48197

СОЦІОЛОГІЯ. КУРС ЛЕКЦІЙ

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Цей курс лекцій належить до нової генерації підручників, за допомогою яких здійснюється перехід до нових, інтерактивних методів викладання та діалогової форми навчання. Він містить три теоретичні розділи, а також окремий розділ, присвячений розробці програми і технологій конкретно-соціологічних досліджень. Подаються рекомендації щодо ефективної організації навчального процесу, поточного контролю знань студентів із застосуванням тестової системи

Украинкский

2013-12-07

4.91 MB

38 чел.

озділ III. Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів

Львівський національний університет імені Івана Франка

Наталія Черниш

СОЦІОЛОГІЯ КУРС ЛЕКЦІЙ


ББК 60.5 (4УКР) Ч 492

Наталія ЧЕРНИШ СОЦІОЛОГІЯ. КУРС ЛЕКЦІЙ

Видання четверте, перероблене і доповнене

Автор висловлює подяку

Канадському інституту українських студій університету Альберти (Канада)

та Благочинній фундації імені І.Коляски

за моральну та матеріальну підтримку у підготовці цієї книжки

Цей курс лекцій належить до нової генерації підручників, за допомогою яких здійснюється перехід до нових, інтерактивних методів викладання та діалогової форми навчання. Він містить три теоретичні розділи, а також окремий розділ, присвячений розробці програми і технологій конкретно-соціологічних досліджень. Подаються рекомендації щодо ефективної організації навчального процесу, поточного контролю знань студентів із застосуванням тестової системи. Курс лекцій доповнений матеріалом новітніх соціологічних концепцій та сучасними статистичними даними, а також результатами соціологічних досліджень, здійснених провідними соціологічними центрами України. Завершує підручник короткий тлумачний словник, список джерел, використаної та рекомендованої літератури, адрес соціологічних сайтів у мережі Інтернету. Розрахований на викладачів, аспірантів, студентів вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації.

The edition outside Ukraine is authorized only from the written approval of Calvaria Publishing House. Calvaria Publishing House, P.O.B. 328, Lviv, 79000, Ukraine E-mail: anetta@calvaria.org

Усі права застережені. Переклади, відтворення або передача будь-якої частини цього видання у будь-якій формі та будь-яким способом категорично заборонені без письмової згоди ТОВ «Кальварія».

ISBN 966-663-140-7

 © Наталія Черниш, текст, 2004

© «Кальварія», макет та художнє оформлення, 2004


Зміст

Зміст

Вступ .....................7

Програма нормативного навчального курсу «СОЦІОЛОГІЯ» ........................8

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології.............................................................9

Розділ II. Суб'єкти суспільного життя...................................................................... 12

Розділ ІІІ. Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів  ......................................13

Розділ IV. Організація і проведення конкретно-соціологічних досліджень ...... 15

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології  ......  .. 17

Поняття соціології ........................ 18

Об'єкт і предмет соціології. Структура соціологічного знання.................... ............25

Функції соціології та її роль у розвитку суспільства  ............................................ 29

Місце соціології в системі наук  .31

Тема 2. Виникнення і становлення соціології як самостійної науки  37

Логіка виникнення соціології ...................38

О.Конт — засновник соціології ..............  .......39

Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології................................. 44

Соціологічний позитивізм .................47

Соціологічна концепція марксизму ................... . 50

Соціологічний психологізм  57

Тема 3. Класична соціологія .................... 63

Соціологія Е.Дюркгайма ........  66

Соціологія М.Вебера.............................................................70

Німецька формальна соціологія (Г.Зіммель та Ф.Тьонніс)  74

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології...   ......... ......83

Характерні риси сучасної соціології .............................................84

Структурні парадигми теоретичної соціології  85


Зміст

Інтерпретативні парадигми сучасної соціології... 90

Емпірична соціологія 97

Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм    100

Що чекає соціологію у майбутньому? 110

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології 115

Витоки української протосоціології 116

Початки української соціології    118

Розвиток вітчизняної соціології у XX ст 124

Соціологічні дослідження українських учених в еміграції 130

Тема 6. Суспільство як цілісна система 139

Суспільство і природа  . 140

Системний підхід до суспільства в соціології  146

Джерела і характер суспільного розвитку    153

Модуль і. Тести і вправи   161

Вступ 162

Завдання першої групи складності 164

Завдання другої групи складності 166

Завдання третьої групи складності .......170

Розділ II. Суб'єкти суспільного життя

Тема 7. Соціологія особистості 177

Ключові поняття і категорії соціології особистості 178

Філософсько-соціологічні уявлення про особистість 181

Основні проблеми соціології особистості 192

Тема 8. Соціологія сім'ї    201

Сім'я як соціальний інститут і мала соціальна група  202

Система категорій соціологічного дослідження сім'ї  206


Зміст

Основні підходи до вивчення сім'ї в соціологічній думці .. 211

Тенденції розвитку сучасної сім'ї  ..............................................................................214

Тема 9. Соціологія молоді  225

Місце соціології молоді в системі соціологічного знання

та в державній молодіжній політиці.......................................................................... 226

Основні поняття і категорії соціології молоді 233

Стан дослідження молодіжних проблем і необхідність розвитку

соціології молоді в Україні 238

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації .255

Етносоціологія та предмет її дослідження . 256

Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот 260

Проблема нації в працях українських і зарубіжних соціологів

та основні концептуальні схеми соціології нації ..266

Проблематика етносоціології та соціології нації  276

Етнонаціональні процеси в сучасній Україні та їхня специфіка   .......... 288

Розділ ІІІ. Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів

Тема 11. Соціологія культури .. 297

Методологічні засади соціологічного аналізу культури   298

Поняття культури та специфіка її дослідження в соціології .313

Основні категорії соціології культури 316

Специфіка соціокультурної ситуації в Україні  323

Тема 12. Соціологія політики  339

Соціологічні підходи до аналізу політичних реалій  .......340

Поняття і категорії соціології політики ........................................ 351

Основні складові соціології політики  .......................................................................358

Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні  366


Зміст І

Тема 13. Соціологія праці та управління 379

Основні етапи розвитку соціологічного знання про економічну сферу 380

Соціологія праці й управління, її поняття і категорії 392

Роль соціології у дослідженні економічних процесів у сучасній Україні   399

Розділ IV. Організація і проведення конкретно-соціологічних досліджень

Тема 14. Розробка програми конкретно-соціологічного дослідження    409

Підготовка до проведення конкретно-соціологічного

дослідження та його етапи  ..410

Програма соціологічного дослідження: вимоги до розробки 413

Основні складники методологічної частини програми

соціологічного дослідження    416

Тема 15. Методична частина програми

конкретно-соціологічного дослідження  427

Розрахунок і обґрунтування вибірки   428

Основні методи конкретно-соціологічного дослідження   431

Стратегічний та робочий плани дослідження 440

Модуль 2. Тести і вправи   447

Завдання першої групи складності 448

Завдання другої групи складності 451

Завдання третьої групи складності 455

Тлумачний словник    461

Бібліографія   481

Іменний покажчик 537


Вступ

Вступ

«Соціологія. Курс лекцій» належить до нової генерації підручників, який запроваджує сучасні методи викладання. За умови надання цього підручника кожному студенту відпадає необхідність конспектування навчального матеріалу. Викладач має змогу прокалендаризувати порядок викладу тем, що уможливить попереднє самостійне ознайомлення студентів з кожною з них та підготовку до відповідей і обговорення на заняттях. Самі заняття доцільно побудувати в такий спосіб: вступне сло-во викладача із загальною характеристикою відповідної теми та її осно-вною проблематикою і наступне обговорення ключових питань теми з активною участю студентів. Так закладаються навички систематичного і творчого опанування знань студентами, їхньої участі у дискусіях; відповідно формується (закладається на вибір) основа подальшого оцінювання знань і умінь студентів викладачем.

До програми курсу входять 15 тем та 2 контрольні перевіряльні заняття з виконанням тестів і вправ. Навчальний матеріал розбитий на чотири основні блоки: соціологія як наука, історія української та. зарубіжної соціології, спеціальні соціологічні теорії (соціологія особис-тості, соціологія сім'ї, соціологія молоді, соціологія нації, соціологія культури тощо) та організація і проведення конкретно-соціологічних досліджень. Матеріал кожного заняття містить перелік і означення відповідних категорій і понять, аналіз основних концепцій з викорис-танням даних сучасної соціологічної науки, а також соціологічну інформацію про розгортання соціальних процесів у головних сферах життя українського суспільства.

Після викладу приблизно половини курсу заплановане перше конт-рольне перевіряльне заняття, після закінчення викладу всіх лекційних тем — друге, підсумкове. Модулі перевірки засвоєння знань студентами складаються з питань трьох груп складності відповідно до кожної теми. Кількість питань уможливлює розробку індивідуальних тестових карток для кожного студента. Подається також методика нарахування балів за відповіді на перевіряльних заняттях та написання есеїв, що полегшує процедуру виведення комплексної підсумкової оцінки знань студентів. Завершують підручник іменний покажчик та докладна бібліографія з включенням адрес інтернет-ресурсів.

Усе це разом дозволить максимально наблизити навчальний процес до практики його здійснення в розвинутих країнах світу.

Запропоновані у підручнику теми дають уявлення про найактуаль-нішу соціологічну проблематику сучасності та про найбільш розповсюдь-


Вступ

жені методи її дослідження і в англомовних країнах Заходу, і в суспільствах перехідного типу (до яких належить Україна). Акцент робиться на поглибленому аналізі сучасних трансформаційних процесів та явищ, пов'язаних із переходом від тоталітарних, «закритих» до демократичних, «відкритих» суспільств. Широко використовується найновіша соціологічна література, що належить відомим соціологам світу і українським ученим.

Програма нормативного навчального курсу «СОЦІОЛОГІЯ»

Дата

проведення

заняття

Назва розділу або теми

РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології Тема 2. Виникнення і становлення соціології як самостійної науки Тема 3. Класична соціологія

Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології Тема 5. Основні етапи розвитку вітчизняної соціології Тема 6. Суспільство як цілісна система

Модуль 1. Проміжний контроль засвоєння навчального матеріалу. Тести і вправи

РОЗДІЛ II

Суб'єкти суспільного життя

Тема 7. Соціологія особистості

Тема 8. Соціологія сім'ї

Тема 9. Соціологія молоді

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

РОЗДІЛ ІІІ

Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів

Тема 11. Соціологія культури

Тема 12. Соціологія політики

Тема 13. Соціологія праці та управління

РОЗДІЛ IV

Організація і проведення конкретно-соціологічних досліджень Тема 14. Розробка програми конкретно-соціологічного дослідження Тема 15. Методична частина програми конкретно-соціологічного дослід-ження                                                                                                      Модуль 2. Підсумковий контроль засвоєння навчального матеріалу. Тести і вправи


Bcmyп

РОЗДІЛ I

Загальна теорія та історія соціології

Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ ЯК НАУКА. ПРЕДМЕТ І ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ

Поняття соціології. Основні підходи до розуміння суспільства і людини.
Соціологія як наука про соціальні спільноти. Українські спільноти-
громади. Розуміння соціології як громадознавства в українській
соціогуманітарній думці. Типи соціальних спільнот. Відмінності між
спільнотами. Зростання суб'єктності соціальних спільнот. Соціальні
інститути як механізми самоорганізації спільного життя людей та їх
різновиди. Функції соціальних інститутів та їхнє місце в житті
суспільства. Соціальні інститути сучасного суспільства, специфіка
їхнього розвитку в Україні. Об'єкт і предмет соціології. Структура
соціологічного знання: загальна соціологічна теорія, спеціальні
соціологічні теорії, теорія, методика і техніка конкретно-соціологічних
досліджень. Функції соціології та її роль у житті суспільства. Значення
соціології у підготовці молодих спеціалістів. Місце соціології у системі
наук. Соціологія як генералізуюча наука. Специфіка соціології за
об'єктом і предметом дослідження. Зростання ролі соціології в сучасних
умовах, її значення у процесах державо- і націотворення в Україні.
 

Тема 2. ВИНИКНЕННЯ І СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЇ ЯК САМОСТІЙНОЇ НАУКИ

Логіка виникнення соціології. Розвиток поглядів на суспільство і людину. Соціальна філософія як попередниця соціології. Зміна уявлень про можливості вивчення суспільства і людини в добу Нового часу. О.Конт — засновник соціології. Обґрунтування О.Контом необхідності нової науки про суспільство. Класифікація наук та місце в ній соціології. Соціальна статика і соціальна динаміка у вченні О.Конта. Позитивна політика та її зміст. Предмет і методи соціології. Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії у соціології. Ідея соціальної еволюції. Соціальна політика. Позитивістсько-натуралістичний напрям у   соціології. Соціальний дарвінізм. Расово-антропологічна школа. Географічний напрям. Основні принципи позитивізму. Соціологічна концепція марксизму та її критичний аналіз у працях Р.Арона, К.Поппера, П.Сорокіна й П.Монсона. Критика соціологічної концепції марксизму в українській соціологічній літературі. Соціологічний психологізм та його напрями: психологічний еволюціонізм, психологія


Вступ

 натовпу, інстинктивізм. Два основні напрями соціологічної думки другої половини XIX ст. та їхні специфічні риси.

Тема 3. КЛАСИЧНА СОЦІОЛОГІЯ

Соціологія Е.Дюркгайма та її суперечливий характер. Причинний функціональний аналіз. Поняття норми і патології. Соціальні факти. Колективні уявлення. Соціологізм Е.Дюркгайма. Соціальна солідарність та аномія. Е.Дюркгайм про самогубство як соціальне явище та йог причини. Концепція релігії та моралі. Роль Е.Дюркгайма в історії соціологічної думки. Антипозитивістський напрям у класичній соціології. Соціологія М.Вебера. Поняття соціальної дії та її основні типи Суб'єкт соціальної дії. Принцип зростаючої раціональності. Принцип віднесення до цінностей. Принцип свободи від оцінювальних суджень. Соціологія політики. Місце М.Вебера в історії соціології та в розвитку гуманістичної і формальної соціології. Німецька формальна соціологія. Соціологічне вчення Г.Зіммеля. Соціації та їх різновиди. Негативні наслідки соціації, яка зростає. Проблема відчуження. Соціологія Ф.Тьон-ніса та його вчення про спільноти і спілки. Загальна характеристика класичної соціології. Звернення до проблематики людини. Орієнтація на наукову об'єктивність.

Тема 4. СОЦІОЛОГІЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТ. МАЙБУТНЄ СОЦІОЛОГІЇ

Стан розвитку та специфічні риси сучасної соціології. Основні пара-дигми сучасного соціологічного знання та його структура. Теоретична соціологія: структурні та інтерпретативні парадигми. Структурний функціоналізм. Соціальна система та її складники. Проблема соціальної інтеграції. Соціологія конфлікту. Конфлікт як постійний, органічний внутрішній стан соціальної системи. Символічний інтеракціонізм. Поняття соціальної взаємодії. Людина-діяч як основна категорія соціології. Загальна модель людської взаємодії. Феноменологічна соціологія. Основні принципи феноменологічного підходу до розуміння і пояснення соціальної реальності. Інтегральна соціологія П.Сорокіна. Теорія соціокультурної динаміки. Соціологічні теорії останньої чверті XX ст. Теорія постіндустріального суспільства та завдання соціології у його вивченні. Соціологічний постмодернізм та його складники. Творчий внесок П.Сорокіна в розвиток сучасної соціології. Емпірична соціологія та її основні школи: гарвардська, колумбійська та чиказька. Соціальна інженерія. Е.Гідденс та його дев'ять тез про майбутнє соціології. Місце і роль соціології у розвитку людства на порозі XXI ст.


Тема 5. ОСНОВНІ ЕТАПИ

РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ 

Джерела вітчизняної протосоціології. Соціальна думка України кінця XVI — початку XVII ст. Соціальна філософія Г.Сковороди. Український фольклор, література і публіцистика як джерела соціології. Початки української соціології. Характерні риси розвитку української соціології кінця XIX — початку XX ст. Соціологічні аспекти праць українських філософів, істориків, економістів, правників, географів, статистиків. Соціологічні студії у рамках Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Закладання підвалин української соціологічної традиції. Розвиток української соціології після 1917 р. Намір М.Грушевського заснувати Український соціологічний інститут у Радянській Україні та його невдача. Посилення ідеологічного тиску на соціологію. Зміцнення сталінського режиму й утиски українських соціогуманітарних наук. Соціологія радянського періоду та її криза. Основні напрями розвитку соціології у сучасній Україні. Соціологічні дослідження українських учених в еміграції. «Празький період» української соціології. Соціоло-гічні студії в еміграції після Другої світової війни. Національне відродження України і роль у ньому соціології.

Тема 6. СУСПІЛЬСТВО ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

Суспільство і природа «Парадигма людської винятковості» та її спрос-тування в альтернативній соціології. Інвайронментальна соціологія, її зміст і соціальне значення. Глобальна екологічна криза та діяльність Римського клубу з метою її попередження. Коеволюція природи і суспільства. Системний підхід до суспільства в соціології. Системно-механістичні уявлення про суспільство. Соціологія В.Парето та її основні положення. Системно-органістичні уявлення про суспільство. Синтезо-ваний підхід до суспільства у працях Ф.Тьонніса та Е.Дюркгайма. Суспільство в марксистській соціології. Суспільна система в ситуації постмодерну. Визначення суспільства та його ознаки. Основні рівні системного підходу до суспільства (макро-, мезо- та мікрорівні). Структура суспільства як цілісної системи. Джерела та характер суспіль-ного розвитку. Поняття соціальних змін та їхні рушії. Ендо- та екзогенні чинники в розвитку суспільства. Еволюція і революція. Соціальна революція та реформи. Причини суспільного розвитку в різних соціологічних школах і напрямах. Ідея прогресу та її критика наприкінці XX ст. Альтернативи ідеї прогресу. Циклічно-хвильовий підхід та його розвиток у сучасних соціологічних концепціях.

 Вступ


Вступ 

РОЗДІЛ II

Суб'єкти суспільного життя

Тема 7. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Предмет дослідження соціології особистості. Ключові поняття і категорії соціології особистості: людина, індивід, особистість, індивідуальність Основні проблеми соціології особистості. Філософсько-соціологічні уявлення про особистість. П'ять антропологічних версій розгляду людини. Людина в соціобіології, марксистській концепції, позитивізмі «розуміючій» соціології. Фройдизм і неофройдизм про особистість та її становлення. Людина в концепціях символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. Біхевіоризм і проблема особистості. Теоре-тична модель соціально структури особистості П.Сорокіна. Людині радянська і пострадянська. Теорії соціальних ролей. Теорії соціальної установки. Диспозиційна теорія саморегуляції поведінки індивіда. Теорії референтної групи. Характерні риси особистості та її внутрішня духовні структура. Потреби, інтереси, мотиви й цінності. Соціальна типологія особистості. Проблема соціалізації, соціальної адаптації та інтеріоризації. Ресоціалізація особистості в перехідних суспільствах.

Тема 8. СОЦІОЛОГІЯ СІМ'Ї

Сім'я як соціальний інститут і мала соціальна група. Специфіка соціоло-гічного вивчення сім'ї. Дослідження сім'ї в радянській соціології. Деінституціоналізація сучасної сім'ї. Сім'я як соціальна система. Основні категорії соціологічного дослідження сім'ї: умови життя, структура сім'ї, функції сім'ї. Основні форми сім'ї та різновиди шлюбу (нуклеарна і розширена сім'я; моногамія і полігамія, груповий шлюб; патріархальні й матріархальні родини, егалітарна сімейна система тощо). Соціальні та індивідуальні функції сім'ї. Основні підходи до вивчення сім'ї в] соціологічній думці: інтеракціоністський, конфліктологічний, структур-но-функціоналістський, ситуаційний, інституціональний тощо. Сім'я у соціобіології. Тенденції розвитку сучасної сім'ї (світовий і вітчизняний досвід). Сучасна сім'я в Україні: стан, тенденції розвитку, перспективи. Основні індикатори становища сімей в Україні. Демографічні аспектні та загальний стан сімейно-шлюбних взаємин на порозі XXI ст.

Тема 9. СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ

Соціологія молоді як спеціальна соціологічна теорія. Стан дослідження молоді в радянській соціології: однобічність підходів та утилітарність


Вступ

мети. Соціологія молоді як складова державної молодіжної політики. Суть, засади, шляхи реалізації державної молодіжної політики. Молодь як об'єкт суспільних впливів і суб'єкт суспільного розвитку. Основні поняття і категорії соціології молоді. Молодь — суспільно диференційо-вана соціально-демографічна спільнота. Сутність молоді та її основна соціальна якість. Соціальні характеристики молоді, її особливості та специфічні риси. Молодіжна свідомість і основні рівні її функціонування. Молодіжні проблеми та їхній зміст. Самовизначення молоді та його різновиди: соціальне, політичне, професійне, економічне. Основні тенденції соціальних процесів у молодіжному середовищі на прикладі України.

Тема 10. ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ І СОЦІОЛОГІЯ НАЦІЇ

Етносоціологія та предмет її дослідження. Зародження і розвиток етносоціології у світовій та вітчизняній соціологічній думці. Сучасний етнічний ренесанс, його зміст і причини. Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот за критеріями характеру утворення, формою існування, основами розвитку. Проблема нації у працях українських і зарубіжних соціологів. Поняття нації у концепціях прімордіалізму, модернізму, позитивізму, марксизму, суб'єктивізму. Розробка проблеми нації у працях українських учених С.Рудницького, М.Шаповала, В.Старосольського, О.І.Бочковського та ін. Основні концептуальні схеми й моделі соціології нації. Майбутнє націй: три основні підходи. Проблематика етносоціології та соціології нації: етнічність і процес етнічної ідентифікації; етнічна ідентичність та її типи; етнічна національна свідомість та її структура; процес етнізації і його складники; типи етносоціальних взаємодій і міжнаціональні конфлікти; націоналізм і його різновиди. Державна етнонаціональна політика та її складники. Специфіка етнонаціональних процесів в Україні і процес творений новітньої української нації.

Сфери життєдіяльності соціальних суб'єктів

Тема 11. СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

Методологічні засади соціологічного аналізу культури. Національні соціологічні школи дослідження культури: французька, німецька, американська. Два головні напрями соціологічного вивчення культури в соціології: об'єктивістський та культурно-аналітичний. П.Сорокін про


Вступ _ 1

соціокультурну динаміку Постмодернізм і культура. Поняття культури та особливості її дослідження в соціології. Поняття культури та її визна-чення. Соціологічний підхід до вивчення культури і його специфіка! Основні сфери прояву людської культури та рівні її соціологічного дослідження. Центральні категорії соціології культури: система цін-ностей і норм, санкції, соціокультурні зразки поведінки, соціокультурні уявлення, поняття і мова. Внутрішня структура культури та її форми: загальнолюдська культура, суперкультура, субкультура, контркультура, девіантна культура, куль ура особистості. Культурні конфлікти. Етно-центризм та культурний релятивізм. Культурні універсалії. Народна висока та масова культура. Соціальні функції культури. Специфіка соціокультурної ситуації в Україні. Культурні середовища сучасної України та перспективи їхнього розвитку. Криза й відродження культури в суспільствах перехідного типу. Нова соціокультурна реальність посттоталітарного суспільства та її ознаки.

Тема 12. СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

Поняття і категорії соціології політики. Специфіка соціологічного дослідження політичної сфери суспільства. Предмет соціології політики та його складники. Поняття політичного суб'єкта, політичної сфери влади. Взаємозв'язок політики з культурою й економікою. Основні складники соціології політики: соціологія політичних рухів і партій; соціологія держави, соціологія політичної свідомості й політичної поведінки, соціологія міжнародних відносин. Політична соціалізація індивіда. Політичні реалії сучасної України. Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні: ставлення населення до інституту президентства, стану прав і свобод людини, ступінь зацікавленості полі-тикою, політичні ідеали і ставлення до політичного устрою, підтримка політичних напрямів, рівень довіри до політичних інститутів. Протест-ний потенціал населення та форми його прояву. Очікувані напрями політичного розвитку країни в майбутньому. Ставлення до незалежності України. Політична географія та формування української політичної нації.

Тема 13. СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ ТА УПРАВЛІННЯ

Основні етапи розвитку соціологічного знання про економічну сферу Теорія економічного лібералізму А.Сміта та її соціальні аспекти. Праці Д.Рікардо і Т.Мальтуса, їхнє соціальне забарвлення. К.Маркс і соціоло-


Вступ

гічна перебудова теоретичної економіки. Аналіз економічної сфери в концепціях М.Вебера і Е.Дюркгайма. Взаємодія економічної та соціаль-ної сфер у працях українських учених. Розробка предмета економічної соціології Т.Парсонсом і Н.Смелзером. Концепції індустріального і постіндустріального суспільства. Постіндустріальні характеристики економічної сфери. Постмодерністське бачення економічних проблем. Основні напрями досліджень соціології праці й управління та предмет цієї науки. Складові предмета соціології праці й управління: суб'єкти праці, соціальні інститути у сфері праці, соціально-трудові відносини, соціально-трудові процеси, соціальне управління ними. Нові підходи в соціології управління: партисипативні методи управління, школа соціальних систем, нова школа науки управління, соціальна інженерія. Поняття менеджменту. Сфера дії менеджменту. Соціологія праці й управління та її розвиток в Україні. Реальний стан економіки України очима соціологів. Економічна криза в країні та її причини. Ментальність і економіка. Економіка і політика. Початок економічного відродження України. Соціологічні характеристики економічної свідомості й поведінки населення України.

РОЗДІЛ IV

Організація і проведення конкретно-соціологічних досліджень

Тема 14. РОЗРОБКА ПРОГРАМИ КОНКРЕТНО-СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Підготовка до проведення конкретно-соціологічного дослідження. Виявлення проблемної ситуації. Поняття проблеми в соціології. Формулювання проблеми дослідження. Розробка програми конкретно-соціологічного дослідження. Основні вимоги до складання програми. Функції програми. Структура програми конкретно-соціологічного дослідження. Методологічна частина програми та її зміст: формулювання теми, мети дослідження та його основних завдань, визначення об'єкта і предмета дослідження, здійснення логічної інтерпретації понять. формулювання гіпотез дослідження.

Тема 15. МЕТОДИЧНА ЧАСТИНА ПРОГРАМИ КОНКРЕТНО-СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Правила розрахунку та обґрунтування вибірки. Генеральна і вибіркова; сукупність. Одиниця аналізу в конкретно-соціологічному дослідженні


Вступ

 Поняття репрезентативності. Різновиди вибірок. Методи механічної і квотної вибірок. Параметри квоти. Розрахунок об'єму вибірки. Основні методи конкретно-соціологічного дослідження: спостереження, експеримент, аналіз документів і контент-аналіз, опитування, метод соціометрії тощо. Опитування та його різновиди. Анкетування і його технічний інструментарій. Структура анкети. Вимоги до розроблення і побудови анкети. Способи побудови питань анкети. Види питань: закриті, відкриті, напівзакриті. Форми розміщення питань в анкеті: лінійна, таблична, шкальна. Прийоми кодування анкети. Основні комп'ютерні програми обробки первинної соціологічної інформації. Стратегічний і робочий плани конкретно-соціологічного дослідження.


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА1

Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

18   Поняття соціології

25   Об'єкт і предмет соціології.

Структура соціологічного знання

29   Функції соціології

та її роль у розвитку суспільства

31   Місце соціології в системі наук


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Поняття соціології

Найкоротше

визначення

соціології

Два підходи до розуміння суспільства і людини

Третій

синтезований

підхід

 Термін «соціологія» є похідним від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — вчення. Отже, соціологія— це наука про суспільство, і таке визначення визнається практично всіма вченими-соціологами. Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. Одні соціологи зосереджують свою увагу на загальному описі суспільства як макросистеми, з притаманною їй структурою і складниками. Вони досліджують насамперед великі соціальні утворення — державу, економіку, культуру — або такі загально-соціальні процеси, як розподіл праці й виникнення солідарності, інтеграція, трансформація і соціальні зміни тощо. Такий підхід практично випускає з поля зору людину, її роль у соціальному розвитку та у функціонуванні суспільства.

Інші автори соціологічних концепцій, навпаки, в основу розуміння суспільства ставлять насамперед людину, намагаючись з'ясувати, чому, як і для чого ця людина створює суспільство й живе у ньому попри такі; її негативні риси, як егоїзм, агресивність тощо. Тут на першому плані воля і прагнення людей до співжиття і творення соціальних груп; свідомість, яка гуртує людей у спільноти; інтелект людини, яка шляхом нових і нових відкриттів та винаходів зумовлює технічний прогрес і поступ; інші феномени духовного життя, спілкування людей та взаємодії між ними.

Усі ці спроби пояснення суспільства, місця й ролі в ньому людини мали і мають своїх прихильників. Сьогодні, в умовах ідеологічної свободи, ми маємо змогу ознайомитися з творами вчених, в яких уособлюються названі вище підходи до розуміння суспільства, і обрати для себе той з них, який найбільше відповідає нашим смакам і переконанням. Нині немає однієї-єдиної, істинної та всеохоплюючої теорії суспільства і його розвитку. Ситуацію сьогодення визначає теоретичний плюралізм, тобто право на існування різних дослідницьких напрямів, бо життя є багатогранним і складним, а тому спроби описати та зрозуміти його є такими ж різноманітними і несхожими.

