали пам'ять про старі обр<F51008P10.5M>а<F255P255D>зи та етноплемінний сепаратизм, але все це не збентежило Мунму, який узяв курс на створення загальнокорейської централізованої держави, опертої на тотальне одержавлення й плановість економіки та конфуціанську ідеологію.

У 685 р. в Сілла було введено державну власність на землю, а на її основі створено державну надільну систему. Сілла остаточно перетворилася на централізовану бюрократичну державу з плановою командно-адміністративною економікою і військом, сформованим на засадах загальної військової повинності. В усій державно-політичній та соціально-економічній системі тогочасної Кореї все виразніше відчувався китайський вплив. Китайська писемна мова (ханмун) стала мовою державного діловодства й лише культура зберігала певний час свою унікальність.

Об'єднання країни сприяло відродженню нормального господарського життя. Відновлено площі оброблюваних земель (що для Кореї завжди було життєвою необхідністю), ожили міста з їхніми ремеслами, торгівлею і адміністративними функціями, а населення столичного Кьонджу сягнуло 1 млн (!) мешканців. Великим попитом на Сході користувалися корейські вироби з золота, дзеркал<F51008P10.5M>а<F255P255D>, мідний посуд, надійна зброя, непогані тканини (шовк і парча), женьшень.

 

Корейська мова отримала свою початкову писемність: слова записували китайськими ієрогліфами, зберігаючи їхнє звучання і значення, причому писалися такі знаки як повністю, так і в скороченій формі. Така заплутана писемність дістала назву іду (“чиновницьке письмо”). Її остаточно кодифікував буддійський наставник Соль Чхон, який у 692 р. завершив процес упорядкування ранньокорейської писемності.

Засоби письма корейці також запозичили у китайців, але й тут сілланці не просто копіювали: якісні й водночас дешеві корейські папір і туш зажили світової слави, експортувалися в Японію і навіть у Китай, а з VIІ ст. корейці почали ксилографічне друкування книжок.

Динамічно розвивалася поезія, причому як кореємовна (жанр хянга), так і ханмунь (кореїзована китайська), класиком якої став пейзажно-філософський лірик Чхве Чхівон (857 - ?). У ІХ ст. поет Віхон склав першу антологію хянга (“Самдемок”), яка, на жаль, не збереглася. Сілланську географію та етнографію прославив монах Хечхо (VIII ст.), який паломником відвідав Китай, Індію і Середню Азію, залишивши надзвичайно цінні дорожні записки (“Оповідь про відвідування п'яти індійських царств”). Знала Сілла і своїх філософів-конфуціанців: Вонхьо (VІI ст.), Исан (VIІ ст.), Чхундам (VIІІ ст.).

 

Але безхмарним життя сілланців назвати не можна. Централізовану надільну систему й одержавлену планову економіку в Кореї спіткала та ж доля, що й у Китаї: королівським указом 757 р. (майже одночасно з реформами Ян Яня в Китаї) “державно-земельний тоталітаризм” було ліквідовано. Система писемності (іду) була дуже складною, й жодній людині не вистачало життя, щоб опанувати її сповна. “Мовні звуки в нашій країні, на відміну від Китаю, не передаються належним чином писемними знаками. Тому серед неосвічених людей багато таких, хто бажає щось сказати, але ніяк не може передати свої думки на письмі”2. Торгівлю душили громадська думка (на Далекому Сході це заняття вважалося ганебним, бо належало до невиробничої сфери господарства), а також пильний державний контроль, який розоряв купців податками й відвертим здирством. Тому внутрішня торгівля ледве животіла, задовольняючи лише мінімальні потреби господарства, а зовнішня, хоча й велася з усіма сусідами, і навіть з арабами, була вкрай обмеженою і залишалася цілком у руках іноземців, бо корейським купцям виїзд за кордон влада всіляко обмежувала. Звідси хронічна збитковість експортно-імпортних операцій для Сілла.

Розвал державної надільної системи суттєво підірвав економічну базу влади, зменшення податкових надходжень розорило державні фінанси, а з ними занепав і політичний авторитет сілланських ванів, почастішали антидержавні заколоти. У 767 р. королівський палац ледь не взяв штурмом (його облога тривала 30 діб) впливовий каккан (аристократ-вельможа) Тегон, а в 780 р. ван Хегон був убитий заколотниками, що остаточно розвіяло ореол недоторканності влади в очах підданих.

Політичні негаразди одразу ж вплинули на економіку, яка через свої порівняно невеликі масштаби була менш стабільною, аніж китайська. Припинилося зростання оброблюваних площ, справжнім прокляттям стало лихварство, давалися взнаки також вади, характерні для будь-якого суспільства східного типу: хабарництво, приписки, формалізм, некомпетентність, родинно-кланова сімейність (у гіршому значенні цього слова). Не відійшли в минуле й субетнічні суперечності. Тому, коли влада, мріючи розв'язати свої фінансові проблеми, почала підвищувати податки, піддані збунтувалися. Політичною оболонкою цього руху стало відновлення когурьоської та пекчеської державності.

У 890 р. великий бунт спалахнув на південному заході півострова (колишні землі Пекче), де повсталі одягнули, щоб відрізнятися від своїх ворогів, червоні штани. Очолив рух “червоних штанів” селянин Кьон Хвон (Чін Хвон). Проявивши неабиякий організаторський хист, він зумів перевести бунт із руйнівного у творче русло, і в 900 р. заснував державу Ху Пекче (Пізнє Пекче).

Аналогічні процеси відбувалися на півночі. Рух за відродження когурьоської державності очолив Кун Йо, якому вдалося створити в 904 р. державу Ху Когурьо (Пізнє Когурьо) або Тхебон. Кун Йо був сином наложниці з гарему сілланського вана, тому, хоч його давно вигнали зі столиці за розпусту й зробили провінційним монахом, для наелектризованих повстанців півночі він залишався чужинцем. Це змусило, врешті-решт, честолюбного Кун Йо поступитися, й 918 р. на чолі Тхебону став місцевий уродженець Ван Гон, який до війни був великим морським торговцем, мав чималі кошти й навіть власний флот.

Офіційний Кьонджу спочатку вдався до репресій, але швидко з'ясувалося, що достатніх сил у центральної влади явно бракує, а наростання народних бунтів загрожувало існуванню самої корейської державності. Перед нею стояв жахливий приклад великої селянської війни ІХ ст. в Китаї. Це призвело до зближення Ван Гона з сілланською верхівкою, змушеною визнати його державу.

У 920 р. Ван Гону був “милостиво наданий” титул вана (“короля”) держави Когурьо або Корьо (скор. від Когурьо), після чого спільними зусиллями корьосько-сілланські армії придушили паростки народного невдоволення в країні. Але ціною миру став новий розпад єдиної корейської державності.

Держава Корьо (920 - 1392). Корея розпалася, але потреби об'єднаного іригаційного господарства й посилення зовнішньополітичної загрози з боку новоствореної могутньої імперії киданів вимагали негайного возз'єднання. Сілланські владики остаточно втратили контроль над країною, тому політичну ініціативу на півострові перехопило Корьо, центром якого став відроджений Пхеньян, перейменований на Согьон (“Західна столиця”). Посиленню могутності Ван Гона сприяла також масова міграція до північнокорейського царства мешканців Південної Кореї, де на відміну від Корьо панувало руйнівне безвладдя, і біженців із держави Бохай (Східна Маньчжурія і Примор'я), яку завойовували могутні кидані.

Доки кидані вели виснажливу 10-річну війну з бохайцями (916 - 926), ван Корьо почував себе в безпеці. Обидві воюючі сторони були заінтересовані в нейтралітеті Ван Гона й підтримували з корьосцями мирні стосунки (навіть кидані в 922 р. прислали Ван Гону багаті подарунки: цінні тканини та екзотичних для Кореї верблюдів). Але в 926 р. кидані перемогли, тому зволікати з возз'єднанням стало небезпечно, тим паче, що південь півострова остаточно перетворився на політичну й господарську руїну.

Мешканці півдня мріяли про стабільність і порядок, тому, коли могутня корьоська армія рушила на Сілла, опору вона не зустріла, а населення вітало Ван Гона як визволителя від анархії і гаранта нормалізації життя. Безкровне возз'єднання Кореї завершилося 935 р., коли королівський двір Сілла визнав зверхність династії Ван. Країна знову стала єдиним політичним і господарським організмом під новим іменем Корьо (звідси походить сучасна назва “Корея”, яка прижилася в більшості європейських мов).

Останній етап возз'єднання був мирним, але найвагомішим аргументом Корьо у внутрішньокорейських справах на шляху до об'єднання півострова була, звичайно, військова сила, тому опорою великих корьоських перетворень стала військова знать. Спираючися на її підтримку, нова влада відродила централізований бюрократичний апарат, а на місцях (щоб уникнути спокуси сепаратизму) розділила функції губернатора, запровадивши дві окремі посади: військового та цивільного намісників. У країні відновлено державну монополію на земельну власність, упорядковано податкову систему, введено єдину грошову одиницю, уніфіковано судові правила. Столицею країни став Кегьон.

Проте час не можна повернути назад. Епоха тотальної державної надільної системи на Далекому Сході вже минула і відновити її так і не вдалося, а військова верхівка й селяни, завдяки підтримці яких Вани прийшли до влади, сподівалися на віддяку. Влада спробувала змінити ідеологію й проголосила державною релігією в країні буддизм, на відміну від Сілла, де однозначно домінувало конфуціанство. Але проповіді марності буття, нірвани та ілюзорності матеріального світу не допомогли, адже податки збиралися зовсім не ілюзорні. Все це змусило владу поступитися. В указі 976 р. йшлося вже про типову для Сходу систему нашарованої, “листкової” земельної власності. Землю проголосили володінням того, хто її обробляв, а на правах співвласника держава отримувала з неї ренту-податок, не втручаючись у внутрішнє життя селянських общин. Для забезпечення матеріального і морального комфорту чиновницької та військової верхівки на тих же засадах узаконено систему земельних пожалувань (чонсіква). Військова організація в Корьо також не зазнала суттєвих змін: залишилася в силі система загальної військової повинності на основі общинної кругової поруки, яка, з одного боку, розоряла селян, з іншого - зоставляла армію (50 тис. вояків) непрофесійною, а тому небоєздатною. Лише буддизм, в ідеологічному пануванні якого Вани вбачали запоруку соціальної стабільності в країні, залишився державною релігією Корьо аж до кінця ХІV ст. (тобто протягом усієї корьоської історії).

Реформи зазнали невдачі, а проблеми залишилися. Швидко збільшувався чиновницький апарат, буддійські храми, земельні володіння яких швидко зростали, отримали податкові пільги, а кожен восьмий рік (для Кореї це стало “законом природи”) був неврожайним. Владі хронічно не вистачало коштів і вона постійно збільшувала податки: за перші десятиліття правління династії Ван вони зросли у два рази. Система кругової поруки сприяла масовому розоренню селян, а грабіжницький лихварський процент перетворював вільних селян (янінів) на безправних боржників (нобі). В країні наростало соціальне невдоволення, проте влада вирішила не лікувати економіку, а обеззброїти народ: 987 р. в усіх селян вилучили зброю (якою вони володіли ще з часів Сілла) і перекували її на сільськогосподарські знаряддя праці, але цей своєрідний засіб утілення в життя гасла “Перекувати мечі на рала” став для землеробів символом не вільної праці, а повної незахищеності перед свавіллям правителів. На селі набирав сили відкритий владний деспотизм: за несплату податків селян почали шмагати, забивати в колодки, чинити наругу над їхніми жінками, а весь шовк, оголошений владою предметом розкоші, в селян забирали як у недостойних. Ситуацію ускладнило деспотичне самодурство короля Ван Хьона (Хьончжона, 1009 - 1031), якому стали замалими царські хороми. На копання ставків і будування нових палаців зігнали тисячі селян, не звільнивши їх при цьому від податків.

 

На цьому тлі зовсім по-іншому виглядають успіхи корьоської культури, за які піддані платили високу ціну. Корьоську верхівку вирізняло фанатичне раболіпство перед цивілізаційними досягненнями Китаю, які стали для верхів Корьо абсолютним естетичним еталоном. Корьоська епоха - яскравий приклад того, як самобутня культура може трансформуватися під тиском запозичених традицій, майже втратити національне обличчя.

Відчутний китайський вплив проглядається в архітектурі столичного королівського палацу Манвольде (Х ст.), за канонами китайського буддизму споруджувалися в Корьо буддійські пагоди, зокрема Хьонхвас (ХІ_ст.) та Похьонса (ХІ ст.). Явно під впливом китайських наукових канонів перебував найвидатніший історик середньовічної Кореї Кім Бусік (1075 - 1151) - автор славнозвісної “Історії трьох царств” (“Самкук сагі”). Традиції китаємовного лірика Чхве Чхівона розвивав у поезії пейзажний лірик Лі Гюбо (1169 - 1241) - творець першої в корейській літературі поеми “Правитель Тонмьон”. Як різновид історичної науки з'явилася в Корьо літературна проза: тогочасні прозаїки Лі Інно (1152 - 1220), Лі Джехьон (1288 - 1367) та вже відомий Лі Гюбо збирали анекдоти, новели, нариси на історичні теми й оформляли їх у невеликі оповіді “малих форм” (пхесоль). Лише корьоський живопис, уявлення про який дають розписи храму Пусокса (ХІV ст.) та кілька живописних замальовок у ванських гробницях, зберіг національну специфіку й відчутно відрізнявся від китайського, нагадуючи більше ранні фрески когурьоських могильників. Але найвідоміший корьоський живописець Лі Нен (ХІІ ст.) навчався вже в Китаї.

 

У пошуках коштів верхівка Корьо мобілізувала експортні можливості країни. За кордон (у Китай, Японію, Великий Степ, Іран, Аравію) вивозили хутра, золото, срібло, білий корейський папір, ліки, шовк, посуд й у величезних кількостях женьшень, але імпорт майже не впливав на господарське життя і не поліпшував життєвий рівень населення, бо його основною статтею залишалися коштовності, високоякісні фарби, ртуть і косметика Персії, мечі Японії, музичні інструменти, декоративні вироби, картини й книги Китаю тощо.

Парадоксально: Корьо, держава з розваленою економікою і злиденним рівнем життя населення, імпортувала стільки книг, що сунський Китай навіть змушений був заборонити вивіз книг за межі “Піднебесної”, бо не встигав друкувати їх у таких масштабах.

З ХІІІ ст. в Корьо з'явилося власне книгодрукування набірним шрифтом, а письменність стала нормою життя для соціальних верхів. Водночас разюча диференціація доходів і рівня життя роз'їдала країну.

Жахливим продовженням внутрішньої кризи стало загострення міжнародної ситуації в регіоні: з 993 р. на корейські землі почала зазіхати киданьська імперія Ляо.

Тричі Корьо пережило киданьські навали. У 993 р. на півострів вторгнулася 800-тисячна армія Сяо Сюнміна й спершу швидко здобула кілька перемог. Одначе, укріпившися на р. Чхончхонган, корейська піхота зупинила агресорів, які не встигли окупувати всю країну до зими, й з початком морозів змушені були відступити.

Перемога активізувала мілітаристські настрої на півострові, й генералітет на чолі з Кан Чо почав заправляти усіма справами в державі. В країні провели тотальну мобілізацію, набравши до лав війська 300 тис. вояків. Недостатньо войовничого вана Мокчжона (997 - 1009) було вбито, а на престол військові посадили безвольну маріонетку Хьончжона (1009 - 1031), який захопився розбудовою своїх апартаментів і не втручався в державні справи.

Кидані вирішили скористатися політичними усобицями: в 1010 р. похід 400-тисячного війська ляоський імператор Шеньцзун очолив особисто. Кидані розсіяли корьоських ополченців і в 1011 р. захопили корейську столицю Кегьон, піддавши її жахливому погрому. Кан Чо потрапив у полон і був страчений, але уряд і ван втекли на південь. У тилу окупантів спалахнула партизанська війна, а новий командувач корьоського війська Кан Гамчхан перевів бойові дії у позиційну виснажливу війну, й урешті-решт змусив агресорів знову покинути півострів. Корьо з величезними труднощами все ж відстояло свою незалежність. Третя навала 1018 р. вже більше нагадувала інерційне продовження двох попередніх і не становила смертельної загрози. 100-тисячну армію Сяо Пайя зустріло повністю відмобілізоване корьоське військо Кан Гамчхана. Тепер уже корейці мали перевагу в силах. Вони самі перейшли в наступ й, оточивши вороже військо, майже поголовно вирізали його. Північні кордони Корьо знову стабілізувались на р. Амноккан, а кидані задовольнилися номінальним васалітетом корейських ванів, після чого на зовнішніх кордонах королівства нарешті запанував мир.

Проте виявилися внутрішні проблеми. Виснажлива війна вкрай загострила болючі соціальні хвороби корьоського суспільства, чим спробувала скористатися буддійська церква. Встановлення в країні буддійської теократичної монархії було давньою мрією екзархів - служителів “наймилостивішого Будди”, і коли державна влада захиталася під тиском нерозв'язаних проблем, монахи вирішили, що настав їхній час.

Заколот очолив монах-віщун Мьочхон, який для пропаганди та збільшення кількості своїх прихильників широко використовував методи геомантії та шаманізму, чим здобув популярність. Селяни, доведені до відчаю війнами, поборами й знущаннями, прихильно сприймали мьочхонівську демагогію, і навіть ван Інчжон (1122 - 1146), якому хитрий монах пообіцяв панування над 36-ма заморськими країнами, якщо той поверне столицю до Согьону, піддався на хитрощі буддистів. Теократична партія повірила в успіх і в 1135 р. організувала заколот, центром якого став Согьон, де повстанці проголосили створення “Держави великих діянь”(Тевігук), але уряд зреагував негайно.

Придушення заколоту взяв на себе славетний історик Кім Бусік, призначений міністром оборони. Добірні частини блокували ватажків заколоту в Согьоні, а по всій країні карателям надали надзвичайні повноваження. Жахливий терор швидко привів до тями беззбройних селян, а серед заколотників почалася паніка. Мьочхона зарізали, його голову відіслали до Кегьона, щоб вимолити прощення, але Кім Бусік виявив залізний характер, і після року боїв Согьон упав, а всіх активних заколотників нещадно вирізали.

Спокійніше від цього не стало. Королівський двір потопав у розкошах, голодні піддані зводили величні палаци й храми, а фанатичний король Ичжон (1146 - 1171) здійснював безперервні жертвоприношення з будь-якого приводу. Авторитет влади роз'їдали всілякі шарлатани й віщуни, а податки збирали навіть із тих, хто вмирав від голоду, заставляв своє життя й родину лихварям. Не зникла й загроза відновлення пробуддійських заколотів, а повстання зневірених селян не вщухали. Держава гинула, й тоді ініціативу взяла до своїх рук армія.

У 1196 р. генерал Чхве Чхунхон здійснив військовий переворот, створив власний уряд й апарат політичної влади (майже виключно із військових) і встановив у країні військову диктатуру. Терором і звірствами були припинені чвари серед чиновників, селянам “подарували” всі недоїмки й повернули землю, а ліквідацію невдоволених і заколотників узяло на себе створене диктатором “управління розслідувань” (таємна поліція). Родовий клан Чхве зосередив у своїх руках усю владу й, спираючись на армію, жорсткими заходами забезпечив порядок, дисципліну й спокій у країні. Жах паралізував суспільство, яким Чхве правили понад півстоліття (1196 - 1258). Що ж до королівської влади, то хоч номінально династія Ван залишилася, реальним правителем став Чхве Чхунхон. Протягом свого життя він ліквідував чотири заколоти проти нього, скинув двох, а саджав на престол чотирьох ванів, які перетворились на безсилих маріонеток військового диктатора.

Паралельне співіснування двох урядових апаратів (безвладного королівського й військово-диктаторського) лягло подвійним податковим тягарем на виробників, але спокій та стабільність були за нормами корейського менталітету важливішими, аніж матеріальний добробут, а небагатьох невдоволених мілітаризована влада швидко виявляла й знешкоджувала. До 1203 р. країна була повністю замирена, а з чжурчженями, які заступили місце регіональної наддержави після знищення імперії Ляо, Чхве підтримували мирні стосунки, визнаючи свій номінальний васалітет і сплачуючи символічну данину у вигляді подарунків, які відвозили в імперію Цзінь корейські посольства.

Гегемонія Чхве була незаперечною, тому після смерті Чхунхона його cин Чхве У (Чхве І) успадкував диктаторські повноваження без будь-яких проблем. У країні стабілізувалася економічна ситуація, припинилося масове розорення виробників і пов'язані з ним народні бунти, а в державному апараті запанувала військова дисципліна.

Початок ХІІІ ст. характеризувався посиленням монгольських племен, які у 1206 р. створили власну державу (на чолі з Чінгіс-ханом). Лідери Корьо спочатку не вбачали в цьому загрозу для себе, тому спільно з монголами активно різали чжурчженів і киданів, які намагалися врятуватися на півострові від мстивих вояків Чінгіс-хана. Одначе, завоювавши Північний Китай і Хорезм, монголи запропонували у 1224 р. корьосцям встановити відносини на таких самих васальних основах, які раніше існували між Корьо та Ляо чи Цзінь. “Зухвалість” “диких варварів-монголів” шокувала пихатих корейських лідерів і, не довго думаючи, вони зарізали монгольського посла біля прикордонної ріки Амноккан. Відповіддю на цю непродуману й безглузду акцію стало вторгнення монгольських військ, яке очолив у 1231 р. досвідчений степовий воєначальник Салітай.

Сили Корьо значно поступалися армії агресора. Диктатор Чхве У 1232 р. втік на острів Канхвадо, куди не могли по воді доскакати монгольські коні. Загарбники пограбували всю північну частину півострова й покинули Корею лише після того, як отримали шалену контрибуцію і запевнення у васалітеті від вана Корьо. На півострові розташувалися гарнізони монгольських військ на чолі з дарогачами (“наглядачами”), що мали опікуватися монгольськими інтересами.

Тільки-но основні сили монголів покинули країну, активізувався Чхве_У. Осмілівши, він наказав вирізати всіх дарогачів. Монголи відповіли каральною експедицією у 1232 р., але в битві поблизу Йоніну Салітай загинув, і похід провалився. Монгольські армії, задіяні на інших фронтах (Русь, Близький Схід, Південний Китай тощо), тимчасово залишили Корьо у спокої. Та загроза агресії не зникла, тому Чхве свою укріплену фортецю на острові Канхвадо не покинули - й не дарма.

З 1250 р. бойові дії поновилися, але монголи тепер добре підготувалися, сформували з кораблів, “реквізованих” у завойованих народів, власний флот і блокували Канхвадо з моря. Серед військової верхівки Корьо почалась паніка, в якій перемогли капітулянти: у 1258 р. вони зарізали Чхве У (останнього, четвертого диктатора з роду Чхве) і здали острів-фортецю агресорам. Останньою спробою відстояти корейську незалежність було повстання 1270 р. на чолі з Пе Чунсоном.

Приводом до повстання послужив монгольський наказ про розпуск трьох гвардійських корпусів (самбьольчхо) Корьо - останнього елемента корейської незалежності.

Виступ підтримали народні маси, але війна проти непереможних монголів завершилась у 1273 р. розгромом повсталих. На території Корьо, яке стало залежною державою Монгольської імперії, були утворені два намісництва з окупаційним режимом.

80 років (до 1356 р.) Корея залишалася під монгольським ярмом. Офіційно державою продовжував керувати ван Корьо, але реальна влада зосередилась у монгольських намісників.

Більше того, півострів став плацдармом для нових походів Чінгізидів, насамперед проти Японії. Корейці забезпечували окупантів продовольством і фуражем, будували для них кораблі, а 15 тис. корейських солдатів були мобілізовані у 1274 р. в перший монгольський похід на Японію. Ще більше корьосців мобілізували у другий похід (1281 р.), коли майже 100_тис. вояків загинули біля японських берегів, і серед них близько 20_тис. корейців.