Але якщо підійти до соціології з такої позиції, то ми будемо змушені мало не все життя вивчати різні соціологічні теорії у пошуках найвідпо-віднішої нашим уявленням та уподобанням. Чи можливий якийсь компромісний варіант? Чи існують у світі соціологічної науки спроби інтеграції соціологічних знань, ідеї певної уніфікації теоретичної мови соціології? Якщо людське суспільство в цілому тяжіє до інтеграції, то,


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

мабуть, і в соціології можливий синтез, що спирається на докладні
емпіричні (дослідні) дані.
Соціальна Певною спробою у цьому напряму є розуміння соціології як науки

спільнота  про соціальні спільноти, з яких складається суспільство. Соціальна

спільнота — це реально існуюча сукупність індивідів, що надається до емпіричної фіксації, яка характеризується відносною цілісністю. Со-ціальні спільноти виникають у процесі історичного розвитку людства на всіх рівнях його буття і різняться величезною різноманітністю форм та змістових зв'язків всередині них. Вони є продуктом діяльності людей, котрі впродовж свого життя входять до вже існуючих спільнот і творять нові. На ранніх етапах розвитку людства люди об'єднувалися у родини, роди і племена на основі кровноспорідненого зв'язку, шукаючи в цих первісних спільнотах захисту від диких тварин, стихійних сил природи чи зовнішніх ворогів. Тобто на перших етапах розвитку людство тяжіло до творення спільнот, керуючись радше зовнішніми причинами, праг-ненням забезпечити своє існування і виживання у ворожому і загрозли-вому для нього світі. З часом у дію вступають інші спонукальні причини, і об'єднання відбувається на основі спільних виробничих інтересів і потреб, релігійних вірувань, політичних поглядів, хобі тощо. Інакше кажучи, з розвитком суспільства зовнішні об'єктивні чинники, які зумовлювали створення первісних спільнот, дедалі більше поступають-ся місцем внутрішнім суб'єктивним чинникам людського співжиття, У спрощеному варіанті соціальну систему можна уявити у вигляді певної піраміди, всі складники якої взаємодіють між собою.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Ширше

визначення

соціології

Українські спільиоти-громади

Типи спільнот

 З такого погляду соціологію можна визначити як науку про станов-лення та функціонування соціальних спільнот, між якими скла-даються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину-творця цих спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку.

соціологічною традицією, яка центральним осередком соціального життя здавна вважала спільноту, або громаду. Спільнота-громада існувала з давніх-давен і набувала різного соціального і правового змісту. Спочатку громади були основними територіально-адміністративними; одиницями, пов'язаними з однією оселею; існували також церковні громади, громади спільного користування майном тощо. Характерною ознакою спільнот-громад було широке самоуправління (громадське віче), яке функціонувало в містах і селах України впродовж тривалого історичного періоду. Згодом громади у значенні територіально-адміністративних одиниць поступаються місцем спільнотам-громадам як осередкам національно-культурного та громадсько-політичного життя української інтелігенції (друга половина XIX — початок XX ст.). Отже, для українського народу протягом усієї історії його існування якраз довкола спільнот-громад будувалося соціальне життя, через них людина входила в це життя і здійснювала зв'язки з ширшими соціальними інститутами, як-от держава або політичні партії і рухи.

Симптоматичним у цьому плані є те, що один із перших суто соціоло-гічних інститутів українців мав назву Український інститут громадо -знавства (заснований в еміграції у Празі 1924 р.). Назва цього інституту англійською мовою звучала як Український інститут соціології. Отже, у міжвоєнні роки в середовищі українських науковців-соціологів побутувало розуміння соціології як передусім науки про соціальні спільноти, а саму соціологію називали громадознавством.

З яких же спільнот, створених людьми, складається суспільство? Насамперед це спільноти, засновані на родинних зв'язках: сім'ї, родини у більш широкому значенні слова. Це також соціально-демографічні спільноти: чоловіки, жінки, молодь, люди пенсійного віку тощо. Це поселенські й територіально-регіональні спільноти: населення міста, села, певного регіону (наприклад, Західної чи Східної України). Це спільноти, засновані на ґрунті культурно-історичної та етнічної самобутності: народи й нації. Спільноти, утворені на основі розподілу праці і професійної діяльності: класи, стани, прошарки. Це спільноти і соціальні групи, пов'язані єдністю цілеспрямованої діяльності: при-


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

Входження

індивіда до різних спільнот

 хильники певних політичних ідей, члени релігійних громад, творці мистецьких рухів і напрямів, різного роду неформальних угруповань тощо. Нарешті, надспільнотою є і саме суспільство як цілісний соціаль-ний організм.

Отже, розмаїті спільноти, з яких складається суспільство, різняться між собою:

кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому);

часом існування (від кількох годин до сторіч);

критерієм об'єднання (спільність тих чи тих інтересів, симпатій, цін-ностей, які поділяються їхніми членами);

рівнем згуртованості та організованості (від неформальних груп до об'єднань і партій зі своїми статутами і програмами);

характером діяльності (про- чи антисуспільної, пасивно-спогля-дальної чи активно-перетворювальної, спонтанної чи цілеспрямованої тощо) і т. ін.

Людина з початку свого життя входить у ці спільноти, а згодом творить нові, відповідно до умов її розвитку та існування. Причому індивід може входити до різних спільнот одночасно. Наприклад, студенти вищих навчальних закладів можуть бути водночас представниками певної родини, нації, поселенської чи регіональної спільноти, членами політичної партії, громадської організації, спортивної секції, фанклубу тощо. Це можна зобразити такою схемою:


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Коли ж студенти завершать навчання і стануть молодими спеціаліс-тами, вони, з одного боку, і далі входять до певних спільнот (як-от ро-дини, етнічні групи, політичні чи громадські організації), а з другого — стають членами нових спільнот: професійних (за фахом), військових (якщо проходять службу в армії), аматорських (за видом діяльності у вільний час) тощо. Упродовж свого життя людина не лише входить до вже створених її попередниками спільнот, а й творить чи бере участь у створенні нових: наприклад, засновує певне громадське об'єднання, клубі за інтересами, музичний гурт або спілку спортивних уболівальників.    

Зростання Таким чином, людина творить і входить у спільноти, з яких скла-

суб'єктності      дається суспільство. Але сам характер спільнот із часом змінюється, в

спільнот них зростає елемент суб'ектності. Наприклад, раніше такі спільноти, як

клас чи етнічна група (нація), дуже часто були об'єктами впливу, мані-пуляції, політичного тиску: марксистські партії гнали робітничий класі на барикади, революції та громадянські війни; комуністична держава в СРСР насильно творила з націй і народностей «нову історичну спільність людей» — безнаціональний радянський народ. Аналогічно в радянські часи трактувалася молодь: вона була лише об'єктом комуністичного; виховання, розглядалася як предмет «опікунської турботи» партії та уряду, старших поколінь, зобов'язувалася жити і думати так, як вимагали інтереси побудови комунізму, була позбавлена свободи вибору стилю життя і свободи мислення. Початок XXI ст. засвідчує зростаючу суб'єктність різного роду спільнот, перетворення їх на активних діячів історії, зростання ваги чинників їхньої самоорганізації, самоуправління і самовдосконалення.

Соціальні Виникнення різноманітних соціальних спільнот супроводжується

інститути  створенням відповідних соціальних інститутів. Соціальні інститути це сталі форми організації спільної діяльності людей, що склалися істо-рично; завдяки їм відбувається функціонування спільнот і всього суспільного організму, здійснюється соціалізація індивідів, тобто їх входження у життя суспільства і виконання ними певних соціальних функцій і ролей. Соціальні інститути — це механізми самоорганізації спільного життя людей, органи управління ним. Один із засновників та систематизаторів соціології Г.Спенсер вперше запроваджує це поняття у соціологію і вирізняє п'ять основних соціальних інститутів, які творяться спільнотами для кращої організації їхнього внутрішнього життя і стосунків між ними:


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

Соціальні інститути сучасного суспільства

Формальні й неформальні соціальні інститути

 

домашні або сімейні інститути, які створюють родини, упорядко-вують сімейне життя, виховують дітей, готують їх до дорослого життя;

обрядові чи церемоніальні інститути, які регулюють повсякденну поведінку людей, встановлюють звичаї, обряди, етикет;

політичні інститути (держава, партії, органи судочинства, армія), що є носіями існуючих у певному суспільстві політичних інтересів і відносин,

церковні інститути, котрі забезпечують інтеграцію суспільства, встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття;

професійні й промислові інститути (гільдії, цехи, профспілки), які виникають на основі розподілу праці.

З розвитком суспільства одні соціальні інститути втрачають своє значення чи починають відігравати у житті соціуму дедалі меншу роль. Інші соціальні інститути, навпаки, зміцнюють свої суспільні позиції. Також із часом відбувається поява нових соціальних інститутів, і процес цей триває інколи десятиліттями. Слід зауважити, що, з позиції класичної теорії соціальних інститутів, для інституціоналізації рольової структури й певної нормативної системи (тобто творення нових інсти-тутів) необхідним є досить тривалий еволюційний період. Що ж до сучасних розвинутих суспільств, то на перший план у них нині вису-ваються такі соціальні інститути: сімейні, політичні, економічні, освітні й релігійні. Російський соціолог С.Фролов наголошує, що оскільки цінності і процедури наукового життя стають дедалі важливішими і високо стандартизованими, до названих вище можна зарахувати й соціальний інститут науки.

Українські соціологи більш комплексно підходять до цього питання і пропонують поділ соціальних інститутів за певними критеріями. Якщо розглядати ці інститути за критерієм цілей і сферою дії, то прийнято виокремлювати економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів (див.табл. № 1).

За критерієм способу регулювання поведінки людей вирізняють
формальні та неформальні соціальні інститути.
Формальні інститути
засновують свою діяльність на чітких принципах (законах, указах,
інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі
певних санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням. До таких
інститутів належать держава, армія, школа тощо.
Неформальні інсти-
тути
не мають чіткої нормативної бази; соціальний контроль встанов-
люється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях,
звичаях. До них належать різні культурні й соціальні фонди, об'єднання
за інтересами тощо.
 


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Табл. № 1. Соціальні інститути і сфери їхньої діяльності

Назва комплексів соціальних інститутів

Види соціальних інститутів

й типи дій

Сфери діяльності

1. Економічні

Власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу тощо

Забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг

2. Політичні

Держава, парламент, суд, прокуратура тощо

Пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей

3. Культурні та виховні

Наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи

Сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивіда

4. Соціальні

Громадські об'єднання, соціальні фонди, благодійні та доброчинні фонди, клуби за інтересами, «Зелений патруль» тощо

Організовують добровільні об'єднання людей, регулюють повсякденну соціальну поведінку та міжособистісні стосунки

Табл. № 2. Функції соціальних інститутів

Назва функції

Зміст функції

1. Функція закріплення і відтворення сус-пільних відносин

Забезпечення сталості й стабільності соціальної структури суспільства через систему правил і норм поведінки членів тих чи тих спільнот за допомогою відповідного соціального контролю

2. Регулятивна функція

Регулювання взаємовідносин між членами суспільства взагалі та окремих соціальних спільнот зокрема шляхом вироблення шаблонів поведінки через виконання людиною ролевих вимог-сподівань

3. Інтегративна функція

Процеси згуртування, взаємозалежності й взаємної відповідальності членів соціальних спільнот і суспільства загалом, які відбуваються під впливом інституціональних норм, правил, санкцій та систем ролей

4. Транслююча функція

Передавання соціального досвіду новим поколінням тих чи інших спільнот і суспільства в цілому через механізм соціалізації та засвоєння цінностей, норм і ролей

5. Комунікативна функція

Поширення інформації всередині того чи іншого інституту з метою управління і контролю за дотриманням норм, та поза інститутом у його взаємодії з іншими соціальними інститутами


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

функції Усі соціальні інституту виконують певні соціальні функції, які у

соціальних зведеному вигляді подані у табл. № 2.

інститутів Всі соціальні інститути не повинні підміняти у своїй діяльності один

одного; якщо ж таке трапляється і один з соціальних інститутів перебере на себе невластиві йому функції інших інститутів — тоді руйнується природний розподіл функцій між ними і порушується стан соціальної рівноваги. Таке трапилося, наприклад, за часів існування СРСР, коли держава і комуністична партія привласнили собі мало не всі функції інших соціальних інститутів, брутально втручаючись у життя кожної людини, сім'ї, нав'язуючи радянські обряди і придушуючи церковне життя, будуючи соціалістичну економіку, скеровану не так на задово-лення потреб людей, як на зміцнення військово-промислового комплек-су, перетворюючи профспілки в «школу комунізму» і відбираючи у них право соціального захисту трудящих. Внаслідок цього страждала не лише людина, життя якої було цілковито регламентоване і залежне від держави, а й суспільство в цілому; лише тепер із великими труднощами починається процес його повернення до нормального стану — відкритого, громадянського суспільства з розгалуженою мережею соціальних спільнот та інститутів, із зростанням їхніх самоуправлінських і самоврядних функцій.

Об'єкт і предмет соціології. Структура соціологічного знання

Об'єкт Означене розуміння соціології дозволяє впритул підійти до виз-

соціології начення її об'єкта і предмета. Об'єкт будь-якої науки — це те, на що

спрямований процес дослідження, а предметна її галузь — ті сторони,
зв'язки, відносини, складові об'єкта, які безпосередньо підлягають
аналізу і вивченню. Як зазначає відомий соціолог В.Ядов, об'єктом
соціології є соціальна реальність у всій багатогранності її якісних
характеристик. Але оскільки ця соціальна реальність є мінливою, то
Предмет предмет соціології також не може бути стабільним. Він перебуває у

соціології постійному русі, розвитку і становленні. Змінюються епохи розвитку

людства, один тип суспільства замінюється іншим, на перший план
виходить та чи та сторона соціального життя, змінюються також потреби
суспільства, соціальні запити тощо. Відповідно й у соціології в різні часи
її існування змінювались уявлення про її предметну галузь, про те що
саме вона вивчає.
Ма
кросоціо- Від самого початку розвитку соціології як науки переважає макро-

логічний підхід    соціологічний теоретичний підхід (від грецького makros — великий).


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Мікросоціо-логічний підхід

Соціальна спільнота як ядро предметної галузі соціології

 Його суть полягає у трактуванні предмета соціології як науки про ціліс-ність і системність суспільства-соціального організму та у вирізненні таких головних аспектів предметної галузі, як соціальна структура, куль-тура, соціальні інститути всезагального характеру, глобальні соціальні процеси і зміни. При цьому на перший план висувається все те, що властиве суспільству в цілому, а не окремим індивідам, з яких воно скла-дається. Таке розуміння спирається на аналогії з самоорганізацією біоло-гічних організмів-систем та на філософський принцип раціональності. Мікросоціологічний теоретичний підхід (від грецького mikros -малий), навпаки, акцентує саме на сфері людської поведінки і свідомості, ставить у центр своєї уваги людину в її повсякденному житті, в усьому багатстві її зв'язків і взаємодії з іншими людьми. Тут на першому плані поняття соціальної поведінки індивіда, її механізми включно з між особистісною взаємодією, мотивацією, стимулами, що спонукають людину до дій тощо. Отже, відмінність між цими підходами полягає в тому, що головними постатями в них є або суспільство загалом, або людина. Тим часом успішно поєднати ці підходи й уникнути крайнощів та однобічностей кожного з них дозволяє визначення поняття «соціальна спільнота» як основної категорії та ядра її предметної галузі. Це поняття вдало враховує і всезагальні форми соціальної організації, й індиві-дуальну компоненту соціального — людину-особистість. Воно нині є ключовим у визначенні предмета соціології з декількох причин. Розглянемо ці причини у тій послідовності, в якій вони аналізуються y працях В.Ядова та О.Якуби.

Поняття соціальної спільноти містить у собі вирішальну якість саморуху, саморозвитку соціального цілого, а також стану стабільності і сталості соціальних систем. У цьому випадку немає потреби шукати джерело суспільного розвитку поза межами соціуму; його можна вивести з внутрішніх потреб та інтересів соціальних спільнот і груп та людей, які їх утворюють.

Соціальні спільноти охоплюють усі можливі стани і форми буття людських індивідів у їхній соціальній якості. У соціології особу розглядають не так з позиції її унікальних здібностей, неповторних рис, як у системі соціальних зв'язків, як представника певного суспільства. Людина завжди включена у складну систему соціально-класових, поселенських, професійних, демографічних та інших груп, поділяє і висловлює їхні інтереси та орієнтації, опановує їхній соціальний досвід.

Виокремлення соціальної спільноти як центральної ланки в предметній галузі соціології найкращим чином відповідає вимогам

 Сучасне розуміння предмета соціології

Структура

соціологічного

знання


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції cot

сучасності, а саме: аналізу передусім суб'єкта суспільних перетворень, його інтересів і потреб, їхнього стану і динаміки, спільного і відмінного в них, єдності й протиборства. Таке розуміння ставить у центр соціо-логічного аналізу ключові проблеми суспільства, бо воно є нічим іншим як організацією різноманітних соціальних спільнот-суб'єктів, створених людьми. Увесь поступ суспільного розвитку нині залежить від дій соціальних суб'єктів та їхньої активності. Тому соціальні спільноти як суб'єкти суспільної структури, тобто живі, страждаючі, діяльні або пасивні, інертні, несвідомі своєї ідентичності, — найважливіший нині предмет соціологічних досліджень.

Таке розуміння предмета соціології міститься не лише у працях соціологів. Відомий представник світової філософсько-культурологічної думки М.Бубер, аналізуючи кризу сучасності, вирізняє ті її чинники, які мають соціологічну природу. Він має на увазі прогресуючий розклад колишніх органічних форм безпосередньо людського спільного життя -соціальних спільнот на кшталт сім'ї, ремісничної спілки, сільської та міської громад. Це призводить, з одного боку, до переважання у сучас-ному суспільстві надіндивідуальних утворень (як-от держави, політич-них партій, професійних спілок), а з другого — до зростаючої самотності людини, втрати нею почуттів улаштованості в світі, безпеки і стабільності існування. Саме тому тепер і в теоретичному, і в практичному плані погляди звернено до соціальних спільноту які вдало поєднують інтереси суспільства та кожного окремого індивіда.

Відповідно до наведеного вище розуміння соціології можна розгляда-ти й структуру соціологічного знання:

загальна соціологічна теорія, яка дає уявлення про суспільство як цілісний організм, про систему соціальних механізмів, розкриває місце й роль основних соціальних зв'язків, формулює принципи со-ціального пізнання, основні методологічні підходи до соціологічного аналізу (системний аналіз, стратифікаційно-класовий підхід, гене-тичний аналіз, комплексний конкретно-історичний підхід, аналіз соціальних явищ у їхній взаємодії з іншими тощо). Ця теорія загаль-ного характеру відображає визначальні тенденції становлення й функціонування соціальних спільнот-суб'єктів і місце у цих процесах людини як істоти соціальної;

спеціальні соціологічні теорії, які досліджують розвиток і відтво-рення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основи-характеристики людини соціальної;


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

спеціальні соціологічні теорії, які розкривають механізми життє-діяльності й функціонування соціальних спільнот у певних сферах суспільного життя та процеси соціалізації людини;

емпіричні соціологічні дослідження, скеровані на з'ясування, аналіз і узагальнення соціальних фактів: дій, вчинків і мислення людей, конкретних продуктів людської діяльності, розвитку і взаємодії створених людьми соціальних спільнот.

Структуру соціологічного знання можна зобразити за допомогою такої схеми:


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

Усі ці компоненти соціологічного знання тісно пов'язані між собою: без науково обґрунтованої теорії емпіричні соціологічні дослідження не в змозі дати достовірної картини соціальних процесів, узагальнити їх, вибудувавши струнку систему, а сама теорія, своєю чергою, ризикує відстати від життя і перетворитися на догму, якщо вона не живиться первинною соціологічною інформацією про зміни і нові тенденції у розвитку суспільства.

функції соціології та її роль у розвитку суспільства

Соціологія безпосередньо включається у життя суспільства через виконання нею певних соціальних функцій. До них насамперед належать:

теоретико-пізнавальна (соціологія на всіх своїх рівнях і в усіх своїх складових компонентах забезпечує прирощення нового знання про різні сфери соціального життя, розкриває перспективи соціального розвитку, виявляє у суспільстві те, що вимагає радикальних пере-творень і змін тощо);

описово-інформаційна (соціологи проводять систематичний опис і накопичення матеріалу, на основі якого у подальшому робляться практичні висновки, ухвалюються управлінські рішення, законодавчі акти, здійснюється соціальний контроль над соціальними процесами, інформація соціологів допомагає проаналізувати стан соціально-психологічного клімату й напруженості у трудових колективах, навчальних групах, установах, запобігти виникненню і вибуху соціальних конфліктів);

функція соціального планування (соціологи надають результати своїх досліджень для планування розвитку різноманітних сфер суспільного життя, завдяки чому соціальне планування здійснюється в усіх країнах світу незалежно від соціальних систем; воно охоплює різні галузі, від процесів життєдіяльності світового співтовариства, окремих регіонів і країн і до соціального планування життя міст і сіл, окремих підприємств, колективів тощо);

прогностична функція (соціологія здатна виробляти науково обґрун-товані прогнози про тенденції розвитку соціальних процесів і спільнот у майбутньому; особливо важливо мати такі прогнози у перехідні, як нині, епохи розвитку суспільства. У цьому аспекті соціологія може визначати діапазон можливостей і вірогідностей; подати декілька сценаріїв можливих процесів, пов'язаних із кожним з обраних


Тема 1. Соціологія як наука, Предмет функції соціології

Місце соціології в системі наук

Соціологія як генералізуюча

наука

Специфіка

соціології

за предметом

дослідження

 Однак, крім соціології, існують інші науки про суспільство й людину в ньому. Чим же соціологія відрізняється від них, чому саме вона нині має пріоритетне становище серед соціогуманітарних дисциплін, як вона вписується у загальну систему наукових знань?

Відомий американський учений П.Сорокін вважає, що основною рисою соціології, яка відрізняє її від інших суспільних наук, є та, що вона становить собою генералізуючу науку. Історія, на відміну від соціології, -індивідуалізуюча наука, бо концентрує свою увагу на вивченні унікаль-них і неповторних явищ: християнства як певної релігії, Авраама Лінкольна як певного президента,-США як певної держави і нації тощо, Соціологія ж досліджує властивості, спільні для всіх релігій, всіх держав, всіх націй, всіх війн та революцій, виникнення інституту президентства тощо.

Однак існують інші генералізуючі соціальні науки, такі як економіка, політологія, право; чим же соціологія відрізняється від них? Кожна з цих наук має справу лише з однією сферою соціокультурного простору: економіка — з економічними відносинами, досліджуючи господарську структуру; політологія — з політичними відносинами, аналізуючи дер-жаву та інші політичні інститути; правові науки — з правовими відноси-нами, з'ясовуючи систему встановлених державою загальнообов'язкових правил і норм поведінки. Відповідно до цього центральною діючою особою в економічних науках є людина як передусім економічна істота, в політичних науках — людина як політична істота, в юридичних науках -людина як істота, котра діє у правовому чи протиправному просторі тощо.

Соціологія ж досліджує всі соціальні процеси, незалежно від того, якими вони є: економічними, політичними, правовими, творчими, релігійними, філософськими, етичними і т. ін. Вона докорінно відріз-няється від інших генералізуючих суспільних наук, бо аналізує сус-пільство в єдності всіх його сторін, галузей і сфер, весь соціокуль-турний простір. Навіть більше, соціологія вивчає і взаємозв'язок між явищами, які стосуються предмета дослідження різних суспільних наук. Так, це може бути з'ясування зв'язку між виробничими циклами (предмет економіки) і циклами розвитку злочинності (предмет правових наук), чого кожна з них окремо не робить. Соціологів же може цікавити, чи впливають економічні кризи на зростання правопорушень, а економічне процвітання — на їхнє зменшення.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Специфіка соціології за об'єктом дослідженая

Проблема самогубства в соціології та інших науках

Соціологічна концепція самогубств Е.Дюркгайма

 Далі, соціологія розглядає людину не з одного якогось боку чи
властивості; економічні науки, наприклад, досліджують людину еконо-
мічну, тобто людину, зайняту в процесі виробництва; політичні науки
цікавляться насамперед людиною політичною, яка бере участь у
політичних процесах і акціях; релігієзнавство вивчає людину релігійну
в її стосунках із Богом. Соціологія ж розглядає
людину соціальну як
істоту нероздільну, котра є одночасно істотою і економічною, і полі-
тичною, і релігійною, і етичною, і художньою, і раціональною, і почасти
ірраціональною, взаємодіючу в усіх цих аспектах, іпостасях
та
різноманітностях. 

Для прикладу можна взяти одну з найболючіших проблем людства -проблему самогубства (суїциду). Французький соціолог Е.Дюркгайм, аналізуючи цю проблему, каже, що її вивчають різні соціальні науки, Історія подає відомості про конкретних історичних осіб, які добровільно пішли з життя (Сократ випив чашу з отрутою-цикутою, Сенека перерізав собі вени у ванні з теплою водою). Біологія, медицина і психіатрія шукають причини самогубств у поганому здоров'ї чи розладах психічних станів, географія — у кліматичних умовах, економіка — в економічних факторах, таких, як злиденність, депресії чи банкрутства. Тобто всі ці науки намагаються пояснити явище самогубства за допомогою окремих, не пов'язаних між собою чинників. Усі вони не приділяють уваги певному суспільству і культурі в цілому, ігнорують соціальну організацію і куль-турні феномени.

На думку ж Е.Дюркгайма, вирішення проблеми самогубства лежить на шляху цілісного розгляду суспільства та його культури. У суспільстві, де всі соціальні відносини тісно взаємопов'язані, де існує високий ступінь «соціального зчеплення» людей, де ці люди відчувають себе життєво важливими частинами суспільства, потрібними, не забутими, не самотніми; де цінності культури поділяються всіма громадянами, будучи сталими і незаперечними, — у такому суспільстві зазвичай досить невисокий відсоток самогубств. І навпаки, суспільство з низьким ступенем «зчепленості», члени якого слабко пов'язані один з одним і зі спільнотами, відчувають себе незахищеними, непотрібними і забутими; суспільство, де культурні цінності й норми є відносними, частої змінюваними, не визнаються всіма його членами, — таке суспільство є могутнім генератором і спонукальним чинником скоєння самогубств, незалежно від кліматичних чи економічних умов і стану психічного та фізичного здоров'я людей. Такий «хворобливий» стан суспільства Е.Дюркгайм називає «аномією».


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції соціології

Зв'язок соціології з іншими науками

Роль соціології у розвитку суспільства перехідного періоду

 Отже, на відміну від інших суспільних чи соціогуманітарних наук, соціологія є генералізуючою наукою, яка досліджує суспільство в цілому і людину як істоту соціальну. Соціологія активно співпрацює з іншими сферами наукових знань про соціум та людину, спираючись на досягнення статистики, демографії, психології, економічних, політичних, правових наук і дисциплін. Нині соціологія дедалі успішніше кооперує свою діяльність також з природничими і технічними науками, утворюючи спеціальні відгалуження знань на стику наук. Відбувається своєрідна «соціологізація» наук, з'являються такі незнані досі напрями, як біосоціологія, соціологія населення, соціологія епідемій, соціології інфаркту, соціологія злочинності, соціологія менеджменту, соціологія підприємницької діяльності тощо.

Необхідність вивчення соціології визначається передусім зростанням ролі й значущості цієї науки в сучасних умовах. Це зумовлено низкою обставин, серед яких соціологи називають як найважливіші такі:

По-перше, наша країна переживає період глибоких і всеосяжних змін і
трансформацій усіх сторін життя суспільства. Важливі й швидкі зміни
відбуваються нині в багатьох інших країнах та у світовому масштабі. У
цих умовах особливо актуальним є ретельне вивчення і використання
тенденцій і закономірностей розвитку й функціонування суспільства
як
цілісного організму, механізму їхніх дії та взаємодії, що пов'язано насам-
перед з соціологією. Сьогодні не підлягає сумніву, що коли б
реформи,
які в нас здійснюються, були науково (в тому числі соціологічно) обґрун-
товані, а їхні наслідки й поступ серйозно сплановані та спрогнозовані»
то результати б могли бути зовсім іншими, менш болючими і
більш
плідними. 

По-друге, сучасний етап розвитку нашого та інших суспільств неспростовно засвідчує зростання ролі й значення соціальних чинників і соціальної сфери життя суспільства. Не випадково за останні роки так часто йшлося про «сильну соціальну політику», «соціально орієнтовану економіку», «соціальний захист населення», «соціальні наслідки ре-форм» тощо. Життя переконливо довело, що ігнорування чи недооцінка ролі й значення соціальних чинників і соціальних наслідків проведення реформ ставить під загрозу їх успішне здійснення і в суспільстві в цілому, і в його окремих сферах.

По-третє, одним із головних і складних завдань прогресивного розвитку нашої і багатьох інших країн на сучасному етапі є формування громадянського суспільства. Без цього неможливі ані ефективний розвиток економіки і вихід із глибокої кризи, ані утвердження правової


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

держави. Все це висуває на перший план дослідження соціального статусу особи і соціальних груп, проблем співвідношення і взаємодії людини, соціальних спільнот і суспільства в цілому, що безпосередньо входить до предмета соціології. Як вважав французький соціолог Е.Дюркгайм, соціологія була б не вартою й години праці, якби вона не допомагала поліпшити й удосконалити суспільство.

 ДЛЯ НОТАТОК


Тема 1. Соціологія як наука. Предмет і функції  соціології


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

для нотаток


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА2

Виникнення і становлення соціології як самостійної науки

Логіка виникнення соціології

О.Конт засновник соціології

44     Г.Спенсер як продовжувач

позитивістської лінії в соціології

47     Соціологічний позитивізм

50     Соціологічна концепція марксизму

57     Соціологічний психологізм


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Логіка виникнення соціології

Розвиток

уявлень

про суспільство

та людину

Соціальна

філософія

як попередниця

соціології

 Соціологія як самостійна галузь наукового знання виникла досить пізно, у 40-х рр, XIX ст., і є порівняно молодою наукою. Одная формування і накопичення знань про суспільство та його розвиток, місце і роль у ньому людини почалося з давніх-давен, спираючись на уявлення первісних людей, відображених у міфах, легендах та героїчному епосі. З часом, приблизно два з половиною тисячоліть тому, на основі первісної міфології виникає філософія, яка на перших етапах свого існування була сукупним знанням про світ і містила в собі елементи астрономічних, математичних, фізичних та інших знань. Окремою галуззю філософії як «цариці всіх наук» поступово стає соціальна філософія, вбираючи в себе численні спроби пояснення суспільних явищ, суті та призначення людини.

Крім філософії, соціальні процеси і явища вивчала також історія. Як слушно зазначає український соціолог М.Захарченко, у стародавньому світі розвиток філософії та історії здійснювався паралельно, але ці два пізнавальні процеси ніколи не перетиналися: пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних проблем практично залишався поза історією. Філософія з її абстрактно-умоглядним розумінням соціальної дійсності була дуже далекою від реального суспільного життя в його неповторно-індивідуальних проявах, а історія уникала філософсько-теоретичних узагальнень, будучи скерованою саме на дослідження й опис унікальних і неповторних явищ та історичних осіб. До того ж історію завжди вважали наукою про минуле; соціальна ж філософія більше тяжіла до спроб розуміння сучасного їй світу. Тому саме соціальну філософію можна вважати попередницею соціології.

Однак філософи давнини не розглядали суспільство як окреме і самостійне утворення, що має свої власні закони і механізми розвитку. Для них суспільство та суспільне життя є складовою частиною загаль-ного космічного буття, незалежного від людини та її волі. Відтак і сус-пільство філософи стародавнього світу розглядали не як суб'єкт, не як цілісний соціальний організм, що саморозвивається й самовдоскона-люється, а як простий або складний об'єкт вивчення за аналогією з іншими природними об'єктами. До того ж стародавні філософські уявлен-ня про суспільство і людину мали умоглядний, позадослідний характер.

Отже, із сивої давнини, впродовж тисячоліть історії людства домінуючою залишалася думка про органічну належність людини до


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

природного світу (чи це був космос, чи земний світ), про людину як

частку природи, підвладну природним законам, про суспільство як

продовження і вищий продукт природи.

Зміна уявлень Подальший розвиток філософії, виокремлення з неї природничих

про можливості наук, не змінюючи панівної думки щодо сутності людини й суспільства,

вивчення вносить певні корективи у спроби їх тлумачення і дослідження. 3 доби

і людини

суспільства        Нового часу (XVII ст.) починає формуватися переконання, що суспільні

процеси і явища можуть досліджуватися за допомогою методів

природничих наук, що дасть змогу подолати абстрактність і описовість,

забезпечить здобуття науково достовірного, дослідно підтвердженого

знання про суспільний простір і діючу в ньому людську особистість.

Проте всі ці намагання забезпечити науковість у поглядах на суспільство і людину здійснювалися і рамках старої класифікації наук, у якій не було місця соціальній сфері як окремому предмету дослідження. Першим, хто переглядає усталену класифікацію наук і вирізняє в ній окрему науку про суспільство, був французький учений Огюст Конт (1798—1857), якого і вважають засновником соціології. Вперше Конт вжив слово «соціологія» 1839 р. у 47-й лекції «Курсу позитивної філософії» (том IV).

О.Конт —. засновник соціології

 

Обґрунтування О.Контом необхідності нової науки про суспільство

Класифікація наук

 О.Конт жив у Франції у такий період її історії, який знаменувався боротьбою старих і нових класів і станів, частою зміною форм політич-ного устрою. Прихід до влади Наполеона Бонапарта, котрий починав як республіканець, а став імператором, злет і падіння імперії, низка бур-жуазних революцій, що перетиналася реставрацією монархії, глибока й всеохопна криза старого суспільства і важкі муки народження нового буржуазного ладу, руйнація традиційних цінностей і моральних прин-ципів — усе це спричинило величезний вплив на світогляд О.Конта. Він намагався знайти шляхи виходу з цього всезагального кризового стану, звертаючи свої погляди до науки, яка єдина, на його переконання, була здатна подолати стан анархії і хаосу, в якому так довго перебували найцивілізованіші країни, серед них і Франція. Але це мала бути спеціальна позитивна наука про суспільство, його будову та розвиток яка б ґрунтувалася на достовірних дослідних даних — на той час такої науки ще не існувало.

О.Конт створює свою класифікацію наук, розміщаючи їх відповідно до історії їхнього виникнення, розвитку і залежності одна від одної,


Розділ L Загальна теорія та історія соціології

ускладнення їхнього предмета, зростання складності явищ, які вони досліджують. Кантівська ієрархія наук набирає вигляду певних сходинок:

...

біологія

хімія

фізика

астрономія

математика

Місце соціології у системі наук

Сім'я

як базовий

елемент

суспільства

 Якщо йти за логікою, наступною сходинкою має бути окрема наука про найскладніший живий організм — суспільство; так у цій класифікації з'являється спочатку «соціальна фізика», і лише згодом О.Конт дає їй назву «соціологія».

Соціологія, вважає О.Конт, може і повинна будуватися за взірцем передових природничих наукових дисциплін, на фундаменті виявлених законів, зв'язків між явищами, що повторюються. Виходячи з досвіду природознавства, яке вивчало певні системи явищ, О.Конт за аналогією доходить висновку, що і «соціальна фізика» (або соціологія) має вивчати суспільство як систему. В основу побудови соціології як самостійної науки О.Конт поклав ідею «соціальної системи», тобто визнання факту існування суспільства як свого роду організму, що складається з певних елементів, які, своєю чергою, виконують певні функції.

Виходячи з цього, О.Конт розрізняє в соціології «соціальну статик» (або теорію суспільного порядку, яка вивчає умови існування і закони функціонування соціальної системи, її структуру та елементи) і «соціаль-ну динаміку» (або теорію суспільного прогресу, котра досліджує закони розвитку і зміни соціальних систем). Перша має дати відповідь на запи-тання: що таке суспільство, з яких частин воно складається; друга — чому це суспільство розвивається.

Конт починає аналіз «соціальної статики» із сім'ї, вважаючи основною і найстабільнішою клітиною соціального організму. Сім'я, на думку О.Конта, — це джерело морального виховання, збереження культурних традицій і досвіду попередніх поколінь; вона сприяє входженню молоді у соціальне життя, набуттю нею важливих соціальний якостей, необхідних для успішного служіння людству, вчить «жити для

 Держава як орган соціальної солідарності

Релігія і церква як регулятори соціальної поведінки


 Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

інших». Добрі стосунки між поколіннями підтримують суспільну рівновагу, баланс між традиціями і новаціями, носіями яких є старші й молоді люди.

Разом із тим О.Конт заперечує жіночу рівноправність і всіляко наголошує на необхідності зміцнення авторитету й влади чоловіка. Жінка, на його думку, стоїть нижче чоловіка в інтелектуальному плані, поступаючись йому також і силою волі. Завдання жінки — робити благородними грубі чоловічі натури, пробуджувати в них суспільні почуття, засновані на солідарності.

За переконаннями О.Конта, саме сім'я є тією «позитивною» силою,
яка цементує суспільство. Розпад сім'ї означає розпад і загибель
суспільства.
 

Аналогом сімейних відносин у ширшому суспільному плані є кооперація, що ґрунтується на розподілі праці. Тут кожен робить те, до чого він має найбільшу схильність, тому всі зацікавлені одне в одному. Так виникає «всезагальна згода» (або всезагальний консенсус), який забезпечує рівновагу суспільства як соціальної системи та зберження її цілісності.

На основі розподілу праці формується й постійно ускладнюється структура соціальних груп і спільнот, створюється зв'язок між окремими індивідами, сім'ями, соціальними групами та спільнотами. Але самі по собі економічні^зв^ящси^ вважає О.Конт, ще не забезпечують сталої рівноваги і стабільності суспільства, бо людина за своєю природою є егоїстичною і агресивною. Тому ці зв'язки мають бути доповнені політичним примусом. Не може бути гармонії там, де панує конкуренція й експлуатація — наслідки розподілу праці. Надмірний розподіл праці призводить до звуження світогляду людини/виникнення почуттів ворожості до осіб іншої професії, до розкладу суспільства на окремі корпорації та до руйнації його єдності. Тому, власне, і необхідна сильна політична влада, щоб вгамовувати різноспрямовані інтереси й забезпе-чувати стан рівноваги. Держава, таким чином, є у О.Конта органом соціальної солідарності й гарантом суспільного порядку.

Однак і цього недостатньо для нормального функціонування суспільства, бо сталий соціальний зв'язок вимагає не лише примусу, а й певної духовної єдності — вірувань, переконань і соціальних почуттів, моральних принципів та норм поведінки. Це абсолютно необхідне погодження між людьми забезпечується релігією і церквою. О.Конт виходить із того, що людина це егоїстична істота, схильна до руйнації та агресії, яка керується швидше почуттями, ніж розумом. Саме ця


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

обставина робить необхідним збереження релігії і церкви, які виконують функцію регуляторів соціальної поведінки, забезпечують єдність вірувань і почуттів, без чого, на думку О.Конта, не може існувати жодне суспільство.

Основний принцип «соціальної статики» О.Конта — взаємозалеж-ність індивіда і суспільства; для їх оптимального співвідношення потрібні загальна згода, консенсус, що і є основою рівноваги соціальної системи. Ця ідея надовго стала домінуючою в традиції соціологічного позитивізму. Загалом стабільне суспільство з його найважливішими соціальними інститутами можна уявити таким чином:

«Соціальна статика», тобто дослідження складових елементів

соціального організму та їхньої взаємодії, характеризує певний сталий

стан суспільства. «Соціальна динаміка», натомість, стосується з'ясуван-

ня причин, які спричиняють розвиток цього суспільства. Для О.Конта

первинними, вирішальними чинниками впливу на суспільний розвиток

є духовні, розумові начала людини. За основу своєї «соціальної дина-

міки» він бере історію людського духу, розвиток людського інтелекту.

Три стадії На думку О.Конта, людський розум у своєму розвитку проходить три

розвитку стадії, яким відповідають три стадії історичного прогресу. Перша, або

людського теологічна стадія, охоплює час від давнини до 1300 року. Вона

інтелекту характеризується пануванням релігійного світогляду в сукупності з

військово-авторитарними режимами на чолі з жерцями та військовими.

Друга, або метафізична стадія, триває до 1800 року; її основою стає

метафізичний спосіб пояснення існуючого, суть якого полягає  в


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

абстрактно-умоглядному тлумаченні речей і явищ без опертя на
емпіричні (дослідні) дані. Тут на першому плані в духовній сфері
філософи, а в політичній — юристи, публіцисти, літератори. Завданням
цієї стадії є руйнація старого суспільства та його нещадна критика. Але
наслідком цього стає стан анархії і хаосу. Тому третя,
позитивна стадія—
це стадія поширення передусім наук, зростання їхньої суспільної зна-
чущості і впливу на всі сторони життя суспільства. Людську думка
зосереджує свою увагу не на надприродному і не на поясненнях сущого
за допомогою абстрактних сутностей, а лише на наукових законах.
Зростання й накопичення позитивних знань спонукає швидкий розвиток
промисловості, стимулює перехід від військових до промислових розви-
нутих систем, допомагає встановленню порядку і соціального Миру. В
центрі духовного життя перебувають вчені й діячі мистецтв, а управління
господарством здійснюють промисловці й технічні фахівці.
[Позитивна Головним завданням соціології в цих умовах для О.Конта є опис

І політика взаємодії, законів функціонування й розвитку суспільства і вироблення

оптимальної з цього погляду позитивної політики. Він однаково гостро
виступає і проти реакціонерів — захисників старого ладу, і проти
радикалів, які стояли за революційне нищення віджилого устрою. О.Конт
мріє про суспільство, в якому соціальний порядок не призводив би до
застою, а прогрес — до революційної анархії та свавілля. Вчення О.Конта
про позитивну політику як шлях поступового, наперед передбачуваного
і науково забезпеченого
реформування суспільства на засадах розуму та
інтелекту було антитезою до ідей марксизму, які в цей час почали широко
проникати у Францію.
 

 Предмет Отже, предметом соціології для О.Конта є не конкретно-історичне

і методи суспільство, а суспільство в цілому як система, в її минулому і сучасності.

 соціології Він розробляє також методи соціології і вважає, що основними для цієї

науки є спостереження і експеримент (оперті на соціологічну науку), метод порівняння (соціальних процесів, різних суспільств, станів одного й того самого суспільства) та історичний метод (дослідження послідов-них станів суспільства з врахуванням тісного зв'язку минулого, сучас-ності й майбутнього).

Таким чином, вчення О.Конта в історії соціології — надзвичайно важливе. Він вперше:

обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка спи-рається на емпіричні дослідження, що мало забезпечити її об'єктив-ність та неупередженість;


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

•   розглянув суспільство як систему з її статичними та динамічними

закономірностями, привернув увагу до вивчення соціальних інсти-

тутів і структури цієї системи, механізмів її змін.

Висновки Водночас О.Конт так і не зміг у поясненні суспільства остаточно

відірватися від аналогій з природничими науками, запозичуючи багато

своїх положень і термінів з біології і фізики, надмірно прив'язуючи

соціальні явища, процеси і закони до тих, що вивчаються природо-

знавством. Нарешті, людина у його вченні є насамперед природною

істотою з такими вродженими характеристиками, як егоїзм, агресивність

тощо. Вона підпорядкована природним закономірностям і не відіграє

самостійної ролі в процесі природної еволюції.

Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

До засновників соціології як окремої науки зараховують також
видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820—1903).
Деякі історики соціології розглядають його концепцію як пряме
продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його
вченням про походження видів у тваринному світі. Однак він сам
заперечує такі зіставлення. Г.Спенсер зокрема зазначає, що О.Конт
створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту):
йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу,
який розвивається через еволюцію. З другого боку, Г.Спенсер вважає,
що не він у Ч.Дарвіна, а останній у нього запозичив ідею еволюції, яку
Г.Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше від Ч.Дарвіна
(тобто 1852
p.), першим сформулювавши принципи природного відбору
та боротьби за існування.
Ідея соціальної Тому слід детальніше зупинитися на вченні Г.Спенсера, викладеному
революції в працях «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи

_ соціології», «Соціологія як предмет вивчення» тощо. Теоретичні погляди Г.Спенсера формувалися головним чином під впливом природничих наук, які в той час дедалі частіше зверталися до ідеї еволюції. Ідея еволюції -центральний пункт вчення Г.Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об'єднання у ціле) речовини, під час якої ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв'язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з якого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить цикл розвитку й розпаду, а потім і цикл творення нового.


 Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Г.Спенсер виокремлює три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який відбувається у суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Г.Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних системи воно розвивається за загальними системними принципами.

Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку наро-щує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси тощо).

Зростання маси призводить до ускладнення структури. Щодо сус-пільства це знаходить свій вияв у зростанні кількості соціальних груп і спільнот, які, своєю чергою, творять соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соціальних інститутів Г.Спенсер налічує п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно-промислові (див. попередню лекцію).

Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розпо-ділом) функцій, які виконуються окремими частинами. Щодо сусціль-ства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з його розгалуженою соціальною структурою.

Диференціація функцій веде до поступового посилення взаємозалеж-ності й взаємодії частин. Щодо суспільства це означає чітке розмежування функцій різних соціальних інститутів, розподіл сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соціальний інститут підміняє інші, — починається регрес, або розпад соціального організму. Г.Спенсер особливо застерігає проти непомірного розширення повноважень і функцій держави, що з часом призводить до порушення стану рівноваги суспільства.

У біологічному організмі частини підпорядковані цілому. У сус-пільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г.Спенсер порушує, але не вирішує проблему співвідношення людини і суспільства.

Загальнуходу еволюції у надорганічному світі, тобто світі людей, Г.Спенсер бачить як перехід від «малихїіростих» до «великих складних» агрегатів. Або, інакше, — зміст історичного процесу полягає в посту-повому переході від мілітарного до промислового типу суспільств, від механічного примусу до організованого об'єднання на основі спільності інтересів і співробітництва.

Продовженням соціологічного вчення Г.Спенсера є його погляди на соціальну політику. На відміну від О.Конта, який вважає за доцільне


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина у вченні Г. Спенсера

Висновки

Позитивістсько натуралістичний напрям у соціології

 реформування суспільства за допомогою централізованої державі Г.Спенсер наголошує, що суспільство має бути вільним від втручання урядів і реформаторів. Є лише логіка споконвічних законів еволюції, яка заперечує і не допускає вольового втручання будь-яких соціальних інститутів чи окремої людини. Це випливає з його доктрини виживання найпристосованіших до соціального оточення людей, про природний відбір. Ті, які не пристосуються, перебувають на шляху до вимирання виживуть лише ті, чий інтелект переважає інтелект інших. Тому уряд і держава не повинні потурати непристосованим, розробляючи соціальну політику захисту і допомоги хворим, бідним, безробітним і старим. Природній відбір для Г.Спенсера є стимулом суспільного прогресу.

Аналогічно Г.Спенсер розглядає і людину; вона для нього є тільки часткою природи, а її природний стан — агресивність. Людина з давніх-давен —дикун і напівтварина, асоціальна істота. Лише в процесі еволюції відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння цінностей, норм, установок, взірців поведінки, притаманних певному суспільству) за допомогою соціальних інститутів.

Отже, значення і роль Г.Спенсера в історії становлення соціології як самостійної науки полягають у тому, що він:

обґрунтував необхідність соціології для дослідження соціальних систем і соціальної структури;

поклав початок вивченню соціальних інститутів як форм самоорга-нізації спільнот і знарядь соціального контролю, механізмів їхньої взаємодії;

здійснив аналіз багатьох понять, які увійшли до соціологічної класики, таких, як система, структура, функція тощо.

Ідеї Г.Спенсера вплинули на формування теорії структурного функціоналізму, яка нині є однією з найвпливовіших у сфері соціоло-гічної думки.

Оцінюючи належним чином роль Г.Спенсера у становленні соціоло-гії, систематизації напрацьованого попередниками матеріалу, зазначимо, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономір-ностей, що, зрештою, принижувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від невблаганного розгортання еволюційних процесів.

Таким чином, О.Конт засновує соціологію як самостійну позитивну науку і є основоположником школи соціологічного позитивізму. Г.Спенсер — продовжувач контівської позитивістської лінії в соціології. Соціологічний позитивізм був провідним напрямом у соціології XIX ст.


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Основні течії соціологічного позитивізму (або натуралізму) — це соціальний дарвінізм, географічна та расово-антропологічна школи.

Соціологічний позитивізм

Соціальний Одним із перших західних соціологів, який звернувся до вивчення

дарвінізм суспільних процесів і явищ в контексті ідей Г.Спенсера, є австрійський

соціолог і юрист Людвиґ Ґумплович (1838—1909), засновник соціаль-
ного дарвінізму.
Основним положенням його праць є думка про
суспільство як сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за
виживання, вплив і панування. Людям від народження притаманна
взаємна ненависть, що визначає відносини між соціальними
групами й
спільнотами, які постійно перебувають у стані жорстокої боротьби. він
обґрунтовує положення про неминучість соціальної нерівності
людей,
стверджуючи, що будь-яка людина або група прагне до підкорення
слабших і що в цьому проявляється природний суспільний закон бороть-
би за існування (звідси й назва напряму — соціальний дарвінізм,
або
автоматичне перенесення положень дарвінівського вчення про еволюцію
в природі на розвиток суспільства). Л.Ґумплович один з перших уводить
у соціологію поняття «соціальний койфлікт», який, на його думку, є
органічною формою взаємин між людьми і соціальними спільнотами
всередині кожного суспільства і в стосунках між різними суспільствами.
Вчення Американський соціолог Альбіон Смолл (1854—1926) продовжує

А.Смолла розробку ідей соціального дарвінізму, дотримуючись в основному

соціального конфлікту

про розв'язання поглядів Л.Ґумпловича. Але на відміну від Л.Ґумпловича, який вважав єдиними шляхами розв'язання соціальних конфліктів примус і насильство, А.Смолл приділяє увагу проблемі переходу від конфлікту до соціальної злагоди і погодження. Соціологія й повинна виступати в ролі ефективного компонента «соціальної технології» та «соціальної інженерії», метою яких є сприяння гармонізації соціальних структур і відносин. Або, інакше, соціологи, досліджуючи суспільство, повинні попереджати про назрівання соціальних конфліктів, описувати та аналізувати причини їхнього виникнення та брати участь у вироблейні заходів, які допомагають, з одного боку, не допустити розгорання вже існуючих конфліктів, а з другого — вдосконалити саме суспільне життя у тих його ланках, де раніше конфлікти виникали.

Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвитку суспільства до таких біологічних закономірностей: •    природній відбір;


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології 

боротьба за існування;

виживання найпристосованіших;

вроджена агресивність людини тощо.

У цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто біологіза-

торських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить швидко

втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад, соціо-

біологія) продовжують снувати.

Расово- Расово-антрополог чна школа в соціології виникає та існує у другій

антропологічна   половині XIX — початку XX ст. її поява пов'язується насамперед з ім'ям

школа французького дослідника Жозефа Артура де Ґобіно (1816—1882). Він

вважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості,

чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку

цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилося чистих рас,а

біла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою

провідну роль, Ж.А. де Ґобіно досить песимістично дивиться на

майбутнє, пророкуючи занепад західноєвропейської цивілізації,

створеної білою расою на чолі з арійцями.

Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до визнання, що:

• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антрополо-
гічних чинників;

раси є головними суб'єктами історичного процесу;

раси поділяються на «вищі» й «нижчі»; 

змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;

v соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічною

спадковістю.

Расово-антропологічний напрямок в соціології в науковому плані
виявився нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних
положень і брак наукової аргументації. В політичному ж плані він дав
поштовх до появи расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство
заплатило життям мільйонів людей.
Географічний Географічний напрям у соціології започатковує англійський соціолог

напрям Генрі Томас Бокль (1821 — 1862). Він вважає, що суспільний розвиток

залежить насамперед від зовнішніх географічних факторів — клімату, їжі, ґрунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм суспільності й навіть тип політичного устрою — деспотії чи демо-кратії. Так, наприклад, у країнах із теплим, сприятливим для землероб-ства кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок перенасичений дешевою робочою силою, а це викликає злиденність


{Проблема

{взаємозв'язку

[природи

[і суспільства

Основні

принципи

позитивізму

 Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

одних і багатство інших; нерівність розподілу багатства спричиняє виникнення деспотичної влади. І навпаки, у народів, які живуть у країнах із помірним кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат праці; на ринку праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це впливає на зростання заробітної плати, тому багатства розподіляються рівномірніше, і в таких країнах переважають демократичні форми політичного устрою.

Основними положеннями географічного напряму в соціології є:

абсолютизація ролі природних факторів (таких, як клімат, ландшафт, великі річки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного розташування тощо);

недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини із перетворення природного середовища в культурне, потенціалу змін, закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних чинників;

однозначна залежність психологічних і культурних процесів від фізичних факторів зовнішнього середовища.

Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме: проблему органічного зв'язку суспільства і природи, проблему відповідальності людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке використання природних ресурсів. Тому один із сучасних напрямів у соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову порушує питання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною, надає перевагу захисту довкілля, а не економічному зростанню, бере участь у продуманому плануванні й діях із метою уникнення ризику екологічної катастрофи і знищення людства.

Таким чином, різноманітні школи позитивістського напряму в соціології кінця XIX — початку XX ст. були лише першими кроками на шляху формування соціології як самостійної науки. Принципи, які лежать у їхній основі, можна об'єднати в п'ять груп. Це насамперед твердження про те, що:

соціальні явища підпорядковуються законам, спільним для всієї дійсності; немає жодних специфічних соціальних законів, які б не були модифікацією законів, що діють у природі;

соціологія повинна будуватися за взірцем позитивних природничих наук;

методи соціологічних досліджень мають бути аналогічними до природничо-наукових) усі соціальні явища повинні описуватись в кількісних вимірах;


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

найважливішим критерієм науковості соціології є об'єктивність змісту знання; соціологічне знання не повинно містити спогля-дальних міркувань, а описувати соціальну дійсність незалежно від нашого до неї ставлення;

людина розглядається переважно як природна істота з вродженими біопсихічними властивостями; вона неспроможна до соціальної твор-чості й не відіграє самостійної ролі у житті та розвитку суспільства. Всі ці характерні риси позитивістської соціології врешті-решт

призвели до визнання обмеженості та недостатності натуралістичних тлумачень суспільного життя і людини, а в кінцевому результаті — до зменшення її впливу та занепаду.

Соціологічна концепція марксизму

Розвиток Елементи позитивістського й натуралістичного підходів до суспіль-

суспільства        ства та людини властиві соціологічному вченню марксизму. Приство

як природно-      ренні цього вчення німецькі науковці Карл Маркс (1818—1883) та

історичний        фрідріх Енгельс (1820—1895) відштовхуються від натуралістичних

процес установок позитивізму який вимагає розглядати соціальні явища як

об'єктивні факти і будувати суспільствознавство за взірцем природо-

знавства, з характерним для останнього причинно-наслідковим пояс-

ненням процесів та явищ навколишнього світу. Це дає їм змогу

тлумачиїи поступ суспільства як природно-історичний процес. На їхнє

переконання, природно-історичний процес розвитку людства є таким же

закономірним, необхідним і об'єктивним, як і природні процеси.

Вчення про Конкретизація етапів розгортання природно-історичного процесу

суспільно- здійснюється К.Марксом і Ф.Енгельсом через вчення про суспільно-

еркномічні економічні формації. Саме поняття «формація» К.Маркс запозичує із

формації сучасного йому природознавства: ним у геології, географії, біології

визначалися певні структури, пов'язані єдністю умов створення,

подібністю складу й взаємозалежністю елементів. У марксистському

вченні характеризуються п'ять суспільно-економічних формацій:

первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична й комуністична (з

першою фазою — соціалізмом). Кожна з них створює послідовні

сходинки історичного процесу, завершуючись комунізмом, який у

майбутньому має перемогти у всесвітньо-історичному масштабі.

Спосіб Чому ж здійснюється цей висхідний розвиток людства? К.Маркс і

виробництва      Ф.Енгельс вважають, що спонукальні чинники суспільного розвитку

матеріальних     містяться у матеріальній, економічній сфері. У фундаменті кожної

благ формації лежить певний спосіб виробництва матеріальних благ, який


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Базис надбудова

{Соціальні [революції

Місце людини у суспільному розвитку

Відмінності між позитивізмом і соціологічною концепцією марксизму

 складається з продуктивних сил (прогресивна частина) і виробничих відносин (консервативна частина). Продуктивні сили перебувають у процесі постійних змін і вдосконалення, тоді як виробничі відносини стримують цей роавиток своїми малогнучкими застиглими формами. Цей конфлікт всередині способу виробництва врешті-решт призводить до вибуху і заміни старих виробничих відносин новими. Своєю чергою, зміни в економічному фундаменті (базисі) неминуче викликають зміни і в надбудові — складній системі суспільних позавиробничих відносин і форм суспільної свідомості. У цілому схематичне уявлення про марксистське розуміння суспільства і його структури може виглядати так, як зображено на схегіп (див. стор. 50).

Одна суспільно-економічна формація замінюється іншою в процесі
соціальних революцій, яких, відповідно,
є чотири типи: соціальні рево-
люції при переході від первісної до рабовласницької та від рабовлас-
ницької до феодальної формації, буржуазна і соціалістична революції.
Діючими особами революцій є класи-антагоністи: раби й рабовласники,
селяни й феодали, пролетарі й буржуа.
 

Отже, соціологічна концепція марксизму будується на визнанні дії в
природно-історичному процесі
об'єктивних закономірностей,
сформульованих у таких законах: 

закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню poзвитку продуктивних сил;

закон первинності базису і вторинності надбудови;

закон класової боротьби і соціальної революції;

закон природно-історичного розвитку людства через зміну суспільно-економічних формацій.

Що ж може людина у цій залізній схемі всесвітньо-історичного поступу? Відповідь К.Маркса і Ф.Енгельса полягає у трактуванні сво-боди людини через пізнання нею цих закономірностей розвитку людства і можливості діяти відповідно до них. Змінити чи скасувати їх узагалі людина неспроможна. Марксівський вислів «суспільне буття визначає суспільну свідомість» є також свідченням мізерності людини, звуження меж її творчої діяльності, сковування духовної активності особи, недооцінки ролі її інтелекту як джерела розвитку й багатства суспільства.