Країна була знекровлена, корейці гинули за чужі інтереси, на 25 % скоротилося населення півострова. Окупанти викачували з Корьо колосальну данину, вивозили талановитих майстрів, ловчих соколів, а найвродливіших дівчат та жінок забирали до ханських гаремів3. До всіх бід додалися ще й безперервні після 1281 р. набіги вако - японських піратів, які теж не пропускали нагоди пограбувати й познущатись. Проблема відродження корейської державної <MI%-2>незалежності стала проблемою виживання корейців як етносу.<D%0>

Сил для війни з могутніми завойовниками один на один у Корьо, звичайно, не вистачало, та своєрідна допомога надійшла з Китаю, де на початку 1350-х років спалахнуло масове антимонгольське повстання. Скориставшися нагодою, у 1256 р. визвольну війну розпочав ван Конмін, який наказав спочатку вирізати всіх монголофілів у своєму оточенні, а потім атакував своїми силами ослаблені монгольські гарнізони. В тому ж році Корьо звільнилася від іноземного поневолення.

 

Жахливим фіналом антимонгольської війни стала навала “червоних пов'язок” із Китаю, які в 1359 і 1361 рр. мало не знищили слабку корьоську державність. Їхні загони, що налічували до 100 тис. вояків, спалили Пхеньян (Сонгьон) та Кегьон і вирізали десятки тисяч мешканців країни. Лише крайнім напруженням сил корейцям вдалося витіснити “червоних” назад до Китаю, де їх добив Чжу Юаньчжан (засновник імперії Мін).

Руйнівними були також набіги на Корею японських піратів (вако), але з ними Вани впоратися не змогли.

 

Монгольське ярмо остаточно дискредитувало династію Ван в очах підданих, і Конмін енергійно взявся за відродження свого владного авторитету. Своєю головною опорою Вани, як і раніше, вважали буддійську церкву, тому в 1365 р. Конмін призначив главою корейського уряду відомого монаха неродовитого походження, Сін Дона, наділивши його надзвичайними повноваженнями.

Новий прем'єр-міністр знову анулював усі боргові зобов'язання селян і взяв курс на одержавлення сільськогосподарських земель. Низи суспільства прозвали за це Сін Дона “святим”. Одначе генералітет, верхівка чиновництва й офіцерства, лихварі й навіть буддійські храми, що втратили внаслідок цих реформ значні матеріальні ресурси, дотримувалися іншої думки. Розплата не примусила себе довго чекати: 1371 р. Сін Дона та його прихильників оголосили державними зрадниками й стратили після жахливих тортур. Заляканий Конмін не наважився заступитися за свого протеже й піти на конфлікт із могутньою коаліцією. (Щоправда, це його не врятувало: у 1374 р. Конміна вбили заколотники на чолі з Лім Інімом.)

Ще раз проявилося повне безсилля династії Ван, яка більше не контролювала ситуацію в країні. Назрівала нова політична криза, каталізатором якої знову стало ускладнення зовнішньополітичної ситуації навколо Кореї.

Після краху монгольської Юаньської імперії зазіхання на великодержавний статус у регіоні знову почали виходити з Китаю. Зокрема, з вимогою визнання васалітету щодо імперії Мін до Корьо прибули китайські дипломати. Вани, які вважали себе, поряд із Мінами, рівноправними переможцями над монголами, відповіли категоричною відмовою.

У 1388 р. між Корьо та Мінами мало не спалахнула війна, але в справу знову втрутилася корейська армія. Генерал Лі Сонгьо, призначений командувачем корейських військ (38 тис. вояків), направлених Ванами проти Мінів, вважав війну з могутнім Китаєм для Корьо абсолютно безперспективною авантюрою. Він вирішив дарма не губити життя своїх вояків, а, спираючися на військо, захопив столицю, оголосив себе військовим диктатором і негайно уклав з Мінами мир на китайських умовах (які дублювали колишні стосунки Корьо з киданями чи чжурчженями й не були обтяжливими для корейської держави). Незгодні з таким курсом (їх очолив сановник Чхве Єн) були нещадно вирізані. У 1392 р. переворот набув нарешті легітимного оформлення: Лі Сонгьо скинув з престолу останнього корьоського вана (Коняна) й проголосив ваном себе. Так скінчилося майже 500-річне панування дому Корьо й почалося правління династії Лі - останньої монархічної династії Кореї. Була відроджена давня назва країни - Чосон (“Країна Вранішньої Свіжості”). Столицею нової держави (1396 р.) став Хан'ян (сучасний Сеул), на будування якого Лі Сонгьо зігнав 200 тис. селян.

Держава Чосон. Корея наприкінці ХІІІ - на початку ХІV ст. являла собою суспільство протиріч і контрастів. Виборовши незалежність у нелегких битвах з монголами, “червоними пов'язками” і вако, країна лежала в руїнах, але культура давала людям надію.

Вийшла в світ унікальна енциклопедія “Велика збірка буддійських священних писань” (6780 томів), видана ксилографічним методом (на вирізку ксилографічних блоків мобілізували населення двох провінцій). В історичній науці зажили слави Іль Йоном (ХІІІ - ХІV ст.) та Лі Синхю - автор віршованого літопису корьоського правлячого дому. Поширилося книгодрукування набірним шрифтом, а в ремеслі з'явилася нова технологія виготовлення унікального блакитного фарфору. З 1364 р. в Кореї почали культивувати бавовник.

Країна переживала значне моральне піднесення, яке нова династія Лі спробувала використати для відродження державної могутності.

Буддизм як пануюча релігія так і не став для Корьо ідеологією стабільності й процвітання, тому Лі повернулися до випробуваних конфуціанських доктрин, чим здобули повне розуміння й підтримку могутньої Мінської імперії. На китайсько-конфуціанських принципах чжусіанства реорганізовано державний апарат, а 1390 р. влада провела загальну перереєстрацію усіх оброблюваних земель, що дало можливість навести порядок в оподаткуванні та стабілізувати бюджет. Остаточну “китаїзацію” пережила корейська культура, чому сприяло відкриття у 1392 р. “Академії живопису” (Тохваго), де талановитих корейців навчали “правильно” розписувати сувої (за зразковими канонами китайських майстрів). Значні кошти Лі виділили на реорганізацію корейського війська, на озброєнні якого на початку ХV ст. з'явилася вогнепальна зброя.

Посилення збройних сил дало можливість Чосону успішніше боротися з японськими піратами, набіги яких заважали нормальному розвиткові корейської економіки. У 1419 р. чосонський флот (200 кораблів, 20 тис. вояків) на чолі з Лі Чонму провів першу успішну масштабну операцію проти вако, розгромивши їхні бази на острові Цусіма. Було знищено понад сотню піратських кораблів, після чого ВМС Кореї довели до 800 бойових одиниць, і набіги “морських розбійників” майже припинилися.

Вдалі зовнішньополітичні акції забезпечили спокій на кордонах і підвищили авторитет влади серед усіх верств суспільства, що дало можливість Лі розпочати кардинальну перебудову внутрішнього життя країни. Утвердження нових порядків було пов'язане насамперед з правлінням третього вана з династії Лі - Тхечжона (сина Лі Сонгьо), який після ряду вбивств і завдяки перевороту прийшов до влади у 1400_р. Основною проблемою залишалося нерозв'язане аграрне питання. “У руках знаті опинилася колосальна кількість земель, а в тих, хто колись брав участь у сотнях битв і здобув собі славу, немає жодного му (одиниця виміру площі) для того, щоб існувати, немає клаптика землі, щоб можна було встромити хоча б шило, щоб можна було прогодувати батьків, дружину, дітей... Що ж спонукатиме їх бути вірними та відданими, прагнути військових подвигів, оберігати країну від навал чужинців?”4 Землі бракувало і селянам, і “служилим людям”, зате її мали аж надміру чиновницька верхівка, генералітет, а особливо - буддійські храми, які до того ж не платили податків.

Використовуючи фундаментальний принцип будь-якої державно-господарської структури східного типу, згідно з яким влада завжди залишалася співвласником усіх земель, Тхечжон провів кардинальний перерозподіл земель, націоналізувавши майже всі храмові володіння. З верхівкою армії та бюрократії династія вирішила не сваритися, але й секуляризованих земель (десятки тисяч кьолів*Кьоль - своєрідна одиниця виміру площі земельних угідь, з якої збирали в середньому 1 сок (160 кг) зерна. Отже, розмір кьоля залежав від якості землі.>) вистачило, щоб зняти гостроту аграрної кризи (земельні ділянки роздали виробникам) і водночас кардинально змінити фінансовий стан країни, бо з колишніх храмових земель до державного бюджету тепер справно надходили податки. Господарство швидко ставало на ноги, і невдовзі напівголодна в минулому країна почала експортувати продовольство, насамперед до Японії.

В країні було відроджено абсолютно підконтрольний вану централізований апарат бюрократії, відновлено систему державних екзаменів (давалося взнаки впровадження неоконфуціанства як державної ідеологічної доктрини) і введено три наукові ступені, які давали право на відповідний посадовий ранг.

Збільшення кількості платників податків дало можливість владі знизити процентну податкову ставку, що сприяло динамічнішому розвитку репродуктивних процесів на селі. Суттєво скоротилися корупція та лихварство - вічні прокляття корьоського суспільства. Структурно змінився й корейський експорт; до старих товарів додалися книги власного виробництва, продовольство, тканини та ліки (окрім традиційного женьшеню). Отже, замість сировини Чосон почав вивозити в чимраз більшій кількості високотехнологічні товари. А імпортували тепер мідь, сірку (для виробництва власного пороху), фарби, коштовні ювелірні вироби, твори мистецтва. Звичайно, державне втручання заважало вільному розвиткові торгівлі й ремесел, але вже склалася система постійних ринків (чансі), а зерно непогано виконувало функцію внутрішньої грошової одиниці.

Тхечжон помер у 1418 р., залишивши своєму наступнику Сечжону (1419 - 1450) державу зі стабільно працюючою економікою, що значно полегшило проведення подальших реформ.

Особливу увагу влада приділяла поліпшенню іригаційної системи та поширенню найновіших агрономічних знань (у 1429 р. Чон Чхо завершив створення агротехнічної енциклопедії “Книги про ведення сільського господарства”), втроє збільшилися посівні площі (насамперед за рахунок спустошених раніше північно-східних районів). У землеробстві культивувалися нові врожайні сорти проса, озимої пшениці, збільшилися посіви технічних культур (бавовнику, конопель, паперового дерева, рамі, тутового дерева), а в рисівництві з'явилася нова технологія висадки розсади, що дало можливість поширити географію цієї культури на холодні північні райони країни. На “наукову базу” переведено сівозміну (за цим слідкували спеціальні агрономи-чиновники). Податки скоротилися до 10 % урожаю, але загальний прогрес виробництва сприяв підвищенню державних податкових доходів до нечуваної цифри - 2 млн соків (320 тис. т) зерна на рік, що значно перевищувало потреби. Були створені колосальні державні зернові резерви, що дало можливість регулювати податковий прес на випадок воєн чи стихійних лих та неврожаїв. Лише армійська система, оперта на загальну військову повинність, не зазнала суттєвих змін, але великих воєн Чосон спочатку не вів.

Динамічно розвивалися наука та культура, чому сприяло створення нової, дуже зручної для корейської мови системи письма - онмун або чоним (“правильні звуки”).

 

Замість надзвичайно складної системи іду, в якій для запису текстів використовували фонетичне звучання китайських ієрогліфів, король Сечжон наказав розробити нове письмо. Створена у 1444 р. з цією метою спеціальна комісія використала в своїй роботі досягнення індійського (деванагарі), тибетського, монгольського (квадратного), уйгурського та японського алфавітів, а також врахувала китайську філософську теорію п'яти першоелементів, концепцію Інь-Ян тощо. З 1446 р. алфавіт чоним, у якому налічувалося 28 знаків, був запроваджений в життя, а король Сечжон додав до свого імені епітети “Великий” та “Освічений”. У королівській постанові з цього приводу говорилося: “Я заново створив 28 знаків. Бажаю лише, щоб усім людям було легко оволодіти ними та зручно користуватися кожного дня. Тепер навіть темний мужик чи баба зможуть легко все зрозуміти, й тоді неодмінно з'являться і вірні чиновники, і шанобливі сини, і доброчесні жінки...”5

На відміну від сучасної корейської писемності (в якій налічується 40 графем і пишуть, переважно, фонетично), суто фонетична писемність у Чосоні не прижилася, й тому користувалися письмом змішаним: повнозначні частини слова писалися ієрогліфом, а службові слова та граматичні показники - корейськими буквами.

Запровадження зручної національної писемності створило сприятливі умови для бурхливого культурного розвитку країни. В кожній провінції відкрито буддійські або конфуціанські школи, кількість яких у ХVІ ст. перевалила за дві сотні. Зростала мережа бібліотек, серед яких найбільшої слави зажили три вузівські та найбільша Центральна двірцева бібліотека Хан'яну, де зберігалося понад 100 тис. книг. Одним із всесвітньовідомих шедеврів архітектури вважається столичний королівський палац Кьонбоккун, у якому за правління Сечжона встановлено перший в Кореї водяний годинник. Дах палацу підтримували 48 гранітних колон (по 5 м заввишки), всі будівлі прикрашала витончена різьба. Центром ансамблю був тронний зал, склепіння якого підтримували 16 колон із коштовного червоного дерева. Славетними живописцями епохи були пейзажисти Кан Хіан (1419 - 1466) та Лі Ам (1498 - ?).

Активно розвивалася кореємовна література. В поезії з'явилися нові жанри: тривірш сіджо й велика поема каса, майстром яких став видатний політик того часу Чон Чхоль (1537 - 1594). Поряд із поезією розвивалася сюжетна проза, в жанрі якої зажили слави сатирик та фантаст Кім Сісип (1435 - 1493), алегорист Лім Дже (1549 - 1587) та соціальний утопіст Хо Гюн (1569 - 1618), автор “Повісті про Хон Гільдона”.

У ХV ст. вийшли в світ кілька фундаментальних історичних праць, серед яких виділяються колективні “Корьоса” (“Історія Корьо”) та “Тонгук тхонгам” (“Загальний огляд історії Кореї”). Вершиною класичної корейської географії вважається творчість Лян Сончжи (ХV ст.) - автора унікальної докладної карти всіх провінцій країни, а основою державного правопорядку став кодекс законів “Кьонгук течжон” (“Великий звід для керівництва державою”, 1469 р.).

 

Період ХV - ХVІ ст. характеризувався значним економічним та культурним піднесенням країни, і лише державно-бюрократичні перепони дещо стримували динамічний розвиток продуктивних сил суспільства. (Зокрема, знову заборонили виїзд за кордон купцям, що аж ніяк не сприяло підвищенню конкурентоспроможності корейських товарів.) Затьмарювали загальну атмосферу в державі й чвари на “політичному Олімпі”, й саме вони наприкінці правління сьомого вана династії Лі Сечжо (1450 - 1468) стали першими провісниками майбутніх катаклізмів.

Кожному політологу, як правило, притаманне почуття здорового скепсису щодо дій реальних політиків. У тогочасній Кореї роль політологів виконували науковці-конфуціанці, центральним осередком яких стала придворна чиновницька Академія. Сечжо прийшов до влади завдяки перевороту, скинувши й ув'язнивши свого попередника Танчжона. Нелегітимність влади глибоко вразила схоластів-науковців, які почали невміло організовувати антидержавний заколот з метою повернути на трон “законного Танчжона”. Одначе “управління розслідувань” не даремно їло свій хліб. Змовників заарештували, Академію ж закрили, після чого Сечжо розлюбив конфуціанство й сприяв новому відродженню буддійського впливу в країні. Храмам Будди повернули землі й податкові пільги, а для освячення влади збудували новий монастир Вонгакса, який приголомшував своїми масштабами. Кількість вакансій для буддійських монахів була збільшена на 100 тис.

Податкові пільги та грандіозне будівництво розорили державну скарбницю, і тоді Сечжо наказав зібрати з підданих податки на три роки наперед. Селяни змушені були віддавати державі майже половину зібраного врожаю, що в тогочасних корейських умовах викликало масовий голод. У 1467 р. в країні вибухнув грандіозний селянський бунт, який очолив Лі Сіе.

 

Смерть Сечжо (1468 р.) дещо зменшила напруження в суспільстві, але коли до влади прийшов у 1498 р. принц Йонсангун, політика знову знекровила економіку.

Йонсангун почав правління з чергової різанини конфуціанських науковців, кровопускання яким принц-сатрап влаштовував і надалі. Для перебудови королівських резиденцій диктатор зігнав тисячі селян, щоденно влаштовував дикі оргії. Державні фінанси вичерпались до краю, але винахідливий принц придумав нові податки, здійснив масові репресії проти надуманих змовників і конфіскував їхнє майно. Тільки коли Йонсангун наказав зруйнувати навколо столиці всі житлові будівлі, щоб звільнити цю територію для королівського полювання, його скинули, замінивши королем Чунчжоном, але кривавий маятник репресій і ворожнечі не так просто було зупинити.

 

Державні фінанси залишалися в жалюгідному стані, тому шалені податки ніхто не скасував. У 1519 і 1545 рр. влада ще двічі, “для профілактики”, здійснювала масове знищення конфуціанських науковців, після чого політична верхівка розкололася на проконфуціанську, східну (тонін) і пробуддійську, західну (соїн). Таким чином, смути продовжувались уже в “організованому вигляді” - із двірцевими інтригами, гаремними таємницями, зрадами і вбивствами. До податків додалися реквізиції, в провінції та центральному апараті процвітала шалена корупція, продажність і хабарництво, а влада, щоб зберегти свій матеріальний добробут, замінила військову службу ще одним податком. Країна залишилася без війська (зберегли лише гвардію й таємну поліцію). “Народ настільки виснажений, що сил у нього не більше, ніж у лежачих мерців, а дух його такий слабкий, що важко підтримувати його навіть у мирні дні... Якщо все залишиться як є - країна загине”, - писав конфуціанець Лі І наприкінці ХVІ ст.6 Корею заполонили масовий бандитизм і злочинність. Жахливим фіналом кризи стала іноземна навала, яку організував японський військовий диктатор Тойотомі Хідейосі.

Агресія розпочалась у квітні 1592 р. успішним десантуванням японських експедиційних сил (160 тис. вояків, до 1000 кораблів та човнів) у порту Пусан на півдні півострова. Вирізавши розпорошені корейські гарнізони, які абсолютно не чекали вторгнення, японські армії за півмісяця пройшли переможним маршем половину Кореї і 3 травня захопили столицю країни Хан'ян (сучасний Сеул). Ван Сончжо з усіма міністрами втік до Пхеньяна, але в середині червня впав і Пхеньян, а корейські правителі перебралися до міста Йиджу на самому кордоні з Китаєм.

Здеморалізована корейська армія невдовзі була розбита. Японські самураї (воїни-професіонали) явно переважали корейських ополченців виучкою та озброєнням, одначе інтервенти недооцінили бойовий потенціал півострівної держави, яка володіла чи не найкращим на Далекому Сході флотом. Він значно перевершував японський і за кількістю бойових одиниць (у японців переважали транспортні кораблі), і за виучкою матросів, але найнеприємнішим сюрпризом для агресора стала секретна корейська зброя - кобуксон (“черепаха”) - кораблі обшиті листами заліза, перші в світовій історії панцерники. Національним героєм визвольної війни корейського народу проти японських інтервентів став адмірал Лі Сунсін (1545 - 1598).

 

Лі Сунсін народився в сім'ї дрібного чиновника. Блискуче закінчив у 1576 р. королівське військове училище, проявив неабиякі здібності флотоводця, і з 1591 р. обіймав посаду командувача флоту лівого крила (одного з двох флотів Чосону). Він першим зрозумів переваги панцерників і розробив тактику їхнього використання.

Стандартний кобуксон обшивався залізом, мав гострі залізні тарани на всіх бортах і 14 гармат (чхонтонів), вирізнявся коротким, але широким корпусом, що гарантувало високу маневреність корабля.

З початком вторгнення Лі Сунсін організував флотські господарства на селі, чим забезпечив морякам стабільне харчування, а для відливання мідних та бронзових гармат конфіскував у населення весь металевий посуд. Термінові заходи зберегли автономну боєздатність флоту в умовах повної втрати централізованих джерел постачання.

 

Корейські ВМС також були захоплені зненацька, але вже через кілька тижнів після трагічного початку війни флот активізував свої дії. За перші три місяці боїв флотилія Лі Сунсіна потопила майже 300 японських кораблів і захопила контроль над Корейською протокою. У загарбників відбили Пусан, позбавивши їх можливості постачання експедиційних сил із території Японії. Успіхи флоту повернули корейцям упевненість у власних силах.

Активізувалася корейська дипломатія. Номінально Чосон вважався васалом Мінської імперії. В період миру й спокою про це на півостові майже не згадували, та коли країну окупували інтервенти, корейці звернулися до “сюзерена” за допомогою, і китайський “Син Неба” Чжу Цзюнь (Шень-цзун) не відмовив, задоволений можливістю зайвий раз продемонструвати міць імперії та підтвердити її статус “великої держави”.

Стурбовані “зухвалістю східних варварів”, Міни відправили на японський фронт 50-тисячну армію на чолі з Лі Жусунем, яка разом із рештками корейських сил зупинила агресора й наприкінці 1592 р. відбила Пхеньян. У тилу ворога спалахнула народна стихійна партизанська війна ийбьон (“Армії справедливості”).

Японці розв'язали на півострові масовий терор, про ганебність якого вічно нагадуватимуть 40 тис. відрізаних у страчених корейців вух (їх привезли до “Країни Вранішнього Сонця” як трофеї і зарили в Кіото, назвавши це місце “Мімідзука” (“Могилою вух”). Окупанти знищували не лише людей, а й культуру - зокрема, зрівняли з землею місто Кьонджу (колишню столицю Сілла), попаливши його безцінні архітектурні та образотворчі пам'ятки, але тактика “випаленої землі” не дала бажаних для самураїв результатів.

Відрізані від Японії корейським флотом, у ворожому оточенні народних месників, залишившись без боєприпасів і продовольства, інтервенти почали втрачати завойовані території і терпіти поразки, а з ними занепав бойовий дух. Здавалося, що агресія захлинулася, але двірцеві чвари при чосонському дворі мало не врятували японців.

Придворну камарилью налякав зростаючий авторитет Лі Сунсіна. Результатом став донос на адмірала, поданий вану інтриганом Кім Инсоном. У 1597 р. Лі Сунсіна змістили з посади командувача флотом “за боягузтво та невиконання наказів” і засудили до страти, милостиво розжалувавши потім у матроси, а флот очолив бездарний Вон Гюн. Наслідком кадрових змін стала катастрофа червня 1597 р., коли японці пустили на дно весь корейський флот (залишилося 12 бойових одиниць) разом із його безталанним адміралом. Захопивши контроль над морем, агресори перекинули на півострів свіжі підкріплення (140 тис. вояків).

Корейський двір одразу схаменувся і повернув Лі Сунсіну всі посади та повноваження. Підтримали сусіда й китайці, збільшивши свій допоміжний корпус до 140 тис. бійців, але долю війни можна було вирішити лише на морі.

Генеральна битва флотів відбулася в листопаді 1598 р. в бухті Норянчжин. Корейська ескадра Лі Сунсіна (12 кораблів), підтримана китайською флотилією (5 тис. матросів), завдала інтервентам нищівного удару. Японці втратили 200 кораблів (із 300), 10 тис. матросів й останні надії на успішне завершення війни. В розпалі битви Лі Сунсін загинув.

Шануючи пам'ять свого національного героя, КНДР запровадила “орден Лі Сунсіна”, яким нагороджують найвидатніших флотоводців республіки.