Розвиваючись у річищі позитивізму, соціологічна концепція марксиз-му, однак, не збігається повністю з його положеннями. Відмінності між позитивістською парадигмою і соціологією марксизму полягають у тому, що:

• соціологічна концепція марксизму розглядає суспільство не як
продовження й вищий продукт природи, а
як об'єктивну реальність


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Суспільна будова у соціологічній концепції марксизму

особливого ґатунку, яка саморозвивається; причини розвитку суспільства слід шукати в ньому самому, а не поза його межами; на основі позитивістських соціологічних концепцій будуються численні спроби вдосконалення існуючого капіталістичного ладу через реформи і соціальну політику держави. Позитивістська соціальна політика визнає лише еволюційний тип суспільного розвитку і заперечує необхідність соціальних революцій, вважаючи, що будь-яке суспільство можна реформувати, а соціальні конфлікти розв'язати мирним шляхом, у чому велика роль і належить саме соціології. Марксизм вважає капіталістичне суспільство принципово


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

нездатним до подальшого існування, заперечує саму можливість його реформування вдосконалення, прирікає його на загибель;

марксистська соціологічна концепція порушує позитивістський принцип об'єктивності наукового знання, відкрито стаючи на захист одного класу — пролетаріату і відверто прагнучи знищення іншого класу — буржуазії. Тому вона є не лише і не так теорією, як ідеологією і політичною практикою, закликом до насильницького повалення буржуазного ладу;

соціологічний позитивізм прагне будувати свої концепції й теорії на базі дослідних даних. Марксизм у соціології надає виняткової ваги інтерпретації категорій і понять, залишаючи поза розглядом проблему надійності емпіричної бази і зв'язок між емпіричним і теоретичним рівнями дослідження. Далі це призведе до однобічності трактування капіталізму і нехтування його нових ознак: підвищення рівня життя пролетаріату, зростання середнього класу, успішність здійснення реформ і раціонального планування тощо.

Соціологічна концепція марксизму вже зчасів її розробки і оформлен-

ня викликає появу великої кількості критичної літератури. Назвемо

лише деякі основні підходи до критичного аналізу соціології марксизму.

тичний Англійський філософ Карл Поппер (1902—1994) у своїй широко-

ііз відомій праці «Відкрите суспільство і його вороги» вміщує спеціальний

тпера розділ «Метод Маркса», в якому характеризує спочатку позитивні риси

його соціологічного вчення. До них К.Поппер зараховує:

гуманістичний імпульс, що лежить в основі марксизму і скерований на звільнення всіх пригноблених і експлуатованих;

спробу застосувати раціональні методи до вивчення проблем сус-пільного життя. Хоч ця спроба виявилася, врешті, невдалою, однак вона спричинила величезний вплив на наступних дослідників суспільного життя. К.Маркс, пише К.Поппер, відкрив нам очі й загострив наш зір — повернення до домарксівської суспільної науки вже немислиме. Усі сучасні КМарксу дослідники соціальних проблем зобов'язані йому, хоча можуть цього й не усвідомлювати;

щирість і відвертість марксизму, його палке прагнення допомогти пригнобленим, відкрите відстоювання інтересів робітничого класу, який на той час був найбільш експлуатованою частиною населення розвинутих країн, відкрита ворожість до визискувачів пролетаріату і винуватців його жахливого стану життя — буржуазії, все це не могло не викликати симпатій до такої теорії, особливо серед молоді, і забезпечило велику популярність ідей марксизму, їх поширеність у всьому світі.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Для чого потрібна критика марксизму

«Закриті» суспільства як реалізація ідей марксизму

Критичний аналіз Р.Арона

Автоматичний

паралелізм

економічних

і соціальних

процесів

та його

неспроможність

 Навіщо ж тоді критикувати К.Маркса, запитує К.Поппер і сам відпо-відає: це слід робити тому, що К.Маркс був лжепророком, пророцтва якого не збулися; він увів у оману багато людей, які повірили йому; він несе за це моральну відповідальність. Відверте обстоювання інтересів лише одного класу призвело до того, що теоретичні побудови К.Маркса не були по-справжньому об'єктивними] він свідомо чи підсвідомо закривав очі на ті явища, які суперечили його ідеологічним і гюлітичним переконанням, а отже, позбавляли його теорію справжньої науковості. Крім того, метод К.Маркса спирався на ідею детермінізму, тобто причинну зумовленість явищ суспільства за аналогією до причинно-наслідкових зв'язків у природі. Але ж суспільство — це не пряме продов-ження природи, воно має свою специфіку й автономність. Не можна змішувати наукові передбачення у фізиці чи астрономії з історичними пророцтвами.

Тому ретельно описані рецепти руйнування капіталістичного суспіль-ства не супроводжувались у К.Маркса науково обґрунтованими припи-сами побудови нового, соціалістичного суспільства, він не залишив по собі жодної плідної спроби створення конструктивної економічної політики на майбутнє, що згодом викликало численні невдалі спроби більшовиків після революції побудувати нове суспільство раціональним шляхом; це вдалося їм лише ціною жахливого примусу, репресій та неймовірних людських втрат. Наслідком реалізації марксистського вчення у соціалістичних країнах, пише К.Поппер, була побудова «закритого» типу суспільств з їх тоталітарними режимами, придушенням свободи особис-тості і прав людини. І тільки тепер із величезними труднощами ці країни починають будувати «відкриті», демократичного типу суспільства.

Французький соціолог Раймон Арон (1905—1983) у своїй книжці «Етапи розвитку соціологічної думки» теж присвячує соціологічному вченню К.Маркса окремий розділ, одну з частин якого він називає «Двозначність марксистської соціології». Він починає з визнання правомірності вживання Марксових понять «продуктивні сили» «виробничі відносини», «спосіб виробництва», «базис і надбудова» для соціологічного аналізу будь-якого суспільства. Але, на його думку К.Маркс вдається до неприпустимого паралелізму економічних явищ, з одного боку, і класової боротьби та соціальних революцій, з другого. Р.Арон вважає, що ці дві групи явищ роз'єднуються самою історією автоматичного паралельного проходження других за першими немає, а зміни в економічній сфері зовсім не ведуть до неминучих змін у соціально-політичній та духовній сферах. Прикладом цього, на думку Р.Арона, є те, що:


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Критичний

аналіз

ПСорокіна

неспромож-ність прогнозів КМаркса щодо майбутнього капіталізму

 Критичний

 аналіз

 П.Монсона

 

одному й тому ж рівню розвитку продуктивних сил можуть відпо-відати різні виробничі відносини й різні соціальні устрої (капіталізм і соціалізм);

з розвитком продуктивних сил при капіталізмі класова боротьба не посилюється, а, навпаки, послаблюється;

там, де продуктивні сили були найрозвиненішими, соціалістичних революцій не було тощо.

Отже, робить висновок Р.Арон, Марксів паралелізм руйнується, а історія не підтверджує схем К.Маркса та його визнання вирішальної ролі економічних факторів у суспільному розвитку.

Російський, а згодом американський соціолог Питирим Сорокін (1889—1968) у деяких своїх працях вдається до критичного аналізу таких положень К.Маркса, як закон абсолютного зубожіння робітничого класу («Пролетаріату нема чого втрачати, крім своїх кайданів») та зростання його чисельності внаслідок зубожіння середнього класу, твердження про концентрацію багатств у руках небагатьох капіталістів тощо. П.Сорокін наголошує, що історія не підтвердила гіпотез К.Маркса та його пророцтв. На підставі величезної кількості статистичних даних П.Сорокін доходить висновку, що економічні умови існування пролета-ріату не погіршувались, а поліпшувалися; середній класу капіталістичних . країнах не зникав, а кількісно зростав і ставав основою процвітання країни та запорукою політичної стабільності; багатства не концентру-валися в руках одиниць, а навпаки, спостерігалася «дифузія» (поширен-ня, розтікання) власності шляхом придбання робітниками акцій своїх та інших підприємств. Надзвичайно гостро П.Сорокін критикує марксистський підхід до людини, яка в цьому вченні перетворюється на іграшку, маріонетку в руках сліпих економічних сил. Теорія К.Маркса, вважає П.Сорокін, принижує людину до рівня тварини; відбувається деградація особи, для якої немає нічого святого; людські відносини дегенерують до рівня жорстокої боротьби, нічого не варто вбити людину. У вченні Маркса відбувається і девальвація (тобто знецінення) етики і права: вони стали лише рум'янами і пудрою для того, щоб зробити макіяж непривабливому тілу економічних інтересів.

Шведський соціолог Пер Монсон у своїй книжці «Сучасна західна соціологія» у розділі «Марксизм», по-перше, дає характеристику соціологічного вчення К.Маркса, а по-друге, простежує його еволюцію у XX ст. Він також наголошує, що марксизм це насамперед радикальна революційна ідеологія, що значно зменшує її науковий потенціал; марксизм також занадто пов'язаний з натуралізмом, коли історичний розвиток сприймається буквально як природний і необхідний процес,


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

 Тема2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Місце і роль марксизму  соціології

Антипозити-вістська Скерованість соціологічного психологізму

Психологічний редукціонізм

Неомарксизм і сучасність

Парадокси розвитку посткомуністичних країн

Критичний аналіз українських соціологів

 непідвладний людям. П.Монсон докладно досліджує трансформації модифікації марксизму в сучасному світі й аналізує так званий західний марксизм, у якому силами Антоніо Грамші та інших учених і політичних діячів марксизм модернізується через висунення на перший план суб'єктивних чинників. Ці «вдосконалювачі» марксизму виявляють підвищений інтерес до ролі надбудови у політиці та суспільному роз-витку, відмежовуються від уявлень про існування об'єктивних законів історії, наголошують на великій ролі інтелігенції у суспільстві, розгля-дають революцію не лише як завоювання політичної влади з наступним одержавленням планової економіки, а й як створення нової культури і нових ідей. Ці прагнення уникнути однобічності й вад старого марксизму, намагання надати йому привабливого «людського обличчя» зумовлюють згодом виживання марксизму в оновленому вигляді у розвинутих країнах Заходу, але передусім лише як однієї з можливих спроб пояснення 4 суспільства в соціологічній науці; а практично-політичне значення марк-сизму в сучасному світі різко впало, особливо після розпаду СРСР та припинення фінансової підтримки марксистських партій у різних країнах, свідченням чого є нечисельність складу цих партій та їх незначна роль у політичному житті сучасних західних країн.

П.Монсон розглядає також ситуацію в посткомуністичних країнах після повалення тоталітарних режимів. На його думку, в їх сучасному житті можна зустрітися з певним парадоксом: неприйняття марксизму та його гостра критика не може скасувати щодо цих країн дію марксового опису первісного нагромадження капіталу. Нині на всьому посткомуніс-тичному просторі відбувається процес перерозподілу власності у диких формах ранньокапіталістичного розвитку: закладаються нові династії надбагатіїв, відбувається зубожіння основних мас населення, різко погір-шуються умови існування і виживання людей, зростає поляризація населення, безкарно порушуються закони тощо. Такі чи подібні процеси відбувались у західних країнах 200 років тому, коли там входив у життя молодий капіталізм, який так точно описав у своїх творах К.Маркс. Тому, наголошує П.Монсон, у перехідний період від соціалізму до капіталістичної ринкової економіки зростає загроза пожвавлення марксизму, посилення впливу комуністичних і соціалістичних партій на хвилі невдоволення населення умовами свого життя і ностальгії за старими часами.

Великої сили критичний заряд щодо соціології марксизму міститься і в працях українських соціологів. Вони (насамперед М.Захарченко, О.Погорілий, В.Андрущенко та інші) розкривають обмеженість наукового потенціалу цієї концепції її відвертою ідеологічною та

політичною заангажованістю, невиправданим зведенням рушійних сил суспільного розвитку до суто економічних факторів, однобічністю гуманістичної скерованості марксизму на захист інтересів лише одного класу — пролетаріату, недооцінкою людини як суб'єкта і активної діючої сили історії тощо.

Отже, місце і роль соціології марксизму в історії соціологічної думки визначається тим, що функціонування суспільства, свідомість і поведінка людей, які в ньому живуть, аналізуються насамперед крізь призму мате-ріальних умов життя, через суперечності й конфлікти у способі вироб-ництва. Деякі положення марксизму не втратили й досі своєї сили, але в цілому саме життя довело неспроможність загальної соціологічної побудови марксизму, показало, що капіталізм, та й людство загалом, розвиваються не за його сценарієм.

Соціологічний психологізм

Найвпливовішим напрямом розвитку західної соціології доби її становлення й оформлення у самостійну науку стає позитивістський натуралізм з його численними школами і напрямами. Але зростаючі кризові явища у позитивістській соціології змушували шукати інші підходи в розумінні соціального. Одним із них стає соціологічний психологізму або психологізм у соціології, або психологічний соціоло-гізм. Його представники наголошують на обмеженості й однобічності позитивістських концепцій, їхньому відриві від антропологічної (тобто пов'язаної з людиною) проблематики, недооцінці в них специфіки сус-пільства й суспільного пізнання. Особливо яскраво антипозитивістська спрямованість соціологічного психологізму проявляється щодо соціології О.Конта, який нехтує психологією як наукою і навіть запере-чує її право на існування. Вченням О.Конта і Г.Спенсера засновники соціологічного психологізму протиставляють спадковість і зв'язок власних підходів із традиційними людинознавчими дисциплінами та їхньою гуманітарною орієнтацією. Соціологічний психологізм можна також розглядати як спробу вироблення альтернативи щодо марксис-тської соціології через підкреслене акцентування на проблемах людини і світу людей, чого так бракувало марксизмові, гуманізм якого обмежу-вався захистом інтересів лише робітничого класу і не поширювався на інші класи, верстви й прошарки.

На думку представників соціологічного психологізму, надмірна натуралізація соціальних явищ соціологами-позитивістами не дозволяє


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

враховувати найважливіший чинник суспільного буття —роль людської
психіки і свідомості.
Прибічники психологічних концепцій у соціології
ставлять собі за мету визначення сутнісних характеристик суспільства
й людини і тенденції їх розвитку за допомогою психологічних явищ. Усі
вони засновують свої погляди на позиціях психологічного редукціонізму,
тобто припускають можливість повного або часткового зведення соціаль-
них явищ до дії тих чи тих психічних чинників.
Основні течії Концепції соціологічного психологізму в кінці XIX — на початку XХ

соціологічного     ст. виникають практично одночасно у кількох країнах Західної Європі психологізму       їа СІНА. Серед них можна виокремити три основні групи теорій:

Психологічний еволюціонізм

соціетальні течії, які об'єднує спроба тлумачення суспільного життя як результату розвитку свідомого начала та розгляд психіки індивіда як продукту суспільства;

групові течії, представники яких вважають, що соціальні процеси і явища пояснюються через дію психології соціальних груп;

індивідуалістичні течії, в основі яких лежить переконання, що сфера соціального зумовлена дією індивідуальних психічних чинників і тому повинна досліджуватися через аналіз психіки індивіда. Прикладом першої групи течій може слугувати психологічний

Соціогенія

еволюціонізм. Його засновником вважають американського дослідника
Лестера Ворда (1841 — 1913). Він використовує ідею Г.Спенсера про
всезагальну еволюцію і розвиток людства як її вищий етап, але нама-
гається наповнити цю еволюцію людським змістом. На його думку
найвищим якісним ступенем еволюції всього сущого є
соціогенія, тобто
синтез всіх природних сил, який складається під час космо-, біо- та
антропогенезу. Ця нова соціальна реальність відрізняється від природних
процесів, за Л.Вордом, насамперед
телічним, тобто цілеспрямованим
творчим характером, усвідомленим прагненням до прогресу (від
грецького
lelos мета). Первинною соціальною силою, яка рухає
соціальні процеси, Л.Ворд називає людські бажання — спочатку
прості
(прагнення втамувати голод, спрагу, статеві потреби), а пізніше складніші
інтелектуальні, моральні, естетичні потреби, реалізація яких у творчій
діяльності людини й забезпечує розвиток суспільства та досягнення
ним
меліоризму, або поліпшення і вдосконалення (від латинського melior-
кращий).
Соціальні Соціальні науки разом із соціологією, на думку Л.Ворда, повинно

реформи забезпечити вдосконалення суспільства через розробку теоретичної баЯ

соціальних реформ, скеровану на зменшення «соціального тертя» соціальних конфліктів, нерівності й конкуренції. В ідеалі ці негативні


Основні положення психологічного еволюціонізму

Психологія натовпу

 Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

явища мають бути замінені «свідомою кооперацією» людей у соціально справедливому й матеріально заможному суспільстві. Таке суспільство може бути побудоване лише на основі запровадження загальної обов'я-зкової освіти, яка, на переконання Л.Ворда, є надійною формою соціальних видозмін, що постійно приносить тільки позитивні наслідки. Будучи першим президентом Американської соціологічної асоціації, Л.Ворд багато зробив не лише для розвитку освіти, а й передусім для впровадження в університети саме предмета соціології, започаткував її академізацію, перетворення в одну з найрозповсюдженіших у вищих навчальних закладах Заходу навчальну дисципліну. Нині у США соціо-логія і правові науки впевнено утримують першість серед усіх навчаль-них дисциплін, що великою мірою є заслугою Л.Ворда.

Отже, головні ідеї соціологічного еволюціонізму, які належать Л.Ворду, Ф.Ґіддінґсу та іншим представникам течій цього типу, можна згрупувати таким чином: •'   намагання наповнити положення про всезагальну еволюцію та

розвиток суспільства людською сутністю, акцентувати на важливості

психічних, розумових, а не суто біологічних чинників у цьому

еволюційному процесі;

прагнення створити всеохопну соціологічну систему, виходячи з психологічних основ;

визнання визначального впливу групи або суспільства в цілому на окремого індивіда;

розуміння суті соціальних процесів як зіткнення біопсихічної природи людини з суспільними умовами її існування;

визнання винятково важливої ролі колективного людського інтелекту як головного рушія історичного розвитку.

Прикладом групових течій соціологічного психологізму є психологія натовпу французького вченого Ґюстава Лебона (1841 —1931). Він вважає, що сучасна йому цивілізація є продуктом інтелектуальної творчої еліти, але життя європейського суспільства на порозі XX ст. знаменує собою початок якісно нового етапу розвитку: на заміну «ери еліти» приходить «ера натовпу», «ера маси». Поява мас у нього є наслідком таких процесів, як модернізація промисловості, швидка урбанізація та переселення великих груп людей із сіл у міста, розповсюдження засобів масової інформації та посилення їхнього уніфікуючого впливу тощо. Настання «ери натовпу» Ґ.Лебон розглядає як початок занепаду цивілізації.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Визначення У центрі уваги Ґ.Лебона — констатація очевидного факту, що пове-

натовпу дінка людини на самоті або у звичайних умовах суттєво відрізняється

від її поведінки в групі людей, у натовпі, де діють сили гіпнозу й навію-

вання. Він трактує натовп як групу людей, охоплених спільними наст-

роями, прагненнями й почуттями, і вирізняє такі характерні риси

натовпу:

• зараженість спільною деєю;

• відчуття непоборності власної сили і всемогутності;

• втрата почуття відповідальності;

• нетерпимість, догматизм, схильність до навіювання;

• готовність до імпульсивних дій та бездумного наслідування лідерів
тощо.

Типи Усі натовпи він поділяє на дві великі групи: «різнорідні» (або гетеро-

натовпів генні, на зразок вуличних натовпів, які збираються стихійно і випадково

на місці якоїсь події: аварії, зіткнення авт, нещасного випадку та ін.) і
«однорідні» (або гомогенні, на кшталт релігійних сект, східних каст або
класів). У натовпах діє
закон «духовної єдності», що спричиняє nepе-
творення індивіда, який потрапив у натовп, на безвольний автомат із
придушеними раціональними началами, на ірраціональну істоту,
яка
прагне до негайної некритичної реалізації навіяних їй зовні ідем.
Наслідком перебування людини у натовпі є втрата нею індивідуальності,
інтелекту, розумових задатків, — тобто її
деперсоніфікація, знеособлення.
Психологія
 У своїй книжці «Психологія соціалізму» (1908) Ґ.Лебон робить

соціалізму спробу зазирнути в майбутнє, поміркувати над тим, що станеться, якщо

політична влада перейде до мас і натовпів. Найпридатнішою для цього він вважає соціалістичну теорію, яка скерована саме на те, щоб утвердити диктатуру мас. Ґ.Лебон негативно ставиться до соціалістичних ідей, вважаючи їх псевдонауковими, але водночас констатує їхню велику притягальну силу для широких народних мас; тому наукова неспромож-ність більшої частини соціалістичних теорій не зможе запобігти їхньому торжеству. Соціалістичний лад, на думку Ґ.Лебона, буде неминуче встановлений у якійсь одній з західноєвропейських країн, швидше за все в Італії. Соціалізм, який переміг, — це колективна трагедія: він породить епоху руйнувань, анархії і терору, котра згодом зміниться епохою суворого деспотизму й залізного режиму; почнеться масове винищення людей, а ті, що вціліють, будуть радісно вітати диктатора. Частина народу буде приречена на примусові роботи, практично на рабство. Однак такий лад не зможе існувати довго, він неминуче впаде і спричинить розвал усього суспільного життя.


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Основні положення групових теорій соціологічного психологізму

Інстинктивізм

Інстинкти

та їх комбінації

 Погодьмося, що змальована Ґ.Лебоном 1908 р. гіпотетична картина надзвичайно точно відтворила справжні події, які відбувалися після захоплення політичної влади більшовиками в Росії у 1917 р. Віддаючи належне передбачливості Ґ.Лебона, не забудьмо його перестороги: слід, щоб хоч одна країна випробувала на собі цей страхітливий режим для науки і повчання всьому людству, бо лише це зможе витверезити інші народи, заражені хмільною маячнею соціалістичної віри.

Таким чином, головні положення теорій натовпу, групової поведінки та інших подібних їм у межах другої течії соціологічного психологізму полягають у твердженнях, що:

основним інструментом пізнання соціальних процесів повинна бути соціальна психологія, яка орієнтується не так на пізнання свідомих вчинків людей, як на неусвідомлені моменти духовного життя;

ці неусвідомлені душевні феномени та їхні прояви найчіткіше фіксуються у групових діях і поведінці в натовпі)

приналежність людей до певної соціальної групи на зразок натовпу є достатньою для витворення в них свого роду колективної душі, завдяки якій вони зовсім інакше почуваються, діють і мислять, аніж кожна людина окремо;

знання непривабливої сутності мас ьнатовпу має стати одним із наріжних каменів практичної політики, яка, володіючи цим знанням, не повинна допустити панування юрби або вміти обмежити її негативні риси.

До третьої, індивідуалістичної течії соціологічного психологізму входить багато теорій і концепцій, однак зупинимося лише на інстинк-тивізмі англійського, а згодом американського соціолога й психолога Вільяма Мак-Дуґала (1871 — 1938). Провідними в його концепції є соціально-психологічна теорія особи і класифікація соціальних інстинк-тів, імпульсів та емоцій. На його думку, основна рушійна сила поведінки людини — це інстинкти, або вроджена схильність сприйняття всього існуючого, що супроводжується певними емоційними станами, а також настанова на дію та вироблення імпульсу до такої дії. В.Мак-Дуґалу належить так звана гормічна концепція (від грецького hormao — приво-дити в рух). У «горме» уособлена вітальна, тобто життєва, енергія організ-му, яка спонукає його до руху й розвитку. На базі «горме» виникають інстинкти, яких В.Мак-Дуґал нараховує 18 (серед них інстинкти цікавості, відтворення подібних до себе, самоствердження тощо). Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як прояв на соціаль-ному рівні окремих інстинктів чи їхніх комбінацій. Війни є наслідком


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Емоції Почуття

Соціальна дія

Основні положення індивідуалістичних концепцій

Два основні напрями соціологічної думки другої половини XX ст.

 прояву інстинктів войовничості та почуття гніву, схильності людей до забіякуватості. Релігію трактує як наслідок прояву інстинктів втечі, цікавості, самоприниження та інших у їхньому сукупному вияві.

Кожному інстинктові відповідає певна емоція. Різноманітні емоції об'єднуються у складні групи, на ґрунті яких утворюються почуття. Серед них у структурі характеру людини домінує «еготичне» почутт, яке відповідає за формування людського «Я». Сукупність «горме», інстинктів, емоцій і почуттів утворює основу для певної соціальної дії Соціологія власне і покликана досліджувати і пояснювати соціальну поведінку людей, але зробити це вона зможе тільки простеживши всі етапи виникнення спонукальних мотивів, які призводять до вчинку.

Отже, для індивідуалістичних концепцій на зразок інстинктивізму характерними є:

розгляд загальних, надіндивідуальних процесів як прояв на соціаль-ному рівні окремих інстинктів чи позасвідомих сил;

розуміння інстинктів   а позасвідомого як першопричин і механгзмів розвитку соціального;

дослідження сфери інстинктів і позасвідомого для віднайдення мотивів соціальних дій людини;

примітивізація людини й суспільства, діяльність і культура яких узалежнюються від ірраціональних неусвідомлених духовних чинників при знеціненні сфери розуму та інтелекту. Таким чином, названі концепції і напрями у рамках соціологічного

психологізму дуже відрізняються, однак їм притаманна спільна риса -психологічний редукціонізм, тобто зведення соціального до психоло-гічного, намір шукати ключ до пояснення всіх соціальних явищ і процесів у психології індивіда, групи чи суспільства як колективного цілого. Заслугою цього напряму є те, що його представники привернули увагу до проблем суспільної свідомості в її співвідношенні з індивідуальною, збагатили соціологію знанням людської натури та її внутрішнього світу. Пізніше проблематика, до якої звернулися прибічники соціологічного психологізму, набула свого подальшого розвитку й продовження у символічному інтеракціонізмі, психоаналізі та сучасній соціальній психології.

Отже, на етапі становлення і формування соціології як самостійної науки розвиток соціологічної думки відбувався у двох основних напрямах: позитивістському (натуралістичному) та психологістському що мало свої вади, оскільки в обох випадках соціальне розуміється і тлумачиться або як природне, або як психологічне. Подальший розвиток соціології вимагав позбавлення від цієї однобічності та обмеженості.


Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

ДЛЯНОТАТОК


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

для нотаток


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

TЕМА 3

Класична соціологія

66      Соціологія Е. Дюркгайма

70      Соціологія М. Вебера

74     Німецька формальна соціологія (ҐЗіммель та Ф. Тьонніс)


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Соціологія Е.Дюркгайма

Суперечливість

учення

ЕДюркгайма

Перша тенденція та її суть

 На межі XIXXX ст. дедалі більше соціологів починає усвідомлювати обмеженість натуралістичних та психологічних тлумачень суспільного життя, неспроможність природничо-наукових чи психологічних понять і методів розкрити усю складність людини як істоти соціальної. Вини-кають і посилюються переконання, що суспільство має свою специфіку, що соціальні структури і відносини не є чимось зовнішнім стосовно людини, — це продукт минулої та сучасної людської діяльності і що їх можна зрозуміти лише у зв'язку з цією діяльністю. Як наслідок — зростає інтерес до проблем соціальної дії та взаємодії, розробки методів розуміючої соціології та концепції соціології особистості.

Цей процес відбувається поступово, тому в працях багатьох пред-ставників класичної соціології кінця XIX початку XX ст. можна знайти двоякість і суперечливість поглядів, розуміння недостатності попередньої соціологічної думки, наполегливі пошуки нових шляхів.

Яскравим прикладом нових теорій є соціологічна концепція патріарха французької соціологічно школи Еміля Дюркгайма (1857—1917). У ній простежуються дві головні тенденції. Перша — позитивістський натура-лізм — випливає з розуміння суспільства та його закономірностей за аналогією до природи. Е.Дюркгайм продовжує, але вже на якісно вищому рівні, традиції позитивізму з його вимогами збору й аналізу вихідних емпіричних даних, пояснення встановлених на основі досліджень від-носин між ними й доведенням висунутих гіпотез. Він поділяє натураліс-тичні установки позитивізму, намагаючись будувати соціологію за зразком природничих наук. Саме тому, зазначають українські соціологи А.Ручка і В.Танчер, він різко критикує представників соціологічного психологізму: теорія, яка починається з індивіда та його психології, неспроможна пояснити специфіку соціального. Водночас друга тенденція концепції Дюркгайма — так званий соціальний реалізм-вимагає розуміння суспільства як реальності особливого типу, яка відрізняється від усіх інших її видів (хімічної, фізичної, біологічної, психічної) та домінує над індивідами.

Перша тенденція покликана забезпечити об'єктивний підхід до вивчення соціальної дійсності і знаходить вияв у принципі: «Соціальні факти слід розглядати як речі». На думку Е.Дюркгайма, це означає визнавати незалежне від суб'єкта існування соціальних явищ і досліджувати їх так, як досліджує свій предмет та чи та природнича наука. При цьому Е.Дюркгайм не стверджує, що соціальні факти - це у


Тема 3. Класична соціологія

Причинний і функціональний

аналіз

Поняття

норми

і патології

Друга тенденція та її суть

Соціальні факти

 буквальному розумінні речі, а лише наголошує, що їх треба вивчати як речі, об'єктивно й неупереджено. Таке важко осягнути соціологові, який вивчає суспільство, в якому живе сам, а отже, як і кожна людина, має свої уподобання і схильності, симпатії та антипатії. Однак це необхідно зробити, якщо ми хочемо, щоб соціологія була справжньою наукою. Згодом послідовніше вирішує цю проблему М.Вебер.

У практиці соціологічного дослідження Е.Дюркгайм застосовує два різновиди аналізу: причинний і функціональний. Він обумовлює це тим, що соціальні факти залежать від соціального середовища, тому соціологія повинна досліджувати причини появи цих фактів, відштовхуючись від наявного стану суспільства, та об'єктивні зв'язки соціальних фактів і явищ, або функції. Водночас саме суспільство Е.Дюркгайм тлумачить як соціальну цілісність, подібну до живого організму з його досконалою системою органів і функцій. Воно має свою структуру, всі складові елементи якої виконують певні функції. Історично суспільство розвивається від простого, до якого не входять інші, до складного, яке будується шляхом злиття простих суспільств або є новим синтезованим утворенням на зразок Римської імперії.