Після Норянчжинської катастрофи становище японської експедиційної армії стало критичним, і в цей момент до Кореї надійшла звістка про смерть ініціатора вторгнення Тойотомі Хідейосі (він помер 18 серпня). Продовження бойових дій стало для інтервентів неможливим і непотрібним, тому їхній командувач Конісі Юкінага підписав перемир'я з Чосоном і покинув півострів разом з уцілілими самураями.

Семирічна визвольна війна (1592 - 1598) корейського народу проти японських агресорів завершилася повною перемогою. Чосон відстояв свою незалежність, але ціна перемоги виявилася непомірно високою.

На 15 % скоротилося населення Кореї, а кількість оброблюваних земель зменшилася втроє, що викликало масовий голод і неспроможність виробників сплачувати податки. Протягом війни були втрачені всі державні запаси продовольства, вирізана майже вся худоба. Іригаційна система була повністю зруйнована, а більшість знарядь праці переплавлено на зброю. Країну знекровлювали епідемії. Голодували навіть чиновники, що для далекосхідного регіону завжди означало цілковитий розвал. “Скрізь лежали трупи, але не було кому їх поховати. Батьки мусили продавати своїх дітей, а чоловіки - дружин. Багато лиха завдавали війни нашій країні, але ніколи ще її становище не було таким жахливим, як тепер”7. У країні розквітнули лихварства й кабала, в яку потрапила абсолютна більшість селян, а Сончжо, якому бракувало грошей для відбудови королівських резиденцій та гробниць предків, обклав підданих додатковими надзвичайними податками й позганяв тисячі селян та ремісників на реставраційні роботи.

Така політика позбавляла можливості відбудувати господарство, але це не бентежило правлячу верхівку. Вона з посиленим ентузіазмом поринула у двірцеві інтриги. Якщо до війни за владу гризлися дві кліки, то тепер їх стало чотири (“західна”, “південна” та дві “північні” - “велика” й “маленька”). До всіх бід додався моральний розклад верхів: політику стали визначати результати ворожіння, шаманські ритуали чи примхи розпусних наложниць.

Після смерті Сончжо (1608 р.) на престол зійшов принц Кванхегун (ставленик “великих північних”), але його курс на тісний союз із Мінами, спрямований проти молодої маньчжурської держави, призвів до війни 1618 р., в якій степняки вирізали 30-тисячне чосонське військо.

Зовнішньополітичним провалом скористалися “західні” (сьоїн): у 1623 р. вони скинули Кванхегуна й проголосили ваном Інчжо. Але не минуло й року, як “західні” перегризлися між собою, і місце Інчжо посів Хинангун.

Незважаючи на скрутні обставини, розвиток культури не припинився. У країні продовжували творити видатні поети (Юн Сондо (1587 - 1671) і Пак Інно (1561 - 1642)), талановиті живописці - Лі Чін (1580 - ?), Лі Чон (1541 - ?) та Чо Сок (1595 - ?). Поряд із фарфоровим виробництвом світової слави зажили вироби з корейського селадону. Самобутні філософи Лі Сукван (1563 - 1628) та Хан Пеккьон (1552 - 1615) пропагували в країні “європейський підхід до знань”, дотримуючись радикальної концепції сірхак (“За реальні науки”), тому свої твори вони підписували псевдонімами (Чібон та Куам). Спочатку через Китай, а потім і прямо Чосон познайомився з європейцями та їхніми цивілізаційними досягненнями. Голландці стали працювати в Кореї як військові та морські радники, в країні з'явилися католицькі місіонери.

Вичерпавши ресурси для розвитку, Схід шукав нові шляхи, намагаючись творчо синтезувати європейські технології з досвідом своїх предків, але всім цим експериментам на півострові прийшов край після двох маньчжурських вторгнень.

Маньчжури здавна виявляли інтерес до корейських справ. Ще під час японської агресії 1592 - 1598 рр. маньчжурський хан Нурхаци запропонував допомогу Чосону для боротьби з інтервентами, але Лі віддали перевагу Мінам. Продовженням промінської (а це означало - антиманьчжурської) орієнтації Кореї стала участь чосонських військ у катастрофічній для них антиманьчжурській воєнній експедиції 1618 р. Відповіддю на цю необачну політику була маньчжурська агресія.

У 1625 р. загинув Нурхаци, але його наступники не стали миролюбнішими, й 1627 р. 30-тисячне маньчжурське військо вдерлося на півострів. Для Кореї настали “чорні дні”. Вади східної державно-економічної структури, потенціал якої на Далекому Сході вичерпався навіть у великому Китаї (не кажучи вже про Чосон), доповнювалися наслідками руйнівних воєн і боротьби політичних клік. За кілька днів маньчжури захопили Пхеньян. Ван Інчжо втік, як колись Чхве від монголів, на острів Канхвадо. Лише завдяки тому, що основні сили маньчжурів воювали з Мінами, інтервенти запропонували Чосону перемир'я, головною умовою якого став розрив васально-союзницьких зв'язків Кореї з Китаєм.

У ще більших масштабах навала повторилася в 1636 р.: похід 100-тисячної армії очолив особисто імператор маньчжурської династії Цин Абахай (Тай-цзун). Корейське військо потрапило в оточення, на початку 1637 р. Цини захопили Канхвадо, а корейський ван здався ворогові. Чосон був проголошений васалом маньчжурської імперії, півострів окупований, а після падіння у 1644 р. імперії Мін у Китаї будь-який антиманьчжурський опір у Кореї припинився. “Країна Вранішньої Свіжості” змирилася зі своєю долею.

Останнім підтвердженням неспроможності нормального подальшого розвитку корейської економіки, культури, державності в межах традиційних східних цивілізаційних принципів стала самоізоляція країни у 1637 р. За королівським указом під страхом смерті всім корейцям заборонялися виїзд за кордон і будь-які контакти з іноземцями. Всі порушники закону з числа підданих підлягали страті, а іноземцям, які наважувалися порушити цю заборону, загрожувала або безжалісна смерть, або довічне ув'язнення, яке було не краще за смерть. Усіх мешканців приморських територій переселили у внутрішні райони півострова, а кораблі, які могли плавати в інші країни, демонтували. Лише з Японією торгівля продовжувалася, щоправда, в мізерних масштабах (продавали женьшень, продовольство й тканини; купували мідь, олово, сірку, фарби, прянощі та фарфор) і під повним контролем держави. Цинам сплачували данину золотом, сріблом, шовком, тканинами, папером, рисом. В обмежених масштабах торгували і з Китаєм (оскільки Чосон став цинським васалом, а в 1644 р. Китай також захопили маньчжури), але всі торговельні операції суворо регламентувалися державою.

Як і в Китаї, традиційні структури в Кореї вичерпали себе. Майже припинилося зростання посівних площ (протягом 1639 - 1719 рр. вони збільшилися з 1, 3 млн до 1, 4 млн кьолів), а поширення нових культур (тютюн, батат, перець) лише посилювало тягу Кореї до автаркії. З 1619 р. на півострові знову дозволили користуватися грошима, але податки, як і раніше, майже повністю збирали рисом. Ремесла розвивалися в мізерних масштабах і тільки для задоволення внутрішніх потреб (бо розорені селяни купувати вироби ремісників не могли, зовнішньої торгівлі майже не було, а після маньчжурського поневолення скоротилися й замовлення військового відомства). І хоч апологети концепції сірхак Лю Хьонвон (Панге, 1622 - 1673) та Пак Седан (Соге, 1629 - 1703) продовжували направляти владі доповідні записки з фантастичними планами модернізації Кореї, це не змінювало стану речей.

У літературі зародився жанр роману, геніальним представником якого був Кім Манчжуна (1637 - 1692), у царині живопису плідно творили пейзажист Кім Сік (ХVІ ст.), “побутовик” Юн Досу (1668 - ?) та “універсал” Чон Сен (1676 - 1759), але самобутня корейська естетика остаточно зникла з їхніх картин - її заступили китайські канони.

Корея прощалася з середньовіччям в умовах стагнації економіки, стабільного падіння життєвого рівня населення навіть за мирного часу, втрати державного суверенітету і спроб зупинити час, законсервувати відживаючі традиційні порядки завдяки самоізоляції країни від зовнішнього світу.

1 Рукописная книга в культуре народов Востока: В 2 т. М., 1988. Т. 2. С. 274.

2 Там само. С. 284.

3 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века: В 2 т. М., 1987. Т. 1. С. 233.

4 Цит. за: Конрад Н.И. Избранные труды. История. М., 1974. С. 442.

5 Цит. за: Рукописная книга... Т. 2. С. 284.

6 Цит. за: История стран Азии и Африки в средние века. М., 1968. С._385.

7 Цит. за: История Кореи: В 2 т. / Пер. с кор. М., 1960. Т. 1. С. 327.

 

 

 

 

Лекція 6

Японія

 

Природно-кліматичні умови

Середньовічний японський етнос

Японія на світанку середньовіччя

Японія в епоху Ямато. Поява буддизму

Переворот Тайка. Нарська монархія

Правління Фудзівара (період секкан)

Зародження самурайського стану

Правління інсей

 

Природно-кліматичні умови. Географічно Японія являє собою великий острівний архіпелаг у західній частині Тихого океану, поблизу від материкового узбережжя Східної Азії. Його серцевину становлять чотири найбільші острови (Хоккайдо, Хонсю, Сікоку, Кюсю), але північний Хоккайдо не входив в епоху середньовіччя до складу японської держави, залишаючись під контролем айнів, а невеликий, надзвичайно гористий та лісистий Сікоку (на південь від Хонсю) залишався протягом середніх віків глибокою політичною та культурно-господарською периферією японської цивілізації. Провідним центром соціально-економічного й політичного життя був найбільший, центральний острів Хонсю, на якому при переважанні гірського ландшафту знаходилися відносно великі (за японськими мірками) долини, де проживала левова частка населення, функціонували основні цивілізаційні центри “Країни Вранішнього Сонця”. Південно-західний Кюсю залишався важливим осередком господарського життя, торговими й політичними “воротами” Японії у зовнішній світ.

Більша частина території середньовічної Японії являла собою лісисті гори, надзвичайно багаті на флору та фауну, хоча й дещо біднішу від материкової (внаслідок острівної ізоляції), але досить своєрідну, представлену переважно дрібнішими, ендемічними формами (японські ведмідь, вовк, олень, гірська антилопа, кабан, лисиця, макака тощо). Птахи переважали морські або перелітні, а стрімкі гірські ріки та блакитні озера кишіли рибою. Багатою була фауна навколишніх морів (Охотське, Японське, Східно-Китайське, Внутрішнє Японське), рибу, водорості, молюсків, ракоподібних та ссавців, яких активно споживали середньовічні японці. Що ж до рівнин, то їх японці уже на світанку середньовіччя перетворили на суцільний антропогенний ландшафт, унаслідок надзвичайної обмеженості придатних для сільськогосподарського використання земельних ресурсів (не більше 20 % території країни).

Клімат Японії мусонний, але вологіший і тепліший, ніж у Кореї, внаслідок термального впливу теплої океанічної течії Куросіо. Влітку мусони приносили вологу спеку, зливи й тайфуни, взимку - снігопади і температури до 0<198>С. Природні буйства доповнювали вулкани (серед них найвища вершина Японії - Фудзіяма (Фудзісан), щоденні землетруси та періодичні цунамі, бо архіпелаг розташований в зоні тектонічного розлому.

Грунти в країні бідні, але за умови стабільного клімату й терпеливої, наполегливої та сумлінної обробки давали пристойні врожаї. Серед корисних копалин у середні віки практичне значення мали обмежені родовища срібла, міді, олова, свинцево-цинкової та залізної руд.

Середньовічний японський етнос. Прямими предками середньовічних <%-2>японців були монголоїдні “люди <MI>Ва<D>“ або   “ямато”, що прийшли на острови в І тис. до н.е. В результаті асиміляції ними місцевих племен різної етнолінгвістичної та расової належності (ідзумо, тенсон, кумасо-хаято, морських циган і, частково, айнів) антропологічні ознаки пришельців зазнали суттєвих змін, наслідком яких стало формування синкретичного за походженням середньовічного японського етносу перехідного расового типу: монголоїдів з елементами австралоїдів.

Генетичні зв'язки класичної японської мови (бунго) повністю не з'ясовані: в ній убачають паралелі з алтайськими та аустронезійськими мовами, а також значне нашарування китаїзмів.

Її вирізняє музичний наголос (два тони), бідніший від китайської мови звуковий склад, жорсткий значимий порядок слів у реченні, майже цілковита відсутність таких граматичних категорій, як рід та число, і два часи (минуло-сучасний та сучасно-майбутній). Остаточне формування бунго завершилося в ІХ - X ст., і хоча з ХІV ст. жива мова стала дуже відрізнятися від класичної, літературною залишилася класична. Водночас, протягом середньовіччя авторитетною, а то й панівною мовою верхньої страти японського суспільства була китайська - “латинь Далекого Сходу”. Писемність спочатку повністю складалася з китайської ієрогліфіки, але її остаточна кодифікація пов'язана зі створенням двох складових абеток та формуванням синкретичного ієрогліфічно-азбучного письма. Засоби для письма також були запозичені з Китаю.

Первинним осередком соціальної організації традиційного японського суспільства залишалася в середні віки патріархальна сімейно-кланова система, де жінка посідала найнижчу сходинку. Шлюб під тиском конфуціанських канонів був, на відміну від стародавніх часів, міцним, а сім'я - переважно моногамною, одначе соціально-політична верхівка дозволяла собі тримати гареми, в залежності від суспільного статусу чоловіка.

Базою традиційного японського господарства залишалося орне поливне рисівництво. Вирощували японці також овочі й фрукти, а в середні віки почали культивувати чай, апельсини й, на рубежі нового часу, - тютюн. Майже все землеробство мало зрошувально-іригаційний характер.

 

Основа традиційної японської системи харчування - зварений без солі рис, до якого подавали різноманітні приправи з овочів та фруктів. Середньовічні японці майже не знали м'яса, зате дуже активно споживали рибу, ракоподібних, молюсків і морські водорості, причому переважно сирими. Пили воду, пиво, соки та рисову горілку саке.

Одяг (кімоно) мав чітко виражений становий характер. Простолюд носив вузькі штани, широку куртку вільного крою, сандалії-дзорі на плоскій підошві та солом'яний бриль, підв'язаний стрічкою (і жінки, й чоловіки). Взуття представників військового стану (самураїв) було таким самим, але одяг складався з халата й камісімо - штанів-спідниці з крилаткою, що одягалася поверх халата. Голову прикрашала екзотична зачіска (череп спереду голили, а з волосся ззаду робили “кінський хвіст”). Аристократи, демонструючи багатство, надягали по кілька кімоно (куртка і штани-спідниця), носили таку саму зачіску й гета - дерев'яні сандалії-колодки на високих підставках. Кімоно для знатних дам відрізнялось яскравішим кольором, курткою з обов'язковим зах<F51008P8.5M>о<F255P255D>дом, довгими рукавами та широким поясом з великим бантом на спині. Зачіски з довгого волосся робили будь-які, а брови вищипували та малювали значно вище, щоб очі здавалися вужчими (цього вимагав еталон жіночої вроди).

 

Традиційне японське житло складалось з несучої конструкції (дерев'яної рами) й даху. Паперово-тростинні розсувні стіни (сьодзі) водночас слугували й вікнами, а внутрішнє планування будинку створювалось за допомогою пересувних паперових простінків - фусума. Підлогу застеляли татамі (циновки з тростини). Меблів японці майже не знали, а центром інтер'єру вважалася декоративна ніша (токонома), в якій поміщали сувій живопису, рослинну композицію (ікебана) чи вазу з квітами. Влітку така будова забезпечувала прохолоду й була дуже зручною, але взимку промерзала, і навіть переносні печі-”буржуйки” (котацу або хібаті) не рятували, бо легкі стіни не тримали тепла.

Непрості природні умови (обмеженість ресурсів, періодичні землетруси, тайфуни) виховали в японцях незвичайну працелюбність, організованість, винахідливість, терплячість та воістину “філософське” ставлення до швидкоплинного людського буття, а острівне розташування Японії породило ряд специфічних особливостей її розвитку. Географічна віддаленість країни не призвела до її культурної ізоляції. Події на континенті з найдавніших часів впливали на її історичний розвиток, на формування японського етносу, господарства, писемності, релігії тощо. Середньовічні японці запозичували у сусідів багато й з радістю, але володіли унікальною здібністю все це капітально переробляти та перетворювати на своє, що дало можливість “Країні Вранішнього Сонця” зберегти цивілізаційну самобутність. Вирізняли японців також клановий корпоратизм, шана до влади, обережне ставлення до будь-яких нововведень, фанатичне обожнювання сакральної імператорської династії (яка ніколи не переривалася), повага, на відміну від прочиновницького Китаю, до військової служби та дисциплінована войовничість, доведена до стану масової готовності на самопожертву заради вождя. До цього треба додати потяг до законності та порядку, національну чванливість, віру в унікальність, обраність та божественність своєї країни, схиляння перед начальством, культ сили та стійкості й виняткову особисту охайність японців, які так часто милися, що це дивувало всіх іноземців, які приїздили на острови.

Японія на світанку середньовіччя. На рубежі н.е. Японія була сукупністю протодержавних утворень, які в науковій літературі дістали назву “чіфдом” або “вождівство”. Протодержави являли собою групу общин, адміністративно підпорядкованих центральному селищу, де перебувала резиденція вождя, завданням якого було забезпечити захист “чіфдома” від нападу сусідів, створити якомога ефективнішу систему управління та оптимально організувати виробництво для отримання максимально високого сукупного додаткового продукту. З'явилася первинна стратифікація суспільства на вождів та їхніх наближених, жерців, адміністраторів, дружинників і простий люд. Але межі між ними залишалися ще досить аморфними та умовними, тому засобом політичної стабілізації “чіфдома” стало обожнювання, сакралізація влади вождя. Народні збори поступово втрачали свою роль, а їхні функції переходили до освячених фігур вождів, опорою яких ставали їхній ранг першосвященика племінного культу та особиста дружина. Технологічною базою “чіфдомів” залишалися мотика, рало та копалка епохи ранніх металів (з міді, бронзи, каменю чи дерева).

Початок середньовіччя пов'язаний в Японії з технологічною революцією та появою на островах перших повнокровних державних утворень, лідерство серед яких захопила держава Ямато. У господарстві почали використовувати залізні знаряддя праці, що дало можливість збільшити обсяг та якість обробки землі й кількість вироблюваної продукції, поліпшити якість ремісничих виробів. Рільництво остаточно набуло рис іригаційно-зрошувального типу, а постійне зростання виробництва продукції рослинництва створило умови для збільшення поголів'я домашньої худоби - більше стало кормів. Мотику замінив плуг, куди впрягали волів. Швидко зростало населення архіпелагу: від 1 млн на рубежі н.е. до 5 млн на поч. VІI ст.

Рельєфнішою стала соціальна стратифікація японського суспільства, про що переконливо свідчить поховальний інвентар. Поряд з безвісними кістяками з'явилися кургани, нашпиговані коштовними предметами (дзеркала, мечі, землеробські знаряддя праці, прикраси), а на ранній стадії - кістками принесених у жертву тварин і людей, яких потім замінили керамічні статуетки - ханіва. Саме в курганах у труні з дерева або каменю ховали японці на початку середньовіччя своїх царів, тому епоху Ямато (ІІІ ст. - 645 р.) називають іще кофун (“епохою курганів”), а ханіва стали важливим свідченням розвитку ранньосередньовічного мистецтва Японії. Крім того, вони містили багату інформацію про розвиток її матеріальної культури (зображення одягу, знарядь війни та праці, домашніх тварин тощо).

Прогрес господарства активізував державотворчі процеси. Японська міфологія вважає творцем острівної цивілізації богиню Сонця Аматерасу, яка, вручивши своєму божественному онуку Нінігі меч, яшму та дзеркало, як символи священної влади, відправила його з Неба на Землю правити й керувати Японією. У супроводі кількох богів Нінігі спустився на гору Такатіхо (острів Кюсю), розпочавши тим самим правління небесних божеств на Землі. Його правнук Дзімму став першим японським імператором, який заклав основи державності й започаткував династію, що веде, таким чином, свій родовід від богині Сонця Аматерасу (через її онука Нінігі). Воцаріння Дзімму японська міфологія датує 11 лютого 660 р. до н.е., проте реальне зародження держави Ямато науковці відносять до рубежу ІІІ - ІV ст. н.е.

 

Походження Ямато мало військовий характер, та конкретне відтворення цих подій залишається предметом дискусій. Перша концепція відштовхується від японської міфології й базується на тезі про “східний похід” першого царя Дзімму з острова Кюсю на Хонсю, завоювання нових територій і утворення Ямато у 295 - 300 р. н.е. безпосередньо протояпонцями (вадзін або ямато). Друга (“теорія вершників”) приписує утворення Ямато кочовикам Східної Маньчжурії, які в ІІ - ІІІ ст. вдерлися до Японії через Корею, підкорили аборигенів і, поваливши шамансько-теократичну владу місцевих царів, утворили тут мілітаризовану державу на зразок кочових континентальних імперій. На доказ цієї гіпотези подають матеріали археологічних досліджень і свідчення норіто (тексти заклинань і молитов), у яких згадується притаманний виключно кочовикам спосіб транспортування вантажів у в'юках, коли їдуть “по стежках сухопутних - до коней поклажу тасьмою міцно прив'язавши”1. Землероби в таких випадках користувалися возами.

Єдиної думки науковці не дійшли, але більшість із них вважає, що рід японських імператорів був прийшлим, родом завойовників, а Ямато з'явилося не в VІІ ст до н.е., а в ІІІ ст. н.е., і його культура мала “транзитний” характер.

 

Інших ознак, аніж у давнину, набув за часів “кофун” процес завоювань. Якщо раніше війни закінчувалися пограбуванням і винищенням супротивника або включенням його до складу переможців, то тепер підкорених сусідів залишали на їхніх землях, зобов'язавши сплачувати данину. Раніше кількість виробленого і споживаного племенем продукту майже збігалася, що унеможливлювало накладання данини (інакше підкорені мусили б померти з голоду). Одначе підвищення продуктивності праці (внаслідок застосування залізних знарядь праці!) та збільшення обсягу додаткового продукту посилило інтеграційні процеси й в економіці, й у політиці. Серед населення з'явилася категорія залежних людей (бемін), яка формувалася за рахунок внутрішніх джерел (із аборигенів, що потрапили в залежність за вчинений злочин, чи внаслідок завоювання), або через імміграцію з континенту. Рятуючися від кривавих усобиць і кочових навал ІІІ - VІ ст., частина китайського та корейського населення втекла до Японії. Ці іммігранти, що значно переважали остров'ян у культурно-технологічному відношенні, сприяли прискоренню процесу суспільно-господарського розвитку Ямато, його перетворенню з вождівства на державу.

Офіційно на чолі Ямато стояв “цар” - оокімі (кит. тенсі), але його влада спиралася не стільки на військово-економічний потенціал, скільки на те, що царі вважалися першосвящениками, верховними жерцями сінтоїзму - національної японської релігії.

Сінто (“шлях богів”) склався на базі стародавньої віри в духів природи та обожнювання померлих предків. Доктринальною основою сінтоїзму була класична японська міфологія, а філософськи сінто стверджує, що світ єдиний і не поділяється на живе та неживе, тому що в усьому природному є камі (“дух”), чим заперечується можливість існування потойбічного життя і визначається концепція переселення душ (“духів”). Крім анімізму й культу предків, природною складовою сінтоїзму були фетишизм і тотемізм (шанували лисицю, мавпу, черепаху, змію). Одначе з діяльністю сінтоїстських богів пов'язувалося походження не всіх людей узагалі, а лише японців, тому сінто не міг прийняти іноземець: сінтоїстом можна було тільки народитися (від батька й матері сінтоїстів).

Японія в епоху Ямато. Поява буддизму. Царський рід Ямато вважався носієм особливої магічної сили, яка забезпечувала ефективне спілкування оокімі з іншими богами. Та й сам цар, як нащадок Аматерасу, вважався живим богом. Сакральність забезпечувала стабільність царської родини як політичного інституту, але пріоритетами в економічному чи військовому відношенні тенсі не виділялися в порівнянні з іншими аристократичними родами, які теж вели свій родовід від богів, щоправда, нижчих рангом аніж Аматерасу. Збільшити свій воєнно-економічний потенціал і політичний авторитет оокімі спробували шляхом зовнішніх воєн, тим паче, що за допомогою до Японії звернулося південнокорейське царство Пекче, затиснуте Сілла та Когурьо. На запрошення пекчесців у 363 - 370 рр. на півдні Корейського півострова десантувався японський експедиційний корпус, який допоміг Пекче відстояти незалежність. Платою за це стало утворення на самому півдні півострова японського володіння Мімана. Одначе багатств і великої здобичі походи царям не принесли, зате видатки від заморських експедицій були відчутними, тому на початку V ст. реальну владу в країні захопив аристократичний клан Кацурагі, залишивши оокімі лише релігійні функції сінтоїстського першосвященика та офіційну шану царя.

Кацурагі спробували розширити заморські володіння Японії, але правитель Когурьо Хоте-ван “розбив і прогнав японців, що вдерлися у володіння племені кая, яке мешкало уздовж колишньої течії річки Нактонган”2. Поразка у війні та пов'язані з нею негаразди ослабили позиції Кацурагі, й, вирізавши конкурентів, у середині V ст. диктатором Японії став рід Хегурі, але виправити ситуацію йому також не судилося. Зовнішньополітичні провали призвели до краху гегемонії клану Хегурі. В 498 р. після кривавих сутичок на політичний Олімп Японії зійшов Отомо Канамура - лідер воєнізованого клану Отомо, що вів свій родовід від бога Оокуменусі, який під час спускання Нінігі на землю прокладав йому шлях військовим жезлом. Війна стала професією цього мілітаристсько-аристократичного клану, а наприкінці V ст. його провідна гілка (родина Сахекі) за особливі військові заслуги здобула право служити в особистій царській варті (а отже, повністю контролювати дії оокімі).

Опинившись біля державного керма, Отомо зажадали відновити авторитет Ямато в Кореї. Похід, здійснений у 536 - 539 рр. славетним полководцем Отомо Садехіко, завершився блискучою перемогою над Сілла, але це був останній спалах яматоських перемог у Кореї. Скориставшися черговими смутами в Китаї, у справи втрутилося Когурьо, яке разом із Сілла, а потім і Пекче поступово тіснили Мімана аж доки не ліквідували його остаточно в середині VІ ст.

Провал корейської авантюри й утрата Мімана підірвали авторитет Отомо. Політичним лідером країни став клан Мононобе, але й Отомо та тісно пов'язані з виконанням сінтоїстських культових дій родини Накатомі, Імбе та Урабе зберегли свій вплив.

Усі вони були аристократичними, вели свій родовід од богів, і тому становили серйозну конкуренцію політико-релігійному авторитетові царів Ямато, які дуже бідували, втратили владу, а сімнадцятий цар Нінтоку шість років узагалі був позбавлений будь-якого фінансування, жив у занедбаному палаці й носив лахміття. Навіть гарячкові спроби царів Анкана (531 - 535) і Сусюна (587 - 592) збільшити свій економічний потенціал завдяки розширенню власних земельних масивів не привели до реальних змін на їхню користь у балансі політичних сил. У країні в цей час зусиллями корейських просвітників (Аті Омі, Вані, Хата) поширились китайська писемність, китайські цифри, десятична система, застосовувались циркуль, кутомір, японці опанували всі чотири арифметичні дії, та це не дуже тішило політично безсилих оокімі.

В боротьбі за збереження залишків своєї влади оокімі почали спиратися на іммігрантів та служилу неродовиту знать, серед якої провідну роль відігравав клан Сога. Царська підтримка та тісний зв'язок із нащадками корейських просвітників забезпечили швидке зростання авторитету та воєнно-економічної могутності Сога, одначе їм бракувало ідеологічного підгрунтя. Сога не могли похвалитися божественною генеалогією, бо вели родовід од знаменитого походами на “східних варварів” (айнів) полководця Такеті, тому вирішили підвищити престиж свого роду прийняттям буддизму, оголосивши Будду своїм удзі-гамі (охоронцем роду).

 

Сприяла поширенню буддизму й політична ситуація в регіоні. В 552 р. Пекче, шукаючи підтримки в Ямато, відправило до оокімі посольство. Серед інших подарунків посли привезли бронзову статую Будди та кілька сувоїв сутр, і Сога встановили статую у сінтоїстському храмі, але проти цього рішуче виступили Накатомі, підтримані Мононобе. Боротьба загострилася після втрати Мімана в 562 р. та епідемії, яка спалахнула на островах. Скориставшися невдачами Сога й заворушеннями серед населення, Накатомі та Мононобе оголосили, що розлючені сінтоїстські божества вимагають кари й викупної жертви, і скинули статую Будди у води каналу Наніва. Проте перемога супротивників буддизму виявилась нетривкою. На островах вибухнула епідемія моровиці, під час якої буддисти схилили царя Кіммея (539 - 571) на свій бік, і Сога Умако дістав дозвіл відновити культ Будди. Тоді ж Сога захопили контроль над державною скарбницею Японії.

Наступний цар Бідацу (572 - 585) знову заборонив буддизм, і Накатомі та Мононобе спалили буддійські храми та статуї, а монахів відшмагали й порозганяли.

 

Розпочалася відкрита релігійно-політична війна просінтоїстських аристократів Накатомі - Мононобе з пробуддійськи орієнтованими неродовитими служаками Сога. Її фіналом стала “битва сьомого місяця” 587 р., в якій вояки Сога Умако розгромили дружини Мононобе, а їхнього лідера (Мононобе Морія) знищили разом з усією родиною. На відзначення цієї події переможці збудували два буддійські храми, а на царський престол зійшов Судзюн (політичний протеже Сога), який активно почав насаджувати в країні буддизм. Фактично Сога узурпували всю владу в країні.

Політичне диктаторство Сога, які відтіснили від реальної влади не тільки інші роди, а й клан царів, тривало в Японії з 587 до 645 р. Створивши для себе державну посаду легітимного “управителя” (сумерагі) країни при безвладному оокімі, Сога, з метою стабілізації свого статусу спочатку ввели правило, щоб тенсі брали собі дружин тільки з родини Сога. В 592 р. Умако вбив царя Судзюна й посадив на престол свою небогу Суйко - вдову попереднього царя Бідацу. Влада Сога стала безмежною, а з нею ширилася буддизація країни, причому оокімі спочатку свідомо підтримували таку ідеологічну еволюцію, оскільки вона обмежувала політичні апетити родової аристократії. Одначе з часом буддизація суспільства вдарила по самій царській владі, принижуючи авторитет оокімі як глави сінтоїстського жрецтва. Шоковою подією стало також зведення на трон жінки, бо в попередніх офіційних літописах не зареєстровано жодного випадку жіночого царювання.

Компромісом стало призначення у 593 р. на посаду спадкоємця царевича Умаядо, який увійшов в історію під своїм посмертним ім'ям Сьотоку Тайсі (“Принц Сьотоку”, 574 - 622). Аристократію влаштовувало його божественне походження, Сога - прихильне ставлення до буддизму, а державу - неординарний талант політика та реформатора.

 

Образ царевича Сьотоку (“Свята доброчинність”) пообростав легендами ще за його життя. Середньовічні мислителі одностайно називали його опорою японського буддизму і навіть бодхісаттвою. Школа “національних наук” (кокугаку) ХVІI - ХVIІI ст. інтерпретувала його життєдіяльність як “антиприклад” - за відданість іноземному буддизму замість національного сінто, а після “Реставрації Мейдзі” (1867 р.) принца, навпаки, визнали “творцем японського державного організму”. Крім того, всі дорослі японці знають його зовнішній канонічний вигляд, бо до 1984 р. портрет Сьотоку Тайсі красувався на грошовій банкноті вартістю в 10 тис. єн.

Його батьком був цар Йомей (585 - 587), матір'ю - племінниця Сога Умако, а народився принц у стійлі, звідки пішло його ім'я Умаядо - “Конюшня”. (Ісус Христос теж народився в яслах, і це породило легенду, що тут не обійшлося без впливу християнства, хоча перші дані про послідовників Христа (несторіан) в Японії припадають на 635 р.) Хроніки стверджують, що з самого народження Сьотоку вмів розмовляти й передбачати майбутнє. Така людина у 20-річному віці стала спадкоємцем престолу в Ямато.

 

Реформи Сьотоку перевернули життя країни, заклали підвалини повнокровної японської державності, зробили її авторитетною силою на Далекому Сході. Зразком реформаторові послужив політичний устрій Китаю, який у цей період вийшов із 300-річної кризи, відродившись в єдиній імперії Суй. У 603 р. принц, за китайським зразком, увів чиновницькі ранги. В 604 р. власті обнародували “Закон 17 статей” - своєрідну Конституцію країни, базою якої стали принципи буддизму й конфуціанства. В тому ж році запроваджено китайський 60-річний тваринний календар. Розбудова держави вимагала кваліфікованих кадрів, і в 607 р. до Китаю відправили на навчання групу учнів, які після повернення взяли активну участь у “китаїзації” японського суспільства.

Японці вперше зафіксували сонячне й місячне затемнення, а для орієнтування стали використовувати Полярну зірку. При дворі почали вестися хроніки китайською мовою - “Теннокі” (“Літопис царів”) і “Кокукі” (“Літопис держави”). Японці навчилися виготовляти кольорові фарби, а в 610 р. вперше отримали високоякісний (з додаванням крохмалю) папір, почалася активна розробка копалин срібла, міді, олова, вугілля, нафти (останню використовували як паливо і в лікувальних цілях).

З метою досягнення рівноправного статусу з сусідами змінили титулатуру японського царя: замість оокімі або тенсі (“Син Неба”) він став називатися тенно (“Небесний монарх”), що традиційно перекладається європейцями терміном “імператор”. Сама держава дістала нове ім'я: замість Ямато - назви родоплемінного союзу - країну відтепер проголосили Ніппон або Ніхон (“Корінь Сонця”), звідки пішла європейська назва “Японія”.

 

Найменування Ніхон, можливо, теж є калькою з самоназви Китайської імперії Тянь Ся (“Піднебесна”), бо ієрогліфи, з яких складаються ці назви, близькі за змістом:

ні - “день”, “сонце”; тянь - “небо”, “день”;

хон - “корінь”, “основа”; ся - “фундамент”, “основа”, “під”; а словосполучення ама-но сіта (“Піднебесна” японською мовою) японці також широко використовували для поетичної назви своєї країни.

Одначе внутрішньополітична ситуація в країні не була безхмарною. Наростав конфлікт двовладдя (тенно й сумерагі), і після смерті Сьотоку Тайсі (622 р.) Сога спробували повалити імператорську династію й самим зійти на престол, але заколот провалився. Влада Сога похитнулась, чому “посприяли” воєнно-політичні негаразди в Кореї (куди втрутився Китай) і жахлива чума 624 р., яка спустошила весь південний захід “Країни Вранішнього Сонця”. До них додалися неврожай та голод 626 р. (люди їли траву, трупи вкрили поля, а на дорогах хазяйнували банди розбійників). Цим вирішив скористатися син Сьотоку Тайсі царевич Ямасіро Ое, який, після ретельної підготовки, в 628 - 629_рр. очолив збройний виступ проти засилля Сога в політиці, але був розбитий і загинув.

Могутність Сога досягла апогею. На імператорський зразок вони назвали свій мавзолей місасагі, палац - мікадо, а дітей - міко. Ослаблені аристократичні клани перестали існувати як самостійна політична сила. Єдиним родовитим кланом, який зберіг поряд із тенно свою могутність, був рід сінтоїстських жерців Накатомі. Тільки вони могли підтримати імператора, внаслідок чого склався їхній політичний союз, спрямований проти Сога. Фіналом протистояння став переворот Тайка 645 р.

Переворот Тайка. Нарська монархія. Проімператорську змову очолили Накатомі Камако й царевич Нака Ое. Обидва здобули освіту в китайському дусі й мріяли в такому ж ключі перебудувати державний устрій Японії. Чутки про змову дійшли до Сога, і їхні керівники Емісі та Ірука стали дуже обережними, але на допомогу проімператорській партії прийшов дипломатичний етикет. 14 липня 645 р. при дворі відбувся офіційний прийом послів із Пекче, на який Сога Ірука прийшов, звичайно, без зброї та охорони і був тут же убитий заколотниками. Одразу після знищення ворожого лідера змовники оточили палац Сога, захисники якого, очолені літнім Сога Емісі, не маючи шансів відбитися, спалили себе, щоб не потрапити в полон. З ними згорів державний архів із найдавнішими японськими хроніками. В історії Японії відкрилася нова сторінка. Внаслідок перевороту 645 р. владу в країні захопив безпосередньо імператорський рід, а на престол зійшов новий тенно - найстаріший представник династії старець Котоку (645 - 654). Рік його воцаріння дістав назву перший рік Тайка (“Великих реформ”), а сама подія увійшла в історію під назвою переворот Тайка.

Усіх прихильників Сога знищили. На чолі держави відтепер став безпосередньо імператор, який через рік (646_р.) видав знаменитий “Маніфест про реформи”, що символізував епохальні зміни в японському суспільстві. Маніфест передбачав ліквідацію усіх рабських і напіврабських залежностей, за що власникам сплатили компенсацію тканинами; ліквідацію старого родового управління і створення централізованої владної адміністративної системи; ліквідацію усіх приватних та родових земельних володінь, їх одержавлення і створення на базі казенних земель державної надільної системи за китайським зразком (котікомін). Для утримання чиновників, кількість яких в одній лише столиці часом сягала 10 тис., та членів імператорської родини ввели систему земельних пожалувань, без права власності на землю й працюючих на ній селян.

“Маніфест Тайка” лише започаткував “Великі реформи”. Для їхнього дальшого розвитку було прийнято цілу низку державно-правових актів. Проведено кодифікацію сімейного права.

Раніше шлюб у Японії залишався досить вільним, під час свята врожаю влаштовувалися оргії, а в деяких районах існував звичай, коли японки молилися богам, начепивши на себе сковорідки, кількість яких відповідала кількості чоловіків, <%-2>котрі пізнали їх. Тепер “право для чоловіків  і жінок” запроваджувалося юридично. Сім'я стала жорстко патріархальною, а для жінок своєрідною компенсацією за втрачені вільності міг слугувати хіба що детально розроблений поетами канон жіночої краси.

Важливим заходом тенно стало призначення 12 вищих буддійських ієрархів, що свідчило про встановлення повного контролю династії над буддійською церквою. Водночас за імператором зберігався статус першосвященика сінтоїзму.

Для керівництва країною створено централізований, надзвичайно розгалужений бюрократичний апарат, в якому всі чиновники були державними й призначалися особисто імператором. Важливе значення мало також здійснення повного перепису земель і населення та проведення військової реформи. Армія формувалася на основі загальної військової повинності, яку спочатку виконував кожен четвертий, а з 701 р. кожен третій японець-селянин. Озброювався, годувався та викликався на службу призовник за власний кошт, тому військова повинність була надзвичайно обтяжливою, а боєздатність такої армії - жалюгідно малою.

Нака Ое проголосили спадкоємцем престолу, та найпочеснішу нагороду здобув інший керівник заколоту - Накатомі Камако. Він дістав у 666 р. нове прізвище Фудзівара та нове ім'я Каматарі, заснувавши новий клан Фудзівара, який пізніше залишив вагомий слід в історії японської середньовічної культури.

А коли Нака Ое став імператором (під іменем Тендзі, 668 - 671), він подарував бойовому другові найдорожче - свою коханку-фаворитку, красуню Кагамі, яка стала дружиною Фудзівара Каматарі.

Результати реформаційних нововведень юридично оформив і закріпив кодекс законів Тайхорьо (702 р.), що відкрив у “Країні Вранішнього Сонця” епоху “правової держави” (ріцурьо кокка - термін із тогочасної Японії), тобто системи, де закони стали обов'язковими й для підданих, і, що найважливіше, - навіть для імператорів, укази яких не могли суперечити легітимним настановам кодексу.

Так, на рубежі VІІ - VIІІ ст. на самому сході Азії остаточно склалася міцна держава, що базувалася на принципах правової державності, командно-адміністративної планової економіки, з 8,5-мільйонним населенням і регулярною армією.

Бурхливим було культурне й наукове життя тогочасної Японії. У 671 р. в країні з'явилася державна служба часу, в 675 р. в тодішній столиці Асука збудовано першу обсерваторію. Гордістю країни була Нара - перша постійна столиця (710 - 794) і, власне кажучи, перше справжнє місто на островах, яке дало назву і стало символом імператорської Японії (Нарська монархія). Населення Нари сягало 200_тис. чол. Вона була чітко спланована на зразок танської столиці Чан'ань.

Прославили столицю найбільший в країні буддійський храм Тодайдзі, який будували 2,2 млн (!) робітників, і найбільша у світі металева статуя Будди Дайбуцу (32 м заввишки і вагою 380 т), виготовлена в 743 - 752 рр. групою майстрів на чолі з Куні Кімімаро.

Особливе значення мало створення початкової японської писемності на базі китайських ієрогліфів, що їх використовували фонетично як силабеми.

 

Завдяки цій писемності було завершено у 712 р. написання японською мовою найдавнішої з тих, що збереглися, місцевої літописно-міфологічної хроніки “Кодзікі” (“Записи про справи давнини”), а в 759 р. видано “Ман'йосю” (“Збірка 10 тисяч листів”)3 - першу антологію японської поезії, шедевр світової культури. Вона складалася з 4,5 тис. фольклорних і авторських (майже 500 авторів) віршів-пісень жанру танка (п'ятивірш), седока (шестивірш) та нагаута (“довга пісня”). Серед авторів “Ман'йосю” найвідоміші: перший великий поет Японії, одописець імператора, лірик Какіномото Хітомаро (VІІ - VІІI ст.); співець природи Ямабе Акахіто, буддійський поет-філософ Отомо Табіто (665 - 731); творець біографічного віршування поет-громадянин Яманое Окура (659 - 733); унікальний любовний лірик Отомо Якамоті (718 - 783). Від імені поетичної збірки китаєзована японська писемність, якою її зафіксували, дістала назву ман'йогани.

Слідом, уже китайською мовою, складено етнографічні “Фудокі” (“Записи звичаїв та земель”), хроніку “Ніхон сьокі” (“Аннали Японії”) та японську поетичну антологію китайською мовою “Кайфусо”.

 

Активізувалася японська зовнішня політика. Експансія Японії розгорталася у двох напрямах. Перший із них - просування своїх кордонів на північ, за рахунок земель айнів.

У 658 р. флотоводець Абе Хірафу першим серед японців досяг північного краю Хонсю, що стало для “Країни Вранішнього Сонця” епохальним географічним відкриттям. Пізніше буддійський монах Гьогі Босацу (670 - 749) створив першу загальну карту Японських островів. Однак спроба того ж Абе Хірафу розвинути успіх у 660 р. виявилася невдалою. Оточені айни повбивали своїх жінок і дітей, а потім зробили пере (розпороли собі животи). Шоковані японці відступили, а 780 р., після кількох повстань, почалася справжня айнсько-японська війна. Імператор Конін (770 - 781) кинув у бій 52-тисячне військо на чолі з легендарним полководцем Фудзівара Огуромаро, але придушити визвольне айнське повстання японці змогли лише в 794 р.

Іншим регіоном “життєвих інтересів” Японії стала Корея, але туди втрутився танський Китай, армія якого у 660_р. розгромила японського союзника - державу Пекче.

Після того, як на острови прибув син пекчеського правителя принц Пхун, який благав допомоги його країні, японська імператриця Саймей (655 - 661) сама очолила похід. Він закінчився повною поразкою. Саймей померла в дорозі (на 68-му році життя), а японський флот у 662 р. Тани пустили на дно, знищивши на р. Пеккан 400 кораблів і 32 тис. вояків. Залякані японці у 664 р. відправили до Китаю послів із подарунками й пропозиціями “вічної дружби”, а після об'єднання Кореї у 670-х роках під владою Сілла почали “дружити” і з нею.

Реформи Тайка (введення надільної системи, кодифікація законів, формування професійного централізованого бюрократичного апарату, плановий характер економіки та суспільства в цілому) перетворили Японію на початку VІІI ст. на “цивілізовану країну” китайського зразка й одну з наймогутніших держав Далекого Сходу. Одначе реальне життя завжди багатше найідеальнішої схеми, тому японський експеримент щодо побудованого на науковій основі планового суспільства був приречений (так само як і в Китаї чи Кореї).

Японія завжди відчувала дефіцит родючих земель, а “науково обгрунтована” система, коли кожній селянській родині чиновники давали вказівки про час і навіть місця садіння певних культур та їхній сівообмін, запланований урожай, відповідну кількість податків, у контексті з рентою тканинами, ликом паперового тутовника, натуральними фарбами, коноплями та різними кустарними виробами (для жінок), та відробітковою й військовою повинностями (для чоловіків), не сприяли інтенсивному освоєнню нових земель. Вирубування лісів, корчування пнів і створення рільничих терас у горах вимагали від селянина неабияких зусиль, але охочих до каторжної праці на не своїй землі було вкрай мало, а без цього зростаюче населення опинилося перед загрозою голоду, бо його збільшення звело нанівець легітимні нормативи земельних сімейних ділянок, через нестачу придатних для обробки земельних угідь. Командно-адміністративне одержавлене планове господарство опинилося в глибокій кризі. Потрібні були реформи, а політика насильницького поселення селян на державних землях, покритих гірськими лісами, результатів не дала. Палична дисципліна в господарстві завжди неефективна, тому в 743 р. видано історичний указ: піднята цілина оголошувалася приватною власністю того, хто її обробив - сьоеном. Це зламало монополію держави на земельну власність. Піддані так активно відгукнулися на можливість отримати землю у власність, що влада почала всіляко обмежувати та гальмувати цей процес, але припинити його стало неможливим.

Іншим чинником розвалу тотальної державної власності на землю були протизаконні дії місцевих чиновників, які за хабар або для самих себе переоформляли оброблені ділянки як покинуті й занедбані (перелогові землі), потім фіксували <%-2>на папері фіктивне реосвоєння й, нарешті, оформляли  приватизацію. Проте сума податків із кожної провінції жорстко фіксувалася державою, й у разі зменшення кількості державних земель (на користь сьоенів) влада компенсувала нестачу, збільшуючи побори з тих, хто залишався в межах котікомін. Подвійний податковий тягар штовхав селян на відкриту втечу від державної юрисдикції і масовий перехід під покровительство хонка (“опікунів”). Надільна система, а з нею жорстко централізована планова економіка зазнали краху.

Кардинальні суспільно-господарські перетворення призвели до змін у політичному ладі. Наділені пільгами, як відроджувачі імператорського правління, Фудзівара, скориставшися розвалом надільної системи, захопили найбільші земельні ділянки, а потім прибрали до рук й управлінську владу. Ставши найвпливовішим після тенно кланом, вони контролювали ключові посади міністрів та радників і підтримували (започатковані ще за часів Накатомі) тісні зв'язки з сінтоїстськими храмами.