З аналогій до функціонування організму Е.Дюркгайм виводить поняття суспільств нормального типу, норми і патології. Зовнішньою, емпірично фіксованою ознакою норми чи патології є поширеність певного соціального явища або його рідкісність, винятковість. На основі цього він інтерпретує такі соціальні явища, як злочинність, кризи, самогубства тощо.

Всі ці положення дають підстави визнавати Е.Дюркгайма одним з провідних науковців-соціологів, які заснували структурний функціо-налізм — впливову течію сучасної соціологічної думки.

Друга тенденція, наявна в соціологічній концепції Е.Дюркгайма, — це утвердження принципу специфічності й автономності соціальної реальності. На думку Е.Дюркгайма, соціологія повинна вивчати соціальну реальність, яка має особливі, притаманні лише їй властивості. Елементи соціальної реальності — соціальні факти, сукупність яких утворює суспільство і які становлять предмет соціології.

Суспільство виникає у процесі причинної взаємодії індивідів, але згодом вивищується над ними. Тому одним із центральних положень соціального реалізму Е.Дюркгайма є визнання пріоритету соціальної реальності (суспільства) над індивідами. Намагаючись пояснювати со-ціальне соціальним, він розвиває положення про вирішальну роль колективних (моральних, релігійних тощо) феноменів щодо індиві-


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Колективні уявлення

Суспільство -Бог

Соціологізм

Соціальна солідарність

Механічна й органічна солідарність

 дуальної свідомості. Колективна свідомість має свій спосіб розвиті свої умови існування, які не зводяться до матеріальної основи. «Колек-тивні уявлення» (новий термін, запроваджений Е.Дюркгаймом) об'єктивними стосовно індивіда; вони співвідносяться як ціле й частин Але у цьому зв'язку безумовну перевагу мають власне «колективні уявлення», суспільна свідомість або суспільство в цілому. Навіть більш суспільство у концепції Е.Дюркгайма ототожнюється з Богом, впливає на людей і робить їх розумними й моральними істотами.

Отже, сукупність поданих положень учення Е.Дюркгайма утворює «соціологізм» — принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами. Соціологізм вимагає також обов'язковості застосування соціологічного методу для всіх інших суспільних наук. На думку Е.Дюркгайма, наукові дисципліни, які досліджують різні сторони соціальної реальності, залежні від соціології бо лише вона дає ключ до розуміння всіх без винятку соціальних явищ їхній сукупності.

Наступним вагомим положенням соціологічної концепції Е.Дюрк-гайма є ідея соціальної солідарності, яка лягає в основу аналізу зв'язків що об'єднують людей у суспільство. Автор переконаний, з'єднати людей може розподіл праці, який неминуче викликає потребу спільних дій Спеціалізація праці, що зростає, розподіл виробничих ролей змушують людей обмінюватися своєю діяльністю та її продуктами; а це породжує свідому чи неусвідомлену взаємозалежність. У процесі еволюції людсь-кого суспільства відбувається перехід від суспільств із механічною до суспільств із органічною солідарністю,

У примітивних і нерозвинутих стародавніх суспільствах діє меха-нічна солідарність (за аналогією до зв'язків однакових молекул неорганічної речовини, зв'язаних між собою суто механічно). Внаслідок того, що в таких суспільствах розподіл праці ще незначний, тут діють колективна свідомість і уявлення як репресивна примусова сила для об'єднання людей в єдине суспільство, в якому колективне поглинає індивідуальність. Із зростаючим розподілом праці сила колективної свідомості послаблюється, — збільшується сила органічного солідарного зв'язку: кожний стає особистістю і бачить особистість в іншому. Такий зв'язок будується на залежності членів суспільства один від одного забезпечує єдність соціального організму. Отже, солідарність, за Е.Дюркгаймом, — вищий моральний принцип і вища універсальна цінність.


Тема 3. Класична соціологія

Таким чином Е.Дюркгайм стверджує, що нормальний стан суспільства повинен базуватися на професіоналізації, спеціалізації функцій, розвинутому економічному плануванні. Ненормальний стан суспільства він пов'язує зі зростанням суперечностей між працею і капіталом, анархією виробництва і аналізує його прояви як хвороби капіталізму, а саме: аномію (тобто дезінтеграцію суспільства й особи, брак чіткої моральної регуляції поведінки індивідів), соціальну нерівність, нестрим-ну конкурентну боротьбу, класові конфлікти тощо. Подолання цих хво-роб можливе через мирне розв'язання конфліктів, послаблення боротьби й конкуренції; через встановлення правил, які твердо регламентують стосунки класів, запровадження справедливості й рівності соціальних можливостей згідно з принципом «віддавати належне за заслугою».

Але однієї економічної регуляції для лікування хвороб суспільства недостатньо. Вирішальна роль у цьому плані належить моральній регу-ляції. Тому найяскравішим втіленням дюркгаймівського соціологізму є його концепція релігії. Саме вона повинна виконувати функції суспіль-ного об'єднувача: дисциплінарну (забезпечення порядку), цементуючу (забезпечення єдності суспільства), відтворюючу (забезпечення процесу передавання культурної спадщини новим поколінням). Релігійні обряди виконують важливе соціальне завдання: вони підтримують і зміцнюють соціальну солідарність суспільства. Крім релігії та церкви, об'єднанню і цілісності суспільства сприяє мораль як система правил поведінки. Її складниками є сімейна, професійна та громадянська мораль, ієрархічну структуру яких завершують загальнолюдські цінності та ідеали. Одна з основних суспільних функцій моралі, за Е.Дюркгаймом, — виховна. Саме мораль здатна подолати роздвоєння людини, яка у нього трактується як homo duplex, тобто істота двоїста, що має біологічне та соціальне начала. Якщо суспільство послаблює свій контроль над людьми, то виникає стан аномії, протилежний моральному порядку і здоровому нормальному стану суспільства, утворюється моральний вакуум (старі норми й мо-ральні принципи вже не діють, а нові ще не сформувалися і не утверди-лися як такі, що визнаються всіма).

Тісно пов'язана із попередніми частинами вчення Е.Дюркгайма його
концепція самогубств. Автор переконаний, що саме аномія суспільства
є головним, могутнім генератором самогубств: число самогубств є
обернено пропорційним до ступеня інтеграції тих соціальних груп і
спільнот, до яких цей індивід належить. Суть самогубства як патологіч-
ного соціального явища зумовлена кризовим станом суспільства в
цілому.
 


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Роль

Е.Дюркгайма в історії соціології

Антипозитивістський напрям у класичній соціології

 Отже, роль Е.Дюркгайма в історії соціології є дуже важливою, він суттєво вплинув на подальший розвиток світової соціологічної думки Його внесок у поступ сучасної соціології полягає в обґрунтуванні особливого предмета й методу цієї науки, обстоюванні її окремого статусу серед інших наук, її методологічного та фахового суверенітету. Він звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки, такі як:

природа суспільства як системи, що саморегулюється;

причини об'єднання людей у суспільство;

нормальний і патологічний стан суспільства;

значення інститутів виховання й контролю у процесі соціалізації людини;

принципи функціонального підходу до аналізу суспільних явищ;

соціологічне обґрунтування політики реформ тощо. Усе це дає підстави вважати Е.Дюркгайма соціологом, який скерував

традиційний позитивізм у якісно нове річище.

Разом з тим майже одночасно в соціології поширюється інший, антипозитивістський підхід до вивчення соціальних явищ, в основі якого — думки про принципову протилежність законів природи й суспільства, про особливий статус соціальної дійсності, який вимагає застосування до неї інших, ніж природничо-наукові методи пізнання, Суспільство та індивіди, які його утворюють, розглядаються не як типові соціальні факти, а як такі, що постають унаслідок процесів соціальної дії та взаємодії. Цей напрям у класичній соціології отримує назву гуманістичної соціології і протистоїть і соціологізму Е.Дюркгайма, і соціологічному психологізму. До цього напряму включають соціологічну систему М.Вебера, концепції Г.Зіммеля та Ф.Тьонніса

Соціологія М.Вебера

Предмет і методи соціології М.Вебера

 Німецький соціолог Макс Вебер (1864—1920) вважається заснов-ником розуміючої соціології і теорії соціальної дії. В основі його соціо-логічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу, соціо-гуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге -- у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння діючих у суспільстві людей).


Тема 3. Класична соціологія

Соціальна дія Вебер наголошує, що не можна вивчати людську діяльність так само,

як астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, спрямовані на певну мету та засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи й орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі дії людей мають соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів, наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедисту своїй поведінці орієнтується на поведінку іншого. Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

традиційну (визначається звичкою);

афективну (визначається емоціями і почуттями);

ціннісно-раціональну (визначається свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально регульованих цілей з метою досягнення успіху).

Співвідношення        Із цих чотирьох типів соціальної дії лише два останні є суто соціаль—
типів соціальної ними та раціональними, характерними для сучасного індустріального
дії
 суспільства, тоді як перші два — суб'єктивно-ірраціональні й тому

практично незбагненні, — вони існують у традиційних суспільствах
минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію,
оскільки в ній збігаються сенс людської діяльності та суть особистості
діючої людини. У міру зменшення раціональності соціальна дія стає
менш зрозумілою і недоступною для соціології.
Суб'єкт Суб'єктом соціальної дії у М.Вебера є індивід (у кращому разі група

соціальної дії індивідів). Вводячи поняття соціальної дії та індивідів як її суб'єктів, Вебер по суті дає своє тлумачення соціального факту, протилежне розумінню його Е.Дюркгаймом. На відміну від останнього М.Вебер вважає, що ні суспільство в цілому, ні різні форми колективності не можуть виступати в ролі суб'єктів соціальної дії: вони радше є засобами організації дій окремих індивідів. Отже, якщо у Е.Дюркгайма людина є повністю узалежненою від суспільства-Бога чи колективних уявлень,то у М. Вебера саме людина перебуває в центрі суспільного життя, яке можна зрозуміти лише через індивідуальну свідомість та індивідуальну дію.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Принцип

зростаючої

раціональності

Поняття ідеального типу

Завдання соціології

Принцип віднесення до цінностей

Принцип

свободи

від оціночних

суджень

 Тому, прагнучи зрозуміти суспільство, соціології слід насамперед вивчати людську поведінку. Суспільні ж інститути й соціальні спільноти (право, держава, релігія нація тощо) повинні вивчатися соціологією лише у тій формі, в якій вони є значущими для окремих індивідів, і лише тією мірою, якою індивіди на ці інститути і спільноти скеровані. Якщо ж між індивідом, з одного боку, та соціальними інститутами і спільно-тами, з другого, немає зв'зку і порозуміння — то ці інститути і спільноти приречені на відмирання занепад як такі, що стали зайвими для людини.

Таким чином, для розуміючої соціології М.Вебера характерна орієнтація виключно на індивіда з його зростаючою раціональністю. Найвище досягнення людини, яка раціональна в своїх діях, — це капі-талізм з його раціональними релігією (протестантизмом), бюрократією, раціональним способом ведення господарства. Але навіть таке суспіль-ство ще не є ідеальним з погляду раціональності. М.Вебер вводить в обіг поняття ідеального типу — зразка і умоглядної конструкції, якої насправді не існує, але до якої слід прагнути. Такими ідеальними типами для М.Вебера є «економічна людина», «церква», «християнство» та, зрештою, і сам «капіталізм», який ніде не існує реально: конкретні країни мають конкретні різновиди цього ладу, наближені чи віддалені від ідеалу,

Завданням соціології саме і є з'ясовувати відповідність реальності до ідеальних типів, які є втіленням «інтересів епохи», проявом пануючих у цей час цінностей. Кожна епоха має свою систему цінностей, тому вони як сукупність основних установок та інтересів конкретної епохи і конкретного суспільства є історичними і відносними, тобто з'являються у певний історичний час і зникають чи видозмінюються з розвитком суспільства.

У своїй професійній діяльності соціолог повинен виходити з домі-нуючих у нинішній час цінностей епохи, обираючи предмет і об'єкт дослідження. Але в такому разі він не буде об'єктивним неупередженим дослідником, а керуватиметься існуючою системою суспільних цін-ностей. Звідси у творчості М.Вебера з'являється проблема об'єктив-ності соціології як науки. Вирішує він її шляхом розрізнення двох актів: ставлення до цінності й оцінки. Безумовно, соціолог у своїй професійній діяльності виходить із наявних у суспільстві цінностей, інакше його праця не  будеприносити користі людям, котрі живуть у ньому. Однак власні пристрасті та уподобання вченого не повинні впливати на наукові дослідження. Соціологія має бути наукою, вільною від суб'єктивних оціночних суджень, і давати достовірні знання з досліджуваних проблем.


Тема 3. Класична соціологія

Типи раціональності

та її прояви у суспільному житті

Соціологія політики і влади

Роль М.Вебера в історії соціології

 Ці основні положення соціологічного вчення М.Вебера відображені в його аналізі таких сфер суспільного життя, як економіка, політика і духовна культура. У цьому плані головними є тісно пов'язані між собою ідеї економічної, політичної та духовної раціональності. Він приходить до висновку, що існує зв'язок між релігійними переконаннями та економічною поведінкою, релігійними установками та характером суспі-льного ладу. На його думку, існує тотожність духу капіталізму й духу протестантської етики; підґрунтям, на якому виростає капіталізм, є саме цінності протестантського віровчення: сумлінна, копітка щоденна праця в ім'я слави Божої, скерована на отримання прибутку; аскетичне, позбав-лене розкошів життя тощо. Ця проблема була окреслена в найвідомішому творі М.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму».

Соціологія економіки й соціологія релігії доповнюється у вченні Вебера соціологією політики і влади. Влада і панування засновані на взаємному очікуванні індивідів: того, хто наказує, — що його накази будуть виконуватися; того, хто підкоряється, — що одержить наказ, який слід виконувати. Відповідно до трьох головних мотивів підкорення й слухняності Вебер розрізняє три чистих типи панування:

легальне (існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах таких, як Англія, Франція, США; базується на пануванні закону);

традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах; ґрунтувалося на традиційних діях, порядках та звичаях певної пове-дінки за відсутності формального права і законів);

харизматичне (засноване на харизмі, тобто підкореності певним надординарним властивостям героїв, вождів, великих полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, Александр Македон-ський, Цезар, Наполеон).

Вебер вважає можливим у межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Це буде здійснено, на його думку, у процесі еволюційних (а не революційних) змін у політичному житті.

Таким чином, М.Веберу належить центральне місце у класичній соціології. Його ідеї залишаються актуальними і в сучасних умовах, що дає підстави говорити про «веберівський ренесанс», або відродження значущості його творчої спадщини нині, на самому початку XXI ст. Для соціології найважливішими є такі його положення:


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Початки гуманістичної і формальної соціології

 

суспільство — це автономна реальність, докорінно відмінна від природи;

ця відмінність полягає в тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку якої покликана досліджувати у свій специфічний спосіб соціологія;

специфіка дослідницького методу соціології полягає у намаганні зрозуміти сенс вчинків і саму діючу особу;

з розвитком суспільства і самої людини в її діях зростає момент раціональності;

зростання раціональності в ході історичного розвитку є однією з головних тенденцій поступу людства в цілому;

соціологія як наука повинна бути вільною від суб'єктивних оціночних суджень;

професійна етика соціолога вимагає унезалежнення від пануючих у суспільстві ідеологій та власних пристрастей ісимпатій. Наукова вага М.Вебера у розробці гуманістичної соціології полягає

у тому, що він поставив людину, її активність і творчість у центр наукового дослідження. На межі XIXXX століть це знаменувало початок принципового відходу від ідей позитивістського натуралізму, прорив до визнання пріоритетності проблематики людини у соціологіч-ному вченні. Саме М.Вебер змінює уявлення про суспільство як цілісний організм на розуміння його як атомізованого соціуму, що складається з соціальних дій індивіда. М.Вебер є одним із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Він вводить у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробляє категорії влади, бюро-кратії, адміністрації тощо.

Німецька формальна соціологія (Ґ.Зіммель та Ф.Тьонніс)

Означення суспільства

 Іншим фундатором формальної соціології вважають німецького вченого Ґеорга Зіммеля (1858—1918). Він не залишив по собі таких всеохопних соціологічних систем, як Е.Дюркгайм або М.Вебер. Його дослідження заторкували найрізноманітніші проблеми соціології, філософії, культури, мистецтва, релігії тощо. Але висловлені ним ідеї і дотепер привертають увагу дослідників.

На відміну від М.Вебера, який розглядає суспільство як сукупність соціальних дій індивідів, Ґ.Зіммель вважає, що суспільство складають соціальні відносини і міжособистісні взаємодії людей. При цьому соціальні


Тема 3. Класична соціологія

Соціації та їхні різновиди

Соціальні процеси

Соціальні типи

Моделі розвитку

Негативні наслідки зростаючої соціації

Відчуження

 відносини він розглядає в їхній динамічній природі. Його менше цікавить суспільство як стала соціальна система. Увага Г.Зіммеля скерована на мікропроцеси, насамперед взаємодію людини з людиною. На цій основі утворюються складніші форми усуспільнення, або соціації: соціальні процеси, соціальні типи та моделі розвитку.

До соціальних процесів, заснованих на взаємодії особистостей, Г.Зіммель зараховує розподіл праці, утворення політичних партій, суперництво, підкорення. Друга категорія соціальних форм — соціаль-ний тип, тобто людина, яка набуває певних характерних соціальних якостей: аристократ, авантюрист, геній, керівник, підлеглий, відступник, прибічник середньої лінії тощо.

Третя категорія — модель розвитку. Тут Г.Зіммель має на увазі універсальний процес взаємозв'язку розширення соціальних груп із посиленням вияву індивідуальності. Що більшою є група, то менше її члени подібні один на одного. Загальний історичний розвиток іде в напрямку творення дедалі більших за розмірами груп, в яких зростає індивідуальність особи. Це, своєю чергою, підвищує інтелект і збільшує ступінь індивідуальної свободи.

Але всі ці взаємопов'язані процеси (утворення великих соціальних груп, інтелектуалізм і свобода індивіда) мають негативні наслідки. Людина відривається від традиційних соціальних груп і спільнот, як-от сім'я, де її існування було затишним і приємним, і входить до великих груп і спільнот, де вона почувається чужою, де відносини будуються на розрахунку й раціональності, втрачає глибину і повноту душевних емоційних переживань, характерних для минулого.

Крім того, розвиток інтелекту відбувається одночасно з розвитком грошового господарства (про це йдеться у відомій праці Г.Зіммеля «Філософія грошей»). Тому історія, згідно з думкою Г.Зіммеля, є історією зростаючої інтелектуалізації соціального життя та поглиблення прин-ципів грошового господарства. Це призводить до всезагального відчу-ження: гроші просторово й духовно відділяють людину від вироблених нею речей, робітник стає відчуженим від продукту своєї праці. Отже, ціною свободи стає відчуження. Чим незалежнішою стає людина від інших людей і соціальних груп, тим більше вона відчуває своє відчужен-ня. Єдиним мірилом свободи стають гроші, символом міжлюдських відносин — проституція (все можна купити, все продається). Так гроші «одним своїм дотиком» нищать і природу речей, і природу людини, спустошують її духовний світ, руйнують особистість.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Місце Г.Зіммеля в історії соціології

Ф.Тьонніс

і вчення

про спільноти

Суть

соціального

життя

Соціальні зв'язки

Спільнота і суспільство

 Таким чином, хоч Г.Зіммель і не створив цілісної соціологічної ко| цепції, його внесок у розвиток соціології досить вагомий. Поставивши в одній зі своїх праць запитання: «Як можливе суспільство?», він відповідає: суспільство можливе як сукупність взаємодій форм і змісту, тобто історично зумовлених цілей і мотивів людських взаємин. Воно є внут-рішньо єдиним і цілісним утворенням, хоч недосконалим і багатим на вади. Тому Г.Зіммеля можна вважати попередником символічного інтер-акціонізму, сучасної соціологічної течії, яка акцентує на аналізі соціаль-них взаємодій.

Велику роль у розвитку західної соціології класичного періоду віді-грає німецький соціолог Фердинанд Тьонніс (1855—1936). Предмет його уваги — дослідження природи соціальних спільнот, суті процесів, які сприяють організації та функціонуванню людських співтовариств. Цим проблемам присвячена його праця «Спільнота й суспільство». У самій назві цієї праці охоплено центральні категорії соціологічної науки.

Соціологія, згідно з Ф.Тьоннісом, вивчає соціальне життя. Воно є розмаїтим і складається з певних соціальних зв'язків. Такий дослідник, як Т.Гоббс, вважав, що у суспільстві панують антагонізми, точиться війна всіх проти всіх, тому необхідним є існування міцної держави, яка може і повинна забезпечити існування суспільства у цих несприятливих умовах. Ф.Тьоннісу були добре відомі ідеї Т.Гоббса (він навіть написав про нього книжку), але ці ідеї не знаходять у нього підтримки. Соціальні зв'язки між людьми можуть, звичайно, базуватися на взаємовідштовхуванні та взаємозапереченні. Але там, де ворожнеча відіграє провідну роль, немає істинно соціального зв'язку — є лише сукупність ворогуючих людей. Насправді ж, на думку Ф.Тьонніса, взаємозв'язки людей набагато різноманітніші; до того ж у суспільстві переважають соціальні зв'язки, засновані на прагненні до спільного життя. Тому не держава утримує єдність суспільства, а спільна воля людей жити разом.

Тип соціального зв'язку визначається типом волі, взятого за основу. Тому Ф.Тьонніс вирізняє два типи волі:

воля природна, інстинктивна, яка проявляється в емоціях, душевних схильностях, уподобаннях, несвідомих мотивах;

воля розумова, раціональна, яка знаходить вияв в усвідомленому, у таких раціональних компонентах, як раціональна мета, розрахунок, раціональний обмін тощо. Історичний процес власне й складається з двох протилежних віх

спільного життя людей: спільнот, заснованих на соціальних зв'язках реального органічного життя і природній волі, та суспільства, яке є


Тема 3. Класична соціологія

механічним утворенням, що постало на волі розумовій, раціональній. Застосовуючи терміни Ф.Тьонніса, перше утворення можна називати, ґемайншафт, а друге — ґезельшафт і розглядати їх сутність за допомогою порівняльної таблиці:

ҐЕМАЙНШАФТ

ҐЕЗЕЛЬШАФТ

1. Тип волі, покладений в основу

Природна, інстинктивна

Розумова, раціональна

2. Зміст волі

Емоційні, афективні, напівінстинктивні потяги, нахили й спонукання

Система намірів і цілей, засобів їх досягнення

3. Соціальні зв'язки

Будуються на почутті близькості, вирізняються тривалістю й стабільністю соціальних контактів, спільною підтримкою традицій і прагненням зберегти самототожність індивіда

Базуються на раціональних цілях і відрізняються доцільністю, розрахунком, відносною сталістю і обмеженою участю індивідів у цих зв'язках і соціальних інститутах

4. Форми об'єднання

Мовні, сімейні, побутові, релігійні, етнічні спільноти

Виробничі, професійні, наукові, торговельні спілки

5. Сфера поширення

Переважно село, де зв'язки сильніші, ніж воля окремої людини, і утворюють тривале, надійне, затишне спільне життя

Переважно місто з міською субкультурою; публічність і світ, в які людина потрапляє, як у щось чуже

6. Суть спільності

Життєвий організм

Механічний агрегат

Сам напрямок історичного розвитку для Ф.Тьонніса є однозначним і полягає у загальному скеруванні від спільнот до суспільства, що йде паралельно зі зростанням раціональності: суспільство поступово, але невблаганно витісняє в історичній перспективі спільноту.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Роль і місце Ф.Тьонніса в історії соціологічної думки

Загальна характеристика класичної соціології

 Отже, внесок Ф.Тьонніса у розвиток соціологічної думки в тому, що він:

здійснює аналіз соціальних явищ як відображення міжособистісних зв'язків;

наголошує на нерозривності зв'язків особистості із соціальним середовищем;

розглядає соціальні спільноти в їхньому історичному розвитку та видозмінах. Розглядаючи в цілому класичний етап у розвитку соціологічної

думки, можна назвати такі його характерні особливості:

Е.Дюркгайм відходить від традиційного позитивізму, зберігаючи з його постулатів лише формальні вимоги до побудови соціології за ана-логією до природознавства. Змістова ж наповненість каркасу соціо-логічної науки в Е.Дюркгайма зумовлена визнанням за соціальною реальністю особливого статусу, докорінно відмінного від природних реальностей різного ґатунку. Водночас; визнаючи цей статус, Е.Дюрк-гайм ще не може остаточно відірватися від трактування соціальної реальності як принципово вищої від індивіда, пануючої над ним і визначальної щодо нього.

М.Вебер робить надзвичайно важливий крок в обґрунтуванні суспільства як продукту соціальних дій людей; саме індивід є суб'єктом соціальної дії, тоді як суспільство і різні форми колективності є лише засобами організації дій окремих індивідів.

Г.Зіммель додає нових штрихів до проблеми сутності суспільства, розуміючи його як втілення міжособистісних взаємодій людей. У всіх них соціальні спільноти ще не стають предметом спеціального аналізу, будучи похідними або від розвитку суспільства в цілому, або від діяльності людей зокрема.

Нарешті, Ф.Тьонніс чи не вперше в історії соціології ставить у центр свого дослідження соціальні спільноти в їхньому історичному розвитку, показує їхню величезну роль як для суспільства, так і для окремої людини. Вадою його концепції можна вважати тезу про зменшення ролі спільнот (типу ґемайншафт) у житті сучасного суспільства, положення про їхнє поступове відмирання та занепад.

Практично для всіх представників класичної соціології характерне положення про зростання ступеня раціональності в міру розвитку суспільства.

Схематично основний зміст концепцій представників класичної соціології можна подати таким чином:


Тема 3. Класична соціологія

Звернення до

проблематики

людини

Орієнтація на наукову об'єктивність

 Отже, саме у працях соціологів класичного періоду спостерігається відхід від традиційного позитивізму в його натуралізаторських чи психологізованих проявах і звернення до проблематики людини. Вони (за винятком Е.Дюркгайма) шукають всюди суб'єктивне, індивідуально-особистісне начало; їх цікавить не так об'єктивна зумовленість соціальних явищ, як їхні «внутрішні» важелі — змістове наповнення вчинку, мотиви й свідома орієнтація діючої особистості на певні норми і цінності.

У методологічному плані для класичної соціології типовою є орієнтація на науку, прагнення до її об'єктивності. Разом з тим багато соціологів розуміє, що просте копіювання природничо-наукових методів недостатнє для формування соціології як самостійної галузі знання. Представники соціології цього покоління акцентують також на необхідності остаточного звільнення соціології від філософії, на дослідному, емпіричному характері першої. Вони аналізують сучасний їм капіталізм у категоріях глибокої кризи його ціннісних систем на тлі стрімкого розвитку речових компонентів, науково-технічного поступу. Пізніше ці ідеї деталізовано та обґрунтовано у працях соціологів середини і кінця XX століття.


  Тема 3. Класична соціологія

ДЛЯ НОТАТОК

 Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

ДЛЯ НОТАТОК


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

для нотаток


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА4

Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Характерні риси сучасної соціології

Структурні парадигми теоретичної соціології

90     Інтерпретативні парадигми

в соціології другої половини XX ст.

97     Емпірична соціологія

100   Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм

110   Що чекає соціологію в майбутньому ?


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Характерні риси сучасної соціолога

Стан Протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і

сучасної становить собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій,

соціології теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних

явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використо-
вують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компо-
нентами власних концепцій або відштовхуючись від них, як від банку
ідей, що мають самостійну цінність.
Основні риси Незважаючи на неоднорідність і суперечливий характер сучасної

сучасної західної соціології, вдається вирізнити низку її характерних рис.

соціології Спираючись на думки відомого американського соціолога П.Сорокіна

можна узагальнити ці риси таким чином:

Інтернаціоналізація сучасної соціології, тобто зростання кількості праць із питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;

Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціоло-гічні факультети і курси на одному з перших місць щодо кількості студентів;

Експертизація соціології. Означає дедалі ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організаційно праці в галузі соціальної роботи;

Фактографізація соціології, або зростання її об'єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціоло-гічних досліджень, поліпшення техніки їх проведення;

Соціологізація інших наук, і соціогуманітарних, і біологічних медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних чинників на реальність, яка ними вивчається, і соціоло-гічно тлумачать свої специфічні проблеми;

Диференціація соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, своєю чергою поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення з огляду на це структури соціологічного вчення. Беручи до уваги останню рису сучасної західної соціології, а саме її

множинність, що дедалі зростає, спробуємо вирізнити основні наукової парадигми, довкола яких обертається соціологічна думка сьогодення. Термін «парадигма» вводить у науковий обіг американський вчений Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

розв'язання. Ця модель лежить в основі тієї чи тієї теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених. Із цього погляду сучасна західна соціологія поділяється на ряд пануючих парадигм та належних до них напрямів і шкіл, що може бути представленим у такій схемі:

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й
розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні.
Інтерпретативні
парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської
поведінки на мікрорівні.
Емпірична соціологія має за мету розв'язання
практичних завдань із керування суспільними процесами, розробку
засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні
конкретно-соціологічних досліджень.
 