Ситуацію ускладнила буддійська загроза. Захопивши значні земельні ділянки під час “приватизації-сьоенізації”, храми Будди знову здобули незалежність від держави, створили власні господарства та потужні військові загони воєнізованих монахів, і взяли курс на перетворення Японії на буддійську теократичну державу. Протистояння виявилося нелегким, і тенно звернулися до Фудзівара, як природних союзників у боротьбі з буддійською небезпекою. У 729 р. Фудзівара, як свого часу Сога, зобов'язали імператорів брати собі дружин-імператриць виключно з їхньої (фудзіварівської) сімейної групи.

 

Фатальну роль в історії Японії ледве не зіграло мінливе жіноче серце. На початку 50-х років VІІI ст. серед придворних буддійських монахів з'явився Докьо (? - 773), який мав “сильний і самовпевнений характер”. Після раптової смерті імператора Сьому (724 - 749) престол обіймала його дочка Кокен (749 - 758), бо в імператорській родині не залишилось осіб чоловічої статі. Одначе в процесі її десятирічного царювання такий претендент з'явився - малолітній племінник Дзюннін, який зійшов на престол (758 - 764), заручившись підтримкою регента Фудзівара Накамаро.

Імператриця, звичайно ж, не хотіла віддавати владу, і з горя тяжко захворіла, але Докьо, який славився мистецтвом лікування, вдихнув у Кокен нові сили.

У 762 р. Кокен розпочала війну за владу. Дворічна бійня завершилася розгромом дружин Накамаро, регента стратили, а нещасного Дзюнніна заслали в глуху провінцію, де він “несподівано” помер. Кокен знову стала імператрицею, під новим тронним іменем Сьотоку (764 - 770), а в Японії настав “золотий вік” фаворитів, серед яких, завдяки успішним сеансам терапії, виділився Докьо. Після перевороту 764 р. він “ділив з імператрицею одну подушку і керував Піднебесною”4. Докьо став першим монахом, якого призначили головним міністром, а Сьотоку прийняла постриг буддійської послушниці (!). Ніколи ще мрії про буддійсько-теократичну державність не були такими реальними: залишалося тільки скинути імператрицю й посадити на престол Докьо. Але країна вже й так жила мов на вулкані. Економіку підірвали недороди, викликані почергово то засухами, то зливами. У 50 разів (!) зросли ціни на рис, а приватизація призвела до загрозливої диференціації доходів. Знову відродилося кабальне рабство, куди розорені дотла люди потрапляли цілими сім'ями. Дійшло до того, що кількість рабів сягнула 10 - 15 % загальної кількості населення.

Це був крах, але Докьо непохитно вірив у свою фортуну, і в 769 р. заявив, що боги зажадали, аби він став імператором. Тоді збунтувалася аристократія.

Нащадки богів пішли на хитрість. Жрець сінто Ваке Кійомаро привіз до столиці “пророцтво” сінтоїстського бога війни Хатімана такого змісту: “З часів початку нашої держави і до наших днів визначено, кому бути правителем, а кому - підданим. І не бувало ще, щоб підданий став правителем. Престол Сонця Небесного повинен наслідуватися імператорським домом. Неправедного ж потрібно вигнати”5. Розлючений Докьо перебив Кійомаро сухожилля на коліні й вислав, але шокована імператриця не наважилася на передання влади, а через кілька місяців (770) померла від нервового струсу. Смерть “божественної” коханки стала політичним крахом для Докьо: новий тенно Конін (770 - 781) відправив його на заслання.

Розвал економіки та політико-династичні скандали далися взнаки, імператорський рід швидко втратив авторитет. За вплив на нього боролися аристократичні клани Отомо та Фудзівара. Розв'язка настала 784 р., коли, спираючися на власні родові військові загони та підтримку сінтоїстського жрецтва, Фудзівара розгромили Отомо, а імператора Камму (781 - 806) вивезли на північ від Нари, у провінцію Ямасіро, нашпиговану фудзіварівськими сьоенами (подалі від впливових буддійських храмів Нари). У 794 р. в Ямасіро перенесли офіційну столицю Японії, назвавши її Хейан (Сучасний Кіото). Подальший шлях Фудзівара до вершин влади був уже “справою техніки”: у 858 р. вони “застовпили” за собою посаду сессю (регента при малолітньому імператорі), а 887 р. - кампаку (верховного канцлера країни). При збереженні інституту безвладних імператорів Фудзівара (як колись Сога) стали реальними правителями країни. Зосередження всіх управлінських функцій в системі секкан (“регентів-канцлерів”), яку повністю контролювали Фудзівара, гарантувало їм збереження владних функцій.

Правління Фудзівара (період секкан). Японія знову переживала кардинальну ломку суспільного життя. Фудзівара спиралися на сінтоїзм, тому буддизм опинився в опалі. Всі біди (урагани, землетруси, посухи, неврожаї, голод) нові правителі пояснювали гнівом сінтоїстських божеств, покаранням за “буддійську крамолу”. Буддизм змушений був перебудовуватися, пристосовуватися до нових політичних реалій. Це йому, зрештою, вдалося завдяки діяльності двох найвидатніших філософів середньовічної Японії - Кукая (774 - 835) і Сайтьо (767 - 822).

 

Кукай народився на острові Сікоку в родині провінційного аристократа. Його мати походила з роду нащадків корейського просвітника Вані, батько - з родини Саекі (гілки клану Отомо). Але все це залишилося в минулому, тому лише завдяки власному талантові й працелюбності Кукай здобув блискучу освіту. В 804 р. він потрапив із посольством до Китаю, де вразив місцевих бонз своєю ерудицією. У Китаї Кукай став патріархом езотеричного буддизму, а на батьківщину повернувся вже славетним проповідником, привіз безліч манускриптів і заснував у Японії новобуддійську секту Сінгон (“Слово істини”).

У його концепції все, що існує навколо нас, розглядається як різноманітні прояви єдиного начала - вселенського Будди. Отже, людина і Будда - однакові за природою, а тому зло і страждання не закладені в нас, а містяться в наших неправильних вчинках, про шкідливість яких людина може й не знати. Тому завдання наставника полягає в тому, щоб коригувати діяльність учня й усіх адептів, і тим самим наблизити її до вчинків Будди, до ідеалу. Це автоматично приведе до злиття адепта з Буддою (бо зникнуть останні відмінності між ними), а це і є нірвана. Визначальною позицією Сінгон у політиці став курс на союз із сінтоїзмом, що сприяло збільшенню кількості послідовників секти: для цього ототожнювали близьких “за функціональними обов'язками” сінтоїстських богів і буддійських святих. У Х ст. була створена навіть синкретична сінто-буддійська доктрина рьобу-сінто.

У складі того ж посольства до Китаю прибув інший видатний проповідник - Сайтьо. Він прийняв інший різновид буддизму - Тяньтай (“Опора Неба”), в доктрині якого підкреслювалося, що і люди, і сам Будда є скупченням дхарм, тому будь-які книжкові знання є зайвими, необхідне <%-2>лише самопізнання через “поринання у споглядання”,   точніше, у самоспоглядання (метод чжи-гуань), бо якщо ми з Буддою однакові за природою, то, пізнавши себе, ми пізнаємо і його - а це злиття з Буддою і є нірвана. В Японії секта дістала назву Тендай (кит. Тяньтай), а замість книг Сайтьо завіз на острови чай. У політиці Тендай обрала курс на тісний союз із Фудзівара. З цією метою Сайтьо розробив спеціальну політологічну доктрину союзу престолу та його секти, згідно з якою Тендай освячує трон, а держава - підтримує секту у воєнно-економічному відношенні. З перемогою Фудзівара Тендай здобула безліч привілеїв, проте в ІХ ст. вона почала дробитися на школи (Санмон, Дзімон та ін.), які перегризлися між собою.

 

Духовні батьки японського народу займалися не лише філософією та політикою: Сайтьо розводив чайні кущі, а Кукай зажив слави як художник, скульптор, каліграф, мистецтвознавець і навіть співавтор нової японської писемності (разом із монахом Кібі Мабі).

Ман'йогана виявилася надзвичайно громіздкою і незручною, що стало однією з причин занепаду японської національної (япономовної) культури в середині VІІI ст., коли вплив Китаю на “Країну Вранішнього Сонця” досяг апогею. Нове піднесення національної культури почалося в ІХ_ст., й було пов'язане з переломною подією в історії острівної цивілізації - появою двох складових абеток (хірагана й катакана, створених на базі ієрогліфіки) і <%-2>синкретичного комбінованого азбучно-ієрогліфічного письма.

Поява зручної писемності сприяла відродженню й розквіту класичної японської цивілізації. Центром і практично єдиним осередком культурного життя країни стали імператорський двір (де панував рід Фудзівара) і столиця у широкому розумінні цього слова. Ця культура залишалася невідомою й незрозумілою для народу, але у вузькому середовищі аристократів досягла витонченої рафінованості. Основною естетичною категорією тих часів вважалося моно- но аваре (“сумна привабливість речей”), тобто прихована привабливість явища чи предмета, про яку не говорять прямо, а лише натякають. Як писав монах-письменник Кенко-хосі (Урабе Канейосі, 1283 - 1350): “Складати частини в єдине ціле погано. Цікаво, коли що-небудь незакінчене і так залишене, - це викликає відчуття довготривалості життя”6.

 

У ІХ ст. з'явилася японська літературна проза - моногатарі (своєрідний синтез поезії та прози), жанр, що виник із пояснювальних текстів до віршів. Його зародження ознаменувалося появою “Такеторі-моногатарі” (“Повість про бамбукоруба”). Хейанську прозу прославили також твори дзуйхіцу (“вільний пензель”) Сей-Сьонагон (Х ст.), любовно-моралістичний роман Мурасакі Сікібу (978 - 1016) - придворної імператорської фрейліни - “Гендзі-моногатарі”.

Найвідомішим зібранням тогочасних поетичних творів була “Кокін вакасю” (“Збірка нових і старих пісень Ямато”), складена у 922 р. Кі Цураюкі. З японської літератури майже зникли нагаута й седока, зате розквітла танка, а свідоме обмеження форми та стагнація канону сприяли поглибленню омонімії, багатозначності у віршах-піснях. Зрозуміти всі тонкощі, зокрема подвійно-потрійний зміст такої літератури, могла лише обмежена кількість естетично освічених людей, для яких вона й існувала.

“Золотий вік культури” проявився не лише в літературі. Придворний лікар Фукає Сукехіто створив на початку Х ст. енциклопедію природничих знань. Неперевершеним досягненням фудзіварівської архітектури вважається столичний ансамбль імператорського палацу Дайдайрі, й узагалі нова столиця країни Хейан - утілення нарських традицій містобудування.

Бурхливо розвивалося буддійське зодчество, але якщо раніше його осередками виступали міста (оскільки буддійська церква, фактично, була державною), то тепер, коли головну роль у японському буддизмі стали відігравати секти Сінгон і Тендай, центрами храмового зодчества стали ліси й гори. Це зумовлювалося особливостями доктринальних основ даних сект (пропаганда більшого злиття людини з природою), а також впливом сінтоїзму, який сприяв зменшенню офіціозності буддизму. Тому шедеври тогочасного буддійського зодчества містилися далеко від столиці (гірський монастир Муродзі, славетний храм Енрякудзі), навіть Конгобудзі (заснований у 816 р.), розташований біля Хейану, і той знайшов собі місце в горах, покритих лісами.

Як справжнє культурне досягнення епохи поціновується класичний японський живопис, який спирався своїми фундаментальними основами на запозичені з Китаю естетичні канони [сувої Кукая, Кудара Каванарі, Такума Таменарі (ХІ ст.)]. Гордістю хейанівської скульптури стали твори Дзьоттьо (ХІ ст.).

 

Але перебудова японського суспільства давалася дорогою ціною. Фудзівара чудово зналися на літературі та мистецтві, були рафінованими естетами, проте погано орієнтувалися в державних справах, в економіці, й навіть не бажали вчитися цим “ганебним”, з точки зору аристократів, професіям. Проте “бути вправним у поезії чи музиці - непогано, та, хоча й говорять, що перше й друге високо цінують правитель та піддані, схоже на те, що в наші часи марно сподіватися з їхньою допомогою керувати світом. Золото - це чудово, але в залізі, здається, значно більше користі”7. Розтринькування державного майна, некомпетентність міністрів і нехтування проблемами економічного життя призвели до розвалу державності в Японії, ослаблення її воєнно-політичного та економічного потенціалу, а зубожіння народу породило “дев'ятий вал” злочинності, який захлеснув країну (особливо столицю). Жах наводили імена легендарного розбійника Хакамадари, першого японського мафіозі Ясусуке.

Хейанську поліцію формували з колишніх злочинців (хомен), які, використовуючи своє службове становище, брали хабарі, грабували та гвалтували підслідних (навіть аристократок), а бандити захоплювали заложників, тілами яких у разі невиконання їхніх вимог годували бродячих собак. Столичні аристократи, які служили в провінціях, обдирали підлеглих, наживаючи неймовірні багатства, а в столиці серед чиновників і тих же аристократів стало звичним їздити в екіпажах голими. При зустрічі з бандитами вони, аби врятувати своє майно, пояснювали, що їх уже обібрали до нитки по дорозі.

Розвал не обминув навіть общини буддійських монахів, що славилися раніше своєю дисципліною: настоятеля славетного храму Гіон та знаменитого буддійського проповідника Домьо викрили як розпусників, а тут іще землетрус зруйнував у роки Сайко (854 - 856) столицю, й голова статуї Дайбуцу храму Тодайдзі звалилася на землю, що було сприйнято як свідчення занепаду Закону Будди в Японії. Нормою серед буддистів-священиків стало порушення м'ясних і рибних постів, серед впливових бонз поширилася мода на власні таємні гареми наложниць, а звичайні монахи відкрито відвідували гетер у “веселих кварталах”. Уразливий імператор Йодзей (876 - 884) схилявся до того, щоб узагалі заборонити буддизм, але коли гвардієць Мітінорі навчив його чорної магії, тенно настільки захопився цією справою, що збожеволів.

Ситуацію ускладнили негаразди на північних кордонах, де в 800 - 801 та 811 рр. велися важкі війни з айнами. У 875_р. “варварам” удалося зберегти за собою північну частину Хонсю: айнські вожді Такамару Лютий та Сіро Червоноголовий зупинили на певний час японську агресію на північ.

Суспільство опинилося в глибокій кризі, чим спробував скористатись рід тенно, метою якого було відродити пряме імператорське правління, державність нарського зразка. Генератором цих ідей став імператор Уда (887 - 897), а ідейним натхненником - придворний аристократ Сугавара Мітідзане (845 - 903).

Розвал суспільства наприкінці ІХ ст. досяг такого рівня, що Фудзівара у цій плутанині “пропустили” на трон Уда, мати якого не належала до клану регентів-канцлерів. Мітідзане блискучу чиновницьку кар'єру забезпечили “божественне” аристократичне походження та неабиякі таланти науковця. Рід Сугавара вважав своїм пращуром-засновником позашлюбного сина Аматерасу - Аме-но Хохі.

Молодий енергійний імператор одразу ж розпочав реформи, з метою перебудови Японії на конфуціанських принципах і буддійських засадах, в ідеальну державу з повновладним імператором на чолі. Всупереч традиціям, Уда не призначив канцлера й керував самостійно, хоча радився із Сугавара Мітідзане. Одначе Фудзівара контролювали абсолютну більшість міністерських посад. Японію роздирали соціально-економічні суперечності, двірцеві інтриги, а рятувало те, що в сусідів ситуація була ще гіршою.

Китай перетворився на полігон усобиць після жахливої 10-річної війни Хуан Чао, Корея була охоплена полум'ям внутрішніх воєн внаслідок розвалу держави Сілла, а кочовики Великого Степу за браком флоту не могли перекинути свою кінноту на острови. Міцною залишилася держава Бохай (Східна Маньчжурія та Примор'я), але вона підтримувала дружні стосунки з Японією: між обома країнами здійснювалися широкі міждержавні та культурні контакти. Від бохайців, зокрема, японці запозичили брелки-нецке, які стали, з часом, одним із символів японської культури.

Але розвал досяг нечуваних масштабів, і Японія зважилася на безпрецедентні кроки: за порадою Сугавара Мітідзане у 895 р. “Країна Вранішнього Сонця” вперше “закрилася” від зовнішнього світу, обірвавши майже всі офіційні контакти з зарубіжними країнами. Такий вчинок для того часу був вражаючим, якщо врахувати вплив континентальних країн на побудову японської цивілізації; зате почався процес опанування, переробки та “японізації” запозичень, що їх країна встигла набрати за попередні століття. Японія остаточно перестала уявляти себе провінцією китайської цивілізації, гостро відчула свій культурний та політичний суверенітет і своєрідність, почала відходити від китайських стандартів у державно-політичному та ідеологічному житті. Почався процес усебічної “японізації” “Країни Вранішнього Сонця”, який і зробив Японію Японією.

Проімператорські реставраційні реформи Уда також не довів до логічного завершення. Імператор більше полюбляв каліграфію та жінок, уславився як ловелас і тримав величезний гарем, тому боротьбу з політиком-прагматиком Фудзівара Мотоцуне він, звичайно, програв, зрікся престолу, а ставши екс-імператором створив славетний літературний салон. Сугавара Мітідзане одразу відправили служити дрібним чиновником у глуху провінцію на Кюсю, де він невдовзі помер. Одначе в ХІ ст. ідея імператорського правління знову відродилася, але тепер островитяни, відкинувши китайські стандарти, пішли своїм, неторованим шляхом.

Зародження самурайського стану. Слово самурай (“служивий”) походить від давньояпонського дієслова самурау - “служити, охороняти”. Так називали озброєних слуг-супутників, що супроводжували аристократа в дорозі. Невелика частина самурайського стану справді вийшла з таких слуг, але основним джерелом походження низів воєнізованого дворянства Японії стали гьосі.

Досвід показав, що поєднання військової служби з селянською працею укупі з цілою низкою податків - шлях непродуктивний. Тому за умов розвалу державної надільної системи й загальної військової повинності для охорони кордонів і воєн з айнами держава створила загони гьосі - привілейованих вільних селян, військових поселенців, солдат-селян, які за користування землею несли військову службу, але не платили податків. Саме від гьосі й пішла більшість самурайства (в Японії популярніший термін бусі - “воїн”). Хоча не всі гьосі стали бусі, бо статус самурая давав не лише додаткові привілеї, а й багато до чого зобов'язував (зберігати вірність сюзерену, дотримуватися жорсткої дисципліни тощо). Прошарок гьосі залишався в системі японського традиційного суспільства протягом усієї середньовічної епохи, поповнюючись селянами, які поєднували в собі дух авантюризму, войовничість, схиляння перед законом. Певною мірою стан гьосі можна порівняти з нашими реєстровими козаками.

Розвал державності в період правління Фудзівара нікого не влаштовував, але для боротьби за владу самураям потрібні були організаційні структури. В тогочасній Японії партій не знали, а їхню роль відігравали клани, що грунтувалися на родинних зв'язках. Самурайські низи та гьосі формувалися без урахування родинності, й тут за справу взялася аристократія.

В Японії часів Фудзівара військова служба вважалася заняттям грубим, придатним лише для неуків-мужланів, тому до самураїв більшість родовитих сімей ставилися зневажливо. Однак аристократичних кланів у столиці було явно забагато (1182 роди), тому боротьба за “місце під сонцем” ішла шалена, й природно, що в ній траплялися роди-невдахи, яких витиснули зі столиці на службу в провінцію, де частіше був потрібен меч для придушення непокірних і воєн з айнами, аніж сувої з малюнками чи віршами. Для багатьох аристократичних родів управління провінціями завершилося крахом, бо вони не бажали виконувати “брудну роботу”. Однак ті, хто її не злякався, хто згуртував навколо себе гьосі, зробивши їх самураями (тобто включивши їх у систему свого клану), хто оперся на їхню військову міць - здобули вагомий козир у політичній боротьбі. Кланова система таких аристократичних родів стала каркасом, на який наклався неорганізований матеріал гьосі, і в такий спосіб сформувалися самурайські клани, на чолі яких опинилися відгалуження аристократичних сімей, що порвали зі своїми рафінованими столичними родичами, “огрубіли”, але тримали відтепер у руках реальну військову міць.

Виникнення самурайського стану відбулося наприкінці Х - на початку ХІ ст. внаслідок складного соціального процесу мілітаризації деяких аристократичних родів у провінції шляхом зміни “профілю діяльності” на військовий самих аристократів і частини їхніх слуг з одночасним включенням до складу цих кланів частини гьосі. Це породило соціальну мутацію таких кланів із аристократичних у самурайські й призвело до появи в суспільній структурі Японії нового стану - бусі (самурайства).

Правління інсей.

Панування Фудзівара влаштовувало далеко не всіх, навіть усередині правлячого клану, який розпався на чотири гілки. Його північне угруповання дійсно було правлячим. Решта родів і кланів, а також Фудзівара інших гілок були позбавлені навіть надії на можливість наблизитися до політичного Олімпу Японії. Влада Фудзівара гнітила імператорів, які не забули часів Нарської монархії, буддійські храми, для яких рід регентів-канцлерів був подвійним конкурентом (при розподілі захоплених сьоенів і в науці та мистецтві), а на політичну арену виходила нова сила - самурайство. Ситуацію ускладнила вкрай невдала економічна політика Фудзівара, точніше цілковита її відсутність, що породило самоізоляцію країни.

Для врятування своєї влади Фудзівара хапалися за все, включаючи магію, стверджували, що силач Ватанабе Цуна (953 - 1024) упіймав самого чорта, але ситуація від цього не поліпшилася. Продовженням жахливих бід стала політична анархія 10-х років ХІ ст., коли з восьми імператорів лише один пробув на троні більше року, а серед канцлерів з'явилися люди, позбавлені будь-яких талантів, і навіть п'яниці. Склалася ситуація, “коли те, що задумувалося на добре, безумовно ставало таким, за що потім доводилося каятися”8.

Політико-економічна криза поставила питання про необхідність зміни системи правління, ліквідацію влади секкан (регентів-канцлерів), але Фудзівара так глибоко вкоренилися у владні структури при дворі, що вирвати у них міністерські портфелі стало марною справою. Потрібна була політична мудрість, щоб розв'язати цей “гордіїв вузол” і водночас зберегти, не розвалити остаточно японську державність, для якої “великі потрясіння” за таких обставин були категорично протипоказаними. Країна потребувала реформ. Їх проведення пов'язують з іменами двох імператорів: Госандзьо та Сіракави - автора та виконавця новаторської політичної ідеї.

Ще наприкінці Х ст. для боротьби з Фудзівара тенно запровадили інститут курандо - особистий секретаріат при імператорі, через який “нащадки Аматерасу” намагалися вирішувати державні справи, обминаючи регентів-канцлерів. Переконавшись, що вирвати владу у Фудзівара при дворі неможливо, імператор Госандзьо у 1072 р. зрікся престолу і, прийнявши сан буддійського монаха, створив власний, паралельний двір екс-імператора, спираючись на який почав вершити державні справи.

Діяльність Госандзьо виявилася досить успішною. Вдалося упорядкувати державні фінанси, ввести єдину систему мір і ваги. Екс-імператор всіляко сприяв розвитку літератури й філософії. Раптова смерть (1073 р.) перешкодила йому довести справу до кінця. Лише його наступник Сіракава (тенно у 1072 - 1086 рр.) зумів побудувати після свого зречення у 1086 р. систему інсей (“храмових правителів”) - правлячих екс-імператорів-монахів.

Сіракава проявив себе фанатичним буддистом. Особисто здійснював паломництво до святих місць у гори Коя-сан і Кумано, побудував безліч пагод і буддійських статуй, заборонив убивати в країні будь-яку живність, і навіть у побуті намагався бути прикладом для своїх підданих. Якщо більшість тогочасних японців спала головою на схід (як Конфуцій) або на південь, то правлячий екс-імператор спочивав у позі Будди Шак'я-Муні: на правому боці, головою на північ і обличчям на захід.