Структурні парадигми теоретичної соціології

Структурний До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний

функціоналізм    функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце належить також

інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти

соціокультурної реальності.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають

американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта

Мертона (нар. 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї

Г.Спенсера, Е.Дюркгайма, М.Вебера та інших своїх попередників.

Суть При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство,

структурного і   соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи

функціонального елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру.

підходів Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також

способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі

стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір

функцій як способів поведінки, що притаманні певному системному

об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Соціальна Для Т.Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які

система повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система для нього є

та її складники   усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну

структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють,

виконуючи певні соціальні ролі стосовно одне одного. Отже, роль — це

одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються

мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів. Саме поняття

ролі з'єднує підсистему діючого індивіда з певною соціальною струк-

турою, що зображено на схемі.

Умови Парсонс намагається не лише розробити правила структурно-функ-

функціонування ціонального аналізу будь-якої соціальної системи, а й визначити сукуп-

соціальних ність необхідних умов для всіх соціальних систем. Кожна соціальна

систем 

система має задовольняти певні фізичні потреби своїх членів таким

чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати також певні засоби

розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей,

тобто їх входження у суспільство і підкорення їх конкретним нормам

поведінки, чинним у цій системі. Кожна система повинна мати певну


Особа

і культура

як автономні

підсистеми

Модель

системи

та підсистем

дії

Відмінності між вченнями Т.Парсонса і Р.Мертона

 Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

організацію видів діяльності й засоби, щоб успішно боротися з порушеннями, використовуючи форми примусу або, навпаки, спонуки. У цій системі соціальні інститути мають бути сумісними між собою і функціонувати злагоджено. Кожне суспільство на доповнення до норм повинне виробити і мати певні цінності культури.

Одним з важливих положень концепції Т.Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих панівною культурою і залежних від її цінностей, з другого. У цьому останньому питанні Т.Парсонс принципово розходиться з Е.Дюркгаймом, у якого «культурні стандарти» домінують над особистістю. Т.Парсонс розглядає це співвідношення як систему вмотивованої поведінки особи, котра взаємодіє з культурними стандартами і цінностями, що виступають у ролі зовнішнього середовища.

У цілому до формалізованої моделі системи дії входять культурна, соціальна, особистісна і органічна підсистеми, між якими відбувається взаємний обмін. Кожна із цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа — функції досягнення мети, соціальна підсистема — функції інтеграції індивідів, культурна підсистема — функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм — функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок є продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності й тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності стосовно довкілля. У 1970-х рр. Т.Парсонс завершує розробку теорії системи людської дії та її взаємообмінів із середовищем, котре, на його думку, становить сукупність підсистем світобудови (Всесвіту): світу фізичних об'єктів, біосфери і позасвідомого світу «кінцевих сенсів буття». Запроваджена Т.Парсонсом система понять має чималий вплив на сучасну західну соціологію.

Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Т.Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Р.Мертон зосереджується на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану аномії, соціальних конфліктів тощо. Р.Мертон вдається, на відміну від Т.Парсонса, до глибшого пояснення суспільних і соціально-психологічних явищ.

У найголовніших вихідних положеннях функціональної теорії стверджується, що:


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Доповнення Р.Мертона

Проблема соціальної інтеграції

Основні складові

структурного

функціоналізму

 

соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи (функціональна єдність);

елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціо-нальна універсальність);

тому ці елементи необхідні для системи (функціональна примусо-вість);

функції поділяються на очевидні і латентні (приховані). Р.Мертон, погоджуючись із цими положеннями, вносить свої допов-

нення. Повна функціональна єдність суспільства зазвичай суперечить фактам; соціолог повинен дослідити ступінь реальної інтегрованості суспільства. Соціальні явища можуть мати різні наслідки — сприяти інтеграції суспільства чи порушувати її; це виявить конкретний аналіз. Потреба певних функцій ставить проблему необхідності соціальних інститутів, які мають забезпечувати розподіл цих функцій і не допускати їхнього змішування чи невиправдану концентрацію. Соціолог також має чітко розрізняти мотиви й функції, шукати і досліджувати не лише очевидні, а й приховані, неусвідомлені функції та їхні віддалені наслідки. У цілому завданням соціології є пояснення соціальної організації і поведінки людей з незацікавленого погляду спостерігача через кропіткий і ретельний аналіз.

У дослідженні соціальних систем і соціальних структур Р.Мертон робить акцент на властивих їм конфліктах, суперечностях, відхиленнях, дисфункціях, двоїстості. Інтеграція суспільства є для нього радіше явищем проблематичним, таким, що трапляється зрідка. Різні ступені інтеграції встановлюють межі спектра: від повної згоди (консенсусу) до повної розбіжності (диссенсусу). Предметом уваги Р.Мертона є саме ситуації, близькі до розбіжностей, які порушують єдність суспільства. Йому належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолати шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.

Отже, основними складовими теорій структурно-функціональ-
ного аналізу
є: 

розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;

розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самостійних утворень, як частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства;


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

визнання індивіда (діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль;

твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засно-вується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;

положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності] воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю;

висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві — це ненормальний, патоло-гічний стан, який слід змінювати на краще; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути.

Конфлікто- У середині 60-х рр. XX ст. у західній соціології виникає свого роду

логічна повстання проти монополії на істину структурно-функціонального

парадигма підходу, в якому чільне місце посідає теорія конфлікту, або конфлікто-

логічна парадигма. «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна
теорія», ідеї «соціальної рівноваги» — ідея «соціальної зміни». Одним із
Конфлікти перших критиків теорії структурного функціоналізму стає американ-

як органічний     ський соціолог Чарлз Райт Міллс (1916—1962). Він вважає, що теорія
стан Т.Парсонса недосконала, бо формує переконання щодо гармонійності

суспільства        інтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому
нестабільність і конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Інший
американський соціолог Льюїс Козер (нар. 1913) не лише фіксує
Позитивна конфліктність як органічний стан соціальної системи, а й висловлює

роль парадоксальну на перший погляд думку про позитивну роль конфлікту.

конфлікту Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й

пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтересах різних людей, тому соціальна напруженість у суспільстві є постійною; але конфлікт, особливо соціально контрольований, дозволяє очищати повітря, яким дихають його учасники, краще пізнавати одне одного і внаслідок цього навіть зближуватися у межах якоїсь спільноти Конфлікт із зовнішнім ворогом, вважає Л.Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він стимулює відкриття в економічній і технологічній сферах.

Трохи інше тлумачення конфліктів містить у собі «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (нар. 1929).


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Конфліктна        Його концепція заснована на чотирьох положеннях, протилежних до
модель положень структурно-функціонального аналізу:

суспільства •   кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін —

зміни повсюдні;

у кожному суспільстві є незгоди й конфлікти — соціальні конфлікти є повсюдними;

кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам;

кожне суспільство ґрунтується на насильстві одних його членів над іншими.

Суть соціального конфлікту в теорії Р.Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конф-лікти природним станом суспільства, Р.Дарендорф (як раніше А.Смолл) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боу-лінґ (нар. 1910). Він наголошує, що конфлікт — велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб умож-ливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства.

Основні риси Отже, основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що:

конфліктної        •   соціальні системи роздирають суперечності;

парадигми .   соціальні системи прагнуть до змін;

в основі соціального життя лежать непримиренні інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи;

соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспіль-ства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу в кінцевому підсумку;

соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою запо-бігання соціальним вибухам і повної руйнації соціальної системи; соціологія посідає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні.

Інтерпретативні парадигми сучасної соціології

Символічний До другої гілки теоретичного соціологічного знання належать інтер-

інтеракціонізм   претативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в

цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей

і малих груп. Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм

(від англ. interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних фак-
торів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний
інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини
й суспіль-
ства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно
для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути
цієї
мети призводить представників символічного інтеракціонізму до
визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положення
можна знайти у концепції американського соціолога
Джорджа Міда
(1863—1931) та його послідовників.
Соціальний Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний

процес процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною.

та його зміст постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з'єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми, що відображено у схемі:

Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, а й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Дж.Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у кінцевому підсумку до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії істоту. Свободу Дж.Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина-діяч як основна соціологічна категорія

Загальна модель людської взаємодії

Основні положення символічного інтеракціонізму

Завдання соціології

Колективна дія та її різновиди

 Продовження ідей Дж.Міда, і водночас їхнє переосмислення зустрічаємо в концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900—1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності та обмеженості структурного функціоналіз-му з його загостреною увагою на статичності соціальної структури й конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Дж.Мід, Г.Блумер поділяє взаємо-дію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести й мову) та несимволічну (притаманну всьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Г.Блумера стає основною соціологічною категорією.

Суспільство визначається Г.Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов'язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей одне до одного, і експлуатацію — тобто все розмаїття людських взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Г.Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються. Він формулює основні положення символічного інтеракціонізму в такому вигляді:

Люди діють щодо речей на підставі смислів (meanings), якими вони наділені. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко — тим, що людина може з'їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не є здатністю судження якого-небудь суб'єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Звідси Г.Блумер виводить завдання соціології. Вони полягають у:

дослідженні способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;

інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;

дослідженні колективної дії.

Тому центральною категорією соціології, на думку Г.Блумера, є колективна дія. Такою дією є і родинна вечеря, і гра, і судовий процес тощо, тобто колективними діями є і звичайна співпраця двох людей, і масштабні спільні дії великих скупчень індивідів. Колективна дія, за Г.Блумером, є фундаментальна, основна частина суспільства, в якій


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

активну участь бере індивід. У цьому плані Г.Блумер розходиться з Е.Дюркгаймом, для якого колективні дії та колективні уявлення були чимось зверхнім і вищим, визначальним стосовно окремої людини. Крім того, колективна дія у Г.Блумера теж розглядається як процес, у русі та змінах. Звідси уявлення про суспільство та процеси в ньому можна схематично зобразити так:

Феноменологічна соціологія

Духовна взаємодія

 Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерним є:

розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище;

взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

Ще одним напрямом інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціо-логії і скерована передусім проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Соціальний світ Найвагомішу роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє
як світ сенсів австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899—
1959), який, своєю чергою, опирався на ідеї
М.Вебера і Дж.Міда. Соціа-
льний світ, згідно з думками А.Шюца, є світом, створеним
смислом
(сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди
ще до появи соціології або іншої суспільствознавчої науки
розчленували
й осмислили
цей світ із наміром визначитися у ньому і діяти згідно з ним.
Соціальний світ — це повсякденний світ, який переживається й тлума-
читься діючими в ньому людьми як світ сенсів.
Смисли, або сенси, за
А.Шюцем, — це типові уявлення людей про об'єкти цього світу. Тому,
починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт»
досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину й
очікуючи від неї типової реакції відповідно до загальноприйнятої логіки
«здорового глузду». Так на базі індивідуальних, суб'єктивних мотивів
Завдання будується ланцюг типових людських взаємодій. Тому завданням соціології

соціології є відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякден-

ного життя людей. Людська ж суб'єктивність найповніше реалізується саме у повсякденному світі; соціологу слід зрозуміти процес становлення соціальних феноменів на основі суб'єктивного досвіду індивідів.

Варто наголосити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент робиться не так на поведінковій взаємодії людей, як насамперед на осмисленій, духовній взаємодії, яку можна відобразити схемою:


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Основні принципи феномено-логічної соціології

Інтегральна соціологія

Соціальна взаємодія, її елементи і типи

Завдання соціології

 Отже, основними принципами феноменологічного підходу до

розуміння й пояснення соціальної реальності є такі положення:

соціальна реальність — це існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

люди можуть долучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточенням. Головну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі;

таке долучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини в ЇЇ духовній взаємодії з іншими людьми. Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтегральна

соціологія російського, а згодом американського соціолога Питирима Сорокіна (1889—1968). Дослідники вважають, що творчість П.Сорокіна -якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперника у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві.

Суспільство П.Сорокін визначає як сукупність людей, котрі перебу-вають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мис-тецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групо-вих взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, від захоплення танго і до світової війни та революції. П.Сорокін визначає різні типи взаємодії і формулює завдання соціології. Вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, котрі взаємодіють і живуть у середовищі «подібних до себе».

Вивчення всіх соціальних проблем соціологією для П.Сорокіна стає можливим крізь призму, яку зображено на схемі на стор. 96.

Окремими проблемами для соціології, у розроблення яких П.Соро-кін вносить свою вагому частку, є:

проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої П.Сорокін обстоює позицію поступового реформування суспільства;

проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum — прошарок); згідно з П.Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-анта-гоністи, а на страти, групи, що складають різноманітну соціальну структуру суспільства;

проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis — рухомий), яку П.Сорокін вирішує через визнання рухомості меж страт і можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, вертикально (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та горизонтально (з однієї страти до іншої, розміщеної поряд); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян — це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».

Теорія Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Сорокіна є,

соціокультурної безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна
динаміки реальність, як нескінченна різноманітність, охоплює всі можливі прояви

соціальної діяльності людини і складається із соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них — соціокультурна суперсис-тема; системи нижчого рівня — мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для П.Сорокіна — процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї суперсистеми іншою. Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціаль-них інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. Із цього погляду Перша світова

 Концепція конвергенції

Внесок П.Сорокіна в історію соціологічної думки

Емпірична (

Становлення

емпіричної

соціології


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

війна — це результат величезних переворотів у соціокультурній системі західного суспільства.

Сучасний йому стан західної культури П.Сорокін діагностує як кризовий. Але це, зрештою, нормально, адже будь-яка цивілізація пере-живає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з'явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere — наближатися, сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак із дальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.

Таким чином, творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки надзвичайно вагомий. Йому належать:

створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії із залу-ченням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

розробка структури інтегральної соціології, до якої входять соціальна аналітика (вчення про будову суспільства), соціальна механіка (вчення про соціальні процеси) і соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя);

вироблення та обґрунтування теорії соціальної дії;

розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

дослідження соціальної структури суспільства і розробка поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;

створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої є цінність.

соціологія

Емпірична соціологія з'являється й розвивається поряд із теоретич-ною соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов'язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв'язання нових практичних завдань, скерованих на


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Етапи розвитку емпіричної соціології

Чиказька школа

Школа

Колумбійського

університету

Гарвардська школа

 управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

У своєму розвитку емпірична соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгайма й А.Смолла; останній ще 1895 р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американ-ській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап, чи фаза (1920—1950), пов'язаний з поширенням конкретно-соціологічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. ВільямТомас (1863-1947) і Флоріан Знанецький (1882-1958) у 1918— 1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Наступний крок у розвитку емпіричної соціології в межах Чиказької школи роблять американські соціологи Роберт Парк (1864—1944) і Ернст Берджес (1886—1966), які спрямовують свої дослідження на розв'язання проблем міста. За допомогою картографування міста Чикаґо вони поділяють його на 75 зон і досліджують зміни у співвідношенні сил між соціальними групами, котрі до них входять. За допомогою інтерв'ю і включеного спостереження (коли соціолог непомітно для членів rpyпи входить до неї і фіксує процеси й події, які в цій групі відбуваються) вони доходять висновку про переділ групами міської території, що призводить до вироблення нових норм взаємовідносин між людьми, посилення антисоціальних дій. Це, своєю чергою, стає підставою для вдосконалення міського законодавства.

З 1950-х рр. лідерство у розвитку емпіричної соціології переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, що започатковує новий, третій етап. Соціологи Колумбійського університету основну увагу зосереджують на відкритті універсальних закономірностей поведінки людини в соціальній організації, з'ясуванні механізмів збереження стабільності соціальних систем, структури соціальної взаємодії між людьми і ролі особистості тощо.

Паралельно в Гарварді розробляється індустріальна соціологія і доктрина «людських взаємин». Головне місце у розвитку індустріальної

 Соціальна інженерія і клінічна соціологія

Загальна характеристика емпіричної соціології


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

соціології та соціології управління посідають широко відомі нині
«хоторнські експерименти» Елтона Мейо (1880—1949) та його учнів. Ці
експерименти проводилися на конкретному виробництві у «Вестерн
Електрик Компані». Їхнім основним завданням було відшукати додат-
кові фактори ефективності виробництва. З'ясувалося, що умови праці
(тобто освітлення робочих місць, температура й вологість повітря у
виробничих приміщеннях, кількість перерв на відпочинок тощо) віді-
грають незначну роль; основний вплив на продуктивність праці мають
людські стосунки. У цих умовах, за рекомендаціями соціологів, керівни-
ки виробництва повинні більше орієнтуватися
на людей, аніж на
виробничий процес сам по собі. Лише такий підхід забезпечує соціальне
вдоволення людини своєю безпосередньою працею, а в кінцевому під-
сумку — соціальну стабільність суспільства в цілому. Тому серед нових
на той час засобів підвищення продуктивності праці називають
«гумані-
зацію праці», «просвітництво робітників», їхню обов'язкову участь в
управлінні
тощо. 

У 1970—80-х рр. у СІЛА відбувається посилене зростання обсягів емпіричних прикладних досліджень, які стають особливою галуззю індустрії. У 80-х рр. у них виокремлюються два основні, тісно пов'язані між собою напрями: соціальна інженерія й клінічна соціологія. Зазвичай спеціалісти цих двох профілів працюють спільно: якщо перший, наприклад, пропонує перебудувати структуру управління в якійсь фірмі чи на виробництві, то другий проводить практичне навчання керівників, службовців і персоналу з метою конкретного вирішення поставленого завдання.

Отже, емпірична соціологія виникає і розвивається як самостійний специфічний напрям, метою якого є ретельний емпіричний аналіз со-ціальної дійсності й вироблення на його основі практичних: рекоменда-цій, скерованих на вдосконалення різних мікросфер суспільного (насамперед економічного) життя. Головні риси емпіричної соціології такі:

ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;

вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;

• з'ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних
процедур,
таких, як опитування, анкетування, інтерв'ювання,
експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;

• визнання всього, що існує, підвладним соціологічному поясненню і
соціальному управлінню.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Теорія постіндустріального суспільства та постмодернізм

Соціологічні теорії останньої чверті XX ст.

Теорія

постіндуст-ріального суспільства та її терміно-логія

 В останній чверті XX ст. у західній соціологічній думці з'явилися дві нові потужні теорії, в яких було зроблено спробу осмислення нових соціальних реалій у двох великих сферах суспільного життя: соціально-економічній та соціокультурній. Ідеться про теорію постіндустріаль-ного суспільства та постмодернізм. Якщо теорія постіндустріального суспільства виступила продовженням теорії індустріальної фази суспільного розвитку, то соціологічний постмодернізм став відносно новим феноменом, пов'язаним із принциповою зміною ролі культури в житті сучасного соціуму. За висловом В.Іноземцева, постмодернізм як помітне суспільне явище виник тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не тільки на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер. Саме ця особливість нового статусу культури в суспільному житті була помічена ще П.Сорокіним і далі розвинута Е.Гід-денсом; нині дедалі більше соціологів характеризують кінець XX — поч. XXI ст. як період соціокультурного розвитку людства з просуванням культури на вістря соціального поступу; в теорії це знайшло означення в появі біному «соціокультурне».

Звичайно, можна було б назвати й інші, також важливі прояви інноваційної наукової діяльності соціологів на порозі XXI ст., але ми зупинимося на характерних особливостях власне названих двох теорій з дальшою їх конкретизацією в спеціальних соціологічних теоріях, таких. як соціологія особистості, соціологія культури, соціологія праці й управління тощо.

Основою концепції постіндустріального суспільства є оцінка нового соціуму останньої чверті XX ст. як такого, що докорінним чином відрізняється від суспільств, які існували до нього протягом всієї історії людства. 1973 р. побачила світ книжка Д.Белла «Постіндустріальне суспільство, яке наближається». Він, власне, вперше й вирізнив три великі епохи людської історії та обґрунтував існування доіндустріаль-ного (аграрного, традиційного), індустріального та постіндустріального станів. Ці стадії людського розвитку в працях інших соціологів ще були названі «премодерністським, модерністським та постмодерністським станами» (С.Крук, С.Леш) або «першою, другою і третьою хвилями цивілізації» (О.Тоффлер). Додамо також, що найбільше назв припало на власне третій період (хвилю, стадію, етап), або на розвинуте суспільство останньої чверті XX — поч. XXI ст. з вірогідним спряму-ванням його розвитку на найближчу перспективу. Такими назвами є:


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Прикмети постіндустріального суспільства

Завдання соціології у вивченні постіндуст-ріального суспільства

 

постіндустріальний капіталізм (Р.Гельбронер); 

постбуржуазне суспільство (Дж.Ліхтхайм);

посткапіталістичне суспільство (Р.Дарендорф, П.Дракер);

постспоживацьке суспільство (Д.Рісман);

постринкове суспільство (Дж.Рівкін);

технотронне суспільство (Зб.Бжезінський);

суперіндустріалізм (О.Тоффлер).

Всі ці терміни ми наводимо для того, аби показати різні особливості постіндустріального суспільства, які й знайшли відображення у наве-дених назвах. Ідеться про такі характерні та якісно нові прикмети (ознаки) нового, постіндустріального стану суспільства, як:

зменшення ролі матеріального виробництва;

випереджаючий розвиток сектору послуг та інформації;

кардинально змінений характер людської діяльності;

якісно змінені типи ресурсів, що залучуються до виробництва, а також

суттєва модифікація традиційної соціальної структури.

Отже, загалом відмінності між трьома стадіями розвитку суспільства можна уявити в такий спосіб (див. табл. № 1).

Звідси випливають і нові завдання для соціологів. На порядок ден-ний для них висувається дослідження таких нових проблем і явищ, як:

подолання масового виробництва і споживання індивідуалізованим виробництвом і споживанням. Останнє дедалі більшою мірою стає продовженням виробничого процесу; індивідуалізоване ж вироби-ництво набирає рис індивідуалізованого створення інформації та знань;

перетворення інформації на основний виробничий ресурс постіндуст-ріального суспільства;

процес швидкого заміщення праці знаннями;

процес заміни трудової діяльності новим типом активності — актив-ності творчої, креативної. Надання пріоритету не нарощуванню масового виробництва благ, але максимальному розвитку людського потенціалу;

заміна старих методів організації праці й максимальне використання творчого потенціалу робітників;

зміна соціального статусу і ролі виробника, який поступово перетво-рюється на просьюмера (термін О.Тоффлера, що складається з двох англійських слів — виробник і споживач), а пролетаріат — на когні-таріат (також термін Тоффлера, який в основі має англійський вираз «пізнавальна діяльність», яка заснована на знаннях та інформації);


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Табл. № 1. Основні характеристики трьох стадій історії людства

Назва стадії

Характеристика стадії

Доіндустріальна

Індустріальна

Постіндустріальна

Принцип, що керує розвитком

Традиціоналізм

Економічне зростання

Освіта

Головний аспект

соціального

зв'язку

Імітація дій інших людей

Засвоєння знань

і можливостей минулих

поколінь

Комплексні

інтерперсональні

взаємодії

Характер взаємодій

Взаємодія людини з природою; людина — природа

Взаємодія людини з перетвореною людьми природою; людина — машина

Взаємодія між людьми; людина — людина

Форма людських спільнот

Природна

Технологічна

Соціальна

Основний виробничий ресурс

Сировина

Енергія

Інформація, знання

Головний сектор виробництва

Заготівля сировини

Обробка

Послуги

Головна виробнича одиниця

Родина, сім'я

Завод, фабрика, підприємство

Дослідний інститут, офіс

Головний контингент робочої сили

Селянин,

що освоює природне

середовище

Робітник, який виробляє матеріальні блага

Службовець, що працює з інформацією, символами, знаннями

Характер виробничої діяльності

Видобуток

Виготовлення

Обробка

Управлінська група, що об'єднує ресурси

Трудомістка (трудоємна); ручна праця

Капіталомістка (капіталоємна); механізовані технології

Наукомістка (наукоємна); інтелектуальні технології

Технологія

Господар, власник

Професійний

керівник,

підприємець

Дослідник, спеціаліст,

провідний

адміністратор

Метод, який керує рішенням

Здоровий глузд,

«метод спроб

і помилок», досвід

Дослідження, емпіризм

Модель, теоретична база ухвалення рішень

Вищий рівень потреб

Основні побутові потреби

Соціальні потреби

Потреби у знаннях, самореалізації


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє Соціології

перехід від економізованих ринкових принципів та пріоритетів до постекоиомічних соціологізованих, нематеріальних цінностей та пріоритетів; розгляд потреб людини як основного орієнтира розвитку й показника продуктивності;

перерозподіл структури часу з більшим приділенням уваги сім'ї діяльності в громадських організаціях, самоосвіті, фізичній культури і спорту;

створення нових форм сім % соціального партнерства, підвищення ролі знання і зміна системи освіти з переходом від педагогіки монологу викладача до педагогіки діалогу викладача і студента, перетворення освіти на процес пожиттєвого здобуття знань із дедалі більшою роллю самоосвіти в ньому;

творення нових систем та ієрархій особистіших і групових ідентич-ностей, серед них етнічних тощо.

Ставлення Що ж до соціологічної доктрини доби постмодерну, то одні дослід-

соціологів ники вважають, що вона може бути розглянута як зворотний бік пост-

до пост- індустріальної доктрини, оскільки постмодерністи-соціологи розгля-

модернізму дають ті складові соціальних процесів, які випали з поля зору

постіндустріалістів, і пропонують ширший підхід до нової соціальної реальності та місця людини в ній. Інші соціологи дотримуються думки, що це свого роду псевдовчення, мода на яке змушує багатьох молодих дослідників приділяти йому основну увагу як «останньому слову» в галузі соціогуманітарних наук. Ще інші — порівнюють теорії постіндуст-ріального суспільства і постмодернізму зі станами свідомості чоловіка й жінки. Чоловік з його лінійною логікою завжди перебуває, вживаючи мову комп'ютерників, ніби в одному файлі; аби перейти з одного файлу до іншого, йому потрібно спочатку вийти в директорію, в «меню» (стиль мислення типового представника постіндустріалізму). Жінка ж завжди перебуває нібито в усіх файлах одночасно. Саме тому жінки точніше оцінюють ситуації та людей, саме з цією стереометричною цілісністю сприйняття пов'язані славнозвісні жіноча інтуїція й жіноча логіка. Цьому типові ментальності притаманні цілісність, перевага інтуїції над раціональністю, образність і метафоричність, невизначеність («так» і «ні» не говорити), незавершеність думки і дискурсу, надання переваги невербальним (несловесним) засобам спілкування, багатомовність і багатослів'я, словесна експресивність у сполученні зі словесною невимовністю думки тощо (ментальний стиль типового представника постмодернізму). Нарешті, серед соціологів є багато прибічників думки про те, що постмодернізм є попросту виродженням соціології і тому взагалі не може претендувати на серйозну увагу науковців.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології 

Суть пост- До постмодернізму, отже, можна ставитися по-різному. В західному

модернізму світі він претендує на комплексну соціологічну доктрину, з якою не

можна не рахуватися. Оскільки це поняття є гранично широким і
водночас надзвичайно суперечливим, важко дати йому якусь однозначну
характеристику. В цілому
постмодернізм можна-потрактувати як
відображення структурно подібних явищ у суспільному житті й культурі
сучасних високорозвинених країн, породжених новою соціокультурною
ситуацією кінця
XX — поч. XXI ст. У центрі цієї ситуації є процес
формування специфічного, невідомого раніше типу відносин між
людиною і суспільством, коли особистісні риси стають однією з домінант
соціального поступу, а розвиток людини (унікального творчого суб'єкта)
виявляється джерелом глобальних економічних, політичних, соціальних,
культурних трансформацій.
Три фази В історико-культурному (як і в історико-економічному) розвитку

історико- людства також вирізняються три фази: премодерн (або премодерніті),

культурного модерн (або модерніті) й постмодерн (або постмодерніті). Відповідно в
розвитку теоретичних відображеннях цих фаз також знайдемо тріаду: класика,

модернізм і постмодернізм. На початку XX ст. зіткнення між класикою і
модернізмом було вираженням торжества індустріального суспільства
над доіндустріальним (аграрним, традиційним) у сфері переважно
культурних явищ і процесів. Постмодерний стан вважається властивим
одночасно всім сферам суспільного життя постіндустріального
суспільства. Тому, наприклад,
Е.Гідденс спеціально наголошує на
синонімічності понять «постмодерну» (або постмодерніті) та «постін-
дустріального суспільства».
Дискусії щодо Що ж до відмінностей між трьома фазами або стадіями історико-

фаз історико- культурного розвитку, то вони в літературі постмодернізму розроблені
культурного недостатньо чітко, на противагу вмотивуванню трьох фаз історико-
розвитку економічного розвитку в теорії постіндустріалізму. Мало того, дедалі

частішими стають непорозуміння між постмодерністами у визначенні
суті цих трьох фаз і доречності такого розрізнення взагалі. Одна група
вчених обстоює думку про докорінну відмінність модерніті від постмодер-
ніті, інша, не менш впливова, — наголошує, що суттєвої різниці між цими
двома станами нема і що постмодерніті є «незавершеною модерніті». За
словами провідного сучасного західного соціолога
Е.Гідденса, «ми не
виходимо за межі модерніті, але переживаємо епоху її радикалізації».
Соціологічне Тому нині практично неможливо чітко розмежувати модерніті й

розуміння постмодерніті; до того ж частішають спроби ототожнити премодерніті й

доби модерніті. Власне тому подамо загальне розуміння доби чи ситуації

постмодерну      постмодерну, його характерні риси, важливі насамперед для соціології.