Після офіційного зречення Сіракава прийняв постриг, залишив Хейан і переїхав до монастиря Хейдзан (Ходзюдзі), де створив власний двір, штат придворних і чиновників, варту та інші атрибути влади. Звідси він почав видавати укази та закони, керувати поточними державними справами, ігноруючи офіційний Хейан. Відбувся “тихий” державний переворот: Фудзівара офіційно не втратили своїх постів, залишилися на посадах регентів, канцлерів, міністрів, отримували відповідну платню, але замість влади тримали в руках повітря - реальну владу перехопив інсей. Політичної кризи це не викликало, бо Фудзівара ніколи не виказували особливого завзяття в державних справах. Вони з радістю зосередилися виключно на проблемах літератури й мистецтва. Екс-імператора підтримали сінтоїстські храми (адже імператор вважався першосвящеником сінто), буддійські секти зі своїми воєнізованими загонами монахів (бо інсей - це буддійський монах-імператор), армія та чиновницький апарат, яким набрид політичний і економічний безлад у країні.

В ХІ ст. екс-імператори спромоглись відібрати владу у Фудзівара, та коли це, зрештою, сталося, тенно-монахи опинилися перед невтішною реальністю: державна надільна система, на яку традиційно спирався імператорський двір, давно “канула в Лету”, а “сьоенізація” призвела до того, що становим хребтом японської економіки став вільний заможний селянин (мьосю - “іменний хазяїн”). Податний двір, сплативши податки, далі сам вирішував усі внутрішні проблеми, сам вів господарство, ставши співвласником і розпорядником землі. Це прискорило розвиток японської економіки. Було започатковано сівообмін, збільшилася кількість добрив, що вносилися в землю. Деякі селяни стали отримувати два-три врожаї на рік, населення країни перевищило 11 млн, але все це відбувалося без участі представників інсей, бо до керівництва приватними маєтками (сьоенами) їх не допускали, а державних земель майже не залишилося. На початку ХІІ ст. екс-імператори-монахи спробували повернути собі економічну владу завдяки збільшенню власного родового земельного домену, але, відбираючи землі, зіткнулися з опором колишніх союзників - буддійської церкви і самураїв. Селяни теж не виказали бажання повертатися під тотальний державний контроль і відповіли на нову політику серією повстань. Самурайські дружини і загони озброєних монахів придушили бунти, але перемога виявилася “пірровою”: cистема інсей себе дискредитувала.

Нестабільність посилили незгоди на півночі Хонсю, де в середині ХІ_ст. повстали айни на чолі з Абе Йорітокі: його озброєні отруйними стрілами вояки наводили жах на самураїв та гьосі. Лише після смерті непереможного вождя “варварів” японцям удалося придушити наприкінці ХІ ст. айнський масовий визвольний рух, але криваві сутички тривали.

Самураї відчули себе єдиною силою, спроможною навести порядок у країні. Відтепер вони взяли курс на встановлення в Японії військової диктатури.

1 Норито. Сэммё / Пер. со старояп. Л.М.Ермаковой. М., 1991. С.93.

2 Цит. за: Кузнецов Ю.Д. и др. История Японии. М., 1988. С.25.

3 Ман'йосю: Ні-кан сенсю. (Збірка десяти тисяч віршів): У 2 т. Токіо, 1982. Т.1. С.43 (№ 2).

4_Цит. за: Мещеряков А.Н. Герои, творцы и хранители японской старины. М., 1988. С.78.

5 Там само. С.93.

6 Сэй-Сёнагон. Записки у изголовья; Камо-но Тёмэй. Записки из кельи; Кэнхо-хоси. Записки от скуки. Классическая японская проза ХІ - ХІV веков / Пер. со старояп. М., 1988. С.352.

7 Там само. С. 370.

8 Гукансьо (Записки дурня). Токіо, 1967. С.325.

 

 

 

Лекція 7

Японія (закінчення)

 

Диктатура Тайра

Камакурський сьогунат

“Реставрація Кемму”. Утворення сьогунату Муроматі. Японія в епоху “двох династій”

Сьогунат Муроматі

Японія на шляху до возз'єднання

Утворення сьогунату Токугава (Едо). Самоізоляція країни та її наслідки

Диктатура Тайра. Самурайський клан Тайра вів свій родовід від принца Кадзурахари, п'ятого сина імператора Камму (781 - 806), а прізвище Тайра дістав принців онук, коли його вислали зі столиці служити губернатором у провінцію. Провінційне “животіння” Тайра не влаштовувало, і 937 р. їхній лідер Масакадо влаштував заколот. Фудзівара придушили виступ силою зброї та “чорної магії”: Масакадо убили “містичною стрілою” (мабуть, його отруїли фудзіварівські шпигуни).

Опинившися в провінції, колишній аристократичний клан Тайра став самурайським і почав розширювати земельні володіння навколо столиці, спираючись на самураїв, а після відчайдушної баталії за столицю у 1156 р. встановив у Японії свою диктатуру військового типу. Грізні вояки швидко зламали опір аристократів, а коли були переможені конкуренти з інших самурайських родів, диктатором країни став глава клану Тайра Кійоморі (1118 - 1181). Свою штаб-квартиру Тайра розмістили в Рокухарі (квартал Хейану), над якою тепер гордо майорів червоний прапор - клановий стяг Тайра.

Ігноруючи фудзіварівські традиції самоізоляції, Кійоморі відновив широку торгівлю з континентом, для чого побудував новий порт Хього (сучасний Кобе). Швидко прогресувало японське сільське господарство, а гордістю ремесла стали найкращі на Далекому Сході самурайські мечі.

 

Їхнє лезо нагадувало сандвіч із надзвичайно загартованої сталевої пластини, на яку з боків накладали смуги м'якого заліза, що запобігало руйнуванню твердої, але дуже крихкої вуглецевої серцевини.

Японія масово експортувала золото, срібло, ртуть, віяла, ширми, лак, мечі, деревину, а імпортувала шовк, парчу, пудру, фіміам, фарфор, мідні монети.

Японську літературу збагатили анонімна “Ейга-моногатарі” (“Повість про славу”) та історична хроніка “Мідзу-кагамі” (“Водне дзеркало”). Занепад влади китаїзованих естетів Фудзівара й вихід на арену японської історії самураїв революціонізували образотворче мистецтво, породивши поряд з кара-е (“китайським живописом”) стиль ямато-е (“японський живопис”), який вирізняли надривний ліризм, акцентовані журба й туга, емоційна перенасиченість творів, на відміну від надто холодного для японців кара-е. Кодифікаторами ямато-е вважаються Тоба Сьодзо (1053 - 1140), Фудзівара Такайосі (1150 - 1174) та Фудзівара Таканобу (1142 - 1205).

Зберігши офіційно всі владні посади (тенно, сессю, кампаку, інсей тощо), самураї залишили аристократам платню із їхніх же сьоенів, дали можливість досхочу займатися науками й мистецтвом, водночас жорстоко караючи за спроби політичних інтриг. Але з часом Тайра пригадали своє аристократичне походження й почали втручатися в спадкову номенклатуру державного апарату імператора, чим викликали активне невдоволення столичної аристократії.

Себе Кійоморі зробив Головним міністром, другу дочку - імператрицею, третю - видав за регента, четверту - за канцлера. Диктатора не зупинила навіть хронічна хвороба: щоб вимолити здоров'я, 50-річний Кійоморі прийняв у 1169_р. постриг, діставши в монашестві ім'я Дзьокай (“Океан чистоти”), і продовжував дивувати рафінованих аристократів.

Розширюючи власний сьоен, Тайра привласнили 30 провінцій країни з 66-ти, ставши, таким чином, володарями половини земель Японії. А коли дочка Кійоморі (імператриця) народила йому онука, диктатор у 1180 р. силою примусив імператора Такакуру зректися престолу і зробив тенно трирічного онука Антоку. Ситуація в країні загострилася до краю.

У відповідь на інтриги та відкритий протест диктатор заслав більш як сорок аристократів, а кількох стратив. Замість засланих і страчених, 16 представників клану Тайра стали вищими сановниками імператорського двору. А щоб надалі проблем з невдоволеними не виникало, Кійоморі вдався до масового терору, виконавцями якого були кабуро - банди 14 - 15-річних молодчиків, розбещених надзвичайними повноваженнями та правом чинити необмежене насильство. У 1177 р. відбулася жахлива пожежа в Хейані. Вигоріла третина міста, загинули тисячі людей, після чого відбудованій столиці дали нову назву - Кіото (“Стара столиця”). Зміна назви не допомогла: у 1180 р. на місто налетів жахливий ураган, який став причиною нових руйнувань. Кійоморі наказав перенести столицю до Фукухари (селище в родинних землях Тайра). Наказом всесильного диктатора всіх мешканців столиці (включаючи сановників і міністрів) примусили змінити місце проживання, а будинки Кіото ламали на дошки і сплавляли до Фукухари річкою, де їх, начебто, мали знову зібрати. Але це в теорії. Кіото розламали, та “ламати - не будувати” - еліта Японії залишилася без даху над головою напередодні зими. Стурбований Кійоморі повернув столицю в Кіото на старе згарище, коли вже почалася зима.

Це означало політичний крах диктатури Тайра, а економічні негаразди довершили справу. В 1181 р. країну вразив неврожай: навесні та влітку панувала засуха, восени та взимку - урагани й повінь. Ціни на продовольчі товари досягли космічного рівня, золото втратило свою колишню роль. Країну заполонили юрми жебраків. Наступного року ситуація ще більше погіршилася. В країні спалахнула епідемія, виникла й енергетична криза, бо лісоруби без їжі не могли працювати, і взимку Кіото залишився без палива. Від голоду, холоду й хвороб тільки в столиці вимерло 42 тис. мешканців. Японія була знекровлена, й проти Тайра повстала вся країна.

Жахливими репресіями самураї Тайра придушили виступи на південному заході архіпелагу. Жертвою стала навіть давня японська столиця Нара, яку Тайра спалили та зруйнували дотла, а її мешканців розігнали по навколишніх горах. Храми, сувої, 6 тис. монахів і навіть статуя Дайбуцу були знищені. Половина Японії знову опинилася в руках Тайра. Але на північному сході країни рух очолив інший впливовий самурайський клан Мінамото, з яким Тайра розправитися не змогли.

 

Засновником роду Мінамото вважається син імператора Сага (809 - 823) Мінамото Тору (822 - 895). Посилення клану припадає на середину Х_ст., коли в придушенні низки антифудзіварівських заколотів видатну роль відіграло військо, очолюване Мінамото Цунетомо (917 - 961). За ці перемоги новостворений самурайський клан отримав в управління дві центральні провінції, що значно підвищило його авторитет і воєнно-економічну міць.

Одразу після приходу до влади Тайра рід Мінамото очолив відкриту збройну боротьбу проти нового володаря Кійоморі, але спочатку зазнав поразки. Деяких членів клану повбивали, інших відправили у північно-східні гори Хонсю воювати з айнами, де бої не вщухали протягом століть.

У цей скрутний для клану час його очолив Мінамото Йорітомо (1147 - 1199), якого Кійоморі спочатку наказав стратити, а потім усе ж помилував: Йорітомо врятувала його мати, красуня Токіва. Заради збереження життя трьох своїх дітей вона добровільно стала наложницею жахливого тирана й зуміла вимолити їм пощаду.

 

Позиції Тайра виявилися не такими міцними, як здавалося на перший погляд. Ще на рубежі Х - ХІ ст. єдність клану була порушена: в силу різних причин Тайра розпалися на кілька гілок (Ходзьо, Ісе, Камму, Сейва та ін.), і стосунки між ними далеко не завжди були мирними. Кійоморі так і не переборов ці незгоди, а східна гілка дому Тайра - Ходзьо - воювала в наступній війні проти “червоних” на боці білих прапорів Мінамото, з якими Ходзьо уклали династичний матримоніальний шлюб (Йорітомо одружився з дочкою глави родини Ходзьо Токімаси).

У розпал політичних негараздів тяжко захворів і помер у 1181 р. “залізний” Кійоморі. А тут голод, епідемія... Новий диктатор Тайра Мунеморі опинився в цілковитій ізоляції. Він оголосив амністію, повернув храми нарським монахам, але було вже запізно, з півночі на Кіото насувалися під своїми білими клановими прапорами жахливі самураї Мінамото. Загартовані у постійних війнах із “варварами”, північні самураї навіть тайрівським воякам здавалися дикими та кровожерливими. Крім того, проти 70 - 80 тис. “червоних” “північні” зібрали під свої білі прапори до 200 тис. головорізів, яких очолили два видатних лідери: холоднокровний, обачливий політик Йорітомо та його брат - видатний полководець Йосіцуне (Куро Йосіцуне).

Після кількох жахливих поразок, втративши 90 % війська, Тайра у 1183 р. спалили й залишили столицю, яку потім доруйнували “дикі” самураї Мінамото. Прихопивши малолітнього імператора Антоку, “червоні” втекли на острів Сікоку, а “білі” у 1184 р. посадовили на престол свого тенно Готобу: до всіх бід додалася схизма імператорського роду.

Генеральна морська баталія, в якій вирішилася доля Японії, відбулась у 1185 р. в Сімоносекській протоці поблизу мису Данноура. Ескадру “білих” (840 кораблів-човнів) очолив Куро Йосіцуне (“обличчям білий, ростом малий, а зуби його стирчали наперед”1). Ще 30 тис. кіннотників Мінамото прибули на Кюсю, щоб відрізати для Тайра шляхи відступу. Сили Тайра налічували 500 кораблів, та “червоні” сподівалися, що на воді зможуть побороти “північних”, які звикли битися здебільшого в гірських лісах, а не на воді, та ці сподівання не виправдалися: Тайра були розгромлені вщент, їхні лідери (включаючи малолітнього тенно Антоку) втопилися, а малодушний Мунеморі потрапив у полон. Підсумком битви стала кривава різанина: за наполяганням Ходзьо Токімаси весь клан Тайра (його колишніх соратників-родичів) було знищено: малюків топили або живими заривали в землю, дорослих душили або різали кинджалами, а полоненим самураям рубали голови.

Жахливим фіналом тотальної війни став грандіозний землетрус 1185 р., коли “гори розпадались і засипали собою ріки, море... затопило собою сушу... У столиці жоден храм, жоден будинок, пагода чи мавзолей не залишилися цілими”2. Людей охопив страх, у якому народжувалася нова політична система - легітимна військово-самурайська диктатура (сьогунат).

Камакурський сьогунат. Розгром Тайра зробив клан Мінамото найвпливовішою воєнно-політичною силою Японії. Але тандем залізного полководця (Йосіцуне) та хитрого, підступного політика (Йорітомо) дав тріщину. Боротьба за першість завершилася перемогою останнього. Йосіцуне або загинув, або утік до айнів, і після смерті у 1192 р. екс-імператора Госіракави Мінамото Йорітомо здобув титул Верховного Воєначальника (сьогуна), ставши першим узаконеним військовим правителем Японії. Проаналізувавши сумний досвід своїх попередників, Йорітомо видав, а імператорський двір ухвалив, під тиском самураїв, серію законів про сьогунат (бакуфу) - політичну систему, в межах якої тенно залишався верховним жерцем сінто і лише офіційним, номінальним главою держави. Вся політична, економічна й судова влада згідно з новим законодавством зосереджувалася в руках сьогуна. Сьогунська ставка (бакуфу) була розташована в місті Камакура на березі затоки Сагамі, а при дворі імператора в Кіото заведено посаду легального сьогунського наглядача - міністра для зв'язків із режимом Камакури.

Захопивши владу, Мінамото енергійно почали розбудову самурайської державності з центром у Камакурі. Паралельно з безвладними апаратами імператора та екс-імператора вони створили централізований бюрократичний апарат військової влади, очолюваний сьогуном, який реально правив країною. Для запобігання селянських бунтів Йорітомо скасував усі недоїмки й виділив кошти на відбудову поруйнованих храмів, чим збільшив соціальну базу мілітаризованої влади, а для заспокоєння душ переможених Тайра збудували спеціальний буддійський храм Амідайї.

Але невдоволеною владним засиллям самураїв залишилась аристократія, яку очолив імператор Готоба. Мріючи перехопити владу як інсей, він у 1198 р. зрікся престолу, а в наступному році загинув Йорітомо (його скинув норовистий кінь, і сьогун помер, сильно вдарившись об землю). Готобу підтримали Кудзьо (аристократична родина, що відокремилася від Фудзівара), оригінальним оформленням політичного антикамакурського союзу в 1205 р. стала поетична збірка “Сінкокін вакасю” (“Нова збірка старих і нових пісень Ямато”), куди увійшли вірші Сайтьо (1118 - 1190), Фудзівара Йосіцуне (1169 - 1206), Фудзівара Тосінарі (1113 - 1204), інсея Готоби та інших аристократичних авторів.

А в Камакурі нащадки Йорітомо (наступні сьогуни) проявили себе як немічні та слабкодухі правителі. Владу там захопив рід Ходзьо, лідер якого Токімаса проголосив себе сіккеном (“держателем влади”) - своєрідним канцлером при дворі сьогуна. За спробу опору прибічники Ходзьо знищили в 1203 р. чергового сьогуна Мінамото Йорійє, після чого Токімаса зобов'язав наступних сьогунів брати собі “сьогунш” виключно з родини Ходзьо, яка стала лідером японського самурайства.

Протистояння інсей, дворів тенно (де володарювали Кудзьо) і сьогуна (де хазяйнували Ходзьо) продовжувалося з перемінним успіхом до 1221 р., аж доки, зібравши всі наявні сили, придворна аристократія не розв'язала відкриту війну з метою повалення військово-самурайської диктатури. Для розгрому численних, але погано організованих і навчених загонів опозиції Ходзьо мобілізували три армії (190_тис. самураїв), і двобій завершився цілковитим розгромом антикамакурських сил.

 

Японія бурхливо розвивалася. Якісно новий етап настав у розвитку історичних знань: на зміну літописно-хронікальним творам прийшла історична наука, засновником якої став виходець із роду Кудзьо монах Дзіен (1155 - 1225). Його твір “Гукансьо” (“Записки дурня”) був першою на островах спробою не просто вести хроніку подій, а критично аналізувати минуле, визначати соціальні закони й періоди розвитку суспільства, виробляти політико-історичні концепції для “наукової інтерпретації” історії Японії.

Прихід до влади самураїв справив великий вплив на японську літературу, в якій неабиякої слави зажили гункі (“військові повісті”). Шедевром цього жанру вважається “Хейке-моногатарі” (“Повість про родину Тайра”), створена монахом Юкінага наприкінці ХІІ ст. Поряд із буддійською скульптурою, в традиціях якої творили Кокей (ХІІ - ХІІІ ст.), Ункей (пом. у 1223 р.) і Кайкей (ХІІ - ХІІІ ст.), з'явився світський жанр скульптурного портрета: статуї настоятелів, сьогунів, сіккенів, видатних полководців і знатних вельмож почали встановлювати в храмах. Із Китаю до Японії прийшли нові буддійські течії, серед яких особливу популярність здобули Дзьодо (кит. Цзінту - “Чиста земля”) і Дзен (кит. Чань - “споглядання”). Останню привіз на острови китайський монах Лінь-цзи (япон. Ріндзай), а першим японцем - адептом дзен-буддизму - став Ейсай (1141 - 1215) - засновник традиції “чайної церемонії”.

 

Стабілізацію самурайської влади юридично закріпила у 1232 р. збірка законів “Дзьоей сікімоку” (51 стаття), у яку вперше ввели клятву вірності самурая сюзеренові. У заколотників конфіскували 3 тис. земельних маєтків, а в Кіото розташували постійний гарнізон камакурських військ. Клан Фудзівара у 1252 р. поділено на п'ять гілок, кожна з яких по черзі контролювала посади регентів-канцлерів - це призводило до чвар серед аристократів і давало спокій Ходзьо. Пізніше на дві гілки (Дзімьоїн та Дайкакудзі) поділили імператорський рід, й інспіроване сіккенами протистояння між двома відгалуженнями роду тенно забезпечило Ходзьо постійну роль посередника у внутрішньоімператорських конфліктах.

Після воєнної перемоги, розколовши ряди конкурентів, Ходзьо стали повними та беззаперечними диктаторами Японії, єдиною реальною силою в політичній системі країни. Але Японію чекало нове випробування. Вперше за часи існування японської держави над нею реально нависла загроза іноземного поневолення з боку монголів.

 

Прелюдією до агресії стало прибуття до Японії у 1266 р. монгольського посольства, направленого ханом Хубілаєм, з пропозицією визнати васалітет “Країни Вранішнього Сонця” щодо хана. В традиціях далекосхідної дипломатії монголи сприйняли китайську концепцію “Серединної держави” та “варварського оточення”, а оскільки вони вважали себе правонащадками великих імперій Китаю, то подібна дипломатична пропозиція здавалася їм цілком виправданою. Ходзьо спочатку промовчали, а коли такі ж посольства прибули у 1268 і 1269 рр., відповіли категоричною відмовою. Війна стала неминучою.

Найімовірнішим об'єктом безпосереднього вторгнення вважалася глибока бухта Хаката (Кюсю), куди могли заходити гігантські кораблі, з яких можна було висадити масований десант. Саме тут японські правителі зосередили самураїв Кюсю й Сікоку і збудували хитрий оборонний мур уздовж усього узбережжя бухти довжиною 6,5 км. Стіну збудували біля урізу води, тому агресор не міг впритул підвести до стіни кораблі, а на вузьку смугу землі перед стіною одночасно могло десантуватися лише небагато вояків: решта нападаючих змушені були б чекати в човнах, коли на узбережжі звільниться місце для висадки. Форти Хаката, наче добра мишоловка, запрошували нападаючих десантуватися на берег, але діяли не згірше капкана, перемелюючи частинами хвилі атакуючих. Для стеження за континентальним узбережжям споруджено безліч дрібних кораблів-човнів (“москітний флот”), які могли одночасно нападати на великі, але громіздкі й неповороткі судна-гіганти потенційного агресора.

 

У 1274 р. гігантський флот монголів (300 великих і 500 малих кораблів) із 30-тисячним десантом монголо-китайсько-корейських вояків захопив кілька японських островів (Цусіма, Ікі) й, злякавшись мурів Хакати, спробував висадити десант у мілководній гавані Імацу (Кюсю), але процес десантування шлюпками з великої відстані відбувався повільно, і японці атакували інтервентів. Щоб відігнати самураїв, кораблі почали обстрілювати японське узбережжя із вогнеметних машин, та захисникам допомогли випадок і природа. Від випадкової стріли загинув командир ескадри вторгнення “адмірал Лю”, а під вечір налетів тайфун, який відправив на дно 200 кораблів інтервентів. Загарбники відступили.

У 1278 р. на острови знову прибуло посольство від хана Хубілая з вимогою визнати васалітет Японії, і знервований Ходзьо Токімуне наказав стратити послів. Такого монголи не прощали: тепер у разі монгольського завоювання Японію чекали тотальне спустошення та масова різанина, геноцид, про що свідчили масштаби нової агресії.

У 1281 р. до японських берегів рушили дві ескадри імперії Юань: північна (900 кораблів), побудована корейцями, з 40-тисячним монголо-корейським десантом, і південна (3500 кораблів китайського походження, з яких 1/10 становили судна-гіганти - “плаваючі коштовності”) із 100-тисячним монголо-китайським десантом на борту. Після кривавих сутичок північна ескадра окупувала острів Такасіма, але основний удар завдали “південні” - вони рушили на штурм Хакати.

53 дні (з 23 червня до 14 серпня 1281 р.) тривала грандіозна битва, коли юаньський флот атакував, а японці, спираючися на свої укріплення, мужньо відбивалися. Монгольська зброя, військова техніка, тактика явно переважали бойове мистецтво гордовитих бусі, але 14 серпня налетів тайфун, який потопив майже весь юаньський флот разом із десантом і командувачем Ваном. Залишки армади в паніці втекли на континент, а монголо-корейський десант на Такасімі самураї вирізали. Ураган, який урятував, таким чином, незалежність японської держави, назвали “божественним вітром” (камікадзе).