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Постмодернізм про оточуючий світ як про хаос

Постмодернізм про недовіру до традиційної науки

 Постмодернізм визначається як динамічно рухливий (залежно від національного контексту) комплекс уявлень, для якого найкращими відповідниками є поняття певної ментальності, особливого погляду на світ, специфічного способу світосприйняття, світовідчуття й оцінки суспільства та людини в ньому, сучасного відчуття духу своєї епохи -епохи кінця XX — початку XXI ст.

Поняття «ментальність» краще відповідає ускладненій структурі внутрішнього світу особи, ніж поняття «стиль мислення» через те, що в перше поняття входить так зване «позасвідоме», яке є важливішою складовою і прикметою постмодернізму. Всередині цього комплексу ментальності, суперечливого і постійно змінюваного, все ж можливо віднайти певні складові компоненти, які й стають предметом дослід-ження соціології.

Насамперед це суперечлива сукупність відчуттів і уявлень про світ у цілому, які стали реакцією на нову ситуацію у природничих науках 70—80-х років XX ст. Учені-природознавці дедалі більше переко-нувалися, що багато природних явищ принципово не піддаються точному статистичному обліку і, відповідно, прогнозуванню можливих змін. Найхарактернішими прикладами такої непередбачуваності є погода (хаотична в принципі й така, що легко спростовує всі метеорологічні прогнози), феномен турбулентності в повітряних і водяних течіях, броунівський рух частинок і навіть Сонячна система як така (1987 р. вийшла друком книжка Дж.Віздома «Хаотична поведінка в Сонячній системі»). Як відображення таких явищ, у добу постмодерну виникає й спеціальний напрям думок, оформлений Ж.Баландьє у вигляді хаології, тобто нової дисципліни про принципову хаотичність світу. Останній почав розглядатись як хаос, позбавлений причинно-наслідкових зв'язків і ціннісних орієнтирів. З'являється так звана постмодерна чутливість з її відчуттям хаотичного світу, з кризою віри в усі цінності, які будь-коли існували.

Наслідком стає переосмислення науки в її традиційному розумінні Основними складниками такого нового бачення і відчуття світу в науці вважають наступне.

2.1. Укорінення недовіри до всіх «метаоповідань» (або «метана-ративів»), тобто до всіх традиційних систем пояснення світу, до будь-яких позитивних знань, та їх заміна, внаслідок роздроблення «великих історій» природничих і гуманітарних наук, множинністю простих, локальних, дрібних «історій-оповідань». Світ стає доступним і відкри-вається для людини лише у вигляді таких маленьких оповідань про нього.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Принцип децентрації та відмови від «імперіалізму розуму»

Принципи «методо-логічного сумніву», релятивізму та плюралізму

 Тому весь світ для постмодерніста — це один нескінченний безмежний текст (Ж.Дерріда), або космічна бібліотека (В.Лейч), або енциклопе-дичний словник (У.Еко). Відповідно будь-яка спроба сконструювати модель світу позбавлена сенсу. Якщо ж така модель колись і буде створена, то лише за умови рівної ймовірності та рівноцінності всіх її конструї^тивних елементів. Таке бачення дістало назву «децентрації», або вимоги відмови від усіх можливих спроб зорганізувати наше знання довкола єдиного центру.

Децентрація (вираз Ж.Дерріди) також означає руйнацію одного з основоположних принципів модерної європейської культурної свідо-мості — принципу центризму. Останній пронизував усі сфери розумової діяльності європейської людини: у філософії та психології він призводив дораціоцентризму з його культом розуму; в культурології — до Європо-центризму і нехтування всіма іншими, неєвропейськими формами культури; в історії він проявлявся у футуроцентризмх з його впевненістю у більшій прогресивності сучасності порівняно з минулим тощо. Усі ці «центризми» Ж.Дерріда зводить до одного узагальненого поняття «логоцентризму», або, іншими словами, «імперіалізму розуму», і закли-кає до безжальної боротьби з ними. Старий принцип раціональності з його суворою логікою та науковістю має бути переможений принципом ірраціональності, інтуітивно-поетичним мисленням, глибоко емоційною, внутрішньо відчутою реакцією сучасної людини на навколишній хаотичний, невизначений, нестабільний, суперечливий, фрагментарний, випадковий світ.

Негація будь-яких спроб раціонального обґрунтування феноменів дійсності з необхідністю означає панування принципу «методологічного сумніву» щодо всіх «позитивних» істин, установок та переконань, a також принципу релятивізму, тобто відносності всіх знань. Невизна-ченість світу відбивається на невизначеності в науках, коли нема чого сказати про кінцеві істини. Тобто під питанням опиняється сама проб-лема істини, що втілилося у вислові «істина незбагненна», у переконанні, що існує лише перехід від однієї істини до іншої. Отже, традиційне поняття істини в сучасних умовах розсипається і втрачає свою цілісність, натомість набуває плюралістичного (множинного) характеру. Тому постмодерн (постмодерніті) є станом радикальної плюральності, а пост-модернізм — його основною концепцією. Своєю чергою, це означає заперечення об'єктивності (і навіть нейтральності) знання; за М.Фуко, воно завжди є продуктом владних відносин.


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

Дискретність

історії

та ставлення

до прогресу

Суспільство

як мутопія,

люди

як кіборги

Два підходи до постмодерної людини

 3. Наступною складовою постмодернізму є сукупність уявлень про
суспільство та його розвиток.

3.1. Насамперед постмодернізмом заперечується ідея еволюції та
соціального прогресу і натомість висувається теза про дискретність
історії.
Замість довгого ланцюга неперервного історичного розвитку за
висхідною історія розглядається як певний
дисконтинуїтет (за висло-
вом того самого М.Фуко), або постійні розриви неперервності. Ці
постійні розриви усвідомлюються як відсутність закономірності, а історія
стає сферою дії позасвідомого в усіх його іпостасях (колективного,
індивідуального, культурного, політичного, соціального тощо). Якщо ж
прогрес і допускається, постмодерністи проповідують ідею його
зростаючої плюралістичності, багатоваріантності, чергування прогресу
і регресу тощо (А.Геллер, Ф.Фехер; С.Леш, Дж.Юррі),

3.2. Сучасний стан суспільства називають «мутопією» (від лат. mutare
змінювати і давньогрецького
topos — місце), тобто він становить собою
постійну мінливість, здатність до мутацій. Термін «мутопія» запровад-
жений угоро-американським вченим І.Чічері-Ронай і означає перетво-
рення суспільства на спільноти споконвічних кочівників-номадів,
відірваних від материнського ґрунту, корінь етнічності тощо. Іншою
назвою для людей, що живуть у такій мутопії, є запропонований Д.Гар-
вей вираз
«покоління кіборгів». Кіборги формуються внаслідок процесу
зрощування людини у своєму побуті з сучасною «хайтек» (або високою
технологією). Сформувався й сучасний специфічний модусжиттятаких
людей з притаманною йому нестримною гонитвою за новаціями техно-
генної цивілізації та цілковитим браком моральних орієнтирів. Логічним
вислідом такого умонастрою є прагнення позбутися історії та пов'язаного
з нею комплексу відчуттів і уявлень традиційної культури як непотребу:
почуття відповідальності, емоційних зв'язків, національного самовиз-
начення, усієї традиційної системи авторитетів.

4. Однак насправді центральним пунктом концепції постмодернізму
є сукупність якісно нових уявлень про сучасну (вірніше, постсучасну,
якщо дотримуватися термінології постмодернізму)
людину. Постмо-
дерністська доктрина вперше в історії соціологічної думки зосередила
увагу на комплексній проблемі людини в сучасному зміненому світі та
на питаннях інтерперсональної (тобто міжособистісної) взаємодії, які в
сучасних умовах набувають дедалі більшого значення. Ці уявлення, втім,
не є притаманними всім постмодерністам. Виразно проявляється
існування
двох підходів до розуміння й відчуття людини.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина як АЛЛ. Для одних постмодерністів нова ситуація людини отримує

суб'єкт і дивід

децентрований означення «смерть суб'єкта», коли мається на увазі просвітницька й позитивістська за характером людина доби модерніті (або індустріаль-ного суспільства). Такий індивід, людина з ЇЇ раціоналізмом, обожненням науки й техніки, вірою у безмежний прогрес людства, з цілісною системою цінностей та моральних принципів поступово зникає, вмирає. Його місце заступає так званий децентрований суб'єкт (за виразом Ж.Лакана), або дивід. «Децентрований суб'єкт» означає нове створіння техногенної цивілізації з розщепленою свідомістю, прогресуючим зменшенням питомої ваги раціональних складників і відповідно збільшенням значення позасвідомих складників його внутрішнього світу. Якийсь один (як це було раніше) центр духовного всесвіту людини зникає; людина стає дедалі децентрованішою, багатограннішою, множиннішою. Другий термін — дивід — вживається на противагу традиційному поняттю «індивід» (або неподільний), вперше запровад-женому ще Ціцероном для означення людини в її цілісності, як чогось неподільного, як найдрібнішого соціального атома. Постмодерна епоха призводить до появи істоти фрагментованої, розірваної, позбавленої цілісності, яка здатна неодноразово ділитися, утворюючи щораз най-примхливіші комбінації різноманітних станів і характеристик, — тобто до появи дивіда (подільного). Тому для цієї групи постмодерністів суб'єкт та індивід справді вмирають і народжується глибоко нещасна сучасна людина, загублена в холодному і жорстокому всесвіті, у суспільстві «кривавої повсякденності», позбавленому пам'яті та мрії.

Суперечлива ідентичність:

та «Інший»

4.1.2. Провідним сюжетом в описах такої сучасної людини є супереч-лива ідентичність особи. Раніше вважалося, що людина переживає почуття неперервної самототожності з цілісним образом свого «Я», в його нероздільній єдності зі всіма соціальними зв'язками (Е.Еріксон). Тепер ідентичність розуміється як почуття перервної самототожності, іншої в кожний інший момент, до того ж внутрішньо дискретної, де співіснують «Я» та «Інший» (таку ситуацію описує П.Рікер у книжці 1990 р. «Сам як інший»). Поява і закріплення в ідентичності людини певного «Іншого» є проявом дивідності особи та амбівалентності (або двоїстості, суперечливості) її духовного світу. Інколи стосовно такої особи вживається термін «фрагментований суб'єкт», в якого немає фіксованих, стабільних, незмінних характеристик. Ж.Лакан з цього приводу пише, що «Я» людини ніколи не може бути визначене, бо воно завжди в пошуках самого себе і здатне бути представленим лише через «Іншого».

 Постсучасна людина як нормальна адаптована особа

Постмодернізм і соціологія

Чи є Україна постмодерною ?


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

4.2. Інша група постмодерністів наполягає на безболісному пережи-ванні людиною своєї сучасності та на досить легкому пристосуванні особи до неї. Для сучасної (або постсучасної) людини, на їхню думку, харак-терними є більша стурбованість якістю життя (включно з умовами праці), прагнення досягти успіху в соціальному плані, але найбільше -потреба захистити цінності індивідуального, приватного життя, індиві-дуальне право на автономність, невтручання суспільства у справі конкретної людини, право на щастя. Для такої сучасної людини притаманна нетерпимість до будь-яких проявів приниження гідності особи.

Загалом соціологія виявилася краще пристосованою від .багатьом гуманітарних наук до появи постмодернізму. Багато в чому це стало можливим завдяки існуванню в її структурі інтерпретативного напряму з його увагою до різноманіття спроб дослідження і пояснення феноменів людського менталітету, пошуків сенсу та значень інтерсуб'єктних сто-сунків тощо. Соціологія також як свою складову має емпіричні дослідження, які з часом дедалі більше дистанціювалися від теорій класичного зразка і вимог створення єдиної всеосяжної теорії суспіль-ного розвитку. Нарешті в арсеналі соціології останнього часу набирали ваги якісні методи досліджень із їхнім зануренням у повсякденне життя людей, спробами проникнення вглиб внутрішнього єства людини.

Поява постмодерністської доктрини на Заході, безперечно, викликає певні спроби її осмислення у так званих посткомуністичних країнах та прагнення адаптувати цю доктрину до нових реалій цих суспільств, до практичної діяльності, зокрема, соціологів. Можна стверджувати, що соціологія посткомуністичних країн досить легко сприйняла та модифікувала відповідно до своїх умов західний постмодерністський дискурс. Сьогодні в літературі про Україну можна знайти багато публі-кацій соціологів, які вважають українське суспільство такимг що бодай формально відповідає уявленням постмодерністів, тому що в цьому соціумі дивовижним чином переплелися риси архаїки, сучасності і навіть постсучасності (див., зокрема, публікації Л.Сокурянської, С.Катаєваза інших). Це деякі прикмети осучасненого феодалізму з існуванням олігархів та структур їхнього панування на підвладних територіях; регіоналізмом, децентралізацією влади, елементами натурального господарства тощо. Це й ознаки суспільства, яке поволі модернізується і де з'являються острівці нормального підприємництва, деякі компонен-ти демократії, нові верстви і групи населення зі зростаючим усвідом-ленням своїх специфічних інтересів та опором тиску владних структур


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

тощо. Це також поодинокі риси власне постмодерного устрою — такі як швидке розповсюдження інформаційних технологій та їх проникнення у повсякденне життя зростаючої кількості непересічних і навіть пересічних громадян; руйнація старої системи цінностей і соціальних лояльностей та болісне народження нових, амбівалентних і часто неспівставних, цінностей і життєвих орієнтирів, що проявляється у розщепленій свідомості особи, котра досить зручно і комфортно почу-вається у всіх своїх іпостасях, і т. ін.

Що чекає соціологію у майбутньому?

Таким чином, ми розглянули основні парадигми і напрями сучасної соціології. На порозі нового, XXI ст. закономірним буде поставити запитання: а що ж чекає соціологію в майбутньому? Які головні тенденції її розвитку можна спрогнозувати на перспективу? Відповіді на ці непрості запитання спробував дати відомий американський соціолог Е.Гідденс (нар. 1938).

Е.Гідденс, «Дев'ять тез про майбутнє соціології»

Перш за все він описує сучасний стан соціологічної науки й наголо-шує, що в ній і досі можна помітити «пережитки минулого». Він має на увазі усталене переконання більшості соціологів у тому, що економічні фактори є найголовнішою рушійною силою світового поступу. Вперше цю тезу, як відомо, висунув К.Маркс. Сучасна йому буржуазна наука наполегливо шукала рівноцінної теорії-відповіді К.Марксу і створила концепцію індустріалізму, в якій капіталізм був не приреченою на загибель формацією, а лише початковим етапом у розвитку індустріаль-ного суспільства; індустріалізм згодом трансформується у постіндуст-ріальне суспільство; процеси його вдосконалення тривають і донині. Однак в обох випадках саме економічні фактори лежали в основі пояс-нення поступу людства.

Теза перша

На думку Е.Гідденса, у майбутньому слід відмовитися від однобічності економічного редукціонізму і визнати, що сучасність це надзвичайно складне явище, в якому дедалі більшої ваги набирає чинник культури. Тому надалі, очевидно, боротьба за звільнення від теоретичних пут минулого передбачатиме відмову від постійних суперечок з марксизмом і розширення діапазону оцінок сучасності передусім за рахунок поглибленого соціологічного аналізу культурних вимірів світу людини.

Це передбачення Ґідденса дістало своє трагічне підтвердження у подіях 11 вересня 2001 р. у США, коли внаслідок терактів терористами були зруйновані будинки-символи Америки (торговельний центр і


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціологи

сектор Пентагону). Відтоді доля людства докорінно змінилася. Якщо раніше відбувалося протистояння Заходу і Сходу як двох світових економічних і мілітарних гіперсвітів (капіталізму й соціалізму, США та СРСР), то нині географічний вектор цього протистояння змінився. Нині зустрілися багата Північ і бідний Південь як насамперед дві різні культури-цивілізації. Власне теракти й стали своєрідною відповіддю-помстою мусульман-фундаменталістів Сполученим Штатам Америки — уособленню світового жандарма, який привласнив собі функцію одноосібного керування всім іншим світом аж до застосування військової сили проти непокірливих. Усі спроби США вирішити проблему тероризму традиційним способом — за допомогою воєнної сили, виявилися неспроможними. Саме життя буде змушувати США відмовитися зрештою від застосування голої сили і переходу до практики порозуміння між культурами та взаємоповаги в їхніх стосунках.

Теза друга Наступне міркування Е.Гідденса стосується головного предмета

дослідження в соціології — суспільства. Раніше панівною була думка про необхідність такого аналізу суспільства, коли розвиток залежав від ендогенних (тобто внутрішніх) імпульсів. Тепер дедалі необхіднішим стає, по-перше, перенесення акцентів на дослідження систем держав із притаманними їм взаємозв'язками і взаємодією, а по-друге, вивчення насамперед національної держави «як втілення суспільства». Саме національна держава, на думку Е.Гідденса, є більш або менш цілісна інтегрована одиниця з досить однорідною культурною ідентичністю, політичними інститутами влади, певною територією, яка входить до системи національних держав. Тому внутрішні процеси розвитку кожної національної держави будуть розглядатись у контексті та з врахуванням зовнішніх процесів насамперед у таких системах національних держав, тобто досліджуватись як органічне співвідношення частини й цілого в його динаміці. І в цьому питанні соціології необхідно позбутися тиску марксистської тези про відмирання націй і зменшення питомої ваги національних чинників у суспільному розвитку, адже й досі, наголошує. Е.Гідденс, національні держави не стали предметом теоретичного осмислення, а етнічні відмінності хоч і цікавили соціологів, але не отримали належного соціологічного обґрунтування.

Теза третя Із цим тісно пов'язана така тенденція майбутнього розвитку

соціології, як ретельне вивчення світової системи з такими її ключовими аспектами, як зростаюча складність міжнародного розподілу праці, розподіл влади, міжнародний військовий порядок. Усі ці явища, невідомі раніше, нині дедалі більше впливають на розвиток окремих національних держав і визначають його траєкторію.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології 

Теза четверта Усе викладене вище (тобто зростаюча системність світу і взаємо-

залежність складових його частин) зумовлює таку особливість май-бутнього стану соціології, як розмивання традиційних меж між різними соціогуманітарними науками. Соціологія дедалі тісніше взаємодіятиме з антропологією; хоча перша вивчає «нас», а друга — «їх», щораз відчутнішою стає потреба дослідження спільного світу культури, який об'єднує все існуюче розмаїття. Соціологія буде зближуватися з історією; хоча перша вивчає сучасність, а друга — минуле, дедалі чіткішим стає переконання, що жодне явище сучасності не можна зрозуміти поза його історичними коренями. Те саме можна сказати і про дедалі міцніший зв'язок соціології з політичними науками та утворення на їх стику політичної соціології, і про аналогічні відношення соціології з еконо-мічними науками, в яких на перший план виходять нині соціологічні дослідження мотивів економічної діяльності людей, сфера їх виробничих інтересів і потреб.

Теза п'ята На думку Е.Гідденса, можна передбачити також зростаючу участь

соціології у формуванні соціальної політики та її активність у впровад-женні реформ. Соціолог і політик, соціолог і державний діяч будуть співпрацювати у режимі діалогу. Передбачається, що важливі політичні ініціативи та законодавчі рішення ухвалюватимуться на основі ретельних соціологічних досліджень, які дадуть реальне знання суспільних процесів і спрогнозують можливі варіанти подальшого розвитку з їх різноманіт-ними наслідками. Саме соціологи здатні вчасно виявити зміни у світі й виникнення на їх підґрунті нових проблем, з якими раніше людство не зустрічалось і які вимагатимуть нових нестандартних рішень.

Теза шоста У майбутньому зростатиме роль соціальних рухів у розвитку

суспільства, таких як екологічний, жіночий і рух за мир тощо. На зміну старим типам соціальних рухів (як-от робітничий рух) прийдуть нові типи, про які людство ще не накопичило потрібних знань. Серед них Е.Гідденс називає як приклад ісламську революцію, котра загрожує докорінно змінити геополітичну ситуацію в її усталених формах і межах. Вона виявилася цілковито несподіваною для соціології, яка протягом останнього часу не приділяла релігійним феноменам належної уваги.

Теза сьома Наступну тезу Е.Гідденс присвячує важливому питанню про взаємо-

пов'язаність і тісніший зв'язок теорії і практики в соціології у майбутньому. Нині фактом є надвиробництво й надзвичайна різноманіт-ність соціологічних теорій, які конкурують між собою. Е.Гідденс закликає соціологів раз і назавжди покинути кабінети і зануритися в реалії зовнішнього світу. Цей світ сьогодні змінюється на очах, стає систем-


Тема 4. Соціологія другої половини XX ст. Майбутнє соціології

нішим, коли одна його частина чи сфера не може існувати поза іншою. Тому соціологія в майбутньому будуватиме свої теорії шляхом копіткого конструювання різних пластів соціологічного узагальнення, які зцементовані сукупністю емпіричних досліджень.

Теза восьма Далі увагу Е.Гідденса привертає ідея уніфікації теоретичної мови

соціології в умовах наявного нині плюралізму (тобто множинності) теорій, ідей і концепцій. Водночас він наголошує, що уніфікація не означатиме створення однієї-єдиної, істинно правильної теорії для всього світу, всіх часів і народів: єдине бачення соціальної реальності можливе тільки в тоталітарному суспільстві. Оскільки світ є різноманітним і складним, то й теорії, які його описують, також різняться між собою, висвітлюючи різні сторони суспільного буття. Е.Гідденс переконаний, що в XXI ст. соціологія досягне стану синтезу, остаточно відмовившись від натуралізму та інших спроб пояснення соціальних явищ зовнішніми щодо соціуму засобами. Новий синтез відмовиться також від пояснень людської поведінки, що автоматично випливає із соціальних причин. Він буде спиратися на ретельні емпіричні дослідження суспільства і людської діяльності, які постійно змінюються; саме нове емпіричне знання допоможе будувати нові теоретичні пояснення мінливого світу.

Теза дев'ята І нарешті Е.Гідденс передбачає, що навіть в умовах досягнення

консенсусу і нового синтезу соціологічних теорій соціологія і в майбутньому залишиться предметом суперечок та дискусій. Цю постійну внутрішню дискусійність всередині соціології він вважає позитивним чинником, який допомагає цій науці розвиватися, уникаючи догматизму, тобто перетворення її положень у незмінні й застиглі, такі, що не відповідають дійсності. З другого боку, соціологію і надалі критику-ватимуть ззовні, особливо незадоволені результатами соціологічних досліджень люди, бо ці соціологічні дані часто-густо відкривають малоприємні істини, на які так хочеться закрити очі. Не люблять соціологію і можновладці, особливо коли соціологічне розуміння існуючого стану речей не збігається з думкою владних структур» Хоч як парадоксально, каже Е.Гідденс, але ми, тобто соціологи, повинні прагнути зберегти і в майбутньому таку дискусійність із приводу соціології, бо це є ознакою її потрібності у будь-якому суспільстві, виз-нанням її ролі у соціальних перетвореннях і загальному поступі людства.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

для нотаток


РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА5

Основні етапи розвитку української соціології

116 Витоки української протосоціології

118 Початки української соціології

124 Розвиток української соціології у XX ст.

130 Соціологічні дослідження українських учених в еміграції


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Витоки української протосоціології

Витоки

соціального

пізнання

Соціальна думка України кінця

XVI - початку

XVII ст.

Соціальна філософія Г. Сковороди

 Ця лекція ставить за мету дати хоча й не повне, але достатнє уявлення про творення української соціологічної традиції, формування соціологічних поглядів. Цей процес був надзвичайно складний і болісний; плідні соціологічні розробки, які стали надбанням соціології в Україні, на довгий час залишилися призабутими, тому в деяких читачів навіть можуть виникнути скептичні запитання: мовляв, про яку соціологію в Україні може йтися? Хіба вона існувала? Чим можуть похвалитися українці в галузі соціологічної науки?

Спробуємо дати відповідь на ці запитання, зазирнувши вглиб історії. Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IXXIII ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності — Київської Русі, яка постала в результаті об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва і Середнього Подніпров'я. Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдав-ніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі «Слово о законі і благодаті» спросто-вуються твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі), Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому «Повчанні дітям» він дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження виявляють полемісти середньої доби української історії Ю.Рогатинець, І.Вишенський, Ф.Прокопович, Г.Сковорода та інші. Виняткове місце в розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI — початку XVII ст. належить мислителю Івану Вишенському (приблизно 1550— 1620-ті рр.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. У його писаннях життя українського народу і боротьба в умовах національного, соціального й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обґрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духу, покласти їх в основу життєдіяльності, громадського життя людини й народу.

Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722—1794). Він висуває теорію трьох світів (або «мирів»). Перший — великий «мир», що складається з безлічі світів; це Всесвіт — макрокосмос, якому немає меж.


Тема 5. Основні етапи розвитку української соціологи

Український фольклор як джерело соціології

Українська література і публіцистика як джерело соціології

 Два інші — це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, «мірок») і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну й внутрішню — духовну. Всі світи можна осягнути й пізнати; оскільки людина як мікрокосм є частиною цілого — макрокосму, то для пізнання природи сущих світів людина повинна насамперед пізнати саму себе. У цілому для Г.Сковороди звичним є постійне звернення від абстрактних загальних понять до конкретного життя і природи, релігійної традиції. У цьому йому часто допомагає символічне пізнання, яке вимагає безупинного осмислення, аналізу, інтерпретації. Найуживанішими символами для Г.Сковороди є зерно (рослина) як втілення людського життя, коло (куля) у значенні безупинного руху всякого буття, перлина, захована в черепашці, у розумінні поради — шукати у самому собі своє приховане єство. Тому зрозумілим стає основне гасло Г.Сковороди, звернене до людини, — «пізнай себе». Соціальним ідеалом Г.Сковороди є такий лад, де всі співжитимуть у співпраці, волі, рівності, де закони будуть протистояти тиранії.

Багатим матеріалом для соціологічного аналізу є український фольк-лор. Зокрема, народні казки, приказки, перекази, традиційні народні звичаї чітко окреслюють витоки людських взаємин, розвиток родинного й родового устрою, силу спільноти (громади), її законів і функцій. Тому до розвитку соціології чимало спричинилися українські етнографи; частково опрацювали фольклорні матеріали до генетичної соціології І.Франко, М.Драгоманов, М.Сумцов, М.Чернишів, В.Гнатюк, Ф.Вовк, В.Щербаківський, М.Грушевський та інші. Чекають на подібне соціологічне опрацювання доробки Т.Рильського, М.Маркевича, П.Єфименка, В.Дашкевича, зібрані й видані у збірці «Українці: народні вірування, повір'я, демонологія» (К.: 1991). Інтерес для соціолога становлять також твори новітньої української літератури, в яких докладно розглядаються соціальні явища у житті українського грома-дянства, зокрема доля різних суспільних верств (твори Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, В.Стефаника, М.Черем-шини та ін.). Українська публіцистика на зламі XIXXX ст. теж надає для соціологічного осмислення багато джерел (праці й есе М.Драго-манова, І.Франка, Д.Донцова, С.Петлюри, В.Винниченка, М.Хвильо-вого, Ю.Липи, М.Шлемкевича та ін.).


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Початки української соціології

Женевський гурток українських соціологів

Перша характерна риса розвитку української соціології кінця XIX — початку XX ст.

 Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-хрр. XIX ст. До

нього належали передусім М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представ-ник механістичної теорії в соціології) і Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878—1882 рр.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841—1895) розглядав соціологію як науку про суспіль-ство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею про-гресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850—1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські погляди з програмою громадівства. Він вважає, що в суспільному житті діє закон боротьби за існування, але на відміну від соціальних дарвіністів визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не так на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає в тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально досконаліших людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847—1918) розглядає соціологію як науку насам-перед про громадське життя, в центрі якого перебуває людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом', всі суспільні явища і форми ^результатом повільного ступеневого розвитку зародків фізич-ної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей самий період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямів і течій перебувають учені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їхньої діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Вчені цього часу не стільки продукували власні


Тема 5. Основні етапи розвитку української qi

 

Друга

характерна

риса

Соціологічні аспекти праць українських філософів

 нові ідеї, як засвоювали й поширювали вже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія було наукою но-вою і до того ж запозиченою із Заходу; тому спочатку діяльність українсь-ких соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів кдасич-ного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехреифвамш дослідницького поля соціології із суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні в ті часи практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу створюють філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжники дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології із цими науками настільки тісний, що на їх підґрунті з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна початкова база соціології та інших сфер суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на Початках розвитку української соціології, а й, згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін. Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827—1874) під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов'язаного з українською ментальністю. Як засновник школи «філософії серця» він виразно наголошує на значенні серця та почувань, а не лише і не стільки на значенні розуму, в житті людини. Серце для П.Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vita — життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О.Стронін (1827—1889) велику увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механіс-тичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїх думок в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його пере-конання, є їхня пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така-пірамі-


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

 

дальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з зако-
нами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмета.
Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспіль-
ства, але центр ваги міститься власне в основі, гарантуючи сталість
існування будь-якого суспільного організму, його незнищенність.
Соціологічні Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації,

аспекти творів держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські
українських історіософи та історіографи автор «Истории Руссов», далі старша
істориків £ молодша народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський,

В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський та інші. У
новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена
творчість
В.Липинського та С.Томашівського.
Історико- Найпослідовніше поглиблює свої історичні дослідження соціологіч-

соціологічний ними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-
метод
 соціологічний метод М.Грушевський (1866—1934). Здобувши європей-

М.Грушевського  ське визнання за теоретичне обґрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном М.Грушевський має змогу ознайомитися із сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгайма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не прос-то істориком, а істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов'язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства. Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції «від самого споду», від її найбільш ранніх стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки М.Грушевського як соціолога.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції М.Грушевського полягає насамперед у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість


Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Коливальна динаміка суспільної еволюції

Соціологічні

аспекти

праць

українських

економістів

«Теорія

факторів»

М.Ковалевського

моністичного (від грец. monos — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у їх природничо-науковому розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес зумовлюється передусім протистоянням і змаганням протилежних прагнень до колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливої турботи про благо інших, від лат. alter — інший, другий), з одного боку, та індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея — самозабезпеченість) — з другого. Звідси характерної) тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У конкрет-ному соціальному просторі і часі можуть переважати фактори або еконо-мічні, або релігійно-психологічні тощо. Отже, головною думкою М.Грушевського як соціолога є переконання в існуванні «коливальноі динаміки» суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.