Монгольська навала провалилась, але її наслідки виявилися руйнівними для влади Ходзьо. Колосальні військові витрати розорили більшість селян, а самурайство перестало існувати як єдиний стан: серед бусі з'явилися даймьо (великі землевласники), тюген (заможні, кіннота) й асігару (бідні вояки, піхота). Розорені селяни й асігару втрачали землі, що підривало систему сьоенів - економічну базу сьогунату. Ходзьо втратили більшість вояків (асігару не мали коштів на озброєння, та й захищати їм було нічого), зате посилилися торгово-ремісничі кола, особливо на півдні, де діячі “москітного флоту” перетворились на вако (піратів-купців) за сприяння місцевих самураїв. “Ділова активність” вако охопила все далекосхідне узбережжя, до Філіппін та Індонезії. Протягом століть набіги японських піратів стали прокляттям Східної Азії, проте, крім піратського промислу, вако вели торгівлю з Китаєм, Кореєю, В'єтнамом, Індонезією.

Розорення дрібних землевласників замінило систему сьоенів системою даймьо (великих земельних володінь). Магнати (даймьо) перестали коритися владі, тому, бажаючи зберегти земельний фонд дрібного та середнього самурайства, Ходзьо з 1297 р. почали анульовувати угоди щодо продажу, застави чи “дарування” самурайських земель, з безоплатним поверненням майна військовим. Зубожіння бусі це не припинило (бо непосильні податки залишилися), зате посварило сіккенів із лихварями, торгово-ремісничими колами й тісно пов'язаним з ними південно-західним самурайством: у країні з'явилися акуто (“погані загони”) антикамакурських самураїв. Намагаючись утримати владу, що вислизала з їхніх рук, Ходзьо монополізували всі ключові посади в уряді бакуфу, але, втративши колишні фінансові й військові можливості, не могли зберегти колишній авторитет.

Бурхливі політичні події викликали глибоку ідеологічну еволюцію - ренесанс сінтоїзму: його клановість створювала ілюзію захищеності людини в умовах кривавих воєн, а “божественний камікадзе”, що врятував японську незалежність, на думку японців, послали сінтоїстські боги. В буддизмі з'явилася перша, суто японська за походженням, секта Хокке, засновником якої був монах Нітірен (1222 - 1282).

На початку ХІV ст. в Японії з новою силою спалахнули усобиці. Сіккенам перестали коритися даймьо, а рід Ходзьо став однаково ненависним і для самураїв південно-західних районів, що активно розвивалися, й для місцевих торгово-лихварських кіл, і для аристократії. Лідером антикамакурського політичного блоку став імператор Годайго з лінії Дайкакудзі (1288 - 1339), який 1318 р. зійшов на престол. В Японії визріли умови для тимчасового відновлення прямого імператорського правління.

Годайго був високоосвіченою людиною, поетом, знавцем буддизму й неоконфуціанства (чжусіанства), а його політична програма передбачала повалення сіккенівської диктатури й відновлення прямого правління тенно - системи, що панувала в Японії у другій половині VІІ - VІІI_ст. Вперше Годайго спробував повалити владу Ходзьо у 1324_р., але заколот було розкрито, а його організаторів покарано. Імператора від розправи врятувало лише “божественне походження”.

У 1331 р. спалахнуло нове повстання, але й воно зазнало поразки. Годайго втік, переодягшися в жіноче вбрання, та невдовзі його схопили.

За організацію двох антикамакурських заколотів у березні 1332 р. Ходзьо скинули Годайго і заслали його на пустельні острови Окі, а новим тенно сіккен Ходзьо Хідетокі (1326 - 1333) проголосив Когена з лінії Дзімьоїн. Але розбитих імператорських вояків (до 10 тис.) зібрав принц Ясутокі, якого підтримали впливові самураї-даймьо Кусунокі Масасіге й Нітта Йосісада, невдоволені політико-економічним розвалом, що панував у країні. Коли Годайго у лютому 1333 р. втік з Окі, його сили налічували вже 100_тис. вояків, до яких одразу приєднався даймьо Асікага Такаудзі (1305 - 1358), армія якого налічувала 20 - 50 тис. самураїв.

У травні 1333 р. спільними зусиллями союзників камакурські війська були знищені, сіккен Хідетокі втік на Кюсю, де й загинув, а весь рід Ходзьо переможці вирізали до ноги.

“Реставрація Кемму”. Утворення сьогунату Муроматі. Японія в епоху “двох династій”. У червні 1333 р. Годайго повернувся в Кіото і знову став імператором. Ця подія дістала у традиційній японській історіографії назву “Реставрація Кемму” (“Розбудова та військова міць”), політичною програмою якої проголошено “єднання знаті й самураїв” (кобугаттай). Годайго ліквідував усі владні надбудови, зокрема чиновницькі апарати інсея, сьогуна, сіккена тощо й відновив пряме імператорське правління в Японії. Однак епоха Кемму не була тривалою (1333 - 1336). Аристократично-імператорський уряд виявився неспроможним компетентно керувати економікою, а знання філософії, поезії та мистецтва, чим славилася родовита знать, мало допомагали в державних справах.

Зовні все виглядало благополучно: війни скінчилися, країну замирили, бюрократичний апарат скоротили, в сільському господарстві врожаї збирали двічі на рік, а гасло кобу-гаттай настроювало на відбудову економіки й бережне ставлення до військових. Одначе непродумані витрати, й особливо воєнні видатки, змусили Годайго ввести п'ятипроцентний податок на майно губернаторів, що підірвало його авторитет у провінціях. Загрузнувши в боргах, імператор видав указ про їхнє скасування, що викликало невдоволення лихварів, а самураї замість поліпшення свого фінансового стану були “нагороджені” додатковими податками й “увагою” нових шпигунів. Для керівництва останніми Годай<192>о навіть завів нову урядову посаду (муся-докоро). Значно обмежили, в порівнянні з губернаторами цивільної імператорської адміністрації, повноваження військово-самурайських намісників у провінціях. Отож, за неповних три роки такого правління в Японії визрів грунт для відродження сьогунату, що й відбулося у 1336 р.

Скориставшися загальним невдоволенням, даймьо Асікага Такаудзі організував заколот проти імператора, й у січні 1336 р. захопив столицю.

Рід Асікага походив із гілки Сейва клану Мінамото (навіть клановий прапор у них був однаковим - білим). Посилились Асікага за часів панування Ходзьо, з якими “білих” певний час пов'язували родинні стосунки. Одначе в умовах занепаду влади сіккенів Асікага Такаудзі своєчасно зорієнтувався і взяв активну участь у розгромі Ходзьо, а коли три роки панування придворної аристократії дискредитували ідею прямого імператорського правління, Такаудзі підтримав курс на відродження військово-самурайської державності. Економічною базою Асікага стали їхні величезні земельні володіння у північно-східних провінціях Японії. В тогочасних умовах лише мілітаристська диктатура могла силою зброї утримати єдність країни (яку роздирали кланові та квазіетнічні суперечності), забезпечити надійну охорону кордонів, придушити селянські бунти, продовжити завоювання на півночі архіпелагу (з метою розширення орних земель) і водночас знайти кошти на розвиток літератури, живопису, архітектури, зберегти економічні зв'язки з континентом.

Годайго запанікував, хоча його становище не було безнадійним. Авторитет імператора, як нащадка богів, залишався високим, що розкололо клан Асікага: родини Кіра, Ісіто, Арагава, Ко, Уесугі підтримали Такаудзі, але деякі асікагівські сім'ї (Хосогава, Ацусіяма, Імагава, Ніккі) виступили на захист імператорської влади.

Саме в цей час Такаудзі змушений був перекинути частину своїх бусі на Окінаву, де спалахнула антисамурайська селянська війна. Для придушення бунту самураї застосували “полювання за мечами” - повне вилучення у селян зброї, під яку підпали навіть ножі, серпи та шила, що ініціювало поширення серед повстанців китайської боротьби карате.

Скориставшися розпорошеністю проімператорських сил та відсутністю серед них єдиного керівництва, Такаудзі розбив армію тенно в битві на р.Мінатогава (поблизу теперішнього Кобе) і в листопаді 1336 р. проголосив відновлення військово-самурайського управління в Японії, призначивши себе сьогуном. Ставкою Асікага став квартал Муроматі в Кіото.

Сьогун знову скинув Годайго з престолу, посадовивши на трон свою маріонетку Комьо (з лінії Дзімьоїн). Годайго не захотів змиритися з поразкою. У 1337 р. він утік у священні, неприступні гори Йосіно (південь Хонсю), де зібрав розпорошених прибічників і знову назвався тенно. Почалася епоха боротьби “Південної та Північної династій” (Намбокутьо, 1336 - 1392), протягом якої Південну династію представляла лінія Дайкакудзі (Годайго та його нащадки), а Північну - лінія Дзімьоїн, причому Дайкакудзі виступали за пряме імператорське правління, а Дзімьоїн залишалися політичними маріонетками сьогунського режиму Муроматі.

Зміцнивши свої позиції, “південні” спробували перейти в наступ, але Асікага відповіли ударом на удар, а влітку 1339 р. Годайго помер. Трон посів його син Гомуракамі (1339 - 1368), якому виповнилося тоді всього 12 років, тому реальним лідером “південних” став досвідчений політик, видатний історик і політолог, один із фундаторів японської національної ідеї Кітабатаке Тікафуса (1293 - 1354) - автор “династичної концепції” японської історії.

Його класичний для японської історіографії та політології твір “Дзіно сьотокі” (“Записи про правильне наслідування божеств та імператорів”) утверджував святість і безперервність роду тенно, в існуванні якого Тікафуса убачав запоруку вічності й процвітання Японії, проголошував “Країну Вранішнього Сонця” “божественною”, унікальною й неповторною й відстоював виключне право лінії Дайкакудзі на імператорський престол.

Бойові дії тривали з перемінним успіхом. Двічі (в 1352 і 1353 рр.) “південні” захоплювали Кіото, але в 1354 р. їхній лідер Кітабатаке Тікафуса помер. Компенсувати втрату визнаного лідера “південні” не змогли, й у 1354 р. Асікага Такаудзі відбив столицю.

 

Все життя Такаудзі відчував докори сумління за вчинені злочини та низку зрад, якими було сповнене його життя. Він зрадив Ходзьо, потім Годайго, отруїв або зарізав на шляху до влади багатьох родичів (у тому числі рідного брата Тадайосі). Просьогунсько-просамурайськи налаштовані дзенські монахи співали йому дифірамби, стверджуючи, що “Такаудзі мав три головні риси. Перша - мужність... Друга риса - його співчуття: він жодного разу не ненавидів нікого, хоча не раз зустрічався з жорстокістю ворогів і навіть дітей. Третя - великодушність”3. Та все було марно, і в 1358 р. Такаудзі помер, так і не позбавившись своїх мук, із каменем на серці.

Наступні війни “двох династій” протікали мляво й тривали кілька десятиліть, проте культ грубої сили, що панував у політиці, стомлював людей. Навіть самураї після кривавих битв і запеклих сутичок мріяли про спокій і тишу, про фізичну, моральну й соціальну реабілітацію, тому вік панування військових став блискучою епохою не лише для вояків і полководців, а й для митців. Звідси популярність монохромного живопису Мокуана (? - 1348) та Као (? - 1345), штучних садів і чайних альтанок  Мусо Кокусі (1276 - 1351). Поряд із кам'яними монстрами фортець  прижився Кінкакудзі (“Золотий павільйон”) - приміський палац сьогунів Асікага з вкритими позолотою стінами. 1374 р. вважається офіційною датою народження японського національного театру Но (“дійство”), творцем якого був талановитий актор, драматург і постановник Кан'амі Кійоцугу (1333 - 1384). Дещо занепала в ХІV ст. японська поезія, зате прозу збагатила епохальна воєнна епопея Кодзіми (? - 1428/29) “Тайхейкі” (“Повість про великий мир”).

 

Крок за кроком Дайкакудзі здавали свої позиції, і в 1392_р., цілком утративши владу, останній “південний” імператор Гокамеяма відмовився від боротьби й передав “божественні регалії” “північному” тенно Гокомацу (1382 - 1412). Єдність імператорського роду була відновлена, але тенно залишилися безвладними політичними маріонетками сьогунів Асікага. Їх знову пошановували як нащадків богів і першосвящеників сінтоїзму, але про політику імператорський рід мусив забути на цілих п'ять століть.

Сьогунат Муроматі. Перші десятиліття існування сьогунату Асікага були непростими. Довготривала кривава боротьба з Південним двором ішла з перемінним успіхом, але наприкінці 1393 р., після розгрому останніх “південних” загонів, уся Японія офіційно визнала владу третього сьогуна з роду Асікага - Йосіміцу. В повному обсязі було відбудовано управлінський апарат військово-самурайської державності Японії, але реальна влада Асікага не витримувала зіставлення з можливостями й повноваженнями їхніх попередників - володарів із Камакури. Режим Муроматі контролював ситуацію лише в Кіото й на невеликій частині території навколо столиці.

Безперервні війни й непосильні податки остаточно розорили дрібних землевласників. Великі господарства (даймьо) витримували там, де сьоени розорялися, втрачаючи будь-які шанси на відродження, тому селяни міцніше гуртувалися в общини, а самураї залишали свої сьоени і йшли служити до великих землевласників (їх теж називали даймьо). Даймьо мали великі доходи, за рахунок яких утримували власні військові загони, тому рахувалися із сьогуном тільки як із першим серед рівних.

Асікага намагалися протистояти сепаратистським тенденціям. Але на початку, в умовах тривалої та виснажливої війни з Південним двором, вони потребували підтримки регіональних даймьо, тому йшли на поступки. Коли ж номінальна єдність країни поновилася, володарі провінцій настільки зміцніли, що ніяке сьогунське втручання їх уже не лякало. Єдине, на що спромоглися сьогуни, - це надати удільним князям статус канрьо - своїх “управителів-намісників”, показавши тим самим свою повну неспроможність опиратися відцентровим тенденціям. А коли в середині ХV_ст. спалахнули чвари в клані самих Асікага, почався розвал.

Не тільки влада імператора, а й влада сьогуна стала тепер номінальною. Аналогом сіккена в системі Муроматі виявилася посада кіото-канрьо (“управителя Кіото” - Першого міністра сьогунського уряду). Але якщо за режиму Камакури посаду сіккена міцно тримали Ходзьо, то за крісло кіото-канрьо точилася відчайдушна боротьба між найближчими до Асікага родами - Сіба, Хатакеяма та Хосокава. Вбивства, отруєння, кривава помста, низки самогубств (сеппуку або харакірі) в комплексі з витонченими двірцевими інтригами - таким стало щоденне життя при дворі сьогунів. Квінтесенцією цього перманентного кошмару вважалася “смута років Онін”, яку японці сприйняли як катастрофу національного масштабу.

“В першому році Онін (1467 р.) країна переживала сильне заворушення. Протягом тривалого часу п'ять із лишком провінцій та сім областей перебували в повному безладді... Вказівки щодо управління країною давалися під час коротких пауз між безпробудним пияцтвом і розвагами”4. Тільки на будівництво свого особистого палацу сьогун Асікага Йосімаса витратив астрономічну суму в 60_тис. кан срібла (1 кан - 3,75 кг срібла). Державна скарбниця спорожніла, податки зростали, і провінція більше не бажала миритися з такою владою. Рух проти придворної сьогунської камарильї розпочав клан Ямана (що контролював 11 провінцій країни з 66), якого підтримав інший впливовий клан Оуті. Західна коаліція, очолювана цими родами, мала в своєму розпорядженні чимале військо (116 тис. бусі), але проти них виступила східна коаліція (на чолі з Хосокава), армія якої налічувала 161,5 тис. самураїв_ - і в 1467 р. спалахнула жорстока війна.

“Війна Онін” охопила 2/3 території країни, тривала 11 років і припинилася в 1477 р. сама собою, бо ворогуючі армії в битвах настільки знекровили одна одну, що самураї змушені були зупинитися. Дотла спалено столицю, по всіх округах країни хазяйнували банди розбишак, почалися голод та епідемії. “Країна Вранішнього Сонця” перетворилася на справжнє пекло, і над щедро политою кров'ю землею постав новий взірець людини - самурай. Саме після “війни Онін” сформувався у початковому вигляді самурайський кодекс “Бусідо” (“Шлях воїна”), кодифікований у ХVI ст., що став морально-етичним фундаментом японської нації.

На утримання кількох чиновницьких апаратів (імператора й сьогуна), численні війни, розкішні двори й підтримку місцевих даймьо потрібні були чималі кошти - і їх брали з селян. Податковий прес у Японії був найтяжчим на Далекому Сході - 40 % урожаю, що в умовах малородючих японських земель дорівнювало пограбунку. Виробники утримували величезний бюрократичний апарат і найбільший військовий прошарок: бусі становили більше 10 % населення (в Європі кількість рицарів ніколи не перевищувала 2 %), але самураї не даремно їли свій хліб (точніше, рис) - селянських воєн Японія не знала.

Спробою селянського самозахисту став інститут ніндзя (“прихованих, таємних”), але ці селянські бойовики стали з часом професійними шпигунами й пішли на службу до даймьо. Селянам залишилося мовчки працювати, зціпивши зуби, платити податки й виживати. Альтернативою була гарантована смерть від голоду або в загонах розбійників, бо проти селянських “Робін Гудів” самураї діяли швидко й немилосердно.

Селянам допомогли особливості японського менталітету - надзвичайна працелюбність, витриманість, терплячість. Героїчними зусиллями простих людей вдавалося утримувати максимально можливі площі оброблюваних земель, збирати по всій Японії по два врожаї на рік, вирощувати 100 сортів рису, 12 пшениці, 14 - бобових, набули поширення бавовник, конопля, олійні й лакові культури. Збільшилася кількість городян, чому сприяла внутрішньополітична ситуація. Війни наплодили безліч замків, а біля них виникли ремісничо-торговельні посади, які в комплексі переростали в міста, де ремісники й торгівці, щоб вижити, об'єднувалися в корпорації дза. Розвивалася зовнішня торгівля, яка давала 3 - 6-кратний прибуток: Японія імпортувала шовк, парчу, пудру, фіміам, сандалову деревину, фарфор і мідні монети, а вивозила золото, срібло, мідну руду, ртуть, віяла, лаковані вироби, ширми, пиломатеріали і першокласні мечі. Каторжною працею більшості населення утримувалося господарство, що, в свою чергу, сприяло розвитку культури.

Вершиною театрального мистецтва Но стала творчість видатного драматурга, режисера-постановника, філософа-естета й актора Дзеамі Мотокійо (1363 - 1443). Монохромний живопис прославили Сюбун (поч. ХV_ст.) і Сессю (1420 - 1506). Творцями чайної церемонії були Мурато Сюко (ХV ст.) і Ноамі (ХV ст.). Шедевром архітектури визнано Гінкакудзі (“Срібний павільйон”) у Кіото - резиденцію сьогуна Асікага Йосімаси (1449 - 1471).

На початку ХVI ст. авторитет сьогуна остаточно занепав, а коли в 1507 р. зійшла нанівець могутність роду Хосокава (останнього оплоту централізації), в Японії настала жахлива епоха сенкоку (“воюючих царств”) - коли всі воювали проти всіх. У 1542 р. на Кюсю вперше прибули європейці (португальці), від яких самураї запозичили вогнепальну зброю. Це прискорило повну “професіоналізацію” війни й збільшило собівартість бойових дій, що обернулося новим податковим тягарем на виробників. Японію рятували терплячість і працелюбність підданих, але земельна оранка все-таки скоротилася на 100 тис. тьо (майже 100 тис. га). В господарстві з'явилися перші мануфактури, що дало можливість збільшити експорт, але навіть японському терпінню зрештою настав кінець. Країна потребувала спокою, стабільності, єдності, майнової захищеності, законності й порядку. Асікага владу розгубили, тому ліквідація у 1573 р. інституту сьогунів нікого не стурбувала.

В Японії творили видатні майстри живопису з роду Кано (Масанобу (1434 - 1530) і Мотонобу (1476 - 1559), геній чайної церемонії Сенно Рікю (ХVI ст.) - автор еталонного чайного павільйону саду Тейен у Кіото (1573_р.). Поширилося унікальне мистецтво “сухих” садів із каміння, піску й моху: шедевром цього жанру вважається сад храму Рьоандзі в Кіото митця Соамі (ХVI ст.).

Японія понад усе потребувала нових державних людей, які б відродили її з політичного хаосу. Процес відновлення державної єдності започаткував знаменитий полководець Ода Нобунага (1534 - 1582).

Японія на шляху до возз'єднання. Нобунага став главою клану Ода після раптової смерті батька в 1551 р. Сім років Нобунага витратив на боротьбу з конкурентами всередині власної родини. При цьому він проявив себе жорстоким, схильним до інтриг політиком, знищивши майже всіх своїх родичів (включаючи рідного брата), а в 1558 р. взявся за сусідів.

 

У цій людині мирно уживалися погордливість, чванливість, пихатість, нехтування будь-яких авторитетів, й, водночас, жорстка самодисципліна, майже аскетичний спосіб життя, відсутність користолюбства. “Це була людина середнього зросту, тендітної статури, з рідкими вусами й високим, приємним голосом. Він був честолюбним і гордовитим, але любив справедливість, не пробачав образи, хоч би хто її завдавав... Вина не пив, був невибагливим до їжі, надзвичайно простим у поводженні”5. З березня до вересня Нобунага купався в річці, щоденно вправлявся у виїздці та рукопашному бою, займався тактикою й удосконаленням зброї. Але головною запорукою його блискучих перемог стали масове використання вогнепальної зброї, організація її масштабного виробництва і розробка тактики її використання (аналог європейської лінійної тактики).

Військовий талант, удатливість та неймовірна жорстокість Нобунаги, здавалося, не мали меж. Його диктатура стала кривавою сторінкою в історії Японії, але не слід забувати, що сучасниками цієї людини були Генріх VІІI (“Синя борода”) та Іван ІV Грізний. Жорстоке століття виносило на гребінь влади жорстоких правителів, інші - не виживали.

 

До середини 1582 р. Ода Нобунага контролював майже половину країни (30 провінцій із 66), але довести справу до кінця йому не дали. Його жорстокість лякала підлеглих, і 1_червня 1582 р. 10 тис. заколотників на чолі з Акеті Міцухіде оточили Нобунагу в храмі Хоннодзі (Кіото), де 48-річний диктатор, щоб не потрапити в полон, вдався до сеппуку (харакірі).

Найближчі соратники Нобунаги - Токугава Іеясу (1542 - 1616) і Тойотомі Хідейосі (1536 - 1598) вирішили помститися за смерть сюзерена. Пощастило Хідейосі: 12_червня 1590 р. його 40-тисячне військо перемогло заколотників у грандіозній битві поблизу Ямадзакі. Акеті Міцухіде вбили селяни, коли він, тікаючи, намагався награбувати харчів і корму для коней. Хідейосі посів місце Нобунаги, Іеясу до певного часу приборкав свої честолюбні мрії і підкорився новому диктаторові. Сина Нобунаги - Ода Нобутаку - Хідейосі примусив до самогубства.

Тойотомі Хідейосі був вихідцем із простолюду: мати розгубила залишки аристократизму на засланні, а батько походив із роду бідних самураїв-напівселян. Маленький на зріст, дуже негарний, з темним, майже чорним обличчям, за що дістав прізвисько сару (“мавпа”), Хідейосі розпочав військову кар'єру з посади асігару у війську Нобунаги. Одначе талант блискучого полководця й сміливого вояка підніс уперше (й востаннє) людину з простонароддя на владний Олімп Японії.

У 1582 р. він став володарем половини, а через вісім років війни - всієї Японії. У 1590 р. єдність країни було відновлено.

Тойотомі Хідейосі отримав тяжку спадщину. Японію розорили війни, централізований чиновницький апарат був відсутній, країну наводнили розбійники, а на обрії вже маячили кораблі європейських колонізаторів. Розбійників 200-тисячна армія диктатора безжально винищила, а щоб вони не плодилися й у майбутньому, нічийних самураїв узяли на службу, а в селян, як завжди, відібрали всю зброю (включаючи серпи, коси й ножі). Для керування країною створено уряд, а для досягнення економічної стабільності введено високий, зате стабільний податок (2/3 врожаю) - вищий, ніж у попередні роки, але відсутність воєн, розбійництва та конфіскацій давала можливість селянам вижити. Стабілізувавши фінанси, Хідейосі помирився з буддійською церквою і навіть виділив їй кошти на відбудову храмів.

Велику небезпеку для японської державності становила європейська колоніальна експансія. З островів європейці вивозили срібло, мечі, зерно, вироби з лаку, віяла, а завозили, як посередники, цінну деревину, ліки, шовк, кераміку, золото, тканини, шкури й пір'я екзотичних тварин, корали, мускус, високоякісні фарби, оцинковане залізо з Китаю, Кореї, Південно-Східної та Південної Азії. Крім вогнепальної зброї, японці запозичили у європейців пісковий годинник, окуляри, виноградні вина та... християнство, яке спочатку підтримав Ода Нобунага, борючися з могутністю буддійських храмів. Кількість японців-християн досягла 300 тис. Проте невдовзі колонізатори показали своє справжнє обличчя, розгорнувши на Кюсю работоргівлю. “Японців сотнями, в тому числі жінок і дітей, купують і доставляють на чорні кораблі, заковують у ланцюги, заганяють у трюми, піддаючи жорстоким тортурам”6.

Підлив масла у вогонь португальський матрос, який напідпитку почав у Нагасакі “просвіщати диких японців”. Шпигуни одразу доповіли Хідейосі зміст його балачок. А моряк, зокрема, говорив таке: “Наші королі починають із того, що посилають у країну, яку вони бажають завоювати, священиків, котрі спонукають народ приймати нашу релігію; і коли ті вже досягають значного успіху, вони викликають військо, яке вступає в союз із новими християнами; і тоді нашим королям уже неважко довершити все інше”7. Останньою краплею стала відмова португальців допомогти японцям у побудові багатотоннажного флоту, який Хідейосі мріяв використати для подальшого завоювання Кореї, Китаю та Індії.

Японія давно не знала работоргівлі, а поневолити її не змогли навіть монголи, тому 19 червня 1587 р. Тойотомі Хідейосі видав указ, згідно з яким усім християнським місіонерам пропонувалося протягом 20 днів, під загрозою смерті, залишити країну. Християнство для японців оголошувалося поза законом. Суворо заборонялися работоргівля, вбивство, продаж і вживання в їжу коней та буйволів. Кількість японців-християн різко зменшилася, а 26 найактивніших “неслухів” (із них дев'ять європейців) піддано жахливим тортурам, їх розіп'яли на хрестах у Нагасакі. Перший натиск колонізаторів було відбито.

Наприкінці ХVI ст. в країні запанував політичний спокій, почалося економічне піднесення, припинилося падіння життєвого рівня. Життя було важким, але терпимим. У країні існувало півтисячі міст, а загальна кількість городян перевищила 10 % населення (1,5 - 2 млн). Із них 300 - 400_тис. мешкали в Кіото, 200 тис. - в Осака, 150 тис. - в Едо (сучасний Токіо). В сільському господарстві культивувалися нові сорти чаю та бавовнику, почали розводити тютюн, удвоє збільшився японський експорт, а до традиційного імпорту додалися килими, оксамит, цукор, слонова кістка, вироби зі скла.

На схилі років всесильного диктатора потягло на молоденьких дівчат, і він завів собі гарем, “укомплектувавши” його 12 - 13-річними красунями; побоюючись заколотів, набудував цілу низку страхітливих кам'яних замків, при спорудженні яких замість цементу використовували рідкий свинець (на ці будови зганяли сотні тисяч селян). Бурхливе життя, безперервні походи, жахи заколоту та бездумні сексуальні подвиги підкосили залізне здоров'я Хідейосі, він став вважати себе живим богом війни (Хатіманом) і, підкоривши всю Японію, зажадав світового панування.

Вирішено було розпочати з Кореї, яку Хідейосі взагалі вважав японською територією, виходячи з тверджень давньояпонських хронік про успішні завоювання перших японських царів на півострові. Найближчі плани передбачали завоювання Китаю, Індії та країн Південно-Східної Азії.

У країні провели тотальну мобілізацію, підготували 300_тис. вояків (при 20 млн населення), 1000 кораблів та човнів, командувачем експедиційних сил призначили Укіту Хідейе. План кампанії передбачав блискавичну висадку, розгром у прикордонній битві корейської армії, вихід на китайський кордон. Після цього Хідейосі розраховував здійснити такий же блискавичний розгром китайських збройних сил та завоювання Індії. В основу стратегічного задуму було покладено тактику “бліцкригу”. Зокрема, завоювання Кореї планувалося завершити за 4 - 5 місяців.

Війна почалась у квітні 1592 р. і спочатку йшла дуже вдало для агресора, але героїзм корейського народу, допомога китайців й успішні дії корейського флоту на чолі з легендарним адміралом Лі Сунсіном не залишили японцям шансів на перемогу. Втративши майже весь флот і десятки тисяч вояків, експедиційний корпус Укіти Хідейе опинився восени 1598 р. в критичній ситуації. 18 серпня 1598 р. ініціатор корейської авантюри Хідейосі помер. Хідейе завершив ганебну війну безславним миром і повернув армію до Японії.

Утворення сьогунату Токугава (Едо). Самоізоляція країни та її наслідки. Незадовго до смерті Тойотомі Хідейосі, переживаючи за долю свого сина й спадкоємця Хідейорі, утворив регентську раду з п'яти найвпливовіших даймьо, з яких узяв письмову клятву на вірність Хідейорі. Але після смерті диктатора ця клятва перетворилася на простий шматок паперу. Першими претензії на владу висунули ветерани корейської війни, яких очолив Ісіда Міцунарі, але перемогу здобув лідер “диких” самураїв північного сходу Токугава Іеясу. Він не поступався жорстокістю своїм видатним попередникам, мав неабиякий талант полководця й умів вичікувати: дипломатичний дар та незвичайна політична інтуїція не підвели Іеясу. Він дотепно зумів уникнути широкої участі у корейській авантюрі, зберігши сили, а коли Хідейосі не стало - розпочав боротьбу за владу. Заморська війна коштувала дорого, податки з селян сягнули 80 - 90 % урожаю, що довело населення до голоду, а клан Токугава вів свій родовід від славетного роду Мінамото, мав певний авторитет, значний воєнно-економічний потенціал і міцну базу - північний схід Хонсю, кубло “диких, кровожерливих і лютих” самураїв. Конкурентів відповідного масштабу у вождя “східних бусі” не залишилося - отож і ризик було зведено до мінімуму.

21 жовтня 1600 р. відбулася вирішальна битва поблизу Секігахари (провінція Міно), в якій 140-тисячне військо Токугава вщент розбило 95-тисячну коаліцію Ісіди, який загинув у бою. У переможених ворогів Іеясу конфіскував усе майно, і родина Токугава стала найбагатшою в Японії.

У 1603 р., “з санкції імператора”, Іеясу проголосив себе сьогуном, започаткувавши третій сьогунат - Токугава чи Едо (1603 - 1867). В 1605 р. він відмовився від посади сьогуна на користь свого сина Хідетади. Щоправда, в дійсності Іеясу залишився до самої смерті (1616 р.) диктатором, але, легітимно закріпивши за сином сьогунську владу, він підкреслив її спадковий характер.

У 1614 р. Іеясу обложив фортецю Осака - резиденцію Тойотомі Хідейорі, останнього конкурента на шляху до повної влади. У 1615 р., після тривалої облоги, замок було захоплено. Хідейорі покінчив життя самогубством, зарізавши дружину та дітей.

Помираючи у 1616 р., Іеясу міг бути спокійним: клан Токугава став найбагатшим у Японії, мав найбільші в країні загони самураїв і легітимно закріплену прецедентом систему успадкування влади всередині родини Токугава. Важливу роль у закріпленні режиму Едо (де Іеясу розташував свою ставку) відігравала система заложників, започаткована у 1635 р. третім сьогуном династії Іеміцу (1632 - 1651). В країні збудували п'ять стратегічних шляхів, які з'єднали Едо з усіма куточками країни і сприяли розвиткові внутрішньої торгівлі. Найнебезпечніших для Токугава даймьо виселили в глухі окраїни, а інформацією сьогунів щедро забезпечувала надзвичайно розгалужена система розшуку (мецуке - “прикріплене око”). Копіткою і невтомною працею, хитрістю, політичними інтригами, грубою силою та улесливими обіцянками Токугава зосередили в своїх руках необмежену владу, чи не найбільшу за всю історію Японії. І хоча, як і раніше, на чолі “Країни Вранішнього Сонця” номінально залишався тенно, але реально в руках сьогунів відтепер зосередилась безмежна диктаторська влада.

Токугава продовжили активну боротьбу з християнством. Тортури й смертні вироки для християнських священиків та їхніх підручних стали звичним явищем, а в 1630_р. заборонено ввозити в Японію книги, де хоча б згадувалося християнство. Апогей боротьби із “заморським злом” випав на роки правління Іеміцу (1632 - 1651), коли всіх підозрілих пропускали через ефумі (“топтання картини”) - перевірку релігійної благонадійності. Людина, яку перевіряли, мала топтати ногами зображення Христа, що фіксувалося документально: непокірних палили живцем, розпинали на хрестах, топили в морі, розпилювали на шматки або вливали в рот воду, аж доки у людини не лопався шлунок.

На більшій частині території країни ці дії не зустрічали особливого опору, але на Кюсю, у містечках Сімабара й Амакуса (поблизу Нагасакі) японські християни повстали, захищаючи своє право на свободу совісті. В 1637 р. 37 тис. японських католиків засіли в фортеці Хара й успішно боронилися від 50-тисячної токугавської армії. Але на допомогу сьогунату прийшли протестанти-голландці на чолі з представником нідерландської Ост-Індської компанії Кьокенбеккером. Завдяки голландським гарматам замок Хара впав у 1638 р., а сьогунські вояки влаштували повстанцям криваву баню.

Логічним результатом антихристиянсько-антиколонізаторського руху стали масова еміграція з Японії англійців та іспанців, а після ухвалення серії законів 1633 - 1639 рр. - вигнання португальців, заборона самовільного виїзду японців за кордон і заборона будувати кораблі водотоннажністю понад 500 коку (80 т). Токугавська Японія остаточно завершила перехід до політики самоізоляції від зовнішнього світу. “Країна Вранішнього Сонця” врятувала себе від європейського колоніального поневолення, але ціною незалежності стала тотальна самоізоляція з усіма негативними наслідками такого статусу (автаркія, натуралізація економіки, технічна відсталість, науково-культурна обмеженість). Лише китайцям і голландцям дозволили підтримувати незначні економічні стосунки з японськими партнерами, але ці контакти всіляко обмежувалися й перебували під пильним контролем сьогунського уряду.

Припинення усобиць, стабілізація законодавства та влади, майнова захищеність і повернення надій на краще життя сприяли деякому зростанню японського господарства в ХVІI ст., піднесенню матеріального й духовного добробуту населення. Протягом століття в країні удвоє збільшилася площа оброблюваних земель, що в умовах дефіциту на островах придатних для обробітку грунтів було показником справжнього економічного піднесення. Податки на селян (на користь держави і даймьо) становили від 40 до 70 %, давалася взнаки також система кругової поруки і система прописки (селянин був прикріплений до землі), а в 1643 р. сьогунський указ “Про регламентацію селянського життя” зобов'язав селян вживати в їжу лише грубі злаки, заборонялося носити одяг із шовку.

 

Політика самоізоляції сприяла загальній “японізації” японської культури, розвиткові власних фундаментальних традицій, коли слова “патріотизм”, “гордість за свою історію та культуру”, “дослідження своїх цивілізаційних коренів” не були пустим звуком. Традиції славетних майстрів чайної церемонії розвивав у ХVІI ст. Фурута Орібе. У жанрі живопису зажили слави баталіст Тоса Міцуйосі (1539 - 1613), засновники урочисто-монументального стилю сьоїн з родини Кано (Ейтоку, Санраку, Сансецу, Тан'ю та ін.). Визнаним майстром монохромного живопису стилю ямато-е був Огата Корін (1658 - 1716), якого називають “найбільш японським з усіх японських живописців”. Класиками мистецтва живописної гравюри вважаються Іваса Матабей (1578 - 1650) і Торії Кійонобу (1664 - 1729).

Про рівень розвитку освіти свідчить утворення в 1633 р. Центральної Академії в Едо, засновником якої був видатний науковець Хаясі Радзан (1583 - 1659). Поширення розбірного шрифту дало можливість забезпечити країну дешевими друкованими книгами (протягом ХVІI ст. видано 457 назв). Справжній прорив в історичній науці, особливо в галузі джерелознавства, здійснили Міто Міцукуні та Кадо Адзумамаро (1669 - 1736). Поряд з ними в цей час плідно творили видатні філософи, поборники антисьогунської проімператорської опозиції Іто Дзінсай (1627 - 1705), Каїбара Екікен (1630 - 1714) і Муро Кюсо (1658 - 1734). Знайомство з досягненнями європейської технократичної цивілізації дало поштовх розвиткові в Японії природничих наук. Прославленими вченими були, зокрема, математик Секі (Кова) Такакадзу (1623 - 1708), ботанік-енциклопедист Іно Дзякусуй (1655 - 1715), економіст Араї Хакусекі (1657 - 1725).

У царині літератури світових вершин сягнула творчість прозаїка-новеліста Іхара Сайкаку (1642 - 1693) та поета Мацуо Басьо (1643 - 1694), який перетворив на високе мистецтво тривірш хокку (хайку). В ХVІI ст. виник театр кабукі (де спочатку грали тільки жінки, а з 1629 р. - чоловіки) і театр ляльок дзьорурі (засновником якого став оповідач казок Такемото Гідаю (1651 - 1714). Сценарії для них писав класик японської драматургії Тікамацу Мондзаемон (1653 - 1724).

Мистецтво художньої ілюстрованої ксилографії започаткував у Японії видатний художник, різьбяр і друкар Моронобу Хісікава (1638 - 1714). Широкою популярністю користувалися твори видатного скульптора-проповідника Енку (1628 - 1695). Неперевершеним майстром ікебани сучасники вважали Ікенобо Сенко (ХVІI ст.), чудові вази для котрого виготовляв Огата Кендзан. Саме в цей період розквітнуло мистецтво нецке (поясних брелків).

 

У ХVІI ст. японське суспільство, що базувалося на східних цивілізаційних принципах, досягло апогею у своєму розвитку, та зрештою на рубежі ХVІI - ХVІІI ст. воно потрапило в глухий кут.

На 30 % збільшився в ХVІI ст. валовий збір рису. Швидкими темпами зростало населення (з 18 до 26 млн). У сільському господарстві широко культивувалися такі культури, як квасоля, морква, гарбуз, шпинат, солодка й біла картопля, тютюн, бавовник, цукрова тростина, тутові дерева. В іригації почали активно використовувати водне колесо, а на полях як добрива використовували не тільки гній, а й сушену рибу та макуху. Кількість городян сягнула 4 - 4,5_ млн, а міста Едо, Осака, Кіото, Сакаї, Нагасакі, Фусімі, Хаката, Нагоя, Канадзава, Хіросіма стали торговельно-ремісничими центрами загальнодержавного значення. Виникла регіональна спеціалізація: на півночі Кюсю виготовлялися фарфор і бавовняні тканини; Кіото й Нара поставляли парчу, саке, шовкові, металеві та лаковані вироби; Нагоя - кераміку й фарфор; Нагано - шовк; Сацума - цукор, Тоса й Тьосю - рисовий папір тощо. Формувався загальнояпонський ринок, а біржа м. Осака диктувала ціни на рис, рибу та овочі по всій країні. Виникли перші фінансові акули-монополісти (кабунакама): родини Йодоя, Міцуї, Коноїке та ін., які контролювали всю цінову політику. Набули поширення мануфактури, а міста Сакаї, Хаката, Осака й Нагасакі здобули статус незалежних міст на правах самоуправління.

Але досягши максимуму на рубежі ХVІІ - ХVІІI ст. традиційна Японія впала у стагнацію. Монополісти, захопивши ринок, використовували ціни як невичерпне джерело власного збагачення та обкрадання більшої частини населення, а даймьо і сьогунів вони задобрювали періодичними пільговими кредитами й хабарями. Падіння життєвого рівня, доходів людей, у свою чергу, призвело до спустошення державної скарбниці, бо “вибивати” податки з платників ставало дедалі складніше.

Ускладнила ситуацію легковажна політика п'ятого сьогуна династії Токугава Цунайосі (1680 - 1709), який так активно транжирив гроші, що заліз по самі вуха у боргову кабалу до лихварів. Люди прозвали його “собачим сьогуном” за велику любов до домашніх тварин, яких у сьогунському палаці тримали сотнями. Держава-банкрут вдалася до пожежних заходів з метою зберегти свій фінансовий імідж - до псування монети (крім золота туди стали домішувати срібло), що призвело до її катастрофічного знецінення, інфляції та цінової лихоманки.

У різних районах країни періодично відбувалися неврожаї та голод, спалахували епідемії тифу, дизентерії, холери. Постійно зменшувалася кількість оброблюваних земельних площ, падав валовий збір зерна, хронічно дефіцитним став державний бюджет. Жахливих розмірів набув процес розорення самураїв як стану - вони масово ставали ронінами (бродячими самураями, що не мали сюзерена). Суспільство опинилося в глибокій кризі, вихід із якої в рамках традиційних структур став неможливим. Японія прощалася з середньовіччям.

1 Повесть о доме Тайра: Эпос (ХІII в.) / Пер. со старояп. И.Львовой. М., 1982. С.159.

2 Ходзьокі (Записки з келії). Токіо, 1981. С.55.

3 Цит. за: Varley H.P. Imperial Restoration in Medieval Japan/ New York; London, 1971. P.133.

4 Цит. за: Искендеров А.А. Тоётоми Хидэёси. М., 1984. С.22.

5 Цит. за: там само. С.85.

6 Цит. за: там само. С.208.

7 Цит. за: там само.

 

 

 

 

Лекція 8

Тибет

 

Природно-кліматичні умови

Тибетський середньовічний етнос

Тибет на світанку середньовіччя

Тибетська імперія (629 - 842)

Держава тангутів (982 - 1227)

Тибет за часів політичної анархії. Зародження ламаїзму

Утворення теократичної держави далай-лам. Занепад суверенної тибетської державності

Природно-кліматичні умови. Тибет (“Дах світу”) являв собою гігантське плоскогір'я, розмежоване по центру Трансгімалайським хребтом і обмежене на півночі високими горами Куньлунь, а на півдні - найвищими на землі вершинами Гімалаїв. На Півночі Тибету розташовані сухі, холодні високогірні рівнини, де мало опадів, різкий континентальний клімат, небагата рослинність, і де навіть у липні на поверхні бувають уранці заморозки. Південніше Трансгімалаїв - тепліше, вологіше, очі радують живописні річкові долини Цангпо (Брахмапутри) та її притоків, але терени тут також високогірні, а тому в повітрі явно бракує кисню. Третьою складовою Тибетського нагір'я є Шаншун (Північно-Західний Тибет), куди за панування низьких температур ущелинами річкових долин Дзачу (Меконгу), Янцзи та Нагчу (Салуїну) немов по коридору регулярно прориваються мусонні дощі з Індійського океану. Тут дуже холодно й дуже сиро (майже щоденно - зливи). Гори покриті лісами, в яких водиться безліч всілякої звірини (яки, антилопи, архари, зайці, ведмеді, вовки, лисиці). Озера багаті рибою, зокрема лососевими й короповими. Але людям у постійно вологому й холодному кліматі Шаншуну жити важко, тут навіть дрова не хочуть горіти. Лише у південно-східній окраїні плоскогір'я переважає теплий субтропічний клімат.

До цієї класифікації треба додати ступінчате природно-кліматичне районування по вертикалі - звичайне для будь-яких гір (від субтропіків глибоких долин до високогірних тундр та вічних снігів вершин).

Тибетський середньовічний етнос. Строкатий рельєф породив безліч кліматичних зон, ландшафт, природа й температури котрих залежали від багатьох показників (абсолютної широти й довготи, наявності чи відсутності мусонних опадів тощо), тому мешканці Тибету з давнини жили досить ізольовано один від одного (“В кожній долині - своя мова, у кожного вчителя - своє вчення”1). На заході, у верхів'ях р._Інд, мешкали мони й дарди - арійські землеробські племена європеоїдів, які расою, мовою та культурою ріднилися з мешканцями Паміру й Північно-Західної Індії; у пекельних природних умовах Шаншуну блукали близькі до саків племена мисливців, рибалок і збиральників; на сході пасли на гірських пасовиськах овечі отари монголоїдні тибетомовні пастухи кяни (цяни), а в долинах займалися рільництвом жуни, але глобальні етнополітичні зміни в Євразії на межі давнини й середньовіччя якісно змінили етнічну карту Тибету. Дардів і монів із їхніми замками включили в свою державу ефталіти, а кяни пережили розкол: “традиціоналісти” (нголоки, банаги) продовжували займатися кочовим тваринництвом (розводили яків, овець, кіз, волів), а “новатори” (боти), покинувши чисте кочівництво, змішалися з жунами, перейняли навички землеробства (пшениця, ячмінь, гречка, горох, рис) і дали початок тибетській народності з гібридною, рільничо-тваринницькою культурою, коли землеробство в долинах (ронг) сполучалося з випасом худоби на гірських схилах (дрог), а між цими двома рівнями плодоносили фруктові сливові сади (шинг) - і все це в межах одного селища! Попутно тибетці розвивали ткацтво і плавили метали (залізо, срібло, мідь).

Природа не балувала тибетців. Люті вітри з заходу видували родючі грунти, довга холодна зима й снігопади губили худобу, весняні паводки загрожували грязьовими лавинами, влітку цілими днями йшли дощі. Лише холодну осінь полюбляли за ясну й безвітряну погоду. Суворий клімат виховував у тибетцях терплячість, витриманість й залізну волю, а синкретичність господарства давала можливість вижити: худоба давала добрива для землеробства (каторжна праця - тягати в кошиках гній на поля - вважалася суто жіночою справою), садові посадки захищали поля від ерозії, а сіно й солома (побічний продукт рільництва) давали можливість прогодувати худобу в разі втрати пасовищ.

 

Свій одяг тибетці виготовляли переважно із шкір та вовни. Він складався з унтів (лхампой), панталон (гутун) і сорочки (огчжу), на яку надягали своєрідну жилетку й халат (чуба). Жінки ходили простоволосими, а чоловіки носили найрізноманітніші капелюхи. Вживали в їжу пшеничні та ячмінні коржі, м'ясо й сливи (іноді рис і гречку), пили молоко, пиво та чай з молоком і сіллю. У сімейних відносинах чудово уживалися полігамія та поліандрія, причому ідеалом вважалося одруження кількох братів на одній нареченій або кількох сестер з одним нареченим.

Китайці писали про тибетців, що це “народ надзвичайно хоробрий, загинути в бою вважається у них щастям, померти від хвороби - нещастям. Немов тварини, вони вкрай терпляче витримують холод, навіть жінки при пологах не ухиляються від суворості клімату”2.

 

Так на рубежі нової ери зародився тибетський етнос зі своїми неповторними типом господарювання, психологі