У галузі української географії треба згадати антропогеографічні праці С.Рудницького, в яких вказується на зв'язок між людиною і природою; антропогеографічну проблематику досліджує також В.Кубійович, зі школи якого вийшли праці з антропогеографії Карпат.

Чимало нових думок для розвитку української соціології дають пред-ставники теоретичної економії. М.Зібер (1844—1888) досліджує, поміж іншим, форми первісного господарства і вказує на вплив економічного фактора у розвитку суспільного життя, а також на аналогії наших братств і парубоцьких громад із поколінними організаціями інших народів. М.Ковалевський (1851—1916) ще 17-річним юнаком ознайомився з працями О.Конта. Згодом він понад 25 років прожив за кордоном, що дало йому змогу не лише читати твори, а й знати особисто таких відомих соціологів, як Г.Спенсер, Г.Тард, Е.Дюркгайм, К.Маркс та інші; П.Сорокін був один час секретарем М.Ковалевського. На думку остан-нього, порівняння О.Конта і К.Маркса йде не на користь соціологічній концепції марксизму з її економічним трактуванням історії; М.Ковалев-ський засуджує також марксову ідею революції як способу розв'язання соціальних проблем. Історію суспільства сам М.Ковалевський розуміє як закономірний і природний процес, в якому рівноправну роль відіграють багато чинників, однак жоден із них не є визначальним. Це так само, як у функціонуванні живого організму визнавати рівнозначну роль багатьох чинників і розглядати його як єдність. У цілому й суспільне життя пояс-нюється ним через «теорію факторів», тобто теорію функціонального зв'язку соціальних явищ.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

У книжці «Сучасні соціології» М.Ковалевський обстоює утверд-
ження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити
щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений в
жертву родині, роду, державі тощо, але його діяльність має бути водночас
узгодженою з діяльністю інших, рівних йому одиниць і спільнот; їхні
спільні зусилля мають бути скеровані на забезпечення загального блага.
«Етичний Нарешті, економіст М.Туган-Барановський (1865—1919) переходить

соціалізм» від марксизму до етичного розуміння суспільних проблем і обґрунтовує

М.Туган- світогляд етичного соціалізму, реалізованого, зокрема, у формах госпо-

Барановського дарської кооперації. На його думку, історичний поступ полягає в одухо-творенні людини, у переміщенні центру ваги людського життя зі сфери виробництва у сферу вищих духовних потреб; звідси значення господар-ського життя буде поступово зменшуватися. Такі погляди українського вченого, висловлені кілька десятиріч тому, перегукуються із сучасними теоріями постіндустріального суспільства в західній соціології.

М.Туган-Барановський стає переконаним супротивником марксизму

і найбільшій критиці піддає тлумачення ним класу. Якщо марксизм

поділяє сучасне йому суспільство на класи за володінням засобами

виробництва, то М.Туган-Барановський — за розподілом прибутку, що

тепер у розвинутих країнах є звичним явищем і основою соціальної

статистики. Концепцію класової боротьби К.Маркса він називає

«величезною помилкою» і вважає, що не можна трактувати з її позицій

духовну діяльність людини.

Соціологічні Серед українських правників було багато вчених, що досліджували

аспекти праць    право передусім як суспільне явище. Відомим репрезентантом цієї групи

українських        є Б.Кістяківський (1868—1920). Він доходить висновку, що автоматичне

правників перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дає змоги

пізнати особливості соціального світу. Водночас реальність, яку має

вивчати соціологія, це не лише економічні відносини, а й дії людей,

зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення

до реальності в такому аспекті — це умова здобуття соціологією статусу

самостійної науки та її остаточного відокремлення і від природознавства,

і від економії, філософії та інших соціогуманітарних наук.

Близько до цієї групи соціологів-правників стоїть і С. Дністрянський (1870—1935). Розглядаючи проблему походження права і законів, він аналізує насамперед соціальне тло і висуває теорію соціальних зв'язків. Соціальні зв'язки виникають із необхідності задоволення потреб та історично розвиваються від найпростіших (родина) до найскладніших (держава, народ). Норми стають умовою успішного функціонування


Тема 5. Основні етапи розвитку українськоїсоціології

Соціологічні

твори

в рамках НТШ

Загальний стан соціології в Україні на початку XX ст.

 соціальних зв'язків. Одна й та сама особа належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Оцінюючи ці ідеї з погляду візії сучасності, можемо припустити, що у студіях С.Дністрянського на помітному місці були ідеї пізніших теорій статусу і соціальної ролі.

Чималий інтерес для історії української соціології становлять статистичні й соціографічні праці українських статистиків, передусім О.Русова, В. та Ф.Щербин.

Не можна не згадати також, що в період, який ми розглядаємо, праці соціологічного характеру друкувало Наукове товариство ім. Т.Щев-ченка. Навколо його видавництва об'єднується група дослідників, до якої входять В.Охримович (дослідник соціології родинних відносин), В.Старосольський (автор блискучої розвідки «Теорія нації»), Ю.Бачин-ський (йому належить відомий публіцистичний твір «Україна irredenta», тобто «Україна незвільнена», від лат. irredenta terra — земля незвільнена) та інші. Вони пишуть і видають свої праці у часописах численних комісій НТШ, серед яких уже після Першої світової війни помітне місце посідає Комісія економії, соціології і статистики у Львові.

Отже, упродовж другої половини XIX — початку XX ст., до Першої світової війни, в Україні з'явилося чимало видатних учених, які дослід-жували й публікували цінні праці в галузі суспільних наук, але вони не були послідовно побудовані на наукових принципах і методології новіт-ньої соціологічної теорії. Окрім того, досліджувалися лише окремі дотичні проблеми суспільного життя, і жоден із учених не створив повної теорії суспільства та його суті, місця людини в ньому. Зрештою, такого завдання — вибудувати загально- чи спеціальнотеоретичну соціологічну систему — вони перед собою і не ставили. Соціологія як наука в ті часи змушена була виборювати собі право на існування як окрема галузь соціогуманітарного знання, особливо в Україні. Це ускладнювалося ще й тим, що в Україні навіть серед інтелігенції існувало нерозуміння того, що таке соціологія. Із цього приводу український соціолог М.Шаповал слушно зауважує 1929 року: «В української інтелігенції, вихованій в старій російській або австрійській системі, натурально нема особливого зацікавлення соціологією, бо старий режим не толерував цієї науки, і в цієї інтелігенції панує байдужість до соціології. Ще й досі соціологію в широких колах інтелігенції змішують з соціалізмом». Подібне свідчення знаходимо у праці А.Симиренка, соціолога в еміграції: коли М.Драго-манов назвав себе соціологом, то тим він накликав лють царського уряду, «який соціолога розглядав як синонім соціаліста». То ж і не дивно, що


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

до Першої світової війни в Україні не було жодної кафедри соціології навіть у вищих навчальних закладах.

Закладання

підвалин

української

соціологічної

традиції

Таким чином, у зазначений період (1880. — 1914 рр.) розвитку україн-ської соціології були закладені підвалини української соціологічної традиції. Постала гостра потреба вивчити й зрозуміти нові суспільні явища та пояснити їх. Після велетенських суспільних і державних катаклізмів і найбільших соціальних експериментів в історії людства в перших десятиріччях XX ст. українська суспільно-політична думка дійшла висновку: відродження народу як суспільний процес можна зрозуміти й пояснити лише соціологічно, і навіть відповідь на головне питання практичної політики — куди і якими шляхами має йти народ -можна знайти саме у соціології. Але реалізація цього переконання, втілення його в наукову практику пішли різними шляхами.

Розвиток української соціології у XX ст.

Розвиток Після 1917 року розвиток української соціології не припинявся, хоча

української й не був однозначним. Перші роки більшовицького режиму в Україні

соціології збіглися з прискоренням інституціоналізації соціології, тобто її пра-

в рамках ВУАН вовим і організаційним утвердженням як самостійної науки. У 20-х рр. наукова і науково-видавнича праця майже повністю зосереджується у Всеукраїнській академії наук (далі — ВУАН). З трьох її відділів саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру соціології — першу в Україні, — яку очолював Б.Кістяківський (1918—1920). На жаль, його праць із доби відродження української державності не знайдено. Після його смерті кафедру очолив марксист С.Семківський, але помітних результатів роботи ця кафедра не мала. У 1923—1930 рр. видрукувано «Записки соціально-економічного відділу», окремі дописи яких пору-шують проблеми соціології (М.Туган-Барановський, С.Дністрянський, О.Гіляров та ін.).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвячує свою діяльність М.Грушевський, повернувшись в Україну 1924 р. Найближ-чими його співробітниками виступають О.Гермайзе, П.Клименко, донька Катерина Грушевська. Кабінет примітивної (тобто давньої) культури, яким вона керувала, досліджує питання генетичної соціології і з 1926 р. видає щорічник «Первісне громадянство». К. Грушевська публікує тут свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін. У цьому самому напрямі видає свої праці «Примітивна культура», а також «Соціологія в концепції нової французької демократії» Ф.Савченко.


Тема 5. Основні етапи розвитку українськії соціології

Плани

М. Грушевського

щодо розвитку

соціології

в Україні

Соціологічні дослідження в інституціях ВУАН

Посилення

ідеологічного

тиску

на соціологію

 Однією з причин повернення М.Грушевського в Україну стає праг-нення перемістити Український соціологічний інститут (УСІ), засно-ваний ним у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в його власному середовищі. Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури загальної й української» перед спільними зборами ВУАН. У ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема проектом створення п'яти кафедр та постійно діючого семінару. Однак Інститут марксизму не підтримав цього проекту, можливо тому, що М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не зв'язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує урядові й суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і організацію».

Тоді ж, 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній -дві секції, одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати утворена наприкінці 1925 р. Асоціація культурно-історичного досліду, яка упродовж 1926—1927 рр. провела 24 засідання, де було виголошено 51 доповідь у річищі соціологічного методу.

Виходячи із суміжних наук, у 20-ті роки багато уваги соціологічним питанням приділяє низка інститутів у межах ВУАН. Так, Україн-ський демографічний інститут поряд з іншими досліджує біосоціальні процеси. Із праць інституту слід назвати розвідки М.Птухи про чисель-ний склад населення України у 1897-1920 рр. і про смертність у Росії й Україні, П.Пустохода — про демографічні особливості населення Украї-ни у XX ст., М.Трачевського — про народжуваність, І.Коваленка.— про самогубства у Харкові тощо. Український науково-дослідний інститут педагогіки у Харкові з 1925 р. видає «Журнал експериментальної педа-гогіки й рефлексології», в якому з'являється низка праць із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології мають у своїй програмі також Український психоневрологічний інститут і Київський державний психоневрологічний інститут; обидва інститути видають свої праці, частина яких становить великий інтерес для соціології.

Український інститут марксизму-ленінізму, створений на базі кафед-ри марксизму і марксознавства, відкритої 1921 р. у Харкові, попри свою однобічну орієнтацію до 1930 р. видавав у часописі «Прапор марксизму» деякі об'єктивні матеріали описово-соціографічного характеру про


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Зміцнення

сталінського

режиму

й утиски

української

науки

Ліквідація соціологічних студій напередодні і після Другої світової війни

 соціальні процеси в тогочасній Україні. Цей інститут поділявся на секції, серед яких була й філософсько-соціологічна. На початку 30-х рр. ці та інші марксистські інституції об'єднуються під назвою Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). В її межах створюється інститут філософії й природознавства, який з 1931 р. видає журнал «Прапор марксизму-ленінізму» (з 1934 р. — журнал «Під марксистсько-ленінським прапором» як орган ВУАМЛІН). При інститутах ВУАМЛІНу протягом короткого часу продовжують існувати кафедри соціології.

Всі ці реорганізації наукового життя в Україні поступово, крок за кроком, перетворювали соціогуманітарні дисципліни в уніфікований набір цитат з праць К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, Й.Сталіна, позбавляли їх власних методологічних основ, зводили до становища прислуги панівної ідеології. Як зазначав у ті часи відомий український соціолог в еміграції М.Шаповал, розвиток науки в радянській Україні пішов дивним шляхом: разом зі збільшенням досліджень та експеримен-тальності в методах аналізу пануюча влада провадить утиски свободи наукової критики, свободи досліду й висновку, соціологія поступово втрачає самостійне значення, виконує функцію ілюстрації марксизму-ленінізму, підтвердження його постулатів начебто об'єктивною соціоло-гічною інформацією, вигідною радянському урядові та комуністичній партії. Терміни «соціологія» та «історичний матеріалізм» (частина марксистсько-ленінського вчення, присвячена суспільству) почали розглядатися як синоніми.

Після 1930 p., за умов утиску української науки, політики терору й репресій проти її представників, зацікавлення соціологічними студіями значно послаблюються. Соціологічні установи ліквідовують, дослідників старшої генерації фізично винищують; ті, хто залишився в живих, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризують догмати марксистсько-ленінського вчення. Конкретна мікросоціологія та соціометрія не встигають розвинутися взагалі, бо під забороною перебувають математична статистика, теорія ймовірності і вибірки, структурно-функціональний аналіз.

З 1936 p., із посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан проіснував понад ЗО років, незважаючи на спорадичні «потепління» й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937—1946 рр.) не видав практично жодної поважної праці соціологічного характеру. Пізніше


 Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

наукова тематика з соціальних та національних питань передається
створеному 1947 р. Інститутові філософії АН УРСР. Про науково-
дослідну працю з соціології у цьому інституті не було відомостей
aж до
початку 60-х
pp., поки відділ атеїзму цього інституту не провів соціоло-
гічних досліджень на західноукраїнських землях, однак вони так і не були
опубліковані. Деякі результати проведеної роботи, що пройшли цензуру,
надрукували у збірнику «Соціологія на Україні» (К.: 1968, ред. Л.Со-
хань), і хоча його оголосили першим українським соціологічним щоріч-
ником, наступні числа так і не з'явилися. 1969 року Інститут філософії
АН УРСР видає інший збірник, в якому соціології присвячено невелич-
кий розділ.
Соціологія Соціологію радянського періоду можна вважати однією з найвідста-

радянського        ліших наук і в Україні, і загалом у СРСР. Оцінюючи становище соціоло-
періоду гічної думки в умовах існування тоталітарного режиму, український

man криза соціолог в еміграції А.Симиренко наголошує, що нерозвиненість

соціології в Україні та інших радянських республіках була навмисне спланованим феноменом. Сучасний дослідник історії української соціології В.Степаненко додає, що становище соціології в радянській Україні було ще гіршим, ніж у СРСР у цілому, оскільки в ній існував жорстокіший, консервативніший політичний та ідеологічний режим, який відверто демонстрував антипатію до соціології. Багато шкоди завдавав також штучно витворений провінціалізм української соціології, коли кращі сили вітчизняних соціологів зосереджувалися поза межами України.

Основними чинниками, які вплинули на кризовий стан соціології в радянській Україні, були:

брак самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом щодо вихідних методологічних засад;

майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

• постійний політичний ризик інноваційної соціології, коли прире-
ченими на загибель були будь-які спроби розвитку соціологічної
думки поза межами марксизму або в річищі інших парадигм; як
наслідок — застій у розробці альтернативних теоретичних засад і
моделей;

протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному
ґрунті, а з другого — на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні
наукові розвідки, які відходили бодай на крок від партійної лінії,
проголошувалися «націоналістичними»;


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Стан деградації соціології в СРСР

Пожвавлення соціологічних студій у добу перебудови

Початки відродження української соціології

 

збідненість самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

обмеженість державної соціальної статистики та її недостовірність;

нерозвиненість матеріально-технічної бази соціології, нестача най-новішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ю-терів тощо;

брак належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі за кордоном;

нерозвиненість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень пере-важно замовчувались або ховалися «під сукно», а рекомендації соціологів здебільшого не бралися до уваги. У застійні часи виразно означилася непідготовленість працівників органів управління не лише до самостій-ного висунення замовлень для науки, а й до кваліфікованого співробіт-ництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали у своїх дослідженнях. Тому соціологія в УРСР протягом довгих років перебувала у стані навіть не кризи, а деградації.

Ситуація змінюється починаючи з середини 80-х pp., із настанням ери гласності й перебудови. Поволі зазнає змін ставлення до соціології, зростає усвідомлення її суспільної значущості й користі. Настає навіть певна мода на цю науку, коли без соціологічних опитувань та експертиз важко було собі уявити газетні та журнальні публікації, передачі радіо й програми телебачення, особливо на політичні теми. Але належних умов для безперешкодного розвитку соціологічної думки в межах СРСР так і не було створено.

Розпад СРСР і створення на його руїнах низки незалежних держав, здобуття Україною незалежності знаменує початок якісно нового етапу в поступі соціології як науки. Вона усамостійнюється, здобуває статус окремої соціальної науки, в університетах відкриваються факуль-тети і відділення підготовки професійних соціологів, починає функціо-нувати аспірантура для фаху «соціологія», утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій на здобуття вченого ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, а також Українська соціологічна асоціація. Зростає кількість праць і наукових публікацій з соціології, виходить часопис «Філософська і соціологічна думка» (нині — «Соціологія: Теорія, методи, маркетинг»). Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України і, навпаки, процеси відродження і державотворення вимагають своєрідного соціологічного супроводу. Яскравим виявом цих тенденцій стає створення 1990 року Інституту


Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

соціології в системі Національної академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію (пізніше — Соціологічна асоціація України), яка забезпечує методичне консультування науково-дослідних робіт вітчизняних учених-соціологів. Із 1993 р. вона стає колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

Протягом років незалежності в Україні утворилися висококваліфі-
ковані центри соціологічних досліджень,
найвідомішими серед них -
соціологічна служба Інституту соціології НАН України, яка плідно
співпрацює з соціологічною службою Центру «Демократичні ініціативи»
та службою СОЦИС-Геллап (
Ukraine International); Український
інститут соціальних досліджень (раніше — Інститут проблем молоді);
Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разум-
кова; Київський міжнародний інститут соціології в Університеті «Києво-
Могилянська Академія» тощо. Матеріали конкретно-соціологічник
досліджень, здійснених фахівцями цих соціологічних інституцій країни,
широко використовувалися при написанні цього посібника.
Труднощі Нині українська соціологія перебуває в нелегкому пошуку власної

розвитку автентичності, розробляє свою методологічну базу, концептуальну

сучасної схему та відповідний понятійно -категоріальний апарат; переосмис-

украгнськог люється предмет її досліджень. Як центральне поняття, ключова

соціологічна категорія виокремлюється галузь суб'єкта, а саму соціологію розглядають як самостійну науку про соціальні спільноти-су6'єкти, механізми їхнього становлення, функціонування і розвитку та про місце і роль у цих процесах людини. Створюються умови для методологічного плюралізму соціології, рівноправного існування різних підходів і поглядів, поволі долається усталена ворожість до теорії та схильність до суто емпіричних досліджень. Фобія теоретизування та упередження до теорії, зрозумілі в часи існування СРСР із його єдиною теоретичною основою-основ — марксизмом-ленінізмом, якщо її не подолати в сучас-них умовах, може стати ахіллесовою п'ятою молодої української соціології. Водночас навіть тепер основні теоретичні праці провідних соціологів світу малодоступні широкому соціологічному загалові. Тому має рацію відомий київський соціолог В.Танчер, коли зауважує, що перед українськими соціологами постає завдання щонайменше прилучитися до процесу розбудови соціологічної теорії, бути причет-ними до дискусій «теоретичного будівництва», бо безпритульна не-теоретизована одноденна соціологія може легко й непомітно стати слухняним знаряддям побудови нового тотального світогляду або комер-ціалізації суспільства.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

 

Три основні

напрями

розвитку

соціології

в сучасній

Україні

Українська соціологічна школа сьогодні поволі набирає сил, набуває рис національної школи, що виявляється не так у проблематиці досліджень, як в акцентах на соціогуманітарній традиції української культури загалом. Уже згадуваний В.Степаненко вбачає принаймні три головні напрями її розвитку на сучасній стадії:

копітка реконструкція власної перерваної протосоціологічної традиції; повернення до нового життя праць українських соціологів, невідомих, призабутих чи заборонених;

вивчення й пересаджування на рідний ґрунт багатьох світових соціологічних традицій, прищеплення ідей різноманітних шкіл і напрямів, здатність включатися у світовий полілог (тобто вже навіть не у діалог, а в багатоголосу дискусію довкола проблем, що цікавлять соціологів світу);

максимальне використання унікальних обставин перебування у «живій лабораторії», утвердження у розробці теорій та концепцій соціальних трансформацій у країнах, які утворилися на уламках колишнього Радянського Союзу, до яких належить сучасна Україна.

Соціологічні дослідження українських учених в еміграції

Початки До специфічних особливостей розвитку української соціології слід

розвитку віднести ту обставину, що соціологічні дослідження радянського періоду

української поступово втрачають наукову значущість і об'єктивність, тоді як мож-

соцгології ливість достатньо вільного розвитку соціологічної думки в еміграції

в еміграції породжує появу великої кількості серйозних соціологічних праць, які

становлять нині класику української соціології. Після поразки національ-но-визвольних змагань 1917—1920 рр. багато провідних українських науковців, особливо суспільствознавців, були змушені емігрувати. Вони опинилися за межами батьківщини, передусім у країнах, близьких до кордонів України, де й розгорнули працю зі створення українських навчальних та науково-дослідних закладів. У складних умовах пере-бування на чужині не припинилися їхні студії у площині соціогумані-тарних наук, надто соціології. Можна навіть сказати, що саме на початку 20-х рр. за кордоном починається швидкий розвиток української соціології та виокремлення її деяких дослідницьких напрямів. Не скута жорсткими межами однієї панівної ідеології, соціологічна думка українських учених охоплює різноманітні явища суспільного життя і в Україні, і за її межами. Незважаючи на відносну відірваність від досліджень на батьківщині, українські соціологи дістали можливість ширшого ознайомлення з


Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Створення Українського соціологічного інституту у Відні

Основні напрямки діяльності УСІ

Створення Українського інституту громадознавства та напрямки його діяльності

 надбаннями західної класичної соціологічної спадщини й модерними науковими розвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою входження української соціології у світовий науковий процес як його органічної частки. Тому навіть на чужині українські соціологи не почу-валися провінційними, гідно репрезентуючи свої надбання поряд із зарубіжними вченими.

На початку 20-х рр. серед української політичної та наукової еміграції виникає природне бажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включно із заснуванням спеціальної української інсти-туції за кордоном, у якій би знайшов вияв широко розвинений тоді світовий рух соціологічної думки. Відбувається це передусім за ініціа-тиви великого історика України та громадсько-політичного діяча М.Гру-шевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наук, загалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності науко-вого вивчення суспільства, його аналізу для закладання наукових підвалин української визвольної та державотворчої політики.

М.Грушевський ставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) у Женеві, щоб у такий спосіб відзначити спадковість праці М.Драгоманова та його колег у 70—80-х рр. XIX ст. Однак цього досягнути не вдалося, і осередком УСІ з 1919 р. стає Відень, Початковий період його діяльності обмежується трьома напрямами: влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше, видавничою справою. Серед найпомітніших публікацій УСІ у Відні назвемо такі: М.Грушевський, «Початки громадянства. Генетична соціологія» (1921), В.Старосольський, «Теорія нації» (1919), М.Шраґ, «Держава і соціалістичне суспільство» (1923), М.Лозинський, «Галичина в 1918-1920 рр.» (1922) та ін.

УСІ у Відні існує і діє до повернення М.Грушевського та його найближчих співробітників до України в березні 1924 р. Далі українські соціологічні студії в еміграції жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме «празький період» української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, засно-ваного у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громад-ського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано очолюваний М.Шаповалом Українсь-кий інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології.


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Перший український підручник із соціології

Суспільство та його структура

 І хоча після смерті керівника 1932 року його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти в Празі аж до 1945 р. Основними напрямами його діяльності були:

видання шести чисел першого і єдиного тоді українського соціологіч-ного часопису «Суспільство» (1925—1927);

публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити такі: М.Шаповал, «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «Соціологія України» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехніки» (без року видання) та ін., М.Мандрика, «Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки» (1925), В.Петрів, «Суспільство і армія», «Нова Україна» (1924) та ін.;

читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших проблем української та зарубіжної соціології;

залучення до співпраці з УІГ відомих представників західної соціоло-гічної думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І.Блага, «Сучасна чеська соціологія», Р.Міхельс, «Соціологія в Італії», Л. фон Візе, «Начерк вибудування науки про суспільні відносини», Е.Росс, «Ін-дустріальний дуалізм», А.Еллвуд, «Група і суспільство», Е.Богардус, «Зміни соціальної дистанції», П.Сорокін, «Російська соціологія у XX ст.» та ін.

Окремо слід зупинитися на першому українському підручнику із соціології М.Шаповала (1929) «Загальна соціологія». У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства становить його опис у складі чотирьох основних складових елементів:

прості скупчення,

складні скупчення,

агрегати (комбінація простих і складних скупчень),

громади (спільноти).

Уміти робити соціологічний аналіз, на його думку, означає практично вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, за якими лініями інди-віди об'єднані, яка перед нами кумуляція (від лат. cumulatio — скупчення) — подвійна, потрійна тощо. Для нього клас, наприклад, є потрійною кумуляцією: професійно-одномаєтково-однакоправною, а нація, також із зв'язками потрійної кумуляції — це мовно-територіально-державна спільнота, або складна верства. М.Шаповал наголошує, що більше ліній об'єднання, то соціально міцнішим є скупчення, солідарнішими є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію


Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Кафедри соціології в українських вищих школах Чехословаччини

Основні соціологічні праці вчених «празького гурту»

 су спільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішальну
роль лише одного фактора — економічного, до якого зводяться і від якого
залежать всі інші другорядні чинники. На думку М.Шаповала, всі
чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає
поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі
ком-
бінації чинників
та їхня якість. Отже, знайомство із «Загальною соціо-
логією» М.Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціологічну
концепцію у стилі структурного функціоналізму, вона може слугувати
прикладом синтезу західних соціологічних учень з українським
соціологічним матеріалом, особливо коли йдеться про соціологічний
аналіз суто українських соціальних феноменів.
 

Реальною спробою організації і поширення соціологічної освіти й навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції було відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччини 1922 року засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно-кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає 0.-І.Бочоков-ський. У Вищому педагогічному інституті ім. МДрагоманова, відкритому 1923 року у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О.Ейхельман, Л.Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; її співробіт-ником є також відомий український соціолог і правник професор В.Старосольський. Більш детальний аналіз соціологічної спадщини О,-І.Бочковського та В.Старосольського буде вміщено у темі «Етносоціо-логія і соціологія нації».

Серед найважливіших праць, які з'являються у цьому «празькому гурті» між двома світовими війнами, слід назвати: О.-І.Бочковський, «Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації» (1927), «Національне пробудження, відродження, самоозначення» (1931), «Боротьба народів за національне визволенню: Націологічні нариси» (1932), В.Доманицький, «Засади українського рурбанізму» (1940), «Напрямні упромисловлення українського села» (1942); В.Старосольський, «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923); М.Шаповал, «Військо й революція: Соціологічний нарис» (1923), «Місто й село» (1926), «Система суспільних наук і соціо-графія» (1931), «Суспільна будова» (1936); О.Ейхельман, «Реформа


Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Соціологічні студії в еміграції після II світової війни

Основні об'єкти

соціологічних

досліджень

Старше покоління українських соціологів у еміграції

 місцевого самоврядування на підставі демократично-республіканської державності» (1923) та багато інших. На жаль, переважна більшість цих праць вилучена з бібліотек та архівів Чехословаччини 1945 року з приходом радянської армії та перевезена у спецсховища на території України. Лише тепер з'являється можливість ретельно ознайомитися з класичними творами українських соціологів у еміграції, творчо переосмислити їхню багатющу теоретичну спадщину.

Після Другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово й зосереджено; лосі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських учених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше — на доступні для їхнього безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціаль них груп, чинників, що впливають на їхню еволюцію й нову класифіка-цію. Відчувається брак систематичного матеріалу для таких досліджень, складність урахування прикмет різних поколінь української еміграції (так, наприклад, Канада або США нараховують уже чотири хвилі україн-ської еміграції), необхідність складання двомовних питальників-анкет (бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді тощо.

Разом з тим у середовищі української наукової громади в еміграціїї зростає розуміння необхідності так званого «соціологічного дзеркала», в якому можна було б чіткіше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті та ін. Нині вва-жається, що об'єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:

процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси